Page 1

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету Економічні науки Том 1

Хмельницький 2009


ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2‘2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2009, № 5, Т. 1 (135) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. – Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Головний редактор Заступник головного редактора Голова редакційної колегії серії “Економічні науки” Відповідальний секретар

Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор Хмельницького національного університету Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Хмельницького національного університету Члени редколегії Економічні науки

д. е. н. Войнаренко М. П., д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Бельтюков Є. А., д. е. н. Благун І. С., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук‘янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., к. е. н. Мороз В. С., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., к. е. н. Стадник В. В., к. т. н. Тельнов А. С., д. е. н. Федулова Л. І., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Грицина Л. А. Технічний редактор: Романюк В.П. Редактор-коректор: Яремчук В.С. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 12 від 24.06.2009 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”

(03822) 2-51-08

e-mail:

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) © Хмельницький національний університет, 2009 © Редакція журналу ―Вісник Хмельницького національного університету‖, 2009


Зміст

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В. М. НИЖНИК ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ .................................... 7 С. О. ЮШИН ІНТЕГРАЦІЙНІ ТА БЕЗПЕКОВІ КООРДИНАТИ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ: МЕТОДОЛОГІЯ ПОЗИЦІОНУВАННЯ........................................................................................................................ 10 Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ, М. О. СТАДНІК ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ У ПЕРІОД ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ .................................................................................................................. 14 В. Є. ТРУШ, В. Ф. ЯЦЕНКО ЕКОНОМІКА ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ОБЛІКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАПІТАЛУ ................................................................................................................. 18 В. Л. АКУЛЕНКО, І. В. МАМЧУК ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................. 21 О. В. МАКАРА ОРГАНІЗАЦІЯ МОНІТОРИНГУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ .................................... 26 О. В. ОБОРІНА АСПЕКТИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ .......................................................................................................... 30 І. В. СТАШКО ФАКТОР УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ....................................................... 33 О. С. ШТАНЬКО ОБГРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ НА ОСНОВІ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНИХ КРИТЕРІЇВ РОЗВИТКУ ................................................................ 36 К. Е. ШУРДА ПОГОДНО-КЛІМАТИЧНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ РЕГІОНУ ................................................... 39 РЕАЛІЗАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В. О. ОНИЩЕНКО, Т. В. РОМАНОВА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ................................................................... 42 А. Н. АСАУЛ ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ......... 45 Л. І. ФЕДУЛОВА МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ .............................................................................................. 48 В. І. ЗАХАРЧЕНКО, С. В. ЗАХАРЧЕНКО КЛАСТЕРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ І ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ ....................................................... 53 Д. Ф. КРИСАНОВ, К. О. БУЖИМСЬКА ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ......................................................................................................... 58 С. В. ЗАХАРІН ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕГУЛЯТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ............. 66 О. В. МОРОЗ, Л. П. РУДА ДИНАМІКА ЕФЕКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧЧИНИ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСІВ ........................................ 69 3 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Зміст І. В. ЗАЮКОВ ОСВІТА ТА НАУКА – ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ЛЮДСЬКОГОРОЗВИТКУ .............................................................. 72 О. О. КОВАЛЕНКО ПОБУДОВА МОДЕЛЕЙ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ УПРАВЛІНСЬКИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ .................................................................. 74 Л. А. ГРИЦИНА РОЗРОБКА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................... 78 В. В. ЛИПОВ ВИЗНАЧЕННЯ МОДЕЛІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ЧИННИК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ ................................................................................ 81 С. Д. ЩЕГЛЮК МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І КОНЦЕНТРАЦІЇ РЕСУРСІВ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ ............................................................................................ 87 А. П. ПАВЛЮК ПЕРЕДУМОВИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ РЕГІОНІВ ................... 93 С. В. БІЛОУС ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ТУРИСТИЧНОМУ БІЗНЕСІ УКРАЇНИ В РАМКАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ................................................................... 97 Ю. В. ГОРЕМИКІНА УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. ІННОВАЦІЇ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ....... 101 О. А. МИКОЛЮК ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ НА ПІДСТАВІ АНАЛІЗУ ЕНЕРГОЄМНОСТІ ВИРОБНИЦТВА ............................................................................ 104 І. В. НОВИКОВА УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ У РЕГІОНІ ........................................................................................... 107 Л. П. ТЕЛЯЧА ЗАКОНОМІРНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ ................................. 111 С. Г. ЗІНЧЕНКО НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ............................................................... 114 Г. В. АНІСІМОВА МЕТОДИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ОПРЕДЕЛЕНИЮ КРИТЕРИЯ ИННОВАЦИОННОГО РАЗВИТИЯ В ПРОМЫШЛЕННОСТИ ......................................................... 121 О. В. ГОНЧАРОВА ЗАГАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПАРАДИГМИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ................... 124 К. А. МАКСИМОВА ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЯК ФАКТОР ІНТЕГРАЦІЇЇ УКРАЇНИ ДО ЄС ..................................................... 129 Т. М. ПОДДУБНАЯ ФОРФЕЙТИНГ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ ................................................................................................... 132 І. В. БАБІЙ АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНИХ МОДЕЛЕЙ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ СУЧАСНИХ ПІДПРИЄМСТВ.......................... 134 М. В. НІКОЛАЙЧУК, Л. В. ДРЮКОВА МАРКЕТИНГ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОДУКТІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У СИСТЕМІ ЗМІН ГЛОБАЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНИХ РИНКІВ............................................ 138 ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ ТА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У СИСТЕМІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ І ЧЛЕНСТВА УКРАЇНИ В СОТ Л. О. ЧОРНА, О. І. БАБЧИНСЬКА, В. В. СОКОЛОВСЬКА УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО І ОПЕРАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ СУЧАСНИХ СИСТЕМ ЯКОСТІ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ........................... 142 4 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Зміст Ю. М. ПЕТРУШЕНКО КРОС-КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ .................... 146 О. В. ЛУК’ЯНЕНКО ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ НЕЙТРАЛЬНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ОПОДАТКУВАННІ .............................. 149 А. О. МЕЛЬНИК СТРАТЕГІЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ ................................................ 152 А. А. ШИЯН, Л. О. НІКІФОРОВА ТЕОРЕТИКО-ІГРОВЕ МОДЕЛЮВАННЯ МЕТОДІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ РОБОТИ МЕНЕДЖЕРІВ З ПРОДАЖ............................................................. 155 О. К. АФАНАСЬЄВА ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ МОРСЬКИХ ПОРТІВ У МІЖНАРОДНИЙ ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНИЙ РИНОК............................................................................ 157 О. О. МАЗУР ВАРТІСТЬ БІЗНЕСУ ЯК ОСНОВА ДЛЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В УМОВАХ КРИЗИ ....... 161 С. Д. МЕДИНСЬКИЙ ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ СТРАХОВИХ ГРУП У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ПОТЕНЦІЙНІ РИЗИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ..................................................................... 164 О. О. РОМАНОВ ГЕНЕЗИС ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ МАРКЕТИНГУ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ....................168 Н. Ю. ЧОРНА МОДЕЛЮВАННЯ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ‘ЄДНАНЬ. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ .......................................................................................................... 172 М. В. ЧУХРІЙ СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................ 175 І. Ю. ШМИЧКОВА АНАЛІЗ РОЗБІЖНОСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ БУХГАЛТЕРСЬКОГО ТА ПОДАТКОВОГО ПРИБУТКУ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................. 178 Є. В. ЛАЗАРЄВА, С. В. БРИКАЛІНА ФОРМУВАННЯ СКЛАДОВИХ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ОБ‘ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ........181 О. І. СМАГАЧ МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЗРОСТАННЯ ВІДКРИТОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ ........................................................... 184 І. Ю. ІВАНОВИЧ ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ .............................. 192 Я. П. МАШТАЛІР ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УЗГОДЖЕНОГО РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ І ЗЕД .............196 О. О. СВІТЛОВСЬКИЙ ПЕРСПЕКТИВИ ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ З ЛОГІСТИКИ ДЛЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ЛОГІСТИЧНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ...................199 М. І. ГУБІНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ НА ПІДПРИЄМСТВІ ТА ШЛЯХИ ЇХ УДОСКОНАЛЕННЯ ......................................................................................................................... 202 Т. І. КАТКОВА ЧИННИКИ ТА ДИНАМІКА ПРИБУТКОВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .............................................................................................. 204 А. А. КОРБУТ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ОБІГОВИМИ КОШТАМИ ТА АКТИВАМИ В МЕЖАХ КРИТЕРІЇВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ................... 207 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

5


Зміст ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ЗА УМОВ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН І ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ О. Ф. НОВІКОВА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯКІСТЮ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ .................................................................. 211 Л. П. ПЕТРАШКО, А. О. ОВЧАРЕНКО КЛАСТЕРНІ МОДЕЛІ МІЖНАРОДНОЇ ДІЛОВОЇ ПЕРЕГОВОРНОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЙ ...................................................................................................................................... 214 Т. О. БОЙКО БЕЗПЕРЕРВНА ОСВІТА В СИСТЕМІ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ..................................................................................................................................... 217 М. Я. ЗУБ ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ ЗА УМОВ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ .............. 221 Т. О. КИРИЧЕНКО КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ...................................................................................... 224 О. П. ПОДРА ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ...... 227 Н. М. ПОЛИВ’ЯНА ГЕНЕЗИС КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ............................................................................................. 231 Н. В. СТОЯНЕЦЬ СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЕЛЕМЕНТ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІННОВАЦІЙ У СФЕРІ СТАЛОГО СІЛЬСЬКОГО РОЗВИТКУ ...................................................................................................... 235 Ю. М. ГАЛУСТЯН, Л. М. ЛАВРИНЕНКО ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ В УКРАЇНІ ................................ 239 Т. М. ЮХНОВСЬКА НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ПОКАЗНИКІВ ..................................................................................................... 242 О. В. ПАНЬКОВА АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ПРАЦЮЮЧОГО НАСЕЛЕННЯ: ПОВЕДІНКОВИЙ АСПЕКТ ...................... 245 Л. П. ГУК ЯКІСТЬ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ ........................................ 248 В. М. НИЖНИК, А. С. НАЙДЮК АНАЛІЗ ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ ФОРМУВАННЯ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ............................... 253 В. М. НИЖНИК, О. І. ПОЛІЩУК РОЛЬ ДЕМОГРАФІЧНИХ ЧИННИКІВ У ВИЗНАЧЕННІ БАЗОВИХ ОСНОВ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ ...... 256 Н. П. БАЗАЛІЙСЬКА ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКА НА ЗАСАДАХ СИНЕРГІЗМУ ....... 258 М. В. НІКОЛАЙЧУК ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ .................. 261 І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ КЛЮЧОВІ РИСИ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНУ ................................................................................................................... 264

6

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ УДК 338.246

В.М. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ПЕРСПЕКТИВИ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ Здійснено аналіз причин гальмування євроінтеграційного розвитку України, досліджено економічні переваги вибору, окреслено перспективи економічної безпеки України при вступі до ЄС. The analysis of Euro integration braking development reasons of Ukraine is carried out. Economic advantages choice are investigated, perspectives of Ukraine economic security while joining the EU are outlined. Вступ. Зниження темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ в Україні, непослідовність як внутрішньої, так і зовнішньої політики, відсутність вмілого дипломатичного супроводу стратегічної лінії та відсутність консолідації українського суспільства спричинили поступове наближення дезінтеграційних тенденцій щодо євроінтеграції. Таке ж відношення до цих процесів в Україні останнім часом демонструє і Євро-союз. У цьому році Україна прагне укласти угоду з Євросоюзом з перспективою лише певної політичної асоціа-ції. Євросоюз обмежується політикою добросусідства. Причиною гальмування є й те, що Україна не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв. Аналіз останніх досліджень. Теоретичні та прикладні аспекти розробки системи економічної безпеки країни досліджено у наукових працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених: М. Молчанова, В. Джордони, А. Добриніна, А. Степанова, В. Щетініна, В. Галушка, А. Громика, Е. Марчука, С. Пірожкова, Я. Жаліла, С. Воронцова, В. Шлемка, Д. Пастернак-Таранушенка. Основний матеріал дослідження. Причини гальмування в досягненні стратегічних завдань полягають у неспроможності України проводити реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику. Слід оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Разом з тим, слід враховувати стратегічні підходи головних геополітичних лідерів, відповідних міжнародних формувань та організацій та їхню реальну економічну лінію стосовно України. Існує декілька чинників, які впливають на євроінтеграційний вибір. Щодо першого чинника, то слід констатувати: влада та й країна загалом опинилася не на висоті поставлених завдань. Так, реально відсутні єдність слова й діла влади, консолідація владних інститутів і, як результат, – втрата темпів здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведенні зовнішньої політики наша країна далеко не завжди послідовна. Тут часто не вистачає як вмілого дипломатичного супроводження економічної стратегічної лінії, так і кроків на випередження, запобігання небажаному перебігу подій, консолідація суспільства. За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньоекономічні відносини потребують дотримання принципів економічної безпеки. Економічна оцінка ―східного партнерства‖ свідчить про незначне зростання фінансової допомоги Україні, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдові. І це є своєрідним викликом для нашої країни. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські норми й демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства мало впливають на життя країни. Однак слід брати до уваги, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта здебільшого було мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами. Щодо наступного чинника, то негативно впливають на Україну щодо європейської інтеграції й ціннісна та геополітична невизначеність Євросоюзу. На сьогодні дещо змінилась позиція потужних держав-локомотивів інтеграції – Німеччини і Франції, лідери яких не бачать подальшого розширення євроатлантичних структур за сучасних умов. Однак їм хотілося б долучити потенціал України для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації та інтеграційних процесів. Окремі зміни стратегії НАТО стосувалися донедавна розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. У контексті такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка країнами Західної Європи, зокрема Німеччини, входження держав ЦСЄ в західні структури. Адже за східного розширення НАТО (за рахунок спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та Балтійських країн) Німеччина переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ: спочатку – членство в альянсі, потім – вступ до Євросоюзу. 7 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки У випадку з Україною ці геополітичні чинники набувають дещо іншого значення та ваги. Оцінюючи становище та перспективи України в досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію та враховуючи її економічну безпеку слід мати на увазі наступні аспекти. Передбачувані послідовність і строки входження до НАТО та ЄС мають бути видозмінені. Легший шлях і бажаніша послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої країни прийнятою може стати інша черговість: спочатку – входження до Євросоюзу, а потім – і до НАТО. Україні, її економічній дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і в більшості країн-учасниць. За сучасних умов слід також брати до уваги геополітичні зміни, майбутній розподіл сил у світі та на континенті. Нині визначальним є процес трансформації світу з монополярного в багатополярний. Природним є формування нових потужних геополітичних центрів світу – Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав. США, ЄС, Китай і Росія – це потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів становить, відповідно, 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн дол. США. Територія цих угрупувань і країн складає – 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн км2, де проживає, відповідно, 280; 480; 1 350 та 142 млн осіб. Так, ВВП Китаю в 1990–2005 pp. зріс у шість разів, а в Росії за останні 5 років – подвоївся. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. З огляду на ці та інші чинники (неабиякий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10 % території планети) та її сировинні ресурси (п‘ята частина світових запасів, зокрема: понад 45 % запасів природного газу, 23 % вугілля і 13 % нафти) і, звичайно, той факт, що кожен зі світових центрів володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Великобританія), можна констатувати фор-мування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі. На наш погляд, зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між країнами, відносну економічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її економічну безпеку. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю країн світу, вона традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: Захід–Україна–Схід або у звуженому варіанті: ЄС–Україна–Росія. На економічну взаємодію України з Європою, США та СНД у 2008 році припадала левова частка (близько 73 %) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 році, за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією – близько 24 %; з усіма країнами СНД – 37,7 %; а з ЄС – 27–30,8 % та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) – 33 %. Ці дані свідчать про співмірність відповідних коефіцієнтів. Аналіз тенденцій дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин України з країнами світу є незадовільною для економічної безпеки. Так, за загального збільшення зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до COT, лише за 2008 рік від‘ємне сальдо в торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його обсяг становив 18,5 млрд дол. США. І це стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Так, половина обсягів від‘ємного сальдо припадає на п‘ять пострадянських країн: РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменістан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від‘ємне торговельне сальдо з кожною другою, а з ЄС – із двома третинами країн, зокрема з Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. У 2008 році вона мала від‘ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30 % держав Африки та Америки. Такий стан економічних та торгівельних відносин слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічну безпеку України, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво. Вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3 % християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно- та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям притаманна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем, беззаперечна працьовитість і підприємливість. Аналізуючи інтеграційні процеси на Європейському континенті, слід враховувати й реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном. Україна та Росія мають різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, співпраця потребує створення зони вільної торгівлі й відмови від формування наднаціональних органів. РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Вступ України до COT, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України не може йтися про відмову від прийнятних форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво- і багатостороннього співробітництва. Інтеграція України до ЄС можлива лише у разі, коли правлячому класу не на словах, а на ділі вдасться подолати відторгнення економічних інститутів України від реальної демократії західного взірця, без чого в принципі неможливо забезпечити той самий європейський вибір країни та її економічну безпеку. В Україні останніми роками переважає лише імітація справді демократичних реформ, за якої досвід європейської традиції побудови справжнього народовладдя не просто враховано недостатньо, а свідомо або несвідомо проігноровано взагалі. Україна копіює Європу з точністю до навпаки, насправді багато в чому рухаючись не вперед – до сучасної Європи, а назад – до граничної антидемократії та певної небезпеки. Усунення бар‘єрів, які впливають на торгівлю всередині ЄС, може призвести до додаткового зростання ВВП на 0,2…0,3 %, ліквідація перешкод у виробництві додатково збільшить цей макропоказник на 2,0…2,4 %, економія від масштабу й інтенсифікація конкуренції, підвищення ефективності бізнесу й зменшення монопольних прибутків – ще на 2,1…3,7 %. Загальний ефект додаткового приросту ВВП становитиме – 4,3…6,4 %, що є важливим для економічної безпеки України. 8

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Ще однією перевагою європейської інтеграції з точки зору економічної безпеки є можливість використати структурні фонди Євросоюзу для власних потреб. З 2007 року Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд і Фонд згуртування перерозподіляють значну частину коштів на реалізацію своїх програмних цілей. Засоби масової інформації, особливо російські, постійно демонструють, як програли країни-новачки, як вони страждають і бідкаються через своє рішення про вступ. Максимальний ефект та економічну безпеку мають саме нові члени, натомість у середньо- та довготерміновій перспективі переваги отримуватимуть старі члени спільноти, які в умовах активної флоридизації населення (―прогресивне‖ старіння нації), хоч як це парадоксально, зацікавлені у ―подаваному‖ припливі населення. Так, експерти Єврокомісії підрахували, що в разі приєднання Туреччини до ЄС щорічні компенсації турецьким фермерам мають становити не менш як 25 млрд євро, натомість весь бюджет структурних фондів ЄС на сім років (2000–2006 pp.) дорівнював 213 млрд євро. Інакше кажучи, така інтеграція могла б забрати 175 млрд євро за сім років, що, природно, є неприпустимим, адже решті членів ЄС майже нічого б не залишилося. Причини нерозуміння громадянами України потреби в євроінтеграції досить різноманітні. Відсутність позитивної пропаганди та інформації не дає відповіді чому варто інтегруватися до ЄС і чому бажаючих вступити до нього значно більше, ніж він може прийняти. Чимало наших заробітчан працюють у ЄС, чимало заощаджень вони та їхні родичі в Україні зберігають не в доларах США, а в євро (можливо, з часом на нас чекатиме синдром Чорногорії, яка не входить до ЄС, натомість має євро за офіційну грошову одиницю); Україні варто здійснити комплексне дослідження (у грошовій формі) можливих переваг за системного зближення з ЄС; варто частіше ідентифікувати себе з європейською цивілізацією, до якої слід себе відносити, особливо під час отримання шенгенських віз та відстоювання честі й гідності громадян України в державах ЄС. Отже, Україна – складова європейської території з центром Європи у Карпатах. Тому євроінтеграція для неї – це об‘єктивна реальність і питання входження чи невходження до європейських структур не підлягає обговоренню. Це відкриває перед Україною нові можливості розвитку та економічної безпеки, адже сприяє поширенню інформації, знань, трансферу технологій, дає змогу повніше використовувати переваги міжнародного поділу праці й ефективніше – ресурси, що позначається на всіх сегментах суспільного життя. Однак Захід не завжди поділяє ці сподівання. Водночас входження України в західноєвропейську цивілізацію не тільки відкриває можливості для піднесення добробуту, а й обмежує суверенітет. Сьогодні можна з упевненістю сказати, що переважна більшість урядів світу передала досить значну частину своїх повноважень міжнародним організаціям. Зокрема, відбувається процес послаблення державної влади, що зумовлено зростанням ролі наднаціональних організацій в управлінні економікою інтеграційних об‘єднань і, як наслідок, виникають передумови до втрати суверенітету та економічної небезпеки. Соціальна політика країни дедалі більше формується імпліцитною та експліцитною соціальною політикою численних наддержавних організацій, починаючи від світових інституцій (таких, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд та наддержавних органів. Вони диктують державам свої рішення щодо економічних взаємовідносин, умов експорту й імпорту, обмеження та заборони. Дані обмеження стосуються у більшій мірі економіки. Так, Організація Об‘єднаних Націй (ООН) і регіональні міждержавні структури (такі, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Рада Європи) приймають рішення і правові акти, обов‘язкові до виконання всіма країнами-учасницями. Наслідком недотримання домовленостей можуть бути економічні санкції, поглиблення економічної кризи та втрати економічної безпеки. У близькій перспективі Україні не слід розраховувати на повноправне членство в ЄС, але, як невід‘ємна частина регіону Центральної та Східної Європи, вона може долучитися до співпраці з іншими європейськими країнами в розбудові загальноєвропейської системи економічної безпеки. Водночас аналіз розвитку субрегіональних і регіональних економічних тенденцій свідчить про те, що нова міжнародна система у XXI столітті може скластися й без урахування інтересів України, а наша країна буде включена у світовий економічний простір не як повноправний суб‘єкт, а як об‘єкт зацікавленості інших країн. Орієнтація України на євроатлантичний простір, у разі успішної реалізації стратегічних завдань, може забезпечити включення її в західну цивілізаційну спільноту. Однак декларування пріоритетності євроінтеграційного вектора зовнішньої політики аж ніяк не означає, що в цьому нашу країну підтримує абсолютна більшість політичних сил у країнах Євросоюзу. Зокрема, географічні параметри нинішньої версії ―ініціативи сусідства‖ щодо України з боку західних сусідів породжують підозру, що вони є неформальним засобом демаркації остаточних кордонів Європи XXI століття. Віднесення Східної Європи та Північної Африки до одного ―кола дружніх сусідів‖ має на меті створення ―санітарної зони‖. Окрім того, інтеграція до найрозвиненіших, у соціально-економічному сенсі, країн потребує участі України в проривних науково-технічних проектах світових лідерів. Певні сподівання на успіх цієї перспективи дають заяви щодо реформування української газотранспортної системи, добудови нафтопроводу ―ОдесаБроди‖, освоєння Чорноморського шельфу тощо. Науково-технічна співпраця з ЄС та США має відбуватися з певними гарантіями отримання національних інтересів та забезпечення економічної безпеки України. Однак, геополітичні центри не завжди зацікавлені в суверенітеті й національній цілісності слабких держав. Політика Заходу спрямована на захоплення нових ринків збуту, ліквідацію потенційних конкурентів, пошук нових джерел постачання дешевих ресурсів або низькотехнологічної індустріальної продукції екологічно небезпечних виробництв. Входження ж до COT і європейської зони вільної торгівлі матиме очікувані позитивні результати 9 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки тільки тоді, коли його переваги буде забезпечено не лише якістю угод про входження, а й наявністю в України достатньої кількості підготовлених до роботи в нових умовах спеціалістів. Вступ Китаю якого до COT був поетапним і передбачав програми формування кадрового корпусу фахівців системи державного управління для роботи у світовому конкурентному середовищі. Україні слід брати такий досвід по відношенню до майбутнього вступу до ЄС. Отже, власні проблеми ми повинні розв‘язувати самі. На сьогодні прогрес будь-якої держави визначає вже не ресурсний потенціал, а її ―інтелект‖, її успіх залежить від здатності приваблювати інтелектуальний потенціал, який формується досягненнями науки, умінням перетворити результати творчої діяльності на виробництво конкурентоспроможної продукції та послуг. Країни з квітучою економікою продовжують розвиватися тому, що серед інших чинників вони контролюють і створюють знання – найтвердішу валюту сьогодення. У промислово розвинених країнах 80–95 % приросту ВВП формується за рахунок патентів, найсучасніших технологій. Підтвердженням цього є приклад країн-лідерів у виробництві інтелектуальної продукції (кількість патентів на 1 млн населення): Японія – 994, Південна Корея – 779, США – 289, Швейцарія – 271, Німеччина – 235. Прибутки від продажу ліцензій на запатентовані розробки становлять понад 100 млрд. доларів США. Економічна безпека України тісно пов‘язана з подальшим поглибленням євроінтеграційних процесів і через те необхідно спочатку забезпечити сталу позитивну динаміку основних економічних показників, прискорене розв‘язання соціальних проблем. Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово має робочу назву ―нова посилена угода‖ або ж ―угода про асоціацію‖. На період до її укладення щороку за взаємною згодою сторін автоматично продовжується чинність УПС. Партнерський діалог Україна–ЄС розвивається в рамках щорічних засідань: саміту Україна–ЄС за участю Президента України та ―трійки‖ ЄС у складі глави уряду або держави країни, головуючої в ЄС, президента Європейської комісії та високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП); Ради з питань співробітництва за участю Прем‘єр-міністра України та ―трійки‖ ЄС у складі міністра закордонних справ країни, головуючої в ЄС, президента ЄК та високого представника ЄС з СЗБП; комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва; комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна–―трійка‖ ЄС і постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей і консультацій на високому й експертному рівнях, що сприяє економічній безпеці України. Єврокомісія схвалила Європейський інструмент сусідства та партнерства ―Стратегія ЄС щодо України на період 2007–2013 pp. (ЄІСП)‖, розроблений у рамках ЄПС. Мета ЄІСП – наближення країн, раніше охоплених програмою ТАСІС, до норм і стандартів законодавства ЄС. Ним передбачено заходи зі стимулювання наближення України до Євросоюзу та з матеріально-фінансового забезпечення реалізації стратегії ―Посилюючи європейську політику сусідства‖ (грудень 2006 року). Головними завданнями його є: сприяння економічному та глибшому політичному співробітництву між ЄС і країнами-партнерами; надання допомоги для використання специфічних можливостей і розв‘язання проблем країн, котрі географічно мають єдиний кордон з країнами ЄС або географічно близькі до країн-сусідів ЄС. На сьогодні затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки. Однак, представники Єврокомісії констатують уповільнення й гальмування необхідних і передбачених раніше реформ в Україні, відзначаючи водночас чергові успіхи в переговорних процесах, зокрема в розробці нової угоди про асоціацію. 20.03.2009 р. на саміті ЄС затвердив нову модель співробітництва з країнами, що межують з ЄС, – програму ―східного партнерства‖, розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС, і між ними й ЄС у цілому. Це, зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів у самих країнах-учасницях програми ―східного партнерства‖ тощо. Висновки. Таким чином, у стосунках Україна–ЄС наша країна, незалежно від внутрішньополітичної конкретики і змін владних структур, традиційно зорієнтована на обмеження євроінтеграційних зусиль нормотворчою й інституційною роботою та активною діяльністю на зовнішньоекономічному напрямі для забезпечення курсу на євроінтеграцію, дотримання національних інтересів та економічної безпеки.

УДК 339.92: 351.764.1:338.24:330.3

С.О. ЮШИН ННЦ ―Інститут аграрної економіки‖ УААН

ІНТЕГРАЦІЙНІ ТА БЕЗПЕКОВІ КООРДИНАТИ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ: МЕТОДОЛОГІЯ ПОЗИЦІОНУВАННЯ Інстинкт самозбереження є фундаментальним механізмом, який детермінує поведінку людей і людських організацій (груп, колективів, держав, цивілізацій), які прагнуть створити для себе максимальний рівень безпеки, у т.ч. безпеки економічної. Саме це прагнення лежить у підвалинах людської інтеграції, тому що саме масштаб діяльності є фактором зростання її ефективності, мінімізації її ризиків тощо. Тому узгодження безпекових та інтеграційних координат управління процесами національного сталого розвитку є актуальною задачею. 10 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Instinct of self-preservation is fundamental mechanism to determine behaviour of people and human organizations (namely: groups, social groups, states, civilizations) aiming at creating maximum level of security, including economic safety. It is this aspiration that is fundamental for human integration, since the very scale of activity is the factor of its efficiency, increasing, minimizing of its risks, etc. Therefore the balance of safety and integration co-ordinates of steady national development processes management is the issue of the day. Постановка проблеми у загальному її вигляді та її зв’язок із важливими науковими і практичними завданнями. Україна за період своєї незалежності зробила значні зусилля у напрямі європейської інтеграції. У ―Основних напрямах зовнішньої політики України‖ (Постанова Верховної Ради України № 3360 від 2.07.1993 р.) згадуються економічні інтереси України, пов‘язані з інтегруванням її економіки у світове господарство, а також просування до асоційованого, а згодом й до повного її членства у Європейському Союзі (ЄС). У 1994 році підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Закон № 237). У 1997 р. Законом України № 452 була ратифікована Європейська хартія місцевого самоврядування. Указом Президента України № 615 у 1998 р. була затверджена Стратегія інтеграції України до ЄС, а у 2000 р. Указом № 1072 – Програма інтеграції України до ЄС. У 2002 р. Законом України № 228 прийнята Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, а вже у 2004 р. Законом України № 1629 – Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У 2005 р. Законом України № 2831 була ратифікована Європейська ландшафтна конвенція. У 2005 р. Кабінетом Міністрів України був схвалений План дій ―Україна–ЄС‖ Європейська політика сусідства а Законом України № 137 ратифікована Європейська соціальна хартія. Україна вже є членом Міжнародних фінансових організацій, ILO, ISO, FAO OUN, WTO тощо. Практична реалізації задекларованих інтеграційних і безпекових прагнень України є очікуваною для переважної більшості її населення та політичної еліти. Але ж ці прагнення не співпадають лінійно. Реалізація одних безпекових аспектів може входити у протиріччя із певним колом інтеграційних аспектів, і навпаки. Тобто вони розділяють соціально-економічну площину як абсциса і ордината. А відповідно й дослідження безпекових та інтеграційних координат управління національним сталим розвитком для сучасної України в умовах прискореної глобалізації є актуальною науково-практичною задачею. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Стратегія економічного та соціального розвитку України (2004–2015 роки) зазначає, що чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в ЄС має розглядатися як основа стратегії соціального і економічного розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу [1, с. 16]. Водночас у згаданій стратегії містяться й застереження проти сприйняття інтеграції як такого-собі ―переміщення‖ країни з однієї точки глобального простору в іншу. Вирішальною передумовою для здійснення інтеграції є внутрішня зміна самого претендента на членство у ЄС. Бо некритичне сприйняття будьяких рекомендацій зарубіжних експертів, які часто зводяться до застосування штучних стереотипів (механічна калька з чужого досвіду) і не враховують специфіки нашої держави, породжують реформи, що виявляються небезпечними і деструктивними у соціально-економічному відношенні. Враховуючи незавершеність створення в Україні цілісної системи організації економічної безпеки держави і наявність суттєвих загроз у різних сферах (інституційній, соціальній, фінансовій, структурній, інноваційній, інфраструктурній, енергетичній тощо) [1, с. 40–41, 350–354], кожен інтеграційний крок України має отримувати своє всебічне безпекове обґрунтування. Досліджуючи проблеми економічної безпеки, В.М. Геєць робить важливий висновок, що економічна безпека, по-перше, диференціюється на економічну безпеку особи, підприємства і держави, по-друге, є досить складним у структурному відношенні утворенням, по-третє, має спрямування на забезпечення економічного розвитку з метою задоволення економічних і соціальних потреб громадян при оптимальних витратах праці, природоохоронному використанні сировинних ресурсів і збереженні навколишнього середовища [2, с. 13–15]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Проблематика підвищення безпекового та інтеграційного потенціалу особи, підприємства або держави розглядалася, починаючи від релігійних писань й трактатів та праць стародавніх мислителів, багатьма вченими. Але й до сьогодні аспекти інтеграції та безпеки розглядаються переважно ізольовано один від другого і на основі одномірної абсолютизації їх впливу на хід подій. Хоча ще Платон попереджав, що перевищення міри єдності несе для держави загрози [3, с. 211]. Те саме стосується також і надмірної безпеки, бо, як стверджують вчені-екологи, пошук максимуму відстані від небажаної області традиційно є найважливішим принципом техніки безпеки, охорони здоров‘я і довкілля, але тут виникає й парадокс, коли прагнення системи триматися подалі від загрозливої межі області стійкості може приводити до загибелі системи, бо сама область стійкості може непомітно стискатися і нарешті зникати [4, с. 21–22]. Отже, пошук мірі і диспозиції інтеграційних та безпекових пріоритетів має стати предметом дослідження. Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є визначення методологічних принципів узгодженого між собою формування інтеграційних і безпекових координат управління процесами національного сталого розвитку України. Відповідно до цієї мети, завданнями даного дослідження визначені: 1) з‘ясування визначальних тенденцій та закономірностей у формуванні соціумами їх індивідуальних та колективних стратегій власного керованого сталого розвитку у системі інтеграційних і безпекових координат; 2) дослідження причинно-наслідкових зв‘язків між континуумами ―інтеграція-диференціація‖ і ―безпека– загроза‖ у контексті історичних просторово-часових передумов функціонування і розвитку соціальних систем; 3) актуалізація формування методології індивідуального пошуку кожною країною власної національної диспозиції у координатах ―інтеграція–диференціація‖ та ―безпека–загроза‖ (управління сталим розвитком). 11 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Виклад основного матеріалу. Концепція переходу УРСР до ринкової економіки підкреслює особливість для України ролі включення економіки у широкі світогосподарські зв‘язки, залучення іноземних інвесторів для утворення спільних виробництв і необхідних ринкових структур. Тобто, вона пропагує інтеграційний абсолют без будь-яких безпекових застережень плану. Щось типу ―беззастережної капітуляції‖ перед світовим ринком. Разом з тим, проблема забезпечення національної безпеки і уникання загроз як функції держави – чільна з самого початку історії цивілізації, бо є віддзеркаленням інстинкту самозбереження. Так, Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) бачив свою провіденціальну місію у об‘єднанні Месопотамії на основі ―відшукання безпечних місць та відкриття виходу із тяжких бідувань‖. Біблія ілюструє еволюційний пошук людством міри між диференціацією соціуму (за видами діяльності, соціальним статусом тощо) та його інтеграцією (на основі адекватної взаємодії диференційованих груп). Приклад ―вавілонського стовпотворіння‖ вказує на те, що надмірна інтеграція людей може породжувати химерні цілі, тобто містити у собі велику загрозу майбутньої тотальної дезінтеграції. Хоча ідеалом суспільної інтеграції (збирання ―вигнанців‖ на основі міжкласової гармонії) у Біблії є стан, коли ―вовк буде жити разом з ягням, а барс буде лежати разом з козлям; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх. І корова буде пастися з медведицею і діти їх будуть лежати разом; і лев, як віл, буде їсти солому‖ [Іс. 10: 6–7]. Але цей стан Абсолютно Безпечної і Абсолютно Інтегрованої (за визначенням буддизму – недиференційованої цілісності) біо-соціосфери (ідеал ноосфери) є поки невизначеним майбутнім. А сьогодні поки ми бачимо, що і країни великої ―сімки‖ (G7) і країни великої двадцятки (G20) прийняли рішення, що усі вони буде виходити із економічної кризи самотужки. Як кажуть: дружба дружбою, а тютюн порізно. Так що поки людство загалом і усі його представники (держави, колективи, групи, особи) мають виходити із скрутних ситуацій з врахуванням реалій буття, де, як вчить нас мудрий Екклезіаст, ―час розкидати каміння, і час збирати каміння‖ [Еккл. 3: 5]: час диференціації, і час інтеграції; час безпеки, і час загрози. Тому для України є вкрай важливим відшукання адекватної викликам часу міри у інтеграційних і диференційних підвалинах соціального буття, бо відстань від такої міри визначає прийнятну диспозицію у континуумі ―безпека – загроза‖ (рис. 1). ІНТЕГРАЦІЯ Позитив: зменшує дію фундаментальних ентропійних чинників; підвищує рівень кореляції між cуб‘єктами; сприяє оновленню комбінацій диференційованих знань і дій

Б Е З П Е К А

Позитив: потенційно дозволяє особі чи соціуму зосереджуватися на проблемах стратегічного плану Негатив: сприяє психологічній релаксації, ігноруванню реалій людського буття, далеких від ідеалу

Позитив: забезпечує необхідний рівень ентропії у системі; знижує кореляцію між суб‘єктами до суспільно-прийнятного рівня; сприяє виділенню новітніх елементів у знаннях і діях

Негатив: зменшує дію фундаментальних інформаційних чинників (гальмує різноманіття); обмежує розвиток індивіда; звужує спектр комбінацій диференційованих знань і дій

М І Р А

Позитив: помірний стрес мотивує особу чи соціум на більш активну діяльність та на мобілізацію резервів Негатив: надмірний стрес трансформується у страх (або дистрес), який паралізує і руйнує особу чи соціум

З А Г Р О З А

Негатив: збільшує дію фундаментальних ентропійних чинників; сприяє ―війна усіх проти усіх‖ (руйнує кореляції між суб‘єктами); робить знання і дії неосяжними (некерованими)

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ Рис. 1. Методологічна квадратура координатних систем “диференціація–інтеграція” та “безпека–загроза”

На стародавніх храмах карбували дві сентенції: ―пізнай самого себе‖ і ―нічого через міру‖. Сучасний світ живе наполовину за принципом ―людина людині – вовк‖ і наполовину за принципом ―підстав щоку під удар‖. Суміш цих двох принципів є специфічною у випадку кожної конкуруючої і прагнучої до партнерства особи. Тому у Сунь-Цзи ми знаходимо: якщо знаєш його і знаєш себе, бийся хоч сто разів, – а загрози не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, – один раз переможеш, другий раз будеш переможений; якщо не знаєш ні себе, ні його, – кожен раз, коли будеш битися, ти будеш переможений. Формально він пропагує єдність (думки народу 12

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки однакові з думками правителя). Але війна – це шлях обману, де треба показувати противнику форму, а самому цієї форми не мати, тоді сам збережеш цілісність (внутрішню інтегрованість), а противник розділить на частини (дезінтегрується – диференціюється). Гарно ж воює той, хто керує противником і не дає йому керувати собою. Тому непереможність – завжди у самому собі, тоді як можливість перемоги – завжди у противнику [5, с. 37–48]. Так історично будувалася діалектична філософія виживання – у рамках класичної квадратури двох пар протилежностей – інтеграції і диференціації, безпеки – загрози. Залежно від часу і місця конфігурація цієї ―фігури‖ може змінюватися, але незмінним залишається методологічний принцип. Аристотель оформив його у систему правил діалектики: усе виникає з протилежностей; те, що може діяти так, може діяти й навпаки; немає здатності робити у один і той же час протилежне одне другому; роблять мірою те, що не допускає додавання і віднімання – єдине є міра речей; єдине і множинне протистоять одне іншому різним чином; треба перш за усе досліджувати, з чого складається проміжне між протилежностями [6]. Отже, саме у відшуканні іманентної міри між протилежностями (методологічна адекватність просторово-часової диспозиції) – запорука успіху суб‘єкта. А.Дж. Тойнбі, вивчаючи процес боротьби Природи і Цивілізації, дійшов висновку: занадто гарні умови заохочують повернення до природи, припинення усякого зростання [7, с. 126]. Конституція України у статті 17 декларує: забезпечення економічної та інформаційної безпеки України є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Тут, мабуть, очікується, що спільність безпекового предмету виступить потужним внутрішнім національним інтегратором. Але ж стратегія інтеграції України до ЄС (указ Президента України № 615, 1998 р.) говорить про глобалізацію світового господарства і уніфікацію національних економік на засадах СОТ, про те, що економічні тенденції в державах – членах ЄС є важливими факторами економічної інтеграції; що безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах; що інтеграційний процес полягає у впровадженні європейських норм і стандартів тощо. Тобто, така інтеграція із зовнішнім світом може відбутися лише шляхом внутрішньої дезінтеграції (диференціації) з передачею певної частини власного суверенітету у зовнішню систему. І це при тому, що та ж сама стаття 17 Конституції закликає до захисту суверенітету. Якщо розглянути поняття ―інтегрований‖ у військовому контексті, то воно є синонімом поняття ―переможений‖. З одного боку, Закон ―Про основи національної безпеки України‖ (№ 964, 2003 р.) до чільних пріоритетів відніс створення конкурентоспроможної ринкової економіки; утвердження інноваційної моделі розвитку, а з другого боку – інтеграцію України в європейський економічний, правовий простір. Цілком зрозуміло, що завжди більш інноваційна система буде намагатися не інтегруватися до менш інноваційної, а інтегрувати її до себе. Або ж на основі партнерства увійти у союз двох рівно-інноваційних систем (як це передбачено у ЄС). Та ж тоталітарне утворення (на зразок СРСР) і асоціативний союз (на зразок ЄС чи США) – зовсім різні форми інтеграції. План дій ―Україна – ЄС‖ (2005 р.) передбачає інтенсифікацію безпекових відносин України та ЄС, хоча чомусь при забезпеченні проведення подальших законодавчих реформ в Україні відповідно до міжнародних стандартів. Та міжнародних стандартів національних законодавчих реформ не існує і у принципі не може існувати (якщо ж звичайно виключити існування т.зв. ―таємного світового уряду‖). Тому виглядає більш доречним визначення в Стратегії національної безпеки України (Указ Президента України № 105, 2007 р.) стратегічних пріоритетів: забезпечення прийнятного рівня економічної безпеки та активізація інноваційних процесів. У такій редакції вже стає ясно: Україна має намір, все ж таки, шукати свою міру інтеграції і безпеки на основі власного розвитку. Безумовно, слід визнати позитивним входження України у міжнародний стандартизаційний простір, що за останні роки втілено у ДСТУ ISO/IEC Guide 51-2002 – Аспекти безпеки: Настанови щодо їх включення до стандартів; ДСТУ-П OHSAS 18001: 2006 – Система управління безпекою та гігієною праці; ДСТУ IEС 60073: 2005 – Основні принципи та правила з безпеки щодо інтерфейсу ―людина-машина‖; ДСТУ EN 1005-1: 2005 – Безпечність машин; Фізичні можливості людини; ДСТУ ISO 14015: 2005 – Екологічне управління; ДСТУ ISO 22000: 2007 – Системи управління безпечністю харчових продуктів тощо. Проте цей процес полегшить пошук партнерського зближення України і ЄС на основі вибору ретельно зваженої міри інтеграції партнерів. Так було споконвік, починаючи від законів Хаммурапі і біблійних заповітів. У стародавньому римському праві процеси соціальної інтеграції і корпоративних відносин з елементами партнерства опрацьовувалися протягом століть. Але й сьогодні ми бачимо дуже суттєві складнощі у цих процесах, які А.Дж. Тойнбі пояснює тим, що коли одна культура втручається у іншу, проникаюча сила кожного елементу прямо протилежна його соціальній цінності: економічний елемент сприймається чужою культурою з найбільшою готовністю, за ним слідує політика, а на останньому місці виявляється культурний елемент (головним недоліком варварського етичного кодексу є те, що він носить особистий, а не суспільний чи інституціональний характер); тому й виникає парадокс, коли один і той же інститут у різних середовищах викликає разюче різних ефект у двох різних соціумах [8, с. 25, 36, 468]. Безумовно, Україна на 100 % сприймає ідею економічної інтеграції з ЄС, на 50 % – ідею політичної інтеграції, і на 0,25 % – ідею культурної інтеграції. Якщо перемножимо 1,0 на 0,5 і на 0,25 – отримаємо інтегральний рівень готовності інтеграції України до ЄС – 0,125. А це вже небезпечно як для ЄС (інтеграція ―чужинця‖ як загроза для європейської культури), так і для України (загроза втрати національного суверенітету – як УРСР у СРСР). Не треба забувати, що сталий розвиток як європейська парадигма ґрунтується лише на 1/3 на економіці, і на 2/3 на соціальних і екологічних підоймах, які мають пряме відношення до аспектів духовного – культури і моралі. Якщо об‘єднати ідею У.Р. Ешбі щодо необхідності опрацювання надійних критеріїв розрізнення ―гарних‖ і ―поганих‖ організацій як інтегративних утворень [9] та ідею Н. Вінера щодо необхідності вивчення систем у діапазоні ―організація – дезорганізація‖ [10], стає зрозумілим, що стратегічно гарною в залежності від 13 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки реальних обставин може бути як система організована, так і дезорганізована. Все залежить від цілей, до яких прагне суб‘єкт. Безумовно, переведення будь-якої системи у якийсь новий стан завжди здійснюється через підвищення ентропії (дезорганізації). Але ж якщо ми не прагнемо до трансцендентального і трансперсонального, то тоді, вважає А. Маслоу, ми стаємо хворими, брутальними та заперечуємо усе і уся або ж впадаємо у стан повної безнадійності та апатії [11, с. 366]. Проте вихід за традиційні межі викликає і стрес, який є мотиватором до певної межі, за якою, стверджує Г. Сел‘є, він переростає у дистрес і справляє руйнівний вплив на особу [12]. Те ж саме стосується і відчуття безпеки (миру та злагоди), яке може сприяти зосередженню суб‘єкта на новітніх творчих задачах, а може ―приспати‖ ілюзіями того, що це триватиме вічно. Ось тому Платон і говорить, що не надихає нас на дослідження те, що не діє одночасно у протилежних напрямах (амбівалентно або діалектично). Висновки. Викладені результати наукових досліджень дають підстави зробити наступні висновки: 1) розвинуті країни світу і їх угрупування формують індивідуальні і колективні стратегії на підвалинах парадигми керованого сталого розвитку у системі інтеграційних і безпекових координат; але пошук ними міри у інтеграційності і безпековості здійснюється не резонансно, а дифузійно, що є важливим прикладом для інших; 2) історія незаперечно доводить, що зв‘язок між інтеграційністю системи та рівнем її безпеки є складним і залежить від конкретних просторово-часових умов: оптимум інтеграції тотожний оптимуму диференціації, а оптимум безпеки – оптимуму загрози; індивідуальний вибір таких оптимумів – суверенне право кожної особи; 3) соціуми формують методології позиціонування себе у системі координат ―інтеграція–диференціація‖ та ―безпека–загроза‖, де транспарентною є формальна складова методології, тоді як інтуїтивна її складова є прихованою; тому кожна країна повинна не копіювати чужі такі диспозиції, а відшукувати власні національні. Перспективи подальших досліджень у даному напрямку пов‘язані із удосконаленням методологічних підвалин управління соціально-економічними процесами з врахуванням викликів інформаційної епохи, на чому наполягав П.Друкер і що взагалі є об‘єктивною передумовою національного та глобального сталого розвитку. Література 1. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки) ―Шляхом європейської інтеграції‖ / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАНУ, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с. 2. Моделювання економічної безпеки: держава, регіон, підприємство / Геєць В.М., Кизим М.О., Клебанова Т.С., Черняк О.І. та ін.; за ред. Гейця В.М.: Монографія. – Х.: ВД ―ІНЖЕК‖, 2006. – 240 с. 3. Платон. Государство / Платон. Соч. в 3-х томах, т. 3, ч. 1. – М.: Мысль, 1971. – С. 89–454. 4. Экологические системы. Адаптивная оценка и управление / Под ред. К.С. Холинга: пер. с англ. – М.: Мир, 1981. – 397 с. 5. Сунь-Цзы. Трактаты о военном искусстве / Сунь-Цзы, У-Цзы; Пер. с кит., предисл. и коммент. Н.И. Конрада. – М.: ООО ―Изд-во АСТ‖; СПб.: Terra Fantastica, 2004. – 558 с. 6. Аристотель. Метафизика / Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1976. – С. 63–368. 7. Тойнби А.Дж. Постижение истории: сб. – Пер. с англ. М.: Айрис-пресс, 2006. – 640 с. 8. Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории: сб. / Пер. с англ. – М.: Айрис-пресс, 2006. – 592 с. 9. Эшби У.Р. Принципы самоорганизации / Принципы самоорганизации: пер. с англ. – М.: Мир, 1966. – С. 314–343. 10. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине: пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Наука, 1983. – 344 с. 11. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения, эксперименты / пер. с англ. – СПб.: прайм-ЕВ-РОЗНАК, 2004. – 608 с. 12. Селье Г. Стресс без дистресса: пер. з нім. – М.: Прогресс, 1979. – 123 с.

УДК 338.246(477)

Д.М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ, М.О. СТАДНІК Хмельницький національний університет

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ У ПЕРІОД ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У статті розглядається важливість забезпечення економічної безпеки підприємств як невід‟ємної частки економічної безпеки країни загалом. Визначено загрози економічної безпеки підприємств, та перелік завдань на шляху їх подолання. Висвітлено мету та цілі безпеки підприємств. Охарактеризовано процес забезпечення економічної безпеки суб‟єктів господарювання. Розглянуто таку важливу складову економічної безпеки, як ресурсне забезпечення підприємства, зокрема його інформаційну та інноваційну частину. The article deals with the importance of providing economic security of enterprises as an inalienable part of country‟s economic security on the whole. Threats to economic security of enterprises, as well as the list of tasks on the way of their overcoming are determined. It highlights the purpose and objectives of enterprises safety. The process or providing economic security of economic entities is largely monitored. The research considers an important constituent of economic safety such as recourse providing of an enterprise in particular its informative and innovative part. 14 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Вступ. У період глобалізації надзвичайно актуальним постає питання забезпечення економічної безпеки підприємств як невід‘ємної складової збереження економічної безпеки країни. Зважаючи на особливості розвитку ринкової економіки в Україні, нестабільність політичної і економічної ситуації, та недосконалість законодавчої бази процес забезпечення економічної безпеки підприємств все більше ускладнюється. Численні дослідження показують що надійний захист інтересів любого підприємства можливий тільки при системному підході до його організації. Система забезпечення економічної безпеки підприємства повинна розглядатися як упорядкована сукупність взаємодіючих елементів, сукупну дію яких спрямовано на якісну реалізацію захисту інтересів підприємства від зовнішніх і внутрішніх загроз. Аналіз досліджень та публікацій з цієї наукової проблеми. За ринкових умов господарювання та у період інтеграційних процесів дуже важливого (якщо не вирішального) значення набуває економічна безпека всіх суб‘єктів підприємницької та інших видів діяльності. Таким чином питання щодо забезпечення економічної безпеки підприємств знайшли розкриття в наукових працях українських та російських вчених – Г.В. Козаченко, В.П. Пономарьова, О.М. Ляшенко [1], Л.Г. Окорокова [4]. Т. Сухорукова [5], А.В. Кашина [6] та ін. У даний час існує два наукових напрями щодо визначення економічної безпеки. А.В. Кашина є прихильником першого напряму, згідно з яким економічна безпека підприємств розглядається як захист від негативних впливів (загроз) зовнішнього і внутрішнього середовища. У концепції другого напряму Г.В. Козаченко, В.П. Пономарьова, О.М. Ляшенко розглядають економічну безпеку підприємства як гармонізацію інтересів підприємства з інтересами взаємодіючих з ним суб‘єктів зовнішнього середовища. Л.Г. Окорокова вводить поняття ресурсного забезпечення економічної безпеки підприємства, та розглядає складові його можливого забезпечення. Т. Сухорукова у своїх дослідженнях визначає поняття економічної безпеки підприємства – як такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку. Постановка завдання. Економічна безпека являє собою універсальну категорію, що відбиває захищеність суб‘єктів соціально-економічних відношень на всіх рівнях, починаючи з держави і закінчуючи кожним її громадянином. При теперішньому інтенсивному інтеграційному процесі надзвичайно важливим є приділення уваги саме забезпеченню економічної безпеки підприємств Для успішного вирішення завдання по забезпеченню безпеки господарюючих суб‘єктів необхідно мати чітке теоретичне уявлення про суть економічної безпеки підприємства, основні небезпеки і загрози, основні умови забезпечення економічної безпеки. Чіткого визначення потребує перелік завдань, що підлягають вирішенню при створенні системи забезпечення економічної безпеки підприємства [1]. Результати. Економічна безпека підприємства – це захищеність його діяльності від негативних впливів зовнішнього середовища, а також спроможність швидко усунути різноманітні погрози або пристосуватися до існуючих умов, що не позначаються негативно на його діяльності. Зміст даного поняття містить у собі систему засобів, що забезпечують конкурентостійкість і економічну стабільність підприємства а також сприяють підвищенню рівня добробуту робітників. Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об‘єктивно наявним для кожного суб‘єкта господарювання завданням забезпечення стабільності функціонування та досягнення головних цілей своєї діяльності. Рівень економічної безпеки фірми залежить від того, наскільки ефективно її керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища. Система забезпечення економічної безпеки підприємства може розглядатися як упорядкована сукупність взаємодіючих елементів, сукупну дію яких спрямовано на якісну реалізацію захисту інтересів підприємства від зовнішніх і внутрішніх загроз. Для кожного підприємства зовнішні і внутрішні загрози є суто індивідуальними. Разом з тим вказані види загроз включають окремі елементи, які можуть бути використані практично до будь-якого суб‘єкта господарської діяльності. Так, до зовнішніх загроз і дестабілізуючих чинників можна віднести несприятливу зміну політичної системи; макроекономічні потрясіння (кризи, інфляція, втрата ринків сировини, матеріалів, енергоносіїв або товарів); протиправну діяльність кримінальних структур, конкурентів і фірм, що займаються промисловим шпигунством або шахрайством, а також правопорушення з боку корумпованих працівників контролюючих і правоохоронних органів. До внутрішніх загроз належать дії або бездіяльність (зокрема, умисні або ненавмисні) співробітників підприємства, що суперечать інтересам його діяльності, наслідком яких можуть бути нанесення економічного збитку підприємству, порушення порядку використання технічних засобів, встановленого режиму збереження інформації, яка становить комерційну таємницю, підрив його ділового іміджу в бізнес-кругах, виникнення проблем у стосунках з реальними або потенційними партнерами тощо [2]. Умовами забезпечення економічної безпеки підприємства є легітимність усіх видів його діяльності, використання системного підходу до забезпечення економічної безпеки підприємства та відповідне ресурсне забезпечення. Для забезпечення економічної безпеки необхідно використовувати засоби, що є у розпорядженні підприємства. Проте заходи щодо забезпечення безпеки повинні розроблятися на основі і в рамках чинних правових актів. Локальні правові акти підприємства не повинні суперечити законам і підзаконним актам. Не дотримання даної умови може зрештою привести до припинення діяльності підприємства. 15 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Надійний захист інтересів любого підприємства можливий тільки при системному підході до його організації. Перелік завдань, що підлягають вирішенню при створенні системи забезпечення економічної безпеки підприємства, можна визначити таким чином: захист законних прав та інтересів підприємства; моніторинг стану зовнішнього середовища бізнесу; ідентифікація можливих загроз економічній безпеці підприємства і розробка превентивних заходів для попередження або зменшення виробничих, комерційних та інших ризиків; вивчення партнерів, клієнтів і конкурентів підприємства; профілактика і припинення можливої протиправної діяльності персоналу підприємства, який може завдати шкоди економічній безпеці; захист конфіденційної інформації підприємства, що стосується всіх сторін його діяльності; підготовка і проведення акцій, що поліпшують імідж і підвищують ділову репутацію підприємства в очах партнерів і клієнтів, органів державної влади і місцевого самоврядування. Залежно від зовнішніх умов і чинників, що визначають специфіку діяльності підприємства, вказаний перелік завдань може бути розширений або звужений [3]. Система безпеки підприємства покликана виконувати певні функції. До найбільш значущих з них слід віднести такі: прогнозування, виявлення, попередження, ослаблення небезпек і загроз, забезпечення захищеності діяльності підприємства та його персоналу, збереження майна та ін. Функціонування системи забезпечення економічної безпеки підприємства має ґрунтуватися на наступних принципах: законності, адекватної відповідності можливим загрозам безпеці, компетентності, адаптивності, цілісності і системності. На нашу думку головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки підприємства можна віднести: забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства; забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб‘єкта господарювання; досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством; досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу; мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища; якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства; забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації; ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів. Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної безпеки. Загальна схема процесу організації економічної безпеки зображена на рис. 1. Загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки підприємства

Формування необхідних корпоративних ресурсів

Оцінка досягнутого рівня економічної безпеки підприємства

Організація економічної безпеки

Функціональний аналіз рівня економічної безпеки

Оперативне управління фінансово-господарською діяльністю

Стратегічне планування фінансово-господарської діяльності Загальнотактичне планування економічної безпеки Тактичне планування фінансово-господарської діяльності

Рис. 1. Схема процедури організації економічної безпеки підприємства

Процес організації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно або одночасно: 1) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав інформації, технології та устаткування); 2) загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими; 16

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки 3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 4) загально-тактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими; 5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства; 6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства 7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; 8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки. Тільки за здійснення в необхідному обсязі зазначених дій (заходів) можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства. Не менш відомим фактом є роль забезпеченості підприємства усіма необхідними видами ресурсів, так зване ресурсне забезпечення підприємницької діяльності.: інформаційні , фінансові, правові, трудові, нематеріальні, матеріальні, технологічні ресурси. Схематично ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства представлено на рис. 2. Інформація Інформаційні ресурси Фінансові ресурси

Технологічні ресурси

Трудові ресурси

Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства

Матеріальні ресурси

Правові ресурси

Нематеріальні ресурси

Рис. 2. Схема ресурсного забезпечення економічної безпеки підприємства

Таким чином, необхідним є безперервний циклічний процес пошуку, залучення та використання різних видів ресурсів, необхідних для запобігання можливих зовнішніх та внутрішніх загроз та/або різнобічного взаємоузгодження економічних інтересів підприємства. Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства вимагає значних витрат і ґрунтується на комплексному використанні всіх ресурсів, їх відповідності за якістю і кількості і здатності керівництва використовувати традиційні види ресурсів в новому призначенні [4]. Слід зазначити, що інформація, що стосується всіх сторін діяльності підприємства, є в даний час найбільш цінною і дорогою зі всіх ресурсів підприємства. Саме інформація про зміну політичної, соціальної, економічної і екологічної ситуації, зміни ринків підприємства, науково-технічна і технологічна інформація, нове в методах організації і управління бізнесом дають змогу підприємству адекватно реагувати на будь-які зміни зовнішнього середовища, ефективно планувати і здійснювати господарську діяльність. Отже, процес формування та актуалізації економічної безпеки підприємства залежить від ступеня інноваційності економіки держави в цілому та інноваційності економіки підприємства зокрема, що збільшують ступінь реалізації потреб суспільства, забезпечують розвиток підприємств і підвищення рівня їх конкурентоспроможності. Поняття ―інновація‖ є широким за своєю природою, але у формуванні економічної безпеки підприємства важливими є ті винаходи, які приносять нові технічні розв‘язання; змінюють стан техніки; істотно вдосконалюють виробничі процеси і якість вихідного продукту у контексті поступової заміни старої техніки (технології), принципів, структури тощо новими об‘єктами. Інновація є одним з головних факторів економічної безпеки та конкурентоспроможності підприємства і потенційно містить в собі засади фінансового успіху. Оптимальне для формування стану економічної безпеки значення показника витрат на науково-технічну діяльність має бути не менш ніж 2 % від ВВП [5]. У контексті активізації процесів формування економічної безпеки підприємства засобами інноваційного розвитку визначено три основні функції інновацій: забезпечення росту та якісного оновлення продукції на рівні як окремого підприємства, так і національної економіки в цілому; здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій: відтворювальних, галузевих, вартісних; реалізація новітніх досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікро- і макрорівнях. В узагальненій структурі економічної безпеки вельми важливими є показники рівня розвитку промислових підприємств, значна частка яких є збитковими. У 2000 році цей показник дорівнював – 42 %, а впродовж 2001–2008 рр. він не був нижчим за 37 %. Середні показники рентабельності діючих промислових підприємств за 2000–2008 рр. знаходяться в межах від мінімального – 2,6 % до максимального – 5,5 %. Тому, цілком об‘єктивно, що підприємство у будь-якому стані економічної небезпеки завдає шкоди не тільки власному ринковому оточенню, а також і державі взагалі, і тому таке підприємство обов‘язково повинно бути вилучено з його підприємницького середовища. 17 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Висновки. Усе вищенаведене пояснює важливість порушеної теми для вітчизняних підприємств та держави в цілому. Глибоке дослідження процесу забезпечення економічної безпеки підприємств як для сучасної науки, так і для практики використання у діяльності суб‘єктів господарювання. Керівництву підприємств значну роль потрібно приділяти процесу забезпечення економічної безпеки підприємства, тим самим підвищувати його конкурентоспроможність. Велика увага повинна приділятись ресурсному забезпеченні підприємства, а зокрема інформаційному та інноваційному. Чим вища економічна безпека підприємства тим максимально ефективніше воно функціонує та тим більший його потенціал розвитку у майбутньому. Література 1. Козаченко А.В., Пономарев В.П., Ляшенко А.Н. Экономическая безопасность предприятия: сущность и механизм обеспечения: Монография. – К.: Либра, 2003. – 280 с. 2. Пекін А. Економічна безпека підприємств як економіко-правова категорія // Економіст. – 2008. – № 8. – С. 23–25. 3. Василец В.И., Василец С.В. Хорошо ли защищен ваш бизнес? // Безопасность бизнеса. – 2005. – № 1. – С. 18–21. 4. Окорокова Л.Г. Ресурсный потенциал предприятий. – СПб.: С-Пб ГТУ, 2001. – 293 с. 5. Сухорукова Т. Проблема экономической безопасности предприятия // Бизнес-информ. – 1998. – № 19. – С. 43–46. 6. Кашин А.В. Экономическая безопасность предприятия: управленческие решения: автореф. дис… канд. экон. наук / А.В. Кашин – Москва, 2008. – 25 с.

УДК 657.22

В.Є. ТРУШ, В.Ф. ЯЦЕНКО Херсонський національний технічний університет

ЕКОНОМІКА ГЛОБАЛЬНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ОБЛІКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАПІТАЛУ У статті проведений аналіз наукових поглядів на дослідження капіталу як економічної категорії і об‟єкта обліку відповідно історичного розвитку суспільства, можливості його ідентифікації і оцінки для реалізації завдань стратегічного розвитку бізнес-процесів на підприємстві. Доведено, що інформаційна економіка в постіндустріальному суспільстві передбачає персоніфікацію капіталу і набуття особистістю вартісно-речових характеристик. Рекомендовано розглядати людський капітал як об‟єкт стратегічного обліку і аналізу та використовувати для оцінювання його евристичні підходи і вербальні аналітичні оцінки. The article analyzed scientific views on research of capital as economic category and the object of account in accordance with historical development of the society, opportunities of its identification and evaluation for further realization of tasks of business process strategic development at the enterprise. It proves that information economy in post-industrial society foresees personification of capital and person‟s acquiring cost characteristics. It also recommends considering human capital as the object of strategic account and analysis as well as using its heuristic approaches and verbal analytical estimations for evaluation. Постановка проблеми. Стратегія розвитку багатьох країн світу, регіонів, областей і окремих підприємств України орієнтуються на ринки сировини і матеріалів, обсяги рухомого і нерухомого майна, запаси товарів і готової продукції, інші матеріальні активи, як на фактори стабільності і гарантії на майбутнє. Проте, головний принцип нової парадигми постіндустріального розвитку суспільства – орієнтація на інтелектуальний, творчий, креативний потенціал. Глобальне інформаційне суспільство, перш за все суспільство розумової праці, яке ґрунтується на використанні знань у всіх сферах діяльності людства: виробництва, медицини, науки, освіти. Адже, відмінність інформаційного суспільства як нової цивілізаційної хвилі це домінування створення і експлуатації нових ідей і знань. Закономірно, зміни, що відбуваються, вимагають інтерпретації основних термінів і понять обліку в контексті формування економіки інформаційного суспільства. Більшість інвесторів готові вкладати кошти в українські підприємства, що мають активи високої вартості, сподіваючись на ефективне їх використання. ―Вартість‖ висококваліфікованих спеціалістів підприємства залишається на достатньо низькому рівні, що призводить до скорочення кадрів і відтік професіоналів за кордон. Інвестований у бізнес капітал у вигляді внесків власників і засновників є лише засобом досягнення основної мети – отримання економічних вигід у майбутньому. Ділова активність інвестованого капіталу буде залежати від індивідуальних інтелектуальних, трудових якостей співробітників і їх ролі у виробництві, тобто, при такому розумінні економіка інформаційного суспільства передбачає персоніфікацію капіталу і набуття особистістю вартісно-речових характеристик. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі перегляду теоретичних основ бухгалтерського обліку в умовах глобалізації та постіндустріального суспільства присвячені дослідження Ф.Ф Бутинця, М.П. Войнаренка, С.Ф. Голова, М.С. Пушкаря, Я.В. Соколова, В.Ф. Палія та інших. 18

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки В.Д. Базилевич і В.В. Ільїн справедливо зазначають: ―Перехід від індустріального до духовноінформаційного суспільства, трансформація моделей економічного розвитку під впливом глобалізації економіки, інтелектуалізація праці, дематеріалізація виробництва та перетворення людського капіталу на домінанту економічного розвитку породжують принципово нові проблеми, які потребують інших концептуальних рішень і переосмислення низки фундаментальних теоретико-методологічних принципів та понять економічної науки‖ [1, с. 13]. А. Бузгалін і А. Колганов відмічають: ―Глобалізація виникає як безпосередня реакція на попередній розвиток: капітал, досягши гранично можливої концентрації в межах національних границь, неминуче прагне реалізувати себе в більш широкому просторовому економічному континуумі й тим самим трансформується в глобальний капітал‖ [2, с. 6]. Б.З. Мільнер вважає, що капітал у традиційному розумінні, тобто в матеріальноречовій і фінансовій формах, поступово перестав бути основою оцінки вартості підприємства [3, с. 9]. Узагальненням наукових поглядів можна вважати позицію Галини Уманців: ―На сучасному етапі традиційна бухгалтерія не може досить ефективно обслуговувати сучасну інтелектуальну економіку, основним потенціалом якої вважаються технології та людські ресурси. Результатом такого недоліку стала суттєва невідповідність даних публічної звітності щодо реального стану підприємства та його ринкової вартості‖ [4, с. 9]. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Для підтримки існуючих та отримання нових інвестицій виникає потреба в інформуванні потенційних інвесторів та інших учасників бізнесу про склад, структуру і кругообіг капіталу підприємства, його здатність генерувати майбутні економічні вигоди. Відсутність науково-обґрунтованих інтерпретацій економічної сутності капіталу в постіндустріальному інформаційному суспільстві, неможливість відображення вартості інтелектуального капіталу, виходячи із правил і принципів бухгалтерського обліку, призводить до незадоволення інформаційних очікувань окремих учасників бізнесу щодо адекватної характеристики фактичного стану капіталу з урахуванням викликів економіки постіндустріального суспільства. Метою статті є аналіз поглядів на дослідження капіталу як економічної категорії і об‘єкта обліку відповідно історичного розвитку суспільства, можливості його ідентифікації і оцінки для реалізації завдань стратегічного розвитку бізнес-процесів на підприємстві. Основний матеріал. Погляди на сутність капіталу як складної і багатоаспектної економічної категорії трансформувалися за різних економічних систем. В економічній літературі його визначали як засоби виробництва, гроші, цінні папери, багатство, здатне приносити дохід, та інше, тобто в загальному – це певне реальне майно чи кошти, здатні створювати нову вартість та приносити дохід. Л.Г. Ловінська трактує капітал, як ―благо, використання якого дає можливість збільшити майбутні блага‖ [5, с. 50]. Огієр Тім, Рагман Джон, Спайсер Люсінда під капіталом розуміють фінансові ресурси або фонди компанії, приватної особи або держави, що необхідні для створення підприємства або реалізації інвестиційного проекту [6, с. 3]. З позиції теорії бухгалтерського обліку визначення капіталу різними авторами представлено в табл. 1. Таблиця 1 Визначення власного капіталу

Автор М.Т. Білуха

Визначення Власний капітал визначається вартістю майна суб‘єкта господарювання, тобто чистими активами (різниця між вартістю майна і позиковим капіталом) і складається зі статутного, додаткового й резервного капіталу, нерозподіленого прибутку та цільових (спеціальних) фондів [7, с. 13] Ф.Ф. Бутинець Власний капітал підприємства визначається як різниця між вартістю його майна і борговими зобов‘язаннями, що це частина в активах підприємства, яка залишається після вирахування його зобов‘язань. Тобто до власного капіталу належать: статутний капітал, пайовий капітал, додатковий вкладений капітал, інший додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток (непокритий збиток), неоплачений капітал, вилучений капітал [8, с. 56] В.В. Сопко Пасив – це капітал, тобто власність відповідної фізичної або юридичної особи на активи – майно і об‘єкти (ресурси), які є на підприємстві і які контролюються ним у результаті попередніх (минулих) подій, та використання яких забезпечує збільшення капіталу. Під зобов‘язаннями розуміється, що підприємство зобов‘язане стосовно власників, акціонерів щодо виплати дивідендів, права виходу зі складу засновників, акціонерів і тощо [9, с. 76] В.Г. Швец Власний капітал підприємства визначається вартістю його майна – тобто чистими активами, що обчислюються як різниця між вартістю майна (активів) і залучених коштів [10, с. 35]

В.Ф. Палій вважає капітал та його кругообіг предметом бухгалтерського обліку: ―… предметом бухгалтерського обліку є капітал як величина засобів, вкладених у господарську діяльність, його переміщення і трансформація в процесі кругообігу, включаючи прирощення або зменшення в результаті господарської діяльності‖ [11, с. 55]. В свою чергу, бухгалтерський облік має забезпечити відображення всіх проявів капіталу: капітал – майно (активи), капітал – власність (пасиви), капітал – функція [12, с. 78]. Ю. Ішікава, ґрунтуючись на теорії К. Маркса, дослідив зміни у кругообігу капіталу в ХХ ст. На його думку, спостерігається перехід від індустріального до фінансового та інвестиційного капіталізму, що, в свою 19 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки чергу, зумовило перехід від парадигми обліку продуктивного капіталу до парадигми позикового або фіктивного капіталу і, виходячи з цього, він виокремлює кругообіг реального і фіктивного капіталу [13, с. 406]. С.Ф. Голов розширив схему Ю. Ішікави (рис. 1), зв‘язок L-N означає екстерналізацію знань, а зв‘язок N-N1 – інтерналізацію знань. S – акціонерний капітал, M – грошові кошти, m- дохід посередника, G – товар, L – праця, N – знання, A – засоби виробництва, P – виробництво. A … P … G1 S

M1 m1

M2

G L … N … N1

M2

S Рис. 1. Кругообіг фізичного, фінансового і інтелектуального капіталу [13, с. 408]

З точки зору бухгалтерського обліку, інтелектуальний капітал включає нематеріальні активи, що відображені на балансі підприємства (інтелектуальна власність), та знання, які не відображені в обліку – знання працівників, їх вміння, організаційна культура тощо [13, с. 407]. Складовою інтелектуального капіталу виступає людський капітал – знання, вміння, ноу-хау, накопичений досвід, капіталізовані в співробітниках підприємства. Визначити реальну кількісну оцінку людському капіталу та відобразити її у фінансовій звітності підприємства на практиці неможливо. З іншого боку, без оцінки кваліфікації, досвіду і здібностей трудових ресурсів неможливо визначити економічну ефективність технічного оснащення: недостатній рівень кваліфікації робітників не дозволить максимально використовувати можливості сучасних технологій, подальші інвестиції в переоснащення збиткові; неефективний менеджмент і нераціональна організація праці призведе до збитковості будь-якого інвестиційного проекту. Висновки. Еволюція соціально-економічних відносин сприяє появі нових характеристик традиційних об‘єктів обліку, потребуючих трактування і оцінки. В умовах формування економіки постіндустріального інформаційного суспільства великого значення набуває інтелектуальний капітал та його складова – людський. Складність оцінки інтелектуального капіталу та його складових полягає у відсутності конкретного визначення економіч-ної сутності поняття, суб‘єктивному виборі методики оцінювання і поглядів експертів. Отже, на сьогодні всі розмови про відображення вартості людського капіталу в балансі підприємства є недоречними, оскільки, структура і зміст фінансової звітності підпорядкований парадигмі матеріально-речового облаштування суспільства. Людський капітал має важливе значення як об‘єкт стратегічного обліку і аналізу: – для визначення стратегій розвитку бізнес-процесів необхідно дати експертну оцінку людському капіталу, а саме: провести аналіз погодження цілей керівництва і персоналу, дослідити моральний клімат колективу, вивчити наявні навики і вміння співробітників, визначити рівень освіченості і кваліфікації працівників; – розрахунок очікуваного доходу від вкладеного капіталу повинен враховувати обсяги вкладених в людський капітал ресурсів; – реалізація інвестиційних проектів повинна проводитися паралельно з вкладенням інвестицій у людський капітал: перепідготовку кадрів, підвищення кваліфікації працівників, покращення організації виробництва і управління підприємством; Для оцінювання людського капіталу найбільш доречними є евристичні підходи і вербальні аналітичні оцінки. Література 1. Базилевич В.Д., Ільїн В.В. Інтелектуальна власність: креатини метафізичного пошуку. – К., 2008. – 687 с. 2. Сіденко В. Проблеми формування моделі національного економічного розвитку в контексті глобалізації // Вісник Київського торговельно-економічного університету. – 2008. – № 1. – С. 5–14. 3. Мильнер Б.З. Управление знаниями. – М., 2003. – 412 с. 4. Уманців Г. Облікова інтерпретація інтелектуального капіталу в контексті становлення інформаційної економіки // Бухгалтерський облік і аудит. – 2008. – № 9. – С. 9–15 5. Ловінська Л.Г. Оцінка в бухгалтерському обліку: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 276 с. 6. Огієр Тім, Рагман Джон, Спайсер Люсінда. Справжня вартість капіталу: Практичний посібник з прийняття фінансових рішень / пер. з англ.; за наук. ред. О.Б. Ватченко. – Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2007. – 288 с. 20 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки 7. Білуха М.Т. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник. – К.: 2000. – 692 с. 8. Бухгалтерський облік. Навч. посібник / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: ЖІТІ. 2000. – 448 с. 9. Сопко В.В. Бухгалтерський облік в управлінні підприємством. – К., 2006.– 526 с. 10. Швец В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Навч. посіб. – К.: Знання – Прес, 2003.– 444 с. – (Вища освіта ХХІ століття). 11. Палий В.Ф. О предмете бухгалтерского учета // Бухгалтерский учет .– 2006.– № 5.–С. 55–58. 12. Малюга Н.М. Бухгалтерський облік в Україні: теорія й методологія, перспективи розвитку. – Житомир, 2005.–548 с. 13. Голов С.Ф. Бухгалтерський облік в Україні: аналіз стану та перспективи розвитку: Монографія. – К.: ЦНЛ, 2007.– 522 с.

УДК 338.24

В.Л. АКУЛЕНКО, І.В. МАМЧУК Шосткінський інститут Сумського державного університету

ЕКОЛОГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА У статті досліджено питання екологічного менеджменту з забезпеченням екологічної безпеки підприємства. Розглянуто рівні безпеки підприємства, визначені інтегральні показники з відношенням їх до класів економічної безпеки підприємств. The article considers the problem of ecological management with providing ecological security of an enterprise. It regards enterprises levels of security and determines integral indicators with their reference to the classes of economic security of enterprises. Постановка проблеми і її зв’язок із найважливішими науковими та практичними завданнями. На всіх стадіях свого розвитку людина була тісно зв‘язана з навколишнім світом. Але з тих пір як з‘явилося високоіндустріальне суспільство, небезпечне втручання людини в природу різко підсилилося, розширився обсяг цього втручання, воно стало багатообразне і зараз грозить стати глобальною небезпекою для людства. На сьогоднішній день політична та економічна нестабільність в Україні привели к ризиковому характеру підприємницької діяльності, невизначеність і непередбачуваність різних факторів зовнішнього середовища актуалізували проблему виживання підприємства в існуючих умовах господарювання [1]. На сучасному етапі розвитку економіки України зростає роль процесів екологізації виробництва, реалізація яких дозволить розв‘язувати конкретні еколого-економічні проблеми на рівні підприємства. Вагомий внесок у процес економічної безпеки підприємства роблять ґрунтовні наукові монографії О.І. Барановського [2] та В.І. Мунтіяна [3]. Проблемами екологічного менеджменту займалися вітчизняні та закордонні вчені Н. Пахомова, К. Ріхтер, А. Ендрес, О.М. Теліженко, В.В. Сабадаж, В.Ф. Семенова, О.Л. Михайлюк, Т.П. Галушкіна та ін. Взаємодія людини з природою, так називаний антропогенний тиск на екологію, привело до того, що однієї з глобальних проблем дійсного часу стала проблема екологічної безпеки. Актуальним є питання: яким чином запобігти або звести до мінімуму важкі наслідки надзвичайних ситуацій, обумовлених аваріями, забрудненням і руйнуванням біосфери, стихійними лихами. Метою статті є обґрунтування екологічного менеджменту в контексті екологічної безпеки підприємства з визначенням інтегральних показників економічної безпеки підприємства. Виклад основного матеріалу досліджень. Концепція абсолютної безпеки недавнього часу була фундаментом, на якому будувалися нормативи безпеки в усім світі. Для запобігання аварій упроваджувалися додаткові технічні пристрої – інженерні системи безпеки, приймалися організаційні заходи, що забезпечують високий рівень дисципліни, чіткий регламент роботи. Вважалося, що такий інженерний підхід дозволяє виключити будь-яку небезпеку для населення і навколишнього середовища. Екологічна безпека – це такий стан навколишнього природного середовища при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникає небезпека для здоров‘я людей. Одними з основних причин, що призвели до загрозливого стану навколишнього середовища є відсутність ефективного контролю за охороною навколишнього природного середовища, несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно шкідливих виробництв, застаріла технологія виробництва, висока матеріалоємність та енергоємність виробництва, низький рівень ефективності експлуатації існуючих природоохоронних об‘єктів, а також відсутність належних правових і економічних механізмів які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій. Під економічною безпекою треба розуміти такий стан соціально-технічної системи підприємства, котрий дає змогу уникнути зовнішніх загроз і протистояти внутрішнім чинникам дезорганізації за допомогою наявних ресурсів, підприємницьких здібностей менеджерів, а також структурної організації та зв‘язків менеджменту. Процес взаємодії на екосистему, на сьогоднішній день, не може відбуватися спонтанно, тому слід впровадити заходи, які були б здатні поліпшити екологічну самостійність економічних суб‘єктів, тобто систему EMAS. Це призведе до забезпечення підприємству ―кредиту довіри‖ в відносинах з усіма зацікавленими в його Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

21


Економічні науки діяльності сторонами. Такий процес називається екологічним менеджментом. Термін ―небезпека‖ описує можливість здійснення деяких явищ технічного, природного, економічного і соціального характеру, при наявності яких можуть наступити несприятливі події і процеси, наприклад, природні катастрофи або нещастя, аварії на промислових підприємствах, економічні або соціальні кризи. Отже, ―небезпека‖ – це ситуація, що постійно присутня у навколишньому середовищі і здатна за певних умов призвести до реалізації в ньому небажаної події – виникненню небезпечного фактора. Відповідно реалізація небезпеки – це звичайно випадкове явище, і виникнення небезпечного фактора характеризується імовірністю цього явища. ―Безпека‖ – стан захищеності окремих осіб, суспільства і природного середовища від надмірної небезпеки. Як одиниці виміру безпеки пропонується використовувати показники, що характеризують стан здоров‘я людини і стан (якість) навколишнього середовища. Відповідно, метою процесу забезпечення безпеки є досягнення максимально сприятливих показників здоров‘я людини і високої якості навколишнього середовища. Економічна безпека підприємства – це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації, технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам). Метою проведення екоменеджменту – є управління екологічними характеристиками конкретних суб‘єктів екологічно небезпечної діяльності, джерел екологічної небезпеки або окремих природних комплексів. [4] Екологічний менеджмент має свою специфіку: для підвищення рівня обґрунтованості екологічних рішень на підприємствах вводяться спеціальні природоохоронні або екологічні паспорти. Екологічний паспорт дозволяє детально проаналізувати екологічну ситуацію, що склалася, визначити першочерговість вирішуваних задач і їх вплив на стан навколишнього середовища. У монографії В.І. Мунтіяна [3] здійснене системне наукове дослідження проблеми економічної безпеки України як провідної складової національної безпеки в усьому комплексі питань, пов‘язаних із визначенням її чинників, поточного стану та напрямків забезпечення на усіх рівнях. Авторами було детально проаналізовано досвід початкового етапу економічного реформування, досліджено процес економічної кризи, визначено нові підходи у вивченні економічної безпеки держави та сформульовано шляхи подолання кризи на основі критеріїв економічної безпеки. Загрози безпеці підприємництва за джерелом походження поділяються на внутрішні та зовнішні. До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності можна віднести: – роботу спеціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з метою здійснення антиконкурентних заходів; – роботу служб безпеки суб‘єктів підприємницької діяльності, як вітчизняних так і зарубіжних, з метою подавлення конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів; – протиправну діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб‘єктів підприємницької діяльності. До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести: – протиправні чи інші негативні дії персоналу суб‘єкта підприємницької діяльності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва; – порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб; – порушення порядку використання технічних засобів; – інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів; – низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз. У науковій праці О.І. Барановського увагу зосереджено на фінансовій безпеці як одній з найважливіших складових економічної безпеки. Фінансова безпека розглядається як складна багаторівнева система, що охоплює проблеми грошового обігу та інфляції, обігу валютних коштів, заборгованості держави, бюджетної безпеки, інвестиційної діяльності тощо. На думку Довбні С.Б. та Гічової Н.Ю. [5], економічна безпека суб‘єкта підприємницької діяльності – це здатність підприємства до ефективного функціонування і успішного розвитку в майбутньому. Економічна безпека, на їхню думку, класифікується наступним чином: – методи прогнозування банкрутства (моделі та методи інтегральної оцінки фінансово-економічного стану підприємства); – методи комплексної оцінки загроз (інтегральна оцінка ризику, оцінка ефективності захисних заходів); – методи комплексної оцінки економічного потенціалу підприємства (багатофакторна ресурснофункціональна модель економічної безпеки, оцінка конкурентного статусу фірми, інтегральна оцінка додержання інтересів компанії, SWOT-аналіз, багатофакторна лінійна модель). Розрізняють різні рівні економічної безпеки, на нашу думку, запропонована ―тримірна діагностика рівня економічної безпеки підприємства‖ авторів Довбні С.Б. та Гічової Н.Ю. [5] відповідає реаліям сьогодення. Це комплексний методичний підхід до визначення економічної стійкості підприємства залежно від трьох основних параметрів: поточної, тактичної, стратегічної економічної безпеки. Особливістю цього підходу є визначення рівня економічної безпеки залежно від певного проміжку часу, відповідно до якого вона оцінюється. Поточна економічна безпека передбачає відсутність загроз, здатних призвести до припинення 22 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки життєдіяльності (банкрутства) підприємства в поточному періоді. Діагностика поточної безпеки полягає в визначенні рівня платоспроможності підприємства шляхом інтегральної оцінки його фінансово-економічного стану. Дотримання необхідного рівня поточної безпеки (платоспроможності) є обов‘язковою умовою функціонування підприємства [5]. Тактична економічна безпека відображає здатність підприємства до відтворювання у процесі реалізації ним господарської діяльності, що досягається при певному рівні ефективності використання ресурсів підприємства. Ця складова економічної безпеки характеризує ефективність організації виробничо-господарської й комер-ційної діяльності підприємства, раціональність використання його економічного потенціалу. Суб‘єкт господарсь-кої діяльності може певний час функціонувати при низькому рівні тактичної безпеки, однак недостатня ефектив-ність виробничого процесу й високі комерційні ризики обов‘язково призведуть до втрати фінансової стійкості і платоспроможності підприємства [5]. Стратегічна економічна безпека характеризує рівень економічного потенціалу підприємства, який обумовлює здатність підприємства до подальшого успішного функціонування та водночас є підтвердженням правильності обраного напрямку розвитку, відповідності результатів роботи підприємства основним макроекономічним тенденціям. Відсутність стратегічної безпеки для підприємства означає недоодержання прибутку та його сильну залежність від умов макросередовища [5]. Система екоменеджменту в Україні визначається, формується і регламентується Законом України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖, прийнятим ще в 1991 році. Згідно з економічним словником, екологічний менеджмент – система управління навколишнім середовищем (система екологічного менеджменту – СЕМ) частина загальної системи управління, що включає організаційну структуру, діяльність із планування, обов‘язки, відповідальність, досвід, методи, методики, процеси і ресурси для розробки, здійснення й аналізу екологічної політики. Сертифікацію підприємства за ISO 14000 слід розглядати як проміжний крок до узгодження його діяльності з вимогами EMAS для досягнення основної мети введення стандартів в області екологічного менеджменту. Новим в цій системі є сфера регулювання еколого-економічних відносин, а також те, що вона не націлена на розширення економічної відповідальності, на обмеження волі дій підприємств, а це спонукає їх до добровільного прийняття офіційних директив в області екологічного менеджменту. Завдання екологічного менеджменту полягає у пошуку нових шляхів і підходів до вирішення екологічних проблем при виробництві продукції. На думку В.А. Лук‘янихіна та О.А. Лук‘янихіної , екологічний менеджмент – це система управління діяльності підприємства в тих чи інших її формах, напрямках, сторонах і т.д., які прямо чи непрямо стосуються взаємовідносин підприємства з навколишнім природним середовищем. Я.Я. Яндиганов розглядає екологічний менеджмент як аналіз, планування, перетворення в життя та контроль за поведінкою природоохоронних заходів з метою досягнення деяких задач підприємства, а саме: отримання прибутку та його екологічно безпечний розвиток. На думку автора, це вміння приймати ефективні управлінські рішення з метою покращення природоохоронної діяльності підприємств та організацій в конкретній ринковій ситуації. Гармідер Л.Д., Михальчук Л.В. під екологічним менеджментом розуміють добровільну, ініціативну та результативну діяльність економічних суб‘єктів, спрямовану на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості. На відміну від управління, екологічний менеджмент – це ринково орієнтований механізм, а не інструмент державного управління. Метою екологічного менеджменту є пошук забезпечення найбільш конкурентноздатних рішень у сфері керування природоохоронною діяльністю [4]. Предметом екологічного менеджменту виступають природоохоронні та ресурсозберігаючі направлення діяльності підприємства, а також виготовлення продукції чи послуг. При цьому, метою екологічного менеджменту є мінімізація негативних впливів діяльності на навколишнє природне середовище. Економічні механізми передбачають елементи державного втручання в ринкове регулювання через платежі за забруднення та штрафи, реалізацію ресурсних квот і ―ліцензій за забруднення‖, надання кредитів як заохочення за економію ресурсів, покриття витрат на амортизацію, скасування субсидій тощо [1]. Щоб підвищити рівень обґрунтованості екологічних рішень, на підприємствах вводяться спеціальні природоохоронні або екологічні паспорти, які дозволяють детально проаналізувати екологічну ситуацію, визначити першочергові задачі та їхній вплив на навколишнє середовище. У 1990 році було прийнято державний стандарт СРСР ГОСТ 17.0.0.04-90 і розроблено методичні вказівки щодо заповнення та ведення екологічного паспорта промислового підприємства (ЕППП). З їхнім використанням протягом двох років було паспортизовані більшість підприємств України. Особливу увагу при цьому приділяли контролю якості заповнення ЕППП, яка, через вкрай обмежені терміни проведення цієї роботи і недостатню кваліфікацію більшості її виконавців, усе ж залишалася дуже низькою. У статті 24 чинного нині Закону України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖ записано: ―...ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України‖ [6]. Екологічний паспорт промислового підприємства (далі – підприємства) – нормативно-технічний документ, що включає дані по використанню підприємством ресурсів (природних, вторинних тощо) і визначенню впливу його виробництва на навколишнє середовище. Екологічний паспорт підприємства представляє комплекс даних, виражених через систему показників, що відображають рівень використання підприємством природних ресурсів і ступінь його дії на навколишнє середовище. Екологічний паспорт розробляється підприємством за рахунок своїх засобів і затверджується Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

23


Економічні науки керівником підприємства за узгодженням з місцевими органами влади і територіальним органом Мінприроди України, де він реєструється. Одним з головних елементів екологічного менеджменту є екологічний аудит. Екологічний аудит – незалежна перевірка господарської діяльності підприємства з метою оцінки її відповідальності природоохоронному законодавству та розроблення рекомендацій щодо зниження фактичного або потенційного екологічного, фінансового та інших збитків і витрат. До функцій екологічного аудиту належить контроль за формуванням екологічних витрат (втрат) за місцем їх виникнення з виявленням відхилень від нормативів, стандартів, вимог і планових завдань, які регламентують природокористування, а також виявлення екстенсивних та інтенсивних факторів і резервів екологічної діяльності первинних підрозділів [7]. По результатах екологічного аудиту підприємства розробляються довгострокові екологічні програми, які подаються в зацікавлені органи влади. Отримання таких матеріалів дозволить органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування у подальшому контролювати діяльність підприємств в області охорони навколишнього природного середовища та його відродження. Проведення екологічного аудиту сприятиме запровадженню єдиної державної політики, щодо довгострокових екологічних програм по відтворенню екологічного стану навколишнього природного середовища, залучаючи до цього не тільки державні, а в основному, не державні кошти підприємств-забруднювачів. Таким чином, метою екологічного аудиту можна визначити вдосконалення виробничо-економічної діяльності підприємств з урахуванням та вдосконаленням економічної, фінансової, технологічної стратегії по підвищенню рівня екологічності підприємства. З метою забезпечення екологічної безпеки на підприємстві слід проводити екологічний контроль. Екологічний контроль – регулювання екологічних відносин рівнів управління природокористуванням на підприємстві [7]. Як перехід від адміністративного контролю до заходів економічного впливу, як стимулювання екологічного підприємництва виступає екологічний маркетинг [7]. Екологічний маркетинг – забезпечує довгостроковий добробут суспільства із соціальних та екологічних позицій на основі підприємницької діяльності суб‘єктів господарювання, у тому числі захист природного навколишнього середовища в процесі виробництва та реалізації товарів та послуг [7]. В умовах ринкової форми господарювання система управління повинна забезпечувати нову екологічну політику. Цьому сприяє практика екологічного страхування. Екострахування – страхування відповідальності підприємств за заподіяння збитків у зв‘язку з аварією, технологічним збоєм або стихійним лихом, що призводять до забруднення довкілля [7]. Для характеристики економічної безпеки, на нашу думку, слід враховувати декілька складових, технікотехнологічну, фінансову, інвестиційну та людський чинник. Доцільно людський фактор розглядати відповідно до такої структури [8]: 1. Показники кількісного складу та їхня динаміка містить у собі такі показники: середньооблікова чисельність персоналу, структура персоналу, показники плинності кадрів, вікового та кваліфікаційного складу. 2. Показники ефективності використання персоналу: продуктивність праці в абсолютному та грошовому вимірниках, фондоозброєність, інтенсивність завантаження протягом часу. 3. Показники мотивації та соціальних умов: середньомісячна зарплата, премії, соціальні пільги, соціальні умови. 4. Показники інтелектуального потенціалу: участь у науковій діяльності (підготовка статей, рефератів, дисертацій), освітянський склад працівників, раціоналізаторські пропозиції, наявність патентів, тощо. При врахуванні техніко – технологічної складової слід звернути увагу на технічний стан підприємства (коефіцієнти придатності, зносу та старіння основних засобів тощо) та рух основних виробничих засобів (коефіцієнти оновлення, введення, вибуття, розширення, ліквідації). При врахуванні фінансової складової економічної безпеки, на нашу думку, слід враховувати фінансову стійкість підприємства. При врахуванні інвестиційної складової економічної безпеки слід враховувати кількість інвестицій, що необхідні для щорічного оновлення основних виробничих засобів. Відповідно до складових економічної безпеки, вагових коефіцієнтів, порогових значень слід скласти таблицю 1, щоб визначити загальну суму балів, яка розраховується за формулою:

λ = ki λi,

(1)

де ki – ваговий коефіцієнт складової; λi – відповідно до фактичного значення показника кількість балів і-ї складової. Таблиця 1 Інтегральна бальна оцінка економічної безпеки [8]

Функціональна складова Техніко-технологічна Фінансова Інвестиційна 24

Ваговий коефіцієнт

kТтехн kФІН kІ

від 8 до 10 оновлення абсолютна абсолютна

Кількість балів від 5 до 8 від 2 до 5 підйом депресія нормальна нестійка нормальна нестійка

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

від 0 до 2 криза криза криза


Економічні науки Людський фактор абсолютна нормальна нестійка криза kЛФ Всього Відповідно загальній сумі отриманих балів визначається до якого 1–4 класів економічної безпеки відноситься підприємство (таблиця 2): Таблиця 2 Класи підприємств [8]

Кількість Клас Рівень економічної безпеки балів 0–10 4 Підприємство підвищеного ризику, що нездатне працювати на сучасному етапі Підприємство проблемного рівня економічної безпеки. Можливі катастрофічні наслідки криз при 10–20 3 усуванні Економічна безпека підприємства знаходиться на нормальному рівні. При зовнішніх загрозах наслідки 20–30 2 будуть суттєві, але усунені 30–40 1 Рівень економічної безпеки на підприємстві високий, таке підприємство стійке до можливих криз

Для ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства економічну безпеку слід розділити на три складові: поточна, тактична, стратегічна економічна безпека. На думку Довбні С.Б., Гічової Н.Ю., чисельне значення окремих складових економічної безпеки визначається середньозваженим ступенем відповідності фактичних значень оціночних показників їх рекомендованим значенням. Рівень поточної економічної безпеки можна визначити за формулою 2 [5]: m

Ï

dz ( Ê j / N j )l

j 1

,

m

(2)

Çj j 1

де П – рівень поточної економічної безпеки підприємства; Зj – коефіцієнт значущості j-го показника; Кj – фактичне значення j-го показника; Nj – рекомендоване (нормативне) значення j-го показника; m – кількість використовуваних для оцінки даної складової показників; l – ступінь, котрий приймає значення 1, якщо зростання значення показника свідчить про підвищення рівня економічної безпеки, і–1, якщо зростання значення показника негативно впливає на безпеку підприємства. Рівень тактичної або стратегічної безпеки визначається за формулою 3 [5]: n

Gi Oi Tk (C )

i 1

,

n

(3)

Gi i 1

де Tk – рівень тактичної безпеки підприємства; C – рівень стратегічної безпеки підприємства; Gi – коефіцієнт значущості і-ї складової тактичної (стратегічної) безпеки підприємства; Oi – оцінка і-ї складової тактичної (стратегічної) безпеки; n – кількість складових тактичної (стратегічної) безпеки. Оцінка окремих складових тактичної та стратегічної безпеки підприємства визначається за формулою 4 [5]. m

Oi

Çj ( K j / N j )l

j 1

.

m

(4)

Çj j 1

Таблиця 3 Інтегральні показники небезпеки регіонів України [9]

Регіон Автономна Республіка Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорозька

Інтегральний показник небезпеки 0,049 0,043 0,033 0,066 0,059 0,033 0,031 0,057

Регіон Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська

Інтегральний показник небезпеки 0,040 0,091 0,021 0,039 0,061 0,024 0,065 0,049

Регіон Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернігівська

Інтегральний показник небезпеки 0,029 0,020 0,024 0,025 0,029 0,028 0,028 0,029

Найбільше значення цього показника спостерігаються в Київській, Дніпропетровській, Одеській, Львівській, Донецькій та Запорізькій областях. На території нашої держави розташовано більше ніж 1700 25 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки хімічно небезпечних об‘єктів, на яких зберігається понад 265 тис. т сильнодіючих отруйних речовин. Найбільш значні коефіцієнти хімічної небезпеки в Одеській, Донецькій областях, а найнижчі – у Тернопільській області. У процесі проведення екологічного менеджменту необхідно, насамперед, глибоко проаналізувати технікоекономічну й фінансову ситуацію. Перше питання, на яке необхідно знайти відповідь, – це визначити (встановити) вид продукції, який вироблятиме підприємство для відновлення свого потенціалу та нормального функціонування. Цьому передує аналіз усіх напрямів діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції (ціна, якість), ринкової частки, структури витрат і прибутковості. Друге питання – забезпечення економічної безпеки підприємства. Цьому процесу передує забезпечення платоспроможності (поточна безпека), забезпечення ефективності використання ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності (тактична безпека), можливість забезпечення виживання в нинішніх умовах нестабільної економіки (стратегічна безпека). Метою безпеки є не тільки захист здоров‘я населення, але і захист навколишнього середовища, необхідно визначити показники, які б кількісно оцінили стан і якість останньої. До таких кількісних характеристик можна віднести ступінь близькості стану екосистем до границі її стійкості, де буде загублена передбачуваність змін екосистем. Висновки. Варто звернути увагу на те, що підприємства, які практикують екологічний менеджмент, теоретично одержують ряд істотних переваг. По-перше, це зниження витрат за рахунок: ресурсо- і енергозбереження; утилізації, продажу побічних продуктів і відходів виробництва; мінімізації платні за ресурси і забруднення навколишнього середовища. По-друге, зростання доходів за рахунок вищих цін на екологічно чисту продукцію; підвищення конкурентоспроможності; створення нових видів продукції. По-третє, сприятливий імідж, здатність до постійного оновлення асортименту продукції, кращі можливості для експорту продукції. [7] Враховуючи те, що для України поняття екологічного менеджменту є досить новим слід поступово впроваджувати стандарти ISO 14000. Ключовим поняттям цієї серії є поняття системи екологічного менеджменту організацій, тому центральним документом стандарту вважається ISO 14001 ―Специфікації і посібник з використання систем екологічного менеджменту‖. При цьому принципово новим є те, що в сфері регулювання екологоекономічних відносин основна увага звертається на внутрішньо-фірмові методи захисту навколишнього середовища. Система EMAS не націлена на розширення економічної відповідальності та на обмеження волі дій підприємств. Тобто на підприємствах створюються такі економічні стимули, які спонукають їх до добровільного прийняття офіційних директив в області екологічного менеджменту. Українські підприємства сьогодні переживають глибоку кризу, яка викликана певними об‘єктивними і суб‘єктивними причинами. Об`єктивними причинами є фактори зовнішнього середовища фірми. Суб‘єктивними причинами є внутрішні фактори, пов`язані із орієнтацією підприємства, системою менеджменту, системою постачання, виробництва та збуту, організаційною культурою фірми, тощо. В цьому випадку не слід забувати про найважливіший з складових економічної безпеки – це людський фактор. Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є методологія оцінки економічної безпеки, для цього слід: розробити методи прогнозування тривалості роботи підприємства зі сталими екологоекономічними показниками; обґрунтувати критерії оцінки економічної безпеки підприємства; установити причини проявлення факторів ризику та законів розподілу наслідків їх впливу; розробити заходи захисту виявлених факторів ризику. Є надія, що використання передового зарубіжного досвіду, активізація методичних розробок (у т.ч. і розробки авторів) допоможе розвитку української економіки, який можна забезпечити шляхом розвитку і зростання конкурентоспроможності української промисловості. Література 1. Мельник Л.Г. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням [Підручник] / Л.Г. Мельник, М.К. Шапочка. – Суми: ВТД ―Університетська книга‖, 2006. – 759 с. 2. Барановський О.І. Фінансова безпека [Текст] / О.І. Барановський – К.: Фенікс, 1999. – 338 с. 3. Мунтіян В.І. Економічна безпека України [Текст] / В.І. Мунтіян – К.: КВІЦ, 1999. – 464 с. 4. Макарова Н.С. Економіка природокористування [Навч. пос.] / Н.С. Макарова, Л.Д. Гармідер, Л.В. Михальчук. – К.: ЦНЛ, 2007. – 322 с. 5. Довбня С.Б. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства [Текст] / С.Б. Довбня, Н.Ю. Гічова // Фінанси України. – 2008 – № 4. – С. 88–97. 6. Лозанський В.А. Чи не час згадати про екологічні паспорти? [Текст] / В.А. Лозанський // Дзеркало тижня. – 2006. – № 34. 7. Боронос В.М. Еколого-економічний аналіз структуризації показників виробництв [Текст] / Боронос В.М., Мамчук І.В. // Вісник СумДУ, серія Економіка, № 7. – 2006. – С. 52–57. 8. Ейтутіс Г. Оцінка економічної безпеки залізничного транспорту [Текст] / Г. Ейтутіс // Економіст, № 1. – 2009 – С. 56–58. 9. Галушкіна Т.П. Економіка природокористування [Навч. пос.] / Галушкіна Т.П. – Харків: Бурун Книга, 2009. – 480 с.

УДК. 338.2

О.В. МАКАРА Тернопільський національний економічний університет

ОРГАНІЗАЦІЯ МОНІТОРИНГУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇНИ 26

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки У статті розглянуто сутність моніторингу та функціонування інституційно-організаційної системи. Запропонована організація моніторингу соціально-економічного розвитку країни. The article considers the essence of the monitoring and functioning of the institutional and organizational system. It offers the organization of the monitoring of socio-economical development of the country. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Для ухвалення ефективних рішень потрібна комплексна інформація, що дає змогу встановити систему прямого і зворотного зв‘язку між заходами законодавчої і виконавчої влади і реакцією на них у регіонах. Здобуття такої інформації утруднене із-за відомчого підходу до формування інформаційних потоків і надання аналітичних матеріалів. У результаті інформація, яку мають у своєму розпорядженні місцеві органи управління, законодавчі органи, є громіздкою, але різноплановою. Традиційна система збору й обробки інформації про соціально-економічний розвиток держави не дає змоги оперативно звіряти рішення, що приймаються, з їх соціально-економічними наслідками. У сучасних ринкових умовах максимально цьому відповідає система моніторингу, тобто оперативного збору інформації про складні соціально-економічні явища і процеси, що описуються досить невеликою кількістю важливих показників з метою оперативної діагностики стану об‘єкту, що вивчається, в динаміці. Створення і подальше функціонування інституційно-організаційної системи залежить від вирішення низки дискусійних запитань об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Це, зокрема, питання усвідомлення сутності і завдань моніторингу, його предмету, відмінності типів моніторингу залежно від його предмету, статистичне забезпечення моніторингу, питання про співвідношення моніторингу і прогнозів, про фінансові, організаційні і правові умови створення моніторингу, про узгодження його з інформаційними системами, що розробляються. Важливе значення має етапність впровадження системи моніторингу, вибір найбільш актуальних першочергових заходів, створення відповідного правового забезпечення. Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми. Проблема вдосконалення інформаційного забезпечення й організації моніторингу була завжди актуальною. Дослідженню систем моніторингу в різних сферах його застосування приділяється увага вітчизняними та зарубіжними вченими. Серед них: В. Галіцин, О. Грішнова, Б. Данилишин, М. Данько, Р. Нельсон, Д. Норт, А. Шевяков та ін. Широке коло питань, пов‘язаних з теорію планування, розробкою сучасних концепцій регулювання соціально-економічного розвитку країни та її регіонів знайшли своє відображення в працях вітчизняних вчених-економістів: Б. Бірінберга, В. Беседіна, М. Гуревічова, М. Долішнього, Г. Жмаєва, Б. Крижанівського, А. Мельник, І. Михасюка, Б. Панасюка, В. Пили, М. Чумаченка. Не залишаються поза увагою Уряду України питання інформаційного забезпечення та формування інформаційних ресурсів, які втілені в низці важливих документів, серед яких Закон України від 4.02.98 за № 74/98-ВР ―Про Національну програму інформатизації‖ та Указ Президента від 14.07.2000 за №887/2000 ―Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади‖ [1, 2]. Тому, теоретичні та методологічні підходи та задачі організації моніторингу у соціально-економічній сфері потребують детального доопрацювання із метою їх практичного застосування. Мета статті: розробка рекомендацій щодо подальшого вдосконалення організації моніторингу соціальноекономічного розвитку країни в системі державного регулювання економіки. Основний матеріал дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Моніторинг соціально-економічного розвитку країни є спеціально організована, постійно діюча система статистичної звітності, збору й аналізу статистичної інформації про соціально-економічний розвиток держави та регіонів, проведення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень і оцінки стану, тенденцій розвитку загальнонаціональних і конкретних регіональних соціально-економічних проблем. Головне завдання моніторингу – створення надійної й об‘єктивної основи для вироблення державної соціально-економічної політики і визначення її пріоритетів для вживання заходів селективної підтримки тих або інших територій, адекватних виявленій у ході моніторингу суті конкретних регіональних соціально-економічних проблем. Підставою для включення тієї або іншої проблеми в обмежений (із-за постійного і жорсткого ліміту ресурсів) перелік тематики моніторингу можуть бути: – національна значущість соціально-економічних проблем з позицій внутрішньої і зовнішньополітичної безпеки, негативної дії на конституційні основи держави; – безповоротний характер і неможливість самовирішення соціально-економічних проблем на місцевому або регіональному рівні за рахунок власних ресурсів. Моніторинг незалежно від змісту і масштабу повинен відповідати таким принциповим вимогам: – системності, тобто здатності дати характеристику соціальних, економічних, правових і інших аспектів цієї проблеми в їх взаємозв‘язку; – структурної повноти і логічної завершеності, тобто моніторинг повинен включати загальнообов‘язкові стадії збору певної інформації, її аналізу й оцінки соціально-економічної проблеми. Необхідно розрізняти тотальний і проблемно-орієнтований моніторинг. Завданням і вмістом першого є постійний аналіз і діагностика соціально-економічної ситуації в масштабах всієї країни і основних одиниць її державного устрою. Предметом тотального моніторингу стає соціально-економічна проблема у всій різноманітності її складових. Мета проблемно-орієнтованого моніторингу – відслідкування тенденцій розвитку вирішення тієї або іншої соціальної, економічної, екологічної проблеми, яка відібрана за певними критеріями, визнана 27 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки суспільно значимою і вимагає особливої державної уваги впродовж багатьох років. Предметом проблемноорієнтованого моніторингу є дискретні явища, що назрівають у надрах тієї або іншої ситуації на певній території. Оцінки соціально-економічних проблем можуть бути кількісними або якісними. Наявність інших дозволяє, не вдаючись до інтегральних кількісних показників, осмислити весь спектр кількісних характеристик кризових ситуацій і проблем як єдине ціле. Загальними критеріальними вимогами щодо системи оцінок повинні бути: 1. Об‘єктивність і достатність вихідної інформації. 2. Порівняльний характер оцінок, який виявляється в тому, що будь-яка оцінка кризової ситуації або проблеми може бути дана тільки у порівнянні із станом, що є нормою, з колишнім станом, зі станом умовно аналогічній території. 3. Багатокритеріальний характер оцінки, який визначається об‘єктивною неможливістю правильно описувати, а тим більше порівнювати кризові ситуації і проблеми за одним окремим або інтегральним показником. 4. Відбір мінімального числа необхідних і достатніх критеріїв. Включення в число критеріїв надлишкового числа параметрів затрудняє процедуру відбору. Тому необхідно якісно сформулювати ключові поняття генезису і прояву цієї проблеми, а потім підібрати мінімальне необхідне і достатнє число адекватних критеріїв. 5. Залучення відповідної інформації. Технологія оцінок рівня соціально-економічного розвитку країни і регіонів повинна мати основу на таких принципах: а) використання системного підходу, який передбачає аналіз взаємопов‘язаних змін у великій кількості елементів під впливом конкретних реформаційних дій; б) визначення дій на соціально-економічну ситуацію, яка оцінюється. Кардинальні зміни в політиці, умовах і механізмах розподілу благ пов‘язані зі всією сукупністю безліч сформованих соціально-економічних відносин і з параметрами рівня і якості життя, які, у свою чергу, визначаються й економікою, і станом фінансовобюджетної сфери, і соціальними стереотипами поведінки тощо; в) роздільна оцінка обов‘язкових і можливих, негайних і віддалених результатів реформ; г) облік результатів реформування. Оцінити стан соціально-економічної ситуації можливо, використовуючи сучасні методи організації моніторингу соціально-економічних процесів. На сьогоднішній день використовуються різні схеми моніторингу, орієнтовані на різні сфери розвитку: моніторинг демографічної ситуації, моніторинг життєвого рівня населення тощо [3, 4]. Моніторинг повинен забезпечити умови для реалізації конкретних ―точкових‖ заходів дії щодо відношення до проблемних організацій замість загального підходу, що практикується, пов‘язаного з констатацією ситуації, що склалася, а також повинен попередити можливість виникнення соціальних, економічних, екологічних загроз. Враховуючи нестійкість соціально-економічного положення, доцільно створити діючу в режимі регулярного моніторингу державну систему аналізу і діагностики соціально-економічних процесів у всіх суб‘єктах регіонів з метою виявлення найбільш кризових регіонів. Аналіз покликаний дати динамічні кількісні оцінки глибини соціально-економічної кризи в цих регіонах на загальнонаціональному рівні, а діагностика повинна дати якісний висновок як про неможливість виходу з кризи конкретного регіону за рахунок власних ресурсів, так і про наслідки нерегульованого розвитку ситуації. Результати аналізу і діагностики будуть підставою для проведення в життя регіональних компенсаційних заходів, диференційованих у різних групах найбільш кризових регіонів. Методика організації моніторингу повинна включати порядок ранжування регіонів за глибиною соціально-економічної кризи, обґрунтування принципів типологізації суб‘єктів регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку, аналіз відмінностей у динаміці соціально-економічних процесів за групами спеціалізованих регіонів. Організація моніторингу соціально-економічного розвитку країни може бути здійснена в двох варіантах: централізованому, що передбачає зосередження первинної інформації, її аналіз і діагностику ситуацій і проблем в єдиному центрі та децентралізовано-централізованим, коли первинна інформація, її аналіз і діагностика зосереджена на регіональному рівні з подальшою агрегацією отриманих результатів в єдиному загальнонаціональному центрі. Під час реалізації другого варіанту оптимістичніше оцінюються можливості включення в систему моніторингу регіональних соціально-економічних проблем, найбільш гострі з яких повинні визначатися на субрегіональному рівні і оперативно передаватися в загальнонаціональний центр моніторингу, проте, оцінка і діагностика соціально-економічних ситуацій в суб‘єктах регіонів, що виконуються ―усередині‖ цих суб‘єктів, потенційно містять небезпеку гіпертрофії проблем, недоліків і приховування реальних резервів зростання. Об‘єктивність оцінки міжрегіональних відмінностей багато в чому залежить від вибору системи показників. Різні індикатори можуть давати суперечливу картину соціально-економічного розвитку деяких регіонів. Для подолання труднощів підсумкової оцінки динаміки макроекономічних соціально-економічних процесів у регіонах в основу побудови системи показників, що використовуються для такої оцінки, доцільне введення таких обмежень: охоплення найважливіших сфер економіки регіону (виробництво, інвестиції, фінансове положення, ресурсний потенціал); використання достовірної інформації; міжрегіональне порівняння; 28

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки потенційна можливість побудови інтегральних показників, що узагальнено відображають глибину кризових явищ у регіоні; можливість дії на процеси регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Основна мета моніторингу соціально-економічного розвитку полягає не лише в оцінці стану економіки, але й у виявленні негативних тенденцій, що ―народжуються‖. У зв‘язку з цим, величезного значення набуває прогнозна стадія моніторингу, якою приділяється недостатня увага на регіональному рівні. Прогнозні розробки необхідно поділити на дослідницькі і програмні. Дослідницький прогноз в рамках моніторингу соціально-економічного розвитку визначає рівень можливості виникнення негативної, гіпотетичної вірогідності настання певного стану соціально-економічної ситуації. Дослідницькі прогнози повинні спиратися на аналіз довготривалих стратегічних рішень в області розвитку економіки, соціальної сфери. Цей підхід пов‘язаний з оцінками, заснованими на збереженні у перспективі певних негативних тенденцій, які намітилися на справжньому етапі розвитку і заснований на експертних оцінках фахівців, що висувають гіпотези про можливі негативи. Програмний підхід, пов‘язаний з концептуальним формуванням програм можливих дій, що забезпечують зниження рівня негативних тенденцій в економіці і соціальній сфері. На цій стадії визначаються можливі наслідки конкретних варіантів дій, а також орієнтовна оцінка ресурсів, необхідних для усунення потенційних загроз. На прогнозній стадії моніторингу окремі значення параметрів соціально-економічного розвитку розглядаються як увідні для визначення загальних тенденцій розвитку. Орієнтація робиться на концептуальний рівень аналізу, можливі події в значному діапазоні часу і практичні оцінки стану процесу. Головне завдання на цій стадії – уникнути висновків, ґрунтуючись на оцінці чинників, можна виділити наступні етапи роботи над прогнозом: 1. Аналіз підсумків функціонування економіки і соціальної сфери за попередній період, включаючи як вивчення динаміки макроекономічних і соціальних показників, так і виявлення тенденцій змін в окремих секторах і сферах економіки. 2. На основі проведеного аналізу має бути побудований екстраполяційний прогноз розвитку виявлених тенденцій, що відображає передумови можливого посилення загроз у разі збереження і продовження економічної політики, яка здійснюється протягом періоду, який аналізується. 3. Результати поточного прогнозування мають бути узгоджені з довгостроковими цілями розвитку регіону, держави. На базі цього приймається принципове рішення про незмінність або про зміну економічної та соціальної політики на наступний період. Проведення прогнозних досліджень в рамках моніторингу соціально-економічного розвитку здійснюється як частина загальної роботи відомств і наукових організацій із прогнозування соціальноекономічного розвитку регіонів, держави. Під час проведення моніторингу соціально-економічного розвитку можливе використання різних методів: методу оптимізації, аналізу і обробки, сценаріїв, експертної оцінки, багатовимірного статистичного аналізу, методу теорії нечітких систем та ін. Вибір методу залежить від необхідності вирішення в процесі моніторингу ряду завдань, пов‘язаних з аналізом стану господарських регіональних систем. Організаційна схема моніторингу соціально-економічного розвитку представлена на рис. 1. Соціальна політика держави

Експертиза соціальних і економічних проблем з позицій безпеки Експертиза законопроектів по створенню стратегії соціальної та економічної безпеки Науково-методичне забезпечення Організаційнометодичне забезпечення Інформаційне забезпечення

Основні напрямки діяльності держави по забезпеченню соціальної та економічної безпеки

Основні параметри соціально-економічного розвитку

Функції президента, регіональної виконавчої і законодавчої влади по забезпеченню соціальної та економічної безпеки

Система параметрів (порогових значень) безпеки

РНБО Ранжування регіонів з позицій забезпечення соціальної та економічної безпеки Центр моніторингу

Аналіз загроз соціальній та економічній безпеці Виявлення рівня порогових значень безпеки Аналітична оцінка рівня загроз

Попередній прогнозований рівень моніторингу Програмно-методичний рівень Контроль за реалізацією заходів по припиненню загроз соціальної та економічної безпеки

Заходи по припиненню загроз

Рис. 1. Організаційна схема моніторингу соціально-економічного розвитку

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

29


Економічні науки Під час вирішення концептуальних завдань необхідно виявити найближчі і подальші соціальні загрози з позицій економічної безпеки України. На цій основі можливе вироблення тактичних і стратегічних заходів, що знижують або упереджують гостроту соціальних і економічних загроз. Висновки. Відсутність методичних рекомендацій з розробки моніторингу соціально-економічного розвитку на основі принципів соціальної орієнтації не дасть змогу обґрунтувати пріоритети соціальноекономічного розвитку, знизить ефективність стратегічного планування, прогнозування та програмування, а головне – не забезпечить економічну та соціальну безпеку, необхідні темпи зростання економіки й відповідно, підвищення якості і рівня життя населення. Це означає, що першочерговими завданнями держави повинні стати розвиток людини, підвищення якості і рівня життя населення, які повинні бути покладені в основу формування стратегії України в умовах соціально орієнтованої економіки. Література 1. http://zakon.nau.ua 2. http://zakon1.rada.gov.ua 3. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, КОО, 2007. – 559 с. 4. Моніторинг соціальних процесів в Україні / За ред. І.К. Бондар, Г.В. Ярошенко, В.І. Науменко, Н.А. Соколенко. – К.: Знання, 1999. – 260 с.

УДК 502.33:330.131.7.001.76

О.В. ОБОРІНА Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

АСПЕКТИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У роботі представлена інноваційна стратегія та категоріальний апарат економіко-енергетичної ідентифікації в контексті імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової енергетичної глобалізації. Запропоновано заходи щодо енергетичної євро-інтеграції Чорноморського регіону. The work suggests the innovative strategy and the category mechanism of economic and energetic identification in the context international strategies implementation, in particular the European integration, the Black Sea cooperation and processes of world energetic globalization. The author offers measures for energetic Euro integration of the Black Sea region. Постановка проблеми. Загальновизнано, що в XXІ сторіччі людство стикнулося віч-на-віч із глобальною енергетичною кризою. Можливості цивілізації дозволяють вчасно дати відповідь на цей виклик, виробивши довгострокову глобальну економіко-енергетичну стратегію, мобілізувати ресурси Світу на реалізацію такої стратегії. Певні кроки вже вживали в цьому напрямку. Вирішальне значення в забезпеченні економіко-енергетичної безпеки має скорочення темпів росту енергоспоживання при одночасному зменшенні розриву в енергозабезпеченні між розвиненими й країнами (регіонами), що розвиваються [1]. Необхідна розробка довгострокового економіко-енергетичного прогнозу (до 2050 р.), включаючи сценарії подолання глобальної кризи, а також підготовку прогнозу ―Енерго – Екологічне майбутнє цивілізацій‖, підготовку для ООН прогнозного проекту глобальної енерго-екологічної стратегії на основі розвитку структурно-балансових методів індикативного планування, її обговорення на Всесвітньому саміті (2012 р.). Необхідно здійснити довгострокові програми та проекти по освоєнню нових поколінь енергозберігаючих технологій, широкому їхньому використанню в промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у житловокомунальному та домашньому господарстві для того, щоб в 2030-ті роки стабілізувати світовий рівень енергоспоживання. Важливим ключовим напрямком поліпшення енергопостачання є шляхи поступового переходу до екологічно чистих, поновлюваних джерел енергії на регіональному рівні. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Запропоновані проблеми та підходи активно обговорюються у зв‘язку з можливістю включення Чорноморського регіону в європейські та глобальні енергетичні ринки, що вимагає цілком інноваційних підходів до формування енергетично ї політики в регіоні, що обумовлює високу актуальність представленої роботи. У дослідженнях економіко-енергетичної проблематики й пов‘язаних з ним видах економічної діяльності вагомий внесок зробили С.І. Пирожков [2], В.Н. Степанов, Д.К. Прейгер. Незважаючи на очевидні досягнення у вивченні комплексу проблем економікоенергетичної безпеки, залишаються вкрай актуальними питання дослідження категоріального апарата цього нового напрямку регіональної економіки, розробки методологічних підходів і методів оптимізації регіональних енергетичних ринків як бази економіко-енергетичної безпеки. Невирішеними до останнього часу загальної проблеми є: питання формування наукових основ управління економіко-енергетичними факторами в регіональному вимірі, визначення ролі держави й розширення сфери дії ринкових механізмів, що пов‘язується нами з концепцією енергетичної ідентифікації. 30 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Постановка завдання. Таким чином, метою роботи є визначення категорії економіко-енергетичної ідентифікації в контексті імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової глобалізації, зокрема, енергетичної. Виклад основного матеріалу дослідження. Україна сьогодні переживає важливий період – перед країною встала проблема зміни структури цін на енергоносії. Існує три пріоритетні напрямки, завдяки яким уряд України може зменшити енергетичну залежність і вдосконалити енергетичну політику: енергоефективність, ціни, які відображають реальну вартість енергоносіїв, а також прозорість ринку. Українська економіка залишається однією з найбільш енергоємних у промисловому світі. Наша країна може істотно поліпшити свою енергоефективність шляхом реалізації цілеспрямованої політики та формування ринково-орієнтованих цін на енергоресурси. Сьогодні ціни на енергоносії відшкодовують лише операційні витрати, які створюють нагальну потребу в інвестиціях для відновлення інфраструктури. Для залучення відповідних інвестицій і створення стимулів до реформ у багатьох сферах паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) ціни повинні відображати реальну вартість енергоресурсів. Україна могла б підсилити свою енергетичну політику шляхом підвищення прозорості енергетичних даних і більше чіткого визначення ринкових правил. На думку ряду експертів, енергетична безпека держави визначається її здатністю гарантовано забезпечувати свої поточні й перспективні потреби в якісній і економічно доступній енергії з урахуванням імовірності особливих режимів функціонування економіки в надзвичайних ситуаціях [2]. Глибоке проникнення енергетики в усі галузі економіки й соціальну сферу визначає її особливу роль у забезпеченні безпеки розвитку сучасного суспільства. Енергетична безпека характеризує ступінь виконання енергетикою її функцій перед суспільством, державою, як у звичайних, так і в критичних і надзвичайних умовах [2]. Отже, можна стверджувати, що енергетична безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави, що обслуговує їхню економіку від реальних і потенційних внутрішніх і зовнішніх погроз надійному паливно- і енергозабезпеченню є невід‘ємною складовою підтримки самодостатнього рівня економічної та національної безпеки країни. У звичайних умовах такий стан відповідає забезпеченню в повному обсязі потреб України в паливно-енергетичних ресурсах, а при надзвичайних ситуацій – гарантованого мінімуму задоволення актуальних потреб. У зв‘язку з необхідністю описати ряд критичних явищ, що мають очевидну економічну природу в енергетичній сфері нами пропонується ввести нову наукову категорію економіко-енергетичної безпеки (ЕЕБ), що являє собою коеволюцію категорій економічної й енергетичної безпеки на основі впровадження ринкових, інституціональних, інноваційно-інвестиційних, техніко-організаційних методів управління регіональною енергетикою як системою економічних і функціональних (енергетичних) комунікацій. Для створення цілісної системи ЕЕБ і її ефективного функціонування насамперед необхідно: створення відповідної нормативної бази; проведення моніторингу ЕЕБ і її моделювання; здійснення збору даних і створення банку даних ЕЕБ; забезпечення балансу ЕЕБ (включаючи енергетичні баланси територій і регіонів) і їхнє гармонійне об‘єднання. Робочою гіпотезою даної роботи є те що стан ЕЕБ України можна досягти шляхом забезпечення ряду умов: підвищення енергоефективності економіки (індикатором чого може служити показник енергоємності ВВП України, забезпечення прозорості внутрішнього енергоринку та реальні, економічно обґрунтовані тарифи (з використанням інструмента публічних кампаній), забезпечення диверсифікованості джерел енергії за рахунок власного видобутку (на своїй території, в концесії), використання альтернативних джерел надходження нафти й газу, паритетна участь у формуванні цін зовнішніх енергоринків з використанням інструментів транзитних тарифів, побудови економічних відносин з іншими країнами на засадах рівноправності й взаємної вигоди, формування інноваційного ринку поновлюваних джерел енергії, що заміщають нафту (рис. 1). Економічно-обґрунтовані тарифи Забезпечення диверсифікованості джерел енергії

Регіоналізація енергозабезпечення Паритетна участь у формуванні цін зовнішніх енергоринків з використанням інструментів транзитних тарифів

Енергоефективність економіки

Економікоенергетична безпека

Прозорість внутрішнього ринку

Використання альтернативних джерел Паритетна зовнішня економічна політика Формування ринку інноваційних джерел енергії

Рис. 1. Умови та механізми забезпечення стану економіко-енергетичної безпеки регіонів України

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

31


Економічні науки Реалізація всіх цих методів і умов зв‘язується нами із впровадженням концепції регіоналізації в економіко-енергетичне управління. Ця категорія враховує множинність економічних аспектів впровадження енергетичного менеджменту [3] і являє собою процес планування організації, мотивації й контролю енергозабезпечення як комплексного процесу, що припускає крім технічних і технологічних аспектів оперування енергетичним ринком, формування економіко-енергетичних комунікацій. Методологічний базис економіко-енергетичної парадигми розвитку регіональної економіки України представлений поняттєво-категоріальним апаратом регіональної економіко-енергетичної безпеки (ЕЕБ). Для створення цілісної системи ЕЕБ і її ефективного функціонування насамперед необхідно: створення відповідної нормативної бази; проведення моніторингу ЕЕБ і її моделювання; здійснення збору даних і створення банку даних ЕЕБ; забезпечення балансу ЕЕБ (включаючи енергетичні баланси територій і регіонів) і їхнє гармонійне об’єднання. Як окрема тема обговорення, на нашу думку, може бути винесено питання регіональної ідентифікації в контексті забезпечення економіко-енергетичної безпеки. Відповідно до визначення Мельника Л.Г. [4] ідентичність (від лат. іdem – той самий) – тотожність, однаковість, повний збіг. А є ідентичним, якщо воно при всіх всіляких ситуаціях і обставинах завжди залишається тим самим , так що воно може ідентифікуватися як те ж саме. Принцип тотожності, або закон тотожності (А=А), вимагає, щоб усякому поняттю протягом певного уявного акту надавалося теж саме значення; це ―вимога твердо встановленого значення понятійних символів, уживаних у судженні‖. Між багатьма речами може існувати подоба або рівність. Економіко-енергетична ідентичність може бути визначена на основі переносу більше традиційних визначень у нову методологічну площину. Глобалізація є найсильнішим випробуванням для національної й культурної ідентичності, основним засобом подолання якого виступають діалог і наступність культур. Однак, діалог і спадковість культур утруднені у випадку кризи ідентичності або у випадку швидких змін, а також, що підсилюється фактора, плюрального сприйняття своєї ідентичності.

Ідентифікація (від лат. іdentіfіco – ототожнюю) – це встановлення тотожності об‘єктів на підставі тих або інших ознак. Економіко-енергетична ідентифікація рідниться з кібернетичною категорією ―ідентифікація управління‖, – процедура побудови моделі об‘єкта управління (вивчення) по реалізаціях його вхідних і вихідних сигналів. Так, наприклад, основою для економіко-енергетичної ідентифікації може бути енергетичний баланс регіону, енергетична культура, характеристика енергетичної інфраструктури та енергоменеджменту. За останні два десятиріччя вивчення вітчизняними політологами теми регіонального розвитку, проблема регіональної ідентичності пережила кардинальну еволюцію [5,6]. Ідентифікація регіонів по місцю, займаному на ―параді суверенітетів‖, дещо говорить про характеристики політичної участі регіональної еліти, але мало що дає для розуміння специфіки життя регіону як складного політичного співтовариства‖. Їхньою характерною рисою є виникнення цілого спектра ―регіональних ідентичностей‖, кожна з яких має властивості наукового факту, хоча між собою ці факти не завжди логічно співвідносяться [7]. У дослідженнях останнього років можна помітити тенденцію до використання енергетичної ідентичності [8] як загальний контекст для синтезу різних наукових ідентифікацій регіону. Це пов‘язане з комплексом існуючої інфраструктури, природно-ресурсним потенціалом регіону, ―енергетичною культурою‖ побуту та виробництва. Однак для визнання поняття ―енергетична культура‖ підставою побудови комплексної регіональної ідентичності є необхідним ідентифікувати її саму. В останнє десятиліття увага вчених притягла можливість вписати регіональні ідентичності в контексті глобалізаційних процесів. Глобалізація, якщо підходити до їй як до поняття, що характеризує якусь домінанту, якийсь фундаментальний принцип організації в процесах самого різного рівня й властивості, дійсно дає практичну можливість привести різні регіональні ідентичності до загальної підстави. Інша проблема полягає в тому, що багато регіональних ідентичностей формуються дослідниками саме з наміром підкреслити унікальність політичного, економічного, культурного, правового простору й часу даного регіону. Рух до Європеїзації через регіональну ідентифікацію може бути виправдано природними умовами, яскравим прикладом якого може стати ―причетність‖, наприклад, до Чорноморського басейну. У цьому контексті рух до європеїзації Чорного моря проявляється шляхом імплементації концепції ЄС, називаної Чорноморська синергія [9]. Чорноморська синергія припускає, що саме перспектива членства в ЄС є найбільш сильним інструментом, здатним до стимулювання правових, інституціональних і економічних реформ у Чорноморському регіоні. Наприклад, Туреччина вже зробила головні кроки щодо гармонізації її правових рамок відповідно до енергетичної стратегії ЄС. Іншим важливим інструментом є Європейська Політика Добросусідства (ENP). Для гарантії диверсифікованості маршрутів і джерел енергії, енергетичне співробітництво ЄС із іншими країнами має тенденцію зосереджувати на тому, щоб досягати розмаїтості типів енергії, країн-постачальників і транзитерів. У цьому контексті, ―розвиток головних міжнародних трубопроводів, що подають нафту з Каспійське регіону й Середньої Азії до ЄС життєво важливий‖. Це приводить до акценту при модернізації існуючої й споруджуваної нової енергетичної інфраструктури в Чорноморському регіоні. Висновки 1. Перспективним методологічним кроком щодо забезпечення імплементації міжнародних стратегій, зокрема Європейської інтеграції, Чорноморського співробітництва та процесів світової глобалізації, зокрема, енергетичної, є визначення категорії економіко-енергетичної ідентифікації в контексті, якої це визначення наведене в роботі. 32 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки 2. В останнє десятиліття увага вчених залучила можливість вписати регіональні ідентичності в контексті глобальних процесів. Багато регіональних ідентичностей формуються дослідниками саме з наміром підкреслити унікальність політичного, економічного, культурного, простору й часу даного регіону. Рух до європеїзації через регіональну ідентифікацію може бути виправдано природними умовами, яскравим прикладом якого може стати ―причетність‖, наприклад, до Чорноморського басейну. 3. В роботі обґрунтовується введення в наукову практику нової категорії, економіко-енергетичної ідентифікації, основою якої може бути енергетичний баланс регіону, енергетична культура, характеристика енергетичної інфраструктури та енергоменеджменту.

4. Економіко-енергетична ідентифікація – це інструмент забезпечення економіко-екологічної безпеки, який неможливий без подальшої регіоналізації, диверсифікації та екологізації енергетичного ринку, механізми якого мають бути предметом подальших досліджень. Література 1. Спицин А. Россия и Казахстан в энерго-экологической интеграции / А. Спицин // Экономист. – № 5. – С. 29–38. 2. Забезпечення енергетичної безпеки України Під ред. С.І. Пирожкова / Рада національної безпеки і оборони України, Над. ін-т проблем міжнародної безпеки. – К.: НІПМБ, 2003. – 264 с. 3. Галушкина Т.П. Экономические инструмент экологического менеджмента (теория и практика).– Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000, – 280 с. 4. Экономика и информация: справочник / [ред.-упоряд. Л.Г. Мельник]. – Суммы, 2005. – С. 94. 5. Комаровский В. Тимофеева Л. Торг между центром и регионами идет, но уместен ли он? // Власть. 1998. – № 8–9. – С. 69–73. 6. Качкин А.В. Этническая мобилизация и процесс регионализации: формы и механизмы / А.В. Качкин // Мир России. Сер.: Социология, Этнология. – Т. IX.– 2000.– № 4.– С. 136. 7. Кузич А.Е. Политическое управление и развитие российского федерализма / А.Е. Кузич // Россия. Политические вызовы XXI века. Второй Всероссийский конгресс политологов. – М., 2002. – С. 76–81. 8. Суханов В. Региональная идентичность в контексте глобализации: теоретический анализ / В.М. Суханов // Мировая экономика и международные отношения, 2009, – № 1 – С. 104–110. 9. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament ―Black Sea Synergy – A New Regional Cooperation Initiative‖, COM(2007) 160 final. Brussels, – 11.04.2007, – 40 p.

УДК 630.111

І.В. СТАШКО Вінницький національний технічний університет

ФАКТОР УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ У МЕХАНІЗМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ Обґрунтовано принципи формування моделі управління якістю з врахуванням особливостей такого управління на сучасному етапі розвитку сільськогосподарських підприємств. Досліджено перспективи побудови механізму управління підприємствами на основі зростання якості. The article substantiates the principles of quality management model formation within such a type of management on modern stage of agricultural enterprises development. It investigates the perspectives of constructing the enterprise management mechanism on the basis of quality increase. Постановка проблеми. Характерним для сільськогосподарських підприємств України є домінування впливу кризових тенденцій, що мають місце впродовж всього періоду реформування галузі. Звідси завдання наукового обґрунтування шляхів забезпечення економічної безпеки підприємств цієї галузі на основі зростання конкурентоспроможності слід віднести до пріоритетних. В умовах загострення конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках та погіршення паритету цін удосконалення системи управління якістю можна розглядати як один із перспективних напрямів вирішення проблеми загалом. Аналіз останніх досліджень. Загальні постулати теорії менеджменту якості формувалася на основі наукових праць таких зарубіжних вчених як Е. Демінг, Дж. Джуран, Ф. Кросбі, О. Уїльямсон, А. Робертсон, А. Фейгенбаум, Дж. Харрингтон, М. Мінору та ін. Теоретичний та емпіричний матеріал, відображений у публікаціях зазначених авторів, свідчить про завершеність осмислення концепції ефективності управління якістю. Зазначені проблеми активно досліджувалися у сучасний період рядом російських та українських вчених, таких як Адлер Ю., Апілат Е., Бібік Ю., Буряк Р., Василенко В., Гличев А., Джерелюк Ю., Калита П., Кальцев В., Койфман Ю., Коц Г., Момот О., Михайлова Т., Муромец Н., Окрошко Н., Орлов О., Скрябіна Н., Стасюк Л., Сімченко Н., Сирмаміїх І., Сарнавская Т., Скуртол С., Ситниченко В. Ткачук Л., Трофімов К., Фатхутдінов Р., Шаповал М. та ін. До безперечних здобутків досліджень зазначених авторів слід віднести формулювання системності управління якістю; окрім того, активно і глибоко вивчалися деякі галузеві особливості управління якістю, що надало більш повне уявлення про особливості і технології регулювання. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

33


Економічні науки Огляд наукової літератури з проблеми управління сучасним підприємством засвідчив, що фактор якості розглядається як основний стратегієутворюючий елемент; водночас історично сформувався напрям теорії управління якістю [1–2]. Проблема забезпечення конкурентоспроможного рівня якості (продукції та у більш широкому трактуванні) визначається [3–5] як одна з найважливіших для сільськогосподарського виробництва України; саме із недостатньою якістю продукції пов‘язується відставання вітчизняного аграрного виробництва. Водночас, як засвідчив аналіз, відповідні наукові дослідження залишаються поодинокими і стосуються насамперед тих галузей АПК, де в останні роки спостерігається зростання ділової активності [6–9]. Натомість проблема залишається актуальною насамперед стосовно сільськогосподарського виробництва, сконцентрованого в межах діяльності сільськогосподарських підприємств, які вже тривалий час знаходяться в кризовому економічному стані. Саме проблема низької якості зерна у сільськогосподарському виробництві поки що залишається маловивченою. Водночас активні і складні трансформаційні процеси, що відбуваються на українських підприємствах, потребують доповнення існуючої концепції ефективності управління якістю з точки зору реалій функціонування постприватизаційних сільськогосподарських підприємств. Проблема залишається мало вивченою як з теоретико-методологічних і методичних позицій, так і з точки зору висвітлення реальних процесів, особливо щодо кризових в цілому тенденцій розвитку підприємств АПК. Звідси актуальними завданнями є обґрунтування ролі і значення потенціалу системи управління якістю як чинника підвищення ефективності функціонування сучасного вітчизняного підприємств. Метою статі є дослідження стану існуючої системи управління якістю в сільськогосподарських підприємствах, причин низької якості продукції, організаційно-економічних шляхів вирішення проблеми (на прикладі виробництва зерна сільськогосподарськими підприємствами Вінницької області). Результати досліджень. Для виявлення ролі і впливу фактору якості на показники економічної ефективності сільськогосподарських підприємств, зокрема, прибутковості виробництва, було використано метод факторного аналізу; для опису причин низької якості продукції та недостатньої ефективності системи управління якістю на підприємствах – методи глибокого інтерв‘ювання та експертних оцінок, де опитували керів-ники і управлінці середньої ланки підприємств; для оцінювання втрат, пов‘язаних із недосконалою якістю, та перспектив підвищення якості – метод структуризації витрат на якість. Аналіз проблеми повинен здійснюватися за диференційованого підходу до групування підприємств – об‘єктів дослідження. Як свідчить практика, на даний час у вітчизняному АПК отримали поширення декілька типів сільськогосподарського виробництва, а саме: 1) сільськогосподарські підприємства колективних форм організації виробництва; 2) фермерсько-селянські господарства; 3) господарства індустріального типу на орендній основі (потужні агрокорпорації). Наші дослідження показали, що система управління виробництвом в цілому, а також управління якістю зокрема у таких підприємствах істотно відрізняються. Звідси суть проблеми недостатньої якості, а також перспективи її вирішення об‘єктивно будуть різними. Нами досліджувалася ефективність управління якістю сільськогосподарської продукції на прикладі господарств Хмільницького району Вінницької обл. Слід особливо підкреслити, що вітчизняний досвід у сфері управління якістю вже у пострадянському періоді слід аналізувати передусім у руслі кризових за своєю природою соціально-економічних трансформацій періоду 90-х рр., коли українські сільськогосподарські підприємства вимушені були пережити гальмуючий ефект кризи мотивацій, погіршення економічно-промислової бази, неефективних управлінських принципах. Кризовий соціально-економічний стан значної частини підприємств АПК сьогодні лише підтверджує правомірність постановки проблеми. Проблема, на нашу думку, полягає передусім у неспроможності освоїти нові організаційні принципи управління якістю. Іншими словами, керівники підприємств, як правило, не розглядають проблему якості в силу існування низки більш актуальних (на їх думку) проблем, ігноруючи потенціал зростання за рахунок економічного ефекту вищої якості і обмежуючи тим самим розвиток власних підприємств. У визначальній мірі успіх у більшості галузей вітчизняного АПК вимагає організаційних умов для забезпечення технологічної конкурентоспроможності на ринках – тобто здатності успішно конкурувати на протязі тривалого періоду шляхом пропозиції більш досконалих продуктів, що трансформує фактор поліпшення якості до розряду основних. Характерним стало і те, що, як засвідчили результати аналізу, діяльність окремих підприємств з забезпечення якості ставало підпорядкованим завданням в загальному антикризовому менеджменті за несприятливих економічних умов, і це не могло не відбитися на характері організаційних стратегій. Отже, економічний зміст парадоксу якості – як джерела додаткових витрат та водночас можливості збільшити прибутки – полягає не в інтенсивності використання ресурсів, а у способі їх організації. Якщо розглядати економічні проблеми сільськогосподарських підприємств, зокрема, галузі виробництва зерна, яка сьогодні відноситься до проблемних в економічному контексті, то слід відзначити, що наявними залишаються потужні резерви для зростання якості зерна і – саме основне – можливості підвищення на цій основі економічних показників функціонування підприємств; більше того, проблема загострюється в останні роки, про що свідчать дані про усталене зменшення якості сільськогосподарської продукції у господарствах як масове явище. Рентабельність виробництва зерна сільськогосподарськими підприємствами регіону залишається в останні роки в межах 3–10 %, при чому на 77 % господарств (або 63 % площі сільгоспугідь району) цей показник не перевищує 4–5 %. У 2008 р. у переважній більшості господарств проблема збирання і реалізації зерна була актуальною не лише через низькі закупівельні ціни і обмеженість збуту, але й через низьку якість продукції. При цьому частка зерна вищої якості впродовж останніх десятиліть усталено зменшувалася, не зважаючи на зростання діапазону цін на зерно різного класу. 34 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Лише в одному господарстві Хмільницького району – Хмільницькому відділенні ХПП ―Миронівське‖ (с. Великомитники, колишній колгосп ім. Мічурина) – було досягнуто якості зерна, де 90 % становило зерно 3 класу, а рентабельність зернового господарства коливалася (в залежності від культур) від 25 до 47 %. Основним фактором таких високих показників стало, як показали дослідження, ретельне дотримання відповідних технологій, де, зокрема, регламентується не лише використання традиційних засобів хімізації, але й добрив, що містять необхідний перелік і вміст мікроелементів. Використання методу оптимізації зернового господарства регіону за співвідношенням факторів потенційного зростання якості зерна, структури посівних площ та необхідної кількості ресурсів (на основі техноло-гічних карт Хмільницькому відділенні ХПП ―Миронівське‖) засвідчило, що резерви зростання якості зерна (за ціновими паритетами 2008 р.) дозволять підвищити рентабельність галузі на 50–170 % залежно від сільськогосподарської культури. Використовуючи підходи до структуризації витрат, пов‘язаних із забезпеченням та підтриманням якості продукції, представлений у науковій літературі [10], нами такі резерви були віднесені до статті ―втрат від недостатньої якості‖. На думку автора, будь-які оптимізаційні заходи повинні здійснюватися з розрахунку щодо даної статті втрат (витрат). Слід відзначити, що такі втрати і, відповідно, резерви покращення ситуації, знаходилися у безпосередній залежності від типу сільськогосподарського підприємства. Так, найменш ефективною була система управління якістю в традиційних колективних сільськогосподарських підприємствах, дещо вищою – у фермерських господарствах, тоді як найвищою – у потужних підприємствах холдингового типу. У таблиці 1 наведено дані щодо оцінювання таких втрат у різних за організаційно-правовими засадами типах підприємств. Такі втрати визначалися, виходячи з фактичного і потенційно можливого стану щодо якості продукції (тобто за різницею між фактичним та можливим доходами за даними на 2008 р.), а також на основі експертних опитувань фахівців і керівників підприємств щодо можливості підвищити якість зерна та необхідних витрат при цьому. Таблиця 1 Втрати від недостатньої якості продукції у сільськогосподарських підприємствах Хмільницького району Вінницької обл. (за оцінками по відношенню до якості зерна у 2008 р.)

Категорія господарств I – С.-г. підприємства колективних форм організації виробництва II – Фермерські господарства III – Господарства індустріального типу на орендній основі

Грн на 1 га посівів 450–760 170–240 110–200

Примітка. За результатами авторських досліджень.

Результати аналізу засвідчили, що існуюча у колишньому СРСР система насінництва та відповідної системи контролю, яка і у ті часи мала досить помірну ефективність, в даний час фактично зруйнована. Сьогодні ж на практиці все більшого поширення отримують 2 варіанти організації управління якістю зерна: практично повна його відсутність як системи у низько прибуткових сільськогосподарських підприємствах та широке використання достатньо сучасних технологій потужними агрокорпораціями, де в межах таких технологій закладено потужні механізми досягнення та захисту якості продукції. Як засвідчи результати наших досліджень, при цьому виникають ряд питань, які потребують наукового вирішення стосовно обох варіантів: 1) виявити причини низької якості продукції у низько прибуткових підприємствах та обґрунтувати – навіть за несприятливих економічних умов – шляхи її підвищення (так би мовити, компромісний варіант оптимального розподілу ресурсів за умов критичної недостатності останніх); 2) навіть у потужних агрокорпораціях, за нашими спостереженнями, витрати на якість мають явно недостатню окупність, що може бути пояснене, в числі інших чинників, очевидно, соціальними дисфункціями діяльності організацій такого типу – недостатньою фаховістю та вмотивованості менеджмент та неефективною системою контролю. Також слід підкреслити значення фактору ―інноваційності‖ для забезпечення ефективності управління якістю. Інновація для підприємства, орієнтованого на позитивний розвиток, це одне з радикальних структурних елементів постійного характеру, де інновації – це не різкі зміни, а накопичення збалансованих взаємних змін продукту виробництва та організації. Це обумовлює виключно важливе значення явища – навчання підприємства, яке не може асоціюватися із одноразовим придбанням навіть самої ефективної технології, а представляє собою тривалий, клопітливий шлях соціального процесу, який потребує постійного і всеохоплюючого перегляду виробничої практики і включає взаємодію людей, які зайняті функціонально різними видами діяльності. Висновки. Зміни, пов‘язані із формування ринкової моделі функціонування вітчизняних сільськогосподарських підприємств, водночас як істотно розширили можливості розвитку даного сектору економіки, так і обумовили загострення цілого ряду проблем організаційного-економічного, управлінського і соціального змісту. До таких слід віднести, в числі інших, і проблеми управління якістю. За цих умов формування моделі ефективності менеджменту якості вимагає пошуку нових теоретико-методологічних підходів. Вирішення проблеми може бути здійсненим на основі оптимізації як економічних, так і соціальних функцій діяльності підприємства. Результати аналізу ефективних сільськогосподарських підприємств, діяльність яких характеризується вищою якістю саме у такій постановці питання, дозволяють стверджувати про визначальну роль таких факторів: 1) наявність та реалізація ефективної та відповідно цілеспрямованої 35 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки стратегії розвитку підприємства; 2) рівень корпоративної культури саме з огляду на роль мотивів/цінностей щодо усталеного зростання якості; 3) організація виробничих процесів, що включає в себе також техніко-технологічні аспекти вирішення проблеми. Саме ці чинники обумовлюють і напрями подальших досліджень. Література 1. Робертсон А. Управление качеством: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1974. – 250 с. 2. Шаповал М.І. Менеджмент якості: Підручник. – К.: Т-во ―Знання‖, 2003. – 475 с. 3. Загальнодержавна комплексна програма підтримки та розвитку українського села ―Добробут через аграрний розвиток‖ на 2005–2010 роки. – К.: ДАР, 2005. – С. 46–47. 4. АПК України: стан, тенденції та перспективи розвитку / За ред. П.К. Канінського. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 292 с. 5. Лінник В.Г., Михайлова Т.П. Інноваційний підхід до економічного контролю і аналізу якості продукції агропідприємств // Проблеми науки. – 2004. – № 2. – С. 22–30. 6. Буряк Р.І. Стан і перспективи розвитку галузі птахівництва в країнах ЄС, Центральної та Східної Європи // Ринкова трансформація економіки АПК: Монографія у чотирьох частинах / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. Ч. 2. Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. – К.: ННЦ ІАЕ, 2002. – С. 536–539. 7. Морозова-Герасимович Н.А. Роль учета и анализа издержек производства в разрезе ассортимента продукции. Зб. наук. пр. Східноукраїнського національного університету. – Луганськ. № 3, 2000. – С. 255–258. 8. Буряк Р.І. Сучасні підходи до управління якістю продукції птахівництва // Науковий вісник НАУ. – 2002. – Вип. 56. – С. 317–319. 9. Харченко Т.Б. Шляхи поліпшення якості молочної продукції // Формування ринкових відносин в Україні. – 2005. – № 9 (52). – С. 50–53. 10. Організаційно-економічні фактори управління якістю на підприємствах: Монографія / Мороз О.В., Ткачук Л.М. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2005. – 137 с.

УДК 631/1:620.91

О.C. ШТАНЬКО Вінницький національний технічний університет

ОБҐРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ НА ОСНОВІ ЕКОНОМІКО-ЕНЕРГЕТИЧНИХ КРИТЕРІЇВ РОЗВИТКУ Досліджено закономірності трансформації енергії та їх функціональний вплив на ефективність землеробства України на сучасному етапі розвитку галузі. Представлено економіко-енергетичне обґрунтування моделі такої ефективності різних груп сільськогосподарських підприємств. The article concerns objective laws of power transformations and their functional influence on the efficiency of Ukraine‟s agriculture on modern stage of its development. Economic and energetic reasoning of the model providing such efficiency of different groups of agricultural enterprises is suggested. Постановка проблеми. Сільське господарство України впродовж останніх десятиліть знаходиться під впливом реформ, пов‘язаних із поширенням приватної власності та посиленням впливу ринкових відносин. Все це вплинуло на характер виробництва, його структуру, виробничі відносини. При цьому ситуацію низької ефективності і конкурентоспроможності галузі можна визнати як характерну впродовж всього періоду реорганізацій. Звідси питання пошуку нової стратегії розвитку галузі, яка б мала істотно вищу ступінь узгодженості із загальним розвитком економіки країни, можна віднести до актуальних у науковому контексті. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У більшості публікацій, наприклад [1], вказується на негативні наслідки реформ щодо сільськогосподарського виробництва в Україні, насамперед щодо його ефективності. Водночас, як свідчить огляд літературних джерел, невідповідності (дисбаланс) між критеріями ефективності макро- та мікроекономічного змісту обумовлюють полярні оцінки ринкових реформ. Пояснити це можна і тим, що категорія ―ефективність‖ вже традиційно має багатогранне трактування, детальний аналіз даного питання здійснено у [2]. Так, ефективність розглядається у різних аспектах: соціально-економічному, технологічноресурсному, проектному та ін. Водночас існують різні підходи до опису ефективності – механістичний, соціальний, ієрархічний, інституціональний тощо. Така різнорідність підходів, а також особливості функціонування аграрної сфери у ринковому середовищі призвели до відсутності адекватної методологічної бази аналізу ефективності сільськогосподарського виробництва, бо одні і ті ж явища з боку різних підходів – наприклад, ресурсного і соціального – мають часто діаметральну ефективність. Водночас із традиційно економічними показниками, цілим рядом авторів обґрунтовується перспективність використання для оцінювання ефективності сільськогосподарського виробництва методу енергетичного аналізу, основні положення якого – як вихідна у ретроспективному контексті праця в [3]. В Україні дана концеп-ція набула певного поширення у методичних рекомендаціях і монографічних роботах [4–5]. 36

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки Виходячи з цієї методології, рівень та структура енергетичних витрат є головним функціональним чинником господарської сис-теми, визначаючи такі показники, як обсяги виробництва, продуктивність та ефективність. Таким чином, невирішеними раніше частинами загальної проблеми слід вважати відсутність чітко означеної методології, на основі якої може бути побудована ефективна стратегія розвитку вітчизняного сільського господарства з врахуванням його особливостей, вразливості до недоліків ринкового механізму, інституційних характеристик і т.д. Автором пропонується формування такої методології на основі критеріїв, які значно більш об‘єктивно – у порівнянні із ринковими – дозволятимуть стверджувати про рівень досконалості виробництва, для чого пропонується методологія енергетичного аналізу. Мета статті. Цілями досліджень (статті) було співставлення кількості та структури витрат ресурсів у грошовому та енергетичному еквіваленті, а також їх окупності (ефективності) стосовно різних груп виробників. За гіпотезою досліджень, характерною особливістю таких організаційних типів підприємств є різний характер виробництва, що проявлялося передусім у різних виробничих витратах; водночас такі витратні характеристики супроводжувалися істотними відмінностями щодо продуктивності та загалом ефективності виробництва. Аналіз таких даних дозволяє визначити більш досконалу систему витратних характеристик виробництва з врахуванням особливостей підприємств. Виклад основного матеріалу дослідження. Основною гіпотезою є припущення про те, що сільське господарство (будь-якої країни), в силу своїх особливостей – консервативності виробничих процесів, залежності від зовнішніх умов, особливостями функціонування аграрного ринку у системі загального ринку і т.д. – не може керуватися на основі ринкової доктрини, бо у цьому разі галузь невідмінно залишатиметься фінансовим ―донором‖ для інших сфер народного господарства. В свою чергу, регулятивний механізм і стратегієутворюючі пріоритети повинні будуватися на критеріях і показниках т.зв. ―фізичної‖ економіки (аналогом чого може розглядатися доктрина фізіократизму), де основним критерієм буде енергетична ефективність виробництва. Таким чином, економічний аналіз методологічно повинен будуватися на оцінюванні досконалості співставлення кількості та структури витрат ресурсів у грошовому та енергетичному еквіваленті, а також їх окупності (ефективності) стосовно різних груп виробників. Слід підкреслити, що саме на цій основі повинна будуватися і протекціоністська політика. За гіпотезою досліджень, характерною особливістю таких організаційних типів підприємств є різний характер виробництва, що проявлялося передусім у різних виробничих витратах; водночас такі витратні характеристики супроводжувалися істотними відмінностями щодо продуктивності та загалом ефективності виробництва. Аналіз таких даних дозволяє визначити більш досконалу систему витратних характеристик виробництва з врахуванням особливостей підприємств. Аналіз здійснювався за оцінюванням ефективності виробничої функції господарств. За таким підходом підприємство – це механізм, який є комбінацією головних виробничих чинників: робочої сили і засобів виробництва. Поділ виробничого процесу на програмовані елементи і наступне оптимальне об‘єднання їх у єдине ціле – обов‘язкова умова, яка, відповідно до цієї теорії, формує високопродуктивну організацію. Для досягнення максимізації прибутку менеджмент організації має бути зорієнтованим насамперед на оперативному управлінні, за допомогою якого оптимізується структура виробничих чинників і всього процесу виробництва. Відповідно оцінювання ефективності організації відбувається за економічним показником, який визначається як відношення виготовленої продукції до витрачених ресурсів. Така модель організації дає змогу вивчити техніко-економічні зв‘язки й залежності різних факторів виробництва, і це складає її сильну сторону. Важливим чинником, який відбиває складність сучасної ситуації у сільському господарстві, є яскрава динаміка різних типів (за організаційно-правовими ознаками) виробників сільськогосподарської продукції. За даними [5], у даний час в Україні аграрне виробництво здійснюється у таких організаційно відособлених типах, як сільськогосподарські підприємства (частка виробництва у 2005р. – 36,5 %), фермерські господарства (4,2 %) та господарства населення (59,3 %). Водночас схиляємося до точки зору А. Малієнка [6], який виділяє 4 системи господарювання, виходячи з принципових відмінностей, що між ними існують: традиційне суспільне (представлене великими сільськогосподарськими підприємствами), парцелярне господарство населених пунктів (господарства населення), фермерські господарства і господарства індустріального типу на орендній основі. Такі аспекти – потреба у диференційованому підході до оцінки змін в аграрній сфері Україні з огляду на зміст поняття ефективності та специфіку конкретного економічного суб‘єкту аналізу – обумовлюють необхідність наукових досліджень. Аналіз ефективності сільськогосподарського виробництва здійснювався нами по відношенню до: 1) сільськогосподарських підприємствах колективних форм організації виробництва; 2) фермерських господарств; 3) господарств населення; 4) господарства індустріального типу на орендній основі. Досліджувалася ефективність землеробства таких господарств на території Хмільницького та Вінницького районів Вінницької обл., при цьому аналіз групи господарств населення здійснювався на основі вибіркового аналізу 7 таких господарств. За результатами наших досліджень, на даний час у землеробстві на території Вінницької обл. щорічно в процесі виробництва первинної продукції рослинництва залучається енергії техногенного походження в обсягах 17,3–18,0 тис. МДж на 1 га с.-г. угідь (термін ―техногенні витрати‖ означає, що до аналізу не беруться енергія природних чинників – сонця, родючості ґрунту тощо). При цьому одержують в середньому 60–75 тис. МДж/га основної та цінної у господарському відношенні побічної продукції. Такий рівень витрат (а відповідно і продуктивності) склався в процесі загального поглиблення економічної кризи у сільському господарстві України з початку 90-х рр. і до останнього часу. Загальне зменшення витрат на одиницю площі протягом цього 37 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки часу перевищило 40 %; при цьому таке зменшення витрат енергії на одиницю площі – з 31,0 до 18,0 тис. МДж/га – призвело до зменшення виробництва продукції рослинництва з 90–100 до 70–75 тис. МДж/га. Загалом слід відзначити, що зменшення витрат в процесі виробництва може розглядатися як сприятливий сценарій, але у тому разі, коли не супроводжується скороченням обсягів виробництва; ще більш несприятливою є ситуація, коли продуктивність зменшується більшими темпами, аніж витрати. Проте обидва ці негативні сценарії тією чи іншою мірою отримали поширення у сільському господарстві України починаючи з початку 90-х років. Слід також підкреслити, що виробничі/енергетичні витрати у вітчизняному сільському господарстві є значно меншими (за деякими оцінками [4] – майже втричі), аніж в економічно розвинутих країнах. У таблиці 1 представлені дані щодо продуктивності та ефективності землеробства у різних типах господарств. Істотними були відмінності між типами господарств щодо всіх зазначених показників. Таблиця 2 Диференціація підприємств за показниками продуктивності та енергетичної ефективності

Категорія господарств I – С.-г. підприємства колективних форм організації виробництва II – Фермерські господарства III – Господарства населення IV – Господарства індустріального типу на орендній основі

Продуктивність, тис. МДж/га* та енергетична ефективність, в.од.** 53,0–91,0 3,7–4,1 70,0–140,0 4,1–5,6 35,5–58,0 5,4–7,3 95,4–130,7 3,2–3,8

Вироблено валової продукції на 1 га с.-г. угідь, грн

Річна продуктивність праці, тис. грн на одного середньорічного працівника

Рівень рентабельності (збитковості) виробництва, %

511,0–1690,0

7,9–25,7

–12,0 … 8,5

1530,0–2570,0

21,4–36,5

4,2–22,5

900,0–1300,0

Дані відсутні

20,0–30,0

2900,0–4500,0

19,8–44.2

6,9–15,2

Примітки: * – в чисельнику – продуктивність, тис. МДж/га ** – у знаменнику – енергетична ефективність, в.од.

У цілому найменшими витратами і у грошовій, і у енергетичній формі характеризувалися господарства населення, де рівень механізації та використання інших ресурсів промислового походження традиційно залишається низьким. Традиційно ця сфера господарювання диктувалася передусім мотивами культурного, соціально-психологічного змісту, будучи орієнтованою скоріше на забезпечення елементарного виживання селян, аніж на отримання грошового прибутку. Водночас, навіть поступаючись за продуктивністю, дана група господарств, перш за все в наслідок низьких витрат, мала найвищу енергетичну ефективність; за наближеними даними, які потребують уточнення на більш широкому масиві даних, рентабельність виробництва при цьому була також найвищою у порівнянні з іншими типами господарств. За такою групою показників фермерські господарства мали достатньо високі економіко-енергетичні характеристики, випереджаючи практично за всіма показниками великі сільськогосподарські підприємства. При цьому, однак, слід зауважити, що, з огляду на незначне поширення фермерського типу організації виробництва (не більше 5 % за площею с.-г. угідь у регіоні), вплив цих господарств на ефективність галузі регіону в цілому залишається незначним. Відмінності щодо економіко-господарських показників між великими сільськогосподарськими підприємствами є дуже значними. Це стосується практично всіх показників: витрат, продуктивності, ефективності, рентабельності. Тому детальний аналіз витратних і продуктивних характеристик потребує подальшого групування цих господарств на окремі типи. Порівняно новим типом організації аграрного виробництва стала діяльність господарств індустріального типу на орендній основі. Слід відзначити, що такий тип виробництва в останні роки має тенденцію до усталеного зростання. Для таких підприємств, як правило, не існує обмежень стосовно інвестиційних і грошових ресурсів. Тому саме тут набуло поширення використання сучасного техніко-технологічного комплексу машин, які охоплюють практично весь виробничий цикл, широке використання мінеральних добрив, засобів захисту, насіння високої репродукції нових сортів і гібридів, більш високого рівня оплати праці і т.д. Очевидно, важливу роль при цьому відіграють також такі складові виробництва, як високий рівень виконавської та технологічної дисципліни, організації та управління виробництвом. Тому більш високий рівень витрат виглядає закономірним, як і обумовлене цим чинником дещо менша енергетична, а, у ряді випадків, і економічна ефективність виробництва. Висновки. Таким чином, проведений аналіз засвідчив про достатньо різний характер грошових та енергетичних інвестицій у сучасному землеробстві Лісостепу України, що обумовлене формуванням різних груп виробників с.-г. продукції за типом власності та організації виробництва. Все це визначило різний рівень продуктивності та ефективності виробництва. Слід відзначити істотні відмінності щодо ефективності серед великих с.-г. підприємств колективних форм організації виробництва, що у подальшому, очевидно, призведе до реорганізації господарств з низькими економіко-господарськими показниками в іншими типи виробничих систем. Виходячи з критеріїв і показників ресурсної (грошової і енергетичної) ефективності, у кожній групі господарств зберігаються власні переваги, які і визначають їх умовну економічну життєздатність. З огляду на 38 Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки останні тенденції розвитку галузі, перспективи оптимізації землеробства вимагають навіть не стільки значного зростання витрат у виробництві до рівня світових аналогів, скільки забезпечення їх випереджаючої економічної та енергетичної окупності, що є передусім організаційно-економічною та управлінською проблемою. Все це дає підстави стверджувати, що можливі економічні сценарії достатньо ефективного розвитку кожного типу господарств на основі використання потенціалу відповідних переваг. Література 1. Андрійчук В.Г., Зубець М.В., Юрчишин В.В. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти. – К.: Аграрна наука, 2005. – 140 с. 2. Мороз О.В., Карачина Н.П. Соціально-економічні аспекти корпоративного управління. Вінниця : УНІВЕРСАМ-Вінниця, 2005. – С. 52–58 с. 3. Energy and Agriculture // The State of Food and Agriculture, 1976. – FAO, 177 р. 4. Медведовський О.К., Іваненко П.І. Енергетичний аналіз інтенсивних технологій в сільськогосподарському виробництві. – К.: Урожай, 1988. – 208 с. 5. Мороз О.В. Енергетична еволюція сільського господарства України. – К.: ІАЕ, 1997. – 263 с. 6. Малік Л.М. Власність в макро- та мікроекономічних механізмах управління підприємствами // Агроінком. – 2007. – № 9–10. – С. 104–107. 7. Малієнко А.М. Соціально-економічні передумови формування агротехнологій в землеробстві України. – К.: ІАЕ УААН, 2001. – 62 с.

УДК 332.14:502.33

К.Е. ШУРДА Український науковий центр екології моря, м. Одеса

ПОГОДНО-КЛІМАТИЧНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ РЕГІОНУ У статті проведений аналіз сучасного стану проблем природно-ресурсного потенціалу, який визначає ресурсно-екологічну безпеку держави; обґрунтовано комплексний підхід до економіко-екологічного прогнозування в регіональному аспекті, що дозволяє враховувати вплив погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток. The article analyzed the current state of natural resource potential problems, which determines the resource and environmental safety of the state; reasonably comprehensive approach to economic and environmental forecasting in the regional aspect, which makes it possible to take into account the impact of weather and climatic factors on economic development. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Проблеми забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності населення, ресурсної незалежності національної економіки від інших країн, а також вдосконалення й екологізації технологій, пов‘язаних з економіко-екологічної стабілізацією і підвищенням ефективності використання природних ресурсів на сучасному етапі прогресивного розвитку України набувають особливої актуальності [1]. Стаття присвячена оцінці ролі погодно-кліматичної складової природно-ресурсного потенціалу [2]. Аналіз останніх досліджень в даному напрямку. Природно-ресурсним потенціалом є сукупність природних ресурсів та природних умов, які знаходяться в певних географічних межах і забезпечують задоволення економічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства [3]. Введення цього поняття в застосуванні до території дозволяє зафіксувати фрагмент реальної природи як цілісність, на відміну від окремих природних ресурсів, які складають цей фрагмент. Тим самим стає можливим і обов‘язковим комплексне природокористування, яке протидіє погіршенню стану природно-ресурсного потенціалу території в цілому і сприяє оптимізації взаємодії економіки та навколишнього природного середовища. При цьому погодно-кліматичну складову можна розглядати як своєрідний інтегральний ресурс, який інтенсивно використовується для розвитку регіонів, тобто є фактором розвитку. Таким чином, погоднокліматичні умови можна розглядати як ресурс, який впливає на економічний розвиток. Постановка завдання. Вирішення проблем природно-ресурсного потенціалу, до якого відносяться погоднокліматичні умови, зумовлює ресурсно-екологічну безпеку держави, яка є частиною системи національної безпеки України. Забезпечення більш високих темпів економічного росту регіонів та національної безпеки, в контексті інтересів інтеграції України в Європейське співтовариство, ставить завдання обліку сучасних тенденцій та очікуваних трансформацій економічних, екологічних, соціальних і політичних процесів на перспективу. Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасні проблеми економіко-екологічного прогнозування ресурсно-екологічних трансформацій і загроз безпеки зумовлені зростаючою деградацією природно-ресурсного потенціалу та загостренням екологічної ситуації практично в усіх регіонах України. В кінцевому підсумку, повсюдне погіршення ресурсно-екологічної ситуації в країні представляє загрозу в довгостроковому плані економічного розвитку, базовим галузям народногосподарського комплексу та національній безпеці держави [4]. Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

39


Економічні науки Державний механізм забезпечення екологічної безпеки має три складові: наукове обґрунтування управлінських рішень; прийняття державних управлінських рішень (законів, постанов тощо); технологічна реалізація управлінських рішень. Роль наукових досліджень у цьому процесі – розробити та надати наукове обґрунтування прийняття управлінських рішень в сфері екологічної безпеки. До середини ХХ століття людина, за визначенням В.І. Вернадського, стала найбільш могутньою силою на нашій планеті. Різко зріс вплив людської діяльності на навколишнє середовище, що призвело до порушення природних зв‘язків. Виникла нагальна необхідність детально вивчати антропогенні фактори, зумовлені діяльністю людини та її впливом на природу. Цей вплив може бути як відомим, так і стихійним, випадковим. Використовуючи знання законів розвитку природи, людина виводить нові високопродуктивні сорти рослин, породи тварин, усуває шкідливі види, створює природні комплекси. Діяльність людини змінює умови навколишнього середовища, а середовище, в свою чергу, впливає на життя, здоров‘я і життєдіяльність, як окремої людини, так і всього людського суспільства. Постійно збільшуючи набір факторів природного середовища, наука вивчає їх вплив на людину, його життєдіяльність. Звідси – прямий зв‘язок з господарською та економічною діяльністю людини, особливо з такими масштабними виробництвами, як енергетика, паливно-і ресурсоздобуваючі комплекси, хімія, транспорт, лісове та сільське господарство тощо. Думати глобально, а діяти локально – такий актуальний девіз можна застосовувати в сучасних умовах. При функціонуванні промислових підприємств інженерно-технічним працівникам доводиться мати справу з окремою галуззю науки – охороною навколишнього природного середовища. Це система заходів, спрямованих на підтримку взаємодії людини та навколишнього природного середовища, яка забезпечує відновлення природних багатств, раціональне використання природних ресурсів, попередження безпосереднього або опосередкованого впливу результатів діяльності суспільства на природу. Основні завдання науки на сучасному етапі: дослідження впливу на навколишнє середовище, в тому числі у зв‘язку з антропогенним впливом; створення наукових основ раціональної експлуатації природних ресурсів; прогнозування змін природи під впливом діяльності людини; збереження середовища існування людини. Не підлягає сумніву той факт, що взаємини людини з навколишнім природним середовищем в сучасних умовах не відрегульовані належним чином і не збалансовані. Наслідком цього є виникнення дискомфорту урбанізованого середовища, що поглиблює стресові та кризові ситуації. Збалансувати взаємини людини з навколишнім природним середовищем можливо за рахунок комплексних зусиль з боку людини шляхом чіткої регламентації господарської діяльності, цілеспрямованого і виправданого, по відношенню до природи, впливу людини. Внаслідок цього може бути вирішено безліч проблем господарської (економічної) діяльності суспільства: інтенсифікація виробництв ряду галузей; збереження та заощадження сировини; збільшення часу експлуатації промислових та житлових комплексів; збільшення тривалості життя і зниження рівня захворюваності людей в умовах урбанізованого середовища; вдосконалення механізмів взаємодії суспільства і природи. Існуючі взаємозв‘язки економічних, екологічних, соціальних і технологічних процесів на всіх рівнях управління викликають об‘єктивну необхідність комплексного підходу до економіко-екологічного прогнозування процесів і явищ в рамках функціонування складних економіко-екологічних систем. Комплексний прогноз повинен використовуватися як інструмент управління на національному, регіональному та локальному рівнях. Однак, у зв‘язку з тим, що економіко-екологічні процеси та явища характерні для кожної окремої території, природокористування на сучасному етапі має яскраво виражений регіональний акцент. Регіональний підхід до прогнозування узгоджується з сучасною концепцією управління природокористуванням, згідно з якою об‘єктом природокористування, а, отже, і прогнозування, є природно-ресурсний потенціал території. Таким чином, регіональна економіко-екологічна система є об‘єктом прогнозування. Погодно-кліматичний ресурс, як складова природно-ресурсного потенціалу, являє собою системну і цілісну сукупність різноманітних природних процесів і явищ, що роблять істотний вплив на господарську та іншу діяльність людини. Таким чином, погодно-кліматичний ресурс є частиною природно-ресурсного потенціалу, що залучається у соціально-економічний сектор розвитку регіону. На основі методологічних принципів економіко-екологічного прогнозування, представляється можливим сформулювати і обґрунтувати концепцію обліку впливу погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток регіону в контексті раціонального природокористування, екологічної безпеки, планування управління соціально-економічним розвитком [5]. Висновки. У процесі дослідження були визначені найважливіші економіко-екологічні фактори, які формують погодно-кліматичні зміни. До них відносяться: 40

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1


Економічні науки – значне збільшення рівня антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище в цілому і, як наслідок, на погодно-кліматичний ресурс; – антропогенні фактори, що роблять вплив на погодно-кліматичний ресурс, в тому числі, збільшення чисельності населення, економічне зростання, збільшення викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Необхідно відзначити також збільшення кількості надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру в Україні, особливо з урахуванням наслідків Чорнобильської катастрофи, а також посилення уваги суспільства до якості життя і, зокрема, до екологічної безпеки та збереження погодно-кліматичних ресурсів, державну орієнтацію на європейські норми і стандарти, в тому числі й екологічні. Взаємодія людини та навколишнього природного середовища надає суттєвий вплив на ступінь і темпи економічного зростання в двох напрямках. З одного боку – це антропогенний вплив на природне навколишнє середовище, який полягає у збільшенні споживання викопного палива, зростаючому використанні хімічних речовин у сільському господарстві, розширенні та збільшенні числа звалищ сміття, деградації орних земель, зменшенні лісових масивів, забрудненні ґрунтів, річок, морів та атмосферного повітря, а також в підвищенні концентрації парникових газів. Все це призводить до глобальної зміни погодно-кліматичних умов з негативними соціально-економічними наслідками. З іншого боку, спостерігається негативний вплив аномальних природних явищ на економічне та соціальне життя регіону. Якісна оцінка впливу погодно-кліматичних факторів на економічний розвиток регіону дає можливість розробити заходи для того, щоб звести до мінімуму можливі негативні, в тому числі економічні, наслідки природно-техногенних процесів. Вивчення взаємовпливу погодно-кліматичних факторів та економічного розвитку сприяє практичному застосуванню у вирішенні нагальних соціально-економічних завдань, особливо у випадках, пов‘язаних з охороною життя та майна людей, захистом навколишнього середовища та внесенням вкладу до сталого розвитку. Література 1. Шурда К.Э. Погодно-климатический фактор в развитии экономики приморского региона (проблемы оценки и прогнозирования) / Шурда К.Э.; НАН Украины, Ин-т проблем рынка и экономико-экологических исследований. – Одесса: Феникс, 2003. – 122 с. 2. Шурда К.Э. Погодно-климатический фактор в системе экономико-экологического прогнозирования вероятных ресурсных трансформаций в приморских регионах. / Б.В. Буркинский, В.Н. Степанов, К.Э. Шурда [и др.] // Прогнозирование ресурсно-экологических и экономических трансформаций (на примере приморских регионов); под ред. Б.В. Буркинского, В.Н. Степанова. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2004. – гл. ХІІ. – С. 267–289. 3. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України / [Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, В.С. Міщенко та ін.]; під. ред. Б.М. Данилишина – К.: РВПС України, 1999. – 716 с. 4. Закон України ―Про основи національної безпеки України‖ (від 19.06.2003 р., № 964-IV). 5. Шурда К.Э. Принципы экономико-экологического прогнозирования и предсказуемости исследуемых процессов / В.Н. Степанов, Д.В. Вололшин, К.Э. Шурда [и др.] // Экономико-экологическое прогнозирование (методология, методы, приложения); под ред. В.Н. Степанова. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2003. – гл. IV. – С. 63–74.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 ‟2009 / Т. 1

41


Економічні науки

РЕАЛІЗАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

УДК 330.322

В.О. ОНИЩЕНКО, Т.В. РОМАНОВА Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Досліджено проблему регіонального розвитку економіки України. На основі аналізу законодавства та статистичних даних обґрунтовано пропозиції щодо визначення деяких шляхів підвищення ефективності регіональної політики держави. Отримані результати можуть бути використані у подальших теоретичних дослідженнях, а також при формуванні напрямів розвитку державної регіональної інвестиційної політики. The authors studied the development of Ukrainian economy in the regions. On the basis of legislature and statistical information analysis several ways concerning the increase of efficiency in the state regional policy are selected. The results achieved can be used in further researches as well as at the formation of the state regional investment policy. Вступ. У сучасних умовах світової фінансової кризи, посилення внутрішніх кризових явищ в Україні, враховуючи обмеженість ресурсів, перш за все фінансових, питання економічного розвитку держави доцільно розглядати з точки зору пошуку додаткових джерел їх формування, основним з яких виступають інвестиції. Важливою умовою економічного зростання держави є визначення напрямів соціально-економічного розвитку її регіонів, адже позитивний розвиток України та розвиток її адміністративно-територіальних утворень є взаємозалежним. Активізація інвестиційної діяльності, створення нових та вдосконалення вже існуючих шляхів залучення й ефективного використання інвестицій, забезпечення сприятливих умов для переходу на інноваційний рівень розвитку, пошук інструментарію реалізації ефективної інвестиційної стратегії є актуальним завданням регіонального розвитку. Концепцією державної регіональної політики [1] передбачено, що головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Проблемі формування ефективної регіональної інвестиційної політики було присвячено значну кількість наукових досліджень. Серед них вагомий внесок в аналіз даного питання внесли М.І. Долишній, В.О. Онищенко, В.Г. Федоренко, М.А. Хвесик., Л.І. Федулова, В.М. Геєць, З.В. Герасимчук, Н.П. Хохлов, П. Бєленький, О. Другов [2–6] та інші. Проте, не дивлячись на наявність значної кількості ґрунтовних наукових робіт, й дотепер залишається багато невирішених проблем і протиріч у цій сфері дослідження. Метою даної роботи є обґрунтування необхідності для регіонального розвитку держави формування економічної політики розвитку інвестиційного потенціалу. В ході проведеного дослідження використано методи статистичного аналізу та системний підхід. Виклад основного матеріалу. Державна регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики та частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку країни. Проте жоден нормативно-правовий акт не дає визначення поняття ―регіональна економічна політика‖. Серед вітчизняних та зарубіжних науковців відсутня єдина точка зору на трактування поняття ―регіональна економічна політика‖. Так, наприклад, Ю. Гладкий та А. Чистобаєв надають таке визначення: ―Регіональна (соціально-економічна) політика держави – це сфера діяльності з управління політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, яка відображає як взаємовідносини між державою і регіонами, так і регіонів між собою‖ [7, с. 19]. М. Кноглер та О. Сєкарєв під регіональною політикою розуміють ―сукупність заходів, спрямованих на усунення відмінностей в економічній дієздатності та життєвому рівні, наявних між територіально відокремленими частинами країни‖ [8, с. 65]. В. Поповкін у своїх праці зазначав, що регіональна політика України має сприяти найефективнішому досягненню головних економічних, соціальних та екологічних цілей розвитку держави завдяки використанню закономірностей і факторів територіального поділу праці й регіонального комплексотворення‖ [9, с. 54]. 42 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Відомий радянський вчений Е. Алаєв у своєму понятійно–термінологічному словнику визначив регіональну політику як ―сферу діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов‘язану з взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою‖ [10, с. 189]. С. Романюк державною регіональною політикою вважає ―систематизований вплив на регіони центрального уряду, а також його територіальних підрозділів‖ [11, с. 3]. З.С. Варналій, у своїй монографії ―Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети‖ зазначає, що під регіональною політикою розуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми [12, с. 28]. Дослідження дало можливість авторові визначити, що регіональна економічна політика – це функціональний нормативно-правовий та економічний вплив органів центральної та регіональної влади на економічну систему адміністративно-територіальної одиниці країни, який має на меті раціоналізацію суспільновиробничих відносин та відображає сукупність інтересів населення регіону. Наведене визначення враховує мету та механізм здійснення регіональної економічної політики, адже практичне втілення всієї сукупності дій, пов‘язаних з її впровадженням завжди має матеріальну форму нормативно-правового акту. [13, с. 33] Одним з найвагоміших завдань регіональної політики є оцінка ефективності інвестиційної політики регіону, розвитку його інвестиційного потенціалу, покращення інвестиційного клімату та інвестиційної привабливості, що дає змогу залучити інвестиційні ресурси та забезпечити економічне зростання регіону. У теперішніх умовах питання пошуку фінансових ресурсів розвитку держави постає ще більш гостро, адже обсяг находжень прямих іноземних інвестицій в Україну в 2009 році значно скоротився порівняно з попередніми роками. Так, за даними Державного комітету статистики України [14], у І півріччі 2009 р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено 2699,7 млн дол. США прямих інвестицій, що становить 40,2 % обсягів І півріччя попереднього року. З країн ЄС надійшло 2074,6 млн дол. (76,8 % загального обсягу), з країн СНД – 344,7 млн дол. (12,8 %), з інших країн світу – 280,4 млн дол. (10,4 %). У той же час капітал нерезидентів зменшився на 413,5 млн дол. У цілому приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, утрат і курсової різниці склав 2358,6 млн дол., що становить 34,1 % рівня відповідного періоду попереднього року. У січні–червні 2009 р. зросли обсяги капіталу з Нідерландів – на 561,7 млн дол., Кіпру – на 386,5 млн дол., Франції – на 342,0 млн дол., Російської Федерації – на 277,1 млн дол. та Аруби – на 273,6 млн дол. Зазначені країни забезпечили 78% приросту іноземного капіталу в Україні. Приріст іноземного капіталу у звітному періоді спостерігався на підприємствах, що здійснюють фінансову діяльність, – на 861,0 млн дол., операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям – на 454,9 млн дол., торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів, предметів особистого вжитку – на 141,5 млн дол., а також на підприємствах промисловості – на 582,0 млн дол., у т.ч. переробної – на 522,6 млн дол. Серед галузей переробної промисловості найбільше зросли обсяги прямих іноземних інвестицій у хімічну та нафтохімічну промисловість (на 207,8 млн дол.) та у виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 106,1 млн дол.). Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає 81 % загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр – 8063,7 млн дол., Німеччина – 6530,9 млн дол., Нідерланди – 3717,1 млн дол., Австрія – 2490,0 млн дол., Сполучене Королівство – 2330,0 млн дол., Російська Федерація – 2125,1 млн дол., Франція – 1573,2 млн дол., Сполучені Штати Америки – 1369,2 млн дол., Віргінські Острови, Британські – 1323,7 млн дол. та Швеція – 1259,1 млн дол. Серед значного виду форм, в яких може існувати міжнародне співробітництво, одну з ключових позицій займають іноземні інвестиції. Кожна країна зацікавлена в розвитку інвестиційного потенціалу своєї економіки, залученні капіталовкладень іноземних інвесторів, збільшенні фінансових ресурсів держави. В різних державах застосовуються різні засоби та механізми для стимулювання розвитку її інвестиційної привабливості на макро-, мезо- та мікрорівнях. За сучасних умов розвитку інтеграційних процесів постає необхідність аналізу світового досвіду проведення політики регіонального розвитку, стимулювання зміцнення інвестиційного потенціалу, форм, механізмів та засобів для цього, стратегічних пріоритетів реалізації державної політики розвитку всіх рівнів країни. Сучасна історія регіональної політики започаткована у 20-х роках минулого сторіччя, але у практичній реалізації сягає прадавніх часів. Ще в античній Греції, Римській імперії та країнах Стародавнього Сходу в управлінських колах замислювалися над впровадженням регіональної політики (у своєму розумінні). Від стану регіональної політики залежали тривалість і стабільність управління на підвладних територій, зокрема насильницьки завойованих і поневолених. Значну роль у системі управління великою територією на цьому етапі розвитку країн набула реалізація такої політики, яка б сприяла наповненню казни за рахунок збирання данини та дозволяла тримати підвладні території у покорі [12, с. 40]. Враховуючи, що реалізація регіональної політики різними країнами Європи завжди приводить до різної ступені ефективності її результатів, що обумовлюється значною кількістю факторів, зокрема природногеографічних, економічних, соціальних, екологічних особливостей кожної країни тощо, у 1975 році було засновано Європейський фонд регіонального розвитку, метою якого є підтримка розвитку інфраструктури, інвестування в створення нових робочих місць, переважно в сфері підприємництва, а також підтримка проектів, що сприяють місцевому розвиткові. Головною метою даного Фонду є розвиток регіонів з відсталою економікою. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

43


Економічні науки На початку існування цієї системи підтримки регіонального розвитку не було ефективним через те, що надходження коштів до Європейського Співтовариства практично не перевірялися, була відсутня узгодженість дій з іншими інструментами регіональної політики ЄС. Крім того, кошти Фонду концентрувалися не в особливо бідних регіонах, а надавалися знижки на внески країн-членів ЄС, і тому цілі конвергенції фінансувалися недостатньо [12, с. 49]. Так, в Україні вже застосований закордонний досвід регіонального розвитку, створені агенції регіонального розвитку та їхні мережі. Вони ефективно співпрацюють з місцевою та центральною владою як фокусні центри стратегічного планування та супроводження проектів розвитку територій, забезпечують ефективну міжсекторну співпрацю влади-бізнесу-громадськості та покликані створити якісно нове економічне середовище. Стратегічними напрямами діяльності таких агенцій є: – розвиток сільського туризму в Україні; – залучення іноземних інвестицій в регіони України; – розроблення і впровадження нової моделі агенції регіонального розвитку в Україні; – розвиток територіальних громад в Україні тощо. Висновки. Раціональна та ефективна регіональна економічна політика держави повинна стимулювати розвиток депресивних територій, проте вони не повинні існувати лише за рахунок субсидій та фінансової допомоги, необхідно покращувати розвиток таких регіонів за рахунок розвитку власних можливостей, а не лише за рахунок державних джерел фінансування. Сучасні інтеграційні процеси ставлять задачу розробки та втілення більш дієвого механізму розвитку регіонів, який би міг спиратись на досягнення зарубіжних країн в даному напрямі. Одним з головних завдань покращення таких механізмів є стимулювання регіонального розвитку через більш ефективну та узгоджену діяльність управлінського апарату відповідних адміністративнотериторіальних одиниць, яка була б направлена на розвиток виробничого, інвестиційного, соціальногоекономічного потенціалу кожної території. Основними принципами, на які б спиралася регіональна політика, повинні стати: 1. Вдосконалення законодавства України, зокрема, в сфері інвестування, яке мало б на меті проведення послідовної та прозорої регіональної політики. 2. Підтримка депресивних територій, залучення інвестицій в такі регіони, стримане субсидіювання. 3. Розвиток ринкової інфраструктури, збільшення кількості робочих місць. 4. Державна підтримка регіональної фінансової інфраструктури. 5. Пошук шляхів для створення економічного регіонального балансу. Література 1. Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента України № 341/2001 від 25 травня 2001 р. 2. Долишній М.І. Актуальні завдання регіональної політики України в сучасних умовах // Регіональна економіка. – 2004. – № 3. – С. 16–32. 3. Онищенко В.О. Регіональні аспекти інтеграції України в Європейський Союз // Вісник Тернопільської академії народного господарства. За матер. V міжнар. наук. конф. – літньої школи ―Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: Європейські студії‖. Ч. 1. – Тернопіль: Економічна думка. – 2000.– № 15.– С. 50–56. 4. Федоренко В.Г. Інвестиції та економіка України // Економіка України. – 2007. – № 5. – С. 12–16. 5. Хохлов Н.П. Актуальне проблемы инвестиционного обеспечения экономического роста // Экономика и регион. – 2005. – № 2. – С. 8–10. 6. Бєлєнький П., Другов О. Теоретико-методологічні засади регіонального розвитку економіки України // Регіональна економіка. – 2006. – № 4. – С. 7–17. 7. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики: Учебник. – СПб., 1998. – 659 с. 8. Кноглер М., Сєкарєв О. Ринкова реформа і регіональна політика // Економіка України. – 1995. – № 1. – С. 65–69. 9. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці: Монографія. – К.: Наукова думка, 1993. – 266 с. 10. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с. 11. Романюк С.А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: Регіональні дослідження: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 112 с. 12. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: монографія / за ред. З.С. Варналія. – К.: НІСД, 2007. – 768 с. 13. Романова Т.В. Формування інвестиційного потенціалу як пріоритет регіональної економічної політики // Проблеми економіки й управління у промислових регіонах: зб. наук. праць: в 2 т. / НАН України, Інт економіко-правових досліджень / відп. ред. В.К. Мамутов. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2008. – Том 1: Проблеми економіки й управління територіями та галузевими ринками. – 2008. – С. 33–37. 14. Державний комітет статистики України // http://www.ukrstat.gov.ua. 44

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки

УДК 330.342

А.Н. АСАУЛ Санкт-Петербургский архитектурно-строительный университет,

ФОРМИРОВАНИЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ У статті розглянуто особливості формування національної інноваційної системи Російської Федерації, окреслено напрями роботи у даній сфері. The article deals with the peculiarities of national innovative system in Russian Federation, their formation and defines the directions for work in this sphere. За последние десять лет изменилось отношение к новым технологиям, начала формирования инновационная инфраструктура. Главным достижением можно считать создание особой инновационной системы, которая включает в себя и методологию, и организацию проектов, и способы повышения инновационной активности организаций и реформирование научно-образовательных центров. Создание национальной инновационной системы выдвигается в число высших приоритетов социальноэкономической политики Российского государства, т.е. речь идет о модернизации экономики на основе инноваций. А для достижения этой цели нужно решить ряд крупнейших задач, одна из которых сводится к резкому увеличению инновационной емкости экономики и стимулированию инноваций. Для этого поставлена ―сверхамбициозная‖ задача ―вхождения России в число мировых технологических лидеров‖ (что сопрягается с не менее масштабными постановками целей ―минимум четырехкратного роста‖ производительности общественного труда и доведения до 60–70 % доли ―среднего класса‖ в населении) [1]. Основными целями государственной инновационной политики должно стать создание экономических, правовых и организационных условий для инновационной деятельности, обеспечивающих рост конкурентоспособности промышленной политики и решение задач социально-экономического развития. Любой сверстанный план реализации важной государственной проблемы должен включать не только разработку концепции или программы в этой сфере, но и подразумевать ответ на вопрос: а что на выходе? Но если вести речь о программе развития науки и технологий, то она подразумевает не обобщенные формулировки, а конкретные определения и меры: на что планируем выделять финансовые средства и какую отдачу для бюджета страны получим в результате реализации конкретного наукоемкого товара [3]. На обеспечение динамичного развития Российской Федерации в области науки и инноваций на период до 2010 г. и дальнейшую перспективу [4] направлена стратегия, призванная комплексно и целенаправленно направлять усилия государства, частного бизнеса и институтов гражданского общества. В Стратегии отмечена особая роль Российской академии наук (РАН), всего академического сообщества в определении приоритетных задач фундаментальных исследований. Но для того чтобы, ответственность за развитие фундаментальной науки, обеспечение эффективности бюджетных расходов была содержательной, необходимо энергично реализовать принятую Межведомственной комиссией по научной и инновационной политике программу модернизации функций, структуры и механизмов финансирования академического сектора науки. Прежде всего переход от управления затратами к управлению результатами в сфере фундаментальной науки. К основным мероприятиям можно отнести: – концентрацию ресурсов на приоритетных направлениях, обеспечивающих реализацию конкурентных преимуществ российского сектора исследований и разработок на мировом рынке; – реформирование научных организаций и повышение их капитализации, реструктуризацию государственного сектора исследований и разработок; – обеспечение интеграции научного и образовательного потенциалов. Основными результатами реализации данных мер станут: – увеличение доли внебюджетных средств во внутренних затратах на исследования и разработки; – укрепление престижа российской науки, включая приток молодых кадров в научную сферу; – рост бюджетной обеспеченности работников в академическом секторе науки: в 2008 г. не ниже 750 тыс. руб. в год на человека (при этом средняя ежемесячная заработная плата в академическом секторе должна составлять не менее 30 тыс. руб.). Говоря об этом секторе науки, следует иметь в виду не только институты РАН, но и другие организации, активные в фундаментальных исследованиях. Цель Стратегии состоит в разрешении системного противоречия – темпы развития и структура российского сектора исследований и разработок не отвечают потребностям национальной безопасности и растущему спросу со стороны предпринимательского сектора на передовые технологии. Стратегия определяет систему взаимоувязанных по задачам, срокам и ресурсам целевых программ, отдельных проектов и непрограммных мероприятий. В связи с этим выделяются следующие основные задачи: – создание конкурентоспособного сектора исследований и разработок, включая условия для его расширенного воспроизводства; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

45


Економічні науки – создание эффективной национальной инновационной инфраструктуры; – развитие институтов использования и защиты прав интеллектуальной собственности (ИС); – модернизация экономики на основе технологических инноваций. В Стратегии применительно к каждой задаче предложен комплекс конкретных мер и целевых индикаторов. Остановимся на каждой задаче и перечислим ключевые мероприятия. Решение первой задачи прежде всего должно кардинально повысить результативность и конкурентоспособность сектора исследований и разработок. Вторая задача – создание эффективной инновационной инфраструктуры и развитие малого и среднего предпринимательства в инновационной сфере. Важной представляется реализация мер по созданию благоприятных условий для развития малого инновационного бизнеса и инновационной инфраструктуры, в первую очередь дальнейшее развитие: – финансовых институтов, обеспечивающих непрерывность финансирования бизнес-проектов на всех стадиях инновационного цикла, в первую очередь ―посевных‖ и венчурных технологических фондов; – технологической инфраструктуры, включающей технико-внедренческие зоны, технопарки, инновационнотехнологические центры, бизнес-инкубаторы, инжиниринговые центры, центры трансферта технологий и т. п.; Со второй тесно связана и третья задача – развитие институтов использования и защиты прав на ИС. К основным мерам в этой области можно отнести совершенствование нормативно-правовой базы, в частности нормативного закрепления рационального порядка приобретения прав на результаты научнотехнической деятельности (далее – РНТД), созданные за счет бюджета. При этом необходимо отметить, что движение в данном направлении уже есть – недавно Правительство РФ утвердило Положение о закреплении и передаче хозяйствующим субъектам прав на РНТД, полученные за счет средств федерального бюджета. Однако активизация инновационной деятельности и создание цивилизованного рынка объектов ИС будут возможны только в том случае, если в нормативные правовые акты различных отраслей будут внесены согласованные системные изменения и дополнения, направленные на стимулирование инновационной деятельности. Основными результатами решения второй и третьей задач станут: – повышение патентной активности, капитализация научных результатов; – усиление роли малого и среднего бизнеса в сфере науки и инноваций; – существенное расширение масштабов деятельности фондов, осуществляющих прямые и венчурные инвестиции в компании высокотехнологичных секторов. Четвертая задача – модернизация экономики на основе технологических инноваций. С одной стороны, это – технологическая модернизация отраслей экономики на основе передовых технологий и интеграции с мировыми технологическими комплексами в интересах обеспечения глобальной конкурентоспособности и формирования в перспективе рынка инноваций для российского сектора исследований и разработок. Ускоренная модернизация отраслей – императив, необходимо содействовать всем ее формам: развитию корпоративных НИОКР; импорту передовых технологий; заказам российскому специализированному сектору исследований и разработок, прежде всего в рамках частно-государственного партнерства. Необходимо доводить до потенциального потребителя информацию о проводимых исследовательских работах госсектора науки, содействовать участию бизнеса в выборе технологических приоритетов, разрабатывать меры технического регулирования, политику долгосрочных контрактов в рамках государственных закупок, включая оборонный заказ, координировать планы технологической модернизации государственных корпораций. Важнейшее направление – стимулирование спроса в предпринимательском секторе на инновации. Отнесение на себестоимость расходов компаний на НИОКР – одна из мер стимулирования. В связи с этим актуальны принятые налоговые новации, вступившие в действие в 2006 г. Дальнейшее развитие налоговых инструментов стимулирования инновационной деятельности, в том числе на основе передового зарубежного опыта, принципиально важно. С другой стороны, это – формирование и реализация национальных приоритетов технологического развития в рамках отраслевых целевых программ технологического профиля. Здесь актуальны: ориентация на рынок, развитая система частно-государственного партнерства, поддержка региональных инновационных кластеров. Поиск перспективных направлений, в том числе в рамках апробированного механизма ―мегапроектов‖, о котором уже неоднократно докладывало Минобрнауки России. Сейчас происходит переход к реализации масштабных инвестиционных проектов. В рамках проектов (период реализации – три–пять лет) осуществляется полный инновационный цикл. В настоящее время Минобрнауки России финансирует девять проектов, шесть из них – c 2003 г., остальные – с конца 2004 г. Объем бюджетного финансирования составляет 2 760 млн руб., в том числе в 2005 г. – 939 млн руб., за счет внебюджетного финансирования – 3 310 млн руб., в том числе в 2005 г. – 1 172,5 млн руб. В перечень финансируемых за счет средств федерального бюджета на 2007 г. вошли такие программы инновационной направленности, как ―Мировой океан‖, ―Электронная Россия‖, ―Предупреждение и борьба с социально значимыми заболеваниями‖, ―Ядерная и радиационная безопасность России‖, ―Федеральная космическая программа‖, ―Глобальная навигационная система‖, ―Национальная технологическая база‖, ―Развитие промышленной биотехнологии‖, ―Реформирование и развитие оборонно-промышленного комплекса‖, ―Исследования и разработки по приоритетным направлениям развития науки и техники‖, ―Энергоэффективная экономика‖. Отдельные мероприятия инновационного характера содержатся и в других федеральных целевых программах на период до 2010 г. 46 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Количество инновационно-ориентированных федеральных; целевых программ, финансируемых из федерального бюджета, весьма велико. Однако это еще не означает их эффективной отдачи. Реальный уровень бюджетного финансирования программ немногим более 50 % годовых) назначений, а эффективными оказываются примерно 20 % из общего состава программ. В 2007 г. выполнено лишь 13 % инновационной ФЦП ―Электронная Россия‖, освоено всего 7 % выделенных средств: Положение дел с выполнением мероприятий других ФЦП инновационной направленности выглядит немногим лучше. Осуществление предлагаемых мер позволит достичь повышения инновационной активности в экономике, увеличения удельного веса инновационной продукции как в общем объеме продаж промышленной продукции, так и в ее экспорте. Основой для уточнения мероприятий действующих ФЦП технологического профиля и формирования новых целевых технологических программ могли бы стать две базовые широкопрофильные технологические программы: 1) развития научно-технологической базы; 2) трансферта технологий двойного назначения. В отношении Программы развития научно-технологической базы министр образования и науки А. Фурсенко отметил следующее. Начиная с 2005 г. министерство реализует новую редакцию ФЦНТП ―Исследования и разработки по приоритетным направлениям развития науки и техники‖ на 2002–2006 гг. В рамках этой программы ресурсы сконцентрированы на шести приоритетных направлениях, развитие которых направлено на достижение мультипликативного эффекта в отраслях экономики.[5] Реализация этой программы позволила добиться следующих качественных результатов: – сформирована система определения приоритетов для государственной поддержки в научно-технологической сфере и обеспечена консолидация средств федерального бюджета на этих направлениях; – отработаны механизмы поддержки инновационных проектов на стадиях инновационного цикла ―генерация знаний – разработка и коммерциализация технологий‖; – создана организационная система, обеспечивающая согласование интересов государства, частного бизнеса и науки в реализации приоритетов технологического развития, включая существенное привлечение внебюджетных средств (до 50 % по комплексным инновационным проектам). Предложения стратегии базируются на объемах финансирования исследований и разработок гражданского назначения, определенных на совместном заседании Совета Безопасности Российской Федерации, Президиума Государственного Совета Российской Федерации и Совета при Президенте Российской Федерации по науке и высоким технологиям 20 марта 2002 г. на период до 2010 г., а также предусматривают необходимые расходы на поддержку инновационной инфраструктуры. В упомянутом документе было предложено два подхода к финансированию: в текущих ценах и в доле от расходной части бюджета. Наиболее рациональным является промежуточный сценарий, сочетающий консервативность в увеличении бюджетных расходов и необходимую ресурсную обеспеченность сбалансированного решения, по крайней мере, ключевых задач данной стратегии. Основными принципами финансирования реализации стратегии являются опережающий рост бюджетных расходов на фундаментальные исследования как безусловное обязательство государства и развитие ключевых элементов инновационной инфраструктуры. В отношении прикладных разработок в целом при учете всех источников финансирования мероприятий стратегии значительная доля средств придется на реализацию национальных приоритетов технологического развития. Реализация стратегии в области развития науки и инноваций предполагает два этапа: первый – 2006– 2007 гг.; второй – 2008–2010 гг. Первый этап (2006–2007 гг.) – это развитие сектора исследований и разработок, реформирование государственного сектора науки, гармонизация и развитие институтов, влияющих на инновационно-инвестиционный климат. Необходимо также завершить институциональные изменения в сфере использования результатов интеллектуальной деятельности. Ключевыми задачами второго этапа стратегии (2008–2010 гг.) являются создание современной целостной инновационной системы, активное позиционирование отечественного сектора исследований и разработок в глобальной экономике, реализация крупных проектов по национальным приоритетам технологического развития в рамках частно-государственного партнерства. Экономический рост-это объективная цель экономической политики всех стран. Для экономической политики он означает усилия, направленные на повышение производительности труда через внедрение результатов НТП. В начале XXI в. мировая экономика активно формирует новую парадигму научнотехнического развития, составляющими которой выступают растущая взаимосвязь между рынками капитала и новыми технологиями, быстрое развитие ―экономики знаний‖, усиление социальной ориентации новых технологий, глобальный характер создания и использования знаний, технологий, продуктов, услуг. Развитию этих направлений исследований и способствует целостная инновационная система (ЦИС) как совокупность взаимосвязанных организаций (структур), занятых производством и коммерциализацией научных знаний и технологий малых и крупных компаний, университетов, лабораторий, технопарков и инкубаторов, как комплекса институтов правового, финансового и социального характера, обеспечивающих инновационные процессы и имеющих мощные национальные корни, традиции, политические и культурные особенности. Общими методологическими принципами концепции ЦИС являются следование идеям Й. Шумпетера о Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

47


Економічні науки конкуренции на основе инноваций в компаниях, признание особой роли знания в экономическом развитии, анализ институционального контекста инновационной деятельности как фактора, прямо влияющего на ее содержание и структуру. Когда знания становятся экономическим ресурсом, а информационные технологии полностью изменили мировую систему экономики, именно такой подход к изучению инновационных процессов становится принципиально важным [2]. Необходимо отметить, что в стратегии мероприятия и соответствующие ресурсы определены на период до 2010 г., но эффекты от реализации. Стратегии носят более долгосрочный характер, поэтому в стратегии содержатся оценки на период до 2015 г. [5]. Первое – устойчивый рост внутренних затрат на исследования и разработки в случае реализации стратегии с увеличением доли внебюджетных средств в этих затратах и доли сектора высшего образования. Второе – обеспечение притока молодых кадров в сферу науки, рост доли российских авторов публикаций в ведущих научных журналах. Третье – динамичный рост удельного веса организаций, осуществляющих технологические инновации, а также доли инновационной промышленной продукции в общем объеме ее продаж. При этом ожидается получение по этим показателям значений, которые характерны для зарубежных стран с развитыми инновационными системами. Предложенный в стратегии подход к решению системной проблемы позволит: – создать базис для устойчивого экономического роста в средне- и долгосрочной перспективе; – создать условия для роста во всех отраслях экономики, использующих результаты интеллектуальной деятельности; – продемонстрировать на примере конкретных проектов и программ возможности экономики, основанной на знаниях, – повысить качество ―человеческого капитала‖. Научные публикации рассматривающие проблемы формирования национальной инновационной системы представляют этот феномен с позиций структурной характеристики и прежде всего выделения элементов становящейся в России инновационной системы: представляющее НИС это ядро научнотехнического комплекса страны, целостную многоотраслевую совокупность научных, образовательных, производственных, консалтинговых организаций, а также других структур, придающую инновационную направленность развитию отечественной экономики; структуры НИС призваны обеспечивать развертывание НИОКР, связанных с обновлением продуктов и технологической базы их воспроизводства [6]. Литература 1. Выступление Президента РФ В. Путина на расширенном заседании Государственного совета ―О стратегии развития России до 2020 года‖ – Режим доступа: http://www.edinros.ru/print.html?id=127560. 2. Дынкин А.А. Инновационная экономика. М., ―Наука‖. – 2004. – С. 352. 3. Кобрин Ю. Инновации – условие конкурентоспособности // Экономист. – 2004. – № 12. – С. 23–29. 4. Стратегия Российской Федерации в области развития науки и инноваций на период до 2010 года. Режим доступа: www1.fips.ru/wps/wcm/connect/content_ru. 5. Фурсенко А. Стратегия Российской Федерации в области развития науки и инноваций до 2010 г. // Интеллектуальная собственность. Промышленная собственность. – 2006. – № 2. 6. Шатохин, Ю. Элементы становящейся национальной инновационной системы как объекта госрегулирования // Российский экономический журнал. – 2008. – № 1–2. – С. 87–88.

УДК 330.341.1

Л.І. ФЕДУЛОВА Інститут економіки та прогнозування НАНУ

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ Проаналізовано стан та розкрито проблеми міжнародного співробітництва між Україною і Російською Федерацією та запропоновано і обґрунтовано механізми забезпечення науково-технологічного співробітництва між двома країнами в рамках інтеграційних процесів. The articles examines the conditions of international cooperation between Ukraine and Russia, exposes the problems of this cooperation, offers and grounds mechanisms of scientific and technological cooperation between the countries within the framework of integration process. Постановка проблеми. Тенденції сучасного світового розвитку вказують на інтеграцію як на найважливіший фактор забезпечення економічного зростання, культурного і загального суспільного прогресу. Проте процес цей протікає суперечливо: інтеграційним тенденціям протистоять дезінтеграційні форми взаємодії та співробітництва, ізоляції та роз‘єднання. Не завжди забезпечується положення щодо взаємної вигоди тощо. Подібні протиріччя відчувають і країни Співдружності Незалежних Держав (СНД). Дистанціювання і розмежування, особливо політичне, продовжують посилюватися. 48 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Питання розвитку країн СНД і управління їх суперечливими інтеграційними процесами набули особливо актуального значення у зв‘язку із поширенням євроінтеграційної політики України. Досвід розвитку економіки України та Росії показує, що їх інноваційно-технологічне оновлення має загальні тенденції і закономірності, які відображають відставання як від провідних країн світу, так і від країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) за показниками інноваційної активності підприємств, технологічним рівнем виробництва, технологічної сприйнятливості та ін. Одна із причин такого стану – невикористаний організаційноресурсний потенціал виробничої кооперації та науково-технологічного співробітництва РФ і України, який раніше визначав промислову потужність країн, але через об‘єктивні і суб‘єктивні причини частково втратив роль фактора забезпечення технологічного розвитку економіки обох країн. У нових умовах господарювання, коли в світі відбувається спад виробництва, викликаний глобальною фінансово-економічною кризою, процеси інтеграції і кооперації набувають все більшого значення, так як сприяють мобілізації науково-технологічного потенціалу з метою підвищення конкурентоспроможності, у тому числі і технологічної. Зазначене вимагає розробки системних і науково обґрунтованих рішень щодо реалізації механізмів взаємодії РФ і України з урахуванням нинішніх і перспективних коопераційних зв‘язків в кризовий та посткризовий період. Концентрація виробництва в рамках окремих міжнародних компаній у сучасних умовах не може об‘єктивно розвиватися без подальшого розширення виробничих зв‘язків між ними. Більш того, ці зв‘язки мають тенденцію до поглиблення і застосування різноманітних форм виробничого співробітництва між найбільшими компаніями. Вони не тільки охоплюють такі зв‘язки, як окремі розділи виробничих програм і виробниче кооперування, але й усе більше поширюються на сферу науково-технологічного співробітництва. Сьогодні взаємо-відносини між найбільшими міжнародними компаніями проявляють себе в різноманітних формах, що охоплюють різні галузі господарської діяльності фірм в сфері виробництва, наукових досліджень і проектно-конст-рукторських розробок. Пов‘язані десятирічними спільними виробничими взаємовідносинами, науково-технічним супроводом реалізації окремих державних замовлень, провідні українські підприємства (також як і російські) у сфері машинобудування й до цього часу працюють з комплектуючими із Росії. А тому зупинка таких взаємозв‘язків лише відкидає назад у конкурентній боротьбі за вихід на міжнародні ринки. Зокрема, приклад щодо прагнення сторін самостійно розвивати авіаційну промисловість і негативні наслідки такої нестратегічної поведінки на вищому державному рівні є підтвердженням зазначеного вище. На жаль, в останній час майже відсутні дослідження та відповідні публікації щодо особливостей інтеграційних зв‘язків між виробничими комплексами України та Російської Федерації у напрямі науковотехнологічного співробітництва. Метою статті є розробка пропозицій щодо організаційно-економічних механізмів запуску, підтримки і супроводу реальних проектів партнерства науки, промисловості (бізнесу) і держави у галузі інтеграції і кооперації інноваційно-технологічної діяльності України та РФ. Результати дослідження. Здійснений статистичний аналіз показує, що динаміка зовнішньої торгівлі товарами України в частині експорту за період з 2000 р. по 2008 р. має майже стійку тенденцію. Це стосується як країн ЄС, так і країн СНД (рис. 1). Питома вага експорту в РФ складає майже чверть від усього експорту товарів України. Проте в 2008 р. ця частка знизилася до 23,5 %, а в першому півріччі 2009 р. – до 20 %. У частині імпорту частка РФ знижується з 2005 р. – 35,5 до 22,7 % у 2008 р. (рис. 2). Такий стан торговельних відносин обумовлено як загальним зниженням експортних позицій України в останній період, так і проблемами у економічних відносинах між Україною та РФ, спричинених перш за все політичним протистоянням.

50

%

40 30 20 10 0 2000

2001

2002

2003

ЄС(25) Білорусь Молдова Інші країни світу

2004

2005

2006

2007 2008* 2009* січеньчервень

Країни СНД Казахстан Російська Федерація

Рис. 1. Динаміка питомої ваги експорту торгівлі товарами [1] (* дані перераховано по ЄС-27)

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

49


Економічні науки 70 60 50 40 30 20 10 0

%

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008* 2009* січеньчервень ЄС(25) Білорусь Російська Федерація Інші країни світу

Країни СНД Казахстан Т уркменистан

Рис. 2. Динаміка питомої ваги імпорту торгівлі товарами [1] (*дані перераховано по ЄС-27)

Слід звернути увагу, на той факт, що за даними здійсненого нами опитування керівників вітчизняних підприємств частка комплектуючих як в експорті, так і в імпорті України займає є найбільшою в структурі товарів (рис. 3), що свідчить про високу ступінь залежності як української, так і російської промисловості від характеру та якості процесу співробітництва. Експортується Імпортується

17,9%

16,3%

9,8%

26,8% 4,1%

4,9%

19,5%

11,4%

11,4% 26%

38,2%

36,6%

Рис. 3. Питома вага видів продукції, що експортується/валися та імпортується/валися в РФ [1,2]

Аналіз науково-технологічної та інноваційної діяльності підприємств обох країн вказує на наявність однакових проблем, викликаних складним процесом розбудови інноваційної моделі економіки. Так, за даними експертних досліджень, середнє відношення витрат на НДДКР до доходів як російських, так і українських компаній у 2007 році складало 0,5 %. Це майже в три рази нижче, ніж у західних фірмах. Найбільш активно вкладають кошти в НДДКР машинобудівні компанії. У них витрати на дослідження досягають 2,2 % виторгу. Слід зазначити, що за кордоном нормальний показник витрат на R&D щодо обсягу продажів для машинобудівних корпорацій – 4–5 %. У більшості галузей як української, так і російської промисловості витрати на НДДКР виміряються десятими, а то й сотими частками відсотка від обсягу реалізованої продукції. Отже, враховуючи зазначене, розмови про інновації у великому бізнесі обох країн поки залишаються лише побажанням, ніж реальним інструментом підвищення конкурентоспроможності. Багато проблем спричинені відсутністю належного рівня виробничих та науково-технологічних зв‘язків у рамках забезпечення повного інноваційного циклу. Реалізація конкретних цілей виробничо-технологічних зв‘язків припускає застосування відповідних організаційних форм і методів. До них, зокрема, відносяться найбільш класичні: угоди про промислове співробітництво; об‘єднання фірм у формі спільних підприємств, промислових консорціумів, асоціацій; стратегічні альянси; спеціалізовані органи по координації. У сфері науки особливістю міжнародного наукового співробітництва останніх років є значною мірою переорієнтація від обмінів візитами й участі в наукових конференціях до робіт по спільних дослідницьких проектах і грантам. Зокрема, НАН України разом з РАН була проведена велика робота, пов‘язана з пошуком організаційних форм забезпечення і підтримки наукових зв‘язків, для того, щоб зберегти єдині принципи здійснення наукової діяльності, якими характеризувалися наукові зв‘язки в період існування СРСР та визначити нові організаційні форми, що були б оптимальними в умовах функціонування СНД та посилення євроінтеграції. Так, з метою збереження, а в майбутньому і посилення наукових та економічних зв‘язків з національними академіями наук – країн учасниць СНД, НАН України взяла активну участь у підготовці низки міждержавних угод, серед яких: 50 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Про науково-технічне співробітництво в рамках держав-учасників Співдружності незалежних держав; Про прямі науково-технічні зв‘язки в рамках СНД; Про співробітництво в сфері підготовки наукових, науково-педагогічних кадрів і нострифікации документів про їхній кваліфікації в рамках СНД; Про спільне використання науково-технічних об‘єктів у рамках СНД; Про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації; Про міждержавний обмін науково-технічною інформацією. Заслуговує на увагу досвід співробітництва вчених навчальних закладів з іноземними партнерами. Як правило, можна виділити два типи спільної роботи: виконання замовлень компаній (наприклад, надання тієї або іншої технології) і спільні дослідження з іноземними лабораторіями, інститутами. У випадку проведення розробки відповідної технології на гроші замовника вище ризик замовника і, відповідно, нижче ціна. А при продажу/ліцензуванні готової технології ризик замовника нижче, а ціна вище. Проте за будь-якої умови таке міжнародне співробітництво сприяє: додатковому фінансуванню для інститутів, роботі над сучасними актуальними проблемами і задачами, зміцнення репутації наших дослідницьких центрів і країни в цілому. Це також відмінна практика для студентів. Важливим напрямком науково-технологічної взаємодії Росії й України є регіональне співробітництво. Тут, як і в окремих галузях, можна було б налагодити тристоронній зв‘язок між Росією – Україною – ЄС на основі так званих єврорегіонів. Зараз існують єврорегіони на кордонах Росії, України і Білорусі: ―Дніпро‖ (поєднує Чернігівську область України, Смоленську та Брянську області Росії і Гомельську та Могильовську області Білорусі); ―Слобожанщина‖ (Бєлгородська область Росії і Харківська область України). Активізувався процес щодо створення нових єврорегіонів у російсько-українському прикордонному середовищі. Завершується формування єврорегіона ―Ярославна‖, що поєднує Курську область Росії і Сумську область України. Готується створення єврорегіона, що включить Ростовську область Росії і Луганську область України. Важливими в контексті поглиблення співробітництва варто вважати норми, що стосуються зобов‘язань сторін сприяти в рамках своєї компетенції рішенню питань на міждержавному рівні про включення в двосторонні угоди між Україною і РФ про економічне, науково-технічне і культурне співробітництво положень про забезпечення охорони прав на об‘єкти інтелектуальної власності. Так, у розвиток згаданого Договору, 22 грудня 2006 р. була підписана Угода між Урядом Російської Федерації і Кабінетом Міністрів України про взаємну охорону прав на результати інтелектуальної діяльності, використовувані й отримані в ході двостороннього військово-технічного співробітництва. Оцінюючи динамікові подач заявників України в патентних відомствах за кордоном слід зазначити, що пріоритетним відомством було і залишається патентне відомство РФ по усіх видах патентів – на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Однак дані про обсяги виплат і надходжень по ліцензіях, ліцензійних договорах, договорах про передачу виняткових майнових прав на об‘єкти права інтелектуальної власності свідчать про практичну відсутність офіційно зареєстрованих ринкових відносин у цій сфері між країнами. Як показує практика, для досягнення результативності інтеграційних процесів необхідно посилити якість влади і управління, зокрема: – якість державного управління і його вплив на конкурентоспроможність української держави; – відповідальність органів законодавчої і виконавчої влади за підвищення конкурентоспроможності країни, за темпи результати і перспективи інноваційного та технологічного розвитку; – визначення пріоритетних задач органів державної влади і управління у формуванні національної інноваційної системи; – формування та забезпечення державно-управлінських факторів інноваційного та технологічного розвитку; – посилення ролі держави, регіонів і галузей у розробці і реалізації стратегії інноваційного розвитку української економіки; – удосконалення системи науково-технічного прогнозування та планування; – розробка ефективних механізмів державно-приватного партнерства; – перспективи розширення обсягів державного та муніципального замовлення на розробку інноваційної продукції; – механізми ресурсного забезпечення інноваційного та технологічного розвитку; – застосування кредитних та податково-бюджетних механізмів, що стимулюють інноваційний і технологічний розвиток; – пріоритетні задачі державної політики в сфері оборонно-промислового комплексу; – інновації в управлінні як ресурс національної конкурентоспроможності; – координація, стимулювання і підтримка мережної самоорганізації суб‘єктів інноваційного і технологічного розвитку; – стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень і реалізованих на їхній базі інноваційних проектів, що мають особливу значимість для пріоритетних сфер соціально-економічного розвитку; – сприяння системній інтеграції інноваційних проектів, розвитку інноваційних мереж і кластерів; – сприяння держави просуванню на зовнішні ринки наукомістких та інноваційних продуктів і послуг українських підприємств; – прискорення процесу упровадження різних форм ―електронного уряду‖. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

51


Економічні науки У Росії, наприклад, існує ціла система управління, де під егідою МЗС ініційовано створення наступних організаційних структур: РАТ ―Російське агентство інтеграції і розвитку‖ з державною участю для управління заборгованістю країн СНД Росії і її великих господарюючих суб‘єктів; міжнародні лізингові компанії різного профілю для організації збуту машинобудівної продукції російського виробництва; Російський страховий фонд, що складається із уповноважених страхових компаній; інститут уповноважених фінансових компаній для роботи с боргами в майновій формі; Російський фонд гарантування приватних інвестицій у близьке зарубіжжя; РАТ ―Зовнішньоторговельне об‘єднання‖ за участю приватного капіталу і державним пакетом акцій. Велику роль у розширенні і поглибленні інтеграції має створення фінансово-промислових груп, банківськопромислових консорціумів, спільних підприємств, транснаціональних корпорацій. Практика показує, що інтеграція найбільш успішна, коли вона йде від підприємств, відновлюючи порвані виробничі і технологічні зв‘язки в СНД. Наявності об‘єктивних передумов для науково-технологічного співробітництва Росії й України перешкоджають інтереси окремих політичних сил зацікавлених у дестабілізації і перешкоджаючі інтеграції економік двох країн. В Україні періодично виникає нестабільність, обумовлена протидією політичних партій. Як показали опитування, здійснені нами разом з російськими колегами-науковцями, усвідомлюючи наявність позитивних факторів інтеграції, а також з огляду на негативні, наукова громадськість і бізнес Росії й України, підтримувані значною частиною населення двох країн виражає готовність до інноваційно-технологічної інтеграції та взаємовигідного співробітництва. Висновки. У цілому проблеми комплексного розвитку економічного і науково технологічного співробітництва Російської Федерації й України повинні розглядатися і вирішуватися на всіх рівнях управління, починаючи з міждержавного і закінчуючи рівнем підприємств та організацій. Вбачається доцільним зближення патентного права сторін, полегшення патентування у ―іншій‖ країні, аж до обопільного визнання патенту на території цієї самої ―іншої країни‖. Важливою для обох країн задачею є створення експериментальних і робочих центрів інноваційного машинобудування, що дозволило б істотно скоротити витрати на придбання нововведень шляхом закупівлі за кордоном нового обладнання і нових технологій. Найбільш економічний спосіб у даному випадку – придбання ліцензії, консультації, і на цій основі – конструювання об‘єкта ліцензії, а потім його виконання, наприклад, у металі. Необхідно провести вивчення й оцінити ефективність різних форм виробничої і науково технологічної кооперації в залежності від їхніх умов, цілей і реальних можливостей, для того, щоб на основі вивчення експериментів розробити відповідні рекомендації. На цій стадії було б корисно розглянути можливості пільгового оподатковування і кредитування, у першу чергу для напрямків, неохоче фінансованих державою (екологічна безпека, здоров‘я населення, енергозбереження, соціально орієнтовані дослідження й інновації). Співробітництво вимагає відповідних інституціональних змін у сфері науково-технологічного й інноваційного розвитку – створення міждержавного Українсько-Російського інноваційного фонду, підвищення якості науково-технологічної експертизи і добору перспективних інноваційних проектів; ратифікації Угоди держав-учасників СНД про створення загального науково-технологічного простору, узгодження пріоритетів науково-технологічного розвитку, формування нормативно-правових основ для здійснення міждержавних Програм партнерства між державним і приватними секторами економіки; розв‘язання фінансових і організаційних питань щодо стимулювання інноваційних перетворень. Одним із ключових елементів інтеграційного підходу повинна стати першочергова технологічна модернізація загальними зусиллями найважливіших об‘єктів інфраструктури спільного користування, що дозволило б істотно знизити витрати і підвищити ефективність здійснюваних контактів між підприємствами і організаціями сторін, що співробітничають, та підвищити тим самим інвестиційну привабливість відповідних регіонів. Іншим найважливішим пріоритетом повинна стати реалізація низки великих коопераційних проектів розвитку на основі новітніх технологій майбутнього, приміром, на основі нанотехнологій або біотехнологій. Це вимагає не тільки узгодження політики, але й прямого створення спільних науково-дослідних та інноваційних структур, що дозволило б розподілити на більше коло учасників витрати і ризики, пов‘язані з інноваціями. Орієнтація взаємних зв‘язків насамперед на конкретні проекти міжнародної кооперації є більш реалістичним підходом до розвитку інтеграційних процесів, чим спроби відразу вирішувати складні політичні питання, що торкаються державного суверенітету, спроби відразу забезпечити узгодження макроекономічної політики країн у цілому. Процес узгодження структурної політики повинний бути поступовим, з розширенням його охоплення в міру досягнення практично значимих успіхів у конкретних галузях. Підтримуючи лінію інтеграційного розвитку, Україні в той же час варто було б позбутися надмірної поступливості, що вона виявляла на самих ранніх стадіях співробітництва по ряду кардинальних питань, коли потрібно було б з набагато більшою жорсткістю відстоювати свої інтереси. Ці та інші заходи організаційного упорядкування, що регулюють вплив і управління, безсумнівно, зможуть сприяти більш повному розкриттю закладених в інтеграційних процесах об‘єктивних і суб‘єктивних потенційних можливостей. Таким чином, міжнародне виробничо-технологічне співробітництво і тісно пов‘язана з ним торгівля науково-технічними знаннями перетворилися в найбільш інтенсивно зростаючі сфери міжнародних економічних зв‘язків між найбільшими фірмами й обумовили істотні зрушення в структурі цих зв‘язків. Їхньою найважливішою особливістю є комплексний характер. Це означає, що усі види зв‘язків взаємодіють між собою, доповнюючи і розвиваючи один одного. Така взаємодія проявляється в тому, що торговельний обмін, особливо 52

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки обмін технічно складною продукцією, доповнюється науково-технологічним співробітництвом на стадії розробки продукту; виробничим співробітництвом і кооперуванням у безпосереднім виробництві; наданням технічних послуг на стадії монтажу і пуску об‘єкта в експлуатацію; технічним обслуговуванням у період його експлуатації. Міжнародний торговельний обмін, пов‘язаний з реалізацією постачань у рамках міжнародного виробничого кооперування, тісно узгоджується з виробничими потребами зацікавлених фірм. Література 1. Статистичний збірник ―Зовнішня торгівля України товарами та послугами‖. – Т. 1. – 2000–2008 рр. – С. 27–30. 2. /http://www.ukrstat.gov.ua/ 3. Статистичний збірник ―Зовнішня торгівля України товарами та послугами‖. – Т. 2. – 2008 р. – С. 24–26.

УДК 332.1:338.24

В.І. ЗАХАРЧЕНКО, Вінницький соціально-економічний інститут Університету ―Україна‖

С.В. ЗАХАРЧЕНКО Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, м. Київ

КЛАСТЕРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ І ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ Узагальнено основи теорії кластерів, світовий та вітчизняний досвід кластеризації економіки на регіональному рівні. Доведено перспективність формування в Україні регіональних кластерних структур. Запропоновано проект з організації регіонального індустріального кластера. In the article the authors summaries the bases of the cluster theory, world and native experience of economic cauterization on the regional level, prove the trends of forming regional cluster structures in Ukraine. The project in arranging of regional industrial cluster was proposed. Постановка проблеми. В умовах недосконалих ринкових відносин і глибокої фінансово-економічної кризи традиційне економічне мислення – в образі окремо взятих підприємств, галузей, підгалузей, міністерств – має поступитися регіонально-цілісному підходу, який дозволяє розглядати господарство регіону як системне утворення (комплекс), що є органічною складовою національного господарського комплексу. Однак успішна реалізація на практиці регіонально-цілісного підходу можлива лише за умови використання більш вузьких (спеціалізованих) підходів, що мають чітко виражену практичну спрямованість. Серед них особливу роль відіграє кластерний підхід, оскільки, саме він дозволяє запровадити інноваційноінвестиційну модель розвитку господарства на регіональному рівні. Глибокий аналіз процесів кластеризації економіки регіонів представляє значний науковий і практичний інтерес, зокрема в контексті реалізації Державної стратегії регіонального розвитку України до 2015 р. Він дозволяє суттєво підвищити прогнозованість та урегульованість процесів регіонального економічного розвитку і вказує реальний шлях до відродження та підвищення конкурентоспроможності виробництва на регіональному рівні. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Фундатором теорії кластерів вважається американський економіст М. Портер (1990; 1993; 2000; 2003; 2006). Хоча ми вважаємо, що своїми витоками вона має концепцію територіально-виробничих, зокрема міжгалузевих, комплексів. Теорію кластерів М. Портер розробляє в лоні теорії конкурентних переваг. Щоб зрозуміти витоки конкурентоспроможності країни, він за одиницю аналізу бере галузь. Але при цьому зауважує, що країна досягає успіху не в окремих галузях, а в групах галузей, пов‘язаних вертикальними і горизонтальними зв‘язками, які, до того ж, вбудовані у світове господарство. Це привело його до поняття ―кластер‖ і кластерного аналізу конкурентоспроможності країн. Він дав визначення кластера, а також дослідив причини виникнення кластерів, їх структурні особливості й переваги в розбудові національної і регіональної економіки. В контексті реалій української економіки вагомий внесок в розвиток кластерної теорії зробили В. Прайс, М. Войнаренко та О. Костишина (1999; 2000; 2001), В. Чевганова та І. Брижань (2002), С. Соколенко (2004; 2006), Н. Волкова та Т. Сахно (2005), В. Труш та І. Бігун (2007), О. Михайловська (2007) та ін. Невирішені питання загальної проблеми. Нині проблеми кластеризації української економіки розглядається здебільшого на регіонально-галузевому та регіонально-міжгалузевому рівнях. Однак для кардинального підйому економіки регіонів України необхідно перейти до формування асоційованих кластерних формувань та регіональних індустріальних кластерів (РІК). В теоретичному і практичному плані ці питання на сьогодні є недостатньо вирішеними. Постановка завдання. На основі існуючих теоретичних напрацювань і накопиченого досвіду кластеризації економіки на регіональному рівні необхідно обґрунтувати ідею і спроектувати регіональний індустріальний кластер в контексті підвищення конкурентоспроможності економіки України та її регіонів. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

53


Економічні науки Виклад основного матеріалу дослідження. З метою досягнення поставленої мети слід з‘ясувати основи теорії кластерів, вивчити світовий і вітчизняний досвід кластеризації економіки, довести перспективність формування регіональних індустріальних кластерів та обґрунтувати проект такого кластера. Основи теорії кластерів. Кластер, за М. Портером, – це група фірм чи галузей, взаємопов‘язаних між собою та з фірмами, які географічно сконцентровані у певному місці, діють у певній сфері та взаємодоповнюють одна одну [1, с. 528]. М. Портер [1] вважає, що кластери утворюються завдяки таким економічним ефектам: 1) ефекту масштабу виробництва; 2) ефекту охоплення (використання одних і тих же факторів виробництва багатьма фірмами); 3) ефекту синергії (спільної або кооперативної взаємодії, що дає можливість малим підприємствам подолати нижню межу рентабельності); 4) тріггерного ефекту (мінімізації витрат на освоєння нових технологій). У кластері підприємства мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. Особливо важливо те, що з‘являються сприятливі можливості для упровадження інновацій без загрози жорсткої конкуренції. Більше того, у кластері найбільш конкурентоспроможні компанії передають по технологічному ланцюжку іншим його суб‘єктам – проміжним і кінцевим споживачам – свої конкурентні переваги. При цьому державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. А наявність у кластерах гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, дає змогу формувати інноваційні ―точки зростання‖, упроваджувати нові форми і методи роботи з постачальниками і споживачами тощо [2, с. 72–73]. Переваги кластерів щодо інших корпоративних структур пояснюється тим, що вони: 1) забезпечують доступ до спеціалізованих послуг за порівняно низькими цінами; 2) передбачають, хоча й широке, але обмежене членство; 3) базуються на контрактних відносинах, які передбачають взаємну вигоду; 4) полегшують процес входження до горизонтальних корпоративних структур малих підприємств; 5) базуються на співробітництві, а тому не передбачають жорсткої конкуренції. Існування кластера дає змогу ефективно вести діалог з урядовими структурами, оскільки державна підтримка та створення сприятливого інвестиційного середовища з метою поліпшення умов функціонування кластера приносять користь багатьом фірмам, а не лише обмеженому їх колу, як це відбувається при лобіюванні своїх інтересів представниками вузьких секторів виробництва. Формування кластерів переважно на регіональному рівні вказує на важливість географічного місця розташування суб‘єктів конкуренції для формування їх конкурентних переваг, незважаючи на прогресуючу глобалізацію. Проте М. Портер [1] застерігає, що за певних умов участь у кластері може і сповільнювати процеси нововведень, особливо, якщо в кластері застосовується один підхід до конкуренції. Підприємства кластера можуть не підтримувати впровадження радикальних інновацій, які змінюють стару рутинну поведінку. Але, незважаючи на деякі негативні чинники, кластери відіграють важливу роль у конкурентній боротьбі, що веде до підвищення конкурентних переваг для різних суб‘єктів кластера. Загалом можна зробити висновок, що високу конкурентоспроможність національної економіки нині щонайбільше пов‘язують зі створенням у регіонах інноваційних кластерів. Світовий досвід кластеризації економіки. У світі є ще досить багато прикладів створення високоефективних територіальних об‘єднань підприємців окремих галузей економіки, які отримали назву кластерів. Значний досвід створення кластерів нагромаджено у індустріально розвинених країнах (США, Італії та ін.). Наприклад, у США функціонують 380 кластерів. У них зайнято більше половини робочої сили США і виробляється 60 % обсягу промислової продукції країни [3, с. 258]. Структура та особливості організації і функціонування багатьох американських кластерів детально вивчені. Так, М. Портер [1] детально розглянув структуру виноробного кластера у Каліфорнії. Цей кластер включає 680 комерційних винарень та декілька тисяч незалежних виноградарів. Ядро кластера функціонально доповнюється тими галузями, які підтримують виноробну промисловість і вирощування винограду, включаючи забезпечення сортами винограду, іригаційним та збиральним обладнанням, бочками тощо. До об‘єднання входять також спеціалізовані громадські організації та рекламні фірми, численні видавництва, що обслуговують виноробну промисловість та торгові агенції. Чимало кластерів США мають чітко виражену фармацевтичну спеціалізацію. Причому кількість біотехнологічних фірм у кластерах постійно зростає. Більше половини з них фінансується венчурним капіталом [2, с. 72–73]. Значний досвід організації кластерів нагромаджено в Японії. Він. показав, що ефективність кластерів буде зростати, якщо буде поглиблюватися спеціалізація регіонів, а місцевим органам влади буде надано більше прав і відповідальності щодо розвитку бізнесу в них [4, с. 8–9]. Кластери, що виникають на основі малих та середніх підприємств в Італії, називаються ―індустріальними округами‖. За визначенням Італійського інституту статистики, ―індустріальний округ‖ – це соціоекономічна одиниця на локальній територіальній основі, де взаємодіють спільності людей, що приймають участь в одному й тому ж виробничому процесі‖ [3, с. 260]. Варто зауважити, що на індустріальні округи в Італії припадає 30 % усіх зайнятих [3, с. 260]. Найвідомішим у світі є індустріальний округ з виготовлення взуття, до якого належать компанії Ферагамо й 54 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Гучі, а також численні спеціалізовані постачальники. У контексті кластеризації економіки України значний інтерес представляє досвід формування і функціонування кластерів у країнах з перехідною економікою (Китай, Польща, Чехія, Словенія, Румунія, В‘єтнам) та в країнах, що розвиваються (Індія та ін.). Оригінальне узагальнення цього досвіду зроблено С. Соколенком [4; 5]. Зарубіжна практика кластеризації економіки в регіонах підтверджує доцільність та актуальність створення кластерних структур в Україні. Більше того, ми вважаємо, що конкурентоспроможність України загалом і на регіональному рівні, зокрема, значною мірою буде залежати від того, наскільки оперативно формуватиметься й розгортатиметься модель підтримки та розвитку найсучасніших кластерних структур. Однак при створенні кластерів в Україні не слід механічно копіювати зарубіжні технології кластеризації економіки. Досвід і проблеми створення кластерів в Україні. Кластери в українських реаліях розглядаються нами як найбільш прогресивна територіально-галузева корпоративна структура, що створюються на базі спеціалізованих виробничо-територіальних систем [6, с. 188]. За визначенням М. Войнаренка, в умовах України ―кластер – це галузево-територіальне добровільне об‘єднання підприємств, що тісно співпрацюють із науковими установами та органами місцевої влади, з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону‖ [7, с. 31]. Ідея кластеризації економіки України на регіональному рівні вперше почала реалізовуватися у Хмельницькій області з 1998 р. з ініціативи відомого американського економіста Вольфганга Прайса та науковців Технологічного університету Поділля (нині – Хмельницький національний університет). Завдяки реалізації Програми ―Поділля Перший‖ у області було створено перші три кластери – швейний, будівельний та харчовий. Так, у швейний кластер об‘єдналися більше 20 підприємств. Вони відійшла від масового виробництва уніформ і приступила до формування своїх модельних ліній, раціонально розподіливши між собою ринки збуту продукції. Створення на базі 30 підприємств будівельної галузі кластеру ―Поділля‖ сприяло збільшенню обсягів будівельних робіт, впровадженню нової технології випуску суміші типу ―Церезит‖, яка вдвічі дешевша від польської та виготовляється з місцевих компонентів. З 2005 року на Хмельниччині розпочато новий етап формування кластерів – в напрямку виробництва нових будівельних матеріалів, охорони та комерціалізації культурної спадщини, інформаційно-освітньої сфери, кластеру органічного землеробства, фруктового кластеру ―Подільське яблуко‖. Наймолодшим на Хмельниччині є кластер еко-агротуризму в селі Грицеві Шепетівського району [4, с. 22–23]. Нині в Україні кластерні структури сформовані вже в 7 областях та м. Севастополі. Окрім Хмельницької області, кластери виникли в Івано-Франківській (з туризму і виробництва сувенірної продукції – кластер ―Сузір‘я‖, виготовлення виробів з овечої вовни – кластер ―Ліжникарство та інші художні промисли на Прикарпатті‖), Рівненській (з деревообробки в Рокитнівському районі), Херсонській (транспортно-логістичний кластер ―Південні ворота України‖), Полтавській (кластер екологічно чистого дитячого харчування ―Полтавщина‖), Одеській (кластер органічного землеробства і зеленого сільського туризму у Придунав‘ї), Харківській (кластер свинарства та м‘ясних виробів) та м. Севастополі (7 кластерних об‘єднань, в т. ч. туристсько-рекреаційні ―Херсонес‖ та ―Байдари-тур‖) [4, с. 21–33; 8]. Певні успіхи у створення кластерних структур в Україні можна пояснити не тільки об‘єктивними чинниками (занепадом економіки більшості регіонів тощо). Важливу роль відіграли й суб‘єктивні чинники, зокрема діяльність групи Прайса у Хмельницькій області та ініціатива М. Азарова щодо проведення міжнародному економічного форуму ―Нові виробничі системи та прискорений розвиток регіонів‖ (2001 р.), на якому детально обговорювалися шляхи кластеризації економіки України на регіональному рівні. Однак потенціал регіональної кластерної економіки в Україні ще далеко е вичерпаний. На наш погляд, шляхом кластеризації необхідно розвивати машинобудівні райони, насамперед Харківський. Ядром кластера у цьому районі міг би стати регіональний технопарк. Кластери типу індустріальних округів доцільно формувати в Україні в регіонах з достатнім рівнем підприємницької ініціативи та розвитком дрібних промислів (Прикарпаття, Закарпаття та ін.). Для координації діяльності кластерів на регіональному рівні необхідно створювати асоціації. Перша така асоціація була створена в Хмельницькій області в рамках реалізації Програми ―Поділля Перший‖. Нещодавно було прийнято рішення про формування на базі семи кластерних об‘єднань Севастополя мегакластеру ―Севастополь‖ [4, с. 25–26]. Створення мегакластерних структур дозволяє більш повно використовувати переваги від кооперації та об‘єднання зусиль (ефект синергії) їх учасників. Нині до співпраці в Асоціації ―Поділля Перший‖ залучені наукові установи та органи місцевої влади. Так, до керівного комітету асоціації входять провідні вчені Хмельницького національного університету, начальники управлінь економіки обласної адміністрації та міськвиконкому, керівники банківських структур, торгово-промислової палати тощо. Підприємства, що входять до Асоціації ―Поділля Перший‖, мають такі вигоди від цього: допомога експертів із питань технологічної модернізації виробництва, запровадження торгових знаків та експортних стандартів, новітніх технологій та маркетингу, участь у промислових виставках, ярмарках, програмі стандартизації тощо. Ми вважаємо, що виникнення кластерних асоціацій в Україні – важлива ланка на шляху до створення регіональних індустріальних кластерів. Проектування і створення регіональних індустріальних кластерів – шлях до конкурентоспроможної економіки регіону. В ситуації, що склалася в економіці України, необхідно використати найбільш прагматичну форму корпоративного укладу економічних стосунків. Такою формою є, на наш погляд, є індустріальні клас55 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки тери. Вони можуть бути як горизонтального, так і вертикального типу і мати вигляд конгломератного мережного об‘єднання [9]. Отже, індустріальні кластери – це ліберальні (добровільні) відкриті організаційно-правові та виробничоторговельні структури з високим рівнем координування функцій та стосунків, спрямованих на досягнення кінцевих позитивних результатів. Виходячи зі специфіки виробництва, індустріальні кластери можуть формуватися як високоспеціалізовані (гомокластери), і як слабоспеціалізовані (гетерокластери). Гомокластери більш характерні для підприємств машинобудівного профілю, вугільної спеціалізації, тоді коли гетерокластери характерні для підприємств переробних галузей, пов‘язаних, в першу чергу, із сільськогосподарським виробництвом. Особливий тип гетеро-кластерів складають т.зв. регіональні індустріальні кластери. Під регіональним індустріальним кластером ми розуміємо інноваційну структуру, що формується в регіоні на основі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов‘язаних спільними схемами виробництва і реалізації продукції, проблемами регіонального відтворення та розвитку інституційного середовища. Основна мета створення РІК полягає в необхідності налагодження кооперативної взаємодії між суб‘єк-тами регіональної економіки для реалізації їх власних цілей та конкурентних переваг регіону. Особливості проектування РІК розглянемо на прикладі кластера ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. Проектування цього кластера передбачає розробку спеціального Положення, яке має титульний аркуш і такі основні розділи [3, с. 263–282]. Загальні положення. Учасники (дійсні члени РІК), реалізуючи належне їм право добровільного об‘єднання своєї виробничої, наукової, комерційної та інших видів діяльності з іншими суб‘єктами (асоційованими членами РІК), створюють об‘єднання суб‘єктів господарської діяльності – регіональний індустріальний кластер ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. РІК не є статутним об‘єднанням, він функціонує на договірних засадах з метою науково-технічного та виробничо-торговельного співробітництва учасників, здійснення ними спільної діяльності на основі координації управлінських рішень у сфері інвестиційної, фінансової та зовнішньоекономічної діяльності. Структура кластера. Положення передбачає добровільне нестатутне об‘єднання існуючих суб‘єктів господарювання (вітчизняних і зарубіжних комерційних банків [філій], страхових компаній, торгово-промислових палат, товарних універсальних бірж, районних агроторгових домів, Центрів стандартизації і метрології, підприємств та інших зацікавлених господарських суб‘єктів), а також добровільне створення таких установ, як – аналітичний центр торгово-промислової палати, районні консалтинг-центри, центральна торговельна компанія, торговий дім з власною мережею роздрібної торгівлі, науково-дослідні і дослідно-конструкторські організації, технопарки, бізнес-інкубатори тощо (рис. 1).

Рис. 1.

Ініціаторами-засновниками РІК можуть бути будь-які суб‘єкти господарської діяльності, які розуміють важливість такого акту і формують Президентську раду РІК як координатора групи, з подальшим її розширенням за рахунок інших членів, які виявили бажання бути учасниками кластера. Дійсними членами РІК вважаються суб‘єкти господарювання (підприємства, організації), які визнають це положення, і від імені яких, за рішенням відповідного органу, наприклад загальних зборів акціонерів підприємства або організації, уповноважені керівники подали лист-заяву в Президентську раду кластера. 56

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Асоційованими членами РІК вважаються суб‘єкти господарювання, які об‘єднані, наприклад, у науковотехнологічний центр при кластері, і співпрацюють з дійсними членами кластера на договірних засадах. Правовий статус. Членами РІК є юридичні особи, які мають право самостійно здійснювати свою господарську діяльність у відповідності з чинним законодавством України. Вони делегують Президентській раді РІК повноваження з централізованої координації своєї діяльності на основі прийнятих рішень призначених членів рад директорів. Мета та предмет діяльності. Метою діяльності РІК є захист комерційних та інших інтересів його учасників, підвищення конкурентоспроможності, стимулювання розвитку та розширення ринків збуту товарів (робіт, послуг), що виробляються учасниками кластера, координування їх діяльності, реалізація спільних інвестиційних програм. Предмет діяльності РІК включає реалізацію повноважень з централізованої координації діяльності учасників кластера з таких питань: виробництво та реалізація продукції (робіт, послуг) в рамках спільної діяльності; організація виробничого, комерційного, консультаційного, інформаційного, технічного обслуговування учасників кластера; здійснення інвестиційної діяльності, створення інвестиційних фондів, інвестиційних компаній та інших організаційних структур для проведення операцій з цінними паперами, залучення додаткових коштів для фінансування учасників кластера; проведення маркетингових досліджень кон‘юнктури ринку та інших досліджень, організація і проведення рекламної роботи; проведення наукових досліджень та дослідно-конструкторських робіт; організація постачання та збуту, зовнішньоекономічної, комерційної та інших видів діяльності в інтересах учасників кластера; координація та узгодження діяльності учасників кластера; пошук потенційних партнерів для встановлення комерційних, виробничих, науково-технічних та інших форм співробітництва і кооперації на території України та за її межами; будь-які види діяльності, здійснення яких не суперечить чинному законодавству України, і які відповідають цілям організації РІК ―Науковий виробничо-торговельний альянс‖. Повноваження і функції учасників кластера. Для досягнення цілей діяльності РІК ―Науковий виробничоторговельний альянс‖ його учасники добровільно делегують Президентській раді кластера відповідні повноваження. Функції дійсних членів кластера визначаються чинним Положенням, статутними документами та нормативними і законодавчими актами України. Висновки. З позицій трансформаційної економіки створення кластерів у регіонах має забезпечити підвищення її конкурентоспроможності за рахунок: перепрофілювання компаній та організації нового виробництва у компаніях та корпоративних структурах регіонального базування (виробничо-торговельних та виробничо-фінансових); зростання прибутковості і конкурентоспроможності виробництва, причому як окремих компаній, так і їх альянсів; дифузії інновацій: і в самих корпоративних структурах, і в інноваційному просторі навколо т. зв. ―полюсів економічного зростання‖. ринкової самоорганізації господарства на регіональному рівні, що вже проявляється у формуванні регіональних систем ринкових відносин, регіональних ринків та ринкової інфраструктури. Література 1. Портер М. Конкуренция / М.Э. Портер ; [пер. с англ. О.Л. Пелявского и др. ; под ред. Я.В. Заблоцкого и др.]. – [испр. изд.]. – М. [и др.] : Вильямс, 2006. – 602 с. – (Библиотека Strategica). 2. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн : теорія та механізм реалізації : [монографія] / Л. Л. Антонюк. – К. : КНЕУ, 2004. – 275 с. 3. Ринкова трансформація господарства регіону (кластерний підхід) : навч. посіб. / [Г.М. Заболотний, О.М. Дідик, В.І. Захарченко, А.М. Ступницький]. – Вінниця : вид. відділ ВДАУ. – 2006. – 395 с. 4. Соколенко С. Стратегія конкурентоспроможності економіки України на основі інтеграційних системкластерів : матер. до загальноукр. конф. ―Кластеризація – шлях до підвищення конкурентоспроможності економіки регіонів‖ (Севастополь, 23-25 трав. 2006 р.) [Електронний ресурс] / Станіслав Соколенко. – Режим доступу : // http:www.zoa.gov.ua/source/partition/1/00000039800001.doc 5. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці / С.І. Соколенко. – К. : Логос, 2004. – 848 с. 6. Захарченко В.І. Трансформаційні процеси у промислових територіальних системах України / В.І. Захарченко. – Вінниця : Гіпаніс, 2004. – 548 с. 7. Войнаренко М. Концепція кластерів – шлях до відродження виробництва на регіональному рівні / Михайло Войнаренко // Економіст. – 2000. – № 1. – С. 29–33. 8. Чевганова В. Кластери та їх економічне значення / В. Чевганова, І. Брижань // Економіка України. – 2002. – № 11. – С. 35–41. 9. Волкова Н. Н. Промышленные кластеры / Н.Н. Волкова, Т.В. Сахно. – Полтава : Асми, 2005. – 272 с. 57 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки

УДК 664(477):330.341.1

Д.Ф. КРИСАНОВ Інститут економіки та прогнозування НАН України

К.О. БУЖИМСЬКА Житомирський державний технологічний університет

ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ Проаналізовано розвиток харчових галузей промисловості в 2000-ні роки, їх інноваційну діяльність та розкрито причини інноваційно-технологічного відставання. Обґрунтовано напрями модернізації харчової промисловості в контексті розбудови національної інноваційної системи та інструменти і механізми її державної підтримки, зпрогнозовано очікувані результати від вирішення проблем, зумовлених технологічною законсервованістю виробничо-ресурсної бази багатьох підприємств харчових галузей. The article deals with the development and innovative activity of food industry branches in 2000. The authors pointed out the reasons of the innovative-technological gaps in the industry and grounded the directions of its upgrading within the frames of extension of the national innovative system, tools and mechanisms of state support. Постановка проблеми. В червні 2009 р. Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку національної інноваційної системи [1]. В її преамбулі зазначається, що унаслідок непослідовності у проведенні та низької ефективності державної науково-технічної та інноваційної політики спостерігаються тенденції відставання України у технологічному розвитку від розвинених країн світу. Це проявляється в зменшенні кількості інноваційно-активних підприємств, гальмуванні розвитку високотехнологічних галузей національної економіки та інше, що призводить до зниження рівня конкурентоспроможності її продукції на світових ринках. Практично всі недоліки інноваційного розвитку вітчизняної економіки несе в собі і харчова промисловість України з тією лише різницею, що на неї накладаються специфічні проблеми, пов‘язані із недотриманням показників якості та безпечності продовольчої сировини й інших інгредієнтів, несанкціонованим розповсюдженням генетично модифікованих організмів та їх нерегламентованим використанням при виробництві харчової продукції і тютюнових виробів. У цьому зв‘язку додатковим гальмом на шляху повномасштабного входження України в Світову організацію торгівлі та інтеграції з Європейським Союзом виступає незавершеність формування національної системи технічного регулювання відповідно із вимогами міжнародних і європейських нормативних документів [2]. Таким чином, галузеві особливості розвитку харчової промисловості в 2000-ні роки та її інноваційнотехнологічне відставання за основними параметрами ставлять перед необхідністю проведення більш глибокого аналізу нинішньої ситуації та розроблення ефективного інструментарію, спрямованого на забезпечення подолання або розв‘язання застарілих проблем, стимулювання і державної підтримки реалізації інвестиційних та інноваційних програм і проектів тощо. Аналіз останніх досліджень. Основні засади державної політики в сфері науково-технологічного й інноваційного розвитку національної економіки та інструменти її реалізації почали активно розроблятися та затверджуватися у відповідних законодавчо-нормативних документах з кінця 90-х років минулого століття [3–8]. З виходом вітчизняної економіки із затяжної кризи значно зросла потреба в науковому забезпеченні її інноваційного розвитку [9–13], а особливо – харчової промисловості та сільського господарства, як основних галузей, що забезпечують продовольчу безпеку держави та високоякісне і безпечне харчування людей [14–18]. Незважаючи на ґрунтовні наукові розробки, в яких узагальнювався світовий і вітчизняний позитивний досвід інноваційної модернізації важливих для економіки підприємств і галузей виробництва, а також розкривалися основні причини неефективного використання власного інноваційного потенціалу та обґрунтовувалися механізми й інструменти активізації інноваційних процесів, ситуація в цілому не покращувалася, а навпаки – погіршувалася. Це пояснюється такою важливою обставиною як відсутність ефективних регуляторів, свого роду привідних ременів реалізації основних положень державної інноваційної політики в сфері практичної діяльності суб‘єктів господарювання. Таким чином, розрив, який утворився між чинною законодавчою сферою і реальною практикою в 2000-ні роки до цього часу не подоланий і фактично це стало суттєвим гальмом на шляху інноваційного розвитку економіки. Отже, подолання технологічної відсталості на основі прискорення інноваційної модернізації промислових підприємств та впровадження сучасних технологій в аграрне виробництво виступає на перший план в забезпеченні підвищення конкурентоспроможності національної економіки на вітчизняному і світовому ринках. Однак розв‘язання цієї проблеми вимагає виділення й обґрунтування пріоритетних напрямів, галузей і підприємств та запровадження ефективних механізмів стимулювання й державної підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності суб‘єктів господарювання. Розв‘язання цих завдань можливо лише на основі глибокого наукового аналізу діючих тенденцій і ситуації, що складалася впродовж 2000-х років, розроблення та запровадження ефективних регуляторів інноваційних процесів, важелів активізації розробки та впровадження технологічних інновацій у виробництво. У цьому зв‘язку агропромисловий комплекс України заслуговує на виняткову увагу, а його центральна ланка – харчові галузі промисловості – на прискорення інноваційно58

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки технологічної модернізації з урахуванням процесів реструктуризації територіальної мережі переробних підприємств як чинника підвищення їх конкурентоспроможності та вироблюваної ними продукції. Мета і завдання дослідження. Основною метою цього дослідження є глибокий аналіз чинників, тенденцій і проблем, що притаманні розвитку та інноваційній діяльності підприємств харчової промисловості у 2000-ні роки, обґрунтування пріоритетних напрямів і розроблення ефективних регуляторів, спрямованих на забезпечення активізації інноваційних процесів у харчових галузях АПК та підвищення рівня їх конкурентоспроможності. Відповідно з поставленою метою необхідно вирішити низку завдань, зокрема: – проаналізувати особливості, проблеми і перешкоди проведенню інноваційної діяльності в харчовій промисловості, що мали місце в 2000-ні роки; – оцінити рівень техніко-технологічної бази харчових галузей та тенденції, що мають місце у відтворенні основних засобів; – розкрити структуру джерел інвестування інноваційної діяльності в харчовій промисловості та тенденції, що склалися, і можливості залучення інвестицій на ці потреби в оглядовій перспективі; – розкрити основні напрями інноваційної діяльності в харчовій промисловості та ефективність її проведення в нинішніх умовах; – оцінити роль іноземних інвестицій у відтворенні основного капіталу підприємств харчової промисловості та інноваційній діяльності; – обґрунтувати пріоритетні напрями інноваційної модернізації галузей і підприємств харчової промисловості та інструменти їх стимулювання і державної підтримки; – спрогнозувати очікувані результати від реалізації інвестиційних й інноваційних програм і проектів у харчовій промисловості. Виклад основного матеріалу. Формування наукових засад і законодавчої бази в сфері науковотехнологічного та інноваційного розвитку українського суспільства, яке активно розпочалося з кінця 90-их років минулого століття, не отримало відповідного продовження в розробленні системи державних і ринковопротекціоністських регуляторів, спрямованих на ефективну підтримку і стимулювання суб‘єктів господарювання до проведення інноваційної діяльності. Зокрема, Законом України ―Про інноваційну діяльність‖ [6] передбачені преференції (повного або часткового безвідсоткового кредитування за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів; повної або часткової компенсації відсотків за кредитування інноваційних проектів; майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків) для підтримки суб‘єктів інноваційної діяльності всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємств всіх форм власності, які мають статус інноваційних. До інноваційного відноситься підприємство (об‘єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти, продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 його загального обсягу продукції і/та послуг. Стосовно харчової промисловості це можуть бути підприємства, що мають власну науково-дослідну та експериментальну базу, проводять дослідження та створюють інноваційні продукти, впроваджують їх у виробництво і випускають інноваційну продукцію. Необхідною умовою для надання інноваційному проекту державної підтримки виступає його державна реєстрація у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (Установи). Інноваційна продукція повинна відповідати низці встановлених згаданим законом вимогам [6] і рішення про кваліфікацію її інноваційною ухвалює зазначена Установа. Лише в такому випадку інноваційне підприємство має право на отримання додаткових пільг, зокрема: щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів третьої групи та сплати земельного податку в розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування. Реальна ж практика переконливо свідчить про те, що державну підтримку отримують лише окремі проекти, а через ―надзвичайно низький рівень фінансування інноваційних розробок, має місце відміна пільг, стимулів‖ [19]. Вперше Держінвестицій сформував і розкрив базу даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів станом на 1.12.2008 р. – вона охоплювала 26 інвестиційних програм і проектів (1 + 25) та 96 інноваційних (1 міжнародний та 90 вітчизняних проектів і 5 програм) [20]. У 2007 р. за програмою здешевлення кредитів отримали підтримку 36 інвестиційних і 4 інноваційних проектів, однак серед них не було жодного, який би відносився до харчової промисловості, Зазначена тенденція продовжувала діяти і в 2008 р. Структура джерел інвестування і тенденції у фінансуванні видатків на інноваційну діяльність у харчовій промисловості наведені у таблиці 1. З неї стає зрозуміло, що роль державного і місцевих бюджетів у фінансуванні витрат не досягає навіть одного відсотка і в кращі роки не перевищувала 3,3 млн грн, а в окремі періоди часу – взагалі не проводилася. У кращі роки інноваційною діяльністю займалося фактично кожне п‘яте підприємств, у гірші – вдвічі менше (із понад 2,6 тис. обстежених великих і середніх харчопромислових підприємств). З основного джерела інвестицій, тобто за рахунок власних коштів підприємств, в середньому було профінансовано від 60 до 90 % загального обсягу витрат, а також 5–25 % – за рахунок взятих кредитів. Лише у 2007 р. 212 підприємств (майже 62 % від кількості, що займалися інноваційною діяльністю взагалі) фінансували її власним коштом, 46 підприємств (13,4 %) – за рахунок кредитів. У 2008 р. відповідно 191 (68,8 %) та 40 (12,9 %) підприємств. Загалом, за рахунок згаданих двох джерел фінансується від 75 до 100 % витрат у різні роки. Що ж стосується вітчизняних інвесторів, а це фактично кошти замовників на нову продукцію, то їх вклад невеликий – у кращі роки доходив до 5 % від загального обсягу, у гірші – був близький до нуля. Таким же суперечливим був вклад і іноземних інвесторів – від 1/6 частини всього обсягу інвестицій до їх повної відсутності. Необхідно підкреслити, що майже повністю це вкладення інвестицій у спільні підприємства та підприємства у Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

59


Економічні науки власності міжнародних організацій та іноземних юридичних осіб. Загальна ж тенденція полягає в тому, що при значних щорічних коливаннях в обсягах витрат на інноваційну діяльність та їх поступовому збільшенні домінуючою виявляється тенденція посилення ролі суб‘єктів господарювання в її фінансуванні. Або точніше – практично за повної відсутності впливу держави на ці процеси. Таблиця 1 Джерела фінансування й динаміка видатків на інноваційну діяльність у харчовій промисловості* (у фактичних цінах), тис. грн

Рік

2000 % 2001 % 2002 % 2003 % 2004 % 2005 % 2006 % 2007 % 2008 % 2008 : 2000 = % (разів)

Кількість підприємств, що проводили інноваційну діяльність, од. 484 527 583 432 334 267 243 343 309

63,8

450580,0 100,0 487468,7 100,0 957239,8 100,0 564182,4 100,0 692332,2 100 1026455,5 100,0 810879,2 100,0 1729336,7 100,0 1374148,8 100,0

У тому числі за рахунок коштів: державного та місцевих вітчизняних іноземних власних бюджетів, інвесторів інвесторів позабюджетних фондів 300268,0 1554,1 22500,0 73609,7 66,6 0,3 5,0 16,4 418869,4 3299,6 90,0 28149,9 85,9 0,7 0,02 5,8 732863,9 0 5321,5 102581,5 76,6 0 0,6 10,7 335905,4 1387,5 27849,2 94031,3 59,6 0,2 4,9 16,7 471175,5 0 4451,3 25190,0 68,1 0 0,6 3,6 713814,7 1849,6 8289,2 97621,2 69,5 0,2 0,8 9,5 736303,4 0 1421,5 0 90,8 0 0,2 0 1353815,8 2822,4 554,8 5137,4 78,3 0,17 0,03 0,3 1019978,3 0 600,1 0 74,23 0 0,04 0

у 3 р.б.

у 3,4 р.б.

Усього витрат**

0

2,7

0

кредитів

інших

50375,5 2272,7 11,2 0,5 24085,8 12974,1 4,9 2,7 112980,6 3492,3 11,8 0,3 104366,0 626,0 18,5 0,1 175101,2 16414,2 25,3 2,4 204880,8 0 20,0 0 73154,3 0 9,0 0 349153,5 17852,8 20,2 1,0 353565,4 0 25,73 0 у 7 р.б.

0

Примітки: * Складено й розраховано за джерелами: Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат України. – К., 2001. – С. 151, 152; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат України. – К., 2003. – С. 181, 183; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2007. – С. 191–272. Відповідна статистична звітність підприємств за 2007–2008 роки. ** Форма таблиці відповідає прийнятій в наведеному стат. зб. за 2003 р. і під неї структуровані показники за попередні роки.

Про масштаби поширення інноваційної діяльності, яка стосується освоєння нових видів інвестиційної продукції, впровадження нових технологічних процесів, а також придбання нових технологій підприємствами харчової промисловості, свідчать статистичні дані наведені в таблиці 2. Динаміка наведених даних показує, що загалом за п‘ятирічний період (2004–2008 рр.) кількість підприємств, які займалися освоєнням нової продукції або впровадженням нових технологій, незначно зросла за рахунок тих суб‘єктів господарювання, які придбали нові технології. За цим же напрямом інноваційної діяльності в 2,3 рази зросла кількість нових придбаних технологій, а за рештами напрямів – їх скорочення, до того ж майже вдвічі – щодо освоєння виробництва інноваційних видів продуктів, виробів і матеріалів (з 877 до 455 найменувань). Беручи до уваги, що життєвий цикл інноваційних продуктів харчування обмежується трьома роками, треба визнати – нарощування виробництва харчової продукції буде здійснюватися переважно за рахунок збільшення випуску застарілої харчової продукції. Отже, зменшення кількості підприємств і видів інноваційної продукції, яка ними освоюється, – це важливий чинник скорочення її виробництва. Зокрема, в 2008 р. випуск інноваційної продукції залишився практично на рівні 2007 р. (4,5 млрд грн), однак її частка в загальному обсязі відвантаженої споживачам промислової продукції знизилася з 5,3 % до 4,1 % (див. табл. 3). Фінансування інноваційної діяльності відіграє надзвичайно важливу роль в реалізації її пріоритетних напрямів. Це стає зрозуміло, коли згадати, що інноваційною діяльністю в харчовій промисловості в 2007 р. займалися 431 підприємство, але мали видатки на неї – лише 343 (79,6 %). Практично подібна ситуація спостерігалася і в 2008 р. До безвитратних, як свідчать результати обстеження 2007р., відносилися такі напрямки: – навчання та підготовка персоналу (126 підприємств – 100 %); – ринкове запровадження інновацій (48 підприємств – 100 %); – придбання машин, обладнання та ПЗ (99 із 307 підприємств – 32,2 %); – внутрішні науково-дослідні розробки (30 із 52 підприємств – 57,7 %); – придбання інших зовнішніх знань (24 із 47 підприємств – 51,1 %) та ін. 60

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Таблиця 2 Структура основних видів інноваційної діяльності та участь у ній підприємств харчової промисловості у 2004–2008 рр.*

освоювали види інноваційної продукції у т.ч.

З них: впроваджували нові технологічні процеси

придбали нові технології з них права на Всього з них патенти, ліцензії маловідходні, на використання нові матеріали, всього всього всього ресурсооб‘єктів види вироби, зберігаючі промислової техніки продукти власності

Показник

1. Кількість підприємств, що брали участь в інноваційній діяльності, одиниць: 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2008 : 2004 = % 2. Кількість освоєних видів продукції, впроваджених процесів, придбаних технологій, одиниць: 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. 2008 : 2004 = %

227 156 219** 247** 261** 115,0

165 112 77 113 138 83,6

4 1 1 2 1 25,0

161 111 76 111 137 85,1

116 69 79 116 104 90,0

55 30 35 58 47 85,5

31 22 45 70 58 187,1

5 7 2 11 9 180,0

882 581 468 406 457 51,8

5 1 8 3 2 40,0

877 580 460 403 455 51,9

192 129 79 209 174 90,6

92 71 35 82 66 71,7

58 45 76 113 134 231,0

15 15 4 16 24 168,0

Примітки: * Складено і розраховано за матеріалами статистичної звітності підприємств харчової промисловості України за 2004–2008 рр. ** В формі державного статистичного спостереження № 1 – інновація за 2008 р. були введені в звітність підприємств нові види інновацій, зокрема: організаційні інновації (в 2006–2008 рр. їх впроваджували 84 підприємства), маркетингові інновації (114 суб‘єктів господарювання), нові або вдосконалені методи обробки або виробництва (227 підприємств), нові або вдосконалені методи логістики, доставки або розповсюдження продукції (51 суб‘єкт господарювання), нова або вдосконалена діяльність з підтримки таких процесів як системи матеріально-технічного обслуговування або операції щодо закупівель, обліку або розрахунків (55 підприємств).

Основним напрямом інноваційної діяльності харчопромислових підприємств, як свідчать наведені в таблиці 2 статистичні дані, було і є придбання засобів виробництва, які, за визначенням, відносяться до інноваційної продукції. Інноваційні засоби виробництва – це той обов‘язковий елемент процесних інновацій, що забезпечують випуск інноваційних продуктів харчування промислового виготовлення. У загальному обсязі витрат на інноваційну діяльність частка цього напряму становила трохи більше половини, в 2007 р. – 87 %, а в 2008 р. – 89,6 %. Унаслідок цього істотно зросла частка витрат на придбання основних засобів та програмного забезпечення у структурі капітальних вкладень у харчову промисловість – до 12,7 у 2007 р. (більше ніж удвічі порівняно з 2006 р.) і до 9,4 % у 2008 р. Важливим узагальнюючим показником техніко-технологічного рівня підприємств, а побічно, – рівня їх сучасності та інноваційності технологій, виступає показник зношеності основних засобів та динаміка їх вартості. За 2000–2008 рр. вартість основних засобів по харчовій промисловості зросла у 3,6 рази (з 20,5 млрд грн до 73,5 млрд грн), а їх зношеність значно і навіть стрибкоподібно коливалася, зокрема: в 2000 р. (на кінець року) – 41,1 %, в 2003 р. – 40,3 %, в 2004 р. – 57,3 %, в 2006 р. – 50,4 %, в 2007 р. – 48,4 %, в 2008 р. – 43,4 %. Різке підвищення зношеності основних засобів у 2004 р. (на 17 % порівняно з 2003 р.) пояснюється наступними обставинами. У зазначеному році по одному підвиду економічної діяльності – код 15.42 виробництво рафінованої олії та жирів – вартість основних засобів (ОЗ) збільшилася з 398,1 млн грн до 10769,8 млн грн (тобто у 27 разів), причому чистий їх приріст (за винятком вибулих ОЗ) становив лише 70,2 млн грн, а зношеність досягла 95,7 % (на початок року становила – 33 %). Отже, віртуальний приріст ОЗ становив по харчовій промисловості 10,3 млрд грн, або майже 42 % від їх вартості на початок 2004 р. – 24,6 млрд грн. В результаті цього їх зношеність за рік, за нашими підрахунками, підвищилася на 21,2 % (до 60,7 %), але унаслідок введення в дію основних засобів знизилася на 3,4 % (до 57,3 %). Зазначені віртуальні ОЗ були отримані в результаті індексації за всі роки незалежності основних фондів на одному з підприємств олійно-жирової промисловості, однак без відповідної індексації їх зношеності Унаслідок цього загальна картина по харчовій промисловості спотворена – за нашими підрахунками фактичний коефіцієнт зношеності по галузі (за винятком підгалузі з кодом 15.42) на кінець Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

61


Таблиця 3 № з/п 1 2 2.1 3 3.1

3.2

3.3

3.4

3.5

3.6

4 5 6 7 А Б В Г

Динаміка фінансування витрат підприємств харчової промисловості по напрямках проведення інноваційної діяльності * Рік Одиниця Показник виміру 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 Витрати на інноваційну діяльність тис. грн 450580,0 489937,7 961285,4 564182,4 692332,2 1026455,5 810879,2 1729336,7 Кількість підприємств, які займалися інноваційною діяльністю од. 484 527 583 432 334 267 243 343 Частка серед обстежених підприємств % 17,8 17,9 20,9 15,9 12,3 9,9 9,4 13,2 Витрати на 1 підприємство у тому числі на: тис. грн 931,0 925,0 1641,9 1306,0 2072,9 3844,4 3336,9 5041,8 дослідження й розробки –‘‘– 3521,4 10386,1 4008,7 8515,5 2927,1 1669,6 9454,2 24926,7 – кількість підприємств од. 53 44 63 44 27 19 23 22 – витрати на 1 підприємство тис. грн 66,4 236,0 63,6 193,5 108,4 87,9 411,0 1133,0 придбання нових технологій –‘‘– 37463,9 74851,9 104216,0 6279,3 84158,6 115020,2 40284,7 10700,4 – кількість підприємств од. 45 53 55 48 36 27 19 93 – витрати на 1 підприємство тис. грн 832,5 1412,3 1894,8 130,8 2337,8 4260,0 2120,3 465,2 технологічну підготовку виробництва –‘‘– 20573,8 21571,4 37557,7 11230,0 5464,6 24886,1 17268,0 × – кількість підприємств од. 81 86 89 64 59 40 26 × – витрати на 1 підприємство тис. грн 254,0 250,8 422,0 175,5 926,2 622,1 664,1 × придбання засобів виробництва –‘‘– 313845,1 250645,5 561538,0 416022,1 389600,6 589840,8 485750,8 1504042,2 – кількість підприємств од. 160 185 213 182 148 109 114 208 – витрати на 1 підприємство тис. грн 1961,5 1354,8 2636,3 2285,8 2632,4 5411,4 4261,0 7231,1 маркетинг і рекламу –‘‘– 30741,6 89246,6 250523,8 88940,9 198354,9 208866,1 221889,6 × – кількість підприємств од. 89 99 121 83 70 64 51 × – витрати на 1 підприємство тис. грн 345,4 901,5 2070,4 1071,6 2833,6 3263,5 4350,8 × інші витрати –‘‘– 19956,5 18781,8 3119,3 19114,0 11626,4 86172,7 36231,9 184274,4 – кількість підприємств од. 60 61 65 62 49 37 36 73 – витрати на 1 підприємство тис. грн 332,6 307,9 48,0 308,3 237,2 2329,0 1006,4 2524,3 Капітальні вкладення (у фактичних цінах) млн грн 1814,8 2186,8 3086,1 4108,7 5016,4 6417,6 8290,4 11829,8 Витрати на придбання засобів виробництва –‘‘– 313,8 250,6 561,5 416,0 389,6 589,8 485,7 1504,0 Частка в капітальних вкладеннях (5 : 4) % 17,3 11,5 18,2 10,1 7,8 9,2 5,8 12,7 Частка підприємств, які придбали засоби виробництва, % % 5,9 6,3 7,7 6,7 5,4 4,0 4,4 8,0 Довідково: Відвантажено інноваційної продукції млн грн 1837,8 3466,6 4002,0 1654,4 2752,3 3551,9 3755,0 4516,0 Частка інноваційної продукції в повному обсязі відвантаженої продукції % 8,5 12,6 12,9 4,4 5,6 5,9 5,5 5,3 Підприємства, які відвантажували інноваційну продукцію од. 419 438 461 329 263 227 198 247 Вартість основних засобів по харчовій промисловості млн грн 20529,7 21381,2 22240,6 24600,3 40485,1 44868,8 50263,3 62595,6

2008 1374148,8

2008 : 2000= % (разів) у 3 р.б.

309 12,0 4447,1 25879,8 19 1362,1 12982,4 58 223,8 × × × 1231092,7 168 7327,9 × × × 99983,7 41 2438,6 13130,5 1231,1 9,4

63,8 – у 4,8 р.б. у 7,3 р.б. 35,8 у 20,5 р.б. 34,7 128,9 26,9 83,9 32,1 у 2,6 р.б. у 3,9 р.б. 105,0 у 3,7 р.б. у 7,2 р.б. 57,3 у 12,6 р.б. у 5,0 р.б. 68,3 у 7,3 р.б. у 7,2 р.б. у 3,9 р.б. –

6,5

4536,3

у 2 р.б.

4,1

226

53,9

73536,4

у 3,6 р.б.

*) Складено й розраховано за джерелами: Наукова та інноваційна діяльність в Україні в 2000 році. – К.: Держкомстат України, 2001. – С. 143, 144, 160, 161; Наукова та інноваційна діяльність в Україні в 2002 році. К.: Держкомстат України, 2003. – С. 169, 171, 190, 192; Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2007. – С. 191– 272. Звітні дані підприємств за 2007–2008 рр. **) У 2007 і 2008 роки була удосконалена форма звітності по інноваційній діяльності. Ось чому не всі показники за попередні періоди часу збігаються із нинішніми і тому наведені лише ті з них, які співпадають.


Економічні науки 2007 р. становив 41,3 % (тобто на 7,1 % менше) і практично співпав з показником 2000 р. (41,1 %). Отже, ситуація із оновленням основного капіталу в зазначений період фактично була законсервована. Як це можна прокоментувати? На нашу думку, незважаючи на економічні складнощі, згідно звітних даних, щороку в харчовій промисловості введення в дію основних засобів оцінюється в 17–20 % від їх загальної вартості, вибуття – 4– 6 %, тобто чистий приріст в межах 11–15 %, (в 2008 р. – 16,1 %). Унаслідок цього продовжує залишатися високою частка фізично зношеного і морально застарілого основного капіталу, який до того ж виводиться із експлуатації недостатніми темпами. Воднораз, необхідно підкреслити, більше чверті підприємств не проводять виробничу діяльність взагалі, їх основний капітал фактично законсервований. Коефіцієнт його зношеності, згідно щорічної статистичної звітності, підвищується, а отже це погіршує відповідні показники по харчовій промисловості загалом. Все викладене можна оцінити як посилення розриву в техніко-технологічному рівні виробництва різних типів підприємств, зокрема: а) які проводять технологічну модернізацію виробничої бази з урахуванням сучасних тенденцій; б) які підтримують технічний стан діючих потужностей з метою забезпечити повніше використання їх залишкового потенціалу; в) які функціонують в режимі зупинки виробництва в будьякий час та припинення функціонування підприємства взагалі. Для прикладу розглянемо молочну галузь, в якій нараховувалося понад 660 підприємств, що функціонували ще з радянських часів, а на початок 2008 р. – 453 од. За останні два роки (2007–2008) основні засоби виробництва зросли в півтора рази (до 8,1 млрд грн) Загалом, їх виробничі потужності використовуються менше ніж на 25–30 %, оскільки виробництво сирого молока в країні фактично зменшилося вдвічі, а його заготівля – втричі. Унаслідок цього більшість дрібних молокозаводів виконують функції пунктів прийому, охолодження, первинної обробки та зберігання молокосировини до моменту її транспортування на молокопереробні підприємства. Техніко-технологічна база колишніх районних молокозаводів надзвичайно застаріла, практично не оновлюється і в перспективі більшість з них будуть виведені із експлуатації. Помітний прогрес спостерігається лише на молокозаводах м. Києва, столичної та деяких інших областей, які провели або проводять інноваційно-технологічну модернізацію виробництва, переходять на випуск харчової продукції з інноваційними характеристиками і на цій основі підвищують її конкурентоспроможність на ринку молочної продукції, а отже забезпечують позитивну динаміку розвитку та прибутковість виробництва. Досвід Польщі засвідчив, що в процесі реструктуризації молочної галузі тваринництва та молокопереробних підприємств кількість останніх скоротилася майже вшестеро (до 120 середніх і великих молокозаводів), а заготівля молокосировини здійснюється лише з молочних ферм, де налічується не менше 14 голів дійної худоби. За таких умов стало економічно доцільним використання доїльних установок і це унеможливило скисання свіжого молока. В результаті за десять років вдалося досягти значних здобутків: більше 90% сирого молока заготовлюється лише екстра-класом (для порівняння в Україні – 0,2 %) і близько 5 % першого класу (в Україні відповідно 28,2 %, а понад 70 % – несортове молоко) [21]. Таким чином, одним із напрямів реструктуризації вітчизняної молокопереробної промисловості має стати оптимізація її територіальної мережі та перехід до моделі великотоварного виробництва молокосировини. Різною мірою зазначений напрям реструктуризації буде стосуватися й інших галузей харчової промисловості, зокрема, цукрової, м‘ясопереробної, комбікормової, спиртової, виробництва нерафінованої олії тощо. Необхідно звернути увагу на ще одну групу підприємств харчової промисловості, які мають важливу спільну характеристику – це підприємства з іноземними інвестиціями. В 2008 р. їх загальна кількість становила 812 од. і вони залучили 1655,5 млн дол. США прямих іноземних інвестицій. Загалом, залучення у вітчизняну економіку прямих іноземних інвестицій вважається позитивним явищем, однак, аналізуючи цей процес з початку 1990-тих років, треба визнати наступне. Склалося кілька відмінних між собою підходів і цілей, що ставили перед собою іноземні інвестори при входженні у вітчизняну харчову промисловість, зокрема: створення власного виробництва з нуля ―під ключ‖ з метою зайняття домінуючого положення на вітчизняному ринку продовольчої продукції та виходу з нею на зарубіжні. Як правило, в таких випадках імпортуються найновіші технології, проводиться ретельна підготовка українського персоналу, включаючи стажування на підприємствах материнських компаній за кордоном, формується асортимент продукції з інноваційними характеристиками, запроваджуються сучасні методи її позиціонування, маркетингу, мікро-, мезо- і макрологістики, агресивні стратегії проникнення і закріплення на нових продуктових ринках тощо. Серед таких зарубіжних компаній необхідно в першу чергу назвати транснаціональні: ―Пепси-Ко‖, ―Кока-Кола‖, ―Каргіл‖, ―Крафт Фудз Україна‖ та ін.; проникнення у харчову галузь з метою фактичного знищення вітчизняного виробника та зайняття монопольного чи переважного положення на ринку вітчизняної продукції. Особливо в цьому відношенні вирізняється тютюнова промисловість, де домінуючу роль нині відіграють іноземні компанії, що викупили українські підприємства в 1990-ті роки, і фактично спровокували занепад вітчизняної ферментаційнотютюнової і тютюнової промисловості, а також підгалузі по вирощуванню тютюносировини. Показовий приклад у цьому відношенні – доля Львівської тютюнової фабрики. В жовтні 1993 р. вона стала учасником спільного з іноземним інвестором підприємства, а через п‘ять років її партнер – компанія Р.Дж. Рейнольдс – оголосила про закриття фабрики та звільнення понад 600 працівників [22, с. 123–124]. Зазначимо, що площі сільськогосподарських угідь, які зайняті під вирощуванням тютюносировини, за 1991–2008 рр. скоротилися з 10020 га до 220 га (тобто у 45,5 рази); з метою об‘єктивного оцінювання реальної політичної та економічної ситуації в країні, стану розвитку певної галузі прихід зарубіжного інвестора у вітчизняну харчову промисловість відбувається ―малими силами‖, тобто шляхом організації на базі власного капіталу або на договірній основі з українським суб‘єктом Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

63


Економічні науки господарювання малого підприємства чи викуп невеликої частки акцій акціонерних товариств. В процесі забезпечення виробничої та економічної діяльності підприємства зарубіжний інвестор формує своє різнопланове уявлення про ситуацію в країні і на цій основі він приймає рішення щодо подальших практичних дій; прихід іноземних інвесторів у вільні економічні зони (ВЕЗ) може переслідувати кілька цілей: виробничу діяльність на період дії пільг для іноземних інвесторів з наступною ліквідацією підприємства після їх закінчення; використання спеціального статусу ВЕЗ для ввезення низькоякісних і небезпечних для здоров‘я людини продуктів харчування та іншої продукції, її реалізації за демпінговими цінами в Україні; спорудження нових підприємств „під ключ‖, що базуються на використанні імпортних технологій виробництва продовольчої продукції, та ін. Таким чином, не завжди і не скрізь мета, яку переслідує іноземний інвестор, співпадає з інтересами вітчизняного виробника, а отже необхідно попередньо проводити моніторинг його діяльності в інших країнах з тим, щоб убезпечитися від ошуканства. Для цього використовують можливості рейтингових компаній та суб‘єктів зовнішньоекономічної діяльності за кордоном. Зважаючи на недостатній рівень і масштаби інноваційної діяльності взагалі та підприємств харчової промисловості, зокрема, і враховуючи, що для реалізації основних положень Концепції розвитку національної інноваційної системи (НІС) кожні три роки заплановано розробляти відповідні заходи та забезпечувати їх реалізацію, доречно привернути увагу до основних вад системи соціально-економічних відносин, що гальмують цей процес, та обґрунтувати перспективні напрями і механізми управління НІС конкретної галузі. Зокрема, за оцінками вітчизняних фахівців [23], основними перепонами на шляху розвитку НІС виступають: нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності; відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності; непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері. Що ж стосується харчової промисловості, то перелік таких вад буде значно ширший і охоплює: – низький рівень інноваційної активності. Зокрема, впровадженням технологічних інновацій та випуском інноваційної продукції в кращому випадку активно займаються 50–70 харчо-промислових підприємств, які не спроможні ―зробити погоду‖ в галузі; – нерозвиненість, а точніше безповоротна втрата у період ринкових реформ великої частки галузевого наукового потенціалу і значне звуження масштабів лабораторних розробок, спрямованих на створення процесових і продуктових інновацій з метою їх впровадження у харчо-промислове виробництво; – відсутність вітчизняного ринку інноваційних розробок; – відсутність бюджетного фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських установ, які повинні забезпечувати розробку сучасних інноваційних продуктів та науково-технологічний супровід глибоких змін у виробництві продуктів харчування; – відсутність державної установи (чи спеціального підрозділу), відповідального за моніторинг, оцінювання та регулювання інноваційних процесів в народному господарстві загалом та харчовій промисловості, зокрема; – відсутність ефективних економічних механізмів підтримки суб‘єктів інноваційної діяльності та державно-протекціоністських і ринкових регуляторів, спрямованих на забезпечення реалізації програм інноваційно-технологічної модернізації галузей і підприємств харчової промисловості; – недостатній рівень гармонізації національних стандартів з європейськими і міжнародними нормативними документами та дуже низький ступінь впровадження їх вимог у виробництво та ін. Приймаючи до уваги, що наведений перелік недоліків цим не обмежується, розкриємо вузлові проблеми, що гальмують інноваційно-технологічну модернізацію підприємств харчових галузей, та напрями, інструменти і механізми їх вирішення. На нашу думку, спільною для всіх галузей проблемою є консервативна територіальна організація харчопереробних потужностей, яка дісталася у спадок від радянської планової системи. Загальною для всієї харчової промисловості проблемою є стихійний характер розвитку продуктивних сил, наслідком чого стає її руйнація в масштабах, які створюють загрозу для продовольчої безпеки країни. Це свідчить про те, що держава не спромоглася розробити та застосувати ефективні інструменти регулювання відтворювальномодернізаційних процесів в умовах поглиблення ринкових відносин і до того ж з урахуванням необхідності оптимізації структури та територіальної організації підприємств конкретної галузі. До цього часу навіть у теоретичному відношенні не знайшла свого адекватного вирішення наступна проблема: як за допомогою важелів державного впливу (організаційно-технічних, фінансово-економічних) забезпечити раціональне поєднання національних інтересів з інтересами приватних товаровиробників, а до того ж в умовах їх постійної конкуренції на продовольчих ринках та стагнації, занепаду і економічного чи технологічного банкрутства інвестиційно малопривабливих й технічно відсталих підприємств. На нашу думку, стихійним процесам можна придати необхідної спрямованості за умови цілеспрямованого використання важелів державної підтримки з метою проведення реструктуризації мережі підприємств харчової галузі та їх інноваційно-технологічної модернізації. Однак, цьому має передувати розроблення галузевих і регіональних програм реструктуризації і модернізації харчо-промислових потужностей з обґрунтуванням перспективних напрямів і територіальних пріоритетів, а також включення їх до сфери впливу державних і ринковопротекціоністських важелів регулювання цих процесів. Наразі, відсутність таких програм та їх законодавчорегулятивного супроводу фактично сприяють збереженню стихійного характеру розвитку галузей, що супроводжується зупинкою, банкрутством і закриттям низки підприємств. Серед них є, як правило, і такі, підтримання діяльності яких конче необхідно для забезпечення продовольчої безпеки у продуктах харчування, 64 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Третьою складною проблемою є дефіцит вітчизняних інноваційних розробок як в сфері технологій перероблення аграрної сировини та їх апаратного (технічного) оформлення, так і щодо створення нових видів харчової продукції з інноваційними характеристиками. У цьому зв‘язку буде доречним згадати, що в часи планової економіки майже кожна галузь харчової промисловості, яких налічувалося більше двох десятків, включала науководослідну установу, що проводила дослідження, розроблення і апаратне оформлення нових технологій перероблення (оброблення, зберігання, використання) продовольчої сировини з метою випуску сучасної інноваційної продукції. Що ж стосується апаратного оформлення, то його доведення до вимог серійного виробництва в заводських умовах проводили дослідно-конструкторські підрозділи підприємств продовольчого машинобудування. За нинішніх умов функціонує лише кілька науково-дослідних установ (молока та м‘яса, винограду і вина, консервованої продукції, спиртової продукції, олії та жирів), які проводять невеликі обсяги наукових досліджень та розробляють нові технології і продукти харчування переважно на замовлення харчо-промислових підприємств. Більша частина нових, а точніше традиційних продуктів харчування поліпшеної якості розробляється власними силами підприємств. Незважаючи на те, що за 2001–2008 роки фінансування власних досліджень і розробок збільшилося у 7,3 рази (до майже 26 млн грн), чисельність підприємств, що їх проводили, зменшилася майже утричі (до 19 од. – табл. 3). До того ж рівень інноваційності більшості таких розробок постійно знижується. При цьому розробники керуються не вимогами нових гармонізованих стандартів, а переходять на рівень технічних умов (ТУ), відхилення від яких практично нічим не загрожує виробнику. Помітний прогрес на ринку інноваційних продуктів харчування, а особливо молочних і тютюнових виробів, було забезпечено розробкою продуктових інновацій в головних офісах материнських компаній за кордоном та впровадженням їх у виробництво на вітчизняних підприємствах з іноземним капіталом. Що ж стосується решти підприємств, то вони фактично можуть розраховувати лише на самих себе. Ось чому вимагає першочергового вирішення проблема організації або точніше, відродження наукових підрозділів для проведення наукових досліджень і створення сучасних технологічних інновацій для харчових галузей, які займають високі місця в структурі продовольчих товарів (харчової продукції, напоїв та тютюнових виробів). Щоб ця пропозиція ―не зависла‖ у повітрі, на нашу думку, по кожному підвиду економічної діяльності в харчовій промисловості необхідно сформувати за участю представників Держхарчопрому, галузевих управлінських структур (які мають статус добровільних асоціацій), профільних науково-дослідних інститутів і дослідно-конструкторських установ науково-технічні комісії [15, с. 42]. Їх основними завданнями були б: – визначення найскладніших проблем (наукових, технологічних, технічних, організаційних), які гальмують інноваційний розвиток конкретної галузі; – оцінювання досягнутого вітчизняними галузями і підприємствами рівня інноваційного розвитку, а також науково-технічних розробок (машин, устаткування, апаратів, технологій), що вже використовуються або підготовлені до серійного випуску на підприємствах продовольчого машинобудування; – розроблення системи моніторингу процесних і продуктових інновацій, методики оцінювання їх інноваційного рівня (новизна технології, елементної бази, кінцевого продукту) та визначення відповідального за його проведення державного органу; – обґрунтування низки практичних пропозицій, реалізація яких забезпечувала б вихід активних виробників на сучасний інноваційний рівень та у заплановані строки тощо. Проведення інноваційно-технологічної модернізації підприємств харчової промисловості передбачає виділення низки стратегічно важливих напрямів, просування на яких має забезпечуватися активним використанням важелів державного впливу, формуванням і упровадженням механізмів державно-приватного партнерства, розвитком системи фінансово-кредитної підтримки та інвестиційного стимулювання інноваційноактивних підприємств, пріоритетним фінансуванням інноваційних проектів і програм. З цією метою було б доцільно адаптувати до вітчизняної специфіки апробованих за кордоном форм й інструментів державної підтримки інноваційно-активних підприємств [15, с. 44], зокрема: – бюджетне фінансування дотації, пільгове кредитування та пільгове оподаткування науково-дослідних і дослідно-конструкторських, які розробляють і забезпечують вихід у серійне виробництво технологічних інновацій для харчової промисловості, а також підприємствам продовольчого машинобудування на забезпечення випуску інноваційно-технологічного устаткування для перероблення аграрної сировини; – збільшення обсягів довгострокового пільгового кредитування, запровадження різних форм фінансового лізингу та державних дотацій харчо-промисловим підприємствам, що впроваджують процесові інновації з використанням вітчизняних наукомістких видів машин, обладнання, апаратів; – надання податкових пільг підприємствам, які реінвестують власні доходи на впровадження процесних інновацій, освоєння і нарощування випуску інноваційних видів продукції тощо. У процесі реалізації заходів з розвитку національної інноваційної системи доцільно б покласти відповідальність за їх відстеження на державний орган управління з тим, щоб у разі необхідності проводити відповідні корегувальні дії, своєчасно вирішувати проблеми, які гальмують протікання інноваційних процесів у народному господарстві, концентрувати інвестиційні ресурси та інноваційний потенціал на реалізації пріоритетних напрямів державної інноваційної політики. Висновки. Вихід національної економіки на сучасний рівень розвитку значною мірою обумовлений переходом матеріальних галузей виробництва на інноваційно-технологічну модель розвитку. ЇЇ успішна реалізація забезпечить підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та вироблюваної ними 65 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки продукції. Тому досягнення позитивних результатів від НІС буде забезпечуватись активною мобілізацією зусиль і фінансових ресурсів як з боку державних органів управління, так і зі сторони приватних і колективних суб‘єктів господарювання. Література 1. Концепція розвитку національної інноваційної системи. Схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 р. № 680-р // Урядовий кур‘єр. Документи. – 2009. – № 114. – С. 12–13. 2. Про стимулювання розвитку підприємницької діяльності в умовах світової фінансової кризи. Указ Президента України від 22.06.2009 р. № 466/2009 // Урядовий кур‘єр. Документи. – 2009. – № 114. – С. 12. 3. Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Постанова Верховної Ради України ( № 916-ХІV від 13.07.1999 р.) // Відомості ВРУ. – 1999. – № 37. – Ст. 336. 4. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків. Закон України (№ 991-ХІV від 16.07.1999 р.) // Відомості ВРУ. – 1999. – № 40. – Ст. 363. 5. Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки. Закон України (№ 2623-Ш від 11.07.2001 р.) // Відомості ВРУ. – 2001. – № 48. – Ст. 253. 6. Про інноваційну діяльність. Закон України (№ 40-ІV від 04.07.2002 р.) // Урядовий кур‘єр. Орієнтир. – 2002. – № 143. – С. 1–7. 7. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні. Закон України (№ 433-ІV від 16.01.2003 р.) // Відомості ВРУ. – 2003. – № 13. – Ст. 93. 8. Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій. Указ Президента України від 30.12.2005 р. № 1873/2005 // Урядовий кур‘єр. Орієнтир. – 2006. – № 14. – С. 8–10. 9. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002. – 336 с. 10. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика / за ред. д-ра екон. наук, проф. Л.І.Федулової. – К.: Основа, 2005. – 552 с. 11. Інноваційний ресурс господарського розвитку: Монографія / за ред. к.е.н. В.П.Мельника. – К.: Об‘єднаний ін-т екон. НАН України, 2005. – 363 с. 12. Україна у вимірі економіки знань / за ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К.: Основа, 2006. – 592 с. 13. Федулова Л.І. Технологічний розвиток економіки України. – К.: Ін-т екон. та прогнозув., 2006. – 627 с. 14. Дацій О.І. Розвиток інноваційної діяльності в агропромисловому виробництві України. – К.: ННЦ ―УАЕ‖ УААН, 2004. – 428 с. 15. Пріоритети інноваційного розвитку АПК України: наук. доп. / Юзефович А.Е., Крисанов Д.Ф. – К.: Об‘єднаний ін-т екон. НАН України, 2005. – 55 с. 16. Крисанов Д.Ф. Інноваційний фактор розвитку харчової промисловості України // Економіка України. – 2007. – № 4. – С. 71–82. 17. Карасик О.М., Крисанов Д.Ф. Фінансування та результативність інноваційної діяльності у харчовій промисловості України // Вісник Дніпропетровської державної фінансової академії. Екон. науки. – 2008. – № 2 (20). – С. 68–76. 18. Крисанов Д.Ф. Інноваційна діяльність підприємств харчової промисловості: тенденції і перспективи // Наукові праці Національного університету харчових технологій. Економіка. – 2008. – № 26. – С. 55–59. 19. Інноваційна модель: потрібні системні зміни // Урядовий кур‘єр. – 2008. – № 55. – С. 6. 20. Доступно з: gromady.cv.ua 21. Федорчук А. Не тільки пальмова олія // Дзеркало тижня. – 2009.– № 28. – С. 10. 22. Экономика контроля над табаком в Украине с точки зрения общественного здравоохранения. Отчет об исследовании. – К., 2002. – 145 с. 23. Особливості національної інноваційної системи України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://exsperts.in.ua/baza/analitic/index/php?ELEMENT_ID=11144.

УДК 330.322

С.В. ЗАХАРІН Державна установа ―Інститут економіки та прогнозування НАН України‖

ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕГУЛЯТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ У статті проаналізовано стан і умови інвестиційної діяльності в Україні. Визначені основні проблеми формування і реалізації державної інвестиційної політики. Зроблені пропозиції з удосконалення державної інвестиційної політики в умовах загострення економічної кризи. The article analyses the state and conditions of the investment policy in Ukraine. The main problems in forming and carrying out the state investment policy are defined. Thoughts concerning the improvement of the state investment policy under the conditions of the economic crises are suggested. 66

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Актуальність дослідження. Загострення економічної кризи через ―звуження‖ можливостей акумуляції джерел інвестиційних ресурсів неодмінно призведе до зниження інвестиційної активності корпоративного сектору, що стане причиною нових негативних трендів макроекономічного розвитку. Аналіз літератури. В останні роки вчені активізували наукові розвідки з питань регулювання фінансування інвестиційної діяльності в економіці України [1–3]. В той же час мають бути розроблені системні пропозиції з удосконалення механізму такого регулювання, з урахуванням негативних макроекономічних тенденцій, глобальних викликів та обмежених можливостей української економіки. Особливо актуальне це питання в контексті розвитку корпоративного сектору, з огляду на те, що саме корпоративні структури, які здатні акумулювати фінансові та інтелектуальні ресурси, визначають траєкторію інвестиційно-інноваційного розвитку держави. Отже, в умовах загострення економічної кризи необхідне корегування державної інвестиційної політики. Цим визначається актуальність дослідження. Постановка завдання. Метою дослідження є вироблення концептуального підходу з реформування механізму регулювання формування та використання фінансового ресурсу інвестиційної діяльності у корпоративному секторі. Методи, що використовувалися при проведенні дослідження: аналіз і синтез, абстрагування, економіко-статистичний, логічних узагальнень. Результати дослідження. Розвиток можливостей фінансового ринку України є головним напрямом підвищення ефективності функціонування вітчизняного інвестиційного механізму та наближення обсягів наявних фінансових ресурсів до продуктивного потенціалу їх використання на потреби економічного розвитку. Зокрема, існує потреба розвивати інфраструктуру фінансового ринку [1]. Посилення позитивної ролі держави в інвестиційній сфері української економіки повинне бути націлене на підвищення ефективності державної інвестиційної політики при збереженні ринкових механізмів і стимулювання корпоративних інвестицій [2]. На основі цих інвестицій в пріоритетних сферах економіки повинні створюватися нові підприємства [2, 3]. Фактично інвестиційні ресурси України виснажені і не забезпечують ефективного розширеного відтворення. Зношеність основних фондів у галузях обробної промисловості сягає 59,2 %, підприємства використовують вкрай застарілу матеріально-технічну базу, більшість обігових коштів спрямовуються не на оновлення обладнання, а на його ремонт і підтримання хоча б мінімальної здатності створювати нову вартість. Тож переважна більшість підприємств займатися високопродуктивною інвестиційною та інноваційною діяльністю у найближчі роки не зможуть. Наявні механізми інвестиційної діяльності не здатні вирішити задачу відновлення високотехнологічних основних фондів. Ані фондовий ринок, ані банківська система, ані інвестиційні фонди не виконують своїх функцій по акумулюванню вільних коштів і їхньої трансформації в інвестиції. Великі підприємства обрали шлях самофінансування інвестиційної діяльності, спрямовуючи кошти в основному на підтримку діючих потужностей. Держава фактично припинила підтримувати інвестиційні процеси і зняла із себе відповідальність за розвиток виробництва, а нові ринкові інститути забезпечення розширеного відтворення, насамперед банківська система і фондовий ринок, так і не склалися. З методологічної точки зору, основною причиною недостатніх обсягів інвестування розвитку високотехнологічних виробництв слід визнати недостатні мотивації інвесторів до реалізації відповідних проектів (тобто, мова йде про порівняно малопривабливий інвестиційний клімат). На жаль, інвестиційний клімат в Україні не можна назвати сприятливим. Він характеризується загальною нестабільністю законодавства, нерозвиненістю інституцій фінансового посередництва, макроекономічними диспропорціями, високою ризикованістю господарської діяльності, недостатнім рівнем захисту прав інвесторів. Головним інституційним завданням державної інвестиційної політики має стати створення високопривабливого економіко-правового середовища, яке активізує інвестиційний процес на пріоритетних напрямках реального та інфраструктурного секторів економіки. У цьому контексті доцільно заборонити призупинення дії вимог Законів України щодо пріоритетного фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності при ухваленні бюджетного законодавства. Регулювання інвестиційної активності в окремих галузях може здійснюватись через держконтракт. Ефективним засобом прямого державного регулювання з точки зору залучення приватних інвесторів є часткова участь держави у фінансуванні інвестиційних проектів, які відповідають обраним пріоритетам розвитку. У Закон ―Про інвестиційну діяльність‖ мають бути внесено зміни в частині усунення суперечностей щодо органів регулювання інвестиційної діяльності та їхніх повноважень, визначення пріоритетних напрямів і механізмів державного стимулювання, організації забезпечення державної підтримки інвестиційної діяльності, встановлення адміністративної відповідальності посадових осіб за порушення порядку одержання та строків видачі інвесторам документів дозвільного характеру встановлених законодавством. Складність вирішення перелічених завдань зумовлюється тим, що в Україні до цього часу не створено належної системи інвестиційного та інноваційного прогнозування, хоча країна має необхідний для цього кадровий потенціал і методологічне забезпечення [4]. Не виконується належною мірою для потреб інвестиційного розвитку норма вітчизняного законодавства щодо використання методу програмно-цільового управління (зокрема, не ведуться розробки інвестиційного забезпечення науково-технічних програм для реалізації обраних пріоритетів) [5]. У той же час кількість загальнодержавних цільових програм, на виконання яких, в ідеалі, мають бути спрямовані обмежені фінансові, інтелектуальні та трудові ресурси, в різні роки Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

67


Економічні науки коливається в межах від 160 до 300, що лише дискредитує саму ідею розробки таких програм. Справді пріоритетних програм має бути 5–7 (в Росії, приміром, – 10 національних проектів), тоді увага і суспільства, і влади, і ―третього сектору‖ до їхньої реалізації буде адекватною. В складних соціально-економічних умовах, викликаних загостренням економічної кризи, провідні держави світу обрали стратегію підтримки високотехнологічного експорту [6, с. 153–166]. Беручи до уваги кращий зарубіжний досвід (Фінляндії, Південної Кореї, Китаю, а також окремих країн СНД – Росії, Казахстану та інших) для забезпечення високої ефективності державних гарантій необхідно спрямовувати їх на оптимізацію діяльності експортерів, передусім, високотехнологічної продукції, а не створювати для них ―парникових‖ і демпінгових умов роботи на світовому ринку, що пригнічує ефективну конкуренцію [7, с. 219–235]. Аналіз попередніх системних наукових розвідок дає змогу зробити узагальнюючий висновок, що в сучасних умовах основними напрямками інвестиційної діяльності держави мають бути: – контроль над інвестуванням в об‘єкти загальнодержавного значення; – зміна джерел фінансування інвестицій, заміщення бюджетних асигнувань ресурсами приватних інвесторів (корпоративних і індивідуальних), впровадження механізмів державно-приватного партнерства у інвестиційній діяльності; – перехід на нові організаційні форми і економічні методи управління інвестиційними проектами; – пріоритетність реалізації проривних інвестиційних проектів, що мають загальнодержавну значимість, швидку окупність, вигідність із погляду створення робочих місць і надходжень ―швидких грошей‖ у бюджет. Необхідно підготувати проект Закону (або іншого нормативно-правового акту високого рівня), яким би запроваджувався чіткий механізм комплексної експертизи інвестиційних та інноваційних проектів в режимі ―єдиного вікна‖, а також пропонувалися системні зміни до чинних законодавчих та інших нормативноправових актів, які б удосконалювали (―полегшували‖) механізм розгляду інвестиційних та інноваційних проектів. Доцільно в окремому документі встановити (описати) всі види погоджень та дозволів, які необхідно отримати потенційному інвестору (замовнику) для реалізації інвестиційного або інноваційного проекту (в тому числі в режимі ―єдиного вікна‖), а також розмір плати (державного мита) за розгляд та вирішення питання, строки його розгляду. Амортизаційна політика має бути ліберальнішою і включати напрацьовані світовою практикою механізми стимулювання інвестування високотехнологічних виробництв. Йдеться, передусім, про можливість прискореної податкової амортизації для нового та інноваційного обладнання високотехнологічних виробництв. Потребують подальшого удосконалення правові приписи з питань захисту та правової охорони нетрадиційних (нових) об‘єктів інтелектуальної власності. Йдеться про захист комерційної таємниці, прав на топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо. Практика більшості країн свідчить, що проголосили здійснення високотехнологічного прориву і формування постіндустріальної економіки, вказує на необхідність реалізації таких складових: – активну та всебічну підтримку державою, спеціальними та регіональними органами влади новостворених інноваційно-орієнтованих структур та їх потенційних утворювачів (наприклад, у КНР дев‘ять найбільших технологічних університетів отримують від держави підвищене фінансування з метою створення технопарків, центрів технічного розвитку та інших інноваційних установ для впровадження та застосування власних і зарубіжних розробок. В країні не припиняється процес створення нових великих технологічних парків); – розробку альтернативи витоку висококваліфікованих фахівців з країни, оскільки високий рівень ―витоку мозків‖ унеможливлює побудову високотехнологічної економіки (приміром, інноваційних успіх Ірландії базується на використанні ―на місці‖ наявних молодих та висококваліфікованих кадрів шляхом в умовах залучення іноземних інвесторів. Із десяти найбільших світових виробників програмного забезпечення сім мають філії чи дочірні фірми в Ірландії, 10 % іноземних компаній Ірландії працюють у сфері інновацій); – створення ринкових механізмів, що роблять розвиток науки і впровадження її досягнень економічно вигідними, оскільки інноваційні тенденції не можуть бути сформовані лише централізованим рішенням (наприклад, справжній бум щодо створення наукових та технологічних парків відбувся у США в середині 1980-х, коли Конгрес надав університетам право комерційного використання результатів деяких досліджень. Тоді практика довела, що комерціалізація технологій є найбільш успішною через створення інноваційних дочірніх компаній університетів); – заохочення прямого співробітництва із закордонними науково-дослідними установами (великий успіх мають спільні китайсько-українські науково-технологічні парки, перші з яких були створені у 2000 р. у провінції Шаньдун та у 2001 р. у місті Цзинань. До роботи в цих установах залучені Національний технічний університет ―КПІ‖, Херсонський університет та Харківський інститут шовківництва. КНР, визнаючи переваги іноземних кваліфікованих спеціалістів у галузі високих технологій, намагається їх залучати. Також зацікавлені у співробітництві з українськими установами індійські технопарки, які готові надавати матеріальну допомогу розробникам найцікавіших проектів); – залучення іноземних інвестицій для стимулювання розвитку сфери надризикованого венчурного бізнесу. Формула ―високий ризик – високі технології – високий рівень життя‖ стала гаслом для всіх країн з розвиненою економікою. Бурхливе зростання нових напрямів виробництва, таких, як виробництво персональних комп‘ютерів, виявилося можливим переважно за участі венчурних інвестицій. Саме за допомогою венчурного капіталу на базі малих інноваційних компаній утворились відомі фірми – провідні виробники комп‘ютерів та програмного забезпечення. (Високий ризик приносить великі здобутки: з першого венчурного фонду Силіконової Долини було інвестовано 3 млн дол., а інвестори отримали майже 90 млн); 68

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки – сприяння активному розвитку і функціонуванню малого інноваційного бізнесу, що є мобільнішим, більшою мірою спроможний до оперативної розробки й впровадження нововведень у виробництво (наприклад, невеликі підприємства Силіконової Долини, розвиваючи нові технології, потягнули за собою інші, забезпечуючи їх провідними розробками у різноманітних галузях); – створення умов сполучення елементів інноваційної інфраструктури та великих наукових і освітянських центрів (ефективність такої політики доведена досвідом китайських технологічних парків, що розташовуються не біля індустріальних зон, а поруч з великими науковими та дослідними центрами, добре інтегрованими в економіку міста чи району). Головною проблемою реалізації інвестиційно-інноваційного розвитку є розрив між двома важливішими стадіями інновацій – науковими дослідженнями й масовим виробництвом продукції з використанням їх результатів. Однією з найважливіших складових інноваційного процесу та перспективним механізмом економічної стабілізації держави є венчурний бізнес, феномен надактивного розвитку якого в світі пов‘язаний з пріоритетним розвитком високотехнологічних та ризикованих галузей [8, с. 108]. Для держави має сенс активно сприяти розвитку венчурного бізнесу, оскільки вигоди, які отримує суспільство від програм підтримки венчурного капіталу, не обмежуються тільки прибутками венчурних інвесторів. Висновки. Необхідно використовувати відпрацьований світовою практикою досвід регулювання фінансового забезпечення інвестицій (державних і корпоративних). Слід розширити використання методів програмно-цільового управління інвестиційним розвитком. Кількість загальнодержавних цільових програм має бути гранично скорочена. Необхідно усіляко розвивати інфраструктуру фінансового ринку. Доцільно заборонити призупинення дії вимог законів України щодо пріоритетного фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності при ухваленні бюджетного законодавства. Перспективи подальших розвідок. Сприяння поліпшенню інвестиційного клімату в Україні буде забезпечуватись через масштабні комплексні заходи щодо поліпшення умов діяльності інвесторів, а також розширення механізмів та інструментів здійснення інвестицій. В цьому напрямку мають проводитися подальші наукові розвідки з означеної проблематики. Література 1. Ванькович Д.В., Демчишак Н.Б. Аналіз фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів в Україні // Фінанси України. – 2007. – № 7. – С. 72–84. 2. Марцин В.С. Стратегія розвитку інвестиційної діяльності в економіці України // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 9. – С. 57–65. 3. Шинкарук Л.В. Інституційні засади капіталоутворення в Україні // Економічна теорія. – 2007. – № 3. – С. 72–85. 4. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Наукова доповідь (за ред. Я. Жаліло). – К.: НІСД, 2005. – 24 с. 5. Данько М.С. Визначення науково-технологічних пріоритетів як складова політики економічного зростання // Вісник Інституту економічного прогнозування. – 2002. – № 1. – С. 40–58. 6. Конкурентоспроможність національної економіки / за ред. д-ра екон. наук Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2005. – 582 с. 7. Інвестування української економіки: монографія / за ред. А.І. Сухорукова. – К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. – 2005. – 440 с. 8. Юркевич О.М. Фінансове забезпечення науково-технічної інноваційної діяльності // Фінанси України. – 2004. – № 6. – С. 106–112.

УДК 338.432

О.В. МОРОЗ, Л.П. РУДА Вінницький національний технічний університет

ДИНАМІКА ЕФЕКТИВНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ ВІННИЧИНИ ПІД ВПЛИВОМ ФАКТОРІВ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ТА ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСІВ У статті розглянуто вплив інвестиційних та інноваційних процесів на динаміку ефективності сільськогосподарських підприємств Вінницької області. Здійснено аналіз зв‟язку між рівнем інвестування в основний капітал сільського господарства та рівнем рентабельності від усієї діяльності сільськогосподарських підприємств Вінниччини. The article researches the efficiency dynamics of the agricultural enterprises in Vinnytsya oblast. The influence of the investment process on the rate of profitability of the agricultural enterprises in Vinnytsya oblast was analyzed. Постановка проблеми. Історично сільське господарство займає одне з провідних напрямків в економіці Вінниччини, оскільки, забезпечує виробництво близько 23 % від загального обсягу валової доданої вартості, Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

69


Економічні науки тоді як кількість найманих працівників складає близько 16 % від загальної чисельності зайнятих [1]. Натомість, соціально-економічні трансформації у сільському господарстві, які стали результатом проведених аграрних реформ за останні десятиріччя, призвели до того, що на сьогоднішній день сільськогосподарське виробництво знаходиться переважно у хронічному кризовому стані. Вивченню проблем сучасного сільськогосподарського виробництва та пошуку виходу з кризи присвячено багато праць вітчизняних науковців, зокрема, П. Саблука, В. Черноіванова, В. Скальського, Ю. Нестерчук, В. Геєць, О. Горпинича та ін. Аналіз останніх досліджень. Як зазначається [2], за період проведених на селі реформ відбувся перерозподіл власності, з‘явилися нові за формою управління сільськогосподарські підприємства, численні фермерські господарства, фізичні та юридичні орендарі земельних паїв тощо. Однак конкуренція, гонитва за прибутками поки що не дали змогу збалансувати розвиток сільського господарства хоча б до рівня радянських часів. Як наслідок, у країні відбуваються процеси деіндустріалізації сільського господарства [3].Основний капітал галузі за 1996–2007 рр. зменшився в 1,6 разів, а в сільськогосподарських підприємствах – у 3 рази. Частка сільського господарства в основних фондах усієї економіки скоротилася з 14,3 до 5,7 %. Забезпеченість аграрних підприємств тракторами, комбайнами та іншою технікою становить 45–50 % від потреби. Понад 90 % наявних технічних засобів потребують заміни через їх спрацьованість. Низька ефективність сучасної аграрної політики є найважливішою причиною кризи. Проте, державне субсидування – це лише засіб підтримки аграрного розвитку, а не його основне джерело. Головна увага має бути зосереджена на залученні інвестицій, перш за все внутрішніх, в аграрний сектор, на поліпшенні загального інвестиційного клімату в країні [3]. Мета статті: аналіз ефективності сільськогосподарських підприємств Вінницької області та опис ролі інвестиційно-інноваційних факторів. Результати дослідження. Слід відзначити негативну в цілому динаміку щодо ефективності галузі. Так, частка сільського господарства по Вінницькій області у загальному обсязі валової доданої вартості у 2006 р. склала 22,3 %, що на 3,1 % нижче ніж у 2005 р. і на 12,1 % в порівнянні з 2001 р. [1]. Водночас, загальний рівень рентабельності від усієї діяльності по сільськогосподарських підприємствах характеризувався позитивною динамікою: так, у 2007 р. цей показник склав 7,0 %, що на 2,1 % більше ніж у 2001 р. Але позитивний результат забезпечувався, в основному, за рахунок виробництва рослинницької продукції. Серед продукції рослинництва найбільш прибутковим у Вінницькій області залишається виробництво зерна (рівень рентабельності у 2007 р. склав 27,4 %) та соняшника (67,3 %) та плодів (42,7 %); збитковим – виробництво цукрових буряків та овочів, рівень рентабельності яких у 2007 році склав відповідно – 34,0 % та – 4,8 % [4]. Таблиця 1 Фінансовий результат від сільськогосподарської діяльності по сільгосппідприємствах Вінницької області за 2007 р. [4] У т.ч. закінчили зі збитками У % до загальної Загальна сума Кількість Район прибутку (+), збитку (–), кількості Кількість Сума збитку, підприємств тис. грн підприємств під-в тис. грн Барський 7544,5 21 7 –1718,9 33 Бершадський –8019,2 31 19 –12337,7 61 Вінницький 94,1 20 9 –10862,8 45 Гайсинський 3913,1 15 9 –2828,2 60 Жмеринський –4289,7 20 16 –5310,4 80 Іллінецький 9972,2 18 3 –1175,7 17 Козятинський 17925,9 28 9 –2968,2 32 Калинівський 1813,3 27 14 –6297,3 52 Крижопільський –13624,4 4 3 –13672,1 75 Липовецький 9328,2 19 4 –595,4 21 Літинський 4338,2 10 3 –1888,7 30 Могилів-Подільський 2297 16 7 –2623,3 44 Муровано-Куриловецький 2928,5 13 3 –339,9 23 Немирівський 4889,8 24 11 –2178 46 Оратівський 3844,5 17 5 –546,7 29 Піщанський 1428,8 9 3 –626,1 33 Погребищенський 6154,4 22 7 –3283,9 32 Теплицький 2625 21 5 –701,1 24 Томашпільський 16057,8 10 5 –1466,8 50 Тростянецький 3594,8 18 5 –4246,6 28 Тульчинський 3060,5 18 6 –2001,6 33 Тиврівський 5793,5 19 9 –3797,7 47 Хмільницький 22569,3 20 3 –1657,2 15 Чернівецький –3013,9 7 3 –5681,6 43 Чечельницький –2431,8 8 5 –3983,9 63 Шаргородський 8972 36 12 –2749,6 33 Ямпільський 628,4 16 7 –2479,2 44 Всього по області 110257,5 491 194 –99332,3 40

70

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Виробництво майже усієї продукції тваринництва вже традиційно залишається збитковим. Позитивний результат спостерігався лише на підприємствах, що здійснювали виробництво молока (рівень рентабельності якого стабільно зростав і у 2007 році склав 17,6 %). Слід відзначити, що існують регіональні особливості ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств. Так, найбільша кількість збиткових господарств у 2007 р. спостерігалась у наступних районах: Бершадському (61 % від загальної кількості господарств); Гайсинському (60 %); Жмеринському (80 %); Калинівському (52 %); Крижопільському (75 %) і т.д. (див. табл. 1). Водночас, як бачимо (табл. 2), говорити про пряму залежність між ефективністю сільськогосподарських підприємств та інвестуванням галузі досить проблематично: можна стверджувати лише про тенденцію вищої ефективності за зростання інвестицій (наприклад, щодо іноземних інвестицій по Липовецькому, Вінницькому, Хмільницькому районах). Таблиця 2 Прямі іноземні інвестиції у сільське господарство Вінницької області за 2007 р., тис. дол. США [4] Приріст, Район на 1.01.2007 % на 1.01.2008 % зменшення (+/–) Барський 223,9 1,92 1016,5 6,36 792,6 Бершадський – – – – – Вінницький 3828,7 32,85 4286,4 26,8 457,7 Гайсинський 389,9 3,35 607,6 3,8 217,7 Жмеринський 293,1 2,51 330,8 2,07 37,7 Іллінецький – – – – – Козятинський 74,1 0,64 77 0,48 2,9 Калинівський – – – – – Крижопільський – – – – – Липовецький 4858,1 41,68 5847,8 36,58 989,7 Літинський – – – – – Могилів-Подільський – – – – – Муровано-Куриловецький 1,9 – 1,9 0,01 – Немирівський – – 330,1 2,06 330,1 Оратівський – – – – – Піщанський 5,7 0,05 5,7 0,04 – Погребищенський – – – – – Теплицький – – – – – Томашпільський – – – – – Тростянецький 1 0,01 1 0,01 – Тульчинський – – – – – Тиврівський 438,1 3,76 1771,5 11,08 1333,4 Хмільницький 621 5,33 682,8 4,27 61,8 Чернівецький – – – – – Чечельницький – – – – – Шаргородський – – – – – Ямпільський – – – – – Всього по області 11655,7 100 15985,6 100 4329,9

Здійснення успішного підприємництва чи окремих бізнес-процесів на сьогоднішньому етапі функціонування вітчизняних підприємств неможливе без розробки і впровадження новацій у процеси виробництва, управління, планування господарської діяльності. Тому справедливим є висновок, про безпосередню залежність ефективності підприємства від результатів науково-технічного прогресу, які ґрунтуються на інноваційній діяльності [5]. Проте питання це для АПК залишається виключно актуальним. Так, якщо у промисловості Вінницької обл. кількість інноваційно-активних підприємств в останні роки зростає (у 2005 р. – 18, у 2006 р. – 39, у 2007 р. – 75 підприємств), то у сільському господарстві не було зареєстровано по регіону жодного інноваційно-активного господарства [1]. Визначимо параметри лінійного рівняння відповідної парної регресії. На рис. 1 представлено залежність між рівнем рентабельності від усієї діяльності по сільськогосподарських підприємства Вінницької області та інвестиціями в основний капітал сільського господарства області у 2001–2007 рр. Факторною ознакою (Х) буде розмір інвестицій в основний капітал, а результативною ознакою (У) – рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств. Лінійне рівняння парної регресії [6], яке дозволяє встановити теоретичну залежність У по фактичним даним рівня рентабельності та динаміки інвестицій, має вигляд:

Ó

à âÕ,

(1)

де а і в – параметри теоретичної залежності, що необхідно розрахувати. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

71


Економічні науки 20

600000

15

500000

10

400000

y = 2,0286x - 1,4

рівень рентабельності, %

300000 5

інвестиції в основний капітал, тис.грн.

200000 0

100000

2001200220032004200520062007 -5

0 y = 56073x - 57401

-10

-100000

Рис. 1. Динаміка рентабельності сільськогосподарських підприємств та інвестицій в основний капітал сільського господарства області у 2001─2007 рр. [4]

Параметри рівняння регресії знайдемо з системи нормальних рівнянь:

Y

an b

YX

a

X;

x b

(2)

X 2.

Відповідно, рівняння регресії, яке виражає зв‘язок між рентабельністю та рівнем інвестування мало вигляд:

Ó

0, 327

0, 333õ ,

(3)

Тісноту зв‘язку між досліджуваними ознаками обчислимо за коефіцієнтом кореляції:

r

XY

X Y X

(4)

y

Було встановлено, що коефіцієнт кореляції мав значення 0,52 в. од. Це вказує на те, що між рівнем інвестування та рентабельністю сільськогосподарських підприємств спостерігався слабкий зв‘язок (наближений до середнього). Висновки. Таким чином, загальний аналіз впливу процесів інвестування та інноваційної діяльності щодо ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств Вінниччини засвідчив: 1) слабку динаміку зростання ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств регіону в останні роки; 2) виключно низьку інноваційну діяльність, що слід розглядати, як самий характерний індикатор кращого стану галузі; 3) незначний поки що позитивний вплив інвестиційного процесу на рентабельність підприємств. Звідси перспективи подальших досліджень полягають, на думку авторів, у детальному аналізі обмежуючих бар‘єрів до розвитку зазначених процесів. Література 1. Статистичний щорічник Вінниччини за 2007 рік: Державний комітет статистики України, Головне управління статистики у Вінницькій області. – Вінниця: ГУС, 2008. – 652 с. 2. Скальський. В.В. Реформування сільського господарства на Хмельниччині // Економіка АПК. – 2008. – № 4. – С. 38–41. 3. Саблук П. Стан і перспективи розвитку агропромислового комплексу України // Економіка України. – 2008. – № 12. – С. 4–18. 4. Агропромисловий комплекс Вінницької області в 2001–2007 роках. Головне управління агропромислового розвитку Вінницької обласної державної адміністрації. – Вінниця – 2008 р. – 154 с. 5. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2006. – 488 с. 6. Мармоза А.Т. Практикум з теорії статистики: Навч. посібник. – К.: Ельга, 2003. – 344 с.

УДК 314.18:316.42(477)

І.В. ЗАЮКОВ Вінницький національний технічний університет

ОСВІТА ТА НАУКА – ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ Проведено дослідження щодо аналізу деяких показників розвитку освіти і науки України. Виявлено проблеми та недоліки на шляху інноваційного розвитку економіки України. Запропоновано рекомендації підвищення рівня освіти і науки України як головних чинників людського розвитку країни. 72

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки In the article the author analyses the development of Ukrainian science and education system, defines the problems and gaps of the innovation development in Ukrainian economy and gives some recommendations that concern the improvement of education and science in Ukraine. Постановка проблеми. В умовах глобалізації світового економічного простору конкурентні переваги отримують економіки, які базуються на знаннях. Тому саме освітній чинник має стати запорукою інтеграції України в світову економіку, а для цього необхідно розвивати сферу високих технологій та проводити широку інформатизацію суспільства. На превеликий жаль, Україна відстає від інших розвинених країн за показниками освіти, науки і технологій, хоча при цьому має високий рівень економічного, наукового і трудового потенціалу. Аналіз останніх досліджень. Проблемі підвищення рівня освіти і науки України приділяли значну увагу вітчизняні вчені О. Амоша, С. Бандур, Д. Богиня, І. Бондар, О. Грішнова, Б. Данилишин, М. Долішній, А. Колот, В. Куценко, Е. Лібанова, Л. Лісогор, Л. Мельцер, В. Новіков, О. Новікова, В. Онікієнко, С. Пирожков, О. Прогнімак та інші. В працях згаданих вчених наголошується, що важливим чинником людського розвитку є освіта та наука. Сьогодні головною невирішеною проблемою залишається доступність вищої освіти для населення та питання розробки інновацій і впровадження їх у виробництво. Метою статті є аналіз деяких показників розвитку освіти і науки України та розробка рекомендацій щодо вдосконалення їх рівня. Виклад основного матеріалу. Нині освіта і наука в розвинених країнах перетворюються на потужну виробничу силу, досить інтенсивно будується економіка знань, розвиваються інноваційні технологічні процеси [1], а отже, зростає рівень людського розвитку. Україна, як і більшість розвинених країн, оголосила своїм головним завданням побудову інноваційної економіки, але основою нашої економіки залишається енергетично-сировинний характер економіки, а для створення одного долара ВВП Україна використовує до тонни сировини, тоді як розвинені країни, наприклад США, – в сотні разів менше. Розглянемо в таблиці [2] деякі показники освіти, науки і технологій в Україні та в країнах першої ―десятки‖ глобального рейтингу людського розвитку (табл. 1). Таблиця 1 Показники освіти і науки в країнах глобального рейтингу людського розвитку

Ранг

Країна

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 76

Ісландія Норвегія Австралія Канада Ірландія Швеція Швейцарія Японія Нідерланди Франція Україна

Частка студентів Одержані Видані Суспільні природознавчих, роялті та Частка високоВидатки на Користувачі патенти видатки інженерних, ліцензійні технологічного дослідження Інтернету, резидентам, на промислових та гонорари, експорту, та розробки, на 1000 на освіту, % будівельних дол. % промислового % до ВВП населення 1 млн до ВВП спеціальностей, США на експорту населення % особу 8,1 16 3,0 869 0 0 27,1 7,7 16 1,7 735 103 78,4 17,3 4,7 22 1,7 698 31 25,0 12,7 5,2 20 1,9 520 35 107,6 14,4 4,8 23 1,2 276 80 142,2 – 7,4 26 3,7 764 166 367,7 16,7 6,0 24 2,6 498 77 – 21,7 3,6 19 3,1 668 857 138,0 22,5 5,4 15 1,8 739 110 236,8 30,1 5,9 – 2,2 430 155 97,1 20,0 6,4 27 1,2 97 52 0,5 3,7

Отже, аналізуючи дані таблиці, можна сказати, що за показником суспільних видатків на освіту Україна навіть перевищує значення відповідного показника більшості країн з високим рівнем людського розвитку. При цьому майже 30 % бюджетних видатків на освіту припадає на фінансування вищої освіти. Однак зазначеної суми видатків не вистачає всім бажаючим абітурієнтам навчатись за кошти державного бюджету. Так, за статистичними даними в 2007 році на бюджетній формі навчались лише 57,4 % першокурсників. За відомими даними фахівців крім проблеми доступності вищої освіти в Україні існують й інші проблеми: відсутність попиту з боку суспільства та ринку праці на висококваліфіковані кадри; відбувається розвиток репродуктивного і алгоритмічного типу мислення студентів; недостатній рівень фінансування навчальних закладів; поглиблюється розрив між теоретичною підготовкою студентів і потребами практики, між рівнем наукових досліджень і впровадженням їх результатів у виробництво тощо. З метою вирішення доступності вищої освіти варто в нашій державі розвивати освітнє кредитування, яке на Заході дуже популярне, а в Україні ще ні. Проблема полягає в ризику неповернення кредиту. В розвинених країнах цей ризик бере на себе держава. Так, в США відсоток на таку позичку становить 3–6 % річних (термін повернення кредиту протягом 10 років після закінчення інституту), у Німеччині відповідно відсотки становлять від 2 до 5 %, у Швеції – 1,5−2 % на рік [3]. В нашій країні кредит можуть надати на строк до трьох років під 3−10 % річних, але такий кредит потрібно сплачувати рівними частинами. Тому зазначену проблему потрібно вирішувати, адже існуюча програма (згідно з постановою Кабінету Міністрів України ―Про порядок Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

73


Економічні науки затвердження порядку надання цільових пільгових кредитів для здобуття вищої освіти‖) істотно не може вплинути на вирішення проблеми, оскільки в 2007−2008 навчальному році на ці цілі було використано 14,5 млн грн, а скористатися державним кредитом змогли лише близько 4 тис. студентів. Саме в університетах розвивається наукова діяльність і стратегічним завданням держави має бути якомога більше охоплення вищою освітою громадян України, а для цього необхідно змінити стратегію відбору абітурієнтів. На нашу думку, варто на перший курс зараховувати всіх бажаючих здобути вищу освіту (за умови достатньої кількості балів, отриманих на тестуваннях в Українському центрі оцінюванні якості освіти), а вже на другому курсі відбирати здібних і талановитих в навчальному і науковому плані студентів. З таблиці видно, що низький обсяг ВВП на розвиток науки (1,2 %) не дає змогу належним чином фінансувати науку. Про поглиблення розриву між рівнем наукових досліджень і впровадженням їх у виробництво свідчать також дані таблиці, адже частка високотехнологічного експорту в Україні становить лише 3,7 %, тоді як в розвинених країнах біля 20 % і більше, наприклад, у Нідерландах – 30,1 %, США – 31,8 %. Небезпечною ситуацією є те, що талановиті студенти закінчують вітчизняні вузи (за кошти держави) і виїжджають за кордон, а там створюють продукцію із високою доданою вартістю, відповідно, сприяють розвитку ВВП інших країн. Росія почала збільшувати видатки на науку, а країни ЄС ухвалили рішення збільшити до 3 % фінансування науки до 2010 року (за рахунок коштів держави і приватних надходжень). Нагальною потребою на сьогодні в напрямку розвитку науки є реальна підтримка справжніх технопарків, тобто потрібно розробляти комплекс ефективних заходів, які були б спрямовані на взаємодію університетів, наукових центрів і виробництва, і, як наслідок, на створення конкурентоспроможної на світовому і вітчизняному ринках продукції. Без цього можна забути про пріоритети інноваційно-інвестиційного розвитку економіки нашої країни. Розглядаючи загальновідомий досвід розвинених країн, можна виділити головну рису – технопарки створюються при великих наукових центрах, а користувачами технопарків виступають маленькі приватні фірми, засновані, як правило, молодими вченими віком 25–35 років. Тому потрібно збільшувати обсяги фінансування на реальну науку зі створення конкурентоспроможної продукції, а не витрачати кошти на складання звітів про успішно виконані наукові дослідження. Варто змінити тенденції в інноваційній діяльності, оскільки в Україні зменшується кількість наукових розробок та представників, які займаються інноваційною діяльністю. Держава має розробити нову концептуальну схему заохочень молодих вчених і отримати результат – конкурентоспроможну продукцію на світовому ринку продукції. Тільки нова концептуальна схема, в якій будуть ефективно функціонувати всі складові (якісна освіта – вчений – інновація – впровадження у виробництво – отримання ефекту), дасть змогу побудувати інноваційну модель розвитку й економіки знань в Україні. Крім того, для ―омолодження‖ кадрів в науці необхідно розробляти комплекс мотиваційних заходів. Висновки. Отже, порівнюючи основні показники освіти і науки в контексті людського розвитку в Україні та в розвинених країнах можна з упевненістю зробити висновок, що саме освіта і наука можуть вивести економіку країни на новий рівень людського розвитку. Сучасний зміст освіти має бути побудований на принципах науковості і інноваційності, при широкому впровадженні освітнього кредитування. В інноваційній діяльності пріоритетами мають стати випуск конкурентоспроможної продукції, а для цього необхідно збільшити обсяги фінансування на науку і розробити мотиваційний механізм широкого залучення молодих науковців в сферу бізнес-інновацій. Література 1. Лібанова Е. Людський розвиток регіонів України: аналіз та прогноз (колективна монографія) / За ред. Е. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007. – 328 с. 2. Лібанова Е. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с. 3. Вареник Н. Подайте бідному студентові / Н. Вареник // Дзеркало тижня. – 2008. – № 36. – С. 22.

УДК 005.21

О.О. КОВАЛЕНКО Вінницький фінансово-економічний університет

ПОБУДОВА МОДЕЛЕЙ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЗА ДОПОМОГОЮ УПРАВЛІНСЬКИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ У статті представлено методологію побудови моделей стратегічного менеджменту за допомогою управлінських інформаційних систем. Автор пропонує застосувати запропоновані моделі не тільки для побудови стратегії розвитку підприємства, а і взяти за основу побудови інформаційного простору організації. The article presents the methodology of constructing the strategic models of management by means of administrative information systems. The author suggests the use of the given models not only for constructing the models of the development of the enterprise but also for the constructing of its information range. Сьогодні важко собі уявити діяльність підприємств без стратегічного планування; виконання глибоких аналітичних досліджень; вимірювання основних економічних показників. Але чи завжди вибрані кількісні та 74 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки якісні методи аналізу можуть задовольнити потреби топ-менеджменту або власників підприємства? Як сформувати ефективну систему стратегічного управління, контролю і прогнозування діяльності? Чи можливо поєднати оперативний облік і вимірювання ключових показників? Аналогічні питання можна продовжувати. Їх вирішенням займаються наукові школи, практичні менеджери. Серед нових концепцій сучасного менеджменту, можна виділити менеджмент за системою збалансованих показників. Вона представляє собою інструмент для впровадження відомих управлінських технологій (формування дерева цілей; SWOT-аналіз, оцінка конкурентоспроможності; оцінка фінансових показників діяльності; оцінка потреб персоналу тощо). Система враховує основні принципи і функції менеджменту і може бути реалізована за допомогою програмного забезпечення. На сьогоднішній день достатньо практичних прикладів використання системи збалансованих показників не тільки на західних підприємствах, а і в Україні. Як показує практика, побудова компонент системи збалансованих показників є набагато легшою задачею, чим її впровадження в щоденну діяльність підприємства. Це пов‘язано з тим, що ефективне впровадження потребує накопичення нової інформації, якої не має в традиційному бухгалтерському та управлінському обліку; нового бачення парадигми вимірювання та представлення ключових показників; гнучкого ставлення до планів і впровадження змін. Аналіз літературних джерел та практичних прикладів впровадження показав, що наукові дослідження щодо формування стратегічного управління на основі системи збалансованих показників є актуальними і мають практичну цінність. Особливо важливо проаналізувати формування та вибір ключових показників в залежності від виду підприємства; етапу розвитку; у відповідності до його цілей та потреб. Програмним комп‘ютерним середовищем для моделювання системи стратегічного управління було вибрано систему ―Інталєв-Навігатор‖. Консалтингова фірма ―Інталєв‖ надає інформаційні послуги українським підприємствам щодо побудови стратегічних карт; формування адаптованої системи управління. Метою досліджень є розробка методики формування стратегії на основі системи збалансованих показників, побудова стратегічних моделей та формування інформаційного простору підприємства. Сучасні темпи зміни і збільшення знань є настільки великими, що стратегічне планування являється єдиним способом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Проведені дослідження показали, що фірми, котрі застосовують стратегічне планування, мають самі високі темпи зростання. Натомість, підприємства, які ігнорують врахування стратегічних питань, як правило, не завжди справляються з проблемами. Намагаючись вирішити лише сьогоднішні задачі, вони, фактично, готують ґрунт для появи нових, ще більш складніших проблем. Аналіз сучасної економічної літератури дає змогу виділити дві основні концепції стратегії: філософську; організаційно-управлінську. Філософська концепція ґрунтується на загальному значенні стратегії для підприємства. У зв‘язку з цим, З.Є. Шершньова і С.В. Оборська рекомендують розглядати стратегію ―як філософію, якою повинна керуватися організація‖. З цієї точки зору стратегію варто розглядати як: – позицію організації, що не дає їй зупинитися на досягнутому, а весь час спрямовує, штовхає та орієнтує на постійний розвиток – придбання нової якості, яка активізує життєдіяльність в умовах середовища, що змінюється; – найцінніше досягнення управлінської діяльності, що відкриває можливості досягнення бажаних результатів функціонування і розвитку організації [1]. Організаційно-управлінська концепція визначає стратегію як певний шаблон логічної і послідовної поведінки, що складається на підприємстві свідомо або стихійно, і як найголовніший елемент самовизначення на ринку у швидко змінних умовах зовнішнього середовища. Отже, до великої кількості трактувань поняття ―стратегія‖ можна додати ще й таке: стратегія – це довгостроковий курс розвитку фірми, спосіб досягнення цілей, прийнятий у відповідності зі своїми продуктивними, фінансовими та іншими можливостями. Очевидно, для розробки стратегії кожне підприємство має спершу проаналізувати й оцінити такі напрями своєї діяльності, як: – місію і можливості її здійснення; – конкурентну (-і) перевагу (-и) на ринку; – особливості організації бізнесу на ринку; – ринки або сегменти ринків збуту, де ―працює‖ підприємство і де збирається ―працювати‖ найближчим часом; – асортимент продукції або послуг, які надаються; – ресурси; – структуру підприємства й управління; – виробничу програму. Аналізуючи відомі трактування стратегії, необхідно визнати, що нині ще немає єдиного визначення. А тому стратегію менеджери можуть представляти: – методом пристосування і встановлення взаємодії фірми, підприємства із зовнішнім середовищем; – індикатором основних напрямів досягнення поставлених цілей у здійсненні місії і концентрації зусиль на конкретних пріоритетах; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

75


Економічні науки – основою для стратегічного аналізу, стратегічного планування й прогнозування, стратегічного управління, а також для розробки стратегічних проектів і програм перспективного розвитку підприємства; – інструментом діяльності вищого керівництва й управлінського персоналу. Звичайно ж, навіть найкраща стратегія не гарантує того, що підприємству вдасться уникнути періодів спаду і нестійкості. Менеджерам і керівникам не слід сприймати і розуміти стратегію як догму, істину, яких варто дотримуватися за будь-яких умов і за будь-яку ціну. Стратегія не повинна бути стандартним планом і набором інструкцій, ―ідеєю-фікс‖ вищого керівництва, простою сумою продуктових, ресурсних і функціональних планів. Виникнення кризових ситуацій і подальший розвиток кризи підприємства відбувається в основному внаслідок недостатньо відпрацьованої стратегії. Основними ознаками такої недостатності є: – відсутність у менеджерів і керівників навичок стратегічної діяльності і часом невміння керувати опором конкуренції; – нерозумінням усіх сторін діяльності й особливостей підприємства, нерозумінням цілей; – відсутністю альтернативних стратегій і запасних варіантів розвитку на випадок зміни середовища; – неповне врахування вимог ринку (споживачів); – відсутність інформаційно-аналітичної підтримки стратегії і розроблених проектів розвитку підприємства; – недостатня увага до внутрішнього й зовнішнього середовища, використання неперевіреної інформації; – неповне осмислення й ототожнення стратегії і тактики діяльності підприємства. Можна умовно розділити стратегії підприємств на базові та функціональні. Формування стратегії життєздатності підприємства пов‘язано з врахуванням насамперед базових стратегій, які мають визначальне значення для функціональних стратегій. До групи базових стратегій можна виділити такі стратегії як конкурентна, інноваційна, фінансова та ін. Адже вони відіграють особливу роль при розробці таких функціональних стратегій як маркетингова, виробнича, інвестиційна. Ступінь і глибина використання положень базових стратегій в значній мірі будуть визначати результативність і ефективність функціональних стратегій. Сьогодні, коли підприємства самостійно господарюють в умовах ринку, особливої ваги набуває здатність цих підприємств так спланувати свою діяльність, щоб не стати банкрутом, а ще краще – щоб отримувати прибуток, тим самим підвищуючи добробут населення. Виходячи з різноманітності характеристик підприємств, можливі різні підходи до організації системи стратегічного управління. Світовий досвід свідчить: на основі загальних принципів кожне підприємство обирає ту чи іншу систему, робить акцент на окремих сторонах діяльності підприємства, вводячи цей орієнтир як основу управління. Можна виділити чотири етапи стратегічного планування: Перший етап – це аналіз місії та цілей. Як відомо, першим та найбільш важливим кроком у зниженні невизначеності усвідомленості суті конкретного підприємства є – визначення місії. Це інструмент стратегічного керування, спосіб виділення даної фірми серед конкурентів, спосіб розпізнавання споживачами фірми та її продукції. Що ж стосується цілей, то їх визначення покликане надати основу та стимул для подальшої діяльності. Правильно сформовані та ефективно систематизовані цілі підприємства є основою для розробки стратегії та тактики його господарської діяльності. Інструментом для систематизації цілей на практиці є побудова ―Дерева цілей‖. Формування цілей залежить від особливостей діяльності підприємства та напрямків його діяльності. Так, можна достатньо умовно, виділити такі види підприємств – орієнтовані на клієнтів; орієнтовані на проекти; орієнтовані на продукцію; орієнтовані на бізнес-процеси. Такий розподіл є умовним тому, що дуже часто одне й те саме підприємство може суміщати в собі різні види, в залежності від етапу розвитку та напрямку діяльності. Серед вінницьких підприємств, на яких проводилось дослідження, можна виділити – Вінницятрансприлад – монополіст в області виробництва та продажу устаткування для залізниці – орієнтоване на продукцію; Аудіо-альянс – мале підприємство, що пропонує прилади для телерадіокомпаній – клієнтоорієнтоване підприємство з елементами орієнтації на управління проектами; мале підприємство ―Алозавр‖ – підприємство з вироб-ництва та продажу меблів – орієнтоване на управління проектами та налагоджені бізнес-процеси; мале підприємство ―Торговий дім ―Альянс‖ – підприємство орієнтоване на налагоджені бізнес-процеси. Другим етапом є – аналіз внутрішнього середовища, тобто оцінка стратегічного потенціалу. SWOTаналіз (SWOT – strength, weaknesses, opportunities, threats)- є важливим елементом аналізу не лише зовнішнього, а й внутрішнього середовища функціонування компаній для прийняття рішень про визначення місії, цілей і стратегії організації через пошук сильних й слабких аспектів у діяльності організації, можливостей і загроз, що впливають на діяльність організації ззовні. Вплив кожного з факторів викликає необхідність у підприємств, поперше, постійно стежити за зміною факторів зовнішнього середовища, по-друге, приймати такі управлінські рішення, реалізація яких сприяла б постійній підтримці їхньої конкурентноздатності. Третій етап – це аналіз зовнішнього середовища або оцінка стратегічного клімату. Практичним застосуванням є проведення PEST-аналізу (за англ. абревіатурою: Policy – політика, Economics – економіка, Society – суспільство, Technology – технологія), який спрямований на мінімізацію негативного впливу макроекономічних чинників та використання сприятливої кон‘юнктури ринку. У ході PEST-аналізу підприємство намагається виявити сприятливі й несприятливі тенденції по кожному з основних факторів ―макросередовища‖, і на цій основі вирішити питання про продовження своєї роботи (наприклад, здійсненні інвестицій у розробку нового продукту) або, навпаки, про відхід з даного ринку. 76 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки І останнім четвертим етапом стратегічного аналізу – є формування стратегічного бачення і планів. Кожному з компонентів, як внутрішнього, так і зовнішнього середовищ, можна поставити свій пріоритет і таким чином провести ранжування за пріоритетністю. Стратегічне планування на сьогодні являється досить гнучким інструментом діяльності підприємства. Тому на кожному етапі буде проводитись аналіз по найбільш пріоритетному напрямку або від вищого до нижчого. Це підтверджує парадигму «замкнутого кола» від принципів управління до впровадження системи і коригування принципів управління за результатами вимірювання та аналітичної роботи. Досвід роботи нинішніх підприємств показує, що сформований порядок прийняття й реалізації стратегічних рішень не систематизований належним чином, а фахівці й керівники слабко озброєні методологією й технологією керування. Для вирішення подібних питань повинна бути сформована система стратегічного управління. Її основне призначення – вчасно формулювати мету розвитку, ставити проблеми й завдання, знаходити способи й організовувати досягнення цілей. Така система повинна базуватись на двох технологіях – технології формування стратегії підприємства і системи. Що буде підтримувати таке формування і, що головне, його реалізацію? Чи зможе система збалансованих показників стати такою базою для українських підприємств, в чому буде особливість її використання? Виконаємо SWOT-аналіз системи збалансованих показників (СЗП). Можливості: необхідність в універсальному інструменті для оцінки діяльності підприємства. На багатьох підприємствах існує система контрольних точок, відхилення від яких може призвести до критичних наслідків. Найголовніше те, що ці точки враховують лише фінансові показники і не враховують не фінансові фактори розвитку підприємства. Звідси – необхідність в універсальному інструменті для здійснення оцінок; швидка адаптація діяльності підприємства до змін ринкової ситуації. На сьогоднішній день без визначення стратегії, без постійного її коректування неможливо займати помітну позицію на ринку; наявність перспектив для глобалізації та інтернаціоналізації бізнесу; універсальність використання. Сильні сторони: необхідна умова створення стратегічних карт – розробка стратегії підприємства; реалізація стратегії підприємства в конкретних тактичних діях, котрі супроводжуються постійним контролем його показників; можливість графічної інтерпретації фінансових і не фінансових сторін діяльності підприємства; доведення стратегії підприємства до конкретних цілей для кожного співробітника. Це один з найскладніших етапів процесу впровадження, особливо з врахуванням відмінностей в ментальності його виконавців. При успішному втіленню СЗП у членів колективу з‘являється чіткий орієнтир в діяльності; прив‘язка до системи мотивації персоналу в залежності від досягнутих результатів. Загрози: спроба розглядати СЗП як панацею від усіх проблем підприємства; відсутність розробленої стратегії розвитку на більшості українських підприємств; дефіцит кваліфікованих кадрів, котрі володіють стратегічним баченням. Однією із основ впровадження СЗП є розуміння працівниками підприємства її місії та цілей, а в ідеалі – активна участь в їх розробці. Слабкі сторони: впровадження СЗП в умовах невизначеності. Досить важко оцінити сам процес втілення СЗП в організації, так як для отримання об‘єктивних результатів потребуються роки; відсутність швидких результатів; ініціатива розробки СЗП може належати лише топ-менеджерам; важкість оцінки важливості ключових показників. Вибір ключових показників – досить відповідальний та неоднозначний процес. Це стає очевидним, коли відбувається визначення нефінансових показників. Фінансові показники відслідковуються на підприємстві постійно, а визначити нефінансові показники, тим більш на першому етапі, досить важко через неоднозначність. Як показує практичний досвід російських та українських підприємств, розробка стратегічних карт набагато легша задача, чим їх впровадження і підтримка в практичній діяльності підприємства. Основні труднощі полягають в тому, що потрібно вирішити, як вимірювати нефінансові, нематеріальні показники. Таким чином, сучасним підприємствам можна запропонувати варіант проведення стратегічного планування за допомогою однієї із найбільш вдалих методик планування, організації, контролю та оцінки ефективності бізнесу – Системи збалансованих показників, яка може бути реалізована за допомогою програмного забезпечення ―Інталєв – Навігатор‖. Дослідження виконувались в рамках держбюджетної теми кафедри менеджменту та адміністрування ―Створення мережевого інформаційного середовища підприємства‖. Практичне моделювання здійснювалось в рамках проекту ―Моделювання процесів стратегічного управління в середовищі віртуального підприємства‖. Таким чином, можна стверджувати, що системна модель взаємозалежних складових дозволяє розглядати інформаційні технології як частину структури та системи організації. Для ефективного впровадження інформаційних технологій потрібно виконати детальне визначення цілей компанії; бізнес-процесів, подальше моделювання діяльності організації. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

77


Економічні науки Методика збалансованих показників є основою для побудови системи управління та інформаційного забезпечення стратегічними змінами на підприємстві. Ефективність системи збалансованих показників залежить від вірно вибраних цілей; логічної побудови зв‘язків між ними; впровадження методики вибору та ранжування ключових показників. Наукова новизна полягає у формуванні системи зворотного зв‘язку для впровадження стратегічних змін на основі результатів вимірювання ключових показників; загальній методиці формування стратегічного планування; подальшій розробці методології вибору ключових показників та ситуаційного моделювання, дослідженнях взаємовпливу стратегії розвитку підприємства на різних рівнях з ІТ-стратегією; Сформовані моделі дадуть можливість створити банк знань для обґрунтованого вибору ключових показників та адаптації загальної комплексної системи до потреб конкретного підприємства. Таким чином, запропоновані стратегічні моделі є основою імітаційного моделювання за допомогою управлінських інформаційних систем і можуть бути основою для побудови інформаційного простору підприємства. Стаття входить в низку публікацій результатів дослідження інформаційного простору підприємства і є результатом вивчення нових програмних продуктів моделювання діяльності підприємства. Література 1. Шершньова З.Е., Оборська С.В. Стратегічне управління. – К.: КНЕУ, 1999. – 205 с. 2. Роберт Каплан, Дейвид Нортон Сбалансированная система показателей. От стратегии к действию. – М.: Олимп-Бизнес, 2008. – 304 с.

УДК 65.011.1(477)

Л.А. ГРИЦИНА Хмельницький національний університет

РОЗРОБКА СТРУКТУРНОЇ МОДЕЛІ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Розроблено структурну модель механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства, яка поєднує процесний та системний підходи до запровадження подібної практики на підприємстві. A structural model of corporate social responsibility for the machine building enterprises was developed. This model combines the process and systematic approaches to the introduction of similar practice at the enterprise. Вступ. Зміни, що відбуваються в економіці України протягом років її незалежності, вимагають зміни розуміння ролі підприємства як суспільного інституту, формування нового підходу до оцінки ефективності та його результативної діяльності. Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ) – це новий підхід до діяльності підприємства, який протягом останніх 50 років набув активного поширення у Західному світі. Він базується на поєднанні інтересів підприємства та потреб різних груп зацікавлених сторін (суспільства, територіальної громади, працівників, споживачів, постачальників, акціонерів тощо) та реалізується через сфери екологічної, суспільної, трудової та економічної відповідальності підприємства. Вагомий вклад у становлення, розвиток та дослідження регіональних особливостей соціально-відповідального підходу, визначення груп зацікавлених сторін, їх ролі у запровадженні принципів корпоративної соціальної відповідальності на підприємстві внесли вітчизняні та зарубіжні вчені, а саме: І. Акімова, Ю. Благов, Т. Бредгард, П. Друкер, Ф. Євдокімов, А. Керолл, Ф. Котлер, С. Літовченко та інші [1, 2, 8]. Однак, у науковій літературі не існує єдиної думки щодо базових складових концепції корпоративної соціальної відповідальності, їх ієрархічної підпорядкованості, впливу на конкурентні позиції підприємства на ринку та загальні результати діяльності підприємницьких структур. Саме тому, виникає необхідність у науковому обґрунтуванні теоретико-методологічних основ розробки механізму формування соціальної відповідальності та практичних рекомендацій щодо його впровадження в управління машинобудівними підприємствами. Метою статті є розробка структурної моделі механізму формування КСВ машинобудівних підприємств, яка віддзеркалює особливості процесного та системного підходів та наглядно демонструє логічний зв‘язок між окремими стадіями управлінського процесу. Виклад основного матеріалу дослідження із обґрунтуванням отриманих результатів. Розробка та запровадження механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства є неможливим без врахування процесу прийняття управлінських рішень як ―найменшої‖ частки системи управління, реалізація якого є неможливою без інформаційного забезпечення. Таким чином, процес управління корпоративною соціальною відповідальністю машинобудівного підприємства зводиться до безперервного процесу обробки інформації, її подальшого аналізу з метою розробки та прийняття управлінських рішень за результатами аналізу. Як наслідок, інформація, з одного боку, виступає генератором розвитку системи управління КСВ підприємства, а з іншого, джерелом невизначеності та ризику [4, c. 36–37]. 78

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Зважаючи на виключне значення інформації як основи взаємозв‘язку між елементами механізму, між формуванням КСВ та загальною системою управління підприємством, необхідно розглянути систему управління інформаційними потоками в контексті механізму формування корпоративної соціальної відповідальності підприємства. Зазначимо, що система управління інформаційними потоками в механізмі формування КСВ не може розглядатися відокремлено від загальної системи управління підприємством, оскільки вона пов‘язана з іншими складовими загальної системи управління підприємством, а саме: виробничо-функціональною (умови виробництва, безпека технологічного процесу, забезпечення санітарно-гігієнічних вимог); організаційною (гнучкість управління, новаторство при ухваленні рішень); кадрового (кваліфікаційний рівень працівників, їх навчання та розвиток, комплексна кадрова політика, політика працевлаштування інвалідів); філософсько-культурною (корпоративна культура, репутація та імідж підприємства, етичні принципи); підсистемою взаємодії із зовнішнім середовищем (зв‘язок з засобами масової інформації, рекламна компанія, співробітництво з представниками органів влади та неурядових організацій); юридично-правовою (виконання положень нормативно-правових актів, колективного договору, внутрішнього кодексу). Звичайно, з одного боку, подібна складність та різноспрямованість зв‘язків ускладнює управління інформаційним потоками в механізмі формування КСВ підприємства, однак саме достатність, вчасність, повнота та актуальність отриманої інформації дозволяють вчасно ідентифікувати проблему, прийняти виважені управлінські рішення щодо її усунення та забезпечити оперативний контроль за отриманими результатами. З цієї позиції неможливо розглядати механізм формування КСВ відірвано від інших процесів, що відбуваються на підприємстві та які виражаються через структуру системи управління. Внутрішня структура системи управління машинобудівного підприємства являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємозалежних сфер і ланок відносин між структурними підрозділами підприємства, що відображають усі види і форми його господарської діяльності. Виділення складових елементів внутрішньої структури системи має проводитися за ознакою каналів руху інформації. Наразі, саме відокремлення заходів у сфері КСВ від основної діяльності підприємства призводить до неможливості оцінки їх ефективності з позиції інтересів конкретного підприємства. На нашу думку, даний зв‘язок повинен забезпечуватися у процесі всіх етапів роботи підприємства, протягом усього його життєвого циклу. В результаті стає можливим отримувати інформацію з різних джерел та у різному представлені (у вигляді статистичних даних, експертних оцінок, аналітичних узагальнень тощо). Лише за цих умов стає можливим подолати існуючу невизначеність та ризик отримання недостатньої та неякісної інформації. Іншою площиною системи управління інформаційними потоками в механізмі формування КСВ підприємств виступає її зв‘язок із зовнішнім середовищем, який можна схематично зобразити через поєднання внутрішньої структури, яка виражається через відносини між керуючою та керованою системами, та зовнішнього оточення, до якої відносяться вхідні та вихідні сигнали, зворотній зв‘язок між ними [13, c. 173]. У результаті забезпечується безпосередній взаємозв‘язок між сигналами зовнішнього середовища та діяльністю підприємства у сфері КСВ. Однак правильна інтерпретація одержаної інформації є неможливою без врахування дії об‘єктивних законів [7, c. 13–15; 11, c. 66–68; 13, c. 305–326], які можна об‘єднати у три групи: 1) економічні закони, а саме: закони залежності між попитом та ціною, пропозицією і ціною, пропозицією та попитом; закон зменшення дохідності, закон ефекту масштабу виробництва, закон конкуренції тощо; 2) закони організації, а саме: закони композиції (погодження) цілей, пропорційності (визначення співвідношення між частинами цілого та їх взаємозалежність), найменших (стійкість системи визначається стійкістю найуразливішого елементу), синергії, самозбереження тощо; 3) закони управління, а саме: закони визначення цілей на основі об‘єктивних можливостей системи; різноманіття впливу органів управління, традицій (організаційна культура), розвитку системи внаслідок впливу керуючих органів, зворотного зв‘язку тощо. За умови врахування даних законів можна правильно інтерпретувати сигнали та прийняти виважене управлінське рішення. Як бачимо розробка механізму формування КСВ та забезпечення ефективності його діяльності передбачає вивчення та врахування значного обсягу даних, які безпосередньо не пов‘язані із КСВ підприємства, а виражають наукові напрацювання у сфері управління підприємством. Саме проведений теоретичний аналіз наукових підходів, визначення місця та ролі інформаційної складової, обґрунтування необхідності врахування об‘єктивних законів дозволили розробити і запропонувати структурну модель механізму формування КСВ машинобудівного підприємства. Механізм формування КСВ машинобудівного підприємства являє собою взаємопов‘язану сукупність процесів, прийомів, методів і підходів впливу на прийняття рішень щодо визначення ―критичних‖ точок реалізації КСВ підприємства, формування і ефективного впровадження сукупності заходів з метою досягнення кінцевих результатів – реалізації конкурентних переваг підприємства. Таким чином структурна модель механізму формування КСВ машинобудівного підприємства включає шість блоків, що взаємодіють між собою. При цьому, взаємодія визначається як процес зв‘язку між матеріальними та інформаційними ресурсами, що, впливаючи один на одного, сприяють розвиткові системи управління підприємством та визначають характер залежності між вхідними та вихідними даними [3]. Розглянемо детальніше складові блоки. Блок 1 – в основу цього блоку покладено елемент забезпечення системи управління, який включає інформаційну, методичну, ресурсну, правову складові. Повнота та вчасність отримання даних, необхідних для Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

79


Економічні науки прийняття управлінських рішень дозволяє здійснити аналіз існуючої ситуації, визначити її ―проблемні місця‖ та вплинути, загалом, на успішність запровадження КСВ на підприємстві. Даний блок є основою успішного формування КСВ. Блок 2 – зважаючи на те, що у своїй діяльності підприємство взаємодіє з різними зацікавленими сторонами, потреби яких значно різняться, необхідно визначити ті з них, які відповідають інтересам (цілям діяльності) підприємства, тим самим забезпечити баланс між ними. Успішність подібної діяльності безпосередньо залежить від проведеної аналітичної роботи, яка передбачає: визначення існуючого рівня корпоративної соціальної відповідальності (що є на даний час?); аналіз ефективності запровадження заходів у даній сфері (як це вплине на досягнення мети діяльності підприємства?); прогнозування зміни рівня корпоративної соціальної відповідальності внаслідок реалізації даних заходів (що планується досягти?); управління ресурсами підприємства (скільки це коштуватиме?); обґрунтування ефективно системи управління (хто відповідатиме за реалізацію?). Одержані результати дозволяють розробляти багатоваріантні управлінські рішення, які стосуються наступних питань: 1) чітке формулювання цілей підприємства і підпорядкованих ним цілей формування корпоративної соціальної відповідальності; 2) оцінка впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, визначення найсуттєвіших з них; 3) виявлення взаємозв‘язку між факторами, визначення синергічного ефекту (позитивного та негативного) їх впливу; 4) формування напрямів та інструментів запровадження КСВ, розробка сукупності заходів; 5) порівняння наявних та необхідних для реалізації заходів ресурсів, визначення можливих партнерів та додаткових джерел надходження ресурсів; 6) забезпечення прозорості діяльності підприємства, а саме: інформаційної відкритості підприємства через налагодження відносин із зацікавленими сторонами; 7) здійснення постійного аналізу можливостей і загроз, які можуть виникати в кожному із вищезазначених напрямів, оперативне врахування отриманих даних у процесі формування КСВ на машинобудівному підприємстві; 8) формування дієвої команди, що забезпечуватиме та відповідатиме за управління формуванням КСВ. Блок 3 – передбачає пошук та розробку альтернативних варіантів управлінських рішень, які відповідають основним принципам формування КСВ машинобудівного підприємства, що визначають його зв‘язок із загальною системою управління підприємства. Варіативність рішень сприяє вирішенню наступних питань: 1) мінливості та невизначеності зовнішнього середовища; 2) складності та комплексності реалізації корпоративної соціальної відповідальності; 3) обмеженості наявних ресурсів підприємства; 4) забезпечення поступового впровадження КСВ на підприємстві. В основу варіативності покладено сукупність різних методів та інструментів, поєднання яких забезпечує розмаїття шляхів формування КСВ підприємства, ефективність яких різниться в залежності від напрямів діяльності та об‘єктів впливу. Головними критеріями ефективності управлінських рішень на даному етапі виступають їх відповідність: 1) меті діяльності підприємства; 2) цілям формування КСВ; 3) визначеному обсягу ресурсів. Блок 4 – це логічне продовження процедури відбору ефективних управлінських рішень. Однак, на відміну від попереднього відбору, даний блок передбачає аналіз ефективності управлінських рішень за певними показниками, що дозволяє оцінити ступінь їх впливу на досягнення конкретного індикативного рівня. Зважаючи на це, ми пропонуємо оцінювати розроблені рішення за чотирма напрямами впливу, а саме: 1) вплив на екологічну відповідальність; 2) вплив на суспільну відповідальність; 3) вплив на трудову відповідальність; 4) вплив на економічну відповідальність підприємства. В результаті, всі варіанти управлінських рішень, що мають позитивний вплив, можна буде згрупувати у дві групи – спеціалізовані (впливають лише на одну складову корпоративної соціальної відповідальності) та універсальні (впливають на дві і більше складових) управлінські рішення. Вибір, які управлінські рішення (універсальні чи спеціалізовані) варто застосовувати на підприємстві залежатиме від конкретних обставин, однак, на нашу думку, перевагу слід надавати тім з них, що мають найкраще співвідношення ―затрати-вигоди‖. Блок 5 – прийняття рішень щодо формування КСВ підприємства та забезпечення ефективності даного процесу безпосередньо залежить від успішного впровадження блоків 1-4, які умовно можна назвати підготовчими, оскільки для своєчасність прийняття рішення безпосередньо залежить від повноти та достовірності первинних даних (елемент – забезпечення), правильності вибору сфери дії рішення (елементи – принципи, мета та завдання, напрями, методи, інструменти, заходи), кваліфікації та повноважень управлінської команди (елемент – орган управління). Успішна реалізація управлінських рішень потребує запровадження системи внутрішнього поточного моніторингу, яка дозволяє оперативно проводити самодіагностику реалізації рішень та, у разі потреби, запроваджувати заходи, спрямовані на усунення негативних явищ. При цьому, внутрішній поточний контроль може здійснюватися, безпосередньо, працівниками підприємства (аналіз звітів, документації), або ж із залученням зацікавлених сторін (засоби соціологічного, маркетингового досліджень). Блок 6 – оцінка результатів реалізації рішень виступає фінальним етапом контролю за ефективністю та правильністю формування КСВ підприємства. Цей блок включає систематичну оцінку, що реалізовується як на рівні підприємства, так і на рівні галузі чи регіону. На рівні підприємства основою подібного контролю виступає рівень КСВ підприємства, який визначається через систему показників екологічної, суспільної, трудової та економічної відповідальності. Завдяки сталості складу показників виникає можливість для порівняння даних, що були одержані на початку (блок 2) та по завершенні діяльності, визначення позитивних досягнень, виявлення ―критичних‖ точок, що збереглися. Тобто, забезпечення безперервності дії механізму, спрямованого на досягнення ―ідеального‖ рівня КСВ машинобудівного підприємства. 80

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки На рівні галузі чи регіону, в основу оцінки покладено ідею визначення рейтингу КСВ підприємств, ефективність запровадження якого вимагає дотримання наступних умов: 1) залучення кваліфікованих спеціа-лістів до розробки алгоритму визначення рейтингу (науковців, спеціалістів-практиків); 2) неупередженість та об‘єктивність визначення рейтингу, що досягається через залучення до даного процесу незалежних організацій – аналітичних центрів, всеукраїнських неурядових організацій (Асоціація міст України, Асоціація агенцій регіонального розвитку України тощо); 3) прозорість та зрозумілість процедури визначення рейтингу (вільний доступ до розробленого алгоритму оцінки, характеристика джерел та способів отримання інформації); 4) добровільність участі підприємства у процедурі визначення рейтингу; 5) врахування даних рейтингової оцінки підприємства органами місцевої та державної влади при наданні державних гарантій, субсидій чи преференцій підприємствам. Рейтингова оцінка виступатиме мотиваційним стимулом для підвищення рівня КСВ окремого підприємства. Однак, крім визначення рейтингу доцільно також проводити діяльність по розробці заходів, спрямованих на підвищення загального рівня КСВ підприємств регіону чи галузі, що може бути досягнуте через запровадження практики індикативного планування, в якому основними функціями є інформування, орієнтація та стимулювання. Основна умова ефективності подібної практики полягає у дотриманні принципу добровільності КСВ окремого підприємства, що базується на його потребах та реальних можливостях. [12]. Висновки. Проведене дослідження підтвердило складність та комплексність механізму формування КСВ підприємства, доцільність використання процесного підходу до розробки механізму формування КСВ машинобудівного підприємства, визначення його стадій та обґрунтування їх зв‘язку із системними елементами механізму. В результаті стало можливим сформувати структурну модель механізму КСВ, яка представлена у вигляді взаємопов‘язаних блоків, в основу виділення яких покладено ідею про те, що будь-яка дія на підприємстві може бути виражена через процес прийняття управлінських рішень як сукупності кроків, спрямованих на розробку та вибір найкращого із можливих альтернативних варіантів вирішення конкретної проблеми. Література 1. Акімова І. Соціальна відповідальність українського бізнесу: результати опитування / І. Акімова, А. Марцінків, О. Осінкіна. – К.: КІТ, 2005. – 55 с. 2. Бегма Ю.К. Якісне дослідження методів впровадження соціальної відповідальності бізнесу в Україні / Ю.К. Бегма, О. Ю. Вінніков, О. І. Редько. – К.: Факт, 2006. – 130 с. 3. Буч О.В. Процессный подход к управлению организацией: к вопросу о взаимодействии процессов / О.В. Буч // Вестник Мурманского гос. техн. ун–та. – 2006. – Т. 9, № 4. – С. 580–585. 4. Вітлінський В.В. Моделювання економіки / В.В. Вітлінський. – К.: КНЕУ, 2003. – 408 с. 5. Економічна енциклопедія. У 3-х томах. Т.2 / С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Академія, 2001. – 848 с. 6. Карпенко Н.М. Механізм управління конкурентоспроможністю підприємств / Н.М. Карпенко // Держава та регіони, 2007. – № 1. – С. 137–139. 7. Колпаков В.М. Теория и практика принятия управленческих решений / В.М. Колпаков. – К.: МАУП, 2004. – 504 с. 8. Корпоративна соціальна відповідальність в Україні: експертна думка / заг. ред. О. Лазаренко. – К.: Стилос, 2007. – 152 с. 9. Ламбен Жан-Жак Стратегический маркетинг. Европейская перспектива / Жан-Жак Ламбен; пер. с франц. – СПб.: Наука, 1996. – 589 с. 10. Нейкова Л.І. Механізм управління підприємством / Л.І. Нейкова // Фінанси України. – 2003. – № 6. – С. 139–141. 11. Отенко І.П. Управління конкурентними перевагами підприємства. Наукове видання / І.П. Отенко, Є.О. Полтавська. –Харків: вид. ХНЕУ, 2005. – 212 с. 12. Тимощук М. Індикативне планування: зарубіжний досвід та перспективи застосування в Україні / М. Тимощук // Регіональна економіка. – 2005. – №3. – С. 230–236. 13. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент / Р.А. Фатхутдинов. – М.: Маркетинг, 2002. – 892 c.

УДК 338.24

В.В. ЛИПОВ Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

ВИЗНАЧЕННЯ МОДЕЛІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ЧИННИК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ КОМПЛЕМЕНТАРНОСТІ У роботі на засадах комплементарного підходу, що передбачає розгляд системи інститутів як єдиної цілісної структури, елементи якої мають підпорядкований характер, розглянуто інституціональну систему, на прикладі порівняльного аналізу інноваційних блоків інституціональних систем основних СЕМ країн світу Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

81


Економічні науки показано взаємозалежність між їх окремими елементами, можливість як ізоморфної так і поліізоморфної комплементарності в межах єдиної інституціональної системи, визначені проблеми та перспективи формування інноваційної системи України. On the principles of the complementary approach the author of the article considers the institutional system, based on a system of institutes as a united integral structure, elements of which have a subordinate character. By the example of comparative analysis of innovative blocks of SEM countries the author showed the interdependence between their separate elements and possibility of iso- and poliisomorphic complementarity within the limits of the integrated institutional system and discussed the trends of forming the innovative system of Ukraine. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Вже в середині 90-х років минулого століття, після публікації статті П. Девіда ―Кліо та економічна теорія QWERTY‖ [1], економісти звертають увагу на обумовленість, ―залежність від шляху розвитку‖, перш за все зумовленість еволюції інститутів попередніми соціальними практиками. Своє логічне продовження концепція QWERTY-ефектів отримує через десять років, після провалу спроб прискореними методами, із застосуванням ―шокової терапії‖, перебудувати на ліберальних засадах пострадянські економіки. Вчені, серед перших варто назвати М. Аокі [2], акцентують увагу на взаємозалежності, зумовленості, доповнюваності інститутів, що формують інституціональну систему. Отримує розвиток концепція інституціональної комплементарності. Взаємодія інститутів або посилює ефект їх дії (позитивна комплементарність), або навпаки – послаблює, навіть має результатом неможливість їх одночасного існування в єдиній системі (негативна взаємодія). Дослідження та врахування характеру комплементарної взаємодії впроваджуваних і усталених інститутів в процесі економічних реформ в трансформаційних економіках визнається важливою складовою забезпечення успіху. А, отже, й формування інституціональної системи, спроможної забезпечити інноваційний розвиток України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед вчених, що активно працюють в цьому напрямку варто відзначити Б. Aмабле, М. Аокі, Р. Буайє, Р. Вітлі, Г. Джексона, В. Стріка, К. Кроча, П. Холла, М. Хопера [3, с. 33]. Проблемам комплементарності присвячено й роботи автора [3; 4]. Комплементарність розглядається перш за все як форма інституціональної взаємодії, в результаті якої сумарна ефективність інститутів змінюється (зростає або зменшується). Дещо інакше підходять до проблеми інституціональної комплементарності російські дослідники. Комплементарні інститути в концепції інституційних матриць (ІМ) С. Кирдіної доповнюють дію базисних коли ті не в змозі самостійно забезпечити успішну життєдіяльність економічної системи [5]. В концепції О. Безсонової подібні функції виконують компенсаторні інститути (державне регулювання та соціальне забезпечення або ринкова торгівля та приватне підприємництво) [6]. Як російські, так і західні вчені, що досліджують проблеми комплементарності, своєю кінцевою метою мають обґрунтування відмінностей цілісних інституціо-нальних комплексів (ІМ або варіантів капіталізму). Західні вчені зосереджують увагу на дослідженні, перш за все, комплементарної взаємодії між різники блоками економічних інститутів. Дослідження всієї інституціональної системи суспільства розглядається швидше як завдання для майбутнє. С. Кирдіна і О. Безсонова пропонують діалектично протилежні узагальнені інституціональні моделі суспільства в яких комплементарність покликана заповнити інституціональні прогалини. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Дещо парадоксальним виглядає сам факт, що дослідники, які ставлять за мету вивчення цілого (інституціональні матриці суспільств/інституціональні варіанти моделей капіталізму) залишають за межами своєї уваги важливий момент комплементарності, на який вказує латинська етимологія цього слова. Complementum – не лише доповнення, а й довершення. Споріднені поняття (сompleo, complector, complexion) уточнюють контекстуальне розуміння – наповнювати, обіймати, схоплювати, розуміти, сукупність, система, зв‘язок. Отже, комплементарність можна також розуміти як певну цілісність, в якій складові виявляються підпорядкованими цілому – окремі інститути – інституціональній системі суспільства. Тож яким чином ця цілісність національних економічних систем впливає на особливості та характер інновацій (організаційні / технологічні, процесуальні / продуктові, послідовні (інкрементальні)/радикальні)? Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета роботи – на основі запропонованого підходу до комплементарності як характеристики інституціональної системи, коли окремі її складові виявляються підпорядкованими цілісності, охарактеризувати структуру інституціональної системи і на основі компаративного аналізу інституційної складової інноваційних систем провідних країн світу визначити проблеми та можливості прогнозування розвитку і цілеспрямованого формування інститутів, в максимальній мірі здатних забезпечити інноваційний розвиток України. Виклад основного матеріалу дослідження і обґрунтування отриманих наукових результатів. Перш за все слід відмітити неоднозначний вплив інститутів на інноваційну діяльність в суспільстві. Адже за самою своєю сутністю інститути покликані забезпечити стабільність суспільства, те що порушує інновація. Традиційне суспільство розглядає інновацію швидше як загрозу собі. Лише епоха модернізації, через корекцію ціннісних орієнтацій членів суспільства відкрила широкий шлях для інновації. Отже, ко ли мова йде про інс-титуційне забезпечення інноваційної діяльності ми говоримо про створення такого інституціонального середовища, яке було б максимально відкрите для змін, що забезпечують розвиток економіки, одночасно підтримуючи стабільність суспільства. Ми повертаємось до необхідності цілісного, комплементарного розгляду інституціональної системи. 82 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки На рис. 1 представлено основні елементи інституціональної системи суспільства. Господарюючі суб‘єкти (суб‘єкти інституціональної взаємодії (1)) на основі певних усталених норм соціальної поведінки (2) взаємодіють між собою (3). У якості таких суб‘єктів можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, представлені у вигляді організацій, або держава, яку також можна представити у якості сукупності організацій. У відносинах з іншими суб‘єктами інституціональної взаємодії організація виступає як єдина особа, внутрішні відносини в якій визначаються сукупністю певних специфічних інститутів (4). Інституціональна інфрастру ктура (5) покликана забезпечити можливість ефективної взаємодії між окремими суб‘єктами в межах інституціональної системи. Інституціональні блоки (6) об‘єднують інститути, що діють в окремих, взаємопов‘язаних сферах суспільного життя (виробничі відносини, фінансова система тощо). 1. Суб‘єкти інституціональної взаємодії (СІВ)

3. Інституціональна взаємодія

2. Інститути

4. Організації

Елементи інституціональної системи

6. Інституціональні блоки

5. Інституціональна інфраструктура

Рис. 1. Складові інституціональної системи

Зв‘язок між окремими рівнями структури інститутів має характер ієрархічної комплементарності (дивись далі). Її вихідну основу формують цінності – суб‘єктивні відношення особистості до оточуючого світу, які визначають спрямованість та інтенсивність її діяльності. На другому рівні – організаційні рутини, норми соціальної взаємодії, які діють в межах окремих організацій, починаючи від сім‘ї – домогосподарства. Найбільш ефективні рути виходять за їх межі, набувають статусу неформальних інститутів. Обряди, традиції, звичаї – продукт природної еволюції суспільних відносин. Вони, як і цінності, засвоюються здебільшого мимовільно, в процесі соціалізації особистості й відносяться на ―неявного, мовчазного знання‖. Формальні інститути (закони, норми, правила, інструкції) складають останній рівень інституціональної системи. Рис. 2 ілюструє відмінність між цінностями та інститутами. Якщо перші – одностороннє відношення суб‘єкта інституціональної взаємодії (СІВ) до інших СІВ, а також до духовних і матеріальних об‘єктів, то інститути – взаємовідносини між СІВ. Включення цінностей в склад інституціональної системи зумовлено їх визна-чальним впливом на соціальне сприйняття або відмову від фіксованих в тих або інших інститутах норм соціальних відносин. Саме цінності в першу чергу зумовлюють наявність або відсутність комплементарності між окремими інститутами та їх комплексами. Духовні, матеріальні явища

СІВ

СІВ

СІВ

Цінності

СІВ Інститути

Рис. 2. Інституціональна взаємодія: цінності та інститути

Визначальний вплив цінностей на формування інституціональної системи зумовив значну увагу до їх дослідження, в тому числі на глобальному рівні. Широке визнання отримали результаті компаративних досліджень національних культур господарювання таких вчених, як Г. Хофстед, Ф. Тромпенаарс, Р. Інглхарт, Ш. Шварц [7]. На рис. 3 представлено основні цінності національних культур, що виявляються безпосередньо комплементарними щодо визначення характеру та інтенсивності інноваційної активності в суспільстві. Перш за все слід виділити групи опозиційних цінностей індивідуалізм / колективізм, гармонія / майстерність, виживання / самовираз, традиційне / раціонально-правове, дистанція відносно влади, відношення до невизначеності, часові горизонти. Класифікація цінностей господарювання за характером їх соціальної спрямованості Г. Хофстед Ф. Тромпенаарс Ш. Шварц Індивідуалізм (І) / колективізм (К), І / К; характер приналежність / інтелектуальна, дистанція влади, відношення до менеджменту, афективна автономія (І, АА), невизначеності, коротко (КО) / раціональності; ієрархія ієрархія (Іє) / егалітаризм (Е), довгострокова орієнтація (ДО) та її призначення; гармонія / майстерність – сутність підприємства, мускулинність / феминність амбіційність (М) КО / ДО

Р. Інглхарт виживання / самовираз, традиційне / раціональноправове

Рис. 3. Основні класифікації соціальної спрямованості господарчих цінностей в кросскультурних дослідженнях

Представлені на рис. 4 елементи інституціональної інфраструктури (ринок, різного роду ієрархічні та мережеві структури, асоціації, місцеві спільноти, державні органи) також можна класифікувати за показниками, що комплементарно впливають на характер інноваційної діяльності в суспільстві (власний інтерес / соціальні зобов‘язання, вертикальний / горизонтальний розподіл влади). Характер взаємозв‘язку між рівнями 83 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки інституціональної системи, блоками та окремими інститутами розкривають типи інституціональної комплементарності. Їх показано на рис. 5. Інституціональне напруження відбиває ситуацію, коли ефективність інститутів внаслідок їх взаємодії падає. Додатковість передбачає зростання ефективності всіх, або частини з інститутів, що взаємо-діють. Супермодулярність – такий випадок інституціональної додатковості, коли ефективність взаємодії інститутів найбільша ніж вірогідна ефективність інших комбінацій інститутів – учасників. Інституційна зв‘язність характеризує відносини між інститутами. Розподіл влади М о т и в а ц і я

Горизонтальний Власний інтерес

Вертикальний

1. Ринок

2. Ієрархія

Соціальні зобов’язання

6. Асоціації

в з а є м о д і ї

5. Мережеві структури

3. Місцеві спільноти (МС)

4. Держава

Рис. 4. Складові інституціональної інфраструктури за Р. Холлінгсворфом

Додатковість

Супермодулярність Інституціональне Напруження (несумісність)

Зв‘язність

Типи інституціональної комплементарності

Горизонтальна Ієрархічна

Ізоморфна

Поліізоморфна

Рис. 5. Основні типи інституціональної комплементаності

Кожний з рівнів інституціональної системи (рис. 6) включає блоки інститутів, що забезпечують комплексне забезпечення виконання відповідних функцій. Цінності

Ідеологічні інститути

Політичні інститути

Правові інститути

Економічні інститути

Рис. 6. Ієрархічна комплементарність інституціональної структури суспільства

Так, основними інституціональними блоками економічної системи суспільства є системи виробничих відносин, фінансова, корпоративного управління, організації виробничої діяльності, освіти і професіональної кваліфікації, забезпечення інноваційної активності, соціальної підтримки населення (рис. 7). Ієрархічна комплементарність передбачає підпорядкованість інститутам більш високого рівня. Економічні інститути включені в ієрархію правові – політичні – ідеологічні інститути, що будуються згідно з базисними принципами, які задають загальновизнані в суспільстві соціальні ціннісні орієнтації.

Виробничі відносини

Система освіти та професійної підготовки

Фінансова система

Соціальна підтримки

Виробнича система

Корпоративне управління

Інноваційна система

Рис. 7. Горизонтальна (ізоморфна) комплементарність основних інституціональних блоків економічної системи

84

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Горизонтальна комплементарність передбачає рівноположеність інститутів між собою (рис. 7). Вона забезпечується існуванням певного спільного принципу, якому рівно підпорядковуються всі включені в групу інститути (інституціональний ізоморфізм). М. Аокі звертає увагу на існування в системі японського корпоративного управління відношень напівізоморфізму. Це ситуація, коли єдиний інституціональний комплекс формується під впливом двох протилежних за своїм соціальним змістом принципів – коммунітаризму та індивідуалізму [8, с. 365–385]. Така ситуація характерна не лише для японських корпорацій. В умовах глобалізації суб‘єкти господарювання отримують можливість і виявляються вимушеними шукати шляхи інтеграції ефективних стратегій ведення бізнесу, навіть коли ті спираються на принципи, протилежні загальновизнаним в даному суспільстві. Так було у випадку запозичення англосаксонськими країнами континентальної системи соціального захисту населення. У 90-х роках навпаки, європейські країни активно запозичували американський досвід у сфері індивідуалізації трудових відносин, професійної освіти, фінансування діяльності корпорацій. Інституціональний поліізоморфізм перетворюється в умовах сучасної економіки у важливий чинник забезпечення інноваційної активності та, в решті решт, конкурентоспроможності національної економічної системи. Розглянуті нами складові інституціональної системи та типи комплементарного зв‘язку між ними дозволяють на прикладі основних сучасних моделей соціально-економічних систем виявити закономірності комплементарного взаємозв‘язку між окремими елементами інноваційних систем і на цій підставі прогнозувати напрямки розвитку відповідної системи в Україні. Акцентуємо увагу на англосаксонській соціальноекономічній моделі (СЕМ) (ринковий капіталізм), далекосхідній патріархальній корпоративній СЕМ (капіталізм мезокорпорацій), європейській корпоративній СЕМ (соціал-демократичний капіталізм), яку в свою чергу розподіляють на Центрально-, Північно- та Південноєвропейську моделі. Характерними рисами соціальної спрямованості ціннісних орієнтацій країн ринкового капіталізму, що впливають на характер інноваційної системи, і це одночасно підтверджують різні дослідження ціннісних орієнтацій є індивідуалізм, зважене відношення до невизначеності, невелика дистанція влади, короткотермінові орієнтації у часті, переважна орієнтація на майстерність, афективна автономія, потяг до самовираження. Цілком закономірним виглядає ізоморфний характер інституціональної комплементарності з акцентом на ринкові відносини між СІВ. Ідеологічні, політичні та правові інститути спираються на індивідуалізм, федералізм та загальне право. До основних елементів інституціональної інфраструктури послідовно слід віднести ринок, великі корпорації, місцеві спільноти. Виробничі відносини будуються на принципах індивідуалізму та децентралізації. Формування професійних знань і навичок – проблема робітника, кваліфікація – його особистий капітал. Оплаті підлягає не він, а результати конкретної діяльності. Ринок праці характеризується високим динамізмом, ні наймані працівники ні роботодавці виявляються незацікавленими вкладати власні ресурси в отримання специфічних знань. Основне джерело фінансування – біржа. Ключова роль в оцінці діяльності належить акціонеру – аутсайдеру. Критерій – поточна динаміка цін акцій та розмір дивідендів. В результаті менеджмент зорієнтований на короткострокові цілі. Державне та доброчинне фінансування на грантовій основі фундаментальних досліджень та питань, що складають загальнонаціональний інтерес доповнюється корпоративним фінансуванням прикладних розробок. Змагальність у науковій сфері. Акцент на захисті інтелектуальної власності. В результаті – високий динамізм інновацій. Отримують розвиток технологічні, процесуальні інноваії; радикальні інноваційні проекти в нових сферах, що можуть вимагати значних коштів на впровадження, підлягають відносно легкій кодифікації, здатні принести швидкий результат. Формування ринків нових продуктів. Орієнтація на міжнародне співробітництво. Статус партнера залежить від розмірів економіки. Витоки мезокорпоративізму містяться в колективістських соціальних орієнтаціях ціннісної системи, негативному відношенні до невизначеності, вищою за помірну дистанцією влади, довгостроковими орієнтаціями у часі, афективною автономією, майстерністю. Інституціональна архітектоніка будується на коммунітаризмі, унітаризмі та змішаному (з елементами загального цивільного та традиційного) праві. Основні елементи інституційної інфраструктури – великі корпорації, мережеві структури, держава, ринок. Інституціональна комплементарність має переважно ізоморфно-коммунітаристський характер з включенням елементів індивідуалізму, засновується на принципах солідаризма та мобільності в межах мережі. Виробничі відносини мають патріархально-корпоративістський характер. Основне джерело фінансування інновацій – банк, включений в структуру мережі, отримали розвиток фінансові установи, але вони також включаються в склад відповідних мереж (кейрецу). Отже фінансування інновацій має внутрішньо мережевий характер і зорієнтоване на довгострокові проекти. Має місце певний розрив з академічною наукою. Акціонер – інсайдер. Мотивація менеджменту має довгостроковий характер. В умовах пожиттєвого найму, аналогічних відносин в неформальній мережі СІВ виявляються зацікавленими у формуванні спеціальних знань та навичок як корпоративного (мережевого) капіталу. Формується ―мовчазне, неявне, неформалізоване, слабоформалізоване знання‖, як власність мережі. В результаті розвиток отримують організаційні інновації засновані на координації та акумуляції знань, що носять послідовний характер, спрямовуються на удосконалення продукції, підвищення її якості. Адаптація продукту відповідно до фази його життєвого циклу з швидкою інновацією у відповідний момент. Орієнтація на іноземні ринки збуту. Запозичення технологій від імітації до її перевтілення. В інноваціях переважають сектори автомобілебудування, робототехніки, електроніки. Об‘єднана континентальна корпоративна СЕМ має як спільні риси, так і специфічні особливості, що відрізняють країни окремих регіонів. З Півночі на Південь відбувається певне зміщення акцентів в ціннісних 85 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки орієнтаціях з переважного до поміркованого індивідуалізму, від зваженого до негативного відношення до невизначеності, незначної до суттєвої дистанції влади, помірної до короткочасової орієнтації. Спільним лишається егалітаризм, інтелектуальна автономія. Основу ієрархії інститутів становлять корпоративізм, федералізм, цивільне право з елементами загального, особливо відчутними на півночі. Інституціональна комплементарність має виражено поліізоморфний характер з акцентом на індивідуалізмі. Корпоративізм – інструмент його поєднання з колективізмом. Акцент в інституційній інфраструктурі зроблено на корпорації (в тому числі сімейні), мережі (особливо південь), державу, ринок, місцеві спільноти. Трудові відносини будуються на централізовано (Північ) або частково централізованому укладанні договорів з участю профспілок, підприємців і держави. У формуванні професійних знань приймають участь працівники, підприємства і держава, відповідно спеціальні знання розглядаються як суспільний капітал. Фінансування інновацій переважно через афільовані банківські структури, має довгостроковий характер. Держава підтримує суспільно важливі інноваційні проекти, фірми – комерційні. Акціонер – швидше інсайдер, менеджмент зацікавлений у довгостроковому успіху підприємства. Інновації зосереджуються переважно в сферах, що не вимагають значних фінансових ресурсів (особливо Північ) – ІТ-технології, програмування, сфера послуг, сферах, що вже отримали суттєвий розвиток. Вони мають організаційний, послідовний, інкрементальний характер, спрямовані на підвищення якості продукту. Поступова адаптація до змін ринку. Орієнтація перш за все на внутрішньорегіональне співробітництво. Залежність від особли-востей і масштабів економіки країни. Переважають сектори охорони здоров‘я, безпеки, космос, автомобіле-будування. Навіть узагальнений огляд демонструє комплементарність між ціннісними засадами, ключовими інститутами та особливостями інноваційних систем країн, що формують основні моделі економічного устрою сучасності. Коли ж мова йде про формування цілісної системи інноваційного розвитку, як частини єдиної інституціональної системи України, ми початково маємо справу з проблемою відсутності єдиної ціннісної підстави її формування. Витоки амбівалентності національної культури містяться в протиречному поєднанні природного середовища господарювання, яке стимулює розвиток індивідуалізму з історично привнесеними колективістськими початками культури, що містяться в православ‘ї, складали основу російської, радянської культури. Спроба методами ―шокової терапії‖ виключити з інституційної системи, що створювалась, інститути засновані на цінностях колективізму провалилась. В результаті замість цілісної інституційної системи ми отримали, використовуючи загальновизнані міжнародні порівняння, ―велику інституціональну салатницю‖ або ―каструлю з інституційною вермішеллю‖, як на горизонтальному, так і на вертикальному рівні зв‘язку між окремими інститутами. Відсутність інституціональної комплементарності між діючими інститутами можна вважати основною причиною низької ефективності функціонування економічної системи, в тому числі й підсистеми, що покликана забезпечити успіх інноваційного розвитку. Справа навіть не в амбівалентності національних цінностей, досвід європейських країн демонструє можливість створення ефективних інституціональних систем, заснованих на поліізоморфній комплементарності. Необхідні цілеспрямовані зусилля з формування взаємоузгодженого інституціонального комплексу, елементом якого повинна стати інноваційна система. Висновки і перспективи подальших досліджень. Комплементарний підхід до вивчення інституціональної складової національних систем забезпечення інноваційного розвитку дозволяє виявити взаємозалежність між характером інноваційного розвитку, ціннісними основами національної культури господарювання та інституціональними системами, що склалися в окремих країнах та їх групах. Дослідження змісту та механізмів формування вертикальної та горизонтальної комплементарності, комплементарного поліізоморфізму інституціональних систем, в тому числі і в інноваційній сфері сприятиме зростанню якості прогнозування і управління інституціональним розвитком. Література 1. Devid P. Clio and Economics of QWERTY // American Economic Rewiew. – 1985. – Vol. 75. – P. 332–337. 2. Aoki M. Contingent Governance of Teams: Analysis of Institutional Complementarity // International Economic Review, 1994, Vol. 35, p. 657 – 676. 3. Липов В. Социально-экономические системы и их трансформация: фактор институциональной комплементарности // Вісник інституту економіки та прогнозування НАН України. – 2009. – С. 29–33. 4. Липов В. Комплементарность институтов как фактор институциональной обусловленности экономических циклов // Матер. ІІ междунар. науч. конф. ―Инновационное развитие экономики России: ресурсное обеспечение‖, МГУ, 23–24 апреля 2009. – http:// www.econ.msu.ru/cmt2/lib/a/1430/ file/Lipov_V_V.doc. 5. Кирдина С. Институциональные матрицы и развитие России. – Новосибирск, 2001. – 308 с. 6. Бессонова О. Раздаточная экономика России. – М.: РОССПЭН, 2006. – 144 с. 7. Липов В. Міжнародна економіка: світова економіка та міжнародні економічні відносини. Модуль 1. Світова система господарювання. Навч.-практ. посібник. – К.: Професіонал, 2008. – 368 с. 8. Аокі М. Фирма в Японской экономике. – СПб.: Лениздат, 1985. – 431 с. 9. Schwartz S. Culture value orientations. Nature and Implications of National Differences. – M.: SU HSE, 2008. – 62 p. 86

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки

УДК 330.341(477.8)

С.Д. ЩЕГЛЮК Інститут регіональних досліджень НАН України

МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І КОНЦЕНТРАЦІЇ РЕСУРСІВ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ Розкрито проблематику формування механізму стимулювання інноваційної діяльності в Карпатському регіоні. Здійснено оцінку динаміки інноваційного розвитку Карпатського регіону. Висвітлено перспективи та нові можливості стимулювання інноваційного розвитку макрорегіону за рахунок удосконалення механізмів стимулювання інноваційної діяльності на основі моніторингу стану інноваційної сфери економіки регіону, прогнозування тенденцій розвитку нових технологій – Форсайту. The article deals with the problem of stimulating the innovative activity in the Karpatsky region. The author evaluates the dynamics of innovative development in the region and highlights the new trends and possibilities in stimulating the innovative development of the macroregion by means of improvement of innovative activity. Невирішеність проблемних питань розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, здійснення управління нею зумовила необхідність дослідницького пошуку розробки дієвого механізму стимулювання інноваційної регіональної політики та концентрації уваги та ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційної сфери. Зарубіжним досвідом доведено, що результативність інноваційної політики залежить від спроможності урядів країн правильно і своєчасно обирати механізми її реалізації з урахуванням зростаючої ролі знань, інновацій та творчості у суспільстві [1, с. 197]. Реалізація інноваційної політики в регіонах України здійснюється фрагментарно, хаотично, в залежності від сформованої інноваційної інфраструктури та дій органів влади, місцевого бізнесу, характеризується низьким (недостатнім) рівнем залучення інтелектуального потенціалу регіону та слабкими міжрегіональними зв‘язками. Водночас, існування різноманітних підходів до підвищення ефективності регіональної інноваційної політики зумовлюють необхідність розробки організаційно-економічного механізму, здатного поєднати всі сторони та етапи інноваційного процесу, який на сьогодні характеризується розривом між стадіями процесу, що відображається у незатребуваності та непідготовленості розробок і винаходів до комерціалізації. Такий механізм, на думку вчених, повинен враховувати сукупність суб‘єктів, організаційних, економічних, ресурсних, правових, методич-них та інших складових його елементів, форм взаємодії з урахуванням впливу об‘єктивно виникаючих мотивів поведінки і суб‘єктивних інтересів, а також послідовності реалізації заходів, спрямованих на підвищення інноваційного розвитку регіону [2, с. 182]. Питаннями пошуку ефективного організаційно-економічного механізму управління, активізації інноваційної діяльності займалися такі провідні вітчизняні вчені як О. Алимов, О. Амоша, П. Борщевський, А. Валюх, В. Геєць, Б. Данилишин, Е. Зінь, С. Ілляшенко, М. Корецький, Л. Федулова та інші. Л.І. Федулова вважає головним напрямом інноваційної політики вдосконалення механізмів програмноцільового фінансування, у тому числі визначення нових пріоритетів і критичних технологій та інструментів стимулювання інноваційної діяльності (венчурні фонди, технопарки, непрямі механізми регулювання), увага до кадрових проблем науки [1, с. 101]. На думку Е. Зіня та А. Валюха, одним з першочергових завдань побудови механізму розвитку регіональної інноваційної діяльності має стати створення на державному рівні правового й економічного механізмів розробки і впровадження новітніх технологій та інновацій в практичну діяльність [3]. Завданнями економічного механізму стимулювання інноваційної діяльності вони вважають: 1. Формування економічної політики щодо використання новітніх технологій, напрямів і пріоритетів, а також їх підтримки. 2. Визначення реальних і перспективних джерел фінансових ресурсів, необхідних для реалізації передбачених напрямків розробки та використання новітніх технологій: централізоване фінансування, державна підтримка; зовнішні та внутрішні інвестиції; кошти сектора домашніх господарств (населення); кошти банківської та фінансової системи (кредити, вільні кошти); інші джерела фінансових ресурсів. 3. Стимулювання і розвиток ―венчурного підприємництва‖ як особливої форми фінансового капіталу. 4. Розробка конкретних відповідних етапам інноваційного процесу – економічних і правових підойм для стимулювання використання вже наявних, а також створення та впровадження перспективних технологій (через податки, кредити, відсотки, бюджет, ціни, мита, субсидії тощо). 5. З огляду на важливе місце матеріальних і трудових ресурсів у ресурсному забезпеченні створення новітніх технологій пропонується передбачати: прогнозний обсяг вітчизняних матеріальних ресурсів, що дозволить визначити внутрішні та зовнішні матеріальні ресурси, на які слід розраховувати в майбутньому при розробці та використанні новітніх технологій; Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

87


Економічні науки підготовку та перепідготовку необхідних кадрів, які б відповідали потребам створення теоретичних основ розробки новітніх технологій, їх впровадження і практичного використання для виробництва нових товарів і надання послуг [3]. Як бачимо, у вітчизняній практиці реалізації регіональної інноваційної політики є достатньо напрацювань, які б могли лягти в основу формування та реалізації дієвого механізму стимулювання інноваційного розвитку регіонів та розробки пріоритетних напрямів. Однак, їх неспроможність гальмується низкою факторів, серед яких є недостатнє фінансове забезпечення, відсутність державних замовлень, що в умовах економічної кризи унеможливлює завершення існуючих та запровадження нових інноваційних проектів. Тому, в основу ефективного механізму стимулювання інноваційної сфери регіону мають бути закладені нові принципи, які б дозволили зосередитися на пріоритетних напрямах для збереження коштів та людських ресурсів (у вигляді кваліфікованих кадрів, перспективних інноваторів та винахідників тощо). Розглянемо ситуацію в інноваційній діяльності Карпатського регіону (у складі Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей). Світова фінансова криза застала економіку Карпатського регіону в момент її трансформації до постіндустріальної економіки, що в свою чергу може позначитися на його подальшому розвитку. Оскільки достеменно невідомо, яким чином розгортатимуться події, а також момент виходу з кризової ситуації. Розпочаті та недофінансовані проекти модернізації та реструктуризації промислового виробництва регіону можуть бути згорнуті, що в свою чергу викличе зміни траєкторії трансформації. Відомо, що лише інновації є потужним чинником трансформації структури економіки, оскільки змушують шукати нові можливості розвитку, стимулюють появу нових видів економічної діяльності, впливають на процеси модернізації, тим самим сприяють інтенсифікації соціально-економічного розвитку регіону. Таким чином, динаміка структурних змін економічного розвитку регіону визначається ефективністю інноваційних процесів у ньому, які виступають домінантним чинником підвищення конкурентоспроможності та економічної безпеки. Стан та особливості інноваційного розвитку Карпатського регіону. Проаналізуємо розвиток інноваційної діяльності в Карпатському регіоні, визначимо раціональність та можливість активізації існуючих механізмів стимулювання інноваційної сфери та формування механізмів визначення галузевих та регіональних інноваційних пріоритетів, виходячи із ситуації, що склалася. Як засвідчують статистичні дані, інноваційна діяльність Карпатського регіону впродовж останніх дев‘яти років перебуває в умовах перманентного розвитку, а також підпадає під загальні тенденції скорочення параметрів інноваційної сфери в Україні. 40 37,3 35 30,6

Питома вага, %

30

27,9 25 20 15 10

18 17,4 13,4 11,4 7,3

5

14,9 14,8 13,7 12,9

13,7 13,7 11,9 11 10,5

8,2 6,2

13,6 12,9 11,3 11,2 10,1 8,4

17,4 18,2 15,8

17,3 16,9

14,2

13 12,2 12,1

8,8

0 2000

2004

2005

2006

2007

2008

Роки Україна Івано-Франківська

Карпатський регіон Львівська

Закарпатська Чернівецька

Рис. 1. Динаміка кількості інноваційно-активних підприємств у промисловості України та Карпатського регіону* *Джерело: офіційний сайт Державного комітету статистики України www.ukrstat.gov.ua

Як видно з рис. 1, циклічний розвиток інноваційної діяльності у трьох областях Карпатського регіону, починаючи з 2005 р. виходить на фазу активізації – підвищення, окрім Закарпатської області, для якої таким підйомом характеризувався період 2007–2008 рр. Слід зазначити, що світова економічна криза 2008 р. не могла не позначитися на інноваційній діяльності, але її прояв був дещо подовжений в часі, оскільки віддача від інновацій має певний часовий лаг, та й розпочаті проекти розраховані були на тривалий період. Важливо те, що розвиток інноваційної діяльності регіону узгоджується із загальним підйомом інноваційно-активних підприємств в Україні, що припадає в часі на період 2006–2008 рр. Протягом зазначеного відрізку часу відбулися зміни у нормативно-правовому регулюванні інноваційної сфери, що відобразилося у прийнятті таких документів, які спрямовані на стимулювання та активізацію інноваційної діяльності, зокрема, Постанова КМУ від 29 листопада 2006 р., № 1657 ―Деякі питання організації діяльності технологічних парків‖, закон України ―Про науковий парк ―Київська політехніка‖, 22.12.2006, № 523 – V; проект закону України ―Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання інноваційної діяльності‖ та проект 88

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки розпорядження КМУ ―Про схвалення розвитку національної інноваційної системи та затвердження плану заходів щодо її реалізації‖, розпорядження КМУ ―Про схвалення Концепції державної цільової економічної програми ―Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008–2012 роки‖ (2007 р.). Активно продовжувалась робота із удосконалення нормативно-правового супроводу інноваційної сфери у 2008–2009 рр. Надбанням цього періоду стали: ―Концепція державної програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки‖ (розпорядження Кабміну № 439, 2008 р.), Постанова КМУ № 447 про ―Державну цільову програму ―Створення в Україні інноваційної інфраструктури‖ на 2009–2013 роки‖ (2008 р.). Слід зазначити, що протягом 2001–2006 рр. проводилася постійна робота з удосконалення закону ―Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків‖ та нормативно-правової бази з формування мережі наукових парків в Україні як нової форми впровадження галузевих інноваційних програм, що знайшла своє логічне завершення у законі України ―Про наукові парки‖, який був прийнятий Верховною Радою України 25 липня 2009 року. Цей закон регулює правові, економічні, організаційні відносини, пов‘язані із створенням та функціонуванням наукових парків, і спрямований на інтенсифікацію процесів розроблення, впровадження, виробництва інноваційних продуктів та інноваційної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках [4]. Позитивно вплинуло на інноваційну сферу пожвавлення інвестиційної та ділової активності в регіоні. Всі ці фактори помітно покращили інноваційне середовище і забезпечили ефективне стимулювання інноваційного розвитку. Зазначимо, що зарубіжний та вітчизняний досвід засвідчив, що саме державі належить виключна роль регулювання та стимулювання інноваційної діяльності. Оскільки вона володіє потужним впливом на інноваційний процес за допомогою економічних методів прямої та опосередкованої дії з метою підтримки конкурентоспроможності інноваційної продукції. Зазначимо, що основними методами стимулювання інноваційної діяльності на сьогодні в Україні є: – методи прямої дії (адміністративного регулювання, які орієнтовані здебільшого на результат інноваційної діяльності): субсидування, податкові пільги, страхування інноваційних ризиків, пільгове кредитування інноваційної діяльності, митні пільги тощо; – методи непрямої дії (опосередкованого регулювання, спрямовані на формування сприятливого інноваційного середовища, визначаються дією інституційних факторів): підвищення кваліфікації, оплата навчання працівникам, премії, підтримка системи патентування, формування нових форм організації інноваційної діяльності: сприяння утворенню ―центрів кристалізації інновацій‖, стимулювання попиту на інноваційний продукт тощо. Досвід зарубіжних країн доводить успішність таких непрямих методів регулювання як: надання позик, зниження ставок податків на прибуток, податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок, виключення з прибутку, що оподатковується, поточних видатків на НДДКР, пільговий режим оподаткування видатків на НДДКР при між фірмовій кооперації, звільнення від сплати податку на прибуток та капітал ризикових інноваційних фірм [5]. Як показали результати досліджень, вітчизняна практика підтримки інноваційної діяльності є недостатньо ефективною. Перевага надається виключно методам прямого адміністрування. На нашу думку, удосконалення механізмів стимулювання інноваційної діяльності повинно відбуватися на основі моніторингу стану інноваційного розвитку економіки регіону, прогнозування тенденцій розвитку технологій тощо. Важливого значення набувають методики оцінки інноваційного потенціалу регіону, визначення галузевих та регіональних технологічне передбачення, яке в наукових колах заходу відоме під назвою Форсайт. На відміну від більшості країн світу, вітчизняним законодавством не передбачено стимулювання залучення у інноваційну сферу позабюджетних коштів, не стимулюються витрати промисловості на наукові дослідження і розробки, а також інвестиції в інноваційну сферу з боку банків та інших інвесторів, які активно застосовують венчурний капітал. 12000000

10000000

Тис. грн.

8000000

6000000

4000000

2000000

0 2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

Роки

Україна

Карпат ський регіон

Рис. 2. Динаміка обсягів витрат на інноваційну діяльність у Карпатському регіоні та в Україні* *Джерело: розраховано автором за даними збірника “Регіони України”, 2008 р.

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

89


Економічні науки Результати дослідження показали, що динаміка обсягів фінансування інноваційної діяльності Карпатського регіону є перманентною, натомість витрати на інноваційну діяльність в Україні загалом мають тенденцію до зростання (див. рис. 2). Детальний аналіз структури розподілу витрат на інноваційну діяльність за джерелами фінансування показав, що мізерна частка, яка виділяється з держбюджету на інноваційну діяльність Карпатського регіону скоротилася у 2008 р. у 3,8 рази, у порівнянні із попереднім (рис. 3). Таке скорочення обсягів фінансування пояснюється наслідками кризи, а також несистемною регіональною інноваційною політикою та неефективністю механізмів стимулювання інновацій. 1400000 1200000

Тис.грн.

1000000 800000 600000 400000 200000 0 2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

Роки власні кошти

державний бюджет

кошти іноземних інвесторів

інші джерела

Рис. 3. Динаміка структури витрат Карпатського регіону на інноваційну діяльність за джерелами фінансування* *Джерело: розраховано автором за даними Головного управління статистики Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької областей: (http://www.stat.uz.ua/statinfo/nauka/finans_innov_r.pdf; http://stat.if.ukrtel.net/EX_IN/NI6.HTM; http://stat.lviv.ua/ukr/si/year/2008/t079908_6.pdf; http://www.oblstat.cv.ukrtel.net/statinf/naukain/vpr.htm)

За оцінками вітчизняних вчених, інноваційний потенціал Карпатського регіону є низьким на фоні інших областей та макрорегіонів України (табл. 1). Таблиця 1 Групування регіонів за рівнем інноваційного потенціалу у 2007 р.

Значення рейтингу, Rj 1,000 ≤ Rj < 3,000 0,500 ≤ Rj < 1,000 0,300 ≤ Rj < 0,500 0,000 ≤ Rj < 0,300

Рівень інноваційного потенціалу Регіон Дуже високий м. Київ, Харківська, Донецька Високий Запорізька Середній Дніпропетровська, Львівська, Сумська, Миколаївська, Одеська Низький Автономна Республіка Крим, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, Вінницька, Черкаська, Житомирська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька, Рівненська, Хмельницька, м. Севастополь

* Джерело: Федулова Л. Оцінка рівня інноваційно-технологічного розвитку регіонів http://www.niss.gov.ua/monitor/oktober08/18.htm

Перспективи та можливості стимулювання інноваційного розвитку Карпатського регіону. З метою концентрації ресурсів та нарощування рівня інноваційного потенціалу вважаємо за доцільне в умовах кризи переглянути пріоритетні напрями кожної області макрорегіону, зосередитися на тих проривних напрямах, які мають стратегічне значення та конкурентні переваги, спроможні забезпечити лідерство Карпатського макрорегіону в певному сегменті внутрішнього та зарубіжного ринків інновацій. Низький рівень інноваційного потенціалу передбачає відповідний вибір стратегій інноваційного розвитку, які вони можуть використовувати. Із виділених вченими стратегій розвитку для інноваційної діяльності Карпатського регіону найбільш оптимальною є: стратегія внутрішньогалузевої диверсифікації, яка використовується за низького попиту на інноваційну продукцію [6]. Детальнішу характеристику особливостям реалізації потенціалу та виявлення точок кристалізації інновацій, що особливо потребують стимулювання дає аналіз інноваційно-активних підприємств промислової діяльності за їх територіально-галузевою структурою. Дослідження рівня економічного розвитку виробництва 90

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки та динаміки технологічних зрушень у структурі промислового комплексу регіонів України виявили, що лідерами виступають лише ті регіони, де поєднані промисловість з науково-технологічною сферою (м. Київ, Харківська, Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області), вони є найбільш інвестиційнопривабливими та конкурентоспроможними [6]. Однак, в умовах кризи саме старопромислові райони Донецької, Дніпропетровської та Харківської галузей виявилися дуже вразливими. Вважаємо, що саме в скрутній кризовій ситуації інноваційна діяльність має всі шанси сприяти інтенсивному розвитку промисловості, забезпечивши випуск конкурентоспроможної продукції та активніше вплинути на процеси реструктуризації, яка неодмінно впливатиме на успішний вихід з кризи. Відомо, що першими зазнали значних збитків підприємства металургійної, будівельної та нафтохімічної галузей через несприятливу ринкову кон‘юнктуру на зовнішніх ринках та слабку орієнтацію на внутрішній ринок, а також внаслідок скорочення споживчого попиту на продукцію. Важливо оцінити технологічну структуру промисловості та інноваційну діяльність за видами промислової діяльності, щоб мати змогу пояснити існуючий стан розвитку промисловості регіону та намітити проривні точки поступу з метою стимулювання й підтримки пріоритетних видів діяльності, надання їм першочергової державної підтримки. Оцінка розбіжностей, що існують між рівнями економічного розвитку виробництва у структурі регіонального промислово-інноваційного комплексу, дала змогу вченим [6] оцінити технологічну структуру видів економічної діяльності регіонів України. Зазначимо, що за зазначеними оцінками, технологічна структура Львівської області є доволі прогресивною та диверсифікованою, що дає підстави розглядати її як локомотив соціально-економічного зростання для всього Карпатського регіону. Сприятиме активізації інноваційної діяльності в регіоні створення у Львові одного з десяти національних інноваційних кластерів, що визначені згідно зі стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності: ―Біотехнології‖ [7]. На жаль, вітчизняний статистичний облік не надає детальної інформації щодо технологічної структури промисловості, а також не веде спостереження за інноваціями в сфері послуг та сільському господарстві. Крім того, існує невизначеність із визначенням та критеріями оцінки високих технологій. На нашу думку, тільки виведення високих технологій у групу інноваційних пріоритетів дасть змогу новим технологіям отримати належний розвиток, державну підтримку, а також високу готовність суспільства до впровадження інновацій. Однак, існуюча низька частка підприємств високих технологічних укладів (5 і 6-го) і домінування низько-технологічних укладів, які щедро підкріплені інвестиційними внесками лобіюються інтересами представників великого регіонального бізнесу потребують узгоджених дій бізнесу, влади, громадськості. У діяльнісно-видовій структурі промислової діяльності серед інноваційно-активних підприємств Карпатського регіону домінують підприємства харчової промисловості, машинобудування, легка промисловість (а саме текстильне виробництво, що розвивається в основному на давальницькій сировині та нових іноземних технологіях), а також хімічна та нафтохімічна промисловість. Особливістю цих видів діяльності є те, що всі вони, окрім окремих видів машинобудування належать до третього технологічного укладу, що на жаль, не сприяє технологічному прориву та виходу на новий якісно інший рівень. До цього ще додамо недосконалість статистичного супроводу, що знижує ефективність обліку і представлення видів діяльності, що належать до вищих технологічних укладів. Така ситуація не сприяє переходу до нової структури промисловості, а призводить до консервації та ще більшому технологічному розриву між регіонами та сусідніми країнами (Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Румунією). Крім того, наведений нами кількісний розподіл потребує уточнення, для цього варто оцінити рівень (питому вагу) інноваційної активності підприємств у % до кількості всіх промислових підприємств регіону. Це дасть змогу оцінити чутливість до інновацій та готовність їх впроваджувати за певними сферами промисловості. Отже, найбільша частка інноваційно-активних підприємств макрорегіону зосереджена у виробництві коксу та продуктів нафтопереробки (25 %), машинобудуванні (20 %), хімічній та нафтохімічній промисловості (18 %). Навіть такі високі показники для інноваційної діяльності видової структури Карпатського регіону не йдуть у порів-няння із частками інноваційно-активних видів промислової діяльності загальноукраїнського масштабу, а тим більше зарубіжних країн. Так, питома вага наукоємної продукції України на світовому ринку: в загальному обсязі реалізованої промислової продукції тільки 6,5 % мають ознаки інноваційності, в той час як в ЄС цей показник перевищує 60 %. Приріст ВВП за рахунок впровадження технологічних нововведень складає в Україні менше 1 %, тоді як в країнах з розвинутою ринковою економікою – від 60 до 90 % [8, с.47]. Знову ж таки приналежність зазначених видів до низьких технологічних укладів не сприяє переходу до нової технологічної структури, уповільнює темпи економічного зростання та продуктивності праці, оскільки інноваційна діяльність в межах традиційних видах економічної діяльності є низько ефективною або такою, що не призводить до суттєвих якісних, тобто проривних змін у технологіях. Комплекс заходів щодо удосконалення регіональної інноваційної політики, яка базується на пріоритетах інноваційного розвитку. З метою стимулювання регіональної інноваційної діяльності та концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційної діяльності органам регіональної влади необхідно: 1) активізувати державне сприяння розвитку інноваційної діяльності через удосконалення існуючої системи законодавчих актів, що регулюють інноваційну діяльність та удосконалити систему захисту прав інтелектуальної власності; 91 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки 2) створити надійну державну фінансову підтримку розвитку інноваційного процесу, розробити ефективний організаційно-економічний механізм управління інноваціями і стимулювання інноваційної активності підприємств та творчої активності працівників; 3) удосконалити регіональну інноваційну політику шляхом перегляду та визначення стратегічних галузевих пріоритетів інноваційної діяльності через організацію дослідження технологічного та інноваційного прогнозування: Форсайту, а також розробити моніторинг з їх реалізації; 4) розробити ефективні механізми стимулювання попиту та пропозиції на інноваційну продукцію, сприяти формуванню ринку інновацій, а також створення інноваційного середовища регіону, яке б стимулювало розвиток нових ідей, сприяло поширенню нових знань, технологій, призводило до формування нових видів економічної діяльності; 5) сприяти забезпеченню інноваційної сфери регіону висококваліфікованими кадрами, стимулювати діяльність інноваторів та креативних особистостей, гарантувати їм правом інтелектуальної власності; 6) забезпечити залучення ефективних інвестицій у інноваційну діяльність, скерування їх у галузі вищих технологічних укладів з метою структурної перебудови економіки шляхом перерозподілу ресурсів із застарілих і традиційних виробництв у нові види економічної діяльності, що здатні забезпечити багаторазове підвищення продуктивності праці, ресурсозбереження та конкурентоспроможності; 7) забезпечити концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційного розвитку, створити певні організаційно-правові умови для інноваційного підприємництва та нових форм інноваційної діяльності; 8) сприяти впровадженню нових просторових форм інновацій для покращання якості інноваційного середовища регіону; 9) активізувати залучення інновацій в управління науково-технічною та інноваційною діяльністю на всіх рівнях управління. Специфіка соціально-економічного потенціалу Карпатського регіону визначає пріоритетними напрямами економічного розвитку аграрно-промисловий комплекс; транзитні перевезення, транспортування нафти, газу, електроенергії, послуги у сфері зв‘язку і телекомунікацій. Розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс Українських Карпат при удосконаленні його інфраструктури спроможний приносити суттєві доходи. Такі ―локомотиви зростання‖ здатні забезпечити перерозподіл ресурсів і засобів у напрямі структурних інноваційних зрушень і дати поштовх усій господарській системі [ 9]. Для активізації інноваційного розвитку слід забезпечити максимальне сприяння органів регіональної та державного влади реалізації цілей, що спрямовані на піднесення інноваційного розвитку кожного з регіонів, що входять до складу Карпатського регіону, а також врахувати ці особливості при здійсненні узгодженої регіональної політики. Особливістю Карпатського регіону є розпорошення областей макрорегіону між трьома регіональними центрами інноваційного розвитку Державного агентства України з інвестицій та інновацій: до Карпатського регіонального центру входять Закарпатська та Івано-Франківська області, до Західного регіонального центру – Львівська, а до Південно-Західного – Чернівецька. На наш погляд, такий розподіл руйнує традиційні історичні, виробничі та ментальні зв‘язки між областями. Тому, на нашу думку, варто об‘єднати інноваційні ініціативи Карпатського макрорегіону з метою розбудови ефективної інноваційної інфраструктури та реалізації інноваційних проектів, які повинні бути зосереджені у пріоритетних напрямах інноваційного розвитку. Органам регіональної влади слід визначити два напрями побудови та реалізації організаційноекономічного механізму реалізації політики стимулювання інноваційного розвитку регіону: 1) розробка заходів організаційного характеру стимулювання інноваційної діяльності в регіонах; 2) формування інновацій в самій системі регулювання та управління інноваційною сферою. Особливу увагу слід зосередити на розробці організаційно-економічного механізму стимулювання попиту та пропозиції на інноваційні продукти; Узагальнюючи дослідження провідних вчених, існуюче законодавче забезпечення з інноваційної діяльності (зокрема закон України ―Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні‖, а також зміни до інших законодавчих актів, які регулюють та визначають правові рамки стимулювання інноваційної діяльності), регіо-нальні ініціативи підприємництва, власні розробки, пропонуємо такі пріоритетні напрями інноваційної діяльності для Карпатського регіону, які здатні активізувати інноваційну діяльність та сприяти формуванню перспективної ефективної галузевої структури промисловості регіону та підвищити її конкурентоспроможність: 1. Новітні ресурсозберігаючі технології, нові та відновлювані джерела енергії: 1.1 Впровадження технологій та обладнання для використання альтернативних джерел енергії. 1.2 Впровадження нових технологій в галузі лісопереробки, деревообробного виробництва тощо. Передбачається формування лісопереробного кластеру на базі лісопромислового сектору регіону з метою ефективного використання природо-ресурсного та виробничого потенціалу. 2. Удосконалення хімічних технологій та легкої промисловості: 2.1. Впровадження новітніх технологій в хімічній промисловості. 2.2.Впровадження нової продукції на підприємствах легкої промисловості. 92

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки 3. Високотехнологічний розвиток переробної та харчової промисловості: 3.1. Впровадження технологій з виробництва, збереження та переробки лісосировини, сільськогосподарської продукції. 3.2. Застосування нових продуктів у харчовій промисловості. 3.3. Застосування нових технологій в агропромисловому виробництві. 4. Охорона і оздоровлення людини та навколишнього природного середовища: 4.1. Заходи, спрямовані на охорону здоров‘я людини. 4.2. Заходи, спрямовані на охорону навколишнього природного середовища (протипаводковий захист, нові системи водовідведення та водозабезпечення). 5. Розвиток людського та інтелектуального капіталу. 5.1. Розвиток інноваційної культури суспільства. 5.2. Розвиток інноваційної інфраструктури (створення спеціалізованих цільових та приватних інноваційних фондів, бізнес-інкубаторів, технологічних фірм, інноваційних кластерів, інноваційних та венчурних бірж тощо). Наголосимо, що високою чутливістю і здатністю до інновацій володіє сфера послуг. Однак в силу відсутності статистичних даних, які б облікували статистичну діяльність у сфері послуг та сільському господарстві важко оцінити інноваційну діяльність регіону у повному обсязі та окреслити напрями її трансформації. Пропонуємо органами статистики розробити і включити в обіг інформацію по інноваціям у інших секторах економіки, а не лише у промисловості, а також розширити перелік інновацій згідно існуючих нових класифікацій (соціальних, екологічних, освітніх тощо). Органам регіональної влади слід сприяти формуванню нових напрямів інноваційної діяльності та появу нових центрів інноваційної діяльності: у Львові – потужного ІТ-кластеру, в Чопі – на базі СЕЗ – створення логістичного центру та технологічного парку у рамках СЕЗ та ТПР тощо. З метою активізації та стимулювання інноваційної діяльності Карпатського регіону як потужного чинника трансформації вважаємо за доцільне активно заохочувати інноваційні підприємства до міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва. Регіональна інноваційна політика повинна стати найважливішим фактором виведення економіки із кризи та забезпечення її динамічного зростання. Література 1. Федулова Л.І. Проблеми винахідницької діяльності в Україні: регіональний аспект / Л.І. Федулова // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 1. – С. 197–204. 2. Ковальова Ю.М. Механізм регулювання соціально-економічного розвитку регіону на основі формування кластерів / Ю.М. Ковальова // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 4. – С. 179–187. 3. Зінь Е., Валюх А. Механізм розвитку регіональної інноваційної діяльності [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ashsu.org/index.php?module=pagemaster&PAGE_user_op=view_page&PAGE_id=403 4. Наукові парки отримали спеціальний закон [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.in.gov.ua/index.php?get=news&id=1911 5. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: навч. посібник / Ю.М. Бажал. – К. : Заповіт, 1996. – 240 с. 6. Федулова Л. Оцінка рівня інноваційно-технологічного розвитку регіонів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/monitor/oktober08/18.htm 7. Визначено порядок створення та функціонування національних інноваційних кластерів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.in.gov.ua/index.php?get=news&id=1889&page=2 8. Бунтовский С.Ю. К вопросу о создании условий развития инновационной деятельности / С.Ю. Бунтовский // Напрями і моделі трансформації інноваційної діяльності у контексті міжнародної інтеграції: тези доп. і повідом. Міжнар. наук.-практ. конф. (Донецьк, 18–19 жовтня 2007 р.) / НАН України. Ін-т економіки пром-сті; редкол.: О.І. Амоша (відп. ред.) та ін. – Донецьк, 2007. – С. 47. 9. Що таке український прорив. План дій на завтра очима голови УСПП [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/339/159/12268

УДК 330.341.1:332.1

А.П. ПАВЛЮК Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ РЕГІОНІВ У статті проаналізовано особливості інноваційного розвитку регіонів України, здійснено групування регіонів за характером інноваційних процесів. Визначено головні чинники динаміки регіонального інноваційного процесу. Обґрунтовано необхідність активного регулювання регіонального інноваційного розвитку на основі державно-приватного партнерства. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

93


Економічні науки In the article the author analyzes the innovative development of Ukrainian regions and makes the grouping of regions depending on the character of innovative process. The author also defines the main factors of regional innovative process and proves the necessity of active management in regional innovative development on the principles of government-private partnership. Процеси інтеграції України у високотехнологічне конкурентне середовище зумовили необхідність формування інноваційної моделі розвитку, в якій роль головного джерела довготривалого економічного зростання відіграють наукові надбання та їхнє технологічне застосування. Наука й інновації розглядаються не тільки як фундамент і інструмент підвищення конкурентоспроможності й безпеки, але і як базовий елемент суспільства нового типу, заснованого на знаннях [1, с. 37]. Інноваційний чинник сьогодні є визначальним для формування конкурентоспроможності економіки як на загальнодержавному, так і регіональному рівнях. Перехід до інноваційної моделі розвитку регіональної економіки дозволить стабілізувати та забезпечити сталий розвиток економіки держави в цілому з максимальним врахуванням та використанням місцевих природних, сировинних, інших особливостей регіонів, ефективно застосувати науковий, виробничий і ресурсний потенціал регіонів. Здатність ефективно використовувати інновації є найбільш дієвим інструментом підвищення продуктивності праці і залучення іноземних інвестицій. Державною стратегією регіонального розвитку України одним із головних завдань регіональної політики визначено реструктуризацію економічної бази регіонів на новій технологічній основі [2]. Інноваційна спроможність регіону є домінуючим чинником формування його конкурентоспроможності в майбутньому, адже саме інновації дозволяють створити стратегічні переваги в конкурентних сферах. Проблеми інноваційного розвитку національної економіки вже тривалий час досліджуються вітчизняними вченими, зокрема В.М. Гейцем, В.П. Семиноженком, Б.Є. Кваснюком, А.І. Мокієм, Я.А. Жалілом та багатьма іншими. Утвердження інноваційної моделі економіки визначено ключовим пріоритетом стратегії соціально-економічного розвитку України [3, с. 112]. Активно формується законодавчо-нормативна база інноваційної діяльності. Проте проблеми інноваційного розвитку регіонів почали досліджуватись відносно недавно, коли актуалізувались питання регіонального розвитку держави. Зокрема, регіональним аспектам інноваційного розвитку присвячені праці Л.І. Федулової, П.Т. Бубенка, Л.А. Яремко. Значний вплив регіонального фактора на ефективність інноваційної діяльності актуалізує необхідність оцінки інноваційного потенціалу регіонів, дослідження чинників та перспектив інноваційного розвитку та формування регіональних аспектів державної інноваційної політики. На сучасному етапі саме успішний регіональний інноваційний процес становить основу для переходу економіки країни на більш високий технологічний рівень і для підвищення її конкурентоспроможності. До головних чинників інноваційного розвитку регіональної економіки належать: наявність в регіоні промислових підприємств, виробнича база та технологічний рівень яких дозволяє запроваджувати інновації й виробляти в достатніх обсягах інноваційну продукцію; наявність сучасної науково-дослідницької бази, здатної забезпечити процес створення інновацій та підготовки до їх запровадження у виробництво; наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, здатних створювати інновації (креативний потенціал) і їх розповсюджувати (підприємницький потенціал) для подальшої активізації інноваційних процесів. Ці складові у сукупності з фінансовими, інвестиційними, інституційними, інфраструктурними характеристиками визначають інноваційний потенціал регіону. Українські регіони дуже суттєво відрізняються за всіма складовими інноваційного потенціалу, а відтак, за передумовами запровадження інноваційної моделі розвитку регіональної економіки. В Україні історично склалися міжрегіональні диспропорції соціально-економічного, науково-технологічного, промислового та інноваційного розвитку. Промисловість регіонів базується переважно на традиційних технологіях, започаткованих ще в радянський період на ранніх стадіях індустріалізації. Неефективною залишається галузева структура промислового виробництва. Про диференційованість інноваційних процесів у регіонах свідчать дані таблиці 1, зокрема, про низьку інноваційну активність промислових підприємств в усіх регіонах. У цілому в Україні лише 13 % від загальної кількості промислових підприємств займалися інноваційною діяльністю у 2008 р., в той час, як інноваційна активність підприємств розвинених економічно та технологічно країн становить від 50 до 80 відсотків. Найвищими були показники інноваційної активності підприємств у м. Києві (29 %) та Івано-Франківській області (27,9 %), найнижчими – в Хмельницькій та Дніпропетровській областях та м. Севастополі. У більшості ж регіонів частка інноваційно-активних підприємств становить 10–13 %, тобто є в кілька разів нижчою за відповідний показник розвинених країн. Обсяг реалізованої інноваційної продукції у 2008 р. становив 45,8 млрд грн, або 5,9 % від загального обсягу промислової продукції (порівняно з 6,7 % у 2007 р.). При цьому лише одна Луганська область забезпечила виробництво 27 % всього обсягу інноваційної промислової продукції України, а сумарна частка Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської областей та м. Києва становила 70 %. Це обумовлено зосередженням саме в цих регіонах переважної частки промислового потенціалу країни. Особливе значення для перспектив інноваційного розвитку регіону має місце у структурі його економіки машинобудування як галузі, що відіграє домінантну роль в інноваційних процесах. За цим показником регіони також дуже різняться між собою. У той час як у Закарпатській (52,8 %) та Волинській (47,6 %) областях машинобудування забезпечує приблизно половину всього промислового виробництва, в Запорізькій, Одеській, Сумській 94 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки областях – третину, в значній частині регіонів (Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Луганська, Рівненська, Тернопільська, Чернігівська області) його частка становить менше 10 %. Загалом у структурі промисловості України частка машинобудування (що в 2007 р. становила 13 %) у 2–3 рази нижча за рівень, яких мають економічно розвинені країни. Наукоємність промислового виробництва України становить близько 0,3 %, що на порядок менше світового рівня. Фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету протягом останніх 5 років не перевищує 0,4 % при визначених законодавством 1,7 % [4, с. 23]. Таблиця 1 Показники інноваційної діяльності в промисловості регіонів України в 2008 році Частка Частка Кількість інноваційних реалізованої Обсяг витрат на Обсяг реалізованої інноваційно- підприємств інноваційної інноваційну діяльність інноваційної продукції Регіон активних у загальній продукції у підприємств, кількості загальному обсязі на 1 особу, на 1 особу, одиниць промислових промислової млн грн млн грн тис. грн тис. грн підприємств, % продукції, % АР Крим 40 13,2 225,6 114,6 280,1 142,2 2,3 Вінницька 50 16,2 133,8 80,3 119,6 71,8 1,0 Волинська 24 11,3 232,9 224,7 2139,2 2064,3 24,7 Дніпропетровська 63 8,5 1355,5 400,3 3229,1 953,6 2,3 Донецька 83 10,5 2740,4 606,3 7411,9 1640,0 4,6 Житомирська 41 11,4 48,5 37,3 201,8 155,3 2,3 Закарпатська 31 12,2 14,0 11,3 152,0 122,3 2,3 Запорізька 36 8,9 202,5 110,8 5345,2 2925,5 8,3 Івано-Франківська 92 27,9 501,0 362,6 598,1 432,8 5,2 Київська 62 12,6 133,0 76,8 617,8 356,6 2,8 Кіровоградська 39 14,6 40,6 39,3 426,9 413,1 7,1 Луганська 59 10,2 2179,0 929,8 12393,3 5288,1 17,6 Львівська 101 12,1 296,7 116,1 627,1 245,3 3,1 Миколаївська 55 13,5 342,0 285,1 174,4 145,4 1,2 Одеська 49 11,4 272,5 113,9 382,6 159,9 1,3 Полтавська 47 11,2 180,4 118,8 256,1 168,7 0,6 Рівненська 29 11,8 198,6 172,5 109,4 95,0 1,2 Сумська 30 11,3 97,2 81,7 1079,3 906,7 8,6 Тернопільська 43 16,1 62,7 57,2 262,4 239,4 6,0 Харківська 110 13,1 274,8 98,5 2884,7 1034,2 7,4 Херсонська 28 12,7 79,3 71,9 257,9 233,8 4,2 Хмельницька 16 4,2 179,5 133,4 58,9 43,8 0,6 Черкаська 37 11,6 15,5 11,8 2665,7 2035,0 13,6 Чернівецька 30 16,9 31,9 35,3 220,3 243,6 7,1 Чернігівська 42 17,4 385,7 341,8 394,2 349,3 3,9 м. Київ 155 29,0 1769,5 642,8 3530,1 1282,3 9,9 м. Севастополь 5 5,3 1,1 2,9 12,1 31,9 0,6 Україна 1397 13,0 11994,2 259,3 45830,2 990,7 5,9

Проведений аналіз показників інноваційного розвитку промисловості регіонів дозволив об‘єднати їх у чотири групи за особливостями регіонального інноваційного процесу (табл. 2). Таблиця 2 Групування регіонів за характеристиками інноваційного розвитку промисловості Характеристика інноваційного розвитку промисловості регіону Регіон Регіони з відносно високим обсягом виробництва інноваційної продукції та Волинська, Запорізька, Луганська, відносно високою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промисСумська, Черкаська, Харківська, лового виробництва м. Київ Регіони з відносно високим обсягом виробництва інноваційної продукції та Донецька, Дніпропетровська невисокою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва; найвищі обсяги витрат на інноваційну діяльність Регіони з низькими обсягами виробництва інноваційної продукції та середньою Житомирська, Київська, Кіровоградська, часткою інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Херсонська, Чернівецька, Чернігівська Регіони з дуже низькими обсягами виробництва інноваційної продукції та АР Крим, Вінницька, Закарпатська, дуже низькою часткою інноваційної продукції в загальному обсязі Миколаївська, Одеська, Полтавська, промислового виробництва Рівненська, Хмельницька, м. Севастополь

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

95


Економічні науки Українські регіони також дуже суттєво відрізняються за своїм науково-освітнім та кадровим потенціалом. Основний потенціал наукових кадрів і науково-дослідних установ зосереджений у регіонах, де розміщені наукові центри НАН України – це м. Київ, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Львівська та Одеська області. У цих шести регіонах у 2007 р. було зосереджено 56,3 % організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи та 78,2 % науковців, 52 % студентів. Регіональні відмінності за міжнародними індикаторами розвитку ―суспільства знань‖ в Україні є разючими: від 24,2 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення у м. Київ до 0,2 у Хмельницькій області. Критерії сприятливого клімату для розвитку інноваційних процесів, що найчастіше використовуються в сучасній науковій літературі і в практиці стратегічного планування регіонального розвитку, зосереджені на двох групах чинників: 1) інституційні чинники (в тому числі нормативно-законодавча база), що забезпечують ефективне використання накопиченого інтелектуального потенціалу, наявність інвестиційних ресурсів; 2) розвиненість інноваційної інфраструктури, що забезпечує взаємодію як з галузями, що забезпечують господарюючі суб‘єкти необхідними ресурсами (комплектуючими, інформацією, банківськими, страховими та іншими послугами), так і взаємодію з місцевим співтовариством (органами влади, громадськими організаціями тощо) [5, с. 24]. Важливою ланкою регіонального інноваційного процесу є інноваційна інфраструктура, що забезпечує взаємодію суб‘єктів інноваційної діяльності. Законодавством України передбачено створення та функціонування таких основних елементів інноваційної інфраструктури, як інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційні центри, технопарки, технополіси [6], ефективність яких доведена досвідом розвинених країн. На сьогодні в Україні найбільш ефективною організаційно-економічною формою інтеграції науки й виробництва є технопарки. Дванадцять технопарків, діяльність яких визначена законом [7], демонструють позитивні результати діяльності. З метою сприяння інноваційній діяльності в регіонах передбачено створення мережі регіональних центрів інноваційного розвитку [8]. Головними завданнями центрів є аналіз інноваційного потенціалу, підтримка впровадження програм і проектів інноваційного розвитку регіонів, інформаційно-консалтингове забезпечення інноваційної діяльності, розбудова регіональної інноваційної інфраструктури. Станом на середину 2009 р. в Україні вже створено мережу з 13 регіональних центрів інноваційного розвитку та 5 їх представництв. Нерівномірний розподіл інноваційного потенціалу вимагає чіткої і скоординованої дії державних і регіональних органів влади щодо реалізації державної інноваційної політики на регіональному рівні. Структурна перебудова в регіонах повинна базуватись на більш активному управлінні інвестиційними та інноваційними процесами на основі системного підходу. Зміцненню і розвитку інноваційного потенціалу регіонів сприятиме реалізація комплексу завдань, серед яких насамперед слід визначити наступні: – формування ефективно діючого цивілізованого ринку інновацій; – створення на місцевому рівні ефективного організаційного і фінансового механізму підтримки і розвитку інноваційної діяльності шляхом цільового фінансування з бюджету, прямих і непрямих фінансових дотацій, податкових пільг, державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію; – залучення регіонів до міжнародного і міжрегіонального науково-технічного співробітництва; – розробка та реалізація програм інноваційного розвитку в кожному із регіонів; – створення нових і підвищення ефективності діяльності існуючих організаційних структур, що здійснюють інноваційну діяльність – технопарків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів тощо. Перспективним напрямом діяльності є формування регіональних інноваційних кластерів – комплексів підприємств (промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ), органів державного управління, громадських організацій на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, пов‘язаних технологічним ланцюжком. Стимулювання інноваційної активності повинно бути спрямовано також на розвиток інноваційної культури, ініціювання внутрішньої готовності й здатності людей, суспільства до реалізації нововведень. Подальший розвиток державного управління регіональними інноваційними процесами передбачає удосконалення податкової системи, амортизаційної політики, забезпечення державного фінансування певної частки проектів, зокрема в галузі фундаментальних досліджень, сприяння зростанню обсягів та збільшенню частки недержавного фінансування науково-дослідної діяльності, розвитку інфраструктури, сформування системи державних контрактів і державного замовлення на інноваційну та високотехнологічну продукцію, посилення міжнародного науково-технічного співробітництва, запровадження програм щодо надання в оренду малим та середнім підприємствам обладнання та приміщень на пільгових умовах, створення інноваційних, технологічних бірж, організацію заходів щодо підготовки кадрів, поглиблення участі в міжнародних інформаційних системах [9, с. 11]. Для інноваційного розвитку регіону важливо забезпечити залучення до цього процесу усіх суб‘єктів регіонального розвитку: бізнес, органи державного управління та місцевого самоврядування, науково-дослідні й освітні установи, недержавні організації. Регіональні інноваційні процеси значною мірою визначатимуть перспективи соціально-економічного розвитку України, забезпечення її міжнародної конкурентоспроможності в нових умовах високо динамічної світової економіки. 96

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Література 1. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: в 3 т. Т. 2: Інноваційнотехнологічний розвиток економіки / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця, акад. НАН України В.П. Семиноженка, чл.-кор. НАН України Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2007. – 564 с. 2. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року. Затв. постановою КМУ № 1001 від 21.07 2006. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/search. 3. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) ―Шляхом Європейської інтеграції‖ / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с. 4. Світовий досвід та вітчизняна практика забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Інформ.-аналіт. матер. до парламентських слухань на тему ―Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів‖. – Економіст. – 2009. – № 6. – С. 18–27. 5. Чернова О.А. Императивы инновайионного развития региональных экономических систем. – Региональная экономика: теория и практика. – 2009. – № 5 (98). – С. 24–30. 6. Закон України ―Про інноваційну діяльність‖ № 40-IV від 4.07.02 – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws. 7. Закон України ―Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків‖ № 991–XIV від 16.07.1999. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws. 8. Розпорядження КМУ від 03.05.2007 р., № 255 ―Питання утворення регіональних центрів інноваційного розвитку‖. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/npd/search. 9. Тарасова В.В. Регіонально-інноваційні чинники розвитку міжнародного економічного співробітництва: Автореф дис… канд. економ. наук. – К.: КНЕУ, 2004 – 17 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/37374.html

УДК 338.48(477):330.341:339.92:061.1

С.В. БІЛОУС Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ТУРИСТИЧНОМУ БІЗНЕСІ УКРАЇНИ В РАМКАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Проаналізовано стан розвитку інноваційних процесів в туристичному бізнесі України їх роль та значення для української економіки. Визначено основні проблеми його стратегічного розвитку в зв‟язку з інтеграцією до Європейського союзу. Проаналізовано та обґрунтовано відповідні нормативні документи. The state of innovation in the tourism business in Ukraine, their role and significance for Ukrainian economy is analyzed. The main problems of its strategic development in connection with the integration into the European Union. The proper normative documents are analysed and justified. Постановка проблеми. В Україні управління туристичною галуззю здійснюється дуже недосконало. Основними причинами гальмування розвитку туристичної галузі є: недостатній рівень інвестицій у розвиток туристичної інфраструктури; відсутність збалансованості, єдності та узгодженості органів, яким підпорядковуються заклади розміщення туристів, санаторно-курортні, оздоровчі та рекреаційні заклади; низький рівень сервісу та якості наданих послуг у переважній більшості туристичних закладів; відсутність інноваційних проектів та в‘ялий хід самих інноваційних процесів в туристичному бізнесі; відсутність наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму; недостатність державної підтримки маркетингових заходів з промоції національного туристичного продукту; відсутність єдиної системи державного управління туристичним бізнесом у регіонах; складна система оподаткування, невирішеність питань із приватизації землі та захисту приватного капіталу, нестабільність законодавства. Зі всіх перелічених проблем одною з основних виступає проблема розробки та реалізації інноваційних моделей розвитку туристичних зон, а також більш потужний розвиток інших інноваційних процесів, на ній зупинимося більш детально. В час економічної кризи даний вид діяльності є дуже перспективним, адже інвестування інноваційної діяльності може принести досить швидку віддачу. Окрім того, сьогодні набуває все більшого характеру динаміка вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку, це загострює питання пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, що відповідають сучасному стану розвитку світової економіки. Тому запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання стає просто необхідністю, а дана модель передбачає зростання та розвиток серед іншого і туристичної галузі, як такої, яка дарує великі перспективи. Економічні реформи, що мали місце в нашій державі не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

97


Економічні науки Господарський кодекс України (розд. 34, ст. 325) від 11.03.2007 р. наводить наступне тлумачення категорії ―інноваційна діяльність‖: ―Інноваційною діяльністю в сфері господарства є діяльність учасників господарсь-ких відносин, яка здійснюється на основі реалізації інвестицій, з ціллю виконання довгострокових науково-технічних програм з довготерміновими термінами окупності витрат та залучення нових науковотехнічних ресурсів в виробництво та інші сфери суспільного життя‖. Актуальними пріоритетами при розробці інноваційної політики в галузі туристичного бізнесу України є: запровадження програмно-цільового підходу до фінансування тих секторів наукової сфери, що зосередили свою увагу на розробці інноваційних моделей розвитку потенційно перспективних туристичних територіально-адміністративних одиниць; концентрація зусиль та ресурсів на проведенні фундаментальних досліджень за тими туристичними напрямами, з яких Україна має значний потенціал; приведення системи правового захисту інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами та стандартами; розвиток і впровадження сучасних інформаційних технологій у туристичний бізнес України. Аналіз останніх досліджень. У ході написання статті авторами було розглянуто та проаналізовано цілу низку досліджень, в яких розглядаються й аналізуються окремі аспекти інноваційного розвитку туристичного бізнесу України. Особливої уваги заслуговують наступні роботи: В.І. Биркович, О.І. Дімова, К.В. Ермілова, С.І. Ковалева, О.А. Ковенська, В.С. Найденов, С.Т. Соколова, О.І. Черниш, А.В. Чечель. Проте питання щодо особливостей та перспектив інноваційного розвитку в туристичному бізнесі та рекреаційній сфері Україні потребують подальшого дослідження. Щодо інноваційної діяльності в рекреаційних зонах України, то розробкою такої моделі займається спільна кафедра інноватики Міністерства освіти та науки України та Національної академії наук України. Наукова діяльність зорієнтована на інноваційний розвиток рекреаційних зон України. Спільними зусиллями розроблено концепцію формування національної мережі валеологічних інноваційних структур на зразок рекропарків, рекрополісів та курортополісів шляхом створення їх у Карпатській, Кримській, ПівнічноПричорноморській, Поліській, Приазовській та інших рекреаційних зонах України. Розроблені теоретикометодологічні та методичні основи організаційного моделювання валеологічних інноваційних структур покладені в основу побудови спе-ціальної економічної зони ―Курортополіс Трускавець‖. Цілі. Основною ціллю даної статті є аналіз проблем, дослідження перспектив інноваційних моделей розвитку туристичного бізнесу, а також визначення закономірностей формування інноваційного розвитку туристичних регіонів України, аналіз впливу на галузь інтеграційних процесів України до ЄС. Виклад основного матеріалу. Головними структуроутворюючими блоками згаданої вище рекреаційної системи, розробкою якої займаються спільна кафедра інноватики Міністерства освіти та науки України та Національної академії наук України є валеологічний інноваційний центр, центр формування та розвитку трудового потенціалу, підприємства (установи, організації), науково-технічний потенціал та інноваційна інфраструктура. Розглянемо докладніше функції системи, особливості та напрями розвитку (рис. 1). Назва валеологічні інноваційні центри (ВІЦ) походить від валеології – науки про здоров‘я. Основу їх організаційної структури управління становить ―інноваційний‖ тип структур, орієнтований на нововведення. Тому діяльність цих центрів повинна бути зорієнтована на постійну розробку, реалізацію і впровадження сучасних наукоємних технологій щодо рекреації, лікування і реабілітації на основі виключно природних профілактичних і відновлюваних засобів. Ковенська А.О. вважає, що основними завданнями ВІЦ мають бути: освоєння базисно-рекреаційних ресурсів для формування оздоровчих установ ВІЦ, санаторно-курортних закладів, закладів відпочинку і туризму; удосконалення методів і форм збалансованого надання оздоровчих послуг; поліпшення забезпечення профілактично-відновлюваними засобами; удосконалення матеріально-технічного забезпечення, розвитку матеріальної бази; удосконалення системи заходів щодо здорового способу життя, розвитку закладів фізичної культури і спорту; удосконалення структури організації й управління ВІЦ; розширення науково-дослідницької діяльності з питань профілактики, збереження та відновлення здоров‘я населення. Формування та функціонування рекреаційної інноваційної системи неможливе без інноваційної інфраструктури, яка забезпечує інноваційну сферу всіма видами послуг, а також взаємодію елементів інноваційного процесу, сприяє дифузії інновацій в усі сфери економіки. В Україні елементи інноваційної інфраструктури розвинені неоднаково. Практично відсутні такі елементи, як біржі (ярмарки) науково-технічних розробок, інноваційних проектів і науково-технічних інновацій, вкрай слабо розвиваються венчурний капітал, страхування інноваційних ризиків і т.п. Відповідно до потреб рекреаційної зони її інноваційна інфраструктура повинна обов‘язково складатися з таких елементів: центрів маркетингових досліджень; венчурних фондів; 98

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Центр формування та розвитку трудового потенціалу

Формування та розвиток трудового потенціалу

Використання наукових знань в економічній діяльності

Науковотехнічний потенціал

Комерційна реалізація науковотехнічних досягнень

Страхові компанії

Центр моніторингу інноваційної діяльності

Узгодження інтересів учасників інноваційних процесів

Валеологічні інноваційні структури Визначення пріоритетів розвитку рекреаційної зони

Рекреаційна система

Підприємства, установи, організації

Підвищення професійного та науково-технічного рівня трудового потенціалу

Інституціональні перетворення

Інноваційна інфраструктура

Венчурні фонди Технопаркові структури Промисловофінансові групи

Адаптація до міжнародних норм і правил

Консалтингові фірми Лізингові компанії

Швидке оновлення товарів, послуг та технологій

Перехід від експортно-орієнтованого зростання до інноваційного

Центри маркетингових досліджень

Бізнесінкубатори

Структурні складові Розв‘язувані завдання Особливості побудови

Рис. 1. Інноваційна модель рекреаційної системи України [5] технопаркових структур; промислово-фінансових груп; консалтингових фірм; лізингових та страхових компаній; центрів моніторингу інноваційної діяльності; бізнес-інкубаторів. Збільшення кількості об‘єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності є важливим напрямом вирішення не лише проблеми ресурсного забезпечення малого інноваційного підприємництва, а й формування та розвитку трудового потенціалу. Тому особливого значення набувають заходи щодо стимулювання цих процесів. Реалізація таких заходів вже дала певні позитивні результати: так, за 2001–2005 рр. в 2,2 рази зросла кількість об‘єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності, майже у 2 рази – бізнесцентрів, інформаційно-консультативних і небанківських фінансово-кредитних установ, інвестиційних фондів і компаній і у 1,5 рази – регіональних об‘єднань підприємців. Однак, всупереч поширеному положенню щодо пріоритетної підтримки інноваційних проектів практична діяльність переважної більшості об‘єктів загальної інфраструктури спрямована на обслуговування потреб традиційного підприємництва. Сфера об‘єктів специфічної інфраструктури інноваційної діяльності не демонструє високих темпів розвитку. Так, протягом 2002–2005 рр. не зазнали помітних змін кількість і капіталізація венчурних фондів, які діють на території України, а приріст кількості технопарків та інноваційних центрів відбувається вкрай повільно. Створення організаційних формувань інноваційного типу в Україні, зокрема, курортополісів, рекрополісів, рекропарків та інноваційних структур інших типів з правами спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, у відповідності з чинним законодавством, об‘єктивно обумовлюється великою національною потребою в створенні більш ефективних умов для оздоровлення людей за рахунок наявності унікальних природно-ресурсних можливостей країни. Такі новоутворення інноваційного типу передбачають перехід на сучасні методи управління та нові технології рекреації і лікування, відкриття нових можливостей для залучення вітчизняних та закордонних інвестицій, входу в світову мережу курортних охоронно-оздоровчих закладів і, відповідно, здобуття статусу оздоровниць міжнародного рівня. Це обумовлює зміну існуючої форми управління на більш просту, гнучку та здатну до адаптації за будь-яких коливань в зовнішньому ринковому середовищі [1]. 99 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки Державна служба туризму і курортів приділяє велику увагу розвитку співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) з огляду на можливості просування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності, посилення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Адже за своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати одним з провідних європейських туристичних центрів. Основними з переваг, що отримає Україна від членства в ЄС є : отримання вільного пересування людей, капіталу, товарів та послуг. Розвиток співпраці з ЄС відбувається згідно з програмою імплементації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Указом Президента України від 11.06.1999 р., № 615/98 ―Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу‖ та від 14.09.2000 р., № 1072/2000 ―Про Програму інтеграції України до Європейського союзу‖, рішеннями самітів Україна–ЄС, розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 28.06.2003 р., № 382-р ―Про першочергові заходи з виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і удос-коналення інституційного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у сфері європейської інтеграції‖ та від 4.03.2004 р., № 111-р ―Про заходи щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2004 році‖, іншими дорученнями Глави української держави, розпорядженнями та дорученнями Уряду України, що стосуються співробітництва України з ЄС, рекомендаціями міністерства закордонних справ України, актами міжнародного права. Членство в ЄС відкриває великі можливості використання організаційно-фінансових механізмів цього органу для підвищення економічної ефективності національної туристичної галузі. Для удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази сфери туризму, розробки відповідних стандартів, систем класифікації та сертифікації готелів та інших закладів розміщення в Україні вивчається відповідний міжнародний досвід, а також існуюча законодавча база ряду країн ЄС. Інновації в туристичному бізнесі України мають бути пристосовані для ринку і продажу. Якнайкраще використання інновацій у туристичному секторі не тільки вимагає відповідних зусиль від самих турфірм, але й потребує середовища підтримки з боку держави, включаючи ефективне функціонування конкурентоспроможного внутрішнього туристичного ринку. Потрібно на державному рівні усвідомити нагальну потребу в розробці і впровадженні ринкових стимулів для інвестування розвитку передових технологій саме в туристичному просторі Україні, перейняття світового досвіду, в тому числі членів ЄС. Особливої гостроти на нашу думку сьогодні набула потреба розвитку в Україні європейських програм, таких як EUREKA (це Європейська програма, покликана сприяти просуванню на ринок науково-технічних розробок в усіх сферах новітніх технологій, посиленню конкурентоспроможності європейської промисловості на європейському і світовому ринках, розробці виробів, технологічних процесів та послуг високої якості, розвитку міжнародного співробітництва, якомога ширшому залученню промислових та дослідних установ для виконання спільних розробок, зростанню продуктивності праці), COST (дана програма основному підтримує проведення конференцій і семінарів, короткотермінові наукові дослідження, молодих вчених і таким чином розвиває механізм координації національних дослідницьких проектів в Європі), Сьома Рамкова програма (є когерентною й інтегрованою відповіддю на цілі поновленої Лісабонської стратегії. Бюджет програми, що буде діяти з 2007 по 2013 рр., складає приблизно 3,6 млрд євро. Це репрезентує 60-процентне збільшення в 2013 р. щорічних витрат на акції, що стосуються конкурентоспроможності та інновацій, порівняно з 2006 р.) та інші, обумовлена насамперед намірами України приєднатися до Європейського Союзу, а також бажанням підтвердити реальними діями співпрацю України з іншими партнерами у європейських програмах. Участь українських дослідників в європейських програмах можливо сприятиме перенесенню досвіду організації цих програм на наші терени. Наведемо один з прикладів. Європейська спільнота намагається побудувати струнку та логічну наукову структуру, що дістала назву європейського наукового простору (European Research Area). Ця структура об‘єднує в собі національні та міждержавні наукові програми. Створення подібного до європейського українського наукового простору, який звів би до купи академічну та вузівську науку, надасть можливість об‘єднати зусилля вчених як у реалізації дослідницьких програм, так і у підготовці наукових та технологічних кадрів. Крім того, це дозволить в значній мірі уникнути дублювання тематики наукових досліджень та пов‘язаного з ним розпорошення і без цього незначних коштів, які виділяються на науку в нашій країні. На жаль, участь наших учених та спеціалістів у Рамкових програмах обмежують два основні чинники. Насамперед це, безумовно, відсутність фінансового внеску України у бюджет Рамкової програми, але для цього зовсім не потрібно бути членом Євросоюзу. Наприклад, Ізраїль, не член ЄС, такий внесок сплачує, що забезпечує йому можливість повного доступу до фінансування участі своїх вчених у Рамкових програмах. По-друге, це хронічний брак поінформованості вітчизняних учених про правила подачі пропозицій, тематику, форми реалізації проектів та ін., а часто і про саме існування програми. Не можна також не відзначити активність Центру інтелектуальної власності і передачі технологій Президії НАН України у розповсюдженні інформації про Рамкову програму та практичному залученні учених Національної Академії наук України. Про користь такої інформаційної діяльності можуть свідчити певні підсумки участі українських науковців у деяких проектах. Висновки. Отже, основними пріоритетами інноваційної політики туристичного бізнесу України мають стати розвиток матеріально-технічної бази, створення максимально сприятливих умов для залучення іноземних і вітчизняних інвестиційних та кредитних коштів на реалізацію інноваційних проектів, перехід до застосування 100

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки міжнародних інформаційних та технологічних стандартів у туристичному бізнесі. На сьогоднішній день можна охарактеризувати дві основні причини, що уповільнюють інноваційний розвиток України – відсутність в Україні реального розуміння ринку і ринкових відносин, а також досвіду роботи в ринковому оточенні. Можна назвати й інші причини: недостатнє державне фінансування проектів, зайвий контроль з боку фінансових організацій (неможливо планувати відрядження, покупку устаткування і матеріалів і ін. відповідно до потреб виконання проекту), довгий розгляд проектів, відсутність відповідних законів для підтримки науково-технічних розробок та ін. Наявність цих і багатьох інших причин породила несприятливий клімат для впровадження і використання українських розробок, включаючи і винаходи. Наприклад, в Америці з 10 захищених дисертацій 9 ініціюють створення малих наукових підприємств, що виводять на ринок результати, отримані при виконанні дисертаційної роботи. У Європі цей показник складає 1:10. А в Україні? Статистичні дані по цьому питанню відсутні, але експертні оцінки дають співвідношення близько 1:100. І це не тому, що немає чого впроваджувати. В Україні вчений практично не може створити мале підприємство під майбутній економічний результат і фінансовий успіх. Він має наперед сплатити податки з неодержаного ще прибутку. Ні, не прямі податки, а непрямі. А мають бути тільки прямі податки: заробив–заплатив. Відсутність взаємної довіри між владою і розробниками призводить до даної ситуації. Саме держава повинна піклуватися про створення такої довіри шляхом проведення правильної фінансової і податкової політики [2]. Література 1. http://tourlib.net/statti_ukr/kovenska.htm 2. Програми та інструменти інноваційного розвитку економіки Європейського Союзу. Українські проекції. = Programmes and Instruments of the EU‘s economy innovation development. Ukrainian Projections : Міжнар. конф., Київ, листоп. 2006 / Редкол.: Смертенко П.С., Коломієць О.В., Кінько Т.А. та ін. – К.: ФО-П Т.А. Кінько. – 2006, – 64 с. 3. Закон України ―Про інноваційну діяльність‖ № 40-IV від 04.07.2002 р. 4. Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр. ―Шляхом європейської інтеграції‖ № 372/2001–рп від 21.12.2001 р. та № 385/2002–рп від 8.11.2002 р. 5. Господарський кодекс України від 11.03.2007р.

УДК 64.044.2

Ю.В. ГОРЕМИКІНА Iнститут демографії та соціальних досліджень НАН України

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ІННОВАЦІЇ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ У статті розглядаються інновації у соціальній сфері як чинник інтеграції України у європейський простір. Особлива увага приділяється інноваційним моделям соціальних послуг та механізму соціального за мовлення. The article is dedicated to innovation in the social sphere, as a factor in Ukraine's integration into the European Union. Particular attention is given to innovative models of social services and a mechanism of social order. Постановка проблеми. Україна як демократична європейська країна поділяє соціальні цінності Європейського Союзу і прагне розбудувати власну соціальну систему на зразок тих, що вже багато років успішно функціонують у Західній Європі. Влада починає усвідомлювати аксіому: без розвиненої соціальної сфери Україна не зможе стати частиною ЄС, а соціальна в Україні сьогодні потребує реформування та інновацій. Інноваційний шлях розвитку української соціальної сфери має одним з провідних векторів руху нашої країни в напрямку європейського соціального простору. З прийняттям закону ―Про соціальні послуги‖ в 2004 році у соціальну сферу України було впроваджено багато істотних інновацій, основними і найбільш радикальними є інновації, які стосуються надання соціальних послуг. Дійсно, в Україні почала будуватись інноваційна для нашої держави система соціальних послуг, впроваджені нові підходи до забезпечення населення соціальною допомогою, розпочалась співпраця держави та не державних надавачів соціальних послуг. Однак, це лише старт і шлях інноваційного розвитку соціальних послуг є досить не простим для держави, на ньому постійно зустрічаються труднощі, пов‘язані з недосконалістю законодавства, браком фінансування, не відпрацьованістю механізмів реформування соціальної сфери. Отже, питання соціальних інновацій, потребують детального розгляду. Аналіз останніх досліджень чи публікацій. Впровадженням інновацій у соціальну сферу активно займається Міністерство праці та соціальної політики, перебудовувати та реформуючи систему соціальних послуг. Міністерство праці та соціальної політики здійснює і інформаційне забезпечення громадськості щодо ходу реформування соціальної сфери в України. Вагомий науковий та практичний вклад у створення соціальних інновацій зробив ―Українських фонд соціальних інвестицій‖, який пропонує інноваційні моделі соціальних послуг для вразливих груп населення. Ці моделі були розроблені та впроваджуються у соціальних центрах Харківської та Хмельницької областей. Окремо слід згадати і про проекти ТАСІС ―Посилення ролі регіональних служб‖ і ―Сприяння реформі соціальних послуг в Україні‖. Такі проекти, створюють своєрідний форум для українських та Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

101


Економічні науки європейських фахівців, залучаючи до діалогу державні, громадські та потенційні комерційні організації. Питання соціальних інновацій частково розглядаються і у публікаціях наступних авторів: Т. Семигіна, К. Міщенко, Л. Сідєльнік, А. Реут, О. Савченко, Т. Брижоватий, С. Ничипоренко, О. Хмелевська, Л. Черенько. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Інноваційні процеси у системі соціальних послуг лише розпочалися і тому сьогодні існує значна кількість не вирішених питань, пов‘язаних з нововведеннями, починаючи з законодавчого рівня і завершуючи практичною реалізацією цілей соціальної політики та наданням соціальних послуг на місцях. Серед таких питань особливо гостро постають проблеми розвитку ринку соціальних послуг, ліцензування соціальних послуг та наявності стандартів їх надання, впровадження нових моделей надання соціальних послуг, співпраці держави та недержаних організацій, впровадження механізму соціального замовлення, недосконалість законодавства у соціальній сфері. Дана стаття торкнеться деяких з названих питань, зокрема впровадження механізму соціального замовлення та інноваційних моделей соціальних послуг. Її метою є детальний аналіз інновацій у сфері соціальних послуг та їх ролі у процесі інтеграції України у євро простір. Основний матеріал. На сьогодні не викликає сумніву той факт, що європейський шлях розвитку є державним пріоритетом для України, а європейські держави (наприклад, Німеччина, Швеція, Австрія) є хорошими прикладами верховенства громадянського суспільства та соціально-орієнтованої економіки. Будь-який економічний, технічний, соціальний, культурний розвиток та труднощі пов‘язані з ним ставлять перед будь-якою окремо взятою країною та перед світом в цілому нові завдання, відкривають нові перспективи. Європейські країни для створення таких перспектив, їх оптимальної реалізації їх потенціалу та вирішення проблем, які постають у зв‘язку з цим, значну увагу акцентують на інноваціях у різних сферах. Зокрема, 2009 був проголошений комісією ЄС роком творчості та інновацій. Мета цього заходу сприяти і підтримувати нововведення в усіх сферах суспільства, щоб Європейський союз міг краще долати перепони, які ставить світ у зв‘язку з глобалізацією. Актуальність інноваційного розвитку посилила і економічна криза, яка змусила приймати не типові політичні, економічні, соціальні, технологічні рішення політиків, державних службовців, бізнесменів, політиків різного рівня. Коли йдеться про інновації та інноваційну діяльність, то насамперед вони асоціюються з технологічними винаходами, новими економічними стратегіями та процесами, проте інновацій потребує і соціальна сфера. Шлях до Європейського союзу для України пролягає не лише через економічну чи політичну складову, а й через соціальну, котра є не менш значною та відчутною для населення ніж попередні дві. Саме соціальні інновації мають стати тим поштовхом, який здатен докорінно змінити стан речей у соціальній сфері України та оптимізувати її функціонування. У сфері соціальних послуг, як і в багатьох інших сферах життєдіяльності людини, за останні роки також відбулися деякі інноваційні процеси, пов‘язані перш за все з реформами та залученням соціальних інвестицій. Донедавна інновації в цій сфері торкалися, зокрема, реформи пенсійного забезпечення та соціальних виплат. Нещодавно розпочався етап формування системи надання соціальних послуг певного рівня якості, що зумовлено насамперед зростанням потреби у збільшенні кількості цих послуг та їх видів. У результаті з‘явилися нові соціальні послуги, що існують на засадах соціального партнерства, деінституалізації (людина може перебувати у звичному для неї оточені, а послуги надаються на рівні громади), спрямовані на інтеграцію людини в суспільство, а не тільки на підтримку, і враховують індивідуальні потреби користувачів із застосуванням індивідуальних планів по виходу зі скрутного становища [1, с. 278]. Серед усіх інновацій у соціальній сфері окремої уваги заслуговує соціальне замовлення. Використання механізму є початком нового рівня співпраці держави та недержавних організацій (НДО), однією з багатьох ознак розвиненого громадянського суспільства. Незважаючи на те, що в Україні розвиток механізму соціального замовлення було розпочато у жовтні 1996 року ( завдяки міжнародній конференція з проблем соціальної допомоги, організована міським Центром соціальної допомоги в Одесі), воно досі залишається інноваційним явищем, а не механізмом, який вкоренився у практичній діяльності. На жаль, в Україні механізм соціального замовлення не набув достатнього поширення, і тому про нього доводиться говорити як про соціальну інновацію, яка стала актуальною лише останніми роками. У країнах Європи та СНД соціальне замовлення визнане найбільш ефективним інструментом співпраці влади та НДО. Соціальне замовлення – це, комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та місцевих цільових соціальних програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладання соціальних контрактів на конкурсній основі [2, с. 40]. По суті соціальне замовлення є механізмом виявлення й відбору ефективної, раціональної для розв‘язання конкретних соціальних проблем громадської ініціативи та забезпечення її подальшої підтримки на основі контракту. Кошти від держави надаються після конкурсного розгляду послуг і спроможності НДО щодо вирішення визначених місцевих проблем. Відмінність цього механізму від прямих державних субсидій полягає у цільовому спрямуванні коштів на підтримку послуг організацій. Соціальне замовлення виконують на підставі договору (соціального контракту), укладеного між замовником, яким виступає орган влади, і виконавцем – переважно не комерційною організацією. Контракт укладається на кілька років і закріплює зобов‘язання щодо надання послуг відповідного змісту, обсягу та якості, показники результативності надання послуг. Це дозволяє контролювати якість і оцінити ефективність виконання замовлення. Такий механізм можна вважати поєднанням державних субсидій та закупівлі послуг. Життєвий цикл соціального замовлення складається з кількох стадій, в ході яких виявляють соціальні проблеми, готують, формують і розміщують соціальне замовлення, а також реалізують його та оцінюють 102 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки результати. Стадії соціального замовлення: 1) виявлення та формулювання соціальної проблеми; 2) проведення конкурсу серед структурних підрозділів органів влади і некомерційних організацій на розробку найкращих варіантів цільової соціальної програми та на право стати виконавцем розробленої і затвердженої соціальної програми; 3) укладання соціального контракту між замовником і виконавцем соціального замовлення; 4) здійснення виконавцем при відповідному контролі з боку замовника всіх необхідних процедур для виконання завдань, передбачених умовами соціального контракту; 5) здійснення замовником і виконавцем соціального замовлення моніторингу стану цільової соціальної групи. Соціальне замовлення як механізм розв‘язання соціальних проблем є найефективнішим у тих ділянках соціальної сфери, де гострота соціальних проблем є максимальною, і де участь недержавних організацій може бути найбільш корисною. Зазвичай воно поширюється на ті напрями, які не забезпечені у громаді державними соціальними послугами. Найчастіше це стосується таких послуг як психологічна допомога й підтримка, профілактична робота з групами ризику, робота із сім‘ями дітей-інвалідів, організація притулків для бездомних, розподіл гуманітарної допомоги, робота на вулиці з бездомними і безпритульними, надання їм їжі та притулку, організація дозвілля дітей, молоді й інвалідів, активізація громади, робота клубів за інтересами, надання консультацій та інформації, підготовка волонтерів тощо. Обсяг фінансової підтримки визначається залежно від прямих витрат на організацію та надання певного обсягу послуг, кількості клієнтів. Переваги соціального замовлення очевидні : гнучкість адміністративних та бюджетних регламентів, відносно низька собівартість, вища ефективність роботи з клієнтами. Завдяки використанню механізму соціального замовлення здійснюється економія адміністративних ресурсів та бюджетних коштів органів влади, адже створення та утримання нових інституцій та нового штату працівників обтяжує бюджети, а проста купівля послуг обходиться значно дешевше. Важливим є і той факт, що у разі не виконання умов чи низької якості послуг, контракт з недержаними надавачами можна розірвати ( або подовжити у разі потреби), що не можливо зробити з державною установою. В Україні лише починають впроваджуються елементи соціального контракту, які діють у багатьох країнах, де робота в громаді давно стала складовою діяльності соціальних служб і соціальних працівників. Через слабку методичну базу та відсутність законодавства, недостатній рівень знань і навичок стосовно організації та проведення конкурсів представників органів влади та недержавних надавачів соціальних послуг у нашій країні соціальне замовлення не є достатньо поширеним явищем. Перепоною для розвитку соціального замовлення наразі стали і проблеми пов‘язані з вивільненням частини із тих коштів, які призначаються на соціальний захист і соціальне забезпечення, оскільки ці кошти прив‘язані до утримання державних установ і закріплені у повноваженнях місцевої влади. Розглядаючи тему соціальних інновацій доцільно згадати і про найновіші з них. Такими інноваціями є інноваційні моделі соціальних послуг запропоновані проектом ТАСІС ―Посилення регіональних соціальних служб‖ у 2006 році. Такі моделі є прийнятими в світі практиками роботи, і їх впровадження в Україні покликане забезпечити дотримання стандартів якості соціальних послуг. Основними такими моделями є : супервізія, оцінювання та планування догляду, попередження жорстокого поводження з клієнтами, належна адвокація, групи взаємодопомоги. Розглянемо їх детальніше. Супервізія. Супервізія персоналу є методом, за допомогою якого керівник або експерт (супервізор) допомагає персоналу (супервізованим) якнайефективніше виконувати свої посадові завдання відповідно до стандартів роботи. Супервізія включає в себе контроль якості роботи працівника, розбір складних професійних випадків, емоційну підтримку працівника, елементи навчання та встановлення довірчих партнерських стосунків у колективі. На неформальному рівні супервізійні процедури завжди здійснювалися в професійному середовищі вітчизняних соціальних служб, але проект пропонує фахівцям чітку структуру супервізійного процесу і навчання навичкам її проведення. Супервізія має бути впроваджена як необхідний і обов‘язковий елемент професійної діяльності у соціальній сфері, адже працівники є головним ресурсом кожної соціальної служби і потребують уваги й підтримки у розвитку. Супервізія також дає керівництву можливість стратегічно планувати розвиток колективу в цілому [3]. Оцінювання та планування догляду. Соціальні послуги необхідно надавати відповідно до результатів оцінювання потреб на професійній основі. У процесі оцінювання слід ураховувати побажання та розуміння потенційних користувачів послуг, використовувати холістичний (цілісний) підхід до життя клієнта та спиратися на припущення, що базуються на цінностях соціальної роботи. Після оцінюванням потрібно узгодити та задокументувати ―план догляду‖. Це робочий документ, який визначає обсяг і спосіб надання послуг, а також відповідальність та очікування постачальника і користувача соціальних послуг. Плани догляду потребують регулярного перегляду та коригування у визначений період. Новий план складають на основі нового оцінювання та зустрічі, в якій мають брати участь усі, хто має законний інтерес у добробуті та розвитку користувача соціальних послуг. Оцінювання потреб клієнта і планування процесу догляду за ним є необхідним елементом обслуговування. Українські соціальні служби мають прийняті і випробувані процедури початкового оцінювання стану клієнта; проект планує порівняти і доповнити вітчизняну практику корисним досвідом європейських соціальних служб, в першу чергу методикою оцінювання психологічного стану клієнта і стану його мережі соціальних та сімейних зв‘язків, та вдосконалити оцінювальні форми, зробивши їх зручнішими і точнішими. Точне оцінювання потреб дасть змогу адекватно визначити пріоритети у роботі і доцільним чином спланувати необхідні для обслуговування клієнта ресурси. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

103


Економічні науки Процедури планування догляду за клієнтом, аналогічно, поєднають український досвід та європейський. Інноваційність полягатиме, в першу чергу, у визначенні конкретної мети обслуговування, чітких критеріїв успішності догляду та повноважень і обов‘язків як клієнта, так і служби, що надає послуги. Таким чином, соціальне обслуговування має стати процесом, що наснажує і активізує клієнта, робить його більш самостійним. Групи взаємодопомоги. У процесі вирішення проблем клієнтів значним ресурсом може бути функціонування груп самодопомоги. Клієнтів необхідно заохочувати до надання взаємної допомоги одне одному за підтримки досвідчених фахівців. Обговорення такої співпраці, а також власного досвіду у тій чи іншій ситуації, взаємна підтримка клієнтів – усе це має терапевтичну функцію та сприяє зменшенню навантаження на соціальних працівників, пов‘язаного з наданням терапевтичних послуг. Попередження жорстокого поводження з клієнтами. Користувачі послуг можуть зазнавати насильства від інших клієнтів, власних родин або навіть працівників соціальних служб. Міжнародні погляди на насилля сконцентрувались на чотирьох його типах: фізичне, емоційне, недбале ставлення та сексуальне насильство. Багато країн не володітимуть інформацією стосовно рівня насильства, від якого можуть страждати користувачі послуг, поки не розроблять й не впровадять стратегії й процедури його визначення та подолання. Клієнти, що отримують послуги, за своїм фізичним та соціальним станом є вразливими щодо можливого жорстокого поводження з ними. У зв‘язку з цим, у практику мають бути впроваджені моделі їх захисту від такого ризику, а саме: спеціальне навчання з метою покращення розуміння соціальними працівниками різних форм насильства; формальні процедури оскарження дій персоналу клієнтом; незалежні установи або органи, які мають оцінити ситуацію і, якщо треба, вчинити дії із захисту клієнта. Головною метою є зниження рівня ризику вчинення насильства та створення безпечнішого навколишнього середовища для клієнтів. Незалежна адвокація. Представлення інтересів клієнтів незалежними працівниками або організаціями, або незалежна адвокація, є широко застосованою формою захисту прав клієнтів, які перебувають у закладах і значною мірою залежні від їхньої адміністрації. Термін ―адвокація‖ (захист прав, представництво інтересів) слід уживати не в контексті юридичної термінології, а в контексті соціальної підтримки та як забезпечення впевненого права голосу. Представник клієнта мусить бути незалежним від структури управління установою. Такими представниками інтересів можуть бути представники громадських організацій, волонтери. Мета незалежного представлення інтересів – забезпечити прозорість та відкритість стану клієнтів у відповідності до вимог Конвенції ООН про права дитини та відповідного законодавства про права людини. Зміст діяльності полягає в тому, що представники інтересів відвідують клієнтів і, встановивши з ними довірчі стосунки, можливо, надаючи їм послуги з організації дозвілля або навчання, обговорюють з клієнтами їхній стан та якість послуг, які клієнти отримують у закладі. Їхнє завдання – свого роду громадський контроль, тобто визначення усіх проблем та питань, про які клієнти не схильні самі розповідати працівникам організації з будь-яких причин [3]. Висновки. Безсумнівно позитивним явищем є поява останнім часом великої кількості соціальних інновацій, оскільки це свідчить проте, що соціальна сфера України знаходиться на інноваційному шляху розвитку, який в перспективі здатен максимально наблизити нашу країну до соціальних стандартів Європи. Проте, разом з тим можна констатувати, що впровадження інновацій у сферу соціальних послуг проходить досить складно як для держави, так і для користувачів і не має завершеного характеру. Зокрема, про це свідчить і не достатня розповсюдженість механізму соціального замовлення, і той факт, що інноваційні моделі соціальних послуг здебільшого існують як лише проекти в пілотних установах. Україна потребує глобальних інновацій у соціальній сфері для того щоб зайняти своє місце серед європейських держав з громадянським суспільством. У зв‘язку цим слід поглиблювати співпрацю з міжнародними організаціями, активно використовувати здобутки такої співпраці на державному рівні, накопичувати позитивний досвід і більш активно реалізувати впровадження інновацій у діяльність організацій та установ, які надають соціальні послуги. Література 1. Людський розвиток в Україні : інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е.М. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, –2008. –316 с. 2. Соціальні послуги в Україні : сьогодення та перспективи / Т.В. Семигіна, Т.С. Міщенко, Т.Г. Кіча та ін. – К.: Зірка, 2007. – 52 с. 3. ТАСІС ―Посилення ролі регіональних служб‖. Інноваційні підходи і моделі як складова стандартів якості. http://mlsp.kmu.gov.ua/labour/sp/control/uk/archive/docview?typeId=36189

УДК 620.91 (477.43)

О.А. МИКОЛЮК Хмельницький національний університет

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ НА ПІДСТАВІ АНАЛІЗУ ЕНЕРГОЄМНОСТІ ВИРОБНИЦТВА Доведена значущість оцінки ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами. Наведений аналіз енергоспоживання паливно-енергетичних ресурсів та енергоємності 104

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки виготовленої продукції на прикладі підприємств Хмельниччини. Здійснено кореляційно-регресійний аналіз у математичній системі Mathcad впливу ряду факторів на енергоємність продукції. Proved the importance of energy efficiency evaluation of machine-building enterprises. The analysis of consumption of energy resources and energy intensity of the manufactured products is on the example of enterprises of Khmelnytsky region. Done correlation-regression analysis in mathematical system Mathcad influence of factors on the energy intensity of products. Актуальність дослідження. Рівень економічного розвитку будь-якої країни визначається перш за все ефективністю використання енергоресурсів. Оцінка ефективності використання енергоресурсів, енергоспоживання та енергозбереження у промисловості пов‘язана з комплексом проблем, що виникли за умов нестабільної економіки та початкових кроків України у світову економічну систему. Управління економікою підприємств та галузей, а особливо процесом споживання енергії, базується на об‘єктивній та повній інформації про показники, які характеризують енергоємність продукції, їх рівень і причини, які обумовлюють їх зміну [1, с. 97; 2, с. 4]. В умовах постійного росту цін на енергоносії та посилення конкуренції найбільш ефективним та актуальним напрямком підвищення ефективності роботи підприємств є: аналіз енергоємності їх виробничої діяльності, моніторинг рівня споживання паливно-енергетичних ресурсів, запровадження політики енергозбереження та комплексна оцінка стану енергогосподарства суб‘єктів господарювання. Основні дослідження та публікації. Оцінка ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами знаходить своє місце у ряді наукових робіт українських вчених та практиків. Значний внесок у розвиток та вирішення цієї проблеми здійснили А.В. Праховник, В.П. Розен, О.І. Соловей, М.В. Гнідий, О.М. Суходоля, В.А. Жовтянський та інші. Відзначаючи вагомість теоретичних та практичних розробок щодо енергозаощадження в машинобудівному комплексі, слід відзначити, що економічні аспекти зменшення енергоємності виробництва продукції залишаються недостатньо опрацьованими. Актуальність даної проблеми та недостатня висвітленість зумовили вибір теми дослідження. Метою статті є дослідження та оцінка ефективності використання енергоресурсів машинобудівними підприємствами. Викладення основного матеріалу. Аналіз останніх досліджень [3,4] показав, що підвищення рівня ефективності споживання паливно-енергетичних ресурсів є наслідком зростання економічності енергогосподарства підприємств та галузей. Це можна забезпечити лише комплексним підходом до аналізу енерговикористання, основними завданнями якого є: оцінка фактичного рівня споживання енергії та визначення можливостей його підвищення; визначення розмірів основних причин втрат енергії у всіх елементах енергетичного господарства; визначення внутрішньовиробничих резервів економії палива та енергії; визначення виходу та використання вторинних енергоресурсів; оцінка ефективності використання різних видів та параметрів енергоносіїв в окремих технологічних процесах; вивчення впливу нової енергозберігаючої техніки та прогресивних технологій на показники споживання енергії галузі та підприємства; дослідження можливостей інтенсифікації та покращання енергетичних режимів роботи обладнання; вдосконалення нормування та прогнозування споживання енергії. Основними напрямами удосконалення системи оцінки енергоефективності є, по-перше, підвищення рівня підготовленості суб‘єктів управління до оціночної діяльності. По-друге, підвищення ролі процесу оцінювання як засобу забезпечення належного рівня енергоефективності. По-третє, оптимальна організація процедури оцінювання. І останнє, формування належного інформаційного забезпечення оцінки енергоефективності у промисловості. Конкретним вирішенням методичних проблем оцінки енергоефективності повинно стати впровадження в її практику сучасних математичних методів для створення алгоритмів, методик та моделей. Методологічною основою теоретико-методологічного моделювання енергоефективності служить науково обґрунтований вибір узагальненого критерію та розробка системи показників енергоефективності, які можна використовувати в якості складових оптимізаційних моделей для кожного об‘єкту оцінки. Результати моніторингу діяльності підприємств Хмельниччини та Хмельницької області щодо використання енергоресурсів у виробничій сфері, свідчать про те, що важливим фактором, який впливає на рівень енергоспоживання на підприємстві, є питомі витрати на виробництво одиниці продукції. В цілому по області за рахунок зниження питомих витрат зменшились витрати палива на виробництво продукції на 23,2 тис. тонн (на 2,1 % від загального обсягу витрат), теплоенергії – на 31,4 тис. гкал (на 2,4 %) [5, с. 10–15]. Аналіз споживання ПЕР досліджуваних підприємств показав зниження питомих витрат на виробництво одиниці продукції (див. табл. 1). Зокрема по ВАТ ―Укрелектроапарат‖ питомі витрати енергоресурсів знизились від 0,04 т.у.п у 2005 р. до 0,02 т.у.п у 2008 р. Волочиський ―Мотор-Січ‖ також знизив ці показники, проте з дещо низькими темпами: з 0,07 т.у.п у 2005 році до 0,05 т.у.п. у 2008 році. Такі ж тенденції спостерігаються і у підприємств ВАТ ―Термопластавтомат‖, ДП ―Новатор‖ та ВАТ Красилівському машинобудівному заводі. Зниження питомих витрат енергоресурсів свідчить про зменшення використання природного газу, електроенергії, теплової енергії та води, що характерно для кожного із досліджуваних підприємств. Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

105


Економічні науки Таблиця 1 Споживання паливно-енергетичних ресурсів підприємствами

Рік 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008 2005 2006 2007 2008

Підприємство

Обсяг виробництва, тис. грн

Річне споживання, т.у.п.

172262 251166 344634 418812 187441 198901 230405 280432 11646 12996 12761 7796 94083,4 95052,4 95056 95626,3 31532,7 82955,4 31008,9 33647,4

7743,92 7941,18 7702,40 6973,19 13015,79 13149,82 13439,42 13136,38 792,85 1003,26 734,11 575,20 16317,52 14961,64 13650,53 12808,80 1958,57 1926,57 1775,11 1668,45

ВАТ ―Укрелектроапарат‖

ВАТ Волочиський ―Мотор-Січ‖

ВАТ ―Термопластавтомат‖

ДП ―Новатор‖

ВАТ Красилівський машинобудівний завод

Питомі витрати енергоресурсів т.у.п / тис. грн 0,04 0,03 0,02 0,02 0,07 0,07 0,06 0,05 0,07 0,08 0,06 0,07 0,17 0,16 0,14 0,13 0,06 0,02 0,06 0,05

Таким чином, досліджувані підприємства мають суттєво відмінну структуру споживання паливноенергетичних ресурсів, що пояснюється специфікою виробничої діяльності кожного із них. Узагальнюючим показником ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів є енергоємність продукції. На сьогодні прийнято визначати енергоємність виробленої продукції як відношення обсягу спожитих паливно-енергетичних ресурсів до виготовленої продукції підприємства, та використовувати для оцінки і порівняння стану енергоефективності суб‘єкта господарювання порівняно з іншими [6, 7]. У таблиці 2 відображені результати оцінки енергоємності виробництва продукції досліджуваними підприємствами. Таблиця 2 Динаміка зміни енергоємності виробництва продукції підприємств м. Хмельницького та Хмельницької області

Показник

Рік

Енергоємність, т.у.п/тис. грн

2005 2006 2007 2008

Укрелектроапарат 0,04 0,03 0,02 0,02

Новатор 0,17 0,16 0,14 0,13

Суб‘єкт господарювання Мотор Січ Термопластавтомат 0,07 0,07 0,07 0,08 0,06 0,06 0,05 0,07

КМЗ 0,06 0,02 0,06 0,05

т.у.п/тис.грн.

Наведені дані свідчать про позитивну тенденцію зменшення енергоємності продукції. Дослідження енергоємності виготовленої продукції на підприємствах машинобудування за період 2005–2008 рр. дозволяє виявити загальну тенденцію її зміни. Графічно динаміка енергоємності продукції машинобудування представлена на рис. 1. 0,18 0,16 0,14

Укрелектроапарат

0,12 0,1 0,08 0,06

Новатор

0,04 0,02 0

Термопластавтом ат

Мотор Січ

КМЗ 2005

2006

2007

2008

роки

Рис. 1. Динаміка енергоємності продукції машинобудівних підприємств

З даних таблиці 2 видно, що при різних показниках виробничої діяльності підприємств і споживання енергоносіїв, характерним є приблизно однаковий рівень енергоємності. Енергоємність продукції на підприємствах змінювалась не рівномірно, але спостерігається тенденція до її зниження. 106

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки У процесі дослідження енергоємності продукції машинобудівних підприємств Хмельниччини необхідно визначити зв‘язок, причину або іншими словами фактори, що мають безпосередній вплив на зміну даного показника. Скористаємось кореляційно-регресійним аналізом, що дає можливість визначення форми і параметрів рівняння зв‘язку, тобто знаходження математичної моделі залежності кореляційно зв‘язаних змінних та вимірювання тісноти (щільності) зв‘язку [8, с. 125]. Значення перемінної Y були отримані за статистичними даними і являють собою енергоємність виробництва продукції підприємств Хмельниччини та Хмельницької області. За незалежні перемінні було взято наступні фактори: Х1 – обсяги інвестування в енергозберігаючу діяльність; Х2 – обсяг виробництва продукції; Х3 – обсяг споживання енергоносіїв. Таким чином отримано рівняння регресії для кожного із досліджуваних суб‘єктів господарювання (табл. 4). Таблиця 4 Рівняння множинної регресії машинобудівних підприємств

Підприємство Укрелектроапарат Новатор Мотор січ Термопластавтомат Красилівський машинобудівний завод

Рівняння регресії Y = 1,377 105 + 0,013 X1 – 16,989 X2 Y = – 4,118 103 + 0,033 X1 – 0,2 X2 Y = – 5,259 103 + 0,019 X1 + 0,599 X2 Y = 8,551 103 – 0,988 X1 + 7,743 X2 Y = 1,609 104 + 4,208*103 X1 – 6,251 X2

Коефіцієнт кореляції R2 = 0,93 R2 = 0,936 R2 = 0,912 R2 = 0,785 R2 = 0,999

Аналізуючи дані рівняння, можемо зробити наступні висновки: регресійні константи кожного підприємства (для ―Укрелектроапарат‖ – 1,377 105; ―Новатор‖ – (–4,118 103); ―Мотор-Січ‖ – (–5,259 103); ―Термо-пластавтомат‖ – 8,551 103; Красилівський машинобудівний завод – 1,609 104), визначають положення регресійної площини і являють собою зниження енергоємності виробництва продукції за умови, що всі незалежні змінні дорівнюють нулю. Всі інші параметри вказують напрямок і розмір змін залежної перемінної Y, у результаті збільшення на одиницю відповідних незалежних змінних X1, X2, за умови, що всі незалежні змінні залишаються постійними. Множинний коефіцієнт кореляції R2 показує відсоток варіації залежної змінної Y, що викликано варіацією всіх разом взятих незалежних змінних. Аналіз проведеного множинного кореляційно-регресійного аналізу показав дуже тісний зв‘язок між залежною змінною Y (енергоємність продукції) та факторними змінними Х1, Х2, Х3 (Х1 – обсяги інвестування в енергозберігаючу діяльність; Х2 – обсяг виробництва продукції; Х3 – обсяг споживання енергоносіїв). Висновки. Проведені дослідження свідчать, що управління та аналіз ефективності енергоспоживання та енергозбереження економічних об‘єктів не може здійснюватись без інформаційного забезпечення планування номенклатури продукції, контроль за випуском та якістю продукції, обсягами споживаних енергетичних ресурсів. Таку інформацію надають системи моніторингу підприємств, що призначені для безперервного спостереження за характеристиками діяльності об‘єктів дослідження. Таким чином, раціоналізація енерговикористання обумовлює необхідність обґрунтування та вирішення проблем енергоощадного варіанту розвитку машинобудування, посилення стимулювання економії енерговитрат, дослідження резервів енергозаощадження при виробництві продукції. Література 1. Микитенко В.В. Енергоефективність промислового виробництва. Монографія. – К.: Об‘єднаний ін-т економіки НАН України, 2001. – С. 92. 2. Сердюк Т.В. Організаційно-економічний механізм енергозбереження в промисловості. Монографія. – Вінниця: УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2005. – С. 154. 3. Макаров А.А., Мелентьєв Л.А. Методы исследования и оптимизации энергетического хозяйства. – Новосибирск: Наука Сибирское отделение, 1973. – С. 274. 4. Динамизм развития производственного потенциала / НАН Украины, Ин-т экономики / Редкол.: А.Н. Алымов (отв. ред.) и др. – К., 2003. – С. 203. 5. Статистичний збірник ―Паливно-енергетичні ресурси Хмельницької області у 2007 році‖. – С. 10–15. 6. http://statbrd.ic.km.ua/ukr/nov/04_2009/text.htm 7. http://esco-ecosys.narod.ru/2003_7/art92.htm 8. Приймак В.І. Математичні методи економічного аналізу: навч. посіб.(для студ. вищ. навч. закл.) / В.І. Приймак – К.: ЦНЛ, 2009. – С. 125

УДК 338.24(477.61)

І.В. НОВИКОВА Шосткінський інститут Сумського державного університету

УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ У РЕГІОНІ У статті досліджено питання ресурсозбереження стосовно регіону. Розглянуто проблеми ресурсозбереження на регіональному рівні на прикладі Сумської області. Виявлені галузі області, які мають Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

107


Економічні науки резерви зниження споживання матеріальних витрат на одиницю реалізованої продукції. Викладені етапи підвищення ефективності ресурсозбереження в регіоні. The issues of saving resources concerning the region are investigated in the article. Problems of saving resources at the regional level is considered on the example of Sumska region. Identified the field area, with reserves reduce of consumption of material costs per unit of realized products. The stages of increase resource efficiency in the region are set. Постановка проблеми і її зв’язок із найважливішими науковими та практичними завданнями. Комплекс задач, які сприяють виходу України з економічної кризи, неможливо вирішити без підвищення ефективності використання ресурсів, тому що саме висока ресурсомісткість вітчизняної продукції є основним фактором низької конкурентоспроможності економіки країни в цілому. Дефіцит більшості видів ресурсів, виснаження їх запасів у природі, значне подорожчання видобутку, зріст міжнародної конкуренції, великі об‘єми створення різних видів відходів, низький рівень використання вторинних ресурсів в умовах незадовільного екологічного середовища сприяє підвищенню значущості ресурсозбереження на регіональному рівні. Нераціональне використання ресурсів обумовлює схильність національної економіки України до екстенсивного типу розвитку. Залежність країни від імпортних енергоносіїв постійно загрожує їй соціально-політичною нестабільністю. Ера дешевих енергоносіїв для України скінчилася. У цьому контексті необхідним є вивчення теоретичних і практичних основ ресурсозбереження відносно кожного регіону. Економічні показники розвитку промисловості України останніми роками свідчать про певні позитивні зрушення щодо зменшення ресурсомісткості вітчизняної промисловості продукції, рівень якої залишається високим порівняно з розвиненими країнами світу. Проте ці тенденції є нестійкими, а рівень ресурсомісткості продукції, який підвищився протягом 90-х років ХХ ст. на 35–60 %, за оцінками фахівців, усе ще не повернувся до позначки 1990 року [2–5]. Не останню роль у збереженні високого рівня ресурсомісткості відіграє низька активність інвестиційних та інноваційних процесів в країні. У 2005 році середньорічний приріст інвестицій в основний капітал становив 56,8 %, у 2006 році вже 67,6 %, а в 2007 році 87,7 % від рівня 1990 року. Середньорічний темп приросту вартості основних фондів за 2006 рік становив 4,9 % в порівнянні до 2005 року [3–5], у 2007 році приріст вартості основних фондів склав 4,3 % в порівнянні з 2006 роком. Незважаючи на це, дотепер характерною особливістю сучасного стану основних фондів залишається висока їх зношеність. Таким чином, метою статті є уточнення сутності ресурсозбереження, дослідження стану резервів ресурсозбереження в регіоні, аналіз впровадження інвестиційних та інноваційних процесів в Сумський області, визначення правових, організаційних, економічних умов забезпечення підвищення ефективності ресурсозбереження. Проблемам формування ефективних механізмів управління ресурсозбереженням присвячені наукові праці В. Тарана, А. Богатирьова, Р. Балашової, І. Півоварчук, О. Харламової та ін. Виклад основного матеріалу досліджень. При аналізі нормативно-правового забезпечення ресурсозбереження було виявлено, що дана проблема постійно розглядається державними органами управління і досить часто згадується у багатьох правових актах. Але в нормативно-правовому забезпеченні ресурсозбереження відсутній комплексний підхід. В Українському законодавстві недостатньо висвітлена специфіка діяльності з ресурсозбереження на рівні регіонів, не визначена роль місцевих рад у забезпеченні ресурсозберігаючої діяльності регіону. В економічній літературі не має однозначного визначення поняттю ―ресурсозбереження‖. Так в роботі Н. Іванова ресурсозбереження характеризується як метод господарювання, який охоплює комплекс технічних, економічних, організаційних засобів, які направлені на раціональне використання ресурсів та забезпечення їх при зростаючих потребах головним чином за рахунок економії [6]. А. Нєвєльов підкреслив, що раніше в економічній теорії частіше використовували такі поняття, як ―економія ресурсів‖, ―ефективне використання ресурсів‖, які зараз акумулюються поняттям ―ресурсозбереженням‖. Ресурсозбереження – це процес забезпечення росту об‘ємів корисних результатів виробництва при відносній стабільності матеріальних витрат [7]. Н. Коніщєва розглядає ресурсозбереження як умова, процес, результат і показник покращення використання засобів виробництва і трудових ресурсів на всіх етапах виробничо-господарської діяльності підприємств, а також економічного і соціального розвитку регіону і народного господарства в цілому [8]. Представлені визначення не мають суперечностей. Але до регіону має відношення саме останнє визначення ресурсозбереження. Сутність ресурсозбереження стосовно до регіону – це процес спрямований на раціональне використання ресурсів господарюючим комплексом регіону з врахуванням довготермінової перспективи забезпечення зростаючих потреб регіону при дотриманні соціальних стандартів і якості життя населення регіону. При цьому раціональне використання ресурсів це досягнення максимальної ефективності використання ресурсів в господарюючому комплексі регіону з врахуванням інноваційних направлень і засобів їх економії. До основних направлень ресурсозбереження відносять: впровадження технологій з ресурсозбереженню і нових конструкцій; використання інформаційних технологій; взаємозамінність ресурсів; нормування ресурсів; економія ресурсів. 108 Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки У ресурсозбереженні велике значення має впровадження в виробництво нових видів конструкцій і модернізація, що складає більш ніж 60% загального об‘єму економії, а також використання прогресивної технології, що складає 30 % економії. Як вже відмічалося середньорічний темп приросту вартості основних фондів за 2006 рік становив 3,7 %. По регіону цей показник склав 1,2 %. Ступінь зносу основних засобів у 2006 році в цілому по країні становив 49,0 % в регіоні 55,9 %, з них у промисловості в країні – 57,9 %, в регіоні – 60,4 %, будівництві – 45,1 %, в регіоні – 54,6 %. Це свідчить про те, що в регіоні більш застаріле обладнання, ніж в країні в цілому. Показник оновлення основних засобів економічної діяльності у 2006 року в регіоні склав 4,6 % [3–5, 9]. У регіоні відмічається низька активність інвестиційних процесів. Так в 2005 року спостерігалося зростання інвестицій в основний капітал регіону на 10,3 % до попереднього року, але в 2006 відмічається падіння інвестиційних вливань в основний капітал регіону на 7,7 % в порівнянні з попереднім роком. В сукупності все це негативно впливає на впровадження нових технологій для забезпечення зниження ресурсомісткості продукції, що виготовляється в регіоні. Проблема ресурсозбереження на регіональному рівні передбачає дослідження стану резервів ресурсозбереження на підприємствах, в галузях, містах і районах регіону. Наявність публічних статистичних даних дозволило виконати аналіз на прикладі матеріальних витрат по галузях, які виробляють продукцію в регіоні, і порівняти з аналогічними витратами матеріальних затрат по галузях в цілому по Україні. З метою визначення резервів ресурсозбереження в регіоні застосовувалась система типологізація галузей Сумської області по використанню матеріальних ресурсів, для чого були використані статистичні данні [3–5, 9]. Побудова типології здійснювалась за відповідними показниками з розрахунку на 1 грн реалізованої продукції: загальним ресурсовитратам – типологія 1 (табл. 1); споживання матеріальних ресурсів – типологія 2 (табл. 2). Таблиця 1 Типологія галузей Сумської області за ресурсовитратами на 1 грн реалізованої продукції, 2006 рік

Кластер

І

ІІ

Галузь Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Промисловість Будівництво Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність транспорту та зв‘язку Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Діяльність готелів та ресторанів Діяльність транспорту та зв‘язку Освіта Охорона здоров‘я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям

Операційні витрати на одиницю реалізованої продукції, коп./грн для Сумської області для України в цілому – 97,6 97,4 94,3 98,3 98,6 96,3 –

98,2 87,4

94,9 106,6 115,2 104,9 113,6 109,2

– – 106,4

108,6

104,6

108,9

107,3 108,0

Таблиця 2 Типологія галузей Сумської області за ресурсовитратами на 1 грн реалізованої продукції, 2006 рік.

Галузь Сільське господарство, мисливство, лісове господарство Промисловість Будівництво Торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку Діяльність транспорту та зв‘язку Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям Діяльність готелів та ресторанів Освіта Охорона здоров‘я та надання соціальної допомоги Надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту

Матеріальні витрати на одиницю реалізованої продукції, коп./грн для Сумської області для України в цілому 64,92 58,46 51,91 61,39 66,45 72,47 5,30 37,13

0,79 25,61

18,98 50,00 23,86 36,25

17,42 47,03 16,10 41,15

32,47

17,89

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1

109


Економічні науки Дослідження стану резервів ресурсозбереження для галузей Сумської області (за основу був прийнятий показник ―витрати на одиницю реалізованої продукції‖) виявило, що до першого кластеру, в якому рівень витрат на одиницю реалізованої продукції менш 100 коп./грн, відносяться наступні галузі Сумської області: промисловість (97,4 коп./грн), будівництво (98,3), торгівля, ремонт автомобілів (96,3) і операції з нерухомим майном (94,9 коп./грн), інші галузі відносяться до другого кластеру, тому що мають рівень витрат на одиницю реалізованої продукції більш ніж 100 коп./грн. Якщо порівняти операційні витрати на одиницю продукції по галузях Сумської області з аналогічними витратами в цілому по Україні бачимо, що майже у всіх галузях Сумської області є перевищення операційних витрат на одиницю реалізованої продукції в порівнянні з аналогічними витратами в цілому по Україні. Виключення складає галузь ―операції з нерухомим майном…‖. Операційні витрати на одиницю реалізованої продукції в цієї галузі суттєве нижче аналогічних витрат по Україні в цілому. Дослідження матеріальних витрат на одиницю реалізованої продукції (табл. 2) дає можливість стверджувати, що такі галузі як сільське господарство, мисливство, лісове господарство; торгівля, ремонт автомобілів; діяльність транспорту та зв‘язку; операції з нерухомим майном; діяльність готелів та ресторанів; освіта мають резерви зниження споживання матеріальних ресурсів, тому що аналогічні показники по Україні в цілому нижчі від обласних. Матеріальні витрати по галузі ―надання комунальних та індивідуальних послуг, діяльність у сфері культури та спорту‖ в області майже в двічі перевищують середні по країні. Саме в цієї галузі є великі резерви зниження споживання матеріальних ресурсів. Висновки. Здійснюючи регіональну політику ресурсозбереження необхідно використовувати систему інформатизації, яка б дозволяла вести облік і аналіз споживання усіх видів ресурсів і як б сприяла підвищенню оперативності в прийнятті рішень відносно їх раціонального використання, зниженню питомих витрат виробляючи і експлуатуючи продукцію за рахунок використання ефективних способів ресурсозбереження. Ефективне управління резервами ресурсозбереження в регіоні передбачає формування відповідного механізму організаційно-економічного забезпечення, яке являє собою систему конкретних засобів і інструментів, за допомогою яких може бути забезпечено досягнення цілей регіонального ресурсозбереження. Критеріями ефективності організаційно-економічного механізму ресурсозбереження повинно стати забезпечення максимального об‘єму ресурсозбереження і підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіону, дохідності і потенціалу прибутковості господарського комплексу регіону, поліпшення екологічного стану в регіоні. Організаційне забезпечення ресурсозбереження пов‘язано з програмно-цільовим управлінням, роль якого складається в координації можливостей підприємств і територіальних органів для вирішення задач ресурсозбереження в господарському комплексі регіону. Місцевими Радами повинна здійснюватися координація діяльності підприємств і організацій по ресурсозбереженню у сфері житлово-комунального господарства. В області необхідно розробити комплексну цільову регіональну програму ресурсозбереження, яка буде направлена на підвищення використання резервів всіх видів ресурсів з врахуванням забезпечення стандартів соціально-економічного розвитку регіону, проведення єдиної ресурсозберігаючої політики на всіх підприємствах, галузях економіки регіону, містах і районах області. Розробляючи програму, слід враховувати економічний інструментарій в сфері ресурсозбереження, який використовується в більшості промислово розвинутих країнах з ринковою економікою, до якого відносять: введення податкових пільг і інвестиційних кредитів; установлення національних стандартів ресурсоспоживання; регулювання цін і тарифів на сировину і енергію; державне субсидіювання проектів з ресурсозбереження; фінансування досліджень і розробок в цієї сфері. До економічного забезпечення ресурсозбереження в регіоні відносно матеріальних і енергетичних ресурсів доцільно віднести наступне: фінансування і стимулювання ресурсозберігаючих проектів і програм на основі надання субсидій, дотацій, податкових, кредитних, митних і інших пільг; застосування економічних санкцій за невиконання ресурсозберігаючих проектів і програм, неефективне використання матеріальних і енергетичних ресурсів та їх втрат; підвищення ролі регіону в стимулюванні ресурсозбереження на основі: створення умов залучення інвесторів до фінансування програм (функціонування вільних економічних зон); формування регіонального фонду розвитку (створення фонду енергозбереження. Формуючи регіональний фонд розвитку необхідно визначити джерела фінансування: засоби державного бюджету; засоби регіональних бюджетів; відрахування підприємств і організацій, окрім підприємств і організацій бюджетної сфери, комунально-побутового, соціального призначення і сільського господарства; відрахування з прибутків підприємств регіону, споживання яких перевищує встановлений рівень; виплати підприємств за неефективне використання ресурсів (економічні санкції); цільові відрахування підприємств і організацій разового характеру для розробки і виготовлення ресурсозберігаючого обладнання; добровільні внески юридичних і фізичних осіб. Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є підвищення ефективності ресурсозбереження потребує нового підходу до управління цим процесом з врахуванням створення відповідних умов для регіонального ресурсозбереження: – удосконалення нормативно-правової бази відносно здійснення ресурсозберігаючої діяльності регіону з врахуванням внесення основних положень по ресурсозбереженню в Закон України ―Про місцеве самоврядування‖: 110

Вісник Хмельницького національного університету № 5 „2009 / Т. 1


Економічні науки – забезпечення відповідних організаційних умов ресурсозбереження регіону з врахуванням: розробки комплексної цільової програми по ресурсозбереженню, яка б передбачала широке використання інновацій, нетрадиційних технологій, системи інформаційного забезпечення, періодичної аналітичної оцінки і моніторингу використання матеріальних і енергетичних ресурсів підприємствами, містами і районами області та їх резервів; – створення економічних умов з врахуванням формування регіонального фонду розвитку і залучення коштів інвесторів для забезпечення фінансової підтримки реалізації матеріало- і енергозберігаючих проектів і програм, які реалізуються за рахунок власних коштів підприємств. Вивчення теоретичних і практичних положень управління ресурсозбереження на рівні регіону та застосування їх на практиці місцевими Радами дозволить регіонам проводити цілеспрямовану політику з підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів і здійснювати цільову політику підготовку спеціалістів з ресурсо-збереження. Література 1. ―Про місцеве самоврядування в Україні‖ [Текст] : Закон України: [від 21.05.1997 р., №80/97-ВР]. – К.: Вісник ВРУ, – 1997. – № 24. 2. Ресурсозбережні пріоритети реформування системи рентних та природоохоронних платежів України [Текст]: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 17 травня 2007 р.: [Актуальні проблеми формування рентної політики в сучасних умовах] / редкол.: І.М. Сотник. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – Ч. 1. 3. Статистичний щорічник України за 2005 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2006. 4. Статистичний щорічник України за 2006 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2007. 5. Статистичний щорічник України за 2007 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Консультант, 2008. 6. Иванов Н.И. Ресурсообеспечение промышленных предприятий [Учебник] / А.В. Бреславцев, Л.Т. Хижняк и др. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999. 7. Невелева А.М. Экономика ресурсосбережения [Учебник]. – К.: Наукова думка, 1987. 8. Конищева Н.И. Ресурсосбережение эколого-экономический аспект [Учебник] / Кушнирович Н.А., Рожкова Л.А., Безверхова Р.И. – К.: Наукова думка, 1992. 9. Статистичний щорічник Сумської області за 2006 рік [Текст] / Держкомстат України; за ред. Л.І. Олехнович. Головне управління статистики у Сумській області. – Суми, 2007.

УДК 330.341.1

Л.П. Теляча Хмельницький національний університет

ЗАКОНОМІРНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ У статті розглянуто кризу як головне джерело сучасних інновацій. Доводиться перспективність інноваційного розвитку в подоланні кризових процесів. Аналізуються циклічні закономірності інноваційного оновлення та їх вплив на економічну систему. Визначаються перспективи розвитку вітчизняної економіки в умовах кризи. The article deals with the crisis as the main source of modern innovations. Proved the perspective of innovative development in overcoming of crisis processes. Analysis of cyclical consistent patterns of innovation updates and their impact on the economic system. Defines the development of prospects of the national economy in crisis. Вступ. Глобальна фінансова криза виявила структурні дисбаланси в розвитку національних економік більшості країн та визначила необхідність активізації усіх можливих джерел економічного зростання для формування нової моделі сталого економічного розвитку. Зазвичай криза носить відкритий руйнівний характер для економічної системи, що втратила свій потенціал зростання, однак їй притаманний і прихований механізм, який можна назвати потенціалом прогресу. В інноваційній теорії кризи розглядаються як прогресивні, оскільки вони доводять неспроможність існування старої системи та виступають каталізатором їх руйнування чи навіть повного усунення, розчищаючи простір для побудови нової системи. Тому криза виступає не бар‘єром для економічного розвитку, а його невід‘ємним елементом. Вона руйнує потенційно слабкі елементи устрою економічної системи, залишаючи при цьому успішні та сильні складові. Необхідною складовою виходу із кризи є інновації, які є інструментом підвищення конкурентоспроможності та вектором стратегічного розвитку. Аналіз останніх досліджень. Різні аспекти проблематики економічного зростання на інноваційній основі знайшли своє відображення у працях як зарубіжних, так і вітчизняних науковців – М. Портера, К. Ерроу, Ф. Агійона, П. Хоувітта, М. Ромера, П. Сегерстрема, Р.А. Фатхутдінова, Ю. Бажала, С. Ілляшенко та ін. Роль інновацій в антикризово