Page 1

ЖИВА НАДІЯ «Бог з великої Своєї милості відродив нас до Живої Надії через воскресіння Ісуса Христа» 1 Петр. 1:3

Квітень - червень 2014 р.

Безкоштовна християнська газета

НАША ПАСХА-ІСУС ХРИСТОС!

«Чому ви шукаєте Живого серед мертвих? Його тут немає, Він воскрес!» – з цими словами ангел Господній зустрів схвильованих жінок біля порожнього гробу, де лежало тіло Ісуса Христа (Лук.24:5). Ці жінки прийшли віддати останню шану своєму Господу. Вони бачили, як Ісуса Христа катували у дворі Пілата, вони слідували за Ним скорботною дорогою смерті по вузькій Єрусалимській вуличці, що їхньою мовою має недвозначну назву «Via Dolorosa». Ці сміливі жінки

стояли біля хреста, на якому римські вояки розпинали Ісуса, вбиваючи Йому ковані цвяхи у руки й ноги… Ці руки, що несли мир і щастя усім знедоленим, ці ноги, які завжди спішили туди, де були сльози та біль... Жінки стояли біля підніжжя хреста і не могли збагнути: за що такі муки Він терпить? Чому все так несправедливо закінчується? Зрештою, як людське серце може вміщати стільки ненависті до Божого Сина... І ось ці жінки вдосвіта спішили до саду, в якому Йосип, багатий чоловік з Ариматеї і учень Ісуса Христа, заздалегідь приготував новий гріб для себе, але поховав у ньому тіло свого вчителя (Ін.19:38). Жінки йшли, щоб виплакати своє горе над мертвим тілом коханого Вчителя. Але гріб був відкритий, а грізної сторожі на місці не було. Аж тут – дивне видіння Божої слави, яка сповістила їм про воскресіння Ісуса! В це було важко повірити, це було неможливо одразу усвідомити, але пуста могила свідчила про те, що це – ПРАВДА! Відтоді пройшли віки, минули тисячоліття, але радісна звістка про воскресіння Ісуса Христа продовжує турбувати людські серця! З року в рік християни згадують цю найвеличнішу подію на планеті Земля, яка потішає кожне серце і свідкує про те, що наш Ісус Христос – Живий! Смерть не має над Ним влади! Ця подія не

залишилася лише надбанням історії. У воскресінні Ісуса Христа людство має живу надію на прощення та милість від Бога, адже Своєю смертю Він взяв на Себе наші гріхи та немочі. Він поніс на Собі наші хвороби та болі, і ранами Його ми зцілилися! Ісус названий Божим Агнцем, бо взяв на Себе гріхи людей всього світу заради того, щоб звільнити усіх від вічної смерті та муки! У ці дні багато людей будуть вітати один одного словами: «Христос воскрес!», взаємно відповідаючи: «Воістину воскрес!» Хтось буде йти до церкви, несучи ритуальну випічку, для її освячення згідно традиції. Та при цьому всьому залишаються для кожного, хто вважає себе християнином, найголовніші і найважливіші запитання: «Чи ти віриш у те, що Ісус Христос воскрес? Чи ти прийняв вірою Його жертву особисто для себе? Чи ти готовий зустріти Того, Хто помер, воскрес і знову гряде за вірними Своїми?» Нехай твоя душа дасть відповіді на ці запитання, тому що сьогодні – день примирення з Богом особисто для тебе!

ІСУС ХРИСТОС ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

Василь Медведь, священнослужитель церкви ХВЄ смт Диканька, Полтавщина. Тел. 066-77-24-360.

Від темряви смерті до воскресіння життя!

В

усі часи люди користуються одним страшним видом зброї – неправдою. Батьком і автором цієї зброї був сатана, який вніс її в життя перших людей, Адама і Єви. Відтоді неправда має властивість триматися людини і супроводжувати її протягом усього життя. Неправда – зброя, яка має одну головну ціль – через обман забрати життя. Найстрашніша річ на землі – повірити і полюбити неправду! Пекло наповнене тими, хто любив та робить неправду на землі. Як не парадоксально, але той, хто вірить у неправду, не зверне увагу навіть і на того, хто з мертвих воскресне. Це визнав праведник Авраам (Лук.16:31). Ісус Христос воскрес з мертвих, але релігійні керівники Ізраїлю не захотіли в це повірити. Коли воїни, що стояли на варті, прибігли й розповіли їм про ті дивні речі, що сталися біля гробу, де було покладено тіло Ісуса, то релігійні старійшини заплатили гроші воякам, щоб ті говорили неправду, мовляв, учні Його вкрали тіло свого вчителя: «І, зібравшись зо старшими, вони врадили раду, і дали сторожі чимало срібняків, і сказали: Розповідайте: Його учні вночі прибули, і вкрали Його, як ми спали. Як почує ж намісник про це, то його ми переконаємо, і від клопоту визволимо вас. І, взявши вони срібняки, зробили, як навчено їх. І пронеслося слово оце між юдеями, і тримається аж до сьогодні…» (Мт.28:12-15). Ті, що люблять неправду, звичайно повірили в це, аби тільки не прийняти правду. До цього часу проходить щось подібне в житті кожної людини і цілих народів. Людина стає перед вибором – або прийняти правду, або ж перебувати в неправді. Увесь світ лежить у злі (1Ін.5:19), але правда перемогла зло й неправду! Ця Правда – Ісус Христос! Його воскресіння – засвідчення перемоги правди! Христос докорив фарисеям в неправді: «Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько неправді. А Мені ви не вірите, бо Я правду кажу!» (Ін. 8:44-45). Колись Тарас Шевченко писав, що в кожному домі своя правда, але сьогодні нам варто звернути увагу на ту правду, яку нам показав Ісус Христос. Найбільша омана (й катастрофа) людини – не повірити Божій правді, що

передана нам на сторінках Євангелії. Христос говорив, що Саме Він воскресіння і життя (Ін.11:25), а єврейські релігійні лідери не захотіли повірити Ісусу Христу, бо вони були просякнуті неправдою. Бо вони вибрали славу людську, а Божу відкинули. Вони вибрали матеріальний зиск і побоювалися, що через визнання Ісуса, як Царя Ізраїлю, втратять своє високе й досить вигідне становище в Ізраїлі. Як часто неправдиві земні речі (матеріальний зиск, високі посади, людська слава) стають на перешкоді сприйняття істини! Перед Пілатом стояла Правда, про це йому говорила навіть його дружина, щоб він не робив тому праведнику Ісусу ніякого зла (Мт.27:19), але крик єврейських призвідників, які усіляко очорнювали Ісуса, переміг, а Пілат ще до того й злякався, що може втратити своє крісло прокуратора Юдеї. Тому він особисто не перейнявся тим, в кого правда і Хто є правда. Ісус йому говорив, що Він на те прийшов і народився, щоб засвідчити правду (Ін. 18:37). Але Пілат вже все вирішив, він лише задав риторичне запитання: а що таке правда? Зовсім не бажаючи знати відповідь. «І кожен, хто з правди, той чує Мій голос!» – ці слова Христові й сьогодні звучать і актуальні для кожної людини. «Пізнаєте правду, і правда зробить вас вільними!» – ось де проходять зміни! А люди полюбили більше темряву, бо справи їхні злі… Коли ж людина обирає правду, вона виходить на світло Божої правди. Іншими словами: тоді людина переходить від темряви смерті до воскресіння життя. Сьогодні люди більше увагу звертають на неправду і як не парадоксально, але готові швидше вірити усілякій брехні, неперевіреній інформації, ніж істині, що пройшла століття й справдилася. Це люди, які не мають в собі воскресіння життя. Це призводить до того, що неправда, зло розповсюджується. Що ж може зупинити зло й неправду? Шлях один: усім серцем приліпитися до Того, Хто сказав: «Я – дорога правда і життя!» Без правди нема воскресіння. Тільки через правду приходить воскресіння. Поки ми триматимемося неправди, ми нічого так і не дізнаємося про Христове воскресіння і силу Його воскресіння. І не важливо як ти називаєш себе, до якої церкви належиш. Головне – чи ти прийняв Життя і Божу правду? Володимир Бобик, тел. 050-16-08-732.

№ 2 (76)

Щиро вітаємо вас, шановні читачі. Ми, сім’я Бут Андрія і Люби, давно виписуємо і читаємо газету «Жива надія». Дуже любимо читати всі статті і завжди чекаємо наступний номер. Вже 14 років ми проживаємо в США, маємо 12 дітей і славимо Бога за все, що Він дає для нас щоденно. Звичайно, хтось може сказати: «Ви в Америці, вам легко про це говорити, ви все маєте...». Але й тут є люди, які мають 2-3 дітей і ледь-ледь виживають. Хто не був в США, той не зрозуміє скільки потрібно працювати і як заробляти, щоби за все заплатити (за житло, за послуги тощо). Та ми відчуваємо Божу руку і благословіння не тільки тут, але й упродовж усього нашого життя. Ми теж жили колись в Україні і мали там четверо маленьких дітей, з якими потім виїхали до Америки. У цей важкий час для України ми переживаємо також за свій народ, за Україну. Ми молимося щодня по декілька разів, щоб Бог дав вихід у цій складній ситуації, що склалася в Україні і зберіг від війни, від кровопролиття. Ми тут регулярно відвідуємо українську церкву, де ми всі спільно благаємо Бога за подальшу щасливу долю України, розуміючи, що тільки Він Один може допомогти нашому народу у цей нелегкий час. Ми хочемо всіх людей закликати до щирої та гарячої молитви до нашого Господа! Давайте залишимо всі обмови, образи, нарікання, звинувачення і схилимось в покорі перед Божим лицем, щоби Він явив Свою милість до нас. Нам, українцям, потрібен Христос – так само, як і росіянам. Тому, дорогі друзі, давайте більше молитися і любити один одного, замість того, щоби нарікати і знемагати. Коли Бог буде за нас, то хто встоїть?.. А Бог є там, де є злагода, де прощення, де любов, там, де чисте серце.

Читайте у випуску СВІДЧЕННЯ Поліни Семчишин, матері Люби Бут:

«Я народила сина у в’язниці!»

Стор.

5


2 ст.

п

«ЖИВА НАДIЯ»

КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

У кого шукати співчуття?

рактично кожна людина шукає уваги, співчуття, щоб хтось її пожалів, поспівчував, потішив, зрозумів. Але хто з людей в сучасному світі має таку здатність? Якщо кожен шукає від іншого співчуття, взаєморозуміння, то хто ж буде співчувати? Насправді ж: навряд чи здатен хтось посправжньому пройнятися болем ближнього, почуттями іншої людини. Відтак людина все життя шукає того, хто б її чисто по-людськи пожалів, приголубив, ну хоча б лагідне слово сказав. Багато (якщо не більшість) неодноразово опеклися в досвіді свого життя і змушені були просто закритися – вони вже нікому не довіряють і не відкривають свою душу. Так і проходить життя. Були часи, коли прості люди шукали співчуття у вищих інстанціях (делегували ходоків до вищих чиновників в столицях, писали листи-прохання вождям народів). Чим то все закінчувалося, не варто й згадувати – багато з таких, що правди й співчуття шукали у вождів, зрозуміли на ділі приказку, що Москва сльозам не вірить. Але є Той, Хто справді може зарадити нашим проблемам, допомогти в тому, чого ми так шукаємо й бажаємо. Є Той, Хто може не тільки втерти наші сльози, а разом з нами поплакати й пройнятися нашим болем. І ця Особа – Ісус Христос. Можливо читач знову скаже, що йому хочуть нав’язати певну релігійну думку. Хай навіть і так (вважайте, як завгодно), але ніхто, крім Ісуса Христа, не здатен по-справжньому потішити людину, поспівчувати, зрозуміти. Чому в церкві більше жінок? Тому що саме вони шукають таких почуттів від іншої людини (зазвичай від особи протилежної статі), але не знаходять. Але й не можуть знайти. І нарешті ті, що звернулися до Христа, отримують те, що все життя шукали. Я впевнений: той, хто справді увірував в Ісуса Христа і в молитві має наповнення Духом Святим, отримав відповіді на шукання своєї душі: мир, любов, спокій, радість, потіху, заспокоєння для своєї знервованої й знеможеної душі. І це не релігія, це реальні стосунки з живим Ісусом Христом. Він воскрес! Він живий! Ісус Христос саме Той, Хто здатен (може й хоче) співчувати нашим слабостям і немочам (Євр. 4:15).

Євангельські оповідання про життя Ісуса Христа розповідають, які саме почуття Христос має до людей. «І, як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, і змилувався над ними, бо були, немов вівці, що не мають пастуха» Мрк. 6:34. «А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха» Мт. 9:36. «І, як вийшов Ісус, Він побачив багато народу, і змилосердивсь над ними, і їхніх слабих уздоровив» Мт. 14:14. Змилосердився, змилувався, переповнився жалем, співчуттям… Російський переклад усі ці слова подає одним влучним словом – сжалился. Саме ці почуття є складовою частиною Божої любові до грішної людини. В Євангелії записані дві історії, які якнайкраще передають складову Божої любові. Перша – історія про блудного сина (Лк., 15 розділ). Неслухняний син покинув батьківську оселю, вважаючи, що йому десь буде краще, ніж вдома, змарнував на чужині всі батьківські гроші, жив розпутно, а потім повернувся

до батька вбогим обірванцем. Ось тут записана реакція батька, яка викликає наше захоплення: «І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!» (Лк. 15:20) Ні слова батьківського докору (хоч було за що докорити), і зауважте, що батько постійно чекав і виглядав свого непутящого сина. Це справді Божий почерк любові і милосердя Ісуса Христа. Хто з людей цілком здатен на таке? Інша історія про милосердного самарянина. Одного чоловіка жорстоко побили і пограбували розбійники й залишили помирати на дорозі. «Проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього, і, побачивши, змилосердився» (Лк. 10:33). Той самарянин витратив на нього свій час, значні кошти, надав йому належну допомогу, фактично врятував його від смерті. І зауважте, самарянин надав постраждалому допомогу без зайвих запитань. Згідно релігійних традицій самарянин не повинен був навіть торкатися до того, хто лежав на дорозі. Той самарянин – прообраз Ісуса Христа. Христос – це не релігія, це істинне життя, милосердя, любов, співчуття, які готові вилитися на грішника, в якому б жалюгідному стані він не був. Люди намагаються якось прикрасити свою душу, заховати те, що соромно показати, а потім звершують якісь релігійні обряди в церкві. Це не є шляхом християнської живої віри. До Христа треба прийти так, як є, визнавши все, без прикрас, відкрити Богові всю душу, все серце. Повірте: Христос – Той, Хто ніколи не обмане, не підведе. Варто спробувати. Хто щиро починає робити кроки віри не до релігії, не до Церкви, а особисто до Христа, вникаючи в Євангелію, як Слово Боже особисто для себе, той отримує відповіді для своєї душі. Спробуй, друже, постукати у двері, що ведуть до спасіння, й попрямувати у вірному напрямку: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам. Кожен, хто просить – одержує; хто шукає – знаходить; а хто стукає – відчинять йому!» Мт. 7:7-8. Петро Українець

Шлях до духовного зросту лежить через смирення

«Упокоріться перед Господнім лицем, і Він вас підійме!» (Як.4:10). «Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас свого часу підвищив!» (1Петр.5:6). Покора, смиренність – плід Духа Святого, який ми зобов’язані мати, як слухняні учні Христа. Христос призиває до Себе всіх і в першу чергу Він сказав: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт.11:29) Іншими словами: навчіться покорі, смиренності, лагідності. Звичайно, ми сміливо кажемо: я упокорююся перед Богом. Але в наших вустах це часто тільки слова, тому що шлях до істинної смиренності (упокорення) йде так, як вказав Христос: «Візьміть на себе ярмо Моє». Знайдете спокій, якщо надбаєте смиренність, а це можливо в тому випадку, якщо візьмемо на себе ярмо Христа. Апостоли Яків і Петро однаково підкреслюють, що шлях до того, щоб бути на духовній вершині, лежить через смиренність. Хтось покаявся, став віруючим, і вже вимагає до себе усього, що належить йому, як дитині Божій. Але смиренність (як плід Духа) відразу не здобувається. Цей час повинен ще прийти. Коли? У свій час – така відповідь, про що говорить ап. Петро. По гріховній природі нам не хочеться чекати взагалі, не говорячи вже про те, що прийдеться можливо чекати дуже довго. Можливо – все земне життя. Призиваючи до Христа невіруючого, ми, буває, відразу обіцяємо такому вершини, благополуччя і устрій буквально в усьому. Але Ісус цього не обіцяє, на відміну від деяких віруючих. Христос говорить учням (Ін.16:33):

«Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!». Суть така, що смиренність містить у собі тісні обставини нашого життя. Тобто «смирятися» буквально означає показати упокорення (смиренність) у тісних обставинах життя. І це дійсно так відповідно до Заповіді Христа – шлях і вхід у Царство Небесне дуже тісний (Мт.7:13-14): «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять». Ми бачимо (згідно слів Христа), що лише декотрі знаходять життя в повноті, бо ця повнота набувається через смиренність, смиренність же набувається через скорботи. Навіщо тіснота, скорбота? У першу чергу, для упокорення нашої плоті. І друге: тіснота духовна може також прийти до віруючого, особливо в тому випадку, якщо християнин, який опинився в стиснутих обставинах життя, задає питання Богу: «Господи, за що мені все це?» Чи гірше того, він починає нарікати на Бога й дорікати Богу, що він несправедливо страждає. Яскравий приклад смиренності показаний у житті біблійного героя – Йосипа. Його несправедливо продали в рабство, посадили до в’язниці. Але ніде не написано, що він нарікав чи дорікав Богу, чи обурювався на того ж Потіфара, що той не розібрався хто справді винуватий, а відразу запроторив Йосипа до в’язниці. Жодного слова докору, ні слова виправдання у свій захист. Не шукав Йосип адвоката захисту. Він боявся Бога і любив Бога. «І знаємо, що тим,

хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28). І ми бачимо, що прийшов час у життя Йосипа, коли Бог підвищив його. Але скільки потрібно було йому перетерпіти! Скільки упокорюватися! Чому ж Йосип міг у всіх тісних обставинах упокорюватися? Буття, 39:21-23: «А Господь був із Йосипом, і прихилив до нього милосердя, та дав йому милість в очах начальника в’язничного дому. І начальник в’язничного дому дав у руку Йосипа всіх в’язнів, що були в домі в’язничнім, і все, що там робили, робив він. Начальник в’язничного дому не бачив нічого в руці його, бо Бог був із ним, і що він робив, щастив йому Господь». Головне що? Бог був з Йосипом. А це значить, що Йосип ніде (ні при яких обставинах) не втрачав нитки єднання з Богом. Очевидно і Йосип знав це, що Бог з ним. Очевидно, що він не припиняв постійно молитися Богу, перебуваючи в полоні, у рабстві єгиптян-язичників. «Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї, Ти простір для мене робив у тісноті... Помилуй мене, і почуй молитву мою!» (Псалом, 4:2). Це псалом Давида, але Йосип подібне переживав постійно. Отже, смиренність включає скорботу (утиски), і смиренність містить у собі в обов’язковому порядку терпіння: «хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість» (Рим. 5:3). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр.10:36). Хто хоче терпіти? Ніхто. Тому що терпіння має на увазі скорботу, тісноту, значні утиски для плоті. Один з найбільших прикладів

терпіння, смиренності показав патріарх Іов. Лукавий не вірить, що віруюча людина при важких обставинах, коли плоть її розпадається, зможе благословити Бога, тобто не буде нарікати, проклинати: «Але простягни-но Ти руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його, чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?» Осягло тяжке горе Іова, але він при цьому говорить: «Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» Вершиною смиренного серця Іова звучать набатом його слова: «Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі... Тануть нирки мої в моїм нутрі!...» (Іов.19:25-27). Російський переклад говорить так: «Истаевает сердце моё в груди моей!» Від чого серце Іова було в трепеті (мовби тане в середині)? Від очікування блаженної зустрічі з Богом, яка обов’язково відбудеться. Чи ми так чекаємо свого Спасителя Ісуса Христа, як чекав Іов, в тісних обставинах свого життя? Не усім такі випробування, скорботи, які перенесли патріархи Іов, Йосип. Кожному в міру його віри. Більшого, що ми можемо понести, Бог не покладе. Але у кожної віруючої людини мусить бути своя Голгофа. І хрест. А хрест нести нелегко. Хай милосердний Бог благословить кожного йти вперед, з вірою, відвагою, набуваючи плоди Духа Святого, очікуючи блаженної зустрічі на небесах з Тим, Кого полюбила душа наша. Амінь.


КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2 Заметка редактора: Дорогие друзья, христиане со свободы! Прошу внимательно прочитать ниже изложенный текст заключённого Сергея. Возможно, и вы сделаете новые выводы относительно людей, пребывающих в заключении. Заключение в камеру – это только видимая часть, а невидимая гораздо глубже и громаднее. Это как айсберг, который сильно ударяет в сердце бедного зэка, с каждым годом вонзаясь ледяной глыбой всё глубже, коверкая и калеча его душу. Колония только называется исправительной, а на самом деле большинство заключённых обречены отнюдь не на исправление. За годы заключения (кроме букета физических болезней) они приобретают серьёзную духовную ущербность, и без помощи извне (без вашей помощи!) они теряют способность к дальнейшей нормальной жизни на свободе. Кто поможет такому ближнему? Или это только преступники и не люди совсем? Это люди, и их любит Иисус Христос и Его дети. На этот счёт напомню вам место из вашей настольной книги Нового Завета: «Члены тела, которые кажутся слабейшими, гораздо нужнее, и которые нам кажутся менее благородными в теле, о тех более прилагаем попечения; и неблагообразные наши более благовидно покрываются, а благообразные наши не имеют в том нужды. Но Бог соразмерил тело, внушив о менее совершенном большее попечение!» (1 Кор 12:22-24). *** Мне 39 лет. По воле Господа я оказался в тюрьме за чужие преступления,

«ХРИСТИЯНСЬКА СІМ’Я»

да ещё и на пожизненном. Чувство несправедливости – это тяжёлое испытание, которое давит каждую минуту, день за днём, год за годом. Все смотрят на меня, как на убийцу, а я-то знаю, что никого не убивал. Но что кому докажешь? С этим очень тяжело жить. Да и смысла в моей жизни нет. У меня с особой хладнокровной изощрённостью и равнодушием отобрали семью, детей, растоптали саму жизнь, оставив лишь серое, унылое существование. Один Бог знает, что я невиновен и через что мне довелось пройти. Я хотел умереть, просил о смерти Бога, но почему-то до сих пор остаюсь здесь. Я понимаю, что именно страдания тот инструмент, что очищает душу. Я не полностью махнул рукой на всё, я стараюсь жить даже в камере и хочу простить тех, кто сломал мне и моим близким жизнь. Прошло уже десять лет, но я не могу их простить. Сердце сжимается от обиды, боли и отчаяния. Я засыпаю и думаю, что всё это только сон, но я открываю глаза и убеждаюсь, что это далеко не сон, а самая что ни на есть жестокая реальность. С годами боль поутихла (не такая острая), но всё же сердце болит и ноет. Я пытаюсь читать Библию. В христианской литературе много говорят о любви к ближнему. В реальной жизни я этого пока что не увидел. Не один год я пытаюсь найти людей для общения, это тоже кажется нереальным, никто не отвечает, куда бы я не писал письма. Многие оправдывают своё нежелание общаться с заключёнными тем, что всё сводится к материальной помощи вечно голодному и нуждающемуся зэку. Но давайте посмотрим глубже.

Хотя вынужден признать, что материальная часть обеспечения заключённых в Украине на самом минимальном уровне, чтобы с голоду не умереть, о средствах гигиены даже не стоит вспоминать – ибо их нет. Если кто не поможет со свободы, заключённый обречён. Поэтому они просто вынуждены просить, чтобы выжить. Но я не об этом сейчас, а о духовной части пребывания человека в тюрьме. Мне смешно слышать о защитниках животных, как они переживают, например, о слонах в зоопарке, что у тех маленький вольер, у слонов из-за этого могут быть стрессы и болезни суставов. У заключённого стрессовое состояние – это нормальное (обычное) состояние. На одного заключённого положено три метра площади (включая в эти метры тумбочку, нары, стол, умывальник и туалет). В камере 2,5 x 4 м. три человека находятся 23 часа в сутки, и на прогулке один час во дворике такой же площади. И так десятками лет… В условиях ограниченного пространства атрофируются мышцы хрусталика глаза, отвечающие за зрение на расстоянии. Оказавшись на открытой местности, такой человек качается во все стороны, как будто земля уходит из под ног. Человек на свободе получает массу зрительной, слуховой, тактильной и другой информации. Мозг работает, активна память. В камере человек лишён всего этого. Одни и те же лица, ничего нового, всё то же (изо дня в день) в ограниченном мирке тюремной камеры. В результате с каждым годом становится всё явственнее ухудшение

ДУХ ДИХАЄ ТАМ, ДЕ ХОЧЕ Як важливо, щоб кожен член тієї чи іншої помісної християнської церкви не був просто прихожанином, в ролі стороннього глядача, а дещо переживав особисто впродовж служіння. І що найважливіше: щоб, насамперед, пережив присутність Духа Святого. Кожен приходить на служіння і чекає дії, руху від Духа Святого. Але важливо знати, що Дух Святий – найбільш толерантна і суверенна особа. Суверенітет Божий – це не є Його недоторканістю (як інколи малюють свій суверенітет люди чи держави), навпаки, Бог бажає, щоб кожна людина не тільки доторкнулася до Нього, а й сповнилася Духом Божим. «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ін. 3:8). Мало того, щоб лише почути голос Духа Святого, важливо пережити особисто Його присутність, дію. Але ми не можемо диктувати Богу! Написано, що Він дихає, де хоче. Деякі християни намагаються оперувати Духом Святим, вказуючи Богові, як Він повинен зробити. Для цього навіть цитують Слово Боже, що ось так написано, і «Боже, Ти повинен так і так зробити...». Не ми вказуємо Богу! Насамперед, кожен християнин повинен навчитися смиренню, навчитися просити у Бога милості. Ми молимося щодня: «Отче наш, нехай буде Твоя воля…». Божа воля, але не наша. Бог знає, що краще для кожного з нас. Господь – суверенна особа, але Він бажає, щоб до Нього приходили всі (Мт.11:28). *** Одного разу до Ісуса Христа підійшла людина, хвора на проказу (Мт.8:2). Той прокажений благально звернувся до Сина Божого: «Господи, якщо хочеш, можеш мене очистити!». Він не сказав – якщо можеш, він знав, що Христос може все. «Якщо

хочеш…». І що зробив Христос? Він доторкнувся до прокаженого і сказав: «Я хочу, будь чистий!» Я вірю, що й сьогодні лунає голос Христа: «Я хочу, щоб ти став чистим!» Дух Святий бажає приторкнутися до тебе. Можливо ти відчуваєш тиск гріха, відчуваєш себе прокаженим на зразок того чоловіка. Ворог людської душі нашіптує: «Не йди, не молися, не кайся, не визнавай свою нечистоту, тож так соромно!..» А Христос каже: «Я хочу, щоб ти прийшов до Мене, щоб ти став чистим. Я хочу приторкнутися до тебе». Що може бути перешкодою між грішною людиною і святим Богом? Ця перешкода давно зруйнована завдяки жертві Ісуса Христа, Сина Божого. Його свята Кров змила всяку перешкоду. Є твердий і міцний міст до святого Бога – міст віри нашої, який завдяки дії Духа Святого будується і зміцняється. *** Я був на конгресі Церкви ХВЄ у Львові, в останній день було богослужіння, я просто фотографував події по проханню братів, і навіть не сподівався, що щось станеться особливе. Але в якусь мить щось змінилося, прийшло віяння Духа Святого. Зійшов Дух Святий. Я покинув фотокамеру, і сльози полилися, і полилася молитва. Ніхто з присутніх не був байдужим, бо діяв не проповідник, а діяв Дух Святий. Я повернувся додому, включив відеозапис того богослужіння, сподіваючись пережити знову те, що було. Але дивитися запис служіння – це не означає бути в тому служінні. Пересвідчився: як важливо бути безпосередньо в живому спілкуванні християн – в церкві. Лише тоді зрозумієш, відчуєш, переживеш. Нам важливо бути в присутності Божій, де діє Дух Святий. Геннадій Андросов

3 ст.

памяти, атрофируется и способность анализировать информацию. А это очень серьёзная проблема, к которой никому нет абсолютно никакого дела. Вся наша жизнь строится на отношениях между мужчиной и женщиной. Это включает многие аспекты, но наиболее важна – её эмоциональная часть. Заключённый годами лишён возможности общаться с женщиной, и даже видеть её не может многие годы. Любой нормальный мужчина испытывает через это сильнейшую депрессию, которая в совокупности с другими стрессовыми факторами приводит к апатии, а зачастую к серьёзным психическим расстройствам. Человек лишён возможности каким-либо способом выразить свою любовь к своим близким, детям, жене. Остаётся разве что переписка. Такое общение хоть и заочное, но из состояния депрессии выводит и даёт хоть какую-то иллюзию отношений. Вот почему для заключённых так важна переписка! К сожалению, многие христиане этого не понимают. А скольких заключённых ваше письмо могло бы сильно поддержать и удержать от сумасшествия или самоубийства. Только у немногих заключённых есть родственники и близкие, которые поддерживают с ними отношения. От большинства отказались жёны, дети… Матери разве что самые близкие, но у большинства моих братьев по несчастью уже нет матерей… Выводы делайте сами. Я пишу эти строки, и у меня теплится надежда, что ещё буду жив, когда получу ваш ответ (иначе бы не писал). Сергей Николаев, ЗИК58, ПЛС, г. Изяслав, Хмельницкая обл., 30300.

До уваги тих, хто має листування (чи який інший зв’язок) з в’язнями!

Практика відносин з в’язнями показує, що в середовищі засуджених у виправних колоніях є багато аферистів, тобто тих, хто називають себе християнами, шукають співчуття й допомоги, але по суті ведуть безбожне життя і більше того – ще й глузують з довірливих християн, що їх так легко можна ошукати. Християни – щирі й довірливі люди, але як Бога ображає наше лукавство й нещирість, так само й християнинові, який надавав багато раз допомогу якійсь особі, неприємно дізнаватися, що його нагло ошукали й використали. Християнин не втратить своєї нагороди від Господа, навіть якщо його зухвало ошукали, але тому, хто поступив з лукавством, Сам Господь заплатить по належній справедливості. Написано в Біблії: «Господь заплатив був мені по моїй справедливості, за чистотою моєю перед очима Його. З справедливим Ти справедливо поводишся, із чесним по-чесному, із чистим поводишся чисто, а з лукавим за лукавством його!» (2 Сам. 22:25-27). Якою б гіркою не була правда, варто говорити все так, як є. Признайся, що ти ще не є християнином, скажи все так, як є, не намагайся стверджувати, що ти постійно відвідуєш церкву, молишся, читаєш Біблію, не робиш жодного гріха (якщо цього нема насправді). Чи ж Бог не відкриє чиєсь серце до вас?! Саме щира правда розкриває серце й руку для допомоги – навіть для людини, яка ще й близько не є віруючою. Якщо у вас виникли запитання у відносинах з ув’язненими (листуванні, відправки посилок, чи ви хотіли б знати конкретну інформацію про того чи іншого в’язня в будь-якій колонії України), звертайтеся для консультації до фахівця з багаторічним досвідом праці з ув’язненими за тел.: 050­-63­43­971, 068­-06­71­910, Руслан Миколайович. Так само ви можете звернутися по телефону довіри в Києві, де вам нададуть докладну й об’єктивну інформацію у праці з в’язнями, реабілітантами, нарко- й алкозалежними. Тел. довіри: 044-568-20-02.

До уваги тих, хто шукає вибавлення від наркотичної чи алкогольної залежності!

Християнські реабілітаційні центри досить успішно функціонують в Україні вже понад 20 років, їхні працівники мають значний досвід в праці з людьми, залежними від наркотиків чи алкоголю. Якщо ви чи ваші рідні мають таку залежність і головне – бажають звільнення від цього, – пропонуємо вам пройти курс лікування в християнському реабілітаційному центрі. Практично, кожен, хто щиро бажав звільнення від алкоголю чи наркотиків, після курсу реабілітації в християнському реабцентрі отримав бажане.

Телефонуйте директорам реабцентрів: ПОЛТАВА, Сергій Осадчук, тел. 050-63-44-783. КИЇВ, Рустам Фатулаєв, тел. 067-22-050-16.


4 ст.

«ЖИВА НАДIЯ»

КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

Покинута матір’ю, але не залишена Богом!

СВІДЧЕННЯ.....................

Віка Назарчук, 28 р., вул. Чайковського, 18, м. Новоград-Волинський, Житомирщина. Тел. 067-112-45-32.

Ж

иття до мене було досить суворим з самого мого народження. Моя мама залишилася вдовою ще до мого народження, і вона відмовилася від мене в пологовому будинку. Про це я дізналася від своїх родичів, яких з часом мені вдалося розшукати. На сьогодні такою новиною (що батьки кидають дітей) нікого не здивуєш. Люди звикли до подібного, як і до зла навколо. Який біль мені довелося перетерпіти, зрозуміють лише ті, хто особисто пережив щось подібне. Я була вихованкою інтернатів, де, нажаль, я так само не змогла стати своєю. Мене усіляко принижували, ображали. Поскаржитися не було кому й захисту

шукати не було в кого. Я відчувала себе зайвою і нікому непотрібною, з часом все більше замикалася в собі. Один хлопець мене не тільки ображав, а при нагоді бив. Я боялася з ним зустрітися десь без свідків. Одного разу він зустрів мене в коридорі, поряд нікого не було. Він замахнувся, щоб вдарити, але щось сталося надзвичайне. Я не злякалася, а відчула якусь незвичайну сміливість. Наче хтось невидимий став на мій захист і відштовхнув його від мене. Після цього випадку той забіяка обходив мене стороною. Я вважаю, що тоді Сам Бог втрутився і таким чином захистив мене. Я не знала Бога, але Бог знав мене від народження. У нас в інтернаті був вчитель-християнин. Він казав мені, що Ісус Христос любить мене, Бог – батько усім сиротам і захисник скривдженим. Я не зовсім тоді розуміла старенького вчителя. До нас в інтернат приїжджали на християнські свята місіонери, які розповідали нам про Бога і дарували різні речі. Таким чином, як подарунок, я отримала Біблію. Хоч я не любила читати, але мені було цікаво дізнатися більше про життя Ісуса Христа і про ту науку, що Він проповідував учням. Мої однолітки легковажно віднеслися до свідчень місіонерів, а я ж серцем відчула, що вони говорять щиру правду. Я мало що розуміла з прочитаного, тому мій вчитель запропонував мені читати Біблію разом з ним. І я стала зауважувати (в тих чи інших подіях зі мною) на дивний Божий захист. Той же вчитель запросив мене відвідати зібрання християн. Коли ж я нарешті наважилася піти туди, вчителька призначила мене чергувати, хоч тоді була не моя черга. Ворог бачив моє щире бажання до пізнання живого

Я щаслива, бо з Богом! СВІДЧЕННЯ....................................

Олена Шевчук, 40 р., с. Оженин, Рівненщина

Мій тато помер, коли мені було 6 років. Я жила з мамою і бабусею, інших дітей, крім мене, не було. Я не була хворобливою, але в 14-річному віці у мене раптово стали боліти руки. Коли ж я була в лікарні, то стали боліти ще й ноги. Мене лікували, але нічого не допомагало – через півроку у мене боліли всі суглоби рук і ніг. Мені поставили діагноз: поліартрит. Я часто лежала в лікарні, але надії на одужання не було. Через хворобу моє життя повністю змінилося (моїх рідних також, бо приходилося їм мною турбуватися). Коли ж мені було 18 років, моя мама захворіла і померла. Через два роки після смерті мами померла й бабця. На той час я вже не ходила. Доглядати мене взяли далекі родичі. Мене часто провідували молоді християни з нашого села. Мені подобалося це, я з задоволенням спілкувалася з ними, але жила своїм життям, не розділяла їхніх поглядів про віру в Бога. Я вважала, що щастя людина має лише тоді, коли має добре здоров’я. Через це я відчувала себе дуже нещасною. Одного разу я познайомилася з дівчиною, яка була так само хворою, лежачою. У спілкуванні

Бога і ставив усілякі перешкоди. Я подитячому стала молитися і сталося диво: чергувати погодилася моя однокласниця. А я ж пішла до церкви. Для мене все, що там відбувалося, здалося справжнім святом для душі. Коли я закінчила училище, то повинна була десь влаштовуватися жити й працювати, але ні власного житла, ні роботи не було. Я була в розпачі. Схожі ситуації переживають більшість випускників інтернатів. В інтернаті було відчуття того, що ти нікому не потрібний, а вийшовши за його стіни, це відчуття ще більше посилюється. Випускники інтернатів не мають рожевих мрій щодо свого майбутнього. Мені було усього 19 років. Я поїхала в гості до Києва… Не буду вдаватися в подробиці, але сталося так, що на пішохідному переході мене збив автомобіль, який на шаленій швидкості звідкілясь взявся, я не встигла ступити на тротуар. Відчула, що останні сили мене залишають. Подумала, що помираю. Раніше я чула від інших, що так буває, а то пересвідчилася сама, як в одну мить все життя проходить перед очима, і все те недобре, що я встигла наробити, так само яскраво постало в пам’яті. Я почала каятися і просити прощення в Бога за всі свої гріхи і за те, що так довго зволікала зі своїм покаянням (з часу моїх перших відвідин церкви пройшло чимало часу). Раптом біля мене зупинився інший автомобіль, в якому їхали християни. Вони швидко підбігли до мене, жінка стала дзвонити до церкви, щоб всі негайно молилися за мене, а чоловік поклав мою голову собі на коліна і гаряче благав Бога милості для мене. Я дуже змерзла від втрати крові, лежачи на снігу. Але доки

з нею я відчувала, що мої переживання схожі з її болем. Але на відміну від мене вона була щасливою, радісною. Вона стверджувала, що щаслива через віру в Бога. Я почала серйозніше задумуватися над своїм духовним станом, почала читати Біблію, але продовжувала опиратися вірі в живого Бога, шукала способи, аби виправдати свій жалюгідний духовний стан. Одного разу мені приснився сон, як я підійшла до чоловіка в світлій одежі і запитала: що мені робити? Він дав мені відповідь, яка була для мене зрозумілою: що мені робити далі. Спочатку у своєму богошуканні я ставила наголос на своєму оздоровленні, але потім зрозуміла, що душа незрівнянно важливіша за тілесне здоров’я. Будучи хворою, я зрозуміла і відчула, як сильно мене любить Ісус Христос. Я стала в молитві до Бога переживати внутрішній мир і спокій. Я побачила і стала розуміти Божу турботу за мене, відчула Його захист і милість. Багато разів я відчувала значне полегшення в своїх фізичних болях, коли за мене молилися в церкві і у мене вдома збиралися молоді християни і так само молилися... А хіба це не милість Божа, що нині мої опікуни (які раніше мене не знали) стали для мене найріднішими людьми (коли у світі буває й так, що рідні батьки відмовляються від таких, як я)? А я маю належний догляд, підтримку, тепло, розуміння, увагу і головне – любов. Я живу вдома, а не десь в загальному будинку інвалідів. Сумніваюся, що я там мала б те, що маю нині. Одного разу я була в літньому таборі для таких же інвалідів, як я. Це допомогло мені іншими очима подивитися навколо – не я одна така! Є люди, яким навіть

Ісус Христос – мій Спаситель!

СВІДЧЕННЯ................................................................... Пилипенко Ганна, с. Велика Круча, Полтавщина Мені вже за шістдесят років. Я дякую Богу, що у 2010 році Господь Бог привів мене до церкви м. Пирятин. І тут я пізнала Бога, що Він є Спаситель, Вірний, Люблячий, Милостивий. Він спас мене не тільки в цьому земному житті, але ще й подарував мені вічне життя по моїй вірі в Нього. Я вірю, що Бог є живий, що Ісус Христос воскрес і прийде за Своїми дітьми. А я Його дитина! Ісус Христос віддав Своє життя за гріхи людей на хресті Голгофи. Христос пролив Свою святу кров, щоб викупити людей від гріхів, прокляття, немочі, хвороб і по моїй вірі в Ісуса Христа, як мого Господа, дарував мені вічне життя з Ним в раю. Тепер я з Богом і я – щаслива людина. Я дізналася, що тільки Господь може дарувати Святим Духом мир, радість, любов. Я вірю

приїхала «швидка медична допомога», я відчула таке дивне тепло, мовби мене загорнули в теплу пухку ковдру. Саме в ту мить я збагнула любов Божу до мене. Я відчула любов від незнайомих людей, таку любов, про яку в інтернаті не чула й не знала. Я вже не мала страху смерті, а дивний спокій огорнув мою душу. Те, що відбувалося далі, я так само сприйняла зі спокоєм. Мій стан був критичним, мені повністю ампутували ліву ногу. Бог дав сили винести увесь біль. Через два місяці мене виписали з лікарні. Віруючі піклувалися за мене увесь час. Я знайшла притулок при церкві, в домі милосердя, де живу ось уже вісім років. Зі мною проживають ще п’ятеро сестер. Коли мені виповнився 21 рік, я прийняла святе водне хрещення згідно Заповіді Ісуса Христа: «Хто увірує й охреститься, буде спасенний, а хто не ввірує, засуджений буде» (Мрк. 16:16). Я закінчила курси крою та шиття, дякую Богу, що маю тепер гарну професію. Я маю багато щирих друзів, які з повагою ставляться до мене. Я відчуваю себе потрібною іншим. Бог вчить мене прощати, любити. Я простила своїх винуватців, пробачила свою маму, яку раніше увесь час винуватила у всіх своїх нещастях. Бог допоміг мені простити моїх родичів, які відмовилися від мене після аварії. Дивлячись на Ісуса, роздумуючи про ті страждання, що довелося пережити на землі Сину Божому, я розумію, що йду по дорозі страждань не першою, а по слідах Христа. На серці у мене стає радісно від думки, що там, у Небі, я ні в чому не матиму нестачі, а головне – завжди буду з Тим, хто спас мене і любить.

важче, ніж мені, а вони успішно справляються зі своїми труднощами і проблемами (якщо у здорових людей багато труднощів і проблем, то наскільки їх більше у інвалідів!). Можливо вперше у тому таборі під час спілкування непомітно для себе відчула радість (смуток кудись зник), я для себе зауважила, що можу сказати, що я – щаслива. Я дивилася в очі своїм новим друзям і ми розуміли один одного – навіть без слів. Ми були спільні у своїх почуттях. Що ж об’єднувало нас? Так, це віра в Бога, в живого, воскреслого Ісуса Христа, Який стався нашим Спасителем. Він був невидимим, але я відчула на сто відсотків, що лише Дух Святий об’єднує нас і робить самодостатніми, щасливими, не зважаючи на наші фізичні вади. Слава Господу! Скажу більше цього: раніше я вважала, що тільки я потребую допомоги, і я нікому не потрібна. А тепер зрозуміла, що можу послужити іншим людям, я відчула себе потрібною. Раніше моє життя в моїх очах було безрадісним існуванням, боротьбою з проблемами, яких ставало все більше. А тепер я не існую, я живу. У мене пройшла переоцінка життєвих цінностей. Зі свого стану я побачила речі, які справді є цінними. Нажаль, часто здорові люди марнують життя, цінують і женуться за тим, що немає жодної цінності. Бог дає щастя, яке не промине і яке не залежить від зовнішніх обставин. Я інколи думаю: ну була б я здоровою і жила, як більшість людей і не шукала Бога. І по суті - це милість Божа, що Бог допустив хворобу в моєму житті, щоб спасти мене від погибелі.

в те, що відбувається в моїм житті, Бог все поверне мені на добро. Бог дав мені велику християнську сім’ю. Брати і сестри завжди моляться за мене, допомагають добрим словом, підтримують у скрутну хвилину матеріально. За все Богу подяка і хвала! У домі молитви я вивчаю Боже слово – Біблію. Вона для мене Свята книга, яка навчає мене. Це моя конституція, яку залишив мені Бог, щоб я вчилася роздумувати і виконувати те, що написано в Святому Письмі. Господь навчає мене, як потрібно молитися, бо молитва для мене – розмова з Богом. Молитва потішає мене, допомагає мені. Через молитву Господь знімає біль з моєї душі, дарує мені мир, радість, спокій і любов. Я зробила свій вибір. Мій вибір – це моя віра в Отця, Сина і Духа Святого – в Єдиного, Премудрого, Люблячого, Милостивого і Справедливого Бога. Я прошу Господа, щоб допоміг мені пройти це земне життя, бо без Нього я сама не можу нічого доброго. Я вірю Богу, що буде спасенна і вся моя родина. Слава Богу! Навіки Слава! Амінь.


КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

«ЖИВА НАДIЯ»

5 ст.

«Я НАРОДИЛА СИНА У В’ЯЗНИЦІ...»

.....................................СВІДЧЕННЯ

Я

Поліна Семчишин, Binghamton, NY

народилася в 1947 р. на Тернопільщині в християнській родині. Сім’я у нас була велика, тому батько тяжко працював, щоб прогодувати дітей. Я вчилася в школі, потім закінчила училище. Була щирою християнкою з дитинства, через що потерпала від безбожної влади комуністів, але справжні труднощі в моєму житті мене очікували попереду. З училища мене направили на роботу в Хмельницьку область. Там була гарна фабрика, і я хотіла влаштуватися туди працювати. Але мала труднощі з тим, бо була віруюча. Декілька раз ходила до директора проситися на роботу. Він вимагав усілякі довідки, я їх приносила, нарешті він сказав мені принести направлення з райкому комсомолу. Я не була комсомолкою, але пішла просити таку довідку. Коли в райкомі довідалися, що я Бучинська (це моє дівоче прізвище), то одразу зрозуміли, хто я така – наше прізвище у них було на замітці. Вони почали насміхатися з мене, як я (не комсомолка!) наважилася просити таке направлення? Почали задавати мені каверзні запитання про Бога. Я ж рішуче відповіла, що не прийшла дискутувати, а по направлення: «Дасте ви мені його, чи ні?» На диво, вони пообіцяли дати, сказавши, щоб я прийшла за ним після обіду. Коли ж я прийшла, і секретар дав ту довідку, я сказала, що вже мабуть вона мені не потрібна, бо ви потелефонуєте на фабрику, щоб мене не приймали. Але він запевнив мене, що я буду там працювати. Так і було. Потім я зрозуміла, що надумав секретар. Через декілька місяців взимку померла одна віруюча бабуся. Нас було мало віруючих, я переживала: хто ж буде проводити той похорон? Але саме тоді була у нас зустріч християнської молоді з Чернівець, Львова і Тернополя. І вони всі були на тому похороні, було благословенне служіння, молодь співала пісні. Була велика процесія на кладовище, до якої долучилося багато місцевих жителів, які дивувалися, бо ніколи ще не бачили такого великого похорону, подібного до параду. Це був 1968 р. Наступного дня до мене на початку роботи підходили працівники і розпитували про похорон. Деякі навіть хотіли, щоб і в їхніх батьків (якщо раптом вони помруть) були такі ж похорони. Начальниця мене насварила, що, мовляв, я зірвала роботу. Хмари згущалися. Саме тоді була надрукована стаття в газеті за підписом секретаря комсомолу, як він мав зустріч з худенькою дівчиною, яка на вигляд була блідою і наляканою. Він зрозумів, що має справу з затурканою релігійною фанатичкою. Він явив їй милість: направив на фабрику для перевиховання і тепер вона в активних передових працівницях. Виявилося, що то була мова про мене. Ту статтю прочитав і директор фабрики. Він викликав мене в кабінет і зауважив, як так могло статися, що він прийняв «сектантку» на роботу? Я ж відповіла, що й над ним є Бог, який так розм’якшив його серце, що мене прийняли. Він роздратовано зауважив, як так Бог може йому вказувати? Мовляв, він сам приймає рішення: кого прийняти, а кого – ні. Потім, коли мене судили, він виступав свідком і говорив, що я мовби стверджувала, що то Бог його заставив прийняти мене на роботу. У 1971 р. я вийшла заміж. Чоловік поїхав у Прибалтику, щоб заробити лісу на будівництво нашої хати. А ворог не хотів залишити нас у спокої і через своїх безбожних слуг снував навколо нас свою підступну павутину. Коли у мене народилася донька, то мені в пологовому будинку її чомусь не хотіли давати до грудей, хоч я мала молоко. З труднощами мене виписали додому і навіть вдома лікар переконував, щоб я не годувала дитину грудним молоком, а перевела на штучне годування. Мені дали багато різних пігулок. Я не приймала їх і годувала дитину грудним молоком. Тоді одного дня лікарі принесли якусь таблетку і запевняли розтовкти і дати дитині з молоком. Щось стримало мене від того, я ще сходила до сусідки-медсестри за порадою, вона також мала сумнів і порадила викинути ту таблетку. Я викинула надвір, де були кури. Через деякий час мама повідомила, що одна курка якось дивно перекинулася догори лапами і здохла. Надвечір знову прийшли лікарі, побачили мою доньку живою і сказали, що я напевно не давала вітаміни дитині. Я ж сказала, що ті «вітаміни» з’їла курка і вже перекинулася. «Ви хотіли, щоб це сталося з моєю донькою?» Вони пішли дуже озлобленими. Очевидно, що влада хотіла, щоб моя донька померла і тоді атеїсти змогли

б відкрито звинуватити мене, що я принесла свою доньку в жертву. Наступного ранку приїхала до нас додому міліція з облавою. А в нас удома постійно проходило зібрання християн. Всіх присутніх переписали. Батька тоді саме не було вдома, коли ж він приїхав, то сказав, що влада нас так тепер не залишить. Ми на деякий час припинили проводити у нас зібрання, за той час зробили ремонт у хаті. Ще не висохла фарбована підлога, як знову нагрянула міліція, яка зробила варварський обшук у хаті. Скрізь все поперекидали, спицями попробивали штукатурку, порозривали подушки – шукали антирадянську пропаганду. Забрали навіть старі шкільні підручники, словники іноземної мови, мовляв, там розберуться, що то за література. Хоч вони нічого не знайшли, але батька тоді арештували. Через місяць арештували ще декількох віруючих. Мене ж викликали на допити, вимагаючи, щоб я свідчила проти батька. Коли ж я відмовилася, стали погрожувати й мені арештом. Я тоді навіть не думала, що мене з малою дитиною зможуть арештувати. На всяк випадок на деякий час виїхала до своєї сестри, сподіваючись, що мене залишать у спокої. Та коли приїхала назад, мені дали санкцію на невиїзд. А потім віддали діло до суду, який тривав над нами цілий місяць. Влада вороже налаштувала проти нас жителів міста, які спочатку дивилися на нас, як на якихось нелюдів. Проти нас розповсюджували усілякі безглузді чутки, наприклад, що я хотіла принести свою доньку в жертву, ще інший брат мовби тримав сина в підвалі, якому криси відгризли п’яти. Суд відбувся в клубі залізничників, то як народ тиснувся всередину, то одній жінці (вона мені потім розповіла) зламали два ребра. Проходили дні, і суд не приводив ніяких суттєвих доказів нашої вини, люди то бачили і дивувалися: за що ж нас судять? Чимдалі все менше ставало присутніх у залі суду. Але компетентні люди говорили, що хоч нашої вини нема, все одно влада мусить нас засудити, бо вона ніколи не визнає своїх помилок. Так і було. Усім підсудним дали терміни ув’язнення: моєму батькові – 4 роки, а мені – два. Мені на деякий час дали відстрочку вироку. Коли ж мене знову арештували, я була вагітною. Тюремний лікар і медсестри хотіли мене залишити на пару тижнів на місці (доки не народжу дитину), а начальник спецчастини на прізвище Книш (який був малий на зріст) хотів одразу відправити на етап. Він кричав на мене і з погордою заявляв, мовляв, хто такий Бог, він для мене – бог і може зробити так, що мені ще новий термін додадуть. У мене зовсім не було страху, я тоді спокійно відповіла йому: «Якби ви могли щось зробити, то, насамперед, додали собі зросту! А я буду нести тут те, що мій Бог мені допустив нести!» Потім жінка, що за мною наглядала, настрахано мені говорила: як я могла так відповідати Книшу, його навіть начальник тюрми боїться. Мене все ж таки підготували для термінової відправки

на етап по вказівці Книша. Але так сталося, що його раптово схопив апендицит, йому негайно зробили операцію, а потім у нього стався якийсь внутрішній крововилив, він упав у туалеті і помер. Я не знала про те і дивувалася, чому ж мене так і не відправили на етап. Нарешті я народила дитину. При народженні син був обмотаний пуповиною, аж посинів. Але лікарі старанно зробили свою справу, і все обійшлося добре. До мене гарно відносилися, забезпечили всім необхідним для новонародженої дитини. Я потім дізналася від одного з наглядачів, що начальство перестрашилося, що мовби я прокляла Книша і з ним таке сталося. Тому всі намагалися до мене добре відноситися із-за панічного страху перед смертю. Мені навіть дали два місяці декретної відпустки, протягом якої я була в слідчому ізоляторі, де мала більш-менш нормальні умови. Закінчився мій «декрет», я подякувала за добру «квартиру» і мене нарешті відправили на етап разом із сином – спочатку до Івано-Франківська, потім в Одесу. Саме тоді в Одесі був великий мороз, що для тієї місцевості було рідкістю. Я була з малою дитиною і не знали, в яку тюрму мене влаштувати. Нарешті відправили в якусь військову частину, приходилося не раз перепеленяти сина прямо на морозі. Але Бог зберіг його, і він не захворів і до цього часу здоровий. Мене посадовили у «воронок» між чоловіків-злодіїв, які дуже добре до мене віднеслися, дізнавшись, що я сиджу за віру в Бога. Потім нас посадовили у потяг, ці ж в’язні-чоловіки підгодовували мене, навіть апельсини якимсь чином мені по дорозі знайшли. Я побачила разючий контраст між злодіями і «найгуманнішою владою у світі»! Нарешті я потрапила до Чернігова. Наш табір був переповнений, десь три тисячі в’язнів, адміністрації необхідно було терміново зменшити кількість в’язнів. Ще не закінчився мій термін, як оголосили амністію. Начальниця добре до мене відносилася і повідомила, що мене в першу чергу відпустить, бо в мене двоє малолітніх дітей, тільки оформить потрібні документи. Але потім прибігла в сльозах, повідомивши, що моя стаття не підлягає під амністію. Навпроти моєї статті було зазначено: «особо опасные государственные преступники». Тоді були звільнені навіть вбивці, які мали 15-річний термін ув’язнення, а мене залишили у в’язниці. Начальниця припала до мене в сльозах і дивувалася, чому ж я не плачу, як вона. Я ж заспокоювала її, сказавши, що так само було колись: Вараву-злодія відпустили, а Ісуса-праведника віддали на розп’яття. Подібно до цього мають страждати і послідовники Ісуса Христа... Мене перевели до Одеси, де я добувала свій термін ув’язнення. Звільнилася взимку, в кінці року. Приїхала додому, до сім’ї, роботи ніде не могла знайти, але Господь так допоміг, що я нарешті влаштувалася прибиральницею і більш-менш спокійно пропрацювала 15 років. Потім ще працювала сторожем. За ці роки багато моєї рідні (а чоловікова родина вже вся) емігрували до США. Так само і ми в 1998 р. виїхали за океан, по статусу біженців. Ми тут добре живемо, забезпечені всім необхідним. У мене шестеро дітей (дві дочки і чотири сини) і зараз ми з чоловіком вже чекаємо на сорокового онука. Всі діти – віруючі, хрещені Духом Святим. Онуки так само відвідують церкву. За все я дякую моєму Богові, лише Він допоміг мені в усьому. Як важливо ніколи не йти проти своєї совісті і служити Богу завжди, які б труднощі не траплялися на нашому життєвому шляху!


6 ст.

«ЖИВА НАДIЯ»

КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

Спішіть потрудитися для Бога, бо земне життя швидко проминає!

СВІДЧЕННЯ.....................

Логвінов Ігор Григорович, Київщина. Тел.: 097 49-58-367,

063 344-11-91, 095 01-15-989.

Я

народився в 1946 році на Хмельниччині сьомою дитиною в християнській сім'ї. Пам'ятаю, як в хаті моїх батьків християни проводили зібрання. У той час атеїзму подібні заходи владою були суворо заборонені, тому я чергував надворі, щоб ніхто сторонній не нагодився. Мій батько був пресвітером церкви. Звичайно, що в ті часи атеїстичної пропаганди я для своїх однолітків був «штундою». Мене усіляко принижували, гнобили. Не зважаючи на свої часті сльози, я пишався своїми батьками і любив бути в церкві. Ми жили досить бідно, з 15 років я вимушений був підробляти вантажником. Школу закінчував на вечірній формі навчання. Але з дитинства дуже хотів вчитися і мріяв поступити в медичний інститут. Не маючи грошей і боячись великого конкурсу в інститутах України, вирішив поїхати аж в Томськ. Думав, що може хоч там поступлю. Пригадую, як по дорозі відстав від поїзда, бо бігав на станцію за окропом для чаю. Це я так робив, бо не мав грошей, щоб дозволити собі пити чай в поїзді. Не зважаючи на труднощі, все ж таки добрався до Томська. Поселився в гуртожитку. Готуючись до екзаменів, на день мав право потратити лише один карбованець. Жив практично впроголодь. Здав екзамени на «4» (тоді була п’ятибальна система оцінювання). Але я не пройшов по конкурсу, бо в той рік була компанія для пільгового вступу місцевого населення (ненців, евенків). Отож, в інститут я не поступив, грошей на дорогу додому не мав, житла не мав. Був фактично бомжом. Почав шукати роботу вантажника, ночував у випадкових бабусь. Після такої праці (вивантаження цементу, сажі, клепки) інколи був ледь живий. Я був юнаком, робота вантажника для мене була явно не по силі. Але я не бачив іншого виходу. Від батьків у мене був закладений здоровий спосіб життя, і заповіді «не вкради» я також міцно пам'ятав. Совість мені не дозволяла стати на нечесний, легкий шлях для прожиття. На постійну роботу мене також не брали, бо не мав прописки. Наближалася зима, я не знав, що робити. І тоді я прийняв рішення піти в обласну міліцію до головного начальника. Мене впустили до нього, я все щиро розповів і попросив, щоб він допоміг мені влаштуватися на роботу, щоб я міг чесно заробляти на хліб. Начальник сказав, що подібного випадку в його практиці ще не було. Він допоміг мені влаштуватися на завод електроламп. Мені стало трохи легше жити. Зауважу, що я не пішов одразу по стопам віри своїх батьків, можливо тому, що вони не достатньо мене настановляли, і я не мав особистих переживань у близькості з Богом, та й з Біблією, нажаль, не був дуже знайомий. Але я знав, коли мені було важко, до Кого мені звертатися. Потім була служба в армії… Свою мрію вчитися в медичному вузі я не залишав, але побоювався поступати в інститут, тому після служби в армії поступив до Хмельницького медичного училища, яке закінчив з відзнакою. На той час мої батьки переїхали жити в Крим. І я поступив до Сімферопольського університету. Це було для мене великим щастям, я дуже довго про це мріяв. Але мої труднощі не закінчилися. Тоді мене стали дуже турбувати ноги, які я обморозив на армійській службі в Казахстані. Я

вимушений був часто лікуватися на стаціонарі. По моїй хворобі студенти писали навіть дисертації. Не зважаючи на надокучливу хворобу, я університет закінчив. Потім пацював лікарем у Ялтинському санаторії. Увесь час то працював, то хворів, то вчився, і тому в 40-річному віці ще не був одруженим. Але настав і для мене цей час. На курсах підвищення кваліфікації у Києві познайомився з майбутньою дружиною Наталкою. Я їй сказав, що мої батьки – віруючі, і я проти Бога ніколи не піду. Вона погодилася з цим. У нас народився син, потім донька. У Криму я мав погані житлові умови, тому при першій нагоді переїхав у Харківську область, де працював головним лікарем у віддаленому районі. Там отримав непогану квартиру. На той час я вже потроху читав Біблію, яку мені подарувала рідна сестра. Але тоді я ще соромився думки людей, бо був, так би мовити, начальником. Мої батьки стали часто хворіти, хотіли, щоб я був біля них. Одного разу, після чергового приїзду до них, я зустрівся з директором радгоспу одного віддаленого степного району Криму. Він обіцяв прийняти мене на роботу лікарем, побудувати моїй сім'ї гарне житло за умови, що я доведу до ладу відомчу амбулаторію. Я переїхав до Криму в 1990 році в те господарство, тимчасово поселившись у невеличкому будинку, купленому для мене радгоспом. Саме тоді сталося сумнозвісне ГКЧП, директору радгоспу стало не до мене. Мої речі ще були в дорозі, я розрахувався з роботи в Харківській області і в Криму ще не влаштувався. Але мене все ж таки прийняли. Почався новий період мого життя. Мама виявила бажання пожити з нами. Це вона зробила спеціально для мене. Коли я був ще немовлям, батьки взяли мене на одне велике зібрання, яке відбувалося прямо в лісі. Тоді старший служитель підняв мене на руки і пророче промовив: «Ім'я цієї дитини записано на небесах!» Відтоді проминуло багато років, мама вже збиралася помирати, а не бачила результату тих слів. Тому вона стала жити з нами. Вона стала просити мене вголос читати їй Євангелію. Таким чином ми прочитали весь Новий Заповіт. До нас стали приїжджати віруючі, щоб відвідувати і потішати маму. Це все посприяло моєму остаточному наверненню до віри в Бога. Одного разу віруюча сусідка запитала мене, чи я віруючий. Таке питання я отримав вперше, тому одразу знітився, але все ж таки впевнено відповів, що я – віруючий. Я почав інколи відвідувати зібрання християн в райцентрі. Одного разу старший брат мене запитав, чи я збираюсь каятися. Це питання було від Бога. Бо відтоді я зрозумів, що мені справді потрібне глибоке покаяння. Я був нічим не кращий за інших людей, відчував себе загиблим грішником, вважав, що мені особисто потрібен Спаситель Ісус Христос. Тільки я покаявся, як мене викликав директор радгоспу і заявив, щоб я писав заяву на розрахунок. Я був шокований, сльози відчаю покотилися по моїх щоках. «За що?!» – запитав начальника. «Ти знаєш, за що!» – була відповідь. Це був перший дошкульний удар сатани. Начальник не міг погодитися, щоб його підлеглий, лікар, раптом став «сектантом». Мене звільнили з роботи, дали вказівку ніде не приймати на роботу лікарем. Навіть мій колишній товариш-однокурсник мене не прийняв, бо боявся влади. Директор намагався виселити мене з будинку. Але я не міг цього зробити одразу, та й юридично закон був на моєму боці. Та для тамтешньої мафії закони були не писані. Почалася

тривала судова тяганина. Місцеві суди виносили рішення, щоб я звільнив житло, а я подавав апеляцію в республіканський суд, і там рішення місцевого суду скасовували. Так було декілька раз. Не зважаючи на те, що моя дружина тоді чекала другу дитину, всім магазинам було заборонено мені відпускати продукти. Мені заборонили навіть картоплю вирощувати. Почалося справжнє цькування. Куди і за що я поїду? Я фізично не міг цього зробити. Лише завдяки опіці віруючих я зміг прокормити себе й сім'ю. Бачачи, що мене неможливо виселити через суд, місцева мафія вирішила мене знищити фізично. Одного разу ввечері мене сильно побили прямо на подвір'ї. Я був увесь заюшений кров'ю, мав поламані ребра. На мою заяву міліція не прийняла жодних заходів. Це жорстоке побиття сталося за 10 днів перед тим, як я мав приймати водне хрещення. Не зважаючи на таку перешкоду, я прийняв Завіт з Богом, охрестившись у морі біля Євпаторії. Диявол хотів перешкодити моїй вірі в Бога. Але якщо Бог відкриває, то ніхто не здатен закрити (Одкр.3:7). У мене з'явилося бажання проповідувати Євангелію. Коли я покаявся, то зрозумів, що мені залишилося дуже мало часу, щоб принести плід для Господа. Тому я всі сили приклав для цього. Я бачив, який духовно бідний той район. Я поїхав в Рівненську область в християнську місію. Привіз звідти 30 ящиків християнської літератури. Потім їздив вдруге, привіз ще більше: цілий вантажний автомобіль з причепом. У мене був мотоцикл з коляскою. Я завантажував його Євангеліями, їхав на базар у райцентр. Там ставив столик, розкладав книжки і безкоштовно роздавав усім бажаючим. Роздаючи Боже Слово, також проповідував. Це ще дужче розлютило ворога. Одного разу вночі в огорожу мого житла в'їхала чорна «Волга», з якої вийшов чоловік, явно напідпитку. Той чоловік пригрозив: «Якщо ти не замовкнеш, то перший раз тебе не вбили, то другий раз вб'ємо!» Він мені докоряв, що я граюсь у свою чесність. Тоді я довго розмовляв з ним, призивав до Христа, покаяння. Він був п'яним, тому почав відкривати мені душу, скількох людей він вбив, що ті душі його переслідують у нічних кошмарах. Моя дружина тоді злякалася, бо розуміла, коли він протверезиться, то опам'ятається і знешкодить свідка його злочинів. Таке життя (з постійним нагнітанням страху) мені надокучило. Я вирішив негайно виїхати з Криму. Але куди? Вирішили їхати до батька моєї дружини в Київську область. Перед прийняттям рішення виїхати з Криму, мені було пророцтво: «Я виводжу тебе з цього району, бо тут чаша гріха вже переповнилася!» Чудесним чином я отримав кошти для оплати перевозу майна від українців-християн аж із Австралії. Одразу в Сімферополі знайшов водія величезного автофургону, котрий вже збув товар і мав намір їхати у напрямку західної України. Він погодився мене перевезти з речами. Перед самим від'їздом я приїхав до директора господарства, віддав йому ключі, попросив прощення у нього, в чоловіка, який хотів мене знищити. Але я відчував, що мої випробування ще не закінчилися. На КПП при виїзді з Криму нас затримала місцева мафія, яка

займалася рекетом, тому хотіла у водія стребувати частину виручки. Але він принципово відмовився. Важко розповідати про всі переживання того переїзду. Була й погоня, і дула пістолетів. Лише завдяки Божій охороні ми змогли виїхати і благополучно через 21 годину без зупинки приїхати до місця призначення. Дружина з дітьми приїхали пізніше потягом. Через місяць я почув по радіо новину, що керівника тієї банди (чоловіка на чорній «Волзі») розстріляли при виході з дому. Згодом отримав листа від віруючих, в якому вони повідомили, що сина начальника тієї банди (що хотів мене знищити) живим закопали в гній. Я був глибоко вражений тими новинами, я зовсім не бажав їм смерті. Нажаль, отримав ще одну неприємну новину: я довго не працював лікарем, мені потрібно було перекваліфіковуватися. На роботу за спеціальністю мене ніде не приймали. Я почав молитися і поститися. І отримав відповідь: у декількох місцях мене погоджувалися прийняти дільничним лікарем при умові, що я матиму прописку. Але я виїхав з Криму терміново, не повідомляючи нікого з керівництва району, щоб не було перешкод для мого виїзду. Тому знову поїхав до Криму, в район – виписуватися. Той день був неприйомний. Я згадав, як безкоштовно робив масаж усім працівникам ДАІ. Це була наша своєрідна євангелізація. Начальник ДАІ був дуже приязним до мене. Він допоміг мені виписатися в той же день. По приїзді назад, я влаштувався на роботу. Але тут сталася нова біда: почав повставати проти віри в Бога тато моєї дружини. Він був затятим атеїстом, дійшло до того, що він наказав нам вибиратися з його хати. Ми переїхали жити в найману квартиру в райцентр. Але моє серце не торкнулася неприязнь до батька, я продовжував йому допомагати, привіз вугілля, заготовив дрова. А на квартирі нам стало жити краще, у нас стало більше вільного часу і з'явилася можливість частіше відвідувати богослужіння. Мені вже 67 років, і ці роки в земних клопотах промайнули дуже швидко. Мене завжди переслідує думка, що я так мало потрудився для Господа. Тому я надолужую це й намагаюся завжди проповідувати Євангелію усім людям. Особливо люблю розповсюджувати газету «Жива надія» – в електричках, на вулицях, на площах, скрізь, де збирається багато людей. Я намагався влаштовувати своє матеріальне життя, але так і не влаштував, я не надбав матеріальних статків, але маю головне: віру в Бога, від якої ніякі труднощі й випробування не здатні відлучити. Я дякую Ісусу Христу за всі випробування, Бог таким чином шліфує мене, щоб я був Його істинним сином. А головне – ми, християни, маємо від Бога вічне житло на Небесах, яке ніхто від нас не забере: «Знаємо, що коли наша земна тілесна хатина зруйнується, то маємо будівлю від Бога, оселю нерукотворну, вічну на небі!» 2 Кор. 5:1


КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

7 ст.

«ЖИВА НАДIЯ»

Час випробування віри, час вблагати Господа!

У ці надзвичайно напружені дні в Україні, коли Україна стоїть на межі братовбивчої війни, згадалися події, коли учні запитали Ісуса Христа про те, яка ознака Його приходу? «Скажи нам, коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку? Ісус же промовив у відповідь їм: Стережіться, щоб вас хто не звів! Бо багато хто прийде в Ім’я Моє, кажучи: Я Христос. І зведуть багатьох. Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь, бо статись належить тому…» (Мт.24:3-6). Сьогодні ми не тільки чуємо про війни, а й бачимо – війна стукає в наші двері... І як нам бути? І на цей випадок Слово Боже промовляє так: «Тому-то опущені руки й коліна знеможені випростуйте…» (Євр. 12:12). «Отож, браття, довготерпіть аж до приходу Господа! Ось чекає рільник дорогоцінного плоду землі, довготерпить за нього, аж поки одержить дощ ранній та пізній. Довготерпіть же й ви, зміцніть серця ваші, бо наблизився прихід Господній!» (Як. 5:7). Отже, потрібно зміцнити серце у вірі й надії Господу. Бо Він опікується нами. Щоби не було ніяких сумнівів, непорозумінь, нарікань, невірства, хитання, невизначеності, розслабленості. «Господи, доки? Доки Україна буде страждати? Вже стільки віків?!» А чим Україна краща від інших? Не така грішна? А це Господь попустив, щоб ми «возревновали» по Богу, а не по земним речам. Євреї – вибраний Божий народ, ніхто з них і гадки не мав, що може так статися, і вони будуть розсіяні по усьому лицю землі, Єрусалим і Божий храм буде зруйнований. Вони хвалилися тим, що вони сини Авраама, а Авраам був другом Богу. І вважали, що у них автоматично все повинно бути добре. Авраам – друг Богу, а ти, дорогий брате? Дружимо зі світом, заграємо з гріхом і заспокоюємо своє сумління, що ми хоч і недосконалі, але все ж таки діти Божі(?) «Тому-то опущені руки й коліна знеможені випростуйте, і чиніть прості стежки ногам вашим, щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої

Від любові до ненависті один крок?

У світі кажуть, що від любові до ненависті один крок. Один крок, тому що по суті любові як такої не було, тому й до ненависті недалеко. Якщо ж любов справжня (згідно Євангелії, вчення та заповідей Ісуса Христа), то така приказка ніяк не відповідає правді. Нам знайоме слово «ненависть», а яке його значення? Ненависть — це глибоке емоційно негативне ставлення однієї людини до іншої, що характеризується відчуттям гніву, ворожістю, огидою, бажанням заподіяти об’єкту ненависті біль (як фізичний, так і моральний) чи шкоду. Ненависть — протилежність любові. Тобто, якщо любов активно зацікавлена в житті й розвитку об’єкта любові, то ненависть активно зацікавлена в деградації і знищенні об’єкта ненависті. Ненависть може реалізовуватися: – прямим шляхом: у формі активних дій щодо об’єкта ненависті (його безпосереднє знищення); – непрямим шляхом: через блокування саморозвитку або ненадання допомоги об’єкту ненависті. Ненависть може перерости в жагу помсти і пошуки можливості здійснення цієї помсти будь-якими методами. Ненависть може консолідувати одну групу людей проти іншої, один народ проти іншого народу і всього світу. Перший випадок прояву ненависті у світі, який розпочався із заздрості і закінчився вбивством, описаний на початку Біблії (1М. 4:3-8). Каїн, перший вбивця, вбив свого рідного брата Авеля. І через що ж? Через те, що діла Каїна були злими, а Авеля — добрими: «…Каїн, що був від лукавого, і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його — праведні» (1Ів. 3:12). Каїном оволоділа гордість, почуття власної значимості, величі. А горда людина спокою не знає. Написано в Біблії, що гордий чоловік — як зрадливе вино: «… роззявляє пащу свою, як шеол, і не насичується, як та смерть, і всіх людей він до себе збирає, і всі народи до себе згромаджує» (Ав. 2:5). Саме в ці дні по подіях в Україні (і зокрема в Криму) ми бачили, як чітко справджуються ці всі визначення каїнової ненависті.

ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багатохто не опоганились тим. Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє перворідство віддав за поживу саму». Нині Господь вимагає від нас саме пильнування (але це не про те пильнування, яке нам хочеться малювати: не спати й молитися голосно, щоби й інші почули), а, насамперед, про пильнування миру і святості. Де? У своєму серці, щоб мати здатність бути примирителем для інших людей. Обставини тяжкі, але саме через це Бог являє милість в тім, що дає кожному час покаяння, час примирення. Час освячення, час шукати Господа. Сьогодні потрібно укріпитися у своїй вірі й надії на Господа: «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю. Бо ще мало, дуже мало, і Той, хто має прийти, прийде й баритись не буде! А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає. Ми ж не з тих, хто хитається на загибель, але віруємо на спасіння душі» (Євр. 10:35-39). І нині час випробування нашої віри. Саме на практиці варто нині показати нашу віру і нашу

праведність. І як запалений свічник не ставлять під ліжко, так само й нам сьогодні не варто ховатися, а навпаки: варто підняти голос молитви, моління й благання до Господа милості. Й іншим сміливо сказати, що є вихід, є порятунок. Україну може порятувати Господь Ісус Христос! Увесь світ дивиться на Україну. Чомусь Господь по особливому передбачив Україну в плані проповіді Євангелії (саме в цей останній час). Певно що ворог це так само розуміє й тому кидає нові орди темних сил, щоб голос Євангелії не звучав. Та певно для Євангелії нема кайданів. Й у в’язниці апостоли співали й прославляли Господа. Але ворог хоче братовбивчої війни, він прагне крові, щоб люди померли у взаємних прокльонах, образах, ненависті, не покаялися, не примирилися з Богом і навіки загинули… Нехай не здійсняться ворожі плани, а буде явлена перемога Господа в житті усіх жителів України. Як тут не згадати біблійного героя Давида, коли в його житті настав момент, що навіть його найближчі друзі хотіли його побити камінням. Це й не дивно, якщо місто, де вони проживали, було спалене, усі жінки й діти забрані в полон. Чоловіки плакали доти, доки не стало сліз, а потім хотіли вбити Давида, як винуватця усього цього зла. Як тут руки й ноги не затремтять? Але написано, що Давид укріпився Господом: «І було Давидові дуже гірко, бо народ говорив, щоб його вкаменувати, бо засмутилася душа всього народу, кожен обурився за синів своїх та за дочок своїх. Та Давид зміцнився Господом, Богом, своїм. І сказав Давид до священика Евіятара, Ахімелехового сина: Принеси до мене епода!» (1 Сам. 30:6-7). Давид звернувся до Бога (взыскал – рос.), і Божа відповідь не забарилася. Були повернуті всі діти й жінки, все те, що, здавалося, було втрачене. Нині час усім серцем звернутися до Бога, час шукати близькості з Ним! В постах і молитвах, час турбувати Небо. Усією Церквою Христовою.

Бог настільки милосердний, що навіть після вчинення Каїном такого страшного гріха, як братовбивство, давав шанс убивці покаятися, але й тут Каїн не визнав своєї провини. Навпаки, він звинуватив Авеля, мовляв, я хоч і старший, але не відповідаю за свого молодшого брата: «І сказав Господь Каїнові: «Де Авель, твій брат? « А той відказав: «Не знаю. Чи я сторож брата свого?»» (1М. 4:9). Ненависники, убивці, заздрісники, честолюбці, будучи самі сповнені зла, як не парадоксально, але завжди звинувачують інших і, вчинивши явне (навіть неприховане) зло, усіляко викручуються й намагаються знайти виправдання своїм злочинним діям. Увесь світ може казати: та ти ж не правий!!! А злочинець буде увесь світ звинувачувати. Зазвичай такий діагноз і така поведінка простежується у пацієнта психіатричної лікарні, який вважає себе розумним, а всіх інших несповна розуму. Я знову повертаюся до слів апостола Любові, старця Івана: «Діточки, — хай ніхто вас не зводить! Хто чинить правду, той праведний, як праведний Він! Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку. Тому-то з’явився Син Божий, щоб знищити справи диявола. Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він. Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові: кожен, хто праведності не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить! Бо це та звістка, яку від початку ви чули, — щоб любили один одного, не так, як той Каїн…» (1Ів. 3:7-12). У ці дні й місяці тяжкого випробування для народу України до слів апостола певно що варто всім нам не лише прислухатися, а взяти до свого серця. Чиї ж ми діти по духу? Вбивці Каїна чи праведника Авеля? Геннадій Андросов

Просіть від Господа дощу!

Навесні ми садовимо картоплю, інші овочі, городні культури. На полях сіють пшеницю, інші зернові. Звичайно, всі працівники на землі чекають вчасного дощу на городи та поля. Це питання турбує й багатьох християн, які працюють на землі. Часто перед ними постає питання: чи варто просити дощу від Бога, коли його довший час немає? Може виникнути перша думка: Бог дає дощ, і Він знає, коли його дати і не варто турбувати через це Бога. І, по-друге, деякі проповідники прямо з-за кафедри заявляють, що варто просити не дощу, а врожаю, напевно керуючись місцем Нового Заповіту: «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить!» (1 Кор. 3:6). То чи варто просити у Бога дощу? У всьому ми повинні об’єктивно керуватися Словом Божим. А Слово Боже каже наступне: «Просіть від Господа дощу часу весняного пізнього дощу, Господь чинить блискавки, і зливний дощ посилає їм, кожному траву на полі» (Захарії,10:1). Ми бачимо, що Апостоли й Ісус Христос часто посилалися в своїх листах і промовах на Старий Заповіт, підкріплюючи свою дію, молитву, вчення цитатами з книг Старого Заповіту. Звичайно, багато місць зі Старого Заповіту ми використовуємо, як приклади (1Кор.10:11), але є вірші Святого Письма, які ми можемо приміняти безпосередньо для життя сучасних християн. І вірш з пророчої книги Захарії (10:1) напевно можна взяти, як пряму вказівку й для сучасних християн. Тому дуже добре, коли в церкві звершуватимуться загальні молитви з проханням Бога послати дощ. «Просіть і буде вам дано» (Мт.7:7, Лк.11:9).


8 ст.

— Чому у тебе виникло бажання поїхати до Африки? — Я хотів би з проповіддю Євангелії відвідати не тільки Африку. В попередні роки я вже мав декілька місіонерських поїздок (зокрема до України). У мене завжди було бажання відвідати Африку, побачити, як там живуть люди, а головне – проповідувати Слово Боже до людей, які ніколи його не чули. Ще з дитячих років я вивчив на пам'ять такий віршик: «Когда я вырасту большой и долго буду жить, то буду радостной душой Спасителю служить, и как Христов миссионер поеду за моря, чтобы открыть спасенья дверь забытым дикарям, я понесу Христова свет туда, где тьма, где ложь. Хочу с начала юных лет страдающим помочь». Я завжди хотів, щоб цей вірш цілком справдився в моєму житті. — Як до тебе прийшла віра в Бога? — Я народився в Україні в християнській родині (коли мені було 10 років, мої батьки емігрували до США). Не тільки мої батьки, а й діди були служителями церкви, прадід був засуджений за віру в Бога. Це мало значний вплив на моє формування як християнина. Часто ми думаємо, що нам передається віра батьків, це не так. Важливо кожному зустрітися персонально з Ісусом Христом. Одного разу я усвідомив, що саме жертва Ісуса Христа мене спасає, кров Христа омиває від гріха (а не батьківська віра). — Чому пріоритетом свого молодого життя ти поставив служіння Богу, а не кар’єру, бізнес, особисте облаштування життя? — Дякувати Богу, я зробив правильну оцінку життя, зрозумів: ну зароблю я багато грошей, налагоджу бізнес, досягну якихось матеріальних речей, але який кінцевий результат усього цього? Треба дивитися наперед. Те, що складається на небесах, залишиться з тобою назавжди, а те, що на землі, все тлінне. Заповідь Ісуса Христа: «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться!» (Мт. 6:33) знають усі християни. Але на те вона

Пропонуємо Вам відвідати богослужіння християн в Полтавській області, що відбуваються ЩОНЕДІЛІ: м. Глобине: з 1000 та 1700, вул. Четверикова, 5, дім молитви, тел. 097-9303269; м. Градизьк: з 10-00, вул. Проектна, 23, церква «Христа Спасителя»; тел. 096-7580962, 066-7542426; м. Гребінка: з 1400, вул. Жовтнева, 52, церква «Жива Надія»; тел. 095-9331428; смт. Диканька: з 1000, вул. 40 Років Жовтня, 22; тел. 066-7724360; м. Зіньків: з 1500, вул. Гоголя, 33, церква «Віфанія»; тел. 050-9031344; смт. Котельва: з 10-00, вул. Жовтнева, 251; тел. 066-0696224, 099-2772776; м. Кременчук: з 1500, вул. Маршала Жукова, 104, церква «Віфанія»; тел. 097-7947013; м. Лохвиця: з 16-00, вул. Леніна, 1-а, актова зала будинку дитячої та юнацької творчості; тел. 066-9107407; м. Лубни: з 1000, вул. Драгоманова, 33, церква «Ковчег»; тел. 050-9775288; смт Машівка: з 1000, вул. Нестерця, 8, Церква Христа Спасителя; 095-8114434; м. Миргород: з 1000, вул. Гоголя, 159, церква «Жива Надія»; 067-3557623, 050-9009866; с. Новаки Лубенського р-ну: з 15-00, приміщення колишньої школи, церква «Ковчег»; тел. 097-0422025; смт Нові Санжари: з 10-00, вул. Ветеринарна, 2, церква «Нове Життя»; тел. 096-2179075, 095-1677852; с. Оболонь Семенівського р-ну: з 1000, вул. Котляревського, 9А; тел. 097-1999277; м. Оржиця: з 900, вул. Леніна, 87, дім молитви, церква «Ковчег»; тел. 050-6910677; м. Полтава: з 1000, бульвар Б. Хмельницького, 19, (Зуп. «Вавілова»), церква «Нове Життя»; тел. 050-1977678, 050-7659072; м. Пирятин: з 900, пл. Борців Революції, 16, церква «Жива Надія»; тел. 067-2597689, 0501608732; смт Решетилівка: з 10-00, вул. Горького, 105а, тел. 098-841-79-30; смт Семенівка: з 1300, вул. Чапаєва, 6, церква «Жива Надія»; тел. 097-6109860; смт Чутове: з 10-00, вул. Комсомольська, 45, церква «Голос Спасителя»; тел. 050-1955008; м. Чорнухи: з 1000, вул. Сковороди, 11; дім молитви; тел. 050-6618022; смт Шишаки: з 900, вул. Корніліча, 27, дім молитви, тел. 098-8345811.

«ЖИВА НАДIЯ»

й Заповідь, щоб ці слова взяти до практики свого життя. Хоч заочно я закінчую університет (також працюю). Таким чином збираю кошти для місіонерських поїздок, вділяю на деякі інші євангелізаційні проекти. Ісус Христос і служіння Богу повинні бути на першому місці в житті кожного християнина. — Яке твоє перше враження від Африки? — Так, як ми живемо в Америці (і в Україні також) – це велике благословення. В Кенії ми бачили людей, які живуть дуже бідно, крім того, що в них на спині, вони нічого не мають. Ми, буває, нарікаємо, що щось нам не вистачає, щось не так. Щоб не було нарікання – нам варто просто відвідати Африку. Хоч я й раніше знав, що люди там бідно живуть, але відео і фото не передають справжньої реальності. Важливо самому побачити – на власні очі. Поживеш в оточенні таких людей, в їхній місцевості, тоді зрозумієш справжні реалії життя. Я приїхав додому після поїздки в Африку, і мені здалося, що я зайшов до чудового царського палацу, порівняно з тим, що я бачив в Кенії. — У чому полягала ваша праця в Африці? — Три тижні ми провадили мобільні медичні клініки. Для цього ми найняли лікаря, медсестру (так само й серед нас було декілька людей з медичною освітою), закупили необхідні ліки в Найробі – столиці Кенії. Приблизно ми надали допомогу 1,5 тисячі хворим. За останні три тижні я побачив більше медицини, ніж за всі свої 25 років життя. — Чи ви проповідували пацієнтам Євангелію? — Так. Багато з них знають англійську мову, що полегшувало наше спілкування. Люди збиралися, спочатку ми провадили з ними невеличке богослужіння. У цьому приймали участь декотрі служителі місцевої церкви. Простою мовою ми намагалися донести людям звістку про Ісуса Христа. За кожну людину, яка отримувала медичну допомогу, при її виході з намету, ми молилися. Ми були в деяких місцях, де жителі ніколи не бачили білих людей. Декотрі з них намагалися терти нашу шкіру, бо думали, що то така біла фарба, а під нею чорна шкіра. Ми їздили в пустелю, де люди живуть в солом’яних будах (в жахливих антисанітарних умовах), і в них немає жодних умов побуту, до яких ми так звикли. Нажаль, африканці дуже пов’язані поганськими звичаями, поклоняються різним ідолам, місцеві шамани там мають значний вплив. Тамтешні жителі здатні сприйняти Євангелію, але біда в тому, що вони можуть Ісуса Христа поставити в ряд інших язичницьких божків. В більшому поселенні, де ми проживали, ми збирали місцевих дітей і провадили з ними євангельські заходи в ігровому розкладі. — За які кошти була здійснена ця подорож? — Білети ми купували за власний кошт, а на витрати

СЛУХАЙТЕ християнську радіопередачу «ЖИВА НАДІЯ» щотижня, у понеділок, з 20 год. 30 хв. на 1 каналі Українського Національного Радiо.

ЧИТАЙТЕ газету «Жива надія» в електронному варіанті (всі випуски з 2009 р.) на сайті: www.hve.poltava.ua Щиро запрошуємо всіх бажаючих

для вивчення Біблії за адресою:

м. ДОЛИНСЬКА, вул. Шевченка, 119. Щонеділі з 9:00 та 16:00, щосереди та щоп’ятниці з 18:00. Ви можете особисто зателефонувати служителю церкви за тел.: 098-26-86-015. Запрошуємо:

КВІТЕНЬ - ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2 на місцях (зокрема на ліки й оплату медичного персоналу) члени слов’янських церков заздалегідь пожертвували кошти. — Які найбільш розповсюджені хвороби ваших пацієнтів? — Багато африканців мають рани, які гниють, мають інфекцію. Також сильно розповсюджена малярія, багато дітей мають роздуті животи з хробаками, які там заводяться через вживання неякісної їжі і води. Ми мали медикаменти, які вбивають ті черви. — Потрапити з комфортних, цивілізованих умов в місцевість, яка всього того не має, мати контакти з хворими інфекційними людьми… Чи була в тебе відраза від незвички усього того? — Я навіть не очікував, що так вільно зможу дивитися на кров, інфекційні рани. Дякувати Богу, я все сприйняв спокійно. Взагалі чудо Боже: ніхто з нашої команди за весь час місіонерської поїздки не захворів. Усі 11 місіонерів повернулися додому здоровими. Якщо мені знову запропонують подібну поїздку, я з радістю відгукнуся. — Після трьох тижнів напруженої праці ти відчуваєш себе виснаженим? — Навпаки. Я почуваюся піднесеним. Уся наша команда

отримала значне духовне підбадьорення. Навіть так би сказав, що саме для нас ця поїздка мала більший ефект, ніж для тих людей, яким ми надали допомогу. — Твоє побажання для молодих людей, які називаються християнами? — Служіть щиро Богові з молодих років, і ви ніколи про це не пошкодуєте. Може тут ви не побачите очікуваного результату, але в вічності ви переконаєтеся, що ваша праця не була даремною. Саме праця для Господа є дорогоцінною, і ви надбаєте скарби на Небесах, які ніколи від вас не віднімуться.

МОЛИТВА ПОКАЯННЯ

«Отче Небесний, я згрішив перед Тобою і Твоєю святістю. Я розумію, що заслуговую смерть і пекло через свої гріхи, але я прошу милості в Тебе і вірю в Ісуса Христа як cвого Спасителя. Вірю, що Його смерть і воскресіння забезпечили мені прощення гріхів і спасіння моєї душі від прокляття та вічної загибелі. Я довіряю своє життя Ісусу Христу, і тільки Йому, як своєму особистому Господу і Спасителю. Дякую Тобі, Отче Небесний, за те, що Ти спасаєш і прощаєш мене! В ім’я Ісуса Христа. Амінь!»

Дорогі читачі, ця газета друкується лише завдяки Вашим добровільним пожертвам! Якщо Ви вважаєте, що це видання корисне для людей, наближає їх до пізнання Божої правди, то візьміть у цьому служінні посильну участь своїми коштами, пам’ятаючи слова Євангелії: «Кожен нехай дає, як постановив у серці своєму, не з жалем і не з примусу, бо Бог любить того, хто дає охоче» (2 Кор. 9:7). Добровільні пожертвування на

газету надсилайте на картковий рахунок: Приватбанк, картка № 4405 8858 2152 7022 (на прізвище Андросов), або поштовим переказом на адресу редакції газети. Щира подяка Богові за християн, які жертвують кошти на друк газети «Жива надія»! Нехай милосердний Господь рясно поблагословить кожного жертводавця, кожного, хто молиться за друк і розповсюдження газети «Жива надія»!

ЖИВА НАДIЯ

Редактор газети «Жива надія»: Андросов Г. М. Тел. редактора: 050-28-13256, 096-34-100-75.

КВІТЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 2014 р., №2

Газета (християнського змісту) друкується за рахунок добровільних пожертвувань і розповсюджується безкоштовно. Засновник газети: Церква християн віри Євангельської «Жива надія», м. Миргород, Полтавська обл. Реєстраційне свідоцтво: ПЛ №386 від 20. 11. 2000. Зам. №590. Тираж 20 000 екз.

Email: giva.nadiya@gmail.com

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ:

Геннадій Миколайович Андросов, вул. Колгоспна, 44, м. Миргород, Полтавська обл., 37600, Україна.


Газета «Жива надія» №1, 2014 р.  

Християнська газета «Жива надія» №1, 2014 р.

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you