11.11.2011
№45 (432)
то не помітило і збило. Після цього вийшло розпорядження, щоб лікарі «швидкої» обов’язково носили одяг із світловідбивними смугами. Нам запропонували будь-який колір на вибір, ми обрали зелений, — пояснила Тетяна Олексіївна, — у наших полтавських колег, приміром, форма червона із чорним. Потім пригадує незвичайні випадки, які траплялися під час чергувань. Так одного разу лікарю довелося приймати пологи просто у машині «швидкої». У жінки це вже була четверта дитина, процес народження пішов швидко, і до лікарні породіллю просто не встигали довезти. Пологи пройшли нормально, народився хлопчик, назвали його, як і лікаря, який приймав пологи, — Сашею. Знову телефонний дзвінок. Цього разу із Пристанційного. У 74-річної бабусі накопичується рідина у легенях. Прохають «швидку». Тетяна Зеленець телефонує до малоперещепинської амбулаторії і прохає обслужити виклик, а у разі потреби — привезти бабусю до Нових Санжар. Ще дзвінок. Чоловік повідомляє, що біля аптеки № 49 у центрі Нових Санжар стало погано молодій жінці. Його прохають почекати, пояснюють, що машина скоро буде. Коли за п’ять хвилин «швидка» приїздить до аптеки, то ніякої жінки, яка б потребувала допомоги, там не застає. Аптекарі теж нічого не бачили. — Це вам приклад ложного виклику! — говорить Тетяна Зеленець. — Це не значить, що той чоловік спеціально грався. Просто жінці, мабуть, стало краще і вони пішли, так і не дочекавшись лікарів. Лікар розповідає, що раніше такі виклики траплялися частіше. Як тільки з’явилися мобільні телефони, часто дзвонили діти — просто, щоб погратися. Одного разу «швидкій» довелося їхати у Руденківку, щоб допомогти побитому школяреві. Але на місці медики з’ясували, що ніякого побитого хлопця у школі немає. А той, хто телефонував, просто так вирішив пожартувати. За словами лікарів, зараз кількість таких дзвінків помітно зменшилась і їх все рідше відволікають від роботи такими несмішними жартами. 13:00. Медики «швидкої» не лише їздять на виклики, вони ще й проводять амбулаторний прийом. Когось консультують, комусь роблять уколи. Деякі відвідувачі так і запитують з порогу, заходячи до кабінету: «А вколотися можна?» Надходить черговий виклик. Машина прямує на Зарічку. Там у чоловіка різко піднявся артеріальний тиск, погіршилось самопочуття і з’явилась аритмія. Тетяна Зеленець та Інна Похил проходять до хворого, розпитують його, швидко проводять обстеження. Чоловік дії лікарів зустрічає не дуже доброзичливо, можна навіть сказати, із неприхованою підозрою. — Який у мене тиск, кажіть, тільки чесно?! — вимагає він. — У вас 130/90 — непоганий тиск, — заспокоює Тетяна Олексіївна. Від кардіограми чоловік відмовляється. Поїхати у лікарню та прокапатися — теж. Говорить, що не довіряє місцевим лікарям. Він раніше мешкав у Донецьку, у Нових Санжарах — лише рік. Чоловікові роблять укол. Потім Тетяна Зеленець називає препарати, які треба застосувати, щоб стабілізувати роботу серця хворого. Під кінець спілкування із медиками чоловік трохи «відтає» і прощається з ними досить тепло. «Швидка» повертається до лікарні. Дорогою лікарі констатують: — Іноді у нашій роботі потрібно бути не лише лікарем, але й психологом. Щоб уміти знайти підхід до кожного хворого. 14:00. Коли повертаємося на «базу», мова
www.exo.in.ua
Тижневик «ЕХО» Тижневик «ЕХО» Нові Санжари заходить про незручності у роботі лікарів. — Дуже хотіли б попрохати новосанжарців вивішувати номери не на будинках, а на воротах чи парканах, — говорить Тетяна Охрей, — влітку будинки закривають то дерева, то виноград і роздивитись номер практично неможливо. У багатоквартирних будинках часто немає номерів на дверях. Та й лампочки у під’їзді може не бути. А якщо серед ночі не туди потрапиш, тобі ж іще й дістанеться! — А ще неприв’язані собаки рвуть штани, — скаржиться Тетяна Зеленець, — і всі господарі запевняють: «Та він не кусається, він хороший!». А ті собачки, особливо маленькі, тільки й чекають, щоб ззаду за штанину ухопити. Добре, що не за ногу! Далі медики розповідають, що хворих до лікарні доводиться привозити різних. Одні дійсно страждають від хвороб, інші… просто зайвого випивають. — Якщо ми не можемо людину привести у такий стан, щоб він міг чітко говорити, то веземо до лікарні. Там його відправляють або у реанімацію, або в терапію. Медики знають практично усіх хронічних хворих, адже ті часто звертаються по допомогу. Але при цьому поводяться вони по-різному. Одні дуже люблять лікуватися, охоче приймають виписані ліки і взагалі люблять ходити до лікарні. Інші, навпаки, уникають лікарняних коридорів, часто відмовляються від госпіталізації і наполягають на домашньому лікуванні. — У цьому випадку дуже допомагають сімейні лікарі, які можуть надати кваліфіковану допомогу вдома, — говорить лікар. Доки є час, заводимо розмову про телесеріали на медичну тематику. Тетяна Зеленець та її колеги говорять, що не дивляться ні «Доктора Хауса», ні «Інтернів». Хтось раніше дивився англійську версію «Швидкої допомоги» і то не дуже сподобалося. — Надто там все нереалістично, у цих серіалах, — говорять медики, — не так, як це буває насправді. 15:00. Двоє медиків — Тетяна Зеленець та Тетяна Охрей — закінчують свою сьогоднішню зміну. Натомість на чергування заступає фельдшер Карина Штучка. Тим часом Ніна Бровко продовжує відповідати на телефонні дзвінки. Телефонує жінка з Попового і прохає приїхати та зробити їй знеболюючий укол. Ніна Олексіївна обіцяє, що до неї незабаром приїдуть, і телефонує до завідуючої Великокобелячківським ФАПом. Та обіцяє поїхати і зробити укол. Потім приходить виклик із Клюсівки. Там у чоловіка середніх років, який перенервував на роботі, прихопило серце. На виклик вирушає Карина Штучка, яка вже встигла переодягтися та скласти у свою валізу ліки та інструменти. Лунають ще кілька дзвінків. Після деяких з того боку кладуть слухавку. Одного разу телефонують, очевидно, з мобільного і помиляються у наборі коду. Бо виклик приходить… із Закарпаття. — Ніхто не хоче поїхати? — весело запитує Ніна Олексіївна. 16:00. Наступає пауза — ні дзвінків, ні викликів. З одного боку — це добре, отже нікому в даний момент не стало зле. З іншого — очікування втомлює і постійно тримає у напрузі. 17:00. За годину майже абсолютної тиші надходить одразу три виклики майже одночасно. Одна машина їде на Козуби, інша — до провулку Слюсарного у Нових Санжарах. Надворі вже темно. І у таких умовах знайти потрібний будинок іще важче, ніж удень. Але водій, схоже, орієнтується добре і за 5 хвилин машина біля потрібного будинку на Слюсарному. На порозі зустрічає дідусь, який розповідає, що його дружина, скоріш за все, чимось
отруїлася. У неї були різкі перепади тиску і холодний піт. Інна Похил міряє старенькій тиск. До виклику «швидкої» він був 160/100. Зараз більш нормальний — 140/80. — Може, я з’їла щось не те з «Кулиничів»? — кволо запитує бабуся, — мене і зараз щось підтошнює. Інна Дамирівна робить жінці кардіограму, пересвідчується, що потреби у госпіталізації немає, і машина повертається до лікарні. Щоб за хвилину вже їхати на Мар’янівку. Там потрібно підібрати дільничного інспектора міліції Ігоря Цвєткова, а разом з ним відвезти до Полтави хворого на шизофренію жителя Руденківки. 18:00. Забираємо на трасі біля Мар’янівки дільничного і їдемо у Руденківку. На одній з вулиць дорогу машині перепиняє жінка. Це — мати юнака, якого потрібно відвезти на лікування до Полтави за направленням лікаря. Вона прохає залишити машину за кілька десятків метрів і пройти до будинку пішки, щоб не злякати її сина. Бо раніше він часто тікав. Хлопець сидить за столом на кухні. Появу чужих людей сприймає стривожено, але продовжує сидіти спокійно. За проханням матері одягається і разом з міліціонером виходить з будинку та прямує до «швидкої». Дорогою до Нових Санжар він спочатку мовчить, а потім починає звертатися до матері: — Для чого ти мене везеш у Полтаву? Я не больний, у мене нічого не болить! Ти думаєш, я буду багато їсти? А я буду мало їсти! Тобі на зло! Цю фразу повторює кілька разів. Мати його заспокоює. Одна машина вирушає із хлопцем, його матір’ю та дільничним до Полтави. Інша за кілька хвилин прямує на виклик до Кунцевого. На місці лишається фельдшер Інна Похил. Але в разі потреби поїхати на виклик їй нічим. — Люди часто сердяться, говорять: «Он машина стоїть, а ви не можете приїхати!», — розповідає Інна Дамирівна, — а ця третя машина, що стоїть біля входу — вона з іншої зміни. Просто у гаражі немає для неї місця і вона стоїть надворі. Але людям це пояснити буває дуже важко. Коли друга машина їде назад з Кунцевого, їй по телефону передають інший виклик — у село Давидівку. Там чотирирічна дівчинка попекла руку. Водій Сергій Бабенко та фельдшер Карина Штучка одразу ж їдуть туди. 19:00. Під вечір кількість викликів більшає. Ніна Бровко лише встигає записувати їх та розставляти у порядку терміновості. Прохає, щоб трохи почекали, адже машина чергує одна, інша поїхала на Полтаву. Телефонує бабуся з Нових Санжар, яка прохає привезти їй якісь проти застудні препарати. Слухавку бере Інна Похил, яка пояснює їй, що «швидка» не займається доставкою ліків. Тоді старенька скаржиться на температуру. Вона у неї 37,5. Коли бабуся дізнається, що і це не є приводом для виклику бригади, говорить, що у неї болить щось у грудній клітці. Інна Дамирівна обіцяє прислати машину. Яка ось-ось має повернутися з Давидівки. Близько 19:40 на перезмінку приходить нічна зміна — два водії та три чоловіки медперсоналу. — Ми вам уже три виклики прийняли, — радує колег Ніна Бровко. 20:00. Денна зміна вирушає додому. Нічній іще доведеться відчергувати до восьмої ранку. На столі у кабінеті поперемінно дзвонитимуть телефони, які сповіщатимуть про те, що комусь потрібна медична допомога. І нічними дорогами швидко їхатимуть чергові машини. А потім буде ранок і нова перезмінка. І так зміна за зміною, день за днем… Володимир ПАРШЕВЛЮК
7