Page 9

11

Нова газета, №2, 12 січня 2017 «Щедрий вечір у бібліотеці»

13 січня з 18:00 до 23:00 обласна бібліотека ім. Д. Чижевського (м. Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 24) запрошує жителів та гостей міста на святкування «Щедрий вечір Маланки». Вхід – вільний! Довідки за тел.: 22-58-90, 066 122 70 98.

Міжнародний турнір Global Game Jam Ukraine

Із 20 по 22 січня у Кіровоградській льотній академії НАУ пройде міжнародний турнір з розробки комп'ютерних ігор Global Game Jam Ukraine. Призи: квитки на найбільші ігробудівельні конференції в Берліні, Сінгапурі і Мальме, аксесуари та премії. Зареєструватися можна у фейсбуці fb.com/ggjua або на сайті www.ggj.org.ua

# особистість

# із редакційної пошти

На лінії фронту, на відстані восьми пісень від Маріуполя… Закінчення. Початок на 1-й стор.

За повісткою Максим Труш прибув до військкомату і вже через два дні їхав потягом у напрямку Яворівського полігона, що у Львівській області. «Завантажили нас до пасажирського вагона, причепили вагон до вантажного потяга та відправили на Яворів, – розповідає Максим Труш. – Серед мобілізованих із Кіровоградщини у тому вагоні їхали робітники, автослюсарі, охоронці, працівники залізниці, безробітні. Багато було випускників нашого університету, навіть були мої колишні студенти (до речі, вони після завершення університету працювали за спеціальністю, пов’язаною із ремонтом машин та зварюванням). При розподіленні новачків на полігоні мене спочатку направили на курси «старшин» з роботи з особовим складом. На цих курсах нам десь тиждень розповідали якусь теорію, яку можна взагалі за день викласти. Потім почали водити нас на полігон, на стрільби, де хоч трохи вчили працювати зі стрілецькою зброєю. Мало, але хоча б щось. Після одного місяця навчання нещодавно мобілізованих бійців розподіляли по військових частинах. Зазвичай це відбувалось на добровільних засадах. Або тобі зачитують перелік військових частин і ти можеш обирати, де продовжити службу, або на полігон приїжджає «покупець» – представник військової частин, – і набирає тих, хто виявить бажання служити у тій частині. Сам я родом із Черкаської області, тому під час одного із таких розподілень визвався до лав 14-го окремого мотопіхотного батальйону 72 бригади ЗСУ (колишній батальйон територіальної оборони «Черкаси»)». Батальйон базувався безпосередньо на передовій. «За якою саме спеціальністю доведеться служити – це вже визначалось на місці, – розповідає Максим Труш. – Коли ми прибули до частини, нас лише розселили, а вже на ранок вишикували та стали розпитувати, хто і що по-справжньому вміє робити? Я дивлюся – стоїть пікап «Nissan», пожартував щось про машину, а мені у відповідь кажуть: «Ану,

сідай, проїдь». Батальйону якраз були потрібні водії на два позашляховики «Nissan», тому що попередні щойно демобілізовувалися. Таким чином я і мій товариш зі Сміли стали новими водіями батальйону. На той момент ті два пікапи були найкращими машинами в батальйоні. Дизельний двигун об’ємом 3,5 літра, повний привід, лебідка, нормальна «резина» – не машина, а мрія! Ці авто для наших військових, як мені розповідали, були придбані за кошти, зібрані канадськими волонтерами ще на початку війни в 2014 році. За два роки на фронті машина проїхала безліч кілометрів шляху, експлуатувалась у занадто екстремальних умовах, але її стан був майже відмінний. Потрібно було лише регулярно і своєчасно обслуговувати автомобіль та слідкувати за паливом – якість нашої армійської солярки не підходить для двигунів таких автомобілів. Добра машина. Прийшла до мене без дірочок від куль чи осколків і пішла новому водію без дірочок (тричі стукаємо по дереву – Авт.). Все нормально, хоча були моменти… (пауза у розповіді – Авт.)» «Пікапи «Nissan» у нас використовувалися для виконання негайних задач. Наприклад, для максимально швидкого перевезення особового складу (групи вогневої підтримки у складі восьми осіб із повним боєкомплектом) з точки А до точки Б. Або для перевезення вантажів, у кузов можна багато чого навантажити. Людям на позиціях потрібні вода, їжа, боєкомплект. Все це треба їм розвезти. Одного разу волонтери при-

везли нам дуже багато яблук. Чого ж не завести хлопцям на передовій по ящику яблук? Головне правило: машина та її водій повинні бути завжди напоготові. У будь-який час та за будь-якої погоди. Тому водії зобов’язані постійно підтримувати авто в робочому стані, слідкувати за рівнями робочих рідин, пального. Коли ти перебуваєш на чергуванні, то сидиш одягнений або в машині, або десь поруч. Коли раптом потрібно кудись негайно поїхати – ключ у замок і поїхав. Наша рота виконувала функції вогневої підтримки – надавала швидку допомогу іншим підрозділам у разі необхідності, тому у складі роти були «спеціалісти» з усіх видів зброї. Ми тренувалися стріляти з автоматів, кулеметів, ручних гранатометів, протитанкових ракетних систем. Боєкомплекту було вдосталь і ніхто не забороняв нам багато тренуватися у стрільбі». На передовій гарне постачання стосувалось не лише боєкомплекту, розповідає Максим Труш. Одяг, медикаменти, їжа – усього було достатньо, дякуючи волонтерам та ЗСУ (по кількості консервів в армії взагалі питань нема, особливо по «червоній рибі» – консервам в томаті). Оскільки їхній батальйон перший час називався БТО «Черкаси» і до четвертої хвилі мобілізації службу у ньому проходили лише мешканці Черкаської області, вже на передовій 14-м окремим мотопіхотним батальйоном 72 бригади опікувалися переважно волонтери з Черкащини, але також привозили необхідні речі волонтери з Кіровоградської області та інших міст України. Навіть після демобілізації товариші по зброї підтримують контакти, допомагають один одному. «З побратимами постійно спілкуємось, – каже Максим Труш. – Зідзвонюємось регулярно, коли випадає нагода – заїжджаємо один до іншого у гості. Зараз про війну стараюся не згадувати. Телевізійні або газетні новини з фронту не дивлюся і не читаю. Не вірю ЗМІ, ні нашим, ні їхнім. Коли мене цікавлять події у нашому підрозділі – краще подзвоню безпосередньо товаришам на передовій і спитаю, як вони там?..» Підготував Олександр Виноградов

Відкладена невідкладна допомога Напередодні новорічних свят, коли кожен має піднесений настрій та клопоти приготування, іноді трапляються неприємні речі, нещасні випадки, які затьмарюють радість буття, перевертають свідомість, змушують замислюватися над людськими вчинками. Такий випадок стався зі мною, з моєю дитиною, з усією моєю сім'єю. До сих пір не можу зрозуміти, чому люди стали такими байдужими один до одного? Навіть ті, котрі зобов'язані виконувати хоча б не людські, так свої професійні обов'язки, втратили поняття людських цінностей. 31-го грудня ми з сім'єю вирішили весело провести час та покататися на ковзанах. У сина це була давня мрія, адже ми не місцеві і приїхати до Кропивницького не завжди вдається через роботу та інші домашні клопоти. Та стався нещасний випадок, який може статися будь з ким. Десятирічний син впав на льоду і поранив руку. Кров цебеніла несамовито. Медичний працівник катка надав першу допомогу та порадив звернутися у найближчу лікарню. Такою виявилася Кіровоградська обласна лікарня. У дитини травма руки, у нас, як батьків, – паніка та переляк. Потрібна була консультація грамотного спеціаліста, порада, як чинити далі. Коли ми приїхали в приміщення приймального відділення обласної лікарні, на коридорі нас зустріла жінка в білому халаті не зовсім доброзичливим поглядом. Але після моїх пояснень, чому ми тут, її відповідь та байдужа незадоволена інтонація голосу мене вразила як маму та як вчителя. «Ідіть в інше місце! Чому ви сюди приїхали? Я не маю права вам допомогти!...» – і вказала на двері. Я розгубилася, бо до сьогодні вважала, що допомога для лікарів є не правом, а святим обов'язком для тих, хто її потребує в будь-якому місці і в будь-який час. То хто ж, як не лікарі, нам повинні допомагати зцілювати тіло? Можливо, моїй дитині і не потрібне було якесь клінічне лікування, а просто огляд лікаря та заспокійливі добрі слова людини в білому халаті, кваліфікована порада нам, батькам, як чинити далі. Але та «допомога», яку надали в Кіровоградській обласній лікарні, запам'ятається надовго. Для себе ми відкрили, мабуть, чи не найголовнішу проблему нашого суспільства. Виявляється, просто приїхати в лікарню і отримати невідкладну медичну допомогу в місті просто неможливо – не той вік хлопчини, не той район проживання, не та спеціалізація лікаря, ще щось не те… Замість надання допомоги лікарі, будучи на своєму робочому місці та виконуючи свої безпосередні професійні обов’язки, вам сьогодні не допоможуть, а знайдуть причину НЕ допомогти, відмовити, перенаправити і так далі. І ви, хоч заново перебудуйте ці лікарні, зробіть там найгарніший ремонт – система вам допомоги не надасть, а знайде серйозну причину виставити з лікарні та залишити з травмою наодинці. Але ж, дорогі лікарі, ви, насамперед, цілителі тіл, як і ми, вчителі, цілителі душ. Інколи ми з вами на хвилиночку можемо помінятися місцями та виконувати свої обов’язки повинні кожного разу, виходячи на роботу, і не плутати їх із правами. Мені дуже хотілося б, щоб кожен, хто прочитає ці слова, ким би він не був: лікарем, вчителем чи будівельником, згадав насамперед, що він людина, адже в нашому сьогоднішньому суспільстві це так важливо. Мар'яна Шутько

Profile for Natali Andriyanova

Ng 02 2017  

Ng 02 2017  

Advertisement