НЗ
КарпатАРТ 7
№33 (4893)
15 серпня 2020 року
TT ЗАМАЛЬОВКА
СУЧАСНИЙ ОПРИШОК
Т
ак називають у Новоселиці, що на Виноградівщині, людину, яка турбується про духовні надбання цього гірського села, – художнього керівника місцевого Будинку культури Івана Рацина. А все тому, що він ось уже 30 років оберігає фольклорний матеріал, пов’язаний із опришком Пинтьом, котрий у XVII столітті переховувався від жандармів у місцевих лісах біля підніжжя гори Фрасин, найвищої на Виноградівщині, та виступав проти поневолення австрійцями нашого краю. Склалося так, що в цьому селі зуміли зберегти й донести до сучасності не лише дерев’яні храми, а й церковний народний живопис, віднесений до золотого фонду пам’яток українського народу, а також багатющий пласт переказів та легенд про Пинтю, який став національним героєм для жителів прикордонного регіону р. Тиси. Іван Петрович добре знає історію Новоселиці та годинами може розповідати легенди й реальні події, що тут відбулися, а ще – про Хустський, Королівський замки. Коломийки ж може співати будьколи, бо без народної пісні не може жити. За це, напевно, онуки найбільше полюбляють свого дідуся. Черну, Хижу, Новоселицю у Виноградівському районі називають «волоськими». Не через прадавніх родичів румунської нації, які асимілювалися з місцевими, – просто в повсякденні та культурі вони ревно використовують волоські запозичення. Якщо свою мову волохи забули й послуговуються тутешнім діалектом, то духовно зуміли зберегти свою самобутність. Ось ці ознаки широко пропагує Іван Рацин через самодіяльні виступи. Він створив колектив, який бере активну участь у всіх масових заходах Виноградівщини та навколишніх сіл. Програма базується лише на місцевому фольклорі. Завдяки цьому завоювали велику симпатію у глядачів і нині є найкращими в районі. До речі, нещодавно у Новоселиці побував львівський телеканал «ЗІК». Творчу групу цікавили старовинні регіональні пісні. Майже пів дня співав для них наш працівник культури. Із Виноградівщини лише про нього й розповіли гості у своєму документальному фільмі. Нині худкерівник хоче переконати спеціалістів, що тутешній напій із слив у результаті бродіння та перегону стає не лише алкоголем, а й цінним медичним засобом, який є невід’ємною частиною нематеріальної культури мешканців. Відомо, що до пам’яток культури відносяться не лише твори мистецтва та колекційні експонати, а й живі прояви, які успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням. Саме цей вид є необхідною умовою збереження культурного розмаїття українського суспіль-
ства. Значення його визнано ЮНЕСКО в 2003-му, ухвалено спеціальну Конвенцію про охорону цієї спадщини. Отже, перша презентація цього проєкту пройшла успішно, якщо така ініціатива буде схвалена експертною радою з питань нематеріальної культурної спадщини при Мінкультури України, то «волоські» села стануть для туристів ще привабливішими, а сам напій – новим брендом. Доречно нагадати любителям слив’янки, що саме в цьому регіоні вперше в Угочанському комітаті її почали виготовляти ще в XVI столітті. Таку традицію зберегли й до наших днів. Незважаючи на обкладання податком цього промислу всіма режимами, які володіли краєм упродовж багатьох століть, а в радянський період – навіть повну його заборону, люди продовжували підпільно виготовляти. Вдосконалювалася якість, бо популярність цього напою серед дорослих досить велика, та й фінансово справа вигідна. Процес постійно супроводжувався виконанням своєрідних коломийок, приказок, замовлянь та нашіптувань. Сто років тому слив’янка рятувала від інфекційної недуги, яка масово розповсюджувалася тут, і дорослих, і малих. Старости «волоських» сіл щодня по двічі змушували всіх приймати її по одній столовій ложці і тримати 10 хвилин у роті. За такою примітивною методикою медиків із м. Сату-Маре вдалося уникнути масового мору. Деякі старожили й нині користуються нею, коли відчувають симптоми застуди, як-от 90-річний чернянець В. Сідей. Він і в такому поважному віці почувається прекрасно та веде активний спосіб життя. Так незвично лікуються всі його діти та дружина Флоря Петрівна, якій
І ПРОПАГАНДИСТ ПИНТЬОВИХ ІДЕЙ
уже за 88. Прикладів позитивного ефекту від слив’янки художній керівник назбирав та занотував десятки. Словесні та пісенні додатки до процесу виготовлення напою, які побутують у громаді, – цікаве та своєрідне явище нематеріальної культури регіону. Працювати в культосвітніх установах нині дуже важко, бо немає відповідного фінансування. Немало клопотів завдав клубам та бібліотекам коронавірус, доводиться повністю змінювати систему роботи. Щоб не гаяти дорогий час, Іван Петрович почав здійснювати ще один задум: вирішив відновити схованку Пинті в лісі. Довго консультувався з істориками та будівельниками. Його підтримали місцеві підприємці, сільський голова П. Таркані та директор лісгоспу В. Агій. На схилах гори Кобила, де відкривається краєвид на три прикордонні райони, а також Румунію та Угорщину, почалося спорудження помешкання опришків. Із великих місцевих андезитових каменів на глині та мохові витягують стіни для двох підземних кімнат. Перекриття – дубові плахи. Вікна та двері – з дуба, без гвіздків. До праці взялися найкращі майстри села. А місцеві лісники робочий день починають і закінчують на цьому об’єкті, бо всім хочеться зробити задум привабливим і потрібним для громади. Прихований під землею будиночок мусить стати для туристів ще однією родзинкою в цих чарівних місцях. У цьому переконані не лише активісти, а й усі жителі. Крім основної роботи, керівнику Будинку культури доводиться проводити роз’яснення багатьох питань, які виникають у земляків, бо обраний депутатом уже вчетверте. Був навіть головою села. І саме тоді усвідомив, що в Новоселиці збережені цікаві пласти прадавньої
місцевої культури, і став по-новому дивитися на це. Під час навчання в культосвітньому училищі на режисерському відділенні І. Рацину пророкували великі успіхи в царині ораторського мистецтва. Тож хлопець мріяв стати диктором телебачення або радіо. Та доля повернула його в рідне село. Тут знайшов своє кохання. Сусідська дівчина Марічка назавжди полонила його серце красою й добротою. Не вагаючись, одружився. Побудували хату й виростили трьох синів. Вони завжди разом: і в сім’ї, і на роботі. Дружина також закінчила училище культури, працює директором БК. Вона в Івана Петровича не лише керівник, а й перший порадник та критик. Родина живе в гармонії та порозумінні. Хоч зарплата в клубних працівників невелика, але якось обходяться. В їхньому господарстві є і корова, і птиця, а також сад та виноградник. У період відпустки господар подається на заробітки у східні області, бо хоче допомогти дітям. Найціннішим його надбанням у житті є зібрана духовна та матеріальна культура рідного села. Спочатку старався весь цей скарб тримати в пам’яті, а тепер почав записувати. Він знає, що його називають волохом, і гордиться цим. Не тому, що хоче ідентифікуватися в окрему народність, а тому, що ця назва побутує в мові жителів навколишніх сіл і стала вже місцевим брендом. З історії відомо, що колись у цих краях дійсно переховувалося багато втікачів-волохів. Селяни запозичили від них деякі елементи, які сьогодні цікаві не лише науковцям, а й іншій спільноті європейського простору. З часом волохи асимілювалися з місцевими, але разом зберегли багато фактів, які складають цікаву самобутність невичерпних джерел нашої культури. Іван Петрович добре розуміє, що ці локальні «волоські села» можуть стати основним осередком туризму в районі. Такої панорами та природної краси немає більше ніде: з гори Фрасин видно і Сату-Маре, і Фегердьормот, і все Закарпаття. Саме завдяки його старанню декілька років тому віднайшли камінь опришка Пинті на схилах г. Кобила. За народними переказами, з цієї місцевості «Пинтя стрілив, і в Хустський замок поцілив». Тут щорічно проводили фестиваль «Волоські страви». Значну методичну допомогу сільським активістам надавав ізраїльський письменник Алекс Штайн, котрий понад рік жив у Новоселиці та вивчав тутешню самобутність. Збереження та розвиток культури своєї громади – це життя І. Рацина, яке приносить нові ідеї та плани, що викликають гордість усіх жителів за їхнє справді неповторне село в прикордонному регіоні України. Василь ІВАШКО, с. Черна
TT ПРОЄКТ
«ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО МАМИ Таку назву має проєкт ужгородсько-білківського митця Петра Ряски, який 6 серпня відкрили в галереї «Ужгород». Він – випускник Закарпатського художнього інституту (нині ЗАМ), учень народного художника України В’ячеслава Приходька, член ЗО НСХУ, стипендіат програми «Gaude Polonija» (Польща). Практикує живопис, перформанс, займається кураторськими практиками. В галереї представлені вишивані та ткані покровці авторства мами Петра Марії Ряски з с. Білки на Іршавщині, домоткана вишивана скатертина – від бабусі Катерини Ізай, вишивка й портрет Петра, який намалювала племінниця Дарина, світлини батьків художника, зроблені Ярославом Футимським. А на стінах – полотна майстра, переважно присвячені жінці. Є серія, де зображені покровці, рідні Білки. Експозицію доповнює
Фото автора
старий телевізор, який транслює відео під назвою «Ложка. Я у ложці», а ще – книжки з візуальною поезією. Й головне – це стаціонарний телефон галереї
як нагадування про те, що можете зателефонувати… Відкрив виставку голова Закарпатської організації НСХУ Борис Кузьма. Опісля винуватець дійства сказав, що проєкт
Я, МАМА І БІЛКИ»
є його діалогом із меседжем «Задзвонь до мами» невідомого польського автора, який 2015-го прочитав на тротуарі моста у Познані. Тут же попросив дозволу в колег зв’язатися з мамою. Питав, як справи, повідомив, що експозиція відкрилася. Натомість художник Габрієл Булеца зауважив: усім добре відомі проєкти П. Ряски та творча резиденція «Вибачте, номерів нема», на яку запрошує неординарних майстрів із різних країн. «Якраз таких людей, як Петро, нам дуже бракує. Бо хтось має тягнути цю нішу. Ті виставки, що проводив у неформальній галереї «Коридор» чи готелі «Закарпаття», якраз і формують обличчя нового ужгородського мистецтва. А тепер ось ця, що зачепила за живе», – каже. Мистецтвознавець Михайло Приймич влучно підсумував: «Найважливіше в мистецтві – шлях до себе. Що є більшою дійсністю: та, яка нас оточува-
ла, чи яка нас формує? Так отут якраз у Петра є гарний перегук першого з другим. Дуже часто нам не вистачає зустрічі з мамою, хоча нерідко це є зустріч із собою. Та скатертина на стіні – як символ, бо сшита з двох частин для столу, який збирає всю родину. Ми часто не встигаємо зустрітися, побачити довкола себе речі, які нас формують, думаємо, чи я з села, чи з міста. Це неважливо, важливіше, чи я є собою. Тому бажаю, Петре, пройти цей шлях до себе, який ти торуєш творами, думками, любов’ю до того, що тебе оточує». До 19 серпня ще встигнете подивитися оригінальну візуальну розповідь про ідентичність через вишивку, культуру, діалог із народним мистецтвом, про зв’язок із мамою та місцем народження. А вже зараз беріть телефон і дзвоніть мамі, рідним... Оксана ШТЕФАНЬО
