Page 7

ст. 7

17 липня 2015 року запрошуємо до обговорення

Перейменовувати вулиці та міста – справедливо

(Початок в №25” Панорами”) Щоб відмітити «інтернаціональність» минулого комуністичного тоталітарного р е ж и м у, х о ч у з г а д а т и в у л и ц ю і м е н і уродженця Молдови Котовського, що також пролягла в нашому селищі. Г.І.Котовський (н.1881—п.1925) —кримінальний злочинець, що зробив кар’єру радянського військового та політичного діяча. На початку 1915 р. Г.Котовський сформував чергову «бойову» групу і разом з нею займався грабіжництвом у Бессарабії. В 1916 р. за розбій засуджений до довічної каторги, алев 1917 р. умовно звільнений та направлений на Румунський фронт Першої світової війни. Після Жовтневого перевороту примкнув до лівих есерів та був обраний членом революційного комітету 6-ї російської армії. З січня 1920 р. командував кавалерійською бригадою під час боїв на Кавказі, а потім  — в Україні і на радянськопольському фронті та незабаром вступив до РКП(б). Відзначився знищенням загону українського вільного козацтва листопаді 1921 р. поблизу сучасного села Базар в Житомирській області. Внаслідок цієї битви з більшовицькими загонами Котовського зазнала поразки Волинська група регулярної Армії Української Народної Республіки під командуванням генерала-хорунжого Ю.Тютюнника. Було вбито більше 400 бійців, у полон захоплено разом з пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. Полонених українців котовці підводили до ям і розстрілювали з кулеметів. У 1925 р. члена Всеросійського ЦВК Г.Котовського вбили співробітники ДПУ, коли встановили, що він продовжував підтримувати зв’язки з одеськими бандами злочинців. Ось і постає ще одне запитання: чи достойна ця людина увіковічення свого прізвища на теренах Згурівщини? Окремим пунктом потрібно відзначити заслуги іншого російського воєначальника, уродженця Воронезької губернії– М.Ф.Ватутіна (н.1901-п.1944). Доброволець, в 19 років зарахований до лав Червоної Армії, здобув вищу військову освіту в Академії Генштабу РСЧА і з 1938 р. був призначений начальником штабу Київського особливого військового округу. Під час Другої світової війни з 1939 р.  — начальник штабу Українського фронту. Жителям Лівобережжя запам’ятався своєю участю в битві за Дніпро та звільненні Києва, адже кадрового військового М.Ватутіна знали як виконавця наказів Сталіна без найменших відхилень та обговорення. Хочу уточнити декілька фактів бойових операцій 1943-го і 1944 рр., які були оприлюднені лише в 90-і роки, після здобуття Україною незалежності. Після Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.) особливо успішно розвивали наступ війська Центрального фронту К.К.Рокоссовського. 60-а армія цього фронту під командуванням молодого українського полководця І.Д.Черняховського стрімким маневром 30 серпня вийшла на Глухів. К.Рокоссовським було прийняте рішення з метою розвитку успіху наступальних дій перенести основний напрямок удару на лівий фланг, де дислокувалась 60-а армія. За рахунок підсилення цього з’єднання вже 6 вересня 1943 р. війська Черняховського оволоділи Конотопом, 15 вересня – Ніжином, а 19 вересня, всупереч розпорядженню командування фронтом, зайнялиПрилуки. В цей час армії сусіднього Воронезького фронту М.Ватутіна ще тільки вели бої на рубежі Ромни-Лохвиця, відстаючи від лівого крила Центрального фронту Рокоссовського на 100–120 кілометрів. Між військами двох фронтів утворився величезний розрив. Тому Черняховський був змушений частину сил 60-ї армії виділити для забезпечення флангу, що розтягнувся. Розвиваючи успішний наступ вже за межами розмежувальної лінії між

Центральним і Воронезьким фронтами, передові загони армії генерал-лейтенанта І.Черняховського, переслідуючи німецькі війська, в 20-х числах вересня 1943 р. вступили на територію нинішньої Згурівщини. 19 вересня вони звільнили від поспішно відступаючого ворога Турівку, Урсалівку, хутори Іллінський і Петровський, Лизогубову Слободу, хутори Леніна, Шевченка та Згурівку .20 вересня війська 60-ї армії Центрального фронту очистили від окупантів Малу і Велику Олексіївку, Середовку, хутори Олександрівку й О ле к ин , А р к а д і ї в к у,П а с к і в щ и н у, Жовтневе з Пайками, Гречаною Греблею, Петрівським і Горбачівкою, Нову Оржицю і Зелене, Стару Оржицю з хутором Грушківкою, а також Безуглівк у з хутором Свободою. 21 вересня 1943 р. за зведенням Радянського інформбюро офіційно повідомили, що «на 822-й день війни війська Центрального фронту на Київському напрямку зайняли райцентр Полтавської області Яготин, великі населені пункти … Новий Биків, Петрівку, Красне, Згурівку, Жуківку, Студеники…». Насправді частина сіл Згурівського району вже другу добу як була звільнена, а в село Красне зайшли частини Радянської Армії лише 22 вересня. Тоді ж до лівого крила Центрального фронту підтягнувся Воронезький фронт М.Ватутіна. Диктори Інформбюро озвучили: «823-й деньвійни. 22 вересня на Київському напрямку перейшов у наступ Воронезький фронт. Його військові йшли, огинаючи Дніпро, в районі ПереяславаХмельницького, форсували річку і захопили Букринський плацдарм… Наші війська…оволоділи містами Остер, Переяслав, Золотоноша, а також зайняли… райцентр Чернігівської області Нову Басань, райцентр Київської області Березань і великі населені пункти Семиполки, Ядлівку, Го с т р о л у ч ч я , С е м е н і в к у, В і й т і в ц і (Супоївка)». Реальні події розвивалися так, що протягом 22 вересня під командуванням Ватутіна звільнялися від окупантів села колишніх Яготинського та Березанського районів (Мала Супоївка, Жуківка, Мала Березанка з хутором Левченкове), а також Нова Олександрівка з Вільним і Старим, Черевки, Усівка, Красне. Наступного дня на допомогу М.Ватутіну, щоб вирівняти лінію фронту, знову прийшли війська К.Рокоссовського. «23 вересня 1943 р., на 824-й день війни, 13-а армія Центрального фронту розширила захоплений на західному березі Дніпра плацдарм і зайняла територію глибиною 35 і шириною 30-35 кілометрів. Південніше, на ділянці гирла річки Тетерів, форсували Дніпро війська 60-ї армії (І.Черняховського). На Київському напрямку наші війська зайняли… великі населені пункти Рожни, Гоголів, Красилівку, Требухів, Хоцьки і залізничну станцію Баришівка», - повідомляло Інформбюро. Очевидно цього вересневого дня були звільнені останні села Згурівського району Войкове, Софіївка, Великий і Малий Крупіль. Отже, 23-25 вересня група армій «Центр» вийшла до Дніпра, північніше Києва, попередньо вичавивши німецькі частини з Лівобережжя. «Дорогу на Київ, - пише в своїх мемуарах маршал К.Рокоссовський, - було відкрито». Але у другій половині вересня за рішенням ставки наступ військ Центрального фронту на Київ було припинено. Лаври визволителів Києва Сталін вирішив віддати командуванню 1-го Українського фронту (тобто М.Ватутіну і М.Хрущову), офіційно створеного лише 20 жовтня 1943 р. з перегрупованого В о р о н е з ь к о г о ф р о н т у. З а ц е й ч а с , скориставшись неузгодженістю і нерішучістю дій радянського командування, фельдмаршал

Е.Манштейн переправив основну частину (до 90%) німецьких військ на правий берег Дніпра і розташував вздовж нього на добре укріплених позиціях.В результаті – операція форсування Дніпра для радянських частин затяглася аж до листопада 1943 р.Як відомо, основний удар по ворогу у битві за Київ 1943 р. було вирішено завдати силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німцями: кожні кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на ці неприступні укріплення без підготовки, без переправних засобів прямо з маршу кидали сталінські командири неозброєних, необмундированих сільських хлопців і дядьків, мобілізованих на щойно визволеному лівому березі. Відомий російський письменник В.Астаф’єв, учасник форсування Дніпра, згадував про це так: «Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?». Умови, в яких радянські війська брали Київ, здебільшого мали такий вигляд: вояки у домашньому одязі йшли, як на ешафот, адже попереду — широченна холодна ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду  — «загороджувальні загони» автоматників НКВС. З цього приводу генерал армії К.Рокоссовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур’єра передати інформацію про це Сталіну, але Ватутін заборонив посланцеві розказувати про це в Генштабі.Бездарно спланований штурм Дніпра в районі Букринського плацдарму, величезні втрати людей і танків на поритій ярами й балками місцевості, непридатній для наступу великих мас танків, спричинилися до того, що танковій армії П.Рибалка довелося «форсувати» Дніпро вдруге, але вже у зворотному напрямку, а потім знову долати Десну і Дніпро на північ від Києва. Нарешті 6 листопада 1943 р. ціною величезних невиправданих втрат Київ було звільнено. Наступного разу відзначився М.Ватутін в січні  — лютому 1944 р., коли війська 1-го Українського фронту у взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з Конєвим в ході Корсунь-Шевченківської операції оточили чимале угрупування Вермахту та ліквідовували його. Ця операція увійшла в історію військового мистецтва як «блискучий» приклад оточення і повного знищення противника ціною колосальних жертв серед власних солдатів і техніки. За повної переваги над противником у повітрі (у німців не було авіації), колосальної переваги в артилерії, танках і живій силі (вчетверо) втрати німців становили 30 тисяч (у тому числі 19 тис. загиблих) і вся техніка.  На противагу – радянські війська втратили більш, ніж 600 танків, 80 тисяч чоловік (в тому числі 24 тис. загиблих). Більше того, великій групі німців на чолі з генералом Штеммерманном удалося вирватися з оточення і брати участь у боях проти Радянської Армії. Невдачі з ліквідації оточеного угрупування приписали недбалості нижчих військових чинів. Отже, цінність особи Ватутіна в історії України досить суперечлива. Як стверджує історик В.Сергійчук «Він кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки. Особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м’ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви. Це велика трагедія народу». Ще одним штрихом до портрету цього полководця є історія його загибелі. За однією версією М.Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно під час обстрілу українських повстанців. За іншими даними напад був інсценований спецзагоном НКВС. Незважаючи на активне лікування та операції він помер через півтора місяці від сепсису.

у продовження теми

Основний критерій - думка людей

У газеті «Панорама» від 19.06.2015 № 25, у статті « Перейменовувати вулиці та міста – справедливо» йшлося про залізницю, яка сполучала Згурівку та Арпас. Я пригадую вузькоколійну дорогу, із Згурівки до Арпасу. Пригадую невеликий потяг, його називали «кукушка» (може за дивний сигнал), який ходив по цій залізниці. Але, вона не проходила безпосередньо поряд із селом Леніне. Можливо я помиляюсь, це було давно, в дитинстві, але наскільки я пригадую, то вона проходила вздовж вулиці Залізнична (можливо тому так і назвали цю вулицю), а потім за селищем, приблизно на пів дороги до с. Леніна перетинала автодорогу і проходила неподалік до аеродрому колишнього колгоспу ім. Леніна на Семенівський степ (Семенівка) і далі до Арпасу (Терлещина). Неподалік села Леніне, зі сторони Згурівки росте лісосмуга. Вона простягається від Галаганової левади, перетинає, якщо можна так сказати, автодорогу Згурівка – Леніне і тягнеться до самої ветлікарні по вул.О.Кошового. Зліва від автодороги, якщо дивитись з боку Згурівки, видно дві прогалини в лісосмузі (там не ростуть великі дерева). Одна прогалина, та, що ближче до автодороги – колись там була грунтова дорога, яка вела від вул. Чапаєва (Згурівка), взовж курника колгоспу ім. Леніна до тракторної бригади того ж колгоспу у с. Леніне. А через другу прогалину, та, що ближче до аеродрому

– проходила вузькоколійна залізниця. Там навіть фрагмент насипу залишився. Село Леніне розмістили поблизу старої Прилуцької дороги, це була грунтова ділянка цієї дороги (автодорога Київ – Прилуки) до с.Турівка, і проходила поряд з тракторною бригадою, через «Семенівку». Батько мені розповідав, що спочатку с. Леніне планувалось розмістити біля Галаганової левади, але потім вирішили збудувати на тому місці де воно зараз є, і причиною була якраз Прилуцька дорога. Щодо перейменовування вулиць та населених пунктів, називати їх по новому повинні люди, які там проживають. На мою думку, не обов’язково повертатися до старих назв, в українській мові багато красивих слів, і тим більше не потрібно знову придумувати назви, спираючись на політику, лідерів чи вождів. Згадайте пісню Юрія Антонова «Пройду по Абрикосовой, сверну на Виноградную и на Тенистой улице я постою в тени …». Погодьтесь перейменовувати вулицю, скажімо, Червоноармійську у вулицю Українськонаціональноармійську не варто. Інформацією, щодо старої, дореволюційної, назви вулиць тоді ще села Згурівка зі мною люб’язно поділився В.В.Петричук. Олександр Синільник

Але факти – вперта річ і вони свідчать про дещо інше. В лютому 1944 р. командарм оглядав частини1-го Українського фронту на Рівненщині. За даними розвідки вздовж потенційних маршрутів пересування штабу фронту напередодні відбувся запеклий бій між радянськими партизанами та загоном Української повстанської армії(УПА). Не дивлячись на це попередження, охорона проявила чи то безпечність, чи то недбалість, і не запропонувала Ватутіну належне у таких випадках за рангом прикриття бронетехнікою та загоном автоматників. В результаті колона машин з командирами потрапила під обстріл засідкиз 12-15 українців, де Ватутін був поранений. Через непролазну багнюку командарм отримав кваліфіковану медичну допомогу лише через п’ять годин, а потім літаком був відправлений у Київський військовий госпіталь. Крім того, в паніці були загублені документи бойового планування штаба фронту, які невдовзі потрапили до рук німецького командування! Виправдовуючи свою провину перед Сталіним, безвідповідальні посадові особи заявили про “банду з 300-350 чоловік». Реабілітуючись, в район зіткнення перекинули частини військ НКВД, почалися зачистки. За 20 наступних днів в ході 65 оперативно-військових операцій було знищено 1129 повстанців, серед яких нашвидку руку ліквідували і простих селян (як доказ – за даними зачисток кількість”ліквідованих бандитів” значно перевищує звітне число захоплених “стволів”). Думається, що за штабні «проколи» М.Ватутіну, за мовчазної згоди Сталіна, не дуже поспішали надавати високо кваліфіковану допомогу московські світила медицини. Підсумовуючи лише деякі історичні реалії, виявляється не така вже й визначна була роль М.Ватутіна у визволенні Згурівки, щоб називати його іменем вулицю. До того ж, вулицю, на якій вже стільки років знаходився і зараз знаходиться наш районний військкомат. Думаю, що саме військовим, в першу чергу, потрібно визначитись у цьому питанні й подати свої пропозиції про майбутню назву вулиці. В історії наших міст і сіл цілком достатньовизначних українців, достойних меценатів, розумних і діяльних місцевих жителів, гідних бути увічненими у назвах площ і вулиць. І не варто шкодувати грошей на те, щоб відновити історичну і моральну справедливість. Зрозуміло, що і «перегибів» (ще одне цілком радянське слово!) хотілося б уникнути. Але це вже нюанси. Нехай ними займаються муніципальні влади. Давайте сперечатися там, де є про що, давайте розглядати кандидатури, якщо вони того заслуговують. І нехай і суперечки проходять при максимальному суспільному резонансі. Адже повинні ж люди знати, чиї імена носять вулиці, по яких ходять їхні діти. Є надія, що до обговорення приєднаються і юристи та, можливо, порадять як здешевити сам процес перейменування вулиць і населених пунктів. Також є сподівання, що разом із декомунізацією, в процесі децентралізації, зможе відбутися перереєстрація об’єктів підприємницької діяльності, фактично розташованих саме в Згурівському районі для наповнення податковими надходженнями нашого місцевого бюджету. Поміж цього, нашим завданням є підготувати культурний простір не тільки навколо себе, а й для воїнів Збройних Сил, Національної Гвардії, добровольців та учасників бойових дій в зоні АТО, складовою частиною якого буде не придумана, а дійсна історія нашого суспільства. Думаю, що повернувшись додому, вони обов’язково спитають: «А що ви тут робили, поки ми воювали?». Ірина Зіборова, працівник Згурівського музею.

Profile for Zgurivka rda

Panorama 29 (2015)  

Panorama 29 (2015)  

Advertisement