Issuu on Google+

газета факультету філології та журналістики КДПУ ім. В. Винниченка

П‘ять Поверхів

жовтень 2011

► Якщо заснеш зараз – побачиш свої мрії. Якщо вчитимешся – житимеш у своїй мрії. ► Коли думаєш, що вже занадто пізно, правда в тому, що ще рано. ► Муки навчання носять тимчасовий характер. Але біль невігластва – назавжди. ► Навчання – не справа часу. Мова йде про зусилля. ► Життя – це не тільки навчання. Але якщо ти не можеш упоратися навіть із цією частиною життя, то що взагалі ти здатен зробити? ► Насолоджуйтесь муками навчання. ► Насолоджуються відчуттям успіху ті, хто починає раніше за інших і докладає більше зусиль.

ПЕРШОСТОРІНКОВЕ

Початок – у мотивації

► Не кожен може по-справжньому бути успішним в усьому. Але успіх приходить тільки з рішучістю і вмінням керувати собою.

► Час летить. ► Якщо не ходитимеш сьогодні, бігатимеш завтра. ► Люди, які інвестують у майбутнє, – реалісти. ► Рівень освіти знаходиться у прямій залежності з вашою заробітною платою. ► Коли сьогодні закінчиться, воно ніколи не повернеться. ► Навіть зараз, ваші вороги жадібно гортають книги. ► Немає болю – немає виграшу. Мотивація студентів Гарвардського університету.


ЗА ВІКНОМ

КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛ

Чому говоримо про Раєвських? Міжнародна науково-практична конференція на тему «Сім’я Раєвських в історикокультурному просторі слов’янського світу» зібрала гостей з України та закордону. Присвячена вона 240-й річниці з дня народження Миколи Миколайовича Раєвського. 6 вересня до нашого університету з’їхалися представники Росії, Сербії та Києва. Для гостей-студентів новим і корисним стало, зокрема, знайомство із Григорієм Казьмирчуком, доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який виступив на тему «Родина Раєвських та декабристи». Григорій Дмитрович говорив про важливість дослідження сім’ї Раєвських у зв’язку із Олександром Пушкіним. Адже Пушкін бував на Україні й зустрічався з Раєвськими. Стремління, ідеї Пушкіна були подібними до декабристських. Також науковець переконував: «У науці, вивчаючи якусь особистість, варто вивчати цілий рід». Того ж дня у Розумівці Олександрівського району, де знаходиться історико-архітектурний заповідник родини Раєвських, учасники конференції побували на освяченні дзвонів Свято-Хрестовоздвиженського храму, відвідали склеп, де поховані Раєвські, покладали квіти на місце майбутнього пам’ятника Миколі Раєвському та до братських могил радянських воїнів, що загинули у роки Великої Вітчизняної війни, відвідали народний музей історії Розумівки.

Юлія Овчиннікова студентка 53-ї групи

Медіа-кемп

Де «Чистий простір»?

Провести три дні в Чорному лісі в компанії однодумців й атмосфері єднання з природою мали змогу 12 учасників першого кіровоградського медіа-кемпу «Чистий простір-2011», організаторами якого були Ірина та Сергій Ткаченки - викладачі КДПУ ім. В. Винниченка. Літній табір, що розташовувався біля села Цибулевого Знам’янського району, об’єднав собою майбутніх журналістів, викладачів кафедри «Видавнича справа та редагування» педуніверситету, журналістів-практиків та активне студентство, якому небайдуже питання медіаекології в Україні. Посиденьки з гітарою біля вогнища та краєзнавчі екскурсії чергувалися з серйозними розмовами про забруднення українських медіа, фільтрування інформації, яку подають ЗМІ, основи соціальної реклами та ще багато чого цікавого. Лісова атмосфера на певний час ніби розчинила категорії «викладач» та «студент», у таборі існувало лише коло друзів та однодумців. Щодня туди приїздили гості, які також ділилися своїми думками з приводу сучасних проблем журналістики й політичних уподобань. Так, Дмитро Шульга розповідав про реалії журналістської праці й у формі гри навчав відрізняти правдиву інформацію від фіктивної, Роман Пикалюк вчив орієнтуватися в телерекламі, Ірина Константінова та Олена Гурмач показували різнобічність висвітлення інформації, а Олександр та Любов Матвєєві на власному прикладі демонстрували можливості перетворення поставлених цілей

в реальні проекти. Все це підкріплювалося смачними стравами, приготованими на відкритому вогнищі. А між тим були спортивні ігри, екскурсії навколишньою місцевістю і, звичайно, краса природи. Всі учасники медіа-кемпу залишилися задоволені часом, проведеним у таборі, і висловили побажання, щоб такий захід відбувався щороку, тільки запропонували щоразу обирати нове місце його проведення. Тобто невдовзі знову всі бажаючі зможуть цікаво провести час у колі нових друзів, збагатитися професійно та познайомитися з чарівною природою Кіровоградщини. Ірина Толкач, студентка 44-ї групи

світлини: Сергій Ткаченко

2


3

ЗА ВІКНОМ Літня практика у таборі

Сонце, вода… і «Кнопки» Не встигла я й оговтатися від дострокової сесії, як потрапила в інше, доросле життя: зі справжніми злетами та падіннями, радощами й переживаннями, проблемами, та, найголовніше, постійною відповідальністю за 35 маленьких "кнопок". "Кнопки" – це назва загону, яким я опікувалася, під час літньої практики у таборі “Променистому” в Євпаторії. Усі діти віком від шести до восьми років, маленькі на зріст, дуже швидкі й іноді неслухняні. Спочатку мене охопило бажання якнайшвидше поїхати додому, адже тоді я сама почувалася беззахисною дитиною, яка хоче до рідної мами. І не дивно: як і більшість довірених підопічних, я уперше опинилася в незнайомому місці серед незнайомих людей, ще й у такій незвичній ролі. Та саме це й стало запорукою подальшої спорідненості наших сердець, саме ці умови найбільше нас здружили, навіть зріднили. Дні й ночі я намагалася замінити малечі найрідніших людей: дбала про кожного, навчала й виховувала. Вони, мої перші вихованці, були для мене найбільшою гордістю.

Ранок у вожатих зазвичай починався із нарікань на недоспані ночі, на неслухняних дітей та на щільний графік роботи. Та, потрапивши до своєї дітлашні, ми – молоді педагоги – одразу забували про втому й про поганий настрій: кудись поспішали, відкривали для себе нове. Ми будували замки з піску та разом із дітьми перевтілювались у казкових героїв. Останні дні практики були найбільш завантаженими, треба було все і всюди сфотографувати. Спочатку ми обійшли всіх казкових героїв, потім вилазили на різноманітні споруди. У таборі не знайшлося жодного місця, на якому ми б не позували. А все це тому, що й дітям, і вожатим так хотілось взяти з собою частку цього казкового світу, передати

емоції й переживання своїм рідним. Хвилини прощання з табором були найзворушливішими. Коли в перший день практики директор говорив, що, від'їжджаючи, ми будемо плакати одне за одним, я не повірила. А от коли настав цей останній день – ні ми, ні діти не стримували сліз, не соромлячись взаємного розчулення й емоцій: просто плакали й обіцяли ніколи не забути один одного. Тепер я розумію: в таке складно повірити, але це варто відчути. Не бійтеся практики, не бійтеся дітей, головне — будьте з ними щирими! Тетяна Іщенко, студентка 42-ї групи, світлини автора


4

У ДОРОЗІ

Форум видавців

Встигнути за 1740 хвилин, або Форум видавців для «чайників»

Львівський форум видавців – одна із найграндіозніших вітчизняних подій, яка ось уже увісімнадцяте не залишає байдужим жодного книголюба. А оскільки спеціальність «видавнича справа та редагування» просто кричить про необхідність там бути, ми також не всиділи на місці. Враження закарбовані у придбаних виданнях, фото і блогах, залишається поділитися досвідом. Транспорт. Не забувайте про переваги студентського квитка. Він забезпечує близько 45 відсотків знижки на вартість проїзду в залізничному транспорті. Плацкарт із білизною цього року обійдеться студентам у 126 гривень в обидва кінці. Якщо вирішили провести у Львові вихідні, занотуйте: потяг № 127 за напрямком КременчукЗнам’янка-Львів прибуває в Кіровоград о 18:18, а о 9:52 у суботу – ви вже на місці. Одразу ж візьміть квитки назад. Якщо після мандрівки адреналін не вичерпається і залишиться бажання встигнути у понеділок на пари, скористайтеся потягом № 120 Львів-Запоріжжя. Від платформи львівського вокзалу він домчить вас до Знам’янки о 5:43. Приблизно о 6:15 звідти відправляється електричка Олександрія-Вознесенськ, яка прибуває в Кіровоград о 7:30 (квиток придбаєте у касі – пам’ятайте про знижку). Ну, а від залізничного вокзалу до університету юні ентузіасти і пішки дійдуть, чи не так? У самому Львові із транспортом проблем немає. Щоправда, не так було

під час 18-го Форуму, проведення якого збіглося із масштабними приготуваннями до ЄВРО-2012. Через ремонтні роботи перекрили рух транспорту. Проте місцеві уповноваженці обіцяли впоратися із завданням вчасно, тож це не має вам завадити комфортно насолодитися містом і, скажімо, 19-ю книжковою феєрією. Проїзд Львовом від 50 копійок за студентським у трамваї до 2 гривеннь в автобусах/маршрутках, де студентський не діє. Житло. Із цим варто визначитися заздалегідь, і чим раніше… ну, ви в курсі. Є щоправда, варіант цілодобової тусовки, проте він має кілька «але»: узгодженість із програмою (чи проводитимуться вони взагалі), втома (чи не доведеться вас будити посеред вечірки). Краще все ж подбати про дах над головою із хоча б примітивними комфортними умовами. Відмовляти вас від люксової «Опери» чи ін. готелів не буду, проте поділюся секретом, який ми дістали у спадок від досвідчених викладачів – справжніх прихильників студентського екстриму. За квартал від

У таблиці схематично представлене різноманіття проведення заходів Форуму, що тривали під час нашого перебування у Львові. Таким чином визначена ймовірність потрапляння студента на той чи інший захід (за програмою на сайті bookforum.ua-event).

залізничного вокзалу здаються кімнати для приїжджих. Найдешевше місце – 55 гривень з людини за добу проживання. В асортименті одно-, дво-, трий чотиримісні кімнати та двокімнатний «люкс» (куди ми не ризикнули зайти). Що глянути. Головний маршрут має відповідати меті поїздки. Логічно? Проте місто внесе нові нюанси, тим паче, коли ви вперше у Львові. Приємне завжди можна сумістити з корисним. А бажання відвідати Форум – із прогулянкою містом. Ходіть пішки! Центр не такий великий, і його архітектура того варта. Можна також присвятити один день програмам Форуму, а інший – подорожам містом. Не забудьте прогулятися Львовом увечері: освітлені майже безлюдні вулиці ідеально підійдуть для відпочинку після активного дня. Проте, коли не бажаєте довго блукати пішки, вважте, що після 23:00 дочекатися транспорту нереально. Щодо ресторанчиків і кав’ярень… Їх не менше, ніж пам’яток історії та архітектури (до речі, у Львові це одне одному не заважає). Майже половину із них ви оббігаєте, відвідуючи презентації та читання у рамках Форуму. У декількох, розташованих поблизу Площі Ринок, побувайте обов'язково: • заклад націоналістично-партизанського харчування «Криївка»; • дракона, що плюється вогнем у п’ятницю та суботу о 21:24 «Дім легенд»; • «Львівську майстерню шоколаду». Для того, щоб уловити абсолютний і безвідмовний кайф від поїздки, заохочуйте своїх одногрупників і куратора до мандрівки. По-перше, портфоліо вашої групи поповниться на кількасот фото, по-друге, буде із ким поділитися враженнями, не вдаючись у тривалі пояснення, і нарешті, краще раз побувати, ніж сто разів почути, щоб потім приїхати знову.

Юля Ярова, студентка 44-ї групи


5

У ДОРОЗІ

Зі Львова з торбами і враженнями

Форум видавців

24-та група нещодавно шукала пригод у Львові. Серед багатьох інших студентів факультету філології та журналістики. Приводом відвідати це місто став Міжнародний форум видавців. Ми вперше потрапили на подібне дійство. Це було неймовірно! Отож, львівський вокзал схожий на замок (як і майже всі інші будівлі у Львові), великий, із красивою зовнішньою та внутрішньою архітектурою. Перша людина, з якою нам довелось поговорити – цікавий водій таксі, який довіз нас до хостелу та провів невеличку екскурсію. Коли ми приїхали на місце, зовнішній вигляд будівлі нас не вразив: старовина це добре, але ж хочеться цивілізації!

Проте, коли зайшли всередину, наша думка кардинально змінилась, і ми зрозуміли значення вислову «старовина переплітається із сучасністю». Інтер’єр, стіни, кухня, меблі – все оформлено в яскравій кольоровій гамі (салатовий, жовтий, червоний, оранжевий). Та довго у хостелі ми залишатись не могли, адже так хотілось вже швидше побачити сам Львів. Отож, ми вирушили на Форум видавців! Зустрів нас кабріолет братів Капранових. До речі, авто те зеленого кольору. Брати підтримують свою марку, щоб усі ще здалека бачили: «Зелений пес» на зеленому кабріолеті (хто ще не знає, «Зелений пес» – назва видавництва, власниками якого є Капранови). Один із братів роздавав автографи та продавав книги. Зробивши декілька знімків, ми попрямували далі. Усюди вивіски з

назвами видавництв. Безліч книг! Море людей. Продавці заохочують купляти їхні видання… Бігаємо в усі боки, шукаємо, та самі не знаємо чого. Кольорові обкладинки, промовисті назви… Була б можливість, ми скупили б усе, що траплялося на нашому шляху. В одній з книжкових палаток ми розглядали книги сучасної письменниці Ірен Роздобудько, купили навіть декілька. І на велике везіння, письменниця саме підійшла до цього місця та погодилась підписати нам книги, від цього настрій у нас став ще кращим. Далі ми попрямували до велетенської черги. Письменниця Люко Дашвар на Форумі презентувала свою нову книгу «Биті є. Макар». Натовп прагнув отримати автограф та побажання від неї. Зустрілися з іншим братом Капрановим, сфотографувались, набрались позитиву і вирішили з таким настроєм покинути ярмарок та погуляти Львовом. Хоча вже й утомились, але «психоз», який охопив нас іще з початку, не закінчився. Ми бігали з вулиці на вулицю, оглядали, фотографували, знімали відео, скуповували повні торби різних красивих та непотрібних речей. Та везіння нас не покидало! Сидимо на лавці, слухаємо гру скрипаля, і тут, звідки не візьмись, «лєтящєй паходкай»

не йде, а пливе Руслана Писанка! Можливо, ми б не звернули уваги на неї, але, спіткнувшись об камінь, вона привернула до себе погляди людей. Трішки вагаючись, ми підбігли до неї, привітались, та й попросили сфотографуватись на пам'ять. Втома минула одразу. Посмішки на лицях не вгасали. Ми були щасливі! Та насправді, то не було справжнє щастя… Як не крути, від правди не втечеш… Зайшовши в «Пузату хату», ми віднайшли не просто якесь людське щастя, але неземну радість і задоволення! Страви в українському стилі, тематичний інтер’єр, запах, смак… Це було ЩОСЬ! Увечері ми відправились на «Вечір іронічної поезії». Спочатку потрапили не туди, але гучні оплески вивели нас на слід. Вечір справив враження, проте неоднозначне. Але, як кажуть люди: «Про смаки не сперечаються». Наступний день ми присвятили себе Львову! Обійшли все, що могли, побували на Ратуші, подивились на Львів згори, сфотографувались із людьми-статуями, поласували японськими суші. Та як не намагались, усе заплановане не змогли відвідати. Час повертатись додому. Тіло в поїзді, думки у Львові, серце на вокзалі. Зі Львова ми привезли безліч вражень, які я намагалась передати вам. Ну що, їдьмо наступного року?

Ольга Мосежна, студентка 24-ї групи, світлини автора


6 Синдром Дракона

ФОТОРЕПОРТАЖ

Олена Карпенко, студентка 53 групи

Зйомки серіалу “Синдром Дракона”. Кіровоград. Липень 2011р.


7

ПОЗА МЕЖАМИ Як купити буряк у Туреччині?

Українцям – англійська по-турецьки

Цього літа мені захотілося поєднати відпочинок із навчанням, і доля мене занесла в чарівну Анталію, де американка викладала туризм за англійською програмою. Я довго не могла знайти бажаючого поїхати разом у цю школу. Нарешті, завдяки фейсбуку, я знайшла не просто компанію для поїздки, а й справжню подругу. До речі, американка Ноні була просто шокована, коли дізналася, що дві подруги вперше побачили одна одну вже в потязі до Києва. Коли прилетіли до Анталії, склалося враження, що ми єдині, хто перебував тут без допомоги туристичних фірм. А проте життя поза готелем, без all inclusive дає змогу відчути себе справжнім місцевим жителем: ходити на місцеві пляжі, купувати хліб у магазині, користуватися громадським транспортом. Я зрозуміла, наскільки складно іноземним студентам в Україні – тобі все незнайоме, інакше, ніж удома. Коли ми шукали інгредієнти для українського борщу, труднощі виникли з… буряком. Оскільки забула словник вдома, я вирішила зателефонувати росіянці, яка нам здавала квартиру, щоби та переклала турецькою назву потрібного овоча. Моє запитання: «Как будет буряк по-турецки. Я хочу его купить», – дещо спантеличило знайому. І не дивно. Як виявилося, за турецькою вимовою, слово «Буряк» – це чоловіче ім’я! Нарешті, хвилин через десять, я згадала, що російською буряк – «свекла». Так ми знайшли вихід з ситуації. Цікаво, що в Туреччині діє єдина для

всіх мереж супермаркетів дисконтна картка. Місцевий громадський транспорт здивував мене не менше. У кожному автобусі чи долмуші (маршрутці) є спеціальний прилад, до якого пасажири підносять скреч-картку, з якої знімаються кошти. Особливі знижки за користування транспортом у школярів, студентів та вчителів (для турків учитель – це одна з професій, яку найбільше поважають). А хто не бажає носити з собою картку, реєструє свій номер мобільного, підносить телефон з отриманою ммс-кою (там зображений штрих-код) — і з рахунка стягується плата за проїзд. Можна довго розповідати про турецьку культуру, за місяць навчання там я дізналась багато про цей народ. Та найголовніше – їх національна ідея, яка полягає в тому, щоби бути найздоровішою і найкрасивішою нацією. Турки вміють себе любити, цінувати й піклуватися про здоров’я. Для них сім'я – це запорука щастя. Я вирішила вивчати англійську мову саме в Анталії, тому що хотіла заразом підтягти й свою турецьку, а також зустрітися з друзями. Як виявилося, вивчати одразу дві мови дуже складно, тому що після п’яти годин бізнес-англійської виходиш на

«Доки не зіграв у ящик»

Одного вересневого дня у просторій університетській аудиторії зібралися майбутні філологи, історики та журналісти. І як ви думаєте, для чого? Просто подивитися фільм. Звісно, не кожен захоче після чотирьох пар переглядати драматичні сюжети, ��а таке зважаться тільки справжні поціновувачі кіно. Тож збирається зазвичай вузьке затишне коло. Кіноклуб створено у 2009 році професором Григорієм Клочеком. А сприятливі умови для перегляду якісних фільмів до-

помагає створювати п’ятикурсниця Тетяна Пташник. Картина, яку дивилися одного разу, називається «Доки не зіграв у ящик». Створена у 2007 році режисером Робом Райнером, знята за сценарієм Джастіна Зекхама. У ній розповідається про двох сусідів по лікарняній палаті, яким поставили діагноз «рак». Один автомеханік, інший – мільярдер. Вони склали список справ, які хотіли би зробити, перш ніж помруть: стрибки з парашутом, гонки на раритетних автомобілях, подорож на

вулицю, й чуєш «Merhaba» замість «Hello» чи «Привіт». Зрозуміло, що в такому шаленому темпі мізки постійно працюють. Цікаво, що ні в американських, ні в англійських школах та вузах граматику не вивчають. Мій викладач прагнув найперше, щоби я, на рівні з іншими студентами, змогла «відчувати» мову, думати нею. Спілкування з людьми різних національностей та культур допомагає зрозуміти, що ти є часткою неймовірно великого світу. Не важливо, якою мовою спілкуються люди, які тебе оточують, їх релігії, вподобання… У всіх є однакові бажання – їжа, сон, спілкування тощо. Мені подобалося проводити вільний час із турецькою молоддю, казахами, американкою, англійкою… Але найбільше мені подобалося розказувати про свою Україну й ділитися часткою рідної культури. За місяць навчання я отримала величезний досвід мовної практики, знайшла нових друзів та зрозуміла, як класно бути українкою.

Альона Литвиненко, студентка 53-ї групи, світлини автора

КІНОКЛУБ

найвищу вершину земної кулі та багато іншого. І не гаючи часу, почали втілювати задумане у життя. Хочете дізнатися кінець? Приходьте щочетверга о 14.00 до кіноклубу: постійні відвідувачі будуть раді розповісти вам більше про цей фільм. А перегляди супроводжуються безкоштовним чаюванням, думаю, для «вічно голодного» студента це – вагомий аргумент ще на годинку затриматися в університеті. Вікторія Салогуб, студентка 24-ї групи


8 Плювати насіння – плювати у криницю – плювати у душу…

Насіння соняшникове – дивовижний лакмусовий папірець для виявлення коефіцієнту людяності, порядності, морально-етичних норм. З-поміж людей, які полюбляють цей вид продукту, є студенти: молоді люди, креативні, сповнені сил і мрій, але з дивними нахилами до аморальних проявів поведінки. Звичайно, споживати насіння не заборонено, більше того – доведено, що користь від соняшникових зернят є. Але чому молода амбітна людина – майбутній педагог чи юрист, спльовуючи лушпайки від насіння під гуртожитком, не викликає позитивних емоцій? Щовечора, коли весна вже перегукується з літом чи бабине літо бентежить душу, окремі студенти всіляко доводять свою безкультурність, а часом і нахабність. Здається, нічого складного: купив смажене насіння, взяв паперовий стаканчик: зерня їси, а решту – складай, потім викинеш. Та де там! П'ятирічні діти їм роблять зауваження, а студентам байдуже, знай собі – плюють. Але ж хіба вони вдома на підлогу лузкають? Подібних прикладів можна навести безліч: викинуте з вікна сміття перед гуртожитком, пляшки – повз сміттєвий бачок, яскраві обгортки від морозива й цукерок обабіч дороги… А як романтично, природно виглядають опалі на подвір’ї каштани й ледь пожовкле листя! І як дисонує ця картина з розкиданим сміттям чи купою чорнобілого соняшникового лушпиння… Це всього лише маленька деталь із навколишньої дійсності, але яка промовиста... Змілілі душі, приземлені бажання, недалекоглядність поглядів... Де гарантія, що вони, ці молоді й амбітні, за кілька років зможуть навчати маленьку дитину бути порядною людиною, якщо для них самих є незрозумілими абсолютно прозорі, елементарні правила поведінки в соціумі? Купи знічев’я напльованого лушпиння від насіння поряд із гламуром і стійким запахом парфумів. Чим не оксюморон сучасного життя? Ірина Ткаченко

ПОГЛЯД

Ми хочемо бути потрібними суспільству!

Більше половини кіровоградців пишаються своєю державою й називають себе патріотами, а близько 20 відсотків — ні. Такі дані оприлюднила Кіровоградська обласна організація «Україна майбутнього», яка напередодні Дня Незалежності провела серед мешканців обласного центру опитування щодо їхнього ставлення до незалежності та святкування цього дня. Було б цікаво, якби подібне опитування зосередили саме на навчальних закладах міста, адже молодь, як відомо, — це майбутнє нації. Про що думають ровесники незалежності? Які мають плани на майбутнє? Чи довіряють своїй країні? Я народилася у 1991 році, коли моя країна стала незалежною. Тепер уже знаю, це були непрості часи, але українці тоді отримали надію на краще життя. На перше свято Незалежності мама вдягла мене, ще зовсім маленьку, у вишиванку й віночок… Усі навколо звертали увагу на україночку в колясці. Пізніше, вдома і в дитсадку, я розмовляла лише українською мовою, чим викликала захоплення вихователів і подив друзів. А коли навчалася у школі, стала переможницею обласного конкурсу «Я вірю в майбутнє твоє, Україно!». Патріотичного вірша написала щиро, бо й справді вірила у світлу долю своєї Вітчизни. Цього року мені виповнилося двадцять. Вишиванку більше не одягала, а українською мовою спілкуюся лише в родинному колі. Прикро констатувати, що наша держава, яка сьогодні має за плечима вже два десятиліття, так і не зробила запо-

вітних кроків до того “кращого” життя, а ми все живемо надіями. Українська мова, співуча й мелодійна, зовсім не цінується більшістю моїх співвітчизників, у побуті замінюється суржиком або російською. Ми втішаємо себе думкою, що Батьківщина таки почне використовувати свій потенціал, навчиться не бідніти при родючих землях, що влада разом зі свідомими громадянами буде натхненно працювати на благо українців. А чи робимо ми щось для того, щоби підтримати свою країну? Цього року я отримую диплом зі спеціальності «Видавнича справа та редагування». Доросле життя починається з важливого запитання: «Де знайти роботу?» У рідному місті працевлаштуватися за фахом дуже складно, майже нереально. Не полишає думка: невже суспільству не потрібні молоді спеціалісти, які готові й хочуть утілити свої знання, енергію та креативне мислення на практиці? Звичайно, це не єдина проблема, яка турбує мене на порозі самостійного життя. Усе ще сподіваюся, що такі ж ровесники незалежності, як я, усвідомлять нарешті, що без нашої допомоги Україна так і залишиться країною з великим, але не використаним потенціалом, і почнуть діяти, а керівництво держави всіляко сприятиме реалізації ініціатив молодого покоління. Катерина Московченко, студентка 53-ї групи


9

ПОДОРОЖУЄМО

Варто бачити

Веселі Боковеньки, або Справжній рай без метушні

Дендропарк «Веселі Боковеньки» заслужено вважається одним із найкращих зразків садово-паркового мистецтва. Розташований він у Долинському районі, неподалік від сіл Іванівка та Зелений Гай.

Закладено парк ще у 1893 році Миколою Львовичем Давидовим, дворянином за походженням та романтиком за покликанням, людиною із тонким відчуттям прекрасного. Як виникла ідея створити парк серед степу точно не відомо, але існує одне романтичне припущення. Місцеві екскурсоводи розповідають про нерозділене кохання Давидова до Ганни Бурдзункевич – доньки сусіднього поміщика. Дівчина не відчувала до Давидова ніякої симпатії (або не мала можливості її виразити), тому стала дружиною приїжджого гусара. Але невдовзі після одруження тяжко захворіла та померла. Легенда розповідає, що під час похоронної процесії Микола Львович усіяв дорогу до кладовища пелюстками троянд. Чи справді в житті Давидова було трагічне кохання, чи ні, проте він так до кінця життя і не одружився. Після здобуття юридичної освіти Давидов протягом десятиліття мандрував Росією і багатьма зарубіжними країнами, побував в Австрії, Франції, Італії, Німеччині, Данії, Англії. Створити свій унікальний парк – це була мета його життя. Протягом багатьох років Микола Львович скуповував і завозив до Іванівки саджанці й насіння цінних деревних та чагарникових

порід з усього світу. Зараз рідкісних дерев та чагарників у парку нараховується близько 900 видів. Парк «Веселі Боковеньки» – справжній рай для тих, хто прагне відсторонитися від метушні та клопотів сучасного життя, відчуває потребу побути на самоті з природою, відпочити душею та тілом від міста з його проблемами та нескінченним рухом. Веселі Боковеньки нагадують охайний, чистий лісок, який дбайливо доглядають працівники дендропарку. Вхід коштує десять гривень, паркування – п’ять. Проте на вході біля величезних воріт з назвою парку не видно жодних білетерів. Потрібно пройти вглиб парку, де біля невелич-

кого фонтану розташоване адміністративне приміщення. Там і приймають гроші за вхід. Тому все розраховано на порядність туристів – якщо самі не знайдете, кому і де заплатити за вхід, то ніхто у вас грошей вимагати не буде. За десять гривень ви маєте змогу прогулюватися парком хоч увесь день (а гуляти є де – територія займає більше 100 гектарів). А якщо ви приїхали з компанією і бажаєте влаштувати барбекю, то є місця для розведення багать, альтанки з мангалами та дрова – сплатіть п’ятдесят гривень і відпочивайте. Біля входу в парк є магазинчик з оленячими рогами над дверима, де можна купити води, хліба, печива. Чогось калорійнішого немає, тому запастися провізією треба заздалегідь. Територія парку доглянута, всюди охайно, є урни для сміття, багато лавок. Біля мостів, які з’єднують острівці, причаїлися водяні черепашки, які голосно шубовстають у воду, тільки-но почують наближення людини. Тож, приїхати до парку «Веселі Боковеньки» просто необхідно. Він того вартий. Ірина Запорожець, студентка 53-ї групи, світлини автора


10

ІНША ДУМКА Українські реалії очима американця

Роберт Поллард: „Чим більше я бачу країн і націй, тим більше помічаю схожість між людьми”

Загальні уявлення іноземних прибульців про Україну – це, звичайно, чудово. Але чи не цікавіша думка людини, яка проживає в нашому рідному місті, щодня спілкується з кіровоградськими хлопцями й дівчатами? Роберт Поллард (Роберт Робертович, як жартома називають його діти) – молодий американець-волонтер, який навчає англійської дітей у колегіумі та проводить english-club у бібліотеці імені Чижевського. Як майже будь-який іноземець, цей завжди усміхнений згусток позитиву може здатись дещо дивакуватим, ба, навіть божевільним. Та поспілкувавшись трохи, розумієш: подібна оптимістична життєва позиція не така вже й погана річ. – У яких країнах ти побував і як потрапив в Україну? – Я народився в США, у дитинстві бував у Мексиці. Також сім’єю ми їздили на Філіппіни, звідки родом мій батько. Пізніше з сестрою їздив до Мексики як волонтер. Можливо, саме тоді я вирішив, що хочу подорожувати різними країнами, спілкуватись і працювати з людьми. У коледжі мені випав шанс шість місяців навчатися за кордоном. Я вивчав в університеті Делі антропологію, історію та історію мистецтва Індії. Це був досвід, що розширює кругозір, буквально розкриває очі. Дізнався багато про культуру, трохи вивчив хінді. Це прекрасна країна, культура якої значно відрізняється від культури Сполучених Штатів. Завдяки Індії я, мабуть, розкрив певні духовні грані самого себе. Це дуже духовна, релігійна країна: люди можуть просто посеред дня зупинитись, кинути свої справи, щоби сходити до храму помолитись. Також подорожував до Непалу, бачив Гімалаї. Там прекрасні люди, неймовірна природа. Пізніше я отримав можливість знову вчитися за кордоном, цього разу в Мексиці. А коли звідти повернувся, закінчив коледж, захотів кудись поїхати, у будь-яку точку світу. І випало працювати вчителем англійської мови в Україні. Я ніколи не був у Європі, історію вивчав тільки в школі, не знав української чи російської, але пройшов чотиримісячну підготовку – і ось я тут. – Не було страшно їхати так далеко від дому? Особливо враховуючи порівняно низький рівень життя в нашій країні. – Ну, по-перше, я тоді не знав нічого (сміється). Але тут я цілком поклався на нашу волонтерську організацію, адже все перевіряється і волонтера можуть відправити тільки в безпечне місце. Звісно, моя родина переживала:

Ім’я: Роберт Поллард Вік: 24 Звідки: США, Каліфорнія, Сан-Франциско Заняття: волонтер, вчитель англійської. В Україні: 9 місяців. з одного боку, вони не хотіли, щоб я від’їжджав, бо сумували б за мною, але в той же час були раді за мене, бо я займатимусь тим, чого завжди хотів. – І як тобі зараз? Що ти можеш сказати про наших людей? Скажімо, опиши типового українця, чи краще – типового кіровоградця. – Типового українця? ОК. Тільки враховуйте, що це враження сформовано на моєму власному досвіді, який я здобув, проживши тут близько року. Думаю, що взагалі українці дуже допитливі. Допитливі щодо мене, напевно. Здається, люди можуть сказати, що я не звідси. Вони наче дуже... дуже підковані у тому, щоб розрізняти людей, спираючись на їхню зовнішність, не знаю чи з огляду на одяг, чи манеру ходити, говорити, чи щось таке. Вони прагнуть спілкуватись, дізнатись більше. Іноді навіть занадто багато, але все одно я насолоджуюсь цим, вважаю, що люди в Кіровограді дуже приязні.

В Україні прихований великий потенціал, і люди тут прагнуть працювати, щоб зробити країну кращою

Мої студенти завжди всім цікавляться, хочуть знати більше: про Штати, про інші країни, мій досвід. Я думаю, що вони добре усвідомлюють місце України на мапі світу, політичне, економічне. Вони самосвідомі в цьому

плані, підковані й кмітливі. Також юні українці мають дуже позитивні плани, якщо дати їм можливість подумати про майбутнє. Я завжди хочу, щоб мої учні знали, що колись вони будуть головними у цій країні, працюватимуть в уряді, провідних офісах, будуть політиками, адвокатами, лікарями, вчителями, професорами, поліцейськими – тими, хто одного дня стане керувати цією країною. І я, розуміючи, що Україна – молода держава, думаю: „О Боже, навіть молодша за мене!”. Було б дуже цікаво подивитись на неї через 10, 20, 30 років. Хто знає, може, це буде геть інша країна... Тут прихований великий потенціал, і люди тут прагнуть працювати, щоб зробити країну кращою. – А чи не зустрічав ти якогось супротиву, чи були якісь неприємні ситуації, проблеми через різницю у культурах? – Нуууу, так. Чесно кажучи, так. Коли я вперше приїхав в Україну, жив у родині в Чернігові, що значно полегшувало мою адаптацію. Також інші волонтери з організації ділилися своїми враженнями й думками про Україну. Я вважаю себе дуже відкритою людиною. Я вітаюся з людьми, навіть


якщо не знаю їх, кажу: „Hello. Hi. Good day. How are you?”. І, пам’ятаю, коли я вперше почав робити так в Україні, люди дивилися на мене, як на божевільного! Я кажу: „Zdrastvuite! Privet! Dobry den!”, а деякі навіть не відповідають, тільки дивляться, як на дивака. Та я все одно так роблю, навіть тут, у Кіровограді, і у 50% випадків мені все ж таки відповідають, трапляється, навіть посміхаються. Дуже важко було налаштувати стосунки серед свого оточення, сусідів, особливо зі старшими, «babushkas». Коли я до них вітався, вони дивились на мене, наче думали: „Чого ти до мене говориш? Що відбувається? Це шпигун?”. Але я продовжував, і місяців через два-три, вони почали казати мені „zdrastvuite”, привітно посміхатися — і це чудово! Щоб побудувати стосунки з українцями, потрібен час. Але що я дійсно ціную, так це те, що я відкрив для себе: коли ти все ж потоваришуєш з кимсь – ці люди стають твоїми справжніми друзями, дуже добрими друзями, ледве не приймають тебе у свою родину. Можуть зателефонувати, просто привітатися, поцікавитися як справи, нагодують, запросять додому, обходитимуться з тобою, як з королівською особою, дадуть їжі з собою, допоможуть у будь-чому, запропонують все, що зможуть. І це прекрасно, це те, до чого у Сполучених Штатах ми не звикли. У Штатах нормально сказати: „Привіт, як справи?” незнайомцю, і він відповість тим самим. Ззовні все досить дружелюбно, але на те, щоб побудувати відносини, подібні сімейним, піде дуже-дуже багато часу й сил. А у вас, якщо вже здружився – зв’язок дуже міцний. У Штатах багато знайомих, приятелів, а тут – щирі друзі, як брати й сестри. І це прекрасна частина культури. – Які речі чи місця в Україні, може тут, у Кіровограді, запам’ятаються тобі на все життя? – Ну, точно можу сказати, що наш english-club у бібліотеці – це те, чим я насолоджуюсь і те, що я дійсно ціную. Там я не відчуваю себе, як у класі перед учнями, там я просто той, ким я є, кажу, що хочу. Там я бачив безліч облич, зустрів багато добрих людей, і ці люди – чудова частина Кіровограда – від восьмикласників до пенсіонерів, які щотижня приходять попрактикуватись і поспілкуватись. Спогади про englishclub назавжди залишаться зі мною.

Також у Кіровограді я зустрів справжніх друзів, з якими можемо відпочити, побазікати, поділитися досвідом. А ще я зрозумів, що в українців існує прекрасний зв’язок із традиційною культурою, чим ви маєте пишатись: національні танці, пісні, картини, мистецтво – загалом величезна частина традиції України, набагато більша, ніж у США. Я слухав багато традиційної української музики. Більшість пісень дуже емоційні, прямо як із душі, наче джазова чи блюзова музика у Штатах. Вони розкривають серцебиття самого життя, всі тяготи й мінливості життя. І чудово бачити, що навіть молоді захоплюються традиціями, поезією, героями України. Також в Україні люди дуже душевні й емоційні, люблять тримати зоровий контакт. Моя „прийомна” мати Марина (з сім’ї, у якій я жив) завжди казала, що очі – це вікно душі. Думаю, у Штатах також є подібна приказка, та у нас люди насправді не заглядають один одному у вічі так, як я це пізнав тут.

“усередині, Я вважаю, що десь там, ми всі маємо однакові емоції”

– У яких країнах ще хотілося б побувати? – Цього літа я був в Африці, в Уганді. Хочу ближче познайомитись з цим континентом, подорожувати по різних його державах, побачити все. Також хотілося б потрапити до Туреччини. Я чув, що Туреччина дуже гарна країна: смачна їжа, цікава культура. Таїланд, Бразилія, Аргентина, Чилі... Боже, стільки країн... Чесно – хочу побачити якомога більше країн! Подивимось... Мені здається, що чим більше я бачу країн і націй, тим більше помічаю схожість між людьми, не дивлячись на розбіжності культур, мов, їжі, реліг��ї тощо. Я вважаю, що десь там, усередині, ми всі маємо однакові емоції: всім часом буває добре, буває важко, буває соромно, ми буваємо спантеличені, горді, засмучені, у нас однакові цінності. Тож багато подорожуючи, я зможу зрозуміти краще цей світ, чого бажаю всім. Спілкувалась і переклала Ольга Цимбаліст, студентка 53-ї групи, світлина автора

ДО ТЕМИ

11

Нещодавно в США вийшло третє видання путівника по Україні. Автор книги – американець Ендрю Еліс Еванс, який прожив в Україні кілька років і побував у більшості регіонів держави. До вашої уваги деякі факти з путівника. ► Виживання у громадян України у крові. Вони пізнали безліч бід, відведених людству, але зуміли вижити. Неспокійне минуле і невпевненість у майбутньому виховали в українцях виняткову терпимість. ► Виходячи з дому, українці одягаються в усе найкраще – незалежно від того, наскільки вони бідні. Якщо ви приїдете взимку, то можете на власні очі побачити, як жінки на височенних підборах примудряються не падати на льоду, а чоловіки – ходити в чистих штанях цілий день. ► Українці люблять застілля – п'ють, їдять, співають, розповідають історії та анекдоти. Гостинні, з радістю відкривають двері чужинцю, з яким знайомі не більше хвилини. ► Українські народні пісні зазвичай про любов, горілку або любов до горілки. Іноді ще про сало. Деякі – жартівливі, але більшість – сповнені сумом. ► Іноземців часто шокує переконання українців у тому, що в злочині винна сама жертва. Вони ніколи не відкриють дверей, не запитавши "Hto tam?" або не подивившись у вічко. ► Українці вміють стояти в черзі. При цьому вони не поважають інших людей у ній. Коли приїжджає трамвай, автобус або електричка, про чергу забувають. Усі намагаються першими влізти в транспорт, розштовхуючи всіх інших. Якщо забаритесь, ризикуєте не влізти всередину. ► Якщо хочете справжньої української їжі – зробіть усе можливе, щоб потрапити на сімейну вечерю. Жоден ресторан не зможе досягти такої кулінарного майстерності як babushka. ► Подорожувати в Україні без їжі вважається гріхом. Люди, яких ви щойно зустріли, можуть дати вам з собою продуктів – "на дорогу". Навіть якщо це лише двогодинний переїзд автобусом. Україна дедалі більше пристосовується для організованого групового туризму. Якщо хочете побачити щось конкретне, краще обрати цей варіант. Але тоді ви не дізнаєтеся, що таке справжня Україна. Неймовірно грубі жінки в касах, нічні потяги і вилазки на природу залишаться за вікном автобуса.


12

Повернення блудного Гулівера

ФОТОФАКТ

світлини: Олена Карпенко

Вересневі самоцвіти

У давнину в Пекіні виходила газета “Цзін-Пао”. У її редакції існував такий бланк для повернення авторам не прийнятих до публікації рукописів: Преславний брат сонця і місяця! Раб твій розпростерся біля твоїх ніг. Я цілую землю перед тобою і молю дозволити мені говорити й жити. Твій шановний рукопис удостоїв нас свого освяченого споглядання, і ми із захопленням прочитали його. Клянусь останками своїх предків, що я ніколи не читав нічого настільки піднесеного! Зі страхом і трепетом відсилаю його назад. Якби я наважився надрукувати цей скарб, то Імператор наказав би, щоб він завжди слугував за зразок і щоб я ніколи не смів друкувати нічого, що було б нижче його. При моєму літературному досвіді я знаю, що такі перлини трапляються раз у десять тисяч років, і тому лише повертаю його тобі. Молю тебе: вибач мене.Схиляюся до твоїх ніг. Слуга твого слуги - редактор

ПІД ПАРТОЮ

5п

Газета “П’ять поверхів” Періодичність раз на місяць

Pедактор: Наталя Романюк Літературний редактор: Ольга Шевніна

Коректори: Надія Фролова, Галина Богомаз Верстка: Ольга Цимбаліст, Світлана Чередніченко


«П’ять поверхів» - жовтень 2011