Page 1


Чому вони стоять

Коли настає вечір, життя на Майдані набуває нових обертів. Сходяться кияни після роботи, протестувальники з регіонів, які відсипалися після ночі на Майдані, студенти, пенсіонери – усі з жовто-синіми стрічками, прапорами, наліпками «Я тут не за гроші», «Не піду з Майдану до відставки Януковича». Майдан починається від Київської адміністрації: черга охочих потрапити всередину, де можна скористатися медичною допомогою, випити чаю, з’їсти бутерброд, переночувати або ж погрітися. Не менше сотні протестувальників поблизу будівлі, які роздають листівки-заклики виходити на мітинг. Не поодинокі тут і «ходячі мітингувальники», які курсують маршрутом «Адміністрація Президента – Кабінет Міністрів – Майдан Незалежності – Київська міська державна адміністрація».

Підприємця Сергія Рагожу з Трускавця зустрічаю якраз біля «штабу революції» КМДА – він роздає листівки перехожим. «Я тут з минулої неділі стою, щодня з 7-ї ранку до 12-ї вечора. На ніч з дружиною їдемо до родичів, а зранку повертаємося. Листівки друкуємо своїм коштом, сподіваюся, що це допоможе в боротьбі. Іншого вибору не бачу – тільки протест. Я хочу жити в цивілізованій країні, а не в кримінальній». Запевняє: мітингуватиме до кінця. Але коли він настане і який саме, поки що не знає. «Треба щось робити, адже стовпи мають стояти, а люди діяти. А поки невідомо, що саме ми можемо вдіяти. Тому стоятиму, листівки роздаватиму, як треба буде застосувати силу – перший піду».

Отець Віталій Поровчук з Рівного з туристичним наплічником відпочиває на лавці біля тієї ж адміністрації. Просить присісти, бо стомився за день. «Приїхав у середу – вирішив, що на революції людям більше знадоблюся. Працюю на пункті видачі і прийому теплих речей, а також спілкуюся з людьми. Служу їм, допомагаю в такі непрості для українців часи. Вони мені розповідають, я їм раджу – так і живемо». Сам священик Євросоюз не підтримує: каже, що це об’єднання кількох сімей, які керують світом та пропагують нехристиянські цінності. «Але я тут стою не за Євросоюз, я стою проти того життя, до якого нас довели. Мені парафіяни розказують, що з них вже вимагають податки за січень 2014 року! Люди ще нічого не заробили, а з них вже податки стягують! Так я і приїхав, щоб підтримати мітингувальників, чим можу. Ночую в Михайлівському соборі, мені там добре».

Вчителька фізики Олександра Каспрук приїхала з Івано-Франківська два дні тому: взяла відпустку за власний рахунок. Вона разом з друзями слухає концерт зі сцени одразу під Монументом Незалежності. «Як дізналася, що дітей на Майдані побили – зрозуміла, що треба їхати. І стою тому, що не хочу, аби нас принижували. Бо ми гідні кращого життя, кращої України. Ночую в родичів, і не піду звідси, доки не переможемо». Вчителька переконана – народ обов’язково переможе. «Людей з кожним днем стає все більше, тому повинні стояти. Тільки зараз нам випав такий шанс. Хто ж, як не ми змінимо країну на краще?»

Студентка-киянка Христина Дацко приходить на Майдан щодня від самого його початку. Натрапляю на неї під ялинкою, яка виглядає цього року незвично – прикрашена прапорами й плакатами. «Я спочатку стояла, тому що була обурена швидкою зміною позиції влади, що більше схоже на банальне, але вже таке звичне «кидалово». Досі не можу зрозуміти, як уряд міг пропагувати шлях до Європи півроку, а потім за пару днів зрозуміти, що угода, виявляється, економічно не вигідна. Тепер я стою ще й за те, щоб Янукович, Азаров і компанія перестали відверто брехати на камеру і зрозуміли, що вони працюють на народ, а не навпаки». У дієвість цих протестів і вірить, і ні, але сподівається, що влада таки «почує кожного». Не може сидіти вдома, коли люди з інших регіонів мерзнуть на Майдані. «Такі речі не проходять безслідно. Хоча б тому, що тисячі українців зрозуміли, що вони можуть діяти, а не просто дивитись Шустера у п’ятницю ввечері і лаяти владу», – каже вона.

Температура повітря стає все нижчою, а протестувальників – усе більше. Волонтери носять на тацях бутерброди і чай, до казана на кухні вишукувалася черга зголоднілих. На вечерю сьогодні обіцяють традиційну закарпатську страву – бограч. Як розповів львівський козак Іван Забабаха, м’ясо для неї передав анонімний донецький олігарх. Питаю: «А як годують вас?». Козак затягується люлькою і, випускаючи дим, поволі каже: «Годують ліпше, ніж у рідної мами. Усе дають: і мандарини, і апельсини, правда, «нє наколотиє», і гречку, і куліш, і рибу. Усе в нас є! Лишайтесь, поїсте з нами бограча!».

Але тим, хто живе на Майдані, бограч треба більше, ніж мені. Тим, хто стоїть в охороні, хто працює на пункті видачі і прийому одягу. Хто нарізає ковбасу і сир, хто лікує потерпілих. Хто будує барикади, хто готує їжу, врешті. Хто вважає, що він потрібний саме тут і зараз, і не роздумує, чим це все скінчиться, і чи треба знімати «Йульку з Йолки». Вони стоять, бо не можуть інакше. І не вимагають за це ніяких медалей. Оксана Піддубна


На мітингу під Верховною Радою 3 грудня, який організувала Партія регіонів на підтримку влади,

кол и ш ній нардеп Олег Кала ш- ніков так висловився про Євромайдан: «Вооруженные боевики, нанятые оппозицией и напичканные наркотиками, рвущиеся к захвату государственных учреждений. Они до такой степени ничтожны, что нам не нужно обращать на них внимание. Пусть пищат, как тараканы». Не дивно, що значна частина нашого суспільства, переважно доросле населення Східної і Південної України саме так і сприймає події, що Російський спецназ прилетів в Бориспіль Одразу після силового розгону людей на Майдані Незалежності з’явилися повідомлення про те, що в Борисполі приземлились два чи три літаки з російським спецназом. Вони нібито мали допомогти своїм українським колегам вчергове розігнати Майдан. Деякі люди у соцмережах писали, що російські спецназівці сидять в автобусах із затонованими вікнами під Києвом і готові от-от виконати будь-який наказ керівництва. Одна жінка навіть написала про те, що її донька працює стюардесою і вона бачила, як в Борисполі приземлився найбільший і єдиний у світі вантажний літак «Мрія» з російськими силовиками на борту. Складалося враження, що люди змагались між собою у якості і кількості фантазій. Міфи досить сильно вкоренилися у головах наших громадян, навіть лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок звернувся до журналістів з проханням перевірити цю інформацію, а Міністерство внутрішніх справ публічно заперечило цей факт. В тому, що однією з найбільших проблем журналістики зараз є фейки, пересвідчився і львівський радіоведучий Андрій Великий. Журналіст вважає, що неправдиві новини невигідні нікому, а створюють їх люди, що хочуть підкреслити свою значущість. «Наприклад, сиджу я в студії, веду ефір і телефонує жінка. Кажу: «Доброго ранку, ви в прямому ефірі», а вона таким приглушеним голосом: «Біля консульства Польщі стоять три автобуси з тітушками». Я змушений відправляти кореспондента туди, перевіряти інформацію, витрачати час. Виявилося, що там білоруси якийсь фільм знімають, от і все», – розповів Андрій Великий.

1

найпоширеніших міфів Євромайдану. Кому і для чого це потрібно? Сотні відомих будівель у світі підсвітили синьо-жовтим кольором Майже кожного дня у мережі з’являлися фотографії відомих у всьому світі будівель, що начебто на знак солідарності із Євромайданом підсвітили синьо-жовтим кольором. Насправді синьо-жовтим деякий час світився міський футбольний стадіон у Вроцлаві, та, за повідомленням польських користувачів Facebook. Палац культури та науки у центрі Варшави. Проте кількість фотографій з підвіченими під колір національного прапора України будівель зашкалювала. Дизайнери та художники почали сумніватися у автентичності цих фотографій та вирішили перевірити інформацію про деякі з них. Дизайнер Олег Різник каже, що французи взагалі не чули про це, тим пач,е на веб-камерах не було видно жодних підсвіток Ейфелевої вежі. «Щодо цієї хвилі «підсвіток», не бачу нічого страшного – це принесло більше користі, ніж шкоди. Така собі дрібна приємна брехня. Навіть не брехня – пустощі», – каже Олег Різник. – Думаю, багато з тих, хто перепощує ці колажі, також сумнівається в їх правдивості. А ті, хто створює їх, сподіваються, що їм пробачать ці пустощі. Бо на фоні необхідності тотальної мобілізації людей ця брехня – на користь». А ще казали, що українські чиновники масово покидають Україну, що львівський та київський Євромайдан проплачені американським урядом, на мітинги збираються одні лише пияки та безхатьки, яких гармонійно доповнюють мешканці Галичини і взагалі, перед розгоном Євромайдану в ніч на 30 листопада мітингувальники провокували «Беркут». Зрозуміло, що міфи створюють як влада, так і опозиція, та все ж головним їхнім замовником є люди, що зараз займають найвищі посади в Україні. Люди в сотнях країн світу бачили кадри, де «Беркут» б’є простих людей кийками, б’є журналістів і неповнолітніх, а потім ще й ганяється за ними по Києву і добиває. Тому саме після подій тієї «кривавої ночі» починають з’являтися дезінформаційні повідомлення, в яких мітингувальників називають провокаторами, працівників «Беркуту» визнають жертвами, а простих людей залякують, аби вони сиділи вдома і не виходили на центральні площі своїх міст. Брехня у ЗМІ – один з останніх шансів влади схилити на свою сторону певну частину суспільства, яка черпає інформацію виключно з вечірніх новин по телевізору. Проте таких людей в наш час з кожним днем стає все менше. Будь-яка дезінформація поширюється з метою розколоти суспільство, однак брехати стає все важче. І саме після таких подій в Україні стало зрозуміло, хто є справжнім журналістом, а хто всього лиш лялька в руках провладних олігархів.

7

відбуваються на Майдані. Після силового розгону демонстрантів проти ночі на 30 листопада, серед яких переважали студенти і журналісти, в інтернеті та в ЗМІ почали з’являтися десятки, якщо не сотні, неправдивих повідомлень, що стосуютьс я Євромайдану. Журналіст видання «#Є24» намагався з’ясувати, хто їх поширював, кому це вигідно і чи досягли дезінформатори своєї мети?

Сотні зниклих безвісти і загибла дівчина Після подій, що трапилися в центрі Києва 30 листопада, дійсно з’явилися десятки людей, про місце перебування яких не знали їхні друзі та родичі. Наступного ж дня більшість мітингувальників знайшлися. Люди писали у соціальних мережах, що в ту ніч лише вимкнули телефони. Проте повідомлення про сотні зниклих безвісти і далі продовжували залякувати українських користувачів інтернету. Люди автоматично поширювали інформацію про те, що влада спеціально викрала людей і катує їх у міліцейських відділках. Апогеєм паніки став момент, коли у мережі з’явилася інформація про дівчину, яка померла в лікарні після побиття на Майдані. Провідні ЗМІ одразу кинулися перевіряти інформацію в київські лікарні, проте підтвердження так і не отримали. Станом на 17 грудня залишився лише один зниклий безвісти хлопець, що пропав під час розгону Майдану. Також є шестеро людей, які пропали під час мирних зібрань протягом цього тижня. Інформацію про зниклих та постраждалих можна знайти на офіційній сторінці спільноти «Євромайдан SOS» у Facebook.

2

Львівський «Беркут» відмовився розганяти Євромайдан у Львові «Увага. Наш львівський «Беркут» відмовився на нас нападати. Хлопці знімуть форми і прийдуть нас захищати. Це відбудеться сьогодні ввечері». Це повідомлення перепостили сотні львів’ян, котрі на той момент свято вірили, що львівський Євромайдан зачистять ввечері 30 листопада. Незабаром начальник обласної міліції Олександр Рудяк офіційно заявив, що жодних додаткових сил міліції до міста ніхто не стягував. Та навіть це не зупинило поширення неправдивих повідомлень в інтернеті. Люди шукали кийки та предмети захисту і масово йшли на проспект Шевченка відбиватися від київського та донецького «Беркуту». Навіть хороший знайомий зателефонував мені в той вечір і серйозним голосом сказав: «Пішли бити «Беркут». Чи ти боїшся?» Журналіст, викладач Українського католицького університету та координатор прес-центру львівського Євромайдану Отар Довженко як ніхто інший знає, з якою швидкістю поширювалися «фейки» ввечері 30 листопада. Отар розповідає, що повідомлення справді були правдоподібними, хоча після отримання енної версії однієї й тієї самої історії, які різняться суттєвими деталями, він починав розуміти, що працює група райтерів, налаштованих саме на створення відчуття правдоподібності. «Стало тривожно від загальної атмосфери. Дуже багато зусиль довелось докласти, щоб заспокоювати навколишніх, переконуючи, що це неправда. Дехто з організаторів Євромайдану впевненим голосом казав мені, що знає з достовірних джерел – нас справді їдуть розганяти. Перш за все, я намагався втримати людей, готових бігти перевіряти цю інформацію, бо це марнування сил. Згодом з’явилась формула: «Існує лише той «Беркут», якого ти бачиш на власні очі». Я повторював це людям як мантру, і вони заспокоювались. Зрештою, після нічної біганини навколо фури, що здалася оборонцям Майдану автобусом із «беркутівцями», люди самі почали розуміти, що роблять дурниці», - розповів Отар Довженко. Журналіст вважає, що такі повідомлення вигідні для влади і це можна назвати справжньою інформаційною війною проти Євромайдану. Завдань було декілька: викликати паніку, чинити психологічний тиск на учасників протесту, змусити їх розпорошити увагу, діяти неадекватно. Крім того, дезінформатори заповнили інформаційний простір неправдивими, але правдоподібними меседжами, серед яких неминуче губились достовірні повідомлення.

3

До Києва стягують танки Більше сотні пабліків у соцмережах Вконтакті та Facebook присягалися, що їм повідомили про завантажений танками та бронетранспортерами потяг, який стоїть на станції Ходорів Львівської області. Потяг з військовою технікою, мовляв, затримається в районному центрі ненадовго і от-от вирушить до Києва. Цю інформацію користувачі інтернету масово поширювали без будь-якої перевірки і закликали розповідати про це друзям. Повідомлення про танки розмістила на своєму сайті навіть прес-служба партії «УДАР», через що лідер партії Віталій Кличко змушений був спростовувати цю інформацію. Спростував це і Міністр оборони України Павло Лєбєдєв. Танків у Києві, звісно, ніхто не побачив. Власні джерела газети у Службі безпеки України погодилися прокоментувати ситуацію з повідомленнями про наближення до Києва потягу з танками. «Танки в Києві – абсурд. Жодна зі сторін не допустить, щоб дійшло до такого. Вірте фактам і діям, а не сфабрикованій інформації та фотографіям». На запитання, для чого розповсюджували такі міфи і кому вони вигідні, співробітник СБУ відповів: «Одними міфами опозиція намагається мобілізувати свої сили, показати підтримку з боку інших, показати дієвість акцій протесту. Влада, у свою чергу, пробує стримати радикалізацію настроїв, обґрунтувати свою позицію. Більшість цих міфів, на мою думку, з’явилася як результат непорозумінь, неперевіреності та тенденційності інформації. Цілком ймовірно, що треті сторони діють у своїх інтересах, компрометуючи конкурентів, відволікаючи від своїх основних завдань. Наша структура не має жодного стосінку до появи неправдивої інформації, але вживає заходів з перевірки її достовірності та виявлення розповсюджувачів. СБУ діє відповідно до чинного законодавства, з дотримання принципу позапартійності та заборони участі в мітингах та страйках».

4

Мітинги, а не довга й неефективна діяльність уряду, спричинили економічний колапс України Після силового розгону Майдану, який дав друге дихання протестувальникам, багато провладних депутатів розповіли журналістам про можливу економічну кризу, яка чекає на Україну в разі тривалих мітингів. Деякі заявили, що українці вже відчувають наслідки Майдану і саме мітингувальники винні у економічному колапсі, який розпочинається в Україні. Прем’єр-міністр України Микола Азаров на своїй сторінці у Facebook написав, що мітинги і блокування Кабінету Міністрів завадили «повністю вирішити питання затриманих соціальних виплат до 10 грудня». Проте вже після розгрому барикад уряд перерахував 800 мільйонів гривень на боротьбу з безробіттям, тимчасовій втраті працездатності та інше. «Дуже шкода, що цього не можна було зробити раніше у зв’язку з блокуванням державних структур», - написав Микола Азаров. «Звісно, мітинги не зіграли ніякої ролі у погіршенні ситуації, бо економіка України знижує показники вже п’ять кварталів поспіль, а бюджет має величезний дефіцит, – розповідає донецький блогер та журналіст Денис Казанський. – Бюджетники не отримують зарплату по кілька місяців, наприклад, робітникам донецької темпломережі заборгували вже за 3 місяці. Це наслідки бездарної та непрофесійної роботи команди донецьких, яка знає тільки адміністративно-командний засіб керування економікою, душить бізнес, висмоктує гроші з країни через сірі схеми». Денис каже, що влада вже зараз намагається списати свої невдачі на революціонерів та попереджає людей на Сході, що не зможе віддати їм зарплатню вчасно через мітингарів. Таким чином хочуть розколоти суспільство та виправдати свої помилки. «Від гарного життя не бунтують. До того ж, Донбас вже давно нікого не годує, а сам отримує величезні дотації на утримання закритих та діючих шахт. Більш-менш стабільна економічна ситуація на Донбасі тільки на великих підприємствах та бюджетних шахтах. Більшість населення у шахтарських містечках не має роботи. Люди працюють у копанках. Багато заводів не працюють і невідомо коли відновлять роботу. А головне – економіка деградує. Ми тільки й робимо, що плавимо метал та добуваємо вугілля. Але воно закінчується. З цього регіону, як з колонії, вивозять гроші та сировину, натомість нічого не будують. Це безвихідна ситуація. Криза тільки загострюється», – розповів нашій газеті донецький журналіст Денис Казанський, відомий в мережі як блогер «Frankenstein».

5

Майдану загрожує епідемія туберкульозу та інших хвороб Після повідомлення про те, що вночі 6 грудня на Майдані Незалежності помер чоловік, інтернет просто вибухнув брехливими деталями та неправдивими повідомленнями. Зранку того ж дня київські міліціонери офіційно заявили, що тіло чоловіка знайшли на даху торгового центру «Глобус». За висновками медиків, померлий хворів туберкульозом легенів, що викликав внутрішню кровотечу. Користувачі соціальних мереж вкотре поширювали неправдиву інформацію своїм друзям, а деякі інтернет-газети почали лякати мітингувальників можливою епідемією туберкульозу на Майдані і закликали розійтися по домівкам. Депутати від опозиції почали одразу побоюватися, що влада спеціально підкинула труп чоловіка, аби посіяти паніку серед мітингувальників і мати привід для розгону Євромайдану. Згодом голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов заявив про можливу епідемію серед людей, що захопили КМДА. Фахівці Головного управління Державної санітарно-епідеміологічної служби міста Києва повідомили про ризик суттєвого погіршення епідемічної ситуації із захворюваннями на кишкові інфекції, туберкульоз, вірусного гепатиту А, грипу та ГРВІ. Заявили, що зареєстрували декілька випадків гострої кишкової інфекції через погане харчування. Про те, як годують людей на Майдані Незалежності, написаний і знятий не один репортаж: всім відомо, що на кухні дотримуються усіх гігієнічних норм, а продукти, з яких готують їжу для мітингувальників, завжди свіжі. Та й історія з чоловіком, що помер від туберкульозу, досить швидко втратила резонанс. На щастя, жодних епідемій на Майдані так і не спалахнуло. Артур Бобрик

6


«Наш народ сильно добрішає в часи катаклізмів»

Студент Українського католицького університету Андрій Приймаченко закликав студентів на львівський Майдан – у знак протесту владі, яка відклала підписання угоди з ЄС. Увечері 21 листопада він разом з 14-ма студентами вийшов на проспект Свободи, а вже за кілька днів там відстоювали свою позицію кілька тисяч людей. Студент магістерської програми з журналістики розповів, як все починалось.

Коли ти зрозумів, що потрібно збирати людей і виходити на Майдан? Був вечір, близько 21-ї, я побачив у Фейсбуці фотографію свого знайомого журналіста Олександра Аргата, який стояв з прапором Євросоюзу в Києві біля каркасу «йолки». У підписі під фотографією він закликав всіх виходити на Майдан, і це вже був час, коли стало зрозуміло, що угоду не підпишуть. Я поширив його допис, але мав таке відчуття всередині, що цього мало. Вже тоді здавалось, що відбувається щось велике. Я зрозумів, що нам треба підняти людей і вийти до пам’ятника Шевченкові, щоб таким чином загітувати киян. З якою метою ви це робили? Можна по-різному ставитись до євроінтеграції. Влада заявила курс на Європу, а зрештою в останній момент не підписала асоціацію з ЄС. Я відчув, що мені збрехали, що зі мною взагалі не рахуються. Я усвідомлював, що зробити перепост у Фейсбуці мало, що сам нічого не зроблю, але, щоб був результат, треба команда. Хто тебе підтримав в цьому найперше? Студенти нашого університету. Долучилися дуже різні люди, але підтримка кожного була важлива. Скільки вас було спочатку? Чітко пам’ятаю, що, коли ми виходили з Колегіуму, нас було 12, але, коли дійшли до пам’ятника Шевченкові, до нас по дорозі приєдналось ще двоє. Для створення картинки, що назріває щось серйозне, потрібно було хоча б 10 людей: щоб зі Львова та інших міст більше долучались. Існує закон фізики: маленькі тіла притягуються до більших. Що ти маєш на увазі під словами «створити картинку»? Інформаційну картинку. Фотографії, відео і повідомлення в соцмережах. Хоч і сама ідея була імпульсивною реакцією на події - я чітко розумів, що саме треба робити, щоб створити цю картинку. Все було чітко організовано. Наша студентка Оксана Піддубна в нас відповідала за те, щоб знімати відео. Також ми фотографували і одразу це все публікувати в Інтернеті. Ми також розуміли, що нам треба вигадати «кричалки». І, може, це очевидно, але тоді ми вперше придумали: «Україна – це Європа». Я дуже здивувався, коли пізніше почув це на київському Майдані. Думаю, що хештеґ «Євромайдан» став популярний і через те, що ми у Львові активно його використовували. Нам вдалося створити картинку, бо більшість людей, які того вечора і ночі вийшли до пам’ятника Шевченкові, дізналися про це завдяки соцмережам.

Що ви писали? Ми транслювали у Фейсбуці те, що робимо, і ці дописи поширювало дуже багато людей. Того вечора, коли ми вийшли з Колегіуму і йшли до пам’ятника Шевченкові, по дорозі, в одному з закладів харчування, побачили грузинський прапор. Розтягнувши український, сфотографувались, ніби говорячи: «Грузини, підтримайте нас». І це була аналогія з Помаранчевим майданом, бо тоді Грузія одна з перших нас підтримала. У вас були якісь плакати, європейська символіка? Ми не мали плакатів, але був один ватман і маркери. Коли прийшли до пам’ятника Шевченкові, то написали на ватмані: «Кияни, виходьте на Майдан!». Що цікаво, у нас не було жодного європейського прапора, але наша товаришка взяла прапор в одному з готелів, залишивши під заставу свій студентський квиток. Спочатку, коли ми прийшли на площу, то, чесно кажучи, не знали, що робити далі. До нас починали приєднуватись люди, студенти інших вишів. А близько півночі до нас прийшов наш викладач Отар Довженко, який своєю присутністю нас дуже підтримав і підняв нам бойовий дух. Ви узгоджували свої дії з викладачами університету? Ні, ми це робили не від імені університету, а як громадяни України. Але коли ми побачили, що з нами викладач – освічена, грамотна людина, то ще більше утвердились в думці, що те, що ми робимо, - не просто наша примха, а серйозніша річ. Що відбувалося далі? Людей приходило все більше, нас було вже близько 200 чоловік. Наш Павло Островський постійно вів перемовини з різними громадськими організаціями. Почала сходитись преса – журналісти ZIK, Радіо Свобода, приїхав оператор з «СТБ» знімати відео, але не мав журналіста. Він підійшов до нас і попросив, щоб хтось йому поміг Ми знали, що він вміє сказати. Це було схоже на гру,але насправді дало нам зрозуміти, що ми вміємо діяти злагоджено. Наступного ранку телеканал «СТБ» показав сюжет. Також ми зробили флешмоб. Ми організували людей, щоб вони стали разом, утворивши абревіатуру «ЕU», що означало European Union. Якщо оцінювати глобально, то для мене те, що відбувалося у Львові, було ніби репетицією до Майдану в Києві. Ти придумав один із символів Євромайдану. Розкажи цю історію. Ну, це не лише я придумав. Ми сиділи в одній з забігайлівок і я, розуміючи, що важко відтворити прапор Євросо-

юзу. Колір фону залишався, зрозуміло, що синій, а сам символ,відповідно, мав бути жовтим. А оскільки це все почалося з Інтернету, то ми подумали, що це має бути поєднання значка хештеґу «#» та «Є» – скорочено від «Євромайдан». В нас тоді не було комп’ютера, щоб це швидко зробити і викласти в Інтернет. Я подзвонив знайомому дизайнеру Богдану Гдалю і, розказавши йому нашу ідею, попросив його зробити цей значок. Пізніше користувачі Фейсбуку почали ставити його собі замість аватарки. І в мережі Інтернет це було сприйнято досить позитивно. Мені було приємно побачити на київському Майдані цей знак на плакаті, який тримали дві абсолютно мені незнайомі дівчата. Чи змінив тебе Майдан? Я не можу сказати, що змінив, але укріпив мою віру в людей. Я побачив, що люди дуже позитивно себе проявляють в екстремальних умовах. Того вечора, в четвер, коли ми всі вперше вийшли на Майдан у Львові, я побачив своїх одногрупників по-особливому. Побачив, як вони розкриваються за нових обставин. Я помітив, що, коли є спільна мета, люди змінюються на краще. Що тебе вразило, коли ти був в Києві? Київ - це мій дім. Цього разу я побачив інших людей – тактовних, ввічливих. Мені здається, наш народ дуже сильно добрішає в часи катаклізмів. Те саме було, коли торік Київ замело. Це неймовірно приємно - спостерігати, коли всі один одному допомагають. Раніше я не відчував спорідненість з «етімі людьмі», але після того, що я побачив там, я зрозумів, що вони такі самі люди, як я, з ними треба рахуватись, з ними треба спілкуватись і якщо не дружити, то принаймні приятелювати. Аналогії між Помаранчевим майданом і Євромайданом - відчуття загальної єдності. Яка позиція і роль викладачів та керівників Католицького університету в подіях єврореволюції? Наш університет один з перших висловив непокору теперішньому уряду і його системі. Я вважаю, що це надзвичайно сміливий крок, зважаючи на стосунки університету і Міністерства освіти. Ще мене вразило, що наші семінаристи цілеспрямовано групою поїхали на Майдан і вони не розказували, що церква має бути осторонь політики чи громадської діяльності. Мені приємно, що вони дали зрозуміти, що церква має бути там, де є люди, і служити людям.

Василь Возняк


Варто придумати щось дієвіше, ніж сидіти на асфальті. Ефективним було би позиватись до судів різних рівнів, домовлятись про підтримку зі сторони міліції. У Таїланді спецпризначенці склали зброю і перейшли на сторону протестуючих, унаслідок чого влада була змушена оголосити про нові вибори. Треба розумом брати». Артем – директор українського представництва німецької компанії, яка є одною із найбільших європейських виробників спеціальної будівельної хімії. Українську промисловість він знає, так би мовити, зсередини. «Критика євроінтеграції зі сторони керівників українських заводів – бажання нічого не робити взагалі. Їхня головна мета – спокійно досидіти кілька років до пенсії. Технічні стандарти України відстали в середньому років на 20. Зближення з ЄС якраз стимулюватиме процес модернізації економіки, від чого українські виробники матимуть безумовну користь», - каже він. 2013. Мені 23 і я стою посеред Майдану пліч-о-пліч з одногрупниками. Ми протестуємо проти відмови уряду підписати угоду про асоціацію з ЄС (до підписання якої, між іншим, Україну готували кілька років). І знаєте що? У руках я тримаю ручку до швабри з причепленим шматком тканини. На темно-синьому полотні – жовтий символ Євромайдану (#є). Я режисер, копірайтер, на життя заробляю виробництвом музичних відео та реклами. Для пострадянської економіки витрати на мої послуги є витребеньками. Про яку рекламу може йти мова в системі, де не прийнято боротись за клієнта, за його гроші та увагу? Ви колись бачили презентаційні ролики літаків виробництва заводу Антонова? Чи, може, вам доводилось на власні очі бачити маркетингові матеріали двигунів запорізької «Мотор Січі»? Боюсь навіть уявити, що про свої ракетоносії може зняти вітчизняний «ПівденМаш»! Мені доводилось мати справу з представниками «відділу зв’язків з громадськістю» одного з цих підприємств. За їхніми словами, реклама виробам їхнього заводу не потрібна. Зате гелікоптерам Sikorsky Aircraft, літакам Boeing та космічним програмам NASA реклама аж настільки потрібна, що кожна з цих компаній має канал на YouTube (і не забуває його регулярно оновлювати). Я хочу працювати у системі, де YouTube-канал сприйматиметься не як каприз креативного класу, а як виробнича необхідність. Ви можете сміятись з того, що ми виглядаємо смішно з тими ручками до швабри. Але знаючи, що я тримаю ту саму жердину, що й мій брат 9 років тому, я впевнений у правильності своїх дій. Кольори наших прапорів є різними, але причина того, чому ми були на Майдані – одна: ми відстоювали правду. Ми не хочемо, аби нам брехали.

Андрій Приймаченко

Я, Ми, вони і Євромайдан

Прапори наших братів

2004. Моєму братові було 20, коли він дізнався, що результати президентських виборів було брутально сфальсифіковано. Віктор Ющенко, проукраїнський кандидат, закликав людей вийти на Майдан, аби захистити власні голоси. Студенти економічного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка (серед яких був і мій брат) не були досвідченими протестувальниками і уявлення не мали, як має виглядати середньостатистичний учасник мітингу. Одне вони знали точно: без прапора їм не обійтись. Придбати шматок тканини та нанести на нього назву факультету було легко. Але ж потрібно було цей прапор почепити на щось, правда? І так спудеї економічного факультету опинились посеред Хрещатика з прапором в руках, але без флагштоку. Вони були доволі розумними хлопцями та дівчатами, тому розуміли: їм потрібно було щось легке, міцне і не дуже дороге (вони Ж студентами тоді були, пам’ятаєте?) Винахідливість привела їх до ідеї використати ручку до швабри замість флагштоку.

Артем Приймаченко бачив піднесення «помаранчевого» Майдану і був свідком здачі ідеалів тієї революції. До нинішньої революційної ситуації ставиться обережно: «Я приходив на Євромайдан і бачив там людей, які загнані в глухий кут. Їм нічого не лишилось - тільки Майдан. Також там є багато студентів, які думають, що все може змінитися за декілька днів. Не наметами треба добиватися кращого життя і змін, а щоденною працею і діями. Опозиціонери зі сцени ,крім «Банду геть!», нічого нового сказати не могли, по 10-му колу - одне й те ж.

Я інтуїтивно відчула, що хочу бути причетною до київського Євромайдану. Спочатку не було конкретного розуміння, для чого це мені потрібно і чим можу бути там корисною. Однак 24 листопада опинилася на столичному вокзалі. Тоді ще не йшла мова про «краплі в океані» і мільйонні мітинги. Поїхала, бо туди тягнуло. У рюкзаку був повний «джентльменський набір» журналіста-аматора: блокнот, ручка, телефон, диктофон, планшет. Але потрапивши в це середовище, почергово приміряла ролі небайдужого громадянина, пропагандиста в соціальних мережах, волонтера. А от для журналіста місця в цьому сценарії не знайшлося. Він тимчасово заснув чи то й зовсім помер. Мені не вдалося стояти збоку й аналізувати відсторонено те, що відбувалося на моїх очах. Той початковий Майдан, сценою якому служив ще Монумент Незалежності, мав магічну силу розчиняти людей у собі. Тоді він був без політиків, без зайвих прапорів, переважно студентський, відверто сміливий і так само відверто наївний. Не було необхідності дізнаватися, про що думає ця молодь, бо здавалося, що все зрозуміло і без слів. Ми стояли там, бо хотіли бути почутими. Стояли щоночі, бо тоді найменше людей. У цьому знайшли свою місію: дожити з Майданом до наступного дня і передати варту, щоб увечері знову повернутися. Ми спостерігали, обмінювалися думками і робили висновки. Попри всі нюанси, недоліки й хаотичність, були переконані, що поруч – ті, кому цілком довіряєш. Ми щиро раділи, коли два майдани об’єднувалися, і дуже обурювалися, почувши зі сцени демагогію розгублених опозиціонерів. Спільні зі студентами-майданівцями вигуки «Разом і до кінця!» мали набагато більше емоційне навантаження, аніж уже майже автоматична відповідь політикам «Героям слава!». Тоді ще ніхто не здогадувався, що Євромайдан матиме криваве продовження і невдовзі історія про нього перетвориться на справжній блокбастер. Випадково зустрічати когось зі «своїх» було величезним везінням. Дочекатися «своєї» підмоги зі Львова стало неймовірною радістю. А гарячково видзвонювати «своїх» після розгону Майдану 30 листопада – справжнім випробуванням на міцність нервів.

Ми

Вони – це ті, що були й залишаються осторонь не лише фізично, але й думками. Котрі знайшли для себе причину відчуження і вперто тримаються за неї. Вони – це половина моїх знайомих з колишнього життя, більшість жителів мого рідного міста. Ці люди запитували, скільки платять на Майдані, і щиро дивувалися, почувши у відповідь: «Ніскільки». Вони звикли, що їх ведуть, і пристосувалися до течії. Їм на практиці знайомий вислів: «Тихо, аби не лихо». Їх дратувало і дратує, що ми намагалися діяти інакше в країні, де «нічого не можна змінити». Майдан рано чи пізно закінчиться, а наша внутрішня революція даватиметься взнаки ще довго. І тут маємо серйозний виклик – перетворити «їх» на «нас», поки ще самі горимо, поки ще є чим їх запалити.

вони

Юлія Сабадишина


Роз #Є днана Україна В

Україні 3 0 - й д е н ь тривають протести проти дій влади. Вчора на Майдані Незалежності у Києві мітингувальники відзначали День святого Миколая і вже планують зустрічати там Новий рік і Різдво. Євромайдан за час свого існування обріс серйозною інфр ас т ру к т у р ою, значними оборонними барикадами і отримав підтримку у всьому світі. Однак у той же час він має багатьох противників у самій Україні. Мешканці Східної та Південної України піддалися столичним і західноукраїнським прагненням свободи і змін доволі незначним чином. У різні дні, від 21 листопада, на головні площі Харкова, Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва, Сімферополя виходило від декількох сотень до декількох тисяч мітингувальників, які, початково підтримуючи євроінтеграцію, після розгону Майдану в Києві проти ночі 30 листопада почали вимагати зміни влади і покарання винних у побитті співробітниками спецпідрозділу «Беркут» мирних громадян. При цьому саме після застосування сили проти демонстрантів у Києві акції у південно-східних містах стали більш масовими. Однак паралельно з тим у цих містах поча-

ли організовувати антимайдани від провладної партії. Основний контингент таких мітингів – працівники бюджетної сфери, багатьох з яких змушували брати участь в акціях під загрозою звільнення. Але є й такі, які погодилися на участь добровільно: безробітні, які не проти отримати чималу суму коштів за стояння з прапорами Партії регіонів, студенти, які мали можливість не лише заробити гроші, але й закрити сесію автоматом. Лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, співачка Руслана, народний депутат України Інна Богословська, що вийшла з фракції ПР, закликали мешканців Сходу та Півдня України не мовчати і не дати політикам розсварити Україну. Попри все, ці заклики не отримали належної підтримки: люди віддали перевагу тому, аби залишатися осторонь від подій. Більше того, у багатьох не виникає навіть бажання до кінця розібратися у ситуації, що склалася, і є негативне ставлення до того, що відбувається у столиці. Такий стан речей обумовлений декількома факторами. Економічна залежність підприємств, що працюють на Сході та Півдні, від російських торговельних ринків. Більшість підприємств цього регіону тісно співпрацюють саме з Російською Федерацією. «Торговельна війна» в серпні була тонким натяком на те, що може чекати Україну в разі підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Зрештою, якби країни Митного союзу закрили свої ринки, аби, за визначенням представників МЗС Росії, запобігти напливу продукції українським товаровиробників, яка витіснялася би європейським імпортом, це позначилося б на підприємцях, а також могло б загрожувати різким скороченням робочих місць і ростом рівня безробіття. Потужна пропагандистська кампанія проти ЄС, велику роль у якій відіграли російські ЗМІ. Також значних зусиль у цьому напрямі доклав «Український вибір» Віктора Медведчука, який раніше лякав українців написами на білбордах про масовий гомосексуалізм та дорогі ціни у ЄС, а потім на тих же бордах похвалився зривом підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом як одним із успішно виконаних пунктів своєї програми. Не припинилася пропаганда і з початком Євромайдану: російські телеканали у своїх сюжетах про події в Україні транслювали відверту брехню. Перший національний «не помічав» кількості людей, що зібралися на Майдані Незалежності в Києві, а деякі з одеських каналів у тому, що відбувається, змогли віднайти елемент «галицької окупації». Спрацьовує явище різнорідності населення держави, що зумовлене історичним розвитком. Цей розкол навмисно підсилюється і підтримується, загострюючись напередодні виборів: нагнітаються конфліктні теми НАТО/ РФ, ЄС/РФ, українська мова/російська мова, ОУН-УПА/Радянська Армія, Бандера, Мазепа тощо. Ц Іс т о ри ч н о ці регіони розвивалися за інду-

стріально-економічним вектором, тому основним пріоритетом їх мешканців є прагнення до економічної стабільності, вони значно менш схильні до радикальних виступів, аніж жителі Західної України. Сколихнути людей на Сході та Півдні значним чином можуть лише ті фактори, які стосуються їх власного добробуту або безпеки. Наприклад, на Миколаївщині за останні декілька років пройшли масові акції після смерті Оксани Макар та після зґвалтування Ірини Крашкової у Врадіївці співробітниками міліції. А Закон «Про основи державної мовної політики», після набуття чинності якого в багатьох населених пунктах російській мові був наданий статус регіональної, супроводжувався масовими партійними мітингами: звичайні люди Донецької чи Миколаївської області не виходили на мітинги, вимагаючи права на юридичну переписку з адміністрацією російською. Тобто ми маємо дві різних України, два різних світи, мешканці яких потенційно мають різний світогляд. Що характерно, жителі цих двох частин країни мають також і різні політичні переконання та симпатії. Для того, щоб у цьому переконатися, варто лише подивитися на склади місцевих рад. Партія регіонів має абсолютну більшість на тому ж Півдні і Сході, у той час як опозиція, зокрема партія «Свобода», має концентровану кількість прихильників на Заході та в Центрі. Є декілька виняткових випадків, коли на прорегіонівській території перемагає представник опозиції, однак, як правило, це безуспішний приклад: його робота всіляко блокується, він, врешті, вимушений знаходити спільну мову з більшістю і грати за її правилами, оскільки може залишитися без посади (варто згадати мера міста Южноукраїнськ Миколаївської області Андрія Стуліна, мера Черкас Сергія Одарича тощо).

Від того, яка партія в Україні опиняється при владі, залежить вектор руху країни. При цьому рух може змінюватися в кардинально протилежному напрямі. Таке політичне розкачування країни з боку в бік ми маємо протягом 22 років незалежності. Крім того, є чітко виражений ефект: чим більш показово береться керівництво держави за стирання відмінностей між частинами України заради уникнення політичної кризи, тим більше загострює увагу на цих відмінностях, цю саму політичну кризу поглиблюючи.

Вчора секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Клюєв заявив, що якщо криза в державі буде поглиблюватися, то Україна може розпастися на три частини. Це далеко не перший випадок, коли представники Партії регіонів піднімають тему розколу або федералізації держави. Робилися навіть практичні кроки до цього (варто згадати з’їзд «регіоналів» у Сіверодонецьку у 2004 році). Не варто також відкидати той факт, що тема федералізації періодично випливає у Галичині. В української влади відсутня політична воля на те, аби утримувати ідеологічну цілісність України. Тому в умовах, що склалися, цілком можлива реалізація прогнозів Клюєва. Зараз в Україні немає ідеологічної основи, яка могла б з’єднати український народ, а в політичних сил немає інтересу таку основу розвивати. На деякий час такою платформою став євроінтеграційний напрям, підтримуваний протягом останніх двох років і Партією регіонів, і опозицією. Але останній крок українського уряду і заяви президента Віктора Януковича зруйнували цю платформу, відкинувши Україну на декілька кроків назад. Про те, що саме євроінтеграція могла б лягти в основу спільного курсу обох частин Ук р а ї н и , свідчать результати с оц і ол о гічного опит ування, я к е було здійснене соціоло-

гічною групою «Рейтинг». Згідно з ним, 53% українців підтримували євроінтеграцію, у той час як 35% були проти, а 12% опитаних ще не визначилися. За грамотної інформаційної кампанії, а також державній підтримці тих галузей, які могли б зазнати збитків у результаті підписання угоди про асоціацію з ЄС влада могла б опиратися на це як на об’єднуючий фактор. Однак наразі маємо лише два шляхи, які може обрати Україна: або ж на країну дійсно чекає фактичний розкол, або врешті з’явиться ще одна надідеологічна основа, здатна поєднати різні регіони України. Але що це може бути і коли саме може з’явитися, поки що говорити не доводиться.

Олена Марченко


Єврореволюція

Завдання 5/12

This is my Маніфест

Тролити їх

Крапля в теплому океані

Одним із перших справді чітких і розгорнутих планів, який з’явився в мережі, став план Луценко-Солонтая. 27 листопада Ігор Луценко, активіст та один із засновників громадського руху «Збережи Старий Київ», та Олександр Солонтай, лідер політичного об’єднання «Сила Людей», опублікували спільний узгоджений проект. Вони пропонували три послідовних етапи дій: євромарш, студентський страйк та в підсумку – Єврореволюцію. Метою цієї стратегії було максимально мобілізувати людей у Києві та регіонах і досягти якнайбільшої присутності на Майдані 1 грудня. Всеукраїнська акція громадянської непокори, запланована на цей день, мала такі політичні вимоги: перевибори, відновлення Конституції 2004 року, усунення від влади «збанкрутілої команди». А з 2 грудня мав початися всеукраїнський страйк. 1 грудня люди справді на вулиці вийшли, але навряд чи Громадський сектор може записати цю заслугу на свій рахунок. Події 30 листопада змусили багатьох переглянути свої плани, але вже 7 грудня Громадський сектор Євромайдану оприлюднив загальну програму Єврореволюції. Її основні тези такі: реформа системи охорони правопорядку, повернення до парламентсько-президентської республіки (яку гарантувала Конституція 2004 року), заходи для підписання Угоди про Асоціацію з ЄС протягом 3 місяців, проведення парламентських виборів за пропорційною системою із відкритими списками, створення відкритих публічних реєстрів нерухомої власності, судова реформа із впровадженням суду присяжних та інституту виборних мирових суддів. Прозорий і послідовний, цей план революції грішить завеликим оптимізмом і відсутністю прописаних механізмів впливу і досягнення поставлених задач. Страйк, який підтримали студенти, так і не зумів перекинутись на всі галузі господарства та економіки, а психологічний тиск кількістю не досягнув свого ефекту через владну сліпоту і байдужість. Бліцкриг не вийшов.

Здорова і прагматична культурна інтелігенція, не дочекавшись конкретних пропозицій від опозиційної трійці, звернулась до них сама. Юрій Андрухович, Ярослав Грицак, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Іван Малкович, Сашко Положинський, Тарас Прохасько та ще низка відомих українців 6 грудня написали звернення до української опозиції. Петицію із назвою «Завдання 5/12» станом на 19 грудня підписало вже більше 7 тисяч осіб. Підтримавши вимоги про відставку уряду Азарова та покарання всіх винних у насильстві над протестувальниками, ініціативна група поставила перед політиками й інші цілком реалістичні та необхідні завдання. Це і звільнення «політв’язнів Банкової», і виведення спецпідрозділів з Києва та інших міст, і припинення насильства над протестувальниками і гарантії незастосування репресій до демонстрантів. Усі перемовини з владою можливі тільки після виконання цих умов. Потім у правовому полі необхідно добитися повернення до Конституції 2004 року, підписання Угоди про Асоціацію, прийняття нового Закону про вибори та Закону про люстрацію. Крім вимог, адресованих до чинної влади, було висунуто прозорі вимоги і до самої опозиції – консолідуватись, сформувати команду та представити план реформ на перший рік діяльності при владі. Опозиціонери радо вислухали і прийняли ці поради. До успіхів ініціативи можна однозначно зарахувати звільнення тих, кого було заарештовано по справі Банкової, а також прийняття законопроекту, який покликаний звільнити всіх євромайданівців, а також закрити всі кримінальні провадження з цього приводу. Особливістю «Завдання 5/12» є ставлення до опозиції як до тих, хто обслуговує громадськість і вислуховує її думку, а не навпаки.

Краще пізно, аніж ніколи. Після місяця від початку акцій протесту Громадська рада Євромайдану прийняла Маніфест Майдану, який закликає до публічних переговорів між владою, опозицією та громадськістю. На додачу до вимог про Конституцію, відставку Президента та уряду, підписання Угоди про Асоціацію вони озвучили потребу створення технічного Кабінету Міністрів. Такий Кабмін мав би складатися виключно з фахівців, які не належать до жодної партії чи олігархічної групи. Але цей Маніфест всеодно залишається декларацією, а не стратегією активних дій. Він покладає значну відповідальність за його виконання на політичні, а не на громадські сили.

А також пікетувати і бойкотувати. Ініціативи, що прийшли «знизу», наразі лишаються найефективнішими стратегіями. Сергій Лещенко викладає у своєму блозі адреси квартир та офісів регіоналів за кордоном – і українська діаспора влаштовує під їх вікнами пікети. Активісти складають перелік компаній і продуктів, які належать регіоналам, – і хвиля економічного бойкоту поширюється всією країною. Львів’яни, які в ультимативній формі змушували регіоналів вийти з партії, досягли, що кілька з них і справді здали свої партійні квитки. Ідеї персональних пікетів, «кривавих ялинок», автопробігів до Межигір’я, чергових плакатів, сітілайтів, фотожаб та демотиваторів, можливо, доцільніші за прямолінійні штурми і промови. Бути дошкульними, набридливими, не давати про себе забути, – ось зараз головне завдання майданівців. Коломийки, які пише тепер Ірена Карпа, не менш потужна зброя пролетаріарту, аніж шматок бруківки.

Революція – це, перш за все, революція в головах. Олексій Арестович запропонував стратегію теплого океану. На його думку, змінити систему можна без насильства - просто розчинивши її. У теплих і миролюбних вчинках – масових та всеохопних. Стабільний і рівномірний тиск на систему може призвести до того, що вона розсиплеться вже від найменшого дотику. Запорукою успіху таких акцій мають стати масовість, персоналізованість, гумор та турбота. Це, наприклад, і дружні походи з Майдану до Європейської, і вже традиційні квіти в щитах військових. Але це тільки зовнішні прояви. Система впаде, якщо почати розхитувати її знизу. Навіщо ходити до Адміністрації чи Кабінету, якщо є безліч нижчих державних інституцій. 800 ввічливих дзвінків у ЖКГ про нерозчищені від снігу дороги від 800 небайдужих громадян стануть кроком до своєї власної Європи. А ще Каша Сальцова радить позбуватись «внутрішнього Януковича». План, виконання якого цілком реальне.

Чіткий план

Слова, з якими для багатьох асоціюється опозиція на Майдані: «У нас є чіткий план». Питання, що робити з мільйоном людей, які вийшли на вулицю, як діяти і чого вимагати у чинної влади, перетворились у кілька альтернативних планів. Громадські активісти, діячі культури та політики написали кілька десятків порад і стратегій, частина з яких вже успішно втілюється. Ми спробували узагальнити найбільш повні і популярні, а також зрозуміти, що саме може принести результат. Ольга Перехрест


Євромайдан як відповідь польському режисеру Декілька років тому мав нагоду спілкуватися з Кшиштофом Зануссі. Ми, звісно, не могли обійтися без проведення паралелей між польською та українською культурами. Говорили про українців, про їх неоднозначність: постійне маневрування між Сходом та Заходом. Про вибір освічених

Про комплекс неповноцінності

Про сучасного українського героя

«На Заході прийнято думати, що влада – це служба. Я пам’ятаю, як колись в одній програмі на російському телебаченні мене запитали, як я оцінюю правління Путіна під час його першого терміну. Я не міг відповісти на це питання, бо вважаю його абсолютно нетактовним. Але я сказав, що це їх справа, а не моя: «Ви його взяли на роботу, ви йому платите пенсію. Подивіться, подобається вам його робота чи ні. Якщо ні, то візьміть на роботу іншого президента». І я бачив, як той ведучий почав нервувати, почувши фразу: «Взяти президента на роботу». Це звучить не так натурально, як звучало б, наприклад, у Франції чи Німеччині». (Фрагмент розмови. Варшава. Липень 2011 року)

«Україна не має справжніх причин для свого комплексу неповноцінності. Вона звільнилась, вона існує, у неї є шанс. Коли людина повірить у свій шанс, тоді комплекс неповноцінності зникає. Мій колега Вуді Аллен жартував про чоловіка з комплексом неповноцінності, що прийшов до психіатра. «Він ходив багато разів і нарешті психіатр йому сказав: «Знаєте, у мене для вас хороша новина. Ви зовсім не страждаєте від комплексу неповноцінності, ви просто неповноцінний». І я це говорю також про поляків. Якщо людина повірила у те, що вона повноцінна – вона вже змінилась. Так, я в чомусь гірший за інших, але в чомусь і кращий. Отже, я переміг, а не програв. Потрібно не боятися зізнатися у цьому». (Фрагмент розмови. Варшава. Липень 2011 року)

«Я б хотів знайти вашого національного героя. Можливо, навіть не одного, а багатьох. Але щоб побачити людей, які сильно відрізняються від поляків і сильно відрізняються від росіян, тобто будуть самостійно українськими героями. Як їх знайти? Де їх побачити? Які елементи вашого мислення, поведінки настільки типові, що можна побачити, що це справді українець? Я б хотів зустріти таких героїв, від яких почув би не тільки українську мову, ще також важливо, щоб їм був притаманний саме ваш менталітет. Є нації, які свій менталітет досить добре знають, а у вас він ще не до кінця зрозумілий і в ньому потрібно розібратися, відчути, що в ньому істинного, скільки у вас Сходу, а скільки Заходу; скільки у вас свободи, а скільки рабства. Цікаво подивитися, як це відбувається у ваших душах – і це повинно з’явитися у ваших фільмах». (Фрагмент розмови. Варшава. Липень 2011 року)

Молодому поколінню українців більше не хочеться обирати між більшим та меншим злом. Між тими, хто вже встиг нажитись на податках виборців, і тими, хто тільки готується й собі відкусити шматок пирога. У день голосування на виборчій дільниці вони готові віддати свої голоси за менеджерів, завдання яких – працювати на українських громадян, а не заради збільшення власних статків. Влада для цього покоління не є ознакою святості, недоторканності, необмеженості. У їхньому розумінні, якщо вони платять свої податки, то хочуть, щоб їх президент, прем’єр, міністри та депутати виконували свою роботу гідно. Якщо менеджер неспроможний виконувати покладені на нього обов’язки, то він повинен скласти свої повноваження. Кожен український політик повинен боятися втратити довіру своїх виборців. Пам’ятати: якщо десь переступить межу дозволеного законом, то його обов’язково спіймають на гарячому. Нове покоління українців, серед яких переважають студенти, що першими вийшли на Євромайдани у своїх містах, готове брати відповідальність за власні дії і активно включатися у політичне життя своєї країни, хоч вони й мало тямлять у тому, що таке політика. Вона взагалі досі була для багатьох із них нецікавою. Частина тих, хто вийшов на вулиці, навіть на вибори не ходили. Чому? Тому що для молодої людини політика – це податки та закони. Це те, що вони звикли бачити у новинах, те, що втомлює і розчаровує. Майдан після 30 листопада – вже зовсім інша історія. Теж політика, але така, що стосується етичних проблем. Українці, які досі байдуже спостерігали за подіями, відчули, що повинні втрутитися у ситуацію. Політика перестала бути тільки податками і зачепила сферу людських цінностей. Таке трапляється, коли люди відчувають, що є несправедливість, що є невиправдане насильство.

Політики не керують Майданом сьогодні. Лідери опозиційних фракцій намагалися очолити протест українців, але як показав час – їм не вдалося побудувати на Майдані платформу для власних рейтингів. Пригадую, як довго вони погоджували рішення про відмову від партійної символіки, що було вимогою молоді на Майдані Незалежності. Зрештою, партійні прапори з’явилися тільки після зачистки Євромайдану та побиття людей, які тієї ночі залишилися біля Монументу Незалежності. Народ видав їм «мандати» на участь у круглому столі за участю президентів. Тягнибоку, Яценюку та Кличку доводиться звикати до таких нових правил гри. Вони звикли виводити людей на мітинги за гроші, але що робити у ситуації, яка склалась зараз? Люди на Майдані не потребують оплати за той час, який вони там проводять. Більше того, вони самі готові допомагати хто чим може, щоб Майдан продовжував стояти. Хтось привезе дрова, а хтось теплий одяг. Комусь нескладно попрацювати волонтером на кухні чи біля барикад. І хоча у перші тижні відчувався певний хаос у всьому, що відбувається, після ганебних спроб влади зачистити Майдан самоорганізація людей тільки міцнішала. Тут для кожного знайдеться робота, тут кожен може бути корисним. Тут ніхто не відчуватиме себе непотрібним чи використаним. Українці добре засвоїли уроки Помаранчевого майдану. Ніхто зараз не ідеалізуватиме того чи іншого лідера. Ми це вже робили у 2004 році, а потім розчаровувались, бо наші ідеали не виправдали надій. Зараз розраховувати можна тільки на плече того, хто поруч з тобою тримає варту на барикаді. Чи на того, хто наливає тобі чаю зі свого термосу.

В українців завжди було складно з героями та національними лідерами. Це тому, що їх було надто багато? Чи тому, що не маємо одного єдиного для всіх? У французів був свій Шарль де Голль, у чехів – Вацлав Гавел, у поляків – Лех Валенса. Люди, які дали надію своїм народам, повели їх за собою. Таких політиків, таких лідерів, спроможних об’єднати українців, нам завжди бракувало. У нас свої герої з’явилися тільки зараз. Це ті люди, що залишаються на Майдані. Вони захищали барикади тієї ночі, коли дзвони Михайлівського монастиря кликали на допомогу киян. Вони є частиною горизонтальних структур, утворених усередині Євромайдану. Ці структури поки що не спираються на лідерів, які керували б процесом. Запорукою вдалої самоорганізації стали довіра та добрий запал, з яким українці беруться навіть за незначну роботу. За останній місяць я познайомився з багатьма такими людьми. Про когось тільки читав, а з кимось грівся біля вогнищ на Майдані. Згодом, лідери ще проявлять себе, візьмуть на себе більший обсяг відповідальності та допоможуть Майдану досягнути закладених цілей. Машиніст, що в метро закликав людей виходити на Майдан. Подружня пара пенсіонерів, що пожертвувала на Майдан чи не останні власні збереження. Студенти, викладачі, священики, лікарі, підприємці, журналісти, блогери, музиканти, письменники, наша діаспора. Українці, що продовжують дивувати увесь світ своєю волею та відчайдушністю. Гадаю, усі вони і є тими нашими сучасними героями, яких хотів побачити польський режисер.

Ми вже вдосталь наїлися «чіткими планами» стосовно нас від тих чи інших при владі. Люди, які вже місяць залишаються у центрі Києва, довели всьому світові, що переговори з українцями та підписання будь-яких угод повинні відбуватися на Майдані, а не за закритими дверима у Кремлі чи деінде.

Вони підуть на наступні вибори, щоб віддати свої голоси за розумних і освічених менеджерів. А зараз намагатимуться зробити все можливе, щоб ті, хто уявив себе царями – попустились і повернулись з небес на землю.

Тарас Малий


«Х’юстон, у нас проблема!» Останні чотири тижні головною темою українських ЗМІ став Євромайдан. Перед нами безперервний потік євромайданівських новин, і майже кожен українець усвідомлює, що відбувається. Ми знаємо позицію нашої влади, навіть якщо це повна тиша, ми знаємо, що американські політики засуджують силовий розгін Євромайдану, ми знаємо, що нас підтримують польські журналісти і ми прекрасно знаємо, як висвітлюється Євромайдан в Росії. Але серед цього новинного шуму важливо почути думки простих пересічних європейців. Адже українці свій вибір зробили - вони хочуть до Європи. А чи готові європейці прийняти українців?

Томаш Новак, 23 роки, Угорщина, навчається в Данії. Томаш слідкував за новинами про Євромайдан від самого початку і добре обізнаний у цій темі. Більшість новин він дізнається з сайтів, які читає щодня. Томаш і сам є журналістом-волонтером на сайті «Global Voices», який, за його словами, досить непогано висвітлює Євромайдан. Протягом останнього тижня там з’явилось більше тридцяти новин про Україну. Томаш також має друзів-українців, які допомагають йому краще зрозуміти ситуацію.

Лорен Парсонз, 25 років, Сполучені Штати Америки, була волонтером Корпусу миру в Україні. З новин BBC, NPR (Національне громадське радіо, США) і the New York Times Лорен дізналась, що українці протестують проти укладення угоди про Митний союз між президентами Віктором Януковичем та Володимиром Путіним, яка перешкоджатиме євроінтеграції України. Більшість новин розповідають не тільки про Євромайдан, а й подають думки американських політиків, що підтримують активістів та реформи, яких вони вимагають. Лорен підтримує українців та хотіла б бачити Україну у ЄС: «Я пишаюся українцями. Вони борються за своє майбутнє. Я сподіваюсь, що ситуація у країні зміниться. Українці розумні і талановиті, вони мають що запропонувати не тільки Європі, а й всьому світові. Але, на жаль, це неможливо, поки Україна знаходиться під впливом Росії».

Поліна Чубарь, 19 років, Франція, студентка Інституту політичних досліджень у Парижі. Поліна дізнається про події в Україні з міжнародних медіа, таких як BBC або The Economist. Французька преса також пише про це, але недостатньо багато, щоб зрозуміти повну картину. Як студентку-політолога Поліну цікавить тема Євромайдану. Вона впевнена, що Україна матиме багато переваг від вступу до ЄС: «На прикладі країн Східної Європи, які уже вступили в Євросоюз, ми можемо побачити позитивні результати, наприклад: політична стабільність, покращення економічної ситуації та підвищення рівня життя». Поліна також знає, що приєднатися до Європи хочуть далеко не всі українці: «Я не впевнена, що протест на Євромайдані презентує думки всього українського народу. Адже багато хто надає перевагу більш тісним відносинам з Росією, а на приєднання до Європи вони дивляться дуже скептично. Особисто я підтримую ідею євроінтеграції України, але не знаю, чи хочуть цього всі українці». Поліна описує загальну думку про Євромайдан, що панує у Франції: «Французи думають про Євромайдан, як про вияв волі народу, що бореться проти злого тирана, який заважає їм приєднатися Європи. Багато хто підтримує членство України у Євросоюзі. З іншого боку, у кризі, яка спіткала європейські держави, звинувачують здебільшого держави зі слабкою економікою, наприклад, Грецію. Тому розширення об’єднання західних країн ставиться під сумнів: є думка, що Євросоюз був кращим, коли там було менше країн, а приєднання нових, бідних країн, загрожуватиме економіці більш заможних», – пояснює вона.

Джейсон Каммаране, 37 років, Сполучені Штати Америки, представник Fryday Odessa в Україні. «Протест на Євромайдані стосується не тільки підписання або непідписання угоди з ЄС. Він також спрямований проти правлячої еліти і, зокрема, президента Віктора Януковича, який використовує свою владу задля власного збагачення», – говорить Джейсон. Він живе в Україні вже більше шести років і спостерігав, як зростали напруга і розчарування. Євромайдан, за його словами, назрівав уже давно. Українців Джейсон підтримує, але пасивно: «Це питання, які ви повинні вирішити самі. Я радий поділитися своїми думками, але не хочу бути учасником. Бо, знову ж таки, це національна проблема, яка має бути вирішена власними силами». Джейсон вітає Україну в Євросоюзі: «Я хотів би бачити Україну сильною незалежною державою, але не думаю, що наразі це можливо. Є багато речей, над якими потрібно добре попрацювати, але поки що українці не надто згуртовані для цього. Так само було і після Помаранчевої революції. Але все одно мені подобається Україна в Європейському, а не в Митному союзі».

Константин, 19 років, Франція, Університет Париж I Пантеон-Сорбонна. Константин знає про Євромайдан не надто багато. У його оточенні про це майже не говорять, а новини по телевізору він дивиться не часто. Але хлопець знає, що Євромайдан – це не просто протест, це прагнення українців приєднатися до європейської спільноти. І на питання: «Чи хотів би ти бачити Україну у Європейському Союзі?» Константин відповідає коротко, але впевнено: «Так, звичайно хотів би».

Дарина Корінь


Автономна республіка Майдан

Майже місяць у центрі Києва, на руїнах європейської мрії і всенародних сподівань, українці зводили нову державу. Як і будь-яка важлива перемога, ця не далася українцям просто. Однак сьогодні Майдан – це самобутній, налагоджений, хоч і строкатий, механізм, яким керує український народ. Разом з істориком Оленою Джеджорою ми спробували проаналізувати шлях Майдану від протестного епіцентру до нової української Січі.

Я так не думаю. По-перше, тому що серед людей середнього і старшого віку більше розчарованих у політичних силах, тоді ж як серед молоді дуже багато прибічників тієї чи іншої опозиційної сили. Опозиційні партії чекали моменту, а потім їх почали просто кликати. Люди питали: «Де Кличко? Де Яценюк? Де Тягнибок?». Проблема лише в тому, що наше суспільство не знало як організуватися в такій ситуації. Майдан народився як імпульс. Це був імпульс ураженої гідності і знову провалених обіцянок. Він покликав за собою молодь і студентство, які були в Європі і для яких вона – не міраж, а щось реальне і щоденне. Адже там у них друзі, відомі навчальні програми і цікаві перспективи. Там є щось зрозуміле, якісне, добре, яке має таке ж право бути тут в Україні. Саме на цьому імпульсі піднялася студентська молодь. Я була свідком того, як до студентів хотіли приєднуватися учні зі шкіл. Це було дуже сильно. Коли ця хвиля піднялася, відчувалося, що їм непотрібні старші. А тим більше політики. Вони мають на меті своє майбутнє, яке вони всі пов’язують з Європою. Зовсім інший Майдан народився після подій 30 листопада. Принципова відмінність була навіть не в тому, що до нього приєдналися люди середнього і старшого віку, а в тому, що студенти, яких вдарили, одразу стали на ціле покоління старшими. Умовно кажучи, старші помолодшали і знову вийшли на вулиці, а молоді дорівнялися до старших, бо вони дістали свою травму, свою рану. Як відобразилося це об’єднання на Майдані і його цілях? Почався новий рух з новими завданнями, де вік вже не мав значення. Спочатку ні про який позитив на Майдані взагалі не йшлося. Це був просто шок і обурення. Але цікаво, що це обурення не набирало радикальних форм. Народ був трохи настрашений і приспаний, тому не помітив, як на Майдані з’явилися політичні прапори, почали його заповнювати і радикалізовувати. Спочатку ми не звернули на це уваги. За кілька днів прийняли це як належне. А ще за кілька днів серед майданівців стали запитувати: «Чому вони нічого не пропонують?». І знову ми почали чекати чогось від політичних лідерів. Ми нібито трохи здалися, бо чекали розв’язки від них і не могли придумати її самі. Можливо, українці просто до такого рівня самоорганізації не готові. Відтак країна зупинилася, бо не знала, як далі діяти. І ось це топтання на місці до певної міри стало причиною того, що ми зараз ніби як терпимо поразку. Кажу «ніби», бо все ще сподіваюся. Чи можна сказати, що політизація Майдану - це до певної міри провина старшого покоління? Адже, на перший погляд, саме воно «привело» за собою партійні прапори і політиків

А яка роль Церкви в подіях Майдану? Та, яку вона відіграє зараз. Українські церкви показують зараз дуже добрий приклад. Так само як студенти у певний момент показали приклад дорослим і політикам, як треба послідовно відстоювати свої гасла на Майдані, так само церкви сьогодні показують, як треба забути те, що розділяє нас, і пам’ятати про те, що об’єднує. Священники допомагають зараз багатьом, і це також дуже потужна сила. Кому належить реальна влада на Майдані? Молоді. Студентам, які готові лягти на землю перед «беркутівцями» і лежати у мовчазному протесті. Це люди, які вже зрозуміли, що таке сила миру. Вона непереможна. Хто чи що є «стримуючим фактором» ? Радикали. Серед них є дуже багато щирих людей, вони вірять в те, що вони роблять. Але зверніть увагу, кожен великий і гарний крок був змазаний якимось непотрібним радикальним глупством. То трактором на Банковій, то відрубаною головою цього «істукана» Леніна. Хто зараз найкраще об’єднує Майдан? Я для себе цього ще остаточно не вирішила. Однак, на мою суб’єктивну думку, саме зараз – hromadske.tv. Коли я вмикаю цей канал, я в центрі подій. Я бачу все ззовні і зсередини. Навіть та їхня хаотичність… Вона додає їм тієї певної людськості. Я б не хотіла до кінця життя дивитися новини у такому форматі, але зараз ці люди об’єднують Майдан. Очевидно, що Майдан хоч і цілісний організм, але в той час неоднорідний і суперечливий, як і будь-яка держава. Чи не руйнує це його зсередини? Безумовно, він суперечливий, як саме життя. Можна почати з дрібниць. Ми говоримо про те, що хочемо до демократичної Європи, що ми толерантні і мирні. Однак ось вже скільки тижнів ми кричимо: «Хто не скаче, той москаль». Це нібито дрібниця, але коли поряд з тобою скачуть першокурсники і школярі, і ти розумієш, що вони це будуть розповідати своїм дітям, то не така вже це й дрібниця. Гасла суперечливі, настрої суперечливі, цілі, які різні групи зараз перед собою ставлять, суперечливі. Це і боротьба за владу, і піар на різних рівнях, і щирі переживання пересічних

людей – що я можу для цієї країни зробити? Однак домінуюче почуття, яке я всюди бачила і відчувала, – це захоплення цим народом і любов до нього. І це є патріотизм в своєму найкращому прояві, який я бачила. Як вплинули на Майдан останні політичні події? Зокрема, домовленість президента Януковича з Володимиром Путіним. Коли у прекрасного народу дебільні лідери, це ображає гідність всіх. Мені здається, що й лідери, в яких лишилося трошки розуму і совісті, також вражені цією ситуацією. Однак, я впевнена: те, що діється в політиці, вже не таке визначальне для долі Майдану. Це як польська Солідарність: наш Майдан готується витримати довгий шлях, якщо буде треба. Бо мета дуже висока і дорога кожному учаснику – інше суспільство, де кожна людина важлива. Це набагато більше, ніж євроінтеграція. І ще Майдан робить спроби вже не мітингового, але якогось іншого впливу на ситуацію та самоорганізацію суспільства. Дедалі популярнішою в мережі стає аналітика, а не заклики, спроби складення юридичних документів і відозв. Це наступний крок самоорганізації. У ньому досі сильний елемент анонімності, але він зменшується. І всупереч усяким прогнозам, радикалізм не збільшується. Як на мене, принаймні найбільш вербалізована і думаюча частина Майдану мудрішає. Чим, на вашу думку, закінчиться Майдан? І яка розв’язка була б найкращою? Майдан цікавий тим, що він постійно змінюється. У цій його змінності є якась особливо важлива цінність, яку ми ще не бачимо. Я боюся, найбільш прогнозований варіант – все заглохне, замерзне, розійдеться, влада настрашить всіх, кого треба настрашити, вона вже цим займається. Я буду молитися, щоб я помилялася. А щодо можливих варіантів… На жаль, наше правове поле дуже нездорове, щоб ми могли мати якийсь легітимний варіант. Добрим закінченням ситуації було б юридичне вирішення питання. Не знаю, чи це можливо, враховуючи те, що відбувається з нашим законодавством. А правильним варіантом була б відставка уряду. Це також буде велика перемога, незважаючи на всі інші гасла. Тому що наш президент спирається на свій уряд і якщо він його не матиме, то ситуація обернеться проти нього. Розумієте, раніше ми були його маріонетками, а тут він може стати нашою. Як на мене, то зміна уряду і підготовка до виборів 2015 року з новим урядом – оптимальна розв’язка. Цей уряд не буде ідеальним – я не будую ілюзій, але він буде обережніший і він боятиметься. У будь-якому разі, як би там не розгорталися події далі, те, що ми пережили за останні чотири тижні, це вже величезна перемога. Катерина Недеснова


Менеджер з продажу Юлія роздає біля метро листівки із закликом виходити на Майдан. Почуття співпричетності до того, що відбувається в країні, не покидає дівчину ні на мить. Юля допомагає по-різному. Каже, що не може інакше, і робить це за покликом серця. Вона бере участь у вечірніх флеш-мобах, привозить їжу, допомагає волонтерам прикрашати ялинку і прибирає. Просто тому, що «потрібно дотримуватись чистоти», а коли була спроба розігнати Майдан – через нерви. «Я зараз можу боротися тільки так, тому роблю те, що наразі необхідно. Не можу продовжувати нормально жити і спати, коли мій народ бореться за те, щоб жити у вільній країні без вбивств і катувань людей, де можна добитися справедливості в судах, звертатися за допомогою до міліції без страху, що тебе поб’ють і зроблять винним». На вулиці Інститутській, як і на підступах до Майдану з усіх інших вулиць, – високі барикади з дощок та мішків зі снігом. На лінії оборони – чоловіки в касках, які спостерігають за тими, хто збирається зайти на Майдан. Поміж барикад – лише один коридор, через який пропускають людей. Серед охоронців і 35-річний Андрій. На його касці напис: «Формуємо жіночий загін швидкого реагування». Охоронець каже, що за цим оголошенням поки що звернулась тільки одна дівчина. Але насправді, цей напис радше для жарту, говорить він. «Усе-таки не жіноча справа – на варті стояти», - вважає чоловік. Андрій тут з власної ініціативи і каже, що це аж ніяк не можна назвати завданням: «Це наше добровільне рішення. Ми самооборона. Маємо дивитися за порядком, щоб ніхто не заходив на Майдан нетверезим, щоб не було неадекватних. Я тут, тому що хочу, щоб був якийсь порядок і панувала людяність. Зрештою, на Майдані є і жінки, і діти. Маємо їх оберігати». За декілька метрів від кордону самооборони чергують працівники медпункту. Оскільки за допомогою до них під час народного віча не звертаються, кілька медиків просто роздають вітаміни перехожим. Одна з волонтерів - викладачка Києво-Могилянської Академії Тетяна Андрєєва. Про те, як вона потрапила до загону медичної допомоги на Майдані і для чого їй це потрібно, жінка розповідає чистою українською, особливо чітко вимовляючи шиплячі: «Три дні тому я побачила на Фейсбуці оголошення, що потрібні лікарі-волонтери і прийшла записатися на чергування. Сьогодні зранку я розпочала роботу. Поки що ніяких серйозних викликів немає: тільки застуди, кашель, нежить. Я тут тому, що це потрібно і це все, що я можу наразі зробити для змін у країні. Кожен з нас повинен долучатися як може, для того, щоб ці зміни все-таки відбулися. Коли збирається так багато людей, важливо, щоб поруч були медики. Я сподіваюся, що зможу додати маленьку часточку до спільної справи». У розмову несподівано з посмішкою втручається напарник жінки: «А зараз Ви здивуєтесь! Тетяна – росіянка!» Крім того, напарники з медпункту – подружжя, чергують на Майдані сім’єю. Біля самого серця Майдану, одразу біля Стели – територія, відгороджена стрічкою. У її центрі - великий казан, навколо якого п’ятеро чоловіків: високих, дебелих, схожих на козаків. Тримають у руках півметрові ложки, помішують кипучу страву, додають приправи. На вході до імпровізованої кухні теж охорона, чоловік з недовірою запитує: «А вас там чекають?», – але все-таки пропускає до кухарів Майдану. Приготуванням їжі керує Олександр Галай. На розмови часу немає – варить бограч.

- Я тут, тому що я люблю це робити, – говорить чоловік. - Але чому ж саме на Майдані? - Бо тут моє місце сьогодні. Бачите, плачу! - як і всі, біля казана, пан Олександр витирає сльози. - Це від радості, що бограч вдався! – сміється. – Володимире Івановичу, візьміть ложку, дам вам скуштувати! – кличе свого знайомого Олександр. – Скажете, чого не вистачає. Володимир Іванович бере звичайну маленьку ложку і набирає трішки паруючого бограчу з великої дерев’яної. - Аромат! Мама мія! Бомба! – захоплено вигукує, скуштувавши. - Стільки людей це варило! Воно ж не може бути несмачним! – задоволено констатує Олександр.

Окрім фізичної праці, на Майдані люди знаходять собі і творчі завдання. Фортепіано біля КМДА рідко буває без піаністів і співочої публіки. Інколи мітингувальники виходять з піснею за межі Майдану. Біля Кабміну машина з написом «Розмінування» перегородила дорогу. Тротуари перекрили своїми щитами молоді міліціонери. Пропускають «своїх», для інших слугують дороговказами. Люди переважно запитують як пройти до Маріїнського – хочуть видовищ, подивитись на Антимайдан. Минаючи міліцейський пост, лише ліниві не зупиняються зробити фото: присідають біля щитів, усміхаються. І здається, що міліція таки з народом. Принаймні на фотографіях. Хлопці радо позують, на їхніх спокійних обличчях цілком щирі усмішки. Атмосферу революційної фотосесії порушують дві дівчини-луганчанки з дзвінкими голосами. Вони збираються співати, вирішують, яку пісню виконувати. Обирають «Червону руту» і підходять впритул до міліцейських щитів. На словах «У полоні печалі…» до співів приєднується більшість присутніх. Міліція-таки з народом, принаймні під час пісні. «Хіба ж ви не бачите, як їм тут сумно?» – пояснюють свою ініціативу луганчанки. Міліціонери здивовані перфоменсом, кажуть, що за весь день нічого схожого не бачили. Усі вони відкриті до спілкування. Один з них, найвищий, навіть сам цікавиться, хто його співрозмовники і звідки. Сам харків’янин, каже, що йому тут нудно.

То, може, вам ще когось привести, щоб виступили? – питаю. Ага. Гарячих дівчат… Може, гарячого чаю? Ні, ми тут часто міняємось і годують нас добре

Сенсу в протестах хлопець не бачить, каже, що влада завжди буде погана. Згадує, як гнали Кучму у 2004-му, як розчарувалися згодом і в Ющенкові. «Тепер те саме», – констатує. Його обурює те, як били ланцюгами 18-річних хлопців з внутрішніх військ на Банковій. «Ви ж дивилися повну версію, а не ту, яку по телику показують?» - уточнює харків’янин, очевидно, не довіряючи новинам. Перший розгін студентського Євромайдану він не пригадує взагалі. Йому цікаво, кого на Майдані більше: тих, хто за ідею, чи тих, хто за гроші. Каже, що бачив у соцмережах добре

оплачувані пропозиції за агресію до правоохоронців. «Ми тут більше за ідею, ніж ви. Нам за це не платять», - робить висновок. Насправді міліція, принаймні конкретно ці хлопці, не позиціонують себе з народом. Вони не бачать себе в цьому океані, хоча мають обов’язок бути його частиною. А люди-краплі тим часом знаходять себе в інколи несподіваних, але потрібних амплуа, формуючи візію суспільства, яке має саме такий – майданний – дух консолідації, самоорганізації і підтримки. Щоденна волонтерська робота для декого триває вже майже місяць і навряд припиниться із завершенням Майдану. Можливо, це відчуття спільної відповідальності з часом пошириться на всю країну. Адже, якщо ти був частинкою цього океану, хіба не триматимеш хвилю?

Що їх об’єднує:

історії

«крапель в океані» Вони формують нові течії, ініціативи і дії. Люди шукають способи допомогти Майдану не тільки матеріально, а й усіляко долучаючись до роботи. Прибирання, охорона території, медичне обслуговування, інформаційне забезпечення, пункти харчування і обігріву організовуються стихійно з власної волі людей. Як каже Руслана «…знаю точно: Майдан - це вже новий стиль і спосіб життя. І ця маленька територія народовладдя зобов’язана дати нову модель суспільства. Я зроблю все можливе і неможливе... Бо так треба, бо іншого шансу не буде. Коли величезна кількість людей концентрованим зусиллям б’є в одну ціль, відбувається епохальна зміна. Ніщо не може зупинити цієї Надія Швадчак сили!»


Що отримав і що втратив Євромайдан? Самоорганізація як феномен

Плинна мета Майдану

Щоденне

Р.S.

Євромайдан мав хорошу організацію завдяки учасникам, які змогли чітко розділити працю та продумати захист свого табору. Особливо помітним це стало після розгону мирних демонстрантів 30 листопада. Табір влаштований за схемою, яка колись ефективно працювала на Запорізькій Січі, тому невипадково Євромайдан порівнюють з козацьким формуванням. Особливістю Майдану є структура народної самооборони і господарська форма самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. Це дуже нагадує устрій Січі, стверджують фахівці. Звісно, прямої воєнної небезпеки в сучасному варіанті не було: на Майдані боялися лише штурму «Беркуту». Але структура організації, де існував прес-центр (писарі), старшина (громадські і політичні лідери) та загони охорони, які обмежують потрапляння на територію сторонніх,є. Система працює як маленька держава. В один з днів мені випало говорити з чоловіком, який слідкував за тим, щоб вчасно постачали дрова, оскільки Майдан треба було постійно забезпечувати теплом, особливо вночі. Мене вразило, наскільки злагодженим є цей процес: на них окремо виділяли гроші, вони надходили чітко за розкладом і розподілялися так само чітко для кожної частини містечка. Важливу роль відіграють і споруди довкола Майдану Незалежності. У першу чергу, це стосується Будинку профспілок. У ньому можна переночувати, також там діє прес-центр, де працюють журналісти і проводить свої брифінги опозиція. Окремо в будинку розташована кухня. За словами однієї з працівниць, тільки за три тижні протестувальники випили близько 4-х тонн чаю! Усю їжу готують волонтери або ж приносять кияни. Така організація може забезпечити існування «єврореспубліки» впродовж кількох тижнів. Головна умова тут – незалежність від міської влади, основна будівля якої працює так само в режимі Будинку профспілок. Ще одна деталь, яка викликає аналогії із Запорізькою Січчю, – безпосередньо сам Майдан. Козаки в центрі Січі мали площу, де проводилося народне віче. Там же обирали отамана та вирішували всі найважливіші питання. Майдан 2013-го року – це швидке реагування, унікальна організація масових акцій, чітке розділення сфер впливу на владу: частина йде до Міносвіти, частина – до Генпрокуратури, інші охороняють урядовий квартал. Окремо слід згадати й інформаційну діяльність. В умовах, коли Україна тримається вже місяць на перших шпальтах найрейтинговіших видань світу, важливо, щоб з Майдану надходила якісна і правдива інформація. Журналісти працюють, як ніколи, злагоджено, виступаючи не тільки у ролі джерела інформації, а й експертів для своїх закордонних колег. Вони як реальні герої: по голові отримують, від газу тікають, техніку «в бою» втрачають, але все одно працюють. А їхні фотографії потрапляють на обкладинки видань від Москви до Вашингтона.

Це є головним мінусом. Вона, ніби острівець льоду, пливе і видозмінюється. На початку головною ціллю була асоціація із ЄС, після 30 листопада – покарання винних за побиття студентів (зокрема Захарченка та Попова), далі йшлося про відставку Кабміну, а потім і Президента. Що з цього вдалося здійснити? По суті, майже нічого. Попова тимчасово усунули від роботи у КМДА, але це аж ніяк не означає його звільнення, не кажучи про притягнення до кримінальної відповідальності. Про асоціацію, як першочергову мету, підзабули, хоча символіка і сама назва «Євромайдан» апелює до євроінтеграційного дискурсу. Імпічмент за умов нинішнього законодавства фактично неможливий, хіба-що Янукович вчинить злочин проти державного суверенітету або сам підпише наказ про власну відставку, проте його економічні інтереси занадто великі для цього. Відставка діючого уряду? Можливо. Тоді постає питання: хто очолить новий уряд? Чи думають про це на Майдані? Посаду прем’єр-міністра може зайняти ставленик сім’ї, і тоді ситуація стане ще гіршою. Чи міг би цей пост зайняти, приміром, Петро Порошенко, який має досвід роботи в уряді, зокрема регіоналівському? Цілком. Або хтось інший? Але всі ці сценарії, не кажучи про конкретні вимоги до Президента і уряду, треба прописати. Меморандум з’явився лише через місяць існування майдану. Але з’явився.

Позитивні наслідки протесту буде видно лише після його закінчення. Чи триматимуться люди поруч? Чи зможуть бути відповідальними на своїх робочих місцях, у своїх регіонах? Чи зможуть бути критичними до інформації? І яка вірогідність того, що приклади самоорганізації на Майдані стануть формами самоврядування в регіонах? Що заважає перенести так звані курені на ті проблемні ділянки, які є в конкретному місті чи області? Мене здивував «голос» Східної України. Він не є достатньо гучний. Для Донбасу шанс заявити про всі свої потреби та про соціальну несправедливість є унікальним. Але цього не відбувається. Шахтарі масово на Київ не йдуть. Хоча, якби вони це зробили, це стало б смачним ляпасом Януковичу – психологічним та економічним. Невже знову Сходом рухає страх? Коли на Майдані був мільйон, невже страшно?

Янукович вів переговори з Путіним, і, хоча угоду про Митний Союз вони не підписали, це аж ніяк не означає, що можна полегшено видихнути. Економічні питання таки обговорили і низку домовленостей підписали. Мова йде, у першу чергу, про військово-промисловий комплекс, про життєво важливі питання, як то банківська система, цінні папери і втручання в них. У державній скарбниці грошей недостатньо, але чого нам буде варта Путінська раптова благодійність? Невже хтось вірить, що 15 мільярдів він дав нам просто так? Результати Майдану ми побачимо після Нового року, коли стане ясно, чим наповнений наш держбюджет-2014. І чи зможуть за таких умов вижити звичайні громадяни? Далі буде…

Ще дев’ять років тому здавалося, що Майдан – явище абсолютно неповторне. Проте 9-та річниця Помаранчевої революції закінчилась новим Майданом. Цього разу під європейськими прапорами з вимогою євроінтеграції. Люди не тільки змогли самоорганізуватися, а й задали новий тон дискурсу в суспільстві. Що вдалося за 29 днів існування нової української Січі, а що й досі лишається недопрацьованим? Спробуємо розібратись. Катерина Гладка


ДРУЗІ ПІЗНАЮТЬСЯ В БІДІ, А РЕКТОРИ – ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ Студент Київського національного університету будівництва і архітектури Кирило сам не ходить на Майдан і не чув, щоб туди масово ходили його товариші: «Ніхто нічого не каже про те, що там відбувається. Деякі викладачі піджартовують, що люди мерзнуть дарма, усім іншим – просто байдуже» Ще один студент цього вишу Дмитро на Майдані періодично буває. Розповідає, що тиск адміністрації поки що абсолютно відсутній: «Взагалі нічого не говорять. Кожен робить те, що хоче. Ніби нічого і не відбувається – повна свобода вибору». Посаду ректора КНУБА займає Петро Куліков – заступник міністра освіти Дмитра Табачника. На університетському сайті опубліковано його звернення з обіцянкою не переслідувати студентів за їхні «політичні чи громадські переконання». За тиждень до того, як було оприлюднене це звернення, співачка Руслана Лижичко на Майдані сказала, що ректор Петро Куліков заборонив своїм студентам долучатися до протестів. На сайті вишу також є заклик Міносвіти поважати «викладачів та студентів, які виявили бажання працювати чи навчатися» та не перешкоджати їм робити це «у звичайному режимі». А 13 грудня Дмитро Табачник під час зустрічі в стінах університету подякував студентам за те, що завдяки їм «лідери Євросоюзу нарешті почули Президента України та Уряд, надавши згоду на продовження переговорів щодо підписання Угоди про асоціацію на вигідних для України умовах». Сергій Квіт, Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», відомий своєю «анти-Табачною» позицією, адже ще у 2010 році закликав публічно висловитися про-

ти тодішнього і нинішнього міністра освіти. На титульному фото університетського сайту зображені студенти на Майдані з національним прапором з написом «Могилянка». Тут періодично публікуються новини про перебіг подій на Євромайдані. На сайті також є інформація про те, що 25 листопада понад 500 студентів, викладачів і співробітників НаУКМА долучилися до масових акцій протесту на Європейській площі. Сергій Квіт невдовзі після цього писав на своїй фейсбук-сторінці про позачергову перевірку з Державної інспекції навчальних закладів, водночас заспокоюючи:

«Певною мірою, це штатна контрольована ситуація. Ми були готові до цього, тому зараз немає необхідності залишати Майдан». На події 11 грудня спільнота вишу відреагувала заявою з вимогою до влади «схаменутися і негайно припинити насилля». Студентка НаУКМА Вікторія розповідає «У нас створена студентська координаційна рада, яка займається складанням вимог до влади і координує роботу студентів. На нас не тиснуть. Викладачі підтримують, дозволяють переносити пари. Один з них навіть запитав, чи ми здорові і чи треба нам матеріальна допомога. Також нас підтримує ректор. Нещодавно під час зустрічі він попросив підняти руку студентів, яких хвилює результат сесії. А потім сказав, що хвилюватись не треба, і щоб усі, у кого будуть проблеми, приходили особисто до нього». Студентка Національного авіаційного університету Тетяна намагається поєднувати навчання з відвідуванням

Майдану:

«Викладачі загалом не реагують. Хочеш – іди, хочеш – пропускай пари. Але то будуть твої проблеми, якщо потім доведеться наздоганяти. Багато наших можна помітити на Майдані з прапорами з написами «НАУ». Ніхто не забороняє, але й не підтримує. Проте студенти все одно активно збираються і ходять на Майдан» Студентка Євгенія каже, що у їхньому виші все спокійно: «Мій університет займає нейтральну позицію стосовно Євромайдану. На мітинги студентів ніхто не жене і не забороняє брати участь. За політичні переконання з університету не відраховують. Про жодні «пресинги» я не чула. Звичайно, керівництво наголошує на тому, що для студентів на першому місці має бути навчання, але нікого за погляди не засуджує». Першим проректором Національного авіаційного університету є Максим Луцький – член Партії регіонів. На сайті вишу – жодної згадки про Євромайдан. Стрічка новин заповнена інформацією про академічні та спортивні успіхи вишу, а також привітаннями з різноманітними святами від ректора Миколи Кулика. Заяв керівництва щодо участі студентів у мітингах немає. Однак представники студентського самоврядування поширили в соцмережах власну офіційну заяву, у якій повідомили: студенти мають право відвідувати Євромайдан, але через «загострення ситуації» повинні робити це обережно та лише «у вільний від навчання час». Про щось подібне на своїй сторінці «Вконтакті» писав проректор з навчально-виховної роботи Ярослав Козачок. Він закликав бути обережними, не піддаватися на провокації і пам’ятати, що «основне завдання студента – вчитися». За його словами, віднедавна він спеціально зареєструвався в соцмережі «не для того,

щоб відстежувати, хто куди ходить, а для того, щоб не відставати від вимог часу, бути відкритим для спілкування і скоротити час передачі інформації від адміністрації до студента чи викладача» Сайт Національного медичного університету ім. Олександра Богомольця мовчить про події на Євромайдані. У соціальних мережах студенти-медики розповідають, що спостерігають провладні настрої в нинішнього ректора університету Віталія Москаленка – колишнього міністра охорони здоров’я. Студентка Аліна каже: «На парах відбуваються перевірки. Якщо когось немає – доповідна. Але наші студенти все одно ходять на Майдан і допомагають там як волонтери-медики. Була ситуація, коли однієї групи не було на парі разом з викладачем. Після цього викладача попросили написати заяву «за власним бажанням». Катерина, ще одна студентка медуніверситету, говорить: «Коли біля нас проходила колона мітингувальників, то всі двері університету були замкнені. Покинути територію можна було тільки через одні ворота, біля яких стояло шість охоронців, а з самого корпусу можна було вийти лише через чорний хід». Натомість Заслужений лікар України Ольга Богомолець (правнучка академіка Олександра Богомольця) активно долучається до Євромайдану, про що постійно пише на власній фейсбук-сторінці. Вона працює в цьому виші, має звання професора та користується авторитетом серед університетської спільноти. Студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександра налаштована позитивно: «Нещодавно одна викладачка відпустила всіх з пари на мітинг. Заступник мого декана сказав, що це наш особистий вибір і ніхто його засуджувати не має права. Ще додав, що він сам ходить на Майдан, тому нас цілком підтримує. Ректор пообіцяв, що подасть списки абсолютно всіх сту-

дентів університету, якщо попросять «зверху»: усіх же ж не виженуть».

Студент цього ж навчального закладу Володимир розповів: «На мітинги пускають, але не заохочують. На початку грудня нас відпускали без «енок», але потім змінили своє рішення. Тож усі борги залишилися за нами, але ніхто не заборонив ходити далі». На університетському сайті – звернення вченої ради, де висловлюється підтримка євроінтеграційного курсу України та заклик не використовувати насильницькі методи протесту. Того ж дня окремо опубліковано: «Адміністрація Київського національного університету імені Тараса Шевченка жодної інформації про участь студентів у громадських акціях у місті Києві не збирала». Ця офіційна відповідь була важливою для студентів після повідомлення про те, що прокуратура вимагає від керівництва університету надати списки студентів, які пропустили пари 29 листопада без поважних причин. Ректор Київського національного університету культури і мистецтв Михайло Поплавський нещодавно став депутатом Верховної Ради від Черкас. Отримавши цю посаду, він планує підіймати центральний регіон України та взаємодіяти з громадою міста. А от зі своїми підопічними порозумітися не може. Студентка вишу Ольга так характеризує ситуацію: «Та в нас повне горе! Поплавський балотувався в депутати до ВР, тож не хотів і не хоче, щоб ми «світилися» на Майдані як студенти його університету. На щастя, конкретних погроз немає – тільки балачки». Знайти контакти керівництва вишу не вдалося: сайт КНУКіМ зараз не функціонує.

Юля Сабадишина

Українська молодь стала рушійною силою Євромайдану. Очільники львівських вишів схвалили участь своїх студентів у протестах. Натомість позиція керівників столичних університетів не така проста і прозора. У офіційних заявах адміністрації цих навчальних закладів зазвичай висловлюють підтримку або хоча б розуміння. Однак розповіді самих студентів подекуди свідчать про зовсім інше.


Євромайдан: революція чи бунт? Ірина Скіп

1 грудня на київському Євромайдані було ясно і прохолодно. Відбувся переломний момент – і з «євро» Майдан перетворився на антивладний. На вулицях Києва зібралося багатотисячне, якщо не мільйонне, віче. Усі, хто прийшов, були обурені тим, як «Беркут» побив мирних мітингувальників. Люди були рішуче налаштовані і вимагали справедливості. «Разом – сила! Разом – сила!» – лунало того дня в натовпі євромайданівське гасло. Те, що відбувалось навколо мене, можна назвати по-різному: протест, мітинг, зібрання, бунт. Один з лідерів опозиції Олег Тягнибок вигукував зі сцени: «Ре-во-лю-ція! Ре-во-лю-ція!», а народ підхоплював цей меседж. Але чи справді цей протест можна назвати революцією?

#Є революція?

Революція – це, передусім, політичний переворот, у результаті якого докорінно трансформується суспільне життя держави. Це масштабна зміна, наслідки якої торкаються навіть того населення, яке не брало участі в перевороті. У світовій історії такою була революція у Франції 1789 року, коли було змінено форму державного правління з монархії на республіку. В історії незалежної України такою була Помаранчева революція, в результаті якої відбулися перевибори президента і поступова демократизація суспільства. Але якими є результати Євромайдану і чи можна казати, що вони є взагалі? А якщо це лише бунт, який так і не став революцією через відсутність конкретного результату?

антиянуковізм

Євромайдан як бунт набагато сильніший у своїх наслідках, аніж у результатах. Він об’єднав людей зі схожими поглядами і розвіяв розчарування, яке проросло після Помаранчевої революції. Він згуртував тих, хто не мислить «совковими» категоріями, тих, хто готовий бути активним, робити і давати, а не чекати, поки дадуть їм. Євромайдан пробудив у людях патріотичні почуття, розвинув відчуття української ідентичності і самоповаги. Важливо, що люди об’єдналися не навколо пафосно-порожнього «Слава Україні!», а довкола спільного розуміння свого майбутнього - ідеї євроінтеграції і «антиянуковізму».

Український народ неодноразово підтверджував, що ми єдині, а географічний поділ на Західну і Східну Україну – це лише маніпуляції політиків. Проте вже майже місяць революції є свідченням іншого поділу – не географічного, а на людей, які здобули внутрішню свободу, та тих, хто її не має. У неділю я разом з учасниками акції «Євромайдан – це любов» мала нагоду провести кілька годин на території Маріїнського парку та поговорити з «прихильниками» влади. Мета дружнього візиту – привітно зустріти людей, які приїхали на мітинг Партії регіонів, поспілкуватися та запросити їх на Євромайдан.

Надія #є

Перше, що впало у вічі – колона людей, які простували до виходу із парку. Вони були похмурі та мовчазні. Ми прийшли на кінець їхнього мітингу, частина вже готувалася до повернення додому. «Это вы здесь байдыкуете, а нам работать надо», – поспіхом кинув чоловік років 45, поспішаючи, щоб не відстати від колони та не загубитися. Ніколи не була в концтаборі, та чомусь у цю мить з’явилась саме така асоціація. Частина мітингувальників була п’яна, постійно було чути лайку.

Євромайдан почався стихійно, спонтанно, проте з чіткою вимогою підписати Угоду про Асоціацію між ЄС і Україною. Після того, як підписання так і не відбулося, Євромайдан трансформувався в протест проти чинної влади. Маючи емоційні лозунги, новий Євромайдан в той же час не має чітких і раціональних вимог, плану розвитку і авторитетного лідера, який би його продумав і озвучив. Звідси, власне, й відсутність результату. Заклик «Банду геть!» не змінив систему, тому Євромайдан – це, всього-на-всього, бунт, що не доріс до революції, а тому називати його так – це популізм.

ЗАКЛИК

Мене переповнили смуток і співчуття. Найбільше вразило зневажливе ставлення до людей. Прямуючи до автобусів, частина колони повернула в хибному напрямку. Тоді один із тих, хто її супроводжував, не соромлячись, голосно гукнув: «Масовка, ви куди?». Найдивніше – люди мовчки повернули в правильному напрямку та попростували далі разом з рештою.

При вигляді усміхнених євромайданівців люди з Маріїнського парку й собі всміхалися у відповідь, віталися, привітно здаля махали руками. Не було ніякого поділу на східняків та західняків, ніякої злоби та протистояння. От тільки погляди різнилися. В очах одних – надія та віра, в очах інших – порожнеча, безвихідь та розчарування. У ту мить так захотілось обійняти останніх та розповісти, що надія на краще майбутнє є, але за нього треба боротися.

ТА Є!

Натомість, учасники євромайданівської акції були наче сонячні промінчики серед похмурих та похнюплених облич «прихильників» президента. Молоді дівчата та жінки тримали в руках таблички «Добро пожаловать в Киев», «Давай пожмем друг другу руки», «Давай просто поговорим», «Приходи послушать музику», «Приходи к нам на чай» та інші. Вони щиро усміхалися, привітно віталися, махали руками, запрошуючи присутніх у гості на Майдан. Проходячи повз двох старших жінок, ми зупинилися на їхнє прохання. Почувши, чому ми тут, вони співчутливо намагалися нам пояснити: «Вас підставили. Воно вам треба? Стояли б мирно, і ніхто б вас не зачіпав, а ви влізли в якісь бійки. От ми два дні простояли і ніяких бійок. Вони вам треба? Війна вам треба? Правильно, не треба. А в Європу ми і так підемо, усе налагодимо і підемо!». Неприємний осад залишила фраза, котру нам сказали на прощання: «А ви робіть тут Європу. А то ви хочете поїхати за кордон вчитися, працювати. Чому ж ви тут не робите Європу?». Неприємний, бо чула її неодноразово в такому ж формулюванні від інших. І видалася вона штучною та завченою.

Для себе чітко зрозуміла те, про що розмірковувала протягом останніх тижнів. Головний здобуток революції – подолання внутрішнього страху, який є найбільшою перепоною на шляху боротьби та духовного розвитку. Страх сковує дії, забирає бажання спілкуватися з навколишніми, заважає втілювати свої мрії. Свобода, яка є в серці, спонукає ділитися з іншими теплотою, радістю, любов’ю. Люди, що стояли і стоять на Майдані, вже є переможцями. Вони позбулися страху перед владою, страху відверто висловлювати свою незгоду, відверто говорити те, що вони думають та про що вони мріють. Перший крок зроблений. І хоч чимало ще потрібно змінити, покращити, перетерпіти, та здобута свобода в серці – це добрий плацдарм для майбутніх змін.

Тетяна Руденька


Як Донеччина реагує на Євромайдан

Донбас схожий на прозору склянку з джерельною водою. Якщо туди додати фарбу, рідина швидко стане кольору барвника. Уявімо, що наш президент – це дитина, яка бавиться різнокольоровими фарбами, населення Донбасу – це вода, а вектор зовнішньої політики – це фарба. Кинуло дитинча кульку золотистого відтінку – і вода пожовтіла. Кинув кульку з чорною фарбою – і вода одразу стала каламутною. Коли президент і Партія регіонів висловлюються на підтримку євроінтеграції, мешканці Донбасу демонструють мовчазну підтримку, хоча соціологічні опитування показують, що більшість з них не схвалюють зближення з Європою. Валентина, 63 роки, продавець

Ігор, 33 роки, безробітний (нещодавно його скоротили на роботі)

«Нам зарано туди (в ЄС) вступати. Я підтримую європейські цінності, але Євросоюз вчепився в Україну, немов дідько в грішну душу. Я не вірю в їхнє партнерське ставлення до нас, але виступаю за те, щоб ми жили, як в Європі, якщо там так гарно»

«Зараз і так складно роботу знайти, а що робити, як позакриваються заводи в місті? А мені треба якось родину годувати. Ну не треба нам зараз ця Європа! Думаю, що уряд робить все правильно».

Популярна серед молоді група «Типичная Дружковка» в соціальній мережі «Вконтакті» 30 листопада досліджувала громадську думку читачів стосовно побиття студентів. Питання було сформульоване наступним чином: «В связи с последними событиями – разгоном и избиением демонстрации «Беркутом», интересует Ваше мнение». Варіанти відповіді та результати:

«Беркут» прав: 449 человек (38.7%) «Беркут» не прав: 351 человек (30.3%) Я не в курсе последних событий: 359 человек (31%).

Ці цифри відверто засмучують. Якщо такі показники серед молодого покоління Донеччини, то що казати про старших людей, які виросли в авторитарному Радянському Союзі і хочуть туди повернутися? У масових групах Донецька та інших міст області поширюються демотиватори і дописи в стилі «Проти ЄС, за антимайдан», які часто збирають сотні коментарів і стають майданчиком для суперечок на політичні теми. Ситуацію загострило знесення пам’ятника Леніну в Києві. Сайт «Дружковка на ладонях» провели відеоопитування стосовно демонтажу пам’ятника – всі респонденти засудили такі дії. Депутатам-«регіоналам» такої картинки тільки й бракувало – тепер можна знову лякати мешканців Донбасу войовничими бандерівцями. Ще один важливий момент: коли Янукович влітку оголосив, що Україна обирає європейський шлях розвитку, це не викликало масових протестів на Сході і Півдні країни. На охолодження відносин з Росією відреагували лише комуністи з поодинокими нечисленними мітингами. Противники зближення з ЄС не готові виходити на площі за Митний союз або за Януковича. Тобто, протестна енергія цих громадян концентрується не на вулицях, а в розмовах на кухнях та в соцмережах. І коли пріоритетом у зовнішній політиці знову стане євроінтеграція, то це, швидше за все, не змусить прихильників Митного союзу захищати свій вибір на мітингах. Що робити далі? По-перше, не впадати у відчай. По-друге, прислухатися до того, що говорять на іншому боці країни, звернути увагу на аргументи цих людей. З ними треба налагоджувати діалог, розвінчувати стереотипи, пояснювати свою позицію. Переважно ці люди отримують інформацію про майдани зі ЗМІ, які контролюються владою і висвітлюють ці події у вигідному для неї ракурсі. По-третє, варто підтримувати тих, хто виходить на Майдани в регіонах, координувати спільні дії, акції. По-четверте, треба більше спілкуватися безпосередньо через подорожі. Живе спілкування зближує та руйнує бар’єри. Звісно, що це справа не одного тижня і навіть не одного року, але хтось мусить її виконувати. І справа не тільки у євроінтеграції.

Павло Островський

Євромайдани України У найбільших містах України Євромайдани почались у день відмови уряду підписати Угоду про євроінтеграцію і активізувалися після побиття мітингувальників 30 листопада. Серед ночі активісти вже по всій Україні вслід за київськими громадськими діячами організували локальні протести. На майданах від ранку до вечора звучать гасла про відставку Президента та уряду, створюються координаційні ради без політиків. Саме ці села, містечка, обласні центри є потужним джерелом енергії, людей, які щоночі їдуть у Київ. Зараз в їхніх руках реальний шанс зупинити свавілля теперішньої влади та змінити майбутнє заради себе і нащадків. Люди зрозуміли: якщо вони хочуть жити в розвиненій європейській країні – потрібно діяти. Про особливості місцевих Євромайданів та свої очікування нам розповіли їхні організатори. Роман Сердюк, Дніпропетровськ 22-23 листопада Роман з друзями почав обдзвонювати знайомих, поширювати інформацію в соцмережах, і вже 24 листопада вони зібрали півтори-дві тисячі людей на Європейській площі в Дніпропетровську. Наступного дня суд заборонив мирні зібрання. «Одразу після оголошення заборони налетіли «тітушки» і повністю змели намети організаторів, побили мітингувальників. Ми вирішили більше не організовувати таких масових акцій», - ділиться він. Дніпропетровський рецепт протесту – це італійський страйк. «Замість заборонених масових акцій, ми запрошуємо жінок міста погуляти зі своїми чоловіками з жовто-блакитною стрічкою на Європейській площі. Так ми показуємо владі, що теж маємо зуби, що не боїмося ні заборони, ані «тітушок», ані антимайданів. Ми показали владі, що вони безпорадні, і єдиний спосіб припинити протести на площах Дніпропетровська - піти на поступки», - говорить активіст. «Дніпропетровськ серед Сходу України зібрав найбільш численні мітинги – близько 7-10 тисяч у пік активності. Зараз кількість менша, але народ не втомився і ще приходить до нас. Допомагають грошима, передають харчі, речі, теплий одяг, посуд. Щодня передаємо до Києва великі пакунки. Окрім того, зараз у Києві близько 70 хлопців і дівчат з нашого міста та області, а загалом туди з’їздило вже більше 2000 осіб». «Після майдану буде інше життя. Краще воно буде чи гірше - залежить від нас. Народ відчув свою силу вже в тому, що не дав владі зламати ситуацію 30 листопада. Уряд тепер замислиться над тим, чи варто розганяти наступний мітинг, забороняти протести через суд. Він відчула своє безсилля перед Євромайданом. І в цьому наше досягнення». «Люди повинні розуміти, що вийти на Майдан - це не героїзм, а громадянський обов’язок кожного. Героїзм - залишитись на Майдані, коли всі розійшлись. Ми відчули це, коли знесли наше наметове містечко. Кияни ж пережили це двічі – коли «Беркут» намагався їх розігнати 30 листопада і 11 грудня». Павлюк Іванна, Кам’янець-Подільський У перший тиждень близько сотні людей відвідували мітинги біля Кам’янець-Подільської міської ради. «Реакція мешканців нашого міста була тихою. Хто хотів – той приєднувався, байдужі мовчки проходив повз», - пояснює Іванка. – А після побиття студентів у Києві їх прийшло вже більше тисячі. Багато кам’янчан не мали змоги поїхати в Київ, але всім серцем хотіли підтримати Україну, і наш місцевий євромайдан з’єднав патріотів. Ми створили студентську координаційну раду з представниками різних факультетів. Таким чином ми мали змогу інформувати всіх студентів. Але на майдан виходило не лише студентство, були люди й старшого віку. Щовечора близько 50 людей вирушали до Києва». «Ми сподіваємося на повну люстрацію влади як

на державному, так і місцевому рівні. Звісно, певний час ситуація в країні буде економічно нестійкою. Та натомість ми позбудемось нашого «любого брата» і всієї проросійської політики». «Я починаю вірити в українців як самобутню націю, адже, як говорив перший націоналіст України В’ячеслав Липинський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Петро Лучка, Хуст На Закарпатті, а саме в Хусті силами кількох активістів вдалося зібрати на мітинги не тільки студентство. «Потрібно було показати владі, що не тільки Київ, Львів і інші обласні центри незадоволені силовим розгоном Євромайдану та їх політикою, а й у найвіддаленіших куточках країни люди обурені!» - розповідає Петро. «Спочатку в організації була задіяна молодь, потім підключилися партії. На жаль, активність жителів міста була дуже слабка. Хоча під час проведення демонстративних маршів перехожі нас хвалили, а автомобілісти сигналили, мало хто з них приєднувався. Повнолітні активісти постійно їздили і їздять до Києва, є організовані автобуси від міської та районної адміністрації». «Гадаю, що в кожному містечку люди повинні спочатку вимагати перевиборів місцевої влади, щоб регіоналам не було, на кого спиратися», - розмірковує Петро. Олександр Савич, Херсон Перший день столичного Майдану надихнув хлопця на створення в соціальних мережах тематичних пабліків для Херсону. І вже в перший день зібралось 200-300 студентів та активістів. «Спершу ми купили ватмани, маркери й почали збиратися на площі Свободи. Усе було хаотично, ніхто не знав, що робити, - згадує Сашко, - але потім усі згуртовувалися у велику спільноту. І щодня від 5 вечора до 12 ночі ми були тут». «Свобода» нам дала рупор і кілька прапорів. Десь на п’ятий день «Батьківщина» привезла намет, генератор, мікшер і проектор. «Кістяком» наших мітингів були студенти. Акції протесту проводили різні, зокрема пікетування МВД та університетів». «Після розгону в Києві на мітинг вийшло кілька тисяч людей. Виші почали активно тиснути на студентів за їхні прогули, викликали до ректорів, проте нікого не вигнали. Після мітингу ми збирались і йшли колоною з прапорами й рупорами центральними вулицями міста. Херсонці активно підтримували Євромайдан: виходили з квартир, кафе, машин і аплодували нам, часом приєднувались до акцій. Також ми намагаємося підтримувати тісну комунікацію з майданами інших міст». Олег Черненко, Хмельницький Ідея мітингів у Хмельницькому виникла в багатьох активістів: «Усі розуміли, що треба

протестувати. Я особисто жодного дня не сумнівався в доцільності протесту, адже саме так будується нація і виховуються політики. Проблеми в організації були суто технічні і вирішувалися досить швидко, адже усі розуміли, що це остання крапля, що нас «кинули». «Чудово пам’ятаю, як перехоплювало дух на Майдані, коли бачив там тисячі студентів. Пора радикальних дій минула, ми стали на шлях мирного, ненасильницького спротиву, який вимагає значної витрати часу. Після Майдану можливі тільки два варіанти: або влада здасться і прийде опозиція; або опозиція нічого не доб’ється і почне стрімко втрачати підтримку народу. У першому випадку люди повинні дати зрозуміти новій владі, що протест повториться, якщо і вони «дерибанитимуть» Україну». Володимир Палагнюк, Чернівці 22 листопада о 15:30 на Центральній площі Чернівців уперше зібралася молодь, яка сконтактувала через соціальні мережі, аби висловити своє невдоволення попереднім рішенням Кабміну. Коли зібралися політичні сили зі своїми гаслами та прапорами, це обурило громаду. І через деякий час утворилася Координаційна рада Чернівецького Євромайдану, до якої політики не входили. «Важко сказати, хто був першим. Це спільна течія, яка об’єднала всіх свідомих жителів нашого міста. Чернівці – європейське місто, яке має свою позицію, навіть якщо вона відрізняється від позицій влади, опозиції чи будь-якої третьої сторони. 24 листопада ми оголосили про початок безстрокового протесту та встановили перші намети на площі. Наступного дня вистояти було нелегко, адже почався сильний вітер з мокрим снігом. Громада була на нашому боці, підтримувала, чим могла, хоч і не завжди радувала присутністю». «Я вже був на допиті в обласному УМВС. Одного з активістів побили представники КПУ, коли він проходив повз їхній офіс». «Ми формуємо різносторонні групи впливу, які вже почали роботу. Організовуємо мирні акції, пікетування, флешмоби, лекції та круглі столи. Продовжуємо функціонування наметового містечка. Проводимо й інформаційну кампанію: друкуємо власні наліпки, вісник, тісно співпрацюємо з регіональними ЗМІ. Левова частина нашої діяльності – задля підтримки Євромадану в столиці. Чернівці вже відправили понад 1000 активістів до Києва». «Після Майдану ми вже не такі, як були. Суспільство зрозуміло, що не можна вибирати з двох поганих варіантів, а варто змінювати порядки системи. Воно збагнуло свою силу і діятиме далі. Я пишаюсь українським народом. Я вірив у нього, а тепер бачу, що не дарма. Для мене Євромайдан – це перевірка на справжність, непідробність, міцність та стійкість у всьому. Євромайдан – це той поштовх, інерцію від якого не можна змарнувати. Це та справа, за яку варто жертвувати собою».

Володимир Вірстюк


Сміхові бімби Інтернет-меми, «фотожаби» і просто зображення з короткими дотепними підписами сьогодні, як ніколи, потрібні, щоб розбавити серйозний контекст сучасного життя. Кількість мемів і «фотожаб» зараз настільки велика, що їх можна класифікувати як окремий вид сучасного мистецтва. У часи напруженого та непередбачуваного Євромайдану вони відіграють особливу роль: розважають та підтримують позитивний настрій серед мітингувальників. Найзручніше поширювати такі сміхові «бімби» – неологізм, який, між іншим, теж народився з євромайданівських мемів – через соціальні мережі, зокрема Twitter, Facebook та Вконтактe. У той час, коли Twitter призначений радше для оперативного інформування людей, а Facebook – для конструктивного діалогу між ними, розважальний за своєю сутністю сайт Вконтакте стає чи не найкращою платформою для меморозповсюдження. Тут існує безліч гумористичних пабліків, які користуються величезною популярністю в аудиторії і де жарти на тему Майдану постійно потрапляють у тренди. Поле діяльності для дотепників дуже широке. Окрім незмінних героїв сучасної народної творчості – Януковича та Азарова, під приціл жартівників потрапляють й самі мітингувальники, жорстокий «Беркут», міліція, яка не з народом, «свідомі» тітушки, колоритні персонажі Антимайдану, київська «йолка», нещасний Ленін-вигнанець і «чесні» російські телеканали.

зацького Цитатнику» Антон Кістол з Дніпропетровська. Його паблік швидко став популярним завдяки «українізації» різних видів зарубіжної масової культури – від класичних літературних творів до популярних вірусних відеороликів. Наприклад, з початком Майдану «Козацький Цитатник» перетворив рок-гурт «Iron Maiden» на «Euro Maiden». «Нам приємно, що ми в такий спосіб робимо свій внесок у спільну справу», – розповідає Антон. Адміністратори пабліку активно підтримують мітингувальників. Вони вже їздили на головний Майдан країни, де повісили плакат з емблемою «Козацького Цитатника». Більшість подібних «фотожаб» створюють адміністратори сторінок, адже запорука їх популярності – оригінальність. Але за місяць протестів охочих до створення мемів стало надзвичайно багато, тож у керівників пабліків з’явилися нові джерела для поповнення контенту, якими вони не гребують. Автор мему неважливий. Якщо його поширять на багатьох сторінках, це не вдарить по його оригінальності, натомість засвідчить успішність.

Адміністратор пабліку «/Б/етономешалка» у Вконтакте Богдан Столяров говорить, що пік популярності євромайданівського гумору припав на початок грудня. Зараз кількість подібних мемів та рівень уваги до них знизився, власне, як і активність на самому Майдані. Проте для тих, хто стомився від політики та протестів (а таких, повірте, уже немало), подібні меми залишаються способом не випадати із загального українського контексту, особливо не заглиблюючись у суть подій. Гарний настрій у євромайданівців взявся підтримувати і засновник «Ко-

Анна Журба

Після сумнозвісного розгону протестувальників 30 листопада навіть мій скептично налаштований російськомовний друг сказав: «Это теперь как-то не смешно». І справді – ранок тоді був не з веселих. Проте українці не були б українцями, якби не спробували і тут «юморнути». У ті дні з’явився мем – логотип «Беркуту» з підписом «Б’є – значить любить».

Цікавою закономірністю є те, що промайданівський гумор користується популярністю не тільки серед українців, а й серед росіян. Незважаючи на те, що паблік заснований в Україні, більшість підписників вже згадуваної раніше «/Б/етономешалки» – з Росії. Вони охоче ставлять свої «лайки» під зображеннями. Звичайно, існують сторінки з мемами негативного характеру. Наприклад, порівняння мітингів проти ЄС у Греції з українським за євроінтеграцію або навмисне перебільшення різниці між Україною без ЄС та в ЄС. Проте всі вони нівелюються на тлі всеукраїнського буму сміху українців над собою. Важко вивести з рівноваги тих, хто вміє з гумором та здоровим скептицизмом ставитися до себе, а це майданів ці вміють! Тож численні сміхові «бімби» розриваються, не завдаючи Євромайдану ніякої шкоди.


Редакційна колегія: Тарас Малий Оксана Піддубна Ольга Перехрест Анна Журба Олена Марченко Катерина Недеснова Сергій Галун

Керівник проекту Випусковий редактор Літературний редактор Літературний редактор Редактор Коректор Верстка/дизайн

#Є24 - газета про #Євромайдан  

Навчальна газета, створена протягом 24 годин студентами першого курсу магістерської програми з журналістики Українського католицького універ...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you