Page 1

СТЕПІВ МЕЛОДІЇ ОДВІЧНІ Поезія. Проза. Гумор

Одеса «Друкарський дім» «Фаворит» 2014


ББК 84.4 (4 Укр — 4 Оде) 6 — 51 С 79 С. 79 Степів мелодії одвічні. Поезія. Проза. Гумор. Одеса: «Друкарський дім» — «Фаворит», 2014, с. 328 ISBN 978-966-389-212-9 «Степів мелодії одвічні» — то голос рідної землі, поклик предків і заповіт нащадкам. То звучання тронки в рідному краю і в серці матері-України. У книзі представлено більше 20 аматорів образного слова Миколаївського району Одеської області — земляків видатного гумориста Степана Олійника, різних за професією людей, чия натхненна праця органічно перейшла в творчість, у тому числі — художню. Адресовано усім, хто кохається у мистецькім слові, цікавиться літературою рідного краю. Упорядники висловлюють щиру вдячність В.Л. Купченку, О.В. Пашкевичу, І.В. Жерновській, Л.Й. Голобородько, І.І. Кудерській, В.А. Андрущуку та О.О. Лосєву за люб’язну допомогу в роботі.

ISBN 978-966-389-212-9

Упорядники: Мефодовський С.І., Поліщук П.Ф.


Степів мелодії одвічні Від упорядників Шановний читачу! Ми не знаємо, хто ти. Отже, ще незнайомі. Але, якщо ти взяв цю книгу до рук, — дякуємо. Сподіваємось, ти скористаєшся щасливою нагодою серцем доторкнутися до творчого доробку земляків видатного гумориста Степана Олійника, з’ясувати для себе, які мистецькі сили зароджуються на сьогоденній Одещині. Миколаївці пишаються і гордяться тим, що їхній край — батьківщина відомої поетеси Надії Мовчан-Карпусь, чия творчість безсумнівно, є вагомим набутком сучасної української поезії. Ще тільки задумуючи цю книгу, ми поставили собі за мету якнайповніше представити в ній усіх, хто кохається в поетичному слові чи в художньому — взагалі: більше двадцяти імен. При цьому враховувалось, що той чи інший автор обов’язково був пов’язаний з нашим районом: хай і недовго, але жив тут і працював. Тому що наш край надихав і його. Край неозорого степу, лелечий край. Чимало авторів і їхніх творів свого часу друкувались в «Степових світанках» — літсторінці в райгазеті «Червоний прапор». Велику роботу з початківцями і досвідченими любителями поезії проводив голова літоб’єднання, він же секретар редакції, талановитий поет Л.П. Чалюк. А в 2001 р. з’явилась перша ластівка — невеликий збірник «Жартома і всерйоз» (Миколаївка, упорядник і редактор В. Андросюк). Через рік завдяки зусиллям Валерія Бойченка – голови Благодійного Фонду імені Степана Олійника, у видавництві «Маяк» (Одеса) побачила світ симпатична книга «З глибини степів», схвально зустрінута читачами. 3


Безумовно, ми скористалися в якійсь мірі матеріалом з названих джерел. Водночас представляємо вперше і чимало нових імен, додаємо короткі біографії їх носіїв, виносимо на суд їхню творчість. Ми свідомі того, що, можливо, не все, представлене тут, художньо рівноцінне. То ж хай воно пізнається у порівнянні. Наші автори різні за професією, віком, досвідом, зрештою — талантом. Є серед них такі, що вже встигли видати не одну окрему збірку (В. Бойченко, С. Польська, П. Поліщук, С. Мефодовський, О. Палисаєв, С. Михайлюк, Г. Кононов). А хтось — ще тільки готує і «мріє»... Хай щастить тобі, друже-читачу! Адже тепер ми добрі знайомі. Щиро зичимо, щоб степові одвічні мелодії, як і голоси усіх авторів книги, полюбились і запам’ятались тобі.

Рідні простори Слова С. Мефодовського Музика А. Гребеня Стежку-дорогу від рідної хати У незбагненні широкі світи Кожна людина мусить шукати І неодмінно повинна знайти. Приспів Де Тилігулу котяться хвилі, Де Чичиклії біжить течія — Рідні простори там, серденьку милі, Там Батьківщина твоя і моя. Пісня лунає у високості, Жайвір співає без краю-кінця. 4


Будьте ласкаві, просимо в гості: Про Миколаївку пісня оця! Приспів Ген понад ставом схилені верби, А у полях — пшениці золоті. Рідна земля, за яку ти помер би, — Що є дорожче у тебе в житті? Приспів Місяць дрімає у високості, Думають думу чар — комиші. Будьте ласкаві, просимо в гості, Будемо раді вам від душі! Приспів

5


Микола Байтаз Народився 29 лютого 1964 року в селі Левадівці Любашівського району Одеської області в сім’ї колгоспників. 1985 року закінчив Вінницький державний педагогічний інститут ім. М. Островського. З 1991 по 1994 рр. перебував на посаді директора Жовтневої неповної середньої школи Врадіївського району Миколаївської області. Одним з перших директорів шкіл Врадіївського району підняв біля школи державний жовто-блакитний прапор. З 1994 по 2004 рр. обіймав посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Настасіївської ЗОШ I-II ст. Миколаївського району Одеської області. Вчитель вищої категорії зі званням «Старший вчитель». Одружений. Дружина Байтаз Тетяна Василівна працює вчителем математики Настасіївського НВК «ЗОШ І-ІІ ст. — ДНЗ». Мають двох синів: Максима та Сергія. На даний час працює вчителем історії Андрієво-Іванівського НВК «ЗОШ І-ІІ ст — ДНЗ» Миколаївського району Одеської області, мешкає в селі Левадівка. Ніколи не був членом жодної політичної партії чи об’єднання, однак не зраджував ані своїм переконанням, ані тій політичній силі, яку підтримував. Найголовнішою людською чеснотою вважає щирість. Не може терпіти підлабузництва і зради.

6


В розбурханому морі В розбурханому морі суєти, де розбиваються об скелі хвилі-мрії, здається, неможливо допливти до берега жаданої надії. Та все ж душа чогось таки бажає, хоч не молюсь, не плачу і не каюсь. Не вірячи нікому, довіряю, не маючи надії, сподіваюсь.

Покірні і байдужі Що за народ ми? Що несем в серцях зрадливих і лукавих? У нас же відібрали все: свідомість, мову, Бога вкрали. Всі нас штовхають чобітьми, сміються і плюють у душу. І що ж відповідаєм ми? А ми покірні і байдужі.

*** Є вада, що людей і справи нищить — незгода. То найбільше в світі зло. Коли ж це сталось, що бридке зміїще у душі наші розбратом вповзло?! Та доки ж нам цим розбратом хворіти і смикатись щораз на всі боки?! Якщо нам розум власний не потрібен, то зачекаєм владної руки. 7


Ліричні етюди Бабусині молитви Вони зігріють нас, немов різдвяне світло, вони нас збережуть, неначе талісман — бабусині слова і пристрасні молитви, що житимуть завжди у мріях і піснях. Бабусе дорога, єдина наша, рідна, пішла душа твоя від нас у небуття, але твої жалі, печалі і молитви ми нестимем в собі дорогами життя.

Осіння журба Ще тремтить верховіттям клен І мережаться обрієм ранки, Павутинки на гіллі дерев Виграють веселковим серпанком. Та принишк опустілий садок, Ластівки вже давно відлетіли. І кружля на осонні листок, Одинокий, з журби пожовтілий.

Печальні метаморфози Колись він ходив по-козацьки, бо завжди знав ціну собі. Носив по-військовому, хвацько штани — «галіфе» голубі. Та час промайнув, як хвилина, що стала раптовим кінцем: померла кохана дружина і він залишився вдівцем. Відтоді все стало немилим, 8


і втратило сенс до життя. Єдиним товаришем щирим горілка лишилась терпка. Тепер він розбитий і кволий, від болю й розпуки хмільний. Щораз виклика мимоволі і сльози, і осуд людський.

Маленькая вера Как нам непросто в этом мире жить. Что будет дальше — ничего неясно. Как трудно верить, тяжело любить. Всё рушится и кажется напрасным. Исчезла жалость, пониманье, доброта, ушли порядочность, стыдливость и терпенье, а вместо них — цинизм и пустота, зла, подлости, бездушья воцаренье. Но пусть судьба нас бесконечно бьёт, пусть каждый день гремят над нами грозы, а мир, конечно, красота спасёт, земная красота и наши слёзы.

Князь Данило Не дав земель своїх ти на поталу, зміцнив кордон рукою вояка. Недарма ж тебе Галицьким прозвали, Але й Волинь була тобі близька. З усіх сторін про тебе добрі вісті. Неначе той казковий богатир, У кожному селі і в кожнім місті Ти встановив порядок, спокій, мир. Країну сонце ясне освітило — 9


Це ти зійшов над тисячами душ: Могутній воїн, мудрий князь Данило, Великий, славний наш державний муж!

Чумаки Вирина з туману, що біля ріки: В напрямку до лану їдуть чумаки. Розтяглася валка, як Чумацький шлях, І кружля над нею чорний хижий птах. Сто доріг позаду. Скільки ж ще пройдуть? Знову їх поманить та далека путь. Буде сіль та риба і дзвінкі пісні, Буде і загибель, і печальні дні. І сумний лелека їм услід кричить, Валка вже далеко — ледве маячить.

Миттєвості душі Відлетіли роки, як печальні ключі журавлині, сива осінь не лише на скронях, в душі, мов шопта. І розбіглись надії, розвіялись десь в самотині, і мандрує в минувшині юність моя золота. Заніміла душа, я для неї нічого не прошу; із бажань і надій не сплететься щасливий вінок. А за мокрим вікном тяжко схлипує тугою осінь, і тремтить на тополі останній пожовклий листок.

*** Шкода загублених років, змарнованих бездумно нами. Вони подалися громами в безмежну далечінь степів. І вже можливості нема із небуття їх повернути. 10


А в душах стугонить зима і пам’ять холодами скута.

*** Мара зневіри огортає душу: помер Майдан — і все, що не кажи. Як далі жити? Що робити мушу? Спасителю, розрадь, допоможи! На брилу кам’яну перетворитись, байдужу до усього і усіх? Ні, то, напевно, дуже тяжкий гріх — у світі існувати, а не жити.

*** Відірвані, мов гілля, загублені у часі, пливемо одиноко через роки-віки, і топчемо безжально історії криласи, не хочемо триматись своєї толоки. Мазепині потуги забуті чи незнані, негідники — в героях, герої — в забутті. В країни Пресвятої коли ж синами станем і будемо собою у власному житті?!

Матері «Мамо, матусю, ненько...» — мовити ніжно хочу. Щире твоє серденько, повні любові очі. Обрій схилю до тебе, люба, рідненька мамо, зніму веселку з неба, 11


зорі з висот дістану. Не пропаде, не згине все, що душею створила, матір моя єдина, горлице сизокрила.

Поклик пам’яті Туди лелеки вже не прилетять і сад вишневий рясно не заквітне, і крапельки роси не затремтять на пелюстках білесеньких, тендітних. Стежки бур’яном часу заросли, у Лету вічну канули оселі, а днини безтурботні та веселі за обрії минувшини пішли. Там був колись маленький хутірець, де мешкали хороші, щирі люди, тим часом все звелося нанівець і що було, того уже не буде. Забутий цвинтар, кам’яні хрести і сни, що душу ятрать і тривожать — це через пам’ять вічну тим нести, хто повернутися туди уже незможе.

Ми Нас не візьмеш страхіттями без ліку, Не пробереш ні болем, ні слізьми, тому, що вже давно, із роду-віку нещирі та егоїстичні ми. Все через те, що багатьом кортіло влади, то й повторивсь Руїни грізний час. 12


Самі собі не можем дати ради, чекаємо, що хтось догляне нас? А, може, розуму свойого бракувало? Жить не могли без царського вінця? «Рука Москви» усе в нас відбирала, а ми її лизали без кінця. Дух предків нас назавжди полишає (лежать ті пращури посеред трав і рос), а нам смиренно вкотре все прощає Святий Великомученик Христос.

Печальні барви душі Душа розкраяна захована в сніги, Нічим її уже не відігріти. Думки ніяк не входять в береги І розбрелися, мов самотні діти. Не тішить серце пісня солов’їв, все видається ницим, недоречним, бо дуже боляче, що зраджують свої, як ті татари, що під Берестечком.

*** Ввійди в мій сон розібгано-тривожний, внеси надії промінь і тепло, щоби клітинка ворухнулась кожна і серце зболене розквітло-ожило. Мені нічого іншого не треба, Торкнись душі, молю тебе, благаю! А нас обох нехай розсудить небо, я не боюсь, бо я тебе кохаю.

13


Неопалима купина Не стало матері: у мріях і піснях Пташиною у вирій відлетіла. Невдовзі тато завершив свій хресний шлях, І хата батьківська умить осиротіла. Замріялась, принишкла на осонні, Немов верба схилилась біля ставу. Гілки калини зазирають у віконня, Снуються павутинки золотаві. Ніколи їй у часі не згоріть, Немов розкраяна людська душа заклична, Неопалимою купиною стоїть І поглядом спрямована у вічність.

Подив (майже за Мефодовським С.І.) Як був живий — вставав ще навтямки: То сад поллє, то коники виводить... Дивуються у стайні ластівки: «Чому господар досі не приходить?»

Самотність Схлипує смутком, зітхає журбою — Хочеш — не хочеш, Владно покривши усе ворожбою, Тут оселилась самотність. Ґанок, оселя, трава в підворітні — Всі їй в покорі. І в надвечірньому небі самітні Тихо виблискують зорі.

14


Ніч Покрила ніч левади і садки, городи й річка мирно спочивають, лишень далеких потягів гудки спроквола час від часу долинають. І зоряна безмежна таїна поблискує в далекій високості, немовби сни нашіптує вона, прийшовши тихо-непомітно в гості.

Після грози Затихли над рікою невтомні громовиці, бо ж подалися далі — за виднокруг-рубіж. І весело щебечуть на мокрім гіллі птиці, і міряє малеча калюжі босоніж.

Батьківська світлина Заходжу тихенько в батьківську світлицю, ніби знову чую рідні голоси. На портретах милі, незабутні лиця, сповнені любові, гідності й краси. Душі ваші чисті мирно спочивають, сни мої тривожать, наче плин ріки. Сонячне проміння на портретах сяє, пестить і голубить крила-рушники. Залишився спомин: ніжний і щемливий, залишилась доля в мріях і піснях. Я стою в світлиці, згадками щасливий, і не помічаю сльози на очах. 15


Анекдоти та «приколи» від пана Миколи *** Україна. Великий бігборд, на якому зображено відомого будьоннівця, що грізно запитує: «А ти вже перефарбувався?»

Шкільні Вчитель — учневі: — Ти поважаєш своїх батьків? — Так, поважаю. А що це таке?

*** — Олексію, ти чому вчора не був у школі? — Я проспав. — А чому тебе мати не розбудила? — Вона теж спала. *** — Анатолію, скільки кутів має трикутник, — запитує вчителька математики учня. — Дивлячись який трикутник, — зарозуміло відказав той. *** — Можеш скласти речення з трьох слів і щоб усі вони буди дієсловами? — Сходити, купити, курити. 16


*** Вчителька перевіряє учнівські зошити: — Каріно, що це ти зробила із одним квадратним коренем? — Я його трохи прорідила. *** Учитель просить учня: — Олеже, закрий, будь-ласка, кватирку. Бачиш, як на вулиці холодно? — Можна подумати, якщо я закрию кватирку, то на вулиці відразу стане тепліше.

*** Застукали вчителі одного учня — Сашу, який на туалеті в школі написав: «Параша». — Ага, попавсь?! Ну, що ти можеш нам сказати? — На те і школа, щоб ми вчилися писати.

Посадові метаморфози Семен у шахи грав добряче, Петро ж в тій справі — нітелень, Та програвав Семен одначе Петру по шість разів на день. Розгадка в цім, як світ стара: Семен підлеглим був Петра.

17


Словничок-жартівничок Синець — алкоголік зі стажем. Лазня — дорога від бару. Ранець — маніяк. Недоноски — деякі засоби масової інформації, котрі не доносять до широкого загалу правдивих фактів. Кураж — шкода, яку скоїли кури. Зануда — постійний відвідувач «дикого» пляжу. Повзунки — підлабузники. Пекло — сковорода. Відморозки — бурульки. Водогін — суб’єкт, який займається порожніми балачками. Муркотіння — неправильне виконання пісні про Мурку.

Слушна порада Син: Тату, а нам домашнє завдання з української літератури дали написати міні-твір про зиму. Як правильно скласти речення: «Взимку в магазині одягу висіло 10 пальтів чи пальтей?» Тато (чухаючи лоба): Гм-м-м... Ну-у-у... Слухай, навіщо ви пишете про ту зиму? Пишіть краще про літо.

«Толерантне» рішення Увесь депутатський корпус українського парламенту одностайно проголосував за скасування таких шкідливих, незручних понять, як «совість», «гідність», «законність». З цього приводу навіть колишні учасники нічної бійки з використанням стільців запили мирову.

18


Валерій Бойченко Народився 17 листопада 1937 р. в с. Слюсарево Савранського району Одеської області в сім’ї службовців. В 1954 році закінчив Курлозьку середню школу Кривоозерського району Миколаївської області і вступив до Одеського електротехнікуму зв’язку. Трудову діяльність розпочав 1958 р. у м. Лохвиця на Полтавщині. Звідси був призваний до лав Радянської Армії і сюди ж повернувся після звільнення в запас. З 1965 року постійно проживав у Миколаївському районі, перебуваючи на комсомольській, партійній роботі, у виконавчій владі. Очолював Миколаївську райдержадміністрацію. У листопаді 1961 р. був обраний першим секретарем Зіньківського райкому ЛКСМУ Полтавської області. З ініціативи В.Д. Бойченка в районі започатковано Олійниківські читання, створено Благодійний фонд імені Степана Олійника. Автор кількох книг поезій, публіцистики. Нині проживає в м. Балті Одеської області.

Миколаївка моя Миколаївка моя – Місто невеличке, Славних трударів сім’я, До роботи звичних. Тут ніхто не жде дарів Із рук президентів, 19


Чи генсеків, чи царів, Різних претендентів. В шані тут здоровий глузд І руки умілі, Друзі, що не підведуть У доброму ділі. Та ще гумор, щирий сміх І вдача весела, — Так ведеться і у всіх Навколишніх селах. Люди вірою живуть У ту Україну, Де вінцем над все візьмуть «Цінуйте людину». Миколаївка моя – Містечко в долині, Людьми щедриться земля І в прийдешній днині.

«Вишневі усмішки» і «Ярмарок сміху» — Усіх сміхотворців витає тут дух – Зібралися дружно громаді на втіху, Розсипали щедро усмішок лантух. В турботах одвічних – земних і космічних – Здоровше живеться із гумором всім. Дошкульна ж сатира зміта брудні звички І душі почистить від ржі назовсім.

20


*** Життя бурхливе, швидкоплинне, Цікаве сотнями доріг, В нім кожна шлях знайде людина – Свій талісман, свій оберіг, Якщо потрудиться, погнеться Та твердість духу збереже, — В житті всього тоді доб’ється Й лише своїм шляхом пройде.

*** Не можна позбутись життєвих кайданів, Від долі не можна втекти, Її подолаємо лише ділами Душевної мужності і чистоти.

Ми підхопили естафету На святі зовсім випадково Почув розмову двох матусь. Вони про те вели розмову, Яким Героєм був дідусь; Що з кожним роком ветеранів Все менше й менше у строю – Взнаки даються старі рани, То ж вибувають, як в бою: «Ми про обпалену війною Їх юність маєм пам’ятати, Роки біжать – малявкам нашим В шерензі пам’яті стояти». 21


*** Живим яскравим коридором По місту ветерани йдуть, До плит святих меморіалу Данину пам’яті несуть. По їх шляху шеренги діток Із диво — квітами в руках, А їх серця відкриті, чисті, Як сльози радості в очах. Вони благають прадідусів: «На світі довго ще живіть І Стяг Величний Перемоги Над сьогоденням піднесіть. Нам ще про відданих і мужніх, Про сильних духом розкажіть, Як символ вірності навічно, Букет конвалії прийміть. А ми підхопим естафету, Її в майбутнє понесем. Про подвиг ваш в борні з фашизмом У серці пам’ять збережем.

Ровеснику Намагається схилити Нас додолу доля: Досить, мовляв, в світі жити, Нажились доволі! Та не будемо здаватись: — Не маємо права, Бо ще в кожного із нас Є нагальні справи. 22


Та й із тіста ми міцного Зліплені навіки, Є запаси в нас стального – Непотрібні ліки. Тебе, друже, лінь не гріла, Не пестила вдача: Зробив справу, вже приспіла Вслід нова задача. Гартувався в борні праці, В щасті перемоги – Будеш ще не рік долати Життєві дороги! То ж тобі не лиш бажання, Наказ, як солдату: — Щоб ти й в сто світивсь дерзанням, Як в юнацькі свята! 17.04.2012 р.

Олегу Вже п’ятдесят тобі, наш сину! Роки летять – немає спину – І не повернеш їх назад: Що доля дала – не покинеш, Хоч з наймудрішого з порад. Та ти зумів за півстоліття Знайти у долі – розмаїття. Хоч нелегкий та вірний шлях, Кермо життя тримаєш міцно: — В твоїх руках удачі птах. 23


Непримиримий до рутини, Увесь в турботах щохвилини: Про діток щастя, про сім’ю, Про честь свою і честь родини В далекім і близькім краю. Справи вирішуєш сумлінно, За що б не взявсь, то неодмінно Єдине рішення знайдеш, Й лиш досконале на відмінно На суд громади віддаєш. Лиш п’ятдесят тобі, наш сину! І, хоч роки біжать без спину, Це лише зрілість юних літ, Це лише перша половина – Торуй і далі добрий слід. То ж хай біжать повільно роки, Встигай, справляйсь на всі боки, Міцним, здоровим зажди будь І хай тебе до сотні років Надійні кроки приведуть. Ми гордимось тобою, сину! Бажаєм радості, тепла Й щоб твоя вірна половина З тобою шлях весь цей пройшла.

Сергію Біжать літа за роком рік – Вже 43 позначив лік – Неначе вчора, Світу Дар, Вивчав з цікавістю Буквар, Про Космос мріяв, висоту, 24


Долав Науку непросту, — Вже й докторські здобув знання, Також Професора звання. Прийшла упевненість з роками, Що лише мужніми ділами Зумієш долю подолати, Що понад всі багатства світу, Дорожче світлий розум мати. Ще будуть віять вітри долі, Стелить стежки в життєвім полі! Здоров’я зичимо тобі І перемог у боротьбі!

Хто світ створив Хто світ створив? Боги? Природа? Питання в людства всі віки. Останній час дійшли всі згоди, Що творять світ лише жінки. В своєму лоні жінка-матір Єдна космічну таїну Й вдиха у тіло душу, святість, Вершину сутності складну. То ж творить світ вона – Богиня – Життя бездонне джерело – Без неї був він лиш пустиня – Все з нею буйно розцвіло. Схилім же голови в покорі Жіночій мудрості в віках, Жінки — то Сонце, Місяць, Зорі, Ключі від раю — в їх руках. Листопад 2011 року.

25


Жінка Із часів матріархату, З глибини тисячоліть Люд шанує жінку-матір, Що над Вічністю стоїть. І бабусю, і дружину, Й ніжну квіточку-доньку, — Й Богом дану половину Чоловікам на віку. Кладезь мудрості і сили, І натхнення джерело, Ще й відрада батьку й сину Як би важко не було. Світлячки, у світ віконця, Зірочка-дороговказ, Ласкаве проміння сонця, Що зігріє душу враз. Омут першого кохання, Днів весняних аромат, Таїна небес й пізнання, Мудрий людності уклад. Кожна з них краса сузір’я, Океан земних страстей Із легенд, билин, з повір’я Їм співає соловей. 08.03.2008 р.

26


Ларисі Не рахуй, Ларисо, років – Ти в нас зовсім молода, Ювілей, хоч вже й не перший, Та це зовсім не біда. Все без метушні встигаєш І не знаєш втоми, Поважають тебе й люблять На роботі й вдома. Вміла, вправна господарка, Турботлива матір, Сини ось-ось допоможуть Бабусею стати. Ти, як ластівка гніздечко, Перепілка в полі, Ліпиш разом з чоловіком Своє щастя й долю. В день ювілею 25.06.2011 р. м. Сімферополь

*** Нехай тебе оберігає Його любов – твій оберіг. Весну до серця пригортає, Купати щоб в коханні міг. Щоб разом з батьком Твоїх діток Зустріла сотню літ свою, В його обіймах прошептала: «Тебе я, Бойченко, люблю». 27


Л.С. Олійник У тобі дивно поєднались Інтелігентність, простота, Відповідальність і терпимість, Тонка жіноча красота. Людина слова, мудрий вчитель, У колі друзів «тамада». Неначе юність повернулась — Така ж невтомна, молода. Цінуєш в друзях гідність, вірність, Чутливе серце до біди, Себе ж знайшла в служінні людям, Успішна, вправна – хоч куди. Святу батьківську естафету В цей різнобарвний світ несеш, Скарби Олійника Степана Громаді в дар передаєш. Нехай тебе оберігає Святий батьківський оберіг Й до сотні літ допомагає Долати тисячі доріг. 15.07.2011 р.

Перетворять в дійсність свої мрії Голова покрита сивиною, За плечима роки немалі, А душа зосталась молодою — Наче спів весняних солов’їв. 28


З гордістю приймали естафету Комсомольці повоєнних літ, Намагались вберегти планету Від нових пожарищ, хижих бід. Мужність і двадцятих, й сорокових Нас на працю й подвиги звала: Комсомол земель цілинних нових Тисячі гектарів підіймав. У космічні далі відлітали, Мудрими керовані людьми, Кораблі із сплаву знань і сталі, Людство виривали із пітьми. На заводах, фабриках, в колгоспах, В інститутах, школах, в рудниках – Підкорялись юним твердь і космос — В завтра день несли в своїх руках. Благородство, віра і завзяття Нас вели дорогами життя, Дружба вірна і душі багаття Спопеляли прикрощі буття. То не лише пам’ять – то й надія, Що залишать слід оті роки. Перетворять в дійсність свої мрії Із серцями Данко юнаки.

Одвічна загадка Дарунок Галактики, Всесвіту чудо, Одвічна загадка – Життя! Чи є ще Планета, а, може, ще буде, Де Розум відшукує сутність буття? 29


Чи богів творіння, чи мудрість Природи – В колисці Космічне дитя – Свою Ойкумену будують народи, Торують дорогу у рай Майбуття.

Гортаю сторінки Гортаю сторінки життя свого альбому, І я щасливий тим, що жив у часі тому, Де над усе було служіння Батьківщині, Ти ж матір’ю була для кожної людини, Були в ціні не доларів мільйони, А чистота сердець і щирості закони, Де ветеранам честь, в життя дороги юним, Можливість світ творить, здійснити плани, думи. Щасливий я ще й тим, що жив у тій Державі, Що була маяком, всесвітню мала славу І як форпост Добра і Миру запорука, Де розум був в ціні і роботящі руки, Де вчений й робітник реальну мали владу — Народ їх обирав в сільську й Верховну Раду. Я дякую батькам, святій їх Перемозі — Фашистський звір сконав в коричневій барлозі, — За лічені роки розруху подолали І зоряні шляхи до космосу проклали. На жаль, тепер прийшли перевертні до влади, Все взяли, що фашист не зміг узять снарядом, Ще й став для них народ лише електоратом, За долар продають дітей і батька, й матір. Та вірю я: прийде, наступить час розплати — В заморськії краї втікатимуть магнати. Розбудиться народ, дихне на повні груди — Щасливо заживуть в своїй Державі люди. 30


Микола Вилкун Заслужений художник України. Народився 25.05.1938 р. в селі Левадівці Миколаївського району Одеської області. У 1955 — 1959 рр. навчався в Одеському театрально-художньому училищі, отримав диплом з відзнакою. З 1960 року почалась творча діяльність. У 1960 р. закінчив художньо-графічний факультет Московського поліграфічного інституту. З 1963 р. член Спілки театральних діячів України, а з 1971 р. член Спілки художників України. З 1973 по 1991 р. — голова секції художників театру, кіно і телебачення Одеської організації Спілки художників. 1991 — 1993 рр. — голова правління Одеської організації Спілки художників України. З 1985 р. член правління товариства «Україна — Японія». Брав участь у роботі журі міжнародних фестивалів юнацької творчості в Австрії, Болгарії, Словакії, Угорщині, Україні. Головний художник Одеського театру юного глядача. Художник-постановник вистав у театрах Одеси та інших міст України. За станом на 2013 р. створив художнє оформлення до 245 спектаклів, республіканських фестивалів мистецтв «Біла акація», Одеських гуморин, «Днів народження міста Одеси», телевізійної програми Останкіно «Стара квартира в Одесі». 37 років працює викладачем в Одеському театральному художньому училищі. 31


Брав участь у 105 художніх виставках: всесоюзних, республіканських, обласних та зарубіжних (Болгарія, Італія, Мексика, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Югославія, Японія). Відбулось 18 персональних виставок. Твори Вилкуна Миколи Митрофановича знаходяться в музеях Києва, Харкова, Одеси, Москви, Тули (Росія), Лахті (Фінляндія), Іллічівська. У 1993 р. удостоєний звання Заслуженого художника України. Нагороди: Перша Республіканська премія ім. І. Нечуя-Левицького, «Мельпомена Таврії», «Кримський Ковчег», медалі «За доблестный труд», «За трудовое отличие», ім. Ст. Олійника, «Ветеран праці», Почесний золотий знак губернатора Одеської області, Почесний знак Одеської обласної ради, «Знак пошани» за заслуги перед містом Одесою, Почесна відзнака Одеського міського голови «Трудовая Слава».

Левадівцям Я в Левадівці родився, В селі на Одещині. Це, звичайно, не столиця, Навіть не Троєщина. Через село тече річка, Тилігулом зветься. Висихає, заростає, Але далі в’ється. Тече туди, де Дніпро В Чорне море ллється. Довга вулиця Центральна — До церкви дорога. Відзначають на ній свята, Різні перемоги. Тут будинок є культури, Знаменита школа, 32


Де навчавсь Степан Олійник (І Вилкун Микола). Стоїть пам’ятник Степану І музей поезії. Приїжджають славні гості Разом з диво-Лесею. Яка гарна тут природа Та чудові люди! Хай побільшає народу — Життя кращим буде! Навкруги лани широкі, Чорнозем квітучий. І які б не були роки, А наш край квітучий! Вилкун Микола, родич, Заслужений художник України

Моє дитинство проходило у повоєнні роки у чудовому селі Левадівці, де я народився, жив і навчався. Наша неповна середня школа розміщувалась у міцному цегельному будинку в центрі села, де нині розмістився музей С.І. Олійника. Ми пишалися тим, що в цій школі навчався наш знаменитий земляк Степан Іванович Олійник. Мені випало щастя сидіти за тією ж партою, за якою колись сидів він. Класним керівником у нас була його рідна сестра Саня Іванівна. У другій половині 40-х — 50-х років усі ми жили радістю Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Настрій завжди був бадьорий, піднесений, люди були налаштовані на працю, добро і радість — створювалось враження постійного свята. Та найбільшим святом для нас були зустрічі зі Степаном Івановичем під час його перебування в Левадівці. Приїздив він з Києва на фантастичному — блискучому, великому зеленому авто «Победа» та ще й з власним водієм. А було це в той час, коли на все село була лише одна вантажівка-трудяга. Якщо може статися по33


ява Всевишнього перед людьми у реальний час, то так я сприймав ті зустрічі зі знаменитим земляком-Поетом. Його мова і зовнішність справляли на мене, сільського хлопчика із бідної багатодітної сім’ї, неймовірне, велетенське враження. Його дуже виразне обличчя, біла вишиванка, гарна, чиста українська мова, приємний тембр голосу, чітка дикція запам’ятались мені на все життя. У ньому не було ніякої зверхності по відношенню до нас — односельців. Знаменитий поет, державний діяч зі столиці — з одного боку та простий, душевний співрозмовник — з іншого. Всі мешканці збирались біля Будинку культури, де він читав свої чудові вірші, відповідав на запитання, просто спілкувався з людьми. Він уважно вислуховував розповіді сільчан про цікаві історії, випадки, пригоди, що траплялись в селі чи в районі. Потім це переростало в друковані гуморески. Їх актуальність, образність і висока поетичність завжди вражали і дивували мене — загадковою була та трансформація, що відбувалась у віршах з нашими, начебто буденними, подіями. Степан Іванович завжди був і залишався для мене рідним, щирим, яскравим українським Поетом-велетнем. Проминуло багато років, а я дуже чітко, до подробиць пам’ятаю ті, насичені блискучим гумором і сонячною добротою, зустрічі, ті святкові дні для розуму і серця — уроки літератури, естетики, культури і виховання істинного патріотизму. Вірю, що Степан Іванович осіяв не тільки мене, а й багатьох моїх земляків. Через роки я зрозумів, що вже тоді він завжди збуджував у мені гостре сприйняття світу, незвичних подій повсякденного життя, художнє узагальнення явищ та особистостей, образність мислення і потяг до прекрасного. Степан Іванович засіяв у мою юну душу перші зерна високих помислів і поривів, які дали поштовх моєму рухові у надзвичайно складний і цікавий світ високого мистецтва. (Книга «Спогади про Степана Олійника», Одеса, «Астропринт», 2002, стор. 308-309).

34


Размышлизмы Идет озабоченный люд, Каждый спешит к какой-то цели, Хоть ноги уже не несут И в хорошее верится еле-еле. *** Глаза устали — не читают И уши слышать не хотят. На ровном ноги спотыкают, А мысли, чувства чаще спят. *** Бегут, суетятся, прут, Друг друга обгоняя, Хитрят, лицемерят, врут «Златые горы» обещая. *** Мы философствуем, умнея, В страну забвения летя. И хоть физически стареем, В душе мы – вечное дитя. *** Фактически — жизнь пролетела. Пора итоги подводить. Но... пока тоска не одолела, Давайте радоваться! Жить! 35


О памятниках Одессы Появляются скульптуры На площадях и улицах. Колоритные фигуры! (Если к месту тулятся). Пушкин, Маразли, Утесов, Ришелье и Воронцов, Неизвестного уродец, Раб Спартак и Лев Толстой. Стоит Вера Холодная — Нищенка с протянутой рукой... Тема, конечно, модная, Но Вера была не такой. Сидит прямо на брусчастке Исаак наш Бабель, Будто упал в лужу грязи — Одно безобразие. Сидит дева на дельфине, Головатый под конем! Раскошелиться б Минфину — Не такое откуём. Мы уже ни с кем не спорим, А мечтаем круглый год: — Хорошо бы упал в море Неизвестного урод. Август, 2004 г.

36


Ко Дню рождения Одессы (2 сентября) Сентябрь. Одесса торжествует! — Парад успехов и побед. На улицах народ «кайфует», Забыв на время бремя бед. Дороги все ведут в Одессу, В наш город мчится автобан. Летят красотки, стюардессы, Торопятся и «брат» и «пан». В Одессу едут Президенты, «Поговорить» и «заключить». У нас есть все, на все моменты — От «отдохнуть» до «закусить». В Одессе-маме все торгуют, Сплошной валютный оборот. Повсюду публика тусует — всё потрябляющий народ. Супермаркеты сияют Обилием и красотой. Но... все продукты дорожают — (Не угрожает нам застой). Обновляются дороги. Улучшается пейзаж, Всюду офисы-чертоги, Что ни бар — то вернисаж. 37


Мы все гордились пароходством, Когда-то мощным ЧМП. С тем, прошлым, никакого сходства — Ни то, ни се — одно ЧП. Забили город автотачки, Как процветает их извоз! От СО2 в бредовой качке Поскот, Черемушки, «Привоз».

На даче Лежу на даче — отдыхаю, Среди кустов и солнца. Заряд эмоций получаю, Как в сакуре японцы. Любуюсь кустом винограда, Деревьев листвой, цветами — Жизни земной награда — Все чудеса рядом с нами! Ветер шелестит листвой, По небу облака гоняет, И удивительный покой И ум и душу наполянет. Петухи кукарекают где-то. Собаки лают, кто громче, кто злее, Эфир наполняет все это — Живется уютней, теплей, веселее. Всему живому нужна забота, Любовь и ласка. И постоянная работа, Чтоб жить, как в сказке. 38

2011 г.


Здесь много, много красоты И буйной жизни, Во всем прекрасные черты Моей отчизны. Лето, 2009 г.

Миколі Вилкуну – ювіляру Миколо, твоя картина висить на моїй стіні, і ніби жива перлина, дорожчає у ціні. Ця ніч під Купала Йвана ті діви, ті парубки стоять, немов осіянні з твоєї диво-руки. Який же ти майстер дужий! А отже, недарма ми учились в ОГТХТУ, друже, ставали у нім людьми. Пригадуєш — шалапутний, незмовклий, як патефон, був Льоня Осика, майбутній кіношний Наполеон. Коли я на практику їхав у Київ, в театр Франків, я жив цілий місяць тихо У Льоніних у батьків. Він взявся пізніш орати занедбану цілину, 39


як віл, як стосильний трактор, він плуга свого тягнув, Які вивертав він скиби! Могутні пласти пластав, до смерті він ніс, не схибив камінного того хреста. А Савченко Боря — фонтаном буяла його снага! Він був для дівчат — Фонфаном, для нас був султан, ага! Юрко Коваленко, інший, інакший був і тоді, він стільки картин пізніше дивуючих наплодив! Миколо, і ти освоїв чарівний легкий мазок, Твій пензель — потужна зброя, твій скальпель і твій клинок! Ти нею здобув пісвіту! Ти князь і диктатор сцен Це ж треба таке уміти — Ти небом благословен! Тому ти і зараз дужий — Живи і дерзай, мій друже! Олекса Різників, поет, лауреат премій імені П. Тичини, К. Паустовського, С. Олійника

40


Леонід Воробйов Леонід Васильович Воробйов народився 15 жовтня 1956 року в селі Вороб’ївка Сонцевського району Курської області в сім’ї колгоспників. Середню освіту здобував в Московській області. З 1974 по 1976 рік служив у Радянській Армії. У 1977 році поступив на філологічний факультет Миколаївського педагогічного інституту за спеціальністю «Російська мова і література», який закінчив у 1981 році. З 1981 року — вчитель спочатку російської, а згодом світової літератури та російської мови в Левадівській ЗОШ І — ІІІ ступенів імені С.І. Олійника Миколаївського району Одеської області. Вчитель-методист, спеціаліст вищої категорії, відмінник народної освіти Української РСР, делегат п’ятого з’їзду вчителів Української РСР. 25 років керував методичним об’єднанням вчителів свого фаху. 33 роки педагогічного стажу в Левадівській ЗОШ І — ІІІ ступенів.

Поет степів

На 100-річчя з дня народження С.І. Олійника

Сьогодні свято у селі, на усмішки багатому, — 100-річний славний ювілей сатирику завзятому. Сьогодні всі ми віддаєм йому велику шану, Поету від степів й ланів, Олійнику Степану. 41


На цій землі він жив, зростав І бігав босоніж. На ній одну собі обрав Із тисячі доріг. Вітрила гумору підняв, В життєву рушив путь. Батьківське слово — зброю взяв: «Про правду не забудь». І полилися з-під пера Поета-гумориста Вірші про побут, про життя — Сатира промениста. В них малесенькі Іринки Пришивались до машинки, А великії дядьки Були горе-рибаки. В них досі шукають Умільця Івана, А хвацький Федько Б’ється з цапом-бараном. Ну, а Петра проводжають до війська Старі дядьки і молодь українська. Вже в сотий раз Степанова весна Розквітла над широкою левадою. Лелечі крила розгорта вона. Життя несе «Батьківською порадою». Піснями й гумором вона леваду залива, Несе народові Олійника слова І сповіщає Україні й миру: «В ім’я добра, супроти зла Я в руки взяв перо сатири».

42


Пожелай мне... Пожелай мне нелётной погоды, Пожелай ты недальних мне трасс, Чтобы я оставался с тобою, Чтобы видел тепло твоих глаз. Целовал твои губы и руки, Обнимал твои нежные плечи И испытывал сладкие муки От любви к тебе, нежной и вечной. Чтобы в солнце, в туман, в непогоду На далеких концах моих трасс Ты желала мне летной погоды И светила теплом своих глаз.

Курский соловей На рассвете малиновым цветом Упивается утренний сад. Каждой веточке, в зелень одетой, Соловей по-весеннему рад. Прилетели в родные пенаты Из далеких заморских краёв Он свои распевает сонаты, Хочет всех покорить соловьев. Именитый соловушка курский Заливается трелью в саду. Он земляк мой: как я, тоже русский. Я тихонько к нему подойду. Ты мне спой, соловей, про Россию, Ты мне спой про родительский дом, 43


Про тропинки, где ноги босые Пробегали над старым прудом. Полети к стороне моей милой, Расскажи, как живу, чем дышу, Поклонись всей землице родимой, А еще я тебя попрошу: Поклонись, соловей, моим предкам, Полети на могилу к отцу, В стороне моей тихой, заветной Загляни к дорогому крыльцу. Боль души отнеси моей матушке (Своим внукам теперь бы была Она тихою, доброю бабушкой), Песню спой, как рябина цвела. Облети, соловей, всю Россию, А в Москве пропоёшь ты о ней. Нет на свете столицы красивей, Нет дороже её и родней. Там ты встретишься с братом московским, Как и ты, песняром-соловьём. Гимн во славу Великой России Вы споёте дуэтом вдвоем. В гимне том будет гордость и слава, Что нигде, никогда не умрет, За сильнейшую в мире державу, За великий российский народ!

44


Зима Завертела, закружила, Зааукала зима, Белой скатертью накрыла Все деревья бахрома. Опустилась с тонких веток. Сыплет под ноги снежок. И мороз ещё не крепок. Льдом сковало бережок. Сидят галки на заборе, Разговор с собой ведут: «Холоднее станет вскоре!» Как-то зиму переждут? Лес под инеем белеет. Тихо шепчется камыш. На лугу стога чернеют. Предзимовье. Всюду тишь.

Пой, кукушка В майской роще проснулась кукушка, Годы жизни мне щедро даря, А над заводью тихой речушки Расплылась алым светом заря. Сколько раз ты, вещунья, гадала, Сколько раз отмеряла мне срок! С детства в юность меня отправляла, За родной провожала порог.

45


Ты вела меня в новые дали, К новой жизни. Взрослей и мудрей Мы с тобою со временем стали, Обретая врагов и друзей. Пой, кукушка, отсчитывай годы, Радость жизни и счастье дари, И купайся в любую погоду В алом свете рассветной зари.

Листопадит октябрь... Листопадит октябрь, листопадит, Осыпает всю землю листвой. Небольшой, но уютный мой садик Весь, как в сказке, стоит золотой. Он, набравшийся солнца за лето, Подаривший плодов красоту, Отдает теперь нам жёлтым цветом Летний зной и свою теплоту. За забором склонилась береза, Опечалила ветви свои; Смотрит, как, торопясь от морозов, Улетают на юг журавли. И рябина уж красной слезою, По утрам вся в морозной росе, С теплой грустью ненастной порою Плачет вслед уходящей красе.

46


На сенокосе Как часто в детстве на покосы Ты брал меня с собой, отец. Я помню утренние росы И помню тот ржаной хлебец, Что ты ломал своей рукою, В траву присевши отдохнуть, Что не упала под косою, Роняя с листьев капель ртуть. Я вспоминаю, как впервые В рядок поставил ты меня, А сам шел сзади, напирая, Косой под пятками звеня. Коса и пела, и плясала, И пела гимн твоей судьбе. Она просила, призывала, Чтоб повторился я в тебе.

Подай мне, Боже Подай мне, Боже, миг счастливый И над моей судьбою власть. Подай мне, Боже, жизни силы, Чтоб не сломаться, не упасть, Чтобы в людском водовороте, Беря у жизни рубежи, На каждом новом повороте Я не терял своей души.

47


Чтоб выстоял, расправив руки, Чтоб ими всех друзей обнял, Чтоб радость встреч и боль разлуки В прекрасных чувствах испытал. Чтобы венец слепой гордыни Не оповил мое чело, Чтоб в прошлом, будущем и ныне В душе моей всегда цвело. Подай мне, Боже, жизни силы И в этой жизни сохрани В моей души весны разливы И счастья радостные дни.

Впереди — тернистый путь Осталось детство где-то позади, А впереди тернистый путь и сложный. И ты на этом жизненном пути Всегда остаться человеком должен. Люби Отчизну, дом, друзей, родных, Дань уваженья отдавай всем близким. Во имя всех и грешных, и святых Не предавайся увлеченьям низким. И пусть тебя всегда сопровождает Последний грустный и волнующий звонок, К высоким целям пусть он призывает, На твой нелегкий жизненный урок. Его ты выучишь не с книжкой, не зубрёжкой, А горьким опытом и радостью побед. Пусть чистым полотном вам стелется дорожка, И пусть Господь хранит вас всех от бед. 48


У дороги тополёк У дороги тополёк Был не низок, не высок. Лишь недавно он посажен, Но уже стал горд и важен. Чуть подует ветерок — Голосок он подаёт. Листочками зашелестит, Всем поклоны подарит. Птичкам он приют даёт. Песни с ними пропоёт, А попросятся поспать — Он не может отказать. Человеку, что в пути, Тополька не обойти. В тень присядет отдохнуть, А потом продолжит путь.

Над рожевим небокраєм Над рожевим небокраєм Усміхається зоря, Літній день казковим раєм Покотився за поля. Він бував в гаях зелених, У діброву завітав, Купкою хмаринок білих Підіймався і зростав. 49


В кожну душу, нахилившись, Щастям-горем заглядав. Від свого шляху втомився І за обрій легко впав. Вмивсь вечірньою росою, Захотілось йому спати. За далекою горою Змусив сонечко сідати.

Мы идём дорогою своей По веленью совести и чести Мы идём дорогою своей. Кто-то жаждет славы, кто-то мести, Кто врагов находит, кто друзей. Наслажденьям кто-то отдается, Бестолковым, праздным и тупым, Кто-то рыбой на безводье бьется, Отдавая жизнь свою другим. Кто-то в мире, томном и закрытом, Между грёз погряз и меж вещей, А другой душой своей открытой Сторонится этих мелочей. Как прожить? Как жизнь свою устроить? Как судьбы все рифы обойти? Как вокруг прекрасное увидеть? Как себя среди людей найти?

50


Снится Россия Когда ночами снится мне Россия, В Дуброво вновь и вновь бываю я. И вижу его сосны вековые, У Дома офицеров тополя. Березы мне протягивают руку, Листвою беззаботно шевеля, А я души испытываю муку, Своими снами в юность уходя. Вот я прошел сейчас по Юбилейной, Потом свернул на площадь Ногина. Там встретился я с Аллою Сергеевной (Учительница школьная она). Мы с ней прошли по школьным коридорам — Воспоминаньям не было конца. И так же, как тогда, в семидесятых, Улыбка не сошла с ее лица. Мне снится и «Маяк», и «Авиатор», И марши гарнизона на плацу, И юные безусые солдаты В парадной форме, что была к лицу. Дуброво было доблестью и славой, Элитой войск такой большой страны. И мы теперь гордимся им по праву — Семидесятых юные сыны.

51


Пусть не старят года Пусть не старят года, пусть удача вам вслед И здоровья на многие лета, Много счастья и радости, славных побед, Осень жизни пусть будет в весну разодета. Пусть лучится любовь негасимой звездой И в глазах, и в устах ваших нежных. Колокольчик ее пусть поет и поет. Много лет вам счастливых и верных.

52


Георгій Воротнюк Народився 14 жовтня 1938 року в селі Роксолани Овідіопольского району Одеської області в родині колгоспників. Закінчив Роксоланівську семирічку і Овідіопольску десятирічну школу. Трудове життя розпочав 1956 року у Кривому Розі слюсарем на заводі. Того ж року одружився. Служив в армії. Потім вступив на факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Заочно закінчив факультет журналістики Київського університету. Від кінця 1964-го до початку 1969 року жив у Миколаївці. Створював і очолював протягом 4 років районну газету «Червоний прапор». Після закінчення журфаку Вищої партійної школи (м. Київ) працював власним кореспондентом газети «Правда Украины» у Чернівцях і Одесі, завідувачем сільгоспвідділу в редакції газети «Радянська Україна» в Києві, завідувачем відділку РАТАУ в Одесі. З першого номера газети «Голос України» і до виходу на пенсію був власним кореспондентом газети «Голос України» по Одеській та Миколаївській областях. Пішов із життя 10 вересня 2010 року. Кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, лауреат декількох журналістських премій. Заслужений журналіст України. Видав книгу публіцистики «Хліб — усьому голова» (1983 р.). Один із авторів збірника «Працею звеличені» (1986 р.). 53


Я не пам’ятаю війни... Новела

Війни я не пам’ятаю зовсім. Зате в пам’ять мою досить чітко вкарбувались перші післявоєнні дні, місяці, роки. Вкарбувались якось своєрідно — переважно окремими подіями, епізодами, так чи інакше пов’язаними з ненькою моєю. ...Причільна стіна нашої хати була досить густо пошкальована кулями, осколками. Не було, мабуть, такого дня, щоб я не рахував оті рудуваті, найрізноманітніші форми заглибин на стіні. По них я навчався арифметики. І перелічити їх все ніяк не міг — збивався. Та надії не втрачав, що колись таки перелічу. Повернувшись якось з вулиці, я побіг на причілок. І раптом зупинився вражений: сліди від куль зникли. Мама загладила їх глиною з кізяком і зараз добілювала стіну вапном. — Навіщо? — запитав я ображено. Але мама не розуміла моєї образи. Вона раз по раз мочила щітку у вапно, розведене в касці з хрестом, і посміхалась до мене. — Ось і обновили ми хату, синку... А потім мама взяла якихось тряпок, кусок проволоки і заходилась підв’язувати велику гілляку, що відчахнулася від старезної яблуні. Зробила це. І ось вже лопатою закидає круглу воронку посеред подвір’я, яка утворилася, розповідали мені, від розриву снаряду. ...Ми вечеряємо. Вп’ятьох навколо однієї великої миски, що стоїть на скрині. Швидко опускаємо дерев’яні ложки в жовтувату рідину — суп з соєвої муки і квасолі. Намагаємось черпати по дну миски — там осіли квасолини, і, дивись, попаде дві-три штуки в ложку. Я дивуюсь, що мама цього не знає. А таки ж не знає, бо свою ложку майже не занурює, як ми, діти, а наці54


джує, не поспішаючи, в неї супу, під самим верхом притискуючи ложку до стінки миски. І свій коржик з макухи, кукурудзяної муки, висівок і хтозна ще чого мама не їсть. Бере його в руки лиш тоді, коли ми свої вже поковтали. Розламує на чотири рівні частини. — Їжте, дітки... Старша сестра Катя, котрій вже десятий рік, брати не хоче. — Їжте самі, мамо. — Бери-бери. У мене щось зуб розболівся, боюсь вразити, — говорить мама. ...Я чув крізь сон, як мама вийшла з хати. Було ще зовсім темно. А вранці сестра, яка залишилась на правах старшої, пояснила нам: — Мамка пішла в Бесарабію. Привезе нам кукурудзи. Виміняє там за чоботи і пальто. Я подивився з-під руки на лиман, що застиг безмежним льодовим полем, за яким, знав, ота Бесарабія. А надвечір ми зійшли гуртом на берег. З нами — тьотін Марусін Колька і Ніна з Шуриком, матір яких теж звалася Шурою. Чорну цяточку на льоду першою побачила Ніна. Вона аж підстрибнула від радості. — Йдуть, йдуть! А незабаром ми побачили, що санки тягнуть тільки двоє — наша мама і тьотя Маруся. Ніна крикнула їм ще здалеку: — А де наша мама? Тьотя Маруся відповіла їй аж тоді, як підійшла: — Затрималася ваша мамка, не наміняла ще кукурудзи. Вечеряли ми навколо скрині вшістьох. Додалися ще до нашого гурту Ніна з Шуриком. Мати не вечеряла. «Я не голодна», — сказала. Лиш спостерігала збоку, як ми уплітаємо гарячу мамалигу. І, чи, може, здалось мені, крадькома витирала сльози. Мати Ніни і Шурика не прийшла і на другий день, і на слідуючий... 55


Пізніше сестра сказала мені під суворим секретом, що тьотя Шура провалилася під лід і втопилась, як переходили лиман. *** Я не пам’ятаю війни, але добре пам’ятаю післявоєнні дні. І зараз, коли завітаю, бува, провідати свою неньку, часто згадую ті дні. Згадую, як намагалася наша мати зробити так, щоб ми не відчували, не бачили наслідків війни.

56


Владислав Гуляйко Родился 15 апреля 1954 года в Кишиневе. Там же закончил школу, ушел в армию. В армии начал серьезно заниматься стихами. Стихи я не выдумываю, они ко мне приходят сами. Просто беру ручку и записываю. Иногда в них не хватает рифмы, размера. По своей натуре я романтик, несмотря на возраст, еще верю в любовь. Формула счастья для меня тоже простая — это когда тебя понимают и когда после работы хочется идти домой. В жизни люблю посмеяться, пошутить. А стихи у меня с болью, чуть грустные. В стихах я открываю душу, которой так одиноко порой и тоскливо. Одним словом, жизнь я люблю. Люблю приключения, путешествия, люблю все, что прекрасно, люблю весну. Из цветов — розы и ромашки. В Николаевском районе живу с 1999 года. Переехал из Кишинева в село Сухой Овраг. Имею двоих детей: сына Антона и дочь Алену.

Маме Знаешь, мама, может, скажет кто-то, Что я в жизни вдруг жестоким стал. Ты поверь мне, это лишь ошибка. И на сердце не бери печаль. 57


Уж поверь, я знаю точно, Не жестокий, просто жестче стал. Просто так, от подлости и злости, Что вокруг меня, Я вдруг устал. От предательства и от дурного глаза, И от одиночества устал. От того, что те, что были рядом, Предают меня, не пряча свой обман. Знаю, что я тоже предавал. И корила меня совесть, я страдал. Но душа по-прежнему открыта И для света, нежности, тепла, Для любви, что затерялась где-то, Для всего, что так искал всегда. И когда от боли вновь сожмется Птицею подбитою душа. Может, с глаз и скатится слезинка, Та, что просто не замечу я. Может, хорошо, что испытаю эту боль, Что приняла душа. Хорошо, что я страдать умею, Значит, я еще живой пока. А пока внутри все, словно камень, Не пробьет ни подлость, ни беда. Вот когда меня уже не будет, Вот тогда жестоким буду я. 18.02.2010 г.

58


Все куда-то назад Все куда-то назад Меня память ведет. Но совсем не туда, Куда сердце зовет. Мне б идти на восток, Там, где солнце встает, Где целует рассвет Голубой горизонт. Мне б с лучами его Земли нежно коснуться. А еще, а еще Просто так улыбнуться. Улыбнуться ему — Вновь рожденному дню И лучу, что с небес Земли нежно коснется. И не думать о том, Что подаренный день Для меня и тебя Никогда не вернется. Чтоб на Запад идти, Нету сил у меня. Только память опять Все ведет не туда. Я в раздумье стоял, Затирая свой след. И туда не вернусь, Где меня больше нет. 59


И пусть зря не зовет Меня память назад. Ты поверь, я другой, Не такой, как вчера.

Ты не верь... Ты не верь в то, Что руки в мозолях Не бывают нежны, Может быть, они просто грубы, Но они теплотою полны. И поверь, что тебя лишь целуя, Я тихонько на ушко шепчу. Говорю для тебя лишь, родная, Я тебе о любви говорю. И поверь, я своей теплотою, Что в душе сохранилась еще, Я согрею не только лишь тело, Но и душу согрею еще. 03.07.2010 г.

*** Не суди меня строго, не надо, Лишний грех на себя не бери. Я молвой был не раз осужденный, Не хочу быть судимый тобой. Я когда-то предстану пред Богом, Перед ним отчитаюсь тогда, Как хотелось быть в жизни счастливым, Как хотелось любви и тепла. 60


Слишком стар для суда, для земного, А для Господа я не созрел. Не суди меня строго, не надо — Это все разговор лишь пустой. Видел в жизни я птицу удачи. Я за хвост ее даже держал. И любовь есть тоже на свете, Я не раз ей стихи сочинял. Не сумел удержать — виноват я, А искал — не нашел, не беда, Я – вина бокал недопитый, Может, ты и допьешь все до дна. Не суди меня строго, не надо, В голове уже волос седой, А в душе я мальчишкой остался, Еще юный, еще озорной.

Прости Сорвется с губ — прости. За что и сам не знаю. Пусть за чужую ложь, Что приняла всерьез. Сорвется, улетит И след тех слов остынет. Обычное — прости. А я простить не смог. Здесь нет моей вины. Прости — когда-то Бог рассудит, А ты вот, уходя, Зла просто не держи. 61

07.07.2000 г.

2001 год.


Не люблю Не люблю ожидания, Не люблю расставания, Не умею прощаться, Не умею я ждать. А судьба — вот проказница Все еще со мной дразнится. Словно в прятки играю я: Вдаль ведет в никуда. Не люблю очень многое, но люблю все пригожее. С красотой повстречаюсь я, Не хочу отпускать. Все, конечно, кончается, Только там, где кончается, Все опять начинается, Продолжается вновь. Встреч коротких мгновения Берегу без забвения. Только встречи те редкие, Слишком редки они. И опять ожидания, А потом расставания. И не знаешь, что дальше там, Впереди за бугром. Не люблю расставания Я ни ночью, ни днем. Не люблю ожидания, Все мы с этим живем. 62

03.07.2010 г.


Музе Опять по жизни Музы не хватает: Так просто затерялась в суете. И я стою как в сказке — король голый. Без музы нет движения во мне. Вернуть ее так хочется порою, Чтоб стала где-то рядом за спиной. Чтоб мог ее дыханье слышать И ощущать — она со мной. Не всегда я чувствовал душою, И тихий ее шепот помню я. Но вышло так, я просто потерялся, А Муза и оставила меня. И пустота, свободой что зовется, Заполнила меня и все вокруг. Уже я сам себя не слышу, Во глубине один лишь перезвон. Не надо громких восхищений. Поверь, что славы вовсе не ищу в пути. Вернись ко мне, как ласточка весною, Летит в гнездо, с которого ушла. Нет гордости, но на колени Не стану становиться я. Я так хочу вернуть мгновенья, Когда ты, Муза, рядышком была. Когда душа весною пела, Еще надежда в ней жила. Когда меня ты вдохновляла И за собою позвала. 63


*** Всего-то пару слов и не хватало, Чтобы совсем закончилась строка, Чтоб получился стих красивый, Полный к тебе и ласки, и тепла, А он закончился на полуслове, Оборвался, словно тонкая струна. Стих не вышел и не вышла проза, Лишь печаль на сердце мне легла. Пару слов всего лишь не хватало, Но не рифма мучает меня. Понял я: ты вовсе не любила И любить не сможешь никогда. Новые сомнения терзают, Разрывая мысли по частям. Я-то думал, счастье повстречаю, Оказалось — сам себе солгал. Пару слов всего лишь не хватило, Всего только радости росток. Видно, вновь любовь промчалась мимо, Получил я тягостный урок.

64


Валентина Дубенко Народилася Валентина Миколаївна Дубенко 11 серпня 1942 року в с. Ніверка Хмельницької області на Поділлі. Змалечку зазнала багато горя — народилася в роки війни. В сім’ї було троє дітей: Нюра, Валентина і Микола. Нелегким і невеселим було дитинство Валентини Миколаївни. Назавжди залишилися в пам’яті страшні дні. Пам’ятала, як матуся з дядьком Іваном їх, малих, несли у мішках до сусіднього села Германівка, яке було від них за 18 кілометрів, де в приміщенні школи годували пухлих з голоду дітей. Вони залишилися на півроку, так як мама захворіла на тиф і її довелося відправити на лікування до м. Борщів. На той час маленькій Валі було п’ять років. Потім з 1949 — 1959 рр. — навчання в школі. Пам’ятала, як улітку після сьомого класу працювала в дитячому садочку. Дітей було багато, але вибору не було. Треба було допомагати мамі. На зароблені гроші купила собі нові чоботи. Вчилася добре. В старшу школу ходила до сусіднього села, вставала о п’ятій годині ранку і поверталася пізно, а ще потрібно було допомогти матусі і вивчити уроки. Мріяла після закінчення школи продовжити навчання, але... змушена була разом з мамою і молодшим братом Миколою поїхати на сезонні роботи до Криму. Брат і до цього часу живе у м. Севастополі. Коли Валентині Миколаївні виповнилося 20 років, старша сестра Нюра запропонувала їй переїхати до неї в м. Іллічівськ Одеської області. Тут вона працювала в будівельному управлінні залізничного транспорту на пилорамі, за що неодноразово нагороджувалася Почесними грамотами. Не могла жити без рід65


ного її серцю села, де пам’ятала кожну стежечку свого дитинства, річку Збруч. І доля ніби навмисне змушує її повернутися до рідного дому. Тут вона виходить заміж за коханого хлопця і в 1967 році народжує первістка Іванка. Здавалося б, усе добре, але доля шле нові випробування. Разом із мамою і маленьким Іванком вона повертається на Одещину. До 1998 року проживала в с. Новопокровка Миколаївського району. Тут вдруге зустріла свою долю і в 1972 році народила донечку Людмилку. Працювала в місцевому господарстві ім. Мічуріна. Виконувала різну роботу. Завжди була в пошані і на роботі, і серед людей. Чого б, здавалося, ще треба? Але доля шле нові випробування. Валентину Миколаївну залишає чоловік з двома дітьми на руках і хворою матір’ю. Міцна духом Валентина не впадає у відчай, увесь тягар бере на свої плечі. З дитинства закохана в поезію, у пісню, але писати почала тільки в 50 років. До цього часу діти виросли, вилетіли з рідного гнізда, порадували бабусю Валю онуками. І знову нове випробування долі. Трагічно загинув у 1992 році 24-річний син Іван — її Любасик. Це горе надломило Валентину Миколаївну. Але треба було жити далі. Це і надихнуло до написання віршів. Одними з перших були «Син» і «Море», присвячені синові. З того часу вірші полилися рікою. У 1998 році переїздить до доньки у сусіднє село Новопетрівку. Валентина Миколаївна була частим гостем у школі. Читала дітям свої вірші. байки, гуморески. Була постійним учасником Олійниківських читань. На сторінках районної газети опублікувала близько 150 своїх поетичних творів. В селі її називали — наша поетеса. Завжди усміхнена, бадьора. Такою і залишиться в пам’яті односельців. Можливо, в майбутньому вийде збірочка творів цієї мужньої, з нелегкою долею, жінки.

66


Обеліски Височать обеліски мовчазні, До підніжжя їх люди спішать, Щоб поставити квіти духмяні, Щоб убитих синочків згадать. Півстоліття уже відшуміло, І не чути вже залпів гармат, Тільки довго ще рани боліли За синами. що вбиті лежать.

Перемога Відгриміла війни канонада, Кулемети замовкли навік, Не зривалися більше снаряди, Над рейхстагом наш прапор висить. Тільки тиша стояла незвична Після вибухів, смерті і сліз. З перемогою, з радісним святом Повернувся, хто був у живих. Розрівнялись ворожі воронки, Зник назавжди вже порох війни, Тільки матері та похоронки Не забули страшної біди. Розгромили фашистськє лігво І дійшли до Берлінських воріт. І висить над німецьким рейхстагом Прапор крові: народ переміг! ...Запах диму розвіявсь назавжди, Після мук знов розквітла земля. Повертались додому солдати, Їх чекала духмяна весна. 67


Любов Хто ніколи не любив, Той не був щасливим. Той неначе і не жив, Її не знає сили. Любов, мов пісня та, Зліта високо в небо, Мов таїнство святе, Що цінувати треба. То літо і весна, То осінь, морось, злива, То чиста, як сльоза, То яблуко червиве. Любов’ю дорожить І цінувати треба, З любов’ю легше жить І на землі й на небі. Я б’юся об заклад, Любов — велика сила, Як яблуневий сад, І щедра, і красива.

«Щасливий» батько Щасливий батько Подзвонив у пологовий: «То як там дружина?» «Все гаразд, жива — здорова, Народила сина». 68


Приніс квіти, передачу, Ходить попід стіни, Ледь діждався, нетерплячий: «Покажи-но сина». «Ще не можна, — каже, — рано, Хоч і день погожий... То скажи мені, кохана, Хоч на кого схожий?» Жінка зирить йому в вічі: «На кого, питаєш? Дорогий мій чоловіче, Ти його не знаєш...».

Фая на курорті Збиралась Фая на курорт, На Чорне море та пісок, Зробила зачіску, перуку, І мужу подає науку: — Дітей відправ у школу вранці, Олену не пускай на танці, Обід готуй щодень смачний, Мій любий котику, дурний, І дій весь час корову нашу Та виганяй її на пашу. Ну, все, коли б щось не забула... Тут Фая жалісно зітхнула, Закрила речі в чемодан, Присіла хвильку на диван. Сама дісталась до вокзалу, Знайшла таксиста і сказала: — Везіть мерщій в Одесу, швидко! Ось санаторій, море видко. Таксист машину зупинив 69


І Фаї тихо говорив: — Ви тиха, мила і хороша, Вас відпускать одну негоже. Я знаю гарні тут місця, Долинка, скажемо, ось ця... Ось бачите полянку скраю? — Так, — тихо проспівала Фая. — Давай зупинимось ось тут, Я зголодніла, просто жуть. Відкрила сумочку з харчами, Коньяк, копчення і банани, Хильнула трохи, потім й він, А далі в голові лиш дзвін... Молодик довго не вагався, Взяв чемодан і попрощався, Бо після того коньяка Завдала жінка хропака. Прийшла до пам’яті й злякалась: — Ой лихо, з чим же я зосталась? Де мої речі й чемодан? Ось так скінчивсь її роман.

Сумно Осінь, похмура й сердита, Знову гуляє в полях. Дощами холодними вмита Й вітрами гуде в проводах. Яка сумота! На роздоллі Скрізь чорно, одна лиш рілля, І бродять лиш чаплі по полю, Та колеться в ноги стерня. У небі вже ключ журавлиний Летить на зимівлю від нас. Осипався лист тополиний, Пожовкла трава у лугах. 70


Осіннє листя Тріпоче осіннє листя, Ще вкриті рубіном листки, Їм бабине літечко сниться, В зеленому листі дубки. Бушує осіння негода, Вітрами й дощами плющить, Ось вдарять холодні морози, А там вже, гляди, й засніжить.

Прощання Прощається осінь із літом Останнім цілунком тепла. А яблука, соком налиті, Мов щедра осіння пора. В садках зарум’янились груші, І сливи, мов неба блакить, Весною відцвіли бриндуші, Вернути б весну хоч на мить! А хмари снують мовчазні. Насупили брови свої. По синьому небу сріблястім Немов оксамитом пливуть. Під вікнами цвіт чорнобривців, Останній із квітів цвіте, Осипався пух тополиний, Мов снігом, сліди замете. Вже мжичка у шибки дрібоче І холодно стало в саду, Під вікнами осінь накличе Холодну пухнасту зиму.

71


Мамина хата Пам’яті мами

Потопає в зелені мамина хата, Смутком залита без неї вона. Все залишилось, калина зацвіла. Тільки матусі моєї нема. Мамо! Матусю! Серце зіжметься, Онуки заплачуть, її вже нема. Де ж ти, рідненька?! Коли повернешся? Не повернеться... Звідти дороги нема.

Калина Зажурилась калина, Сумно дивиться вдаль. І так низько схилилась — За хазяйкою жаль. Не журися, калино, Разом приймем біду. І підем по стежині Зустрічати весну.

Епілог І моя весна настала. Після двох років сліз, горя і печалі зійшло ще раз для мене сонечко. Я народила дівчинку — продовження моєї мамочки. Моя Ганнуся! Я сприймаю це як Боже слово, що треба жити, радіти життю, всміхатися сонцю! Людмила Дубенко-Тимановська

72


Єлизавета Єрьоміна Я народилася в невеличкому селі Журавка, що на Одещині, в сім’ї колгоспників 19 січня 1960 року. Саме звідти, від батькової хати, від маминої колискової пісні, від чаруючого запаху квітучих садів, різнобарвних мальв та духмяної м’яти бере початок моя творчість. Мої батьки були людьми простими, невичерпно щедрими. працьовитими, хлібосольними і духовно багатими. Пригадую, моя мати так смачно вміла готувати страви в печі. Якими смачними в неї вдавалися хліб, пампушки, вертути, пиріжки, плацинди... Пам’ятаю, мати нам хліб місила, Кликала до себе і мене вчила: «В хлібі, дочко, наша незборена сила...» А тато добре грав на гітарі і мав чудовий голос. Саме мої батьки прищепили мені безмежну любов до творчості, до праці, до ближнього, до всього навколишнього. Ось так серед всього, що мене оточувало, і пройшли моє дитинство, юність. У 1977 році я закінчила 10 класів Стрюківської с/ш і вступила до морехідного училища № 9, що в Ізмаїлі. Через рік закінчила його по спеціальності «стюардеса-бортпровідник», була прийнята на роботу до Дунайського судноплавства. І коли я вперше в житті вийшла у відкрите море, то відразу відчула, що на мене нахлинула хвиля творчості. Про все, що доводилося бачити, мені хотілося писати: – Ось вони, морські простори, Чайки плачуть вдалині, І дельфіни у Босфорі: Ні, не сниться це мені... 73


А згодом я вийшла заміж. У мене з’явилася сім’я, діти, почалися переїзди. Як кажуть, у житті — як на довгій ниві. Свій життєвий шлях я порівнюю з «перекотиполем — травою». Скільки ще разів довелося мені перекочувати з місця на місце. Так, в 1985 р. — працювала в лікарні сестрою-хазяйкою. З 1987 по 1991 — продавцем. З 1992 — 1996 — вихователем дитячого садка. З 1998 — 2000 р. — директором будинку культури с. Стрюкове. Але як би там не було, я завжди пам’ятала, хто я, і де моє коріння. Тому завжди верталася сюди подумки, намагалася викласти це на папері і передати своїм дітям. А ще я дуже вдячна Богу за те, що нагородив мене такими чудовими дітьми і онучкою. Настане час, коли мені доведеться підбити свій життєвий підсумок, і я вірю, що творчий спадок мені буде кому залишити. «Да! Я когда-то уйду с этой жизни, Все же след я оставлю свой здесь. Обо мне мои дети напишут Все как было, как будет, как есть». Сповідь По осені смуток у небі — У вирій летять журавлі. А ми залишились без тебе, Татусю, на грішній землі. З небес, тобі, мабуть видно, Тож бачили, як ми живемо... І журно, татусю, і стидно... Куди ж ми, до чого йдемо? Забули, що треба прощати, 74


Рідня вже давно не в ціні. А нам же колись помирати: На небі приймуть нас чи ні? Частенько стаю на коліна І батька і Бога прошу: «Простіть. У любові я вірна...» Я каюсь, та... знову грішу. О Боже, прости, милосердний, Нестримні бажання, гріхи. А я у неділю, у Вербну, Поставлю свічки за усіх.

Думка про осінь Довга дорога з пагорба котиться до села. Довго-недовго, не знаю, скільки я йшла. Бабине літо і в павутинні вся земля, Як не любити осінь багряну, — думала я. Сіре, жовте, зовсім червоне — листя лежить. Зашаруділо: то запізнилась мишка, біжить. Вона теж знає: скоро настане люта зима, Все метушиться, все щось шукає, як я сама. Клен пожовтілий, ясен зажурений, все це диво. Кожного тижня шляхом до Журівки ждуть мене. Я привітаюся, низько вклонюся їм до землі, Знов піду швидко, бо жде матуся в тім селі.

Чекання (вірш-пісня)

Посивіли скроні, Постаріла мати. В мозолях долоні. Є про що сказати. 75


Життя — довга нива, Все й не пам’ятаю. Одинока, сива Старість доживаю. Поливаю квіти, З дітьми розмовляю: «Діти мої, діти, Жду вас, виглядаю. У вікно дивлюся, Бачу ваші лиця. Де ж це так велося? Хіба ж це годиться? Ночі такі довгі, А ранки холодні. Листоноша довго Щось не йде сьогодні. Як же мені взнати, Що там син, як дочки? Сіла лист писати — Попливли рядочки. Коли спать лягаю, За вас помолюся. Таку звичку маю: Все в вікно дивлюся. — Діти мої, діти, Бачу ваші лиця. Де ж це так велося? Хіба ж це годиться? Ой, тумани сиві, Все зі мною схожі, Будьте всі щасливі, Лагідні та гожі. Та не забувайте, Десь далеко в хаті Одинока, сива вас чекає мати. 76


Листя Осінь кущі посірила. Правда, ніякого дива. Так ось із року в рік Минає рокам моїм лік. Я згребу листя опале, Знов цілу купу знесу, Якщо його хтось підпалить, Я вже його не спасу. Буду кричати і бігати, Буду водою тушить, Буду не знати, що діяти, Вже цьому листю не жить. З листям себе я порівнюю, Полум’ям вже не горю, А тільки тлію повільно я, Думаю все, що живу.

На все Божа воля Ой, як вечір надійде, Колихатиму сина, Поки сонечко зійде, Витру сльози в хустину. Постарію до строку, Побілію невчасно. Хай спливатимуть роки. Моє серце не згасне. Я знайду в собі сили На коліна не стати, Щоб радів мною син мій, Знав, яка в нього мати. 77


Ранок пташку розбудить, Вкриє росами трави, Мою долю розсудить Тільки сам Боже правий. Часто плачу й сміюся, Від журби я схиляюсь, Часто Богу молюся, Часто я помиляюсь. Хто я в світі — пір’їнка, Лечу з вітром у небо. В житті роблю зупинку Та все там, де не треба Гей, розправлю я крила, Піднімаюся вгору, І дивлюсь, чи зробила, Що хотіла, учора. Знаю, хто мене гудить, Знаю, хто мене хвалить. Мою долю розсудить Тільки сам Боже правий. Балачок павутиння Заснувало всю душу. Зроду я не гординя, То ж прощати всім мушу. Все минеться з роками, І життя все поправить. Мою долю розсудить Тільки сам Боже правий.

Політ до рідної оселі Коли на душі важко і серце відчуває втому, Згадаю я дитинство й ті роки золоті. Я обернуся пташкою і полечу додому Сповідатись, поплакати в тій тиші, в самоті. Там верби похилилися над річкою Журавкою, 78


Мов в дзеркало вдивляюся в свою зелену тінь. В очеретах сховалися карасі, жаби з п’явками На березі пасеться буланий батьків кінь. Лечу, все роздивляюся, втомилася в дорозі. От сісти б відпочити, та крила все несуть. Лечу, бо і сама я вже втриматись не взмозі, Ось і знайома хвіртка, і айстри он цвітуть. Он батько біля коней, збирається косити, Бо вже кладе до воза і вила, і косу. А мама розтопила і має борщ варити, А я на гілку сіла і Божу п’ю росу. Он на стовпі, на вулиці лелеки з лелечатами Клекочуть дзвінко й радісно, аж по селі луна, А бабусі на лавочці з своїми онучатками Усілись проти сонечка — на те воно й весна. Тут хати повростали у зелень віковічну, І бджоли розгубились, бо все кругом цвіте. І все це неповторне залишиться навічно. І ніяка хурделиця все це не замете.

79


Федір Когут Народився 4 березня 1906 року. В 1923 році добровільно вступив до Червоної Армії. Тоді ж почав писати. Працював завідуючим хатою-читальнею, контролером ощадкаси, фінансовим агентом, головою сільради та головою колгоспу с. Олексіївки. Останні роки — садівник колгоспу „Комінтерн”. Помер 30.07.1981 року.

Журавлики Ой летіли журавлики за весною сміло. А зима для них прослала простирадло біле. Прилетіли, курликають, почали кружляти. А їх вітер з морозенком кличуть погуляти. Ми дивились на те лихо, співчували птахам. Мали б крила — підсобили стомленим невдахам.

Весняні мотиви Пішла на північ, злючиться, Мов мачуха, зима. Хоч здалеку посвариться, Та вже її нема. 80


Весні і старість кориться, Весна все бадьорить. І щастям серце повниться, По-новому горить. Немовби знову молодість До мене поверта, І гарне має статися В мої старі літа.

*** Дивляться проліски — очі землі. В серці моїм пробудились жалі: Де ви, гарячі юнацькі роки? Всяка робота була вам з руки. В роки двадцяті неслись на коні, Кинулись згодом на штурм куркульні. В хаті-читальні світили для всіх, Жито косили по ранній росі. Де ви, гарячі юнацькі роки? Всяка робота була вам з руки.

Свято новорічне Подарунки всім несе Новий рік чудові: І хліб-сіль на столі, І достатки нові. А що вам дарувать, Молоді дівчата? 81


У житті — женихів, У труді — завзяття. Поспішайте у Палац До ялинки прямо. Сміливіше говоріть Нині з женихами. Буде бал-маскарад, І пісні, і танці. І звучатиме „туш” Молодіжній ланці. Вручать грамоти всім За врожай високий, Що в труді бойові, Гарні, ясноокі!

Біля кургану За селом, у степу, Там могила стоїть. Біля неї завжди Зупиняюсь на мить. Навкруги далечінь, Лісосмуги й поля. Обдаровує нас Урожаєм земля. В синім небі завжди, Як настануть жнива, Пісня лине дзвінка, Радо жайвір співа.

82


Та не знає ні він, Ані клени й дубці, Що за тайна лежить У могилі оцій. Зброя з бронзи страшна, А чи скарб золотий. Може, воїн лежить, А з ним стяг бойовий? Чи козацькі кістки, Чи якийсь володар, Що цей край боронив Од навали татар? ...А тим часом леміш Рівно скибу кладе. Над курганом життя Тракторами гуде.

Ми сусіди — «ВО!» (Гумореска) Сьогодні світлий літній ранок. Кузьма Іванович вийшов з хати, кілька разів позіхнув, затуляючи рота долонею, і почвалав за повітку до сусідського тину. — Мой, Прокопе! Чи чуєш? Ходи-но сюди, пригощу цигаркою. — Іду-йду, — відгукнувся Прокіп. Привітавши один одного, пройшлись наперед Кузьмової хати, прокашлялись і примостились на призьбі. — Ось пригощайся, син «Казбека» прислав — не цигарки, а духмяна мрія. — Це котрий же? — А мізинець наш, Анатолій. 83


— Чи не той це шибеник, що колись камінцями семеро гусенят моїх забив, а я йому вуха накрутив? — Ага, той самий, — посміхнувся у вус Кузьма Іванович. — А таки добрі цигарки, — похвалив Прокіп Данилович. — Пише, що подяку має від командування. За добру стрільбу, — підкинув Кузьма Іванович. — Так воно й видно було, що снайпер — кожне в голівку поцілив. А вони вже біліли, в пір’я вбирались, — зітхає Прокіп Данилович. — Пам’ятаю, що й лозиною навздогін потягнув його. Та зла не маю, ми ж таки сусіди, як годиться... Про нас ніхто поганого слова не скаже. — Що правда, то правда. — А пам’ятаєш, як я тобі в куми Секлети зуба вибив на хрестинах? — веде далі Кузьма Іванович. — А причину знаєш? То за мого мізинця Толю, бо ти ж не знав, хто гусей побив, а хлопця зобидив... — Так-то за хлопця? — здивувався Прокіп Данилович. — А я думав, що за свою Катерину з ревнощів, бо я ж таки люблю пожартувати в кумпанії! — Таки добре жити, як сусіди славні, — задумливо промовляє Кузьма Іванович. — Недаром кажуть — купляй не хату, а сусідів... — Що правда, то правда, — підказує Прокіп Данилович, затягуючись. — А цигарки прямо царські. А ти знаєш, хто твоєму кабанові ногу перебив того літа на Спасівку? — Та звісно ж, що ти, — відказує Кузьма Іванович. — Я ту ногу відкинув, як зарізали, а натомість твій бичок захромав на обидві задні, як в наш город заліз. — Прокопе, де ти там чухаєшся? Вже снідати пора! — почулося позад хати. — Килина гукає, — стрепенувся Прокіп Данилович, піднімаючись. — Бери ще на дорогу. Та не бійся, бери дві, пригощайся, — закуриш, як поснідаєш, — припрошує Кузьма Іванович. — Ми сусіди — «ВО!». 84


Георгій Кононов Народився 22 жовтня 1937 року у селищі Миколаївці. Тут закінчив середню школу, а згодом в 1957 — Одеську морехідну школу. Працював директором Миколаївського шахово-шашкового клубу. Кандидат у майстри спорту. Його учні — неодноразові чемпіони Одеської області з шашок. Захоплення шашками, шахами поєднував з захопленням футболом, поезією. Друкувався в районній газеті. Помер 2011 р.

Жайворон співає Чи ти чув, як жайворон співає? Він у небо пісню підіймає. Пісня та лунає над полями, Ось послухай, вона поряд з нами. В ній всі барви неба голубого, Й відблиск сяйва сонця золотого. Серце на хвилинку завмирає, Коли в небі жайворон співає...

Весна Весна палітру в руки взяла, Покрила пензлем чарівним Всю землю нашу різнобарвно Й зробила небо голубим.

85

1960 р.


Сильніше сонце припікає, Бджола над квітками гуде, Із журавлиними ключами До всіх весна весела йде. Радіє серце селянина, Йому не спиться навесні, Вже чути трелі солов’їні Що стали піснею мені. 1996 р.

Невдячність Посивіла і змарніла, Все їй валиться із рук. Пережить усе зуміла, Але ця — найтяжча з мук. В неї він один зостався, Лиш один. І ось забув. В кого він такий удався? В батька? Той таким не був. Син давно не шле привіту І не згадує її. А вона пройшла півсвіту Крізь розрухи і бої. Бачив він свою стареньку, Ще коли студентом був. В люди ж вийшов — кинув неньку Десь поїхав і забув.

86


Приходить осінь Вже проходить осінь, Падає, падає лист... Серце просить і просить: «Ти додому вернись!» Всі незгоди забуду, Що були в нас колись... Через всі пересуди, Ти до мене вернись. 1995 р.

*** Мені нема чого чорнити З тобою прожиті літа, Бо із розбитого корита Вилазить підла чорнота... Біда із нею подружила, нам жити разом не дає. У наші справи суне рило І скрізь волає: «Це моє!»

Чудо-олівець В мене чудо-олівець, Він у мене «Молодець!» Всім дивує, Всіх малює: Ліс і гори, Степ і море... А на морі кораблі, І великі, і малі. 87

1995 р.


А вгорі, вгадайте, що це? Намальовано тут «сонце!» А під сонцем, мов отари, Олівець малює хмари. А в пустелі — піски всюди — Намальовані «верблюди». Постарався він для вас, Змалювать оцей «пейзаж». Огірки і помідори, Фруктів різних цілі гори, Олівець малює «торт», Це все, друзі, «натюрморт». Всі ви, дітки, молодці, Є у вас всіх олівці. Бережіть їх, не ламайте, Й де попало не кидайте... Є у мене «олівець», Ось і все вам на кінець. 1992 р.

Третьокласникам Як іду у третій клас, То тепло іде якраз, Діти дивляться привітно, Всі як світлячки, Кожний хоче щось узнати, Надприродне малювати І повзуть гуртом до мене, Мов оті жуки. 88


Діти — хлопчики й дівчата, Світ безмежний — наша хата, Скільки в ньому див, не злічиш, Всюди широчінь... Треба вам усе уміти, Пізнавати, не сидіти, Побороти лінь... Навкруги ви подивіться, Тільки добрий не боїться Все побачити, узнати І не відступать... Тож беріться ви до справи, Для добра людей, держави, Сил своїх ви не жалійте, Треба працювать.

Падає сніг

1995 р.

Падає сніг, падає сніг, Надворі лютує зима... Чого на душі так сумно мені? Бо поруч тебе нема. Хата пуста — від моїх думок Серце нестерпно щемить... А за вікном кружляє сніжок, З темної хмари летить... Падає сніг, падає сніг, Знає природа сама, Чого на душі так сумно мені: Бо поруч тебе нема. 1994 р.

89


Не забув я тебе Не забув я тебе, не забув, І як міг я тебе позабути? Ніби в прірву нестримну лечу, І ковтаю кохання отруту... Не забув я тебе, не забув. Через роки страждання і муки, В своїм серці тепер лиш відчув, Як бувають важкі дні розлуки. Не забув я тебе, не забув...

Діти мої Діти мої — дивовлята, Як вас мені не кохати? Часто снитесь ви ночами, Як радію, що я з вами. Ваші радощі і болі, Ніби витвір моїй долі. Я сумую й нишком плачу, Коли довго вас не бачу.

Не вірив я... Не вірив в Бога я, Хоч Бог у серці був. Зневіра виросла моя — Коли «ПРОЩАЙ» почув. Хотів тебе я зупинити, Сказати просто: «Не спіши!» 90

1994 р.


Можливо, й тільки согрішив, Що перестав тебе любити... І надокучило чекати, Бо точно знаю — марно це, Уже забув твоє лице. Так, нашу долю не з’єднати! 1993 р.

Лелечий край Лелечий край — мій рідний край, Наснаги й сили мені дай... Щоб всі негоди подолать І міг спокійно я сказать: «Прожив на світі недарма, Бо шляху іншого нема!» 1994 р.

91


Павло Курятник Курятник Павло Якович народився 1927 р. 2 червня в с. Кривоносівка Золотоніського району Черкаської області. Навчався в рідному селі, закінчив 7 класів. У післявоєнний час поступив в сільськогосподарський технікум м. Золотоноші. Під час навчання був призваний до Радянської Армії, де і відслужив сім років. В армії брав участь в армійському ансамблі пісні і танцю. Коли повернувся, закінчив сільськогосподарський технікум за фахом «Агроном». У 1959 році почав працювати в с. А. Іванівка Одеської області агрономом колгоспу «Пам’ять Ілліча». З 1962 по 1968 р. навчався в Одеському сільськогосподарському інституті, по закінченню якого одержав звання вченого-агронома. Працював у різних колгоспах Миколаївського району. Був закоханий у поезію, природу. Його знали більшість жителів Миколаївського району. Добрий фахівець, мудрий наставник. Агроном за покликанням. Відчував природу душею і серцем. Мав дар Божий писати вірші, та такі, які назавжди зоставались в серцях людей. Мудра і добра людина. Павло Якович Курятник своєю діяльністю заслужив добру, вічну пам’ять як Людина, поет з Великої літери. Останні роки життя провів в с. А.-Іванівці, де працював. Помер 2 листопада 1997 року.

92


Мудрість природи Чи йду стежиною житами, Чи задивлюсь на чисті води, Чи грунт розпушую руками, — Дивуюсь мудрості природи. Чи сонечко в руках тримаю, Чи жду хорошої погоди, Чи влітку квітку поливаю, — Дивуюсь мудрості природи. Чи біля озера присяду, Чи в Мар’їн гай зайду з нагоди, Чи пташки слухаю рулади, — Дивуюсь мудрості природи. Яка гармонія і лад! Нічого зайвого немає! Це ж він і є, той райський сад, Якому ми ціни не знаєм.

Сівач і вітер Вітер віє, степ чорніє Ген до виднокругу, Вітер віє, щаленіє, Навіває тугу. Із-за гори налітає, Люто ріллю ранить, Пил зриває, розмітає, Аж очі туманить. Стоїть сівач біля поля, Скрута серце крає, Гуля з вітром його доля, А той не втихає. 93


Та не вічно вітер віє, Вщухне, схаменеться, Чорний клин сівач засіє І лихо минеться. с. Андрієво-Іванівка.

Ріка життя Ріка життя невпинно плине, Вона віками не міліє, Бо в ній джерела є глибинні І на майбутнє є надія. Не зупиняйся, Україно! Змітай старі всі поняття, Джерела б’ють твої глибинні, Будь вічною, ріка життя! В тобі вся суть і наша сила. Тобі одній наша хвала. Ми зробим все, що не зробили, Щоб ти міцніла і жила. 27.04.1996 р.

Не згадуй Не згадуй про минуле, Вогонь давно погас. Та іскра, що майнула, Вже не зігріє нас. До того, що забули, Нам не знайти доріг. Не згадуй про минуле: Змінить його хто б міг? Не згадуй про минуле, Минулим не прожить. 94


Струна, що ти торкнула, По-іншому звучить. с. Андрієво-Іванівка.

Відшуміли кращі роки Відшуміли кращі роки, Як од вітру ліс, Шлях життєвий, неширокий Забуттям заріс. Думав коні притримати, Зупинити гру, Та я знаю: як зупиню — В застої помру. Гей, ви славні воронії, Несіть, що є сили, Щоб примчали ще живого До козацької могили, Де озимина. Де широке поле вкрила Слави сивина. З вітром, з полем поговорю, А гостра могила Повідає, як з Максимом Вона говорила. І в обіймах давніх друзів, Ворогам на лихо, Заспіваю веселої І сумної тихо.

95


Не поспішай Не поспішай слова в угоду Сказать при зустрічі мені, Я знаю, губиш ти природу, Не поспішай сказати: «Ні». Не поспішай, поглянь назад: Своїм нащадкам що готуєш? Давно згубив ти виноград, Тепер садок з плеча корчуєш. Якщо усе живе не вічне, Щоб зберегти землі лице — Потрібно не рубать, щорічно Садить весною деревце. Не поспішай зірвати квітку, Що у садочку пророста, Зірвеш її — і стане влітку Місцина ще одна пуста. Не поспішай згубити сад І там засіять поле: Тобою згублене, назад Не вернеться ніколи.

Пам’ять Так птахи в вирії зникають, Як наші прожиті роки. Зі всього, що ми пригадаєм, Сплітаймо пам’яті вінки. Таїти їх не маймо гадки. В бажанні цім є певна суть, Бо ті вінки приймуть нащадки. 96


Й через віки їх понесуть. Щоб ми забудьками не стали, Щоб знали, хто ми є насправді, Щоб, як історію писали, Дивились прямо в очі правді. А правда наша — Україна. Вона одна нам Богом дана. Не раз вставала із руїни Країна Тараса й Богдана. Ні, слава наша не вмирає. Вона пройшла через віки. Зі всього, що ми пригадаєм, Сплітаймо пам’яті вінки.

Хризантеми Клубочать хмари. Йдуть дощі. Пора не для весняних тем. Ти в дім у змоклому плащі – Зайшла з пучечком хризантем. Всміхнулась лагідно мені. Торкнулась пелюсток вустами. Сказала: квіти це сумні – прощання з літом і літами. Злились в єдине квіти білі, дощу краплини, мов роси на скронях пасма посивілі колись розкішної коси. Від квіт повіяло теплом. Лилось по хаті посвітління. А за заплаканим вікном Звучить мелодія осіння.

97


Мати В нас сила є. Нам все здолати. Та забуваємо підчас — ту силу дарувала мати, що все від матері у нас. Людей хороших шанувати. Життя любити без прикрас. Всього навчила рідна мати — то все від матері у нас. Любити рідну Батьківщину і захищати в грізний час. В людині бачити людину — то все від матері у нас. Якщо в нас є добра зернини і все, що краще є в людині, дозвольте ствердити ще раз — то все від матері у нас.

Порада Коли плакати хочеш — засмійся. Коли тяжко — на краще надійся. Коли серце нудьгує — співай. Щось веселе в той час пригадай. Втрата буде в житті — посумуй. Біль чужий, немов власний, відчуй. Не втрачай сподівань і надій. Пам’ять серця свого не розвій Дороге для душі — бережи. Слово маєш ласкаве — скажи, Коли й втомишся від суєти. Не шкодуй для людей доброти. 98


Хата Стоїть у пам’яті та хата — Будівля з глини і соломи. В ній зустрічала мене мати Своїм ласкавим теплим словом. Стою на хатньому порозі, В печі вогонь палахкотить. Трава на земляній підлозі, А в маминих очах блакить. Бувало, слухаю розмову, Що недосапаний город, Що пасти нікому корову, Що в місто норовить народ. А я дивлюсь на стіні білі, На рамках рідні рушники, І промовляю: мамо, вірю, Все буде згодом навпаки. Давно нема старої хати. У сивій далі давнина. Як і колись, стрічає мати, Але споруда цегляна. Мені вона не по душі. А тин залізний наче грати. І сняться зниклі спориші І батькова старенька хата Я добре знаю, що та хата Не варта нині ні гроша. Та впротилеж міцним палатам В хатині тій була душа.

Привітай мене, вербо Привітай мене, вербо: Притомила дорога. 99


На спочинок до тебе Кличе крона розлога. Схрестилися віти, Мов натруджені руки. Як мені не радіти, Що скінчились розлуки. Вже не буде доріг Та крутих перевалів, Де себе не беріг, Де я падав, бувало. Привітай мене, вербо. Притомила дорога. На спочинок до тебе Кличе крона розлога.

Листок На землю вогку впав листок. Минув його короткий вік. На нього, спершись на ціпок, дивився літній чоловік. Не чув, що губи шепотіли, Які злітали з вуст слова, Я тільки бачив — посивіла все нижче гнулась голова. Напевно, знав — йому осталось останній перейти місток. І там, де навіть не гадалось, впаде він, як оцей листок.

У своїм селі У своїм селі, коли буваю, Іду туди, де хата скраю. Там ниві й вербам уклонюсь, В саду вишневім зупинюсь, 100


Стареньку вишню привітаю, А, привітавши, розпитаю: Чому нерясно зацвіла, Чи то її дочка зросла, Та молоденька. кучерява. І усміхнуся їй ласкаво, І поросль юну похвалю. Й на думці сам себе ловлю, Що вже радіти я не вмію, Що заздрю юним, бо... старію. До вишні тихо пригорнусь Та разом з нею пожурюсь. Коли-то нашу Україну Біда та злигодні покинуть, Коли розквітне, як цей сад, Та буде злагода і лад? Я вірю: буде, все мине, Згадаєш, вишенько, мене.

Щоб прірву перейти Наліво злидні. безвихідь справа. Позаду спалені мости. Стоїть над прірвою держава, А клич луна: «Вперед, брати!» Куди вперед, хто скаже, йти? Вперед вже бігли без зупинки Та в різні розійшлись кути І правимо тепер поминки. За чим ми плачемо, не знаю. За чим ми стогнемо дарма? В наступний день, я запевняю, Надії не було й нема. До діла треба приступати. Що гасла нам дали ідейні? Державу досить обкрадати 101


І жити скромно, по кишені. Та скинути з людей обузу — Всі політичні хомути. Бо одні тягнуть до Союзу А інші тягнуть в нікуди. А ті тихенько інвестують (Пішла політика така). Пильнуйте, браття, щоб країну Нам не пустили з молотка. Отож не гріх перепочити Та відновити всі мости. По них людей навчить ходити Та й прірву вміло перейти.

102


Микола Лупенко Народився в 1947 році в селі Стрюкове, прикипів до нього серцем і душею. Працював на різних посадах. Найбільшу частку свого життя віддав хліборобській праці, яку любить і глибоко шанує. Одружений. Має двох доньок. Кожна із них закінчила навчання в Стрюківській школі з золотою медаллю. Одна закінчила медичний університет в Одесі, друга Національний університет — факультет романогерманських мов — в місті Одесі. Його вірші вирізняються чудодійною поетичністю філософського спрямування. Відчуває тонко серцем і душею природу і всі явища, які в ній відбуваються. Пише більше про рідний край, своїх земляків, про нелегку хліборобську долю. Весела і добра людина, дотепний гуморист, цікавий співрозмовник. З ним весело і цікаво працювати, провести зустріч за святковим столом.

Кому не до м’яса Якось вчитель запитав На уроці Власа: — Називають як людей, Що не їдять м’яса? Встав з-за парти хлопчик Влас, Глянув на шпалери І промовив на весь клас: — Це — пенсіонери. 103


Не та причина Розглядають у суді Справу про розлучення. Збоку видно, що обоє Уже добре змучені. Тож суддя не гає час (В справі є причина): — Не підходите ви вже Йому як дружина. Жінка очі опустила, Трішечки сумні: — Дурень він — усім подходжу, А йому, бач, ні.

Як сотворили третю Якось бабця в вільний час Виріша дилему. І онука просвіща На біблейську тему. — На землі оцій колись Вже росли дерева. Й сотворили двох людей — Це Адам і Єва. — Це я знаю вже давно, — Каже бабі Петя, — Краще як, ви розкажіть, Сотворили третю.

104


Так нічого не вийде Дискотека. Молодь вся Танцює «Ламбаду». Двоє п’яних мужиків Споглядають ззаду. І підвівши «резюме», Прохожому кажуть: — В них нічого так не вийде, Поки десь не ляжуть.

Незабутнє — Пам’ятаєш, милий мій, День, коли ми стрілись? Це на пляжі десь було — Ми на сонці грілись. — Так, пригадую той день Чітко я так само, Бо, крім того, ще тоді Програло «Динамо».

Побіг би на край світу Теща зятя питається З хитрістю на личку: «Що зробив би ти, коли б Я упала в річку?» — У село сусіднє б біг Я по допомогу» — Та до нього двадцять верст, Ти смішний, їй Богу! — «Це нічого, — каже зять, — Не по оковиту! 105


Для вас, мамо, я б побіг Навіть на край світу.

Один баран бекав Батько синові наводить Приклад, як лічити. Коло себе посадив І давай учити. Бекнув раз тихенько так, Ніби вдавивсь квасом, Згодом трохи голосніш, Третій раз — вже басом. В оченята загляда І пита хлопчину: «Скільки, сину, баранів Бекало тут нині?» Став, задумався синок (Видно, що кумекав), Засміявся і сказав: — Тут один лиш бекав! с. Стрюкове.

Приклад Йде за північ десь програма Еротичне шоу. З малюком веде матуся Отаку розмову. — Спати вже пора, синочку, Люлі всі лягають. Бачиш, он патлаті дяді Й тьотю роздягають. 106


Знайшов вихід Прокинулись рано-вранці Сусіди, зустрілись. Про погоду, нові ціни Вдвох розговорились. Запитує сусід Йосип У сусіда Гната: — А чого всю ніч у вас Світилась кімната? Ви ж бо геть не економний — Гроші летять марно, Й взагалі ви до держави Ставитесь негарно. — Заспокойтеся, сусіде, — Мовив Гнат по тому, — Завтра жінка із курорту Приїздить додому. І, можливо, запитає (Ні сіло, не впало) — А чого це наш лічильник Накрутив так мало? В ситуації стандартній Відповідь відома, Бо я цілими ночами Не буваю удома.

*** Для когось в мріях світ стоїть незнаний, Ще хтось наслідує героїв із казок... А я люблю період той весняний, Коли навкруг завруниться бузок. Здається, не забудеться ніколи 107


П’янкий і неповторний аромат І те, як всюдисущі бджоли Несуть нектар до вуликів-палат. І все весні сміється і радіє: В повітрі і на грунті, у воді. Старе — і те душею молодіє, І трішки бешкетують молоді. А вишні й яблуні — немов ті наречені (О, зупинися неповторна мить!) Ще довго, мабуть, думатимуть вчені, Як цей процес весняний пояснить, А втім, все просто можна пояснити, Тут істина, здається, прописна: Все оживає, щоб надалі жити, І винна в тім процесі є — весна!

*** Люблю я ніч червневу стоголосу, Коли медами пахне травостій. Люблю, коли в період сінокосу З косою йдеш по зелені густій. Люблю, коли сорочка пахне потом, А ти грудьми спиняєш вітерець, Коли водицю ловиш спраглим ротом Й вона тече тобі за комірець. Люблю, коли пройшовши вже дорогу Й прибравши чуб з спітнілого чола, Під літнім душем залишивши втому, Вечеряти сідаєш до стола. І день пройшов, подіями багатий, Про це й з екрана диктор промовля, І помолившись, ти лягаєш спати. Не спить лиш, причаїлася земля, Вона чекає мить ту світанкову, Коли уже умиється в росі. І сонце вранішнє, як і щоденно, знову 108


Зійде над нами у своїй красі. І вірю я у день новий прийдешній, Живе і віра в краще майбуття, Бо це — мій край і в ньому я тутешній, Бо тут мій дім і тут — моє життя.

Я «за» і «проти» Якоюсь дниною, не маючи турботи, Щоб час даремно в мене не згасав. Я зважив, як то кажуть, «за» і «проти» І висновки віршами написав. Я проти бюрократа і чинуші, А також безголосого співця. Я — за вогонь, що гріє людські душі Й своїм теплом запалює серця. Мені чуже єство чиєсь дволике І лицемірство теж не по мені. Я — за кохання чисте і велике, Без розрахунку, бруду і брехні. Не можу бачити неправди і обману І зради теж ніколи не прошу. Ще не люблю я музику погану Й холодного осіннього дощу. Я проти того, щоб мене лякали (між іншим я не дуже — то й боюсь). Я не люблю, коли пусті бокали, З чужого лиха, вірте, не сміюсь. За дружбу я міцну, неначе криця, Завжди люблю запрошувать гостей. Я — за веселі, безтурботні лиця, За щастя власних і усіх дітей. Я — за плече, в яке в важку хвилину Я зможу обіпертись, як в бою. А взагалі — я просто за ЛЮДИНУ Із літери великої стою. 109


Весна Труд селянина — це найвища проба Всіх цінностей, що маємо в собі. Ось знову в поле кличуть хлібороба Весняні ранки чисті, голубі. Зерно добірне в борозну лягає, Щоб згодом у колосся прорости. І грак поважний ледве устигає За сіялкою в комплексі іти. Не балує природа і погода, Та тут на це, як кажуть, не зважай, І, як найвища праці нагорода, Прийде жаданий, добрий урожай. Ось так і я хотів би йти по полю, І сіять між людей свої вірші Про рідний край, людей його, про долю Для серця, для кохання, для душі!

Випадок Зайшов лікар до палати, Сів на ліжко скраю: — На що скаржитесь, шановний, Хворого питає, — Нога сильно болить мені, Пальці заніміли. — І давно так? А чого б це? — Ви на неї сіли!

Переплутав Санітара лікар кличе, Й каже, ніби тести: — Там, в палаті, є небіжчик, Треба в морг відвезти. 110


Був дідок й немає діда! Отака рахуба. Старалися, лікували, А він врізав дуба... ...Санітар той із похмілля Зайшов в інші двері, А там дядько був кремезний, Спав після вечері... ...Хвилин десять промайнуло, Санітар виходить. Піт з чола рясний стирає, Руками розводить: — Ну й здоров’ячко у дядька, Міг би тягать плити, Йому б довго, сердешному, Ще на світі жити.

Вірне рішення Прийшла жінка від лікаря Й каже чоловіку: — Маю, милий, із здоров’ям Проблему велику. Я не знаю, як точніше Тобі й розказати. Справа в тому, що мій лікар Радив мандрувати. — Тож куди ми помандруєм? Є місцини гарні? — Помандруєм до лікаря З іншої лікарні.

111


У суді — Розлучаюсь з чоловіком Пане суддя, тому, Що утратив благовірний Інтерес до дому. І до двору, і до хати, Навіть до скотини... Він, до речі, ще й не батько Нашої дитини.

Ополоник До сусідки Клави Рая Вбігла, як грім з неба: — Ой, позичте ополоник Дуже мені треба. Їй на те сусідка Клава Мовила суворо: — Я не можу, бо чекаю Чоловіка свого.

Про те, що з нами... двома рядками При привітанні з ювілеєм Від слів завжди несе єлеєм.

*** Живем в боргах та ще й в нужді. А що там думають вожді?

*** Куліш, вертуту й мамалигу Давно внесли в «Червону книгу». 112


*** Життя прожить — не поле перейти, Якщо його не сіяв ти.

*** Мені здається, хибна суть, Що кури грошей не клюють.

*** Для африканця білий сніг, Як нам банан, що впав до ніг.

*** Рукам не з медом теж бува, Коли не варить голова.

*** Мішок обіцянок дали, Поки в голоблі запрягли.

***

Найголовніш — зайнять пости, А там трава хоч не рости.

***

Куди нам пнутися десь вище, Коли в кишенях вітер свище.

***

На чесну працю всі плюють, Коли зарплату не дають. 113


***

— Прийшли ми в гості у квартиру, — Клялись, піймавшись, рекетири.

***

Це не з овечої вини З людей бувають барани.

***

— Сім раз відміряй, раз відріж, — Сказав хірург, узявши ніж.

***

В житті бувають три моменти: Любов, інтим і... аліменти.

***

В коханні клявся, в груди бив, А серце, бач, її розбив.

***

— Голодний ситому не брат! — Казав вовчисько до ягнат.

***

Ведуть до злиднів і біди «Прихватизації» сліди.

114


Сергій Лялюк Народився 5 червня 1964 року в с. Дальня-Кушнірова Миколаївського району Одеської області. В 1981 р. закінчив Антонюківську середню школу. Цього ж року вступив до Одеського культосвітнього училища. З 1982 по 1985 рр. проходив військову службу в прикордонних військах на туркменоафганському кордоні. Довелося також виконувати інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан (ДРА). В 1986 р. закінчив Одеське КПУ (з відзнакою) за фахом: «Керівник самодіяльного народного хору». З 1987 р. працює в галузі освіти. В цьому ж році вступив до Одеського педінституту ім. К.Д. Ушинського за фахом «Музика та співи», який закінчив у 1992 році. З 1990 р. працює в Переселенській ЗОШ I — III ст. (нині НВК) вчителем музики. Вчитель вищої категорії. Неодноразовий лауреат афганської та бардовської пісні в м. Одеса, м. Котовськ, смт Комінтернівське, смт Ширяєво. Переможець районного ярмарку педагогічних ідей та технологій 2012 року. Обласним відділом освіти видане авторське свідоцтво до пісень, написаних на вірші С. Олійника. Лауреат обласного конкурсу «Степанова весна» 2012 року.

Доки будем свого краю патріоти Добре лише там, де нас немає — Приказка, як істина, стара. Десь куточки із земним є раєм, Нам же наймиліший рідний край. Десь ліси, багатії дарами, 115


Ягоди й гриби — де не ступи. Їм негоже в цім рівнятись з нами: В нас, де лиш не глянь, — одні степи. Десь річок блакить й кришталь озерна, Як у казці — рибою кишать. В нас поля-моря шумлять в пшеничних зернах І комбайни-кораблі по них біжать. Десь далеко там, напевно, краще. Й що б там не «співали» звіддаля, Та не розміняюсь я нізащо — Тут мій дім, ріднесенька земля. Той, хто бачив краєвид безмежний Півдня українського степів, А над ними в небі — хмари-вежі, Як з’явивсь наш прапор, зрозумів. І які б не ждали нас ще повороти Й до зірок як не далеко із терен, Доки будем свого краю патріоти — України слава й воля не помре!

Олійниківські дні Хоч район наш на вигляд скромненький, Як нам кажуть приїжджі усі, Та, як в Умань хасиди, так творці видатні Поспішають до нас навесні. Тут зростав наш сатирик відомий. І ланами тут босий ходив. І прославив край отчого дому, І у римах наш степ восхвалив. 116


Олійниківські дні — Це святки навесні. Де гумор ллється через край. Нехай дзвенять пісні, Веселі й голосні, Сміх і гостра сатира, лунай! Жаль, відходять поети з роками, Ця історія є не нова. Та живуть їхні вірші віками, Бо поезія вічно жива. Їхні душі все ж пізно чи рано Відлітають у інші світи. Та шляху до садиби Степана — Бур’яном не дано зарости.

Ода Києву 1. У кожного — своє Улан-Уде. Містам ми ліку не ведем. Та лиш одним ми тільки все ж — Маримо без меж. Підвладні долі часом ми, Скитаємось містами, Вростаєм в долі їхніх днів — Найкращі з дочок і синів. Та лиш одне дорожче день при дні, Воно приходить часто у ві сні. Так і для мене Києва краса: Його згадаю — лину в небеса. 117


Місто — колиска сивини, Місто — кохання і весни, Свідок величних подій. Храм минулих досягнень, майбутніх надій — Києве мій, Києве мій! 2. Сія Софія Золота — Не затьмарить її літам, А брама Золотих Воріт — Вхід у давній світ. Святої Лаври куполи У сяйві сонця відлились. Розквітло місто на віки — Його засновник — Кий. Ти серцем був Великої Русі, Про це давно вже знають всі. І як воно не дивно на цей час — Європа тоді прагнула до нас. 3. Тут Володимир Русь хрестив. Буть мудрим Ярослав учив. І знав чудово давній світ Наш славетний рід. Дніпрові кручі берегів Не раз спиняли ворогів. Віками він ревів, стогнав — Київ оберігав. А доньок славних київських князів Засватать мріяв кожен з королів. Чекали в черзі їхньої руки Все це було у давні ті віки. 118


Любов Мефодовська Народилась 13 вересня 1947 року в с. Заводовка Горностайського району Херсонської області. Нагороджена золотою медаллю після закінчення місцевої середньої школи. 1965 — 1970 роки навчання на філологічному факультеті Одеського держуніверситету ім. Мечникова. Все трудове життя присвятила роботі за фахом учителя рідної мови та літератури в Ульяновській ЗОШ Миколаївського району Одеської області. Працювала тривалий час заступником директора з виховної роботи. Учитель вищої категорії. Має звання «Старший учитель», відзнаку „Ветеран праці”. Пише «для себе». Створила десятки сценаріїв різноманітних свят і заходів. Зараз на пенсії.

Дорога додому Новела

Маленький жовтий «газик» легко котився по шосе. Любі здавалось, що колеса його співають: «Додому, додому, додому...». Золотаві соняшникові поля обабіч дороги ласкаво усміхалися дівчині. Ніколи не подумала б, що півгодини, які віддаляли її від домівки, будуть такими довгими. Згадалися слова директора школи. — Навіщо тобі той університет, подай документи в наш педінститут. Із золотою медаллю приймуть без екзаменів, я домовлюсь. Здивовано глянула на Степана Андрійовича. Не відповіла нічого, але подумала: той, хто вручав їй цю ме119


даль, хто пишався своєю ученицею, боїться за неї, не вірить у її сили... Тепер же вона з почуттям особливої радості скаже і йому, і своїй улюбленій учительці, дякуючи якій і обрала філологічний факультет. — Я вас не підвела!.. «Я вас не підвела»... Погляд мимоволі ковзнув по книжці, яку тримала в руках: «Песнь о любви». Везла в подарунок голубоокому хлопчині, який вірив їй більше, ніж собі, вірив і так чекав свою Любаву. Тільки студенткою! «А таки студенточка», — подумала. І оглянулась на сусідів, чи не промовила це вголос. Але кожен із пасажирів був зайнятий сам собою: хто дрімав, хто тихо розмовляв, а двоє дівчаток в однакових білих блузках і чорних коротких спідничках голосно сміялись у відповідь на жарти рудоволосого парубійка. Погляд мимоволі ковзнув по жартівнику. Люба й собі посміхнулась: надто вже симпатичними видались веснянки на його подитячому круглому обличчі з коротеньким під бокс чубчиком. Сміх вибухав раз у раз. І нелегко було примусити себе не повертати голову в його бік. На черговій станції зайшли четверо пасажирів, серед них — молода вагітна жінка. Люба запропонувала їй своє місце, а сама пересіла на вільне, поруч із вікном. І вже зовсім скоро знову замилувалась красою соняшникових полів. Відчувши на собі погляд, повернула обличчя... «Дивно, коли він встиг сісти поруч із водієм»? Рудоволосий приємно посміхнувся. Знизала плечима і подивилась на вагітну: — Чекаю на доньку. А вас як звати? — Любою. — Гарне ім’я. А я ще не вибрала своїй маленькій. Вірю, що це буде саме вона. — А знаєте, яке зараз модне ім’я? — Анжеліка. Чула і фільм дивилася. Усе гарне: і фільм, і артистка, і ім’я. 120


— От тільки не наше, — наче і чекав цього моменту, щоб підключитися до розмови, рудоволосий. — Усе ж краще Любою. І проспівав: «Люба, Люба, Любушка, Любушка-голубушка, я тебя не в силах прокормить!» Вражена Люба ще не встигла оцінити його вокальних даних, а він уже продовжував: — До речі, Любушка, а ви чим себе збираєтесь годувати? — Маминим хлібом і борщем, — в’їдливо всміхнулась, зрозумівши, про що запитував хлопець. — Так, ясно! Що ж, я спробую сам здогадатися. Хоча це буде нелегко. Зачіска, елегантне плаття, тендітні руки... Ви явно далекі від фізичної праці. А якщо взяти до уваги взуття... Обличчя дівчини враз залилося рум’янцем. Адже тут, у «газику», вона, нарешті, змогла зняти свої проклятущі «лодочки» і взути великі, 43 розміру, кімнатні туфлі, які везла в подарунок батькові. Зрозуміла, який смішний вигляд мала в очах цього хлопця і всіх пасажирів. Розгублено оглянулася. — Не хвилюйтесь. Цього ніхто не помітив. Мене ж помічати зобов’язує майбутня професія. До речі, книга у ваших руках свідчить, що ви або бібліотекар, або студентка. — А чому не вчителька? — Для вчительки ви ще дуже молода. Можливо, у майбутньому? І, відкривши книгу, засміявся: — Попав. Точні координати. Отже, ви студентка. Філолог? Любите поезію? А це чиє, філологічне? — Они горят. Их не напишешь вновь, Хоть написать, смеясь, ты обещала... Уж не горит ли с ними и любовь, Которая их сердцу диктовала. Люба здивовано дивилась на хлопця. «От тобі і рудий...». А він продовжував: 121


— Ви любите Некрасова? «Філологині» соромно було зізнатися, що крім «Размышлений у парадного подъезда» та поеми «Кому на Руси жить хорошо», нічого більше не читала. А хлопець, не чекаючи відповіді, захоплено вів далі. — Знаєте, я відкрив для себе Некрасова уже в юридичному училищі. У нас був чудовий викладач Галина Степанівна. Ми, всі хлопці, були закохані в неї. Вишукували все, що хотілось сказати їй, у Некрасова і вчили напам’ять. — Хранились в них души твоей черты, Корыстному волненью непричастной, Поэзии роскошные цветы — Благоуханье молодости ясной. Обличчя хлопця було серйозним, і щось у ньому було таке, від чого в душі дівчини прокинулось почуття довіри. І вона щиро, не соромлячись, промовила: — І я буду, як Галина Степанівна! — Ні, ви будете Любов’ю... — Дмитрівною. — А я Михайло — Міша Колосовський, студентпрактикант юридичного інституту. Жаль, наш автобус під’їжджає. Дозвольте допомогти, — і підхопив чемодан. Вийшовши з автобуса, Люба дістала «лодочки» із сумки і, зітхнувши, перевзулася. Хлопець співчутливо дивився на неї. Подумала: «Ось зараз він піде, і я ніколи його не побачу». Ніби вгадавши її думки, Михайло раптом сказав: — Зачекайте мене хвилинку, я віддам документи і проведу вас додому. — Навіщо? — Не хочеться розлучатись. — І мені, — несподівано вирвалось у Люби. Підійшли до цегляного двоповерхового будинку, в якому містилось районне відділення внутрішніх справ. 122


— Дочекайтесь мене, — тихо сказав Михайло і пішов, не оглядаючись. Люба присіла на лавочці. Раптом сумління охопила тривога: „Я його не знаю, вперше бачу його. А що скаже Толик? Сором сидіти тут, під будинком міліції, і чекати. Кого чекати? А Толик? Толик?” Душа ж кричала: «Чекай... Не йди. Це рідна тобі людина». Ніби відриваючи часточку серця, встала. Пішла. Ішла, оглядаючись, і молила: «Вийди!» Зустрілись знайомі, вітали, а вона почувалася зрадницею самої себе. Оглянулась востаннє — не вийшов. Вдома її радо зустріли батьки. А вона була вже не та. «Знайди мене», — шепотіли вуста.

Ми любили його Ой, як далеко відлетіли ви, літа молодії... А пам’ять вдячно повертається у роки нашої молодості. ...Шкільний випускний бал. Вступні іспити в один з найкращих навчальних закладів України — Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова — у рік його славного сторіччя. Незабутнє відчуття щастя: ти — студент. Все незвичне: аудиторії, а не класи, однокурсники, а не однокласники. І викладачі — професори, доценти, кандидати наук. Їх було багато. Пам’ять і сьогодні береже тихий голос С.П. Бевзенка, яскраві, емоційні лекції А.В. Недзвідського, іронічну посмішку і семінари В.В. Фащенка. Усі вони, наші викладачі, були дуже різними за характерами і однозначно — особистостями. Але поміж них якось особливо вирізнявся Григорій Андрійович В’язовський: для нас в цій людині втілювалось поняття інтелігентності. Він уособлював у собі оте чеховське: «В людині все повинно бути прекрасним: і одяг, і душа, 123


і думки». Високий, сухорлявий, стрункий. Пишне хвилясте волосся, спокійний голос, загадкова усмішка — це теж Григорій Андрійович. За його усмішкою ховалось глибоке розуміння нашої сутності, вміння зрозуміти і вибачити нашу неорганізованість, наше безпорадно-дитяче гойдання в тому бурхливому морі знань, у яке поринули наші студентські голови. А ще ж була і деяка зарозумілість, породжена юністю, незнанням життя... Лекції з теорії літератури, не вельми здавалось би цікавого предмета, ми відвідували стовідсотково. У спілкуванні з Григорієм Андрійовичем час спливав непомітно. Все те, що з шкільних уроків здавалось сухим і непотрібним, розкривало нам таємниці народження художнього слова, поетичного твору чи прозового. З душевним трепетом йшли ми на екзамен: як би не осоромитися. Але це було просто неможливо, тому що доброзичливість екзаменатора передалася нам. «П’ятірка» гідно завершила мою першу, «відмінну» студентську сесію. Це була радість. І не помітити, не розділити її Григорій Андрійович не міг — привітав щиро і доброзичливо. Звичайно, багато хто знав Г.А. В’язовського і глибше, і ближче. А я вдячна долі, що на шляху мого професійного становлення був такий наставник. Саме він став для мене взірцем у спілкуванні з учнями. У нього я вчилась подавати фахові звання так, що складне ставало зрозумілим і простим, поваги, доброзичливості, довіри до вихованців. Ми любили Григорія Андрійовича. І в цьому найвища оцінка його як людини і учителя. («Книга на пошану пам’яті Григорія Андрійовича В’язовського», Одеса, 2010).

124


Сергій Мефодовський Сергій Іванович Мефодовський народився 9 січня 1947 року в селі Шершенцях Кодимського району Одеської області в сім’ї колгоспників. Навчався в Шершенецькій середній школі (закінчив зі срібною медаллю у 1965 році), в якій склався чудовий педагогічний колектив, очолюваний талановитим педагогом-філологом Дмитром Мироновичем Ткачуком. Саме уроки рідної мови та літератури улюбленого вчителя великою мірою відкрили таїну СЛОВА і визначили подальший життєвий шлях. Вищу освіту здобув у Одеському держуніверситеті імені Мечникова, закінчивши в 1970 році факультет української філології. З того часу незмінно викладає українську мову та літературу в Ульяновській ЗОШ І — ІІІ ст. Миколаївського району Одеської області. За багаторічну сумлінну працю неодноразово відзначався грамотами райво, облуно, МОУ. Вчитель-методист вищої категорії. Відмінник освіти України. Учасник «Обласного ярмарку педагогічних ідей та технологій» 1999 року. Відзначений Грамотою управління освіти Одеської державної адміністрації за оригінальну роботу практичного значення «Дякую долі. Поезії». Нагороджений медаллю „Ветеран праці”. Виховав близько тридцяти послідовників. У 1971 — 1972 рр. служив у лавах Радянської Армії. Друкувався в районній газеті «Червоний прапор» (нині — «Миколаївський вісник»), в обласних — «Чорноморські новини» і «Одеські вісті», міській — «Думська площа», в газеті Одеського військового округу «Слава і честь», а також в колективних збірниках «Ярмарок смі125


ху» (Одеса, 2006; 2007; 2008), «Жартома і всерйоз» (Миколаївка — 2001), «З глибини степів» (Одеса — 2002), журналі «Зоря вечорова». У квітні 2000 року став переможцем районного конкурсу в жанрі гумору та сатири «Ярмарок сміху», заснованого громадським благодійним фондом С.І. Олійника та Одеською Національною Спілкою письменників України. Лауреат обласного конкурсу «Ярмарок сміху — 2008». Захоплюється шахами, шашками. Кандидат у майстри спорту. Автор книг „Вперше живу” (2008 р.), „Дякую долі” (2008 р.).

Любім, плекаймо свою Вкраїну! Було, було вже Не раз подібне: Вкраїна — ложе, Народ — повія. Вожді, мов боги, Малі й великі: Протягнуть ноги — На смітник викинь. А ми — урозтіч, Куди попало. А нам уроків, Як завжди, мало. А нам — щоб компас, А нам — щоб стрілка... (В багні по пояс, Радієм — мілко...) Вкраїни тіло Болить і досі: Жорстоке діло — Жахливий досвід. На холод — дуєм, 126


На жар — ступаєм. Не те — будуєм, Не те — ламаєм. Усе — під корінь, Усе — на друзки. Та що ж ми творим, Пани і друзі?! Нам тільки б хапать Чуже і наше. У власній хаті «Нельзя иначе»? А може, досить. Чи не рідня ми? Тарас он просить, Щоб ми обнялись, Щоб в руки — кайло, Щоб в сад — руїну. Любім, плекаймо Свою Вкраїну!

*** Україно! Небо синє — синє. Жовте поле без країв і меж... Чи діждусь, коли мене ти сином Щиро й незрадливо назовеш? ...В серці розцвіте верба й калина. Озоветься тронки щемний звук. Стану перед тебе на коліна І побожно ненькою назву. На літньому сонці чи серед зими — Хто ми? І що життя наше значить? Ми, українці, подібні росинці: Спробуй її розпізнати, Сміється вона чи плаче. 127


*** Краплини сонця і роси — То крихти щастя незабутні, Якщо вони для тебе сутні, Усе життя в душі неси. Й нічого більше не проси. Погодься: лиш убогий просить, Якщо для тебе їх задосить, То ти — єси. І хай твої дочка чи син, Йдучи батькам своїм на зміну, Безмежно люблять Україну Й цінують скарб отих краплин.

Моя Україна Моя Україна — то пісня чаїна, Що за горизонтом печально зника. Моя Україна — як матір, єдина, Ні в чому не винна. А ваша яка? Моя Україна — сльоза удовина, Що душу і серце вогнем обпіка. Моя Україна — як матір, єдина, Ні в чому не винна. А ваша яка? Моя Україна — любов лебедина, Що раз помирає і раз виника... Моя Україна — як матір, єдина, Ні в чому не винна. А ваша яка? Моя Україна — то пам’ять про сина, Що в Афганістані був за вояка. Моя Україна — як матір, єдина, Ні в чому не винна. А ваша яка? 128


Моя Україна — то хата вдовина, Стеля якої у дощ протіка. Моя Україна — мов матір, єдина, Ні в чому не винна. А ваша яка?

Наш вітер І „чортів” вітер, І „проклятий” вітер — та ще яких епітетів не підбирали йому поети наші й трударі. А він насправді добрий і приємний, а ще буває ніжний і тривожний, як сам поет. А він насправді — різнокольоровий: такий зелений розмовляє з нивами. І синій-синій — підпирає небо, плаває по морю. Та найлюбіший-бо — жовто-блакитний, коли колише наші прапори!

*** Розвернувся вітер різко — прогудів. А сніжинки із берізки — сльози вдів. Заблищали, мов озерця, Впали вряд. ...У берізоньки під серцем був снаряд. 129


Триптих 1 Про душу — бездушні, Про Бога — безбожні, Про честь — дворушні, Про гідність — бомжі. Про цноту — повії, Про милість — убивці, Про сором — злодії, Про совість — злостивці Кричать — гелгочуть. ...Знають, що хочуть. 2 Кожної миті, Днини кожної Руки помиті, Вуста неложні. Думки про долю Стрімкі, одверті, Щемкі до болю Близькі до смерті. І людські вії — Суцільні зонтики. Які — святії? Які — подонки? 3 Усе — на продаж? Ні, не приємлю. І тяжко сходжу На грішну землю. А там — селяни І люди міста. 130


І всюди — лячно, І всюди — тісно. І зрада, й підлість, Й ніщо не сутнє. Скажіть, на милість: За цим — майбутнє?

*** Як настає хвилина зла, Невідворотна, неминуча — Не помага сльоза пекуча І рук ніхто ще не підклав. У кожного хвилина та — То смерть з косою за плечима. Отож живи і пам’ятай: На видноті твій кожний вчинок.

*** Білі стіни І чорний комин — Це від батька мені, На спомин. А любові вічна загадка — Це від мами мені. На згадку. Вірні друзі — Таких не часто — Це від долі мені. На щастя. Літній вечір І сну принадність — Це від Бога мені. На радість. Тиха іскра, 131


Що поле спалить — Це від недругів. Так, на пам’ять... Два сини — із облич пий воду — Це жона. На безсмертя роду.

*** Слово до слова, Рядок до рядка — То у поета Праця така. Щільно у горлі Клубок до клубка — То у поета Думка така. Вироку опік, Холод курка — То у поета Доля така. Дошка до дошки, Гвіздок до гвіздка — То у поета Хата така. Лине полинна Слава гірка — То про поета Пам’ять така.

132


*** А для тих, хто ще того не зна, Прокажу, мов рядок «Отченаша...»: Батьківщина і справді одна — Україна. Невільниця наша. Бережімо її, як гілку Із Тарасової верби. Як кохання. Як чудо-сопілку, Що Лукаш для Мавки зробив. І при всякій життєвій погоді Серце мудрості хай навча, А сопілки тієї мелодії Не мовчать. А звучать — ячать.

*** Україно, ти багата чарами — На калину, пісню і вербу. А іще — манкурто-яничарами. Для яких давно ти у гробу. Ці не подадуть шматочок хліба, Кухлика з водою не дадуть. ...Як же можна вирушати сліпо Із такими в незалежну путь! От і маєш: мучить тебе спрага. Важко ти тамуєш апетит. Все одно, не маєш, рідна, права У дорозі впасти. Не дійти. 133


*** Гаряча хвиля набіжить — Тривожно серце стисне. Сльоза на вії заблищить — Безпомічно повисне. І хоч кричи, хоч не кричи До самого Обами. О Україно, не мовчи Безкровними губами.

Селу мого дитинства Знову снилися рідні краї: Мила серцю мала Батьківщина. Скільки житиму, завжди її Пам’ятатиму пам’яттю сина. Проминуло немало років. Мудрим стало моє покоління. Та обличчя моїх земляків — Наче дзеркало мого сумління. Я ніколи не зраджував вас, Не зганьбив ані словом, ні ділом, Так було. Так і є. І так буде в той час, Як душа розпрощається з тілом. Повернеться вона до батьківських могил, Щоб ніколи вже не розлучатись І стоятиме, доки їй вистачить сил, На сторожі. На варті. На чатах. 134


Сестра Тилігулу Юрію Сисіну Не дорікай, ріка, не дорікай. Не винен я, що дно твоє міліє, Що ти, колись могутня Чичиклія, Тепер із карти змушена зникать. Не дорікай, ріка, не дорікай. Я й сам караюсь думкою: безсилий! І в молоді роки, й тепер ось, сивий, — Твого не можу збільшити віка. А пригадай-но молодості весни: Була ти повноводна і стрімка. Пили тут воду запорозькі весла, І йшла по колу шапка козака. Та й ті часи згадать тобі не сором, Коли, узявши сили від води, На яничарів неньчиних Суворов Не раз — не два полки свої водив. ...А риба йшла! Які співали птиці! 135


І крає серце щербленим ножем. І знає тільки Бог, які ще таємниці Дно Чичиклії пильно береже. Жорстокий час руйнує все нещадно. «Екологічна» — модно зветься ця біда. ...Прости мені, мій дорогий нащадку, Що з Чичиклії — тільки назву передам.

*** Бабине літо. Дідова осінь. Боже, давно як усе це було. Та пам’ятаю вдячно і досі Завжди прекрасне рідне село. Бабине літо. Дідова осінь. Щедрі і щирі дари віддає. Річка Білочі (куди там тій Росі!) В Дністер тече через серце моє. Бабине літо. Дідова осінь. З’явитесь іноді тільки у сні. Коники в м’яті кричать стоголосі — Не переслухати їхні пісні. Бабине літо. Дідова осінь. Друзі дитинства, лицем до лиця. Я пам’ятаю, як бігали босі — Бігові тому немає кінця. Батькові зими. Мамині весни. Мов одержимі, прожиті чесно. Через діброви, ліси і гаї — Не зоглянувся — майнули й мої. 136


*** Іде додому череда — Вертає з пасовиська. Важка і втомлена хода: Дорога ж бо не близька. Поглянь на чорну чи руду — Пливуть, мов дирижаблі. ...За півгодини упадуть В дійниці перші краплі.

*** Охочим битися за межі (і не одними лиш грудьми): Не нам земля, а ми землі належим. Тож залишаймося людьми.

*** Навпроти церкви, Трішечки вище — Дзеркало дзеркал — Сільське кладовище. Місце, де смерті Безмежная влада. Чом же усі Зовуть його кладом? Думаю нині, О зрілій порі: Бо — матері, Матері... Матері... В тім-то й життя Найтрагічніша суть: Вчора несли. І сьогодні несуть. Будуть і завтра Сюди їх нести... Мамо, прости! 137


*** Ой не було у матері трьох синів: Перший з голоду не помер. Другого на війні не вбито. І третього вона не пережила.

*** — Мамо, матусю! — Що, любий сину! — Я повернувся на Батьківщину. Більше не буду її залишати. ...Та промовчала У відповідь мати. — Й тебе, рідненька, Більш не покину. — Пізно, миленький, Запізно, мій сину.

Усім щасливим матерям Як же все-таки Дуже мало Тобі треба В житті цьому, мамо: Гей би дочки твої І сини твої Виростали здоровими Й ситими. Щоб в бурхливій Життєвій розповені Поважали людей. І самі щоб — шановані. А іще 138


Щоб вони із онуками, Попри різні Життєві умови: Чи за гроші, А чи під муками — Не зреклися Твоєї мови. І тоді ти — Щаслива і сильна, Як вага У жнива колоскова, А в душі — Їхня пісня весільна, І твоя — Що для них колискова.

*** Про мову мовлено багато. Написано ж — і поготів. А як на мене — то багаття, Вогонь довічний у житті. Із тим вогнем радів і плакав У дні найтяжчих веремій. Горить в моєму серці факел І осяває поступ мій. І ненависно-ненаситним, Народженим вже в наші дні, Його ніколи не згасити Й самим згоріти в тім огні.

139


Смерть на чатах Я в этот мир пришел, чтоб жить. Пабло Неруда.

Бомба навіть упала б — Так не розбило б груди, Як вість, що не стало Пабло Неруди, слів одразу забракло, Сльози закам’яніли Від того страшного факту, Що стався у Чілі. Може, справді помер він Невиліковно хворий? ...Які ж бо потрібні нерви, Щоб знести незносне горе? Вбили його підло, Впав він, неначе стяг. Але народ піде Стежками його життя. Плече до плеча — палко, Проти усякого бруду — Стане й відплатить за Пабло Неруду. Смерть його — смерть на чатах В громі свободи атак. Значить, життю початок. Так! Він жити прийшов у світ цей, Серце його не згоря. Зійде, зійде — засвітиться Над Чілі свободи зоря. 140


Мамі Стежка — вона та ж сама Сірі ворота — ті ж. Тільки болюче «Мамо!» В серці — неначе ніж. Чом я його боюся? Літо... Знову зима... Тільки згадаю — здригнуся: „Мамо!” Її нема... Як ти мене стрічала, стоячи біля воріт! Вірив тоді — начало Тут почина мій світ. Слів забракло часто. Вічі у вічі — лиш. І найпалкіше гасло Було в ту мить — спориш. Швидко кінчалась відпустка, Нові стелились путі. О, материнська хустка, Ти — прапор в моєму житті! Як тебе тільки назвати Й небо вгорі голубе? Славлю я сонце і матір, Але найбільше — тебе!

***

Пробач за красиві слова, Сказані не тобі, Сказані не мною, Не сказані тобі, Не сказані мною. 141


*** Перебираю пам’ять-досьє: — Де ти кохана? — Десь є. Перегортаю пам’ять-альбом: — Як ти, кохана? — Важко обом. Перепитаю пам’ять-біду: — Що тепер скажеш? — Більш не прийду.

Дружині на полудень віку П’ятдесят — то подія Щемно — світла, їй-бо! Ти для мене й Надія, Ти і Віра, й Любов! Хай життєва поволі Річка води несе. Обнімаю до болю, І — цілую. За все, Що спізнали ми, леле, Що спізнаєм іще. Хай життя твоє — келих, Сонцем сповнений вщерть.

Дружині на 55-річчя Дорога дружино, Золотий Любисток! Сонячна ожино, Вірний мій прихисток! 142


Пташко сивочола, Невгасима ватро! Жити — це не вчора, А сьогодні й завтра. Люди — не ікони (чи ж і дивувать?) Наші Рубікони — Нам і форсувать. Добровільна ноша — Важча із усіх. Будь, моя хороша, Кращою в красі. Ювілейна дата. Спогади — рої... Хай святиться Мати В образі твоїм.

Птахи їхніх душ Диптих

Т. Г. Шевченку

I О Боже праведний, єдиний! Чомусь я цього не збагну: Як можна дать талант людині І пожаліти ТАЛАНУ? Хоч невеликую частину Із милосердям і добром: Всього лиш власную хатину В садку вишневім над Дніпром. А в ту хатину — і дружину, Омріяну з дитячих снів. 143


Щоб хату повнив безупину Сміх любих дочок і синів. Щоб квітував і плодоносив Садок — райочок за вікном — В такому бігав колись босим І спав, укрившись теплим сном. І щоб ніяка зла година В сім’ю не несла кривд-образ. Коли людина та — єдина, Коли людина та — Тарас. II Співець найчорнішої черні (Яких тільки мук не зазнав!) Упав на порозі майстерні, Упав за Вкраїну. За нас, Щоб ми, живучи, пам’ятали Його заповітні слова: Не можна її на поталу Нікому й ніколи давать. Щоб знали до храму стежину, І чули, по кому б’є дзвін. І так щоб любили Вкраїну, І так боронили, як він. ...Залишилось Слово гаряче. От тільки Поета нема. І враження те, що неначе Вкраїна глуха і німа.

Пам’яті Олеся Гончара Отак служити Україні, Так боронити свій народ Під силу тільки тій людині, Якій за зброю є перо. 144


Й Прапороносці брали гори, До перемоги йшли чимдуж. Щоб гордо зводились Собори — Собори наших з вами душ. І щоб Цвіли черешні й Сонях, Щоб ти — Державою була. Щоб лиш в натруджених долонях Земля гула. Щоб маяком служив нам Берег. Любові, вірності, добра. Щоб Тронки спів і степу шерех Циклон жорстокий не забрав. І щоб манила Бригантина Зі злом і нечистю на прю. ...Оплакуй, ненько-Україно, Твою зорю.

Степану Олійнику на його енну весну

Здається, сказано вже все Про ваш талант і щиру вдачу: Нотатки, Спогади, Есе Й любов, і пам’ять на додачу.

Синьо-зелені два томи. Один за одним, наче залпи. Про нас то Ви, про Вас то ми З любов’ю й ніжністю сказали. Не черепахою повзе — Час мов стрілою пролітає, Й гостинно двері відчиняє На батьківщині Ваш музей. Для поколінь усіх віків, Переступивши п’єдестали, 145


Ви в бронзі — пам’яті постали Перед очима земляків. І все ж тривожно клекотить, Холоне в жилах кров і терпне: Ви — це ж криниця невичерпна, З якої пить — не перепить. Без Вас — укотре вже весна. Без Вас — зима і осінь, й літо. Щасливий тим, що я Вас знав, Душі ж моїй — не відболіти. Хай посивіла голова. Але ж у серці — квітень, квітень! ...Кладу до пам’ятника квіти — І зайві, зайві всі слова!

Врач В.К. Карпишину

Талантлив, словно Микки Рурк, Красивый, словно Шарон Стоун. Как человек и как хирург, Лишь уважения достоин. Он вас поймет, он снимет боль, Он первым вам протянет руку. Он обезвредит вашу муку, Когда вы с ней ведете бой. Как солнце, воздух и вода — Источник силы и здоровья, Так он: стоит у изголовья И, значит, не страшна беда. Нет, он не верит в чудеса — Он их творит. Какое счастье С таким врачом быть сопричастным, 146


Когда с болезнью сам-на-сам. Да будь он Господом храним И долго будет пусть при деле. Идет по улице с портфелем — Снимите шляпу перед ним!

*** Опустилось небо, Сузился простор... ...Тридцать лет, как не был Здесь, прошло с тех пор. Ветхая калитка, Сломанный забор — Даже не улики, А немой укор. Мысли сразу вроссыпь... Слез сдержать не смог, Что когда-то бросил — Вот теперь у ног. Все слова — излишни (Пусть они — цветы). Удивилась вишня: — Ты или не ты?! Что же ей ответить? (Голос, не дрожи! Непоседа-ветер, Ну-ка, подскажи...) Где-то за овином Петухи поют. С кепкой, как с повинной, В забытьи стою. В небе след капризный Дымки голубой. ...Малая Отчизна — Да большая боль. 147


***

Валерию Бойченко

Тяжело поверить, Что не в то я верил. Тяжело признаться, Что не так я жил. Больше полувека Мне Господь отмерил, А поди — подумай: Уличен во лжи. Защищал, мол, братец, Псевдоидеалы. Заблудился, братец, Жизни ища смысл. Ты, конечно, милый, Ты хороший малый, Но пятно позора Ты обязан смыть. Ни — о том, какое, Ни — какой ценою, Ни — о том, каким же Должен бы я стать. ...Вы напрасно, призраки, Гонитесь за мною, Ни души, Ни веры Вам не растоптать!

Балада про сина

Світлій пам’яті В.К. Карпішина присвячую

Виглядає мати За ворота — тин: Чи не їде в гості Її любий син? 148


Побілила хату, Підмітає двір. Виглядає весну, Виглядає дві... І тремтять старенькі, Висохлі уста: Вкотре перечитує Рідного листа. — Що пишу нечасто, Ти мені пробач. І шануйся, люба. Не журись. Не плач. Ти сама в тім «винна», Мамо, далебі, Що належу людям, А не лиш собі. За науку вдячний, Хоч в житті мені Ночі стали днями, А ночами — дні. Бережи здоров’я, Набирайся сил І чекай у гості. Люблячий твій син. Чом тривога серце Матері гризе? ...Більше він гостинців Їй не привезе. Не змахне непрохану Мамину сльозу, 149


Не зіб’є в садочку Вранішню росу. Не чекай, матусю! В зовсім інший бік Твій синок поїхав Назавжди навік... Наче нагодилася По весні зима: Був синок у матері, А тепер нема. Ти прости синочкові, Матінко, прости, Що тебе провідати Знову він не встиг. Рятував людей він, Їх життя беріг. А себе... як сталось... Захистить не зміг. Ти гордись, матусю: Син був, як зоря, Що ото в польоті До людей згоря. А від неї — світло І тепло навкруж. І для душ незрячих, І для вдячних душ.

*** Уходят годы, словно люди, И не вернуть их ни на миг. Что было, то уже не будет, 150


Как ни старайся, черт возьми! И день сегодняшний все так же, Как и вчерашний, отойдет. И хорошо бы, если б каждый Об этом думал чуть вперед. И все шаги свои сверяя С необходимостью пути, Искал упорно двери рая Лишь там, где можно их найти.

*** Я частенько вижу во сне, Как с какой-то чудовищной силой Отвратительно черный снег Засыпает мою могилу. ...Что ж, наверное, я так жил, Если белого не заслужил.

*** А буде так: я на ходу На рідну землю упаду, Востаннє в небо гляну... В тім не побачивши біду, Хтось думку висловить тверду — Байдуже скаже: — П’яний...

***

Вы хорошим меня запомните. Не держите ни в чем обид. Я в уютной ухоженной комнате Одиночеством был убит. 151


Ялиночка (етюд) Вона була зелена. Ще зовсім-зовсім зелена. І нагадувала пташенятко, що ще не вбралося в пір’я. Варто було тільки доторкнутись до її гілок, як вони, безсилі, неприродно заламувались. Але з кожним днем ставали пружнішими і зламати їх без зусилля було неможливо. Таємничими соками життя повнились гілки ялинки. Здавалось, у неї все попереду. Та ось з’явились двоє. Безжалісно піднявши сокиру над її гнучким піддатливим стовбуром, вони зрубали її. Грубо зв’язали. Довелось їй підкоритись їх тупій волі. Цілий день вона була об’єктом веселощів. Притиснутою до підлоги, прикрашеною, нею милувались, утішались її красою. Кожен вважав своїм обов’язком проплисти навколо неї у вальсі, намагаючись при цьому виділитись своєю майстерністю. Всю ніч вона, ніби нарядна царівна, випромінювала вогонь свого серця, душі. ...Вранці її викинули.

Этюд Стою на цветочном базаре. Какие милые, прекрасные цветы! Красные, синие, желтые, фиолетовые. Запахи так и благоухают. Сколько в них нежности, верности и любви! ...Стою на цветочном базаре. Кажется, утопаю в море цветов. ...А им все равно, кто их купит.

152


Слово — класикам

Або про те, як воно звучало б сьогодні Павло Грабовський Позавчора — кріпаки. Вчора — вільні. А сьогодні до Росії по шматки?

Панас Мирний «Путана»

Пантелеймон Куліш «Верховна Рада»

Микола Чернишевський «Нащо робити?»

Віктор Гюго «91 рік»

Павло Тичина

Прокинулися. Вийшли на дорогу. А де ж Людині гімн? Людині, а не Богу?!

Олександр Довженко Українська земля — найродючіша у всьому світі. На дурнів. 153


Микола Островський «Так іржавіла сталь» «Знесені бурею».

Михайло Шолохов «Вони воювали з Батьківщиною»

Володимир Маяковський

И не надо править тризну. Ложь ведь правде — не чета. Коммунизм ушел как призрак, Но остался как мечта.

Олександр Блок И ломать не нужно копий, Торжествующе пинать: Среди всех иных утопий — Иисус Христос она!

Борис Чичибабін Все, что прожито, что пройдено, На весы какие класть? Украина? Нет, не Родина — Небольшая ее часть. 154


Карл Маркс «Капітал — шоу»

Між нами, шахістами Простий секрет успіху

Чемпіон завжди грає під девізом «Ні шаху назад!»

Бідний слон Позаду своїх пішаків почувається, мов у крамниці посуду.

Доля короля Крок вліво, крок вправо — мат на місці.

Ото кінь! Ціле царство довелося віддати Анатолію Карпову за каспаровського коня (22 партія, 41.Кd7) у матчі-реванші 1986 року.

Ви це знаєте І шахового коня потрібно годувати. Улюблений його делікатес — ворожий ферзь на вилці.

Було чого «Патку ж мій, патку!» — бідкався молодий шахіст, коли його суперник звів фактично програну позицію до патової. 155


Легко відрізнити Різниця між досвідченим і малодосвідченим шахістом полягає у тому, що перший після короткого роздумування робить довгу рокіровку, а другий після довгого — коротку.

Родичі — Я — кум королю, — хвалився білопольний слон білих. — А — я сват королеві, — не відставав чорнопольний.

Цейтнот Це така ситуація, коли дуже хочеться зіграти партію в шахи, але, як завжди, немає часу.

Нічия «Тобі половина й мені половина».

Неможливий хід Ну дуже хочеться поцупити туру суперника, але він пильнує кожен твій рух.

Суттєво Лабораторія шахіста: аналізи чи досліди?

Варто уточнити Прохідний пішак — це «проходімєц»? 156


Аж не віриться Невже родовід королеви в початковій позиції теж з пішака починався?

Зверніть увагу В дебюті всі королі — зі свитою. А як часто в ендшпілі — без свитини...

Наслідуючи народну мудрість «Не відкладаймо на завтра те, що можемо зробити сьогодні», — сказали один одному суперники, сідаючи за шахівницю.

Таки-так Висловлюючись фігурально, пішаки — теж фігури.

Так буде краще Якщо ви не в змозі відрізнити лайку від матюків, займіться шашками.

До словника шахіста Якщо через некомпетентність судді у нас украдено заслужену перемогу, то це і є спертий мат.

Ніхто не чекав Слон як слон, а який «хід конем» зробив!

І за ріг ходити не треба Розіграйте погано дебют, то будете знати, де б’ють.

Закон є закон Торкнувся — одружуйся! 157


Мимохідь... Домашнє відео «Україна — не Росія»: «Росія — не Україна».

Найважливіше свято День місцевого самоврятування.

Президентський строк П’ять років.

Чи парафіну не вистачило? На Саміті ЄС у Києві 19 грудня 2011 р. Україна не парафувала угоду про асоційоване членство (З газет).

Народний бюджет Народ вирішує — влада своє робить.

Дайош реформи! ...І надалі іменувати: МНС — Міністерство надзвичайних справ; МВС — Міністерство внутрішніх ситуацій; МОУ — Міністерство осліплення України.

Дивина та й годі Батьківщина — рідна. Держава — чужа. 158


Ой що ж то було «Десять кроків назустріч людям» обернулися одинадцятьма роками назад.

Пропозиція «Шкільний автобус» — це немало. Та, щоб програма спрацювала, Додати треба триєдине: Водій. Пальне. І запчастини.

Благодійність До Святвечора Пасіка передала Куті бідон меду.

Туди ж Карлик — карликом, а: «Карл Петрович».

Про винятки Усі ми смертні. Крім безсмертних.

А українською кажуть так... Семь пядей во лбу — сім п’ятниць на тиждень. Три рубля с чем-то — одна гривня. Как Бог пошлет — куди Бог скаже. Глаза бы мои тебя не видели — ти мене не бачив. Кануть в Лету — скупатися в Чичиклії. Отдать концы — розрахуватися з боргами. «Что стоишь, качаясь?» — «Ходімо!» Пишите письма, можете жаловаться — телефон не працює. И один в поле воин — український фермер. 159


Против всех — проти псіх. Маленькие хитрости — вихованці дитсадка. Разбазарить — двічі не повторюємо.

Різне життя «Живу — назад» М. Вінграновський «Наливайко». Живу — вперед. Ногами.

Все мало Народився в сорочці. «Ото якби ще в штанах...».

На новий лад Бос босого не розуміє.

Про розміри Посада — висока. Начальник — «ниже среднего».

Однаково безглуздо Що зазирнути, що плюнути в душу бездушному.

Повернення не буде «Вийшли ми всі із народу».

Триває Переплата на газети і журнали.

160


Скромне прохання — Якщо ми з вами не спрацюємося, благаю: не залишайте свою посаду.

Всі однакові Що трудоГОЛІКИ, що алкоГОЛІКИ.

Вчитись, вчитись і вчитись Здобудеш освіту — побачиш більше світу. Шукаючи заробітку.

Не на того напали — Я не дурний, і не сліпий! І що б мені не говорили, «Оце не їж, а це не пий» — Пряма дорога до могили.

Вам і нам Вам — кошик, нам — корито.

Дбайливі і турботливі Усе найкраще — дітям, внукам і правнукам. НАШИМ.

Старые песни о главном

«Не пей, красавица, при мне».

Муки творчества Кому, когда, какие премии — И все литпрения. 161


Один к одному У каждого сторонника частной собственности только один оппонент — сторонник честной собственности.

Это интересно Анализируя последствия сексуальной революции, наши ученые открыли новый биовид — ПОРНОкопытные.

Є й такі Відразу викликають відразу.

Ото сорочка З кожного регіону по нитці — і не вистачає!

Мимохідь Тарас погодився б Природно, коли правда спить. Неприродно, коли п’яна і не сама. Інакше не можна Поки не засвоять уроків історії, на перерву не випускати! Прагматик Так, безмозглий. Зате з головою! Гігієна перш за все

Руки потрібно мити, умивати, потирати. 162


Дивовижне

Він і справді не бачить, що у нього під носом. Візьміть до уваги

Не заздріть тим, у кого голова на плечах. Вона мала б бути на шиї. Не зайве попередити

Складайте задачі, заліки. іспити, кубик Рубика, сіно, договори, повноваження, гроші, кросворди, фотороботи. Тільки не руки: після цього вже нічого не будете складати. Безпека не завадить

Найбільший ризик втопитися — під час купання у славі. Цього мало

Язикатий — ще не язичник. Скромність не завадить

Якщо її немає. Не поспішайте

Як часто вхідні двері ведуть до безвихідного становища. Спадщина

Сто анонімок, сто гріхів — Ото і весь його „архів”. Як би ж по

Кожна муза — жінка. Ще б навпаки. Хотілось би знати

А за маму син відповідає? 163


Є резерви!

Чудово: всі люди – брати! Ще б жінки — сестри... Майже за Чеховим

У людині все повинно бути гострим: і розум, і зір, і слух, і лікоть! Чи не пізно? Часто батьки відповідають за дітей тоді, коли про них вже запитує міліція. Тільки так Керувати державою може і кухарка. Але вона обов’язково повинна пройти атестацію і курси підвищення кваліфікації. Страшно читати Це коли вилами на роду написано. І смішно, і... Коли безхвості хвости піднімають — це смішно. Коли ж безголові піднімають голови — страшно.

164


Читачі про С. І. Мефодовського та його творчість

Віктор Вовк, член Національної спілки письменників України

(Комінтернівське)

«Вже з перших рядків Сергій Мефодовський мимоволі зачаровує читача своєю щирістю, тонким ліризмом, умінням володіти словом і тримає його, читача у цьому полоні до останнього вірша... без перебільшення хочеться сказати, що саме такими синами, як Сергій Мефодовський, Україна може пишатися». Марія Павлова, філолог-україніст, пенсіонерка

(Миколаївка)

«Його слово просте, щире, мудре, хвилює душу, будить розум, не дає заснути, бо поет володіє афористичним мисленням, образним сприйняттям світу». Валентин Чемерис, член Національної спілки письменників України

(Київ)

«Вітаю з дебютом — дай Вам Боже! Лірика гарна (яка місцями глибина і філософія), гумор теж. Ставайте майстром — і в шахах, і в літературі. У Вас для цього (принаймні, суджу по Вашій творчості) є всі підстави». Павло Поліщук, поет

(Нова Долина)

«Радію за Вас! Вірю у Вас! І думаю, думаю... Дружина, син, невістка, онук прочитали Ваші книги з великим задоволенням. Я ще буду їх перечитувать і перечитувать, бо це ще і подих свіжого повітря із моєї коханої маленької незабутньої Батьківщини. З Ваших книг стільки талантів узнав, стільки хороший людей. Довелось пройти з Вами незабутніми роками навчання і плідної діяльності на вчительській ниві. Ще раз прийміть від нас усіх щирі вітання!»

165


Юрій Сисін, член Національної спілки письменників України

(Ананьїв)

«Вітаю тебе, друже! Порадів, що дужо б’ється творче серце патріота — українця в його незрадливій любові до рідної землі, життя, родини — України. Книги змістовні і цікаві... Тому й радію, що ти неповторний, а значить — цікавий для всіх. Одразу підкоряє назва («Вперше живу») на тлі такої пречудової обкладинки, де по зеленій смарагдовій траві біжать коні. Одразу виринула з пам’яті Бабелівська асоціація: «Життя мені здавалося великим зеленим полем, на якому паслися коні»... Вітаю, друже, із первістком. Нехай щаслива доля буде у нього, а для тебе — запорука довгого другого життя. Нам всім цього дуже хотілося б... Читав із задоволенням. Багато чого перечитував, щоб глибше осягнути філософський зміст на перший погляд простих речей. Доречними стали в книзі і сімейні світлини. Це робить книжку ще більш придатною для уроків з літератури рідного краю». Надія Бершадська, учителька-математик

(Антонюки)

«Ваші книжки читала зацікавлено, з інтересом стежила за тим, як в них відображено Ваше ставлення до сьогодення. Горда тим, що Ви є, що я живу поряд з Вами, що я знаю Вас (може, слова «високопарні», але це так!)». Іван Польськой, пенсіонер

(Балта)

«Вірші гарні, змістовні, глибокі. Автор любить Україну». Світлана Польська, поет

(Балта)

«Мені сподобались філософські «намистини» — глибокі і з гумором».

166


Наталя Палашевська, член Національної спілки письменників України

(Кодима)

«Любім, плекаймо свою Вкраїну» — шедевр! Ось цей біль, принцип «перевернутого бінокля» — образ народу через образ автора — і каяття, — тут більше любові до України, ніж в декларативних «Україна солов’їна»! «Для людини найвища мірка — хто вона у скрутні часи» — супер! «Твоїм убивцям» — суцільний нерв, на зриві і це класно!» «Дуже сподобались філософські триптихи. Знову ж: так думає безліч людей і це відгукнеться в серці читача, але ТАК про це сказати змогли тільки Ви і в цьому цінність, в цьому поезія». «Вірш «Охочим битися за межі...» — гасло, яке треба здоровенними літерами написати в усіх установах, починаючи з кабінету Президента країни!» «Бабине літо. Дідова осінь» — знахідка. Але навіщо ображати тих, хто закоханий у свою Рось так, як Ви у Білочі?» «Збірка вдала, поет Ви талановитий і це мені, як Вашій землячці, дуже приємно». Микола Буговський, учитель математики, класний керівник

(Вінниця)

«Книгу перечитав два рази. Висновок мій як математика: точно, логічно і прямо в ціль. Так тримати!» Олекса Різниченко, член Національної спілки письменників України

(Одеса)

«Вперше живу» — це у прямому сенсі дідова осінь. Вона мені нагадала серпневе поле: половіє жито і пшениця, і всяка пашниця, ген далі — гречка, горох. Зерно починає осипатися. Нумо, жниварі, усі на поле до роботи. Читаймо це поле, читаймо ці гони! Вони вже дозріли».

167


Богдан Сушинський, академік, член Національної спілки письменників України «Свого часу я вже казав: „Усі письменники жити в столиці не можуть і не повинні. Інша річ, що кожен письменник повинен писати, жити і являти свою особистість настільки яскраво, щоб навіть найвіддаленіше село чи хутірець, до яких закинула його доля, перетворювалися на духовно мистецький центр, на справжню літературну столицю, якими були і залишаються, скажімо, покутське село Русів — для Василя Стефаника чи донська станиця Вешенська — для Михайла Шолохова. Так от, Сергій Мефодовський уявляється мені постаттю, яка духовно олюднює і своє село, і свій край, яка підносячи свою непровінційну провінцію до рівня своєрідного культурнодуховного осердя, нагадує багатьом іншим інтелігентам, що в будь-яких краях і за будь-яких обставин вони повинні залишатися інтелігентами. І не розчинятися, „щоб бути, як усі”, в масі споживчого обивательства, і підносити своє оточення до рівня національної та духовної самоусвідомлюваності. Як на мене, важливо, що і в поезії, і в прозі слово Сергія Мефодовського щире, по-житейськи мудре та душевно схвильоване... він володіє афористичним мисленням та образним світобаченням... уміє сприймати і відтворювати красу рідного краю, живучи при цьому і його історичною минувшиною, і його соціальними та екологічними тривогами.» Любов Бурлака, активний діяч Товариства української культури в Молдові (Кишинів) «Доля склалась так, що ми не бачились 47 років після школи, хоча шляхи наші пролягли майже паралельно. І ось ця несподівана бандероль, з двома збірочками одразу. Що не вірш – то гармонія Думки і Слова, Слова і Думки. Гумор увесь з філософським підтекстом. Вітаю! Спасибі, що не розхлюпав свої душі на пусте.»

168


Галина Могильницька Як світиться душа його у Слові! Найбільше долі дякують не ті, Кого життя вгорнуло в щастя шати, А ті, хто біди й злигодні в житті Спізнав, але зумів їх подолати. Крізь темінь ночі вглядівши на мить Ясної зірки промінець тремтливий, Вони, немов неждано стрівши диво, Відчують вмить, як серце защемить. Стрункий юнак з південного села, Із тих, що з долею живуть у добрій згоді, Щасливий тим, що вишня зацвіла, Що пахне кріп у мами на городі. Що сонце світить, що лапатий сніг Ляга на плечі й голубіють роси; І щовесни торкаються до ніг Шовки яскраві трав зеленокосих... І хай олжа, невдача і злоба Іноді обступають звідусюди, Нехай біда, підступність і журба, І часом зрадять щонайближчі люди. А він щоніч до рук бере перо І відпливає в чар краси й любові. ...Як хлюпотить в рядках його Добро! Як світиться душа його у Слові! Вродив твій серпень колос непустий. А ще жнивами виповниться літо... За кожен день, заквітлий словоквітом, Вклонімось низько долі нелегкій.

169


Северин Михайлюк

Михайлюк Северин Трохимович (27.08.1930 — 07.03.2006) — учитель-філолог, випускник філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, викладач німецької мови, російської мови та літератури у шкільних закладах Андрієво-Іванівки, Ново-Скосарівки, Амбарового, Ісаївського ПТУ (90-і роки). Поет і рибак. Високоосвічена людина, що протягом усього свого життя тягнулася до знань зі світової літератури, філософії, психології, природничих наук. Порядність, доброта і принципова безкомпромісність у ставленні до роботи, до людського оточення були його визначальними рисами як Учителя і Вихователя. Поетичне натхнення супроводжувало Северина Трохимовича протягом усього життя, і в його поезіях можна прослідкувати зміни суспільного укладу від 50-х років ХХ до першого десятиліття ХХІ ст. з усіма надіями і втратами, з драматичними перипетіями в житті сільської інтелігенції. Характерні для стилю поета філософські розмірковування про світ знайшли своє органічне поєднання з його сатирико-гумористичним талантом, тонкою спостережливістю над психологією сучасника.

170


Муза

«Она меня с младенчества любила» А. Пушкин «Муза». Вона мене зустріла випадково, Коли я бив з рогатки горобців, Промовила до мене ніжне слово І знову зникла вдалині віків. Її я наздогнати захотів, Услід за нею кинувся раптово, Та далі не знайшов її слідів, Проте збагнув магічну силу слова. Але вона, неначе з-під вітрів, До мене знов являлась тимчасово, Кудись мене манила загадково, І я, бентежний, їй услід летів. На божих струнах граючи чудово, Вона чарівний розвивала спів, І я жадібно звуки ті ловив, Ту музику її за словом слово. Коли ж дорослим я її зустрів, Вона кокетства скинула порив, І, ставши, як богиня, у обнові, Засяяла мені вогнем любові. І я прекрасну Леді покорив! 21.ХІ — 1995 р.

Поету Поет, не думай про багатство й гроші, Будь серцю свому вірним до кінця, Хай буде воно щире у співця, Не бійся тягаря важкої ноші. Поет, не трать талант на дріб’язки, Твори лише для користі народу, 171


Прийдуть чи ні і слава, й нагорода, — Тебе збагатять прожиті роки. За золотом, за грішми не гонися. Що золото? Жадібних суєта. Одна у тебе місія свята, Одна найбільша у житті мета: Учи народ і у народу вчися! 10.ІІІ.1975 р.

Життя і вино Життя людини довге досить, Воно для неї як сюрприз, То до небес її підносить, То знов її кидає вниз. Життя одному гроші сипить, Другого все чомусь мина, Блажен, хто встиг на світі випить Належну порцію вина. 12-13.ХІ — 1998 р.

Оса в гірчиці У світі звикши жити на дурницю, Шукаючи солодкої їди, Не відчуваючи біди, Оса потрапила в гірчицю, І не рознюхавши вперед, Що то гірчиця, а не мед, Проноза, розіп’явши крила, Свій ніс туди поглибше устромила. Коли ж, відчувши в роті яд, Оса рвонулася назад, Ледь-ледь не лопнула з тривоги: 172


Застряли у гірчиці ноги. Загрузли, ніби у багні, А тут пече, а тут щипає, Сльозами очі заливає. Метається оса, як у вогні. Крильми махає дужче, ширше — Їй гірко, і стає все гірше, Оса гуде, оса дзижчить, Що аж гірчиця в сторони летить. Довгенько борсалась бідняжка, Аж поки вирвалась з біди. І полетіла тяжко-тяжко, Мабуть, напитися води. Така історія буває Не тільки з осами — з людьми, Хто хліба легкого шукає, Кого в труді не бачим ми. ІІІ.1075 р.

Психологія людей Людей я розділив на три частини: Одні на світі праведно живуть, Другі завжди займають середини, А треті геть усі закони рвуть. Частина перша схильна до роботи, Друга частина — просто слабаки, То брехуни, підлизники, сексоти, Частина третя — гади і вовки. Одна частина у труді конає, Друга за вітром цілий вік іде, А третя все до пельки загрібає, Можливо, й не працюючи ніде. 173


Частина перша чесно хоче жити, Друга — пристосуванці на землі, А третя — шахраї одні й бандити — Кишать кругом, як каша у котлі. Одна частина — то є дійсно люди, Друга частина схожа на тварин, Це хитруни, обманщики, приблуди, Частина третя — то гіркий полин. Частина перша — то пахучі квіти, Частина друга — різні будяки, Вони у Бога — жалюгідні діти, А треті — звірі, тигри і вовки.

Дерева і люди Деревам легше жить, ніж людям. Ви тільки не ламайте їх, Бо перед вищим правосуддям Їм теж властивий плач і сміх. Вони їдять і п’ють, як люди, Як люди, сплять і гомонять, І прикрашають землю всюди, І вгору, в небеса летять. Вони так само, як людина, Займають простір свій і час, І є в них розквіту вершина І день останній, як у нас. Лиш язика вони не мають, Ні серця, ні очей, ні вух, Але також, коли згасають, Тіла їх переходять в дух. 174


Вони живуть у мирі з нами, Такі ж подружні, як і ми, І друзями — не ворогами Їх називають між людьми. Думок і мрій вони не знають, Не знають, що таке любов, На зиму тихо завмирають, А влітку оживають знов. Немає тайн у тому диві, Що вік їх довший на землі: Їх організмам не властиві Турботи, радощі й жалі. 27.ІІІ.1075 р.

Восени у парку Дерева в багрянім убранні, Немов наречені стоять. Листки біло-жовті й рум’яні, Мов жар, проти сонця горять. Чарівно, велично, спокійно Дерева впадають у сни: Притихли урочисто, мрійно, Мов думають думу вони. Як влітку, стрункі, зеленіли, Росли, набираючись сил, Могутньо на вітрі шуміли, А нині вже будуть без крил. Тепер у барвистім наряді Вони сумовиті зійшлись, 175


Як друзі на тиху пораду, Згадати, що було колись. Згадать свою молодість буйну, Веселі і сонячні дні, Розмови відверті і чуйні, І жарти, і сміх, і пісні.

*** Не в тіняві кабінетів, Надто душних для поетів. Хочу жити на просторі, Там, де далі неозорі, Там, де буйний вітер віє, Де ласкаво сонце гріє, Де шумлять гаї зелені, Легко дихають легені. Де пташинок чути зрання Стоголосе щебетання, Де потоком ллється в груди Запах квітів звідусюди. Де і труд, і сон солодкі, Дні для радості короткі І блаженні, тихі ночі... Де краса чарує очі, Де летить до небозводу Пісня рідного народу. 29.VI.1964 р.

176


Ольга Миронова Миронова Ольга Михайлівна народилася в селі Веселому Миколаївського району Одеської області. Закінчила Ізмаїльський педінститут. З 1983 року працює вчителем української мови та літератури в рідній школі. Життєве кредо: перешкоди — усі долати. Вірність друзів — завжди цінувати. Якщо плакати — то на самотині. Не спинятися на досягнутому нині. Знаннями ділитися з учнями. Не кидатися слівцями гучними. Допомогу надати слабшому. Уступити дорогу старшому. Перед недругами — не схилятися. Над каліками — не сміятися.

Моя маленька батьківщина Народилася в селі невеличкому, Що розділене навпіл річкою. Чарівне. Блакитне, як барвіночок; В ньому виросла я — справжня україночка. Люди тут чудові, щедрі, милі, Дружні, вірні, сильні і надійні, Прийдуть вам завжди на допомогу, І розділять навпіл скруту й горе. Односельці всі мої веселі (бо ж народились у селі Веселому). Вони (як у пісні) не скоряються, Один на одного у біді спираються. Річечка у нас Тилігулом зоветься, До лиману Тилігульського плететься. Хоч замулена, забруднена, знедолена, Вона влітку трішечки оновлена. 177


Дітвора в ній плещеться, купається, Рибу ловить і у салки грається, Жаб ганяє, простір звеселяє, (що таке дитинство — кожен знає), Кажуть, мрії інколи збуваються, Хоча більше, мабуть, забуваються. То ж я мрію, щоб Тилігул чистим став, Руку щоб «хазяйську» до нього хтось приклав, Щоб розчистив в ньому все болото, Буде в нас тоді не річка — злото, Користь принесе вона і втіху, Зробить внесок у щасливу віху. Буде вільно дихати довкілля, Не гулятиме навколо нас свавілля. Хочу, щоб село моє жило і процвітало, Більше молоді, бо поки що її тут мало. Кожен хай посадить біля хати Дерево, калину, чебрець або м’яту. І тоді державу свою матимемо, Коли рідне свято цінуватимемо. Будуть нас у світі визнавати, Як навчимося своє ми шанувати!

Покликання Доріг на світі є багато, Проте у кожного свій шлях. Його потрібно лиш обрати І... йти вперед, піднявши стяг. Для себе я давно обрала, Свій — тернистий, нелегкий Але його я покохала Не тимчасово — на роки. Стезя моя веде до школи, Де шум і гамір дітвори. Спочинку від дітей не жду ніколи: 178


Ні в літній день, ані осінньої пори. Та не шкодую я й не плачу За плином учительства літ. Тільки радію, коли бачу Випускників щасливий зліт.

Україні Не раз ставала на коліна, Не раз підводилась з руїн Моя держава Україна З походів, нападів і війн. Тебе кидали у провалля, Тебе трощили на шматки, Але стрічала день світання І не цуралась долі ти. Ти не скорилась, не зламалась, А вільна стала врешті-решт, Хоча тобі в житті дісталось, Хоч важко ще, та йдеш вперед! Вперед — до волі і до світла, Вперед — до щастя і мети Вперед — щоби мета розквітла. Хоч важко ще, та все ж іти!

Рідний край Степ і море, річка й гай — Мій казковий рідний край. Я люблю тебе, Вкраїно, Моя рідна Україно! Люблю спів твоїх пташок, Тихий плеск кіток-качок, 179


Люблю вранішній світанок, Роси ніжної серпанок. Люблю сонця ніжний промінь І весняну тиху повінь, Люблю степу аромати: І чебрець, й горицвіт, й м’яту. Люблю квіти в квітнику, Ще й барвінок у вінку. Люблю гомін у діброві, Теплий вітер в чистім полі. Люблю дощики я пізні І веселки барви різні. Я люблю. Люблю без тями... Всі природи щедрі гамми, Бо це є моя Вкраїна, Ніжна, гарна, мелодійна.

Моя Україна Моя Україна — Широкі простори: Поля і левади, Долини і гори. Молитва і пісня, і слово натхненне. З чого почалась Україна для мене? Чи з пісні тієї, що в небо злітає? Чи з рідної мови, що звуками грає? А чи з Отченашу, що мати навчає? Із пісні дитини, що в небо злітає, Із рідної мови, що звуками грає, З тієї молитви, що мати навчає, Моя Україна себе починає. 180


Люблю Люблю родину, батька люблю, Люблю хатину затишну свою. І рідну школу, й колег-вчителів, Село Веселе, де вперше сонечко стріла. Люблю криниці блакитну глиб І лан, що родить для мене хліб, Садок, з якого грушки несу, Горбок, де влітку вівці пасу. Бо ті горбочки, лани, ліси Для мене повні добра й краси. Бо все, що бачу навколо я — То серцю моєму мила земля.

Журба Стояв осінній тихий вечір, І листя падало з дерев. А я бродила, опустивши плечі, У тишині задуманих алей. Мені здавалося: навколо усе гине, Не за горами вже холодная зима А час так швидко на коневі плине І відліку назад уже нема. Хоч сонечко ще на видноколі гріє, Хоч дні стоять похожі та ясні, Моє серденько вже болить і мліє, І думки линуть в душу лиш сумні. Сумую і журюсь за красним літом, за крапельками ранньої роси, І за силками із достиглим житом, За кожним днем чарівної краси. 181


І хоч сьогодні я сумую й плачу, Слідкуючи за відлітом птахів, З глибин душі я відчуваю й бачу Небесну синь весняних теплих днів. Тих днів, коли усе живе радіє, Дзвенять навколо диво-голоси, Коли земля, здається, молодіє І набуває все чарівної краси.

*** Потепліло надворі вранці На душі моїй стало світліше. Хвиля б’є об берег камінці, Море стало знову чистіше. Але смуток гнітить мене, І години рахую поволі. Друзі їдуть додому вже, А мені ще бути доволі. Незабаром прийде година, І поїду додому і я, Туди, де моя родина, Туди, де моя сім’я. Буде краяти душу мука, І щемітиме серце знов. Бо настане сумна розлука, А залишиться лиш любов. Та любов — до піни морської, Де Одеси шумної такої, До Аркадії, до бульварів, До тролейбусів, до трамваїв. 182


Чи приїду сюди я знову, Чи зустріну дружбу нову? Адже вдома роботи – море. Ну, а серце... суцільне горе.

Скорбота по матері Мамо моя, ненечко! Я дуже Вас любила. Єдина моя любонько, Я Вами дорожила. А ви ж мене покинули – Мов маківку в полях, Дорогу тяжку вибрали, Терпкий терновий шлях. А вам же іще б жити На білім світі цім. І внуків всіх любити, Потрібні Ви нам всім. І дуже важко батькові В великім домі тім, Що разом будували ви І разом жили в нім. А я ж до Вас так бігла, Хотіла врятувать... А ви уже лежали, Так, ніби лягли спать. А я іще не вірю, Що Вас уже нема А я все кличу: «Мамо!» Але усе дарма... 183


Не прийдете до мене, Матусю, у наш дім. Не скажете ні слова. Не усміхнетесь, ні... Та в пам’яті лишились Моїй Ви назавжди. А ми ж Вас так любили, Й... боялися біди. Простіть же, мене, мамо, Простіть дочку свою. Ви в землю загорнулись, А я іще живу. Я мушу іще жити, Бо маю сина я. Для нього теж я мати, І він — любов моя.

184


Світлана Павленко Місто Одеса, де я народилася 18 травня 1990 року, —одне з найкращих портових міст України. Моя мати, Сосновська Людмила Петрівна, спочатку працювала на швейній фабриці, а потім почала займатися моїм вихованням та вихованням моєї старшої сестри Любові. Мій батько, Сосновський Володимир Олексійович, був різноробочим. Дитинство минало швидко і безтурботно, але у 1997 році від важкої хвороби помер батько і життя раптово змінилося. Наша сім’я переїхала на постійне місце проживання до бабусі у село Олексіївку Миколаївського району Одеської області. З 1997 по 2007 рік я разом з сестрою навчалася в Олексіївській школі. Закінчивши школу я, як одна із кращих учениць, вступила до Балтського педагогічного училища разом із сестрою. У 2010 році отримала диплом вчителя початкових класів і почала працювати соціальним педагогом у Миколаївській школі Миколаївського району Одеської області.

Не вибирай Не вибирай собі лёгких шляхів, не вибирай, прошу тебе, не треба. Лише б одного разу захотів — І зразу шлях відкрився б і для тебе.

185


Лише твоє бажання і знання творять завжди зразки і ідеали. А ще якщо додати навчання, щоб досконаліші ми й кращі стали. Знання — то міць, а мрія — майбуття, хоч не завжди у нас є спільні цілі. так нас усіх розставило життя, ми молоді, завзяті і умілі. І не шкодуй ти сил, обравши ціль, хоч іноді і труднощі бувають. Хай лине щастя знову звідусіль, а негаразди хай самі зникають. Не вибирай собі лёгких шляхів, не вибирай, прошу тебе, не треба. Лише б ти знову дуже захотів і всі шляхи відкрилися б для тебе.

Мрії

17.05.2012 р.

Мрії — ви крила безмежні, що несуть нас завжди в небеса. Мрії — ви думи чудесні, яких завжди захоплює краса. Мрії — ви ріки надії, що течуть у кожного з душі. Мрії, лише добрі мрії, створені для радості й краси. Мрії нас несуть у височини, іноді спускають на моря. Для наших мрій завжди будуть причини, без них не так би квітнула земля. Мрії — це надії на майбутнє, 186


що супроводять нас усе життя. Лише в мріях щастя незабутнє, що покличе нас у майбуття. Тож дорога в мрії незабутня, але по ній сміливіше іди. В мріях наперед твоє майбутнє, вперед до позитивної мети!

Чудова мить

11.07.2012 р.

На світі є завжди чудова мить, лиш спробуй ти її хоч раз відчути. Це може бути, коли грім гримить, і ти не в силах вже його забути. Чудова мить завжди є і у всіх, й не пробуйте перечити, я знаю! Чи дощ упав, а, може, перший сніг, лиш не забудь цю мить, тебе благаю! Чудова мить — яка вона, яка, подумайте, ви знаєте, напевно. Прекрасна, незабутня і стрімка, що не пройшла для кожного даремно. Чудова мить таки насправді є, навіть у дуже грізної людини. Бо лиш для кожного із нас вона дає кохання, щастя, радості хвилини. Чудову мить для себе ти створи, й вона не раз повернеться до тебе. Бо для дорослих і для дітвори, чудова мить, як те бездонне небо. 187

15.07.2012 р.


Ми жили Ми жили день за днем, ми довіряли сонцю. Ми гралися з вогнем, чекаючи дощу. Ми землю убивали і поливали кров’ю. Чи все тоді ми знали? Ми шкодили здоров’ю. Ми все гріхи чинили, ми все боялись правди. На користь все робили, але чого заради? Ми просто існували у невідомім світі. Закони ми читали у славнім «Заповіті».

І знову... І знову бачу твої очі і твою усмішку жадану. Проходять дні, проходять ночі, я насміхатися не стану. І знову чую шепіт вітру і прохолодний шум водиці. Я не втрачаю свою віру у ніжні шелести травиці.

188

27.02.2009 р.


І знову прагну світ пізнати і бачить істину у всьому, не можу я думок не мати, як нам потрібно жити в ньому. І знову чую звуки шаблі і тупіт кінського копита. Та не наступлю я на граблі — душа моя не ликом шита. 21.03.2009 р.

*** Я виливаю горе на папір, коли моя душа аж плаче, неначе в клітці лютий звір, і дуже не бажаю, щоб хтось бачив. Образу можна в серці загасить і жити далі, а великий гнів, Ніяк не можна пропустить за хвіртку з нержавіючої сталі. Добру потрібно шану віддавать, а зло потрібно в світі не щадити. Лише тоді, забувши про печаль, і зможемо на світі ми прожити. 10.04.2009 р.

Не бійся Хоч я людей не всіх на світі не знаю, але прошу всіх дуже, заклинаю! Не бійся, друже, я тебе благаю! Не бійся, як на небі блискавиці, 189


як грім гримить, як полум’я палає. Не бійся ні вогню, ані водиці — нечесних лиш на світі Бог карає. Не бійся, що минають швидко роки, що кожен день людина помирає, не бійся того, що тебе лякає. Не бійся, що погана в тебе доля, а бійся лиш, коли відсутня воля. Не бійся, що тебе не зрозуміють, що марно все життя твоє мине. Бояться хай лиш ті, що лихо сіють, бо кожен з них його таки пожне. Не бійся, коли завжди правду кажеш, бо тільки нею душу ти розважиш. Тож стань зі мною разом знову в бій, Віддавши серце правді віковій. 24.01.2010 р.

Молись, молись за то, что ты живешь на этом свете. Молись, молись за тех, кто смерть за жизнь невольно встретил. Молись, молись тогда, когда непогода и ветер. Молись, молись всегда, когда уж страшно жить на свете. Молись, молись в грозу и в метели снеговые. Молись, молись опять за тех, кто гибнул в годы роковые. Молись, чтоб в сердце, как цветы, добро и нежность расцветали. Молись, молись и ты, чье сердце сковано из стали. Молись, молись тогда, когда печаль – тоска нахлынет. 190


Молись, молись всегда, покуда сердце не остынет. Молись, молись и верь, что Бог всегда поможет. Молись, молись, так создан мир и по-другому быть не может. 27.05.2010 г.

Люди Такие люди есть на свете, что и людьми не назовешь. Зачем тогда же на планете есть и предательство и ложь? Зачем все зло, что вы творите, вы не оставите себе? Зачем напрасно говорите и плачете вы о судьбе? Но будет день такой однажды и каждый, словно по судьбе, не оборачиваясь дважды, все зло назад возьмет себе. Пусть будет кара эгоизму! Пусть знают люди, что творят! Зачем мир, созданный для жизни, когда о нем не говорят? Людей так много есть, поверьте, но из них не каждый — человек! Пусть истина на этом свете наукой станет всем навек. Пусть наши деспоты – тираны узнают самый большой страх. И пусть незажитые раны останутся лишь только в снах. 10.06.2010 г.

191


Алексей Палысаев

Палысаев Алексей Валерьевич. Родился в России. С 1983 года с семьей переехал в Николаевку. Окончил Николаевскую среднюю школу и музыкальную школу по классу фортепиано. После службы в ВСУ проживаю в Одессе. В 1996 году вышла в свет поэма «Остров любви», а в 2009 году издал сборник стихов «Звезды далекой яркий свет».

Молитва Я осенним листом Над землей пронесусь. Пред высоким крестом Молча я помолюсь. Попрошу я у Бога Хоть немного любви. Чтобы жизни дорога Не скрывала пути. 192


Боже! Дай мне ответ — Кто мне враг, а кто друг? Сколько старости лет? И куда дни бегут? Что стоит за спиной? Что скрывает стена? Что зовется ценой? Сколько стоит цена? Сколько тянется вечность? Манит чем лунный свет? Почему плачет свечка? Боже, дай мне ответ!

Нарисует кто-то... Нарисует кто-то счастье, Я досочиню любовь. Приукрашу чуть ненастьем, Чтобы будоражить кровь. И получится писанье О прошедших временах. О любви, о расставаньи, О любимых и врагах. Мир романтики и чести, Серенад и грустных песен... Где ему сейчас воскреснуть? — Он не многим интересен. Кто-то счастье нарисует, Я досочиню... Но все же, Всех сейчас одно волнует — Чтоб продать, и подороже. 193


А духовность умирает... Дни идут на белом свете. А когда повырастают, Что нам скажут наши дети?

Нас разделяют километры Нас разделяют километры — Но в сердце ты всегда со мной. Мне голос твой доносят ветры, Во сне приходит образ твой! И я в глазах твоих тону... О, Боже мой! Как ты прекрасна! Тебя я жду. Тебя одну! Быть может, даже слишком страстно. И верю я — когда-нибудь Мы все же встретимся с тобою! Я так хочу, хоть на чуть-чуть К щеке притронуться щекою!

Последний школьный звонок Звенит звонок, звенит в последний раз... И школе говорю я: «До свиданья!» Учителя, друзья, любимый класс, Примите благодарность и признанья! Мы были с вами рядом много лет, И в юность мы вступили вместе с вами. Тепло в душе, как будто солнца свет, Наполнил душу теплыми словами!

194


Учителя! Спасибо вам за все — За знания, что в жизни нам помогут! Стремление — успех нам принесет, Открыв к вершинам трудную дорогу. А в школе были лучшие года! Жизнь школьная — и грустной, и веселой. Все это не вернется никогда... Звенит звонок. Прощаюсь я со школой...

С Днем рождения Что пожелать тебе сейчас, В твой славный праздник — День рожденья? Пусть будет добрым каждый час! Минута! Каждое мгновенье! Пусть дом твой полнит детский смех! Пусть посещает вдохновенье! В делах сопутствует успех! Не покидает пусть везенье! Плечо всегда пусть будет рядом, На кое можно опереться! Пусть душу наполняет радость! А счастье пусть наполнит сердце! И, если б я мог все сказать, Все то, что сердце накопило, Все, что хочу тебе желать — Слов все равно бы не хватило!

195


Ностальгия Мне уж не холодно, не жарко, Не тяжело, и не легко. Пусть все прошло, но мне не жалко, Все, что любил я — далеко. Нужна мне дверь, чтобы вернуться Туда, откуда я пришел... Я умер. Мне уж не проснуться. Я был вчера. И вот, ушел. Душа витает со мной рядом, И смотрит сверху на меня. Кому слеза, а кому радость, А мне свеча с теплом огня. Каким я был? Что скажут люди? И что напишут на плите? А, может, завтра же забудут? Портрет исчезнет в темноте. И все. Чему жизнь посвятил я? Зачем спешил куда-то вдаль? Душа моя имеет крылья, А только на душе печаль.

Апокалипсис Король был беден, был богат бедняк, Талантлив бездарь. Тихим стал оратор. И тайну Вечности мог разгадать дурак. Мир превратился в мрак. Пустынным стал театр.

196


Все перепуталось, все переплелось — Немой вдруг начал говорить стихами. И смерть пришла. И начался покос. И кровь текла там, где горело пламя. Никто не думал, что нашло на мир — Всем было весело, с людьми гуляли черти. Мир превратился в страшный пир, В ужасный пир чумы и смерти... Все скоро кончилось. Окончился покос. Смерть собрала все, что хотела. Чума и смерть — все унеслось. Лишь только мрак, где свечка не горела.

Письмо Тень прошлого окутала мой мозг... Я помню Вас и наш прощальный вечер. И образ Ваш, как будто талый воск, Лишь только тает и уходит в вечность. Я помню Вас и ясность Ваших глаз. А Вы меня давно уж позабыли. Пусть все прошло. Но только каждый раз Мне очень жаль, что мы друг друга разлюбили. Я Вас забуду, что бы не стряслось. Я Вас забуду — я виноват во всем. Как я забыл все то, что не сбылось И слезы потекут декабрьским дождем. Так будьте счастливы, пусть даже не со мной. Уйдете к мужу Вы. Меня уж ночь укроет. Уходят дни немыслимой волной... Я не смогу Вас заменить другою! 197


Ну что ж, прощайте! Я Вас не виню. Я не для Вас. Я не для Вас! Но все же... Я не могу. Как мотылек к огню, Я к Вам хочу! О, что со мной?! О, Боже!

Вспомни обо мне... Вспомни обо мне, Когда холодно тебе В День рожденья в ноябре... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда мир совсем чужой, Когда жизнь, словно в огне... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда праздник на душе, Когда ты в своей семье... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда воздух свеж и чист, Когда мир как в сладком сне... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Как последний желтый лист Упадет к сырой земле... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда тикают часы В твоей спальне на стене... Вспомни обо мне. 198


Вспомни обо мне, Когда тает снег кругом, Когда все вокруг в воде... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда первый летний луч Пробежится по траве... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне, Когда нежность мужских рук Вдруг напомнит обо мне... Вспомни обо мне. Вспомни обо мне...

Я люблю тебя Я жизнь свою с тобою разделю В печали. В радости. Во всем. Сполна. Всецело. Я люблю тебя! Люблю! Люблю! Люблю! Всей душой своею. Мозгом. Сердцем. Телом. Я люблю в тебе все — каждый волосок. Твои губы, голос, руки, плечи! Для меня ты — воздуха глоток! И любовь моя со временем лишь крепче! Я люблю в ночи с тобою засыпать. Я люблю с утра с тобою просыпаться. В снах своих с тобой вдвоем летать И с тобою вместе приземляться. 199


Ты прекрасней самых светлых грез! Словно солнце, что ласкает на рассвете! Будто ветер свежий после летних гроз... Я люблю тебя — пока я есть на свете!

Полет Где-то там, вдали, за синевой, За бескрайнею небесной высью, Иногда я пролетаю мыслью, Пробужден невидимой рукой. Я не знаю, что меня влечет? То ли даль? То ль наслажденье лета? Только слышу, как мне шепчет кто-то: «Как прекрасен призрачный полет». И душа в тот миг, забыв меня, Вдаль летит, оставив все живое. Тело же мое лежит пустое, Веру в сердце бережно храня — Верю я, душа найдет меня... Я лечу! Я счастлив! Я смеюсь! Я живу сейчас в небесном мире! И опять в прокуренной квартире Я, вернувшись в тело, пробужусь. Ах, как жаль, что телу не дано Крыльев, чтоб лететь с душою вместе. Но полет мой в памяти воскреснет, Тот полет, когда летал душой — Пробужден невидимой рукой.

200


Письмо маме Здравствуй, мама моя дорогая! Ты прости, что давно не писал. Но все время тебя вспоминаю, И все дни о тебе тосковал. Мама, мне так тебя не хватает, Не могу я не видеть тебя! Так, как ты, меня не понимают — Только ты понимаешь меня. Напиши мне, как дома, как наши, Как живете вы день ото дня. Дни идут. Мы становимся старше. Только ты молода для меня. Напиши мне хотя бы три слова — «Здравствуй, сын мой» — и все. Напиши! Я читать буду снова и снова, У меня будет праздник души!

Размышления Я сам себя не узнаю, Все стало как-то вдруг иначе: Когда мне грустно — я пою, Когда мне весело — я плачу. Я позабыл, где ночь, где день. Где нужно встать, а где не надо. Где отражение, где тень — Я не пойму с одного взгляда. Хочу, чтоб жизнь плыла туда, Где обитает совершенство. Душа чтоб вдоволь испила, Что называем мы блаженством... Но все не так. Один я вновь, И мыслью не с кем поделиться. Мне не знакомая любовь, Душа — как замкнутая птица. 201


Павло Поліщук Поліщук Павло Федорович народився в селі Веселім Андрієво-Іванівського району (Миколаївського) Одеської області 3 березня 1937 року. Після закінчення семирічної Ново-Скосарівської школи навчався в Ісаївському технікумі. Проходив строкову військову службу на флагмані Чорноморського флоту — крейсері «М. Кутузов». Брав участь у дальньому поході Севастополь, Лібава, Балтійськ, Таллінн, Ленінград, де в 1957 році 28 липня маршал Жуков приймав парад трьох флотів — Чорноморського, Балтійського і Північного на Неві. З 1960 року працював ветеринарним фельдшером в колгоспі «Україна» до виходу на пенсію. Писати і друкуватись почав після виходу на пенсію. Зараз проживає в Новій Долині Овідіопольського району Одеської області. Хоббі: рибалка, велоспорт, турпоходи. Понад усе люблю спілкуватись з добрими людьми, які дарують радість. Друкувався в збірниках «З глибини степів», «Ярмарок сміху» (до 100-річчя С. І. Олійника), в газетах: «Наддністрянська правда», «Миколаївський вісник», видав книги «Розцвіта Нова Долина», «Сільський романтик», «Золоте весілля», «Новодолинські зірочки».

Спасибі, мамо! Не так давно ще нам всміхалась мати, Дарувала нам і ласку, і тепло. Навчала нас всі труднощі долати, Щоб нам жилось у світі хорошо. 202


Спасибі, мамо, горличко живенька, Ночами не спала, годила нам, малим. Ти молодість віддала нам, рідненька, Пожертвувала дуже дорогим. Сама, бувало, ти недоїдала В голодний і холодний час лихий, Не тільки кусень хліба — життя своє віддала б, Щоб кожний з нас був ситий і живий. Спасибі, мамо! Себе ти не жаліла, А доля в тебе була нелегка. Все віддала нам, свічкою згоріла, Дбала про нас без краю і кінця.

Я не забув тебе Я не забув тебе в розлуці, Усмішку лагідну твою. Твої натрудженії руки, Тебе шаную і люблю, Тобі, моя голубко сива, Де б я не був, в якім краю, — Ти будь здорова і щаслива, Тобі я, мамо, напишу. А тільки трапиться нагода — До тебе в гості прилечу. Ти ж бережи своє здоров’я І знай, що я тебе люблю. Не зачерствів я, не зазнався В шаленім вихорі життя. З лихими, добрими стрічався — Та найщиріша ти одна. Від щастя ключ в батьківській стрісі Я знаю: мама мене жде. 203


Найщасливіший я на світі, Що ти у мене, мамо, є.

Провідна моя зоря Хто не журиться й не плаче, Той ніколи й не радіє, Я ж радію, а тим паче, Золоте у нас весілля. Півстоліття б’ються в ритмі Наші звінчані серця І в моїй сердечній книжці Сторінкам нема кінця. Я гордивсь й горджусь тобою, Хуторяночко моя! Півстоліття ти зі мною — Провідна моя зоря. Добра ти, щедрот криниця, Талісман мій, ідеал, І для мене, безумовно, Найцінніший капітал. Ми доповнюєм друг друга Своїм внутрішнім вогнем, Поетична в нас натура Нам здоров’я додає. А як лунко, а як дзвінко Пісня вдаль моя летить! Для своєї королеви Буду я творить і жить.

204


*** В квітучих степах України, Як літечко красне прийде, То соняшник в нас зацвітає, І гречка у полі цвіте. Як море, синіє скрізь гречка — Так буйно і рясно цвіте, Так начебто Чорнеє море В степах свої хвилі несе. Та хто б не побачив це диво, Від подиву навіть замре, Горить тут від золота поле — Так соняшник — чудо цвіте. Як мак зацвітає по межах, По балках, на толоці, Зі степу вже їхать додому Не хочеться дуже мені. Намет я розкинув би в полі, Де маки цвітуть серед трав, Красою південного степу Я б душу свою лікував. Якби обирали всі чудо, Що Бог на землі сотворив, На першому місці стояв би Мій степ серед тисячі див.

Низенько жінці поклонись Живи, люби, твори для неї, Шануй і нею ти гордись, 205


За зроблене добро для тебе Низенько жінці поклонись. Вона для нас — красуня завжди, Нам найдорожча у житті. Її коханий, ніжний образ У нас завжди на висоті. Вона — це радість, щастя в домі, Вона — тепло і цвіт весни. Вона — любов, вона — натхнення, Вона — це дочки і сини. Вітаєм Вас в низькім поклоні У свята, будні і завжди! Бажаєм Вам, щоб, як весною, Ви ніжно квіткою цвіли. В боргу ми завжди перед вами, Для вас будемо жить, творить, За зроблене добро для тебе Низенько жінці поклонись.

Любимой женщине Жене на 65-летие

На свете есть женщин красивых немало И нас всех чаруют, зовут их глаза, А ты лишь одна для меня королева, Волшебная Фея, улыбка-судьба. Волшебной улыбкой, как звездочкой светлой, Ты в сердце и душу навеки вошла, Навеки меня своей лаской пленила, В сказочный мир ты меня завела. 206


Меня вдохновляешь, меня наставляешь, Ты мудра, добра, ты голубка моя. У каждого в сердце есть образ любимой, Которую нам подарила судьба. Для вас мы живем, перед вами склоняемся, Все в мире цветы, все богатство для вас, Ночами в экстазе стихи сочиняем, В любви признается влюбленный чудак. Тобою живу и тобою дышу я, С тобою я в сказочный мир улечу, За нежность, любовь и за ласку твою Влюбленное сердце тебе отдаю. На свете есть женщин красивых немало, А ты, как любимая песня, одна. Ты Фея моя, моя королева, Заря ты вечерняя, сказка моя.

*** Красавицы нежные — розы, Как я вас всем сердцем люблю! Вы свежестью и красотою Наполнили юность мою. Своей колдовской красотою Своим ярко-красным огнем, Своей нерастраченной силой Навеки остался влюблен. Вы песня весны — королевы, Вы солнца прелестны лучи, Как нежно меня целовали В холодной росе лепестки! 207


В прекрасном сплетеньи оттенков Твою я улыбку ловлю, Стою я средь роз опьяненный И в мыслях навстречу лечу. Лечу вдаль далекую, прошлую, Тебя я на встречу зову, Но юность, куда-то ушедшую, Я, милая, нам не верну. Весною красавицы – розы Вдруг вспыхнут пожаром весны, Тебя я ищу между ними, Как будто там спряталась ты.

Дружині Зінаїді Іванівні Кохаю тебе у своїх віршах Не на одній, придивися, сторінці. Люблю я світло в твоїх очах І сонечко в твоїй усмішці. Люблю медові твої вуста. І сірі замріяні очі, І мудрі солодкі твої слова, І руки твої робочі. Кохаю тебе наяву і в снах, Міцного бажаю здоров’я, А ти все в турботах, усе при ділах, Ти вічно не маєш спокою. Такі солодкі і щирі слова Карбую в сердечній сторінці, А всі найкращі свої діла Присвячую коханій жінці. 208


Хто ти? Дружині на 55-річчя

Ти ромашка, ти жоржина, Ти роси срібна краплина, Ясна зіронька моя, Джерело мого життя. Ти вишенька зчервоніла, Моя пісня солов’їна, Ти — кохання мого зерня, Джерело мого натхнення. Ти весни політ крилатий, Ти духм’яний подих м’яти, Пісня перша й не остання, Джерело мого кохання. Ти — голубка моя сива, Моря синього перлина, Ніжна, мила — ось така ти, Незабудочка моя.

Нас всех спасет Любовь и Доброта У нас во дворе, на клумбах вдоль дороги Любых оттенков розы зацвели, Любуюсь ими я, любуется прохожий, Мелодией весны они все к нам пришли. Становишься добрее и сердцем и душою, И птицею летишь ты в голубую даль, И ярче светит солнце над тобою, В душе царят любовь и благодать. 209


Поет душа и в мир добра уносит, Пьянею я от ангельской красы, В твои, как серебро, вплету я розы в косы, К твоим ногам я положу цветы. В мой мир мечты нет без тебя дороги, С цветеньем роз сравняешься лишь ты, В Новой Долине зацветают розы, В оттенках роз твои ловлю черты. Стаю я сильным телом и душою, Когда я на цветы, как на тебя, гляжу, И в сказочный свой мир я улечу с тобою И никогда тебя не разлюблю. На улицу иду, любуюся на розы, Весной осуществляю еще одну мечту: На самом видном месте у дороги Сестру калины я березку посажу. Остановись, задумайся, прохожий, И пусть цветет краса у твоего двора. Пускай пьянит нас аромат от розы, Продлит нам жизнь на долгие года. Работаем, живем на милой Украине, Нам красят жизнь добрые дела В непредсказуемом, загадочном сем мире Спасет нас лишь Любовь и Доброта!

210


Зустріч в Ульяновці Другу-побратиму Мефодовському С.І., його дружині Мефодовській Любов Іванівні, з вдячністю за людяність, сердечність, за синівський прийом. Автор.

В чудовий день в дорогу вирушаю — Дорога до Ульяновки веде, Душа моя від радості співає, Серденько моє квіткою цвіте. Із Нової Долини до вас я відстань міряв, І ось в Ульяновку на крилах я лечу. Я так давно про зустріч з вами мріяв, І ось відбулася ця мрія наяву. Стрічають нас в селі вашім лелеки, А де вони гніздяться — там мир і благодать, Від зустрічі із Вами душа співає, серце, Та так, що хочеться аж світ увесь обнять. Зустрілися нарешті поети-однодумці, Котрих єднає слово, поезія й сатира, Зустріли мене радо і вчителі, і учні — В ці Великодні дні нас дружба освятила. Від спілкування з вами набравсь натхнення й сили І стало напрочуд аж легше в світі жить. На творчість Ви мене у цей день освятили, Що хочеться співати, що хочеться творить.

211


Золоте весілля У садах гуляє осінь, Скрізь малює свій портрет, Між трояндами ще й досі Твій гуляє силует. Тебе юною я бачу, Як трояндочку в цвіту. А сьогодні я неначе Зустрів молодість свою. Знов на танцях ми кружляли В клубі нашого села. Далі і любові сила Поєднала нам серця. Золоте весілля зранку У дворі в нас загуло. А людей на цю гулянку Півсела до нас прийшло. Гірко! Весело! Знов гірко! Ой, солодкі ж поцілунки, А нам весело і смішно, Хоч і йдуть літа-рахунки. Молодим парам бажаю, Щоб достойно старість стріли. Щоб ви в парі зустрічали Золоте своє весілля.

212


Парад трёх флотов Парад трех флотов — 28 июня 1957 г., – Северного, Балтийского, Черноморского на Неве в Петрограде принимал маршал Жуков. Мне выпало счастье сигнальщиком участвовать в походе на крейсере «Кутузов» и быть награжденным знаком «За дальний поход». Туманом встречает Балтийское море, «Кутузов» — наш флагман Неву покорял, Когда у нас маршал, седой уже, Жуков Парад на Неве трех флотов принимал. В белом наряде стоят черноморцы, Как лебеди, строем стоят на борту. Министр с Днем Флота нас всех поздравляет, Как выстрел, «Ура» прозвучало ему. На палубе верхней все спать мы ложились, Нас в белые ночи качала Нева. А в полночь внезапно гремел выстрел пушки... Куда завела нас судьба моряка? Любили нас девочки, в гости нас звали, «Кутузов», как лебедь, стоял на Неве. В садик Петра нас на танцы водили, Считали за честь пригласить нас к себе. Опала на маршала бомбой упала, Неправдой при жизни был маршал избит. Но слава навеки с солдатом осталась, Весь мир его помнит, и он не забыт. И нам не забыть, где волна нас качала, Биская шторма, Средиземную зыбь, И флотскую службу, и братскую дружбу Офицерам, матросам нельзя позабыть. 213


Роздуми про щастя Щасливий я, коли з веселим сміхом День у трудах на благо відлетить, Коли яскраво сонечко всім світить, Так хочеться ще довго, довго жить. Люблю стрічать, коли приходять гості, І сам люблю у гості я ходить. Люблю я дні, коли увесь в роботі, І все в моїх руках, як мовиться, горить. Щасливий я, що все життя з тобою Ми нерозлучно в парі прожили, І доля нам за те у нагороду Подарувала два сини — орли. Люблю біля Дністра варити з риби юшку, Люблю серед гостей співати за столом. Радію, якщо я комусь зігрію душу Та серце звеселю віршованим рядком. Для мене щастя — це моя сім’я, Мій рідний край і рідна Україна. Дружина, діти — вся моя рідня, Де рідний дім і де моє коріння. Щасливий той, кого десь ждуть, стрічають, Коли, як сонечка, тебе кохана жде, А щастя — це коли тебе шанують, поважають, Коли ти всім потрібний і люблять всі тебе.

214


Почему я такой? Почему я такой — сам себя не пойму: Всем я верю на слово, всех я сердцем люблю. Я живу для родных, для знакомых, друзей, Позовите — приду, где полезней, нужней... Руку дружбы подам, вам в беде помогу, Потому что иначе я жить не могу. Я приду к вам во двор как-нибудь вечерком, Позабытые песни мы вместе споем. Вспомним детства и юности наши года И куда завела нас на старость судьба. Почему я такой — сам себя не пойму. Всех на свете жалею, всех на свете люблю. Вспомним тех, кого нет, кто ушел навсегда, Кто был рядом всегда, согревал нам сердца, Помянем мать, отца, помянем и соседей — Не сотрет о них память могучее время. Почему я такой — сам себя не пойму, Что одну беззаветно я всем сердцем люблю. И коль раз полюбил, то уже навсегда, И не старят любовь ни беда, ни года. Почему я такой — сам себя не пойму, Свой народ, свою Родину беззаветно люблю. Синь морскую люблю и степную равнину И, как сын, я люблю тебя, мать-Украина.

215


В садах розцвітає мій хутір «Веселий» (Пісня)

Мій краю рідненький, Тилигульський краю, З дитинства любима моя сторона, Про тебе, мій краю, я пісню співаю, Моя Батьківщина, ти в мене одна... Приспів: В садах розцвітає мій хутір «Веселий», Чарує красою та в гості зове, Мій краю батьківський, мій краю пісенний, Де жайвір співає, зозуля кує. І де б ми не були, тебе не забудем, До тебе любов ми свою збережем. Живуть найрідніші в краю цьому люди, Для серця рідніших ніде не знайдем. Приспів Розкинувсь «Веселий», постав під горою. Внизу в комишах Тилигул біжить, Чарує всіх дивною своєю красою, Нам випало щастя родиться тут, жить. Приспів: Де маки цвітуть і біліють ромашки, Де пшеницями жовтіють степи, – Моя батьківщина багатства і щастя, Своєї Вкраїни ми дочки й сини. Приспів

216


Скосарівко, пишаюсь тобою! Пісня Скосарівко, пишаюсь тобою! Своє серце тобі віддаю, І всією своєю душею Беззавітно тебе я люблю! І всією своєю душею Беззавітно тебе я люблю!

Навіки наші предки осіли На Тилигульській рідній землі. І сонце сіяє по всій Україні, Найрідніша ти, ненько, мені. І сонце сіяє по всій Україні, Найрідніша ти, ненько, мені. У родючі степи закохався, У твої я біленькі хати, І, як всі, я нарешті діждався: Незалежною стала і ти. І, як всі, я нарешті діждався Незалежною стала і ти. Небезбатченко я, не сирітка — Я хазяїн на рідній землі, Рідний дім — це моя Скосарівка, Я віддам серце й душу тобі. Рідний дім — це моя Скосарівка, Я віддам серце й душу тобі. У сім’ї своїй рідній і вольній В Україні будеш розцвітать, До останнього подиху свого Буду, ненько, тебе захищать. До останнього подиху свого Буду, ненько, тебе захищать. 217


Розцвіла у садах Скосарівка — Тебе щиро і ніжно люблю, І любов цю, моя чародійко, Крізь життя я своє пронесу. І любов цю, моя чародійко, Крізь життя я своє пронесу.

Вас не забув я, односельці Якби святі, серцю милі, Та дарували мені крила, Летів би я крізь поле й ріки В своє «Веселе» й «Скосарівку». Низенько я вам поклонився б, Усім святим я помолився б. Я так радів би, щоб ви знали, Забув би прикрощі й печалі. Я радий тим, що ще живу, Для вас вірші свої пишу, Люблю «Веселе» й «Скосарівку», Як перший раз кохану жінку. В своїй старенькій книжці – серці Вас не забув я, односельці, Що ви є в мене, вірні друзі. Вас пам’ятати завжди буду. Де працював я, з вами жив, Рибку в Тилигулі ловив, Тут стрів свою кохану й милу На все життя свою дружину.

218


Тут рідне все і все знайоме, Все серцю миле і пригоже. Бо тільки в рідній своїй хаті Живуть щасливо і багато.

Ключі до раю Як хочеш жити ти, немов в раю, Збудуй житло в вишневому саду. І яблуні, і груші посади, В троянди, чорнобривці хатину прибери. І розцвіте твій дім у чарівній красі, І скажуть люди: «В тебе руки золоті». І скаже кожний, хто проїде чи пройде, Що чарівник із казки тут живе. Якщо ти всім добро в житті робив, То недаремно ти на світі білім жив І будуть тебе діти пам’ятати — Їм викопай криницю біля хати. Якщо ти хочеш жити, як в раю, Люби людей, немов свою сім’ю. Прожив немало і тому я знаю: Любов і є оті ключі до раю.

*** За любовь, отданную безвозмездно, Считаю за долг долги вернуть, Всем сочувствую и всем верю И ненавижу тех, что лгут. И всех за измену из сердца Вырву, как злобный бурьян. 219


И честно скажу, сердечно: Не люблю быстротечный роман. Не люблю тех, что добренькими В змеиной кожуре ползут, Лебезят, подхалимничают И по волчьим законам живут. Не завидую я богатым, Пускай лишь по правде живут. Где мученики и праведники, Которые на смену всем нам придут? Ненавижу всех, кто нас унижает, Власть и деньги преступно нажив, Лишают бедных даже работы, Детей куска хлеба лишив. Люблю я народ свой бедный и праведный, С ним разделяю я горе и беду, За него я пойду, как Христос, на Голгофу, За него, если надо, я муки приму.

Завещание потомкам У Советов Бог был под запретом. Не священник — колдун-соловей На рассвете в березовой роще Нам венчальную песенку пел. В сердце с Богом мы жить начинали, Уходя с компартийных сетей. Свою родину мать-Украину Мы любить научили детей.

220


Любить степи из детства бескрайние, Любить тех, кто выращивает хлеб. Помнить тех, кто себя не жалел, Отдавал свою жизнь ради всех. Вышел Бог, наконец, из запрета И ему только суд и вершить. Нам осталось собрать свою мудрость И учиться по-новому жить. Нам историю нашу, свободу Никогда, никому не стереть, Земли наши, политые кровью, Завещаем потомкам беречь. Сделать жизнь и богаче, и краше — Нам для этого стоит всем жить: Перестанут тогда украинцы Из огня всем каштаны носить.

*** Живу я верой в добро и чудо. Я доверчивый, влюбленный, Родом парень из села. И меня хохлушка-мама На свет Божий родила. Верил я в добро и чудо. Когда бегал нагишом, При румынах-оккупантах Малый курс наук прошел. За закон была нагайка, Зуботычина-приказ, От крови меня мутило, Выл я волком и не раз. 221


Жил при Сталине-кормильце У колхозах-лагерях. Ставлю свечку по погибшим И молюсь по вечерам. Коммунизм ударно строил, Перейстройку пережил. Кирзаки, шинель, фуфайку Не одну я износил. В независимой Украине Восемнадцать лет живу, И за целых три эпохи Я итог свой подобью. Жил Надеждою и Верой, До сих пор так и живу. Верю я в Добро и Чудо, А не верить — так помру.

*** Где же вы, метели, морозы и снега? Верю и не верю, что сейчас зима. В Нью-Йорке и Лондоне снегу намело, А в Одессе снега так и не было. В Китае засуха — выгорело все, Пожарами отбирает у людей добро. В Австралии в пожарах гибнут города... За что ты ниспослана на людей, беда? Летом в Украине царствует жара — Непрошенная гостя с Африки пришла. От ее дыханья снега нет зимой, Летом, ожидая, плачем за дождем. 222


В дефиците где-то у людей вода, Для других проблема — топит города. На продукты в мире сильно спрос растет, Нестабильность, крах финансов по миру ползет. Газ себе за евро купят господа, Бедной Украине без него беда. В спорах и разборках прожили года, Не поделят у нас портфели, булава одна. А тут вызов нам природа за долги все шлет, Как врагов своих заклятых, за горло берет. Жизнями теперь своими платим мы долги, В гармонии с природой жить мы не смогли.

*** Попід гору долиною, Як в село іти, Скосарівка, серцю мила, — Дивної краси. Попід річку толока В диких квітах розцвіла, А в садах, як у раю, Не пізнать села. Цвітуть яблуні і груші, Зацвіла калина. Кожну весну, як невістка, Скосарівка мила. У чарівній вишиванці, В піснях солов’їних Розцвітає Скосарівка На просторах рідних. 223


Над тобою ясен місяць І яскраві зорі. І ведуть всіх нас до тебе Звідусіль дороги. В долі нашій ти одна, Серцю рідна, мила. Де родився, де зростав — Там і Батьківщина.

У снах тебе бачу У снах тебе бачу, До тебе в снах лину, В мій край незабутній — Мою Батьківщину. В акаціях, вербах, В тополях зелених, Весь в яблунях, грушах Мій хутір «Веселий». Як в казці, рядами Стоїш під горою. В долині Тилігул Шумить осокою. Як з вирію птах, Я до тебе лечу. А ти потонув В яблуневім цвіту. Мій хутір «Веселий», Мій краю пісенний! Від тебе черпаю Я сили й натхнення. 224


Ти радість моя І моя ти фортеця, Надійний причал Для душі і для серця. Краю рідний і милий — Ніжна квітка весни! Тут із твого порогу Я пішов у світи.

*** Я радію, як хліб дозріває І в амбарах в нас повно буде. Я сумую, як сонце заходить, І радію, як сонце зійде. Я радію, як вірно кохають, І до них, вірю, щастя прийде, Я за тих, хто нас довго чекає, В серці вірність свою береже. Я радію, як дітки співають, Батько, мати у кожного є. А сиріток, як бачу, сумую — Плаче з жалю серденько моє. Радий я, коли жінка щаслива, І щаслива хай кожна буде. Я за тих, хто жінок поважає, І красу їх і честь береже. Радий я, коли нас поважають, Коли в душу ніхто не плює. Я за тих, хто живе лиш по правді... Це є прагнення вічне моє. 225


*** Всі предки в мене — знатні хлібороби, Любов до степу в мене у крові. В нас за селом, як перейдеш дорогу, Розлігся степ у всій своїй красі. Люблю безкрайні степові простори, Там, де гойдаються від вітру пшениці, Де на межі пасуться вранці зайці І жайворон співає в вишині. Люблю, коли жнива розпочалися, Аж подих завмирає від краси, Коли в степи ідуть з села комбайни, Коли жнивують славні земляки. Люблю, коли святкують в нас обжинки, Коли зерно в амбарах у селі, А трактори орють останки житні І з кожним днем все більшає ріллі. Люблю безкрайні степові простори: На них до хліба все у нас росте. Як попрацюють добре хлібороби, То й на столі тоді усе буде.

Сільський романтик Сільський я романтик, Сільський патріот. Вкраїни я лицар: Люблю свій народ, Люблю Україну — Свою Батьківщину — 226


Єдину у світі, Кохану і милу. Люблю я безкрайні Родючі степи, В моєму житті Із дитинства вони. Сільський я романтик, Я син селянина. Із хліборобів Моя вся родина.

Моя Батьківщина Я гордий, багатий, без міри щасливий, Що я не сирітка, дитя без родини. Є батько, є мати, велика родина, Моя Україна, моя Батьківщина. Я дужий, сміливий, від лиха не гнуся І труднощам, бідам, як раб, не корюся. Я сильний з тобою, моя Батьківщино, І можеш покластись в біді, як на сина. Нікому тебе не продам, не зміняю, Бо лише з тобою, як легінь, злітаю. Мені дарувала ти силу і крила, Моя синьоока, моя Україна. З тобою збудуємо кращую долю З тобою здолаєм біду у двобої. Без тебе ніхто я, з тобою я сила, Любима Вітчизна — моя Батьківщина.

227


Люблю свій край Люблю свій край! Свою Вітчизну, Як матір рідную, люблю. За все, що я колись отримав, Перед тобою я в боргу. Люблю поля, ліси і гори, Тебе, родючая земля, Тополі, що стоять в дозорі, Як вартовії край села. Люблю вас, степові дороги, Де з ненькою я все сходив. Люблю я місяць, сонце, зорі — Під ними виріс, з ними жив. Люблю лани твої безкраї, Люблю я села і міста. Люблю народ, який кохає Тебе, Вітчизно, як і я.

Віра, Надія, Любов Де, скажіть, черпать нам сили? Де візьме їх славний рід? Стоїмо на роздоріжжі На межі тисячоліть. Повір, що скориться вершина Та, на яку ти не зійшов. Жили б в душі, не помирали Надія, Віра і Любов. Хай крокує рядом з нами Мужність, витримка, терпіння, 228


Щоб ставали ми мудріші З будь-якого потрясіння. Хай зостанеться в минулім Чорна заздрість, кляте зло, В кожну душу хай вселиться Стійкість, честь, людське добро. У злагоді та в єднанні Чарівна зросте в нас сила, Щоб ця сила при бажанні Чудеса земні творила. П’ємо ми озон свободи Та зростаєм сильні духом. Заживем ми з вами славно, Подолаємо розруху. Та прославимо навіки Ми трудящую людину, Що вистраждала, збудувала Свою славу — Україну!

Іду в село батьківськими стежками Іду в село батьківськими стежками, Через місток, через Тилігул я іду. Ось тут, за річкою, колись город ми мали, А потім сад з’явився, як в раю. Іду селом Веселим, як в дитинстві, І рідко вже когось я пізнаю. А ось і хата, де гойдався я в колисці, Де вперше вимовив я «мама» і «люблю». Де вперше вимовив: «Тебе я люблю, тату, І брата, і сестру за доброту люблю», 229


І першим вчителем була у мене мати, — І перед нею я найбільше у боргу. Іду я стежкою, де мама йшла на гору, Як тільки танув сніг, підрізать виноград. З гори «Веселий» красувавсь, як на долоні, А я, неначе птах, над ним літав. Іду дорогою на ферму край села, Де мати в дощ і в сніг дорогу цю сходила. Заради діточок себе не берегла, Нас в люди вивела, людей із нас зробила. Навчала мати вечорами нас читати, Із Кобзаря про Катерину нам читала. Не міг від жалю я ночами тоді спати, Все Катерина у очах моїх стояла. Я вдячний матері за ласку і тепло, За те, що молодість без жалю нам віддала, Все дбала про дітей, щоб жили хорошо, Сама ніколи свят і вихідних не мала. Іду в село батьківськими стежками. І до порога, де зростав, вустами припаду. Де мати з татом життя нам дарували, За їхню доброту святими їх зову.

Я за кордоном долі не шукаю Зростає й кращає в суцвітті Україна, Нам, Миколаївко, ти серцю дорога, Наш милий край — маленька Батьківщина — Чичиклійська і Тилігульська земля. Я за кордоном долі не шукаю, Ти — серцю наймиліша сторона, 230


Ти квіточка троянди у віночку І України-матінки дитя. Живуть і трудяться на тлустих черноземах Чудові люди, степів — богатирі. Твої це, Миколаївко, всі діти, — На вірність присягнули цій землі. Я за кордоном щастя не шукаю, Я, Миколаївко, без тебе сирота. А ти мені, як матінка рідненька, Я, як твоє малесеньке дитя. З тобою ми збудуєм кращу долю, І нам з тобою жить і не тужить. Ти богатирську нам даєш в дорогу силу, Ми труднощі здолаєм і краще будем жить. Я за кордоном багатства не шукаю І щастя там і долі не знайду. І де б не був я — у Львові чи в Херсоні, А в Миколаївку прийду і поклонюсь. На Миколаївській землі мої тут тато й мама, Живуть мої сусіди, сестри і брати. Живуть всі ті, що серцю найдорожчі, Яких ніде й ніколи не знайти.

231


Светлана Польская

Родилась 7 августа 1937 года в г. Василькове под Киевом. В 1954 году закончила Балтскую среднюю школу № 3 (г. Балта, Одесской области), а в 1961 году — Московскую сельскохозяйственную академию имени Тимирязева по специальности агрохимик-почвовед. Но большую часть времени (20 лет) проработала в Николаевском районе Одесской области заведующей отделом писем и массовой работы в районной газете «Червоний прапор». Стихи начала писать с 11 лет, а издать три сборника стихов («Стихотворная мозаика» — 1996 г., «В осенней жизни золотой» — 2004 г. «Не славы жажду — тихого признанья» — 2008 г.») удалось только в зрелом возрасте. Ждут своей очереди новые стихотворения, написанные на склоне лет, и проза. С.С. Польская — член Союза журналистов СССР, позже — член Союза журналистов Украины. Как поэт, не раз побеждала в районных литературных конкурсах. Ее стихи и теперь регулярно публикуются в Балтской районной газете «Народна трибуна», печатались в областной прессе. 232


Радость Я иду навстречу солнцу, Солнце щурится в улыбке. Я пою о счастье солнцу, Солнце луч мне дарит зыбкий. Я в луче его купаюсь, Я вдыхаю солнца ласку. Сердцем я воспринимаю Жизнь, как радостную сказку.

*** На сцену вышло скромно лето И песню сдержанно поет, Прекрасны, как всегда, рассветы, И соловей к любви зовет. Но нет раскованности, жара, Но нет грозы и душных дней. Июнь, настраивай гитару, Всех солнцем яростным согрей.

*** Я живу по ночам В тишине очень старого дома И внимаю мечтам И порывам души неуемной. Собираю, как шмель, На цветах своего вдохновенья, Слов забытых капель, Словно рву первоцвет в день весенний.

233


Мы тащим воз: на переправе Уж не меняют лошадей, В бессилии иль гордой славе Спеши тянуть свой груз быстрей. Коль победишь, тебе зачтется Твоя отчаянная прыть И все ненужное сотрется — Врагу ведь просто нечем крыть.

*** Какие могут быть обиды, Когда метель летит в лицо И на ночлег исчезли виды, И лишь мерещится крыльцо?! Одно: в пути помочь друг другу И старых ран не бередить, Не составлять реестр услугам, А лучше просто не вредить.

*** Мне хочется покоя, тишины, Уюта и душевного комфорта, Мне хочется добраться до весны, Чтобы запеть на громкой ноте — форте, Тем поддержать весенний шум и гам, Подставив солнцу теплые ладони. Перечеркнуть сюжет из надоевших драм, Душой зарыться в радости гармонии.

*** Твоя застенчивость меня смешит: Где видано, чтоб старики стеснялись, Она лишь годы робко ворошит, Зовет те дни, когда мы повстречались, 234


Конечно, трудно все тепло сберечь, Не погасив любви пожар и пламя, Но чувствую прикосновенье плеч — Опоры в жизни истинное знамя.

*** Меняю жизненный этаж — Спускаюсь с горки. К чему ненужный эпатаж? Зароюсь в норке. Не хлопай дверью, не свисти, Как старый суслик — И в норке можно быть в чести, Настроив гусли.

*** Завидовать — пустое дело, Ведь правит воля не твоя, А то, что больно так задело, Считай — издержки бытия Найди совсем другую нишу, Где ты волшебник, чародей, Тебе поможет сам Всевышний Полетом щедрости своей.

*** Тебе совсем невмоготу — молчи, Зови смиренье, чистоту И «Отче наш» шепчи. Тебя поносят и хулят — молчи, К Всевышнему направь свой взгляд, И «Отче наш» шепчи. 235


Бог милостив, лишь уповай, Но все равно молчи. Душою милость ожидай И «Отче наш» шепчи.

*** Что может быть прекрасней ночи И лунной трепетной мечты? Душа тепла, покоя хочет И в отношеньях чистоты, Чтоб с полуслова, полувзгляда, Чтобы навек и до конца, Чтоб не страшны печаль, преграда, Чтоб в старости — как у венца.

*** Иоанн Златоуст, перед тобой преклоняюсь и в духовных изданьях твои строки ищу, и словами о вере я душой исцеляюсь, очищаюсь от мира, от скорбей не ропщу, Ты провел на земле жизнь совсем непростую, Восхищая народ красноречьем своим. По обету молчал, лишь письмом повествуя, Христианства каноны, был за веру гоним. Проходили столетья, твои мысли не гасли, их читают повсюду, 236


как про нынешний день. Милосердный Господь подарил людям счастье: от невзгод укрываться под слов твоих сень.

*** Что в жизни главное — Задумывался каждый: Рыбалка, пиво, денежки иль спорт? А я пришла к решению однажды: Бог, совесть, внутренний комфорт.

*** Не обращай внимания — Пусть Люди смотрят косо, Не обращай внимания, Пусть больно бьют вопросом. Не обращай внимания На колкие насмешки — Им только скорлупа — Тебе орешки.

*** Фасад — не главное, Открой пошире дверь: Изнанка больше говорит, поверь. В ней столько мудрой глубины таится, Как утренний туман, Что над рекой клубится. Дивлюсь своей двоякой жизни: Стара, а молодость зовет. Порой дождинкой снова брызнет, 237


Лихую песню запоет. Я благодарна за возвраты Любви, горения, мечты. И неизбежные закаты Так упоительно чисты.

*** Душа не знает возраста — Дряхлеет тело: Оно, как старый, Мышью съеденный мешок. Душа его всегда впрягает в дело, Подставив духа крепкий посошок.

Алые тюльпаны День к концу. Канун восьмого марта, Люд спешит с букетами цветов, Чтоб поздравить милых женщин завтра От души без всяких лишних слов. В сквере, у трамвайной остановки, Где скамейки чинно стали в ряд, В урнах, нежно наклонив головки, Два тюльпана пламенем горят. Белый снег и алые тюльпаны Да морозный ветер в проводах... Кто цветы оставил: хулиганы, Пьяный муж иль пара впопыхах? Или то кричит обида злая Чьей-то позаброшенной души? Ветер лепестки перебирает, Алые тюльпаны хороши, И смотреть на это, право, больно, Как помочь неведомо кому?... 238


Что ж, загадок на земле довольно, Встретить довелось еще одну.

*** Рассмеялся ветер Радостно и звонко И запел в деревьях Нежною листвой, Прикоснулся тихо К паутине тонкой И умолк нежданно В поле за рекой. А потом промчался С гиканьем и свистом, Оседлав у леса Пыльного коня. Прогудел в печурке Черным трубочистом И исчез, крылатый, Вольностью маня.

*** Чоловік натяг штани, чистую сорочку, підтюпцем повз паркани прошмигнув на «точку», Там чекала на Петра «Дружная» облава Теща, як гюрза, стара Та дружина Клава. — Більше, жінко, я не п’ю, — Чоловік волає, — В пляшку зіллячко зіллю, Хай відпочиває. 239


А увечері дружок Ледь вмостився в ліжку, висьорбавши оковиту, Сховану у діжку.

*** Ота криза проклятуща Людей оточила І сімейний наш бюджет Вщент розпотрошила. Ще й з базару чоловік телефонить звістку: — Люба, нині замість м’яса Будем гризти кістку.

*** Верта степом з полювання, Аж рюкзак роздувся. — Куди преш без роззування? Досі не проснувся? — Є, не лайся ти даремно, Я замёрз на цурку: Стрілив птицю, було темно — Вбив сусідську курку.

Як Марина негра годувала Марина поспішала. До відходу поїзда залишалось мало часу. А позаду напружений трудовий день. Треба десь перекусити. В ті часи в Одесі це не було проблемою. Забігла до першої — ліпшої їдальні. Швидко замовила обід: борщ, другу страву, компот. Принесла їжу, поставила на столик і попрямувала за ложкою, виделкою. Обернулась і завмерла: за її столиком сидів негр і 240


з апетитом сьорбав борщ.» Поруч стояла друга страва і компот. «Що це все значить? — пронеслось у Марини в голові. — Голодний, мабуть, якщо наминає мій борщ. Обережно підійшла до столика, сіла навпроти і розгубилась. «Що робити? Заговорити, сказати, що це моя страва, моє замовлення?» Але мовчки сиділа навпроти негра і прискіпливо дивилась на нього. Спочатку той не звертав уваги, а потім, піднявши очі і побачивши запитливий голодний погляд жінки, посміхнувся і широким жестом підсунув до неї тарілку з другою стравою. «Бач, здогадався, що я господарка їжі», — подумала Марина. — З’їм хоч половину обіду», — і швидко принесеною виделкою почала їсти. Досьорбавши борщ, негр встав, пішов до кухні, приніс чисту склянку. Він акуратно відлив у неї половину компоту і поставив біля Марини. «Ти дивись, який чемний», — Марина посміхнулась, подякувала й випила компот. Обидва весело розсміялись. «От як добре, — подумала жінка, — зі справами впоралась в Одесі, ще й голодного негра нагодувала»... А негр, закінчивши їсти, встав, узяв свою папку і, щиро посміхнувшись і розкланявшись, пішов з їдальні. Марина озирнулась: вона не побачила своєї сумки, яку клала на стілець. «Невже негр забрав? Та ні, він же пішов з папкою». Озирнулась ще раз, окинувши поглядом стільці... «Ой, лишенько!» — через кілька столиків, на бильці стільця висіла її сумка, а на столі простигав обід. «От дурепа! То це не я негра годувала, а він мене»... Марина уявила себе навпроти негра з виделкою і прискіпливим поглядом — і сором наповнив. Та кумедність ситуації поступово повернула добрий настрій. Від Одеси до своєї станції вона подумки посміхалась: «Ну й нагодувала ж я негра».

241


Не полюйте на злодія Я сиділа біля каміна і читала цікаву книжку. Тож коли задзвонив телефон, так не хотілося вставати з насидженого місця. Але телефон дзвонив так довго, що довелося підняти слухавку: — Алло! — Це я, Уляна Митрофанівна, — почувся знайомий, але трохи збентежений голос сусідки. — Що трапилось? — цікавлюсь. — Слухайте, нічого не розумію, хтось вже третій вечір в один і той же час світить у мене під вікнами ліхтариком, — сказала Уляна і замовкла. — Може, дітлахи жартують, — припустила я. — Та ні, це хтось дорослий. Щось, видно, оглядає, вивчає обстановку, щоб потім поцупити якусь річ з двору. — А чому собаки не гавкають? — запитала я. — Бо він, видно, свій, — відповіла Уляна. — А що ж можна вивчити у темряві? — знову запитала я. Уляна мовчала. А потім додала: «Ото ж воно й не зрозуміло, чого він хоче». Хвилин десять ми перебирали можливі варіанти цієї події. І так ні до якого висновку не дійшли. Минуло кілька днів. Уляна більше не телефонувала, і я вже думала, що той міфічний ліхтарик — просто вигадка старої жінки. Але одного вечора телефон задзвонив знову: «Ходить під парканом, світить у вікна, — швидко говорила Уляна. — Я весь вечір сиджу у засідці в коридорі й світла не включаю, спостерігаю, що буде, і ось він знову прийшов...». Я одразу прийняла рішення. — Іване, бери рушницю, заряджай холостими! Потім постукала в стінку сусідові, він вискочив з ліхтариком, бо живемо ми у мальовничому куточку міста, але освітлення лише біля Уляниної хати на стовпі. 242


— Мерщій, кричіть, лякайте злодія, а ти, чоловіче, пальни з рушниці вгору, щоб налякати нахабника! Чоловік з сусідом в темряві підійшли до паркану Уляни, пролунав постріл. Обидва заволали слова погрози. «Шкуру з тебе знімемо!» У відповідь почувся сердитий голос: «Ви що, скаженіли?! За що з мене шкуру знімати? Від ваших криків та пострілів я відра з водою розгубив». Голос належав ще одному сусідові, який ходив увечері по воду до крана з ліхтариком. — То це ти, Степане? — обидва разом запитали чоловіки. — Я, я. А кого ви тут ловите? Без пояснень все стало ясним. Розійшлись по домівках, Уляну вже не тривожили. Коли це знову пролунав телефонний дзвінок. Уляна піднесено кричала: «Впіймали злодія?» — Якого злодія? — Того, що світив увечері у вікна. — Піймали, то Степан воду пізно носить, бо ліньки принести вдень. — От тобі й маєш, — тільки й мовила Уляна. Отак закінчилось полювання на злодія. Сміялись люди на нашому кутку весь тиждень.

Хай живе Рябуха! — Ти ще не готова! — обурено звучав у слухавці голос подруги. — Столи вже накриті, гості зібралися, Надійка нервує, — поспіхом повідомила вона. — Не барись!.. Поспішаю. Надійка, дочка подруги, відзначає свій 30-річний ювілей. Букети квітів, купа подарунків, лунає музика, гарні, вишукано одягнені жінки, підтягнуті чоловіки. А столи... Їх треба було бачити! А мої думки мимоволі повертають у минуле, в той далекий день, коли своє тридцятиріччя святкувала я. Трохи інші часи були. Ми з чоловіком молоді, недавно за243


кінчили академію і приїхали працювати за направленням. Нові друзі такі ж, як і ми, необтяжені достатком, веселі й доброзичливі. Стіл накрили з „шиком”. Салат з помідор, ковбаса, печеня і, як вершина кулінарії, — фарширований перець з рисом і м’ясом. Кілька пляшок горілки і окраса столу — югославський коньяк у плескатій пляшці з написом „Упутство за употребу”. На відміну від Надійчиних іменин все було в одному — єдиному примірнику: один великий букет жоржин, один подарунок — скатертина (скинулись усім будинком, хто скільки міг), замість музики — наші молоді натхненні голоси. Вже через годину зі столу змели все — і ковбасу, і печеню, і знаменитий перець. Почалися співи, розмови, жарти, анекдоти. Тільки-но сусід Іван затягнув „Била мене мати березовим прутом”, як раптом під відчиненим вікном жіночий голос запричитав: „Ой, лишенько, рятуйте!” — Що трапилось? — виглянув сусід Іван. — Ой, допоможіть, корова у старий льох впала, там, на горішній вулиці, біля баби Уляни. Благаю, допоможіть, вас же багато, врятуйте мою Рябуху! — просила тітка Ліда. Оповиті „святковими” парами, гості погодились. Вмить чоловіки вибігли на подвір’я і, не змовляючись, почали різати, рвати вірьовки, на яких сушать білизну. Ще через мить, розмахуючи тими вірьовками, мов ловчими петлями, поспішили до подвір’я баби Уляни. Перехожі з подивом озиралися на великий гурт людей, що, сміючись і розмахуючи вірьовками, мчав кудись на околицю райцентру. Позаду пленталась я з юрбою своїх гостей жіночої статі та дітьми. Жінкам не дуже хотілося брести по серпневій стежці хто-зна куди. Та не минуло й двадцяти хвилин, як десант веселих гостей вже оточив старий льох. Звідти з подивом і недовірою дивилась на нас корова Рябуха. Вона не 244


чекала такого галасу, а тому войовничо підняла роги. Та ще мить — і двері сараю баби Уляни були зняті й кинуті, мов місток, у яму. Ще хвилина, — і сусід Іван спустився по цьому містку до Рябухи й почав командувати. — Хлопці, сплітайте вірьовки, перепережимо Рябуху й потягнемо по дверях на поверхню. Корова не очікувала таких дій з боку людей і почала потроху брикатись, та де там! Хлопці сплели міцний мотузок і кинули Іванові. Той переперезав корівку „по талії” і зав’язав ще два мотузки з боків. На поверхні кінці мотузків хвацько вхопили два найдужчих гостя — Григорій та Валерій. До них приєдналась решта чоловіків. Іван підганяв палицею Рябуху до настилу з дверей. Хлопці дружно вигукнули: „Взяли!” і бідна корова мусила ступати по настилу вгору. Її появу всі зустріли гучним „Ура!”. Розв’язали мотузки, й тьотя Ліда повела Рябуху додому. А задоволена юрба пішла назад, продовжувати святкування. Сіли за стіл, кинули оком, а випити нічого. А після такої напруженої праці непогано було б по чарчині пропустити. Коли це з вулиці хтось постукав у вікно. Гості озирнулися й побачили на підвіконні дві пляшки коньяку і торбинку з ковбасою... Всі дружно і весело зареготали, а сусід Іван вигукнув: „Нехай живе Рябуха!”.

«Я теж люблю ковбаску...» Однієї неділі я дуже поспішала: мали прийти гості, а продуктів обмаль. Побігла на базар, придбала все необхідне ще й шматок домашньої ковбаси купила. Такої, яку готують лише у нас в Україні, — з сальцем, м’ясцем, з перчиком. Мерщій додому і на кухню — розвантажувати сумку. Дістала солонину, овочі, м’ясо і, звичайно ж, ковбасу. Коли це двері «рип» і відчинилися. До кухні зайшов чотирирічний сусідчин Мишко і завмер на порозі. — Проходь, розповідай, як справи, — механічно за245


просила я. — Тьотю Валю, а що це у вас, ковбаска? — запитав малюк. — Ковбаска, ковбаска, — не думаючи відповіла я і продовжила розкладати покупки. — Тьотю Валю, а мені мама теж купує таку ковбаску, — повідомив Мишко. — От і добре, — знову озвалась я. — Тьотю Валю, я теж люблю таку ковбаску, як у вас. — От ти хороший хлопчик, усе їси. Мені наче відібрало свідомість з тими гостями. Ніяк не второпаю, до чого веде малюк. — Тьотю Валю, та дайте ж мені шматок ковбаски, — вигукнув нарешті Мишко і знітився. Тут мене наче блискавкою вдарило: дитина хоче ковбаски, а я покупки роздивляюсь. — На, бери, їж, рости здоровий, — кинулась я, простягнувши Мишкові чималий шматок ковбаси. Двері рипнули, і любитель ковбаски швиденько зник. Навіть не взявши хліба, який простягнула йому навздогін... Тепер Мишко вже полковник і, мабуть, не пам’ятає, як колись тьотя Валя не зрозуміла одразу, що він теж любить домашню ковбаску.

Як Карлсон Марія Грант, а по нашому, по-українськи, Маня Виденко вже кілька років жила в Америці, зв’язавши себе шлюбом з американцем Чарльзом Грантом. Не одразу призвичаїлась Маня до нового життя, не одразу перейняла манери та поведінку людей іншої країни. Тому час од часу траплялись з Марією смішні історії. Здавалося б, і причини немає, щоб щось таке траплялось... Одного разу, мандруючи по шопінгу, молода жінка побачила гарну, незвичайну чоловічу піжаму. „Беру”, — вирішила вона. І того ж дня Чарльз уже приміряв обно246


ву. Короткі штанці з білого у квіточки котону. що ледь досягали колін, широка з того ж матеріалу сорочка надавали чоловікові кумедного вигляду. Маня залилась сміхом, розглядаючи Чарльза, і зовсім несподівано вигукнула: — Ах ти мій Карлсон! Бо стокілограмовий Чарльз, та ще в такому вбранні, нагадував саме Карлсона, який мешкає на даху. Почувши ім’я Карлсон, Чарльз насупив брови, потім почав прискіпливо випитувати у Мані. — Хто це такий Карлсон, чому ти мене називаєш чужим чоловічим ім’ям, що це все значить? Маня розгубилась. Вона просто не могла подумати, що в Америці не читали, не дивились мультика про Карлсона, якого прекрасно знає і малий, і старий в Європі. Вона почала пояснювати чоловіку, хто такий Карлсон, але той не слухав і продовжував розігрувати сцену ревнощів. Нічне вбрання смішно тобурщилось на його великій статурі. Але тут двері відчинились, і в дім увійшов старший син Марії Ванько. Чарльз кинувся до нього: — Послухай, вона називає мене Карлсоном, хто це такий? Чарльз тикав пальцем у бік Мані, Іван весело зареготав. — Що тут смішного?, — сердився Чарльз, — вона називає мене чужим чоловічим ім’ям, — і показував у бік Мані. — Чим лементувати отак, — одказав Іван, — подивись краще в Інтернет: знайдеш там Карлсона. Пауза тривала недовго. Чарльз миттю прикипів до комп’ютера і довго щось вишукував. Нарешті через якийсь час обернувся до дружини й пасинка і сказав: — Тепер я знаю, хто такий Карлсон, це казковий герой ваш, але я на нього не схожий, я вищий. — І мабуть — ширший, — додала дружина. Усі весело зареготали. 247


Олександр Птащенко Птащенко Олександр Олександрович, доктор фізико-математичних наук, професор, автор і співавтор понад 200 наукових праць і трьох винаходів, працює завідувачем кафедри фізики твердого тіла та твердотільної електроніки на фізичному факультеті Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Він народився 10 січня 1940 р. в селянській сім’ї у селі Журавка на Одещині. Батько, Птащенко Олександр Іванович, із роду ковалів, що в селі Шабельники виготовляли козацьку зброю, коваль від Бога, гарний музикант, відомий в окрузі мисливець, був веселою і дотепною людиною. Повернувшись з війни важко хворим, він помер, коли Олександру, наймолодшому із чотирьох дітей, було сім років. Батько не тільки передав сину свої гени, але й став взірцем у всьому його житті. Мати, Ганна Тимофіївна, виростила дітей і допомогла їм отримати освіту. О. О. Птащенко закінчив Одеський університет у 1961 р. У Києві, в Інституті фізики напівпровідників НАНУ, він пройшов науку як аспірант академіка В.Є. Лашкарьова, а також знайшов однодумців у Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Докторську дисертацію він захистив у Києві в 1987 р. українською мовою. Тоді ж став писати патріотичні вірші й читати їх на зібраннях науковців, а також викладати квантову електроніку і оптоелектроніку українською мовою. Головним своїм досягненням професор О. О. Птащенко вважає книгу «Основи квантової електроніки», перший навчальний посібник з квантової електроніки такого обсягу в Україні. Книгу використовують у навчальному процесі провідні університети нашої країни. 248


Пише вірші з дитинства. Його поезії та статті опубліковані у періодичних літературних виданнях Одеси, у Києві та в Івано-Франківську, а також у збірках «Любов і біль», «Нищені – не знищені» та «Вклоняюсь Вам».

249


Прости, рідна земле Я хлопцем поїхав до міста Учитись та долі шукати. Стрічай же, дорого терниста! Чи зможу тебе я здолати? Прощайте, криниці глибокі, Прощайте, три груші високі. Без мене тепер вам цвісти. Прости! Прости, рідна хато, прости! Та довго ж у місті я вчився, Потроху забув рідну мову. Приїхав в село рідне знову, Та тільки сльозами умився: Засохли криниці глибокі, Порубані груші високі, Завалена батьківська хата – Гірка твоя, доле, розплата! А ген під горою – могили Високії трави покрили, У землю вростають хрести... Прости! Прости мене, батьку, прости! По всій Україні могили Високії трави покрили, До неба волають хрести! Прости! Прости, рідна земле, прости!

250


Моя журавка Душею приріс я до міста, Та сниться ночами село: Біло-зеленим намистом По річці воно потекло. Ось батьківська хата зринає І тане в вечірній імлі... Ніде в цілім світі немає Миліше і краще землі. Журавка – чарівнеє слово, З дитинства так любе мені. Це – юність моя веселкова, Це – мрії мої весняні... І степу цвітіння буяє, І кличуть в політ журавлі... Ніде в цілім світі немає Миліше і краще землі. Мій друже єдиний, мій брате, Поїдьмо в село навесні: Почуєш, як треба співати Прості українські пісні: До самого неба злітає Та пісня на срібнім крилі... Ніде в цілім світі немає Миліше і краще землі.

251


Твоя правда Олексі Різникову

По світу йшли дві правдоньки, Було тобі дві доленьки, Яку ж обрати путь? Одна із них – зашорена, Приручена, підкорена, Загнуздана, засідлана, Скалічена, спотворена, Підроблена, прикрашена, Підчищена, підмащена – Як хочуть, її гнуть. А друга – то як дівчина, Вінком терновим вінчана, Поглумлена, потюрмлена, КОЛИМлена, МОРДОВлена, СОЛОВлена – не зломлена, Нескорена, не зборена – Усі її цькують. Тернову знав ти правдоньку, Тернову вибрав доленьку, Тернисту вибрав путь.

252


Поезія рідного краю Надії Мовчан-Карпусь

На річці шепоче тихенько Зелена стіна комишів; У березі в’ється вузенька Доріжка між трав і кущів… Дівчатко стриба по доріжці, Погляне туди і сюди… Сьогодні так радісно: в річці Так повно стрімкої води! І сонечко сяє так ясно, Неначе й не було грози… І вишні вродили так рясно… І кошик чудовий – з лози… Залізти на вишню високу, Наїстись вишень досхочу? Чи в річку пірнути глибоку? – Та ні: краще я… – полечу! Отак замахаю руками І пташкою в небо зів’юсь! Ото налякаються мама І татко, і навіть дідусь! А я – полечу… – над полями, Над морем зеленим хлібів – Журавкою – між журавлями, Голубкою – між голубів!…

253


Як жайворонок заспіваю Про степу чарівну красу, Поезію рідного краю На крильцях своїх понесу!”

Лідоримки Лідії Миколаївні, дружині Олекси Різникова, майстра одноримок

Переді мною – Лідія... Подібно до Овідія Складаю оду Ліді я: На світі є мільйони Лід, Та лиш одна зламала лід, Позвала козака в політ Та й заарканила як слід! Хоч маю славний лід і я, Та лиш одна є Лідія!

254


Батькова кузня Ллються, в’ються І сміються Дзеньки-бреньки. Григорій Чупринка

Дзеньки-бреньки, дзінь-дзеленьки – Молоточки і обценьки. Молот гỳпа, молот лỳпа, А вугілля в горні купа Гріє сталь – гуде, тріщить, Синім полум’ям сичить; І – ах–хи, ох–хи, ух–хи – Жару піддають міхи. Батько дзенькне молоточком, А за ним – в ту саму точку Молот бухає: бу–бух – У сокири є обух! Батько лиш кивне до Гриця – Гриць обценьками – за крицю Та – в водицю, та – в водицю – Хай же криця причаститься! Ой – робота, ой – краса! Тут – сокира, там – коса, Тут – граблі, там – борона І відерце для зерна… А творять скарби оті Батька руки золоті.

255


Вечірній дзвін — Петре, як хорошо, що ти повернувся живий і здоровий з війни, як хорошо, що знову ми всі разом, що ти працюєш... — Зіна ластилася до чоловіка, а він не міг второпати, що вона хоче. — Ну, давай відзначимо твій день народження. Так давно вже гості не збирались... Нічого, що в магазинах ще порожньо, просто посидимо, поспілкуємось... — Добре, — згодився Петро, — нехай буде по-твоєму. Збирай на суботу вечірку. Це ж стільки подарунків буде, як у довоєнні часи... Гостей запросили на сьому вечора, на диво, всі дружно прийшли вчасно. Якось хитро посміхаючись, клали загорнуті у газетний папір пакунки туди, де показала їм Зіна, — на підвіконня. Всі говорили теплі слова, вітали іменниника з радісною подією. Почалися жваві розмови, спогади. Чоловіки курили, жінки про щось перемовлялися з Зіною, весело реготали. Десь о пів на восьму Зіна запросила гостей до столу: — Сідайте, любі гості, вип’ємо і закусимо, побажаємо моєму любому Петрові доброго здоров’я і довгих років життя. Слава Богу, що він повернувся живий і здоровий. Всі почали розсаджуватися, клацати виделками, хтось запропонував обрати тамаду, щоб надавав слово гостям. Та раптом, як по команді, в кімнаті задзеленчало, забрязчало, затарахкотіло. Від несподіванки всі завмерли. А потім обличчя проясніли, і всі зареготали. Той гвалт і дзвін йшов від п’яти будильників, які купкою поклали на підвіконня гості, щоб зробити іменникові сюрприз. Кожен думав, що лише він обрав дотепний метод поздоровлення. А через те, що у місцевому магазині, крім завезених будильників, брати було нічого, то сюрприз вийшов колективним. От тільки невідомо, чому всі завели годинники на половину восьмої. Тут Зіна підвелася з-за столу, пішла в другу кімнату і винесла... шостий будильник. Він дзвонив чисто й гучно. — Як добре, що в наш магазин завезли годинники, тепер Петро точно не спізнюватиметься на роботу, — жартували гості. 256


Марина Сичова Знайомтесь: Марія. Марія Анатоліївна. Марія Анатоліївна Сичова. Народилась 29.04.1978 року в м. Ізмаїлі. За плечима — середня, музична школи, медучилище з відзнакою, медінститут. Працює лікарем-педіатром Миколаївської ЦРЛ. А ще пише вірші, кохається в поезії, малярстві, музиці. Римує з дошкільних літ: — Зайка гладит платье, Белочка играет. Ежик сам стирает. Бабочка летает. Восьмирічною уже мала цілий зшиток поезій. А коли мати дозволила по-своєму розмалювати гуашшю дитячу кімнату, «это был полный восторг и свобода полету фантазии»... У Марії в житті було багато втрат, але не втратити себе, свою мрію і віру їй допомагали вірші. Сьогодні вона щаслива мати і дружина: чоловік Іван Вікторович працює поруч, в сім’ї підростає 8-річний Мирослав. Як сказав би В. Коротич, Марія Сичова — «поетолікар», «лікаропоет».

*** Я возьму кусочек неба, Раскрою себе на платье. И никто так счастлив не был За таким простым занятьем. Попрошу у Солнца нити. Разошью наряд цветами: 257


Чтоб сияние от платья Согревало всех лучами.

*** Стало тенью моей давно — Не расстаемся ни на миг. И сквозь туманное вино Я слышу твой тоскливый крик. И через смех своих подруг, И через шум, и через гам, Тебя я вижу, о, мой друг, Как ты зовешь меня в свой храм. Я притворюсь, что нет тебя, Уйду в веселье с головой! Но трудно обмануть себя, Я знаю, ты всегда со мной. Но я прошу тебя: уйди! Ведь слезы в праздник — ни к чему. В свой мир меня не уводи — И не простят, и не поймут. Так как отвязаться мне от тебя? Быть может, подскажет гадалка-пророчица? А я обращаюсь к тебе, любя: — Уйди! Уходи, мое одиночество.

*** О, этот стих Меня околдовал: Средь бела дня — Я нахожусь во власти ночи. Я ощущаю то, Что Пушкин ощущал. И я узнала то, Что каждый знать захочет. 258


*** Гадкий утенок, один в ночи. Гадкий утенок от боли кричит. Боль одиночества давит на грудь, И не заплакать, и не вздохнуть. Крылышки слабы — не полететь. Холодно — и никому не согреть, Горестно вспомнил брошенный двор: Селезней, уток, высокий забор. Били, клевали, к себе не пускали. Не принимали, не понимали. ...Думаю, поняли все вы, друзья, Что и о ком (и о чем) это Я!

*** Кружась в осеннем танце листопада, Холодным ветром К нам спешит зима. Прощальной песней и прощальным взглядом Уходит осень, чуток захромав.

*** Опять перо в моей руке мелькает. Порыв знакомый чувствую в груди. И время плавно ход свой замедляет, И парус поднят — душу бередит. 259


Плыву навстречу ветру и туманам. Кидает парусник — огромный снега ком. Но не была бы я, наверное капитаном, Коль этот путь не был бы мне знаком.

Любимому За тобой — за каменной стеной. Моя ты крепость и моя отрада. С тобой не страшен мне ни холод, и ни зной: Любая на пути падет преграда. Плечом своим от ветра заслоня, Меня прикроешь в бурях бытия! Ты — воплощенье счастья для меня, Сыночек мой! Кровинушка моя!

***

Покрыты пылью старые тетради, И старый свитер, сношенный до дыр... И горечь лет сквозит в уставшем взгляде, И постарел как будто Целый мир. Года — года... Уплыли безвозвратно. Слетели, как осенняя листва. И, как гласит народная молва, Никто не знает, Что же ждет нас завтра. 260


Слетели, как осення листва. И, как гласит народная молва, Никто не знает, Что же ждёт нас завтра.

М. Цветаевой Своим стихом запала в душу мне. Тебе семнадцать, И семнадцать мне. И те же мысли. Та же и печаль. И точно так душа стремится вдаль. ...Книгу твою случайно открыв, Я очутилась в своей стихии. Криком кричит безудержный порыв: Марина! Возьми в ученицы Марину!

Мамины руки Как пахнут мамины руки! Сколько в них ласки, добра! И после тяжелой разлуки Обнимут два белых крыла. Как пахнут мамины руки: Любовью, заботой, теплом! Хлебом горячим душистым, Свежим парным молоком!

261


К вам хочется, мамины руки, По-детски прижаться щекой. И вновь после долгой разлуки Я здесь обретаю покой...

Выбор Листая хрупкие страницы Не так давно ушедших лет, Я вижу, что могло б случиться, Когда б тогда сказала «нет». Ах, сколько дней — и дат, и чисел — Ложатся в стопочку года... Я вижу, что б могло случиться, Когда б тогда сказала «да»...

Осень Пронзительно грустная осень. Дождь навевает печаль... Время стекает по пальцам, Но его в эту осень не жаль... Золотом одарила, Так целовала дождем! И только промокшие крылья Под чьим-то согрею зонтом...

***

Мое призванье, быть может, в медицине, Но в жизни большего хочу достичь. И понимаю, что отныне — Я буду состязаться с той, чье имя — Жизнь!

262


***

В том прекрасном краю, Где леса своей силой могучи, Где журчанье ручья колокольчиком чистым звенит, Где небес синева — Их обходят тяжелые тучи, — Там присяду под тенью чуть грустных ракит. Поведу разговор, он сольется с дыханьем природы, не нарушив Гармонии самую тонкую нить. Осознав глубину, что я тоже — Творение Бога, — Я могу до конца чашу счастья испить! Но биенье часов возвращает к реалиям жизни, Возвращаясь с краёв, где была на свиданьи с собой. Вновь и вновь поражаюсь всесилию мысли, Что способна тебя унести за мечтой...

***

Чистейшим взором голубого неба, Проникнув в сердце, в глубину души, Пройдясь огнем по оголенным нервам, Сама природа говорит: пиши! Пиши о том, как пахнет поле летом, Пиши о том, как зелена листва, Пиши! Пиши! Ты рождена поэтом! И этот дар исчерпывай до дна!

Від упорядників

Як щойно стало відомо, за сімейними обставинами Марина Сичова змінила місце роботи. Відтепер вона з сім’єю проживає в м. Миколаєві. Хай щастить і в житті, і в творчості! 263


Всеволод Таркановський Таркановський Всеволод Мефодійович народився 13 квітня 1936 року на хуторі Яковлево Миколаївського району Одеської області. В 1953 році закінчив 10 класів Стрюківської десятирічки. В 1958 році закінчив Одеське медичне училище по спеціальності — фельдшер. З 1958 року по 2000 рік працював сільським фельдшером. З 1962 року і понині живе в селі Переселенці Миколаївського району. Пенсіонер.

Квіти Хто поліг за волю, Ворогами вбитий, У народнім серці Вічно буде жити. Квітнуть хай тюльпани. Хай іскряться роси... Хилить на могилу Мати сиві коси. А у небі сонце! А навколо тиша... Прапори святкові Вітерець колише.

264


Що ж далі? Крутить зорями небесна механіка. Космос. Вічність. Кометний слід. Планета Земля... Енергетична паніка. Бідність. Багатство. Секс і СНІД... Іде глобальна комп’ютеризація: все на дисках, на сторінках касет. Оповита цивілізація павутиною ІНТЕРНЕТ. Божі ЗАПОВІДІ, мудрі, високі. Бога славить релігій хор... Зброя. Війни. Зло. Жорстокість. Наркоманія і терор. Хто ж знешкодить бід причину? Хто зупинить ГЛУПСТВА ГАЛОП? Боже ПРАВЕДНИЙ ТРИЄДИНИЙ, Твоя ласка? Чи новий потоп?

Людська душа Людська душа — це небо неозоре. Людська душа — безмежне море. 265


Людська душа — це сонячне тепло. Людська душа — добро і зло. Людська душа — буремні громовиці. Людська душа — міцніша криці. Людська душа — життя принада. Людська душа — любов і зрада. Підступність, підлість, Гріх без каяття. Людська душа — це щастя і життя. Людська душа. Про що ж тут річ? Людська душа — це день і ніч. Людська душа... Яка ж вона? Людська душа — це БОГ і сатана?!

Моя Нефертіті Ти сяєш ніжним Зорі серпанком. Квітнеш трояндою І пахнеш ранком... Мов небо, очі, Мов нічка, вії Вуста гарячі Мов суховії. Тебе любити, Мій рідний краю, Більшого щастя В житті не маю. Моя Вкраїно, Мов сонце в світі, Прекрасна, мила Мов Нефертіті. 1979 р.

266


Пісня про матір Материнське слово, Материнська кров. Пісня колискова. До життя любов. Скільки жити буду, (Як би там не було), Нізащо не забуду, Нізащо не забуду, Я повік не забуду Мамине тепло. Приспів: Скільки жити буду, (як би там не було), Нізащо не забуду, Нізащо не забуду, Я повік не забуду Мамине тепло. Родиться світанок у земній красі. І приходить ранок, Вмитий у росі. День радості чи муки — доля мені дала. В час біди чи розпуки материнські руки, працьовиті руки — два моїх крила. Приспів:

267


День радості чи муки доля мені дала В час біди чи розпуки материнські руки, працьовиті руки — два моїх крила. Гарно все робити вчила, НЕНЬКО, ти... Як життя прожити, Як поле перейти. Серед дня, серед ночі (при лихій порі) Материнські очі, мудрі й пророчі, материнські очі — дві мої зорі. Приспів: Серед дня, серед ночі (при лихій порі) Материнські очі, мудрі й пророчі, материнські очі — дві мої зорі.

Лев на зборах Байка

Посеред лісу у тіні дерев На збори звірів скликав Лев. — Порядок денний, — Лев недаром злиться, — Заява Зайця на Лисицю. Тут Заєць лапку догори підвів: — Сказати хочу кілька слів... Лев зразу ж: 268


— Ти б мовчав, вухатий, Аніж усім отут брехати! Збиваєш збори з пантелику. Лисиця ж робить шкоду невелику: Хоч Зайця на обід попатра, так вашого ж до біса брата!.. Я пропоную: скарга безпідставна! Хто «за»? Ухвала одностайна!..

*** Якщо вже Лев всім закриває рота, То цього Лева — за ворота!

Хазяйський кіт Хазяйський кіт Мурко Любив сметану й молоко. Лиш господиня вийде недалеко, Уже він хлепче з горщика чи з глека. Як до комори забирався часом, Тягнув хазяйський кіт і ковбасу, і м’ясо. ...Одного разу він угледів Мишку, Яка із нірки визирала нишком. — Ах ви, злодюги! — визвірився кіт, — Хапуги ви на цілий світ! Ви тягнете в свої бездонні нори Усе добро з хазяйської комори! Набити свій живіт — Одна у вас робота! Втомивсь від гніву кіт, Аж дим ішов із рота. На всю ж господу Миша лиш одна була, Старенька та мала... 269


Перш ніж когось хапать за груди, Подумайте, подібні люди, Чи власна совість не така, Як у кота Мурка?..

Рідня Одна свиня диплом — що племінна — дістала, Хоч не було на ній хорошого ні м’яса, ані сала. Та й поросят вона щось не водила, Тільки ходила й землю рила...

*** До біса їх розвелось в наші дні Отих, що є рідня оцій Свині.

270


Борис Тибабишев Народився у м. Дебальцево Донецької області 02.02.1931 р. Більшу частину свого трудового життя Борис Тибабишев працював інженером-енергетиком. Проживав в с. Амбарово. Помер 05.09.2008 р. Похований на батьківщині.

Амбарово Тишину в Амбарово пронзает Перебор веселых голосов: Баянист девчонок созывает — Как им не откликнуться на зов! Блещут в небе дальние зарницы, Песня набирает высоту. И поют совхозные певицы Про земную чудо-красоту. И плывут заманчивые звуки, Заплетаясь в старших седину. Отдыхают от работы руки, Сердце будто встретило весну.

Любовь Тихо засыпают тополя, Сумерки запрятали сережки. Цифры не бывают без ноля, Танцы не бывают без гармошки. Месяц убежал за косогор, Дороги последние минутки. Издавна ведется до сих пор: Вечер не запомнится без шутки. 271


Песня за околицей звенит, Кто-то там выкрикивает шибко. Даже поговорка нам гласит: Вечер не бывает без улыбки. Ночь украла белые дома, Превратив в серебряные слитки. А любовь — хозяюшка сама Между нами стягивает нитки. Прикоснулись мы к плечу плечо, А сердца уже, как птицы в клетке. Нам пора обняться горячо, Но спугнул соловушка на ветке.

Мои места А чем же плохо жить в деревне? Куда вы рветесь и зачем? Хочу сказать вам откровенно, Что город лучше разве тем, Что там забудешь свежесть поля И не услышишь тишину. И лишь в стихах, как в протоколе, Увидишь призрачно луну. Не лицезреть там ежедневно Большую ширь родных степей. Не побеседует душевно С тобою маленький ручей. Не сядешь вольно на поляне, Где дышит свежестью трава, Где затаилась меж камнями Ночная хищница — сова. Там заскучаешь по деревне, Души ничем не отведешь — Все это здесь: кусты, деревья, Твой хлеб пшеничный — сушь и дождь. 272


Никита Я тебя Никитою назвал В честь того, Кто жизнь за нас отдал, В честь того, Кто в праведном бою Помнил нас и Родину свою; В честь того, Кто так же, как и ты, Собирал для бабушки цветы, Подрастал, Учился и любил И кому-то кудри теребил; В честь того, Кто доблестью своей Зажигал в труде сердца людей, Отдыхал и хлеба не просил И лишь правду с гордостью носил. Шел с народом Твердо, до конца Под напевы жгучего свинца. Он в конце Той тягостной войны Озарил собой лицо страны. Под Берлином пал он, Чуть рассвет... То, Никита, был твой Кровный дед.

Каска У ног моих каска зловещего цвета ржавеет в душистой траве. Ее штамповали 273


и красили где-то, на чьей-то была голове. Но той головы, будто не было в жизни, сотлела в земле до конца. Так было и будет: родная Отчизна не стерпит врага-подлеца.

Воздушный бой Жестокая схватка кипит над мостом, Моторы ревут на пределе, Один со звездою, а трое с крестом Несутся к намеченной цели. Один разворот и прошит напролет Со свастикой вновь фюзеляж, Закончил мерзавец, фашистский пилот, Кровавый разбойный вояж. Пикирует снова, и шлейфы огня Достигли шального предела, И снова хваленая ими броня Со свистом к земле полетела. Под ЯКом мелькают поля и леса, А небо глотает следы, Не хочет коснуться земля колеса, Не хочет прибавить беды, Горела кабина, в крови воротник, К земле прикоснулись колеса, — Он жив еще! — тихо ответил старик На ваши немые вопросы... Он жив и сегодня, войны инвалид, Что бился за нас в поднебесье, Давно поседел, но —гвардеец на вид, Наш край прославляет он песней. 274


Леонід Чалюк Чалюк Леонід Петрович народився 9 травня 1922 р. в с. Якимівка Хмелівського району Кіровоградської області. У 1932 році сім’я переїхала у радгосп Амбарово Миколаївського району Одеської області. У 1935 році на «дуже добре» закінчив Романівську семирічну школу і вступив до Ісаївського технікуму. В технікумі провчився два роки, але через негаразди в сім’ї втік від мачухи на Донбас у м. Сталіно (тепер м. Донецьк), де працював у школі діловодом і закінчив десятирічку. Після закінчення десятирічки на «відмінно» з усіх предметів без екзаменів вступив до Одеського державного університету на історичний факультет, де провчився до грудня 1939 р. У грудні 1939 р. був призваний до лав Червоної Армії. На 9-й день війни в 1941 р. був у Білорусії, де точилися запеклі бої. В цих боях двічі поранений і контужений, був командиром топографічного взводу. Після війни працював бухгалтером, головою колгоспу, бригадиром комплексної бригади, причіплювачем, трактористом, директором харчкомбінату, секретарем райвиконкому, а з 1 жовтня 1968 року — відповідальним секретарем газети «Червоний прапор». Помер 26 квітня 1994 р. Похований на новому кладовищі с. Миколаївка. У 2005 р. за сприяння Благодійного фонду імені Степана Олійника (голова В.Д. Бойченко) у видавництві «Астропринт» побачила світ посмертна збірка творів Л. Чалюка «Сила духу».

275


Могуття Берізка била у дзвіночки білі доземно, всім вітрам навстріч. Зелені коники похід трубили й стріляли дружно врізнобіч. В кабіні сірій бог русоволосий воління вклав у важелі і гнав табун громів стернею босих, аж пил стелився по землі. І смуга ночі вслід йому лягала, як довга вечорова тінь. Упало сонце на дзвінкі орала, щоб по весні дозріти в зернорінь.

Струмок Хай думають ночі, що їх безгоміння і тиша — в потрібнім ладу... А я (стільки років!) до третього півня години — набої краду. І скільки, бувало, у ніч горобину, в завію, в скажений буран із вічності прямо 276


струмочечком лине протяжисто — рідне «Ура!» І сон відлітає, бо ж серцю не спиться, є в вічності сила така: здається, ковтаєш цілющу водицю, припавши до того струмка.

Речі Спасибі вам, всесильні речі: І гарнітури, й килими. Що ви мені не гнули плечі, Не налягли, як гніт, грудьми. Спасибі вам, дрібні прикраси, Що не клювали, мов круки, Що ви мені лишили часу На Шлях Чумацький, на думки. Що в мене не обвисли крила У круговерті днів — ночей. А Доля Всесвіт весь відкрила... Бо я не став рабом речей.

Сон Гарячий зорепад уповні Йшов низько-низько над полями. Пониклі сиротливо коні Брязчали тужно трензелями. Вже засинали перепели, Ромашки жмурили очиці. І спали вершники дебелі 277


У перетоптаній пшениці. ...Ой спали ж вершники чубаті, Усі до неба — горілиць. На грудях червоніли банти Й на спинах — стрічки-кривавиці. Під вечір у бою спіткнулись, Такі знесилені, присталі. ...Орлинозорими ж проснулись На мармуровім п’єдесталі.

Згуба Ставала Згуба на порозі, Перестрівала на дорозі, Шептала Згуба: — Я твоя! Зречись всього, чому був радий, — Блакиті, сонця, зорепадів, Сім’ї, весни і солов’я... Узяв я Згубу ту за Губу, Приторочив її до Дуба І надавав їй сто чортів. І стало весело надворі: Сміється жайвір, мріють зорі — На цілий світ я збагатів.

Серце Штовхало в шию власне серце: — Не лізь, не руш, угомонись! Ось на тобі оці весельця І вже до берега берись. Не піддається, кляте, впливу — 278


воно з весельцями сіда і править на бистрінь рухливу, де валом піниться вода. У кут загнав я серце: — Любе! Сиди й не рипайся мені! Воно ж — до розуму й до чуба: — Давай складатимем пісні!..

Солдатка — З перемогою жду тебе, любий! — Ти писала в останнім листі. Похоронка ж, мов крик чорногубий, Завітала до мене в житті. Навіть сонцю була ти не рада. І боялася тиші ночей. Та лишилась єдина розрада — Двоє діток, як двоє очей... Між людьми ти не плачеш — смієшся, Заспіваєш — утома сповза, Тільки іноді дома прорветься, Як непрошена гостя, сльоза. Ти старішаєш. Буде в секреті Ця тривога на серці одна. Молодий тільки муж на портреті, Що його не вернула війна! Скільки було з дітьми пережито! Вже й онуки на радість ростуть, А ти досі стоїш непохитно На вдовинім солдатськім посту.

У гості Жаліється мати: Болять старі кості, 279


А треба збиратись До сина у гості. Далека дорога, Краї невідомі, Де він спочиває У братському домі. Спокійно тим спиться, Кого пам’ятають, І зірки жар-птиці Над ними витають, У кого із рани Життя пролилося, Щоб к сонцю тягнулось Дорідне колосся. Ішли крізь завію До Дня Перемоги Й на білому світі Не стало дороги. На грудях солдатських — Криваві піони. А, може, до свята То банти червоні? Утома велика Притишила кроки, Лягли відпочити При ямі широкій. Салютом гриміло, Мов стукались брили, А хлопці лежали Й очей не відкрили. Земля всіх обняла У братській могилі, А дома чекали Їх рідні та милі. Чекали роками, Чекають і досі... Збирається мама До сина у гості... 280


До щастя Сім’я? Наречена? — Далеко, а в вічі вже смерть зазира... Без гнізд залишились лелеки: Вогонь їх з хатами зжирав. Дороги воєнні не плоскі — У вирвах, загравах рясних. Сім’я? Наречена? — Лиш лоскіт у серці лишався про них. Вертались додому ріденько. Безручко... Без ока... Кривий. — Спасибі, синочок рідненький, Що хоч залишився живий... Сім’я? Наречена? — Сльозами окроплено кожен наш крок. Живем, щоб не знали вокзали прощань з голосінням жінок...

*** І знову в полі поміж злаків на половіючому тлі де-де цвітуть червоні маки, як голос крові з-під землі. А на обніжках — білі бризки: в росі ромашкові рої, мов вийшли сльози материнські там, де точилися бої. Колись, плюндроване, у вирвах, 281


ще й горе засухи звелось, тягло з душі, щоб з смерті вирвать, нам поле сніг худих колось... О, скільки треба сили, волі — й самопожертви заодно, щоб все вернути цьому полю, що заслуговує воно!..

Доля Доля прийшла до людини (Так ще бува на віку). Очі волошково-сині, Коси в веснянім вінку: — Все, що потрібно, доставлю, Зможеш без клопоту жить, Тільки умову поставлю: Совість свою збережи. Заметушилась людина... Совість? Її не вгризеш, Нею плечей не обкинеш, Й не озолотиш теж. В праці достойній, упертій Повниться тихо казна: Хочеться ж носа утерти Кожному, хто тебе зна... Все, що просила людина, Доля їй легко дала — Від килимів до машини І кришталевого скла. 282


Добру поставила хату, Хоч відкривай дитсадок... — Мало! Мені до зарплати Ще б золотий повідок... Глянула Доля відкрито, Усміх сумний на вустах: — Вам би про рибку й корито Казочку слід прочитать... Та не зуміла людина Вже побороти себе, Вірила в те, що єдина Курка від себе гребе. Зорі для неї померкли, Сонцем карбованець став, Ніби й жива, а вже — мертва, Мов балаболка, пуста. Щастя? В оцім безголов’ї? Згинь, золота мішура! Юні! Прохайте у Долі Сил для творіння добра.

Тривоги серця Надбання всі — в духовнім злеті: він завше — з серцем в унісон, вслухайтесь в журавлиний клекіт й женіть чимдуж осінній сон. Зима обернеться весною, і буде сніг, мов вишнецвіт, якщо зі справою рясною йдете між люди 283


в білий світ; якщо добро із серцем злите і в нім господарем завжди — з роками легше й легше жити, аж до останньої гряди...

*** Нема полеглих, бо ще й досі вони присутні за столами, лиш не їдять — стоять... матроси і піхотинці, й капітани, і лейтенанти, і пілоти... Між нас завжди вони незримо, а прізвищ їхніх позолота сплелася з сонцем нерозривно. Є перевага в них єдина, набуть її ніхто не в змозі: вони крокують молодими, а ми старіємо в дорозі...

***

Скресала річка в опівніччя, стріляла кригою довкіл, а я з воєнного каліччя заліг на хірургічний стіл... 284


Приходьте в узголів’я, друзі, Вберіть у серце мислі згас, Для вас я тихо: «Ой у лузі...» Не треба сліз — це про запас!..

Спогад Аліси Бойченко

(з книги «Л.Чалюк. Сила духу», «Астропринт», Одеса, 2005) Наш творчий колектив працював дружно й злагоджено. І важливу роль в його згуртуванні та підвищенні професійної майстерності відіграв відповідальний секретар редакції «Червоного прапора» Леонід Чалюк. Це в його невеличкому кабінеті творилась газета. До нього приходили люди з усього району. Привертав до себе своїх земляків дотепним словом, щомісячною сатиричною добіркою матеріалів під рубрикою «Перо-колючка Самійла Ключки». Недоліки в усіх сферах життя району викривалися гострим пером цієї вимогливої до себе та інших людини. На критику вчасно реагували керівники служб, підприємств і господарств. Крім основної роботи, він писав чудові вірші й щомісяця випускав літературну сторінку «Степові світанки». «Сонце сходить — газета виходить». Таким був його улюблений вислів під час виїзних редакційних летучок, що проходили в колективах тракторних бригад, тваринницьких ферм, підприємств і організацій. Леонід Петрович читав також свої вірші про війну, працю хліборобську... Дуже любили миколаївці, коли на урочистостях з нагоди державних свят звучали написані ним привітання з вуст школярів або вихованців дитсадка. Серця і душі присутніх переповнювалися особливим теплом і радістю. Пам’ять про Леоніда Петровича й досі жива в Миколаївському районі Одеської області, де пройшли і мої найкращі літа спільної творчої діяльності. Пам’ятають його і працівники друкарні, яких він навчав не тільки професійності, а й, як пропагандист, на політзаняттях прищеплював любов до Батьківщини. Сіяв добро і отримував дружні сходи. 285


Зіта Ярован-Войченко (12.06.1953 — 12.05.2000)

Народилася в селі Андрієво-Іванівці. Батько — Ярован Григорій Никифорович, фронтовик, більшу частину свого життя працював економістом в будівельній організації села Андрієво-Іванівка, мати — Ярован (Кравченко) Віра Олексіївна майже 20 років працювала санітаркою в хірургічному відділенні сільської лікарні. Дитинство Зіта провела в рідному селі, де разом з братом Валерієм ходила до школи. Навчалась вона досить непогано, але часті хвороби ставали цьому на заваді. Після закінчення школи здобула професію фотографа. У 1978 році одружилась з Войченком Григорієм Антоновичем та переїхала до селища Миколаївка. У 1981 році народився син Віталій. Працювала у фотоательє, а чоловік — радистом на телекомі. Часто хворіла. Не працювала, отримала І групу інвалідності. Попри це вона залишилась люблячою матір’ю та дружиною, про що свідчать її вірші.

Доброта Кажуть, доброта врятує світ — Може, й так — цього не знаю. Це все залежить лиш від нас самих: Як бережем тебе, мій рідний краю. Велика річка починається з струмка, Велика справа — із малого діла. І кожен поодинці — ми ніщо, Всі разом — це вже є велика сила. 286


Нехай плече підтримає плече, Нехай рука стискає другу руку. Нехай же Землю всю в живе кільце Візьме й заступить від біди ця сила дужа. Давайте цінувати те, що є. Нехай шанується в нас старість сива. Давайте будувати дім свій так, Щоб зруйнувати не могла ніяка сила! Нехай Земля буде щаслива! А доброта — так це ж вона і є. Та сила, що цей світ нам захистила.

А Миколаївка — одна Це село не острівець — Розляглось нівроку На горбочку і внизу Є де кинуть оком. Розбудов, нових осель Виструнчилось рядом, Як грибочків восени Після дощопаду. Заквітчаються сади. Вродять в них рясні плоди, Пісня злине вгору – Чаруватись впору. Сіл багато є у нас По країні рідній І красою, і трудом Слави вони гідні. Є багато сіл... Та ба... Миколаївка — одна.

287


*** Нарисую солнце, Нарисую небо, Нарисую поле С выращенным хлебом. Море нарисую, Корабли и волны, Красоту земную, Звезды и луну, А войну не нарисую. Не лю-б-лю!

*** Лунная дорожка, Ночи серебро. Погоди немножко. Посвети в окошко, Я возьму гармошку, Выйду на крыльцо, Стану на пороге, Растяну меха, Лунная дорожка Поведет меня. Полетит далеко Песня в тишине. Отзовется кто-то Где-то на Луне. Неужели, правда, Кто-то там живет? Песня, словно сказка, В тишине плывет.

288


Річка Неглибока, неширока, Повз горбочок, під місточок Тече річка невеличка, Голубесенька, як стрічка. Уздовж річки під горою Ростуть верби над водою, Верби хилять свої віти Над водою, наче коси, Річка миє їх і просить: — Заплетіть мене в ці коси. Зійшов місяць над горою, Все поснуло над водою, Тільки річка не дрімає, Своє щастячко шукає.

Лелеки На високім дереві в дворі Примостив старий Карпо колеса: Це щоб прилітали навесні І гніздились там білі лелеки. Лише тут, в дворі діда Карпа, З року в рік гніздиться цяя птиця. Сивий дід і пташка молода — Дружба їхня була таємниця. Кожен рік зростала їх сім’я, Загніздили вже усі колеса. Вже й діда Карпа давно нема, Та живуть на дереві лелеки.

289


Україна Моя країна — Україна! Яка ж ти гарна і вродлива! В вінку — з лісів, В стрічках — із рік Ти пахнеш хлібом з віку в вік. А скільки ти зазнала мук, А скільки горя, скільки пут! Та не схилила голови І не зложила мужніх рук. Ти у борні, в крові, в поту Здобула волю цю святу, Щоб ми могли від гір до моря Почути пісню голосну Про те, що в світі є така країна — Чарівна, мила Україна.

Осінь Зовсім непомітно, тихою ходою Осінь завітала й бродить слободою, Як гарна господиня, всюди побувала. В кожнім закуточку все пофарбувала, Наче чарівниця, фарби скрізь змінила. Різнокрила осінь все заполонила. Надзвичайно гарно й кожен рік інакше Разбавляє фарби чарівниця з казки. Ярка, золотиста, в янтарнім намисті Всюди походжає, обійстя прикрашає. Скільки різнобарв’я, кольорів веселки, Налюбуйтесь вволю, збережіть це в серці. Бо прийде не раз ще у природі зміна, Тільки ж кожна осінь є неповторима. 290


Моє рідне село

Моє рідне село — Андрієво-Іванівка.

Над Тилігулом сивим Розляглося село. Ще з часів давнини Будувалось воно. В цім селі я зросла, В нім я школу кінчала. Тут я стежку знайшла, По ній світ пізнавала. Скільки літ вже пройшло, Скільки змін відбулося навколо! Моє рідне село, Ти для мене таке ж, як було. І хоч ти розрослось, Позникали дахи з очерету, Замість хаток малих Виростають котеджі з паркетом. І асфальт замінив ту дорогу, Що була в баюрах. Твою стежку стару Я іще не забула. Досі пахнуть сади, Чую спів солов’їв, Що гніздились в леваді у заростях терну. Навіть жаб’ячий хор, такий рідний тепер, Часто згадую я, Коли пам’ять в дитинство поверну. Дим твоїх димарів Незрівняти ні з чим, Пахне так тільки рідна домівка. І з криниць-журавлів П’єш і ніяк не нап’єшся води, Хоч ввесь світ обійди, А смачнішої все ж не знайти. Цей куточок Землі — Мої рідні краї, Батьківщина моя, — Це маленька моя Україна. Тут і перший мій крок, І мій перший урок — Цілий світ ти для мене вмістила. 291


Молитва Господи, Боже мій, Світла надія, До тебе звертаю я Всі свої мрії. Дай мені вісточку, Добру пораду, Як тут триматись, Бо скоро вже впаду. Силоньки тають, Надія згасає, Диву дивуюсь, Як досі тримаюсь, Господи, Боже мій. Допоможи, Дай мені іскорку, Путь укажи. Господи, Боже мій, Душу спаси.

Кохання Кохання є! Не вірте тим, хто каже, Що ніби це фантазія чиясь. Про нього вам нічого не розкаже Той, хто ніколи не кохав. Кохання не матерія, не форма — Це стан душі і безліч відчуттів. Кохання ще і біль, і насолода. Це те, що вас угору піднесе — Це промінь сонця Серед злив тропічних, Це спів сердець, Гарячих, ніжних, вічних. Його коріння в сивій давнині, Воно таке прекрасне і трагічне! Кохайте! І узнаєте самі. 292


Де ти, моя доле? Де ти ходиш, моя доле, По якій дорозі? Чому досі не зустрілись На однім порозі? Чом знайти тебе не можу Ні в селі, ні в місті? Хто ходу мою направить У потрібне місце? Де ти ходиш, моя доле, Гірка чи щаслива, Чому стежку обминаєш Ту, де я ходила? Скільки весен вже минуло, Скільки сліз пролила, І знайти тебе не можу І чекать несила. Де ти ходиш, моя доле? Не минай, прошу я. Чи гірка ти, чи щаслива, Аби моя була. Де ти ходиш, моя доле?

Синові По тонкому льоду, Як по лезу ножа, Небезпечно ступати — Біда може статись. Не поспішай, Краще далі піди І мостом через річку Спокійно пройди. Різні бувають Дороги в житті. 293


Ти спочатку подумай, якою іти. Легенький, безжурний Вибрати шлях, Чи ношу нелегку Нести на плечах? Світлу голову май, Силу з розумом трать, Гідність свою збережи. Роззирнись, роздивись, Сто раз подумай — Один раз відріж. Всьому на світі Приходить кінець. Дивись, щоб життя Не зійшло нанівець.

Чоловікові Нехай собою ти непоказний І більше мовчазний, ніж балакучий, Та серце маєш чуйне, золоте — Всю доброту його й не осягнути. І хоч я часто була неправа, І плакала нерідко безпідставно, Ніколи ти мені не дорікав, Лиш лагідно за плечі обіймав, Голублячи, як мати. Твоє терпіння, з чим його зрівняти!? І щедрий ти! О, це добре знаю я! Готовий все тепло до крапельки віддати, Аби могла свій недуг подолати. Ти ділом заміняв усі слова, Твою турботу відчуваю в кожнім кроці І кращого, ніж ти, мені нема. Моя опора і життя, і мій ти спокій! Лягла на твої скроні рання сивина. 294


Не маєш відпочинку ні в свято, ні у будень І, знаю, в цьому є й моя вина... Хай береже тебе Господь, мій любий...

Зустріч весни Вийду за село на путівець Сонце зустрічати рано-рано Ти лиш не жалій, а розбуди, Вранці сон такий солодкий, мамо. Хочу подивитись, як Земля Навесні пробуджується з сплячки, Як холодний марево — туман Промінь розітне, неначе хмарки. І очам відкриються поля, Де рілля зготовилась родити. Сонце її щедро вигріва, Для зерна готуючи колиску. А навколо тиша аж дзвенить, Чути із села далекі звуки. Півень на паркані прокричав — І збудив весну. Її вже чути.

295


Надія Мовчан-Карпусь Народилася 12 червня 1944 року в с. Журавка Миколаївського району Одеської області у родині вчителів. Тут минуло її раннє дитинство. Шкільні роки поетеса провела в селі Червоний Кут Ширяївського району, куди переїхала родина, коли дівчинці виповнилося сім років. По закінченні середньої школи вступила до Ізмаїльського педагогічного інституту, який успішно закінчила 1965 року. Два роки вчителювала в рідній Червонокутській школі, вісім років — у школах м. Охтирки Сумської області. З 1975 року, обіймаючи різні посади, продовжила педагогічну діяльність у м. Одесі. Вірші та пісні складає з дитинства. Вона автор поетичних збірок «Батькова тополя», «Над річкою журавкою», «Золотокрилі ранки», «Сонячне коло», «Мелодія осінньої просині», «Василинка-Веселинка». Книжка «Сонячне коло» посіла перше місце на конкурсі на кращу книгу для дітей «Хвилі степу і моря», який було проведено 2003 року. Поезії Надії Михайлівни перекладаються мовою музики українськими композиторами. Пісні виконуються відомими співаками. «Стаю на прю» — сьома поетична книжка Надії Мовчан-Карпусь. До неї увійшла ліро-епічна поема, у якій відтворені події славної козацької доби. Поетеса друкує свої твори в літературних журналах: «Літературна Одеса», «Море», «Гетьман» та інших, а також в періодиці, в літературних збірках. Письменниця пише також прозові твори: казки, легенди, оповідання. 296


Зі збірки «Батькова тополя» (1997 р.) Скіфський степ Тут все — чебрець і ковила — В’юнцем переплелося. Немов живий він, скіфський степ. Трава — його волосся. Вогонь як свічка догора, Як в попелі жарини. Ледь світиться, яснить зоря, І місяць скоро зрине. Фізично чую, що живу: Збіжу ось на могилу, І горілиць впаду в траву — У скіфську її силу. Зелений вогник маячить, І дико сови плачуть. У травах коник все сюрчить Невтомно: «Щось я значу! Ходив тут скіф. На цій стезі Під небом заночую. Мій рідний степ у всій красі Ще раз єством відчую.

Пісня Над пшеницями, що край села, Дівчина пісню свою повела: Ойкне, заплаче, сум навіва, І заспокоїться, опочива. 297


То заворкує, то закує, То павутинку тонку заснує. Плесне водою і задзюрчить, Кинеться в небо і зазвучить, Радо сміється, стиха зітха, Хвилею б’ється і затиха... Пісня — невинність, пісня — вина, Мовби не з голосу — з серця вона!

Світанок на Тилігулі Солонить на губах біло-сірий туман, І дрімає ще тиша світанно. Між стрімких берегів спочиває лиман По-дитячи спокійно, слухняно. Та на зелень густу очерету й куги Раптом бризнули промені диво: Зазвучали в оркестрі вода, береги Різноколірно і мерехтливо. Коронований ранок над світом сія Урочисто. Короткі ще тіні. Ген з’явився баркас: «Добрий ранок! Це — я!» Ніби лебідь в рожевім тремтінні.

За Любополем Тихо скотилися зорі В стиглі розкішні жита. Ранок — господар прозорий Книжку липневу горта. Зрошені краплями ночі, Радують зір колоски. Де-не-де дивляться очі — Тиха блакить, волошки. 298


Легко ступаю, а жниця Лоскотно-ніжна, м’яка. Золотом жито-пшениця Переливає в руках. Ось із цієї криниці, Що край дороги в степу, Вип’ю води-студениці — Щедро відром зачерпну. А над співучим джерельцем Хмарка пухнаста пливе. Краю мій, тут моє серце Б’ється, пульсує, живе!

Вірність Ти у мене один рідненький, Твої руки і вдача, як в неньки. Твої очі і брови, як в тата, А душа — лебедина, крилата. В нас коріння одні. І єдина У нас двох барвінкова Вкраїна: Колихали нас журівські плеса, Гартувала на міцність Одеса. Йдуть роки. Що до цього нам, брате? Вірний ти. Але я — стократно. Ти у мене один рідненький — Старший мій. Я ж — твоя маленька.

299


З дитинства День спочити ліг. Матіолиться У матусинім квітнику. Темно-синя ніч тихо молиться — Яснозоряна — у вінку. У саду ряснім стигне маківка — Не отруєна, не гірка. Поміж вербами в’ється Журавка — Чорногузками говірка. За селом в стіжки Сіно складене. За ярком — баштан і курінь... В цім нешукане, але знайдене — Джерело моє і глибінь. *** Я не скоро піду від землі. І не скоро ще в неї вернуся. Мої внуки — маленькі-малі І старенька у мене матуся. Я не можу чекати кінця — Справ у мене ще — невпровороти. Чого коштує мова оця! Біля неї — багато роботи. А коли все ж кінець, накінець (Через сотню таки притомлюся), Я розкрию сама гаманець, Перед смертю з дітьми поділюся. Без долярів живу і волів — Я нащадкам рядки подарую. Так прожити Всевишній велів. Він — над нами. Для нас і мудрує. 300


Я залишуся в дітях своїх. Я піснями до них озовуся. Ніби чую коханих моїх? — Ось співа наша прапрабабуся. *** — Якого кольору твоя мрія? — Запитали мене одного разу. — Вона барвиста, як веселка. — Яка ж тобі барва найкраща? — Зелена, як білий світ. — Чи можеш ти показати Свою зірку в небі? — Її бачу лише я. — Чи є у тебе любов велика? — Я — мати. — Чи є в твоїм серці кохання? — Погляньте в мої очі. — Що для тебе значить Земна Куля? — Вона — моя Ненька. — Чи розумієш ти Природу? — Я — поет. — Чи любиш ти співати? — Я —українка.

Рідною мовою Скільки про тебе вже сказано, мово, Ніжна, страдальна моя, колискова? Є ти — на радість, як сміх немовляти. Як я щаслива ось так розмовляти — Просто, природно: матуся і тато, Брат і сестричка.. Що ще вибирати? Мова моя — журавлина, крилата... ...Шепчуться люди, що ми — голуб’ята. 301


Видно, і неньці дали про це знати. — Доню! Додому! — гука мене мати. — Милий, обом нам вставати раненько... — Мила... до завтра... чека тебе ненька. Нам би — до світу своє воркувати. Нам би на рідній шептати, мовчати... Годі. Прощаємось. Ніби востаннє... Є в моїй мові слово — «кохання». *** І як би нам змужніть і побороти Покору, в своїх жилах рабську кров? Нещадно! Як Тарас її боров. І так, як Леся вчила нас бороти? І як піднять над світом Білоптаху1 І не вважати чимось це гріховним? Як знову не віддать її на плаху І не зарити волю в землю кровну? Рвонулись лиш, знялись — і знов зависли. (Не знаю, навіть, як дібрати слово). Щоніченьки перегортаю мислі: О як тебе з руїн підняти, мово?.. Та жевріє в мені, на щастя, втіха. Живе, спасибі Господу, надія На пісню, що бере на себе лихо, На пісню-матір, яка серце гріє. Змужніть! Змужніть і побороти Покору, в своїх жилах рабську кров! Нещадно, як Тарас її боров, І так, як Леся вчила нас бороти! ______ 1. Білоптаху — Батьківщину. 302


Молитва О Пресвятая Богородице Маріє! Народ мій збережи від лиходія, Від магій чорних, темних чар, Від міжусобиць і від чвар. Нехай в землі ржавіють списи, Нехай відступлять смерті риси І не дурманить душу, мов отрута, Омана люта у хвилину-скруту. О Пресвятая Богородице Маріє! Народ мій збережи від лиходія, Від магій чорних, темних чар, Від міжусобиць і від чвар. Благословен, хто скинув пута. Повік страждання не забути. Нехай нам вітер миру тихо віє, О Матір Божа, Пресвята Маріє!

Батьківщині Чую прокляття. Бруд — наче злива. Несправедливо. Прости, терпелива, Втомлена, мамо, земле-калино, Доле моя і любов — Україно. Ні, не стояти нам на колінах! Ні, не тремтіти вітам калини! Що ті прокляття? Їм не здолати Духу народного з білої хати!

303


Під прапорами, що не криваві, Пліч-о-пліч станемо, станем у лави І не зречемось (в цім наша сила!) Волі, що марилась, волі, що снилась. Ми не спокійні і не байдужі, Нам лиш набридли крові калюжі. Діти і внуки чути не хочуть, Як над веселками війни регочуть. Ляжуть у землю дружні засіви. Ранок прийдешній прославимо співом, Спалимо сонцем чорную зливу І збережем тебе — стомлену, сиву.

304


Пісня рідного краю Народжується книга... Не всім зрозуміло, яка то світла радість, і яка то важка праця багатьох людей! Особливо у даному випадку: до збірки з пречудовою назвою, яка і відтворює основний її зміст, ввійшли твори більш як двадцяти авторів-аматорів одного з районів Південного Причорномор’я, а саме — Миколаївського району Одеської області. Мені ця поезія надзвичайно дорога, адже всі автори цієї книги — мої земляки. Вдивляюся в обличчя світлин і мені здається, що я знайома з кожним, вчитуюсь в запропоновані твори — знаходжу мотиви, мені до трепету знайомі, близькі, зрозумілі, і незалежно від рівня літературної подачі їх душа радіє за сердечність, за чисту предківську мораль. Зрозуміло, що Україна тут — найвища цінність. Люди в Україні завжди складали й співали пісні, основою яких була поезія. За цими поезіями можна простежити історію народу, його життя, його мрії та сподівання, його реалії. Відходили у минуле й історичні події, й учасники цих подій, але творчість залишалася. І була вона надзвичайно багатою, різноманітною та цікавою, саме в ній розкривається душа народу, його прагнення, його мрії. Вона доносила до нас заповіти дідів та прадідів. І нехай це продовжується. Звертаю увагу на те, що більшість авторів пропонованої збірки творять свої вірші українською мовою. Воно і не дивно, адже наш край в більшій мірі україномовний, край козацьких звитяг, але сплюндрована та майже знищена заборонена українська мова, ще до недавніх часів, вважалася другорядною, «селянською», чого не можна сказати про сьогоднішній день. Наша рідна мова підіймається з колін! Поважаючи всі мови, ми вже не соромимось спілкуватися рідною, нам зрозумілою, співати діткам наших українських колисанок, навчати їх нашим мудрим приказкам та прислів’ям, в яких дотепність і розум, правда і викриття недоліків людських. 305


Твори, пропоновані читачеві в даній книзі, відображають духовну культуру нашого народу — прагнення жити за законами Добра, Краси, Істини, вони просякнуті любов’ю до Рідної Землі: Україно! Небо синє-синє! Жовте поле без країв і меж... Чи діждусь, коли мене ти сином Щиро й незрадливо назовеш?...

(С. Мефодовський).

Поряд з культурою, яка формує духовність народу, цю функцію виконує і релігія. Можу сказати, що вона є одним крилом нашої культури. Як відомо, слово завжди служило засобом збереження історичної пам’яті, громадського досвіду, вірувань людей. Кожен народ на Землі витворював свою світоглядну систему, втілюючи її в ритуали, обряди, традиції. Українці, за віруваннями православні християни, у радісні та сумні хвилини зверталися до Бога як до порадника та рятівника. «Благослови нас, Боже, порятуй мене Боже, порадь мені, Боже» тощо. З радістю і задоволенням помічаю у творах авторів збірки збереження та відтворення релігійної культури. Частенько стаю на коліна І батька, і Бога прошу: «Простіть. У любові я вірна»... Я каюсь. Та... знову грішу...

(Є. Єрьоміна)

або: Вони зігріють нас, немов різдв’яне світло, Вони нас збережуть, неначе талісман — Бабусині слова і пристрасні молитви, Що житимуть завжди у мріях і піснях.

(М. Байтаз)

306


Вірші про матір (а такі є майже у кожного автора) просякнуті вдячною любов’ю до найріднішої людини. І в любові тій — своє коріння, свій рід, свій дар, своя доля, своя Україна. Ця любов є воістину найголовнішим джерелом творчості кожного поета, вона щоразу дарує йому натхнення і нагадує, в ім’я чого він працює, вона є сенсом творчості, суттю мислення творця. Мені дуже приємно усвідомлювати, що чимало авторів не просто освідчуються у любові до найріднішої людини — Матері, а й намагаються подати її образ через сприйняття свого родоводу. Дуже показовими у цьому плані є вірші В. Бойченка, які він подав у чудовій збірочці «Тепло сердець», до якої й відсилаю читача. Той незабутній вогник отчого дому, де вперше чує дитина думи Великого Кобзаря, материнську пісню, ласкаву і сувору, дає поетові душевний спокій і радість на все життя. Как пахнут мамины руки — Любовью, заботой, теплом! Хлебом горячим душистым, Свежим парным молоком...

(М. Сичова)

Поезія — це любов на все життя, самостійно обрана доля, стражденна, згорьована, складна, але своя. Доля прийшла до людини (Так ще бува на віку). Очі волошково-сині, Коси в веснянім вінку: — Все, що потрібно доставлю, Зможеш без клопотів жить, Тільки умову поставлю: Совість свою збережи.

307

(Л. Чалюк).


Любов — це те вічне невсихаюче джерело, з якого народжується поезія. Вона буває різною. Любов до землі, до Батьківщини, до рідних, близьких, кохання до єдиної людини, любов до слова, мови, природи — цілий світ почуття, мудрості, святості, життя. Життя проявляється у струмочку, у тиші, у гомоні і безгомінні, у пшеничному полі, волошці, кущі бузку, у співі перепелички. Берізка била у дзвіночки білі Доземно, всім вітрам навстріч. Зелені коники похід трубили, Стріляли дружно врізнобіч...

(Л. Чалюк).

Беру до рук добірку віршів Миколи Лупенка, народженого в с. Стрюкове. Мені особливо цікаво, бо ж там мої коріння, мій дідусь Кузьма Мовчан теж родом зі Стрюково. Читаю — тішуся, згадуючи «козацькому роду нема переводу». Микола Павлович Лупенко, який більшу частку свого життя віддав хліборобській праці, кохається в поезії. Шануючи творчість нашого дорогого земляка Степана Олійника, спробував себе теж у складанні гумористичних творів. Якось вчитель запитав На уроці Власа: — Називають як людей, Хто не вжива м’яса? Встав з-за парти хлопчик Влас, Глянув на шпалери І промовив на весь клас: — Це — пенсіонери! Гіркий гумор, але правдивий. Свідома того, що у цьому огляді творчості моїх земляків часто припускаюся цитат, можливо переобтяжу308


ючи його. Але не можу утриматися, щоб не навести ще кілька рядків з вірша М. Лупенка, бо він особливо характеризує майже всіх, хто дав свою добірку до книжки: Люблю я ніч червневу стоголосу, Коли медами пахне травостій. Люблю, коли в період сіньокосу З косою йдеш по зелені густій. Люблю, коли сорочка пахне потом, А ти грудьми спиняєш вітерець, Коли водицю ловиш спраглим ротом, Й вона тобі тече за комірець... ...І вірю я у день новий прийдешній — Живе в нім віра в краще майбуття, Бо це — мій край і в ньому я тутешній, Бо тут мій дім, і тут моє життя. На закінчення хочу висловити надію на те, що земляки мої, талановиті, добрі та щедрі люди, ще серйозніше будуть ставитися до своєї творчості, будуть удосконалювати свою майстерність, знання з теорії літератури, з техніки віршування. Нехай ця книга їх окрилить і підштовхне до написання нових творів, які з нетерпінням чекає від них читач, особливо читач — земляк. Пишаюся вами, насамкінець висловлюю глибоку вдячність людям, завдяки яким, власне, ця книга й побачила світ: С. Мефодовському, П. Поліщуку. Н.М. Мовчан-Карпусь, член Національної спілки письменників України, лауреат Державної премії ім. С. Олійника.

309


Олекса Різників

Поетичні миколайчики Як і щоранку, відчиняю вікно, щоби провітрити свого кабінета. Повз мене з холодом і туманом щось шугає, я озираюсь — о, диво: оте щось матеріалізується — переді мною стоїть Святий Миколай!! А в руках — велика торба. «Доброго дня, Олексо! — вигукує він. — Зі святом моїм вітаю тебе!» «Доброго здоров’я і тобі, Святий Миколаю! З чим завітав до мене?» «Та хочу тебе пожурити, пане письменнику. Знаю, що ти робиш кореневий словник вашої мови, подібного якому ще нема у світі. Набрав 1800 коренів, а мого імені нема? Де словогроно МИКОЛА?? Чому нема?» «Бо я не набираю імен людських. Це що — набирати Івана, Марію, Петра і т.д.??» «Треба, Олексо, треба. Вони ж на вустах мільйонів людей! Ось приміром візьми моє ім’я — Миколай. Десятки сіл, містечок носять моє ім’я, навіть обласний центр є. А річок, а прізвищ скільки! Так що бери словники і набирай нове словогроно — МИКОЛА. Тим більше, що я зараз з Миколаївки. Там тобі приготували отакого миколайчика...». Миколай витягує із торби грубезну папку з аркушами. — Це ось тобі 26 поетів з Миколаївки, районного центру вашої області. Читай, вивчай і знай, що у цьому містечку і у районі народилися, жили та й зараз живуть чимало мудрих, розумних людей, як наприклад поет-сатирик Степан Олійник, співак Петро Лещенко, поетеса Надія Мовчан-Карпусь, твій друг Олександр Птащенко, доктор фізико-математичних наук, професор та ще й чудовий поет, твій друг Вилкун теж, як і я, зоветься Ми310


кола (з ним ти навчався у театральному училищі), чудовий художник, якого я спрямував працювати до театру нового глядача, щоб він постійно, уже років 50 приносив дітям дарунки — усі спектаклі оформлені його руками, а отже — усі його спектаклі — це миколайчики. Та він ще й вірші пише! А ось мій тезко Микола Байтаз... Отак мене ошелешив Святий Миколай. Не міг я йому відмовити, та й поетичні і прозові твори миколаївських авторів. Читав і радів — як добре, що на 16 тисяч жителів є аж 26 пишучих людей, на 620 мешканців району — один поет. Як вони пишуть — це Святий Миколай знає, бо він їм диктує. Але цікаво, що і троє моїх друзів, — пишуть вірші! Дякую тобі, Святий Миколаю, за таке гарне дарування! Добре роблять Сергій Мефодовський і Павло Поліщук, що випускають цю прекрасную книгу. Хай усі миколаївці насолоджуються цими миколайчиками, цими дарунками. А яка радість буде у авторів взяти до рук цю книгу! Головне, що вони хочуть писати! Значить, є потяг до прекрасного! А ви, читачі, почитайте і позаздріть, а, може, і самі візьміть перо до рук і спробуйте! Мусить вийти. А словогроно Микола я таки набрав. Того ж дня. Виявилось, має рацію Святий Миколай — його ім’я дуже поширене: в Україні є 180 населених пунктів (лише Миколаївок — 94, Новомиколаївок — 46, чи отакі: Миколайпілля, Миколай-Поле, Миколо-Бабанка, МиколоГулак, Миколо-Комишувата тощо), 29 річок, а в самій Одесі — 650 власників хатніх телефонів мають прізвища з коренем Микола (Миколайчуків — 4, Миколенків — 2, Николаєвих — 217, Николаєнків — 67, Николенків — 59 тощо). В отакому славному ряді наша Миколаївка! Частий гість Миколаївки Олекса Різниченко, лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника і Бориса Грінченка.

311


Перше грудня Я маю паспорт України! Приходьте, друзі, на коньяк: ми разом справим паспортини: я вже не турок, я — козак! Тисячолітній тризуб владний з обкладки злотом мерехтить — тому цей день такий парадний, тому цей день такий святий! Блакитно-жовтий прапор волі, що ворогів лякав, як грім, ввійшов потужно в наші долі і осінив наш рідний дім! У третьому тисячолітті вже без москов і без варшав, державно, вільно, справжньо жити нам Бог судив межи держав. Тож вище келихи, панове! За щастя вип’ємо, ачей, всміхнеться доля козакові. За Україну! Будьмо! Гей!

312


Первое декабря ...И вот он – паспорт Украины! Друзья, зову вас на коньяк. Отметим вместе паспортины: Уже не турок я – казак! Тысячелетний тризуб властный Блестит с обложки золотой. И потому сей день – как праздник! И потому сей день – святой. И сине-жёлтый флаг свободы, Врагов пугавший, словно гром, Определил судьбу народа И осенил родной наш дом. Отныне до скончанья века Уже без ляхов-москалей Нам жить достойно человека Сам Бог велел среди людей. Так, господа, бокалы выше! За счастье выпьем, как всегда, Чтобы казак судьбою вышел! За Украину! Будем! Да!. Переклад Сергія Мефодовського

313


Степан Олійник Рідна сторона Євгенові Кравченку

Степ і степ. Купіль зелена. Пахне ярина… То для тебе і для мене – рідна сторона. В дні весни, у літню спеку Глянеш із гори – Видно станцію далеку, Села, Хутори. Зір допитливий, юнацький! Він не знає меж: Видно Лідівку, Бернацьке, Доманівку теж: Ми там чули в сінокосі Хори цвіркунів, Там пройшли за плугом босі, Ой, немало днів. Там і спали ми на сіні О нічній порі. Молодик, мов скибка дині, Сяяв угорі. Звідтіля ми юнаками Йшли, мов на маяк, Розціловані батьками, Пішки на робфак. 314


В хмурі ночі, в теплі ранки З рідної Землі По камінню Молдаванки Йшли «в учителі». Вперту маючи натуру, Як оті воли, Пішки йшли в літературу… І, либонь, прийшли. На шляху того походу, Між густих пшениць, Пили воду-прохолоду З багатьох криниць. Добрели ми, хоч нерано, В Київ, земляки, – Син Сергія, син Івана – Два степовики. Ми не з тих, хто з ходу, маху Рветься до мети. В нас, гай, гай, ще стільки шляху!.. Нам ще йти та йти. В тім поході у години Світлі життьові Не забути нам рівнини, Рідні степові. Там у тебе, як і в мене, Юності весна… Степ і степ. Купіль зелена. Рідна сторона.

315

1961


Зміст Степів мелодії одвічні. Від упорядників Рідні простори Микола Байтаз В розбурханому морі Покірні і байдужі Є вада, що людей і справи нищить Ліричні етюди Бабусині молитви Осіння журба Печальні метаморфози Маленькая вера Князь Данило Чумаки Миттєвості душі Шкода загублених років Мара зневіри огортає душу Матері Поклик пам’яті Ми Печальні барви душі Ввійди в мій сон розібгано-тривожний Неопалима купина Подив (майже за Мефодовським С.І.) Самотність Ніч Після грози Батьківська світлина Анекдоти та «приколи» від пана Миколи Шкільні Посадові метаморфози Словничок-жартівничок Слушна порада «Толерантне» рішення

3 4 6 7 7 7 8 8 8 8 9 9 10 10 10 11 11 12 12 13 13 14 14 14 15 15 15 16 16 16 17 18 18 18


Валерій Бойченко Миколаївка моя «Вишневі усмішки» і «Ярмарок сміху» Життя бурхливе, швидкоплинне, Не можна позбутись життєвих кайданів Ми підхопили естафету Живим яскравим коридором Ровеснику Олегу Сергію Хто світ створив Жінка Ларисі Нехай тебе оберігає Л.С. Олійник Перетворять в дійсність свої мрії Одвічна загадка Гортаю сторінки Микола Вилкун Левадівцям Размышлизмы О памятниках Одессы Ко Дню рождения Одессы (2 сентября) На даче Миколі Вилкуну – ювіляру Леонід Воробйов Поет степів Пожелай мне... Курский соловей Зима Пой, кукушка Листопадит октябрь... На сенокосе Подай мне, Боже Впереди — тернистый путь У дороги тополёк Над рожевим небокраєм

19 19 20 21 21 21 22 22 23 24 25 26 27 27 28 28 29 30 31 32 35 36 37 38 39 41 41 43 43 45 45 46 47 47 48 49 49


Мы идём дорогою своей Снится Россия Пусть не старят года Георгій Воротнюк Я не пам’ятаю війни... Владислав Гуляйко Маме Все куда-то назад Ты не верь... Не суди меня строго, не надо Прости Не люблю Музе Всего-то пару слов и не хватало Валентина Дубенко Обеліски Перемога Любов «Щасливий» батько Фая на курорті Сумно Осіннє листя Прощання Мамина хата Калина Епілог Єлизавета Єрьоміна Думка про осінь Чекання Листя На все Божа воля Політ до рідної оселі Федір Когут Журавлики Весняні мотиви Дивляться проліски — очі землі Свято новорічне

50 51 52 53 54 57 57 59 60 60 61 62 63 64 65 67 67 68 68 69 70 71 71 72 72 72 73 75 75 77 77 78 80 80 80 81 81


Біля кургану Ми сусіди — «ВО!» (Гумореска) Георгій Кононов Жайворон співає Весна Невдячність Приходить осінь Мені нема чого чорнити Чудо-олівець Третьокласникам Падає сніг Не забув я тебе Діти мої Не вірив я... Лелечий край Павло Курятник Мудрість природи Сівач і вітер Ріка життя Не згадуй Відшуміли кращі роки Не поспішай Пам’ять Хризантеми Мати Порада Хата Привітай мене, вербо Листок У своїм селі Щоб прірву перейти Микола Лупенко Кому не до м’яса Не та причина Як сотворили третю Так нічого не вийде

82 83 83 85 85 85 86 87 87 87 88 89 90 90 90 91 92 93 93 94 94 95 96 96 97 98 98 99 99 100 100 101 103 103 104 104 105


Незабутнє Побіг би на край світу Один баран бекав Приклад Знайшов вихід Для когось в мріях світ стоїть незнаний Люблю я ніч червневу стоголосу Я «за» і «проти» Весна Випадок Переплутав Вірне рішення У суді Ополоник Про те, що з нами... двома рядками Сергій Лялюк Доки будем свого краю патріоти Олійниківські дні Ода Києву Любов Мефодовська Дорога додому Ми любили його Сергій Мефодовський Любім, плекаймо свою Вкраїну! Україно! Небо синє — синє Краплини сонця і роси Моя Україна Наш вітер Розвернувся вітер різко Триптих Як настає хвилина зла Білі стіни Слово до слова, А для тих, хто ще того не зна Україно, ти багата чарами Гаряча хвиля набіжить Селу мого дитинства

105 105 106 106 107 107 108 109 110 110 110 111 112 112 112 115 115 116 117 119 119 123 125 126 127 128 128 129 129 130 131 131 132 133 133 134 134


Сестра Тилігулу 135 Бабине літо. Дідова осінь 136 Іде додому череда 137 Охочим битися за межі 137 Навпроти церкви 137 Ой не було у матері трьох синів 138 — Мамо, матусю! 138 Усім щасливим матерям 138 Про мову мовлено багато 139 Смерть на чатах 140 Мамі 141 Пробач за красиві слова 141 Перебираю пам’ять-досьє 142 Дружині на полудень віку 142 Дружині на 55-річчя 142 Птахи їхніх душ 143 Пам’яті Олеся Гончара 144 Степану Олійнику на його енну весну 145 Врач 146 Опустилось небо 147 Тяжело поверить 148 Балада про сина 148 Уходят годы, словно люди 150 Я частенько вижу во сне 151 А буде так 151 Вы хорошим меня запомните 151 Ялиночка 152 Этюд 152 Слово — класикам 153 Між нами, шахістами 155 Мимохідь... 158 А українською кажуть так... 159 Мимохідь 162 Читачі про С. І. Мефодовського та його творчість 165 Віктор Вовк, член Національної спілкиписьменників України 165 Марія Павлова, філолог-україніст, пенсіонерка 165


Валентин Чемерис, член Національної спілки письменників України Павло Поліщук, поет Юрій Сисін, член Національної спілки письменників України Надія Бершадська, учителька-математик Іван Польськой, пенсіонер Світлана Польська, поет Наталя Палашевська, член Національної спілки письменників України Микола Буговський, учитель математики, класний керівник Олекса Різниченко, член Національної спілки письменників України Богдан Сушинський, академік, член Національної спілки письменників України Любов Бурлака, активний діяч Товариства української культури в Молдові (Кишинів) Галина Могильницька Як світиться душа його у Слові! Северин Михайлюк Муза Поету Життя і вино Оса в гірчиці Психологія людей Дерева і люди Восени у парку Не в тіняві кабінетів Ольга Миронова Моя маленька батьківщина Покликання Україні Рідний край Моя Україна Люблю Журба

165 165 166 166 166 166 167 167 167 168 168 169 169 170 171 171 172 172 173 174 175 176 177 177 178 179 179 180 181 181


Потепліло надворі вранці Скорбота по матері Світлана Павленко Не вибирай Мрії Чудова мить Ми жили І знову... Я виливаю горе на папір Не бійся Люди Алексей Палысаев Молитва Нарисует кто-то... Нас разделяют километры Последний школьный звонок С Днем рождения Ностальгия Апокалипсис Письмо Вспомни обо мне... Я люблю тебя Полет Письмо маме Размышления Павло Поліщук Спасибі, мамо! Я не забув тебе Провідна моя зоря В квітучих степах України Низенько жінці поклонись Любимой женщине Красавицы нежные — розы Дружині Зінаїді Іванівні Хто ти? Нас всех спасет Любовь и Доброта Зустріч в Ульяновці

182 183 185 185 186 187 188 188 189 189 191 192 192 193 194 194 195 196 196 197 198 199 200 201 201 202 202 203 204 205 205 206 207 208 209 209 211


Золоте весілля Парад трёх флотов Роздуми про щастя Почему я такой? В садах розцвітає мій хутір «Веселий» Скосарівко, пишаюсь тобою! Пісня Вас не забув я, односельці Ключі до раю За любовь, отданную безвозмездно Завещание потомкам Живу я верой в добро и чудо Где же вы, метели, морозы и снега? Попід гору долиною У снах тебе бачу Я радію, як хліб дозріває Всі предки в мене — знатні хлібороби Сільський романтик Моя Батьківщина Люблю свій край Віра, Надія, Любов Іду в село батьківськими стежками Я за кордоном долі не шукаю Светлана Польская Радость На сцену вышло скромно лето Я живу по ночам Какие могут быть обиды Мне хочется покоя, тишины Твоя застенчивость меня смешит Меняю жизненный этаж Завидовать — пустое дело Тебе совсем невмоготу — молчи Иоанн Златоуст Что в жизни главное Не обращай внимания Фасад — не главное

212 213 214 215 216 217 217 218 219 219 220 221 222 223 224 225 226 226 227 228 228 229 230 232 233 233 233 234 234 234 235 235 235 236 237 237 237


Душа не знает возраста Алые тюльпаны Рассмеялся ветер Чоловік натяг штани, Ота криза проклятуща Верта степом з полювання Як Марина негра годувала Не полюйте на злодія Хай живе Рябуха! «Я теж люблю ковбаску...» Як Карлсон Олександр Птащенко Прости, рідна земле Моя журавка Твоя правда Поезія рідного краю Лідоримки Батькова кузня Вечірній дзвін Марина Сичова Я возьму кусочек неба, Стало тенью моей давно О, этот стих Гадкий утенок, один в ночи. Кружась в осеннем танце листопада Опять перо Любимому Покрыты пылью старые тетради М. Цветаевой Мамины руки Выбор Осень Мое призванье, быть может, в медицине В том прекрасном краю Чистейшим взором голубого неба Від упорядників

238 238 239 239 240 240 240 242 243 245 246 248 250 251 252 253 254 255 256 257 257 258 258 259 259 259 260 260 261 261 262 262 262 263 263 263


Всеволод Таркановський Квіти Що ж далі? Людська душа Моя Нефертіті Пісня про матір Лев на зборах Байка Хазяйський кіт Рідня Борис Тибабишев Амбарово Любовь Мои места Никита Каска Воздушный бой Леонід Чалюк Могуття Струмок Речі Сон Згуба Серце Солдатка У гості До щастя І знову в полі Доля Тривоги серця Нема полеглих Скресала річка Спогад Аліси Бойченко Зіта Ярован-Войченко Доброта А Миколаївка — одна Нарисую солнце

264 264 265 265 266 267 268 268 269 270 271 271 271 272 273 273 274 275 276 276 277 277 278 278 279 279 281 281 282 283 284 284 285 286 286 287 288


Лунная дорожка Річка Лелеки Україна Осінь Моє рідне село Молитва Кохання Де ти, моя доле? Синові Чоловікові Зустріч весни Надія Мовчан-Карпусь Зі збірки «Батькова тополя» (1997 р.) Скіфський степ Пісня Світанок на Тилігулі За Любополем Вірність З дитинства Я не скоро піду від землі. — Якого кольору твоя мрія? Рідною мовою І як би нам змужніть і побороти Молитва Батьківщині Пісня рідного краю Олекса Різників Поетичні миколайчики Перше грудня Первое декабря Степан Олійник Рідна сторона

288 289 289 290 290 291 292 292 293 293 294 295 296 297 297 297 298 298 299 300 300 301 301 302 303 303 305 310 310 312 313 314 314


Літературно-художнє видання

Степів мелодії одвічні Поезія. Проза. Гумор

Літературний редактор А. Михайлевський Технічний редактор П. Бондарчук Підписано до друку 17.01.2014. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура TimesTenC. Фіз. друк. аркуші 20,5. Ум. друк. аркуші 19,33. Зам. № 74-01. Наклад 300 прим. Видавництво «Фаворит» Одеса, Садова, 3 Віддруковано у ВПП «Друкарський дім» Свідоцтво ДК № 1732 від 29.03.2004. Одеса, Садова, 3 Тел.: 705-40-24

Альманах мефодовского  

Вёрстка