Page 1


МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ НА 2018 НАВЧАЛЬНИЙ РІК

Київ – 2018


УДК 355.1 ББК 68.4(4Укр) Н 15 Рекомендовано до друку Науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (протокол № 12 від 28.12.2017 р.).

Автори: Герасименко М.В., Мараєва В.В., Мацагор О.А., Панін В.В., Зозуля О.С., Топальський В.Л., Мараєв В.Р., Печенюк С.І., Базарний В.Т., Скляр О.Ю., Хруленко І.П.

Навчальний посібник з національно-патріотичної підготовки Н 15 особового складу Збройних Сил України на 2018 навчальний рік / М.В. Герасименко, В.В. Мараєва, О.А. Мацагор та ін. / За заг. ред. Н.А. Агаєва. – К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2018. – 181 с. У навчальному посібнику матеріали подано відповідно до тематики національно-патріотичної підготовки особового складу Збройних Сил України на 2018 навчальний рік.

УДК 355.1 ББК 68.4 (4Укр)

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2018. 2


Зміст Вступ……………………………………………….………………………….. 5 Тема 1. Російсько-українські війни ХХ–ХХІ ст.: від Леніна до Путіна.….. 6 Тема 2. Бій під Крутами – символ героїзму та жертовності у боротьбі за незалежну Україну……………………………………………………………. 21 Тема 3. Донбас та Крим на перехресті історії: російські міфи та українська реальність………………………………………………………… 25 Тема 4. Партнерство заради миру: НАТО 1949 – 2017 рр. ………………. 29 Тема 5. Воєнно-політична та державотворча діяльність Гетьмана Павла Скоропадського (до 145-річчя від дня народження)……………………….. 34 Тема 6. Карпатська Україна – визначна подія в історії українського державотворення. “Карпатська Січ”у боротьбі проти фашистської агресії (жовтень 1938 – березень 1939 рр.) ……………………………………….... 39 Тема 7. Історія Військово-Морського Флоту УНР та Української держави. До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту (29.04.1918) та формування української морської піхоти (23.05.1918) …………………………………………………………… 44 Тема 8. Петро Болбочан – полководець армії УНР та похід на Крим у 1918 році (до 100-річчя походу Петра Болбочана на Крим) ………………. 53 Тема 9. Між нацизмом та комунізмом: Україна та українці у горнилі Другої світової війни…………………………………………………………. 61 Тема 10. Державні кордони та етнічні межі України: минуле та сьогодення…………………………………………………………………….. 68 Тема 11. “Через шаблю маємо право”: козацьке військо та його воєнне мистецтво у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького (до 370-річчя від початку Хмельниччини)……………….. 76 Тема 12. Історія розвитку конституційного процесу в Україні (до 22-ї річниці прийняття Конституції України)………………………...... 81 Тема 13. Роль християнства у становленні української державності (до 1030-річчя хрещення Русі)……………………………………………….. 89 Тема 14. Українська Галицька Армія – героїчна сторінка боротьби українського народу за незалежність своєї держави……………………….. 97

3


Тема 15. Україна на шляху соціально-економічних перетворень (2014 – 2018 рр.): досягнення та перспективи (до 27-ї річниці проголошення незалежності України)……………………………………………………….. 103 Тема 16. Честь української зброї: генерал Марко Безручко і героїчна оборона Замостя (до 98-ї річниці українсько-польського військового союзу)………………………………………………………………………… 112 Тема 17. Кривава осінь 1943-го: звитяга та жертовність українців у битві за Дніпро (до 75-річчя битви за Дніпро)……………………………………. 117 Тема 18. Українсько-польсько-литовський союз як відсіч російській загарбницькій політиці (до 360-річчя укладання Гадяцького трактату)….. 122 Тема 19. Під знаком Покрови: історичні традиції українського війська (до Дня захисника України)………………………………………………….. 127 Тема 20. Сучасні герої. Мужність, героїзм та самопожертва українських військовослужбовців під час виконання службових обов’язків…………... 132 Тема 21. Кривавий рахунок Кремля: гібридні війни СРСР та Росії ХХ–ХХІ ст. …………………………………………..………………………. 142 Тема 22. Західно-Українська Народна Республіка як видатна історична сторінка українського державотворення……………………………………. 151 Тема 23. Торжество та велич української зброї (до 400-річчя походу Петра Сагайдачного на Москву)…………………………………………….. 155 Тема 24. Збройні Сили України – гарант суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України (до Дня Збройних Сил України)……… 162 Додаток. Визначні дати 2018 року……………………………………….. 168 Література ………………………………………………………………..…… 171

4


Вступ Сьогодні Українська держава та її громадяни стають безпосередніми учасниками процесів, які мають надзвичайно велике значення для подальшого визначення, першою чергою, своєї долі, долі своїх сусідів, подальшого світового порядку на планеті. У сучасних важких і болісних ситуаціях викликів та загроз і водночас великих перспектив розвитку, кардинальних змін у політиці, економіці, соціальній сфері пріоритетним завданням суспільного поступу, поряд з убезпеченням своєї суверенності й територіальної цілісності, пошуками шляхів для інтегрування в європейське співтовариство, є визначення нової стратегії виховання як багатокомпонентної та багатовекторної системи, яка великою мірою формує майбутній розвиток Української держави. В основу системи національно-патріотичної підготовки особового складу Збройних Сил України покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації. Важливу роль у просвітницькій діяльності посідає відновлення історичної пам’яті про тривалі державницькі традиції України. Серед них Київська Русь, Велике князівство Литовське, Військо Запорозьке, Гетьманщина, Українська Народна Республіка, Гетьманат Павла Скоропадського, Західно-Українська Народна Республіка, Карпатська Україна та інші українські визвольні проекти. На особливу увагу заслуговує формування української політичної культури в часи Речі Посполитої та Австро-Угорщини, нове осмислення ролі Кримського Ханату як держави кримськотатарського народу, включно з тривалим воєнним протистоянням і плідною військовою та культурною співпрацею. Особливого значення набуває ознайомлення з історією героїчної боротьби українського народу за державну незалежність протягом свого історичного шляху, зокрема у ХХ–ХХІ століттях це ОУН, УПА, дисидентський рух, студентська Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності, протистояння російській агресії на Сході України. Разом із тим, національно-патріотичне виховання не повинно прищеплювати ідеї культурного імперіалізму, тобто способу споглядання світу лише очима власної культури. За основу покладаємо ідею об’єднання різних народів, національних та етнічних груп, які проживають на території України, довкола ідеї української державності, українського громадянства, що виступають загальними надбаннями, забезпечують їхній всебічний соціальний та культурний розвиток. Українська держава заперечує будь-які форми дискримінації, підтримуючи всі мови і культури, що зазнали такої дискримінації в періоди колоніальної залежності України. У навчальному посібнику матеріали подано відповідно до тематики національно-патріотичної підготовки особового складу Збройних Сил України на 2018 навчальний рік. Головне призначення збірника – сприяння забезпеченню належного рівня національно-патріотичної підготовки з особовим складом у сучасних умовах діяльності Збройних Сил України. 5


Тема 1. Російсько-українські війни ХХ–ХХІ ст.: від Леніна до Путіна Події 25–26 жовтня 1917 року в Петрограді, змусили Українську Центральну Раду (УЦР) негайно створити Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня Генеральний Секретаріат виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Після жовтневого перевороту у Петрограді Українська Центральна Рада, як крайовий національний уряд, не визнала більшовицького режиму: “Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні”. Ця відозва загострила відносини між Центральною Радою та більшовиками. Відтак, на початок листопада 1917 року у Києві діяли три сили: Центральна Рада та Генеральний Секретаріат; Рада робітничих і селянських депутатів під проводом більшовиків; прибічники Тимчасового уряду – фактично російські сили ворожі й українцям, і більшовикам, що згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (КВО) (близько 10 тис. озброєних осіб). Більшовики мали 6 тис. озброєних вояків. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. 29 жовтня 1917 року більшовики розпочали у Києві збройне повстання. У збройному протистоянні між військами КВО та більшовиками УЦР зайняла позицію нейтралітету, що врешті призвела до поразки військ округу. Після перемоги більшовицького повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами Центральної Ради і більшовиками. Спеціальна комісія виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України. Дії більшовиків, орієнтовані на проведення Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та створення за російським зразком Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам, Керівництво Української Центральної Ради вбачало небезпечним для України. 6 листопада 1917 року на засіданні Малої Ради було проголошено Третій Універсал, яким на українських етнічних землях проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР). У цілому Третій Універсал став значним історичним актом: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Відповідно до Універсалу, верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Вищим виконавчим органом був Генеральний Секретаріат. Було визначено державні кордони УНР, які охоплювали 9 губерній: Київську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську (без Криму). Приєднання інших земель, де українське населення становило більшість (Холмщина, частина 6


Курської, Воронезької губерній), мало відбутися згідно з волею їх мешканців. Центральна Рада встановила дружні відносини з крайовим урядом Дону, який відмовився визнати радянську владу, і дозволила козачим частинам безперешкодно повертатися зі зброєю з фронту додому через українські землі. Водночас, Центральна Рада відмовилася пропускати через Україну на Дон червоногвардійські загони більшовиків і віддані їм військові частини. У містах України при Радах робітничих і солдатських депутатів більшовики створювали революційні або ж військово-революційні комітети (ВРК). Більшовицькі комітети спиралися на збільшовичені й розагітовані військові частини, а також на загони червоної гвардії. Більшовики прагнули підпорядкувати собі війська Південно-Західного фронту російської армії, що розташовувалися на землях Правобережної України. Створювані на фронті військово-революційні комітети намагалися перебрати на себе командні функції й усіляко протидіяли діяльності українських військових організацій. Лише у деяких містах Донбасу більшовикам вдалося взяти гору і проголосити там радянську владу. Однак, спроби більшовиків захопити владу в містах України не мали успіху через протидію Центральної Ради. За результатами виборів до Установчих Зборів, що відбулися наприкінці листопада 1917 року, перевагу мали українські політичні партії – майже 75 % голосів, а більшовики отримали лише 10 %. Але, незважаючи на це, більшовики багато уваги приділяли пропаганді, що поступово підвищувало їх вплив у суспільстві. Сприяла цьому і нерішучість Центральної Ради у головних питаннях – аграрному, військовому та справі закінчення війни. На початку грудня 1917 року Центральна Рада проголосила об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів, що проходили територією України і значна частина військ яких уже була українізована, – у єдиний Український фронт, підпорядкований лише уряду УНР. Утворення Українського фронту викликало серйозне невдоволення більшовицької верхівки, яка надзвичайно ревниво сприймала все, що становило загрозу поширенню її впливу в армії. Не виправдав сподівань більшовиків на зміну влади і Всеукраїнський з’їзд рад, який ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради. І хоча спроби більшовиків захопити владу в Україні були успішно нейтралізовані, стало зрозумілим, що конфлікт з більшовицьким Раднаркомом неминучий. Саме тому генеральний секретар військових справ (військовий міністр) УНР Симон Петлюра ще з листопада 1917 року намагався перевести до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося – більшовицьке керівництво й військова влада блокували усі спроби вивести українські частини на батьківщину. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. Розгорталися репресії проти командного складу та членів українських військових рад. Певним каталізатором подій наприкінці 1917 року став Маніфест Ради Народних Комісарів (РНК) до українського народу з ультимативними вимогами 7


до Центральної Ради. У разі відхилення ультиматуму РНК оголошував Центральну Раду “у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні”. 5 грудня Генеральний Секретаріат УНР рішуче відхилив усі пункти ультиматуму “і всякі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці”. Раднарком ухвалив вважати Українську Центральну Раду в стані війни з радянською Росією – фактично Україні було оголошено війну. 10 грудня 1917 року верховний головнокомандувач більшовик М. Криленко віддав наказ про наступ на Україну. 11–12 грудня у Харкові відбувся альтернативний Всеукраїнський з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів (200 делегатів від 89 рад), який проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав ЦВК рад України. Рішення харківського з’їзду рад були визнані радянською Росією, а протистояння в Україні – оголошено внутрішнім конфліктом. В Україні постали два керівних осередки: Генеральний Секретаріат з Центральною Радою в Києві та “Народний Секретаріат” у Харкові. Народний Секретаріат визнав Україну федеративною частиною Росії, скасував усі закони Центральної Ради і поширив на її території декрети РНК радянської Росії. “Народний Секретаріат”, від імені якого більшовики збиралися вести боротьбу проти Центральної Ради, мав у своєму розпорядженні в Україні досить значні військові сили. Так, лише більшовицька червона гвардія у містах України налічувала до 50 тисяч осіб. Чисельність революційних військ на Південно-Західному й Румунському фронтах, які підтримували більшовиків, за різними даними, сягала 50–70 тисяч бійців. Для організації інтервенції радянська Росія надавала значну допомогу місцевим Радам й більшовицьким партосередкам в Україні: лише в грудні 1917 року – січні 1918 року з Росії надійшло понад 70 тисяч рушниць, 2,8 тисяч кулеметів, багато іншого озброєння й військового майна. Центральна Рада припустилася грубих прорахунків під час організації оборони країни. Генеральним секретарем військових справ був призначений революційний теоретик й один з лідерів української соціал-демократії М. Порш, який погано розумівся на військовій справі. Внаслідок незгоди з політикою Центральної Ради, зокрема в галузі військового будівництва, подав у відставку командир 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський. Більшовицькі війська 25 грудня розпочали загальний наступ. Безпосереднє командування червоногвардійськими загонами (близько 10–15 тис. осіб), що діяли проти України здійснював колишній полковник царської армії М. Муравйов. Розташовані в Україні військові частини Центральної Ради мали у своєму складі близько 70 тисяч вояків, але Український уряд не мав дисциплінованого, готового до будь-яких бойових дій війська. Доволі швидко більшовики захоплювали українські міста: 26 грудня – Харків; наприкінці грудня – Чернігів; 9 січня 1918 року – Катеринослав; 19 – Глухів; 20 – Полтава; 26 січня – Конотоп, а 27 – Бахмач. Найгіршим було те, що більшовикам 8


не потребувало значних зусиль здобувати міста, особливо промислово розвинені, де вони знаходили прихильників серед робітників і молоді. 9 січня 1918 року Центральна Рада видала IV Універсал, який проголосив УНР незалежною, вільною суверенною державою українського народу. IV Універсал було проголошено в період переговорів у Бресті і коли значна частина України була зайнята більшовицькими військами. Усі московські групи зосередилися у Бахмачі, який став вихідним пунктом наступу на Київ. 29 січня 1918 року під станцією Крути курсанти військової школи, підрозділ Вільного Козацтва і відділ студентів київського Допоміжного куреня – загалом 420 осіб, які були озброєні рушницями, десятком кулеметів і однією гарматою на залізничній платформі, зустрілися з більшовицькими військами. На Крути наступали військові формування чисельністю в 5600 осіб. Сили були надто нерівні, втім, своє завдання українські вояки виконали, затримавши на декілька днів радянські війська, що наступали на столицю. Київ опинився майже в колі ворожих сил. Основними силами Центральної Ради були Вільне Козацтво (очільник М. Ковенко), Гайдамацький Кіш Слобідської України (отаман С. Петлюра) та Курінь Січових Стрільців (командир – Є.Коновалець). У Києві більшовики організували збройний виступ робітників і службовців заводу “Арсенал”, залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Після п’ятиденного артилерійського обстрілу 9 лютого 1918 року війська М. Муравйова зайняли Київ, а 11 лютого була проголошена Українська Робітничо-Селянська Республіка. До Києва з Харкова переїхав Народний Секретаріат. 9 лютого 1918 року було підписано Берестейський мир. У числі додаткових умов Берестейського договору була збройна допомога Українській Республіці для боротьби з більшовиками. 2 березня 1918 року Український Уряд повернувся до Києва, а 3 березня до нього прибули німецькі війська. Україна була поділена на райони окупації німецькими та австро-угорськими військами. Під тиском військ УНР та окупаційних військ більшовики залишили Україну. Спроба більшовиків поширити радянську владу на територію України на початку 1918 року виявилася невдалою. День 29 квітня 1918 року став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки Гетьмана П. Скоропадського. За часів Гетьманської держави більшовики не гаяли часу. Існували всі підстави вважати, що більшовики планують установити в Україні своє панування: з цією метою протягом усіх літніх та осінніх місяців 1918 року вони розгортали свої війська на кордоні для подальшого наступу на Україну, очікуючи лише сприятливого моменту для такого нападу. 17 листопада було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку, перетвореної незабаром в Український фронт, яка здійснювала безпосереднє керівництво операціями на українській землі. Водночас, у середині держави формували псевдоукраїнський більшовицький уряд – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, про створення якого було оголошено 28 листопада. Наступного дня було надруковано маніфест 9


Українського радянського уряду, в якому проголошувалося скасування влади П. Скоропадського (через два тижні після того, як це задекларувала Директорія); відновлення влади Рад; передача робітникам фабрик, заводів і селянам землі. 14 грудня 1918 року Гетьман П. Скоропадський зрікся влади, передав її своєму урядові, а той в свою чергу передав повноваження Директорії. 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Боротьба між Директорією і більшовиками розпочалася зразу ж після перемоги протигетьманського повстання. Більшовики мали намір скористатися повстанням, щоб встановити свою владу в Україні. Л. Троцький офіційно заявив, що Червона армія повинна зайняти Україну до того, як там з’являться війська Антанти. Як тільки Директорія увійшла до Києва, майже в той самий день Червона армія перейшла в наступ на Україну. Інтервенція російських більшовицьких військ була повною несподіванкою для Директорії. Від імені сформованого радянського уряду більшовицькі війська розгорнули широкий наступ на Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу і 21 грудня 1918 року зайняли вузловий залізничний вузол Куп’янськ, забезпечивши собі стартові позиції для подальшого просування в бік Харкова і Донбасу. Водночас радянські війська все ширше розгортали наступ в межах Сумщини та Північної Чернігівщини. Більшовицькі сили активізувались скрізь, особливо у промислових районах Лівобережжя, чому сприяли не тільки їх соціальний склад та наявність міцних позицій ще з попередніх часів, а й брутальні дії місцевого представника Директорії отамана П. Болбочана. Становище українського уряду ще більше ускладнилося після появи на півдні України французького десанту. Самостійній Україні в планах Антанти місця не було. Умови французького командування про можливі порозуміння з Директорією мали характер швидше ультиматуму, аніж пропозицій. Виконання цих вимог по суті означало ліквідацію суверенної Української держави. Директорія намагалася пом’якшити умови французького командування і шукала компромісу, усвідомлюючи катастрофічність становища на фронті. Сам факт, що Директорія пішла на переговори з французами, викликав невдоволення серед лівого крила українських лідерів. Справа погіршувалася і тим, що в уряді Директорії не було спільної політичної лінії. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші – на чолі з С. Петлюрою – орієнтувалися на спілку з Антантою проти більшовиків. Командир одного з найбільших військових з’єднань, отаман М. Григор’єв перейшов на бік більшовиків після того, як Директорія не дозволила йому “скинути французів у море”. А командувач українською армією в Лівобережній Україні отаман П. Болбочан на знак протесту проти пробільшовицької політики Директорії самочинно залишив лінію фронту і разом зі своїми частинами рушив на з’єднання з російськими добровольцями. 10


На початку 1919 року, коли означилися перші успіхи у боротьбі більшовиків з Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності. 4 січня 1919 року, за рішенням Реввійськради Української Радянської Республіки, з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів, що до них прилучилися, та українських частин, що перейшли на бік Червоної армії, було створено єдиний Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсєєнка. Проти України почала діяти Окрема 8-а армія зі штабом у Воронежі, до складу якої входили так звана Таращанська повстанська дивізія, 2-а Орловська, 9-а піхотна, 12-а і 13-а стрілецькі дивізії. На запит українського уряду російські більшовики відповіли, що збройна боротьба в Україні є справою рук самих українців і проводиться між військами Директорії та армією Українського радянського уряду, який є незалежним від Москви. Наступ більшовицьких військ тривав і лише 16 січня 1919 року Директорія оголосила війну радянській Росії. Лише за один місяць на користь радянських військ кардинально змінилася стратегічна обстановка у північних районах України. Причина полягала не стільки в силі регулярних частин Червоної армії, скільки в розкладі військ самої Директорії, які вже були нездатні протистояти натиску. Армія Директорії, що виросла з могутнього спалаху селянських мас у боротьбі за землю й волю, так само швидко почала “розпливатися”, фактично перестала існувати як єдине ціле, щойно цю мету було досягнуто. У міру того, як Червона армія відтісняла війська Директорії, реальні ознаки незалежного існування України поступово зникали, хоча формальна незалежність зберігалася. Створювався дублюючий український центр, який мав певну свободу дій, але з принципових питань підпорядковувався Москві. Зміна державного устрою розпочалася з термінології. 6 січня була встановлена інша офіційна назва: замість УНР – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) – за аналогією з радянською Росією. Після приїзду до Харкова, Х. Раковський реорганізував Тимчасовий робітничо-селянський уряд і перетворив його на постійний. Радянська державність створювалася “зверху” – через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, склад яких майже збігався. Ради існували, в основному, у губернських центрах, у волосних центрах діяли військово-революційні комітети (ревкоми). Офіційно проголошувалось, що це органи диктатури пролетаріату. Насправді ж вони здійснювали диктатуру державної партії. 7 січня 1919 року було прийнято постанову про поширення на території України декретів і розпоряджень уряду радянської Росії з питань військового будівництва. Підпорядкування України Росії у військовій сфері було всеохоплюючим. Наприкінці січня 1919 року становище Директорії стало критичним. 2 лютого Директорія і уряд покинули Київ і перебралися на Поділля – у Вінницю, де 13 лютого 1919 року був створений новий уряд. Директорію очолив С. Петлюра, який намагався пристосуватись до вимог Антанти і вийшов з соціалдемократичної партії. Розбитий на різні осередки, уряд не контролював ситуацію. Українські військові частини були деморалізовані. З цього скористалися 11


більшовики та їхні війська, розбиваючи український фронт. 5 лютого радянські війська вступили до Києва. До середини лютого 1919 року уся Лівобережна Україна була в руках більшовицьких армій. Протягом лютого-березня 1919 року радянські війська здійснили наступ на Коростень і Кременчук. Під тиском більшовицьких військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). 10 березня 1919 року Третій Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові оформив юридичне становлення радянської державності на теренах України, прийнявши першу Конституцію УСРР. Під впливом воєнних і дипломатичних невдач (командування Антанти не надавало реальної допомоги, а висувало все нові політичні й військові вимоги). 9 квітня 1919 року Директорія створила у Рівному новий уряд, який очолив Б. Мартос. Соціалістичний уряд своєю декларацією 12 квітня закликав до боротьби проти агресії російських більшовиків-комуністів, запевняючи, що уряд не буде кликати собі на допомогу чужу військову силу. Більшовицьке панування викликало хвилю обурення не лише на селі, а й у містах, що страждали від голоду та чекістського терору. Уже в квітні 1919 року окремі отамани почали один за одним виходити з підпорядкування червоному командуванню. 7 травня отаман М. Григор’єв підняв повстання і протягом кількох днів встановив свій контроль над причорноморськими містами. Проте антибільшовицькі сили не об’єдналися навколо М. Григор’єва. Долаючи першу розгубленість, більшовики стягнули сили для придушення заколоту. Основні сили григор’євців були розгромлені, а сам М. Григор’єв з нечисленними загонами відступив на Херсонщину. Не меншу загрозу для більшовицької влади в Україні становило і повстання на чолі з Н. Махно, яке розпочалося у степовому Лівобережжі. У липні М. Григор’єв зробив спробу приєднатися до махновців, але за наказом “батька” був убитий. Повстання М. Григор’єва та Н. Махна проти більшовиків і наступ Добровольчої армії Денікіна протягом червня-липня східніше Дніпра відкрили реальну можливість повалення більшовицького режиму в Україні. У травні 1919 року армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Юзефа Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене перемир’я з поляками (24 травня) дало змогу українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи (15 тис. вояків): “Січових Стрільців”, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і на початку червня здійснити наступ проти більшовиків та витіснити їх з південнозахідного Поділля. У червні 1919 року уряд переїхав до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. У цей час полковник П. Болбочан, який самовільно проголосив себе командиром Запорозького корпусу в Проскурові, здійснив спробу державного перевороту. З цього скористалися більшовики, щоб зайняти територію між Проскуровом і Кам’янцем-Подільським. На початку серпня 1919 року, після реорганізації Української Галицької Армії (УГА), почався її спільний з армією УНР похід проти більшовиків одночасно на Київ і Одесу. Спільними силами, чисельністю 12


близько 80 тис. вояків, удалося вибити російську Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 року об’єднанні українські частини вступили до Києва. Але в цей же час між українськими союзниками виникли розходження в поглядах щодо стратегії подальшої боротьби. Директорія й уряд УНР вважали за основного противника білу і червону Росію, і тому для здобуття допомоги від Антанти були готові укласти союз з Польщею. Галицькі українці на чолі з Є. Петрушевичем навпаки, найбільшими противниками вважали Польщу і для звільнення Галичини були готові порозумітися з А. Денікіним та за його посередництвом отримати підтримку Антанти. С. Петлюра, якому Директорія передала 15 вересня 1919 року всі повноваження, і уряд УНР 24 вересня оголосили війну Добровольчій армії А. Денікіна. Контрнаступ української армії, що почався наприкінці вересня, проходив у вкрай важких умовах: несподівано вдарили холоди, спалахнула епідемія тифу. У цих катастрофічних умовах Командування УГА під проводом генерала Мирона Тарнавського підписало 6 листопада 1919 року перемир’я з Денікіним, за умовами якого УГА увійшла до складу “Збройних сил Півдня Росії” (офіційна назва армії Денікіна). 7 листопада 1919 року почався третій наступ більшовиків на Україну. Денікінські війська відступили на Південь. Після їх розгрому вся територія УНР опинилася під контролем більшовиків (за винятком Волині й Західного Поділля з Кам’янцем-Подільським). 2 грудня 1919 року між УНР і Польщею було ухвалено декларацію, на основі якої: Польща визнавала “незалежну УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою”; кордон між Україною і Польщею встановлювався по колишньому російсько-австрійському кордоні; Польща зобов’язувалася не укладати угод, скерованих проти України. А на початку 1920 року радянську владу в Україні було відновлено. Між Польщею й УНР 24 квітня 1920 року було укладено військову конвенцію (Варшавський договір) – об’єднання сил для боротьби з більшовиками, а 25 квітня 1920 року українські війська виступили на боці Польщі у війні з більшовицькою Росією. Раптовість удару, краще озброєння та перевага у силах принесли успіх. 6 травня 1920 року польсько-українське військо увійшло до Києва. Втім, зміцнивши свої позиції, більшовики 14 травня розпочали контрнаступ, а 26 травня розпочалася наступальна операція, у результаті якої радянські війська оволоділи Києвом, Вінницею, Коростенем, і їм відкривався шлях на Львів і Варшаву. Однак, неузгоджені дії більшовиків, відірваність військ від тилів обумовили наростання їхніх проблем. За підтримки Антанти Польща провела мобілізацію і знову отримала перевагу у силах. У вересні, після поразки Червоної армії під Варшавою, польські війська та підпорядковані С. Петлюрі частини навіть перейшли в наступ, просунувшись до Жмеринки. Ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт: ні радянська, ні польська сторона не мали сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин більшовики порозумілися з урядом Ю. Пілсудського і 12 жовтня 1920 року між Польщею 13


і радянською Росією було укладено перемир’я щодо поділу України по річці Збруч, яке поставило українські війська у вкрай важке становище. Протягом жовтня більшовицькі війська зайняли Кам’янець-Подільський та Проскурів і після важких боїв 21 листопада 1920 року загони Армії УНР перейшли за р. Збруч, де були інтерновані у польських таборах. На всій Україні східніше Збруча організованого опору більшовикам ніхто вже чинити не міг – збройну боротьбу з ними вели різні повстанські загони, що діяли на Поділлі, Київщині, Катеринославщині та Полтавщині, чисельність яких наприкінці 1920 року становила близько 40 тис. осіб. На Півдні та Заході України бойові дії точилися майже до самого кінця 1920 року. 18 березня 1921 року у Ризі підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким перша визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку і закріплювала за собою землі Галичини, Західного Полісся та Західної Волині. З грудня 1922 року і Російська Федерація, і УРСР входили до складу Радянського Союзу. Після розпаду СРСР між Україною і Росією у 1997 році було укладено Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Згідно ст. 40 документу, дія договору буде автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна із сторін не оголосить про своє бажання припинити його дії шляхом письмового повідомлення не менш ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду. Втім, незважаючи на наявність Договору, у 2003 році у російськоукраїнських відносинах сталася криза, яка увійшла в історію, як конфлікт навколо Тузли, що був викликаний спорудженням Росією дамби до острову Тузла у Керченській протоці. Коса Тузла входила до складу Краснодарського краю (РРФСР), яку у 1941 році підпорядкували Кримській області, а у 1954 році разом з Кримським півостровом передали під управління УРСР. Острів утворився у результаті розмиву морем коси, яка тягнулася від російського берегу, однак цьому не надали значення – у СРСР не було принциповим якій області належить острів. Головним ідеологом та ідейним натхненником боротьби за Косу Тузла був депутат Законодавчих Зборів Краснодарського краю О. Травніков, який у 1997 році видав книгу “Коса Тузла: перечисленная территория”, у якій піднімалося питання про належність Тузли до Краснодарського краю і Росії та були дані теоретичні й історичні обґрунтування законності претензій на цю територію. 29 вересня керівництво Краснодарського краю розпочало будівництво дамби від Таманського півострова в сторону Керчі до українського острова Коса Тузла. Деякі аналітики вважали, що будівництво дамби мало за мету чинити тиск на Україну задля урегулювання статусу Керченської протоки й Азовського моря. Експерти зазначали: хто володіє Тузлою, той контролює й усю протоку, а відтак, і фарватери. Українська сторона вбачала у діях Росії стратегічний задум і направила до Москви ноту з вимогою роз’яснення. У Києві вважали, якщо росіяни збудують дамбу до Тузли, відновивши косу, то вони, відповідно, пред’являть 14


свої претензії на колишній острів. Після розпаду СРСР адміністративний кордон між Краснодарським краєм і Кримом став державним і судноплавна частина Керченської протоки між островом Тузла й Кримським півостровом повністю перебувала у територіальних водах України. Відтак, російські судна змушені були платити українській стороні за проходження протоки. У Москві почали стверджувати, що острів є частиною Тузлинської коси, а відтак – російської території. При цьому зазначалося, що у 1954 році УРСР отримала лише континентальну часину Кримського півострову, і тому на Тузлу те рішення не розповсюджується. Засоби масової інформації поширили заяву голови Адміністрації президента Росії О. Волошина, яку він, буцім-то, зробив на зустрічі з українськими журналістами: “Ніколи Росія не залишить Україні Керченську протоку, – зазначав О. Волошин. – Достатньо того, що Крим український і ми ледве заспокоїли людей з цього приводу. Досить знущатися над нами. Якщо потрібно, ми зробимо усе можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Якщо потрібно, ми скинимо туди бомбу!” Єдине пояснення, що тоді прозвучало, – це “натівський слід”. Росіяни вважали, що Україна намагається, за домовленістю з НАТО, прийняти закон, за яким для проходу військових суден третіх країн через Керченську протоку не потрібно згоди Росії. У жовтні конфлікт набув реальних обрисів і перейшов у політичну площину. На зустрічі прем’єр-міністрів Росії й України сторони досягли домовленостей: українці виводять з острова прикордонників, а Росія – припиняє роботи по зведенню дамби. Однак, у підсумку жодної домовленості виконано не було. Конфлікт між Росією й Україною ледве не переріс у бойові дії. Українська сторона прямо оголосила про загрозу порушення державного кордону України й підтягувала на Тузлу додаткові сили: відрядили 500 прикордонників, не менше десяти кораблів і катерів морської охорони, ударними темпами облаштовували прикордонний пост. “Ми перебували у постійній напрузі, у готовності виконати будь-який наказ, і очікували на війну”, – згадував командир керченського загону морської охорони, капітан І рангу Андрій Мишастий. Росія також нарощувала свою воєнну присутність у прилеглих до Керченської протоки районах. Набирала обертів також й інформаційна війна. Після того, як росіяни досягли українського прикордонного понтону, Київ заявив, що за умов подальшого просування буде відкрито вогонь на ураження. На Тузлі була облаштована сучасна українська прикордонна застава, відкрита 2 грудня. В Україні набирала оберти антиросійська кампанія, розпочався набір добровольців, які бажали захищати острів від зазіхань сусідньої держави. Коли до “возз’єднання” залишалося близько кілометра, адміністрація Краснодарського краю заявила, що дамба уже побудована й більше розширюватися не буде. 23 жовтня будівництво дамби було зупинене за 102 м від лінії територіальних вод України. Пізніше Верховна Рада України вирішила: у випадку продовження будівництва дамби, звернутися за допомогою до ООН і НАТО. До вирішення ситуації підключилися президенти країн – Л. Кучма перервав свій візит до Бразилії, а 15


В. Путін залишив саміт АСЕАН у Брунеї. У листопаді розпочалися переговори і конфлікт розв’язали мирним шляхом. На початку грудня 2003 року президенти України й Росії підписали Договір про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Л. Кучма писав, що намагався знайти підтримку в дні кризи у європейських держав і стикнувся з повною байдужістю. З цього він зробив висновок: якщо щось трапиться – Україна може розраховувати лише на свої сили. А так – нікого наші проблеми не цікавлять. Під час конфлікту навколо острова Тузла всі гілки й органи влади України – Президент, уряд і парламент, правоохоронні органи і спецслужби, – проявили єдність і узгодженість, злагодженість і рішучість. Завдяки таким діям, підкріпленим інтенсивними переговорами з російським керівництвом, конфлікт вдалось швидко врегулювати. Лише сильна й дієздатна влада та міцна держава здатні захистити територіальну цілісність і суверенітет країни. У липні 2005 року – за підсумками чергових консультацій України і Російської Федерації (РФ), Росія визнала належність Україні острова Коса Тузла у Керченській протоці й “вод навколо нього”. У 2012 році президенти України й Росії підписали спільну заяву про майбутню делімітацію морського кордону. При цьому Росія згодилась залишити острів Тузлу за Україною в обмін на збереження права блокувати прохід суден третіх країн через Керченську протоку. У лютому 2014 року в Україні відбулася зміна влади. Столиця, північні, центральні й західні регіони України підтримали нову владу, яка заявила про відновлення євроінтеграційної політики держави. Натомість на Південному Сході країни прихід до влади опозиційних сил, її перші рішення й сприяння діяльності радикальних націоналістичних організацій викликали невдоволення й акції протесту проти нової влади. Скориставшись соціально-політичною нестабільністю в Україні наприкінці 2013 – на початку 2014 рр., Російська Федерація здійснила збройну агресію – пряме та опосередковане застосування збройної сили проти суверенітету та територіальної цілісності України. Було анексовано Крим і вторгненням російських загонів розпочато збройний конфлікт на Сході України у Донецькій і Луганській областях України. Такі дії з боку Росії стали порушенням положень Будапештського меморандуму (Будапештський меморандум був підписаний 5 грудня 1994 р. Президентом України Л. Кучмою, президентом РФ Б. Єльциним, президентом США Б. Клінтоном і прем’єр-міністром Великобританії Дж. Мейджором). Згідно з документом, країни-підписанти – Великобританія, Росія і США – зобов’язалися бути гарантами незалежності, суверенітету і недоторканості кордонів України. Україна, західні держави та міжнародні європейські організації звинувачують Російську Федерацію у використанні регулярних військ у бойових діях на стороні повстанців, постачанні зброї й фінансовій підтримці самопроголошених республік. Російська збройна агресія проводиться методами військової, економічної, інформаційної та інших видів протидії. Комплексне застосування цих методів направлене на приховування участі Росії у війні. Офіційно Росія не 16


визнає факту свого вторгнення в Україну, відтак з українського боку війна розглядається як неоголошена. НАТО та українськими військовиками збройний конфлікт визначається як “гібридна війна”. Юридично на Сході України триває антитерористична операція (АТО). Ключовими передумовами до початку збройної агресії стали інформаційна й економічна політика Росії щодо України. Інформаційна політика, з огляду на зміст російської пропаганди у ЗМІ, за останні роки стала просто ворожою, трансформувавшись від антиукраїнської пропаганди до пропаганди війни. Економічна політика була націлена на знекровлення України, яке відбувалось шляхом прямого економічного тиску через торговельні та тарифні протистояння, блокування української торгівлі, “газову війну” тощо. 27 лютого 2014 року невідомі озброєні люди без розпізнавальних знаків захопили й блокували Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі, аеропорти в Сімферополі та Севастополі, установи зв’язку, засоби масової інформації тощо. 1 березня Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України у зв’язку з агресією з боку Росії, ухвалила рішення “невідкладно привести Збройні Сили України та відповідні військові формування у бойову готовність ПОВНА” згідно з уточненими планами приведення військ (сил) у бойову готовність, яке було введено в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 р. № 189/2014, та розробила “детальний план дій на випадок прямої військової агресії з боку Російської Федерації”. 11 березня виконуючий обов’язки Міністра оборони України адмірал І. Тенюх заявив, що збройні сили Російської Федерації розгорнули військове угрупування чисельністю 220 тисяч в Криму та для навчань біля східних кордонів України. При цьому із 41 тисячі особового складу Сухопутних військ України, боєздатними є лише 6 тисяч. 13 березня 2014 року рішенням Верховної Ради України була відновлена Національна гвардія України (НГУ), як військове формування з правоохоронними та службово-бойовими функціями на базі Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. 16 березня 2014 року відбувся “референдум” про статус Криму, на якому за офіційними даними 96,77 % жителів АР Крим та міста Севастополь проголосували за возз’єднання відповідних територій з Російською Федерацією. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору про прийняття Республіки Крим до складу Росії та закон про утворення нових суб’єктів федерації – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, закріпивши анексію цих регіонів Росією. 17 березня наказом виконуючого обов’язки Президента України О. Турчинова було розпочато першу хвилю мобілізації на особливий період, у ході якої було здійснено призов військовозобов’язаних та резервістів до Збройних Сил, Національної гвардії та інших військових формувань України. 7 квітня О. Турчинов оголосив про створення антикризового штабу. Бойові дії війни на Донбасі почалися із захоплення 12 квітня 2014 року російськими загонами, керованими офіцерами спецслужб РФ, українських міст – Слов’янська, Краматорська і Дружківки. А 14 квітня на сайті Президента України було 17


розміщено текст указу № 405/2014 “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”. При обласних державних адміністраціях було розпочато формування структурних військових підрозділів – батальйонів територіальної оборони України (БТрО) – добровольчих військових формувань в рамках часткової мобілізації, викликаної російською агресією. На кінець квітня було створено 7 батальйонів територіальної оборони, які входили до складу Збройних Сил України. Протягом квітня-червня сили АТО вели бої проти диверсійних загонів і бойовиків. 20 червня 2014 року новообраний Президент України П. Порошенко оголосив про перемир’я і віддав наказ про одностороннє припинення вогню з 20 до 27 червня 2014 року, пообіцявши амністію і звільнення від кримінального переслідування усім, хто складе зброю, створення спільних підрозділів МВС для забезпечення громадського порядку, децентралізацію, узгодження губернаторів з представниками Донбасу, дострокові місцеві і парламентські вибори. Одночасно з припиненням вогню відбувались переговори на рівні Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України і було вирішено продовжити одностороннє перемир’я до 30 червня. Рішення викликало широке обурення в суспільстві, армії та добровольчих батальйонах. Рішенням РНБО України АТО було відновлено. Враховуючи позицію російського керівництва з нехтування домовленостей тристоронньої Контактної групи з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях та продовження просування проросійського військового контингенту в глиб території України, 1 липня 2014 року силовими структурами України була розпочата повномасштабна військова операція з активного контрнаступу на всій лінії фронту (було завдано авіаційні та артилерійські удари по 120 скупченнях терористів). Українські сили закінчили оточення Слов’янська, змусивши угруповання російських бойовиків 5 липня відступити до Донецька. Штаб АТО почав масштабну операцію по встановленню контролю над російсько-українським кордоном та тотальної ізоляції зони конфлікту від військового забезпечення з боку Російської Федерації. Поступово українське військове угруповання було підсилено бронетехнікою, вертольотами, артилерійськими системами. Згідно заяви прем’єр-міністра України А. Яценюка, станом на серпень 2014 року чисельність сил на Сході України досягла 50 тис. осіб, 10 тис. з яких – зведене угруповання сил НГУ та МВС. У боях проти прибічників ДНР і ЛНР брали участь і добровольчі військові формування України, а також підрозділи, сформовані з іноземців. До початку серпня 2014 року сили АТО вчетверо скоротили територію, яку контролювали повстанці з початку бойових дій, практично оточили Донецьк і Луганськ. Однак, починаючи з середини серпня 2014 року, наступальні дії українських силовиків у районі Іловайська поступово припиняються у зв’язку з нестачею сил для остаточного взяття міста. Після зміни керівництва ДНР і ЛНР, у ході контрнаступу сил сепаратистів, 18


підсилених 4 батальйонними тактичними групами збройних сил РФ, в оточення потрапили угруповання українських сил у декілька тисяч військовослужбовців. На початку вересня 2014 року на переговорах у Мінську було досягнуто угоду про тимчасове перемир’я у війні на Сході України (Мінськ-1). У розробці та підписанні мирної угоди брали участь представник ОБСЄ Посол Г. Тальявіні, Другий Президент України Л. Кучма, посол Росії в Україні М. Зурабов, представники самопроголошених ДНР О. Захарченко та ЛНР І. Плотницький. Дія перемир’я розпочалась з 18 години 5 вересня, після чого інтенсивність бойових дій знизилась. Наприкінці 2014 року Росія розгорнула в окупованому Криму повноцінне військове угруповання із 96 з’єднань та частин і має намір у майбутньому продовжувати нарощування його бойових можливостей. 27 січня 2015 року Верховна Рада України визнала Російську Федерацію агресором. З середини січня 2015 року вздовж усієї лінії зіткнення відновилися активні бойові дія. 15 січня бойовики поновили активний наступ на донецький аеропорт, який 22 січня українські військові змушені були залишити. За підрахунками військових експертів, за весь період перебування українських військових у донецькому аеропорту загинуло понад 200 осіб, а поранено – понад 500. Наприкінці січня наступальні дії на Сході України активізувалися практично за всіма напрямками, у результаті яких до початку лютого збройним формуванням невизнаних республік удалося досягти значних успіхів. Остаточний зрив “Мінських домовленостей” стався на тлі масштабного наступу російських бойовиків на Дебальцевський плацдарм. Оприлюднені дані свідчать, що під час боїв на Дебальцевському плацдармі з 18 січня до 18 лютого 2015 року загинули 179 українських військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 – зникли безвісті. 11–12 лютого 2015 року в ході нових переговорів у Мінську було узгоджено новий комплекс заходів щодо виконання вересневої (2014 р.) угоди про перемир’я (Мінськ-2 – комплекс заходів з виконання Мінських угод, узгоджений лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі “нормандської четвірки”, і підписаний контактною групою, що складається з представників Росії, України, представників самопроголошених республік з метою припинення збройного конфлікту на Сході України). Підписання угод “Мінськ-2” стабілізувало лінію розмежування сил, однак не зупинило локальних позиційних бойових дій в Донбасі. Російсько-український конфлікт відбувається в умовах систематичного заперечення Російською Федерацією свої участі у збройному конфлікті, що істотно ускладнює чітке беззаперечне правове визначення характеру збройного конфлікту і обумовлює відсутність чітких оцінок конфлікту від українського суспільства та міжнародної спільноти. Конфлікт отримав неоднозначні оцінки навіть серед національно-патріотичних кіл України, в 19


яких війна визначається як Треті визвольні змагання, війна за незалежність та вітчизняна війна, а також прагматична спроба Росії утримати Україну в орбіті свого впливу. Серед українських військовиків та суспільства існує погляд, що розглядає війну як гібридну. НАТО у 2014 році також характеризувало російсько-український конфлікт як “гібридна війна”. Офіційні особи Росії наполягають на винятково внутрішньому характері конфлікту та називають конфлікт “громадянською війною”. 1 жовтня 2017 року Головний військовий прокурор України генерал-полковник юстиції А. Матіос повідомив, що на Донбасі на боці повстанців діють 11 тис. громадян РФ, серед яких 3 тис. – кадрові військовослужбовці, на озброєнні повстанців і російських військових – 650 танків (у тому числі майже 200 машин ЗС РФ), 1310 бойових броньованих машин (у тому числі близько 400 машин ЗС РФ), близько 500 стволів артилерії різних калібрів (у тому числі 140 одиниць артилерії ЗС РФ), майже 260 реактивних систем залпового вогню, до 100 одиниць зенітноракетних комплексів, підкресливши, що вся зброя російська. Міжнародна спільнота намагається вирішити конфлікт дипломатичними методами шляхом міжнародних консультацій, посередницьких та багатосторонніх зустрічей і переговорів. З метою збору фактів інцидентів у сфері безпеки України та міжнародного суспільного висвітлення даної інформації, 21 березня 2014 року Постійною радою Організації з безпеки і співробітництва в Європі ухвалено рішення щодо направлення в Україну Спеціальної моніторингової місії міжнародних спостерігачів терміном на 6 місяців. Улітку того ж року в результаті трансформації окремих терористичних актів у системні та масові бойові дії зі застосуванням військової техніки, мандат цієї місії був продовжений, а чисельність збільшена до 500 осіб, з яких близько 350 спостерігачів направлено в епіцентр глобального конфлікту – до Донецької та Луганської областей. У результаті агресії у Донецькій і Луганській областях не працюють великі металургійні підприємства, видобуток вугілля в Україні скоротився на 35 % (з 150 вугільних шахт 115 розміщено на тимчасово окупованих територіях), значні втрати вітчизняних машинобудівних підприємств. У результаті окупації Криму і закриття повітряного простору над Донецькою і Луганською областями, було недоотримано доходів і надання послуг з аеронавігаційного обслуговування. В Україні пошкоджено 1514 об’єктів залізничної інфраструктури, зруйновано 1561 кілометр автомобільних доріг, 33 мости, шляхопроводи. Захоплено 7,2 % території України. Один місяць проведення АТО коштує Україні близько 1,5 мільярди гривень. На початок 2017 року кількість українських біженців у Росії становила близько 2 млн. 300 тис. осіб, з них понад 1 млн. з Південного Сходу України.

20


Тема 2. Бій під Крутами – символ героїзму та жертовності у боротьбі за незалежну Україну 29 січня 2018 року виповнюється 100 років з часу бою на залізничній станції Крути (зараз Чернігівстка обл., Борзнянський р-н) між військовими підрозділами Української Народної Республіки та російською більшовицькою армією під командуванням М. Муравйова. Цей бій став одним з етапів неоголошеної війни Радянської Росії проти незалежної України 1917–1920 років, героїчною і водночас трагічною сторінкою воєнної історії нашої держави. На рубежі 1917–1918 років розгорнулася інтервенція російськобільшовицьких військ в Україну. На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях і розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ. Швидке просування більшовицьких військ поставило перед Центральною Радою нагальну проблему оборони Києва. Загалом у Києві нараховувалося до 20 тис. військових, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. Опорою української влади стали окремі загони Вільного козацтва, Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь Січових стрільців Євгена Коновальця, полк ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петрова та невеличкі за чисельністю добровольчі формування. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу імені Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116 осіб) добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців, створеного із студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира, новозаснованого Українського народного університету та учнів двох старших класів 2-ї Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Переважна більшість із них не мала достатньої військової підготовки. На озброєнні було до 16 кулеметів та одна гармата на залiзничнiй платформi. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. Проти української залоги станції Крути виступали три більшовицькі групи – П.Єгорова, Р.Берзіна та Кудинського загальною чисельністю (за 21


твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, серед них – 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. Відтворити події 29 січня 1918 року у деталях важко. На сьогодні поки що не знайдено жодного офіційного документа, де б висвітлювалися обставини бою. Ми маємо не багато достовірної інформації про перебіг бою, чисельність задіяного війська, озброєння, командний склад і загальні втрати. Основним джерелом були й залишаються спогади учасників і відомості тогочасної преси. Українські підрозділи зайняли позиції перед станцією Крути. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнкери військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях та почали окопуватися. Одна чота, що складалася з осіб молодшого віку та тих, хто взагалі не вмів стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між позиціями і станцією. Щоб підсилити студентів, на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту здійснював сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50–60 вояків, у резерві – до 30 студентів i гімназистів. На правому фланзі стояла Перша Українська юнацька школа імені Б. Хмельницького. Позицію юнкерів посилювала штучна перешкода – насип залізничної гілки Гребінка-Крути. Безпосередньо на позиції було виведено 1-у, 2-у та 3-ю юнацькі сотні. 4–а юнацька сотня лишилася на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі противника. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію. Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 29 січня. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці та сибіряки з армії Р.Берзіна. Правий фланг штурмували в основному московські червоногвардійці П.Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i помітних втрат, особливо на правому фланзі. Справжнім героєм бою під Крутами став уродженець Луганщини, 25-річний командир сотні 1-го Українського козацького полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, підпоручик Семен Матвійович Лощенко, який ще незадовго перед тим був викладачем математики в київській реальній школі. Під сильним ворожим обстрілом, разом із чотирма іншими артилеристами він влучно і швидко вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу, не даючи змоги російським більшовикам розбити високий залізничний насип і перервати зв’язок між українськими загонами по обидва боки залізниці. Його називали незрівняним артилеристом, людиною великої відваги і “правдивим героєм бою”. Менш вдалою була оборона на лівому фланзі – тут, незважаючи на опір, червоногвардійські частини все ближче просувались до станції. Захисникам Крут не вистачало набоїв. Кулемети, що швидко перегрівалися 22


на морозі, стали псуватися. У своїх спогадах сотник Аверкій Гончаренко відзначав надзвичайну холоднокровність старшин і молодих вояків й уміння опановувати собою, чого іноді бракувало на фронті навіть серед старших за віком, досвідчених і навчених бійців. Михайло Кушнір згадував про останню атаку героїв Крут: “Оточені ворогом з усіх сторін, рештки молодих героїв вискочили з окопів і кинулись в рукопашний бій. І оці юнаки, руки яких ще недавно гортали сторінки книжок – несли на своїх штиках смерть ворогові. Бились завзято, не знали пощади ні до ворога, ні від ворога”. На пропозицію більшовиків здатися відповідь була: “Ніколи! Слава Україні!”. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські сили організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. Юнаки винесли з поля бою не тільки зброю й амуніцію, але й поранених та убитих товаришів. Уже в Києві курсанти юнацької школи приєдналися до волонтерського загону генерала Прісовського. Після відступу зі столиці та створення Окремого Запорозького загону, вони увійшли до 2-го Республіканського куреня підполковника П. Болбочана, який згодом був розгорнутий у 2-й Запорозький полк. Подальший бойовий шлях більшості героїв Крут був пов’язаний із Запорозьким корпусом армії УНР. 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон, і більшість із них після нелюдських тортур були закатовані із звірячою жорстокістю – врятуватися пощастило лише одиницям. Тіла загиблих героїв були перевезені до Києва і поховані на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Від часу відновлення державної незалежності України у 1991 році щороку біля цієї могили, а також на місці бою під Крутами 29 січня відбуваються заходи пам’яті. За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 убитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв. Останній учасник бою під Крутами, юнкер 1-ї Київської юнацької школи імені Б. Хмельницького Матвій Данилюк дожив до відновлення незалежності України. Він помер у 1994 році на 103-му році життя. Через погану поінформованість щодо подій під Крутами, фактично весь героїзм, проявлений молоддю у тому бою, було віднесено на Студентський курінь, хоча головну бойову силу на полі бою складали не студенти, а саме курсанти, вихованці юнацької школи, що мали певну військову підготовку і перебували під командою досвідчених старшин. Подібна плутанина фактів сприяла загальній міфологізації історичної події. Незважаючи на те, що бій під Крутами завершився військовою поразкою для Української Народної Республіки, він на довгі часи став для патріотів України прикладом героїчного подвигу і звитяги в ім’я України та 23


її незалежності. Подвиг Героїв Крут навчає, що свобода і доля України залежать від готовності кожного українського громадянина поважати і захищати інтереси своєї країни. Крути стали легендою, символом героїзму та жертовності молодого покоління в боротьбі за незалежну Україну. Відзначення Дня пам’яті Героїв Крут має сприяти усвідомленню відповідальності цілого суспільства за долю держави у дні випробувань. Це добра нагода актуалізувати базові цінності українського суспільства, осмислити непростий досвід державотворення, вшанувати героїзм учасників визвольного руху та опрацювати помилки минулого: 1. Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. 2. Незалежність і суверенність – є запорукою виживання нації. Втрата незалежності у результаті більшовицької окупації у довготерміновій перспективі призвела до мільйонних втрат серед українців від Голодомору, репресій та війн. 3. Вшановуючи героїзм молоді у бою під Крутами, ми маємо розуміти, що їх загибель у нерівному бою стала сумним наслідком недостатньої уваги керівництва УНР до системної розбудови збройних сил – єдиного гаранта незалежності молодої держави. 4. Сьогодні захист територіальної цілісності України є святим обов’язком її громадян, продовженням боротьби попередніх поколінь за соборність. Останнім часом багатьма політиками робляться спроби представити бій під Крутами не як боротьбу українців із загарбниками – московськими більшовиками, а як громадянську війну – бій між українцями й українцями. Так само, як намагаються нав’язати таку точку зору стосовно й сучасних подій на Сході України. Історія повторюється. І музей на залізничній станції Крути поповнився новою експозицією – виставкою-реквіємом “Герої не вмирають” у пам’ять юнакам, які загинули у віці 18–19 років на Сході, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. За офіційними даними (Книга пам’яті загиблих), станом на 24 листопада 2015 року серед загиблих на Сході України нараховувалося 21 захисник віком до 18 років і 650 осіб віком від 18 до 25 років. Минулого року одним з головних лейтмотивів урочистостей із відзначення подвигу Героїв Крут стало вшанування пам’яті бійців АТО, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Відзначення пам’ятної дати – це ще одна нагода схилити голови перед пам’яттю героїчних борців, які віддали своє життя за мирне майбутнє нашої держави. Разом із тим, це нагода для вшанування тих, хто продовжує нелегку боротьбу з ворогом. Сьогоднішні молоді люди, як і їх попередники 100 років тому, зі зброєю в руках мужньо боронять нашу Вітчизну, протидіючи російській воєнній агресії на Сході України.

24


Тема 3. Донбас та Крим на перехресті історії: російські міфи та українська реальність Будь-яка війна завжди починається з пропагандистської істерії, мета якої – у першу чергу, налаштувати власний народ на готовність підтримати політику керівництва держави і сказати “так” майбутнім масовим вбивствам. Під час кожної війни поряд з воєнними діями йдуть безперервні битви за свідомість людей, за створення “правильної” суспільної думки. Вже кілька років російська пропаганда відкрито через засоби масової інформації нав’язує не тільки своїм співвітчизникам, але й всьому світові образ України як держави “яка не відбулася”, “не існувала раніше, бо свою незалежність вона проголосила лише у 1991 році”, яка взагалі “не має своєї власної історії” тощо. У той же час широко розповсюджувались заяви вищого керівництва Росії щодо приналежності України до складу “території історичної Росії”, про здійснення “ультранаціоналістичними, екстремістськими і неонацистськими силами антиконституційного перевороту” в Україні, а відтак і необхідності “захисту” її населення від “хунти” і “фашистського режиму”. Така позиція пов’язана з необхідністю виправдовувати в очах своїх співвітчизників втручання у внутрішні справи України, аж до використання воєнної сили. Донбас та Крим із самого початку агресії Росії проти України були серед головних тем російської пропаганди. Неодноразово президент Росії В. Путін заявляв, що “ці споконвічно російські землі були незаконно передані Україні”, тому прийшов час відновити історичну справедливість. Спробуємо хоча б коротко розібратися з міфами та стереотипами, що нав’язуються російською пропагандою і викликають суперечки як в українському, так і російському суспільстві. Міф про святий для російських православних Крим. Ідеологічна мета – нав’язати ідею, що Крим з давніх давен органічно пов’язаний з російською історією, і що анексія Криму у 2014 році – це відновлення історичної справедливості. У травні 2014 року під час промови перед Федеральними зборами президент Росії В. Путін заявив, що у 988 році князь Володимир прийняв хрещення в Херсонесі (територія сучасного Севастополя), й лише після цього почалося поширення християнства у Київській Русі. За словами Путіна, саме тому для російських православних “Крим такий же святий, як Храмова гора для мусульман чи іудеїв”. Порівнявши сакральність Криму для російського народу із важливістю Храмової гори для іудеїв і мусульман, Путін проголосив себе національним релігійним спасителем, який повернув в імперію святий Крим. Проте не слід забувати, що Володимир Великий, якого згадував президент РФ, був Київським князем. Москви на той час (кінець Х ст.) не існувало взагалі. 25


Міф про “дарування” Криму у 1954 році Україні. Витоки передачі Криму до складу України потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Після визволення від нацистських окупантів економічна та соціальна ситуація на півострові виявилася надзвичайно складною. Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів, болгар, німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч мешканців. Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Ніби навмисне, виселення кримських татар приурочили до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люди із лісистої Росії важко приживалися в степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Ще важче переселенцям давалося вельми складне у специфічних умовах Криму землеробство. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті. У 1954 році порівняно з 1940 площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише 3 спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році навіть не досягла довоєнного рівня. Станом на 1 січня 1954 року площа садів складала 87%, а виноградників – 79 % від рівня 1940 року. Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953 – 1954 року лише на 37% забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 %, а пташників – на 43 %. В області не вистачало понад 1100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців. Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали усі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в 26


Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб. Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області. Заявляючи про “щедрий подарунок” Україні, сьогодні чомусь ніхто з російських політиків не згадує про те, що в Криму наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 магазинів м’ясопродуктів, 8 – молочних, 2 – тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 книжкових крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі. Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій. Так, секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року), що після десяти років після закінчення війни у місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Незважаючи на прийняті урядами РРФСР та СРСР ще в 1952 – 1953 роках відповідні рішення, у 1954 році будівництво багатьох об’єктів, зокрема морського вокзалу, молокозаводу та інших, так і не розпочато. У 1954 році з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави. Цей акт влада СРСР офіційно трактувала як “возз’єднання”. У ході ювілейних урочистостей відбулося передання Україні Кримської області, хоча офіційні документи цей акт не пов’язували “з 300річчям возз’єднання України з Росією”. Після передачі Криму Україні на півострові вже в перше десятиліття почалося швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва. Чи це не найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова? Що ж до спроб російських політиків знайти в акті передачі Криму порушення норм міжнародного права, то вони є безперспективними. Сучасне міжнародне право визнає правомірність добровільної передачі суверенітету над певною територією однією державою іншій за домовленістю між ними. Цей інститут міжнародного права називається цесією. Єдина умова, яка ставиться перед державою, яка отримала територію, провести оптацію, тобто надати можливість населенню переданої території вибрати нове чи старе громадянство. У випадку з передачею Кримської області необхідності оптації не було, бо відповідно до статті 21-ї Конституції СРСР 1936 року “для громадян СРСР встановлюється єдине громадянство”. Міф про те, що Південний Схід України є “споконвічно російською” територією. В одному зі своїх виступів президент Росії В.Путін заявив: “Після революції більшовики з різних міркувань, хай Бог їм буде суддею, включили до складу Української союзної республіки значні території історичного півдня Росії. Це було зроблено без урахування національного 27


складу мешканців, і сьогодні це сучасний південний схід України”. Таким чином, російський президент наголосив на тому, що сучасні південно-східні території України – це споконвічно російські землі. Сформувати правильне уявлення про етнічний склад населення згаданого регіону у різні історичні періоди можна на основі результатів спеціальних історичних досліджень, даних переписів населення, а також старих етнографічних карт. Науковим авторитетом у цій сфері вважається дослідник історичної демографії, російський вчений В.Кабузан. У своїй праці “Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVIII – первой половине ХIХ века (1719–1858)” (Москва, изд-во “Наука”. 1976 г.) на основі аналізу численних матеріалів, у тому числі матеріалів ревізій XVIII–XIX ст., вчений подає детальну картину національного складу губерній у вказаний період. За даними В.Кабузана, максимальну долю від загальної чисельності населення краю українці складали у 1745 році – 96,86%, а мінімальну у 1779 році – 64,76%. При цьому росіяни у жодному з уїздів не складали більшості, а часто навіть не були другим за чисельністю етносом, поступаючись молдаванам, німцям та іншим поселенцям. Через більш високі темпи української та інородницької колонізації, питома вага російського населення з 1779 до 1857 року навіть скоротилася – з с 9,58% до 7,63%. За даними губернаторського звіту 1897 року серед переселенців до Херсонської губернії 58,23% були з Правобережної України, 16,25% – з Лівобережної України, 11,45% складали переселенці з Білорусії та Прибалтики і тільки 6,13% – з російських губерній. На думку Володимира Кабузана, частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) в середині ХІХ сторіччя складала 73,5%. Якщо говорити про згадане В.Путіним “неврахування національного складу” населення “історичного півдня Росії”, включеного більшовиками до складу України після революції, то за даними загальних переписів (проводилися у 1897, 1926, 1939, 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 роках), українське населення стабільно переважало у цьому регіоні. Станом на 2001 рік частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Дніпропетровській – 17,6%, Херсонській – 14,1%, Миколаївській – 14,1% і Одеській – 20,7%. В Одесі, наприклад, за цим переписом 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% – етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей.

28


Тема 4. Партнерство заради миру: НАТО 1949 – 2017 рр. Із прадавніх часів у світі існували та існують військово-політичні союзи (блоки) держав, які об’єднують свої зусилля для зміцнення безпеки і оборони своїх членів за рахунок збільшення колективних ресурсів. Створення Євроатлантичної системи колективної безпеки почалося менше ніж за 3 роки після закінчення Другої світової війни, з підписання у березні 1948 року Великобританією, Францією та Бельгією, Нідерландами і Люксембургом (БеНіЛюкс) Брюссельського договору про створення спільної системи оборони для протистояння ідеологічній, політичній і військовій загрозі їх національній безпеці у Європі. Наступного, 1949 року до цих держав приєдналися США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія і Португалія, які усі разом підписали 4 квітня Вашингтонський договір (НАТО). Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization – NATO, НАТО) є найпотужнішим і найбільш ефективним військово-політичним союзом сучасності. Головні цілі створеної організації сформульовані у преамбулі (вступній частині) Північноатлантичного договору, є дуже актуальними і на сьогодні: “Сторони, які домовляються, сповнені рішучості захищати свободу, загальну спадщину і цивілізації своїх народів, засновані на принципах демократії, свободи особи та законності. Сторони переслідують мету зміцнення стабільності і підвищення добробуту у Північноатлантичному регіоні… Також сторони сприятимуть подальшому розвитку міжнародних відносин миру і дружби шляхом зміцнення своїх інститутів свободи, досягнення більшого розуміння принципів, на яких вони засновані та сприяння створення умов стабільності та добробуту…” Таким чином, зазначені цілі є підставою для об’єднання не тільки з метою захисту, але й для створення умов стабільності та добробуту з метою підвищення якості життя своїх громадян. Після жахіть Першої та Другої світових війн усім зрозуміле бажання високорозвинених країн мати гарантований захист і безпеку. Саме тому провідні країни Європи та Північної Америки живуть у безпечному, цивілізованому, демократизованому альянсі. Спочатку до НАТО входило 12 держав: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Франція, Сполучені Штати Америки, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. А майже через 60 років їх стало вже 28, до яких приєдналися: Греція, Туреччина, Федеративна Республіка Німеччина, Іспанія, Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.

29


На сучасному етапі розвитку НАТО треба розглядати цей Альянс не тільки як військово-політичний союз, а навіть у першу чергу як спільноту рівних, незалежних національних суспільств, яку об’єднує єдність цілей та цінностей, у тому числі й висока якість життя. За весь час існування НАТО, жодна країна не висловила бажання вийти з організації, або змінити її цілі. З 1994 року НАТО здійснює програму “Partnership for Peace” (“Партнерство заради миру”). “Партнерство заради миру” – це программа військової співпраці між НАТО з одного боку та європейськими державами і колишніми республіками СРСР з Центральної Азії, які не є членами альянсу, з іншого. Програма має за мету сприяти реформам, підвищити стабільність, зменшити світові загрози безпеці, створити міцні відносини у сфері безпеки між країнами-партнерами та НАТО, а також між самими партнерами. 8 лютого 1994 року Україна підписала Рамковий документ “Партнерства заради миру”, а 25 травня цього ж року передала керівництву НАТО свій Презентаційний документ. У ньому визначені політичні цілі участі України в цій програмі, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі в ній. У 1995 роцi Україна призначила своїх перших офіцерів зв’язку до штабквартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства у м. Монс (Бельгiя). Навесні того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв’язку у штаб-квартирi НАТО та Координацiйному центрі партнерства. 6 травня 1996 року від імені Уряду України була підписана Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного Договору, та іншими державами, які беруть участь у програмі, щодо статусу їх збройних сил, а також Додатковий протокол до цієї Угоди (ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 року). 9 липня 1997 року на саміті НАТО в Мадриді Президентом України було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка фіксує політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні і регламентує зміст “особливого партнерства” між Україною та НАТО. Україна бере активну участь у програмі “Партнерство заради миру”, в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном. Особливої актуальності зазначені цілі набрали у сенсі агресивної політики сучасної Росії у розпалюванні збройного конфлікту між Вірменією і Азербайджаном за Нагорний Карабах, агресії (дві війни) та окупації Республіки Ічкерії (Чечні), військового конфлікту у Молдовському 30


Придністров’ї, агресії проти Грузії з окупацією Північної Осетії та Абхазії, а головне – з анексією українського Криму та окупацією частини Донецької та Луганської областей російськими збройними силами, їх найманцями: чеченцями-кадирівцями; донськими козаками, “російською православною армією” та місцевими сепаратистами-терористами так званих “ДНР” та “ЛНР”. Курс України на вступ до НАТО був перерваний за часів президентства В. Януковича, який виконав указівки російського президента В. Путіна і нав’язав Україні так званий “позаблоковий статус”. 16 грудня 2014 року у Верховній Раді України зареєстрований, а 23 грудня прийнятий запропонований Президентом України законопроект “Про відмову України від позаблокового статусу” із внесенням відповідних змін до Закону України “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України” та деяких інших Законів України. Для того, щоб стати членом НАТО, Україні слід не на словах, а ділом довести відданість ідеям та принципам, що панують у країнах Альянсу. Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікують, що вони: демонструватимуть відданість принципам стабільності та добробуту через дотримання економічних свобод, соціальної справедливості та відповідальності влади; впровадять принципи верховенства права, свобод і прав людини; вирішуватимуть міжнародні суперечки мирним правовим шляхом; міжетнічні та зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції будуть вирішувати відповідно до принципів ОБСЄ і з метою встановлення добросусідських відносин; упроваджуватимуть демократичні правові механізми та угоди, якими керується НАТО для співробітництва у своїй структурі та відповідними міжнародними нормами. Для підготовки країн для вступу в НАТО у 1999 році було розроблено і ухвалено План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). ПДЧ заснований на підставі інтенсивного Індивідуального діалогу щодо членства, який передбачає запровадження Програми заходів підготовки до майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу. Згодом була утворена для більш тіснішої співпраці Комісія “Україна – НАТО”, яка щорічно виробляла План дій Україна – НАТО. Україні окрім великого відставання у часі, додатково доведеться долати ще й такі нагальні проблеми як: боротьбу із корупцією; законодавчу, правоохоронну та соціально-політичну реформи; 31


забезпечення інформаційної безпеки; соціально-економічну і фінансову реформи; реформування сектору безпеки та оборони, включаючи встановлення цивільного демократичного контролю суспільства над збройними силами; управлінську і освітянську реформи; реформу галузі охорони здоров’я тощо. Окрім того, суворість у відборі кандидатів до вступу до НАТО можна пояснити й тим, що вважається (хоч це насправді не обов’язково), що найкоротший шлях до Європейського Союзу (ЄС) пролягає саме через членство у Північноатлантичному Альянсі (НАТО). З 2002 року практичні взаємини України з НАТО будувалися на підставі Плану дій Україна – НАТО, який був прийнятий під час Празького саміту і який чітко окреслив основні завдання України в досягненні євроатлантичних стандартів у політичній, економічній, оборонній, інформаційній та інших сферах, важливих з точки зору інтеграції (вступу) України до Північноатлантичного Альянсу. Для запровадження відповідних положень цього керівного документа розроблялися щорічні цільові плани, які передбачали конкретні заходи як внутрішнього характеру, так і у рамках співробітництва України з НАТО. Наприклад, затверджений Указом Президента України Цільовий план Україна – НАТО на 2008 рік від 01.04.2008 р. №289/2008 характеризувався прямими факторами впливу на досягнення необхідного рівня та якості життя. Реалізація зазначених цільових планів у більшості галузей стосувалися не лише військових і політичних аспектів, а й економічних, адміністративних та інших сфер, що безпосередньо впливають на рівень та якість не лише безпеки та оборони, а й на рівень і якість життя населення України. Індивідуальна програма партнерства України з НАТО формується щорічно. Вона є одним із основних механізмів практичної реалізації військового співробітництва між Збройними Силами України та Альянсом й досягнення необхідного рівня взаємосумісності з НАТО. У 2016 році в рамках Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО 399 представників Збройних Сил України взяли участь у 213 заходах військового співробітництва за кордоном. Основні зусилля співробітництва Збройних Сил України з НАТО в рамках Індивідуальної програми партнерства між Україною та НАТО протягом 2016 року були зосереджені на таких пріоритетних напрямах: створення та розвиток Сил спеціальних операцій Збройних Сил України; відновлення та розвиток оперативних спроможностей ВійськовоМорських Сил Збройних Сил України; 32


удосконалення системи управління та зв’язку; подальший розвиток систем матеріально-технічного та тилового забезпечення (впровадження інтегрованої системи логістики) та впровадження системи медичного забезпечення відповідно до стандартів НАТО; розвиток спроможностей у галузі стратегічних комунікацій; впровадження стандартів НАТО. З перших днів російської агресії проти України НАТО послідовно дотримувалася чіткої позиції на цілковиту і беззастережну підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, невизнання незаконної анексії Криму Росією і засудження насильства на Сході України, ініційованого Росією і підтримуваними нею найманцями та місцевими сепаратистами, припинення практичної цивільної і військової співпраці з Росією та надання максимальної можливої підтримки Україні. Радники Альянсу беруть активну участь у діяльності робочих груп Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України. Крім того, експерти держав-членів НАТО залучалися до опрацювання проекту Державної програми розвитку Збройних Сил України до 2020 року, проекту Логістичної доктрини та інших документів оборонної реформи. НАТО є міжнародною, але не наддержавною організацією, де ключову роль відіграє система прийняття рішень шляхом консенсусу. Тому політичні консультації є основним елементом процедури прийняття рішень. Коли немає розбіжностей серед держав-членів НАТО для прийняття спільного рішення жодних проблем не виникає. Але у випадку незгоди однієї чи декількох країн, сторонами докладаються зусилля для зменшення непорозуміння і досягнення компромісу. Жодна із країн НАТО не може бути примушена до дій або схвалення рішень, які суперечать її волі, інтересам і власному баченню. Це створює сприятливі умови для поглиблення співпраці як між країнами в Альянсі, так і поза його межами. Таким чином, співпраця з НАТО сприяє розвиткові багатостороннього військово-політичного співробітництва, зміцнює довіру між державами в процесі розбудови нової європейської системи безпеки. Україна, яка історично і ментально належить до європейської спільноти, не може залишатися осторонь цих процесів. Бо без стабільності та безпеки в Україні неможлива стабільність та безпека в усій Європі загалом, про що свідчать уроки Першої, Другої та Третьої (“Холодної”) світових війн.

33


Тема 5. Воєнно-політична та державотворча діяльність Гетьмана Павла Скоропадського (до 145-річчя від дня народження) У 2018 році виповнюється 145 років від дня народження Павла Скоропадського – видатного українського політичного і військового діяча, останнього Гетьмана України, – а також 100 років від проголошення Української Держави, новітнього Гетьманату. Павло Петрович Скоропадський – представник давнього українського гетьманського роду. Його предок, Іван Скоропадський, був Гетьманом Лівобережної України з 1708 до 1722 року. Павло Скоропадський народився 15 травня 1873 року у німецькому місті Вісбаден. Закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, служив у царській армії в Кавалергардському полку. Брав участь у російсько-японській війні (1904– 1905 рр.) і Першій світовій війні (1914–1918 рр.). У 1916 році отримав чин генерал-лейтенанта, командував 34-м армійським корпусом, який у 1917 році був українізований та перетворений на 1-й Український корпус. До революції 1917 року П. Скоропадський не брав участі у громадськополітичному житті України. Але у жовтні він став отаманом Українського Вільного козацтва, а незабаром – одним з організаторів оборони України від більшовицької навали. Це надало йому певної популярності серед громадськості. П. Скоропадського підтримували вільні козаки, підприємці, заможні селяни, частина інтелігенції та офіцерства. Водночас, переважна частина селянства та робітництва ставилася до П. Скоропадського нейтрально або навіть вороже, як до представника “дореволюційної еліти” та “експлуататорських класів”. Навесні 1918 року Україна стала ареною надзвичайно складних політичних і військових подій. З допомогою німецьких та австро-угорських військ Українській Центральній Раді на чолі з Михайлом Грушевським вдалося очистити Україну від більшовицької окупації та відновити своє урядування у Києві. Однак це не допомогло приборкати зростання кризових явищ. Реальність поновлення більшовицької експансії, неспроможність Центральної Ради опанувати ситуацію, досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, загроза перетворення України на звичайну окуповану колонію Німеччини підштовхнули до консолідації та активізації консервативні сили. План перевороту було розроблено у квітні 1918 року за погодженням із німецьким командуванням. Кандидатом на гетьманство висунули П. Скоропадського. 29 квітня 1918 року у Києві відбувся Всеукраїнський хліборобський з’їзд (понад 6000 делегатів), на якому Павла Скоропадського проголосили Гетьманом України. Новообраний Гетьман звернувся до українського народу з маніфестом під назвою “Грамота до всього українського народу”, який оголошував скасування Української Центральної Ради, уряду Української Народної Республіки та створеного ним законодавства. Разом із 34


грамотою вийшли “Закони про тимчасовий державний устрій України”, в яких розкривалися повноваження Гетьмана. Закони підтверджували, що Гетьман П. Скоропадський перебрав на себе усі владні повноваження. Переворот був переходом від колективної форми правління (Українська Центральна Рада налічувала від 798 до 848 депутатів) до одноосібної влади через відповідні державні структури. Формою державної влади обрали історично-традиційну для України – Гетьманат. Сама держава стала називатися не Українська Народна Республіка, а Українська Держава. П. Скоропадський призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, був головнокомандувачем збройними силами і флотом, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. Спочатку П. Скоропадський доручив Миколі Сахно-Устимовичу сформувати уряд і провести переговори з українськими соціалістичними партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради. Однак українські соціалісти відмовилися від співробітництва, вважаючи П. Скоропадського узурпатором і диктатором. 30 квітня 1918 року Гетьман призначив головою Ради міністрів історика і правознавця Миколу Василенка. Однак він також не зумів залучити українські партії до роботи в уряді і подав у відставку. 3 травня головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ було затверджено Федора Лизогуба. Він зміг сформувати уряд з фахівців, переважна більшість яких раніше не належали до українських політичних партій. 10 травня П. Скоропадський та його міністри оприлюднили заявудекларацію, в якій конкретизували основні програмні завдання. Вони наполягали на здійсненні ідеї незалежної і вільної України, проведенні соціально-економічних реформ, розвитку української культури. Відповідно до відродження козацьких традицій, відновлювалася і державна символіка. Символом гетьманської влади став герб “козак із мушкетом”. Було затверджено також новий опис прапора Української Держави. Ним стало полотнище з “синьої та жовтої горизонтальних смуг”, а в центрі “золотий тризуб з хрестом”. Гетьман залучав до роботи талановитих висококваліфікованих фахівців із великим досвідом роботи. Однак “зворотним боком медалі” було те, що абсолютна більшість з них не були патріотами України, оскільки отримали виховання, освіту та зробили вдалу кар’єру ще за часів Російської імперії. Більшість високопосадовців часів Гетьманату П. Скоропадського лояльно ставилися до російського антибільшовицького Білого руху. Згідно з законом від 30 червня 1918 року у всіх державних установах та військових частинах України було складено присягу на вірність Гетьманові та Українській Державі. Тих, хто відмовлявся її скласти, звільнили від державної та військової служби. 35


Підготовкою судової реформи в Українській Державі займалося міністерство юстиції. Було створено три судові палати (Київська, Одеська і Харківська). Замість Генерального суду, що діяв за часів УНР, утворено Державний сенат під керівництвом Миколи Василенка. Керівництву держави вдалося домогтися обмеження повноважень німецьких і австро-угорських військових судів на території України та встановлення прокурорського нагляду за їх діями. Велику увагу П. Скоропадський приділяв вирішенню аграрного питання. За програмними положеннями та законопроектами в Українській Державі обмежувалося землеволодіння. Окрема фізична чи юридична особа могла володіти земельним наділом площею не більше 25 десятин (27,25 га). Землі понад цю норму безплатно вилучалися на користь держави. Однак таке правило не поширювалося на землі цукрових заводів площею до 3000 десятин, окремі культурні й дослідні господарства та маєтки поміщиків площею до 200 десятин. Такі закони захищали інтереси підприємців, поміщиків і ще більше налаштували проти гетьманського режиму українське селянство, яке мріяло про розподіл землі на свою користь. П. Скоропадський заснував Фінансову раду. В липні 1918 року вона подала Гетьману на затвердження низку заходів, спрямованих на поліпшення фінансового становища держави. Складовою цих заходів було запровадження єдиної української валюти – гривні. За часів Гетьманату було розроблено перший в історії України державний бюджет (проект на 1919 рік). Після приходу до влади Директорії УНР цей проект був затверджений. Гетьман П. Скоропадський, як професійний військовий, прекрасно усвідомлював, що без потужних збройних сил Українська Держава не зможе існувати. Йому вдалося переконати німецьке й австро-угорське командування зняти заборону на формування нових українських військових частин. З травня 1918 року військове міністерство на чолі з генералом Олександром Рогозою почало розробляти плани реорганізації армії. Українська армія мала складатися з 8 армійських корпусів, відповідно до кількості губерній (Волинський, Подільський, Херсонський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський, Катеринославський корпуси). Кожен корпус мав складатися з 2 піхотних дивізій і 3 гарматних бригад, кожна дивізія – з 4 піхотних полків. Крім того, планувалося створити 4 окремі кінні дивізії і 1 кінну бригаду (загалом 18 кінних полків), 5 окремих гарматних бригад. Загальна чисельність сухопутної армії мирного часу встановлювалася у понад 300 тисяч військовослужбовців. Формувати армію П. Скоропадський прагнув на основі відродженого козацького стану, який об’єднав би національно свідоме й заможне сільське населення України. Однак проведення призову постійно відкладалося через протидію Німеччини та Австро-Угорщини. Ці країни не бажали створення в Україні могутніх збройних сил, які могли б завадити вивозити з України 36


сільськогосподарську продукцію і промислову сировину відповідно до умов Брест-Литовського мирного договору, підписаного ще за Центральної Ради. Реальна чисельність гетьманської армії на листопад 1918 року не перевищувала 60 тисяч осіб, причому частина з них виявилися нелояльними до Гетьмана і підтримали антигетьманське повстання Директорії, або ж перейшли до лав російського Білого руху. Українська Держава також мала Військово-повітряний флот (близько 200 літаків) та Військово-морський флот, який складався з трьох бригад лінійних кораблів, однієї бригади крейсерів, трьох бригад гідрокрейсерів, дивізії міноносців, а також підводних човнів і кораблів спеціального призначення. Однак реально флот перебував під контролем Німеччини, а наприкінці 1918 року був захоплений військами Антанти і білогвардійцями. Гетьман П. Скоропадський багато зробив для відродження української культури, освіти й науки. До цієї царини німецький та австро-угорський уряди практично не втручалися, тому тут вдалося досягти найбільших результатів. Гетьман продовжив курс на українізацію освіти. Важливим чинником у цьому стало перепрофілювання російських навчальних закладів на україномовні. Робота з перепідготовки педагогічних кадрів дала можливість затвердити українізацію близько 5400 початкових шкіл. У серпні 1918 року П. Скоропадський ухвалив закон “Про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах”. За його правління було українізовано також близько 150 гімназій, які фінансувалися за рахунок державного бюджету. 17 серпня 1918 року П. Скоропадський прийняв рішення про перетворення Першого українського народного університету в Києві на державний. 22 жовтня розпочав роботу Кам’янець-Подільський державний український університет (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). За Гетьманату в Києві було засновано Український драматичний театр, Державну драматичну школу, Український театр драми та опери (нині Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка), Національну бібліотеку Української Держави (нині Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). 14 листопада 1918 року П. Скоропадський ухвалив закон “Про заснування Української Академії Наук” та затвердив її перший склад із 12 дійсних членів. 27 листопада відбулося перше установче засідання УАН, на якому обрали голову – президента академії Володимира Вернадського. Нині організація має назву Національна академія наук України. Значними були успіхи гетьманської держави у зовнішній політиці. Уряд П. Скоропадського налагодив відносини з державами, які постали на теренах колишньої Російської імперії: Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом. Проводилася цілеспрямована політика з приєднання Криму до 37


України. Велися переговори з нейтральними державами – Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Нідерландами, Норвегією, Іраном. Найбільш тісні відносини, зі зрозумілих причин, підтримувалися з країнами Четверного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією. Вони всіляко блокували спроби українського уряду налагодити взаємини з країнами Антанти – Францією, Великою Британією, США, Італією. Також протягом травня-жовтня 1918 року у Києві тривали мирні переговори з Радянською Росією, однак бажаного результату вони не дали. Більшовицький уряд Леніна вичікував слушної нагоди відновити збройну агресію проти України. 11 листопада 1918 року завершилася Перша світова війна. Країни Четверного союзу зазнали поразки і були зобов’язані вивести свої війська з України. Разом із цим гетьманський уряд втрачав головну опору. У ніч з 13 на 14 листопада у Києві на таємному засіданні було обрано Директорію у складі Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця, Опанаса Андрієвського і Андрія Макаренка. Директорія проголосила початок всенародного повстання за повалення Гетьманату і відновлення УНР. Вже на початку грудня армія Директорії контролювала переважну частину Україну, а 14 грудня увійшла до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Було відновлено Українську Народну Республіку, якій одразу ж довелося боронити свою територію від наступу більшовиків і білогвардійців. Основними причинами падіння Гетьманату П. Скоропадського були відсутність численної дієздатної регулярної української армії, посилення впливу в Українській Державі російських консервативних кіл, відновлення поміщицького землеволодіння, вузька соціальна база Гетьманату, підпорядкування соціальноекономічної політики інтересам панівних верств та німецької і австро-угорської адміністрації, наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції, поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні. Решта життя П. Скоропадського пройшла в еміграції. Він мешкав у Німеччині й Швейцарії, був лідером монархічного гетьманського руху, захищав інтереси українських емігрантів перед урядами європейських держав. Наприкінці Другої світової війни потрапив під бомбардування американською авіацією і від отриманих поранень помер 26 квітня 1945 року. Похований у місті Оберстдорф (Баварія, Німеччина). Отже, Гетьман Павло Скоропадський перебував на чолі Української Держави з 29 квітня до 14 грудня 1918 року. За цей нетривалий період – сім з половиною місяців – йому вдалося створити відносно дієздатний адміністративний апарат, здолати прояви анархії, налагодити стабільний економічний розвиток, розпочати розбудову армії і флоту. Великі зрушення відбулися у галузі української освіти, науки й культури. Однак втримати владу надовго П. Скоропадському не вдалося. Після падіння його режиму Україні знову за вкрай несприятливих умов довелося збройним шляхом виборювати своє право на незалежне існування. 38


Тема 6. Карпатська Україна – визначна подія в історії українського державотворення. “Карпатська Січ”у боротьбі проти фашистської агресії (жовтень 1938 – березень 1939 рр.) Однією з героїчних сторінок боротьби українського народу за створення власної держави було проголошення незалежної Карпатської України у березні 1939 року. Хоча ця держава проіснувала лише півроку, але заявила світові про волелюбність українського народу, підтвердивши, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю є невід’ємною частиною української нації. Після закінчення Першої Світової війни згідно з Сен-Жерменською (1919 року) та Тріанонською (1920 року) угодами українські землі Закарпаття увійшли до складу новоутвореної держави – Чехословацької Республіки. Після входження вони отримали офіційну назву “Підкарпатська Русь”. Відповідно до угод передбачалося надання краю автономних прав. Однак празький уряд протягом міжвоєнного періоду свідомо зволікав з наданням автономії для Підкарпатської Русі, побоюючись зростання українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Криза у Чехословаччині у 1938 році, територіальні претензії з боку сусідніх держав призвели до того, що українське питання піднеслося до міжнародного рівня. Стосовно нього мали своє бачення Німеччина, Франція, Великобританія та сусідні країни – Польща, Угорщина, Румунія. 5 жовтня 1938 року подає у відставку президент Чехословаччини Е.Бенеш. Цим скористалися словаки та українці. Уряд Словаччини проголосив свою автономію 7 жовтня, а Підкарпатська Русь – 11 жовтня. Тоді було утворено перший український автономний уряд у складі 6 міністрів. На чолі уряду став Андрій Бродій, однак вже 26 жовтня його було усунуто з посади голови уряду за проугорську політику і прем’єр-міністром обрали Августина Волошина – греко-католицького священика і директора учительської семінарії. До влади прийшов українець, справжній патріот своєї землі. З цього часу поряд із назвою Підкарпатська Русь стала вживатись назва Карпатська Україна. Однак вже через декілька днів рішенням арбітрів від нацистської Німеччини та Італії (Першого Віденського арбітражу) для задоволення претензій Угорщини щодо територій, які колись входили до АвстроУгорської імперії, 2 листопада 1938 року значна частина Карпатської України з переважно угорським населенням була приєднана до Угорщини. Закарпаття втратило понад 12 % своєї території, зокрема міста Ужгород, Мукачеве, Берегове. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада 39


було перенесено з Ужгорода до Хусту. Словаччина також втратила значну територію, яка відійшла Угорщині. Незважаючи на втрату значної частини території і, в першу чергу, промислових районів, уряд А.Волошина активно почав здійснювати заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота підприємств, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. Українці з усього світу надсилали допомогу для створення і розвитку нової держави. Однак, щоб завадити розвитку Закарпаття протягом усього періоду існування Карпатської України у містах і селах антиукраїнські елементи здійснювали пропагандистський вплив, що ставив за мету загострювати стосунки між карпатським населенням та чехословацьким урядом. Згодом ворогами стали використовувалися різноманітні форми боротьби з українською владою. Це стосувалося різних аспектів життя: мови, культури, податків, продовольства, релігії тощо. Найбільше у цьому плані робила Угорщина та її прибічники. Антиукраїнські листівки переправлялися угорськими агентами на Карпатську Україну, де передруковувалися та розповсюджувалися. Нерідко листівки закидалися на територію краю з літаків. Наприкінці 1938 – початку 1939 рр. антиукраїнська діяльність “п’ятої колони” в Закарпатті досягла своєї кульмінації. Для захисту краю і боротьби з угорськими терористичними формуваннями 9 листопада 1938 року у Хусті була створена Організація Народної Оборони Карпатська Січ (ОНОКС). Велику допомогу в її створенні надала Організація Українських Націоналістів. Загалом до складу ОНОКС за весь час її існування входило 10–15 тис. членів, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тисячі осіб. Окремо в рамках Карпатської Січі функціонували жіночі відділи – Жіноча Січ. Важливою складовою діяльності уряду та ОНОКС на території Карпатської України була протидія ворожій пропаганді та агітації. Нестабільність у Чехословаччині і наростання політичної активності у Карпатському краї вимагали від уряду А.Волошина проведення заходів із стабілізації обстановки, тому 20 січня 1939 року було розпущено усі політичні партії. Більшість населення сприйняло ці заходи позитивно. 12 лютого відбулись вибори до парламенту – сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94%) здобули кандидати Українського Національного Об’єднання. Це була перемога українських сил. Однак міжнародне становище Карпатської України погіршувалося. Цьому сприяли зазіхання Угорщини та Польщі на землі Закарпаття. З території цих країн засилалося все більше терористичних 40


груп для дестабілізації обстановки в краї, здійснення диверсій. Вздовж кордонів Карпатської України починають розміщуватися додаткові військові сили, щоб загрожувати та впливати на її політику. За цих умов керівництво Угорщини запропонувало Августину Волошину мирно включити територію Карпатської України до складу свого королівства. Однак він відмовився, внаслідок чого у ніч на 14 березня 1939 року Угорщина за згодою з нацистською Німеччиною розпочала війну проти Карпатської України. Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст, арештувати членів українського уряду, щоб не допустити відкриття сойму Карпатської України. Коли угорське військо почало наступати і перейшло кордон, воно зустріло завзятий збройний опір українців. Між ними були військовослужбовці-українці чеської армії, багато студентів, більшість з яких ніколи не тримали зброї в руках, слабо озброєні, без військового вишколу, але охоплені ідеєю створення незалежної української держави. Фактично не існувало єдиного фронту оборони, а були радше окремі осередки опору на головних напрямках наступу угорських військ. Зрозуміло, що шансів виграти у цьому зіткненні не було, але як сказав Михайло Колодзінський, один з трьох членів Генерального штабу Карпатської Січі: “коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь”. У такій безвихідній ситуації в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія сойму Карпатської України. 15 березня було обрано президента новоствореної української держави – А.Волошина та прийнято два закони. Вони мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, обраним соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гімном – національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Одразу після проголошення незалежності Августин Волошин звернувся до А. Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Третього Рейху. Це було зроблено з метою недопущення захоплення українських земель Закарпаття Угорщиною. Однак відповіді він не отримав. Обраний соймом президент А.Волошин проголосив ОНОКС регулярною армією Карпато-Української Республіки, став її головнокомандуючим. Того ж дня було оголошене мобілізаційне звернення 41


до населення Карпатської України. Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил краю. Попри наявність людського резерву, армія Карпатської України була не в змозі укомплектувати всіх добровольців у боєздатні відділи через відсутність достатньої кількості зброї, амуніції та обмундирування. За цих умов єдиним шляхом для організації належного опору угорським військам було проведення роззброєння частин чехословацької армії, фінансової сторожі, жандармерії та прикордонної охорони, які почали евакуацію до сусідніх країн, а також захоплення військових складів на території краю. Через це виникли сутички з підрозділами чеської армії. Однак зброя, хоч і у невеликій кількості, почала надходити січовикам. Лише надвечір 15 березня німецький консул у Хусті Г. Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору. Проте наступні події засвідчили, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна “підкоритися долі”, а продовжувало збройний захист своїх земель. Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд А.Волошина апелював до урядів демократичних держав, зокрема США, Великої Британії, Франції та Югославії, з проханням втрутитися та змусити Угорщину припинити свою агресію проти Карпатської України. Однак жодна з них не відповіла. На той момент угорські війська захопили вже понад 100 українських населених пунктів. Усвідомлюючи нестачу достатніх військових сил для захисту столиці краю, уряд ввечері 15 березня оголосив евакуацію державних і міністерських установ з Хуста. Військове керівництво Карпатської України фактично не могло оперативно здійснювати управління бойовими діями січовиків на фронті, тому вся ініціатива з організації збройного опору угорським окупантам перейшла до місцевих командирів і провідників. Найбільш кровопролитні сутички відбулися на Хустському відтинку фронту, їх кульмінацією став бій на Красному полі 16 березня 1939 року. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної угорської армії, що застосовувала танки, літаки, артилерію. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері до Хуста вступили угорські війська. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували у місті спорадичний опір, обстрілюючи завойовників з дахів будинків та вуличних перехресть. За різними даними, у бою на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців – переважно семінаристів і 42


пластунів. Окрім того, багато українських бійців потрапили у полон, деякі з них були відразу ж розстріляні на полі бою. Про відчайдушну боротьбу українців з угорськими окупантами повідомляли газети і радіостанції світу. Так, 16 березня 1939 року французька радіостанція у Страсбурзі відзначала: “Європа досі недооцінювала карпатських українців. Вони, хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони подали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому вони заслуговують, щоб їм у цій боротьбі допомогти”. Однак допомога не була надана. Для придушення опору останніх захисників краю угорцям довелося застосувати артилерію та бомбардувальну авіацію. Що в підсумку дозволило їм опівночі 17 березня вийти на Ужоцький перевал і, таким чином, досягнути омріяного кордону з Польщею. 18 березня був взятий останній пункт оборони січовиків – Воловець. Не маючи достатньої кількості зброї для опору частина січовиків була змушена відступити на територію Словаччини та Румунії. Незважаючи на жорстокі репресії окупантів, партизанська боротьба груп січовиків у важкодоступних гірських районах Карпат тривала аж до середини травня 1939 року. Загалом під час окупації угорськими військами території Закарпаття захисники Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Втрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими, ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами угорського терору після поразки Карпатської України. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до півтисячі пораненими. Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування у січовиків, а також поганою системою управління та зв’язку у новостворених збройних силах молодої держави. Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності. Після відновлення незалежності України у 1991 році держава вшанувала провідників і героїв Карпатської України: в Ужгороді встановлено пам’ятник президентові А.Волошину, пам’ятний знак на Красному Полі, іменами творців Карпатської України названо вулиці і площі, школи та інститути.

43


Тема 7. Історія Військово-морського флоту УНР та Української держави. До 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту (29.04.1918 р.) та формування української морської піхоти (23.05.1918 р.) На початку травня 1917 року резолюцією Першого Всеукраїнського Військового З’їзду була визнана необхідність повної українізації Чорноморського флоту. Тоді ж вперше було висунуто вимогу українців, щоб флот у майбутньому став частиною збройних сил автономної України. Процес українізації флоту розпочався на початку літа 1917 року. Першою українізованою воєнно-морською частиною став Севастопольський флотський півекіпаж, що знаходився під командою полковника В. Савченка-Більського. Ця частина вже тоді мала свою українську корогву – “знаменний прапор” із портретом Тараса Шевченка, а оркестр півекіпажу першим на Чорноморському флоті почав грати “Ще не вмерла Україна”. Українізація торкнулася й сухопутних частин Севастопольської фортеці, морських фортець Севастополя, Очакова, частин воєнно-морської авіації. Українські відділи були створені також і в підрозділах морської піхоти – Спеціяльній Десантній Дивізії у Севастополі та Балтійській морській дивізії, дислокованій у гирлі Дунаю. Розпочалася також і українізація екіпажів кораблів. З великих кораблів чорноморського флоту, до осені 1917 року майже повністю були українізовані: новозбудований лінійний корабель-дредноут “Воля”, крейсер “Память Меркурия”, з малих – есмінці “Завидный”, “Жуткий”, “Зоркий”, “Звонкий” та інші. Тоді ж українізовані екіпажі вперше почали вимагати від керівництва флоту дозволу на підняття українських прапорів на своїх кораблях замість російських. Однак це зустріло опір з боку матросів російської національності та консервативно налаштованого офіцерства. Так, у липні 1917 року вперше піднімає українського прапора есмінець “Завидный”, але тоді ж через протести командування він мусив його спустити. Теж саме відбулося і на новозбудованому лінкорі “Воля”, на якому за словами Д. Дорошенка знаходилася “найбільша і найбільш впливова українська група”. Перед переходом з Миколаєва до Севастополя українці захотіли підняти над кораблем українського прапора, але офіцери відмовилися виходити під ним в море. Щоб залагодити конфлікт, виконувач обов’язків командувача флотом контр-адмірал В. Лукін умовив матросів не піднімати українського прапора до проведення Установчих зборів. Загалом, українізація флоту в 1917 році стала важливою підвалиною для створення українського національного флоту. Восени 1917 року українізовані екіпажі почали вже відверто проявляти свої національні настрої. Тоді на більшості з кораблів командами був піднятий 44


український прапор. Першим з усіх чорноморських кораблів що відважився на такі рішучі дії, був есмінець “Завидный”. Це була вже друга спроба підняття українського прапору на цьому кораблі. 12 жовтня 1917 року команда підняла український прапор незважаючи на активну протидію російського командування. Українські моряки вирішили попри все тримати прапор аж до оголошення результатів Установчих Зборів. У той же день по всіх газетах була опублікована відозва команди есмінця, у якій, зокрема, зазначалося: “Ми, українці ескадреного міноносця “ Завидный”, підняли свій національний український прапор на гафелі для того, щоб показати, що, незважаючи на віковий гніт, все-таки живи сини нашої славної матері-України, отже жива та сила, яка повинна відновити права нашої славної, дорогої матері-України… Ми, українці ескадреного міноносця “Завидный”, закликаємо усіх вірних синів дорогої України, а також всю російську демократію підтримати нас у боротьбі за найкращі ідеали. Так, ми, українці, не спустим піднятий нами наш національний прапор доти, допоки живі ми й існує міноносець “Завидный”...”. Тоді ж чорноморцями було отримано звістку про українізацію на Балтійському флоті. На відзначення цієї події, за попередньою домовленістю із командуванням флоту, усі кораблі й порти чорноморського флоту на один день прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами “Хай живе вільна Україна”. Українці Севастополя влаштували на честь цього багатотисячну урочисту ходу та парад біля пам’ятника адміралу П.С. Нахімову. 9 листопада 1917 року команда штабного броненосця “Георгий Победоносец” прийняла резолюцію, в якій визнавала владу Центральної Ради, вважаючи її дії “справедливими та законними”. Однак через різні причини, броненосець українського прапора тоді так і не підняв. Проголошення III Універсалу Центральної Ради про автономію України послужило головною причиною для переходу на сторону української влади декількох великих воєнних кораблів. Найбільш відомими і значущими для українського флоту стали листопадові події на крейсері “Память Меркурия”.12 листопада на крейсері, де більшість становили саме українці, за рішенням судового комітету було піднесено український прапор. Близько 200 матросівросіян, разом з командиром корабля, покинули крейсер, протестуючи проти таких дій. Командуючий чорноморським флотом контр-адмірал О. Немітц передав крейсер у розпорядження комісара Центральної Ради капітана 2 рангу Євграфа Акімова. Центрофлот одразу після цього визнав його повноваження. Корабель таким чином вже офіційно став першим українським крейсером. 15 листопада Українською Чорноморською Громадою був організований великий військовий парад, який завершився урочистою церковною службою. Того дня всі кораблі чорноморського флоту цілу добу тримали українські 45


прапори, а також сигнал “Слава Українській Народній Республіці”. 22 листопада, за прикладом крейсера “Память Меркурия”, українського прапора підняв лінкор-дредноут “Воля”, найпотужніший корабель чорноморського флоту. Українська громада цього корабля була найбільшою в Чорноморському флоті. За ним послідкували ще кілька есмінців, міноносців та інших малих кораблів. Загалом, восени 1917 року під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Cам командувач флотом контр-адмірал О. Немітц прислав до Морської Генеральної Ради телеграму, що він визнає над собою владу Української Народної Республіки. У ці ж дні піднімає українського прапора лінійний корабель північнольодовитої флотилії “Чесма”, що стояв тоді у Владивостоку. Екіпаж для цього корабля був сформований в Чорноморському флоті та відправлений на Далекий Схід для подальшого переведення корабля до порту призначення. Восени 1917 року зорганізувалися й перші українські військово-морські піхотні частини. З основи Севастопольського флотського півекіпажу полковника В. Савченка-Більського чорноморці організували Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного, чисельністю в 600 багнетів, який 9 листопада 1917 року був відправлений до Києва під командою мічмана Якима Христича задля посилення військової сили Центральної Ради. Особовий склад куреня майже повністю загинув на вулицях Києва у боях з більшовиками у січні 1918 року. У грудні 1917 року в Одесі був сформований з українізованих підрозділів “Курінь морської піхоти Армії УНР”. Під командою лейтенанта Василя Пилишенка він вів активну боротьбу із більшовиками на початку 1918 року. 1 листопада 1917 року у Києві відкрилася Генеральна Українська Морська Рада, що займалася організаційними флотськими питаннями. Вона стала прототипом майбутнього українського морського відомства. Морська Рада та Українська Чорноморська Громада, спираючись на процес українізації, результати всеукраїнських військових з’їздів та сильні національні настрої українців, запроектували скору націоналізацію всього Чорноморського флоту. Тоді ж Українською Чорноморською Громадою була висунута перша, і надзвичайно амбітна українська воєнна-морська доктрина. Її пункти проголошували: “1) Мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі. 2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину. 3) Мати в своєму складі напочаток три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. 4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація”. Проте, цим намірам не судилося здійснитися. 46


Восени 1917 року центральну владу в Росії прибрали до рук більшовики. Наприкінці листопада – на початку грудня через Центрофлот та інші загальноросійські органи керівництва флотом (на той час вони вже цілком знаходилися під їх впливом) було вирішено усіх українців Балтійського та інших флотів перевести на Чорноморський флот. Українізація на інших флотах таким чином була припинена, інколи навіть шляхом ультиматумів та погроз. Так, лінійний корабель Північно-льодовитої флотилії “Чесма” був змушений спустити українського прапора, оскільки портове керівництво відмовилося забезпечувати харчами екіпаж корабля під українським прапором. Таким чином, Чорноморський флот мусив стати єдиним центром українського військово-морського руху. Користуючись підписаним 5 грудня перемир’ям між Росією та Центральними державами, українізовані кораблі Чорноморського флоту за наказом Генеральної Морської Ради протягом місяця почали проводити евакуацію з Трапезунда (сучасний Трабзон, чорноморське узбережжя Туреччини) українських частин 127-ї пішої дивізії, у чому брав участь також і лінкор “Воля”. У ході цієї операції, команда лінкору, навівши свої гармати на Трапезунд змусила командира 5-го Кавказького корпусу генерала Клясовського видати накази про українізацію та повернення додому 123-ї та 127-ї піших дивізій цього корпусу. Переведення цієї евакуації фактично стало першою та останньою операцією новонародженого флоту Української Народної Республіки. Зазначимо, що після жовтневого перевороту 1917 року в Росії відносини між українською стороною та російськими більшовиками одразу почали загострюватися. З листопада більшовики централізовано провадили свою активну агітацію в Чорноморському флоті, пік якої прийшовся на початок грудня 1917 року. Агітація більшовиків, їхні гасла спровокували різкий зріст класової ворожнечі, розколовши українське суспільство, а разом з тим і єдність українських матросів та офіцерів Чорноморського флоту. Успіхові більшовицької пропаганди на флоті значно сприяла нерішуча та двозначна поведінка тодішнього командувача флоту адмірала О. Немітца, який хоч і визнавав Центральну Раду, але восени та зимою 1917 року почав потроху схилятися до більшовиків. А вже 3 грудня 1917 року усі кораблі мінної бригади, окрім міноносця “Завидный”, підняли червоного прапора. Невдовзі між Центральною Радою та Радянською Росією почалося відкрите воєнне протистояння. Отримавши звістку про оголошення війни більшовиками, крейсер “Память Меркурия”, екіпаж якого знайшов в собі сили ігнорувати більшовицьку пропаганду, першим надіслав до Києва радіограму, опубліковану в місцевих газетах: “Ультиматум Леніна-Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо 47


рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити”. У зв’язку із оголошенням війни, обстановка в Севастополі загострювалася з кожним днем. Більшовики готувалися збройним шляхом захопити владу на флоті. 24 грудня вони захопили дредноут “Воля”, на якому, за рішенням Центрофлоту, того ж дня був піднятий червоний прапор. Український екіпаж незабаром був розформований. У цей же день, останні кораблі українського флоту, чиї залоги ще зберігали вірність національному уряду і не піддалися більшовицькій агітації, – крейсер “Память Меркурия” та есмінець “Завидный ”, через загрозу захоплення більшовиками, за наказом українського морського міністерства перемістилися в Одесу, яка тоді фактично залишилася єдиним українським портом. 22 грудня 1917 року Центральна Рада створила Українське генеральне секретарство морських справ, на чолі якого став відомий політичний діяч соціалістичного спрямування, щирий український патріот Дмитро Антонович. Однак він був людиною цивільною і в багатьох питаннях, що стосувались морських справ, виявився цілком безпорадним. Перший законодавчий акт про флот, який мав назву “Тимчасовий закон про фльоту УНР”, Центральна Рада схвалила 14 січня 1918 року. Згідно з ним, російські Чорноморський військовий і торговельний флоти проголошувалися флотом УНР. Флот мав виконувати обов’язки охорони узбережжя і торгівлі на Чорному й Азовському морях, а УНР брала на себе всі зобов’язання щодо утримання флоту і портів. Від часу проголошення закону весь Чорноморський флот мав підняти на всіх кораблях український національний прапор. Цей же закон визначав, що крім кораблів до флоту входять корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти. Закон скасовував загальну військову повинність на флоті: поповнення флоту мало здійснюватися на добровільних засадах. Наступного дня після оголошення закону в пресі, а саме 14 березня 1918 pоку, замість Д. Антоновича керівником морського відомства був призначений полковник О. Жуковський, а 1 квітня 1918 року ним став О. Греков. Наказом від 26 квітня 1918 року віце-адмірала А. Покровського призначили начальником охорони всіх портів Чорного й Азовського морів. Як відзначав генерал О. Удовиченко, команди кораблів Чорноморського флоту, що складалися переважно з матросів української національності, змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів-росіян, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України. Після підписання Берестейської угоди між УНР і Центральними державами на початку 1918 року розпочалося визволення України її військами 48


у союзі з військами Німеччини та Австро-Угорщини. Поразки більшовиків в Україні у березні-квітні значно послабили їх владу на Кримському півострові. 22 квітня до Криму з боями прорвалася група полковника Армії УНР Петра Болбочана. Склалися сприятливі умови для здійснення вимог закону Центральної Ради про підпорядкування всього флоту українській державі. Ще в середині квітня 1918 року до Севастополя прибула делегація УНР на чолі з Д.Сотником. Після довгих переговорів контр-адмірал М.Саблін, який обійняв посаду командувача, офіційно оголосив Чорноморський флот флотом УНР та наказав урочисто підняти українські прапори. Рівно о 16-й годині 29 квітня 1918 року з флагманського корабля “Св. Георгий Победоносец” пролунав заклик: “Флоту підняти український прапор”. Ось як описує цю подію український військово-морський історик, очевидець С. Шрамченко: “Настав історичний момент і впали червоні прапори. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!” Залога її виконала, стала до борту – обличчям до середини корабля. “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”. І під сурми і свистіння підстаршин-моряків злетів угору український прапор”. Флагманський корабель “Св. Георгий Победоносец” стояв під сигналом “Обійняв командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін”. Після цього до Києва та німецького штабу було надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до Києва зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. У телеграмах містилися прохання припинити похід на Севастополь. На вимогу німецького командування, група полковника П. Болбочана припинила наступ в Криму і залишила півострів. Тим часом командувач німецького війська в Криму, генерал Р. Кош дав відповідь, що припинення наступу не є у його компетенції і обіцяв переслати прохання М. Сабліна німецькому головнокомандувачу в Україні, генералові Г. Айхгорну. Того ж дня, 29 квітня 1918 pоку, у Києві було здійснено державний переворот, що привів до влади гетьмана П. Скоропадського. На кораблях, що залишилися в Севастополі, більшовики розгорнули боротьбу за відхід до Новоросійська. Однак до Новоросійська у ніч з 30 квітня на 1 травня на кораблях вирушила рівно половина наявного особового складу – 3500 осіб. У Севастополі під командуванням капітана І рангу М. Остроградського залишилися: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 румунських допоміжних крейсери, велика кількість транспортних та допоміжних кораблів. Евакуація була прямим порушенням умов Берестейського мирного договору, тож коли генерал Р. Кош дізнався про 49


це, він наказав своїм військам захопити Севастополь. 1 травня до міста увійшли німці. 3 травня німці виставили на кораблях озброєну варту та підняли свої воєнні прапори. Флот, хай і тимчасово, опинився в німецькому полоні. Стосунки між М. Остроградським, якого гетьман П. Скоропадський 21 травня призначив своїм представником у Криму, і німецьким командуванням дуже загострилися. Тому М. Остроградський попросив про відставку і на його місце було призначено контр-адмірала В. Клочковського, якому вдалося розпочати діалог з Р. Кошем, так що на деяких кораблях німці перестали піднімати свій прапор. Ескадра контр-адмірала М. Сабліна, прибувши до Новоросійська, підняла андріївський прапор. Німці надіслали ультиматум: усім кораблям повернутися до Севастополя 16 червня (потім цей термін продовжено до 19 червня). Вночі 16 червня 1918 року з Новоросійська до Севастополя вийшли лінкор “Воля”, гідро-крейсер “Троян” і 7 міноносців. Решта, у тому числі лінкор “Императрица Екатерина Великая”, завдяки активній діяльності агентів Антанти та внаслідок антиукраїнської більшовицької агітації були затоплені на рейді Новоросійська, при цьому переслідувалися дві цілі: більшовики не хотіли, щоб кораблі стали українськими, Антанта не могла допустити, що вони перейдуть під німецький прапор. Після повернення частини ескадри до Севастополя німці звезли команди кораблів на берег, підняли на кораблях свій прапор і оголосили їх інтернованими. Не вдаючись до контрзаходів щодо дій союзників, у Києві вірили, що справа з кораблями і флотом у цілому якось з часом унормується, тому Міністерство морських справ напрацьовувало державні і нормативні акти про розвиток і функціонування флоту, його символіку та інші. Тобто здійснювалася організаційно-підготовча робота до розробки “Закону про фльоту”. З метою забезпечення охорони морського узбережжя гетьман П. Скоропадський видає наказ по Морському відомству № 70 від 23 травня 1918 року “Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби”. Цим же указом були призначені командири полків та начальники відділів. Наказом № 108 від 15 червня 1918 року почалося формування “кадрів частин морської піхоти, в повній кількості трьох полків три курінного складу”. Кожен курінь мав по 4 сотні і одну кулеметну команду. Завданням Морської піхоти було несення служби на узбережжі держави та військово-морських фортецях, а також, здійснення десантних операцій. Крім основних завдань, в обов’язки полків морської піхоти входила охорона майна Морського відомства. Всіма справами морської піхоти, які не входили до повноважень Морського Генерального Штабу, відав Головний Морський штаб Морського міністерства через свій відділ морської піхоти. 50


У листопаді 1918 року німці передали Україні майже всі кораблі. 12 листопада 1918 року наказом гетьмана П. Скоропадського тимчасовим командувачем Морських Сил України був призначений контр-адмірал В. Клочковський. У грудні 1918 року німці залишили Севастополь та інші державні порти. На їх місце сюди прибули кораблі Антанти. Незважаючи на піднятий за розпорядженням В. Клочковського андріївський прапор, союзники взяли під варту всі надводні кораблі і розпочали ділити їх між собою як військову здобич, вивівши частину кораблів разом з лінкором “Воля” до Константинополя (Стамбула). У результаті протигетьманського повстання П. Скоропадський 14 грудня 1918 року склав повноваження голови Української держави, а до влади прийшла Директорія УНР. Суттєві політичні зміни не оминули і морське відомство. До Морського міністерства призначають політичного комісара Акимова, особу сумнівних політичних переконань, який, зібравши навколо себе малокомпетентних людей, почав проводити реорганізацію на “демократично-соціалістичний лад”, яка виражалася у звільненні висококваліфікованих флотських старшин і фахівців. Згідно з наказом Морського міністерства від 25 грудня 1918 року за № 1/696/50 обов’язки морського міністра почав виконувати старший лейтенант флоту Михайло Білинський, один з організаторів у 1917 році “Українського воєнно-морського революційного штабу Балтійської Фльоти”, який негайно усунув від влади Акимова. Під керівництвом М. Білинського – свідомого і щирого українця, людини глибоких фахових знань, широкого світогляду та державного масштабу, а також його заступників – контрадмірала М. Остроградського, нащадка гетьмана Данила Апостола, та начальника Генерального Штабу, капітана І рангу Л. Постриганова, старшини з освітою Академії морського Генштабу, розпочалася робота. Протягом кількох тижнів був прийнятий закон про штати Морського міністерства, закон про Ґардемаринську школу, яка мала діяти від 1 жовтня 1919 року. Вже 25 січня 1919 року був прийнятий “Закон про фльоту”, який розкривав політику держави в галузі будівництва військово-морських сил, включаючи морську авіацію та морську піхоту. Згідно з законом, український військовий флот повинен був складатися з бойових та допоміжних кораблів усіх типів, бути цілком забезпеченим усіма допоміжними органами, частинами, інституціями, закладами. Він мав складатися з кораблів, які на той час будувалися на корабельнях Миколаєва (лінійного корабля, 4 крейсерів, 12 есмінців, 8 підводних човнів та ін.), кораблів колишнього російського Чорноморського флоту, з інших кораблів, які мала будувати УНР; флот мав поповнитися і через перехід під 51


український прапор ескадрених міноносців Балтійського флоту “Украйна”, “Гайдамак” та інших. “Закон про фльоту” передбачав створення необхідної системи берегової безпеки і зв’язку, відділу гідроавіації, системи морської побережної охорони, належної кількості допоміжних частин флоту. Особовий склад мав нараховувати 800 старшин і 12 506 матросів, з яких у 1919 році потрібно було укомплектувати 400 старшин і 4 500 матросів, а решту – у 1920 році. Дозволялося комплектування надстроковиками-матросами для служби за контрактом до 50 відсотків від загальної потреби. Система навчальних закладів передбачала відкриття в Миколаєві Академії, ґардемаринських класів з курсами для старшин, тимчасових спеціальних старшинських курсів (штурманських, електромеханічних, гарматних та ін.), спеціальних шкіл для кондукторів флоту і матросів, шкіл для початкового навчання новобранців тощо. Протягом 1919–1920 років флот мав поповнитися новими кораблями, які будувалися на Миколаївських і Херсонських корабельнях. Морським міністерством було підготовлено законодавчі акти про суходільні військово-морські сили, створення Приморського фронту, куди входило узбережжя Чорного моря з фортецею Очаков і портами Миколаїв та Херсон, і підпорядкування цього району Морському міністерству. 3 лютого 1919 року у Винниці розпочалося формування Морського полку (піхоти), перенесеного пізніше до Коломиї: реалізовувалась ідея, що для підготовки морських піхотинців добре підходять гуцули, треновані на сплавлянні лісу. За погодженням з керівництвом Західної Області Української Народної Республіки (нова назва Західно-Української Народної Республіки після проголошення Акту Злуки з Українською Народною Республікою 22 січня 1919 р.), Директорія виділила кредити для повернення галичан, які служили в австро-угорських морських силах, з Адріатики додому. Ці питання вирішував військово-морський аташе у Відні, капітан 2-го рангу В. Дашкевич-Горбацький. Завершення комплектування 1-го Гуцульського полку морської піхоти відбулося у Бродах на Львівщині. У червні 1919 року полк вступив у боротьбу з більшовиками під Волочиськом. Трохи пізніше у Кам’янці-Подільському був сформований 2-й та розпочато формування 3-го полку морської піхоти. Усі ці частини склали Першу дивізію морської піхоти УНР. Зміна Кабінету міністрів, головою якого став Б. Мартос, призвела до того, що морський міністр М. Білинський 24 квітня 1919 року пішов у відставку. Він був призначений командиром Першої дивізії морської піхоти, з якою перебував на фронті упродовж 1919 року. Наприкінці 1919 року, після Першого Зимового походу, частини армії УНР були інтерновані в Польщі. 52


Тема 8. Петро Болбочан – полководець армії УНР та похід на Крим у 1918 році (до 100-річчя походу Петра Болбочана на Крим) Кримська операція 1918 року – це військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном у квітні 1918 року на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострову української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту. Незважаючи на таємні обставини проведення військової акції та конфлікт з німецькими військовими, для Української Народної Республіки похід закінчився переможно, а основні його цілі було реалізовано. Навесні 1918 року українська армія, за підтримки німців, продовжувала переможний наступ. В авангарді армії УНР перебувала Запорозька дивізія полковника Петра Болбочана. Одним з факторів, що сприяли успішному та стрімкому просуванню запорожців, було просування військ дивізії вздовж головних залізничних шляхів, що не давало противнику можливості організувати ані відступ, ані ефективну оборону. 6 квітня запорожці переможно вступили у Харків. У ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації чисельність Запорозької дивізії значно зросла, переважно за рахунок української інтелігентської молоді. Тому 9 квітня 1918 року дивізія за наказом військового міністерства УНР була розгорнута у корпус. За короткий час існування Запорозький корпус став однією з найбільш боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й Запорозький піший полк на чолі з полковником Петром Болбочаном. Вояки одержали нові мундири захисного кольору англійського зразка. Кашкет був прикрашений кокардою з національною символікою. Військовий парад у Харкові, який 2-й Запорозький піший полк під командуванням полковника Болбочана відбув спільно з німецькими військовими формуваннями, справив велике враження на населення міста й мав велике пропагандистське значення. Після параду чимало старшин та солдатів колишньої російської армії почали вступати до лав українського війська. На той час український уряд вже давно здійснював підготовку до опанування Чорного моря, без чого було б неможливим і саме існування української держави. Ще 23 грудня 1917 року при Генеральному секретаріаті у Києві було створено Морський Секретаріат, згодом Морське міністерство, а законом від 13 березня 1918 року Українська Народна Республіка перебрала собі весь військовий і торговельний флот Чорного моря. Тим часом, своє

53


становище у Криму зміцнювали більшовики й існувала небезпека зовсім втратити Чорноморський флот. 10 квітня 1918 року, наступного дня після переформування Запорозької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Генералу Зурабу Натієву належало виділити з корпусу окрему групу, забезпечену всіма видами зброї на правах дивізії під командуванням полковника П. Болбочана. Перед ним було поставлене окреме стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-ПерекопСевастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Групі Петра Болбочана у ході операції ставилося також завдання захопити військове майно кримських портів. Ще одна група Запорозького корпусу під командуванням особисто генерала З. Натієва мала вирушити у напрямку Лозова-Слов’янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацією та відрядженням цього формування запорожців займався сам генерал З. Натієв, доручивши Петрові Болбочану командування Кримською групою. Напередодні форсування Сиваша Петро Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим слідом за групою Болбочана. Генерал повідомив полковника про намір німецького командування силами корпусу при підтримці флоту здійснити операцію та зайняти Крим. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Кримським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. Петро Болбочан, як командир дивізії і офіцер нижчого за генерала фон Коша рангу, змушений був визнати свою підлеглість німецькому генералу. Проте, від запропонованої допомоги – німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, він відмовився. Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога: на Перекопі більшовики могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника, а на Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом у розпорядження 15-ї ландверської дивізії, і сприйняли наміри Болбочана як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим. 54


До складу Кримської групи українських військ увійшли 2-й Запорозький полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінногірська гарматна дивізія, три польові батареї та одна гаубична, автопанцирна дивізія і два бронепотяги. 1-й і 3-й Запорозькі полки, 3-й Гайдамацький полк (що спеціально прибув з Києва), гарматний та інженерний полки входили до Донецької групи під командою полковника Сікевича, команданта 3-го Гайдамацького полку. 13 квітня 1918 року відділення Кримської групи вирушили на південь, з Харкова до Лозової. Звідси вони почали наступ у севастопольському напрямі і 14 квітня після коротких боїв зайняли Олександрівськ. В Олександрівську запорожці зустрілися з Українськими січовими стрільцями, що з австрійським військом наступали з Правобережжя. 18 квітня передові частини Кримської групи почали бій за Мелітополь, який більшовики завзято обороняли. Запорозька піхота, під захистом бронепотягів і артилерії, приступом здобула ворожі земляні украплення та змусила більшовиків відступати у напрямку Криму, на сиваські позиції. У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі склади продовольства і зброї, самоходи, літаки та моторні катери. Просуваючись вперед, українські частини безупинно насідали на ворога, що відступав. Кіннота, а також піхота на автомобілях, здійснюючи постійні блискавичні наскоки, деморалізували більшовицькі ряди. У результаті, 21 квітня 1918 року частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку – останню станцію перед сиваським мостом – та впритул наблизилися до переправ. На Сиваші у більшовиків були вже більш потужні та організовані укріплення, ніж у навколишніх населених пунктах. Проте, не зважаючи на це, а також на замінований міст, українські війська ефективно, за один день, здобули ворожі позиції. Блискавична військова операція, проведена полковником П. Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорозьку дивізію від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним факторами був врахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. Безпосередній учасник тих подій, сотник Борис Монкевич у своїх спогадах згодом писав: “При таких сприяючих умовинах як непоінформованість більшовиків та їх неуважність у справі оборони переправ, Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу”. 55


Таким чином, уночі 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелинського на мотодрезинах швидко подолала замінований міст та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи – бронепотяги доїхали до лінії ворожих укріплень та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж “червоних” паніку. Сотник Зелинський зі своєю сотнею кинувся до укріплень та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення. Аналізуючи успіх операції, Борис Монкевич підкреслював: “Це стало можливим лише завдяки вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога) психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана, оскільки Перекоп звичайним приступом… здобути було б неможливо”. Для кращого розуміння складності операції Монкевич також подає опис укріплень Перекопу: “Упродовж усього берега Сальківських позицій, була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів, всі окопи були оббиті дошками, артилеристські позиції були збудовані по останньому слову техніки”. Крім того, перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога Запорозькою дивізією таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша. Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорізької дивізії, що ще більше зміцнило її. Маючи багато технічних засобів пересування, Болбочан міг пересуватися швидше за ворога і легко маневрував кіннотою, не даючи більшовикам спочинку та відрізаючи їм шляхи відступу. Не чекаючи надходження решти сил, полковник Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой – першу вузлову станцію в Криму. Це дало можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі. Перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії, просувалася по східній стороні залізниці за маршрутом Джанкой-Сімферополь. Друга частина – Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія – рушила у напрямку Євпаторії. Третя частина вирушила на Феодосію. 56


Під час Кримського походу Запорозька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців з Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Полковник П. Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину. Проте, згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким командуванням, був змушений розпустити ці волонтерські загони. Однак багато добровольців з Криму вступили до Запорозької дивізії ще у Мелітополі. Головні сили групи Болбочана було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк захопив Бахчисарай. Очевидець писав: “Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей”. Однак на тому свій наступ українські війська змушені були зупинити. Пам’ятаємо, що Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилась це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд Всеволода Голубовича прийняв рішення про військову операцію, хоча ще за місяць до початку походу – 9 березня 1918 року – на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ Михайло Ткаченко заявляв: “…покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…” Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами. Успіх українських військ у Кримській кампанії виразно виявив непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат – військовий потенціал та блискучі перемоги Запорозької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина була вельми простою: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їх наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше. 57


Петро Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорозької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом, до того ж, у цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою у тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель. 26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що “абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою”. Не маючи зв’язку з урядом, полковник Петро Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з німцями – він мав бути реалізований кінним полком ім. Костя Гордієнка під командуванням Всеволода Петріва та Кримським кінним полком. Інший – у випадку збройного протистояння з німцями – передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Єнікале і встановити зв’язок з Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування. Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який 58


тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці – козаки і старшини – у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їх готовність “боронити волю України”. Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин з Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку. Тому він висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; про здачу зброї не може бути й мови; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас Болбочан зазначав, що можливий рух групи, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин, узгоджуватиметься з німецьким командуванням. Полковник погодився також прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму. Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що “збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська”. Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорозької дивізії перед своїм командуванням. Генерал 3. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію Петра Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць – 3ураб Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник Петра Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералові. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром Олександром Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: “Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці” та подібні з порадами прийняти 59


умови німців. Все це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи. Внаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав Петро Болбочан, дещо покращив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців. 27 квітня 1918 року міністр військових справ УНР Олександр Жуковський по телефону віддав наказ про негайний відхід Запорозької дивізії з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Отаманові 3. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин “була просто непорозумінням”. Лише згодом полковник Петро Болбочан довідався, що ані військовий міністр, ані український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу 3урабом Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застала звістка про гетьманський переворот, у результаті якого до влади в Україні прийшов Павло Скоропадський. Кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська. Незважаючи на суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорозької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана як воєначальника. Основне завдання військової акції було реалізоване. 29 квітня 1918 року у Севастополі на кораблях Чорноморського флоту був піднятий український національний прапор. Керівництво флоту оголосило про своє підпорядкування уряду у Києві. Саме завдяки походу П. Болбочана Гетьман Павло Скоропадський зміг приєднати Крим до України на правах автономії і зберегти під українською владою Чорноморський флот. Однак уже наприкінці 1918 року, внаслідок антигетьманського повстання, усі здобутки в Криму було втрачено.

60


Тема 9. Між нацизмом і комунізмом: Україна та українці у горнилі Другої світової війни Однією з найтрагічніших подій в історії людства стала Друга світова війна 1939 – 1945 років. У вир збройного протистояння було втягнуто 61 державу, понад 80 % населення земної кулі. Кровопролитні битви охопили 40 країн Європи, Азії та Африки, басейни Тихого та Атлантичного океанів. Ця війна завдала найважчих страждань сотням мільйонів людей, незліченних людських жертв і небачених руйнувань матеріальних і культурних цінностей, створених людською працею протягом багатьох століть. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів осіб. За роки Другої світової війни загинуло майже 60 мільйонів осіб, половина втрат припала на цивільне населення. Українці – громадяни СРСР і представники численної зарубіжної української діаспори брали участь у воєнних діях Другої світової війни у складі регулярних і нерегулярних збройних формувань. Доля склалася так, що часто вони стояли по обидва боки фронту. На початку Другої світової війни багато українців, що населяли “південно-східні креси” (Західна Україна) Польської держави, перебували у складі її армії, яка першою зазнала гітлерівської агресії. Українці служили також у румунській армії. Значна кількість українців увійшла до чехословацьких збройних формувань, які створювалися на території СРСР у ході війни. У 1-й окремій Чехословацькій бригаді під командуванням полковника Людвига Свободи з 15 тисяч її особового складу 11 тисяч були закарпатськими українцями. В армії Канади служили близько 40 тисяч етнічних українців, у збройних силах Франції, тільки у складі “Іноземного легіону” – 5 тисяч. Близько 40 тисяч американців українського походження воювали у тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної армії на Ельбі у 1945 році. Вихідці з України брали активну участь у лавах борців європейського руху Опору. Статус окремих підрозділів у таборі французького руху опору одержали три українські відділи – курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т. Шевченка та відділ поручика Круковського. За активну участь у боротьбі з нацистами сотні наших співвітчизників були відзначені високими урядовими нагородами європейських країн. За роки Другої світової війни до лав Червоної армії було мобілізовано понад 7 млн. жителів України. Представники України становили значну 61


частку вищого командного складу Червоної армії – серед генералів та адміралів їх близько 300. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини фронтів, які діяли у період війни Радянського Союзу з Німеччиною 1941 – 1945 років. Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть. 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 особи – двічі Героями, а льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги. Першим Героєм Радянського Союзу у війні з німцями 8 липня 1941 року став льотчик донеччанин Петро Харитонов (Ленінградський фронт). 14 липня були названі перші Герої Балтійського флоту – льотчики ВПС Балтійського флоту капітан Олексій Антоненко (українець з Гомельщини) і донеччанин Петро Бринько. Не треба забувати, що у вогненному екіпажі М. Гастелло, який скерував охоплений полум’ям літак “Іл-4” у скупчення німецької техніки, були українці Бурденюк і Скоробогатий. У вересні 1941 року у районі Миргорода уродженка Рівненської області лейтенант Катерина Зеленко здійснила на штурмовику “Су-2” єдиний серед жінок повітряний таран. Найрезультативнішою серед жінокповітряних асів стала уродженка Краматорська Лілія Літвак – на її рахунку 17 знищених німецьких літаків. Одним з перших льотчиків, що таранили німецькі літаки, був уродженець Амвросіївки на Донбасі Сергій Титовка. Першим двічі Героєм Радянського Союзу під час війни (22 липня 1941 р.) став підполковник Степан Супрун із Сум. 13 липня 1941 року першим танкістом – Героєм Радянського Союзу став генерал-майор Кузьма Семенченко. Вже після війни стало відоме ім’я найрезультативнішого радянського танкового аса – Дмитра Лавриненка, на його рахунку – 90 німецьких танків. Він же встановив світовий рекорд за кількістю знищених танків в одному бою – 16 листопада 1941 року він підбив 17 німецьких танків. Звання Героя Радянського Союзу йому було присвоєне через багато років після закінчення Другої світової війни – 5 травня 1990 року (посмертно). Найзнаменитішим у СРСР підрозділом морських десантників став 1-й десантний загін 384-го батальйону морської піхоти Чорноморського флоту 62


під командуванням харків’янина Костянтина Ольшанського. Цей загін зумів захопити морські порти Маріуполь, Бердянськ і Миколаїв. У 1990 році, через 27 років після смерті, звання Героя Радянського Союзу отримав одесит Олександр Марінеско – у роки війни командир підводного човна “С-13”, який 30 січня 1945 року знищив океанський лайнер “Вільгельм Густлофф”. На його борту перебували 1300 німецьких підводників, яких перевозили з оточеного радянськими військами Кенігсбергу до Кіля для формування нових екіпажів підводних човнів. Гітлер оголосив одесита своїм особистим ворогом, а атака Маринеско на “вовків Деніца” одержала назву “атаки століття”. Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. Так, 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України отримали 2,5 млн. орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.). У тилу німецьких військ, на території України, воювали понад 50 тис. радянських партизанів, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації. Також у роки Другої світової війни боротьбу з німецькими окупантами вели загони Української Повстанської Армії (УПА). Становлення оунівського партизанського руху почалося з середини 1942 року. Навесні 1943 року військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а згодом – Українська Повстанська Армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого1943 року, коли перша сотня УПА під керівництвом І.Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 року повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель-Рівне, був убитий начальник штабу СА (нім. Sturmabteilung, – штурмовики, відомі як коричневорубашечники) генерал В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 року тільки на Волині окупанти провели 5 великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень-вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже 3 тис. солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА. 63


Тільки у липні-листопаді 1943 року українські повстанці провели 120 боїв, знищивши близько 4,5 тис. гітлерівців, при цьому втратили 1,6 тис. своїх вояків і старшин. Цілі райони Волині і Галичини опинилися під повним або частковим контролем УПА. Тут створювалась нова адміністрація, проводилось наділення селян землею. Восени 1944 року УПА провела 800 рейдів. У середині 1943 року УПА С.Бандери насильно залучила до свого складу майже усі загони Т.Бульби-Боровця та частини ОУН Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 року (на той час Т.Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен). Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали третьою силою, яка намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 року за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши у протистоянні з повстанцями понад 1,5 тис. осіб, ці формування були змушені відійти. У жовтні-листопаді 1943 року УПА провела 54 бої проти радянських партизанів і 47 боїв проти німців. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 – початок 1945 рp.) досягала 100 тис. осіб. Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії. У роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянськонімецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль третьої сили, що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти – проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися тактики збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару. Не можемо забувати і того факту, що багато українців воювали і на боці Німеччини – як на добровільній, так і на примусовій основі. Українські вояки 64


у мундирах чужинців-завойовників – явище складне й неоднозначне. Вони воювали на боці ворога з різних причин: одні – з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); інші – з безвиході (німецький полон, страх перед НКВС); деяка частина на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, репресії, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті тощо). Головною і вирішальною подією Другої світової війни стала війна Радянського Союзу 1941 – 1945 років проти фашистської Німеччини та її союзників. Протяжність Східного (радянсько-німецького) фронту у різні періоди сягала від 4 до 6 тис. кілометрів – це у чотири рази перевищувало довжину північно-африканського, італійського та західноєвропейського фронтів. 800 км Східного фронту проходили по території України. На українській ділянці у ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, “окопної війни”. Про це свідчить той факт, що із 40 місяців війни на території України (з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 р.) 35 припадають на активні бойові дії і те, що тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті. Смерч війни, руйнувань і смерті двічі пронісся над українською землею – під час її оборони та переможного визвольного наступу. У ході оборонних боїв 1941 – 1942 років бійці та командири Червоної армії виявили масовий героїзм і мужність. На цей період припадає і найбільший відсоток безповоротних військових втрат. Лише у Київській оборонній операції, що тривала понад 70 діб, кількість убитих перевищила 616 тис. осіб (вермахт втратив понад 100 тис. солдатів і офіцерів). Цей період став суворою школою боротьби, найважчим і для народу, і для збройних сил. Ареною запеклих і кровопролитних боїв Україна була і під час вигнання гітлерівських окупантів з її території у 1943 – 1944 роках, коли ворог відчайдушно чіплявся за кожен клаптик української землі. У цих боях з обох сторін брали участь понад 6 мільйонів осіб, було задіяно 85 тисяч гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 років були проведені одна оборонна, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операції, у ході яких загинуло й було поранено майже 3,5 млн. воїнів Червоної армії. Під час особливо напружених боїв середньодобові безповоротні втрати становили 68 тисяч осіб. Коли битва за Україну досягла свого апогею, на її фронтах було зосереджено до половини діючої Червоної армії. У цей період німецькі війська та їх союзники втратили один мільйон особового складу, 20 тисяч гармат і мінометів, 4 200 танків, 4 200 штурмових гармат, 5 000 літаків. Лише у 1943 році на Чорному морі було потоплено 65


123 транспорти і 244 бойових кораблі ворога. Протягом зимових наступів 1944 року на Правобережній Україні і в Криму радянськими військами були повністю знищені 30 дивізій та одна бригада противника, розгромлені 142 дивізії і 5 бригад (із них у подальшому 14 дивізій і 3 бригади були розформовані). Війна принесла українському народу незлічені жертви і страждання. Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. Загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 млн. (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом. У зоні окупації загинули 3,9 млн. мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців. На території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тис. осіб; у Львові – понад 200 тис. у Янівському таборі і 14 тис. у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тис. у Бабиному Яру і 340 тис. у Дарниці; 150 тис. у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками (8 тис. дітей лише за два місяці у Янівському таборі). З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 млн. були вихідцями з України, близько 1 млн. з них загинули. Кількість українців, які загинули будучи бійцями радянських партизанських загонів і учасниками підпільних груп досі залишається невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав. На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, що позбавило притулку 10 млн. мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей. Після визволення України на її території було розміновано 2 813 мінних полів і близько 7 800 населених пунктів, зібрано і знищено близько 21 млн. мін, авіаційних бомб, снарядів та інших вибухонебезпечних засобів. 66


Значною була роль України, її економічний і оборонний потенціал у створенні матеріально-технічних передумов розгрому нацистської Німеччини. Потужний внесок у зміцнення воєнного потенціалу СРСР зробили підприємства, евакуйовані з України до Сибіру, на Урал, у Середню Азію. Завдяки зусиллям українських робітників з прифронтових районів було демонтовано і перебазовано понад 550 великих підприємств, майно колгоспів, радгоспів, машино-тракторних станцій, евакуйовані 3,5 млн. жителів республіки, які включилися в промислове та сільськогосподарське виробництво у тилових районах СРСР і своєю працею наближали Перемогу. Ще йшла війна, а мешканці визволених районів розпочали відбудову промисловості, сільського господарства, житла тощо. Український народ докладав неймовірних зусиль до того, аби підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики. Слід зазначити, що на кінець війни, наприклад, машинобудівної промисловості в Україні майже не існувало. Було зруйновано 599 машинобудівних заводів, на яких до війни працювало понад 600 тис. робітників. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 року було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. На кінець року відновили роботу 3 тис. великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 млн. українських трудящих, які своєю працею зробили гідний внесок у розгром ворога. У результаті Другої світової війни істотно змінилася геополітична ситуація, зокрема у Центральній та Східній Європі. Це безпосередньо торкнулося й України. До України відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі. Відбулося приєднання Закарпатської України до УРСР. Україна стала членом – засновником ООН. Таким чином, волелюбні народи світу визнали великі заслуги українського народу у боротьбі за свою, а також народів Європи й світу свободу і незалежність. Україна, також уперше, була включена в систему світової співдружності, набула статусу суб’єкта міжнародного права. Титанічна боротьба українського народу за своє національне виживання засвідчила велику силу характеру і невмирущу волю його до життя. Відзначаючи вагомий внесок України і українців у перемогу в Другій світовій війні, слід завжди пам’ятати про всіх загиблих у тому жахливому Апокаліпсисі. Світла пам’ять про тих, хто поліг на фронтах, загинув від нацистських тортур, повинна стати духовною підмогою для українського народу на шляху утвердження держави, суспільної консолідації, примирення живих і мертвих незалежно від національності, політичних і релігійних поглядів та переконань.

67


Тема 10. Державні кордони та етнічні межі України: минуле та сьогодення Формування української етнічної території. Одним з головних атрибутів будь-якої держави є її територія. Втрата державної території веде до втрати державності. Державна територія сучасної України формувалася протягом століть і становить сьогодні 603,7 км2. Сухопутний і морський кордони України загальною протяжністю 7590 км склалися історично, але вони не збігаються з етнічними кордонами. Це стало наслідком колонізаторської політики сусідніх держав. Сьогодні у межах державних кордонів України об’єднані майже всі етнічні українські землі. Однак, великі території етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися у складі інших держав та перебувають у них і досі. Ніколи у минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Характерною рисою державної території України є те, що вона не повністю збігається з межами її етнічних земель. Українські етнічні землі (етнічна територія) – це простір земної поверхні, який компактно заселений і господарськи освоєний українцями, українським етносом за багато століть його розвитку й розселення. Часто чіткі межі суцільно заселеного простору важко визначити, бо він непомітно переходить у етнічно мішані території. Після розпаду Київської Русі експансію на українські землі здійснювали сусідні держави, зокрема Литва, Польща, Московське царство, Туреччина та ін. Починаючи з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., українські землі були поділені між двома імперіями – Австрійською (з 1867 р. АвстроУгорська) і Російською. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. внаслідок природної колонізації незаселених територій завершилось формування української етнічної території як ареалу, у якому українці становили у нові й новітні часи абсолютну більшість (понад 50%) або відносну більшість (менше 50%, але більше, ніж частка інших етносів). Причому, розширення етнічної території проходило природним шляхом (в основному у південному і східному напрямках), звуження – у результаті насильницького зовнішнього втручання (переважно на західному пограниччі). На початок ХХ ст. українська етнічна територія охопила великі простори від Сяну до Передкавказзя і від Полісся до Гірського Криму. Її площа становила близько 747 тис. км2. Об’єктивність цього факту засвідчена всіма основними етнографічними картами того періоду, укладеними вченими різних країн на основі проведених переписів населення, а також польових досліджень мовних особливостей (П. Чубинського, Д. Багалія). Зазначимо, що в Австро-Угорщині 68


переписи населення проводилися регулярно кожні 10 років, починаючи з 1870 року, у Росії перепис населення був проведений у 1897 році. Кордони України в умовах боротьби за національну державність (1917 – 1921 рр.). Політичні зміни у Центральній і Східній Європі прискорила Перша світова війна. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року був сформований представницький орган українських політичних сил – Центральна Рада. І-й Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд погодився визнати автономний статус України з 9-ти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів). Центральна Рада погодилась лише тимчасово визнавати державну територію у таких межах. Населення інших українських земель, що знаходилися поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що “…до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлена за згодою організованої волі народів”. Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 25 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було урочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. але таке проголошення відбулось занадто пізно. Територія України була окупована російськими більшовицькими військами. Уряд П. Скородапського ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. Дипломатичними зусиллями до Української Держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії – до Харківської губернії. Річицький, Пінський і 69


Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української Держави. Останніми були приєднані Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української Держави на правах автономії. Хоча входження Криму й було юридично оформлене, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. Велися українсько-румунські переговори про долю українських земель Бесарабії (Акерманщини і Хотинщини), які наприкінці 1917 – на початку 1918 років незаконно окупувала Румунія (разом із усією Бесарабською областю). На користь Української Держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями був зміщений так, що до України входив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етноукраїнської області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. У той же час важливі державотворчі процеси охопили західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини, яка фактично розпалася у жовтні 1918 року. 1 листопада 1918 року владу у Львові взяла Українська Національна Рада. Керівництво Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) підтримало ідею єдиної української держави, що привело до возз’єднання ЗУНР і УНР і утворення 22 січня 1919 року соборної України. В Універсалі Директорії проголошувалось: “Віднині воєдино зливаються відірвані від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна”. Проте восени 1918 року Румунія окупувала Буковину, а Польща влітку 1919 року всю Галичину, уряд ЗУНР емігрував. Загроза нового політичного краху змусила Директорію шукати порозуміння з Польщею через перегляд західних кордонів на її користь. Наприкінці 1920 року керівництво УНР остаточно втратило контроль над своєю територією. У 1919 році був затверджений Договір про кордони між УСРР, Литовсько-Білоруською республікою і РСФРР. З огляду на те, що при міждержавному розмежуванні за основу брали межі губерній царської Росії, то і нові кордони не відповідали етнічним. Державний кордон з Російською республікою пройшов в основному по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і 70


Грайворонський. Етноукраїнські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР. Державотворчі настрої охопили у 1918 році й українські землі на Кубані. Стихійне формування крайових державних структур було виявом станового (козацького) патріотизму і розуміння своєї етнічної самобутності. У період найбільших успіхів фракції у Краєвій Раді було офіційно заявлено про вступ Кубані на федеральних засадах до складу Української Держави. Проте цей акт не був юридично оформлений. У 1920 році кубанські крайові органи були ліквідовані. Кордони України у міжвоєнний період та період Другої світової війни. Після поразки українських сил у боротьбі за державість (1917–1921 рр.) у наступні два десятиліття українські етнічні землі знову були поділені між чотирма країнами. Галичина і Волинь (132 тис. км2) опинилися у складі Польщі, Закарпатська Україна (15 тис. км2) – у складі Чехословаччини, Буковина і Бессарабія – (18 тис. км2) – у складі Румунії, усі інші українські землі відійшли до СРСР. Лише на частині етнічної української території у складі СРСР існувала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (443 тис. км2), яка формально виступала як суверенне державне утворення, залишаючись фактично складовою трансформованої в СРСР Російської імперії. У 1923 році при ЦВК УРСР була створена адміністративнотериторіальна комісія, яка одержала завдання переглянути кордони УСРР з РСФРР і БСРР. Результати дослідження комісії були відображені в українському проекті врегулювання державних кордонів радянських республік. Українська сторона заявила про своє право на етнічні повіти Слобожанщини. Проект передбачав і обмін невеликими ділянками території з Білорусією. Остаточно ухвала ЦК ВКП(б), який зайняв проросійську позицію, фактично анулювала підсумки тристоронньої угоди. Україні було передано 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі волості і селища інших етнічно українських повітів. У 1924 році РСФРР звернулась із територіальними претензіями до УСРР на Шахтинський і Таганрозький округи Донецької губернії, не зважаючи на те, що більшість населення тут, відповідно до перепису 1897 року (71%), становили етнічні українці, посилаючись при цьому на економічну проблему виходу Росії до Азовського моря. Ці претензії були задоволені відповідно до ухвали Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року. Великі територіально-політичні зміни в Європі передбачало підписання таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року. Виконуючи умови угоди, Радянський Союз окупував Західну Волинь і Галичину, Німеччина захопила польські землі, а також Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя. 28 вересня 1939 року був 71


підписаний новий “Договір про дружбу і кордон” між СРСР і Німеччиною, який визначав новими кордонами долини Сяну і Бугу. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 27 листопада 1939 року був затверджений українсько-білоруський кордон: до Білорусії відходила частина української етнічної території (Берестейщина). Таке несправедливе (стосовно українського населення) встановлення кордонів було зумовлено, зокрема, такими обставинами, як прагнення всіляко обмежити територію впливу західноукраїнського підпілля з епіцентром у Галичині та бажанням розширити кордони Білоруської республіки за рахунок етноукраїнських земель як компенсацію за включення значних етнобілоруських земель до складу Російської РФСР. У 1940 році до складу СРСР було приєднано Бессарабію і Північну Буковину. Незважаючи на те, що ці зміни відбулися шляхом сумнівних політичних угод щодо поділу сфер впливу між тоталітарними режимами СРСР та Німеччини, входження етноукраїнських частин Бессарабії і Буковини до складу Української РСР визначалося об’єктивними історичними та етнічними передумовами і тому за всіх негативних моментів тодішньої дійсності стало безумовно позитивним фактом. Під час завершальних операцій по розгрому Німеччини та її союзників у ході Другої світової війни постало питання про українсько-польське, українськочехословацьке і українсько-румунське повоєнне розмежування. Починаючи з Тегеранської конференції (8 листопада – 1 грудня 1943 р.), під час розгляду питання про територіально-політичний устрій Східної Європи, дискутувалось питання про кордони Польської держави, і зокрема, про встановлення польськоукраїнського кордону. Під тиском польських еміграційних кіл керівники західних держав часто займали пропольську позицію, оскільки встановлення кордону на користь УРСР сприймалось ними як реальний крок до зміцнення позицій СРСР, що за тих умов було для Заходу небажаним. Територіально-політичні зміни в Європі і, насамперед, так зване польське питання були у центрі роботи Ялтинської конференції (4–11 лютого 1945 р.). Висунутий на конференції проект СРСР за основу східних кордонів Польщі цього разу брав лінію Керзона, але вже з відхиленням на схід на 5– 6 км. Не брався до уваги той факт, що на захід від цієї лінії залишалась суцільна смуга території з переважаючим українським населенням, яке не бажало перебувати у складі Польської держави. Вирішальним стало те, що Україна та українські інтереси не були відповідно представлені, хоча тодішній керівник Української РСР М. Хрущов під тиском української громадськості робив спроби включити до складу УРСР такі етнічно українські землі, як Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Мармарощина, а також Південну Буковину із змішаним українсько-румунським населенням. В остаточній постанові конференції було заявлено, що польсько-український кордон має 72


бути проведений по лінії Керзона, але з дещо більшим, ніж у проектах СРСР, відхиленням він неї – у деяких районах на 5–8 км на користь Польщі. У квітні 1945 року був підписаний договір про дружбу і державний кордон між СРСР і Польщею, який мав закріпити рішення Ялтинської і Потсдамської (17 липня – 2 серпня 1945 р.) конференцій. Польський уряд домігся від Москви нових поступок: до Польщі відходила територія на південь від Крилова до р. Західний Буг і р. Солокія з відхиленням від лінії Керзона на 30 км, а також землі в районі Немирів-Ялівка з відхиленням на 17 км. У 1947 році польським комуністичним режимом була проведена масова депортація автохтонного українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини у західні райони Польщі під назвою операція “Вісла”, яка за своєю жорстокістю і наслідками має всі ознаки етноциду. Термінового розв’язання вимагала й проблема Закарпатської України. Відразу ж після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд почав організовувати на Закарпатті свою адміністрацію з центром у м. Хуст. Водночас створювались і народні комітети як представницькі органи місцевого населення. Їх діяльність мала суперечливий характер: з одного боку – об’єктивно існував народний рух за возз’єднання з великою Україною, з іншого – орієнтацію комітетів спрямовувало радянське керівництво. У листопаді 1944 року І з’їзд народних комітетів у Мукачеві заявив про прагнення Закарпаття до возз’єднання з УРСР у складі СРСР. У червні 1945 року був підписаний радянсько-чехословацький договір з участю представників УРСР про статус Закарпаття, який юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачевому. Згідно з цим договором кордон між УРСР і Чехословаччиною пройшов по довоєнній внутрішній адміністративній межі Підкарпатської Русі і Словаччини, успадкувавши, таким чином, невідповідність з етнічним розселенням українців. У складі Чехословацької республіки залишався клин української етнічної території, що тягнувся вздовж Карпат аж до Пряшівщини з населенням близько 150 тис. осіб. Завершення формування державної території України. Процес польсько-українського розмежування завершився у 1951 році обміном прикордонними ділянками, приблизно однаковими за площею. До Польщі відходили землі у районі Нижніх Устриків Дрогобицької області, до України – район між річками Західний Буг, Солокія і Гучба. Офіційними мотивами обміну було економічне тяжіння районів до суміжних закордонних земель. У результаті такого переділу Польща одержала багатий нафтовий район разом з розвинутою інфраструктурою. Після закінчення Другої світової війни Румунія визнала право Української РСР на Північну Буковину, Хотинщину і західне Українське Причорномор’я. Це було закріплено радянсько-румунським договором 1947 року. 73


Формування державної території УРСР завершилось у 1954 році. 19 лютого на підставі відповідного указу Президії Верховної Ради СРСР Кримська область РСФСР була включена до складу УРСР. Ця передача виявилася вимушеною мірою через надзвичайно важку економічну ситуацію на півострові, викликану післявоєнною розрухою і браком робочої сили після депортації кримських татар, та відсутністю у переселенців з російських регіонів навичок ведення господарства у степових зонах Криму. Тому в 1954 році Кримська область була передана Україні з наступним формулюванням: “Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР”. Відповідь щодо головної причини передання Криму Україні лежить у площині будівництва Північнокримського каналу. Цією передачею відповідальність за будівництво його кримської частини була покладена на Українську РСР. Натомість Україна передала до складу РСФСР частину своїх історичних територій, які межували зі Смоленською, Курською, Білгородською, Воронезькою областями. Ростовській області було передано місто Таганрог з Таганрозькою округою, де переважна більшість населення на той час визнавала себе українцями. Також до Росії перейшла Шахтинська округа на Донбасі та Стародубщина на Сіверщині. У результаті передачі українських земель, до складу РСФСР перейшли понад 1,2 млн. осіб, що їх населяли. За своєю площею передані РСФСР українські землі дорівнювали території Криму. 12 лютого 1991 року був змінений статус Кримської області на автономну республіку – Автономна Республіка Крим. Після проголошення незалежності України, Крим залишався основним об’єктом територіальних претензій Росії, яка завжди вважала його російським. Тут сходилися і економічні, і військово-стратегічні інтереси обох держав. Анексія Криму Російською Федерацією. Протягом кінця лютого – березня 2014 року Росією було здійснено анексію Криму. (Анексія – від лат. annexio (приєднання) – насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку). Перекинуті з Росії та кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських “козаків”, яке називало себе “самооборона Криму”. 11 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. 16 березня за рішенням Кримського парламенту був проведений референдум про статус півострова. Призначення референдуму відбулося всупереч українському законодавству, що не передбачає проведення місцевих референдумів. В умовах 74


бойкотування референдуму кримськотатарським народом, присутності великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також фальсифікацій, референдум в Криму нібито зібрав понад 1,2 млн. заповнених бюлетенів (що відповідало 83,10 % загальної кількості виборців), з яких нібито 96,77 % засвідчили вибір “за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації”. 17 березня самопроголошеними маріонетковими лідерами В. Константиновим і С. Аксьоновим, які за підтримки Росії захопили владу в Автономній Республіці Крим, була проголошена незалежність півострова (як Республіка Крим), після чого вони звернулись до Російської Федерації із “пропозицією” про прийняття Криму до її складу як нового суб’єкта зі статусом республіки. 18 березня 2014 року Державна дума Росії ухвалила “Договір про входження Криму до складу Російської Федерації”, а вже 21 березня президент В. Путін підписав указ про ратифікацію цього Договору та надання Криму статусу “федерального округу у складі Російської Федерації” та статусу міста федерального значення Севастополю. 27 березня 2014 року на 68-й сесії Генеральної Асамблеї ООН відкритим голосуванням країн-членів ООН, 100 з яких висловилися “за”, 11 – “проти”, а 58 – “утримались”, була ухвалена резолюція № 68/262 про територіальну цілісність України. Дане засідання Генасамблеї ООН було скликане спеціально для розгляду питання збройної окупації Росією території України, а саме Кримського півострова. Належність Криму до України підтвердила також на своєму 195-му засіданні виконавча Рада Юнеско (Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). З 15 квітня 2014 року згідно Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” Автономна Республіка Крим і м. Севастополь мають статус тимчасово окупованої території України. Як йдеться у зазначеному законі, “Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом. При цьому порушуються Конституція та закони України, Гаазькі конвенції 1907 року, IV Женевська конвенція 1949 року, Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України по Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та інші міжнародно-правові акти”. 75


Тема 11. “Через шаблю маємо право”: козацьке військо та його воєнне мистецтво у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького (до 370-річчя від початку Хмельниччини) Формування українського козацтва і становлення його воєнного мистецтва відбувались в умовах постійної боротьби з грабіжницькими нападами татар. В основі татарської тактики грабіжницьких нападів лежала велика мобільність їхніх загонів. Боротьба з таким противником, який міг з’явитись у будь-якому місці і в будь-якій кількості, вимагала від козаків достатньої мобільності і певних засобів, які б нейтралізували його кількісну перевагу. З іншого боку, козакам протистояла польська держава, яка несла в Україну поневолення, кріпацтво та денаціоналізацію. У боротьбі з польськими військами козакам треба було витримувати атаки важкої кінноти з її довгими списами і досконалим володінням холодною зброєю, протистояти артилерійському вогню й атакам піхоти. Втрата власної державності обумовила відсутність державної підтримки створенню українських збройних сил. В цих умовах козацтво явилось результатом самоорганізаційних зусиль українського народу. Це обумовило народний характер козацького війська, відкрило широкі перспективи для його розвитку, але на початковому етапі цей розвиток обмежувався можливостями окремо взятого селянського господарства. Відсутність державних організаційних заходів не дозволяла створити не тільки кінноту, а й будь-яке військо, формування якого б потребувало об’єднаних зусиль. Тому в козацькому війську кожен сам повинен був забезпечувати себе зброєю, спорядженням, кіньми, провіантом та фуражем. Формування в Україні легкої кінноти, яка була традиційна для кочівницьких народів, теж було неможливе. Адже історично склалося, що українці були хліборобським народом. Тому до середини XVII ст. козацька піхота була основним родом війська. Прибулі на поле бою кінні козаки спішувались і вели бій у пішому порядку. Невисока скорострільність тогочасної вогнепальної зброї не дозволяла піхоті вести на відкритій місцевості успішні бої з кіннотою. Тому основним бойовим порядком козацької піхоти став табір з возів. На підступах до табору козаки копали вовчі ями та інші пастки. Важливим фактором неприступності козацького табору був масований і влучний вогонь із ручної вогнепальної зброї. Висока виучка й використання найбільш передових досягнень у зброярській справі (кременевих ударних замків та ладівниць із готовими набоями) дозволили козацькій піхоті досягти найбільш можливої щільності вогню. Заряджання мушкета потребувало певного часу, і щоб досягнути безперервного вогню, піхотні підрозділи вели 76


його шеренгами по черзі. Швидкість заряджання мушкетів з гнотовими замками змушувала шикувати підрозділ, озброєний такою зброєю, у 10 шеренг. Озброєних мушкетами з кременевими ударними замками піхотинців шикували у 5 шеренг. Швидкість, з якою козаки стріляли з ручної вогнепальної зброї, дозволяла шикувати козацькі піхотні підрозділи у три шеренги. Це дозволяло залучити максимальну кількість стрільців для проведення залпу і зменшувало втрати від артилерійського вогню противника. Коли ж потрібно було ще більш посилити темп вогню, то стріляла лише перша шеренга, в якій збирались найвправніші стрільці. Дві інші лише заряджали для них зброю. Найбільш вразливі місця табору прикривались артилерією, що у поєднанні з влучним вогнем із ручної вогнепальної зброї робило такий табір неприступною твердинею, яку противник не міг здобути, навіть маючи багатократну кількісну перевагу. При необхідності такий табір використовувався й у наступі. У липні 1648 року Максим Кривоніс (один з найближчих сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького) під захистом табору здійснив наступ і розгромив поляків під Старокостянтиновом. Артилерія, яка використовувалась у козацькому війську, у переважній більшості була малокаліберною. Це пов’язано з тим, що козацьке військо відзначалось великою мобільністю. У використанні гармат козаки теж виявляли високу майстерність. Так, у 1648 році у битві під Жовтими Водами ефективність вогню козацької артилерії виявилась такою, що татари, які були тоді союзниками козаків, побоюючись того, що залишиться мало полонених, просили припинити вогонь. Козацька кіннота не відзначалась такими ж відмінними якостями, як піхота. У переслідуванні противника, У боротьбі з татарами дії козацької кінноти були ефективними, але витримати протиборство з важкою польською кавалерією козацькій кінноті було важко. Хоча під час герців окремі козаки могли перемогти кількох польських кавалеристів за один день. Достатньо ефективною була в козацькому війську прикордонна служба. На початку 17 ст. степове прикордоння було вкрите мережею спостережних пунктів, з яких козаки спостерігали за появою татарських загонів. При виявленні татар спостерігачі оповіщали населення про небезпеку, а козацькі війська вирушали назустріч противнику. З метою стримування агресії Туреччини й Криму і перенесення боротьби на їхню територію козаки успішно здійснювали морські походи на прибережні міста цих країн. У першій половині XVII ст. воєнне мистецтво українського козацтва стояло на досить значному рівні. Козацька піхота використовувала тришеренговий бойовий порядок, який був найбільш придатний для 77


використання в рамках лінійної тактики, що ставала пануючою в Європі. Козацька артилерія, в якій був відсутній парк важких облогових гармат, а гармат середнього калібру було менше норми, все ж таки забезпечувала ведення бойових дій козаками, а її кадровий потенціал став основою для її розвитку в майбутньому. Відрізаність України від моря й труднощі у створенні власного морського флоту не завадили козацтву здійснювати походи проти наймогутнішої держави Причорномор’я і стримувати турецьку експансію. Проте відсутність сильної кавалерії обмежувала можливості козацького війська. Саме тому табір став основним бойовим порядком козацького війська. Він був базою, з якої козаки робили вилазки і переходили в контрнаступ. Козацька атака проводилась лавою – шеренгою із загнутими краями для охоплювання противника. Коли козацьке військо під час бою змішувалось із противником, то такий бойовий порядок називався галасом, а якщо бій вівся окремими не зв’язаними між собою загонами – розгардіяшем. Коли ж козаків оточував ворог, то вони шикували свої підрозділи трикутником і билися на смерть (як 300 козаків під Берестечком, що прикривали відступ своїх побратимів). Перевага польського війська в кавалерії, дії якої поєднувались із діями піхоти й артилерії, змушували козаків використовувати оборонну тактику, що вело до поразки. Але подальше вдосконалення козацького військового мистецтва в межах чужої держави було неможливе. Наступний етап розвитку військового мистецтва українських козаків пов’язаний з ім’ям Богдана Хмельницького. Ще до 1648 року він був добре відомий як знавець військової справи, добре обізнаний з тактикою турків, татар, із найновішими досягненнями європейського військового мистецтва. Вже в перших битвах Визвольної війни Хмельницький втілив у життя свою стратегію наступу і удару. Активні наступальні дії українських військ, вміла організація бою й взаємодія всіх родів військ, у тому числі й легкої татарської кінноти, обумовили нищівні поразки польських військ і відродження української держави, що позитивно вплинуло на розвиток козацького військового мистецтва. У подальшому наступальна стратегія була ще більш удосконалена Хмельницьким. Головним завданням гетьман вважав розгром основних сил противника і тому не розтрачував сили на взяття фортець. Він блокував їх невеликими відділами козачого війська і залишав у тилу, а сам з основними силами рухався назустріч головним силам противника. Саме так він діяв у 1648 році, коли залишив нездобутий Кодак і ряд замків на кордоні з Литвою. А розгром основних сил противника визначав результат кампанії. Свою концепцію наступальної стратегії Б. Хмельницький виклав у листі до командуючого українськими військами в Білорусі І.Золотаренка: “Не 78


баритися під курниками, як минулого року, а треба йти туди де голова, або де стояли окремі ворожі полки... А біля Бихова залиши, ваша милость, перевіривши піхоту і накажи біля воріт окопатися, а сам там людей не губи, а не барючись ... промишляй ... над головою, а з хвостом вже піде легше". Виходячи з наступальної стратегії, Б. Хмельницький привчав козаків до наступальної тактики: "Коли прийде до битви, не покладайтеся на ваші лопати і ями... щоб слави і душ не погубити”. Рішучі дії Б. Хмельницького змушували польські війська до ведення оборонних боїв. У 1649 році у битвах під Зборовом і Збаражем, а в 1653 році у битві під Жванцем поляки були блоковані у своїх укріпленнях, і лише зрадницька політика кримського хана врятувала їх від цілковитої поразки. Однією зі складових успіхів українських військ була тісна взаємодія між всіма родами військ. На марші козацькі війська рухались із максимально можливою швидкістю. Для завчасного виявлення противника вперед вирушав кінний розвідувальний загін, який висилав роз’їзди. По боках табору теж висилались дозори, які контролювали місцевість, по якій просувались війська. Коли виникала потреба затримати противника, то висилався сильний передовий загін, який зв’язував противника боєм до підходу головних сил. При оточенні противника навколо його позицій козаки копали шанці, будували редути і насипали вали. Під Збаражем були насипані “високі на два коні” вали, з яких проглядався весь польський табір. Піхота під захистом шанців зближувалась із противником і сковувала його. Артилерія обстрілювала ворожий табір та підтримувала атаки піхоти й кінноти. Коли противник виходив із табору і шикувався до бою, то в центрі козацького бойового порядку розміщувалась кіннота, на флангах у батовому строю ставала піхота, а у проміжках між піхотними підрозділами займала позиції легка артилерія. Така побудова була основою для проведення комбінованих атак. При цьому кіннота наступала по фронту противника при підтримці вогню артилерії та піхоти, які обстрілювали ворога з флангів. Вміло використовував Б. Хмельницький резерви, які вводив у бій лише в найбільш вирішальні моменти, що викликало розгубленість і паніку у противника. Застосовувались і охвати противника, засідки, блокування комунікацій. Разом із тим великих зусиль доклав Б. Хмельницький для удосконалення козацького війська. При реорганізації артилерії гетьман надав їй статусу окремого роду військ. Гармати були зведені в окремий підрозділ, їм було виділене кінне прикриття. 15 невеликих гармат були поставлені на двоколісні лафети і переведені на однокінну тягу, що збільшило їх маневреність. У той час це було новинкою в артилерійській справі. У подальшому зростала і кількість гармат полкової артилерії, і парк важкої 79


польової артилерії, і в цьому компоненті українське військо не тільки не поступалося польському, а й переважало його. Ще більше уваги приділяв Б.Хмельницький створенню української кавалерії. Гетьман готував кадри для кінноти, надаючи земельні наділи під умовою “кінної у війську служби”. Він залучав на свій бік українську шляхту, а шляхта в Речі Посполитій була основою кавалерійських підрозділів. Б. Хмельницький заборонив вивіз коней з України. І уже в 1649 році під Лоєвом М.Кричевський на чолі 10 тисяч вершників атакував литовське військо. А в 1651 році під Берестечком, коли татари відмовились іти у наступ, певний час українська кіннота з успіхом вела бій з польською кавалерією. У 1655 році під Животовим півтори тисячі “найкращого комонника” були відправлені в “під’їзд”. Започаткував гетьман і створення регулярних підрозділів українського війська, які відзначались постійною боєготовністю. В цьому найманому війську служили і українці, і татари, і серби, і молдавани, і німці. Всі ці заходи перетворили українське військо в одне з найсильніших у Європі. З кінця XVII ст. у козацькому війську панівне становище займає кіннота, придатна лише для ведення розвідки, переслідування розбитого противника, для несення сторожової служби. Російське командування широко використовувало козацьку кавалерію в авангардних боях. Найчастіше вона протидіяла татарській кінноті. Крім того, козаки вели розвідку, відправлялись у рейди під ворожі фортеці. Козацькі піхотні підрозділи існували й у XVIIІ ст., але їх кількість і можливості обумовлювались матеріальним станом українського козацтва. Часто козацька піхота притягалась до земляних робіт, несла гарнізонну службу. Козацький гребний флот охороняв узбережжя, контролював переправи. Невеликі флотилії з кількох дубів захоплювали турецькі кораблі, перериваючи постачання прибережних фортець противника. Після завершення літньої кампанії козаки й зимою продовжували свою службу – охороняли кордони на форпостах. Військове мистецтво українського козацтва у XVIIІ ст. деградувало. Перетворившись з могутньої європейського рівня армії в окремий рід військ (іррегулярну кавалерію) з обмеженими можливостями, козацьке військо не могло самостійно вести великомасштабні бойові операції. Козацькі підрозділи діяли в складі російської армії і застосовували ті ж бойові порядки, що і російські війська. Лише у розвідці, у рейдах, у діях на морі вони могли виявляти певну самостійність, а цього виявилось недостатньо для розвитку козацьких традицій ведення війни. У другій половині XVIIІ ст. після ліквідації російським урядом українського козацтва можливості для розвитку його самобутнього і оригінального воєнного мистецтва були вичерпані. Досягнення українського козацтва у воєнному мистецтві справили вплив на розвиток європейської військової науки, а козацькі традиції використовуються при побудові сучасної української армії. 80


Тема 12. Історія розвитку конституційного процесу в Україні (до 22-ї річниці прийняття Конституції України) Конституція (від латин. Constitutio – устрій) – закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему, основні права, свободи і обов’язки громадян тощо. В Україні День Конституції відзначається 28 червня. Саме цього дня 1996 року депутати Верховної Ради ухвалили найголовніший закон країни – Конституцію суверенної української держави. Історичними попередниками сучасної Конституції України були: 1. Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік; 2. Конституція Української Народної Республіки – 29 квітня 1918 року; 3. Закони про тимчасовий державний устрій України (Української Держави) – 29 квітня 1918 року; 4. Мала конституція Західно-Української Народної Республіки – 13 листопада 1918 року; 5. Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року. Конституція Пилипа Орлика – це договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика із старшиною та козацтвом Війська, укладений 5 квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягин на правому березі річки Дністер (турецька назва – Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією. Після поразки у битві під Полтавою (27 червня 1709 року) гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, Іван Мазепа помер. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин і було прийнято документ, що визначав права і обов’язки гетьмана. Повна назва документа: “Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах”. Від усієї старшини та козацтва конституцію Пилипа Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко. Договір визначав права і обов’язки усіх членів Війська Запорозького, складався з преамбули та 16 статей, був 81


написаний двома мовами – латинською та староукраїнською. У тексті документа її автори називають територію держави Військом Запорозьким, Україною. Законодавча влада надавалася Генеральній Раді, що мала виконувати роль парламенту. До Ради входили генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків “з людей розважливих і заслужених”), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік – у січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради гетьман виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до них, гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Чинності конституція Пилипа Орлика не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу. Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) – прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день її існування. Конституція УНР мала підзаголовок – “Статут про державний устрій, права і вольності УНР” і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1–6); II. Права громадян України (статті 7–21); III. Органи влади УНР (статті 22–26); ІV. Всенародні Збори УНР (статті 27– 49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50–59); VI. Суд УНР (статті 60–68); VII. Національні союзи (статті 69–78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79–83). Конституційний процес Центральна Рада розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого 82


існування, 29 квітня 1918 року, Центральна Рада затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. Українська Народна Республіка проголошувалася “державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною”, суверенне право в якій належить народові (усім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Громадянином держави вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Усі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. Їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР. Національним меншинам надавалося право об’єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо. На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів. Отже, Центральна Рада бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів. Закони про тимчасовий державний устрій України – другий офіційний документ Української Держави. Виконував роль тимчасової конституції за правління гетьмана Павла Скоропадського. Оприлюднений 29 квітня 1918 року, у день повалення ним Центральної Ради. “Закони” визначали функції гетьмана і його державного апарату, проголошували основні обов’язки і права громадян, визначали статус церкви. Складалися з 44 статей, згрупованих у 7 розділів: 1. Про Гетьманську владу (Статті 1–8), 2. Про Віру (Статті 9–10); 3. Права і обов’язки Українських Козаків і Громадян (Статті 11–22); 4. Про закони (Статті 23–33); 5. Про Раду Міністрів і про Міністрів (Статті 34–37); 6. Про Фінансову Раду (Статті 38–41); 7. Про Генеральний Суд (Статті 42–44). Гетьман ставав головою Української держави, керівником виконавчої і законодавчої влади, верховним головнокомандувачем збройними силами. Він мав право схвалювати або відхиляти законопроекти, призначати і звільняти отамана Ради Міністрів разом з усім кабінетом, контролювати зовнішню та 83


податкову політику держави, вводити воєнний, обложний або надзвичайний стан, надавати амністію засудженим. Рада Міністрів і члени уряду координували діяльність окремих відомств. Міністри та державні службовці несли відповідальність перед гетьманом за стан державного управління, а за порушення підлягали цивільній або карній відповідальності. “Закони” передбачали для українських козаків і громадян обов’язки захисту держави, сплати податків та відбування повинностей. Гарантувалися права недоторканності особи і майна, права вільного пересування і вільного вибору праці, права громадян на об’єднання у громадські організації, свобода слова і друку. Встановлювалася свобода віросповідання, хоча православна християнська віра визначалася пріоритетною в Українській Державі. Закони Української Держави проголошувались обов’язковими для всіх українських громадян та іноземців, що перебувають на території України. Усі закони набирали чинності після оприлюднення. Незнання закону не позбавляло винного відповідальності за його порушення. Законопроекти розроблялися у міністерствах і затверджувалися гетьманом. Право тлумачити закони мав кабінет Ради Міністрів. У грудні 1918 року “Закони про тимчасовий державний устрій України” були скасовані Директорією УНР. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії (Мала конституція ЗахідноУкраїнської Народної Республіки) – перший конституційний закон, схвалений Українською Національною Радою. Містив 5 статей (артикулів), у яких визначалися назва й основні засади державності Західно-Української Народної Республіки: І. Назва; ІІ. Границі; ІІІ. Державна суверенність; IV. Державне заступництво; V. Герб і Прапор. У документі зазначалося, що: “Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 16 жовтня 1918 р., обнімаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселена переважно українцями, має назву Західно-Українська Народня Республика”. До скликання Установчих зборів уся повнота законодавчої влади передавалася Українській національній раді, а виконавчої – створеному нею 9 листопада Державному секретаріатові Західно-Української Народної Республіки. Автором проекту конституції ЗУНР був член Української Національної Ради отець Платонід Філяс. Безпосередню участь у розробленні документа брали митрополит Андрей Шептицький, єпископи Йосафат Коциловський та Григорій Хомишин. Тимчасова Конституція Карпатської України (“Закон ч. 1” та “Закон ч. 2”) – ухвалена на засіданні Сейму (парламенту) Карпатської України

84


15 березня 1939 року. Карпатська Україна – з грудня 1938 року нова назва автономної Підкарпатської Русі, яка входила до складу Чехословаччини. Навесні 1939 року у ході розпаду Чехословаччини, перед владою Карпатської України постало питання про можливість проголошення її державної незалежності. Проте в оточенні сильних і агресивних сусідів (Польщі, Угорщини, СРСР, Німеччини) це було складною проблемою. Розвиток подій прискорило рішення А. Гітлера (6 березня) ліквідувати Чехословаччину як державу. Окупувавши Богемію та Моравію, він дав згоду на проголошення окремою державою Словаччини та погодився на окупацію Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 року на своєму засіданні Сейм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. З трибуни звучали слова: “Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу”. Було обговорено і прийнято заздалегідь підготовлений проект конституції – основного закону країни. Конституція визначала форму правління Карпатської України як президентсько-парламентську республіку. У тексті документу йшлося: “ЗАКОН ч. 1. Сойм Карпатської України ухвалив цей закон: Карпатська Україна є незалежна Держава. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі. Державна мова Карпатської України є УКРАЇНСЬКА мова. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня. § 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові. § 7. Державний гимн Карпатської України є: “Ще не вмерла Україна...” § 8. Цей закон обов’язує зараз од його приняття. ЗАКОН ч. 2. Сойм Карпатської України ухвалює цей закон: § 1. Сойм уповноважнює Уряд, щоб за згодою Президента Карпато-Української Республики видавав аж до відкликання розпорядження з силою закону. Це уповноваження не відноситься до змін конституційних законів. § 2. Розпорядження, видані за § 1, мають бути предложені Соймові на його найближчім засіданні. Iнакше тратять обов’язуючу силу. § 3. Цей закон обов’язує зараз від його приняття. Таємним голосуванням Сойм Карпатської України обрав першим Президентом держави А. Волошина, а прем’єрміністром – Ю. Ревая. Таким чином, процес державного усамостійнення Срібної Землі завершився”. 85


Того ж дня було направлено телеграму прем’єр-міністра Карпатської України до міністра закордонних справ Німеччини у якій йшлося: “Ми проголошуємо незалежність Карпатської України й … інформуємо вас, що угорські війська сьогодні о 6 годині перейшли кордон поблизу Мукачева …”. 15 березня Угорщина напала на Карпатську Україну. Президент А. Волошин і уряд змушені були покинути державу. Конституція незалежної України 28 червня 1996 року. Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року нової Конституції України. Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті та Перехідних положень. У Преамбулі Конституції зазначено: “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України”. Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов’язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб’єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба у конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави. Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. Юзькова, привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його 86


обговорення проводилися на міжнародному семінарі у Празі, на симпозіумі “Конституція незалежної України” у Києві, а також на численних “круглих столах”. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 року був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 року на всенародне обговорення. Проте, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в державі. 24 листопада 1995 року Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради України, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 року і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону України. 2 квітня 1996 року Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня розпочався його розгляд. 4 квітня 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції під керівництвом заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича. З 5 травня 1996 року створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України, в якій головою, на вимогу комуністів і соціалістів, став народний депутат України М. Сирота. 28 травня – 4 червня 1996 року відбулося перше читання проекту, а через два тижні й друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів – “за”). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта. Ситуація загострилася 26 червня, коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострювали соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про 87


проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 року щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції робочої групи від 11 березня 1996 року. У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову “Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні”, відповідно до положень якої Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх “упереджуючий” розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Було також вирішено вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 року о 9 год. 18 хв. після 24 годин безперервної роботи Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України (“за” проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму. Одночасно Закон України “Про прийняття Конституції України та введення її в дію” від 28 червня 1996 року засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами та доповненнями та Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні у зв’язку з прийняттям Конституції України. Конституція 1996 року була першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій Українського народу. Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. 3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політикоекономічну систему. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

88


Тема 13. Роль християнства у становленні української державності (до 1030 річчя хрещення Русі) Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це – друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями – православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. В основі зародження християнства лежав соціально-політичний чинник, що проявився у глибокій кризі Римської імперії, яка супроводжувалася невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо. Цього року Україна святкує 1030-ліття з часу офіційного хрещення Київської Русі. Довгою і досить складною та неоднозначною з історичного погляду є історія українського Християнства. Сьогодні є нагода озирнутись у минуле, з висоти віків подивитись на історію появи християнства на території сучасної України та його значення в становленні української державності. За літописною легендою, хрещенню передував тривалий “вибір віри”: “Князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-мусульман, “німців з Риму”, хозар-іудеїв, та “філоcoфа-грека” з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку”. Таким чином вибір випав на користь Візантії та на християнство. Насправді ж поширювалося християнство на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого та утверджувалося протягом багатьох століть. Це була не одноразова релігійна акція великого київського князя Володимира, здійснена в 988 - 991 рр., а тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Найдавніші свідчення про появу християнства на землях сучасної України пов’язують з пізньоантичними містами Північного Причорномор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства на наших теренах. З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на Східну Європу. “Повість минулих літ” містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. Церковний переказ подає, що Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. Морем його шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, а далі Апостол Андрій “рушив по 89


Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі”, де тепер столиця України – Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє “благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог” та поставив хреста. Найраніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скіфами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято “давно” пишуть в “Церковній історії” Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в “Короткій хронографії”. Не можна не сказати і про іншу версію християнізації Русі – маловідому та рідко описувану – пов’язану з іменем Папи Римського св. Климента (88–97 рр.), який був засланий до Криму, де і загинув мученицькою смертю. Він, безумовно, будучи засланцем, почав проповідувати добру новину на півдні України, спочатку серед каторжників. Згодом учення про Христа стало проникати і до східних слов’ян. Наступним джерелом поширення християнства стали готи-аріани, які з ІІІ ст. утвердились в Причорномор’ї. Готський єпископ Феофіл брав участь у І Вселенському Соборі 325 р., а інший ієрарх Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Разом із тим достатніх підстав говорити про християнізацію якихось груп слов’ян у першій пол. І тисячоліття. немає. У 861 р. у Херсонесі зупинилися відомі слов’янські проповідники Костянтин (Кирило) і Мефодій. Там вони допомогли віднайти мощі Климента Папи і заклали на його честь церкву. Частину мощів вони відвезли в Рим. З цього українське християнство виводить свою кирило-мефодіївську традицію. Хозари, підкоривши східно-слов’янські племена, дозволили надсилати єпископів з Візантії в Дорос (Феодосію), якому підпорядкувалась Тмутараканська єпархія на Тамані. Звідси християнство почало доходити до Києва, де на поч. ІХ ст. з’явився перший християнський храм св. Іллі. Західна Волинь і Прикарпаття перебували у сфері впливу християнської Моравії, хоч про безпосереднє підпорядкування говорити не варто. З Болгарії, Чехії, Моравії візантійське християнство проникало через Карпати на Подніпров’я. Загалом християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зокрема, зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V–VІІІ ст.ст. було навернено германські племена, розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Балтії, а в другій половині VІІІ ст. християнізувалися мешканці сучасної Словаччини. Нова хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов’ян Хорватії та Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – мешканців Данії, Польщі й Угорщини. 90


Результатом інтенсивної місіонерської діяльності Константинопольського патріархату у ІV–VІ ст.ст. була християнізація південних та східних околиць імперії – Ефіопії, Вірменії, Грузії, Сирії та ін., повторна активність відзначалася у ІХ–Х ст.ст. Ареною візантійської експансії стали Балкани і ЦентральноСхідна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби і далматинці (хорвати), у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари. Тоді ж, у 860-х рр., відбулося т.зв. “перше” (Аскольдове) хрещення Русі. У середині – другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дір. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство, як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західноєвропейських джерелах. Про хрещення українців-русів пишуть Патріархи Фотій та Ігнатій, імператор Костянтин Порфироґенет. Невідомо достеменно, бо свідки мовчать, як відбувався процес християнізації Руси-України, тобто чи було Хрещення насильним, чи спокійним, але достеменно відомо, що певна язичницька опозиція існувала. Напевно, язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Діра та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Київській династії прийшла династія Рюриковичів, і почався період язичницької реакції. Забігаючи наперед, скажемо, що навіть в ХІ–ХІІ ст.ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття. Вже за князя Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі й частина княжої дружини була християнська. Договір князя Ігоря з греками 944 р. свідчить про те, що народ Русі на той час був двовірним – язичницьким і християнським. Після Ігоря княжила Ольга, його дружина. Вона була християнкою. Хоч би якими високими за рангом були перші новонавернені кияни, можна говорити про навернення окремих осіб, а не цілої країни. Разом із тим відбувається зосередження уваги княжої еліти на консолідації руських земель, і почалося це з Володимира Святославовича. Мабуть, як жоден князь до нього, Володимир відчув потребу в силі, що змогла б дати його державі внутрішню єдність і респектабельність в очах зовнішнього світу. В умовах X ст. це означало потребу чіткої, виробленої релігії. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені засоби вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Новий, завершальний етап християнізації Русі настав при онукові Ольги – Володимирові. Відносини великого київського князя з Візантією на той час були досить суперечливими. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, змушений був звернутися до Володимира з пропозицією укласти воєнний 91


союз між Візантією і Руссю, а також запросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Однак Василій II йому відмовив. Влітку 987 р. проти імператора виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. В той же час Володимир вирушив у Крим – тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Корсунь (Херсонес). За таких обставин Василій II погодився на шлюб Володимира з царівною Анною за умови, що київський володар прийме християнську віру. Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р. Почайні, притоці Дніпра. Після Києва запрошені Володимиром візантійські священики провели хрещення інших міст і сіл Київської Русі. Цей процес проходив болісно – історії відомі виступи населення проти християнізації. Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити їх. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра – дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: “Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги – тоді лишіть його”. І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Після відновлення Християнства у Києві були охрещені “вогнем і мечем” Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Таким чином, християнство, як офіційну державну релігію Київської Русі, остаточно було закріплено силою державної влади великим князем Володимиром Святославовичем у 988–991 рр., і було, без сумніву найголовнішим досягненням Володимира. Але населення ще довго наверталося до нової віри. Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. Церква, як надрегіональний інститут держави, підтримувала у населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися у повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього 92


населення давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові. Взагалі, запровадження християнства в давньоруській державі наприкінці Х ст. було епохальною подією в історії України, поворотним пунктом усього її подальшого історичного розвитку, який прилучив Київську Русь до європейської християнської цивілізації. Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщини, Норвегії та Франції. Прийняття християнства від Константинополя, а не від Риму, обумовило те, що Русь у середині ХІ ст. опинилася по східний бік Великого розколу 1054 року. Цивілізаційні наслідки цієї події справили величезний вплив на всю подальшу історію східнослов’янських країн. Україна є державою з понад тисячолітньою історією і традицією християнського віросповідання. Упродовж цього часу християнство відіграло центральну роль у житті суспільства і держави, виступаючи ядром цивілізаційної ідентичності й складовим елементом політичної системи. За часів бездержавності релігія і церква інституційно виконувала численні функції держави і завжди залишалася форпостом українського духу. Відзначаючи 1030-літній ювілей прийняття християнства в Україні, не можна оминути увагою його ролі в становленні української державності. Розглядаючи власне християнство як світоглядне джерело української держави, варто зауважити, що основоположні засади його були утверджені у період Київської Русі. Саме тоді, основні християнські ідеали не лише поширилися на місцевий політикум і суспільство, вони з часом увібрали у себе специфічні місцеві ментальні й культурні риси, які стали засадничими нормами політичної поведінки українців і по сьогоднішній день. Саме завдяки християнству сформовано основоположні принципи моральності та етичності, які в умовах громадянського суспільства та соціальної держави є основними гарантами дотримання особистих прав і свобод громадянин, а також морально-духовного розвитку суспільства. Разом з християнством на українські землі прийшов абсолютно новий тип політичної культури, яка формувалася в умовах значного впливу з боку Візантійської імперії. Християнська церква віднині стала вагомим чинником зміцнення централізованої монархії, надаючи великокнязівській владі постійну ідеологічну підтримку. Вона освячувала владу князя (візантійська ідея 93


божественної основи імператорської влади була пристосована до місцевих умов), співпрацювала з нею у виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (насамперед у сфері сімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдності руських земель. Церква мала великий вплив на суспільну свідомість, культуру, на міжнародні зв’язки (насамперед з Візантією). Прихід християнства поклав початок зменшенню варязького впливу на культурні та політичні процеси в Давньоруській державі. Причиною цього стала звичайно ж християнізація еліти Київської Русі, а також бажання Великого князя відмежуватися від культурних зв’язків та способу політичного управління норманських земель. Хрещення – запровадження монотеїстичної релігії у Київській Русі князем Володимиром було не тільки самодостатньою у своїй внутрішній значимості зміною власне релігійних орієнтирів, але й стало поворотним пунктом усього її подальшого історичного розвитку, несло залучення до всієї цивілізаційної традиції християнського світу. Християнська віра стала могутнім чинником інтеграції слов’ян в єдиний соціокультурний простір з чітко визначеними морально-етичними орієнтирами, стандартами комунікації та моделями соціальної поведінки. Православна ідеологія сприяла розбудові системи державного управління, а досвід і авторитет церкви були ефективно задіяні в формуванні традиції правовідносин. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Другий ключовий момент в історії України щодо якісного впливу релігії на стратегію майбутнього – національно-визвольна боротьба під керівництвом Богдана Хмельницького, в якій елемент захисту православної віри та її Церкви сприяв усвідомленню національно державницьких завдань українців. У ті часи ситуація з релігійною неволею українців залишалася критичною. На українських землях, що тривалий час входили до складу Польско-Литовської держави, проводилась політика примусової асиміляції місцевого населення. Важлива роль у цьому процесі “поглинання” українців польською культурою відводилась їх латинізації (прилученню до католицьких норм християнського життя). Тому релігійний фактор став одним з найбільш важливих у війні 1648-1654 рр. за незалежність України, а гасло “за рідну віру та святі Божі церкви” – символом боротьби. У словах гетьмана Б. Хмельницького, з якими він звертається до польського посланця під час переговорів 1649 року стверджується смислова єдність у поняттях національного й релігійного характеру: “Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ! Перше я за свою власну кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру”. У Зборівській угоді, яку була подано як “Декларації ласки короля...” пп. 8; 9; 10. стосуються саме задоволення релігійних потреб православних українців. 94


Значний вплив на українські націєтворчі процеси справила діяльність українських братств (національно-релігійних товариств, створених при церковних парафіях членами ремісничих та цехових організацій протягом ХVI–ХVII ст.ст. в багатьох містах України), які сприяли поширенню на українських теренах ідеї оборони української національної самобутності, ідеї національно-культурного розвитку України, ідеї соціальної та національної рівності, а також реформаційних та гуманістичних ідей, які проникали на українські терени з Європи. У процесі боротьби українців проти Берестейської унії українське православ’я стає прапором боротьби із засиллям польської мови і культури, а релігійні ідеї стають символом боротьби за національну незалежність і головними цінностями, навколо яких кристалізувалась національна ідентичність. Табір рішучих противників унії очолили князь К. Острозький та відомі релігійні діячі – єпископи Г. Балабан та З. Копистенський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур та ін. Визвольна війна українського народу, що почалась у 1648 р., дала суттєвий поштовх для українського націєтворення, для розвитку національної культури; для зародження власне національної ідеї, оскільки народ обороняв свою самобутність, боровся проти національної, релігійної та соціальної дискримінації. Власне, з ХVІІ ст. Українська Православна, а опісля Греко-Католицька Церкви були єдиною організованою силою протидії політичній окупації України. Всі церковно-канонічні й організаційні зміни, які за умов колоніальної залежності відбувалися в церковному житті, були зумовлені необхідністю збереження саме цієї функції церкви на терені національного життя. Так, Берестейська унія (1596 р.) була спрямована на оборону України від Московської патріаршої ініціативи і політичної гегемонії та спроб підпорядкування її Польщею. Відновлення православної ієрархії в Україні, здійснене єрусалимським патріархом Теофаном у 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Сагайдачного, було також зорієнтоване як проти спроб повного ополячення українців, так і оросіянення Українського Православ’я. Після переяславського приєднання України до Росії Українське Православ’я потрапило у залежність від Московського Патріархату. Підпорядкувавши Київську митрополію Російському Православ’ю (1686 р.), Константинопольський патріарх тим самим прирік її на слугування Російській імперії. Процес становлення й утвердження української нації супроводжувався в ХVІІ–ХІХ ст.ст. грандіозною дослідницькою працею українських вчених, “будителів” і сподвижників, серед яких було багато релігійних діячів, які виконували надзвичайно потрібні для України націєтворчі функції, витворили українську літературну мову і окреслили українську національну індивідуальність на основі з’ясування етнокультурних, релігійних і 95


світоглядних особливостей українців. Духовна інтелігенція відігравала значну роль у національно-просвітницькому та національно-культурному русі, а разом з тим й у процесі національної мобілізації українського народу. Вікова боротьба Українського християнства за самостійність, яка набула особливо виразних організаційних форм у ХХ ст., була водночас і боротьбою за національну незалежність України. Впродовж сімдесятилітнього періоду переслідування більшовиками віруючих і намагання викорінити релігію, як явище, викреслити її з колективної свідомості радянського суспільства, усі Церкви в Україні змушені були пристосовуватися до тоталітарних реалій. Багато Церков у ті часи зникло, інші існували тільки у підпіллі або за кордоном, що призвело до їхнього розколу і роздрібнення. Тому увільнення від репресій з початком політики перебудови 1986 року і прийняття 23 квітня 1991 року, нового закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, який із прийнятими пізніше змінами і доповненнями і донині вважається одним із кращих у Європі, дали надзвичайно сильний поштовх до активізації церковної діяльності старих і появи на теренах України нових, або таких, що існували у радянський період тільки за кордоном, Церков та релігійних напрямів. Після прийняття Верховною Радою України “Акту проголошення незалежності України” 24 серпня 1991 року процес відновлення християнських Церков набув не тільки політичного, але й цивілізаційного характеру. Українці знову розпочали вибудовувати свою християнську свідомість. Отже, здатність українського християнства бути системним чинником суспільного та державного життя українського народу підтверджено історією. Християнство є системним чинником національного розвитку української спільноти, здатне виконувати світоглядні, духовні, регуляторні, комунікативні та інтегративні функції. Релігійність є важливим чинником націєтворення, національної консолідації, збереження і розвитку національних традицій. Чим вищий рівень релігійності суспільства, тим активнішим й ефективнішим є процес націєтворення, тим міцнішою є національна консолідація, тим стійкішим є суспільство, яке уникає втрати й нівелювання своєї ідентичності й традицій під натиском глобалізації. Не є винятком і сучасний етап українського державотворення. Хвилі демократизації і пробудження національної свідомості супроводжувалися піднесенням релігійного життя і зростанням релігійності народу. Отже, релігійний фактор може відігравати важливу роль у процесах національного відродження і державотворення, здійснювати значний вплив на їх перебіг.

96


Тема 14. Українська Галицька Армія – героїчна сторінка боротьби українського народу за незалежність своєї держави Процес творення Галицької Армії (ГА) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 року у Львові та створення ЗахідноУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Назву Українська Галицька Армія ця структура отримала після вимушеного об’єднання з Добровольчою армією генерала А. Денікіна у листопаді 1919 року. Початок українсько-польської війни 1918–1919 рр. змусив уряд ЗахідноУкраїнської Народної Республіки приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. Для керівництва усіма військовими справами при Державному секретаріаті ЗУНР 9 листопада 1918 року було створено військове міністерство – Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів. Посаду державного секретаря військових справ обіймали: полковник Дмитро Вітовський (до 13 лютого 1919 р.) і полковник Віктор Курманович (до 9 червня 1919 р). 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону, Державний секретаріат військових справ 15 листопада проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територія ЗУНР була поділено на три військові області: Львів, Тернопіль і Станіслав. На чолі кожної стояв військовий командант. До обов’язків команданта входили: набір новобранців, їх вишкіл та поповнення діючої армії навченими підрозділами. Творенням і розбудовою Галицької Армії керувала Начальна Команда Галицької Армії (НКГА). Начальна Команда фактично виконувала функції генерального штабу і керувала усіма воєнними операціями, організовувала фронт і прифронтову смугу. Після відступу українських військ зі Львова Начальна Команда деякий час перебувала у Бережанах, пізніше – у Бібрці. З 20 січня 1919 року знаходилася у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи – оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи – референтури: оперативний, зв’язку, розвідки, літунства (авіаційний), автомобільний, персональний та ін. Аналогічно були організовані штаби корпусів і бригад. Після реорганізації НКГА у червні 1919 року був створений Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапна команда. Основою Галицької Армії стали військові частини, які брали участь у Листопадовому повстанні 1918 року у Львові та два бойові курені Легіону 97


Українських Січових Стрільців (УСС), які 3 листопада 1918 року прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13 листопада до галицьких частин приєднався козацький загін імені Гонти під командуванням отамана А. Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21 листопада 1918 року в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців. Під час формування Галицької Армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною. Перші польові формації Галицької Армії творилися стихійно, мали напівпартизанський характер. У грудні 1918 року існувало 15 бойових груп різної величини. До їх складу входили самостійні полки, курені, навіть самостійні сотні. Не існувало системи і порядку в назві військових частин. Так, колишній 15-й піхотний полк австрійської армії взяв собі назву “Перший Львівський піхотний полк ім. князя Льва”, деякі частини називалися за місцем свого формування (Сокальський курінь тощо). Не була організована як слід центральна військова влада, тому багато командирів діяли на власний розсуд. Після відступу зі Львова першими створилися: група “Схід” – на сході від міста, і “Старе село” – на півдні. До їх складу входив полк Українських Січових Стрільців. З названих груп пізніше сформувався II-й корпус Галицької Армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, була сформована група “Північ”. До неї входили сокальська, белзька, угнівська, равська підгрупи, які стали ядром І-го корпусу Галицької Армії. Поблизу Перемишля створено групу “Південь”, до якої входили практично самостійні бойові групи “Щирець”, “Наварія”, “Рудки”, “Крукеничі”, “Хирів”, “Лютовиська”, “Карпатська”, “Глибока”, що згодом стали ядром III-го корпусу Галицької Армії. На початку організації Галицької Армії найвищою тактичною і адміністративною одиницею були групи, куди входили відділи кінноти. В оперативному плані ці досить різнорідні групи підлягали Начальній Команді Галицької Армії, а адміністративно були практично автономні: самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами, організовували і забезпечували запілля та поповнення особового складу. 98


Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької Армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну Команду на початку січня 1919 року провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Євгену Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів. До корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3–5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні і допоміжних формацій. Назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, 2-га Коломийська бригада і т.д. І-й корпус Галицької Армії був створений з групи “Північ”, до нього увійшли: 5-та Сокальська, 6-та Равська, 9-та Белзька і 10-та Янівська бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918–1919 років цим корпусом командували полковник Віктор Курманович, згодом – полковник Осип Микитка, полковник Альфред Шаманек, а під час існування Червоної Української Галицької Армії – отаман Осип Лисняк і сотник Юліан Головінський. ІІ-й корпус, який спочатку називався “Осадним” (облягав Львів), сформований з груп “Схід”, “Старе село”, “Наварія”. До нього увійшли 1-ша бригада УСС, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська бригади. Командантами корпусу були полковник Мирон Тарнавський, а після його призначення начальним вождем – полковник Арнольд Вольф. Корпус, маючи у своєму складі гвардію Галицької Армії – бригаду Українських Січових Стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919 року і створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ. До ІІІ-го корпусу, сформованого з групи “Південь”, увійшли: 7-ма Львівська, 8-ма Самбірська, 11-та Стрийська і 1-ша Гірська бригади. На антибільшовицькому фронті до корпусу належали також 2-га Коломийська бригада та окрема бригада кінноти. Командантами корпусу були полковник Григорій Коссак, потім – генерал Володимир Гембачів, а згодом – генерал Антон Кравс. У червні 1919 року Начальна Команда на чолі з генералом Олександром Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківського наступу були утворені штаби 14-ї Станіславської, 15-ї Теребовлянської, 16-ї Чортківської, 17-ї Бучацької, 18-ї Тернопільської та 21-ї бригад. Однак, після переходу через річку Збруч ці штаби розформували. Залишилася тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III-му корпусі 1шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу навесні 1919 року була відрізана від решти частин Галицької Армії і перейшла на 99


територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію Галицької Армії В. Курманович, який заступив полковника Є. Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька Армія налічувала 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 тис. крісів (ручна вогнепальна зброя), 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі. Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний Секретаріат Військових Справ зі своїми виконавчими органами на місцях – окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 року ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше – Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г.Коссак, а пізніше – отаман Зегорш. На березень 1919 року до Галицької Армії було мобілізовано 126 тисяч старшин і вояків. Чисельність на фронті – 52 тис. вояків і 1412 старшин. У квітні 1919 року Галицькій Армії протистояло 62-тисячне угруповання польських військ. До нього у травні приєдналися 30 тис. старшин і вояків зі 100-тисячної армії генерала Ю. Галлера, сформованої у Франції. Всупереч зобов’язанням польського уряду використовувати армію Галлєра лише для боротьби з більшовиками, чпстина її вояків була спрямована проти Галицької Армії. За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька Армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької Армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії. Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька Армія під час українсько-польської війни 1918–1919 років провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятували противника від воєнної поразки. У лютому 1919 року командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з генералом Бертепемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир’я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське 100


командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія генерала П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в середині травня 1919 року. Саме у цей час поляки, всупереч зобов’язанням перед Антантою, кинули проти ГА шість добре озброєних дивізій генерала Ю. Галлера і 15 травня 1919 року розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини Галицької Армії змушені були відступати на схід. На додаток, 24 травня румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. Галицька Армія була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент 9 червня 1919 року уряд ЗУНР – Державний Секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національна Рада призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР (він наділявся і обов’язками президента, і голови уряду). Командувачем 25-тисячної Галицької Армії був призначений генерал О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків-Львів. 7–28 червня 1919 року з метою розгрому угруповань противника у районі м. Чортків і визволення всієї території ЗУНР Галицька Армія провела Чортківський наступ. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ ІІІ-го корпусу, частини Галицької Армії 15 червня заволоділи Тернополем, а 25 червня – Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, українська армія перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28 червня було прорвано фронт І-го i ІІ-го корпусів, розпочався другий відступ Галицької Армії до Збруча. 6 липня 1919 року начальним вождем Галицької Армії замість генерала О. Грекова був призначений генерал М. Тарнавський. 16–17 липня Галицька Армія переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з’єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших і одна кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000 осіб. До кінця липня 1919 року частини Галицької Армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На початку серпня об’єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив генерал Микола Юнаків, генерал-квартирмейстер – В. Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30 серпня передові частини галичан під командуванням 101


генерала А. Кравса вступили у столицю України. 31 серпня галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), генерал А. Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в районі Вапнярки тривали 23–30 серпня. Наприкінці серпня дивізії Олександра Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У вересні-жовтні 1919 року українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями та польською армією і під їх натиском змушені були відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в район Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (є думка, що епідемія була викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї) поставили Галицьку Армію перед катастрофою (у листопаді 1919 року тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування армії 6 листопада уклало перемир’я і союзний договір з Добровольчою армією. Саме з цього часу Галицька Армія отримала нову назву – Українська Галицька Армія (УГА). Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10 листопада) та Могилева-Подільського (14 листопада) змусило Начальну Команду УГА поновити угоду з А. Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкінці грудня 1919 року білогвардійські війська під ударами більшовиків відступили на південь. На початку січня 1920 року більшовицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона Українська Галицька Армія у березні 1920 року увійшли до складу Червоної армії. Наприкінці квітня ІІ-а і ІІІ-я бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в районі Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30 квітня у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС. Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор’ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той час у Києві й Одесі, більшовики заарештували і відвезли до таборів у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська Галицька Армія перестала існувати. 102


Тема 15. Україна на шляху соціально-економічних перетворень (2014–2018): досягнення і перспективи (до 27-ї річниці проголошення незалежності України) 27 років української незалежності – час незначний в історичному вимірі. Водночас, 27 років існування незалежної держави українців – це ціла епоха її становлення, сповнена ейфорії здійснення споконвічної мрії нації, піднесення державотворчої енергії, сподівань найширшого загалу на гідне – європейського рівня – життя, нових викликів, нових розчарувань, зрештою – нового піднесення національної свідомості, цілеспрямованої на збереження самої Вітчизни, непорушності її унітарного устрою, її територіальних меж. Оцінити пройдений Україною за 27 років шлях не просто. Занадто складними і неоднозначними процесами, насамперед суспільно-політичного характеру, він позначений. Особливу складність становить опис суспільнополітичних процесів останніх чотирьох років. Наприкінці лютого 2014 р. Україна опинилася віч-на-віч із низкою загроз, критичних для самого її існування як держави. Йдеться насамперед про агресію Російської Федерації, місцями – відкриту воєнну, місцями – завуальовану під спробу зміни державного устрою України в напрямі фактичного порушення її територіальної цілісності. Серйозні завдання перед українським суспільством і новосформованим політичним керівництвом країни ставила і внутрішньополітична ситуація: підвищення суспільної напруженості, масове кадрове оновлення органів влади, легітимація нового політичного керівництва, протидія сепаратизму, боротьба з економічною кризою, яка почалася ще у другій половині 2012 р. і неминуче загострилася в умовах політичної нестабільності. Пріоритетним суспільним дороговказом для політичного керівництва країни стало відновлення й активізація зусиль щодо підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. 2014 р. засвідчив серйозні зміни у свідомості українського суспільства, спричинені Революцією гідності та подальшим опором російській агресії. Насамперед варто зауважити сплеск патріотизму, бажання демонстрації своєї належності до спільноти громадян України. Це були як символічні (такі як активне використання державної та національно-культурної символіки у побуті), так і дієві прояви, які полягали у протидії проектам політичного відокремлення від України, захисту України від зовнішньої агресії, зокрема в регіонах, що тривалий час вважались у суспільній думці “проросійськими”. Важливою прикметою 2014 р. стало поширення волонтерського руху соціальної взаємодопомоги, який виник під час Революції гідності, набуття ним масового характеру. Однак в умовах зростання зовнішньої загрози 103


волонтерський рух був сфокусований переважно на допомозі Збройним Силам України, а також вимушеним переселенцям з окупованих територій півострова Крим та Донбасу. 2015 р. характеризувався збереженням складної економічної ситуації в Україні, намаганням керівництва держави зупинити поглиблення економічної кризи. У політичній сфері рік ознаменувався посиленням впливу конфлікту на Донбасі на внутрішньополітичну ситуацію. 12 лютого були укладені так звані домовленості “Мінськ-2” Домовленості було укладено як підсумок переговорів лідерів України, Росії, Німеччини, Франції і вони містили, зокрема, положення про підготовку “нової конституції, що передбачає як ключовий елемент децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів)”. Слід зазначити, що укладання цих домовленостей стало для України вимушеним кроком – унаслідок воєнних невдач у зоні конфлікту. Помітними подіями суспільного життя України стали люстрація та декомунізація. Закон “Про очищення влади” був прийнятий 16 вересня 2014 р. після жорстких дискусій у Верховній Раді. Документ ухвалювався на тлі передвиборчої парламентської кампанії, тому розглядався політичними силами як інструмент загравання з виборцями, налаштованими на кардинальну зміну влади. Закони про засудження комуністичного (разом із націоналсоціалістичним) тоталітарного режиму та заборона пропаганди його символіки ухвалені Верховною Радою у квітні 2015 року. Ці рішення парламенту були покликані стати символічною позначкою безповоротності європейського курсу України, відмежування від символічного спадку часів СРСР/УРСР. Одним із важливих політичних наслідків цих рішень стала заборона, з огляду на норми ухваленого закону, діяльності Комуністичної партії України. Ще однією політичною ініціативою була “деолігархізація”. Це було одне з гасел Євромайдану, оскільки великий бізнес був опорою політичного режиму В. Януковича. Натомість у 2010 – 2013 рр. великі фінансовопромислові групи, на відміну від попереднього періоду 2005 – 2009 рр., мали значно менше політичного впливу. Для розв’язання цього питання на порядку денному постало два завдання: демонополізація та боротьба з корупцією. Демонополізація важлива тому, що через структуру економіки, яка дісталася у спадок від радянських часів, значна кількість промислових активів, що перебувають у приватній власності, займають домінуюче положення на внутрішньому ринку. Тому недопущення зловживання монопольним положенням фінансово-промислових груп має постійно перебувати у фокусі відповідних органів державної влади. 104


Одним із засобів гарантування відповідної державної політики є запобігання тому, щоб чиновники грубо ігнорували інтереси суспільства та держави на користь великого бізнесу. Іншими словами – боротьба з корупцією. Реальний прогрес в антикорупційній діяльності був продемонстрований лише 2016 р., коли нарешті були сформовані й розпочали свою роботу нові антикорупційні структури, зокрема, Національне антикорупційне бюро України (закон про створення НАБУ був прийнятий 14 жовтня 2014 р., але лише у грудні 2015 р. детективи НАБУ внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про перші три кримінальних провадження, які стосувалися схем розкрадання коштів державних підприємств). У 2016 р. спостерігалася активізація розслідувань корупційних дій функціонерів часів президентства В. Януковича та представників окремих політичних сил, що входили до провладного табору вже після лютого 2014 р. Подальший успіх антикорупційної політики буде пов’язаний зі здатністю нових структур запобігати або класти край політичному хабарництву чинних можновладців, але при цьому не перетворитися на інструмент політичної боротьби всередині правлячої еліти. Важливою подією внутрішньополітичного життя України стали вибори до органів місцевого самоврядування у жовтні–листопаді 2015 р., які ознаменували своєрідний завершальний етап постмайданного циклу оновлення політичних еліт разом із президентськими та парламентськими виборами. У лютому-квітні 2016 р. Україна пройшла через парламентську кризу, викликану суперечностями між Верховною Радою та урядом А. Яценюка. Криза завершилась у квітні 2016 р. добровільною відставкою А. Яценюка та формуванням нового складу Кабінету Міністрів на чолі з В. Гройсманом. Протягом 2014 – 2016 рр. Україна поглиблювала своє співробітництво з НАТО. Через агресивну політику Російської Федерації цей оборонний союз ніби отримав “друге дихання”, забезпечуючи оновлення безпекової інфраструктури на східному фланзі Європейського Союзу – від Балтійського до Чорного морів. Відповідно, Україна, яка два роки протистояла російській агресії, стала одним з ключових партнерів у ході реалізації даної політики. Безумовно, поки що питання членства України в НАТО не стоїть на порядку денному, однак започатковано процес фактичної інтеграції: так, одним із головних практичних підсумків Варшавського саміту стало надання нашій країні Комплексного пакета допомоги (КПД), який містить 40 напрямів взаємодії, включаючи військове, військово-технічне та обороннопромислове співробітництво. Отже, для України це стало потужним імпульсом для істотного посилення свого сектора безпеки. 105


Нормативне закріплення взаємодії з Євросоюзом в форматі асоціації зумовило поступову видозміну державної політики і суспільних практик у напрямі узгодження з відповідними європейськими стандартами. Крім того, необхідність політичних сил – бенефіціарів Революції гідності – слідувати заданій громадською думкою рамковій вимозі щодо розбудови держави на основі європейських цінностей зі свого боку сприяло поступовим суспільним змінам у напрямі цінностей європейської спільноти. У 2017 році Україна продовжила структурні реформи, створюючи позитивні тенденції в економічній та соціальній сферах, незважаючи на внутрішні та зовнішні виклики. Були розпочаті ключові реформи, такі як пенсійна, медична та у сфері безпеки харчових продуктів. Національний порядок денний у 2017 році містив цілу низку конкретних завдань щодо кардинальних змін в одних сферах суспільного життя та збереження і примноження позитивних тенденцій, яких уже вдалося досягти – в інших. У 2017 році у зовнішній і внутрішній політиці України зберігалися тенденції останніх трьох років, які визначали національний порядок денний: відновлення миру і територіальної цілісності держави; прискорення процесу реформування всіх сфер суспільного життя; усунення загроз для державного суверенітету, які є як ніколи масштабними, діють у багатьох сферах одночасно і мають складний характер. Більшість із них зумовлені агресивною політикою Кремля. Національна безпека залишається головним пріоритетом державної політики в найближчій перспективі. Перша половина 2017 року стала одним із визначальних періодів на європейському шляху України. Важливим кроком стала остаточна ратифікація усіма країнами ЄС Угоди про асоціацію з Україною, підкріплена рішенням ЄС про надання Україні безвізового режиму пересування громадян. Це все створило надійну основу для подальшого просування держави в напрямку глибшої європейської інтеграції. Безвізовий режим, довгий та важкий шлях до якого завершився у червні, дозволяє нашим громадянам вільно перетинати міждержавні кордони країн Європейського Союзу без попереднього звернення до посольства для отримання дозволу. Виконавши у повному обсязі вимоги Плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС, Україна відкрила новий період розвитку відносин з Європою та підтвердила, що її курс на європейську інтеграцію залишається незворотним. Лібералізація візового режиму для українських громадян є одним із найбільш чутливих питань європейської інтеграції, чинником, який створює відчуття їх приналежності до об’єднаної Європи та остаточного розриву із радянським минулим. 2017 рік став визначальним і на шляху нашої держави до Північноатлантичного альянсу. Йдеться передусім про внесення українським 106


парламентом змін до низки законів щодо відновлення цілеспрямованого курсу Києва на членство в НАТО. Для досягнення цієї мети Україна ще має пройти довгий та складний шлях трансформацій і не лише досягти формальних критеріїв, необхідних для вступу в Альянс, а й зробити незворотним процес кардинального, глибинного і якісного оновлення країни. Наші євроінтеграційні наміри мають бути підкріплені серйозними здобутками у справі реформування всіх сфер суспільного життя держави. На передній план тут виступає комплексна реформа сектору безпеки і оборони та її складових, яка здійснюється за вагомої підтримки і допомоги наших партнерів з НАТО. В умовах російської агресії підвищення спроможностей оборонної сфери – Збройних Сил, інших сил оборони та обороннопромислового комплексу – набуває особливої важливості й актуальності. З червня 2016 року, після введення в дію Президентом України Стратегічного оборонного бюлетеня України, оборонна реформа набула комплексного та спланованого характеру із належним її забезпеченням. Вона спрямована на практичну реалізацію положень Воєнної доктрини та Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України. Відбувається поступове нарощування спроможностей сил оборони до виконання завдань за призначенням, підвищення ефективності управління ними, удосконалення їх правового, логістичного, медичного, соціального та іншого забезпечення. І при цьому наполегливо втілюються у життя відповідні процедури, стандарти та кращі євроатлантичні практики, що наближає нашу державу до вступу в НАТО. По шляху реформ рухаються і правоохоронні органи, головним завданням яких є забезпечення безпеки українських громадян і суспільства. Головна оцінка, яку має отримати правоохоронний блок у ході реформування, – це довіра і повага громадян. Вразливість України щодо зовнішнього втручання визначає наші головні завдання в енергетичній сфері, у питаннях розбудови інфраструктури та інформаційній політиці. Цілеспрямовані дії останніх років послабили критичну залежність України від постачання російських енергоносіїв. Сформовано інституційні передумови для масштабної енергомодернізації, реалізації заходів з енергозбереження та підвищення енергоефективності будівель. Нормативно-правові акти, спрямовані на формування в Україні відкритого, прозорого та інтегрованого з європейським ринку природного газу, підвищили рівень енергетичної безпеки держави. В умовах гібридної агресії, яка супроводжується масштабними інформаційними атаками та операціями, вдалося не просто встояти перед ними, а й почати вибудовувати ефективну систему протидії, у т. ч. у межах системи стратегічних комунікацій. Так само значна увага приділяється кібербезпеці 107


держави, зважаючи на те, що агресор використовує Україну як великий кіберполігон, де намагається відпрацьовувати різні форми й методи кібератак. Результативність реформування сфери забезпечення національної безпеки має створити нову її якість в умовах швидких змін міжнародного безпекового середовища та відсутності надійних зовнішніх гарантій безпеки, підвищити стійкість держави та її спроможність дати відсіч агресору й ефективно протистояти масштабним викликам сучасного світу. Однак, безпека країни сьогодні залежить не лише від стійкості нашої оборони, ефективності управління сектору безпеки та ресурсного забезпечення українського війська. Значною мірою наша обороноздатність формується надійним політичним тилом, довірою громадян до держави, стабільною соціальною ситуацією, надійною роботою правоохоронних органів. Найголовніший ресурс національної могутності – це віра українців у власну державу. Тому нагальним завданням усіх органів влади є зміцнення цієї віри і подолання всіх проблем і перешкод, які цю віру підривають. Перш за все йдеться про послідовну й результативну антикорупційну політику. З 2015 року почався новий етап подолання корупційного “монстра” в Україні. Згідно з рекомендаціями наших європейських та інших зарубіжних партнерів, було прийняте прогресивне антикорупційне законодавство, створені інститути та сучасні інструменти контролю способу життя і діяльності державних службовців, які вже довели свою ефективність, – система електронного декларування, електронна система державних закупівель тощо. Незворотність змін забезпечується активною участю громадськості в антикорупційній боротьбі. Активісти, журналісти щодня викривають нечесних чиновників, суддів, прокурорів і підтримують таким чином необхідний суспільний резонанс навколо цієї проблеми. Вагомим кроком до подолання злочинних зв’язків та кругової поруки у діяльності державного механізму стало створення незалежних антикорупційних органів, що було підтримано нашими закордонними партнерами та позитивно сприйнято українським суспільством. В умовах відкритості на нові принципи переходить робота прокуратури, реформується судова система. Зміни настають не так швидко, як хотілося б, але ці зміни є, і вони наближають нас до мети – утвердження в Україні принципів правової держави, підпорядкування діяльності всієї адміністративної системи інтересам суспільства та кожного громадянина. Однією з найважливіших реформ, що здійснюються в Україні та наближають нашу систему влади до європейських стандартів, є процес децентралізації. Реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади, про яку теж говорилося впродовж десятиліть, практично 108


розпочалась у 2015 році. Вона є однією з найрезультативніших серед проголошених стратегічних реформ і має загалом позитивну оцінку громадян. Завдяки проведеній бюджетній децентралізації суттєво зросли доходи місцевих бюджетів, органи місцевого самоврядування отримали фінансові ресурси для вирішення нагальних питань соціально-економічного розвитку громад та здійснення капітальних інвестицій. У 2017 році активно розпочалося впровадження секторальної децентралізації, результатом якої стане реальна децентралізація управлінських повноважень і формування системи надання якісних соціальних і адміністративних послуг кожному громадянину України, незалежно від місця проживання. Ключове значення для подальшого поступу України мають надважливі реформи, що визначатимуть самі принципи державної політики в найбільш чутливих для людей сферах на найближчі десятиріччя. Це – пенсійна реформа, медична реформа, освітня реформа, запровадження цивілізованого ринку земель сільськогосподарського призначення. Перехід до економічного зростання в Україні утруднений багатьма чинниками, насамперед наслідками торгових воєн, безпрецедентного тиску та безпосередньої військової агресії, що здійснюються Російською Федерацією. При цьому йдеться не лише про несприятливі економічні, фінансові, політичні, інформаційні умови, а й про пряме захоплення і знищення частини виробничого потенціалу України. На сьогодні можна стверджувати, що нарешті переломлено економічну стагнацію, яка тривала з ІІІ кварталу 2012 року, і досягнуто зростання реального ВВП у 2,3 % за 2016 р., 2,5 % у І кварталі та 2,4 % – у II кварталі 2017 р. Утримано макроекономічну стабільність, яка дозволила забезпечити стійкість державних фінансів та закласти передумови обережного підвищення добробуту населення. Так, уперше за три роки гібридної агресії було досягнуто зростання реальної заробітної плати (на 9,0 % у 2016 р.) після дворічного падіння у 2014 – 2015 рр. (кумулятивно дворічний спад реальної заробітної плати становив біля 25,0 %), подвоєно рівень мінімальної заробітної плати. Основними здобутками України у фінансовій сфері є: макрофінансова стабілізація, зупинка девальвації гривні, оздоровлення банківської системи, зростання міжнародних резервів, стабілізація на безпечному рівні бюджетного дефіциту, утримання в межах запланованих обсягів державного та гарантованого державою боргу, підвищення міжнародного кредитного рейтингу, зниження податкового навантаження на фонд оплати праці, упровадження системи електронного адміністрування та автоматичного відшкодування ПДВ, зміцнення ресурсної бази місцевих бюджетів, 109


упровадження режиму інфляційного таргетування, що створило передумови до повернення однознакового (менше 10 %) рівня інфляції вже протягом поточного року. Зниження залежності від РФ та зміна пріоритетних напрямів торгівлі є суттєвим, хоча й вимушеним процесом. Ключовим експортним ринком для товарів України став ЄС, частка якого продовжує зростати (37,1 % – у 2016 р. і 39,8 % – у І півріччі 2017 р.). Азійський вектор вітчизняного товарного експорту також суттєво зміцнив позиції (на країни Азії припало 31,2 % експорту в 2016 р. й 28,4 % – у І півріччі 2017 р.), майже удвічі перевищивши частку СНД (17,7 % – у 2016 р., 16,8 % – у І півріччі 2017 р.). Реальний сектор вітчизняної економіки став одним із пріоритетних об’єктів гібридної агресії, внаслідок якої поступово виснажується виробничий потенціал країни та посилюються галузеві, виробничі, техніко-технологічні деформації, ускладнюється стабільне ведення господарської діяльності підприємств, утворюються розриви у національній транспортній мережі. Водночас економічна політика держави останніх років, спрямована на макроекономічну стабілізацію, таргетування інфляції та помірну девальвацію національної валюти, створили умови для структурних перетворень у реальному секторі. Як наслідок, у 2016 р. зафіксовано зростання обсягів промислового виробництва на 2,8 % порівняно з 2015 р., індекс обсягу сільськогосподарського виробництва зріс на 6,1 %, а транспортом України (без трубопровідного) було перевезено вантажів на 2,8 % більше порівняно з 2015 р. З нинішнього періоду випробувань Україна вийде оновленою і сильнішою. Про це свідчать ті успіхи і позитивні зміни, що відбуваються в гуманітарній сфері, яка є найбільш чутливим барометром загального стану суспільства. Якщо говорити про ключові тенденції в гуманітарній царині після Революції гідності та в умовах російської гібридної агресії, то слід звернути увагу на кілька важливих напрямків. Зокрема, йдеться про розвиток національного кіновиробництва, що виражається у щорічному збільшенні числа українських фільмів, які вийшли у кінопрокат (з 12 фільмів у 2013 р. до 30 – у 2016 р.). Зусиллями як осередків громадянського суспільства, так і органів влади збільшується число соціально значущих культурних ініціатив, спрямованих на подолання ментальних наслідків гібридної війни, зближення між регіонами України. Україна вчиться захищати свій інформаційний та гуманітарний простір, державна політика виробляє більш адекватні сучасним умовам інструменти захисту національних інтересів та запобігання зовнішнім і внутрішнім спробам дестабілізації. До позитивних змін у культурному та інформаційному просторі вже привела реалізація положень законів України “Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів 110


державною мовою у програмах телерадіоорганізацій” від 16 червня 2016 р., згідно з яким збільшено частку українських пісень у програмах телерадіоорганізацій, а також “Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації” від 23 травня 2017 р., яким збільшується частка фільмів і передач державною мовою у загальному обсязі мовлення телерадіоорганізацій. Загалом, в інформаційній сфері Україна на практичному рівні розпочала та реалізує цілу низку критично важливих проектів, які до цього моменту лише роками обговорювалися. Передусім, це – створення Суспільного мовлення та роздержавлення ЗМІ. Стратегічне значення для національного розвитку мають реформи в освітній і науковій сферах. З ухваленням концепції “Нова українська школа”, якою визначено мету, шляхи та етапи реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти на період до 2029 р., відкривається шлях до послідовного реформування освітньої сфери. Деякі нові інструменти та механізми працюють і вдосконалюються вже сьогодні, це насамперед упровадження електронних навчальних платформ і систем адміністрування освітньої діяльності, зокрема вступу до ВНЗ. Значні зміни в політиці держави, спрямованій на підтримку вітчизняної науки та розвитку технологій, пов’язані з імплементацією Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. У цьому напрямі передбачається новий порядок фінансування науки, підвищення кваліфікації вітчизняних учених і дослідників, розширення співпраці з міжнародними науковими організаціями тощо. Приходить усвідомлення тієї визначальної ролі, яку відіграє наука в сучасному світі. Її внесок у розвиток економіки, в обороноздатність країни, у формування раціональних прогресивних засад суспільного життя загалом має бути значно більшим, ніж є сьогодні. Важливо, що ініціатива з налагодження нових зв’язків і подолання бюрократичної рутини йде від самого наукового співтовариства. У складних умовах Україна пише свою історію успіху. День у день стаючи сильнішою, держава має ще багато зробити для того, щоб якісні зміни повноцінно увійшли у життя кожного українця, забезпечивши європейські стандарти життя, безпеки та розвитку. Завдання держави, її виконавчої гілки влади і представницького законодавчого органу – підтримати цей поступальний рух країни та забезпечити його незворотність. Необхідна умова реалізації програми реформ – це політичний діалог, тісна взаємодія з громадським сектором, професійність, відкритість і вимогливість у роботі кожного посадовця і депутата.

111


Тема 16. Честь української зброї: генерал Марко Безручко і героїчна оборона Замостя (до 98-ї річниці українсько-польського військового союзу) Марко Данилович Безручко – український військовий діяч, генералхорунжий Армії УНР. Народився 31 жовтня 1883 року у містечку Великий Токмак Херсонської губернії (зараз Запорізька обл.). Після закінчення юнкерського училища (м. Одеса) був направлений до 106-го Уфімського піхотного полку. У 1912 році вступив до Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив влітку 1914 року. Під час Першої світової війни був начальником штабу піхотної дивізії. У 1917 році брав активну участь у створенні частин української армії. Наприкінці 1918 року призначений начальником оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки (на той час оперативній відділ керував діяльністю української розвідки і контррозвідки). 26 березня 1919 року полковник М. Безручко був призначений до Корпусу Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. Став начальником штабу і членом Стрілецької Ради. Корпус Січових Стрільців того часу складався з частин колишньої Сердюцької дивізії армії Української держави. Як писав згодом М. Безручко, “та обставина, що сердюки були дітьми заможних селян-хліборобів, робила корпус відпорним більшовицьким гаслам”, тобто підрозділ був одним з найбільш боєздатних і дисциплінованих з’єднань українських військ. Корпус тоді брав участь у важких боях з частинами Червоної армії під Бердичевим. Він складався з 5 полків піхоти, 6 полків артилерії і кінного дивізіону. Сам М. Безручко вказував, що мала чисельність кінноти (250 шабель) була найбільшим недоліком з’єднання. Протягом 1919 року Корпус вів важкі бої на Поділлі, відбиваючи наступи червоних і білих, аж поки 7 грудня 1919 року Армія УНР не була інтернована поляками в Луцьку. На початку січня 1920 року Симон Петлюра доручив полковнику Безручку сформувати 6-ту Січову стрілецьку дивізію. До її складу увійшли чимало галицьких старшин і стрільців з колишнього корпусу полковника Є. Коновальця, які перебували у таборі для інтернованих українських військ у Ланцуті. На початку березня її перекинули до Бреста, де були кращі побутові умови. У квітні формування цієї військової частини закінчилося. Сформована дивізія мала дві стрілецькі бригади (16 і 17-ту) по два стрілецькі полки в кожній, кінний полк і гарматну бригаду, а також технічний курінь, офіцерську, телеграфну, залізничну, окремі сотні, обоз. Частинами командували старшини, які пройшли школу Першої світової війни та національно-визвольних змагань. Зауважимо, що хоча формування дивізії офіційно завершилося, її чисельність не відповідала штатному розкладу. У бойовому строю дивізії 112


було близько 1800 багнетів, а артилерія налічувала всього дві гарматні батареї (8 гармат). Головний Отаман Симон Петлюра любив дивізію М. Безручка – спадкоємця славного Корпусу Січових Стрільців, відвідував її перед відправленням на фронт й у виступі закликав бійців примножити бойові традиції січовиків у боях за визволення Батьківщини від більшовиків. З 25 квітня 1920 pоку дивізія у складі 2-ї польської армії генерала Болеслава Рої брала участь у наступі на Київ, завзято билася під Житомиром, першою вступила в столицю України. Під час відступу й оборонних боїв її частини відзначилися на р. Стир і, особливо, біля м. Перга (26 червня – 4 липня), де в запеклих сутичках завдали нищівної поразки 2-й бригаді 25-ї Чапаєвської дивізії червоних. Лише за наказом командування Безручко залишив позиції і почав відводити свої частини на Грубешів-Замостя. У результаті червневого наступу військ Південно-Західного фронту більшовики перехопили ініціативу. Вже 14–16 липня 14-а армія М. Молкочанова вийшла на Збруч, а 25 липня 1-а Кінна армія С. Будьонного захопила Броди. 26 липня упав Тернопіль, де 1 серпня було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. У середині серпня 6-та Січова дивізія Безручка після важких боїв і серйозних втрат знаходилася у резерві 3-ї польської армії генерала Зиґмунда Зєлінського. Згідно з рішенням Головного Отамана С. Петлюри планувалося перекинути її на південне крило фронту до складу Армії УНР, яка тримала оборону на Дністрі. Але ситуація змінилася: польське командування довідалося про розпорядження зняти з-під Львова 1-шу Кінну армію Будьонного і скерувати її в напрямку на Сокаль-Замостя-Люблін. Генерал Зєлінський наказав полковнику Безручку передислокуватися в Замостя й організувати його оборону до підходу частин 10-ї польської дивізії. Коли головні сили дивізії зі штабом прибули 19 серпня в Замостя, то застали там польські підрозділи: два етапові батальйони і технічну сотню. Полковник М. Безручко підпорядкував собі всі частини залоги й невдовзі облаштував містечко фортифікаційними спорудами, обніс колючим дротом, зміцнив фортецю – ядро оборони міста. Оскільки 10-та польська дивізія була вже на підході, М. Безручко приступив до виконання наказу про передислокацію частини. У ті дні вона мала 296 старшин, 2298 козаків, 537 цивільних, 660 коней, 27 скорострілів і 4 гармати. 16-та бригада полковника Р. Сушка відбула до головних сил Армії УНР. Однак Безручко поспішив. 26 серпня командування 3-ю польською армією перейняв генерал Владислав Сікорський. Дізнавшись, що 1-ша Кінна армія зосередилася в районі Варяжа-Сокаля, а 24-та стрілецька, так звана Залізна Самарська дивізія, перебуває у Грубешові й готується до удару на Замостя, він наказав: “6-й стрілецькій українській дивізії припинити погрузку і, підпорядкувавши собі всі 113


польські частини в районі Замостя, створити групу та прийняти на себе оборону Замостя. Всі прибулі до Замостя частини 10-ї дивізії підпорядкувати собі”. У ті дні чисельність 6-ї Січової дивізії була найменшою за всі часи: бойовий стрій складали 253 старшин і 1673 козаків. До того ж, обидві бригади опинилися поза Замостям й 27 серпня вели бої в районі Молодячі-Грабовець. Тож безпосередньо у місті знаходилися й готувалися до оборони штабу штабна сотня, технічний курінь (близько 400 бійців); етапні (вартові) батальйони поляків налічували 500 вояків. На щастя, 28 серпня до Замостя прибув 31-й полк польської піхоти 10-ї дивізії під командуванням капітана М. Болтуця, а з ним дві сотні кінноти, три батареї польової артилерії і два бронепотяги “Месник” і “Смерть”. Відтоді залога Замостя становила 3200 багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів, 12 гармат і 3 бронепотяги. Група М. Безручка мала боєприпасів на сім днів бою і харчів – на дев’ять. З такою силою оборонців Замостя і зустрілася 1-ша Кінна армія Семена Будьонного. До речі, червона розвідка спрацювала погано: командувачу доповіли, що в Замості знаходяться частини польської 10-ї дивізії піхоти та залишки козачої бригади Яковлєва. Перший штурм Замостя будьонівцями відбувся у ніч на 29 серпня 1920 року. Вони мали наказ до вечора оволодіти містом. З цією метою 6-ій та 11-ій дивізіям належало атакувати пішим порядком і зайняти місто. Потім передові частини мали б перейти залізницю на заході біля станції Завада. Праве крило армії – 4-а і 14-а дивізії отримали завдання охопити Замостя з півночі й активними діями підтримати сусідів. За останні дні до підходу червоних кіннотників полковник Безручко ґрунтовно підготувався до оборони Замостя. Його саперний батальйон облаштував три лінії оборони фортеці. Першу творили окопи, які прикрито 18-кілометровою лінією дротяних загород в один-три ряди. Українським козакам щоденно допомагали 3–5 тисяч добровольців із міста та навколишніх сіл. Другою лінією оборони служив насип залізниці від казарм фортеці до Завади, третьою – мури середньовічної фортеці, головного вузла оборони. У ніч на 29 серпня М. Безручко стягнув до міста всі свої підрозділи, включаючи польські батальйони. Проте головні сили: стрілецькі бригади, кіннота й артилерія, були вже відрізані. Оборонці зайняли свої ділянки: піхота – в окопах, гарматні батареї – між казармами і містом на вогневих позиціях з круговим сектором обстрілу, резерви – у цегельні та Любельських казармах. Бронепотяги курсували: “Смерть” – між станціями Замостя і Завади, “Загончик” – залізничними гілками на Грубешів і Любельські казарми, а “Месник” – дорогою Завада-Красностав. Між штабом дивізії і командирами оборонних відтинків, підрозділів залоги був встановлений телефонний зв’язок. Спроби бронепотягів зупинити наступ північної групи Будьонного не вдалися, хоча суттєво загальмували її просування до кінця дня. До відсічі долучилася й артилерія залоги. Червона кіннота отаборилася в районі 114


Грубешова-Сагрині. “Противник, підтягнувши бронепотяги із Грубешова, – писав Будьонний, – буквально засипав наші частини снарядами. Вибухи піднімали землю навіть біля командного пункту”. Особливо напруженим для обох сторін став наступний день – 30 серпня. Подолавши опір польських і українських частин на флангах, Кінна армія силами 6-ї та 11-ї дивізій нарешті досягла першої лінії оборони Замостя і, завершивши оточення, розпочала атаки з півночі, сходу і півдня. Під вечір будьонівці зосередили в с. Сітанець велику групу й невдовзі перейшли у наступ, спершу кіннотою, а зустрівши щільний вогонь оборонців, – у пішому строю. Загалом, 30 серпня ситуація в районі Замостя склалася для 1-ї Кінної армії несприятливо. Того дня з півдня сюди підійшла група генерала Станіслава Галлера у складі 13-ї дивізії піхоти та 1-ї кінної дивізії. Напередодні із Красностава форсованим маршем рушила на Замостя 10-та дивізія піхоти генерала Желіговського. У районі Комарова підійшла кінна група генерала Роммеля. Польські війська відрізали Кінну армію від сусідів, загрожуючи оточенням і цілковитим знищенням. За цих обставин Будьонний 31 серпня призупинив штурм Замостя і був змушений прикрити праве крило армії (з боку Грабівця-Замостя) 11-ю і 14-ю дивізіями, а найбоєздатніші 4-ту Семена Тимошенка та 6-ту Йосипа Апанасенка скерувати на південь проти групи С. Галлера. На допомогу Будьонному командувач радянської 12-ї армії Микола Кузьмин (розстріляний в часи сталінського терору 1939 р.) скерував одразу дві дивізії – 24-ту Залізну Самарську та 44-ту, але вони змогли дійти лише до Рави-Руської і Ромашова. Бій 31 серпня 1920 року під Комаровим історики визначають як найбільшу кінну битву XX ст., у якій брали участь 23 кінних полки противників. Будьонний почергово кидав у битву три дивізії. Та вони не змогли зупинити наступ польських уланів групи С. Галлера, підтриманий двома дивізіонами кінної артилерії. Кровопролитні бої 30–31 серпня під Замостям і Комаровим завдали Кінній армії Будьонного значних втрат. Поразки підірвали моральний дух бійців і командирів. Продовжувати наступ і взагалі бойові дії означало б приректи армію на вірну загибель. Зрештою, й вище командування визнало безглуздим рейд на Люблін в умовах загального відступу Червоної армії на всьому радянсько-польському фронті. “Наступ Кінної армії на Замостя, – підсумовував пізніше маршал Будьонний, – перетворився у відокремлену операцію, приречену на невдачу”. Загалом під Замостям червоноармійські втрати козаків і офіцерів були такими: близько 1,5 тис. вбито, поранено і полонено, майже 2 тис. коней захопили поляки. 1 вересня полковник М. Безручко передав командуванню 10-ї дивізії всі польські частини в Замості і 4–7 вересня завантажив свої війська, які нарешті зібралися в повному складі, в ешелони у Красноставі. Через Люблін115


Перемишль-Львів-Стрий 6-а Січова стрілецька дивізія прибула до Станиславова. У районі Єзуполя вона приєдналася до головних сил Армії УНР, які вели наступ на Жмеринку-Вапнярку. 5 жовтня 1920 року М. Безручку було присвоєно звання генерал-хорунжого. Після закінчення бойових дій на більшовицькому фронті й відступу у листопаді 1920 року до Польщі, М. Безручко зі своїми частинами розмістився у таборі інтернованих військ в Александрові Куявському (неподалік Торуні). Війна для них закінчилася. Підсумовуючи літопис оборони Замостя та участь у ній українських частин, потрібно відзначити, що свідки тих подій та військові історики загалом одностайно відзначають великі бойові заслуги українського козацтва. Французький генерал М. Вейган, що брав участь у радянськопольській війні, писав: “Я належно оцінюю ту операцію, яку провів генерал Безручко. Ця операція зупинила наступ корпусу Будьонного і нам дозволила, таким чином, посилити ті армії, які захищали Варшаву”. Наприкінці 1920 року Марко Безручко очолив військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. На початку 1921 року він став військовим міністром УНР, а також віце-міністром уряду УНР в екзилі. Саме він займався добробутом інтернованих українських вояків. У 1924 році поляки почали ліквідацію таборів для інтернованих. Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати у карпатській Осмолоді, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових Стрільців полковник Андрій Мельник (майбутній провідник ОУН). Проте поляки, чиє становище у Галичині було непевне, запротестували і не дозволили від’їзд. Польська влада боялася, що популярний в українських землях Марко Безручко підніме повстання проти Польщі. Генералу було запропоновано (майже примушено) працювати у Картографічному інституті Війська Польського у Варшаві. У 1931–1935 роках Марко Безручко очолював Українське воєнноісторичне товариство у Варшаві і редагував військовий альманах “За державність” – цінне джерело з історії визвольних змагань 1917–1922 років. Пережите і набутий досвід під час війни за незалежність Марко Безручко описав у книгах “Від Проскурова до Чорториї” (Каліш, 1924), “Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині” (Каліш, в-во “Чорномор”, 1932). Під час святкування 20-річчя відродження Польської держави польська влада нагородила Марка Безручка найпочеснішим військовим орденом – Орденом Воїнської Доблесті (Order Wojenny Vіrtutі Міlіtarі), який вручається за видатні бойові заслуги. Проте український генерал прийняти його відмовився, заявивши: “Я воював за Україну, а не за Польщу”. Помер М. Безручко 10 лютого 1944 року після важкої хвороби і похований на українському православному цвинтарі “Воля” у Варшаві. 116


Тема 17. Кривава осінь 1943-го: звитяга та жертовність українців у битві за Дніпро (до 75-річчя битви за Дніпро) 75 років тому, 6 листопада 1943 р., в ході Київської наступальної операції було звільнено столицю України від нацистських загарбників. Починаючи з вересня 1941 р. і до листопада 1943-го, упродовж 778 днів, столиця України була окупована ворогом. Операція з визволення Києва тривала понад три місяці. Головні події у битві за Київ розгорнулися наприкінці вересня – на початку листопада 1943 р. У бойових діях брали участь війська 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів. Ніч із 5 на 6 листопада була вирішальною в битві за Київ. По БрестЛитовському шосе (проспект Перемоги) пробились танкісти капітана Чумаченка. В 0 годин 30 хвилин прапор перемоги було піднято над будівлею ЦК КП(б)У (нині – Міністерство закордонних справ України на Михайлівській площі). До 4 годин ранку опір противника в Києві було зламано, о 5 годині ранку 6 листопада 1943 р. генерал М. Ф. Ватутін, під керівництвом якого війська 1-го Українського фронту билися за Дніпро та столицю України, доповів Й. Сталіну, що Київ повністю звільнено від німецько-фашистських загарбників. Дорогу ціну заплатили визволителі. Понад 250 тисяч бійців поклали своє життя за українську столицю. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними – понад 1 млн. осіб. За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами та медалями 17,5 тисяч бійців і командирів зі складу 1-го Українського фронту, а 668 із них стали Героями Радянського Союзу, серед них 32 були кияни. Тільки серед героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники 30 національностей. Передісторія операції. Битва за Дніпро і визволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися у два етапи. Перший – Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня – 30 вересня 1943 р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і захоплення плацдармів на правому березі. Другий – Київська стратегічна операція (12 жовтня – 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угруповання німців, визволення Києва, а також захоплення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу. Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач генерал К. Рокоссовський), Воронезького (командувач генерал М. Ватутін) та Степового (командувач 117


генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького (з 20 жовтня – 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня – відповідно 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував Г. Жуков. Наприкінці вересня 1943 р. війська 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста – на лінії Лютіж – Вишгород і південніше – у районі Великого Букрина. Наступальні операції ударних угруповань правого і лівого флангів 1-го Українського фронту проходили одночасно і виявилися дуже кровопролитними, але безрезультатними. З урахуванням втрат і неможливістю подолати сильну німецьку оборону командувач фронтом вночі 23 жовтня припинив наступальну операцію і наказав військам на Букринському плацдармі перейти до оборони. З приводу цих наступальних операцій 1-го Українського фронту, проведених у жовтні 1943 р., в аналізі Генерального штабу зазначено: “Повторні і безплідні удари з Букринського плацдарму, неправильне використання танкової армії, введення її в бій одночасно з початком атаки піхоти по суті в якості танків безпосередньої підтримки піхоти, розосередження сил фронту між двома напрямками (букринський і лютізький плацдарми) і відмова від ухвалення вчасно нового і сміливого рішення призвели до того, що жовтнева наступальна операція фронту успіху не мала”. Таким чином, у ході трьох наступальних операцій (11–17 жовтня з Лютізького плацдарму, 12–15 і 21–23 жовтня з Букринського плацдарму) війська Воронезького (1-го Українського) фронту в жовтні 1943 р. зазнали значних втрат в особовому складі, в озброєнні і бойовій техніці, а успіху у бойових діях над частинами і з’єднаннями групи армій “Південь” не досягли. Оскільки стало ясно, що головний наступ з Букринського плацдарму недоцільний, то, проаналізувавши можливості, командування вирішило, що найбільш придатним для наступу на Київ є Лютізький плацдарм. Він знаходився на відстані 15-20 км на північ від Києва і Дніпро в цьому місці був найвужчим - лише 200 метрів. Успішні дії з цього плацдарму давали можливість радянським військам на другий-третій день операції обійти Київ з північного заходу, перерізати шосе Київ-Житомир і оволодіти Києвом. Далі можна було б наступати в західному та південно-західному напрямах. Для здійснення цього плану було необхідно забезпечити оперативну раптовість, потай підсилити війська на плацдармі, не залишаючи ворогові часу на підведення нових сил безпосередньо до Києва. Оскільки на той час вільних резервів на київському напрямку у командування не було, то необхідні сили та засоби для здійснення плану мав відшукати фронт. 24 жовтня пізно вночі командування армією видало фронту директиву, згідно з якою фронт мав негайно розпочати перекидання своїх військ з лівого 118


крила на правий та закінчити їх зосередження до 1-2 листопада. Для цього 3-тю гвардійську танкову армію переводили на ділянку фронту на північ від Києва, аби використати її разом з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. Північне (праве) крило фронту за рахунок південного (лівого) підсилювалося трьома-чотирма стрілецькими дивізіями, а також двома стрілецькими дивізіями з резерву вищого головнокомандувача. Окрім цього, до наступу на Київ залучалися 60-та та 38-ма армії. За оперативно-тактичним задумом новий план операції не мав аналогів в історії воєн. За 8-10 днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстані 150-200 км, переправитися через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм. Найскладніше було здійснити наступне перегрупуванням військ. На Букринському плацдармі облаштовували удавані вогневі позиції артбатарей, частина радіостанцій залишилася на своїх місцях і продовжувала звичайний радіообмін, здійснювалися підсилені оборонні роботи, постановка мін і дротяних загороджень, будувалися удавані переправи на Дніпрі, імітувалося перекидання військ з лівого берега на плацдарм. Для маскування переправ широко використовувалися димові завіси, які ставили там, де переправи військ не відбувалися. Німецьке командування не змогло дізнатися про масштаби та характер перегрупування радянських військ і саме в цей час відвело з-під Києва в район Кагарлика 7-му танкову дивізію. Битва за Київ. Битва безпосередньо за Київ розпочалася 1 листопада 1943 р. наступом військ на Букринському плацдармі. Після 40-хвилинної артилерійської та авіапідготовки пішли в наступ з’єднання першого ешелону 40-ої та 27-ої армій. Ворог, який зберіг тут з періоду жовтневих боїв сильне угруповання, нищівним вогнем, танками і контратаками зупинив наступ. З 3 по 5 листопада війська армій демонстрували удаване зосередження оперативних резервів, а спроби прорвати оборону ворога тривали до 10 листопада. Війська 40-ої та 27-ої армій не прорвали ворожу оборону, але ціною великих зусиль виконали, в головному, завдання прикувати до району Букрина значні сили ворога, не дозволивши використати їх на північному напрямі, в районі Лютіжа, де вирішувалася доля Києва. 3-го листопада 1943 р. ударне угруповання військ 1-го Українського фронту на Лютізькому плацдармі нанесло потужний удар з півночі від Києва. З 8-ої години ранку протягом 40 хвилин артилерія спрямовувала нищівний вогонь на оборону ворога. У смузі наступу 38-ої армії, яка наносила головний удар, на шестикілометровій ділянці прориву було сконцентровано понад 2000 гармат та мінометів, 500 установок реактивної артилерії, що дозволило створити небачену раніше у війнах щільність артилерії – більше 300 одиниць на 1 км ділянки прориву. Потужний удар знищив захисні споруди, ворог зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні, бойовій техніці. Перший ешелон радянських військ перейшов у наступ. У другій половині дня з Пущі119


Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита з великими для нього втратами. Наступ продовжувався, тяжкі бої тривали до глибокої ночі. Ударне угруповання із заходу прикривала 60-та армія (командувач І. Д. Черняховський), у смузі якої ворог чинив шалений спротив. Війська 60-ої армії на своєму лівому фланзі прорвали оборону противника на фронті 18 км. За перший день наступу на Лютізькому плацдармі 38-ма армія прорвала першу захисну позицію ворога на фронті 10 км і почала бої на другій позиції. У ніч на 4 листопада на Дніпрі нижче Києва, в районі острова Казачий збірний загін військ 38-ої армії форсував Дніпро та захопив на його правому березі кілька населених пунктів, перерізав дорогу вздовж Дніпра з Києва на південь. Сил для розвитку успіху на цьому плацдармі фронт не мав. Обидві армії просунулися вглиб на 512 км, але завдання першого дня наступу та прориву ворожої оборони були виконані не повністю. Велику допомогу наступальним військам надала 2-га повітряна армія, яка, щойно дозволила погода, забезпечила 3 листопада 1150 літако-вильотів над полем битви та по резервах ворога, що просувалися із районів Білої Церкви та Корсунь-Шевченківського. Ворог уже 3 листопада частково використав наявні резерви, а на підході були ще інші. Все це означало, що 4 листопада бої матимуть винятково тяжкий та жорстокий характер. Ранком 4 листопада війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. У бій були введені 5-й гвардійський танковий корпус і 340-ва стрілецька дивізія, перекинута сюди з правого флангу 38-ої армії. Прорив було розширено від Дніпра до річки Ірпінь на глибину 25 км, а частини 51-го стрілецького корпусу вийшли до північного пригороду Києва – Пріорки. 6-й та 7-й гвардійські танкові корпуси в цей день вели тяжкі бої на підступах до Святошина. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ. Танки їхали з ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відходити. Ранком 5 листопада Святошин було звільнено і в битві за Київ стався різкий перелом. Уникаючи оточення, ворог почав відводити війська в південно-західному напрямі, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму. Цього ж ранку 140 штурмовиків Іл-2 завдали сильного авіаудару по північних та північно-західних окраїнах Києва. 5 листопада з’єднання 38-ої та частини 3-ої гвардійської танкової армій просунулися на окремих напрямах на глибину до 25 км, а 50-й стрілецький корпус, обійшовши Київ із заходу, підійшов до станцій Жуляни та Борщагівка. З рубежа Білогородка – Бобриця – Забір’я, а також на рубежі річки Ірпінь для дій уздовж шосе Київ-Житомир, у бій були введені два стрілецьких і один кавалерійський корпуси. Одночасно на лівому фланзі 38ої армії бої безпосередньо за Київ вели 51-й стрілецький, 5-й гвардійський танковий корпуси, 167-ма стрілецька дивізія 50-го стрілецького корпусу. 120


Разом з ними вела наступ 1-ша Чехословацька окрема бригада під командуванням полковника Людвіга Свободи. Воїни бригади вибивали ворога з Сирця, залізничного вокзалу та вулиць у західній частині міста. Наприкінці дня ці з’єднання прорвалися до центральних кварталів міста, але бої на вулицях Києва точилися всю ніч на 6 листопада. Прикриваючись ар’єргардами, відступаючий ворог продовжував спалювати, підривати та руйнувати місто. Тільки рішучий, стрімкий, навальний наступ радянських військ допоміг зберегти Київ від повного знищення. 6 листопада в 0 годин 30 хвилин над Києвом замайорів прапор перемоги, а о четвертій годині командувач 38-ої армії генерал-полковник К. С. Москаленко, побувавши особисто на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів М. Ф. Ватутіну про звільнення столиці України. В той же день Москва салютувала військам, які звільнили Київ, 24 залпами з 324 гармат. Військам, які брали участь у звільненні Києва, наказом Верховного Головнокомандувача оголошувалася подяка, багатьом з'єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування “Київські”. 6 листопада завершився перший етап Київської наступальної операції 1го Українського фронту. Війська ворога зазнали тяжкої поразки, за Дніпром утворився плацдарм, який мав велике стратегічне значення. Ворог намагався ліквідувати прорив, стягуючи на південь та південний захід від Києва великі сили, головним чином танкові, які перекидалися з Франції, Букринського плацдарму, з-під Кременчука, збільшувалася кількість літаків на найближчих до Києва німецьких аеродромах. Командування Червоної Армії уважно стежило за бойовими діями навколо Києва та на Правобережжі України і вимагала від командування 1-го Українського фронту не затягувати розпочату операцію, бо київський плацдарм мав найважливіше значення для звільнення Правобережної України. Тому вже 6 листопада війська фронту продовжили потужний наступ, проходячи понад 50 км на день. Ворог переслідувався в напрямах на Коростень, Житомир, Фастів, Білу Церкву. Перемога в битві за Київ отримала широкий міжнародний резонанс. Лондонське радіо сповістило: “Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення… Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина”. Дійсно, ця великомасштабна операція стала центральною подією в битві за Україну. Вона стоїть у ряду тих битв, що вирішили долю Другої світової та Великої Вітчизняної воєн: Московської, Сталінградської, Курської, Берлінської. Знаменно, що 1-й Український фронт, який блискуче врятував Київ, у 1945 р. взяв участь у заключній акції війни – розгромі берлінського угрупування нацистських військ. Український народ ніколи не забуде і вічно шануватиме пам’ять тих, хто загинув при форсуванні Дніпра за визволення столиці України – Києва. 121


Тема 18. Українсько-польсько-литовський союз як відсіч російській загарбницькій політиці (до 360-річчя укладення Гадяцького трактату) У 1656 році Московське царство згорнуло військові дії та підписало перемир’я з Річчю Посполитою, а влітку розпочало війну зі Швецією. Богдан Хмельницький та його оточення вважали, що такі дії порушують пункти Березневих статей 1654 року. Тому Гетьманщина приєдналася до антипольської коаліції у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Молдавії, Валахії згідно Раднотського договору 1656 року. Кампанія, яка спочатку складалася на користь держав коаліції, закінчилася невдачею. Це в сумі з нереалізацією дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорило його смерть. Волею свого батька на гетьманство був намічений Юрій Хмельницький, який залишався на посаді лише один місяць і сам відмовився від булави в серпні 1657 року. Після того Старшинська Рада в Чигирині тимчасово передала булаву Іванові Виговському, а Генеральна Рада, за участі (крім козаків) міщан та духовенства, 26 серпня 1657 року в Корсуні підтвердила його обрання. Ще перед своїм обранням І. Виговський підтвердив існування українсько-трансільванського союзу і в “Декларації Війська Запорозького” до князя Трансільванії взяв на себе зобов’язання допомагати князівству в боротьбі проти турків, татар та інших ворогів. У середині вересня Іван Виговський намагався поновити добросусідські відносини з Кримським ханством. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву у своє безпосереднє володіння, Рада все ж таки вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору. Одночасно на Корсунській раді 1657 року було обговорено положення угоди зі шведським монархом Карлом X Густавом, де українці визнавалися вільним народом, наголошувалося на необхідності здійснення воєнної допомоги проти спільних ворогів, за винятком московського царя. Побоюючись того, що цар скасує гетьманське правління, поставить своїх намісників, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере привілеї у старшини, заборонить автономію церкви в Україні, гетьманський уряд поступово відходить від орієнтації на московську протекцію. Про такі дії гетьмана І. Виговського та його оточення відразу ж повідомила

122


московському царю старшина Запорозької Січі на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем. 16 вересня 1658 року у полковому місті Гадячі на Полтавщині було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманства. З огляду на те, що в одному з проектів угоди українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні, можна зробити висновок, що гетьман Іван Виговський та його оточення сприймали майбутній союз не як антимосковський, а лише як черговий крок до посилення гетьманської держави. На початку 1658 року Річ Посполита мала низку проблем, до яких належали складні відносини з Гетьманщиною та Московією, продовжувалася війна із Швецією. Серед польської еліти не було єдиної думки щодо шляхів повернення України. Одна частина хотіла скористатися зростанням напруги між гетьманом Виговським та царем Олексієм Михайловичем і укласти мир з козаками. Це дозволило б зміцнити позиції на міжнародній арені, додало б нові аргументи у переговорах із Швецією та Московією. Інша частина пропонувала використати протиріччя, що існували серед козацької старшини і, не проводячи жодних переговорів, вирішити це питання силовим шляхом. Думки литовської еліти щодо козацтва також не були одностайними. Причиною цього стало те, що значна частина Великого Князівства Литовського була захоплена Московським царством, а козаки були його підданими. У результаті цього литовська шляхта розділилася на дві частини. Частина шляхти (у тому числі еліта), яка залишилася у литовському війську або була змушена покинути литовські землі, мала своїх представників при королівському дворі і впливала на його політику, у тому числі у питанні взаємовідносин із Московським царством. Інша частина, яка залишилася на захоплених царськими військами територіях, зайняла вичікувальну позицію. Вони мали надію, що цар приборкає козаків, які запроваджували свої порядки у південних та південно-східних землях Великого Князівства Литовського, там же до них масово приєднувалися місцеві бунтівники. Польський король та його оточення розуміли, що збереження сильної держави залежало від повернення східних земель. Мир із Московським царством був бажаним для литовської шляхти, а зі Швецією – для коронної шляхти (поляків). Для останніх залучити на свою сторону Військо Запорозьке означало відтермінувати війну з Московією чи перекласти її на козаків або литовців, а також використати козаків у війні зі шведами. Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 року, І. Виговський відрядив до Варшави полковника П. Тетерю, який засвідчив бажання гетьмана визнати 123


владу короля за умови примирення зі Швецією. Будучи союзником Шведської корони, гетьман прагнув одержати підтримку і польського короля. Це дало б можливість поновити союз із Кримським ханством, яке мало дружні стосунки із польським королем Яном II Казимиром. Майже одночасно з посольством до Польщі І. Виговський відправив делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким до Москви. Вона мала на меті запевнити царя Олексія Михайловича у вірності йому гетьмана та всього Війська Запорозького. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, зберігають вірність Москві, прозвучали слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками, які повинні були змусити царя дотримуватися своїх попередніх зобов’язань. В умовах українсько-російської війни, що розпочалася у жовтні 1658 року, дипломатія гетьманського уряду розвивалася не тільки у напрямку Варшави, але й Стокгольму, Стамбулу, Бахчисараю та тієї ж Москви. Кожний із цих зовнішньополітичних напрямів був важливий для становлення новоутвореної держави. 18 жовтня 1658 року І. Виговський написав листа до шведського короля Карла X Густава, де висловив жаль із приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення – підписавши мирний договір із Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду та позбавило його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами. На початку 1658 року гетьман Виговський уклав військовий альянс із союзником польського короля – ханом Мегмед-Гіреєм IV. Згідно з його положеннями, хан зобов’язувався підтримувати Гетьманщину як на зовнішньополітичній арені, так і у внутрішній політиці, натомість гетьман мав офіційно заявити про вороже ставлення до Московії. Разом із тим, гетьман надав польському королю запевнення про бажання повернутися під його владу. Татарський хан був дуже задоволений щодо зближення Чигирина і Варшави й без вагань надав військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини старшини. Незважаючи на підписання Гадяцької угоди 1658 року, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнародних відносинах на теренах Центрально-Східної Європи. Гетьман так і не отримав від польського короля обіцяної військової допомоги. Лише на початку 1659 року польський уряд відправив І. Виговському війська, всього близько 5–6 тис. осіб. 124


Тут слід зазначити, що одночасно із цими заходами українського гетьмана продовжувалася ратифікація Гадяцької угоди польським парламентом. Польський уряд відхилив перший варіант договору та відрядив до гетьмана І. Виговського спеціального посла К. Перетяткевича із вимогою відмовитися від основних положень, які й визначали українську автономію у складі Речі Посполитої. 12 червня 1659 року виправлений текст Гадяцької угоди був ратифікований варшавським сеймом у найневигіднішому для української сторони варіанті. Це призвело до загострення як внутрішньополітичної ситуації в Україні, так і українсько-польських відносин. У результаті зближення Чигирина й Варшави, загострились відносини Гетьманщини із Московією, що згодом призвело до війни між ними. Підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, І. Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни із Московською державою. Гетьман намагався вирішити дане питання мирним шляхом. Засвідчуючи свої добрі наміри, гетьман Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна та запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну своїх представників для переговорів. На випадок, якщо цар все-таки вирішить воювати, І. Виговський попереджав, що у цій боротьбі гетьмана підтримають польські, шведські, волоські, турецькі війська та кримські татари. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана і на початку листопада 1658 року війська князя Г. Ромодановського окупували полкові міста Полтавщини Миргород і Лубни. Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів був висланий полковник І. Кравченко. У січні 1659 року царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, не захотів прийняти запізнілі мирні пропозиції. У листі до царя Олексія Михайловича гетьман Іван Виговський пояснив мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої – ненадання царем допомоги для придушення опозиційних військових виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, військові дії князя Г. Ромодановського проти підпорядкованих гетьману полків і міст. У відповідь царські посли запропонували перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди 1658 року, але реальні дії царських воєвод в українських містах свідчили про протилежне. Підтримка царем самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення 125


Великого князівства Руського. Саме у цей час у Варшаві відбулося зсідання сейму, який затвердив остаточний текст Гадяцької угоди. Стотисячна московська армія під командою князів О. Трубецького та Г. Ромодановського рушила на Україну. І. Виговський, за підтримки присланих польським урядом військ, татар кримського хана, 28–29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя С. Пожарського татари взяли у полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля. Проте, хвилювання царя, що козаки з татарами підуть далі на Москву, виявилися передчасними. Як тільки І. Виговський зумів повернути контроль над Ромнами, Лохвицею та декількома іншими містами, які утримували його противники, прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення. Через це хан з ордою повернувся в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Таким чином, недотримання Московією узятих на себе зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель України змусили гетьманський уряд шукати підтримки у європейських монархів – швецького короля, турецького султана, і навіть недавнього ворога – польського короля. Результатом цього стало підписання угоди з Польщею, що була укладена у вересні 1658 року в Гадячі. На думку гетьмана І. Виговського, це було в інтересах молодої української держави. Із цього часу формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією. Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, її положення все ж таки поступалися домовленостям із Москвою чотирирічної давності. Якщо українсько-російський договір 1654 року передбачав лише номінальну васальну залежність гетьмана від московського царя, то угода 1658 року узаконювала входження козацької держави, як складової частини, до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах. Серед польсько-литовської еліти не було одностайної думки щодо умов возз’єднання з українцями. Компроміс, результатом якого став Гадяцький договір, був зумовлений складними геополітичними умовами та загрозою втратити державність, і не влаштовував ані польську, ані литовську шляхту. Хоч Гадяцька угода з поляками була вигідна для України, ідея цього союзу не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж, І. Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала під тиском або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

126


Тема 19. Під знаком Покрови: історичні традиції українського війська (до Дня захисника України) З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості Президент України П.О. Порошенко 14 жовтня 2014 року підписав Указ № 806/2014, яким в Україні встановлено свято – День захисника України, що відзначатиметься щорічно 14 жовтня. 14 жовтня є особливим днем для українців – він поєднав у собі три значущих підстави вважати його святковим: релігійну, державну, ідеологічну. Цього дня українці відзначають Покрову Пресвятої Богородиці – старовинне християнське свято (за яким закріпилася ще й друга назва – Козацька Покрова), День Українського козацтва, а також день створення Української Повстанської Армії. День захисника України – свято, що довелося завойовувати. Жодні круглі столи, політичні та історичні дискусії, численні мітинги впродовж років не здатні були змусити владу визнати 14 жовтня державним святом. Війна на Сході, тисячі загиблих, покалічених захисників України, тисячі осиротілих дітей – такою є ціна змін у нашому календарі, де ще донедавна існувало 23 лютого – День захисника Вітчизни – “данина традиції” радянських часів, тоді як повага до власне українських традицій була геть не в тренді. Згадаймо, як ще не так давно жити з Росію за одним літочисленням було чимось на кшталт правил доброго тону. Навіть поривалися писати спільні підручники з історії, намагаючись узгодити історичні події, побоюючись “образити старшого брата”. 14 жовтня – це чи не єдине свято в сучасному українському календарі, яке всерйоз подразнює весь “русскій мір” та вірного радянській матриці В. Путіна. Але страх лікується. Навіть задавнений пострадянський. І ось уже з високих трибун звучить гасло “Слава Україні! Героям слава!”, звучать привітання з Днем захисника України, дата якого не може викликати запитань і сумнівів у громадян незалежної держави. Словосполучення “захисник Вітчизни” перестало бути абстрактним ритуальним висловлюванням. Воно наповнилося конкретним змістом, багатим на подвиги українського воїнства, безліччю битв і дат. І саме у цей день – День захисника України – ми маємо згадати про своїх героїв: сучасників, живих і полеглих, і предків, що боролися за нашу свободу. День Покрови Пресвятої Богородиці. 14 жовтня – одне з найвизначніших християнських свят — Покрова Пресвятої Богородиці. Пов’язане воно з подією, яка сталася в далекому 910 році в християнській 127


Візантії. Її столицю Константинополь оточило чисельне військо сарацинівмусульман. Мешканці міста слізно всю ніч молилися у Влахернському храмі. Раптом під його банею з’явилася Божа Матір і вкрила всіх вірян чесним омофором (покровом). А на ранок військо сарацинів охопила пошесть чуми. Захисники міста вийшли з-за його стін і відігнали ворогів. Півстоліттям раніше, у червні 860 року, на той же Константинополь (на Русі він звався Цар-град) напало військо русичів під проводом князя Аскольда. Тоді мешканці Цар-граду також звернулися по допомогу до Божої Матері. Місто окутав туман, а на морі здійнялася буря, яка розкидала кораблі русичів так, що вони не могли підійти до Цар-граду. Тоді князь Аскольд змушений був укласти з імператором Візантії мир. Побачивши чудодійну силу християнства, князь Аскольд разом зі своєю дружиною (військом) прийняв цю віру, а своєю заступницею вони обрали Божу Матір. Відтоді Богородиця вважається покровителькою війська Руси-України. Після офіційного введення християнства на Русі князем Володимиром у 988 році на честь Божої Матері зводяться храми, пов’язані з перемогами руських військ над нападниками. Зокрема, у 996 році – церква Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинна) у Києві. Згодом, у грудні 1240 року, вона стала останнім бастіоном захисту міста від монголо-татарської навали. Але безпосередньо історія українського війська стає пов’язаною зі святом Покрови Пресвятої Богородиці з часів козаччини (кінець XV – XVIII сторіччя). Богородиця була заступницею козаків у походах, її зображення було вибите на хрестах, які вони носили. Покрова, після Великодня та Різдва, було третім по значущості святом. Тричі на ці свята скликалася Козацька Рада (вищий законодавчий і виконавчий орган на Січі). Першу церкву на честь Покрови запорожці побудували в 1659 році на Чортомлицькій Січі. За час існування Січей було збудовано 13 церков Покрови Богородиці. Крім того, Покрова уособлювала ще й материнство – святе поняття для козаків. Як писав історик Д.І. Яворницький: “… це свято для козаків мало подвійне значення, під покровом Богородиці запорожці не боялися ні ворожого огню, ні грізної стихії, ні морської бурі; під Покровом Пріснодіви вони залишалися нежонатими, і свято виконували головний девіз святого життя – захист православної віри”. Існує навіть переказ, що після зруйнування московськими військами російської імператриці Катерини ІІ у 1775 році Запорозької Січі церква була пограбована і спалена, але козакам вдалося врятувати ікону Покрови Пресвятої Богородиці і вивезти її з собою за Дунай. Козацьку традицію вшанування Богородиці перейняли захисники Української Народної Республіки, які також називали себе козаками. У роки 128


Другої світової війни, попри всю радянську атеїстичну пропаганду, багато українців – солдатів радянської армії перед боєм з нацистами зверталися до Господа та Діви Марії з молитвою про порятунок та перемогу. Враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення, Указом Президента України №966 від 7 серпня 1999 року в Україні встановлено День Українського козацтва. Це свято також відзначається 14 жовтня. 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії, метою якої було звільнення України від німецького, польського та радянського панування задля відновлення незалежної держави – “Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу!”. Воїни УПА обрали свято Покрови за день заснування, віддавшись під опіку Божої Матері. Це був широкомасштабний партизанський рух опору, дуже добре організований, мобільний, скоординований. В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили до повстанської армії, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і СРСР, переховуючись від їх спецслужб. Українські повстанці, незважаючи на те, що не отримували жодної зовнішньої допомоги, лише за підтримки свого народу, продовжували боротьбу аж до кінця 50-х років XX століття. Слід зазначити, що діяльність УПА насправді не обмежувалась територією Галичини і Волині, як стверджувала і продовжує стверджувати московська пропаганда, а поширювалася на інші регіони України, особливо Правобережної. З 2005 року в Україні 14 жовтня офіційно святкуються річниці створення УПА. У 2015 році Верховна Рада в пакеті декомунізаційних законів вшанувала воїнів ОУН–УПА і визнала їх борцями за волю України. Та головне – нарешті зміцнюється на позитивне суспільна думка про “упівців”. Згідно з жовтневим (2015 р.) опитуванням від соціологічної групи “Рейтинґ”, 41% українців погоджуються з офіційним визнанням воїнів ОУН– УПА борцями за волю України. Це наразі не абсолютна більшість, але вже відносна – вперше в історії таких опитувань. Проти визнання повстанців виступають 38%. А ще 21% не мають конкретної думки. Порівнюючи з 2010 роком, число прихильників зросло вдвічі. І навіть якщо дивитися на торішню соціологію, то позитивна оцінка зміцнилася на 14%. Натомість на стільки само поменшало противників цієї ідеї — з 52% до 38%. Ідею визнати ОУН та 129


УПА учасниками боротьби за державну Незалежність України найбільше підтримують на Заході України (76%), а найменше – на Півдні (27%) і на Сході (23%). Що молодші респонденти, що вищий рівень освіти і ліпший майновий стан, то проґресивнішим є і ставлення до повстанців. Однією з головних причин зростання підтримки ОУН–УПА стало зростання патріотичних настроїв на тлі аґресії Росії. Це консолідує не лише навколо війни на Сході України, а й дедалі більше консолідує і до минулого досвіду. Суспільство починає переосмислювати те, за що боролися повстанці і які принципи вони обстоювали. Це речі актуальні: незалежна держава, свобода, воля. Сучасна Українська армія від часу її створення у 1991 році на заміну радянським символам почала активно запроваджувати козацькі. На прапорах українських частин замість червоної зірки з’явилися козацькі хрести і національний герб – тризуб, а іменами козацьких полководців стали називати військові навчальні заклади і частини. У Конституції України вказано, що українська держава спирається “на багатовікову історію українського державотворення”, а у Державному Гімні України є слова “І покажем, що ми браття козацького роду”. Сучасна незалежна Україна – держава і народ – є нащадками Київської Русі, козацтва, збройних формувань Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, визвольного руху та тисячолітньої християнської традиції. Слід зазначити, що патріотична спільнота країни в якості свята українських військових переважно відзначала 14 жовтня – Козацьку Покрову. Саме з огляду на традиції та глибокий історичний зміст цього дня Президент України Петро Порошенко встановив 14 жовтня, коли святкується Покрова Пресвятої Богородиці, новим державним святом – Днем захисника України. У Зверненні до народу 14 жовтня 2014 року Глава держави зазначив: “Уже багато років поспіль 14 жовтня ми відзначаємо величне християнське свято Покрови Пресвятої Богородиці. Упродовж століть воно набуло особливо важливого змісту, оскільки пов’язане із боротьбою за свободу та порятунком від ворогів. Волелюбні козаки, які зі зброєю в руках боронили свою Вітчизну та віру, були переконані, що Свята Покрова охороняє їх, а Божу Матір вважали своєю заступницею. Тому у часи незалежності свято Покрови почало відзначатися ще і як День Українського козацтва. Під час Другої світової війни зародилася Українська Повстанська Армія як збройна сила проти гітлерівської окупації батьківських земель та більшовицької наруги над нашим народом. Віддавшись під опіку Пресвятої Богородиці, вояки вважали свято Покрови днем створення легендарної визвольної армії. Переконаний, що 130


радянські солдати також зверталися з молитвою до Господа та Святої Діви перед атакою на позиції фашистів. Для нас це свято не тільки народне і релігійне, а й національне. Воно єднає країну, закликає усіх до згуртованості перед сучасними викликами та загрозами. Нині, коли на східних теренах України точиться боротьба за незалежність і суверенітет держави, маємо бути гідними спадкоємцями духовних цінностей та продовжувачами багатих традицій і славних справ предків. Цим зумовлено рішення встановити День захисника України саме 14 жовтня, який має стати святковим для сучасних воїнів та суспільства у цілому. Він має символізувати нерозривний зв’язок усіх поколінь захисників України. На Покрову слід вшановувати пам’ять і тих, хто у різні часи боронив нашу землю від ворога. Тож складемо сьогодні щиру молитву Пресвятій Богородиці, щоб покрила своїм омофором Український народ та наше військо, повсякчас підтримувала нас, плекала мужність українських військовослужбовців й оберігала їхні життя”. Пресвята Богородиця й нині залишається заступницею усіх українських військових. Через військову загрозу цілісності нашої держави з боку Російської Федерації українці звертаються з молитвою до Божої Матері з проханням покрити своїм омофором (покровом) наших воїнів, які героїчно відстоюють незалежність України. А духовний зміст свята говорить про те, що Пресвята Богородиця завжди молиться за людей до Бога. Де б ми не знаходилися, Її божественний покров простягнений над нами, Її безперервна молитва зберігає нас від бід, умудряє і дає силу нести свій хрест. Будемо дякувати Пречистій і Преблагословенній Богородиці Марії за Її молитовний покров, за Її молитовне піклування про нас і будемо з глибини душі і серця взивати до Неї словами з акафіста: “Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним твоїм омофором”. Очевидно, що сьогодні свято Покрови Пресвятої Богородиці – це свято не тільки релігійне, але й народне і національне. 12 жовтня 2015 року Національним банком України була введена в обіг пам’ятна монета “День захисника України” номіналом 5 гривень. На аверсі (лицьовому боці) монети зображено Образ Божої Матері, яка тримає білу довгу покрову, – він став своєрідним оберегом України, символом її споконвічного прагнення до встановлення злагоди і миру. На реверсі (зворотньому боці) монети на тлі камуфляжу стилізовано зображено тризуб – знак Княжої держави Володимира Великого, угорі написано півколом: “ЗА ЧЕСТЬ! ЗА СЛАВУ! ЗА НАРОД!”. Монета присвячена вшануванню мужності та героїзму, нескореності й волелюбності борців за національну справу усіх поколінь та Дню захисника України, який віднині святкуватиметься 14 жовтня – у день Покрови Пресвятої Богородиці. 131


Тема 20. Сучасні герої. Мужність, героїзм і самопожертва українських військовослужбовців під час виконання службових обов’язків Історія, як відомо, не має умовного способу інтерпретації минулих подій. Між тим людство знає багато випадків їх повторення. Це коли за однією війною приходить інша, доповнюючи страшну статистику втрат. Сімдесят чотири роки тому завершилося повне визволення України від гітлерівської окупації. Мільйони загиблих, пропалих без вісти, полонених, тих, хто залишилися інвалідами. Мільйони дітей, які стали сиротами. Чотири Українські фронти визволяли нашу землю від окупантів. У їх складі були й представники народів, які сьогодні входять до складу Російської Федерації. Ніхто з тих, хто воював за визволення України, навіть уявити не могли такий виверт історії. Так сталося, що їх нащадки через 70 років вдерлися на землю братського народу, анексували Автономну Республіку Крим, завдали болю та страждань людям не тільки на Донбасі, а й в усій Україні. І за такого перебігу історичних подій наш народ має пройти черговий етап визволення країни, але вже від нового окупанта. Війна – це не тільки мобілізація, волонтерська робота, біженці, поховання загиблих і лікування поранених. Війна – це також і сотні подвигів, що здійснюються щоденно. Зараз на Сході України боронять рідну землю справжні патріоти України. Для них є справою честі і гідності виконати поставлені завдання. Вони готові боротися, рішуче захищати Україну, жертвуючи найдорожчим – життям. За кожною історією – справжній герой, на прикладі якого виховуватимуться прийдешні покоління українців. Вони різні за віком, професією, з різних куточків країни. Багато з них, коли ворог прийшов на поріг нашого спільного дому, не чекаючи повістки прийшли до військкомату, залишивши сім’ї, роботу, рідні міста, дехто повернувся з-за кордону, і стали на захист своїх батьків і дітей. Бо майбутнє України для них – понад усе. 2 травня 2014 року військова колона на чолі з командиром 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України підполковником Т.М. Сенюком вирушила на виконання чергового бойового завдання. Близько 4:00 під час висування противник вдався до спроби обстрілу, зав’язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував Т.М. Сенюк. По радіозв’язку було чути впевнений голос комбата, чіткі вказівки, а для особового складу – жодного шансу піддатись емоціям, страху або піддати сумніву дії командира. Бій тривав близько 10 хвилин. Вогневі точки противника були надійно подавлені. Та це був лише початок. Близько 5:30 в районі мосту, поблизу міста Слов’янськ, знову зав’язався бій. Сепаратистів було витіснено з блокпоста, і міст опинився під контролем підрозділу Т.М. Сенюка. Біля мосту, з двох боків, почав збиратися натовп з метою заблокувати рух колони. За рішенням 132


командира, на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій з боку натовпу, а решті військових вказано сектори спостереження. Здавалося, усе під контролем. Проте послабляти пильність було не варто. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік противника. Сепаратисти вимагали скласти зброю та залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира батальйону було чітке та однозначне “ні”. Коли представники сепаратистського угруповання зрозуміли незламність, непохитність командирського рішення, стійкість волі та силу духу, вони почали вимагати залишити військових Національної гвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат дав чітко зрозуміти своє рішення, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить. Близько 17.00 серед натовпу були помічені сепаратисти зі зброєю. Командир наказав зайняти кругову оборону. У цей час у бік підрозділу пролунали перші постріли, полетів перший “коктейль Молотова” в один з бронетранспортерів. Підполковник Т.М. Сенюк був попереду і особисто керував розбиранням барикад, щоб створити прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилювався вогонь з різних видів зброї. Твердість характеру, рішучість і мужність комбата, чіткі та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки. Підполковник Т.М. Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки. 3 червня 2014 року батальйон Т.М. Сенюка отримав чергове бойове завдання – знищити блокпост противника під містом Слов’янськ Донецької області. Тактична група на чолі з підполковником Т.М. Сенюком висунулася вперед. Командир батальйону знову був попереду, разом із розвідувальним взводом. Пролунали постріли, ворожий вогонь посилився, серед десантників з’явилися перші поранені, був підбитий бронетранспортер українських військових. Зав’язався бій. У ході бойового зіткнення атака була відбита, але командир батальйону підполковник Тарас Михайлович Сенюк загинув від кулі ворожого снайпера. Указом Президента України № 546/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності і незалежності України, жертовне служіння Українському народові полковнику Тарасу Михайловичу Сенюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 6 червня 2014 року літак-розвідник АН-30Б транспортної авіаційної ескадрильї “Блакитна стежа” 15-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України виконував бойове завдання – фотографував місцевість над містом Слов’янськ Донецької області. Льотчики, для яких це був уже не перший виліт у неспокійне небо Сходу України, збирали досить важливі дані 133


щодо розташування бойовиків і кількості озброєння й техніки. О 17:04 на висоті 4500 метрів, яка вважається безпечною, літак підбила ракета, випущена сепаратистами з переносного ракетно-зенітного комплексу. Удар ракети прийшовся в правий двигун. Його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило. Ан-30Б почав різко втрачати висоту. До падіння залишалися лічені секунди. Екіпаж діяв рішуче та відважно. Командир літака підполковник Костянтин Могилко наказав команді покинути літак, а сам відвів його від житлових кварталів Слов’янська. Командир літака підполковник Костянтин Вікторович Могилко загинув. Його знайшли у кабіні. Він до останнього залишався за штурвалом і навіть не намагався спробувати вийти з літака, в якому не передбачена система катапультування, а можна лише скористатися задніми дверцятами. Указом Президента України №545/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі підполковнику Костянтину Вікторовичу Могилку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. 14 липня 2014 року поблизу містечка Краснодон екіпаж літака Ан-26 бригади військово-транспортної авіації, що дислокується на Вінниччині, під командуванням майора Дмитра Майбороди виконував завдання із перевезення вантажів та десантування на парашутах матеріально-технічних засобів для бійців АТО. Того дня в Ан-26 було вісім членів екіпажу. Перебуваючи на висоті 6,5 тисяч метрів, літак був збитий ракетою, що влучила у хвостову частину. Командир екіпажу та його помічник майор Дмитро Шкарбун до останнього трималися за штурвал та вирівнювали літак, поки шестеро військовослужбовців не катапультувалися. Згодом їх тіла місцеві мешканці поховали неподалік падіння літака (літак упав на контрольованій терористами території). Дмитру Майбороді присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно), Дмитро Шкарбун нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Про подвиг свого кулеметника БТР Сергія Хартника розповіли десантники 95-ї окремої аеромобільної бригади. 13 червня бойовики влучили з гранатомету у БТР, який розвозив по блокпостам між Ізюмом і Слов’янськом провізію та боєприпаси. С. Хартник отримав важкі поранення, але зміг витягти з палаючої машини двох своїх товаришів – командира машини лейтенанта Сергія Бабського і водія солдата Олександра Голяченка. Снаряд влучив у лівий борт на рівні водія і увійшов вниз під кутом. Після влучення снаряду хвиля вогню пішла всередину кабіни через водія Олександра Голяченка. Він отримав опіки 80% тіла – у нього повністю обгоріло обличчя і тіло, місцями до кісток. Опіки 35% тіла отримав і командир машини С. Бабський, який знаходився збоку правого борту. У нього почали горіти усі відкриті частини тіла. Осколки розкидало по машині, 134


один з низ розпоров живіт Сергія Хартника нижче сонячного сплетіння. Долаючи обпікаючий біль, Сергій зміг швидко витягти Сергія Бабського, оскільки той був при тямі. А потім повернувся у палаючий БТР за Сашком Голяченком, який як сидів, так і залишився сидіти за кермом – руки не кермі, нічого не бачить. С. Хартник спробував відтягнути Сашка, але помітив, що його шкіра просто лопається, не витримуючи навантаження. З’ясувавши, що Сашко геть нічого не бачить, Сергій крикнув йому: “Іди на мій голос, я не можу тебе підняти”. Сашко піднявся і Сергій допоміг йому вибратися з палаючого БТРа через десантний люк. Усе це відбувалося на фоні перестрілки з бойовиками інших наших екіпажів. Незважаючи на важке поранення Сергій Хартник не розгубився, не злякався, витяг своїх товаришів. За даними Управління преси та інформації Міністерства оборони України, 16 червня 2014 року один з підрозділів окремої механізованої бригади імені Данила Галицького отримав наказ здійснити марш і надати допомогу бійцям Національної гвардії України в одному з районів Донеччини. Дорогою наші військові потрапили під обстріл терористів. Кулеметник підрозділу солдат Дмитро Махов отримав вогнепальне поранення обличчя, однак не залишив своїх товаришів без вогневого прикриття. Не зважаючи на нестерпний біль у правій скулі, напівсліпий від кровотечі військовослужбовець лише міцніше стиснув руків’я кулемета. Сміливі й рішучі дії контрактника дозволили особовому складу зайняти кругову оборону, організувати евакуацію загиблих та поранених бойових побратимів та дати гідну відсіч терористам. Солдат Дмитро Махов нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Варто зазначити, що вісімнадцятирічний при карпатець на той час був наймолодшим військовослужбовцем, який брав участь у проведенні антитерористичної операції. Заради миру на українській землі приніс себе у жертву екіпаж танку під командуванням капітана Олександра Лавренка. 21 червня 2014 року танкісти батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь” спільно із взводом брали участь у бою за населений пункт Піски у пригороді Донецька. У районі населеного пункту бойовики збудували два блокпости. Перший доволі сильно укріплений, тож на нього були спрямовані основні сили, другий – менший. Завдання з його знищення отримав командир танкової роти капітан Олександр Лавренко. Офіцер добре усвідомлював значення успішного захоплення цього блокпоста – це унеможливлювало б вихід противника у тил основної групи. В екіпаж танка капітана О. Лавренка входили військовослужбовці за призовом по мобілізації – навідник молодший сержант Олександр Вохромєєв і механік-водій солдат Андрій Кулягін. Їхня бойова машина йшла в голові колони. Прикриваючи вогнем піхоту, танкісти стрімко наближалися до ворожого блокпоста. Зав’язався бій. 135


Терористи відкрили шалений кулеметний і мінометний вогонь. Знищуючи вогневі точки противника, командир екіпажу помітив два вкопані ворожі танки. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди. Навідник О. Вахромєєв був майстром – від прямого влучення ворожий танк спалахнув, наче коробка із сірниками. Не зупиняючись, бойова машина увірвалася у селище. Група терористів саме завантажувалася в автобуси. Два влучні постріли – і ворожий транспорт злетів у повітря. Екіпаж БМП-2, що рухався за танком, розпочав евакуацію поранених наших військовослужбовців. Піхотинці зайняли позиції на захопленому блокпості, а танк Лавренка вогнем прикрив їх дії та евакуаційну групу. Під час бою стало відомо, що бойовики готовлять контратаку, тому командир прийняв рішення відірватися від основних сил АТО, щоб не допустити цього. Бойова машина попала в фугас, в наслідок чого Олександр Вохромєєв і Андрій Кулягін загинули. Олександр Лавренко, будучи важко пораненим, підірвав себе разом із танком. Так командир сказав своє “ні” сепаратистському полону і захопленню бойової машини. “Під час обміну загиблими, – розповів командир бригади, – вразило, що тіла наших хлопців були охайними. На наше німе запитання один з терористів розповів: “Під час бою ми думали, що на нас випустили якихось фанатиків, так самовіддано та відважно вони воювали, більше сотні наших поклали. Тож з поваги до такої хоробрості їхні тіла були відправлені до донецького моргу, де були приведені у належний вигляд…” 22 серпня 2014 року у бою за Іловайськ справжній героїзм виявили танкісти 17-ї танкової бригади. Разом з бойовою групою 3-го батальйону Нацгвардії “Донбас” вони атакували у самому місті кілька будинків, зайнятих російськими найманцями. Бій у місті – це завжди ближні дистанції. Наші бійці наступали на справжню стіну вогню – по ним била мінометна артилерія, з кожного підвалу і з кожного даху стріляли гранатомети, кулемети, снайпери. Місто постійно обстрілювали гаубіци і реактивні системи залпового вогню російських військ. Танкісти били по вогневим точкам, штурмовий загін “Донбасу” під прикриттям танку Т-64 зумів відбити один з будинків. Екіпаж танку у складі командира молодшого сержанта Сергія Ісаєва, солдатанавідника Ігоря Іванченка і механіка-водія солдата Євгена Мартинюка стійко відбивав вогневі атаки ворога, прикриваючи своєю бронею піхоту. П’ять влучань реактивних протитанкових гранат, і сотні влучень куль, у тому числі крупнокаліберних снайперських гвинтівок прийшлося на танк Ворог зазнав великих втрат, але підтягнув резерви. Бій тривав кілька годин. Після чергового влучення у башту був виведений з ладу досилач танкової гармати. Сержант Ісаєв з бою не вийшов – наказав Мартинюку допомогти досиланню снарядів короткими ривками – танк робив ривок, потім різко гальмував, це допомагало заганяти снаряд у ствол. Вони зробили ще кілька пострілів. Ще одна граната влучила у башту – командир і навідник 136


отримали поранення. Черговою гранатою була пошкоджена ходова. Танкісти продовжували стрільбу з кулемета, але й він був виведений з ладу. В один з моментів бою танкісти побачили, що під вогнем противника лежать троє поранених бійців “Донбасу”. Євген Мартинюк виліз із танку і допоміг побратимам з “Донбасу” покласти поранених на корму бойової машини. Контратака російських найманців була відбита, і тільки тоді танк пішов у тил. Усі поранені були благополучно доставлені на базу. Євген Мартинюк залишився єдиним неушкодженим з усього екіпажу. Сучасна історія дає дуже багато прикладів високого героїзму, кожен з яких є індивідуальним. Особливе місце серед героїв займає командир батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, підполковник Максим Миргородський, який став першим повним лицарем ордена Богдана Хмельницького. Навесні 2014 року Максим повернувся з миротворчої місії та став на захист Батьківщини, направившись у зону АТО. Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 5 липня 2014 року № 570/2014 – його нагородили за вдалу операцію зі звільнення Красного Лиману. То були спекотні дні для наших десантників. Виконання завдання ускладнили непорозуміння у взаємодії з доданими до батальйону М. Миргородського підрозділами Національної гвардії для прикриття флангів. У відповідальний момент бою десантники залишилися сам на сам із ворогом, проте Красний Лиман звільнили. Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня вручили за захист Донецького аеропорту. Тоді протягом двох з половиною місяців ввірений йому підрозділ відчайдушно бився за цю фортецю. Третій – Орден Богдана Хмельницького І ступеня комбат з позивним “Майк” отримав за мужні дії його підрозділу в районі Дебальцевого – село Логвинове, в якому міцно засіли бойовики та постійно обстрілювали українських вояків. Наші мотопіхотні підрозділи намагалися переломити ситуацію, проте кожного разу опинялися під щільним вогнем “Градів” та танків. Після двох днів марних спроб нашої піхоти вибити їх звідти на допомогу прийшли десантники. Бій тривав 9 годин і згодом із двома ротами 30-ї та 24-ї мотопіхотних бригад батальйону десантникам все ж таки вдалося вибити противника з Логвинового. Місто Дебальцеве було найгарячішою точкою АТО узимку 2015 року. Історія героїчної оборони Дебальцівського плацдарму явила світові безліч прикладів справжньої сили, стійкості духу та витримки наших воїнів. На початку 2015 року заступник редактора телерадіокомпанії Міністерства оборони України “Бриз” капітан-лейтенант Дмитро Лабуткін прибув у сектор “С” зони антитерористичної операції. Практично з першого дня, після підписання 12 лютого 2015 року Других мінських угод про 137


перемир’я, російські терористи та найманці грубо порушували цей меморандум. Обстріли та підступні атаки ворога на українські позиції тільки посилювались. Вкрай необхідними ставали докази злочинів російських окупантів на українській землі. Дмитро це добре розумів, тому оперативно передавав з Дебальцевого вагомі докази присутності там регулярних російських військ та фактами спростовував кремлівську брехню, демонструючи світові правду. Сунули численні диверсійні групи, посилювались обстріли, активізували роботу ворожі снайпери. Згодом українські військові отримали наказ: вийти з Дебальцевого. Разом з розвідниками Д. Лабуткін 16 лютого 2015 року вирушив на чергове завдання, яке стало для нього останнім. Українська група потрапила в засідку. Залізничні колії не дозволяли бойовій машині просунутись уперед. Кулеметні черги ворога сипались, немов дощ. Наші бійці мужньо протистояли терористам, відстрілюючись до останнього набою, але сили були нерівні. Пізніше окупанти з притаманною їм жорстокістю та цинізмом оприлюднили жахливі кадри про розстріляний український бронетранспортер. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі указом Президента України № 366/2015 від 27.06.15 р. капітан-лейтенант Дмитро Лабуткін нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), наказом Міністра оборони України – відзнакою “За військову доблесть” (посмертно). У липні 2016 року військовому журналісту присвоєно почесне звання “Народний Герой України”. Під час активної фази ведення бойових дій у січні-лютому 2015 року на Дебальцівському напрямку підрозділ старшого солдата 30-ї окремої механізованої бригади Петра Дубовика знаходився в оперативному резерві. Отримавши завдання – підтримати бійців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, дві роти зі складу 30-ї ОМБ рушили в напрямок Дебальцевого. Усе складалося добре, допоки “Гради” окупантів не почали повне знищення селища Рідкодуб, на околицях якого стійко тримали оборону українські захисники. Бойовики кинули всі сили на захоплення цього важливого залізничного вузла на Донеччині. В українських військових закінчувалися набої, шляхи підвезення боєприпасів були майже перекриті, тому командування прийняло рішення залишити позицію. З оточених терористами навколишніх сіл поблизу Дебальцевого українські військові виходили організовано. У той важкий час багатьом нашим захисникам допомагав саме Петро. За перший рейд механік-водій БМП П. Дубовик вивіз у безпечну місцину, куди не могла дістати ворожа артилерія, 25 бійців. Потім знову рушив по хлопців, які залишалися у тому пеклі. Обстріли не припинялися ні на хвилину, проте бажання врятувати життя побратимам переважало все, навіть імовірну власну смерть. Назад у село він прорвався без ускладнень. 138


Зворотній шлях з понад двома десятками бійців на машині пройшов під шаленими обстрілами з мінометів та артилерії. Живими та неушкодженими цього разу доїхали не всі: одному бійцю відірвало руку і він загинув від втрати крові, другому – голову. Жах на обличчях не зміг приховати навіть мазут, який “випльовувала” машина під час несамовитих перегонів зі смертю. Прибувши на місце, бійці швидко десантувалися, а їхній рятівник, не гаючи часу, приготувався до третього, не менш небезпечного, заїзду. Машина заревіла і рвонула просто в епіцентр бойових дій. Коли Петро наблизився до Рідкодуба, побачив, що снаряди ворожої артилерії влучали прямісінько в село. Наші бійці з притаманною українцям зухвалістю відбивали наступ ворожої піхоти, яка пішла після артилерійської підготовки. Боєприпаси закінчувались. Відірвана башта танка, який підтримував захисників, лежала за десять метрів від самого панцерника. Їдкий дим спаленої техніки та людських тіл забивав дихальні шляхи. Поранені допомагали пораненим. А ті, хто відбивав наступ, гучними криками супроводжували власні кулеметні черги. Побачивши машину із червоними і ще теплими калюжами крові, хлопці не запитували зайвого, а просто мовчки вилазили на броню та чіплялися, хто за що міг. Машина рушила з місця. Наблизившись до найнебезпечнішої ділянки шляху, водій зупинив її, щоб перехреститися. І тільки-но БМП зупинилась, як перед нею раптом розірвався снаряд. Він влучив би по центру машини, якщо б та не припинила рух. Кілька осколків вдарило в нижню частину броні, але нікого не зачепило, лише колихнуло машину. Під безперервним обстрілом ворожої артилерії і гранатометів Петро Дубовик вправно долав кілометри, тому третя та четверта поїздки, на щастя, були без втрат. Коли вп’яте приїхав в село, велів хлопцям спочатку завантажити тіла убитих. Він не міг їх залишити на осквернення ворогові і бійці схвалили таке рішення. Ризикуючи життям, Петро врятував бійців з 128-ї, 25-ї, 13-ї бригад і 30-ї ОМБ, які раніше вирушили їм на допомогу. Більше ста людей. Старшого солдата П. Дубовика за особисту мужність та героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагородили Орденом “За мужність” III ступеня. Тоді узимку 2015 року, під час наймасштабнішої злочинної операції російсько-терористичних військ на Донбасі, у запеклих боях під Дебальцевим за Україну полягло чимало українських героїв і достойних патріотів, багато воїнів зникли безвісти, майже сотня бійців потрапила у полон. Дебальцеве – це довгий бій у різних місцях, що складається з низки героїчних епізодів, що не день, то історія. Про ті події неможливо розповісти, як про єдине ціле. Прикладів виняткового героїзму чимало. В українській армії дуже багато патріотів, свідомих громадян, військовослужбовців – контрактників 139


і мобілізованих, які ще донедавна й уявити не могли, що здійснять героїчні вчинки в боях за незалежність України. Іноді – ціною власного життя. 2015 рік став роком, що презентував цілий ряд документальних кінематографічних проектів, присвячених подіям війни на Сході України. Першим фільмом про АТО став документальний проект “Війна за свій рахунок”. Його герої – вчорашні бізнесмени, політологи, юристи, які пішли захищати Батьківщину й усім премудрістям воєнної справи навчалися прямо на місці. В основу документального фільму “Край землі. Зона АТО” лягли 9 документальних портретів наших воїнів, які діляться своїми думками, враженнями і мріями. Дев’ять різних доль, пов’язаних однією метою – перемогти у війні за Україну. На сьогоднішній день кількох героїв фільму уже не має серед живих. Відомий сьогодні всім документальний фільм “Аеропорт” про події у Донецькому аеропорту 2014 – 2015 років був п’ятнадцятим фільмом про АТО. Фільм розповідає про те, як проходили бої за Донецькій аеропорт, про його героїчних захисників. “Аеропорт став форпостом і символом оборони”, – йдеться у фільмі. Інший проект (телеканал ТСН) – “Битва за аеропорт” крок за кроком відтворив битву за Донецький аеропорт і згадав, яким було летовище у мирні часи. 240-денна оборона, за якою стежили мільйони, смуга землі, в яку вгризлися сотні бійців, 15 потужних атак ворога, десятки героїв, які ніколи не повернуться додому, легенда про “кіборгів” – такою ми запам’ятаємо оборону Донецького аеропорту. Такою вона увійде в історію. Восени 2015 року відбувся прем’єрний показ документального фільму “Рейд. Сила нескорених”. У фільмі йдеться про подробиці героїчної операції військовослужбовців Збройних Сил, зокрема про події, що сталися після наступу регулярної російської армії у серпні 2014 року. Тоді з’явилася реальна загроза переміщення лінії фронту до Харкова і Маріуполя. Також у планах противника було просування до берегів Дніпра. Однак цього не сталося – завдяки діям українських захисників, які виявили самовідданість, героїзм і відвагу. У ході безпрецедентного 400-кілометрового рейду по Донецькій і Луганській областям українські десантники 170 км пройшли з боями. Більша частина шляху пролягала у тилу ворога. Документальний фільм “Капелани” став спробою показати війну в Україні очима священиків. Це чотири історії про тих, хто бореться за людські душі на передовій. У кожного з цих героїв свій шлях на Схід. Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 21 вересня 2015 року після прем’єрного показу фільму зазначив: “Слово “капелан” не самодостатнє. Бо капелан є завжди капеланом когось. …Військові капелани – це священики, які живуть для війська. Фільм “Капелани”, рівно ж як і служіння наших капеланів, є образом Церкви та її місця в суспільстві. Ми, всі разом, є частиною єдиного великого мужнього народу. І цей фільм є кінострічкою про український народ, який з любов’ю в серці обстоює свою гідність, свободу та незалежність своєї 140


країни і таким чином будує своє майбутнє”. Продовжуючи, Глава Церкви зауважив, що, коли добре прислухатися до слів, які звучать у фільмі, то можна почути голос душі Українського народу, який “попри війну, залишається святим”. “Переконаний, наш народ – непереможний. Він є невмирущий. Наш народ – народ героїв та великих людей. Вітаю з тим, що такий фільм про велич українського народу сьогодні повстав. Він зберігатиме пам’ять про трагічне, однак величне наше сьогодення”. 17 лютого 2016 року за підтримки Міністерства оборони України на телеекранах з’явився документальний фільм “Дебальцеве”. У фільмі йдеться про один з найбільш кровопролитних і суперечливих епізодів війни на Сході нашої держави – жорстоку битву, яка розгорнулася на початку 2015 року та завершилася 18–19 лютого, коли українськими військами було залишено оточений плацдарм. Неймовірні історії подвигів, факти героїзму і зради. Маловідомі деталі та свідчення учасників подій. Страшна правда, невигадана історія про сучасних героїв. 6 грудня 2017 року на широкі екрани країни вийшов художній фільм “Кіборги”, що розповідає не про війну, а про сучасних героїв, які творять нашу нову Україну. Незважаючи на різницю в походженні і віці, їх об’єднала одна мета – захистити рідну землю від агресора. Заради спільної перемоги вони готові були стояти до кінця, оскільки за їх спинами – матері, жінки, діти і вся Україна. Фільм демонструє справжній чоловічий характер, витримку, патріотизм і, звичайно, віру в свій народ. Творці фільму показали силу духу героїв і наскільки було важливим їхнє бажання вистояти у цій війні заради створення нової вільної і щасливої країни… Кожен актор фільму має свій реальний прототип. Завдяки історіям хлопців, які відстоювали і обороняли усі 242 дні Донецький аеропорт у 2014 році, фільм “Кіборги” передає живі і непідробні переживання кожного героя. Війна – це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО – справжні Герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Пам’ять про загиблих – це наш біль і наша гордість за те, що ми мали честь жити з ними в одній країні. Повага і вшанування живих героїв – наш громадянський обов’язок. До останнього вони залишилися вірними кожному слову Військової присяги: “…присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов’язок…” На прикладах їх героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців – відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої тисячі патріотів віддали своє життя… 141


Тема 21. Кривавий рахунок Кремля: гібридні війни СРСР та Росії XX-XXI ст. Переходячи до розгляду даної теми слід усвідомити декілька обставин. По-перше, “гібридні війни” існували і раніше протягом століть, хоча сам термін, який охоплює цей феномен в його основних рисах і різних проявах, з’явився у XXI ст. По-друге, періоду ведення гібридних війн СРСР та Росії у XX–XXI ст.ст. передувало використання “гібридної війни”, як одного з важливих інструментів політики більшовиків, на етапах здійснення жовтневого перевороту 1917 року та утворення Радянського Союзу. Потретє, вивчення технологій ведення “гібридних війн” у ХХ столітті дає можливість порозуміння їх підступності та ефективної протидії нинішнім намаганням Кремля вести таку війну проти України. Російська імперія, Радянський Союз, а зараз Російська Федерація щодо українців завжди вели агресивну політику, яка переростала у збройне насильство й колоніальні війни, і на це – в усіх його проявах – не можна не зважати. Президент України Петро Порошенко під час жалобного заходу у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів у Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” м. Києва, вказав на те, що: “Лише за останні 100 з лишнім років, Російська імперія двічі розпадалася, або зменшувалася у кордонах. Вона існувала під 5 назвами і над нею майоріли, як мінімум, 7 різних прапорів. Її піддані співають вже сьомий гімн. Чотири різні політичні режими правили нею з двох столиць, одну з яких встигли тричі перейменувати. Але незмінними залишалися ненависть до України і нестримне бажання знищити нас, українців, як окремий народ. Саме в цьому і білі, і червоні, і навіть червоно-коричневі, завжди демонстрували і демонструють вражаючу єдність”. Проте, колоніальну війну на “гібридну” перетворили у 1917 році саме більшовики, лідери яких найкраще на ті часи розуміли значення масовопропагандистської компоненти агресивної політики, розкладання зсередини тилу противника та ролі у цьому засобів масової комунікації. Таким чином, не безпідставно, дослідники російської історії вважають “гібридні війни” ХХ ст. витвором більшовиків. Іще йдучи до влади, вони використали надпотужний, як на той час медіа-ресурс: багатотиражні безкоштовні газети, загальноросійські та місцеві (в тому числі й видання солдатських комітетів на фронті й у тилу). При цьому газети-летючки, своєрідні “бойові листки” більшовики намагалися друкувати буквально у кожному повіті. Згадаймо і встановлення повного контролю за комунікативно-інформативною сферою, здійснене більшовиками після приходу до влади – спочатку ленінське 142


“пошта, телеграф, телефон”, а за півроку – монополізація газетно-журнальної царини. До цього слід додати й уміле використання одразу ж після жовтневого перевороту найпотужніших на той час на території Росії “іскрових” радіостанцій: Царськосельської під Петроградом і Ходинської у Москві. Це був перший в історії приклад використання радіо для пропагандистської обробки провінцій і закордону. Невдовзі після здобуття влади у Петрограді та Москві більшовики розв’язали першу у своїй практиці “гібридну війну” – проти Української Народної Республіки (УНР). Наприкінці 1917 року метою більшовицького уряду була легалізація шляхом утворення Народного секретаріату територіального “коридору” для проходу Червоної гвардії через Харків і Донбас на Дон для боротьби з “білокозаками”. Потім цілі стали масштабнішими – контроль за всією Україною, її ресурсами та представництво від імені УНР на міжнародній арені. Цього неможливо було досягнути, не створивши ще одну структуру – т.зв. “збройні сили Народного секретаріату УНР”, які грали на руку більшовикам як у зовнішній, так й у внутрішній політиці. Вони одержали назву Червоного козацтва, але так і не стали масовими: спершу був створений курінь, який перетворився на полк, а в 1919 році – на бригаду. Прикметним є те, що в наступні роки до складу Червоного козацтва, яке перетворилося на дивізію, а потім на корпус, постійно вливали неукраїнські частини; і якщо кубанські кавалерійські бригади ще можна вважати до певної міри українськими, то литовський, московський і башкирський полки – ні. Не менш прикметним є і те, що Червоне козацтво так і залишилося передусім демонстративно-показовою військовою силою, покликаною засвідчити незалежний статус Української Соціалістичної Радянської Республіки. Не зумівши силою захопити владу майже ніде в українських губерніях і програвши у них вибори до Всеросійських Установчих Зборів, більшовики та їхні союзники з числа анархістів і лівих есерів зробили ставку на Всеукраїнський з’їзд рад у Києві, але і там опинилися в меншості. Тоді їхні делегати – за підтримки групи українських лівих соціалістів – привласнили собі право виступати від імені всіх трудящих України і провели свій з’їзд у Харкові, створивши на ньому маріонетковий “уряд” – Народний секретаріат, в якому не було навіть прем’єра, бо всі директиви йшли з Петрограду. Отже, до тотальної пропаганди й розкладання органів влади та силових структур противника, випробуваних на території власне Росії, додалося створення паралельних, нібито легітимних управлінських структур, які насправді були лише ретрансляторами директив, що надходили з російської столиці. Ці структури отримували гучні популістські назви, у яких найчастіше використовувався прикметник “народний”. 143


У внутрішньому вжитку більшовики нечасто використовували для своєї підставної держави назву “УНР”, але на міжнародній арені, зокрема, на переговорах у Бресті, намагалися виступати від імені нібито “справжнього уряду” Української Народної Республіки Рад. Так, у написаній Л. Троцьким декларації Народного секретаріату на цих переговорах значилося: “Тут, у Брест-Литовську, від імені Народної Української Республіки виступала до цього часу делегація київської Ради. Українські Ради, єдина влада, яку визнає трудящий народ нашої країни, не були тут представлені”. Другим об’єктом “гібридної війни” – на кілька тижнів пізніше за УНР – стала Фінляндія. У другій половині січня 1918 року місцеві ліві радикали здійснили переворот, скинувши легітимний парламент й уряд. Натомість була створена Рада народних уповноважених, яка опиралася на місцеві робітничі загони і на 10-тисячний загін російської Червоної гвардії. Про це на переговорах у Бресті голова російської делегації Л. Троцький говорив так: “Фінляндія визнана цілим рядом урядів як незалежна республіка, але, за останніми відомостями, уряд незалежної Фінляндської Республіки, який отримав визнання держав, змінився новим урядом фінляндських робітників і селян… Само собою зрозуміло, що зміна уряду в Фінляндії нічого не змінює у міжнародно-правовому статусі Фінляндської Республіки”. У 2017 році виповнилося 97 років з дня проголошення так званих Хорезмської Народної Радянської Республіки (ХНРР) та Бухарської Народної Радянської Республіки (БНРР), створених більшовиками, відповідно на території Хивинского ханства (1598–1920 рр.) та Бухарського ханства (1500– 1920 рр.). ХНРР та БНРР поряд з іншими подібного ж роду державними утвореннями: “народна Монголія”, “народна Тува”, були покликані служити свого роду проміжним етапом в радянізації захоплюваних більшовиками в ході Громадянської війни національних окраїн колишньої Російської імперії. Формально незалежні, але фактично ефемерні, з маріонетковими урядами державні утворення, згодом були ліквідовані та розподілені у складі СРСР. Це ще одна питома риса “гібридної війни”: з початку завойована під прикриттям “народної влади” країна чи частина країни номінально продовжує залишатися незалежною, потім – під тиском тих чи інших геополітичних обставин – або входить до складу Радянського Союзу, або продовжує більший чи менший час бути юридично незалежною, стаючи Радянською Республікою. Варто звернути увагу і на те, що впродовж війни з УНР у 1917–1918 роках більшовики застосовували технології декоративних формувань, наприклад, полку Червоного козацтва у підпорядкуванні номінального головнокомандувача збройних сил Української Народної Республіки Рад – сина уславленого 144


письменника Юрія Коцюбинського. Потім були вжиті заходи, про які у квітні 1918 року В. Ленін писав у таємному посланні надзвичайному комісару району України С. Орджонікідзе, що “потрібне рішуче і беззастережне перелицювання наявних на Україні більшовицьких частин на український лад”. В. Ленін наказував: “Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком – він повинен називатися просто Овсієнком”. Коли у 1920 році Червона армія готувалася “через труп білої Польщі” нести на багнетах “щастя і мир трудящому людству” та “напоїти червоних коней водою Вісли та Рейну”, у складі Західного фронту була створена німецька стрілецька бригада. Вона мислилася як зародок Червоної армії Німеччини, що мала допомогти “повсталому пролетаріату” та російській Червоній армії встановити новий лад у Західній Європі. Тобто до Берліну ще сотні й сотні кілометрів, але німецькі червоні стрільці для вступу у місто вже були підготовлені. Аналогічна технологія була відпрацьована і на “народному уряді” Фінляндії і його армії. Військові частини комплектувалися з громадян СРСР, яким відповідним чином змінювали в документах імена й прізвища. Скажімо, начальник штабу “народної армії” Романов став Рейкасом, начальник політвідділу Терьошкін – Тервоненом, а міністра уряду Павла Прокоф’єва перетворили на Пааво Прокконена. Схожий прийом після цього застосовувався неодноразово. 1 квітня 1939 року, після майже трьох років довгого протистояння, в якому іспанська кров лилася по обидва боки, іспанці почули повідомлення по радіо, про те, що “В цей день національна армія захопила в полон і обеззброїла всю Червону армію, досягнувши всіх своїх цілей. Війна закінчена”. Як і наприкінці літа 2014 року на Донбасі, так і влітку-восени 1936 року війна в Іспанії могла б закінчитися швидко, але в цей час від військового краху сторону червоних, яких традиційно називають республіканцями, врятувала іноземна військова допомога СРСР. Військова залежність від Москви поступово перетворювала уряд республіканців в маріонетковий. Активність радянської пропаганди, нелегальна підтримка Москвою іспанських комуністів, дії радянських спецслужб не тільки зробили війну більш кривавою, але й були одним з чинників її розв’язання. Громадянська війни в Іспанії не була чисто внутрішньодержавним конфліктом. На полях битв націоналісти зіткнулися не тільки з комуністами, анархістами і соціалістами місцевого походження. Їм протистояли радянські генерали, офіцери, хорошої якості озброєння та військова техніка, отримані за допомогою СРСР. Було відправлено близько 350 танків, 60 бронеавтомобілів, понад 1100 артилерійських засобів, сотні тисяч одиниць різної стрілецької зброї. Майже вся республіканська бомбардувальна і винищувальна авіація складалася з радянських літаків. За бої в Іспанії таємно 145


отримали нагороди, у тому числі звання Героя Радянського Союзу, десятки радянських генералів і офіцерів. Серед них, наприклад, командир полку Робітничо-Селянської Червоної армії П. Батов (тобто Пабло Фріц – військовий радник при 12-й інтернаціональній бригаді). За бої в Іспанії в якості добровольця П. Батов отримав ордени Леніна і Червоного Прапора. Народним партизанським рухом в Іспанії у співпраці з агентами НКВС фактично керував І. Старінов – офіцер Головного розвідувального управління Червоної армії. Ця країна стала свого роду полігоном, де випробовувалися і відпрацьовувалися майбутні радянські військові і розвідувальні операції, напише пізніше офіцер НКВС П. Судоплатов, який після війни стане начальником МДБ СРСР. Серед добровольців і інтернаціоналістів, а також кадрових військовослужбовців на іспанській землі опинилися співробітники контрольованого Москвою Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну) з новими прізвищами і без радянських відзнак. Радянські чекісти катували людей в мадридських в’язницях, а радянські й підконтрольні комуністам ЗМІ на весь світ кричали про боротьбу з фашизмом. Як і зараз в РФ, офіційна радянська преса мовчала про те, що тисячі радянських військових пройшли через війну на Піренейському півострові. Уже, починаючи з 1922 року засобом комуністичної пропаганди і підривної діяльності стала московська радіостанція імені Комінтерну (з 1927 р. – найпотужніша в Європі, з 1933 р. – найпотужніша у світі). Але офіційно і з наголосом відправлялися в Іспанію з СРСР лише гуманітарні конвої. Після початку війни націоналісти1 також налагодили зв’язок із зовнішнім світом і отримували військову допомогу ззовні насамперед з Італії і Німеччини. Сам факт допомоги тут особливо ніхто не приховував, зарубіжна пропаганда і діяльність союзників не виходили з-під контролю самих націоналістів, тому жорстка політика їхнього лідера Ф. Франко не дозволила Берліну і Риму зробити Іспанію своєю маріонеткою. Головним фактором перемоги націоналістів у війні стала не допомога тієї чи іншої сторони, а здатність до самоорганізації, вчитися, підтримувати дисципліну і відновлювати більш-менш нормальне економічне життя на підконтрольних їм територіях. Якщо в червоній Іспанії панував голод, Іспанія націоналістична харчувалася досить добре, коли радянські офіцери самі водили підлеглих в танкові атаки, то Франко при всякій нагоді використовував іноземних офіцерів не на фронті, а для підготовки своїх, іспанських військових фахівців, що було більш ефективним. Націоналісти місяць за місяцем, рік за роком методично проводили наступальні операції, звільняючи одну провінцію Іспанії за одною. Під кінець 1938 року сам СРСР 1

На боці повстанців, які назвали себе націоналістами чи національними силами, так як заявили, що борються за національну Іспанію проти комуністичної інтервенції, виступили найбільш боєздатні частини іспанської армії. Новостворені волонтерські частини націоналістів в цілому також відрізнялися хорошою організацією і дисципліною. 146


втратив віру в свій іспанський проект і почав допомагати уряду в Мадриді все менше і менше. Тим більше, що Москва вже отримала на збереження іспанська золотий запас, якого більше ніхто з іспанців не побачив. Спроба Сталіна отримати контроль над Іспанією через пропаганду, зусилля спецслужб, нелегальні військові і політичні операції – дії, що зараз називаються гібридної війною, – провалилася. Він сподівався на те, що за допомогою залежної Іспанії легко прокладе нарешті шлях з Москви через Париж і Лондон в Німеччину. Париж і Лондон займали все більш дружню позицію по відношенню до Франко. У березні 1939 року червоні іспанські офіцери підняли успішне повстання проти прокомуністичного уряду, і вже наприкінці місяця без бою націоналісти увійшли в Мадрид. 23 серпня 1939 року В. Молотовим й І. Ріббентропом був підписаний Договір про ненапад між комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Уже в преамбулі й 6 статтях договору упізнавався натяк на дозвіл ведення гібридної війни проти третіх держав. Зазначалося, що обидві країни зобов’язалися “утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу” одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв’язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв’язувати конфлікти виключно мирним шляхом. Але був і таємний протокол, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад. В його трьох основних статтях визначалися “зони впливу”: до “зони впливу” Радянського Союзу “у разі політико-територіальних змін” віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше – Литву; визнавалися “інтереси СРСР щодо Бессарабії” й межі “зон впливу” СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев-Вісла-Сан. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 року, Договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Агресія Радянського Союзу проти Фінляндії прикривалася “угодою” з “народним урядом”, створеним із працівників Комінтерну та НКВС. За 20 діб до початку агресії Радянського Союзу проти Фінляндії й оголошення 11 листопада 1939 року про створення “народного уряду Фінляндії”, розпочалося формування першого корпусу “Фінської народної армії”, у якому мали служити громадяни СРСР фінської, карельської та вепської національностей. Оскільки їх, вочевидь, не вистачало, то більшість особового складу корпусу становили росіяни. Командував корпусом Аксель Анттіла, комісаром був П. Єгоров, начальником штабу – Ф. Романов. Головним завданням корпусу було стати опорою “народного уряду” (в якому були виключно громадяни СРСР) після того, як на багнетах Червоної армії цей “уряд” потрапить до Гельсінкі. Адже офіційно було оголошено, що СРСР з Фінляндією не воює – він лише допомагає “законному уряду” боротися проти “білофінських банд”. Але Кремль своїх цілей не досягнув, тому Фінляндська 147


Демократична Республіка разом зі своїм “урядом” й “армією” у березні 1940 року непомітно зникли з політичної арени – ця “гібридна війна”, яка містила всі напрацьовані Кремлем компоненти такого роду агресивних дій, несподівано для Сталіна виявилася провальною. Натомість значно більш успішною стала анексія Радянським Союзом держав Балтії, під час якої використовувалося чимало компонентів “гібридної війни”. До масштабних бойових дій справа не дійшла внаслідок капітуляції легітимних урядів цих держав, але Червона армія була до таких дій готова, а “народні уряди” та “народні добровольчі формування” створені заздалегідь. 4 червня 1941 року було ухвалене рішення про формування на території Казахстану (тобто подалі від кордонів) у термін до 1 липня 1941 року 238-ї стрілецької дивізії Червоної армії з поляків й осіб, які знають польську мову. Це було пряме порушення угод між Москвою та Берліном. Швидко й таємно формувався й “народний уряд” – на противагу очолюваному генералом В. Сікорським уряду Речі Посполитої у вигнанні. Вочевидь готувався ще один “визвольний похід” з елементами “гібридної війни”, але Німеччина почала бойові дії дещо раніше. Між державою Ізраїль та Радянським Союзом офіційно війну оголошено не було, але де-факто вона тривала між ними не один рік. У 1963–1973 рр. Кремль трактував Ізраїль як “супостата” і відправляв у Єгипет війська, які втручалися в перебіг конфлікту і в повітрі, і на морі, і на суші. Середземне море завжди входило у сферу стратегічних інтересів Московії, потім СРСР, а тепер знову, вже РФ: вихід до теплих вод, низка воєн з Туреччиною за контроль чи доступ до Босфору і Дарданелл, потреба у власному глибоководному порту в Середземномор’ї в часи холодної війни. А в наш час – щоб стримувати НАТО з півдня. Цю потребу свого часу задовольняли єгипетські порти – Александрія, Порт-Саїд, – нашпиговані радянськими військами. У грудні 1965 року керівництво СРСР, отримавши таємний звіт радянського посольства в Тель-Авіві, про рішучий намір Ізраїлю розробити ядерну зброю і поставити її на озброєння своєї армії, вбачало у цьому загрозу не лише для арабських країн, а й безпосередньо для себе. У 1967 році Радянський Союз провокує конфлікт між Єгиптом та Ізраїлем, основною метою якого було знищення Дімони (ймовірне місцезнаходження ізраїльського ядерного реактора). Потім війна на виснаження, що тривала у 1969–1970 рр. Ще влітку 1969 року почалася відправка до Єгипту радянських інструкторів оснащених найновішою зброєю. На початку 1970 року для ведення гібридної війни проти Ізраїлю в Єгипті таємно висадився десант – близько 32 тис. військовослужбовців СРСР, яких переодягали в єгипетську форму. На початку березня у порт Олександрія прибули перші радянські підрозділи протиповітряної оборони (ППО): зенітноракетними частинами командував генерал-майор П. Г. Смірнов, а полками винищувальної авіації – генерал-майор авіації Г. У. Дольніков. Незважаючи на 148


всі запобіжні заходи, цілковиту таємність операції, вже через кілька днів у західній пресі з’явилися відомості про радянську присутність в Єгипті, включаючи точні координати позицій радянських засобів ППО. За оцінками американських експертів, у перших числах березня 1970 року до Єгипту прибуло 1500 радянських військовослужбовців із зенітно-ракетними комплексами і 150– 200 льотчиків винищувальної авіації. До кінця року кількість особового складу збільшилася до 15–20 тис. Усього в районах Каїра, Олександрії, Асуана, у зоні Суецького каналу та інших місцях було розгорнуто 21 радянський зенітноракетний дивізіон, а на військових аеродромах базувалися два полки радянських винищувачів-перехоплювачів МіГ-21. Радянський Союз розпався, однак географія впливу Кремля не змінилася – Москві все ще потрібні глибоководний порт і авіабаза на сході Середземномор’я. І якщо це вже не Александрія, то цілком підійдуть Тартус і авіабаза Хмеймім. Сьогодні Росія слабша, ніж колись, її економіка потерпає від численних санкцій, але бажання застосовувати силу ніде не поділося. Хоча Російська Федерація відмовилась від правонаступництва Російської імперії, вона все ж успадкувала від неї імперські амбіції. У цілому, керівництво Російської імперії, Радянського Союзу завжди складалося переважно з політичних “яструбів”. Це люди, які досі вважають, що російська політика може існувати винятково за допомогою зброї, а не за допомогою якихось досягнень. І їх не цікавить взаємодія з рештою світу у гуманітарній, інтелектуальній або економічний сфері. На сьогодні є очевидним, що гібридну війну проти України РФ розпочала не в квітні 2014 року, а фактично – 14 серпня 2013 року. Саме того дня Росія масово стала дискримінувати український експорт на свою територію, завдаючи Україні, таким чином, значного економічного збитку, якщо враховувати, наскільки тісно обидві держави були традиційно взаємопов’язані. До таких дій керівництво РФ вдалося за можливого підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС – замість приєднання до Митного союзу. Як бачимо, Росія певною мірою зробила висновки із власних ганебних поразок фактично в усіх воєнних конфліктах другої половини ХХ ст.: Афганська війна (1979–1989 рр.), Грузія (1991, 1992 рр.), Литва (1991 р.), Молдова (збройний конфлікт у Придністров’ї 1992 р.), Азербайджан (1992 р.), Таджикистан (1992 р.), Грузія й Інгушетія (1992 р.), Азербайджан (1993 р.), Чечня (1994, 1999 рр.), Дагестан (1994, 1999 рр.), відпрацювала тактику у власному “бліцкригу” на території Грузії і спробувала вже на більш масштабному рівні застосувати механіку “гібридної війни” на території України. Фактично, агресія 2008 року щодо Грузії була генеральною репетицією воєнного втручання в Україну. Російську воєнну тактику проти України, Начальник Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, перший заступник міністра 149


оборони РФ генерал армії В. Герасимов на конференції в Академії військових наук у січні 2013 року описав так: “…Акцент змістився на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів, поряд із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення (це так зване “ополченіє”). Все це повинно супроводжуватися прихованими воєнними операціями – наприклад, із застосуванням методів інформаційної війни, задіянням сил спецназу…Відкрите використання сили, часто під прикриттям миротворчої діяльності та посередництва у вирішенні кризи, може бути задіяне на фінальній стадії, як правило, з метою досягти повної перемоги у війні…”. Як бачимо, чимало складових цієї воєнно-політичної технології увійшли до новітнього варіанту “гібридної війни”, що ведеться проти України. Росія, як “вовк в овечій шкірі”, виступає нібито в якості миротворця, що “захищає” українських громадян від “геноциду”, який нібито розв’язало керівництво України проти свого народу на окупованих територіях Донбасу. І передусім – російськомовних громадян, яких РФ вважає “співвітчизниками”, і яких покликана захищати, оскільки взяла на себе таку відповідальність ще з 1995 року (закріплено в державному документі “Стратегічний курс Російської Федерації щодо країн держав-членів СНД”, затвердженому колишнім президентом Російської Федерації Б. Єльциним). Підбиваючи підсумок цього короткого екскурсу до витоків “гібридної війни”, слід зауважити, що для російських більшовиків і їхніх наступників – “кремлівських чекістів” – одним із головних інструментів (а разом із тим і цілей) такої війни стосовно України завжди було намагання позбавити українців їхньої самостійності чи бодай розмити її. При цьому методи “кремлівських чекістів” у головних своїх рисах фактично ті самі, що і в минулому, починаючи з 1917 року, коли агресія проти УНР й інших об’єктів нападу здійснювалася “народними арміями” від імені “народних урядів”, коли ставка робилася на розкладання військ противника із середини, коли на підтримку мобілізовувалися мільйони “корисних ідіотів” у світі, тільки зараз технічне і технологічне оснащення таких дій незрівнянно більш потужне. З розвитком технологій змінюються й умови ведення війни; звичні бойові дії заміняють інформаційні технології, і їхня складова стає все вагомішою. Конкретна фізична перемога вже не є кінцевою метою. Метою стає розхитування життя населення територій, де відбувається “гібридна війна”, як в економічному, соціальному, так і в психологічному вимірах. Тож знаходження засобів протидії “гібридній війні”, можливість вивчити шаблони ведення такої війни й ефективно протидіяти їм – це одна з умов нашої перемоги і виживання української нації та держави.

150


Тема 22. Західно-Українська Народна Республіка як видатна історична сторінка українського державотворення Завершення Першої світової війни та поразка Центральних держав2, які з весни 1918 року контролювали майже всю українську територію, стали поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації. 4 жовтня 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина звернулися до країн Антанти з проханням про мир. Підставою для цього миру була згода Центральних держав на новий політичний порядок в Європі, принципи якого виклав американський президент Вудро Вільсон у “14 пунктах”, один з яких – визнання права націй на політичне самовизначення. Австрія пропонувала перетворення монархії на федеративну державу, у складі якої кожний народ міг створити національну автономію. Про це заявляв маніфест нового австрійського цісаря Карла від 16 жовтня 1918 року. Однак, у маніфесті залишилося незрозумілим, зокрема, хто буде при владі у Східній Галичині  поляки, які вважали, що вони мають на цей край історичні права, чи українці, які становили абсолютну більшість місцевого населення. Польська сторона намагалася вирішити цю дискусію шляхом довершених фактів. Уже 15 жовтня, за день до видання маніфесту Карла, польські депутати австрійського парламенту заявили, що вони вважають себе депутатами незалежної Польської держави. Підставою для такої заяви був 13-й пункт документу В. Вільсона, у якому йшлося про побудову Польської держави з виходом до моря і в кордонах проживання польського народу. Становище українців було важчим. У новій післявоєнній Європі вони опинилися у таборі переможених, а не переможців. Незалежної Української держави для країн Антанти не існувало. Поляки подавали питання української державності в Галичині як “австро-німецьку інтригу”, виходячи із змісту таємного договору між Україною і Центральними державами. 18 жовтня 1918 року у Львові була створена Українська Національна Рада, яка мала стати представницьким органом українського народу Австрії та Угорщини. Рада проголосила, що Галичина, Північно-Західна Буковина та українські землі Угорщини мають стати Українською державою. Якщо питання проголошення української влади у Галичині й Буковині для всіх членів Національної Ради було самоочевидним, то питання взаємовідносин цієї влади із самостійною державою на Сході України викликало суперечки. Більшість молодих депутатів, усі соціал-демократи, а також деякі націоналдемократи й радикали виступали за негайне проголошення об’єднання українських земель Австро-Угорщини з “Великою (Наддніпрянською) 2

Центральні держави, або Четвірний союз – військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії, Болгарського царства і Османської імперії, що протистояв країнам Антанти (воєнно-політичний союз Великої Британії, Франції та Росії) у Першій світовій війні. 151


Україною”. Керівництво Ради на чолі з Є. Петрушевичем виступило проти цієї позиції, оскільки їх відлякував пануючий у Східній Україні політичний хаос, а проголошення об’єднання із Наддніпрянською Україною означало б розрив з Австрією. На цей крок, виховані в школі австрійської лояльності й поваги до легітимності, галицькі політики не наважувалися. Крім того, об’єднання із Наддніпрянською Україною призвело б до втягування в українсько-російську війну з невизначеними наслідками. Коли пізньої осені 1918 року вирішувалася доля Української держави П. Скоропадського, на західноукраїнських землях визрівали події, які ставили українське питання на цілком іншу площину. Політика керівництва Національної Ради неминуче довела б до краху, якби не група молодих українських політиків, прихильників рішучих воєнних дій. Саме в той час, коли у Відні Рада міністрів дебатувала щодо справи Східної Галичини, таємний Український військовий комісаріат видав розпорядження про захоплення влади у Львові. Воєнну операцію очолив молодий сотник Дмитро Вітовський. Члени Національної Ради були повідомлені про військове повстання уже після того, як були видані накази про захоплення Львова українськими частинами. Операція була проведена блискавично і без пролиття крові. Намісник і міський комендант були заарештовані, і всі державні будинки, казарми і важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. На ранок 1 листопада 1918 року Львів опинився у руках повсталих. О 7-й годині ранку Д. Вітовський доповідав К. Левицькому (засновник і голова Національної Ради у Львові) про взяття міста. На міській ратуші замайорів український національний прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над 200-тисячним Львовом, було всього 1,5 тис. осіб. У війську було обмаль офіцерів і амуніції, однак цю нестачу у перші дні компенсували рішучість і завзяття. У короткий час українці взяли владу у цілій Східній Галичині. 9 листопада Українська Національна Рада проголосила нову назву держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) і створила її перший уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. На момент проголошення ЗУНР Польської держави ще не існувало – вона виникла кількома днями пізніше. Перші сутички між поляками й українцями спалахнули у Львові вже 1 листопада 1918 року, тоді участь у протистоянні брали невеликі групи добровольців. Однак, більшість польського, українського і єврейського населення міста залишалася пасивною. Спочатку сутички носили стихійний характер. Але дуже швидко керівництво опору українському урядові перейняли польські військові організації, очолювані кадровими офіцерами. У перші ж дні виявилися слабкі сторони українського війська: солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і не мали досвіду вуличних боїв; дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів; відсутність рішучості і злагодженості в діях. Однак, слабкість 152


польської сторони полягала у тому, що воєнні операції проводились на українській території. На характер воєнних дій з обох боків впливала і загальна виснаженість населення війною. Тому воєнні сутички при рівновазі сил переростали у затяжні конфлікти. Почалася справжня польськоукраїнська війна. Іронія долі полягала у тому, що ця війна розпочалася саме в той час, коли весь західний світ святкував встановлення миру. Через тактичні прорахунки українське військо після тритижневих боїв було змушене 21 листопада залишити Львів. Майже водночас зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську фортецю і контроль над БориславськоДрогобицьким нафтовим басейном. Польські військові організації створювалися практично всюди, де поляки становили компактну меншість серед населення Галичини. Вони брали у свої руки керівництво воєнними діями, не очікуючи команди польського уряду. Війна переходить у наступну фазу, як тільки українські війська виступили зі Львова. Польське командування почало масові арешти українських діячів і їхнє інтернування до табору Домб’є коло Кракова. Поляки почували себе на боці переможної Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них. Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава. У Тернополі розгорнулася робота з реорганізації Галицької армії. У середині січня 1919 року в її лавах було 50–60 тис. осіб. Розширення армії стало можливим завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською Україною. Ще 10 листопада 1918 року, у розпалі боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд вжити необхідних заходів щодо об’єднання українських земель в одну державу. 1 грудня 1918 року у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією УНР ухвалила попередній договір про злуку двох держав, а 3 січня 1919 року у Станіславі Українська Національна Рада затвердила цей договір. 22 січня у Києві на Софіївській площі було проголошено Акт про злуку Західної і Наддніпрянської України в єдину соборну суверенну державу. З цього моменту ЗУНР була перейменована у Західно-Українську Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Але до справжнього об’єднання справа не дійшла – Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Через декілька днів після проголошення соборності Директорія змушена була покинути Київ під натиском наступаючої Червоної армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка була втягнута до воєнного конфлікту на сході і тому не могла допомогти західноукраїнським областям. Весь січень 1919 року пройшов у марних спробах українських військ відвоювати Львів. Оволодіння Львовом для західноукраїнського уряду було головною політичною метою. Домінування політичних мотивів над військовою діяльністю не сприяло успіху. Наприкінці лютого до уряду ЗУНР приїхала місія Мирової Конференції, якою керував французький генерал Жозеф Бартельмі, із 153


завданням розв’язати польсько-український конфлікт. Запропонована комісією лінія розмежування двох ворогуючих сторін залишила третину Галичини разом зі Львовом і Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном за Польщею, решта земель переходила до українців. Уряд ЗУНР пропозиції комісії не прийняв і війна продовжилася. У квітні 1919 року на польсько-українському фронті відбуваються докорінні зміни у розстановці сил. 4 квітня Мирова Конференція вислала другу комісію (очільник генерал Луїс Бота), яка запропонувала новий проект українсько-польської угоди – за Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР цей проект прийняв, однак на нього не погодилась Польща. А вже у середині травня польські війська, підкріплені армією Ю. Галлера, перейшли у загальний наступ і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між річками Дністер і Збруч. 7–28 червня Галицька армія провела широкомасштабну Чортківську наступальну операцію з метою перехопити ініціативу і стабілізувати ситуацію. Однак успіхи були нетривкі. За підтримки Франції польська армія здійснила наступ, протистояти якому ослаблена українська армія не змогла. 16–18 липня Галицька армія разом з урядом ЗУНР перейшли р. Збруч і об’єдналися з силами УНР. Польща окупувала всю Галичину і Західну Волинь, ліквідувавши осередок української державності. Завдяки підтримці Антанти, Польща отримала мандат на Східну Галичину, яка увійшла до її складу, а ЗУНР припинила своє існування. Розпочавшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною і Закарпаттям. 25 жовтня 1918 року у Чернівцях було засновано представництво Української Національної Ради – Український Крайовий Комітет. Проте процес українського державотворення зупинила окупація військами Румунії Буковини та території Бессарабії, що належала Росії. Сен-Жерменська конференція 1918 року визнала територію Буковини за Румунією. На початку 1919 року територія Закарпаття була окупована чехословацькою й румунською арміями. На основі рішень Паризької мирної конференції, Сен-Жерменського мирного договору 1919 року і Тріанонського договору 1920 року Закарпаття під назвою “Підкарпатська Русь” одержало статус автономії у складі Чехословацької Республіки. Короткий і глибоко трагічний період існування ЗУНР надав приклади національної солідарності й розуміння державних інтересів. Незважаючи на невдачу, спроба визволення західноукраїнських земель від іноземного поневолення та об’єднання їх із землями Української Народної Республіки окреслила етнічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вміннями. Усе це мов естафету перебрали нові покоління за незалежну Українську державу.

154


Тема 23. Торжество та велич української зброї (до 400-річчя походу Петра Сагайдачного на Москву) У першій чверті XVII ст. українські козаки під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного досягли значних успіхів у розвитку як стратегії так і тактики. Хід тогочасних воєнних дій дозволяє виявити особливості його воєнного мистецтва, завдяки якого гетьман і очолюване ним Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах та походах. Він не дотримувався сліпо загальноприйнятим способам ведення війни, а користовувався такими форми ведення бою, що відповідали конкретним обставинам. Гетьман творче підходив до цього процесу, приймаючи і використовуючи лише ті прийоми бою, що відповідали умовам у яких перебувало військо, давали переваги над ворогом та найкраще сприяли досягненню перемоги. Спираючись на власний досвід, знаючи форми і методи ведення війни противником гетьман Сагайдачний зрозумів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Саме тому, на противагу західноєвропейській стратегії, він намагається уникати безплідного маневрування тилами противника та облогою фортець. За основу своїх дій він обирає швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов і, користуючись цим, нав’язати противнику битву та розгромити його. Прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом – стає для Сагайдачного одним з основних принципів протягом всієї його полководницької діяльності. Причому застосування цього принципу в кожному бою було різне. Він кожен раз шукав саме той шлях, який за даних конкретних умов найшвидше вів до перемоги. Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув такі стратегічні дії, що були притаманні найманим європейським арміям того часу і виробив свою стратегію, основними напрямками якої були: блокування головних комунікацій та стратегічних об’єктів у районі воєнних дій (фортець, шляхів сполучення, зв’язку та постачання); проведення серії битв перед генеральною битвою з метою виснаження або введення в оману противника; масування основних сил і засобів війська Запорозького на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, з метою розгромити ворожу армію або досягти вирішального результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами. Найколоритнішою сторінкою козацьких дій на території Московії у часи Смути був, безумовно, карколомний рейд 20 тисяч козаків на чолі з 155


гетьманом Петром Сагайдачним. Козаки оволоділи майже десятком фортець і переможно, з великим “форсом” долучилися до війська польського королевича Владислава під Москвою. Обставини підготовки та перебіг цього блискучого походу вкотре виразно продемонстрували відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, та забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету. Більш детального розгляду піддамо похід козацького війська на Москву у 1618 році. Петро Сагайдачний та його козаки рушили на Московську державу допомогти королевичу Владиславу (згодом – польський король Владислав IV Ваза) отримати царську корону, яку кілька разів обіцяли йому московські бояри у 1610–1611 рр. Тоді ж були підписані й офіційні документи між Московією та Річчю Посполитою. Ще у червні 1610 року армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. У такій ситуації московські дворяни на чолі з Ляпуновим скинули з престолу Шуйського. До влади прийшла так звана семибоярщина, яка шукала шляхів примирення з поляками, визнала королевича Владислава московським царем і допомогла Жолкевському у вересні 1610 року зайняти Москву. Але у 1612 році польська залога не зуміла втриматися в московському Кремлі під ударами ополчення Кузьми Мініна та Дмитра Пожарського. Новий виток протистояння розпочався у 1616 році. Новий цар Михайло Романов направив війська для відвоювання Смоленська. Своєю чергою, польський сейм ухвалив рішення про початок війни з Московщиною і в такий спосіб зведення на царський престол королевича Владислава. Почалась московськопольська війна 1616 – 1618 років, у якій знову активну участь взяли українські козаки. За участь у московському поході запорожці вимагали від польської влади свободи віросповідання для православних та припинення насадження церковної унії (Берестейська церковна унія 1596 р.). У червні 1618 року у похід виступило 20-тисячне військо з артилерією під командуванням гетьмана Сагайдачного. Появі війська запорожців на території Московської держави передували певні політичні та воєнні події. Напередодні Вального сейму 1616 року, що ухвалив рішення про створення найманої армії, з якою польський королевич повинен був рушити в Московське царство по обіцяну йому московськими боярами царську корону, великий канцлер литовський Л.Сапєга передав запорожцям пропозицію взяти участь у майбутній польсько-московській війні. Вальний сейм ухвалив виділити для заохочення козаків 20 тисяч злотих. Але так сталося, що на кінець 1616 року або в перші місяці 1617 року гетьман П. Сагайдачний втрачає булаву, поступившись 156


владою Д. Барабашу, який не поспішає рушати разом із королевичем. Тому зібрана в перших числах серпня 1617 року козацька рада у Черкасах вирішила утриматися від участі у польсько-московській війні. Та вже наприкінці жовтня 1617 року до влади у Війську Запорозькому знову повертається П. Сагайдачний, який поновлює переговори козаків про військову допомогу королевичу Владиславу. У березні 1618 року узгоджено чисельність потрібних йому козацьких сил у 20 тис. осіб. Тоді ж дванадцять запорозьких сотників зустрілись із королевичем Владиславом і пообіцяли привести йому 20-тисячне військо. В Україну було відправлено 6 тисяч злотих на оплату козакам-реєстровцям, та ще 20 тисяч – для найму козаків-охотників на Московську війну. Протягом червня 1618 року козаки двічі збирали ради, присвячені майбутньому бойовому походу на яких окрім військово-організаційних питань розглядалися політичні: висувалася вимога перед польською владою гарантувати захист козаків від утисків місцевих старост, а також припинити наступ на Православну церкву та забезпечити запорожцям свободу віросповідання. Сформоване на війну 20-тисячне козацьке військо було поділене на 6 полків і мало 17 гармат. Після переговорів було розроблено план майбутнього походу, відмінний від польського. Козацька розвідка доносила, що більшість московських військ було зосереджено на Смоленському напрямку, і Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Для збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було введено в оману царських воєвод з відвернення уваги від південного кордону активними діями 4-тисячного козацького загону у травні 1618 року в районі Калуги. Козацьке військо під проводом П.Конашевича-Сагайдачного виступило в бойовий похід з берегів Росі у середині червня 1618 року. Вже на початку липня запорожці несподіваним ударом оволоділи Лівнами. У полон потрапив воєвода Микита Черкаський, інший воєвода – Петро Данілов – був убитий під час бою. Захопивши лівенську фортецю, запорожці знищили усіх оборонців. 16 липня козаки підійшли під Єлецький острог (м. Єлець, Липецька обл.) і 27 липня вони його здобули. Обороною міста керували воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов, що мали у своєму розпорядженні до 7 тис. ратників. Розуміючи, що облога міста може тривати доволі довго, Сагайдачний використав військову хитрість. Більшу частину свого війська він заховав у лісі, а з невеликою частиною підійшов під місто. 157


Єлецькі воєводи, побачивши це, наказали своєму війську вийти за мури й розпочали переслідування козаків. Тим часом основні козацькі війська виступили із укриття і вщент розбили ратників. Протягом наступної ночі козаки штурмували фортецю із залишками єлецького гарнізону, і після трьох атак увірвались за мури та захопили фортецю. До козаків звернулися місцеві священики з проханням не руйнувати місто, натомість вони віддадуть царських послів Степана Хрущова і Семена Бредихіна разом із “казною” – 30 тис. рублів царської казни, що призначалась як відступні кримському ханові. Наприкінці липня – на початку серпня 1618 року, після захоплення Єльця, козацьке військо розділяється і в бойовий рейд Рязанщиною виступає близько 10 тис. козаків на чолі з полковником М. Дорошенком. Результатом рейду стає оволодіння містами Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ. На початку серпня цей загін спалив посад ПереяславляРязанського. Невдало завершується намагання здобути Проньськ, але козаки успішно оволоділи Песочнею, Сапожком та Шацьком. Після вдалого рейду М. Дорошенко повертається до основного війська. 27 серпня 1618 року П.Конашевич-Сагайдачний розпочинає штурм Михайлова, який напередодні намагався захопити полковник Милосний. Не маючи особливого успіху та уникаючи втягнення у довготривалу облогу, гетьман 7 вересня відійшов від міста, аби встигнути на з’єднання із королевичем Владиславом біля Москви. Використовуючи тактику виснаження противника, гетьман відправив у рейд тилами ворога 2-тисячний кінний підрозділ під керівництвом полковника Федора Бориспільця (Бориспольця) на близькі підступи Москви з півдня – у Мещерські краї. Одним із завдань цього маневру було відвернути увагу противника від запланованого форсування річки Ока на північ від Михайлова основним козацьким військом. Загони Ф. Бориспільця захопили міста Касимов, Казар, Романов (сучасне м. Тутаєв) та деякі інші міста. 16 вересня П.Конашевич-Сагайдачний повів частину свого війська з-під взятого козаками в облогу Зарайська (місто в Московській обл.) до гирла р. Остер (поблизу м. Коломни) щоб переправитися через річку. Цар Михайло Романов навперейми козакам направив 7-тисячне військо під керівництвом Дмитра Пожарського та князя Григорія Волконського, які мали завадити переправитись запорожцям через Оку і зупинити його просування до Москви. 15 вересня він наказав Волконському у жодному разі не дати війську Сагайдачного переправитись через Оку. 158


16 вересня перші 400 козаків-піхотинців сіли на човни для переправи. Тим часом, для завади переправі, до місця висадки вирушив Волконський разом із своїм військом. Проте вже до кінця дня близько тисячі запорожців висадились вище та нижче того місця, де стояло військо московського воєводи. Зважуючи на це, Волконський починає поспішний відступ до Коломни, де від нього втікають загони московських козаків та астраханські татари, військо охопило дезертирство. Воєвода Волконський покидає Коломну, після чого спішно вирушає до села Гжель, що на відстані 65 км від Коломни. Протягом наступних декількох днів, не зустрічаючи опору від деморалізованого московського війська, П. Сагайдачний із мінімальними втратами здійснив переправу через р. Ока. 28 вересня посли Сагайдачного під час переговорів із польсько-литовським командуванням домовились, що з’єднання військ відбудеться 3 жовтня у селищі Тушино. П. Конашевич-Сагайдачний, аби убезпечити свої тили, організовує ряд атак на московські війська, що розташовувались поблизу Коломни. Козацькі загони блокували комунікації, що зв’язували царську столицю з південими територіями держави. Продовжуючи тактику виснаження сил ворога, окремі козацькі загони нападали на московські міста. Так, наприкінці вересня 700 запорожців на чолі з полковником Міневським рушили в Туголеську волость Владимирського уїзду, але зазнали там втрат у боях із московськими козаками. Невдачею закінчився нічний напад козацького загону на чолі з запорозьким полковником Ф. Пирським на Коломну, хоча козаки навіть увірвались на територію посаду. 6 жовтня військо на чолі з Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. У районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 тисяч вершників – усі наявні резерви. Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі у задоволенні позмагатися з московитами у герцях та й гетьман дозволив собі позмагатися з царським воєводою В. Бутурліним. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж – 100. Сагайдачний вирвав з рук Бутурліна списа і вдарив його булавою по голові. Удар виявився настільки потужним, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня. Потім запорожці знищили передні загони противника, а решта російської кінноти почала рятуватися втечею. 8 жовтня відбулася урочиста зустріч запорожців із Владиславом Ваза під Тушино. Як подарунок козаки вручили королевичу лівенських та єлецьких воєвод, царських послів та полонених татар.

159


За планом штурму Москви (гарнізон налічував понад 11 тис. осіб), розробленим польсько-литовським командуванням, козакам П.КонашевичаСагайдачного відвідилася другорядна роль у штурмі царської столиці. 5 тисячам із них належало лише імітувати атаку, аби ввести противника в оману. 10 тисяч запорожців мали стояти у резерві під час штурму Арбатських воріт. Не зважаючи на те, що московити дізналися від перебіжчиків про важливі деталі плану штурму Москви, коронний гетьман Я. Ходкевич таки розпочав його у ніч з 10 на 11 жовтня (бойові дії точилися від третьої години ночі до світанку), але штурм не досяг своїх цілей. Запорожці не прикладали особливих зусиль, демонстративно атакуючи укріплення острогу за Москвою-рікою, а інші діяли в районі оборонних споруд Білого міста – Петровських, Чертольських та Арбатських воріт. Не дали результату атаки польсько-литовських сил, яким не вдалося підірвати Арбатські та Тверські ворота. Генеральний штурм Москви 10–11 жовтня 1618 року захлинувся, хоча іноді здавалося, що все відбудеться на користь польсько-козацького війська. Важка воєнна обстановка змусила московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та царськими послами. Кожна із сторін очікувала скорішого виснаження свого противника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати російські міста на північ та північний захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський повіти. Наприкінці жовтня Петро Сагайдачний направляє 8-тисячне військо на південь від Москви, на прилеглі до лівого берегу Оки землі. Основною метою цього рейду було взяття Калуги – стратегічно важливого міста із добре укріпленою фортецею. Першим помітним населеним пунктом на шляху цього рейду став Серпухов. 3 листопада козацькі полки під керівництвом полковників Ємця, Пирського, Милосного та Конши розпочали штурм міста. Протягом декількох годин козаки взяли міський посад, проте не стали штурмувати кам’яний міський кремль, що був розташований у важкодоступному місці, оскільки шансів на його швидке здобуття було небагато. Далі ці полки рушили на з’єднання з полком Петра Сагайдачного під Калугу і в ніч з 3 на 4 грудня 1618 року об’єднане військо розпочало штурм міста. Запорожці, внаслідок блискавичної атаки, захопили міський посад, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи Гагаріна замкнутись за міськими мурами. Закінчилася облога Калузького кремля після підписання польсько-московського перемир’я.

160


Рейд Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці “якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів”. Відновлення переговорів відбулося 3 грудня у селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня 1618 року було укладене так зване Деулінське перемир’я, яке стало найбільшим успіхом Речі Посполитої у протистоянні з Московським царством – Польща отримала Смоленську, Чернігівську та НовгородСіверську землі, всього 29 міст, які до того були під владою Москви. За польським королем збереглося право претендувати на російське царство. Наприкінці грудня на козацькій раді було прийнято рішення про припинення бойових дій та повернення в Україну. Козацьке військо розділялось на дві частини, що йшли паралельним шляхами. Більша частина, під керівництвом Сагайдачного, рухалась лівим берегом Оки за напрямком: Перемишль-Бельов-Болхов, а далі на Київ. Менша частина, під командуванням Пирського, вирушила правим берегом Оки у напрямку: Овдоєв-Курськ, а далі на Київ. За декілька тижнів військо Сагайдачного вже було в Україні, при цьому йому сприяла московська влада, забезпечуючи підводами та провіантом. Після повернення до України, військо Сагайдачного розмістилось на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. По прибутті до Києва Петро Сагайдачний прийняв титул “гетьмана України” й став управляти тією її частиною, яка визнавала себе козацькою. Таким чином, воєнному мистецтву козацького війська були притаманні ідеї рішучих дій. Характерними рисами запорожців являлися активність, наполегливість і рішучість у досягненні поставленої мети та застосування самих різноманітних і гнучких форм тактики бою залежно від конкретних умов обстановки. Сагайдачний, в умовах панування на той час в Європі лінійної тактики, яка передбачала ведення бою переважно шляхом вогневого змагання, яке не доводилося, як правило, до удару зближенням, не переоцінював рушничний вогонь, а зробив його засобом підготовки удару холодною зброєю. Саме в цьому і полягає відмінність козацького способу ведення бою й те нове, що було внесено Петром Конашевичем-Сагайдачним у тактику свого часу. Воєнне мистецтво козацького війська, сформоване у першій чверті XVII ст., було самобутнім і своєрідним, і стало підгрунтям для подальшої боротьби під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

161


Тема 24. Збройні Сили України – гарант суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України (до Дня Збройних Сил України) У XXI столітті світ вступив в один з найбільш складних і суперечливих періодів історії в умовах загострення сировинних, економічних і демографічних проблем. Зі зменшенням імовірності розв’язання великомасштабної війни значно зросла небезпека ескалації конфліктів на регіональному рівні. Вирує небезпечна тенденція перегляду національних кордонів поза нормами міжнародного права, погрози силою і застосування сили в практиці міжнародних відносин, у тому числі в Європі. Закінчення епохи “холодної війни” ознаменувалося новим витком воєнного протистояння націй – початком фази “гібридних воєнно-політичних конфліктів”. При цьому силовий (насильницький) спосіб вирішення політичних протиріч практично залишається. І досі найважливішим інструментом державної політики розвинених країн світу залишаються значні угруповання збройних сил і потужні військові потенціали, велика кількість сучасних систем високоточної і ядерної зброї. Слабка у воєнному плані держава не спроможна захистити себе від політичного та економічного тиску, провокаційних прикордонних конфліктів та інших зазіхань на суверенітет та державність країни. Стаття 17 Конституції України визначає, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Після проголошення незалежності Україна успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тис. осіб. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України постановою “Про військові формування в Україні”, ухвалила рішення “підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України”. Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації. Роль, місце та завдання Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави були закладені надзвичайно важливими для військового будівництва Законами, які Верховна Рада України прийняла 6 грудня 1991 року – “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник 162


К. П. Морозов. 3 січня 1992 року на основі п. 2 “Угоди держав – учасниць СНД про збройні сили та прикордонні війська”, прийнятої 30 грудня 1991 року у Мінську, розпочалася розбудова власних Збройних Сил (ЗС) України та розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ. На кінець 2013 року чисельність Збройних Сил України становила 165,5 тис. осіб, у тому числі – 120,9 тис. військовослужбовців. Розвиток подій у 2014 році показав необхідність проведення докорінних змін у підходах до формування засад державної політики. Тому було відмінено позаблоковий статус України, зупинено виконання заходів Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, як такої, що не відповідає сучасній воєнно-політичній обстановці та не забезпечує спрямування наявних державних ресурсів на пріоритетні напрями розвитку Збройних Сил. Воєнна політика України – це діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки держави, пов’язана із запобіганням воєнним конфліктам, організацією та здійсненням військового будівництва і підготовкою Збройних Сил та інших військових формувань України, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів спеціального призначення до збройного захисту національних інтересів. Головні засади воєнної політики України це – забезпечення збройного захисту країни, створення сприятливих умов для продуктивної і творчої праці українського народу, забезпечення в межах міжнародних зобов’язань держави миру і міжнародної безпеки. Матеріалізується військова політика України у постійному та всебічному зміцненні обороноздатності країни, бойової готовності і бойової здатності її Збройних Сил. Керівництвом держави основним стратегічним напрямом реалізації державної політики у сфері оборони визначено забезпечення готовності сектору безпеки і оборони, економіки та суспільства до відбиття збройної агресії проти України. На кінець 2014 року, після проведених організаційних заходів, чисельність Збройних Сил України становила 250 тис. осіб, у тому числі 204 тис. військовослужбовців. У 2015 році затверджено Стратегію національної безпеки України, нову редакцію Воєнної доктрини України та Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України. Розроблено нову редакцію Стратегічного оборонного бюлетеня України. Вперше у своїй історії Україна визначила курс на європейську інтеграцію та наміри щодо вступу до НАТО, а головною загрозою та ймовірним воєнним противником оголошено Російську Федерацію (РФ). У преамбулі Воєнної доктрини України, яка прийнята Радою національної безпеки та оборони (РНБО) України 2 вересня 2015 року і введена в дію Указом 163


Президента України від 24 вересня 2015 р. № 555/2015, названі причини, які зумовили перегляд та уточнення доктринальних положень щодо формування та реалізації воєнної політики України – це тимчасова окупація РФ частини території України − Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, розпалювання Росією збройного конфлікту в східних регіонах України та руйнування системи світової та регіональної безпеки і принципів міжнародного права. Збройні Сили України покликані стримувати збройну агресію проти держави, забезпечити охорону повітряних кордонів та підводного простору в межах територіального моря країни. Сьогодні ЗС України складаються з трьох видів – Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили та окремих родів військ – Високомобільні десантні війська та Сили спеціальних операцій. Генеральний штаб Збройних Сил України є головним органом військового управління. Чисельність Збройних Сил України затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України. Основними завданнями Збройних Сил України у забезпеченні оборони та захисту територіальної цілісності держави на сучасному етапі є: оборона України шляхом проведення комплексу заходів щодо ведення інформаційної боротьби, забезпечення готовності до захисту національних інтересів військовими засобами, безпосередньої відсічі збройної агресії проти України, боротьби із силами спеціальних операцій (диверсійнорозвідувальними підрозділами) потенційного противника; ведення територіальної оборони держави, підтримання режиму воєнного стану, ліквідації наслідків аварій і катастроф, що виникли внаслідок бойових дій; охорона повітряного та підводного просторів держави у порядку, визначеному законодавством; забезпечення захисту об’єктів ЗС України від терористичних актів та кібернетичних атак у випадках, передбачених законодавством; застосування сил і засобів ЗС України для припинення протиправних дій, запобігання здійсненню терористичного акту в повітряному просторі та територіальних водах України, а також у заходах, спрямованих на забезпечення безпеки судноплавства та боротьбу з піратством і тероризмом, на захист життя і здоров’я громадян, об’єктів державної власності за межами України, у районах кризових ситуацій; запобігання воєнному конфлікту шляхом проведення постійного моніторингу воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки, своєчасного попередження про виникнення кризової ситуації та ймовірний її розвиток, здійснення комплексу політико-дипломатичних й інших превентивних заходів, спрямованих на запобігання воєнному конфлікту та активізації дій в інформаційному, у тому числі кібернетичному, просторі; 164


стримування воєнного конфлікту за допомогою демонстрації власної обороноздатності, готовності і рішучості заподіяти потенційному агресору втрат, неадекватних очікуваним; ліквідація збройного конфлікту шляхом зриву в найкоротші строки планів агресора, нанесення йому істотного ураження, примушення до припинення воєнних (бойових) дій і переговорів на вигідних для України умовах; локалізація збройного конфлікту – рішучими і активними діями ЗС України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та ефективним використанням їх оперативних можливостей надійно блокувати територію, на якій ведуться бойові дії, обмеживши їх поширення на іншу територію, позбавити противника здатності нарощувати свої сухопутні (морські) угруповання; нейтралізація воєнного конфлікту (збройної агресії) – активними політико-дипломатичними, інформаційними та іншими заходами привернути увагу міжнародних організацій (Організація Об’єднаних Націй, Організація з безпеки та співробітництва в Європі тощо) і спільноти до воєнного конфлікту з метою визнання, засудження ними акту збройної агресії проти України та залучення їх до примушення противника припинити воєнні дії; рішучим застосуванням усіх оборонних можливостей держави послабити противника, заподіяти йому неприйнятних втрат, не допустити збільшення (поширення) масштабів збройної боротьби і змусити до мирних переговорів; надання допомоги центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям і органам місцевого самоврядування під час надзвичайних ситуацій; підтримання миру та регіональної (глобальної) стабільності шляхом конструктивного партнерства і співробітництва з існуючими системами глобальної та регіональної безпеки, участі у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, сприяння миротворчим зусиллям інших держав. Захист Батьківщини – це основне завдання Збройних Сил України, обов’язок громадян нашої держави. Україна, ураховуючи необхідність забезпечення власної воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародної стабільності як суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили із необхідним рівнем їх бойової готовності та боєздатності. Саме ЗС України та інші військові формування, створені відповідно до законів держави, є гарантами забезпечення національної безпеки країни. У статті 65 Конституції України зазначається: “Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову 165


службу відповідно до закону”. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закон України “Про військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 року № 2232-XII (із змінами). Закон визначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. А проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Відповідно до Закону України “Про Збройні Сили України” – Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом. У нових історичних реаліях значно зростає роль ЗС України, які є ядром та головним інструментом забезпечення національної безпеки, і разом з іншими військовими формуваннями призначені для відбиття зовнішньої збройної агресії й інших воєнних загроз, пов’язаних із застосуванням військової сили проти України. З метою стабілізації ситуації та повернення життя мирних громадян України в нормальне русло, Збройні Сили України виконують завдання в рамках антитерористичної операції під проводом Антитерористичного центру при Службі безпеки України в межах повноважень, визначених Законом України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 року (зі змінами). У ході участі в антитерористичній операції Збройні Сили виконують завдання, покладені на них Конституцією України, а також іншими чинними нормативно-правовими документами. Головним завданням участі Збройних Сил України в антитерористичній операції є захист життя, миру і спокою українських громадян незалежно від їх національності, а також територіальної цілісності, свободи і незалежності нашої держави. При цьому українські військовослужбовці користуються підтримкою серед більшості мирного населення областей Сходу України, яке надає їм всебічну підтримку та допомогу. Для більшої ефективності виконання завдань у визначених районах військовослужбовці ЗС України підтримують тісний зв’язок з органами СБУ, Державної прикордонної служби, Національною гвардією та МВС. При цьому керівництво України вважає, що в умовах сучасної міжнародної обстановки, з метою забезпечення національних інтересів, суверенітету, незалежності та територіальної цілісності держави, відсічі воєнної загрози, попри відсутності можливостей вирішення воєнно-політичного конфлікту дипломатичним шляхом, цілком правомірно вдаватися до застосування збройних сил по їх прямому призначенню. Глибока модернізація ЗС України та їх переоснащення на нові зразки озброєння та військової техніки ведуть до якісних змін у формах, методах і 166


способах ведення збройної боротьби, поширенню її на нові сфери і збільшення їх можливостей; визначені шляхи вирішення всіх загроз, що можуть виникнути для України, та систему необхідних дій на всіх рівнях оборони країни; показані напрямки зближення з НАТО за адміністративними, оперативними, технічними, логістичними та іншими стандартами. Впровадження інформаційних технологій у військову сферу направлено, перш за все, на підвищення бойових можливостей формувань усіх видів ЗС України. І це відбувається не тільки за рахунок підвищення вогневих, маневрених та інших характеристик новітньої бойової техніки, а в першу чергу за рахунок забезпечення всіх учасників бойових дій своєчасними і точними даними про обстановку на полі бою в реальному масштабі часу, а також скорочення циклу бойового управління. Для більш ефективного використання сил і засобів було здійснено передислокацію авіації, техніки, висування підрозділів зенітних ракетних і радіотехнічних військ Повітряних Сил ЗС України до нових районів бойового призначення. Проводиться удосконалення законодавства України щодо функціонування Збройних Сил їх забезпечення та комплектування. Для будь-якої армії чим більше людей, тим краще, але чисельність Збройних Сил України затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України, і на сьогоднішній день, відповідно до закону, гранична чисельність Збройних Сил України – 250 тис. осіб. Ця цифра обґрунтована... З початку 2017 року укладено понад 26 тис. контрактів на військову службу і чисельність ЗС України наблизилася до максимально передбаченої законом позначки. Враховуючи те, що наша держава і Збройні Сили України функціонують в умовах особливого періоду, одним із пріоритетних питань є комплектування військових формувань України свідомими, патріотично налаштованими й придатними за станом здоров’я до військової служби громадянами. Символом мужності і героїзму наших бійців стали оборона Донецького (242 доби) і Луганського (146 діб) аеропортів, оборона Іловайська, Дебальцевого та Маріуполя. 21 військовослужбовець Збройних Сил України за особисту мужність, героїзм, високий професіоналізм, виявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України удостоєний високого звання Герой України, з них 10 – посмертно. Головним призначенням Збройних Сил було і залишається надійне забезпечення національної безпеки та суверенітету держави, яке базується на розумінні кожним військовослужбовцем відповідальності за виконання свого конституційного обов’язку по захисту Вітчизни. Для захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Україна повинна розраховувати виключно на боєздатність власних Збройних Сил – добре підготовлених, оснащених та готових протистояти будь-якому агресору. 167


Додаток

Визначні дати 2018 року 1 січня

Новий рік. Всесвітній день миру

7 січня

Різдво Христове (за юліанським календарем)

22 січня

День Соборності України 100-річчя проголошення самостійності Української Народної Республіки

27 січня

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту День пам’яті жертв Голокосту в Україні

29 січня

День пам’яті Героїв Крут

15 лютого

День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

20 лютого

День Героїв Небесної Сотні

8 березня

Міжнародний жіночий день Міжнародний день прав жінок і миру

15 березня

День проголошення незалежності Карпатської України

4 квітня

День створення НАТО

8 квітня

Великдень (Воскресіння Христове)

12 квітня

Всесвітній день авіації і космонавтики Міжнародний день польоту людини в космос

22 квітня

100-річчя Кримського походу Петра Болбочана (22–27 квітня 1918)

26 квітня

Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф 32-а річниця катастрофи на Чорнобильській АЕС

29 квітня

100-річчя проголошення Української Держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським 100-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту

1 травня

День праці

8–9 травня

Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни 168


9 травня

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

15 травня

145-річчя з дня народження Гетьмана Павла Скоропадського

16 травня

370 років перемоги війська Богдана Хмельницького під Жовтими Водами

18 травня

День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу День боротьби за права кримськотатарського народу

19 травня

День Європи

20 травня

День пам’яті жертв політичних репресій

26 травня

370 років перемоги війська Богдана Хмельницького під Корсунем

27 травня

День Святої Трійці (П’ятидесятниця)

29 травня

Міжнародний день миротворців ООН

22 червня

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

28 червня

День Конституції України

30 червня

День проголошення Акту відновлення Української Держави (1941)

1 липня

День Військово-Морських Сил Збройних Сил України

15 липня

День українських миротворців

28 липня

День хрещення Русі–України

29 липня

День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України

5 серпня

День Повітряних Сил Збройних Сил України

6 серпня

Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї

23 серпня

День Державного Прапора України Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму

24 серпня

День Незалежності України

9 вересня

Міжнародний День пам’яті жертв фашизму

21 вересня

Міжнародний день миру

22 вересня

День партизанської слави

23 вересня

370 років перемоги війська Богдана Хмельницького під Пилявцями

29 вересня

День пам’яті жертв Бабиного Яру

169


14 жовтня

День захисника України День українського козацтва День створення Української Повстанської Армії Покрова Пресвятої Богородиці День молитви за всіх полеглих за волю і державність України

28 жовтня

День визволення України від фашистських загарбників

1 листопада 100-річчя українського збройного повстання у Львові (Листопадового зриву) 6 листопада 75-річчя визволення Києва від фашистських загарбників 9 листопада 80-та річниця заснування Організації народної самооборони “Карпатська Січ” 11 листопада 100-річчя завершення Першої світової війни 13 листопада 100-річчя проголошення Західно-Української Народної Республіки 100-річчя створення Української Галицької Армії 14 листопада 100-річчя антигетьманського повстання і проголошення відновлення Української Народної Республіки 21 листопада День десантно-штурмових військ Збройних Сил України День Гідності та Свободи 24 листопада День пам’яті жертв голодоморів 6 грудня

День Збройних Сил України

12 грудня

День Сухопутних військ Збройних Сил України

14 грудня

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

25 грудня

Різдво Христове (за григоріанським календарем)

170


Література:

1. Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до позачергового Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України у сфері національної безпеки”. – К. : НІСД, 2014. – 148 с. 2. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році”. – К. : НІСД, 2015. – 684 с. 3. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році”. – К. : НІСД, 2016. – 688 с. 4. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році”. – К. : НІСД, 2017. – 928 с. 5. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. – К.,1969. 6. Біла книга – 2016 (Оборонна політика) України. – К. – Міністерство оборони України, 2017. – 112 с. 7. Безсмертя. Книга пам’яті України. 1941 – 1945. – К., 2000. 8. Братасюк М. Християнство як етноконсолідуючий чинник // Християнство і національна ідея: Науковий збірник. – Київ-Тернопіль-Краків, 1999. 9. Брехуненко В. Війни українських козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького. – К., 2007. 10. Брицький П.П. Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.) – Чернівці, 1995. 11. В битве за Киев. Воспоминания, очерки / [Под общ. ред. Д. Ф. Григоровича]. – К.: “Молодь”, 1983. – 320 с. 12. Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. – К., 2000. 13. Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти. – Ужгород: Карпати, 2004. – 432 с. 14. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України // Дзеркало тижня. – 2004. – №10(485). – 13-19 березня. 15. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. – К., 1997. 16. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, кінець 1917 р. – грудень 1919 р.) В 3-х частинах. – Київ – Відень, 1920.

171


17. Вклоняємось доземно українському солдату. – К.: Народна армія, 2014. – 192 с. 18. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – У 4-х тт. – Т. 2. – Київ – Нью-Йорк, 1990–1999. 19. Гадяцька унія 1658 року / Редкол. П. Сохань, В. Брехуненко та ін. – К., 2008. – 342 с. 20. Гай-Нижник П. П. Національно-визвольна боротьба і українське державотворення 1917–1922 рр. (До питання періодизації політичної історії України початку ХХ ст.) // Гілея. – 2015. – Вип. 92.(№ 1). – С. 18–23. 21. Гамрецький Ю. М. Універсали – визначні віхи історії Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1991. – № 8, 9. 22. Гібридна війна: in verbo et in praxi: монографія / Донецький національний університет імені Василя Стуса / За заг. ред. проф. Р.О. Додонова. – Вінниця: ТОВ “Нілан-ЛТД”, 2017. – 412 с. 23. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. 24. Гончаров В. Л. Битва за Днепр. 1943 г.: / Владислав Львович Гончаров. – М. : АСТ , 2006. – 784 с. 25. Ґренджа-Донський В.С. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: ВАТ Вид-во “Закарпаття”, 2002. – 516 с. 26. Гриценко І. 29 квітня 1918 року Чорноморський флот підняв українські прапори: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/news/29-kvitnya-1918-roku-chornomorskii-flotpidnyav-ukrainski-prapori. 27. Грушевський. М. Історія України-Руси: у 10 т. – Нью-Йорк, Вид. тов-во “Книгоспілка”, 1954–1958. – Т. 10. – 1958. – 602 с. 28. Гунчак Т. Україна: Перша половина XX століття: Нариси політичної історії. – К.: 1993. 29. Гуржій О.І., Корнієнко В.В. Гетьман Петро КонашевичСагайдачний. – К., 2004. 30. Данилюк М. Повстанський записник. – К., 1993. 31. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Ратифіковано Законом України від 14.01.98 № 13/98-ВР). 32. Дорошенко Д. І. Історія України 1917 – 1923 рр. – К.: Темпора, 2002. – Т. II. – Українська Гетьманська Держава 1918 року. – 352 с. 33. Дробот І., Кучер В., Чернеча П. Український народ в Другій світовій війні. – К., 1998

172


34. Журавков В. В. “Гібридна” війна Росії проти України у Донецькій та Луганській областях. Інформаційний огляд джерел Інтернету. Електронна версія. Серія: Державність України: Історія і сьогодення. – Київ, 2015. – 268 с. 35. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 № 964-ІV (зі змінами). 36. Закон України “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України” (зі змінами від 23.12.2014)Історія України: Джерельний літопис / За ред. В. І. Червінського та М. І. Обушного. – К.: ДП “Дирекція ФВД”, 2008. 37. Інфраструктура регіонів України. Пріоритети модернізації. Аналітичне дослідження // ГО “Поліський фонд міжнародних та регіональних досліджень”, Фонд імені Фрідріха Еберта. – Київ, 2017. – 108 с. 38. Ісіченко Ігор, Архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків, 2003. – 472 с. 39. Історія Українського війська. У 2-х т. Т.ІІ. – К., Видавництво “Варта”, 1995. 40. Коваленко С. Безручко Марко Данилович / Чорні запорожці: історія полку. 2-е видання. – К.: Вид-во “Стікс”, 2015. 41. Коваль М.В. Україна у Другій світовій війні і Великій Вітчизняній війні (1939–1945 рр.). – К., 1999. 42. Колянчук О., Литвин M., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. – Львів, 1995. 43. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. 3-є вид. / Упорядники І.О. Кресіна, О.В. Батанов. Відпов. ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученко. – К., 2011. 44. Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України, К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. 45. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Кіровоград: Державне видавництво, 1998. 46. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. 47. Кравчук М. Організаційно-правові засади формування війська ЗУНР // 90-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки: досвід та уроки: матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Тернопіль, 2008. – С. 21–26. 48. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993рр. (Орг., структура, штати): Іст.-правове дослідження. – Івано-Франківськ – Коломия: Вид.“Плай”; Видавничополіграфічне товариство “Вік”, 1997. – 292 с.

173


49. Красівський О. Я. Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько–українських стосунків. – Львів, 2000. 50. Крисаченко В. Християнство на теренах України I–XI ст. Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – К., 2000. – 486 с. 51. Кротченко В. Недописаний репортаж // Військо України. Дата оновлення: 30.05.2017. URL: http://viysko.com.ua/proudarmy/nedopy-sany-jreportazh/ 52. Курас І.Ф., Рибачук М.Ф., Кирюшко М.І., Фещенко П.І. Релігія і політика в сучасній Україні. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. – 272 с. 53. Курбан О. В. Сучасні інформаційні війни в мережевому он-лайн просторі: навчальний посібник / О. В. Курбан. – Київ: ВІКНУ, 2016. – 286 с. 54. Лаф Д. Чи здатна Україна на прорив у реформах?: аналітична стаття / Джон Лаф, Ірина Солоненко // Незалежний аналітичний центр “Chatham House, Королівський інститут міжнародних відносин”. – Лондон, 2016. – 28 с. 55. Липинський В. Релігія і церква в історії України.– К., 1993. 56. Литвин М. Українсько-польська війна 1918 –1919 рр. – Львів, 1998. 57. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. 58. Лойко С. Аэропорт. Главная книга о войне, которой не должно было быть, и о героях, которые хотели жить, но умирали. – “Брайт Стар Паблишинг”, 2015. 59. Луцький І. М. Втілення морально-етичних і релігійних норм у засадничих положеннях Конституції України // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. – Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, 2012. – Вип. 6. – С. 17–22. 60. Луцький І. М. Християнство як світоглядне джерело української держави і права: Монографія. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 468 с. 61. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 pp. / М. Литвин. – Львів, 1998. 62. Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. – Львів, 2004. 63. Макєєв В. 100 днів полону, або позивний “911”. – Черкаси, 2015. 64. Малко Р., Бурлакова В. Українські перемоги в АТО: якщо треба, то можемо // Тиждень.UA. Дата оновлення: 06.07.2015. URL: http://tyzhden.ua/Society/139855

174


65. Мацькевич М. Історико-правові аспекти проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР // Юридична Україна. Теорія та історія держави і права. – 2010. – №12. – С. 25–31. 66. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 67. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ, 1991. 68. Мицик Ю.А., Хижняк З.І. Сагайдачний (Конашевич, КонашевичСагайдачний) Петро Кононович // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ, 2002. 69. Мірчук П. Українсько-московська війна 1917–1919. – Торонто: ліга Визволення України, 1957. 70. Мішин В.В. Похід гетьмана Сагайдачного на Москву (до 380-річчя походу козацьких військ на столицю московської держави). – К., 1998. 71. Національна та історична пам’ять: Збірник наукових праць. – Випуск 7. Спецвипуск: “Павло Скоропадський – останній гетьман України (до 140-річчя від дня народження)”. – К.: ДП “НВЦ “Пріоритети”, 2013. – 309 с. 72. Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qirimimiz. – Вип. 1: Збірка статей за матеріалами Першої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 700-літтю спорудження мечеті хана Узбека в Старому Криму / За ред. Д. С. Гордієнка та В. В. Корнієнка. – К., 2015. – 264 с. 73. Неоголошена війна: невідомі факти і хроніки АТО. – КСД, 2015. 74. Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. – К., 1995. 75. Пагіря О. Опір у Карпатах. Як закарпатці боронилися від угорської агресії в 1939 році // Українська правда, 2017. – 15 березня. 76. Ознаки технологій “гібридної війни” в агресивних діях Росії проти України / Ю. Радковець // Наука і оборона. – К.: “Техніка”, 2014. – С. 36– 42Орен Нахарі. Радянсько-ізраїльська війна 1967–1973: за крок до ядерного апокаліпсису [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://radiolemberg.com/ua-articles/ua-allarticles/radyanskoizrayilska-viyna-19671973-za-krok-do-yadernoho-apokalipsysu. 78. Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. – К.: Державний комітет архівів України, 2003. – 282 с. 79. Патриляк І. Перемога або смерть. Український визвольний рух, 1939–60-ті роки. – К., Наш формат, 2012. 80. Підкова І. Українська Галицька Армія // Довідник з історії України у 3т. / Укл. І. Підкова, Р. Шуст. – Львів, 2001. 175


81. Петрів В. Українські збройні сили доби визвольних змагань 1917– 1921 // Енциклопедія українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. Кузеля. Перевидання в Україні. – Київ, 1995. 82. Пиріг Р. Я. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2011. – 336 с. 83. Подвиг на віки: Книга Пам'яті України – місто-герой Київ.І94І–І945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля і П.П.Панченка. – К., 2000. 84. Положій Є. Іловайськ. – “Фоліо”, 2015. 85. Полонська–Василенко Н. Історія України: У 2 т. Том 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – К.:“Либідь”. 1993. 86. Про затвердження Указу Президента України “Про часткову мобілізацію”. Закон України від 17 березня 2014 р. № 1126-VII. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 15, ст. 328. 87. Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. Постанова Верховної Ради України від 27 січня 2015 р. № 129-VIII. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 10, ст. 68. 88. Про Національну гвардію України. Закон України від 13 березня 2014 р. № 876-VII. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 17, ст. 594. 89. Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Закон України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, № 20, ст. 103). 90. Реєнт О. П. Павло Скоропадський. – К.: Альтернативи, 2003. – 304 с. 91. Реформи під мікроскопом (станом на квітень 2017 р.) / За ред. Міського В.В., Київ: Софія-А, 2017. – 132 с. 92. Рішення Рада національної безпеки і оборони “Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України” від 1 березня 2014 року. 93. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про внесення змін у додатки 1 і 2 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2017 р. № 660 “Про затвердження чисельності громадян України, що підлягають призову на строкову військову службу, обсягу видатків для проведення призову у жовтні – листопаді 2017 року” від 22 листопада 2017 р., № 826-р. // Офіційний вісник України. – 2017 р., № 78, ст. 2404.

176


94. Сас П.М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути (1617–1618 рр.). – Біла Церква, 2010. 95. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. 96. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.: Наш Формат, 2017. – 454 с. 97. Статут Організації Народної Оборони Карпатська Січ // Вони бороли Карпатську Україну. – Ужгород: Вид-во “Карпати”, 2002. – С.565-568. 98. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. – Книга перша: Воєнні дії 1648–1652 рр.: Наукове видання. – Дніпропетровськ: Видво ДДУ, 1996. – 320с. 99. Слюсаренко А. Г., Гусєв В. І., Дрожин В. П. та ін. Новітня історія України. – К.: 2000. 100. Структурні трансформації в економіці України: динаміка, суперечності та вплив на економічний розвиток : наукова доповідь / [Шинкарук Л.В., Бевз І.А., Барановська І.В. та ін.] ; за ред. чл.-кор. НАН України Л.В. Шинкарук ; НАН України, ДУ “Ін-т екон. та прогнозув. НАН України”. – К., 2015. – 304 с. 101. Тинченко Я. Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української Держави, травень-грудень 1918 р. – К.: Темпора, 2014. – 152 с. 102. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 – 1921). Кн. 2. – К.: Темпора, 2011. 103. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К. – Львів, 1996. 104. Тищик Б. Західно-Українська Народна Республіка (1918–1923). Історія держави і права. – Л. : Тріада плюс, 2004. – 392 с. 105. Тодоров І. Внутрішні витоки та зовнішні чинники російської агресії на Донбасi / І. Тодоров // Російська окупація і деокупація України: історія, сучасні загрози та виклики сьогодення: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (Київ, 2016 р.) / Упор. П. Гай-Нижник. – К.: “МП Леся”, 2016. – С. 250-256. 106. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. – Київ: Україна, 1995. 107. Указ Президента України “Про затвердження Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)” від 03.07.2002. 108. Указ Президента України “Про Цільовий план Україна – НАТО на 2008 рік” від 01.04.2008 р. №289/2008.

177


109. Указ Президента України “Про затвердження Річної національної програми співробітництва Україна-НАТО на 2016 рік” вiд 12 лютого 2016 року № 45/2016. 110. Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 р. у “Про Стратегію національної безпеки України” від 26 травня 2015 р, № 287 // Офіційний вісник Президента України. – 2015. – № 13. – С. 50. 111. Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 р. “Про нову редакцію Воєнної доктрини України” від 24 вересня 2015 р. № 555/2015 // Офіційний вісник Президента України. – 2015. – № 22. – С. 19. 112. Україна 2014-2015: долаючи виклики (аналітичні оцінки) / [Ю.Якименко (керівник проекту), А.Биченко, В.Замятін та ін.] // Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. – К., 2015. – 56 с. 113. Україна 2016–2017: ознаки прогресу та симптоми розчарування (аналітичні оцінки) / [Ю.Якименко (керівник проекту), А.Биченко, В.Замятін та ін.] // Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. – К., 2016. – 94 с. 114. Україна в полум’ї війни 1941–1945 [Гол. ред. кол. П.П. Панченко – К.: “Україна”, 2005. 115. Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У 2 томах. – К.: Темпора, 2015. 116. Українська Повстанська Армія – феномен національної історії: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – 136 с. 117. Українська призма: Зовнішня політика 2016. Аналітичне дослідження // ГО “Рада зовнішньої політики “Українська призма”, Фонд ім. Ф. Еберта. – Київ, 2017. – 204 с. 118. УПА – історія нескорених. – Л., Центр досліджень визвольного руху, 2011. 119. Футулуйчук В. Українська Галицька Армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918–1920). – Донецьк: Східний видавничий дім, УКЦентр, 2000. – 152 с. 120. Чубата М.В. Конституційне законодавство ЗУНР: до питання про автентичні та не автентичні тексти “Тимчасового основного закону” від 13 листопада 1918 року // Часопис Київського університету права. Теорія та історія держави і права. Філософія права. – 2014. – № 3. – С. 46–51.

178


121. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим; НьюЙорк, 1965. – Том 1: Від початку до 1353 р. – 816 c. 122. Чухліб Т.В. Гадяцька угода 1658 р. та ідея її відновлення в українсько-польських стосунках другої половини XVII ст. // Український історичний журнал. – 2008. – № 3. – С.45–74. 123. Шевченко В. Трагедія і звитяга оборонців “срібної землі” // Військо України. – 2009. – №3. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vu.mil.gov.ua/ index.php?part=article&id=789. 124. Шевчук В.П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. 125. Шрамченко С. Закон про державну національну фльоту та його виконавці // За Державність. – 1935. – Ч.5. – С.124-136. 126. Шрамченко С.Піднесення Українського прапору в Чорноморській флоті // За Державність. – 1930. – Ч.2. – С. 120-124. 127. Шрамченко С. Українська морська піхота 1917–1920 рр. // Літопис червоної калини. – 1992. – №8–9: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vijsko.milua.org/mor_pihota.htm. 128. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.1. – Львів, 1990. 129. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. – Львів, 1996.

179


Список авторів Базарний В.Т. – старший науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики (теми 21, 24). Герасименко М.В. – кандидат історичних наук, заступник начальника Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України з наукової роботи (вступ, теми 2). Зозуля О.С. – кандидат наук з державного управління, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу супроводження заходів інформаційнопропагандистського забезпечення та контрпропаганди (теми 13, 15, 17). Мараєв В.Р. – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу супроводження заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення та контрпропаганди (тема 5, додаток). Мараєва В.В. – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики (теми 8, 9, 10, 14, 16). Мацагор О.А. – кандидат історичних наук, начальник науково-дослідної лабораторії науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики (теми 1, 22 ). Панін В.В. – заступник начальника центру – начальник науководослідного відділу проблем гуманітарної політики, полковник (теми 11, 19, 20). Печенюк С.І. – науковий співробітник науково-дослідного відділу прикладних соціологічних досліджень (теми 4, 7, 18). Скляр О.Ю. – науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем гуманітарної політики (теми 3, 12, 20). Топальський В.Л. – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, начальник науково-дослідного відділу супроводження заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення та контрпропаганди (тема 6). Хруленко І.П. – науковий співробітник проблем гуманітарної політики (тема 23).

180

науково-дослідного

відділу


НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ НА 2018 НАВЧАЛЬНИЙ РІК

Підписано до друку Формат 60 х 80 1/16. Папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Облік.-видавн. арк. 11,3 Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35

181

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ  

На 2018 навчальний рік

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ  

На 2018 навчальний рік

Advertisement