Page 1


ЗМІСТ

3

Aшільдсен, К’єль Askildsen, Kjell

7

Гарстад, Юган Harstad, Johan

11

Гейволль, Ґьоуте Heivoll, Gaute

17

Еґеланн, Том Egeland, Tom

23

Ренберґ, Туре Renberg, Tore


К’єль AШІЛЬДСЕН Kjell ASKILDSEN

К

© Finn Ståle Felberg

’єль Aшільдсен народився 1929 року в сім’ї норвезького політичного діяча Арне Ашільдсена. Вважається одним з найвидатніших прозаїків норвезької післявоєнної літератури. Дебютував у 1953 році збірником оповідань «Відтепер я завжди проводжатиму тебе додому» (Heretter følger jeg deg helt hjem), який був неоднозначно сприйнятий у Норвегії через сексуальний підтекст оповідань. Ашільдсен двічі отримував нагороду Асоціації норвезьких критиків (Kritikerprisen) — у 1983 році за збірку новел «Останні записки Томаса Ф. для людства» (Thomas F’s siste nedtegnelse til almenheten) та в 1991 році за «Безмежний пустельний пейзаж» (Et stort øde landskap). У 2009 році Ашільдсена нагородили Скандинавською премією Шведської академії (Svenska Akademiens nordiske pris). Окрім того він отримав премію видавництва Aschehoug, премію Доблоуґа (Doblougprisen) та Почесну премію Браґе (Brages hederspris). У 2006 році збірка новел «Останні записки Томаса Ф. для людства» була визнана найкращою норвезькою книгою за останні 25 років. Твори К’єля Ашільдсена перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською — загалом переклади здійснені більш ніж двадцятьма мовами.

Нагороди та премії 2010: Почесна нагорода Sørlandet 2009: Скандинавська премія Шведської академії 2004: Премія Норвезької академії пам’яті Торлейфа Даля 1997: Премія видавництва Oktober 1996: Почесна премія Браґе 1995: Премія Доблоуґа

1991: Нагорода Асоціації норвезьких критиків за «Безмежний пустельний пейзаж» 1991: Премія видавництва Aschehoug 1987: Літературна премія об’єднання Riksmål 1983: Нагорода Асоціації норвезьких критиків за «Останні записки Томаса Ф. для людства» 1969: Нагорода Фонду Мадса Віеля Нюґаарда

3


К’єль AШІЛЬДСЕН

ОСТАННІ ЗАПИСКИ ТОМАСА Ф. ДЛЯ ЛЮДСТВА Thomas F.’s siste nedtegnelser til almenheten

Перше видання: Oktober, 1983 92 стор. ISBN: 978-824-950-675-0 Права: Aschehoug Agency

ШАХИ то поглянув би просто на мене. Та він відвів би. Поруч зі мною він почувався ніяково. Точніше, йому від самого себе було ніяково. Гадаю, він мав докори сумління, у кожному разі, було воно в нього нечисте. Він понаписував зо двадцять грубих романів, а я всього кілька, та й ті тоненькі. Кажуть, що з нього добрий письменник, та не такий уже й добрий. Він багато пише про любов, здебільшого — про тілесну, і звідки йому тепер про неї знати. Він продовжував розглядати щось над моєю головою, міг собі це дозволити — з двадцяткою романів на старечому карку, а мені найбільше за все хотілося піти, хай навіть ні з чим, та це було б якось подурному: я так довго сюди йшов. Тож я запропонував йому зіграти в шахи. «Це надовго, — відповів він, — а в мене вже часу обмаль. Міг прийти раніше». Після такого я мав би піднятись і піти, він на

СВІТ УЖЕ НЕ ТАКИЙ, ЯК КОЛИСЬ. От наприклад, життя триває тепер набагато довше. Мені вже давно за вісімдесят, але це надто мало. Ще маю здоров’я надміру, але навіщо воно мені тепер. Однак життя не хоче мене відпускати. Як не маєш для чого жити, то й нема чого помирати. Може, причина у цьому. Одного дня, коли ноги мої ще не були такими немічними, пішов я до свого брата. Я з ним не бачився більше трьох років, він далі жив там, де ми бачилися востаннє. «Живеш іще», — сказав він мені, хоча сам за мене старший. Я мав із собою перекуску, брат подав мені склянку води. «Тяжке життя, — мовив він. — Уже несила терпіти». Я їв і нічого не відповідав. Я сюди не балакати прийшов. Коли закінчив їсти, допив воду. Він уважно щось розглядав на стіні над моєю головою. Якби я встав, а він не відвів погляду,

4


К’єль AШІЛЬДСЕН

це й сподівався, але я надто ввічливий та уважний — це моя велика слабкість, одна з них. «Це займе не більше години»,  — сказав я. «Так, сама гра, — відказав він, — а схвильованість опісля або роздратування через програш? Бачиш, моє серце вже не те, що колись. Та й твоє не краще». Я нічого не відповів, не хотів говорити про своє серце йому на догоду, коли вже він задав тон. Тому відрубав у відповідь: «Тож ти боїшся померти, так-так». — «Дурниці. Я просто ще не закінчив справи свого життя». Саме так пишномовно він висловлювався  — знудити може. Я поклав свій ціпок на підлогу і тепер нахилився, щоб його підняти. Мені хотілося покласти край його вихвалянням. «Коли ми помремо, то принаймні перестанемо суперечити одне одному», — відповів я, хоч і не сподівався, що він мене зрозуміє. Та він був надто гордовитим, аби запитати, що я мав на увазі. Він сказав: «Я не хотів тебе образити». «Образити? — перепитав я, підвищивши голос, — нічого дивного, що я розгнівався, — та мені наплювати на той дріб’язок, що я написав, як і на той, якого не написав». Я підвівся і виголосив перед ним коротку промову: «Щогодини світ позбувається тисячі дурнів. Подумай, ти тільки подумай, скільки вмістилищ дурості відходить за добу. Усі ті мізки, які перестають працювати — в них-бо уся дурість і сидить. Але нікуди не зникає, бо хтось її бере і записує до книжки, а це підтримує її існування, поки люди читають романи, де багато дурниць, а таких романів — більшість». Потім я додав, визнаю, може, трохи не до речі: «Через це я прийшов до тебе зіграти партію в шахи». Він довго сидів мовчки і озвався тільки тоді, коли я збирався виходити: «Стільки слів, а користі мало. Але я придумаю, що з цим робити і як їх використати — я вкладу їх в уста якомусь невігласові». От такий він, мій брат. До речі, він помер того ж дня; цілком імовірно, що я чув його останні слова, бо пішов, нічо-

го не відповівши, а це, мабуть, йому не сподобалося. Він, звісно, хотів залишити останнє слово за собою, і на те вийшло, та, гадаю, він був не проти ще поговорити. Коли я згадую, як він розхвилювався, мені завжди спадають на думку китайці — вони мають особливий ієрогліф для позначення смерті від виснаження під час статевого акту. Хоч там як, а ми з ним були братами. Переклала Софія Волковецька


Юган ГАРСТАД Johan Harstad

Ю

© John-Erik-Riley

ган Гарстад народився у 1979 році, живе і працює в Осло. Дебютував у 22-річному віці збіркою короткої прози «Відтепер ти тільки старітимеш» (Herfra blir du bare eldre). За рік до того Гарстад виграв робочу стипендію видавництва Gyldendal. Його перший роман «Базз Алдрін, куди ти подівся у такому безладі?» (Buzz Aldrin, hvor ble det av deg i alt mylderet?) вийшов 2005 року і з того часу був виданий/готується до видання у Швеції, Данії, Фінляндії, Нідерландах, ФРН, на Фарерських островах, в Італії, Росії, Франції та США. Гарстад також є автором кількох п’єс, у 2009 році він працював штатним драматургом Норвезького національного театру. За романом «Базз Алдрін, куди ти подівся у такому безладі?» у 2010 році було знято фільм. Окрім письменництва Гарстад бере участь у багатьох проектах, зокрема працює в організації LACKTR, де займається випуском графіки, відео, фото, звукових та текстових матеріалів.

Видані літературні твори «B-сторони», 2008 (драматургія) «Гессельбю», 2007 (роман) «Базз Алдрін, куди ти подівся у такому безладі?», 2005 (роман) «Швидка допомога», 2002 (новели) «Відтепер ти тільки старітимеш», 2001 (коротка проза)

Нагороди 2008: Премія Браґе (Brageprisen) за книгу для дітей «Дарла» (Darlah) 2007: Нагорода критиків Ungdommens kritikerpris 2003: Письменницька стипендія Бйорнсона (Bjørnson-stipendet)

7


Юган ГАРСТАД

ВІДТЕПЕР ТИ ТІЛЬКИ СТАРІТИМЕШ Herfra blir du bare eldrе

Перше видання: Gyldendal Norsk Forlag, 2001 89 стор. ISBN: 978-820-529-789-0 Права: Gyldendal Agency

С. 18 крилі, і я не можу збагнути, як сталося, що я забув про це, забув, як заховав фото, як одного дня на пляжі знайшов поляроїдне фото у пластиковій пляшці, якраз перед хвилерізом, багато років тому, я нікому про це не розповідав, це сталося майже через рік після великої авіакатастрофи поблизу Маямі, до берега було недалеко, але все одно ніхто не вижив — так писали в газетах — попри те, що неподалік було кілька кораблів; розмитий через вологу напис кульковою ручкою на звороті: the life rafts never inflated. Gravity rules the day.1 Я відкладаю фото туди, де знайшов, до старого одягу, повільно, майже шанобливо, і запихаю все до чорного пакета, виходжу і залишаю його коло сміттєвого контейнера, дивлюся на годинник, ду-

ПОЛЯРОЇДНЕ ФОТО, бозна-звідки, знайдене під старим одягом, який я збираюся позбирати, викинути, звільнити місце у шафі, зроблене проти світла, на лінзах мусили бути краплі вологи, не можу згадати звідки воно взялося, як там опинилося, чи я навмисно його так залишив, щоби знову знайти як от зараз, здивувати себе самого. Фото зроблене на морі, у сонячний день, коли спокійні хвилі й цілковито голуба вода, через засвіченість складно розгледіти риси їхніх облич, але по нечітко видних силуетах упізнаю, що це чоловік і жінка, і після довгого вдивляння в зображення зауважую, що фото зроблено на корпусі літака, якогось пасажирського літака, мабуть, американського, і тепер я починаю згадувати, помічати, що малі цятки внизу праворуч — це люди у воді, без рятувальних жилетів, валізи на поверхні води, хтось сидить на одному

«Рятувальні шлюпки не надули. Цей день захопила гравітація» (англ.)

1

8


Юган ГАРСТАД

маю, що треба поквапитися, щоби встигнути приготувати вечерю до її приходу.

С. 31 КОТРИЙСЬ ІЗ БЕРЕЗНЕВИХ ДНІВ, і мама телефонує, щоби дізнатись, як мені ведеться, чи мені щось потрібно, чи я самотній? — так, ніби це хвороба чи щось заразне, її слова звучать невпевнено, вони хитаються і падають на підлогу між стільцями, я не відповідаю ні слова, я тільки слухаю, і лінія між нами наповнюється низьким оглушливим шипінням, я намагаюся щось сказати, марно, змушений здатися, і чутно тільки звуки, булькання, і вона запитує, чи у мене все добре, чи я даю собі раду, вона запитує, чи у мене є дівчина, і я хочу їй відповісти, хочу сказати, що все чудово, збрехати про ту, котрої навіть не знаю, сказати, що у нас буде дитина, і всяке таке, але мій рот вимовляє тільки «так» і знову починається шипіння, та я встигаю почути голос батька, який нагадує їй передати вітання, новини Даґсрев’ю, щось про місто, якого вже не існує, жителі перетворилися на примар у розбомблених будівлях, мама каже, що їй уже час іти, але ніхто з нас не кладе слухавки, ми не перериваємо свисту, аж доки я не відкладаю беззвучно слухавки на стіл, відходжу і стаю коло вікна, чуючи, як вона віддихується, як вона перекладає слухавку в іншу руку і ще раз вимовляє моє ім’я перед тим, як закінчити розмову, і зв’язок розривається, і я починаю думати про те, що колись прочитав, щось про поштових голубів у Європі, які, не знаходячи дороги додому, падають виснажені на узбережжях десь у чужій країні, бо через велику кількість мобільних телефонів виникають магнетичні перешкоди, нульова навігація і повна розгубленість, тоді як у Хітроу будь-якої миті очікують на повітряне зіткнення, бо в небі над Лондоном немає достатньо місця для численних літаків, а за вікном — автобуси, на які майже встигаєш, черевики, які майже пасують, повороти, з якими майже даєш собі раду, а за цим десь є лід, який і далі собі тане.

С. 26 ТИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЦІЛУВАВ дівчину, запитує вона, лідерка у компанії подружок моєї сестри, мені п’ять років, я оточений дівчатами старшими за мене на три роки, я стою і тримаю в руці червону машинку-модель, яку щойно отримав від тата, я вже тут довго пробув, зовсім сам, перед школою, тут рівний асфальт — легко їздити машинкою і калюжі ще не такі великі, а вона знову запитує мене, чи я коли-небудь цілував дівчину, і хапає мене, легко, за куртку, притягує до себе, вона пахне полуницями, і падає дощ, і я прикриваю другою рукою блискучу покриту червоним лаком машинку, позираю на неї спідлоба, я знаю, що будь-якої хвилини почнеться дитяча програма, і треба, щоб мені дозволили піти, зараз вона мене відпустить, сьогодні буде Коларґол2 чи, може, професор Балтазар3, але вона вчепилася, тепер уже міцніше, нахиляється до мене, подружки хіхікають, коли вона запитує втретє, насмішкувато витріщаючись на мене перефарбованими очима, ти коли-небудь цілував дівчину? Пауза. Ні, кажу я. Ні. Вона дозволяє мені піти, вона мене просто відпускає, просто так, і я жену додому, всередину, машинка у кишені, на щастя, по телевізору Балтазар і його фантастичні винаходи, пригадую, що мені смішно, мені весело, тато куйовдить моє волосся, щойно вимите і м’яке, його рука. Захисток. Запах свіжої постелі у кімнаті.

Ведмідь Коларґол — вигаданий персонаж, герой серії анімаційних фільмів. 3 Професор Балтазар — герой югославського мультфільму, старий винахідник. 2

9


Юган ГАРСТАД

С. 51

С. 55

СІМЕЙНЕ ФОТО, таке тривіальне, з початку сімдесятих: двоє людей на сходах до церкви, в оточенні сім’ї, родичів. Друзів. Щойно одружені, звичайно ж. А через багато часу показують на фото і кажуть: Мама. Тато. Мої батьки, думаю собі. День перший. І побачили вони, що добре воно. Не знаю чому, та я один з тих людей, котрі завжди носять цю фотографію в кишені піджака в гаманці, я завжди маю її при собі, ніби постійно потребую підтвердження, що я існую, що я був заздалегідь задуманий, що в момент фотографування вони саме уклали угоду, почали співпрацю на основі впевненості, що з’явлюсь я. Отоді один із маминих чи татових братів, сестер чи, можливо, хтось із їхніх батьків став перед ними, підняв до очей фотоапарат — так, що він закривав половину обличчя — навів на них об’єктив, натиснув кнопку. Клац. Увічнено. Рисові зернята застигли в повітрі, обличчя застигли, застигла міміка. Мить. І одного вечора на літніх канікулах, коли я на кілька днів приїхав додому, я дістаю цю фотографію і кладу її перед собою на письмовий стіл у кабінеті мого батька. Беру до рук його лупу, тримаю на відстані кількох сантиметрів над зображенням і ретельно її вивчаю, намагаюся наблизитися впритул, усім тілом схиляюся над листком, зазираю глибоко їм у вічі, у батькові очі, але фотографія надто мала, мушу йти до спальні батьків по збільшувач, повертаюся, знову скарлючуся, лампу нахилено до самої стільниці, думаю: тут є я. Якщо вдивлятися достатньо довго, чи зможу я побачити себе самого, відображеного в їхніх очах, — уже тут?

ЯКЩО МОЖНА БУЛО БИ ЗАЙТИ в самого себе, я хочу сказати: по-справжньому — якщо можна було би пробратися крізь рану на руці, таке самопроникнення, усвідомлено, всередину себе, не для того, щоби дізнаватися, а просто щоб бути присутнім, і як це виглядатиме ззовні, якщо одного дня просто згортаєшся, тілом у себе самого, можливо, навіть крізь рот, спершу руки, потім плечі, спина, низ живота, ноги — тотальна інтровертність, найрозкішніше рукоблудство. Ось про таке я думаю. Переклала Софія Волковецька


Ґьоуте ГЕЙВОЛЛЬ Gaute Heivoll «Молодий письменник з великої літери П»

Інгвар Амбйорнсен

«Гайволль — найвидатніша постать серед письменників свого покоління і один з найвизначніших авторів сучасної літератури»

Ганс Гербйорнсрюд

Ґ © Paal Audestad

ьоуте Гейволль народився 1978 року поблизу містечка Крістіансанн. Закінчив літературні студії в Бьо (2001–2002), окрім того, вивчав право в університеті Осло й психологію в університеті Бергена. Якийсь час працював учителем. Він рано почав писати, заохочений вчителем норвезької мови, який дозволяв йому проявляти свою творчу натуру. Гайволль дебютував 2002 року збіркою

новел Маленький хлопчик, що танцює. Наступного року вийшов друком його перший роман Останні дні Омара, за який Ларс Собі Крістенсен назвав молодого автора «визначним голосом у молодій сучасній літературі». 2005 року з’явився фантастичний і амбіційний роман Пісня молоді. А восени 2010 року з виходом у світ роману Доки я згорю стався літературний прорив Гьоуте Гайволля. Книжку з захопленням сприйняли читачі й критики. Авторські права на роман було продано в 17 країн світу. 2011 року вийшов роман Серце короля, про який дуже прихильно відгукувалася критика, а 2012 — перша п’єса Я повернуся увечері. Окрім книжок, Ґьоуте Гайволль публікує чимало новел, віршів та есеїв в антологіях, газетах та літературних часописах. Він прочитав низку курсів про те, як стати письменником, для підлітків та дорослих у Норвегії і Франції. Деякий час працював літературним критиком у газетах. 2006 року був представником Норвегії у європейському літературно-фестивальному проекті Scritture Giovani. Завдяки участі в цьому проекті його твори були перекладені англійською, німецькою, італійською та іспанською мовами. Ґьоуте Гейволль живе в містечку Сонґдален в окрузі Вест-Аґдер.

Премії: 2003: Премія видавництва Tigen 2008: Літературна премія Sørlandets (область) 2009: Літературна премія Sørlandets (область) 2009: Культурна премія комуни Songdalen

2010: Премія Браґе 2011: Літературна премія Sørlandets (область) 2011: Сюльтпрісен від видавництва Gyldendal

11


Ґьоуте ГЕЙВОЛЛЬ

ДОКИ Я ЗГОРЮ Før du brenner ned

Перше видання: Tiden Forlag, 2010 324 стор. ISBN: 978-821-005-118-0 Права: Tiden Forlag

Кілька хвилин після опівночі 5 червня 1978 Юганна Ватнелі вимкнула світло в кухні й тихо причинила двері. Пройшла кілька кроків холодним коридором, відхилила на шпарку двері спальні — смужка світла впала на сірий вовняний плед, яким вони вкривалися, незважаючи на літню пору. Там, у темряві, спав Улав, її чоловік. Вона постояла кілька хвилин на порозі, прислухаючись до його важкого сапання, а тоді пішла до маленької лазнички, тонкою цівкою, як звикла це робити завжди, пустила воду з крана. Довго вмивала обличчя, схилившись над умивальником. Тут було холодно, під тонким килимком відчувала босими ногами тверду підлогу. Якусь мить дивилася собі в вічі. Ніколи такого не робила. Трохи нахилилася вперед і довго вглядалася у свої зіниці. Потім причесала волосся, випила склянку холодної води з-під крану. Надягнула через голову нічну сорочку й миттю відчула колючий біль у живо-

ті, який завжди там був, проте останнім часом посилився, надто коли потягалася або підносила щось важке. Наче ніж хтось устромлював. Перш ніж вимкнути світло, жінка вийняла зубні протези, з глухим звуком вони впали в склянку з водою на дзеркальній поличці, поряд зі склянкою Улава. І тут вона почула авто. У вітальні було темно, але шибки якось дивно, чорно вилискували, ніби від приглушеного світла в садку. Вона спокійно підійшла до вікна, виглянула в сад. Ясний місяць зійшов над верхівками дерев на південному боці небосхилу; черешня ще цвіла. Якби не туман, можна було б побачити ген унизу озерце Ліваннет. Автомобіль з вимкненими фарами проминув будинок і спроквола покотився далі вулицею. Чорний, а може, червоний. Важко розгледіти. Авто їхало дуже повільно, потім звернуло за закрут і зникло з очей.

12


Ґьоуте ГЕЙВОЛЛЬ

Вона стояла біля вікна, чекаючи, одну, дві, може, три хвилини. А тоді пішла до спальні. — Улаве, — прошепотіла. — Улаве! Жодної відповіді, він, як завжди, міцно спав. Вона знову кинулася до вітальні, боляче вдарилася, зачепивши ногою побічницю крісла, а коли підбігла до вікна, саме встигла побачити, як повертається темне авто. Ось воно виринуло з-за повороту й поволі котилося повз самісіньку стіну їхнього будинку. Мабуть, розвернувся біля Кнутсенів, але ж там нікого немає, вони ще минулого вечора вернулися до міста. Вона сама бачила, як ті від’їжджали. Чулося шарудіння коліс. Тихе гурчання двигуна. Звуки радіо. Ось авто зовсім зупинилося. Відчинилися дверцята, і знову все стихло. Серце загупало десь аж у горлі. Юганна знову кинулася до спальні, увімкнула світло, потрусила чоловіка за плече. Цього разу він прокинувся, але підвівся лиш тоді, як до них долинув звук удару й дзенькіт розбитого скла в кухні. Вона вискочила в коридор і відразу відчула запах бензину. Шарпнула двері кухні  — за порогом навісніло полум’я. Кухня горіла. Усе сталося за лічені секунди. Язики вогню лизали підлогу, стіни, стелю і жалібно скимліли, мов великий, зранений звір. Вона стояла в дверях, мов громом прибита. Десь у нутрощах цього скиглячого звіра вона впізнала — хоч ніколи раніше не чула — звук тріснутого від жару скла. Вона стояла так, доки стало надто гаряче. Здавалося, шкіра сповзає з обличчя, від чола, через очі, підборіддя, ніс, рот. А тоді вона побачила його. Це тривало не більше двох-трьох секунд. Він стояв чорною тінню просто за вікном, по інший бік вогненного моря. Наче закам’янів. Як і вона. За мить він зник з очей. Коридор уже заповнився димом. Він просочувався крізь стіну кухні й густо клубочився під стелею. Юганна добралася до телефону, зняла слухавку, набрала

Інґеманна з Шіннснеса, номер якого — після усіх подій останніх діб — записала на папірці чорною тушшю. Обертаючи диск телефону, думала, що йому скаже. Це Юганна Ватнелі. Наш будинок горить. Телефон не працював. Раптом сталося коротке замикання, в електричному щитку стрельнуло, з розетки біля дзеркала бризнули іскри, згасло світло — дім огорнула темрява. Вона схопила Улава за руку, обоє навпомацки дісталися до вхідних дверей. Холодне нічне повітря всмоктало протягом досередини, пожежа розбурхалася ще сильніше. Вони чули приглушений тріск, а тоді рик, коли полум’я прогризло підлогу горища й миттю дісталося вікон на піддашші. Я безліч разів уявляв собі цю пожежу. Полум’я ніби чекало саме цього моменту, цієї ночі, цієї хвилини. Воно рвалося у темряву, тягнулося до неба, ясно розгорялося, щоб звільнитися. І вже наступної миті, справді, ставало вільним. Одночасно потріскали вікна, висипалося скло, і вогонь вихопився назовні, угору і вшир, примарним, жовтим світлом осяявши весь сад. Ніхто не міг описати пожежі, бо, крім Улава та Юганни, там нікого не було. Але я бачив усе. Я бачив, як ближні дерева присунулися ще ближче у відблисках вогню, ніби тулилися одні до одних, тихо й непомітно відступаючи вглиб саду. Я бачив, як Юганна волокла Улава п’ятьма сходинками ґанку вниз, у високу траву, під стару черешню зі стовбуром, порослим густим кожухом моху, через сад аж на дорогу, де вони почулися у безпеці. Вони стояли на дорозі, не зводячи очей з будинку, у якому мешкали з 1950 року. Не зронили ні слова — не було що казати. За хвилину чи дві Юганна таки зірвалася з місця, покинувши Улава в самій лиш нічній сорочці. У відсвітах заграви вона видавалася маленькою дитиною. Напіврозтулені губи ледь ворушаться, ніби він намагається вимовити слово, якого не існує. Юганна біжить назад садом, повз кущі порічок, повз яблуні, які ще кілька

13


Ґьоуте ГЕЙВОЛЛЬ

днів тому цвіли буйним цвітом. Трава в росі, поділ нічної сорочки намок до кісточок. Опинившись на східцях, вона відчула, як від кухні й з піддашшя на східному боці несамовито пульсує нестерпний жар. І тоді вона ввійшла. У коридорі дим трохи розсіявся, видно було замкнені двері кухні й розчинені нарозтвір двері вітальні. Обережно ступила кілька кроків досередини. Навколо гуркотіло й лускало, а їй треба було піднятися сходами нагору. З кожним кроком низ живота пронизував гострий біль. Ніби хтось раз по раз то виймав, то встромляв ножа. Хапаючись руками за поручні, вона підтягувала себе щораз вище, аж опинилася на горішньому сходовому майданчику між кімнатами. Відчинила двері до колишньої кімнати Корі. Там нічого не змінилося. Ліжко охайно застелене білою постіллю усі ті роки, відколи його не стало. Шафа, стілець, до якого він приставляв милиці, світлина двох дітей, що гралися біля водоспаду, і божий ангел над ними. Усе на місці. Її торбинка з трьома тисячами крон — теж. Вона лежала у верхній шухляді комоду з одягом Коре. Тієї миті, як її погляд упав на одну з старих сорочок сина — оту, з маленькою дірочкою на грудях, — Юганна враз відчула, що не матиме сили зійти донизу. Ніби воля покинула її, щойно на очі потрапила сорочка. Вона випустила з рук торбинку — та хляпнулася на підлогу — і спокійно сіла на ліжку. Під нею прогнулися пружини матраца, затишно, заспокійливо скрипнувши. Дим просочувався крізь щілини в підлозі, збирався клубами й здіймався до стелі. Їй здалося, мовби неквапний дим поволі набирав обрисів постаті — з’являлися руки, долоні, ступні й невиразне обличчя. Юганна схилила голову, промовила молитву без початку і без кінця, лише одним-двома реченнями ворухнулися уста. Раптом щось голосно, пронизливо тріснуло відразу за спиною. Різкий звук сполохав спогади, жінка під-

хопилася на ноги й позадкувала. Вона цілком отямилася, примарний силует розсотався, натомість кімната наповнилася димом, стало нічим дихати. Вона схопила торбинку й вийшла на сходи. Поквапилася униз, густа, ядуча кіптява обпікала обличчя. Вона збагнула, що це у спальні тліє їхній одяг і ось-ось спалахне. Горло перехопило судомою, ледь не виблювала, усе пливло перед очима, але Юганна знала, де двері надвір — скільки тут ходжено-переходжено. Останні кілька метрів пробиралася наосліп. На ґанку їй здалося, ніби пекельне горнило вогню випихає її у плечі, відганяє від дому. Вона вдихнула на повні груди свіжого, нічого повітря й опустилася на коліна. Я бачив її перед собою уклякнуту в траві, світло мінялося довкола неї від жовтого до майже білого, від оранжевого до майже червоного. Вона довго сиділа так, схиливши лице у траву. Урешті натужно зіп’ялася на ноги. Навколо нікого, навіть Улава ніде не видно. Юганна кинулася догори схилом до сусідського будинку, освітленого пожежею, мов удень. Не встигла навіть постукати, як з будинку вибіг господар. То був Одд Сівертсен. Його розбудило світло. Юганна схопила його за руку й міцно тримала, а може, сама опиралася на неї, щоб не впасти. Спромоглася тільки прошепотіти, але він почув кожне слово. — Ніде не можу знайти Улава. Одд Сівертсен побіг телефонувати, Юганна поспішила вниз, на дорогу. Будинок палав уже весь. Полум’я здіймалося високо в небо, тріск вогню відбивався від пагорбів і котився луною понад озером. Здавалося, ніби саме небо тріщить і валиться. Язики вогню нагадували величезних, диких птахів, що в’ються одні навколо одних, одні над одними, уплітаються, розплітаються і марно намагаються розірвати обійми. За лічені хвилини на місці будинку палахкотало могутнє море вогню. Однак її огортала дивовижна тиша. Я бачу перед собою цю картину. Ось уночі палає дім. Це ще перші хвилини до по-

14


Ґьоуте ГЕЙВОЛЛЬ

яви людей. Навколо тиша. Лише вогонь. Будинок самотній, ніхто не може порятувати його. Полишений сам на себе у вмиранні. Язики полум’я і дим тягнуться до неба, тріск і вибухи розлягаються далеко навкруги. Страшно, жаско, незбагненно. І… гарно. Юганна кликала Улава. Раз, удруге, учетверте. Моторошно було чути власний голос укупі з гоготанням вогню. Дерева ще ближче підступилися до будинку. Простягали до нього гілля. Цікаві, налякані. Вона металася навколо повітки, а пекучий біль шматував її лоно. Здавалося, ніби там, усередині, прорвало величезний гнійник, і тепер гаряча кров виливається з нього. Він стояв між будинком і стодолою, мов упійманий неводом яскравої заграви. Нічна сорочка лопотіла на тілі, хоча й натяку на вітер не було, і стояв він цілком непорушно. Підійшовши ближче, жінка збагнула, що то пожежа здіймала вітер, наче дихала смородом, холодним і гарячим водночас. Юганна потягнула його за собою, вони знову вийшли на дорогу й так стояли міцно пригорнувшись. Від свого будинку вже спускався униз схилом Одд Сівертсен, задиханий і схвильований. Підбіг до літнього подружжя, вмовляв відійти далі від розпашілого жару, але вони мов і не чули. Хотіли бачити, як згорить дотла їхній дім. Улав заціпенів, хоча нічна сорочка робила його тіло м’яким, біла тканина холодила плечі й руки. Обличчя старих були світлі, ясні, чисті, ніби стерся з них вік. Раптом спалахнула черешня перед кухонним вікном. Вона завжди зацвітала найраніше, Коре любив на неї залазити. Улітку, як мені розповідали, вона рясно родила; найбільші й найсолодші черешеньки висіли високо на гіллі. І ось її охопило полум’я, шугонуло вгору по квітах, з сухим потріскуванням підпалило всю крону. Відразу по тому почувся дзвінкий голос, годі було визначити, чий саме — Юганни чи Улава. Господи Ісусе. Господи Ісусе.

Усе це стояло мені перед очима. Це була вісімнадцята пожежа, щойно минула пів перша ночі 5 червня 1978 року. Переклала Наталія Іваничук


Том ЕҐЕЛАНН Tom Egeland

Т © Raymond Mosken

ом Еґеланн народився 1959 року в Осло. Мешкає у столиці Норвегії. Одружений, має троє дітей. Том Еґеланн видав 12 книжок, які перекладені 23 мовами світу.

Дебютував ще 1988 року фентезійним романом жахів Стежка в минуле, у якому молода сучасна пара потрапляє у часи вікінгів і не може повернутися назад. Літературна слава прийшла до письменника 2001 року, коли світ побачив криптологічний роман Там, де закінчується коло. 2007 року з’являється продовження — Стражі Заповіту з тим самим героєм у головній ролі, 2009 — Євангеліє від Люцифера, 2012 — Заповіт Нострадамуса. Окрім серії криптологічних романів, Том Еґеланн видав 2005 року політичний детектив Ніч вовків, а 2010 — Брехня батьків, роман, який стовідсотково заслуговує на славу й визнання. Брехня батьків — твір дуже автобіографічний. Як і герой книжки, Том Еґеланн має за собою журналістське минуле, він працював і випусковим, і нічним черговим редактором найбільшої норвезької газети Афтенпостен, журналістом і ведучим на телебаченні, аж доки 2006 року вирішив, що вже не має потреби займатися заробітчанством і перейшов на вільні письменницькі хліби. Три історії об’єдналися в один твір — оповідачем став Віктор Скотт, син, внук і правнук, розчарований тридцятирічний гіппі, журналіст-фрілансер. Різні часові пласти історій про батька, діда й прадіда сходяться воєдино в сучасності головного героя, Віктора, — у 70-х роках. Тема роману — брехня. Остання видана книжка письменника написана для підлітків — Таємниця катакомб (2013). 2009 року письменник одержав премію за найкращий детективний роман — Рівертон (Євангеліє від Люцифера).

17


Том ЕҐЕЛАНН

БРЕХНЯ БАТЬКІВ Fedrenes løgner

Перше видання: Aschehoug, 2010 473 стор. ISBN: 978-825-257-556-9 Права: Aschehoug Agency

Батько пропав у льодах того року, коли мені виповнилося десять. Це так драматично звучить. Пропав у льодах… Я припускав, що він замерз до смерті. Якщо його не зжерли білі ведмеді. Аж ніяк не почесна смерть — замерзнути в льодах. Чи стати поживою білого ведмедя. Та все ж мене точила, як то буває з малими дітьми, хвороблива цікавість: як саме він помер. Пригадую безконечні години, безутішні дні; мама сновигала кімнатою, без упину курила й чекала телефонного дзвінка, а телефон так і не озвався. Я ж ніколи не переставав чекати. Вірно оберігав дедалі слабший пломінчик надії, що телефон таки задзвонить і принесе звістку про татів порятунок… Диво! Так! Але ж сталося колись диво з моїм прадідом, Александером Скоттом, який зазнав кораблетрощі, та все ж одного чудового дня об’явився худющою примарою з довгими патлами, водоростями в бороді й очима, на дні яких хлюпалися солоні води Тихо-

го океану, на порозі прабабусиного дому на острові Ґровьоя і своїм воскресінням довів прабабусю до непритомності. Решту життя він мандрував світами, утішаючись славою Робінзона Крузо, але це вже геть інша історія. * Мене провідував лікар і вже пішов собі. Молодий чоловік з професійно стурбованим, насупленим чолом. Мені нічого не болить. Нема про що розмовляти. Але кашель не дає заснути вночі. Мене перевели в окрему палату. Оце добре. Клятий кашель не мучить більше нікого, крім мене самого. Перші симптоми проявилися минулої осені. Якесь поскрипування організму. Нічого страшного. Однак я розумів: щось пішло не так. Сімейний лікар скерував мене до спеціаліста. Там узяли кров на

18


Том ЕҐЕЛАНН

аналіз. Зазирали мені всередину всілякими штуками. Серйозні погляди, стоси рахунків. Коли ж доктори, урешті, з’ясували, у чому річ, було вже надто пізно. Помирати не страшно. Я не почуваюся скривдженим. Чи наляканим. Мій час вичерпався. Один російський поет, імені якого не пригадую, описував життя, як проблиск світла між двома вічностями темряви. Мене під’єднали до апарата, який контролює кожний удар серця. Крізь рурку крапельниці мене накачують заспокійливими й знеболювальними медикаментами. Я лежу, немов у нірвані, і віддаюся плинові спогадів. Лише зараз, на краю життя, усвідомлюю, наскільки мої помилки вплинули на моє існування. А ще впертість. Я не дав жодного шансу любові. Яке велике слово! Любов… * Кожна трагедія попереджається першими, невиразними імпульсами. Батьків фатальний вояж до крижаної пустелі на північ від Ісландії розпочався задовго до самого вояжу, того дня, коли його мати Вікторія розповіла малому про смерчі. Татові тоді було вісім років. Сидячи за кухонним столом, він заворожено слухав, а мати вголос читала газетну статтю про жахливі крутежі, які поглинали людей, руйнували будівлі та здіймали в повітря коней і корів, немов безпорадних комашок. Тоді, розповідав батько згодом, виголошуючи одну зі своїх популярних доповідей про клімат і науково-дослідні експедиції в полярних льодах, я збагнув, що сили природи ніколи й нікому не загнуздати, а людині залишається тільки одне — змиритись і впокоритися їм. Саме так. Упокорення  — єдине, що залишається людині… Тобі було лише вісім років, таточку. Вісім років! Тоді ж, коли тато слухав розповідь про смерчі, мій дідусь Вільям намагався тво-

рити поетичну мову, вимальовувати ірраціональні образи та бурлескні ситуації, які по багатьох роках мали привести його прямісінько в історію літератури. Мені виповнився лише рік, коли загинув дід, проте батько чимало розповідав про нього, доки й сам не пропав у льодах. Дідусь Вільям сам часто видавався примарним відображенням загадкових історій, які писав і які нікому не вільно було читати. Синові Карлові Христіанові та дружині Вікторії він убачався вигаданим романним персонажем, літературним образом, якому доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб видаватися реальною людиною. І лише під час війни — після приходу слави й Нобелівської премії  — дід зумів вирватися з чарів фантазії і зробити хоч щось корисне в своєму житті. Від того й помер. Йому поставили пам’ятник, проспівали гімн Так, ми любимо край наш рідний і проголосили національним героєм. * Кохана Ніно! Я лежу тут, у лікарні, і думаю про тебе. Я уявляю, як відчиняються двері, ти переступаєш поріг палати, увіходиш, немов упливаєш, у світло, знімаєш пальто й сідаєш на стілець біля ліжка, береш мою руку у свої долоні. І стискаєш її… - Усе буде добре, Вікторе, - шепочеш мені. — Усе буде добре. Я запитую себе, чи ж ти коли-небудь зумієш вибачити мені? Чи колись таки перетліє твоє кохання до мене? Те, що глибоко в душі? Хай там що, однаково вже надто пізно. Кохана Ніно, русалонько моя! Я так і не розповів тобі про все, що сталося зі мною того літа, півжиття тому. Про несповна розуму Ентоні й отця Найта з Барбадосу. Про мої подорожі на Тераз і на Ґровьоя, у Чернечу Долину і Кернс і про ту ніч, коли мертві танцювали для мене на Сумоа…

19


Том ЕҐЕЛАНН

ЧАС, ПИСАВ КОЛИСЬ МІЙ ПРАДІД, — це вервечка миттєвостей. Для прадіда час уже давно перестав існувати. Від тієї ночі, коли шторм викинув його, немов якийсь цурпалок, на берег острова в Тихому океані, такого пустельного, що навіть назви не мав, відчуття часу в прадіда формувалося від однієї прожитої миті до наступної, до сутінок, до світання, до забуття. Відміряний дідові час закінчився годинами вмирання, коли він обпечений вогнем, самотньо згасав на купині посеред лісової трясовини. Для батька час був безоднею туману, морозу й криги, яка чигала звідусіль. А для мене? Гаразд… Я не такий вправний зі словом. Тому оберу для себе прадідове бачення часу. Для мене час  — сукупність миттєвостей, великих і маленьких, значних і несуттєвих, які сплітаються воєдино й провадять мене життям. МАМА НЕ ПРИЙШЛА НА ПРИЧАЛ, щоб попрощатися з батьком перед його відходом в експедицію до крижаної пустелі. Це мене здивувало. Де ж вона була? Певно, вони посварилися. Тижні перед від’їздом були дуже напружені. Батько, по суті, не бував удома. Вирішення практичних і професійних проблем, які годі було розгребти, відбирали весь його час. Мама начеб тим не переймалася. Клопоталася власними справами. А тих справ не злічити. Я не знав, де вона приводила час і що робила. Вечорами я сидів сам удома або ж у бабусі, татової мами, — вона мешкала неподалік. І ось тато відбув у експедицію, ми з мамою залишилися самі. Коли експедиційний стаціонар в Ісландії втратив радіозв’язок з науководослідним судном, ми довго сподівалися, що батько й решта членів команди невдовзі таки об’являться. Пригадую відображення у шибці вікна жевріючого кінчика сигарети і її, огорнену завісою тютюно-

вого диму та розпукою. Тато скоро повернеться? — запитував я. — Мамо, тато скоро повернеться? І тим запитанням не було краю. Поволі, в’язко спливали години. Мама сновигала помешканням та безупинно курила в нескінченному чеканні. А я намагався уявити, як то воно — загубитися в льодах. Я бачив перед очима високі айсберги, бурхливі хвилі й грізних білих ведмедів. Уночі спав у ліжку з мамою. Сон наш був неспокійний. Ми вставали нарозвидні, ще затемна. Мама готувала каву, какао, вівсяну кашу. Перші два тижні нас щодня провідувала бабуся. Ще по кількох тижнях, коли стало ясно, що сподівання марні, ми впали в безпорадну, німу апатію. Крижана пустеля завжди вимагала жертв. Рибалки. Ловці тюленів. Самотні мисливці, що провалювалися на підступній кризі. Найяскравіший спомин про батька, який завжди зринає в пам’яті, коли я думаю про нього, — це наш останній вечір, проведений разом. Було це за кілька тижнів до його від’їзду. Мами вдома не було. Я вже ліг спати, коли тато увійшов до моєї кімнати з подарунком у руках. Губна гармоніка. Не дешева забавка, а справжній музичний інструмент, хромована гармоніка фірми Гонер. Сколошкав мені чуприну, а тоді сів на край ліжка й заграв Les Trois Cloches. Три дзвіночки. Едіт Піаф. Я й досі чую у вухах звуки гармоніки, яку тато купив для мене. Пригадую, дивувався, як бляшана цяцька може видавати таку прекрасну музику. Коли тато за кілька тижнів відпливав на судні Ґайя, а ми з бабусею проводжали його на причалі, я позичив йому гармоніку. Щоб пам’ятав. Про мене. Спершу він не хотів брати. Сказав: Сам гратимеш, Вікторе! Тобі треба вправлятися! Мусиш стати вправним музикантом! Щоб гарно заграти мені, як повернуся! А коли збагнув, що для мене дуже важливо позичити гармоніку йому

20


Том ЕҐЕЛАНН

на згадку, підморгнув і поклав інструмент до внутрішньої кишені. Тоді я востаннє бачив батька. І губну гармоніку. Того літа я втратив не лише батька, якого поглинула крижана пустеля. Щось надломилося у душі матері. Тоді я цього не помічав. Але вона поволі віддалялася від мене. Немов розтавала в тумані. А тоді й зовсім зникла. Як тато. Спогади дитинства та юності сповнюють мене однаково відразою та смутком. Я був принцом. Маленьким, милим Віктором, загальним улюбленцем. Усі мене голубили, гладили по голівці, милувалися ангельськими, попелясто-білявими кучерями, хіба ж не чудове дитя? Літування в селі біля моря, дотик босих ніг до нагрітого сонцем прибережного каміння. Зими у високогір’ї. Наш будинок був замком посеред парку, мої тітоньки — зачарованими принцесами, мої дядьки — графами, які ходили на полювання зі зграями мисливських собак. Колись це королівство мало стати моїм. Усвідомлювати славу діда почав лише тоді, як пішов до школи. З-поміж решти учнів я вирізнявся якимсь містичним ореолом, ніхто з нас, і я теж, не розумів, чому. Учителі хухали на мене. Віктор, онук національного поета. Подорослішавши, я навчився користати з цього. Дідова слава у поєднанні з моїми русявими кучерями й деякою несміливістю (яку жінки помилково сприймали за неординарність і загадковість) нестримно вабила ласих до меду бджілок, які роями увивалися навколо мене. На світлинах того часу я схожий на маленького розпещеного лорда Фаунтлероя, самозакоханого хлопчиська з грайливим, зухвалим поглядом, який знає, чого хоче. У гімназії в мене завелася кохана дівчина, на три роки старша за мене. Це сталося через рік після того, як мама покинула мене. Я почав курити й пити. Це було своєрідним бунтом проти несправедливості життя. Я охоче піддавався усім спокусам, які мо-

гли накликати на мене вічне прокляття і назавжди відвернути від мене Бога. Наче збитий з пантелику фавн, я безтямно метався між багатими та бідними районами столиці, між Фроґнером і Юнсторґетом, між декадентськими джаз-клубами й дешевими барами під неоновими вивісками, де грали рок-н-ролл. Я ніде не почувався своїм. Я був перекотиполем. Був запанібрата з випещеними, знудьгованими життям парубійками, які виросли на синкопах саксофоніста Сонні Стітта, і водночас симпатизував безрозсудності рокерів. Я любив їхні мотоцикли та їхній бунт проти авторитетів, стереотипів і сірості. Я обожнював їхніх дівчат. Але сам ніколи не був бунтарем. Мені однаково подобалися бі-боп і блюз Елвіса Преслі. Я жив з цією пітьмою у душі. Уявляв, наче борюся з абстрактними вищими силами. Безіменним богом. Насправді ж мій бунт був спрямований проти матері, яка збайдужіла до мене, і супроти батька, який зник з мого життя, і супроти долі, яку я не міг провидіти і яка, однак, пригинала мене додолу непомірним тягарем. Я не нарікав. Я пив. Я ЗАКЛАВ КОПІРКУ між двома поміченими водяними знаками фірмовими бланками банку Бюскерюд, устромив аркуші в валок друкарської машинки й поклав пучки пальців на клавіші. З чого почати? Нумо, Вікторе, берися до роботи! Я надовго завмер над друкаркою, думаючи про прадіда. І тоді слова самі прийшли до мене: Час, писав колись прадід, — це вервечка миттєвостей. Переклала Наталія Іваничук


Туре РЕНБЕРҐ Tore Renberg

Т © Asbjørn Jensen

уре Ренберґ народився 1972 року, дебютував у 1995 році збіркою короткої прози «Дрімаюча плутанина» (Sovende floke) за яку отримав престижну нагороду Тар’єя Весоса за кращий дебют. З того часу Ренберґ написав кілька романів і книг для дітей, збірку прози і видав альбом колажів. У 2004 році він був обраним одним із десяти кращих норвезьких письменників віком до 35 років за оцінюванням Фестивалю норвезької літератури і щотижневої газети Моргенбладет (Morgenbladet). Роман

«Чоловік, котрий кохав Інґве» (Mannen som elsket Yngve, 2003) був добре прийнятий критиками як у Норвегії, так і в Швеції. Його продовження — роман «Компанія Оргайм» (Kompani Orheim, 2005) виграв престижну Нагороду слухачів радіоканалу P2 (P2-lytternes romanpris) і був номінований на Премію Браґе (Brageprisen). У 2006 році Ренберґ опублікував два короткі романи «У бабусі є кабельне телебачення» (Farmor har kabel-tv) і «Відео-хлопчик» (Videogutten). Потім він написав сценарій для екранізації «Чоловік, котрий кохав Інґве», який мав миттєвий успіх, коли з’явився у норвезьких кінотеатрах у 2008 році. Третя книга у серії романів про Ярле Клеппа «Шарлотт Ісабель Гансен» (Charlotte Isabel Hansen) вийшла у 2008 році, користуючись великим успіхом у читачів, роман того ж року отримав нагороду Книготорговців Норвегії (Bokhandlerprisen) і за ним у 2011 році був знятий фільм «Я подорожую один» (Jeg reiser alene), до якого Ренберґ написав сценарій. Четвертий роман Ренберґа про Ярле Клеппа «Pixley Mapogo» вийшов у 2009 році, останній роман — «Дні моєї старості» (Dette er mine gamle dager) появився у 2011 році. У 90-х роках Ренберґ працював літературним критиком у часописі Ваґант (Vagant ), був ведучим літературної програми Leseforeningen на норвезькому телебаченні. Ренберґ також є музикантом, грав у кількох групах. Нагороди та номінації: 1995: Нагорода Тар’єя Весоса за кращий дебют 1996: Нагорода норвезького видавництва Tiden 1998: Грант Генріка Стеффена 2005: Нагорода слухачів радіоканалу P2 2005: Номінація на Премію Браґе

2005: Номінація на нагороду Даґбладет за кращий роман року 2008: Культурна нагорода Ставанґера 2008: Нагорода Книготорговців Норвегії 2010: Премія Міністерства культури Норвегії

23


Туре РЕНБЕРҐ

ЧОЛОВІК, ЯКИЙ КОХАВ ІНҐВЕ Mannen som elsket Yngve

Перше видання: Forlaget Oktober, 2003 381 стор. ISBN: 978-824-950-147-2 Права: Aschehoug Agency

І. МАТІАС РУСТ БЕНД Сутність життя — одночасся. Томас Манн

О’кей, зараз не кажуть «ЄС», не кажуть «Росія» і не кажуть «Either you are with us or you are with the terrorists»1. Немає ніякої війни у Перській затоці, немає геноциду на Балканах, і немає підлітків, які помирають від ЛСД. Електронна пошта — вигадка, інтернет  — теорія, і ніхто не може записувати власні диски. Ніхто не чув, як Курт Кобейн співає «Smells like teen spirit», ніхто не заводить розмови про ґрандж, ніхто не прочитав у газеті, що Кобейн помер від передозування. Світові не подали Spice Girls, Boyzone чи Destiny’s Child, Bono не розмовляв наживо із президентом країни під час турне, а Blur не сперечалися з Oasis про новий британський поп. Кеану Рівз не долав 1

Або ти за нас, або за терористів (англ.).

силу земного тяжіння у «Матриці», ніхто не бачив Ернста-Хуґо Єреґорда, коли той, стоячи на даху «Королівського»2 у Копенгаґені, погрожував кулаком у бік Балтійського моря з вигуками «кляті чортякиданці!», а Рос, Моніка, Чендлер, Рейчел, Фібі та Джоі не змусили 20- і 30-річних щочетверга увечері сидьма сидіти вдома. Ще й мови не було про веб-дизайн, ніхто не знав про роботу адміністратора чату і не чув про «смс». Білу Клінтону не довелося на прес-конференції зізнаватися, плачучи, в тому, що він зв’язався з практиканткою, принцеса Діана не демонструвала на телебаченні свою аноректичМова йде про головну лікарню Копенгаґена та серіал «Королівство» («Riget»), створений Ларсом фон Трієром.

2

24


Туре РЕНБЕРҐ

ність, і вона ще жива. І Ґрета Ґарбо жива, не померла Астрід Ліндґрен, не помер Пол Пот і не помер король Улав. Британські хлопці Роберт Томпсон і Джон Венеблс не вбили дворічного Джеймса Балджера на залізничній колії в Манчестері, вісімнадцятилітній Ерік Гарріс і сімнадцятилітній Ділан Кліболд не застрелили дванадцятьох однокласників разом із учителькою у школі «Колумбайн», округ Джеферсон, Колорадо. Можеш уявити, що всього цього не було? Що скажеш — було би незле? Цього не було. Якщо замислитися  — тобі цього бракує? Так само добре почуватимешся без минулого? Чи міг би ти уявити своє життя без подій, які прожив,  — як добрих, так і поганих? Скажемо «бувай» усьому: Слободану Милошевичу і розрусі на Балканах, Леонардо Ді Капріо і Кейт Вінслет на борту «Титаніка», Ґері Барлоу, Роббі Вільямсу та іншим у «Take That»? А що робити з усім, що належить тобі? З тим днем кілька років тому, коли ти йшов крізь лікарняний парк, зупинився перед високими дубами і раптом усвідомив, що господи, я не буду актором — я стану педагогом для осіб із особливими потребами. Або що скажеш про той день, коли ти повернувся додому з канікул, які провів разом із другом на Сицилії, а мама зустріла тебе у дверях зі словами ми з батьком розлучаємося, з ким ти хочеш залишитися жити — з ним чи зі мною? А як бути з фестивалем у Рошильде, коли тобі було 20, і ти тоді ще курив траву, аж вуха палахкотіли та обм’якали кінцівки, і пізно вночі в оранжевому наметі побачив Primal Scream і, кохаючись з якоюсь дівчиною з Мальмьо, водно сердячись, що не пам’ятаєш її імені, переконався, що Боббі Ґіллеспі кістлявіший за тебе? Можеш позбутися й цього? А твоя бабуся, яка померла кілька років тому  — вона була тобі такою рідною, вона варила моркву, аж поки та не ставала м’яка, ніби

банан, у неї був великий сад, де росли маргаритки, і малим ти завжди їх збирав. Можеш уявити собі життя без суму за нею? Можеш? О’кей: тоді зараз не кажуть «ЄС», зараз не кажуть «Росія», і зараз не кажуть «Either you are with us or you are with the terrorists». Кажуть «ЄЕС», і ми виступаємо проти того, що називається Радянський Союз, який змінюється день по дню — це називається пєрєстройка, роззброєння і гласность. Проти панамського диктатора Мануеля Нор’єґи введено американські війська, Інтіфада на Західному березі та в Ґазі існує лише два роки, і зовсім недавно споряджені сльозогінним газом, важкою амуніцією і трасуючими снарядами китайські військовики виїхали танками на площу Небесного Спокою у Пекіні, відкрили вогонь і позбулися тисяч демонстрантів. Немає мобільних телефонів, але чиїсь багаті батьки роз’їжджають у машинах із мобільними апаратами, у декого вдома є комп’ютер, принаймні для того, щоб грати в ігри, проте в офісах друкарські машинки відходять у минуле, працівники вечорами ходять на комп’ютерні курси ЕОД3, і вже скоро вінілові колекції замінять CD. Ім’я Брюса Спринґстіна в усіх на вустах, двадцятирічна Селін Діон із Канади виграла Євробачення, а про R.E.M. готуються почути не самі лише індіанські народи. Ми носимо чорні пальта й арафатки, якщо вважаємо себе прихильниками лівих, а решта суспільства ще залишається вірною хімічній завивці, зачіскам маллет4, вусам і паскам. Немає душі, яка не бачила б «Останнього імператора», всі погоджуються, що Том Круз неперевершений у «Народжений четвертого липня», а «Пелле Завойовник» став тріумфом скандинавського кіно. Марґарет Тетчер уже десятий рік поспіль є ЕОД — електронне оброблення даних. Маллет (англ. mullet) — тип стрижки, в якому волосся підстрижене коротко спереду і збоку, а ззаду залишається довгим.

3 4

25


Туре РЕНБЕРҐ

прем’єр-міністром Великої Британії, Михаїл Ґорбачов виступає на Генеральній Асамблеї ООН і каже, що холодна війна закінчилася, він їздить по всьому світу і говорить про роззброєння, і «The Times» називає Ґорбі людиною десятиліття. У невеликих народів пробуджуються національні почуття, і поки балтійські республіки виборюють незалежність, комуністичні країни одна за одною з меншими чи більшими втратами заявляють про перехід до капіталізму та парламентської демократії. Починається лихоманка реформ у країнах Східного блоку, осторонь якої не залишилися ні Політбюро, Штазі, Чаушеску, Еґон Кренц чи Варшавський пакт, ані громіздкий 28-річний Берлінський мур. Увесь світ, увесь спосіб мислення, все коротке століття розвалюється на наших очах, ми не знаємо, що робити з уламками, а природа чинить на свій розсуд; ураган Гьюґо спустошує США і Кариби. Рейґан виголошує свою останню промову в американському Конгресі, він каже, що пишається тим, що долучився до відновлення національного самоусвідомлення американців, Джордж Буш в інавгураційній промові висловлює бажання бачити м’якшу та приязнішу країну; більше співпраці, більше дружніх зв’язків, більше толерантності та високої моралі. У Норвегії виповнюється 50 років Ґру Гарлем Брюндтланд, і фіксують новий рекорд із безробіття. У Швеції за вбивство прем’єр-міністра Улофа Пальме ув’язнено 42-річного Крістера Петтерсона, його засуджують до довічного ув’язнення, але по кількох місяцях відпускають. Погода добра, багато хто думає, що навіть занадто добра, це все через озонові діри, і в тому наша провина. Молоді люди вступають у «Природу і Молодь»5, пишуть на коричневому плямистому переробленому папері від Hippopotamus і починають привчати своїх масовоспоживацьких супутникоПрирода і Молодь (норв. Natur og Ungdom, NU) — норвезька молодіжна організація з захисту довкілля. 5

воантенних батьків до ресайклінгу, повторного використання старих хлібних пакетів — мамо, потрібно їх вимити і повісити сушитись, а потім використовувати знову, господи, як можна бути такими егоїстами? Котиться все до пекла чи, зрештою, все буде добре? Чи не залишатиме більше батько ввімкненим двигун зимовими ранками, бо донька каже, що це шкодить довкіллю? Чи продасть він своє друге авто й почне їздити на роботу велосипедом? Оптимісти кажуть, що ми можемо врятуватися, якщо врешті дослухаємося до критики й звернемо увагу на те, що приносить шкоду  — забруднення довкілля, СНІД, холодна війна і комунізм, а песимістам перед очима озоновий шар, який цілком відкриється, і вони кажуть, що так усе й буде, аякже, головні кредитори вже тут, рахунки повинні бути сплачені; визнання своїх помилок на смертному ложі нікому не приносить полегші, хіба нечистому сумлінню, але ти й так уже помираєш. А що я? Я — маленька людина з малого містечка в малесенькій країні, я ще навіть не чоловік; мені майже сімнадцять з половиною років, зростом метр і сімдесят три сантиметри, вагою 69 кілограмів вранці без одягу, з прищами навколо рота і на шиї, трохи кривий на праву ногу, п’ять місяців маю дівчину. Я живу в Ставанґері, нафтовій столиці Норвегії, невеликому торговому містечку, яке добре нажилося за останнє десятиліття, і тому багато моїх знайомих мають батьків, які почали працювати у нафтовій сфері чи в бізнесі, їздять на двох автах, і мають принаймні одну хатину на природі, і ще й човен у гавані чи в Сьорланні. У Ставанґері настрої такі ж збентежені, як і повсюди, жахливий апокаліпсис йде поруч із невтомною вірою в майбутнє та безтурботною інвестиційною радістю; у домі культури в центрі міста стоять звільнений з головного Собору служка та його син, вони трима-

26


Туре РЕНБЕРҐ

ють плакат із провіщенням кінця часів, який тримали ще минулого року, і позаминулого теж — Ісус невдовзі прийде — поки підприємці містечка будують нові готелі, які мають мати достатньо помпезний вигляд, якщо Ісус і справді таки вирішить прийти цього року. Я живу в центральному районі Бйєрґстед із мамою, яка розлучилася з моїм батьком, я ходжу до другого гімназійного класу найстарішої міської школи Кунґсґорд — у самому центрі. Мене звати Ярле Клепп, Клепп — це дівоче прізвище моєї матері, і ті, хто в курсі, розуміють, що ми родом із Єрена6. За місцевими повір’ями, маючи такий географічний і духовний спадок, ми мали би бути лагідними, обачними та замисленими. Але ніхто з нас, ні мама, ні я, ніколи не жили у Єрені, і я не думаю, що це про мене. Я нетерплячий і доволі імпульсивний, рубаю правду, не замислюючись, але не завжди доречно. А на питання, як мені ведеться, я швидше за все відповім: Добре. Може, я трохи непосидючий, чи навпаки — трохи втомлений школою, але загалом — добре. Ось так я відповім. А хіба ні? У мене ж є дівчина, у мене є друзі, у мене є плани, захоплення та амбіції. У мене все добре, хіба ж ні? У мене є мама, і в мене є батько, ця їхня дивна історія і жахливий союз, який, на щастя, завершився, якщо не брати до уваги, що через мене вони мусять дотримуватися певної дипломатії та підтримувати зв’язок. Тож у мене все доволі добре, я виростаю у світі, огорнутий  — меншою чи більшою мірою  — часом, який мій вчитель історії кожного заняття, дедалі частіше викладаючи нам новітню історію, називає «винятковим», справедливо махнувши рукою на шкільну програму через свій захват від того, що ми живемо в цей час, саме в цей час, коли закипає Близь-

кий Схід, коли Ґорбі з родимою плямою на лобі роз’їжджає та влаштовує демократію по всій планеті, тільки заждіть — каже вчитель історії, який обожнює робити прогнози на майбутнє, — побачите, що наступними будуть Балкани. А я, Ярле Клепп, у мене ж усе добре? Хіба ні? Чи є щось, чого мені бракує? Майбутнє. Ну, звісно. Те, що не відбулося. Випадковості, які тільки вливаються у життя, дні, які минають, майбутні результати того, що давно почало свій розвиток; усе в той чи інший спосіб керується моїми прагненнями. Ось, чого мені бракує, ось, що мені не відоме — Майбутнє. Це те, що я в змозі стерти, якщо забажаю, аби зробити спробу опинитися знову там, де зараз зима, настав січень 1990-го і я тільки-но почав друге півріччя у Кунґсґорд. У мене є дівчина, я доволі зарозумілий, маю на увазі — я знаю майже про все і вважаю, що більш як 80 % моїх однолітків — імбецильні, консервативні, неосвічені дурні. І якщо я проти чогось виступаю, то це проти ЄЕС, і якщо є щось, чого я не люблю, то це християни, а особливо народ із Ten-Sing7, і якщо є щось, що я ненавиджу, то це комерціалізація, брак екологічної свідомості, плей-листи і капіталізм. Мені подобаються люди, які діють не так, як усі інші. Якщо хтось каже «так», то можете побитись об заклад, що Ярле Клепп скаже «ні». Якщо надто багатьом подобається новий диск R.E.M. або The Cure, можете бути певні, що Ярле Клепп вважатиме, що колись вони грали краще, ні, зараз пішло на спад. Мені подобаються ті, котрі суперечать думці загалу. Ті, котрі чинять не так інші. Наприклад, Матіас Руст  — хтось його пам’ятає? Того дев’ятнадцятирічного хлопця, який на літачку Сессна здійснив посадку неподалік Кремля у Москві на Красній

Єрен (норв. Jæren) — місцевість у норвезькому районі (фюльке) Руґалан у південній частині Західної Норвегії на узбережжі Атлантики.

7

6

Ten-Sing — християнська молодіжна програма, яка залучає молодь до мистецьких музичних (переформативних) проектів.

27


Anton KUSJNIR

площі? Руст вилетів із Гамбурга на орендованому літаку, здійснив проміжну посадку в Норвегії та Гельсінкі, перед тим як узяти курс на Радянський Союз. Неймовірно, але йому вдалося проникнути на радянську територію і посадити літак у самому серці комунізму. Пригадую, я бачив його по телевізору 1987-го, мені було п’ятнадцять, і я вважав його неперевершеним. Він мав вигляд цілком звичайного молодого хлопця, коли через кілька місяців після затримання постав перед радянським судом, — в окулярах, синій жилетці та краватці, він стверджував, що політ і посадка в центрі Москви були мирною акцією задля привернення уваги світової громадськості. Я вирізав його фотографію і причепив її на корковій дошці у своїй кімнаті. Хто це? — запитала мама. Це Матіас Руст. Мені здавалося, він вивищився над усіма, мені здавалося, він був неперевершеним. Його засудили на чотири роки табірних робіт у Союзі. Але він був збіса крутим, хіба ні? Через його політ радянський міністр оборони і начальник протиповітряної оборони були змушені подати у відставку — хіба це не круто? Для мене він перетворився на ікону, я роздув його до рівня ідеолога і поставив у один ряд з іншими опозиціонерами у моїй галереї героїв: Че, Бакунін, Маркс, Арафат. Так, ось такі люди мені подобаються. Якось наприкінці 80-х кажу моєму найкращому другові, коли ми, ще шістнадцятирічні, учні першого класу гімназії, сидимо і п’ємо пиво в Улландгауґслуґен у п’ятницю після школи: — Чорт, Гельґе,  — кажу я,  — якщо ми зберемо групу, то назвемо її «Матіас Руст Бенд», скажи? — До дідька, ми ж не збираємося створювати групу, — відповідає Гельґе, — ми ж не вміємо грати. — Не вміємо, — кажу я, — але все одно, ну? Матіас Руст Бенд. — Краще Пиздосатан Анархікомандо, — відповідає Гельґе.

— Чорт, Гельґе, ну скажи? — Ну? — Ти зміг би зробити те, що він? Просто взяти й зарулити в Радянський Союз? — Ех, — каже Гельґе і відкриває нове пиво, — це просто буржуазна дурня, він, чорт забирай, міг би залетіти на Сессні до Білого дому і дати комуністам спокій. Я ніколи не робив так, як Матіас Руст, але ми з Гельґе ходили на всі протести, а ще я купив гітару, от і все. Тепер у Ставанґері зима, навчання починалося після Різдва, існували реальний світ і реальні події: ціни на нафту піднялися до колишнього рівня, помер Семюель Бекетт, зростало безробіття, у Румунії стратили Чаушеску, Вацлава Ґавела було обрано президентом Чехословаччини, НДР мала відійти в історію після того, як 9 листопада впав Берлінський мур, і купа людей думали, що тепер, ось тепер життя стане страшенно швидким, аж занадто швидким, настільки швидким, що для того, аби встигати нам потрібно купити машину, і ще одну — як от мій вчитель історії, що обожнював час, у якому жив. Те, що не відбулося, — майбутнє. Зараз 1990 рік — ти можеш це збагнути? Зараз не ХХІ століття, сьогодні ранній ранок п’ятниці, 19-го січня 1990 року, і я їду до школи на велосипеді під дощем. За кілька секунд моє життя перевернеться з ніг на голову. Переклала Софія Волковецька


ASCHEHOUG AGENCY Sehesteds gate 3 P.O. Box 363 Sentrum N-0102 Oslo, Norway tel./fax: +47 22 40 04 49 e-mail: even.rakil@aschehougagency.no http://www.aschehougagency.no

GYLDENDAL AGENCY P.O. Box 6860 St. Olavs plass, N-0130 Oslo, Norway e-mail: foreignrights@gyldendal.no http://eng.gyldendal.no/

TIDEN NORSK FORLAG Sehesteds gate 4 Postboks 6704 St. Olavs plass 0130 Oslo, Norway Tef.: +47 23 32 76 82 Fax: +47 23 32 76 97 e-mail: richard.aaro@tiden.no http://www.tiden.no


ПЕРЕК ЛАДАЧІ: Іваничук Наталія E-mail: nivanychuk@yahoo.com Волковецька Софія E-mail: sofiya.volkovetska@gmail.com


ISBN 978-966-663-415-6 CALVARIA 2013


Альманах сучасної норвезької літератури  

В Альманах увійшли переклади українською мовою уривків творів п'яти відомих сучасних норвезьких письменників. Видання здійснене в рамках про...