Issuu on Google+

Міністерство аграрної політики та продовольства України Миколаївський державний аграрний університет Навчально-науковий інститут економіки та управління Обліково-фінансовий факультет Кафедра українознавства

ГУМАНІТАРНІ ОСНОВИ СУЧАСНОГО ЗНАННЯ Матеріали Всеукраїнської Інтернет-конференції 21 травня 2012 року

Миколаїв


2

ББК 6/8+72 УДК 009:001.3 Г 93

Гуманітарні основи сучасного знання: матеріали Всеукраїнської Інтернет-конференції, 21 травня 2012 р., м. Миколаїв. – Миколаїв : МДАУ, 2012. – 93 с.

У матеріалах збірника Всеукраїнської Інтернет-конференції «Гуманітарні основи сучасного знання» визначено інтелектуально-духовні орієнтири сьогодення; розглянуто особливості дисциплінарних підходів у гуманітарній науці; з’ясовано складові масової культури та роль засобів масової інформації у сьогоденному суспільстві; обговорено технології і методи навчання комунікації, науковій та художній творчості; проаналізовано сучасні парадигми історичної науки. Редакційна колегія: д.т.н., проф. В.С. Шебанін к.пед.н., доц. Н.Г. Шарата к.і.н., доц. Т.В. Березовська к.філол.н., доц. Т.П. Кравченко асистент О.В. Кунашенко асистент Д.В. Лукьяненко Точка зору редколегії не завжди збігається з позицією авторів.

© Миколаївський державний аграрний університет, 2012


3

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА. Інноваційна спрямованість науково-навчальної кафедри українознавства Миколаївського державного університету………………………………………………………

діяльності аграрного 5

СЕКЦІЯ «Інтелектуально-духовні орієнтири сьогодення»……………………………...……………………………………….. 6 Біліченко О. До питання про працевлаштування випускників аграрних навчальних закладів…………………………………………………………………….. Берегова Г. Філософія як загальна теорія виховання молоді……………………….. Булгакова Т. Лексико-семантичний принцип номінації населених пунктів Миколаївщини (за матеріалами В. В. Лободи «Топонімія Дніпро-бузького межиріччя»)……………………………………………………………………………… Воронова Н. У пошуках морального авторитету…..………………………………… Глушко Т. Криза особистості в умовах сьогодення………………………………..... Домбровская Л. Социокультурный феномен духовности…..……………………..... Донченко А. Вербалізація концепту «Україна» у романі Ліни Костенко «Записки українського самасшедшего»……………………...…………………………………… Зинякова А. Класифікація мовних одиниць біблійного походження…………….... Киктенко А. Сакральный мир и современность……………………………………... Коханюк О. Стилістичні фігури в поезії Л. Костенко……………………………….. Кравченко Т. Кардинальні трансформації в економічній термінології ….………... Лацановська М. Стилістичні засоби, побудовані на протиставленні, у поезії Василя Симоненка……………………………………………………………………..... Москалюк В. Мовний соціокод як знакова реалія людської культури…………...... Настасюк Ю. Роль суфіксів -н-, -ен- у формуванні дієприкметників сучасної української літературної мови………………………………………………….……… Немировская Е. Гуманизация преподавания зоологии при обучении специалистов ветеринарного профиля……………………….………………………... Побережець Г. В. М. Чорновіл провідник духовності в Україні…………………... Редька Л. Соціальне партнерство: новий імпульс розвитку Миколаївського обласного краєзнавчого музею………………………...…………………………….. Руптан Н. Виховні можливості філософії Г. Сковороди……………………...…… Ханстантинов В. Модернізаційна модель України: проблема вибору……………. Черкесова И. Интеллектуально-духовные ориентиры дизайна виртуальной реальности…………………………………………………………………………….... Шарата Н. Проблемы управления инновационными процесами в высших учебных заведениях в научно-педагогической литературе………………………….. Шуліка М. Катергорія національного у соціокультурній концепції М. Куліша….

6 8

10 12 13 15 18 20 22 25 28 30 32 33 35 37 39 42 44 47 49 52

СЕКЦІЯ «Особливості дисциплінарних підходів у гуманітарній науці»……………………………………………………………………………. 54 Березовська Т. Виховний потенціал краєзнавчих сюжетів в курсі історії України на неісторичних факультетах вищих навчальних закладів…………………………... 54 Кравченко Т. Етапи освоєння запозичених слів……………………………………. 56 Ландер М. Задачі лінгводидактики у світлі сучасних лінгвістичнх парадигм……. 58


4

СЕКЦІЯ «Масова культура і засоби масової інформації»………………………………………………………………............ 61 Довгаленко О. До проблеми семантичної надлишковості речення……………….. Кірюхіна М. Культура усного мовлення……………...……………………………... Клименко В. Проблеми діяльності українських музеїв……………………………. Лакуста Г. Молодіжний сленг студентського оточення……………………………. Лукьяненко Д. Вічний образ Григорія Сковороди у контексті масової літератури………………………………………………………………………………. Лукьяненко Ю. Информационное пространство молодежных СМИ…………….. Москалюк А. Становлення масового суспільства в концепції демократії Мойсея Острогорського…………..…………………………………………………………….. Москалюк Б. СМИ и публичная сфера. К вопросу об эффективности журналистской практики……………………………………………………………… Семісенко А. Аксіологічні орієнтири Павла Тичини-редактора…………………...

61 63 65 67 69 71 72 75 77

СЕКЦІЯ «Навчання комунікації і наукова та художня творчість»…………………………………...……………………………........... 80 Кунашенко О. Рефлексія як важлива педагогічна умова формування мовномовленнєвих умінь майбутніх менеджерів……………………………………...…… Рыжченко О. Роль информационно-коммуникационных технологий для повышения эффективности на занятиях по иностранному языку.............................. Тодорова О. Ремінісценції крилатої істоти у рок-поезії ………................................ Шарата Н. Характеристика інновацій у ВНЗ………………...……………………...

80 82 83 85

СЕКЦІЯ «СУЧАСНІ ПАРАДИГМИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ»…………………………………...……………………………............. 88 Березовська Т. Сучасні методи просопографічного дослідження............................ 88 Король В. Агітаційне забезпечення мобілізації молоді до трудових резервів на Сумщині у 1943-1950 рр. ..……………………………….………................................ 90


5

ПЕРЕДМОВА Гуманітарний розвиток України є процесом удосконалення суспільства у напрямі наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчого потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до потреб та інтересів. Згідно з концепцією Гуманітарного розвитку України Державна стратегія гуманітарного розвитку України спирається на загальнонаціональні цінності українського суспільства, такі як: формування спільної ідентичності, толерантність, відповідальність, соціальна справедливість, захист економічних та соціальних прав людини. Метою вказаної стратегії є: удосконалення суспільного середовища на засадах безпеки й стабільності, створення умов для функціонування демократичної культури, конкурентоспроможної і рівноправності серед культур інших народів світу; формування вільної, забезпеченої всіма можливостями для самовиявлення, фізично й духовно розвиненої особистості, яка живе в гармонії із собою, іншими людьми, природним середовищем і навколишнім світом. У сучасних умовах поширення глобалізаційних процесів, і зокрема Болонського процесу у галузі освіти, гостро постає проблема збереження унікальності традиційних локальних культур, зокрема і вітчизняної освітянської культури. Особлива роль при цьому відводиться гуманітарному знанню, яке єдине здатне сформувати гуманістично орієнтовану особистість.


6

СЕКЦІЯ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ДУХОВНІ ОРІЄНТИРИ СЬОГОДЕННЯ» Олександр Біліченко, асистент кафедри економічної теорії і суспільних наук Миколаївський державний аграрний університет ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ВИПУСКНИКІВ АГРАРНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В умовах ринкової економіки рівень добробуту постає визначальним чинником у забезпеченні переважної частини матеріальних і духовних потреб молоді. Обмеженість спроможності держави безпосередньо розв’язувати значну частину проблем означає перекладання їх тягаря на самих молодих людей. Однією з актуальних проблем у соціально-економічній політиці будь-якої держави є регулювання зайнятості молодих фахівців, особливо в тих умовах, коли стоїть завдання досягнути стійкого, довготривалого піднесення в усіх сферах суспільного життя. Залучення молоді до розвитку економіки та інших галузей суспільного виробництва – це шлях до забезпечення гідного існування не лише окремої людини, а й усієї держави. В Україні близько 11 млн. юнаків і дівчат, із них понад 1,5 млн. – студенти ВНЗ I-IV рівнів акредитації. Певна частина їх не має можливості отримувати безоплатну освіту, підвищувати кваліфікацію або перекваліфіковуватися. Через високий рівень безробіття виникають труднощі з отриманням першого робочого місця. Перше робоче місце – місце роботи молодих громадян після закінчення будь-якого навчального закладу або припинення навчання в ньому, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової служби або альтернативної (невійськової) служби. За статтею 56 Закону «Про вищу освіту» випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи. Випускник ВНЗ, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником ВНЗ та випускником. Якщо випускник ВНЗ навчався за кошти третьої особи, його


7

працевлаштування здійснюється відповідно до укладеної між ними угодою. За статтею 7 закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» прописано, що: «Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Стає актуальним питання розвитку діяльності молодіжних центрів праці, як спеціалізованих установ, які створюються з метою вирішення питань працевлаштування молоді, забезпечення її зайнятості у вільний від навчання час, сприяння розвитку молодіжних ініціатив у трудовій сфері, перенавчання та підвищення кваліфікації молоді. У цьому аспекті значну роль відіграє запровадження державних програм підтримки молоді, стимулюючи цим самим творчу активність. Для посилення ефективності державної політики зайнятості, забезпечення працевлаштування випускників аграрних навчальних закладів, необхідно здійснювати такі заходи: 1. Для вирішення питань підбору вакансій та забезпечення працевлаштування випускників, активно використовувати електронні ресурси, розміщуючи на сайтах навчальних закладів електронні заявки для роботодавців та анкети випускників. 2. Для підвищення конкурентоздатності та згідно вимог Болонського процесу, забезпечити отримання кожним випускником вищого навчального закладу 2-3 робочих професій. 3. Для забезпечення вищого рівня поінформованості проводити ярмарки вакансій, тренінги та семінари для студентів-випускних курсів. 4. З метою інформування випускників про наявні вакансії та для проведення спільних заходів, об’єднати зусилля районних Центрів зайнятості, навчального закладу та управління агропромислового розвитку облдержадміністрації області. 5. Здійснювати працевлаштування найкращих випускників на підприємствах, що входять до складу виробничих комплексів, за рахунок реалізації програми інноваційного розвитку. 6. З метою покращення знання іноземної мови, освоєння передового досвіду, підвищення конкурентоздатності молодих спеціалістів активно використовувати практику та стажування студентів навчальних закладів за кордоном.


8

7. Здійснювати контроль працевлаштування випускників, направлених на робочі місця згідно з розподілом або тристоронніми угодами, та підтримувати із ними контакти протягом трьох років. Галина Берегова, к.пед.н., доцент, завідувач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін Херсонський державний аграрний університет ФІЛОСОФІЯ ЯК ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ З огляду на сучасні трансформаційні процеси в Україні актуальним видається філософське осмислення проблем сучасної освіти й виховання молоді як цілісного педагогічного процесу. Вітчизняні науковці у галузі філософії активно досліджують шляхи оновлення вітчизняного освітньо-виховного дискурсу (В. Андрущенко, О. Базалук, А. Бичко, М. Кисельов, М. Култаєва, В. Лутай, М. Михайлов, М. Романенко, Н. Сухова, І. Передборська, Ю. Огородников, С. Черепанова, В. Шевченко, Н. Юхименко й ін.). Філософія освіти відносно молода наука, адже її інституціалізація відбулась у середині 40-х р. ХХ ст., коли в США, а потім і в Європі були створені асоціації й об’єднання, з одного боку, філософів, що займаються проблемами виховання й освіти, а з іншого боку, педагогів, що звертаються до філософії. Утворюючи комплексне, міжгалузеве вивчення системи освіти, філософія освіти поєднує зовнішні соціальні науки з внутрішніми – педагогічними, точніше, доповнює педагогіку, на думку В. Андрущенка, «масштабним баченням соціальних трансформацій і домінуючими світоглядними концепціями» в конкретному історичному періоді [1]. Проблем виховання торкались у філософствуванні ще античні мислителі (Демокрит, Платон, Аристотель й ін.), філософське осмислення виховання у Середньовіччі відбувалось у межах теологічних концепцій церкви, у ренесансний період означених проблем торкалися Я. Коменський, Дж. Локк, Й. Гербарт та ін.. Ідеали Просвітництва та німецької класики характеризують сутнісні риси виховного процесу в К. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, І. Канта й багатьох інших. У ХІХ ст. проблема виховання людини розглядалась у філософствуванні Й. Гердера, Г.В.-Ф. Гегеля, російських учених В.Одоєвського, А.Хом’якова, П.Юркевича, Л.Толстого та ін. [2].


9

Філософія як загальна теорія виховання набула значного поширення у ХХ ст., коли активно застосовувалися принципи філософії до проблем освіти (Дж. Дьюї, М. Бубер, С. Гессен та ін.). Так, натхненна діяльність американського філософа Джона Дьюї (1859 – 1952) спонукала до того, що наявність філософії освіти була визнана як обов’язковий вимір компетентної, відповідальної практики в освіті. Метою освіти, за Дьюї, було виховання особистості, що вміє пристосуватися до різних ситуацій в умовах підприємництва. Дж. Дьюї виступив за практичну спрямованість виховання, яке він розглядав як процес накопичення й реконструкції досвіду з метою поглиблення його соціального змісту й таким чином постав у реформаторській педагогіці як яскравий представник прагматизму («істинним є те, що корисне») [3]. У творчості релігійного філософа Мартіна Бубера (1878 – 1965) особливо значущими для філософії освіти були теми, що стосувалися онтології діалогу, вчення про інтерсуб’єктивну комунікацію, проблеми віри й моральності. У 30-х рр. ХХ ст. педагогіка трактувалася окремими науковцями як прикладна філософія. На цій позиції стояв Сергій Йосипович Гессен (1887 – 1950), філософські інтереси якого були зміщені в бік філософії виховання. Метою освіти він вважав формування моральної, вільної та відповідальної особистості. Педагогіка Гессена демонструє практичну цінність філософії та могутність особистості, котра проникає в духовні цінності культури [3]. Сучасна філософська традиція у визначенні сутності виховання молоді репрезентована багатьма аспектами уявлень про природу людини, її сутність, сенс життя та перспективи існування. Питання про те, яким має бути освітньо-виховний дискурс, не може залишатися поза увагою філософів, адже з моменту виникнення людини на Землі актуальними для людства є проблеми виживання в жорстокому світі, і яким бути, щоб бути людиною [4]. Література 1. Андрущенко В. П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю: 2-ге вид. допов. – К.: Знання України, 2008. – 819 с. 2. Бим-Бад Б. М. / Педагогическая библиотека [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.bim-bad.ru /biblioteka/ index. php .


10

3. Новая философская энциклопедия / Институт философии Российской академии наук; [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://iph.ras.ru/elib/0932.html. 4. Лутай В. Рух на випередження (Реформування вищої освіти на основі становлення філософсько-методологічної парадигми постнекласичної науки) // Вища освіта України. – 2001. – № 2. – С. 33-43. Тетяна Булгакова, студентка Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинський ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИЙ ПРИНЦИП НОМІНАЦІЇ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ МИКОЛАЇВЩИНИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ В. В. ЛОБОДИ «ТОПОНІМІЯ ДНІПРОБУЗЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ») Дослідження словотвірної структури власних географічних назв Миколаївщини становить значний науковий інтерес, оскільки в словотворі найповніше відображаються особливості топоніміки певної території, шляхи формування її як системи. Частина топонімічних назв південної України утворена лексикосемантичним способом. Найбільш продуктивною формою реалізації його в топонімічному словотворі обстеженого району є трансформація у власну назву форми називного відмінка множини загального іменника. Відантропонімні назви: Богомази (Нбз. р-н; давня офіційна назва, встановлена за прізвищем землевласника, відновлена зі зміною форми числа; Бурячки (Каз. р-н; відантропонімічна назва, за аналогією с. Бурячки – замість Бурячкове). Відонімні номінативи від інших власних назв: а) відгідронімічні назви: Єланець (Єлан. р-н; від найменування р. Гнилий Єланець), Арбузинка (дублювання назви р. Гарбузинки); б) від назви балки: Білоусівка (Вознес. р-н; від найменування балки, по якій були розташовані хутори та зимівники), Веселий Кут (Березнег. р-н; Каз. р-н; першоназва села, що утворена від найменування бал. Веселої та апелятивна кут (куток)); в) назви, утворені в результаті переселень, дублювання назв: Бандури (Первом. р-н; від назви с. Бандурка, біля якого споруджена станція), Півні (Єлан. р-н; переселенці з


11

Фастівського району на Київщині перенесли фаунонімічну назву свого села), Антонопіль (Брат. р-н; назва утворена перенесенням найменування Антонівка з додаванням модного у ХІХ ст. –поль), Водник (Жовтн. р-н; назва дублює назву радгоспу), Веселий Кут (Снігур. р-н; найменування поселення дублює назву ближнього села Березнегуватського району, отже, сучасна назва є вторинною, перенесеною), Веселий Поділ (Єлан. р-н; назва є словосполученням, у якому стержневе слово дублює назву краю, а означальне – виражає емоційну оцінку місця поселення переселенцями). Відапелятивні номінативи: а) назви фауністичного походження: Бобри (Башт. р-н; назва трансформована за аналогією в назву, утворену від загальної назви тварин); б) флористичного походження: Васильки (Снігур. р-н; назва утворена шляхом використання в ролі власної назви загальної: васильки (назва рослини)), Кавуни (Арб. р-н); в) назва ландшафтних елементів та означення: Веселий Гай (Каз. р-н; населений пункт розташований на балці Очеретяній, де було багато гаїв, цей факт зумовлює вживання в назві географічного терміна гай у сполученні з означальним словом веселий (приємний)), Довга Пристань (Первом. р-н), Зелена Левада (Первом. р-н); в) від загальної назви мешканців села: Лиманці (Снігур. р-н; назва переоформлена за моделлю найменування мешканців села Лимани), Кобзарці (Снігур. р-н; назва дублює найменування мешканців хут. Кобзаря); г) назви із означальним членом: Веселий Роздол (Брат. р-н; Вознес. р-н; назва утворена як відапелятивне словосполучення з визначальним членом роздол та популярним словом веселий), Вільне Запоріжжя (Нбз. р-н; назва встановлена першопоселеннями, є топонімізованим словосполученням із популярним означальним членом); ґ) від абстрактних найменувань: Воля (Каз. р-н, Арб. р-н; назви були популярними найменуваннями: Зоря, Воля). Серед назв населених пунктів південних областей України є невелика кількість топонімів, утворених шляхом лексикалізації словосполучень (лексико-семантичний спосіб словотворення). Це лексичні одиниці з першим компонентом означенням. Таким чином, ми спостерігаємо одночленні та двочленні найменування від власних та загальних назв.


12

Надія Воронова, к.філос.н., доцент кафедри естетики, історії та культури. Слов’янський державний педагогічний університет У ПОШУКАХ МОРАЛЬНОГО АВТОРИТЕТУ Останні соціально-політичні події, які спостерігає країна та весь світ, не можуть залишити байдужими представників інтелігенції: освітян, митців, людей думаючих. Проблема, що назріла вже давно, сьогодні постає з особливою виразністю та актуальністю. Це проблема людини, поваги, точніше зневаги, до неї, значення та сенс долі окремої особистості, ставлення держави до громадянина. Глобальність новітньої світомоделі знецінила людину як автономний, завершений у собі світ. У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності минущої доби – влада, гроші, виробництво. Найважливішим товаром стає інформація. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталону порядку з «механізму» на «організм», здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Поступово формується ідея людської якості науки. Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції. Герої романів Ю. Андруховича, книг О. Забужко [1], А. Федя [2; 3] профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним. Їхнє плетиво словес – радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак, разом з тим, породжує життєстверджуючу стихію. Так, в творах А. Федя – повісті «Над рідною хатою гойдався шуліка» [2], романі «Сірий» [3], посилюється відчуття того, що «майбутнє було вчора»: з глибини минулого спливають образи і форми, які автор перекомпоновує. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів, циклічність людської історії стають філософським підґрунтям літературної творчості. Роботи


13

А. Федя презентують уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно. Автор розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою. Перенесення акценту з творчості автора на творчість читача («Не читач читає книгу, а книга читає читача») потребує принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду. Зміст творів А. Федя виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання «сьогодні і зараз». Становлення нової культурної парадигми, яку вибудовують сучасні митці, є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей, поверненням до людини. Вони пов’язують майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід’ємної частини до постійних трансформацій. Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опанування цілісністю світу, цілісністю людини та пошуку моральних авторитетів в ньому. Література 1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст : франківський період. – К. : Факт, 2009. – 156 с. 2. Федь А.М. Над рідною хатою гойдався шуліка… – Слов’янськ : Видавець Маторін Б.І., 2010. – 152 с. 3. Федь А.М. Реальні та метафізичні світи пана Сірого : Філософський роман. – Слов’янськ : Видавець Маторін Б.І., 2010. – 284 с. Тетяна Глушко, студентка V курсу факультету філології та журналістики Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В.О.Сухомлинського КРИЗА ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ СЬОГОДЕННЯ Неоднозначність сучасного соціального буття порушує буття духовне, що у свою чергу призводить до ускладнення пошуку та розуміння сенсу життя людини. Основними ознаками духовної та


14

інтелектуальної кризи сьогодення є втрата інтелектуально-духовних орієнтирів та відсутність бажання до самовдосконалення. У пошуку оптимальних чинників подолання духовної кризи в умовах сьогодення необхідно виходити з того, що вона є продуктом суспільного розвитку, а саме тих умов, які ускладнюють формування безвідносного почуття власного існування в соціумі як першого кроку становлення вищих форм суб’єктивності та духовності. За останні десятиліття в процесі «переорієнтації» на нові цінності, люди, духовно спустошуючись, поступово зневірилися не тільки в можливості покращення свого існування, а насамперед в собі самих. В умовах сьогодення мусимо визнати, що динамічність нашого буття, як і сам динамізм природи людини, характеризується не сприйняттям особистістю дійсності та напруженістю механізмів адаптації (самореалізації). Унаслідок чого більшість людей постійно відчуває дистреси соціального відчуження, які на духовному рівні проявляються як духовне спустошення Останнє характеризує зміну сукупних ціннісних орієнтацій та нормативних уявлень. Не варто також намагатися змінити морально-духовний клімат у державі силою, примусом, тиском. Наша історія має достатньо таких прикладів, які тільки засвідчували поглиблення духовної кризи як на рівні окремої особистості, так і суспільства в цілому. М.Семененко у зв’язку з цим підкреслює, що в принципі неможливо змінити силою або покараннями релігійно-духовний мікроклімат, оскільки «це під силу лише колективним діям церкви, школи, дошкільних закладів, засобів масової інформації, літератури, мистецтва за умови, якщо вони керуватимуться у своїй діяльності релігійно-моральними принципами – любов’ю до ближнього, не насиллям, осердям, товариськістю, взаємодопомогою» [1, 99]. Задля поліпшення соціального і духовного стану українського суспільства необхідне постійне моральне самовдосконалення. На нашу думку, саме на необхідності морального самовдосконалення особистості сьогодні слід робити наголос, оскільки в духовності особистості дістають свого вираження ступінь задоволення потреб людини як споживача матеріальних і духовних благ. У зв’язку з цим першочерговим завданням освітянської галузі повинно бути формування засобами освіти і виховання морально-ціннісного, творчого потенціалу молоді в умовах інформаційнотрансформаційного суспільства.


15

На рівні інтелектуальної свідомості духовна криза насамперед проявляється відповідною діяльністю людей і тими інтелектуальними відчуттями, які вона зумовлює. На цю закономірність звернув увагу Е. Фромм, підкреслюючи, що розум «...виникає із сполучення раціональної думки і почуття. Якщо ці дві функції розірвано, мислення деградує в шизоїдну інтелектуальну діяльність, а почуття – у невротичне пристрасне бажання завдати життю шкоди» [2, 147]. Тобто, набуті людьми здібності, певні знання, уміння та навички, певний рівень розумового розвитку і освіченості поступово втрачає сенс, оскільки люди втрачають можливість у практичній діяльності реалізовувати свій пізнавально-когнітивний потенціал. Втрачаючи в реальному житті ціннісні орієнтири ми опиняємося в ситуації ду��овної деградації. Для подолання духовної кризи особистість повинна бути спрямована на самовизначення у кризовій ситуації, що дозволить зрозуміти себе та інших. Література 1. Семененко М. На часі – політика моральності / М.Семененко // Віче. – 1999. – №3 (84). – С.9 5-103. 2. Фромм Е. Революція надії/Е.Фромм // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч.посібник; [упоряд В.Лях]. – Київ : Либідь, 1996. – С. 135-192. Лилия Домбровская, ассистент кафедры украиноведения Николаевский государственный аграрный университет СОЦИОКУЛЬТУРНЫЙ ФЕНОМЕН ДУХОВНОСТИ Проблема духовности прочно вошла в науку последней трети XX века, что вызвано многими объективными обстоятельствами, главными из которых являются: понимание того, что экономическое процветание и технический прогресс без развития духовных сил человека не принесут ему подлинного счастья и ощущения радости жизни; интерес к сущности человека и попытками осмыслить его феномен с позиции современного научного знания; появление новой антропологической парадигмы, пытающейся найти место духу, духовности, душе, человечности, необходимость осмыслить феномен духовности в соответствии с современными тенденциями


16

психологии, стремящейся к переосмыслению своего исторического опыта, к преодолению фрагментарности знаний по отдельным проблемам, в том числе по проблемам души, духа, духовности; созидательный характер современной науки, стремящийся к единству нового знания и сохранение ранее достигнутого, создание нового на основе переработанного и осмысленного старого; необходимость интеграции в рамках фундаментальной философской теории колоссального объема материалов по психологии духовности; значимость выявления особенностей философского, религиозного и психологических подходов к духовности для более полного и всестороннего ее изучения; важность совершенствования обучения и воспитания в условиях все усложняющихся отношений человека с окружающим миром; желание осмыслить и выявить механизм «субъектности» через призму духовности, а также способность быть творцом своей истории, инициировать и осуществлять самопознающую деятельность, общение и другие специфические виды человеческой активности, выявлять новые аспекты бытия и личные потенциалы. Наш интерес к проблеме духовности вызван, в первую очередь, ее сложностью и экстенсивной разработанностью. Ни одна философско-культурологическая проблема не получала столь широкого и всестороннего внимания, как духовность. Таким образом, разработка проблемы духовности имеет большое теоретическое и практическое значение. Адекватными современными методами изучения духовности являются субъективные, которые, одновременно стимулируют самопознание и духовное саморазвитие. В качестве основных принципов изучения духовности выступают положения о духовной стороне бытия человека как особой форме отражения объективного мира, как дополнительного средства ориентации в мире и взаимодействие с ним; а также о принципиальном единстве материального и духовного при кажущейся независимости, эмансипированности, оторванности последнего; общефилософские принципы развития, детерминизма, активности, системности, единства сознания и деятельности, ряд положений – Л.С._Выготского, С.Л._Рубинштейна, Б.Г._Ананьева, В.С._Соловьева, И.А._Ильина, Д.А._Леонтьева, В.П._Зинченко, А.А._Ухтомского, М.К._Мамардашвили, В.И._Вернадского и др. о развитии высших психических функций, об образе жизни и жизненном пути личности, становлении субъективности, целостности,


17

автономности человека, качественном своеобразии человеческой психики, саморазвитии, ответственности в выборе варианта собственной судьбы, о субъективной реальности как отражении жизни в образе индивидуального жизненного пути, о жизненной детерминации психики человека и его объект-субъектного единства. Религия, как и философия, и наука в целом, подчеркивают духовное начало в человеке, отличающее его от животного. Специфичность духовности как явления одновременно объективной и субъективной реальности часто порождает противоречие. У многих ученых не вызывает сомнения тот факт, что духовная жизнь человека тесно связана с практической материальной стороной, а роль и место духовного в его реальной жизнедеятельности определяются условиями его воспитания и обучения, а также собственной активностью человека. Человек – духовен, но ему предстоит еще стать духовным, отмечал В.П._Зинченко. Духовность является той потенциальной сущностью человека, которая обеспечивает ему полноценное развитие и саморазвитие, усвоение социального опыта с целью преобразования собственной природы. Особую важность всестороннее и непрерывное развитие творческого и духовного потенциала человека с помощью собственных усилий приобретает в настоящее время, отмеченное, по мнению исследователей, снижением веры в науку и прогресс человечества, обращением к антинаучным веяниям, таким как оккультизм и различным псевдонаучным теориям, неверием человека в свои силы, утратой философских традиций в осмыслении жизни и сущности человеческого бытия, росте агрессивности и снижения ценности человеческой жизни и т.п. В этих условиях особенно важным является адекватное понимание духовности, так как сам термин начинает приобретать статус модного, и «применяется так же теми, кто несет бездуховность, душевный разлад, нарушение гармоничности в человеческую суть». Поэтому одной из главных задач современной науки мы считаем не только разработку проблемы духовности в теоретическом аспекте, но и в психологическом обеспечении и сопровождении духовного развития человека, в обучении его противостоять перед лицом всеобщего регресса и неблагоприятным прогнозам относительно будущего всей планеты и человечества и осмыслить жизнь во всех ее сторонах.


18

Литература 1. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. / В. И. Вернадский. – М., 1991. – 236 с. 2. Ильин И. А. Путь духовного обновления. / И. А. Ильин. – СПб.: Библиополис, 2006. – 312 с. 3. Хрестоматия по истории философии. Учебное пособие для вузов. В 3 ч. Ч.3. – М. : ВЛАДОС, 1997. – 680 с. Алла Донченко, студентка IV курс факультету філології та журналістики Науковий керівник – к.філол.н., проф. Коч Н. В. Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського ВЕРБАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТУ «УКРАЇНА» У РОМАНІ ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАСШЕДШЕГО» У сучасній лінгвістиці науковці приділяють велику увагу питанню вивчення мови як культурного коду нації. Вчені досліджують універсальні поняття людської культури через структуру та семантику національних картин світу, у яких фундаментальні категорії буття набувають додаткових інтерпретацій та специфічних етнічних рис. Універсальні концептуальні структури, специфічно репрезентовані тією чи іншою етноспільнотою в національній мові, стали об’єктом ґрунтовних досліджень А. Вежбицької, С.Г. Воркачева, В.І. Карасика, В.А. Маслової, Г.Г. Слишкіна, Й.А. Стерніна, З.Д. Попової та ін. Концепт УКРАЇНА розглядався у роботах К.Ю. Голобородько, Т.Б. Долгової, М.В. Піменової, Г.І. Яструбецької. Однак недостатня розробленість питань концептуалізації дійсності засобами художнього мовлення спонукає нас до вивчення індивідуально-авторських концептів, які є ключовими у певній лінгвокультурі. Сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники звертаються до надзвичайно важливої й актуальної проблеми вивчення засобів відтворення концептуальної картини світу художніми мовними засобами. Мета нашого дослідження полягає у аналізі лексичних засобів представлення індивідуально-авторського концепту УКРАЇНА на матеріалі роману Ліни Костенко «Записки українського самасшедшого». Невичерпну множинність значень утворює у тексті


19

ключова лексема Україна у поєднанні з іншими мовними одиницями. Крім ключової номінації, концепт УКРАЇНА презентують лексичні засоби, що відображають різні аспекти відповідного поняття. До першої групи входять лексеми, які актуалізують інформацію про Україну як внутрішній простір, де країна розглядається через призму внутрішнього «Я»: Якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас була б достойна держава [1, с. 161]. Між поняттями «Україна» та «особистість» встановлюються асоціативні атрибутивні відношення, які визначаються через порівняння та метафори. Україна осмислюється героєм роману – представником нового покоління українців – як повноцінна, незалежна держава, що має свою національну мову: Залежні від усього і усіх, будуємо незалежну державу» [1, с. 31]; … хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє [1, с. 161]; все ж таки це моя країна… [1, с. 83]. Другу групу представляють лексеми, що характеризують українця як типового представника нації. Головною рисою українців, на думку Ліни Костенко, є їх терплячість, доброта, порядність: Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча [1, с. 27]. Моральність – ще одна позитивна риса українця: А гарні й порядні люди по всій Україні, у яких мораль нікуди не падала [1, с. 30]. Українець любить батьківщину: Любимо свою батьківщину [1, с. 56], консервативний у коханні: Відсталий ми народ, українці, зі своїм поняттям про кохання [1, с. 157], він – правдолюб: Люди вимагають правди – їм сервірують брехню [1, с. 34]. До третьої групи належать лексичні засоби, які розкривають дихотомію «Україна – мова». Саме мова виражає ментальність народу, вона є віддзеркаленням думок і почуттів людини: А мова солов’їна і така пра-прадавня, що походить мало чи не від ханаанської [1, с. 23]. Поняття «мова» розкривається у контексті роману через образ спотвореного мовного сурогату – так званого «суржика»: Слово знецінилось. Мова втрачає пульс [1, с. 105]; Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що [1, с. 26]; Мовою недолюдською сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять [1, с. 93]. Проблема вербалізації індивідуально-авторських концептів – це особлива проблема, що пов’язана із існуванням і функціонуванням національної концептосфери як ментального субстрату. Мовна


20

презентація концепту УКРАЇНА маніфестує світогляд Ліни Костенко як типового представника українського народу нової формації. Література 1. Костенко Л. Записки українського самашедшего [Текст] / Ліна Костенко. – К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2011. – 416 с. Анжеліка Зинякова, к.філол.н., доцент кафедри української мови і літератури Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського КЛАСИФІКАЦІЯ МОВНИХ ОДИНИЦЬ БІБЛІЙНОГО ПОХОДЖЕННЯ Одним з актуальних завдань фразеології є наукова систематизація різнорідного фразеологічного матеріалу. Свого часу це питання досліджували такі лінгвісти: Л. Булаховський, М.Шанський, В. Виноградов, Л. Скрипник, С. Гаврин. На сьогодні у науковій літературі подано різні підходи щодо принципів класифікування фразеологічного матеріалу, а саме: генетичний, стилістичний, семантичний, граматичний, функціональний тощо. Метою нашого дослідження є: фіксація та аналіз мовних одиниць біблійного походження за різними класифікаціями. Джерелом дослідження стала Біблія, яка є однією з найдавніших і найцінніших пам’яток світової культури. Біблію справедливо називають супутницею людства. Це найпоширеніша у світі книга, яка перекладена 1900 мовами світу (з 5000 існуючих). Як показали дослідження сучасних релігієзнавців, філософів, істориків, головні заповіді Святого Письма не суперечать морально-етичним основам, на яких побудовані інші віросповідні системи й культури. Релігійні заповіді привчають людей до вироблення та прийняття загальнолюдських цінностей і правил співжиття. У ході аналізу фактичного матеріалу було зафіксовано 272 мовні одиниці біблійного походження, які стали крилатими висловами і входять до фразеологічної скарбниці рідної мови: слова узагальненометафоричного вжитку (66 одиниць), сполучення слів (127 компонентів) та речення (79 конструкцій). За генетичною класифікацією усі одиниці – біблійного походження, а саме: цитати й образи зі «Старого» і «Нового» завітів


21

(гріхи молодості – Старий Заповіт. Книга псалмів; Не хлібом єдиним жити буде людина – Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія) [1]. Згідно зі стилістичною класифікацією, зафіксовані нами крилаті вислови є фразеологізмами книжного характеру. За семантичною класифікацією крилаті вислови (сполучення слів та речення), зафіксовані нами, є фразеологічними єдностями (у костюмі Єви; Зарити талант у землю) [1]. Згідно з граматичною формою і семантичними ознаками 127 сполучень слів є фраземами (заборонний плід, фіговий листок), а 79 фразеологічних одиниць зі структурою речень – стійкими фразами (Хто копає яму, сам у неї упаде; Дім будувати на піску) [1]. За лінгвістичним аналізом фразеологічних одиниць у синхронному плані, зафіксовані нами крилаті вислови можна розподілити на: фразеологічні одиниці, організовані за моделлю словосполучення (сурядні словосполучення: альфа і омега, Содом і Гоморра – усього 9 [1]; підрядні словосполучення: Адамове ребро, безплідна смоковиця – усього 115) [1] та фразеологічні одиниці, що мають організацію простих та складних речень, а саме: простих двоскладних (Благословенна ти поміж жонами; Брат піднявся на брата – усього 19) [1]; простих односкладних (Фараонова худа корова; Плодітеся і розмножайтеся; Не сотвори собі кумира; Берегти, як зіницю ока; Бути записаним на скрижалі – усього 41) [1]; складносурядних речень (Віддати кесареве кесарю, а Боже Богові; Усьому свій час, і кожна річ має свою пору – усього 4) [1]; складнопідрядних (Кому багато дано, з того багато спитають; Не знають, що чинять – усього 14) [1]; безсполучникових речень (Що написав – написав – усього 1) [1]. Практично всі подані нами вище словосполучення є простими за будовою. Складними можна вважати такі: внести свою лепту, дерево пізнання добра і зла, книга за сімома печатями, перетворитися на соляний стовп. За функціональним аспектом крилаті вислови можна розподілити на: образно-виразні стійкі сполуки, до яких належать сталі порівняння (Берегти, як зіницю ока; Хіба ревуть воли, як ясла повні? – усього 6) [1]; ті, що виражають узагальнюючі умовиводи (Во многой мудрості много печалі; Не кидайте бісеру (перлів) перед свинями – усього 20) [1]; еліптичні сполуки (Що написав – написав – усього 1) [1].


22

Отже, крилаті вислови біблійного походження можуть вивчатися на різних лінгвістичних рівнях. Знання ж таких одиниць є ознакою високої мовної культури, збагачує і прикрашає мовлення кожної особистості, яка прагне до повернення своїх правічних джерел та християнської моралі. Література 1. Біблія або книги святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена [текст]. – К: Об’єднання біблійних товариств, 1992. – 296 с. 2. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія [ред.-упоряд. І.К. Білодід]. – К.: Наук. думка, 1973. – 910 с. Алевтина Киктенко, к.пед.н., доцент кафедры ТПППД Николаевский государственный аграрный университет САКРАЛЬНЫЙ МИР И СОВРЕМЕННОСТЬ На протяжении всей истории мысли о неизвестных, могучих, постоянно действующих силах не оставляли людей, особенно лучшие умы человечества. З.А. Борисова [1] отмечает, что примерно 40-50 тыс. лет назад, когда завершился процесс социогенеза и становления человека современного типа, зародились первые элементарные формы религиозной жизни. Внимание религии издревле обращено к сущности Человека и его Душе. З.А. Борисова подчеркивает, что носителем религии является только человек. К. Юнг считал, что религия представляет один из самых ранних и универсальных видов деятельности человеческого ума, имеющих личностную значимость для многих людей. По мнению Э. Фромма, на человеке и его способностях сосредоточена гуманистическая религия, в которой Бог является символом собственных сил человека. С.Ю. Дивногорцева отмечает, что религия «лежала в основе развития всех цивилизаций, формируя вертикально ориентированную систему ценностей» [5, с. 52]. Известный философ XVIII в. И. Кант подчеркивал, что убеждения в бытии Бога возникают не на теоретическом, а на практическом пути человека и вытекают из основных идей


23

нравственности. Как утверждал Г.В.Ф. Гегель, Бог представляет собой абсолютно истинное, из которого все исходит и к которому все возвращается, от которого все зависит и вне которого ничто не имеет подлинной самостоятельности. Известный немецкий философ Л. Фейербах отмечал, что сознание Бога есть самосознание человека, а познание Бога – самопознание человека. Он утверждал, что Бог есть идеал человеческого существования в нечеловеческих условиях земной жизни. Видимо, Человеку предстоит сделать ее лучше. Все существующее – это Бог и Вечная природа – утверждал Г. Сковорода. По его мнению, внешний мир каждый миг меняется, умирает и создается заново. Тот, кто к нему привязан – обречен на страдания. Внутренний же мир неизменен и вечен. Всемирно известная Мать Тереза подчеркивала: «Все, что ты делаешь для людей, ты делаешь для Бога» [7, с. 108]. Современный религиовед И.Н. Яблоков, рассматривая религию как общественный феномен [9], отмечает, что религия коренится в эмоциональной сфере психики человека, а истинность религии и веры в Бога проистекают из их важности для жизни человека. Психологические факторы религии, по его мнению, действуют на базе космических, атмосферных, геотектонических, социумных, социокультурных в связи с гносеологическими. Ученый отмечает, что сам научно-технический прогресс порождает новые координаты зависимости, незащищенности и риска, нарастает опасность экологического кризиса, поскольку степень управления экологическими процессами в мире пока что невысока. Эти же идеи подтверждает и А. Новиков [6]. Подчеркивая недоступность сущности Бога для рационального познания и пояснения человеку, Г.В. Витюк [2] отмечает, что Вера – рациональный, разумный и осознанный акт. Она связана с мировоззренческими интересами и проявляется в соответствующей активности личности. По его мнению, религиозная мораль – это система провозглашенных от имени Бога моральных представлений, понятий, принципов, норм и установок, соблюдение которых является необходимым условием совершенствования мира и человечества. И��ходя из понимания N-мерности Вселенной, присутствия в ней иных миров, существующих и действующих в пока неизвестных человечеству системах координат, мы сочли возможным, в качестве отправной точки, попытаться уяснить некоторые принципы ее


24

существования и развития. По нашему мнению, все материальные и нематериальные новообразования во Вселенной и преобразования ее, которые человечество связывает с проявлением Высших сил, обусловлены взаимосвязанным проявлением таких принципов как активность, динамическая гармония, постепенность, любовь, движение и развитие, которые лежат в основе мироздания. Человеку, обладающему материальными и нематериальными качествами и свойствами, необходимо как можно полнее знать и понимать изначальные принципы мироздания. Он постоянно стремится преобразовывать окружающий мир, но не всегда грамотно это делает. Мы полагаем, что Высшие силы заинтересованы в диалоге с Человеком, поскольку он один наделен разумом. Взаимодействие объектов, субъектов и обстоятельств мироздания, проявляясь как непрерывный динамический процесс, обуславливает преобразования мира, формирует его подвижную гармонию, как некую результирующую. Именно она многообразно и противоречиво проявляется и отображается в жизнедеятельности человека и общества на протяжении всей истории их существования. Современному человеку приходится осваивать огромные массивы информации [6], но действовать при этом в условиях масштабной неопределенности. Видимо поэтому, независимо от своего социального статуса, он постоянно живет в состоянии стресса, меняется его самосознание, отношение к ценностям, видение перспектив. Большие нагрузки на психику современного человека обуславливаются высоким динамизмом экономических, правовых, политических, общественных, технологических, информационных процессов. Он постоянно ощущает высокий уровень нестабильности мира, зачастую становится элементом этой нестабильности, иногда – жертвой. При этом происходят личностные потери таких ценностей как чувства человеческого достоинства, долга, чести, ответственности, обязательности, сострадания. Молодежь особенно уязвима для воздействия негативных последствий современного этапа развития общественной жизни, т.к. ее жизненный опыт незначителен, мировоззрение находится в стадии формирования, многими молодыми людьми остро ощущаются материальные недостатки. Поэтому часть молодых людей становятся заложниками политических противостояний, подкупа, участниками разбоев и грабежа, жертвами неизлечимых болезней, наркомании, алкоголизма, проституции. Для современной молодежи характерно


25

сближение личного и исторического времени, расширение временной перспективы, отчетливость в личностной направленности, значительная информированность, обогащение потребности в общении. На фоне современных проблем молодежи невозможно не восхититься мудростью изречения Будды: «Будьте сами своими светильниками» [8, с. 108]. Литература 1. Борисова З. О. Основи релігієзнавства: навчально-методичний посібник / З.О. Борисова– Київ: Центр навчальної літератури, 2006. 2. Вітюк Г.В. Психологія релігії: навчально-методичний посібник / Г.В. Вітюк – Миколаїв, 2006. 3. Вульфсон Б.Л. Религия, церковь и образование / Б.Л. Вульфсон // Педагогика. – 2007. – № 4. 4. Гегель Г.В.Ф. Философия религии. В 2 т. / Г.В.Ф. Гегель – М., 1975, 1977, т.1. 5. Дивногорцева С.Ю. Развитие православной педагогической культуры в современной России / С.Ю. Дивногорцева // Педагогика. – 2011 – № 4. –с. 50-60. 6. Новиков А.М. Постиндустриальное образование. / А.М. Новиков – М.: «Эгвес», 2008. 7. Помыткин Э.А. 12 путей духовности: учебное пособие. / Э. А. Помыткин. – Киев, 2008. 8. Фейербах Л. Лекции о сущности религии. / Л. Фейербах // Избранные философские произведения– М. 1955.– Т. 5. 9. Яблоков И.Н. Религиоведение: учебное пособие и учебный словарь-минимум по религиоведению / И.Н. Яблоков – М.: Гардарики, 2000 Ольга Коханюк, студентка Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського СТИЛІСТИЧНІ ФІГУРИ В ПОЕЗІЇ Л. КОСТЕНКО Потужна впливовість поезії Ліни Костенко генерована багатим арсеналом зображально – виражальних засобів, з-поміж розмаїття фігуральних прийомів лірики ми обрали для аналізу


26

найрепрезентативніші, а саме: антитезу, епітет-оксиморон, риторичне запитання. Епітет-оксюморон є одним з характерних для Ліни Костенко лаконічних засобів контрастного зіткнення понять. Поєднуючись, два протилежні за змістом слова в сукупності дають нове поняття. Такі фігури допомагають повніше відтворити складність і суперечливість зображуваних явищ: «І ворожба зійшла проклята //На білий мармур мертвих статуй» [2, с. 144]; «Мертві форми мертвої краси» [2, с. 190]; «Та дружньою рукою хижий друг //Із нас вичавлює поволі дух» [2, с. 124]. Мовлення Ліни Костенко насичене риторичними фігурами, які індивідуалізують й емоційно увиразнюють його, привертають особливу увагу до певних аспектів зображуваного явища, а в окремих випадках використовуються з композиційною метою. Так, для посилення виразності й емоційного напруження поетеса вдається до риторичних звертань, які не просто привертають увагу, а ще й виробляють у читача певне ставлення до зображуваного, наприклад: «О дні дзвінкі звитяг і слави!» [2, с. 256]; «О спогади терпкі і непотрібні //Про ті роки жорстокі і безхлібні!» [2, с. 121]; «О четвертована Вкраїно!» [2, с. 97]. Як правило, риторичні звертання ускладнені означеннями, персоніфікаціями. Риторичні запитання відзначаються великим зарядом експресії, часто передають чиїсь почуття й роздуми у гіперболізованій, категорично-виразній формі, афористично узагальнюючи загальновідому або очевидну думку, наприклад: «Хто вичерпає нам шоломом горе? //Хто в душу нам плесне води відро?» [2, с. 117]; «Кого ж, кого мені ще під кінець //За звичаєм старинним величати? //Кому вдягти на голову вінець?» [2, с. 128]; «Який в розпачі сенс?» [2, с. 259]. Проте риторичні запитання можуть передавати й цілу гаму тонких, напівокреслених, ледве відчутних нюансів людських почуттів і переживань, наприклад: «В чиїх серцях ти спогадом цвітеш?» [2, с. 111]. Інколи поставлене автором запитання мотивує подальше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов’язані з запитаннями, смислові аспекти: «Хто це сказав, що створено людину // По образу Господню? //Ні, в темряві безплідній « [2, с. 303]; «Хто це сказав, що плоть людська ожила, // Натхнена божим вітром? // О ні, диявол хитрий //їй вихором нап ‘яв жаги вітрила» [2, с. 303]. Наявні в мовленні Ліни Костенко і риторичні заперечення як відповідь на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника, наприклад: «І ось


27

зійшов двадцятий вік. // О ні, не зверне він убік!» [3, с. 141]; «Ні, не орел є нашої доби // Птах символічний, а папуга!» [3, с. 179]. З метою затримати або посилити увагу на якомусь із аспектів зображуваного автор вводить у текст риторичні оклики, що мають підкресленоемоційний характер. Наприклад: «О чайки зойк понад ставками!» [3, с. 140]; «Як людські душі стали схожі //На радіо чи грамофон!» [3, с. 290]. У поетичному світі Ліни Костенко широко вживається антитеза (від гр. antithesis – протиставлення, суперечність) – «стилістична фігура, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів», яка підсилює мовну експресію ліричних творів митця, відбиває особливості його двоїстого світовідчуття [2, с. 300]. Звернення поетеси до цієї стилістичної фігури зумовлене насамперед її великими виражальними можливостями, оскільки «у зіставленні протилежних або контрастних понять чи образів повніше, яскравіше виявляються їхні якості» [3, с. 18], пор.: Прощай, Україно, моя Україно, / чужа Україно, щаслива [3, с.18]. У цій антитезі, що виражає образно-парадоксальну ідею, наявна пара антитетичних епітетів: моя і чужа. Такий притаманний для антитези поділ на звичне / незвичне репрезентується й в інших антитетичних лексемних парах: злет-падіння, стовбур-крона, там-тут, життя-смерть, близько-далеко, зима-літо, лютість-кохання, живий-мрець та ін., пор.: Одна гора – зима, а друга – літо, / а я стою, мов осінь,– посеред [4, с. 41]. Отже, у поетичному словнику Ліни Костенко засвідчено багатство та самобутність використання стилістичних фігур, що надають творам оригінальної форми для образного вираження думок і почутів. Синтаксична структура творів є стилістично увиразненою, характеризується тенденцією до ускладнення. Новітні тенденції розвитку модерністської літератури зумовили естетичне використання фонетичних засобів. Література 1. Дудик П. С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. / П. С. Дудик. – К.: ВЦ «Академія», 2005. – 368 с. 2. Костенко Л.: Навчальний посібник-хрестоматія / Упор. Г. Клочек. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.


28

3. Костенко Л. Пейзажі пам’яті : Вибрані поезії (1977-1989) / М. Найда. – Львів: Літопис, 2002. – 128 с. Тетяна Кравченко, к.філол.н., доцент кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет КАРДИНАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕРМІНОЛОГІЇ Сучасна економіка України зазнає кардинальних змін: відбувається перехід від адміністративно-��ланових методів управління до ринкових, лібералізація цін, приватизація великих підприємств, земельна реформа, налагоджується вільна внутрішня і зовнішня торгівля, створюється ринок цінних паперів. Економічна термінологія української мови початку ХХI ст. постала дзеркальним відтворенням розвитку економіки, з диференціацією її галузей і спеціалізацій, з новими науковими поняттями та концепціями. Ці екстралінгвальні процеси стали причиною зрушень в економічній термінології, спричинили хитання і нестабільність у вживанні термінів та ускладнили взаємодію її галузевих терміносистем. Спроба осягнути економічну термінологію має починатися із впорядкування континууму понять і є поступовим процесом, першим етапом якого є ґрунтовне ознайомлення зі структурою економічних знань, їхньою класифікацією та систематизацією. Сучасна наука має складну ієрархічну будову, а економіка як частина суспільного життя, є ще складнішим, взаємопов’язаним та інтегрованим механізмом, який перетинається з багатьма суміжними науками. І всю цю сукупність понять об’єднує поняття «економіка», що є «найважливішою сферою суспільного життя, у якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається система продуктивних сил і економічних відносин, якими керують різні типи економічних законів» [1, с.380]. Економічна термінологія складалася стихійно, відповідно до розвитку пізнання і поки що не об’єднана спільною теорією чи концепцією, до того ж перебуває на стадії свого активного формування, тому межі її дуже важко встановити. Неоднорідність


29

української економічної термінології, складність її поняттєвої системи породжені багаторічною історією економічної науки, множинністю джерел її поповнення. Економічна термінологія є завершеною і водночас відкритою системою термінів, різних за походженням, утворених лексичним (створені або запозичені терміни), семантичним (загальновживані слова, що отримали термінологічне значення) та синтаксичним способом (новостворені словосполучення номінативного характеру). Але, як відомо, розвиток та функціонування будь-якої термінології залежить не тільки від внутрішніх, мовних чинників, а й від зовнішніх, позамовних інтерференцій, які активізують певні словотвірні моделі, синтаксичні конструкції, впливають на зміни в семантиці слів, породжують значну кількість іншомовних запозичень та автохтонних новотворів на позначення нових понять економічного життя. Об’єднавшись у певний період в одне ціле, ця сукупність постійно змінюється впродовж свого історичного розвитку, хоч і продовжує зберігати свою діалектичну єдність. Треба зазначити, що економічних понять в останнє десятиліття з’являється все більше і більше, до того ж вони гнучкі, рухомі, здатні змінювати глибину свого змісту; термінолексичне ж вираження не встигає за темпами розвитку економіки. Нові поняття потребують термінологічного закріплення, тому нині в економічній термінології спостерігаємо активний процес запозичення іншомовних, зокрема англійських, термінів разом з реалією, яка з’явилася в Англії чи США раніше унаслідок швидших темпів розвитку підприємництва та активніших ринкових відносин. Такі терміни часто навіть не пристосовані до української фонетичної та графічної системи. Другий спосіб поповнення економічної термінології – це розширення значення наявних термінів і, як наслідок, спроба мовної конкретизації, що породжує утворення великої кількості терміносполук, дво- або багатокомпонентних. Все це призводить до невпинного збільшення обсягу економічної термінології, що потребує свідомого втручання мовознавців і економістів-фахівців у процес термінотворення. Економічна термінологія – це мегаутворення, яке тільки стоїть на порозі свого дослідження, оскільки його складники – спеціальні та галузеві термінології – лише в останнє десятиліття стали об’єктом ретельного дослідження термінологів.


30

Література 1. Економічна енциклопедія: У 3-х т. / Б.Д.Гаврилишин (гол. ред.). – К.: Вид. центр «Академія», 2000. – Т. 1. Марина Лацановська, студентка Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ, ПОБУДОВАНІ НА ПРОТИСТАВЛЕННІ, У ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА Виражально-зображальні можливості Симоненкових антонімів найчастіше реалізуються в антитезних та оксюморонних побудовах. Антитеза та оксюморон широко використовуються в художній літературі і публіцистиці. Антитеза (antithesis – грец. «протиставлення») – стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі названого прийому лежить антонімічна пара (загальномовна або контекстуальна). Різке протиставлення понять дає можливість авторові створити надзвичайно виразний об’ємний образ. Наприклад: Просвітіть, премудрі, // Недозріму // Душу мою, // Зрячу і сліпу! [1, с. 81]; Ще в дитинстві я ходив у трави, // В гомінливі, трепетні ліси, // Де дуби мовчали величаво // У краплинах ранньої роси [1, с. 35]. За принципом антитези митець будує цілий вірш «Україні» [1, с. 72]. Структурну основу твору становлять антитези, які розгортаються у двох останніх рядках кожної строфи: Коли крізь розпач випнуться надії, // І загудуть на вітрі степовім, // Я тоді ім’ям твоїм радію // І сумую іменем твоїм. // Коли грозує велич неокрая // У передгроззі дикім і німім, // Я твоїм ім’ям благословляю, // Проклинаю іменем твоїм [1, с. 72]. За принципом антитези побудований також вірш «Перехожий» [1, с. 36]. Як глибоко і тонко дібрав тут В. Симоненко контекстуальні антоніми: Не просто ступати – // Співали ноги. // І тиша музику берегла. [ 1, с. 72]. Василя Симоненка по праву можна назвати майстром оксюморонів. Взагалі, оксюморони – це яскравий експресивний стилістичний прийом. У цій мовній фігурі поєднуються два протилежних поняття, що суперечать одне даному і є ніби


31

несумісними і непоєднуваними. У творах поета знаходимо велику кількість аналізованих фігур. Оксюморони допомагають увиразнити мову поета, надати творам тільки їм властиве звучання. В одному вірші В. Симоненко сміливо використовує по два оксюморони: Найпрекрасніша мати щаслива, // Найсолодші коханні вуста, // Найчистіша душа незрадлива // Найскладніша людина проста [1, с. 90]. В. Симоненко сповідав істину «найскладніша людина проста», від якої все починається і на котрій тримається світ. Оксюморон вжитий влучно. Поет схиляється перед вічним трудівником «найскладнішою простою людиною». Він дуже вдало вживає й інші оксюморони, тонко вибудовує їх структури, увиразнюючи зміст думки: Їй право, не страшно вмерти, // А страшно мертвому жить [1, с. 58]. Оксюморони несуть важливе смислове, ідейне і художньоестетичне навантаження. В. Симоненко використовує у своїх віршах прийом антонімічної іронії. Цей прийом полягає у тому, що слово сприймається не в прямому, а в протилежному розумінні, тобто стає самоантонімом. Антонімія використовується як композиційний засіб: за її принципом складаються афоризми, гумористичні та сатиричні вислови, байки, гуморески, ліричні строфи. У Василя Симоненка знаходимо: І гукали: // – Ми символ доби. // – Хто не знами, той проти бога. // – Хто не з нами, той проти всіх [1, с. 73]. «Художнє ж бачення В.Симоненка значно місткіше. Як поет разюче проникливий, він має, сказати б, «оксюморонне» бачення» [2, с. 34]. Симоненко сприймав світ об’ємно, він відчував мінливість і рухливість усього живого. Література 1. Симоненко В. Поезії / В. Симоненко. – К. : Радянський письменник, 1984. – 234 с. 2. Моренець В. Василь Симоненко: філософія почуття / В. Моренець // Вітчизна. – 1981. – № 11. – С. 34-37.


32

Валентина Москалюк, д.філос.н., професор кафедри світової філософії та естетики Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля (м. Луганськ) МОВНИЙ СОЦІОКОД ЯК ЗНАКОВА РЕАЛІЯ ЛЮДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ Суспільство як соціум не могло б еволюціонувати без наявності мовного соціокоду. Мовний соціокод, у його цілісності і водночас різноманітності дискурсів, ми розуміємо як сукупність знань, ціннісносмислових орієнтирів і механізмів їх взаємодії, втілених у мові. Мовний соціокод являє собою певну іпостась людської спільноти, соціуму, він ще не є розгорнутим повідомленням, він – лише алфавіт, граматика, за допомогою яких соціум творить тексти свого буття. Увесь олюднений світ побудований на основі однієї й тієї ж мовної структури, об’єднаний єдиною логосферою, мовним соціокодом, котрий однаковою мірою є дійсним для всіх членів людської спільноти, соціуму. Мовний соціокод не лише об’єднує людей у народи, нації, людство. Він «вмикає» механізми репродукування всередині нас, розвиваючи й поглиблюючи інтелектуальне поле кожної особистості. Важливою функцією мовного соціокоду є те, що він, об’єднуючи людей, протистоїть їх відчуженню, роз’єднанню, котре виникає через слово. Тим самим підвищується їх буттєва мотивація, творчі здібності соціуму помножуються й виходять далеко за грані того загалу, котрий вони були б спромож��і творити нарізно. Специфіка мовного соціокоду криється в тому, що будь-який окремо взятий, індивідуальний сегмент соціального буття (думка, річ, емоція) підводиться під загальні категорії. Одержавши ім’я, найменування, окрема реальність цього буття перетворюється на знак цієї реальності, вона не висловлює, а лише відображає названий предмет. Мовний соціокод є основною знаковою реалією культури, яка утримує в цілісності увесь масив знань людства. На знаковому характері мови неодноразово акцентував увагу Велімір Хлєбніков: «... Розуміння мови як гри в ляльки, в ній з ганчірочок звуку зшиті ляльки для всіх речей світу» [1, с. 627]. Отже, мовний соціокод відбудовує цілісну картину олюдненого світу, приводить її до упорядкованої аперцепції. Він є синтезом сегментів,


33

взаємопов’язаних між собою різноманітними ступенями зв’язку, взаємодією людини з внутрішнім та зовнішнім середовищем. Таку складну будову соціокоду можна визначити: по-перше, внутрішньою взаємодією людської особистості з собою, своїм внутрішнім «я», самоусвідомленням себе як особистості людської і національної, уявленням людини про себе, спробами вирішення нею метафізичних проблем буття; по-друге, комунікацією людини з іншими людьми; по-третє, соціальними планами спілкування і взаємодій людини, як то: особистість і її безпосереднє оточення, соціальне середовище; особистість і її класова належність; особистість і нація, народ, суспільство; особистість і людство. по-четверте, природним середовищем, що оточує особистість. Отже, мовний соціокод, що обумовлює соціальне буття людини, є водночас і її породженням, і її соціальною інституцією. Література 1. Хлебников В. Наша основа / Велимир Хлебников // Творения М.: Советский писатель, 1987. – С. 624 – 631. Юлія Настасюк, студентка Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського РОЛЬ СУФІКСІВ -Н-, -ЕН- У ФОРМУВАННІ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Словотворення органічно пов’язане з живими процесами розвитку лексики. Постійні зміни в суспільному житті, у суспільних відносинах, розвиток науки й техніки, сільського господарства, мистецтва, культури відбиваються в лексиці. Частина слів випадає з активного словника і з часом забувається, але разом із тим з’являється велика кількість нових слів на визначення нових понять – відбувається збагачення словника. Потреба в нових термінах, лексичних словосполученнях для вираження певних понять викликає створення нових слів за існуючими словотворчими моделями.


34

Сам по собі суфікс, взятий окремо, значення не виражає, але вся основа в цілому разом із суфіксом (або кількома суфіксами) становить тісно пов’язане в смисловому відношенні єдине ціле, що служить для вираження лексичного змісту слова. У результаті проведеної нами роботи можемо дійти висновку, що суфікс може надавати певне лексичне значення слову. Серед досліджуваних нами дієприкметників, можна побачити, що основною базою творення пасивних дієприкметників з суфіксами -н-, -ен- є перехідні дієслова. Тому пасивні дієприкметники безпосередньо не співвідносяться з активними теперішнього часу. Більшою мірою досліджувані нами дієприкметники з суфіксами -н-, -ен- належать до пасивних, що складає 369 досліджуваних слів, з яких 260 слів із суфіксом -н-, і 109 слів з суфіксом -ен-. Це, наприклад, такі дієприкметники, як: адресований, балуваний, бетонований, жертвуваний, оновлюваний, пояснюваний, подовбаний, здаваний, ограбований, пограбований, трамбований, утрамбований, пломбований, запломбований, апробований, карбований, закарбований, накарбований, фарбований, зафарбований, нафарбований, підфарбований, мотивований, окультивований, резервований, знервований, сервований, консервований, законсервований, редагований, делегований, шпигований, заінтригований, заборгований, наторгований, ліквідований, рекомендований, орендований, годований, мордований, будований, збудований, добудований, побудований, сальдований, жований, ангажований, тиражований, омежований, зжований, розжований, пожований, газований, моторизований, поетизований, синтезований, бактеризований, конкретизований, нормалізований, лабіалізований, локалізований, нормалізований, деталізований, металізований, капіталізований, скристалізований, дозований, опанований, шанований, тренований, комбінований, мінований, купований, оснований, гравірований, котируваний, цитований, датований, сортований, хований, захований, нарахований, схований, похований, цвяхований, віршований, тушований, затушований, витребуваний, підтягуваний, відвідуваний, вигодуваний, зображуваний, пересаджуваний, досліджуваний, розріджуваний, доводжуваний, породжуваний, здержуваний, одержуваний, оплакуваний, викуваний, скликуваний, опікуваний, очікуваний, утискуваний, закручуваний, порушуваний, осушуваний, згущуваний, запалюваний, опалюваний, оздоблюваний, оброблюваний, вироблюваний, здавлюваний,


35

уявлюваний, очолюваний, зрівнюваний, обмінюваний, засвоюваний, освоюваний, підозрюваний, утворюваний, повторюваний, провітрюваний, обвиваний, здаваний, пізнаваний, названий, призваний, відізваний, прозваний, уживаний, називаний, наливаний, змиваний, омиваний, умиваний, понашиваний, розшиваний, вишиваний, перерваний, вирваний, обірваний та ін. Отже, суфікси -н-, -ен- відіграють важливу роль у творенні дієприкметників, за їхньою допомогою утворюється велика кількість дієприкметників, особливо тих, що належать до пасивних. Елена Немировская, к.б.н., доцент Днепропетровский государственный аграрный университет ГУМАНИЗАЦИЯ ПРЕПОДАВАНИЯ ЗООЛОГИИ ПРИ ОБУЧЕНИИ СПЕЦИАЛИСТОВ ВЕТЕРИНАРНОГО ПРОФИЛЯ Гуманизация является важным направлением преподавания ветеринарных и биологических дисциплин и зоологии в частности. Парадокс подготовки гуманного ветеринарного специалиста заключается в том, что этот процесс неизбежно сопровождается гибелью животных [1]. Классический подход в преподавании дисциплин биологического профиля на ветеринарных факультетах предполагает постановку экспериментов на большом количестве животных. По архивным документам на кафедре паразитологии нашего факультета ежегодно расход лягушек и крыс для вскрытия составлял несколько десятков животных. Использование еще большего количества лягушек в течение учебного года было многолетней практикой преподавания физиологии в нашем вузе. Однако этические и экономические соображения диктуют необходимость сведения к разумному минимуму острых и хронических опытов на животных с одновременным использованием эффективных альтернативных методических приёмов [2]. В связи с этим актуальным является поиск и разработка новых подходов в гуманизации обучения студентов предметам биологического профиля и зоологии в частности. Мы в течении последних 7 лет отказались от острых экспериментов на животных во время учебного процесса. Установка при обучении зоологии – это альтернаривные методы преподавания, которые включают: компьютерные программы виртуальной и


36

интерактивной биологии, демонстрационные лабораторные работы, учебные видеофильмы. Значительный потенциал в гуманизации преподавания ветеринарно-биологических дисциплин имеют современные компьютерные информационные технологии. Благодаря российскому сайту vita.org.ru нами при изучении внутрееннего строения хордовых активно используется первая бесплатная русскоязычная компьютерная программа – «Виртуральная физиология», первый выпуск которой был осуществлен в 2006 г. Российским отделением ИнтерНИЧ и Центром «Вита» [3]. Логическим продолжением демонстрационных техник являются учебные видеофильмы. Исторически накоплен большой объем видеосъемок экспериментов на животных. Грамотный подбор учебных фильмов способен существенно дополнить рассматриваемый теоретический материал. Нами используются обучающие видео по правилам вскрытия лабораторных животных и изучения их внутреннего строения. Также целесообразно создание собственных учебных фильмов об уникальных экспериментальных разработках с последующим их массовым тиражированием. Чрезвычайно важно создание эффективного и действенного механизма контроля за соблюдением правил гуманного обращения с животными в вузе. В каждом вузе, изучающем биологические дисциплины должен быть создан комитет по биоэтике, который будет контролировать проведение острых експериментов и выдавать обязательные разрешение на их проведение. Но зачастую усилий одного вуза и тем более кафедры недостаточно для создания прочных основ гуманизации учебного процесса и сокращения гибели лабораторных животных при биологических экспериментах. Поэтому необходимо объединение усилий различных организаций и международное сотрудничество по вопросам биоэтики Наряду с достигнутым прогрессом существуют проблемы в эффективном соблюдении биоэтических норм при обучении студентов. Альтернативные методы требуют соответствующего оборудования, что не всегда возможно. Таким образом, гуманизация преподавания при обучении биологичяеских специалистов насущной необходимостью. Использование современных альтернативных подходов позволяет


37

свести к минимуму гибель лабораторных животных и эффективно совершенствовать гуманный характер образования. Литература 1. Професійна етика лікаря ветеринарної медицини [Текст] : навчальний посiбник / Панько I.С. - К. : Урожай, 1998. - 240с. – 2. Singer P. Animal Liberation./ P. Singer London: Jonathan Cape, 1990. – 302 p. 3.Опыты на животных в учебном процессе Режим доступу: http://www.vita.org.ru/exper/alternativa.htm Дата доступу: квітень 2012. – Назва з екрана. Ганна Побережець, аспірантка кафедри історії України навчально-наукового інституту історії та права Науковий керівник – д.і.н., проф. Шкварець В. П. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського В. М. ЧОРНОВІЛ ПРОВІДНИК ДУХОВНОСТІ В УКРАЇНІ В’ячеслав Максимович Чорновіл – відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст [1]. За збірки «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму» та книжку В’ячеслава Максимовича Чорновола було удостоєно Державної премії України ім. Т. Шевченка та Міжнародної журналістської премії імені Ніколоса Томаліна (Велика Британія, 1975 р.) та нагороджено «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ступеня. Зазначені праці В. Чорновіл писав після перших широкомасштабних репресій 1965–1966 рр. над шістдесятниками – представниками чергової хвилі українського культурнонаціонального відродження [2]. У своїх працях він намагався донести до суспільства те беззаконня, що відбувалося на початку 60-х рр., а також зупинити масове залякування української інтелігенції владою, заявивши її представникам, що в Україні є протест проти політики репресій, тому в цей історичний період радянська влада матиме справу не лише з мовчазними свідками сваволі, а й із тими, кому істина дорожча за власну голову [3]. Твори В. Чорновола набули справжньої цінності після виходу за кордоном, коди їх таємним шляхом переправили. Саме тоді


38

привернули увагу до ситуації, яка склалася в Україні світова громадськість. В’ячеслав Максимович не хотів повтору репресій 30-х рр. і тому не думаючи про наслідки робив все для того, щоб виявити ті факти, які свідчили про порушення законів. Його завжди хвилювало в яких умовах буде зростати молодь і тому у листі-клопотанні від імені української інтелігенції пише до Центрального комітету КПУ з відчуттями стурбованості неконтрольованими арештами, що всі ці події відіб’ються негативно на стані українського культурного життя, зокрема на настроях творчої молоді [4]. В. Чорновіл видає перший український журнал «Український вісник». Він разом з іншими шістдесятниками завжди намагався відстояти право на національне самовизначення, вільний розвиток культури свого народу, особи, боровся з тоталітарною системою лише за допомогою слова , власної позиції [5]. У 1988 р. В. Чорновіл стає ініціатором створення Української гельсінської спілки, яка стала першою опозиційною політичною організацією, яка спрямовувала свою діяльність на боротьбу за національно-культурні та політичні права українського народу. В’ячеслав Чорновіл разом з Михайлом і Богданом Горинями складає Декларацію для Української гельсінської спілки, у якій мова йшла про конституційне визнання статусу української мови, про ліквідацію монополії на владу і передачі всіх прав демократичним органам, перегляд «Кримінального кодексу УРСР», а особливо статті 62-ї, проходження військової служби громадянами республіки на території України та ін. Вже тоді сама ідея незалежності України була чітко сформована політичними діячами Української гельсінської спілки, вже у самій декларації та її програмі, яка вийшла згодом. Таким чином, В. М. Чорновіл робить все для того, щоб підняти рівень духовності українського народу та допомогти у державотворчих процесах. Діяльність В’ячеслава Максимовича мала неперевершений вплив на розвиток українського руху та збагачення української духовності. Випущений «Український вісник» зробив поштовх у діяльності та створені українських ЗМІ. Його праці зображують аспекти тодішнього становища не лише української інтелігенції, а й суспільства в цілому, яке знаходилася під керівництвом комуністичного режиму.


39

Література 1. Чорновіл В.: Біографія. Статті. Цитати / Апарат Центрального Проводу Народного Руху України (НРУ). – К., 2007. – С.4. 2. Деревінський В. Ф. Праці В. Чорновола – «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму» як джерело до вивчення радянських репресій 1965-1966 рр. / В. Ф. Деревінський // Магістеріум. – 2007. – Випуск 28. Історичні студії. – С. 37–42. 3. Чорновіл В. Правосуддя чи рецидиви терору? / В. Чорновіл // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т. 2 / В. Чорновіл. – К., 2003. – С. 166. 4. Там само. – С. 156–157. 5. Деревінський В. В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика: Монографія / В. Деревінський. – Тернопіль: Джура, 2011. – С. 35. Лілія Редька, вчений секретар Миколаївського обласного краєзнавчого музею СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО: НОВИЙ ІМПУЛЬС РОЗВИТКУ МИКОЛАЇВСЬКОГО ОБЛАСНОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ У Законах України «Про освіту», «Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» акцентується увага на необхідності формування у учнівської молоді правової та політичної культури, поваги до національних і загальнолюдських цінностей , вміння приймати самостійні рішення та відповідати за їх реалізацію. За таких обставин у виховному процесі молоді надзвичайно зростає роль культурно-просвітницьких закладів: музеїв, бібліотек, інформаційних центрів, методичних установ, архівів, громадських організацій тощо. Тільки у їх творчій співпраці та взаємодії можна досягти поставлених суспільством завдань. І тому, Миколаївським обласним краєзнавчим музеєм здійснюється серйозна і різнопланова робота з розвитку громадських зв’язків, яка дозволяє йому позиціонувати себе у соціокультурному просторі. Протягом багатьох років підтримує музей партнерство та співпрацю з творчими спілками, фондами, громадськими організаціями, національно-культурними товариствами, вищими навчальними закладами, бібліотеками .


40

Історичний досвід підтверджує, що музеї та бібліотеки являються наймобільнішими інформаційними інститутами суспільства, що корегують свої функції та напрямки діяльності у відповідності зі змінами в суспільстві та пріоритетами споживачів інформації. Мета дослідників-краєзнавців – знати й показати специфічні відмінності кожного краю та тлі загальних історичних процесів. Сучасні бібліотеки розглядаються, перш за все, як інформаційні центри, а сама інформація – як фактор розвитку суспільства і важлива частина культурної спадщини. Але те, як музеї та бібліотеки виконують свої суспільні обов’язки, залежить не від того, чим вони володіють ( музейний та бібліотечний фонди), а від того, що вони за допомогою цього роблять для кожного свого реального та можливого відвідувача і користувача. Так, співпрацюючи з обласною універсальною науковою бібліотекою ім. О. Гмирьова, музейні науковці не лише використовують її потенціал в проведенні сумісних наукових та просвітницьких заходів, а й здійснюють підтримку науково-просвітницької діяльності бібліотеки. Стали традиційними виступи музейних співробітників на бібліотечних наукових конференціях, круглих столах, тренінгах, а співробітників бібліотеки, в свою чергу, з оглядом нових надходжень на засіданнях музейного історико-краєзнавчого товариства «Золота ладдя». Крім того , сумісно організовується та проводиться на базі ОУНБ ім. О. Гмирьова традиційна науково-краєзнавча конференція «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження», яка вже має міжнародний статус. В 2010 році, сумісно з бібліотекою, проводилась вже 8-а , за рахунком, конференція. Її особливістю була рекордна кількість учасників: 155 дослідників із більш ніж 150 доповідями та повідомленнями. В ній брали участь доктори, кандидати наук, заслужені працівники культури та інших галузей, дослідники з Одеси, Херсона, Києва, Севастополя і інших міст України, а також науковці з Румунії, Росії, Молдови. Науковці також сумісно готують та видають Календарі знаменних і пам’ятних дат, а краєзнавчий альманах «Миколаївська область. 1937-2007 « став просто гордістю авторського колективу двох закладів. Варта високої оцінки копітка робота науковців музею та бібліотекарів щодо створення таких довідково-бібліографічних


41

видань, що висвітлюють знаменні події та видатні імена, пов’язані з історією краю. Вже стало доброю традицією проведення на базі Миколаївської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гмирьова презентацій книг та наукових видань, авторами яких є науковці музею: «Миколаїв. Рік 1917. Червоні коліщатка» та «Походный алтарь» (авт. С. Піскурьов), «Народознавчі хрестослови», «Країна дитинства», «Століття над Південним Бугом», «Абетка» (лікарські рослини нашої країни), «Музей – це свято для дітей» (авт. І. Гаврилова), «Партизанська іскра» в полум’ї боротьби «та циклу музейних уроків «Герої «Партизанської іскри». Підпільнопартизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни» (авт. М. Димитров, Л. Ташлай, Л. Редька) та інші. Все це сприяє розповсюдженню краєзнавчо�� інформації серед широкого кола мешканців міста і області. Крім означеної форми роботи, запроваджено проведення та участь музейних науковців в різних науково-просвітницьких заходах до знаменних та пам’ятних дат, створення виставок. Це тематичні вечори « 120- річчю О.М. Гмирьова присвячується…», «Людина, яка пізнала щастя бути Вчителем» ( до 115-річчя від дня народження педагога, письменника, публіциста А.М. Топорова)», вечори пам’яті «Нове ім’я в літопису нашого міста: О.М. Петров – поет і громадянин», «Я и в городе Париже Николаев вспоминал» (до 95річчя від дня народження видатного поета-земляка М.С. Лисянського), історичні подорожі «Сторінками рідкісних видань з фондів Миколаївського обласного краєзнавчого музею», «Куточки старого міста», творчі вечори та зустрічі з видатними діячами краю (письменниками, композиторами, видавцями, краєзнавцями), виставки «Рідкісні видання» (з фондів Миколаївського обласного краєзнавчого музею), «Ветеранивизволителі міста Миколаєва» , «Щоб знали та пам’ятали» та ін. Партнерство та співпраця закладів культури – один із важливих напрямків роботи на сучасному етапі. Творче співробітництво сприяє розвитку та поширенню зв’язків, популяризації краєзнавчих інформаційних ресурсів, використанню потенціалу при проведенні сумісних культурно-освітніх заходів тощо. Майбутнє закладів культури – в соціальному партнерстві. Сьогодні необхідно на декілька кроків уперед бачити перспективні напрямки роботи та подбати про їх розвиток та майбутнє молодого покоління. І від того,


42

як самі фахівці подбають про свої перспективи , залежить дуже багато – і поінформованість населення, і його культурний рівень, а загалом – інноваційний розвиток суспільства – суспільства знань та духовності. У разі координації зусиль музеїв, бібліотек, архівів, наукових закладів, громадських організацій та об’єднань краєзнавча діяльність набуде нового дихання і стане по-справжньому ефективною. Література 1. Бібіліотечна практика: різноманітність і дієвість. – Миколаїв, 2006. 2. Вайдахер Фрідріх. Загальна музеологія. – Львів, 2005. 3. Звітна документація Миколаївського обласного краєзнавчого музею за 2004-2008 рр. 4. Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова: історія, традиції, динаміка змін. – Миколаїв, 2006. Рупташ Наталя, старший викладач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін Херсонський державний аграрний університет ВИХОВНІ МОЖЛИВОСТІ ФІЛОСОФІЇ Г. СКОВОРОДИ У нових реаліях буття особливого значення набуває філософське вчення одного з виразників ментальності, культури та свідомості українського народу – Г.С. Сковороди [1]. Філософській спадщині великого гуманіста присвячено багато вітчизняних досліджень (Д. Багалій, Т. Бабина, А. Бичко, І. Бичко, І. Головаха, В. Горський, І. Іваньо, В. Левченко, В. Нічик, О. Марченко, О. Онофрійчук, М. Попович, Л. Ушкалов, Т. Чернега, Д. Чижевський, В. Шаян, В. Шинкарук і багато ін.). Осмислення сучасною особистістю філософствування Сковороди закономірно приводить до самовдосконалення й самовиховання: великий просвітник доносив до людей такі риси характеру, якими й сам володів – прагнення безпосередньо втілити своє вчення у життя, шукання істини, зневага до нефілософського здорового глузду, до слави й багатства, обстоювання духовної свободи та розуміння мистецтва жити.


43

Філософія минущого й вічного Сковороди допомагає осмислювати сучаснику буття саме як минуще, що є для людини єдиною реальністю, і її треба покласти на ґрунт вічного, щоб вона засяяла всіма барвами життя. Правильно зрозуміти для себе відношення вічного й минущого – «означає вибудувати відповідну філософію, а в ній – цілу науку про мистецтво життя», а це мистецтво є найважливішим, оскільки охоплює побудову принципів, за яким людина повинна вчиняти стосовно інших людей [2, 911]. Філософствування Сковороди відтворює антропологічну цілісність людини. І це виявляється в тому, що принцип двонатурності тісно пов’язаний із вченням про три світи: великий (макрокосм, Всесвіт), малий (мікрокосм, людина), світ символів (Біблія). Основа філософської уваги Сковороди – малий світ – людина. Сутність малого світу філософ пояснює, виходячи з концепції двох натур: у людині істинною людиною є невидима натура, а тілесна людина є лише «тінню безбутньою» цієї істинної людини. Створення справжньої людини відбувається тоді, коли вона осягає невидимість, тобто наче народжується вдруге: вона стає духовною людиною, що робить її вільною, спроможною бачити невидиме. Сковорода проголошує людину центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання, коте людина повинна спрямувати насамперед на себе. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі філософські твори Сковороди, у самопізнанні він вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу та самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і море – повинен спочатку виміряти себе», – наголошує Сковорода у творі «Нарцис» [3, 162]. І в праці «Алфавіт, або буквар світу» він пише, що скільки б не пізнавали навколишній світ, його можна зрозуміти лише тоді, коли пізнаємо себе, а тим самим і Бога. Духовне життя людини Сковорода протиставляє зовнішньому світу. Він вважав за можливе відновлення душевного життя людини з глибини її єства. Ідея «внутрішньої людини», яка не має опори в навколишній дійсності, приводить до висновку про досягнення щастя через моральне вдосконалення кожної людини. Філософ доводить, що єство внутрішньої людини є сам Бог, тому пізнання – найти себе самого, служити Богу – означає служити собі самому: так любов до Бога постає любов’ю до самого себе. Отже, осмислення філософствування Сковороди приводить особистість до розуміння свого духовного світу, що охоплює щасливе


44

буття. Філософ стверджує, що щастя спроможна досягти кожна людина – шляхом морального вдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога [4]. Центром цього процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини. Отже, слухай своє серце, люби Бога в собі – і будеш щасливим. Література 1. Бабина Т. Г. Ментальні домінанти філософії Г. Сковороди / Тетяна Бабина // «Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. – К., 2011. Випуск 49 (7) – 2011. – С.388-391. 2. Роменець В.А. Г. Сковорода. Феноменологія самопізнання / Володимир Роменець // Історія психології: ХYІ століття. Епоха Просвітництва: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с. 3. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2-х т. / Г.С. Сковорода; [ред. кол. В.І. Шинкарук (гол.) та ін.]. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.2 – 576 с. 4. Ушкалов Л.В. Нариси з філософії Григорія Сковороди / Л.В. Ушкалов, О.В. Марченко. – Харків: Основа, 1993. – 152 с. Віталій Ханстантинов, к.філос.н., доцент кафедри економічної теорії і суспільних наук Миколаївський державний аграрний університет МОДЕРНІЗАЦІЙНА МОДЕЛЬ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМА ВИБОРУ Одним із найбільш вживаних концептів сучасного суспільствознавства є модернізація. Звичайно під нею розуміють осучаснення різних сфер суспільства, розвиток його продуктивних сил, економіки як найважливішої сфери. Слід зазначити, що декларують наміри і плани здійснити модернізацію абсолютна більшість країн вустами своїх політичних еліт, проте власне зміст феномену модернізації витлумачується по-різному. Так, в західній політичній думці модернізація розуміється як вестернізація, і навіть, як американізація «відсталих» суспільств, приведення параметрів їхнього економічного, політичного, культурного життя до прийнятих в розвинутих країнах стандартів. Більшість політичних лідерів Заходу на практиці реалізує таке розуміння модернізації шляхом нав’язування країнам, що розвиваються, власних рецептів їхнього


45

просування рейками прогресу. Спротив з боку традиційних суспільств часто пояснюється при цьому непримиренністю релігійного фундаменталізму, непоступливістю політичного радикалізму, схильністю в умовах економічних проблем до незаконного збагачення. З боку авторитарних режимів країн, що розвиваються, модернізація постає як проект долучення до новітніх технологій, натомість, мова абсолютно не йде про такі політичні зміни, як створення усталених демократичних інститутів, забезпечення свобод і прав громадян, приборкання корупції та злочинності. За цих умов модернізація розглядається місцевими політичними елітами в якості ефективної відповіді саме економічно-виробничим викликам постіндустріальної цивілізації. З огляду на вказане, науковці виділяють дві головні моделі модернізації. Перша – толерантна, в її основі головна увага до запровадження інноваційного механізму суспільно-економічного розвитку через утворення оптимальних умов для творчої самореалізації індивіда. Зокрема, йдеться про підтримування державою інститутів громадянського суспільства, цінностей індивідуальності, толерантності, правової держави, що все разом на ділі стимулює до самовдосконалення кожного і захищає нове від негативного впливу стереотипів, авторитетних, але застарілих схем мислення та поведінки, від сваволі начальства і т. п. Розгортаючи величезні потенційні можливості людини і утворюючи інституціонально забезпечений простір її самореалізації, така модернізація орієнтується на дії креативного класу. Цей концепт бува запроваджений американським дослідником Р. Флорідою, який при цьому спирався на відому теорію Р. Інлгхарта про постматеріалістичні цінності як провідні рушійні сили і ознаки суспільства постіндустріальної цивілізації. Креативний клас, на думку Р. Флоріди, включає всіх тих професіоналів (інженерів, конструкторів, вчених, митців, представників шоу-бізнесу та ЗМІ, фінансово-банківських установ та бізнесу, інших), які мислять нетрадиційно, котрі є носіями нових ідей та проектів, поціновують не тільки і не стільки матеріальну винагороду за свою працю, але й можливість реалізувати через неї свої творчі задуми. Індивіди, що мають ці якості, швидко здатні порозумітися між собою, вони вирізняються неабиякою терпимістю і прагнуть до скупчення. За даними Р. Флоріди вкрай сприятливим є клімат, утворений у


46

Силіконовій долині в Каліфорнії в США, де зосереджена велика кількість компаній рівня «хай-тек». Творча атмосфера притягує креативних людей з усього світу. Р. Флоріда вважає, що з 1990 року чверть науково-технічних новацій були забезпечені саме мігрантами. Що стосується авторитарних режимів, які проголосили курс на модернізацію, то вибрана ними модель може бути названою інвестиційною. В ній робиться наголос на інвестиціях, особливо в ті галузі виробництва, які є визначальними для науково-технічного прогресу. Проте, життя показує слабкість цієї моделі, оскільки вона фактично не приваблює новаторськи мислячих людей. Ось чому інвестиційна модель модернізації прийнята, приміром, в багатих нафтою арабських країнах Перської затоки і зводиться до копіювання західного бізнесу, організації спільної з ним праці, викупу підприємств, що працюють в західних країнах, наданні фінансових послуг. Але при цьому кидається в очі власна низька творча продуктивність. Інший приклад – пробуксовує проект Сколково в Росії, на розвиток якого з державного бюджету виділялися значні кошти. Шлях до модернізації для України є неминучим, об’єктивним і, по суті, єдиним, якщо наша держава не хоче остаточно опинитись на узбіччі поступу прогресу в світі. Як уявляється, для України, з одного боку, не були б зайвими інвестиції в її економіку, у першу чергу, у технологічно перспективні галузі народного господарства. Усвідомлення цього є загальним і ніхто з відповідальних політичних сил не заперечує значимість завдання формування привабливого інвестиційного клімату. Але з іншого боку, ми вважаємо, що Україні потрібна переважно толерантна модель модернізації, яка, як свідчить іноземний досвід, виступає потужним механізмом продукування інноваційного типу розвитку у всіх сферах життя, в тому числі й в економіці. Народ України талановитий, потенціал – значний, рівень науково-технічних розробок по багатьох позиціях ще остаточно не втрачений. Толерантна модель модернізації виступає для України реальним кроком її євроінтеграційних зусиль. До європейської спільноти, існуючих наддержавних структур належать не лише країни з високим розвитком економіки, але й, в першу чергу, із демократичними інститутами, через які і забезпечується поєднання окремого індивіда з цілями модернізації. Таке поєднання не можна досягти директивним шляхом долучати носіїв креативного мислення до осучаснення країни. Воно виступає


47

як цілком природний процес розгортання життєдіяльності цих індивідів, кожному з яких дається інституціонально гарантований простір його самореалізації. Це, своєю чергою, ставить перед Україною практичні завдання щодо досягнення гендерної рівності, захисту прав етномовних, культурних, соціополітичних меншин, викорінення корупції, протидія правовому нігілізму, а також гарантування громадянам демократичних прав і свобод. Инна Черкесова, профессор, заслуженный деятель искусств Украины, Николаевский филиал Киевского национального университета культуры и искусств ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНО-ДУХОВНЫЕ ОРИЕНТИРЫ ДИЗАЙНА ВИРТУАЛЬНОЙ РЕАЛЬНОСТИ Дизайн как творческая деятельность направлена на максимальное удовлетворение материальных и духовных потребностей человека с целью повышения уровня качества жизни в среде высоких технологий. Виртуальная реальность – искусственная система, созданная с целью получения нужного информационного продукта и работы с ним в любое время и в любой точке нахождения пользователя Интернет. Стратегия четырех «В» – все, всем, всегда, везде – реализуется практически в Сети. Эта стратегия позволяет осуществлять публичную потребительскую экспертизу, способствующую решению проблемы современного уровня культуры – отсутствия обратной связи между потребителем и производителем. Потребительские оценки качества товаров и услуг в виртуальном пространстве – Сети – стали доступны максимально быстро и полно как для производителей, так и для самих потребителей. Высокоскоростная автоматизированная экспертиза реального материального и интеллектуально-духовного продукта выходит на первый план. Потому, что в условиях быстро нарастающих объемов информации традиционные экспертные системы – критика, конкурсы, присуждение премий, голосование – не в состоянии справиться с таким объемом работы. В условиях виртуальности – модель образования Web 3,0 – пользователи сами генерируют контент и сами же его подвергают


48

экспертизе – сертифицируют путем выбора информационных объемов, которые заслуживают внимания своих единомышленников виртуальных сообществ (например «Контакты», всевозможные блоги). И если в реальности отработана система ответственности производителя и эксперта за качество информации; точность, достоверность, регламентированное указание источников, логика изложения, то в виртуальной реальности остается серьезнейшая проблема надежности, объективности и достоверности информации. Ведь еще в модели WEB 2.0 выделялся принцип привлечения пользователей к наполнению и многократной проверки информационного наполнения контента, но без определения степени ответственности за некачественную информацию – дезинформацию. Виртуальное пространство – сфера приложения интеллектуальных и творческих сил новых поколений людей. Трехмерные редакторы позволяет создавать визуально не отличимую от действительности фотореальность. Но виртуальный мир не наполняется качествами духовности при этом. Всевозможные игры: «стрелялки», «прыгалки», игры с элементами развития мышления, но без творческого начала (результат запрограммирован), не прививают качества сочувствия, сопереживания, самопожертвования ради спасения жизни. Виртуальность на сегодня есть бездуховное пространство. Формальная, узконаправленная образованность нарождающегося компьютерного пролетариата должна на государственном уровне системно наполняться качествами духовности реального мира. Этому не в малой мере способствует сфера аграрной культуры. В области дизайна таким контентом есть ландшафтный дизайн и его направления – фитодизайн и акводизайн. Духовная основа дизайн-творчества закладывается еще на начальных стадиях проектирования. Значит, освоение составляющих проектной культуры привносит и усовершенствует духовное начало в творчество новых поколений информационного общества. Литература 1. Архиепископ Лука (Войко-Ясинецкий). Дух, душа, тело. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский Институт, 1997. – 54 с.


49

2. Асман Петер. Современная флористика. /П. Асман; Перевод с нем. Е. Юдаевой. – М.: Культура и традиции, 2003. – 244 с. 3. Маркузе Герберт. Одномерный человек. / Г.Маркузе; Пер. с англ. А.А.Юдина. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – 526 с. 4. Рунге В.Ф., Сеньковский В.В. Основы теории и методологии дизайна. Учебное пособие (конспект лекций). – М.: МЗ-Пресс, 2003. – 252 с. 5 .Скакова А.Г. Ландшафтное проектирование сада. – М.: ЗАО «Фитон+», 2010. – 144 с. Наталья Шарата, к.пед.н., доцент, заведующая кафедрой украиноведения Николаевский государственный аграрный университет ПРОБЛЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ИННОВАЦИОННЫМИ ПРОЦЕССАМИ В ВЫСШИХ УЧЕБНЫХ ЗАВЕДЕНИЯХ В НАУЧНО-ПЕДАГОГИЧЕСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ Одним из основных путей реализации задач Национальной доктрины развития образования Украины является модернизация управления образованием, создание и отработка инновационных моделей управления отраслью и принятие эффективных управленческих решений. Особенное значения имеет управление созданием, внедрением и распространением инноваций в высших учебных заведениях. Как известно, высшие учебные заведения, как и любые образовательные институции, – это сложные открытые социально-педагогические системы, а управление ими является разновидностью социального управления, задача которого заключается в упорядочивании, сохранении качеств, специфики учреждения и его обязательного развития. Одним из приоритетных направлений в управлении учебными заведениями является инновационная сфера. Управление инновациями – относительно новое направление менеджмента. Анализируя отечественные и зарубежные источники, мы пришли к выводу, что «инновация» буквально означает «введен��е нового», а новое может быть относительным. «Введение нового» начинается тогда, когда сущность нового в основном продумана, то есть, сформулирована инновационная идея, а завершается тогда,


50

когда новое становится привычным. Тогда управление инновациями, как отмечает Ляпина С., подразумевает: - создание благоприятных условий для возникновения инновационных идей; - выбор перспективных – с высоким коммерческим потенциалом инноваций; - обеспечение практического воплощения инновационного замысла на практике и параллельное развитие рынка; - передачу налаженного процесса в руки традиционного менеджера. Направления создания новых идей могут быть различными и зависят от особенностей того предприятия, где в них возникает потребность. Они могут быть связаны: - с освоением производства новой продукции или новых услуг; - с применением новой технологии, нового инструментария, новой техники; - с использованием новых ресурсов или разработкой новых источников ресурсов; - с развитием новых рынков, созданием новых потребителей, новых форм продвижения и продаж товаров и услуг; - с совершенствованием форм и методов организации производства, труда, управления [1]. Мы согласны с данным утверждением и относительно управления инновационным процессом в высших учебных заведениях, однако считаем целесообразным добавить еще один важный пункт: - с созданием организационно-педагогических условий управления инновационными процессами. Анализ научно-педагогической литературы по проблемам управления инновационными процессами показал, что необходимо провести границу между инновациями и позитивными результатами научно-технической деятельности. Не всякая инновация возникает в результате традиционных научных исследований и разработок, инновация может возникнуть только в процессе работы. Не каждый научный результат обладает достаточным коммерческим потенциалом: принципиальная реализация идеи возможна, но цена реализации может оказаться слишком высокой. Поэтому управление инновациями обычно отделяют от управления научными исследованиями и разработками.


51

Инновации – по сути переходные процессы, поэтому традиционные методы и формы управления в данной ситуации оказываются неэффективными [1]. Анализ научно-педагогической литературы показал, что управление инновациями – это особый вид деятельности, имеющий специфический объект и методы управления. Объектом управления является инновационный процесс, характеризующийся динамикой параметров. В процессе реализации инновационного замысла постоянно меняется специфика и технология, поэтому традиционные методы планирования и контроля оказываются неэффективными. Динамика инновационного процесса в высших учебных заведениях предопределяет специфический подход к организации учебной, научной и производственной деятельности и стимулированию профессорско-преподавательского состава. Управленческий процесс эффективен в том случае: - когда он соответствует логике реального процесса развития; - если решения управления адекватны решаемой задаче; - если первое лицо, принимающее решение, обладает способностями видеть ситуацию, спрогнозировать развитие событий, принять необходимые меры. Исходя из вышеизложенного следует, что управление инновационным процессом является ответственным видом управленческой деятельности. Оно требует от руководителя системы знаний об основном содержании управленческой деятельности в условиях инновационного процесса в образовательном учреждении, умения планировать и организовывать контроль и регулирование инновационного процесса в образовательном учреждении. Литература 1. Ляпина С. Учиться управлению инновациями можно, нужно и никогда не поздно. [Электронный ресурс] / С. Ляпин // Вестник НАУФОР. – М. – 2004. №7. – Режим доступа: http: www.vestnik.naufor.ru


52

Марія Шуліка, студентка V курсу факультету філології та журналістики Науковий керівник – к.філол.н., доцент Баденкова В. М. Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського КАТЕГОРІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО У СОЦІОКУЛЬТУРНІЙ КОНЦЕПЦІЇ М. КУЛІША Одним із важливих чинників формування духовності нації сьогодні є поняття національного. Категорія національного тісно пов’язана з такими поняттями, як «українське», «світ українського», «національна приналежність», які на підсвідомому рівні закладено природою кожному українцеві. Одним із яскравих представників україніади був громадський діяч, педагог і драматург Микола Куліш. Значну частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку національного руху. Цілком закономірно, що і його погляди на характер, зміст і спрямування національного теж були еволюційними та динамічними. Категорія національного, відчуття національної приналежності рано увійшли у свідомість Куліша. Вони виявили себе вже під час його навчання в Олешківському міському училищі. Микола Куліш належав до людей із глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українським світоглядом, із багатоаспектним українським світомисленням. Куліш-учень захоплювався українською мовою, фольклором, музичною культурою, поціновував вияви українських начал та поважливе ставлення до всього українського. Це повною мірою відповідало його ментальній та мовленнєвій стихії. Національне Микола Куліш розглядав як світоглядну категорію. Він уважав, що треба формувати, розвивати й поглиблювати національні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. Він був прихильником активного розвою українознавчих інституцій, широкого україністичного та українознавчого тла у школі. У статті «Чергова справа» пропонував розвивати національну свідомість за допомогою різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі й адміністративних: «По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякого винятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історія культури, географія); викладається теж українською мовою» [3, с. 407].


53

Водночас його світоглядна й педагогічна позиція була гнучкою. Ця гнучкість полягала у тому, щоб українська мова вивчалася й звучала усюди, проте це не означало, що вона усюди має бути тотально домінуючою. М. Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивною аурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітні історико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має стати повсякденною часткою, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту, життя, формування особистості. Національне укорінене в народі, народній свідомості та художньому слові. Для ретельного вивчення української мови, за соціокультурною концепцією М.Куліша, важливо активізувати увесь арсенал національних та народних надбань, «треба читати вкраїнську класичну літературу, прислухатись до народної мови, виявляти всю її красу й милозвучність, збирати пісні, приказки, окремі влучні та соковиті слова і речення» [3, с. 408]. М. Куліш був серед ініціаторів та учасників розбудови національної системи освіти, на теоретичному рівні опікувався проблемами статусу й перспективами розвою української мови, формування національної духовної та світоглядної культури. Драматург був митцем і національним діячем із широким педагогічним, просвітницьким та просвітительським спектром дій, який усе своє суспільне, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служив просвіті українського суспільства, прагнув піднести національну культуру, національний інтелект на рівень європейського та світового звучання. Література 1. Куліш М. Твори : В 2-х т. – Т.2. – К., 1990. 2. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша: Літ. і сценіч. історія. – К., 1970. 3. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. – Т. 2. – К., 1990. – С. 695 – 753.


54

СЕКЦІЯ «ОСОБЛИВОСТІ ДИСЦИПЛІНАРНИХ ПІДХОДІВ У СУЧАСНІЙ НАУЦІ» Тетяна Березовська, к.і.н., доцент кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КРАЄЗНАВЧИХ СЮЖЕТІВ У КУРСІ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НА НЕІСТОРИЧНИХ ФАКУЛЬТЕТАХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ Історія всіх країн і народів свідчить про те, що міцність кожної нації, її існування ґрунтуються на патріотизмі, духовності, на любові її народу до своєї історії та культури. Відродженню історичної пам’яті, духовності і національної гідності має сприяти історична наука й її складова частина – історичне краєзнавство. Краєзнавство – це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу особливостей історичного процесу. Краєзнавство має унікальну нагоду охоплювати всі аспекти життя досліджувальної місцевості, регіону, а вся набута при цьому інформація має цінність лише при її залученні до наукового, просвітницького, культурницького обігу. Сьогоднішні студенти, а завтрашні керівники всіх підрозділів повинні глибоко усвідомлювати роль і значення історії своєї малої батьківщини. Адже загальновідомо, що без любові і поваги до своєї землі людина втрачає власну гідність і впевненість у своїх вчинках. А ці якості становлять складову успіху керівника. Любов до рідного краю об’єднує людей. Витоки патріотизм�� починаються там, де людина вперше усвідомила себе особистістю, де відчула красу і безмежжя рідної природи, тепло сердець однодумців. Краєзнавство – синтетична галузь знання, що спирається і на природознавчий і на мовознавчий, мистецтвознавчий, літературознавчий фундаменти, має власні секрети впливу на людську свідомість, а її об’єднуючий потенціал майже безмежний. Важливо, щоб керівники всіх ланок народногосподарського комплексу України усвідомлювали важливість вивчення і дослідження історії рідного краю. Бо, як відомо, справжнім господарем на своїй землі може бути лише та людина, яка не може


55

спокійно спостерігати, як нищиться рідна природа, як гинуть або зносяться пам’ятки національної культури, як часто стираються безцінні сторінки народної пам’яті. Отже, уваги заслуговує питання заселення Миколаївщини. Наші степи, а також широкі просторі від Дніпра до Дунаю візантійський історик Іордан назвав Лукомор’ям. Вперше Лукомор’я почали експлуатувати турки, коли ще в ХV ст. вони захопили Очаків (АчіКале). Спочатку в козацькому степу вони випасали овець та прудконогих їздових коней. Про це довідався турецький султан і вирішив тут вирощувати коней для султанської кінноти – військових загарбань (від східної сторони Індії до західної сторони Іспанії). На випасі отар овець і табунів коней у турків здебільшого працювали українці. Турки не обкладали їх подаками і дозволяли орати землю. Якщо ж українські села ставали великими, турки з них брали податок – ясир. З кожного села через два-три роки треба було віддавати загарбникам хлопчика і дівчинку (не старше трьох років). Трохи по іншому виглядали північні землі Миколаївщини, які частково входили до складу Речі Посполитої. Тут, у межах гранітностепового Побужжя було розташовано декілька козацьких поселень, а по річці Буг часто запорожці влаштовували свої табори. На території теперішньої Миколаївщини знаходилась Бугогардівська паланка – один з найважливіших форпостів запорожців, частина Прогноінської та Інгульської. Таким чином, заселення Миколаївщини здійснювалося уходниками, селянами-втікачами та виходцями з Запорізької Січі, які перетворили дикий степ на квітучі землі з рентабельним зерноскотарським господарством. Наполеглива праця кількох поколінь принесла окремим родинам добробут і процвітання. Нові товарні капіталістичні відносини на селі в другій половині ХІХ ст. сприяли широкому розвитку сільськогосподарського виробництва, застосування новітніх технічних засобів, кредитно-банківським стосункам. Землероби освоювали цілинний причорноморський степ, прагнучи отримати якомога більше площі під зернові. Зерно відправляли спочатку через Одеський, а потім і Миколаївський порти за кордон. Вивезення зерна приносило немалі прибутки як безпосередньо виробнику, так і чисельним брокерам, а також портовим містам Одесі та Миколаєву. З кожного пуда зерна, що вантажився в корабельні трюми, до бюджету Миколаєва надходив так


56

званий півкопійчаний збір. Збиралися немалі суми, які використовувалися на благоустрій міста. Так, завдяки експорту пшениці в Миколаєві в 70-ті роки ХІХ ст. з’явилися вкриті бруківкою вулиці, перші пам’ятники, благодійні притулки для соціально незахищених верств населення. Отже, напередодні Першої світової війни сільське господарство Миколаївщини перебувало на підйомі. Великі сільськогосподарські підприємці створювали робочі місця для селян-наймитів. Нужденні селяни могли знайти роботу в місті на суднобудівних заводах «Наваль» і «Руссуд». Але на ментальному рівні для селянина головним зажди була земля і власне господарство. Серйозний працьовитий господар завжди міг розраховувати на позику в Земельному банку або на допомогу Кредитного товариства. Капіталісти ХІХ ст. надовго позбавляли селянство власної ініціативи та реалізації себе як власника. Проте неможливо викоренити віковічне прагнення українського селянина жити і працювати на своїй землі так, щоб не соромно було за своє господарство. Відродження села починається зі свідомості селянина. Преконатися у цьому студентам допоможе патріотична ідея любові до рідного краю, плекання його історії. Адже повага до історії є одним з головних чинників створення особливої корпоративної атмосфери будь-якої установи. Керівнику важливо знати і враховувати силу цього чинника і прагнути генерувати його відповідники як на духовному, так і на матеріальному рівні. Тетяна Кравченко, к.філол.н., доцент кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет ЕТАПИ ОСВОЄННЯ ЗАПОЗИЧЕНИХ СЛІВ Освоєння запозичень – процес поступовий, у якому можна виокремити декілька етапів. На нашу думку, найбільш вдалою є позиція В.М. Аристової [1, с. 124], яка досліджувала еволюцію англіцизмів у російській мові й виокремила три етапи входження запозичень: 1. Початкова стадія, протягом якої відбувається «входження» запозиченого слова. Цю стадія проходять усі запозичені слова, однак період входження слова може бути різним. Воно номінує реалії тієї


57

країни, звідки запозичене. У науковій літературі з економіки АПК трапляються слова, що позначають англійську дійсність, і які навряд чи можна вважати термінами, зокрема слово «бедленд», англійською «badlands», утворене внаслідок злиття слів «bad» – «поганий» та «lands» – «землі», що в перекладі означає «неродючі землі». 2. Власне запозичення, коли слово проходить поступове освоєння, починає позначати, у нашому випадку, поняття української економіки АПК і в писемній та усній мові його форма стабілізується, напр.: Вимоги аграрного лобі забезпечити ексклюзивні умови кредитування цілком зрозумілі [2, с. 43]. 3. Етап «укорінення», якому притаманне повне підпорядкування слова нормам мови-позичальниці, використання широких можливостей внутрішньомовної еволюції (словотворення, абревіація, розвиток зовнішньої та внутрішньої валентності, семантичні та стилістичні зсуви тощо), напр.: Молокопереробне підприємство за допомогою менеджерів-заготівельників виявлятиме господарські потреби селян [3, с. 109]. Л.М. Архипенко зробила спробу дати назви цим етапам та чіткіше окреслити їхні особливості: «Початковий етап – момент і початок процесу запозичення. Характеризується вибором способу запозичення: транслітерація, транскрипція. Цьому етапу властиве графічне переоформлення іншомовного слова, перехід від латиниці до кирилиці. Поглиблений етап адаптації – функціонування та використання іншомовного слова в мовленні. На цьому етапі відбувається співвіднесення з граматичними категоріями української мови, виявляються парадигматичні зв’язки: полісемія, синонімія, антонімія. Етап повної адаптації – лексикографічна обробка, регламентація; на цьому етапі з’являються похідні від запозичених основ, відбувається селекція визначення понять, входження до граматичної системи української мови» [4, с. 4-5]. Як бачимо, процес входження та пристосування запозиченого слова до системи мовиреципієнта в різних авторів номінований по-своєму: асиміляція, адаптація, освоєння. Ми ці троє слів вважаємо абсолютними синонімами. Агроекономічні терміни-запозичення сьогодні перебувають на різних етапах входження до української аналізованої термінології. За ступенем освоєння їх поділяємо на три групи: цілком адаптовані (рента, сезонність, пай), адаптовані (трейдер, тендер) і передтерміни (алод, левереджліз). І хоч обидва терміни зафіксовані в


58

словниках, навряд чи можна вважати їх повністю адаптованими. Остання група термінів перебуває, наприклад, на тому етапі, який В.М. Аристова називає «стадією входження». Слід зауважити, що такий поділ дуже умовний. У процесі запозичення певної лексичної одиниці відбувається складний і багатоплановий процес. Найчастіше ознаками освоєння мовоюреципієнтом окремої одиниці є пристосування слова до її системи з максимальним зближенням фонетичних, графічних і граматичних характеристик (формальний аспект) та різні моменти лексикосемантичних змін і активності словотворення запозичень (функціональний аспект). Освоєння та функціонування запозичень у системі термінів економіки АПК хоч і мають свою специфіку, проте підпорядковані загальним законам асиміляції іншомовних слів українською мовою. Література 1. Аристова В. М. Англо-русские языковые контакты (англицизмы в русском языке) / В. М. Аристова – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – 312 с.; 2. Економіка АПК. – 2001. – № 12. 3. Економіка АПК. – 2001. – №8. 4. Архипенко Л.М. Іншомовні лексичні запозичення в українській мові: етапи і ступені адаптації (на матеріалі англіцизмів у пресі кінця ХХ – початку ХХІст.): автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. / Л.М. Архипенко. – ХНУ ім. Каразіна. – Х., 2005. – 20с. Майя Ландер, викладач кафедри української мови і літератури Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського ЗАДАЧІ ЛІНГВОДИДАКТИКИ У СВІТЛІ СУЧАСНИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ ПАРАДИГМ Формування нових наукових парадигм у сучасній лінгвістиці разом із новими потребами суспільства зумовлює оновлення задач лінгводидактики . У поліпарадигмальному просторі сучасної лінгві стики особливої актуальності набувають різні а��тропозорієнтовані теорії. Одним із провідних принципів антропоцентричної лінгводи дактики справедливо вважають лінгвокультурологічний, реалізація якого у вищій школі спирається на роботу з лінгвокультурними кон


59

цептами та мовними одиницями з національно-культурним компо нентом. Концепти формуються у свідомості людини на основі без посереднього сенсорного досвіду, мислення, спілкування, самостій ного пізнання, у процесі навчальної діяльності ,зокрема й у межах мовознавчих дисциплін, які вивчають на філологічних факультетах ВЗО. Одним із шляхів практичного втілення лінгвокультурологіч ного принципу на філологічних факультетах є розв’язання лінгво культурологічних завдань, які допомагають студентам розкривати та опрацьовувати нові смисли, пов’язані з тим чи тим лінгвокуль турним концептом, і, таким чином, вибудовувати повноцінний концепт «в єдності образного компонента, інформаційного змісту та інтерпретаційного поля» [1, с. 123]. Урізноманітнення прийомів опрацювання лінгвокультурних концептів та конкретизація системи лінгвокультурних завдань-важливі складові вдосконалення системи сучасної вищої філологічної освіти. Комунікативно-прагматичний напрям формують антропо зорієнтовані теорії: теорія мовленнєвих актів, теорія мовленнєвої діяльності та теорія мовленнєвого впливу.Названі психолінгвісти чні концепції безпосередньо пов’язані з людським чинником, із мотивацією мовленнєвої активності комунікантів, експлікацією їх інтенцій та потреб. Формування професійного мовлення повинно ґрунтуватися на теорії мовленнєвої діяльності, реалізовуватися у різних формах і видах. Мовленнєва діяльність передує, супрово джує, формує основу будь-якої іншої діяльності.Основу структури мовленнєвої діяльності становить мовленнєва ситуація з урахува нням екстралінгвістичних, прагматичних, психологічних чинників. Оста ння допомагає реалізації професійних завдань під час спілкування, сприяє формуванню необхідних мовленнєвих умінь і навичок, а її кінцевим результатом є дискурс. Оволодіння фаховою терміноло гією як основа формування професійного мовлення студентів по глиблює як знання з мови, так і якість підготовки фахівців [2, с. 158]. Застосування комп’ютерних лінгвістичних технологій для економії часу і збільшення обсягу презентації (оброблення) лінгво матеріалу порівняно з традиційними технологіями – невід’ємна ознака медіакультури сучасного навчального процесу. Електронні словники й енциклопедії надають користувачеві безліч додаткових можливостей порівняно з друкарськими аналогами: дозволяють зберігати великий обсяг інформації, містять мультимедійні засоби,


60

використовуються в локальній і глобальній мережах . Слово в електронному варіанті реалізується в семантичному макрополі, що складається з кількох полів: поля індексації (для зручного пошуку в базі даних); поля заголовного слова ; поля граматичної інформації ; поля етимологічних довідок; поля авторського тлумачення; поля ілюстрацій (для верифікації дефініції у певному контекстуальному оточенні; ілюстрації з текс тів різних жанрів як контекст для метафоричних значень і як лек сикографічний прийом для просторової, тимчасової та соціально-історичної перспективи); поля фразеології; поля енциклопедичних відомостей (для відтворення основних етапів становлення дефініції, еволюції її домінантних ознак). Поєднуючи в собі медіа- та культур ну цінність, медіатекст має лінгво дидактичний потенціал формува ння медіакультури у студентів, оскільки з його допомогою стає можливим формування мовної особистості [3]. Література 1. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українська мова. 5 – 12 класи/За ред. Л.В.Скуратівського . – К.: Вища школа, 2005. – 168 с. 2. Костриця Н.М.Значення професійного мовлення у підготов ці фахівців // Науковий вісник Нац. аграрного університету . – 2000. – № 30. – С. 156 – 159. 3. Федоров А.В. Развитие медиакомпетентности и критичес кого мышления студентов педагогического вуза. – М.: Наука, 2007. – 179 с.


61

СЕКЦІЯ «МАСОВА КУЛЬТУРА І ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ» Олена Довгаленко, студентка факультету філології та журналістики Науковий керівник – к.філол.н., доцент Гузенко С. В. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського ДО ПРОБЛЕМИ СЕМАНТИЧНОЇ НАДЛИШКОВОСТІ РЕЧЕННЯ Текст та його складники неодноразово були об’єктами дослідження мовознавців, які звертали увагу на їхні проблемні, тематичні, жанрові та сюжетні особливості [1; 2; 3]. Формування напруги викладу в тексті, його інформативна насиченість розглядалися, щоправда, фрагментарно, спорадично, до того ж проблема семантичної надлишковості на рівні окремих речень поки що не досліджувались. Це і є метою нашої статті. Основна мета створення речення – повідомлення інформації, завершеної думки. Вся інформація, що міститься в реченні, – це його інформаційна насиченість, це абсолютний показник якості речення, а інформативність – відносний, оскільки ступінь інформативності повідомлення залежить від потенційного читача. У зв’язку з можливістю різного способу подання інформації в реченні – економного та надлишкового – істотною виявляється проблема сприйняття її реципієнтом. Поняття надлишкової інформації зазвичай розглядають на рівні цілого тексту. Проте якість надмірності застосовна і до окремих висловлювань, тобто на рівні мінімальних одиниць. Словесно надлишкові фрази – це граматично і логічно розгорнуті структури, що претендують на граничну точність переданого змісту. Вони переважають у текстах офіційних, наукових. У художніх текстах такі конструкції допомагають створити стилістичний ефект, акцентують інформацію. Іноді подібні фрази потребують редакторського втручання. 1. В одному реченні автор може зібрати декілька тем і рем. Це порушує його логічну структуру і призводить до зміщення уваги читача. Повторювані займенники, прийменники, сполучники є


62

надлишковими, не створюють стилістичний ефект. Такі реченнєві конструкції потребують редагування. «Ти випромінюєш його, добре тобі і всім навколо, і тобі здається, що ти вибрався, що бачиш більше, проте, тісний зашморг на шиї нагадує про себе в якийсь момент і ти чемно залазиш в свій кокон» (Оля Биндас «Кокон»). 2. Введення розширених за змістом вставних конструкцій відволікає увагу читача. Такі вставні конструкції, виражені окремим реченням, за своїм граматичним ладом не відповідають вимогам структурного оформлення речення. Вони виступають своєрідним компонентом, у якому сконденсована надмірна інформація. «Бо ви, звичайно, уявили собі чотириста дванадцятий – витвір хворобливого таланту радянських інженерів, загнаних у тісні бокси науково-дослідних інститутів – а потрібно брати за відправну точку чотириста другу модель, яка трошки змахує на Побєду, але габарити звичайно – не той, не катять» (Natalka D «Картоша (на конкурс «Картопляна феєрія»)»). 3. У складних реченнях кожна підрядна частина може додавати нову інформацію. Якщо тема цієї інформації не збігається з темою головного речення, порушується логічна послідовність, фраза стає інформативно навантаженою. «Я ж і так виконую цю роботу, як колись ми сиділи разом і дивилися, дивилися-милувалися, кожного разу, коли падає якась зоря, я загадую бажання, і місяць несе його, як немовля, на нічне небо, цілує, вдихаючи життя, і запалює нову зірку, що сяє доти, доки бажання моє не здійсниться» (В’ячеслав Імамов «Зірки»). Отже, ставлення до надлишкової інформації часто вибіркове: за наявності дидактичної мети (наприклад, у підручнику) – вона необхідна, в інших випадках вона сприймається як дефект викладу. Словесно надлишкову інформацію передають повторювані елементи; вставні конструкції та підрядні компоненти. Література 1. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту : навч. посіб. / І. М. Кочан. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2008. – 423 с. – (Українська мова (за професійним спілкуванням)). 2. Мельничайко В. Я. Аспекти лінгвістичного аналізу художнього тексту / В. Я. Мельничайко // Дивослово. – 1999. – №9. – С. 11 - 13.


63

3. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации : [моногр. уч. пособ.] / Е. А. Селиванова – К. : Фитосоциоцентр, 2002. – 336 с. – (Материалы Киевского Национального университета имени Т. Шевченка). Марина Кірюхіна, старший викладач кафедри філології Дніпропетровський державний аграрний університет КУЛЬТУРА УСНОГО МОВЛЕННЯ В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність – психічні особливості, інтелект, спосіб мислення, світосприймання, виховання, здатність називати, оцінювати, контактувати з іншими та впливати на них. Здобутки сучасної техніки, яка забезпечила собі поширення на всій Землі і панування над нею, ввійшовши в усі сфери життя, суттєво трансформуючи їх, втягли в свою орбіту й усне публічне мовлення. Його традиційні форми – повідомлення, виступ, бесіда, лекція, консультація – дістають інше технічне життя. Радіо, телебачення, мікрофон, телефон, комп’ютер диктують свої правила звуковому мовленню, яке, функціонуючи, змінює координати в просторі й часі. Фактор усності набуває інших ознак, змінюєть��я звуковий образ регіонів, країв. Незаперечним є те, що радіо і телебачення створюють сьогодні мовленнєвий фон, який впливає на мовленнєву поведінку слухачів і глядачів. Через аудіовізуальні засоби люди, особливо діти, підсвідомо засвоюють манеру розмовляти; радіо- і телемовлення передають їм певний мовленнєвий досвід, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь. Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна. Музикальність і наспівність виявляються в інтонації слова і речення, у ритміці. Різке скорочення тривалості голосних, силовий характер наголошування та будь-які зміщення в ритмічній структурі слова повністю руйнують національну специфіку мелодики. В Україні, де тривалий час свою підступну роль виконує чужомовна експансія, де сутужно йдуть справи з виробленням державницької мовної політики і механізму її реалізації, по суті поглиблюється процес деформації звукового простору. Сучасні


64

технічні засоби, серед яких масмедіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення. Не маємо права, не можемо бути байдужими до знущання з нашої мови рекламних «винахідників», не можемо знижувати рівня чутливості до нашої мовної спадщини, до нашого усного й писемного мовлення. Галасливі реклами на нашому телебаченні запевняють нас, що на лотереї обов’язково матимемо «джек-пот». Чи не краще було б заохотити до «великого (казкового) виграшу» чи «до усміху долі». Для українця «джек-пот» – це незграбний для вимови, немилозвучний транскрибований покруч. Деякі працівники засобів масової інформації дедалі частіше відчувають увесь жах «американізації» нашого мовлення, до того ж, не раз через посередництво російської мови. Більшість американізмів потрапляють до нас через російськомовні канали. Але це наша вина, а не американізмів чи російських засобів масової інформації. У передачах досить часто можна почути політологічний термін «зустріч у верхах» поруч із транскрибованим «саміт»; слово «підприємці», що нічим не поступається чужому «бізнесмени». З уст коментаторів часто звучить вислів «святковий натовп», а доречними були б іменники «громада», «здвиг» – святкова громада, святковий здвиг народу. В засобах масової інформації останнім часом можна натрапити на такі речення: «У політиці з’являються нові обличчя». Доречніше було б уживати «особистість», бо слово «обличчя», що є калькою російської лексеми «лица», тут недоречне. Ми повинні дбати за правильність і багатство власного мовлення, бо саме мовлення тисяч людей формує мову й визначає її стан. Наше завдання – робити все можливе й неможливе для формування мовної особистості наших громадян, щоб у їхніх серцях, зокрема молоді, зростала любов до материнської мови, культури, літератури.


65

Валентина Клименко, к.і.н., доцент Сумський державний університет ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ МУЗЕЇВ Музеї, які є скарбницями культури, центрами культурнодуховного відродження народу, сприяють гуманізації суспільства, ствердженню української нації як частини світової спільноти. Як соціокультурні інститути суспільства, музеї об’єднують через соціокультурні процеси покоління людей, їх духовність, патріотизм. Порівнюючи дані вітчизняних і зарубіжних дослідників , можна зробити висновок, що перетворення музеїв на нові структури на Заході відбувалось під впливом розвитку науки і техніки , який привів до створення інформаційного суспільства [1]. В Україні подібні процеси були дещо іншими. На трансформацію українських музеїв впливали політичні, соціальні, економічні, ідеологічні фактори. Тому у нас становище і роль музеїв були зумовленими тоталітарним режимом , з одного боку, і проблемами перехідного періоду до демократичної форми правління, з іншого. - В Україні музеї, продовжуючи бути центрами культурного відродження нації, також відчувають вплив інноваційних змін. Однією з особливостей сучасного музею є зміна традиційних форм музейної роботи. Інноваційні програми культурно – освітньої діяльності різні. Так, наприклад, серйозну роль відіграють сучасні інформаційні технології в управлінні фінансовою діяльністю музею; в здійсненні наукових досліджень, обслуговуванні відвідувачів, в обліку і каталогізації музейних фондів. Якщо порівняти наші досягнення із зарубіжними, то заходи щодо залучення коштів (фандрейзинг – процес діставання грошей), у нас поки що тільки зароджується [2]. Для того, щоб перетворити цю справу в професійний бізнес, потрібно, по-перше, спеціальні програми; по-друге, відповідно підготовлені спеціалісти; по-третє, спонсори. Відомо, що іноземні музеї часто існують завдяки підтримці фондів, які розробляють політику участі фірм у соціальній співпраці з музеями, створюють і проводять в життя відповідні програми.


66

В передових музеях нашої держави (це, насамперед, столичні музеї) уже сьогодні впроваджуються маркетингові технології, спрямовані на рекламування, збільшення аудиторії[3]. Вагому роль в збереженні та використанні музейних фондів повинні відігравати комп’ютерні технології. Створення електронних варіантів музейних експонатів, спеціальних комп’ютерних програм, власних серверів веб-сайтів може значно покращити імідж музеїв. Комп’ютерні технології можуть бути використані і в сфері дизайну, в експозиціях тощо. Тобто, сьогодні можна стверджувати, що існує тенденція створення нових типів музейних експозицій – інтерактивних. Можливо, також, утворення науково-виховних комплексів на базі музеїв, відновлення системи традиційного господарства і промислів на території заповідників, розвитку туризму. Отже, традиційні форми музейної роботи можливо змінювати в таких напрямках: - впровадження інноваційних технологій; - використання музейного менеджменту, - маркетингу; - застосування новітніх інформаційних технологій; - створення віртуальних музеїв [4]. Література 1. Хаттон А. Музеи и наследие:есть ли между ними реальное противоречие // Памятники в изменяющемся мире. – М. 1993. – С.31; Лангер И. О значении европейских музеев под открытым небом в системе взаимодействия национальных культур // Музеизаповедники. – М., 1991. –С. 31-34. 2. Музееведение. Музеи исторического профиля. – М., 1998. – С. 83-84. 3. Сорокин П. Социологические теории современности. – М.,1992; Данилевський Н. Роcсия и Европа. – М.,1991; Шпенглер О.Закат Европы. – М.,1993; Тойнби А. Общий обзор / Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. – М., 1972. 4. Понтелейчук. І.В. Проблема становлення музейної політики в Україні // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Збірник наукових праць – К., 2005. – С. 256-260.


67

Галина Лакуста, студентка групи ФК-23, ФЕФ Буковинський державний фінансово-економічний університет, (м. Чернівці) МОЛОДІЖНИЙ СЛЕНГ СТУДЕНТСЬКОГО ОТОЧЕННЯ Актуальність дослідження та визначення основних особливостей студентського сленгу – молодіжного жаргону – полягає в тому, що носіями культури будь-якої нації, в першу чергу, є молоде покоління, її цвіт і майбутнє, в основному – це саме студенти. Тому важливого значення необхідно надати особливостям їхнього спілкування. Студентський сленг – річ загальноприйнята у всіх суспільствах, визначальна риса спілкування молоді. Предметом дослідження молодіжного студентського сленгу є безпосередньо студентське оточення, з усіма його характеристиками та особливостями. Об’єктом в даному випадку виступають всі особливості спілкування студентів, їхнє дотримання мовних норм і вживання різноманітних загальних та професійних сленгів, конструкцій, які є зрозумілими тільки для них. Студентський молодіжний жаргон має свої визначальні особливості, що в певній мірі відрізняє його від загального жаргону: 1. Він обслуговує певну соціальну групу, що є його творцем та носієм, тобто студентів. 2. Значною мірою використовує засоби інших сфер використання жаргонів(наприклад, «лити водичку» – пуста балаканина, «бути на стрьомі» – пильнувати, «скипати» – іти геть, «шухер» – заклик до втечі з місця події. 3. Студентський молодіжний жаргон твориться на основі метафори, синекдохи, за допомогою суфіксів зниженої емоційності («впадло» – не мати бажання щось робити, «депресняк» – стан депресії, «лаба» – лабораторна робота, «генделик» – їдальня та інші). 4. Розширились територіальні межі застосування. 5. Утворення студентських жаргонів відбувається за рахунок зміни значення відомих у загальновживаній мові слів, для прикладу «капуста» – долари, «лимон» – мільйон; фонетичної деформації слів та скорочення наприклад: «вишка» – вища математика, «украха» – українська мова, «дьоріш» – директор; залучення чужомовних слів, наприклад: «фейс» – обличчя, «мані» – гроші, «бай» – бувай).


68

Найчастіше сленги утворюють шляхом запозичення іншомовних слів, у цьому випадку особливо вирізняється мовлення студентів, спеціальність яких є фінанси, економіка, право, кібернетика. Загалом, жаргон студентів можна розглядати з декількох сторін: загальні сленги студентів та спеціалізовані жаргони. Безпосередньо загальна група відрізняється тим, що такими словами користуються усі студенти, незалежно від їхньої спеціальності та внз в якому вони навчаються. Прикладами таких жаргонів є: «універ» – університет, «препод» – викладач, «ботан» – заучка, «вікно» – пара, на яку не призначено заняття, «профа» – «Профспілка студентів». Існують також цілі конструкції: «забити на пару» – прогуляти заняття, «схапати твікса» – отримати двійку, «закрити всі хвости» – розрахуватись зі всіма академічними заборгованостями. Спеціалізовані жаргони студентів залежать від діяльності студентів, тобто є жаргони та сленги фінансистів, кібернетиків, медиків, філологів та інших. Так, кібернетики користуються такими сленгами: «юзер» – користувач комп’ютера, «ламер» – користувач комп’ютера, що безпідставно вважає себе за хакера чи досвідченого користувача, «мамка» – материнська плата, «операціонка» – операційна система. Для фінансистів характерні такі вислови: «бігти поперед потяга» – передбачити події, бути розумнішим за «ринок», «голубі фішки» – акції великих конкурентоспроможних компаній, «дубові фішки» – акції державних компаній, що мають високі позиції на ринку. Медики ж часто вживають такі сленги: «айболит» – лікар, «доза» – домашнє завдання. Існує безліч жаргонів студентів різних спеціальностей, які мають і подібні та відмінні риси. Сленги відіграють важливу роль для спілкування студентів, оскільки допомагають виразити власний світогляд особистості, влитись в колектив, але варто задуматись над тим, що необхідно дотримуватися всіх норм спілкування. Література 1. Мацюк З. Українська мова професійного спілкування: навч. посіб. / З. Мацюк, Станкевич Н. – К.: Каравела, 2005. – 346 с. 2. Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні: навч. посіб., видання 3-є, перероблене та доповнене / В. І. Мозговий . – К.: ЦУЛ, 2008. – 590 с. 3. Незалежний культурологічний часопис «Ї», 38 випуск, 2008: http://www.ji.lviv.ua/n38texts/38-zmist.htm


69

Дарія Лукьяненко, асистент кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет ВІЧНИЙ ОБРАЗ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ У КОНТЕКСТІ МАСОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ Постать Григорія Сковороди – першого українського філософа, діяльність якого припадає на XVIII ст., до сьогодні залишається джерелом творчості літераторів. Відповідно, довготривала традиція сковородознавчих студій, у т.ч. художньо-словесних дає підстави називати образ мислителя вічним. Вічні образи – термін літературознавства, мистецтвознавства, історії культури, що охоплює художні образи, перехідні із твору в твір. Дослідники Лукови виокремлюють низку ознак вічних образів: змістова місткість, невичерпність смислів; висока художня й духовна цінність; здатність долати межі епох і національних культур, загальнозрозумілість, актуальність; полівалентність – підвищена здатність до поєднання з іншими системами образів, вплітатися у різні сюжети, у мінливі обставини без втрати ідентичності; здатність до інтерпретації мовами інших видів мистецтв, мовою філософії, науки тощо [1]. Створені художні образи Г. Сковороди, починаючи від ХІХ ст., містять вищеперераховані ознаки, що видозмінюються лише відповідно до вимог того чи іншого мистецького стилю (романтизм, реалізм, соцреалізм, неокласика, екзистенціалізм тощо). Ця тенденція триває і сьогодні, у добу постмодернізму, що обумовлено необхідністю обрання духовного орієнтиру, універсального носія життєвих цінностей, що дозволить зберегти власну й національну ідентичність в епоху інформаційного перенасичення. З-поміж останніх звернень до вічного образу Г. Сковороди в українській літературі виокремлюємо два романи, створені за останні шість років: Г. Пагутяк «Слуга з Добромиля», М. Штельмах «P. S. Григорія Сковороди…». Слід зауважити, що обидва твори належать до якісної масової літератури, адже вони насамперед «позбавлені» деструктивних тенденцій. Так, Галина Пагутяк створює містичний образ «сковородинівської людини» – мудрого дхампіра (сина мертвого опира і відьми), адаптований до сучасних особливостей осмислення дійсності, насиченої високими інформаційними технологіями – на


70

противагу духовності. Безіменний Слуга з Добромиля, що упродовж восьмисот років служить Купцеві, є своєрідним способом рецепції образу Г. Сковороди, що легко можна довести текстовими зіставленнями. Крізь казковий романний сюжет прочитуються високодуховні концепти традиційної української культури з елементами християнської релігії, на яких побудував свою філософську концепцію Г. Сковорода. Спробу «подвійної» рецепції феномену мислителя 2009 р. зробила Марія Штельмах у романі «P. S. Григорія Сковороди…». Зазначимо, що на сьогодні творчий доробок молодої авторки, що складається із чотирьох романів, не знайшов схвальних відгуків. Журналісти вказують на одночасну творчу «плодовитість» М. Штельмах і примітивність її стилю. Водночас авторка ствердила не тільки морально-етичну цінність філософської концепції Г. Сковороди і її дієвість у ХХІ столітті. У романі розгорнуто дві паралельні сюжетні лінії: 1) біографічна, в якій оповідь ведеться від імені самого мислителя, фрагменти життєпису якого органічно переплітаються із сьогоденням; 2) сучасна, в якій події складаються таким чином, що студент Сергій за короткий час проходить шлях від абсолютного заперечення й нерозуміння філософії Г. Сковороди до переконання у її актуальності, а отже, прихильності і наслідуванню її. При цьому загальна структура роману залишається цілісною і більш виразною в аспекті підкреслення спільності життєвої місії обох героїв, що полягає у знайденні свого щастя й умінні зробити щасливими близьких людей. Отже, проведений аналіз романів Г. Пагутяк, М. Штельмах, дозволяє стверджувати розмаїття способів рецепції феномену Г. Сковороди, підпорядкованих водночас вимогам масової культури, зокрема літератури, й ознакам вічного образу. Література 1. Луков Вал., Луков Вл. Вечные образы как константы тезауросов мировой литературы / Валерий Луков, Владимир Луков // Информационный гуманитарный портал «Знание. Понимание. Умение». – 2008. – № 9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2008/9/Lukovs_Eternal_Images/


71

Юлия Лукьяненко, руководитель пресс-центра Николаевский государственный аграрный университет ИНФОРМАЦИОННОЕ ПРОСТРАНСТВО МОЛОДЁЖНЫХ СМИ Журналистика – это общественно-политическая деятельность по сбору, обработке, компоновке и периодическому тиражированию актуальной общественно значимой информации. Ее специфические функции: создание информационного пространства; связь аудитории с внешним миром; формирование общественно-политических взглядов, идей, убеждений. Информация, переданная в аудиторию средствами массовой информации (СМИ), воспринятая и усвоенная этой аудиторией, управляет сознанием и поведением масс. Специфика молодёжных, в частности студенческих, СМИ состоит в особенном влиянии на аудиторию, что часто проявляется отдалённо. Речь идёт о необходимости воспитания морально устойчивого, здорового поколения, имеющего общественно полезные навыки, умеющего выявлять индивидуальность. В соответствии с последним актуализируются понятия «свобода слова», что иногда переходит рамки дозволенного, а также «свобода выбора», что чаще всего предполагает навивание стереотипов, как например, американского стиля жизни, не соответствующего уровню жизни в Украине. Сегодня такие «привилегии» молодёжных СМИ касаются прежде всего Интернет-изданий, чаще всего насыщенных некачественной информацией, но привлекательной с точки зрения удовлетворения такой особенности молодёжного восприятия, как предпочтение ярких изданий, удобных для просмотра, а не для прочтения. В то же время следует учитывать, что молодёжная журналистика является особым социальным институтом и выполняет по отношению к обществу определенные функции. В качестве основных выступают такие функции, как информационная, воспитательная, образовательная, познавательная, функции социализации и общения. Заметное место в молодёжной журналистике занимает группа культурно-образовательных,


72

рекреативных и гедонистических функций. С каждым годом все больший вес приобретает рекламно-справочная функция. В целом молодёжная пресса – это сформировавшийся элемент общей системы массовой коммуникации, призванный приобщать подрастающее поколение к интеллектуальному и духовному потенциалу общества, быть важным каналом передачи информации от старшего поколения к младшему и одновременно средством коммуникации, позволяющим общаться друг с другом. Специфика этого вида СМИ определяется возрастом аудитории, особенностями социального положения и психологическими свойствами целевой группы. В связи с этим в молодежных средствах массовой информации используются специфические приемы отражения действительности, особый язык, оригинальные выразительные средства, способы контакта с аудиторией. Таким образом, журналисты, выбирая материал, формируя тематику выпуска того или иного издания, должны ориентироваться на реализацию вышеук��занных функций, а также на особенности восприятия актуальной информации разных направлений. Такое требование касается как печатных, телевизионных (традиционных) СМИ, так и Интернет-СМИ, активно используемых в ХХІ веке. Анастасія Москалюк, аспірантка ІІІ року навчання кафедри політичних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Науковий керівник – д.філос.н., професор Шляхтун П.П. СТАНОВЛЕННЯ МАСОВОГО СУСПІЛЬСТВА В КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ МОЙСЕЯ ОСТРОГОРСЬКОГО Масовесуспільство (англ. mass society) – поняття, що вживається немарксистськими соціологами, політологами і філософами для позначення специфічних рис сучасного суспільства. В соціальноекономічній галузі масове суспільство пов’язується з індустріалізацією та урбанізацією, стандартизацією виробництва і масовим споживанням, бюрократизацією суспільного життя, поширенням засобів масової комунікації і масової культури. Витоки теорій масового суспільства знаходимо у консервативно-


73

аристократичній критиці буржуазно-демократичних перетворень, що відбивалися в Європі та Америці у XVIII-XIX ст. Мойсей Якович Острогорський (1854-1919) – видатний російскийвчений, один з небагатьох теоретиків, який на зламі двох століть показує картину становлення масового суспільства, перші ознаки якого з’являються в результаті соціальної трансформації, зробленої індустріальною революцією XVІІІ століття. Він одним з перших помітив та описав у своєму фундаментальному дослідженні «Демократія і політичні партії», виданому у 1898 році, вплив, котрий нівелює політичні й економічні реформи, які сприяли встановленню стереотипу людини в суспільстві. «Безперервний прогрес матеріальної цивілізації, – писав він, – могутньо зміцнив цей рух, створюючи загальні смаки, звички й примушуючи часто індивідумів збиратися натовпом для того, щоб повніше сприймати насолоди цієї цивілізації, які можуть бути доступними їм тільки як колективу. Праця й задоволення, продукція й розподіл матеріальних цінностей, так само йнематеріальних, – усе стало організованим процесом, тобто поза свободною індивідуальною волею» [1,с. 246]. М. Острогорський вважав, що цей процес був також наслідком зростання міст, у яких мешканці стають далекими один від одного, «їхній контакт винятково поверхневий, і важко зробити так, щоб вони почали реагувати один на одного» [1, с. 276]. Подібні зміни були викликані також послабленням звичних для індивіда соціальних впливів, яким симпатизує М. Острогорський. Він пише про те, що «...особистий вплив, який зобов’язаний посаді та званню, хоча все ще є значним, все ж таки починає відігравати все менш важливу роль завдяки явищам, як морального, так і матеріального порядку» [1, с. 276]. Наступною причиною трансформації суспільства виступило зменшення впливу «великих релігійних угруповань», на думку М. Острогорського, таких, що гартують душу. Цей вплив знижується разом з вірою, підточуваною загальною терпимістю та індиферентністю. Навіть сама розбіжність, котра була раніше найважливішим соціальним і політичним чинником, не уникає цієї тенденції [1, с. 279]. За М. Острогорським, носієм масової культури виступає середній клас, який дедалі більше підпадає під витончений вплив «...суспільства з його фривольністю, пасивністю й терпимістю до всього і всіх». Основні цінності цього суспільства полягають


74

насамперед у «грошовому успіху», що став майже культом; в «обожнюванні фізичної сили» (М. Острогорському не подобається зростаюча пристрасть до спорту); у прагненні до розваг і задоволення, що призвело до зниження культурного рівня театру, літератури, преси для того, «щоб відповідати новим смакам і задовольняти їх» [1, с.280]. М. Острогорський дає глибокий, з погляду аналізу, опис поведінки мас у політиці й формулює двояку роль суспільної думки в демократії. Короткий сплеск політичної активності мас, які виступили з вимогами уполітичній, економічній, релігійній галузях, почав вгасати відповідно до їх «убогого» задоволення. Як тільки «міським масам було надано виборче право, вони швидко наситилися ним» [1, с. 246]. М. Острогорський фіксував пасивність основної маси населення. Учений вважав основним недоліком політичної системи демократії відчуження суспільства від управління та державної влади. Причину цього явища дослідник вбачав у тому, «... що з усіх недеспотичних режимів демократичний режим менш за все здатний до пробудження народної свідомості в умовах сучасної цивілізації. Остання, дедалі більше ускладнюючи життя, зробила приватні інтереси, турботи та розваги як матеріального, так і нематеріального порядку більш численними та напруженими» [1, с. 548-549]. Література 1.Острогорский М.Я. Демократия и политические партии. С предисловием Е.Б.Пашуканиса / Моисей Яковлевич Острогорский. Т.1. Англия. Пер. с франц. A.M. Горовиц. – М.: Изд. Комакадемии, 1927. – 281с.


75

Борис Москалюк, заслуженный журналист Украины, старший преподаватель кафедры журналистики Восточноукраинский национальный университет им. В. Даля (г. Луганск) СМИ И ПУБЛИЧНАЯ СФЕРА. К ВОПРОСУ ОБ ЭФФЕКТИВНОСТИ ЖУРНАЛИСТСКОЙ ПРАКТИКИ Деятельность СМИ изначально публична. Например, понятие «публиковать» (одна из основных форм распространения массовой информации) в словаре у В. Даля поясняется действиями как «объявлять (о чем-то) всенародно», «оглашать», «обнародовать». Сама массовая информация ныне трактуется как предназначенные для неограниченного круга лиц печатные, аудио-, аудиовизуальные сообщения и материалы. Общественно-политические процессы, имеющие место в Украине, находят соответствующее отражение в отечественных массмедиа, в проблематике содержания материалов СМИ. Вместе с тем, эффективность украинской журналистики остается пока нерешенной профессиональной задачей для сотрудников многих СМИ. Одновременно это и вопрос о раскрытии возможностей журналистики как инструмента саморазвития и самоуправления социальной системы. Например, прошел первый год, как вступил в силу Закон Украины «О доступе к публичной информации». Казалось бы, существующая дистанция между правом на информацию и реальным доступом к ней должна была сократиться, синхронно повышая при этом уровень достоверности и точности публикаций, а также результативности работы СМИ. Однако этого не произошло. Не все зависит от желания администраторов, чиновников и журналистов, к их числу относится необходимость создания ими общественной или публичной сферы. Сегодня общественная сфера реально существует в каждой демократической стране и воспринимается она по-разному. Минувшее десятилетие можно охарактеризовать как период интенсивной политизации украинских масс-медиа и медиатизации внутренней политики страны. Например, уникальной зоной проявления и осуществления общественного интереса стал в свое время у нас в стране «Майдан». В условиях развитой общественной сферы особую роль должны играть так


76

называемые публичные, общественные СМИ. О государственных средствах массовой информации в большинстве демократических стран речь не идет, ибо здесь существует устойчивое мнение о том, что демократия и государственные СМИ по крайней мере теоретически не совместимы. Исходя из этого, общий вывод можно сформулировать следующим образом. 1. В создании публичной сферы отечественная журналистика как источник информации, одновременно, являясь и продуктом общественной жизни страны и фактором общественного развития, становится одним из важнейших элементов системы социального (в том числе и государственного) управления. 2. Журналистам необходимо признать, что категорию «свобода слова» необходимо жёстко соотносить с категорией «права человека». Узурпируя право определять содержание информационного пространства, пренебрегая информацией, полученной от граждан, журналистика (СМИ) тем самым попирает информационные права населения. Поэтому переосмысливать и изменять надо не столько формы взаимодействия журналистики с органами власти или бизнеса, сколько ее взаимодействие с общественностью. Для этого в СМИ необходимо активнее использовать общественные слушания и обсуждения актуальных проблем, их моделирование, экспертизу и рекомендации. 3. Становясь обязательным, существенным элементом политического управления (медиатизация политики), журналистика не может эффективно выполнять свои функции без учета взаимодействия общественного бытия и общественного сознания, без обоснования социально приемлемых (на уровне ментальной идентичности) целевых ориентиров, без наличия общественного идеала. Социальность журналистики актуализирует необходимость опережения аудитории, развенчивания её неразвитых в социокультурном отношении потребностей.


77

Аліна Семісенко, аспірантка І курсу навчання кафедри журналістики та видавничої справи та редагування факультету української філології Науковий керівник – д.філол.н., проф., завідувач кафедри журналістики та видавничої справи Галич В. М. Луганський національний університет імені Тараса Шевченка АКСІОЛОГІЧНІ ОРІЄНТИРИ ПАВЛА ТИЧИНИ-РЕДАКТОРА «Будь-яка активна форма людської діяльності потребує моральних критеріїв оцінки, відсутність таких критеріїв або невідповідність їм може зруйнувати найграндіозніші успіхи практичної і наукової діяльності, політики, економіки, ідеології» [1, с. 445]. Так, редакційно-видавничий процес поділений на етапи, кожен етап на підетапи, що передбачає логічний ланцюг дій кожного працівника. Та якими б «виваженими» не були теоретичні положення щодо творчих аспектів редагування, кожен редактор матиме свою індивідуальну модель редакційного функціонування. Засадами виникнення особистої схеми роботи редактора є його власні цінності, які засновані на індивідуальних моральних критеріях оцінки. Феномен «цінності» сьогодні є одним з тих явищ, які найактивніше досліджуються вченими різних наукових галузей. Нашу увагу привернули ціннісні домінанти через свою значущість у процесах саморедагування П. Тичини та редагування ним творів інших авторів: «Людина вибирає саме ті цінності, які найбільш відповідають її уявленням про ідеал. Виникаючи внаслідок зіставлення зовнішньої реальності з потребами людини, цінності виражають ставлення останньої до цієї реальності, її оцінку» [2, с. 15]. Наведемо кілька прикладів аналізованих нами зауважень П. Тичина до творів видатних радянських письменників. 1. Досліджуючи оповідання «Листи» І. Чендея (українського прозаїка, перекладача, співавтора сценарію фільму «Тіні забутих предків» – А. С.), П. Тичину, «співця щастя вільного народу», як полум’яного патріота своєї Вітчизни, захоплює, запропонована автором, тематична лінія твору, що розкриває працьовитість і відданість співвітчизників: «як почали описувати листа тітці, батьковій сестрі, то Петро, пилорамник заводу, неодмінно хотів, щоб


78

написали їй, що він є стахановцем (виділення наше – А. С.). Нічого! Зрозуміють там, що це таке. А то й ще пояснити їм можна буде» [3]. Будучи одним із перших на літературній ниві (32 поетичні збірки, 5 творів воєнної тематики, 9 книжок літературознавчих і публіцистичних творів, 13 видань для дітей, не враховуючи робіт художнього перекладу), Тичина-редактор прагнув спонукати реципієнтів до відповідних дій: « Патріотизм – це те перше, що вимагається від рад[янського] громадянина. Патріотизм – любити свою Батьківщину, ненавидіти св[оїх] ворогів. …Тобто: кожен на своєму місці кожен по своїй роботі прославляє свою Батьківщину» (виділення наше – А. С.) [4, с. 128]. 2. Здійснюючи нотатки про вірш «Сусідка» Д. Головка (українського поета, прозаїка, автора багатьох поетичних збірок і книг для дітей, лауреата премії ім. П. Тичини ‒ А. С.), митець зосереджує увагу на темпоральній непогодженості складових безсполучникового складного речення, у якому двокрапка вказує на те, що друга частина розкриває зміст першої, де йдеться про долю людську, мрію ліричного героя, проте друга, з’ясувальна частина лише вказує на епізод у житті героїв. Це досить тонке зауваження стосується логічної структури поетичного тексту й помітити таку девіацію міг лише редактор з власним літературознавчим досвідом: «Вірю, / Одна пролягатиме путь, / Хоч зустрічаємось рідко: / Скоро зі мною / Ходить в інститут / Буде білява сусідка» [3]. Отже, розглянувши аксіологічний підхід П. Тичини до процесу редагування як складової соціальної комунікації, передбачаємо у подальшій перспективі дослідження розширити в майбутньому термінологічну базу теорії та історії видавничої справи та редагування, додаючи такі провідні аксіологічні елементи: оцінність як характерне означення редакторської діяльності та концепт як ціннісна домінанта творчого процесу саморедагування. Оцінність редакторської діяльності – це аксіологічна категорія об’єктивно-суб’єктивного аналізу, яка базується на соціопсихокультурних особливостях саморедактора (редактора). Концепт саморедагування – це базова одиниця свідомості, у котрій фіксуються цінності окремої особистості, направленні на вдосконалення культури видання.


79

Література 1. Кузнецов В. Философия: Учебник [Текст] / В. Г. Кузнецов, И. Д. Кузнецова, В. В. Миронов, К. Х. Момджян. ― М.: ИНФРА-М, 2001. ― С. 519. 2. Кузнєцова Т. Аксіологічні моделі мас-медійної інформації: Монографія [Текст] / Т. В. Кузнєцова. ― Суми: Університетська книга, 2010. ― С. 304. 3. З архівних матеріалів: Життя і творчість [Документи, ілюстрації, фотографії] // Інститут рукопису імені В. І. Вернадського (архів А. К. Павлюка). 4. Тичина П. Із щоденникових записів [Текст] / [упоряд. С. В. Тельнюк]. ― К.: «Радянський письменник», 1981. ― С. 410.


80

СЕКЦІЯ «НАВЧАННЯ КОМУНІКАЦІЇ І НАУКОВА ТА ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ» Олена Кунашенко, асистент кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет РЕФЛЕКСІЯ ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧЕНА УМОВА ФОРМУВАННЯ МОВНО-МОВЛЕННЄВИХ УМІНЬ МАЙБУТНІХ МЕНЕДЖЕРІВ Сьогодення ставить все нові вимоги до сучасного фахівця і, зважаючи на це, змінилася ситуація і вимоги у цілому по відношенню до людини як суб’єкта спілкування. Ґрунтовні дослідження у напрямі рефлексивного забезпечення освітнього процесу, зокрема мовно-мовленнєвого аспекту підготовки майбутніх менеджерів дали можливість зорієнтуватися у підборі методики формування культури спілкування. Серед таких наукових досліджень на окрему увагу заслуговують:С.Ю. Степанова, Є.П. Варламов, Г.М. Андреєва, Н.Б. Крилова, В.Н. Дружинин, В.Н. Дружинин, В.А. Крутецкий, Н.С. Лейтес, В.І. Панов, К.К. Платонов, С.Л. Рубинштейн, М.А. Холодная, М.Б. Шумакова, О.М. Пєхота. У тлумачному словнику С.І. Ожегова знаходимо таке визначення даного поняття: «Умова – обставини, від якої залежить будь що. Правила, які встановлені в будь-якій сфері життя, діяльності» [1, с. 1233]. У новій філософській енциклопедії у більш вужчий формі розтлумачено поняття «умова пізнання» як «… один із компонентів (поряд із об’єктами пізнання і винахідниками) вихідного пізнавального відношення в природознавстві. На рівні спостереження і експерименту слід розуміти умову пізнання як основу досліджуваних речей і процесів (стан атмосфери, вакууму, різноманітні поля і т.д.), які опосередковано взаємодіють з об’єктами пізнання, а також засоби дослідження цих об’єктів – системи референцій у вимірювальні інструменти та пристрої, які сконструйовані дослідниками на основі певних передбачень [3, с. 147].


81

«Умови ефективної діяльності», які розкриває у сучасній енциклопедіїЄ.С. Рапацевич – це «… суб’єктивні й об’єктивні вимоги і передумови, реалізуючи які викладач досягає поставленої цілі у своїй роботі за найбільш раціонального використання сил і засобів. Найбільшою вимогою до педагогічної діяльності є досягнення успіху у формуванні у студентів потреби і умінь самостійного просування до вершин професіоналізму обраної галузі, їх готовність до праці після закінчення вузу»[13, с. 627]. Рефлексія як правило трактується як «процес самопізнання суб’єктом внутрішніх психологічних актів і станів. Поняття рефлексія виникло у філософії і означало процес роздумів індивіда про те, що відбувається у його власній свідомості. Рефлексія – це не просто знання або розуміння суб’єктом самого себе, але й з’ясування того, як інші знають і розуміють «рефлектую чого», його особистісні особливості. Емоційні реакції і когнітивні (пов’язані із пізнанням) уявлення. Рефлексія – це процес подвійного, дзеркального взаємовідображення суб’єктами один одного, змістом якого є відтворення, відновлення особливостей один одного [2, с. 504]. Наостанок, слід вказати, що обраний нами шлях формування культури спілкування, який ми пропонуємо у вигляді педагогічної умови процесом якої є рефлексія, забезпечить усвідомлення майбутніх менеджерів аграрного профілю особистісних орієнтацій, форм, способів спілкування і надасть можливості перейти на більш складний рівень мовно-мовленнєвої діяльності, яку характеризує культурологічний аспект нашого дослідження. Література 1. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка: Ок. 100 000 слов, терминов и фразеологических выражений / С.И Ожегов; под.ред. проф. Л.И. Скворца. – 26-е изд. испр. и доп. – М.: ООО «Издательство Оникс»: ООО «Издательство «Мир и образование», 2010. – 1360 с. 2. Педагогика: большая современная энциклопедия / Сост. Е.С. Рапацевич – Мн.: «Современное слово», 2005. – 720 с. 3. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2006. – 576 с. − (Б-ка словарей «ИНФРА-М»).


82

Оксана Рыжченко, преподаватель Днепропетровский государственный аграрный университет РОЛЬ ИНФОРМАЦИОННО-КОММУНИКАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ ДЛЯ ПОВЫШЕНИЯ ЭФФЕКТИВНОСТИ НА ЗАНЯТИЯХ ПО ИНОСТРАННОМУ ЯЗЫКУ Специфика предмета «Иностранный язык» предполагает овладение студентами коммуникативной компетенцией, то есть способностью общения на иностранном языке. Важно, чтобы созданная образовательная среда при овладении иностранным языком как средством общения, была системой условий для достижения языкового, коммуникативного и познавательного развития студентов. Изменения, происходящие в настоящее время в различных сферах жизни и деятельности людей, не могли не отразиться на их представлении о том, что означает «хорошее образование». В условиях информационного взрыва, появления совершенно новых тенденций в общественной, политической и экономической жизни страны преподавателю необходимо постоянно совершенствовать свои знания, расширять кругозор и заниматься самообразованием. А современные информационно-коммуникационные технологии могут обеспечить передачу знаний и доступ к разнообразной учебной информации наравне, а иногда и гораздо эффективнее, чем традиционные средства обучения. Новые информационно-коммуникационные технологии позволяют обеспечивать учебные процесс: - поурочными учебными и учебно-методическими материалами; - обратной связью между преподавателем и обучаемыми; - доступом к отечественным и зарубежным информационным и справочным системам; - доступом к информационным библиотекам; - доступом к информационным ресурсам отечественных и зарубежных газет и журналов; - обменом информацией внутри системы обучения. Практическое применение ИКТ (информационнокоммуникационных технологий) на занятиях по иностранному языку


83

также позволяет разрешить ряд противоречий в образовательном процессе: − между новыми современными требованиями к организации учебного процесса, призванными интенсифицировать процесс овладения основными видами коммуникативных компетенций студентов и существующими традиционными иллюстративнорепродуктивными методам взаимодействия преподавателя и студента на занятии; − между возрастающей роли самостоятельной активности студентов в процессе образования и главенствующей наблюдательной и контролирующей функцией преподавателя на занятии; − между возросшими коррективами современного социума на образовательный процесс и работу самого преподавателя для повышения эффективности обучения и недостаточным присутствием в практике работы вуза современных образовательных технологий, которые призваны подготовить студента к условиям быстро меняющегося мира; − между желанием преподавателя строить процесс обучения поновому и недостаточной его подготовкой к практической реализации инновационных средств обучения. Ольга Тодорова, студентка факультету філології та журналістики Науковий керівник – к.філол.н., доцент Гузенко С. В. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського РЕМІНІСЦЕНЦІЇ КРИЛАТОЇ ІСТОТИ У РОК-ПОЕЗІЇ Сучасне літературознавство намагається осмислити міфопоетичні джерела одного із магістральних мотивів літератури – крилатості, його сучасну інтерпретацію [1; 2]. Ця проблема досі залишається однією з актуальних у сучасному літературознавстві. Античні ремінісценції характерні для сучасної пісні, зокрема, для такого відгалуження російського року, як бард-рок. Матеріалом для дослідження є окремі тексти таких авторів: Б. Гребенщикова, А. Гуніцького, М. Щербакова, Д. Арбеніної і С. Сурганової («Нічні Снайпери»), М. Покровського («Ногу Свело»), Найка Борзова, С. Міхалок («Ляпис Трубецкой»), Земфіри, А. Васильєва («Сплін»).


84

На основі аналізу обраного матеріалу виділяємо інтерпретації двох типів: 1. Згадування імен античних історичних і міфологічних персонажів, античних реалій: М. Борзов: «Впилась занозой в сердце мое стрела купидона»; С. Михалок: «Знай, что любовь, с ней рядом Амур крыльями машет»; Д. Арбеніна: «Здесь у птиц парализует крылья, // И Икару не к чему стремиться, // Новый год приходит годом старым, // Ничего не может измениться»; Земфіра: «В руки твои умру, // В руки твои опять, // Недолетевший Икар». 2. Цитати та ремінісценції сюжетів античної міфології і літератури. Виділяємо такі різновиди ремінісценцій: вживання цитати без називання імені, вказівки на того чи іншого міфологічного персонажа: у М. Покровського: «И голый мальчик пустит в вас, // Волшебную стрелу»; у Земфіри: «Мы пришьем друг другу крылья, // Я летаю, ты летаешь <...> Если бы из шелка нитки, // Может быть, и не достали <...> Будем штопать раны-крылья, // Поздравляю, долетели!». Цікавий текст пісні Н. Борзова «Одна вона», що починається з розхожого виразу «у серці вп’ялася стріла Купідона» і розгортається дивно схоже з античною ліричною традицією метафоризація духовних мук через страждання фізичні: «Біль нестерпна і мені до цих пір була незнайома, // Сонце безжально випалило очі своїм яскравим світлом. Немає більше місця, де б я міг зализувати рани, // Крила розбиті і тіло моє у владі гангрени ...». Проведений аналіз пісенних текстів Б. Гребенщикова показав, що характерними для його пісенної поезії є образи птахів і актуалізація їх архетипних значень. В образі лебедя відзначаємо традиційні значення: 1) »белопарусный» корабель; 2) »белопарусный» корабель як хмара; 3) »белопарусный» корабель, на якому літають боги і герої; 4) загибла людина перетворюється на лебедя. Перші два значення знаходимо в пісні «Юрьев День»: «С берегов Ботичелли белым снегом в огонь, С лебединых кораблей ласточкой – в тень…» [3, 263]. Третє значення – в «Рождественской песне»: «…Но белый всадник смеется, его ничто не тревожит, И белый корабль с лебедиными крыльями» [3, 115]. Четверте – «О лебеде исчезнувшем»: «О лебеде исчезнувшем, О лебеде, ушедшем во тьму, я молюсь» [3, 375].


85

В образі орла актуалізовано значення фантастичних тварин: «Стук в дверь мою. «Кто?» – спрашиваю. «Тени, – Они ответствуют. – Орел, телец и лев» [3, 302];. Проведений огляд матеріалу охоплює далеко не всі випадки і приклади реалізації традицій античності в текстах російського бардроку, але навіть така кількість алюзій та ремінісценцій наочно демонструє існування античного субстрату в рок-поезії. Вони наповнюються особистим авторським змістом і отримують нове життя в контексті сучасної культури. Література 1. Вихрист Н. С. Образ крилатої людини в художній літературі / Н. С. Вихрист //Зарубіжна література. – 2009. – № 4. – С. 33 2. Рябчук М. Вічний політ Ікара: Міф про Ікара як тема світової літератури / М. Рябчук // Зарубіжна література. – 1998. – № 35. – С. 3 3. Гребенщиков Б. Г. Книга Песен БГ / Б. Г. Гребенщиков. – М. : ОЛМА Медиа Групп, 2006. – 640 с. Наталія Шарата, к.пед.н., доцент, завідувач кафедри українознавства Миколаївський державний аграрний університет ХАРАКТЕРИСТИКА ІННОВАЦІЙ У ВНЗ Важливим завданням навчально-виховного процесу було і залишається удосконалення системи управління, що передбачає впровадження численних інновацій. Зупинимося на характеристиці окремих інноваційних технологій. - За рівнем новизни: радикальні нововведення; модифікуючі нововведення. - За місцем у соціальній сфері ВНЗ: інновації на «вході» до ВНЗ (що забезпечують конкурентоспроможність соціального середовища ВНЗ, соціально-освітної продукції та послуг); інновації на «виході» ВНЗ (що забезпечують конкурентоспроможність випускників ВНЗ, продукції і послуг, високу якість освіти і соціального обслуговування). - За об’єктом змін: соціально-освітні послуги; соціально-освітні засоби; соціально-педагогіні технології; соціальна сфера.


86

- За метою змін: забезпечують ефективність виробництва соціально-освітніх послуг і продукції; забезпечують комфортність і високу якість освіти студентів; забезпечують внутрішньо організаційне середовище, закріплюють організаційну культуру ВНЗ; сприяють інноваційній активності, стимулюють розвиток кадрових ресурсів; забезпечують ефективність умов праці. - За джерелом ініціативи: соціальне замовлення; потреба ВНЗ; перспективні потреби розвитку. - За ставленням до свого попередника: замінні; ті, що відміняються (відміна послуги без заміни новими); ті, що повертаються (повернення до попередника); відкриваючі (створення засобів, що не мають зіставних раніше технологій, засобів тощо); що доповнюють існуючі. - За обсягом застосування: точечні удосконалення; системні. - За ступенем завершеності: завершені; незавершені. - За соціально-психологічними умовами запровадження інновацій: потребують суспільної кооперації; потребують підготовки виконавців проекту; потребують спеціальної підготовки керівника проекту; запроваджуються без спеціальної підготовки. - За ступенем ринкової новизни інновацій: нові для галузі у світі; нові для галузі у країні; нові для галузі у регіоні; нові для організації. - За масштабом поширення і комерціалізації: для внутрішнього застосування (у ВНЗ); для поширення у професійному середовищі; для продажу: соціально-інформаційним структурам або непрофільним організаціям. Однак запропонована в таблиці схема класифікації освітніх інновацій не може розглядатися як продуктивний спосіб пізнання і аналізу соціальних змін. Труднощі у тому, що багато аспектів характеристики (рівень новизни, місце у соціальній сфері, об’єкт і цілі змін, джерело ініціативи тощо) й відповідні кожному аспекту ознаки змін не фіксуються у соціальній практиці, або вітворюються у друці як наукові публікації, обмін досвідом та ін. необхідно визначення індикаторів змін. Як свідчать результати дослідження, незважаючи на розмаїття підходів до розуміння педагогічної технології, переважна більшість дослідників погоджується з тим, що на сучасному етапі розвитку


87

освіти відбувається стрімкий процес технологізації навчання, виховання, управління і тому вимагає подальшого глибокого дослідження.


88

СЕКЦІЯ «СУЧАСНІ ПАРАДИГМИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ» Березовська Т.В., к.і.н., доцент кафедри україноз��авства Миколаївський державний аграрний університет СУЧАСНІ МЕТОДИ ПРОСОПОГРАФІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Оновлення методологічного арсеналу історичної науки, яке ми спостерігаємо на рубежі ХХ і ХХІ століття, висуває на перший план проблему міждисциплінарності, співвідношення антропоцентричних, наративістських, психоісторичних, мікроісторичних парадигм. Із соціологічним, антропологічним, лінгвістичним та іншими «поворотами» та постмодерністськими «викликами» пов’язують необхідність переформатування дисциплінарної структури історичної науки, переосмислення теоретико-методологічних засад, понятійного тезаурусу, ієрархії субдисциплін. Пошуки істориками шляхів до історичного синтезу головним чином ведуться навколо осмислення ролі та взаємодії індивідуального і групового, національного й універсального, колективного й одиничного в історичному процесі, причому чималі зусилля спрямовуються на теоретичне переосмислення дихотомії індивідуального та загального. Вивчення проблеми самоідентифікації особи, особистого вибору, особистого інтересу, а також механізмів успадкування культурних традицій, звичаїв, уявлень про поведінку людей в специфічних історичних обставинах, проблема творчого початку в історії потребує виходу на рівень аналізу індивідуальної діяльності. Персонолістичний підхід відкрив перед істориками широку можливість створення історичних портретів, в яких життєдіяльність окремих індивідів у різних часових і просторових межах розглядається разом з їх особистим життям, з урахуванням певних факторів, що вплинули на формування їхнього світогляду, а зрештою і на долю в цілому. Такий підхід, з одного боку, виступає як стратегічна мета дослідження, з іншого – як адекватний засіб пізнання соціуму і таким чином, використовується для прояснення соціального контексту. Вибір саме такого підходу в сучасній


89

вітчизняній історіографічній ситуації актуалізується в силу того, що на сьогодні немає поки що недостатньої кількості досліджень, присвячених висвітленню історії знакових українських родів. Звичайно, зміна соціально-політичного устрою в 20-х роках ХХ століття на території колишньої Російської імперії трагічно позначилася на розвитку вітчизняної генеалогії. Її почали вважати дисципліною, що «скомпрометувала» себе вивченням родоводів винятково аристократичних родів, тож вона не мала права на розвиток і взагалі на існування. Тому звернення сучасних дослідників до створення просопографічних історичних портретів певних знаменитих родів є начальною необхідністю і становить науковий інтерес. Слід зазначити, що скрізь призму життя та діяльності знакових представників роду повинна проступати сучасна їм епоха. Особистість слід розглядати і як індивідуальність з її самобутнім мікрокосмом. Важливо простежити єдність буденного і високого, матеріального й ідеального, дійсного та ілюзорного в контексті життєдіяльності певної особистості. Просопографічні методи, при створенні історичного портрета особистості мають універсальний характер. Історичне буття людини розглядається, по-перше, з точки зору характеристики героя як «особистості», тобто визначення його суспільного статусу, міри участі в історично значущих подіях, впливу на суспільне життя і життя наступних поколінь. По-друге, з точки зору виявлення його «індивідуальності», яка визначає внутрішній світ людини, її духовний потенціал. Все це набуває звичайних форм, позбавлених прямого і безпосереднього суспільного змісту. Просопографія дозволяє реконструювати внутрішній світ людини, а це неможливо без своєрідного синтеза наукового і художнього підходів. Отже, просопографія, як метод колективних біографій, спрямована саме на розкриття особистості в усій її багатогранності. Література 1. Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова бібліографія в історії і сучасності України.-К.: БМТ,1996.-240с. 2. Гуревич А.Я. Еще несколько замечаний к дискуссии о личности и индивидуальности в истории культуры // Одиссей. Человек в истории. Личность и общество. – М.: Наука, 1990. – с 76.89.


90

Віталій Король асистент кафедри історії СумДУ, здобувач кафедри історії України ХНПУ ім. Г.Сковороди Науковий керівник – Богдашина О.М. АГІТАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОБІЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ ДО ТРУДОВИХ РЕЗЕРВІВ НА СУМЩИНІ У 1943-1950 РР. Питанню агітаційного супроводу кампаній з призову молоді до системи трудових резервів не було приділено достатньої уваги ні у радянській, ні у сучасній історіографії. Дослідження цієї інформаційної обробки є необхідним, оскільки вона була важливим інструментом залучення підлітків до закладів трудових резервів та водночас частиною потужної радянської системи формування суспільної думки населення. Завдання, що ставилися перед зазначеною агітаційнопропагандистською діяльністю: донести населенню у вигідному світлі інформацію про важливу роль трудових резервів у відбудові господарства країни; створити позитивну репутацію відповідним навчальним закладам; запевнити підлітків та їх батьків, що учням гарантовані відмінні матеріально-побутові та соціальні умови під час здобуття професії; переконати молодь у престижності статусу робітників, їхній добрій забезпеченості. Головною метою було підштовхнути молодь добровільно вступати до шкіл ФЗН, ремісничих та залізничних училищ чи, принаймні, не ухилятися від призовів, не чинити втеч. Агітаційні заходи керувалися представниками обласного управління трудових резервів, а також адміністративних і партійних органів. Зокрема, під час проведення 4-х призовів 1948 р. у районах Сумської області зазначену діяльність проводили 15 працівників облуправління трудових резервів та 48 активістів від облвиконкому [1, арк.17]. Головну ж роль у безпосередній роботі з населенням відігравали агітбригади, що складалися з працівників, учнів (як правило, комсомольців) та випускників місцевих шкіл ФЗН і училищ. Такі агітбригади створювалися у кожному навчальному закладі трудрезервів. Наприклад, навесні 1948 р. агітколектив роменської школи ФЗН №5 складався з 23 осіб, з яких 16 були учні, а восени 1948 р. тут було організовано 7 подібних бригад, які працювали не


91

тільки у Сумській, а й у сусідніх Полтавській та Чернігівській областях [2, арк. 100]. Форми та методи агітації були доволі різноманітними. Найчастіше влаштовувалися збори з молоддю, що підлягала мобілізації, та їхніми батьками. Під час зборів проводилися бесіди, читалися доповіді та лекції на типові теми: «Значення трудових резервів у IV сталінській п’ятирічці», «Що мені дала школа ФЗН», «Як я навчаюсь і оволодіваю бажаною професією». Кількість таких заходів постійно зростала. В 1947 р. у селах Сумській області їх проведено 1 тис. [3, арк.19], 1948 р. – понад 2 тис. [1, арк.17], 1949 р. – вже більше 7 тис. [4, арк.10]. Особливою популярністю користувалися концерти учнівської художньої самодіяльності, які ставилися під час зборів та у якості окремих заходів. Маючи обмеженість у цікавому дозвіллі, колгоспники залюбки йшли подивитися на це дійство, присвячене черговому призову до трудових резервів. Зазвичай програма включала гру на музичних інструментах, співи, декламацію віршів. Відповідальні особи та агітбригади приходили виступати на радіо. Також у їхньому розпорядженні було кілька агітмашин, обладнаних гучномовцями. Популяризації закладів трудових резервів мали слугувати статті в обласній та районній пресі. В населених пунктах розклеювалися тисячі плакатів і лозунгів із закликами вступати до училищ та шкіл ФЗН. Навчальні заклади проводили дні відкритих дверей і виставки продукції, виробленої учнями та майстрами. Траплялося, що учнів перед випуском відправляли до рідних сіл із завданням загітувати і привести замість себе кілька добровольців [5, арк.5]. З пропагандистською метою взимку влаштовувалися лижні пробіги, а влітку – пішохідні естафети, велозаїзди, фізкультурні свята. Для молоді, що відправлялася до закладів трудових резервів Донбасу, влаштовували урочисті проводи. На пунктах збору в містах підтримували святковий настрій кінострічками і музикою. Важко загалом оцінити ефективність досліджуваної агітаційної діяльності. З одного боку, плани мобілізації до закладів трудових резервів Сумщини у другій половині 1940-х рр. перевиконувалися, а учнівські контингенти формувалися практично самими добровольцями. В той же самий час до шкіл ФЗН і ГПШ Донбасу молодь доводилося призивати примусово, мобілізації затримувалися, не виконувалися. Негативне уявлення про ці заклади, яке сіялося


92

звістками від хлопців, що вчилися там, і втікачами, зводило нанівець зусилля офіційної пропаганди. Отже, агітація з метою залучення молоді до трудових резервів велася передовсім силами працівників і учнів навчальних закладів. Хоч вона і була досить насиченою, та ефективність її за певними напрямками залишалася обмеженою. Джерела 1. Державний архів Сумської області, ф.Р-3369, оп.1, спр.34, 83 арк. 2. Там само, ф.Р-6477, оп.1, спр.43, 104 арк. 3. Там само, ф.Р-3369, оп.1, спр.24, 58 арк. 4. Там само, спр.47, 54 арк. 5. Там само, ф.Р-6477, оп.1, спр.31, 64 арк.


93

Науково-практичне видання

ГУМАНІТАРНІ ОСНОВИ СУЧАСНОГО ЗНАННЯ

Матері��ли Всеукраїнської Інтернет-конференції

Комп’ютерна верстка – асистент кафедри українознавства Лукьяненко Д. В.


Гуманітарні основи сучасного знання.