Page 1


Анатолій ДНІСТРОВИЙ

Автономія парадоксу Про творчість Паскаля Брюкнера Ім’я французького романіста й есеїста Паскаля Брюкнера не потребує «рекламного супроводу», оскільки добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами. Його есеїстичні книги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Британії, Німеччини, Росії; його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також надзвичайно конфронтаційні відгуки із різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнермислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст). Уже в зрілому віці сам Паскаль Брюкнер спробував визначити власну творчу «ідентичність», зауваживши, що передусім є романістом, а вже відтак есеїстом; що література — це пристрасть і усвідомлено обраний спосіб життя. Ще підлітком він вирішив ніколи не ставати на службу, не одружуватися й не заводити дітей, а займатися винятково літературою (звісно ж, у зрілому віці він одружиться й матиме донечку). Його батько за фахом був інженеромгірником і мряв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

9


На початку своєї академічної та інтелектуальної кар’єри Паскаль Брюкнер був близьким до Ролана Барта і Юлії Кристевої, особливо ж дружні стосунки ще з молодих літ у нього склалися з Андре Ґлюксманом. Під керівництвом Ролана Барта у 1975 році Брюкнер захистив дисертацію, присвячену сексуальній емансипації в поглядах Шарля Фур'є, ідейний відгомін якої простежується й у книзі «Парадокси кохання». Паскаль Брюкнер — лавреат премій Французької академії, Ренодо, Медічі, автор відомих романів «Гіркий місяць» (1981, 1992 — кінопостановка режисера Романа Поланскі), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005). Водночас він є автором ориґінального есеїстичного корпусу: «Ридання білої людини» (1983), «Демократична меланхолія» (1990), «Спокуса невинністю» (1995), «Вічна ейфорія: есе про примусове щастя» (1997), «Парадокси кохання» (2009) та інші. Його есеїстика активно обговорюється в медіа й серед інтелектуалів, перекладається іншими мовами. Вагома в творчому доробку Брюкнера й соціально-філософська колумністика, яка охоплює широчезний діапазон тем: від сексуальної свободи до окцидентально-східних стосунків, від критики «маскулінізації» жінки у фемінізмі до критики стереотипності пацифізму, від майбутнього Європи до сутінків західної демократії, від аналізу близькосхідних проблем до міжетнічних ексцесів у Франції. Не менш інтенсивним є і його громадське життя — підписання спільно з іншими інтелектуалами низки політичних петицій, заяв; виступи, скажімо, на захист російських політв’язнів чи з вимогами державного суве-

10


ренітету для Палестини; а також участь у засіданнях різних соціально орієнтованих рад, комітетів.

Із шинелі 1968 року… Інтелектуальну біографію Паскаля Брюкнера, крім років блискучої освіти (здобутої в знаменитому своїми випускниками Ліцеї Генріха IV, університетах Париж І і Париж VII, Практичній школі вищих досліджень), доцільно почати зі знакового 1968 року, коли, за визначенням журналіста Філіпа Ґаві, «Сорбонна опинилася на вулиці». Тоді Брюкнер був серед тих, хто кликав студентську молодь на барикади. Однак, за його ж іронічним висловом, він не належав до штурмових загонів, що захоплювали приміщення навчальних і адміністративних корпусів. Цей час сміливо можна назвати добою ламання різноманітних соціальних, політичних, філософських ідей і доктрин — від анархізму до троцькізму, від поміркованого марксизму до лівого екстремізму, від ситуаціонізму гуртка Ґі Дебора до фройдомарксизму. Щодо фройдомарксизму, тобто злиття в революційному пафосі «соціального» та «еротичного» (таких собі французьких красивого і корисного), то можна згадати генеральну тезу Маркузе, що соціальна революція неможлива без революції сексуальної; зрештою, цей момент дуже добре висвітлив ув історичній кінодрамі «Мрійники» Бернардо Бертолуччі. Попри те, що популярні ліві та лівоцентристські фабрики ідей пропонували різні візії свободи від тотальності капіталізму, оздоровлення французького суспільства від

11


тихої диктатури де Ґолля та небезпеки економічного колапсу країни, вони загалом були одностайними у вимогах докорінних і рішучих змін. На думку самого Брюкнера, 1968-й став знаковим роком не лише для Франції, а й для усього світу: він породив масштабний рух перегляду всіх традиційних моделей сім’ї, відносин статі, всіх авторитетів і самого поняття авторитетності. Письменник завважує, що ця дата стала знаком вирішення одних проблем, натомість створення інших, і що цілком слушним нині є перегляд міфології 68-го року, — особливо це стосується наслідків сексуальної революції, захоплення марксизмом, крайнього індивідуалізму. «Залишити добре, відкинути дурню — ось робота мого покоління», — підсумує він. Щодо міфології 68-го, то перше серйозне випробування вона пережила в 1981 році, коли ліві у Франції прийшли до влади й сформували уряд. Справжні метаморфози почалися коїтися з тими, хто був у фарватері студентського й молодіжного руху. Чимало з колишніх революціонерів дуже швидко попрощалося зі своїми нонконформістськими ідеалами: вони стали партійними бонзами та високопосадовцями, поселилися у фешенебельних районах і обросли «буржуазними» звичками. Брюкнера, який обрав літературу й письмо власною життєвою дорогою, це оминуло, і в його ставленні до 68-го року є більше ідейнокритичного, ніж матеріально-кар’єристського. Акцентую на студентській революції невипадково, — оскільки в подальшому ця дата матиме вагоме значення в есеїстиці Брюкнера, зокрема в спробах нового критичного прочитання тих бурхливих подій, переосмислення як здобутків молодіжного й соціального «вибуху», так і мож-

12


ливих ідеологічних втрат і манівців табору бунтівників. На тематичному рівні «феномен 1968» стане для Брюкнера тим складним вузлом, у якому сплелися сюжети багатьох його майбутніх книг, авторських колонок, статей і досліджень. Ерос. Соціум. Влада. Масове засліплення. Брюкнер ніби рухається колами, які здетонував 1968-й. Природа політичної влади та індивідуальна свобода, сексуальна емансипація та майбутнє освіти, справедлива соціально-економічна модель суспільства та цивілізаційна втома Європи, майбутнє західної демократії і роль Франції у ній. Перелік тем можна продовжувати — вони, немов мандрівні актори, раз по раз виринатимуть у його блискучих книгах і не менш блискучій колумністиці.

Брюкнер і «нові філософи» Певний час Брюкнер був доволі близьким до маоїстського й троцькістського рухів, у які була заанґажованою, фактично, більшість ґрандів і метрів французького філософського постмодерну, зокрема Мішель Фуко і Жак Дерріда. А з середини 70-х його ім’я вже згадується в обоймі «нових філософів» (Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман, Крістіан Жамбе, Жан-Поль Долле, Ґі Лярдро, Алан Фінкелькраут, Філіп Немо). Однак Брюкнер не належав до лідерів цього угруповання, радше був «попутчиком», аніж «ідеологом» на кшталт того ж Ґлюксмана, — оскільки (як це підтвердять у подальшому професійні зацікавлення та інтелектуальні пошуки) діапазон його інтересів не обмежувався лише дражливими для «бунтівних» інтелектуалів

13


темами, такими як насильство влади, «запуск» революції, свобода особистості, диктат суспільства споживання, соціальна нерівність і паразит-капіталізм. Згодом Брюкнер усе більше увиразнюватиме свій інтелектуальний голос, який інколи суперечитиме офіційним чи напівофіційним доктринам у Франції — як лівого, так і правого таборів. Із лівими він попрощається через свою симпатію до, скажімо так, глобалізації; а з «новими правими» — через підтримку американської військової місії в окремих реґіонах планети (війна з Саддамом Хусейном, війна з Сербією). Він обере свій автономний шлях, покладаючись винятково на власне критичне мислення. Власне, цей парадокс і ляже в основу його філософської есеїстики, — адже інколи його можна «піймати за руку» як типового «нового лівого», інколи ж як типового «нового правого», а інколи як затятого «неоліберала-глобаліста», що французького інтелектуала неодмінно наражає на звинувачення в «американізмі». Із середини 80-х Паскаль Брюкнер активно викладає в університетах США і Франції. З 1990 року він — викладач престижного паризького Інституту політичних досліджень, що готує державних службовців різних ланок і державних топ-менеджерів. Цей факт надзвичайно цікавий, оскільки розкриває специфіку взаємин французьких інтелектуалів і представників влади. До «нових філософів», які за своєю інтелектуальною соціалізацією ближчі радше до експертно-медійного середовища, ніж вузькоакадемічного, завжди прислухаються політики та державні мужі вищого ранґу. Можна

14


згадати, що Бернар-Анрі Леві чи Андре Ґлюксман не раз давали поради французьким чиновникам і навіть президентам — як щодо питань внутрішньополітичних, так зовнішньополітичних (в одному з інтерв’ю сам Леві вихвалявся, що рекомендував французькому керівництву визнати чеченську владу Масхадова, а також перехідний уряд Лівії після повалення режиму полковника Каддафі). До Паскаля Брюкнера також дослухаються: наприклад, у 1996-му його разом з іншими інтелектуалами запросив на консультації прем’єр-міністр Ален Жюпе, який просив поради щодо можливого страйку транспортників.

Публічність і медійність «Ново-філософський» досвід і далі тяжіє над Брюкнером — це проявляється в активному використанні можливостей і мови медіа для пропаґанди своїх ідей. Узагалі, ноу-хау «нових філософів» полягало у стиранні меж між філософією та публіцистикою, між ідеологією та журналістикою, між академізмом і громадським життям. Як і більшість французьких інтелектуалів, Паскаль Брюкнер доволі «медіологічний» (якщо вжити концептуальний прикметник Режіса Дебре). Йдеться навіть не про використання медіа як ділянки для власного піару, а про вироблення через медіа-інструменти принципово нового формату інтелектуальної, аналітичної мови — не статично-трактатної, як це було за доби модерних університетських професорів, а мобільної, гнучкої, оперативної, не перевантаженої складними конструкціями, термінами та

15


умовиводами. Брюкнер, як і більшість його сучасників, усвідомив ту важливу істину постінформаційної доби, що писати треба не по-старому, не «по-книжному», а інтерактивно — з розрахунком на широкі читацькі кола, а не на вузькоспеціалізованих фахівців. Його колумністика, аналітичні статті, огляди, коментарі, оприлюднені в «Le Monde», «Le Nouvel Observateur», «Le Figaro» та в інших виданнях, вражають масштабом фахових зацікавлень і розумінням злободенних проблем, здатністю бути незаанґажованим у поточну політичну кон’юнктуру. Так, наприклад, в останні роки Францією прокотилася хвиля ісламофобії, включно із законотворчими ініціативами щодо заборони жінкам-мусульманкам носити паранджу. Позиція Брюкнера щодо явища європейської ісламофобії достойна справжнього незалежного мислителя: на його думку, ця проблема лежить у площині спотвореного шляху, який пройшов мультикультуралізм, перетворившись, фактично, у форму расизму із боротьби з расизмом. У статті «Винахід «ісламобофії», надрукованій у «Liberation» (23 листопада 2010 р.), Брюкнер завважить, що термін «ісламофобія», за зразком ксенофобії, призначений для того, щоб зробити іслам недоторканних предметом страху. Хтось же має бути звинуваченим у расизмі і чітко маркованим. На думку Брюкнера, така технологія творіння в дусі тоталітарної пропаґанди. У Франції висловлюватися в такому ключі — це, певною мірою, йти проти течії, потрапляти «під артобстріл», передусім з боку правих і навіть лівоцентристських політиків. А ось іще один яскравий приклад гострого критичного погляду колумніста. В «Le Monde» (26 серпня 2011 р.)

16


він публікує розкішну статтю «Хтивий пуританізм» про пригнічення сексуальності та тілесності у США. Він описує, як на пляжі Флориди його дворічна донька зняла купальник, і невдовзі до них підійшла поліція (у США заборонено оголюватися на людях навіть дітям). На його думку, пуританська спадщина породила у США специфічний тип моралі та суспільної поведінки, який у жодній демократичній країні не має аналогів. Коаліція фемінізму та республіканського ультраконсерватизму, стверджує Брюкнер, поставила під загрозу свободи, завойовані в ході революції 1968-го року. Він завважує, що чимало американських феміністичних інтелектуалів працюють в органах пропаґанди Державного департаменту США, по-моралізаторськи пропаґуючи американський спосіб життя усьому світові, що відповідає їхнім щирим закостеніло-пуританським переконанням про «необхідну суворість» у питаннях моралі, сексу, сім’ї. «Суворі правила» було одразу запроваджено майже у всіх сферах життя: професор не має права зустрічатися зі студенткою сам у кімнаті (без запису розмови) чи навіть у ліфті, офісним працівникам заборонено вступати в інтимні контакти, а на початку 90-х в університеті штату Оґайо з ініціативи місцевих феміністичних організацій будь-які стосунки між закоханими студентами мали поетапно «реєструватися» та «затверджуватися» відповідною авторитетною особою — від перших кроків залицяння, відтак доторку до грудей дівчини, включно з першим оргазмом. Брюкнер іронізує, що логіка такого нагляду здатна спричинити зворотний ефект: кожен американець, за бажання, може означити себе «караль-

17


ною інстанцією». Очевидно, що це рух до однієї з форм закритого суспільства, на яке так активно «нападали» в часи модерної демократії Карл Поппер, Бертран Рассел, Ханна Арендт, не кажучи вже про наступні покоління інтелектуалів. У книзі «Парадокси кохання» (2009) він повернеться до цієї теми, стверджуючи, що англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, оскільки вони привласнюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників, вимагають зізнань, каяття і перевиховання. «Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настанови», — підсумує письменник. У контексті цього «американського епізоду» бунт Паскаля Брюкнера як реакція на подібні «каральні» експедиції проти людської тілесності, а відтак і природи, має й серйозні етико-філософські підстави: за його спостереженнями, зворотнім боком західного мультикультуралізму кінця ХХ століття (який попервах був покликаний привнести рівноправність між людьми, незалежно від їхньої статі, етнічного походження, громадянства, сексуальної орієнтації, політичних переконань і соціального статусу) стала його «тіньова» фашизація: використання гасел та ідей мультикультуралізму винятково в політико-егалітаристських цілях (скажімо, як «полювання на відьом»). Парадоксально, що буквально за неповних два-три десятиліття ідеологія та соціальна стратегія підтримки та розвитку культурного різноманіття перетворюється в руках егалітаристів на інструмент жорсткого «зрівнювання під одну гребінку». Унікальною рисою письма Брюкнера є здатність поєднувати концептуальне політичне чи філософське узагаль-

18


нення з яскравим спостереженням чи влучною деталлю, вихопленою зі щоденного потоку життя. Розмовляючи навіть на теми етико-моральні, він напрочуд легко уникає найменшого пафосу моралізаторства, залишаючись на території критичного мислення, а не трибунної пропаґанди своїх поглядів.

Романістика і розуміння літератури Проза Паскаля Брюкнера — яскрава складова його творчості. Якщо в есеїстиці та колумністиці він зазвичай береться за теми суспільно значимі та глобальні, що резонують у громадянській думці та експертному середовищі, подразнюючи політичне ego окремих вагомих сегментів соціуму, то його романи демонструють зовсім іншу оптику бачення речей, подій, людських учинків. На чимало своїх ціннісно-смислових чи, якщо по-старомодному — ідейно-естетичних орієнтирів указує сам Брюкнер: у молодості він захоплювався творчістю Камю, Сартра, Беккета, Мішо. Стійку любов зберігає до письма Фолкнера, Достоєвського, Льюїса Керолла. У своїх романах «Гіркий місяць» (1981), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005) Брюкнер відмовляється від «масштабного опису», скажімо, в дусі бальзаківського та позитивістського роману ХІХ століття, фокусуючись на «буденному» потоці життя і навіть на тривіальних митях, які з погляду «важливих подій» чи «великої історії» можуть здатися позбавленими сенсу.

19

"Парадокс любові"  

«Всім, кого непокоїть страх перед розчаруванням і кпинами, потрібно повторювати: не бійтеся своїх суперечностей, не соромтеся бути тими, ким...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you