Issuu on Google+

Борис Олійник: Дай нам, Боже, бути гідними великих предтеч

Гості УЛГ – сучасні білоруські поети Едуард Акулін, Андрей Хаданович, Аксана Спринчан, Михась Скобла

Василь Герасим'юк про 23нову серпня 2013книжку року Миколи Біденка «Біденко і простір»

06 10 17

№17 (101)

www.litgazeta.com.ua

23 серпня 2013

Виходить з 9 жовтня 2009 року

«...ТЕ, ЩО ЛИШ БОГОМ ДАЄТЬСЯ»

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ

«УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРНУ ГАЗЕТУ» Інформація про передплату на «УЛГ» – у Каталозі видань України на 2013 рік

Газета виходить двічі на місяць по п’ятницях.

Передплатний індекс

49118 ПЕРЕДПЛАТНА ЦІНА НА 2013 РІК:

на 1 рік – 142 грн. 74 коп. на 6 місяців – 71 грн. 97 коп. на 3 місяці – 36 грн. 81 коп. на 1 місяць – 12 грн. 47 коп.

До 60-річчя Дмитра Кременя Петро СОРОКА

Н

е знаю в українській літературі поета, у творчості якого так тісно переплелися б переживання і осмислення, чи, іншими словами кажучи, почуття і думка, серце і розум, як у Дмитра Кременя. Колись Микола Мірошниченко ремствував услід за П.Тичиною, що у нас мало поезії думки, а Валерій Ілля всіляко вишукував поетів переживання, збивав у міцну когорту й прихиляв до «Основи». Але серце не чуже розуму, переживання мислі. Д. Кремінь відчув це і виповів у слові з особливою силою. На перший погляд, у ньо-

го домінує серце і він розглядає його, як «осереддя всього тілесного і духовного життя людини, як найближче вмістилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами і відтінками», кажучи словами Памфіла Юркевича. Серце у програмній збірці поета «Пектораль» згадується у різних варіаціях понад 20 разів. Ось деякі з них: «Наче нозі, серце збив до крові», «і згорає, мов серце, свіча», «заходить сонце, мов заходить серце», «процокали в серці секунди», «раптом серце заб’ється й зупиниться кров», «серце – як лагідний песик», «і в серце не проб’єшся попелом Клааса», «поверховодили на трибунах, поверховодили у серцях», «кайлом по серцю», «і серце розірвалось в ліхтарі», «співають, хапаючись за серце»…

Але мислення – це «розмова душі з соАл бою, і той, хто мислить, веде внутрішню розмову в серці своєму («сказав був я в серці своєму» (Екл.2,1). І слово «душа» фігурує в «Пекторалі» стільки ж разів, скільки «серце» («душа натомилася бути одна здрібнівши до атома // вона обирає для серця свого найтемніше вікно найтемніше око», «навіщо минає душа і в темряву сходить?», «і душа не із воску», «нас, дітей, не жаліли нітрохи, накидали на душу оброть… був я свідком такої епохи, де на попіл – і душі, і плоть...», «і топтались, мов римські когорти, – по душі, по душі, по душі», «душе зловім сю велику птаху… душе зміняймо два ока жаху…».

05

ГРИГОРІЙ ШТОНЬ: НЕСПОДІВАНИЙ І ПЕРЕКОНЛИВИЙ 08

Передплатна ціна на 2013 рік для США й Канади – 150 амер. дол. Виставляючи чек на Smoloskyp (uhl), передплату просимо надсилати на адресу: Smoloskyp (uhl), P. O. Box 561, Ellicott City, MD 21041, USA Читачам у Росії повідомляємо: щодо передплати нашої газети звертайтеся за адресою: Москва, Арбат, 9, Український центр, бібліотека, Людмила Гільманова


02 З ПЛИНУ ПОДІЙ

23 серпня 2013 року

З Днем Незалежності!

Шановні читачі! Редакційний колектив «Української літературної газети» щиро вітає вас зі святом Незалежності! Бережімо і зміцнюймо Україну – в собі і довкола!

НАЗВАНО ЛАУРЕАТІВ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ» Цю відзнаку у 2005 році заснували Волинське товариство «Світязь» і Чернігівський інтелектуальний центр за сприяння Національної спілки письменників України, Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії Наук України та міжнародних громадських організацій.

Н

ещодавно відбулося засідання Комітету з нагородження Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди „Сад божественних пісень” за 2013 рік, до складу якого увійшли: Василь Слапчук – голова журі, письменник і науковець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; члени Комітету: Марко Роберт Стех – літературознавець, письменник, доктор славістики в Канадському інституті українських

студій (м. Торонто, Канада); Войцех Пестка – письменник, лауреат міжнародних літературних премій (м. Варшава, Польща); Євген Нахлік – доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України; Ігор Павлюк – письменник, доктор наук із соціальних комунікацій, старший науковий співробітник Інституту літератури НАН України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка; Євген Баран – голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України, науковець; Петро Сорока – письменник, доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Цього року надійшло понад двісті подань і пропозицій з усіх регіонів України та закордону. Зокрема, кандидатури Рауля Чілачави та Іманта Аузіня на здобуття премії висунула міжна-

родна громадська організація «Чернігівський інтелектуальний центр», яка нині об’єднує 48 українських і зарубіжних письменників, журналістів та науковців (керівник – Сергій Дзюба). Отже, названо цьогорічних лауреатів. Ними стали: 1. Грузинський та український письменник, перекладач, науковець, дипломат Рауль Чілачава (м. Київ) – за визначний внесок в українську літературу; 2. Письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Голобородько (м. Луганськ) – за поетичні книги «Ми йдемо» та «Білі кімнатні рослини»; 3. Письменник Павло Вольвач (м. Київ) – за творення поетичного образу героя сучасності; 4. Мовознавець, доктор філологічних наук, професор Інституту філології Київського національного універси-

ПОМЕР ВОЛОДИМИР БРОВЧЕНКО Н

а 83-му році життя після тривалої хвороби у день Преображення Господнього помер визначний український поет, заслужений діяч мистецтв України Володимир Бровченко. Володимир Якович Бровченко народився 1 червня 1931 року в селі Мала Виска на Кіровоградщині в селянській родині. У 1955 році закінчив Одеський технологічний інститут. Працював механіком котельного цеху та інженером на Херсонському консервному комбінаті. З 1956 року – на комсомольській та журналістській роботі, працював редактором херсонської молодіжної газети «Ленінський прапор». Тривалий час перебував на партійній роботі в Києві. У 1973 – 1979 роках працював головним редактором журналу «Дніпро». Упродовж багатьох років очолював Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (Товариство «Україна»), був членом правління Україн-

ського Фонду культури. Володимир Бровченко – автор поетичних збірок: «Шумлять жита», «Зустрічайте сонце», «Скеля Любові», «Не розстріляні зорі», «Перелоги», «На крилах вечорів», «Думна гора», «Сурми», «Вічний жайвір», «Погода на завтра»,

«Навперейми літам», «Повернення з літа», «Вогонь на обрії», «Вибране», «За тиждень до Воскресіння», «Страсний четвер», «Свічка під вітром», «Повернення Богородиці», «Презентація з молитвою», «Мала Виска. Степова книга», «Перед Покровою», «Німби над вишнями», «Завтра прийду», «Родник», «Благословися, день грядущий», «Крутосхил»; роману у віршах «Як Мамай до Канади їздив»; споминів «Вікнина»; збірників пісень: «Вірність», «Материне поле», «Голуби», «Згадай мене»; саркастичних мініатюр «Мить і Вічність». Поетично-пісенна творчість Володимира Бровченка перейнята високим патріотизмом і безмежною любов’ю до рідної землі, в поезії автора-степовика постають різні сторінки з історії нашої країни, різні етапи життєвого шляху автора та його родоводу. Твори Володимира Бровченка друкувалися ба-

Головний редактор Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

Реєстраційне посвідчення КВ 15624-4096Р Р/р 26006060591354 в ПФ КБ Приватбанк м. Київ МФО 300711, Код 36590868 Засновник: ТОВ "Українська літературна газета".

Редакційна колегія: Іван АНДРУСЯК, Олександр БАКУМЕНКО, Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, Дмитро БУДКОВ, Василь ГЕРАСИМ’ЮК, Володимир ДАНИЛЕНКО, Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, Микола ЗАКУСИЛО, Олексій КОНОНЕНКО, Данило КУЛИНЯК, Микола ЛУКІВ, В’ячеслав МЕДВІДЬ, Борис ОЛІЙНИК, Наталя ОКОЛІТЕНКО, Ігор ПАВЛЮК, Сергій ПАНТЮК, Євген ПАШКОВСЬКИЙ, Василь ПОРТЯК, Степан ПРОЦЮК, Микола СЛАВИНСЬКИЙ, Надія СТЕПУЛА, Галина ТАРАСЮК, Олег ЧОРНОГУЗ, Михайло ШЕВЧЕНКО, Володимир ШОВКОШИТНИЙ, Григорій ШТОНЬ, Тарас ФЕДЮК.

Редакція не завжди поділяє думки авторів публікацій. Рукописи не рецензуються і не повертаються. Редакція листується з читачами на шпальтах газети. При передруці матеріалів посилання на "УЛГ" обов’язково.

тету імені Тараса Шевченка, дійсний член Академії наук вищої освіти України і Болгарської академії наук та мистецтв Юрій Мосенкіс (м. Київ) – за внесок у дослідження проблеми походження української мови та інтерпретацію стародавніх текстів; 5. Латиський письменник, перекладач Імант Аузінь (м. Рига) – за значний внесок в пропаганду української літератури в Латвії; 6. Польський письменник, головний редактор журналу «Люблін. Культура і суспільство» Збігнєв Владзімєж Фрончек (м. Люблін) – за багатолітнє й успішне проведення міжнаціональної політики засобами культури; 7. Письменниця Інга Крукаускене (м. Вільнюс) – за подвижницьку літературну діяльність та створення позитивного іміджу України в Литві; 8. Шведський перекладач Сігвард Ліндквіст (посмертно) (м. Йонкопінг ) – за творчі здобутки, в яких поєдналася любов до України і поезії; 9. Голова-засновник Благодійного фонду наукових досліджень історичного середовища «ФоНДІС», депутат Чернігівської обласної ради Микола Звєрєв – за значну меценатську діяльність, зокрема підтримку літературномистецьких проектів радіо «Новий Чернігів».

гатьма мовами світу. Три поетичні книжки в перекладі російською мовою виходили у Москві. Чимало пісень у виконанні провідних українських виконавців на вірші Володимира Бровченка воістину стали народними. За значний внесок у національну пісенну скарбницю поета вшанували почесним званням заслуженого діяча мистецтв України. Поетичний доробок Володимира Бровченка відзначений Всеукраїнською літературною премією імені Павла Тичини та Міжнародною літературною премією імені Володимира Винниченка. Активна громадська діяльність поета відзначена орденами та медалями. Рідні, близькі та колеги назавжди збережуть світлу пам’ять про Володимира Яковича Бровченка -- самобутнього майстра слова, невтомного працівника, доброзичливу, чесну й порядну людину. НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКИЙ ФОНД КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ НСПУ

Адреса редакції для листування: 07300 а/с 119 м. Вишгород, Київська обл. тел. (098) 749-04-02 E-mail: oksent@ukr.net Газету набрано й зверстано в комп’ютерному центрі ТОВ "УЛГ" Газета надрукована в ТОВ "Інтерекспресдрук" вул. Сім’ї Сосніних, 3 Наклад 1500 прим. Замовлення №


ПРИЗНАЧЕННЯ СЛОВА

23 серпня 2013 року

ЗНОВУ – ЗА РОБОЧИЙ СТІЛ

ДАЙДЖЕСТ

Відомий польський письменник Збігнєв Доміно працює над книжкою про українсько-польські відносини

Світовий бестселер про скарби Полуботка – тепер і українською

Д

Євген ЛУК’ЯНЕНКО, журналіст

З

а висловлюванням голови Спілки польських письменників Марека Вовжкевича, Збігнєв Доміно − «найбільший українець у сучасній польській літературі». Справді, Збігнєв виховувався на польській і українській культурі. Для нього тема спільних доль, взаємодопомоги, взаємовиручки поляків і українців у найскладніших життєвих випробуваннях − наскрізна. Він так само − один з найпослідовніших пропагандистів української літератури, українського фольклору у Польщі. В Україні у Збігнєва бага-

то друзів. Його знають і цінують у нас численні читачі. Він відзначений українськими державними нагородами: орденом князя Ярослава Мудрого Vст. (2006), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (1990), Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2009). Йому присуджено міжнародну премію імені Володимира Винниченка Українського фонду культури (2002). У минулому році Збігнєв пережив і радісні і тяжкі часи. Радісні, бо завершив і видав роман «Молоді сутінки» про повоєнну долю Сташека Доліни з роману «Сибіріада польська» та його ровесників, які шукали своє місце в житті. Режисер Януш Заорський завершив

зйомки і випустив на екран однойменний багатосерійний телефільм «Сибіріда польська». Але, очевидно, напружена творча робота виснажила немолодого вже письменника. Занедужав чоловік, переніс складну операцію. І ось нарешті українські друзі отримали від Збігнєва Доміно бадьору звістку: приходжу в себе. А в листі мені він, невсидющий, додає, що вже в роботі і виношує нові серйозні плани. Не маю права передчасно розкривати їх. Скажу лише одне, що вони, знову ж таки, пов’язані з темою польсько-українського народного братерства. Будемо надіятись і чекати успішного здійснення цих планів.

СИБІРЯК ЗРОЗУМІВ СИБІРЯКА ГЕНЕРАЛ ВОЙЦЕХ ЯРУЗЕЛЬСЬКИЙ Твердження проф. Броніслава Лаговського, що «Ярузельський − з числа сучасників, найбільш заслужених перед Польщею. Настане час, коли це стане очевидним для всіх…», пророче. Рано чи пізно це збудеться.

Мав щастя кілька разів особисто спілкуватися з генералом Ярузельським. Генерал − та людина, яка вміє уважно слухати кожного із співбесідників, а якщо треба, давати йому поради і допомагати. Два особисті приклади 70-го року. У видавництві MON залежався рукопис моїх сибірських оповідань «Кедрові горіхи». Вагались там з цензурних міркувань: видавати − не видавати. Генерал Ярузельський оповідання прочитав і розпорядився: «Видати». Так «сибіряк» зрозу-

мів сибіряка і допоміг авторові-дебютанту. Травень 1984, аеродром у Рязані. Генерал відлітає додому після відкриття і урочистого освячення в Сельцях пам’ятника воїнам Першої дивізії Війська Польського. Я стояв на обочині серед проводжаючих – представників нашого посольства у Москві. Проходячи повз мене, генерал простягнув мені руку для привітання. Згадавши «Кедрові горіхи», спитав: «А що зараз пишеш?» Я відповів, що зараз не пишу, бо завалений роботою.

03

І тоді генерал зауважив: «Не занедбайте творчості. Ваші ж «Кедрові горіхи» вимагають продовження. Такий наш обов’язок, щоб поляки про наші долі знали і пам’ятали». «Так точно, обивателю (громадянине) генерале!» − відповів я. І хай тепер хтось осмілиться заперечити мені, що то не сибіряк генерал Войцех Ярузельський тим напученням породив у мені задум майбутнього, а сьогодні − скажу нескромно − відомого роману «Сибіріада польська». Дякую, обивателю генерале! Прошу прийняти й мої найкращі ювілейні побажання.

о 20-го Форуму Видавців у Львові у київському видавництві «Нора-Друк» побачить світ історичний трилер англійської письменниці українського походження Анни Шевченко «Спадок». Сюжет роману побудовано на легенді, що, згідно із заповітом гетьмана Полуботка, в Банку Англії з XVIII століття зберігається золотий скарб, який може отримати нащадок гетьмана лише за умови, що Україна стала незалежною державою. Ця легенда вже кілька століть хвилює багатьох дослідників і авантюристів. Авторка роману пропонує власну версію цієї історії. Ймовірний нащадок гетьмана Полуботка претендує на спадщину і звертається по допомогу в юридичних аспектах до Кейт, англійського адвоката українського походження. Отримання спадщини може змінити баланс сил між Російською федерацією і незалежною Україною, а також матиме серйозні наслідки для Банку Англії, тому дії адвоката привертають увагу спецслужб. Тарас, офіцер російської служби безпеки, отримує завдання запобігти претензіям на спадок. Дія роману відбувається у Великій Британії, Росії, Аргентині, Україні. Сюжет побудований таким чином, що ситуація розглядається з точки зору як Кейт, так і Тараса. Автор проводить читача через складні механізми відстеження архівної документації, факт і вимисел у романі ретельно переплетені: легенда існування козацького скарбу, факти попередніх спроб членів сім’ї Полуботка претендувати на козацьке золото, історія репресій з боку радянської влади по відношенню до реальних членів сім’ї автора, приватні щоденники, архівні документи... З рецензії на книжку в газеті Independent: «Легендарне козацьке золото, російські агенти, переслідування українців, дивний заповіт – інгредієнти цього смаковитого дебюту». Анна Шевченко народилась у Києві. Має ступінь магістра філософії Кембріджського університету. Володіє сімома мовами. Автор багатьох статей та двох книг з питань крос-культурних комунікацій, а також романів “Спадок“ та “Гра”. Роман перекладено дванадцятьма мовами. Український переклад з англійської мови здійснила Тетяна Некряч доцент кафедри теорії і практики перекладу Інституту філології Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

ЗБІГНЄВ ДОМІНО

BUKVOID.COM.UA

З конверта вийняв я також номер журналу «Przeglad» («Огляд») за 15-21 липня 2013 року. Майже третина тижневика присвячена генералові Войцеху Ярузельському з нагоди 90річчя. Політики, вчені, журналісти розповідають про цю неповторну особистість, його заслуги і тяжкий тягар долі. Наводять висловлювання, оцінки і привітання Александра Квасьневського, Джорджа Буша-старшого, нинішнього президента Польщі Броніслава Комаровського та інших відомих осіб. Своє невеличке слово написав і Збігнєв Доміно. Пропоную читачам його переклад.

м. Київ


04 ЮВІЛЕЇ

23 серпня 2013 року

ЛІТОПИСЕЦЬ НЕДОВІДОМИХ ГЕРОЇВ Микола КОРПАНЮК 25 серпні 2013 року знаному письменникові Олександрові Дробасі виповнюється перших 75 років. Вітаючи ювілянта з поважною датою, зазвичай, хочеться побажати подальших щасливих в усьому років життя, творчих неспокою та ужинків і здоров’я, здоров’я, здоров’я!

Я

к щирий син козацького Приозів’я, пан Олександр всотав із молоком матері не лише любов до героїчної величі рідного Краю, а й всеукраїнський вимір національної гідності, свідомості та історичної пам’яті як засадничих основ буття, формування особистості в кожній людині, а через неї – особистість – і буття кожного народу як нації. Козацький національний код, успадкований від предків, батьків, допитливість і кмітливість, радянська галасливо-пропагандистська колоніальна реальність безправ’я, безгрошів’я, безсовісності дали свої плоди: юнак не лише свідомо занурився в історію України для пошуку відповідей на хвилюючі його питання, але й обрав явно антиколоніальний фах українського філолога. Цей фах не лише задовільнив спрагу знань молодого козака – українця з Приозів’я, а й поглибив розуміння власної місії та відповідальності за збереження та примноження рідних мови, культури; розуміння потреби протистояння радянській колонізаторській системі та її методиці нищення української самототожності. Як учитель, журналіст, культуролог, громадський і політичний діяч, пан Олександр поєднував і поєднує буденну працю з науково-пошуковою, краєзнавчою, націє- та державотвірною. У прозовому доробкові письменника яскраво проглядається художньопросвітницька наповненість порушених тем, ідей, проблем, жанрова спрямованість творів, серед яких панові Олександрові Дробасі особливо до снаги, за його визначенням, художньодокументальні повість, нарис, есей, портрет, «мандрівна проза». Зануреність письменника в національну історію, сьогодення, прагнення глибше й ширше допомогти нам пізнавати себе, зумовлюють зосередженість його на малознаних, забутих, заборонених колонізаторами, спаплюжених або сфальшованих ними до невпізнаванності історичних постатях, подіях з життя підросійської України. Автор у своїх творах виступає своєрідним пошуковцем на ниві українськоросійського, українсько-французького історико-культурного порубіжжя, підказує, нагадує вченим різних галузей науки, державним ідеологам, освітянам, видавцям, політологам про потребу всебічного подолання стану дозованої, неповної історії нації, культури, сформованої різномасними колонізаторами. Він переконує, що поза нашими знаннями, впливом на наш рівень свідомості, національної самоповаги та людської гідності перебуває величезний материк українського духовного багатства, вилучений з нашої історії або привласнений собі австрійською, московською, польською, угор-

ОЛЕКСАНДР ДРОБАХА ською, румунською метрополіями чи проігнорований нами самими через безвідповідальність та манкуртство, характерні і рокам незалежності. Гордість і біль за нас, наше буття пронизують твори збірок «Велике серце Гетьманщини» (К.: Просвіта, 2008) та «Українські таємниці Франції» (К.: Смолоскип, 2012). Література факту, справжнім майстром якої є О. Дробаха, тримає читача в полоні нанизуваних нових знань, вражень, подій. В ній переплітаються емоційно-раціоналістичні первні, приносячи читачеві непідробну насолоду від звіданого, збагаченого, хвилюючого. Письменник, мандруючи з Вишгородським дитячим музичним ансамблем «Водограй» до Франції, Німеччини, Польщі, не лише відтворював непідробну людську доброту, чесність, доброзичливість і зацікавленість нашими країною, культурою, людьми європейських народів, а й одержав змогу окреслити низку історичних подій, фактів та постатей, безпосередньо пов’язаних з Україною на різних історичних щаблях нашого буття впродовж ХІ-ХХІ сторіч. Серед героїв оповідей письменника королева Франції – українка Анна Ярославна, видатний борець з колоніальним наступом на Україну московських імперіалістів Григір Орлик, генерал французької армії, син гетьмана Пилипа Орлика, французькі мандрівники, дипломати, вчені, письменники, котрі писали про Україну: Вільгельм Рубрук, Блез де Віженер, Гійом Левассер де Боплан, П’єр Шевальє, Фуа де ля Невіль, Жан де Балюз, Лінаж де Восієн, Жан Батист Шерер, Поль Дерулед, Шарль Луї Лесюр, Проспер Меріме, Оноре де Бальзак, наші, французького походження, етнограф і художник, лікар Домінік-П’єр де ля Фліз, художник і письменник Яків де Бальмен. На особливу увагу заслуговують новаторські оповіді про Наполеона Бонапарта, в яких постає образ великофранцузького державного і військового діяча, імператора як людини передового просвітницько-гуманістичного світогляду, борця з тиранією, відсталістю та беззаконням. Через колоніальну політику знеособлення нашого народу ми, практично, ще й сьогодні мало знаємо про життя своє в різні історичні доби на всьому етнічному українському обширі від Дону, Кубані до Попраду, Вісли, від

Стародубщини до Чорного моря. Малознаними на побутовому рівні є конкретні внески наших князів, аристократів, шляхти, козацької старшини та її нащадків у господарський, культурно-освітній, політичний, визвольний, державотворчий і державовідновлювальний процеси українців. (Цьогоріч у листопаді виповнюється 500 років одному з найбільших інтелектуалів Європи доби Відродження, українцеві Станіславу Оріховському-Окші – письменникові, політологові, реформаторові, філософу, ідеологові шляхетського стану та антитурецької визвольної боротьби християн Європи, а Україна… мовчить. Чому такі байдужість і безпам’ятство, зумисне самоприниження???). Власне проти національного безпам’ятства, нав’язаного колонізаторами комплексу меншовартості спрямовує свою збірку художньодокументальних творів «Велике серце Гетьманщини» Олександр Дробаха. Зосередившись на окресленні супротиву колоніальному наступові на Україну московським царатом в добу Єкатерини второй, чиненому членами Новгород-Сіверського товариства та продовження її членами Південного товариства декабристів, автор на зображеному прикладі родини графів і письменників Василя Капніста та Івана Муравйова-Апостола відтворює складну атмосферу протиборства українців з ворогами в другій половині ХVІІІ – першій третині ХІХ сторіч. Образна система книжки рясніє постатями знаних і малознаних історичних діячів, які кожен на своєму місці й в міру можливостей став на прю з московськими колонізаторами фізично, інтелектуально, духовно, прилучивши до неї своїх дітей, однодумців. Хіба це не приклад для нас сьогоднішніх? Зображені в творах образи поета та громадського діяча Василя Капніста, його матері, синів Івана, Семена, Олексія, доньки Софії; громадського діяча і письменника Івана МуравйоваАпостола та його синів-декабристів Матвія, Сергія, Іполита загострюють увагу на принципі шляхетського обов’язку кожного українця сповна служити ідеалам свободи, гуманізму, злагоди, взаєморозуміння між станами задля нашого вільного й самобутнього розвитку. Окреслені письменником особливості внеску в спротив московському імперіалізмові українських аристократів Олександра Безбородька, Андрія

Гудовича, Опанаса Либисевича, Федора Туманського, Дмитра Трощинського, Василя Гоголя, Миколи Рєпніна (Волконського), генерала з Кубані Миколи Завадовського, їхніх дружин, матерів, доньок, зокрема матері Капністів Софії Капніст (ДуніноїБорковської), доньки В. Капніста Софії, Єлизавети Милорадович (Скоропадської) – це не лише данина світлої пам’яті їхньому подвижництву, але й тема для глибинних історико-наукових студій. На них заслуговує й діяльність та постаті членів Малоросійського таємного товариства Сергія Кочубея, Василя Лукашевича, Володимира Тарнавського; вихованців аристократичних родин і активних учасників руху Опору, патріотів України, іноземців за походженням Миколи Лорера, братів Йосипа та Олександра Поджіо, Кіндрата Рилєєва, Тимка Падури тощо. У безперечно цікавому сучасному національному літературному процесі окреслилося rроно письменниківевристів, які засобами художнього слова, увагою до малознаного створюють оновлену історію нації крізь призму логічно-чуттєвого її оприявнення. Ці письменники відзначаються високим рівнем інтелекту, ерудиції, національної свідомості, патріотизму, тому їхній доробок є вагомим внеском у нинішній культурний розвиток країни. Серед них постать і творчість Олександра Дробахи вигранює власною самобутністю, щедро обдарованою талантом і патріотично-громадянською невгамовністю письменника, й надалі спрямованого на пошуки важливих джерел історичної пам’яті українців як вічного оберега нашого самобутнього життя і розвитку. Його доробок виразно контрастує з бульварним масовим читвом і переконує, що духовні вартощі ніколи не втрачають своєї актуальності, що лише вони є рушіями й оберегами цивілізованого поступу та національної й особистої самобутності. Тому сучасний літературний український розвиток в особі Олександра Дробахи має талановитого й оригінального творця, ім’я й доробок якого широко входить ув активне духовне буття читачів. З роси і води Вам, дорогий Майстре Слова! До джерел – ad fonts!

Редакція УЛГ долучається до привітань, що надходять на адресу шановного Олександра Дробахи з нагоди його 75річчя. Реалізації всіх творчих планів! З роси і води, друже Олександре!

О. ДРОБАХА БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В КИЄВІ 22 ТРАВНЯ 1966 (ЧИ 1967-ГО) РОКУ


ЛІТЕРАТУРНІ ПРОФІЛІ

05

23 серпня 2013 року

«...ТЕ, ЩО ЛИШ БОГОМ ДАЄТЬСЯ» Закінчення. Початок на 1 стор.

До 60-річчя Дмитра Кременя

Петро СОРОКА

«П

ектораль» має складну архітектонічну побудову і про це, здається, написано подостатньо. Це складна «історіософська модель Кремінєвого космосу, яка засвідчує єдність через розмаїття і – навпаки», це «модель, що потребує особливого ключа прочитання» (Ю.Ковалів). Тут переплелися різні жанри і форми, музика і слово, барва і звук. Тут мікропоеми межують з ліричними мініатюрами, інтимна лірика з громадянською, симфонія з літаніями, ноктюрн з блюзом, літопис з кіноваріаціями, притча з манускриптом, сонет з вітражем, тестамент з діаріушем. Тут перехрещуються різні епохи і часи, а емоційно забарвлені назви міст, озій і мегаполісів виступають як своєрідні сим��оли і архетипи. Одне звучання їх відкидає душу в глибину віків чи день прийдешній: Вавілон – Еллада – Афіни – Ольвія – Прованс – Гелеспонт – Рим – Віфлеєм – Цар-город – Тендра – Порта – Стамбул – Канів – Париж –Австерліц – Ужгород – Батурин – Севастопіль… І як своєрідне обрамлення – Рай і Аїд. Таку ж роль відіграють численні імена, за кожним з яких стоїть або велика містична історія, або світло небуденної душі. Магомет – Будда – Аллах – Ісус – Адам – Каїн – Авель – Орфей – Суламіф – Ірод – Варава і Сава – Марія Магдалина – Патрокл – Ахіл – Октавіан – Осія – Ісайя – Батий – св. Себастьян – Данте – Бах – Купала – Мікеланджело – Рафаель – Мотря – Мазепа – Шопен – Ференц Семан – Чехов – Котовський – Курбас – Плужник – Тичина – Косинка – Влизько – Мейєрхольд – Ріхтер – Родіон Щедрін – Стус – Параджанов – Грицько Чубай – Микола Рябчук – Олег Лишега – Іван Чендей… Але берії і сталіни і німка Катерина і Миколка Шелест. Художній стиль Д.Кременя – це густа метафорика, якою, здається, він думає, так легко і просто вона лягає у чеканні й дзвінкі строфи:

Цей вік – не вік, а знак біди. Прощальним лебедем – людина. І лебедина – лободи Прощальна пісня. Лебедина. І самосад – як самосуд У цім селі напівживому… Прощальні дзвони донесуть Не благовіст, а смертну втому. Як меч дамоклів – божий перст. Як солоспів на фоні хору. Голодокрай. Голодохрест. Холодний знак Голодомору. Звичайно, коли перечитуєш ці тексти вдруге і втретє, то починаєш розуміти, що їхня аркодужна легкість оманна. За таке письмо доводиться платити безсонними ночами, кров’ю серця, болем душі, розривом серця. І це, на жаль, не гіпербола, а висока ціна любові й таланту («Я згорів, як вогонь. По мені промовлятиме попіл»). Такі вірші вимагають ненастанної труждини і поту, але слово поета потом не пахне.

Ні, нелегко і жив, і писав я, Що тепер мені слава, безслав’я? Стиль Кременя – це запаморочливий звукопис, чаклунство літер, карнавал

звуків, буфонада алітерацій, що прозраджують надлюдське чуття слова.

…Там тінь тіней, і ще там буде тінь. Де тінь тіней – сон снів мені насниться …Сніг різдвяний – білий, заозерний. Спогадом тепер мене не бий. Срібний сніг у Стебнику. Сріберний. Але сніг у жінки – золотий… А ось алюзії з Шевченковим безсмертним звукописом, і які артистичні, самобутні:

«А се? Хто се у горах сіно косить? У сивих снах видіння розстає…» «Лоліто, Ледо, Ледонько, Лебідко!» «Ламай же і трощи трухляві пні досад. Рушай на се страшне, криваве бойовище…» Стиль Д.Кременя багатий неологізмами. І ці неологізми настільки майстерні, що наділені неймовірною життєвою опірністю, це не штучні, напівмертві големи, які так часто пускають у світ на глиняних ногах бездарні віршороби. Щоправда, поза контекстом важко відчути їхню потужну силу і красу, але, навіть відірвані від нього, вони не втрачають життєвого чару: «Луги сінокісні», «літепло літаве», «золотогорлі», «солодкогорлі патріоти», «лжедух», «іконне вікно», «білокінні вершники», «змавплений», «стобіди стонеситії», «ми – всесамі», «голідуш» (від – голіруч), «льодолюди», «оскіфлений люмпен», «стомов’я». Слово у поета – співуча глина, глинонька свята, з якої він ліпить життєдайні слова. Таке вдавалося хіба що Степану Сапеляку, але він найчастіше обирав слова старослов’янські, архаїчні, які самі по собі звучать незвично для читацького вуха, а Кремінь, як правило, бере слово з активного літературного обігу, ходове, часто вживане і повертає його так, що воно отримує абсолютно нову якість звучання і чару. Особливо важливий аспект у поезії Кременя – акцентування фрази, де навіть доречно поставлена крапка чи кома зіграють важливу стилістичну роль, підсилюючи звучання слова і фрази.

«Нам було даровано багато… Продали. Проїли. Пропили». «Вчора, ізвечора ще з Елади…» «…Род Стайгер. Сюртюк Бонапарта. Виходить. На тенісний корт».

Перше сприйняття у поета – візуальне. Тому таку важливу роль у нього відіграє колір. Як допитливий, пильний і уважний маляр, він любить синє і блакитне, яблуневоцвітне і бліде, особливою ніжністю наливається його фраза, коли в ній засвічується сріберна барва, поет любить писати білим по білому, чорним по червоному і срібним по золотому (як вихопилося колись у Бориса Щавурського: «Сріблом по золоту – і не інакше»). Але над усім у нього домінує золота барва. Золота тут розлито стільки, що охоплює відчуття, ніби поет хоче возвести його у своєрідний культ. І це зрозуміло: пектораль – золота. Тож виблискують золотом коса і солома, палітурки і зорепади, сідло і волосся, вогонь і вода, літа і проліта, і лине над світом і словом гомін золотий. У поета може вихопитися: «Людина хоче знати те, що Бог. А я людина…». Але богоборчих мотивів у нього немає і не знайдемо в нього наївного змагання з Творцем, чим рясно-густо хизуються не вельми великі поети. Один критик, пригадується, навіть назвав свою програмну статтю «Він змагався з самим Богом». У Д.Кременя – тяжка покута, хресний шлях, голгофна мука, бо:

І треба так – із вічністю проститись. І треба так – у вічність перейти, Аби хвостами почали хреститись Біля вогню геєнного й чорти…» «А те, що лиш Богом дається, собі ж і не знає ціни». У поета багато болю, муки, скарг на несправедливу покривду долі, тривоги за мову, землю, людську душу. «Пектораль» попри все – це «печальна повість наших літ», бо: «немає соборності духу, собор відлітає у космос», «святкує чужинець вікторію», «смертельний холод чигає і затруєна куля», «по душах топчуться державно». Це книга про те, як загубилось між зірок і епох наше покоління, як «йшли в донощики друзі», як «президент красується на знімку, а його держава ледь жива». А про високу місію поета сказано так: «Тільки я, тільки я примушений відповісти за померлі зірки і сліпі дзеркала». Але про що б він не писав, у які епохи і віки не вглибав уявою, завжди тримає в душі Україну і все в нього зводиться до нашого розірваного часу:

Раби рабів наплодили рабів, Рабів прогресу, смердів авангарду… І між отецьких спалених гробів Блазнюк приміряв крадену кокарду. І я рабом. І я бреду в майбуть, І все, як є, покірливо приймаю. І щоб княжат, дорослих вже, обуть, І власну шкуру сам собі знімаю. Цей вік – не вік, а знак біди… …Понад вертепи шикованих готик Скільки захмарної стало екзотики. Ходить між нас учорашній сексотик, Але між нас і сьогодні сексотики. Вічно вони – секуни і секухи… Але процокали в серці секунди. Десь ти, любове, далека, сама… Безперечно, Дмитро Кремінь – поет громадянського звучання, патріот, трибун і болючий нерв України, але громадянське у нього невіддільне від інтимного. Багато хто з поетів намагався пов’язати, здавалося непов’язне – патріотизм і ліжко. Хтось силувано, під тиском режиму, як-от Маяковський і Сосюра, хтось зі справді великої любові до України (В.Симоненко, С.Будний), і їхнім шляхом пішли легіони поетів другорядних. Але значно ближче мені (та й гадаю, багатьом читачам) за ці всі освідчення в любові жінці й державі, ось таке зізнання Маріо Варгаса Льоси: «Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина – це постіль, в якій спить моя жінка… Її дивовижне тіло – єдиний прапор, під котрим я готовий йти в бій, а єдиний гімн, що здатний розчулити мене до сліз, – голос моєї коханої, її сміх, її плач, її зітхання»... Подивовує, як легко і ненатужно стикуються у Кременя космос і плоть, вічне і тлінне, земне і небесне, і як вони зливаються у вічності.

Я хочу, аби ти мене любила, А ти мене не любиш, і за те Між нами то колиска, то могила, Але й твоє волосся. Золоте! Я жив як жив. Нічого не далося. Ні величі, ні слави… А проте Було в моїм житті твоє волосся… Кохане. Рідне. Миле. Золоте! Петриківський Ліс


06 СЛОВО І ЧЕСТЬ

В

идавати нову книжку поезій в мої літа (хоч «сімка» – і щасливе число) – неабияка відповідальність і перед читачем, і перед собою. Кожна з них може стати підсумковою. Відтак, роз’яснюючи свою позицію з тих чи тих проблем літератури, зосібне поезії, в якій обертаюсь добрих понад шістдесят, змушений вдатися до своєї скромної, вважай, типової біографії одного з дітей війни. Позаяк без цього екскурсу мені буде нелегко переконливо вивести першопричини деяких своїх вчинків і поглядів у реальному, а не міфологізованому житті-бутті. Отже, народився я 35-го року минулого століття в селі з екзотичною назвою Зачепилівка, на Полтавщині. Родовід мій такий. Батько Ілля Іванович Олійник походив з кутка Маньківка, де селилися переважно люди майстрові – бондарі, чинбарі, працівники ходової майстерні та меблевої фабрики в райцентрі Нові Санжари. Одне слово, люди були більш-менш грамотні. Мати ж – Олійник Марфа Никонівна (в дівочості – Зубаха) – з Кладбищівки, з бідних хліборобів, по суті, кріпаків. Батько, незважаючи на опір з боку рідні, взяв її, неграмотну, в дружини і навчив сяк-так читати та писати. За розповідями баби Катерини, її син, а мій батько Ілько, у дев’ятому класі втік на шахти Конграду, де його привалило, спричинивши контрактуру правої руки. Оскільки ж іще з юних літ дописував, його взяли в двополосну райгазету «Ленінським шляхом», де він од інструктора дослужився до редактора, звідки його спрямували (по Возз’єднанні 39-го) на Тернопілля за своїм фахом, де нас і застала війна. З горем навпіл повернувшись в рідні краї, він ще понад місяць редагував районку, позаяк його попередник був мобілізований. Перед вступом німців загорнув шрифти у провощений папір і, сховавши в якийсь висохлий колодязь, пішов через Ворсклу в Санжари з кимось домовлятись, щоб забрати нас в евакуацію. На вічний мій жаль, так і не повернувся. З 1943-го лежить десь під Харковом. Могилу ми і досі не знайшли. Безвісти. За кілька днів по окупації землячок, якого батько перед війною взяв у редакцію, дістав заховане і налагодив випуск газети під патронажем окупантів. Звідтоді і понині у мене несхитна зненависть до всіляких відступників, перекинчиків, одне слово – до зрадників. Відтак, не міняв своєї ідейної орієнтації уже хоча б тому, аби не поповнити ряди перебіжчиків. То паче, що ідеї соціалізму в чистому вигляді – од Бога, бо сповідують рівність, братерство і свободу особистості. І не вина ідеї, яку деформували. А непростима вина тих, хто її деформував. Тому беззастережно осуджуючи сталінщину з її тотальними репресіями, я воднораз доземно вклоняюсь перед подвигом комуністів – серед них і мій батько, – перед безпартійними, перед синами і доньками усіх націй, які полягли на бранних полях Великої Вітчизняної війни, захищаючи мою Україну од фашистської нечисті. Стояв і твердо стоятиму супроти наволочі, яка намагається потоптатись по могилах і пам’яті героїв. І хай благословить мене Господь! В останні десятиліття т. зв. незалежністі, а, по суті, дикого капіталізму, де розкошують кримінали з кров’ю на руках, суспільство все глибше усвідомлює, що найоптимальніший устрій – це таки соціалізм, на взірець шведського чи норвезького, себто на засадах Десяти заповідей. Вперше я надрукувався в райгазеті 1948 року п’ятикласником. Отже, належу до молодих та ранніх. Півстоліття тому вступив до Спілки. Рекомендували мене незабутні Володимир Сосюра, Павло Усенко, Юрій Бурляй. Благословив разом з іншими новобранцями геніальний Павло Григорович Тичина. Звідси ж і витікає сповідувана мною ідея сув’язі і неперевності поколінь.

23 серпня 2013 року

БОРИС ОЛІЙНИК: ДАЙ НАМ, БОЖЕ, БУТИ ГІДНИМИ ВЕЛИКИХ ПРЕДТЕЧ Борис Олійник готує до друку книжку поезій «Крик». До уваги читачів пропонуємо авторську передмову до цієї книжки

По закінченні Шевченкового університету (ф-т журналістики), 1958 року, працював за фахом в різних ЗМІ. Вперше, очевидно, я звернув увагу делікатних служб ще студентом за відомою справою однокурсника, а нині видатного молдавського поета Бориса Мар’яна (Маріану) (1956 рік). Напередодні його арешту переклав з молдавської Борисів вірш, опублікований в університетській багатотиражці. Нещодавно з моєю передмовою вийшла його збірка поезій українською, яку Мар’ян особисто презентував в Українському фонді культури. Ще глибше, певне, запав у око «дозорців» після того, як відмовився підписати колективного листа-осуду колег, які нібито передали щоденник Василя Симоненка за рубіж, де його опублікували. І вже зовсім роздратувало верхи, коли проголосував проти виключення зі Спілки І. М. Дзюби, позаяк тільки за одноголосся Івана Михайловича мали взяти під арешт. Таким робом зірвав комбінацію. Все це та інше відгукнулося аж у 70-х. Після однієї з провокацій я попав у «чорний список» заборонених друкувати секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука. Років зо два перебував у «нетранспортабельних». Слава Богу, друзі-побратими не кинули посеред життєвої ріки. Відтак, вище злата і понад найдорогоцінніше каміння ціную чисте золото дружби і побратимства. Мені довелося на прохання Олеся Гончара хоча б, мовляв, на пару років очолити партком СПУ, що обійшлося цілим десятиліттям. Не шкодую за потраченим часом на функціонерство, принаймні це компенсовано тим, що за мого комісарства зі Спілки жодного не виключено і не запроторено до в’язниці. На цій посаді я навчився використовувати найменшу можливість для захисту своїх колег. Зізнаюсь: над кількома нависав арешт. Тому я глибоко вдячний генералові Євгенові Кириловичу Марчуку, який, ризикуючи не тільки посадою, ішов назустріч моїм проханням лишати штрафників на перевиховання парткому. На цій посаді було справді чимало клопоту. Найбільше ж дошкуляли доноси від спілчанських доброхотів, які невтомно «інформували» всі інстанції, і передусім

КДБ, про численні, переважно уявні «ізми». Відтак, трактую доноси як найбільше зло для українства. Адже навіть зловісні «трійки» тридцятих засідали тільки після доносу. Це огидне явище, яке побутує й сьогодні, не тільки шкодить суспільству, а й компрометує націю перед усім світом. Тому цю відворотну практику треба поставити – до уваги Парламенту ! – поза законом ! Суспільно-політичне життя моє позначене перепадами: то вгору, то вниз. Мене часто висували на якісь виборні посади, хоч і не відзначався особливою ідеологічною ревністю чи красномовством. Я собі думаю, може, тому, що висувальники, котрі дісталися якихось пагорбів влади, розштовхавши ліктями, а то й розтоптавши конкурентів, боялися собі подібних, аби їх не розтоптали такі ж. А не особливо ревних і млявих до влади зверхники вважали безпечними для себе. Хто-зна, може, й так. А, можливо, й справді, як подейкують колеги, громада помітила в моєму характері якісь чесноти. Хто-зна. Правду кажучи, ніколи було вдаватися до самоаналізу. Особисто на свій позитив я поклав би вміння використовувати переваги посадовості задля спільної справи. У певних кризових ситуаціях, коли завдяки статусу тільки мені на силі було вступити в двобій, я діяв згідно своєї совісті. Хоча інколи навіть найближчі друзі застерігали, чим це може обійтися. Я, звичайно ж, не герой, але, подякувавши радникам, все ж чинив, як задумав. Лише по десятиліттях здригався: а могло ж. . . Наведу кілька справді ризикових ситуацій. У перших числах травня 86-го разом з чудовим поетом Іваном Чумаком (на той час – заступник головного редактора «Київської правди») ми прорвалися Чорнобильську зону. Згодом я й сам, користуючись письменницьким статусом, неоднораз побував біля четвертого. Того ж року в московській «Литературной газете» опублікував на цілу шпальту статтю «Испытание Чернобылем», в якій навів деякі приховані факти, що призвели до катастрофи. Це, зрозуміло ж, викликало незадоволення партійних очільників. А вже воістину праведного гніву парт-

чолового зазнав небавом. Було так: мене обрали делегатом й попросили виступити на Всесоюзному з’ізді товариства «Знання» (1987 рік). Правду кажучи, дещо нуднуватим здавався цей осередок, тож я намагався одхреститися від виступу. І раптом спохопився: та це ж чудова і, можливо, єдина нагода повідати суспільству наглухо замовчуване і заблоковане верхами про те, що насправді сталося в Чорнобилі. То паче, що мені дісталися викреслені цензурою місця зі статті Б. Є. Патона, де саме йшлося про причини і наслідки вселенської трагедії. Та ще деякі аналітичні матеріали вчених Сорбони з аналізом аварії на Прип’яті. Після того, як я все це й інше «доповів» з’їздові, в залі запала спочатку скляна тиша, потім – вибух ентузіазму, а вже аж потім мене розшукав куратор нашої делегації з ЦК і майже істерично заволав: «Що ти тут наляпав? Генсек передзвонив до В. В.: мовляв, що там твої дозволяють?! Роздратований В.В. дав прочухана формувальникам делегації, кинувши, що ти ледве чи не на всю голову...». Одне слово, я втямив, що мені якнайскоріше треба чкурнути до закінчення з’їзду, доки не встигли прихопити ще в Москві. До всього цього, очікуючи біля готелю «Росія» Валерія Ганічева «з колесами» (нині – голова Спілки письменників Росії), я з цікавістю спостерігав, як невеликий іграшковий літак кружляв понад Кремлем в пошуках приземлення і нарешті сів. Лише на ранок, уже на під’їзді до Києва, почув по радіо, що біля Мавзолею сів літак, пілотований громадянином Німеччини Рустом. «Господи, – подумав – до всього наговореного, я ще й став живим свідком всесвітньої ганьби! Чого доброго, припишуть, що я корегував посадкою». Не розводитимусь, що було потім. Одначе, більш-менш, обійшлося. І певно, як компенсацію за обзивання «несповна», мене було серед інших послано на XIX Всесоюзну партконференцію (1988 рік), де, сповідуючи свій принцип «Ніхто, окрім мене», вперше на союзному рівні закликав створити «Білу книгу» про голодомор 1932-33 роках, назвавши поіменно і жертви, і катів. Вдома побратими зітхали: цього разу він таки може й не повернутись. Але – повернувся. Паче того, невдовзі ЦК КПУ видав документ з осудженням призвідців національної катастрофи. Не хизуюся названим і не названим, позаяк жодного героїзму у своїх діях не вбачаю. Я просто вчився у Олеся Гончара, який усі свої найвищі звання і нагороди, свій незаперечний моральний авторитет використав, аби сказати правду навіть тоді, коли вона була спрямована проти тих, хто увінчував його державними знаками. Прошу не зводити аналогію до абсурду: в жодному разі не липну до могутнього плеча Прапороносця. Я просто брав його за взірець, як треба діяти, коли на кону постають національні інтереси, котрі вищі за будь – яку кон’юнктуру. Чи, як говорив мій рекомендувач до Академії наук, світовий класик Леонід Леонов: вище «за тепле пійло та тепле стійло». Одне слово, я намагався працювати, як Олесь Гончар, Петро Тронько, Борис Па-


СЛОВО І ЧЕСТЬ тон, котрі без галасу працювали і працюють задля щастя рідного українського народу, як Леонід Леонов, Дмитро Лихачов (теж мій рекомендувач до АН), як Валерій Ганічев, як Юрій Бондарєв і всі мої російські побратими, котрі завжди стояли в обороні нашої дружби. В ім’я слов’янського побратимства пройшов траншеями Боснії і Герцеговини, стояв на Бранковім мосту серед сербів живим щитом під бомбами НАТО і впродовж десяти років очолюючи постійну делегацію в Раді Європи, твердо обстоював мужню Сербію, яку владці і Росії, і України, по суті, здали. Тому я вітаю з обранням в очільники істинного патріота свого народу Ніколича. Побував я й майже у всіх гарячих точках розпаду Союзу. Окрім службової необхідності, як заступника голови Палати Національностей, мене вела в ці небезпечні вузли біль пам’яті. У вересні 41-го ми з матір’ю в якійсь автоколоні під Чутовом (Полтавщина) попали в німецький полон. Окупанти, захмелілі від перемог, відпустили нас з Богом. Коли ми вийшли з якогось ліска – перед нами постало поле, засіяне до виднокраю вибитою нашою кіннотою. Це апокаліптичне видовище стоїть перед моїми очима і нині. Тому в ті гарячі точки вела мене не безшабашна сміливість, а прагнення зробити все можливе, аби не пролилася кров братовбивства. Нещодавно виповнилося 25-ліття від заснування Українського фонду культури, впродовж якого маю честь на громадських засадах очолювати. Під його крилом народилося товариство української мови – нині «Просвіта», ще до всіх урядових рішень під Лубнами у 90-му році насипано Пагорб печалі, увінчаний дзвоном в пам’ять безвинно убієнних голодомором. Саме мені випало вручити маршалові Язову листа з проханням вивільнити від військового училища приміщення КиєвоМигилянської академії. «Використовуючи службове становище» союзного депутата, добився відміни будівництва АЕС в Криму та під Чигирином. Ще раніше за моїм несанкціонованим запитом було зупинено будівництво мосту через Хортицю, що загрожувало руйнацією козацької святині. Зрозуміло, що без громадськості, без сподвижників всього цього й іншого не вдалося б здійснити. Я просто чинив, як досвідчений «штовхач», усвідомлюючи, що в дану мить тільки мені випала можливість діяти безоглядно. Нам, нині сущим, час уже подолати своєрідний мазохізм самоупослідження: мовляв, і те в нас погане, й інше не сягає європейського рівня. Агов! Та кожна цивілізована нація вважала б за честь мати таких піднебесних духівників, як Шевченко, Гоголь, Короленко, як Стефаник чи Франко, Коцюбинський чи Тичина, як Гончар чи Григір Тютюнник, котрий увійшов у світовий ряд новелістів! Наші шістдесятники, гальванізувавши літературний процес в часи відлиги, і сьогодні гучать у світовому багатоманітті голосами неповторного, українського тембру. Спом’янемо хоча б імена Василя Симоненка, Миколи Сома, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Василя Стуса, Володимира Дрозда, Петра Скунця, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука (царство їм небесне), згадаймо нині сущих Ліну Костенко, Романа Іваничука, Івана Драча, Валерія Гужву, Віталія Коротича, Леоніда Горлача, Людмилу Скирду, Володимира Базилевського, молодших Михайла Шевченка, Дмитра Іванова, Василя Герасим’юка, Миколу Луківа, Ганну Тарасюк, Петра Мідянку, котрий тільки-но одержав Шевченківську премію, і ще молодших – Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Сергія Жадана – і ряд цей, слава Богу, не остаточний. То чи гоже так уже колінкувати перед чужими, часто досить посередніми, але вправно розкрученими, зневажливо, через губу принижуючи своїх: «та що воно може?» Тим часом це своє давно вже визнане світом.

Воднораз остерігаюсь впасти в іншу крайність за формулою: «хоч воно й ніщо, але ж своє». Подібна загумінкова філософія загрожує призвести до духовного змаління. Слава Богу, у нас завжди були безкомпромісні оцінювачі літпроцесу, починаючи від незабутніх академіка Олександра Білецького, Леоніда Коваленка, Віктора Іванисенка до нині сущих Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Петра Толочка, Віталія Дончика, Василя Яременка, Михайла Наєнка, Тараса Салиги, Григорія Сивоконя, Миколи Ільницького, Наталії Костенко і ще, з сумом зазначимо, не багатьох, які своєю принциповістю в оцінках живого літературного процесу не дали нам зміліти до болота посередності. На жаль, з тих чи тих обставин, їм уже нелегко встежити за всіма звивинами і перепадами, скажімо, ріки поезії. Зміна ж їхня чи то десь засиділась, чи забарилась. Це тривожний знак. І першими його проявами є гра деяких молодих у своєрідні закриті ордени, штучно відсторонивши себе од попередників, які, мовляв, заполітизовані та заангажовані. Обертаючись у своєму cizculus vitiosus, поволі впадають в снобізм, прибирають позу втомлених сибаритів від невігластва примітивних читачів, зверхньо атестують «не своїх» як назадників, виводячи себе поза і понад будні. І поступово позбавляються кореневої системи, переходячи в сухостій, а то й приймають обряд «Ubi bene, ibi partia», себто «де добро, там і вітчизна». Скільки їх, розкручених, на наших очах зникають в переліку хроністів, а скількох штучно тримають на плаву доморослі «бєлінські». А їхні імена за якесь десятиліття ледве чи й згадаємо. Ніхто не проти новаторства, інакше настане відомий нам застій. Але експерименти продуктивні до тієї межі, після переступу котрої, скажімо, поезія втрачає свої родові ознаки. І тоді грамотний штукар може приховати, скажімо, за верлібром відсутність природного почуття ритму і рими, а за нанизаними випадковими словами без розділових знаків заретушувати просто незнання, де і коли їх ставити. Стосовно ж таємничого герметизму, коли автор ошукує читача тільки йому, пак, одному доступним задумом, то найменшою б шкодою обійшлося, аби подібне видали в одному екземплярі. Смакова нерозбірливість, калібровані матюки й інша нецензурщина, оголене відтворення статевих взаємин, аж до підглядання у відхожі місця – то вже не епатаж, а прикрита прив’ялим лопухом відсутність вродженого таланту, себто – бездарність. Час уже, нарешті, безсторонньо проаналізувати нагромаджене за останнє чверть століття в поезії, аби подібне не стало нормою. Причому, якнайскоріше, бо ми відстаємо від органічних змін в літературі, продиктованих часом. Адже, за класиком, «нове життя нового прагне слова». Я, зрозуміло, беру крайні вияви негативу. Слава Богу, кращі взірці молодої поезії потверджують здоров’я кореневої системи. І засвідчують той незаперечний факт, що поезія – від часів Київської Русі і донині – завжди йшла попереду усіх жанрів. Позаяк цьому сприяє вже сама українська мова, наспівна, розлога, за мінімуму шиплячих, сповнена голосних, які дають можливість дихати вільно, котра просто таки кличе до співу на повні груди. Звідси ж і унікальна пісенна культура, визнана усім світом, на рахманному чорноземі якої колоситься українська поезія. Тепер стосовно теоретичної установки: оскільки, мовляв, поезія – це бельканто, їй негоже з піднебесся опускатися на землю, аби не осквернити білосніжні крила пегаса пилом буденщини і суспільнополітичних змагань. В ідеалі, певне, так би й могло бути, виходячи з неземного, «од Бога», її родоводу. Але тільки в тому разі, коли б ми жили в стерильно дистильованому вакуумі. Однак скільки себе

23 серпня 2013 року

пам’ятає людство, істинні поети були завжди в перших чотах суспільних борінь, як сказав Генріх Гейне: «На мій гріб ви повинні покласти меч, оскільки я завжди був відважним солдатом у війні за визволення людства». Це – природа поезії, якій народ вручив право говорити від свого імені. А Тарас Шевченко взагалі сподіяв неперевершений історичний подвиг, по суті, врятувавши націю в найтяжчі часи заборони рідного слова. Справдешні поети усіх часів і народів тому й стали постійними величинами, оскільки навіть співці найніжнішого кохання, в годину загрози Вітчизні, зводились воїнами духа. Сухозлітки за першого ж подиху вітру розліталися, наче їх і не було, а тих, що «од Бога», кожне наступне покоління і через віки сприймає, як своїх сучасників. Тому так своєчасно гучать слова незабутнього Андрія Малишка:

07

ДАЙДЖЕСТ

«МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ» ОКСАНИ ЗАБУЖКО – У ПІВФІНАЛІ ПОЛЬСЬКОЇ ПРЕМІЇ «АНҐЕЛУС»

Її не купиш квітом провесен, Ані горлянкою, ні чином. Поезія – це діло совісне. Не грайся нею безпричинно ! Не мені доводити, що без хліба духовного хліб насущний може стати поперек горла. Справдешня ж поезія завжди була покликом в духовне піднебесся. Не забуваймо хоч інколи зводити очеса д’горі. Але й пильніше придивляймось під ноги, бо, на преглибокий сум, останнє десятиліття позначене жахним обвалом суспільної моралі, безкарним розгулом мажорів, продажністю представників силових структур, нахабним до цинізму рейдерством і моторошними убивствами. Це породжує в суспільстві відчуття безвиході, що межує з непередбаченими струсами. Отже, якщо розглядати ситуацію не фрагментарно, а в сукупності, то наближаємось до висліду, що однією з першорядних причин нинішнього стану є критичне послаблення в суспільстві морально-етичних застережників. Серед інших причин цього не останньою є і значне пониження громадянського голосу поезії, яка зі своїх першопочатків кликала сіяти розумне, добре і вічне. Тим часом самопроголошені, пробачте, естети закликають її «не заземлювати». Історія мала б застерегти подібних гуру стосовно того, що першими жертвами теорії відсторонення поезії від суспільних змагань стають саме автори її, позаяк кримінал трактує чистоплюйство як слабкість м’язів. І взагалі, всі наші поети, возведені в класиків, були не лише вишуканими ліриками, а й повноростими громадянами. Але всі видатні пройшли коронацію, тільки витримавши іспит часом. Відтак, я б у підручниках не подавав нині сущих повнометражними портретами, а презентував у загальному огляді. А вже час розставить їх за рангами. І хай Господь це рангування відкладе якомога надалі. Питома поезія приховує якусь особливу таїну, котру не зміг достеменно розгадати навіть геніальний Іван Якович Франко, досліджуючи «секрети поетичної творчості». Чи не найближче підійшов до істини Роджер Бекон ще в ХІІІ-му столітті, досліджуючи увігнуті дзеркала, які конденсують одночасно минуле, нинішнє і грядуще. Це нагадує мить озаріння, коли у творчої особистості відкривається «третє око». Відтак, прислухаймось до мудреця, котрий зауважив: «Не кваптесь осуджувати солдата, який іде не в ногу з усією колоною, бо, можливо, він уже чує оркестри грядущого». Дай нам, Боже, бути гідними великих предтеч, які оберегли нам рідну мову і почуття національної гідності. Щоб у метушні і гаморі буденщини ми не проґавили поклик оркестрів грядущого. За сим і кланяюсь вам, високодостойні читачі !

Анджей Завада, член журі літературної премію «Ангелус», оголосив список з 14 книг, які потрапили в півфіналі Премії. Від України у півфінал потрапив роман «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Про це йдеться на офіційному сайті Премії. Організатором і засновником премії «Ангелус» є польське місто Вроцлав. Присуджується щорічно за кращу прозову книжку польською мовою. На конкурс журі відібрало роботи понад 40 авторів. Переможець отримає 150 тис. злотих (близько 375 тис. грн.). Результати оголосять 16 жовтня. Нагадаємо, що лауреатом першої премії «Ангелус» у 2006 році став Юрій Андрухович із романом «12 обручів». У 2012-му році «Ангелус» отримав Міленко Ерговіч. Серед фіналістів минулого року був і Андрій Бондар з книгою «Historie ważne i nieważne», яка побачила світ 2011 у Вроцлаві. GAZETA.UA

ВИЙШЛО ДРУГЕ ВИДАННЯ КНИЖКИ БОГДАНИ МАТІЯШ «РОЗМОВИ З БОГОМ» У видавництві Літературної агенції «Discursus» вийшло друге доповнене видання поетичної книжки Богдани Матіяш «розмови з Богом». Кость Москалець назвав цю книжку найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги «Великий міст» або «Діти трепети» Василя Герасим’юка». У новому виданні, окрім нових текстів, є і нове візуальне оформлення – ілюстрації художниці Оксани Тригуб. А дизайнер Юрій Крукевич, котрий оформлював перше видання, зробив нову обкладинку, яка інтонаційно продовжує попередню, але й надає нових смислів. Мова «розмов з Богом» – довірлива й проста. У цих віршах можна просто приходити, говорити, довіряти, любити. Вчитись лагідно й легко бути – тихим, як пісок, малим, як квітка. BUKVOID.COM.UA


08 ВІЧ-НА-ВІЧ

23 серпня 2013 року

ГРИГОРІЙ ШТОНЬ: «ЧИ ДЛЯ БОГА ВСЕ ЯСНО ЩОДО МАЙБУТНЬОГО НЕ ОДНОЇ ЛИШЕ УКРАЇНИ?» прямо висловлену, а опосередковано. І почати рухатися, отак, як у Рєпіна йшли бурлаки берегом Волги. Йти, йти і раптом відчути, що ритм знайдено, ти хитаєшся, баржа пливе, мотузка не натирає плечі... Рано чи пізно дописуєшся до фіналу. Точніше, стаття, п’єса, роман закінчують самі себе. Хіба часу на роман йде більше. При моїй нетерплячій натурі це мало б вимучувати, але нічого – витримую. Я завжди міняв заняття. Поезія. Драматургія. Романістика. Літературознавство. Критика. Жінки. Малював.

Наш співрозмовник – відомий український письменник, кінодраматург, професор, лауреат Шевченківської премії Григорій Штонь. Г.М.Штонь народився в с. Вербовець на Тернопільщині. Батьки подалися за кращим життям до далекого Сибіру. Та це не завадило йому повернутися на батьківщину, де він буквально проріс рідною мовою, якою володіє, здається, досконало. В різних жанрах – критика, поезія, романістика, п’єси, есеї, оповідання, сценарії – принциповий (руба правду в очі) Григорій Максимович створює непересічні твори і вирізняється вражаючою стилістичною розмаїтістю в царинах лірики, документалістики, психологічнофілософського реалізму і фантасмагорій.

Певно, щось відсіваєте, є жанрові пріоритети?

До п’ятдесяти років я вважався критиком і якимось там літературознавцем. Інші жанри до часу не тривожив. Колись навіть збирався стати актором, не знаючи про те, що є професія режисера. Саме вона мене найбільше влаштувала б. Але в шахтарському селищі неподалік Новокузнецька, де закінчив десятий клас, мрії були такими ж невиразними, як тамтешнє життя. Вбився у пір’я літературного критика я досить швидко. Довго недооцінював те, що роблю, хоч траплялося чути й бачити, що мою писанину цінують як щось цілком професійне. Проте сам я на цьому не зациклювався. Полюбляв епатажі, наскоки на сановитих. Приміром, Микола Олійник чи Юрій Бедзик як члени якихось парткомів вважали себе чи й не класиками, вели себе пихато. А я про них писав, як про дуже й дуже плохеньких середнячків… Декому з керівництва Спілки це подобалося. Наприклад, другий секретар СПУ Загребельний мої публікації в «Літературній Україні» від редактора рятував.

ПИСАТИ ТАК, ЯК ВСІ, Я НЕ ЗБИРАВСЯ Григорію Максимовичу, розкажіть про Вашу творчу еволюцію.

Колись я сказав щодо одного поета – він людина без хати, живе тільки у своїх віршах. Приблизно те саме у мене, якщо говорити про внутрішній стан. Попри благополучну сім’ю з двома синами, які мають пристойну роботу (дружина померла – Царство їй Небесне), попри хорошу хату, роботу і платню, відносно непогане здоров’я, я самітник. Даються взнаки й печалі, пов’язані з віком. (Всміхається). Скажімо, дівчата, які подобаються, на товариське зближення вже автоматично не йдуть. Сімдесят два роки не жарт. Та все одно нема спасу від роботи. Вранці (якщо не йду на лекції) – сиджу з шостої за комп’ютером. Продовжую те, що писав допіру, розганяю нове. До одинадцятої встигаю виконати денну норму. Потім – відпочинок. І знов за старе. Отже, як поет, над яким колись іронізував, гибію в текстах. Втім, маю машину, «літаю» убік Карпат чи на море. Але наїздив за чотири роки тільки 36 тисяч кілометрів. Моє життя кабінетне, я дитина книжки.

Ворогів, напевно, нажили чимало?

Певно, батьки прищепили любов до читання?

Я жив практично без батьків. Після того, як тато став священиком, вони з мамою трималися великих сибірських міст. А я, поки виходило, жив у тітки. Не міг без України. До армії теж пішов з Тернопільщини. До Львівського

університету опісля не вступив, але взяли в Дрогобицький педінститут. Закінчив, трохи працював у школі, потім перебрався до Києва, в аспірантуру. І з України вже нікуди не потикався. Хоч у Новосибірську, коли там жив, мене навіть збиралися «зробити» російським письменником. Мав у новосибір-

ському літоб’єднанні щось на зразок творчого вечора.

Отже, нинішнє Ваше життя – це книжки, книжки, книжки. Так. Найголовніше заняття – компонувати різні тексти. Не як щось апріорно модерне, з витребеньками. Ні, сума слів має між собою порозумітися, впрягтися в певну думку, не

Не без того. Прийняли мене в СПУ за третім чи четвертим разом. А багато хто й досі мстиво говорить: «Це наш критик Штонь». Тобто той, що їх чи когось іншого обслуговує. А цей Штонь вже давно чим тільки не займається. Побував навіть живописцем. Колись я справді набив руку на тлумаченні прочитаного. З бійкою з усім, що підлягало визначенню «псевдо». Не писав статей, де цитувалися рішення партії чи виступи комуністичних керманичів, хоч ними незрідка прикривався. Писав про те, що мені подобалося, про все високопорядне в літературі, скажімо, про Анатолія Дімарова, Віктора Міняйла, про обох Тютюнників, Леоніда Первомайського...


ВІЧ-НА-ВІЧ Але писати так, як всі вони, я не збирався, бо інтуїтивно відчував, що традиційний український письменник з мене ніякий. Як, для прикладу, Стельмах, Гончар. (Я про них теж багато писав). Вони є, і цього досить. Коли ж мій світ на рівні інтуїції почав мінятися і з моєї середини почав виборсуватися невідомий мені Хтось, я взяв і вродив кілька повістей. Паралельно – десяток оповідань. Ще за радянського часу випустив книжку «Пастораль». Внутрішню рецензію написав Яворівський, який тоді був у фаворі. Він з подивом зазначив, що критик Штонь, який живе нібито раціо, може займатися ще й характерологією, з психологічними вивертами, що мій інтелектуальний «набряк» практично не затуляє поліфонію почуттів, рельєфність натур, конкретику подій. Практично я кинув виклик деяким стереотипам української сільської прози, хоч його не помітили. Чи вдали, що не помітили.

А за кінематограф коли взялися?

Коли захитався Радянський Союз. Я взяв у роботу кілька кіносценаріїв. За одним з них зняли фільм «Страчені світанки». Такий собі. Разом з тим це одна з перших стрічок про УПА, без ура-патріотичних перехнябів. Потім зняли «Чорну раду». Говорили, що з Кулішевого твору не можна зробити сценарій. Я з Миколою Мащенком навіть на пляшку коньяку посперечався. Перед новим роком (ще за радянського часу) приніс йому сценарій «Чорної ради». Його віддали чоловікові, який не знав вітчизняної історії, але скомпонував дев’ять серій, навіть вписав себе автором сценарію (я – другий), хоча насправді все це знято виключно на основі мойого тексту.

І хто ж цей «співавтор»?

Микола Засєєв. До речі, його донька була (а може і залишається) за сином Марчука, і Засєєв звабив керівників кіностудії тим, що Марчук (тоді, здається, прем’єр) дасть доста грошей на кінофільм. Коли я передивився дев’ять серій, сказав: «Миколо, вийшло неподобство». Написав в газету «Слово Просвіти» статтю, в якій просив зняти моє прізвище з титрів. Гра в народ, розмахування шаблями, славлення чи гудження гетьманів Сомка й Брюховецького не вимагають від митця достатньо високого інтелекту. Тим паче, що сам Куліш був амбітним холериком, не цурався крайнощів. «Чорна рада» писана спочатку російською мовою, потім перекладена нашою. Твір вважають першим українським історичним романом. З приводу цього думають різне. Та попри все версію «Чорної ради» можна було б поставити у підмурівок нового українського історичного кіно. Проте так не сталося. А Галичина в той час почала знімати патріотичні бойовички про УПА.

І де тепер вони?

Мистецтво має бути мистецтвом. Не можна зловживати риторикою там, де має постати твір, який входить в людину не через вуха і очі, а через єство, стає частиною крові. Твір має бути «заразливим». Таке кіно я збирався творити як сценарист. Займав призові місця у всіляких конкурсах. А потім зрозумів, що роману з кіноіндустрією не вийде. І навіть жорстко пояснив кіношникам, чому. За це роль, яку мав у «Страчених світанках», порізали вщент. У всіх є самолюбство, режисери – не виняток. Почав писати романи. Досі майже не читані, бо розраховані на мистецьку Україну, якої ще немає. Скажімо, роман «Форум вічноживих». Збираються люди, серед них два філософи, київський і львівський, разом вчилися. У філософії існує дві дороги: більш раціональна – від Аристотеля, більш одуховнена – від Платона. Мої герої радше платоністи. Розумні чоловіки. Виникає інтелектуальна дуель. Спроектована на життя як монаду… Була журнальна публікація. Нині твір вивчає один грамотний видавець, каже, що цей роман буде цікавий кантіанцям…

Дивує, що Ваші романи не видані окремими книжками.

Може й видадуть. Поки що вони оприлюднені в журналах «Кур’єр Кривбасу», «Київ», «Дніпро». Я збагнув, що дуже важливо публікувати все у своїй редакції, щоби потім ніхто не робив з тебе якогось іншого писаку. Є у світовій літературі кілька романних версій про Атлантиду. І є україномовна «Атлантида», перед вами її автор. Про Ісуса Христа написано не так вже й багато саме художніх творів. Я маю роман з Ісусом Христом, де він говорить від імені свого «Я». Спочатку на мене було накинулися. Один колега з Німеччини дорікнув: «Ну що ти себе ставиш на одну дошку з Христом». Я йому щось пояснив. Але ж і пояснене треба тямити. Був здивований дзвінком невідомої мені людини. «Ви Григорій Штонь? Автор роману про Ісуса Христа?» – «Так». – «А можна з вами зустрітися?» – «Можна». – «Де?» Домовилися – біля університету імені Шевченка. Для чого був потрібен цій людині, я не знав. Приходжу. Такий собі невиразний чоловік. Стоїть, дивиться. Привіталися. Кількома словами обмовилися, і він уже збирається йти. Я дивуюся: «А нащо ви мене викликали?». Я вже знав, що приїхав він додому після півторарічного перебування в Афінах. Прочитав мій «Суд», надрукований в журналі «Київ». Тоді пролунала дуже дивна фраза: «Хотів переконатися, чи справді існує жива людина, яка написала цю річ». Справді, не сам же Ісус Христос її нам подарував. Це дуже істотний зачерп для кожного, хто знає

23 серпня 2013 року

українську літературу, історію, наше мистецтво. У нас для такої теми просто не було ні стартової площини, ні традицій. А я це зробив. Третій вже рік валяється роман «Всього лиш люди». Земна спільнота послала в іншу галактику гурт людей, якому належало започаткувати там цивілізацію. Цих людей впродовж багатьох років доводили до абсолютної взірцевості. Коли їх навідали через п’ятдесят років, виявили: попри те, що це були бездоганні гомо сапієнс, вони все одно вернулися до традиційної земної моделі буття: хтось став богошукачем, хтось – п’яницею, хтось – добрим господарем. А дещиця жінок – повіями. На наш, правда, розмисел. Тобто всі зайняли ніші, звичні для людського гуртожитку. Один недурний кіношник від захвату і сміху просто підскакував, коли я пропонував цю колізію для ймовірного фільму. Проте коли я вже взявся до написання твору про нашу планету 2600-го якогось там року, то все вийшло трошки складніше, розумніше. Аж такого реготу це не викликає.

Отже, йдеться про кілька Ваших філософських романів.

Замахнувся я і на мелодраму. Якось послав дружину і дітей відпочивати, а сам сиджу в хаті. І думаю про Підгір’я, звідки до Києва приїхав. Згадав Східницю, після неї річечку, при погляді на яку мені щось колись в середині сказало: «Це тут». Що тут? З цього запитання й почалися «Нічні сонця». Мені здавалося, що цим романом я хоч трішечки зацікавлю собою видавців. Надрукував лише журнал «Київська Русь». Десь в інтернеті бачив, як дівчата переписуються: «Ти читала Штоня? «Нічні сонця». – «Ні, але чула. Де його дістати?» – «Там-то». – «А я Штоня знаю, він мій викладач». От і вся цікавість.

Її обмежує малодоступність.

Коли приїжджаю на Західну Україну, кажу видавцям: «Хлопці, видайте кілька романів. Ви ж заробите на них гроші». Ні. Видають «кавового» Винничука, перевидають Андруховича. Я не знаю, чи міг би чутися комфортно у їхньому колі. Але цілком свідомий того, що багато людей, в тому числі і київських прозаїків, знають: «Якщо друкуватимуть Штоня і про нього писатимуть, тоді нас не буде. Краще, щоб були ми. Якомога довше». І ці хлопці тихесенько чекають моєї смерті. Після якої можна буде записатися в мої друзі. Втім, не думаю, що скочу дуже далеко своїми романами, тому що українська література пішла шляхом, де вони не потрібні. Якщо вона піде шляхом іншим, поетико-філософським, з космологічними засадами письма, тоді, може, з’являться хлопці, які напишуть краще. А поки що дев’ять моїх романів нікому не потрібні.

Я ЗАСТРЯГ У П’ЯТДЕСЯТИ РОКАХ ДУХОВНОГО МОГО ВІКУ Зате у Вас вийшли два томи драматургії.

То допоміг Кривий Ріг. А передісторія така. У мене стався інфаркт, я сидів цілу ніч, не міг рухатися, дружина ще була жива, я не хотів її будити, і в темряві дуже озленно думав про те, що деякі речі не позакінчував. П’єси не зібрав, не видав. Після цього зрозумів: ще не помру. Померти – то дуже складна штука. Мають відбутися певні пертурбації задля того, щоб тебе турнули з тіла. Я відчув, як задерев’яніле єство, налякане збунтованим серцем, все одно не збирається гаснути. Думалося про друзів-письменників, зокрема про Григора Тютюнника і Віктора Близнеця, які пішли з життя самовільно. Вони долали могутні енергетичні спротиви тому, що надягало на їхні шиї зашморг. Урештірешт втямив – мене для чогось залишають. А перед тим була автокатастрофа. Теж кілька днів ходив і питав сам себе: нащо мене залишили? Було незручно. Невідомо перед ким. Бо знаю точно, що чогось такого екстраординарного я не зробив і вже не зроблю. Проте… Якась жінка телефонує на роботу, каже, що пише докторську, що їй хотілося б прочитати мою чорнобильську п’єсу, про яку десь чула. Це справді пристойна штука, мені за неї гарно заплатило міністерство культури, але жодний театр її не використав. Та я все одно тренував мізки діалогічним мисленням. І виявилося, що у мене вже набралося аж дев’ять п’єс. Тетяна Вірченко переписала їх на флешку, повезла в Кривий Ріг, прочитала разом зі своїм товаришем Романом Козловим. А через два місяці повідомила, що вони видають мою книжку. Ще через місяць ці даровані Богом двісті примірників приїхали до Києва.

Фантастика.

Я теж був ошелешений. Потім з’ясувалося, що Тетяна ще й вписала ці п’єси у свою докторську. Я був на її захисті. У якості (це теж комусь не сподобалося) опонента. Звичайно, сторінки про мене були тактично зайвими. Проте консультантом докторської був не я, захист відбувся… Чув, що Тетяну тепер перепровіряють. Сірість у цьому світі незмірно злютованіша… Коли вернувся зі Львова, перейшов на становище бранця хвороби. Клято боліли суглоби. Після першої операції з дому виходив рідко. Обернулося це якимось творчим шалом – за рік я скомпонував десять п’єс. Компенсував, видно, цим підрадянську душевну й духовну яловість. Після цього й з’явився другий драматургійний том. У перший увійшли п’єси, написані здебільшого у дев’яності. Там є цікаві сюжети. А

09

п’єсами «Адам і Хева» і «Біля ватри богів» я пишаюся. Це віршовані твори, де вірш не лізе у вухо, написано розмовно, розхитано. Я покликав до себе еллінство і воно справно мені послужило. Для чого? Щоб розширити свій життєпростір або духопростір до трьох тисяч років і в ньому зі своїм словом почуватися, як вдома. Це і є бути слугою української літератури. Письменники, особливо такі, як Франко, Винниченко, Коцюбинський, вихитувалися з українськості а-ля Шевченко на якісь інші овиди. Найбільше дивує те, що маю п’єсу з Франком. Це маленьке чудо. Франко – людина надто крупна, щоби до неї кожен міг підступитися як до чоловіка, про якого можна говорити не пафосно, а спокійно. Моя п’єса дуже спокійна. І цим, вочевидь, несподівана. Ті, хто читали, кажуть, що вона не для нашого театру. Наш театр не вміє ставити такі речі. В ній нема нічого складного, просто треба інакше на сцені жити. Не кричати. Треба почути життя й існувати в ньому. Особливо тоді, коли художні ваги починають хитатися і все вище й вище здіймається певний інтелектуальний посил. Я показую персонажів без подієвого й риторичного форсажу. Людей міста й села, столичних тіток, які збираються під будинком на Оболоні, де живе на енному поверсі колишній працівник посольства Японії. Ці прості тітки з тим старим «японцем» таке порозуміння находять, що я чманію. Таких вистав у наших театрах нема. Про всі українські землі: Прикарпаття, Волинь, Поділля, південь України. Кожен регіон має в мене по п’єсі, отже, може спокійно розраховувати на драматургію, яку я смію назвати новою. Та нема куди з нею йти. Треба вмирати (сміється). Проте відчуваю: мені це робити чомусь заборонено. Я застряг у п’ятдесяти роках духовного мого віку. Не вироблений, не виписаний, не зреалізований чоловік, що знайшов порозуміння з мовою, жанрами. Хіба що з поезії вже вибув. Останнього разу на поетичну збірку накрутив себе на сімдесятиліття. Я нічого не повторюю. Продукую щось таке, чого не робив я і ніхто. Я міг би створити альянс з якимсь театром або кіностудією. Скажіть мені, що вам треба – я зроблю. Хочете про льотчиків? Я поняття не маю, що вони роблять. Але заглиблюсь, розкручу колізію і матимете п’єсу про льотчиків. Це не заробітчанство. Це просто нав’язування себе літературі таким, яким я є. А література каже: «Пішов до біса! Мені добре бути й такою». Ну й будь. Я до неї не в претензії. Живіть собі, люди добрі, пишіть, як пишете. А я писатиму так, як пишу я. СПІЛКУВАВСЯ ВОЛОДИМИР КОСКІН. ФОТО АВТОРА

Продовження в наступному числі.


10 РОБІТНЯ

23 серпня 2013 року

ЗНАЙОМСТВО З СУЧАСНОЮ БІЛОРУСЬКОЮ ПОЕЗІЄЮ

За ініціативою Київської міської організації НСПУ розпочався міжнародний літературний проект взаємного обміну творами сучасної літератури з різними країнами. Стартував проект із творчої співпраці між Україною та Білоруссю. У першому числі білоруського літературного журналу «Дзеяслоў» за 2013 рік були надруковані в перекладі білоруською моболгарської та німецьвою вірші Ліни Костенко, Ва- венської, кої мов, а також пісенних магні- нас, хто сум контрабандний віз як Варава, в душі ховаю, силя Герасим’юка, Наталки тоальбомів «Моя Кривія» (1995), по незбутніх слідах Погоні. я не хрест, а холодний ніж. Білоцерківець, Сергія Жа«Як вона та я» (2000), компактдана та оповідання Володи- дисків «Спочатку була пісня» У дорозі з Вільно на Мінськ Як змія, обвила, дорога, дні погіркли на лободу. мира Даниленка, Євгенії Ко- (2003), «Пісні золотої Кривії» ми апокриф живий творили, (2008). Не з хрестом, а з ножем до Бога так що святості лик і лік ноненко, Василя Портяка, Вірші перекладалися англій- був при нас, як любов Марії… на поклони до церкви йду… Олександра Жовни, Богдаською, французькою, італійна Жолдака, Любові Понома- ською, українською, російською, У дорозі з Вільно знайшов Хрест – у Бога, а ніж – у Смерті, ренко, Василя Трубая. польською, болгарською, сло- спомин той часів Гедиміна а душа у мене болить. Знайомство українського венською, хорватською, литов- нас – і в жилах шалена кров Як хрещуся, то десь у серці ською та латиською мовами. ніж об срібло хреста дзвенить. закипіла і задиміла… читача з сучасним Лауреат Першого національбілоруським літературним ного фестивалю білоруської бар- Не було на землі старій ПОЦІЛУНОК ІУДИ процесом розпочалося з дівської пісні (1993). гурту кращого при обрусі. інтерв’ю Володимира ДаДух Господній витав над світом, Ми пили і зелений Змій ниленка з головою Спілки ЖИВЕ БІЛОРУСЬ! їла тіло іржава мста, спокушав нас у Білоруси!.. той цілунок, який не змити, білоруських письменників Братам по перу та крові офірую ЛЬОН сповз, мов равлик, на землю з хреста. Борисом П’ятровичем у Присвята Олєсю Бєляцькому Усупереч грізним тиранам газеті «Літературна Україна Мені снилася світла Доля, усупереч Злу та Мані І народи – камінням в Лету, за 30 травня 2013 року. Заповітний, як Слово, сон. живем не в болотнім тумані І зостанеться час без замків… Подаємо підбірку сучасної Ми із Сисом на вишнім полі живем не в сліпім табуні… Лиш цілунок отой нестертий білоруської поезії в разом жали блакитний льон. перебуде орду віків. Живем, як Купала та Колас перекладі українською моРазом жали, аж серп мій раптом нам жити казали колись… Ніч огорне крилом планету, вою. Готується до друку певуженяті голову втяв, Живемо, хоч скрадливий голос Бог повернеться, щоб судить… реклад творів сучасної і вже сліз терновими краплями нам сипло нашіптує скрізь: А цілунок отой нестертий білоруської прози. біль пекучий мій долі впав. буде з ночі Йому світить.

Едуард АКУЛІН

– Продайте Вітчизну і Мову, на глум та наругу лишіть і Бога святого, і Слово, і праведне світло Душі…

Я – ТОЙ, ХТО ВСЕВЛАДДЯ ВЕРШИТЬ!.. І кожен, хто страхом пройнявся Іуду за родича взяв, на чорта гачок упіймався ще й душу в ломбарді заклав, не вгледівши навіть, що квота від часу Пілата все та ж – тридцятка за брата достоту – Хоч геній, хоч дурня типаж…

Едуард Акулін – поет, перекладач, бард. Народився 7 січня 1963 року в селі Великі Німки Вітківського району на Гомельщині. Закінчив Гомельський державний університет та аспірантуру НАН Білорусі. Працював учителем, завідувачем філії Літературного музею Максима Богдановича «Білоруська хатинка», заступником головного редактора часопису «Першацвєт», завідувачем відділу поезії часопису «Полымя». Нині – головний редактор часопису «Верасєнь» і водночас – заступник головного редактора часопису «Дзеяслоў», заступник голови Спілки білоруських письменників. Автор поетичних збірок «Ліс денного світла» (1988), «Ніжність зливи» (1990), «Крило янгола» (1995), «Рядно» (2000), «Непричалений човен» (2003), драматичної містерії «На Різдво» (1996), численних перекладів з української, польської, литовської, сло-

Лиш, Богові дяка, є Люди правдиві і щирі завжди, чий Дух не страшиться облуди, вони не спиняють ходи! Ставаймо ж, братове і сестри, гуртуймось! Нехай з наших уст Молитва палка вознесеться. І вірмо: живе Білорусь!

ПОВЕРТАННЯ Л. Дранько-Майсюку та Вол.Некляєву У дорозі з Вільно на Мінськ, наливаючи в чарку супу, уявив я: лунання слів – ніби звук поетичних сурем. У дорозі з Вільно на Мінськ, на шляху з варягів у греки так відлунював жмудський ліс, ніби доля віків далеких.

Я заплакав, сльоза Печалі так гірчила – ледь стерпіть міг… Біль той був, як заклятий Каїн, як Пілат біля Божих ніг… І сказав мені стиха Толя: – Плачеш, – значить гріхом живеш… Вуж скривавлений серед поля – Мій знеможений вірш, авжеж… Толя змовк. І пішов неспішно, поміж хмар у небесну глиб. Над вужем, над убитим віршем Льон гойдався, як синій німб. ПЕРЕКЛАВ З БІЛОРУСЬКОЇ ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ

ОРДА Ользі Іпатовій

У дорозі з Вільно боров мед веселих нас… Тільки троє ми розбавили медом кров, і здалася без бою Троя…

ГРІШНИК

На шляху, що сліпий від сліз, трохи більше було на гонах

Хай за це мене покарають, Хай розіпнуть за правду. Таки ж,

У країні де повне гальмо щоразу тисне на гальма Де чотири рази святкують те саме і це нормально Аби мешканці мов наркомани знов і знов відчували «пріход» Новорічного свята із незмінною назвою Новий год

ДАР Плуг – оратаю, щоб орав… А поету Господь дав крила, щоб над терном життя літав – не боявся драгви-могили.

Та не бачиш цього в польоті в бік якоїсь Караганди Доки дід мороз бородою замітає твої сліди

Ніж – Варавві, щоб грабував… А поету – перо всевишнє, щоб, як Лорка, ним написав: − Мамо, на подушках мене виший … Гроші – дурневі, щоб зубожів… А поетові Бог дав Слово, щоб Голгофу земну пережив, а сконавши, почався знову.

І північне сяйво вночі і полярна зірка згори Й на санчатах святого Миколи закордонні горять номери

ПЕРЕКЛАЛА З БІЛОРУСЬКОЇ ЮЛІЯ УС

Андрей ХАДАНОВИЧ

І складаєш пісню різдвяну а виходить грудневий реп Але мінус сім на дворі – і мене це якось не пре Половину цієї ночі вистачало б на все життя А назавтра у яслах спокій – тільки віл ягня і дитя Баю-баю маленький Ісусе У Віфлеємі й у Білорусі. ПЕРЕКЛАВ ІЗ БІЛОРУСЬКОЇ ДМИТРО ЛАЗУТКІН

***

А дими над безмежним краєм протинають стріл шпичаки… Це Господь за гріхи карає, вузькоокі, мов кримчаки.

Не змозолено в кров коліна, не запродано душу в ярмо. Споконвіку душа в нас вільна, й нині волю не віддамо!

РІЗДВЯНИЙ РЕП

Де фортуна мов баба сніжна і як сонечко світить мер З усіх вітрин вітаючи – з новим щастям і хеппі ню єр

У чужинців – така вже звичка – за собою палити мости. Як від ляку брикає теличка, як від страху дрижать хр��бти.

А Іуда між хмар витає, упилися в душу цвяхи. Сонця щит у руках Мамая не заходить аж три віки…

рики» (2005), «Верлібри: історія в чотирьох фільмах» (2008). Його вірші перекладено також російською, польською, англійською, латиською, литовською, німецькою, словацькою мовами. Викладає історію французької літератури в Білоруському державному університеті і Білоруському гуманітарному ліцеї імені Якуба Коласа. Перекладає з французької, польської та української мов.

Чужа мова пестить мені вухо, як пірсинг на чужому язиці. Народився 13 лютого 1973 року в Мінську. Закінчив філологічний факультет і аспірантуру Білоруського державного університету. Перша його книжка віршів «Листи з-під ковдри» вийшла 2002 року в перекладі українською мовою в київському видавництві «Факт», друга «From Belarus with Love» – білоруською мовою теж у видавництві «Факт» (2005). Інші поетичні збірки – «Старі вірші» (2003), «Земляки, або білоруські лиме-

КОЛУМБІЙСЬКИЙ ДИВЕРТИСМЕНТ 1. ЗАЗДРІСТЬ «Боже, як танцюють колумбійці!» Трохи подумав і додав: «Я хотів би писати вірші так, як танцюють колумбійці!» Іще трохи подумав і додав: «І просто танцювати, як колумбійці, теж хотів би!»


РОБІТНЯ 2. ПРАВИЛА ДОРОЖНЬОГО РУХУ На перехресті зупиняється мотоцикл. Кермує дівчина в шоломі. Приголомшливо красива. Ззаду хлопець без шолома. Сидить і – ризикуючи життям – не тримається за неї. І всі колумбійці навколо Стоять і думають: «А я б за таку тримався. Навіть ризикуючи життям!»

3. СИМВОЛ МИРУ У самому серці Колумбії, На авеню El Colombiano Голубка сідає на дах, А голуб – на голубку. Тут могла бути мораль: «Make love, not war!» Але і без неї все робиться правильно! ПЕРЕКЛАВ ІЗ БІЛОРУСЬКОЇ ОСТАП КІНЬ

БАЛАДА ПРО ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ ТРОЛЕЙБУС Тридцять восьмий тролейбус запалює прибортові огні. Годі млоїтися на зупинці – ліпше у вишині. Польоти взимку? Ніколи. Змандрує ворон із чат, Коли надріздвяні зорі об скло вітрове бряжчать. Погода, – шепче, – нельотна; правди в крилі – катма, І світлофор похлинувся червоним (либонь омар). “Червона маска Безносої”, – мовив би Едгар По, Та тридцять восьмий тролейбус не принишкне в депо. Зимно? Шапку скинь, очевидцю: здиблені пасма дрижать. Коли тридцять восьмий покине трасу в кризі, неначе скрижаль. Вальсово голови тьмаряться у пасажирів і їхніх дам. “Тролейбус летить у небо. Наступна зупинка – там. Сплачуйте!.. Не забудьте!.. – чується, як пароль. – На повітряній лінії сьогодні слизький контроль.

23 серпня 2013 року

ПОСТІМПРЕСІОНІЗМ Дитиною спробую-було вилізти на бабусину піч – і руки по самісінькі плечі тонуть у чорному морі сємок, яке бабуся намагається висушити.

І я знімав його – обережно, як сапер, бо перший дотик запросто міг бути останнім, а так хотілося продовження, тим паче що на печі підсихали нові сємки. З того часу я знаюся на соняшниках незгірш від Ван Гога, а на гарбузах набагато краще за нього.

ПЛАКАЛИ, ЗНАЄМО! Хлопчик трьох років крокує поряд з мамою, а потім як гепнеться, як трахнеться об асфальт! Коліно розбите до крові, але не плаче, трьохрічні чоловіки не плачуть, піднімається, обтрушується і незалежним тоном промовляє: «Ледь не впав!» Хлопчик чотирьох років лежить на операційному столі і ось-ось заплаче, бо який вже із нього чоловік, коли тітка лікар порпається чимось залізним у його пісі, дякуй, хоч батьків не впустили. Хлопчик п’яти років дочекався смачної передачі у свій заміський туберкульозний санаторій, і на радощах з’їв її всю, ось тільки помилився шафкою, а потім дівчинка щось шукала в своїй, нічого не знайшла і заплакала, і хлопчик з нею за компанію, бо хрін з ними, з апельсинами, у санаторії карантин і батьків знов не впустили, он вони там, за вікном, махають йому руками, доки він жере чужу передачу... Батько трьохмісячної доньки по дорозі в лазерну клініку підслуховує розмову.

Не компостуйте білети, маючи проїзні… Підводьтеся! Літні ангели! (Поступляться і вони)…

Хлопчик трьох років крокує поряд з мамою. «Мамо, а знаєш, ти також помреш!» «Що ти таке верзеш?! Ти що, хочеш, щоб твоя мама померла?» «Ні, не хочу. Я просто нагадую».

Тролейбус летить у висі і тінь унизу веде. Небесний диспетчер ухоркався: ху-у у, тридцять восьмий за день!.. ПЕРЕКЛАВ ІЗ БІЛОРУСЬКОЇ В’ЯЧЕСЛАВ ЛЕВИЦЬКИЙ

Господи, хай лікарка з лазерною лінзою не помилиться, бережи дорогою всіх Твоїх роздовбаїв, усіх сліпих і тих, кому сьогодні закрапали очі. ПЕРЕКЛАЛА З БІЛОРУСЬКОЇ ГАЛИНА КРУК

*** Сні*инка падає на *ерсть, і *ерсть *ерстує небо криком: – *ивинко сні*ная, навіщо тобі *итло *алоби цеї. Ти * там *ила, кру*ляла!.. А тут?!. – Я незале*ності *адала від вишини і від *иття... А тут – помі*.

Тоді сємки сохли на диво швидко, а подружки не соромилися їх лузати при мені, і лушпиння просто висіло у них на устах, зовсім не вбиваючи бажання цілуватися.

Не займайте шофера в небі, хай вам що не пече… Для порядку затягуйте паски через плече…

Бізнес-клас – пасажирам із дітьми та інвалі…” – Більше звістки із неба не вловити Землі.

Аксана СПРИНЧАН

*** Народилась 23 серпня 1973 року в місті Лунінець Берестейської області. По матері – українка. Закінчила Мінський державний університет, аспірантуру Інституту літератури. Автор поетичних збірок «Вірші від А.», «ЖиваЯ», смс-п’єски «Дорога і Шлях» (у співавторстві з А.Анціпенком), книги для дітей «Незвичайна енциклопедія білоруських народних інструментів» (у співавторстві з Я.Малішевським). Нагороджена спеціальним призом журі міжнародної премії «Співдружність дебютів» «За філософську лірику» (2008), Лауреат літературної антигламурної премії «Блакитний Свин» (2006), переможець конкурсу «Література – дітям» (2009). В її мистецькій манері органічно поєдналися екзистенційне занурення в життя з вигадливою художньою формою.

АЕС: А.С хмари нагадують блоки АЕС сестри – схоже звучання ініціалів я також А.С. згідно з моїм улюбленим принципом трьох «Е» все в житті має бути енергетично, еротично та естетично у тім нема місця ніяким блокам окрім Александра які страждав на Поліссі де опісля у стражданні народилась я хмари нагадують блоки АЕС енергетика і випромінюванняотрута найбільший в мені розпад крізь самотність років рядків і ніяких підків лиш тільки деталі у сіялках і комбайнах 1950-х років викуваних на «Гомсільмаші» моїм дідом-ковалем іржавіють у світі, де є АЕС А.С

*** від перестановки літер змінюється сенс від перестановки цілей змінюється секс у певнім сенсі у певнім сексі за певних умов і певних мов при наповненості і непевності народжується нова зміна щоб переставляти літери, цілі знаходячи неповність і непевність певну певність

11

Не вловиш долю, двічі молоду, Не втримається дуб на лісопильні. Доводиться схиляти гриву дню Перед циганським сонцем у півсмерку. Як недоречно Вічному вогню Із площ іскріти у червневу спеку! Нас Валтасар на учту позбирав, Де бубон бив нічний безперестанку. Кого – ковтнув сутемряви буран, А дехто – луснув сонячного ранку. Пісняр ходив босоніж по клинках. У скрипаля – прогулянка по гамах. Дудар від Юди срібник затискав, Удячно взятий: ласка з рук поганих.

Здалося – вже не живу. Та сніжинки на мені помирали.

Та грішнику нехай насниться рай. Оглухлому – пищалі наоколо. Стріла дороги впреться в небокрай Із гострим наконечником костьолу.

***

Мотузка розгойдає дзвін ущент, І на землі, до неба ще привітній, Вітчизна вільна всіх нас нарече Поетами двадцятого століття.

Сонце сходить за церквою моєю... і ніколи за нею не заходить.

*** П’ю каву з українським медом, соняшниковим, і тебе уявляю трошки сонним, але більш – сонячним... І роїння думок, пов’язаних з твоїми, кружляє, на галузку Світового Дерева вони разом хапаються, і от-от звиють собі гніздо нове, краще... Жалить знову мене бджола білоруських ревнощів. ПЕРЕКЛАЛА З БІЛОРУСЬКОЇ ОЛЕНА ГЕРАСИМ’ЮК

Михась СКОБЛА

КВІТЕНЬ ПІД МІНСЬКОМ У березових бутлях добродить вино. Перешерхне болотний туман у сп’янінні. Пасажири уздрять: електрички вікно Постинає верхівки, немов гільйотина. Сполотнілий, не може позбутися гай Залізниці, чий звучний пароль – форсування, Як за крони клейкі ти себе не тягай, Як угору не рвися – коріння зухваліш. Як узимку русалки волоссям у лід, Так берези влипають у небо: де острах?! Та стоїть, як летить ув останній політ, На розрив прикайданений гай світлокосий. Гай мій... Гаю, оздобо землі навесні, Ваша світлосте, жертв надаремних не треба... А потішним, хоч як ти його роззирни, Видається в наліпках березових небо.

СВІТЯЗЬ Неба серпневого купол сонливо, З фрески пунктиром, зійде з над яруг – Аж довидна Водолії та Діви Звично ведуть зі свічадами гру. Михась Скобла – білоруський письменник, літературознавець, журналіст. Народився 23 листопада 1966 року на Зельвенщині (Західна Білорусь). 1991 року закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету. Служив в армії на Львівщині. Автор поетичних збірок «Вічний Вогонь» (1990), «Очі Сови» (1994), «Нашестя Повні» (2001), книжки пародій «Різки в роздріб» (1993), вибраного поезії та прози «Вікно для метеликів» (2009), циклу краєзнавчих статей «Деречинський діаріуш» (1999). Уклав антології «Краса і сила: білоруська поезія ХХ століття» (2003) та «Голоси з за небокраю: світова поезія в білоруських перекладах ХХ століття» (2008). Лауреат Літературної премії імені Алеся Адамовича (2000).

MILLENIUM Століття уповільнюють ходу, Немовби на узгір’ї хмаровиння.

Небу свояцтво – поваблива доля. Берег виструнчується – не підходь. Озеро палахкотить жирандолем, Що опустив у діброву Господь.

*** Квітки не вижовкли у Жовкві. Збезлюднів королівський двір, І куполи, блакитні в жовтні, – Собор блакитний нас повів. Дрижав на вежі стяг мерзлистий. Трудився говірливий гід. Нас біси рвались розлучити, Звести на різні береги. Та в найпідхмарнішій Господі Обурив намір їх Когось. Я віз тебе сюди, як злодій. Дозволена стезя пригод. Шпаків напружені клавіри – Над проводами в сотні ват... Любов лишила в Буську вирій, Вертаючись у резерват. ПЕРЕКЛАВ ІЗ БІЛОРУСЬКОЇ В’ЯЧЕСЛАВ ЛЕВИЦЬКИЙ


12 РОБІТНЯ

23 серпня 2013 року

БОЖА ВИВІРКА

Уривок з нового роману «Едігна»

Тетяна ПИШНЮК

Д

овготривала мандрівка знесилила дівчину, як ніколи. Йдучи гірськими дорогами, останніми днями вона не зустрічає людей. Прихистком ставали скелі – в них ночувала. В лісах збирала ягоди. Цього літа вродило густо. Та й без води не була. Річок і потічків у горах багато. Але перепочити не завадило б. Зібрала пожитки, роздивилася довкіл і, не вгледівши жодної ознаки людського існування, помандрувала навмання. Зліва залишався ліс. Густою зеленою смугою, наче хвіст Дракона, звивисто ховався за горою. Озирнулась і махнула рукою дубові в подяку за прихисток. Той застигло стояв під липневим сонцем – не стріпнувся, не рухнув, не засумував, прощаючись з нею назавжди. До нього ще прийдуть багато подорожніх, аби перепочити й подумати свою людську вічну думу. А він століттями скидатиме листя і ряснітиме жолудями, стелитиме свою густу тінь для відпочивальників, доки не стане міцним місточком через річку або надійною стіною чиєїсь затишної оселі. Стежка вела то вгору, то знову спускалася в долину й Едігні здалося, що вона ніколи не виведе до людей і ніколи не закінчиться. Це наче шлях у нікуди. Вже посиніли здалеку гірські хребти. Значить, скоро ніч і треба якнайшвидше знайти хоч якийсь прихисток. А він тут один – ущелина. Дівчина зауважила, щойно їй спаде на думку напитися – на шляху траплялося якесь джерельце, переночувати – місце для сну. Ось і тепер побачила неподалік між гір вузький вхід. Направилася до ущелини. Місце майбутньої ночівлі було зручним. До неї тут уже ночували. Й, мабуть, не одну ніч. Оберемок гірських трав устиг висохнути, але ще від нього пахло свіжістю. Значить – ці гори не такі безлюдні, як здаються на перший погляд. Тут існує своє життя. І їй не хотілося б у нього втручатися. Але переночувати однак десь треба. Сподівається, що господарі цих пахучих постелей вночі не прийдуть, бо знайшли собі м’якші. Сон не забарився. Він тепло торкнувся очей і солодко увіллявся всередину. Едігна стиха зітхнула. Майже неслухняними руками натягнула накидку. Стала зовсім маленькою. Ця сіра накидка якась дивна – перетворила її на дівчинку й перенесла в минуле. «Як добре, що у світі є такі накидки», – подумала. Стало тепло й затишно. Так солодко знову бігти мощеною каменем доріжкою до церкви СенЖермен де Пре. Едігна відкриває важкі двері й спалахує дивовижне світло. Від нього не жмуряться очі, а навпаки, вона бачить так багато, наче в одній церкві вмістився увесь світ. Усіх тих людей, яких за життя бачила й не бачила, – знала!

Звідки вона їх знає? З життя? І не лише зі свого? Он дідусь Ярослав. Над ним особливе сяйво. Він усміхається і мовчить. Кому він усміхається? Дівчинка озирнулася довкола. Позаду нікого. Значить – їй? А звідки він її знає? Вони ж ніколи не зустрічались… Але ж і вона його не бачила, а також упізнала. То, мабуть, не обов’язково зустрічатися очі в очі, аби рідні душі могли впізнати одна одну. В них однакове сяйво! З іншого боку стоїть мама. Між нею і дідом – Ізяслав, її дядько, пильно вдивляється в маму, наче хоче щось важливе їй сказати. Здалеку, за дідом Ярославом, видніє граф Рауль Крепі. З-за яскравого світла Едігна його ледь упізнала. Он там – маленький хлопчик. Це ж її братик! А поруч – очі… Ті, що марилися у снах чи візіях… Вона впізнала свого русича. Он він: русявий, статний – також всміхається їй, наче рідній… Зрозуміла! Вони в тому Світлому Світі, в який не кожен знаходить дорогу. А мама й Ізяслав на шляху туди… У неї швидко забилося серце й сльози запеленили яскравість світла. Стало напівтемно, наче в церкві під час молитви. Світло лилося лише зі свічок. Роззирнулась, а вже нікого не було – ні діда Ярослава, ні мами, ні графа. Настала неймовірна тиша й Едігна зрозуміла: щось дуже важливе вона має зараз почути, напружила слух. «Твій тяжкий шлях, дитино, закінчується. Ти знайшла себе. Подаруй цю знахідку людям. Полегши муки й страждання на їхньому шляху до себе. Коли почуєш, як водночас задзвонять дзвони й закукурікає півень – маєш зупинитися. Там Місце твоє», – м’який голос наче розіллявся. І стихло все. «А як же Київ?» – запитала дівчинка. «Туди прийдеш через дев’ятсот сорок років». «Але ж...» – засумнівалася Едігна. «Тебе впізнають і приймуть. Духовність – безконечна…». І згасло світло… Едігна розплющила очі. (...) Світанок уже повноправив у горах, хоча сонце ще не виглянуло з-за жодного хребта. Едігна обійшла гору зліва й побачила простір, над яким висіло вранішнє небо, підтримуване кількома вершинами. Дорога розходилась у два боки. Дівчина дивилася то ліворуч, то праворуч – визначала свій шлях. Нарешті зважилася, піддавшись внутрішньому відчуттю, і повернула вправо. Сонце вигулькнуло з-за гори, й долину, що простяглася перед зором Едігни, залило золотавим сяйвом. Звіддалік виблиснула церковна баня. І дівчина лише тепер побачила, що між гір, наче розсипане намисто, розкинулося поселення. Будинки звивистою вервечкою спускаються вниз долини й знову піднімаються аж до підніжжя гори, яка, наче широкоплеча ведмедиця, лягла перепочити. Едігна затамувала подих. Картина, що несподівано намалювалася перед очима, змусила її завмерти, причаїтись у неймовірному захопленні цією природною красою. Роззиралася довкіл і вбирала в себе, як вдихають повітря, краєвид – творений невидимою рукою.

– Господи! Творіння Твої незрівнянні! – вигукнула раптом, згуком виповівши захоплення. Якщо дивитися згори, то ніби до поселення рукою подати. Та коли йдеш, спускаючись і піднімаючись узгір’ям, – шлях подовжується. Едігна відчула втому й, помітивши неподалік дороги величезну круглу каменюку, вирішила перепочити в її тіні, обіпершись спиною. Хороспів птахів і цикад, жебоніння гірського струмка, шепотіння вітру з травами – вікова музика, невід’ємна, як і сам Світ, – приколихали Едігну. Прихиливши голову до каменя, несподівано здрімнула. Попри втому, сон не був міцним. Крізь уже звичні звуки почула скрегіт воза й коліс. Прокинулась і відразу ж схопилася на ноги. Дорогою, в напрямку поселення, яке вибрала Едігна, їхала гарба. На возі сидів чоловік літ п’ятдесяти, прикривши сивіюче волосся чудернацькою кепкою і раз по раз добродушно покрикував на волів. Біля нього стояли якісь клунки та клітка, скручена з нетовстих лозових патичків. У ній сидів півень. Пір’я на ньому виблискувало під сонцем, наче на жар-птиці. Чоловік «пиркнув» на волів, потягнув віжки, і гарба зупинилася. Півень скочив на ноги, кумедно повернув голову набік і поглянув на дівчину. «Наче віковий ворон глянув», – подумалось Едігні. – Що, дівчино, камінь котиш під гору? – кивнув головою на каменюку, під якою щойно вона сиділа. – Навіть не пробую… Я знаю свої сили… – замовкла і зразу ж додала: – Тепер уже знаю… – Знати свої сили – це вже пів справи, – задоволено хмикнув чолов’яга. – Менше зайвих рухів – більше толку… А ти… – пильно придивився, – видно, давно вже йдеш… – Давно… – То сідай на воза… Якщо прошкуєш у наше село… – А що це за провінція? – Пух… – Пух?.. – перепитала, наче зітхнула. – Саме… – знову зацікавлено розглядав дівчину. – А ти чи не француженка? – Угу… – гмукнула й замислилась. – Це вже не Франція? – чи то запитала, а чи підтвердила свою здогадку. – Ні. Це Баварія… Твоя Франція лишилася там, – махнув рукою назад, звідки йшла Едігна, – за горами. Ти заблукала… – співчутливо глянув. – Я не зблукала… – Ти йшла до нас? – Я просто йшла… – Ну, просто, то й просто… – не став більше випитувати. – Тим паче, сідай. Тепер просто поїдеш. У воликів сили більше твоєї буде… А там розберешся, чи туди прибула. – Дякую… – тільки й мовила, прилаштовуючись на возі біля клітки з півнем, – той знову допитливо схилив голову

набік. – Цікавий у вас птах… Аж у душу заглядає… – О-о, – протягнув чоловік, – це така зараза чаклунська! – Чому чаклунська? – всміхнулася Едігна. – А то ні… Вже стільки років… А зарубати ні в кого рука не піднімається. Оце, думаю, завезу на базар, продам, то хоч який зиск буде з цього крикуна. Клітку для нього спеціально в’язав… Усадив його туди ще звечора, та й гайда в місто, – махнув рукою позад себе й Едігна зрозуміла, що вибираючи подальшу путь, місто залишила ззаду. – Ніхто не купив такого красеня? – Для одних старий, іншим дорого… А ті, що хотіли купити – не піймали… – Як не піймали? – здивувалася Едігна. – Він же в клітці… – То зараз у клітці… Я ж кажу – чаклунське створіння! – Озирнувся на півня, але не злобливо, а навпаки, якось аж залюблено. – Тільки покупець знайшовся – і півень влаштовував, і ціна підійшла… Я навіть гроші вже в кишеню поклав… З клітки діставали… Він як закричить, затріпає крильми… Ми аж відскочили. А він базаром… базаром … і полетів… Спершу всі кинулися ловити. Та куди там! Вража пташина так летіла й кричала, що переполохала на базарі решту птиці. Господарі почали своїх прикривати, хто чим міг: мішками, покривалами, маринатками... – А хто ж його піймав? – ще більш зацікавлено розглядала дивакуватого птаха. – Сам прибіг… – і знову задоволено озирнувся на півня. – Тобто? – не могла збагнути Едігна. – Отак… – реготнув чоловік і стенув плечима. – Сам не втямлю… Я вже спродав все, що мав, накупляв подарунків та й махнув на втікача рукою, – нічого не вдієш, що впало, те пропало. Прикрикнув на волів – потиху й рушили… Раптом щось плигнуло на воза, я аж голову ввібрав у плечі. Несміливо озирнувся… Ах ти ж гаспид! Стоїть біля клітки й, як оце ти кажеш, аж у душу заглядає… Ну, що ти з ним удієш?! Відкрив клітку та й впустив назад. А воно сидить там і не кукурікне! Додому, бачиш, їде… Набазарювалося… – Ось вам і півень… – усміхалася Едігна. – Більше на базар не повезете? – Та куди?.. Чогось же він не хоче мене покидати… Якщо чесно, я радий, що все так закінчилося… Чоловік був у міру балакучим. Дорогою розповів про село, сельчан, проблеми їхні. При цьому нічого не розпитував у Едігни, і вона подумки дякувала цьому чоловікові за розуміння. Бо що могла розповісти йому, коли й сама до кінця не могла збагнути, – що відбувається і чому вона тут. Село було ошатне і зелене. Всюди цвіли квіти, в’юнився виноград. Люди, які прямували до церкви, віталися з чоловіком і майже всі цікавилися його півнем. Він не стомлювався вкотре переповідати веселу історію. Раптом у церкві задзвонили дзвони – срібно й розкотисто, аж здригнувся світ. У ту ж мить закукурікав півень. Він стріпував крильми і, нашорошивши гребеня, намагався перекричати дзвін. Едігна завмерла. Ось він – Знак! Ось воно – її Місце! Навпроти них росла величезна липа, розвернувшись дуплом від

дороги. Це природне помешкання так вразило Едігну, що вона аж підскочила на возі. – Зупиніть, будьте добрі, я приїхала! – попросила чоловіка. – Тпру! – потягнув той віжки й озирнувся на дівчину. – Дуже дякую вам, – зістрибнула з воза, глянула на липу й запитала: – У ній хтось живе? – У липі? – не зрозумів той. – Угу… – Та, мабуть же… якась вивірка… – розгубився чоловік і не знав, що далі казати, бо йому було невтямки: жартує ця дівчина з ним, чи не при собі. – Якщо вивірка, то помиримося… – всміхнулася Едігна самими очима. – Ну дивись, дівчино, якщо далі не їдеш, то ми попленталися додому, бо вже й до обідні продзвонили… – позирнув здивовано. – Знайдіть мене, коли пропаде сон… – сказала навздогін. – Пропаде сон? – притримав віжки. – Це ж куди він може пропасти?! – розсміявся. – Я не знаю того місця… Не бачила… – зітнула плечима. – Просто знаю, як його повернути… – Ну-ну… – той сумно похитав головою і знову смикнув за віжки. Воли шарпнулись і стиха пішли. Чоловік ще раз озирнувся, й обличчя його не стало веселішим.

*** Липа була величезною. Едігна вже кілька разів обійшла навколо. Густе смарагдове гілля нависло, наче надійний дах – не пропустить ні дощинки, ні вітринки. Стовбур, сплетений з кількох деревин, містив широке дупло. Дівчина заглянула в нього. Там було просторо. І навіть містилося щось схоже на нерукотворну лавку чи канапу. Ця природна обитель не просто так собі виросла. Цілі віки чекала, щоб перехопити її дорогою до Києва. Саме тут вона й має поселитися. Цієї миті наче вцілила блискавка, й сумніви, що, було, закралися спочатку, розсипалися, наче звук церковних дзвонів. Оце її Місце! Едігна впізнала його! Кожен, прийшовши в цей Світ, має своє місце і свою справу. Хто оре землю, хто будує церкви, хто править державою, як її брат Філіп чи дядько Ізяслав, а вона… А що вона? Вірніше – хто? Чим вона виправдає своє проживання у цій липі, окрім того, що викличе недовіру в селян? Бо як можна довіритися дивакуватій чужинці, яка, наче вивірка, поселилася в дуплі? Та в неї достатньо часу й можливостей, аби люди їй повірили. Звідки це відомо? (...) Впевнено, як тільки входять в рідний дім, увійшла Едігна в дупло липи. Присіла, поклала на коліна вузлика, розв’язала й довго дивилася на свої скромні пожитки. Дзвоник у руках озвався відголоском минулого й зринули в пам’яті образи: мами, братів, графа Рауля Крепі, доброї Шарлотти. Ці люди залишаться назавжди невід’ємною часткою її самої – відчуттями, правдою, совістю. Вона звітуватиме своїм життям, справами перед їхніми образами, як і перед тими, до кого так і не дійшла. Лишилася живим вузликом між Францією і Руссю, як між минулим і майбутнім.

Редакція УЛГ вітає Тетяну Пишнюк з ювілеєм. Творчого неспокою і нових творчих вершин, шановна Тетяно!


РОБІТНЯ

23 серпня 2013 року

МОВЧАННЯ ВОЛХВІВ

Із нової книги І Великий Луг у позолоті, І горить багрець скарбів у нім, І в битті аорт живої плоті. Господи, і в імені Твоїм!

ВОЛХВИ

Дмитро КРЕМІНЬ *** Не вицвіло - блакитне й золоте, Не кинув Бог, не посміявся ворог. І ризи золоті, хорал на хорах, І я сьогодні зовсім не про те. А я про те, що і сяє і цвіте Цей невимовний батьків сад у горах. А вже на осінь - золоті плоди, Город і сіно, і гриби, й отава... Чому й навіщо тягнуться сюди Такі минущі - суєта і слава? От-от прийде серпневий зорепад, Утоне сад у тихій позолоті... Коли ж і я прийду в осінній сад, Листок останній із людської плоті? Я тут садив маленьке деревце, А нині снігом стеляться вершини. Печуть моє немолоде лице Прощальні сльози рідної людини...

РЕЙС-2013 Рубайте якорі! Із дикопільських прерій, У корабельний край, у це найкраще з міст Прибуде на Петрів одвічний, вічний піст Веселий Роджер - він із мандрів та етерій. Уявний цей фрегат. Твіндек, де гра у віст, І гра ця на кону первісних царств, імперій. Мізерабельний час оплаканих мізерій, І голосу нема. І йде великий піст. За нами - океан. Омиті вже морями, На палубі б’є ринда з якорями, Колоратурно якір нам дзвенить... Рубайте ж якорі! Ми попливемо знову Туди, де вітровій розносить все по слову, Прощальні ці слова і цю прощальну мить...

МАРЕВО Світе мій, ми всі живі. На втому Господу жалітися не слід. І скажу - про юність незникому, Про траву, про квіти біля дому, Про спасенний материнський слід. От і знову перекати грому, Блискавки і дощ із юних літ. А проте - не все ще ми забули, Ще не всі забудуть нас, коли Вже не співи, а посмертні гули Вирвуться з далекої імли. Постаріли наші наречені. Постаріли з ними навіть ми... Але ми єсмо. Дари свячені Ще діждуться осені й зими. Закує зозуля із діброви, Дзвін покличе в церкву, бо Покрови, Золотом засяють ліс і гай... Але ти у землю не лягай. О життя! Єдина доокола Голосами діток плаче школа, Ти її дарма не закривай. Мудрагель із ликом златоуста, Мчить по Україні, як Мамай. Від горбів Печерських і до Хуста, І до півдня школу не займай. Дух христопродавства, дух ординства Йде на дух опришківства: ми є! Креше іскри шабля в брамах міста, Довбушу, це казання твоє.

- Месія народився, Ісус Христос! До ранку веселився Незнаний хтось. Хто вірить - не вірить. У вертепі - мла... Хижо глипає Ірод Із-за вола. В Галілеї - спів, А в степу - зима. І старих волхвів І нема, й нема. Вже звістили ви Колядницьку путь. А старі волхви Все ідуть, ідуть...

І коли спогадаю Ріоні, Задивляюся в сонячну даль. Голубі перемчали нас коні, Наче імеретинська емаль. І схиляюся знову при ватрі, Їм шашлик і смакую вино. От і я в Кутаїськім театрі. Як недавно і як це давно! Ми були у поезії перші, Але ми не покинемо час, Де збирались поети імперські, Але й інших любили. Це нас. Під Ельбрусом, де білим обрусом Простелився нетанучий сніг, Обернувся до мене Ельбрусом Пік любові до слова й до всіх. До усіх, хто в краї поетичні Прилітав, як до рідних людей. Так шкода мені: всі ми невічні. Але нас не забув Прометей...

***

*** Любов свої воздвигне храми. Хрестознімателі в любові Ниць упадуть... Але, живі, Ми всі долучені до драми, Молитись в Церкві-на-Крові.

*** Хоронили відому людину. Принесли похоронні вінки... Заридали: - Ой сину, мій сину! Сива мати і сиві жінки. Заридали брати його й сестри. Панахида. Промови і схлип. Але раптом замовкли оркестри І з кадилом наляканий піп. Ошелешив усіх благодійник, Але в цьому мерця не вини. Бо піднявся во гробі покійник І зіперся на віко труни. Наче все ще хотів розказати, Як він любить країну, народ. Та нема вже отецької хати Там, де тренос - як пісня без нот. І немає із квітами дому, Тільки вілла, та яхта і Кріт. І хоронять людину відому Безіменні. Без імені світ...

*** О, як усе міняють інтер’єри! Ти виплив на поверхню. Ти не вмер. І діти збільшовиченої ери Вписались у новітній інтер’єр. У Кончі Заспі. В Пущі тій Озерній, І ще, на всіх п’яти материках. І зерна відділяються від зерній, А плевела зросли не по роках. І все - слова, слова... І все - химери, Які нових наплодили химер. Коли ж і я у пошуках кар’єри Вже перейду з галопу на кар’єр?

*** Усе минає, та не все мине, Як наше небо у високих зорях. І ви ще спогадаєте мене. А далі що? А далі... Бідний Йорик!

ПОЕТО-ХРОНІКА Раулю Чілачаві

А було - прилечу в Кутаїсі... І лиш тільки зійду з літака Там Ельбрус просяйне в небовисі, Храм Баграта й Ріоні-ріка. Ще не встигли завмерти мотори, Ти на хвильку на трапі завмер... А відлунюють хорами гори, Голосів неповторні повтори. Хто збереться на свято тепер? Одійшло... На Баграті, в Гелаті, З вітражами грузинських церков. У царській білосніжній палаті, Де вогонь на поета зійшов.

На березі моря не грає оркестрик, Оркестрик із наших залюблених літ. І ми подамося колись на Ай-Петрі, Кохана, привіт! Любились тут скіфи, любився тут еллін, А нині повторний потворний едем. Не наші тут вілла, і яхта, і елінг, А ми - проживем. Уже вечоріє. На вічному прузі Я бачу і чую цю хвилю морську. Твій слід зацілують і рідні, і друзі, І я - на піску. Неначе в хітоні - ці хвилі солоні, Високі накочують сині вали. Була ти в бікіні, а я у хітоні, Як ми тут ішли... І ти - Афродіта, і ти - наречена. Я був Анахарсіс, я - скіфський поет. І як ти знайшла тут сувій Демосфена І жменьку монет?

*** Ми долюбим своє. Договорим. До нового народження дня Над сумирним утомленим морем Докигиче мале чаєня. І постане в твоїм силуеті Нотна музика дальніх морів. Але все ж ти одна на планеті. Я тобі говорив, говорив... Я любив цю божественну жінку. Я возносив тебе до зірок. ...Недописану мною сторінку Хай засипле безжальний пісок!

*** Поет іще й не думав умирати в трактирі хвацько випив лимонад і полетів понад чавунні грати на Чорну річку поза Літній сад і він уздрів - отам де хижий Кронос у надвечір’я їсть своїх дітей якийсь хлопчина в сніг олівчик ронить кого малює нині хлоня цей а що колись ворожка ворожила збувається - так ось і той блондин але промчала дорога дружина тепер на мушці в смерті він один у церкві Конюшенній стліла свічка жандарм дихнув на вівтар гаряче згадаєш в Оренбурзі Чорна річка від Петербурга все тече тече

*** Україна. Вічний дикий танець. Час і простір, та козак Мамай... А в степу, де ходить сіроманець, Як козацький син, то вже і бранець, І його між панства не шукай. В сріблі-злоті панство. На «Тойоті». В жилах їх коньяк, а не вода... От і знову степом по роботі Пролетіла з ясирем орда!

13

КОЛО Час резерваційного екзилю, Біла Тиса, золото Карпат... Як тобі ведеться тут, Василю? Ти сьогодні цімбору* не рад? А тепер усе тече по колу, Тож і пам’ять не здаси в музей. А згадаймо нашу рідну школу, Інтернат - уже тепер ліцей! О, вона й рівнялась до ліцею, Хоч тоді не думала про герб. І тепер згадай цю добру фею, Школу у вінку плакучих верб. І кохання перше, і зітхання, І розстання перше - ми чужі... І дуель - і перша, і остання, Де взялись коханці за ножі... Спогади - немов жарінь у тиглі, Знову проступають крізь туман. А Василь сідає на біціглі**, Їде із Велятина в Шаян. Ти живеш у віллі, не в колибі, Так чого сльоза о цій порі? Може, нам на інтернатськім хлібі Веселіш було, як на ікрі? Наробили кроків необачних Бетярі в Карпатському краю... Медведчук, і Суркіс, і Табачник Я за вас уже «Шаянську» п’ю! П’ю вже воду з пляшки, не з бювету. Чую Василя нервовий сміх... Але нам дали одну планету, А не землю нам - одну на всіх! Що ти нині скажеш мертвій феї? Фабрики, заводи, кораблі Продали чужим свої лакеї, А тобі немає вже й землі. Наші роки - то уже не фіглі, А межа усіх земних бажань. Плюну на «Пежо». Беру біціглі, З групою здоров’я - на Шаян! ------------*друг(закарп.діал.) **велосипед(діал.)

HISTORIAE І як історію повториш, У нас що дата - то могила... На Мараморош, Мараморош Дорога Креміня Данила. Ще триста літ тому - на Дакію, До Ракоці у Трансильванію. Я нині предка не оплакую, Я власну пам’ять не обманюю. Був хрестоносцем графа Довгаї. Рубав смереки для Колумба. Якою стежка стала довгою, Квітучою - могильна клумба. Розносить вітер Україною Уже й сліди Ілони Зріні... А море штормовою піною Змиває нас на Україні... *---Під роком 1713 мій предок Данило Кремінь означений у BIBLIOTECUM RUTENIUM у Будапешті.-Д.К.

*** Повертаюсь од себе до себе. Відганяю від себе тепер І далеку дорогу на Седнів, І Шевченкову липу, й пленер. І болить мені полум’я тіла, Не згасити водою з ріки... А Шевченкова липа горіла Не боліло у вас, земляки? Ув очах із цинового гудзика Не всміхається нині Тарас. Але відаю: траурна музика Ще полине довкола не раз... м.Миколаїв Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу Дмитра Кременя з нагоди його 60-річчя. Хай здоровиться і пишеться, шановний друже Дмитре! З роси і води!


14 ПИСЬМЕННИК І ЕПОХА

23 серпня 2013 року

КАВАЛЕР ПОЕТИЧНОГО СЛОВА Олександр БАКУМЕНКО,

До 90-річчя з дня народження Борислава Степанюка

лауреат Всеукраїнських літературних премій ім. І.С.Нечуя-Левицького та ім. Олександра Олеся.

Понад шість десятиліть художнє слово широким потоком, рікою письменницьких роздумів, тривог і страждань занурювалося у бентежний світ Борислава Степанюка. З року в рік, із минулого віку в новий двадцять перший, від людини до людини перетікала у народну свідомість його поетична ріка. Борислав Степанюк був одним із поетів першої фронтової хвилі. Він належав до того славного покоління щирих у своїх почуттях і переконаннях письменників, які на краю життя і смерті створили унікальну сторінку сучасної української літератури. Хоч і не було тоді часу в наших батьків гратися у вірші, проте і невибаглива, за сьогоднішніми мірками, одежина фронтового вірша відповідала високому смислу боротьби. Їхня поезія мала безпосередній зв’язок із серцями воїнів, являючи собою не лише міць і глибінь народного духу, а, передусім, як сказав побратим Борислава Степанюка Данило Бакуменко, кардіограму мужності нашого народу у широкому спектрі почуттів. Наші батьки своїм словом доводили, що українська поезія ніколи не була войовничою. Проте героїчною вона була завжди. Як стверджував своєю творчістю Борислав Степанюк, то була поезія народу-переможця: Ні, не забуть довіку того бою, Лавину ту вогненно-снігову: Підкошений, скривавлений – устояв, І навіть переміг... і я живу!

П

ісля таких рядків про Борислава Степанюка хочеться вести мову не лише, як про поета карбованого слова, а й як поета особливого характеру, жесту і темпераменту. Своєю поетичною думкою Степанюк доводив усім, що справжня поезія – це не лише сріблясті крижинки взимку чи зелене листячко та квіточки в оранжереї. В поезії Борислава Степанюка відчувається подих часу, потужність сучасних ритмів, оголений нерв думки, притаманний динамічному двадцятому та двадцять першому вікові на зламі тисячоліть. В його поезії присутній сенс вічної моралі, який полягає не лише в захопленні поетичною красою життя взагалі, а й у невпинній самовідданій боротьбі за цю красу у повсякденному житті, у буденній роботі над цією красою. Водночас, твори Степанюка – далекі від сучасних пісеньшлягерів, що співаються не стільки про любов, скільки під любов, під інтим, під задушевність напівблатним жаргоном з претензією на народність. У Борислава Степанюка якраз навпаки, про-

НА ФОТО: БОРИСЛАВ СТЕПАНЮК І ДАНИЛО БАКУМЕНКО. НА ЗАДНЬОМУ ПЛАНІ - ЮРІЙ ВАНАГ (КЛАСИК ЛАТИСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ) І ВАДИМ СОБКО. 1960-ТІ РОКИ. ФОТО З АРХІВУ АВТОРА стежується класичний народнопісенний стиль поетичного письма, закладений шляхетною поетичною школою, головними викладачами якої були Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Максим Рильський та Павло Тичина. Борислав Степанюк належав до тієї когорти яскравих представників фронтового покоління, які мали право з високо піднятою головою відповідати своїм нащадкам та сьогоднішнім опонентам, що їхнє буремне життя прожите недаремно, що усі їхні сподівання і прагнення були спрямовані в ім’я України.

Я теж, я теж мав на безсмертя право На тому ж полі, на самім краю... ......................................................... Ще з юних літ ношу печать на тілі (Придатком – і медалі, й ордени), Хоч і без них кому не зрозумілі Протезові пальчаста почорнілі – Уламки нержавіючі війни... Це рядки з балади “Синівська честь” з його книги “В перебігу літ і доль”, що побачила світ у 2003 році. Із самої назви неважко здогадатися, що ця ошатна книга становить собою творчий підсумок більш ніж за півстоліття. До цієї збірки увійшли найкращі епічні та ліричні твори поета-воїна. Борислав Степанюк – автор понад тридцяти ліричних та епічних книг, письменник з унікальним поетичним іконостасом. Борислав Павлович, якщо можна так сказати, повний кавалер орденів поетичної слави. Він лауреат найпрестижніших літературних премій імені П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильського, якими була пошанована багатогранна поетична творчість митця. Остання збірка вибраних поезій сконденсувала в собі найкращі здобутки поетичного таланту Борислава Степанюка і виблискує яскравими гранями багаторічної поетичної творчості досвідченого майстра. Поет закликає до духовного і державного відродження України, закликає співгромадян берегти та примно-

жувати нашу історичну, національну спадщину, плекати рідну мову. Характеризуючи наше сьогодення, поет натхненно стверджує:

Іде-гуде-гряде новітній час, Ламає кригу, надає розгону: Екзаменує на живучість нас, На злагоду, як мрію мрій, спокону. З особливим щемом говорив Борислав Степанюк про незаслужене забуття покоління фронтовиків, людей, які за всіх обставин знаходять і сьогодні силу й мужність, щоб тверезо і критично проаналізувати безпрецедентний шлях державотворців минулого століт��я. Звертаючись до свого ровесникапобратима, Степанюк з піднесенням промовляє:

Виходить, мій друже, і ми не без долі, Хоч віком поважні, але на коні – І час зустрічаєм на волі, у полі, Як пращури наші, у тій же борні. У книзі вибраного воєнні твори займають особливе місце. Концептуально вони об’єднані у цікаві поетичні цикли. Передусім це могутній за обсягом і змістом розділ “Райдуга над обеліском”, який розповідає про солдатські шляхи Борислава Степанюка та його побратимів. А також розділ “З епічного поля”, представлений в книзі широкоформатними ліро-епічними поемами. Такими, наприклад, як поеми “Уляна і Демон”, “Бранне поле”, “Рось по каменю біжить”, “Батьківське вогнище”. Вогненні дороги юнака з Чернігівщини пролягли бойовими шляхами Ленінградського та Волховського фронтів. У боях за станцію Погостя він був тяжко поранений. У передмові до поетичного циклу “Діалог з Олександром Прокоф’євим”, згадуючи буремну юність, Борислав Степанюк дав таке лаконічне визначення фронтовій поезії: “Пройти слідами боїв, згадати фронтове побратимство, обпалену мо-

лодість – це теж, гадаю, поезія. Поезія, яка не полишає в спокої і до сьогодні...” Окрім обпалених фронтовим лихоліттям рядків, чільне місце в творчості митця займає романтика мирної праці, тема малої батьківщини, ствердження християнських чеснот і високої моралі, утвердження ідеалів краси, дружби і злагоди між людьми та народами. Ось як писав поет про своє рідне село:

Ані скарги почуть, ні докору, Ніби суще лиш святом жило... Скільки лих перейшло, Скільки мору, А живе Канівщина-село... Хотілося б наголосити на композиційній майстерності, яку він успадкував від свого видатного вчителя – Володимира Сосюри. Якщо уважно перечитати повоєнні вірші та поеми Степанюка, відчувається сосюринський вплив у майстерних композиціях як ліричних мініатюр, так і великих за обсягом ліроепічних творів. А це, насамперед, ознака високого поетичного класу, масштабного поетичного мислення. Особливо це відчувається в розділі “Райдуга над обеліском” у лаконічних і добре побудованих баладах. Степанюк зумів перейняти від свого вчителя одну з найхарактерніших його особливостей, – уміння огортати емоційним серпанком інтимності будь-яку тему. Наприклад, ось така лірична мініатюра:

Найкращі очі, А на кожній з вій Тремтить по краплинці Разочок мрій! А що затаїли? А може, плач... А хіба черемха З плачу тремтить, Одягнувши біле – Найкраще з плать?! – Як тебе, скажи, Зупинити, Мить !..


ПИСЬМЕННИК І ЕПОХА

23 серпня 2013 року

15

НА ПРАВАХ РЕКЛАМИ Ось послухайте, як здорово пососюринськи звучить:

Я підходжу з побратимом-вітром До віконця (як колись, колись), Я б постукав і чоло б я витер, А рукав обпалений повис. Яблунева гілочка підряд Три рази постукала дрібненько. Серце б’ється дужче у стократ, У вікні майнуло... Здрастуй, ненько! А це ж був один із перших віршів молодого поета, з яким він дебютував у журналі “Дніпро” у 1945 році! До речі, за півроку до тієї події у творчому житті Борислава Степанюка відбулася ще одна знакова подія. У жовтні 1944 року Володимир Миколайович Сосюра виступав на Володимирській гірці у гуртожитку студентів-філологів Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Наприкінці свого виступу він звернувся до аудиторії юних літераторів, які пишуть вірші, і запросив найсміливіших почитати свої твори. Хлопців у тій, в основному жіночій аудиторії, було лише троє. Та й ті були після важких поранень. Один – був без ноги, другий – без руки, третього було комісовано за станом здоров’я. Дівчата у гуртожитку неодноразово чули ліричні твори Степанюка. Тож вони і запропонували послухати філологатретьокурсника Борислава Степанюка. Коли юнак прочитав вірш “Здрастуй, ненько!”, славетний Володимир Миколайович підійшов до Степанюка, обняв за плечі і владним голосом сказав: “Оце і є справжня поезія!” Змужніла поетична думка Борислава Степанюка вражає високою культурою мислення і довершеністю поетичних образів. За цим, як відомо обізнаному читачеві, стоїть щоденна, копітка праця. Борислав Павлович страшенно не любив халтури. Пам’ятаю, з якою шаною розповідав мій батько про майже сорокарічну роботу Степанюка на редакторській ниві, про його принципову творчу позицію під час роботи у видавництві “Радянський письменник”. У творчій долі багатьох поетів залишив добру пам’ять Борислав Павлович. Колеги по перу шанобливо називали його редактором від Бога. Данило Бакуменко розповідав, як його перший рукопис у 1953 році з Далекого Сходу потрапив до Борислава Степанюка і, як той, уважно поставившись до молодого автора, допоміг йому видати першу поетичну книжку “На щастя землі”. Згодом Степанюк редагував і видавав другу далекосхідну збірку поезій Бакуменка “Корінь життя”. Тоді, під час спільної роботи, вони і здружилися на довгі роки. Ця творча дружба тривала до самої смерті мого батька. Борислав Степанюк, як митець і високий професіонал, дуже вимогливо ставився до поетичного слова. В час тотальної верлібризації художнього слова він часто виступав опонентом до так званої, як він казав, “ледачої поезії”, тобто верлібрів. Послідовний у своїх принципах побудови традиційного класичного вірша, Степанюк продовжував розвивати елементи новаторства у традиційній поезії. І тут, мабуть, серед сучасних поетів рівних його майстерності не так уже було й багато. Віртуозному поетові вдалося досягти високих результатів у багатьох складних поетичних формах, таких, скажімо, як сонет, балада, легенда, поема. Найвищої оцінки й широкого визнання заслужили вінки сонетів: “Вінок моїй Лаурі”, “Синьоокий мій липень” та “Любов як хліб насущний”. Прекрасний вінок сонетів “Синьоокий мій липень” у 2001 році було відзначено Всеукраїнською літературною премією імені Володимира Сосюри. Ліричну поезію в книзі вибраного

“В перебігу літ і доль” я коротко назвав би піснею останнього осіннього павутиння і сумного світлого журавлиного неба над рідною землею. Лірика Степанюка така ж глибока і різноманітна за формою виконання, така ж ґрунтовна і совісна, як і все, що представлено в останній збірці поета. І важко навіть сказати, в якому поетичному жанрі Степанюк кращий – в ліриці чи в епіці. Відчувається у творах сорокарічної давнини і творах останніх один голос, в залежності від теми і подій, голос землі, голос трав, коренів, голос-прохання живих до мертвих (вірш присвячений пам’яті сина Павла), живих до живих, аби вистояти і перемогти (вірші громадянської лірики). Ця книга вибраного захоплює силою голосів історії, що йдуть з далечі світлого журавлиного неба, від пам’яті серця, накочуються хвилями незрадливої пам’яті на береги нашого сьогодення. Не можу обминути вічну материнську тему. Вірші про матір неможливо читати лише очима... Вони читаються серцем від рядка до рядка, бо в них – сама правда. Немає ніякої сентиментальної показухи під мелодраму. Усе строго, почоловічому ніжно, але в усьому вчувається розмова серця наодинці з пам’яттю, на всьому лежить притаманний Степанюкові осінній колір (згадайте Сосюру!) світлого журавлиного неба. А ще відчувається глибока повага до рідного материнського слова, повага до єдиновірного слова, що своїм смислом іде від народних джерел. Першоосновою поем Степанюка є життєва правда. Майже усі вони були написані самим життям з натури. Робилися поеми на перехресті душі і пам’яті солдата. Тому звертає на себе увагу, що кожне слово, подія, рубіж в долі солдатапереможця має зриму символіку, тут кожне слово має особливу вагу, жест і знак. Скорбота і якесь тихе, беззахисне почуття гідності в скорботі, гірка образа за те, що трапилося в долі нашого народу – воно усе боліло поетові. Поет закликав свого читача не просто згадувати наше минуле, а жити і пам’ятати історію українського народу. І за це йому, поету-трибуну, поету-патріоту, поетовілірику, наша велика вдячність, шана і вічна пам’ять.

Чи українцям, нам не до снаги, Чи не з того хіба заліза куті?! Вертаємося на своя круги До витоку, до кореня, до суті...

КНИЖКИ ВИДАВНИЦТВА «ГРАЖДА» (М. УЖГОРОД)

Лесич Вадим Вибрані поезії / Упорядку-

вання та передмова Тараса Салиги; дизайн Інги Супрунюк. – Серія Серія Тараса Салиги «Розсипані перли». Книга І. – Ужгород: Ґражда, 2010. – 416 с.: іл. ISBN 978-966-176-025-6 Вадим Лесич (Володимир Кіршак) – поет, літературознавець, перекладач. Народився 25 лютого 1909 р. в Галичині (с. Устя Снятинського району Івано-Франківської

Хмелюк Василь Малярство. Поезії / Перед-

мова Тараса Салиги; дизайн Інги Супрунюк. – Серія Тараса Салиги “Розсипані перли”. – Серія Тараса Салиги «Розсипані перли». Книга ІІІ. – Ужгород: Ґражда, 2011. – 280 с.: іл. ISBN 978-966-176-075-1

Мишанич Олекса Русини: політика, історія, культура. – Серія «Люби своє».

– Ужгород: Ґражда, 2012. – 352 с. ISBN 978-966-176-046-1 Олекса Васильович Мишанич (1 квітня 1933 – 1 січня 2004) – уродженець Закарпаття, вчений зі світовим іменем.

області). Помер у Нью-Йорку 24 серпня 1982 р. Про його поезію писали найавторитетніші автори: Євген Маланюк, Б.-І. Антонич, Святослав Гординський, Михайло Рудницький, Ігор Костецький, Володимир Державин, Юрій Шерех (Шевельов), Іван Фізер, Іван Кошелівець, Григорій Костюк (Б. Подоляк), Богдан Бойчук, Ігор Качуровський, Іван Коровицький. Його вірші німецькою мовою перекладали Ганс Кох і Елізабет Котмаєр, польською – Єжи Немойовський та К. А. Яворський, французькою – Емануїл Райс, єврейською – Я. Кляйн, англійською – Патриція Килина, білоруською – Федір Ілляшкевич, російською – Ігор Костецький. Тарас Салига, автор близько півтора десятка літературнокритичних та літературознавчих книжок, упорядник кількох фундаментальних антологій українських авторів, виданням поетичного доробку Вадима Лесича започатковує літературну серію “Розсипані перли”. Видання здійснене з ініціативи та коштом МПП “Ґражда”

Українська інтелігенція перших десятиліть XX ст. (особливо на еміграції), що переживала хаос найрізноманітніших абсурдів – політичних, світоглядних, воєнних і т. п., шукаючи виходу із ситуації та бажаючи хоч чимось прислужитись загальній справі, не гребувала нічим. Якщо йдеться про поезію, то такі автори, як Василь Хмелюк, а назагал – його покоління – всіляко намагались наблизити її до європейських зразків. Поет перебував у безперервному творчому неспокої, його поетична й малярська лабораторія працювала без перепочинку. За всіма розмаїтими хмелюківськими “масками” відкривається незахищене обличчя болю вигнаної із рідної землі молодої людини, душа котрої ридала розпукою за духовним побратимом, який не встиг прислужи-тись Україні більше, як прислужився, як цього прагнув. Видання здійснене з ініціативи та коштом МПП “Ґражда” Пропоноване видання містить ті праці кінця XX – початку XXI ст., з якими О. Мишанич виступив в оборону українського Закарпаття, його історії, мови, культури, літератури від політичного русинства і його платних агентів. У періодичній пресі він надрукував десятки статей, виступив на численних наукових конференціях, відстоюючи загальноукраїнський контекст Закарпаття. Його послідовна боротьба з недругами незалежної Украї-ни дала добрі наслідки, на науковому рівні розвінчала ідейні основи закарпатського автономізму й політичного сепаратизму. На підставі першоджерел О. Мишанич простежив історичний шлях закарпатців від підкарпатських русинів до закарпатських українців, обґрунтував їхнє місце і роль у незалежній Українській державі. Видання здійснене з ініціативи та коштом МПП “Ґражда”.

Дяченко Михайло (Марко Боєслав)

Поезії / Передмова Тараса Салиги;

примітки Ірини Яремчук; дизайн Інги Супрунюк. – Серія Тараса Салиги «Розсипані перли». Книга ІІ. – Ужгород: Ґражда, 2011. – 408 с.:іл. ISBN 978-966-176-045-4 Михайло Дяченко (Марко Боєслав) народився 25 березня 1910 р. на Івано-Франківщині (Станіславщині), в селі Боднарові Калуського району. 23 лютого 1952 року в селі

Салига Тарас «…І той вогонь, що не згаса…» Маланюкознавчі студії: Монографія / Передм. Г. Клочека та Я. Гарасима. – Серія «Люби

Ребрик Наталія Люби своє: Апологія Чину: Літературознавчі статті / Передмова Т. Ю. Салиги. – Серія «Люби своє». – Ужгород: Ґражда, 2011. – 552 с. ISBN 966-8924-12-6 Книжка Наталії Ребрик присвячена дослідженню літературного

Дзвиняч Богородчанського району на Івано-Фран-ківщині героїчно загинув, підірвавшись гранатою у криївці. Це був час героїчних вчинків і героїчних смертей, час клятв та славнів героям. Якщо геніальний автор «Сонячних кларнетів», делікатно сказавши, дозволив собі чи змушений був «піддатись» на несумісні із поезією публіцистичного чину версифікації, за які до всього одержував державні нагороди, а критики «із себе» лізли, аби проспівати йому хвалу (від якої, до речі, на схилі літ Тичина зрікся), то чому поетовінаціоналісту, воїнові-упівцеві треба було соромитись свого ще не вправного пера, в якому звучала молитовна любов до України, її історії, її народу… Не протиставляємо далеко не співмірні творчі величини – Тичину Боєславові чи навпаки. Для нас важливо наголосити, що упівське патріотично-поетичне слово брало участь на фронтах Другої світової війни і в боротьбі за українську державність було зброєю потужною. Видання здійснене з ініціативи та коштом МПП “Ґражда”

своє». – Ужгород: Ґражда, 2013. – 448 с. ISBN 978-966-176-096-6 До книги про видатного майстра слова – „Князя української поезії” Євгена Маланюка ввійшли ґрунтовні літературознавчі сильвети Тараса Салиги, які відкривають нам досі незнані сторінки Маланюкового творчого та особистого життя. Дослідник простежує художню естетику образів та жанрів поезії, аналізує „Книги спостережень”. Різноаспектні студії логічно поєднані між собою і творять цілісність світу письменника.

розвитку Закарпаття впродовж останніх двох століть із урахуванням мінливих колоніальних обставин культурного життя закарпатського прикордоння. Особливо авторку цікавить перша половина минулого століття, зокрема міжвоєнне двадцятиліття. Сьогодні вже появилося чимало історико-літературних праць, які висвітлюють поодинокі постаті українських митців і громадських діячів Закарпаття, але суцільної картини тутешнього літературного процесу ще не відтворено. Заслугою Наталії Ребрик є спроба синтетичного охоплення складної суспільно-літературної проблематики закарпатського краю на основі досліджень попередників та рясних архівних матеріалів, що дало змогу повніше і достовірніше висвітлити процеси національно-культурного відродження закарпатських русинівукраїнців у першій половині ХХ ст. Видання здійснене з ініціативи та коштом МПП “Ґражда”

ВИДАВНИЧОПОЛІГРАФІЧНЕ ПІДПРИЄМСТВО РУТА м.ЖИТОМИР Низькі ціни Якісна поліграфія Оперативність У складі підприємства – видавництво і власна друкарня. Виконуємо видавничу підготовку і друкування книг усіх форматів накладом від 20 примірників і більше. Надаємо інші поліграфічні послуги. Виготовляли книг з програми «Українська книга», працюємо з багатьма видавництвами м. Києва. Доставка продукції за наш рахунок. Тел.: (0412)47-48-24, 0509458377.


16 З АРХІВІВ Анатолій ТКАЧЕНКО Закінчення. Початок у ч.ч. 14, 15, 16.

ІСТОРІЯ ІНТИМНА. «КОМПАНЬЙОНКА»

Ц

е психологічно-сюжетна віршована новела, рукопис якої відбиває і творчі муки-радощі, і роботу автора над поліпшенням тексту, і сліди стилістичного саморедагування. Хочеться все те максимально відтворити, адже справжня філологічна розкіш – проникнення в таїну художнього творення. Спочатку тому твориву немає назви – самі закреслення: Я був такий безпомічний, наївний / Я вперше пива випив на пероні… [1/8]. Далі забраковано ще сім рядків, сказати б, антиреклами пива, після чого вигулькує перша строфа: Ліниво йшли мовчазні до перону, Пожитки бідні склавши до валіз. Ти одягла вінок, немов корону, Така сумна, така близька до сліз.

23 серпня 2013 року

РОМАН ОМАН

(текстологічний детектив з анекдотичними вкрапленнями й автопіаром)

містить сліди свіжого народження й авторедагування тексту і ще не має заголовка (як і згадана публікація в «Черкаській правді» – 1. ХІІ. 1957). Очевидно, згодом твір дістав французьку назву, а в збірці «Тиша і грім» – українську. Може, й не без наполягання редактора: і щоб уникнути закидів у «плазуванні перед Заходом», та й у контекст збірки ця назва не дуже вписувалася, хоч вірш-новелу і вміщено серед любовної лірики, яка традиційно йшла після «громадянської», ба навіть після гумору, а легенький скепсис («Dame de compagne» і раптом… «Пожитки бідні склавши до валіз…») «не читався» чи не хотіли читати. Утім, компаньйонка також належить до словника мови Симоненка (зустрічається, наприклад, у повісті «Огида»).

І ЗНОВ РІЗНОЧИТАННЯ, А ТАКОЖ КАЯТТЯ ТА ВИПРАВДАННЯ Й ВИПРАВЛЯННЯ

Детективні вкраплення трапились і з тією невеликою повістю. Вона також певною мірою автобіографічна. Це початок твору, опублікованого Першопублікація М. Шудрі та матері в «Черкаській правді» (1957, 1 грудня), поета під назвою «Огуда» була теж іще без назви та зі слушно виздійснена двома подачами в журналі правленим першим рядком (Повільно «Україна» [15]. Неповний рукописний йшли <…>). У першій збірці вже варіант [4, 109–117], не поділений на з’явився заголовок – «Компаньйонка» розділи та без пропущених автором [21, 94]. уривків, що є в журнальній публікації, надрукував як оповідання аз, грішний, А в рукописі, куди повертаємося, під назвою «Огидач», у тій-таки – знову закреслений рядок: І я сти«Україні», де тоді ж працював нині скав твої малі долоні, а за ним – друпокійний М. Шудря, але двома роками гий катрен: пізніше [14]. Причому публікатори ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО І АНАТОЛЬ ПЕРЕПАДЯ (ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ) проґавили подачі один одного. Моя деІ сутінки мутні, немов солоні, тективна оказія постала через те, що в Десь виповзали з лісу чи ярів, рукописі по обидва боки заголовка І все навкруг – в осінньому полоні, форм інфінітиву – заплакать, по- посилено «дежав’юїзацію». стоїть значок абзацу, до того ж другий Лиш твій платочок білий майорів. бить), хоча шкода і втрати ладна – шоОстанню строфу теж поліпшено, – дуже щільно до кінця слова і більш Згодом, напевне в машинописно- коладну: на мікрорівні: замість трикрапок – нагадує літеру ч, ніж z. В. Яременко подавав інший варіант твору, зате під му варіанті чи верстці, виправлено двома назвами «Огуда» [22, 223–240] та І я не знав, що ти заплакать ладна, І я не знав: ти плакати готова, «твій платочок білий» на «твій кіс«Огида» [18, 2/1, 100–129]. Цей варіант Що ти тремтіла, щоб мене побить Ти аж тремтіла, щоб мене побить ник червоний». З одного боку, поліпмайже ідентичний із чиєюсь (не вказашення, а з другого, ніби ж і для збереЗа усмішку пусту і шоколадну — За усмішку і за пусті розмови, — но) ранішою публікацією в журналі Я був школяр, хіба я вмів любить! Я був школяр, хіба ж я вмів любить! ження ритму, а таки замайорів уже «Дзвін» [13]. Упорядники черкаського ледь не прапор (хоча в сутінках яскрадвотомника пішли ще далі, ніж я, надвіше майорів би «кісничок твій білий»). Далі зникає поділ на строфи, а крапки (двічі), замість «сказати» – рукувавши твір уже під назвою «ОгиЗнову закреслено рядок: Я знаю, правок значно меншає: «фантазія про- «казати». Справді, що вже казати, дич» [19; 1, 324–340]. Тексти публікації у «Дзвоні», а за нею і Яременкової та ворна» вже взяла розгін. Але для крапка у стосунках: ти тоді чекала . І третя строфа: черкаської, ближзручності міряємо текст катренами, чі до рукописного, які є в збірці. Щоправда, наступного, Біля кіоску пінились бокали, ніж першопублішостого, якраз у ній і немає, і, напевЯ знов мовчу. Бо що мені сказати? Я знов мовчу. Бо що мені казати? Єврей бідовий пиво розливав… кація, тож, зісне, слушно, бо в контексті вірша надто Все – як тоді… А втім, різниця є – Все – як тоді. А втім, різниця є – Тепер я знаю: ти тоді чекала, тавивши всі варіЩоб я нарешті все-таки сказав. вже «зарізяцькою» була метафора, за Бо ти тепер уже не хочеш ждати, Бо ти тепер уже не хочеш ждати, анти, упорядники якою проглядало ображене самолюбБо ти спішиш до нього у фойє… Бо ти спішиш до нього у фойє. «Вибраних творів» Містечковий колорит у друці зня- ство: «Коли ж у вікнах замелькали гозняли, теж «на то: пиво розливає вже «Бідовий хло- ни / І потяг нас до Києва поніс – / Твою пець…». Зате крапку наприкінці тре- любов зарізали вагони / Стальними Окрім цих варіантів тексту, є ще власний розсуд», деякі пишномовні тьої строфи слушно замінено трьома – лезами коліс». Від красивих ефектів проміжний, під назвою «Dame de com- красивості, не характерні для Симоненчекала ж… Іще два рядки початку 4-ї таки варто було відмовитися задля pagne». В. Симоненко любив французь- кового прозописьма (мабуть-таки розкуку мову, збирався перекладати з неї, черявили редактори «України»), проте строфи закреслено: Та я не міг. Фан- психосюжету щирого каяття. Перший рядок сьомої строфи – «І часто давав друзям, колегам, явищам зберегли певні фонічні й лексичні тазія проворна / Гасала десь дикому коні (хутко писалося, навіть приймен- ось тепер ми знову на вокзалі» – кон- французькі імена (див. про це та чима- поліпшення. Ім’я персонажаник на пропустив). Четверта строфа в кретизовано: «І ось ми знов з тобою на ло іншого у цікавих спогадах М. Сніж- антагоніста, огидного наклепника, рукописному (ліворуч) і надруковано- вокзалі». У четвертому рядку збірки ка [23]). Один із багатьох прикладів: при першій згадці автор рукопису вислушно поставлено трикрапку: «І ти майбутню дружину, Люсю-Малюсю, правив з Бориса на Андрія, далі скрізь му варіантах: додому їдеш… називав міс Люсьєн. Отож французька – Андрій (щоправда, наприкінці його назва – теж авторська. В усьому іншо- несподівано названо ще й Віктором – не одна». Але мене фантазія проворна Але моя фантазія проворна У восьмій му, за незначними відхиленнями, по- чи шукав асоціативно-семантичного Несла галопом у ясні світи. Несла галопом у ясні світи, строфі зника- вторено рукописний варіант. Проте у відповідника, чи плутав сліди?). ПроХолодна доля повертала жорна, А ти була, як мрія, неповторна, ють і назва «Спадщині» новелу вміщено в рубриці те в усіх публікаціях, більших обсяТакою зроду не була ще ти. І я не знав, що ти уже не ти. міста та ім’я су- «Недатовані вірші» [18, 1/2, 182–183], з гом, фігурує Борис. Тож залишили Боперника. Їх, на- помилкою в заголовку («Dame de com- риса, щоб не плодити варіантів, хоч у певне, було при- pague»), а «Компаньйонку» як інший примітках зафіксували й різноймення Шкода 3-го рядка рукопису, але тягнуто за вуха, аби заримувати чемо- твір – датовано 26.04.1955 [18, 1/2, 58– [8, 778]. У квадратових дужках поновийого втрата обернеться згодом знахід- дани й перон: 59]. Напевне, завели в роман оман дві ли деякі фрагменти рукописного теккою («Жорна», в тому ж 5-стоповому назви тек- сту. Які – не скажу. Почитайте: цікава, ямбі). А загалом видавничий варіант сту. Дату майже пригодницька повістина, таки значно ліпший: у первинному тексті Він там стоїть, вартує чемодани, Він там стоїть, вартує чемодана, присвоїв ж з елементами детективу. Фільм був моральна перевага ще «на боці» А ти ідеш зі мною на перон — А ти ідеш зі мною на перон: «Компаньби гарний. ліричного героя, а в редагованому її – Він гарний хлопець, родом з Ромодану, І зустріч ця, приємна і неждана, йонці» Докладний аналіз численних віддано героїні. Нагадує мені забутий сон. Він дуже гарний, звуть його Мирон. В. Гонча- розбіжностей може бути предметом П’ятий катрен теж народився не ренко. Як окремого дослідження. Що ж до випувідразу: І я не знав, що ти заплакать ми щойно щеного джина – «Огидача» – то, доброладна, Хіба мені було тоді до сліз І Та є й певні втрати: зникає репліка переконалися, навіть рукопис, де сам дії, мій ляпсус, каюся. Та й Василь Вазнов у надрукованому тексті – поліп- героїні, втрачено відчуття її автор чітко поставив дату, пізнішу на сильович Яременко, шанований шення (знято одну з двох розмовних некнижності. Знято локалізацію, зате рік од Гончаренкової – 21–22.III.56 р., – колега-опонент, уже кілька разів


З АРХІВІВ проїхався по тому «неологізму» – і усно, і газетно, і передмовно [18, 1/2, 6–7]. Так мені й треба! Щоб не дуже ото всіх повчав і піарився. Бо навіть після тих прохань і каяттів (а є ще й пояснення у «Вибраних творах» [8; 424, 778]), упорядники «Зажинку»-2011, уважно прислухавшись до «найавторитетніших», ствердилися на своєму «Огидичі» [10, 345], що підозріло нагадує мій ляп-90.

ІСТОРІЇ ТЛУМАЦЬКІ З ВИХОДОМ НА ХЕППІ-ЕНД Є ще чимало детективних колізій, але обсяг уже зашкалює, тому насамкінець – майже телеграфно. Доробок Симоненка-перекладача невеликий, проте навіть сам добір творів наприкінці короткого життя виявився символічним. До перекладання з чеської та словацької його залучив Г. Кочур, з ним поет радився в листах щодо різних варіантів перекладів, що увійшли до впорядкованих Г. Кочуром і М. Рильським двох антологій – чеської та словацької поезії. А з восьми перекладів із О. Блока, розпочатих у лікарні, за кілька місяців до відходу, цілком завершено лише чотири. Останній – катрен: «Нехай би, мов пес, під парканом я здох, / Хай доля у землю втоптала – / Я вірю: то снігом заніс мене Бог, / То буря мене цілувала!» Переклади з О. Блока вперше опублікувала Мирослава Гнатюк [3]. Не завваживши, на жаль, тієї публікації, я «на громадських засадах» теж переписав переклади в архіві [1, 11/2–11]. А згодом, у доповіді на конгресі україністів, послався й на першопублікацію колеги [30, 178]. Власноручне переписування ніколи не буває марним. При звірянні рукопису з публікацією, з оригіналами перекладених творів та з розділом «Спроби поетичного перекладу» в «Спадщині» [18, 1/2, 203–217] виявлено цілу низку розходжень: 1) «Солов’їний сад» О. Блока в оригіналі складається з 7 частин, загальна кількість строф – 37. Симоненко встиг перекласти лише частину 1 та перший катрен частини 2 – усього 7 строф. Переклад слід віднести до незавершених, а його подано як завершений; 2) фрагмент, уміщений під заголовком «О, я безтямно хочу жить…», насправді є двома розрізненими строфами перекладів з двох окремих віршів О. Блока (однойменного та «Поети»); 3) у виносці під перекладом вірша «В ресторані» зазначено: «Курсивом подаємо варіанти, які поет пропонував Г. П. Кочуру. Переклад є зразком роботи поета над словом» [18, 1/2, 212]. Останнє – безперечно, проте виділені курсивом місця (і не тільки в цьому перекладі, а й у трьох інших, завершених) сам поет закреслив. Інша річ, що так подала їх у згаданій публікації Мирослава Гнатюк, демонструючи оту роботу над словом. Що ж до «варіантів, які поет пропонував Г. П. Кочуру», то тут, напевне, сплутано з варіантами перекладів із чеської та словацької літератур, сліди опрацювання яких зберігає листування [8, 609–613]; 4) у перекладі «Все на землі умре – і молодість, і мати…» загнане в дужки у другому рядку слово – «(кохана)» – не виділено курсивом, як у трьох інших перекладах (теж не скрізь). Крім того, 5) в автографі перекладу – не кохана, а Коханка, яке перекладач надписав над словом Дружина, проте, провагавшись, пішов за оригіналом («Жена изменит и покинет друг, <…>»): викреслив Коханка і поновив коректорськими штрихами: «Дружина зрадить і залишить друг.» (саме так, із крапкою на місці коми оригіналу);

23 серпня 2013 року

6) у цьому ж вірші не відтворено шрифтового увиразнення в останній строфі, якого, слідом за оригіналом, дотримується перекладач, оскільки словам тут і звідтіля надано важливого значення (поцейбічний і потойбічний світи). 7) останній рядок перекладу вірша «В ресторані» слід читати: «І кричала зорі про любов», себто, циганка кричала зірці, а не «І кричали зорі про любов»; 8) останнім і метр збивається з анапесту на хорей. Що ж до подачі перекладів із чеської та словацької, то Ї. Гаусмана перехрещено на Ї. Гайсмана [18, 1/2, 205], а словацький поет Л. Фелдек став чеським [18, 1/2, 207]. Дрібніші неточності опускаю. Від них, справді, ніхто не застрахований. Хоч виправляти треба. І бажано – без взаємних образ. Робота така. Дисципліна така – текстологія. Не допоміжна, як і досі часом пишуть у підручниках з літературознавства (відтак і досліджуємо що завгодно, аби лиш не основу художнього творення), а фундаментальна, засаднича, базова.. Який же з усього цього висновок, Ваша Величносте? Та дуже простий: потрібно готувати академічне видання творів Василя Симоненка. Можливо, утворивши відповідний найцентровіший центр на базі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, який би об’єднав не ревниві, а ревні зусилля фахівців отієї слави, що «не вмре, не поляже».

ПРИМІТКИ 1. Архів В. Симоненка // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. – Ф. 152. – Од. зб. 1–21. Через похилу риску подаю номер одиниці зберігання та сторінку. 21. Симоненко В. Тиша і грім / Післямова С. Крижанівського; ред. О. Стаєцький. – К.: Держлітвидав України, 1962. – 160 с. Симоненко В. Спадщина : У 2 т. [, 4 кн.] / Упоряд., предм., алф. покажч., підбір світлин В. Яременка. – К.: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2008. – Т. 1 : Поезія. – Кн. 1. – 464 с.; Т. 1 : Поезія. – Кн. 2. – 336 с.; Т. 2: Проза. – Кн. 1. – 464 с.; Т. 2 : Проза. – Кн. 2. – 494 с. Через похилу риску подаю номер тому/книги. Симоненко В. Огуда / Публікація М. Шудрі та Г. Ф. Симоненко-Щербань // Україна. – 1988. – №48. – С. 8–9; №49. – С. 20–21) Зошит Василя Симоненка // Науководослідний відділ фондової роботи Національного музею літератури України. – 1162. – КН–13261; Р–871. Симоненко В. Огидач : Оповідання / Публік. А. Ткаченка // Україна. – 1990. – № 1. – С. 8–9. Симоненко В. У твоєму імені живу / Упоряд. В. Яременка; Передм. О. Гончара. – К.: Веселка, 1994. – 381 с.; 2-е вид., доповн. й переробл., 2003; 3-тє вид., стереотип., 2003. У тексті статті посилаюсь на видання 1994 р. Симоненко В. Огида // Дзвін. – 1990. – № 1. – С. 56–61. Симоненко В. Твори : У 2 т. – Черкаси : Брама– Україна, 2004. – Т. 1 : Поезії. Проза / Упоряд.: Г. П. Білоус, О. К. Лищенко; Вступ, ст. І. Дзюби. – 424 с.; Т. 2 : Статті. Рецензії. Нариси. Виступи. Листи. Автографи. Документи / Упоряд. і передм. Г. В. Суховершко; упоряд. П. М. Жук, Т. А. Клименко, С. І. Кривенко та ін.; Післямова В. Жука. – 320 с. Симоненко В. Вибр. твори / Упоряд. А. Ткаченко, Д. Ткаченко К.: Смолоскип, 2010. — 852 с. Симоненко В. Зажинок / Упорядн. П. Жук, Т. Калиновська, В. Пахаренко, В. Поліщук. – Черкаси : Брама-Україна, 2011. – 356 с. Гнатюк М. Із творчої спадщини Василя Симоненка. І : Переклади з Олександра Блока // Зап. наук. т-ва ім. Т. Шевченка. – Т. ССХХІV : Праці філол. секції. – Л., 1992. – С. 381–385. Ткаченко А. Над палімпсестами Василя Симоненка (Із текстологічних студій) // V Міжнародний конгрес україністів. 26-30 серпня 2002 р. Літературознавство. – Кн. ІІ : Доповіді та повідомлення. – К.: Обереги, 2003. – С.178– 183.

17

ЗНАКИ І СИМВОЛИ

БІДЕНКО І ПРОСТІР Післямова до книжки Миколи Біденка

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

Ц

ю коротку післямову я назвати спершу хотів «Простір Біденка», потім – «Біденко у просторі», але, врахувавши певні нюанси, про які – пізніше, я зупинився на третій версії. Ще півроку тому, пишучи про поета зовсім юного, молодшого майже на сорок літ від Миколи, я скористався Біденковим принципом «поведінки» в чужому поетичному просторі. Навіть якщо перебувати у «поетичному просторі», де оригінальна образність та цікава ритмомелодика, але ти – «бездіяльний», то Біденкові набагато цікавіше, коли його «втягує» автор у все, що там відбувається. Мало того – ще цікавіше, коли наче «береш участь» у всьому – маєш відчуття причетності. Аж до «відторгнення» самого автора. «Позбавлення імені» — у мене йшлося тоді про Мирослава Лаюка – останній нюанс і визначив теперішню назву, стосується це повною мірою самого Миколи Біденка. Особливо останньої (на нинішній день) збірки «Біденко і літери». У цьому просторі почуваєш себе наче «співавтором». Поет і не намагався «приватизувати» свій простір, тому він наче належить і тобі, і кожному, хто прийде сюди не для попсового відпочинку:

але поки я є всі інші – були... я їх вгадую по запаху горілого по різному пахне дим Звісно ж, метафора «горілого» — Миколина, але з твору у твір, зі сторінки на сторінку (до речі, при «сприянні» добре підібраних колажів) мимоволі переконуєшся, що на очах відбувається

наповнення простору твоєю притомністю Відчувається велика довіра з боку автора – аж до вилучення граматичних пасажів, які випливають із самого контексту. Є навіть свідомі морфологічні деформації – для увиразнення сказаного, або – найчастіше – для можливості у мене – другого – третього поставити на те місце особисту версію. Сам автор і спонукає до цього – адже саме так і назвав збірку – не «Біденко і слова», а «Біденко і літери»: мовляв, не приймаєте запропоноване Біденком – будь ласка, можете комбінувати інше. Хоч комбінації в стилі «гри в бісер» тут не зовсім підходять – це все-таки поезія – субстанція, що

близька до стихій. Тож виникає натомість асоціація із «Солярісом» — космічна магма існування, яка може бути і ворожою до тебе — все залежить від тебе. Перший приклад – Андрій Тарковський. Його «кіноверсію», як відомо, не сприйняв автор (Станіслав Лем), а мені особисто вона набагато цікавіша навіть від Лемової, не кажучи вже про пізнішу голлівудську. Не хочу, аби склалося враження, що маємо лишень невтомного експериментатора, хоч різноманітних пошуків на рівні метафоротворення (навіть метаметафор) надмір чи не в кожному вірші, бувають тропи і на рівні понять, емоцій та внутрішніх станів... І раптом – надто щемливе:

ці птахи – для сліз Не можу також не сказати і про те, що багато з названих експериментів (до речі, не тільки суто формальних) я просто не сприймаю, окремі – не приймаю категорично, відмовляючись цитувати навіть зі знаком мінус. Микола готовий був вислухати мої зауваги – аж до вилучення деяких віршів. Я зрештою відмовився від цього, застосовуючи і до нього його ж методу – для мене особисто у «просторі Біденкових літер» є речі, що поза моїм осягненням. Різною буває контраверсійність. Трапляється і так, що в контексті однієї книжки (або твору) окремі пасажі сприймаються, а в іншому контексті – ні. Націленість на пошук свіжого слова багато чого втягує у свою авру, але не все рівноцінно приживеться, порізному виглядатиме. Серед метафор Миколи Біденка є не те що викличні, а, сказати б, ризиковані, але хто певен, чи свідомо поет зважувався на той чи інший крок. Нині модно акцентувати, що «не я пишу, а мною пише». Не відкидаю цього, але у дев’яти з десятьох випадків не вірю. І нічого не можу з собою зробити. Попередня книга Біденка була виразно «антипоетична» — метафору автор прогнав, але... Як біблійний біс, вигнаний з хати, таки вернувся у провітрене приміщення і ще сімох з собою привів ...

ісусе господи наш звертаюсь до тебе як атеїст до атеїста бо вірні скупчені в трьох пальцях і відсторонено щасливі Простір Миколи Біденка може водночас належати мені-другому-третьому, але без «відстороненого щастя». Поет Микола Біденко виборов для себе і для нас право на маневр, на пошук.


18 ДО 200-РІЧЧЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Віталій АБЛІЦОВ Нотатки на окреслену тему – закономірне явище, що супроводжує реалізацію масштабного гуманітарного проекту: формат статей в енциклопедичному виданні не дозволяє широко розгорнути виднокіл бачення й оцінок історичних діячів та визначальних явищ минулого й сьогодення. Є й інші фактори (насамперед суб’єктивні), що формують зміст видання. Наша публікація присвячена передусім видатному митцю й педагогу Миколі Бурачеку (1871-1942), котрий увійшов до історії вітчизняної культури, зокрема, і як піонер шевченкознавства.

ПЕРШІ ТОМИ «ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ»: що, на жаль, залишилося поза увагою авторів

«…ТІЛЬКИ ЗАВДЯКИ ЗАХОДАМ ОЛЕКСИ НОВИЦЬКОГО, ВАСИЛЯ КАСІЯНА Й МИКОЛИ БУРАЧЕКА СПАДЩИНА ШЕВЧЕНКАХУДОЖНИКА ЗДОБУЛА НАЛЕЖНУ ІСТОРИЧНУ ОЦІНКУ…» Наведений абзац взятий з рукопису «Шевченкознавець» (1982, архів автора) і належить академікові, відповідальному редакторові двотомного «Шевченківського словника» (1978) Євгенові Кирилюкові. Автор публікації так розуміє, що нинішній склад редакційної колегії «Шевченківської енциклопедії» (далі – ШЕ) у шести томах продовжує працю попередників, оскільки значну частину їхніх здобутків використовує у новому виданні. То ж слово академіка Є.Кирилюка – авторитетне й не викликає сумнівів щодо фахових оцінок. Але продовжимо характерис тики М.Бурачекашевчен ко знавця, дані йому однодумцями – видатними діячами вітчизняної науки й культури. «Серед багатьох сучасних знавців творчості великого художника Тараса Шевченка ім’я Миколи Григоровича Бурачека займає особливе місце. Він один з перших українських радянських художників і працівників мистецтва взагалі мав можливість докладно ознайомитися з малярством і графікою нашого великого народного поета і художника, – писав у статі «Знавець образотворчої спадщини Шевченка» художник-академік Василь Касіян (“Образотворче мистецтво», 1941, №3), – …Завдяки його авторитетним порадам вперше вдалося розставити зібрану малярську і гр��фічну спадщину Шевченка в хронологічному порядку, відповідно до основних періодів життя і творчості поета. Ця робота була основою, на якій розгорталася пізніше нова експозиція в галереї картин Т.Шевченка в Харкові та виставок у Києві й Каневі, організованих у зв’язку з 125-річним

ювілеєм поета в 1939 році… Глибока ерудиція в області шевченкознавства, щира відданість справі правдивого висвітлювання творчості Шевченка та спостережливе око й почуття майстра-живописця є запорукою того, що наше шевченкознавство і наше малярство збагатяться новими цінними творами, що вийдуть з-під пера і пензля нашого ювіляра». Академік-живописець Михайло Дерегус у 1923-30 роках був учнем М.Бурачека спочатку у Харківському художньому технікумі, а потім інституті: «Обізнаність Миколи Григоровича з питаннями, зв’язаними з творчістю Т.Г.Шевченка, не може обминути ніхто. Він перший розкрив мені й багатьом моїм товаришам все багатство, всю глибину творчості великого генія українського народу», – зазначав М.Дерегус у згаданому

вище числі журналу в статті «Митець життєствердження». А разом з Є.Кирилюком М.Дерегус наголошував, що «М.Г.Бурачек – один з піонерів радянського шевченкознавства. Його монографія «Великий народний художник», видана до 125-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка, досі не втратила свого значення. З іменем Миколи Бурачека пов’язано відкриття пам’ятників та музеїв Т . Г . Ш е в ч е н к а і М.М.Коцюбинського» (рукопис, 1982. Архів автора). Науковий співробітник Інституту літератури НАНУ у довоєнний період, пізніше професор Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина) Ю. Бойко-Блохин у своїх спогадах зауважив: «З патриціїв української культури, з тих, що служили їй вірою і правдою, залишилися в Інституті ще художник-

імпресіоніст та знавець Шевченкового малярства Микола Бурачек та бібліограф Павло Іванович Тиховський («Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. 1926-2001. Сторінки історії» (К., 2003, стор. 491). Сучасники М.Г.Бурачека Є.Кирилюк та В.Касіян деталізують події 30-х років минулого століття, коли розпочалося дослідження тоді ще маловідомої широкій громадськості малярської спадщини Т.Г.Шевченка. «Познайомились ми (з М.Г.Бурачеком – В.А.) десь на початку 1933 року в Харкові, коли я працював над академічним виданням Шевченка і організацією Галереї картин Шевченка, – згадував Є.Кирилюк (спогади з архіву автора публікації, датовані 1982 роком – В.А.). – Картинну галерею організовувала молодь і консультація такого прекрасного знавця образотворчої спадщини Шевченка була потрібна на кожному кроці. Директор галереї був хороший знавець мистецької техніки, але абсолютно незнайомий із спадщиною Шевченка. І тут, ми – молодь, зверталися до Миколи Григоровича з кожною дрібницею. Зокрема, він підказав нам, що основна маса експонатів перебуває в Києві, в музеї з левами (нині Національний художній музей України. В.А.).., але не в експозиції, а у фондах, у сховищах. Дирекція Інституту й Галереї відрядила Якова Яковича Галайчука… і мене до Києва. Справді, в експозиції була одна або дві картини й ми працювали у дуже важких умовах у підвалі, в запасниках. Документація не була впорядкована й нам досить важко було встановити авторство Шевченка у деяких картинах. Ми працювали щось зо два місяці. Потім добре спакували, замовили спеціальне купе на нас двох і перевезли картини до Харкова. Потім усі картини переглянув Микола Григорович і справді одна картина не належала пензлю Шевченка. Ми так познайомилися ближче й я переконався, як М.Бурачек ідеально знає мистецьку спадщину великого художника… Особливо слід підкреслити роль М.Бурачека й у відновленні слави Шевченка як художника. Річ у тім, що ще до революції дуже тривалий час була недооцінка ролі мистецької спадщини Шевченка. Його вважали епігоном Брюллова… На превеликий жаль, ця недооцінка тривалий час зберігалась і після…» В.Касіян повністю розділяє думки Є.Кирилюка: «Кожна виявлена робота Шевченка спочатку проходила через руки Миколи Григоровича, який старанно вивчав її, визначаючи за матеріалами попередніх даних і різних зіставлень правдоподібну атрибутацію щодо періодизації творів. Лише після цього їх виставляли для огляду. Цей докладний аналіз робіт Шевченка дозволив Миколі Григоровичу зробити деякі узагальнення. Вони містяться в окремих доповідях популярного й науково-дослідного порядку (наприклад, доповідь в інституті Шевченка про серію сепій «Блудний син»); в окремих

23 серпня 2013 року

статтях, надрукованих в радянській пресі (наприклад, стаття про Шевченка-художника в «Большой советской энциклопедии», написана Бурачеком, але підписана людиною, що в той час випадково займала пост директора інституту Шевченка); у статті «Великий художник» у журналі «Малярство і скульптура» за 1939 рік, №№ 5 і 6; нарешті, у відомій монографії «Великий народний художник», випущеній видавництвом «Мистецтво» до ювілейних днів у 1939 році… Скрізь, де була можливість прославити дороге ім’я художника Шевченка, Микола Григорович робив це з властивим йому молодечим запалом і пристрастю…Треба було бачити гордість, з якою Микола Григорович саме в ті часи в харківській галереї картин Шевченка демонстрував творчість великого сина українського народу перед різними закордонними делегаціями, щоб зрозуміти і відчути його палку любов до творчості нашого поета («Образотворче мистецтво», 1941, №3, стор. 22). На жаль, стаття, присвячена М.Бурачеку («Шевченківська енциклопедія» (у 6 томах), 2012, т.1, стор. 533-34), має узагальнений характер – не відкриває портрета передусім піонера сучасного шевченкознавства, ідеї якого щодо вивчення творчої спадщини Шевченкахудожника актуальні й не реалізовані досі (до того ж у ній допущені помилкові судження й фактичні неточності). Ті ж вади мають й інші статті ШЕ, у яких йдеться про події й осіб, до яких мав пряме відношення М.Бурачек та його однодумці. У статті «Галерея картин Шевченка в Харкові» (т.2, стор.41-42), зокрема, М.Бурачек взагалі не згадується жодним словом (зате анонсується поява у майбутніх томах статті про директора галереї А.Костенка – у 30-ті роки початкуючого шевченкознавця, тодішню діяльність якого сучасники оцінюють як скромну, не фахову (Є.Кирилюк, Ю.Бойко-Блохин). Це пізніше, зазнавши переслідувань сталіністів і пройшовши суворі життєві випробовування, А.Костенко став відомим дослідником життя і творчості Лесі Українки і увійшов до історії вітчизняного літературознавства. Відсутня тут й будь-яка інформація про одного з активних Бурачекових помічників – Я.Я.Галайчука (1897-1984), про якого схвально відгукуються у своїх спогадах вище названі авторитетні шевченкознавці. Якщо ми знаємо, що скульптор М.Манізер є автором пам’ятників Т.Шевченку у Харкові, Києві та Каневі, то, зрозуміло, не забуваємо і його співавторів архітекторів Й.Лангбарда та Є.Левінсона, а також акторів А.Бучму, І.Мар’яненка, О.Сердюка, Н.Ужвій (вони позували скульпторові при створенні персонажів, що доповнили харківський монумент), але все ж насамперед ми віддаємо належне таланту М.Манізера – головної постаті в успішній реалізації значного проекту. Чому ж відсувається авторами нової ШЕ у тінь піонер шевченкознавства М.Бурачек?


ДО 200-РІЧЧЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЗЛЕТ І ПРИЗАБУТТЯ ВИПУСКНИКА КРАКІВСЬКОЇ ТА ПАРИЗЬКИХ АКАДЕМІЙ Народився майбутній живописець у повітовому містечку Летичеві Подільської губернії (поблизу Кам’янцяПодільського) 16 березня 1871 року в родині поштового службовця. Досить часто у щоденниках та листах М.Бурачека зустрічаються фрази на кшталт «багаті родичі»» «заможні благодійники»… Це закономірно, адже митець походить з давнього шляхетського (дворянського) роду Бурачеків, котрі залишили помітний слід в історії України, Білорусії і Росії. Близько 20 представників цієї талановитої родини увійшли до літопису вітчизняного флоту як адмірали та генерали-конструктори військових кораблів, старші офіцери флоту. Оскільки представники роду жили у різних країнах, то виникли різні варіанти написання прізвища. Так, генераллейтенант Федір Бурачков (17981877) був військовим губернатором Новгорода. Контр-адмірал Євген Бурачек став засновником далекосхідного містафортеці Владивостока. Центральною гілкою родинного генеалогічного дерева стала сім’я генерал-лейтенанта Степана Бурачека (1800-1876). Народився він 12 січня у чернігівському поселенні Заїньки Ніжинського повіту (нині – село Заньки за 20 кілометрів від Ніжина). Під впливом далекого родича – відомого мореплавця Ю.Лисянського одержав інженерну освіту й став конструктором військових кораблів. Обидва сини С.Бурачека – Євген та Павло стали адміралами російського флоту (зауважимо, що більшість технократів Бурачеків або мали літературний хист, або малювали чи захоплювалися музикою… Іншими словами – не були байдужими до літератури та мистецтва). Повернемося до батьківщини генерала С.Бурачека. (Поетичне Заїньки швидше всього перетворене у скромну назву Заньки якимсь чиновником, що загубив, переписуючи документи, букву «ї»). У краєзнавчому виданні «Сіверські скрижалі» (упорядник поет Л.Горлач, 2011 рік) називаються видатні вихідці із Зань��ів. Крім С.Бурачека названа ще Марія Адасовська (1860-1934) – видатна актриса, котра обрала собі псевдонім Заньковецька. Згадуємо цих видатних діячів вітчизняної історії, зокрема, тому, що вони, а швидше всього їхні близькі та однодумці, впливали на перебіг подій життя майбутнього художника (на жаль, сьогодні важко встановити, кого конкретно мав на увазі М.Бурачек, не одного разу згадуючи добрим словом отих «багатих родичів», які не залишили його наодинці з суворою долею). У російських біографічних матеріалах стосовно С.Бурачека уточнюється, що предки його давнього роду походять з Галичини (очевидно, тут мається на увазі вся Західна Україна). Таким чином, батько

митця-шевченкознавця є представником подільської гілки визначної родини. 1878 року у зв’язку з призначенням Григорія Йосиповича Бурачека поштмейстером Кам’янецьПодільського родина переїздить до губернського міста. Мати художника – Ольга, походила з польського шляхетського роду Гродзіцьких. Десятилітнім М.Бурачек стає повним сиротою. Отут і прийшли йому на допомогу згадувані вище «заможні благодійники»… У Кам’янець-Подільській гімназії на талант майбутнього пейзажиста звернув увагу вчитель малювання І.Васьков, брат якого – товариш Т.Шевченка по навчанню у СанктПетербурзькій академії мистецтв. Крім малювання М. Бурачек-гімназист захоплювався театром – грав у аматорських спектаклях. Склавши гімназійні іспити, М.Бурачек починає навчання у Київському імені Святого Володимира університеті на юридичному факультеті («Юристам, Миколай, в жизни широкая дорога!» – напучували юнака сановиті родичі. Але М.Бурачека все ж чекала інша життєва дорога – 1890 року юного студента відраховують з вузу за участь у студентських протестах і відправляють в адміністративне заслання до Симбірської губернії. 1891 року М.Бурачек за підтримки землячки – відомої актриси М.Савіної стає актором театральної трупи одного з численних у ті часи мандрівних театрів. 15 років він грає на сценах багатьох російських та українських міст, сховавшись за обраним театральним псевдонімом – «Соломін». М.Бурачек був партнером визначних акторів: В.Комісаржевської, М.Тарханова, П. Орленьова та інших. У ці ж роки майбутній пейзажист ніколи не забував про своє захоплення, яке підтримував ще батько – аматорхудожник – малювання. Навіть відвідував київську рисувальну школу М.Мурашка. 1905 рік став поворотним у житті М.Бурачека. У березні він взяв участь у Першій всеукраїнській виставці «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (організацію очолювали М.Грушевський, І.Труш, М.Мочульський). Тоді у Львові вперше експонували свої твори митці як Західної, так і Східної України. На картини М.Бурачека звернув увагу відомий митець І.Труш, назвавши 34-літнього пейзажистааматора «незвичайно талановитим рисовником». Доля сприяла М.Бурачекові: цього ж року в Києві він познайомився з професором Краківської академії мистецтв Яном Станіславським (народився на Звенигородщині – батьківщині Т.Шевченка), і той запросив його на навчання до Польщі. П’ятирічне студіювання живопису в Кракові включало в себе творчі поїздки до Італії, Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччини, де М.Бурачек вивчав європейську культуру й мистецтво. 1910 року митець виїздить до

Парижа, де працює в майстернях А.Матісса, а пізніше – Вільної академії мистецтв П.Рансона. «Я вибрав, – писав М.Бурачек у монографії «Моє життя» (Х., 1937), – своїми вчителями… Коро, барбізонців (Арпін’ї, Діаца) і Моне, Ренуара, Сіслея – з імпресіоністів». 1917 року за дорученням генерального секретаря освіти уряду Української Народної Республіки І.Стешенка М.Бурачек виконував обов’язки президента новоутворюваної Української академії мистецтв. Від грудня цього ж року – очолив кафедру пейзажу УАМ (першим ректором академії був обраний Ф.Кричевський, професорами стали О.Мурашко, Г.Нарбут, В.Кричевський, М.Жук та інші). До вимушеного (у зв’язку з хворобою художника та його сина) тимчасового виїзду 1921 року на Уманщину М.Бурачек брав найактивнішу участь у культурному житті України. Зокрема, став одним із засновників товариства «Національний театр», що відкрило в Києві «Національний зразковий театр»; належав до літературномистецьких угруповань «Гроно» та «Музагет»; співпрацював з журналом «Мистецтво». У ці ж роки М.Бурачек плідно працював як дослідник: зокрема, у журналі «Музагет» (1919) опублікував фундаментальну працю – «Мистецтво у Києві». Лише у травні 1925 року митець повертається до повноцінного творчого життя: його призначили директором Харківського художнього технікуму (1927 – реорганізованого в інститут, де Микола Григорович до кінця своїх днів був професором). Саме в цей період М.Бурачек брав найактивнішу участь у роботі з увічнення пам’яті Т.Шевченка: був членом створеного у Харкові – тодішній столиці України, Шевченківського комітету. Від 1927 року художник постійно відвідував Канів, місця в Україні, пов’язані з життям Т.Шевченка, досліджував його життя та творчість. Від 1931 – став науковим співробітником засновуваної галереї Т.Шевченка. Через два роки у листопаді М.Бурачек взяв участь в організації виставки проектів пам’ятника Т.Шевченку у Харкові та інших заходах, присвячених видатному ПоетуХудожнику. Тоді ж у 62-му томі Большой советской энциклопедии (стор. 175-186) опублікована ґрунтовна стаття – «Шевченко Тарас Григорович», яка, як свідчить В.Касіян (див. вище – В.А.), належить М.Бурачеку. Дослідження лягло в основу майбутньої монографії «Великий народний художник». Митець – провідний учасник розробки експозицій музею Т.Шевченка у Києві, музеїв М.Коцюбинського у Вінниці та Чернігові. 1935 року починає роботу над полотном «Реве та стогне Дніпр широкий…» (закінчив 1941 року, полотно нині постійно експонується в Національному музеї Т.Шевченка у Києві); став науковим редактором VІІ і VІІІ томів ювілейного зібрання творів Т.Шевченка, присвячених образотворчій спадщині Поета-

Художника. 1936 – у зв’язку з 65-літтям М.Бурачека у Києві експонувалась виставка його картин. Митцю надали звання «Заслужений художник УРСР» (від 1941 – «Заслужений діяч мистецтв УРСР»). Одним з перших ювіляра привітав з відзнакою науковий колектив Галереї картин Т.Г.Шевченка, де зокрема, зауважувалось: «Наша радість тим більше велика, що ми мали нагоду особисто переконатися на прикладі Вашої роботи у галузі шевченкознавства у Вашому тонкому художньому смакові і Вашій глибокій науковій ерудиції, поєднаних з найсимпатичнішими рисами Вашої глибоко людяної вдачі». 1939 року – до 125-річчя Т. Шевченка – побачила світ ґрунтовна монографія М.Бурачека «Великий народний художник». Малярська шевченкіана створювалася пейзажистом півтора десятка років: 1927 роком датовані картини «Дніпро з могили Шевченка», «Біля могили Т.Г.Шевченка», «Шевченкова гора», «В городищі. Канів», «Могила Т.Г.Шевченка в Каневі», «Княжа гора. Біля Канева» (всього 18 картин). У наступні роки написані «Будинок у Києві, де 1846 року жив Т.Г.Шевченко», «Вечір у саду Т.Шевченка. Харків», «Готель біля могили Т.Г.Шевченка», «Сутінки в саду. Канів», «Шлях до могили Т.Шевченка», «Дніпро під Каневом» та інші (всього 26 картин). Перу М.Бурачека належить більше десяти ґрунтовних шевченкознавчих праць, серед яких, зокрема, крім згаданих вище, «Перші ілюстратори «Кобзаря» та дослідження, присвячене серії Т.Шевченка «Блудний син» (обидві – 1940). До речі, стаття про останню працю чомусь відсутня в ШЕ. Пейзажист – від 1910 року учасник всіх всеукраїнських художніх виставок. Саме його картина репрезентувала український живопис на Всесвітній виставці у Нью-Йорку 1939 року.

НОВА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ПЕРЕДБАЧАЄ СУЧАСНЕ БАЧЕННЯ ПІОНЕРІВ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА, ЯК І ДОСЛІДЖЕНЬ, ПРИСВЯЧЕНИХ ВИДАТНОМУ ПОЕТУХУДОЖНИКУ Двотомний «Шевченківський словник» 1978 року, зрозуміло, готувався в часи тоталітарного сусловського диктату щодо гуманітарної сфери. Редакційна колегія, очолювана академіком Є.Кирилюком, зробила все, що могла досягти у тих макабричних (жахливих) умовах. Шеститомне видання ШЕ виходить у добу української незалежності, отже повинне відповідати на високі виклики часу. Приклад з М.Бурачеком насторожує, що, за інерцією, замовчування вкладу у шевченкознавство його зачинателів в Україні триває. Яка причина? До початку горбачовської перебудови (середина 80-х років кінця минулого століття) позиції апологетів «єдино правильного творчого методу – соціалістичного реалізму» ослабли. До глядачів повернулася значна частина творів живопису, графі-

23 серпня 2013 року

19

ки, скульптури, що були заховані (а часто й знищувались!) у фондах музеїв та галерей. У тому числі й твори художниківімпресіоністів, яких соцреалісти-сусловці вважали «буржуазними», чужими й не зрозумілими глядачам. Нарешті ми по-справжньому відкрили творчість, зокрема, Олекси Грищенка, Олександра Архипенка, Якова Гніздовського, живописців, скульпторів, графіків української діаспори та багатьох інших митців. Творчість М.Бурачека – пейзажиста-імпресіоніста тривалий час була майже невідома широкому колу любителів живопису (досить сказати, що після смерті М.Бурачека у 1942 році в окупованому німцями Харкові в Україні не було жодної виставки його картин!). І все через відданість митця новим течіям пейзажного живопису: «Мене часто називають імпресіоністом, але я тільки пленерист…», – іронізував Микола Григорович над своїми опонентами. Іншими словами, він ніколи не зраджував своїм естетичним захопленням, які відкрив у Кракові та Парижі, хоча жити митцеві довелося у сталінські часи, коли доводилося інколи йти на компроміси заради майбутнього торжества істини. До 70-80-х років минулого століття псевдомистецтвознавці нав’язували суспільству думку про те, що картини з останньої виставки (428 робіт) М.Бурачека – випускника Краківської та паризьких мистецьких академій – зникли у вогні ІІ-ї Світової війни (справді, потяг з вагоном, наповненим картинами М.Бурачека з виставки 1941 року, вирушив з Полтави до Львова й зник у невідомості). Лише після війни виявилось, що потяг на станції Гребінки був повернутий на схід й опинився врешті решт у Нальчику на Північному Кавказі. Так, частина картин загинула. Але немало було й повернуто в Україну. Крім цього, твори М.Бурачека експонуються в музеях та галереях Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Ужгорода, Одеси, Донецька та багатьох інших міст. І не тільки України. Найбільше картин пейзажиста знаходяться у приватних колекціях. Не втратили своєї наукової цінності й шевченкознавчі (і взагалі – мистецтвознавчі та культурологічні) дослідження М.Бурачека (професор – автор монографій та інших праць, присвячених творчості О.Мурашка, М.Самокиша, С.Васильківського, Г.Нарбута); ґрунтовних оглядів вітчизняного образотворчого мистецтва. І останнє. Замовчувати М.Бурачека сьогодні у значній мірі означає позбавлятись багатьох сторінок історії вітчизняної культури. Митець був не просто сучасником, але однодумцем О.Мурашка, Г.Нарбута, П.Тичини, М.Рильського, О.Олеся, Л.Курбаса, Ф. та В.Кричевських…

НА ЗНІМКУ: МАЛОВІДОМИЙ ПОРТРЕТ М.БУРАЧЕКА (З АВТОЛІТОГРАФІЇ П.БОРИСЕНКА)

м. Київ


20

20 ПОСТСКРИПТУМ

23 серпня 2013 року

23 серпня 2013 року

ФОТОГАЛЕРЕЯ УЛГ

ІВАН ДЗЮБА З ДРУЖИНОЮ МАРТОЮ

ІРЕН РОЗДОБУДЬКО, ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО, САШКО БОЙЧЕНКО ІР

ПАРОДІЇ ПІСЕННА ТЕКІЛА Лийся, пісне моя, мов текіла, Досягни мудреця і дебіла. А як нам уже майже хана, Спрагло губи шепнуть...

Микола ПЕТРЕНКО КОНОТОПСЬКІ ЗАКУТКИ У ЛЬВОВІ О ні, не вірю, любий мій П’ємонте, Мовляв, на Конотоп ти обернувся – Що ситі качки крячуть в калабанях... Леся СТЕПОВИЧКА Вірш “Львів” Наче хтось хлюпнув окропу, Що аж горло обпекло: Львів – це пара Конотопу? Ще такого не було! Ні, ми вічно незрівнянні, Просто сміх усіх бере: Як і є відьомські пані – То чортиці з кабаре. То з кав’ярень упириці. Та не їх душа бажа: Нам би нині молодиці З чортомлинського коша!

ЗІПСУТІ ПОМИНКИ Іще мій труп не охолонув, а баба продала коня... а баба продала шаблі... Володимир ЦИБУЛЬКО Вірш “Янголиця...” У смерті, наче на забаві, Ікнеться сто сім раз тобі: Ти що – коня довірив бабі? Ото вже, хлопче, далебі!.. Та ще – багато гірша доля Росте крізь серце, мов трава: Та баба шаблю і пістоля З якимсь оцупком пропива. Кудись та баба-янголиця Промчить на проданім коні: Тож не мені пухка та циця, Та повна чарка – не мені!..

«

Олександр ІРВАНЕЦЬ Вірші останнього десятиліття Лийся, пісне моя, мов текіла, В пельку, так! – мудреця і дебіла. А опісля – так мудрість навча – Виливайся уже як сеча...

РАНДЕВУ НА МІТЛІ По ночах літають знову і знов Русі дівки на мітлах... А я би нічого так не хотів, Як раз ще... Ігор ПАВЛЮК Вірш “По ночах...” Ну дівки – вони аж геть цікаві, Виткані чортами з дивини: От – сиділи вечірком при каві, А тепер оглянувсь – де вони? Я заводив з ними тари-бари, Я таксі – до хати, де живу... А вони на мітлах понад хмари!.. Ось таке відьомське рандеву...

НЕДОЧИТАВ, НЕДОПИСАВ… НАРІВНІ Ішов зі мною Дант і йшов Вергілій, А чумним шляхом мчав Альбер Камю… …Прости, Вергілій. І прощайте, Данте…

Сину, Бери Шевченка і читай мені, Читай про наймичку, про Україну… І я читав… І пропускав рядки, І цілі строфи – квапився на грище…

Дмитро КРЕМІНЬ Вірш «Едем»

Дмитро ПАВЛИЧКО Вірш «Грамота»

Щось таки було тому причиною: З Бажаном не йшли, не йшли з Тичиною, Може, хоч з Сосюрою? Мовчу. Тих проходів непроглядна темінь: Їх веде на чарку Діма Кремінь – Бо вони йому лиш по плечу. О, було пиття те імпозантне! – Де ж Вергілій? Прощавайте, Данте...

ЛІРИЧНІ МАНДРИ ...Знала б ти, де ти була! До яких я тебе приміряв краєвидів! Понабились і в кров, і в печаль, і в райцентр Твої очі, і губи, і брови!.. Павло ВОЛЬВАЧ Вірш “Ти десь тихо живеш...” Ти живеш не як всі – на широкій нозі! Ти живеш – і не знаєш нітрішки: Ти оце побувала в колимській тайзі! І в Сахарі! – Ну звісно, не пішки. Я тебе обвозив – то райцентр, то Париж, То Квебек. Крижаніють гризоти. А тепер – на Тібет! Не кремпуйся, облиш: Що – не випасти б з вірша? Ну що ти!

Я Ненароджена, забута в череві Забутої матері... Оксана МАКСИМЧУК Вірш “Я Ненароджена”

Олександр ГОРДОН, Вірш “Ми всі стоїмо...”

Прожити вік у неньчиному лоні? Такої кари не знайти в законі. Та є ще вихід, юна поетесо: Ще є в запасі кесареве лезо. Є мудрий розтин неньчиного болю – І ти – возрадуйсь! – випурхнеш на волю! Ще й не сама – з тобою вірші, вірші: На радість нам, рожденним в передгрішші.

ВСЕ ШКЕРЕБЕРТЬ!.. Випливали срібні риби із глибинної води, Бігли сонцем, червоніючи, на грушеве гілля... І співали довго, розквітаючи лускою... Я до тебе йшов учора – захитався і упав... Богдан ЧЕПУРКО Вірш “Пам’ять” Ось таке воно, кохана: Кішка рохка, качка дримба, В голові десята клепка – Не найгірша із пропаж. Я до тебе повз, кохана, Підстрибом, неначе риба: Обпатрай мене, кохана, На вечерю нам засмаж!.. м. Львів МАЛЮНОК ІГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

КАПОСНА ЧЕРГА Ми всі стоїмо у черзі за званням поета... Одні скаржаться, що надто велика черга, що... надто повільно рухається, а продавець спить...

КЕСАРІВ РОЗТИН

Поезія – мистецтво хитре, Не місце тут дитячій грі: Ти щось недочитав тут, Дмитре, І де? Невже у Кобзарі? Та ось твій новий вірш в газеті – А щось гнітить читацький смак: Ти щось недописав, поете? Чогось важливого – чи ж так?

Так, це несправедливо ніби: Стояв у черзі – хочу хліба, Стояв за щастям – хочу щастя, Тепер запраглося звання! Та хай тій черзі, хлопче, трясця, Що нас в могилу заганя, Що понад нами круком кряче! Співаймо без звання, козаче! О ні!.. – поет у чергу знову: Він без звання втрачає мову...

Мед на язиці, молоко на словах, жовч на серці, обман у справі (лат.)


101 2013 pdf