__MAIN_TEXT__

Page 1

1


2


Проект реалізовано за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках програми Transition Promotion Program


ВАЦЛАВ ГАВЕЛ

4

«

П РА ВД А І Л Ю БО В ПЕРЕМОЖУТЬ БР Е Х Н Ю І Н Е Н А ВИ СТ Ь

»


5

виставка плаката на бульварі ВАЦЛАВА ГАВЕЛА


6


7


8


9

Ця книжка — результат проекту «Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві», першим етапом якого була виставка плакатів художників з клубу ілюстраторів Pictoric на бульварі Вацлава Гавела. Цю виставку ми презентували 11 вересня 2017 року; на стендах уздовж бульвару розмістилися 60 робіт українських художників, у яких було розкрито теми цензури, пропаганди, свободи слова, фейкових новин, інформаційної війни, критичного аналізу медіаповідомлень, зв’язку влади і медіа, соціальних мереж і суспільного телебачення. Вибір місця для плакатної виставки в Києві символічний: торік бульвар у Солом’янському районі столиці було перейменовано на честь Вацлава Гавела, видатного політика і громадського діяча, дисидента, для якого питання свободи, зокрема й свободи слова, було одним із засадничих. Тепер ми зібрали ці роботи і поєднали з текстами журналістів, фахові висловлювання яких розкривають тему медіаграмотності. Сподіваємося, цікава художня форма цієї публікації сприятиме поширенню знань про медіаграмотність і cпровокує широку аудиторію до питань і роздумів. В Україні недостатньо розвинуте критичне ставлення до повідомлень засобів масової інформації. Це пов’язано з відсутністю медіаосвіти і зрештою може призвести до маніпулювання громадською думкою. Щоб передати основні принципи медіаграмотності та надихнути людей розуміти й аналізувати медіаконтент, ми залучаємо творчий клас — художників і журналістів. Їхню візуальну мову і слово поєднано в цій книжці так, щоб найцікавіше представити таку важ­ ливу нсьогодні тему про медіаграмотність.

КЛУБ ІЛЮСТРАТОРІВ PICTORIC — це спільнота ілюстраторів, дизайнерів-графіків і художників. Вони ініціюють спільні проекти та залучають до них талановитих художників із різних країн для того, щоб популяризувати якісну сучасну ілюстрацію в Україні й за кордоном на міжнародних фестивалях і книжкових ярмарках (серед них Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал», Tbilisi Book Days, Міжнародний фестиваль постерів і типографічного дизайну Plaster у місті Торунь (Польща), Франкфуртський книжковий ярмарок та ін.). Ще Pictoric організовує освітні заходи, майстер-класи і лекції. Найвідоміший на сьогодні проект Pictoric — «Діячі України» — про відомих українців, що популяризує українську історію й культуру мовою сучасного графічного мистецтва.


10

У світі інформаційних воєн і пропаганди медіаграмотність і критичне мислення належать до ключових компетенцій, які дозволяють не губитися в інформаційному потоці й ухвалювати зважені рішення. Проблема дезінформації і пропаганди актуальна не лише для України, вона так само гостро постала в інших країнах світу. У Чехії це питання було дуже важливим за часів Другої світової війни, коли люди ризикували життям, слухаючи заборонене ВВС через свої короткохвильові радіо. Протягом «холодної війни» люди все ще зверталися до радіо, щоб отримати інформацію й почути інший погляд, ризикуючи вже не своїми життями, але своїми кар’єрами. Коли в ранніх дев’яностих прийшла свобода, люди були спраглі до інформації. Книжки, які раніше не могли бути опубліковані, заповнили книжкові лавки й книгарні, журналісти нарешті насолоджувалися здобутою свободою слова і з гордістю користувалися нею, щоб зробити свою країну кращою. Тепер ми живемо у складнішому світі. Завдяки новим технологіям інформації стає дедалі більше і вона набагато доступніша, ніж раніше. Постає інше питання: якій інформації можна довіряти? І що таке зрештою Правда? Ми починаємо піддавати сумнівам власні цінності, а ті, хто хоче маніпулювати нашою думкою, завжди опиняються на один крок попереду. Нові покоління мають бути готовими до цих викликів, адже кількість інформації щодня помножується, а відрізнити правду від маніпуляції стає дедалі важче. Переконаний, що вміння критично мислити і працювати з інформацією важливо розвивати змалечку. Тому Чеська Республіка і раніше підтримувала проекти, спрямовані на медіаосвіту школярів. Для нас честь і задовлення — продовжувати роботу в цій сфері, водночас ми раді, що аудиторія проектів розширюється. У цьому виданні цікаве поєднання статей на таку серйозну тему як медіаграмотність і креативних яскравих ілюстрацій, створених молодими українськими митцями. Такий формат неодмінно приверне увагу і дітей, і дорослих. Приємно відзначити, що чеські журналісти теж долучилися до видання і дали свої тексти. Такий формат взаємодії між українськими і чеськими авторами, безумовно, корисний у контексті нашої спільної роботи та обміну досвідом.

РАДЕК МАТУЛА, надзвичайний і повноважний посол Чеської Республіки в Україні


11

До 1989 року світ у моїй країні, так само як в Україні, яка тоді входила до складу Радянського Союзу, був жахливим, але зрозумілим. Ми напрочуд легко орієнтувалися хто є хто. Реальність поставала зручно чорно-білою. Захід символізував процвітання й увагу до особистості, до прав людини і загальнолюдських цінностей. Крізь «залізну завісу» ми зазирали в тамтешні супермаркети — коли хтось привозив західнонімецький каталог фірм, як-от Neckermann або Quelle. І ми тихо заздрили, що тамтешні громадяни були чимось більше, ніж просто дрібною деталлю в погано змащеному механізмі. На відміну від нас. Схід означав цілковиту зневагу до прав людини і дві мови. Однією мовою пошепки розмовляли вдома. Другою — вголос і привселюдно, коли треба було публічно засвідчити нашу готовність бути шестірнею в механізмі. І, звичайно ж, усеохопний брак найпростіших речей, починаючи з побутової техніки і туалетним папером завершуючи. Ще простіше склалася ситуація з пропагандою: тоталітарному комуністичному режимові вона просто не вдавалася. Їхні спроби переконати людей у власній правоті були примітивними і непрофесійними. Несимпатичні телеведучі з важкою партійною мовою, газетні статті, рясно прикрашені сотнями порожніх фраз, яким не могли вірити навіть їхні автори. Новини ж із вільного світу, як ми тоді називали Захід, були цілковитою протилежністю. Привабливе подання цікавої інформації. Вони не втомлювали нудними промовами про збирання врожаю. Вони розповідали про звичайне людське життя. Ця різниця була надто разючою, щоб хтось міг залишатися в омані. Очевидно, що в наш час ситуація набагато складніша. Правда залишається правдою, а брехня — брехнею, але розрізнити їх дедалі важче. Брехня навчилася використовувати методи правди. Телевізійні новини з дезінформаційним наповненням мають красиву обгортку, вони справді професійні. Газетні статті пишуться легко, коротко, цікаво. Чому ж цьому не вірити? Не піддатися спокусам конспіративних теорій у наш час справді важко. Та все-таки можливо. Продажі друкованих видань невпинно падають, так само як телевізійні рейтинги. Зате тепер у нас є інтернет, де кожен може висловлювати все, що завгодно. У нас є свобода, яку ми так бажали і бажаємо. Однак свобода означає ще й відповідальність. Сьогодні як ніколи потрібно пам’ятати, що зло вже не вбирається у свій звичний одяг, навпаки, воно вкрало одяг правди, як співав Висоцький. Бути журналістом не означає вміти зацікавити широку аудиторію чи зібрати якомога більше лайків під своїми статусами. Бути журналістом — це передусім суспільна відповідальність, покликана допомогти нам зорієнтуватися в сьогоднішньому складному світі. І безупинно повторювати — використаю цитату з драматурга і президента Вацлава Гавела, — що «правда і любов повинні перемогти брехню і ненависть».

ЛУЦІЄ РЖЕГОРЖІКОВА, директорка Чеського центру в Києві


12


13


14 АВТОРИ:

ТЕТЯНА АРТУШЕВСЬКА Журналістка. Починала друкуватися ще в школі в київських виданнях «Вести еврейские» та Dziennik Kijowski. Згодом у різні роки співпрацювала із засобами масової інформації «Поступ», «PostПоступ» (обидва — Львів), «Радіо Свобода», «Громадське радіо», ІА «Росбалт» (СанктПетербург), Gazeta Wyborcza (Варшава) та ін. СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — ВСЕЛЕНСЬКЕ ЗЛО ЧИ АЛЬТЕРНАТИВНЕ ДЖЕРЕЛО

АРТЕМ БАБАК Фрілансер, журналіст-розслідувач у проекті «Печеніги: вкрадене узбережжя». Працював факт-чекером у проекті StopFake та координатором проектів в ГО «Інтерньюз–Україна». УКРАЇНСЬКІ АНАНАСИ:

68/

ЯК ПЕРЕВІРЯТИ ІНФОРМАЦІЮ

97 /

ІНФОРМАЦІЇ?

24 /1 30 /2 36 /3 СЕРГІЙ ГОРБАЧОВ Журналіст, редактор, фахівець видавничої справи, медіа-тренер, медіа-аналітик, консультант медіа-освітніх проектів, учитель медіа-грамотності. Директор школи № 148 ім. Івана Багряного в Києві. Автор численних статей з питань освіти і медіа-освіти. Член Національної спілки журналістів України та Незалежної медіапрофспілки, член колегії Міністерства освіти і науки України. Очолював видавництво навчальної літератури, шість років керував інформаційною службою, кореспондентською мережею і сайтом «Коммерсантъ– Украина». 1/

ЩО ТАКЕ МЕДІАГРАМОТНІСТЬ

2/

КРИТЕРІЇ МЕДІАГРАМОТНОСТІ

3/

МЕДІАОСВІТА В УКРАЇНІ

102 /

ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО Ведуча «Громадського радіо», письменниця, правозахисниця. Авторка книжок для дорослих і дітей, а також освітніх проектів про права людини для дітей і підлітків. Телеведуча, авторка програми «Документ» на каналі «1+1» (2006–2010). МЕДІАГРАМОТНІСТЬ І ПРАВОЗАХИСТ


15 АВТОРИ:

РОМАН КАБАЧІЙ

42 /1 132 /2 ВАЛЕРІЙ ІВАНОВ У СПІВАВТОРСТВІ З ІРИНОЮ НЕГРЄЄВОЮ Доктор філологічних наук (1996), професор (2000). Президент Академії української преси (з квітня 2001). Автор підручників з журналістської етики. Член Національної спілки журналістів України та комісії з журналістської етики (до 2013 року). Завідувач кафедри реклами і зв’язків з громадськістю Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1999). 1/

55 /

Журналіст і експерт ГО «Інститут масової інформації» (з 2012), експерт у сфері моніторингу дотримання журналістських стандартів і замовних матеріалів, також опрацьовує матеріал у формі статей і блогів. Працював редактором відділу історії журналу «Український тиждень», редактором суспільно-політичної програми на «5 каналі». Має науковий ступінь Ph.D в галузі новітньої історії. МЕДІАГРАМОТНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ

СУСПІЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ МЕДІАОСВІТИ.

МЕДІАОСВІТА В ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ. 2/

ПРО ЖУРНАЛІСТСЬКІ ПРОФЕСІЙНІ СТАНДАРТИ

ВАЛЕНТИНА КЛИМЕНКО Журналістка. Працювала заступницею головного редактора в газеті «Україна молода», редакторкою відділу культури в журналах «Сезони моди», «Vogue Україна». Нині яко фрілансерка співпрацює з інтернет-виданнями «Українська правда», «Лівий берег», Elle, Vogue, L’Оfficiel, журналом «Бурлеск». Підтримує означення журналістики Любомира Гузара: «Журналістика — надзвичайно важливий елемент демократичного ладу, бо допомагає людині розуміти й вирішувати важливі життєві справи правильно, ефективно й послідовно». МЕДІАГРАМОТНІСТЬ — НЕ РОЗКІШ, А ЗАСІБ БЕЗПЕКИ

78 / ОНДРЖЕЙ КУНДРА / ONDŘEJ KUNDRA

121 /

Чеський журналіст-розслідувач і письменник. З 1999 року співпрацює з чеським журналом Respekt, з 2002 року — штатний співробітник редакції. У 2010 році здобув нагороду для молодих і перспективних журналістів Novinářská křepelka. Автор біографії чеської видавчині й колекціонерки мистецтва Меди Младкової та книжки «Агенти Путіна», виданої також Чеським радіо у форматі аудіокниги і номінованої на премію Magnesia Litera. У книжці Кундра описує російську дезінформаційну кампанію, мета якої — поширення в Європі хаосу, розкол суспільства та підтримка антисистемних партій, які хочуть ослабити демократію і прозахідні настрої. ПРОПАГАНДА ЯК ВІСЬ НОВОГО СПРИЙНЯТТЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ


16 АВТОРИ:

ЯРОСЛАВА КУЦАЙ Журналістка. Цікавиться передусім проблемами довкілля і когнітивними науками. Стипендіатка премії «Радіо Вільна Європа» / «Радіо Свобода» імені Вацлава Гавела (2016– 2017). Публікувалася в суспільно-політичних тижневиках The Ukrainian Week, «Український тиждень», «Дзеркало тижня», інтернет-виданнях Platfor.ma, «Апарат», Media Sapiens та в глянці «Женский журнал». Авторка низки статей для українського National Geographic. З 2014 по 2016 рік жила в Рейк’явіку, співпрацювала як позаштатний кореспондент з українськими ЗМІ та англомовними ісландськими журналами Iceland Review, Iceland Magazine, HA Magazine. Була прес-секретаркою Національного екологічного центру України та репортеркою програми «Час» на «5 каналі». Співавторка посібника «Ведення кампаній і робота зі ЗМІ». РОЗКУСИТИ «БРИТАНСЬКИХ

ДАРИНА НІКОЛЕНКО

УЧЕНИХ». ЯК ВІДРІЗНИТИ

Вивчала менеджмент видавничої справи в Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут» ім. Ігоря Сікорського») та історію філософії (Національний університет «Києво-Могилянська академія»). Наразі працює як координаторка культурних проектів та незалежна фотографка. Займається дослідженнями з урбаністики, візуальної культури та memory studies. Публікувалася на таких ресурсах як «Коридор», «Велика ідея», «УП.Культура».

СПРАВЖНЮ НАУКУ ВІД СЕНСАЦІЙНОГО ШЛАКУ?

58 / 106 / 112 /2 1

ОКСАНА ПІДДУБНА Мультимедійна журналістка. Закінчила бакалаврат Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та магістратуру Школи журналістики Українського католицького університету. Вчилася в Данській школі медіа і журналістики, працювала на програмі данського телебачення DR 2. Пише на теми журналістської освіти, соціально-культурологічних змін і міських ініціатив. Останні чотири роки працює на телебаченні. Цікавиться скандинавським дизайном. 1/

ОСОБЛИВОСТІ РАДІО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТА ІНТЕРНЕТ-ЗМІ В УКРАЇНІ 2/

СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ:

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

МЕДІА І МІСТО. ТРАНСФОРМАЦІЇ ПУБЛІЧНОСТІ

63 / 124 /

ОЛЕКСІЙ ПОГОРЕЛОВ У журналістиці з 1992 року. Фізик за освітою, з аналітичним мисленням і схильністю до логіки. Швидко став головним редактором, а з початку 2000-х — ще й ефективним керівником ЗМІ. Має багатий досвід управління медіа-проектами. Голова Української асоціації медіа-бізнесу (раніше — Українська асоціація видавців періодичної преси). Проводить майстер-класи, допомагає керівникам і редакторам ЗМІ як коуч, робить комунікаційні кампанії з різними медіа. Член комісії з журналістської етики. МЕДІА І ГРОШІ


17 АВТОРИ:

ІРИНА СЛАВІНСЬКА

48 / АНТОН СЕМИЖЕНКО Займається журналістикою більше як десять років, головна мотивація — краще зрозуміти й відчути світ довкола. Працював у газеті «Коммерсантъ–Украина», журналі «Країна». Нині публікується головно на сайті «Інсайдер», зрідка дописує у власний проект «Далі буде».

25 /

ПОТРІБНІ ДЕТЕКТИВИ. РОБОТА ЦІКАВА, РУТИНА ВІДСУТНЯ, ОПЛАТА ПРАВДОЮ

73 /

Авторка і ведуча на «Громадському радіо». Редакторка щоденних прямоефірних ток-шоу «Громадська хвиля» і «Ранкова хвиля». Членкиня Редакційної ради і правління «Громадського радіо». Координаторка кампанії проти сексизму в медіа і політиці «Повага». Перекладачка («Компас» Матіаса Енара, «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко і Жана-Клода Кар’єра, «Оргазм і Захід» Робера Мюшамбле) та авторка збірок інтерв’ю («33 герої укрліт», двох книжок збірки «Історії талановитих людей»). СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ ТЕЖ ПЕРША ШПАЛЬТА

ПЕТР ТРЖЕШНЯК / PETR TŘEŠŇÁK Чеський журналіст. Редактор журналу Respekt (з 2001), заступник його головного редактора (з 2015). У 2013 році здобув премію ЄС у галузі журналістики за репортаж із психіатричної лікарні. Лауреат премії Фердинанда Перутки спільно з Мартіном Веселовським (2014).

82 / МАРТІН М. ШІМЕЧКА / MARTIN ŠIMEČKA

МИСЛИТЕЛІ З САВАНИ ЛЮДСЬКОМУ МОЗКОВІ НЕ ВЛАСТИВО ОБ’ЄКТИВНО ОЦІНЮВАТИ ІНФОРМАЦІЮ

88 /

Чехословацький, словацький і чеський письменник та журналіст. Редактор ліберальної щоденної газети Sme (1999–2006), головний редактор тижневика Respekt (2006–2009). За радянської доби працював у підпільній редакції: його книжки було заборонено, вони виходили друком лише в самвидаві. Після повалення комунізму 1990 року заснував видавництво Archa, яке спеціалізується на перекладі філософських і політичних книжок. З 1992 року очолює словацький PEN-Club. У 1997 році очолював редакцію політичного й культурного тижневика «Доміно-форум». ВОРОГИ ПРАВДИ. НАЙБІЛЬШУ НЕБЕЗПЕКУ НЕСУТЬ НЕ РОСІЙСЬКІ ТРОЛІ, А НАШІ ВЛАСНІ ПОЛІТИКИ


18


19


20 Х УДОЖ Н И К И :

АННА АНДРЄЄВА Графічний дизайнер, ілюстратор. Живе та працює в Києві. Закінчила Київський Державний Інститут Декоративно-Прикладного Мистецтва і Дизайну імені Михайла Бойчука за фахом «графічний дизайн». Останнім часом працює у сфері комп’ютерних ігор.

51 / 65 / 85

ВІРА БІЛОСТОЦЬКА Графічний дизайнер з Києва. Закінчила Київський Державний Інститут Декоративно-Прикладного Мистецтва і Дизайну імені Михайла Бойчука за фахом «графічний дизайн». Працює у різних напрямках графічного дизайну, зокрема, інфографіці, брендингу, ілюстрації, рекламної індустрії та ін.

101 / 131 ОЛЕГ ГРИЩЕНКО Художник та ілюстратор з Києва. Викладач кафедри графіки в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Співзасновник клубу ілюстраторів Pictoric. Працює в галузі ілюстрації, artists book, книжкового дизайну.

25 / 28 / 29 ТЕТЯНА ДЕНИСЕНКО Художник-графік. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури в Києві за спеціальністю «книжкова графіка». Брала участь у багатьох виставках та курсах з графіки, серед яких: післядипломний курс Interdisciplinary Printmaking, The Eugeniusz Geppert Academy of Art and Design у Вроцлаві (Польща); літний курс друкованої графіки в International Summer Academy в Зальцбурзі; майстер-клас під час бієнале ілюстрації у Братиславі (BIB).

125


21 Х УДОЖ Н И К И :

ПОЛІНА ДОРОШЕНКО Ілюстратор, у 2013 році закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. З 2013-2016 асистентура-стажування в НАОМА. Книжки: «Миші в сирі» (Laurus, 2013), «Лісова пісня» Леся Українка («Основи», 2014). Потрапила в міжнародний каталог найкращих дитячих книжок White Ravens (2014), «Маєчка» (Nebo Booklab Publishing, 2015), «Байки Федра» («Основи», 2016), «Перше мереживо Стефанії» (NBP, 2016), «Soldier» разом з ілюстратором Владою Сошкіною («Little Wooden Flute», USA, 2016).

117

АННА ІВАНЕНКО Ілюстратор і дизайнер з Києва. Здебільшого зосереджена на сучасній ілюстрації, працює в ручних і комп’ютерних техніках. Викладає в школі «Projector» на курсі ілюстрації. Разом з Полосіною Женею керує артстудією шофкодруку «Сері/граф», постійно організовує освітні події, пов’язані з вивченням техніки естампу. В квітні 2016 року студії «Сері/граф» і «Копія№0» організували Перший київський фестиваль друку «Принтфест 1/100». Брала участь у багатьох виставках та фестивалях в Києві, Москві, Санкт-Петербурзі і Любліні.

62 / 72 / 100 ЖЕНЯ ПОЛОСІНА

КОСТЯНТИН МАРЦЕНКІВСЬКИЙ Художник-дизайнер. Навчався в Акадамії Образотворчого мистецтва і архітектури на відділенні графічного дизайну. Живе та працює в Києві. Створює книжкові обкладини, плакати, працює у сфері брендінгу та реклами.

33

Ілюстратор та принтмейкер з Києва. Працює в різних техніках естампу і графіки. Разом з Анею Іваненко створила студію «Сері/граф», організовує події, пов’язані друкованою графікою, зокрема, в квітні 2016 року студії «Сері/граф» і «Копія#0» організували Перший київський фестиваль друку «Принтфест 1/100». Брала участь у фестивалі Wschód Kultury в Любліні в 2013 році, фестивалі «Бумфест» в Санкт-Петербурзі в 2014 та 2015 роках.

69 / 76


22 Х УДОЖ Н И К И :

АННА САРВІРА Ілюстраторк з Києва. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. В 2013 отримала польську стипендію Gaude Polonia. В 2014 році стала співзасновницею клубу ілюстраторів Pictoric. Організовує виставки ілюстрації та плаката. Учасниця міжнародної виставки ілюстрації Bologna children’s book fair (2017).

ЮЛІЯ ТВЕРІТІНА Художник, ілюстратор. Закінчила асистентуру в майстерні книжкової графіки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві. Співпрацює з галереями та видавництвами в Китаї, Південній Кореї та Японії. Отримала грант Президента України для молодих діячів мистецтва. Живе та працює у Суджоу, Китай.

34 / 41 / 47 / 53 / 107 / 111 / 119 / 128 / 129

67 / 89

ОЛЕНА СТАРАНЧУК Графічний дизайнер, працює з культурними, освітніми, соціальними проектами. Займається дизайн-оформленням різноманітних культурних всеукраїнських та міжнародних заходів, фестивалей, конференцій, форумів та ін. Співзасновниця клубу ілюстраторів Pictoric, член Асоціації дизайн-кграфіків «4-блок», у 2013 році отримала стипендію Gaude Polonia.

43 / 70 / 94 / 95 / 96 / 100 / 118 / 120 / 133

ВАЛЕРІЙ ТИХОНЮК Художник, книжковий графік, викладач кафедри графічного дизайну в Київському інституті декоративноприкладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Закінчив Національну академію образотворчого мистецтва. (майстерня книжкової графіки Василя Чебаника). Займається художнім оформленням книги, каліграфією та ілюстрацією. Досліджує мистецтво писемної графіки.

40 / 79 / 83


23 Х УДОЖ Н И К И :

ОЛЕНА ТИХОНЮК Художник-графік, живе та працює в Києві. Закінчила майстерню книжкової графіки при Національній художній академії в Києві. Займається оформленням книги, плакатом, витинанкою. Викладає на кафедрі графічного дизайну Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

46 / 77

ІЛЛЯ УГНІВЕНКО Художник-графік, отримав кваліфікацію магістра на кафедрі книжкової графіки в Національній Академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві. Брав участь у виставках та фестивалях з мистецтва Per-art International art festival Black Sea Space Poetry (Румунія), Книжковий Арсенал» (Україна), Children’s illustration (Грузія), Kyiv Comic Con (Україна).

35 / 37 / 54

ОЛЕГ ЩЕРБА Ілюстратор зі Львова. Закінчив Харківський Авіаційний Інститут, працює в художній сфері з 2012 року. З 2014 року співзасновник та учасник творчого об’єднання KADKA. Окрім ілюстрації займається анімацією та дизайном відеоігор.

59 / 103 / 113


24


25


26

ЩО ТАКЕ МЕДІАГРАМОТНІСТЬ СЕРГІЙ ГОРБАЧОВ

СУЧАСНА ЛЮДИНА ПЕРЕБУВАЄ ПІД ПОСТІЙНИМ ВПЛИВОМ ВЕЛИЧЕЗНОГО ПОТОКУ РІЗНОМАНІТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО ЙОГО ОТРИМУЄ ЧЕРЕЗ МЕДІА (ПРО РІЗНОВИДИ МЕДІА ДИВ. РОЗДІЛ, ЯКИЙ ТАК І НАЗИВАЄТЬСЯ). Узагалі, цікаво, що саме слово «медіа» походить із латини і означає «передавати». Ті, хто грав на гітарі, знають слово «медіатор»: це невеличка пластинка, за допомогою якої гітарист передає рух пальців на струни. А хто цікавиться біологією й анатомією знають інше значення цього слова — клітина, яка передає сигнал по нервовій системі. Як бачимо, значення цих слів подібне. У кожному разі там, де є медіа, мають бути принаймні кілька ланок: джерело повідомлення — власне повідомлення — засіб передачі — одержувач повідомлення. Однак проблема полягає в тому, що повідомлення, яке передається (інформація), може бути неякісним або свідомо викривленим. Причому дуже часто людина навіть не усвідомлює, що отримане повідомлення недоброякісне і що так на неї чиниться медійний вплив. Важливо те, що вплив прихований, і тому ефективніший. Для сучасної людини вміти критично сприймати інформацію, аналізувати її, визначати, чи не маніпулятивна вона, — одна з найцінніших життєвих компетенцій, які дозволяють адекватно сприймати навколишній світ і ухвалювати корисні для себе рішення (тому, як це робити, присвячено розділ «Критичний аналіз медіаповідомлень»). Без таких умінь людина стає практично беззахисною перед маніпуляціями, які змушують її чинити супротив власних же інтересів — в інтересах тих, хто подає інформацію. Реклама — різновид медіа, і дуже багато рекламних повідомлень містять приховані сенси. Наприклад, коли ми вранці чистимо зуби, досить багато людей наносять на зубну щітку цілий кавалок зубної пасти, хоча лікарі-стоматологи вважають — і багато хто про це чув,—


27


28

ВМІННЯ СПРИЙМАТИ Й АНАЛІЗУВАТИ ІНФОРМАЦІЮ

що для якісної чистки цілком достатньо пасти розміром з горошину. Чому ж тоді багато людей використовують більше пасти, ніж реально потрібно?

Однак небезпека є — і велика, бо такі повідомлення формують хибне уявлення про те, що відбувається з людиною, і призводять до хибних рішень. Наприклад, людина повірила рекламі ліків, яка створює враження, що ці ліки — від усіх хвороб. Звичайно, «прямим текстом» такого виробник ліків у рекламі не скаже, бо тоді брехня одразу впаде у вічі — та й таке прямо заборонено законодавством.

Проте на початку в рекламі буде зображено дуВідповідь на це питання можна знайти, якщо по- же-дуже хвору людину, яка страждає, їй погано, дивитися, що саме нам пропонує різноманітна похмуре похнюплене обличчя, сумні очі. Відпореклама зубної пасти — зовнішня, телевізійна, відно, гама кольорів холодна, нудна, неприємна упаковці. Коли ми дивимося таку рекламу на на... Але ось людина випила пігулку і — о диво! — їй ТБ, то часто бачимо, як на зубну щітку людина одразу стає добре: світле обличчя, широка житвичавлює довгий кавалок пасти. Коли ми вран- тєрадісна посмішка, яскраві теплі кольори. ці беремо в руки тюбик зубної пасти, на ньому Споживач реклами навіть не усвідомлює, що цієї так само буде довгий кавалок. Коли їдемо ву- миті ним маніпулюють, і замість відповідально лицями міста, бачимо борди з таким самим до- поставитися до свого здоров’я та звернутися вгим кавалком. до лікаря по професійну допомогу просто купує Прикметно, що по цих образах ми ковзаємо по- рекламовані ліки, сподіваючись на швидке одуглядом, не фіксуючи їх на рівні свідомості. Якщо жання. А хвороба тим часом може бути зовсім нас запитати, скільки разів протягом дня ми ба- не та, про яку людина думає, — і шкода здоров’ю чимо цей образ, відповісти навряд чи хто зможе. стає майже неминучою. А між іншим ми це бачимо десятки разів. І відбу- Що ж треба робити, як діяти, щоб уникнути тавається наступне: побачене не усвідомлюється, ких неприємних і небезпечних ситуацій? але осідає на підсвідомості — і надалі «програВідповідь тут досить проста, хоча потребує певмує» нас на певні дії. ної роботи над собою. І в цьому допомагає медіВажливо також, хто саме нам показує певні аграмотність. рекламні образи. Скажімо, у випадку із зубною пастою це буде обов’язково людина з білими і Тепер саме час визначити, хто ж це «медіагравинятково здоровими на вигляд зубами: рівни- мотна людина». Є чимало наукових означень, ми, пропорційними, просто осяйними. Це теж вироблених у результаті серйозних психологічвпливає на підсвідомість і змушує поставити- них досліджень того, як побудовано медіаповіся з довірою до реклами (хоча ми цей вплив домлення і як людина їх сприймає. на рівні свідомості можемо і не фіксувати). Такі Однак нам досить загального розуміння, яке впливи на людину називаються сугестією (ла- «простими словами» можна дуже узагальнено тинське слово suggestio, від suggero — навчаю, сформулювати так. навіюю). Так само повідомлення інших медіа можуть приховано впливати на людину, яка це сприймає. Може здатися, що немає великої небезпеки в тому, що новину подано «якось не так»: ну, трошки не все сказали, трошки додали власних оцінок, трошки вигадали...


29

МЕДІАГРАМОТНА ЛЮДИНА: • розуміє природу інформації і роль медіа у її поширенні; • усвідомлює, що перебуває під постійним інформаційним тиском,

Тому важливо відчувати власну упередженість у сприйнятті подій. Це дуже добре видно на прикладі футбольних уболівальників, які виразно пристрасні. Подивіться тільки, як по-різному реагують глядачі на стадіоні, коли нападник падає у штрафному майданчику! Одні вимагають пенальті, інші кричать, що він сам упав.

• має навички критичного мислення й аналізу медіаповідомлень; • відрізняє думки й оцінки від фактів; • здатна захищати себе від маніпуляцій; • вміє створювати власний медійний контент.

А тепер докладніше. Перше, що визначає справді медіаграмотну людину, — те, що вона розуміє: медійні повідомлення далеко не завжди добросовісні або професійні. Подекуди рівень викривлення і маніпуляцій у медіа сягає такого рівня, що можна сміливо говорити про те, що існує «інформаційна зброя масового ураження». Особливо це стало помітно в останні роки, коли Україна стала мішенню інформаційних атак і системної інформаційної війни з боку Росії. Прикладів багато, про них поговоримо пізніше. Тому людина, яка хоче зберегти свою незалежність від маніпуляцій, повинна вміти критично мислити. Тобто не сліпо сприймати інформацію, довіряючи будь-яким повідомленням, а аналізувати їх, перевіряти достеменність, порівнювати повідомлення з різних джерел тощо. Така людина вміє «прочитувати» візуальні повідомлення, не піддаватися неусвідомленим впливам. Скажімо, якщо реклама дає якийсь образ, то людина має запитати себе: а чому саме такий колір? яке враження це має у мене формувати? чи не намагаються мене такими візуальними образами надурити? Звичайно, медіаграмотна людина вміє поважати інші погляди, з повагою ставитися до інших думок, вміє поставитися критично і сама до себе. Це важко, бо всі ми люди і нам властива емоційність, яка заважає аналізувати інформацію про те, що нас оточує і що з нами відбувається.

Зайве пояснювати, за яку команду вболівають перші і другі. Подібне часто буває з нами не тільки на стадіоні. Звичайно, повністю позбавитися емоцій і пристрасті не тільки неможливо, а й не потрібно, бо ми живі люди, а не роботи. Однак у серйозних питаннях усвідомлення, де емоції, а де факти, надзвичайно важливе. І це теж один зі складників навичок медіаграмотної людини. Та вміння сприймати й аналізувати інформацію — це ще не все, що визначає медіаграмотну людину. Важливо, щоб людина сама могла виступати в ролі творця медіа-контенту. Майже кожен з нас спілкується в мережі, відповідає на повідомлення й коментарі інших людей. Ми включені в ці процеси вже так глибоко, що уявити себе без спілкування майже неможливо. Проте як писати свої повідомлення й коментарі, щоб донести свою думку зрозуміло, щоб не образити іншу людину, щоб самому не стати об’єктом нападок і образ? Як зняти ролик для Ютюб, який збере багато переглядів і дозволить іншим людям отримати корисну інформацію та задоволення від перегляду? Як за допомогою гаджета зробити якісне фото, що покаже іншим людям важливу подію чи красу навколишнього світу?

Усі ці вміння — теж складники медіаграмотності, які треба опанувати. Для цього потрібно бути відкритим і розуміти природу медіа. Саме в цьому ми намагаємося допомогти 


30


31


32

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ МЕДІАПОВІДОМЛЕНЬ СЕРГІЙ ГОРБАЧОВ

МЕДІАПОВІДОМЛЕННЯ МАЄ ДОСИТЬ ЧІТКІ КРИТЕРІЇ ЯКОСТІ. ТАК САМО ЯК МИ, КУПУЮЧИ ЯКИЙСЬ ПРОДУКТ, ОЦІНЮЄМО ЙОГО ЗА ПЕВНИМИ ХАРАКТЕРИСТИКАМИ, МОЖНА І ТРЕБА ОЦІНЮВАТИ МЕДІАПОВІДОМЛЕННЯ. СКАЖІМО, КУПУЮЧИ ЇЖУ, МИ ПОВИННІ ПЕРЕКОНАТИСЯ, ЩО ТЕРМІН ПРИДАТНОСТІ ЩЕ НЕ СПЛИВ, ЩО В СКЛАДІ ПРОДУКТУ Є ТЕ, ЩО НАМ ПОТРІБНО, І НЕМАЄ ШКІДЛИВИХ СКЛАДНИКІВ І ДОМІШОК ТОЩО. ТАК САМО З ІНФОРМАЦІЄЮ В МЕДІА. Є КІЛЬКА ПОГЛЯДІВ НА ТЕ, ЯК ОЦІНЮВАТИ МЕДІАПОВІДОМЛЕННЯ. НАЙПОШИРЕНІШИЙ МЕТОД, КОЛИ ДО МЕДІАПОВІДОМЛЕННЯ ЗАСТОСОВУЮТЬ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ. СТАНДАРТ — ТО ВЗАГАЛІ ТАКИЙ СОБІ ВИМІРЮВАЧ, ЯКИЙ МОЖНА ПРИКЛАСТИ ДО БУДЬ-ЧОГО І ПОДИВИТИСЯ, ЧИ ВІДПОВІДАЄ ВИМІРЮВАНЕ НАШИМ ОЧІКУВАННЯМ. ЗАЗВИЧАЙ МЕДІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ОЦІНЮЮТЬ ЗА КІЛЬКОМА СТАНДАРТАМИ, ЯКІ ДОСИТЬ ПРОСТІ В ЗАСТОСУВАННІ І ДОЗВОЛЯЮТЬ МАЙЖЕ ОДРАЗУ ВИЗНАЧИТИ, ЧИ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ НАС НАДУРИТИ. І НАВПАКИ, КОЛИ МИ БАЧИМО ЧІТКЕ ДОТРИМАННЯ СТАНДАРТІВ, МОЖНА ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЩО ЦЕ МЕДІА ПРАЦЮЄ ВІДПОВІДАЛЬНО І ЙОМУ МОЖНА ДОВІРЯТИ.


33 ОПЕРАТИВНІСТЬ

Цей стандарт надзвичайно Різниця лише в одному слові, важливий, бо якщо медіа дають але різниця разюча. У першому Дотримано: новина повідомляу публікацію погляд лише однієї реченні маємо повідомлення ється одразу, щойно про це стало сторони, позбавляючи іншу мож- про беззаперечний факт, що відомо. ливості висловитися, це дуже його журналіст не намагається Не дотримано: публікація небезпечно для суспільства. оцінювати, а просто повідомляє з’являється не одразу, а за Кажучи простіше, не даючи слопро справжню подію. У другому якийсь час, коли інформація вже ва іншій стороні, медіа буквально ж випадку автор повідомлення втратила актуальність. «закривають рота» тим, хто має старається нав’язати нам свою іншу думку. оцінку ситуації, хоча ми ще не Виконання цього стандарту дознаємо, чому невідомий вилізав зволяє нам отримувати інформа- Коли в публікації одна сторона з вікна — заблокувало дверний цію якомога швидше, ідеально — видається «білою і пухнастою», замок, утікає від пожежі, просто просто в той час, коли подія а інша — втіленням вселенського захотілося вилізти через вікно. відбувається. Яскравий взірець зла, треба одразу насторожитиВаріантів може бути багато, але оперативності — пряма трансля- ся: чи немає тут маніпулювання автор повідомлення вже виніс ція події (наприклад, спортивного думкою читача? Негайно перевирок і назвав людину злочинзмагання): ми одразу бачимо, вірте, скільки надано можливості цем. Це, до речі, по закону може що відбувається, і можемо на для висловлення одним і скільки зробити тільки суд. це реагувати, як тепер кажуть, іншим. І чи взагалі є різні думки з «у режимі реального часу». приводу події, про яку йдеться. Тому дуже важливо усвідомлювати, що саме вам пропонують — Правило дуже просте: що більЗастосування цього стандарту факт чи його оцінку. Будьте ша часова відстань від події до надзвичайно корисне, щоб відрізуважними і відрізняйте одне від повідомлення про неї, то нижча нити справжню журналістику від іншого. якість інформації. Цікаво, що на пропаганди. Як саме — ви вже підставі оперативності інформузнаєте: журналіст дає можливання можна робити висновки вість висловити різні думки, проПОВНОТА ІНФОРМАЦІЇ і про якість джерела. Буває й так, пагандист — тільки те, що йому Повна інформація, де чітко зрощо інформація про об’єктивно вигідно. зуміло, КОЛИ і ХТО був учасниважливу для суспільства подію ком подій; ДЕ це сталося; ЩО або взагалі не оприлюднюється, ВІДОКРЕМЛЕННЯ ФАКТІВ ВІД відбувалося; ЧОМУ це сталося; або оприлюднюється з великою КОМЕНТАРІВ І ОЦІНОК ЯК це відбувалося. затримкою. Тут уже треба обов’язково запитати себе, чому ж так сталося. Це непрофесіоналізм журналістів? Чи, може, це політика власника медіа, який свідомо забороняє поширювати неприємну для нього інформацію?

БАЛАНС ДУМОК Дотримано: в публікації представлено щонайменше два погляди на події, зазвичай протилежні. Не дотримано: в публікації представлено погляд лише однієї сторони або ж погляди іншої сторони подано в меншому обсязі чи формально.

Факти відокремлені: автор публікації недвозначно відокремлює факт або подію від коментірів і оцінок. Факти НЕ відокремлено від думок: автор публікації дає власні оцінки подіям і персонажам, не відділяючи їх від фактів. Порівняймо два коротенькі повідомлення, які доносять інформацію про одну й ту саму подію. • Учора ввечері патруль поліції затримав невідомого, який вилізав з вікна першого поверху. • Учора ввечері патруль поліції затримав злочинця, який вилізав з вікна першого поверху.

Неповна інформація залишає без відповіді принаймні одне з ключових питань. Тут, власне, все ясно: без відповідей на всі ці питання інформація не може бути якісною. Цікаво, що для журналістів є ще одне питання, найважче, що його змушений ставити собі кожен автор повідомлення в медіа. Це питання «Ну і що?». Тобто можна написати щось на зразок: «Учора ввечері моя мама, як звичайно, вимкнула світло на кухні, бо вже настав час відпочивати». Формально інформація повна: є відповіді на всі стандартні запитання. Однак немає і, напевно,


34 не буде відповіді на головне запитання: «Ну і що?» — кому цікава ця подія, яке вона має значення для когось, крім цієї родини? Що відбулося такого, про що варто робити медійне повідомлення? Чи доцільно цю інформацію оприлюднювати? Насправді питання доцільності непросте, цьому присвячено величезну кількість досліджень, які з’ясовують, для кого саме і як саме мають працювати медіа.

ПРАВДИВІСТЬ ІНФОРМАЦІЇ Правдиво: події мали місце, обставини описано точно, висловлювання учасників не спотворено, факти можна перевірити за іншими джерелами. Неправдиво: публікація вводить читача / слухача / глядача в оману, повідомлення не відповідають фактам. Цей стандарт схожий із попереднім, у якому йдеться про точність опису подій, але є суттєва відмінність: інформацію, яку поширюють медіа, треба перевіряти і то ретельно. Випадків недоброякісного інформування через неуважність, непрофесіоналізм чи й свідоме викривлення чимало. У журналістів є таке правило: жодну новину (якщо це не офіційне повідомлення конкретної особи, організації чи установи) не може бути оприлюднено, якщо її не підтверджують дані з двох (а краще — з трьох і більше) незалежних джерел. Наприклад, якщо ви почуєте від когось, що у дворі вашого будинку планують облаштувати сміттєпереробний завод, не варто одразу бігти на мітинг: перевірте цю інформацію в місцевій адміністрації та в інших мешканців.

ВІДСУТНІСТЬ ОЦІНОЧНОЇ ЛЕКСИКИ Відсутня: використовується нейтральна лексика, яка не принижує і не дискредитує жодні соціальні, етнічні, політичні, сексуальні тощо групи. Наявна: публікація містить дискримінаційну лексику, яка принижує певні групи людей або закликає до ворожнечі й ненависті. Слова важать багато. І слова багато в чому визначають наше ставлення до подій. Ба більше, слово може стати небезпечною зброєю, а в разі публічного слова — зброєю масового ураження. А все тому, що часто люди навіть не усвідомлюють, які слова на них впливають і які слова вони самі вживають. Простий приклад вибору слів для опису однієї й тієї самої людини, яка збирає інформацію, — розвідник і шпигун. Проте ми розуміємо, що у нас може бути тільки розвідник, а у ворога — тільки шпигун: усе залежить від того, хто говорить і які означення хоче нам запропонувати.

ВЛАСНИК МЕДІА Дуже важливо знати і враховувати ще один серйозний критерій — хто власник медіа? Тоді одразу стає зрозуміло, чому різні медіа одні події висвітлюють широко, а інші замовчують. До речі, ЗМІ не дуже люблять, коли споживач цікавиться їхнім власником. Адже розкриває зацікавленість медіа в тому, щоб показувати лише вигідне для власника і приховувати невигідне. Це сильно б’є по іміджу «об’єктивних» медіа.

Підсумовуючи, ще раз нагадаймо собі: ми постійно перебуваємо під впливом медіа, цей вплив потужний і повсякчасний. Уникнути його теоретично можна, практично — від інформації нікуди не сховаєшся. І позаяк від правильності інформації залежить наша доля, добробут, а подеколи й життя, треба вчитися відрізняти якісну медійну інформацію від неякісної. Без цього майже неможливо захиститися від неприємностей і бути успішним у сучасному світі.


35


36


37


38

РОЗВИТОК МЕДІАОСВІТИ У СВІТІ І В УКРАЇНІ НАВІЩО ПОТРІБНА МЕДІАОСВІТА СЕРГІЙ ГОРБАЧОВ

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ МЕДІАОСВІТИ — СФОРМУВАТИ КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ І ВМІННЯ ПРОТИСТОЯТИ ІНФОРМАЦІЙНІЙ АГРЕСІЇ. ВОНА РОЗВИВАЄ ЗДАТНІСТЬ АДЕКВАТНО СПРИЙМАТИ МЕДІАПРОДУКТ: КІНО, ТБ, РЕКЛАМУ, ІНТЕРНЕТ ТОЩО. НЕ ПРИЙМАТИ СЛІПО НА ВІРУ БУДЬ-ЯКІ МЕДІЙНІ ПОВІДОМЛЕННЯ, А СПРИЙМАТИ ЇХ КРИТИЧНО, АНАЛІЗУВАТИ, ПЕРЕВІРЯТИ ЇХНЮ ПРАВДИВІСТЬ. Ще медіаосвіта може навчити людину створювати медійні повідомлення, власний контент: тексти, фото, відео тощо. Це надзвичайно важливо у світі, який стрімко змінюється і вимагає від нас швидше й краще пристосовуватися до нових умов. Медіаосвіта в цій справі — незамінний помічник. Якщо говорити про медіаосвіту в школі, то вона, крім виховання загальних навичок медіаграмотної людини, знайомить молодих людей із професіями в медіа. На цих уроках можна дізнатися, чим професія журналіста відрізняється від професій у піарі, рекламі. Чим і як займаються редактор, фотограф, дизайнер та ін. Ну й звичайно, медіаосвіта дозволяє ще в школі випробувати себе в певних професіях і зробити усвідомлений вибір. Важливо й те, що потребу медіаосвіти усвідомлюють багато людей в Україні, особливо після того як проти нас почала інформаційну війну Росія. Це те, що називають «гібридною війною», адже раніше агресор прагнув насамперед захопити територію іншої країни. Тепер же цей агресор, не відмовляючись від територіальних зазіхань, сягнув набагато далі — він хоче захопити мозок громадян, зробити їх слухняними виконавцями свого плану зі знищення України.


39


40

Знаю, знаю: хтось побачить у цих словах зайвий лося так тому, що Руанда — гірська країна, крапафос, перебільшення. Та, на жаль, так воно і є. їна «тисячі пагорбів», і через складний рельєф Автор цих рядків — професійний журналіст, який місцевості передачі цього радіо, яке мало два знає роботу медіа не з переказів, розуміє, чому не надто потужні передавачі, приймали не всі і як створюються медіаповідомлення, і дуже населені пункти. Так от дослідники виявили, що добре бачить розмаїті методи інформаційної там, куди радіохвилі розпалювання ненависті агресії проти нас. У хід іде все: пряма брехня, досягали добре, було статистично більше засупересмикування, очевидні фейки. І все це роз- джених за геноцид, тобто там було більше вираховано на людей, які не володіють навичками падків насильства, вбивств, переслідування на критичного аналізу повідомлень, не відрізняють національному ґрунті і навпаки. думки від фактів, не вміють перевіряти достеЦя історія стала класичною для розуміння надменність інформації. звичайного впливу медіа на небезпечні суспільСаме тому нині виникла потреба розвивати ме- ні процеси і змусила з набагато більшою увагою діаосвіту набагато активніше. Та перш ніж гово- поставитися до медіаосвіти, яка виховувала б рити про те, як почувається медіаосвіта в Укра- людей медіаграмотними і стійкішими до небезїні, поговорімо про світовий досвід у цій справі. печних маніпуляцій (див. розділи «Що таке медіаграмотність» та «Критичний аналіз медіаповідомлень»). СВІТОВИЙ ДОСВІД МЕДІАОСВІТИ Узагалі, системи медіаосвіти різні і спрямовані Світ уже давно зрозумів важливість медіаосві- на різні аспекти формування медіаграмотності. ти. У багатьох країнах ще в 1960-х роках почали В окремих країнах медіаосвіта входить до базозапроваджувати різноманітні медіаосвітні про- вого компонента освіти, в інших медіаресурси екти. використовуються для кращого вивчення інших предметів. Особливого значення медіаосвіта набрала після трагічних подій в Африці в середині 1990-х. У Дуже велике значення медіаосвіті приділяють 1994 році в Руанді виник міжнаціональний кон- у Європейському Союзі, куди прагне Україна. У флікт між народностями хуту й тутсі. Сталася ЄС медіаосвіту вважають базовим елементом жахлива людська трагедія: за сто днів кривавої політики у сфері споживання аудіовізуальної інрізанини було вбито, за ріхними підрахунками, формації. Тобто Європа закликає вчити людину від 500 тис. до 1 млн осіб, 90 % із них — тутсі. споживати медійну інформацію усвідомлено і критично. Крім того, важливе розуміння питань Ненависть розпалювало «Радіо тисячі пагорбів», ведучі якого закликали вбивати тутсі і на- авторського права та поваги до авторського права тих, хто створює і поширює медійний концьковували бойовиків хуту переслідувати іншу етнічну групу. Міжнародний трибунал визнав тент (зміст). цих ведучих винними в геноциді, тобто винними в масових вбивствах на етнічному ґрунті. Коли дослідники почали вивчати ці події, то побачили надзвичайно важливу закономірність. Річ у тому, що «Радіо тисячі пагорбів» назива-

На думку європейців, лише медіаграмотна людина може ефективно брати участь у політичному й суспільному житті, поважати людське розмаїття та боронити власні переконання. Щоби медіаосвіта могла розвиватися ефективно, Євросоюз не тільки декларує це, а й ухвалив низку серйозних документів, які мають реальний вплив на стан справ у ЄС. У 1982 році було ухвалено базову Грюнвальдську декларацію з медіаосвіти (1982), у 1989 році ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) затвердила резолюцію про розвиток медіаосвіти.


41

Уже після трагічних подій у Руанді було ухвалено важливі рішення Віденської конференції «Освіта для медіа і цифрового століття» (1999) та Севільської конференції «Медіаосвіта молоді» (2002). А потім уже й найвищі органи Євросоюзу ухвалили свої стратегічні документи: резолюцію Європарламенту щодо медіаграмотності у світі цифрових технологій та комюніке Єврокомісії «Європейський підхід до медіаграмотності у світі цифрових технологій». Усе це однозначно доводить, що медіаосвіта — справді важлива справа, якій парламенти й уряди багатьох країн приділяють неабияку увагу.

МЕДІАОСВІТА В УКРАЇНІ Активний розвиток медіаосвіти в Україні припадає на початок 2010-х років. Протягом 2011– 2016 років в Україні реалізовувався пілотний проект з упровадження медіаосвіти, який підтримали Національна академія педагогічних наук і Міністерство освіти й науки України.

• Академія української преси (керівник — Валерій Іванов) — це чільна організація практичної реалізації медіаосвіти. Ця громадська організація видає безліч цікавенних посібників, проводить практичні тренінги, готує викладачів медіаграмотності. На сайті Академії (http://www.aup.com. ua/) можна знайти багато корисної інформації. • Громадська організація «Детектор медіа» (керівник — Діана Дуцик) підтримує чудовий портал з медіаосвіти MediaSapiens (http://osvita. mediasapiens.ua/). Тут є доступно викладені результати досліджень медіа, корисні посібники, статті, інші цікаві речі, які допомагають у розвитку медіаосвіти в нашій країні.

• І, звичайно, ця книжка, яку ви тримаєте в руках, — теж вагомий складник медіаосвітнього процесу в Україні. Її створено в рамках проекту «Довіряй, але перевіряй: медіаграмотність в українському суспільстві». Ці оригінальні плакати, які в сучасному форматі закликають співгромадян бути уважними та перевіряти медійну інформацію, дуже потрібні для нас і їх широко використовуватимуть надалі.

Багато людей уже зацікавилися цією роботою: розроблено програми, підручники й посібники, Одним словом, медіаосвіта в Україні — це велиробочі зошити для учнів. Сотні педагогів ви- чезний цікавий світ, який очікує вас, щоб допокладають медіаграмотність і медіакультуру: могти не загубитися серед огромів інформації, старшокласники і їхні батьки можуть обирати ці якою пронизано нашу сучасність. Можна пропредмети як варіативний складник навчальних сто зараз обирати курси, програми, тренінги, планів. Це реально допомагає молоді ставати книжки і ставати краще освіченими й захищемедіаграмотними. ними у складному інформаційному суспільстві. Узагалі, медіаосвіта в нашій країні розвивається потужно, а на міжнародних конференціях колеги з країн колишнього СРСР уважно вивчають наш досвід. Звичайно, будь-який рух неможливий без тих, хто його надихає і підтримує. Найпомітніші «гравці» в розвитку цієї корисної справи в Україні — це такі організації й установи. • Лабораторія масових комунікацій і медіаосвіти Інституту соціальної й політичної психології Національної академії педагогічних наук України (керівник — Любов Найдьонова). Лабораторія провела чимало цікавих досліджень із психології сприйняття медіа, розробила програму експерименту та корисні підручники й посібники. Розробки лабораторії можна подивитися і завантажити на сайті Інституту соціальної й політичної психології НАПН України (http://ispp.org.ua/).

Бажаємо в цьому успіху! 


42


43


44

СУСПІЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ МЕДІАОСВІТИ В А Л Е Р І Й І В А Н О В ТА І Р И Н А Н Е Г Р Є Є В А

Причина актуальності медіаосвіти полягає в тому, що інформаційна революція і глобалізація великою мірою узалежнили наше сприйняття світу від того, як його подають медіа. На жаль, останні належно не зреагували на зростання відповідальності: матеріали часто погано перевіряють, вони містять елементи маніпуляції і підтасовувань. У цих умовах медіаосвіта — шлях до того, щоб людина дістала змогу самозахиститися від недобросовісної медіаінформації. У документах ЮНЕСКО сказано, що медіаосвіта — це навчання теорії і практичних умінь для опанування сучасних мас-медіа, що їх розглядають як частину специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії і практиці. Її слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, як-от математика, фізика чи географія. Як бачимо, фахівці ЮНЕСКО чітко відділяють опанування медіа від їх використання як знаряддя в навчанні інших наук. Згідно з напрацюваннями Віденської конференції, медіаосвіта — частина базових прав кожного громадянина в кожній країні світу на свободу висловлювання та на доступ до інформації; інструмент розбудови і дотримання демократії. Спостерігаючи невідповідності між сутністю й розвитком медіаосвіти в різних країнах світу, учасники секції «Освіта для медіа і цифрової доби» Віденської конференції рекомендували запровадити узгоджені навчальні курси в національних освітніх програмах та у вторинній, неформальній і самостійній освіті. Учасники конференції визначили такі ролі, що їх медіаосвіта відіграє в суспільстві: • Медіаосвіта сприяє збагаченню людей різним культурним досвідом за допомогою споживання медіаповідомлень усіх типів (друкованого слова, зображень, аудіо і рухомих зображень). • У країнах, які застосовують новітні технології, медіаосвіта допомагає громадянам представляти їхні культури і традиції. • Медіаосвіта створює додаткові можливості для людей у будь-якому суспільстві та уможливлює доступ до медіа людям з особливими потребами або економічно неспроможним верствам населення. • Медіаосвіта відіграє найважливішу роль у здатності людей оцінювати й реагувати на інформацію про соціальні та політичні конфлікти, війни, природні лиха, екологічні катастрофи тощо. • У ситуаціях, коли доступу до електронних і цифрових технологій немає або він обмежений, медіаосвіта може базуватися на доступних їм технологіях і формується під впливом наявних контекстів.


45


46

За висновками Віденської конференції ЮНЕСКО, медіаосвіта пов’язана з вивченням усіх медіакомунікацій і охоплює друковане слово, графіку, звук та рухомі зображення, які передаються за допомогою будь-яких технологій. Медіаосвіта дає людям змогу зрозуміти способи роботи мас-медіа, застосовувані в суспільстві, та опанувати навичками з використання цих медіа у спілкуванні з іншими. Медіаосвіта має давати знання про те, як: 1 / аналізувати, критично осмислювати і створювати медіатексти; 2 / визначати джерела медіатекстів, їхні політичні, соціальні, комерційні, культурні інтереси й контекст; 3 / інтерпретувати медіатексти й цінності, що їх містять і поширюють медіа; 4 / добирати відповідні медіа для створення і поширення власних медіатекстів та залучення зацікавленої в них аудиторії; 5 / уможливлювати вільний доступ до медіа для споживання і виробництва власної медіапродукції. Більшість західних дослідників погоджуються з думкою, що медіа не завжди відповідно репрезентують навколишній світ, і для людини вкрай важливо зберігати свою автономію щодо мас-медіа. Головне в цьому погляді, безперечно, не роль медіа (відбиття чи репрезентації того, що відбувається в дійсності), а активне ставлення людини до пізнання медіа. Останні тут виступають самостійним утворенням, щодо якого важливо зберігати самостійність і сприймати його критично. МЕДІАОСВІТА В ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ На думку міжнародної академічної спільноти, Канада, Велика Британія, Австралія, Франція, США і Росія — лідери з розвитку шкільної медіаосвіти. В Канаді з вересня 1999 року вивчення медіакультури обов’язкове для учнів середніх шкіл з 1 по 12 клас. У Великій Британії 1995 року 30 тисяч школярів обрали екзамен з предмета «Медіа» для отримання свідоцтва про закінчення середньої школи. У 1994 році американський президент підписав указ «Цілі 2000: Американський освітній акт», яким запровадив рекомендований стандарт з медіаосвіти на всіх рівнях початкової і середньої шкільної освіти. Інші країни — Австралія, Франція, усі скандинавські та країни Південної Європи — запровадили предметні обов’язкові навчальні курси з медіа в шкільну освіту. Британський дослідник медіаосвіти Лен Мастерман (Len Masterman) виділив чотири найважливіші сфери медіаосвіти: 1 / авторство, власність і контроль у медійній галузі; 2 / способи досягти ефекту впливу медіатексту (способи кодувати інформацію); 3 / репрезентація навколишнього середовища через медіа; 4 / медійна аудиторія. Можна було б додати ще й особливості самих медіа як каналів передання інформації.


47

За Мастерманом, ефективність медіаосвіти можна оцінити за двома основними критеріями: 1 / здатність учнів застосовувати критичне мислення в нових ситуаціях; 2 / кількість зобов’язань і мотивацій, висловлених ними щодо медіа. Медіаосвіта сприяє зміні відносин між учнем і вчителем, створює підґрунтя для роздумів і діалогів. Тобто процес медіаосвіти — це радше діалог, аніж дискусія. Отже, медіаосвіта розвиває відкритіших і демократичніших педагогів, її спрямовано переважно на групове навчання. Складається медіаосвіта з «критичної практики» і «практичної критики». Шведська дослідниця Сесілія фон Файлітзен (Cecіlіa von Faіlіtzen) наголошує, що медіаосвіта має розвивати критичне мислення (crіtіcal thіnkіng), суттєвий елемент розвитку якого — створення учнями власної медіапродукції. Медіаосвіта потрібна для активної участі і в демократичному процесі, і в глобалізаційному. Вона має ґрунтуватися на вивченні всіх видів медіа. Особливу увагу Файлітзен звертає на те, що створення медіапродукції — неодмінний елемент у процесі медіаосвіти. Справді, десакралізація медіа, освоєння учнями навичок журналістської роботи, коли вони дізнаються про механізм і «кухню» створення медіа, має сприяти виробленню незалежного і критичного погляду на медійний контент. За твердженням професорки Техаського університет Кетлін Тайнер (Kathleen Tyner), яка спеціалізується на медіаосвіті з новітніх медійних та ігрових технологій, навчання має відбуватися з використанням аудіовізуальних медіа і передбачати аналіз медіапродукції, який може мати міждисциплінарний та інтерактивний характер. Важлива участь учнів у створенні навчальної медіапродукції, що передбачає спільний вибір теми, змісту, концепції, шляхів практичної реалізації проекту, а також розроблення критеріїв оцінювання, яке проводять спільно вчителі й учні тощо. Британські науковці Кері Безелґет (Cary Bazalgette) та Ендрю Харт (Andrew Hart) уважають, що медіаосвіта має ґрунтуватися на вивченні шести засадничих понять: 1 / медійні агенції / medіa agencіes (аналіз функціонування, цілей, джерел інформації), які створюють і поширюють медіатексти; 2 / медійні категорії / medіa categorіes (аналіз типів медіатекстів — за видами, жанрами тощо); 3 / медійні технології / medіa technologіes (аналіз технологічного процесу створення медіатекстів); 4 / медійні мови / medіa languages (аудіовізуальні засоби вираження, коди і знаки, стиль тощо медіатекстів); 5 / медіааудиторії / medіa audіence (типологія аудиторій, різновиди у сприйнятті медіатекстів); 6 / медійне подання / medіa representatіons (аналіз конкретного представлення авторами / джерелами інформації / агенціями змісту в медіатекстах). Можна було б додати, що тут доцільний аналіз специфіки самих комунікаторів (як окремих видів медіа, так і журналістів), а також ефектів, що їх спричиняють медіа.


48


49


50

ПОТРІБНІ ДЕТЕКТИВИ. РОБОТА ЦІКАВА, РУТИНА ВІДСУТНЯ, ОПЛАТА ПРАВДОЮ АНТОН СЕМИЖЕНКО

Щодня я зазираю у віконце в інший світ. Там у Рівненській області вже майже почалася громадянська війна, в Татарбунарах на Одещині створили «народну республіку», українських військових годують свинячими шкірою й сухожиллями, а сама наша держава постійно за півкроку від дефолту, розвалу й перевороту. Це та Україна, яку видно з англомовних версій російських ЗМІ — сайту Sputnik і телеканалу RT. Якщо їм вірити, у нас відбувається лише щось погане чи дуже погане, смертельний діагноз країні з осені 2013-го ставлять мало не щотижня. Якби хтось прочитав архів цих новин, повірив йому, а тоді побачив Україну на власні очі, певно, він дуже здивувався б, що тут досі є будинки, дороги і навіть електрика.

РОСІЙСЬКА ПРОПАГАНДА БУВАЄ НАСТІЛЬКИ СПОВНЕНОЮ «АЛЬТЕРНАТИВНИХ ФАКТІВ», ЩО ЧИТАТИ ЦЕ ЗВІДСИ ПРОСТО СМІШНО Проте у нас теж є схожі ресурси. Погортайте сайти Elise або «Патріоти України» і ви дізнаєтесь, що в Україні розроблено надсучасний танк, промисловість б’є рекорди експорту, а фінансові резерви Росії практично на нулі і до 2020 року країна розпадеться. Або до 2016-го, якщо почитати прогнози таких сайтів трирічної давності. У мене є знайомі, які читають такі ресурси. І, з одного боку, ясно, що така інформація допомагає їм у сповненому стресів і болю сучасному українському житті, а з другого — я заспокоюю себе думкою, що ці люди не ухвалюють важливих для розвитку країни рішень, хіба що раз на кілька років у кабінці для голосування. Тому що, на жаль, адекватним їхнє уявлення про ситуацію в країні назвати важко. Розумні маніпулятори працюють тонше, під їхнім прицілом — нюанси. Наприклад, вони можуть подати два погляди на якусь проблему, формально дотримавшись стандарту журналістики, однак друга позиція буде невиразною завдяки слабкому спікеру. Або ж ця позиція буде всуціль брехливою чи радикальною. «Золота середина» відтак виходить дещо кособокою.


51

Наприклад, уявімо дискусію, у якій одна сторона запевняє, що горобців треба берегти, а інша — що вони лише шкодять і їх краще спекатись. Врахувавши обидві думки, ми вирішуємо, що правда десь посередині, а саме що горобців таки забагато. Нас «забули» попередити, що друга позиція не має нічого спільного з реальністю, отож і висновок виходить оманливий. Результат такого підходу добре відчули на собі в Китаї наприкінці 1950-х. Перед тим у країні масово винищували горобців, бо ті скльовували частину висіяного на полях насіння. Та, крім зерна, вони їли сарану й інших шкідників. Без природних ворогів комахи заповнили поля і з’їли там узагалі все зерно. Настав голод, від якого загинули від 15 до 30 мільйонів людей. Таким був результат необ’єктивного рішення, викликаного брехливою позицією. І, мабуть, найтонший вид маніпуляцій — формувати настрій читача за допомогою підібраних слів чи дрібних деталей. Бо «наобіцяв» — це не те саме, що «поділився планами», а слово «нардеп» залишає інше відчуття, ніж «парламентар». «Стильно вдягнутий» — зовсім не те саме, що «в простому, але зі смаком підібраному одязі». І нібито нюанси неістотні, а от черговій обіцянці стильно вдягнутого нардепа вірять куди менше, ніж озвученим планам парламентаря в простому, але зі смаком підібраному одязі. Йтися при цьому може про одну й ту саму заяву. Ще є просто помилки. З телеекранів і рядків тексту журналісти часто здаються ретельними всезнайками, а насправді матеріал може готувати втомлена чи й не дуже освічена людина. Хтось полінується перевірити сумнівні цифри, у когось не вийде додзвонитися до фахівця і доведеться давати погляд поверхового спікера, хтось наробить хибодруків. Якісь статті бачать світ тільки тому, що треба було терміново заповнити порожнє місце на шпальті, якісь сюжети — щоб не було «дірки» в ефірі. Людський чинник і

проблема цейтноту грають у цій справі велику роль. Я кілька разів готував новини про події, які насправді відбулися десь тиждень тому, а якось у статті вигулькнув Мінський автобусний завод. Насправді він автомобільний, автобусного не існує — це помилка. І це тільки те, що я помітив і можу згадати. Очевидно, що помилок у моїх статтях було побільше, можливо, не всі з них такі «невинні». Я стараюся, але всі ми живі люди. Описані п’ять випадків — наче п’ять рівнів маніпуляцій ЗМІ з реальністю. У радянські часи була звичка сприймати озвучене чи надруковане слово за істину в останній інстанції. Насправді ж це напівфабрикат, який перед споживанням варто ретельно промити. Так, це додає роботи, але, з іншого боку, сам процес теж захопливий. Часто цілком собі детективний. На сайті, який ви читаєте, суцільна «перемога» чи постійна «зрада»? Засумнівайтесь у його правдивості: життя складніше. У розділі «Спам» наших поштових скриньок теж усе райдужно, але ж ви не клікаєте на лінки, правда? Такі сайти нічим не відрізняються. Побережіть себе і свій час. У телесюжеті, який ви дивитесь, одну з позицій представлено відверто бідно і ви знаєте фахівців, які прокоментували б це питання набагато краще? Задумайтесь, чи мета цього сюжету — справді докопатися до істини? Чи, може, на його акценти вплинув власник ЗМІ або грошова стимуляція автора? Якщо є помітний перекіс в один бік, висока ймовірність, що так і є. А якщо в такого тексту на сайті чи в газеті не вказано автора, це ще вагоміший доказ. Якщо прізвище є, але ви нічого про автора не чули, погугліть прізвище, можливо, це разовий псевдонім. А там, де ховаються за вигаданим ім’ям, правди негусто.

Я СТАРАЮСЯ, АЛЕ ВСІ МИ ЖИВІ ЛЮДИ


52

Схожа ситуація і з фейсбук-блогерами. Перед ними не стоїть вимога дотримуватись у своїх постах балансу, тож часто його там і немає. Блогери не відповідальні перед читачами, як якісні класичні ЗМІ, тому вільні жонглювати фактами і вправлятись у риториці. Якщо погляди політичного блогера співзвучні з вашими, вам із ним може бути комфортно, наче в теплій ванні. Це порівняння невипадкове, метафору «тепла ванна» часто використовують політтехнологи і піарники. Вона означає «говорити клієнту, що ситуація складається прекрасно, що він чудовий і все робить правильно, хоча насправді це й не так». Мета — викачати з клієнта побільше грошей, доки проект не лусне. Тож не дуріть себе: блогери не дають повної картини світу, вони формують клуб за інтересами. І нерідко на існування цього клубу політики виділяють чималі гроші, адже багатьом із них хочеться мати слухняну паству. Прохолодний душ корисніший :) Наступний рівень боротьби з маніпуляціями — розбір нюансів. Вам здається, що когось зображено надто милим чи зловісним? Зверніть більше уваги на прикметники, на деталі: чому виокремлено саме їх? Чи справді треба було їх використовувати? Вони допомагають зрозуміти ситуацію чи радше скеровують думку в потрібному ключі? Можливо, варто було б указати ще якісь деталі, а їх немає, ніби в монети існує лише один бік? Якщо підозр забагато, облиште цю статтю чи новину. Високі шанси того, що вас намагаються надурити. І останнє — фактчекінг, перевірка фактів. Якась цифра здається вам підозрілою? Пошукайте деталі в інтернеті: десять хвилин — і ви в курсі ситуації. Якась економічна чи політична теорія не до кінця зрозуміла? Якщо маєте знайомих якісних спеціалістів, проконсультуйтесь із ними, це може бути цікаво і вам, і їм. Можна й підручник якийсь почитати — це ніколи не пізно й ніколи не соромно. Ніхто тут не всезнайко. Знайшли й до-

вели помилку в журналістському матеріалі? Напишіть автору напряму, всі ми є на Фейсбуці. Наступного разу працюватимемо краще. Крім того, якісний зворотний зв’язок завжди приємний. Це не так робота, як пригода. Наче розгадування кросворду, читання книжки з раптовими поворотами сюжету або розв’язування логічних задач. Це не нудно, ні. А головне — прямо стосується реальності. І в підсумку на вас чекає приз. Цей приз — ваш світогляд. Він буде чіткішим і якіснішим, відтак рішення — зваженішими, а дії — ефективнішими. Політики не зможуть вам багато брехати, і хтось із них навіть змінить нарешті професію. «Експертів» поменшає, адже бути об’єктивним не так вигідно в плані особистого бюджету, як співати під чиюсь сопілку. Журналісти працюватимуть ретельніше, а головне — натхненніше, адже увага і зворотний зв’язок завжди приємні. Пропагандисти зі Sputnik і RT зіп’ються — то й нехай. А люди з Elise і «Патріота», може, протверезіють. Вдумливе суспільство не загодуєш казками про те, що в усьому винен якийсь конкретний народ чи що світом керує таємна змова. А ще в ньому майже неможливо посіяти паніку. Корисна якість у часи війни, чи не так? Менше знаєш — краще спиш, запевняє приказка. Правда? Чи лише доти, доки реальність раптово не постукає у вікно? Ті, хто більше знає, просто краще орієнтуються в житті — складному, але й безмежно цікавому. Жорсткому, але водночас доброму й прекрасному. Добре знаючи ноти, майстерніше граєш і красивіше виходить. А от кому гірше спиться, то це правителям розумних народів. Та лише тоді, коли вони хочуть свій народ надурити. Якісні медіа не врятують світ, лише пояснять його. А от якісні читачі — можуть. Тож як щодо співпраці?


53


54

ТЕСТОВЕ ЗАВДАННЯ Щоб краще впізнавати маніпуляції, спробуймо трохи поманіпулювати самим. Беремо якусь гучну подію останніх років і за допомогою правдивих чи правдоподібних деталей описуємо її так, щоб читач вирішив, що це «перемога». Тоді на основі тієї події «інформуємо» людей про «зраду». Робимо винним учасника А, потім відбілюємо його. Потім зміщуємо акценти ще якось, як нам треба. Я почну, а ви можете продовжити гратись із цими кейсами або обрати нові. Готові?

1 / СЕРГІЙ ЛЕЩЕНКО Й НОВА КВАРТИРА «Колись нібито палкий борець із корупцією Сергій Лещенко, всівшись у депутатське крісло, схоже, відчув заможне життя і швидко ввійшов у смак. Колись писав про палаци, а тепер і сам дістав розкішну квартиру. Так ось чому він “боровся” — щоб стати таким самим... І що далі? Офшори, Lexus, палац під Києвом? Усі ці політики з одного тіста». «Ну, захотів чоловік пристойне житло. Більше як 30 років уже, можна зрозуміти. І що поганого у великій квартирі? Це зручно. Та й подивіться на нього: він же до безтями закоханий. Згадайте себе в такому стані, а тоді спробуйте когось у чомусь звинувачувати».

2 / КАВУНИ НА ДНІПРІ «Вони пружні й блискучі: навіть коли просто дивишся на них, стає радісно. До Києва пливуть десятки тонн круглих смугастих друзів: з ініціативи уряду вперше за багато років партія кавунів приїде до столиці головною водною артерією України. Рішуче долаючи шлюз за шлюзом, солодкі ягоди стають дедалі ближчими до киян». «Підлатавши одну з небагатьох українських барж, влада гучно заявила про реанімацію річкового флоту. Поки баштан під пекучим сонцем повільно пливе до Києва, кабмінівські піарники невтомно друкують повідомлення про велику перемогу. Навіть Твіттер кавуна з’явився: навіщо? Нашу увагу хочуть від чогось відволікти?»

3 / ВОЙЦЕХ БАЛЧУН ЗАЛИШАЄ ПОСАДУ ДИРЕКТОРА «УКРЗАЛІЗНИЦІ» «Нарешті він пішов, цей поляк. Як може керувати великим підприємством людина, яка постійно літає до себе додому на репетиції й концерти? І ця зачіска в Балчуна, цей хвостик... Хай би лишався собі на сцені — нащо звідти зліз? Розумні казали: іноземець не зможе керувати українською залізницею. Це особлива компанія, з традиціями, і дати їй раду може тільки місцевий, рідний, наш». «Не буде в “Укрзалізниці” вже того драйву. Залізний монстр виявився сильнішим: творча людина тут не витримала, і лишився перевізник без рок-родзинки. Коли Балчун прийшов, з’явилася надія, що фахівець із ЄС зможе нарешті зробити наші поїзди цивілізованішими — такими, як у Європі. Тепер зірка згасла».

БАЧИТЕ, ЦЕ НЕСКЛАДНО. СПРОБУЙТЕ: НЕ НАЙГІРША РОЗВАГА. А ГОЛОВНЕ, ЗРОЗУМІВШИ, ЯК РОБЛЯТЬСЯ МАНІПУЛЯЦІЇ, ВИ ЛЕГКО ЗМОЖЕТЕ ЇХ ВИРАХОВУВАТИ. НАЧЕ ЛЮДИНА, ЯКА ЗІБРАЛА АВТОМОБІЛЬ: РОЗБИРАТИ АВТІВКИ ВОНА ТЕПЕР МОЖЕ ЛЕГКО І ШВИДКО. ТІЛЬКИ НЕ ЗАХОПЛЮЙТЕСЬ: НЕПРАВДИ, ЯК І АВТОМОБІЛІВ, У НАС УЖЕ БІЛЬШ НІЖ ДОСИТЬ :)


55


56


57

МЕДІАГРАМОТНІСТЬ ТА ІСТОРІЯ РОМАН КАБАЧІЙ

Одна з вад традиційної журналістської освіти в Україні — орієнтація на всеїдність: підготувати всебічно підкованого «працівника пера», а вже він нехай сам визначає профіль своєї спеціалізації — економічний, культурний чи той, який заведено називати «суспільним» (освіта + медицина). Або можна взагалі не вибирати напрямок і бути «багатостаночником», скажімо, працювати на стрічці новин і розбиратися в усьому потроху. Цікаве місце в цьому інформаційному потоці і в спробах журналістів його впорядкувати і ним керувати посідає історична галузь. Чимало медійників уважають, особливо коли це люди гуманітарного типу мислення, що історію вчать один раз у житті — у школі, відтак зі складеними на «відмінно» тестами ЗНО вона закріплюється в пам’яті, переходить у доросле життя і не потребує коректив. Хоча насправді ЗНО — це лише калейдоскоп дат, тез і подій, добре розібравшись у якому, можна його розгадати як ребус і отримати високий бал, що геть не означає розуміти історичний процес і взаємопов’язаність явищ. Що вже казати про журналістів, котрі здобули освіту ще за Радянського Союзу і в їхньому уявленні (принаймні у великої частини) історію віднедавна перекинули догори дригом: для них

революція 1917 року досі означає лише Велику Жовтневу соціалістичну, в крайньому разі Лютневу революцію, але ніяк не Українську: «А що, така була?!» Історія як наука дуже суб’єктивізована, і якщо вчитель математики не може заперечити формулу 2 + 2 = 4, то вчитель історії може «забути» згадати про певні події або критично поставитися до написаного в підручнику, а носієм «історичної правди» для майбутніх журналістів може бути саме він, а не друковане слово. Що ми маємо на виході? Журналіст довіряє або власним знанням, або знанням тих, кому звик довіряти, і, не перевіряючи дані, ретранслює їх у світ. Так дуже часто буває під час інтерв’ю, репортажів, коли вражений журналіст слухає, відкривши рота, і потім із запалом пише про умовних 700 осіб, спалених заживо німцями/ партизанами/упівцями, і навіть не здогадується, що можуть існувати інші дані, верифіковані, перераховані, описані: простягни лише руку — і ти їх отримаєш. Наведу приклад. Якось у серпневому числі журналу «Новое время» мер Маріуполя Вадим Бойченко написав, що «город основали


58

православные греки — переселенцы из Крыма, которые ушли с полуострова из-за конфликта с мусульманами — тамошними татарами». Те, що вислів «тамошние татары» щонайменше не відповідає офіційній назві народу «кримські татари» і самоназві «киримли» — це одне (до речі, ця помилка трапляється нерідко, як і неправильне написання означення «кримськотатарський»). Та пропустити без жодної зауваги (хоча б у примітці, у квадратних дужках) відверту маячню колишнього менеджера з холдингу Ріната Ахметова про те, нібито греки «пішли» З Криму, а не їх централізовано депортувала царська влада, та ще й через «конфлікт» із киримли — то вже занадто і для автора матеріалу, і для редакторів видання. Свого часу автор цих рядків брав інтерв’ю для журналу «Країна» у запорізького комуніста молодшого покоління Олександра Зубчевського, котрий переконував, що Дніпрогес у ході відступу Червоної Армії зірвали, щоб не дати німцям вивезти підприємство в тил. На мою заувагу, що від хвилі загинуло багато людей, тодішній депутат облради заперечив, мовляв, документів про це не існує, ніби відсутність документів про початок винищення євреїв заперечує вину нацизму в Голокості. Піддавати сумніву і перевіряти сказане в історичних питаннях — це українським журналістам мало притаманно. У такий спосіб вони докидають свою лепту в повну кашу, яка панує в головах наших співгромадян, і замість допомогти їм розібратися плодять поживу для «трамвайних дискусій», бо ж «так у газеті було написано!». Як приклад — тема виселення українців із Польщі в УРСР у 1944–1946 роках: цю подію постійно плутають з акцією «Вісла», яка відбувалася 1947 року, в межах тодішньої польської держави і була втричі меншою за масштабом. Коли ж проаналізувати матеріали на цю тему в українській пресі, виявиться, що так звана акція «Вісла», як непра-

вильно називають виселення з тих самих теренів Закерзоння в Україну, відбувалася і властивих роках 1944–1946 роках, і окремо 1945-го чи 1946 року, і 1947-го, і навіть 1951-го. Востаннє я почув про українку-переселенку з Польщі, яка називає 1943 рік, хоча до Польщі тоді фронт іще не докотився, а радянські війська навесні 1944 року звільняли допіру Херсон, Одесу й Вінницю. То що, будемо стверджувати те саме, покладаючись на пам’ять старенької, наперекір історичній логіці і фактам? Інша справа, коли журналісти в історичній сфері маніпулюють, а суспільство покинуто на себе самого або ж мусить шукати альтернативну думку у ЗМІ, щоб не дати себе обдурити. Скажімо, за вуха притягуючи до трагедії 2 травня 2014 року в Одесі слово «Хатинь» і формулюючи метафору «одеська Хатинь», тодішній головний редактор газети «Вести» Ігор Гужва маніпулював. До того ж там було дві маніпуляції. У 2017 році оглядач журналу «Фокус» Леонід Швець в ефірі «5 каналу» завважив, що Гужва неправомірно і підло звернувся до образу Хатині, фактично прирівнявши винуватців підпалу одеського Будинку профспілок до злочину нацистів у білоруському селі Хатинь: на той момент важко було сказати, хто стояв за підпалом, але суспільній думці нав’язувалося, що винні проєвропейські сили в Одесі. Друга маніпуляція — і про це ні Швець, ні тим більше Гужва не згадували — сама історія Хатині була продуктом радянської пропаганди, яким намагалися задушити правду про злочин комуністів у Катині — масовий розстріл польських офіцерів. Гужва, по-перше, укріпив радянську тезу, по-друге, вдарив нею в інформаційній війні проти України. Вважати недоробкою чи радше ідеологічним вкидом поширення таких радянських метафор як «край партизанської слави» про Чернігівщину? З одного боку, журналіст, який пише репортаж про цю найпівнічнішу область України (жур-


59

нал «Фокус», 2017, № 30), приїздить і бачить: так, для багатьох місцевих жителів радянські партизани досі є об’єктом культу, кітчеві образи партизан з гармошкою досі можна помітити в музеях і на святах. З іншого боку, радянські партизани були чужим Україні і її державності елементом, керованим у ручному режимі з Москви. Ретранслювати викривлений образ тієї реальності означає бути по інший бік барикад у процесі формування нової української ідентичності. Що робити в цьому випадку? Звертатися до краєзнавців і фахових істориків для коментування ситуації. Якщо журналіст почне це робити, він як мінімум виявить, що не лише він «винен», бо не робив цього раніше. Винні так само історики, котрі в Україні загалом непублічні люди, за винятком невеликого кола осіб (тут слід згадати Наталю Яковенко, Олексія Толочка, Олексія Сокирка, Кирила Галушка, Івана Патриляка, Станіслава Кульчицького, Юрія Шаповала, Ярослава Грицака, Остапа Середу, Катерину Липу, голову Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича). І завдання журналістів у цьому процесі — знаходити і виводити на публічний рівень людей, які через свої комплекси родом з СРСР можуть вважати, що перенесення їхніх наукових надбань у суспільну сферу — це якесь популяризаторство на межі з профанацією. Інша річ, що в процесі співпраці журналіст має бути гранично точним і уважним до деталей, адже для історика навіть несуттєва на перший погляд похибка може стати підставою для припинення співпраці: мовляв, я намагався, але всі писаки однакові, читай — безвідповідальні. Не можна сказати, що взаємодія історичної науки і ЗМІ перебуває у стані стагнації і захаращення. Авгієві стайні невігластва розгрібає сайт «Історична правда», він, зокрема, показує медійникам, які ілюстрації до контроверсійних тем, як-от Волинська трагедія, відповідні, а які зманіпульовані чи взагалі не мають до неї сто-

сунку (наприклад, нещодавня демонстрація на польському телебаченні фото вбитих українців у с. Верховини на Холмщині як нібито фото забитих поляків на Волині або ж використання сумнозвісного фото вбитих і прикручених до дерева дітей як буцімто свідчення різні на Волині, хоча насправді знімок походить із 1920-х років і засвідчує злочин психічно хворої матері цих дітей). Щодо ілюстрацій можна ще пригадати дослідження Ольги Ковалевської про те, яке історичне зображення гетьмана Мазепи найближче до дійсності. Фактично ця стаття Ковалевської — практичний посібник про те, який портрет Мазепи показувати не варто; шкода, що мало хто знає про існування таких досліджень. Допомогу чи консультацію завжди можна отримати у людей, котрі є своєрідною проміжною ланкою між історичною наукою і медіа: це автори, які постійно професійно пишуть для ЗМІ на історичні теми, і так само чинні та колишні редактори відділів історії у виданнях. Зазвичай у них є добра база контактів, яка унеможливить казуси звернення до археологів чи медієвістів з проханням прокоментувати події ХХ століття на тій тільки підставі, що «ти-ж-історик!»; вони мають поняття не лише про сфери інтересів науковців, а й про напрямки досліджень окремих кафедр та інститутів. Тему взаємодії журналістів та істориків порушувала у своїх публічних виступах керівниця програм Центру досліджень визвольного руху Ярина Ясиневич. Медіаграмотність населення в історичній сфері починається з історичної обізнаності журналістів і їхнього прагнення висвітлити якнайбільше і якнайкраще, а не зманіпулювати і викривити. Якщо журналіст на власному прикладі показує, що історична проблема для нього — це не інструмент маніпуляції чи маловартісний і нецікавий епізод із минулого, адресат інформації це відчує і так само вчитиметься критично мислити.


60

РОЗКУСИТИ «БРИТАНСЬКИХ УЧЕНИХ» Як відрізнити справжню науку від сенсаційного шлаку? ЯРОСЛАВА КУЦАЙ

НОВИНИ ПРО НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ПОПУЛЯРНИХ УКРАЇНСЬКИХ РЕСУРСАХ ПЕРЕВАЖНО КАЛЬКУЮТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ ІЗ ЗАКОРДОННИХ МЕДІА. ЧИМАЛО ЦИХ ПОВІДОМЛЕНЬ СУМНІВНОГО ПОХОДЖЕННЯ І ВОНИ ПОЧАСТИ КИДАЮТЬ ВИКЛИК ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДУ. Є РЕЧІ ЗІ СВІТУ НАУКИ, ВАРТІ ВАШОЇ ДОВІРИ, ІНШІ ТЕЖ МАЮТЬ ПРАВО НА ІСНУВАННЯ, АЛЕ В КАТЕГОРІЇ МЕРЕЖЕВОГО ФОЛЬКЛОРУ. І ЩОБ ВІДДІЛИТИ КУКІЛЬ ВІД ПШЕНИЦІ, ТРЕБА УСВІДОМИТИ, ЩО І НАУКОВЦІ, І ЖУРНАЛІСТИ НЕ БЕЗ ГРІХА. І ОДНІ, І ДРУГІ СХИЛЬНІ ПОМИЛЯТИСЯ, ХИТРУВАТИ Й ПУСТУВАТИ, АЛЕ НЕ КОЖЕН З НИХ ЗДАТЕН ЦЕ ВИЗНАТИ. ПРИМАРНІ НАДІЇ ТА ПРИЄМНІ ДУРНИЦІ З різних причин журналіст може не зрозуміти науковця або ж із добрим наміром розширити аудиторію може інтерпретувати його слова так, що ті наберуть нового несподіваного змісту. Про це навіть жарт є: Учений: Висновки мого дослідження не мають сенсу, якщо вирвати їх із контексту. Газетний заголовок наступного дня: Висновки мого дослідження не мають жодного сенсу — учений Українські науковці, які працюють у сфері біомедицини, сахаються журналістів чи не найбільше, адже ті нерідко утрирують вагомість їхніх відкриттів, не розібравшись, у чому насправді їх суть. І цей чи то оптимізм, який підіграє патріотичним пориванням їхніх співвітчизників, готових пишатися, чи то звичайна недбалість може мати доволі неприємні наслідки і для науковців, і для громадськості. Розтиражовані ЗМІ примарні надії не зникають у нікуди. Після публікації чи випуску новин, у яких про них ідеться, телефони наукових установ розриваються через дзвінки від людей, котрі сподіваються, що їх нарешті зможуть зцілити.


61


62 Щоб запобігти таким інцидентам, науковці, з якими спілкуються журналісти, просять ознайомити їх із матеріалом, перш ніж той вийде в люди. Та обіцянка — цяцянка, особливо якщо на його підготовку є лише кілька годин. Багатьом представникам медіа властиво також економити час і зусилля на перевірці автентичності й адекватності першоджерел. Так разом із примарними надіями тиражуються й дурниці, інколи приємні. Канал 24: Вчені прирівняли келих вина до тренувань у спортзалі Джерело: газета «Сегодня» з посиланням на Metro Однак псевдонаука поширюється завдяки не лише невибагливості працівників медіа-індустрії, а й окремим науковцям. І ось чому.

«ПУБЛІКУЙ АБО ЗНИКНИ» У 2009 році міжнародний науковий журнал PLoS One розмістив результати системного огляду і метааналізу опитування науковців. Майже 2 % зізналися, що бодай одного разу фабрикували, фальсифікували чи підтасовували дані своїх досліджень, і понад 14 % заявили, що ловили на гарячому своїх колег. Більш як третина визнала, що вдавалася до інших махінацій, і майже 72 % підозрювали в цьому співробітників. Не секрет, що успішність науковця сьогодні залежить від періодичності публікацій і кількості цитувань. У сучасному науковому середовищі діє невблаганний принцип «опублікуй або зникни» (англ. publish or perish). Самі науковці нарікають, що аби потрапити на шпальти найпрестижніших видань, результати їхніх досліджень мають бути чи принаймні здаватися новаторськими і бажано приголомшливими. Побоюючись, що ті себе не виправдають, вони часом маніпулюють такими даними як тривалість дослідження, розмір і характеристики вибірки. Поширене явище пі-гакінґ (англ. p-hacking), коли під час аналізу даних без достатніх на те підстав поєднують між собою змінні з достатнім пі-значенням (англ. p-value) — ті, які статистично виразні. Тобто замість перевіряти, чи доводять гіпотезу отримані результати дослідження, на основі цих даних її вигадують. Правилом про те, що кореляція не доводить причиново-наслідкового зв’язку, нехтують — і дістають висновки на межі фантастики, езотерики чи просто нонсенс, який поширюється в пресі, як вірус. Від цього потерпають передовсім суспільні науки, для яких джерелами даних часто є опитування. Вони породжують версії на будь-який смак. ICTV: Шлюб негативно впливає на здоров’я — вчені BBC: Шлюб корисний для здоров’я — вчені

«ЧОРНИЙ ЛЕБІДЬ» НАУКИ «Легко знайти підтвердження теорії, якщо ви його шукаєте», — застерігав свого часу науковців філософ Карл Поппер і запевняв, що справжня наука, на відміну від псевдонауки, шукає «чорного лебедя» — будь-які можливі аргументи, що випробовують теорію, яка здається надійною і не викликає заперечень. Ці так звані негативні дослідження, які спростовують поширену гіпотезу, принципово важливі для наукового прогресу. Проте на практиці ними важко зацікавити мас-медіа. Насправді і самих учених, охочих перевіряти, чи хтось із їхніх попередників припустився помилки, одиниці. Під такий замір складно знайти фінансування, за нього не дадуть премію. Усі лаври — лише першопрохідцям. Із такою прискіпливістю ще й ворогів можна нажити: скажуть, буцімто мотив був нашкодити конкурентові. Захистити дисертацію на основі спростування теж не вийде. Те, що щось у когось було не так, хіба тільки обговорюють, буває, в соціальних мережах.


63 Безпорадність української системи атестації у викритті псевдонаукових робіт продемонстрував скандал довкола докторської дисертації дружини віце-прем’єра з гуманітарних питань Катерини Кириленко, яку звинуватили у лженауковому плагіаті.

ОТЖЕ, ПЕРШ НІЖ УЗЯТИ НА ВІРУ Повторні дослідження — річ невдячна. Науковий фактчекінг — явище рідкісне. Щоб не розганяти конвеєр із виробництва нісенітниць, варто пам’ятати про такі важливі деталі. Звідки інформація? І хоча згадка саме про «британських учених», які, схоже, пов’язані з британськими вченими не сильніше, ніж із будь-якими іншими, готує нас до повідомлень про якісь безглузді відкриття, для профілактики слід ставити під сумнів будь-який контент із претензією на наукове походження. Особливо якщо його зміст викликає у вас нестримний сміх чи розгубленість. Скажімо, посилання на іноземне видання, яке опублікувало низькоякісне дослідження, не звільняє українських журналістів від відповідальності за поширення неправдивої інформації. Та якщо ви вже зацікавилися і маєте доступ до оригіналу, не завадить самим переглянути цей оригінал і дізнатися, чи достатньо авторитетне видання, у якому його опубліковано. Історія питання Не завадить замислитися над тим, як впливають результати наукового дослідження на сферу загалом, який воно викликало резонанс і якої думки експертне середовище. А коли йдеться про науковий консенсус чи його відсутність, доволі промовистою може бути пропорція між більшістю і меншістю, як у випадку з дискусією про спричинене діяльністю людини глобальне потепління, де його існування оскаржує відсоток у межах статистичної похибки. Вибірка має значення Вона має бути репрезентативною. Завжди запитуймо, чи достатньо вона велика порівняно з масштабами гіпотези та чи відбиває різноманіття, притаманне об’єктові дослідження. В експериментах із піддослідними групами не ігноруймо також стан груп контролю, які допомагають краще зрозуміти значення чинників впливу, бо не зазнають його і тому є базою для порівняння. Її відсутність — ознака упередженості експериментаторів, що сприяє розвиткові не науки, а культу. Як кажуть, коли міра стає метою, вона перестає бути мірою. Чому і як Якщо дослідження ставило перед собою мету встановити причиново-наслідковий зв’язок, то треба переконатися, що науковці брали до уваги інші можливі чинники впливу на результат. Скажімо, вони з’ясували, що зелений колір діє на людей заспокійливо. Цілком логічно поцікавитися, яка реакція людини на інші кольори, а також станом здоров’я тих, хто взяв участь у дослідженні. Доктор медичних наук, викладач Іллінойського університету Джаліз Рехман стверджує, що розважальна журналістика презентує аудиторії відповідь на питання, чому робили дослідження, і оминає питання, як його робили. Це, за його словами, спричиняє «чимало патогенного ентузіазму». Дослідники, пише він, захоплені своєю роботою і часом уживають в описі своїх результатів такі слова як «неймовірний», «революційний» або «зміна парадигми». Наукова журналістика менш емоційна і намагається дати тверезішу оцінку результатам дослідження, вказуючи за потреби на його обмеження й недоліки.


64


65

МЕДІА І МІСТО. ТРАНСФОРМАЦІЇ ПУБЛІЧНОСТІ ДАРИНА НІКОЛЕНКО

Нещодавно, сидячи на кухні у своїх берлінський знайомих, я не втрималась і захотіла сфотографувати дівчат, моїх сусідок, — на них падало світло, і велетенська карта світу на стіні створювала цікавий фон. «Та ні, залиш нам нашу приватність», — почула я у відповідь. Я завжди вважала, що не належу до людей, котрі відчувають постійну потребу зафіксувати прожите на камеру. Водночас я не могла не завважити знаки із забороною фотографувати, які повсякчас траплялися мені на очі під час подорожі — в барах, крамницях, на подвір’ях засквотованих будинків і просто на вулицях. За німецькими законами ти маєш право фотографувати в публічному просторі, тільки якщо твоє фото для особистого використання. Та чи у багатьох людей сьогодні архіви суто приватні? І чи їх так само багато, як це було десять років тому? Для будь-якої публікації світлини треба попередньо отримати згоду, що вже казати про інтенсивне позначання людей (теґання) на Facebook-сторінці організації задля збільшення її рейтингу. Уникання репрезентації пояснюється законом, але не вичерпується ним. В Україні ситуація з медіа, зокрема із соціальними медіа, майже протилежна. У культурній сфері (я можу судити лише про неї) соціальні медіа дедалі частіше стають майданчиком для професійної комунікації: саме там ми дізнаємося про актуальні проекти і події, у вирі постів і коментарів, а не в колонках у журналах чи онлайн-виданнях, ми звикли спостерігати за дискусіями і, власне, дискутувати. Як це пов’язано з акцентом на особистості та репрезентацією себе? Як розвиток електронних медіа впливає на наш досвід перебування в міському просторі? У контексті щоденних міських практик я хотіла б порушити питання про те, як змінилося наше сприйняття міста і публічності з розвитком медіа і цифрових технологій. Наприкінці ХХ століття дослідники/-ці і філософи/-ині вбачали в електронній комунікації одну з причин занепаду культури публічного. З появою телебачення і радіо про події, які раніше переживали колективно в публічних просторах, можна було дізнатися, не виходячи з дому. Відтепер публічність у фізичному просторі перейшла в простір інформаційний. «Досвід розмаїття і досвід соціальності, відмінної від соціальності приватних кіл, — проти цих двох принципів публічності спрямовано вплив засобів масової інформації», — зазначає соціолог Ричард Сеннет (Сеннет 2002, с. 322). Він стверджує, що ЗМІ безмежно збільшують


66

інформаційну обізнаність людей і водночас формують новий тип суспільного суб’єкта — пасивного глядача. Адже сама форма сприйняття унеможливлює взаємодію і перетворення здобутих знань на політичну дію. Соціальні медіа побудовано за протилежним принципом. «Соціальні медіа виконують обіцянку комунікації як обміну; вони не забороняють реагувати, натомість вимагають реакції. Звернувшись до ранніх текстів Бодріяра, соціальні медіа можна розуміти як “рівноцінні простори для промови і відповіді”, які спокушають користувачів сказати що-небудь, будь-що» (Lovink 2012). Однак, на відміну від традиційних форм, — відзначає Ловінк, — у соціальній мережі ми шукаємо не так інформацію, як Іншого — знання про життя Іншого — необхідно актуальну, справжню інтеракцію. Сучасні міста насичено мобільними, інтерактивними медіа. Тепер екрани — це не лише про приватні вітальні: наповнюючи публічні простори, вони створюють досвід колективного споглядання або виконують роль інформаційного спаму. Комунікаційні технології роблять наш досвід пересування містом подібним до нашарування реальностей, коли порушуються традиційні уявлення про простір і суб’єктність. Людина більше не сприймає місто як сукупність статичних об’єктів і себе як суб’єкта, який із ними взаємодіє. Натомість виникає новий режим соціального досвіду в медіа-місті — «ситуація, коли горизонт суспільних зв’язків радикально відкривається. <...> Відкритість мого соціального тіла несе з собою нову свободу вибудовування соціальних відносин у просторі й часі. Однак у цієї свободи є і протилежний бік — від неї неможливо відмовитись» (Маккуайр 2014, с. 51). Цей феномен австралійський медіа-теоретик Скот Макквайр називає «простором відносин» (relational space). Спираючись на твердження

соціолога Скота Леша, Макквайр протиставляє суспільні зв’язки, побудовані на просторовій близькості, і комунікаційні «дистанційні» зв’язки, які часто нетривалі, інтенсивні, дискретні. У такій ситуації межа між публічним і приватним втрачає очевидність. Свого часу Ричард Сеннет указував на це в контексті пильної уваги ЗМІ до приватного життя й характеру політика. Відбувається певне зміщення фокусу — тепер визначальні особистість і мотивації героя. Урешті-решт це призводить до торгівлі штучними «знаками» публічної інтимності, що виходить далеко за межі політичної сфери (Маккуайр 2014, с. 219). Наприкінці 1990-х став популярним формат реаліті-шоу. На противагу рекламній награності він обіцяє вловити «справжнє», непередбачуване в людській комунікації. Феномен шалено популярного шоу «Великий брат» пов’язано з поширенням цифрових веб-камер — інноваційного соціального експерименту. Макквайр наводить приклад вашингтонської студентки Дженіфер Рінґлі, яка 1996 року встановила у своїй гуртожитській кімнаті камеру і вела цілодобову онлайн-трансляцію. По завершенні навчання, коли Рінґлі переїхала з гуртожитку, камеру вона тимчасово вимкнула. В одному інтерв’ю дівчина зізналася: «Без неї я почувалася самотньо». Макквайр стверджує: «Веб-камера Рінґлі, як і успіх “Великого брата”, свідчить про часткове переосмислення стану, що його Фуко асоціював із Паноптикумом Бентама. Замість страху перед спостереженням сьогодні багато людей відчуває страх перед тим, що за ними не спостерігають» (Маккуайр 2014, с. 297). Теза про хворобливу потребу у засвідченні з боку Іншого справджується і для популярності соціальних медіа. На відміну від традиційних ЗМІ, вони працюють за принципом відкритості (формально добровільної), саморепрезентації


67


68

окремих суб’єктів у мережі. Повертаючись до прикладів на початку цього тексту, чи можна припустити, що жорстке регулювання або навіть відмова від репрезентації — це протест проти того, щоб процеси інтимного життя ставали «новою соціальною валютою»? Адже саме на це вони перетворюються, коли професійне і приватне переплетено в ланцюгу новинної стрічки. Схоже, такий протест дедалі частіше переноситься в публічний простір у контексті поняття «туристичного погляду». Звісно, тут ідеться радше про альтернативні міські практики, а не про стратегії культурних індустрій. Погляд романтичного туриста перетворює місто на пам’ятник: «мінливе і плинне міське повсякдення перетворюється на монументальний образ вічності» (Гройс 2012, с. 385). Чи можна припустити, що в майбутньому на музеєфіковані простори європейських міст чекає революція проти туристичного буму і перетворення розтиражованих і редукованих образів на товар? Чи, навпаки, Ґройс правий, передбачаючи постромантичний тотальний туризм? Сьогодні мандрівники часто скаржаться, що міста стають схожими одне на одне, втрачають локальний колорит. Ґройс стверджує: справа не в тому, що локальне зникає, а в тому, що воно стає глобальним — його відтворюють і тиражують по всьому світу (Гройс 2012, с. 388). Подорожують нині не лише туристи, а й образи та культури.

ВИКО Р ИСТА НА ЛІТЕРА ТУ РА :

Бодрийяр, Жан (1983). Экстаз коммуникации / Пер. с франц. Д. В. Михель // http://ivanem.chat.ru/extaz.htm Гройс, Борис (2012). Город в эпоху его туристической репродуцируемости // Гройс, Борис. Политика поэтики. — М.: Ad Marginem, 2012. — 400 с. Маккуйар, Скотт (2014). Медийный город: медиа, архитектура и городское пространство / Пер. с англ. Максим Коробочкин. — М.: Strelka Press, 2014. — 392 с. Сеннет, Ричард. (2002). Падение публичного человека / Пер. с англ. — М.: Логос, 2002. — 424 с. Урри, Джон. (2005), Взгляд туриста и глобализация // Массовая культура: современные западные исследования. — М.: Фонд научных исследований «Прагматика культуры», 2005. Lovink, Geert. (2013). After the Social Media Hype: Dealing with Information Overload // http://www.e-flux.com/ journal/45/60109/after-the-social-media-hype-dealingwith-information-overload/ Lovink, Geert. (2012). What is the Social in Social Media? // http://www.e-flux.com/journal/40/60272/what-isthe-social-in-social-media/

МІСТО ПОШИРЮЄТЬСЯ І РЕПРОДУКУЄ СЕБЕ У ВСЕСВІТНЬОМУ МАСШТАБІ, СТАЄ ГЛОБАЛЬНИМ. І ЕЛЕКТРОННІ МЕДІА ВІДІГРАЮТЬ ТУТ ВИЗНАЧАЛЬНУ РОЛЬ


69


70

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — ВСЕЛЕНСЬКЕ ЗЛО ЧИ АЛЬТЕРНАТИВНЕ ДЖЕРЕЛО ІНФОРМАЦІЇ? ТЕТЯНА АРТУШЕВСЬКА

Пригода зі створення віртуальної постаті реальної людини завжди починається однаково. Натиснувши кнопку «зареєструватись» у будь-якій соціальній мережі кожен з нас береться за створення нової постаті — такого собі homo socialmediacus, себто «людини соцмережевої». Саме там, у віртуальному світі, ми можемо представляти себе так, як уважаємо за потрібне. Обираємо ті моменти, які пасують нам для створення «ідеального образу». Наші дописи у Фейсбуці свідчать про наше бурхливе і сповнене цікавих пригод життя. Фотографії в Інстаграмі формують образ ідеального життя з вишуканими сніданками, здоровим стилем життя, ексклюзивним вбранням, дорогими гаджетами тощо (чудовий приклад — відеокліп на пісню гурту ТНМК «Дзеркало»). Жартівливе відео в Снепчаті підкреслить наше почуття гумору. Та чи правда все це? Чи онлайн-постать не відрізняється від офлайн-постаті? Як свідчать дослідження науковців, відрізняється. Ми наважуємось на онлайн-брехню з огляду на те, що наше життя здається нам нудним, недостатньо модним і просто-таки нецікавим. Саме тому ми наважуємося додати барв у свій віртуальний образ. Ми створюємо «віртуального себе» для покращення настрою і підвищення самооцінки завдяки «лайкам» під фотографіями. Відсутність особистого життя ми прикриваємо мотиваторами, у яких ідеться про щастя бути вільним. Нереалізованість у професійному житті — мотиваторами про тернистий шлях успішної людини. За допомогою посилань на розумні статті (які навіть не мали часу прочитати) створюємо собі образ інтелектуала. Нерідко буває так, що ми починаємо вірити у змодельовану постать і її вигадані пригоди. І не лише вірити, а й підміняти ними справжні спогади. Тому варто задуматись, чи соціальні мережі й надалі залишаються інструментом, чи вони перетворилися на реальне життя? Соцмережі перестали бути іграшкою. Вони мають силу змінювати суспільства в усьому світі. За приклад можуть правити «твіттер-революції» в Молдові й Ірані, Революція гідності в Україні тощо. Однак найбільше хвилювання викликає вплив соціальних мереж на молоде покоління. Багато молодих осіб воліють спілкуватися, ховаючись за ніками. Ще 2011 року середньо-


71


72


73

статистичний молодий американець проводив у мережі 9,5 годин, а середньостатистичний молодий європеєць — близько 5 годин. У 2013 році Інститут Горшеніна провів опитування, результати якого дуже промовисті: 72 % української молоді не уявляє своє життя без інтернету. Як інформує ВВС, британські науковці з Королівського товариства громадського здоров’я навесні 2017 року провели своє опитування і виявили, що соцмережі використовують близько 90 % молоді, тобто в процентному співвідношенні більше, ніж будь-яка інша вікова група. Щороку час, проведений у мережі, зростає. Цікавий і той факт, що більшість користувачів соцмереж найбільше часу проводить, переглядаючи власні профілі, а не профілі знайомих. Саме він і свідчить про те, що соціальні мережі використовують не для спілкування, а для самопіару. До цього нас спонукають питання і заохочення.

У ФЕЙСБУЦІ: ЩО НОВОГО? ЯК СПРАВИ? ЩО ЦІКАВОГО У ТЕБЕ ВІДБУЛОСЯ? У ТВІТТЕРІ: ТВІТНИ ЩОСЬ. У ЮТЮБ: ТРАНСЛЮЙ СЕБЕ Поступово і непомітно чиста, молода і наївна людина підсідає на цей гачок і стає онлайн-залежною. Ця залежність може переродитися і в невроз, викликаний поганим трафіком або, що гірше, відсутністю мережі. Часом невроз може перейти у фазу страху через відсутність інформації, яку не було отримано у звичайному швидкому режимі. На жаль, серед молоді нерідко трапляються і випадки віртуального знущання, які призводять до зовсім невіртуального, а цілком справжнього самогубства. Стається так лише тому, що ті, хто атакує, часто сприймають свою поведінку як просто гру. Не таке жахливе, а проте небезпечне, і калькування онлайн-поведінки модних блогерів, які не завжди сіють у масах «розумне, добре й вічне». З іншого боку, не варто і демонізувати соціальні мережі. Є у них і корисні риси. Наприклад, створення груп за інтересами, де кожен може поділитися своїми ідеями; участь у групах освітніх програм; антропологічно-туристичні сторінки, завдяки яким у режимі онлайн можна опинитися, скажімо, серед учасників карнавалу в Ріо-де-Жанейро тощо. Потрібно лише пам’ятати про те, що наші діти — наше віддзеркалення. І якщо ми хочемо бачити в їхніх очах іскру нових офлайн-пригод, насамперед ми повинні вимкнути інтернет у своєму смартфоні і, дивлячись не на його екран, а в очі дитини, вислухати її і почути.


74


75

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ — ТЕЖ ПЕРША ШПАЛЬТА ІРИНА СЛАВІНСЬКА

Коли мені було 19 років, я вперше переступила поріг редакції — це була редакція «Української правди». Перша робота «в інтернеті» принесла кілька важливих відкриттів. Ті факти, які мені, студентці 3-го курсу, були не очевидні... та й інтернет в Україні ще не був аж таким поширеним і всюдисутнім. По-перше, публікації онлайн не зникають, бо «кеш у Ґуґлі все пам’ятає», — так жартували мої друзі. Значить, правки некоректно поданого матеріалу приховати неможливо. Так само неможливо повністю стерти власну публікацію, яка ще вчора подобалася, а нині за неї вже соромно, в блозі чи в соцмережах. По-друге, в очах українського законодавства, онлайн-медіа не є засобом масової інформації, тобто може вважатися островом свободи, не підвладним регуляторам. Це і плюс, і мінус — залежно від того, яке лице свободи чи сваволі виберуть дописувачі і редакція. Чи можна в соцмережах писати наклеп на когось або подавати неправдиві факти, користуючись такою «свободою»? Тоді ж таки, 2006 року, я завела собі блог на сайті «Живий журнал» — це був перший досвід користуванням соціальними мережами. Словосполучення таке в Україні ще не вживали, але по факту ті блоги, що їх могли читати «френди» і широка публіка, та стрічка з дописів друзів — це те, що ми сьогодні звично використовуємо в Інстаграм або Фейсбук. Перші дописи в ЖЖ майже збіглися з початком роботи в онлайн-медіа, тому якісь процеси і відкриття відчувалися синхронно — і зі спостережень за життям інтернет-сторінки, і на власній блогерській шкурі (спершу як користувачки, котру читають тільки друзі, а потім так званої «тисячниці», тобто користувачки з тисячею френдів... ніхто тоді не знав, що то насправді мало — весь український сегмент був дуже тісним і всі цікаві користувачі ЖЖ були між собою знайомі). Речі, які я тоді зрозуміла, досі допомагають адекватно працювати в соцмережах, але, звичайно, частина їх потребує певних правок — залежно від того, який саме контент публікую. Тими відкриттями молодої дописувачки на старті журналістської кар’єри я радо поділюся з вами. Головне відкриття (так, Капітан Очевидність) — те, що пишеться в соцмережі, є публічним. Можна заспокоювати себе ідеєю про те, що моя сторінка — це не ЗМІ, але погодьтеся, дописів «тільки для друзів» не існує, якщо у вас тисяча френдів (або ж вісім тисяч підписників і півдесятка тисяч френдів).


76

Жодних гарантій, що скріншот вашого нібито секретного допису хтось не надішле в чаті комусь із тих, хто, на вашу думку, не мав би це бачити. В інтернеті насправді немає приватності. Тому не варто публікувати веселі фотки з пікніка, на який ви поїхали, відпросившись з роботи через вигаданий нежить. Їх однаково побачить шеф. Десь так само це відбувається і в онлайн-медіа: диявол може ховатися в дрібницях. Колись я на одному сайті натиснула на ілюстрацію до статті і при скачуванні виявила, що зображення має назву «тьотя» — напевно, так назвали дизайнери, коли готували світлину до завантаження на сайт. Такі дрібнички неприємні і розкривають чимало побутових подробиць роботи редакції. Тому все варто публікувати в такому вигляді, у якому це може читати чи дивитися будь-хто, навіть з-поза кола «своїх» читачів. Якщо в часи «Живого журналу», чатів та інших батькам, а з шантажистом, який полюбляє фото перших аналогів соцмереж існувала культура неповнолітніх дівчат, далі розбиралася поліція. використання нікнеймів, тобто псевдонімів, то Другим у списку відкриттів про подібність між з появою Фейсбуку з’явилася когорта відомих медіа і соцмережами я поставила б той факт, що блогерів, які пишуть під власними іменами. На будь-які публікації — і в медіа, і в соцмережах — цьому полі може виникнути реальний ризик створюють певну маску, публічний образ, імідж небезпеки. Публікація домашньої адреси, дедля свого автора чи авторки. Згадайте медіа, які талей ваших щоденних маршрутів, планів на ви любите читати, дивитися чи слухати. Який відпустку, імен родичів, точних дат відрядження, номера авто — це небезпечна ідея. Отритон там уживають? Дружня розмова? Панібратманими даними географічного розташування ські звертання? Неформальні оповідки? Зверхні (їх легко прочитати, скажімо, за допомогою розмірковування? Так само й те, як ви говорите — check-in у певному місці) можуть скористатинехай це лише 140 знаків у Твіттері, — впливає ся зловмисники, як-от домашні крадії. Окрена те, хто вас читатиме, як відповідатиме. Чи мий ризик — фотографії дітей і вказування вживатимуть ваші коментатори обсценну лекподробиць про садочок чи школу, де вони насику, звертатимуться на «ви» чи на «ти» та ін. — усе вчаються. Якщо серед ваших рідних або друзів це залежить від того, який образ дописувачки є діти чи підлітки, котрі починають користуваабо дописувача вони побачать у «дзеркалі» сотися соцмережами, допоможіть їм зрозуміти, ціальних мереж. Дуже важливо й те, як ви веяка крихка приватність в інтернеті. Можливо, дете діалог із тими, хто приходить реагувати до певного віку взагалі не варто користуватина ваші дописи. Наприклад, у Твіттері я одразу ся соцмережами: наприклад, Фейсбук дозвоблокую користувачів, які пишуть лайку у відполяє відкривати сторінки лише користувачам відь на мої твіти або ж тегають мене в дописах у віці від 13 років. і публікують спам. У Фейсбуку я одразу блокую Сумна історія в тему: якось доньку мого доброго «тролів», а з реальними людьми намагаюся весзнайомого під час інтернет-флірту підштовхнули ти діалог. Також ніколи не використовую лайку. зробити фото з оголеними грудьми, а потім цим Натомість вимагаю певної поваги, ввічливості і фото шантажували, погрожуючи показати батьнавіть дистанції у відповідь на мої дописи. Надкам і однокласникам. З відкритими даними про то фамільярні коментарі мене дратують, іноді у членів родини і школи, де дівчина навчалася, це відповідь на них я емоційно пишу щось на зрабуло неважко. На щастя, вона про все розповіла зок: «Ви взагалі хто?»


77

«Ви взагалі хто?» — це запитання важливе, до речі, щоб зрозуміти, як вести свою сторінку. Якщо ви хочете створити образ фахівця своєї справи, можливо, поганою ідеєю буде постити котиків, жартівливі тексти «Яка ви шаурма?» та лінки на розіграші. Натомість тут може бути доречною публікації професійного змісту — посилання на сторінки, пов’язані з вашою роботою, власні експертні коментарі про роботу галузі, до якої ви дотичні. Аналогічно варто підходити до сторінок, які представлятимуть якусь іншу вашу ідентичність. Любите готувати і ділитися рецептами — публікуйте фото добрих інгредієнтів або готових страв. Обожнюєте мандри — діліться хитрощами про вибір авіарейсів, готелів, нових маршрутів. Маєте незвичне хобі — розкажіть про нього більше і дозвольте іншим відкрити для себе цю прецікаву справу. Такий системний підхід до ведення власної сторінки може допомогти в майбутньому: саме серед користувачів із цікавою спеціалізацією медіа часто шукають експертів із нетипових тем, особливо для ранкових ефірів або розважальних програм. Стратегічно це може допомогти і з монетизацією вашої роботи: цікавий блог про історичні події може стати книжкою, а фотографії рецептів — кулінарною програмою. Та не завжди власне те, що і як ви пишете, впливає на реакцію читачів. Іноді все залежить від злих намірів тих, хто хоче використати публікації вам на шкоду, проти вас. Згадаймо нападки на жінок, які працювали чи працюють в Кабінеті Міністрів, Верховній Раді чи будь-яких інших відомих жінок. Зброєю в руках критиків часто виявлялися фотографії в купальниках, зроблені під час відпочинку. Тут можна як окрему тему розвинути сюжет на тему гендерної дискримінації чи гендерно зумовленої агресії. Скажімо, чому фото публічних чоловіків у плавках біля басейну не використовують для дискредитації? Однак це

вже була б інша розмова — про те, у кого влада і хто має символічний контроль (наприклад, над чоловічим тілом і його «правильними» чи «неправильними» репрезентаціями). Для таких атак не завжди потрібен «відвертий» контент. Наприклад, для нападників у медіа достатнім приводом може здатися «некрасива» сукня чи «недоречний» капелюшок (як це сталося під час обговорення фотографій із зустрічі з королевою Єлизаветою української амбасадорки Наталі Галібаренко). Якщо продовжити розмову про те, які хороші висновки з роботи медіа можна зробити для ведення власних профілів у соцмережах, далі я воліла б говорити про відповідальну подачу інформації. Згадаймо час Майдану, коли у Фейсбуку масово ширилися панічні і неперевірені повідомлення то про танки, то про інші страшні речі. Або раніше — від часу хвилі захворювання на грип 2013 року, коли поширювали оголошення про потребу закрити кватирки, бо над місто щось нібито мали розпилювати. Якщо ви хочете опублікувати якусь інформацію, натиснувши «Поділитися» у Твіттері або Фейсбуку, зупиніться на хвилинку і подумайте, чи відповідає ця інформація кільком вимогам. Скажімо, таким: точне зазначення дати, часу певної події, ім’я джерела, від якого отримано інформацію, чи названо в ній конкретних людей з іменами. Далі спробуйте перевірити деталі — скористайтеся Ґуґлом і спробуйте знайти першоджерело. Якщо це невідомий сайт із публікацією безіменного автора, можливо, варто зупинитися. Якщо це історія від «тата друга мого брата», можливо, варто її підкріпити іншими джерелами — ідеально, якщо їх буде ще два і вони не будуть між собою пов’язані. Руками громадян можна технологічно легко поширити паніку і неправду. Спробуйте не бути такими громадянами. Відповідально споживайте і поширюйте новини.


78


79


80

ГОЛОВА ЗАМІСТЬ РУШНИЦІ Пропаганда як вісь нового сприйняття міжнародних конфліктів О Н Д Р Ж Е Й К У Н Д РА

У низці європейських країн уже досить довго триває маніпуляція громадською думкою. Ідеться про один із складників комплексних планів Кремля, що їх на початку 2013 року описав у статті для російського «Військово-промислового кур’єра» начальник Генерального штабу російської армії Валерій Герасимов: «Навіть держава, яка абсолютно гараздує, може протягом кількох місяців або й тижнів перетворитися на арену диких збройних конфліктів, стати жертвою закордонного вторгнення, поринути в хаос, гуманітарні катастрофи і громадянську війну».

Та щоб внести смуту, не завжди потрібна класична конвенційна зброя. Герасимов каже про те, що доречніше використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, зокрема й «протестний потенціал» населення країни-цілі. Його може стимулювати якраз правильно орієнтована пропаганда. ІНФОРМАЦІЙНІ ОБІЙМИ Мета пропаганди, орієнтованої всередину Росії, — поширювати страх і посилювати позиції президента Володимира Путіна, натомість дезінформація, випущена назовні російського суспільства, може зіграти важливу роль у новій формі битви, про яку Герасимов говорить як про гібридну війну. Росія явно почала її 2014 року щодо Україні, пізніше щодо Прибалтики й інших європейських країн, серед яких Чеська Республіка. У цій війні беруть участь не солдати в уніформі чи підрозділи піхоти й авіації з розпізнавальними знаками, а місцеві головорізи, наймані вбивці і спеціальні підрозділи російської армії, які на місці діють у цивільному одязі, а Кремль зациклено заперечує їхню присутність. Там, де ці військові не присутні фізично, важливу роль відіграє саме пропаганда. Зміна у військовому мисленні російських збройних сил аналізував перший виконавчий директор Центру досліджень безпеки і стратегій Латиської національної академії оборони Яніс Берзіньш.


81


82

СУСПІЛЬСТВО, ОХОПЛЕНЕ ХАОСОМ, — ЗРУЧНІША МІШЕНЬ «Російське бачення сучасної війни базується на тій теорії, що основна зона бойових дій — думка. Отже, ведення нових воєн, або ж воєн нового покоління, ґрунтуватиметься на інформаційній і психологічній війні так, щоб досягти переваги над ворожою армією, отримати контроль над її озброєнням, тобто щоб ворожі збройні сили і цивільне населення були морально і психологічно зламані. Головна мета — якомога більше обмежити готовність важких збройних сил і досягти того, щоб військове і цивільне населення, навпаки, підтримувало нападника на шкоду власному уряду і на шкоду власній країні». У випадку України ми кілька років могли в прямому ефірі спостерігати за країною в міцних інформаційних обіймах Кремля. Ми бачили, як Росія запускає одну за одною новини, ніби в Україні всім заправляє мафія. Почасти це була правда, але Москва багато разів роздувала і перебільшувала її розміри, замовчуючи такі самі проблеми в Росії. У західних і українських ЗМІ з’являлася координовано поширювана інформація, яка подавала державу в стані занепаду, а це було спрямовано проти орієнтованої на Європу частини політичного спектра. Пізніше, коли стався справжній конфлікт, у європейському просторі знову з’явилася низка анонімних сайтів, які почали потужно поширювати російську пропаганду. Росія має і «м’які» цілі: ослаблення політичних еліт, які підтримують антиросійські санкції, релятивізація і в такий спосіб підрив довіри до повідомлень звичних засобів масової інформації, посилення проросійських голосів. З цією метою було створено і телеканал Russia Today — щоб конкурувати з глобальними західними ЗМІ, як-от BBC World Service, Deutche Welle або CNN. Russia Today працює з більш-менш відкритими картами, а от більшу частину пропаганди, яку продукують росіяни, законспіровано.

ЗАХИСТ НАШИХ У плані змісту російська пропаганда всеохопна. Коли 2015 року розгорілася криза біженців, вона взялася й за цю тему, щоб поширити в західних суспільствах страх від появи іммігрантів. Коли ж Росія вступила у військовий конфлікт у Сирії, де видавала своє втручання за спробу придушити ісламістів (це певною мірою відповідало дійсності, адже низку авіаатак російської армії було здійснено передусім проти опонентів сирійського президента і російського союзника Башара Асада), пропаганда тематично розширилася. Наприклад, українських політиків уже рідше описують як фашистів, натомість — як нових союзників ісламістів. Путіну вдалося показати їх у новому, ще жахливішому світі, ніж раніше. Тролі, телевізійні канали й анонімні сайти — сьогодні вже не одинока форма пропаганди. Експерти з журналістського середовища звертають увагу, що Росія часто засновує і оплачує різні дискусійні форуми, присвячені економіці або миротворчій діяльності, з метою зав’язати контакти з західними політиками для просування своїх інтересів у Європі. У зв’язку з цим уже досить довго говорять про те, що одним із таких форумів може бути і так званий «Діалог цивілізацій», який щороку організовує на грецькому острові Родос бага-


83

торічний соратник російського президента Володимир Якунін. Регулярний гість форуму — чеський президент Мілош Земан, який 2014 року виступив тут із промовою російською мовою і закликав, щоб антиросійські санкції, що їх підтримала і Чехія, було скасовано, а ситуацію в Україні він описав як «лише застуду». На форум президента супроводжував його радник Мартін Неєдли, людина з темним підприємницьким минулим у Росії, котрий не приховує свого захоплення президентом Путіним (його фото — на заставці мобільного телефону у Неєдли). А в Чехії він довгий час представляв інтереси нафтової компанії «Лукойл». Кремль фінансує також різні неурядові організації, які подекуди намагаються розколоти громадськість у країні. Вразливіші ті країни, де проживає російська меншина, як-от Естонія (росіяни тут становлять чверть населення). Тамтешня контррозвідка встановила, що вже 2008 року було засновано Агентство на підтримку культури «Россотрудничество», через яке фінансувалися різні пропагандистські заходи. Таких організацій багато, і так само, як в Україні, вони формують образ Естонії як «нацистської держави». Уже 2013 року Кремль ініціював створення кінодокумента під назвою «Прихована історія Прибалтики», у якому облудно стверджував, що Литва, Латвія й Естонія поводяться з російськими меншинами, як нацисти поводилися з євреями. З огляду на це всередині ЄС і НАТО давно всерйоз розмірковують, чи не збирається Володимир Путін з часом повторити в Прибалтиці те, що вже зробив у Грузії й Україні. Тобто чи не планує він вторгнутись на їхню територію, аргументуючи це захистом тамтешніх «переслідуваних» російських меншин. У цьому напрямку пропаганда може готувати йому підґрунтя для такої атаки.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ Мета радянської пропаганди колись полягала в переконанні громадян своїх комуністичних союзників, зокрема тих, які проживали в Чехословаччині, безумовно приймати радянське бачення світу. Наприклад, ніби Захід на чолі з США — це небезпечні диверсанти, спраглі крові, що радянські вожді дбають про добро свого народу і т. д. Нинішнє кремлівське керівництво працює по-іншому. Забудемо про класичну пропаганду, тут ідеться насамперед про поширення дезінформації, яка має в нас створити атмосферу, ніби ніщо не правда, все можливо і за всім стоїть хтось таємний. Кремля не має на меті повернути всі «свої країни» знову під крило, це сьогодні вже неможливо, адже Чехія й інші держави стали складниками західних політичних структур і структур безпеки. Проте Кремль усередині ЄС і НАТО шукає так званих «троянських коней», за допомогою яких він міг би легко просувати свої інтереси. Крім того, він намагається впливати на вибори, щоби біля керма опинилися політики, які добре ставляться до Росії. Для цього знову використовується дезінформація. Адже коли починають сумніватися в безсумнівному, люди втрачають упевненість і перестають вірити навіть очевидній істині. Суспільство, охоплене хаосом, — зручніша мішень для Росії.


84

ВОРОГИ ПРАВДИ Найбільшу небезпеку несуть не російські тролі, а наші власні політики МАРТІН М. ШІМЕЧКА

Тижневий експеримент Ґарі Штейнґарт розпочав у середу. У п’ятницю він ще контролював ситуацію: першу чарку горілки налив собі лише в обід. У неділю влив її в себе вже на сніданок, а в понеділок подзвонив своєму психіатрові. Той одразу все зрозумів: «Ви опинилися у віртуальному дитинстві, — сказав він Ґарі. — У вас регресія почуттів». Ґарі — американський письменник, він народився в Росії, але наприкінці сімдесятих, коли йому було тільки шість, батьки емігрували у США. Два роки тому він погодився на пропозицію редакції The New York Times провести тиждень у кімнаті готелю «Чотири сезони» в НьюЙорку з одним-єдиним завданням — з ранку до вечора дивитися російське телебачення. Перебування там Ґарі закінчилося фразою, сповненою полегші: «Я знову емігрував із Росії. Лише натиснувши кнопку на пульті». Гарі й не припускав, що через два роки, за місяць влади Дональда Трампа, він напише у Твіттері: «Хто б міг подумати, що ми опинимося в Радянському Союзі сімдесятих років?» Психіатр, можливо, пояснив би Ґарі, що той знову повертається у світ дитинства, із якого, щоправда, цього разу нікуди емігрувати, бо Росія наздогнала його і в Америці. Звідси ця регресія почуттів, яку Ґарі висловлює переляканим питанням: «Я виростав у негативній утопії. Невже мені судилося в ній же і померти?»

МИ МАЄМО ЦЕ ПОВТОРИТИ? Так само, як Ґарі, я виростав при комунізмі, у негативній утопії, заснованій на загальнопоширеній брехні. І так само, як Ґарі, мені перед лицем деяких сьогоднішніх трендів спадає на думку питання, чи нам справді судилося повторити той шалений час, коли брехня була нормою. Сьогодні панує переконання, що люди при комунізмі могли розрізняти публічну брехню режиму і свою приватну правду, та я думаю, що ми піддаємося ілюзії про нас же самих.


85


86 Я роками жив серед робітників, у яких не було чого втрачати, але не пригадую, щоб вони обговорювали, як бреше режим, — і не тому, що боялися донощиків. Вони не говорили про цю брехню, так само як переважна більшість людей, з однієї простої причини — вони сприймали її за правду. Це була правда про їхнє життя, у якому не було альтернативи. Вони поділяли цю брехню, бо вона була частиною їхнього справжнього і єдиного світу, тоді як «життя в правді» вони вважали відвертою дурнею, нереальним світом кількох романтиків.

ФАКТИ — ЦЕ ТЕ, У ЩО ВІРИТЬ БІЛЬШІСТЬ. АЛЄКСАНДР ДУГІН Лише коли режим почав слабшати і на горизонті з’явилася реальна альтернатива, яку пропонувала західна демократія, люди почали бунтувати. Однак режим упав не від потреби правди. Він упав насамперед від потреби людей у свободі, а це дещо інше. Цю свободу пропонувала західна демократія, у якій дозволено безстрашно говорити правду і не менш безстрашно брехати. Різниця між диктатурою і ліберальною демократією полягає в суспільній домовленості, що, попри свободу брехати, універсальною настановою є повага до правди. Правду розуміють у її просвітницькому значенні, що вимагає відповідності слів і реальності. Політик, спійманий на брехні, зазвичай залишав свою посаду, журналіста, який написав вигаданий репортаж, одразу звільняли. Ця настанова сьогодні стрімко руйнується, навіть у найменш очікуваних місцях: брехня панує

не тільки у своїх звичних кремлівських вежах, вона вже змогла витягти Британію з Європейського Союзу, а потім здобула і Білий дім. Ми не знаємо, чи може ліберальна демократія пережити цю переможну ходу брехні, не знаємо, чи вистачить того, що Фейсбук і Ґуґл заводять засоби для виявлення брехні, а європейські уряди готують оборону проти російській дезінформації. Це, звісно, похвально, тільки така оборона ґрунтується на переконанні, що повернути повагу до правди в громадський простір можна, лише викриваючи брехню. Імовірно, ми опинилися в ситуації, коли така оборона не діятиме. Причиною може бути факт, що суспільна домовленість перестає діяти, і забагато людей уже не хочуть цю правду чути. Ми можемо звинувачувати поширювачів брехні в соціальних мережах, команду Трампа, яка за допомогою штучного інтелекту розрізняє емоції людей і цілеспрямовано діє на них, можемо звинувачувати конспіративні сайти і російську пропаганду, але ми маємо спитати себе, чи всі ці погані ідеї спрацювали б, якби на них не було суспільного запиту. А якщо люди сьогодні протестують проти правди ліберальної демократії з тієї самої причини, з якої повставали проти брехні комуністичного режиму, — лише тому, що вже переситилися життям, яке не пропонує жодної альтернативи? Можливо, у них уже вдосталь тих, хто стверджує, що тріада ліберальної демократії, ринкової економіки і глобалізації — це найкраще з можливого і що окремі зради — прийнятна ціна чи навіть необхідний етап на шляху до покращення. Якщо в очах багатьох людей ці зради — це, навпаки, до-

каз зіпсутості цілої системи — від війни в Іраку (зрада демократії) через фінансову кризу (зрада ринкової економіки) до міграційної кризи і росту нерівності (з вини глобалізації)?

ПОЖЕЖА Чому ці люди досі не бунтували? Тому що ця тріада десятки років була їхнім одиноким реальним світом, для якого не було жодної відповідної альтернативи. Яка, однак, почала виникати в останні роки.

ІСНУЄ ПОТРЕБА НОВОГО ТИПУ АКТИВІЗМУ, ЯКИЙ ПОМІЧАЄ ФАЛЬШИВІ НОВИНИ. Ця альтернатива — світ, звільнений від диктатури правди у її просвітницькому розумінні, світ «альтернативних фактів». Це альтернатива, яку пропонує Росія і яка не пройшла добою просвітництва, а путінський ідеолог Алєксандр Дугін наголошує: «Правда — це справа віри. Факти — це те, у що вірить більшість». У Ґарі Штейнґарта справді відчуття дежавю, бо Дональд Трамп русифікує американську політику і суспільство, якому постійно бреше і водночас каже: «Вірте мені!» І його виборці пристрасно йому вірять, поділяють з ним свою власну правду, яка за нормами ліберальної демократії є брехнею. Колись, коли західна демократія підраховуватиме збитки, яких їй завдала сьогоднішня світова пожежа, що спалює правду, можна буде спитати себе, як стало можливим, що стільки людей вірило брехунам і що знайшлося стільки тих, хто йшов проти правди.


87


88

Пояснення може бути простим і приходити з несподіваних боків. Як відомо, лісові пожежі найнебезпечніші в тих країнах, де найбільше намагаються їм запобігти. На якийсь час це, звичайно, вдається, але потім виростає багато дерева, яке є добрим паливом для випадкових і від цього ще більших пожеж. Із ліберальною демократією може бути так само. Від Другої світової війни вона намагалася запобігти пожежам — законом про брехню в Освенцімі, політичною коректністю, соціальною державою, інтеграцією країн у Європейському Союзі і т. д. Їй це вдавалося настільки, що підпалювачі, які серед нас жили завжди, сьогодні наважилися витягнути сірники і запалити їх публічно. Їм раптом стало багато чого підпалювати: розбухлі демократичні інституції і правила перебирають вогонь одне від одного і врешті все горить одночасно. В історію, наприклад, увійде підпалювач Паул Горнер, який, продукуючи фальшиві повідомлення на Фейсбуку, за місяць заробляє більше як десять тисяч доларів і помітно впливав на виборців перед торішніми виборами американського президента (він, зокрема, автор фейку про те, що члени відомої і популярної секти аміші голосують за Трампа). Після виборів він зізнався газеті The Washington Post: «Я жартував, але виборці Трампа вірять усьому. Це лякає». Або той хлопець із Македонії, який послав у світ фейк, ніби папа хоче перемоги Трампа, що його прочитали і поширили мільйони американців. Вісімнадцятилітній юнак із міста Велес після публікації фейків восени минулого року заробив на рекламі у Фейсбуку і Ґуґлі шістнадцять тисяч доларів. Тепер він трохи переляканий: «Американські вибори виграв дурень, який, можливо, розпочне третю світову війну», — сказав він для серверу Wired.

ПІДПАЛЮВАЧІ Цей хлопець сьогодні, можливо, шкодує, що запалив сірник, та ні він, ні Паул Горнер не є найбільшою загрозою для правди. Справжні підпалювачі тримають у руках не сірники, а вогнемети, і спрямовують їх на один із стовпів сучасної цивілізації — на традиційні незалежні медіа. Якщо сучасні популісти, фашисти і націоналісти мають щось спільне, то це їхня ненависть до журналістів, яких вони називають «ворогами народу» (Трамп), «корумпованою сволотою» (Бабіш), «брудними повіями» (Фіцо) — таких означень різних авторів можна навести безліч. Ідеться переважно про людей, яких саме ці медіа багато разів спіймали на брехні, але нині перестало діяти старе правило, що в західній демократії політика за брехню карали позбавленням посади. Навпаки, самі ці брехуни голосно і наполегливо звинувачують медіа в брехні, що нагадує хворобливу оборону. Та все набагато гірше. Це цілеспрямований напад за зразком, який цього разу походить не з Росії (там ніколи не було вільних медіа, тож не було на кого й нападати). Це наш власний винахід, який увійшов в історію під назвою Lügenpresse (лжепреса). Походить він із Німеччини задовго до нацизму, але саме Гітлер зробив із цього поняття зброю масового знищення правди і демократії. Багато сучасних політиків ідуть його слідами, усвідомлюючи це чи ні.


89

Загроза того, що незалежні медіа не переживуть цей спрямований напад політиків, має подвійну природу. З одного боку, вони опиняються в неможливій ситуації, коли треба оборонятися від нападів політиків, але при цьому доведеться втратити свою роль — інформувати про політиків неупереджено. Втягнутися в особисту боротьбу за правду і честь для медіа означає почати з хвоста пожирати самих себе — це загрожує руйнуванням їхніх основ і смислів. Щонайменше сто років медіа, принаймні на Заході, функціонують як службові шляхи до правди: вони є основою ліберальної демократії. Популісти і їхні виборці можуть забрати в них цю функцію і сказати, що їхні послуги більше не потрібні, але все-таки є небезпідставна надія, що, як недавно сказав Біл Ґейтс, люди «повернуться до правди». А поки це станеться, обов’язок медіа — вижити, щоб вони могли її охороняти і зберігати до неї повагу. Однак це якраз те, чого бояться популісти різних типів, тому щойно дорвавшись до влади, вони намагаються знищити незалежні медіа. Завдяки свободі висловлювання брехуни добираються до влади, одразу скасовують цю свободу і забороняють правду. Ми цю схему знаємо з власної історії, а ще із сучасної Угорщини, і це другий бік цієї загрози.

БРЕХАТИ НЕ ГРІХ Я знаю, що в цьому тексті я оперую поняттями правди і брехні у спосіб, який може викликати враження, ніби я переконаний у своїй здатності впевнено відрізнити одне від іншого. Це не так, і я часто сумніваюся навіть у своїй власній правді. І все-таки саме доба просвітництва, яка народила науку, пропонує нам певний дороговказ — це повага до фактів і доказів, які не мають альтернативи. Із цієї поваги виросла наша цивілізація з якістю людського життя, що не має аналогів в історії. Без цієї поваги до правди не виникли б технології, потрібні для існування соціальних мереж, які сьогодні — який парадокс — цю повагу вбивають. Як же впізнати брехню і вберегтися від неї? У біблійних заповідях гріхом названо лише неправдиве свідчення про ближнього свого, але не сама брехня. І тому я думаю, що — хоч я і вважаю її за великого ворога — немає сенсу забороняти чи карати брехню. Правильна оборона, наприклад, — це новий тип активізму, який помічає фальшиві новини, що розлітаються у нашому цифровому всесвіті. Проте звідки я знатиму, що є брехня і яка брехня небезпечна? Для цього не потрібно навіть знати правду, адже брехня сьогодні має один добре впізнаваний знак — із неї ллється ненависть. Ґарі Штейнґарт боїться, що негативна утопія і брехня можуть перемогти в Америці і це загрожує і Європі. Я розумію його, але не поділяю цього страху. Першу половину життя я провів у надвладі брехні комуністичного режиму, другу — у вільній системі, де правда і брехня сходяться у відкритому і драматичному поєдинку. У першій половині життя людей, які поважали правду, я знав майже всіх особисто. У другій половині життя я спостерігаю явище, яке після того досвіду зовсім не передбачав: кількість людей, готових не лише поважати правду, а й обороняти її, постійно зростає. Звісно, брехня може перемогти на виборах, але це не означає, що вона переможе правду. Оборонців останньої більше, ніж ви думаєте.


90

МИСЛИТЕЛІ З САВАНИ Людському мозкові не властиво об’єктивно оцінювати інформацію ПЕТР ТРЖЕШНЯК

Якщо людина серед білого дня прийде в ресторан з автоматом і зробить кілька пострілів, бо думає, що на базі цього закладу колишній американський президент торгує дітьми, це означає, що у неї проблеми з головою. Однак до двадцятивосьмирічного молодика Едгара Медісона Велча, який учинив усе описане торік 4 червня в піцерії Comet Ping Pong у Вашингтоні (на щастя, нікого не поранивши), медіа поставилися з несподіваним розумінням. «З певного погляду, він поводився дуже раціонально, — написала через чотири дні редакторка Business Insider. — Ним керувало вроджене людське прагнення здобути контроль над подіями». Причина її емпатії проста. У добу дезінформації, неправдивих новин і теорій змови, одна з яких звинувачує подружжя Клінтонів у торгівлі людьми, натовпи тих, хто вірить таким теоріям, замало назвати наївними дурниками. Дедалі більша поширеність цього явища свідчить, що людський розум чомусь піддається впливу неправдивої інформації. Останнім часом науковці активно шукають пояснення цьому явищу.

РОЗУМ РЕСПУБЛІКАНЦЯ Існує безліч різних теорій, чому стільки людей вірять неправдивим новинам усупереч чітким доказам. Найпоширеніша стверджує, що під час оцінки інформації людям властиве її вибіркове сприйняття (т. зв. confirmation bias). Згідно з цією теорією, наш мозок поводиться не як об’єктивна наукова лабораторія, що серйозно оцінює доступні факти, навпаки, він часто сприймає інформацію вибірково — так, щоби вона вписувалася в уже сформований погляд на світ. Наочно це явище проілюстрував наприкінці сімдесятих років відомий експеримент психологів зі Стенфордського університету. Тоді науковці працювали з двома групами студентів, які по-різному ставилися до смертної кари. Їм дали прочитати й оцінити два вигадані


91


92

фахові дослідження. В одному були статистичні дані, які виправдовували кару на горло, в другому — такі, що її заперечували. Як ви вже, мабуть, здогадалися, студенти-«поборники» високо оцінили науковий рівень дослідження на підтримку їхньої позиції (і дуже критично поставилися до заперечливого); позиція студентів-«противників» була діаметрально протилежною. Після експерименту погляди представників обох груп іще більше зміцніли. Цікаво, що схильність до таких вибіркових упереджень залежить не від інтелекту чи здатності орієнтуватися в темі, а радше від сприйняття самих себе. Це наочно ілюструють дослідження про бачення американськими республіканцями глобальних кліматичних змін. Як відомо, чимало заокеанських правих ставлять під сумнів науково доведений факт, що на клімат впливає діяльність людини. Ден Каган, психолог із Єльського університету, проаналізував їхні аргументи і з’ясував, що з дійсністю найчастіше сперечаються не найменш освічені республіканці, а навпаки, ті, хто найкраще орієнтується в науці. Вони просто використовують свої знання не для пошуку правди, а для витонченого зміцнення власних упереджень. Проте чому так? Виявляється, в цьому випадку проблема полягає не в здатності мозку відрізнити правду від брехні, а передусім у мотивації. Республіканці ставлять під сумнів кліматичну дійсність насамперед тому, що вона загрожує їхній вірі у вільний ринок. Бо якщо винуватець потепління — людина, залишається тільки регулювати її діяльність (обмежувати викиди парникових газів), тобто визнати, що ринок сам собою, без доважків, не вирішить усіх проблем. За допомогою очевидної брехні розум республіканців, які присягали на вірність вільному ринкові, захищає засадничий складник їхньої ідентичності.

НА МАМОНТА — З ГОЛОВОЮ Вибіркове сприйняття чудово прищепилося в соцмережах, де часто виникають «бульбашки» однодумців. Однак ця теорія не охоплює всі можливі випадки в психології дезінформації, скажімо, вона не пояснює, чому хтось серед білого дня вирушає з автоматом у піцерію «розслідувати» очевидні дурниці. На думку фахівців, віру в дезінформацію підживлюють ще й інші чинники: у часи, коли суспільна дійсність складна й неоднозначна, багато людей відчуває потребу мати все під контролем і розуміти, що діється навколо. «Що слабше люди контролюють своє життя, то сильніше вони схильні шукати контроль за допомогою розумової гімнастики», — пояснив пресі американський професор Адам Ґалінскі, який досліджує цей феномен. За його словами, найбільше підвладні дезінформації люди, які почуваються вразливими. Схожих висновків дійшли в ході нещодавнього дослідження науковці з Принстонського університету. Вони стверджують, що схильність людини вірити в теорії змови зростає мірою її соціального виключення. Очевидно, причиною всьому — природне прагнення надати існуванню на планеті Земля бодай якогось сенсу, знайти пояснення, у яке вписуються певні події.


93

Інший напрям досліджень шукає причини в глибині історії, в африканських саванах, із яких вийшли homo sapiens. Правила тодішнього життя можуть пояснити, навіщо нам мозок і які він демонструє тенденції. Одна з них, наприклад, — схильність вірити в ризики. Якщо нам хтось скаже, що в траві чигає голодний хижак, вигідніше повірити, навіть коли зрештою виявиться, що це неправда. Бо правда може коштувати нам життя. Очевидно, що в процесі еволюції людський мозок не налаштувався на об’єктивне сприйняття вхідних даних. Наші пращури, об’єднані в загони для полювання, користувалися ним передусім для співпраці, вирішення практичних завдань і здобування ваги в суспільстві. Під час походу на мамонта важливо було зайняти в натовпі вигідне безпечне місце, і люди навчилися критично сприймати думку інших («можливо, мене хочуть ошукати»), але не надто звикли рефлексувати над власною.

ПІДТРИМУВАТИ ДОПИТЛИВІСТЬ Тому причина піддатливості неправдивим новинам не брак раціональності, за якою часом побиваються. Вживаючи комп’ютерних термінів, можна сказати, що винні в усьому радше дефолтні налаштування нашого ментального програмного забезпечення й сильні емоції, які йдуть із ними в парі. Політичні маніпулятори навчилися хитро користуватися такими слабинами, тому на майбутнє нам важливо захищатися від дезінформації. Наука поки не пропонує аж так багато рішень цієї проблеми. Навпаки, вчені доходять висновків, що сформований погляд дуже важко змінити. Ще одна підтверджена дослідами людська властивість — віра першим враженням. Якщо в голові вже вгніздиться неправдива новина, її дуже важко буде звідти вигнати, хай навіть докази її однозначно спростовують, — залишається відчуття «в цьому щось таки є».

Однак у ході досліджень винайдено кілька рецептів. Зміну поглядів краще підкріплювати графічною інформацією. Людям простіше модифікувати вже сформовані уявлення за допомогою графіків, таблиць та інших візуальних повідомлень, ніж за допомогою писаного слова (це важлива інформація для медіа). Контроверсійні теми краще обговорювати, використовуючи чіткі намацальні образи й уникаючи гучних тез великої політики. Скажімо, американські фермери дуже добре розуміються на кліматичних змінах, коли йдеться про їхнє поле чи худобу, а от кліматичний порядок денний із Вашингтона вони відкидають. Третій рецепт, придатний, зокрема, для шкіл, — варто підтримувати допитливість. Дослідження показують, що найохочіше змінюють сформований погляд саме допитливі люди.


94


95


96


97


98


99

УКРАЇНСЬКІ АНАНАСИ: ЯК ПЕРЕВІРЯТИ ІНФОРМАЦІЮ АРТЕМ БАБАК

Кожна новина чи твердження в інтернет-ЗМІ, на сторінках друкованих видань або в сюжеті телеканалу можуть бути неправдивими й маніпулятивними. Універсального магічного приладу, який показує, де брехня, а де правда, не існує. Тому перевірка кожного факту — це окреме розслідування. Інколи пошук першоджерела, оригінальних відео- і фотоматеріалів можуть забрати кілька хвилин, а часом кілька годин. Усе залежить від контексту і майстерності того, хто перевіряє інформацію. Недарма фактчекінг (англ. fact checking — перевірка фактів) на Заході перетворився на окремий напрям журналістики. В Україні фактчекінг як окреме явище існує кілька років, станом на 2017 рік його представляють кілька проектів — «Слово і діло», VoxCheck, Fact Check і StopFake. Зі зростанням популярності соціальних мереж поширення неперевіреної інформації стало особливо помітним. Будь-хто може опублікувати неправдиву або викривлену інформацію, яка за лічені години розлетиться мережею. Навіть швидке спростування не зупиняє поширення неправдивої інформації. Користувачі набагато охочіше діляться емоційними повідомленнями, ніж правдивими твердженнями. Недаремно компанії-гіганти Ґуґл і Фейсбук 2016 року почали активно боротися з неправдивою інформацією. Неодмінна умова для початку перевірки інформації — сумнів у її правдивості. Американські фактчекери і журналісти полюбляють жартувати: «Якщо ваша мама каже, що любить вас, — перевірте це». Ця вже класична приказка вчить корисного навику — завжди зі скепсисом споживати будь-яку інформацію. У реальному житті в громадян і журналістів немає часу і можливості перевіряти абсолютно всі факти. Щоб зрозуміти, правда перед вами чи брехня, дуже важливо навчитися відрізняти поміж тисячі слів ті твердження, які реально перевірити за якнайкоротший проміжок часу. Щоб краще зрозуміти, що таке фактчекінг, пропонуємо проаналізувати один кумедний, на перший погляд, текст — «Ананаси замість тюльпанів». У матеріалі йшлося про те, що


100

українські науковці змогли виростити ананаси в Україні. Статтю опублікував 2016 року популярний український сайт «Корреспондент», і її передрукували багато українських видань. Справді, хто не захотів би поділитися радістю, що в Україні є такі талановиті науковці і «свої» ананаси?! Умовно алгоритм перевірки інформації можна розбити на кілька кроків.

КРОК ПЕРШИЙ — ЗНАЙТИ ПЕРШОДЖЕРЕЛО Хто першим розповів новину? Хто першим її опублікував? У випадку з історією про ананаси першим був сайт «Корреспондент». У новині немає жодного посилання на першоджерела. Читачам узагалі незрозуміло, звідки ця інформація в автора. ЗМІ повинні завжди чітко вказувати, звідки вони взяли цю інформацію. Якщо це з іншого сайту, то має бути посилання або принаймні вказівка на те видання. Відсутність посилання на джерело — серйозна підстава для читача засумніватися в правдивості твердження і почати не довіряти цьому виданню. Перевіряється оригінальність матеріалу через, наприклад, пошук у Ґуґл за ключовими словами (наприклад, ананаси лужани) або частиною цитати, яку взято в лапки. Якщо є посилання, варто перейти за ним і порівняти з оригіналом. Чи цитату не вирвано з контексту? Чи справді це малося на увазі? Чи відділено особисті судження журналістів від фактів?

КРОК ДРУГИЙ — ПЕРЕВІРИТИ РЕПУТАЦІЮ ДЖЕРЕЛА Чи публікувало це ЗМІ неправдиві новини раніше? Як часто? Якщо це сайт, то пошукайте на його сторінках, чи є у нього редакція, контакти, інформація про видання тощо. У випадку з «Корреспондентом» важливо з’ясувати, що таке рубрика сайту «Блоги», де було опубліковано новину про українські ананаси. Цю рубрику редакція не перевіряє. На цих сторінках часто з’являлися фейкові новини, що їх потім поширювали відо-

мі ЗМІ. Сумнівна репутація видання, відсутність інформації про редакцію чи власників, не відповідальність ЗМІ за опублікований контент — ще один тривожний дзвінок для читача. Якщо у матеріалу є автор, перевірте і його. Автор статті про ананаси — Сергій Зубов. Чи існує він у реальності? Про що він писав раніше? Чи писав про щось подібне? Чи розуміється він на тематиці? У «Блогах» на сайті він опублікував чимало матеріалів на чернівецьку тематику, здебільшого жартівливого характеру. Завжди намагайтеся знайти коротку біографію автора, інформацію про його досвід роботи, сторінку в соціальних мережах — там часто є багато корисної інформації.

КРОК ТРЕТІЙ — ПЕРЕВІРТЕ, ЧИ ІНШІ ЗМІ ЩОСЬ ПРО ЦЕ ПИСАЛИ Чи писало ще якесь видання про ананаси в Чернівецькій області? Перевірити, що писали інші видання про новину, — полегшений шлях фактчекінгу. Серйозні ЗМІ дбають про свою репутацію, тому, як правило, ретельніше підходять до перевірки інформації, вказують джерела інформації, не спотворюють контекст висловлювань. Однак будьмо уважні: навіть авторитетні видання час від часу помиляються і публікують неперевірені дані (на щастя, трапляється це рідко).

КРОК ЧЕТВЕРТИЙ — ПЕРЕВІРИТИ ФАКТИ І ЇХНЮ ТОЧНІСТЬ Неодмінна частина процесу верифікації — перевірка фактів. Час на перевірку всіх фактів у вас навряд чи знайдеться. Корисно відкидати ті частини тексту, які неможливо перевірити, і зосередитися тільки на справді важливих. Отже, давайте перевіримо три абзаци новини про ананаси. Абзац 1. «На полі біля селища Лужани, де у квітні цвіли тисячі тюльпанів, дозрівають ананаси звича́йні (Ananas comosus). Тисячі туристів з усієї України вже відвідали це унікальне місце». У перших двох реченнях статті можна перевірити кілька моментів. По-перше, чи справді в Чер-


101

нівецькій області існує село Лужани. Чи тисячі туристів відвідали поле, перевірити повністю неможливо, адже автор матеріалу не вказав, звідки ця інформація (від туроператора? із соціальних мереж? з офіційного сайту місцевої ради?). Теоретично можна спробувати пошукати згадки про Лужани або «ананаси поле» в соціальних мережах. Якщо нічого не знайшли, це може свідчити, що ніяких туристів там не було, або ж про невміння шукати потрібну інформацію. Відсутність вказівки на джерело — ознака того, що хтось намагається щось приховати, адже в такому випадку читачеві набагато складніше перевірити твердження. Абзац 2. «Саджанці молодих ананасів до висадки у відкритий ґрунт підготувала кафедра рідкісних і тропічних рослин ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Розповідає професор кафедри Семен Вовтушанський». Ці два речення — основоположні для спростування. Перевірити, чи справді така кафедра існує, можна на офіційному сайті університету. Звичайно, такої кафедри немає. Одне з важливих правил фактчекінгу — перевіряти з офіційних джерел. Друга важлива річ, яку слід перевірити, — чи існує Семен Вовтушанський і чи працює він в університеті. Простий запит у пошуковику покаже, що той самий автор Сергій Зубов уживає таке саме або трохи модифіковане ім’я і прізвище в інших своїх матеріалах. Тобто Вовтушанський повністю вигаданий персонаж. Абзац 3. «Ананаси — дуже корисна ягода, здатна давати в тропічному кліматі до двох урожаїв на рік. Учені нашого університету довели можливість повного дозрівання ананасу в наших умовах лише один раз, та і цього буде досить, щоб цей смачний і поживний фрукт з’явився на столах українців. Його плоди споживають у свіжому вигляді, виготовляють з них компоти, сік, джеми, додають до м’яса, використовують у різноманітних салатах. Ананаси є типовим компонентом кухні багатьох країн, а в сучасному світі широко використовуються в кухнях розвинутих країн, зокрема, без ананасового соку не можливо приготувати такий відомий коктейль як пінья колада. Свято першого урожаю ми плануємо провести до Дня Незалежності України».

Після того, як ми з’ясували, що ніякого Семена Вовтушанського та кафедри рідкісних і тропічних рослин не існує, можна впевнено стверджувати, що ця новина — фейк. Останній абзац містить багато загальних фактів про вживання ананасів і причеплений до матеріалу, щоб додати йому «правдивості». Неточні цитати, виривання їх із контексту — типові прийоми маніпуляцій ЗМІ. Щоразу, коли виникає сумнів, шукайте оригінал і перевіряйте, чи справді зміст цитати не перекручено.

КРОК П’ЯТИЙ — ПЕРЕВІРИТИ, ЧИ Є ІНШІ ДЖЕРЕЛА Чи хтось ще казав чи писав про ананасове поле, крім Семена Вовтушанського? Чи є інші фотографії цього поля? Для пошуку альтернативних джерел треба шукати скрізь, де це можливо, — в соціальних мережах, на офіційних ресурсах і т. д.

КРОК ШОСТИЙ — ПЕРЕВІРКА ГРАФІЧНОГО КОНТЕНТУ Важливий елемент фактчекінгу — перевірка фотографій і відео. У статті «Корреспондента» фотографія з полем ананасів — вагомий аргумент на користь того, що вони справді існують і виросли, це не просто слова невідомого професора. Ми не знаємо, чи це архівне фото, хто його автор, де його зроблено, — ми бачимо тільки підпис: «Перше в Україні поле ананасів на відкритому ґрунті (сел. Лужани, Чернівецька область)». Зверніть увагу, що фотографія в матеріалі не має жодної прив’язки до української місцевості чи українців. Фото могло бути зроблене де завгодно. Подібний прийом фальсифікацій в українському контексті поширився після початку російськоукраїнської війни. Десятки фотографій і відео з інших конфліктів, зокрема з війни в Сирії, видавалися за такі, що їх було відзнято на сході України. Для знаходження оригінальних фотографій і відео найкраще користуватися відповідними сервісами, які можна легко знайти в інтернеті. Ще одна порада — звертати увагу на коментарі під фотографіями й відео. Часто інші користувачі вказують на неточності і брехню.


102


103


104

МЕДІАГРАМОТНІСТЬ І ПРАВОЗАХИСТ ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО

«О, ТЕЛЕВІЗОРЕ, ТИ — МІЙ УЧИТЕЛЬ, ТИ — МІЙ СУД!» — якби українці й українки

висловлювалися в дусі шекспірівських драм або грецьких трагедій, певне, саме так могли б звучати результати першого загальнонаціонального опитування «Що українці знають і думають про права людини», що його було проведено 2017 року. Опитування показало, що телебачення — абсолютний лідер серед джерел інформації про права людини. Безумовний лідер з ефективності захисту своїх прав для людей — засоби масової інформації. Отже, засоби масової інформації для більшості наших громадянок і громадян виконують функції Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, неформальної освіти, а також в уявленні громадян ефективніші в правозахисній діяльності за судову владу, правоохоронні органи і правозахисні інституції. Це дуже дивна реальність, для мене як для правниці не надто логічна і доречна. Утім, пов’язана вона з глибокою кризою довіри і до системи освіти, і до системи правосуддя. Це буде нашим медійним викликом, поки суди не відновлять довіру до своєї роботи і не забезпечуватимуть публічність, зокрема знакових процесів, поки люди думатимуть, що галас, який можна підняти в засобах масової інформації, ефективніший навіть не для захисту, а для тримання на поверхні порушених чи обмежених прав і свобод. Те саме стосується і діяльності прокуратури та слідства. Поки управлення1 громадянок і громадян не перетвориться на політичні програми кандидаток і кандидатів до представницької влади всіх рівнів, на усвідомлену і проголошену потребу громад, управлення і правопросвіта залишаться викликом для засобів масової інформації. Відтак варто бути реалістами й усвідомлювати, що ближчим часом ситуація навряд чи кардинально зміниться, а отже, варто змінюватися нам — медійникам і медійницям. Я вірю в те, що ми маємо вплив, інструменти, знання й етичні стандарти для того, щоб робити себе, глядачів і глядачок, слухачів і слухачок, читачів і читачок кращими, обізнанішими, впевненішими, праволюдянішими.

1 / Слово «управлення» нині ввійшло в активний ужиток юридичної спільноти. Це слово походить із польської мови й означає підсилення правових спроможностей і знань громад і людей. Тобто управлення — процес, коли люди / громади усвідомлюють права і свободи та знають, як захищати права і свободи.


105


106

І якщо вже нас уважають джерелом знань про права людини, треба працювати з цим напрямом, щоб реально допомагати людям, а не заплутувати, лякати чи відштовхувати, щоб люди не почувалися ще більш зрадженими, безправними і безпорадними. Коли я дивлюся на сітку телепрограм будьякого каналу, у мене виникає закономірне питання: як і чому людина може навчитися з телевізора? яка користь від цього соціального шоу? від новин? від серіалу? від талант-проекту? Як працювати з людьми, котрі своїми переглядами зробили хітом для одного інтернет-медіа матеріал про те, що наречена повісилася в день свого весілля на клуні?

денне життя, де кожна чи кожний може зіткнутися з дискримінацією, неповагою до його чи її життя або гідності, обмеженням свободи, загрозою для здоров’я. Точно так як кожний і кожна, не маючи педагогічної освіти, усвідомлює корисність читання (принаймні не думаю, що багато людей хочуть аргументовано заперечувати цю думку), так само не треба бути юристом, щоб усвідомлювати корисність правозахисту або ж запроваджувати правозахисні ініціативи. Достатньо бути медійницею чи медійником, дотримуватися професійних стандартів і етики та бути чутливим/ чутливою до тем, пов’язаних із правами людини.

ПРАВОЗАХИСТ — УНІВЕРСАЛЬНА РІЧ, ЯКУ МОЖНА ВІДЧУТИ, МОЖНА ВИВЧИТИ І ЗАСТОСОВУВАТИ БАЗОВІ ПОНЯТТЯ Однак із правозахистом може трапитися така прикра річ як із вірою. Можна бубоніти молитву на ніч, перед їжею, досконало вивчити її, але це не означає, що ви глибоко віруюча людина, не означає, що ви усвідомлюєте релігійну мораль, що Бог є любов і що піст — це не про те, щоб не їсти котлети. Так само можна вивчити норми Конвенції про права людини та свободи і засади Конституції, але не вірити в ці цінності й не усвідомлювати їхній дух. Повага, толерантність, справедливість, свобода, гідність, рівноправність — ціннісний базис прав людини, який можна розкривати на прикладах з життя будь-кого з сучасників і сучасниць без допомоги бога чи святих мучеників. Це наше що-

Колись я працювала співавторкою і співведучою культурологічної програми «Документ» на «1+1». Під час зміни власників нас поінформували, що змінюється формат каналу і перевагу надаватимуть так званим трьом «С» — скандал, смерть, секс, а також одній «Г» — гроші. Я пам’ятаю, як тоді це мене обурило. Натомість тепер я точно знаю, що, зокрема, «смерть» чудово годиться для пояснення, що таке право на життя, як держава повинна гарантувати це право, як повинні розслідуватися смерть або зникнення людини, наскільки це важливо в країні, де відбувається збройний конфлікт міжнародного характеру і частину території окуповано.


107

А «скандал» і «секс» — прийнятні формати, щоб пояснити важливість права на гідне ставлення, права на рівне ставлення, права на особисте життя, розкрити, що таке суспільний інтерес, чому публічним особам, зокрема тим, хто при владі, доводиться виправдано більше терпіти наступ на їхнє приватне життя, як і моменти, коли приватне життя, персональні дані в будьякому разі мають залишатися недоторканними і захищеними. «Гроші» можуть стати універсальним медіа-мірилом, щоб розкрити тему права власності, а ще пояснити, що таке доброчесність, корупція, чому наступ держави на право власності людини неприпустимий і за яких умов можливі винятки. Якщо пропонувати людям вихід: наприклад, розповідати про вдалі судові процеси, де адвокати й адвокатки разом зі своїми клієнтами розповідають, з чого можна почати судовий процес, у який спосіб можна його уникнути, але поновити/ вибороти свої права, до чого варто готуватися, які можливі трати (і грошей, і часу), які потрібні документи, що можна здобути справедливість, зокрема в процесах, де протилежна сторона — державний орган (Пенсійний фонд, управління соціального забезпечення, міська державна адміністрація, поліцейський, директорка школи, військовий), — можна потрохи змінити ставлення до системи правосуддя. Продемонструвати, що можна боротися з дискримінацією, неправомірним звільненням, утисками свободи мирних зібрань і свободи слова. Імовірно, в майбутньому більше людей схилятимуться до легітимного вирішення спорів, а не до самосуду, що його — згідно з результатами згаданого на початку опитування — підтримує більше як половина українців. Ми можемо допомогти людям подолати фобію перед представниками державних органів влади та зневіру, розірвати це коло безпорадності.

Та, хто знає про етику державного службовця, вже має зброю проти бюрократичних звичаїв, протиправних пропозицій і просто хамства. Той, хто знає, що таке дискримінація, не допустить приниження тієї чи того, хто відчуває це на собі. Та, хто знає, за що відповідає поліція, яким має бути протокол, хто може бути свідками, понятими, що таке допит, а що таке огляд, які правила затримання, як і коли викликати адвокатів, якими можуть бути запобіжні заходи, що означає і як забезпечується презумпція невинуватості, не боятиметься ні звернень у поліцію, ні затримання поліцією. Ті, хто знає, що критична не сума, яку вказав державний службовець у своїй декларації, а незаконне / непідтверджене чи нелегітимне джерело отримання цієї суми, будуть відповідальними виборцями і не голосуватимуть серцями чи голодними шлунками. Нам треба вчитися бути перекладачами, треба навчитися озвучувати тих, кого не чують, або тих, хто утиснутий у свободі слова і можливостях висловитися. А це полонені, меншини, дорослі й діти, які перебувають у місцях несвободи. Нам треба переозвучувати або вчити юристів — без коментарів представниць і представників фахового середовища буває важко обійтися — говорити «людською» мовою, щоб закони, судові рішення, норми були зрозумілі людям, котрі вчилися на інше або й узагалі не вчилися. Так, для цього нам треба самим учитися багатьох мов, залишаючись у рамках української. Ми маємо навчитися бути голосом прав людини і свобод, інформаційними правопровідниками і правопровідницями. Зрештою, саме ми уособлюємо або якоюсь мірою і є квінтесенцією свободи слова.


108

ОСОБЛИВОСТІ РАДІО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ ТА ІНТЕРНЕТ-ЗМІ В УКРАЇНІ ОКСАНА ПІДДУБНА

ЩЕ КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ РОКІВ ТОМУ ПОДІЛ НА МЕДІА, А САМЕ НА ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ (АБО ЩЕ ДЕКОЛИ ЦЕ НАЗИВАЮТЬ РІЗНИМИ ТИПАМИ ЖУРНАЛІСТИКИ), БУВ ДОСИТЬ ЧІТКИМ. РАДІО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ, ПРЕСА — ІНФОРМАЦІЮ АБО СЛУХАЛИ, АБО ДИВИЛИСЯ, АБО ЧИТАЛИ. З ПОЯВОЮ ІНТЕРНЕТУ І ПОВАЛЬНОЇ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ ЦЕ РОЗГАЛУЖЕННЯ ВТРАТИЛО МЕЖІ: УСІ ФОРМАТИ МЕДІА ПОЧАЛИ СПЛІТАТИСЯ ОДИН З ОДНИМ, ПЕРЕХОДИТИ ОДНЕ В ОДНОГО. ІНТЕРВ’Ю МОЖНА ДИВИТИСЯ І СЛУХАТИ В ІНТЕРНЕТІ, А ЗГОДОМ НАВІТЬ ПРОЧИТАТИ В ТЕКСТОВОМУ ВИГЛЯДІ, ДЕБАТИ НА ТЕЛЕВІЗІЙНИХ ШОУ МОЖНА ДИВИТИСЯ БЕЗ КАРТИНКИ, ТЕКСТОВІ МАТЕРІАЛИ ДЕДАЛІ ЧАСТІШЕ ПУБЛІКУЮТЬ З ВІДЕОДОПОВНЕННЯМИ (РІДШЕ З АУДІО) І ПЕРЕХОДЯТЬ В ОКРЕМИЙ ТИП, ДОСИТЬ ПОПУЛЯРНИЙ І ТАКИЙ, ЩО ХАРАКТЕРИЗУЄ СУЧАСНИЙ СТАН ЖУРНАЛІСТИКИ, — МУЛЬТИМЕДІЙНИЙ. ТА ЯКА Ж УСЕ-ТАКИ ОСОБЛИВІСТЬ КОЖНОГО ТИПУ МЕДІА І В ЧОМУ ЇХНЯ РОЛЬ?

РАДІО Уперше українське радіомовлення запрацювало 16 листопада 1924 року в Харкові, де тоді була столиця Української РСР. Незабаром радіостанції відкрилися і в інших містах: у Радянському Союзі усвідомили, що вести пропаганду через радіоприймачі набагато легше й потужніше. У радіофікацію країни і популяризацію серед населення нового медіа було вкладено чималі кошти. До 1970-х в УРСР на рік виробляли до 700 тисяч радіоприймачів (їх ще називали «брехунцями»), які могли ловити хвилі винятково радянських радіостанцій. Проте згодом з’явилися й іноземні мовники, такі як «Радіо Свобода», «Ватикан», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі. Незгодні з панівним режимом українці налаштовували «брехунці» на хвилі плюралізму. Радянська влада це відстежувала і намагалася глушити сигнали.


109


110

Після проголошення незалежності українське радіомовлення набрало нових барв. Популярною стала радіостанція «Промінь», яка входить у структуру національного мовлення. FMрадіостанції суттєво потіснили класичні на ринку: за даними Бі-Бі-Сі, кількість радіоточок в Україні стрімко падала — від 18 млн на початку 1990-х до 3 млн у 2009-му. FM-радіостанції швидко розвивалися, але орієнтувалися на «легкі» новини і трансляцію пісень. Розмовне загальнонаціональне радіо, яким довгий час було тільки «Радіо “Ера”», почало відроджуватися лише в останні роки, але в новому форматі — як інтернет-радіо. Яскраві представники такого типу радіо — «Радіо Сковорода» у Львові, Urban Space Radio в Івано-Франківську, «Аристократи» в Києві. Окремі радіокоманди виходять на всі три майданчики, щоби повністю охопити країну. Наприклад, команда Громадського сама про себе каже так: «“Громадське радіо” — незалежна “розмовна” радіостанція, яку можна чути в інтернеті та в FM і УКХ-діапазонах у різних містах України». До особливостей радіомовлення можна віднести доступність для широкої аудиторії, ідеальний варіант для повідомлення місцевих новин, збереження розважальної функції, але також і місце для серйозних дискусій, потужна здатність взаємодіяти з аудиторією завдяки прямим дзвінкам.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ Телебачення, за означенням, — це телекомунікаційний носій, який використовують для передачі рухомих зображень у монохромному (чорно-білому) або кольоровому варіанті, а також у двохтрьох вимірах і звуці. Термін може стосуватися телевізора, телевізійної програми («ТВ-шоу») або засобу трансляції телебачення. Телебачення —

засіб масової інформації для розваг, освіти, новин, політики, пліток та реклами. Українське телебачення запрацювало в листопаді 1951 року. Тоді показували стрічки «Алітет іде в гори» і «Велика заграва» та здійснювали «живу» телетрансляцію параду й демонстрації з Хрещатика. Пробні телепередачі тривалістю 1,5–2 години йшли двічі на тиждень, здебільшого це були кінофільми. І лише восени 1952-го з’явилися дикторські оголошення і короткі студійні вставки. Паралельно збільшувалася кількість телевізорів: 1953 року їх було вже понад сім тисяч. 20 січня 1965 року з’явився перший регулярний національний канал під назвою УТ–1 (Українське телебачення–1, сьогодні — UA:Перший). У 1969 році в Україні починається доба кольорового телебачення. 6 березня 1972 року відкрився другий канал УТ–2. У 1983-му в Києві починають будувати новий телецентр — теперішній «Олівець» і офіс Суспільного мовлення. На добу незалежності припадає і поява великої кількості приватних каналів. Лише за перші 15 років суверенної України було створено 24 українські телеканали, і ця цифра постійно зростала. Телеканали почали використовувати політики — для лобіювання своїх інтересів та для вирішення суперечок із ворогами шляхом брудної інформаційної кампанії на телебаченні. Радянську пропаганду змінила цензура з боку власників, і не всі журналісти з цим погоджувалися. 28 жовтня 2004 року 41 журналіст п’яти загальноукраїнських телеканалів — «Інтер», ICTV, «Новий», «Тоніс», НТН — заявили про політичний тиск. Ще сім журналістів з «1+1» на знак протесту проти цензури того самого дня звільнилися з роботи. Після Помаранчевої революції українське телебачення стало вільнішим. У лютому 2009 року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення заявила, що «політичний тиск на ЗМІ


111

зріс останнім часом за рахунок зміни законів та інших нормативних актів з метою зміцнення впливу на засоби масової інформації та регулюючі органи в цій сфері». Незадовго до Революції гідності почалася ера інтернет-телебачення. Запустилося «Громадське телебачення», яке завдяки краудфандинговій кампанії зібрало понад мільйон гривень і завело в українській журналістиці практику «стрімів» — прямих трансляцій через планшет чи смартфон за допомогою мобільного зв’язку. Телебачення переходить в інтернет — кожен класичний телеканал має веб-сайт. За даними ГО «Детектор медіа», довіра до українських телеканалів в українців суттєво зменшилася — з 50 % у 2015-му до 40,4 % у 2016 році. Особливості телебачення порівняно з іншими типами медіа: може бути середовищем і для серйозних новин, і для розваг; окремі ток-шоу й новини мають розважати, а не інформувати; телебачення не настільки доступне для кожного,як радіо, візуальна частина телебачення надзвичайно важлива.

ІНТЕРНЕТ-ЗМІ За даними Інтернет асоціації України, на початку 2017 року 64,7 % дорослого населення України користуються інтернетом. Частка користувачів серед осіб 15–29 років уже сягнула 97 %. Така доступність і розвиток цифрових технологій, які швидко поширюються в Україні, не могли не вплинути на українські ЗМІ. За означенням, інтернет-ЗМІ (інтернет-видання, інтернет-газета) — це інформаційний сайт, який регулярно оновлюється і виконує функцію засобу масової інформації (ЗМІ), користується певною популярністю і авторитетом (має свою постійну аудиторію).

Майже всі друковані газети й журнали мають онлайн-версії. Одні з них можна переглядати лише за платною підпискою — так редакції намагаються заробляти, адже наразі одна з головних проблем ЗМІ в інтернеті — як отримувати прибуток на інформації. За жанрами інтернетвидання не відрізняються від офлайнових: є новинні, літературні, науково-популярні, дитячі, жіночі сайти тощо. Цікаво, що згідно з опитуваннями, довіра інтернет-аудиторії до інформації, отриманої з інтернету, вища, ніж довіра до інших інформаційних каналів. Онлайн-ЗМІ на вітчизняному інтернет-просторі почали з’являтися 1996–1998 років. Сайт газети «Дзеркало тижня» запрацював 1997 року, так само як сайт газети «День». У 1998–му з’явилося інформаційне агентство «Інтерфакс– Україна», телекомпанія «1+1», було засновано онлайн-газету «Електронні вісті». 16 квітня 2000 року запрацював сайт першого в Україні незалежного інтернет-видання, проекту Георгія Гонгадзе «Українська правда». Після її успіху почалися потужні капіталовкладення в різноманітні інформаційні інтернет-проекти. У 2007 році заговорили про соціальні мережі і блоги як новий різновид ЗМІ. Загалом інтернет-виданням притаманні швидкість і гнучкість: виправлення помилок і публікація матеріалів ще ніколи не були такими швидкими; комунікація з аудиторією — кожен може залишити свій коментар чи написати email у редакцію; персональний підхід — з’явилася можливість враховувати потреби і звички конкретного читача та/або групи читачів; вимірюваність — мережа має інструменти (наприклад, лічильники відвідувань), які дозволяють швидко оцінити популярність певної публікації; економічність — не варто витрачатися на папір чи ліцензію для мовлення, — поширення інформації стало доступним для кожного.


112


113


114

СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ: ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ ОКСАНА ПІДДУБНА

CУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ ЗА ОЗНАЧЕННЯМ ТАКЕ, ЩО СТВОРЮЄТЬСЯ ДЛЯ ОБСЛУГОВУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА, НИМ ФІНАНСУЄТЬСЯ І ЙОМУ ПІДЗВІТНЕ. В УКРАЇНІ ДО РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ ПОТРЕБУ ПЕРЕТВОРИТИ ДЕРЖАВНИЙ ТЕЛЕКАНАЛ НА СУСПІЛЬНЕ ТІЛЬКИ ОБГОВОРЮВАЛИ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА НЕ РАЗ ЗАРЕЄСТРОВАНІ ЗАКОНОПРОЕКТИ ТА ЛОБІЮВАННЯ ДЕПУТАТСЬКИХ КІЛ. 7 КВІТНЯ 2015 РОКУ ПРЕЗИДЕНТ ПЕТРО ПОРОШЕНКО ПІДПИСАВ ЗАКОН ПРО СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ І ЗАМІСТЬ УТ–1 І «ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО» ВИНИК НОВИЙ КАНАЛ — UA:ПЕРШИЙ, ЯКИЙ І СТАВ УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬНИМ МОВНИКОМ. ПОРОШЕНКО ТОДІ ЗАЯВИВ, ЩО УКРАЇНА ТЕПЕР «ПРЯМУЄ ВІД ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ДО ВВС».

ШЛЯХ ДО СУСПІЛЬНОГО Важливим чинником і ласим шматком телеканалу є його покриття: UA:ПЕРШИЙ має найбільше охоплення в Україні — аж 97 %, на що і спокушалися політичні еліти. Саме тому протягом усіх років незалежності при зміні влади змінювався й очільник Національної телерадіокомпанії України та звільнялися журналісти. Скажімо, після обрання Віктора Януковича президентом чимала частина фахівців пішла, а 2013 року в прямому ефірі телеканалу ZIK озвучили інформацію про те, що журналісти «Першого національного» звільняються через незбалансовану політику висвітлення Євромайдану. Створити суспільне мовлення вирішили ще навесні 2014 року, а 25 березня того року Кабінет Міністрів України призначив генеральним директором НТКУ Зураба Аласанію. Закон про суспільне телебачення і радіомовлення ухвалили в березні, у квітні його підписав президент. Планувалося, що суспільне запрацює 2015 року, та лише під кінець 2016-го уряд затвердив статут роботи мовлення. Реформування затягнулося, Джамала виграла Євробачення — і UA:Перший виніс на собі підготовку до європейського пісенного конкурсу.


115


116

1 листопада 2016-го, за півроку до фіналу Євробачення, Аласанія подав у відставку. Серед причин свого звільнення він указав, зокрема, повільний прогрес реформ та «радянське мислення» працівників компанії. І додав: «Я йду у відставку зараз. Можливо, хоча б таким чином вдасться привернути увагу до проблем з бюджетом Євробачення та бюджетом майбутнього Суспільного». Сáме фінансування з самого початку призначення Аласанії хвилювало найбільше: без реформування технічного і людського ресурсу НТКУ, капіталовкладень для конкурентних зарплат і якісного технічного оснащення Суспільне оновиться лише на папері. Заробивши два інсульти й купу ворогів, Аласанія залишив посаду генерального директора, щоб... повернутися. У квітні 2017 року наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії за результатами відкритого конкурсу обрала його головою правління суспільного мовлення терміном на чотири роки. Так Аласанія повернувся в «олівець», щоб далі втілювати омріяне телебачення для всіх і кожного.

СУСПІЛЬНА ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЯ: ІНГРЕДІЄНТИ Закон говорить, що Національну суспільну телерадіокомпанію України створено на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, ДТРК «Культура», обласних державних ТРК, ДТРК «Крим», Київської регіональної ДТРК, Севастопольської регіональної ДТРК, Новгород-Сіверської регіональної ДТРК «Сіверська», Криворізької регіональної ДТРК «Криворіжжя» та Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм». Контролювати роботу компанії, визначати стратегію і тактику розвитку має спеціально створений орган — наглядова рада. Так само як обирати голову Суспільного, команду якого вона

погоджує з подання голови, інакше кажучи, він сам собі підбирає колектив, а наглядова рада вже затверджує. Втручатися в поточну роботу мовника вона не може. За редакційними стандартами має стежити спеціальна редакційна рада з 15 членів, яку частково обиратиме наглядова рада, а частково — трудовий колектив. За даними ВВС, схожу модель до останнього часу застосовував британський мовник ВВС, але з квітня 2017 року він отримав незалежного зовнішнього регулятора — Office of Communications. Закон також визначає, що членами цієї ради не можуть бути народні депутати, чиновники, правоохоронці і працівники приватних телекомпаній. Тому до наглядової ради ввійшли по одному представникові від кожної парламентської фракції та представники громадських організацій із різних сфер. Наразі це 17 осіб, серед них Віталій Портніков, Євген Глібовицький, Світлана Остапа, Вадим Міський, Лаврентій Малазонія, Сергій Таран, Віктор Таран, Володимир Яворівський, Дарія Карякіна, Олексій Панич, Тарас Аврахов, Володимир Бринзак, Тарас Шевченко, Наталія Скрипка та В’ячеслав Козак. Їх відбирала Нацрада з питань телебачення і радіомовлення на відкритому конкурсі серед профільних громадських організацій.

НАВІЩО ПОТРІБНЕ СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ На відміну від приватних каналів, де власник сам вирішує, що показувати та обирає аудиторію до вподоби, Суспільне мовлення передусім сповідує перевагу суспільних цінностей над комерційними і політичними. Це прописано в статуті Національної суспільної телерадіокомпанії України, як і її місія: «Захищати свободи в Україні. Надавати суспільству достовірну і збалансовану


117

ЗА РЕДАКЦІЙНИМИ СТАНДАРТАМИ МАЄ СТЕЖИТИ СПЕЦІАЛЬНА РЕДАКЦІЙНА РАДА З 15 ЧЛЕНІВ, ЯКУ ЧАСТКОВО ОБИРАТИМЕ НАГЛЯДОВА РАДА, А ЧАСТКОВО — ТРУДОВИЙ КОЛЕКТИВ. інформацію про Україну та світ, налагоджувати громадський діалог задля зміцнення суспільної довіри, розвитку громадянської відповідальності, української мови та культури, особистості та українського народу».

передній рік, — говорить закон. Проте наразі з бюджету для НСТУ було виділено 970 млн 797 тис. 800 грн замість 1,28 млрд грн. А ці кошти критичні для формування якісного, цікавого і конкурентного контенту на каналі.

Обов’язкове відділення фактів від коментарів і оцінок, вільне висловлювання поглядів, думок і переконань незалежно від жодних чинників. Державні органи не мають права втручатися в роботу мовника, заборонено дискримінацію за будь-якою ознакою і забезпечується прозорість та відкритість діяльності.

«Ці кошти достатні лише для утримання НСТУ та покриття поточних видатків, які телерадіокомпанія сплачує державі. Що ж стосується законних 309 мільйонів 202 тисяч 200 гривень, яких Суспільне недоотримало з бюджету, то ця сума мала би витрачатися на забезпечення міжнародних трансляцій, вироблення власного телевізійного і радіопродукту, розвиток і реформування, що є критичними для майбутнього суспільного мовника в Україні», — повідомляє НСТУ.

Законом передбачено, що НСТУ здійснює мовлення не менше ніж на двох загальнонаціональних каналах мовлення багатоканальної ефірної телемережі (суспільно-політичному й культурно-освітньому), на регіональних каналах мовлення багатоканальної ефірної телемережі та не менше ніж на трьох загальнонаціональних ефірних радіоканалах (суспільно-політичному, культурно-освітньому, молодіжному).

ФІНАНСУВАННЯ Держава забезпечує належне фінансування НСТУ, яке становить не менше як 0,2 % видатків загального фонду держбюджету України за по-

13 липня 2017 року Верховна Рада проголосувала в другому читанні за проект закону «Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2017 рік”» (№ 6600), у якому поправку про фінансування НСТУ в повному обсязі, внесену народним депутатом Вікторією Сюмар, відхилено. Згідно з її поправкою, слід було передбачити додаткові кошти в сумі 428 297,4 тис. грн для забезпечення діяльності і повноцінного функціонування НСТУ. Питання про фінансування НСТУ перенесли на вересень 2017 року.


118

Крім того, компанія може фінансуватися за рахунок продажу власної теле- і радіопродукції; плати за користування авторськими і суміжними правами; державного і місцевих бюджетів; абонентської плати; інших надходжень.

СУСПІЛЬНЕ В ІНШИХ КРАЇНАХ BBC (Велика Британія). Суспільне мовлення фінансується коштом ліцензійних зборів з глядачів (і передплатників) без майже жодного урядового регулювання. Це практично незалежна модель. Вони сплачують однакову фіксовану суму — і отримують незалежний продукт. Існує прямий зв’язок: виконавець—«замовник», де глядач сплачує за контент із високими стандартами. Цей спеціальний податок сплачують усі жителі Великобританії, у яких є телевізор, а також будь-які пристрої, які дозволяють переглядати відеосигнал у режимі реального часу, вмикаючи мобільний телефон. Компанія незалежна від стороннього впливу і підзвітна тільки глядачам і слухачам.

ARD і ZDF (Німеччина). У Німеччині є два типи мовлення — суспільно-правове і приватне, їхню діяльність підтримує і впорядковує GEZ (Die Gebühreneinzugszentrale). Приватні канали належать медіа-магнатам або медіа-холдингам. Суспільно-правових мовників два — ARD (Arbeitsgemeinschaft der öffentlichrechtlichen Rundfunkanstalten der Bundesrepublik Deutschland) і ZDF (Zweites Deutsches Fernsehen). У роботі вони керуються правилами: слід враховувати моральні і релігійні переконання населення; зважати на аудиторію, залучену в сільському господарстві; мовлення має сприяти міжнародному взаєморозумінню, закликати до миру і соціальної справедливості, захищати демократичні свободи і служити тільки правді;

забороняється служити політичній партії або профспілковій організації, будь-якому віровченню і світобаченню. Фінансування відбувається так: 86 % абонентської плати (телеподаток) + реклама, спонсорство і продаж програм. З 2013 року Німеччина змінила фінансування за принципом «один телевізор — один платіж» на загальний телеподаток, який муситиме сплачувати кожна родина незалежно від наявності чи відсутності телевізора. Це мотивувалося тим, що нині теле- і радіопередачі можна приймати й за допомогою інтернету. Податок становить 18 євро на місяць.

NRK (Норвегія). Норвезький суспільний мовник — The Norwegian Broadcasting Corporation (NRK) — найбільша медіа-група Норвегії, у якої, згідно з опитуванням Ipsos 2016 року, найкраща репутація з-поміж усіх медіа-холдингів у цій країні. У неї найвищий показник довіри громадян: у близько 83 % користувачів послуг мовника дуже хороше або хороше враження про NRK, у цільової аудиторії віком 18–24 роки цей показник становить біля 77 %. NRK підпорядковується Міністерству культури і має три національні телеканали — NRK1, NRK2, NRK3 та NRK Super (для дітей від 2 до 11 років), 14 національних радіоканалів, головний вебсайт nrk.no, подкасти й онлайн-послуги. Суспільне в Норвегії на 96 % фінансується коштом абонентської плати, яку сплачує кожне домогосподарство. Абонплата становить 2800 норвезьких крон (290 євро) на рік. Річний прибуток NRK сягає приблизно 5 мільярдів крон (555 мільйонів доларів). Матеріал підготовлено з використанням допоміжної інформації із сайтів «Суспільне мовлення», UA:Перший та Медіаосвіта.


119


120


121


122


123

МЕДІАГРАМОТНІСТЬ — НЕ РОЗКІШ, А ЗАСІБ БЕЗПЕКИ ВАЛЕНТИНА КЛИМЕНКО

Коли мій син був маленьким, я легко визначала, чию думку він сьогодні повторює, з якого мультфільму, казки чи комп’ютерної гри дізнався про певні факти або цінності, адже знала всі його контакти й інформаційне коло. Проконтролювати джерела інформації сучасної людини в цифрову епоху — місія нездійсненна, а приладу, який робить «спектральний» аналіз особистості під кутом зору впливу на нього різних типів медіа, ще не винайшли. Тож у нас немає вибору: ми повинні як мінімум навчитися контролювати пасивне споживання інформації з медіа, як максимум — розібратися, як конструюються медіа-месиджі і використовувати ці знання для власних потреб. Медіаграмотність дозволяє орієнтуватися в сучасних інформаційних джунглях, розуміти, де зиск, де пропаганда, де марнославство, де факт. З іншого боку, в часи цифрового суспільства, громадської журналістики і соціальних мереж кожна людина стає суб’єктом медіаповідомлень, і тут уже йдеться про толерантність, етику, правила і відповідальність. Тож медіаграмотність стає наріжним каменем і головним навиком у житті сучасної людини. У багатьох західних країнах курс медіаграмотності інтегровано в освітню програму: у Данії і Швеції,

скажімо, медіаосвіта — обов’язковий предмет з кінця 1970-х — початку 1980-х років. У 1962 році канадський філософ і теоретик медіа Маршал Маклуен у статті «Галактика Гутенберга» вперше вжив термін «глобальне село», який означає, що завдяки розвитку сучасних інформаційних технологій і зв’язку, доступності і швидкості транспортних засобів, а також мас-медіа світ «зменшився» до рівня села, де всі про всіх знають, люди з легкістю долають часові і просторові бар’єри та безперешкодно спілкуються зі своїми «сусідами», хай там на якому континенті вони живуть. У 2010-х інтернет, соціальні мережі, бум IT-форматів зробили життя в цьому «глобальному селі» небезпечним: людей 24/7 з усіх боків атакують новини, повідомлення, реклама, і протиотрути від цього немає. Письменниця Оксана Забужко колись сказала мені в інтерв’ю: «Ця цивілізація побудована так, щоб нас роздерти на шматочки, розсмикати, розсипати, вона противиться концентрації. Я пам’ятаю, як у кінці 1990-х мене аж жахом колотнуло, коли в Стокгольмі в аеропорту я побачила рекламу New York Times: “You can be at 50 places at once”. Це ще було до епохи торжества інтернету. Я мало не закричала: “Who told I want o?!” І раптом до мене ді-


124

йшло, що це синонім старої української лайки “щоб тебе розірвало”. Який сенс бути в 50 місцях одночасно? Ти маєш бути на своєму місці, отому самому, яке Сковорода називав сродним, і не бігти в 50 at onceю... Уся ця цивілізація працює на те, щоб виростити тупого покупця, який біжить і купує те, що йому скажуть, — машину, сумочку, політика». Тож сьогодні медіаграмотність дорівнює особистій безпеці: щоб вижити, ми змушені навчитися фільтрувати інформацію, відмовлятися від непотрібної і використовувати важливу. Міжнародна організація ЮНЕСКО визначила п’ять неодмінних правил про медійну і інформаційну грамотність, завваживши, що ці правила охоплюють не лише всі види ЗМІ, а й бібліотеки, інтернет, музеї, архіви та інші джерела інформації (http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/ mediaosvita/yunesko_opublikuvala_pyat_printsipiv_ mediynoi_ta_informatsiynoi_gramotnosti/).

ПРИНЦИП 1 Інформацію, комунікацію, бібліотеки, медіа, технології, інтернет суспільство має використовувати критично. Вони рівні за статусом, і жодне з цих джерел не варто вважати значущішим, ніж інші.

ПРИНЦИП 2 Кожен громадянин є творцем інформації / знань. Кожен має право на доступ до інформації / знань і право на самовираження. Медійна й інформаційна грамотність має бути для всіх — і для чоловіків, і для жінок, — і тісно пов’язуватися з правами людини.

ПРИНЦИП 3 Інформація, знання і повідомлення не завжди бувають нейтральними, незалежними чи не-

упередженими. Будь-яка концептуалізація, використання і застосування MIL (Laws of Media and Information Literacy, MIL) повинна зробити це твердження прозорим і зрозумілим для всіх громадян.

ПРИНЦИП 4 Кожен громадянин хоче отримувати і розуміти нову інформацію, знання і повідомлення та мати можливість спілкуватися з іншими, навіть якщо він не висловлює це прагнення. Їхні права на це ніколи не повинні порушуватися.

ПРИНЦИП 5 Медійна й інформаційна грамотність не здобувається одномоментно. Це постійний і динамічний досвід і процес. Його можна вважати завершеним, якщо він охоплює знання, вміння й установки для використання, створення і передачі інформації щодо медіа й технологічного контенту. Головний інструмент медіаграмотності — критичний аналіз, однаково потрібний і журналістові, і читачеві. Згідно з дослідженнями Нідерландської організації Mediawijzer.net, яка спеціалізується на медіаграмотності, медіаграмотна людина володіє такими компетенціями: розуміння, як влаштовані медіа, використання ЗМІ, комунікація за допомогою медіа-засобів і вміння досягати цілей за допомогою медіа. Проблема медіаграмотності особливо актуалізувалася у зв’язку з російською збройною агресією проти України і паралельною гібридною інформаційною війною, у якій звичайній людині важко відрізнити факти від пропаганди, фейків і маніпуляцій. У цій ситуації важливо розуміти, що кожен месидж формує людина або група лю-


125

дей, відтак слід було б спитатися у себе: хто його створив, з якою метою, для якої аудиторії, кому він вигідний, хто за нього заплатив, у якому контексті його подана, хто його озвучив.

голоду в Поволжі 1921 року часто «гуляли» по вітчизняних ЗМІ, сайт «Історична правда» зробив окрему публікацію на цю тему (http://www. istpravda.com.ua/digest/2016/11/19/149332/).

Часто контент видання визначає не редакційний колектив, а власник ЗМІ, тож медіаграмотна людина мусить знати, кому належить медіа. Проекція інтересів власника на редакційну політику газети, журналу, радіостанції, сайту чи телеканалу не сприяє об’єктивному погляду на реальність, тому варто знати, у чиїх інтересах сконструйовано «кут викривлення».

У журналістиці є два головні компоненти — факти і судження; розділення двох цих компонентів і порівняння різних інтерпретацій веде до яснішого розуміння реального стану речей.

Знати напевне, що дієта П’єра Дюкана не шкодить здоров’ю або що жирні кислоти Омега–3, які є в червоній рибі, сприяють встановленню зв’язків між клітинами мозку, людина без біологічної освіти просто не може і не здатна осягнути це на рівні знань зі шкільної програми, тому нам залишається вірити або не вірити цій теорії. Важливий критерій довіри — ім’я журналіста чи ньюзмейкера, бо репутація — це та додана вартість, яка відрізняє висококласного журналіста від заробітчанина чи ремісника, відтак професіонали дбають про репутацію і ніколи не друкуватимуть неперевірену чи неправдиву інформацію. Так само важлива особа коментатора: одна справа, коли питання безпеки і оборони коментує фахівець, який має досвід роботи і авторитет у цій сфері, інша — коли політик, громадський активіст чи рядовий боєць, що бачить лише маленький сегмент проблеми.

Візуальна інформація теж потребує уваги. Відомий випадок в українській журналістиці, коли фотографії голодних дітей і дорослих, що їх зробили в Поволжі в листопаді-грудні 1921 року працівники місії Нансена, наші медіа помилково чи свідомо використовували для ілюстрування статей на тему українського Голодомору 1932– 1933 років. Фото українських подій збереглося дуже мало — про це подбали Комуністична партія і каральні органи, тому щоб не повторювати уже надруковані світлини, медіа користувалися підхожими фотоматеріалами, не з’ясовуючи їхнє походження. Коли ж історики, дослідники виявили невідповідність текстів і ілюстрацій, у науковому світі розгорілася суперечка про фальсифікування українцями історії. Позаяк фотографії

Щоразу, коли доводиться робити простий споживацький вибір — купую я крем для повік, оселедець «Матіас» чи пральну машину, — я жахаюся, яку кількість критеріїв треба знати і повсякчас тримати в голові, щоб убезпечити себе від шкідливих, маркетингово надутих чи низькопробних товарів. І ще бути впевненою, що все написане в інструкції чи на банці — правда, себто довіряти репутації виробника. Так чи так, в основі нашого вибору лежить інформація, яку доносять до аудиторії виробники товарів, політики, громадські діячі, поп-зірки, священики, журналісти, блогери, дизайнери, латифундисти, лобісти. Час вимагає від нас бути професорами інформації, і позаяк ці виклики поки що неможливо скасувати, будьмо критичними.

Як журналіст задля об’єктивності має почути кілька поглядів на одну подію, так і читач повинен уміти порівнювати, як подається одна й та сама новина в різних ЗМІ. Вміння аналізувати і робити свої висновки — ознака свідомого медіаконсьюмера.


126

МЕДІА І ГРОШІ ОЛЕКСІЙ ПОГОРЕЛОВ

ЩО ТАКЕ МЕДІА Кожен з нас щодня читає чи слухає який-небудь канал чи видання. Багато хто навіть не одне. Ми хочемо дізнатися новини, довідатися щось нове, розважитися, відпочити, подивитися гарний фільм, послухати музику. У кожного своя мета. І ми всі розраховуємо, що «з того боку» працюють професійні і дуже творчі люди, які багато знають, мають безліч джерел інформації і щодня працюють для нас, відфільтровуючи саме те, що цікавить кожного з нас. ЩО ТАКЕ ХОРОШЕ МЕДІА Хороше ЗМІ — таке, яке цікаве для свого читача, глядача чи слухача. Цікавим його робить зміст, а зміст готують, як правило, журналісти. Саме на їхній професіоналізм ми і розраховуємо. Здебільшого нам неважко відрізнити якісний зміст від неякісного. Ми цінуємо вчасність і повноту новин, збалансоване висвітлення складних тем, «смачні», тобто цікаві, розповіді й історії, добру аналітику, яка не тільки пояснює, чому так сталося, а й дозволяє зрозуміти причини того, що сталося, і чому сталося саме так, а отже — спрогнозувати розвиток подій. Нам подобаються матеріали, які нас навчають і розвивають, які допомагають нам жити краще (наприклад, купувати якісні речі за меншу ціну), підказують, де знайти кращу роботу чи як краще зробити те, що ми плануємо. Особливо ми цінуємо точність і достеменність, натомість швидко бачимо неправду і спроби схилити нас на чийсь один бік. І саме тому у нас, як правило, є улюблені медіа й улюблені журналісти. Окремо хочу сказати про соцмережі, у яких, напевно, кожен з нас проводить сьогодні якийсь час — хто більше, а хто менше. За означенням, соцмережі — теж ЗМІ, бо там є інформація (її ще називають англійським словом «контент», що перекладається як «зміст») і є велика аудиторія. Тому персональна сторінка, група чи корпоративна сторінка, у якої є хоч трохи значуща аудиторія (скажімо, понад тисячу людей), — це засіб масової інформації (ЗМІ), медіа. Чи таке медіа хороше і якісне, залежить від таланту, професіоналізму і дотримання


127


128

ТОБТО ГРОШІ МЕДІА ОТРИМУЮТЬ ВІД СВОЄЇ АУДИТОРІЇ І ВІД РЕКЛАМОДАВЦІВ правил етики та стандартів якості. Для людини, яка зібрала на своїй сторінці більше як тисячу прихильників, це великою мірою означає добре виховання, високий рівень культури, непогану освіту. Проте в більшості випадків така персональна активність — хобі, на відміну від професійних медіа, які своєю працею заробляють собі на життя. І в тому, як вони поєднують якісну журналістику та заробляння грошей, полягає засаднича відмінність між якісними і неякісними ЗМІ. ЗВІДКИ МЕДІА БЕРУТЬ ГРОШІ Два ключові джерела доходів медіа — продаж інформації (наприклад, передплата для газет і журналів) та продаж контактів з аудиторією рекламодавцям. Тобто гроші медіа отримують від своєї аудиторії і від рекламодавців. Окрема група ЗМІ — корпоративні і партійні медіа, тобто ті, які належать великим корпораціям (згадайте бортові журнали в літаках багатьох авіакомпаній) або політичним партіям (багато таких газет оживає в період передвиборчої агітації і «засинає» після виборів). Ну і медіа, якими володіють олігархи, звісно. Цю велику групу фінансують переважно самі власники і, відповідно, вони визначають редакційну політику — про що і, головне, як, з якими акцентами розповідатиме медіа. Тому, знаючи природу медіа, ми можемо краще розуміти, чому те чи те ЗМІ висвітлює інформацію під певним кутом. Приналежність, а точніше, джерела доходів — визначальний чинник впливу на контент певного медіа. ЯКІ САМЕ ГРОШІ ПСУЮТЬ МЕДІА Гроші платять, як відомо, за виконання певної роботи, і ЗМІ не виняток. Мало того, будь-яке ЗМІ — це підприємство, а підприємство повинно приносити прибуток, адже прибуток — сутність бізнесу.


129

ПОКУПЦІ МАЮТЬ ГРОШІ І ШУКАЮТЬ НАЙКРАЩИЙ ВАРІАНТ — НАЙВИЩУ ЯКІСТЬ ЗА НАЙМЕНШУ ЦІНУ Медіа, як ми вже говорили, заробляють на тому, що беруть інформацію в перевірених джерелах і продають її своїй аудиторії. Отже, заробляють на інформаційних потоках, а найпростіший приклад — газети безкоштовних оголошень. Ви хочете продати, наприклад, велосипед. Подаєте оголошення в газету. Чому саме в газету? Бо сподіваєтеся, що газету читають дуже багато людей — набагато більше, ніж прочитають ваше оголошення на стовпі біля автобусної зупинки. А я хочу купити велосипед. Купую газету з оголошеннями і шукаю з багатьох варіантів велосипедів той, який мені потрібен. Я теж сподіваюся на роботу газети, а саме розраховую, що вона збере якомога більшу кількість оголошень від продавців велосипедів і структурує ці оголошення за категоріями. Отже, якщо ви видаєте газету з оголошеннями, ваші завдання — це (а) збирання максимальної кількості оголошень (і саме тому прийом оголошень від приватних осіб безкоштовний); (б) їх зручне структурування за розділами; та (в) доставка цих оголошень до максимальної кількості потенційних покупців. Покупці мають гроші і шукають найкращий варіант — найвищу якість за найменшу ціну. Власне, за цей сервіс вони готові платити. Газета, у якій мало оголошень або яку читає мало людей, не працює. Подане туди оголошення не призведе до продажу. Отже, така газета нікому й задурно не потрібна. Якщо ж ви хочете продати велосипед швидше, ви маєте привернути увагу більшої кількості потенційних покупців. Тоді ви платите додаткові гроші — за виділення вашого оголошення шрифтом, кольором, купуєте додаткову площу тощо. Інакше кажучи, платите медіа за те, щоб воно привернуло додаткову увагу аудиторії. Якщо медіа має достатньо грошей від своїх власників, вони, як правило, вимагають визначеного подання інформації. Гарантоване надходження грошей позбавляє керівництво ЗМІ потреби (а дуже часто й можливості) робити медіа гострим і багатобічним. І саме такі гроші псують медіа.


130


131


132

ЯКОЮ МАЄ БУТИ ПРОФЕСІЙНА ГІГІЄНА А що ж корпоративні медіа — ті самі бортові журнали в літаках? Вони, як і багато корпоративних видань в інших секторах економіки, — приклад вдалого поєднання інтересів аудиторії і рекламодавців. Готуючи цікавий якісний контент для своїх читачів, такі видання мають аудиторію з визначеними характеристиками, наприклад, туристів, у яких достатній дохід для того, щоб мандрувати літаком. Отже ці люди цікаві як потенційні покупці для виробників стильного одягу і взуття, якісних ресторанів і готелів, інших послуг і товарів. Фокусування на потребах своєї аудиторії, надання їй якісної інформації та продаж різноманітних програм комунікації з цією аудиторією різним брендам товарів і послуг — золоте правило професійної гігієни у поводженні з грішми. Ті, хто або не стежить за потребами своєї аудиторії, або продає рекламодавцям не комунікацію, а нав’язування чи маніпуляцію свідомістю, швидко втрачають довіру, далі — аудиторію, а потім і замовників. Бо після втрати аудиторії рекламодавцю немає за що платити медіа. МЕДІА ГРОМАД: ЗМІНЮЄМО СВОЇ МІСТА І СЕЛА РАЗОМ Ану ж спустимося на рівень окремої громади, скажімо, мешканців великого багатоквартирного будинку, чи жителів району міста, чи жителів села. У громади є спільні потреби, заради яких люди готові об’єднувати зусилля й гроші, але засадниче питання — довіра й організація взаємодії. У таких випадках медіа — найефективніший інструмент, а яким буде це медіа — неважливо, бо воно має бути доступним (недорогим) і якісним. Члени громади готові і братимуть активну участь у наповненні медіа інформацією, а також підтримуватимуть його фінансово, бо воно матиме важливу роль для них. Медіа, звісно, не тільки гратиме важливу роль в організації спільних дій громади, а й працюватиме з фінансовими партнерами, інвесторами та бізнесом, зацікавленим у розвитку в цій громаді. Такі партнерства медіа і капіталу — найкращий приклад найвищої ефективності медіа, справжнього служіння інтересам громади та співпраці між місцевим бізнесом і громадою через платформу медіа. МЕДІАГРАМОТНІСТЬ = БАЗОВЕ ПРАВИЛО ГІГІЄНИ СУЧАСНОГО ЧИТАЧА Наостанок. Дбайте про власну медіа-гігієну, не марнуйте час на медіа, які вводять вас в оману, які користуються вашим бажанням відпочити і підсовують вам нав’язливі рішення. Пам’ятайте: ви завжди платите медіа, якщо не грішми, то щонайменше власним часом, який витрачаєте на споживання інформації. Переконайтеся, що отримуєте якісну — перевірену — і свіжу інформацію, яка не нав’язує вам готове рішення, а натомість дає можливість і допомагає виробити власне. Медіа і гроші тісно переплетені, тому витрачайте свої гроші максимально ефективно для себе. А сумніваєтеся — спитайте у фахівця! Приємних вам вражень і ефективних рішень!


133


134

ПРО ЖУРНАЛІСТСЬКІ ПРОФЕСІЙНІ СТАНДАРТИ В А Л Е Р І Й І В А Н О В ТА І Р И Н А Н Е Г Р Є Є В А

ГАНЯЮЧИСЬ ЗА НАДПРИБУТКАМИ ТА НАМАГАЮЧИСЬ ЗАЛУЧАТИ ЧИСЛЕННІ ЧИТАЦЬКІ І ГЛЯДАЦЬКІ АУДИТОРІЇ, МАС-МЕДІА ВИКОРИСТОВУЮТЬ МАНІПУЛЯТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ, ҐРУНТОВАНІ НА ЗАСАДАХ РОЗПАЛЕННЯ СЕНСАЦІЙ. ПРИ ТАКИХ ПІДХОДАХ МЕДІА ДЕКОЛИ НЕХТУЮТЬ БАЗОВИМИ ПРИНЦИПАМИ ЖУРНАЛІСТИКИ, ДО ЯКИХ НАЛЕЖАТЬ БАЛАНС (ОБ’ЄКТИВНІСТЬ), ПРАВДИВІСТЬ, ВІДОКРЕМЛЕННЯ ФАКТІВ ВІД КОМЕНТАРІВ, ПОВНОТА, ТОЧНІСТЬ, ВЧАСНІСТЬ.

БАЛАНС ЯК СТАНДАРТ ЖУРНАЛІСТИКИ Баланс — один з основних стандартів журналістських матеріалів. Будь-які новини, особливо на контроверсійні теми, містять «конфлікт» інтересів кількох сторін. Аудиторія МАЄ ПРАВО знати погляди основних фігурантів події. Збалансованим уважають матеріал, у якому подано два або більше різних поглядів. При цьому два або більше суголосних коментарів, які представляють одну зі сторін конфлікту, позбавляють журналістський матеріал балансу. Порушення цього стандарту — ознака маніпулювання, і виняток тут — висвітлення злочинів.

СТАНДАРТ ПРАВДИВОСТІ Журналіст має бути добросовісним передавачем інформації, яку зібрав і узагальнив. Часта неприпустима помилка в журналістських матеріалах — використання невірогідної і неперевіреної інформації, пліток, результатів швидкого пошуку в інтернеті тощо. Брак часу, небажання перевіряти інформацію або свідоме непосилання на джерела призводять до порушення стандарту правдивості. Якщо журналіст не посилається на джерела інформації, виникає враження, що він сам відшукав усі відомості, що не завжди можливо. Якщо інформацію отримано з першоджерела, це набагато підвищує довіру до неї. Журналіст має обов’язково вказувати, чи був він учасником події, а якщо матеріал пишеться за свідченнями


135


136

інших осіб, слід, крім перевірки правдивості їхніх слів, указувати, як близько вони були до події, чи їхні слова не переказ слів інших свідків. Аналізуючи матеріал на вірогідність, слід звертати увагу на чотири моменти:

• близькість джерела до події, процесу чи явища; • компетентність у проблемі, яка розглядається; • кількість джерел (що більше, то більше гарантій, що відомості вірогідні); • чи зацікавлено джерело особисто у відповідному висвітленні проблеми.

Звичайно, медіа повинні передавати інформацію максимально оперативно, але це не має шкодити перевірці матеріалів на предмет правдивості. Оприлюднення невірогідних відомостей завдасть набагато більшої шкоди, ніж затримка, викликана потребою їх перевірити. Перевіряти треба абсолютно всі факти, навіть ті, які здаються цілком очевидними. Заведена у світі практика — використання в журналістському матеріалі коментарів незалежних експертів із зазначенням їхніх регалій і сфери компетенції. В Україні найчастіше коментують події політики або самі журналісти. Один із показників порушення цього стандарту — використання висловів «на думку експертів», «як зазначили науковці», «кажуть», «усім відомо», «ви, можливо, чули про» тощо, за якими йде основне повідомлення.

СТАНДАРТ ВІДОКРЕМЛЕННЯ ФАКТІВ ВІД ЖУРНАЛІСТСЬКИХ КОМЕНТАРІВ І ДУМОК Окремо стоїть проблема нейтральності журналістських матеріалів. Журналіст має бути нейтральним, коли працює в інформаційному жанрі. При створенні аналітичного чи художньопубліцистичного твору він має повне право висловлювати свою позицію. Потрібно лише, щоб аудиторія могла чітко відділити цю позицію від фактів і думок інших фігурантів. Знайомлячись із будь-яким журналістським матеріалом, треба пам’ятати, що той має задовольняти право аудиторії на отримання суспільно важливої інформації. Остання потрібна людям для кращого орієнтування в сучасному складному світі, вироблення уявлень і пріоритетів про власне життя. Тому основна робота й основне суспільне завдання журналіста — збирання фактів, робота з інформацією, а не висловлювання власних міркувань та інтерпретація фактів. Неперевірена і неточна інформація з’являється і внаслідок браку часу та бажання повідомити сенсаційну новину раніше, ніж інші медіа.

СТАНДАРТ ВЧАСНОСТІ Вчасні новини — один із найкраще дотримуваних професійних стандартів, бо на свіжі новини найбільший попит. Новини й інформація мають бути актуальними для аудиторії в момент її споживання. Якщо цей стандарт порушується, це може означати, що медіа або журналіст керувалися іншими мотивами й новину запропоновано на замовлення або через брак інших актуальних новин. Тому якщо ви стикаєтеся з неактуальними новинами, які повідомляють про події давно минулих часів або не залишають часу для ухвалення рішень, бо їх повідомлено запізно, це можна вважати свідомим маніпулюванням або просто браком журналістського професіоналізму.


137

Ознаки «джинси», відповідно до методології моніторингу Інституту масової інформації:

• наявність цілком або майже ідентичного матеріалу в інших ЗМІ, особливо якщо в цих ЗМІ такий матеріал марковано як рекламу;

ПОРУШЕННЯ СТАНДАРТІВ І МАНІПУЛЮВАННЯ В МЕДІА ПОНЯТТЯ «МОВИ ВОРОЖНЕЧІ» Говорячи про стандарти, не можна не згадати про «мову ворожнечі». Цей вислів походить від англійського hate speech і означає приниження гідності особи або цілої спільноти через посилання на її належність до етнічної, статевої, професійної або іншої спільноти. Один із найпоширеніших прикладів в Україні — анекдоти про молдаван, циган тощо.

ПОНЯТТЯ «ДЖИНСИ» Й ЦЕНЗУРИ «Джинсою» називають замовні матеріали, які розміщують у засобах масової інформації під виглядом звичайних новин або інформації. «Джинсу» дуже часто не маркують як рекламу, хоча за суттю вона така. Тому розміщення таких матеріалів — безпосереднє порушення професійних стандартів журналістики і спосіб маніпулювати аудиторіями. Особливо небезпечною джинса стає, коли рівень довіри аудиторії до мас-медіа достатньо високий, як у випадку з громадянами старшого віку. «Джинсу» поділяють на політичну й комерційну. Кількість політичної «джинси» суттєво зростає у виборчі періоди, що зумовлено активізацією політичних партій і окремих політиків у боротьбі за голоси виборців через використання мас-медіа.

• матеріал містить елементи, які сприяють реалізації товарів, робіт або послуг певного суб’єкта (зазначення в матеріалі адреси магазину, контактного телефону фірми тощо); • фігурування в матеріалі яко експерта особи, котра не компетентна коментувати подію або процес, яким присвячено матеріал, зважаючи на рід занять і сферу інтересів такої особи; • безпідставне акцентування уваги лише на позитивних або негативних характеристиках певного товару (суб’єкта).


УДК 070.1:351.751](477)(082) Д58

Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві: — К.: Pictoric, 2017. — 136 с., іл.

Ідея та координація проекту: Анна Сарвіра, Олена Старанчук, Анастасія Денисенко, Олег Грищенко Літературний редактор: Кость Горобенко Упорядкування: Анастасія Денисенко Дизайн та верстка: Олена Старанчук Обкладинка: Анна Сарвіра

www.pictoric.com.ua

Проект реалізовано за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках програми Transition Promotion Program. Інформація, висвітлена в цій публікації може не відображати офіційної позиції Міністерства закордонних справ Чеської Республіки.

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі і в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено. © Pictoric, 2017 © Олена Старанчук, дизайн, 2017 © Анна Сарвіра, обкладинка, 2017

ISBN 978-966-500-814-9

Вiддруковано згiдно з наданим оригiнал-макетом у друкарнi Видавничий будинок «АВАНПОСТ-ПРИМ» Київ, вул Сурікова 3, корпус 3 Тел.:+ 38 (044) 251 27 68 Замовлення N°4998


139


140

Profile for Pictoric

Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві  

Ця книжка — результат проекту «Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві», першим етапом якого була виставка плака...

Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві  

Ця книжка — результат проекту «Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві», першим етапом якого була виставка плака...

Advertisement