Page 1

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР СЕРПЕНЬ 2015

Київ-2015


УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр) У45 Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

Український військово-історичний календар. Серпень 2015 / У45 За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 34 с. УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015. 2


СЕРПЕНЬ 1 СЕРПНЯ* День Головної інспекції міністерства оборони України. Головна інспекція Міністерства оборони України створена Указом Президента України Л.Д. Кучми № 680/95 від 1 серпня 1995 року. 150 років тому, 1 серпня 1865 року, у маєтку Кемейши (нині селище Вороновського району Гродненської області Білорусі) народився Матвій (Мацей, Магомет) Олександрович Сулькевич – голова Кримського крайового уряду у 1918 році, генерал-лейтенант. М.О. Сулькевич походив з родини спадкових дворян Віленської губернії, був нащадком татарських аристократичних родин Великого Князівства Литовського. Отримав військову освіту у Воронізькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі та Миколаївській академії Генерального Штабу (Санкт-Петербург). Від 1885 року служив в армії. Брав участь у поході в Китай 1900 – 1901 років, російсько-японській війні 1904 – 1905 років. Нагороджений Георгіївською зброєю (1907). Із 1910 року – генерал-майор, з 1916 року – генераллейтенант. Під час Першої світової війни – командувач 1-м Мусульманським корпусом.

*

Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі. 3


Від 25 червня до 15 листопада 1918 року за підтримки німецької окупаційної влади М.О. Сулькевич займав посади прем’єр-міністра, міністра внутрішніх справ та міністра військових справ Кримського крайового уряду. Прагнув скликати Кримський курултай (установчі збори) та Прапор Кримського крайового уряду проголосити незалежну Кримсько-татарську державу. Восени 1918 року, внаслідок економічної блокади з боку Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, був змушений розпочати переговори про входження Криму до складу України. Але через повстання Директорії проти Гетьмана, виведення німецьких військ з Криму і України, загрозливу економічну ситуацію, а також незадоволення кримських політичних кіл М.О. Сулькевич залишив свою посаду, а Крим був захоплений білогвардійцями та військами Антанти. Від грудня 1918 року М.О. Сулькевич був начальником Генерального штабу армії та військовим міністром Азербайджанської Демократичної Республіки. У травні 1920 року заарештований більшовиками, 15 липня того ж року розстріляний в Баку без судового розгляду “за контрреволюційну діяльність”.

2 СЕРПНЯ День високомобільних десантних військ. Встановлений Указом Президента України В.Ф. Януковича № 457/2012 від 27 липня 2012 року “з метою відродження та розвитку національних військових традицій, ураховуючи важливу роль високомобільних десантних військ у забезпеченні обороноздатності держави”. День Повітряних Сил Збройних Сил України. Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 579/2007 від 27 червня 2007 року “ураховуючи значення Повітряних Сил Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави”. 4


155 років тому, 2 серпня 1860 року, народився Олександр Сергійович Глинський – генеральний хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. О.С. Глинський закінчив кадетський корпус, Ризьке піхотне юнкерське училище, Офіцерську стрілецьку школу (Оранієнбаум). Брав участь у поході в Китай у 1900 – 1901 роках, російсько-японській війні 1904 – 1905 років. Виконував обов’язки начальника 1-го Сибірського військово-санітарного поїзда. Із 1910 року – овруцький повітовий військовий начальник. Із 1915 року – полковник. На початку 1917 року О.С. Глинський як начальник Київської місцевої бригади став одним із перших організаторів українського військового руху. У березні 1917 року обраний до керівництва Українського військового клубу ім. П. Полуботка, згодом – головою цього клубу, сприяв виділенню всіх українців із Київської місцевої бригади до складу 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. У березні 1918 року сформував та очолив у Києві т. зв. Офіцерський полк, що сприяв перевороту Гетьмана П.П. Скоропадського. Був старшиною для доручень штабу Гетьмана, підвищений до рангу генерального хорунжого (генерал-майора). Від 1922 і принаймні до 1925 року О.С. Глинський служив у Червоній армії на посаді начальника адміністративного відділу Київської об'єднаної командної школи ім. С.С. Каменева. Подальша доля невідома. 100 років тому, 2 серпня 1915 року, в селі Дубіївка (нині Черкаського району Черкаської області) народився Марко Лук’янович Сидоренко – учасник Другої світової війни, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу. М.Л. Сидоренко закінчив початкову школу, працював ковалем. Із 1937 року служив у Червоній армії, 1938 року закінчив Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з травня 1942 року. Воював на винищувачах Як-7, Як-9, Як-3. До липня 1943 року 5


командир ланки 66-го гвардійського винищувального авіаційного полку (4-а гвардійська винищувальна авіаційна дивізія, 1-й гвардійський винищувальний авіаційний корпус, 15-а повітряна армія, Брянський фронт) гвардії лейтенант М.Л. Сидоренко здійснив 50 бойових вильотів, у повітряних боях збив 11 літаків противника. У липні 1943 року брав участь у Курській битві, потім воював на 1-му Прибалтійському фронті. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1943 року М.Л. Сидоренку присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 27 березня 1945 року М.Л. Сидоренко зник без вісті після напруженого повітряного бою (за іншими даними – застрелився). До того часу на його рахунку було не менше 15 збитих ворожих літаків у приблизно 100 бойових вильотах.

6 СЕРПНЯ Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї. Цього дня 70 років тому, 6 серпня 1945 року, на завершальному етапі Другої світової війни вперше в історії було застосовано ядерну зброю.

Ядерні вибухи над Хіросімою (зліва) і Нагасакі

6


Американський стратегічний бомбардувальник B-29 Superfortress скинув атомну бомбу “Малюк” на японське місто Хіросіма, внаслідок чого загинуло від 90 до 166 тисяч мешканців. 9 серпня 1945 року інший бомбардувальник B-29 скинув атомну бомбу “Товстун” на місто Нагасакі, що стало причиною загибелі від 60 до 80 тисяч осіб. Ще кілька сотень тисяч японців отримали ураження різного ступеня тяжкості. Бомбардування Хіросіми і Нагасакі стали єдиними в історії прикладами бойового застосування ядерної зброї. Їхня роль у подальшій капітуляції Японії досі викликає дискусії, а величезні людські жертви та руйнування призвели до появи руху за заборону ядерної зброї. 90 років тому, 6 серпня 1925 року, в селі Мар’янівка (нині Ширяївського району Одеської області) народився Леонід Федорович Лавренюк – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Л.Ф. Лавренюк був призваний до Червоної армії після визволення Одещини, у квітні 1944 року. Брав участь в ЯсськоКишинівській, Будапештській та Віденській наступальних операціях. Під час бою з розширення плацдарму на правому березі річки Тиса поблизу міста Сольнок в Угорщині 31 жовтня 1944 року разом з двома бійцями проник у розташування ворога, знищив обслугу гармати, розвернув її та відкрив вогонь по піхоті противника. 23 грудня 1944 року, під час форсування річки Іпель у Словаччині, з ходу вступив у бій з противником, знищивши при цьому кулеметну обслугу, і вдало утримував захоплений плацдарм, відбиваючи ворожі контратаки. Під час штурму Будапешта в лютому 1945 року поранений, деякий час перебував у шпиталі. Загинув в ніч на 11 квітня 1945 року на підступах до Відня, перебуваючи в розвідці. Був похований поблизу церкви в місті Глінцендорф. Перепохований на центральному цвинтарі міста Відень, Австрія. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року сержантові Л.Ф. Лавренюку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

7


8 СЕРПНЯ День військ зв’язку України. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми № 154/2000 від 1 лютого 2000 року. День воєнстандарту 140 років тому, 8 серпня 1875 року, у Варшаві народився Борис Якович Федоров – генеральний хорунжий Армії Української Держави і Української Народної Республіки. Б.Я. Федоров закінчив Псковський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище і Михайлівську артилерійську академію (СанктПетербург), Офіцерську артилерійську школу (Царське село). Учасник російсько-японської війни 1904 – 1905 років, поранений осколком гранати. У Першій світовій війні – полковник, командир 2-го дивізіону Кавказької гренадерської артилерійської бригади, 3-го дивізіону 10-ї польової важкої артилерійської бригади. У 1918 році – в Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Начальник Технічного управління Головного артилерійського управління. Після падіння Гетьманату продовжив службу в Армії УНР, виконував обов’язки начальника Головного артилерійського управління військового міністерства УНР. Восени 1919 року перейшов на бік білогвардійців, викладав у Сергієвському артилерійському училищі (Одеса, Крим). Подальша доля невідома. 25 років тому, 8 серпня 1990 року, в селі Радовель Олевського району Житомирської області народився Олександр Миколайович Стельмах – учасник війни на Сході України, старший лейтенант. О.М. Стельмах у 2008 році закінчив Чернігівський військовий ліцей, а у 2013 році – Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (Львів) за спеціальністю “Комплекси, прилади та пристрої артилерійської розвідки”. Військову 8


службу проходив у 95-й Житомирській окремій аеромобільній бригаді. Загинув у боях із терористами та російськими військами 2 лютого 2015 року поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області, в районі Донецького аеропорту. Похований у селі Хомутець Брусилівського району Житомирської області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року О.М. Стельмах посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

9 СЕРПНЯ 70 років тому, 9 серпня 1945 року, розпочалася радянсько-японська війна. Ця війна між СРСР і соціалістичною Монголією з одного боку та Японією, її сателітами Маньчжурією і Монголією тривала лише три з половиною тижні і була складовою Другої світової війни та війни на Тихому океані. Розпочалася з ініціативи СРСР, що в односторонньому порядку розірвав радянсько-японський пакт про ненапад і 9 серпня 1945 року, згідно з секретними Ялтинськими домовленостями із США та союзниками, оголосив Японії війну. Радянська армія розгорнула три наступальні операції – Маньчжурську, Південно-Сахалінську та Курильську. Японці сподівалися на радянський нейтралітет, тому не були готові до війни з СРСР і не організували належного опору. 15 серпня Японія проголосила про свою капітулюцію у Другій світовій війні. Японські частини у Маньчжурії масово складали зброю, проте на Сахаліні й Курилах чинили опір. 2 серпня Японія підписала акт капітуляції, що офіційно завершив Другу світову війну. Під час радянсько-японської війни СРСР знищив прояпонські Маньчжурську і Монгольську держави, захопив південну частину острова Сахалін та окупував Курильські острови. Японія, Маньчжурія і Внутрішня Монголія втратили убитими і полоненими півтора мільйона вояків. Частина полонених були інтерновані до радянських концентраційних таборів у Сибіру. Радянський Союз за офіційними даними втратив понад 12 тисяч військових загиблими і понад 24 тисячі пораненими. 1951 року Японія уклала СанФранциський мирний договір із США та союзниками, який СРСР відмовився підписати. Радянсько-японська війна закінчилася, проте мирна угода між обома країнами (Росією і Японією) до наших днів не укладена. 9


11 СЕРПНЯ 130 років тому, 11 серпня 1885 року, в Києві народився Михайло Герасимович Ткачук – генералхорунжий Армії Української Народної Республіки. М.Г. Ткачук закінчив Вінницьке реальне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище, вийшов підпоручиком до 4-го стрілецького полку (Кутно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії – підполковник. В Армії УНР служив із грудня 1917 року, був уповноваженим з українізації 10-го армійського корпусу. У 1918 – 1919 роках М.Г. Ткачук – помічник командира 30-го пішого Канівського полку Армії Української Держави, командир 2-го пішого Берестейського полку Дієвої армії УНР, помічник командира 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР, командир 1-го збірного Північного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу (грудень 1919 – травень 1920 років). Від червня 1920 року – вартовий отаман штабу Армії УНР. Із 13 серпня 1920 року М.Г. Ткачук був військовим представником уряду УНР при польській місії для переговорів з представниками Радянської Росії у Ризі. Після 1921 року доля невідома.

12 СЕРПНЯ 125 років тому, 12 серпня 1890 року, в селі Заливне (нині Новомиколаївського району Запорізької області) народився Олександр Йосипович Вишнівський – генерал-поручник Армії Української Народної Республіки, військовий мемуарист. О.Й. Вишнівський закінчив Чугуївське військове училище у чині підпоручика та був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який 10


розташовувався у Катеринославі (у наш час Дніпропетровськ). Під час Першої світової війни О.Й. Вишнівський потрапив до німецького полону й змінив кілька таборів для полонених, поки не опинився у Ганноверіш Мюнден. У лютому 1918 року, під час формування німцями із полонених військових-українців Синьожупанної дивізії, О.Й. Вишнівського призначили командиром куреня 4-го Синьожупанного полку. Однак уже наприкінці квітня 1918 року, напередодні гетьманського перевороту у Києві, німці роззброїли синьожупанників і О.Й. Вишнівський тимчасово полишив військову службу. Після відновлення Української Народної Республіки під владою Директорії, О.Й. Вишнівський був призначений помічником командира новосформованого 1-го Синьожупанного полку. Брав активну участь у бойових діях проти більшовиків. У 1919 році поранений, кілька місяців перебував на лікуванні у Вінницькому шпиталі. Після одужання взяв участь у Першому зимовому поході, потім в польсько-українськорадянській війні. 10 липня 1920 року знову поранений, після чого його права рука втратила працездатність. У міжвоєнний час на еміграції О.Й. Вишнівський мешкав у Польщі, збирав документи й матеріали про історію Армії УНР, опублікував спогади “Вапнярка” і “До історії “Синіх” і “Залізних”. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини, після війни – до США. Співпрацював із видавництвом “Червона калина” у Нью-Йорку, написав праці “Третя Залізна дивізія” і “Повстанський рух і отаманія”. Уряд УНР в екзилі підвищив О.Й. Вишнівського до рангу генерал-поручника Армії УНР. Помер О.Й. Вишнівський у Детройті, штат Мічиган, 12 жовтня 1975 року, похований на цвинтарі Баунд-Брук.

11


1 рік тому, 12 серпня 2014 року, під час війни на Сході України розпочалися бої за місто Іловайськ Донецької області. Наступ на Іловайськ у Секторі “Б” (командувач – генерал-лейтенант Р.Б. Хомчак) розпочався силами приблизно 600 військових. У боях на підступах до Іловайська були задіяні підрозділи батальйону “Азов” і добровольчого корпусу “Правий сектор”. 12 серпня українські армійські частини охопили Іловайськ із заходу – з боку Шахтарська, просунутися далі на Зугрес однак не мали змоги, оскільки почалися контратаки силами найманців, котрих підтримувало вороже артилерійське угруповання з районів Моспиного та Харцизька. 18 серпня ударні групи “Дніпра” та “Донбасу” за підтримки армійської артилерії й бронетехніки раптовою атакою з двох боків захопили більшу частину Іловайська. 18 – 19 серпня в результаті двостороннього охоплення угрупування проросійських найманців силами батальйону МВС “Дніпро” і 3го батальйону Нацгвардії “Донбас” за підтримки армійських частин 17-ї криворізької танкової, 51-ї волинської та 93-ї дніпропетровської механізованих бригад, була звільнена значна частина Іловайська. Однак розвинути успіх не вдалося – найманці підтягнули всі наявні резерви з Донецька, щоб усунути загрозу. Терористи почали обстрілювати шляхи постачання та позиції українських військ навколо Іловайська і в місті, активно діяли їхні штурмові й розвідувальні групи. Станом на 22 – 23 серпня українському командуванню стало очевидним, що операція зайшла в глухий кут – мала чисельність угрупування не дозволяла атакувати, ніким було прикривати фланги, небезпеку становив цілком незахищений тиловий район під Іловайськом, диверсійні групи противника без спротиву оперували в українському тилу. Втримувати позиції в місті було можливо, однак з часом українські сили виснажувалися під артилерійським вогнем. Іловайськ було неможливим залишати як стратегічний плацдарм для оточення та розгрому донецького угрупування терористів, проте утримання його без продовження наступу не мало перспективи. 22 серпня угрупування терористів під Іловайськом було підсилене частинами регулярної армії Росії. Російські війська підготували для вторгнення ділянку, що знаходилася південніше Савур-Могили – Успенки – Амвросіївки. Протягом попередніх днів по українських частинах велася масована артпідготовка з території РФ. Псковська і курська дивізії Російської Федерації оточили Іловайськ подвійним кільцем. Запеклий опір Іловайського 12


угрупування надав українським військам можливість стабілізувати лінію фронту, скориставшись концентруванням сил терористів та російських військових довкола оточених. Однак подальший опір ставав все примарнішим, позаяк забезпечити серйозну артилерійську й авіаційну підтримку та налагодити постачання не було можливим. Українські війська були відрізані від водопостачання, перетнуто шляхи постачання набоїв, їх довелося заощаджувати. 29 серпня українські добровольчі батальйони намагалися вирватися з подвійного кільця оточення, потрапили у засідку і були змушені повернулися на вихідні позиції. Вранці 30 серпня командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко повідомив, що мав розмову з Президентом України Петром Порошенком, і той на вищому рівні домовився про коридор, який буде створено до 10-ї ранку для виведення з оточення сил АТО, які зможуть вийти з оточення зі зброєю та прапорами. Тих, хто здалися в полон, мали обміняти на російських десантників. 30 серпня о 10-й годині ранку українські військові організованими колонами почали рух з міста, однак їх підступно розстріляли, завдавши великих втрат. За першими даними Міністерства оборони, під Іловайськом загинуло близько 108 українських бійців, сотні бійців були Пам’ятний нагрудний знак поранені та були захоплені в полон. Вже “Іловайськ – 2014” у квітні 2015 року головний військовий прокурор, заступник генпрокурора України Анатолій Матіос повідомив дані слідства, за якими під Іловайськом загинули 459 українських силовиків, поранення отримали 478, було завдано матеріальної шкоди шляхом втрати бойової техніки на суму понад 70 мільйонів гривень. Важка поразка під Іловайськом спонукала українську владу до укладення Мінського перемир’я в рамках контактної групи Україна – Росія – ОБСЄ із залученням представників сепаратистів. Вона також призвела до того, що 4 вересня 2014 року Генеральна прокуратура України відкрила кримінальну справу через загибель силовиків. Верховна Рада України створила для з’ясування обставин тимчасову слідчу комісію.

13


13 СЕРПНЯ 125 років тому, 13 серпня 1890 року, в Херсоні народився Володимир Іванович Кедровський – український військовий і політичний діяч, головний державний інспектор Армії Української Народної Республіки, військовий мемуарист. В.І. Кедровський народився в родині херсонських землевласників. Отримав домашню освіту, вивчив німецьку, грецьку та низку слов’янських мов. Згодом закінчив Херсонське реальне училище, морехідну школу, Новоросійський (Одеський) університет за фахом “статистика та економіка”. Працював у статистичному відділі херсонського земства. Належав до ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, був членом української старої громади в Херсоні. Під час Першої світової війни В.І. Кедровський був мобілізований, закінчив Оранієнбаумську кулеметну школу, Одеське військове училище. Брав участь в боях у Східній Пруссії, нагороджений орденом Св. Георгія. Останнє звання в російській армії – підпоручик. Після початку Української революції у 1917 році В.І. Кедровський – активний учасник процесу українізації військ. Був обраний заступником голови Українського генерального військового комітету (УГВК), завідував мобілізаційним відділом УГВК, став членом Української Центральної Ради. Наприкінці 1917 року – заступник генерального секретаря військових справ в уряді УНР. У березні 1918 року на знак протесту проти введення німецьких і айстро-угорських військ на територію УНР пішов у відставку. За періоду Гетьманату Павла Скоропадського В.І. Кедровський мешкав у Херсоні і працював у місцевій земській управі. Підтримав повстання Директорії проти Гетьмана, став начальником мобілізаційного відділу штабу військ Директорії. У травні – грудні 1919 року за наказом Симона Петлюри очолював державну інспекцію Армії УНР. Після цього перейшов на 14


дипломатичну роботу, був послом УНР у Латвії, Естонії і Фінляндії. Від 1921 року – спеціальний військовий представник УНР і особово-уповноважений Головного Отамана С.В. Петлюри при уряді Туреччини. На еміграції В.І. Кедровський мешкав у Австрії і США. Написав спогади “Обриси минулого”, “Ризьке Андрусово”, “Дві військові організації”, “1917-й рік”. Пожертвував велику бібліотеку для українських організацій в США та університетів. Помер 13 березня 1970 року у місті Маточин (штат Нью-Джерсі, США), похований на цвинтарі Баунд-Брук. 100 років тому, 13 серпня 1915 року, у селі Глинівці (нині Андрушівського району Житомирської області) народився Степан Варфоломійович Савчук – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. С.В. Савчук закінчив 5 класів сільської школи. Працював робітником у Червонському бурякорадгоспі. Від листопада 1936 року служив у Червоній армії. Закінчив курси молодших лейтенантів. У боях Другої світової війни брав участь з квітня 1942 року. Воював на Західному, Центральному і 1-му Українському фронтах. Був тричі поранений. На початку 1945 року гвардії старший лейтенант С.В. Савчук, на той час командир шабельного ескадрону 27го гвардійського Червонопрапорного кавалерійського полку 7-ої гвардійської Житомирської Червонопрапорної кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Українського фронту, відзначився під час форсування річки Одер. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Від 1946 року С.В. Савчук – у запасі. Працював головою сільпо в селі Високе Черняхівського району Житомирської області. Жив в Житомирі. Помер 21 серпня 1985 року. Похований в селі Глинівці.

15


14 СЕРПНЯ 100 років тому, 14 серпня 1915 року, у Черкасах народився Ізраїль Григорович Куперштейн – учасник Другої світової війни, герой Радянського Союзу. І.Г. Куперштейн закінчив 7 класів школи, потім школу ФЗУ у Москві, працював автомеханіком на автобазі. Від 1936 року в Червоній армії. Учасник радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років. У 1943 році закінчив Горьківське танкове училище. І.Г. Куперштейн відзначився у битві за Дніпро, в боях за Фастів і Київ. У ніч на 6 листопада 1943 року гвардії лейтенант І.Г. Куперштейн, командир танка 332-го танкового батальйону 52-ї гвардійської танкової бригади 6-го гвардійського танкового корпусу 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту, з екіпажем у складі передового загону бригади увірвався в село Святошино (нині західна околиця міста Києва). У бою підбив ворожий танк, знищив 2 штурмових і протитанкові гармати, до 30 солдатів і офіцерів противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі “Золота Зірка”. Після Перемоги І.Г. Куперштейн закінчив Вищу бронетанкову школу в Ленінграді. У 1962 році у званні підполковника звільненився у запас. Жив у місті Челябінськ. Працював у науково-дослідному проектно-технологічному інституті, інституті міськбуду. Помер 16 березня 1995 року. Похований у Челябінську на Успенському кладовищі.

16 СЕРПНЯ 160 років тому, 16 серпня 1855 року, під час Кримської війни відбулася битва на Чорній річці. Битва стала останньою спробою російських військ зняти блокаду з Севастополя. Проте об’єднані франко-сардинські війська завдали поразки російській армії. В битві брало участь приблизно по 60 тисяч чоловік з обох 16


сторін. На деякий час росіянам вдалося відтіснити противника, але панівні висоти залишилися за військами коаліції, і росіянам довелося відступити. Вони втратили понад 8 тисяч убитими й пораненими, тоді як французи і сардинці – менше 2 тисяч. Поразка на Чорній річці невдовзі призвела до падіння Севастополя і загалом до поразки Російської імперії у Кримській війні.

Уїльям Сімпсон “Битва на Чорній, 16 серпня 1855”

95 років тому, 16 серпня 1920 року, в селі Новопокровка (нині Узункольського району Костанайської області Казахстану) народився Леонід Гнатович Біда – учасник Другої світової війни, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант авіації. Л.Г. Біда народився в українській родині. Закінчив 7 класів школи, Уральський учительський інститут, Чкаловську військову авіаційну школу льотчиків в Оренбурзі. Учасник Другої світової війни з серпня 1942 року. Почергово обіймав посади льотчика, старшого льотчика, штурмана ескадрильї, командира ескадрильї, помічника командира полку з повітряно-стрілецької служби. Воював у складі 505-го (з березня 1943 року – 75-го гвардійського) штурмового авіаційного полку на Сталінградському, Південному, 4-у та 3-у 17


Українських фронтах. Брав участь у Сталінградській битві, у звільненні Донбасу, Криму, Південної України, Білорусі, Литви, в Східно-Прусській операції та штурмі Кенігсбергу. Всього за роки війни на штурмовику Іл-2 здійснив 214 бойових вильотів на розвідку та штурмовку ворожих військ. Двічі Герой Радянського Союзу (26 жовтня 1944 року, 29 червня 1945 року). Після війни Л.Г. Біда продовжив військову службу в авіаційних частинах Білоруського військового округу. У 1950 році закінчив Військово-повітряну академію у Моніно. Проходив військову службу в Туркестанському військовому окрузі на посадах командира авіаційного полку, заступника командира авіаційної дивізії. У 1957 році закінчив Військову академію Генштабу. Командував авіаційною дивізією. Від лютого 1972 року генераллейтенант авіації Л.Г. Біда – командуючий 26-ю повітряною армією. Мешкав у Мінську. Загинув в автомобільній катастрофі 26 грудня 1976 року. Похований на Східному (Московському) цвинтарі в Мінську.

17 СЕРПНЯ 770 років тому, 17 серпня 1245 року, під містом Ярослав (нині Польща) військо Данила Галицького і його брата Василька розгромило об’єднані сили угорців, поляків і галицької боярської опозиції. У 1241 році частина галицьких бояр на чолі з лідером проугорської партії Володиславом Кормильчичем, користуючись з ослаблення ГалицькоВолинського князівства після монгольської навали, виступили проти Данила Галицького. Вони намагалися посадити на престол у Галичі його племінника, Ростислава Михайловича. У 1245 році Ростислав звернувся по допомогу до угорського короля Бели IV і краківського князя Болеслава V Сором’язливого. Угорщина здавна мала претензії на Галичину, а поляки ворогували з Данилом і його батьком Романом, тому обидві сторони охоче надали свої війська. Заручившись підтримкою іноземців і галицької боярської опозиції, Ростислав вторгся в Галичину і підійшов до міста Ярослава. 18


Данило Галицький і його молодший брат, володимирський князь Василько негайно почали збирати народне ополчення воїв та вислали послів до своїх союзників – мазовецького князя Конрада I і литовського литовського князя Міндовґа I по допомогу. Проте за браком часу вони вирушили з Волині на ворога самостійно, у супроводі лише половецьких загонів. В авангарді виступив двірський Андрій. Він мусив розвідати стан противника і повідомити жителям Ярослава, що їх незабаром буде врятовано. Битва розпочалася 17 серпня 1245 року з удару кінноти обох військ. Ростислав з галицькими боярами рушив на полки Данила, але його атакували передові загони двірського Андрія разом з половцями. Невдовзі частина Андрієвих сил відступила, незважаючи на підмогу 20-ти боярських підрозділів Данила. Сам двірський стримував натиск ворога зі своєю особистою дружиною. На одному з флангів почали наступ поляки під началом воєводи Флоріана Войцеховича. Водночас, Данило розгледів, що основні сили противника – угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм – зосереджено позаду ростиславових частин. Він обійшов позиції Ростислава і вдарив по угорцях. Поки основні Данилові полки боролися з ворогом, сам князь від’їхав від місця бою і напав на угорців з іншої сторони. Молодий княжич Лев Данилович збив і поранив ворожого воєводу списом. Військо противника кинулося тікати. Побачивши, що угорці відступають, Ростислав також вирішив рятуватися втечею. В полон до Данила і Василька потрапили угорський воєвода Фільней, польський воєвода Флоріан Войцехович і лідер галицької опозиції боярин Володислав Кормильчич. Їх було страчено разом із багатьма іншими “в гніві”. Після бою Данило, Василько і Лев стали на “побоїщі”, знаменуючи свою перемогу. Прості вояки продовжували збирати здобич і ганятися за утікачами. Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала 40 років. Вона стала однією з найбільших в історії перемог українців над своїми західними сусідами – поляками й угорцями. Боярська опозиція в Галичині була остаточно знищена. Ростислав утік до Угорщини, війська якої перестали здійснювати великомасштабні походи до Галичини. Угорський король Бела IV уклав у 1247 році мир з Данилом і видав свою доньку Констанцію за княжого сина Лева Даниловича. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства. Однак після битви під Ярославом він був змушений визнати васальну залежність від хана Золотої Орди, оскільки не мав достатньо сил, щоб відкрито протистояти монголам. 19


95 років тому, 17 серпня 1920 року, під час польсько-українськорадянської війни відбулася битва під Задвір’ям (нині село Буського району Львівської області), відома як “польські Фермопіли”.

Станіслав Батовський-Качор “Бій під Задвір’ям”

У серпні 1920 року радянська 1-а кінна армія С.М. Будьонного наступала на Львів. У 33 км від міста, поблизу села Задвір’я, оборону зайняв загін із 330 польських ополченців (львівських орлят) на чолі з капітаном Болеславом Заячковським. Протягом 17 серпня їм вдалося відбити 6 атак кількох тисяч кавалеристів противника. В бою загинули 318 поляків, у тому числі їхній командир, лише дванадцятеро потрапили у полон. Пізніше загиблі було урочисто поховані на військовому кладовищі у селі Задвір’я, а восьмеро з них – на кладовищі орлят, що на Личаківському цвинтарі Львова. Героїчна оборона Задвір’я змусила С.М. Будьонного зупинити наступ на Львів і повернути на північ, на Замостя, де невдовзі його війська були розбиті спільними зусиллями частинами Армії Української Народної Республіки та Польщі. 20


19 СЕРПНЯ Всесвітній день гуманітарної допомоги. Встановлений Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН A/RES/63/139 від 11 грудня 2008 року.

20 СЕРПНЯ 100 років тому, 20 серпня 1915 року, у місті Горлівка (нині Донецької області) народився Дмитро Фролович Тарасков – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Д.Ф. Тарасков закінчив 7 класів школи і школу автотехніків. Працював шахтарем. У Червоній армії – з 1938 року. До війни був старшим механікомводієм танка Т-34. У боях Другої світової війни брав участь з червня 1941 року. В 1943 році став механіком-водієм самохідно-артилерійської установки, був двічі поранений. В ніч на 17 листопада 1943 року в складі розрахунку раптово для противника увірвався в село Геронимівка Черкаського району і завдав ворогові значних втрат у живій силі та техніці. 20 листопада разом з десантом автоматників одним із перших у полку дістався залізничної станції Черкаси, а потім і центра міста. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року старшині Д.Ф. Тараскову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”. В 1945 році Д.Ф. Тарасков був демобілізований з армії. В 1948 році переїхав жити на Сумщину. Працював головним механіком цеха заводу “Червоний металіст” в місті Конотоп. 1960 року закінчив Тульский гірничий технікум. Останні роки жив у Черкасах, де працював у ПТУ № 20. Помер 20 січня 1981 року. Іменем Д.Ф. Тараскова названа одна з вулиць міста Черкаси. 21


21 СЕРПНЯ 95 років тому, 21 серпня 1920 року, в селі Бискупичі Руські (нині Нехвороща ВолодимирВолинського району Волинської області) народився Іван Самійлович Литвинчук – полковник Української повстанської армії. І.С. Литвинчук навчався в духовній семінарії міста Кременець. Член Організації українських націоналістів. У часи німецької окупації працював певний час у міській управі міста Сарни й одночасно очолював Сарненську округу ОУН(б) “Лісова пісня” (1941 – 1943). Командир Першої групи УПА (1943 – 1944). В ніч з 21 на 22 червня 1943 року провів загальне керівництво наступом УПА на Янову Долину. Із листопада 1944 року – крайовий провідник Північно-західного краю під криптонімами “Дубовий”, “Хмельницький”, “Москва". Лицар Золотого хреста заслуги 1-го классу (1948). Командир УПАПівніч у ранзі майора (1949 – 1951). Загинув у бою з радянськими спецслужбістами 19 січня 1951 року на Золотіївських хуторах (тепер с. НивиЗолочівські, що відноситься до сільської ради с. Золочівка Демидівського району Рівненської області).

22 СЕРПНЯ 25 років тому, 22 серпня 1990 року, в селі Боброво Архангельської області РРФСР народився Олексій Олександрович Коробенков – учасник війни на Сході України, старший лейтенант. О.О. Коробенков навчався на факультеті військової підготовки Харківського політехнічного інституту. Мешкав у селі Олександрівка Буринського району Сумської області. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді (м. Новоград-Волинський) на посаді 22


заступника командира механізованої роти з озброєння. У 2014 році брав участь у війні на Сході України. Загинув 28 липня 2014 року приблизно о 1-й годині ночі поблизу висоти Савур-могила Донецької області внаслідок обстрілу терористами з реактивних систем залпового вогню “Град”. Похований у селі Олександрівка на Сумщині. Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від 14 листопада 2014 року старший лейтенант О.О. Коробенков посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

23 СЕРПНЯ День Державного Прапора України. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми № 987/2004 від 23 серпня 2004 року “на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України”.

24 СЕРПНЯ День Незалежності України. Цього дня 24 роки тому, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив український народ на Всеукраїнському референдумі. 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову “Про День Незалежності України”, якою день 24 серпня щорічно відзначається як державне загальнонародне свято України. 340 років тому, 24 серпня 1675 року, під час польсько-турецької війни 1672 – 1676 років відбулася битва під Львовом, відома також як битва під Лисиничами або битва на глинянському шляху. Наприкінці червня 1675 року турецька армія під проводом Ібрагіма Шишмана (20 – 30 тисяч вояків) переправилася через Дністер під Тягинею (Бендерами) і зайняла місто Бар. У липні під Маначином до неї приєдналася татарська армія – близько 30 тисяч ординців.

23


Юзеф Брандт “Бій за турецький прапор”

Коли польський король Ян III Собеський дізнався про це, він наказав зайняти замки Поділля частиною своїх невеликих сил з метою затримати марш армії Ібрагіма Шишмана. Решту своїх сил він сконцентрував у околицях Львова. 27 липня турки штурмом взяли Збараж і розіслали на Поділля і Волинь татарські загони. На звістку про концентрацію під Львовом польських військ, 22 серпня Ібрагім Шишман вислав біля 10 тисяч татар на чолі з нуреддин-султаном Сафа-Ґераєм під Львів з метою розгрому армії Речі Посполитої. Ян III Собеський мав під своєю командою лише 6 тисяч вояків. 24 серпня татари з’явилися на глинянському шляху, йдучи вздовж річки Полтви по долині між горбами і болотами, що звужувалася. Два виходи з цієї долини зайняли польські драгуни і легка кіннота. Крім того, Ян ІІІ Собеський за пагорбами вишикував слуг із списами, що мали вдавати, ніби там стоїть потужна кіннота. Татари, бажаючи вийти з долини, атакували польські групи (400 вояків), які захищали вихід з неї. Коли татар було відбито, на них ударив сам Ян ІІІ Собеський з 2 тисячами кінноти. Татари не змогли використати своєї кількісної переваги, тому що боялися нападу кавалерії з-за пагорбів (якої там насправді й не було). Бій виявився коротким і закінчився поразкою татарського війська. 24


25 СЕРПНЯ 150 років тому, 25 серпня 1865 року, народився Олександр Якович Єльшин – генеральний значковий Армії Української Держави в 1918 році. О.Я. Єльшин закінчив Морське технічне училище і Миколаївську академію Генерального Штабу (Санкт-Петербург). Служив у Варшавському військовому окрузі. У 1899 – 1900 роках – начальник штабу Керченської фортеці. Учасник російсько-японської війни 1904 – 1905 років – начальник військових сполучень військово-окружного управління Приамурського військового округу, полковник. 1909 – 1911 роки – начальник військових сполучень Одеського військового округу, генерал-майор. Під час Першої світової війни командував 42-ю піхотною дивізією, 20-м армійським корпусом. У 1916 році – генераллейтенант, у 1917 році нагороджений Георгіївською зброєю. 1918 року за Гетьманату Павла Скоропадського – генеральний значковий, начальник штабу головнокомандувача усіма збройними силами на території України Ф.А. Келлера. Від 1919 року – на еміграції. Помер у Сієтлі (штат Вашингтон, США) 23 вересня 1951 року. 110 років тому, 25 серпня 1905 року, у місті Суми народився Олександр Андрійович Бутко – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. О.А. Бутко закінчив церковнопарафіяльну школу і три класи реального училища. У Червоній армії служив із 1920 року. Закінчив Сумські піхотні курси імені М.О. Щорса, київську артилерійську школу, ленінградські бронетанкові курси удосконалення офіцерського складу. Учасник походу Червоної армії у Західну Україну в 1939 році. Від червня 1941 року 25


воював на Південно-Західному, Південному, Донському, Сталінградському, Центральному, Воронезькому і 1-му Українському фронтах. Був двічі поранений. Командуючи 167-м гвардійським легким артилерійським полком (3-я гвардійська легка артилерійська бригада, 1-а гвардійська артилерійська дивізія прориву, 60-а армія, Центральний фронт) гвардії підполковник О.А. Бутко 3 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра одним з перших переправився сам і організував переправу підрозділів на захоплений плацдарм в районі села Губина (нині Іванківського району Київської області). В боях за плацдарм полк знищив два піхотні батальйони, п’ять кулеметів, міномет, артилерійську батарею та багато іншої військової техніки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року О.А. Бутку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після війни продовжував службу в Радянській армії. З 1948 року полковник О.А. Бутко – в запасі. Жив у Києві. Активно брав участь у військово-патріотичній роботі серед населення. Помер 22 червня 1973 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві. 100 років тому, 25 серпня 1915 року, в селі Боденьки (нині Вишгородського району Київської області) народився Олександр Антонович Розка – учасник Другої світової, радянсько-фінської війни, Герой Радянського Союзу. О.А. Розка закінчив три курси рибоводного технікуму. Працював батраком. У Червоній армії служив із 1937 року. Закінчив Харківське артилерійське училище. Учасник походу Червоної армії до Західної України у вересні 1939 року і радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років у складі 230-го окремого дивізіону протитанкових гармат 164-ї стрілецької дивізії. В лютому-березні 1940 року відзначився у боях на сортавальському напрямку (Карелія), брав участь у прориві фінської оборони. 19 травня 1940 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О.А. Розка брав участь у війні з німеччиною від червня 1941 року. У 1944 році закінчив Військово-академічні курси вищого комскладу (Москва). Із 1955 року – в запасі, мешкав у місті Кам’янець-Подільський. Помер 31 січня 1970 року, похований у Кам’янці-Подільському. 26


100 років тому, 25 серпня 1915 року, в селі Верхній Салтів (нині Вовчанського району Харківської області) народився Олександр Іванович Помазунов – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. О.І. Помазунов закінчив три курси Харківського педагогічного інституту. Із 1936 року – у Червоній армії. Закінчив Єйську військово-морську школу льотчиків і льотчиків-спостерігачів, курси удосконалення командирського складу. Брав участь в боях на річці Халхин-Гол в 1939 році, здійснював по декілька бойових вильотів щодня. У боях Другої світової війни з червня 1941 року. Брав участь в обороні Москви, в розгромі німецьких військ під Сталінградом. Особливо відзначився в останні місяці війни в боях на підступах до Берліна в складі військ 1-го Українського фронту. 37 разів водив групи від 18 до 50 літаків. Всього до травня 1945 року старший штурман 1-ї гвардійської бомбардувальної авіаційної дивізії 6-го гвардійського бомбардувального авіаційного корпусу 2-ї повітряної армії гвардії майор О.І. Помазунов здійснив 136 бойових вильотів на бомбардування скупчень військ противника, завдавши йому великої шкоди в живій силі і техніці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року О.І. Помазунову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Після закінчення війни продовжував службу у військово-повітряних силах СРСР. З 1946 року майор О.І. Помазунов – в запасі. Працював диспетчером в Московському центральному аеропорту. Потім жив у Києві. Помер 12 травня 1991 року. Похований в Києві на кладовищі “Берківці”. 35 років тому, 25 серпня 1980 року, в селищі міського типу Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області народився Юрій Петрович Федаш – військовий моряк, капітан ІІІ рангу ВМС України, командир мінного тральщика “Черкаси” (U-311), який відзначився під час протистояння в Криму у березні 2014 року. Ю.П. Федаш у 1997 році закінчив Великобірківську загальноосвітню школу (гімназію імені Степана Балея), у 2002 році – Севастопольський військово-морський інститут ім. П. Нахімова. Служив на середньому 27


десантному кораблі “Кіровоград”. Із 2006 року служив на мінному тральщику “Черкаси”, згодом став старшим помічником командира, а з 2012 року – командиром цього корабля. У березні 2014 року, під час анексії Росії півострову Крим, тральщик “Черкаси” був серед 13 українських кораблів, заблокованих російським флотом у затоці Донузлаві. Росіяни затопили кілька старих кораблів на виході з бухти, щоб перекрити шлях українським суднам. 21 березня тральщик “Черкас” зробив першу спробу прорватися з Донузлава. “Черкаси” зачепили швартовими тросами один із затоплених кораблів і спробували відтягнути його. Операція тривала близько двох годин, проте тральщику через брак потужності це не вдалося. Командир корабля Ю.П. Федаш запитував допомоги у тральщика “Чернігів”, проте йому було відмовлено. Цього дня з “Черкас” зійшло два офіцери, один мічман і дев’ять чоловік особового складу. Натомість на борт піднялися троє моряків з тральщика “Чернігів”. У ніч на 24 березня тральщик “Черкаси” зробив спробу виходу з Донузлава, пройшовши між двох затоплених кораблів. У підсумку тральщику перегородило шлях буксирне судно, з якого робилися спроби висадитися на борт. За словами Ю.П. Федаша він розглядав варіант захоплення цього судна, проте керівництво в Києві йому відмовило. Також він говорив, що з метою запобігання захопленню судна вони стріляли по воді і застосовували гранати РГ-42. 25 березня навколо тральщика “Черкаси” скоїв обхід невідомий катер. А 26 березня 2014 року останній український корабель у Криму – тральщик “Черкаси” був захоплений за допомогою двох вертольотів Мі-35 і трьох катерів. Корабель маневрував упродовж декількох годин, однак все одно був захоплений з використанням вогнепальної зброї та світло-шумових гранат. За словами Ю.П. Федаша, в захопленні “Черкас” брав участь тамбовський спецназ. Під час штурму постраждалих не було, однак були пошкоджені механізми управління. У підсумку буксир “Ковель” відтягнув “Черкаси” до 28


причалу. Наступного дня екіпаж зійшов на берег і відправився на материкову Україну, останнім з корабля зійшов його командир Ю.П. Федаш. Станом на серпень 2015 року, росіяни продовжують утримувати мінний тральщик “Черкаси”. 27 березня 2014 року Ю.П. Федашу було присвоєно звання почесного громадянина міста Черкаси. 4 квітня відбулося вітання екіпажу тральщика у центрі Черкас. 25 квітня Ю.П. Федашу присвоїли звання почесного громадянина його рідного селища Великі Бірки. Указом Президента України П.О. Порошенка № 660/2014 від 21 серпня 2014 року капітан ІІІ рангу Ю.П. Федаш нагороджений орденом Данила Галицького.

29 СЕРПНЯ 95 років тому, 29 серпня 1920 року, під час польсько-українськорадянської війни розпочалася оборона Замостя силами Армій Української Народної Республіки і Польщі від радянської 1-ї кінної армії С.М. Будьонного. Місто Замостя, яке нині знаходиться у складі Люблінського воєводства Польщі, неподалік від кордону з Україною, захищали 6-а січова стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням полковника М.Д. Безручка, польський 31-й полк каньовських стрільців майора М. Болтуца і три польські бронепотяги. 29


Загальна чисельність українсько-польських сил становила близько 4 тисяч бійців при 12 гарматах і 43 кулеметах проти 16 тисяч будьонівців. Як старший за званням, на чолі оборони став полковник Армії УНР М.Д. Безручко. Його заступником став начальник штабу 6-ї дивізії В.Ю. Змієнко. Гарнізон відбив усі атаки переважаючих сил ворога і робив успішні вилазки. 31 серпня 1920 року 1-а кінна армія припинила облогу Замостя, у зв’язку з наближенням з півдня піхотної дивізії Станіслава Галлера, яка йшла на підмогу захисникам. Цього ж дня, під Комаровим (неподалік Замостя) армія С.М. Будьонного була атакована 1-ю Польською кавалерійською дивізією полковника Юліуша Руммеля і втративши вбитими і пораненими близько 4 тисяч бійців змушена була відступити в напрямку Володимира-Волинського. За цю перемогу М.Д. Безручко і В.Ю. Змієнко отримали звання генерал-хорунжих Армії УНР. 95 років тому, 29 серпня 1920 року, у селі Васьки (нині Полтавського району Полтавської області) народився Олександр Федорович Васько – учасник Другої світової та Корейської воєн, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу. О.Ф. Васько вчився в Пушкарівській неповній середній, потім – в Полтавській середній школі № 8. Після закінчення в 1936 році 7 класів – в школі ФЗО. Від 1939 року, після закінчення школи ФЗО, працював газорізальником на Полтавському паровозоремонтному заводі, одночасно відвідував обласний аероклуб. Із 1940 року в лавах Червоної армії. У 1941 році закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Під час Другої світової війни О.Ф. Васько воював на ПівденноЗахідному, Брянському, Калінінському, Західному, Воронезькому, 1-му Українському і 1-му Білоруському фронтах. Літав на винищувачах МіГ-3, Ла-5, Ла-7. Був поранений. До кінця війни гвардії капітан О.Ф. Васько здійснив 303 успішних бойових вильоти, провів 49 повітряних боїв, особисто збив 12 літаків 30


противника і 3 в складі групи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року льотчику 176-го гвардійського Проскурівського Червонопрапорного орденів Олександра Невського і Кутузова винищувального авіаційного полку О.Ф. Ваську було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. У 1946 – 1950 роках О.Ф. Васько був учасником повітряних парадів над Красною площею в Москві. У 1950 році йому присвоєна кваліфікація військовий льотчик 1-го классу. Брав участь у Корейській війні 1950 – 1953 років на посаді командира ескадрильї 176-го гвардійського винищувального авіаполку 324-ї авіадивізії, якою командував уславлений ас І.М. Кожедуб. Із квітня по вересень 1951 року здійснив близько 100 бойових вильотів, у повітряних боях особисто збив два американських літаки F-86 і один F-80. У 1956 році О.Ф. Васько закінчив Червонопрапорну військовоповітряну академію, служив на командних посадах. Звільнився в запас в званні полковника у 1960 році. Мешкав у Полтаві. Працював заступником начальника воєнізованої частини з попередження і ліквідації відкритих нафтових і газових фонтанів Укрнафти. Займався також військовопатріотичною роботою. В 1980 під час факельної естафети Олімпіади-80 брав участь в церемонії зустрічі олімпійського вогню. Помер 23 серпня 2004 року. Похований на Центральному кладовищі в Полтаві.

31 СЕРПНЯ 155 років тому, 31 серпня 1860 року, на Херсонщині народився Георгій Оттонович Раух – генеральний бунчужний Армії Української Держави в 1918 році. Г.О. Раух закінчив Петербурзьку класичну гімназію, Пажеський корпус, Миколаївську академію Генерального Штабу в СанктПетербурзі. Служив у Петербурзькому військовому окрузі, у почті імператора Миколи ІІ. Учасник Першої світової війни – начальник 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії у Східній Пруссії, начальник штабу 6-ї армії, командир 2-го кавалерійського корпусу, 1-го, 2-го 31


гвардійського корпусу. Нагороджений георгіївською зброєю у 1915 році. Отримав чин генерала від кавалерії у 1917 році. 1918 року емігрував з Радянської Росії, де його переслідували чекісти, до Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Служив представником гетьманського уряду при австро-угорському військовому командуванні в Одесі, згодом очолював українську адміністрацію в Одесі. Перейшов до білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії, служив їхнім представником в Одесі. 1920 року емігрував до Туреччини, помер 30 листопада 1936 року у Стамбулі. 70 років тому, 31 серпня 1945 року, у місті Олександрія Кіровоградської області народився Леонід Іванович Попов – генералмайор авіації, льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу. Л.І. Попов навчався в олександрійській школі № 17, потім школі № 6. Закінчив Чернігівське вище військове училище льотчиків з дипломом “льотчик-інженер”. У 1976 році закінчив факультет заочного навчання у Військово-повітряній академії імені Ю.О. Гагаріна. Блискуче оволодів мистецтвом польоту на швидкісних реактивних винищувачах. Здійснив 3 космічних польоти. Перший політ (1980) тривав 185 діб, проходив на космічному кораблі “Союз-35” з посадкою на “Союз-37”. За успішне виконання завдань польоту Л.І. Попову було присвоєно звання “льотчик-космонавт СРСР” та звання Героя Радянського Союзу. Другий політ відбувся у 1981 році на космічному кораблі “Союз-40” в складі міжнародного космічного екіпажу. Політ тривав 9 діб, польотне завдання було успішно виконано. За цей політ Л.І. Попову вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Третій політ було здійснено на космічному кораблі “Союз Т-7” та орбітальній станції “Салют-7”. У 1989 році Л.І. Попов закінчив Військову академію Генерального штабу ПС СРСР імені К.Є. Ворошилова. Генерал-майор авіації (1990). Зараз мешкає в місті Москва. Леоніду Івановичу Попову в його рідному місті Олександрія було встановлено пам’ятник на площі, названій на його честь. 32


915 років тому, у серпні 1100 року, відбувся з’їзд удільних князів Київської Русі у місті Витичеві (нині с. Витачів Обухівського району Київської області). Цей з’їзд відбувся з ініціативи переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха. У ньому, зокрема, взяли С.В. Іванов “Витичівський з’їзд” участь сам Мономах, великий київський князь Святополк Ізяславич, чернігівський і сіверський князі Давид і Олег Святославичі. Обговорювалося питання про припинення князівських міжусобиць, щоб згуртувати сили для боротьби проти половців. Князя Давида Ігоровича, який був призвідником тогочасних князівських міжусобиць, позбавили Володимир-Волинського князівства. Після з’їзду відбулись спільні походи князів проти половців, які надовго припинили напади цих кочівників на Київську Русь. 380 років тому, у серпні 1635 року, відбулося козацьке повстання під проводом Івана Сулими. У 1635 році польський сейм вирішив побудувати фортецю Кодак (нині с. Старі Кодаки Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл.), завдяки якій можна було б здійснювати контроль над Запоріжжям. Через місяць після завершення будівництва фортеці, гетьман Іван Сулима на чолі козацького (нереєстрового) війська зруйнував її і знищив німецьку найману залогу з Жаном Маріоном – полковником, французом за походженням. Однак у грудні 1635 року І. Сулима був схоплений і страчений поляками, а фортеця Кодак протягом 1636 – 1639 років відбудована. План фортеці Кодак

33


Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР СЕРПЕНЬ 2015

34

Український військово-історичний календар_серпень 2015  

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українсь...

Український військово-історичний календар_серпень 2015  

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українсь...

Advertisement