Петро Чорній. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду

Page 1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Петро ЧОРНІЙ

ЕТНІЧНІ ГРУПИ ГАЛИЧИНИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ: МІЖЕТНІЧНЕ (СПІВ)ЖИТТЯ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Львів - 2018


УДК 39:316.61](=1:477.83/.86)»192/193»

Чорній П. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду: міжетнічне (спів)життя та соціокультурні трансформації : монографія / Петро Чорній. – Львів : Інститут народознавства, 2018. – 316 c. У монографії досліджено соціокультурні трансформації та між­ е­тнічні відносини в Галичині міжвоєнного періоду. Встанов­ле­но чисельність та особливості розселення етнічних груп; охарактеризовано їхнє соціально-економічне становище та його вплив на соціокультурні трансформації. Здійснено аналіз феномену «етнічності» та явища «закритості» етнічних спільнот, з’ясовано їхнє культурологічне значення; вивчено культурно-освітнє життя та громадський простір етнічних груп; досліджено особливості відображення у колективній та індивідуальній свідомості образу однієї етнічної групи і кожного її члена у свідомості етнофорів іншої етнічної групи, визначено чинники його формування; на прикладі міжетнічних шлюбів з’ясовано характер ставлення і сприйняття однієї етнічної спільноти іншою.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту народознавства НАН України (протокол № 13 від 19 грудня 2017 р.)

Науковий редактор Степан Павлюк, академік НАН України, доктор історичних наук, професор Рецензенти: Михайло Глушко, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Микола Балагутрак, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України

ISNB 978-966-02-8838-6

© Петро Чорній, 2018 © Інститут народознавства НАН України, 2018


ЗМІСТ

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

1.1. Що таке «етнічність»?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 1.2. «Етнічна група» vs «етнос» – який термін є правильним?. . . . . 39

1.3. Ономастичні поняття в соціогуманітарних дискурсах. . . . . . . . 48 1.3.1. «Галичина» vs «Східна Галичина». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

1.3.2. «Українець» / «русин». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54

1.4. Розробка теми в науковій літературі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 1.5. Огляд джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

РОЗДІЛ 2. ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В СЕРЕДОВИЩІ ЕТНІЧНИХ ГРУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 2.1. Галичина полікультурна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 2.2. Етнодемографічна структура і переписи населення 1921 і 1931 років. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

2.3. Етнічні групи і економіка Галичини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

2.3.1. Євреї та економіка Польщі: суперництво за домінування. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 2.3.2. Кооперативний рух в Галичині: українсько-єврейська конкуренція чи протистояння?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101

РОЗДІЛ 3. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ЖИТТЯ ТА ЕТНОКУЛЬТУРНІ ВЗАЄМОВПЛИВИ ЕТНІЧНИХ ГРУП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 3.1. «Lex Grabski» та українське шкільництво. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115

3.2. Єврейське шкільництво та «лавкове ґетто». . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

3.3. Німецьке шкільництво і протестантизм. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153


РОЗДІЛ 4. СОЦІОКУЛЬТУРНА «ЗАКРИТІСТЬ» ЯК ЗАПОРУКА ЗБЕРЕЖЕННЯ ВЛАСНОЇ ЕТНІЧНОСТІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 4.1. Єврейські релігійні ґміни. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167

4.2. Німецькі колонії Галичини: політико-правові особливості творення та урядування. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187 4.3. Галицькі караїми: ким вони були?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

РОЗДІЛ 5. МІЖЕТНІЧНЕ (СПІВ)ЖИТТЯ: «РАЗОМ І НАРІЗНО». . . . . . . . . 207 5.1. Міжетнічні шлюби як чинник формування

нової етнічності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207

5.2. Благодійно-опікунська та спортивно-руханкова активність в середовищі етнічних груп. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 212 5.3. Ставлення галичан до твореного ними соціокультурного простору: опозиція «свій – чужий». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222

Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239 Список умовних скорочень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247

Список використаних джерел і літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 304

Тематичний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 307


CONTENTS

INTRODUCTION. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

Chapter 1. THEORETICAL AND METHODOLOGICAL ASPECTS OF THE RESEARCH. HISTORIOGRAPHY AND SOURCES. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

1.1. What is «Ethnicity»? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

1.2. «Ethnic group» vs «Ethnos» – what is the correct term?. . . . . . . . . . . 39

1.3. Onomastic concepts in socio-humanist discourses. . . . . . . . . . . . . . . . 48 1.3.1. Galicia vs Eastern Galicia. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

1.3.2. «Ukrainian» / «Rusyn». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54

1.4. Development of the topic in the scientific literature. . . . . . . . . . . . . . . 55 1.5. Review sources. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

Chapter 2. ETHNO-DEMOGRAPHIC AND SOCIO-ECONOMIC TRANSFORMATIONS AMONG ETHNIC GROUPS. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

2.1. Galicia is multicultural . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

2.2. Ethno-demographic structure and population censuses of 1921 and 1931. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 2.3. Ethnic groups and the economy of Galicia. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 2.3.1. Jews and the economy of Poland: rivalry for domination. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 2.3.2. Co-operative movement in Galicia: Ukrainian-Jewish competition or confrontation?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101

Chapter 3. CULTURAL AND EDUCATIONAL LIFE AND ETHNO-CULTURAL INTERACTIONS OF ETHNIC GROUPS. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 3.1. «Lex Grabski» and Ukrainian Schooling . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115

3.2. Jewish Schooling and «ghetto benches». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

3.3. German Schooling and Protestantism. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153


Chapter 4. SOCIO-CULTURAL «CLOSENESS» AS A GUARANTEE OF THE PRESERVATION OF THEIR OWN ETHNICITY . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 4.1. Jewish religious gmina. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167 4.2. German Colonies of Galicia: political and legal features of creation and governance. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187 4.3. Galician Karaites: Who were they?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

Chapter 5. INTERETHNIC (SINGING) LIFE: «TOGETHER AND APART» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207 5.1. Interethnic marriages as a factor in the formation of a new ethnicit. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207

5.2. Charity-guardianship and sports activity among ethnic groups . . 212 5.3. The attitude of the Galician to the creation of their socio-cultural space: the opposition is «own-alien». . . . . . . . . . . . . . 222

Conclusions . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239 List of abbreviations and acronyms. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247 Bibliography. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248 Index. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 304


ВСТУП Перша світова війна призвела до розпаду європейських континентальних імперій й спровокувала парад незалежностей на їх уламках. Вона утвердила право націй на самовизначення, тобто на утворення власних суверенних держав. Одні нації зуміли скористатися цим шансом, інші – ні. До останніх належали галицькі українці, які не зумівши відстояти власну державу – Західноукраїнську народну республіку, – потрапили під управління Польщі на весь міжвоєнний період. Новоутворені держави здебільшого постали навколо ідеї ексклюзивної нації, основою якої була культура домінуючої етнічної групи. Для бездержавних націй, які прагнули незалежно­ сті впродовж багатьох поколінь і здобули її завдяки війні, серед усіх ідей та концепцій суспільної організації, найбільш привабливою виявилася ідея нації організованої за етнічним принципом. Відповідно до неї носії відмінних етнічностей на практиці були виключені з державотворчого процесу, позбавлені громадянських прав та можливостей всякого розвитку. Їм дали дві можливості взаємоіснування – асимілюватися, або мігрувати. Через це уникнути конфлікту між різними етнічними групами в межах національних держав було неможливо. Найбільш спірними під час цих націєтворчих процесів були так звані пограниччя – території, на яких впродовж століть проживали носії різних етнічностей, з відмінними релігійними традиціями та історичною пам’яттю. Проживаючи на них кожна етнічна група прагнула зберегти свою культуру, противлячись не лише асиміляції з боку домінуючої етнічної групи, але 9


ВСТУП

й інтеграції на загальнодержавному інституційному рівні. Вони всіляко намагалися підтримувати власну національну ідентичність. Для чого організовували самоврядні мережі громадського управління, при яких діяли приватні школи з рідною мовою викладання та підтримували власні релігійні традиції і практики. Таким культурним пограниччям була й Галичина міжвоєнного періоду. Власне, ідея цього дослідження полягає у спробі поглянути на Галичину як на простір культур, що співіснували впродовж багатьох століть. Носії кожної з них – української, польської, єврейської-їдишомовної, німецької, караїмської тощо, – сприймали Галичину як «малу Батьківщину», чи частину свого культурного простору.

* * * На відносини поляків з українцями, євреями та іншими етнічними групами в Галичині, а також в усій країні загалом, суттєво впливала перманентна політична нестабільність на загальнодержавному рівні, яка тривала впродовж усього міжвоєнного періоду. Політичні кризи, які інколи мали ознаки короткочасних громадянських воєн, були спричинені боротьбою за владу між Польською соціалістичною партією, членів і послідовників якої називали «пілсудчиками» (від прізвища їхнього лідера – Юзефа Пілсудського) та ендеками – ультраправими націоналістами, об’єднаними в Народно-національний союз, який у 1928 році перейме­нували в Національну партію. Її співтворцем і багаторічним керівником був Роман Дмовський. Інколи до цього протистояння долучалися так звані «людовці» – селянський рух, орга­нізований в Народну партію на чолі з Вінценти Вітосом1.

1 Федевич К. К. Українці і політичний терор у Польщі в 1920-1939 роках [електронний ресурс] // Zaxid.net. – Режим доступу: https://zaxid.net/ ukrayintsi_i_politichniy_teror_u_polshhi_v_19201939_rokah_n1269571 (останній перегляд: 5.09.2017).

10


ВСТУП

Політично активна частина польського суспільства здебільшого була поділене на два ідеологічні табори – лівих і правих з різними спектрами центричності. Були серед них й консерватори та християнські демократи. Заради спільної мети – незалежності Польщі, проголошеної 11 листопада 1918 року, – їм вдалося досягнути політичного компромісу й тимчасово об’єднатися2. Після чого вони знову розділилися в конкуренції за втілення різних візії політичного устрою та курсу розвитку країни, що передбачало відмінну як зовнішню, так внутрішню політику. Водночас, обидві сторони впродовж двадцяти років не змогли запропонувати адекватну програму національної політики, яка б сприяла гармонійному співжиттю різних етнічних груп в ме­жах одної країни3, що також регулярно дестабілізувало політичну та економічну ситуацію в Польщі. Приблизно 7 млн. українців та 3 млн. євреїв вимагали реалізації Трактату про права національних меншин, який Польща підписала, приєднавшись до Ліги Націй, що гарантував їм повну культурну автономію. Прикметно, що українці майже не брали участі у цій боротьбі. Проживаючи лише на південному сході країни – переважно в Галичині та Західній Волині, вони були ізольованими від загальнодержавних процесів, в які, зрештою, й не надто прагнути втручатися. Українці пам’ятали про свою короткотривалу незалежність у втіленні ЗУНР, а значна частина з них сподівалися на її відновлення в найближчому часі, що, своєю чергою, додатково спонукало поляків при будь-якій нагоді обмежувати їм доступ до влади, а тих, хто вже обіймав якісь посади – усували з них, навіть з найвищих щаблів. Незважаючи на те, що демографічно поляки в Галичині були в значній меншості відносно українців, будучи домінантною етнічною групою в масштабах країни, вони максимально використовували належний їм адміністративний 2 Менджецький В. ІІ Річ Посполита // Польща – нарис історії. – Варшава, 2015. – С. 226–227. 3 Національна політика в Польщі // Діло. – 24 січня 1929. – Ч. 16. – С. 3.

11


ВСТУП

ресурс, домінували в місцевій галицькій політиці, а польська культура була панівною в міському просторі Галичини. Натомість євреї масово проживали по всій Польщі. Політично вони теж розділилися на два табори – правих і лівих. Характерно, що на міжвоєнні роки припали активні процеси єврейського націєтворення, які провадили єврейські націоналісти, більш відомі як сіоністи. Вони прагнули заснувати власну державу в Палестині, для чого намагалася організувати якомога більшу єврейську міграцію зі всього світу на Близький Схід. Власне через те, що в Європі найбільше євреїв на той час мешкало у Польщі, їхня діяльність на її теренах була дуже активною, зокрема й в Галичині. Проте більшість польських євреїв не хотіли мігрувати з країни в пошуках історичної Батьківщини. Вони дотримувалися лівих, чи лівоцентричних політичних поглядів і намагалися стати частиною загальнопольського соціалістичного руху, але з тим, щоб їхні прагнення і побажання були враховані на урядовому рівні. Головним із них, звичайно ж, була організація суспільства на основі громадянських прав, а не за етнічною приналежністю. Однак такий спосіб організації суспільств, за великим рахунком, у континентальній Європі настав лише після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року. Хоч ідея політичної, або громадянської нації виникла наприкінці XVIII століття – з часів Американської (1775–1783) та Великої французької революції (1789–1799), що заклали основи розуміння модерної нації як добровільного політичного об’єднання4. У Польщі впродовж усього міжвоєнного періоду її так і не було втілено. Тоді ж поляки, особливо ті, хто належав до правого політичного табору і уявляли Польщу як моноетнічну державу «лише для поляків»5, сприймали євреїв, як значно більшу загрозу своїй 4 Каппелер А. Громадянська чи етнічна нація. Зауваги з теорії та історіографії // Україна. Процеси націєтворення. – К., 2011. – С. 14. 5 Національна політика в Польщі // Діло. – 24 січня 1929. – Ч. 16. – С. 3.

12


ВСТУП

державності, аніж українців, яких, як вони вважали, з часом асимілюють. Так само, як і представників інших етнічних груп, що сповідували християнство і були надто малочисельними, щоб не розчинитися в польській культурі. Натомість вони не вірили, що євреї в своїй більшості коли-небудь асимілюються в польську культуру, оскільки не вбачали можливою їхню релігійну асиміляцію – перехід з юдаїзму в християнство католицької традиції. З іншого боку, ендеки боялися асиміляції євреїв в етнічно польський соціум, вважаючи, що через це він втратить свою самобутність. Їхні ідейні переконання і політичний дискурс сформувалися й на расовій теорії, що популярною була не тільки серед тогочасних політиків, а й науковців. Тому вони намагалися повернути євреїв назад у середньовічне ґетто, а ті, противлячись, всяко опиралися цьому6. Конфлікт сягнув настільки високого рівня, що в 1938 році польські ультраправі середовища вимагали від уряду позбавити євреїв статусу громадян Польщі, за прикладом Третього Рейху, де це зробили після прийняття Нюрнберзьких расових законів7. Отже, польсько-єврейське протистояння мало загальнонаціональний і загальнодержавний характер, а польсько-українське – локальний, обмежений здебільшого лише Галичиною8. Запеклість протистоянь між політичними таборами характеризувало те, що у бойових діях на вулицях міст використовували артилерію і бронетехніку, а інколи й авіацію. Шаленого розмаху набув політичний терор. Тих, хто не годився з урядовою політикою, без вироку суду ув’язнювали в Брестській фортеці, чи в концтаборі у містечку Береза Картузька (діяв впродовж 1934–1938 років), де в’язнів піддавали тортурам та знущанням9. Лавкове гетто та українці // Діло. – 10 листопада 1937. – Ч. 247. – С. 1–2. Томашевський Є. Громадянські права євреїв у Польщі (1918–1939) // Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи. – К., 2011. – С. 154–169. 8 Федевич К. К. Українці і політичний терор у Польщі... 9 Ґедройць Є. Автобіографія в чотири руки. – К., 2015. – С. 33; 43. 6 7

13


ВСТУП

Постійна політична нестабільність призводила до неможливості проведення будь-яких ефективних реформ в економіці та перешкоджала інтеграційним процесам тих частин країни, які до 1918 року належали до кількох імперій з різними політичними традиціями та соціально-економічними устроями. Оскільки більшість населення виживало за рахунок сільського господарства, аграрна реформа була першою на порядку денному. Її відсутність призводила до соціальних протистоянь – серії селянських повстань, що прокотилися Польщею в 1930-1931 роках, які влада придушувала вогнепальною зброєю. Загальнодержавна утихомирювальна акція проти селян в 1933 році призвела до десятків убитих, кількох тисяч заарештованих, з яких сотні отримали тюремні вироки10. Однією з перших таких акцій – була пацифікація українців у Галичині восени 1930 року, яка окрім соціального, мала виразний національний характер11.

* * * Головним теоретико-методологічним та аналітичним кон­ цеп­том цього дослідження є термін «культура» і похідне від ньог­о поняття – «етнічність». Саме через призму їхнього розу­ міння і тлумачення проаналізовано соціокультурні трансфор­ мації в Галичині впродовж міжвоєнного періоду. Тому для того, щоб зрозуміти дослідницьку парадигму, в якій проведене дослід­ження, спершу розглянемо теоретико-методологічний підхід й розуміння ключової термінології. У гуманітаристиці існує незліченна кількість визначень терміну «культура». Перші спроби їхньої систематизації були зроблені ще в середині ХХ століття12. Здебільшого під ним розуміють

Федевич К. К. Українці і політичний терор у Польщі… Скакун Р. «Пацифікація»: Польські репресії 1930 року в Галичині. – Львів, 2012. – С. 94. 12 Kroeber A., Kluckhohn Cl. Culture. A Critical Review of Concepts and Definitions. – Papers of the Peabody Museum of American Archaeology and Ethno­ logy. – Cambridge, 1952. – Vol. XLVII. – №1. – 223 p. 10 11

14


ВСТУП

різні сфери життя певної спільноти, які Едвард Тайлор у широкому розумінні визначав як знання, вірування, тобто релігія, мова, література, мистецтво, закони, звичаї, моральні цінності тощо13. Сучасні теоретизування над цим концептом наголошують на смислотворчих особливостях культури, розглядаючи його в діяль­нісному розумінні, як складнодинамічну систему розмаїтих соціальних практик, зокрема, дискурсивно-комунікативних14. Кліфорд Гірц, засновник інтерпретативної антропології, дослідження якого суттєво вплинули на сучасне визначення терміну «культура», розумів під нею «патерн значень, утілених у символах, що передається історично, певна система успадкованих уявлень, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди спілкуються, увічнюють і розвивають свої знання про життя та ставлення до нього», наголошуючи на культурному вимірі дослідження релігії, вважаючи її складовою культури15. На його думку, релігія приводить людські дії у відповідність до якогось уявного світового порядку й переносить образи цього порядку в площину людського досвіду, втілюючи його в перманентних практиках16. Загалом, К. Гірц тлумачить релігію як «систем[у] символів, [що] спрямована на створення сильних, наскрізних і довготривалих настроїв та мотивацій шляхом формування концепцій загального порядку існування та оточення цих концепцій такою аурою справжності, що ці настрої та мотивації видаються єдино реальними»17. Релігію вважали частиною культури певної етнічної чи національної спільноти також деякі дослідники першої половини ХХ століття. Зокрема, соціолог Ольґерд Іполит Бочковський пиТайлор Э. Б. Первобытная культура. – М., 1989. – С. 18. Кісь Р. Культура. Глосарій // Як зупинити розукраїнювання України? / Роман Кісь. Львів, 2012. – С. 135–145.; Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до теорії мовного релятивізму). – Львів, 2002. – С. 51–52. 15 Гірц К. Інтерпретація культур. Вибрані есе. К., 2001. – С. 106. 16 Там само. – С. 107–108. 17 Там само. – С. 108. 13 14

15


ВСТУП

сав, що «релігія як один з найстаріших проявів людської культури […], без сумніву […] особливо під час етногенези, сприяла формуванню народів»18. «Церква живе в своєму етносі»19 і є частиною його культури, а культура, особливо традиційна, проникає в церкву й, в ширшому контексті – релігію, формуючи її локальну традицію і ритуальні практики. Натомість культура часто виражає себе через мову, яка дискурсивно означує її прояви. Отож, саме таке наведене вище визначення поняття «культури», означене Кліфордом Гірцом та Едвардом Тайлором, застосовано у цьому дослідженні. Акцент на релігійно-конфесійній приналежності та рідній мові (якою людину виховували від народження) зроблено з тією метою, щоб наголосити на тому, що вони не є чимось окремим від культури, а одними з її складових, які, за слушним визначенням Макса Вебера, обумовлюють також формування певного «господарського мислення» чи «етосу» певної форми господарства20. Особливо, коли мова йде про релігію. Таким чином, мова (українська, польська, німецька, їдиш тощо) та релігія (християнство, юдаїзм), а з нею і конфесійна приналежність (католики, греко-католики/православні, протестантські спільноти) були головними маркерами ідентичності більшості представників етнічних спільнот (на індивідуальному і груповому рівнях) Галичини міжвоєнного періоду. Тими символами, чи маркерами культури, які визначали їхню етнічність у міжкультурній взаємодії, підтримували та розвивали її. Поняття «етнічність» у дослідженні вжито у безпосередньому співвідношенні з терміном «культура», а носіїв етнічності (української, польської, єврейської, німецької тощо) означено як «етнічні групи» чи «етнічні спільноти». Проте слід зауважити, що етнічність, як соціокультурне явище, виявляє себе лише на

18 Бочковський О. І. Вступ до націології // Бочковський О. І. Вибрані праці та документи. – К., 2018. – Т. 2. – С. 851. 19 Улицкая Л. Даниэль Штайн, переводчик. – М., 2007. – С. 63. 20 Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994. – С. 30.

16


ВСТУП

пограниччі культур, у результаті міжкультурної взаємодії. Часто така взаємодія призводить до процесу культурної дифузії – коли одна культура запозичує в іншої які-небудь смисли (патерни) й практики21. Тому етнічність не існує поза культурою. Водночас, пограниччя культур не передбачає існування адміністративного кордону. Йдеться про культурне прикордоння – «місце, де кордони пролягають усередині (людини чи спільнот[и] – П. Ч.), де мешканці розмовляють різними мовами, моляться у різних святинях або належать до різних національностей»22. Саме такою була Галичина в міжвоєнний період – місцем, де співіснувало ціле різноманіття культур: українська, польська, єврейська (так званий їдишленд), німецька, вірменська, караїмська тощо. Оскільки культура завжди має соціальний вимір, вона постійно розвивається, а її носії виявляють свою етнічність в міжкультурній взаємодії, зокрема в ментальних репрезента­ ціях та способах комунікативної поведінки. Через що вона не є сталою, а кожне нове покоління працює над розвитком культури, культивуючи «старі» та творячи «нові» традиції, часто завдяки дискурсивним практикам. Традиції, своєю чергою, «… обирають, творять, моделюють у відповідності до сьогочасних потреб і прагнень конкретної історичної ситуації»23. Тому їх, за означенням Єжи Шацького, сприймають не стільки як факт, а скільки як цінність, яку апріорі вважають чимось позитивним і корисним24. Розуміння й сприйняття традицій є суб’єктним, оскільки активна роль в їх культивуванні належить тим, хто їх, так би мовити, успадкував. Тому кожне покоління по своєму здійснює відбір елементів культурної спадщини, роблячи 21 Мруз Л. Периферія чи пограниччя. Дослідження польсько-українського суспільства / Лекція проф. Леха Мруза у Львівському національному університеті імені Івана Франка. – Львів. – 2 червня 2015 року. 22 Чижевський К. Лінія повернення. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мілошем. – Львів, 2013. – С. 11. 23 Gusfield J. R. Tradition and Modernity: Misplaced Polarities in the Study of Social Change // American Journal of Sociology. – 1967. – Volume. 72. – Issue 4. – S. 358. 24 Шацкий Е. Утопия и традиция. – М., 1990. – С. 210.

17


ВСТУП

об’єктом оцінки щоразу нові її елементи, байдуже відносячись, водночас, до інших, змінюючи негативні оцінки на позитивні і навпаки25. Отож, традиція, будучи соціальним явищем, постійно змінюється разом із еволюцією етнокультурної спільноти, в якій її шанують і практикують. У поколіннєвій пам’яті (індивідуальній і груповій) традицію сприймають як незмінну. Однак, якщо проаналізувати еволюцію традицій впродовж їх практикування кількома поколіннями, то помітимо, що їхня сутність буває змінена, а представники останнього покоління не завжди можуть раціонально пояснити логіку традиції. Оскільки часто їх здійснюють механічно, як не осмислену культурну практику, тим самим віддаючи так звану «шану традиції», тобто предкам, які її також культивували, хоч не обов’язково так само сприймали й розуміли. Методологічно, у своєму дослідженні, я не ототожнюю етнічність з расово-генетичною приналежністю (у контексті походження людини чи спільнот), тобто фізичне народження не наділяє людину якою-небудь етнічністю. Вона набуває чи втрачає її, виховуючись у певному етнокультурному середовищі. Культурні спільноти завжди є відкритими й культурна інтеракція відбувається перш за все між людьми, а не групами26. Тому, етнічність може змінюватися, особливо в ранньому віці, чи одна особа може поєднувати різні етнічності, наприклад, будучи народженою в міжетнічному шлюбі, а таких у міжвоєнний період було чимало, особливо між українцями і поляками. Таким чином, під «етнічним походженням», коли йдеться про модерні етнічні спільноти, зокрема 1920–1930-х років, означено те, в якому соціокультурному середовищі людина народилася і, що важливіше, була вихована, провівши своє дитинство та юність. Там само. – С. 350. Ваґнер П. Чи має Європа культурну ідентичність // Культурні цінності Європи. – К., 2014. – С. 528. 25 26

18


ВСТУП

Важливо також усвідомлювати відмінність між проявами та ознаками етнічності в традиційних та модерних суспільствах. Так, у традиційних суспільствах етнічне походження часто корелювалося з близькою генетичною, родоплемінною спорідненістю. Більшість людей проживали переважно в межах однієї невеликої спільноти, не покидаючи її впродовж усього життя. З настанням епохи модерну – з кінця ХІХ століття, ознаками якої, серед іншого, була стрімка урбанізація, секуляризація та індустріалізація, зокрема винайдення залізниці, підвищилася соціальна мобільність. Люди все більше покидати свої малі спільноти й переселятися до міст, де пізнавали інших людей та інші культури. Тоді, власне, й почала проявлятися їхня етнічність – у взаємодії і у співвіднесені з людьми іншої культури. Це сприяло формуванню їхньої етнокультурної ідентичності, розумінню власної культурної відмінності з одними й спорідненості з іншими етнофорами – носіями певної етнічності. Згодом, на початку ХХ століття, дискурс національних спільнот і національних держав лише сприяв увиразненню етнічних ознак тої чи іншої соціокультурної спільноти й протиставленню себе іншій групі з ознаками іншої етнічності. Тому, якщо поглянути на етнічність з перспективи тривалого часу, стає зрозуміло, що вона є лише явищем культури, не маючи відношення до біології, коли йдеться про кровну спорідненість (у теперішній час це добре доводить генетика27), чи геології, коли мають на увазі так звані «етнічні землі», чи «етнічні території», обумовленість яких, ймовірніше, політтехнологічна, а не наукова. Поняття «етнічні землі» та «етнічні території» активно й ефективно використовували різні націоналістичні рухи другої половина ХІХ – початку ХХ століття, особливо в Центрально-Східній Європі, у час формування національних модерних держа­в. 27 Никитин А. Г. Генетические корни трипольцев: что мы узнали после восьми лет исследований // Stratum plus. Археология и культурная антропология. – 2014. – № 2. – С. 303–307.

19


ВСТУП

Дискурс «етнічної землі» творили переважно для ідеологічного обґрунтування претензій на ту чи іншу територію, де водночас мешкали різні етнічні групи*. Його, зрештою, для цього використовують й тепер на початку ХХІ століття. Хтось у контексті вивчення травматичного досвіду етнічної спільноти – «втрати етнічних земель», а хтось, навпаки – для здобуття нових. Проте вживання цього терміну в історичних та соціо-антропологічних дослідженнях є некоректним. Тому що, як вже йшлося вище, етніч­ність є ознакою культури, а «землю» чи «територію», у буквальному розумінні, можна означувати лише з погляду географічних особливостей – ландшафту, рельєфу, тектоніки, клімату, ґрунту тощо. Коли ж йдеться про етнічність, то варто говорити про територію, на якій поширена певна культура в конкретний часовий період, тобто на певному географічному просторі проживали (-ють) носії тої чи іншої культури, або культур, яким характерна певна етнічність. Важливо, що простір поширення культури може змінюватися – як розширюватися, так і зменшуватися. Оскільки впродовж історії різні етнічні спільноти у добровільний спосіб освоювали ще не заселені території, чи в насильницький спосіб (депортації, етнічні чистки) покидали, або повністю чи частково втрачали свій історичний ареал проживання, через що, згодом, він набував іншої етнічності. Земля, тобто певна територія, набуває етнічні ознаки лише тоді, коли її заселяють носії певної культури. Наприклад, так, як * Асляс України й сумежних країв. Під загальною ред. д-ра Володимира Кубійовича. Львів, 1937. – C. IX. Саме в цьому дослідженні вперше на академічному рівні було пояснено, що таке «українська етнічна територія»: «За українську етнографічну територію вважаємо землі, що їх замешкують українці. Діляться вони на такі, де виступає українська більшість, і такі, що є мішаною територією з українською меншиною». Власне, серед іншого, суперечливим в цьому визначенні є поділ території на такі, де українці є більшістю і меншістю. Згідно з логікою авторів Атласу, можна припустити, що принаймні т. зв. «мішану територію», де українці є меншиною, можуть вважати своєю – «етнічною», – не лише українці, але й інші етнічні спільноти, які її заселяли, що, по суті, є взаємо­ суперечливим твердженням.

20


ВСТУП

це робили українці з Середнього Подніпров’я починаючи з другої половини XVII – впродовж усього XVIII століття, освоївши територію, відому під назвою «Слобідська Україна»28. Натомість у середині ХХ століття багато етнічних спільнот втрачали ареал свого поширення. У результаті Голокосту під час Другої світової війни з етнічної карти Європи зникла їдишомовна культура євреїв-ашкеназі29, а, на додачу, депортації та етнічні чистки впродовж 1944–1956 років докорінно змінили етнокультурний ландшафт значної частини Центрально-Східної Європи – від Одри й Дунаю до Дніпра30. Для етнічних груп також характерне набуття нових ареалів поширення у результаті міграцій. Якщо проаналізувати історію розвитку людських спільнот, то зауважимо, що в різні історичні періоди весь час відбувалися міграції культур, або так званий трансфер культур31. У новітній історії особливо динамічними вони були на межі ХІХ – ХХ століть, коли з Європи до Америки переселялися щороку приблизно по півмільйона осіб, переважно з Англії, Шотландії, Італії, Німеччини, Австро-Угорщини, відповідно й з Галичини, яка в той час їй належала, тим самим творячи відповідні національні діаспори32. Завдяки цим міграційним процесам по всьому світу також утворилися «острови» української культури. Її представники по різному себе поводили – десь асимілювалися в місцевий культурний простір, а десь навпаки – як у Канаді, – зберегли й досі культивують свою етнічність, тим

Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1991. – С. 25-47. Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення. – К., 2015. 509 с.; Поза межа­ ми розуміння. Богослови та філософи про голокост. – К., 2001. – 434.; Наконечний Є. «Шоа» у Львові. – Львів, 2006. – 282 с. 30 Епплбом Е. Залізна завіса. Приборкання Східної Європи. 1944 – 1956. – К., 2017. – С. 22, 150 - 181.; Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – Львів, 2017. – 293 с. – Вип. 2: Депортації 1944–1951; Кривуцький І. «Де срібнолентий Сян пливе…». – Львів, 2002. – 376 с. 31 Вендланд А. В. Україна транснаціональна: транснаціональність, трансфер культур, перехресна історія // Україна. Процеси націєтворення. – К., 2011. – С. 67. 32 Поллак М. Цісар Америки. Велика втеча з Галичини. – Чернівці, 2015. – С. 33. 28 29

21


ВСТУП

самим творячи транснаціональний культурний простір* з українцями, які живуть в Україні. Власне, творення сучасних діаспор у Європі та в так званому «Новому Світі» й відбувалося у спосіб перенесення культур з одного історичного ареалу поширення на інший33. Часто такий трансфер культур лише збагачував їх, оскільки етнофори (носії певної культури чи представники певної етнічної групи), які переселилися, акультуруючись з навко­ лишніми етнічними спільнотами, набувши нового досвіду й культурних практик, впроваджували їх на «малій Батьківщині» дистанційно (через дискурси й віддалені впливи), або в безпосередній спосіб – після того, коли повернулися додому.

* Під транснаціоналізмом вчені розуміють низку переживань та практик, зумовлених активною взаємодією та взаєможивленням між певною автохтонною культурою й спорідненою з нею етнічною культурою за кордоном, яка постає в іншій державі у зв’язку з міграцією носіїв автохтонної культури. Транснаціональний простір, в якому формуються та реалізуються мережі транснаціональних стосунків, не орієнтується на політичні чи які-небудь інші кордони між державами та здебільшого не визнає їхнього існування (див. дет. Ханенко-Фрізен Н. Інший світ або етнічність у дії: канадська українськість кінця двадцятого століття. – К., 2011. – С. 21–22.) 33 Наріжний С. Українська еміграція. – Львів, 2008. – 372 с.

22