Page 1


Розбитих мрій, безмежний простір І тих надій таких пустих Таких утрачених, сумних Самотній острів. Блакитні очі. Пам’ять рушу. Якби й по лезу розсікти. Так серце не могли б пекти, І краять душу

Неспокій. Трепетить душа На кризі вітру сподихання Солодка мить розчарування Ген - за вікном нова гроза.

І жаль з самотністю в сонеті Ентузіазму хвилі штиль В передчутті мільйонів миль Життя уміститься в куплеті

Якби не час, якби не день Якби не всі ці сподівання Якби горління, не зітхання І кров у розпачі легень

Останній день, остання мить І поштовх пульсу прямо в скроні І вщент потріскані долоні І навіть смерть – переболить.


Мак

На порожніх вокзалах в твоїх очах Ти втомився чекати, ти вже зачах Ти уже не рахуєш усіх потягів, Що везуть на північ твоїх ворогів

А той потяг, якого чекаєш ти, Все не їде, бо хтось позривав мости, Все не їде, бо шлях заіржавів там, Де було сухе русло тепер вода. Ти чекаєш, що він привезе одну Твою дівчину-літо або весну, Без якої сонце не світить так, Щоб у серці п’янко розквітнув мак.

Вона не сидітиме біля вікна, Вона же боїться подорожувати одна, І в душі її мак вже дозрів і посіявся вдруге… І вона на пероні тебе не побачить й з вагону не вийде І у серці твоїм і її мак ніколи не зійде Через посуху…


Я-Жінка

Я втомилася сильною бути, Проти вітру летіти у сніг, Оминати людські пересуди Крізь гірську нескінченність доріг. І казати усім, що я можу Бути темним покликанням злив, Чи стрічати весну непогожу Сонцесяйним теплом вечорів. Буть поетом буденної прози, Позитивом мінорних пісень, Усміхатись тоді, коли сльози Не дають розпрямити легень. Ні спокою не мать, ні спочинку, Засинати вночі на книжках… А я – жінка, я просто жінка – В міру сильна, в півміри слабка!


Я не стану ніколи для тебе Океаном, що манить твій зір, Я до ніг не спущу тобі небо, І не вистелю килим із зір. Хай шумлять вдалині урагани, Хай пліткують про нас навкруги, Я для тебе милішим не стану: Не завдам тобі жалю й туги. Ти всміхнешся мені на прощання І тихенько промовиш услід: “Я твоя, я твоя... не остання! Скільки в тебе попереду літ!” І закрутиться вихором листя, Що опало цієї весни, І не вистачить в серці вже місця, Щоб розквітли фіалки рясні.


*** В воронячих перах туману краплини Літають повз древнього неба очі, Під ними, блукаючи, люди із глини Навпомацки злитись в єдине хочуть.. Імлою молочною всіяне місто, Вологі вуста, як в повітрі волога,

Цілує і ніжить холодна Калісто В міфічному світі міфічного бога.


*** Cпина - мольберт. Хто намалює сонце Укусами гарячими на ній?

Терплячий, з нетерплячістю знайомся. Не поспішай. Повільніше. Постій... Мереживо нічного напівсну розвіють наші хтиві серенади... збуди її як первісну весну смакуючи трояндові принади!


Притлумлено слух, загострено зір і ми вже втрачаємо орієнтир що бачити можна крізь отвір нори? ледь чутно опівніч спускається з гір вершина гори

вимацує щось і блукає, сліпа а в нас на обличчах пісок виступа і все-таки шкірою чуєм пора кривавить прохромлена вістрям стопа вібрує і кличе гора


Переносити кожен день спеки як особисту образу не найкращий вихід, але єдиний можливий: які стосунки можуть лишатися з травнем? якщо він так грубо зіштовхує нас у літо. починаємо повзати низько, аж борозна йде – аби не спалитись завчасно у стилі ікара. тебе і на постріл не пустить погожий день, на кожне ребро не вчепивши літрову флягу.

і це тільки травень, його полудневі вогні – що нас перевтілюють в соняшникові зграї, в котрих тамують спрагу – з горла – зі злив, й повертають покірні голови вслід за хмарами. не для того тобі, самураю, давався досвід, не для того тобі, астронавте, інакші зорі, аби допускати нестерпність до мирних акцій, з якими гаряча земля вимагає любові. бо як не набудеш серцево-легенних вад після усіх міжсезонних метаморфоз, в нагороду побачиш, як радісно помира в вересневих туманах тоталітарний вождь.  


Я закохався у твої зелені коси Я закохався у твої зелені коси... Цей колір пасував тобі завжди. Багато хто чого у світі просить, Мені одне на думці лиш - зажди.

Я полюбив твої густющі брови... Тобі до личка, не ховай красу. Ніколи кращої, ніж в тебе мови Не чув за всі роки, що тут живу.

Я здався у полон твоїм очам... У них пірнув - не хочу виринати! Надай важливості моїм словам, Бо я з тобою навіть хоч до страти.

Я підписався під рядком “навіки”... Лечу до тебе, в твою ніжну синь. У тому місці, де схрестились ріки Живе моя любов - моя Волинь...


ЩОЗИМИ

Напишу кілька віршів тобі На спомин Про нашу теплу зиму Про краплі сухого чаю Які зберігатимуть пам’ять Ще довго Про наші короткі розмови

Наговорю тобі дещо хороше На плівку свого Старенького Диктофону часів холодних воєн Який я берегтиму довго Як пам’ять Про найдорожчих в світі людей І може спаде на думку Щось комусь колись І відтворять голос Який я нашіптував тобі На спомин Про чай, ліжник, іній На тендітних повіках твоїх


Але це буде не скоро Я так на довго І так педантично сховаю Докази тих чудових годин Для чогось Може колись зрозуміти зможуть Наші вчинки птахи

А зараз музику на тексти Писатиму І ці моменти закарбую на завжди В своїй голові і більш ніде Секрети не спливають Так легко як говорять Про це всюди і водночас ніде Без крапок й ком без поворотів Зайвих зворотів Глянемо в очі сліпої зимової Ночі так і не було Чого змовчати чого кричати Варто і далі Увагу на деталі звертати мені щозими


Яблука

у нас до недавна було гарно а сьогодні яблуками гнилими смердить моє тіло я пахну особливо у нас було гарно ми говорили про дрібниці відкриваючи надзвичайні скарбниці розповідаючи таємниці освітлюючи темниці у нас до недавна було гарно ми їли пахучі яблука у твоїй була моя рука а потім “нас” не стало і яблука почали гнити вже у мені я хочу ще трохи жити дозволь мені


голий ствол і сігарєти вістря красачьнай камєти гаста смєласть,ганста мислі крутячись сидів він в кріслі взляд пропалює газєти вдахнавляють сігарєти ганста голос і рішучість його успєх - це неминучість нєвазможнає возможна недосяжний - астарожна став ранімим як рєбьонак, ше коли катав арльонак

взгляд,напор уже не тот в рот не лізе бутердброд бро не знають шо случілась як же так то палучілось

голий ствол і сігарєти димавиє піруети гаста смєласть,ганста мислі крутячись сидів він в кріслі


*** Дівчина, з якою я сплю, Пахне медом і цвітом акації. Вона – втілення світла і грації, От за це я її і люблю. В ній поєднання льоду й вогню. Я – милуюсь, вона – усміхається. Дуже ніжно і гучно кохається Дівчина, з якою я сплю. А ще смачно готує салат І не носить удома халат... Я казав, що її я люблю, Дівчину, з якою я сплю? Усе добре у нас, ви праві. Сам не думав, що так полюблю. Тільки дівчина... (я з нею сплю) Є лише у моїй голові.


Жінка і риба

Жінка, Чорна, Із повіками чорними Торкнеться плеча. Обернешся – Лиш тінь. Чи не чорна на ній чоловіча чалма? Чи не вдягнена в каптур? Чи приходить вона Вночі?

Чи розтане тіло її, немов дим, У променях сонця? Не розтане. Колихнеться легенько комиш, Розтривожений рибою, Що здригнулась у сні. Може, це й риби Торкнулась печаль?


Розбитих мрій, безмежний простір І тих надій таких пустих Таких утрачених, сумних Самотній острів.

І жаль з самотністю в сонеті Ентузіазму хвилі штиль В передчутті мільйонів миль Життя уміститься в куплеті

Неспокій. Трепетить душа На кризі вітру сподихання Солодка мить розчарування Ген - за вікном нова гроза.

Останній день, остання мить І поштовх пульсу прямо в скроні І вщент потріскані долоні І навіть смерть – переболить.

Блакитні очі. Пам’ять рушу. Якби й по лезу розсікти. Так серце не могли б пекти, І краять душу

Якби не час, якби не день Якби не всі ці сподівання Якби горління, не зітхання І кров у розпачі легень


Тепер у мене є особиста свобода курю цигарки листи пишу сиджу вечорами в порожній кімнаті без мене ти то уже не ти я знаю напевне — що не вернешся забудеш мрії і спалиш листи та вітер за шибками дощ лиш сіє бо ти без мене то вже не ти кому потрібно про це все знати не кажеш правди — минає час і бачу чітко і хочу знати той світ холодним стане без нас


Молодi авiатори на розі подій моя маленька пташка її великі мрії тонуть наче сонце в горизонті опускають вії мовчки плачуть відчувають біль відбувають послух у моєї пташки пухлина мозку мати читають їй казку земля стає плоскою


Осінь

Темний гаптований срібним кленом плащ. Вишуканий погляд. Цукором вирізьблена посмішка. Уперта німота в словах. Живий страх стелиться її обличчям. Розкішний блідий колір шкіри. Заздрість богів. Дощовий присмак волосся. Солодко і гидко. Мить насолоди. Невпевнені кроки в тіні. Зелені чорним золотом политі очі. Цікаві зморшки й танення червоного ковтка у роті. Іржава ходьба у минулих віках Заплутує пасма її волосся Вона іде. Кроки нестримні. Чекай із нетерпінням довгого мовчання. Осінь.


Зморена ластівка пише квітневий вальс Синім крилом на нотному стані неба. Я неспроможна думати не про Вас, Але і про Вас думка ламає ребра. Що мені нині мелодії та птахи? Очі блакитні цілий закрили Всесвіт. Краплі натхнення падають із дахів; Крига мовчання, певно, невдовзі скресне. Тіло землі скидає важкий кожух, Тягне угору вишень тендітні руки. Я не музи́ ка, вальсу не напишу. Можу хіба ритмів яких настукати. Ви – це Весна, народження світла мука.


ПЕКЛО

Я можу все, та що тобі до того? твій сміх бринить, а очі все ж німі незрушний погляд, ніби чорне олово як дві холодні кулі у мені Ти сонця й зір затемнення моїх як вічної зими студені грудні як криги пазурі, що впилися у груди ці дві сталеві кулі у мені.


Profile for Nadiya Kushnir

Горицвіт  

Проект молодих художників і поетів України

Горицвіт  

Проект молодих художників і поетів України

Profile for nadjozna
Advertisement