Issuu on Google+

Адам Кохер впервые познакомился с Украиной в этом году – на фестивале «Изменим мир к лучшему» в Артеке, где участвовал вместе со своим творческим коллективом . Теперь он – на «ЗОСе». Мы выяснили, какие впечатления у господина Кохера вызвал фестиваль. Гость Украины расскажет о детском «дженикарстве» в Польше, свободе слова и фестивале Золотая осень Славутича. с. 3

Наш герой закінчив Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у 2000-му році. Працював на таких каналах, як «Новий канал», ICTV, «ТЕТ», на першій приватній телекомпанії «Техніка-TV» (TTV) у Кіровограді. Є автором низки авторських програм «Спеціальний репортер», зокрема «Жити не можна померти» та «Мертва річка». Знайомтесь, Павло Кужеєв. с. 4

МIСТ-М Газета Київського Палацу дітей та юнацтва Агентство «ЮН-ПРЕС» фестивальний випуск, 2012

Про важливість живого спілкування «Без живого спілкування неможливо стати відомим телерепортером так як і депутатом. Звісно, існує багато спеціальних методик, які надають змогу володіти словом, формулювати точку зору та звісно висловлювати свою думку. В наш час, тобто, в час високого рівня розвитку інформаційних технологій, надають змогу донести свої ідеї, свої плани до глядача завдяки телебаченню. Завдяки нашому інформаційному ресурсу ми можемо повідомити жителів нашого маленького містечка про ту чи іншу проблему і вже через малий проміжок часу всі жителі міста зможуть обговорити та обрати рішення тієї чи іншої проблеми. Доцільність матеріалу звісно залежить від оператора тож одної методики публічного виступу не вистачає. Для хорошого телематеріалу потрібні перш за все добра підготовка та досвід живого спілкування»

Фото: Аня Вялова

Володимир Петрович Удовиченко

«Всіх братає славутицький наш фестиваль…» Славутичу – 25! І саме у цей ювілейний рік в місті проходить ХІХ фестиваль дитячої демократії, творчості, телебачення та преси «Золота осінь Славутича-2012». Гасло фестивалю протягом років лишається незмінним: «Хочу бачити світ щасливим». В рамках фестивалю в Славутичі передбачено багато цікавих подій: відкриття Білого ангела – пам’ятника, який є символом, охоронцем міста; КВК серед місцевих шкільних команд; заснування кафедри православної літератури в інформаційно-бібліотечному центрі; майстер-клас від мера та від відомих працівників медіа-сфери; звичайно ж, традиційне кольорове братання; ви-

ступ гурту «С.К.А.Й» та купа іншого й не менш цікавого. Про вибрані події ми, звичайно ж, розкажемо на сторінках нашої газети та покажемо вам, чим живе Славутич у фестивальні дні. Команді «Міст-М» під час жеребкування дісталася тема «Чи варто боятися людину з мікрофоном?» Що охоплює ця тема? Перш за все, вона стосується нашого професійного середовища та наших колег – телевізійників. Наші журналісти спробували з’ясувати, чи бояться жителі та гості міста Славутич мікрофону, як реагують на працівників телебачення. Також на вас чекають практичні поради від досвідчених телевізійників щодо того, як подолати страх перед публікою та в чому полягають основні засади роботи перед камерою. Отож, відправляємося у цікавий світ журналістики разом!


фестивальний випуск, 2012

М i с т - М

Побувати у казці «Мам, у мене вийшло! Він летить!», хлопчик років – семи захопливо дивиться у нічне славутицьке небо. Там, поміж мерехтливих зірок, почали з'являтися інші зірки, трохи більші за розмірами, але такі ж яскраві. Дві сотні нічних ліхтариків славутчани та учасники фестивалю мали змогу запустити у небо на другий день фестивалю «Золота осінь Славутича». З ними полетіли наші бажання, які, я впевнена, пов'язані з «ЗОСею». Можливо, хтось із новачків загадав повернутися сюди ще, а хтось попросив перемоги у цих журналістських змаганнях. Одні побажали ще раз зустрітися із тими, з ким на фестивалі звела доля, інші – можливо, забажали, аби наступного року на «ЗОСю» приїхало ще більше команд.

Традиція з китайськими ліхтариками на фестивалі цьогоріч – уперше. Учасникам дійства вона прийшлася до смаку, тому, ми всім серцем сподіваємося, що це буде не в останнє. До речі, чи знаєте Ви, що традиція запуску китайських ліхтариків прийшла до нас із Китаю аж із XVI століття? У ті часи подібні ліхтарі слугували своєрідними сигналами для сповіщення про прибуття ворога. Проте, сьогодні, вони втілюють у собі мирне та романтичне значення. На запуск ліхтариків у Славутичі зі своєю сім'єю прийшов і найдемократичніший мер України – Володимир Петрович Удовиченко. Разом зі всіма він побував у казці. Там, де звичайні ліхтарики вмить перетворюються у зірки.

Фото: ?Ніна Коробко

Лада ГОЛУБЄВА

Щоденник новачка на ЗОСі 21.09.12 - День 1 09:15 Ура! Сьогодні ми їдемо на славетний журналістський фестиваль «ЗОСя». Емоції аж зашкалюють в очікуванні цих неймовірних трьох днів творчості у колективі молодих журналістів та фотографів. Вже сіли в автобуси біля нашого рідного КПДЮ. Усе чудово, лише погода не радує. Холодно. 10:05 Чекаємо. На годиннику вже 10, а автобуси все ще не від’їжджають… Потихеньку сходяться учасники «ЗОСі» та керівники. Всі усміхнені, в гарному настрої і з величезним запасом позитиву та оптимізму. А то: ми ж їдемо на один із наймасштабніших журналістських фестивалів! 10:30 Фух, поїхали вже. Автобуси дуже зручні, тепло. А я все ніяк не дочекаюсь, коли нарешті побачу з вікна Славутич. Мені так цікаво, як виглядає це наймолодше місто України, чи є там великі магазини, кінотеатри, ресторани. 13:20 Нарешті ми прибули у це славне місто Славутич! Воно таке невелике, тихе та спокійне, що після

2

нашого галасливого Києва тут опиняєшся ніби на іншій планеті. Нас радо вітають та зустрічають славутчани. Директор Славутицького Палацу дітей та юнацтва Ніна Анатоліївна гостинно запрошує нас у головний зал. 14:00 Тут нас оплесками вітають наші волонтери. Коротко розповідають про програму «ЗОСі» та про те, що нас очікує у наступні кілька днів. Керівники йдуть на акредитацію. А ми все чекаємо нашого обіду… Чекаємо-чекаємо, але ніхто за нами не приходить. 15:15 Покормили нас смачно. Насправді, шкільна їдальня виправдала усі мої сподівання. Вдосталь наївшись, ми відправились на поселення. Поселили нас у ФОЦі недалеко від Палацу дітей та юнацтва. Це зручно. А взагалі, Славутич настільки невелику місто, що мені часом здається, що тут від одного кінця до іншого за годину можна дійти. Величезний зал, в якому одне поряд із іншим стоять ліжка. Але це ж весело насправді!

Фото: Аня Вялова

16:00 Спати ми будемо у величезному залі, в якому ліжка стоять один поряд із іншим. Але це весело. На інші умови і не розраховувала – це ж фестиваль. Хоча я повністю задоволена всім. Лише втомилася дуже. А до вечора ще далеко. До речі, сьогодні відбій в 01:00. А це означає, що в нас є чудова можливість відпочити в клубі та ближче познайомитися один із одним. 18:00 Довелося піти на відкриття «ЗОСі», хоча так не хотілось. Це – цікаво, але на вулиці погода – ну просто жахлива. Холодно, моросить дощ і єдине чого зараз хо-

четься – залізти під теплу ковдру з чашкою гарячого ароматного чаю. 23:05 Зараз відправляємось у клуб «Манхеттен». Це теж недалеко від нашого тимчасового місця проживання. 00:29 Нарешті я під ковдрою у ліжку. День сьогодні насправді був чудовий і дуже насичений. Стільки подій, стільки емоцій. І я впевнена, що завтра на мене очікує не менше цікавих подій. А тепер – спати!

Сюзанна КІРІНА


фестивальний випуск, 2012

СпецІально для «МІСт-М»:

Адам Кохер, директор

Дворца детей и юношества в городе Лодзь,

о детском «дженикарстве» в Польше, свободе слова и фестивале Золотая осень Славутича: Адам Кохер впервые познакомился с Украиной в этом году – на фестивале «Изменим мир к лучшему» в Артеке, где участвовал вместе со своим творческим коллективом . Теперь он – на «ЗОСе». Мы выяснили, какие впечатления у господина Кохера вызвал фестиваль. него зарубежья – России, Беларуси и, конечно, Украины. Частыми гостями у нас есть лидеры с Киева, Кривого Рога, Луганска. В Польше существует свобода слова. Все говорят и пишут, что хотят. Главное, чтобы эта «свобода» никому не навредила и не нарушила ничьи права. И часто именно журналисты выходят за рамки морального. Вот им я желаю профессионализма, нужного опыта работы и терпения. Еще хочу пожелать, чтобы молодежь не боялась высказывать своего мнения. Начиная с таких конкурсов и фестивалей, переходя во взрослую жизнь, вырастать хорошими журналистами. Чтобы не боялись касаться тех тем, которые волнуют общество. И еще, чтобы потом навыки в журналистике, обретенные на этом фестивале, пригодились в помощи другим людям. Это самое главное.

підготувала лада ГолУБеВа

М i с т - М

– В моем дворце нет такого сильного юнкоровского движения, как у вас. Нет журналистского детского центра. Но у нас есть отдел, где дети и молодежь занимаются созданием собственных фильмов, воплощают в жизнь свои творческие идеи. Ваш фестиваль дает мне новый опыт. По приезду в Лодзь я думаю заняться подготовкой к созданию журналистского агентства. Естественно, переняв какие-то навыки у вас, увидев что-то новое в сфере журналистики. Но, прежде всего, мне нужен человек, лидер, который мог бы возглавить такой отдел и взять на себя всю ответственность за организац��ю юнкоровского движения у нас в городе. А вообще, Лодзь называют городом фестивалей. У нас существует очень много разнообразных организаций, которые создают всяческие фестивали. Мы в их числе. Проводим много международных фестивалей, в частности фестиваль творчества молодежи. Обязательно приглашаем ребят с ближ-

Фото: Ілля Лукіша, команда «Кітпес»

Оберіг Славутича або

Звідки беруться ангели

У День міста на центральній площі Славутича з’явився Білий ангел. Поглянув він на цю місцину, побачив хороших людей і вирішив тут залишитися. Але став він не простим жителем, а охоронцем, ангелом-хранителем славного міста атомників. «Білий Ангел Славутича – символ світлого дня. Білий ангел Славутича – ти надія моя». З початку його заснування Славутич охороняв Білий ангел-хранитель. І це не спроста. Символом цього міста завжди був Чорнобиль і чорна дата 26 квітня. Тому, за словами мера, Володимира Петровича Удовиченка, місту був просто необхідний охоронець з «вищих» сил. І ще, треба було думати про майбутнє. Зокрема, про його монументальне художнє оформлення. Згодом мерія міста оголошує конкурс на скульптуру Білого ангела. Його виграє відо-

мий російський скульптор Ян Нейман. І от першого червня у Славутича з’являється свій особистий, тепер уже реальний символ вагою майже в 500 кілограм. На монументі також можна прочитати гімн міста, слова якого знає кожен житель. Ще однією цінністю є камінь любові, що встановлений в самому серці скульптури. Привезений він зі святої землі в Єрусалимі. І тепер кожен, хто доторкнеться до каменя двома руками і загадає бажання, буде щасливим. А ті молодята, які в день заручин побувають під вінком ангела, житимуть разом усе життя. В день презентації скульптури підходимо до каменя і загадуємо бажання. Віримо, що ангел-охоронець Славутича допоможе нам у здійсненні наших мрій. Так само, як він це робить вже 25 років для молодого, але прекрасного міста атомників.

Леся СТОЖАР

Фото: Аня Вялова

3


фестивальний випуск, 2012

поСтатІ: паВло КУжеєВ

Сила мікрофону Фото: Ілля Лукіша, команда «Кітпес»

М i с т - М

або Як знайти собаку, закопану на чужому городі

Наш герой закінчив Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у 2000-му році. Працював на таких каналах, як «Новий канал», ICTV, «ТЕТ», на першій приватній телекомпанії «Техніка-TV» (TTV) у Кіровограді. Є автором низки авторських програм «Спеціальний репортер», зокрема «Жити не можна померти» та «Мертва річка». У 2005-му запрошений на роботу до ТРК «НБМ» (5 канал), де разом із командою однодумців «з нуля» створювати нові телепередачі у новому інформаційному форматі 5-го каналу. «Новий Час», «RE:Акція», «Час новин», «Час». Щонеділі веде народне ток-шоу «Майдан», а на час виборчої кампанії у форматі спецпроекту 5-го каналу веде програму «Майдан. Лідер нації». Павло – рекордсмен Книги Рекордів Гіннеса («Найтриваліше телевізійне ток-шоу у світі»). Відкрита, комунікабельна людина Павло Кужеєв легко погоджується на невелике інтерв’ю серед неперервного галасу фестивальної дітвори.

4

– Ви вперше на «ЗОСі». Як Вам тут?

ЗОСя завжди славилася своїми знаменитими гостями. І цей рік не виняток! Серед запрошених «акул мас-медіа» є людина, в котрої варто взяти інтерв’ю. Знайомтесь, Павло Кужеєв.

– Мені доводилось бувати на різних фестивалях, конкурсах і в якості учасника, і в якості журі. Тут я вперше. Хоча раніше мене також сюди запрошували. Фестивалі, особливо журналістські, схожі один на одного. В першу чергу це стосується організаційних питань. Вони якраз відіграють ключову роль в тому, які враження залишаться від фестивалю в усіх його учасників. – Чи варто боятися людину з мікрофоном, себто журналіста? – Класик казав: «Я не хочу, чтобы к штыку приравняли перо». Як зброя знищує людей, так і мікрофон іноді може завдати нищівного удару. А ті, хто бояться мікрофону – це люди, які мають свої «роялі в кущах». Людям, у яких чисте, відкрите серце, які не приховують ні своє минуле, ні те, чим вони займаються зараз, мікрофон навіть йде на корись. Тому, що таких особистостей приємно слухати. Мікрофон взагалі є великою силою. Адже він може врятувати життя людині саме завдяки публічності. Сама людина йде на розголос своїх проблем аби врятуватися, наприклад, від якихось погроз. І саме такі дії в моїй практиці багато кому допо-

могли. Нещодавно у Верховній Раді розглядали «Закон про наклеп». Це знову ж таки стосується «скелетів» у шафах, що їх ретельно приховує кожна друга публічна людина. Саме такі

тощо. Але з такими відмовками зустрічаються не лише журналісти. Сьогодні спостерігаються такі тенеденції: люди на вулиці відвертіші, ніж ті, хто відповідає на різні питання в приміщеннях. Тобто все залежить від різних нюансів. Але якщо, наприклад, із екрану телевізора оголошують, що та чи інша людина відмовилася від інтерв’ю, то того ж дня вона телефонує, звинувачуючи журналістів у неправдивій інформації. При цьому каже, що її знеславлюють на всю країну і говорять відверту брехню. Павло Кужеєв переконаний: маючи доступ до великої аудиторії, люди часто говорять все, що їм заманеться. Але потрібно фільтрувати свою мову. Слово –

Ведучі «5 каналу» побили рекорд

особи висувають подібні закони, аби жодна людина не дізналася про їх «недужехороші» плани. Це саме ті, хто панічно бояться людей з мікрофонами. – Чи відмовляли Вам колись в інтерв’ю? – Так, на моїй практиці було безліч причин на відмову. Це такі відомі підбрехеньки, як «Я не готовий», «Я не нафарбована», «Я погано себе почуваю»,

не горобець, і навіть не осіння лінива муха, що її легко можна впіймати. А слово сьогодні, всупереч бажанню класика, – реальна зброя, курок пістолета, мікрофон – це сам пістолет. Тримаючи його в руках, потрібно дивитись, де ціль, і водночас пам’ятати заповідь: «Не нашкодь».

Лада ГОЛУБЄВА


фестивальний випуск, 2012

Наталія Шульга – викладач Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС», вона викладає у гуртку «Телерепортери», готує до вступу у дорослу медійну професію майбутніх фахівців тележурналістики. Починала вона свій шлях із того-ж таки «ЮНПРЕСу», куди прийшла молодою дівчиною, але згодом посіла ІІІ місце на міжнародному фестивалі «Прес-весна на Дніпрових схилах». Сьогодні вона ділиться з читачами нашої газети рецептами власного успіху та ділиться секретами виховання майбутніх тележурналістів. та програми. Мені зателефонували та запропонували працювати в програмі «Ключовий момент» на цьому телеканалі, на що я погодилась. Пропрацювала я на цій передачі пів року, але за ці п’ять років я багатому навчилась. Найтяжче було вмовити людину прийти на нашу передачу. Але коли це виходило, ти відчував себе «Королем». Але програму закрили і в цей же час запускався перший сезон проекту «Майданс». Я одразу ж потрапила на цей проект. Освоїла професію, яку до цього навіть не знала, це професія «стар-менеджера», тобто адміністратором по зіркам. Доводилось працювати з багатьма зірками такими як Анастасія Волочкова, Русланою, Отаром Кушанашвілі тощо. Через деякий час, коли до кінця проекту залишилось декілька ефірів, влаштувалася на телеканал «СТБ» на дуже специфічну передачу «Паралельний світ». Попрацювавши там рік, я

По-третє, якщо раптом щось пішло не так на зйомках, не потрібно падати в паніку та нервувати. Можна зробити ще дубль, а потім ще. І так доки не вийде! Особисто я вчу своїх гуртківців бути трошки нахабами, але в міру. В кореспондентському матеріалі завжди присутня нота брехні. Але це додає родзинку. Також потрібно вміти спілкуватись. Потрібно перебороти цей бар’єр, це складно, але потрібно! І, звісно, я бажаю натхнення всім початківцям, які, можливо, тільки планують працювати на телебаченні або в газеті».

М i с т - М

«Я навчалась в «Юн-пресі» Київського Палацу дітей та юнацтва. Ще з самого дитинства я знала, що буду працювати на телебаченні. Це було моєю мрією, хоча спочатку вона мені здавалася недосяжною. Коли я закінчила навчання в університеті, я вирішила здійснити мрію свого життя і дізналась всі адреси київських телеканалів і пішла по тим адресам. Але куди б я не пішла, двері переді мною зачинялися. І мабуть лише на 10й раз я прийшла на телеканал «ICTV». Охоронець не пропускав мене, але завдяки кореспондентській хитрості я все ж таки пройшла до відділу кадрів і пішла на роботу технічним редактором. Це була тяжка робота особисто для мене і через три місяці я влаштувалась на телеканал ТРК в програму економічне коло. Але ця робота також не підійшла мені, і я вирішила паралельно з роботою надсилати своє резюме на інші телеканали

набула певного досвіду. До речі, програма «Паралельний світ»довгожитель на українському телебаченні. Її транслювали сім років і за цей час було випущено чотирнадцять сезонів. Одразу після закриття програми влаштувалась на телеканал «К1», який є медіахолдингом телеканалу «Інтер». Програма «Секрети долі» тільки починала свій розвиток. Мене призначили шеф-редактором. Це була соціальна тематика, яка мені до снаги. Нажаль, цей проект проіснував всього один рік. І після цього проекту я одразу перейшла на інший - «Шопінг», в якому мені була запропонована посада керівника. Я завжди казала, кажу і буду казати, що я мабуть найщасливіша людина на планеті. І це все завдяки моїй роботі. Я бачу перспективу свого кар’єрного зросту, вважаючи, що майже за рік моя посада підвищилась від звичайного журналіста до керівника проекту. Я не вважаю себе професіоналом, хоч і давно працюю, але я хотіла б дати декілька порад для новачків. По-перше, потрібно тренуватись розмовляти перед дзеркалом, слідкувати за своєю мімікою, що дуже важливо. По-друге, до камери потрібно звикнути.

Фото з особистого архіву героїні

Нахаба, але в міру

Денис ФОМІН

Место встречи изменить можно!

Мы вновь приехали в Славутич, и снова сделали пару снимков на фоне автобуса, и как всегда отказались от местного гида и заблудились в городе. Место встречи изменить нельзя – это ЗОСя. Концерты, мастер-классы, фестивальные друзья, а для кого-то, быть может, и первая любовь. За 5 лет, которые я посещаю фестиваль, довелось столкнуться с десятками, если не с сотнями интересных людей. За эти годы сложилась даже свой особенный фольклор. В основном, молодняк ни разу не видел братьев Олега и

Женю Казыкиных, но истории о их проделках и приключениях (не будем конкретизировать) передают из уст в уста. А кто из бывалых фестивальщиков не слышал о виртуозном, и не в меру колоритном музыканте Мише Яблочкове? А о собаках Наталии Ивановны Плахотнюк Вы слышали? Кстати, она почему-то перестала их возить… И каждый год редактор «Славесты» предупреждает участников, о том, что сдавать материалы надо вовремя, и все так же, много лет подряд заканчивает верстку под утро в ожидании некоторых

нерадивых юнкоров. За пять лет многое поменялось: – Время фестиваля сначала сократилось до 3-х дней, но теперь традицию возобновили, и мы снова уезжаем в понедельник! – Концерт всегда проводился на большой раскладной сцене, но год назад ее не было! Но возрадуемся друзья, в этом году концерт снова с нами! Только сцена стала «чуточку» меньше. – У фестиваля постоянно меняется название… В прошлом году к, и без того не короткому названию фестиваля, добавился элемент «…

Та самая собака Натальи Плохотнюк. Фото из архива редакции

творчества…», а в этом «…демократии…» Что дальше? Быть может «… станкостроения…» или «… кройки и шитья…». Может, в витиеватое название добавить элемент «… театра»? «Место встречи изменить нельзя!», – так зву-

чит название всеми любимого фильма. А вот наше «место встречи» – фестиваль, меняется и развивается! Интересно, а каким он будет через год?

Пан ПИНГВИН

5


фестивальний випуск, 2012

Чи БоятьСя людей З МІКрофоноМ У СлаВУтиЧІ?

«Людина, яка постачає інформацію журналістові, нагадує свідка під час судової справи»

М i с т - М

Газета «Міст-М» провела коротке опитування на тему: «Чи потрібно боятися журналіста з мікрофоном?». Результати розвіяли міф про страх людей перед кореспондентами, зумовлений тим, що юнкори ставлять низку провокаційних запитань. Після аналізу відповідей було виявлено, що 98% респондентів спокійно ставляться до спілкування із журналістами. Однак більшість опитаних відповіли, що ставляться до кореспондентів із обережністю. «Зрозуміло, що уникнути складного запитання від журналіста майже неможливо. Особисто я намагаюся уникати таких запитань. Як кажуть, довіряй, але перевіряй. Я неодноразово впевнювався у тому, що журналісти допомагають багатьом людям у вирішенні проблем», - повідомив один із респондентів. Однак, провівши опитування на тему: «Чи довіряєте ви журналістам», виявилося, що все навпаки. Респонденти не вважають пресу правдивою, а найбільше недовіри – до тележурналістів.

«Дуже багато неправдивих новин транслюють на телебаченні, у деяких випадках це має велике значення», – пояснив один із респондентів. Тож люди не бояться журналістів, але не довіряють їм. Це серйозна проблема на даний період часу. За думкою опитаних, не варто боятись людину з мікрофоном, але потрібно розуміти, що певна небезпека все-таки є. Наприклад, якщо журналіст пише досить серйозний суспільно значущий матеріал, він у будь-якому разі міститиме критику. А там де є критика, є незадоволені. Таким чином, якщо ми своєю інформацією допомагаємо журналісту написати матеріал, то ми повинні розуміти: від цих «незадоволених» можна очікувати певних неприємностей.

Фото: Аня Вялова

Тобто від політичних партій, які критикує журналіст або від керівництва підприємств, які хочуть вивести на чисту воду. «Людина, яка постачає інформацію журналістові, нагадує свідка під час судової справи, де в ідеалі судом є громада. Але ми живемо в Україні. Тому ця ситуація стає більш складною, особливо в контексті нового закону про на-

клеп, як для журналіста так і для того, хто дає йому інформацію» - прокоментував один із опитуваних, Максим Велущак. То, чи варто боятися людину з мікрофоном? Це особиста справа кожного. Не слід також забувати, що далеко не всі журналісти притримуються професійної етики.

Денис ФОМІН

Чого бояться люди з мікрофоном? Я люблю писати інтерв’ю. Беру ручку й блокнот, інколи – диктофон, і, йдучи, до інтерв'юйованого, на ходу придумую запитання. Досвід, практика, спілкування. Три кити, які необхідні для хорошого інтерв’ю. Але іноді й досвідчені журналісти, і новачки губляться перед звичайнісіньким опитуванням. Кореспонденти газети «Міст-М» поцікавилися, чого бояться учасники фестивалю, коли самі у когось беруть інтерв’ю. Поїхали!

6

– Коли я беру інтерв’ю, то боюсь поставити дурне запитання, боюсь здатися некомпетентною в тій чи іншій темі. Тому я не дуже люблю цей жанр. Сюзанна – Так, я часто беру інтерв’ю. Не те щоби боюся, просто якось не зручно ставити питання не по темі. Намагаюся уникати таких випадків. А взагалі, я не боюся брати інтерв’ю. Думаю, немає нічого важкого в тому, щоб попередньо підготуватися до нього, зібравши якнайбільше інформації. Костянтин – Я до сих пір боюся брати інтерв’ю, хоча займаюсь журналістикою вже п’ятий рік. Мені треба, щоб хтось мене «підштовхнув» до цієї людини або ж наказав взяти в неї інтерв’ю. Але сьогодні на ЗОСі я

ставила питання Володимиру Петровичу Удовиченко, і знаєш, мені було зовсім не страшно. Марина – Ой, інтерв’ю і репортаж – мої найулюбленіші жанри. Адже, як на мене, немає нічого легшого за те, щоб поставити комусь питання. Так відбувається на вулиці під час соцопитувань. Але на інтерв’ю з важливими людьми треба готуватися. Ніна – Коли я підходжу до людини, якій мені треба поставити запитання, то взагалі боюся сказати зайве слово або ж забути ті питання, як підготувала. Боюсь, що та людина погано про мене подумає. Але я розумію, що треба позбавлятись сором’язливості та якнайбільше спілкуватися з різними людьми. Оксана

Фото: Ніна Коробко

– Інтерв’ю – це такий жанр, до якого не можна підходити легковажно. Він потребує попередньої підготовки. Якщо ти не розумієшся в якійсь темі, а інтерв’ю потрібно взяти терміново, постарайся ставити прості питання. Так буде зро-

зуміліше і тобі, і читачеві. І не забувай про експромт. Це один із секретів успіху. Профі

Опитування провела Лада ГОЛУБЄВА


фестивальний випуск, 2012

про СлаВУтиЧ

Славутич – бар’єр між літом та осінню таюся у Київ, там уже також панує осінь, якої наче ще не було три дні тому. Через це можна впевнено сказати, що «ЗОСя» – старт осені. Із самим фестивалем пов’язано дуже багато спогадів, тому, що я тут була кілька разів. І сьогодні намагалася точно згадати, скільки саме. Згадала. Цьогоріч я тут вп’яте. «Золота осінь Славутича» асоціюється із Тбіліським ФОКом ( чомусь він найулюбленіший), із друзями, яких здобула при першій поїздці й потім зустрічала кожен наступний рік знову тут, із тарілками з написом «ЧАЕС» у шкільній їдальні, з низькими затишними будиночками. Одразу згадується перша поїздка: тоді, коли спали на матрацах у Тбіліському ФОЦі всі гуртом, на одному великому спільному «ліжку», складеному з купи спальних місць, і тулилися одне до одного, бо було дуже холодно. Асоціюється «ЗОСя» з холодом: по фотографіях із минулих років можна спостері-

гати, скільки кофт було на мені в той чи інший рік, а ще пам’ятаю, як купували у кіоску на вулиці теплу воду, а поки вона постояла пару годин у приміщенні ФОКу, то стала холодною. Ще спогади про ЗОСю пов’язані з пішими прогулянками серед ночі у Київський квартал і назад – для того, аби взяти інтерв’ю у Івкіна. Згадується також, без сумнівів. БІЦ і нічна верстка, знайомі обличчя вахтерів у ФОКах, дівчина-Зосенька у помаранчевому вінку, яка з року в рік з’являється перед нами дорослішою, і росте разом із фестивалем. Згадки про мої ЗОСі зберігаються також і у мене вдома: це кілька фестивальних блокнотів (дата відліку – 2007-й рік)… Завтра треба буде покидати це місто та повертатися додому. Проте, одне я знаю точно: коли я приїду до Києва, там уже буде панувати осінь...

Олександра ГОРЧИНСЬКА,

М i с т - М

Сьогодні, гуляючи Славутичем, я спіймала себе на думці: я досить добре вивчила це місто, знаю вулички, назви і місцерозташування кварталів, магазинів та різних закладів. Але – щоразу бачу це місто тільки в одному стані – восени. Моя свідомість відмовляється сприймати його білосніжним зимовим, або зеленим літнім, або ніжно-рожевим, таким що тане у ароматах весняних квітів. Тільки один стан – і він осінній. Із каштановими алеями та порепаними каштанами під ногами, вже трохи пожовклим листям на деревах. Це місто для мене – дощове, холодне, вітряне, тут завжди прохолодніше, ніж в Києві. Славутич – бар’єр між літом та осінню. Щоразу, коли я від’їжджаю із Києва сюди, в Києві ще тепло, у самому розпалі – бабине літо, останні теплі дні, ласкаве осіннє сонце. Саме тут, у Славутичі, я помічаю перші опалі листочки, жовті китиці дерев, відчуваю сам запах осені. Й, як не дивно, коли повер-

Молоде доросле місто Славутич – наймолодше місто України – з’явився на світ лише 25 років тому, а саме, в 1986 році. Мабуть, якби не атомна аварія на ЧАЕС, міста не було б на мапі країни. Проект потенційного міста почали узгоджувати у 1986 році як місце проживання переселенців із зони відчуження і персоналу, що обслуговує ЧАЕС. У 1988 році перший ордер на заселення квартир був виданий. У плануванні міста брали участь архітектори Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України та Росії. Це, звісно, вплинуло на характер міста. Інфраструктурні показники Славутича є стандартами інфраструктури як такої. Про це свідчить наявність чотирьох загальноосвітніх шкіл, одного ліцею, Центру захисту дітей, Будинку дитячої творчості, бібліотечно-інформаційного центру, фізкультурно-оздоровчого комплексу, юнацької спортивної школи, стадіону, яхтклубу та інших громадських місць. У 2010 році Славутич посів перше місце в категорії міст із населенням до 50 тисяч чоловік у всеукраїнському конкурсі «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку». Не зважаючи на скорочення робочих місць на ЧАЕС, основного джерела заробітку славутичан у минулому, демографічні показники залишилися позитивними. Рівень народжуваності переважає над рівнем смертності, й велика заслуга в тому великої кількості молоді. Славутич має найнижчий середній вік населення в Україні. Молодь, як найменш консервативна верства населення, дала місту можливість не залишитись простим провінційним містом. Звісно, Славутич не претендує на статус столиці України, але як на місто з невеликою кількістю населення (близько 24,5 тисяч чоловік), він сміливо бере на себе важку роботу. Наприклад, фестиваль юнацької медіатворчості «Золота осінь Славутича» тощо. Як і всі типові українські міста, Славутич має свій ТРК, свою

Фото: Вікторія Богдан, «Стоп-кадр»

Славутич – молоде, але вже достатньо доросле місто. Воно амбіційне і має власний характер. Що вплинуло на характер Славутича, і чому це досить молоде місто вважається одним з найуспішних інфраструктурних проектів країни?

періодику і свої сторінки в соціальних мережах. До речі, всі пости в соціальних мережах обговорюються, що свідчить про небайдужу позицію славутичан. Мені на мить здалося, що у славутичан своя цивілізація. І це прекрасно. Славутич теоретично знаходиться у Київській області, але Київ, на мій погляд, істотно далекий від Славутича. Славутич доросліший. Він навчений бути порядним містом без зайвого пафосу, він звик вирішувати проблеми самостійно. Особисто я не пам’ятаю новин про Славутич на провідних каналах країни. Отже Славутич не замішаний у голосних, але зовсім безглуздих українських інтригах. На честь 25-річчя Славутича я бажаю місту ніколи не ставати мегаполісом, щоб не втратити свій талант – бути незалежним від всепоглинаючих сучасних впливів, і залишити собі статус «Найуспішнішого інфраструктурного проекту країни».

Дарина ХИЖКО

7


фестивальний випуск, 2012

СПЕцТЕМА

Чернобыльские мифы как фетиш сегодняшнего дня Я - полынь-трава, Горечь на губах, Горечь на словах, Я - полынь-трава...

М i с т - М

Ника Турбина Не счесть тех сочинений, стихов, книг, которые написаны о Чернобыльской катастрофе; не пересмотреть всех фильмов, что сегодня их все больше и больше снимают новые режиссеры. Но самое главное, что даже сегодня, во время современнейших технологий и полностью раскрытых, казалось, тайн авария на станции, и сама ЧАЭС окутана множеством слухов. Но все по порядку. Когда упадет звезда Человечество наблюдало множество падений и восходов звезд. Все знают звезду, которая сообщила народу о рождении Сына Божьего. В славянской мифологии радостной была первая звезда в День Ивана Купала, которая начинала гадания на суженого. А еще при падении простых звезд люди загадывают желания. 26 апреля 1986 года упала еще одна звезда, которая принесла на землю много горя. В Библии о ней написано так: «И затрубил третий Ангел, и упала с неба великая звезда, пылая словно факел. А имя той звезде Полынь. И стала треть воды, будто полынь, и много людей погибло от той воды, потому что стала она горькой…» Говоря на современном языке, случилась большая трагедия. И вот тут начинаются тайны. Выдвигается много версий касательно того, по чьей вине и с каких причин произошла эта авария. Большинство людей

грешат на инженеров, которым вдруг захотелось поэкспериментировать с реактором. В итоге он не выдержал такой температуры, произошел взрыв. Есть версии, что советское правительство, в ходе затянувшиеся холодной войны с США хотело показать всю мощь и так одной из лучших электростанций в Союзе в ходе экспериментального проекта. Небольшая толика фантазеров выдвигает версии действия НЛО на ЧАЭС (эта тема никогда никому не надоест!) или снова тех же штатов, которые якобы спровоцировали трещину в коре Земли именно на территории электростанции. Кто-то из великих сказал, что мифы – это анекдоты, ставшие легендами. И можно долго с них смеяться, можно выдвигать новые версии причин аварии, но наверняка никто не знает. И официально нельзя ничего утверждать. Ведь вот сказал какой-то злой язык об ошибке персонала АЭС, это, естественно, понеслось «сарафанным радио», а родные работников, ныне покойных, до сих пор живут с той призрачной виной… Общество коконов Когда я общаюсь с людьми, которые впервые приезжают в Славутич, слышу только одно: «А, правда, что здесь все загрязнено радиоактивными отходами?» Ага, и мы все давно облучены. Ну, во-первых, нужно знать географическое расположения самой ЧАЭС и направления, куда понесло радиоактивное облако. А вовторых, в некоторых селах, которые находятся и на территории зоны, и за ее преде-

Головний редактор: ОлександраГОРЧИНСЬКА E-mail: gor4inskaja@ukr.net Шеф-редактор: Наталія плАхОтНюК Верстка: Олександра ГОРЧИНСЬКА Над номером працювали:  лада ГОлУБЄВА, Даша хИЖКО, Денис ФОМІН,

8

Фото: Ніна Келлє

лами абсолютно чистая природа. Что очень удивительно, и пока что объясняется только тем, что «так вышло». Некоторая часть людей с хорошо развитой фантазией начинают придумывать ирреальные, в принципе невозможные истории. Из этой серии – популярные истории о мутациях животных и их воплощение в известной игре Stalker, рождения двухголовых теленков и появления метровых белых червей с красными глазами. Все эти «редкостные экземпляры» можно увидеть в современных фильмах о ЧАЭС от неугомонных режиссеров. Стоп. Развеем мифы. Впервые случаи мутации в Украине зафиксированы еще до строения электростанции. Но есть еще одна закономерность: облученный организм теряет способность размножаться, не, то, что бегать со скоростью гепарда. То есть, априори у них не может быть потомства, а значит, его никто не видел.

Макс ВЕлУЩАК Газета «Міст-М». Наклад: 2 примірники. Свідоцтво про реєстрацію від 21.02.2002 №5883. Адреса редакції: м. Київ, вул. І. Мазепи, 13.

Что еще раз доказывает, что все вокруг постоянно врут и выдумывают. Быть проще, жить лучше. Те, кто не знает истинной ситуации вокруг Чернобыльской катастрофы, несут в общество грязь лжи. А главное, сами верят во всякую ерунду. Люди вообще по своей природе доверчивые существа. В городе-спутнике Славутиче все проще. Люди пережили аварию и начали потихоньку забывать те ощущения вечного страха. Мы же, когда приезжаем сюда, видим только застывшую картинку отчужденной Припяти. Нам надо поучится у славутчан умению слаженно работать и радоваться каждому дню, так же чтить память героев и адаптироваться к новым условиям проживания. Тогда мы тоже -станем чуточку сильнее, и посмотрим на мир другими глазами. Ведь меняться это так здорово!

Лада ГОЛУБЕВА

тел./факс: (044) 280-92-91 E-mail: news.mist.m@gmail.com За всі матеріали, опубліковані в газеті, редакція відповідальність несе. Думки авторів майже завжди збігаються з


Міст-М, Славутич-2012