Page 1

ГОЛОДНЫЙ ВОСТОК. МЕРА ОТВЕТСТВЕННОСТИ Роман ГУБА

Из-за пропаганды и дегуманизации мы перестали замечать полутона. Жители Донбасса существуют для медиа либо как радикальные вышыванковые патриоты, либо как «чёртовы сепаратисты, сбивающие боинги». Многие сознательно или несознательно забывают: там до сих пор находятся обычные люди, которые, хотя бы формально, являются украинцами.

«Республики» проиграли в гуманитарной политике в отличие от одного из своих прототипов – непризнанного Приднестровья. Там, в своё время, для жителей создали социальные условия не намного хуже, чем в Молдове. В советское время существовал грустный анекдот про «колбасные электрички» – измученные дефицитом люди ехали за покупками в крупные города. Нечто похожее происходит сейчас на востоке. Автобусы из так называемых ДНР и ЛНР переполнены пенсионерами, едущими «в Украину переоформлять пенсию». После этого бабушки и дедушки возвращаются домой, где снимают наличные с еще работающих банкоматов или расплачиваются карточками в магазинах через терминалы. Понятно, что это махинация, ведь люди приезжают не глотать «воздух свободы», а просто получать деньги. Но это помогало им хоть как-то выжить. Ведь голодная смерть не выбирает жертв, исходя из политических взглядов. Теперь Киев решил изменить правила игры и прекратил фи-

нансирование оккупированных территорий. Для получения выплат необходимо иметь официальную регистрацию в «украинских» городах или селах. Помочь выехать людям должен закон «Об обеспечении прав и свобод, внутренне перемещенных лиц», который Порошенко подписал 19 ноября. Но выходит, что Украина берет на себя ответственность только за тех, кто решил выехать из Донбасса. Жизнь людей, которые не хотят или не могут это сделать остается полностью на совести оккупантов. «Это оккупированная территория, а значит, мы не можем поддерживать их экономику. С политической точки зрения я полностью понимаю это решение. Другое дело с гуманитарной политикой. Мы должны помочь и обеспечить все условия для тех, кто хочет оттуда уехать», – говорит экономист Александр Пасхавер. У боевиков ЛНР-ДНР нет источников для пенсий и соцпомощи на контролируемых территориях, как и нет лишних денег. Остановка предприятий, прекращение соцвыплат ведёт к депрес-

сии в регионах. На «народных сборах» в ДНР и ЛНР уже сейчас острее всего стоит именно финансовый вопрос. В ответ люди обычно получают обещания и угрозы. Ситуация продолжает накаляться. А в гуманитарных конвоях из России – снаряды и топливо для танков… Кстати, Москву вышеупомянутое решение СНБО также ставит перед выбором – переходить к полномасштабному содержанию «республик» или полностью отмахнуться от сепаратистов. Но сможет ли РФ, входящая в рецессию со своими экономическими проблемами, тянуть эти регионы? К тому же открытое финансирование сепаратистов может в очередной раз ухудшить отношения Кремля с Западом. Выходит, что оккупированная часть Донбасса остается ничейной. Политика украинских властей наводит на мысль, что Киев действительно потерял к ним интерес и сбрасывает как балласт. С этим не согласен политолог Владимир Фесенко.

Недавнее решение Совета национальной безопасности и обороны о прекращении финансирования оккупированных территорий востока, по сути, оставляют их один на один с повальной нищетой. Ведь надежд на Россию уже нет, а «экономический гений» лидеров боевиков ДНР/ЛНР направлен только на их личное обогащение. Есть ли варианты спасти Донбасс от голодной смерти, не финансируя сепаратизм? Татьяна работает в одной из школ так называемой Луганской народной республики. Она иронизирует, что работает «волонтером», так как зарплату не получает. Руководство школы обещает деньги, но всё это остается на уровне разговоров. Девушка собирается выехать в Украину, и даже уверена, что найдет там работу – так как молода и

имеет высшее образование. Таню больше волнует судьба её бабушки и дедушки, которые ни в коем случае не собираются оставлять свои дома. Как они будут жить без пенсий? Татьяна не знает. Опыт показывает, что идея сепаратизма живёт, пока есть еда. Когда в начале лета украинские военные освобождали города Донбасса от сепаратистов, вместе с бронетехникой туда заезжали грузовики с «гуманитаркой». Вчерашние сторонники «республик» часами стояли в очередях ради еды от «карателей». В соцсетях даже ходили шутки о страшных «пытках сардельками» представителями киевской хунты «Хунта» привезла людям хлеб и колбасу, починила электро- и водоснабжение и всё как-то затихло. Даже ярые патриоты ДНР и ЛНР чаще всего не распространяют своих идей дальше кухонь.

ПРОЩАВАЙ, ПІДПРИЄМСТВО

ЗАЛЯКАНІ СЛАНЦЕМ

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ

ТЕАТРИ ДОНБАСУ

ДОНБАС В ОФСАЙДІ

Дотаційність інфраструктури Донбасу завжди йшла всупереч думці, що «Донбас годує Україну». Якого статусу набуде Донбас, коли значна частина виробничих потужностей втрачена, зруйнована, або знаходиться під контролем бойовиків?

Запланований видобуток сланцевого газу на Юзівській площі став одним із аргументів для розв’язання конфлікту на Сході. Але його там може просто не виявитися. Розвідкою мали займатися працівники Shell, проте компанія на необмежений термін відклала наземні операції...

Викладачі на окупованих територіях отримують продуктові пайки і сподіваються на зарплати з Києва, а студенти вже мріють про російські дипломи... Проте викладачі і студенти залишаються поза українським законодавством... «Зарплаты нет. Ни с одной стороны, ни с другой», - переселенець.

Поки на околицях Луганська й Донецька вибухають снаряди та ллється кров, у театрах підконтрольних проросійським сепаратистам міст відкрився сезон. Людей у театральних трупах поменшало – багато хто виїхав до Росії або безпечних регіонів України.

Чемпіонат України з футболу і в мирний період часто недораховувався своїх представників. Та цей рік може ознаменуватись своєрідним голокостом для клубів. Після анексії Криму ми втратили три професіональних колективи. Яка ж доля спіткає команд з Донбасу?

Продовження на с. 6

Продовження на с. 9

Продовження на с. 11

Продовження на с. 14

Продовження на с. 16

Продовження на с.2


Без ілюзій

2

С Донбассом или нет: кто даст ответ украинцам Главный редактор Таисия КУТУЗОВА

Украинское общество не едино в своем мнении о будущем Донбасса. Лозунг «Единая страна» стал популистским явлением, пробуждающим чувство умиления у наивного зрителя. У другого же зрителя – чувство диссонанса. Где искать единства во время войны? Зачем Украине Донбасс, который каждые выборы приводит овощей к власти? Вопрос территориальной целостности при таких заявлениях остается где-то в стороне, на страницах тоненькой книжечки в желто-синей обложке. О настроениях украинцев можно судить по социологическим данным. Опросы Социологической группы «Рейтинг» свидетельствуют, что 43% украинцев положительно относятся к подписанию перемирия с представителями так называемых ДНР и ЛНР. Еще столько же (44%) – отрицательно. При этом, 13% не определились. Вместе с тем, большинство украинцев (71%) не поддерживают идею отделения территорий, контролируемых ДНР и ЛНР, от Украины. И одновременно каждый пятый выступает за отделение, а каждый десятый – не определился. То есть большинство украинцев таки не хочет нарушать территориальную целостность своей страны, и в то же время мы разделились почти поровну относительно вопроса перемирия на Донбассе. Значит, есть смысл поговорить об этом. Если хочешь решить проблему, обозначь ее. Авторы спецвыпуска «Без Донбасса» решились это сделать. Мы начинаем общественную дискуссию, а нужен ли Украине Донбасс? Наша редакция не ставит себе цель добиться четких выводов: нужен или нет. Мы также не призываем вас взять в руки оружие или игнорировать войну. Спецвыпуск «Без Донбасса» содержит в себе анализ политической, экономической, социальной, культурной и спортивной жизни на Донбассе, а его авторы стремятся как можно тщательней проинформировать своего читателя относительно ситуации на востоке нашей страны. Так что думайте сами, решайте сами...

Голодный Восток.

Мера ответственности Початок на с.1 Роман ГУБА «Разве Советский Союз платил пенсии во время оккупации? Нет. Война – это форс-мажор. Работа всех систем приостановлена. «Спасайся, кто может» – нужно выезжать куда угодно, – говорит политолог. Он добавляет, что гуманитарную помощь нужно передавать через международные организации и напрямую. Доктор исторических наук, социолог Оксана Михеева сама не так давно переехала из Донецка во Львов. «Для меня это страшный вопрос, – говорит она про последние решения. – Я понимаю, что там остались не активные фанаты ДНР, а жертвы ситуации. Они по разным причинам не могут выехать. Им некуда ехать, нет никаких акций по переселению. Это превращается в геронтоцид – убийство пожилых людей». Сами себя оккупированные территории не прокормят. Боевики не спешат брать ответственность. Украина не создает условий для переезда. Да и что делать пожилым людям, у которых ничего нет? Существует ли гарантия, что сепаратисты уйдут вон, когда окончательно поймут собственную неспособность кормить население? Вряд ли решат проблему белые российские «камазы» гуманитар-

Автор фото Сергей Пономарев

ного конвоя. Донбасс пойдёт «танцевать» с тем, кто его поддерживает – гуманитарно или финансово. Но пока «кавалеры» его игнорируют. Отказ в финансировании скорее стимулирует мобилизацию трудоспособного населения оккупированного Донбасса в ряды боевиков ДНР-ЛНР, так как вскоре это может остаться единственным способом прокормиться. Возможно, выход из ситуации – в снабжении гуманитарной помощью через международные и волонтерские организации. Есть надежда, что боевики не разворуют

«гуманитарку» полностью, опасаясь голодных бунтов. Но самое страшное, что игнорируют Донбасс сами украинцы. Если просмотреть мнения в сети, то можно подумать, что людей, которые год назад объединялись под девизы равенства и свободы, заменили на жестоких и хладнокровных вершителей чужих судеб. Да, многие жители оккупированных регионов ненавидят нас, ненавидят всё украинское, ходят на псевдовыборы и псевдореферендумы, но разве это даёт нам право обрекать их на голод?..

Мы ждем решения проблемы от государства. Мы так привыкли. Но, возможно, плачущим и стонущим об умирающих стариках на Востоке нужно начать с себя? Вы, сидящие у мониторов и экранов, имеющие умные головы и здоровые руки, – скольким старикам на Донбассе помогли лично Вы? Они не могут себя обеспечить. Государство – не может. Но Вы то – можете! Имеете ли Вы моральное право требовать чегото от других, в том числе и от государства, если ничего не сделали для решения проблемы сами?

Градус України:

Маргарита ТУЛУП

парламентські вибори

Рішенням ЦВК голосування на позачергових виборах народних депутатів не проводилося у 15 одномандатних мажоритарних виборчих округах (9 – Донецька, 6 – Луганська область). Причина – відсутність контролю держави за територіями, на яких є збройні формування, що підтримуються армією Росії. Тому партіям і мажоритарникам для того, аби набрати більшість голосів «за», знадобилася підтримка значно меншої частини електорату. «Опозиційний блок» набрав найбільше голосів у більшості одномандатних округів Донбасу. Проукраїнські партії неочікувано не лишили шансу конкурентам у 4 з 17-ти округів. На вибори прийшло більше 41% мешканців регіону. Ті, хто ідейно підтримує діяльність «ДНР» і «ЛНР», вибори просто проігнорували.


Без політики

3

Призрачные народные, или

Реформы во время войны

Таисия КУТУЗОВА

Украинцы не видят единого варианта урегулирования конфликта на Востоке своей страны. Одни готовы отдать часть Донбасса под строительство «Новороссии», другие убеждены – Донбассу по дороге только с Украиной. При этом сепаратисты не перестают заявлять, что не остановятся на Донецке с Луганском и пойдут на Киев. Однако эксперты считают, что это лишь запугивание, и сепаратисты никогда не смогут создать свое государство.

Автор фото Таисия Кутузова.

День «выборов» на Донбассе. Молодой человек из Луганска стоит на площади перед оперным театром Львова. Он вышел сказать, что он против этих «выборов». Вместе с ним пришли десятки жителей Донецка и Луганска. И все они тоже против. Молодой человек не планирует возвращаться домой. Его дом остался там, на Донбассе. Поэтому мы не будем называть имени этого человека, таких, как он, теперь тысячи. Безымянных. Они рассеяны по стране и так же само не знают, когда вернутся домой. Если вернутся. Луганчанин уверен, что в ближайшие пять лет на его малой Родине «ничего спокойного не будет». «Из-за того количества оружия, которое туда завезли, заминированных домов и мостов. Я только надеюсь, что там все успокоится и будет республика «Новороссия» или «ДНР», – так успокаивает себя украинец. Создание «Новороссии» он оправдывает тем, что при таких условиях «там будет хоть какоето законодательство и можно будет решить проблемы с недвижимостью и бизнесом». «Пусть там будет «Нововроссия», но хоть какие-то правила, законы установятся, чтобы это никак не влияло на нашу Украину», – говорит луганчанин. Он объясняет: «Битву за Донбасс можно легко выиграть вооруженным путем. Пойти просто и разбомбить все. Но битва за умы уже проиграна», – считает молодой человек. Так что выход он видит один: «сесть и договориться». «Хотят «Нововроссию» – пускай получают». Луганчанин живет во Львове и не хочет, чтобы люди, которые едут изо Львова на Восток, погибли за жителей Донбасса.

«Есть люди, за которых нужно бороться, но у людей есть право выбора. Они могут собрать вещи и уехать», – говорит житель Донбасса. МЧСник Артем вещи собрал и уехал. Оставил в Донецке квартиру. От государства новой не получил. В Донецке его бригада спасала всех: украинцев и сепаратистов, левых и правых. Уезжая, Артем заметил: «Люди обозленные. Злые на Украину, злые на сепаратистов и Россию». Мужчина спасал людей до последнего – до «выборов» на Донбассе. «После 26-го октября сепаратисты сказали: кто хочет, едьте в Украину, остальные – оставайтесь с нами в «ДНР», будете на нас работать. Я выехал», – принял решение спасатель. Артему более чем понятно – сепаратисты пытаются строить свое государство. «У них уже есть флаг и гимн. Они делают свои удостоверения. Все налажено. Якобы республика. И им не нужно, чтобы их признавало международное сообщество. Им нужна только Россия. Она может всего лишь признать их и даже не брать в свой состав. Признания достаточно, чтобы сепаратисты смогли вести экономические отношения с Россией», – объясняет мужчина.

Никаких признаков государственности Однако политолог Евгения Горюнова никаких признаков государственности на подконтрольной сепаратистам территории не видит. «Для того чтобы стать государством на деле, нужно получить международное признание, чтобы на равных общаться с другими государствами. Этого для «ДНР», «ЛНР» нет и не будет.

Даже Россия отказывается признавать «выборы» как фактор легитимации местной власти», – подчеркивает Горюнова. Кроме того, политолог отмечает, что государство должно взять на себя обязательства по реализации экономических функций, чего самопровозглашенные власти сделать не могут. «Откуда брать деньги «республикам», учитывая, что регион в мирный период был дотационным? А урон от военных действий явно значительный» – вопрошает политолог. По мнению Евгении Горюновой, помочь может только Россия. Но Москва вряд ли сможет справится с экономическим кризисом, колоссальными дотациями в Крым и уже имеющимися непризнанными территориями на постсоветском пространстве. Политолог не видит никаких признаков государственности, кроме одного: «Наличия некоторой территории, на которую боевики распространяют свое влияние. Влияние, даже не власть», – считает Горюнова. Свою несостоятельность как государства признают и сами воюющие за сепаратистов, но признавая это, они не отказываются от идеи создания «Новороссии». Сепаратисты не устают заявлять о своих наполеоновских планах. Бывший лидер сепаратистов Игорь Стрелков на ресурсе «Новости Донецкой республики» постоянно твердит одно: «Да война дальше, разве не ясно? Как и сейчас она идет». Но исходя из того же интервью Стрелкова, можно сделать вывод, что сепаратисты пока что не в состоянии нападать: «Пока ополчение крупномасштабно наступать не может. Тут очень много факторов, и человеческий стоит – не на последнем месте», – заявляет Стрелков.

Война или экономическое соревнование? По мнению военного эксперта, адмирала ВМСУ Игоря Кабаненко, подобные заявления сепаратистов – лишь запугивание. «С военной точки зрения, подготовка таких действий требует больших группировок войск, которых у боевиков нет. Это скорее элементы информационной войны, способы влияния на умы и сердца людей, для того чтобы вызвать у них определенные эмоции», – считает эксперт. Заморозить же конфликт на Востоке, по его мнению, – это путь в никуда. «Это консервация проблем на годы. Он может в любую минуту разморозиться и все начнется сначала. Важно найти

решение конфликта», – отмечает военный эксперт. Военнослужащий Виктор Сидлецкий уверен, что заморозить конфликт не получится. Сидлецкий находится сейчас в зоне АТО. Он убежден, что необходима мобилизация. Потому что и во время перемирия «наши парни гибли и гибли». Чтобы закончить этот гибридный конфликт, адмирал Кабаненко рассматривает два варианта решений. Первый – отвечать на войну войной, на экономическое воздействие – экономическим, на информационное – информационным. «Битва людей, экономик, ресурсов. Долгий процесс взаимного уничтожения», – объясняет последствия первого способа разрешения конфликта Кабаненко. Второй способ сложнее. «Он требует понимания, что этот конфликт состоит из завязанных в единый узел геополитических, военных, культурных и других активизированных угроз и рисков», – говорит Кабаненко. Первый способ означает, что украинцы должны защищать свою страну от иностранного силового вторжения военным путем. «Это не обсуждается. Но мы также должны видеть цель – чего мы хотим на выходе? Прине-

годного Киеву вопроса. Например, восстановления украинской власти в Донецке», – считает Кабаненко. Однако, по его словам, такое соглашение может вызвать жесткую критику на политической арене Украины. Но может быть использовано и как способ поддержки украинских граждан в Крыму, а также для разрешения других насущных проблем. «Это риски. Но это и возможности», – уверен адмирал. Он считает, что перевод конфликта из военного противостояния в экономическое может быть несимметричным способом его разрешения. Реформы и война По мнению военного эксперта, конфликт на Донбассе вскрыл наболевшие украинские проблемы и дал толчок развитию Украинского государства. Кабаненко убежден: одновременно с возвращением Донбасса и Крыма должны проводиться реформы. «Война обнажила массу проблем, что запрос на реформы долгое время игнорировался властью. Реформы в этих условиях не только возможно, но и необходимо», – считает адмирал. При этом нужно учитывать

Автор фото Таисия Кутузова

сти стабильность на Донбасс на штыках и вернуть его военным путем? Это возможно. Вопрос только цены – является ли она приемлемой? Надо искать другие пути», – убежден адмирал. Второй способ разрешения ситуации предложил западный эксперт Владимир Сокор. «Известна тема прибрежного коридора в Крым. Кремлю необходимо решить вопрос снабжения полуострова. Зима в этом отношении поднимает ставки. Москва может сделать это прямым военным образом или под видом «гуманитарных» конвоев, охраняемых военными. Решением может стать предоставление такого коридора украинской стороной в обмен на решение другого вы-

специфику войны. «Но это не означает торможение реформирования: изменения следует проводить быстро. Медленные, «поэтапные» реформы будут только усиливать напряженность в обществе», – утверждает адмирал ВМСУ. Но кто будет проводить эти реформы в Донецке и Луганске, если все активисты покинут Донбасс? Мама из Краматорска Дарья Хорошайло уверена, что на ее малой Родине еще остались патриоты. «Наших активистов на Донбассе осталось еще много. Есть кому его поднимать. Если бы только дали возможность и перестали насиловать Донбасс, грубо говоря», – заявляет Дарья.


Без політики

4

Старі та нові обличчя Донбасу Олексій КОВАЛЕНКО Роман ГУБА

Новий склад Верховної Ради оновився більш ніж наполовину. Попри це за мажоритарною системою у Донецькій і Луганській областях пройшла більшість «старих» осіб. Суспільство очікувало гучних судових справ і скандалів щодо корупціонерів режиму Януковича, справедливого покарання для тих, хто віддавав накази розстрілювати учасників Майдану. Однак ніхто досі не покараний, а деяких чиновників, проти яких навесні відкривали судові провадження, визнають невинними. Частина донбаських мажоритарників має або мала власні економічні інтереси на Донбасі. Головне питання: чи будуть вони відстоювати інтереси власного бізнесу, чи сконцентруються на відновленні регіону та створенні «нового Донбасу», як передбачено у стратегії Президента до 2020 року. Щодо 13 мажоритарників з 17 в Донецькій і Луганській областях простежується особиста економічна зацікавленість на Донбасі. В одних випадках це бізнес, який у минулому очолювали депутати, в інших - неформальні зв’язки з керівництвом східноукраїнських компаній. Вони могли проявлятися в виграних тендерах та інших формах лобіювання. А хто захищатиме інтереси Донбасу? На думку головного редактора інтернет-видання «ОстроВ» Сергія Гармаша, «Інтереси регіону по-справжньому в парламенті можуть відстоювати тільки ті депутати, у кого немає бізнес-інтересів на Донбасі, але які вже показали себе у боротьбі за те, щоб регіон залишився у складі України, хто боровся з олігархами». Ще більш скептично налаштований у питанні донбаського економічного лобі луганський блогер Сергій Іванов: «Інтереси Донбасу не лобіюватиме ніхто доти, доки там буде війна. Тут негідники між собою домовляться завжди. Олігархи так само хочуть грабувати Донбас, а Донбас досі не може цього це усвідомити». Спробуймо з’ясувати, хто пройшов з мажоритарниках у Донецькій і Луганській областях, яким був шлях у владу цих депутатів і як вони економічно пов’зані з Донбасом.

Сергій Матвієнков

Сергій Тарута

Самовисуванець, підтримало 30 474 голосів 48,62%

Самовисуванець, підтримало 29 747 голосів 60% виборців

Матвієнков до самовисування встиг побувати депутатом Верховної Ради від соціалістів і регіоналів. Після Майдану багатьом здавалось, що з тими, хто 16 січня підписався під злочинами Януковича, покінчено. Судячи з того, що Матвієнков разом з когортою інших депутатів пройшов – системи не вдалось повністю змінити. Можливо, за депутата проголосували тому, що під час окупації Маріуполя представниками «ДНР» він чітко заявив, що не підтримує псевдодержавних утворень.

Сергій Тарута підіймався по кар’єрній драбині виробничими сходами. Раніше бізнесмен не був публічним і рідко давав коментарі журналістам. Медійною постаттю Тарута стає в березні, коли його призначили губернатором Донецької області. Після звільнення Маріуполя від представників «ДНР» переніс туди Донецьку ОДА. Чому депутат іде на парламентські вибори, а не бойкотує їх, невідомо: до цього він був прихильником введення військового стану і негативно висловлювався з приводу проведення виборів до Верховної Ради. Місце Тарути перед парламентськими виборами було передано генералу Олександру Кіхтенку. Своє звільнення сам Тарута пояснив неугодністю Президенту: «Я не розумію, навіщо йому потрібна команду губернаторів, якщо всі рішення він приймає самостійно». Він звинувачував уряд у бездіяльності на Донбасі й відсутності допомоги для переселенців. Прихильники Євромайдану в Маріуполі охоче називають Таруту своїм, попри програш Бородіна, причетного до організації маріупольських мітин-

«Треба припинити

політику подвійних стандартів по відношенню до Донбасу» У декларації про доходи 2011 політик зазначив, що заробив більше 9 млн. грн., але досі так і не відповів на запитання: де і як він їх заробив. Наступні декларації Матвієнков приховав від широкого загалу. Отже, публічність для цього депутата навряд чи пріоритет. Передвиборчу рекламу самовисуванця складно відрізнити від реклами депутатів «Блоку Петра Порошенка»: ті самі червоні смужки з білим текстом і словами «Депутат, якому довіряють». Головне, щоб ця довіра не залишилась на рівні адмінресурсу маріупольських заводів, які активно підтримували Матвієнкова під час виборів.

«Изначально, как только меня назначили, я говорил о том, что граница будет не только с Россией, но и с Киевом, по непониманию Донбасса». гів. Ситуація з бізнесом Тарути до кінця невідома, але майже з впевненістю можна сказати, що він його втратив. Отже, сподіваємось, що у Раді-2014 депутат виконуватиме обов’язки депутата, а не власника бізнесу на Донбасі.

Євгеній Геллер

Сергій Клюєв

Самовисуванець, підтримало 27 672 голосів 39% виборців

Самовисуванець, підтримало 22 669 голосів 47% виборців

Геллер з 2002 року не зраджував Партії регіонів, що і було квитком до Верховної Ради. У попередній каденції депутат виявився справжнім «стаханівцем»: з 66-ти його пропозицій було прийнято 17. Практично всі законопроекти стосувалися питань державного бюджету. Це пояснюється посадою голови бюджетного комітету, яку обіймав Геллер. За даними Forbes, Геллер побічно сприяв перемогам на тендерах державних закупівель компаній «ТПК Укрсплав» і «Інжинірінг-Будівництво». Загальна вартість цих угод становила 26,3 млн. гривень.

Екс-регіонал, молодший брат Андрія Клюєва, останнього голови адміністрації президента Януковича. Став нардепом учетверте. Уже вдруге завдяки 46-му виборчому округу (Красний Лиман, Артемівськ). Як і більшість екс-регіоналів, під час кампанії наголошував на необхідності миру на сході та конструктивних переговорів з Росією, при цьому кандидат не проти євроінтеграції. До того ж перемогу в окрузі забезпечила відсутність рівних Клюєву кандидатів від демократичних сил. Костянтин Матейченко, який міг би з ним конкурувати, був обраний за списками «Народного фронту». Іншому опоненту Клюєва, Дмитру Реві, не вистачило досвіду.. Брати Клюєви володіють корпорацією «Укрподшипник», торгують газом, вугіллям та чорними металами. Тепер Клюєву-молодшому доведеться лобіювати інтереси бізнес-групи одному, бо старший брат Андрій - в розшуку.

«Если бы в определенный период становления нашего государства не было насильственного навязывания украинского языка, у нас бы все говорили на украинском. Главное - не насиловать людей». Геллер залишився вірним своїй партії і після зміни влади в країні, хоч і мав розбіжності в поглядах з її членами. За це й опинився за бортом Опозиційного блоку. Колишні «соратники» звинувачували Геллера у зв’язках з Коломойським. Однак екс-регіонал це питання коментувати відмовився. Гєллера складно напряму пов’язати з діяльністю певних економічних груп. Однак можна спрогнозувати, що скоріш за все у Раді-2014 він не обійматиме посад, що впливатимуть на тендери держзакупівель.

«Нам нужен мир, и еще раз говорю, нам нужен мир», – з програми кандидата». Хоч у рідному окрузі Клюєва знають і люблять, він там буває нечасто. Рідко депутат буває і в Раді, бо він є однн з найбільших «прогульників».


Без політики Ситуація на виборах у 48 окрузі (Краматорськ) склалася так, що два основних кандидати – це голови правлінь найбільших у місті заводів – «НКМЗ» та «Енергомашспецсталь».

Максім Єфімов

Бакулін побудував кар’єру в нафтопереробній сфері. До 2010 року встиг тричі побувати на посаді голови правління «Нафтогазу». Остання каденція тривала до кінця березня 2014

Ставши самовисуванцем, колишній регіонал Дунаєв вдруге переміг у 107 окрузі з центром у Лисичанську, де він був керманичем якого депутат у 2009-2012 роках.

5 Використання адмінресурсу заздалегідь позбавляє сенсу передвиборчу кампанію опонентів і ставить депутатів у нерівні умови. Так було і з Іоффе, коли він разом з Юрієм Бойко використовував

81-річний член «Донецького клану» Юхим Звягільський був депутатом усіх восьми скликань Верховної Ради України. За свою довгу політичну кар’єру Звягільський також встиг побу-

Євген Бакулін

Сергій Дунаєв

Юлій Іоффе

Самовисуванець, підтримало 17 003 голосів 34% виборців

Самовисуванець, підтримало 11 222 голосів 43% виборців

Самовисуванець, підтримало 7 826 голосів 38% виборців

Самовисуванець, підтримало 7 000 голосів 49% виборців

Самовисуванець, підтримало 1 4540 голосів 72% виборців

Колишній регіонал Єфімов переміг з відривом лише у три відсотки. Краматорський завод «Енергомашспецсталь» належить російському «Атомэнергомашу», який тісно співпрацює з металургійною компанією «ІСД». Через це Єфімова подеколи вважають людиною Сергія Тарути, екс-губернатора Донеччини.

року, коли майбутнього депутата затримали у власному кабінеті. Досвід Бакуліна в енергетичній сфері пояснює, чому його звинувачували в неконкурентних тендерах, мільярдних контрактах з нікому не відомими компаніями й «особливих» аукціонах з продажу зрідженого газу. На захист Бакуліна виступив відомий у справі з «вежами Бойка» Сергій Кацуба. Саме Кацуба з боку державної компанії підписував багатомільярдні контракти з фактично неіснуючою компанією «ГазУкраїна-2020». Самого Бакуліна звинувачували також у продажі заправкам газу, призначеного для населення, і закупівлі скандально відомих бурових платформ для «Чорноморнафтогазу» за значно завищеною ціною. Чому ж, попри бажання нової влади навесні змінити корумпованість системи, Бакулін опинився на лікуванні в Ізраїлі, а не за гратами? Спочатку міністр МВС України Арсен Аваков оцінив за-

У передвиборчій програмі обіцяв розслідувати загибель мирних громадян під час подій на Сході, засвідчити прагнення України до збереження позаблокового статусу та активізувати діалог з Росією.

благодійний фонд, їхній спільний проект, для проходження Іоффе до Верховної Ради у 2012 році. Іоффе – власник «Нафтогазовидобувної компанії». Компанія політика неодноразово вигравала тендери у сфері енергетики й вугледобування майже на монопольних правах. Перед виборами 2012 року його «поховали». Листівки з некрологом, розклеєні в Кіровську не завадили Іоффе перемогти на виборах і протриматись ще два роки до наступних парламентських виборів. І знов перемогти. Хоч депутат і працював колись на «Стахановугілля», законотворчим «стаханівцем» він

вати віце-прем’єром та прем’єр міністром. А з 1994 по 1997 змушений був жити в Ізраїлі, бо в Україні проти нього було порушено кримінальне провадження за фактом «перевищення службових повноважень». Діяльність депутата була пов’язана з шахтою імені Засядька, відомої своїми потужностями та декількома великими аваріями з численними жертвами. На цих виборах громадськість обурила перемога Звягільського у 45-му окрузі (Київський район Донецька, Авдіївка, Ясинувата), де працювало лише 4 дільниці

«Сьогодні наш головний обов’язок – зупинити війну». У 2010 році Тарута продав контрольний пакет акцій «Енергомашспецсталь» російській компанії ВАТ «Атомэнергомаш». Сам російський холдинг до останнього часу співпрацював з «Індустріальним союзом Донбасу» Тарути. Активи Тарути в «Енергомашспецсталі» заморожені й потрапили до списку восьми об’єктів позову ВТБ. Єфімов залишався в Партії регіонів навіть після потоплення «Титаніка». Істотно це нічого не змінило, оскільки відразу ж після цього Максим Єфімов обрав ідеологічно близьку «Партію розвитку України». У Раді ж депутат навряд чи буде відстоювати інтереси України щодо ЄС та НАТО, хоча б через свої економічні мотиви..

«Вийшло так,що ми виявилися крайніми, хоча в юридичному аспекті не все так » гальну суму збитків у $4 млрд., а трохи згодом Генпрокуратура закрила судову справу «за відсутністю складу злочину». Після цього Бакулін вирішив покинути звичну йому нафтову сферу і стати народним депутатом.

«Під пафосні промови войовничих «революційних вожаків» продовжують лунати постріли братовбивчої війни на Донбасі» За часів головування у Лисичанську Дунаєв став героєм декількох скандалів. У 2009 році він викликав обурення з боку захисників тварин, коли у місті з’явився пересувний мобільний крематорій для безроитульних тварин. Вдруге міський голова став об’єктом критики 2011 року - ЗМІ звинуватили його в прагненні закрити єдину у місті спеціалізовану українську школу. Перші політичні кроки він робив з допомогою Юрія Бойка, тому очікувано, що в Дунаєва складуться добрі стосунки з Опозиційним блоком і не дуже добрі - з коаліцією. До того ж, з програми кандидата зрозуміло, що його ймовірна роль в парламенті – протидіяти відносинам України з НАТО та ЄС і постійне нагадувати про «братні» стосунки з агресором – Росією.

«Мне сообщили: «Стачком тебя опять назначил… хорошим человеком». не став: за 2012 - 2014 рік Іоффе вніс на розгляд 6 законопроектів, з яких жоден не став законом. В одному із законопроектів Іоффе пропонував розширити список осіб, які мають право на безоплатне отримання вугілля для особистих потреб. Цілком імовірно, що питання лобіювання певних інтересів в енергетичній сфері і тепер будуть пріоритетом для Іоффе. Сподіваємось, що їхня успішність залишиться на рівні попередньої каденції.

Юхим Звягільський

«Умирать я буду дома, в Донецке, как бы мне не старались помешать» та проголосувало близько 2000 виборців, з них 1454 за ексрегіонала. В інтерв’ю сайту LB.UA депутат заявив, що був проти проведення виборів в окрузі, але в останній момент подав документи до ЦВК, тому що багато зробив для тамтешніх виборців. Від «красного начальника» Звягільського нічого особливого чекати не варто. Швидше за все, у парламенті він з’являтимеся, як і раніше, не часто.

«Захисників інтересів» у Донбасу в Верховній Раді багато. Питання тільки в тому, що для більшості з них особиста економічна зацікавленість може виявитися важливіше, ніж інтереси всього Донбасу. Частина мажоритарників, які перемогли на виборах 2012 року, знову представлять Донбас в оновленій Верховній Раді. Але їх ефективність у законотворчій сфері найчастіше була обмежена однією-двома успішними ініціативами в рік навіть в часи, коли вся повнота влади була у Партії регіонів. Очікувано, що і у складі Верховної Ради - 2014 донбаські лобісти будуть захищати свої інтереси та пропонувати по 1,5 законопроекту в рік.


6

Без економіки

Прощавай, підприємство

Олексій КОВАЛЕНКО, Роман ГУБА

Дотаційність інфраструктури Донбасу завжди суперечила усталеній думці, що «Донбас годує Україну». Якого статусу набуде Донбас, коли значна частина виробничих потужностей втрачена, зруйнована, або перебуває під контролем бойовиків? Порошенко шукатиме донорів для відновлення Донбасу з січня 2015. Це коштуватиме Україні як мінімум 29 млрд. гривень. Фінансуватимуть лише звільнені від терористів частини Донецької і Луганської областей, а це означає неофіційне прощання з підприємствами, які залишились на території так званих «ДНР» і «ЛНР». «Націоналізація» – майбутнє приватних підприємств на окупованих територіях. Деякі з них планують утилізувати, щоб наповнити бюджети молодих республік.

Ровенькиантрацит Власник: Україна Виробництво: вугілля марки «А» Попри належність до України, три роки тому компанія Ріната Ахметова ДТЕК отримала завод «Ровенькиантрацит» в довготривалу концесію. За даними Вісника державних закупівель, тоді компанія за рік виконала 333 контракти загальною вартістю понад 1,5 млрд. гривень. Значна частина цих контрактів – закупівля устаткування для заводу. Разом із «Свердловськантрацитом» шахти цього заводу були джерелом вугілля марок «А» (антрацит) і «Т» (тоще). Сьогодні ці марки стали дефіцитними для України, й вона змушена їх імпортувати. При цьому на самому заводі є 1,4 млн. тонн необхідного вугілля. За інформацією голови Незалежної профспілки гірників Михайла Волинця, вугілля, що є на шахтах заводу, незаконно вивозять в Росію. Українська сторона не може забрати вугілля, що їй належить, через знищену інфраструктуру Донбасу: виведений з ладу міст через річку Теплу. Росія відмовила Україні у використанні її інфраструктури для вивезення вугілля з шахт на окупованій території. Крім того, повертати вугілля не хочуть бойовики ЛНР, що мають наміри «націоналізувати» бізнес. На відміну від багатьох дотаційних підприємств, які видобували вугілля на Сході, «Ровенькиантрацит» має найнижчу

собівартість видобутку вугілля: орієнтовно 600 грн за тонну, коли середня вартість по всіх шахтах становила 1400 гривень.

Стаханівський вагоно-будівний завод. Власник: Костянтин Жеваго Виробництво: вантажні залізничні вагони, платформи, транспортери. Завод належить одному з найбагатших людей України – Костянтину Жеваго, володарю промислової групи «Фінанси і кредит». Вагонобудівний бізнес Жеваго орієнтований на ринок країн СНД, а найтісніші зв’язки має з Росією. Російська компанія «ВТБ-лизинг», яка купувала значну частину продукції заводу, чотири роки тому навіть цікавилась можливістю купити СВЗ. Залежність заводу від російського імпорту призвела до значного скорочення прибутків СВЗ уже 2012 року, коли Росія зменшила закупівлю напіввагонів. У 2013 році заводу довелось сконцентруватись на виробництві зерновозів, завдяки чому на початку року прибутки вдалось збільшити. Однак тоді Росія заборонила ввозити вагони із застосуванням технології чеського лиття. Це спричинило масові звільнення – роботу втратила третина працівників. У липні-вересні чистий прибуток заводу знизився удванадцятеро відносно минулого року, який теж не був найвдалішим в

історії СВЗ, а капіталізація цінних паперів продовжує стрімко знижуватись. В управлінні «ЛНР» повідомили, що з 1 листопада почнеться процес «націоналізації» підприємства.

Концерн «Стірол». Власник: Дмитро Фірташ. Виробництво: мінеральні добрива. ПАТ «Концерн «Стирол» – найбільший в Україні виробник мінеральних добрив. Стабільно працювати йому не вдавалось з літа минулого року, коли на заводі відбувся витік аміаку. Тоді від отруєнь померло 6 мешканців Горлівки. Після цього гостро постало питання про утилізацію небезпечних хімічних відходів. Крім того, на зовнішньому ринку склалась несприятлива ситуація з обвалом світових цін на мінеральні добрива. До січня 2014 на підприємстві працював тільки завод із виробництва полістиролів. Відновити роботу так і не вдалось: планам керівництва заводу завадила війна на Сході. У травні 2014 завод припиняє роботу. Оскільки був ризик техногенної катастрофи у разі влучення снарядів на територію заводу, за словами власника концерну Фірташа, всі небезпечні речовини вивезли. Наприкінці липня територію «Стиролу» зайняли бойовики і замінували його. У жовтні керівництво заводів концерну почало викликати на роботу працівників допоміжних цехів, відновлюється адміністративний корпус, однак про запуск основного виробництва наразі не йдеться.

Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва Донецьке летовище замість того, щоб виконувати свої традиційні функції, останніх півроку фігурує в українських ЗМІ як неприступна фортеця. Військових, які продовжують відбивати штурм, назвали «кіборгами». До того, як аеропорт став частиною воєнної історії, був четвертим за обсягом пасажиропотоку та одним із найсучасніших в Україні. Впродовж 2011-2012 рр. на летовищі тривала реконструкція до ЄВРО-2012. Зведення нового терміналу та злітної смуги обійшлися держбюджету в майже 7 млрд гривень. Після реконструкції аеропорт був готовий обслуговувати до 5 млн пасажирів на рік. Реальні цифри скромніші. 2013 року понад мільйон клієнтів скористались його послугами. До травня цього року аеропорт співпрацював з 13 авіакомпаніями. Рейси виконували у 17 міст 12 країн світу. 26 травня аеропорт повністю припинив свою роботу. 3 червня відповідний сертифікат відклика. Сьогодні злітна смуга та будівля терміналу майже повністю знищені.

Луганськтепловоз. Власник: Трансмашхолдинг (Росія). Виробництво: тепловози, електропоїзди, шахтне обладнання. Вагомий постачальник «Укрзалізниці» та «РЖД» «Луганськтепловоз» перебуває у скрутному становищі. Внаслідок артилерійських обстрілів сильно постраждала частина цехів та готової продукції. Сьогодні робота на підприємстві майже повністю призупинена. Ситуація ускладнена відсутністю нормального електропостачання у місті, обладнання працює від генераторів. За інформацією сайту CityNews,

на заводі працює приблизно 500 працівників, графік роботи – чотири години на добу. Натомість, офіційний сайт заводу повідомляє, що «Луганськтепловоз» працює у звичному режимі. Телеканал «Росія 24» повідомляв, що в жовтні «Луганськтепловоз» мав поставити 16 секцій тепловозів для ОАО «РЖД» (Российские железные дороги). Офіційний сайт підприємства інформує, що постачання продукції до РФ не припинятимуть і 2015 року. Керівництво заводу також розраховує і на проект Кабміну України щодо держзамовлення локомотивів для українського машинобудування.

Державна акціонерна холдингова компанія «Топаз» Власник: Україна Виробництво: радіотехнічні військові комплекси

Відомий виробленням станцій радіотехнічної розвідки типу «Кольчуга». Свого часу це обладнання високо оцінили конкуренти, а також воно стало предметом «Кольчужного скандалу». У вересні 2002 року Держдепартамент США звинуватив Україну у продажі радіотехнічних комплексів Іраку. Фігурант «касетного скандалу» майор Мельниченко заявляв, що має докази причетності Леоніда Кучми до продажу «Кольчуг». Ці звинувачення не доведені. Більшість продукції заводу через державне підприємство «Укрспецекспорт» переправляли за кордон. Речник РНБО Андрій Лисенко 23 серпря 2014 року заявив, що обладнання заводу «Топаз» вивозять до Росії вантажівками «гуманітарного конвою». У цехах заводу бойовики облаштували казарми. Оскільки завод будували за нормами військового об’єкту, частина приміщень розташована під землею, а на території є бомбосховища.


Без економіки

7

Удержит ли Украина

«стальную десятку» Алексей КОВАЛЕНКО

По результатам августа в рейтинге топ-10 мировых производителей стали для Украины не оказалось места. В сентябре-октябре она заняла 12 позицию, пропустив вперед Италию и Тайвань. Два месяца назад падение металлургического производства побило все возможные рекорды. Многие украинские предприятия на Донбассе прекратили работу или значительно уменьшили выпуск продукции. В октябре производство стало медленно «размораживаться», переориентируясь с сырьевого направления на металлургическое. Ускорению процессов «разморозки» мешают военные риски и разрушенная инфраструктура. У Украины появился шанс вернуться в список «стальных» лидеров – все зависит только от состояния войны и мира на востоке.

Уход в ноль Украинские предприятия начинают восстанавливать свое производство. В октябре, по данным отраслевого объединения предприятий «Металлургпром», выпуск стали увеличился на 6,5% (до 1,920 млн тонн), чугуна – на 8,4% (до 1,662 млн тонн). Основной вклад в это внесли мариупольские комбинаты, восстанавливающий производство Енакиевский металлургический завод и украинские металлургические предприятия, находящиеся не на Донбассе. «Запорожсталь», которая находится далеко от военных действий, увеличила объемы выпускаемой продукции на 7%. «Азовсталь» увеличила загрузку на 40% – до 305 тыс. тонн. «ММК

имени Ильича» остался на том же уровне по стали, но значительно увеличил выплавку чугуна. «ДМК имени Ф. Э. Дзержинского» увеличил производство на 6% – до 240 тыс. тонн. В октябре общее производство стали выросло на 6,7% – до 1,929 млн тонн», – оценивает ситуацию на рынке металлургии аналитик Concorde Capital Роман Тополюк. Стоит учесть, что такие показатели свидетельствуют не о значительном увеличении производства металлопродукции, а о тенденции к восстановлению нормальных объемов. По словам аналитика инвестиционной компании Eavex Capital Ивана Дзвинки, в августе производство упало на 20-40%: 20% – на «Азовстали» и 40% – на «ММК имени Ильича». «При этом Алчевский металлургический комбинат в октябре сохранил динамику производства на нуле, а Енакиевский металлургический завод восстановил производство во второй половине месяца и выплавил 25 тыс. тонн стали по сравнению с нулем в сентябре», – указывает аналитик. Это означает, что предприятия, которые внесли основной вклад в позитивную статистику за октябрь, до этого демонстрировали значительный спад и работали в августе-сентябре на 40% производственной мощности. Вертикально интегрирован-

Фото з ресурсу senjor-vlad.livejournal.com

ные компании в ближайшей перспективе будут сосредотачивать свои усилия именно на металлургическом производстве, что позволит максимизировать прибыль в отличие от продаж железорудного сырья (ЖРС). Перерабатывая ЖРС, компания зарабатывает больше – за счет генерирования добавленной стоимости.

Стальное «золото» В августе 2014 Украина переместилась из замыкающей позиции в «золотой десятке» производителей стали на 11 место с производственным показателем 1,767 млн тонн. В сентябре с показателем 1,7 млн тонн Украина заняла 12 позицию в рейтинге World Steel Association. Эта позиция в октябрьском рейтинге не изменилась, однако Украина увеличила производство стали до 1,87 млн тонн, что может позволить ей обогнать Тайвань (1,970 млн тонн в октябре) и приблизиться к результату Италии (2,1 млн тонн). Если производство Тайваня в ноябре вырастет более чем на 4% по сравнению с октябрем, а Украина не увеличит темпы восстановления объемов выплавки стали, то снова останется на двенадцатой позиции.

Новокраматорський машинобудівний завод. Джерело artemko.livejournal.com

Несмотря на положительную динамику в октябре, увеличению производства металлургической продукции мешает разрушенная инфраструктура Донбасса. С этим соглашается Роман Тополюк. «Дальнейшего роста производства пока еще не предвидится, слабым местом являются разрушенные железнодорожные пути на Донбассе. Там продолжаются боевые действия, и они мешают восстанавливать железнодорожное сообщение», – подчеркивает аналитик. По его словам, металлургические предприятия смогут полностью возобновить объемы производства металлопродукции до прежнего уровня приблизительно за месяц как только ситуация стабилизируется до мирной, и сотрудники железной дороги смогут восстановить разрушенные участки. Зависимость объемов производства металлопродукции от состояния мира и войны на Донбассе отмечает и аналитик CASE Украина Евгений Дубогрыз. «Если не будет никаких военных конфликтов в Мариуполе, то можно ожидать увеличения объемов выплавки стали с 67 тысяч тонн стали в сутки до 72-75 тысяч тонн к концу года», – прогнозирует он. ПО «Металлургпром» прогнозирует, что в декабре Украина произведет 1,9 млн тонн стали, 1,8 млн тонн чугуна, и 1,8 млн тонн проката. Это означает, что производство стали останется на уровне октября, а чугуна и проката вырастет на 3,5% и 9,2% соответственно.

Потерянные заводы Большинство предприятий, оказавшихся на оккупированной территории, ждет «национализация». Об этом неоднократно заявляли лидеры псевдореспублик. Для рынка металлургии наиболее важными являются три предприятия, оказавшихся на неконтролируемой территории: Алчевский металлургический комбинат, Енакиевский металлургический завод и «Донецксталь». Суммарное суточное производство Ал-

чевского и Енакиевского предприятий, по данным аналитика CASE Украина, в мирное время составляло 23 тысячи тонн стали, или четверть от общеукраинского. Частично эти предприятия могут переориентироваться на российский рынок. «Если раньше Алчевск поставлял в Россию 1015% своей продукции, то теперь он может и работать на 10-15% мощности. Если заводы будут работать только на Россию и на свои непризнанные республики, то они не смогут производить столько стали, сколько производили в нормальных условиях, но работать смогут», – отмечает Евгений Дубогрыз. Заинтересованность «Внешнеэкономбанка», находящегося в личной сфере интересов Владимира Путина и обладающего основным пакетом акций «Индустриального союза Донбасса», объясняет решение Совета по железнодорожному транспорту СНГ разрешить отправку кемеровского угля для Алчевского меткомбината. Несмотря на это, заводы, оказавшиеся на территории псевдореспублик, в случае «национализации» не смогут продавать продукцию на российский рынок, даже если возобновят свою работу. Либо они могут продолжать работать как украинские юридические лица, а, соответственно, работать согласно украинскому законодательству, либо у них будут проблемы со сбытом. В таком случае их экспорт может расцениваться только как контрабанда. Оказавшись без части производственных мощностей и с уничтоженной инфраструктурой на востоке, Украина пытается удерживать статус одного из крупнейших производителей стали. Но долгосрочных прогнозов не может быть до тех пор, пока судьба крупнейших металлургических предприятий зависит от наличия «Градов» на близлежащей территории.


8

Без економіки

Donbasa.net – Zahid.yest Наталія ШЕВЯХОВА

Раніше роль годувальника й нещадного критика західних областей України була відведена Донецькій та Луганській областям. Поки Добкін розповідав про те, куди засунути плакат Бандери, шахтарі знаходили набагато вагоміші аргументи критикувати Волинь та Галичину, а саме повний застій в економіці: шахти у Волинській області, які зменшили видобуток вугілля у 6,4% рази; Львівський машинобудівельний завод, який закуповує деталі у Західній Європі; Тернопільський комбайновий завод, від якого залишився металобрухт. Попри те, що Донбас та Луганськ з 2009 року і самі потрапили в зону «дотаційності», їх прискіпливе ставлення до заходу країни не зменшилося. Бюджетні звіти 2012–2013 років цих областей свідчать про інше. Вони отримали з бюджету дотацій та субвенцій на 16,2 млрд грн (Донецька – 10,9 млрд грн, Луганська – 5,3 млрд грн). Натомість Львівщина лише за перше півріччя 2013 року перерахувала до держбюджету 4,7 млрд грн, а зі скарбниці отримала на 356 млн грн менше. Щоправда, Закарпатська, Тернопільська і Волинська області потрапляють у список дотаційності через велику кількість бюджетних організацій, яким держава сплачує соціальні виплати (зарплати), оплачує повністю або частину комунальних витрат тощо. Рівненська область має практично рівні доходи й витрати, згідно з даними за 2013 рік. Але дотації не допомагають. Північно-західні області України, Волинська та Рівненська, мають найменші заробітні плати в країні, а їх ВВП міститься на тому ж рівні, що і ВВП найвідсталіших країн Африки. Усі реальні грошові надходження цих регіонів можна поділити на дві категорії. Перша – заробітки у формі «миття задів німкень»: трудова міграція зароджувалась як тимчасове явище, але з часом перетворилась на систему заробітку. Згідно з дослідженням Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України 10,8 % заробітчан – мешканці західних областей, натомість на півдні країни – лише 1,9 %, на півночі – 1,3 %, у центрі та на сході – 1 %. Друге фінансове джерело – торгівля, але не ринкова. Йдеться

про масове вивезення с/г продукції до південних та східних областей. В очах Донецька захід був тією частиною країни, яка нічого не виготовляє, а лише бойкотує та мітингує. Оскільки ми тепер «без Донбасу», маємо шанс перестати бути підлітками, які постійно чимось незадоволені. Протестувати – це добре, але не виробляти нічого й ігнорувати «образливі» заяви Сходу – погано. Саме зараз прийшов час відповісти і бажано не так, як Донецьк – словами та безпідставними образами, а реальними діями. Щоб не лицемірити й почати розвиватися, західні області повинні зрозуміти, яку саме ланку в економіці варто перекрити. Мова не про реставрацію державних заводів чи фабрик (бо доки в Україні не буде проведена бюджетна реформа і децентралізація розподілу коштів, складно говорити про відновлення регіональних держпідприємств). Омріяний варіант багатьох українських чиновників та керівників – можливість самостійно розпоряджатися місцевим бюджетом і перестати відправляти кошти до Києва. В Україні діє «Science & Technology Center» («Український науково-технічний центр»), який розробляє та розвиває біоекологічні та біоаграрні проекти. Таких як стимулятори росту рослин, фільтри для очищення водойм тощо. Галичани могли б ефективно взяти участь у цьому проекті й розвивати його у своїх областях, адже вони прикуті до землі та сільського господарства, краще в ньому розуміються і зацікавлені у пришвидшенні розвитку свого урожаю. Що стосується машинобудування та електронної техніки, то варто визнати, що ми втратили значний ресурс, і робочий також, для розвитку цієї галузі (Львівський машинобудівний завод – цьому підтвердження). Наздогнати китайські нововведення у техніці майже нереально, а розвиток своїх якісних деталей до автомобілів наразі виглядає мрією. Тому варто створити усі умови для того, щоб закордонні інвестори були зацікавлені розміщувати свої дослідні лабораторії та фірми в Україні. Наприклад, такі як: Virgin, Microsoft, Huawey, Samsung тощо. Це дало б тисячі нових робочих місць і можливість навчатись у найкращих технологічних компаній. Україна є привабливою для виробничих інвестицій, адже ми маємо дешеву високоосвічену робочу силу. Однак наше податкове законодавство – перепона для іноземних інвестицій. Настав час розвивати економіку на західних землях. Але цього мають хотіти насамперед жителі регіонів, які не можуть усе своє життя перебувати в тіні Києва і КО.

Тепло из России

Алексей КОВАЛЕНКО

Украина вынуждена покупать уголь, который четыре месяца назад шел на экспорт. Благодаря компании Рината Ахметова, наш главный партнер – Россия. Несмотря на войну на Донбассе, Украине придется корректировать свой угольный баланс за счет соседней страны. Эксминистр энергетики и угольной промышленности Украины Юрий Продан в конце сентября заявил о соглашениях на поставку угля из России. Два месяца спустя он настаивает на риторике, что «в сложившейся ситуации покупать уголь только в РФ нельзя», а 24 ноября приостанавливаются все поставки угля из России в интересах ДТЭК и Центрэнерго. На осенне-зимний период Украине необходимо около 19 млн. тонн угля. По правительственным подсчетам двухмесячной давности, обеспечить тепло зимой могли только 5,6 млн. тонн угля. Эти объемы угля должны были до конца года прийти в страну по подпи-

щие уголь марки «Т», также вынужденно простаивают. Обеспечение углем в отопительный период будет зависеть от способности восстановить железнодорожное сообщение на Востоке Украины и от регулярности поставок с донбасских шахт, отмечает аналитик Concorde Capital Роман Тополюк. Украинские ТЭС потребляют 3,2 млн. тонн угля в месяц. На весь отопительный сезон необходимо около 19 млн тонн. «В Украине добудут максимум 10 млн. тонн, – считает аналитик CASE Украина Евгений Дубогрыз. – Соответственно, импорт должен составить 9-10 млн тонн». По словам Тополюка, из необходимых 100 тыс. тонн угля в день на ТЭС поступает лишь половина этого объема.

санным контрактам с Россией и ЮАР. Однако контракты с ЮАР оказались не самыми надежными и вместо 1 млрд. Украина получила лишь половину. В то же время ДТЭК уже успела импортировать к концу ноября 1,3 млн. тонн из России. Значит ли все это, что Украина оказалась привязанной исключительно к российскому углю? Может ли Украина положиться на северного соседа, и как холдинг Ахметова повлиял на развитие угольного кризиса?

Аномальный экспорт

Дефицитный ресурс

Ситуация на Востоке Украины привела к остановке большинства шахт Донбасса. В том числе и тех, где добывался уголь марки «А» (антрацит) и «Т» (тощий). Эти марки угля имеют высокую теплоемкость и применяются в первую очередь для ТЭС. Последние несколько лет антрацита хватало с лихвой – около 5 млн. тонн в год шло на экспорт. В то же время не хватало газового угля. Военные действия на Востоке кардинально изменили ситуацию: в категорию дефицитного перешел именно антрацит. Внутренней альтернативы шахтам Донбасса нет: пласт необходимого угля находится в зоне проведения АТО. Крупные шахты, добываю-

Удивительно, но экспорт угля из Украины не прекратился и нынешним летом. 20 июня компания объявила о начале поставок антрацита в Мексику и увеличении поставок в Бразилию, Марокко и Великобританию. «Сыграли роль два фактора: ДТЭК, как и любая другая компания, преследует цель расширять круг своих клиентов, кроме того, ее представители не считали возможным развитие сценария на Востоке Украины в той форме, которая есть сейчас, – считает аналитик инвестиционной компании Eavex Capital Иван Дзвинка». Но наиболее интересным направлением экспорта украинского антрацита стала Россия. В июне 2014 года ДТЭК предоставил российским потребителям 53 тыс тонн угля антрацитовой марки. Теперь та же ДТЭК вместе с «Донбассэнерго» заключают контракты с ЮАР и Россией на поставку в Украину антрацита, который еще в июне так активно экспортировался. Тем не менее ни те, ни другие контракты не были реализованы в полном объеме. Контракт с ЮАР сорвался на половине объема импортируемо-

го угля, а поставка из Росии приостановлена на 1,3 млн тонн. Как в компании Ахметова объясняют летний экспорт? ДТЭК не ответил на запрос.

Греться от России?

При импорте угля возникает ряд вопросов: его цена, сложность транзита и надежность поставок. Цена, как и отмечал Продан в интервью журналу «Новое время», в пользу России по сравнению, но можно ли гарантировать стабильность поставок и честность партнера? Продукцию без проблем можно доставить лишь до границы: значительная часть железной дороги на Востоке разрушена. «Альтернатива сейчас – только уголь из ДНР и ЛНР», – полагает Дубогрыз. По его словам, если украинские компании начнут дозаключать новые контракты с ЮАР или США, то уголь будет в феврале-марте, а сейчас есть только российский вариант. Альтернативный вариант ре-

шения вопроса с углем предложил президент Центра глобалистики «Стратегия XXI»: «Одним из приближенных к оптимальным решений является обмен поставок электроэнергии и газа из энерго- и газотранспортной системы Украины на донбасский уголь в качестве компенсации». Более оптимистичен в своей оценке аналитик Concorde Capital Роман Тополюк: «Почему-то специалисты отмечают, что есть только африканский и российский уголь. На самом деле уголь добывается в очень больших количествах во многих странах. В том числе он добывается и в США, где компании сильно страдают из-за того, что установлены низкие цены на природный газ. Поэтому угольным компаниям приходится экспортировать антрацит». Последние два-три года международный рынок угля – рынок покупателя, а не продавца. Продавцы-производители конкурируют за покупателя, так как в мире есть избыток этого угля. К сожалению, в случае с Украиной работают не принципы экономической целесообразности, а договоренности и позиции людей, близких к угольном бизнесу.


Без економіки

9

Залякані сланцем

Маргарита ТУЛУП

Запланований видобуток сланцевого газу на Юзівській площі став одним із аргументів для розв’язання конфлікту на Сході. Насправді ж його там може не виявитися. Геологорозвідкою мали займатися працівники Shell, але компанія на необмежений термін відклала наземні операції. Тим часом протестувальники продовжують вірити у «сланцевый геноцид Киева». «Сланцевий геноцид» був одним із аргументів, що спонукали мешканців Донеччини підтримати озброєних проросійських сепаратистів. Росію дуже непокоять трильйони кубометрів природного газу, які можуть бути виявлені в надрах Донецької та Харківської областей. Але можуть і не бути. Сланцевий газ на Юзівській площі ще навіть не почали шукати, а для його майбутнього видобутку вже створені майже нездоланні перешкоди. Підписані 2013 року давоські угоди передбачають п’ятирічне первинне геологічне вивчення Юзівської площі. Але влітку компанія Shell, яка здобула право на видобуток українського сланцевого газу, відклала буріння першої розвідувальної свердловини  через бойові дії на Донбасі.  Територія газоносної площі  ще влітку була визволена від бойовиків, однак її південна частина межує з окупованою зоною. Геологорозвідку, яка дозволить оцінити запаси сланцевого газу та визначити доцільність його видобутку, за прогнозами експертів, можуть провести не раніше 2017-18 року.  «Після періоду первинного геологічного вивчення, якщо підтверджуються комерційні запаси, починається період експериментального видобутку,  пояснює експерт з енергетики Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова  Михайло Гончар. -  Це ще приблизно три роки пробного режиму, потрібних для того, щоб зрозуміти, наскільки виправданими з комерційного погляду є розробка родовищ. І лише після цього починається промисловий видобуток. За нормального графіку робіт – а він, як ми бачимо, вже збився, - це перспектива 2022-2030-го року». Також для міжнародних видобувних компаній, які приходять на ринок, потрібно створити сервісну інфраструктуру, яка передбачає розвиток цілих підгалузей – виробництва цементу, труб належної якості тощо. Коли видобуток сланцевого газу став реальною, хоч і віддаленою, перспективою, бо-

ротьба проти нього парадоксально поєднала крайніх лівих і правих політиків. На Донбасі акції проти «сланцевого геноциду» організовували не лише екологи, але й Комуністична та Прогресивна соціалістична партії, а в західних областях України – Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Помітний, втім, і російський слід. Зокрема, проти видобутку сланцевого газу активно виступала створена Віктором Медведчуком організація «Український

компанії Shell,  - каже голова краматорського «Фонду розвитку громади» Станіслав Черногор.–  Потім саме вони підняли зброю проти українців. Страх перед видобутком сланцевого газу був одним із інструментів, за допомогою яких російські спецслужби та колишнє керівництво держави готували те, що відбулось на Донбасі». У квітні бойовики, які спершу захопили Слов’янськ, а потім намагалися взяти під контроль увесь Донбас, не раз заявляли, що своїми діями захищають регіон від «сланцевого геноциду західних компаній». Заборону видобутку сланцевого газу планували навіть зафіксувати в «Конституції» самопроголошеної республіки. Першого травня в уже захопленому Слов’янську мешканці міста під проводом активістів

але стакан води з краплею отрути – це вже мертва вода. Крім того, щоб зібрати газ, потрібно розірвати всю площу, бо він знаходиться в пласті. Через кожні два кілометри має бути свердловина». Її однодумець, слов’янський юрист Артур Стуліков, додає: «В нашому регіоні вода – дефіцит, а видобуток газу методом гідророзриву потребує її дуже багато. Добувати сланцевий газ можна лише на шкоду металургійним підприємствам і сільському господарству». Станіслав Черногор бачив, як видобувають сланцевий газ в американському штаті Пенсильванія – літав туди у складі делегації, спеціально організованої компанією Shell. Він упевнений, що за умови дотримання технологічних стандартів видобуток не завдасть

Фото: slavinfo.dn.ua вибір». У Слов’янську, крім вітренківців і комуністів, за антисланцевими демонстраціями стояла громадська організація «Команда человечества», що має всеросійську мережу й займається духовним вихованням у дусі «русского мира». Керівник цієї організації був бізнес-партнером В’ячеслава Пономарьова, самопроголошеного «народного мера» Слов’янська. За словами голови донецького обласного осередку організації «Мама-86» Галини Олейникової, один із лідерів самопроголошеної ДНР – Денис Пушилін – не раз пропонував організаторам акцій проти видобутку сланцевого газу допомогти з рекламою. «Половина тих, хто ініціював протести проти видобутку сланцевого газу – не захисники довкілля, а противники

Компартії вийшли на центральну площу із плакатами: «Славянск против сланцевого геноцида», «Когда вы по-настоящему поймете, что такое фрекинг, будет уже поздно». Фрекінг – інша назва гідророзриву пласту, технології, за допомогою якої з глибини 1,5-2 кілометри видобувають сланцевий газ. У пласт під великим тиском закачується вода з невеликою кількістю хімікатів, що дозволяє газові виходити на поверхню. Активісти побоюються екологічних наслідків застосування цієї технології. «Видобуток шкідливий тим, що застосовується багато хімічних речовин, відсутні технології їх очищення та переробки, пояснює Галина Олейникова. – Так, їх небагато, два відсотки,

шкоди довкіллю. «Свердловина має діаметр 18 сантиметрів і глибину два кілометри – це як голка! Тиск порід не дозволяє воді підніматися нагору. Більшу небезпеку становлять вуличні туалети в будинках, бо це все потрапляє в питну воду,  - каже він. –  Люди не хочуть розбиратись і часто використовують недостовірні джерела. Наприклад, фільм «Газленд», знятий на гроші «Газпрому». Після поїздки «Фонд розвитку громади» Черногора отримав від компанії Shell ґрант на просвітницькі акції, зокрема на моніторинг якості води в Сіверському Дінці. Та, крім екологічних страхів, залишаються юридичні. У Давосі було підписано дві угоди про розподіл продукції. Одна з них – між Shell і товариством з обмеженою відповідальністю «Надра

Юзівська». У ній, за словами Артура Стулікова, беруть участь також інші компанії, тож виникає підозра щодо корупційної складової. Юрист судився з Shell, вимагаючи розсекретити даоські угоди, а також із Донецькою та Харківською обласними радами, вимагаючи визнати їхню згоду на підписання цих угод недійсною. Врешті йому вдалося заблокувати розвідку сланцевого газу в Слов’янську. «Потрібно поховати цю угоду, економічно збиткову для України», - каже він, і запевняє, що для цього не бракує ні документів, ні охочих надати ґрантове фінансування. До того ж, за словами активістів, угода не передбачає відповідальності компаній, що видобуватимуть сланцевий газ, за можливу шкоду для довкілля. А землю, на якій проводитиметься розвідка, можуть забрати в місцевих мешканців, сплативши копійчану компенсацію. Тому, перш ніж починати роботи, слід ухвалити цілу низку законів, які убезпечать  громаду від можливих прикрих наслідків. Проте Михайло Гончар уважає, що передбаченого вдосконалення українського законодавства в рамках угоди про асоціацію з Європейським Союзом буде цілком достатньо. «Є Директива ЄС щодо нетрадиційного газу, - каже експерт. –  Важливо не створити надто зарегульовану галузь, як це було зроблено в Європі під тиском захисників довкілля. Адже видобуток нетрадиційного газу, за великим рахунком, не має значних відмінностей від традиційного. Технології розриву пласта використовуються з 1947 року». За словами експерта, надмір законодавчих перепон може зробити видобуток сланцевого газу невигідним. Наприклад, у Польщі на погодження буріння свердловини йде рік, тоді як у Канади – щонайбільше півтора місяці. «Наші екологи хочуть створити такі умови, за яких жоден інвестор не прийде працювати в Україну, злякавшись бюрократичних процедур. Наявної законодавчої бази достатньо для роботи», - вважає Гончар. Проте тепер, коли «сланцевий геноцид» став частиною антиукраїнської та антизахідної пропагандистської риторики, замирити місцевих мешканців із ідеєю видобутку сланцевого газу на їхніх землях буде вкрай важко.


10

Без домівки

ХМАРИ БЕ З БОМБ:

про що мріють діти з Донбасу у Львові ной подсветкой. От нас полкилометра. Детям было интересно: летят красные фонарики! Оленині діти, Наташа і Владик, розуміють, чому вони тут. – Наш кусок земли захватили, и украинцы просто защищают свое, – говорить восьмирічний Владик. – Я не понимаю, что такое война, но понимаю, что, убивют людей, их либо режут, либо на танках едут и убивают. Война – это плохо. Россия хочет править миром, вот почему эта война. Но я не хочу этого. Люди, которые поддерживают Россию, должны ехать туда и жить там. Замислившись, Владик додає: – Я хотел бы защищать Украину, но не хотел бы умереть. Поки війна руйнує будинки в його рідному Луганську, Владик – будує. Поки що в онлайн-грі: – Здесь я строю домики. Здесь в игре не было карты Украины. А я сделал. Фото Ірини Андрейців

Ірина АНДРЕЙЦІВ, Христина ГОЛОВКО

Сорок сімей із Криму, Луганської та Донецької областей мешкають під Львовом уже кілька місяців. Влада просить називати їх не біженцями, а тимчасовими переселенцями. У тому, що буде куди повертатись, багато хто з них сумнівається. – Який твій Донецьк?

– Донецк – красивый город с розами. Цветущий город. Мы с друзьями гуляли в парках и развлекательных центрах. Это мой дом, - відповідає чотирнадцятирічна Маша. Вона з мамою й молодшим братиком приїхала до Львова ще в серпні. – Наш дом целый. Муж там остался, – каже Машина мама Світлана. – Здесь у нас нет ни интернета, ни ноутбука. Все новости узнаем от мужа каждый день. Что-то бомбят всегда, аэропорт легендарный, где держится, слава Богу, наша Нацгвардия. Мы жили недалеко от него, слышали эти залпы. Ребенок до сих пор, когда над головой самолет пролетает, срывается. Говорю: «Спокойно, это всего лишь самолет пролетел».

– А тут вам спокійно?

– Да. Фотографуватись донеччани не погоджуються. Світлана з дітьми мешкає в окремій кімнатці у військовому містечку у Винниках під Львовом. Сюди приїхали близько сорока сімей із окупованого Криму та Донбасу. Ними опікується протестантська громада. – Кормят три раза в день, – каже Маша. – У нас все есть, в школе даже тетради бесплатно дали. Із двадцяти восьми дітей, що

вчились у Машиному класі, десятеро залишились у Донецьку. За друзями вона не сумує: – Были друзья, но сейчас не так уж сильно друзья. Мы общаемся, но на тему политики стараемся не разговаривать. Все мои бывшие друзья поддерживают ДНР. И я с ними, если честно, неохотно общаюсь.

– Їм не страшно там залишатись?

– Взрывы вокруг, а они ходят в школу. Не страшно, наверное. Или бегут сразу в бомбоубежище. Я летом вообще никуда не выходила. – Да я ее в город не отпускала даже за хлебом! Сама ходила, – втручається Світлана. – На каждой большой развилке дороги были блокпосты. У нас бомбят, взрывают – не только на краю города, а везде по улицам. Звонит учительница: «Когда вы в школу придете?». Я говорю: «Когда закончатся боевые действия». Сказала, что дочь учится во Львове. Ну, хорошо, говорит, учитесь, когда вернетесь – табели принесете.

– А ви повернетесь?

– Это очень сложный вопрос. Дом там, комфорт там, и както… Здесь квартиру очень дорого снимать. Зарплату большую надо, – крутить велику обручку на пальці Світлана. – А я хочу домой, – перебиває

Маша. – Но здесь спокойнее. Если перестанут бомбить, хочу вернуться. Дома лучше. Там папа. Світлана не поділяє доччиної впевненості в тому, що в Донецьку краще. – Может, я не понимаю всей политической обстановки, но Донбасс будет депрессивным регионом. Ни работы хорошей, ни хорошей жизни. А здесь нет бомбежек. Дай Бог, чтобы я работу нашла. Эта жизнь гораздо лучше, чем была там. Мы с Машей ходили, срывали эти объявления о референдуме в ДНР. Но есть люди с иным мышлением. Військове містечко повне дітей. Вони бавляться в хованки, бігають коридорами. Під кожним порогом декілька пар дитячого взуття. Найбільше на поверсі їх під дверима Олени, багатодітної мами з Луганська. Її найстаршому синові одинадцять, наймолодшій – п’ять. – Мы уехали из Луганска 15 июля, – збирає з підлоги розкиданий дитячий конструктор Олена. – Выбраться оттуда помогла организация «Україна без сиріт». Уехали вовремя. За неделю-две до того, как начались обстрелы. Мы жили на окраине города, все это нас не касалось. Разве что ЛНР-овцы машины отжимали. Їхати вирішили, коли почалася стрілянина в передмістях. – Пули были с какой-то крас-

– Ти любиш Україну?

– Люблю. Потому, что она хорошая. Потому что она не захватывает другие страны, а защищает себя и свои города… И мой дом. Квартира большая была. Мне в Луганске нравилось с друзьями гулять. Но больше всего мне нравилось делать с мамой вареники. А тут нельзя этого делать. Тут правила. Владик хотів би повернутись до Луганська. Зізнається, що має проблеми в новій школі: – Обижают, но не сильно. Мальчики все вместе могут, когда я поворачиваюсь, ударить в спину. Они это специально, потому что со мной они не дружат. Говорят, что я «москаль», с самого начала так подумали. Но я не боюсь. Із колишніми однокласниками з Луганська Владик не спілкується, хіба що з деякими. Розірвала чимало зв’язів і його мати: – Моей подруге детства надоели мои проукраинские посты, и она удалила меня из друзей в «Одноклассниках». Не общаемся. Была еще подружка, которая начала писать всю эту пророссийскую чушь. Даже выставляла, что бандеровцы отрубили голову русскоязычному во Львове, и потом голову катали по железнодорожному пути, и все было в крови. Потом написала, как дела. Я не смогла ответить. Що відбувається з людьми, які були її друзями, Олена не розуміє: «Была же классная девчонка, дружили». Раніше, згадує, завжди зупинялись, дійшовши до політичних тем у розмові, щоб не посваритись. – Я могла высказываться против России, и она это глотала.

Сейчас на страничке в «Одноклассниках» пишет: «Погиб ополченец – наш герой». И в то же время мне: «Леночка, как дела, как дети?». Она уехала в Москву жить. Но мы дружили очень. Дети учились ходить вместе, гуляли, каждый день виделись. Мы не можем быть врагами. Поки Олена розповідає, маленька Наташа вже позносила нам половину своїх іграшок. Але говорити соромиться. Своє життя пояснює на улюбленій ляльці: – Ляля уехала из города, потому что стреляют. Ляля скучает по городу, у нее нет друзей. Лялю надо любить. – Обіймає іграшку і вкладає її спати. – Пусть поспит. Ляля устала от одиночества. Олена не може зібрати необхідні документи, щоб віддати Наташу до дитсадка. Чула від місцевої жінки, що можна дати хабара й прилаштувати без документів, але сама не пробувала. Роботи Олена не має. Її чоловік будівельник, намагався влаштуватись на постійну роботу, але не вдалося. Тому береться за будь-яку тимчасову. Сама жінка мусить сидіти з дітьми. – Я не могу детей оставить. Если бы работа дистанционно была, на телефоне или компьютере, я бы согласилась. Понимаешь, нам никто ничего не обязан, – вона стискає в руці дитячий светрик. – Нас здесь кормят, у людей есть время найти работу. Мы здесь уже четыре с половиной месяца. Боюсь, что от безвыходности придется вернуться в Луганск.

“Мы здесь уже четы-

ре с половиной месяца. Боюсь, от безвыходности придется вернуться в Луганск“.

Оленина мама, свекор і свекруха залишилися там. На життя не нарікають: – Им нормально. У них есть сбережения. Мама моя в августе выехала в Луганскую область, где Украина. Но через месяц вернулась. Ей 64 года. Она привязана к жилью, все деньги вложила в ремонт. На старость себе сделала. – Привет! А вы еще здесь? – перебиває, забігаючи до кімнати луганчан, Ваня з Донецька. –А я свой дом закончил рисовать! Хотите посмотреть? На малюнку сонце на чистому небі, будинок із вікнами й уся сім’я. Ваня точно пам’ятає, що і де було в будинку. Дивиться на малюнок і раптом згадує: – О, я забыл нарисовать облака! Чистые, голубые. Без бомб.


Без освіти

11

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ.

Як війна розділила донецькі та луганські виші Ірина АНДРЕЙЦІВ, Христина ГОЛОВКО

Викладачі на окупованих територіях отримують продуктові пайки і сподіваються на зарплати з Києва, а студенти вже мріють про дипломи МДУ. Чому педагоги та студенти виїжджають і чому залишаються. - Зарпцлаты нет. Ни с одной стороны, ни с другой, - розгублено каже зав кафедри Індустріального технікуму ДонНТУ Володимир Олександрович. –  Уже не знаем, от кого ждать. Учимся мы по украинскому расписанию. Телефони донецьких і луганських вишів і коледжів зазвичай не відповідають. Володимир – один з небагатьох викладачів, які погодились говорити. Каже, що виїхало близько 15% студентів і приблизно 10% викладачів коледжу. Які дипломи видаватимуть випускникам, не знають. Однак про розпорядження Міносвіти, згідно з яким викладачі, які працюють на ДНР і ЛНР, втрачають роботу, знають всі. - Так и будет. А как? У нас шестьдесят преподавателей. Куда нам деваться? Если б дали жильё, работу, автобус… Мы б уехали. 90% бы точно уехали. Но некуда ехать. *** В Луганський будівельний коледж 25 липня потрапило 8 снарядів. Тепер треба вставити 2,5 тис. кв.м. скла: «У нас был прекрасный праздник первокурсников: девяносто студентов посвящали в актовом зале без стекол при температуре плюс пять», - скаржиться директор закладу Ольга Ходирєва. Вона щотижня ходить на зібрання в «Міносвіти» ЛНР, однак чекає зарплати від України: - Я очень хочу, чтобы людям заплатили их деньги. Тогда они поверят, что есть власть, которая заботится о своём населении. Проте її сумнівно можна віднести до пригніченої проукраїнської спільноти: - Ополченцы нам только руку дружбы протягивают. Они нам воду возят, свет протянули, котельные включили, они скоро будут заводы запускать. Русский не читается! Читается украинский язык, литература, все предметы остались украинскими. ЛНР не вмешивается в наш учебный процесс, никаких ревизий. Частина студентів повертаються в окуповані виші. За словами Ольги, просяться назад зі сльозами на очах. Тут теж не знають, які дипломи отримають студенти. - Что мы сейчас будем говорить о дипломах, если ноябрь на улице? Завершим учебный год и тогда скажем, - заспокоює директор коледжу.

*** Спокійна й Раїса Василівна, сторож Луганського вищого профучилища №7. - Зарплату уже получили от нашего государства луганского. За сентябрь. Ту же самую, что и была. Вместо преподавателей, которые не вернулись, наняли новых. Вот и всё. *** Ірина, яка працює в Горлівському центрі профтехнічної освіти, розповідає, що студенти навчаються як зазвичай, хіба що українську мову та історію скасували. А спудеї, які через політситуацію виїхали з міста, виконують домашні завдання дистанційно. На питання зарплати відповідає: - Ну, за сентябрь была выплачена социальная помощь от «ДНР». Три тысячи гривен. Зарплата от Украины не выплачивается с июля. Говорят, что президент выплатит деньги, когда Донбасс станет украинским. Така позиція української влади, вважають місцеві, лише провокує самопроголошені республіки розвивати власну систему освіти. І не лише освіти… *** На відміну від коледжів та училищ, виші здебільшого евакуювали. Частина студентів виїхала слідом за своїм університетом, частина залишилась на окупованій території і сподівається отримати російський диплом. Серед тих, хто залишився – Олена з ДонНУ, яка вірить в неправдиві обіцянки ДНР: - Есть вариант двойных дипломов – ДонНУ «ДНР» и какого-то другого российского вуза. Этот вариант наиболее приемлем для всех: и для студентов, которые надеются в будущем получить достойную работу, и для преподавателей, которые хотят видеть результаты своей работы. Про те, що залишилась, не шкодує. - Жаль, что многие из важних в моей жизни людей стали чужими. Но появились новые друзья, новые преподаватели-герои. Верю - всё к лучшему. *** Не виїхав з Донецька і викладач ДонНТУ Іван. Йому разом з колегами-однодумцями вдалось частково евакуювати університет до Красноармійська, але жити Іван залишився вдома. Двічі-тричі на тиждень їздить в перенесений виш, де з першо-

го листопада триває навчальний процес. Каже, втрати величезні: немає матеріально-технічної бази, грантів, втратили співпрацю з європейськими вишами. За спостереженнями Івана, студенти І-ІІ курсу здебільшого залишились в Донецьку. Старшокурсники або стали вільними слухачами, або переїхали до Красноармійська. - Настроения разные. Есть выпускники, не желающие получать украинский диплом и предпочитающие диплом ПУДР («Политехнического университета Донецкой республики» - так теперь называют ДонНТУ на оккупированной территории, - Авт.). А некоторые хотят и тот, и другой. Говорят, мол, учились – имеем право. *** Антон, доцент ДонНУ, розповідає про схожі проблеми свого вишу на новому місці – у Вінниці. Все, що потрібно для навчального процесу, залишилось в Донецьку. Зараз викладачі працюють зі студентами дистанційно. Гуртожитки спочатку отримують ті, яким ніде і нема на що жити. Та й педагогам сутужно: зарплати не бачили уже 5 місяців. - В Донецке всё – жильё, близкие люди, места, память… Уехал ради студентов, хотя понимал, что назад дороги, скорее всего, нет. Конечно, будет тяжело, нужно время. Но с украинским ДонНУ остались все, кто работал на его развитие. *** Менше оптимізму у Юрія, історика з Луганської академії мистецтв. Він виїхав ще в липні. - Мы с заведующим кафедрой фотографии стояли в коридоре, разговаривали. Мимо нас пробегал преподаватель с кафедры теле- и радиоведущих, потрясая бумажками: «Смотрите, смотрите! Это ваши списки!». Оказывается, он составил перечень патриотически настроенных преподавателей и студентов. И предупредил: «Это

Посвята першокурсників ДонНУ, фото з прес-служби «ДНР»

я понесу в СБУ». Так і сталось, тому Юрію довелось тікати з Луганська. Відпускні педагоги отримали до серпня включно. Навчання в академії почалось лише в жовтні.. - Наш ректор Валерій Філіпов – близький друг Олександра Єфремова, - каже Юрій – Він повністю налаштований на ЛНР. Академію одразу підпорядкували «Міносвіти» самопроголошеної республіки, українознавчі дисципліни скасували і замінили російськими. Мінкульт продовжує ігнорувати прохання студентів та викладачів перенести виш до столиці. Однак ЛНУ ім. Шевченка пощастило: його ректор Віталій Курило швидко переніс виш до Старобільська і забрав близько 70-80% співробітників. Викладачам, розповідає Юрій, в Старобільську знайшли гуртожитки, однак студентам місця уже бракує. - Але це ще не найстрашніше. Зі Східноукраїнського університету ім. Даля ректор зник, а студентам брешуть, що вони тепер навчаються в філії чи то Московського, чи то Новгородського університету. Ніби престижнішим вуз став. Але ж насправді з Росії прийшов лист, що жодних філій російських вузів на території ДНР і ЛНР не буде.

Студентів заманюють на пари безкоштовним навчанням. Педагогам, розповідає Юрій, сепаратисти замість зарплати видають продпайки – декілька банок згущівки, тушонку і дві пачки крупи. За комуналку на окупованій території поки можна не платити, тому залишки коштів педагоги витрачають здебільшого на харчі. - Они знают, что работать в украинских университетах уже не смогут, поэтому надеются только на то, что «ЛНР» – это надолго, и в будущем ее территория станет частью России, рассказывает Юрий. – Поговорка о синице в руках подходит им идеально. Лучше как угодно, чем неизвестность. Придёт украинская власть – будут за Украину, будет российская – за Россию. *** Такої позиції колег не розуміє методистка Олена з Луганського аграрного університету: - Я не могу оправдать это отсутствием денег или страхом потерять квартиру. Они взрослые люди и понимают, какие будут последствия. У меня было всего сто долларов, я бежала из-под обстрела с босым маленьким ребёнком. В Харьков ехать пришлось через Россию. И одному Богу известно, что мы пережили. Но я не смогла бы жить и работать в «ЛНР».

Фото з «Дня студента», Лунанська академія мистецтв


12

Без спокою

«Перший симптом після війни – радикалізація настроїв», – психолог Ірина АНДРЕЙЦІВ

У світі дуже мало досліджували гібридні війни. Тому прогнозувати вплив бойових дій на сході України на населення країни дуже важко. Однак є наслідки, які залишає по собі кожна війна: радикалізація настроїв і розчарування, втрачене покоління чоловіків і травмовані діти, збільшення кримінальних злочинів та велика кількість розлучень. Це посттравматичний синдром – реакція людей на стресову ситуацію в країні. Він впливає не тільки на військових і їхні родини, а й на всіх українців загалом. Цей синдром не настільки страшний, як його малюють, каже психолог Марта Пивоваренко. Головне – усім нам треба правильно поводитись.

Діти переживають стрес однаково і в Донецьку, і у Львові

Діти зараз активно граються з іграшковою зброєю, штурхають один одного. Це нормальна реакція. Не можна карати за такі забавки. Якщо цьому не надавати значення, такі емоції не закріпляться і швидко минуть. Треба спокійно пояснювати, що неможна те чи те робити, яку шкоду погані вчинки можуть нанести самій дитині і її друзям, наприклад. У дітей-переселенців є 3-7 сим-птомів посттравматичного синдрому: це може бути підвищена збудженість, тривожність, поганий сон, знижений апетит, болить живіт чи голова, сонливість або надмірна активність. Вони відчували постійну загрозу життю, це позначилось на психіці, поглибило уявлення про те, що світ чорний чи білий. Що більше дитина знає, що старшою вона є, що більше читає, то краще і легше вона з цього вийде. Є випадки, коли діти з Донецька не можуть спати, пісяють у ліжко, прокидаються вночі і забиваються в кут… Є хлопчик, батьки якого поїхали з Донецька, щоб підготувати переїзд, а він за той час втратив мову. Сильно страждають діти в сім’ях військових. Є випадок, коли дитина вчинила вже кілька спроб самогубства. Це реакція на нерви мами. Такі симптоми триватимуть недовго. За 3-4 місяці у частини дітей вони минуть, інша частина матиме загострення. Сьогодні родичам потрібно ізо-лювати дітей від новин чи програм про війну, тому що малеча реагує не стільки на інформацію з телевізора, скільки на реакцію рідних.

Солдати ніколи не стануть такими, якими були до війни. Це треба прийняти

Військові кардинально переоцінюють цінності, я це бачу. Більше замислюються над філософськими питаннями: що з ними було і що буде? Морально зростають, ставлять глибші питання, ніж ті, хто не брав зброї до рук. Наприклад: «Я працював на гарній роботі, яка мене влаштовувала. Але мені цього вже мало, хочу робити щось значуще, більше користі принести, дітям щось залишити і своїй країні». Вони стали інші. Їхній організм тепер відкидає неприємних їм людей. Наприклад, солдат буде дуже чітко відмежовувати себе від родини, яка його раніше критикувала. До того ж, спільна боротьба за життя зближує. Сьогодні у військових іде розрив між теперішнім і минулим. Якщо раніше вбивство було гріхом, карним злочином, то зараз вбивати треба: не вб’єш – не виживеш. Той, хто разом із тобою – твій друг. Ви ділите відповідальність між собою. Таким чином солдати частково себе пробачають. Родичі сподіваються, що через кілька місяців солдат відійде і стане таким, як раніше. Не стане. Його треба прийняти таким, яким він повернувся. Частина солдатів лише на 4-5 зустрічі говорить, що в них є фізіологічні проблеми. Наприклад, військовий не відчуває кохання до дружини і не хо-че близькості. Це гормони. Адре-налін емоційно виснажує, людина стає ніби оніміла, тому організм заощаджує енергію. Дружини дивуються: чекаєш чоловіка, нарешті обіймаєш його, а він ніби чужий. Дайте йому відійти. Хоче кудись поїхати сам – нехай. Але чітко обговоріть рамки: коли повернеться, куди їде. Жінка має зрозуміти, що тепер побратими будуть першими, а не вона. На війні були не кохані, а напарники – люди, яким хлопці довіряли й переживали разом важкі часи. Саме тому дружина має стати таким партнером, це дуже важливо.

Сьогодні ми бачимо емоційне піднесення і велику кількість шлюбів військових. Коли емоції спадуть, у повсякденному жи-тті таким парам може бути важко «притертись». Але ці шлюби допоможуть солдатам відійти від війни й реабілітуватися: нова сім’я, нові почуття, нові життя. Але матимемо іншу проблему: впродовж наступних кількох років буде велика кількість розлучень. В Конча-Заспі є реабілітаційний центр для військових, який до травня був єдиним в

них емоцій, або посттравматичні симптоми проявлялися на старості: на пенсії знижується активність, спадає нервова напруга, і тоді починаються сновидіння про те, що було на війні.

Радикалізація настроїв – буде

Це перший симптом після будь-якої війни. Вбивати можна. І в уяві тих хлопців, які були на Сході – це збереглось. Довести протилежне практично неможливо. Наші герої можуть за

Залишенці на окупованих територіях На окупованих територіях – дуже високий показник розлучень на політично-побутовому рівні – до 15%. Бо там є дуже багато таких сімей, де чоловік – сепаратист, а дружина з дітьми хоче виїхати. Люди Донбасу мають симптом уникнення – вони собі не зізнаються, що ця війна – надовго. Але урізання пенсій і стипендій, закриття банків вплинуло на них. Дало розуміння, що війна не так

Марта Пивоваренко. Фото Ірини Андрейців

країні. Ми там досліджували наслідки афганської війни. І виявили, що 80% афганців, які розлучились після війни і вдруге одружились, краще все пережили, з меншими наслідками. Інші – гірше: пили постійно. Взагалі наслідки Афганської війни й бойових дій на сході дуже схожі. Але Афганістан мав менші масштаби і тоді влада не визнавала вкладу цих військових. Нам легше. Ми розуміємо, що треба називати наших солдатів героями. Хлопці так не вважають, але це правда. Афганців називали втраченим поколінням і ті, кого ми тепер називаємо героями, також можуть ним стати, якщо ми не приділимо їхній реабілітації достатньої уваги, якщо зробимо програми з реабілітації військових цивілізовано, а не якісь для видимості курорти-санаторії-реалібітаційні центри чи окремі відділи у психологічних клініках, коли поруч будуть хлопці з АТО і психи – все буде добре. Хтось подолає наслідки стресу за 5 років, хтось – за 10. У США є випадки, що й 15 років люди долали наслідки негатив-

рік-два стати наркоманами чи кримінальними авторитетами. Треба їх охолоджувати. Розчарування також настане: емоції пікові. Що гостріші переживання, то сильніше розчарування. У 2004 році такого сильного стресу ми не мали, бо не загинули люди. Але все одно величезна кількість українців розчарувалась. Тепер це буде ще глибше. Тому суспільство поділиться на дві частини. Все залежить від того, скільки ще людей загине і скільки ще триватиме стрілянина. Серед міст, які не захоплені, найсильніше страждають обласні центри з найбільшою кількістю переселенців: Херсон, Миколаїв, Кіровоград. У Дніпропетровську, Запоріжжі складно. Відчуває-ться, що від заходу України до сходу наростає стрес. У Маріуполі є випадки, коли діти катують і вбивають тварин. Це така реакція: вони підсвідомо готуються себе захищати. Або не говорять, шкодять собі й іншим дітям. Дорослі в цих містах дуже часто звертаються до психологів.

швидко мине. Кожен крок розриву Донбасу з всією Україною – припинення роботи банків, замороження пенсій і зарплат – стимулює людей, які залишились на окупованих територіях, повернутись на Україну. Що далі, поступово, то більше люди бачитимуть, що в Україні краще. І ці відчуття будуть закріплюватись. Зараз в Україні працює орієнтовно 4-5 тисяч психологів, які допомагають подолати на-слідки цих подій. Вони працюють у різних напрямах: з військовими до відправки, у момент ротації, після повернення, з родинами загиблих, з переселенцями, дітьми і так далі. Але цього замало. За нашими даними, в Україні кілька мільйонів людей потребують психологічної допомоги. Ми покриваємо лише 4% постраждалих. Це означає, що 96% ще не отримали допомоги психолога. Стресові наслідки війни на Сході проявлятимуться упродовж наступних дев’яти місяців. Тому найближчий рік ми перебуватимемо в такому прихованому періоді – будемо чекати. Знаємо, до чого готуємось.


Без історії

13

Сила радянського менталітету й українське коріння Іванна ПАВЛЮК

Присутність проукраїнських людей, які активно діяли на Донбасі, ймовірно, стала підґрунтям для протестів проти радянської системи. Активісти вимагали демократичних перетворень в Україні. Ці протести та голодування (Революція на граніті) відіграли важливу роль у становленні незалежності України. У наші дні постала загроза втрати цієї території. Втративши Донбас, ми остаточно розпрощаємося з радянщиною чи від нас відшматують частину українського? Доктор історичних наук, професор УКУ, Ярослав Грицак вважає, що насправді у нас є декілька Донбасів: український, радянський, українськомовний та російськомовний, Донбас Олександра Бородая та Донбас Василя Стуса: «Пам’ятайте, що ми втрачаємо всі ті Донбаси. Очевидно, що найменше ми втрачаємо український Донбас, бо він вже поза Донбасом, він звідти виїхав. Український Донбас зараз розташовується в Ужгороді, Києві, Українському Католицькому Університеті чи діаспорі». Журналіст, історик Вахтанг Кіпіані не заперечує наявності на Донбасі феномену українськомовної інтелігенції: «Батько Станіслава Федорчука був депутатом Донецької міської ради першого скликання у 90-х роках. Микола Тищенко – колишнім керівником донецького руху. Володимир Білецький – один із фундаторів Народного Руху за Перебудову в Донбасі, автор найбільшої серед українців кількості статей в українській вікіпедії».

«Вони були одинаками, на цьому радянському святі»

чужими

Вахтанг Кіпіані зазначає, що для української культури у східних областях українськомовна інтелігенція все одно була рідкісним явищем. Адже активісти не були у пошані чи «тренді». Їх не нагороджували почесними грамотами, не запрошували на телебачення. Вони були одинаками, чужими у цьому радянському святі. Журналіст вважає, що ми втрачаємо передусім радянщину: «Якщо запитати у населення Донбасу, хто для них є героями, вони скажуть, що Йосип Кобзон, Анатолій Солов’яненко, Вадим Писарев та аж ніяк не Сергій Жадан. Можливо, для молодих проукраїнських представників Донбасу він і є героєм, але для масової свідомості Сергій Жадан – як Степан Бандера, – продовжує журналіст, – тому не будемо вводити себе в оману, що наявність представників руху шістдесятників, народжених на Донбасі, відіграла надзвичайно

У Краматорську в 1942 році встановили тризуб на постаменті замість пам’ятника Леніну

важливу роль для самого Донбасу. Ярослав Грицак погоджується з Вахтангом Кіпіані: «Втративши совковий Донбас – ми відкриємо шлях до реформ. Я маю на увазі теперішній Донбас – Донбас Гіркіна і Бородая, який є частиною окупованого Донбасу, який відрізняються етнічно від Донбасу, який є клеймом». Грицак вважає, що необхідно реформувати державу. З Донбасом чи без нього. Якщо без Донбасу, то тим паче треба впроваджувати реформи: «Для мене питання Донбасу – це питання не тільки України, а

й майбутнього Росії, яке залежить від того, наскільки довго Путін має ресурси утримувати свій режим», – каже історик. Донеччани ще до цього часу сприймають своє минуле через призму радянськості – так вважає Оксана Міхеєва, доктор історичних наук: «Наприклад, у Донецька є особливий акцент на святі восьмого вересня – дня визволення Донбасу. В регіоні створили ілюзію постійного святкування». Міхеєва зазначає: «Один із парадоксів Донецька виплив зі статистики підтримки проросійських

Проти радянської системи

Іванна ПАВЛЮК У 40-х роках ХХ століття на теренах Донбасу виник спротив радянській тоталітарній системі. Головою створеного підпілля став Євген Стахів. Ідея, яку підтримувало антирадянське націоналістичне підпілля, була простою – вільна, незалежна, демократична Україна. Про діяльність націоналістів на сході України можемо дізнатись з архівних документів органу НКВС. У документі «Про діяльність ОУН на сході України» названо всі області України, де діяло українське націоналістичне підпілля. Перші представники руху опору на Донеччині з’явились 1941 року в Маріуполі, функціонували два окружних проводи організації з центрами в Маріуполі та Горлівці, також діяли районні та міські організації. Євген Стахів очолював підпілля ОУН у роки війни на Донбасі й у Криму. У роки війни підпілля Організації українських націоналістів (революційного проводу) Євген Стахів очолював на Донбасі і в Криму. Проте 1948 року він остаточно розійшовся у поглядах із провідником націоналістів Сте-

паном Бандерою і став переконливим демократом. «Україна має бути демократичною державою зі свободою преси, релігії та сумління». Євген Стахів розповідав, що окупанти дуже дошкуляли населенню, тому частина людей одразу сприйняла ідеї ОУН: «До нас приєднувалось все більше людей, а головне – з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з народом, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки». У книзі «ОУН на Донеччині» Олександр Добровольський написав, що у Маріуполі 1943 року було укладено своєрідний союз між частиною комуністичного підпілля і місцевою групою ОУН.

Пам’ятник «Молодій гвардії» у Краснодоні. Фото Володимира Войтенка

Також Євген Стахів стверджував, що комуністичного підпілля на Донбасі не було: «Я об’їхав весь Донбас, і, якщо б воно було, то з ним би зіткнувся». Радянська система створила великий пропагандистський міф про «Молоду гвардію» – підпільну комсомольську організацію. Сталін нагородив молодогвардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода

гвардія», у якому автор зобразив Євгена Стахіва під іменем Євгенія Стаховича – молодогвардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля гестапівцям. Тому діяч ОУН довгі роки викривав брехню Олександра Фадєєва й спростовував цей наклеп в українській пресі. У своєму матеріалі «Молода гвардія» – це вигадка Фадєєва» Стахів написав: «Наші хлопці зустрілися з молодими людьми, які записували знаки на німець-

та проукраїнських мітингів. Люди розділилися майже навпіл. Були ті, які одночасно підтримували дві точки зору». Експерт розповідає, що читаючи коментарі у соціальній мережі, дійшла до висновків, що у населення України не розвинене «почуття держави». Люди, хай і на словах, виявляються здатними легко віддати території: «Хай забирають, усе одно Крим дорогий, я туди й так не їздив» або «Кому потрібен той Донбас, тільки заважає нам розвиватися». «Але ось тут, – додає Оксана Міхеєва, – уже варто замислитись: а який наступний регіон почне заважати? І що тоді для нас Україна?» Станіслав Федорчук, політолог, письменник дотримується думки, що втративши Донбас, ми втратимо не тільки радянський спадок імперії, але цілий пласт достатньо недослідженої і непоміченої України. України Василя Стуса, Василя Голобородька, Олекси Тихого, України, яка існувала паралельно з радянською реальностю. Політолог розповідає: «Марно сподіватися, що на території, фактично окупованої російськими військами, залишиться хоч частка українського». На його думку, приклад відірваної від України Кубані свідчить, що російський окупаційний режим завше докладе руку не тільки до винищення носіїв українськості, але й до активного знищення історичного пласту, який неможливо привласнити або спотворити на користь нинішніх господарів краю.

ких воєнних машинах. Ми хотіли їх залучити до співпраці (їм було по 17-18 років). Але ми зрозуміли, що вони не розуміють ніякої політики - вони просто збирали відомості для розвідниці НКВС. Таким чином, ми перервали з ними контакти. Ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви». Починаючи з літа 1942 року німці провадили репресивні заходи проти ОУН (б). Влітку і восени 1942 року були проведені масові арешти в Маріуполі. Восени 1943 року гестапо арештували і стратили підпільників у Костянтинівці, Краматорську, Слов’янську, Горлівці, Ольгинці, Красноармійську, Донецьку. Загальну кількість втрат достеменно встановити неможливо. Наприкінці 1943 року радянські війська звільнили територію Східної України. Після цього керівництво СРСР розпочало репресії проти ОУН (б). До 1947 року на Донеччині заарештували й засудили майже 400 членів ОУН (б) та їхніх прихильників. Усі ці люди були засуджені до тривалого терміну ув’язнення.


14

Без культури

Театри Донбасу:

біженці, заручники, зрадники

Валентина БАЛАБАНОВА

Допоки на околицях Луганська й Донецька вибухають снаряди та ллється кров, у підконтрольних проросійськими сепаратистами містах відкрився театральний сезон. Людей у трупах поменшало – багато хто виїхав до Росії або безпечних регіонів України. Сімдесят п’ять років тому саме в Луганську відкрився перший професійний театр Донбасу. Трупа Луганського академічного російського драмтеатру ім. Павла Луспекаєва під час Другої світової війни була евакуйована в Узбекистан, але після звільнення міста восени 1943 року повернулась додому. Цього року на схід евакуювалось двадцятеро з понад тридцяти акторів трупи, а також весь звукоцех, монтувальники та художники. Артист луспекаєвського театру Павло Морозов покинув роботу й переїхав до російського Новошахтинська в березні. Повертатись не збирається. «Ми з родиною приймаємо російське громадянство. Не хочемо жи-ти на повідку в українських націонал-фашистів. У найближчі дні Луганськ і Донецьк засиплють українськими авіабомбами та реактивними снарядами», – говорить Павло Морозов.

пенсіонерів. Їм немає куди їхати. Один із них, дев’яносторічний Павло Кльонов, працював у театрі майже пів-століття. 20 вересня 2014 року він пішов із життя. Разом із ним завершилась епоха Луганського театру російської драми в Україні – на відкритті сезону 26 жовтня тут прославляли самопроголошену Луганську народну республіку, а після цього під егідою сепаратистського керівництва регіону вирушили в гастрольний тур містами окупованої території. Квитки на вистави театру коштують 12 гривень.

Луганськ. Театр української драми Десятеро акторів, які залишились у Луганському обласному українському музично-драматичному театрі, продовжують працювати. Відкриття сезону відбулось аж у листопаді, коли

висловлює оптимізм головний адміністратор театру Людмила Квітко. – Керівництво ЛНР про нас не забуло. Похвалило за те, що ми працюємо. Була конференція, на якій наголосили, що людський дух треба підтримувати мистецтвом. Ми маємо те, що потрібно публіці, наприклад, усіма улюблену гумористичну виставу

“ Наші рідні дуже давно не отримують грошей, їхня тільки на нас

надія

“Сватання на Гончарівці”». Акторам цього театру Наталії та Дмитрові Гнутовим не до гумору. Війна та голод змусили подружжя виїхати з Луганська ще в серпні. Жили то в Стаханові, то в селі у родичів, та зрештою опинились на заробітках у Сибіру. Тепер вони провідні актори Сургутського театру. «Повернутися дуже хочемо, та поки що немає куди. Наші рідні дуже давно не отримують грошей, їхня надія тільки на нас», – каже Наталія. Така сама доля спіткала ще одну співробітницю театру, яка

того, як Луганськ опинився під контролем сепаратистів. Хоча керівництво театру саме не просило Київ про евакуацію. «Усі, хто там залишився, а це близько шістдесяти осіб, були вимушені написати заяву з проханням вступити до ЛНР. Але старий театр ніхто не ліквідував. Має бути рішення обласної ради, яка засідає в Сіверськодонецьку. Так і працюють тепер неофіційно», – розповіла жінка. За її словами, працювати залишились не найталановитіші люди. Багатьом не дуже професійним акторам підвищили категорії. «Сумне видовище – люди сидять без зарплатні вже котрий місяць, але намагаються переконати себе, що все добре й буде ще краще, – каже співробітниця театру. – На тих, хто поїхав із Луганська, дивляться заздрістно». Тепер вона не ризикує розмовляти в Луганську українською та висловлювати свої погляди. Сезон відкрили виставою «Таке єврейське щастя». За словами співробітниці театру, й у кращі часи на відкритті не працювали знімальні групи стількох телеканалів – «Россия 24», LifeNews, «Луганськ 24»… Для самопроголошеної влади та її помічників із російських ЗМІ важливо створити ілюзію спокою та стабільності, а робота театрів у час війни – є вагомий аргумент довести те, що ситуація контрольована.

“ Усі, хто там залишився, були вимушені написати заяву з проханням вступити до Луганської народної республіки

Російський естрадний артист Йосип Кобзон співає дуетом з головою самопроголошеної ДНР Олександром Захарченком у Донецькому оперному театрі. Фото: КоррреспонденT.net Замість професійних акторів, які виїхали в липні, коли Луганськ опинився в епіцентрі бойових дій, керівництво театру запросило на роботу студентівпершокурсників. За словами Павла Морозова, залишились також кілька акторів-

в театрі нарешті з’явилась електрика. Грошей не отримують від червня, але не нарікають: мовляв, талановитий актор завжди голодний. «У місті вже почали виплачувати гроші педагогам, медикам, і ми на підході, –

просить не називати її імені, побоюючись за безпеку родичів у Луганську. Вона переїхала з родиною до Києва, хоча повернулась до Луганська на відкриття сезону. Каже, що ображена на Міністерство культури й туризму, яке не евакуювало театр після

Вистави, за словами Людмили Квітко, у театрі й далі україномовні. «Друга державна мова в ЛНР – українська. Люди охоче дивляться й розуміють, із цим немає ніяких проблем. Зараз у нас невеликі кадрові зміни, але наші артисти під’їдуть. Правда, не знаю, коли», – розповідає Людмила Квітко. Тим часом наприкінці листопада театр перейменували. Тепер він називається «Театром на оборонній» і поставив нову виставу – російськомовний «Летючий корабель».

Донецьк. Драмтеатр Донецький академічний український музично-драматичний театр відкрив сезон 11 жовтня. Режисер і композитор Олексій Коломійцев каже, що театр завжди був насамперед українським, а потім уже донецьким. Він працював у Донецьку 2007 року і знайомий з акторами драмтеатру.

“ Коли на ворога працюють талановиті люди – це страшно

«Пам’ятаю, коли був на прем’єрі «Землі» за Ольгою Кобилянською, поруч сиділо сорокарічне подружжя з Криму, – згадує Олексій. – Чую від них: “Шо это такое? На украинском? Какой кошмар! Давай пойдём отсюда!”. Потім починається антракт, умикають світло, я дивлюся на них, а вони сидять і плачуть. Так їх мистецтво пройняло. Забули навіть, що вистава українською». Більшість провідних акторів трупи донецького драмтеатру виїхала. Наприклад, Зоряна Дибровська та Євген Чистоклетов тепер працюють у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки. Зоряна, родом із Тернопільщини, понад десять років працювала в донецькому театрі, але поїхала до батьків, коли почалась війна. Проте далеко не в кожного з близько сотні учасників трупи донецького театру є змога виїхати. «Хтось залишається. Але всі ці люди роблять славу вже іншій державі. Якщо вони придурки – це одне, але коли на ворога працюють талановиті люди – це страшно», – нарікає Олексій Коломійцев. Багато акторів, за його словами, зараз на Донбасі в партизанах – не мають змоги виїхати, але допомагають українським військовим. Але є й відверті зрадники, серед яких і народні артисти. «Вони отримували звання від України, а сьогодні підтримують позицію ворога. Коли ж війна закінчиться і над Донецьком та Луганськом знов піднімуть український прапор, ці перевертні перефарбуються», – застерігає режисер.


Без культури

15

«Донбас – це теж Вавилон» Марія ПІСКУН

«Категорично визначити себе людиною певної національності взагалі не в стилі мешканців Донбасу – вони мають зовсім інші страхи, сподівання і, відповідно, потреби», – написав про своїх земляків у книзі «Бомжі Донбасу» Олексій Чупа. Він – машиніст-письменник із Макіївки. У свої 28 уже встиг написати три романи про Донбас: «Десять слів про вітчизну», «Бомжі Донбасу», «Казки мого бомбосховища», і поетичну збірку «Українсько-російський словник». Після того, як розбомбили завод, на якому Олексій працював, він вирішив переїхати до Києва. Ми попросили його поміркувати про неіснуюче літературне майбутнє Донбасу і світосприйняття «східняків»

Що пишуть на Донбасі Оцінювати теперішнє літературне середовище у Донецьку неможливо: там є тільки Федір Березін – російськомовний автор-фантаст, який обіймає якусь посаду в «ДНР» (заступника міністра оборони цієї псевдореспубліки – Авт.). Між нами кажучи, він «ушльопаний чєловєк», але для «ДНР» буде літератором №1. Якщо вони колись дійдуть до того, аби ставити пам’ятники поетам і «пєйсатєлям», то пам’ятник Березіну однозначно буде одним із перших. Наше ж літературне коло було дуже сконцентрованим – «нас мало, але ми в тєльняшках». Це були люди переважно із пролетарських родин, які справді дуже люблять своє місто. Ми робили речі абсолютно нові для цих місць і водночас писали не зовсім притаманною мовою. І цим загнали себе в андеграунд. Відчували певну ізоляцію. Планувалася колись до видання книга «На плечах міста». Передмову до неї написав літературознавець Олег Соловей. І у цій передмові він проводив паралелі між нашою тодішньою літературною проукраїнською тусовкою і гуртком емігрантів у Празі. Говорив про те, що ми самі себе загнали в гетто. У нас була нова літературна школа – молода, динамічна, весела, досить іронічна. У теоретичних питанням нам протистояли люди більш класичної скерованості. В Донецьку тоді була поширена пізньорадянська школа з російським ухилом. Ці письменники орієнтувались на Москву й Петербург. Ми від початку не зосереджувалися лише на Донецьку, бо, якщо чесно, там немає чого за-

войовувати. Зовсім мало людей, які читають. На мільйонне місто – лише декілька книгарень. Українською часом з’являвся Андрухович. Жадан був найпопулярнішим, бо він все-таки «свій». Пролетарській душі Жадан набагато ближчий, ніж якийсь-там галичанин Андрухович. Ще місцеві люблять тексти з матюками. Карпа, наприклад, непогано йшла. У Донецьку літературна сцена була таким собі віддзеркаленням місцевого суспільства: коли мало людей, які читають, відповідно, і цільова аудиторія мізерна. Коли ні для кого писати, природно, що письменників стає менше, особливо українськомовних. Але я впевнений: колись Донбас породить дуже серйозного письменника в масштабах Європи. Бо зараз там відбуваються дуже страшні речі, а практика показує: там, де відбувалося щось страшне – рано чи пізно

з’являється людина, що захоче і зможе це осмислити й переказати.

Що не так з донбасянами Для мене розмови про «Великую Россию» – лише підтвердження того, що там є росіяни, от і все. А Донбас – це те, як виглядав би Радянський Союз, якби не розвалився. Там живуть люди різних наці-

Олексій Чупа. Джерело: ngo.donetsk.ua

ональностей, тому раніше я часто порівнював Донбас зі Львовом. Це теж Вавилон. Там перемішана релігія, культура, мова, ментальність. Але у Львова зовсім інші цілі – тут місто слугує людям. На Донбасі було завдання виплавити людинутрудівника. Львів’яни ж насправді толерантні до інших культур, чого

ряти все, що завгодно, але яке все одно люблять. У протилежному випадку треба просто виставити Донбас на мороз і ніколи не вирішувати з ним серйозних справ, бо він усе спаскудить. Це елементарно пояснюється з точки зору психології людини. На Сході людина звикла бути

ми не бачимо на Сході. Проблема донбаських людей – у радянській політичній традиції, основою якої є індиферентність. Вона спричинена тим, що, по суті, ти нічого не вирішуєш. Я завжди кажу, що донбаські люди – інфантильні. Якщо Україна вирішить, що Донбас їй справді потрібен, то змушена буде миритись із вередливим дитям у родині, яке може витво-

під опікою держави. Там живуть радянські люди. З іншого боку, де вони тепер знайдуть державу, яка буде ними опікуватися? Це люди з минулого, а минуле ніколи не повертається. Їм потрібно змиритися, що їхня держава розвалилася.

Що робити з Донбасом Я вважаю, що «ДНР» врештірешт прийде до того ж, що й

Україна з Росією, – олігархату. По-іншому ніяк. Припускаю, що це буде якась одна людина, і явно не Ахметов. Ситуація змінюється щодня, і кожна подія може мати серйозний вплив. Усі розуміють, що треба будувати відносини з Україною. Рано чи пізно знайдеться хтось із великим баблом, що приведе з собою людей, які не дражнили б оцей «ДНРівський» стереотип і були б у змозі вести адекватні переговори, от і все. На жаль, я думаю, сьогодні ці території не повернуться під державний контроль. І я не знаю навіть, чи хочу їхнього повернення, якщо не брати до уваги, що там залишилася моя сім’я. Як на мене, для держави було б краще, якби Донбас трохи погуляв сам по собі, і потім, якщо захоче, попросився назад. Це раціональна позиція. Я знаю, скільки бабла вливалося у цей Донбас, і скільки зараз вливається у боротьбу з ним же. На ці гроші можна будувати дороги, відновлювати лікарні, проводити соціальні програми. А ми замість цього намагаємося сподобатися людям, які не хочуть нас знати. Найоптимістичніший варіант, який я сьогодні бачу – це або відновлення автономії, або радше незалежність Донбасу. Бо якщо обривати, то зовсім – цю територію не варто фінансувати з українського бюджету. Хай вони спробують пожити автономненько, федеральненько. А потім з огляду на досвід, який Донбас здобуде, можна проводити референдум в Україні, але з єдиним питанням: хочемо ми пустити їх назад, чи ні?


16

Микола РЕШНЮК

Без футболу

Донбас в офсайді

Чемпіонат України з футболу й у мирний період часто недораховувався своїх представників. Та цей рік може ознаменуватись своєрідним голокостом для українських футбольних клубів. Тільки після анексії Криму ми втратили три професійні колективи – «Таврію» Сімферополь, ФК «Севастополь» та «Титан» Армянськ. Яка ж доля спіткає команди з Донбасу? Коли у травні таки закінчився багатостраждальний 23-й чемпіонату України з футболу, перед футбольною владою та функціонерами постало складне запитання – що робити зі змаганнями, коли в країні війна? Поки вони вирішували, кримські «Таврія» та «Севастополь», зареєструвавшись як нові юридичні особи, розпочали новий сезон у російському чемпіонаті. Гірша участь чекала на вірменський «Титан» – єдиний клуб, керівництво якого виявило бажання залишитись в українському футболі. На жаль, внаслідок скрутного фінансового становища клуб розформували. Поряд із тим існувала більша загроза. Одразу десять клубів з Донбасу, які виступали в попередньому чемпіонаті, опинились по той бік фронту. Звісно, переїзд на мирні території був єдиним правильним рішенням, але не всі команди мали змогу так вчинити. Через фінансову неспроможність перебазуватись у спокійніші місця свердловський «Шахтар» та краматорський «Авангард» на період війни припинили свою діяльність. Трохи більше поталанило маріупольському «Іллі-чівцю». Місто встигли звільнити і керівництво клубу прийняло рішення залишитись, а матчі проводити на полях суперника, оскільки ФФУ заборонила проводити змагання у Маріуполі. Очевидно, цього було достатньо, щоб таки відважитись на новий чемпіонат, але свої корективи, наслідки яких поки що важко передбачити, війна все одно внесла. Втрат зазнав бізнес власників футбольних клубів, утримувати які в такій ситуації стало куди важче. Через загрозу своєму життю багато легіонерів змушені були покинути нашу країну. З цим пов’язане зниження престижності нашого чемпіонату. Але що там престижність?! Іноземні футболісти «забрали» зі собою навіть той рівень гри, який демонстрували наші команди останніми роками. Це призвело до зменшення вболівальників на трибунах. І це тільки початок… Щоб зрозуміти процеси, які відбуваються в українському футболі, до чого призведе втрата Донбасу, і наскільки все серйоз-

но ми звернулись до відомого футбольного експерта, головного редактора журналу «Футбол» Артема Франкова.

– Яка ситуація у клубах сьогодні і чим керуються їхні власники? – Для «Шахтаря», звісно, найгірше ще попереду! Адже

клуб із великими зусиллями й коштами (щоправда, дуже енергійно та не залишаючи сумнівів) вирішив тільки тактичні проблеми. А що робити стратегічно…

Тарута може шукати шляхи продажу «Металурга», але не може продати клуб повністю наскільки я знаю, у нього там лише частка. Хоча загалом ця «процентовка» не афішується. «Доля «Зорі» буде залежати від власника – абсолютно не розумію, навіщо Геллеру запорізький чи навіть київський клуб. З іншого боку, якщо він вивів звідти весь свій бізнес…» Небажання «Іллічівця» переїхати з Маріуполя пов’язую з відсутністю грошей; або небажанням витрачати їх на те, що немає сенсу з точки зору клубу – ну кому потрібен маріупольський клуб поза Маріуполем?! З самого початку це був соціальний проект Бойка, в іншому вигляді він не дуже і потрібен. Щодо «Олімпіка». А чого хоче Гельзін? Клубу без вболівальників і без батьківщини, клубу –

– Яка роль ФФУ, як це вплине на чемпіонат та збірну?

Позиція Федерації Футболу України

– ФФУ нічим не може допо-

могти проблемним клубам – їм потрібні гроші, так що, всі чотири десятки на задоволення поставити? А звідки брати кошти? Безумовно, чемпіонат під загрозою. Футбол у дуже серйозному становищі, тому що дуже залежить від наявності грошей в країні. Він не помре ніколи, але можна догратися до моторо-шної ситуації початку 1990-х – до речі, приблизно на ту відвідуваність матчів ми сьогодні й виходимо, коли футбол був усім байдужим. Тобто чемпіонат під загрозою в тому сенсі, що здатний дуже серйозно виродитися. Зовсім зникнути він може тільки в умовах

Фото з foootball.sport.ua ФФУ допомагає усім клубам, не тільки з Донбасу. Загалом, клуби намагаються самостійно розв’язати питання свого поселення й облаштування. Але там, де потрібна все ж таки наша поміч, то ми, звісно, долучаємось. Наприклад, ми допомогли донецькому «Шахтарю» з поселенням на олімпійській базі у Святошино. Що стосується краматорського «Авангарду», то цей клуб у жовтні подав заявку на атестацію і хоче відновити свої виступи. Наразі вивчається ситуація, ймовірність такого повернення у професіональний статус сьогодні важко оцінити.

Фото з foootball.sport.ua

Вважаю, що тут навіть не в селекції справа. Яка для «Шахтаря» перспектива повернутися в Донецьк? Дуже слабка. А от існування у вигнанні… Навряд чи Ріната Ахметова вабить приклад «Анортосіса» із Фамагусти (кіпрський клуб, який офіційно базується у Фамагусті, але через політичні суперечності його офіс фактично розташований у Ларнаці – авт.) Легіонерам же у Києві тільки краще. Можливо, це і компенсує необхідність майже постійно грати в гостях. Щодо переїзду до Львова, то це навряд чи. Там просто немає умов для тренування, які вимагає «Шахтар». Куди ймовірніше, що клуб викупить у Києві олімпійську базу «Святошин» і приведе її до ладу. Але я б не зарікався…

Донбас Арена після обстрілу. Джерело - rian.com.ua тільки його іграшки і не більше? повномасштабної війни. Думаю, що він не погодиться з Чи збільшення українських такими припущеннями! І, ввафутболістів у стартових склажаю, дуже критично ставиться дах команд позитивно вплине на до досягнень своєї команди, за збірну? Палиця з двома кінцями. які заплачено таку ціну. Кому Де краще розвивався Ксьонз – в сподобається грати на НТКУ ім. оточенні металістівських легіонеБаннікова при кількасот вболірів чи молодих україн-ських карвальниках? патівців? З одного боку, шансів і Загалом різкі зміни можуть можливостей в українців стало бути тільки в гірший бік. Ні на більше, з іншого – у кого вони поякий прогрес ні донбаських клувинні вчитися, у своїх партнерів бів, ні яких-небудь інших в нипо молодіжних збірних?! нішніх умовах розраховувати не Крім того, в непривабливий доводиться. Тепер не розвиваі слабкий футбол зменшиться ються, зараз виживають. приплив вихованців, які й без Хто взагалі міг повернути ситого не дуже прагнуть розлучатуацію в бізнесі на свою користь? тись і з потом і з кров’ю. Фінансові махінатори, які грають Цей фактор сильніший, ніж на різниці курсів – та наче таких надлишок іноземців… Хіба що серед власників наших клубів нашу країну доведуть до бідноснемає. Ну, і ті, хто користується ті бразильських фавел і зроблять зміною влади для захоплення. футбол єдиним способом підняАле тут вже широке поле для тися… фантазій. Не хотілось би.

Позиція Української Прем’єрЛіги Прем’єр-Ліга перебуває на постійному зв’язку з усіма своїми клубами. Якщо буде потрібно, Ліга в рамках своїх повноважень може підключитися до процесу влаштування клубів зі Сходу. Хоча практика показала, що клуби самостійно обживаються на нових місцях, а обирають їх за власними критеріями. Ліга вчинятиме так, як проситимуть клуби, а також зважаючи на ситуацію. Оскільки ліга якраз і створена для відстоювання інтересів усіх клубів та допомоги їм у вирішенні будь-яких питань.

Фото з pfl.ua Позиція Професіональної Футбольної Ліги Все, що потрібно для функціонування клубу з нашої сторони – ми намагаємось робити і в принципі робимо. ПФЛ допомогло знайти поле для тієї ж алчевської «Сталі» у Карлівці та «Макіїввугілля» в Чкалово. «Шахтар» сам вирішував питання розташування своєї молодіжної команди «Шахтар-3». А так ведемо співпрацю у звичному руслі, постійно на зв’язку з клубами.

Головний редактор: Таїсія Кутузова. Секретар: Маргарита Тулуп. Випусковий редактор: Ірина Андрейців. Редактор рубрики політика: Роман Губа. Редактор рубрики економіка: Олексій Коваленко. Редактор рубрики суспільство: Христина Головко. Редактор рубрики історія: Іванна Павлюк. Редактор рубрики культура: Валентина Балабанова. Редактор рубрики футбол: Микола Решнюк. Журналісти: Наталія Шевяхова, Марія Піскун. Дизайн: Наталія Шевяхова. Верстка: Наталія Шевяхова, Таїсія Кутузова. Наклад: 100 примірників. Ціна: договірна. Адреса редакції: м.Львів, вул. Хуторівка, 35а. Видавець: Український католицький університет. При передруці посилання на газету «Монарх» - обов’язкове.

Без Донбасу  

Головний редактор: Таїсія Кутузова. Секретар: Маргарита Тулуп. Випусковий редактор: Ірина Андрейців. Редактор рубрики політика: Роман Губа....

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you