Page 1

Владика Борис ґудзяк: «коли Є жертва, не Може не Бути результату» Пересічного журналіста не може не зацікавити чоловік, який, будучи єпископом та незважаючи на поважний вік, грає в баскетбол зі студентами, юність провів у «Пласті», вчився у Йосипа Сліпого і закінчив Гарвард. Із ректором Українського Католицького Університету владикою Борисом Ґудзяком я мріяв познайомитися давно. Одного літнього вечора ми зустрілися у робочих питаннях, а по закінченню зустрічі дуже умовно домовилися про інтерв’ю. Проте Владика Борис дотримав слова. Тож сонячного осіннього ранку я стою біля дверей до затишного австрійського будинку при вході до одного з львівських парків...

14

«Мої батьки придбали це помешкання на початку 90х, коли у Львові ще можна було щось придбати, – розповідає єпископ, відчиняючи хвіртку. – Поки ми не мали свого колегіуму, тут зупинялися гості Університету. Часто сюди приходять студенти, тож можна сказати, що я тут живу не сам». Власне про Український Католицький Університет і хотілося поговорити. Історія цього одного з кращих вишів України, – без перебільшення, хронологія здійснення мрії. Коли молодий Борис Ґудзяк приїхав до Львова, йому з однодумцями вдалося «вибити» у міських чиновників приміщення старенького дитсадка на 4 групи. З такого ентузіазму кепкували часто, мовляв, який університет?

інтерв’ю • суспільство


> коли Є жертва, не Може не Бути результату > в україні Є 180 університетів, Ми не хотіли творити 181-ий – На початку 90-х якийсь великий проект, навіть якщо ти дуже сильна людина з неабияким минулим, починати було боязко і страшно. Тим паче, коли це не бізнес. Історія, з якої у Львові почався УКУ, нагадує вигадку. Що давало Вам віру в те, що цей університет буде? – Справді, параметри цього маленького занедбаного дитячого садочка – це одна перспектива, з якої можна починати історію. Але з іншого боку, ідею Українського Католицького Університету виношував іще Митрополит Шептицький на початку ХХ століття. Він підіймав це питання у 1905 році в Австрійському парламенті. І чому? Це був інший час: мова йшла не тільки і не стільки про грекокатоликів, тоді власне самі українці не мали свого університету. Конкретно до цього питання Андрей Шептицький повернувся після Першої світової, але вже у набагато гірших обставинах… – Тодішню польську владу складно було назвати промоутером чогось українського… – Так, і за цих складних політичних та юридичних обставин він таки створив у 28-му році Львівську богословську академію і перший факультет майбутнього університету – богословський. Уявіть, які люди творили ту історію! Ректором було призначено о. Йосипа Сліпого, який наполегливо працював над розвитком богословського факультету, маючи вже тоді на увазі перспективу Університету. Ситуації були дуже непрості. Незважаючи на те, що міжнародна католицька спільнота визнавала дипломи Львівської богословської академії, польська влада ними нехтувала. Ну а в 39-му році взагалі прийшла радянська влада, яка просто закрила академію… – Тож на цьому усе б і скінчилося? – Ні, ця історія не могла скінчитися. Погляньте, уже у 63му році, після вісімнадцяти років ув’язнення Йосип Сліпий опинився у Римі, і там він працював над створенням уже не тільки богословського факультету, а цілого Університету. Тобто ідея жила, дозрівала. І ця думка стала відповіддю на найбільші виклики ХХ століття. Це була відповідь тоталітарним ідеологіям. Це була відповідь на, здавалося б, безнадійну долю українського народу.

інтерв’ю • суспільство

15


> коли Є жертва, не Може не Бути результату > блискавично ставала частиною глобального великого світу? Чого потребує багатоконфесійна й багатоетнічна Україна, що має і великий потенціал, і великі історичні травми? – І які були відповіді? – Я насправді дякую Богові за той час. То була пора дуже структурної застанови, яка відбувалася за участі друзів з різних країн. Цих людей ми сьогодні називали б експертами. Головна наша ідея полягала в тому, щоб у країні, яка має 180 університетів, не творити 181-го. Ми хотіли зважитися на переосмислення того, що таке Університет. Для цього ми мали велику свободу, бо не було абсолютно нічого втрачати. Ми не переробляли, ми творили нове. Зараз ви не повірите, але цей проект майже ніхто не сприймав серйозно – ні в суспільстві, ні в науковому світі, і навіть у Церкві до якоїсь міри. І це була, іншими словами, велика перевага, бо майже ніхто не перешкоджав. Тож це була велика свобода для, говорячи вашими словами, мрійництва…

наше Місто висипали, як короБку, а потіМ – силоМіць наповнили

– Виходить, УКУ має, з одного боку, новітню історію, яка почалася з дитячого садочка. А з іншого – це результат роботи великих людей, які не вміли розчаровуватися… – Передовсім це була велика жертва – цілої Церкви і цілого народу. А жертва – це дуже потужна річ. Коли є жертва, не може не бути результату. – А Ваша історія – це відповідь на які виклики? Це ж також відповідь… – Це відповідь на дуже конкретні питання, які ми свідомо перед собою ставили. З 1992-1994 працювала комісія з відновлення Львівської богословської академії, і ми дуже чітко запитували у себе: якого університету потребує Україна, що має дуже багато вишів? Яка освіта потрібна в державі, що є посткомуністичною, але водночас – країною, яка

16

– Ви часто говорите, що найголовнішим завдання Українського Католицького Університету є виховування лідерів. Водночас в розмові для проекту «Інший формат» Тараса Прохаська Ви порівняли Україну з дитиною, яка вчиться їздити на велосипеді, – бачить інші, успішні країни, що возяться впевнено, і їде сама. Заразом у нещодавньому інтерв’ю для «Української правди» викладач УКУ Ярослав Грицак дивувався. У нас є багато активної, освіченою молоді, яка може змінювати державу тут і зараз, то чому нічого не трансформується? – Знаєте, на мою думку, тема провідництва (або лідерства) – це дуже глибоке питання, яке не має однозначних визначень. Давайте поглянемо на Західну Європу. Скільки українців можуть назвати президента Франції чи, я вже не кажу, президента Іспанії або Португалії? А прем’єр-міністра Великобританії? – Дуже мало. – Провідних особистостей, як то Черчилль або де Голль (чи, якщо говорити про Церкву, Митрополит Андрей або Йосип Сліпий), ця епоха не породжує. Вона не творить лідерів у той спосіб, що колись. Сьогодні ми живемо у такій культурі, структура якої, уподобання, акценти не підносять

інтерв’ю • суспільство


> коли Є жертва, не Може не Бути результату > на високу піраміду одну особистість. Навпаки – відбувається постійна деконструкція, сьогоднішні медіа розкривають людські слабинки кожної особи, і у такий спосіб людина постійно падає з п’єдесталу. Раніше, коли приватне життя було справді більш-менш приватним, такого не було. Давайте пригадаємо американського президента Барака Обаму. З цієї точки зору він має набагато більше викликів, аніж той самий Франклін Рузвельт. – Тобто сама культура змінилася, способи сходження нагору. Але ж і в Португалії, і в США є лідери та зміни… – Я переконаний, що український народ пережив токсичну травму. Стільки смерті! 17 мільйонів людей в Україні було просто вбито в ХХ столітті. Це і війни, і геноциди, Голодомор, Голокост… До війни наше місто мало 300 000 населення, по війні лишилося 50 000. І раптом потім за 40 років Львів зростає до міста-мільйонника. Кажучи художньо, з міста висипали людей, як з коробки, і розтоптали їх. А потім мільйон інших сюди насильно запакували. Це населення, але це ще не спільнота, це ще не місто… Тож навіть якщо людина має якийсь потенціал, вона за таких умов не може його реалізувати. Скільки великих лідерів, скільки черчиллів загинуло в Голодоморі? І не лише лідерів – зникали художники, архітектори, поети, інженери… – Що робити? – Для високого здобутку індивідуального подвигу зазвичай виявляється мало. Скажімо, траєкторія Шевченка – це швидше виняток, що підтверджує правило. Це чудо: кріпак, який через різні обставини став національним поетом. Але це одне. Друге – особисто я переконаний, що у природі просто не буває багато провідників. У нас в ректораті є отець Богдан Прах. Його здобутки перед Україною важко переоцінити, але водночас отець Богдан є дуже скромною людиною. За його теорією на десять тисяч людей є тільки один лідер. І, може, це так і є. У сьогоднішній постмодерній культурі людина не має віри в процеси, вона іронізує з чогось актуального колись. Часом це навіть цинізм. Але іронія не є настроєм лідерства. Вона є двозначною – це рух до і від водночас. А лідер має провадити рішуче вперед. Навіть коли у нас є лідери на найвищих щаблях, я переконаний, що провідників не вистачає на, так би мовити, другому рівні. Це ті люди, яким сьогодні 35 років. Це ті потенційні лідери, про яких говорив Грицак…

кадри у нашоМу житті зМінЮЮться що 4 секунди – В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили про те, що найбільш плідними періодами для церкви були часи, які можна назвати «взаємодією культур». Власне, не «зіткненням», а «взаємодією». В жодному разі не хочу якось шовінізувати цього питання, але прийняті законопроекти про регіональні мови чи про заборону пропаганди гомосексуалізму…Чи не є такі контроверсійні рішення влади забороною на отаку взаємодію культур? – Зрештою, церква розвивалася не лише на перетинах культур, а, власне, і в ті моменти, коли були різні труднощі. Розквіт православної церкви часів Петра Могили важко назвати періодом підтримки українською державою укра-

інтерв’ю • суспільство

17


> коли Є жертва, не Може не Бути результату >

їнської церкви. Навпаки – це були дуже складні ситуації. І мені здається, що розвиток нашого Університету відбувається в часи, коли маємо дуже багато несприятливих моментів. Але знаєте, коли людині занадто комфортно, вона деградує, вона забуває, що дуже багато чого в житті є даром. Вона сприймає багато чого, як належне. Зараз комфортно мало кому. І мені буде дуже цікаво дивитися на Україну з перспективи, якщо дасть Бог, тридцяти років. Сьогодні мені здається, що цей час буде дуже плідним. Може, не попри ці усілякі труднощі, а саме завдяки ним. Це стимул. – Днями з’явилася інформація про те, що кількість невіруючих у США досягнула рекордної позначки. Водночас за даними багатьох інститутів, що досліджують релігію, так звана міграція вірних між конфесіями зростає – доходить до того, що люди обирають до якого храму ходити, звертаючи увагу на архітектуру. У той же час з’являється багато літератури (і художньої в тому числі), яка дуже переконливо пропонує нам шукати себе не лише у психотерапевта, але й, до прикладу, з допомогою стимуляторів – наркотики, секс, алкоголь… – Ну, беручи до уваги мої життєві вибори, легко відповісти на ваше питання – зрозуміло, що ніщо інше не є для

18

мене заміною віри. Суть у тому, чому не є, і коли це пізнається. Ці тенденції та мода пов’язані зі свідомим чи несвідомим розумінням того, ким є людина. Найголовніший тренд нашого часу – це автономізація людини, її відокремлення. Людина і Бог часто мають лише номінальні стосунки… – Тобто «Я вірю в Бога, але я з ним лише на Великдень та на Різдво»… – Знаєте, це як з нашими бабусями та дідусями. Для нас вони є носіями певних традицій, асоціюються з чимсь приємним, з родиною. Але до наших комп’ютерів, до наших бізнесів нам важко долучати бабусю. Тому ми тримаємо її на селі, залізно їздимо до неї на свята, але до нашого щоденного життя бабуся не має жодного стосунку. Для нас не є важливими її ставлення до подружжя, до родини. Навіть якщо її думки цікаві та романтичні, це для нас часто – музейне. Я думаю, що за тисячу років людство подивиться на наш час і спитає: «Чим вони думали: чи головами, чи колінами?» Вважаю, що дуже багато змін у людському побуті на найбільш фундаментальному рівні дають нам прекрасні відкриття, але водночас – велике нищення…

інтерв’ю • суспільство


> коли Є жертва, не Може не Бути результату

– Яке? – Ми не вміємо родиною сісти за один стіл, спокійно подивитися в очі. Все має бути гіперстимульовано, кадр у кіно і в житті має змінюватися що 4 секунди. А от «іти на глибоку воду» нам складніше, нам важко поринати в глибину життя. І це втрата – втрата того, що було у людства віковічного. Бо ж люди збиралися навколо вогню ще коли у печерах жили. А «макдоналізація» нашого харчування? Ми рахуємо калорії, вітаміни, доповнюємо їх пігулками. Але забуваємо про те, що таке – поїсти за спільною трапезою… – Ви є дуже вигідним лідером для греко-католицької церкви. Все просто: Ви дуже добре виглядаєте. Чому Ви добре виглядаєте? – (після паузи) Мабуть не мені коментувати свій образ. Можу констатувати, що я за багато чого вдячний Богові, батькам і людям. Я дійсно почуваю себе багатим на добрих людей. Господь якось їх посилає мені, і, напевно, мені до якоїсь міри вдалося їх тримати біля себе. Я намагаюся згадувати тих, хто був і є у моєму житті. Я завжди стараюся вчитися у них шляхетності, величі. Ця спільнота – це і є я. Вона мене формує. Цих людей багато в Університеті, в

інших країнах, в минулому. Якщо щось є у моєму житті, це дар… – І останнє питання. Кажуть, що пластуни – це така велика «мафія» у хорошому розумінні. У розумінні співпраці, вічної дружби. Чим є важливим «Пласт» у Вашому житті? – Ну, я б не пов’язував усе-таки «Пласт» із мафією. Бо «Пласт» – це жертва, а мафія – це захоплювання. «Пласт» – це служіння іншому, а мафія – це використання іншого. Якщо на рівні жарту можна знайти якісь паралелі, то насправді тут є повна несумісність. «Пласт» був охарактеризований в одній маленькій книжечці, яку написав начальний пластун Юрій Старосольський. Він казав, що «Пласт» – це велика гра. І в тому є гумор, а гумор дуже близький до таїнства. Ісус постійно розкривав таїнство, дивлячись на ситуації з іншої перспективи, не зі звичної. І мені здається, «Пласт» намагається це робити – він виводить міську дитину на природу. «Пласт» є елементарним, у час суцільної мануфактури та напівфабрикатів він вертає нас до сировини. І цей стиль мав та має великий вплив на моє життя… Розмовляв Володимир Бєглов

інтерв’ю • суспільство

19

Журнал "Егоїст": Стаття про Б. Гудзяка  

Владика Борис ґудзяк: "Коли є жертва, не може не бути результату"

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you