Issuu on Google+

Г азета К иївсьКоГо П а лацу

М I СТ-М

М i с т - М дітей та юнацтва

Агентство «ЮН-ПРЕС» спецвипуск, вересень 2012

Світ талантів у дитячому Палаці Кожна дитина рано чи пізно підходить до того моменту, коли починає задумуватись над тим, з чим пов’язати своє майбутнє життя. Кожна дитина рано чи пізно підходить до того моменту, коли починає задумуватись над тим, з чим пов’язати своє майбутнє життя. Знайти своє майбутнє допомагають різноманітні секції та гуртки. В них дитина може розкрити свої нахили та свій потенціал, вона починає вільніше відчувати себе серед однолітків, та й взагалі у соціумі. Одним із таких закладів є Київський палац дітей та юнацтва, який пропонує надзвичайно широченний вибір гуртків, секцій та клубів за інтересами. 9 вересня Київський Палац дітей та юнацтва радісно відкрив свої двері для усіх, хто хоче зануритись у барвистий світ талантів. Судно- та авіамоделювання, музика, точні науки, спорт, біологія й журналістика, водний туризм, спелеологія, скаутський загін, циркове, театральне та музичне мистецтво – це лише краплина у величезному морі напрямів Палацу. Під час світа кожен відділ КПДЮ намагався якнайкраще презентувати себе. Викладачі відділу декоративно-прикладної творчості знайомили з чарівним світом народних ремесел і декоративно-прикладного мистецтва. Всі бажаючі могли власноруч створити маленьке диво з мозаїки, кераміки, бісеру, вишивки чи лозоплетіння. Взяти участь у веселих естафетах та іграх запрошував Центр «Дозвілля», а поставити нові спортивні рекорди, пройти під вітрилом по Дніпру або стати гросмейстером із шахів – дитячо-юнацька спортивна школа. Одним із найпопулярніших напрямів сьогодні є журналістика. Важко зараз уявити успішну людину, що не вміє правильно висловлювати свої думки – в усній чи письмовій формі, формулювати ідеї, підтримувати інтелектуальну бесіду. Викладачі інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» – фахівці у галузі друко-

ваних ЗМІ, теле-, радіо-та фотожурналістики – залюбки поділяться секретами своєї професії. Варто зазначити, що цього року в Палаці широко представлено літературний напрям. Програма роботи Літературної студії включає в себе і «пробу пера», і участь у літературних конкурсах, і проведення творчих вечорів, і видання власного Альманаху з кращими дитячими роботами. Вихованці відділу науково-технічної творчості виставили моделі кораблів, підводних човнів, ракет, електронних пристроїв, виготовлених гуртківцями. Тут же відбулася демонстрація радіокерованих автомобілів та човнів. Відділ туризму та краєзнавства запросив сміливців випробувати свої сили на смузі перешкод, скеледромі та спелеодрабині чи перевірити знання з історії Києва. Відділ біології – для тих, хто вболіває за здорову та екологічно чисту країну, любить тварин, хоче навчитися професійно надавати першу медичну допомогу, оволодіти мистецтвом візажу та макіяжу, мріє про професію медика, біолога, еколога. Тут діти могли ближче познайомитися з тваринами, які мешкають у живому куточку, а ветеринари даватимуть поради з догляду за домашніми тваринами. Авіаційно-космічний центр давав можливість відчути себе справжнісіньким парашутистом. Олег Васильович, керівник гуртка з водного туризму розповідає, що його гуртківці залюбки беруть участь у практичних заняттях, а особливо у літніх виїздах. Юні туристи кажуть, що для них головне – чудовий колектив, а ще – екстрим, виїзди до карпатських гір та печер, самостійність та відповідальність. А ось представники медичної школи з захватом

Фото: Юрій Малиновський

і гордістю розповідають, що їхні гуртківці без проблем вступають до медичного університету. Цим вони завдячують цікавим урокам з анатомії, фізіології, а особливо літній практиці – стажуванню в лікарнях, де вони навіть бувають присутніми під час проведення операцій. Окрім уже знайомих напрямів Палацу, були представлені й нові, а саме: космічне моделювання та макетування, економічний брейн-ринг, аерокосмічні дослідження, сграфіто, казкотерапія, курси бортпровідників, китайська мова, соціобіологія, біотехнологія, перукарське мистецтво, травоплетіння та фітодизайн, промисловий дизайн тощо. Молодіжний мистецький центр «Дім Миколи» вразив відвідувачів творчим вернісажем виставок «Футбол» та «Літо». Це свої літні практики проде-

монстрували гуртківці відділу декоративно-прикладної творчості та образотворчого мистецтва. У холі Палацу – продовжується виставка портретів вихованців студії образотворчого мистецтва «Люди, що нас оточують» та авторська виставка вихованки студії живопису Анастасії Гориславець «Краєвиди Болгарії». Майбутні гуртківці мали нагоду подивитись виставки дитячих мистецьких робіт, особисто познайомитися з педагогами, поспілкуватися з дитячими психологами, взяти участь у майстеркласах. Після презентацій відбувся святковий концерт за участю кращих творчих колективів Палацу, який подарував всім фантастичну енергетику, позитив і натхнення. Михайло Григорович Нестерук, художній керівник та диригент народного колективу естрадно-духового оркестру

«Юність», розповідаючи про свій оркестр наголосив, що музика – це життя, і без неї – як без повітря, тим самим пояснивши, чому так багато дітей записуються до його колективу. Кожен колектив може пишатися своїми вихованцями – переможцями Міжнародних фестивалів, конкурсів, змагань, чемпіонами Європи та світу. Після навчання у наших гуртках і секціях більшість дітей обирають ті види діяльності, якими займалися тут, як і свою майбутню професію. Насьогодні Палац дітей та юнацтва – найбільший позашкільний навчальний заклад України, в якому навчається понад 9 тисяч дітей і молоді віком від 5 до 21 року.

Анастасія ШУВАЛОВА, Олександра БєЛУхА

Сергій Дахнов: «Я постійно вчуся у дітей» Інтерв’ю з директором Київського Палацу Дітей та Юнацтва Під час свята День відкритих дверей юні журналісти агентства «ЮН-ПРЕС» поспілкувалися з директором Палацу Сергієм Леонідовичем Дахновим. - Сергію Леонідовичу, сьогодні – День відкритих дверей у Палаці. Чим саме цей день відрізняється від минулих років? - Цього року набагато більше відвідувачів, ніж минулого, набагато більше дітей прийшло сьогодні до нас, на відкриття Київського Палацу. Ми цим задоволені!

Фото: Юрій Малиновський

- А як змінилися діти? Можливо, погляди в них вже

трошки інші? - Цього року ми звернули увагу на те, що і діти, й батьки більше цікавляться точними, технічними науками. - А що нового з’явилося в Палаці? - 22 нових гуртки! - А що, на Вашу думку, краще для Палацу? Щоб діти займалися, чимось таким більше творчим чи технічними науками? - Ми повинні займатися всіма напрямками. У нас в Палаці працює більше шестисот гуртків за всіма можливими й неможливими напрямками. Практично кожна дитина та її батьки мо-

Фото: Юрій Малиновський

жуть знайти тут для себе відповідний напрямок для розвитку. - А що ще треба удосконалити, змінити? Щось є таке в планах? - Фінансування. Його постійно не вистачає. - Скажіть, а ви особисто, чомусь навчилися у дітей? - Я? Навчився у дітей? Ну, враховуючи те, що у мене двоє онуків, то я постійно вчуся. - А ваші діти також тут зай-

маються? - В мене один онук займається у відділі біології, ще йому подобається кераміка. - Які Ви бачите перспективи для Палацу в майбутньому? - Тільки й тільки новий, вищий рівень! Ось такий у нас шлях! А якщо конкретніше – це дуже велика й окрема розмова.

Марія УГНІВЕНКО, Юлія БУЧИНСЬКА


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Країна Молоді: подорож «Фестивальна» До уваги тінейджерів, і всіх, хто якимось чином відносить себе до молоді! Відкривши сторінку цієї газети, ви сіли на потяг й вирушили у приємну подорож до країни молоді, в якій знаходяться відповіді на ваші питання й проблеми, які бентежать підлітків (кохання-зітхання, стосунки в школі, через які неможливо нормально спати, стосунки з батьками, які вас не розуміють), з гумором описані субкультури (панки з зеленим ірокезом, чорно-рожеві емо, таємничі готи), цікаві знайомства, зустрічі, перемоги, сльози розставання й обіцянки зустрітися на наступному Фестивалі. Газета «МІСТ-М» загалом розрахована саме на молодих читачів, але вона є цікавою і для старшої аудиторії. Кожен підліток вважає себе дорослим і не розуміє, чому батьки не розділяють його думку. Вся справа в тому, що ми і в 30 років залишаємося для них маленькими дітьми, яких треба оберігати і виховувати. Та, якщо вам не до вподоби така ситуація, підкладіть «випадково» татові чи мамі нашу газету за сніданком і вони, занурившись у її сторінки, знайдуть для себе багато цікавого, що допоможе їм порозумітися зі своїми «квітами життя». Бабусі й дідусі з задоволенням прочитають очима, які бачили на цьому світі немало, статті про підлітків, написані їхніми талановитими онуками, дізнаються чим живе сучасна молодь і згадають свої роки, коли вони так само таємно втікали на танці, закохувались і сперечалися з батьками. Вимикайте мексиканські серіали і дайте телеві-

діжний акцент – 2011», яка проходила з 23 по 26 листопада в Запоріжжі, зібрала кращих представників молодіжних газетних видань з усієї України. Творчі змагання, конкурси, засіда��ня «круглих столів», інтелектуальний брейн-ринг. І як результат – І місце в конкурсі виборола редакція газети «Молодіжне перехрестя», а ІІІ місце дісталося газеті «Міст-М».

Станція «Жми на рекорд» у Донецьку На цьому фестивалі наші юні журналісти побували вперше кілька років тому, як-то кажуть, поїхали на розвідку. І були далеко не гіршими за інших. Цього року журналісти агентства не просто гідно представлятимуть Київ, а й презентуватимуть Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах».

планети. Міжнародний прес-центр, до складу якого входять кращі вихованці агентства Юля Корзенюк, Катерина Колган, Валерія Котенко, Владислав Дудка, Олександр Литовченко, Ірина Мормоль, Марія Пермінова, Володимир Никонеко та переможці Х Міжнародного фестивалю-конкурсу юних журналістів «Прес-весна на Дніпрових схилах» Колода Катерина (Волинська обл.), Олег Трунов та Анастасія Кісільова (м. Харков), Олександра Шумейко (м. Славутич), Кирило Чеботарьов (м. Кіровоград) та журналісти телестудії з міста Ам’єн (Франція) професійно висвітлювали заходи фестивалю, організовували брифінгий інтернет-конференції, проводили майстер-класи та активно працювали на тренінгах Ліги націй: складали та презентували свої програми , проекти та пропозиції до глав своїх держав та міжнародних організацій щодо захисту прав дітей у світі. Приємно, що саме вихованець гуртка «Юнкори» Владислав Дудка виборов право (з 375 представників України) підписати та вручити «Звернення дітей планети» до Президента України Віктора Януковича.

Станція «Журналістська зміна в «Орлятку»

зору покритися пилом, забувайте про сайт «Вконтакті», і беріть квиток до Країни Молоді України, з якою тобі не буде часу нудьгувати. Отже, в дорогу – від фестивалю до фестивалю.

Станція «Золота осінь Славутича» Фестиваль «Золота осінь Славутича» – перша станція на довгій яскравій фестивальній дорозі. Цьогоріч фестивалю – 19 років. І всі ці роки «ЮН-ПРЕС» – беззмінний друг, партнер і соратник «ЗОСі». Адже скільки б не змінювалося тем, учасників, переможців, але традиції Фестивалю переходять з року в рік, стають легендами: святкова хода учасників фестивалю та школярів міста; кольорове братання «Дай руку мені»; випуск фестивальної газети «Славеста»; концерти та шоу-програми за участю відомих артистів; прес-конференції з міським головою – Володимиром Петровичем Удовиченко, оргкомітетом фестивалю, з керівництвом ДСП «ЧАЕС», НАЕК «Енергоатом», ВП «АРС», відомими журналістами та політиками; презентація дитячих, молодіжних закладів та організацій міста Славутич. «ЗОСя» – як магніт: вона притягує і тримає міцно-міцно, а іноді й відштовхує. Хтось приїхав сюди вперше, хтось – в десяте, а об’єднує їх одне – любов до творчості. Минулорічна «ЗОСя» принесла перемогу юним журналістам, ІТшникам, фотокорам агентства «ЮН-ПРЕС».

Станція «Молодіжний акцент» у Запоріжжі VII Всеукраїнська Виставка «Моло-

2

Станція «Змінимо світ на краще!» в МДЦ «Артек» На гостинній українській землі в МДЦ «Артек» з 14 липня по 5 серпня Кабінет Міністрів України, Міністерство соціальної політики та Міністерство закордонних справ України, Всеукраїнський благодійний Фонд Надії і Добра традиційно зібрали юних посланців з 54 країн світу на 11-му Міжнародному дитячому фестивалі «Змінимо світ на краще!». Завдяки фестивалю в Україні побували та стали її друзями близько 7,5 тисяч дітей з 73 країн світу. Програма фестивалю дуже різнобарвна. Право увійти до складу української делегації діти виборювали на чисельних національних та міжнародних конкурсах та фестивалях. Юні політики, журналісти та активісти громадського руху провели засідання 3-ї сесії Генеральної асамблеї Міжнародної громадської організації «Всесвітня Дитяча Ліга Націй» (заснована у 2009 році). Учасники обговорили наступні питання: можливості дитини в сучасному інформаційному просторі, моральні чи матеріальні цінності - що обирають діти, війна краде дитинство. Кульмінаційною подією фестивалю став День миру, який розпочався підсумковим засіданням Генасамблеї МГО «Всесвітня Дитяча Ліга Націй», де юні миротворці підвели підсумки спільної роботи та підпили звернення до міжнародних організацій та керівників держав-учасників фестивалю. Київський Палац дітей та юнацтва, а саме інформаційно-творче агентство «ЮН-ПРЕС» є незмінним співорганізатором цього світового форуму дітей

Юні журналісти агентства «ЮНПРЕС», кращі представники шкільної преси та переможці фестивалю-конкурсу дитячо-юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах» з 3 по 23 липня брали участь у навчальнооздоровчому зборі в ДОТ «Орлятко» (м. Скадовськ). Сто юних «акул пера» – журналістів, операторів, фоторепортерів, дизайнерів, радіоведучих та кореспондентів шкільних газет – мали можливість чудово відпочити і закріпити вивчений матеріал на практиці. Журналістська зміна стала однією з найяскравіших у таборі, адже проходила за трьома програмними напрямами: оздоровчим, культурно-масовим та діловим. Педагогічний колектив керівників збору і співробітників табору об’єднали зусилля для організації змістовного цікавого відпочинку та навчання своїх вихованців. Окрім традиційного купання в морі двічі на день, прогулянок на свіжому повітрі, підготовки та участі у різноманітних заходах, юні медійники мали чудову можливість попрактикуватися в улюбленій справі та вдосконалити набуті навики і знання. Насамперед, програма збору включала комплекс тренінгів, майстер-класів та практичних занять, об’єднаних тематикою і родом занять. Так, «Школа юнкора» включала п’ять напрямів: «Кореспондент», «Верстка і дизайн», «Радіожурналістика», «Риторика» та «Фотостудія». Також працювали творчі майстерні: «авіамоделювання», «флористика»; «гра на гітарі», «танцювальна студія». Екскурсійна програма і так звані місцеві відрядження дали можливість усім юнкорам побувати на одному з найкрасивіших островів нашої акваторії, о. Джарилгач; теплохідній прогулянці; в Національному заповіднику «Асканія-Нова»; в музеї міста Скадовськ та курортному містечку Лазурне. Між командами учасників проводився конкурс газетярів «Пресбатл», Журналістський марафон і щотридні команда операторів, фоторепортерів та режисерів монтажу презентувала щоденники збору. Також вихованці агентства «ЮНПРЕС» надавали інформаційну підтримку Міжнародному благодійному дитячому фестивалю «Чорноморські ігри», що проходив у Скадовську, брали участь у фестивальній ході та

привезли до Києва почесний диплом медіапартнерів. Навчально-оздоровчий збір юних журналістів столиці залишив по собі не лише безліч яскравих літніх спогадів, важливого практичного досвіду, радість спілкування з однолітками, а й власну журналістську зірку на Алеї зірок табору як краща зміна сезону.

Станція Національний Конкурс Шкільних Газет Шкільні газети сьогодення – це перш за все зародження демократії у школах. Для вчителів це технологія виховання думаючих творчих учнів. Для учнів перше за все перші кроки правди. А для молодої держави крок до відкритого громадянського суспільства. Також слід зазначити, що сьогоднішні юнкори це не лише рядові учні будь якої школи – майбутнє Українського суспільства. Ми можемо від слідкувати, що з появою конкурсу у учнів почалась підвищуватися гро-

мадська позиція і доказом цього є їх роботи. Саме для цього в славному місті корабелів Миколаєві щороку навесні проводиться національний конкурс шкільних газет. І «ЮНПРЕС» теж не пасе задніх!

Станція «Прес-весна на Дніпрових схилах» Завершує фестивальну палітру Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах». 10-й ювілейний Міжнародний фестиваль-конкурс дитячо-юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах» зібрав юних медійників із багатьох областей України та 8-ми країн світу! Тема наступного Фестивалю – «Молодь і соціум»Наша подорож не закінчується, тож… фестивальмо! Надія ІЛЛЮК Юлія СКОРОБОГАЧ, Наталя ПЛОхОТНЮК, Юлія КОЗЕНЮК


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Від «Піонерського форпосту» до «Міст-М»

Агентству «ЮН-ПРЕС» – 21 рік. А газеті Київського Палацу дітей та юнацтва «Міст-М» – 15. Перший серйозний ювілей. Чому «Міст-М»? Версій – більш, ніж достатньо. По-перше, це може бути скорочення від «Місто молоді», подруге, «Молодь – міст між дитинством і дорослим життям», по-третє, це міст над Дніпровими схилами, де височіє Київський Палац дитячої та юнацької творчості. Це газета, яку готує й випускає молодь – юні журналісти агентства «ЮН-ПРЕС», розповідає про життя Палацу та про молодіжне життя столиці. А на самому «світанку» агентства «ЮН-ПРЕС», у 1990 році, коли в психолого-педагогічному центрі Київського Палацу дітей та юнацтва імені М.Островського з’явився новий сектор – інформації – виникла потреба у створенні регулярної дитячої друкованої газети. З назвою довго не морочилися, назвали її «Вісник старшокласника». Як заявила на титульній сторінці №0 новоствореної газети зав. сектором інформації Надія Іллюк: «Газета – це дзеркало. Яким воно буде (а дзеркала бувають і кривими!) – зале��ить від кожного з нас. Не втрачайте часу і з першого ж дня постарайтеся стати організатором і активним учасником своєї газети. Її успіх – у ваших руках!». Основні рубрики газети: «Палац: погляд

зсередини», «Інформпрес повідомляє», «Школа самовиховання», «Паркан оголошень» Наступного року газета Палацу змінює назву. Тепер це – «Прес-калейдоскоп»! В основі газети – бліц-інтерв’ю з цікавими людьми. Ще через рік газета Київського Палацу дітей та юнацтва докорінно змінює формат, назву і мову видання – переходить на українську й називається «Рандеву». Вона стала більше схожа на захоплююче літературне видання. Такою вона й була до 2002 року. Старшою сестрою газет агентства «ЮН-ПРЕС» була газета «Перехрестя», яка виходила в Республіканському Палаці піонерів і школярів імені М.Островського з 1986 року. А бабусями цих юнкорівських видань можна вважати газети «Піонерський форпост» (1936-1940 роки) та «Сталінські квіти» (1940-1941 рр.) Примірники цих газет можна знайти в Державному

Фото: Юрій Малиновський

архіві України та в запасниках Національної бібліотеки імені Вернадського. Ось така вона – історія звичайної газети «Міст-М».

Олександра ГОРЧИНСЬКА, головний редактор газети «Міст-М», Наталя ПЛОхОТНЮК, шеф-редактор газети «Міст-М».

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що доля ЗМІ,зокрема друкованих ЗМІ, залежить від молоді – її креативності, амбіційності, не зашореності, свободі від страху. І юнкорівський рух належить відновлювати саме нам із вами. гони піонерів, вожаті й учителі, юнкори (юні кореспонденти) розповідали про повсякденні справи «будівництва соціалізму». Уряд активно сприяв цьому процесу, переслідуючи дві основні мети: широке поширення комуністичної ідеології та ліквідацію неписьменності населення (нагадаємо, що майже половина населення навіть не вміла читати). Часто «юнкори» і «диткори» об'єднувалися в гуртки, в яких професійні журналісти навчали їх готувати матеріали для газет і журналів . Юні кореспонденти створювали свої юнкорівскі пости на місцях, брали участь у ліквідації неписьменності, збиранні врожаю, експедиціях тощо. Багатотиражна преса, стінгазети в 20-і роки випускалися колективами учнів практично у всіх російських містах. У школах, клубах, в гуртках і в загонах виходили свої газети рукописніф на склографі, друкарським способом. Велику популярність здобули так звані світлові газети. Світлова газета являла собою серію «кадрів», що включали малюнки і текст, виконані на папері або склі. «Читання» світлової газети здійснювалося за допомогою епідіаскопа або проекційного ліхтаря. Відзначимо ще одну незвичайну форму преси – «живу газету», тобто драматизацію «випусків новин» або театралізацію інформації. Іноді це нагадувало свого роду «телемовлення» без ефіру, іноді – веселий театральний «капусник». У середині 20-х років в країні щодня виходило 90-100 тисяч рукописних газет, в створенні яких брали участь

Фото: Андрій Козарно

Що таке телебачення? Це шик, блиск, зірки, слава, гроші… Телебачення полонило усіх, щойно з'явилося, і нині люди не уявляють свого життя без улюблених серіалів, телепередач, шоу, фільмів, навіть рекламних роликів. Однак ніхто навіть гадки не має, як тяжко творити цей світ, світ телебачення.

У юнкорів сильна зброя – слово Юнкорівський рух в Україні (як і в Радянському Союзі вцілому) зародився в 1921 році, коли по всій країні розгорнулося масове створення осередків «організованих дітей» (спартаків, юних ленінців, піонерів, жовтенят). В Радянській Україні виходило близько сотні дитячих, підліткових і молодіжних газет і журналів. Авторами в них, наряду з дорослими були діти. У зверненні «До читачів» двотижневого ілюстрованого часопису для дітей шкільного віку «Октябрьские всходы», який видавався в Харкові в 20-і роки минулого століття говорилося про корисність подібного видання, яке необхідно поставити «на правильні рейки», щоб журнал був і серйозним, і веселим. Редакція писала: «Нам доводиться йти стежкою, що веде в густий, дрімучий ліс премудрості та серйозності, й тут же повертає на залиті сонцем веселі галявини. По бурхливому морю життя ми не хочемо проплисти безтурботно, подібно вуличному хлопчиську, який, весело підстрибуючи, з однаковим інтересом проноситься і повз пожежі, і повз нові будівлі, вплутується в буйство натовпу забіяк і може приєднатися до струнких рядів демонстрантів. Але, з іншого боку, ми не хочемо бути схожим і на нудного буку, який, упершись очима в ноги, з видом вченого гусака простує урочисто і поважно тоді, коли потрібно просто сміятися і веселитися ». Замітки, повідомлення, дописи з усіх міст і містечок, сіл і селищ України найчастіше друкувалися в рубриці, присвяченій дитячому руху. Шкільні колективи та за-

Світ телебачення

Фото: з архіву редакції

до півмільйона диткорів. Питаннями дитячої журналістики займалася студія дитячої літератури при інституті дошкільного виховання, установи культури та навчальні заклади. Вони проводили анкетування, опитування читачів, виявляли найпопулярніші дитячі видання, рубрики і публікації. Видатний радянський педагог А.С. Макаренко у своїй педагогічній діяльності надавав великого значення юнкорівському руху. Адже робота над випуском газети розвиває логічний склад мислення, організаторські здібності, комунікативні вміння, сприяє динамічному руху колективу, формуванню особистості та колективу, виконанню «перспективних ліній», формує знання, прикладні вміння, навички. Він розумів, що це шлях до творчості, засвоєння громадянської свідомості у прес-центрі. Діяльність юних кореспондентів має великий вплив на життя шкільних колективів, сприяє формуванню життєвої позиції членів різних дитячих та молодіжних громадських об'єднань. Випуск стінних газет, організація роботи з пресою в школі, громадських об'єднаннях, підготовка матеріалів у різні видання масової інформації, періодичні газети, дитячі та молодіжні редакції радіо і телебачення – основні

напрямки діяльності юнкорів. У юнкорів сильна зброя – слово. Це означає, що вони повинні бути правдивими, точно вивіряти факти, і не боятися критики, уміти допомогти виправити недоліки, бути активним учасником справ свого шкільного колективу. Минали роки. Юнкорівський рух переживав часи злету й занепаду. На сучасному етапі він знаходиться на вістрі відродження. І основним центром формування й виховання юнкорів в Україні є інформаційнотворче агентство «ЮН-ПРЕС». Це не лише навчання дітей і молоді в різноманітних гуртках журналістського напряму, а й зустрічі з відомими журналістами-професіоналами, можливість друкуватися в дорослих ЗМІ, участь у Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях дитячо-молодіжної журналістики. А ще – «ЮН-ПРЕС» - координатор шкільної преси столиці. На жаль, на сьогодні в Україні майже повністю відсутня дитяча та молодіжна преса. Але все в наших з вами руках. Адже від юнкора до журналіста-професіонала – всього кілька кроків!

Наталія ПЛОхОТНЮК

Хтось скаже, що бути зіркою легко. Можливо, це так. Проте не знаменитості творять цей світ. Є люди, які знаходяться по той бік сцени, які знімають на камери, монтують, створюють сценарії і вони не є зірками. Як щодо них? Вони не заслуговують на вашу повагу, любов та розуміння? Адже без цих людей не було б телебачення! Ваші серіали та телепередачі не виходили б щовечора, тому що їх би просто не існувало. Ці люди працюють днями і ночами заради того, щоб вам стало веселіше, щоб ви чомусь навчилися або просто дізнались новини дня. А ви навіть не чули їх імена. Так хто справжні зірки? Світ телебачення справді дуже цікавий, насичений, несподіваний. Проте в той же час він жорстокий, несправедливий та важкий. Думаєте, легко вставати у вихідний день о п’ятій ранку і їхати невідомо куди на зйомки, або взагалі не спати декілька діб у пошуках необхідного кадру? Чи монтувати декілька годин поспіль? Можливо, сценарії створювати легко? А робота телеведучої не менш тяжка. Ну що, хочете поринути у світ телебачення? Тоді я розповім вам, як! У Київському Палаці дітей та юнацтва працює дитяча телестудія «Юнь». Тут ви матимете змогу реалізуватися і досягти певних висот у теле-світі. А якщо вам це не вдасться, то ви стовідсотково знайдете нових друзів і проведете свій час весело та з користю. У Київському Палаці дітей та юнацтва з 2002-го року існує телестудія «Юнь». «Юнь» пропонує до вашої уваги такі види занять: • тележурналіст; • операторська майстерність; • сценарна та режисерська майстерність; • телеведучі; • відеомонтаж; •анімація. На студії ніхто не відмовляє бажаючим навчитися телевізійної справи. Саме тому потік нових учнів не припиняється протягом усього навчального року. Адже викладацький склад студії – чудовий і, повірте, перевершить ваші сподівання. Так, юним телевізійникам дуже пощастило, адже їм завжди допоможуть, як у справі так і в особистому житті, Телестудія – це ніби одна велика сім’я, в якій всі піклуються одне про одного, допомагають і роблять це безкорисно. Якщо ви потрапите на студію і зумієте відчути пануючу там атмосферу любові та добра, то обов’язково повернетесь сюди , адже телебачення і телестудія «Юнь» стане значимою частиною вашого життя. Особисто для мене телестудія «Юнь» стала стартовим майданчиком у світ професійної журналістики.

Тетяна КЛИМЕНКО, випускниця агентства агентства «ЮН-ПРЕС»

«Прес-весна-2013» Сьогодні Ви, юні журналісти своєї країни, можете висловити власну думку щодо сучасного стану та місця молоді у багатошаровій соціальній системі. А стартувати пропонуємо на Міжнародному фестивалі-конкурсі дитячо-юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах», темою якого у 2013-му році є «Молодь і соціум». Створи власний журналістський доробок за такими тематичними напрямами: •«Я і держава». Місце молоді у сучасному світі. Глобалізація і молодіжні рухи. Молодь і політика – два полюси чи одне ціле?! Роль молоді у розбудові держави. • «Я і здоров’я». Молодість – «весна життя»: як зібрати вдалий врожай?! • «Я і освіта». Учнівська молодь – фундамент державного відродження. Освітнє середовище як ресурс особистісного розвитку. • «Я і сім’я». Діалог поколінь

через діалог особистостей. Сім’я – основа основ. • «Я і дозвілля». Молодь та ідеали, або не створи собі кумира. Інтернет-компетентність сучасної молоді. Соціальні мережі – вимога часу?! • «Я і суспільство». Майбутні фахівці на ринку праці – становище та перспективи. Молодіжні субкультури – невід’ємний пазл картини сьогодення. • «Я і духовність». Світогляд сучасної молоді. Духовність та ціннісні орієнтації молоді – проблеми та пошуки. Моральне чи матеріальне: що обирає молодь?

3


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Конкурсна тема фестивалю «Золота осінь Славутича»-2012: «Краса кожної людини починається з її здоров’я»

Польоти уві сні й наяву або Десять кроків до безодні

За словами начальника Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків, у навчальних закладах та прилеглих до них територіях виявлено 594 факти незаконного обігу наркотиків, до яких причетні учні та студенти. «Мені здавалося, що я лежу в м’якій хмарці на вершині високої гори. Ліворуч і праворуч – безодня, але мені так добре, що ні до кого немає ніякого діла. Перед очима пролітають величезні яскраві метелики, але мені навіть не хочеться поворухнути рукою, щоб доторкнутися до них. Моє тіло невагоме, я начебто лечу разом з хмаркою… Раптом лунає страшенний гуркіт, хтось голосно мене кличе. Я оскаженіло зриваюсь. Усе пропало! Гнів застилає мої очі. Хапаю, що втрапляє під рук, й запускаю чимось важким у того, хто повернув мене в цю темну кімнату, хто поламав мені кайф. Він винен, він зараз мій ворог…» (З пояснювальної в міліції) - Привіт, Катюха! Ти знаєш, Санька «склеїв ласти»… ну, тобто, помер… зовсім… - Шо ти мелеш?! Я ще вчора з ним «на хаті» була!.. Висіли, як груші… Цю розмову я почула в столичній маршрутці. Слово за слово – розговорилася з дівчатами. Сашко помер не від старості чи від хвороби, не від нещасливого випадку,

він помер від … «передозу». В своїх сімнадцять років Сашко був наркоманом зі стажем: в чотирнадцять спробував травку (адже це – «круто», так багато хто робив у їхньому дворі), в шістнадцять – познайомився з голкою (теж випадково – так пацани приймали в свою компанію: щось на кшталт обряду: «Хочеш бути крутим – вперед!»). А далі все завертілося: знайшлися знайомі, які звели з баригою; втечі з дому, ночівлі в притонах, дешеві дівчатка з Кільцевої, зникнення речей з квартири – він їм «прироблював ноги». Про навчання в школі мова взагалі вже не йшла. Та й додому особливо не тягнуло. А що там вдома? Постійні ридання матері, її ниття, скандали… Але іноді дива збуваються. На чергових посиденьках з приятелями Сашкові припала до душі дівчина, яка геть не вписувалася у їхню компанію, хоча й була сестрою господаря «хати», де народ «висів». Дівчина була повною протилежністю братові: вчилася, працювала, займалася музикою. І зовсім не схвалювала братового способу життя, хоча й намагалася частіше бути поруч з рідною людиною, сподіваючись хоча б своєю присутністю вберегти його від можливої біди. Саме ця дівчина примусила серце Сашка стрепенутися. Дивно, звичайно, але, як кажуть, дива все-таки трапляються, й тому серце юнака отримало відповідь. Кали мама хлопця дізналася про закоханість сина, її радості не було меж. В її душі зажевріла надія, ба, навіть більше – очікування дива. Та дива не сталося. Було вже занадто пізно. Катюха (так звали дівчину) – Катюхою, а згубна залежність виявилася сильнішою за кохання, і, навіть, сильнішою за саме життя…. Того дня планета Земля спорожніла на одну людину. На жаль, він сам зробив своїх 10 кроків до безодні. Можна, звичайно, розводити руками, жалкуючи про загублене життя, можна

Вручення спецпремії переможцю. Фото з архіву МВС України.

пробувати наставляти наркомана на праведний шлях, сварити його, «вправляти мізки».. Є ще варіант: створити резервації для алкоголіків, наркоманів й інших людських істот, які не вписуються в нормальні рамки. А можна піти ще далі… На державному рівні боротьба з наркоманією розпочалася лише на початку XX століття. Піонерами боротьби з цим лихом стали американці. Конгрес США ухвалив у 1914 році закон про заборону наркотиків. Ведеться боротьба з незаконним обігом наркотиків і в Україні. Як розповідають, правоохоронці, у 90-ті роки минулого століття після того, як впала «залізна завіса», відбулося злиття організованих злочинних угруповань колишнього СРСР в потужні транснаціональні кримінальні структури. На теренах Радянського Союзу організована злочинність перетворилася в галузь з найвищими темпами розвитку. Наркобізнес став сферою діяльності високоорганізованих злочинних угрупувань. Нині наркоринок у країнах європейської частини СНД знаходиться в стадії реструктуризації. Зростає частка синтетичних наркотиків, особливо стимуляторівамфетамінного ряду, що відображає загальносвітову тенденцію. В той же час на ринку продовжують до-

4

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

морські Ігри», розмістити його в Інтернеті (на сторінках соціальних мереж, у блозі, на власному сайті). Потім поділитися посиланням на свій твір на сторінці дитячої Інтернет-газети, а потім збирати результати від читачів. Переможців чекала поїздка до Скадовська під час проведення фестивалю. Перемога у конкурсі стала приємною несподіванкою для вихованців Агентства «ЮН-ПРЕС» Ніни Коробко, Любові Четверикової, Валентини Сотникової, Артема Скивки, Дар'ї Маригіної. Отже, 16 липня старшокласники вирушили у подорож, готові висвітлювати події улюбленого фестивалю в дитячій Інтернет-газеті. Участь у такому масштабному заході, як міжнародний фестиваль «Чорноморські ігри», стала дійсно знаковою подією для старшокласників. Кожного дня вони мали змогу спілкуватися з укра-

їнськими та закордонними учасниками фестивалю, відомими діячами мистецтва та шоу-бізнесу: «Время и Стекло», «ДиО.фильмы», Еріка, Оля Цибульська, Дмитро Бурундуков, Брати Борисенко, які охоче ділилися враженнями про фестиваль та його учасників. У журі працювали: Валентин Коваль (генеральний директор телеканалу М1), Сергій Кузін (генеральний директор «Русского Радио»), Олександр Леоненко (заслужений артист України, доцент хореографії), Віктор Книш (відомий режисер дитячих фестивалів), Сергій Костецький (хореограф, зірка проектів «Танці з зірками» та «Танцюю для тебе» ), Людмила Ложкіна (викладач естрадного вокалу, Молдова), Наталя Єфименко (викладач естрадного вокалу), Вітаутас Жукас (композитор, Литва), Ігор Прима (відомий звукорежисер),

Ольга ПЛОхОТНЮК

Час, коли все по-іншому

Дитячий прес-центр на «Чорноморських іграх» Що може пересічний школяр відповісти на питання: «Як ти провів літо»? Здебільшого, відповіді типові: з батьками на морі, в таборі, в селі у бабусі. хтось може похвалитися мандрівкою за кордон або відпочинком на модному курорті. Діти намагаються скористатися можливістю відпочити від занять. А є щасливчики, для яких поїздка на морське узбережжя може стати чудовою можливістю одержати неоціненний досвід у спілкуванні з відомими, творчими та цікавими особистостями, попрацювати задля здійснення своєї мрії про майбутню професію. Саме така нагода випала членам дитячого пресцентру ХIV Міжнародного благодійного дитячого фестивалю «Чорноморські ігри»! Вони й досі із захопленням згадують незабутній тиждень у Скадовську. І не дивно, адже на фестиваль приїхали діти з Куби, Литви, Нідерландів, Росії, Білорусі, Молдови, Румунії, Вірменії і, звичайно ж, України. «Чорноморські ігри» - один з небагатьох фестивалів України, участь у якому незмінно залишається безкоштовною для його учасників. Потрапити до прес-центру було не так і просто. Спочатку треба було написати репортаж про «Чорно-

мінувати наркотики рослинного походження. В першу чергу, це стосується екстракційного опію і сировини для його виготовлення – макової соломки. Розчини опіатів застосовуються ін’єкційним шляхом. Найбільш поширеним наркотиком залишається маріхуана. Це пояснюється, зокрема, і тими обставинами, що дикоросла конопля, котра в європейській частині СНД росте на досить значних площах, цілковито покриває потреби відповідної сировини. Ще однією загрозливою тенденцією став витік на «чорний ринок» наркомістких медичних препаратів. У підпільних лабораторіях, що розташовуються в приватних будинках або квартирах, виготовляють дуже небезпечні психотропні речовини та синтетичні наркотики. Практично в усіх країнах, що виникли на територіях колишнього СРСР, відзначаються зростання особливо небезпечних злочинів. Наркоманія в Україні має свої характерні особливості. Якщо в більшості країн споживання наркотиків – справа особиста, то у нас вона має груповий характер. Це, між іншим, призводить до розповсюдження серед наркозалежних спільних хвороб, а також до формування окремої субкультури, до поширення мережі "вторинних" кримі-

Інна Вишняк (координатор фестивалю). Їм довелося нелегко, вибираючи кращих. Як повідомив в інтерв'ю юним журналістам голова журі, генеральний директор телеканалу М1 Валентин Коваль, фестиваль дійсно підтвердив високий рівень міжнародного. Вперше в історії фестивалю головний приз виїхав з країни. Гран-прі вокального конкурсу отримала 14-річна Патриція з Вірменії. А кращим серед танцювальних колективів був визнаний театр естрадноспортивного танцю «Фурор» з Кременчука. Найвищу нагороду фестивалю переможці отримали з рук ініціатора «Чорноморських ігор», народного депутата Миколи Баграєва. І на останок, декілька цифр. Загалом, за час фестивалю журналістами дитячого пресцентру було написано та розміщено в соцмережах близько 200 інтерв’ю, заміток, новин, репортажів, опубліковано біля 2000 фотографій, проведено 5 годин онлайн-трансляцій. Атакож отримано біля 3000 «лайків» від користувачів Інтернету та біля 1000 нових друзів з щирими посмішками з усього світу. Дійсно, таке літо можна пам’ятати все життя!.

Олександра ДОЛГОВА

Фото: з архіву оргкомітету

Начальник Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків, полковник міліції Олександр Демидов на прес-конференції повідомив, що в ході операції «Генофонд» перевірено 16, 9 тис. місць навчання неповнолітніх та молоді. За результатами операції на першому місці по розповсюдженню наркотичних засобів серед навчальних закладів є загальноосвітні заклади (школи, ліцеї гімназії), саме там зафіксовано найбільший відсоток випадків – 55%. За ними йдуть ПТУ – 28,3% і вищі навчальні заклади – 16,7%.

нальних стосунків, і в кінцевому рахунку – до соціальної маргиналізації споживачів наркотиків. Іншою специфічною рисою є те, що в значній кількості випадків споживач отримує наркотик не в результаті купівлі-продажу, а як оплату за певні послуги, переважно кримінального характеру. За останніми даними Міністерства охорони здоров’я України хворих на наркоманію в нашій країні більше, ніж 8,9 відсотків усього українського населення віком від 14 до 30 років! Але це лише ті, хто стоїть на обліку в наркодиспансерах. Насправді ж їх – у десятки разів більше! Наркоманія в Україні, на думку спеціалістів, давно набула ознак епідемії. Кількість людей, які вживають наркотики, близько 100 тисяч (за офіційними даними). Реальна цифра людей, що вживають наркотики, за оцінками МВС, в 10-12 разів більша, і складає 800-900 тисяч, а тенета наркобізнесу ловлять все нові жертви. За даними Інтерполу, в Україні зареєстровано 65 тисяч розповсюджувачів наркотиків. Дослідження показали, що середній вік початку прийому наркотиків – 13-15 років, а в деяких містах нашої країни ще менший – 9-13 років. Середня тривалість життя людини після початку регулярного прийому наркотиків становить 7 років. Наркомани рідко доживають до 30-річного віку. Молодь знайомиться з наркотиками на дискотеках і вечірках, в компанії з друзями. Існують й інші причини збільшення кількості наркоманів, а саме: економічна криза, безробіття, проблеми в особистому житті. Сьогодні для наркозалежних і для тих, хто тільки починає балуватися «дур’ю» створено спеціальні центри реабілітації, консультативні пункти; з ними працюють психологи, лікарі, соціальні педагоги, волонтери центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді. Дуже хочеться сподіватися, що на якомусь етапі наше суспільство, і молодь, і дорослі, й громадські організації, нарешті перестануть культивувати й пропагувати наркоманію та вживання алкоголю, а віддадуть перевагу нормальному, здоровому способу життя. Недаремно кажуть: «У здоровому тілі – здоровий дух». Перевірено часом!

Поезія, музика, театр – це відображення самих щирих почуттів, «фонтан емоцій і джерело краси». Саме в цьому я переконалася на другому expression-фестивалі «Клякса», організатором якого стало об'єднання «Зонт». Порадували як молоді (не за віком, а за досвідом) артисти, так і вже давно відомі. Захід дуже нагадав «квартирник» і справа навіть не в формуі проведення, а в доброті, затишку і неймовірній кількості натхнення, яке просто витало у повітрі. Це чудово, коли від задоволення у тебе біжать «мурашки» по шкірі, важко дихати і просто нереально передати на словах те, що ти бачив, чув, та, врешті-решт, відчув. Після першого дня фестивалю починається своєрідна «ломка», так-так, я не жартую, реально не просто «хочеться», а просто необхідно повернутися туди, де все по-іншому, не так як тут, просто і невимушено. Ці люди, слова, ноти...Завдяки їм ти неначе перероджується, стаєш сміливіше і посмішка сама по собі з’являється ще нещодавно замученій рутиною мордочці. Це воістину чудово і варто спробувати всім, зробити звичайною справою – брати участь у подібних подорожах у світ мистецтва. Адже не так уже й важко зміркувати що-небудь а-ля «вечір творчості» і збиратися, наприклад, кожну останню п'ятницю місяця в когось вдома, в милих кафе або трохи страхітливих «заброшках» замість того, щоб піти «відзначити » з дружбанами кінець важкого тижня за чашкою пива, чи не так?

Валентина ДАНІЛОВА


М i с т - М

спецвипуск, вересень-

Віват, Прес-весна-2012! Завдяки гостям із далеких Молдови, Румунії, Палестини, Сербії, Італії, Росії, Франції та Білорусі; завдяки учасникам із 14 областей України X фестиваль «Прес-весна на Дніпрових схилах» цього року дарував усім купу позитиву. Комусь вона відкрилася вперше, а хтось, завдяки фестивалю, вже майже вступив до Вищого навчального закладу. Якими ж були ці три незабутні, щасливі, фестивальні дні? По добрій традиції «Прес-весну 2012» на ювілейній конференції відкривали її організатори та засновники. Із вітальними словами виступили: директор Палацу Сергій Дахнов, керівник Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» Надія Іллюк, Голова Всеукраїнського благодійного Фонду «Надії і Добра» Валентина Довженко, директор Міжнародного фестивалю дитячої творчості, телебачення та преси «Золота осінь Славутича», заступник начальника інформаційного забезпечення Головного управління освіти м. Києва Юрій Баглай. Також на конференції мали слово керівники делегацій, співорганізатори та партнери фестивалю, яких цього річ було безліч. Весну завжди пов’язують із оновленням, свободою. В свою чергу свобода є синонімом слова «преса». Тобто, так чи інакше, фестиваль на Дніпрових схилах несе у собі вільність слова, думок, дій. І при цьому, дитячих та юнацьких. На ювілейній «Прес-весні…» ми мали змогу висловити все, що наболіло. Адже цьогорічна тема звучала так: «Молодь. Європа. Спорт.» І кому як не нам, молоді,

найкраще знати, які саме проблеми турбують наших ровесників і нас, зокрема. Тому місця, у найбільшій за кількістю присланих робіт номінації «Журналістська робота» розподілились наступним чином: ІІІ Премія – Сагірман Ельвір, смт. Нижньогірськ, АР Крим, ІІІ Премія – Будачов Олег, СШ № 49, м. Київ, ІІ Премія – Невідомський Роман, м .Узин, Київська область, ІІ Премія – Голубєва Лада, СЗШ № 229, м. Київ, І Премія – Корчадим Світлана, СЗШ № 276, м. Київ, І Премія – Горбань Тетяна, СЗШ № 253, м. Київ. Вітаємо переможців з їхнім правом називатися молодими, але вже досвідченими журналістами. Адже саме вони вибороли знижку на вступ до кращих вищих навчальних закладів України! Останній день завжди сумний. Прощання із новими друзями, обіцянки повернутися наступного року, обмін контактами – все це вже стало своєрідним ритуалом загального прощання учасників «Прес-весни на Дніпрових схилах». І проходить він, як завжди, на території парку «Київська Русь», що знаходиться в с. Копачів Київської області. Саме на території київського дитинцю учасники фестивалю відчувають духовне, внутрішнє злиття із прекрасним містом Києвом. Можливо, саме тоді вони заражаються вірусом «Прес-весна» і прагнуть якнайшвидше повернутися сюди знову. Кияни, в свою чергу, завжди чекають своїх друзів, і по сумісництву, колег у столиці чудесної України. До нових зустрічей! Ще яскравіших, ще насиченіших!

«Прес-бій» у важкій вазі Члени Київської міської інформаційної агенції учнівської молоді (МІА) щорорку проводять конкурс серед представників районних та шкільних прес-центрів – «Прес-бій». Цьогоріч змаганнявідбувалися за принципом «морського бою» проводилися у чотири етапи: конкурс кореспондентів, дизайнерів, фотокорів та фінал за участі головних редакторів учнівських видань.

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС» Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Лада ГОЛУБєВА хів : з ар Фото у аге а нтств

РЕС» «ЮН-П

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Щороку МІА організовує майстер-класи, виїзди з тренінгами для роз��итку та вдосконалення журналістських умінь та навичок представників шкільних і районних прес-центрів. Щоби застосувати на практиці набуті знання, щоб показати рівень розвитку учнівської преси Києва та позмагатися за першість, юні «акули пера» з’їжджаються на «Пресбій». Стартували змагання конкурсом кореспондентів ще восени минулого року, а завершилися навесні 2012-го. Отже, в епіцентрі подій, а точніше, в медіа-залі інформаційно-творчого агентства «ЮНПРЕС», зібралося більше півсотні кореспондентів шкільних видань з усього Києва. Третій раунд був не менш складним: МІА перевіряла кореспондентів на витривалість і здатність правильно ставити питання на прес-конференції. Відповідали на питання Максим Опанасенко (бюро журналістских розслідувань «Свідомо»), Олександр Ткаченко (віце-президент Федерації паркуру України), Максим Чепуров (трейсер) та Родіон Чуб (режисер анімаційного кіно). Досить неординарні представники учнівських редколективів – дизайнери – мали виявити себе не лише у ролі творчих особистостей, а й у ролі непоганих теоретиків. Перший раунд другого етапу – вікторина. Надалі дизайнери мали креативити на місці: створити емблему для «Прес-бою», розробити дизайн новорічної газети. Учасники конкурсу мали шанс прослухати міні майстерклас від Катерини Туранської – інтернет-журналіста і дизайнера. У поєдинку на важковиків-фотокорів на них чекали традиційна вікторина та професійні завдання. Треба було зробити фото в русі двох моделей, що жваво витанцьовували та перекидалися різнокольоровими м’ячиками. У третьому раунді фотокорам представили вісім фото, зроблених у Палаці, які вони мали віднайти і продублювати. Наостанок із конкурсантами поділився секретами створення репортажного фото Сергій Щелкунов, викладач гуртка «Арт-фото».

Четвертий етап – вирішальний. До речі, його символічним числом, як, напевно, ви уже здогадалися, стало число 4. Про це говорить його порядковий номер. А ще він складався з 4 раундів. По-третє, на фінал з’їхалися команди шкільних і районних прес-центрів у складі 4 осіб на чолі з головним редактором шкільної газети. Після вітального слова і настанови координатора МІА Юлії Скоробогач, команди ринули в атаку: головні редактори – на вікторину, представники редколективів – створювати макет спецвипуску учнівської газети за обраною темою. Повернення редакторів до своїх команд було сигналом для старту другого раунду – наповнення пустого макету змістом, а точніше – розбиття газети на рубрики, створення ідей для можливих матеріалів. Опісля, вчасно і правильно відповівши на питання, команда мала право зробити крок уперед. Таким чином в останній, четвертий раунд завершального етапу, потрапили чотири головні редактори команд, що дали найбільше правильних відповідей. 21 березня на журналістському форумі було оголошено імена переможців «Прес-бою», які визначалися за підсумками усіх чотирьох етапів. Отже, ними стали: ІІІ місце – прес-центр гімназії № 19 Подільського району та пресцентр гімназії № 323 Дарницького району. ІІ місце – прес-центр гімназії № 179 Голосіївського району та прес-центр школи № 196 Святошинського району. І місце – традиційно, із великим відривом – команда «Святошки» прес-центру Районної асоціації «Старшокласник». Що ж, бій був нелегким: змагалися «акули учнівського пера» з усього Києва, але найсильніші і найбільш витривалі змогли проявити себе навіть у складних умовах. Сподіваємося, всі учасники отримали гарний досвід не лише у журналістиці, а й у командній роботі.

Тетяна ГОРБАНЬ

Путевые заметки редактора

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Другий день фестивалю був не менш насиченим. Юні журналісти також мали змогу проявити свої творчі навички та професіоналізм. Упродовж усього журналістського марафону учасники школи юних журналістів показували бездоганні результати і справляли гарні враження. За активну діяльність учасникам школи юних журналістів також було присуджено І та ІІІ місця. Це ще раз доводить, що Школа Юних Журналістів -найкраща. За три дні юні журналісти мали хорошу можливість отримати досвід співпраці з відомими журналістами та телеведучими, практику і просто чудові та незабутні враження.

Олександр ЯНЧУК, газета «ЧЕМОДАН»

Сегодня «Чемодан » приехал в Киев . Бешенный ритм «Лакалут», ручки , улыбки в стиле и блокноты – имен но так можно опис международный ать ежегодный фестиваль «Прес-В есна на Дніпрових Схилах». Поезд прибыл в 8:5 0. Сонные, мы бе жали в КПДЮ, гд тивно работали вс е уже с 6:00 аке координаторы и волонтеры фест а. «Пресс-Весна» на чалась с открытий , награждений и но ской музыки. Вдов чной днепроволь насмотревшис ь на вечерний Ки шие, упали в кров ев, мы, уставать. Утром в субботу пр оснуться было не легко, но после не мы собрались и по больших войн -спартански рину лись в бой. Розы, тренинг, ди алоги о Киеве... Но все это перебива ют мысли о газете. Есть нескол ько часов, чтобы все воплотить. Именно по этому, редакц ия людей «Ч», как го вориться, не сиди т на чемоданах, а несе тся в дорогу.

Екатерина К И Я Н , Главный редактор газеты «Чемодан»

5


Рубрика: «Краса кожної людини починається з її здоров’я. Сильні духом»

М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Гордість країни-2012

Слово редактора

Україна обрала героїв серед простих людей. Нещодавно відбулося гучне нагородження 9-ї премії «Гордість країни». Найвищі державні діячі, українські зірки та інші заслужені люди прийшли до Національної опери аби особисто віддати шану звичайним людям, які своїми незвичайними вчинками доводять неможливе та відроджують віру у добро. Ці люди приймають рішення серцем. Однією з нагороджених у цей день стала Роксолана Дзьоба-Балян, яка, пересуваючись на візку, перемогла всю європу в стрільбі з луку. «Мені дуже приємно, що мене взагалі номінували на цю премію. Це для мене такий український «Оскар», мабуть. Відчувати себе жінкою і почувати себе впевнено – ось моє особисте досягнення», – зазначила Роксолана. Життєвий шлях цієї жінки не може нікого залишити байдужим. Це сталося у березні 2000-го року. До випускного у школі залишалося кілька місяців. Дівчина мріяла стати юристом. У 17 років дівчина потрапила під потяг,. Роксолана поверталася додому, переходивши через залізничні колії. Був пізній вечір, видимість нульова. Почувши, як наближається з-за лісу поїзд, Роксолана була впевнена, що він ще дуже далеко. «Я отямилася тільки в лікарні, – розповідає дівчина в одному зі своїх інтерв’ю, – Мені потім розповіли, що електровоз протягнув мене по рейках двісті п'ятдесят метрів, машиніст насилу зміг зупинити потяг, кинувся до мене і викликав «швидку». Звичайно, про те, щоб пришити ноги, не було й мови. Пришивати-то було нічого: кінцівки розплющені, без шкіри, тазові кістки роздроблені. Лікарі взагалі дивувалися, що я вижила!» «До сих пір не можу спокійно згадувати про це, – каже мама Роксолани Олена Михайлівна, – Я тоді зайшла до неї у палату, плачу, а донька каже: «Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?». «Пам'ятаю, мене спочатку обманювали, говорили, що ноги тільки поламані,– посміхається Роксолана. – А я в маренні, під наркозом кричала, що все знаю, розумію: ніг у мене більше немає. Лікарі хотіли викликати психолога, щоб саме він сказав мені про це, але батьки вирішили самі. Коли мама зі сльозами на очах пояснила, що ноги в мене відрізані, я пожартувала: «Зате ти тепер не будеш переживати, що я занадто висока і не знайду собі нареченого». Адже до травми мій зріст був 179 сантиметрів... Взагалі після того, що сталося швидко взяла себе в руки – в сімнадцять років життя тільки починається!» «Мене врятувала любов до життя. І, найголовніше, величезна підтримка рідних, друзів. У той момент це було дуже важливо

й необхідно. Стала задумуватися: якщо Господь зберіг мені життя, то воно повинно й надалі продовжуватися, а не марніти. Звичайно, бували хвилини відчаю, розпачу і безнадії, але вони трапляються і в здорових людей», – згадує Роксолана. У серпні того ж року вона поїхала до реабілітаційного центру для інвалідів, де її навчили доглядати за собою, пересуватися на візку. Там вона усвідомила найголовніше – вона не одна така у світі. «До своєї травми я навіть ніколи не зауважувала, скільки людей на інвалідних візках, – продовжує жінка. – І як вони навчилися з цим жити. Люди спілкуються, закохуються, створюють сім’ї, народжують дітей». Досить швидко Роксолана вийшла заміж за повносправного чоловіка. А дев`ять років тому народила донечку і дала їй незвичайне ім`я – Евеліна-Андріана. Але на цьому випробовування долі для жінки не закінчилися. П`ять років тому її чоловік помер від онкологічного захворювання. Роксолана залишилася сама, з дитиною на руках. Якось у кав`ярні до жінки підійшов чоловік і познайомився з нею. Як виявилося – то був подарунок долі. Невдовзі вони одружилися. Ще в реабілітаційному центрі їй запропонували спробувати себе у стрільбі з лука. Роксолана спочатку вперто відмовлялася, але все ж зважилася. Згодом жінка вдруге завагітніла і відмінила всі спортивні заняття аж до народження доньки. Продовжила в 2005 з особистим тренером Олегом Ілляшенком. Через рік Роксолана стала чемпі��нкою Європи у командних змаганнях. У 2007-му на чемпіонаті світу в Південній Кореї була четвертою. На Пекінській олімпіаді Роксолана виборола сьоме місце. Завжди щось заважало перемогти. Були і сльози, й істерики, кидала лук. Але тренер заспокоював: «Ще не прийшов твій час». І нарешті, 2010 року у Франції в місті Віші здійснила свій переможний постріл – і стала чемпіонкою Європи. Завоювала для України ліцензію на Олімпіаду в Лондоні. «Якихось особливостей у цьому виді спорту немає , – пояснює спортсменка. – Найголовніше: впевненість, віра у собі і сталеві нерви. Але це необхідно і в повсякден-

Фото надане Катериною КУПРІєНКО

ному житті. Дуже важливо в момент пострілу відключитися, не чути криків глядачів. Тільки мішень і лук. У мене ще немає найвищої спортивної нагороди – олімпійської медалі, – продовжує вона. – Але після моєї перемоги у Франції міський голова Львова Андрій Садовий пообіцяв автомобіль. У жовтні минулого року вручив сертифікат на 100 тисяч гривень, за який ми придбали машину. Я щиро вдячна панові Садовому, адже не всі вітчизняні політики виконують свої обіцянки. Не знаю навіть, як передати свої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отримуєш золоту медаль і звучить гімн України. В той момент душа співає й плаче одночасно», – ділиться враженнями Роксолана. Зараз майстер спорту міжнародного класу наполегливо готується до Паралімпійських ігор 2012 року в Лондоні. Життя її ніби випробовує на міцність, жорстоко стріляє по ній, а Роксолана влучно відстрілюється.

Цей рік для молодих журналістів агентства «ЮН-ПРЕС» цікавий та насичений. Наші юнкори побували на відкритті НСК «Олімпійський» та відвідали кілька матчів, поспілкувалися із гостями столиці під час чемпіонату «Євро-2012». Спекотним та нелегким для багатьох було літо: випускники Палацу-2012 вступили до українських вишів, а на зміну їм приходять нові, не менш талановиті школярі. Не обійшлося і без участі у міжнародних фестивалях: «Прес-весна на Дніпрових схилах», «Чорноморські ігри», «Змінимо світ на краще»… Попереду – Славутич, Донецьк, Запоріжжя та багато цікавих зустрічей, унікальних матеріалів, щирих історій та нових знайомств, адже навчальний рік 2012-2013 тільки розпочався! 2012 рік – особливий і для дорослих українських «акул пера». Цього року пішов з життя екс-голова Національної спілки журналістів Ігор Федорович Лубченко. Він завжди мав дружні стосунки із агентством «ЮН-ПРЕС», підтримував юнкорівський рух, допомагав та давав поради новим поколінням акул пера. Протягом 15 років головування Спілки він зробив вагомий внесок у розвиток української журналістики, був головним редактором всеукраїнських газет… 24 квітня цього року було обрано нового голову СНЖУ – Олега Наливайка. Юнкорівська спільнота має надію на те, що дружба «ЮН-ПРЕСу» зі Спілкою продовжиться і надалі. «Справжня журналістика вимагає постійно бути в курсі подій та постійно шукати нову інформацію, - зауважує пан Наливайко, - Це не просто професія, це стиль життя. Нехай ми не створюємо якихось матеріальних цінностей, але ми формуємо свідомість громадянина, його активну життєву позицію, зрештою, навіть, настрої в державі». Саме у руках юних журналістів зараз ситуація в нашій країні, саме молодь прокладає стежки у майбутнє, адже, хто, як не ми, молоді та амбіційні, маємо щодня відстежувати все, що коїться навколо, подавати інформацію світові правдиво, неупереджено та чесно? Юні журналісти – завжди у центрі подій (до речі, саме тому і колонка редактора, яку ви зараз читаєте, знаходиться у центрі газети). Агентство «ЮН-ПРЕС» в рамках своєї діяльності бере участь у багатьох всеукраїнських та міжнародних проектах, координує різноманітні заходи, обмінюється досвідом із іноземними колегами, вихованці пробують себе у найрізноманітніших конкурсах, виграють та впевнено знаходять свій шлях у житті. На початку цього навчального року хочеться побажати всім творчої наснаги, професійного зростання, успіхів, креативних ідей та оригінальності мислення, а також – знайти себе у цьому великому світі!

Катерина КУПРІєНКО

Олександра ГОРЧИНСЬКА, редактор газети «Міст-М»

Катерина Істоміна – спортивна гордість України Встановивши паралімпійський рекорд на дистанції 100 м батерфляєм, українка Катерина Істоміна, яка виступає серед спортсменів з порушеннями опорно-рухового апарату, не здала лідерські позиції у фіналі. Швидшою за Катю виявилася лише рекордсменка світу американка Джессіка Лонг. А рік тому студентка Економіко-правового технікуму МАУП Катерина Істоміна. привезла золоту медаль з легкоатлетичного параолімпійського турніру у місті Каліш (Польща) і розповіла про свої досягнення та плани. - Розкажи, як ти потрапила у професійний спорт? - Склалося так, що я з дитинства займаюся спортом, оскільки була необхідність розробляти руку, адже я з дитинства мала проблеми зі здоров'ям. Мама зі мною багато займалася, у лікарні мене навчили плавати. Потім я вчилася у школі-інтернаті № 19 для дітей зі сколіозом, там у нас був басейн, ЛФК, тобто фізичній підготовці і лікуванню сколіозу приділялася велика увага. У школі я досягла певних результатів і мене вчитель скерував до тренера, Яни Миколаївни Ситнікової, з якою я стала тренуватися професійно, брати участь у змаганнях і протягом року вже виконала нормативи і здобула спочатку звання кандидата у майстри спорту, а потім - майстра спорту України. - Але ти, виявляється, не лише професійно зпймаєшся плаванням, а ще й бігаєш? - Так, я була на легкоатлетичному турнірі у Польщі, хотіла спробувати свої сили, і прибігла першою на дистанції 60 метрів, однак, професійно я

6

Фото: особистий архів героїні

Фото: особистий архів героїні

вже 6 років займаюся плаванням і це зараз головне для мене. На сьогодні я маю 42 золотих, 5 срібних і З бронзові медалі. Зараз я вже майстер спорту міжнародного классу, член параолімпійської збірної Україна, срібна призерка Паралімпіади – 2012. - Що дав тобі вступ до збірної України? -У збірній більше можливостей для розвитку, можливість брати участь у міжнародних змаганнях, краще забезпечення. Щоправда, у збірній більші навантаження, я була на зборах збірної України і мені довелося проплисти за два тренування протягом дня загалом 9 км. Перемігши на Паралімпіаді, я трохи перепочину, а тоді тренуватимусь ще наполегливіше, аби набрати витривалості і кращої фізичної форми. Напередодні Паралімпіади я обігнала учасниць параолімпійської збірної, які виступали на Олімпіаді в Пекіні. Я пливла стилем батерфляй на одній руці. І ось, нарешті, така величезна перемога! Піднімаючись на п'єдестал, я відчувала страшенну гордість за свою

країну. А ще, мені було важливо виправдати надії і працю своїх тренерів — Яни Миколаївни Сотникової та Раїси Юріївни Лагутенко. - А як ти потрапила до Економікоправового технікуму при МАУП? - Навчальний заклад мені обрав батько. Спочатку мені хотілося буди спортивним психологом або тренером, але і батьки, і мої тренери порадили здобувати спеціальність, яка матиме попит на ринку праці, адже спортивна кар'єра досить коротка. Так я вступила до ЕПТ при МАУП на

спеціальність „організація туристичного обслуговування" і дуже задоволена. Але іноді шкода, що через змагання не вдається потрапити на студентські свята, які проводяться в Академії, на жаль, у спортсменів завжди так — чимось треба жертвувати. - Як ти мобілізувала себе і які зміни у твоєму житті зараз? - Мені здається, що саме мій характер, природна енергійність і необхідність розробляти руку спонукали мене до активних занять спортом.

Крім того, спорт розширює коло друзів, у цьому ще один плюс змагань їх з нетерпінням чекаєш не лише як нового випробування своїх сил, але й як нової зустрічі з друзями. Зараз я зацікавилася англійською і польською мовою, аби вільно спілкуватися під час поїздок на змагання з новими знайомими. Попереду у Катерини Істоміної - нові змагання, тож чекаємо від неї нових перемог і бажаємо успіхів, натхнення і наснаги!


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Рубрика: «Краса кожної людини починається з її здоров’я»

Юнацька армія з дорослим майбутнім У Кам’янці-Подільському відбувся х військово-патріотичний збір, присвячений Дню Незалежності України, який об’єднав юнаків і дівчат із десяти областей України. Не така страшна армія, як її малюють. У цьому щоразу переконуються учасники військово-патріотичного збору, який проводиться громадським рухом «За майбутнє» та за підтримки Міністерства оборони України. На перший погляд – це дуже незвичайний збір і не кожен може відразу зрозуміти, як і для чого юнаки й дівчата на декілька днів добровільно натягають на себе військову форму (а серед цих молодих людей, дівчат, повірте, не мало) стають у стрій, підкоряються наказам командира, живуть у казармі, харчуються у звичайнісінькій солдатській їдальні. Так, звучить дивно. Особливо в той час, коли більшість сучасних хлопців приписують себе до психічно хворих плоскостопих метросексуалів (насправді, кожен обирає недугу собі до вподоби), а романтичний образ солдата, оспіваного в піснях, віршах, серіалах хвилює дівчат дедалі менше. Навіть мами й тата в істериці кричать, що армія тільки зруйнує їхню дитину. І саме в цей час знаходиться й чимало молоді зі всієї України, різного віку та з різними уподобаннями, яка бажає стати учасниками військово-патріотичного збору, або як його ще називають – ВПЗ . ВПЗ – це молодіжний фестиваль, в якому закладена військово-патріотична тематика. Збір проводить Всеукраїнська молодіжна організація «Громадський рух «За майбутнє» за підтримки Міністерства оборони України. Під час зборів кожен учасник має можливість відчути себе військовозобов’язаним, прожити 3 дні в казармах, за Статутом, скуштувати справжньої солдатської каші та ознайомитися із життям і побутом солдатів. У зборі беруть участь учні старших класів та студенти 1-3 курсів вишів. Звичайно, це не справжня армія, але проходить все максимально наближено до справжнього суворого армійського життя.

Фото Сергія РУСІНА

Моє перше знайомство з ВПЗ залишилося в моїй пам’яті океаном яскравих вражень, перемог та нових друзів. А відбувалося це минулої осені у місті Житомир на базі 95-ї аеромобільної бригади. Під час реєстрації всіх учасників поділили на чотири табори: «Барс», «Рись», «Орел», «Сокіл». Я потрапила до табору «Рись». І почалося: чотири незабутніх напружених дні. Група зовсім незнайомих людей першого ж дня перетворилася на сильну й дружню команду, яка завзято йшла до перемоги у всьому за що б не бралися. Зарядка о шостій ранку, день, проведений на полігоні, ознайомлення з технікою, бойовими машинами та різними видами зброї, а після всього цього – підготовка візитки команди, а потім КВК. Ми мали змогу не просто дивитися на БТР чи танки, а навіть проїхатися ними у повному спорядження (бронежилет, каска). Постріляти з автомату АК та ПМ (пістолет Макарова), пройти лінію перешкод, показати стройову підготовку та поборотися у спортивних змаганнях. Після того виїзду я назав-

жди закохалася в 95-у аеромобільну бригаду, ВПЗ, та громадський рух «За майбутнє». Нарешті! Я знову їду на зустріч з українською армією, зі ще не знайомою, але вірною командою, з громадським рухом «За майбутнє», з керівником військово-патріотичного збору Михайлом Миколайовичем Харечко та його командою. Ніч у дорозі, а з самого ранку військовий склад частини зустрічав учасників ВПЗ гостинною посмішкою. Ура! Я знову в таборі «Рись». Комендантом нашого табору була тендітна жінка Наталія Іванівна Топчій. Міжтаборове знайомство, перше шикування. І хто б міг подумати, що цей різномастий, різновіковій незнайомий між собою кривий стрій через декілька днів перетвориться на дисциплінований, знаючий майже всі військові команди стрій юних «курсантів» та просто дружню й міцну команду. Ми, як переможці минулого збору, піднімаємо на щоглі державний прапор України. Другий день ми провели на полігоні. Заліки зі

стрільби з АК та ПМ, розбирання й складання автомату, військова естафета, екскурсія до кінологічного центру (тут відбулося знайомство з бойовими собаками та їхній показовий виступ), екскурсія до антитероритстичного центру, в якому ми побачили роботу саперів на різній місцевості, костюми в яких працюють мінери, та різні види вибухівок. І після такої екскурсії хочеться сказати одне: що б там не казали злі язики, люди, які працюють у цій сфері, добре знаються на своїй справі. Обід на польовій кухні, а в вечері КВК, який ми готували на полігоні у перервах між заліками та екскурсіями. А на вечірньому шикуванні – вражаючий феєрверк, яким насолоджувалися не учасники збору, й особовий склад військової частини, а й жителі міста, які мали змогу бачити це чудо піротехніки. Останній день пролетів напружено, але швидко. Спортивні змагання, показ стройової підготовки, завершальне шикування, нагородження. Слухаючі привітальні слова командира збору Михайла Миколайовича Харечка, військових, воїнів-інтернаціоналістів, перед очима промайнула кожна хвилинка проведена пліч-о-пліч із людьми, які стали тобі близькими по духу та вірними товаришами. Ще одна особливість ВПЗ – це те, що перемагає не банальна дружба, як ми звикли спостерігати у багатьох сучасних змаганнях, а дійсно найкращі за допомогою цієї ж дружби та наполегливості. Ось і цей раз не став винятком і перемога дісталася кращим – табору «Орел» і табору «Рись». І як би, іронічно не посміхалися з гори генерали з купою зірочок, саме такі військово-патріотичні збори формують правильну людину, дисципліновану, толерантну. Горду за нашу армію та вдячну за не легку працю наших військових. Ну що, армія! Чекай гідного поповнення!

У Києві, в Міжнародному центрі культури та мистецтв (Жовтневий палац) з помпою почав свою роботу 64-й Всесвітній газетний конгрес і 19-й Всесвітній форум редакторів WAN (World Newspaper Congress). В урочистому відкритті взяли участь президент України Віктор Янукович, президент Всесвітньої асоціації видавців газет і новин (WANIFRA) Джейкоб Метью (Jacob Mathew), віце-президент Української асоціації видавців періодичної преси, президент групи компаній United Media Holding (UMH Group) Борис Ложкін. На території СНД такий захід проводиться лише вдруге (вперше – у 2006-му році в Москві) Як раніше заявляли в Міністерстві закордонних справ України, у роботі 64-го конгресу візьмуть участь близько 700 учасників та понад 30 доповідачів з 89 країн світу. «Ця подія по масштабах і важливості можна порівняти з футбольним чемпіонатом Євро-2012, – заявив ініціатор Форуму Борис Ложкін. – Це можливість розказати про Україну. І тут питання не тільки позитивного іміджу, а питання в тому, щоб деякі країни дізналися, що така країна, як Україна, є. Це в першу чергу платформа для обговорення ключових медіа-тенденцій. Як сьогодні привернути увагу читачів, як зробити видання успішним, яка роль медіа в глобальній економіці? Одне з ключових місць на Конгресі займає тема свободи слова. Тим більше що протягом останніх місяців на адресу чинної влади прозвучало чимало звинувачень щодо утисків незалежних ЗМІ. А напередодні приїзду учасників у Київ канал ТВі звернувся до них із закликом бойкотувати цей захід. На жаль, імідж України за кордоном, зокрема в іноземних медіа, не є позитивним. Безумовно, це вплине і на конгрес. Як заявив у своєму вітальному слові Борис Ложкін, «Свобода слова – це не тільки свобода права людини на отримання інформації. Це і вільні, незалежні медіа як інституції громадянського суспільства, незалежні преса, медіа-бізнес». І тут же він процитував слова Генріха Моргана: «Для того, щоб видати газету, треба всього три речі: честолюбство, чесність і 10 мільйонів доларів».

Як бачимо, нашим ЗМІ не вистачає найменшого – мільйонів доларів. А там, де втручаються великі гроші, про незалежність слід забути. Парадокс якийсь виходить: ЗМІ все одно будуть залежні - не від влади, так від бізнесових структур і капіталу. Простіше кажучи: хто платить гроші, той і дівчинку танцює? Президент WAN-IFRA (Всесвітня асоціація видавців газет і новин) Джейкоб Метью закликав боротися із замовними журналістськими матеріалами. Джейкоб Метью вказав на небезпеку так званої «джинси:» У деяких країнах світу журналісти втрачають свій професіоналізм. І потворні з цих сторін – це феномен оплачених новин. Це безпринципна журналістика, найгірша форма. Від цього страждають засоби масової інформації. Адже якщо влада не подобається що-небудь, вона просто припиняє надходження новин. Це жахлива практика. І всі ми з цим повинні боротися «У той же час Джейкоб Метью зазначив, що всупереч закликам бойкотувати України, які лунали раніше у зв'язку з тим, що в країні нібито утворилася не дуже дружня середу для бізнесу, видавці та редактори таки приїхали до Києва на конгрес і форум. «Ми приїхали в Київ для того, щоб на власні очі подивитися на все, вникнути, зрозуміти все це», – додав він. І загострив увагу цитатою Рузвельта: «Демократія базується на чотирьох основних свободах: свободі слова, свободі преси, свободі від злиднів і свободу від страху». Джейкоб Метью зазначив, що, як йому відомо, в Україні створена робоча група з розслідування скарг щодо порушення прав журналістів. Але де гарантія, що журналісти будуть довіряти цій робочій

Фото: архів фестивалю

групі? Закінчив свій виступ пан Метью досить-екстравагантними рядками з «Заповіту» Шевченка: «Кайдани порвіте. І вражою злою кров'ю волю окропіте!» Хоча тутже зміркував внести поправку: мовляв, я не закликаю ні до якого кровопролиття, я мав на увазі, що пора рвати кайдани! Президент України Віктор Янукович відразу зазначив, що вважає заяви про недостатність свободи слова в Україні помилковим стереотипом: «Однією з перешкод для розвитку медіа-простору в Україні є помилкові стереотипи про недостатність свободи слова в нашій країні. На мою думку, це пов'язано з браком об'єктивної інформації, як насправді виглядає ситуація», – заявив президент. Янукович зазначив, що Україні, не зважаючи на радянську спадщину, вдалося досягти прогресу у розвитку свободи слова. «Україна пройшла шлях, без перебільшення, від тотальної цензури до відкритого суспільства», - підкреслив президент, – «Але головним завданням у сфері медіа має бути визначено створення умов, коли вільна преса може ефективно розвиватися, бути незалежною від будь-якого контролю». При цьому глава держ��ви підкреслив, що в Україні для преси немає

заборонених тем. Він також нагадав, що Україна пропонує вдосконалювати механізми доступу до публічної інформації. За словами президента, завдяки закону про доступ до публічної інформації, органи державної влади відповіли більш, ніж на 33 тис інформаційних запитів. І тут же зазначив, що «проблемою залишається не завжди оперативне реагування правоохоронних органів на сигнали журналістів». Президент закликав журналістів тримати високу етичну планку, а також дотримуватися принципів об'єктивності. «Вважаю, що розвиток свободи слова є дорогою з двостороннім рухом, що вимагає зусиль і з боку журналістів. В першу чергу, маю на увазі необхідність боротьби з використанням окремими недобросовісними політиками ЗМІ в брудних політтехнології», – сказав він. Крім того, на церемонії відкриття вручили міжнародну премію в галузі журналістики «Золоте перо свободи» за 2012 мексиканської письменниці і журналістці Анабель Ернандес за розслідування про корупцію і зловживання владою в Мексиці. Ця героїчна жінка, яка після виходу своєї книги – журналістського розслі-

дування була арештована, піддавалася тортурам і знущанням може стати прикладом журналістського мужності. «Я не знаю, скільки мені залишилося жити, – поділилася Анабель, але я точно знаю, що я – у «чорному» списку влади, а вони так це не залишать. Але я не хочу, щоб моя смерть стала всього лише цифрою в статистиці знищених журналістів. Я хочу, щоб світ запам'ятав мене борцем. Я не можу мовчати і не хочу стояти на колінах! А свою нагороду я символічно присвячую всім загиблим журналістам моєї країни! «Золоте перо свободи» - це міжнародна премія в галузі журналістики, якої WAN-IFRA нагороджує організації та окремих представників ЗМІ за внесок у захист і популяризацію свободи преси. Премія вручається з метою привернення уваги світової громадськості до лауреатів для захисту їх від можливої небезпеки, яка підстерігає їх в результаті боротьби за свободу слова. Премію отримали вже представники 39 країн світу, і з них найчастіше – журналісти з Китаю та Ірану. А в 1989 році міжнародною премією WAN «Золоте перо Свободи» був нагороджений Сергій Григорьянц, колишній киянин, а тепер москвич, радянський дисидент, колишній політв'язень у 1975-1981, 19831987 роках, журналіст, літературознавець, голова правозахисного фонду «Гласність». Слава Богу, в Україні ще можна спокійно ходити по вулицях і писати. Правда, немає ніякої гарантії, що твою «писанину» хтось опублікує, адже ЗМІ теж хочуть жити і тому намагаються обходити стороною гострі і скандальні теми. А там, де не вдається обійти – можна і прибрати занадто завзятого писаку, «щоб не гавкав і не ганяв повітря». Але все-таки, 64-й Всесвітній газетний конгрес і 19-й Всесвітній форум редакторів WAN (World Newspaper Congress) може стати відправною точкою розвитку преси і свободи слова в нашій країні.

Рубрика: «Свобода слова»

«Золоте перо свободи» – у мексиканської журналістки

Ольга ПЛОхОТНЮК

Наталя ВИШИНСЬКА

7


Рубрика: «Краса кожної людини починається з її здоров’я»

М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

З вірою у спортивне майбутнє нації У кожного з нас свій життєвий шлях, який ми обираємо для себе, протоптуючи його протягом усього життя. Життя Олександра Сергійовича Карамушки, нашого колишнього вчителя, а до цього - тренера Смілянської дитячо-юнацької спортивної школи, який допоміг багатьом юним смілянам досягти високих результатів із веслування на байдарках і каное, розпочалося в невеличкому селі Дніпропетровської області. Його дитячі роки припали на період Другої світової війни, яка затьмарила дитинство, але страшні випробування з малих літ виховали в ньому мужність, сміливість, терплячість. У 1946 році сім’я Карамушків переїхала до міста Сміла. Мирне життя без страху і вибухів викликало інтерес до всього цікавого, активного, нового. Ще маленьким хлопчиною Сашко захопився спортом. До цього часу дитячим азартом світяться очі, коли згадує, що біля теперішньої 10-ї школи (раніше № 22) був стадіон, побудований полоненими німцями. На тому стадіоні проходили спортивні змагання з футболу, волейболу, баскетболу, легкої атлетики. Спорт розвивався дуже стрімко. Масовий спортивний підйом серед тодішньої молоді був викликаний усвідомленням причетності до народу-переможця, а ще від п’янкого відчуття свободи. Олександр Сергійович поринає думками у ту пору: «Займалися всім: від ручного м’яча до атлетики. Я не міг пропустити жодних змагань, завжди у перших рядах! Після закінчення школи став перед вибором: 2 роки служби у будівельному батальйоні чи 5 років морфлоту? Хто б сумнівався! До того ж дівчатам подобаються моряки! З того часу у моєму «гардеробі» жодної майки – лише тільники!» Служив Сашко Карамушка на Півночі на крейсері «Жовтнева революція». Там зрозумів, що таке морське братерство! Коли згадує про роки на флоті, то на обличчі мимовільно вимальовується легка та мрійлива посмішка, в якій відчувається сум за найкращими роками життя: як би не хотілося, повернути годинникову стрілку назад неможливо. «До речі, армія – це суцільний спорт, – продовжує Олександр Сергійович, – армія виховує у тобі залізний дух та силу, патріотизм, навчає любити Батьківщину та впевнено крокувати до своєї мети, не здаватися, йти до перемоги так, ніби це ціна власного життя, адже вартість самої перемоги - дуже висока. Це на межі неможливого: здається, що немає сил – ще

трохи і луснуть м’язи, зупиниться серце, а ти повинен зробити останній ривок! Мені добре знайоме це відчуття. Неодноразово екіпаж нашого крейсера ставав переможцем Всесоюзних змагань військово-морських сил із веслування. Кожен раз я сідав «на весла» з метою перемогти! І ніяк інакше!» Після служби вступив до Черкаського педагогічного інституту на факультет фізкультури: «Навчався як усі. Там вивчив, там не вивчив. Перед кожним екзаменом, коли їхав автобусом, думав: «Та хіба ж я дурніший ніж інші? Зда-аа-м». Після смерті батька Олександр перевівся на заочний факультет. На допомогу перспективному студенту прийшов ректор інституту. За його рекомендацієї Олександра взяли тренером з веслування у Смілянську дитячо-юнацьку спортивну школу, з якою він і пов’язав більшу частину свого життя. З великою любов’ю та гордістю згадує Олександр Сергійович свого першого вихованця Віктора Глущенка, який 1967 року став переможцем Спартакіади народів СРСР із веслування на байдарках і каное: «Мого вихованця Олександра Мотузенка на вокзалі станції імені Т. Шевченка зустрічала вся Сміла з квітами та оркестром, коли він срібним призером повертався з ХХIV Олімпіади з Сеулу в 1988 році. Він досяг найвищих результатів, ставши багаторазовим чемпіоном світу, заслуженим майстром спорту СРСР. В кожному учневі ніби бачу самого себе, так само «рву жили і зупиняю серце», коли спостерігаю за перебігом змагань тих, за кого вболіваю. Ще один цікавий випадок був у моєму житті. Сашко Сосницький вперше прийшов у спортивну школу високим (за метр дев’яносто) і ду-у-уже худорлявим, через таку «нескладність» мав проблеми із серцем. Хлопцеві хотілося займатися спор-

Фото надане автором

том, а його мама вважала, що так вона може втратити сина. Добре, що і лікар, і батько на 100% підтримували Сашкові бажання. Мати певний час переслідувала сина, не пускаючи його на тренування. Так ми на березі вивішували для Сашка знак – червоний прапорець, що означав «не показуватися», а білий означав «небезпека минула», тобто мати пішла. Згодом Олександр Сосницький став переможцем Спартакіади школярів СРСР з веслування на байдарках і каное (1968). Тоді й мати повірила у синові можливості, а проблеми із серцем минулися. Через багато років я застав цю маму на стадіоні, де та «бігала від інфаркту», бо переконалася, що спорт – це здоров’я. Тоді вона подякувала за сина і сказала, що тепер знає: якщо хочеш бути здоровим, то треба боротися за своє здоров’я з дитинства». Серед випускників Олександра Сергійовича також: Ілля Сухарєв (неодноразовий чемпіон України з легкої атлетики серед юніорів, член збірної України на молодіжних олімпійських іграх у Франції (2005)), Олексій Цибко (семиразовий чемпіон України з легкої атлетики та регбі, капітан збірної команди України з регбі (2001-2003), засновник Смілянської регбійної школи) та інші видатні спортсмени, в яких вчитель фізкультури угледів спортивний дар. Із хитруватою посмішкою згадує Олександр Сергійович і про моменти свого вчителювання в гімназії. «Бігають учні крос навколо школи (спортивний майданчик у нас маленький), намагаються хитрувати, відсидівшись у кущах чи за шкільними дверима, а я ж людина мудра, на місці не стою, знаю про всі ці учнівські «штучки». Але від кожного вимагав результати, які б відповідали можливостям. Для одного і три рази підтягнутися – успіх, а іншого потрібно добре «поганяти», щоб

спітнів», Олександр Сергійович Карамушка каже, що дехто не розрізняє поняття «спорт» і «фізична культура», а це зовсім різні речі. Для досягнення високого спортивного результату людина повинна ризикувати, але не кожен на це здатен. Іноді спорт можна назвати насиллям над організмом людини. А фізична культура – це рух. Від нього залежить здоров’я: що лопатою копати, що бігати – все одно корисно. «Мені здається, що сучасна молодь не дуже зацікавлена спортом. Хоча, варто сказати, що раніше й вибір був більший, виділялися кошти на матеріальну базу. А зараз у нашому маленькому містечку можна справжнім «спортом» назвати лише футбол та атлетику. Для відродження спортивної культури і престижності потрібна зацікавленість усіх сторін: народу, держави». «Найбільшим щастям для вчителя, тренера є досягнення учнів. Тоді тебе охоплюють неймовірні почуття, прокидається бажання зробити щось нове, відкрити невідоме, і звідкіля беруться ті сили? Ти ніби аж молодшаєш разом з тими, в кого вклав свою душу, сили, терпіння, любов», - впевнений пан Карамушка. ставить уже не можем). Тут Станислав объясняет действо рассказом про писк моды тех времен – джинсы. В конце концов, речь заходит о том, как советская молодёжь научилась делать «варенки» (джинсы с протертостями на штанинах). В этот момент девушка на сцене садится на стул, мочит в воде пемзу, берет джинсы и начинает тереть их, создавая вожделенные белесые потертости на штанинах. Потом появляется ее подруга – с гитарой, садится рядом в кресло и поет душевную песню киевского барда Каденко. И вот на смену девушкам приходит главный редактор издательства «Варто» Елена Мухтаровна Насырова: «Года три назад нас (меня и Стаса) познакомила моя приятельница, киевский экскурсовод Елена Царовская после презентации какой-то из наших книг, и Стас подарил мне журнал, в котором была его статья как раз о 70-х». Выяснилось, что в серии «Незачинене вікно» существует уже книга про Киев 50-х. Сейчас работа идет над материалом о 60-х годах. «Координировать работу авторского коллектива будет Татьяна Рогозовская – научный сотрудник Музея Михаила Булгакова». - Прокомментировала создание книги про Киев 60-х Елена Мухтаровна. Авторы, выразившие согласие писать о 60-х: Ян Ольшанецкий — директор музея Киевгорстроя, Татьяна Евстафьева — автор книги «Бабий Яр: человек, власть, история» (в соавторстве), уже издававшиеся у нас писатели-киевоведы Михаил Кальницкий и Стефан Машкевич. В конце презентации автор на пару с главным редактором провели розыг-

Сьогодні колишній тренер захоплюється риболовлею, адже з віком довелося перейти на більш спокійний вид спорту, але й від щасливого улову адреналін пульсує в крові. «Дуже прикро, що сучасний спорт – це спосіб заробляння грошей. Серце точить те, що в Україні багато гарних спортсменів, але їм навіть шансу не дають проявити себе на більш високому рівні, адже сучасні команди спортсменів здебільшого складаються з іноземців, які ладні називати себе українцями-патріотами, аби їм лише платили. На жаль, «ура-патріотизм» дуже поширений на теренах сучасної України». Кілька годин розмови. Кілька годин спогадів. Кілька годин юнацького азарту в очах посивілого, але кремезного і міцного чоловіка. Олександр Сергійович Карамушка живе з вірою у спортивне майбутнє української нації. Мене ж його спогади пронизали до самих кінчиків пальців і доторкнулися до самого серця…

Аліна ЗАДОРОЖНЯ м.Сміла, юнкор газети «Дзвоник»,

«Говорить Київ, тринадцята година...» «Не знаю!» – таков ответ можно получить при опросе молодых людей на тему реалий последних годов СССР. В такой ситуации, что толку говорить с моими сверстниками о временах сорокалетней давности? Пролить свет на эту тему решил писатель Станислав Цалик в своей книге «Киев. Конспект 70-х». В Украинский Дом, в холл пятого этажа примерно в 12:30 начали подтягиваться люди разных возрастов. Вот, по лестнице с трудом взбирается культурно продвинутый дедушка в черном потрепаном пальто и с большой белой бородой. В руках у него пакет с логотипом «ГогольФест». Он явно пришёл сюда с определённой целью. В конце холла открывается дверь в зал и представительный пожилой человек приглашает заходить. Все получают при входе из рук юноши-«кассира» старомодные голубые кинобилетики, а девушка-«билетёр» отрывает от них корешки с номерами и складывает их в коробочку. Вслед за всеми в зал заходит мужчина в бежевом пиджаке. На вид ему лет 49. Он вальяжно, но уверенно подходит к сцене, что-то шепчет на ухо парню за пультом и объявляет: «Начинаем!». Так начинается презентация книги «Киев. Конспект 70-х» Станислава Цалика, который является ведущим этого мероприятия, а заодно обладателем того новехонького бежевого

8

пиджака. Все в сборе, зал переполнен, действие начинается. Молодой лингвист и писатель, друг Станислава, Филипп Селигей, зачитывает радиообращение: «Говорить Київ, тринадцята година». «Там должен был быть ветеран украинского радио Петро Бойко, – рассказал нам сам автор, – который должен был читать это информационное сообщение тем самым голосом, которым он читал в 70-х. Такая вот аутентика полная. Но ему 82 года, к сожалению, у него всю ночь были проблемы с сердцем и он просто по состоянию здоровья не смог приехать. На презентации его текст прочитал мой друг и соавтор Филипп Селигей». Сразу за обращением следует показ киножурнала, который являлся обязательным на советских киносеансах. После него по традиции в зал запускались опоздавшие зрители. «Идея появилась вот каким образом, – начинает рассказывать о создании книги Станислав, – у меня было определенное количество статей о разных сторонах жизни 70-х годов в Киеве, и материал, который я готовил для этих статей потихонечку накапливался. А потом так получилось, что журнал «Власть денег» предложил мне вести постоянную рубрику о 70-х годах. Это длилось достаточно долго, несколько лет. И накопилось такое количество материала, когда говорят, что критическая масса была достигнута. Все время хотелось дать объ-

емную картину. И я понял, что нужно делать книгу. Вопрос был в том, какой издатель захочет за это взяться? И тут я сообразил, что у знакомого мне издательства «Варто» выходит серия книг – Киев по десятилетиям. В этой серии тогда вышла только одна книжка Дмитрия Малакова, которая называется «В Киеве 50-х». И тут я подумал, почему бы, собственно говоря, им не предложить? Шанс на то, что они могут заинтересоваться, довольно велик. Мы сели с издателем, поговорили и оказалось, что наши не только интересы совпадают, но дальнейшая работа показала, что и взгляды на 70-е совпадают. Это очень важный момент для работы, чтобы отсутствовали конфликты. Было главное – одинаковое понимание конечного результата, который мы хотим получить. Работалось легко, работа длилась год и три месяца, а по сегодняшним книжным понятиям – это очень долго, столько никто не работает». И вот, во время этой крайне увлекательной истории, на сцену выходит девушка, подходит к книжному шкафу и начинает протирать от пыли стоящие там книжки, пластинки. Заметив это, ведущий переключается на происходящее на сцене и включается в процесс, комментирует действия юной хозяйки. Вот она подходит к радиоприемнику (по нему можно было слушать «Голос Америки» и радио «Свобода»), протирает тряпочкой бабинный магнитофон (мы такие и пред-

рыш ценных футболок с коллажами на тему книги о 70-х. Принять участие можно было при наличии билетика, который человек получал на входе. В конце концов, три уникальные футболки нашли своих счастливых хозяев. Сразу после этого следовала автографсессия. В растянувшейся на долгие минуты очереди кто-то пожаловался: «Тяжело в очереди стоять!», на что автор с иронией ответил: «А вы помните – какие очереди были в 70-х? Всё ж в тему!». На что очередь отозвалась дружным смехом. По ходу продвижения процесса, люди начали вспоминать некоторые интересные детали, связанные с 70ми. Когда все гости получили автографы и разошлись кто куда, автор устало поднялся с кресла, похрустел суставами, окинул взглядом ретро-вещи, которые теперь предстояло унести, и тихо вздохнул. Теперь молодёжь больше узнает про историю Киева, отчасти про его 70-е.

Илья ЦАЛИК


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012 Рубрика: «Славутичу » – 25!

Колись у цього міста були теплі долоні, а тепер тут – дикі джунглі 21 серпня біля колишнього «Будинку культури» мертвого міста Прип’ять відбулася церемонія з наповнення капсули землею з Прип’яті для закладення в основу меморіалу «Дзвін Нагасакі» у Мінську. Цей захід відбувся напередодні Міжнародного дня дій проти ядерних випробувань, який світова спільнота відзначає 29 серпня. У заході взяли участь виконуючий обовязки голови Державного агентства України з управління зоною відчуження Дмитро Бобро, колишній заступник голови Прип’ятського міськвиконкому Олександр Єсаулов, заступник директора регіонального управління забезпечення організаційно-технічної діяльності Чорнобильської зони відчудження Василь Махно, заслужений журналіст України Олександр Наумов, представители представники громадських організацій, зокрема «Прип’ять com», «Земляки», Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів «Чорнобиль-86» та благодійного фонду «Солідарність Плюс», а також мешканці міста, які були евакуйовані з Прип’яті в 1986 році Спочатку працівники ЧАЕС беруть проби ґрунту, чи не перевищує він допустимої норми радіоактивних елементів, а потім цією землею наповнюють капсулу, яка ро��міром і формою нагадує гільзу артилерійського снаряда. Настоятель Свято-Іллінського храму в Чорнобилі освятнв цю землю, й капсула пішла по кругу: кожен із присутніх передавав її з рук у руки, наповнюючи мертву землю живою, здоровою енергією. Після завершення своєрідного ритуалу Дмитро Бобро передав капсулу предстанвнику посольства України в республіці Бєларусь. Три роки тому з ініціативи Казахстану Організація Об'єднаних Націй проголосила 29 серпня Міжнародним днем дій проти ядерних випробувань. А 27 вересня цього року в столиці Білорусії Мінську буде урочисто відкрито меморіал «Дзвін Нагасакі». Там уже знаходяться капсули з землею міст, які постраждали від «мирного» атому та ядерних випробувань – Хіросіми, Нагасакі, Семипалатинська, білоруського міста Наровля, а тепер буде земля і з України. Як зазначив Дмитро Бобро, Прип’ять – чи не єдине місто на Землі, яке вже ніколи не повернеться до життя через «мирний» атом. Воно – як нагадування про те, що люди мають більш чітко розуміти ту загрозу, яка йде від некерованої ядерної реакції. «Це місто просто необхідно зберегти, зробити з

нього музей і возити сюди енергетиків-атомників з усього світу, щоб вони бачили, що може трапитися з «мирним» атомом, з містом, з цивілізацією, врешті-решт, якщо вони натиснуть не ту кнопку, з болем говорить колишній міський голова Олександр Єсаулов, - Згадаємо долоні цього міста: вони були теплими і м’якими. А зараз це – дикі джунглі. Те, що сталося 26 квітня 1986 року, повинно залишитися для людства не просто памяттю, а трагічнким уроком того, що один невірний рух або вчинок може призвести до жахливих наслідків, які знівечать або заберуть життя сотень, тисяч, десятків тисяч людей». Про своє життя «до» і «після» аварії згадує голова Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів «Чорнобиль-86» Анатолій Колядин. Він вперше після трагедії привіз до рідного міста Прип’яті свого сина, якому в квітні 1986-го виповнилося чотири роки. Анатолій Федорович працював на станції, а в день аварії йому довелося змінювати нічну зміну на 4-му енергоблоці. «Було відчуття того, що це може бути останньою зміною в житті», - згадує ліквідатор, стоячи біля під’їзду свого колишнього будинку, - Але дезертирів серед нас не було. За нами було місто, сім’ї, діти. Перед нами стояло завдання – зберегти 1-й, 2-й і 3-й енергоблоки, навіть були спроби врятувати зруйнований 4-1 блок.. Була ще одна, найважливіша задача: вияснити, що ж, усе-таки трапилося?! Але невдовзі, десь всередині травня стало зрозуміло, що на 4-му блоці варто поставити великий жирний хрест. У перші хвилини після аварії я зателефонував додому й наказав дружині зачинити всі вікна й ні в якому разі не випускати дітей надвір! На жаль, міська влада дуже пізно дала подібні вказівки. І хоча місто було евакуйоване за рекордні терміни - 5 годин, розпорядження про евакуацію населення прийшло дуже пізно! На превеликий жаль, сьогодні, якщо не доведи Господи трапиться подібна біда, рятувати людей підуть лише люди нашого, дуже вже старшого покоління. Інші, якщо й підуть, то лише за дуже великі гроші! Чорнобиль мало чому навчив людство. І таж Фукусіма – це невивчені уроки Чорнобиля», - на песимістичній ноті завершив

Фото: Сергій РУСІН

розмову Анатолій. Разом із керівником неофіційного сайту міста Прип’ять PRIPYAT.com, колишнім прип’ятчанином Олександром Сиротою ми прогулялися мертвим містом, побували біля школи № 1, яка сім років тому почала руйнуватися. Страшно! Особливо – на дитячому майданчику, біля якого дозиметри просто зашкалило й на лічильнику було 30 тисяч бета-часток на сантиметр квадратний у хвилинах! Не знаю точно, що це означає, але всі, хто щось розуміє, сказали, що це – дуже небезпечний фон. Коли ми вже мали повертатися до Києва, перший заступник голови Держагентства керування зоною відчуження Дмитро Бобро повідомив, що через руйнування і часткове знесення будівель місто Прип'ять може зникнути через 10 років . Адже відомо, що без людей будь-яка споруда гине. Крім того, через споруди проростає ліс, стіни і конструкції постійно видозмінюються під дією температури, що призводить до осипання, а рівень радіації в будинках часто вищий, ніж на вулиці. «Саме тому ми зараз обмежили доступ в будівлі. Більшу частину цих будівель зрештою буде знесено та поховано», — підкреслив заступник голови. Повернення людей для постійного проживання в зоні відчуження – неможливе

Місто приємної втоми Ми, жителі ххІ століття, звикли до шумних автомагістралей та багатоповерхівок. Ми відчуваємо себе, як удома, у великих містах. Коли потрапляєш у маленьке, але затишне містечко, впадаєш у стан дисонансу. Тут занадто тихо і занадто спокійно, проте – добре. Таким маленьким містом є Славутич. Його зведено 25 років тому як робоче містечко для працівників Чорнобильської АЕС. Сюди були переселені мешканці знищеної Прип’яті. Назву обрали просто: неподалік міста – Дніпро, а Славутич – давня назва цієї річки. Приводом для розбиття нового населеного пункту стала аварія на ЧАЕС. Тут часто згадують прислів’я про те, що не було б щастя, та нещастя допомогло. Адже через нещастя – вибух у четвертому енергоблоці – виник такий український рай. Не зважаючи на те, що для світової спільноти слово «Чорнобиль» асоціюється лише із вибухом, для славутичан це – просто місто-сусід. ЧАЕС суттєво підтримує місцевий фестиваль, про який ми розкажемо вам трохи далі, керівництво станції часто дає тут прес-конференції. Славутич ховає багато таємниць та цікавинок. По-перше, місто збудоване у лісі. Частину лісу вирубили, але дещо лишили. Саме тому тепер тут – затишні, широкі алеї. По-друге, цікавою є історія самої побудови міста. У цю велику справу зробили свій вклад країни колишнього СРСР: Росія, Україна, Грузія, Азербайджан. Завдяки цьому місто поділене на квартали, кожен з яких носить назву столиці держав-побратимів: Московський квартал, Київський, Добринінський, Ризький, Чернігівський, Тбіліський, Бєлгородський, Ленінградський, Вільнюський, Талліннський, Бакинський, Єреванський. Дороги тут – чисті та рівні, водії – ввічливі та акуратні, завжди поступаються пішоходам. Не менш цікава історія і з адміністративною приналежністю Славутича: територіально він знаходиться у Чернігівській області, але адміністративно належить до Київської. Це називають словом «анклав»: місто, або держава, які оточені або напівоточені іншими державами або містами, та не мають спільних меж зі своїми «материнськими». Від Славутича – всього 12 кілометрів до кордону із Білоруссю, до сусідкидержави можна дістатися пішки за 2 години. Містечко славиться активним спортивним життям: у кожному кварталі є однойменні ФОКи – фізкультуро-оздоровчі комплекси. Тут

щодня проходять заняття для дітей та дорослих: фітнес, гімнастика, тощо. Спортсмени беруть участь у різноманітних змаганнях, отримують призові місця та заслужену славу. Також тут неймовірно чисто: співвідношення кількості смітників на душу населення чи не найбільше у Європі. Найяскравіший персонаж Славутича – міський голова Володимир Удовиченко. Це – людина, яка і справді заслуговує поваги та гідна того, аби бути взірцем для усіх українських та європейських чиновників. На посаді Володимир Петрович із 1987 року. Весь цей час він – незмінний очільник міста. Славутичани називають його батьком, і це – не диво. Він відкритий і завжди радий допомогти всім і кожному. Це – єдиний мер, домашній номер якого є у міській телефонній книзі. Володимир Петрович переміг на конкурсі мерів та є засновником ВГО «Клуб мерів», пише книги про свою роботу, в яких дає поради тим, хто тільки посів такий пост. Є автором понад 60-ти монографій. Славутич, як він є – його заслуга. Варто відмітити і той факт, що це місто отримало першість у рейтингу найпридатніших для життя маленьких українських міст. Крім того, Володимир Петрович – доктор економічних наук, професор. «Золота осінь Славутича» - міжнародний фестиваль дитячих ЗМІ, який вважається найвизначнішою подією у житті міста. Цього року він проходив уже у вісімнадцяте, у вересні, й зібрав багато юних та дорослих журналістів. Всі вони щороку змагаються у декількох номінаціях: преса, фото, радіо, теле, та ІТ-технології. Учасники отримують на жеребкуванні тему для роботи, і протягом трьох фестивальних днів роблять свій продукт: газету, фільм, фотовернісаж. Серед вихованців «ЗОСі» (саме так фестивальці називають фестиваль) – відомі журналісти, які зараз є акулами українського медіапростору та відомі закордоном. Приємно розуміти, що саме звідки багато хто почав свою журналістську кар’єру. Міський голова відмінний і тут – він всіляко сприяє фестивалю та знаходиться поряд із гостями та учасниками від початку до кінця заходу кожен рік. Кожен, хто приїздить сюди, ніколи не залишається байдужим. Для багатьох учасників фестивалю Славутич – місто приємної втоми. Чому? Тому, що зазвичай конкурсанти ночами роблять свої фільми та газети, викладаються до останньої краплі, засинають на ходу. Але ця втома – в чомусь приємна, бо спати можна дозволити собі лише із почуттям виконаної роботи.

До речі, до українського уряду звернулося 35осіб, які бажають повернутися в свої будинки в 30-километровій зоні ввідчудження. Загроза радіоактивного випромінення їх не лякає, тим паче, що вони, під час поїздок до рідних осель неодноразово заміряли рівень радіації, й виявили, що на забрудненій території фон не вищий, ніж у Києві. Думки спеціалістів з цього приводу кардинально розійшлися: одні вважають, що там цілком безпечно, інші ж стверджують, що Зона залишиться мертвою щонайменше тисячу років. Дмитро Бобро зазначив, що, незважаючи на зміну радіаційної ситуації, на теперішній час повернення людей для постійного проживання у Чорнобильській зоні відчуження є неможливим, вважає пан Дмитро. Водночас він припускає, що в південних регіонах зони відчуження за 20-30 років рівень цезію опуститься до значень, що допускають проживання населення. Це пов’язано з фізичними процесами напіврозпаду цієї радіоактивної речовини. Що ж стосується територій, які уражені ізотопами трансуранових елементів, то ці землі, на думку Дмитра Бобро, ніколи не будуть придатними для проживання. А так хочеться сподіватися, що на Полісся знову повернеться життя!

Наталя ВИШИНСЬКА

Фото: сайт міста

Славутич – холодний. Тут завжди дуже холодно, навіть на початку вересня. Але тепло тому, що гріє атмосфера «Золотої осені» та дружнє відношення славутичан до всіх, хто завітав у гості. Ще одна родзинка міста – молодіжний парламент. Молодіжна рада «Майбутнє Славутича» була створена за ініціативи мера декілька років тому. Депутати – учні тутешніх шкіл та ліцею. Їх рівно стільки, скільки й депутатів у Міській раді. Молодь бере активну участь в суспільному житті міста, займається благодійністю, волонтерством, організовує конкурси та свята, проводить суботники. Юні депутати навіть беруть участь у засіданнях Міськради. Спільні засідання допомагають владі приймати такі рішення, які були б цікаві та актуальні для усіх вікових категорій населення. Велика ставка тут робиться саме на молодь. Деякі депутати молодіжної ради мають право голосу в «дорослій» раді. Якщо у вас буде змога поїхати до Славутича – обов’язково завітайте у це маленьке, але дуже сильне місто. Воно є повноправним взірцем, прикладом того, яким має бути справжнє місто європейського зразка.

Олександра ГОРЧИНСЬКА

9


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Анатолій Анатоліч про «амерікан дрім», оксамитовий голос та роботу радіоведучого Цього року одним із членів журі фестивалю «Прес-весна на Дніпрових схилах» у номінації «Радіо робота» був Анатолій Анатоліч – ведучий розважального шоу «Happy-ранок» на «хіт FM» та «Голосу країни» на «1+1», який поділився своїми враженнями від конкурсних робіт учасників, а також секретами успіху ді-джея на радіо.

все це доводиться робити виключно за допомогою голосу. І складність у тому, що потрібно вчитися показувати емоції. Звичайно, можна емоцію показувати за допомогою простих «ого» або «вау», але важливий ще і словниковий запас. У цьому, на відміну від телебачення, й полягає складність.

Фото: Юлія СКОРОБОГАЧ

– Чи сподобалося вам оцінювати радіороботи конкурсантів? Наскільки це було складно? – Я оцінював їх абсолютно суб’єктивно, керувався якимись своїми критеріями. Я – ведучий все ж таки розважальної програми, ранкового шоу «Happyранок», то в радіо роботах я намагався знайти, перш за все, позитив. У будьякому випадку завжди є шанс змінити своє життя. Я думаю, що це кожен чудово розуміє. До 22 років, до речі, я взагалі не знав української мови. А зараз я не те що вільно спілкуюся українською, а чудово її знаю і люблю. Але все ж таки в будь-якій радіопрограмі слід зачіпати такі важливі теми. Стосовно розважальних тем, наприклад, щодо «Євро 2012» мені дуже все сподобалось. Про проблеми підготовки до Євро: крім того, що «ми так добре готуємось», мені не вистачило в деяких місцях, моментах, аби показали, що не все насправді так добре. Бачили, як перекладають: в англійській мові немає виразу «a football», є просто «football» тощо, я не кажу вже про те, що відбувається в київському метрополітені. Те, що я зараз розповідаю – це не сумно, це інформативно,

тому і в ранкових шоу «Happy-ранок» на «Хіт FM», нам приємно, якщо ми піднімаємо такі питання, як «Міжнародний день гемофілії». Хоча у нас розважальне шоу, в нас не радіо «Ера», а «Хіт FM» люди прокидаються, їдуть на роботу. І не дуже хочеться задумуватися над чимось серйозним. От завдання радіоведучого – зробити так, щоб це було цікаво.

– Розкажіть про те, як ви змінили своє життя, як ставитеся до української мови? – Моя родина у Кривому Розі, звідки я родом, не розмовляє українською мовою і досі. Всі спілкуються російською. Зараз я поглиблено вивчаю українську. Я не розумію, чому я не вивчав у школі англійської, хоча ні, я вивчав, але як усі. Тоді прогулював, тому зараз двічі на тиждень займаюся з викладачем із Південної Африки. І можу ска-

зати, що на даний момент моя англійська така сама, як українська, але українська разом з англійською, можливо, трішки гірші за російську. Але якщо у мене є вибір, якою мовою розмовляти, то я розмовляю українською, тому що це моя рідна мова. Особисто я проти двомовності у країні. Кожен обирає, якою мовою розмовляти, але те, що стосується законів, це має бути виключно українська. Щоб покращити знання рідної мови, потрібно просто багато читати, поповнювати свій словниковий запас.

– Скажіть, у чому полягає складність роботи ді-джея? – Якщо ти на телебаченні, ти можеш показати будь-яку емоцію, посміхнутися, і це вже справить враження. Або ти можеш здивуватися, можеш висловити обурення, знову ж таки поглядом своїм або очима, мімікою. А от на радіо

Тема на фестиваль «Жми на RECORD: «Экология»

Быть в форме!

или Пластмассовый мир победил Только вдуматься: человек должен был стать одним из величайших философов 20 века и отказаться от Нобелевской премии, чтоб заработать страничку в социальной сети (не будем говорить в какой, чтобы не обидеть другие) с сорока цитатами, дюжиной комментариев под каждой, восьмью сотнями подписчиков и фотоальбомом. Прелестно! «Пластмассовый мир победил, макет оказался сильнее», - пел Егор Летов. Пророчески. Особенно мило эти слова выглядели на фоне комментария одной барышни, все в той же пресловутой группе. Сердобольная читательница додумалась написать шесть цитат все того же многострадального писателя, только вот ошибочка вышла – не на ту книжку сослалась. Глядя на то, как поклонники-новаторы сводят Сартра к горстке пестрых обрывков, становится страшно: плод длительной и тяжелой работы, общественной деятельности и философии, ставшей образом жизни, - свелись до модного подражания в списке подписок на интересные странички. Но как? Как глыба может раствориться в болоте? Начну издалека. Куда мы тянемся? В Европу? Быть может. Зачем? Наверное, потому как приятно слышать, что «все различны, все равны». Свобода, равенство, братство. Удивительный лозунг не менее удивительных обстоятельств. Великая французская революция. И Робеспьер, и смерть тирана, и блестящее, холодное лезвие гильотины. Как мило: человек, изобретший главный символ борьбы с тиранией сам оставил свою голову в корзине, пропитанной кровью своих вчерашних врагов. Гильотина. Она никогда не останавливалась. Ни в Париже, ни в Ленинграде, ни в Афганистане. Она и сейчас работает: Ливия, Египет, Чечня… Свобода. Мы выкрикиваем это модное слово, постоянно ища его, именно слово, а не то что за ним

10

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

скрывается, снаружи себя. Мы постоянно освобождаемся от всего: цензуры, тирании, государства, предрассудков… Мы скидываем с себя презираемое, ненавидимое и, как пружина, вырываемся наружу. И стремимся все к большей свободе! Как пружина, рвем все на своем пути. Но только вот зачем? И куда рваться, когда почти все преграды сорваны, и вот-вот будет пройден последний Рубикон. Пружина вырвется, и в неистовом движении захлестнет мир волною детских убийств, насилия, разврата, серости и пустоты. Сексуальная революция уже подарила нам культ тела. Не античного – математически выверенного и идельного… Не возрожденческого – полного и свежого, что даже холст вместить не может… И даже не Де Садовского испещренного сотней извращенных удовольствий, ставших целой философской системой… А тела, у которого есть лишь функция, – неважно какая. Однообразное, одинаковое, идеальное… Под тонной вспомогательных средств и аксессуаров. И наполненное совершенной требухой… Красота – формат, идеал – стандарт, мечта – функция. Рекламный лозунг – «Даю в рассрочку до пятнадцати раз», лучшая иллюстрация. Уже дозволили почти все. Но только оно уже незачем.

Свобода – собственность, не нуждающаяся в поиске, – нечто даваемое, именно даваемое с самого рождения и с захлебом поедаемое, пожираемое, потребляемое до конца этой короткой и одинокой жизни. Нужна ли такая свобода? Равенство. Просто великолепно!.. Помните Оруэлла, книгу Обраяна, то самое место, где описывается три класса: высший, стремящийся удержать власть; средний, жаждущий стать высшим; и низший класс, который хочет равенства. Вы верите в равенство людей? Я нет… Не так давно в Николаевской области трое нелюдей унизили, сожгли и выбросили на мороз, убили живого человека. В��оптали в землю чье-то достоинство, чью-то жизнь. Вы с ними хотите равенства? Я нет… Толпа журналистов, писак, блогеров превратили трагедию в зрелище, смакуя и причмокивая обгладывая каждую деталь… А ведь до выборов не так далеко… Быть может, Вы с ними хотите равенства? Я – нет… Толпа в метро, автобусах, балконах, реввоенкомах затхлых кухонь целыми вечерами пережевывают, облизывают и рассасывают, как леденец, эту ужасающую историю. Быть может, с ними хотите равенства? Я – нет… Только вот проблемка – равенство то есть… Не

– Якими якостями, на вашу думку, повинен володіти ді-джей? – Я думаю, що він має бути чесним. Чесним взагалі, тому що слухачі розуміють, де ти лукавиш, і стосовно голосу також. Знаєте, необов’язково мати супер-оксамитовий голос, тембр. Я не маю такого тембру. Якщо говорити про «Голос країни», де закадровий текст озвучує диктор із подібним тембром, то мій голос абсолютно нетиповий для подібних шоу. Я наголошую: необов’язково мати особливий голос, щоб бути радіоведучим. І є багато радіо- і телеведучих з дивними голосами, можливо, навіть дивної зовнішності. Чудовим прикладом цього є моя подружка Катя Осадча. Досить дивний тембр, абсолютно дивний, манера розмови й поведінки. Те ж саме можу сказати про зовнішність: Катя яскрава, але сказати, що вона підходить під картинку телеведучої не можу, але ця дівчина є прикладом «амерікан дрім», коли можеш створити саму себе. Вона працьовита, і все, що потрібно, в неї є. Вона позитивна людина. І так само можна сказати про кожного. – Які цікаві, можливо, дивні випадки траплялися у вас у прямому ефірі? Було таке? могу отделить себя от них… Как Вы – не знаю. Мы способны на самое страшное. Семья, учеба, высокая культура не могут дать никаких гарантий. Иначе если бы мы могли или хотели побороть в себе эту жестокость, мелочность, быть может социальные институты исправили бы нас. Но остались бы мы тогда людьми? Равенство возможно только в числах, где лишь гипотетически есть абсолютный ноль, единица, двойка, состоящие из равных, идентичных один одному элементов. Но как вместить в ограниченное, измеримое, четкое нашу мутную и непостижимую природу, похожую на весенний лед? Когда проломится и где вода? Вы хотите свободы? Откажитесь от равенства. Волеизъявление – абсолютное и неколебимое. Бессмысленное и никому, кроме нас, не нужное, рожденное в борьбе. В пустой борьбе за цели, которые дают в результате только ошибку. Результат, не отвечающий намерению. Хождение по льду. И полная ответственность за каждый шаг, даже если не можешь понять вещь саму по себе, не знаешь наверняка, что за лед под твоими ногами, и все-таки идешь. Туда, куда хочешь ты. Однако если провалишься – сам виноват. Если столкнут – сам виноват: ты не знал, кто рядом с тобой, и все-таки шел с ним. Движение к непостижимому, далекому и столь близкому – к себе самому, через свою волю и тщетные попытки к самопониманию. Через колебания между стремлениями и абсолютными разочарованиями, верой и нигилизмом, произволом и самоистязанием. Вот что она – свобода. В абсолютной уникальности каждого человека и отсутствии какой либо познаваемой природы человека. Так какое может быть равенство? Какая тождественность, если мы все настолько различны? Равенство – подарок усредненности. Уже, казалось бы, освободили от всего и можно почти все. Только вот нужно ли? Пружина, на которую перестали давить, не перестает быть лишь куском металла. Пружина птицей не станет, не выломится в небо, а лишь останется трястись и содрогаться от недавнего напора. А, может, уже никогда и не вы-

– Кожен прямий ефір – це дивний випадок. Коли ти виходиш у прямий ефір, ти розумієш, що 6 мільйонів людей слухають зранку радіо. До цього, з одного боку, звикаєш. Нам приємно, коли підходять і кажуть, що ми – частина життя, що слухати радіо, це як почистити вранці зуби, відвести дитину до школи, сісти в машину, принаймні півгодини ми є частиною життя людини. – А ви в дитинстві слухали радіо? Чи думали взагалі, що станете ведучим на радіо? – Абсолютно точно, я слухав радіо, коли був уже підлітком, коли з’явилися перші цілодобові радіостанції, наприклад, «Європа +». Вночі ми з друзями збиралисяна дачі, тому що це була єдина можливість безкоштовно послухати західну музику, нам не доводилося записувати її на касету. Але тоді я навіть не мріяв стати ведучим. – Ким ви мріяли стати? – Я не пам’ятаю. Космонавтом, мабуть. Нині чомусь ніхто не хоче бути космонавтом. Хоча, напевно, якщо я вступив до економічного, то хотів стати олігархом...

– А що б ви наостанок побажали конкурсантам, юним журналістам? – Я бажаю ніколи не зупинятися. Я взагалі не та людина, яка може бажати щось і казати, як потрібно робити і як не потрібно. Я лише можу на своєму прикладі сказати, що треба постійно працювати над собою.

Тетяна ГОРБАНЬ прямится. И воля, направленная лишь на сваливание груза, «воля против» бесплодна. Зато проще, веселее, интереснее. Как приятно впасть в нигилизм, и с пеной у рта и обильно брызгая слюной, кричать: «Я всегда буду против», ничего не предлагая взамен, даже для самого себя. Зато как красиво: напялив майку с очередным вождем (не важно кем – Лениным или Ленноном), сотрясать воздух и быть против кого-то. Братство? Мы действительно «побратались»… Глобализация, интеграция. Все зависят от всех – мир как огромные соты, заполняемые интернетом унифицированным, усредненным, доступным всем «медом». Не люди, а информационные сиамские близнецы: сшитые, связанные, склеенные тем суррогатом, который сейчас называют «общечеловеческими ценностями», «свободами» и «правами». Поточность всего, что мы делаем, даже элитного – роднит нас всех… Будь в форме! Сотвори ее из единого конструктора, который ты сам выбрал! Направь волю на шкуру! Удовлетвори себя в турбине одного из мейнстримовских или элитарных заводов. И, что самое важное, – забудь, на чем построен этот колосс на глиняных ногах! Плюнь на половину земли, которая голодает; на то, благодаря чему, мы этот мир сделали таким. Плюнь на гильотину! Возрадуйся! Возликуй! Быть может, лезвие не сейчас отсечет тебе голову: в Украине нефти нету. Будь в умеренной, здравой, красивой, форматной (простите за тавтологию) форме! Зачем быть «в себе», быть «в содержании»? Зачем крайности: жалей, а не сочувствуй; негодуй, а не ненавидь! И пускай и моя, и твоя голова, и весь мир подождет!.. Пока мы с тобой не покажемся по ту сторону гильотины… Восхваляйте мученицу, сидевшую в камере со стиральной машиной и кроватью, пока наши старики загнивают в затхлых квартирах! Але оп! На площадь за 100 гривен в день… Только вот в какое Homo мы превращаемся? В какое Homo превращается дурак, который пишет эти слова? Будь в форме!

Максим ВЕЛУЩАК


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Діна Володимирівна Биченкова – редактор Всеукраїнського літературно– публіцистичного журналу для дітей та юнацтва «Мій голос». 40 років вона працює на поприщі журналістики. За цей час вона змінила різні іпостасі: кореспондент керченського міського радіомовлення з першою програмою в історії радіо, журналіст–публіцист кримських ЗМІ, педагог–журналіст позашкільних навчальних закладів м. Керч, Сімферополь, АР Крим. За тривалий час накопичений вагомий досвід підготовки підлітків до професії журналіста, яким належить посісти місце у перших рядах ідеологів – патріотів. Старші покоління випускників уже реалізують свої знання, славлять Україну. Сьогоднішні юнкори стовідсотково вступають до престижних вишів країни. У студентів є вибір будь якого факультету гуманітарних наук: від філологічного, журналістського до філософського і факультету міжнародних відносин, а також можливість брати участь у міжнародних проектах навчання та роботи за кордоном. - З чого для Вас особисто почалася професія журналіста? - Скажу так: неочікувано. Уявіть собі бухгалтера за робочим столом: в голові цифри, дебет, кредет балансу. Думки перериває телефонний дзвінок: «Вас запрошує на співбесіду секретар

міськкому. Негайно». Доки йшла на зустріч із В’ячеславом Петровичем Тересунько, про що тільки не думала! З’ясувалося, йому було доручено створити редакцію міського радіо за проханнями тисячі керчан. Мені запропонували включитися в роботу по створенню редакції, продумати програму передач. На роздуми дали три дні. Не приховаю: у мене були сумніви, але рідні та близькі підтримали словами: погоджуйся, у тебе все вийде. - І як – одразу вийшло, чи… - Так, були й «чи», але всередині, зовні цього ніхто не бачив. Доводилося одночасно і працювати, і вчитися, адже кожна передача – це екзамен перед тисячами радіослухачів. Я ще й постійно співпрацювала з редакцією газети. Так що відповідальність подвійна. - Як Ви вважаєте, що в роботі найголовніше? - Є такий крилатий вираз: «Любіть журналістику в собі, а не себе в журналістиці» - цим і живу. Професіоналу потрібно вписатися в нескінченний рух життя суспільства. При свободі вибору творчості важливо відчувати рамки дозволеного, не нашкодити. Словом, можна підняти на п’єдестал, можна і вбити. Який би ти сюжет не писав чи озвучував, він про людей і для людей, разом із якими ти і радієш, і сумуєш. Будь готовим до цього. - Виходить, ця професія значима?

- Так, значима. Засоби масової інформації називають «четвертою владою». Це підтверджується тим що поряд з політичною, економічною і юридичною владою всіма визнається вплив журналістики. Журналістика, її діяльність вивчається з різних точок зору, як в теоретичному, так і в практичному плані. Ким стати, що вибрати в багатогранності професій, вибирати вам, починаючим журналістам. - З Вами траплялися випадки, що запам’яталося на все життя? - Звичайно, всіх і не перерахувати. Кожне журналістське завдання – це зустрічі, вхід у чиєсь особисте життя. Потрібно бути готовим до того, що далеко не кожен відкриє свою душу. Один через сором’язливість, інший – якщо є що приховувати. Якось до редакції прийшов чоловік з проханням допомогти. Він яскраво змалював картину невдалого сімейного життя і вирішив позбавити материнства колишню дружину, а двох доньок передати йому на виховання. Він вважав, що публікація у газеті допоможе. Вислухавши відвідувача, я прониклася ситуацією, що склалася і перш, ніж відправиться за адресою, зайшла на базар, щоб купити дітям апельсинів. Два вечори я провела у «героїв» моєї статті, потім вісім годин на суді, до оприлюднення рішення. Суд відмовив батькові на підставі, що наведені факти не підтвердилися. Вони вия-

Фото автора

вилися наклепом на дружину. Доньки потрібні були лише для того, щоб закріпити своє право на квартиру, але вже з новою дружиною. Моя стаття про цю сім'ю була опублікована під назвою «Павутина». А ще пам'ятаю зустрічі з Софією Ротару та її чоловіком Анатолієм у перші роки популярності молодої співачки. По телефону домовилися про інтерв'ю в театрі за годину до початку концерту. Бесіда проходила під пильними поглядами шанувальників. Однієї години нам не вистачило і Софія запропонувала продовжити розмову в готелі. Того вечора вона подарувала бабіну записів її пісень, що було цінним для редакції. Наступного дня тисячі керчан слухали мою передачу «Театр біля мікрофона». До редакції посипалися дзвінки слухачів, їм хотілося знати більше того, що було сказано в мікрофон.

Він мріяв стати військовим Місто щойно прокинулося від сну: хтось поволі розплющує очі, і неохоче збирає книжки до школи, хтось викладає на прилавок ще гарячу випічку, а хтось просто залишився вдома. Ось і моя маршрутка, люди поспіхом займають свої місця: дуже морозно, водій неквапливо збирає гроші на квитки. Останні настанови, глибокий видих холодного зимового повітря, рушили. За півгодини я на місці. Мене зустрічає приємний сивуватий чоловік невисокого зросту. Через скло окулярів очі випромінюють глибокий життєвий досвід. Це Володимир Германович Коротков, досить відома особа у Білій Церкві та за її межами, журналіст із великим життєвим досвідом. Народився майбутній кореспондент в 1950 році, в Грузії. Батько був військовим, удостоєний високого звання – Герой Радянського Союзу. До 7-річного віку хлопчик проживає у м. Ахалцихе, а згодом із батьками переїжджає до Білорусії, де закінчує Мінське Суворовське училище. Здавалося б, уже з дитинства у хлопця складається доля війського. Та несподівано для близьких він стає журналістом. 20 років працює в Саратові, а останні 20 – присвячує Білій Церкві, працюючи кореспондентом газети «Замкова Гора». Година задушевного спілкування розкрила таємниці незбувшогося військового. - Володимире Германовичу, як саме ви потрапили в журналістику? - Так склалася моя доля. Понад усе в житті я мріяв стати військовим, як батько. Та проблеми, які виникли із зором, назавжди викреслили мою мрію. Довелося вдягнути окуляри, озброїтися пером і піти в цивільні. - Чому саме журналістика? - Я з дитинства дуже полюбляв читати. Читав все, що потрапляло під руки. Пробував писати, тоді це було, напевне, по-дитячому наївно, але мені подобалося. От і вирішив стати журналістом. Швидко зрозумів, що в журналістиці дуже

Фото автора

важливе вміння правильно використовувати слово, викладати свої думки лаконічно і зрозуміло людям, але найголовніше - це оперувати інформацією, фактами. Без цього навіть замітки не напишеш. Я це засвоїв одразу, ще на першій практиці, навчаючись на ІІІ курсі філологічного факультету Саратовського університету. Направили мене практикувати в районну газету. Редактор дає завдання – надрукувати кореспонденцію про те, як обробляють озимі. Пройшов я пішки кілометрів вісім, дістався до бригади, знайшов головного бригадира, і зізнався, що я студент, уяви ніякої не маю про сільське господарство, а з порожніми руками повертатися до редакції соромно. Бригадир усміхнувся, все детально розповів, що та як. Саме тоді я й написав свою першу кореспонденцію, зрозумів, що найголовніше в професії журналіста – оперувати інформацією. - Звідки черпали необхідну інформацію, можливо, якісь професійні хитрощі допомагали? - 90% інформації журналіст отримує за допомогою спілкування. Тоді дуже легко бути в курсі головних новин і щось важливе виносити для себе. Пам’ятаю, був один фельєтоніст Семен Маренянін, популярний в 60-роки. В своїй книзі «Спогади» він розповідав про роки, проведені в газеті «Известия» та одного корреспондента, який більше 5 речень написати не

міг, бо працював ще при царі репортером на іподромі. Стандартна замітка його виглядала приблизно так: «Першим до фінішу прийшов учасник під номером один Іванов, другим зайняв місце у турнірній таблиці Петушков» тощо. Але, маючи впливових знайомих, він завжди був у курсі подій: пожежні розповідали, що і де спалахнуло, міліціонери – про те, що відбулося, де стався злочин і кого пограбували. В редакції йому все літературно оформляли, і таким чином він пропрацював аж до пенсії. Отож, спілкування дуже важливе, особливо в журналістиці. Саме керуючись фактами, ти зможеш зробити щось корисне, а головне – потрібне донести читачеві. - А казуси в редакції траплялися? - Ще й які! ХХV з’їзд КПРС, 1975 року, верстається кореспонденція, де головною фразою була «Исторические решения ХХV съезда КПСС...», лінотипістка допускає помилку в наборі, у слові «исторические» замість о ставить е, коректор не помічає ляп, редактор теж, і газета повним тиражем йде у друк. Наслідки відомі: редактор позбавився роботи, коректор – премії. Елементарна неуважність привела до фатальних наслідків. - Що в роботі журналіста найцінніше? - Результат. Працюючи в Білгород-Дністровському, я познайомився з жіночкою, яка працювала

лікарем в одному з санаторіїв міста. Їй потрібно було на той час забрати до себе матір, хоча сама жила в скромній однокімнатній квартирі з не досить гарними умовами. Було тяжко. Щоб мама могла жити з донькою, її треба було прописати. Але площа квартири не дозволяла зробити це швидко. Щоб хоч якось допомогти їм, я вирішив написати кореспонденцію про те, що ми всі люди і потрібно допомагати одне одному, не стояти осторонь. Пройшло небагато часу з моменту публікації матеріалу в газеті. Лунає дзвінок. Телефонує донька лікарки, сердечно дякує. Після замітки їм з матір’ю дали квартиру і прописку. Журналістику можна порівняти з трояндою. Бувають ніжні тендітні пелюстки, коли ти щось вдале написав, комусь допоміг, виніс правду на поверхню. Та в більшості випадків – це все-таки колючки. - Чим, на Вашу думку, має керуватися людина, яка хоче стати вдалим журналістом? По-перше, займати активну життєву позицію (вислів канцелярський, але правильний). Подруге, бути доброзичливим до людей, які тебе оточують. І навпаки, тому оточенню, яке псує життя, відкрити очі на правду, змінити його світогляд. Адже,як кажуть: «Добро должно быть с кулаками, Добро суровым быть должно, Чтобы летела шерсть клоками Со всех, кто лезет на добро…» Закохані в цю професію обов’язково знайдуть себе в журналістиці, головне віддавати їй свою душу, працювати для людей, допомагати їм. І хоча ця квітка розкриває свої пелюстки не для всіх, важливо її зберегти в своєму серці, плекати її, і тоді вона обов’язково дасть свої плоди.

Роман НЕВІДОМСЬКИЙ, журнал «Дзига»

- Навчання школярів такій професії є особисто Вашим рішенням? - Діти завжди поруч зі мною. Я автор таких проектів як «Горностай», «Ровесники», На літературній сходинці», «Театр біля мікрофону». Молода журналістка, поетеса Людмила Шершієва організувала прес-студію «юнкорів» при газеті «Керченський робітник». Керченська школа швидко набула популярності, потім переросла в республіканську. - Що Ви побажаєте нам, початківцям? - У вас є можливість розкрити свій талант. Цінуйте це. У вас великі можливості – вибирайте справу до душі. У дорогу життя не беріть у попутники: лінь, егоїзм, заздрість, зазнайство і тоді у вас все вийде. Як і у мене. Я жодного дня не пошкодувала що вибрала журналістику.

Рубрика: «Постаті в історії журналістики»

Легенда дитячої журналістики

Богдана НЕВІДОМСЬКА

Кубок України з футболу поїхав до Сум Футбол вважається чоловічою грою, але на фінал Кубку України євро-2012 серед школярів зібралося 46 414 глядачів, як хлопців, так і дівчат. У той час, коли, одягнувшись у вражаючі сукні та різнокольорові стрічки, випускники святкували закінчення навчання, доводили свою талановитість юні футболісти. Восени на Кубку України Євро-2012 серед школярів було зіграно понад 9 тисяч футбольних матчів, у яких взяли участь понад 310 тисяч дітей. Але до фіналу, звісно, дійшло тільки 2 команди – школа-ліцей № 13 м. Тернополя та загальноосвітня школа № 18 з м. Суми. Фінал відбувся 12 травня на оновленому, кращому стадіоні країни «Олімпійський». За традицією офіційні талісмани Євро2012 Славик і Славко, які за гру роздали 402 автографи, винесли Кубок Делане, за який і боротимуться футболісти. Після цього, виступили юні танцюристи, одягнені в символічні жовтоблакитні кольори. На матч завітав генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно, який зазначив, що це відбуватиметься перший головний фінал для України, а наступний відбудеться 1 липня під час Чемпіонату Європи по футболу Євро 2012. Пролунав гімн України. Команди готові… Свисток судді, і гра почалася. М’ячем добре володіють обидві команди, вони не поступаються одна одній і твердо грають. Але все ж таки на 16-й хвилині Костянтин Гордієнко №16 (м. Суми) забиває гол. Тернопіль не захотів відставати, тому вже на 24-й хвилині дякуючи Ігореві Гранникурахунок стає рівним. Вболівальники в захваті, вони не стримують своїх емоцій і підтримують команди оплесками та викриками. І ось на останній хвилині першого тайму тернопіль чани вириваються вперед: 2:1 на їхню користь. Гол забив Микола Левчук . Другий тайм не був таким насиченим, як перший, але вже

на 39-й хвилині гравець команди Сум Зурабі Чантурія №7 зрівняв рахунок. Але вже через декілька хвилин цей же гравець отримав жовту картку, оскільки діяв не за правилами. Основний матч закінчився з рахунком 2:2, й тому суддя надав додатковий час – 2 тайми по 5 хвилин, але і за цей час командам не вдалося з’ясувати свої стосунки. Для того, щоб визначити переможця, кожній команді призначено по 5 пенальті. А пенальті – це колесо фортуни, може пощастити, а може і ні. З рахунком 6:4 перемогла команда загальноосвітньої школи № 18 м. Суми. «Ми відчуваємо смак перемоги», - радісно сказав капітан команди переможців. Тренером сумської команди є жінка - Оксана Рахматулліна. Цього року школа відсвяткувала своє 85-ліття. У цій школі багато уваги приділяється фізичному вихованню та підготовці юних спортсменів. Шкільна футбольна команда тричі брала участь у дитячих олімпійських іграх. Можливо, тому переможцями стали гравці саме цієї школи. Після гри високопоставлені гості: генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно, віцепрем’єр-міністр України Борис Колесніков, президент Федерації футболу України Григорій Суркіс та Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник нагороджувалипереможців грамотами, медалями, квитками на ЄВРО-2012 і, звичайно ж, Кубком Делоне високоповажні гості: Після закінчення усіх офіційних заходів для учасників та гостей матчу на Троїцькій площі біля стадіону розпочався святковий концерт за участю групи «Авіатор», Альони Вінницької, Тамерлана і Альони Омаргалієвої, Макса Лоренса, співачки МакSим, а також спеціального гостя футбольного свята – Arash.

Катерина КОЛГАН

11


М i с т - М

спецвипуск, вересень-2012

Рубрика: «Новини Палацу»

Фото vynahidnyk.org

Як першокласники святкували Школи та вищі навчальні заклади вже дочекалися своїх учнів за партами. Особливо хвилюючим цей день став для першокласників. Адже 1-го вересня вони зробили маленькі кроки у новий етап свого життя. Як доказ своєї підтримки школярам, київська влада вирішила провести сімейне свято у самому центрі міста. «Дай руку, першокласник!» – саме ця фраза стала девізом події. Впродовж дня на центральній вулиці міста проводилися різноманітні розваги для малечі. Діти могли відчути себе художниками – вимальовуючи картини на справжніх «рембрандтахх», і співаками, спробувавши себе у караоке. Малеча змогла відчути себе справжнім водіями, на інтерактивній площадці ДАІ. Цікаво, що кожний район столиці мав представити свою творчу ідею. Крім того, школярі мали змогу покуштувати солодощі та морозиво, спробувати себе у ляльковому театрі, побачити танці та пісні, що спеціально для них виконували діти-артисти. Дивом свята став і великий купол посеред вулиці, що переносив відвідувачів до атмосфери місяця, показуючи його землю, кратери, будову. Не дарма до нього вишикувалась черга не тільки дітей, але і їх батьків. Але не всі на цьому святі відпочивали, окрім волонтерів, що розважали дітей, наші журналісти теж часу дарма не гаяли. Ні одна подія, не могла зібрати

стільки школярів в одному місці одночасно. Тож користуючись цим, ми провели соціальне опитування. Дітям були поставлені такі питання: чи достатньо секцій у вашій школі?; чи проводяться дискотеки?; чи прогулювали вони колись уроки?; чи сварять їх батьки за оцінки?;чи виникають конфлікти з батьками взагалі?; за яким критеріями ваші батьки обирали школу?; чи намагалися ви піти з дому?; чи вважаєте ви, що отримання золотої медалі у школі та червоний диплом у вищому навчальному закладі гарантує вам успішну кар’єру? Було опитано дітей від шостого до одинадцятого класів. Результати опитування виявилися такими: • Чи достатньо секцій у вашій школі – позитивно відповідь дали 95% опитуваних школярів. Майже всі діти задоволені секціями у школі, серед них і баскетбол, і танці, волейбол, і співи, кружок малювання. • Чи проводяться дискотеки – 80%

опитуваних відповіли, що дискотеки проводяться на кожне свято, інші 20% сказали, що дискотек немає взагалі. • Чи прогулювали вони колись уроки – тут думки розділилися. Учні молодших класів, усі відповідали, що ніколи, а ось старші класи такою статистикою не порадували – 40% зізналися, що прогулювали, просто так, 60% відповіли, що прогулювали, але на то була причина ( у даному випадку поїздка на виступ із колективом). • Чи сварять їх батьки за оцінки – з усіх опитуваних лише кілька чоловік відповіли позитивно. Отже можна казати, що сучасних школярів за оцінки не сварять. • Чи виникають конфлікти з батьками взагалі – тут думки також розійшлися. Старші класи конфліктують з батьками, молодші рідко,або взагалі не конфліктують. • За яким критеріями ваші батьки обирали школу – на цьому питанні всі наче змовились. Відповідь була одна –

«ЛЮДИ, ЩО НАС ОТОЧУЮТЬ» З 1 по 30 вересня в холі 1-го поверху проходить виставка портрету «Люди, що нас оточують» вихованців студії образотворчого мистецтва (керівник Елланська С.Е.). Фото Юрій Малиновський

Фото Юрій Малиновський

Концерт з нагоди святкування річниці Незалежності України 24 серпня 2012 року відбувся концерт з нагоди святкування Дня Незалежності України. В концерті взяв участь лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, переможець ХІV Міжнародного благодійного дитячого фестивалю «Чорноморські ігри–2012» народний художній колектив ансамбль сучасної хореографії «Фламінго» Київського Палацу дітей та юнацтва, художній керівник – Людмила Грищенко.

Квест Подолом Гуртківці Палацу прогулялися Подільськими вулицями – з прадавньою історією, старовинними будівлями, бароковими церквами та безліччю таємниць, що ховаються там. Все це відбувалося в рамках квесту-гри «City Київ: Поділ», організаторами якого виступив відділ туризму Київського Палацу дітей та юнацтва. Учасники заходу блукали містичними вуличками та пізнавали таємниці одного із найстаріших районів Києва, слухали цікаві історії, поринали у захопливий світ минулого.

Головний редактор: ОлександраГОРЧИНСЬКА E-mail: gor4inskaja@ukr.net Шеф-редактор: Наталія ПЛОХОТНЮК Верстка: Олександра ГОРЧИНСЬКА

12

аби ближче було! • Чи намагалися ви піти з дому – на це запитання позитивно відповідали не лише старшокласники, але і учні 6-7 класів. На запитання чому не пішли: « Немає куди йти!», – відповіла одна шестикласниця. • Чи вважаєте ви, що отримання золотої медалі у школі та червоний диплом у вищому навчальному закладі гарантує вам успішну кар’єру – тут відповіді виявилися зовсім різноманітними. Учні 6-, 7-, 8-их класів, відповідали, що без гарних оцінок, червоного диплому ніхто не візьме на роботу, а ось учні старших класів, казали: «Що взагалі-то червоний диплом нікому б не за-

вадив, але він не гарантує на 100%, що ваша кар’єра складеться успішно. Адже життя непередбачувана річ. Окрім папірця, що засвідчує, що ви гарно вчилися, потрібно щось мати у голові, якісь знання, також вдачу, та звичайно бажання, працелюбність, сміливість йти на риск, але в міру. І тоді все вийде!», – відповів учень 11-го класу. Ось такі вони сучасні учні, молоді, гарячі, сповнені надій та сил, як кажуть у нас: «Молодий, кров кипить!». Побажаємо їм наснаги до навчання, гарних оцінок та поменше сварок з батьками. І тоді точно все вийде!

Катерина КОЛГАН, Віра КАРАМ

«МАНДРУЕМО РАЗОМ» із КПДЮ! Фото Юрій Малиновський

Відділ туризму та краєзнавства запрошує вас на ХVІІ традиційне благодійне міське свято «МАНДРУЕМО РАЗОМ» на відзначення Всесвітнього Дня туризму та Дня туризму України. На вас чекають - Спортивно-технічна та розважальна ігрова туристські смуги перешкод - Робота мобільного скеледрому - Вільні старти на трасах спортивного орієнтування - Розважальний спортивно-туристський майданчик «Тато, мама, я – туристська сім’я» та майданчик «Спортивні ігри на галявині » - Краєзнавчі ігри-змагання на краще знання Києва

Юні журналісти – золотий кадрови�� резерв нації

24 серпня в центрі Києва, на вул. хрещатик Центр Майбутнього організовував «Ярмарок інтелектуального капіталу», присвячений Дню Незалежності України. Протягом дня в центрі столиці відбувалось налагодження співпраці талановитої молоді, представників урядових та бізнес-структур, представників різних громадських організацій. Ярмарок почався з тренінг-сесії на тему «Розвиток інтелектуального капіталу». На сцені бізнес-тренери та коучери ділилися із учасниками секретами підготовки до роботи в компаніях, саморозвитку, вміння презентувати себе. Важливість участі в молодіжних проектах доводили представники молодіжного парламенту Москви, які спеціально завітали на Ярмарок.

Газета «Міст-М». Наклад: 100 примірників. Свідоцтво про реєстрацію від 21.02.2002 №5883. Адреса редакції: м. Київ, вул. І. Мазепи, 13. Тел./факс: (044) 280-92-91

Цього року Центр Майбутнього за підтримки Київської міської державної адміністрації та Державної служби молоді та спорту став ініціатором створення Золотого кадрового резерву нації, який презентував під час заходу. Під час Ярмарку талановита молодь, представники Золотого кадрового резерву, представили свої інноваційні проекти розвитку міста, представники бізнесу запропонували можливості для стажування та працевлаштування молоді, а всеукраїнські та міжнародні громадські організації – можливості для розвитку. Всі бажаючі мали змогу взяти участь в інтерактивній програмі - вуличному чемпіонаті з мафії, бізнес-іграх, чемпіонаті з шахів, бізнес-побаченнях (speeddating), різноманітних творчих майстер-класах, анкетуванні здібностей, покуштувати національні блюда 11 країн світу та поспілкуватися з представниками цих культур. Паралельно на сцені відбувався концерт інтелектуальної музики.Центр Майбутнього в Україні і надалі продовжуватиме практику проведення подібних заходів, щоб збирати навколо себе молодих, цікавих та талановитих людей, і надавати їх можливості для інтелектуального відпочинку, розвитку та працевлаштування. Гуртківці ІТА «ЮН-ПРЕС» взяли участь у Ярмарку. Вони проводили майстер-класи для дітей з випуску стіннівок, фоторепортажу, основ журналістики, презентували роботу Київського Палацу дітей та юнацтва, проекти агентства «ЮН-ПРЕС». А головне – були в центрі подій країни, як справжні журналісти.

E-mail:gazeta.mistm@gmail.com Завсіматеріали,опублікованівгазеті,редакціявідповідальністьнесе. Думки авторів майже завжди збігаються з думкою редакції.


Міст-М вересень, 2012