Page 1

Підбірка судової практики ЄСПЛ, що стосуються безпеки журналістів

1


ЗМІСТ 1.

Комітет Міністрів Ради Європи, Рішення, 1294-те засідання, 19-21 Сторінка 3 вересня 2017 р. (DH) Резолюція № H46-37 щодо справи «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02)

2.

Комітет Міністрів Ради Європи, нотатки щодо порядку денного, 1294-те засідання, 19-21 вересня 2017 р. (DH) Права людини Резолюція № H46-37 щодо справи «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02)

Сторінка 5

3.

Попередня резолюція CM/ResDH(2008)35 щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини в справі «Гонгадзе проти України»

Сторінка 12

4.

Попередня резолюція CM/ResDH(2009)74 щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини в справі «Гонгадзе проти України»

Сторінка 17

5.

Перелік ключових справ, що стосуються безпеки журналістів

Сторінка 19

6.

ПРАВА «ГОНГАДЗЕ проти УКРАЇНИ», заява № 34056/02, рішення, Страсбург, 8 листопада 2005 року, остаточне, 8/02/2006

Сторінка 27

7.

СПРАВА «ДІНК ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ», заяви № 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 та 7124/09, рішення, Страсбург, 14 вересня 2010 року, остаточне, 14/12/2010

Сторінка 54

8.

РІШЕННЯ У СПРАВІ «АДАЛІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» (частина, що стосується Статті 2), заява № 38187/97, рішення, Страсбург, 31 березня 2005 року, остаточне, 12/10/2005

Сторінка 93

9.

СПРАВА «ГУСЕЙНОВА ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ», заява № 10653/10, рішення, Страсбург, 13 квітня 2017 року, остаточне, 13/07/2017

Сторінка 118

2


1294-те засідання, 19-21 вересня 2017 р. (DH) Резолюція № H46-37 щодо справи «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02) Нагляд за виконанням рішень Європейського суду Довідковий документ: CM/Notes/1294/H46-37 Рішення На рівні заступників Стосовно індивідуальних заходів 1. Узяв до відома підтвердження апеляційним судом у січні 2016 року довічного ув’язнення для О. Пукача та продовження провадження касаційним судом і запропонував владі надати відомості про результати цього провадження; 2. Нагадав, що Генеральна прокуратура продовжує своє розслідування, що ведеться з вересня 2000 року, підбурювання та організації зникнення і вбивства Г. Гонгадзе з можливою участю колишніх державних високопосадовців, і закликав владу, з огляду на значний час, що минув, далі активізувати свої зусилля з метою оперативного завершення розслідування відповідно до встановлених Конвенцією стандартів. Стосовно заходів загального характеру 3. Привітав зміцнення законодавчої та інституційної основи задля підвищення безпеки журналістів, а також заходи з підвищення незалежності та ефективності розслідувань злочинів проти журналістів, особливо конкретні практичні рекомендації поліції та прокуратурі, діяльність із навчання та поширення інформації, і запропонував владі надати відомості про практичний ефект цих заходів; 4. Із зацікавленістю взяв до відома надану інформацію про поправки, внесені до Кримінального кодексу в 2015 і 2016 роках, і можливість співвідношення різних прав в рамках кримінального судочинства на основі положень нового Кримінального процесуального кодексу 2012 року та судової практики в цій галузі; 5. Запропонував владі заздалегідь сповістити Комітет до його засідання, що відбудеться в червні 2018 року, про будь-які ухвалені чи передбачені заходи, спрямовані на забезпечення журналістам безпосереднього доступу до заходів захисту, у світлі своєї Рекомендації Комітету Міністрів державам-членам щодо захисту журналістики та безпеки журналістів та інших суб’єктів ЗМІ (CM/Rec(2016)4). 3


4


1294-те засідання, 19-21 вересня 2017 р. (DH) Права людини Резолюція № H46-37 щодо справи «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02) Нагляд за виконанням рішень Європейського суду Довідкові документи DH-DD(2017)709, DH-DD(2017)927, CM/ResDH(2008)35, CM/ResDH(2009)74, CM/Del/Dec(2013)1172/25 Заява

Справа

34056/02

ГОНГАДЗЕ

Рішення від 08.11.2005

Набрало Показник чинності класифікації 08.02.2006 Складна проблема

Обставини справи Справа стосується неспроможності влади захистити в 2000 році життя чоловіка заявниці. Останньому – журналісту, відомому своєю критикою можновладців, перед тим як його було викрадено та знайдено мертвим, погрожували невідомі особи (порушення статті 2). Справа також стосується недостатньо ефективного розслідування викрадення і загибелі, оскільки державні органи радше намагалися довести відсутність причетності вищих державних службовців, аніж розкрити правду (порушення статті 2). Вона також стосується ставлення органів розслідування, що принижує гідність вдови журналіста (порушення статті 3) та відсутності ефективних засобів правового захисту в зв’язку з неефективністю розслідування та недоступністю компенсації (порушення статті 13). Стан виконання Комітет розглядає цю справу з 2006 року, здебільшого зосереджуючись на індивідуальних заходах та ухваливши дві проміжні резолюції (на своєму 1028-му засіданні (червень 2008 р.) (DH) і на своєму 1065-му засіданні (вересень 2009 р.) (DH)). Він далі розглядав цю справу на своєму 1115-му засіданні (червень 2011 р.), 1157-му засіданні (грудень 2012 р.) і на 1172-му засіданні (червень 2013 р.). Індивідуальні заходи: Кримінальне розслідування смерті Г. Гонгадзе продовжувалося після винесення рішення Європейським судом з метою усунення виявлених ним недоліків. Суд у справі осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, завершився 2008 року, і трьох поліцейських було засуджено за викрадення та вбивство Г. Гонгадзе. У своїй Проміжній резолюції CM/ResDH(2008)35 Комітет узяв до уваги цей факт, але висловив жаль з того приводу, що розслідування в частині розшуку підбурювачів і організаторів ще не завершене. Згодом було порушено кримінальну справу проти як начальника виконавців – О. Пукача, так і колишнього президента Л. Кучми. 29 січня 2013 року О. Пукач був засуджений до довічного ув’язнення за зловживання владою, перевищення службових повноважень і умисне вбивство Г. Гонгадзе. О. Пукач, а також заявниця оскаржили рішення суду. Постанову прокурора про порушення кримінальної справи проти Л. Кучми було скасовано судом на тій підставі, що єдині докази в справі, а саме, «записи Мельниченка», були отримані незаконно. Це рішення 26 червня 2012 року було підтримано Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ. 5


У своєму рішенні від 6 грудня 2012 року Комітет врахував факт скасування постанови про порушення кримінальної справи проти Л. Кучми й запропонував українській владі надати інформацію про те, яким чином українське законодавство забезпечує баланс права на ефективне розслідування з іншими правами та інтересами, зокрема правом на не використання в суді незаконно отриманих доказів. Комітет також наполягав на зобов’язанні української влади далі докладати своїх зусиль для розшуку замовників і організаторів вбивства Г. Гонгадзе та, зважаючи на час, що минув, активізувати зусилля для забезпечення вжиття всіх слідчих заходів у терміновому порядку. У своєму рішенні, ухваленому на засіданні в червні 2013 року, Комітет узяв до відома завершення в січні 2013 року розгляду в суді першої інстанції справи О. Пукача, начальника вже засуджених трьох офіцерів, за звинуваченням у причетності до вбивства Г. Гонгадзе і те, що Генеральна прокуратура продовжує розслідування обставин загибелі Г. Гонгадзе з метою встановлення замовників і організаторів вбивства. Він також зазначив, що деякі відомості, запитані на попередньому засіданні, ще не отримані, і закликав українську владу надати їх якомога швидше. У своєму плані дій від 15 червня 2017 року (DH-DD(2017)709) влада повідомила про останні події, пов’язані з розглядом судом справи О. Пукача. 6 квітня 2016 року Апеляційний суд Києва частково змінив рішення суду першої інстанції, але підтвердив довічний вирок. Зараз справа розглядається Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який провів слухання 31 травня 2017 року. Крім того, Генеральна прокуратура продовжує розслідування справи за фактом підбурювання та організації вбивства Г. Гонгадзе. Вивчається можлива причетність колишніх високопоставлених українських державних службовців. Вжито всіх можливих заходів з метою забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування, щоб притягнути до кримінальної відповідальності всіх причетних до злочину. Заходи з активізації розслідування включають до себе створення слідчо-оперативної групи, проведення брифінгів про стан розслідування та співпрацю з закордонними правоохоронними органами. Заходи загального характеру: У своїй Проміжній резолюції CM/ResDH(2008)35 Комітет підкреслив важливість забезпечення незалежного розслідування всіх справ, де можливе порушення статті 2 Конвенції. Він закликав українську владу активізувати свої зусилля зі зміцнення незалежності слідчих органів, зокрема, прокуратури, сприяючи тим самим кращому забезпеченню ефективності розслідувань в Україні. У своєму плані дій від 15 червня 2017 року (DH-DD(2017)709) влада надала докладну та широку інформацію про заходи, вжиті на виконання рішення Європейського суду. Загальні законодавчі та інституційні засади захисту життя та безпеки журналістів Свобода вираження поглядів і журналістської діяльності гарантуються та захищаються як Конституцією, так і низкою законодавчих і нормативно-правових актів. Зокрема, відповідно до статті 24 Закону України «Про інформацію», умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику тягне за собою відповідальність. Аналогічно, Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачає відповідальність за посягання на життя і здоров’я журналіста. Він забороняє арешт чи затримання журналіста і вилучення зібраних матеріалів та технічних засобів, якими журналіст користується виключно в своїй професійній діяльності. 6


В Україні створено інституційну структуру з метою забезпечення захисту свободи слова та безпеки журналістів. Це завдання визначається владою як одне з пріоритетних. У рамках цієї структури діють такі органи: Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики, Рада з питань захисту професійної діяльності журналістів та свободи слова (консультативно-дорадчий орган при Президентові України), Міністерство інформаційної політики України, Управління превентивної діяльності Національної поліції України та Союз журналістів. Діяльність Міністерства інформаційної політики зосереджена виключно на захисті свободи слова й прав журналістів. З метою забезпечення належного реагування на будь-які загрози життю журналістів, Міністерство інформаційної політики співпрацює з Платформою Ради Європи для захисту журналістики та безпеки журналістів, де організації ЗМІ публікують заяви про порушення свободи слова та напади на журналістів. Міністерство оперативно реагує на всі публікації на Платформі та оприлюднює позицію України. Зокрема, стосовно справи Гонгадзе уряд 16 лютого 2017 року надав таку відповідь: «… Генеральна прокуратура України проводить повторне розслідування справи про викрадення і вбивство Георгія Гонгадзе. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглядає касаційну скаргу декількох сторін у справі про вбивство Георгія Гонгадзе. Раніше Олексія Пукача, безпосереднього виконавця вбивства, було засуджено до довічного ув’язнення. 21 березня 2016 року Президент України Петро Порошенко вручив вдові журналіста Мирославі Гонгадзе зірку Героя України, якою нагороджений її чоловік. Український уряд засуджує насильство щодо журналістів і виступає за оперативне розслідування всіх обставин цього злочину та притягнення всіх винних до відповідальності…» Крім цих установ, в Національній поліції України функціонує Управління превентивної діяльності, в тому числі в територіальних підрозділах Національної поліції України в кожному регіоні. Нові положення кримінального законодавства та кримінальне переслідування правопорушників З метою посилення захисту журналістів Верховна Рада України 14 травня 2015 року ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій законної професійної діяльності журналістів». Законом внесено зміни до Кримінального кодексу через запровадження низки конкретних положень, що передбачають кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо журналіста (стаття 345-1), умисне знищення або пошкодження майна журналіста (стаття 347-1); вбивство або замах на вбивство журналіста (стаття 348-1) і захоплення журналіста як заручника (стаття 349-1). 4 лютого 2016 року Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів» до Кримінального кодексу були внесені додаткові зміни. Вони передбачають підвищену відповідальність за порушення таємниці листування і телефонних розмов журналіста (частина 2 статті 163) та за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (стаття 171). Із запровадженням цих змін покарання за злочини проти журналістів стають такими ж суворими, як і за злочини проти співробітників правоохоронних органів. У квітні 2017 року Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики звернулася до Генерального директорату з прав людини та верховенства права з проханням оцінити відповідність цих положень стандартам Ради Європи з безпеки журналістів з метою вдосконалення законодавчої бази. Це прохання було підкріплено листом першого заступника 7


Міністра юстиції України від 14 серпня 2017 року. Очікується, що оцінку буде надано до жовтня 2017 року. Що ж стосується останніх статистичних даних про злочини в зв’язку з професійною журналістською діяльністю, то 2015 року було порушено 132 кримінальні справи, 2016 року цей показник становив 194, а за перші сім місяців 2017 року налічувалося 137 розслідувань. Ефективність розслідувань Загальні вимоги до всіх кримінальних розслідувань, що мають застосовуватися в світлі прецедентного права Європейського суду, викладені в новому Кримінальному процесуальному кодексі України від 2012 року. Зокрема прокурор є самостійним у своїй діяльності, втручання в яке забороняється. Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Досудове розслідування є відкритим. Кожна процесуальна дія і рішення мають виконуватися або ухвалюватися в розумні строки. Участь потерпілого у провадженні забезпечується широким колом прав.1 Потерпілий має право подати позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Зокрема, такий позов може бути поданий проти підозрюваного або обвинуваченого протягом кримінального провадження до початку судового розгляду. Особа, яка не подає позов в рамках кримінального судочинства або позов якої не задоволений (тобто в разі виправдувального вироку), може подати позов в рамках окремого цивільного провадження. Крім законодавчих заходів, Національна поліція та Генеральна прокуратура підготували низку практичних рекомендацій для слідчих і прокурорів з метою підвищення їхніх професійних знань під час проведення розслідувань та збору доказів щодо злочинів проти журналістів. Зокрема, Національна академія внутрішніх справ України за сприяння Ради Європи підготувала методичні рекомендації з боротьби зі втручанням у професійну діяльність журналістів в Україні. Вони містять широкі вказівки щодо застосування стандартів Ради Європи задля захисту безпеки журналістів. Генеральна прокуратура та її Академія також підготували методичні рекомендації щодо особливостей здійснення процесуального керівництва у кримінальних провадженнях за фактами перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, погроз або насильства щодо журналістів, умисного знищення або пошкодження майна журналіста, посягання на його життя та захоплення як заручника. Планується передати їх також експертам Ради Європи з метою

1

Права, закріплені статтею 56 Кримінального процесуального кодексу, включають до себе право подавати докази та заявляти клопотання; оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність судових органів; одержувати копії процесуальних документів; знайомитися з матеріалами, які безпосередньо стосуються кримінального правопорушення. Зокрема, під час досудового розслідування потерпілий має право брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, під час яких подавати свої зауваження та заперечення. Після закінчення досудового розслідування потерпілий має право отримувати копії матеріалів, які безпосередньо стосуються кримінального правопорушення. Під час судового провадження в будь-якій інстанції потерпілий, серед іншого, має право брати участь у безпосередній перевірці доказів і оскаржувати судові рішення.

8


оцінювання заходів із підвищення ефективності розслідування злочинів проти безпеки журналістів. Що ж стосується забезпечення балансу права на ефективне розслідування з іншими правами та інтересами, зокрема правом на не використання в суді незаконно отриманих доказів, влада відзначає, що новий Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року регламентує принцип допустимості доказів більш детально та всебічно, ніж попередній кодекс. Саме на суд покладається обов’язок оцінити всі надані докази та виключити ті докази, що були отримані з суттєвим порушенням прав людини. Кодекс таким чином забезпечує потрібну рівновагу, встановивши стандарт безпосереднього дослідження всіх доказів, у тому числі їхньої прийнятності, під час судового розгляду. До того ж, Апеляційний суд Києва, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховний Суд через свою судову практику добилися однакового підходу до питання. Правила прийнятності доказів у світлі стандартів Європейської конвенції є предметом регулярних тренінгів для суддів і прокурорів, організованих, серед іншого, за сприянням Ради Європи в рамках проекту «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні». Опублікування, поширення та навчання Переклад постанови Європейського суду був опублікований в «Офіційному віснику України» (№ 10 від березня 2006 року) і на офіційному сайті Міністерства юстиції. Він також був опублікований в низці юридичних журналів. В рамках проекту Ради Європи «Зміцнення свободи медіа і створення системи суспільного мовлення в Україні», за участю Генеральної прокуратури, її Академії та Міністерства внутрішніх справ і Національної академії внутрішніх справ були організовані семінари та конференції з питань безпеки журналістів. Загалом до кінця 2017 року до цих заходів буде залучено понад 800 учасників з усієї України (поліцейські, прокурори, судді, курсанти відомчих вишів МВС, журналісти). Аналіз Секретаріатом Індивідуальні заходи Що стосується поточного кримінального провадження у справі О. Пукача, начальника трьох засуджених співробітників поліції, то владі пропонується якомога швидше надати додаткові відомості. Увагу зосереджено також на продовженні розслідування Генеральною прокуратурою справи за фактом підбурювання та організації вбивства Г. Гонгадзе, включно з можливою участю у вчиненні злочину колишніх державних високопосадовців. Заходи щодо пришвидшення розслідування свідчать про подальші зусилля влади, спрямовані на повне завершення цього розслідування. Однак з огляду на те, що розслідування триває вже 17 років, владі слід активізувати свої зусилля з цього погляду, і її слід заохочувати до того, щоб завершити розслідування якомога повніше та відповідно до стандартів Конвенції. Заходи загального характеру a) Законодавчі та інституційні засади захисту життя Слід нагадати, що висновок Європейського суду про порушення статті 2 ґрунтувався на неспроможності влади захистити життя журналіста від відомої загрози його життю. Суд оцінив відповідь прокуратури на запит журналіста про надання захисту як формальну і «очевидно недбалу». Можна тільки вітати інформацію, надану владою про широке коло заходів зі зміцнення законодавчої бази конкретними положеннями, спрямованими на підвищення безпеки журналістів та захист їхньої професійної діяльності. Серед іншого, з зацікавленістю зазначаються поправки до Кримінального кодексу, що 9


вивчаються експертами Ради Європи, введені в 2015 і 2016 роках з метою подальшого вдосконалення законодавчої бази, а також кількість кримінальних справ, порушених на підставі цих положень. Крім того, такою ж позитивною тенденцією, що демонструє високий рівень політичної волі української влади до підвищення безпеки журналістів на практиці, стало створення спеціальних органів із підвищення безпеки журналістів та захисту їхньої професійної діяльності, наприклад, Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики, Ради з питань захисту професійної діяльності журналістів та свободи слова при Президентові України, Міністерства інформаційної політики України. Також зазначається, що влада активно співпрацює з Платформою Ради Європи для захисту журналістики та безпеки журналістів, оперативно реагуючи на розміщені на Платформі попередження, які стосуються загроз і насильства щодо працівників ЗМІ в Україні. У цьому зв’язку слід нагадати, що Рекомендація Комітету Міністрів державам-членам щодо захисту журналістики та безпеки журналістів та інших суб’єктів ЗМІ (CM/Rec(2016)4) пропонує державам-членам створити або сприяти створенню механізмів раннього попередження та швидкого реагування, щоб журналісти мали безпосередній доступ до захисних заходів (наприклад, захисту поліцією, переміщення тощо), коли вони перебувають під загрозою. Було б корисно, якби влада змогла поінформувати Комітет про будь-які заходи, вжиті або передбачені, особливо в світлі рекомендацій Комітету Міністрів. b) Ефективність розслідувань Висновок суду про процесуальне порушення статті 2 стосувався того факту, що слідство постраждало від низки затримок і недоліків. Зокрема, увага органів державної влади була спрямована більше на доведення відсутності причетності до справи високопосадовців, аніж встановлення істини. Відмова в доступі до матеріалів справи та тривала невизначеність щодо особистості тіла з відтятою головою і долі журналіста становили основу порушення статті 3. Неефективність розслідування завадила заявниці вимагати виплати компенсації, що становило порушення статті 13. Із задоволенням відзначаються законодавчі та практичні заходи, вжиті й заплановані органами влади з метою загального поліпшення ведення кримінальних розслідувань, особливо тих, що стосуються незалежного і уважного розслідування та дотримання розумних строків. Зокрема, положення нового Кримінального процесуального кодексу 2012 року, які встановлюють права потерпілого, здатні забезпечити достатню участь потерпілого в провадженні з метою захисту його або її законних інтересів. Варто нагадати, що, згідно з прецедентною практикою Європейського суду та з зазначеною вище Рекомендацією Комітету, вимоги до ефективного розслідування злочинів проти журналістів передбачають обов’язок достатньою мірою розслідувати мотиви акту насильства щодо журналіста й визначати, чи дійсно цей акт пов’язаний зі здійсненням журналістської діяльності. З цього погляду, з особливою зацікавленістю зазначаємо підготовлені Генеральною прокуратурою методичні рекомендації, що стосуються особливостей кримінального розслідування злочинів проти журналістів. Очікуються результати їхнього оцінювання з перспективою подальшого закріплення практичних заходів із проведення розслідувань. Щодо можливості балансуваннярізних прав в рамках кримінального судочинства, то даний механізм вже передбачений у новому Кримінальному процесуальному кодексі 2012 року. Ці нові положення, разом із практичними вказівками вищих судів і навчанням суддів конвенційним стандартам, здатні таким чином забезпечити необхідний балансправа на ефективне розслідування з іншими правами та 10


інтересами, зокрема, правом наневикористання в суді незаконно отриманих доказів. Забезпеченість фінансування: ТАК Documents liés Réunions 1294DH засідання заступників міністрів (19-21 вересня 2017 р.) - засідання 2017 р./ 19 septembre 2017 / anglais Comité des Ministres;Conseil de l'Europe CM/Del/Dec(2017)1294/H46-37 / 22 septembre 2017 / anglais / CM-Public 1294-те засідання (DH) - Резолюція № H46-37 щодо справи «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02) - Нагляд за виконанням рішень Європейського суду

11


Попередня резолюція CM/ResDH(2008)35 щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини в справі «Гонгадзе проти України» (заява № 34056/02, рішення 08.11.2005 р., набуло статусу остаточного 08.02.2006 р.) (Прийнято Комітетом міністрів 5 червня 2008 р., на 1028-му засіданні заступників міністрів) Комітет Міністрів, відповідно до умов пункту 2 статті 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка передбачає, що Комітет здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень Європейського суду з прав людини (далі «Конвенція» та «Суд»); Враховуючи рішення Європейського суду з прав людини («Суд») у справі Гонгадзе, переданій Комітету міністрів після набуття ним статусу остаточного згідно зі статтею 44 Конвенції; Посилаючись на те, що в цьому рішенні Суд одноголосно встановив порушення статті 2 Конвенції через нездатність влади захистити життя чоловіка заявниці та подальші недоліки в розслідуванні, що стосуються його зникнення та смерті, а також порушення статті 3 Конвенції по відношенню до розслідування ставлення влади до заявниці та її родини, що є нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням; З огляду на те, що Суд також встановив порушення статті 13 Конвенції, зазначаючи що нездатність провести ефективне розслідування впродовж понад 4 років і неможливість отримати компенсацію в межах цивільного провадження, ініційованого впродовж очікування результату кримінального розслідування, становили відмову у забезпеченні ефективних засобів захисту; Наголошуючи на зобов'язанні кожної держави дотримуватися рішень Суду відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції; Розглянувши інформацію, представлену українською владою щодо заходів, ужитих у цьому відношенні (як видно з Додатку до цієї попередньої резолюції).

Індивідуальні заходи

12


Нагадуючи, що відповідно до усталеної практики Комітету, держава-відповідач має постійне зобов'язання проводити ефективне розслідування у випадках, коли виявлено процесуальне порушення статті 2; Зазначаючи, що таке розслідування має проводитися ретельно та достатньо швидко, а також має гарантувати достатню громадську обізнаність і уважне дослідження; Беручи до уваги інформацію, надану владою України щодо заходів, які було вжито для виявлення та притягнення до відповідальності виконавців, підбурювачів і організаторів вбивства чоловіка заявниці; Відзначаючи, що результатом провадження, що розглядалося в Київському апеляційному суді з 2006 року, проти трьох колишніх міліціонерів, звинувачених у вбивстві чоловіка заявниці, стало рішення суду від 15 березня 2008 року, у якому відповідачі визнавалися винними та двоє з них засуджувалося до 12, а третій до 13 років ув'язнення. Однак шкодуючи про те, що прогрес розслідування обмежувався притягненням до відповідальності винних у вчинені злочину, а розслідування по відношенню до ініціаторів і організаторів вбивства чоловіка заявниці не було завершено з 2001 року; Підкреслюючи, що питання необхідності вжиття заходів для виявлення і притягнення до відповідальності ініціаторів і організаторів вбивства є ключовим в цій справі, зважаючи на серйозність виявленого порушення та час, який минув із моменту, відколи рішення Суду набуло статусу остаточного; З особливим інтересом відзначаючи, що в ході розслідування було досягнуто згоди, згідно з якою група міжнародних експертів мала вивчити оригінальні аудіозаписи, які могли б посприяти у виявленні ініціаторів і організаторів вбивства чоловіка заявниці; Однак шкодуючи, що міжнародних експертів досі не було призначено, ЗАКЛИКАЄ органи влади держави-відповідача оперативно вжити всіх необхідних слідчих заходів для досягнення конкретного та видимого прогресу у виявленні ініціаторів і організаторів вбивства чоловіка заявниці та притягненні їх до відповідальності; ЗВЕРТАЄТЬСЯ до держави-відповідача регулярно повідомляти Комітету про вжиті заходи та досягнутий результат, зокрема, коли йдеться про перевірку зазначених аудіозаписів;

Заходи загального характеру Підкреслюючи важливість забезпечення незалежного розслідування у всіх справах, де може бути порушення статті 2 Конвенції;

13


Відзначаючи в цьому відношенні інформацію, надану українською владою, щодо заходів, ужитих для кращого гарантування незалежності й ефективності розслідувань в Україні, зокрема щодо майбутньої реформи системи кримінального переслідування; ЗАОХОЧУЄ українську владу посилити свої зусилля, спрямовані на зміцнення незалежності слідчих органів, зокрема служби кримінального переслідування, тим самим сприяючи кращому гарантуванню ефективності розслідувань в Україні; ЗАКЛИКАЄ українську владу тримати Комітет у курсі заходів, ужитих чи запланованих у цьому відношенні; ПОСТАНОВЛЯЄ відновити розгляд цієї справи, що стосується невиконаних індивідуальних заходів, на кожному зі своїх засідань із прав людини, а що стосується загальних заходів – з інтервалами, не більшими за шість місяців.

14


Додаток до попередньої резолюції CM/ResDH(2008)35 Інформація, надана владою України в контексті розгляду Комітетом міністрів справи Гонгадзе Індивідуальні заходи 1) Процес над виконавцями вбивства 15.03.2008 р. Київський апеляційний суд визнав трьох колишніх міліціонерів винними у вбивстві чоловіка заявниці та засудив їх до понад десять років ув'язнення. 2) Розслідування, спрямоване на виявлення та притягнення до відповідальності ініціаторів і організаторів вбивства: розслідування тривало з 2001 року. Під час розслідування органи влади опитали низку свідків, у тому числі високопосадовців, проводили різні експертизи, здійснювали реконструкцію події в приміщенні Секретаріату президента, де ймовірно було записано аудіозаписи, що могли допомогти виявити ініціаторів і організаторів злочину. Після пропозиції Парламентської Асамблеї Ради Європи було укладено багатосторонню угоду, метою якої було створення групи міжнародних експертів, зокрема спеціалістів ФБР, для вивчення аудіозаписів. Уряд отримав запевнення ключових свідків про те, що групі експертів буде передано відповідні оригінальні аудіозаписи. За словами влади, поки не було створено групи експертів, незважаючи на кілька спроб Генеральної прокуратури отримати список експертів від Посольства США в Києві. Уживаються подальші заходи для визначення місцезнаходження четвертого звинуваченого, який був керівником засуджених міліціонерів. Заходи загального характеру 1) Незалежності розслідувань: 16.01.2007 р. українська влада надала інформацію про правила, що регулюють розслідування процедур і законодавчих поправок, які здійснюються. Зокрема, у 2006 році відповідно до висновку Венеціанської комісії та Рекомендацій Парламентської Асамблеї, Верховна Рада відкликала проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру», скільки його положення були несумісні з роллю системи кримінального переслідування в демократичному суспільстві. Парламент створив робочу групу для внесення змін у законопроект. Після президентського Указу № 39 від 20.01.2006 р. Міністерству юстиції також було доручено скласти новий закон «Про прокуратуру». Робота розпочнеться, щойно президент схвалить загальну концепцію кримінальної реформи. Концепція зараз на остаточній стадії складання. 2) Засоби правового захисту від надмірно тривалого розслідування У контексті вивчення суті справи та групи справ Жовнер українська влада повідомила Комітет про проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (про захист права на досудове розслідування та судове провадження та виконання судових рішень в розумний час)». Проект передбачає можливість подання скарги в адміністративні суди на порушення права на досудове 15


розслідування впродовж розумного періоду часу та вимоги компенсації за затримки. Законопроект також передбачає санкції для тих, хто відповідальний за затримки. 3) Публікація та поширення: рішення Європейського суду перекладено українською мовою, розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції й опубліковано в «Офіційному віснику України», № 10, 03/2006 а також в інших друкованих джерелах.

16


Попередня резолюція CM/ResDH(2009)741 Виконання рішення Європейського суду з прав людини Гонгадзе проти України (заява № 34056/02, рішення 08/11/2005 р., набуло статусу остаточного 08/02/2006 р.)

Комітет Міністрів, відповідно до умов пункту 2 статті 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка передбачає, що Комітет здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень Європейського суду з прав людини (далі – «Конвенція» та «Суд»); Посилаючись на те, що в цьому рішенні Суд одноголосно визнав порушення статті 2 Конвенції щодо неспроможності влади захистити життя чоловіка заявниці; Крім того, посилаючись на те, що Суд також встановив порушення статей 2 та 13 Конвенції через нездатність влади впродовж понад 4 років провести ефективне розслідування щодо зникнення та вбивства чоловіка заявниці та відсутність ефективних заходів правового захисту в цьому відношенні, а також порушення статі 3 Конвенції через ставлення слідчих органів до заявниці та її родини, що є нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням; Наголошуючи на зобов'язанні кожної держави дотримуватися рішень Суду відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції; Нагадуючи, що Комітет наглядав за виконанням цього рішення з 2006 року та що розслідування обставин викрадення та вбивства чоловіка заявниці розглядалося з 2001 року; Нагадуючи, що 15 березня 2008 року трьох колишніх міліціонерів було засуджено за вбивство Г. Гонгадзе; Нагадуючи, що у своїй першій попередній резолюції CM/ResDH(2008)35, прийнятій 5 червня 2008 року, Комітет закликав владу держави-відповідача вживати необхідних слідчих заходів, спрямованих на виявлення та притягнення до відповідальності ініціаторів і організаторів злочину; Із задоволенням відзначаючи прогрес, Попередньої резолюції Комітету міністрів;

який

відбувся

з

часу

прийняття

У цьому відношенні відзначаючи, що групою українських і міжнародних експертів поводиться фоноскопічна експертиза так званих записів Мельниченка та має бути завершена до листопада 2009 року; 1 Прийнята Комітетом міністрів 16 вересня 2009 року на 1065 засіданні заступників міністрів. 17


Відзначаючи повторний арешт О. Пукача, безпосереднього керівника засуджених колишніх міліціонерів, якого розшукували впродовж 4 років; Із задоволенням відзначаючи, що з часу арешту О. Пукача було оперативно вжито низку слідчих заходів; Відзначаючи в цьому контексті, що було знайдено рештки людського черепа та швидко передані на судово-медичну експертизу, яка дійшла висновку, що ці рештки належали Г. Гонгадзе; Вітаючи ставлення слідчих органів до заявниці, зокрема, швидкі заходи, ужиті у відповідь на вимогу заявниці про додатковий тест ДНК рештків черепа міжнародними експертами; Посилаючись у цьому відношенні на позицію української влади, що результати останніх слідчих заходів можуть бути вирішальними для виявлення ініціаторів і організаторів вбивства чоловіка заявниці, НАПОЛЕГЛИВО ЗАКЛИКАЄ українську владу у світлі останніх подій посилити свої зусилля з метою завершення поточного розслідування, у той же час пам'ятаючи про висновки Суду в цій справі; ЗАКЛИКАЄ державу-відповідача продовжувати регулярно інформувати Комітет про вжиті заходи й досягнуті результати, забезпечуючи повне виконання рішення; ПОСТАНОВЛЯЄ продовжити розгляд цієї справи, принаймні на своєму першому засіданні з прав людини у 2010 році.

18


Ключові справи, що стосуються безпеки журналістів

I.

Список рішень суду

1) «Килич проти Туреччини» (Kılıç v. Turkey), № 22492/93 , 28 березня 2000 р. Нерозкриті вбивства журналістів, чиї прохання про захист не сприймалися серйозно. Порушення статті 2 (матеріальне та процесуальне) і статті 13 Конвенції. 2) «Озгюр Гюндем проти Туреччини» (Özgür Gündem v. Turkey), № 23144/93, 16 березня 2000 р. Насильницькі інциденти й загрози, спрямовані проти газет і пов’язаних із ними осіб. Порушення статті 10 (нездатність захистити свободу вираження думок) 3) «Дінк проти Туреччини» (Dink v. Turkey), 2668/07, 6102/08, 30079/08 та ін., 14 вересня 2010 р.1 Нездатність органів влади захистити життя журналістів після загроз життю. Порушення статті 2 (матеріальне та процесуальне), статей 10 і 13 Конвенції. 4) «Адалі проти Туреччини» (Adali v. Turkey), № 38187/97, 31 березня 2005 р. Убивство журналіста – критика влади. Порушення статті 2 (процесуальне) і статті 13. 5) «Наджафлі проти Азербайджану» (Najafli v. Azerbaijan), № 2594/07, § 67, 2 жовтня 2012 р. Побиття журналіста поліцією під час демонстрації. Порушення статті 3 (матеріальне та процесуальне) і статті 10. 6) «Пентікайнен проти Фінляндії» (Pentikäinen v. Finland) [ВП], № 11882/10, 20 жовтня 2015 р. Арешт і засудження журналіста за невиконання поліцейських наказів під час демонстрації: немає порушення статті 10 7) «Гусейнова проти Азербайджану» (Huseynova v. Azerbaijan), № 10653/10, 13 жовтня 2017 р.2 Відсутність ефективного розслідування вбивства журналіста – критика Уряду. Порушення статті 2 (процесуальне). II.

Вибрані короткі описи рішень суду

1) «Килич проти Туреччини» (Kılıç v. Turkey), № 22492/93 , 28 березня 2000 р.

1 Рішення суду складено французькою мовою, але правові висновки в Базі рішень ЄСПЛ існують англійською та російською мовами. 2 Переклад також включаэ окремі погляди двох суддів із приводу статті 10. 19


Факти: Брат заявника, Кемаль Килич, був журналістом, що працював на південному-сході Туреччини для щоденної газети Özgür Gündem. У грудні 1992 р. він повідомив губернатора своєї провінції, що особи, які працюють на газету, отримували погрози життю, і попросив захисту у влади для персоналу місцевого офісу Özgür Gündem. На підтримку цього прохання він надав приклади нападів, деякі з яких були з смертельними наслідками, на осіб, що працюють на газету, і зазначив, що в інших провінціях регіону персонал і приміщення захищалися поліцією. Офіс губернатора відмовив у його проханні. У лютому 1993 року його застрелили. Рішення суду Стаття 2 (відсутність заходів щодо захисту) Суд повинен визначити, чи влада не дотрималася своїх позитивних зобов'язань щодо захисту життя журналістів. Владу було повідомлено про загрозу нападу його проханням про захист. Однак не було вжито жодних оперативних заходів захисту. Хоча Уряд заперечував, що міг надати ефективний захист від нападів, Суд постановив, що була доступна велика кількість запобіжних заходів, які б допомогли мінімізувати загрози для життя журналіста і які б не передбачали нецільове використання ресурсів. Влада не вжила належних заходів, які були їм доступні, щоб запобігти реальній і негайній загрозі життю журналіста, що порушує статтю 2 Конвенції. Стаття 2 (неналежність розслідування) Влада не провела ефективне розслідування обставин смерті Кемаля Килича. Розслідування було обмеженим і короткотривалим. Не було здійснено спроб визначити, чи жертву вбили через його роботу як журналіста газети Özgür Gündem. Також не було вжито заходів для розслідування зіткнення сил безпеки в інциденті.

2) «Озгюр Гюндем проти Туреччини» (Özgür Gündem v. Turkey), № 23144/93, 16 березня 2000 р. Факти: Справа стосувалася жорстоких інцидентів і погроз, спрямованих проти газети Özgür Gündem, яка намагалася відобразити погляди турецьких курдів, а також проти людей, пов’язаних із цією газетою. Інциденти включали жорстокі смерті семи осіб, пов’язаних із газетою, підпали газетних кіосків, напади на продавців газет і вибухи. Заявник написав кілька клопотань в органи влади, вимагаючи відкриття розслідування та прийняття заходів захисту. Однак органи влади втрутилися лише у двох випадках. Рішення суду 20


Стаття 10 (позитивні зобов'язання) Суд постановив, що справжнє й ефективне здійснення прав на свободу вираження думок може вимагати від Держави прийняття позитивних заходів захисту, навіть у сфері міжособистісних відносин. Влада знала, що газета й пов’язані з нею особи стали жертвами жорстоких дій і що вони боялися інших таких дій для запобігання публікації чи розповсюдження газети. Однак за винятком одного заходу захисту, що стосувався поширення газети, жодне з прохань про захист від газети чи її співробітників не було виконано. Крім того, з урахуванням поширеності та серйозності нападів, Уряд не міг покладатися на розслідування, проведені окремо від конкретних інцидентів. Уряд також не міг покладатися на власне переконання, що газета та її співробітники підтримували РПК (Робочу партію Курдистану) і діяли як її пропагандистський інструмент. Влада, таким чином, не змогла дотриматися своїх позитивних зобов'язань щодо захисту права на свободу вираження думки Özgür Gündem, порушивши статтю 10.

3) «Дінк проти Туреччини» (Dink v. Turkey), 2668/07, 6102/08, 30079/08 та ін., 14 вересня 2010 р. Факти: Фират Дінк, турецький журналіст вірменського походження, був директором видавництва та головним редактором турецько-вірменського щотижневика. У 2003 та 2004 роках він написав серію статей для газети, у якій висловив свої погляди про ідентичність турецьких громадян вірменського походження. Націоналістиекстремісти відреагували на статті, провівши демонстрації та написавши листи з погрозами. У січні 2007 року Фирата Дінка вбили. Рішення суду Стаття 2 (нездатність захистити життя) Суд постановив, що зважаючи на реакцію на ці статті, сили безпеки обґрунтовано вважалися повідомленими про сильну ворожість серед екстремальних націоналістів проти журналіста. Крім того, виявилося, що два відділки поліції й один відділ жандармерії отримав повідомлення про ймовірність спроби вбивства й навіть особи ймовірних підбурювачів. Тому, загроза вбивства могла вважатися реальною та неминучою. Однак жоден із трьох органів влади не вжив заходів, щоб запобігти злочину. Правду кажучи, журналіст не просив посиленого захисту; однак він не міг знати про план вбити його, а тому саме відповідні органи влади мали вжити заходів. Отож, влада не вжила належних заходів, які були їм доступні, щоб запобігти реальній і негайній загрозі життю журналіста, що порушує статтю 2. Стаття 10 (позитивні зобов'язання) Суд наголосив, що від Держав вимагалося створити сприятливе середовище для участі в громадських дебатах усіх зацікавлених осіб, даючи їм змогу без страху 21


висловити свої погляди й ідеї. Держави повинні не просто ухилятися від втручання у свободу висловлювання людей, але також дотримуватися «позитивного зобов’язання» захищати їх права на свободу вираження думок проти нападів, зокрема з боку фізичних осіб. У зв’язку з нездатністю влади захистити журналіста від нападів членів екстремістської групи націоналістів, Туреччина не дотрималася своїх позитивних зобов’язань по відношенню до свободи вираження поглядів журналіста.

4) «Адалі проти Туреччини» (Adali v. Turkey), № 38187/97, 31 березня 2005 р. Факти: Справа стосується вбивства п. Адалі, відомого письменника, який написав і опублікував статті, що містили сильну критику політики й практики турецького уряду й органів влади «Турецької Республіки Північного Кіпру» (ТРПК). Заявниця стверджувала, що органи влади були причетні до вбивства її чоловіка, а також, що розслідування його смерті проводилося неналежним чином. Рішення суду Стаття 2 (вбивство журналіста) Суд постановив, що твердження заявниці щодо того, що вбивство її чоловіка пов’язано з його діяльністю як журналіста, не були безпідставними. Однак матеріали справи не дають змоги зробити безсумнівний висновок, що чоловіка заявниці було вбито службовою особою чи особою, що діяла від імені державних органів влади чи з їх мовчазної згоди. Тому це не становило порушення Статті 2 у зв’язку з убивством чоловіка заявниці. Стаття 2 (розслідування вбивства) Суд не вважав неправдоподібним, що вбивство її чоловіка було пов’язане з його діяльністю як журналіста. Він постановив, що влада не провела достатнє розслідування мотивів вбивства п. Адалі. Тому не було встановлено, що було вжито належних заходів для розслідування можливості того, що вбивство мало політичні мотиви чи зв’язок із його роботою як журналіста. Натомість виявилося, що відповідальні органи влади на недостатньому рівні виключили цю можливість на ранньому етапі розслідування. Суд також стурбований відсутністю громадського контролю за розслідуванням, що проводиться органами влади, а також недостатнім забезпеченням інформацією родини покійного. Він зазначив, що матеріали розслідування були недоступні заявниці, яка не мала можливості дізнатися про проведення чи прогрес у розслідуванні. Суд наголосив важливість залучення родин покійних чи їхніх юридичних представників у розслідуванні та надання їм інформації, а також змоги представити докази. Він дійшов висновку, що національні органи влади не

22


провели достатнє й ефективне розслідування обставин, що стосуються вбивства чоловіка заявниці, а це порушує статтю 2.

5) «Наджафлі проти Азербайджану» (Najafli v. Azerbaijan), № 2594/07, § 67, 2 жовтня 2012 р. Факти: Заявника, журналіста, поліція побила палицями, коли він проводив репортаж про заборонену політичну демонстрацію, яку було організовано опозиційними партіями. Побиття відбулося під час розгону демонстрації, хоча, за словами заявника, він сказав поліцейським, що був журналістом. Після цих подій у заявника діагностували суттєві травми, зокрема закриту черепно-мозкову травму, струс мозку та забиття м’яких тканин маківки. Було розпочате кримінальне розслідування щодо обставин отримання заявником травм, однак його було призупинено на підставі того, що поліцейських, відповідальних за його травми, не було ідентифіковано. Рішення суду Стаття 3 Жорстоке поводження: заявник надав досить достовірні та послідовні докази для встановлення, принаймні, припущення того, що поліція побила його палицями під час розгону демонстрації, а Уряд не надав переконливого спростування цього припущення. Він не довів, що звернення до фізичної сили проти заявника було суворо необхідне через його поведінку: заявник не застосовував насильства проти поліції та не становив їм загрозу, також не було виявлено інших причин, які б виправдовували застосування сили. Тому це було непотрібним, надмірним і неприйнятним, а отже порушувало положення статті 3. Розслідування жорстокого поводження Суд постановив, що розслідування скарги заявника про жорстоке поводження не відповідало вимогам статті 3. Наприклад, були значні процесуальні затримки, а розслідування проводилося недостатньо ретельно. Також існували серйозні сумніви щодо того, чи заявник отримав ефективний доступ до розслідування та чи був вчасно повідомлений про всі процесуальні кроки. Однак найбільш проблематичним було питання незалежності й неупередженості розслідування: завдання виявлення відповідальних за побиття заявника було делеговано тим самим органам влади, чиї агенти ймовірно вчинили злочин. Розслідування було призупинено через неналежні причини (імовірна нездатність виявити відповідальних поліцейських). Насамкінець, заявника позбавили можливості ефективно вимагати компенсації в цивільному провадженні, оскільки від нього вимагали назвати конкретних поліцейських як відповідачів. Вимога була непереборною перешкодою, оскільки виявлення цих поліцейських було завданням 23


кримінального розслідування, яке в цій справі було неефективним і бракувало незалежності. Стаття 10. Роль преси в передачі інформації та ідей щодо питань, які становлять суспільний інтерес, передбачала репортажі про зібрання та демонстрації опозиції, які були важливі для розвитку демократичного суспільства. Однак заявникові перешкодили провести репортаж через фізичне жорстоке поводження та надмірне застосування сили. Суд не зміг прийняти той факт, що поліція не мала можливості визначити, що заявник був журналістом, оскільки він мав бейдж і чітко зазначив свою професію. Також було неважливо, що за словами Уряду, фактично поліцейські не мали наміру втручатися в журналістську діяльність: важливим було те, що незважаючи на явні спроби ідентифікувати себе як журналіста, який просто виконував свою роботу, заявника було піддано жорстокому поводженню, яке заборонене статтею 3. Відповідно, відбулося втручання в його права згідно зі статтею 10. Втручання було невиправданим, оскільки Уряд не надав переконливого підтвердження його законності та переслідування законної цілі. У будь-якому разі, це явно не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».

6) «Пентікайнен проти Фінляндії» (Pentikäinen v. Finland) [ВП], № 11882/10, 20 жовтня 2015 р. Факти: У 2006 році заявника як журналіста й фотографа відправили провести репортаж про демонстрацію. Коли демонстрація стала насильницькою, поліція вирішила перешкодити демонстрантам провести марш і дозволила провести мирну демонстрацію на місці. Пізніше вони оточили територію й наказали протестувальникам розійтися. Незважаючи на неодноразові прохання піти з місця події, заявник вирішив залишитися з демонстрантами. Незабаром після цього його заарештували разом із кількома демонстрантами й утримували понад 17 годин. Згодом його визнали винним у непокорі наказам поліції, однак штраф не було накладено, оскільки правопорушення вважалося таким, що можна виправдати. Рішення суду Стаття 10 Оцінюючи необхідність втручання у свободу висловлювання заявника, Суд мав зважити на два конкуруючі інтереси: інтереси громадськості в отриманні інформації щодо питання суспільного значення й інтереси поліції в підтриманні громадського порядку в контексті насильницької демонстрації. Захист, що пропонується журналістам за статтею 10, регулювався умовою, що вони діють відповідно до принципів відповідальної журналістики, які включають законність поведінки як журналіста. Журналісти не могли посилатися на імунітет від 24


кримінальної відповідальності лише через те, що відповідне правопорушення було вчинено під час виконання їхніх обов’язків журналіста. Суд постановив, що заявникові не перешкоджали здійснювати своє право на свободу висловлювання. Обладнання не було конфісковано, а заявникові було дозволено залишити всі зроблені фотографії та використовувати їх без обмежень. Крім того, йому було відомо про накази поліції залишити місце події після того, як демонстрація стала насильницькою, однак він вирішив проігнорувати їх, а не перейти в окреме безпечне місце, яке було зарезервовано для преси. Крім того, він не зміг чітко пояснити поліцейським, щоб був журналістом. Суд підкреслив, що поведінкою, за яку передбачається кримінальне засудження, була не його журналістська діяльність як така, а його відмова дотримуватися наказів поліції в кінці демонстрації, яку було розцінено поліцією як бунт. У цьому відношенні той факт, що заявник був журналістом, не давав йому права на пільгове чи інше ставлення порівняно з іншими особами на місці події. Оскільки на заявника не було накладено штрафу, у реєстрі судимостей немає запису про його засудження. Суд дійшов висновку, що фінські суди досягли справедливого балансу між конкуруючими інтересами, а тому порушення статті 10 не було.

7) «Гусейнова проти Азербайджану» (Huseynova v. Azerbaijan), № 10653/10, 13, 13 квітня 2017 р. Факти: Чоловік заявниці, Ельмар Гусейнов, був відомим незалежним журналістом в Азербайджані, який писав статті, що сильно критикують Уряд і опозицію. У цілому різними службовцями проти нього було порушено понад 30 цивільних і кримінальних проваджень у зв’язку з його статтями. П. Гусейнова застрелили біля його квартири, коли він повертався з роботи додому в березні 2005 року. Було порушено кримінальне провадження, де підозрілими були 2 громадяни Грузії. Грузинська влада відмовила в їх екстрадиції із Грузії до Азербайджану. Рішення суду Стаття 2 (матеріальний аспект) Хоча Ельмар Гусейнов опублікував низку статей, що критикують різних державних службовців, через недостатні докази Суд не міг безсумнівно дійти висновку, що за вбивством чоловіка п. Гусейнової стояв якийсь службовець чи Держава. Аналогічним чином не було жодних ознак того, що правоохоронні органи знали про небезпеку для життя п. Гусейнова чи що він просив національні органи влади про захист. Тому по відношенню до твердження, що Держава була якимось чином причетна до вбивства чоловіка п. Гусейнової чи що органи влади знали або мали знати про 25


реальний ризик для його життя й не вжили заходів для його захисту, не було порушення статі 2. Стаття 2 (процесуальний аспект): Суд визначив ряд недоліків у розслідуванні. По-перше, влада Азербайджану не вжила всіх доступних їй заходів для переслідування підозрюваних, яких було ідентифіковано, як-от передача кримінальної справи органам Грузії, які б розглядали звинувачення у вбивстві там. По-друге, хоча п. Гусейновій надали статус потерпілої під час розслідування, влада постійно відмовляла їй у доступі до матеріалів справи. Ситуація позбавила заявницю можливості захистити свої законні інтереси й перешкодила ретельному вивченню процесу розслідування громадськістю. По-третє, кримінальне розслідування не було проведена оперативно, беручи до уваги загальну тривалість на цей час – 12 років. Насамкінець, Суд постановив, що не було вжито належних заходів для вивчення, чи вбивство п. Гусейнова було очевидно дуже добре спланованим, чи могло бути пов’язаним з його роботою як журналіста, незважаючи на відсутність причин робити це у світлі його статей, що критикують Уряд і опозицію, а також пов’язані кримінальні провадження проти нього. Слідчі органи також не знайшли іншого правдоподібного пояснення мотивам вбивства. Тому Суд дійшов висновку, що національні органи влади не провели достатнє й ефективне розслідування обставин, що стосуються вбивства чоловіка п. Гусейнової, а це порушує статтю 2. Стаття 10 Суд вирізнив цю справу від справ, де було виявлено порушення статей 2 і 3 Конвенції відповідно до його матеріально-правового аспекту, оскільки Держава не змогла захистити право на життя журналіста (як-от у справі «Дінк проти Туреччини,) або до журналіста було застосовано силу з боку державного службовця (справа «Наджафлі проти Азербайджану). У цій справі, хоча Суд виявив порушення статті 2 Конвенції відповідно до його процесуального аспекту, він не зміг встановити, що чоловіка заявниці вбив державний агент, що за вбивством стояла Держава чи що Держава не захистила його право на життя відповідно до його позитивних зобов’язань. Оскільки єдиною проблемою, що ще залишалася відповідно до статті 10 Конвенції, було встановлення, чи це положення порушено через непроведення державними органами влади ефективного розслідування вбивства чоловіка заявниці, це вже розглядалося згідно зі статтею 2. Таким чином, не було необхідності окремо розглядати скаргу відповідно до статті 10 Конвенції.

26


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга секція РІШЕННЯ Справа "Гонгадзе проти України" (Заява N 34056/02) Страсбург, 8 листопада 2005 року Переклад офіційний Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ). Воно може підлягати редакційним виправленням. У справі "Гонгадзе проти України" Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: п.Ж.-П.Коста, Голова, п. А.Б.Бака, п. І.Кабрал Баррето, п. К.Юнгвірт, п. В.Буткевич, пані А.Мулароні, пані Д.Йочєнє, судді, та пані С.Доллє, Секретар секції, після обговорення в нарадчій кімнаті 22 березня та 11 жовтня 2005 року, виносить таке рішення, що було прийняте цього дня: ПРОЦЕДУРА 1. Справа порушена проти України за заявою N 34056/02, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ) (далі Конвенція) громадянкою України Мирославою Гонгадзе (далі - заявниця) 16 вересня 2002 року. 2. Заявницю представляла пані С.Прес-Лоссінот, юрист, що практикує у м. Парижі, Франція. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською. 3. Заявниця стверджувала, що державні органи не змогли захистити життя її чоловіка та провести розслідування його зникнення та смерті, що спричинило їй серйозні моральні страждання. 4. Заява була передана до другої секції Суду (п. 1 Правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ). Зі складу секції була створена палата в порядку, встановленому п. 1 Правила 26 Регламенту, яка розглядала справу (п. 1 статті 27 Конвенції ( 995_004 ). 5. Ухвалою від 22 березня 2005 року Суд оголосив заяву прийнятною. 27


6. І заявниця, і Уряд подали свої зауваження щодо суті (п. 1 Правила 59). ФАКТИ I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 7. Заявниця народилась у 1972 році та проживає у м. Арлінгтоні, Сполучені Штати Америки (далі - США). А. Факти справи, викладені сторонами 8. Георгій Гонгадзе, чоловік заявниці, був журналістом, який зник 16 вересня 2000 року за обставин, які державні органи України досі не встановили в повному обсязі, незважаючи на ряд звернень та вимог заявниці. Однак нещодавно декілька співробітників міліції були обвинувачені у викраденні та вбивстві п. Гонгадзе. (а) Події, які передували зникненню чоловіка заявниці 9. П. Гонгадзе був політичним журналістом та головним редактором інтернет-видання "Українська правда". Він був відомий своїм критичним ставленням до осіб, які були при владі, та активною участю у розвитку інформаційної акції в Україні та за кордоном, розпочатої з приводу проблем свободи слова у його країні. У своїх репортажах він висвітлював такі теми, як стверджувана антидемократична діяльність українських органів влади та корупція серед державних службовців вищого рівня. 10. За декілька місяців до свого зникнення п. Гонгадзе у розмові із своїми родичами та колегами декілька раз зауважував, що він став об'єктом погроз та переслідувань. 11. 14 липня 2000 року пан Гонгадзе написав відкритого листа до Генерального прокурора, в якому скаржився про таке: - співробітники правоохоронних органів допитали його родичів та друзів у м. Львові, а також його колег у м. Києві з приводу його особи. Ці допити були проведені під приводом розслідування злочину у м. Одесі, до якого, як стверджувалось, пан Гонгадзе був причетний. (Заявниця зауважує, що пан Гонгадзе нічого не знав ні про той злочин, ні про осіб, які були причетні до нього. Сам він з цього приводу ніколи не допитувався); - деякий час невідомі особи у автомобілі з номерним знаком 07309 KB переслідували пана Гонгадзе на шляху з його дому до офісу і з офісу до дому. У своєму відкритому листі п. Гонгадзе просив Генерального прокурора здійснити заходи для захисту його від того, що він назвав "моральним терором", а також знайти та покарати осіб, які були причетні до цього. 12. У відповідь Генеральний прокурор надіслав листа до Обласної прокуратури м. Львова, де п. Гонгадзе мав офіційну реєстрацію місця проживання (прописку). Прокурор м. Львова відповів, що місця та вулиці (м. Києва), зазначені у листі пана Гонгадзе, у м. Львові не існують. 13. Пізніше Міністр внутрішніх справ, який на той час займав цю посаду, повідомив представників неурядової організації "Репортери без кордонів" (як було викладено у пізнішому звіті від 22 січня 2001 року), що автомобільний номерний знак був викрадений з автомобіля міліції у лютому 2000 року.

28


14. 1 вересня 2000 року Генеральна прокуратура повідомила п. Гонгадзе про відсутність підстав для прийняття за його листом рішення відповідно до статті 52-1 Кримінально-процесуального кодексу ( 1001-05 ) (заходи захисту в межах кримінального провадження). 15. 16 вересня 2000 року п. Гонгадзе зник. (б) Розслідування фактів зникнення та вбивства чоловіка заявниці 16. 17 вересня 2000 року заявниця звернулась до Московського РУ ГУ МВС України у м. Києві з заявою про зникнення її чоловіка. 17. 18 вересня 2000 року (19 вересня, як зазначив Уряд) прокуратура Печерського району розпочала розслідування за фактом умисного вбивства (справа Гонгадзе). Розслідування включало обшук тих місць, де востаннє бачили п. Гонгадзе, та допит осіб, які в той час були там. Заявниця зазначає, що здавалось, що слідчий прокуратури, який розслідував справу, п. Х, здійснював серйозне розслідування. Проте на початку листопада його замінили іншим слідчим, п. В. 18. 2 листопада 2000 року поблизу м. Таращі у Київській області було знайдене тіло невідомої особи без голови. 19. З листопада 2000 року прокуратура м. Києва порушила справу за фактом умисного вбивства невідомої особи (Таращанська справа). 20. Перший розтин тіла був зроблений місцевим експертом, і 8 листопада 2000 року був складений висновок. Згідно з цим висновком час смерті невідомої особи приблизно збігався з часом зникнення п. Гонгадзе. 21. 10 листопада 2000 року з короткої статті в газеті родичі дізнались про знайдене поблизу м. Києва тіло невідомої особи. 15 листопада 2000 року при впізнанні тіла вони впізнали коштовності, які належали п. Гонгадзе, а також сліди старої рани на тілі, що відповідали тим, які мав зниклий журналіст. Вміст шлунка відповідав тій їжі, яку п. Гонгадзе споживав у день свого зникнення. Родичі взяли фрагмент шкіри з тіла для того, щоб його дослідили незалежні експерти. 22. З цієї дати слідчі, як стверджувалось, змінили своє ставлення та почали перешкоджати розслідуванню. 15 листопада 2000 року тіло було перевезене з місцевого моргу м. Таращі. Через три дні прокуратура Київської області зазначила, що тіло було перевезене до м. Києва. Усі документи, які стосувались проведення першої судовомедичної експертизи у м. Таращі, були вилучені. Місцевому експерту було заборонено обговорювати результати розтину тіла, і пізніше проти нього було порушено кримінальну справу. 16 листопада 2000 року заступник Міністра внутрішніх справ оголосив висновки, протилежні попереднім. Зокрема, було повідомлено, що знайдене тіло знаходилось у ґрунті приблизно два роки. 23. 21 листопада 2000 року заявниця звернулась до слідчого прокуратури Печерського району м. Києва з клопотанням про: - визнання її потерпілою у Таращанській справі; - ідентифікацію тіла невідомого та коштовностей, знайдених біля тіла;

29


- призначення судово-медичної експертизи для встановлення факту належності тіла, знайденого поблизу м. Таращі, її чоловіку. 24. 23 листопада 2000 року слідчий відмовив заявниці у задоволенні її клопотання. 25. Того ж дня заявниця звернулась також до прокурора Київської області з клопотанням не призначати кремацію тіла, знайденого поблизу міста Таращі, і дозволити їй поховати тіло, якщо буде встановлено, що воно належало її чоловіку. 26. 29 листопада 2000 року прокуратура Печерського району м. Києва визнала заявницю потерпілою у справі Гонгадзе. 27. 4 грудня 2000 року начальник слідчого відділу прокуратури м. Києва повідомив заявницю про те, що за фактом вбивства невідомої особи було порушено кримінальну справу та призначено судово-медичну експертизу; проте немає підстав для визнання її потерпілою у Таращанській справі. Також було обіцяно інформувати заявницю щодо її можливої участі у впізнанні речей, знайдених поблизу тіла. Відповідно, заявниці не було дозволено брати участь у впізнанні тіла на цій стадії. 28. 6 грудня 2000 року заявниця звернулась до Генеральної прокуратури за дозволом на участь у впізнанні тіла та об'єднання двох проваджень. 29. 8 грудня 2000 року Генеральний прокурор оголосив, що дослідження ДНК деякий час неможливе з огляду на хворобу пані Лесі Гонгадзе, матері загиблого. Пізніше остання спростувала це твердження. Генеральний прокурор заявив, що його невірно зрозуміли. 30. 10 грудня 2000 року, більш ніж через місяць після того як знайшли тіло, заявниці було дозволено брати участь у його впізнанні. Перебуваючи у шоковому стані, заявниця не змогла ідентифікувати тіло загиблого як таке, що дійсно належало її чоловікові. 31. 11 грудня 2000 року у матері загиблого було відібрано зразки крові для проведення дослідження ДНК. 32. 14 грудня 2000 року заявниця звернулась до Генерального прокурора з клопотанням про залучення у розслідування іноземних експертів відповідно до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах ( 995_036 ) від 1959 року. 33. 15 грудня 2000 року Генеральний прокурор зробив заяву про те, що тіло, знайдене поблизу міста Таращі, не належало пану Гонгадзе. 34. 18 грудня 2000 року Генеральна прокуратура відмовила заявниці у задоволенні її клопотання про залучення іноземних експертів у проведення експертизи ДНК. Прокуратура також повідомила заявницю, що проведення всіх необхідних експертиз було доручено українським установам. 35. Пізніше у справі було проведено декілька досліджень ДНК, включаючи дослідження, зроблені іноземними експертами. Судово-медичні експертизи, проведені російськими та американськими спеціалістами, підтвердили існування великої ймовірності того, що тіло, знайдене поблизу міста Таращі, належить п. Гонгадзе. Проте розслідування, здійснене ad hoc парламентським комітетом, та експертиза, здійснена німецькими спеціалістами, не підтвердили цього висновку. 30


36. Заявниця зауважувала, що слідчі органи ніколи не повідомляли її про результати цих експертиз. Вона дізнавалась про них з засобів масової інформації. 37. 10 січня 2001 року Генеральний прокурор оголосив у парламенті попередні висновки судово-медичної експертизи, здійсненої російськими експертами, відповідно до яких тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало пану Гонгадзе (ймовірність складала 99,64%). Незважаючи на це, ідентифікація тіла не могла бути офіційно прийнята, оскільки були свідки, які стверджували, що після зникнення п. Гонгадзе бачили живим у м. Львові у листопаді та грудні 2000 року. Ця інформація була перевірена, але також не знайшла свого об'єктивного підтвердження. 38. 12 січня 2001 року заявниця та мати загиблого звернулись до Генеральної прокуратури з клопотанням про визнання їх потерпілими у Таращанській справі та проведення додаткової експертизи тіла. Того ж дня Генеральний прокурор повідомив заявницю про скасування постанови прокуратури Печерського району м. Києва від 29 листопада 2000 року про визнання її потерпілою. Заявниця звернулась зі скаргою до прокуратури Печерського району м. Києва. 39. 13 січня 2001 року Генеральна прокуратура відмовила заявниці у задоволенні клопотання про визнання її потерпілою, стверджуючи, що ні факт смерті п. Гонгадзе, ні факт належності тіла, знайденого поблизу м. Таращі, п. Гонгадзе однозначно встановлені не були. 40. 15 січня 2001 року суд Печерського району м. Києва визнав право заявниці та матері загиблого бути потерпілими та зобов'язав Генеральну прокуратуру надати їм цей статус. Проте 17 січня 2001 року всупереч рішенню суду Генеральна прокуратура знову відмовила у наданні цього статусу. Як виняток, Генеральна прокуратура погодилась видати їм для поховання тіло невідомої особи, знайдене поблизу м. Таращі. Одночасно було роз'яснено, що в компетенцію Генеральної прокуратури не входить питання видачі свідоцтва про смерть. 41. Також 15 січня 2001 року головний редактор газети "Грані" назвав імена тих міліціонерів, які, як стверджувалось, брали участь у переслідуванні п. Гонгадзе. 42. Заявниця та мати загиблого оскаржили відмову у визнанні їх потерпілими до Печерського районного суду м. Києва, 9 лютого 2001 року Печерський районний суд визнав відмову Генеральної прокуратури у наданні статусу потерпілих неправомірною. Генеральна прокуратура оскаржила це рішення. 43. 24 січня 2001 року слідчі виділяють із справи Гонгадзе в окреме провадження справу за фактом наклепу, до якої був причетний пан Мельниченко (1). ---------------

(1) Див. рішення у справі "Мельниченко проти України" ( 980_352 ) від 19 жовтня 2004 року, N 17707/02, п. 15. 44. Незважаючи на апеляцію, 26 січня 2001 року з огляду на докази подальших судовомедичних експертиз Генеральна прокуратура визнала заявницю та матір загиблого потерпілими. (Заявниця зазначала, що це було зроблено під впливом Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи N 1239 (2001), відповідно до якої вимагалось "проведення швидкого, повного та відкритого розслідування факту зникнення або смерті 31


пана Гонгадзе; публічне повідомлення результатів розслідування так швидко, як це можливо; ... повага прав родичів жертви, включаючи їх право на визнання потерпілими у випадку смерті п. Гонгадзе"). 45. 27 лютого 2001 року Генеральна прокуратура повідомила заявницю, що додаткові докази у справі підтвердили, що тіло, знайдене поблизу міста Таращі, належало п. Гонгадзе. Було порушено справу за фактом вбивства п. Гонгадзе. При цьому заявницю та матір загиблого було визнано потерпілими. 46. 16 березня 2001 року заявниця звернулась до Генерального прокурора з клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи, які стосувались судово-медичних експертиз знайденого тіла. 19 березня 2001 року слідчий відмовив заявниці у задоволенні клопотання, стверджуючи, що матеріали становлять частину попереднього розслідування і що заявниця матиме можливість з ними ознайомитись тільки після закінчення цього розслідування. Представник заявниці оскаржила цю відмову до Печерського районного суду м. Києва, але суд цю скаргу не задовольнив. 47. 30 березня 2001 року заявниця звернулась до Печерського районного суду м. Києва зі скаргою на бездіяльність слідчих. 48. 26 квітня 2001 року слідчий у присутності матері загиблого, заявниці та їх представників провів огляд тіла, знайденого поблизу м. Таращі. Було проведено додаткову судово-медичну та судово-генотипоскопічну експертизи за участю американських спеціалістів. Результати експертизи, проведеної українськими експертами спільно з американськими, підтвердили, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало п. Гонгадзе. 49. 8 травня 2001 року заявниця звернулась з клопотанням про ознайомлення з усіма матеріалами справи. 17 травня 2001 року заявниці було відмовлено у задоволенні клопотання у зв'язку з продовженням досудового слідства. 50. 15 травня 2001 року Міністр внутрішніх справ зробив заяву, відповідно до якої двоє підозрюваних у вбивстві п. Гонгадзе, як було визначено, - це особи, які вживали наркотичні засоби, померли, і, відповідно, справу було вирішено. Міністр також зазначив, що вбивство було не спланованим, без попереднього умислу і без будь-якого політичного мотиву. 17 травня 2001 року Генеральна прокуратура спростувала цю заяву і рекомендувала Міністру в подальшому утримуватись від оприлюднення будь-якої інформації, яка стосується кримінального розслідування. 51. 18 травня 2001 року заявниця звернулась до Генеральної прокуратури з клопотанням повідомити їй, чи відповідає дійсності заява Міністра і коли потерпілим у справі буде надана можливість ознайомитись з матеріалами справи. Того ж дня Генеральна прокуратура повідомила заявницю, що додатково було одержано важливу інформацію і необхідно провести подальше розслідування, таким чином, твердження про закінчення попереднього слідства є передчасним. 52. 22 травня 2001 року заявниця звернулась до Генеральної прокуратури з клопотанням про залучення спеціалістів з Федерального бюро розслідувань США у розслідування справи. 25 травня 2001 року у задоволенні клопотання було відмовлено. 53. Листом від 30 травня 2001 року Генеральна прокуратура уповноважила Київське бюро судово-медичних експертиз видати залишки тіла п. Гонгадзе для поховання його 32


родичам. Копія цього листа була вручена представнику матері загиблого та відправлена електронною поштою представнику заявниці, 6 липня 2001 року Київське бюро судовомедичних експертиз повідомило матір загиблого, що вона може забрати тіло для поховання. Однак відповідно до зауважень Уряду тіло досі знаходиться у Київському бюро судово-медичних експертиз, оскільки вирішення питання про поховання залежить виключно від матері загиблого та заявниці. 54. 6 вересня 2001 року представник заявниці звернулась з клопотанням про ознайомлення з матеріалами судово-медичних експертиз у справі. Також представник просила надати інформацію щодо закінчення попереднього розслідування. У відповідь 7 вересня 2001 року Генеральна прокуратура зазначила, що немає можливості прогнозувати, коли воно буде закінчене. 55. 10 вересня 2001 року Генеральна прокуратура зазначила, що представник потерпілих має право ознайомитись з матеріалами судово-медичних експертиз тільки після завершення досудового слідства. Відповідно до зауважень Уряду Генеральна прокуратура зазначала, що представник ознайомлювався з результатами судово-медичних та судово-генотипоскопічної експертиз у межах, допустимих таємницею слідства. 56. 10 жовтня 2001 року Київське міське управління юстиції повідомило заявницю, що її скарга на бездіяльність слідчих, яка 30 березня 2001 року була подана до Печерського районного суду м. Києва, не була зареєстрована та немає можливості відшукати її. Управління юстиції рекомендувало заявниці знову звернутися до суду. 57. 30 жовтня 2001 року заявниця звернулась до Генеральної прокуратури з клопотанням про надання їй інформації щодо судово-медичної експертизи, яка проводилась за участі спеціалістів Федерального бюро розслідувань США, та причин суперечливості висновків судово-медичних експертиз, які проводились німецькими та російськими експертами. Вона також просила проведення додаткової судово-медичної експертизи для вирішення цих питань. 58. Того ж дня Генеральна прокуратура повідомила заявницю, що інформація з матеріалів справи не може бути розголошена до закінчення попереднього розслідування, а воно буде закінчене, коли винну у скоєнні злочину особу буде знайдено. 59. 31 жовтня 2001 року Генеральна прокуратура повідомила, що за результатами судово-медичної експертизи тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало п. Гонгадзе. Далі прокуратура повідомляла заявницю, що результати судово-медичної експертизи, проведеної німецькими експертами, не можуть бути приєднані до матеріалів справи, оскільки зразок тканини для проведення експертизи було відібрано неуповноваженою особою в порушення встановленої процедури. 60. 13 листопада 2001 року Київське міське управління юстиції знову повідомило заявницю, що її скарга на бездіяльність слідчих, яка була подана до Печерського районного суду м. Києва, не була зареєстрована та немає можливості відшукати її. Управління юстиції рекомендувало заявниці знову звернутися до суду. 61. 3 грудня 2001 року заявниця звернулась до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Генеральної прокуратури стосовно відмови надати їй матеріали справи, зокрема матеріали судово-медичних експертиз тіла, для ознайомлення.

33


62. 11 лютого 2002 року Печерський районний суд м. Києва вирішив, що позов заявниці відносно відмови Генеральної прокуратури надати матеріали справи для ознайомлення не може бути розглянутий, доки справа не надійде до суду. Суд вирішив долучити позов заявниці до матеріалів справи для пізнішого розгляду. Суд зазначив, що Кримінально-процесуальний кодекс ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) не передбачає окремої процедури оскарження відмови слідчих у наданні матеріалів справи, зокрема матеріалів судово-медичних експертиз. 63. 20 лютого 2002 року державний орган реєстрації актів цивільного стану м. Львова відмовив у видачі свідоцтва про смерть п. Гонгадзе у зв'язку з відсутністю будь-яких документів, які б підтверджували його смерть. 64. 28 березня 2002 року заявниця звернулась до п. Робера Менара, Генерального Секретаря організації "Репортери без кордонів", з проханням бути її представником у справі. 65. 22 травня 2002 року, в той час коли оформлялась довіреність на представництво інтересів заявниці, п. Менар звернувся до Генеральної прокуратури від імені матері загиблого, яка також була потерпілою у справі, з клопотанням про проведення допиту чотирьох міліціонерів, які були названі у засобах масової інформації і які, як стверджувалось, переслідували п. Гонгадзе. Він також клопотав про ознайомлення з матеріалами справи, які стосувались судово-медичних експертиз, та проведення іншої судово-медичної експертизи іноземними експертами. На його клопотання відповіді надано не було. 66. 18 червня 2002 року Генеральна прокуратура відмовила у задоволенні іншого клопотання п. Менара, яке було подане 10 червня 2002 року, оскільки останній не міг вважатись представником потерпілої сторони у справі. 19 червня 2002 року п. Менар звернувся до Генеральної прокуратури з вимогою скасувати це рішення. 67. 6 липня 2002 року був призначений новий Генеральний прокурор, який 3 вересня 2002 року визнав, що попереднє розслідування було проведене з допущенням певних порушень законодавства. 68. 10 вересня 2002 року Генеральний прокурор зробив заяву про початок розслідування стверджуваної підробки процесуальних документів прокурором та слідчим з м. Таращі. 69. 16 вересня 2002 року організація "Репортери без кордонів" звернулась з клопотаннями про надання можливості ознайомитись з результатами судово-медичних експертиз у справі та їх дослідження незалежними спеціалістами. Організація також просила надати інформацію щодо встановлення чотирьох осіб, які переслідували п. Гонгадзе до його зникнення. 70. У жовтні 2002 року у Швеції було проведено нову судово-медичну експертизу. 11 березня 2003 року організація "Репортери без кордонів" зробила заяву, відповідно до якої останнє дослідження ДНК встановило, що знайдене тіло поза будь-яким сумнівом належало п. Гонгадзе. 71. У листопаді 2002 року прокурор з прокуратури м. Таращі був заарештований. Його було обвинувачено у бездіяльності під час розслідування справи. 6 березня 2003 року прокурора було засуджено до двох з половиною років позбавлення волі, але 34


Шевченківський районний суд м. Києва звільнив його від відбування покарання у зв'язку з амністією. 72. 15 січня 2003 року голова ad hoc парламентського комітету у справі Гонгадзе зробив заяву, відповідно до якої особи, відповідальні за смерть п. Гонгадзе, працювали у правоохоронних органах. 73. 17 лютого 2003 року парламент звернувся до Генеральної прокуратури з клопотанням провести слідство на предмет можливої участі п. Кравченка, який був Міністром внутрішніх справ в період зникнення п. Гонгадзе, у організації вбивства журналіста. Це клопотання було підтримане 120 депутатами парламенту. 74. 24 лютого 2003 року Генеральний прокурор зробив заяву, згідно з якою вони перевіряли інформацію про можливу участь службовців вищого рівня Міністерства внутрішніх справ у організації вбивства п. Гонгадзе. 75. 28 лютого 2003 року Генеральний прокурор, п. Піскун, відкрито критикував діяльність свого попередника, п. Потебенька, за перешкоджання у здійсненні попереднього розслідування у справі за фактом смерті п. Гонгадзе. 76. У травні 2003 року колишній міліціонер, п. Г., був заарештований та обвинувачений у організації злочинного угрупування за участю працівників міліції. Він помер у в'язниці 1 серпня 2003 року за невстановлених обставин. Його захисники зазначали, що п. Г. було побито та піддано катуванню. Тіло п. Г. було кремовано 3 серпня без проведення розтину. 77. 5 серпня 2003 року листи п. Г. були оприлюднені у засобах масової інформації. У цих листах п. Г. звинувачував співробітників міліції та посадовців вищого рівня у викраденні та вбивстві пана Гонгадзе. Ці листи, а також приєднані до них документи були передані до Генеральної прокуратури. 78. 9 вересня 2003 року Генеральна прокуратура підтвердила, що почерк, яким написані листи, належав п. Г. 79. 22 жовтня 2003 року генерал-лейтенант Пукач, посадова особа Міністерства внутрішніх справ, був заарештований за підозрою в участі організації зникнення п. Гонгадзе. Також його було обвинувачено у знищенні важливих документів у справі. 80. 29 жовтня 2003 року Президент України відправив у відставку Генерального прокурора, п. Піскуна. 81. 6 листопада 2003 року Київський міський суд звільнив п. Пукача, замінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд. 82. 15 серпня 2005 року заявниці було дозволено ознайомитись з матеріалами кримінальної справи. (в) Політичний аспект 83. Заявниця зазначала, що з 1991 року в Україні було вбито 18 журналістів.

35


84. Заявниця зазначала, що після зникнення її чоловіка політична ситуація яскраво демонструвала відношення української влади до свободи ЗМІ. 85. Незабаром після зникнення п. Гонгадзе Президент України пообіцяв здійснити усі можливі заходи для його розшуку. Після рішення, прийнятого парламентом, Президент доручив трьом правоохоронним органам - Генеральній прокуратурі, міліції та Службі безпеки - працювати над цією справою. 86. 18 вересня 2000 року невстановлена особа зателефонувала до посольства Грузії у м. Києві та повідомила, що відповідальність за зникнення журналіста лежить на панові К., загальновідомому лідеру злочинної організації, та на Міністрові внутрішніх справ і депутаті парламенту, п. Волкову. Через декілька тижнів посол Грузії, який оприлюднив зміст телефонної розмови, був відкликаний до Грузії. Представники українських державних органів влади заперечували існування зв'язку між цими двома подіями. 87. Наприкінці вересня 2000 року парламент створив ad hoc комітет з розслідування факту зникнення п. Гонгадзе. Генеральний прокурор відмовився співпрацювати з комітетом, оскільки їх вимога допитувати експертів та посадових осіб була визнана неконституційною. 88. 28 листопада 2000 року голова Соціалістичної партії п. Мороз оприлюднив інформацію щодо існування аудіозаписів, які були таємно зроблені в кабінеті Президента України і зміст яких свідчив про участь Президента України та державних посадових осіб вищого рівня у організації зникнення пана Гонгадзе. У одній з записаних розмов, як стверджувалось, між Президентом та Міністром внутрішніх справ, Президент просив залякати п. Гонгадзе. Після чого Міністр запропонував послуги певних осіб, яких він назвав "справжніми орлами", здатних виконати цю роботу. 89. Заявниця зазначала, що у зв'язку з сумнівами щодо якості цього запису було неможливо встановити їх автентичність, хоча лабораторія США (ВЕК ТЕК) підтвердила, що вони є справжніми. Вона посилалась на повідомлення від 22 січня 2001 року, зроблене організацією "Репортери без кордонів", в якому стверджувався факт існування в органах міліції спеціальних підрозділів і груп зі звільнених у зв'язку з досягненням пенсійного віку посадових осіб правоохоронних органів, які були завербовані мафією і мають скоювати акти насилля по відношенню до політичних осіб та журналістів. 90. Після зникнення п. Гонгадзе багато засобів масової інформації зазнавали тиску та цензури щодо висвітлення обставин цієї справи. 91. 15 вересня 2001 року декілька тисяч прихильників опозиції взяли участь у демонстрації, яка була присвячена пам'яті п. Гонгадзе. (г) Міжнародний аспект 92. Справа про зникнення п. Гонгадзе привернула увагу багатьох міжнародних організацій. Вона розглядалась у контексті свободи засобів масової інформації в Україні, стан якої вже протягом декількох років критикувався на міжнародному рівні. 93. 25 січня 2001 року Парламентська Асамблея Ради Європи (далі - ПАРЄ) ухвалила резолюцію N 1239 (2001), в якій висловила своє занепокоєння щодо "залякування, повсякчасного агресивного відношення та вбивств журналістів в Україні і систематичного зловживання владою компетентними органами України по відношенню до свободи 36


вираження поглядів". Далі зазначалось, що розслідування факту зникнення п. Гонгадзе "має розглядатись як тест для свободи вираження поглядів та існування парламентської демократії в Україні". 94. Заклик до швидкого та прозорого розслідування в усіх справах, які стосуються смерті та насильства над журналістами, зокрема у справі Гонгадзе, був повторений у рекомендації ПАРЄ 1497 (2001) від 27 січня 2001 року, резолюції 1244 (2001), рекомендації 1513 (2001) від 26 квітня 2001 року та резолюції 1262 (2001) від 27 вересня 2001 року. 95. Схожі заклики 5 лютого 2001 року зробив у своїй заяві Європейський Союз (далі ЄС) та Парламентська Асамблея Організації Безпеки та Співробітництва в Європі (далі ОБСЄ) у своїй резолюції (липень 2001 року). Асамблея ОБСЄ також посмертно нагородила п. Гонгадзе нагородою за журналістику та демократію. 96. Справу про зникнення пана Гонгадзе було викладено у документах певних органів Організації Об'єднаних Націй: Робочої групи з примусових або недобровільних зникнень та Комітету з прав людини. 97. Організація "Репортери без кордонів" здійснила своє власне розслідування за фактом зникнення п. Гонгадзе. Його результати були опубліковані у вищевказаному спеціальному звіті від 22 січня 2001 року. Організація дійшла висновку, що слідчі органи здебільшого були зайняті доведенням невинуватості посадових осіб вищого рівня. 98. 2 липня 2003 року ПАРЄ була представлена доповідь пана Х.С.Крюгера, заступника Генерального Секретаря Ради Європи. Документи, додані до звіту, підтверджували, що до призначення нового Генерального прокурора 6 липня 2002 року розслідування проводилось неефективно, хоча подальші події дали підстави для надій на більшу ефективність. Відповідно до зауважень заявниці подальші події у розслідуванні справи показали, що виражені надії були передчасними. 99. 16 вересня 2003 року Європейський Союз висловив своє занепокоєння з приводу відсутності прогресу у розслідуванні. 100. Це ж питання щодо ефективності розслідування у справі було порушене Конгресом США та НАТО. 101. 13 вересня 2005 року декілька міжнародних неурядових організацій опублікували описово-інформативний звіт щодо розвитку розслідування у справі Гонгадзе. Вони зазначали, що Генеральна прокуратура за підтримки Президента намагалась обмежити розслідування і не робила необхідних спроб для розшуку та обвинувачення замовників викрадення та вбивства п. Гонгадзе. Далі вони критикували органи державної влади за серйозні невдачі у розслідуванні, зокрема: "- Зникнення генерал-лейтенанта Пукача; витік інформації, який спричинив перешкоди у роботі українських та ізраїльських органів, які готували його затримання; відсутність будь-якого громадського контролю за цією потенційно кримінальною дією; відсутність будь-якого розслідування обставин, за яких генерал-лейтенант Пукач був попередньо звільнений, а його справу закрито у грудні 2003 року; - смерть колишнього Міністра внутрішніх справ п. Кравченка, який ймовірно міг надати важливу інформацію про зв'язок між записаними п. Мельниченком розмовами та скоєним вбивством, а також відсутність будь-якого громадського контролю за можливою 37


бездіяльністю Генеральної прокуратури щодо розслідування справи п. Кравченка та його захисту як свідка; - непроведення допитів певної кількості свідків у Міністерстві внутрішніх справ для з'ясування системи стеження та залякувань, яка там функціонує; непроведення ретельного розслідування для з'ясування можливих зв'язків між "перевертнями", справи п. Гончарова та справи Гонгадзе; - неспроможність вирішити проблеми щодо плівок п. Мельниченка, з огляду на намір використати їх як головний доказ у суді, була спричинена здебільшого помилками та бездіяльністю Генеральної прокуратури; ..." Б. Додаткові факти, надані Урядом (а) Розслідування зникнення та вбивства чоловіка заявниці 102. 19 вересня 2000 року прокуратурою Печерського району м. Києва відповідно до статті 94 Кримінального кодексу України ( 2001-05 ) була порушена кримінальна справа за фактом умисного вбивства. Для встановлення обставин зникнення була створена оперативно-слідча група. До групи були включені співробітники карного розшуку та Генеральної прокуратури. Відпрацьовувались три версії слідства: - зникнення пов'язане з проблемами, які виникли на ґрунті сімейно-побутових відносин; - п. Гонгадзе міг стати жертвою злочину, який не пов'язаний з його професійною діяльністю; - зникнення пов'язане з критичними публікаціями його статей в інтернет-виданні "Українська правда". 103. З 19 вересня 2000 року до 10 жовтня 2000 року були виконані певні оперативнорозшукові дії для виявлення свідків, перевірки контактів пана Гонгадзе та обстеження місцевостей тощо. 104. 2 листопада 2000 року у лісі Таращанського району було знайдено труп невідомого чоловіка. Про це було повідомлено співробітників правоохоронних органів, які негайно виїхали на місце події. 3 листопада 2000 року оперативно-слідча група провела огляд місця події та склала відповідні процесуальні документи. Труп був направлений в морг Таращанського району для проведення судово-медичної експертизи. Слідчим прокуратури Таращанського району була порушена кримінальна справа за фактом умисного убивства невідомого чоловіка за статтею 94 Кримінального кодексу України ( 2001-05 ). У той же день судово-медичним експертом на трупі були знайдені коштовності. Наступного дня експерт знайшов коштовності у ґрунті біля трупа. 105. Прокуратурою Печерського району м. Києва проводились оперативно-розшукові заходи для встановлення можливої приналежності тіла п. Гонгадзе. З цією метою до прокуратури було запрошено заявницю. Співробітники прокуратури просили заявницю описати коштовності, які міг носити п. Гонгадзе у день зникнення. 106. 15 листопада 2000 року, дізнавшись про виявлення трупа невідомого чоловіка з газетної статті, група журналістів з числа близьких друзів п. Гонгадзе прибула до м. Таращі. Вони зустрілись з судово-медичним експертом, який повідомив їх про коштовності та показав труп. На прохання журналістів він зробив рентгенівський знімок руки трупа. Відповідно до рентгенівського знімка в руці було виявлено металеві інородні тіла, що могло відповідати старому ушкодженню п. Гонгадзе. Того ж дня прокурор Таращанського району дав вказівку доставити труп до Київського міського моргу для 38


проведення судово-медичної експертизи. 107. 7 грудня 2000 року Генеральна прокуратура об'єднала справи за фактом зникнення п. Гонгадзе та за фактом вбивства невідомого чоловіка, тіло якого знайшли поблизу м. Таращі, а також справу за фактом наклепу на посадових осіб вищого рівня (справа Мельниченка ( 980_352 ) для забезпечення повного та швидкого розслідування. 108. 13 грудня 2000 року заявниця була допитана в якості потерпілої. Вона погодилась надати зразки своєї крові та крові її дітей для проведення судово-медичної експертизи. Заявниця наполягала на її участі у проведенні впізнання тіла, знайденого поблизу м. Таращі, і сказала, що може впізнати коштовності свого чоловіка. 109. 14 грудня 2000 року заявниця відмовилась надати зразки крові, пояснюючи це сімейним конфліктом. Того ж дня заявниця звернулась до Генеральної прокуратури з клопотанням про проведення судово-медичних експертиз у одній із західних держав. 18 грудня 2000 року Генеральна прокуратура відмовила заявниці у задоволенні її клопотання. 110. 15 грудня 2000 року слідчий звітував заступнику Генерального прокурора про відмову матері загиблого брати участь у впізнанні тіла, знайденого поблизу м. Таращі, проведення якого було призначене на 18 грудня 2000 року, мотивуючи це тим, що вона погано себе почуває і хотіла б відкласти свою участь у впізнанні тіла до завершення судово-генотипоскопічної експертизи. 111. 18 грудня 2000 року заявницю було запрошено до Генеральної прокуратури для участі у впізнанні Таращанського тіла та коштовностей. Заявниця стверджувала, що є велика вірогідність того, що тіло належало її чоловікові. Того ж дня заявниця звернулась з клопотанням про надання документів, які стосувались огляду місця події та тіла, для ознайомлення. Її клопотання було задоволене, про що був зроблений відповідний запис. 112. 20 грудня 2000 року Генеральна прокуратура отримала лист матері загиблого, в якому вона вказувала, що знаходиться в стресовому стані і не може прибути до м. Києва для того, щоб взяти участь у впізнанні. Вона також вказувала, що візьме участь у впізнанні тільки після проведення незалежної судово-медичної експертизи тіла. 113. 12 січня 2001 року заявниця та мати загиблого звернулись до Генеральної прокуратури з клопотанням про проведення додаткової судово-медичної експертизи за участю експертів США. Вони також вимагали розшуку голови тіла, знайденого поблизу м. Таращі. Клопотання про проведення судово-медичної експертизи було задоволене, і 22 лютого 2001 року були проведені додаткові судово-медична та судово-генотипоскопічна експертизи тіла за участю спеціалістів ФБР та Міністерства оборони США. Проте голову знайти не змогли. 114. 27 лютого 2001 року Генеральна прокуратура звернулась до компетентних органів Федеративної Республіки Німеччини з клопотанням про надання правової допомоги з метою отримання офіційних висновків генотипоскопічної експертизи, яка була проведена в цій країні на прохання народного депутата України п. Головатого. За інформацією п. Головатого, експерти ФРН дійшли висновку, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, не належало п. Гонгадзе. Проте відповідно до зауважень, наданих Урядом України, ця експертиза не має юридичного значення, оскільки як сама експертиза, так і відбір для неї дослідних зразків були проведені всупереч українському законодавству. 39


115. 6 вересня 2001 року представник заявниці звернулась до Генеральної прокуратури з заявою, в якій вона стверджувала, що відповідно до повідомлень у засобах масової інформації 15 жовтня 2000 року група журналістів прибула до м. Таращі. Там журналісти оглянули тіло, яке знаходилось у Таращанському морзі, і сфотографували його. У зв'язку з цим представник просила допитати цих журналістів та приєднати фотографії тіла до матеріалів кримінальної справи. 7 вересня 2001 року представника заявниці повідомили про те, що в ході розслідування справи особи журналістів були встановлені та допитані у якості свідків. Їм також було запропоновано надати зроблені фотознімки для приєднання до матеріалів справи. 116. 30 жовтня 2001 року представник звернулась до Генеральної прокуратури з клопотанням про визначення термінів, які встановлено для закінчення досудового слідства у кримінальній справі за фактом вбивства п. Гонгадзе. Генеральна прокуратура відповіла, що вона не може визначити терміни проведення досудового слідства, доки не буде встановлено особу, винну у вбивстві п. Гонгадзе. 117. Того ж дня представник заявниці заявила клопотання про проведення додаткової судово-медичної експертизи, inter alia, з таких питань: - чи відповідає рентгенологічне дослідження руки трупа, зробленого в м. Таращі і переданого журналістам, рентгенам, зробленим за життя п. Гонгадзе, і рентгенам, зробленим ФБР 27 квітня 2001 року; - чи довели експертизи, зроблені ФБР, наявність слідів від куль, які відповідають тим ранам, що, як відомо, були у журналіста; - чи підтвердили результати дослідження волосся та ДНК ідентифікацію трупа. 118. 31 жовтня 2001 року Генеральна прокуратура відмовила у задоволенні клопотання про призначення додаткової експертизи тіла, оскільки проведеними до того часу експертизами безсумнівно ідентифіковано вищевказане тіло як таке, що належало п. Гонгадзе. Крім того, результати експертиз, проведених за участі українських та американських спеціалістів, вже дали відповіді на запитання заявниці. 119. 11 червня 2002 року представник заявниці звернулась з клопотанням про ознайомлення з постановою, якою було призначено нову судово-медичну експертизу, яка, як стверджувалось, буде проводитись за участі німецьких спеціалістів. Далі вона просила дозволу для поставлення запитань цим експертам. У своєму клопотанні представник посилалась на заяви щодо цієї нової експертизи, які слідчі у справі розповсюджували в засобах масової інформації. 120. 21 червня 2002 року Генеральною прокуратурою було відмовлено у задоволенні цього клопотання. Представнику було роз'яснено, що вона може ознайомитись з матеріалами справи після закінчення досудового слідства. Крім того, було роз'яснено, що заступник Генерального прокурора не робив ніяких заяв в засобах масової інформації про призначення нової експертизи, яка мала проводитись за участі німецьких спеціалістів. 121. 17 липня 2002 року за вказівкою новопризначеного Генерального прокурора було створено нову слідчо-оперативну групу з розслідування справи Гонгадзе. 122. 26 та 30 липня 2002 нова слідчо-оперативна група провела додатковий огляд місця, де було знайдене тіло, із залученням судово-медичних експертів. Було проведено детальний огляд, під час якого було відібрано зразки ґрунту, а також вилучено ряд об'єктів для дослідження. 40


123. 9 серпня 2002 року було проведено додаткову судово-медичну експертизу тіла, знайденого поблизу м. Таращі, та відібрано зразки для подальших експертиз. Додаткові судово-медичні експертизи мали більш точно встановити приблизний час смерті п. Гонгадзе. 124. 3 вересня 2002 року матері загиблого були надані всі необхідні документи для поховання тіла п. Гонгадзе. 125. 24 вересня 2002 року Генеральна прокуратура звернулась до директора ФБР США з проханням залучити їх спеціалістів для допомоги українським спеціалістам у розслідуванні справи. 126. У вересні та жовтні 2002 року до м. Києва двічі приїздив Робер Менар, Генеральний Секретар організації "Репортери без кордонів", як представник матері загиблого у кримінальній справі. Він зустрічався з Генеральним прокурором, а також був ознайомлений з матеріалами судово-медичних експертиз, проведених у справі. Крім того, було відібрано зразки для додаткової судово-медичної експертизи, яка проводилась у м. Лозанні (Швейцарія) 20 - 25 січня 2003 року. 127. 14 січня 2005 року Генеральною прокуратурою було порушено кримінальну справу за фактом зловживання генерал-лейтенантом Пукачем службовими повноваженнями. Його справа була приєднана до справи Гонгадзе. 128. 24 січня 2005 року Печерський районний суд м. Києва виніс ухвалу, якою зобов'язав органи державної влади затримати п. Пукача. Його розшук був доручений Службі безпеки та Міністерству внутрішніх справ. Але він досі не знайдений. 129. Під час розслідування було встановлено, що певні службові особи з Департаменту розслідування кримінальних справ, який раніше очолював п. Пукач, здійснювали спостереження за п. Гонгадзе у липні - вересні 2000 року до дня його зникнення. Було також встановлено, що у 2003 році всі документи, які мали відношення до стверджуваного нагляду за п. Гонгадзе, були знищені. 130. 28 лютого 2005 року Генеральною прокуратурою була порушена кримінальна справа за обвинуваченням посадових осіб правоохоронних органів п. К. та п. Пр., а також п. Пукача в умисному вбивстві п. Гонгадзе. Того ж дня п. К. та п. Пр. були заарештовані. 131. 3 березня 2005 року Печерський районний суд м. Києва постановив тримати п. К. та п. Пр. під вартою. 132. 5 березня 2005 року п. К. та п. Пр. було офіційно пред'явлено обвинувачення в умисному вбивстві. Вищевказані особи визнали свою участь. Того ж дня п. К. було звільнено з його посади начальника Департаменту розвідки Міністерства внутрішніх справ. 133. 5 березня 2005 року було також прийнято рішення про пред'явлення обвинувачення п. Пукачу, але він знаходився в розшуку. 134. 17 березня 2005 року в ході розслідування було встановлено, що четверта особа, п. П., також брав участь у зникненні та вбивстві п. Гонгадзе. Пан П. був допитаний, та було з'ясовано його роль у цьому злочині. Того ж дня п. П. було звільнено з його посади 41


старшого офіцера Департаменту розвідки Міністерства внутрішніх справ. 135. Усі троє обвинувачених приймали участь у встановленні подій злочину. Було допитано інших посадових осіб правоохоронних органів, які здійснювали спостереження за п. Гонгадзе до його зникнення. 136. Було знайдено певні речі, які належали журналісту. Їх було передано родичам для впізнання. 137. У ході розслідування були проведені додаткові судово-медичні експертизи тіла та аудіоплівок п. Мельниченка, а також для з'ясування інших питань. (б) Політичний контекст 138. 11 грудня 2000 року Генеральна прокуратура отримала відеоплівку з записом заяви п. Мельниченка, яку було зроблено в присутності декількох народних депутатів України. Ця заява стосувалась причетності Президента України та ряду інших державних посадових осіб вищого рівня до віддання незаконних наказів. При цьому п. Мельниченко стверджував про те, що за допомогою цифрового диктофона, який був розміщений під диваном у робочому кабінеті Президента України, йому вдалося зробити аудіозаписи розмов кримінального характеру. 139. 13 грудня 2000 року п. Мороз, народний депутат України, подав до Генеральної прокуратури заяву з додатком копії заяви п. Мельниченка від 16 листопада 2000 року та відеоплівки з її записом, в якій він звинувачував державних посадових осіб вищого рівня у причетності до зникнення п. Гонгадзе. Було проведено експертизу аудіоплівок, яка не змогла встановити їх достовірність (автентичність). (Заявниця стверджувала, що лабораторія США підтвердила достовірність (автентичність) плівок). 140. 15 грудня 2000 року Генеральна прокуратура звернулась до Інтерполу з проханням встановити місцезнаходження п. Мельниченка. 141. 16 вересня 2002 року Генеральна прокуратура звернулась до Департаменту юстиції США з клопотанням про їх допомогу у проведенні допиту пана Мельниченка у якості свідка у справі за фактом вбивства п. Гонгадзе. 142. Пан Мельниченко відмовився надати Генеральній прокуратурі свої записи та записуюче обладнання, але погодився дати письмові відповіді на запитання, поставлені Генеральною прокуратурою, що на час надання зауважень Урядом України зроблено не було. Заявниця стверджувала, що відсутність співпраці з боку п. Мельниченка пояснювалась його небезпідставним побоюванням перед переслідуванням українською владою. (в) Останні події 143. Після того, як 26 грудня 2004 року п. Віктор Ющенко був обраний Президентом України, він публічно обіцяв знову відновити розслідування за фактом вбивства п. Гонгадзе. 2 березня 2005 року в засобах масової інформації було розповсюджено заяву Генерального прокурора про арешт трьох офіцерів розвідки, які були причетні до вищевказаної справи, а саме - одного генерала та двох полковників. 4 березня 2005 року було знову оголошено про вищевказане, а також про смерть, що, як передбачалось, настала внаслідок суїциду, п. Юрія Кравченка, який у той час обіймав посаду Міністра 42


внутрішніх справ. Того ранку Генеральна прокуратура мала провести його допит. 144. Нещодавно Генеральна прокуратура зробила заяву, в якій стверджувала, що розслідування було завершене, а справу будуть передавати до суду. Потерпілим було надано матеріали справи для ознайомлення. Вони стверджували, що остання судовомедична експертиза, проведена у вересні 2005 року за участю німецьких експертів, підтвердила, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало п. Гонгадзе. 145. 15 вересня 2005 року п. Турчинов, якого було звільнено з посади голови Служби безпеки України, повідомив журналістам, що Служба безпеки проводила підготовчі дії для затримання та екстрадиції п. генерал-лейтенанта Пукача з Ізраїлю, але цю операцію було зірвано у зв'язку з витоком інформації з Генеральної прокуратури. Він також стверджував, що відповідно до проміжних результатів лабораторної експертизи плівок п. Мельниченка будь-яких ознак фальсифікації встановлено не було, а також було ідентифіковано осіб, чиї голоси були записані на цих плівках. 146. 20 вересня 2005 року Парламентом України було заслухано доповідь голови ad hoc комітету з розслідування факту вбивства п. Гонгадзе. Відповідно до цієї доповіді був зроблений висновок, що викрадення та вбивство п. Гонгадзе були організовані колишнім Президентом України, паном Кучмою, та останнім Міністром внутрішніх справ, п. Кравченком. Також відповідно до звіту оголошувалось про участь у цьому злочині тодішнього голови Адміністрації Президента, діючого голови парламенту, п. В.Литвина, тодішнього голови Служби безпеки та діючого народного депутата парламенту, п. Л.Деркача. Насамкінець було сказано, що, будучи обізнаною про злочин та про імена підозрюваних, Генеральна прокуратура не вжила жодних дій або жодним чином не відреагувала на висновки, зроблені ad hoc комітетом. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО 147. Відповідні положення Конституції України ( 254к/96-ВР ) передбачають таке: Стаття 3 "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. (...)" Стаття 27 "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. (...)" Стаття 28 "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. (...)" 148. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) передбачають таке: Стаття 28. Цивільний позов у кримінальній справі 43


"Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого (...) цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. (...)" Стаття 49. Потерпілий "Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. (...) Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: (...) заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, (...) подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, (...). У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі". Стаття 94. Приводи і підстави до порушення кримінальної справи "Приводами до порушення кримінальної справи є: 1) заяви або повідомлення (...) окремих громадян; (...) 5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину. Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину. 149. Відповідні положення Закону "Про прокуратуру" ( 1789-12 ) у редакції 1995 року передбачали: Стаття 5. Основні функції прокуратури "Основними функціями прокуратури є: (...) 2) нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; 3) розслідування діянь, що містять ознаки злочину; (...)." ПРАВО I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ 150. Уряд зазначив, що скарги заявниці за статтями 2 та 3 Конвенції ( 995_004 ) щодо стверджуваної неспроможності держави захистити життя її чоловіка та щодо її стану душевного розладу і непевності були подані до Суду з недотриманням шестимісячного строку, передбаченого п. 1 статті 35 Конвенції. 151. Уряд стверджував, що відмова Генеральної прокуратури взяти до уваги скаргу чоловіка заявниці щодо погроз його життю була надіслана пані Гонгадзе 1 вересня 2000 року, тобто більш ніж за шість місяців до подачі цієї заяви до Суду.

44


152. Уряд зауважував, що кримінальне провадження за фактом вбивства чоловіка заявниці було розпочате 27 лютого 2001 року. Заявницю було визнано потерпілою у межах цього провадження. Уряд стверджував, що заявниця повинна була подати свою скаргу за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) протягом шести місяців, починаючи з цієї дати. Але вона цього не зробила. 153. Уряд стверджував, що скарга заявниці за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) щодо стверджуваної атмосфери страху та непевності також повинна бути відхилена як така, що подана з порушенням шестимісячного строку. Також заявниця не може скаржитись на стан непевності з часу, коли її було визнано потерпілою у кримінальному провадженні, оскільки тіло, знайдене поблизу м. Таращі, було з високим рівнем певності ідентифіковане як таке, що належало її чоловікові, крім того, було розпочато кримінальне провадження за фактом вбивства. 154. Заявниця стверджувала, що вона робила спроби використати доступні національні засоби захисту, але безрезультатно. Вона зазначала, що порушення питання щодо правила шестимісячного строку за обставин цієї справи є недоречним. 155. Суд повторює, що там, де немає доступних національних засобів захисту щодо стверджуваного порушення Конвенції ( 995_004 ), шестимісячний строк, передбачений п. 1 статті 35 Конвенції , в принципі, починається з дати, коли стверджуване порушення, на яке скаржаться, мало місце, або з дати, коли заявник, якого безпосередньо це стосується, дізнався або міг би дізнатись про таке порушення. Проте у виняткових випадках можуть бути застосовані особливі міркування, за яких заявники спершу використовують засоби національного захисту і тільки пізніше дізнаються або могли б дізнатися, що такі засоби є неефективними. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з часу, коли заявник дізнався або повинен був дізнатись про такі обставини (див. ухвалу у справі "Aydin v. Turkey", заяви NN 28293/95, 29494/95 та 30219/96, ЄСПЛ 2000-III (витяги). 156. Суд зазначає, що доступність та ефективність засобів захисту у кримінальному провадженні у справі за фактом зникнення або вбивства обґрунтовувались Урядом стосовно скарги заявниці за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ). Заявниця використовувала цей засіб, але через затримки та прогалини у кримінальному провадженні вона подала заяву до Суду через два роки після зникнення її чоловіка в той час, коли провадження ще тривало. 157. Суд відмічає, що заявниця могла скаржитись на відсутність довіри до інформації, що надавалась під час розслідування. Твердження, які містила ця інформація, були суперечливими, що, як стверджується, створювало стан непевності, на який скаржиться заявниця. Ця непевність також підтверджувалась тим фактом, що останню експертизу тіла було проведено у вересні 2005 року. 158. Відповідно, Суд доходить висновку, що з огляду на виняткові обставини справи заяву було подано в належний час і, таким чином, попередні заперечення Уряду відхиляються. II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) А. Стверджувана неспроможність захистити право на життя

45


1. Зауваження, подані сторонами 159. Заявниця скаржиться за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) на те, що смерть її чоловіка була результатом насильницького зникнення і що державні органи влади не змогли захистити його життя. Стаття 2 Конвенції у відповідній частині передбачає таке: "1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання". 160. Уряд спершу зауважував, що єдиним, що пов'язує вбивство п. Гонгадзе з органами державної влади, були аудіозаписи, зроблені п. Мельниченком. Уряд стверджував, що "поза розумних сумнівів" не було жодних доказів того, що держава відповідальна за порушення права чоловіка заявниці на життя. Проте пізніше Уряд повідомляв Суд про арешт декількох посадових осіб правоохоронних органів, які зізнались в участі у переслідуванні, викраденні та вбивстві п. Гонгадзе. 161. Заявниця зауважувала, що в той час, коли вона подавала заяву до Суду, вона не була впевнена у долі свого чоловіка або у ідентифікації тіла, знайденого поблизу м. Таращі. Таким чином, у своїй заяві вона ґрунтувалась на зникненні свого чоловіка. У той час, коли вона вже не скаржилась на зникнення свого чоловіка, вона стверджувала, що його було вбито, що становить порушення статті 2 Конвенції ( 995_004 ). 162. Заявниця зазначала, що записи, зроблені п. Мельниченком та достовірність (автентичність) яких була підтверджена експертами ФБР, не були єдиним елементом, який зв'язував органи державної влади та вбивство п. Гонгадзе. Злочинна недбалість посадових осіб правоохоронних органів щодо розслідування, на думку заявниці, також може вважатися зв'язковим елементом. 163. Заявниця спершу дійшла висновку, що факти справи ясно демонструють, що органи державної влади брали участь у вбивстві її чоловіка або, принаймні, існувала обґрунтована підозра у їх участі. Нещодавно вона зазначила, що остання інформація, надана Урядом, підтвердила пряму участь державних органів у вбивстві її чоловіка, але розслідування, здається, обмежує справу засудженням безпосередніх виконавців злочину, а не тих, хто замовив та організував його. 2. Оцінка Суду 164. Суд повторює, що перше речення п. 1 статті 2 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує державу не тільки утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов'язок органів державної влади вживати заходів попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами. 165. Беручи до уваги труднощі у діяльності правоохоронних органів у сучасному суспільстві, неможливість передбачити поведінку осіб та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з розрахунку першочерговості та засобів, позитивний обов'язок має розумітись як такий, який не накладає неможливий або неспіврозмірний тягар на 46


органи державної влади. Відповідно, не кожна скарга про загрозу життю зобов'язує державні органи за вимогою Конвенції ( 995_004 ) вживати оперативних заходів щодо попередження такої загрози від її реалізації. Для виникнення позитивного обов'язку повинно бути встановлено, що органи державної влади знали або повинні були знати про існування наявної загрози життю визначеної особи або осіб від кримінальних дій третіх осіб і що вони не вжили заходів в рамках своїх повноважень, які обґрунтовано вважаються такими, що мали запобігти такому ризикові (див. рішення у справі "Kilic v. Turkey", N 22492/93, пп. 62 - 63, ЄСПЛ 2000-III). 166. Останні події у справі показують високий ступіть вірогідності того, що посадові особи правоохоронних органів приймали участь у зникненні та вбивстві п. Гонгадзе. З'ясуванню підлягає питання, чи дійсно державні органи влади не виконали свій позитивний обов'язок щодо захисту п. Гонгадзе від загрози його життю, про існування якої вони були проінформовані. 167. По-перше, Суд зауважує, що у цій справі чоловік заявниці виклав у своєму відкритому листі від 14 липня 2000 року, направленого до Генерального прокурора, декілька фактів щодо допиту його родичів та колег співробітниками правоохоронних органів та спостереження, здійснюваного невідомими особами. Він просив розслідувати ці факти, а також вжити заходів для його захисту. 168. По-друге, державні органи влади, особливо прокурори, повинні були знати про особливості ситуації, в яку ставить себе журналіст, який (яка) висвітлює політичні проблемні теми, по відношенню (vis-a-vis) до тих осіб, які на той час були при владі (з 1991 року в Україні загинуло 18 журналістів, див. п. 83). 169. По-третє, Суд зазначає, що за допомогою влади, наданої національним законодавством, Генеральна прокуратура уповноважена та зобов'язана здійснювати нагляд за діяльністю органів міліції (правоохоронних органів) та розслідувати вчинені ними незаконні дії. Незважаючи на те, що у листі пана Гонгадзе було ясно вказано про незрозумілий інтерес, який до нього проявляли співробітники правоохоронних органів, відповідь Генеральної прокуратури була не тільки формальною, але і, вочевидь, мала ознаки недбалості (див. п. 12). Через чотири доби чоловік заявниці зник. 170. Суд вважає, що ці скарги п. Гонгадзе з огляду на подальші події, які вказували на можливу участь державних посадових осіб у зникненні та смерті, були знехтувані або просто заперечувались без належного розслідування протягом значного періоду. Не було ніякої реакції на стверджувану участь співробітників правоохоронних органів у зникненні в той час, коли інформація про таку вірогідність була широко розповсюджена у засобах масової інформації (див. п. 41). Той факт, що вірогідні злочинці, два з яких на той час займали посади у правоохоронних органах, були встановлені і обвинувачені у викраденні та вбивстві журналіста через декілька днів після зміни керівника держави, створює серйозні сумніви щодо реального бажання державних органів попереднього Уряду здійснювати належне розслідування справи. 171. З огляду на ці міркування Суд вважає, що у цій справі статтю 2 Конвенції ( 995_004 ) було порушено. Б. Неспроможність розслідувати справи 1. Зауваження, надані сторонами 47


172. Далі заявниця скаржиться, що держава не змогла провести ефективне розслідування, що є порушенням процедурних вимог статті 2 Конвенції ( 995_004 ). 173. Уряд зазначав, що існували об'єктивні причини для затримок у розслідуванні справи. Генеральна прокуратура здійснила багато слідчих дій під час розслідування справи, відповідно, Уряд вважав, що розслідування було достатньо ефективним. 174. Заявниця не погодилась. Вона зауважила, що сама кількість слідчих дій не може бути виправдовуючим фактором. Пред'явлення обвинувачення двом посадовим особам правоохоронних органів у недбалості щодо розслідування справи явно демонструє неефективність. Більше того, після деякого прогресу у розслідуванні справи у 2003 році цей прогрес після звільнення пана Піскуна з посади Генерального прокурора знову зупинився. Ці факти, на думку заявниці, демонструють, що держава не виконала свого обов'язку щодо проведення ефективного розслідування факту смерті її чоловіка. 2. Оцінка Суду 175. Суд повторює, що обов'язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) визначається у поєднанні з загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, яка зобов'язує "гарантування кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції", також опосередковано вимагає наявності будьякої форми ефективного розслідування, коли особу вбито в результаті використання сили (див. mutatis mutandis рішення від 19 лютого 1998 року у справі "Kaya v. Turkey", 1998-I, п. 105). Головна мета такого розслідування полягає у забезпеченні ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя, а у випадках, коли беруть участь представники держави або органи, у забезпеченні їх відповідальності за смерті, в яких вони винні. Форма розслідування, яка досягне такої мети, може бути різною в залежності від обставин. Проте, який би з методів не брався за основу, державні органи влади повинні діяти за своєю власною ініціативою у випадку, коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на ініціативу родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчої процедури (див. mutatis mutandis рішення у справі "IIhan v. Turkey", заява N 22277/93, п. 63, ЄСПЛ 2000-VII). 176. Для того, щоб розслідування стверджуваного незаконного вбивства за участі представників держави було ефективним, здебільшого незалежність осіб, які здійснюють розслідування, від тих, хто приймав участь у злочині, повинна вважатись як необхідність (див. рішення від 27 липня 1998 року у справі "Guelec v. Turkey", 1998-IV, пп. 81 - 82, та рішення у справі "Ogur v. Turkey", заява N 21594/93, пп. 91 - 92 ЄСПЛ 1999-III). Розслідування повинно також бути ефективним у тому розумінні, що воно має бути здатне привести до визначення питання, чи використана сила у таких справах була або не була виправдана за тих обставин (див. вищевказане рішення у справі "Kaya v. Turkey", п. 87), та встановлення і покарання відповідальних осіб (див. вищевказане рішення у справі "Ogur v. Turkey", п. 88). Результат при цьому є необов'язковим, але обов'язковим є здійснення заходів. Органи державної влади повинні були б вжити всіх заходів для збереження доказів, які мають відношення до події. Прогалини у розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину смерті або відповідальних осіб, чи то прямих виконавців, чи то тих, хто замовив або організував злочин, створюють ризик недодержання такого стандарту. 177. Також у цьому контексті опосередковано існує вимога розумної швидкості (див. рішення від 2 вересня 1998 року у справі "Yasa v. Turkey", 1998-VI, пп. 102 - 104; рішення 48


у справі "Cakici v. Turkey", заява N 23657/94, пп. 80, 87,106, ЄСПЛ 1999-IV). Має бути визнано, що у розслідуванні можуть виникнути складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу за певних обставин. Проте швидка реакція органів державної влади у дослідженні використання смертельної сили або зникненні повинна розумітись як основа у забезпеченні громадської довіри у їх виконанні норм права та у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див. рішення у справі "McKerr v. United Kingdom", заява N 28883/95, пп. 108 - 115, ЄСПЛ 2001-III; рішення у справі "Avsar v. Turkey", заява N 25657/94, пп. 390 - 395, ЄСПЛ 2001-VII (витяги). 178. Суд зазначає, що заявниця зауважувала, що розслідування факту зникнення її чоловіка проводилось із значними затримками та містило прогалини. Деякі з цих прогалин декілька раз були визнані державними органами. 179. Суд вважає, що факти цієї справи демонструють, що під час розслідування до грудня 2004 року органи державної влади були здебільшого зайняті доведенням того, що державні посадові особи вищого рівня не брали участі у цій справі, а не у встановленні істини щодо обставин зникнення та смерті чоловіка заявниці. 180. У світлі цих висновків, Суд доходить висновку, що у цій справі статтю 2 Конвенції ( 995_004 ) було порушено. III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) 1. Зауваження, надані сторонами 181. Заявниця зауважувала, що атмосфера страху та непевності, а також неповна та суперечлива інформація, яка надавалась під час розслідування, примусили її залишити країну та завдали страждань, що є порушенням статті 3 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає таке: "Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню". 182. Заявниця зазначила, що суперечливі твердження щодо приналежності тіла, знайденого поблизу міста Таращі, та ставлення слідчих органів до неї та матері загиблого створили атмосферу страху та непевності. Заявниця зазначила, що тільки у березні 2003 року вона упевнилась у тому, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належить її чоловіку (див. п. 70). Вона стверджувала, що подальші події у розслідуванні, зокрема, смерть п. Г., колишнього співробітника міліції і можливого свідка у справі п. Гонгадзе, а також звільнення генерал-лейтенанта Пукача, якого підозрювали у організації спостереження за її чоловіком, призвели до її відчаю щодо отримання будь-якого ефективного результату у розслідуванні. 183. Уряд погодився, що заявниця зазнала певних страждань від смерті її чоловіка, але не погодився, що порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ) було спричинене поведінкою будь-якого державного органу. 2. Оцінка Суду 184. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції ( 995_004 ) до цього розглядалась у численних схожих справах проти Туреччини, у яких заявники скаржились, що вони зазнали 49


нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження у зв'язку зі смертю або зникненням їх близьких родичів. Чи є член сім'ї "зниклої особи" жертвою поводження всупереч статті 3 Конвенції, залежатиме від існування спеціальних факторів, які спричиняють страждання родичам, розміру та характеру, що відрізняються від емоційного стресу, який може розглядатись як неминуче спричинений родичам жертви, серйозне порушення людських прав. Основні елементи повинні включати близькість родинних зв'язків, особливі обставини відносин, ступінь участі члена сім'ї у подіях, які розглядаються, участь членів сім'ї у спробах отримати інформацію про зниклу особу та яким чином державні органи відповідають на такі запити (див. рішення від 18 червня 2002 року у справі "Orhan v. Turkey", заява N 25656/94, п. 358). 185. Суд зазначає, що у цій справі чоловік заявниці зник у вересні 2000 року та відповідно до зауважень, наданих заявницею, тільки у березні 2003 року вона дійсно отримала переконливу інформацію, що тіло, знайдене без голови поблизу м. Таращі у листопаді 2000 року, належало її чоловікові. У той же час заявниця отримувала від органів державної влади ряд суперечливих тверджень про долю свого чоловіка. Зокрема, у грудні 2000 року Генеральний прокурор зробив заяву про те, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, не належало п. Гонгадзе. 10 січня 2001 року Генеральний прокурор зробив публічну заяву, відповідно до якої існувала велика вірогідність того, що тіло належало п. Гонгадзе, і в той же час було оголошено, що були свідки, які бачили п. Гонгадзе живим після його зникнення. Через три дні Генеральна прокуратура поінформувала заявницю, що не було жодного доказу того, що тіло належало пану Гонгадзе. Через чотири дні заявницю було визнано потерпілою тому, що було достатньо доказів того, що тіло належало її чоловікові. Така непевна ситуація тривала таким чином, що, зародивши сумніви щодо встановлення належності тіла, знайденого поблизу м. Таращі, а отже, у долі чоловіка заявниці, державні органи, в той же час, категорично відмовлялись надати заявниці повний доступ до важливих матеріалів справи. Тільки у серпні 2005 року заявниця отримала доступ до матеріалів справи. У вересні 2005 року Генеральна прокуратура зробила заяву, відповідно до якої останнє дослідження ДНК, яке проводилось у Німеччині, підтвердило, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало чоловікові заявниці. 186. Суд вважає, що ставлення слідчих органів до заявниці та її сім'ї дійсно завдало серйозних страждань, які прирівнюються до принижуючого гідність поводження всупереч статті 3. Суд доходить висновку, що у цій справі положення статті 3 Конвенції ( 995_004 ) було порушено. IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) 187. Заявниця скаржиться на відсутність ефективних національних засобів захисту та посилається на статтю 13 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає таке: "Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи". 1. Зауваження, надані сторонами 188. Уряд стверджував, що Кримінально-процесуальний кодекс ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) передбачає можливість для потерпілої сторони подати скаргу про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої злочином. Але заявниця не скористалась цією можливістю. Більш того, Уряд наголошував, що розслідування факту 50


смерті п. Гонгадзе було достатньо ефективним. Уряд зазначав, що Кримінальнопроцесуальний кодекс України передбачає право потерпілої сторони приєднатись до кримінального провадження, чим і скористалась заявниця. Оскільки ця скарга ґрунтується на відмові у повному доступі до матеріалів кримінальної справи, то таке обмеження було виправдане в інтересах конфіденційності та ефективності розслідування. 189. Заявниця не погодилась з цими твердженнями. Вона зауважувала, що не існувало ефективних засобів національного захисту за її скаргами відповідно до статей 2 та 3 Конвенції ( 995_004 ). 2. Оцінка Суду 190. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції ( 995_004 ) гарантує доступність засобів захисту на національному рівні для реалізації прав та свобод, викладених у Конвенції, які можуть бути забезпечені у будь-якій формі у національному правовому порядку. Дія статті 3 полягає у вимозі, відповідно до якої національні засоби захисту повинні реагувати на спірне порушення Конвенції та надавати відповідну допомогу, незважаючи на те, що Договірні Сторони мають певну свободу щодо методів пристосування до своїх конвенційних обов'язків відповідно до цього положення. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від виду скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби захисту, які вимагаються за статтею 13, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії. Зокрема, органи державної влади держави-відповідача не повинні невиправдано та необґрунтовано унеможливлювати використання засобів захисту своїми діями або порушеннями. 191. Надавши фундаментальну важливість праву на захист життя, стаття 13 вимагає додатково до виплати компенсації проведення ретельного та ефективного розслідування, яке здатне встановити та покарати відповідальних за втрату життя, включаючи ефективний доступ скаржника до процедури розслідування (див. вищевказане рішення у справі "Kilic v. Turkey", п. 91). 192. У цій справі питання про те, що державні органи були зобов'язані провести ефективне розслідування обставин вбивства чоловіка заявниці, є безспірним. З огляду на вищевказане (див. пп. 166 - 170, 178 - 179 та 185), більш ніж чотири роки не було проведено ефективного розслідування відповідно до статті 13, вимоги якої є ширшими, ніж обов'язок проводити розслідування, вказаний у статті 2 Конвенції ( 995_004 ). Таким чином, Суд вирішує, що заявниця була позбавлена ефективних засобів захисту щодо смерті її чоловіка. 193. Більше того, щодо засобу компенсації, на який посилався Уряд, Суд зазначає, що позов про відшкодування шкоди за кримінальне порушення має подаватись за Кримінально-процесуальним кодексом ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ). Проте такий позов повинен подаватись із зазначенням відповідної (винної) особи або осіб. Засіб стає марним, якщо особу злочинця не встановлено та обвинувачення не пред'явлено. Таким чином, відсутність результату кримінального провадження також перешкоджало заявниці ефективно використати цей засіб, оскільки на практиці цивільний позов про відшкодування компенсації не буде розглядатись до остаточного встановлення фактів у триваючому кримінальному провадженні. 194. Відповідно, у цій справі було також порушено статтю 13 Конвенції ( 995_004 ).

51


III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) 195. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає: "Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію". А. Шкода 196. Заявниця вимагала загальну суму 100000 ЄВРО на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. 197. Уряд зауважив, що сума відшкодування документально підтверджена не була, але залишив вирішення питання щодо розміру компенсації на розсуд Суду. 198. Суд вже вирішив, що нездатність державних органів захистити життя чоловіка заявниці та провести ефективне розслідування факту його смерті порушує статті 2, 3 та 13 Конвенції ( 995_004 ). Суд вважає, що розмір присудженої компенсації повинен відповідати ступеню тяжкості порушення, яке розглядається. Відповідно, Суд присуджує всю суму, яку просила заявниця. Б. Пеня 199. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки. ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Відхиляє попередні заперечення Уряду; 2. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 2 Конвенції ( 995_004 ) як у процедурному, так і в матеріальному аспектах; 3. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ); 4. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ); 5. Вирішує, що (а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявниці 100000 ЄВРО (сто тисяч ЄВРО) як компенсацію матеріальної і моральної шкоди, а також судових витрат; ця сума має бути конвертована у долари США на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з заявниці; (б) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявниці суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, плюс три відсотки з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку. Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 8 листопада 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ). Секретар Секції

С.Доллє

52


Голова Секції

Ж.-П.Коста

53


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДІНК ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» (AFFAIRE DІNK C. TURQUIE)

(заяви № 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 та 7124/09)

54


РІШЕННЯ

м. СТРАСБУРГ

14 вересня 2010 р.

ОСТАТОЧНЕ

14.12.2010 р.

Це рішення стало остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції. Рішення може підлягати редакційним правкам.

55


У справі «Дінк проти Туреччини» Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійгли: Франсуаза Тюлкенс (Françoise Tulkens), голова, Іренеу Кабрал Баррето (Ireneu Cabral Barreto), Драголюб Попович (Dragoljub Popović) Андраш Шайо (Andrâs Sajô) Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria) Ішіль Каракаш (Içil Karakaç) Гвідо Раймонді (Guido Raimondi), судді, та і Стенлі Найсміт (Stanley Naismith), секретар секції, після обговорення у нарадчій кімнаті 6 липня 2010 року постановив таке рішення, яке було ухвалене того ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато на підставі п'яти заяв (№№ 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 та 7124/09) проти Турецької Республіки, поданих шістьма громадянами цієї держави: Фіратом Дінком (Fіrat Dink), відомим під псевдонімом Хрант Дінк (Hrant Dink) (загиблим), Рахіллю Дінк (Rahil Dink), Делалом Дінком (Delal Dink), Аратом Дінком (Arat Dink), Серою Дінк (Sera Dink) і Хасрофом Дінком (Hasrof Dink) (далі - заявники) до Суду відповідно до ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Заява № 2668/07 була подана 11 січня 2007 року заявником Фіратом Дінком, інші заяви були подані відповідно 18 грудня 2007 року, 21 травня, 27 листопада та 22 грудня 2008 року Рахіллю, Делалом, Аратом і Серой Дінк після смерті Фірата Дінка. Крім того, у Заяві № 7072/09 Хасроф Дінк також є заявником. 2. Заявників представляли Ф. Четін (F. Çetin), У.Д. Туна (U.D. Tuna), А. Бечерік (A. Becerik) і Х. Бакірчоглу (Н.Bakırcıoğlu), адвокати, які практикують у м. Стамбул. Уряд Туреччини (далі - Уряд) був представлений уповноваженим представником. 3. Заявники стверджували, зокрема, що обвинувальний вирок щодо Фірата Дінка, турецького журналіста вірменського походження, за «образу турецької ідентичності

56


(Türklük - турецька ідентичність1)», що є злочином відповідно до статті 301 Кримінального кодексу Туреччини, порушив статтю 10 Конвенції, а той факт, що органи державної влади не захистили його життя (Фірат Дінк був убитий третьою особою невдовзі після підтвердження вироку Касаційним судом), є порушенням Статті 2 Конвенції. 4. 26 травня 2009 року Суд прийняв рішення об'єднати заяви в одне провадження (пункт 1 правила 42 Регламенту Суду) і повідомити їх Уряду. Він також вирішив об'єднати розгляд заяв щодо прийнятності і по суті. 5. Як заявники, так і Уряд надали додаткові письмові коментарі (пункт 1 правила 59 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники у цій справі Фірат Дінк (загиблий), Рахіль Дінк, Делал Дінк, Арат Дінк, Сера Дінк і Хасроф Дінк є громадянами Туреччини, які народилися в 1954, 1959, 1978, 1979, 1986 і 1957 роках відповідно і проживають у м. Стамбул. Перший заявник, Фірат Дінк, був убитий 19 січня 2007 року. Рахіль Дінк і Хасроф Дінк є відповідно вдовою і братом покійного. Решта заявників є дітьми Фірата і Рахілі Дінк. Заява № 2668/07 була подана Фіратом Дінком, інші заяви були подані іншими заявниками після смерті Фірата Дінка. Крім того, Хасроф Дінк є заявником лише за заявою № 7072/09. 7. Перший заявник, Фірат Дінк, був директором і головним редактором щотижневої двомовної турецько-вірменської газети «Агос» (Agos), яка видавалась у Стамбулі з 1996 року.

A. Серія з восьми статей, написаних першим заявником

1 Вислів «Türklük» («турецька ідентичність»), що використовується у статті 301 (колишня 159) кримінального кодексу, перекладений у рішенні як «турецька ідентичність» (фр. «turcité»), також було перекладено деякими французькими перекладачами як «turquitude».

57


8. У період між 7 листопада 2003 року і 13 лютого 2004 року перший заявник опублікував у газеті «Агос» серію з восьми статей, в яких він висловлював свою точку зору щодо питання ідентичності громадян Туреччини вірменського походження. Ця серія статей була присвячена таким темам: 9. Перша стаття під назвою «Про покоління» розповідала про мету цієї серії, що полягала в інформуванні турецьких вірмен із питань ідентичності, навколо яких точились дискусії всередині вірменської діаспори. 10. У другій статті під назвою «Роль церкви» розглядалася роль вірменської церкви у вибудовуванні вірменської ідентичності і нації. 11. У третій статті під назвою «Діти Кадж Вартана» проводився аналіз впливу релігії і націоналізму на вірменську ідентичність через історію «вартанців», а також еволюція цієї ідентичності після розпаду Радянського Союзу. 12. У четвертій статті під назвою «Теорія практичної ідентичності» пояснювалося, що міграція 1915 року, яка була частково примусовою, а частково - повя’зана з економічною ситуацією, спотворила вірменську ідентичність, і зусилля, які були докладені для адаптації цієї ідентичності до західних цінностей, прискорили це спотворення. 13. У п'ятій статті під назвою «Захід: рай та пекло» стверджувалося, що члени вірменської діаспори в західних країнах відчувають, як їхня ідентичність розчиняється, на відміну від тих, хто проживає на Середньому Сході або в мусульманських країнах. 14. У шостій статті під назвою «Турецьке у вірменському» йшлося про те, що будьякій діаспорі потрібні окремі причини для того, щоб вона могла зберегти свою ідентичність, і що минуле вірменської діаспори, як і минуле єврейської діаспори, позначене геноцидом, невизнання якого є фактором руйнування вірменської ідентичності, в той час як нав’язлива ідея щодо визнання за вірменами статусу жертв геноциду стає сенсом їхнього існування. У цій статті заявник також стверджував, що той факт, що ця потреба вірмен наштовхується на байдужість турків, на відміну від ситуації з єврейським геноцидом, який був визнаний німцями, пояснює те, що травма вірмен досі залишається болісною. Відповідно до цієї статті, погляди турків і вірмен щодо один одного були спотворені параноєю перших і травмою других. Якщо турки будуть продовжувати відмовлятись проявляти співпереживання щодо подій 1915 року, складнощі у визначенні вірменської ідентичності, швидше за все, триватимуть. У статті робився висновок про те, що турецька складова є одночасно як отрутою, так і протиотрутою для вірменської ідентичності. 15. У сьомий статті під назвою «Позбутися турка» зазначалося, що вірменська ідентичність може позбутися турецької складової двома способами: перший, важкодосяжний у короткостроковій перспективі, передбачає, що турки продемонструють емпатію до вірмен, і другий, більш ймовірний, передбачає, що вірмени позбудуться турецького елементу шляхом проведення незалежної оцінки подій 1915 року, по відношенню до тієї, що підтримується на сьогодні всім світом і турками. Дінк стверджував, що факт прийняття або заперечення такої можливості для вірмен є питанням свідомості і людяності. Замість того, щоб чинити тиск на турків з метою визнання ними факту геноциду, вірмени повинні зосередити свої зусилля на забезпеченні виживання та процвітання нової вірменської держави.

58


16. У восьмий статті під назвою «Знайомство з Вірменією» заявник, слідуючи логіці решти статей серії, вжив таке висловлювання: «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен із Вірменією, якби тільки вірмени це усвідомлювали». Дінк вважав, що влада Вірменії повинна докладати більше зусиль для зміцнення зв'язку діаспори з країною, що дозволить вибудувати більш здорову вірменську ідентичність. 17. Тим часом, у лютому 2004 року, газета «Агос» опублікувала статтю, в якій згадувалося про вірменське коріння прийомної дочки Ататюрка С.Г. (S.G.), відомої льотчиці і символа сучасної жінки в Туреччині. Ця публікація викликала реакцію у вигляді демонстрацій і листів із погрозами, про що було повідомлено органи влади, з боку ультранаціоналістичних угруповань, які побачили в цій статті спробу спаплюжити образ Ататюрка. Заступник префекта м. Стамбул запросив заявника Фірата Дінка до себе в офіс, щоб обговорити з ним питання безпеки, які виникли у зв'язку з такою реакцією. Під час зазначеної зустрічі Фірат Дінк був попереджений, що сили безпеки не зможуть гарантувати його безпеку, якщо газета буде продовжувати публікувати статті, що викликають такий резонанс.

B. Кримінальне провадження, відкрите проти Фірата Дінка

18. 27 лютого 2004 року активісти, що належать до ультранаціоналістичного угруповання, влаштували маніфестацію перед офісом щоденної газети «Агос» з метою висловити своє презирство до заявника. У той самий день один з членів групи, М.С. (М.S.), адвокат, звернувся до прокуратури Шишлі (м. Стамбул) із заявою для відкриття кримінального провадження проти заявника, стверджуючи, що той образив турків фразою «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен із Вірменією». Крім того, М.С. звинуватив вірмен у тому, що вони закликають до повстання та зради турків під впливом іноземних держав. 19. 16 квітня 2004 року прокуратура Шишлі (м. Стамбул) порушила проти заявника кримінальну справу в суді у кримінальних справах району Шишлі за статтею 159 Кримінального кодексу Туреччини, яка передбачає покарання за дискредитацію «турецької ідентичності (Türklük)». Прокуратура звинувачувала заявника у використанні в статті під назвою «Знайомство з Вірменією» речення «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен із Вірменією». 20. Під час судового розгляду в суді у кримінальних справах району Шишлі, численні учасники націоналістичного угруповання влаштовували демонстрації проти Фірата Дінка перед початком і після закінчення судових засідань. Деякі члени цього угруповання, адвокати або члени політичних об'єднань або партій, звернулися до суду з клопотанням визнати їх стороною, що вступила в справу, на тій підставі, що вони зазнали образи як турки через висловлювання Дінка, які, на їхню думку, назвали турецьку кров «отрутою». Захисники заявника заперечували проти зазначених клопотань на тій підставі, що факт участі ультранаціоналістично налаштованих осіб в розгляді справи (як громадян турецького походження, потерпілих від дій громадянина вірменського походження) може надати судовому процесу дискримінаційного характеру. Однак, суд прийняв рішення задовольнити клопотання цих осіб.

59


21. 14 грудня 2004 року суд призначив трьох експертів, фахівців із кримінального права, які повинні були вивчити серію статей, написаних заявником, що є предметом справи. Вони представили свій експертний висновок 15 травня 2005 року. У першу чергу, вони згадали основні елементи складу злочину дискредитації і той факт, що він тісно пов'язаний зі свободою вираження поглядів, яка гарантована і захищається системою Конвенції. Після вивчення всієї серії статей по справі, експерти дійшли висновку, що «отрутою» заявник визначає не турецьку кров, а нав'язливу ідею вірмен щодо визнання подій 1915 року геноцидом - ідею, яка, на думку заявника, стала основним елементом вірменської ідентичності, та яку він вважав для вірмен джерелом слабкості і втрати часу. На думку експертів, висловлювання заявника були спрямовані не проти турків, а проти критикованих ним особливостей вірменської ідентичності. З їхньої точки зору, ці висловлювання нікого не ображали і не дискредитували. Факт визначення подій 1915 року геноцидом не може становити злочин, оскільки будь-яка оцінка історичних фактів захищена свободою вираження поглядів. 22. Вироком від 7 жовтня 2005 року суд у кримінальних справах Шишлі, засідаючи одноосібно, визнав заявника винним у образі турецької ідентичності (Türklük) і засудив його до шести місяців позбавлення волі умовно. Вважаючи, що читачі газети не повинні читати всю серію статей, щоб зрозуміти справжній сенс висловлювань автора в останній із них, суд поставив у провину заявнику висловлювання, зроблені ним у статті під назвою «Знайомство з Вірменією». У зв'язку з цим суд нагадав, що свобода вираження поглядів не безмежна, вона може бути обмежена законом або мораллю, і в будь-якому випадку вона не повинна захищати образи і висловлювання, що принижують гідність. 23. Суд наголосив, що моральні цінності в кожній країні відрізняються, і якщо в деяких країнах припустимо вдягати штани з кольором національного прапора, то в інших, доторкнувшись корови, можна спровокувати бурхливу реакцію громадян. Він вважав, що згадка про «кров» у Туреччині викликає у свідомості суспільства згадку про кров мучеників, пролиту заради порятунку батьківщини. Таким чином, автор Фірат Дінк, описуючи турецьку кров як «отруту», визначив її як «брудний» елемент і образив її. Що стосується суб'єктивного елементу злочину, суд постановив, що факт заклику автором відвідати і познайомитися з Вірменією та зміцнити таким чином свою ідентичність, адресований молоді з діаспори, виявив його намір побачити інтеграцію турецьких вірмен у Вірменію. 24. Захисники першого заявника та зацікавлені особи подали касаційну скаргу на вирок суду від 7 жовтня 2005. Захисники першого заявника висловили у Касаційному суді думку, висловлену викладачем університету і колишнім головою Верховного суду, про те, що суддя першої інстанції неправильно зрозумів і витлумачив вислів, що є предметом розгляду, вважаючи, що «отрута» має на увазі «турецьку кров», в той час як Фірат Дінк визначив «отрутою» для ідентичності вірмен їхню нав'язливу ідею щодо визнання турками подій 1915 року геноцидом. За версією захисту, зі слів заявника явно випливало, що подальший розвиток вірменської ідентичності можливий лише за умов позбавлення від цієї нав'язливої образи до турків і зосередженні на благополуччі вірмен. Вважаючи, що турецька ідентичність (Türklük) обмежується громадянами, які є етнічними турками, суддя першої інстанції не тільки порушив конституційний принцип, відповідно до якого «турецьке громадянство» охоплює всіх громадян незалежно від етнічного походження чи раси, але й викликав сумніви щодо його неупередженості як судді етнічно турецького походження. Захисники заявника також стверджували, що така точка зору судді привела його до задоволення клопотань щодо участі у розгляді осіб, відомих як ультранаціоналісти.

60


Посилаючись на основні засади судової практики Суду стосовно свободи вираження поглядів, зокрема, стосовно свободи преси в демократичному суспільстві, вони дійшли висновку, що суд у кримінальних справах Шишлі не захистив належним чином цю свободу у даній справі. 25. У своїх коментарях, поданих до відповідної палати у кримінальних справах, прокурор при Касаційному суді просив суд скасувати рішення у повному обсязі і передати справу до суду першої інстанції. 26. Постановою від 1 травня 2006 року Касаційний суд (дев'ята палата у кримінальних справах) залишив у силі вирок про визнання винним заявника, але скасував частину, що стосується дозволу на залучення третіх осіб до участі в розгляді. Щодо обвинувачення Дінка, суд визнав, що з огляду на посаду заявника, мету публікації та її сприйняття читачами, яким вона була в першу чергу адресована, фраза, що розглядається у справі – «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече в благородних венах, що поєднують вірмен з Вірменією» - безсумнівно, є образою турецької ідентичності (Türklük). Він також зауважив, що образа однієї спільноти при одночасному звеличуванні іншої не може бути захищена свободою вираження поглядів, гарантованою Конвенцією. 27. 6 червня 2006 року генеральний прокурор при Касаційному суді подав позачергову скаргу до об’єднаної палати у кримінальних справах на постанову від 1 травня 2006 року у частині, що стосується підтвердження вини заявника, із проханням скасувати рішення від 7 жовтня 2005 року в повному обсязі. Генеральний прокурор зауважив, що читачі, яким була адресована згадана стаття, були переважно громадянами вірменського походження, і що фраза, що розглядається у справі, містилася у статті, яка була частиною цілої серії із восьми статей. Нагадавши про прецедентну практику об’єднаної палати у кримінальних справах щодо дифамації, а також практику Суду щодо захисту свободи вираження поглядів, генеральний прокурор підкреслив позитивне зобов'язання держави щодо захисту свободи вираження поглядів. Він зауважив, що вона є фундаментальною свободою для належного функціонування демократії і для забезпечення соціального миру. На його думку, створюючи ефективну систему захисту, держава зобов'язана створити також середовище для публічних обговорень, яке дозволило б без побоювань висловлювати думки та ідеї, в тому числі такі, які можуть викликати роздратування або навіть шокувати. Далі генеральний прокурор підкреслив, що фраза, яка розглядається у справі, є неодзначною і припускає два варіанти тлумачення: можна або вважати, що частина фрази стосується турків і називає їхню кров «отрутою», в чому можна вбачати образу турків, або розглядати всю фразу адресованою громадянам вірменського походження, в якій слово «турки» вживається в сенсі «сприйняття турків» вірменами. Генеральний прокурор стверджував, що, розглядаючи серію статей, написаних автором, можна лише пересвідчитися, що всі вони пов'язані між собою, і що кожна стаття починається з повторення ідей, вже викладених в попередній статті. Він зазначив, що фраза, яка розглядається у справі, використана на початку восьмої статті, повторювала за допомогою гри слів точку зору, висловлену в шостий та сьомий статтях. Читаючи цю фразу в контексті, стає зрозуміло, що «отруєна кров» - це не кров турків, а кров вірмен, і отрутою є їхня нав'язлива ідея з приводу визнання турками подій 1915 року геноцидом. Ця ідея отруює «кров» вірмен, тобто їхнє сприйняття світу і їхню ідентичність. Генеральний прокурор стверджував, що ця ідея автора достатньо чітко простежується як у продовженні фрази, так і в продовженні восьмої статті. Навіть якщо висловлювання, які розглядаются у справі, стали джерелом суперечок через перебільшення та реакцію, яку

61


вони викликали у частини населення, не знайомої з усією серією, ці висловлювання слід було тлумачити у світлі задуму їхнього автора. У зв'язку з цим він нагадав, що всі сумніви щодо намірів обвинуваченого повинні тлумачитися на його користь. Він також оскаржував вирок суду першої інстанції в частині того, що обмеження свободи вираження поглядів не може бути продиктоване правилами моралі і може бути передбачене лише законом. Він нагадав, що громадяни вірменського походження є громадянами Туреччини, які користуються статусом меншини відповідно до Лозаннського мирного договору. Також він стверджував, що, використовуючи і перефразовуючи висловлювання Ататюрка (згідно з яким турецька молодь знайшла «необхідну силу» для збереження цінностей Республіки «в благородній крові, що тече в її венах») для захисту вірменської ідентичності деяких громадян Туреччини, автор жодним чином не дискредитував турецьку ідентичність (Türklük). 28. 11 липня 2006 року об’єднана палата у кримінальних справах Касаційного суду відхилила вісімнадцятьма голосами проти шести скаргу, подану генеральним прокурором при Касаційному суді. Фактично вона вирішила, що висловлення, згідно з яким «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен із Вірменією, якби тільки вірмени це усвідомлювали», становить дискредитацію турецької ідентичності (Türklük). Для цього об’єднана палата у кримінальних справах надала визначення турецької ідентичності (Türklük), яка захищена статтею 159 Кримінального кодексу: на її думку, турецька ідентичність (Türklük) становить людську складову держави, а саме турецької нації. Таким чином, турецька ідентичність (Türklük) створена «сукупністю національних і моральних цінностей, що складаються з людських, релігійних та історичних цінностей, а також із національної мови, національних почуттів і національних традицій». Об’єднана палата у кримінальних справах також визнала, що будь-яка дія, що принижує, ображає, знецінює, ганьбить честь юридичних осіб, захищених цим положенням, становить об'єктивну сторону злочину. На запитання про те, які дії або оцінки можуть розглядатися як «складові дискредитації», слід відповісти з урахуванням їхнього звичайного сприйняття суспільством, а також з урахуванням традицій і звичок. Окрім цього, об’єднана палата у кримінальних справах стверджувала, що мета образ та дискредитації поваги та захисту, які законодавець надав юридичним особам, відповідно до статті 159 кримінального кодексу, становить суб'єктивну сторону злочину. Об’єднана палата у кримінальних справах висловилась так:

«Обвинувачений принизив турецьку ідентичність (Türklük), вміло використовуючи і трансормуючи висловлювання Мустафи Кемаля Ататюрка, яке звучить як «необхідна сила знаходиться у благородній крові, що тече в твоїх венах», на «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен з Вірменією».

Щоб дійти такого висновку, об’єднана палата у кримінальних справах враховує не тільки цю фразу, але й бере до уваги, що вісім статей складають цикл і, зокрема, шоста, сьома і восьма статті повинні оцінюватися разом. Окрім цього, вона нагадує, що аналіз історичних подій, зроблений автором, громадянином Туреччини вірменського походження,

62


навіть якщо об’єднана палата не поділяє таку точку зору, захищений свободою вираження поглядів.

До того ж, спираючись на статтю 66 Конституції, в якій турок розглядається як будь-яка особа, яка пов’язана національними зв’язками, беручи до уваги, що положення Конституції і кримінального кодексу забороняють будь-яку дискримінацію, нагадуючи, що вірменська ідентичність визнана Лозаннським мирним договором як меншина, об’єднана палата у кримінальних справах погоджується, що висловлювання на захист вірменської ідентичності серед громадян Туреччини вірменського походження підпадають під ці гарантії, і вона не встановлює причинно-наслідкового зв'язку між цими думками обвинуваченого і об'єктивною та суб'єктивною сторонами злочину, що є предметом розгляду. Навіть якщо кожна стаття серії починається зі стислого викладу ідей, висловлених у попередній статті, і якщо це твердження правильне для восьми статей, об’єднана палата у кримінальних справах не погоджується ні з оцінкою експертів, залучених у першій інстанції, ні з думкою генерального прокурора, відповідно до якої терміни «отрута» і «турки» в крові означали відповідно нав'язливу ідею, яка спотворила вірменську ідентичність, і сприйняття вірменами відмови турків.

Автор, аналізуючи турецько-вірменські відносини і їхній історичний розвиток зі своєї власної точки зору, використовував термін «параноя» по відношенню до турків і термін «травма» по відношенню до вірмен стверджував у сьомий статті, що вірменський осередок усвідомлює реальність пережитої історичної драми і що ця реальність не зміниться, незалежно від того, яке визначення їй дає весь світ і турки. Автор також стверджував, що «ніколи не буває занадто рано залишити кожного наодинці зі своєю свідомістю» і що факт «прийняття чи неприйняття реальності [геноциду] залежить головним чином від свідомості кожного, витоки якої [містяться] в нашій людській ідентичності та загальнолюдських цінностях». Автор підсумував, що «ті, хто приймає реальність, очищає таким чином свою людяність». За таких обставин об'єднана палата у кримінальних справах робить висновок, що принижуюча гідність фраза, що стосується «отруєної крові», прочитана у світлі останніх тверджень автора, була використана ним зі злим умислом - образити турків.

Враховуючи характер газети, в якій була опублікована серія статей, позицію автора, категорію читачів, до яких звертається автор у цих статтях, і сприйняття читацькою аудиторією, об’єднана палата у кримінальних справах робить висновок, що висловлення, яке розглядається, по своїй суті ображає турецьку ідентичність (Türklük), і що воно дійсно було написане з цією метою, і що факт образи однієї спільноти з метою звеличування іншої спільноти не може бути захищений свободою вираження поглядів або свободою робити критичні зауваження.

Об’єднана палата у кримінальних справах ухвалює, що, незважаючи на недоліки мотиваційної частини вироку суду першої інстанції від 7 жовтня 2005 року, його

63


підтвердження дев'ятою палатою у кримінальних справах є правомірним, отже, позачергова скарга генерального прокурора повинна бути відхилена».

Шестеро з двадцяти чотирьох високих представників судової влади, в тому числі голова, висловили окремі думки, в яких вони загалом повторили і розвинули точку зору, висловлену експертами першої інстанції і генеральним прокурором при Касаційному суді у позачерговій скарзі. 29. 12 березня 2007 р. суд, до якого було повернуто справу після закінчення розгляду в Касаційному суді, припинив провадження у справі Фірата Дінка у зв'язку з його смертю.

C. Вбивство першого заявника та попереднє розслідування щодо підозрюваних.

30. 19 січня 2007 року в м. Стамбул заявник Фірат Дінк був убитий трьома прострілами в голову в той момент, коли він покидав офіс газети «Агос». Ймовірний винуватець нападу, О.С. (O.S.), молодий чоловік у віці 19 років, був пізніше заарештований у м. Самсун (Туреччина). 31. Попереднє кримінальне розслідування, розпочате прокуратурою м. Стамбул, що було проведене антитерористичними підрозділом поліції м. Стамбул, встановило, що підозрювана особа належала до ультранаціоналістичного угруповання, деякі члени якого, такі як Е.Т. (E.T.) та Й.Х. (Y.H.), здійснювали інші насильницькі дії у м. Трабзон, зокрема, спроба нападу на ресторан «Макдональдс» і напад на священика. Результати цього розслідування виявили існування зв'язків між фігуруючим у справі ультранаціоналістичним угрупованням та ультранаціоналістичною політичною організацією під назвою «Партія великого союзу» і її молодіжним рухом «Вогнища Альперена». Пізніше розслідування встановило можливі зв'язки між цим угрупованням та таємною організацією, відомою під назвою «Ергенекон»1 32. Окрім цього, з показань, зібраних прокуратурою м. Стамбул та повідомлених турецькими засобами масової інформації, молодші офіцери служби розвідки жандармерії та працівники поліції м. Трабзон неодноразово мали контакти з підозрюваними. 33. Пізніше розслідування прокуратури м. Стамбул встановило, що Й.Х. та Е.Т., дві особи, обвинувачені в підбурюванні до вбивства та у пособництві його виконавцю, були відомі і знаходилися під наглядом служби безпеки м. Трабзон. Поміж іншим, Е.Т. був одним з інформаторів поліції м. Трабзон і вже повідомляв поліцейським, що Й.Х. готує

1 Таємна організація, ймовірні члени якої були притягнуті до відповідальності за здійснення терористичних актів, спрямованих на дестабілізацію політичного режиму та сприяння війській інтервенції під приводом захисту світськості суспільства та національних інтересів.

64


вбивство Фірата Дінка. У свою чергу, служба безпеки м. Трабзон офіційно повідомила службу безпеки м. Стамбул 17 лютого 2006 року про те, що Й.Х. планує вбивство Фірата Дінка і що відомості про його особу та його кримінальне минуле припускають можливість скоєння такого злочину. Служба безпеки м. Стамбул не відреагувала на цю інформацію. 34. Обвинувальним актом від 20 квітня 2007 року прокуратура м. Стамбул відкрила кримінальне провадження проти 18 обвинувачених, за яким вони обвинувачувались в тому, що були членами або керівниками угруповання, створеного з метою здійснення терористичної діяльності, вбивств або підбурювання до вбивств. Ця справа до все ще знаходиться на розгляді у суді присяжних м. Стамбул.

D. Кримінальне розслідування щодо жандармів м. Трабзон

35. Наказом Міністерства внутрішніх справ від 22 лютого 2007 року інспектори міністерства та жандармерії розпочали спільне розслідування з метою оцінки відповідальності жандармерії м. Трабзон за вбивство. Інспектори повинні були з'ясувати, чи можуть вісім співробітників жандармерії, які були залучені у цю справу, у тому числі два молодших офіцера служби розвідки жандармерії В.С. (V.S.) та О.Ш. (O. Ş.), молодші офіцери і офіцери, що були їхніми керівниками, а також начальник жандармерії м. Трабзон, бути звинувачені у недбалості або невиконанні своїх обов'язків щодо отримання інформації та запобіганні вбивству, оскільки інформатор та свідок Дж.І. (C.I.) стверджував, що попереджав В.С. та О.Ш. про цей злочин, але начальник жандармерії м. Трабзон заперечував ці слова. Під час розслідування жандарми м. Трабзон, допитувані інспекторами, заперечували, що інформатор повідомив їм про підготовку до вбивства Фірата Дінка. 36. Висновком від 2 квітня 2007 року інспектори більшістю голосів надали дозвіл на порушення кримінального провадження проти чотирьох співробітників жандармерії м. Трабзон, до обов'язків яких входив, зокрема, збір інформації. Інспектори міністерства встановили, що жандарми, щодо яких велося розслідування, повинні були знати про підготовку до вбивства, оскільки особи, звинувачені у підбурюванні до вбивства, відкрито говорили про свій план оточуючим, демонстрували фотографію Фірата Дінка, описуючи його як особу, яку слід вбити, випробовували під відкритим небом знаряддя вбивства і складали план злочину в інтернет-кафе. Інспектори жандармерії погодились із цим висновком. 37. Розпорядженням від 4 квітня 2007 року префектура м. Трабзон санкціонувала відкриття кримінального провадження проти В.С. та О.Ш., яким інформатор Дж.І. повинен був безпосередньо повідомити всю інформацію про підготовку до вбивства. Окрім цього, префектура вирішила, що іншим жандармам може бути пред'явлено обвинувачення лише за умов, якщо судові органи у кримінальних справах, до компетенції яких відноситься ця справа, вважатимуть необхідним це зробити на пізніших етапах кримінального розслідування. 38. Рішенням, винесеним 6 червня 2007 року і проголошеним 29 червня того ж року, регіональний адміністративний суд м. Трабзон відхилив клопотання щодо оскарження розпорядження від 4 квітня 2007 року, подане захисниками заявників, які прагнули встановити відповідальність вищих керівників жандармів, що проходять у справі.

65


39. Обвинувальним актом від 30 жовтня 2007 року прокуратура м. Трабзон відкрила кримінальне провадження проти жандармів В.С. та О.Ш. у суді першої інстанції у кримінальних справах м. Трабзон. Прокуратура звинуватила їх у тому, що вони не використали інформацію, отриману від інформатора Дж.І., для подальших дій і, таким чином, вони є винними у скоєнні службової недбалості . 40. У своїх свідченнях у суді першої інстанції м. Трабзон під час засідання 20 березня 2008 року жандарми В.С. і О.Ш. підтвердили слова Дж.І. Вони визнали, що були дійсно попереджені про ймовірність здійснення цього вбивства членами ультранаціоналістичного угруповання, і уточнили, що вони у свою чергу повідомили про це у найдрібніших деталях керівництво, включаючи начальника жандармерії м. Трабзон. Вони додали, що вжиття заходів на підставі зібраних відомостей входило до обов'язків їхнього керівництва, і що коли вони неодноразово запитували, що в подальшому робити із цими відомостям, їхнє керівництво наказало очікувати на подальші розпорядження з цього приводу. Вони також заявили, що заперечували отримання згадуваних відомостей під час інспекторської перевірки за наказом своїх керівників. 41. Розслідування цієї справи все ще триває.

Е. Кримінальне розслідування щодо працівників поліції м. Трабзон

42. Прокуратура м. Стамбул також звернулась до прокуратури м. Трабзон щодо відкриття провадження проти відповідальних осіб служби безпеки м. Трабзон, які звинувачуються у численних порушеннях і службовій недбалості щодо запобігання та боротьби зі злочинністю. Зокрема, вона підкреслила, що дві особи, звинувачені в підбурюванні до вбивства та пособництві його виконавцю, Й.Х. та Е.Т., були відомі службі безпеки м. Трабзона, яка за ним стежила у зв'язку з їхньою готовністю здійснити терористичні акти. Окрім цього, Е.Т., один з учасників нападу на ресторан «Макдональдс» в м. Трабзон, знаходився під охороною поліції і навіть був інформатором служби безпеки м. Трабзон. 43. Прокуратура м. Стамбул зазначила також, що Е.Т. повідомив поліцію про те, що Й.Х. готує вбивство Фірата Дінка. Відповідальні особи поліції м. Трабзон не здійснили жодних кроків для того, аби перешкодити цим планам, обмежившись офіційним повідомленням для служби безпеки м. Стамбул 17 лютого 2006 року про ймовірність цього вбивства. Прокуратура м. Стамбул також зазначила, що відповідальні особи служби безпеки м. Трабзон не надали належним чином усі записи прослуховування телефонних розмов обвинувачених. Вона додала, що один із начальників поліції м. Трабзон демонстрував свої ультранаціоналістичні погляди і висловлював симпатію одному з головних обвинувачених у вбивстві. 44. 10 січня 2008 року прокуратура м. Трабзона винесла постанову про припинення провадження проти відповідальних осіб служби безпеки м. Трабзон. Зокрема, вона вказала, що обвинувачення, висунуті прокуратурою м. Стамбула, побудовані на свідченнях одного з обвинувачених, Е.Т., і що той відмовився від цих показань. Вона вважала переконливим той аргумент, що поліцейські м. Трабзон вважали відомості, отримані від Е.Т., такими, що не заслуговують на довіру. Вона також вважала, що недоліки та затримки у наданні прокуратурі м. Стамбул записів прослуховування

66


телефонних розмов службою безпеки м. Трабзон виникли через технічні складнощі. Нарешті, вона наголосила, що начальник поліції, підозрюваний у підтримці дій обвинувачених, заперечує пред'явлені йому обвинувачення. 45. Заперечення проти припинення зазначеного провадження, подане адвокатами заявників, було відхилено 14 лютого 2008 року головою суду присяжних Різе.

F. Кримінальне розслідування щодо працівників служби безпеки м. Стамбул

46. Розслідування, проведене прокуратурою м. Стамбул, виявило, що 17 лютого 2006 року служба безпеки м. Трабзон офіційно поінформувала службу безпеки м. Стамбул про можливість вбивства Фірата Дінка із уточненням осіб підозрюваних. Служба безпеки м.Стамбул не відреагувала на цю інформацію. 47. Міністерство внутрішніх справ у різні дати розпочало три розслідування з метою визначення, чи відповідальні особи органів безпеки використали інформацію, отриману від служби безпеки м. Трабзона, для подальших дій. Інспектори, призначені міністерством, провели три послідовних розслідування. Вони встановили, що підрозділ розвідки поліції м. Стамбул не відреагував у достатній мірі на інформацію, отриману від поліції м. Трабзон; що він навіть не дотримався належним чином процедури, передбаченої регламентом для таких випадків; і що ним не було вжито необхідних заходів у зв'язку з терміновістю ситуації, незважаючи на те, що всі поліцейські служби м. Стамбул вже були попереджені про можливі терористичні акти, спрямовані проти громадян вірменського походження. Інспектори дійшли висновку, що начальник поліції м. Стамбула не несе особистої відповідальності за зазначені порушення. 48. Виконавча рада префектури м. Стамбул, відповідно до висновків експертів, розпорядженнями від 28 лютого 2007 року, 20 березня і 28 серпня 2008 року прийняла рішення про притягнення до кримінальної відповідальності окремих працівників служби безпеки м. Стамбул, в тому числі начальника підрозділу розвідки, за проявлену недбалість у запобіганні даного злочину. 49. Проте регіональний апеляційний адміністративний суд м. Стамбул своїми рішеннями від 23 травня 2007 року, 27 червня і 15 листопада 2008 року скасував ці розпорядження через недостатність розслідування.

G. Кримінальне розслідування щодо працівників служби безпеки та жандармерії м. Самсун у зв’язку з пособництвом у злочині

50. Працівники органів безпеки і жандармерії м. Самсун затримали О.С., ймовірного виконавця вбивства Дінка, наступного дня після скоєння злочину на автовокзалі м. Самсун в той час, коли він повертався з м. Стамбул до м. Трабзон. Під час його перебування під вартою у приміщенні відділу боротьби з тероризмом деякі працівники служби безпеки і жандармерії м. Самсуна сфотографувалися разом з підозрюваним, який тримав у руці прапор Туреччини. На задньому плані фотографій

67


знаходився календар із прапором Туреччини і підписом «вітчизна священна, її долю не можна віддати на волю випадку». 51. Заявники подали скаргу на поліцейських і жандармів, які позували разом з О.С., звинувачуючи їх у схваленні вбивства Фірата Дінка і у зловживанні службовим становищем. 52. 22 червня 2007 року, після адміністративних і судових розслідувань, прокуратура м. Самсун припинила провадження щодо обвинувачених працівників поліції і жандармерії. Вона зазначила, що з моменту затримання О.С. до моменту його переведення до приміщення служби безпеки м. Стамбул, зазначені працівники поводилися з ним гуманно і таким чином змогли отримати від нього дуже важливі відомості і зізнання, які вони негайно долучили до справи. Звернувши увагу на те, що 13 фотографій у матеріалах розслідування були зроблені у приміщенні поліції, вона нагадала, що схвалення злочину може бути лише публічним. Проте прокуратура м. Самсун не виключила, що ряд процесуальних порушень, скоєних працівниками правоохоронних органів (зокрема, щодо конфіденційності розслідування відносно неповнолітніх), може бути предметом дисциплінарного провадження. Дисциплінарне провадження, розпочате щодо працівників правоохоронних органів, завершилося застосуванням дисциплінарного стягнення за порушення конфіденційності під час розслідування кримінальної справи і завдання шкоди іміджу правоохоонним органам.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

53. Стаття 301 нового кримінального кодексу Туреччини (що набув чинності 1 червня 2005 року) в період, що відноситься до обставин справи, передбачала таке:

«Будь-яке публічне приниження турецької ідентичності (Türklük)», Республіки або Великої національної асамблеї Туреччини карається позбавленням волі на строк від шести місяців до трьох років;

Будь-яке публічне приниження уряду Турецької Республіки, судових органів, збройних сил або служби безпеки держави карається позбавленням волі на строк від шести місяців до двох років;

Термін покарання буде збільшено на третину, якщо образа турецької ідентичності (Türklük) скоєна громадянином Туреччини за межами Туреччині;

Висловлення критичних думок не є злочином».

68


54. Стаття 301 нового кримінального кодексу Туреччини включає положення статті 159 старого кримінального кодексу. Окрім цього, до статті 301 кримінального кодексу Законом N 5759, який набрав чинності 8 травня 2008 року, були внесені поправки, згідно з якими, по-перше, поняття турецької ідентичності (Türklük) було замінено словосполученям «турецька нація», і, подруге, судова влада отримала можливість порушувати кримінальні справи за статтею 301 тільки після згоди Міністерства юстиції.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявники, окрім Фірата Дінка, стверджують, по-перше, що держава не виконала своє зобов'язання щодо захисту життя Фірата Дінка. Працівники жандармерії і поліції навіть висловлювали свої симпатії до виконавця злочину після його затримання. По-друге, заявники стверджують, що кримінальні розслідування щодо посадових осіб, які не вжили необхідних заходів для захисту життя Фірата Дінка, виявилися неефективними. Заявники посилаються на статті 2, 6 і 14 Конвенції. Суд вважає, що за природою і змістом скарги зацікавлених осіб повинні бути розглянуті насамперед з точки зору статті 2 Конвенції, яка передбачає:

«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

69


c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.»

A. Прийнятність 56. Уряд посилається на невичерпання національних засобів правового захисту щодо заяв №№ 6102/08, 30079/08, 7072/09 і 7124/09, оскільки кримінальні провадження щодо ймовірних вбивць Фірата Дінка і працівників жандармерії м. Трабзон досі тривають. Окрім цього, також триває судове провадження за адміністративним скаргами, ініційоване заявниками в адміністративному суді м. Стамбул проти Міністерства внутрішніх справ. 57. Заявники спростовують цей аргумент, звертаючи увагу на те, що провадження щодо притягнення до відповідальності працівників поліції або жандармерії за відсутність захисту заявника Фірата Дінка було припинено. 58. Суд вважає, що ці попередні заперечення торкаються питань, тісно пов'язаних з розглядом питання про ефективність кримінального розслідування, проведеного на національному рівні, тобто обґрунтування заяв знаходиться в межах статті 2 Конвенції. Таким чином, він повернеться до розгляду цього питання під час розгляду заяв по суті. 59. Суд також зазначає, що ці заяви не є явно необґрунтованими згідно частини 3 статті 35 Конвенції. Він також вважає, що вони також не відповідає іншим критеріям неприйнятності. Відповідно, суд проголошує заяви прийнятними

В. Суть справи

1. Доводи сторін

60. Заявники стверджують, що через обвинувальний вирок, винесений щодо Фірата Дінка за висловлення своїх думок, він зазнав погроз з боку ультранаціоналістичних угруповань. Органи державної влади, відповідальні за безпеку, не вжили необхідних заходів, наприклад, забезпечення особистої охорони Фірата Дінка, хоча вони були поінформовані про підготовку до вбивства, жертвою якого він став. Заявники кваліфікують дане вбивство як злочин на ґрунті ненависті, причиною якого стала дискримінація через етнічну приналежність Фірата Дінка, і звертають увагу на те, що воно є частиною серії нападів, організованих ультранаціоналістичними угрупованнями щодо членів релігійних меншин. На думку заявників, обов'язком держави є створення спеціальної системи захисту для осіб, які перебувають під її юрисдикцією, проти агресії, що носить расистський і дискримінаційний характер. 61. На думку заявників, кримінальні розслідування, розпочаті щодо посадових осіб, які не вжили необхідних заходів для захисту життя Фірата Дінка, виявилися неефективними. Єдине відкрите провадження щодо двох молодших офіцерів жандармерії м. Трабзон є далеким від того, щоб пролити світло на те, хто несе відповідальність за

70


повну бездіяльність служби безпеки м. Трабзон і м. Стамбул. Заявники скаржаться також на те, що вони не мали можливості ефективно брати участь у розгляді цих справа. Вони додають, що слідчі органи в жодному разі не є незалежними від виконавчої влади. 62. Уряд погоджується з тим, що стаття 2 Конвенції може покладати на відповідні державні органи країни-підписанта Конвенції позитивний обов'язок вживати превентивних заходів з метою захисту життя особистості від будь-якої небезпеки, яку представляє для нього інша особа. Проте він підкреслює, що це зобов'язання може виникнути тільки тоді, коли влада, у виняткових випадках, знає про існування реальної, прямої і безпосередньої загрози для життя зацікавленої особи. Більше того, необхідно довести той факт, що превентивні заходи з боку державних оргаів не були вжиті з їхньої провини. 63. Уряд наголошує, що заявник Фірат Дінк ніколи не просив про захист з боку правоохоронних органів. Він робить з цього висновок, що заявник не стикався з реальною і безпосередньою загрозою і / або органи державної влади не могли знати про існування такої загрози. Насправді, оскільки заявник не був особою щодо якої здійснюється персональний захист, через відсутність конкретного запиту з його боку про надання особистого захисту він користувався заходами загальної безпеки в кварталі, де він проживав і де знаходилося місце його роботи. Уряд підкреслює, що кримінальне розслідування почалося відразу після інциденту і що ймовірний виконавець вбивства був затриманий наступного дня. Що стосується кримінального провадження, порушеного щодо нападників і відповідальних осіб служби безпеки міст Трабзон і Стамбул, Уряд стверджує, що стаття 2 Конвенції не була порушена ні об’єктивно, ні процедурно.

2. Оцінка Суду

а) Щодо вбивства Фірата Дінка

і. Загальні принципи

64. Суд нагадує, що перше речення пункту 1 статті 2 Конвенції зобов'язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного заподіяння смерті, але також вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією (див. «L.C.B. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. c. Royaume-Uni) від 9 червня 1998 року, п. 36, Recueil des arrêts et décisions 1998-III). Таке зобов'язання держави включає в себе першочерговий обов'язок забезпечити право на життя шляхом імплементації конкретних положень кримінального законодавства, які запобігають вчиненню злочинів проти людини та спираються на механізм, спрямований на запобігання, припинення та покарання за правопорушення. Це положення передбачає також, за деяких конкретних обставин, позитивне зобов'язання держав вживати превентивні заходи практичного характеру для захисту особи, життю якої загрожують злочинні дії з боку інших осіб (див. «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1998 року, п. 115,

71


Recueil 1998-VIII, «Махмут Кайя проти Туреччини» (Mahmut Kaya c. Turquie), заява № 22535/93, п. 85, CEDH 2000-III, «Кіліч проти Туреччини» (Kiliç c. Turquie), заява № 22492/93, п. 62, CEDH 2000-III, і «Опуз проти Туреччини» (Opuz c. Turquie), заява № 33401/02, п. 128, CEDH 2009- ...). 65. Слід трактувати рамки позитивного зобов'язання таким чином, щоб не накладати на органи державної влади надмірний тягар, беручи до уваги складність виконання поліцією своїх функцій у сучасних суспільствах, непередбачуваність людської поведінки та операційний вибір, який повинен робитися з точки зору пріоритетів і ресурсів. Отже, будь-яка стверджувана загроза життю не зобов'язує органи державної влади відповідно до Конвенції вживати конкретних заходів для запобігання її здійсненню. Для того, щоб зобов'язання стало позитивним, має бути встановлено, що органи влади знали або повинні були знати в конкретний момент, що існує реальна і безпосередня загроза для життя конкретної особи у зв'язку зі злочинними діями третіх осіб, і що вони, в межах своїх повноважень, не вжили доцільних заходів, щоб уникнути цієї небезпеки (див. «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan c. Royaume-Uni), заява № 27229/95, пп. 8990, CEDH 2001-III, згаданий вище п. 129 «Опуз проти Туреччини», , і «Гонгадзе проти України» (Gongadzé c. Ukraine), заява № 34056/02, п. 165, CEDH 2005-XI). У даному випадку мова йде про питання, відповідь на яке залежить від сукупності обставин справи, що розглядається.

іі. Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

66. У тому, що стосується існування реальної і безпосередньої загрози для життя Фірата Дінка, Суд вважає, що можна розумно стверджувати, що сили правопорядку були поінформовані про сильну ворожість ультранаціоналістичних кіл щодо зазначеної особи в період часу, що передує його вбивству, з кількох причин. По-перше, публікація статті в газеті «Агос» у лютому 2004 року, в якій згадується вірменське походження прийомної дочки Ататюрка, спровокувала бурхливу реакцію, у вигляді маніфестацій і листів з погрозами проти заявника - Фірата Дінка. Про деякі прояви реакцій з боку членів ультранаціоналістичних угруповань, які вбачали у цій статті спробу спаплюжити образ Ататюрка, було повідомлено органи державної влади. Окрім цього, після серії статей, остання з яких містила речення «чиста кров, яка замінить кров, отруєну «турками», тече у благородних венах, що поєднують вірмен з Вірменією, якби вірмени це усвідлювали», активісти одного з ультранаціоналістичних угруповань влаштували 27 лютого 2004 року демонстрацію, щоб висловити своє презирство до Фірата Дінка, і в той же день адвокат, який був членом цієї групи, подав заяву для притягнення Фірата Дінка до кримінальної відповідальності, стверджуючи, що він образив турків. Окрім цього, суд першої інстанції дозволив членам цих угруповань брати участь у кримінальному провадженні проти Фірата Дінка через його висловлювання, що свідчить про той факт, що суд серйозно поставився до аргументу про те, що ці особи відчували себе ображеними через їхнє турецьке походження. Нарешті, Касаційний суд залишив без зміни обвинувальний вирок щодо заявника, журналіста вірменського походження, за образу «турецької ідентичності» (Türklük), яка є надзвичайно чутливою темою для турецьких ультранаціоналістичних кіл. 67. Для того, щоб дати оцінку інформації, яку могли мати у своєму розпорядженні правоохоронні органи стосовно того, чи могла ворожість членів ультранаціоналістичних

72


угруповань щодо заявника Фірата Дінка спонукати їх до спроби його вбити, Суд зазначає, що, з одного боку, поліція міст Трабзон і Стамбул і, з іншого боку, жандармерія м. Трабзон були поінформовані про можливість цього вбивства, і їм навіть були відомі особи підозрюваних у підбурюванні до вбивства. 68. Що стосується поліції, то розслідування, проведені прокуратурою м. Стамбул та інспекторами Міністерства внутрішніх справ, виявили, що дві особи, звинувачені в підбурюванні до вбивства і пособництві його виконавцю, Й.Х. і Е.Т., були відомі і знаходилися під наглядом служби безпеки м. Трабзон. Окрім цього, Е.Т. був одним з інформаторів поліції м. Трабзон і вже повідомляв поліцейським, що Й.Х. готує вбивство Фірата Дінка. Служба безпеки м. Трабзон, в свою чергу, 17 лютого 2006 року офіційно поінформувала службу безпеки м. Стамбул про те, що Й.Х. планує вбивство Фірата Дінка, і що відомості про його особу та його кримінальне минуле припускають можливість скоєння злочину. Більше того, поліція м. Стамбул вже була попереджена про можливі терористичні акти, спрямовані проти громадян вірменського походження. 69. Що стосується жандармерії, то розслідування прокуратури м. Стамбул, а пізніше розслідування інспекторів Міністерства внутрішніх справ встановили, що інформатор Дж.І. попередив про злочин двох молодших офіцерів служби розвідки жандармерії м. Трабзон, В.С. і О.Ш., і останні стверджували, що вони у свою чергу поінформували до найдрібніших подробиць своїх вищих керівників, включаючи начальника жандармерії м. Трабзон. Доповідь про розслідування, представлена інспекторами, свідчить, що особи, обвинувачені згодом в організації вбивства Фірата Дінка, не надто приховували свої наміри: вони відкрито говорили про свій план оточуючим, демонстрували фотографію Фірата Дінка, описуючи його як особу, яку слід вбити, випробовували під відкритим небом знаряддя вбивства і складали план злочину в інтернет-кафе. 70. У світлі вищезгаданого можна стверджувати, що органи державної влади знали або повинні були знати, що Фірат Дінк із великою ймовірністю міг стати об'єктом агресії, яка призвела до його смерті. Більш того, з огляду на обставини, ця загроза могла стати реальною і безпосередньою. 71. Наразі Суд розгляне питання про те, чи зробили органи державної влади все, що від них розумно було очікувати, щоб перешкодити реалізації загрози для життя Фірата Дінка. 72. Суд зазначає, що три органи державної влади, до компетенції яких входить охорона правопорядку, були пов’язані із захистом життя заявника: служба безпеки м. Трабзон і жандармерія м. Трабзон, в якості відповідальних за місця, де було запланований і підготований злочин, і служба безпеки м. Стамбул як відповідальна за місце проживання потерпілого і місце скоєння злочину. Жоден з цих органів, спільно або самостійно, не здійснив дій, аби перешкодити вбивству Фірата Дінка, хоча вони були поінформовані щодо його планування і безпосереднього виконання. 73. Уряд підкреслює, що заявник Фірат Дінк ніколи не просив особистого захисту у поліції. Заявники зауважують, що у відповідності до чинного законодавства, а також практики поліція вживає заходів для захисту життя осіб, які перебувають у безпосередній небезпеці, як, наприклад, у випадку з письменником Орханом Памуком.

73


74. Суд вважає з цього приводу, що, навіть якщо заявник Фірат Дінк повинен був знати і відчувати ворожість деяких кіл через свої висловлювання на сторінках газети, частина з яких була кваліфікована Касаційним судом як образа турецької ідентичності (Türklük), він не мав можливості отримати інформацію про те, що угруповання ультранаціоналістів у м. Трабзон готувало його вбивство. Таким чином, національні органи влади були зобов'язані інформувати про планування даного вбивства і вживати заходів щодо захисту життя Фірата Дінка, не чекаючи на прохання з його боку. 75. Суд робить висновок, що в конкретних обставинах справи, що розглядається, органи державної влади не вжили розумних заходів з метою запобігання явній і безпосередній загрозі життю Фірата Дінка. Таким чином, має місце порушення статті 2 Конвенції в матеріальному аспекті.

b) Щодо стверджуваної недостатності розслідування у справі бездіяльності служби безпеки у питанні захисту життя Фірата Дінка

і. Загальні принципи

76. Разом із основним обов'язком, який покладає на державу стаття 1 Конвенції, «забезпечити кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені [у цій] Конвенції», зобов'язання щодо захисту права на життя, закріплене статтею 2 Конвенції, опосередковано вимагає проведення ефективного офіційного розслідування у випадках, коли особа позбавлена життя внаслідок застосування сили як співробітниками правоохорорнних органів, так і третіми особами (див. «Бранко Томашич та інші проти Хорватії» (Branko Tomasic et autres c. Croatie ), заява № 46598/06, п. 62, CEDH 2009 -... (витяги), mutatis mutandis, «Макканн та інші проти Сполученого Королівства» ( McCann et autres c. Royaume-Uni) від 27 вересня 1995 року, п. 161, Серія A, № 324, і «Кайя проти Туреччини» (Kaya c. Turquie) від 19 лютого 1998 року, п. 105, Recueil 1998-I). Процесуальне зобов'язання відповідно до статті 2 Конвенції вимагає також проведення ефективного розслідування звинувачень на національному рівні, відповідно до яких національні органи влади вчинили необачність, упущення або недбалість у захисті життя осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, коли цим особам загрожувала небезпека в результаті злочинних дій інших осіб (див. в якості аналогічних прикладів «Майорано та інші проти Італії» (Maiorano et autres c. Italie) від 15 грудня 2009 року, заява № 28634/06, пп. 127 - 132, «Фінукейн проти Сполученого Королівства» ( Finucane c. Royaume-Uni), заява № 29178/95, пп. 67 - 87, CEDH 2003-VIII, і згадане вище «Бранко Томашич та інші проти Хорватії", п. 64). Основною метою такого розслідування є ефективне застосування національних законів, які захищають право на життя. Що стосується того, в якій формі має проводитися і який характер повинно мати таке розслідування, щоб забезпечити реалізацію цих завдань – це залежить від обставин справи (див., зокрема, «Пол і Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul et Audrey Edwards c. Royaume-Uni), заява № 46477/99, п. 69, CEDH 2002-II, і «Кальвеллі і Чільо проти Італії» (Calvelli et Ciglio c. Italie), [GC], заява № 32967/96, п. 51, CEDH 2002-I).

74


77. Для того, щоб розслідування, яке проводиться з метою встановлення відповідальності посадових осіб за бездіяльність у запобіганні вбивства, могло вважатися ефективним, загалом можна стверджувати про необхідність того, щоб особи, відповідальні за розслідування, а також ті, хто проводить розслідування, були незалежні від осіб, причетних до подій (див. «Гюлеч проти Туреччини» (Güleç c. Turquie) від 27 липня 1998 року, пп. 81 - 82, Recueil, 1998-IV, і «Огюр проти Туреччини» (Ogur c. Turquie), № 21954/93, пп. 91 - 92, CEDH 1999-III). Це передбачає відсутність не тільки будь-яких ієрархічних або інституційних зв'язків, але й практичну незалежність (див., наприклад «Ергі проти Туреччини» (Ergi c. Turquie) від 28 липня 1998 року, пп. 83 - 84, Recueil 1998IV, і нещодавні справи, пов'язані з Північною Ірландією, наприклад, «Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства» (Hugh Jordan c. Royaume-Uni), № 24746/94, п. 120, CEDH 2001-III , і «Келлі та інші проти Сполученого Королівства» ( Kelly et autres c. RoyaumeUni) від 4 травня 2001 року, № 30054/96, п. 114). 78. Проведене розслідування повинне також бути ефективним і воно повинне забезпечити встановлення відповідальних і застосування покарання (див. згадане вище «Огюр проти Туреччини», п. 88). В даному випадку мова йде про зобов'язання не з точки зору результату, а з точки зору засобів. Органи влади повинні вжити всіх розумно можливих заходів для зібрання доказів щодо серії інцидентів (див., наприклад, «Салман проти Туреччини» (Salman c. Turquie) [GC] № 21986/93, п. 106, CEDH 2000-VII, «Танрикулу проти Туреччини» (Tanrikulu c. Turquie) [GC], № 23763/94, п. 109, CEDH 1999-IV, і «Гюль проти Туреччини» (GUL c. Turquie) від 14 грудня 2000 року № 22676/93, п. 89). Будь-який недолік розслідування, здатний завадити встановленню причини смерті жертви або встановленню відповідальної особи або осіб, може зробити його неефективним (див. «Адалі проти Туреччини» (Adali c. Turquie) від 31 березня 2005 року, № 38187/97, п. 223, і згадуване вище «Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства», п. 127). 79. Вимога оперативності та розумних термінів є імпліцитною в даному контексті. Швидка реакція органів державної влади, коли мова йде про розслідування вбивства, як правило, може мати істотне значення для збереження довіри суспільства до принципів законності та для уникнення будь-якої видимості співучасті у або терпимості до незаконних дій («Баті та інші проти Туреччини» (Bâti et autres c. Turquie), №№ 33097/96 і 57834/00, п. 136, CEDH 2004-IV, «Інделікадо проти Італії» (Indelicado c. Italie) від 18 жовтня 2001 року, № 31143/96, п. 37 , і «Озгюр Кіліч проти Турції» ( Ozgiir Kiliç c. Turquie) від 24 вересня 2002 року, № 42591/98). Навіть якщо існують перешкоди або труднощі для розслідування у конкретній ситуації, оперативний початок розслідування з боку органів державної влади, як правило, може розглядатися як основний елемент підтримки довіри суспільства та свідчення прихильності до верховенства права, а також для уникнення будь-якої видимості терпимості до незаконних дій або змови у скоєнні таких дій (див. «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Ôneryildiz c. Turquie) [GC], № 48939/99, п. 96, CEDH 2004-XII). 80. З тих самих причин повинен бути присутній у достатній мірі елемент громадського контролю за розслідуванням або його результатами, щоб гарантувати, що винні особи будуть притягнуті до відповідальності як в теорії, так і на практиці. Необхідний рівень громадського контролю може бути різним, залежно від справи. Однак у всіх випадках родичі потерпілого повинні бути залучені до розслідування в необхідній мірі для

75


захисту законних інтересів потерпілого (див., наприклад, «МакКерр проти Сполученого Королівства» (McKerr c. Royaume-Uni), № 28883/95, п. 148, CEDH 2001-III). 81. Суд також нагадує, що, коли мова йде про розслідування насильницьких дій, органи державної влади до того ж мають зобов'язання вживати всіх розумних заходів для того, щоб виявити, чи існували расистські мотиви, і встановити, чи зіграли в подіях свою роль почуття ненависті або упередження на етнічному ґрунті. Безумовно, часто на практиці буває дуже складно довести расистський мотив. Зобов'язання державивідповідача розслідувати наявність можливих расистських конотацій - це зобов'язання засобів, а не результату, і влада повинна вжити всіх розумних заходів відповідно до обставин справи (див. «Начова та інші проти Болгарії» ( Natchova et autres c. Bulgarie), №№ 43577/98 і 43579/98, п. 160, CEDH 2005-VII).

іi. Застосування вищенаведених принципів до цієї справі

82. Суд зазначає, що після вбивства Фірата Дінка у цій справі прокуратура м. Стамбул провела ретельне і детальне розслідування того, яким чином сили правопорядку міст Стамбул і Трабзон розпорядилися інформацією про ймовірність цього злочину, яку вони отримали. Прокуратура м. Стамбул встановила серію ймовірних упущень з боку правоохоронних органів і передала інформацію, отриману у зв'язку з цим, двом підрозділам слідчих органів міст Трабзон і Стамбул, вказавши також на особи конкретних посадовців, яких вона звинуватила у невиконання своїх обов'язків щодо захисту життя заявника. 83. Після закінчення кримінального розслідування, розпочатого в м. Трабзон за розпорядженням прокуратури м. Стамбул і за наказом Міністерства внутрішніх справ, префектура відмовилася надати дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності зазначених співробітників жандармерії, за винятком двох молодших офіцерів. Скаргу заявників на дану відмову було відхилено адміністративним судом після вивчення матеріалів справи. Таким чином, у кримінальному розслідуванні не містилося жодних висновків, що стосуються відповіді на питання, чому співробітники жандармерії м. Трабзон, уповноважені вживати відповідних заходів після отримання відомостей від двох молодших офіцерів, вчинили бездіяльність. 84. Разом з тим, як випливає зі свідчень двох молодших офіцерів, працівники жандармерії м. Трабзон за наказом вищих керівників повинні були зробити неправдиві заяви інспекторам, що розслідують справу. Суд вважає, що в даному випадку мова йде про явне порушення обов'язків щодо вжиття заходів з метою збору доказів, які стосуються серії інцидентів, і очевидних узгоджених дій, спрямованих на те, щоб перешкодити встановленню відповідальності осіб, щодо яких ведеться розслідування. 85.Щодо ряду порушень і упущень, імовірно скоєних поліцією м. Трабзон у запобіганні вбивства, які були детально викладені прокуратурою м Стамбул, Суд зазначає, що мотивування постанови про припинення провадження у справі, винесеної прокуратурою м. Трабзон, суперечить іншим фактам, що містяться у справі: висновок, згідно з яким поліцейські не вважали переконливими відомості, отримані від Е.Т., спростовується тією обставиною, що саме на підставі цих відомостей поліція м. Трабзон офіційно поінформувала поліцію м. Стамбул про безпосередню неминучість цього

76


вбивства. Окрім цього, прокуратура м. Трабзон пояснила той факт, що служба безпеки м. Трабзон не передала до прокуратури м. Стамбул усі записи телефонних розмов обвинувачених через технічні труднощі, без проведення ретельного вивчення цього питання. Також звинувачення, висунуті проти начальника поліції м. Трабзон, були залишені без подальших дій тією самою прокуратурою на тій підставі, що особа заперечувала висунуті проти неї звинувачення, без будь-якого додаткового більш глибокого розслідування. Суд зазначає, що розслідування, проведене прокуратурою м. Трабзон стосовно поведінки поліцейських, в цілому скоріше звелося до захисту поліцейських, підозрюваних у недбалості і упущеннях, і не надало жодного матеріалу для відповіді на питання, чому ці поліцейські вчинли бездіяльність по відношенню до ймовірних винуватців вбивства, незважаючи на численні відомості, які вони мали у своєму розпорядженні. 86. Суд повинен розглянути питання про ефективність розслідування на національному рівні стосовно упущень з боку поліції м. Стамбул. Хоча інспектори з Міністерства внутрішніх справ дійшли висновку про те, що співробітники поліції не вжили заходів, яких вимагала терміновість ситуації, жодної кримінальної справи не було порушено щодо цього після скасування Адміністративним апеляційним судом наказів Виконавчої Ради префектури м. Стамбул щодо притягнення до кримінальної відповідальності деяких працівників поліції. Начальник поліції був відсторонений від розслідування Виконавчої Ради. І, нарешті, не було з'ясовано, чому поліція м. Стамбул не відреагувала на загрозу для Фірата Дінка, незважаючи на інформацію, яку вона отримала перед вбивством. 87. Дійсно, як підкреслює Уряд, кримінальна справа у відношенні ймовірних винуватців злочину, всі з яких є членами ультранаціоналістичного угруповання, до цього часу залишається незавершеною у кримінальному суді м. Стамбула. Проте Суд не може не відзначити, що на сьогодні всі кримінальні провадження щодо офіційних осіб, відповідальних за попередження злочину, припинені, за винятком провадження, відкритого у відношенні двох молодших офіцерів м. Трабзона. Суд вважає, що результат цього розслідування по суті не може вплинути на його попередні висновки, згідно з якими кримінальну справу стосовно керівників цих молодших офіцерів також припинено. 88. До того ж, Суд констатує, що звинувачення, висунуті проти працівників жандармерії м. Трабзон і посадових осіб поліції м. Стамбул, були розглянуті по суті лише іншими посадовими особами, які належать до виконавчої влади (префектура, Виконавча Рада) і які не є цілком незалежними від осіб, залучених до зазначених подій. Дана ситуація є слабким місцем даного розслідування (див. п. 77 цього Рішення). 89. Суд також зазначає, що близькі родичі заявника Фірата Дінка не були залучені до судових розглядів, розпочатих щодо посадових осіб поліції і працівників жандармерії. Та обставина, що вони мали можливість оскарження, звертаючись до органів правового захисту, які виносили рішення, не може усунути недоліки цих розглядів у плані захисту законних інтересів потерпілих. 90. Окрім цього, підозри щодо того, що один із начальників поліції відкрито висловлював свої ультранаціоналістичні погляди і підтримував дії обвинувачених у вбивстві, не стали об'єктом ретельного розслідування (див. п. 43 цього Рішення). Між тим, органи державної влади повинні були ініціювати таке розслідування, щоб виконати своє зобов'язання - вжити всіх розумних заходів для запобігання протиправним діям, викликаних ненавистю на етнічному ґрунті (див. п. 81 цього Рішення).

77


91. Суд робить висновок, що припинення провадження у справах, відкритих щодо посадових осіб жандармерії і поліції м. Трабзон, а також працівників поліції м. Стамбул у зв'язку із бездіяльністю щодо захисту життя Фірата Дінка, є порушенням вимог статті 2 Конвенції, згідно з якою повинне було проводитися ефективне розслідування з метою встановлення і, зрештою, покарання осіб, винних у цих порушеннях. З огляду на вищезгадане, Суд робить висновок про порушення процесуального зобов'язання за статтею 2 Конвенції у цих пунктах. 92. Також Суд відхиляє з тих самих причин попереднє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту (див. п. 56 цього Рішення). 93. З огляду на висновки, викладені у пп. 75 і 91 цього Рішення, а також матеріали, взяті до уваги, щоб дійти цих висновків, Суд вважає, що не виникає жодного окремого питання, яке потрібно розглядати з точки зору статей 6 і 14 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

94. Заявники стверджують, що факт визнання Фірата Дінка винним у дискредитації турецької ідентичності (Türklük) порушив його свободу вираження поглядів. Касаційний суд, залишивши в силі обвинувальний вирок, зробив Фірата Дінка мішенню для ультранаціоналістичних угруповань, члени одного з яких, зрештою, його вбили. Вони також заявляють, що Фірат Дінк став об'єктом дискримінації через своє етнічне вірменське походження, оскільки позивачі і судді дійшли висновку про його винуватість на підставі тлумачення терміну «турецької ідентичності» (Türklük), що допускає приналежність до цієї ідентичності лише осіб етнічного турецького походження. На цих підставах заявники посилаються на статті 6, 7, 10 і 14 Конвенції. Суд вважає, що ці скарги насамперед повинні бути розглянуті у світлі статті 10 Конвенції, яка говорить:

«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»

78


A. Прийнятність заяви

95. Уряд в першу чергу наголошує на тому, що враховуючи те, що заява № 2668/07, яка стосується переважно скарг на кримінальне провадження щодо Фірата Дінка, була подана до Суду після його смерті, інші заявники не можуть продовжувати справу за цією заявою. 96. Суд зазначає, що, судячи із матеріалів справи, заява № 2668/07 була направлена до Суду факсом 11 січня 2007 року, підписана версія у паперовому вигляді була відправлена поштою також 11 січня 2007 року, тоді як Фірат Дінк загинув 19 січня 2007 року, тобто вісім днів потому. З цього випливає, що дане заперечення Уряду має бути відхилено. 97. Далі Уряд висуває заперечення щодо статусу жертви Фірата Дінка і щодо вичерпання національних засобів правового захисту заявниками, оскільки Фірат Дінк загинув до того, як обвинувальний вирок, винесений судом у кримінальних справах, вступив у законну силу. Фактично справа, яка була передана до суду першої інстанції після завершення розгляду в Касаційному суді, була припинена через смерть обвинувачуваного. 98. Уряд також оскаржує можливість для інших заявників підтримати заяву № 2668/07, стверджуючи, що вони не можуть звертатися з вимогами від імені Фірата Дінка адже права Фірата Дінка на свободу вираження поглядів, не можуть бути передані. 99. Заявники оскаржують ці заперечення і просять Суд їх відхилити. 100. Суд зазначає, що попередні заперечення піднімають питання, тісно пов'язані з оцінкою наявності втручання у свободу вираження поглядів Фірата Дінка, тобто з обґрунтуванням вимог, викладених на підставі статті 10 Конвенції. Суд продовжить їх розгляд у світлі висновку за заявою по суті. 101. Окрім цього, Суд вважає, що ці вимоги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також вважає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними для розгляду по суті.

B. По суті

1. Наявність втручання і / або позитивних зобов'язань держави

102. Уряд стверджує, що Фірат Дінк не мав статусу жертви, зважаючи на те, що він загинув до того, як обвинувальний вирок, винесений судом у кримінальних справах, вступив у законну силу. Фактично справа, яка була передана до суду першої інстанції після завершення розгляду в Касаційному суді, була припинена через смерть Фірата

79


Дінка. Отже, щодо нього відсутній будь-який обвинувальний вирок, який вступив у законну силу. 103. Заявники заперечують, зазначаючи, що винуватість Фірата Дінка була підтверджена по суті Касаційним судом, і суд у кримінальних справах вже не міг змінити це рішення. Окрім цього, вони стверджують, що позитивні зобов'язання держави в питанні свободи вираження поглядів вимагають, щоб національні органи влади вжили всіх необхідних заходів з метою запобігти нападам третіх осіб на Фірата Дінка за те, що він висловлював думки, які дратували останніх. 104. Суд нагадує факти, що розглядаються у справі. Дев'ята палата у кримінальних справах Касаційного суду залишила в силі вирок суду першої інстанції про визнання винним заявника, але скасувала у частині участі в розгляді зацікавлених сторін. Позачергова скарга генерального прокурора при Касаційному суді про скасування постанови дев'ятої палати, яка залишила в силі вирок про визнання винним заявника, була відхилена в повному обсязі об'єднаною палатою у кримінальних справах Касаційного суду. Коли суд у кримінальних справах повторно розглядав справу - без можливості змінити вирок, - Фірат Дінк став жертвою вбивства, яке повязуться з ультранаціоналістичними колами, ймовірно, через висловлювання, через які проти нього винесли обвинувальний вирок. 105. У цьому відношенні Суд посилається в першу чергу на свою практику, відповідно до якої, навіть якщо кримінальне переслідування припинено з причин процесуального характеру, коли ризик бути визнаним винним і покараним залишився, особа може на законних підставах вважатися такою, що зазнала прямих наслідків репресивного законодавства і на цій підставі вважатися жертвою порушення Конвенції (див., зокрема, «Боуман проти Сполученого Королівства» ( Bowman c. Royaume-Uni) від 19 лютого 1998 року, п. 107, Recueil 1998-I). Він вважає, що Фірат Дінк, чия виннуватість була підтверджена по суті найвищою кримінальною інстанцією, тим більше міг вважати себе жертвою посягань на його свободу вираження поглядів аж до своєї смерті. 106. Окрім цього, Суд вважає, що скарги заявників у тому вигляді, в якому вони були сформульовані, а також конкретні обставини справи дозволяють вести мову про позитивне зобов'язання держави в межах статті 10 Конвенції. Він нагадує, що реальна та ефективна реалізація свободи вираження поглядів залежить не просто від обов'язку держави утримуватися від будь-якого втручання, але може вимагати вжиття позитивних заходів щодо захисту, навіть у відносинах між приватними особами. Дійсно, в окремих випадках держава має позитивний обов'язок щодо захисту права на свободу вираження поглядів від зазіхань навіть з боку приватних осіб (див. «Озгюр Гюндем проти Туреччини» (Ôzgür Gündem c. Turquie), № 23144 / 93, пп. 42 - 46, CEDH 2000-III, у якому Суд проголосив, що держава має позитивний обов'язок вживати заходів із розслідування і захисту проти кампанії з насильства і залякування, жертвами якої стала газета, її журналісти та співробітники; і «Фуентес Бобо проти Іспанії» ( Fuentes Bobo c. Espagne) від 29 лютого 2000 року, № 39293/98, п. 38, відносно зобов'язання держави щодо захисту свободи вираження поглядів у професійному середовищі). 107. Що стосується конкретних обставин справи, які вплинули на статус жертви Фірата Дінка, Суд зазначає перш за все, що кримінальне провадження щодо нього ґрунтується на скарзі членів ультранаціоналістичного угруповання, які стверджували, що висловлювання заявника образили їхню «турецьку» ідентичність. Коли прокуратура

80


відкрила кримінальне провадження проти Фірата Дінка, суд у кримінальних справах дозволив членам цих угруповань взяти участь у цьому кримінальному провадженні. Подруге, Суд вважає, як зауважують заявники, що факт визнання Фірата Дінка винним за статтею 301 Кримінального кодексу представив його в очах суспільства і, зокрема, в очах ультранаціоналістичних угруповань, особою, яка образила всіх осіб турецького походження. Нарешті, Суд нагадує, що ймовірні вбивці Фірата Дінка належать до ультранаціоналістичних кіл, для яких ця тема є надзвичайно чутливою, і що сили правопорядку, які були прямо поінформовані про підготовку цієї злочинної дії, не вжили жодних заходів, щоб цьому перешкодити. 108. У світлі даних міркувань Суд вважає, що підтвердження обвинувального вироку Фірата Дінка Касаційним судом, взяте окремо або в сукупності з відсутністю заходів захисту проти нападів ультранаціоналістичних активістів, становило втручання у здійснення його права на свободу вираження поглядів, захищеного пунктом 1 статті 10 Конвенції. 109. З тих самих причин Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо відсутності статусу жертви Фірата Дінка з точки зору статті 10 Конвенції, а також заперечення про невичерпання національних засобів правового захисту. 110. З урахуванням тих самих міркувань Суд вважає, що інші заявники мають законне право стверджувати, що винесення обвинувального вироку Фірату Дінку було порушенням права на свободу вираження поглядів, яке гарантується статтею 10 Конвенції (див., mutatis mutandis, «Далбан проти Румунії» (Dalban c. Roumanie), [GC] № 28114/95, п. 39, CEDH 1999-VI, і «Нелькенбокхофф проти Німеччини» (Nôlkenbockhoff c. Allemagne) від 25 серпня 1987 року, пп. 32 і 33, Серія A, № 123). Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо неможливості інших заявників, крім Фірата Дінка, супроводжувати заяву № 2668/07.

2. Щодо обґрунтованості втручання

111. Подібне втручання (обвинувальний вирок за образу турецької ідентичності (Türklük), взяте окремо або в поєднанні з відсутністю необхідних заходів щодо захисту життя особи, порушує статтю 10 Конвенції, якщо воно не підпадає під положення пункту 2 статті 10 цього положення. Таким чином, залишається визначити, чи було втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей з огляду на цей пункт і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для їх досягнення.

а) «Передбачено законом»

112. Заявники стверджують, що надзвичайно широке трактування терміну «Türklük (турецької ідентичності)», на який посилається кримінальний кодекс Туреччини, позбавило національне законодавство будь-якої доступності і передбачуваності. Вони також зауважують, що Касаційний суд тлумачив цей термін як такий, що включає всі цінності

81


осіб етнічного турецького походження, що суперечить визначенню поняття «турок», передбаченому Конституцією, яке охоплює всіх громадян Туреччини без будь-якого поділу за етнічним походженням або релігією. 113. Уряд відзначає, що вказаний злочин чітко передбачений статтею 159 старого кримінального кодексу і статтею 301 чинного кримінального кодексу, який набрав чинності в червні 2005 року. За його твердженням, Фірат Дінк, досвідчений журналіст, був в змозі передбачити у розумних межах, що він ризикував стати об'єктом кримінального переслідування з огляду на це положення кримінального кодексу. 114. Суд нагадує, що вислів «передбачено законом» в значенні пункту 2 статті 10 Конвенції вимагає, перш за все, щоб оскаржуваний захід мав основу у національному законодавстві, але також стосується якості застосованого закону: він вимагає доступністі закону для зацікавленої особи, що дозволяє їй передбачити наслідки своїх дій, і сумісності з принципом верховенства права (див. серед інших «Мюллер та інші проти Швейцарії» (Müller et autres c. Suisse) від 24 травня 1988 року, п. 29, Серія A, № 133, «Езелін проти Франції» (Ezelin c. France) від 26 квітня 1991 року, п. 45, Серія A, № 202, і «Маргарета і Рогер Андерсон проти Швеції» (Margareta et Roger Andersson c. Suède ) від 25 лютого 1992 року, п. 75, Серія A, № 226-A). 115. Питання про те, чи виконано в даному випадку першу умову, не викликає суперечностей. Дійсно, ніхто не заперечує, що заходи, які є предметом розгляду, ґрунтуються на законі, а саме на статті 301 нового кримінального кодексу, який вступив у силу в період подій, що відбулися, і повторив положення статті 159 старого кримінального кодексу, в якій поміж іншим передбачалося покарання за дискредитацію турецької ідентичності (Türklük). 116. В такому випадку постає питання про те, чи може досить широке значення терміну Türklük (турецька ідентичність) обмежити, як вважають заявники, доступність і передбачуваність правових норм у цій справі. Суд вважає, що тлумачення цього виразу, як такого, що включає всі цінності і звичаї лише осіб етнічно турецького походження, яке зробив Касаційний суд, суперечить визначенню слова «турок», передбаченому Конституцією, яке охоплює всіх громадян Туреччини без поділу за етнічним походженням або релігією, і що могли виникнути серйозні сумніви щодо передбачуваності кримінального переслідування відповідно до статті 301 кримінального кодексу для заявника Фірата Дінка. Однак з огляду на висновок, якого він дійшов у питанні необхідності втручання (див. п. 136 цього Рішення), Суд виносить рішення, що немає необхідності розглядати тут це питання.

b) «Законна мета»

117. На думку Уряду, втручання мало принаймні законну мету підтримки громадського порядку. Заявники оскаржують цей аргумент. 118. Перш за все, Суд зазначає, що нехтування захистом життя заявника Фірата Дінка, журналіста, якому погрожували через висловлення ним своїх думок, не може відповідати будь-якій законній меті. Проте з постанови Касаційного суду випливає, що законодавчий орган і судові інстанції з кримінальних справ Туреччини вважають, що

82


дискредитація інститутів Республіки може становити загрозу громадському порядку. Щодо обвинувального вироку, винесеного на цій підставі проти зацікавленої особи, Суд має глибокі сумніви в тому, чи дійсно мета перешкодити дискредитації державних органів влади підпадає під визначення «захист громадського порядку» за відсутності підбурювання до насильства з боку заявника. Однак Суд вважає, що дане питання тісно пов'язане з питанням про необхідність втручання (див. п. 119 і наступні цього Рішення).

с) «Необхідно в демократичному суспільстві»

119. Залишається визначити, чи було втручання «необхідним» для досягнення таких цілей.

і. Сторони

120. Заявники стверджують, що теми, порушені Фіратом Дінком у статтях, що розглядаються у справі, стосувалися питань, які становлять суспільний інтерес. На їхню думку, суди у кримінальних справах повинні були взяти до уваги сукупність статей, що розглядаються, а також особистість Фірата Дінка, і відзначити той факт, що він завжди діяв в цілях зміцнення дружніх стосунків між турками та вірменами. На думку заявників, немає нічого більш природного, ніж те, що відомий журналіст, який належить до меншини, визнаної Лозаннським мирним договором, висловлюється з питань ідентичності цієї меншини. Створення демократичного клімату, в якому члени меншини можуть висловлюватися з приводу своїх повсякденних проблем, повинне бути одним з позитивних зобов'язань держави з точки зору свободи вираження поглядів. Проте державні органи переслідуючи та засуджуючи Фірата Дінка за образу турецької ідентичності (Türklük) дали сигнал ультранаціоналістичним колам про те, що члени меншин, які обговорюють ці питання, є ворогами держави. Цей сигнал, чітко отриманий ультранаціоналістичними колами, призвів до вбивства Фірата Дінка. 121. Уряд вважає, що висловлювання, зроблені заявником у серії статей, що є предметом розгляду, класифікуються як такі, що розпалюють ненависть, оскільки суди у кримінальних справах визнали їх такими, що спотворюють, принижують і ображають турецьку ідентичність (Türklük). Припинення мови ворожнечі, що побудована на дискримінації за етнічною або релігійною ознакою, відповідатиме нагальній суспільній потребі і буде необхідним у демократичному суспільстві. 122. Окрім цього, Уряд стверджує, що позитивний обов'язок держави в питанні свободи вираження поглядів не поширюється на мову ворожнечі, або на дії, що завдають шкоди громадському порядку. Навпаки, припинення мови ворожнечі і забезпечення системи захисту постраждалих від такого роду висловлювань є складовою частиною обов'язків держави, що випливають з міжнародних норм, включаючи резолюції Комітету міністрів Ради Європи.

83


(іi) Загальні принципи

123. Суд нагадує, що свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших основ демократичного суспільства. З урахуванням пункту 2 статті 10 Конвенції, свобода вираження поглядів поширюється не тільки на «інформацію» або «ідеї», які сприймаються прихильно або вважаються необразливими чи нейтральними, але також на такі, що ображають, шокують або дратують державу або будь-яку частину її населення (див. «Праґер і Обершлік проти Австрії» (Prager et Oberschlick c. Autriche) від 26 квітня 1995 року, п. 38, Серія A, № 313, «Кастельс проти Іспанії» ( Castells c. Espagne) від 23 квітня 1992 року, п. 42, Серія A, № 236, «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside c. Royaume-Uni) від 7 грудня 1976 року, п. 49, Серія A, № 24, і «Йерсілд проти Данії» (Jersild v. Denmark ) від 23 вересня 1994 року, п. 37, Серія A, № 298). 124. Преса відіграє значну роль у демократичному суспільстві: хоча вона не повинна виходити за певні рамки, зокрема, дбаючи про захист репутації, тим не менш, її обов'язок полягає в повідомленні, із дотриманням своїх обов'язків і відповідальності, інформації та ідей з усіх питань, що становлять суспільний інтерес (див. «Де Гаєс і Гійселс проти Бельгії» (De Haes et Gijsels c. Belgique) від 24 лютого 1997, п. 37, Recueil 1997 I). Свобода журналістики також передбачає можливість певною мірою вдаватися до перебільшень або навіть провокації (див. згадане «Прагер і Обершлік проти Австрії», п. 38). 125. Загальним правилом є те, що «необхідність» будь-якого обмеження свободи вираження поглядів має бути переконливою. Безсумнівно, в першу чергу органи державної влади повинні оцінити, чи існує «нагальна суспільна необхідність», здатна виправдати це обмеження, і для цього вони користуються певною свободою розсуду. Коли мова йде про пресу, як у даній справі, свобода розсуду на національному рівні обмежується інтересами демократичного суспільства в забезпеченні і збереженні свободи преси. Так само слід приділяти значну увагу цьому інтересу при визначенні, чи було обмеження пропорційне законній меті, як того вимагає пункт 2 статті 10 Конвенції (див. «Фрессоз і Руар проти Франції» (Fressoz et Roire c. France), [GC], № 29183/95, п. 45, CEDH 1999-I). 126. Виконуючи контролюючу функцію, завданням Суду є не заміна собою органів державної влади, а перевірка в контексті статті 10 Конвенції рішень, прийнятих ними в мехаж їхньої свободи розсуду. Для цього суд має розглянути «втручання», що розглядається в даній справі, з урахуванням всіх обставин справи та вирішити, чи є причини, наведені органами державної влади для його обґрунтування, «відповідними і достатніми» (див. серед інших «Гудвін проти Сполученого Королівства» ( Goodwin c. Royaume-Uni) від 27 березня 1996 року, п. 40, Recueil 1996-II). Виконуючи це завдання, Суд повинен переконатися, що органи держановної влади застосовують стандарти, які відповідають принципам, що містяться у статті 10 Конвенції та, крім того, що вони базувалися на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. «Джейлан проти Турції» ( Ceylan c. Turquie), [GC], № 23556/94, п. 32, CEDH 1999-IV).

iii. Оцінка фактів та застосування загальних принципів у цій справі

84


127. Висловлювання заявника Фірата Дінка, що розглядаються у даній справі, є частиною серії статей, що стосуються питань ідентичності вірменської діаспори. Ця серія, опублікована у двомовній турецько-вірменській газеті, була написана у формі роздумів на тему історичних подій, що стосуються вірмен, зокрема, подій 1915 року, а також у формі політичної промови як за змістом, так і за використовуваними виразами, враховуючи те, що вона пропонувала рішення для членів діаспори, щоб заново визначити їхню ідентичність. 128. Суд в першу чергу в першу чергу піднімає питання того, що, як зазначав генеральний прокурор при Касаційному суді у своїй скарзі в інтересах закону, вивчення серії статей, в якій заявник використовував спірний вислів, ясно показує, що він назвав «отрутою» «сприйняття турків» вірменами, а також «нав'язливим» - характер дій вірменської діаспори, спрямованих на визнання турками подій 1915 року геноцидом. Суд відзначає, що Фірат Дінк стверджував, що ця нав'язлива ідея, яка змушує вірмен весь час почувати себе «жертвами», отруює життя членам вірменської діаспори та заважає їм розвивати свою ідентичність на здорових засадах. З цього Суд робить висновок, незважаючи на аргументи Уряду, що ці твердження, які ні в чому не мали відношення до «турків», не можуть вважатися мовою ворожнечі. 129. Суд зазначає, що Касаційний суд дійшов іншого висновку, а саме, що вислів «отрута», використаний Фіратом Дінком, позначає «турецьку кров». Щоб дійти такого висновку, Касаційний суд спирався на інші твердження заявника: Фірат Дінк також використовував у своєму аналізі турецько-вірменських взаємин такі поняття, як «параноя» і «травма»; він також стверджував, що «ніколи не буває занадто рано залишити кожного наодинці зі своєю свідомістю», і що факт «прийняття чи неприйняття реальності [геноциду] залежить головним чином від свідомості кожного, витоки якої [містяться] в нашій людській ідентичності та загальнолюдських цінностях»; на закінчення Фірат Дінк зробив висновок, що «ті, хто приймає реальність, очищає таким чином свою людяність». 130. Щоб побачити, як Касаційний суд на підставі зазначених фактів дійшов висновку про «образу турецької ідентичності (Türklük)» з боку Фірата Дінка, Суд дослідить, яким чином Касаційний суд витлумачив це словосполучення. Він зазначає, що, на думку Касаційного суду, турецька ідентичність (Türklük) є одним із елементів держави, людським елементом, тобто «турецькою нацією». Дійсно, «турецька ідентичність (Türklük)» - це «сукупність національних і моральних цінностей, що складаються з людських, релігійних та історичних цінностей, а також з національної мови, національних почуттів і національних традицій». 131. Суд зазначає, що те, в який спосіб Касаційний суд витлумачив поняття турецької ідентичності (Türklük) в межах цієї справи, мало подвійний ефект з точки зору інтересів, які стаття 301 кримінального кодексу Туреччини (або стаття 159 старого кримінального кодексу) покликана захищати. По-перше, посилаючись на «турецьку націю» як на один із складових елементів держави, турецька ідентичність (Türklük) нагадувала саму державу, якою вона фактично проявляється в політиці, що проводиться її Уряд, і в діях її інститутів. По-друге, обмежуючи «турецьку ідентичність (Türklük)» традиційною турецькою релігійною, історичною та мовною належністю, визначення, надане Касаційним судом, виключило з визначення турецької ідентичності (Türklük) будь-які релігійні, мовні або етнічні меншини, визнані чи ні міжнародними договорами.

85


132. Суд зауважує, що таке трактування понять турецької ідентичності (Türklük) або турецької нації стало для Касаційного суду символом конкретної політики державних інститутів щодо окремого питання – питання ідентичності вірменської меншини. Отже, будь-яка критика, спрямована проти цієї політики, або, іншими словами, проти офіційної думки з даного питання, може розглядатися як така, що «спотворює, принижує і ображає» турецьку ідентичність (Türklük) або турецьку націю. У світлі цих зауважень Суд зазначає, що у даній справі Касаційний суд, оголосивши заявника винним за його висловлювання, в непрямий спосіб покарав його за критику того факту, що інститути державної влади заперечують визнання геноцидом подій 1915 року. 133. Проте Суд нагадує, що пункт 2 статті 10 Конвенції майже не залишає можливості для обмеження свободи вираження поглядів у сфері політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес (див. «Уінгроув проти Сполученого Королівства» (Wingrove c Royaume-Uni) від 25 листопада 1996 року, п. 58, Recueil 1996-V, і «Сехер Караташ проти Туреччини» (Seher Karatas c. Turquie) від 9 липня 2002 року, № 33179/96, п. 37). До того ж, межі допустимої критики в бік уряду ширші, ніж у бік приватної особи або навіть політичного діяча. Більш того, домінуюче становище, яке займає Уряд, вимагає від нього демонструвати утримання від використання кримінального судочинства, особливо якщо є можливими інші засоби для відповіді на необґрунтовані атаки і критику з боку опозиції (див. «Інджай проти Туреччини» (Incal c. Turquie) від 9 червня 1998 року, п. 54, Recueil 1998-IV). Нарешті, коли спірні зауваження, містять заклики до застосування насильства проти особистості, представника Держави або частини населення, органи державної влади користуються більш широкою свободою розсуду при розгляді питання про необхідність втручання у здійснення свободи вираження поглядів (див. згадане вище «Джейлан проти Туреччини» (Ceylon), п. 34). 134. Проте Суд зазначає, що серія статей, яка є предметом розгляду, прочитана в повному обсязі, не закликає ні до насильства, ні до військового опору, ні до повстання, що, на його думку, є важливим елементом, який необхідно взяти до уваги. 135. Навіть якщо цей елемент не є визначальним, Суд також враховує той факт, що Фірат Дінк висловлювався як журналіст і головний редактор двомовної турецьковірменської газети, висвітлюючи питання, що мають відношення до вірменської меншини, виступаючи у ролі активного учасника турецького політичного життя. Хоча Фірат Дінк висловлював своє обурення стосовно позиції заперечення подій 1915 року, він лише висловлював свої ідеї та думки з питання, яке безперечно викликає суспільний інтерес у демократичному суспільстві. Суд вважає, що першочергово важливою в такому суспільстві є можливість вільних обговорень, що пов'язані з історичними фактами особливої значущості (див., mutatis mutandis, «Гіневскій проти Франції» ( , Giniewski c. France), № 64016 / 00, п. 51, CEDH 2006-I). Поміж іншим, Суд мав можливість відзначити, що «пошук історичної правди є невід'ємною частиною свободи вираження поглядів» і що «неможливо вирішити спір» щодо глибокого історичного питання, публічне обговорення щодо якого ще триває (див., mutatis mutandis, «Шові та інші проти Франції» ( Chauvy et autres c. France), № 64915/01, п. 69, CEDH 2004-VI). До того ж, на думку Суду, статті, написані Фіратом Дінком, не мали ознак «правопорушення» або зневажливого характеру і не закликали ні до неповаги, ані не до ненависті. 136. З цього випливає, що факт визнання Фірата Дінка винним в образі турецької ідентичності (Türklük) не відповідає будь-якій «нагальній суспільній потребі» - одній з

86


головних умов, що виправдовують втручання у свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві.

іv Позитивні зобов'язання держави

137. У відповідь на скарги інших заявників, згідно з якими обвинувальний вирок щодо Фірата Дінка зробив з нього мішень для ультранаціоналістичних угруповань, які зрештою його вбили, Суд повторює свої міркування щодо позитивного зобов'язання держави в питанні свободи вираження поглядів (див. п. 106 цього Рішення). Він вважає також, що позитивні зобов'язання в цій сфері передбачають, поміж іншим, що держави повинні створювати, встановлюючи ефективну систему захисту авторів та журналістів, сприятливе середовище для участі в громадських обговореннях всіх зацікавлених осіб, яке б дозволило їм без побоювань висловлювати свої думки та ідеї, навіть якщо вони йдуть врозріз із думками, підтримуваними офіційною владою або представниками значної частини громадськості, і навіть якщо вони дратують або шокують останніх. 138. У цьому контексті Суд повторює свої твердження, які стосуються особливих обставин справи, що впливають на статус жертви заявника Фірата Дінка, викладені в п. 107 цього Рішення. Він вважає, що в даних обставинах невиконання правохоронними органами свого обов'язку щодо захисту життя Фірата Дінка від нападу з боку членів ультранаціоналістичного угруповання (див. п. 75 цього Рішення) на додачу до обвинувального вироку, винесеного судами у кримінальних справах за відсутності будьякої нагальної суспільної потреби (див. п. 136 цього Рішення), також мав наслідком невиконання позитивних зобов'язань Урядом щодо свободи вираження поглядів заявником.

v. Висновки щодо свободи вираження поглядів Фірата Дінка

139. У світлі цих міркувань Суд приходить до висновку про те, що підтвердження обвинувального вироку щодо Фірата Дінка судовими органами у кримінальних справах, узяте окремо або в сукупності з відсутністю заходів щодо його захисту проти нападу з боку ультранаціоналістичних активістів, який призвів до його смерті, становило невиправдане втручання в його право на свободу вираження поглядів. Таким чином, мало місце порушення статті 10 Конвенції. 140. З огляду на представлені йому докази і на зроблений ним висновок щодо порушення статті 10 Конвенції, Суд вважає, що скарги на підставі статей 6, 7 і 14 Конвенції не піднімають питань, фактично і по праву, які потребували б окремого розгляду.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТАТТЕЮ 2 КОНВЕНЦІЇ

87


141. Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права i свободи, викладені в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.»

142. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції, і що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, скарга має бути визнана прийнятною для розгляду. 143. Суд нагадує, що це положення вимагає, щоб національна система надавала ефективний засіб правового захисту, надаючи можливість національним органам визначати зміст скарги, що розглядається відповідно до Конвенції (див. «Z та інші проти Сполученого Королівства» (Z et autres c. Royaume-Uni) [GC], № 29392/95, п. 108, CEDH 2001-V). Мета цього положення полягає в наданні засобу, за допомогою якого учасники судового процесу можуть отримати на національному рівні належну компенсацію в зв'язку з порушенням їх прав, гарантованих Конвенцією, до того, як вони будуть змушені застосувати міжнародний механізм подання заяви до Суду (див. «Кудла проти Польщі» (Kudla c. Pologne) [GC], № 30210/96, п. 152, CEDH 2000-XI). 144. У справах, які стосуються скарг на підставі статті 2 Конвенції, поняття ефективного засобу правового захисту у значенні статті 13 Конвенції вимагає, окрім виплати компенсації, якщо це необхідно, проведення ретельного та ефективного розслідування з метою встановлення та покарання відповідальних осіб, а також забезпечення ефективного доступу родини до розслідування справи. З цієї точки зору вимоги статті 13 Конвенції є ширшими, ніж процесуальне зобов'язання з проведення ефективного розслідування, яке випливає зі статті 2 Конвенції (див. згадуване вище «Кайя проти Туреччини», п. 107). Отже, Суд може зробити висновок про те, що заявник не мав ефективного засобу правового захисту, оскільки він не мав можливості побачити встановлення відповідальності за заявлені факти, і, відповідно, вимагати відповідної компенсації або бути третьою особою у кримінальному провадженні, або через звернення в суди у цивільних чи адміністративних справах. Іншими словами, існує конкретний і тісний процесуальний зв'язок між кримінальним розслідуванням і засобами правового захисту, доступними заявникам в межах правової системи (див. згадане вище «Онер'їлдіз проти Туреччини», п. 148). 145. Беручи до уваги свої висновки по заяві на підставі статті 2 Конвенції, Суд може зробити висновок щодо їх «обґрунтованості» в межах статті 13 Конвенції. Заявники, таким чином, повинні були мати можливість використовувати засоби правового захисту, що є ефективними як в теорії, так і на практиці, тобто такі, що здатні привести до встановлення та покарання осіб, відповідальних за упущення і недбалість у захисті життя Фірата Дінка, і до надання компенсації. Таким чином, відсутність ефективного кримінального розслідування щодо вищезазначених подій надає Суду підставу також встановити порушення статті 13 Конвенції у взаємозв'язку зі статтею 2 Конвенції, оскільки заявники були позбавлені

88


доступу до інших теоретично можливих засобів правового захисту, таких як позов про відшкодування шкоди (див. «Камер Демір та інші проти Туреччини» (Kamer Demir et autres c. Turquie) від 19 жовтня 2006 року, № 41335/98, пп. 52 - 55).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

146. Відповідно до статті 41 Конвенції,

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

147. Заявники вимагають в якості компенсації заподіяної їм моральної шкоди 500 000 євро (EUR) за порушення свободи вираження поглядів Фірата Дінка і 500 000 євро за відсутність дій щодо захисту його життя. Вони зазначають, що всі члени сім'ї відчувають страждання у зв'язку з тим фактом, що внаслідок обвинувального вироку Фірат Дінк виступив в очах громадськості ворогом турків і особою, яка вчинила ксенофобський вчинок – те, проти чого заявник боровся все своє життя. 148. Уряд вважає ці суми надмірними та необґрунтованими. 149. Суд нагадує, що він визнав той факт, що органи державної влади не захистили у достатній мірі життя Фірата Дінка від нападу з боку ультранаціоналістів, який призвів до його смерті, незважаючи на те, що вони були про це поінформовані, є порушенням матеріально-правового зобов'язання згідно зі статтею 2 Конвенції (див. п. 75 цього рішення), що вони не провели розслідування або не запропонували інших ефективних засобів правового захисту у зв'язку з недбалим ставленням до захисту життя Фірата Дінка є порушенням процесуального зобов'язання, передбаченого статею 2 Конвенції (див. п. 91 цього Рішення) і порушенням статті 13 Конвенції (див. п. 146 цього Рішення), і що підтвердження обвинувального вироку щодо Фірата Дінка у справі про образу турецької ідентичності (Türklük) взятого окремо або разом із відсутністю заходів щодо його захисту від вбивства, організованого ультранаціоналістами, становило порушення його свободи вираження поглядів відповідно до статті 10 Конвенції (див. п. 139 цього Рішення). 150. В обставинах цієї справи Суд вважає за необхідне присудити спільно заявникам Рахілі Дінк, Делалу Дінк, Арату Дінк і Сері Дінк 100 000 євро. Окрім цього, Суд присуджує заявнику Хасрофу Дінку 5 000 євро.

89


B. Витрати

151. Заявники також вимагають 84 150 євро в якості компенсації гонорарів адвокатам, що відповідає 255 годинам роботи під час розглядів справ у національних судах і в Суді за усіма п'ятьма заявамии. Вони вимагають 3 595 євро відшкодування інших витрат, додаючи в якості обґрунтування докладні підтверджуючі документи. Заявники зазначають, що договори про надання юридичної допомоги, укладені між ними і адвокатом, містять умову про те, що адвокати отримають суму, еквівалентну 15% від суми компенсації, присудженої заявникам Судом. 152. Уряд вважає, що гонорари є надмірними і необґрунтованими, і підкреслює, що є підстави враховувати ставки, прийняті у колегії адвокатів м Стамбул. 153. Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування витрат і видатків тільки в тій частині, в якій вони були дійсно понесені, були необхідними і розумними. У цій справі, з огляду на подані йому документи і вищезазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити заявникам 28 595 євро в якості компенсації всіх видатків і витрат.

C. Пеня

154. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті справи попередні заперечення Уряду і відхиляє їх;

2. Оголошує заяви прийнятними для розгляду;

3. Постановляє, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в матеріальноправовому аспекті;

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті;

5. Постановляє, що мало місце порушення статті 10 Конвенції;

90


6. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у взаємозв'язку зі статтею 2 Конвенції;

7. Постановляє, що відсутня підстава для розгляду заяви щодо порушення статей 6, 7 і 14 Конвенції;

8. Постановляє, що: a) держава-відповідач зобов'язана упродовж трьох місяців з дня набуття рішенням остаточної сили, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, сплатити кошти в такому розмірі, які мають бути конвертовані в турецькі ліри за курсом, дійсним на день здійснення платежу: і. 100 000 євро (сто тисяч євро) спільно заявникам Рахілі Дінк, Делалу Дінк, Арату Дінк і Сері Дінк і 5 000 євро (п'ять тисяч євро) Хасрофу Дінку в якості компенсації моральної шкоди, плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; іi. 28 595 євро (двадцять вісім тисяч п'ятсот дев'яносто п'ять євро) в якості компенсації витрат і видатків заявникам спільно разом з будь-якими податками, плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; b) із закінченням вищезазначеного терміну і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9) Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено французькою мовою і повідомлено письмово 14 вересня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Стенлі Найсміт Секретар

Франсуаза Тюлкенс Голова

91


Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цієї Постанови додається окрема думка судді Андраша Шайо, до якої приєдналася суддя Нона Цоцорія.

Ф.Т. С.Х.Н.

92


ЧАСТИНА РІШЕННЯ У СПРАВІ «АДАЛІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» РІШЕННЯ У СПРАВІ «АДАЛІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» ОКРЕМА СУДДІ АНДРАША ШАЙО, ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛАСЯ СУДДЯ НОНА ЦОЦОРІЯ, ЩО СПІВПАДАЄ ІЗ РІШЕННЯМ СУДУ

(Переклад)

Я згоден з висновком Суду про те, що в цій справі мало місце порушення права на життя і права на свободу вираження поглядів Фірата Дінка; проте я дійшов цього висновку, ґрунтуючись на міркуваннях, які певною мірою відрізняються від мотивування цього Рішення.

A. Що стосується статусу жертви і зобов'язань держави – стаття 10 Конвенції

Із пункту 106 цього Рішення випливає, що статус жертви Фірата Дінка пов'язаний із позитивними зобов'язаннями держави щодо захисту свободи вираження поглядів. Обґрунтування має такий вигляд: убивство Фірата Дінка пов'язане з його засудженням, і, таким чином, невиконання державою позитивних зобов'язань в межах статті 10 Конвенції мало наслідком статус жертви. З причин, які розкрию далі, я не думаю, що в даній справі існують позитивні зобов'язання, які випливають конкретно зі статті 10 Конвенції, а також не думаю, що Суд мав потребу у такому мотивуванні, щоб відхилити заперечення Уряду з приводу статусу жертви заявника. Уряд посилається на те, що справу, передану до суду першої інстанції після завершення розгляду в Касаційному суді, було припинено внаслідок смерті обвинуваченого. Проте Фірат Дінк є жертвою, по-перше, тому що постанова Касаційного суду, який залишив у силі обвинувальний вирок щодо заявника, повинна була бути виконана судом першої інстанції. Таким чином, вона мала остаточний характер. По-друге, Уряд не може спиратися на факт (смерть), що випливає з невиконання державою позитивного зобов'язання щодо захисту життя заявника відповідно до статті 2 Конвенції. Суд висловлює думку про те, що держава мала позитивний обов'язок щодо захисту газети або журналіста. Згідно з пп. 107 - 108 цього Рішення, вбивство Фірата Дінка частково було спровоковане рішенням Касаційного суду і частково дозволом, який отримали члени ультранаціоналістичних угруповань на те, щоб виступати стороною в цьому кримінальному провадженні. І Суд з цього робить висновок, що «підтвердження обвинувального вироку проти Фірата Дінка Касаційним судом, узяте окремо або в поєднанні з відсутністю заходів щодо його захисту проти нападу з боку ультранаціоналістичних активістів, становило невиправдане втручання в його право на свободу вираження поглядів, захищене пунктом 1 статті 10 Конвенції». Але ж питання полягає не в порушенні статті 10 Конвенції, а в статусі жертви Фірата Дінка, який Уряд оскаржує, стверджуючи, що рішення Касаційного суду не мала наслідків. Мене дещо непокоїть приблизність, з якою Суд пов'язує порушення статті 10 і навіть статті 2 з діяльністю «ультранаціоналістичних» угруповань. Ось встановлені ним факти:

93


маніфестації та листи із погрозами після публікації статті про дочку Ататюрка приписують ультранаціоналістичним активістам. Тим не менше ніщо не вказує на те, що ці протести мали незаконний або залякуючий характер. Після черговою цілком законною маніфестацією проти Фірата Дінка член того ж угруповання подав заяву, а під час судового процесу відбувалися маніфестації представників ультранаціоналістичних рухів. Три роки потому, через шість місяців після обвинувального вироку Фірат Дінк був убитий активістом ультранаціоналістичного руху. Чи були ультранаціоналістичні активісти, які брали участь у протестах проти Фірата Дінка, принаймні деякі з них, тими самими, що підбурювали до його вбивства? До того ж, нікому не відомо, чи стояли за цими різними і окремими подіями одне або кілька угруповань. Щоб визначити статус жертви Фірата Дінка, Суд взяв до уваги той факт, що рішення Касаційного суду представило його в очах суспільної думки і особливо в очах ультранаціоналістичних угруповань як особу, що образила всіх осіб турецького походження. Але змова щодо його вбивства датується щонайменше 2006 роком (див. п. 33 цього Рішення), і поліція була про це поінформована. Зв'язок між плануванням злочину та засудженням, з одного боку, і підготовчим етапом змови та самим вбивством, з іншого боку, не пояснено. Я можу лише зробити висновок, що засудження частково зумовило вбивство, і навіть менше того, що воно було частиною порушення позитивних зобов'язань держави щодо захисту преси. До того ж, я не можу погодитися з наведеним у цьому Рішенні тлумаченням позитивних зобов'язань держави щодо захисту свободи вираження поглядів та створення сприятливого середовища для участі у публічних дебатах всіх зацікавлених осіб. Я розділяю занепокоєння, висловлене більшістю стосовно нападів на журналістів та акцій залякування. Проте в конкретних обставинах цієї справи дії, що вчинялися приватними особами (демонстрації, участь у справі в якості сторони) були законними. Враховуючи те, що вони відбулися після публікації статей, що розглядаються у справі, вони не могли призвести до жодного заходу цензури. Звичайно, держава повинна створити систему ефективного захисту свободи вираження поглядів. Звичайно, органи влади повинні вживати конкретні заходи захисту щодо насильства з боку окремих осіб, спрямованого проти діяльності преси (див. постанову «Озгюр Гюндем проти Туреччини», № 23144/93, CEDH 2000-III). Але коли мова йде про позитивні зобов'язання з огляду на статтю 10 Конвенції, слід бути обережним, щоб не перейти до патерналізму. Позитивне зобов'язання щодо захисту преси може бути прирівняне до обмеження свободи вираження. Наприклад, будь-яка критика преси може стати причиною привілейованого захисту преси (звісно, переважно провладної преси). Зловживання державою часто здійснюються під приводом позитивних зобов'язань. В контексті статті 10 Конвенції ці зобов'язання повинні бути пов'язані з конкретною журналістською діяльністю. Коли життя журналістів знаходиться під загрозою, обов'язок захисту поєднується з позитивними зобов'язаннями держави відповідно до статті 2 Конвенції, яка має особливий зміст у двох відношеннях: - так само, як і злочини, що мають расистський мотив, вимагають спеціальних слідчих обов'язків (див. «Начова та інші проти Болгарії» (Natchova et autres c. Bulgarie), [GC] № 43577/98 та 43579/98, CEDH 2005-VII), вбивство, мотивом якого є бажання змусити журналіста замовчати, також повинне передбачати спеціальні зобов'язання щодо проведення співставних розслідувань згідно з принципами, викладеними у справі «Сечіч проти Хорватії» (Secic c. Croatie ) № 40116/02, CEDH 2007-V, яка стосується нападу з расистським мотивом;

94


- що стосується необхідних превентивних заходів, то я вважаю, що будь-яка загроза заподіяння шкоди фізичній недоторканності журналістів повинна сприйматися серйозно, а така реальність повинна передбачатися. Журналіст, який є її об'єктом, повинен користуватися підвищеним рівнем захисту з боку держави, з урахуванням ймовірності втілення в життя цієї загрози та суспільного інтересу, що пов'язаний з правами, які випливають зі статті 10 Конвенції (загальний залякувальний ефект є наслідком будь-якого нападу на пресу). Іншими словами, захист фізичної недоторканності журналістів належить не лише до дискреційних повноважень міністра, як, здається, це розуміє влада Туреччини (див. оціночну доповідь 138/23, стор. 33, коментарі Уряду).

B. Порушення статті 10 Конвенції

Більша частина рішень Суду за статтею 10 Конвенції містить всеосяжний аналіз питань пропорційності, але в деяких справах, як і у цій, подібний підхід є не найкращим способом захистити свободу вираження поглядів. Обставинна основа такого аналізу полягає в тому, що будь-яка особа, яка бажає скористатися цією свободою, гарантованою статтею 10 Конвенції, постійно піддається спокусі самоцензури. У тих випадках, коли вона зіштовхується із довільними правовими обмеженнями, занадто широкими або невизначеними, вона може стати об'єктом переслідування, і їй залишається сподіватися на те, що національний судовий орган або Суд визнає вирок непропорційним. Але неможливо заздалегідь здогадатися про те, що буде вважатися «непропорційним». Наприклад, особа, засуджена до незначного покарання або штрафу, не зможе отримати перевагу через те, що вона б змогла скористатися захистом статті 10 у інших справах. Якщо її звільнено від відповідальності або засуджено до невеликого штрафу, судове провадження не з’явиться в полі зору Суду, навіть якщо це провадження є справжнім «покаранням» у значенні серйозної незручності. Звідси явище самоцензури, оскільки мало хто бажає стати об’єктом судового провадження. З урахуванням вищевикладеного та тенденції статті 301 Кримінального кодексу Туреччини до створення сприятливих умов для зловживань, я вважаю, що застосоване положення цієї статті не має законну мету, визнану Конвенцією, і встановлює обмеження свободи вираження поглядів. Якщо Суд висловив сумніви в існуванні проблем із громадським порядком, я зі свого боку просто не бачу у справі підстав для виправдання криміналізації образи «турецької ідентичності» (Türklük). Якщо сам закон порушує свободу вираження поглядів, як у даній справі, ми не повинні створювати враження, що тільки непропорційне покарання внаслідок його застосування у справі становить порушення Конвенції. Із законом такого типу немає необхідності у вичерпному аналізі пропорційності для визначення того, «чи було втручання «необхідним» для «стверджуваної мети». Окрім цього, стаття 301 кримінального кодексу Туреччини неприйнятна також тому, що вона не може вважатися такою, що відповідає вимозі передбачуваності; в дійсності вона не дає орієнтирів або тлумачення, а іі тлумачення Касаційним судом не має чіткості. Я не бачу, яким чином факт визначення злочином образи турецької ідентичності може підпадати під обмеження, передбачені пунктом 2 статті 10 Конвенції. Уряд посилається на підтримання громадського порядку, без подальшого уточнення. Як за звичайних обставин дискредитація державних інститутів може становити загрозу для громадського порядку? Тут ми можемо тільки здогадуватися. Навіть перебільшені або образливі описи недоліків діяльності органів державного управління створюють дебати з питань загального інтересу, і я не бачу, як можна стверджувати, що вони можуть спричинити насильство або якісь

95


порушення громадського порядку, не кажучи вже про вимогу довести, що вони мають доведений і неминучий характер. Якщо стверджуваний інтерес з точки зору громадського порядку ґрунтується на ідеї про те, що ймовірний напад на «турецьку ідентичність» дискредитує «державні установи», то слід вважати цю тезу спекуляцією і відхилити її без подальшого аналізу. Я можу уявити два інших можливих пояснення, що стосуються громадського порядку, проте жодне з них не задовольняє мене. По-перше, можна стверджувати, що образа турецької ідентичності є справжньою образою, на яку багато людей можуть реагувати, застосовуючи насильство (в деяких частинах Індії образа релігійного символу неминуче тягне за собою заворушення). Іншими словами, можуть існувати специфічні обставини, коли образа, спрямована проти якоїсь групи, може спровокувати насильницьку реакцію: в подібному випадку мова йде про особливу форму заклику до насильства. Але за відсутності такого тлумачення з боку судових органів (яке в будь-якому випадку було б вельми проблематичним) і вважаючи, що Уряд не довів, що ситуація в Туреччині була настільки запеклою, що неможливо було уникнути насильства і заколотів, я вважаю, що аргумент, який стосується громадського порядку, є неприйнятним. Можливо, деякі особи були настільки ображені творчістю Фірата Дінка, що вони вирішили вбити його, але це не може бути обґрунтованим міркуванням. Державні органи зобов'язані були запобігти вбивству. Свободі вираження поглядів і демократії прийшов би кінець, якби владі країни було дозволено змушувати замовкнути тих, хто виступає публічно, просто відмовляючись виділяти ресурси для захисту громадського порядку та безпеки. Образа, навіть якщо вона викликана окремими словами, сама по собі не є чинником, що породжує насильство, і не можна інкримінувати авторам цих слів потенційні заворушення у випадках, коли стверджувані заворушення насправді викликані незадоволенням тих, кому ці висловлювання були адресовані. Допустити, що образи, заворушення або заколоти, причиною яких вони можуть стати, є законною підставою для обмеження свободи вираження поглядів, це все одно що надати право вето порушникам порядку і дозволити схильним до насильства групам, не згодним з якоюсь особою, що користується правом на свободу вираження поглядів, нав'язувати їй своє бачення допустимих висловлювань. Якщо у держави є позитивне зобов'язання щодо цього, воно насправді стосується запобігання цензурі з боку таких груп. Громадський порядок слід захищати від схильних до насильства адресатів публічних висловлювань, а не від їхнього автора. Третє визначення громадського порядку може бути «конституційним ладом», структуруванням державних справ у відповідності до цінностей, проголошених у Конституції. Наприклад, визнання полігамних шлюбів суперечило б громадському порядку, оскільки не могло б узгоджуватися з конституційними цінностями шлюбу, рівності і так далі в даному суспільстві. Можна допустити твердження щодо цього, що цінності турецької ідентичності належать до конституційного морального порядку. Але свобода вираження поглядів поширюється на критику конституційних цінностей, крім випадків, коли вона дійсно має на меті підрив системи. Крім того, захист цінностей як абстрактне поняття не може бути основою для кримінального закону, і чутливі моменти, які стосуються цих цінностей, зокрема, національна ідентичність, як вона виражена в Конституції, не належать до числа визнаних підстав для обмеження свободи (див. «Вайнан проти Угорщини» ( Vajnai c. Hongrie), № 33629/06, від 8 липня 2008 року). Постанова Касаційного суду наводить інші мотиви обмеження. Вона посилається на «фразу, яка принижує гідність, використану (...) зі злим умислом, що полягає в приниженні

96


турків». Можна було б стверджувати, що захист турецької ідентичності, турків або турецької нації є частиною захисту прав інших осіб, а саме честі (або гідності?) всіх членів спільноти. На мою думку, постанова Касаційного суду натякає, що висловлювання Фірата Дінка становили замах на колективну ідентичність (тобто більше зачіпали права інших осіб, аніж громадський порядок). З урахуванням того факту, що дана спільнота складається з безлічі індивідів, немислимо, щоб репутація одного з його членів применшувалася в очах його співвітчизників у зв'язку з презирливим ставленням до того, що влада або велика частина суспільства вважали істотним для спільноти. Навіть якщо словесні нападки применшують гідність членів групи, зазвичай вкрай малоймовірно, що ступінь заподіяної шкоди потребує втручання кримінального законодавства, якщо дифамаційні висловлювання не спрямовані проти чітко встановлених осіб членів групи. Думки, що шокують, користуються захистом, навіть якщо вони зачіпають колективну репутацію. Ймовірні негативні наслідки загадкової «образи турецької ідентичності» стосуються тільки ідентичності. Крім випадків вкрай специфічного тлумачення, така образа в якості шкоди, завданої національній ідентичності, не відноситься до сфери прав інших осіб і, отже, знову ж таки не є законною підставою для обмеження прав на підставі Конвенції. Найбільш образливим значенням, яке може бути приписано думці Дінка, якщо стежити за заплутаною логікою Касаційного суду, є те, що турки в свідомості вірмен пов'язані з отруєною кров'ю. Образа турецької ідентичності, таким чином, випливає з означення «отруєний», що приписується туркам (забудьмо, що заявник охарактеризував сприйняття вірмен як параноїдальне). Тим не менш залишається побачити, до якої межі права інших осіб включають право на повагу спільноти. Той, хто ховається за турецькою ідентичністю, є частиною турецького суспільства, яке було ображено. Як вказав Касаційний суд, «суспільство, яке ображає інше суспільство, не може бути захищене свободою вираження поглядів (див. п. 28 цього Рішення). Виправдання, критика або агресивні висловлювання, адресовані тій чи іншій частині турецького суспільства, що відносяться до Серйозного Злочину - замаху на турецьку ідентичність, оголошені неправомірними Касаційним судом (об'єднана палата у кримінальних справах). У той же час ніщо не свідчить про те, що висловлення своєї позиції стосовно цього питання особою (право на яке відстоює заявник) може прирівнюватися до замаху на людські та історичні цінності турецької ідентичності, отже, права на повагу до спільноти, яка стоїть за ними. Звісно, така заява не є спробою виправдання ненависті щодо визнаних осіб (або навіть щодо простого факту приналежності до зазначеної групи). Навпаки, стаття закликає не використовувати негативні стереотипи. Хоча Суд повинен поважати тлумачення і юридичну кваліфікацію національних судів, я змушений визнати, що тлумачення Касаційного суду близьке до довільного (як відзначено в ряді експертних висновків та окремих думок). Суд постановив, що значення, яке слід надати висловлюванням Фірата Дінка, полягає в тому, що він здійснив напад на політику держави та її інститутів з боку вірменської спільноти. Відповідно, він вважає у світлі статті 301 кримінального кодексу Туреччини, що посилаючись на «турецьку націю» як на один із складових елементів держави, турецька ідентичність (Türklük) прирівнювалася до самої держави у тому вигляді, в якому вона фактично проявляється в політиці, що проводиться її Урядом, і в діях її інститутів» (див. п. 131). Єдиною підставою, що виправдовує читання рішення Касаційного суду, є те, що певним чином держава поєднана з турецькою нацією, оскільки ці два поняття знаходяться в одному реченні: «на думку Касаційного суду, турецька ідентичність відноситься до одного зі складових елементів держави, людського фактору, тобто до «турецької нації». (див. п. 130). Мені важко зрозуміти цей зв'язок.

97


Таким чином, я не можу погодитися з висновком Суду про те, що «у даній справі Касаційний суд, оголосивши заявника винним за його висловлювання, в непрямий спосіб покарав його за критику того факту, що інститути державної влади заперечують визнання геноцидом подій 1915 року» (див. п. 132). Насправді ж Касаційний суд дійшов висновку, що аналіз «подій» 1915 року був захищений свободою вираження поглядів. Врешті-решт, Фірат Дінк лише говорив про те, що «проблема отруєння» повинна бути вирішена на основі загальнолюдських цінностей гуманізму і власною свідомістю. Саме розглядаючи такий тип особистої думки в якості злочину (що залишає питання кваліфікації Серйозного Злочину щодо геноциду свідомістю кожного), Касаційний суд підтримує одну-єдину офіційну позицію, несумісну з будь-якими іншими. Але диктат єдиної державної думки в дискусіях не може співіснувати зі свободою вираження поглядів.

5. Хасан Пекер Гюналь 1. Свідок народився в 1948 році. Станом на зараз він є генерал-майором у відставці. У липні 1996 року він був командиром загону бойовиків, що дислокувався у південно-східній частині Анатолії, у Туреччині. У період з 19 серпня 1996 року по 15 серпня 1998 року він відбував свою службу на посаді командувача сил безпеки «ТРПК». Про вбивство пана Адалі свідок дізнався зі статей у пресі, прибувши на острів. З огляду на звинувачення причетності збройних сил Туреччини до вбивства пана Адалі він звернувся до Генеральної штаб-квартири поліції з проханням ввести його в курс справи щодо цієї події. Наприкінці серпня або початку вересня 1996 року в офісі керівника поліції пан Атілла Сав та його делегація ввели свідка у курс справи, яка стосувалася вбивства пана Адалі, а також розповіли про поточний стан розслідування. Свідок зауважив, що відповідно до Конституції «ТРПК» поліція була підпорядкована командувачу сил безпеки в адміністративній сфері була підпорядкована і діяла під наглядом генеральної прокуратури у правовій сфері. Командувач сил безпеки був підпорядкований Прем'єр-міністру. 2. Заявниця надіслала свідку листа зі скаргою щодо проведення розслідування. За допомогою співробітника поліції з питань зв'язків із громадськістю він повідомив їй, що він не мав можливості втручатися у питання, що стосуються судових справ, але за її бажання він міг би зустрітися з нею особисто. Заявниця погодилася, і ця зустріч відбулася 12 грудня 1996 року в офісі керівника поліції, пана Атілли Сава. У зустрічі брали участь керівник поліції (пан Атілла Сав), заявниця, її донька, свідок та декілька інших співробітників поліції, що були залучені до розслідування. Під час цієї зустрічі заявниці було надано усю відповідну інформацію про хід розслідування. Свідок не втручався в обговорення, проте він звернувся до слідчих вжити усіх необхідних заходів для того, щоб знайти виконавців вбивства з метою збереження честі «ТРПК» та її сил безпеки, які, як стверджувалося, були причетні до цієї події. Співробітники поліції вислухали заяви та запити заявниці. Протягом жодного етапу вона не просила про захист. У ході зустрічі вона повідомила, що декілька разів їй погрожували, крім того, вона отримувала анонімні дзвінки. 3. Свідок заперечив, що він казав заявниці, що її вже захищають співробітники поліції під прикриттям. Під час зустрічі заявниця не робила жодних тверджень стосовно Організації цивільної оборони. Свідок заперечував, що він вказував на автомобілі, що були за вікнами кімнати для зустрічі, і що сказав заявниці, що ці автомобілі – для її безпеки, оскільки ця кімната була маленьким офісом, з якого неможливо було виглянути на вулицю та побачити там автомобілі. Ця зустріч була не таємницею. Про неї повідомляли в пресі. 4. Свідок ще декілька разів зустрічався із заявницею та розмовляв з нею, одного разу він зустрічався з нею, щоб обговорити виплати її покійному чоловіку, отримані ним у ході військової служби. Під час щомісячних координаційних нарад свідок у подальшому отримував додаткову інформацію про хід розслідування. Він сказав поліцейським дослідити навіть найменші підозри. Він також дав зрозуміти їм, що якщо вони хотіли б провести будь-яке розслідування, пов'язане зі збройними силами або будь-якими членами збройних сил, він жодним чином не буде перешкоджати їм навіть у випадку, якщо це буде стосуватися офіцера з найвищим званням. Проте не було жодного

98


натяку, що хто-небудь із співробітників сил безпеки мав відношення до цієї справи. На думку свідка, вбивство не мало жодного політичного підґрунтя. 5. Свідок не чув будь-яких звинувачень на адресу полковника Орхана Цейлана. Він вважав, що останній може бути полковником або підполковником у відставці, що на той час працював на адміністративній посаді у секторі безпеки. Протягом усього терміну його служби у «ТРПК» щодо жодного з його підлеглих не проводилось розслідування. Свідок зазначив, що Організація цивільної оборони як підрозділ перебувала у підпорядкуванні не сил безпеки, а Прем'єр-міністра. 6. Атілла Сав 6. Свідок, що народився у 1938 році, був керівником поліції. Він пішов у відставку 4 травня 1998 року. У липні 1996 року він перебував на посаді керівника поліції у «ТРПК». 7. Він дізнався про вбивство пана Адалі, перебуваючи на вечірці з нагоди заручин. Він прибув на місце події майже через півтори години після вбивства пана Адалі. На той момент поліція вже оточила будинок та відгородила людей від місця злочину. Свідок перебував на місці злочину протягом півгодини. Він входив до будинку сім'ї Адалі разом з іншими офіцерами і не помітив нічого незвичайного. Він знав пана Адалі по імені. Раніше він його не бачив, проте він знав, що пан Адалі був журналістом, який писав статті в газеті «Yenidüzen», критикуючи уряд. Співробітники поліції постійно ставили його до відома про розвиток у розслідуванні. 8. 12 грудня 1996 року в офісі свідка відбулася зустріч, участь у якій взяв свідок, заявниця, її донька, пан Хасан Пекер Гюналь та пан Мехмет Оздамар, який на той момент був керівником судовомедичного відділу поліції. Зустріч відбулася на прохання заявниці. Вона надала учасникам усю відповідну інформацію про подію, крім того, вона скаржилася на те, що вона отримувала анонімні телефонні дзвінки, у ході яких їй погрожували. Їй порадили звернутися до відділу телекомунікацій для того, щоб за її лінією стежили. Заявниця висловила власні підозри щодо пана Хусейна Демірчі, зазначивши, що поліція надала їй твердження пана Демірчі. 9. Свідок заявив, що він знав пана Зію Касапоглу з 1956 року. Він також знав пана Алтая Сайїла як співробітника поліції, який зараз перебуває у відставці. Він не пам’ятає, чи лунали під час зустрічі прізвища пана Сайїла та пана Касапоглу. Крім того, він не знав або не пам’ятав про твердження заявниці щодо полковника Орхана Цейлана або Організацію цивільної оборони. Свідок не пам'ятає, чи були у ході зустрічі зафіксовані заяви чи твердження заявниці. 10. Свідок не мав потреби втручатися у розслідування жодним чином, оскільки воно не мало недоліків. Воно проводилося у звичайному режимі. Заявниця не повідомила свідку про її підозри про причетність Організації цивільної оборони до вбивства її чоловіка. Свідок наголосив на неприйнятності визнання кваліфікації вбивства пана Адалі як політично вмотивованого до завершення розслідування. Свідок також зазначив, що коли поліція завершила розслідування, матеріали справи були передані головному прокурору, який особисто контролював хід її розслідування. Що стосується питання передачі вдові пана Адалі його окулярів, то свідок зазначив, що у матеріалах справи зберігаються лише ті речі, які вважаються частиною доказів. Він заявив, що окуляри пана Адалі могли вважатися неважливими для слідства. Свідок наголосив на тому, що протягом зустрічі, яка відбулася у його офісі 12 грудня 1996 року, командувач сил безпеки не вказував на автомобілі за вікном, стверджуючи, що вони мають завдання її захисту. Він зазначив, що у його офісі не було вікна з видом на автостоянку. 7. Галіп Менді 11. Свідок, який народився в 1951 році, станом на зараз перебуває на посаді заступника начальника штабу польових операцій збройних сил Туреччини. Він був керівником Організації цивільної оборони з серпня 1994 року по липень 1996 року. З 2000 по 2002 рік він керував силами безпеки «ТРПК». 12. Відповідно до законодавства «ТРПК» керівником Організації цивільної оборони може бути будь-яка цивільна або військова особа за умови, що вона є турком за національністю. Враховуючи той факт, що ця посада вимагає досвіду, а «ТРПК» є новоствореною державою, на посаду керівників Організації цивільної оборони призначають осіб, що є членами збройних сил Туреччини. 13. Організація цивільної оборони є гуманітарною рятувальною організацією, яка захищає установи та організації, а також життя та майно цивільного населення під час війни або у випадку

99


стихійних лих, зокрема повеней або землетрусів. Організація не має жодних військових функцій. Співробітники організації не носять уніформи та не володіють зброєю. Проте у ході деяких рятувальних операцій у випадку пожеж або повеней вони носять спеціальний одяг. Між збройними силами та Організацією цивільної оборони не існує організаційного зв'язку. Організація цивільної оборони перебуває у безпосередньому підпорядкуванні секретаріату Прем'єр-міністра. Тим не менш в окремих випадках, таких як повені, пожежа або війна, у ході виконання своїх завдань Організація цивільної оборони співпрацює з військовими. Організація цивільної оборони не є таємною організацією або розвідувальним органом, як це стверджує заявниця. 14. Свідок не знав пана Адалі особисто. Він часто читав статті пана Адалі, опубліковані в газеті «Yenidüzen». Він також знав про те, що заявниця працювала у Народній армії громадянської оборони. Вона перебувала на посаді в Народній армії Гірне (Кіренії ). Цивільне населення допомагало органам у випадках стихійного лиха. У цій армії не могли служити особи, вік яких є більшим ніж 50 років (для жінок) або 60 років (для чоловіків). Під час церемонії, що була організована у місті Гірне, пан та пані Адалі також отримали свідоцтва про їхню службу. Це був єдиний випадок, коли свідок зустрічав їх. Свідок також зазначив, що протягом 1978-1980 років пан Адалі представляв Міністерство культури Комітету з цивільної оборони. 15. Свідок заперечив, що Організація цивільної оборони могла бути причетна до вбивства пана Адалі. Він також зазначив, що його не було залучено до розслідування цієї події, крім того, його допитували щодо неї вперше. Свідок був обізнаний із заявами, що Організація цивільної оборони була причетна до вбивства пана Адалі. Однак аніміж ним чи Організацією цивільної оборони та паном Адалі не виникало жодних проблем. Також він не мав жодної прихованої неприязні щодо пана Адалі, оскільки не знав його. Він не вважав за необхідне проводити розслідування у межах організації, оскільки на його думку ці твердження були абсолютно необґрунтованими. 16. Строк перебування свідка на посаді завершився через місяць після інциденту; він покинув острів у серпні 1996 року. Повернувшись до Туреччини, він повідомив власне керівництво про те, що ані він, ані будь-які інша особа, що входить до Організації цивільної оборони, не причетна до вбивства. 17. Свідок запевнив, що інцидент «St Barnabas» жодним чином не був пов'язаний із Організацією цивільної оборони. Це була антитерористична операція, що на той час проводилася командуванням миротворчих сил. Відтак, твердження про те, що Організація цивільної оборони брала участь в інциденті «St Barnabas», були неправдивими. Свідок зазначив, що ці твердження ґрунтуються на тому, що його організація надала миротворчим силам, що носили офіційну форму, цивільний автомобіль для проведення операції проти РПК. Окрім надання автомобіля, Організація цивільної оборони не втручалася в будь-яку діяльність, пов'язану з інцидентом «St Barnabas». 18. Про інцидент «St Barnabas» та про те, що у ньому участь брала Організація цивільної оборони, було надруковано багато статей у газетах. Деякі з цих статей були написані паном Адалі в газеті «Yenidüzen». Свідок не закликав жодну газету спростувати ці твердження, але доручив своїм колегам у прес-відділі Організації цивільної оборони зателефонувати до газети та повідомити їх, що організація не брала участі в інциденті «St Barnabas». Один з його колег передавав повідомлення газеті, можливо, головному редактору, відповідною мовою та відповідав йому, що це повідомлення було отримане належним чином. 19. Свідок познайомився з Хусейном Демірчі у ході одного з курсів навчань з питань цивільної оборони, де він також зустрівся з багатьма іншими місцевими жителями. Однак він спростував твердження заявниці про те, що пан Демірчі був його радником. Далі він заявив, що знав пана Орхана Цейлана як визнаного офіцера, який зараз пішов у відставку після героїчного проходження служби. Проте знайомий з ним він не був. 20. Свідок спростував твердження заявниці про те, що він покинув острів за два дні до вбивства пана Адалі, а саме 4 липня 1996 року. Він підкреслив, що він покинув острів у другому тижні серпня 1996 року – після закінчення свого терміну повноважень. Коли його запитали про звинувачення пана Адалі, які останній виклав у колонці газети «Yenidüzen» від 23 березня 1996 року стосовно інциденту «St Barnabas», свідок спростував ці твердження та заявив, що це була антитерористична операція, для виконання якої ним був наданий білий автомобіль марки «Renault Toros». 21. Свідок заявив, що він не відреагував на телевізійну програму на каналі «Show TV», де редактор газети «Yenidüzen» звинуватив його у тому, що він робив дзвінки до газети з погрозами. Він пояснив,

100


що він не мав можливості реагувати на звинувачення без отримання дозволу Генерального штабу збройних сил Туреччини. 22. Стосовно статті, опублікованої в газеті «Afrika», в якій Мустафа Асілхан виступав радником свідка, який, як стверджується, заявив, що було б краще не писати про залучення Організації цивільної оборони, свідок наголосив, що пан Асілхан ніколи не був його радником, а звинувачення на цей рахунок були неправдивими.

ПРАВО I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ A. Стверджуване невичерпання національних засобів правового захисту 1. Подання сторін (a) Уряд-відповідач 23. Уряд стверджував, що заявниця не дотрималася правила вичерпання всіх національних засобів правового захисту, яке передбачене пунктом 1 статті 35 Конвенції. Він заявляв, що заявниця подала заяву до Суду, не застосувавши місцеві засоби правового захисту, які були ефективними, достатніми та доступними для неї, а також які могли надати належну відповідь на її скарги в межах судової системи «ТРПК». 24. Уряд стверджував, що у Конституції «ТРПК» чітко зазначено, що у «ТРПК» існувала ефективна та незалежна судова система, а турецько-кіпріотські суди ефективно захищали права громадян. У зв'язку з цим, Уряд зазначив, що Конституція «ТРПК» містила положення, що стосувалися прав людини, які були взяті з Конституції Кіпру від 1960 року, а також з Європейської конвенції з прав людини, з яких і складалася частина законів «ТРПК». Відповідно до Конституції основні права та свободи можуть бути обмежені лише законом і лише за умов, передбачених законом. Статті 136-155 Конституції передбачали доступ до незалежних судів та судовий розгляд адміністративних позовів на підставі незаконності або правових помилок і перевищення та/або зловживання владою (стаття 152), судовий перегляд законодавства шляхом посилання на Верховний Конституційний Суд (стаття 148) та порушення провадження щодо скасування закону чи допоміжного закону (стаття 147). Зокрема, у статті 152 Конституції передбачено, що Верховний адміністративний суд має виключну юрисдикцію вирішувати в останній інстанції скаргу про те, що рішення, дія чи бездіяльність будь-якого органу, установи або особи, що здійснює будь-які виконавчі чи адміністративні повноваження, суперечить будь-якому положенню Конституції, закону чи підзаконних актів, або вони перевищили або зловживали повноваженнями, наданими такому органу, установі або особі. 25. Уряд зазначив, що всі розслідування проводилися поліцією, а всі обвинувачення здійснювалися Генеральним прокурором. Генеральний прокурор, який користувався усіма судовими гарантіями незалежності (стаття 158), наглядав за поліцейськими силами у ході проведення розслідувань. Система кримінального правосуддя на Кіпрі ґрунтувалася на англійській «обвинувальній системі», а стандарт доказування був «поза розумних сумнівів». Щодо цивільних справ, то тут суди «ТРПК» застосовували положення Закону про цивільні правопорушення, яке було кодифікацією англійського загального права. Стандарт доказування у цивільній справі був «поза межею балансу ймовірностей». Випадки нападу, фізичного насильства, незаконного проникнення у житло, наклеп та переслідування стали злочинами, що каралися відповідно до Кримінального кодексу, і у той же часрозглядались як цивільні правопорушення. 26. Що стосується тверджень заявниці стосовно недостатнього розслідування смерті її чоловіка, Із посиланням на вищезгадані засоби правового захисту, Уряд зазначив, що заявниця могла звернутися до Верховного Суду «ТРПК», який засідав як Касаційний суд (Yargıtay), для отримання ордеру на ухвалення судового наказу посадовій особі про виконання вимоги позивача (mandamus), щоб змусити її виконувати громадський обов'язок. Відповідно до пункту 3 статті 151 Конституції «ТРПК» Верховний Суд має компетенцію видавати такі накази, що стосуються права арештованого бути

101


доставленим до суду для перегляду рішення про обрання запобіжного заходу (habeas corpus), отримання ордеру на ухвалення судового наказу посадовій особі про виконання вимоги позивача (mandamus), заборони та витребування справи (certiorari). Верховний адміністративний суд також мав юрисдикцію оголосити, що все, що було опущено відповідним адміністративним органом, повинно бути виконане. Крім того, для того, щоб порушити кримінальну справу проти особи, скаржник повинен подати в поліцію заяву про вчинення протиправних дій. Проте, проти жодної особи не може бути пред'явлено жодного кримінального обвинувачення за умови відсутності достатньої кількості доказів. 27. У цій справі органи влади не отримували повідомлень про загрозу життю вбитого, відтак офіційні органи не робили запит щодо захисту пана Адалі перед його смертю. Відтак звинувачення в подібних загрозах були зроблені постфактум. Більше того, поліція не отримувала жодних скарг, що керівник Організації цивільної оборони погрожував газеті Yenidüzen за статтю, написану чоловіком заявниці, яка стосувалася так званого інциденту «St Barnabas». 28. Що стосується тверджень заявниці про переслідування, залякування та дискримінацію, а також скаргу про стверджуване втручання у право заявниці на свободу об'єднання, Уряд зазначив, що окрім подання скарг до поліції, заявниця також мала право подати цивільні позови до компетентного окружного суду проти осіб, які, на її думку, незаконно проникли до її житла та/або переслідували її. Далі вона могла розпочати своє адміністративне провадження у Верховному адміністративному суді проти будь-якого адміністративного органу з метою скасування будь-якого акту чи рішення, які стосуються її скарг. 29. Враховуючи вищевикладене, Уряд стверджував, що заява була неприйнятною у зв'язку з тим, що не були вичерпані всі національні засоби правового захисту. (б) Заявниця 30. Заявниця оскаржила заяви Уряду. Вона стверджувала, оскільки Уряд постійно посилається на правові положення «ТРПК», це мало б свідчити про теоретичне існування незалежної правової системи, проте не звільняє його від обов’язку доведення, що заявниці на практиці були доступні ефективні національні засоби правового захисту, якими вона могла б скористатися у випадку порушення прав за Конвенцію, на які вона скаржилася. 31. Заявниця зазначила, що у своєму рішенні у справі «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)» ([ВП], № 25781/94, пункт 91, ЄСПЛ 2001-IV) Суд постановив, що там, де можна продемонструвати, що засоби правового захисту використовуються на перевагу осіб і надають їм реальну можливість успішно запобігати порушенням Конвенції, слід застосовувати такі засоби правового захисту. Суд також заявив, що розглядатиме кожне порушення у контексті того, чи мали можливість відповідні особи скористатися ефективними засобами правового захисту з метою компенсації шкоди. Зокрема, у рішенні у справі «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)» (згадана вище, пункт 99) Суд зазначив наступне: «Суд візьме до уваги, зокрема, питання, чи існують лише в теорії або ефективно діють на практиці засоби правового захисту і чи є якісь особливі обставини, які звільняють осіб, що мають стосунок до цієї скарги, від зобов'язання вичерпати засоби правового захисту, що є в їхньому розпорядженні, як стверджує в Суді уряд-відповідач.» 32. Враховуючи вищевикладене, тягар доведення полягав у тому, що уряд-відповідач повинен переконати Суд, що у відповідний час засоби правового захисту були ефективними як теоретично, так і практично (там само, пункт 106). Якщо, як в даній справі, органи влади, в особі уряду-відповідача, не вжили заходів щодо заявлених звинувачень у злочинах або заподіяння шкоди офіційними представниками держави, наприклад, не забезпечили проведення ефективного розслідування або надання допомоги, це могло б перешкоджати застосуванню принципу вичерпання національних засобів правового захисту (там само). На думку заявниці, якщо в її справі застосовується принцип національних засобів правового захисту, попри те, що її скарга стосується адміністративної практики, вона не була зобов'язана звертатися до судів «ТРПК» з таких підстав: (і) пан Адалі був убитий за обставин, які беззаперечно свідчать, що вбивство було політично вмотивованим, оскільки він перебував у жорсткій опозиції до політики та діяльності режиму «ТРПК».

102


(ii) Туреччина та режим «ТРПК» контролюють поліцію, сили безпеки та інші державні органи в «ТРПК». Відтак, незалежно від того, як має відбуватися в теорії, або в інших справах, важко припустити на практиці незалежність суддів під час розгляду її справи. (iii) Навіть якщо припустити, що суди «ТРПК» були незалежними та готовими надати захист, який є предметом оскарження, заявниця прагнула отримати правову допомогу у «ТРПК» для подання позовів до суду, проте їй цього зробити не вдалося. (iv) Незважаючи на неодноразові запити заявниці, не було проведено оперативне, неупереджене, ретельне та ефективне розслідування обставин вбивства її чоловіка. Це передбачало відмову у будьяких засобах правового захисту для неї, а отже і відмову в доступі до інших потенційних засобів правового захисту, у тому числі вимоги про відшкодування; (v) З моменту смерті її чоловіка заявниця постійно потерпала від спостереження, переслідування, залякування і проявів дискримінації, що змушувало її боятися за особисту безпеку. (vi) Незважаючи на неодноразові запити, заявниця не отримала ефективного захисту, безпеки чи відшкодування, а виконавці злочину не понесли покарання. (vii) За цих обставин у заявниці зрозуміло та розумно сформувалось переконання, що вона не може сподіватися на забезпечення своїх інтересів та на відшкодування за допомогою національних правових механізмів. (в) Уряд Кіпру 33. Уряд Кіпру зробив зауваження, аналогічні зауваженням заявниці, оскаржуючи аргументи уряду-відповідача. У своїх аргументах уряд Кіпру стверджував, що засоби правового захисту в межах судової системи «ТРПК» не є ефективними національними засобами правового захисту, які можна використати, з метою виконання цілей пункту 1 статті 35 Конвенції. Крім того, він стверджував, що незаконність цих засобів правового захисту в міжнародному праві є «особливою обставиною», що звільняє заявницю від вимоги про вичерпання. 2. Оцінка Суду 34. Що стосується питання застосування пункту 1 статті 35 у контексті заявленої протиправності засобів правового захисту у міжнародному праві, Суд зауважує, що в рішенні у справі «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)» (згадана вище, п.102) він постановив, що згідно з колишньою статтею 26 (тепер пункт 1 статті 35) Конвенції, засоби правового захисту, які надає «ТРПК», можуть розглядатися як «внутрішньодержавні засоби правового захисту» держави-відповідача і що питання про їх ефективність слід розглядати з урахуванням особливостей обставин у яких таке питання виникає. Крім того, у тому ж рішенні Суд зазначив таке: «101. … Як виявилось … важко визнавати, що держава стає відповідальною за дії, що відбуваються на території, яку вона неправомірно окупувала й здійснює управління, і водночас заперечувати цій державі в можливості спробувати уникнути такої відповідальності шляхом усунення правопорушень, в яких її звинувачує суд, у її національних судах. Надати таку можливість державі-відповідачу в межах цієї скарги зовсім не означає опосередковано узаконити режим, який суперечить нормам міжнародного права.» 35. Суд зазначає: з одного боку не можна стверджувати, що мало місце порушення деяких статей Конвенції, оскільки держава не надала засобу правового захисту. Разом з тим, Суд стверджує, що, з іншого боку, такий засіб правового захисту в разі його надання, виявився б таким, що не має законної сили і є недійсним (див. справи «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)», згадана вище, пункт 101, та «Джавіт Ан проти Туреччини (Djavit An v. Turkey)», № 20652/92, пункт 31, ЄСПЛ 2003-III). Відтак, Суд доходить висновку, що пункт 1 статті 35 Конвенції є застосовним до обставин цієї справи. 36. Повертаючись до питання стверджуваного невичерпання національних засобів правового захисту у цій справі, Суд нагадує, що правило про вичерпання всіх національних засобів правового захисту, що передбачене пунктом 1 статті 35 Конвенції, зобов'язує всіх осіб спочатку використати доступні й достатні засоби правового захисту в національній правовій системі, щоб домогтися відшкодування за заявлені порушення. Існування таких засобів правового захисту має бути достатньо наявним як в теорії, так і на практиці. У разі невідповідності цій умові, їм не буде вистачати ознак доступності і ефективності. Відповідно до п. 1 статті 35, скарги, що мають бути передані до Суду,

103


спочатку мають бути подані до відповідного національного органу, принаймні, для розгляду по суті та відповідно до формальних вимог і в межах строків, встановлених національним законодавством. Також мають бути використані всі процесуальні засоби для запобігання порушення положень Конвенції. Проте, немає жодного зобов'язання щодо використання неналежних або неефективних засобів (див. справи «Аксой проти Туреччини (Aksoy v. Turkey)», рішення від 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, с. 2275-76, пункти 51-52, та «Акдівар проти Туреччини (Akdivar and Others v. Turkey)», рішення від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-IV, с. 1210, пункти 6567). 37. Уряд-відповідач, який заявляє про невичерпання національних засобів, повинен чітко визначити Суду засоби правового захисту, якими не скористався заявник, а також довести, що ці засоби захисту були ефективними та доступними як теоретично, так і практично в той час, тобто що вони були доступними, дозволяли надати відшкодування за скаргами заявника та мали розумні перспективи успіху (див. рішення у справі «Акдівар проти Туреччини (Akdivar and Others v. Turkey)», згадана вище, с. 1211, пункт 68). 38. Щодо наявності та ефективності можливих засобів правового захисту, зазначених урядомвідповідачем у цій справі, Суд у своєму рішенні щодо прийнятності від 31 січня 2002 року розглянув питання щодо ефективності конкретного кримінального провадження відповідно до Конвенції, і постановив, що оскільки таке провадження тісно пов'язане із суттю заявлених вимог заявниці, його результати мають бути долучені до матеріалів справи. Беручи до уваги зауваження сторін з цього приводу, Суд вважає доцільним вивчити ці питання при розгляді вимог заявниці по суті відповідно до статей 2, 3, 8 та 14 Конвенції. 39. Проте оскільки заперечення Уряду стосовно невичерпання засобів правового захисту стосується скарги заявниці щодо порушення її права на свободу зібрань, Суд зазначив, що він уже розглядав таке питання у справі «Джавіт Ан проти Туреччини (Djavit-An v. Turkey)» (згадана вище) та вирішив наступне: засіб правового захисту в адміністративних судах не можна вважати належним та достатнім щодо скарг про ненадання дозволів для «зеленої лінії», оскільки визначеність в ході таких процедур не могла бути досягнута. З огляду на висновки у вищезгаданому рішенні у справі «Джавіт Ан проти Туреччини (Djavit An v. Turkey)» (згадана вище, пункт 32-36), Суд не вбачає жодних підстав відхилятись від своїх попередніх висновків. Відтак, він відхиляє заперечення Уряду щодо незастосування всіх засобів національного захисту, що стосуються вимог заявниці за статтею 11 Конвенції. Б. Стверджуване недотримання правила шести місяців 40. Уряд стверджував, що, оскільки заявниця заявляла про неефективність кримінального розслідування, її заява повинна була бути відхилена на підставі недотримання термінів її подання. Він наголосив на тому, що чоловіка заявниці було вбито 6 липня 1996 року, а її заява була подана 12 вересня 1997 року – тобто пізніше, ніж через шість місяців. Крім того, Уряд стверджував, що ця справа відрізняється від справи «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)», оскільки у цій справі не відбувалось тривале порушення прав заявниці. 41. Заявниця оскаржила заяву Уряду та стверджувала, що вона подала свою заяву до Суду протягом шести місяців відповідно до вимог Конвенції. Вона наголосила, що стаття 2 Конвенції була порушена не лише через вбивство її чоловіка, але і через неспроможність органів влади у «ТРПК», над якими уряд-відповідач здійснює ефективний контроль, впродовж тривалого часу провести ретельне та ефективне розслідування смерті її чоловіка, притягнути виконавців його вбивства до відповідальності та виплатити заявниці компенсацію за його смерть. Вона також зазначила, що окрім своїх вимог відповідно до статті 2 Конвенції, вона скаржиться на тривалі порушення її прав за статтями 3, 6, 8, 10, 11, 13 та 14 Конвенції. 42. Уряд Кіпру не надавав коментарів з цього питання. 43. Суд зазначає, що за відсутності або неефективності національних засобів правового захисту шестимісячний термін починається з дати подання заяви про порушення (див. справу «Хазар та інші проти Туреччини (Hazar and Others v. Turkey)» (ріш.), № 62566/00, рішення від 10 січня 2002 року; див. також справу «L.C.B. проти Сполученого Королівства (L.C.B. v. the United Kingdom)», № 23413/94, рішення Комісії від 28 листопада 1995 року, Decisions and Reports (DR) 83, с. 31). Проте, у

104


виняткових випадках можуть бути застосовані особливі міркування, за яких заявниця спершу використала засоби національного захисту, проте на подальших етапах провадження дізналася або повинна була б дізнатися про обставини, внаслідок яких такі засоби є неефективними. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з часу, коли заявниця дізналася або повинна була дізнатися про такі обставини (див. справу «Лачин проти Туреччини (Laçin v. Turkey)», № 23654/94, рішення Комісії від 15 травня 1995 року, DR 81, с. 76). 44. Суд зазначає, що після смерті чоловіка заявниця висунула серйозні звинувачення владі щодо участі національних агентів під прикриттям. Вона зверталася до місцевої влади, у тому числі, до Президента «ТРПК» та командувача сил безпеки з проханням вжити заходів, щоб забезпечити вжиття ефективних заходів, спрямованих на пошук вбивці/вбивць її чоловіка; згодом вона подавала до цих органів скарги про відсутність належного розслідування (див. вище пункти 31, 35 та 37). Згідно з Конвенцією заявниця подала заяву 12 вересня 1997 року після того, як вона почала сумніватися в тому, що за результатами її звинувачень за статтями 2, 3, 6, 8, 10, 11, 13 та 14 Конвенції буде проведено ефективне розслідування. За цих обставин Суд визнає, що заява була подана протягом шести місяців, передбачених пунктом 1 статті 35 Конвенції. Враховуючи вищевикладене, Суд доходить висновку, що заперечення Уряду щодо неприйнятності, що стосуються шестимісячного строку, повинні бути відхилені. II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ 45. Заявниця заявляла, що її чоловіка було вбито таємними агентами турецької влади та/або влади «ТРПК», а також на те, що національні органи влади не спромоглися провести належного розслідування його вбивства. Вона посилалася на статтю 2 Конвенції, яка передбачає таке: «1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. 2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: (а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; (б) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; (в) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.» A. Подання сторін 1. Заявниця 46. Заявниця стверджувала, що вона не могла впевнено встановити особистість вбивць у зв'язку з відсутністю будь-якого ефективного, незалежного та офіційного розслідування, відкритого для суспільства. Крім того, за відсутності будь-яких послідовних та переконливих доказів від урядувідповідача щодо обставин вбивства її чоловіка або осіб, що вчинили злочин, Суд повинен зробити висновок, що вбивство Кутлу Адалі було здійснено органами влади, що контролюються владою Туреччини, або від імені таких органів влади. У зв’язку з цим, заявниця підкреслила, що вбивство видатного публічного критика режиму беззаперечно мало політичний характер. Після публікації статті про інцидент «St Barnabas» у випуску газети «Yenidüzen» від 17 березня 1996 року пан Адалі отримував погрози від невідомих осіб та керівника Організації цивільної оборони через редактора вищезазначеної газети. 6 липня 1996 року, через два дні після публікації ще однієї різко критичної до уряду Туреччини та режиму «ТРПК» статті в газеті «Yenidüzen» 4 липня 1996 року пана Адалі було вбито. 47. Серед іншого заявниця також зазначила, що після вбивства її чоловіка протягом лише декількох хвилин на вулиці біля їхнього сімейного дому з'явилося дванадцять машин поліції, які приїхали та оточили територію. Заявниця переконана, що така велика кількість автомобілів за жодних

105


обставин не могла б так швидко приїхати на місце злочину; це було б можливо лише за умови, що вони очікували поблизу. Вона також зазначила, що їй не дозволяли побачити тіло її чоловіка. Їй повідомили про проведення патологоанатомічного дослідження лише після отриманих Урядових пояснень від 1 квітня 1999 року; копія документу, який вважається патологоанатомічним звітом, містився у Додатку до пояснень. 48. 8 липня 1996 року газета «Kibris», яка вважається прихильною до уряду «ТРПК», повідомила, що отримала повідомлення від фашистської групи, яка називає себе «Бригадою помсти Туреччини», у якій міститься заява про те, що вони беруть на себе відповідальність за вбивство Кутлу Адалі. Ця група була пов'язана з так званим загоном «Сірих вовків», молодіжним рухом Партії націоналістичного руху Туреччини. Вони мали тісні та тривалі зв'язки з членами збройних сил Туреччини, турецькою поліцією, турецькою національною розвідкою («МІТ»), турецьким воєнізованим апаратом, турецькими міністрами та турецькою мафією. Більше того, через два дні після вбивства пана Адалі сім'я заявниці отримала телефонний дзвінок від анонімної особи, яка назвала імена пана Хусейна Демірчі і чоловіка, якого звати Орхан, зазначивши, що вони є відповідальними за вбивство. Заявниця встановила, що пан Демірчі був членом «Сірих вовків» та CDO і отримував заробітну плату від сил безпеки. Орхан був полковником турецьких окупаційних сил. Заявниця передала поліції цю інформацію, проте поліція не спромоглася розслідувати її належним чином. Попри її звернення до поліції та сил безпеки не було вжито жодних заходів для притягнення виконавців вбивства до відповідальності. 49. Заявниця стверджувала, що основні факти, наведені вище, значною мірою були беззаперечними та за будь-яких обставин не суперечили будь-яким достовірним доказам (на відміну від простих припущень) Уряду. Таким чином, вони складали міцну доказову базу, на підставі якої можна стверджувати , що органи влади на півночі Кіпру, а відтак і уряду-відповідача є відповідальними за вбивство її чоловіка відповідно до Конвенції. 50. Крім того, обов'язок захищати право на життя згідно зі статтею 2 і 1, вимагає існування конкретної форми ефективного офіційного розслідування, у разі якщо особи були позбавлені життя внаслідок застосування сили (у цій справі заявниця цитує справу «Шенехен проти Сполученого Королівства (Shanaghan v. the United Kingdom)», № 37715/97, пункт 88, рішення від 4 травня 2001 року). Таке розслідування має бути незалежним і відкритим для громадського контролю. Існувала особлива необхідність у проведенні невідкладного та в розумних строках швидкого, незалежного та ефективного офіційного розслідування, з метою забезпечення ефективної імплементації національного законодавства у сфері захисту права на життя включно зі встановленням та покаранням відповідальних за злочини осіб та отриманням компенсації за несправедливу смерть. Крім того, як на практиці, так і в теорії, важливим елементом повинен бути громадський контроль за розслідуванням або його результатами для притягнення до відповідальності винних (заявниця повторно процитувала справу «Шенехен проти Сполученого Королівства (Shanaghan v. the United Kingdom)», пункти 89-92, а також справу «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)» [ВП], пункт 92, № 21954/93, ЄСПЛ 1999-III). У зв'язку з цим, заявниця стверджувала, що уряд-відповідач не надав жодних достовірних та переконливих доказів проведення оперативного, неупередженого та ефективного офіційного розслідування смерті її чоловіка включно з її заявою про те, що його вбили агенти держави. Заявниця вказала на такі недоліки розслідування: (і) Майже три роки з моменту вбивства її чоловіка вона не отримувала звіту експертапатологоанатома та результати балістичної експертизи. (ii) Поліція не опитувала потенційних свідків. Наприклад, поліція жодного разу не опитувала пані Фері Хан та її мати, які могли бути потенційними очевидцями злочину. (ііі) У ході розслідування жодних свідчень не було взято у мухтара та пана Зії Касабоглу. (iv) Існує ймовірність того, що вбивці користувалися автомобілем марки «Şahin» темно-червоного кольору, проте поліція не враховувала цей факт, відтак жодних спроб відстежити такий автомобіль не здійснювалося. (v) Пана Мустафу Асілхана не опитували з метою підтвердження свідчень пана Хусейна Демірчі, відповідно до яких вечір 6 липня 1996 року вони були разом. (vi) Поліція не провела належного розслідування повторних звинувачень пана Абдулли Чатлі у тому, що він є причетним до вбивства пана Адалі.

106


(vii) Дізнання коронера відбулося лише після того, як уряд-відповідач був повідомлений про заяву. Заявниця та її сім'я не змогли взяти участь у дізнанні; лише п'ятьом свідкам була надана можливість надати свідчення; 51. Зрештою заявниця стверджувала, що поліція на півночі Кіпру фактично перебуває під політичним та військовим контролем. Відповідно вимога про те, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, повинні були бути незалежними від тих, хто був пов'язаний з подіями, не була виконана. Враховуючи усі ці причини, заявниця запропонувала Суду визнати, що органи влади «ТРПК», за які несе відповідальність уряд-відповідач, не провели оперативне, ретельне та ефективне розслідування вбивства її чоловіка. 2. Уряд-відповідач 52. Уряд-відповідач наголосив на відсутності будь-яких доказів того, що представники Урядувідповідача та/або «ТРПК» були причетні до вбивства чоловіка заявниці. Вони не погоджувалися з твердженням заявниці про те, що її покійний чоловік був політичним діячем. Цю думку вони підтверджували тим фактом, що пан Адалі ніколи не обіймав жодних політичних посад. Його ніколи не притягували до відповідальності за статті, а жодна з його публікацій не була вилучена чи заборонена владою. Крім того, всупереч твердженням заявниці, його не ув'язнювали на тиждень за ухилення від військової служби. 53. Що стосується тверджень заявниці щодо причетності Організації цивільної оборони, Фонду національної думки та низки осіб, а саме Хусейна Демірчі, Орхана Цейлана, Алі Текмана, Абдулли Чатлі, Зії Касабоглу та Алтая Сайїла до загибелі пана Адалі, то уряд стверджував, що вони є непослідовними та необґрунтованими. У зв'язку з цим вони стверджували, що звинувачення заявниці щодо можливих вбивць її чоловіка були ретельно розслідувані поліцією «ТРПК», яка дійшла висновку, що вони є безпідставними та ґрунтуються на свідченнях «з чужих слів», чутках або спекуляціях. 54. Уряд також стверджував про відсутність будь-яких свідчень існування доказів того, що життю пана Адалі перед його вбивством щось загрожувало. Турецько-кіпріотська поліція ніколи не отримувала інформації про це. Також не було жодних підстав вважати, що турецько-кіпріотські органи влади могли знати, що життя заявниці є під загрозою. Уряд наполягав на тому, що справжній мотив вбивства Кутлу Адалі не мав політичного підґрунтя, як стверджувала заявниця, а був тісно пов'язаний з інформацією про «секретні організації, торговців наркотиками та відмивання грошей», якою володів пан Адалі. У зв'язку з цим, Уряд посилався на інтерв'ю заявниці, у якому вона заявляла, що її покійний чоловік турбувався за сім'ю (див. пункт 198 Додатка). Уряд стверджував, що заявниця навмисно приховувала цей аспект вбивства від слідчих органів. 55. Що стосується проведеного органами влади розслідування, Уряд стверджував, що він дотримувався виконання вимог статті 2 Конвенції. Він зазначав, що відразу після повідомлення владі про вбивство, поліція вирушила на місце події, де було складено план місця події, а також підготовлено перелік відповідних об'єктів. Для експертно-наукового дослідження були взято відповідні зразки. Крім того, було проведено патологоанатомічну експертизу та автопсію. Експертикриміналісти встановили, що гільзи, вилучені з місця вбивства чоловіка заявниці, не мали жодного зв'язку з нібито «політичними» інцидентами, що траплялися раніше. Понад шістдесят свідків надали свідчення. До того ж було проведено дізнання коронера, який дійшов висновку, що смерть була спричинена руйнуванням органів, внутрішньою кровотечею та «субдуральним крововиливом» у мозок. Незважаючи на зусилля органів влади, винних у злочині встановити не вдалося. Стосовно розслідування, серед іншого, уряд відзначив наступне: (і) Поліція «ТРПК» опитала усіх можливих осіб, що проживають у районі, де сталося вбивство. Свідчення були отримані від усіх потенційних свідків, які могли надати інформацію, що могла б бути корисною для слідства. (іі) Пані Фері Хан, яку заявниця назвала потенційним свідком, не була вдома у ніч вбивства, крім того, під час слідства вона не надавала свідчень. (iii) Поліція «ТРПК» також опитала співробітників поліції, які прибули на місце інциденту для початку розслідування. Не було необхідності опитувати кожного поліцейського, який прибув на місце події. Мухтар, що живе по сусідству, не надавав свідчень, оскільки поліція потрапила в будинок лише щоб дізнатись, чи є хто-небудь всередині, але жодного обшуку не проводилося.

107


(iv) Поліція розслідувала спекуляції щодо причетності Абдулли Чатлі до вбивства пана Адалі. Було вивчено всі записи стосовно в'їзду та виїзду пана Чатлі, внаслідок чого було встановлено, що на момент вчинення злочину він не перебував на півночі Кіпру. (v) Поліція не мала необхідності опитувати Мустафу Асілхана, оскільки алібі Хусейна Демірчі було підтверджене незалежним свідком на ім'я Мухаррем Гоц, який приєднався до них під час вечері та перебував з ними деякий час. (vi) Поліція вжила всіх необхідних заходів, щоб знайти машину, якою скористувалися вбивці. На півночі Кіпру було зареєстровано приблизно 47640 автомобілів марки «Şahin», якими користувалися різні особи; твердження про те, що ці машини, як правило, використовувалися загоном «Сірі вовки», були неправдивими. 3. Уряд Кіпру 56. Уряд Кіпру стверджував, що уряд-відповідач не надав жодних фактів або детальних аргументів, щоб спростувати ґрунтовні докази того, що пана Адалі було вбито їхніми агентами. Він підкреслив, що пан Адалі та його сім'я пережили тривалу історію залякування, і тому вбивство чоловіка заявниці стало останнім заходом у цій кампанії політичного насильства, проведеної державою-відповідачем. 57. Уряд Кіпру стверджував, що за відсутності всебічного та ефективного розслідування з боку уряду-відповідача неможливо було встановити осіб, винних у вбивстві пана Адалі. Уряд Кіпру заявив, що держава-відповідач володіла інформацію про те, хто є вбивцями, та навіть була його організатором. На їхню думку, не дивно, що національні органи влади не мали наміру проводити належне розслідування. 58. Крім того, уряд Кіпру стверджував, що органи влади не спромоглися здійснити низку очевидних процедур дізнання та провести співбесіди з великою кількістю свідків. Дізнання у справі пана Адалі не проводилося протягом двох років після вбивства останнього, а опитано було всього лише п'ять свідків. Заявницю та членів її родини не було повідомлено про дізнання та вирок. Органи влади провели дефективне дізнання лише після повідомлення уряду-відповідача про заяву. Це було спричинене прагненням заявити у Суді про належне розслідування смерті. Враховуючи вищевикладене Суд доходить висновку, що беззаперечне порушення статті 2 Конвенції мало місце. Б. Оцінка Суду 1. Щодо вбивства чоловіка заявниці 59. Стаття 2, яка гарантує право на життя та передбачає обставини, коли позбавлення життя може бути виправданим, є одним з найважливіших положень Конвенції, яке не передбачає жодних відхилень. Разом зі статтею 3 вона має розглядатися як одне з найголовніших положень Конвенції, що забезпечує охорону фундаментальних цінностей демократичних держав-членів Ради Європи. Відтак обставини, за яких позбавлення життя може бути виправдане, повинні бути чітко обґрунтовані. Об'єкт та мета Конвенції як інструмент захисту окремих осіб також вимагає тлумачення та застосування статті 2 таким чином, щоб передбачені в ній запобіжні заходи були практичними та ефективними (див. рішення у справі «МакКанн та інші проти Сполученого Королівства (McCann and Others v. the United Kingdom)», рішення від 27 вересня 1995, серія А, № 324, с. 45-46, пункти 146-147). 60. Враховуючи важливість захисту, передбаченого статтею 2, Суд повинен максимально ретельно вивчати випадки позбавлення життя, враховуючи не лише дії агентів держави, а й всі супутні обставини (див. серед інших рішень справу «Орхан проти Туреччини (Orhan v. Turkey)», № 25656/94, пункт 326, рішення від 18 червня 2002 року). 61. Суд обачно ставиться до субсидіарної природи своїх рішень. У зв’язку з цим, він повинен бути обережним, приймаючи повноваження судового органу першої інстанції, якщо цього вимагають обставини справи (див., наприклад, справу «МакКерр проти Сполученого Королівства (McKerr v. the United Kingdom)» (ріш.), № 28883/95, рішення від 4 квітня 2000 року). У випадках, коли справа була розгялнута національними судами, Суд не може надавати свою власну оцінку фактам у рішеннях національних судів. Як правило, саме національні суди мають оцінити надані їм докази (див. справу «Клаас проти Німеччини (Klaas v. Germany)» рішення від 22 вересня 1993 року, серія А, № 269, с. 17,

108


пункт 29). Хоча Суд не обмежується висновками національних судів, за звичайних обставин він вимагає переконливих доказів, щоб застосувати їх до фактів, встановлених національними судами(там само, с. 18, пункт 30). Ті самі принципи застосовуються mutatis mutandis у випадку, коли національні судові процеси не були проведені, оскільки органи прокуратури не знайшли достатніх доказів для того, щоб почати таке провадження. Тим не менш, у випадках, коли звинувачення стосуються статей 2 і 3 Конвенції, Суд повинен особливо ретельно вивчати справу (див., mutatis mutandis, справу «Рібітш проти Австрії (Ribitsch v. Austria)», рішення від 4 грудня 1995 року, Серія А, № 336, пункт 32, та справу «Авшар проти Туреччини (Avşar v. Turkey)», № 25657/94, пункт 283, ЄСПЛ 2001-VII (витяги)) навіть у випадку, якщо певні національні провадження та розслідування вже відбулися. 62. Враховуючи вищенаведені принципи, Суд досліджуватиме питання, що виникають у цій справі, з урахуванням усних доказів, наданих свідками, документальних доказів наданих сторонами, зокрема, документів, поданих Урядом щодо розслідувань, що є предметом розгляду в цій справі, а також письмові пояснення сторін по суті. 63. Суд зазначає, що заявниця висловила серйозні звинувачення щодо причетності низки осіб та установ до вбивства її чоловіка. У своїх заявах до Суду та свідченнях, які вона надала національним органам влади, заявниця звернула особливу увагу на тому, що її чоловік був політичним діячем та публічним критиком режиму «ТРПК». Вона також посилалася на заявлені погрози, які отримував її покійний чоловік у зв'язку із його останніми статтями. Ці статті містили негативні чи критичні відгуки на діяльність деяких осіб, груп або державних установ на фоні чутливих для громадськості питань, таких як інцидент «St Barnabas». У зв'язку з цим, Суд вважає, що заявлені події, що передували смерті Кутлу Адалі, підтверджують, зв’язок між вбивством чоловіка заявниці та його журналістською діяльністю. Відповідно, твердження заявниці про те, що її чоловіка було вбито агентами держави або, принаймні, за їхнього сприяння не можна вважати неприйнятними prima facie та не враховувати їх . 64. Проте для Суду належним стандартом доказування для цілей цієї Конвенції повинен бути «поза розумних сумнівів», і такі докази можуть випливати з сукупності достатньо вагомих, чітких та узгоджених висновків або подібних беззаперечних припущень факту (див. справу «Ірландія проти Сполученого Королівства (Ireland v. the United Kingdom)», рішення від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 65, пункт 161). У цьому контексті Суд повторює, що слід розрізняти відповідальність держави за Конвенцією, що виникає внаслідок дій її органів, агентів та службовців, та кримінальною відповідальністю окремих осіб (див. справу «Авшар проти Туреччини (Avşar v. Turkey)», згадана вище, пункт 284). 65. Звертаючись до конкретних обставин справи, Суд зазначає, що очевидців вбивства чоловіка заявниці не було. Свідки, на яких послалася заявниця, зберегли анонімність та не надали свідчень з різних підстав (див. вище пункт 30 та пункт 82 Додатка). Єдиним наявним доказом були дві кулі, витягнуті з тіла пана Адалі (див. пункт 13 Додатка). Судово-медична експертиза цих гільз стала підставою для висновку, що вони не збігалися з будь-якими іншими гільзами чи кулями, виявленими на території «ТРПК»; крім того, їх не вдалося поєднати з матеріалами справи вбивств, вчинених невідомими нападниками (див. пункт 16 Додатка). Особи, яких заявниця визнала підозрюваними, рішуче заперечували звинувачення, щодо їх причетності до вбивства Кутлу Адалі (див. вище пункт 167 та пункти 69, 117, 118, 124-138 і 150 Додатка). Проведене органами влади розслідування, у зв'язку з ймовірною причетністю Абдулли Чатлі до вбивства пана Адалі, не принесла жодних результатів (див. пункт 84 Додатка). 66. Крім того, заявниця не спромоглася підтвердити власні твердження, що стосуються обставин вбивства її чоловіка. У зв'язку з цим Суд, зокрема, зазначає таке. (а) Виявляється, що вуличне освітлення на місці події та поблизу нього не були вимкнені під час вбивства пана Адалі, а їхнє живлення не здійснювалося Організацією цивільної оборони, як стверджувала заявниця (див. вище пункт 58 та пункт 45 Додатка). (б) Не було встановлено фактів, які підтверджували б той факт, на якому наголошувала заявниця, що Організація цивільної оборони була таємною організацією або що вона виконувала будь-які інші особливі обов'язки окрім передбачених раніше (див. вище пункт 79). (в) Відповідно до усних свідчень Мехмета Оздамара, жодного з командувачів сил безпеки було звільнено або примушено покинути власну посаду з будь-яких причин; це суперечить твердженням заявниці щодо того, що командувача сил безпеки було усунуто з посади у зв'язку зі статтями пана

109


Адалі (див. вище пункти 94 і 142). Зокрема Галіпа Менді не було усунуто з посади після інциденту «St Barnabas», крім того, він не покидав острів за два дні до вбивства пана Адалі (див. вище пункти 78 і 168). (г) Зія Касабоглу заперечив проти тверджень заявниці, які стосувалися того, що він зателефонував її родині або поліції в ніч вбивства, того, що вітчим заявниці був його начальником, а також того, що він оселився в селі Іному після цієї події (див. вище пункт 93 та пункт 150 Додатка); (ґ) Не було встановлено фактів, які б підтверджували, що Хусейна Демірчі було госпіталізовано з опіками і що він відкрив вогонь у лікарні, стверджуючи, що саме він убив пана Адалі (див. вище пункт 99, а також пункти 100 та 114 Додатка). (д) Не було доведено, що Хусейн Демірчі був радником або приватним секретарем Галіпа Менді чи отримував будь-яку винагороду або економічну вигоду від будь-якого державного департаменту «ТРПК» (див. вище пункти 30, 99 та 171, а також пункт 141 Додатку). (е) Відповідно до балістичної експертизи, проведеної зі зброєю полковника Орхана Цейлана, зброя останнього не мала жодного зв'язку з гільзами, знайденими на місці вбивства (див. вище пункт 125). (є) Рефік Оцтюмен заперечував, що розповів невістці заявниці про те, що сили безпеки віддали йому наказ не проводити ефективне розслідування (див. вище пункти 104 і 150). 67. Враховуючи вищенаведене, Суд зауважує: твердження, що стосуються обставин, за яких було вбито чоловіка заявниці, не виходили за межі припущень. Відтак, Суд доходить висновку, що матеріали справи не надають можливості зробити висновок поза усіх розумних сумнівів, що чоловіка заявниці було вбито будь-яким агентом держави або особою, що діяла від імені органів влади держави (або за їхньою вказівкою) за обставин, викладених заявницею. 68. Зрештою, Суд зазначає, що не вважав за необхідне дозволити Уряду розширити межі оцінки розслідування з метою з'ясування того, чи було пана Кутлу Адалі вбито підпільними організаціями, оскільки це не призвело б до якого-небудь іншого результату (див. пункти 198 і 199 Додатка). З цього можна зробити висновок, що порушення статті 2 у зв'язку зі вбивством чоловіка заявниці не мало місця. 2. Щодо стверджуваного неналежного розслідування 69. Обов'язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції в поєднанні із загальним обов’язком держави «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи» відповідно до статті 1 Конвенції також опосередковано вимагають наявності конкретної форми ефективного розслідування, якщо особу вбито в результаті використання сили (див. справи «Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey)», згадана вище, пункт 131; «Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства (Hugh Jordan v. the United Kingdom)», № 24746/94, пункт 105, ЄСПЛ 2001-III (витяги); «Акденіз та інші проти Туреччини (Akdeniz and Others v. Turkey)», № 23954/94, пункт 89, рішення від 31 травня 2001 року, а також «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», рішення від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-I, с. 324, пункт 86). Основною метою такого розслідування є забезпечення ефективного застосування національних законів, що забезпечують право на життя. У випадках, коли у справі задіяні державні органи чи представники держави, необхідно забезпечити притягнення їх до відповідальності за випадки смерті за їх вини. Для реалізації такої мети форма розслідування може бути різною в залежності від обставин. Проте, який би з методів не був покладений в основу, державні органи влади повинні діяти за своєю власною ініціативою у випадку, коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчих процедур (див., наприклад, mutatis mutandis, справи «Ільхан проти Туреччини (İlhan v. Turkey)» [ВП], № 22277/93, пункт 63, ЄСПЛ 2000-VII, та «Авшар проти Туреччини (Avşar v. Turkey)», згадана вище, пункт 393). Крім того, найближчі родичі повинні бути залучені до процедури в обсязі, необхідному для захисту власних законних інтересів (див. справу «Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства (Hugh Jordan v. the United Kingdom)», згадана вище, пункт 109 та справу «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)» [ВП], № 21594/93, пункт 92, ЄСПЛ, 1999-III, де сім'я жертви не мала доступу до слідчих і судових документів). 70. Загалом, необхідною умовою для ефективного розслідування заявленого вбивства за участі агентів держави, є незалежність осіб, які здійснюють розслідування, від тих, хто приймав участь у

110


злочині (див. справи «Гюлеч проти Туреччини (Güleç v. Turkey)», рішення від 27 липня 1998 року 1998, Збірник постанов та рішень 1998-IV, пункти 81-82, та «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)», згадана вище, пункти 91-92). Це означає не тільки відсутність ієрархічного або інституційного зв'язку, але також і практичну незалежність (див., наприклад, справу «Ергі проти Туреччини (Ergi v. Turkey)», рішення від 28 липня 1998 року, Reports 1998-IV, пункти 83-84; у цій справі прокурору, що розслідував смерть дівчини, що сталася нібито внаслідок зіткнення, не вдалося досягти незалежності, оскільки він значним чином покладався на інформацію, яку йому надали жандарми, що були причетні до інциденту). 71. Розслідування повинно також бути ефективним у тому розумінні, що воно має призводити до визначеності у питанні чи застосована сила у таких справах була або не була виправдана за тих обставин (див. рішення у справі «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згадана вище, с. 324, пункт 87), та встановлення і покарання відповідальних осіб (див. рішення у справі «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)», згадана вище, пункт 88). Результат при цьому є необов’язковим, але обов’язковим є здійснення заходів. Органи державної влади повинні були б вжити всіх заходів для збереження доказів, які мають відношення до інциденту, включно із свідченнями свідків, проведенням судовомедичної експертизи та, за доцільності, відвідання місця злочину та об'єктивного аналізу клінічних висновків, у тому числі висновків щодо причини смерті (див. щодо автопсії справу «Салман проти Туреччини (Salman v. Turkey [ВП], № 21986/93, пункт 106, ЄСПЛ 2000-VII; щодо свідків – справу «Танрікулу проти Туреччини (Tanrıkulu v. Turkey)» [ВП], № 23763/94, пункт 109, ЄСПЛ 1999-IV; щодо судово-медичної експертизи – «Гюль проти Туреччини (Gül v. Turkey)», № 22676/93, пункт 89, рішення від 14 грудня 2000 року; щодо балістичної експертизи – «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)», згадана вище). Недоліки розслідуваня, які ставлять під сумнів його здатність встановити причину смерті або відповідальних осіб, створюють ризик недотримання такого стандарту. 72. У цьому контексті вимога щодо своєчасності та відсутності зволікань є нечіткою (див. справи «Яша проти Туреччини (Yaşa v. Turkey)», рішення від 2 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, с. 24392440, пункти 102-104; «Чакіджі проти Туреччини (Çakıcı v. Turkey)» [ВП], № 23657/94, пункти 80-87 та пункт 106, ЄСПЛ 1999-IV; «Танрікулу проти Туреччини (Tanrıkulu v. Turkey)», згадана вище, пункт 109, та «Махмут Кайя проти Туреччини (Mahmut Kaya v. Turkey)», № 22535/93, пункт 106-107, ЄСПЛ 2000III). Має бути визнано, що у розслідуванні можуть виникнути перешкоди та складнощі, які заважають його подальшому розвитку у конкретному випадку. Проте, надання швидкої відповіді органів влади при розслідуванні факту настання смерті внаслідок застосування сили загалом є необхідним для підтримки віри суспільства в дотримання владою принципу верховенства права та попередження будь-яких проявів безкарності за співучасть чи допустимість незаконних дій. 73. Заявниця подала декілька скарг щодо заявленого неефективного розслідування, проведеного органами влади, тоді як Уряд стверджував, що розслідування відповідало необхідним стандартам відповідно до статті 2 Конвенції. Відтак Суд розгляне, чи було дотримано цей процесуальний аспект статті 2. 74. Слід зазначити, що місцеві органи влади дійсно проводили масштабне розслідування вбивства чоловіка заявниці, про що свідчить кількість заяв, отриманих від можливих свідків, та запитів, зроблених у відповідь на різноманітні скарги заявниці. Попри це, з самого початку слідство не було позбавлене недоліків. 75. У зв'язку з цим, Суд нагадує, що слідчі органи не взяли відбитки пальців з тераси та будинку сім'ї заявниці з метою пошуку підказок, які могли пролити світло на трагічну подію (див. вище пункти 117, 139 та 147). Щодо цього варто зазначити, що слідчі органи не здійснювали реальної координації та моніторингу ситуації на місці інциденту. Типовим прикладом цього є той факт, що у звіті не містилося жодної інформації, що було виявлено на терасі та всередині будинку, тоді як згідно з фотографією, яка була зроблена незабаром після інциденту і подана заявницею до Суду, на терасі були склянка, пляшка і попільничка (див. вище пункт 139). Вражає також той факт, що співробітники поліції, які оглядали місце інциденту, не замислилися над тим, щоб сфотографувати терасу або помешкання. 76. Далі Суд дотримується думки щодо того, що балістична експертиза, проведена органами влади, була недостатньою. Зокрема, хоча слідчі порівнювали гільзи від куль, що були знайдені на місці вбивства, з тими, що перебували у поліцейських лабораторіях «ТРПК», немає жодних свідчень про спробу розширити сферу балістичних тестів з метою пошуку інформації у поліцейських архівах

111


Туреччини (див. вище пункти 125 і 126). Хоча головний інспектор, пан Соялан, заявляв про протилежне, Суд не отримував жодного звіту про балістичні тести в Туреччині (там само). 77. Суд також зауважує, що слідчі органи не змогли отримати свідчення деяких ключових свідків. Наприклад, органи влади знали про підозри, висловлені заявницею щодо зв'язку між інцидентом «St Barnabas» та вбивством її чоловіка, а також про заявлені погрози Галіпа Менді на адресу газети «Yenidüzen» та Кутлу Адалі особисто. Проте жодних заходів не було вжито для того, щоб опитати Галіпа Менді щодо його причетності до події (див. вище пункти 120, 140, 151 та 167). Аналогічно, була відсутня інформація щодо спроб органів влади негайно отримати свідчення від Орхана Цейлана після того, як вони дізналися про звинувачення пана Цейлана та пана Хусейна Демірчі у причетності до вбивства, що було оприлюднено у пресі (див. вище пункт 132). Відтак, розслідування, що стосувалося можливої причетності пана Цейлана та пана Демірчі, було незадовільним (див. вище пункти 129, 132 та 152). Крім того, сумнівно, що процес отримання свідчення від усіх осіб, що проживають по сусідству (див. вище пункти 119 і 148) ефективно контролювався, навіть попри те, що одразу після стрілянини поліцією було отримано чимало свідчень від людей, що живуть поблизу місця інциденту. 78. Уряд подав до Суду додаткові матеріали розслідування, які містили свідчення свідків та звіти, починаючи з жовтня 2002 року (див. пункти 81-152 Додатка), що дорівнює періоду в шість років і майже сім місяців з моменту смерті чоловіка заявниці. Вражає, що розслідування, у якому брали участь ключові свідки, докази яких могли стати сприяти з’ясуванню обставин справи, було проведено лише після того, як про заяву було повідомлено уряд. Після цього було проведено ще два слухання у Страсбурзі. У зв'язку з цим, Суд зазначає, що до жовтня 2002 року слідчі органи не намагалися взяти свідчення Ейбіля Ефенді, офіцера поліції, який був першим, хто прибув на місце злочину, а також у пана Алі Різи Горгюнера, тодішнього мухтара, що проживав по сусідству, який першим увійшов до будинку разом з працівниками поліції (див. вище пункти 116 і 117). До 18 жовтня 2002 року вони також не враховували твердження Мустафи Асілхана (див. вище пункт 128, а також пункт 123 Додатка). 79. Як зазначалося раніше, Суд не вважає, що вбивство чоловіка заявниці було пов'язане з його журналістською діяльністю (див. вище пункт 215). Однак він вважає, що органи влади не спромоглися належним чином розслідувати мотиви вбивства пана Адалі. Відтак, не встановлено факт вжиття належних заходів щодо з’ясування чи було вбивство політично вмотивованим або стосувалося журналістської діяльності чоловіка заявниці. Навпаки, виявляється, що відповідальні органи влади вже на початкових етапах розслідування, ґрунтуючись на недостатніх доказах, відкинули таку можливість (див. вище пункти 120, 140, 144 та 156). Крім того, Суд зазначає, що не було проведено жодного пошуку паперів та інших речей померлого з метою встановлення будь-яких доказів, які могли б прояснити мотиви вбивства (див. вище пункти 117 і 147). 80. Зрештою, Суд також стурбований відсутністю громадського нагляду за розслідуванням, що проводилося органами влади, а також відсутністю інформації, що надавалася родині загиблого. Він зазначає, що матеріали розслідування були недоступні заявниці, вона не мала можливості дізнатися інформацію про проведення розслідування або про прогрес, досягнутий у його ході. Заявниця отримала копію звітів патологоанатомічної та балістичної експертизи лише після повідомлення Уряду про заяву, крім того, її не було запрошено на дізнання коронера (див. вище пункт 123). У зв'язку з цим, Суд наголошує на важливості залучення до розслідування родин померлого або їхніх законних представників та надання їм інформації, а також надання їм можливості подати інші докази (див. справу «Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства (Hugh Jordan v. the United Kingdom)», згадана вище, пункт 92; «Огюр проти Туреччини (Oğur v. Turkey)», згадана вище, пункт 92; а також розділ 16 Резолюції 1989/65 Економічної і соціальної ради ООН від 24 травня 1989 року про принципи ефективного попередження та розслідування позасудових, свавільних та сумарних покарань). 81. Враховуючи вищенаведене, Суд вважає, що національні органи влади не спромоглися провести належне та ефективне розслідування обставин, пов'язаних із вбивством чоловіка заявниці. Відповідно він відхиляє заперечення уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту (див. вище пункт 190) і вважає, що порушення статті 2 відповідно до її процесуальної мети мало місце. II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 8 ТА 14 КОНВЕНЦІЇ

112


82. Заявниця стверджувала, що після смерті її чоловіка органи влади «ТРПК» її постійно переслідували, залякували та дискримінували, що тим самим порушувало її права відповідно до статей 3, 8 та 14 Конвенції. 83. Стаття 3 передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». У статті 8 зазначено таке: «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Стаття 14 передбачає таке: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.» A. Подання сторін 1. Заявниця 84. З посиланням на різні випадки (див. вище пункти 38-45 та пункти 119, 163, 165, 168, 169, 174, 176, 179, 183, 188 та 189 Додатка) заявниця стверджувала, що заявлені дії становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження або покарання, а також порушення її права на повагу до її приватного та сімейного життя. Вона також стверджувала, що зазнала дискримінаційного ставлення з боку органів влади у зв'язку з політичними чи іншими поглядами її та її чоловіка та/або її статусом вдови публічного критика діяльності «ТРПК» та уряду-відповідача. 2. Уряд-відповідач 85. Уряд-відповідач заперечив фактичні обставини цих тверджень та стверджував, що вони виявилися необґрунтованими за результатами розслідування, проведеного органами влади (див. пункти 70, 73, 74, 90, 91, 120, 121, 164, 171, 172, 175, 178, 180, 184, 186 та 197 Додатка). Він також зазначив, що ці скарги не були доведені до відома влади до перед їхнім поданням до Суду. 3. Уряд Кіпру 86. Уряд Кіпру стверджував, що ставлення, виявлене до заявниці, спричинило виникнення почуття страху, страждання та неповноцінності, пов'язаної з приниженням, що в свою чергу становило нелюдське та таке, що принижує гідність поводження. Він також стверджував, що кожне порушення Конвенції, заявлене заявницею., виникло внаслідок політичних поглядів її чоловіка чи її подальшої мужньої публічної критики політики та діяльності уряду-відповідача. Б. Оцінка Суду 87. Суд зазначає, що заявниця зробила низку тверджень, що стосуються практики жорстокого поводження, залякування та дискримінації з боку органів влади «ТРПК». Уряд рішуче заперечував фактичне обґрунтування цих тверджень. Відтак, обґрунтованість цього твердження має бути перевірена з урахуванням документальних та інших доказів, поданих сторонами до Суду, враховуючи стандарти доведення, яке він зазвичай використовує у процесі з'ясування наявності підстав для

113


стверджуваних порушень Конвенції, а саме доказів «поза розумним сумнівом» (див. справу «Ірландія проти Сполученого Королівства (Ireland v. the United Kingdom)», згадана вище, пункт 161), розуміючи, що такі докази можуть випливати з співіснування достатньо міцних, зрозумілих та узгоджених висновків або подібних незаперечних фактів. 88. Низка фактів у цій справі викликає сумніви щодо того, чи дійсно заявниця зазнавала переслідування, залякування та дискримінації, як вона стверджувала. Наводячи декілька прикладів, Суд зазначає, що покришка автомобіля заявниці була спущена не через чиїсь дії, а через те, що вона була старою та зношеною (див. пункти 165 і 166 Додатка). Виявилося, що Муса Онерал зайшов до садової ділянки заявниці для того, щоб відремонтувати бак для води, що протікав (див. пункт 90 Додатка). Немає жодних доказів того, що із саду заявниці було викрадено фоторамку пана Адалі кимось, хто діяв від імені органів влади «ТРПК» або уряду-відповідача (див. пункти 163 і 164 Додатка). Також не було встановлено, що собака заявниці зазнала тортур чи була вбита представниками держави (див. вище пункт 161). Крім того, заявниця не навела жодних конкретних доказів, що можуть спростувати заперечення уряду про те, що органи влади були причетні до втручання у її листування та кореспонденцію. 89. З огляду на ці висновки, за відсутності будь-яких конкретних доказів протилежного, а також враховуючи необхідні стандарти доведення для встановлення фактів переслідування, залякування та дискримінації заявниці, Суд доходить висновку, що порушення статей 3, 8 та 14 Конвенції не мало місця. Цей висновок не потребує вивчення заперечень уряду щодо невичерпання (див. вище пункт 191). III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ 90. Заявниця скаржилася на те, що органи влади були неспроможні провести оперативне, неупереджене, ретельне та ефективне розслідування обставин вбивства її чоловіка, що спричинило порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції. 91. У відповідних частинах пункту 1 статті 6 йдеться про таке: «Кожен має право на ... розгляд його справи ... незалежним і безстороннім судом ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ... » Стаття 13 передбачає таке: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Подання сторін 1. Заявниця 92. Заявниця стверджувала, що за статтею 6 Конвенції, внаслідок відсутності безстороннього та ефективного розслідування обставин смерті її чоловіка, її було позбавлено ефективного доступу до судів для визначення її цивільного права на відшкодування шкоди за вбивство, яке, як стверджується, скоїли представники держави. Крім того, політичні настрої, які панували в місцях, підконтрольних режиму «ТРПК» та особливі обставини справи заявниці, аж ніяк не могли сприяти незалежному і безсторонньому правосуддю. 93. Заявниця стверджувала, що відповідно до статті 13 Конвенції неспроможність органів державної влади, за які відповідає Туреччина, проводити оперативне, неупереджене та ретельне розслідування обставин вбивства її чоловіка та невиконання ними якісної патологоанатомічної експертизи вказує, що особи, відповідальні за розслідування та державне обвинувачення, мали обмежений підхід до твердження про політичні мотиви вбивства представниками «ТРПК» або урядувідповідача. Вона стверджувала, що ті самі міркування стосуються її звинувачень щодо проведення

114


стеження за нею, переслідування, залякування та дискримінації щодо неї. У ході подальшого порушення статті 13 заявниці було відмовлено в будь-яких ефективних засобах правового захисту у зв'язку з неспроможністю забезпечити незалежність адвоката на території, підконтрольній «ТРПК», внаслідок чого кваліфіковані юристи неодноразово відмовлялися надавати юридичну допомогу заявниці для отримання ефективної правової компенсації. 2. Уряд-відповідач 94. Уряд-відповідач оскаржив звинувачення заявниці і стверджував, що в «ТРПК» існують національні засоби правового захисту, які були як практичними, так і функціональними, а відтак були доступні заявниці. Як приклад вони навели, що «Фонд Кутлу Адалі» було зареєстровано компетентним судом «ТРПК» після заяви заявниці, що стосувалася цього питання. 95. Крім того, органи влади «ТРПК» провели оперативне та належне розслідування вбивства чоловіка заявниці. Органи влади також провели патологоанатомічну експертизу тіла пана Адалі та не мали обмеженого підходу стосовно звинувачень щодо того, що його вбивство було політично мотивованим. Це звинувачення було припущенням, яке ніколи не було доведено. Крім того, звинувачення заявниці про «стеження, переслідування та залякування» були необґрунтованими, а органи влади жодним чином не були обізнані про такі випадки. Також не було жодних підтверджень її звинувачення, що суди та фахівці у сфері права в «ТРПК» не були незалежними. 3. Уряд Кіпру 96. Уряд Кіпру стверджував, що так звані суди «ТРПК» не були незалежними та неупередженими у питанні їхнього створення або функціонування. Окрім того факту, що заявниця не мала можливості отримати ніякого правового представництва на півночі країни, а також не могла добитися швидкого, ретельного та неупередженого розслідування смерті пана Адалі, заявниця не мала доступу до судів, щоб заявляти в них про свої права на компенсацію та захист особистого життя. Їй не був доступний жоден практичний засіб захисту прав. Держава-відповідач та її «суди» навряд чи могли б їй допомогти. Історія справ, що нині перебувають на розгляді Суду, є достатнім свідченням їхньої недостатньої ефективності. Б. Оцінка Суду 1. Щодо статті 6 97. Суд зазначає, що заявниця не намагалася вимагати компенсації в судах «ТРПК». Відтак, у цій справі неможливо встановити, чи могли б ці суди ухвалити рішення за її позовами. Суд вважає, що скарга заявниці, що стосується відсутності доступу до суду, пов'язана з її більш загальною скаргою стосовно способу розслідування вбивства її чоловіка слідчими органами та наслідків, що вплинули на доступ до ефективних засобів правового захисту для виправлення порушень, які виникли внаслідок вбивства. За цих обставин Суд відповідно до своєї практики (див., наприклад, справи, «Гюндем проти Туреччини (Gündem v. Turkey)», рішення від 25 травня 1998 року, Reports 1998-III, с. 1136, пункт 74; та «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згaдана вище, с. 329, пункт 105), вважає за доцільне розглянути цю скаргу стосовно більш загальних обов'язків держав за статтею 13 щодо забезпечення ефективного засобу правового захисту щодо передбачуваних порушень Конвенції. 2. Щодо статті 13 (a) Загальні принципи 98. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність засобів захисту на національному рівні для реалізації прав та свобод, викладених у Конвенції, які можуть бути забезпечені у будь-якій формі у національному правовому порядку. Дія статті 3 полягає у вимозі, відповідно до якої національні засоби захисту повинні реагувати на спірне порушення Конвенції та надавати відповідну допомогу, незважаючи на те, що Договірні Сторони мають певну свободу щодо методів пристосування до своїх конвенційних обов’язків відповідно до цього положення. Межі обов’язків за статтею 13 різняться залежно від виду скарги заявниці відповідно до Конвенції. Незважаючи на це,

115


засоби захисту, які вимагаються за статтею 13, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії, зокрема, органи державної влади держави-відповідача не повинні невиправдано та необґрунтовано унеможливлювати використання засобів захисту своїми діями або порушеннями (див. такі справи: «Аксой проти Туреччини (Aksoy v. Turkey)», згадана вище, с. 2286, пункт 95; «Айдин проти Туреччини (Aydın v. Turkey)», рішення від 25 вересня 1997 року, Reports 1997-VI, с. 1895-96, пункт 103; та «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згадана вище, пункт 106). (б) Щодо вбивства чоловіка заявниці 99. Надавши фундаментальну важливість праву на захист життя, стаття 13 окрім виплати компенсації вимагає проведення ретельного та ефективного розслідування, яке здатне встановити та покарати відповідальних за позбавлення життя, а також надати скаржнику ефективний доступ до процедури розслідування (див. рішення у справі «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згадана вище, с. 330-331, пункт 107). 100. На підставі доказів, наведених у цій справі, Суд не зміг встановити, що поза розумних сумнівів було доведено, що представники держави виконали або були іншим чином залучені до вбивства чоловіка заявниці (див. вище пункт 219). Проте, відповідно до рішень в попередніх справах, ці висновки не перешкоджають розгляду скарги за статтею 2 як такої, що «має підстави для розгляду» за статтею 13 (див. справи «Бойл та Райс проти Сполученого Королівства (Boyle and Rice v. the United Kingdom)», рішення від 27 квітня 1988 року, Серія A, № 131, с. 23, пункт 52; «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згадана вище, с. 330-31, пункт 107; та «Яша проти Туреччини (Yaşa v. Turkey)», згадана вище, с. 2442, пункт 113). У зв'язку з цим, Суд зауважує, що беззаперечним є той факт, що чоловік заявниці став жертвою незаконного вбивства. Відтак, Суд переконаний, що скарга за статтею 2 Конвенції має підстави для розгляду за статтею 13 Конвенції. 101. Так, державні органи були зобов’язані провести ефективне розслідування обставин вбивства чоловіка заявниці. З наведених вище причин (див. вище пункти 221-233 вище) не можна вважати, що ефективне кримінальне розслідування було проведено відповідно до вимог статті 13, які є ширшими, ніж зобов'язання щодо розслідування, встановлене статтею 2 (див. справу «Кайя проти Туреччини (Kaya v. Turkey)», згадана вище, с. 330-31, пункт 107). Тому Суд визнає, що заявниця не мала ефективного засобу правового захисту щодо смерті її чоловіка та, як наслідок, доступу до будь-яких інших засобів, що були в її розпорядженні, у тому числі вимоги про відшкодування. Відтак мало місце порушення статті 13 Конвенції. (в) Щодо стверджуваного переслідування, залякування та дискримінації заявниці 102. Суд повторює, що ґрунтуючись на доказах, поданих у цій справі, він не зміг встановити, що заявниця зазнала насильства, залякування та дискримінації з боку органів «ТРПК» (див. вище пункти 239-241). Отже, Суд повторює, що, незважаючи на те, що положення статті 13 читаються буквально, існування фактичного порушення іншого положення не є передумовою для застосування цієї статті (див. справу «Бойл та Райс проти Сполученого Королівства (Boyle and Rice v. the United Kingdom)», згадана вище, с. 23, пункт 52). Однак, беручи до уваги вищенаведені висновки стосовно основних скарг заявниці за статтями 3, 8 та 14 Конвенції, Суд не може дійти висновку про те, що заявниця заклала основу бездіяльності органів влади «ТРПК» у справі prima facie. В цьому зв'язку він вказує на те, що заявниця не навела спростування подання уряду та висновків, отриманих під час розслідування, проведеного національними органами влади за ї скаргами (див. вище пункт 240). 103. Враховуючи вищенаведене, Суд вважає, що ця ситуація не може вважатися порушенням права заявниці на ефективний засіб правового захисту. Відповідно, у цій справі у цьому контексті також мало місце порушення статті 13 Конвенції. IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ 104. Заявниця стверджувала, що незаконне вбивство її чоловіка також становило втручання у його право на свободу вираження поглядів, як це передбачено статтею 10 Конвенції, у якій зазначено таке: «1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів

116


державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету i безсторонності суду i є необхідними в демократичному суспільстві.» 105. Заявниця стверджувала, що Кутлу Адалі було вбито у зв'язку з публічним вираженням власних поглядів, які суворо критикували політику та діяльність держави-відповідача та її представників у північному Кіпрі, що перебуває під контролем Туреччини.106. Уряд спростував фактичне обґрунтування цих звинувачень та наголосив на відсутності жодних доказів того, що пана Адалі було вбито з політичних мотивів або у зв'язку з його поглядами. 107. Уряд Кіпру стверджував, що причиною вбивства чоловіка заявниця є висловлення ними критики режиму держави-відповідача на окупованому Кіпрі. 108. Суд зазначає, що твердження заявниці випливають з тих самих фактів, що розглядаються згідно зі статтею 2 Конвенції. Відтак він не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо.

117


[Європейський суд з прав людини]

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГУСЕЙНОВА ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ» (HUSEYNOVA v. AZERBAIJAN) (Заява №10653/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 квітня 2017 року

ОСТАТОЧНЕ

13/07/2017 Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може зазнати редакційної правки.

118


У справі «Гусейнова проти Азербайджану» (Huseynova v. Azerbaijan) Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли: Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова, Ерік Мос (Erik Møse), Фаріс Вехабовіч (Faris Vehabović), Йонко Грозев (Yonko Grozev), Шифра О’Лірі (Síofra O’Leary), Мартинш Мітс (Mārtiņš Mits), Латіф Хусейнов (Lәtif Hüseynov), судді, і Мілан Блашко (Milan Blaško), Заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 7 березня 2017 року постановляє таке рішення, що було ухвалене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА 1. Справу проти Республіки Азербайджан розпочато за заявою (№ 10653/10), яку подала до Суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Конвенція») громадянка Республіки Азербайджан Рушанія Сайдовна Гусейнова (Ruşaniyә Saidovna Hüseynova, далі – «Заявниця») 17 лютого 2010 року. Заявниця набула громадянства Норвегії 7 листопада 2014 року. 2. Інтереси заявниці представляв пан К. Рогнліен (K. Rognlien), юрист, що практикує в м. Осло. Уряд Республіки Азербайджан (далі – «Уряд») представляв його Уповноважений – п. Ч. Асгаров (Ç. Asgarov). 3. Заявниця стверджувала, що її чоловіка вбили агенти держави, а державна влада не провела ефективного розслідування. Вона також стверджувала, що вбивство її чоловіка є порушенням права на свободу вираження поглядів, оскільки він постраждав через свою журналістську діяльність. 4. 29 серпня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд. 5. 15 грудня 2016 року Уряд Норвегії повідомив Суд про відмову скористатися своїм правом вступити у процес в якості третьої сторони ( п. 1 статті 36, Конвенції та правило 44 Регламенту Суду).

ФАКТИ I.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.

Заявниця народилася в 1978 році та проживає в Норвегії.

A.

Журналістська діяльність чоловіка заявниці

7. Пан Ельмар Гусейнов (Elmar Huseynov), чоловік заявниці, був відомим незалежним журналістом в Азербайджані. На момент подій він працював головним редактором щотижневого журналу Монітор (Monitor), який сильно критикував Уряд та опозицію. Він також був власником журналу з 1996 року та під своїм іменем писав аналітичні статті та журналістські розслідування для кожного видання.

119


8. Проти п. Гусейнова було відкрито цілу низку цивільних та кримінальних справ з моменту початку його журналістської діяльності за публікацію критичних статей про президента Азербайджану та членів його родини, а також про членів парламенту, Уряду й інших державних чиновників. Загалом різні державні чиновники порушили проти нього 34 судових провадження. Крім того, примірники журналу неодноразово вилучалися, а органи державної влади іноді перешкоджали його виданню. 9. За словами заявниці, її чоловік регулярно отримував погрози через свої критичні статті. Зокрема, у січні 2004 року поліцейський погрожував йому смертю і наказував припинити писати про президента і його родину. B. Вбивство чоловіка заявниці та реакція громадськості 10. 2 березня 2005 року близько 9 вечора п. Гусейнова застрелили на третьому поверсі його багатоквартирного будинку, коли він повертався з роботи додому. 11. Вбивство п. Гусейнова широко висвітлили місцеві й міжнародні ЗМІ та одноголосно засудили різні політики, міжнародні організації, місцеві й міжнародні неурядові організації. C. Кримінальне розслідування вбивства 12. 2 березня 2005 року Відділом з тяжких злочинів («ВТЗ») Генеральної прокуратури було порушено кримінальні справи за статтями 120.2.4 (вбивство) і 228.1 (незаконне володіння зброєю) Кримінального кодексу. 13. Того ж дня було складено запис за результатами огляду місця злочину й тіла (hadisә yerinә vә meyitә baxış keçirilmәsi haqqında protokol). Зі змісту запису вбачається, що на місці злочину знайдено одну кулю та сім патронів, ще дві кулі було видалено з тіла. 14. 3 березня 2005 року слідчий, відповідальний за справу, наказав провести посмертну експертизу тіла, яку було здійснено в той самий день. Звіт № 27 від 10 березня 2005 року засвідчив, що смерть настала внаслідок кровотечі, спричиненої вогнепальними пораненнями. Експерт також виявив, що смерть, імовірно, наступила через кілька хвилин після отримання поранень. 15. 3 березня 2005 року біля місця злочину було знайдено пістолет із глушником та трикотажну шапку. Того ж дня слідчий наказав провести судово-медичну, балістичну та ізотопну експертизи пістолета й глушника, куль, патронів, волосся та нігтів жертви, а також одягу, у який померлий був одягнений 2 березня 2005 року. Звіт № 2074/2108/2109 від 7 березня 2005 року містив висновок, що знайдений пістолет – це пістолет Baikal, виготовлений у 2003 році в Росії, і що саме його було використано для здійснення вбивства. 16. Ще 3 березня 2005 року слідчий звернувся до телекомунікаційної компанії для отримання відомостей про будь-які мобільні телефони, які використовувалися біля місця злочину між 20:30 та 21:00 годинами 2 березня 2005 року. 17. 4 березня 2003 року Генеральна прокуратура, Міністерство внутрішніх справ («МВС») і Міністерство національної безпеки («МНБ») зробили спільну заяву, офіційно повідомивши громадськість про порушення кримінального провадження у зв’язку із вбивством чоловіка заявниці. 18. 5 березня 2005 року слідчий знову оглянув місце злочину. 19. У той же день слідчий допитав заявницю як свідка у зв’язку із вбивством її чоловіка. Вона заявила, що не бачила вбивці, додавши, проте, що з лютого 2005 року в їхню квартиру кілька разів приходила особа, яка представилася як Вусал (Vusal), і

120


просила про зустріч із її чоловіком. Він завжди приїжджав тоді, коли її чоловіка не було вдома, і ставив різні запитання про його місце перебування та години роботи. Заявниця також стверджувала, що не може сказати, хто вбив її чоловіка, однак вона була переконана, що його вбили через журналістську діяльність. 20. 7 березня 2005 року на основі слів заявниці було складено фоторобот особи, яка називала себе Вусалом. 21. 8 березня 2005 року слідчий організував процедуру впізнання в присутності заявниці. Однак серед осіб, присутніх на процедурі впізнання, їй не вдалося ідентифікувати чоловіка, який називав себе Вусалом. 22. 19 березня 2005 року заявниці надали статус потерпілої. 23. Далі на багаточисленні звернення до російської влади у березні 2005 року щодо знайденого на місці злочину пістолета, остання підтвердила, що цей пістолет було виготовлено в Росії як газовий пістолет, а згодом експортовано в Болгарію на підставі контракту з болгарською компанією. Далі у листі від 23 березня 2005 року, який підписав заступник міністра внутрішніх справ Болгарії, було повідомлено, що запис про покупця пістолета після його імпорту в Болгарію відсутній, оскільки болгарське законодавство не передбачає таких записів щодо покупки та продажу газових пістолетів. 24. Тим часом, прокуратура визначила два номери мобільних телефонів, якими, ймовірно, користувалися винуватці вбивства. 26 березня 2005 року Т. Б., громадянина Азербайджану, було звинувачено за статтею 320.1 Кримінального кодексу (використання фальшивих документів), оскільки він придбав номери мобільного телефону в магазині мобільних телефонів, надавши неправдиву інформацію про свою особу. Під час допиту Т. Б. заявив, що 27 лютого 2005 року він придбав ці номери на прохання Т. Кс. і Т. А., які попросили його отримати номер телефону, зареєстрований на чуже ім’я. Він також зазначив, що знав цих чоловіків з Грузії, де народився. Вони повідомили, що були в Баку по справах. З матеріалів справи виявляється, що в липні 2005 року районний суд Нізамі визнав Т. Б. винним за статтею 320.1 Кримінального кодексу й засудив його до двох років ув’язнення. 25. 6 квітня 2005 року генеральний прокурор перекваліфікував кримінальну справу за статтями 277 (акти терору) і 228.1 (незаконне зберігання зброї) Кримінального кодексу та передав справу на нове розслідування до МНБ. 26. 3 травня 2005 року слідчий у справі показав заявниці чотири фотографії, щоб вона спробувала ідентифікувати особу, яка представилася Вусалом. Заявниця визнала цією особою людину на фотографії № 2. 27. У той самий день слідчий у справі висунув звинувачення проти Т. Кс., громадянина Грузії, за згаданими вище статтями 277 і 228.1 і видав ордер на арешт. Із рішення слідчого очевидно, що Т. Кс. підозрювали в причетності до вбивства, його було впізнано як особу, що називала себе Вусалом. 28. 4 травня 2005 року Генеральна прокуратура, МВС та МНБ зробили спільну заяву про те, що Т. Кс. визнано причетним до вбивства. У заяві також зазначалося, що Т. Кс. залишив країну одразу ж після вбивства, а після цього було видано ордер на арешт. У заяві також ішлося про те, що заявниця впізнала в Т. Кс. особу, яка називала себе Вусалом до вбивства. Насамкінець, у заяві було вказано, що розслідування проводилося спільно з Федеральним бюро розслідування США («ФБР») і Центральним департаментом безпеки Туреччини. 29. Із матеріалів справи очевидно, що 5 травня 2005 року слідчий допитав сестру та сина Т. Кс., які проживали в Азербайджані. 30. Водночас, 4 травня 2005 року слідчий наказав провести ще одну балістичну й хімічну експертизу пістолета й глушника, знайдених на місці злочину. Слідчий зазначив,

121


що хоча експертиза 7 березня 2005 року виявила, що пістолет був вогнепальною зброєю Baikal, виготовленою у 2003 році в Росії, зібрані під час розслідування матеріали виявили, що пістолет було виготовлено не як звичайну вогнепальну зброю, а як газовий пістолет, який було пізніше змінено. 27 травня 2005 року комісія в складі трьох експертів надала звіт № 4351/4352/4358 про нову балістичну та хімічну експертизу пістолета та глушника. Експерти підтвердили висновки звіту від 7 березня 2005 року (див. пункт 15 вище), у якому було доведено, що пістолет виготовили як вогнепальну зброю та не змінювали його. 31. 11 травня 2005 року слідчий допитав заявницю про підозрілу особу, яку вона бачила в будинку в лютому 2005 року. 32. 20 травня 2005 року Генеральна прокуратура, МВС та МНБ зробили нову заяву, у якій інформували громадськість про те, що Т. А., громадянин Грузії, є іншим підозрюваним. У заяві було зазначено, що вже видано ордер на його арешт. 33. Зі змісту листа від 27 травня 2005 року, який підписав голова Національного центрального бюро Інтерполу Азербайджану, зрозуміло, що повідомлення щодо Т. Кс. і Т. А. пройшли через Інтерпол. 34. Матеріали справи показують, що в березні та травні 2005 року слідчі органи подали зразки волосся до ФБР для провести трасологічної експертизи. Їх було отримано з шапки, знайденої біля місця злочину, та з наволочок, знайдених у квартирі, яку Т. Кс. і Т. А. орендували в Баку. Результати експертизи показали, що деякі волокна, знайдені на шапці та наволочках, мали ті ж мікроскопічні характеристики й оптичні властивості, тому походять з одного й того ж джерела. 35. 31 травня 2005 року заявниця звернулась до МНБ з проханням надати інформацію про перебіг розслідування. Вона, зокрема, зазначила, що хоча її визнано потерпілою, слідчі органи не надавали їй інформації про хід розслідування. 36. У документі від 8 червня 2005 року, який підписав слідчий, можна побачити, що він інформував заявницю про розслідування телефоном. Зокрема. він повідомив їй, що було проведено різні слідчі дії, що Т. Кс. і Т. А. обвинувачуються у вбивстві, що видано міжнародний ордер на їхній арешт і ФБР провело деякі криміналістичні експертизи. 37. 2 червня і 12 липня 2005 року Генеральна прокуратура та МНБ зробили спільну заяву щодо результатів криміналістичних експертиз, проведених у Сполучених Штатах Америки. Вони заявили, що результати експертиз підтвердили пряму причетність Т. Кс. і Т. А. до вбивства. 38. Водночас, 16 і 30 травня 2005 року влада Азербайджану звернулась до влади Грузії з вимогою про екстрадицію Т. Кс. і Т. А. 39. У листі від 1 липня 2005 року, який підписав заступник генерального прокурора Республіки Грузія, грузинська влада відмовлялась видавати Т. Кс. і Т. А. на підставі того, що вони були громадянами Грузії, тому їх не можна було видати в іноземну державу. Однак, на підставі положень Конвенції СНД про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року та Угоди про правову допомогу й правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних питаннях між Азербайджаном і Грузією від 8 березня 1996 року (див. пункти 66-70 нижче), заступник генерального прокурора зазначив у цьому ж листі, що грузинська влада зобов’язується порушити на запит Азербайджану кримінальне провадження проти двох своїх громадян у разі передачі кримінальної справи владі Грузії. 40. Двома окремими листами від 20 липня 2005 року генеральний прокурор Азербайджану знову звернувся до свого грузинського колеги про арешт і екстрадицію T. Кс. і Т. А. генеральний прокурор також звернувся до грузинської влади з проханням

122


надати правову допомогу владі Азербайджану, дозволивши двом азербайджанським слідчим проводити слідчі дії на території Грузії. 41. У липні та серпні 2005 року грузинська влада провела різні слідчі дії на прохання своїх колег з Азербайджану. Зокрема, 26 липня 2005 року було проведено обшук двох квартир в Тбілісі й допитано різних осіб, пов’язаних із кримінальним провадженням, порушеним в Азербайджані. 42. 9 серпня 2005 року слідчий показав заявниці деякі фотографії для розпізнання. Заявниця зазначила, що бачила двох людей на фотографіях десь раніше, проте вона не змогла згадати більш детальної інформації про них. 43. 15 серпня і 6 вересня 2005 року слідчий допитав заявницю про її сусідів і одяг, у який був одягнений чоловік, який називав себе Вусал. 44. 20 листопада 2005 року заявниця знову написала в МНБ, попросивши ефективно розслідувати вбивство її чоловіка. Вона також звернулась до слідчих органів із проханням надати їй інформацію про хід розслідування. 45. 30 листопада й 20 грудня 2005 року слідчий наказав провести нові балістичну та трасологічну експертизи, попросивши, зокрема, експертів порівняти пістолет, знайдений на місці злочину, з іншим пістолетом, знайденим в іншій справі про вбивство. Звіти експертів від 15 грудня 2005 року та 19 січня 2006 року підсумували, що знайденого на місці вбивства чоловіка заявниці пістолета не використовували для скоєння іншого вбивства. 46. За словами заявниці, після смерті її чоловіка їй погрожували, тому що вона повідомила про причетність внутрішніх органів. У невизначений день у 2006 року заявниця поїхала з Азербайджану до Норвегії, де їй надали притулок. 47. 4 травня 2006 року слідчий допитав кузена Т. Кс., який проживав в Азербайджані. 48. 14 листопада 2006 року слідчий знову допитав сестру T. Кс., яка проживала в Азербайджані. 49. 30 листопада 2006 року слідчий провів реконструкцію вбивства. Зокрема, слідчий простежив дорогу, якою чоловік заявниці йшов із роботи до місця, на якому його вбили. 50. У вересні та жовтні 2005 року, у лютому, вересні та листопаді 2006 року та в липні 2007 року влада Грузії на запит своїх азербайджанських колег провела ряд слідчих дій. У листі від 3 жовтня 2006 року Генеральна прокуратура Грузії, зокрема, повідомила владі Азербайджану, що прокуратура Грузії допитала Т. А., який скористався своїм правом зберігати мовчання. У зв’язку з цим, із записів допиту, який відбувся 11 вересня 2006 року, слідує, що Т. А. скористався своїм правом зберігати мовчання і заявив, що не вважає себе винним і не довіряє розслідуванню, яке проводить влада Азербайджану. Тим самим листом прокуратура Грузії також повідомила своїм азербайджанським колегам, що вони не можуть проводити слідчі дії щодо Т. Кс., оскільки неможливо визначити його місцезнаходження. 51. Листом від 11 лютого 2008 року азербайджанський адвокат заявниці звернувся до МНБ з проханням надати заявниці інформацію про хід розслідування. Адвокат, зокрема, зазначив, що хоча й минуло три роки з часу порушення кримінального провадження, заявницю досі не повідомили про перебіг розслідування та прийняті рішення. Він також попросив слідчі органи дозволити заявниці ознайомитися з кримінальною справою та надати їй копії відповідних документів. 52. Листом від 12 березня 2008 року, підписаного головою слідчого відділу МНБ, МНБ інформувало адвоката про те, що заявницю було усно повідомлено про хід розслідування. Далі йшлося про те, що відповідно до статей 87 і 102 Кримінальнопроцесуального кодексу (див. пункт 61 нижче) заявниця мала право ознайомитися з

123


матеріалами справи й отримати копії документів лише після завершення попереднього розслідування. У листі також зазначалось, що влада Азербайджану звернулась до грузинської влади щодо екстрадиції вбивць і продовжувала вживати необхідних заходів для досягнення цієї цілі. Насамкінець, зазначалося, що в Грузію кілька разів направлялася слідча група, і розслідування далі триває. 53. 13 травня 2008 року слідчий допитав Т. Б. (див. пункт 24 вище) про місцезнаходження Т. Кс. і Т. А. Як зазначено в протоколі допиту, Т.Б. заявив, що не бачив їх з часу свого звільнення з в’язниці 19 березня 2007 року та не володів інформацією про їх місцезнаходження. 54. Листом від 14 червня 2008 року Національне центральне бюро Інтерполу повідомило голові відділу розслідування МНБ, що місцеперебування Т. Кс. і Т. А. в Росії не зареєстровано. 55. 4 липня 2008 норвезький адвокат заявниці та Норвезький Гельсінський комітет звернулись до Генеральної прокуратури та МНБ з письмовим проханням про надання документів, які стосуються кримінального розслідування вбивства чоловіка заявниці. 56. Листом від 18 липня 2008 року МНБ повідомило норвезькому адвокатові заявниці, що оскільки він не є членом Азербайджанської асоціації адвокатів і не надав нотаріально засвідченої довіреності, він не може отримати копії документів. З посиланням на статті 87 і 102 Кримінально-процесуального кодексу, у листі також зазначалось, що потерпіла або її представник могли лише мати доступ до матеріалів справи й відповідних документів після завершення попереднього слідства. У листі адвоката заявниці також повідомляли, що слідство досі триває. 57. 30 січня 2009 року заявниця самостійно звернулась до МНБ і повторно виклала свої попередні вимоги. Вона, зокрема, просила слідчі органи надати їй документи, що стосуються розслідування, повідомити її про перебіг розслідування та дату його завершення. 58. Листом від 17 березня 2009 року МНБ повідомило заявницю, що її запит на доступ до матеріалів справи розглянуто. Однак, відповідно до статей 87 і 102 Кримінально-процесуального кодексу, потерпіла чи її представник могли мати доступ до матеріалів справи й відповідних документів лише після завершення попереднього слідства. Лист, що складався із дванадцяти сторінок, містив детальний підсумок слідчих дій, які проводили з часу порушення кримінального провадження до березня 2009 року. У листі зазначалося, що, за результатами розслідування, Т. Кс. і Т. А. обвинувачуються у вбивстві, і що всю отриману інформацію щодо можливої причетності до злочину різних осіб, розглянуто. У зв’язку з цим, у листі були посилання на заяви слідчому органу від осіб, заарештованих по іншим кримінальними справами, в серпні 2006 року та серпні 2007 року та відомості, які повідомили різні журналісти й активісти НУО в листопаді 2006 року та березні 2009 року про осіб Т. Кс. і Т. А. Однак результати розслідування не були підкріплені жодним з цих тверджень. У листі також зазначалося, що попереднє слідство ще тривало й було продовжене до 2 вересня 2009 року. 59. У листі від 17 березня 2009 року Національне центральне бюро Інтерполу в Азербайджані повідомило голові відділу розслідування МНБ, що Т. А. проживає в Тбілісі, у Грузії. Однак грузинська влада відмовила в його екстрадиції на підставі того, що він був громадянином Грузії. Інформація ґрунтувалась на листі від 6 березня 2009 року від Національного центрального бюро Інтерполу в Грузії до Національного центрального бюро Інтерполу Азербайджану. 60. На момент останнього спілкування зі сторонами 3 лютого 2016 року, коли Уряд надіслав кінцеві спостереження, кримінальне розслідування ще тривало.

124


II.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

61. Згідно зі статтями 87.6 і 102.6 Кримінально-процесуального кодексу Азербайджану («КПК»), особа, яку визнано потерпілою стороною або його чи її представник, мають різні процесуальні права у кримінальному провадженні. Статті 87.6.10 і 102.6.8 передбачають, що потерпіла сторона або його чи її представник мають право ознайомлюватися з матеріалами кримінальної справи та отримувати копії відповідних документів після завершення попереднього розслідування або після припинення кримінального провадження. 62. У розділі LII КПК установлено процедуру, за якою сторони кримінального провадження мають можливість оскаржувати в суді дії чи рішення прокуратури. Зокрема стаття 449.3.5 передбачає, що постраждала сторона або її адвокат можуть оскаржувати під час кримінального провадження дії чи рішення органів кримінального переслідування щодо відмови в порушенні кримінальної справи, припинення або закриття кримінального провадження. Суддя, що розглядає законність дій або рішень органів переслідування, здатен відмінити їх, якщо вважатиме такі дії чи рішення незаконними (стаття 451). Рішення судді можна оскаржувати в апеляційному суді відповідно до процедури, передбаченої статтями 452 та 453 КПК.

III.

ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A.

Європейська конвенція про видачу правопорушників

63. Європейську конвенцію про видачу правопорушників було підписано 13 грудня 1957 року в Парижі, її сторонами є і Азербайджан, і Грузія. 26 вересня 2002 року Конвенція набула чинності для Азербайджану і 13 вересня 2001 року – для Грузії. 64. Стаття 1 передбачає, що Договірні Сторони, відповідно до положень і умов Конвенції, зобов’язуються видавати одна одній всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою. 65. Відповідно до п. 1 статті 6, Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. Однак якщо запитувана Сторона не видає своїх громадян, вона повинна на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів, для того, щоб у разі необхідності можна здійснити її розгляд (п. 2 стаття 6). B.

Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 1993 року («Мінська конвенція 1993 року»)

66. Мінську конвенцію 1993 року було підписано 22 січня 1993 року у Мінську, і Азербайджан, і Грузія є її сторонами. Документ набув чинності щодо обох країн 11 липня 1996 року. 67. Стаття 56 передбачає, що Договірні Сторони зобов’язуються відповідно до умов, передбаченими цією Конвенцією, за вимогою видавати один одному осіб, що знаходяться на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для

125


приведення вироку у виконання. Видача не провадиться, якщо особа, видача якої потрібна, є громадянином запитуваної Договірної Сторони (п. 1 стаття 57). 68. Стаття 72 передбачає, що кожна Договірна Сторона зобов'язується за дорученням іншої Договірної Сторони здійснювати у відповідності зі своїм законодавством карне переслідування проти власних громадян, підозрюваних у тому, який вони зробили на території запитуючої Договірної Сторони злочин. При направленні запитуючою Договірною Стороною порушеної кримінальної справи розслідування по цій справі продовжується запитуваною Договірною Стороною у відповідності зі своїм законодавством (стаття 73). C.

Угода про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах між Азербайджаном та Грузією

69. Угоду про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах між Азербайджаном та Грузією було підписано 8 березня 1996 року в Тбілісі, 20 січня 1997 року сторони обмінялися документами про ратифікацію. 70. Відповідно до ст. 48 Договірні Сторони зобов’язуються видавати одна одній осіб, які знаходяться на їх території в рамках кримінального провадження. Хоча стаття 50 виключає видачу громадян Договірної Сторони, яку просять про екстрадицію, іншій Договірній Стороні, стаття 63 передбачає, що кожна Договірна Сторона зобов’язується на прохання іншої Договірної Сторони порушити кримінальне провадження проти будьякого зі своїх громадян, підозрюваних у здійсненні кримінального правопорушення на території запитуючої Договірної Сторони. D.

Документи Ради Європи

71. У своїй резолюції 1456(2005) Парламентська асамблея Ради Європи рішуче засудила вбивство пана Ельмара Гусейнова, зазначивши, що воно поширило відчуття страху серед опозиційної преси. 72. Нижче наведено витяг із Рекомендації CM/Rec (2016)4 Комітету міністрів державам-членам «Щодо захисту журналістики й безпеки журналістів та інших працівників ЗМІ»: «19. Розслідування має бути ефективним, тобто таким, що здатне привести до встановлення фактів, а також виявлення та, зрештою, у разі необхідності, покарання відповідальних осіб. Органи влади повинні вживати всіх виважених заходів, для отримання всіх доказів, що стосуються інциденту. Висновки розслідування повинні базуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів, у тому числі потрібно з’ясувати, чи існує зв’язок між погрозами та насильством щодо журналістів й інших працівників ЗМІ та здійсненням журналістської діяльності або проведенням суспільного обговорення. Органи державної влади також зобов’язані розслідувати наявність можливого зв’язку між расистськими поглядами та актами насильства. Необхідно також з’ясувати, чи мають відношення до справи питання гендерної приналежності».

ПРАВО I.

СКАРГА ЩОДО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

126


73. Заявниця скаржилася, що її чоловіка вбили агенти держави, а державна влада не провела ефективного розслідування відповідно до статей 2 та 13 Конвенції. Суд вважає, що цю скаргу належить розглядати виключно за статтею 2 Конвенції, в якій зазначено: «1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя...». A.

Прийнятність

1. Доводи сторін 74. За твердженнями Уряду, заявниця не скористалася всіма внутрішньодержавними засобами правового захисту, оскільки вона не подала до внутрішніх органів влади скаргу, яку подала до Суду. Зокрема, стверджувалося, що відповідно до статті 449 КПК заявниця мала право подати скаргу у внутрішньодержавні суди щодо процесуальних дій чи рішень слідчих органів. 75. Уряд також стверджував, що заявниця не дотрималася правила шестимісячного терміну. МНБ надало повну відповідь на запит заявниці щодо інформації листом від 17 березня 2009 року, однак заявниця не подала своєї заяви до Суду до 17 лютого 2010 року. На думку Уряду, якби вона вважала, що відповідь МНБ від 17 березня 2009 року порушувала її права, вона б мала подати заяву до Суду раніше, ніж 17 лютого 2010 року. 76. Заявниця не погодилася із твердженнями Уряду, заявляючи, що для скарг, які вона подала в Суд, не було ефективних внутрішньодержавних засобів правового захисту. Вона стверджувала, що посилання Уряду на статтю 449 КПК не можна вважати доречним у цій справі, оскільки згадані положення регулюють виключно можливість подання скарги проти рішень слідчих органів, які стосуються призупинення чи припинення кримінального провадження. Однак, як зазначено в листі МНБ від 17 березня 2009 року та в спостереженнях Уряду, кримінальне розслідування вбивства її чоловіка ще тривало. 77. Заявниця також оскаржила заперечення Уряду щодо дотримання правила шестимісячного строку. Вона стверджувала, що шестимісячний період ще не розпочався, оскільки кримінальне розслідування ще тривало. 2.

Оцінка Суду

(a)

Вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту

78. Суд повторює, що правило використання всіх національних засобів юридичного захисту, яке міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників спочатку використати зазвичай доступні й достатні засоби правового захисту у внутрішній правовій системі, щоб домогтися відшкодування за заявлені порушення. Існування таких засобів правового захисту має бути достатньо точним як у теорії, так і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Також відповідно до п. 1 ст. 35, скарги, призначені для розгляду в Суді, мають бути спочатку передані на розгляд принаймні по суті до відповідного внутрішнього органу відповідно до формальних вимог внутрішньодержавного законодавства, проте не передбачено обов’язку звертатися до засобів правового захисту, які є неналежними або неефективними (див. справи «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), 16 вересня 1996 р., п. 65-67, Звіти про рішення Суду 1996-IV; «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), 18 грудня 1996 р., п.51-52, Звіти 1996-VI;

127


«Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia, попередні заперечення) [ВП], № 17153/11 і 29 інших, пп. 71-73, 25 березня 2014 р.). 79. Щодо тягаря доведення, він покладається на Уряд, який заявляв, що засоби правового захисту не було вичерпано, щоб переконати Суд, що доступний засіб правового захисту був ефективним і в теорії і на практиці у відповідний час; це означає, що засіб був доступним, здатний відновити права, на порушення яких скаржиться заявниця, і міг гарантувати розумні перспективи на задоволення скарги. Щойно Уряд довів вищезазначені обставини, заявник може встановити, чи запропонований Урядом засіб правового захисту дійсно вичерпано, чи він із певних причин був неналежним або неефективним щодо певних обставин справи, або існували особливі обставини, що звільняли його чи її від цієї вимоги (див. справу «Акдівар та інші» ( Akdivar and Others), процитовану вище, п. 68, та справу «Мурадова проти Азербайджану» (Muradova v. Azerbaijan), № 22684/05, п. 84, 2 квітня 2009 р.). 80. Звертаючись до обставин даної справи, Суд зауважує, що, за твердженнями Уряду, заявниця не вичерпала всіх національних засобів юридичного захисту, оскільки не оскаржувала дій та рішень слідчих органів у внутрішніх судах відповідно до статті 449 КПК (див. пункт 62 вище). Суд зазначає, що положення КПК, на які посилається Уряд, дозволяють оскаржувати дії та рішення органів переслідування щодо припинення чи закриття кримінального провадження або відмови його порушення. Однак у цій справі кримінальне провадження, порушене прокуратурою, усе ще тривало в період останнього спілкування зі сторонами. Тому слідчі органи не винесли рішення про його припинення або закриття. 81. За цих обставин Суд не вбачає, які саме рішення чи дії органів прокуратури мала б оскаржити заявниця у внутрішньодержавних судах перед поданням заяви в Суд. Окрім того, в іншій справі проти Азербайджану, яку розглядав Суд, внутрішньодержавні суди відмовилися розглянути скаргу заявників, які скористалися статтею 449 КПК для оскарження рішення прокуратури з метою продовження часового обмеження поточного розслідування вбивства їхнього сина. Суди в цій справі визнали, що стаття 449 чітко встановлює ступінь дій і рішень прокуратури, які можна оскаржувати в суді (див. справу «Алієва та Алієв проти Азербайджану» (Aliyeva and Aliyev v. Azerbaijan), № 35587/08, п. 36-38, 31 липня 2014 р.). 82. Суд також не може ігнорувати того факту, що заявниця не мала доступу до матеріалів справи під час кримінального провадження, не зважаючи на неодноразові прохання, а тому не могла ефективно оскаржити рішення та дії слідчих органів у суді (пор. справу «Естамірова проти Росії» (Estamirova v. Russia), № 27365/07, п. 94, 17 квітня 2012 р.). 83. Враховуючи вищезазначене, Суд вважає, що не можна відмовити в скарзі через невикористання всіх національних засобів юридичного захисту, а тому заперечення Уряду щодо цього мають бути відхилені. (b)

Дотримання правила шестимісячного терміну

84. Із самого початку Суд зазначає, що не може прийняти заперечення Уряду, щодо дотримання правила про шість місяців, оскільки зі змісту заперечення можна зрозуміти, що шестимісячний період розпочався 17 березня 2009 року, тобто в день, коли було датовано лист МНБ до заявниці (див. пункт 58 вище). Цей лист не був рішенням і не мав стосунку до питання дотримання правила про шість місяців. У ньому заявницю просто повідомляли про перебіг розслідування та зазначали, що було вжито низку слідчих заходів, а вона не могла отримати доступу до матеріалів справи на стадії розслідування. Суд також зазначає, що заявниця не скаржилася в Суд на те, що лист порушував її права; вона скаржилася на те, що її чоловіка вбито агентами держави, й

128


на те, що розслідування вбивства було неефективним. Однак Суд має визначити, чи варто критикувати заявницю, яка після початку розслідування вбивства її чоловіка чекала впродовж майже 5 років перед тим, як подати заяву в Суд. 85. У зв’язку із цим Суд зазначає, що в матеріалах деяких справ щодо поточних розслідувань смертей родичів заявників Судом визначено період, з якого заявник мав би почати сумніватися в ефективності засобів правового захисту, а також своє ставлення до шестимісячного періоду часу, передбаченого статтею 35 п. 1 Конвенції (див. рішення у справах «Нарін проти Туреччини» (Narin v. Turkey), № 18907/02, п. 4051, з іншими джерелами, 15 грудня 2009 р.; «Дері та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (Deari and Others v. the Former Yugoslav Republic of Macedonia, рішення), № 54415/09, п. 41-50, 6 березня 2012 р.; «Богдановіч проти Хорватії» (Bogdanović v. Croatia, рішення), № 72254/11, п. 31-45, 18 березня 2014 р.). Суд постановив, що у справах щодо випадків жорстокої смерті неефективність розслідування загалом буде одразу ж більш очевидна, ніж у випадках щодо зниклих осіб; вимога пришвидшення може передбачати, що заявниця має подати цю справу в Страсбург протягом кількох місяців чи щонайбільше, залежно від обставин, упродовж лише кількох років після подій (див. справу «Варнава та інші проти Туреччини» (Varnava and Others v. Turkey) [ВП], № 16064/90 та інші, п. 158, ЄКПЛ 2009). У справах, у яких можна було спостерігати повну відсутність розслідування чи перебігу розслідування або значні контакти з органами влади, застосовувалися б суворіші очікування. Якщо ж проводилось певне розслідування, навіть якщо в ході нього виникали проблеми, або було порушено кримінальне провадження, навіть самими родичами, Суд погоджується, що заявники можуть чекати довше на результати, які здатні потенційно вирішити важливі фактичні й правові питання. Це стосується не тільки інтересів заявника, а й ефективності конвенційної системи, щоб діяльність відповідних внутрішніх органів була направлена на виправлення всіх заявлених порушень Конвенції (див. рішення у справі «Мучібабіч проти Сербії» (Mučibabić v. Serbia), № 34661/07, п. 108, 12 липня 2016 р.). 86. Як видно із судової практики, яка стосується наведеного вище аспекту, Суд утримався від визначення конкретного періоду, із закінченням якого розслідування можна вважати неефективним, для цілей визначення дати, початку перебігу шестимісячного періоду (див. цитоване вище рішення у справі «Богдановіч», п. 36 і 43). Визначити, чи дотрималася заявниця по даній справі критеріїв прийнятності, можливо, якщо дослідити такі обставини справи і факти, як старанність і зацікавленість, які вона виявляла, а також належність відповідного розслідування (див. рішення у справі «Нарін», цитоване вище, п. 43, і «Кіндріч і Бешліч проти Хорватії» (Cindrić and Bešlić v. Croatia), № 72152/13, п. 58, 6 вересня 2016 р.). 87. Зокрема Суд відхилив заяви, подані в невідповідний час, якщо була значна або невизначена затримка з боку заявників після того, коли їм стало відомо, що розслідування не було порушено або розслідування набуло бездіяльного або неефективного характеру; у будь-якій із цих ситуацій не було найближчих реалістичних перспектив для ефективного розслідування в майбутньому (див., поміж іншим,рішення у справі «Нарін», процитованій вище, п. 51, у справах «Айдинлар та інші проти Туреччини» (Aydinlar and Others v. Turkey, рішення), № 3575/05, 9 березня 2010 р.; «Франдес проти Румунії» (Frandes v. Romania, рішення), № 35802/05, 17 травня 2011 р.). Іншими словами, Суд визначив, що особи, які хочуть подати скаргу до Суду про неефективність або відсутність такого розслідування, не відкладають подання скарги безпідставно. Якщо минуло багато часу й були суттєві затримки та перерви в слідчій діяльності, родичі мають дійти висновку, що ефективного розслідування не було і в подальшому не буде проведено (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії»

129


(Mocanu and Others v. Romania) [ВП], № 10865/09, 45886/07 і 32431/08, п. 268, ЄКПЛ 2014 (витяги). 88. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд звертає увагу на те, що розслідування щодо вбивства чоловіка заявниці було розпочато 2 березня 2005 року, а заявниця подала заяву в Суд 17 лютого 2010 року (див. пункти 12 і 1 вище). Розслідування все ще тривало в час останнього спілкування зі сторонами. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Уряд не надав до Суду всіх документів, що стосувалися кримінального розслідування, проте надав лише матеріали справи, які він вважав доречними до запитань Суду. У будь-якому разі, з поданих Урядом документів можна побачити, що основні заходи розслідування було проведено впродовж перших кількох місяців після вбивства у 2005 році. Проте не можна стверджувати, що розслідування із часом ставало пасивним та не було вжито інших заходів. Зокрема, із цих документів очевидно, що на запит азербайджанської влади з 2006 до 2009 року в Азербайджані та Грузії було проведено численні слідчі дії. Крім того, у березні 2009 року, коли азербайджанська влада відповіла на останній запит заявниці про перебіг розслідування, влада все ще обмінювалася кореспонденцією з грузинською владою щодо питання встановлення місцезнаходження одного з підозрюваних та його екстрадиції в Азербайджан (див. пункт 59 вище). 89. Суд також зазначає, що заявниця виявляла постійний інтерес до перебігу розслідування та підтримувала зв’язок зі слідчими органами (див. пункти 19, 21, 26, 31, 35, 42, 43 та 44 вище). Також після від’їзду з Азербайджану вона продовжувала подавати запити про розслідування через своїх адвокатів і намагалась отримати інформацію про його перебіг (див. пункти 51, 55 і 57 вище). Відповіді слідчих органів на її запити не обмежувалися лише наданням підсумків ужитих заходів без зазначення можливості прогресу в розслідуванні. Щоразу вони чітко зазначали, що розслідування триває та подальші слідчі дії будуть вживатися. Зокрема в останній відповіді МНБ заявниці йшлося про те, що розслідування продовжено до 2 вересня 2009 року та буде вжито нових слідчих й оперативних пошукових заходів (див. пункт 58 вище). 90. У світлі наведених вище фактів Суд вважає, що до березня 2009 в кримінальному провадженні не було періодів бездіяльності, які б дозволили Суду встановити дату, коли заявниця знала чи могла знати, що внутрішньодержавні засоби правового захисту стали неефективними. Тому заявниця на момент отримання листа від слідчих органів 17 березня 2009 року дійсно могла очікувати на проведення ефективного розслідування. Відтак, вона діяла розумно, чекаючи на подальший розвиток кримінального провадження до 2 вересня 2009 року, і перебіг шестимісячного періоду не міг початися до цієї дати. Відповідно, заявниця дотрималася шестимісячного часового обмеження, тому Суд відхилив заперечення Уряду. (c)

Висновок щодо прийнятності

91. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою на підставі пункту 3 «а» статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з огляду на будьякі інші підстави. Тому вона є прийнятною. B.

Суть справи

1.

Щодо вбивства чоловіка заявниці

(a)

Доводи сторін

130


92. Заявниця стверджувала, що її чоловіка вбили агенти держави через його журналістську діяльність. Вона також стверджувала, що держава не захистила права її чоловіка на життя, оскільки держава знала чи мала знати про загрозу його життю. Її чоловікові регулярно погрожували, він був залучений у декілька судових процесів. Перед вбивством він писав у виданні Monitor про загрозу своєму життю. 93. Уряд оскаржив твердження заявниці. Він зауважив, що не було доказів причетності держави та її агентів до вбивства чоловіка заявниці. Чоловік заявниці ніколи не звертався до державних органів і не повідомляв їх про небезпеку чи загрозу своєму життю. (b)

Оцінка Суду

94. Суд зазначає, що сторони не заперечували того, що Ельмар Гусейнов помер унаслідок вогнепальних поранень. У цій справі потрібно вирішити питання, по-перше, чи були державні органи якимось чином причетні до вбивства чоловіка заявниці, як про це стверджувала сама заявниця, і, по-друге, чи знали або мали знати про ризик існування на той момент реальної і безпосередньої загрози життю чоловіка заявниці державні органи, які не захистили його право на життя. 95. Що стосується першого питання, Суд розуміє другорядний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, беручи на себе роль судового органу першої інстанції, якщо цього не вимагають обставини конкретної справи (див. рішення у справі «Г’юліані і Гаггіо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy) [ВП], № 23458/02, п. 180, із подальшими посиланнями, ЄКПЛ 2011 (витяги). Тим не менше, оскільки стаття 2, яка захищає право на життя й визначає обставини, коли позбавлення життя може бути виправдане, є одним з основних положень Конвенції, відхилення від якого не допускаються, Суд має розглядати справу про позбавлення життя максимально ретельно, враховуючи не лише дії агентів держави, а також всі супутні обставини (див., поміж інших органів, рішення у справі «МакКанн та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom), 27 вересня 1995 р., п. 146-47, серія А № 324, і Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампеану проти Румунії (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [ВП], № 47848/08, п. 131, ЄКПЛ 2014). Однак для Суду необхідним критерієм доказування в цілях Конвенції є « відсутність обґрунтованих сумнівів», і такий доказ може випливати за наявності одночасно достатньо сильних, чітких та узгоджених умовиводів чи подібних неспростовних припущень фактів (див. рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 р., серія А № 25, с. 65; «Адалі проти Туреччини» (Adalı v. Turkey), № 38187/97, п. 216, 31 березня 2005 р.; «Г’юліані та Гаггіо» (Giuliani and Gaggio), цитовану вище, п. 181). 96. Беручи до уваги наведені вище принципи, Суд зазначає, що заявниця стверджувала про причетність агентів держави чи держави загалом до вбивства її чоловіка. У її заявах до Суду і заяві, яку вона зробила до внутрішньодержавних органів, вона зазначила, що її чоловіка було вбито через його журналістську діяльність. 97. Проте Суд вважає, що наведені вище заяви, за відсутності доказів, позбавляють його права йому вважати, за відсутності обґрунтованих сумнівів, що чоловіка заявниці вбили агенти держави або що держава стояла за цим вбивством. Хоча чоловік публікував численні статті, що критикують різних державних чиновників, немає прямих чи непрямих доказів, що доводять, що держава чи її агенти були якимось чином причетні до вбивства. У світлі наведеного вище Суд не може дійти висновку за відсутності обґрунтованих сумнівів, що чоловіка заявниці вбив агент держави чи що

131


держава стояла за таким вбивством (пор. рішення у справі «Адалі», цитоване вище, п. 217-220). 98. Що стосується другого питання, Суд зазначає, що перше речення п. 1 статті 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від навмисного чи незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (див. рішення у справі «L.C.B проти Сполученого Королівства» (L.C.B. v. the United Kingdom), 9 червня 1998 р., п. 36, Звіти 1998-III). Це передбачає прямий обов’язок держави захищати право на життя шляхом запровадження ефективних положень кримінального права для протидії скоєнню злочинів проти особи, за допомогою правоохоронних заходів для запобігання, попередження та покарання за порушення таких положень. Це також поширюється (за відповідних обставин) на позитивне зобов’язання влади вживати запобіжних оперативних заходів для захисту особи чи осіб, життю яких загрожують кримінальні дії з боку іншої особи (див. рішення у справах «Кіліч проти Туреччини» (Kılıç v. Turkey), № 22492/93, п. 62, ЄКПЛ 2000-III; «Бранко Томашич та інші проти Хорватії» (Branko Tomašić and Others v. Croatia), № 46598/06, п. 49-50, 15 січня 2009 р.; «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), № 33401/02, п. 128, ЄКПЛ 2009). 99. Беручи до уваги труднощі з охороною порядку в сучасних суспільствах, непередбачуваність людської поведінки й оперативний вибір, який потрібно зробити з точки зору пріоритетів та ресурсів, позитивне зобов’язання слід тлумачити як таке, що не покладає неможливого чи непропорційного тягаря на владу. Відповідно, не кожна заявлена загроза життю може зобов’язувати органи влади вжити оперативних заходів за Конвенцією для запобігання ризику реальної загрози життю. Щоб з’явилося позитивне зобов’язання, потрібно впевнитися, що органи влади знали чи мали б знати про існування реальної та безпосередньої загрози життю окремої особи чи осіб від кримінальних дій третьої сторони і не вжили заходів у межах своїх повноважень, які за розумної оцінки допомогли б, ймовірно, уникнути ризику (див. рішення у справах «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), 28 жовтня 1998 р., п. 116, Звіти 1998-VIII; «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), № 34056/02, п. 164-171, ЄКПЛ 2005-XI; і «Дінк проти Туреччини» (Dink v. Turkey), № 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 і 7124/09, п. 64-75, 14 вересня 2010 р.). 100. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що хоча заявниця стверджувала, що її чоловікові регулярно погрожували через його статті (див. пункт 92 вище), вона не оскаржувала твердження Уряду, що він ніколи не звертався у внутрішньодержавні органи та не повідомляв їх про небезпеку або загрозу для свого життя (пор. із згаданим вище рішенням у справі «Гонгадзе», п. 167-168). 101. Суд далі зазначає, що в матеріалах справи не було даних, де б вказувалося, що до вбивства чоловіка заявниці правоохоронні органи знали про небезпеку для його життя чи володіли інформацією, яка могла б породити таку можливість (пор. цитовану вище справу «Дінк», п. 66-70). 102. Через ці причини Суд вважає, що немає доказів, які вказували, що національні органи влади знали чи мали б знати про ризик існування реальної та безпосередньої загрози життю чоловіка заявниці, що є необхідною умовою для прийняття Судом рішення відповідно до його судової практики (див. пункт 99 вище), і за таких обставин усе ж не захистили його права на життя. Відповідно, порушення матеріально-правового аспекту статті 2 Конвенції не було. 2.

Щодо заявленою відсутності ефективного розслідування

(a)

Доводи сторін

132


103. Заявниця стверджувала, що кримінальне розслідування було неефективним. Вона, зокрема, заявила, що внутрішньодержавні органи не вжили всіх доступних їм заходів, щоб притягнути до відповідальності винних у вбивстві осіб. 104. Уряд заявив, що розслідування було ефективним і проведене у відповідності до процедурних гарантій, передбачених статею 2 Конвенції. (a)

Оцінка Суду

105. Обов'язок захищати право на життя відповідно до статті 2 Конвенції спільно із загальним обов’язком держави за статтею 1 «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції» за змістом також вимагає наявності певної форми ефективного офіційного розслідування, якщо осіб убито внаслідок застосування сили з боку державних чиновників чи приватних осіб (див. рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrıkulu v. Turkey) [ВП], № 23763/94,п. 103, ЄКПЛ 1999-IV; «Бранко Томашич та інші» («Branko Tomašić and Others», п. 62; і «Армані да Сільва проти Сполученого Королівства» (Armani Da Silva v. the United Kingdom) [ВП], № 5878/08, п. 230, ЄКПЛ 2016). Головна мета такого розслідування – забезпечити ефективну реалізацію внутрішньодержавного законодавства, яке захищає право на життя (див., mutatis mutandis (із відповідними змінами), рішення у справах «Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), № 46477/99, п. 69, ЄКПЛ 2002-II, і «Межієва проти Росії» (Mezhiyeva v. Russia), № 44297/06, п. 72, 16 квітня 2015 р.). 106. Розслідування має бути ефективним у тому сенсі, що воно здатне призвести до виявлення та покарання відповідальних (див. рішення у справі «Огур проти Туреччини» (Oğur v. Turkey) [ВП], № 21594/93, п. 88, ЄКПЛ 1999-III). Це зобов’язання не щодо результату, а щодо засобів. Органи влади повинні вжити всіх доступних їм розумних заходів для гарантування отримання доказів по справі. Будь-які недоліки розслідування, які перешкоджають встановити причину смерті чи виявити відповідальну особу або осіб, становитимуть загрозу недотримання такого принципу. Який би режим не застосовувався, органи влади повинні діяти за власною ініціативою, щойно їм стане відомо про справу (див., наприклад, рішення у справі «Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини» (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey) [ВП], № 24014/05, п. 173-74, 14 квітня 2015 р.). Окрім того, має бути достатній елемент громадського контролю над розслідуванням чи його результатами для гарантування підзвітності на практиці. У всіх випадках найближчі родичі жертви мають бути залученими до процедури належною мірою для захисту його або її законних інтересів (див. рішення у справі «Алієва та Алієв», цитоване вище, п. 70). 107. У цьому контексті йдеться про вимогу щодо швидкості та оперативного виконання розслідування. Слід розуміти, що можуть існувати перешкоди чи труднощі, які заважатимуть перебігу розслідування в конкретній ситуації. Однак надання оперативного висновку органами влади про розслідування випадку смерті внаслідок застосування зброї є необхідним для підтримання впевненості громадян у дотриманні принципу верховенства права та запобігання змови або допустимості незаконних дій (див. рішення у справах «Міхаїл Маммадов проти Азербайджану» (Mikayil Mammadov v. Azerbaijan), № 4762/05, п. 105, 17 грудня 2009 р., і «Армані да Сільва» (Armani Da Silva), цитовану вище, п. 237). 108. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що хоча кримінальне провадження було порушено негайно після вбивства чоловіка заявниці та було вжито низку слідчих заходів, кримінальне провадження ще тривало в момент останнього

133


спілкування між сторонами, а щодо виконавців не було порушено кримінального провадження. 109. У зв’язку із цим Суд зазначає низку недоліків у кримінальному розслідуванні, яке проводили внутрішньодержавні органи. 110. По-перше, Суд зазначає, що хоча в травні 2005 року за результатами розслідування двох осіб, Т. Кс. і Т. А., було визнано підозрюваними внутрішньодержавні органи влади не вжили всіх доступних їм заходів для їх переслідування. Суд вважає за необхідне повторити, що зобов’язання держави за статтею 2 Конвенції проводити ефективне розслідування, яке може виявити та покарати відповідальних осіб, є зобов’язанням щодо результату, а не щодо засобів. У зв’язку з цим, Суд погоджується, що в деяких ситуаціях, таких як дана справа, коли підозрювані були на території іншої держави, що відмовилася видати їх, можуть існувати суттєві перешкоди, які здатні завадити прогресу кримінального розслідування, а Азербайджан не може бути притягнутим до відповідальності за рішення іншої держави про відмову в екстрадиції своїх громадян (пор. рішення у справах «Паліч проти Боснії і Герцеговини» (Palić v. Bosnia and Herzegovina), № 4704/04, п. 65, 15 лютого 2011 р., і «Нєжич і Штімач проти Хорватії» (Nježić and Štimac v. Croatia), № 29823/13, п. 68, 9 квітня 2015 р.). 111. Однак відмова грузинської влади видати підозрюваних не перешкоджала владі Азербайджану дослідити доцільність передачі кримінальної справи владі Грузії для притягнення винних у вбивстві на її території і для оцінки можливості вирішення справи у разі її передачі. Суд зазначає, що різні міжнародні правові документи, такі як Європейська конвенція про видачу правопорушників, Мінська конвенція 1993 року та Угода про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних питаннях від 8 березня 1996 року, чітко передбачають таку можливість (див. пункти 65, 68 і 70 вище). Крім того, грузинська влада прямо посилалась на таку можливість у своїй відповіді на запит азербайджанської влади, зокрема, зобов’язувалася переслідувати підозрюваних на прохання азербайджанської влади у випадку передачі кримінальної справи владі Грузії (див. пункт 39 вище). Однак немає доказів того, що влада Азербайджану, передавши кримінальну справу, дослідила можливість притягнення до відповідальності заявлених підозрюваних в Грузії. 112. Суд також зазначає, що цю справу слід відрізняти від інших справ, що стосуються серйозних порушень міжнародного гуманітарного права в колишній Югославії, де заявники могли самостійно повідомити про свою справу відповідному органу держави, яка відмовляється від видачі своїх громадян, що має юрисдикцію над серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, скоєними в колишній Югославії (див. рішення у справі «Паліч», цитованій вище, п. 65, і у справі «Нєжич і Штімач», цитованій вище, п. 68). У цій справі заявниця не мала можливості подати заяву безпосередньо грузинській владі, тому ймовірних підозрюваних у вбивства могли переслідувати в Грузії лише на вимогу влади Азербайджану після передачі кримінальної справи. 113. По-друге, Суд зазначає, що хоча й заявниці надали статус потерпілої в розслідуванні, слідчі органи постійно відмовляли їй у доступі до матеріалів справи під час розслідування, вперше вона отримала лише копії деяких документів із матеріалів справи, коли Уряд представив свої пояснення Суду. У цьому контексті Суд не може прийняти покладання слідчих органів на внутрішньодержавне законодавство, щоб виправдати ситуацію, а тому вважає неприйнятним те, що згідно з відповідним внутрішнім законодавством заявниця не мала ніякого доступу до відповідних матеріалів справи під час розслідування (див. справу «Енукідзе та Гіргвліані проти Грузії» (Enukidze and Girgvliani v. Georgia), № 25091/07, п. 250, 26 квітня 2011 р.). Ситуація

134


позбавила заявницю можливості захистити свої законні інтереси й перешкодила ретельному вивченню процесу розслідування громадськістю (див. рішення у справах «Слімані проти Франції» (Slimani v. France), № 57671/00, п. 44-48, ЄКПЛ 2004-IX (витяги), і «Бекер проти Туреччини» (Beker v. Turkey), № 27866/03, п. 49, 24 березня 2009 р.). 114. По-третє, Суд вважає, що кримінальне розслідування не було проведено оперативно, беручи до уваги загальну тривалість, що становить понад 12 років. 115. По-четверте, беручи до уваги загальний фактичний контекст справи, Суд вважає, що твердження заявниці, що вбивство її чоловіка пов’язане з його діяльністю як журналіста, зовсім не були неправдоподібними. Журнал, яким він самостійно керував, мав репутацію такого, що суворо критикує Уряд та опозицію; влада перешкоджала виданню чи розповсюдженню журналу; проти нього було ініційовано понад тридцять цивільних і кримінальних проваджень (див. пункти 7 і 8 вище). Було очевидно, що вбивство мало «негативний вплив» на роботу інших журналістів у країні. За таких обставин у слідчих органів була можливість з належною увагою дослідити, чи вбивство, яке видається ретельно спланованим, мало бути пов’язаним із журналістською діяльністю п. Гусейнова, або ж знайти інше правдоподібне пояснення мотивам вбивства. Однак, з даних матеріалів справи слідує, що під час розслідування не було вжито належних заходів для виявлення мотивів вбивства п. Гусейнова та розслідування можливості зв’язку між нападом на журналіста і його професійною діяльністю (пор. із згаданим вище рішенням у справі «Адалі», п. 231, і «Узеїр Джафаров проти Азербайджану» (Uzeyir Jafarov v. Azerbaijan), № 54204/08, п. 52, 29 січня 2015 р.). 116. Враховуючи вищенаведене, Суд дійшов висновку, що національні органи влади не провели достатнього й ефективного розслідування обставин, що стосуються вбивства чоловіка заявниці. Тому він постановив, що відбулося порушення процесуального аспекту статті 2. II.

ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

117. Заявниця поскаржилася на порушення права на свободу вираження поглядів, оскільки її чоловіка було вбито через його журналістську діяльність. Стаття 10 Конвенції передбачає: «1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». 18.

Уряд оскаржив таке твердження.

135


119. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з розглянутою вище, а тому має також бути оголошена як прийнятна. 120. Суд часто наголошував на основній ролі свободи вираження поглядів у демократичному суспільстві, зокрема через пресу; вона служить джерелом поширення інформації та ідей загального інтересу, які громадськість має право отримувати (див., наприклад, рішення у справах «Observer і Guardian проти Сполученого Королівства» (Observer and Guardian v. the United Kingdom), 26 листопада 1991 р., п. 59, серія А № 216, і «Centro Europa 7 S.r.l і Ді Стефано проти Італії» (Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy) [ВП], № 38433/09, п. 131, ЄКПЛ 2012). Суд також підтверджує, що ключове значення принципу свободи вираження поглядів як однієї з передумов функціонування демократії полягає в тому, що справжнє, ефективне здійснення цієї свободи не залежить виключно від невтручання держави, проте може вимагати дієвих заходів захисту, навіть у сфері взаємин між окремими особами (див. рішення у справі «Паломо Санчес та інші проти Іспанії» (Palomo Sánchez and Others v. Spain) [ВП], № 28955/06, 28957/06, 28959/06 і 28964/06, п. 59, із подальшими покликаннями, ЄКПЛ 2011). Позитивні зобов’язаня відповідно до статті 10 Конвенції, зокрема, вимагають, щоб держави створили сприятливе середовище для участі в громадських дебатах усіх зацікавлених осіб, даючи їм змогу без страху висловити свої погляди й ідеї (див. рішення у справі «Дінк», цитованій вище, п. 137). 121. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд відзначає, що таку заяву варто вирізнити серед справ, у яких виявлено порушення матеріально-правового аспекту статей 2 і 3 Конвенції, оскільки держава не захистила права на життя журналіста (пор. рішення у справі «Дінк», цитованій вище, п. 137) чи до журналіста було застосовано силу з боку державного агента (пор. рішення у справі «Наджафлі проти Азербайджану» (Najafli v. Azerbaijan), № 2594/07, п. 67, 2 жовтня 2012 р.). Хоча Суд виявив у цій справі порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції, він не зміг встановити того, чи вбив чоловіка заявниці державний агент, а також і того, чи стояла за його вбивством держава і чи вона не захистила його права на життя відповідно до своїх позитивних зобов’язань (див. рішення у справі з необхідними поправками «Узеїр Джафаров», цитованій вище, п. 69). 122. Суд вважає, що цю справу теж варто відрізняти від справи «Озгюр Гюндем» (Özgür Gündem), де внутрішньодержавні органи влади, яким було відомо про низку жорстоких дій проти газети та пов’язаних із нею людей, не вжили жодних заходів для захисту газети та її журналістів (див. рішення у справі «Озгюр Гюндем проти Туреччини» (Özgür Gündem v. Turkey), № 23144/93, п. 44, ЄКПЛ 2000-III). Якщо говорити про справу Гусейнової в контексті щойно згаданої справи, то варто наголосити, що в момент подій, ані чоловік заявниці, ані журнал Monitor не були об’єктами протиправних дій. Крім того, як раніше постановив Суд, матеріали справи не містять доказів того, що чоловік заявниці звертався із заявою чи проханням про захист у національні органи влади до часу вбивства (див. пункт 100 вище). 123. За таких обставин Суд вважає, що єдиним питанням, яке залишилося розглянути відповідно до статті 10 Конвенції, – встановити факт порушення права на свободу вираження поглядів внаслідок відсутності ефективного розслідування з боку органів державної влади вбивства чоловіка заявниці. Тим не менше, Суд зазначає: твердження заявниці щодо такого питання походять із тих самих фактів, які вже розглянуті на підставі статті 2 та щодо яких вже виявлено процесуальне порушення , спричинене відсутністю ефективного розслідування вбивства чоловіка заявниці (див. пункт 116 вище). 124. Із урахуванням цих висновків (зокрема спостережень у пункті 115 вище) Суд вважає, що необхідно окремо розглянути скаргу за статтею 10 Конвенції (див.рішення у

136


справі «Адалі», цитованій вище, п. 260, та у справі «Узеїр Джафаров», цитованій вище, п. 71-72). III.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

125

Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». A.

Шкода

1.

Матеріальні збитки

126. Заявниця вимагала 384 000 євро матеріальної шкоди за втрату доходу через смерть її чоловіка. 127. Уряд оскаржив заяву, зазнаючи, що вона необґрунтована та що не було причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням і матеріальною шкодою, яку, як стверджує заявниця, вона зазнала. 128. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, а отже, відхиляє цю вимогу. 2.

Моральні збитки

129. Заявниця вимагала 25 000 євро відшкодування моральної шкоди. Заявниця вимагала 25 000 євро відшкодування моральної шкоди за свого сина. 130. Уряд оскаржив цю вимогу, зазначаючи, що заяву подано лише від імені заявниці, а тому вона не могла вимагати компенсацію щодо сина. Уряд також стверджував, що сума, яку вимагали, була надмірною. 131 Суд зазначає, що не може прийняти заяву заявниці щодо її сина, оскільки цю заяву подала в Суд лише вона від свого імені. Суд вважає, що заявниці було завдано моральної шкоди, яку не можна компенсувати самою лише констатацією факту порушення, а тому компенсацію варто присудити. Відповідно до вимог статті 41 Конвенції, на підставі справедливої оцінки, Суд присуджує заявниці суму в розмірі 20 000 євро, з нарахуванням будь-яких податків, які можуть стягуватися з цієї суми (див. згадане вище рішення у справі «Міхаїл Маммадов», вище, п. 150). B.

Судові та інші витрати

132. Заявниця також вимагала 17,469 євро компенсації за понесені судові та інші витрати. На підтвердження своєї вимоги вона подала рахунок, у якому вказано кількість годин, витрачених на адвоката, а також погодинна ставка адвоката (131 година за тарифом 1000 норвезьких крон). 133. Уряд вважає, що вимога була необґрунтованою та не мала документального підтвердження. Зокрема він стверджував, що заявниця не надала Суду довіреності чи копії контракту, укладеного з її представником. Він також стверджував, що сума, заявленої вимоги була надмірною, а розумна компенсація за витрати мала б становити 2000 євро. 134. Суд зазначає, що разом зі своєю заявою заявниця подала дійсний документ про її повноваження, який було надіслано Урядові під час подання заяви.

137


135. Суд також повторює, що відповідно до його судової практики, витрати не присуджують згідно зі статтею 41, якщо не встановлено, що вони дійсно були необхідні й обґрунтовані відповідно до справедливої ціни. Крім того, юридичні витрати покриваються лише у випадку, якщо стосуються виявленого порушення (див. рішення у справах «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], № 21906/04, п. 176, ЄКПЛ 2008, і «Фархад Алієв проти Азербайджану» (Farhad Aliyev v. Azerbaijan), № 37138/06, п. 245-46, 9 листопада 2010 р.). 136. У зв’язку із цим Суд відзначає, що у справі не викликає сумнівів той факт, що представник надав відповідну документацію та висновки, як того вимагає Суд. Однак Суд зазначає, що він виявив порушення статті 2 Конвенції лише щодо його процесуального аспекту. За цих обставин, зважаючи на документи, якими він володіє, і критерії вище, Суд вважає розумним присудити відшкодування, обсягом 10 000 євро. C.

Пеня

137. Суд вважає прийнятним, аби відсотки у разі несвоєчасної виплати визначалися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД: 1.

Одноголосно оголошує заяву прийнятною.

2. Одноголосно постановляє, що не мало місце порушення матеріальноправового аспекту статті 2 Конвенції. 3. Одноголосно постановляє, що мало місце порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. 4. Постановляє п’ятьма голосами, що не має необхідності розглядати заяву відповідно до статті 10 Конвенції. 5.

Одноголосно постановляє,

(a) що держава-відповідач має відповідно до п. 2 статті 44 Конвенції сплатити заявниці впродовж трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним, такі суми: (i) 20 000 євро (двадцять тисяч євро) моральної шкоди з нарахуванням будьякого податку, який може бути стягнений; (ii) 10 000 євро (десять тисяч євро), як компенсацію витрат з нарахуванням будьякого податку, який може бути стягнений; (b) з моменту закінчення вищезазначених трьох місяців і до моменту виплати на ці суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі дійсної на цей період граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, та три відсотки. 6.

Одноголосно відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 квітня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

138


Мілан Блашко (Milan Blaško).

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger)

Заступник Секретаря

Голова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано окремі думки суддів Нуссбергер і Вехабовіч.

139


СПІЛЬНА ЧАСТКОВО ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ НУССБЕРГЕР І ВЕХАБОВІЧ

I.

Убивство журналістів –фундаментальна загроза цінностям Конвенції

1. Ніщо не може мати більш згубний вплив на свободу вираження поглядів, ніж убивство сміливого та відомого журналіста, коли не визначено винних у вчинені злочину не ідентифіковано. Ми не можемо погодитися з більшістю про те, що в такому випадку «не потрібно» аналізувати статті 10 Конвенції7. Це більш ніж потрібно. 2. У контексті цієї справи доцільно згадати реакцію Парламентської асамблеї Ради Європи: «8. Асамблея рішуче засуджує вбивство Ельмара Гусейнова, редактора щотижневого журналу Monitor, а також відчуття страху, яке це вбивство поширило серед опозиційної преси. Вона висловлює жаль через юридичне й адміністративне переслідування, які продовжують зазнавати опозиційні газети, а також через труднощі у створенні і керуванні незалежними і опозиційними телеканалами». 3. Узагальнюючи, пункт 19 Рекомендації CM/Rec (2016)4 Комітету міністрів державам-членам щодо захисту журналістики й безпеки журналістів та інших працівників ЗМІ звучить так: «19. . Розслідування має бути ефективним, тобто таким, що здатне привести до встановлення фактів, а також виявлення та, зрештою, у разі необхідності, покарання відповідальних осіб. Органи влади повинні вживати всіх виважених заходів, для отримання всіх доказів, що стосуються інциденту. Висновки розслідування повинні базуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів, у тому числі потрібно з’ясувати, чи існує зв’язок між погрозами та насильством щодо журналістів й інших працівників ЗМІ та здійсненням журналістської діяльності або проведенням суспільного обговорення. Органи державної влади також зобов’язані розслідувати наявність можливого зв’язку між расистськими поглядами та актами насильства. Необхідно також з’ясувати, чи мають відношення до справи питання гендерної приналежності»8. 4. Колегія суддів дійшла висновку, що сталося процесуальне порушення статті 2 Конвенції, оскільки національні органи влади не провели достатнього й

7 Пункт 24 рішення, пункт 4 резолютивної частини. 8 Резолюція 1456(2005) Парламентської асамблеї Ради Європи від 22 червня 2005 року щодо функціонування демократичних інституцій в Азербайджані.

140


ефективного розслідування обставин, що стосуються вбивства пана Ельмара Гусейнова. Ми повністю погоджуємося з цим висновком, однак вважаємо, що цього недостатньо, щоб належно охопити порушення прав людини в цій справі. 5. В останні роки Суд значно розширив свою судову практику щодо процесуальних порушень статті 2 Конвенції. Це положення застосовувалося не лише у випадках, коли смерть була спричинена навмисним застосуванням сили з боку агентів держави, а й в усіх випадках, коли відповідальність за смерть не була ефективно чи швидко розслідувана, навіть у «щоденних справах», наприклад, внаслідок дорожньо-транспортних пригод9 і медичної недбалості10. Таким чином висновок про процесуальне порушення статті 2 певною мірою втратив свій ефект таврування. Окремо, і не разом зі статтею 10, положення статті 2 не можуть відобразити потенційної загрози правам людини та демократії, яку становлять вбивства журналістів, що не розслідуються належним чином. II.

Судова практика Суду щодо процесуального аспекту статті 10 Конвенції

6. Дійсно, процесуальний аспект статті 10 Конвенції ще комплексно не розроблено в судовій практиці Суду, хоча в цьому напрямку вже зроблено кілька кроків. 7. Таким чином, Суд наголосив, що громадське обговорення важливе, лише якщо погляди й ідеї можна висловлювати без страху11. У цьому контексті Суд підтвердив, що захист свободи вираження поглядів може вимагати позитивних заходів, навіть у сфері взаємин між людьми12. Тому стаття 10 вважається важливою для оціни належності захисних заходів, необхідних для запобігання насильству щодо журналістів. 8. Утім Суд досі не вважає за потрібне визначити зобов’язання, що випливають зі статті 10, щодо розслідування вбивств журналістів, тобто заходів, які потрібно вживати для покарання відповідальних осіб. У 2005 році у справі «Адалі

9 Див. рішення у справах «Райковська проти Польщі» (Rajkowska v. Poland) (рішення), № 37393/02, 27 листопада 2007 р.; «Анна Тодорова проти Болгарії» (Anna Todorova v. Bulgaria), № 23302/03, п. 72, 24 травня 2011 р.; «Принда проти України» (Prynda v. Ukraine), № 10904/05, п. 50, 31 липня 2012 р. 10

Див., наприклад, рішення у справах «Во проти Франції» (Vo v. France) [ВП], № 53924/00, п. 89, ЄКПЛ 2004-VIII, і «Шіліх проти Словенії» (Šilih v. Slovenia) [ВП], № 71463/01, п. 192, 9 квітня 2009 р.

11 Див. рішення у справі «Дінк проти Туреччини» (Dink v. Turkey), № 2668/07 та 4 інші, п. 137, 14 вересня 2010 р. 12 Див. рішення у справі «Озгюр Гюндем проти Туреччини» (Özgür Gündem v. Turkey), № 23144/93, 16 березня 2000 р., п. 43, ЄКПЛ 2000-III; у справі «Дінк проти Туреччини» (Dink v. Turkey), цитованій вище, п. 106; і «Фуентес Бобо проти Іспанії» (Fuentes Bobo v. Spain), № 39293/98, п. 38, 29 лютого 2000 р.

141


проти Туреччини» (Adalı v. Turkey)13 Суд зіштовхнувся із неналежним розслідуванням вбивства журналіста в «ТРПК», який кілька разів отримував смертельні погрози через свої статті та політичні погляди. Хоча Суд постановив, що звинувачення вдови про те, що вбивство її чоловіка пов’язане з його діяльністю як журналіста, не були неправдоподібними, і що влада належним чином не розслідувала мотивів убивства14, Суд дійшов висновку, що «звинувачення заявниці випливають із тих самих фактів, які розглянуто відповідно до статті 2 Конвенції»15. Тому він не вважає необхідним розглядати скаргу також за статтею 10 Конвенції. Цього підходу було дотримано в справі «Узеїр Джафаров проти Азербайджану» (Uzeyir Jafarov v. Azerbaijan), що стосується не смерті, а жорстокого нападу на журналіста16. Недоліки у підході Суду до відсутності розслідування вбивств журналістів 9. Наразі наслідком прийнятого Судом підходу є те, що мотивам вбивства журналіста не надано жодної уваги. На фоні цього підходу ми вважаємо, що з точки зору прав людини потенційні мотиви вбивства журналіста, зокрема бажання приглушити голос критики в країні, суттєво відрізняються від мотивів так званих «звичайних злочинів». Тому нам видається неналежним аналізувати відсутність розслідування абсолютно однаково за статтею 2 в обох справах. Щоправда, більшість прагнула враховувати «згубний ефект» вбивства й підтвердила обов’язок влади «особливо обачно вивчити, чи це вбивство, яке видається ретельно спланованим, можна пов’язати з журналістською діяльністю п. Гусейнова»17. Однак, на наш погляд, це важливий аспект рішення, яке варто було прийняти й розглянути за статтею 10 Конвенції. 10. Суд часто вдається до «необов’язкової формули», якщо вважає, що аналіз справи згідно з положенням Конвенції достатньо відображає всі порушення прав людини, тому подальший аналіз не додаватиме цінності. 11. Але в схожих на цю справах аналіз згідно зі статтею 10 має додаткову цінність. III.

13 Див. рішення у справі «Адалі проти Туреччини» (Adalı v. Turkey), № 38187/97, 31 березня 2005 р. 14 Див. рішення у справі «Адалі проти Туреччини» (Adalı v. Turkey), цитованій вище, п. 231. 15 Див. рішення у справі «Адалі проти Туреччини» (Adalı v. Turkey), цитованій вище, п. 260. 16 Див. рішення у справі «Узеїр Джафаров проти Азербайджану» (Uzeyir Jafarov v. Azerbaijan), № 54204/08, п. 71, 29 січня 2015 р. 17 Пункт 115 рішення.

142


IV.

Тлумачення процесуальних порушень статті 2 у світлі статті 10 Конвенції

12. Звідси випливає, що необхідно тлумачити відсутність розслідування вбивства журналіста в контексті Конвенції в цілому. Аналіз відповідно до процесуального аспекту статті 2 спільно зі статтею 10 Конвенції може виявити особливі ознаки цього порушення основних прав людини. 13. Такий підхід буде схожим до підходу, прийнятого у справах про расову дискримінацію, коли Суд постановив, що визнання порушення статті 2 Конвенції не є достатнім для належного відображення неправильних дій та інтенсивності порушення прав людини18. У таких справах Суд постановляв: «Розглядати справи, в основі яких лежить расове насильство та брутальність, рівноцінно зі справами, де немає расистського підтексту, означало б заплющувати очі на специфічний характер дій, які є особливо руйнівними для основних прав»19. На наш погляд, те саме можна стверджувати про злочини проти журналістів, хоча тут ключовим є не дискримінація, а а радше свобода вираження поглядів. Однак це має такий самий негативний вплив на на права людини. Тому Суду треба звернути увагу на той факт, що, як пояснюється в документі для обговорення, виданого Уповноваженим із прав людини, вбивства журналістів слід тлумачити як «найбільш крайнім проявом цензури»20. 14. На наш погляд, така точка зору є дуже важливою саме в цій справі та цьому політичному контексті. Якщо її упустити, не буде належним чином вирішено гловне питання справи, яка дуже важлива для демократії, політичного плюралізму та прав людини в цілому.

18 Див. рішення у справах «Начова та інші проти Болгарії» (Nachova and Others v. Bulgaria) [ВП], № 43577/98 і 43579/98, п. 146, 160-168 ЄКПЛ 2005-VII; «Шечіч проти Хорватії» (Šečić v. Croatia), № 40116/02, п. 70, 31 травня 2007 р.; «Ангелова та Алієв проти Болгарії» (Angelova and Iliev v. Bulgaria), № 55523/00, п. 117, 26 липня 2007 р. 19 Див. рішення у справі «Начова та інші проти Болгарії» (Nachova and Others v. Bulgaria), цитованій вище, п. 160; у справі «Балаш проти Угорщини» (Balázs v. Hungary), № 15529/12, п. 52, 20 жовтня 2015 р. 20 Уповноважений із прав людини, Захист журналістів від насильства, Документ для обговорення, CommDH/(2011)44, с.8.

143

Підбірка судової практики ЄСПЛ, що стосуються безпеки журналістів  

Підбірка судової практики ЄСПЛ, що стосуються безпеки журналістів

Підбірка судової практики ЄСПЛ, що стосуються безпеки журналістів  

Підбірка судової практики ЄСПЛ, що стосуються безпеки журналістів

Advertisement