Issuu on Google+

Студентське інформаційно-розважальне видання Інституту філології та журналістики

№5-6, Травень- Червень 2011

Склали сесію, а куди далі?ст.2

Перевтілення журналістів. ст.2-3; 18

Обережно: Альфонси! ст.4

Марокко дивовижна країна. ст.6-9

Як розпочати день?ст.13

Враження від «америкосів» ст.15


2

Як провести літо?

Актуально Слава Богу, сесія скінчилася і розпочалися довгоочікувані канікули. Хоча скільки того літа у студентів? Не встигнеш відпочити, як уже знову тебе засмоктує університет у свої сипучі піски. Проте, треба насолоджуватися тим, що маємо. А маємо ми фактично два місяці. Як же провести цей час із користю або без користі? Гайнути на море або в гори на тижнів два. Це найкращий відпочинок, як вважають багато студентів. Для тих, хто любить побути наодинці – прекрасна можливість відпочити від університетської метушні, злитисязприродоютанабратисясилнанаступне півріччя. А тим, хто полюбляє веселощі, цікаві пригоди та драйв, варто взяти з собою таких же друзів. Така міні-відпустка запам’ятається надовго, а позитивні спогади підзаряджатимуть до кінця року.

Про своє Цієї ночі Тетяна майже не спала. Щопівгодини прокидалася, їй страшенно боліла голова, снилися жахи, не було спокою. Здавалося, чого б це? Найбільша біда в тому, що таке повторювалося не вперше… Тетяна живе в місті на дев’ятому поверсі багатоквартирного будинку, хоча виросла в селі серед полів, корів, городів і всієї такої селянської атрибуції. У школі була медалісткою. В районному центрі отримала хорошу музичну освіту, грала на скрипці. Жоден концерт не обходився без неї. Пізніше вивчилася водити машину. Писала поезію, займалася літературною діяльністю. Співала в хорі. Вміла в’язати і шити, пекти хліб і ремонтувати розетки. Ще довго можна перераховувати те, чим займалася Тетяна в юності. Вона була скрізь потрібна, всі знали, що лише з її допомогою можна поправити кепську справу, вирішити усі проблеми. Тетяна здобула вищу журналістську освіту і отримала диплом із відзнакою. Влаштувалася працювати на телебачення. Постійна робота, відсутність відпочинку, гостре сприйняття чийогось болю, чужих проблем – це все поступово виводило Тетяну з колії, вона щодня з гіркотою згадувала той день, коли обрала собі фах. Не лежала їй робота до серця… і край. Тетяна намагалася вернутися до реальності, бодай розплющити очі. Важка ніч давалася взнаки. На повіках майоріла вчорашня фарба, вії злипалися від туші, в роті пересохло.

Поїхати в село (до бабусі, до тітки, до друзів – вибирайте самі). У цьому випадку, як кажуть, палка має два кінці. З одного боку, вас можуть «припахати» до роботи,

Підзаробити грошенят. Цей варіант для цілеспрямованих людей, або для тих, кому потрібні гроші. Влітку студент може знайти тимчасову роботу: продавцем морози-

чого ви, звичайно, не дуже хочете. Хоча, фізична праця є корисною. З другого боку, ви отримуєте повноцінний спокій від метушливого, нехай і не дуже великого, Лучеська. Спокій і тишина – деколи це так потрібно!

ва, офіціантом і т. п. Оголошення з пропозиціями підзаробити висять чи не на кожному стовпі. Проте, будьте обережні. По-перше, щоб не втрапити на гачок до шахраїв. По-друге, щоб літній відпочинок не перетворився на міні-каторгу, бо

треба запастися силами та енергією на наступний навчальний рік. Сидіти дома. Звичайно, це не найкращий варіант, проте він має свої позитиви. Вільні дні можна присвятити своїм лінощам: спати до обіду, гуляти до ранку, дивитись фільми. Хоча можна запастися цікавою літературою і харчуватися, як кажуть, духовною їжею. А ще можна спробувати освоїти нове ремесло. Наприклад, почати вивчати іноземну мову або грати на якомусь музичному інструменті, в’язати або вишивати, кататися на роликах чи зайнятися спортом. Що ж, кожен проведе літній час по-своєму. Головне, щоб він не був змарнований і залишив тільки позитивні спогади та враження. Альона Романюк

Один день ідеального життя Дуже рідко жінка могла дозволити собі розслабитись, забути про правила гігієни і гепнутись у ліжко так, як вона зробила це вчора. Їй набридло бути постійно на висоті, постійно в центрі уваги, постійно відчувати себе затребуваною.

Ранок не віщував нічого особливого: звичайний робочий день, як завжди, о восьмій вона має вести передачу, о дев’ятій «йти на подію», о десятій – зустріч із мером міста, об одинадцятій… і так до вечора. Жінка спросоння пригадала вчорашній мамин дзвінок – в селі вже копають картоплю, Тетяну просили допомогти. Це був єдиний приємний момент попереднього дня – згадка про дитинство, дзвінок від мами. О пів на сьому клуночки вже були зібрані, ще чверть часу – і звичайний рейсовий автобус мав повернути Тетяну в її рідний світ. Мама не чекала гостей. Вона

знала, що дочка постійно на роботі, що журналістика – це важка професія, що в місті зовсім інше життя, відмінне від її копальнокартопельних думок. Мати якраз розпалювала плиту, накладала туди сухі яблуневі дрова. Важкі дубові двері прочинилися, у світлі убогої лампочки без люстри стала дочка перед матір’ю зі своїми валізами. Враз Тетяна відчула, що тут, у цій хаті, вона не популярнажурналістка,невідомаведуча, не успішна кар’єристка, вона просто Тетянка – звичайна сільська жінка. Мама пригорнула, поцілувала, глянула так, як колись дивилась на неї – уважно і строго. Поснідавши, усією родиною пішли на поле. Копанки, кошики, відра, мішки, тачка – всі знаряддя праці для копання картоплі (далеко не такі, якими користується Тетяна на роботі!). Важка фізична праця за дві години зморила журналістку, боліли руки і спина, з’явились мозолі на довгих білих пальцях, про фарбовані у салоні нігті нічого й говорити… Мати бачила, як нелегко дочці пересилювати себе, як Тетяна постійно зупиняється передихнути, як великі краплини поту падають на землю. Нарешті настав омріяний обід. Смакували молодою картоплею з кропом, закушуючи великими скибами справжнього домашнього сала. Родина голосно гомоніла про погоду, цьогорічний врожай і політиків. Тетяна мовчала. В її голові роїлись думки про різницю людських доль у місті і в селі. Навіщо збирати

інформацію,монтуватипередачі,знімати заяложені серіали про кохання, яке завжди закінчується весіллям? Кому потрібна журналістика? Лише тим, хто заробляє великі гроші, хто прагне постійно бути в курсі подій і ми, кому цікаво почитати газетку або нічим зайнятися у вільний час. Покликання журналіста жорстоко банальне, примітивне і низьке – обслуговувати цей прошарок населення. Яка цинічна посада – обслуговуючий персонал!.. Після обіду знову на поле. Туди, звідки півгодини тому ледь ноги приволокла Тетяна. Але парадокс: коли вона втомлюється на своїй роботі, то з якою відразою йде туди наступного разу! А тут диво – їй хочеться ще покопати картоплю, хочеться ще раз відчути біль у спині, роздерти ненароком водянку на ніжних пальцях, хочеться вдруге приволокти ноги звідти. Чому так? Це було надто складне питання… Увечері Тетяна просто повзла до хати. Хлопці підсміювалися над нею, мовляв, панянка з міста до роботи не здатна. Але чомусь приємним був той стан. Ледве донесла себе до ліжка, і без вечері провалилася в забуття. В останні секунди, які розділяли реальність і сон, Тетяна подумала: «Якаящаслива,щопо-справжньому попрацювала! Нехай це буде початком нового ідеального життя…» Катерина Довгопол


Журналіст-свинопас або Як то – бути селянином? Субота, прокидаюсь о 6.30 – у сьогоднішній моїй професії вихідних немає. На дворі ще не достатньо розвиднилось, і особливої радості від обіцяного мені «вранішнього свіжого сільського повітря та голосистих весняних пташок» я не відчуваю. Страшенно хочеться спати, тим паче, що сьогодні одне зі щотижневих студентських свят – субота. Одягаюсь у свій звичний одяг, плентаюсь на кухню – після міцної кави трохи попускає, і я вже можу чітко бачити світ. Вранішнє моє завдання – накормити свиней, курей, собак-котів, випустити гусей, щоб пішли «на воду», подоїти і покормити корів (їх у моєї бабусі аж 2). Починаю з корів, бо треба встигнути до 7.40 здати молоко. Роблю все, як мене вчили: ставлю стілець з потрібної сторони, сідаю, відро притримую коліньми – ну, почнемо процедуру. Тільки-но я торкнулась делікатного місця, як отримала хвостом по обличчю, мабуть, бабусиній Маньці не сподобався мій манікюр, (отримувати довелось систематично з інтервалом 30-40 секунд, хоча, може то мені тільки здалось). Якось з горем пополам видоїла я ту корову, вже збиралась вставати, як та скотина копнула копитом

моє відро й усе таким тяжким трудом здобуте молоко просто й безповоротно вилилось. Я мало не плакала. Другу корову доїла бабуся, бо довіряти мені

Все те просто виливається пацям в корито й вони починають чвакати. Тут мене спіткало вже четверте за сьогодні горе (1 – рано встала, 2 – постраждало

цю справу було вкрай необачно і неекономно. Драбиною піднімаюсь по сіно, щоб накормити цих вертихвісток. Поки зняла того корму, чхнула разів з 15 – там виявилось багацько пилюки. Понапихала в ясла – хай вже жують. Далі свині (вже почали верещати), готую їм їдло. Як виявилось ці вибагливіші за корів, щоб зготувати їм корм, треба вимішати варену картоплю (вариться вона з лушпайками й потім робиться таке собі «ліниве» пюре), натерті буряки, осипку (грубо перемолоті різні злаки) з невеликою кількістю води.

від хвоста моє обличчя, 3 – вилила молоко) – зламала нігтя, схоже про манікюр доведеться забути. От проклятущі свині! Нарешті виходжу з сараю, під ноги приліз Джон, котяра наш в честь Джоні Деппа названий, я й так не велика прихильниця котів, а сьогодні ще й зла, ледь стрималась, аби не копнути його подалі. Згадала, що й він голодний – налила спеціально залишеного для нього молока, він аж замуркотів, як побачив, а я подобрішала. Потім нагодувала ще нашого Босика, цей теж був задоволений.

Робота шукає студентів!!!

Настало довгоочікуване літо. Студенти їдуть додому відпочивати від навчального процесу та галасу міста. Чи не їдуть?? Для багатьох студентів літо ― пора додаткового заробітку. Виникає наступне питання: «Де знайти роботу?». Варіантів безліч, але як обрати правильний? Сьогодні особливо популярним стало промоутерство. Це просто, але сумнівно. Робота оплачується погодинно ― це плюс, щоправда роботодавець може змінити форму оплати і суму. Та й працювати під палючим літнім сонцем 6 годин не піде на користь (хіба що ви будете роздавати листівки на пляжі). Нещодавно в центрі міста з’явилось безліч оголошень, які пропонують роботу офі-

ціантам, продавцям морозива, будівельникам, водіям і т. д. Такими ж пропозиціями переповнений інтернет. Наприклад, вводимо в пошук «робота на літо Луцьк» ― і відразу на моніторі висвітлюється пропозиція від одного з найпрестижніших ресторанів міста. Їм потрібні комунікабельні люди, що прагнуть реалізувати себе в ролі офіціанта. Освіта ― середня, досвід роботи ― необов’язковий. Чесно кажучи, й заробітна плата ― середня… Якщо у вас є закордонний паспорт і трохи грошей, то ви можете поїхати на заробітки у Польщу, Чехію, Угорщину... Багато студентів обрали США. Робота за кордоном для мудрого студента хороший досвід: і грошей заробить, і світ

побачить, й іноземну мову вивчить… Було б бажання… Та ніякі заробітки за кордоном не зрівняються з нашими рідними волинськими лісами, багатими на чорниці та суниці. Саме тому ліс для сучасного студента став не лише місцем відпочинку, а й способом підживити виснажений гаманець. І все було б добре, якби не деякі кусючі лісові мешканці… Вони за весну наточили свої хоботочки, розправили крильця і з нетерпінням чекають на голі руки-ноги… Ніяка мазь не допоможе! Хтось колись казав, що від цих комах допомагає відвар полину… Дурниці це все скажу вам! Намазалась тією водичкою, Барс в буду заліз, а комарям зовсім байдуже… Незважаючи на

Про своє Нарешті можна перепочити, йду в хату. Тільки-но присіла, як чую через прочинену кватирку якийсь лемент. Що то? Блін! Гуси! Зриваюсь – вони ж давно мали бути «на воді». Відкриваю двері їхнього сарайчику, звідти вивалює прямо на мене розлючена зграя наче диких гусищ. Я навіть зорієнтуватись не встигаю, як якась нахаба лізе мені під ноги, я спотикаюсь, падаю. Встаю вся в пір’ї, розлючена й готова порвати кожну тварину з крильми, що трапиться мені на дорозі. В хату зайшла о 10.40, скинула з себе той сарайний смердючий одяг, пішла в душ. Потім перепочила трохи й знов у бій, бо такі атаки потрібно здійснювати тричі на день з деякою зміною тактики. Заробити мені сьогодні нічого не вдалось, бо весь потенційний заробіток перепаскудила мені Манька, й більш до корів мене не підпустили. Решта так-сяк виконаної роботи переводилась у харчі, якими мені напакували сумку до Луцька, куди я вирушу завтра з найбільшою за все життя жагою до міста без будь-яких домашніх тварин. Ірина Сасовська

На думці всі недоліки такого способу заробітку, багато хто щодня йде в ліс і «годує комарів». Студент ― істота непередбачувана, цікавиться всім і всіма, його постійно тягне на пригоди, такий вже у нього стиль життя… Може, хтось скаже, що студентам робота не потрібна, бо головне їхнє завдання ― вчитися?! Так, без сумніву, навчання повинне займати вагоме місце в нашому молодому житті, але енергії в нас багато, а от досвіду ― мало… І де ж взяти того досвіду? Відповідь проста ― в діяльності. Не важливо, що ти робиш, важливо, що це «щось» приносить тобі задоволення. Соломійка Дворжак

3


4

«Дано любить,

Діалог

Таку назву має книга Мирона Омеляновича Козака, написана під дещо незвичним, проте цікавим для нас кутом зору на долю геніального сина українського роду, але простого чоловіка в руках людської долі – Тараса Шевченка - Мироне Омеляновичу, розкажіть про своє життя - Народився я на Тернопільщині, але склалося так, що живу зараз на Волині. Ще з дитинства мав здібності до гуманітарних наук, тому й вступив у московський університет на факультет журналістики. Після його закінчення приїхав на роботу в Луцьк у газету «Радянська Волинь». Згодом мене запросили на посаду голови Облвиконкому, звідки й почав свою роботу на державній службі. Певний час працював у видавництві «Надстир’я». - Як виникла ідея написати книгу про Тараса Шевченка? - Це вже була друга моя книжка. Першими були «Шахові новели Василя Іванчука». Ідея написати її виникла випадково. Якось на книжковій полиці мою увагу привернув п’ятитомник творів

Пікантно

Шевченка, який належить моїй дружині. Оскільки твори перших томів мені були відомі, взяв останній, де зібрано листи та щоденникові записи поета. Я знав, що про Тараса Григоровича написано багато, але коли став переглядати цей том, то зрозумів, що зовсім не знаю цього генія українського народу як людину. І я почав шукати його спогади. Хотілося створити не наукову працю, а книгу, яку б можна було прочитати за один вечір, (бо люди зараз катастрофічно не мають часу) і мати загальне уявлення про внутрішній світ геніального сина України. Якось на книжковій виставці в Києві підійшла молода дівчина, розмовляла вона російською. Переглянувши книгу, порадилась з кимось по телефону, описала видання як багатоілюстроване та невелике за розміром, запитала скільки примірників ми маємо (а їх виявилось

Альфонс

звучить пафосніше за продажну шльондру. Ти відкрила серце – він застібнув ширінку? Спробуй відкрити гаманець…

Дивні ми люди. От як не крути, а все ж таки правду кажуть: «пусти кота під стіл – полізе на стіл». З жінками все ще можна зрозуміти, завелося так у нас, що потрібно вилізти на шию чоловікові (батькам), а потім ще й ноги спустити. А яка тоді муха покусала сильну половину людства? За своє не таке вже й довге життя зустрічала не одного молодого чоловіка, який жив за рахунок спонсорки, або, так званої «коханої». Збиває з пантелику кількість таких от вертихвостів, які готові на все заради грошей. Краса і розум це велика сила, та відпрацьовувати хороше життя, наскільки я знаю, доводиться далеко не розумом. Один знайомий заявив мені, що все, що йому потрібно, так це багатий тесть, і він його вже знайшов. Ой не знав хлопчина, на що підписується. Тесть то багатий, а дочка у нього виявилась нестерпна. Думаю, не варто розказувати, хто в сім’ї міняв підгузники дитині, а хто приповзав п’яним з вечірок. А зарплата виявилась не такою, як хотілось. Швидше це – розплата.

Коли йому виповнилось сімнадцять і він захотів красиво одягатися, то швидко зрозумів, що без грошей жити не зможе… Ви думаєте за новий айфон та вечерю в дорогому ресторані доведеться відпрацьовувати лише в спальні? Мабуть наші емігрантки в Італії не трудяться так, як ці новоспечені мажорики. Кумедно спостерігати, як небайдужі люди намагаються приховати свої почуття, але ще смішніше, коли ті, кому байдуже, зображують якісь емоції. А потім трапляються такі казуси, на зразок: “- Выпей отравы, тварь… - …?! - Ой, выпей отвары трав…» Звісно, ніхто не забороняє нашим молодикам жити, як то кажуть, у шоколаді, але ніхто не знає, куди колесо фортуни зверне завтра. І не дай Бог, щоб шоколад перетворився у іншу консистенцію такого ж кольору та специфічного запаху. Таке життя, як вазелін – хороше, корисне, і не важливо, що репутація погана. Мар’яна Печенюк

120), сказала ще щось, і я чую, як чоловік у телефоні каже: «Бери

все». Мене вразило, що навіть серед людей російськомовних є попит на такі речі. Я розумію, що ця книга не для науковців, бо вони, звичайно, знають детальніше,

ніж інші, життя поета. Але мені здається, що кожен українець повинен відкрити для себе життя нашого генія як звичайної смертної людини. Дякувати Богу, що я народився українцем. Хоч нація постійно була на перипетіях історії, але в духовному плані нам пощастило, бо тільки ми, знаючи свою українську мову, можемо читати в оригіналі і Сковороду, і Шевченка, і Котляревського, і Антоновича, і Ліну Костенко та багатьох-багатьох інших, і це просто щастя. - «Дано любить, терпіть, страждать...» Ви присвячуєте своїй дружині. В чому особлива її заслуга?

Ні націонал-фашизму у Луцьку

Щодня на порозі рідного Інституту філології та журналістики нас зустрічає одне і те ж обличчя. Ні, я зараз не про охоронця чи коменданта, а про «витвір мистецтва» невідомого автора (чи авторів) – зображення лідера ОУН Степана Бандери із нацистським гербом на лобі, що маячіє на стіні біля входу. Власне, «портрет» Степана Бандери, як пригадую, був кимось написаний тут уже давненько, та минулого року невідомі особи вирішили удосконалити творчість своїх попередників, домалювавши балончиком із фарбою зображення символу гітлерівських нацистів. А ще пам’ятаю, що в перший же тиждень навчального року біля корпусу № 8 невідомими були розкидані аркуші паперу із зображенням лідера ОУН (б) Степана Бандери. Поруч із портретом лідера національного руху – зображення фашистського гербу та напис «Ні націонал-фашизму у Луцьку». Й не так обурює те, що вандалізм у нас процвітає, як нерозуміння цими людьми різниці між значеннями слів “націоналізм”, “нацизм” та «фашизм» та незнання власної історії. Адже той факт,

що такі «витвори» знаходимо на стінах університету, дозволяє припустити, що їх авторами є не сімдесятилітні дідусі із «закостенілою» радянською свідомістю, а молоді люди. То ж виникає (й водночас обурює) запитання: молодь

у нас із неонацизмом та неофашизмом бореться чи займається спотворенням (і так вже спотвореної) історії України, стаючи на підмогу членам Комуністичної партії та окремим представникам нинішньої влади? А ще, роблять чималий вклад у розвиток термінології, збагачуючи її некоректно сформованими словами, на кшталт «націонал-фашизм» і т.д. А стосовно картинки на стіні нашого інституту, у мене є хороша ідея: взяти той же ж балончик із фарбою і замалювати псевдозображення прапором України. Хоча б, патріотично… Воробей Іра


терпіть, страждать...» - Коли працював над виданням, дружина дуже допомогла мені. Вона не брала безпосередньої участі у роботі, але вона робила те, що й повинна робити любляча жінка: забезпечувала мені спокій, була стимулом і підтримувала мене у всіх моїх задумах. Маючи таку атмосферу, я навіть почувався ніяково, бо мені Господь дав те, що не дав Шевченку, хоч він теж намагався влаштувати своє особисте життя. Одже головна заслуга моєї дружини – це та гармонія, яку вона мені дала, і завдяки такому душевному стану ця книжка так легко мені написалася. - Які джерела ви використовували? - Є книги спогадів про Шевченка людей, які пам’ятали його, а також щоденник і листи. Саме в листах і щоденнику поет постає простою людиною. Написання залежало і від власного досвіду, бо в 25 чи 35 років я б її такою не написав. Адже з першою дружи-

ною в мене не склалося, і це дало мені власний не зовсім хороший, але важливий досвід. - Ви кажете, що Шевченко був щасливий, бо мав такий талант. А чи не щасливішим він був би, якби мав звичайне людське щастя? - Ну це питання філософське. Хоч Шевченко і був генієм, але ж, як бачимо, і геніям хочеться сімейного затишку. І ми навіть знаємо, що в нього був проект своєї власної хати над Дніпром. Ви коли будете читати його твори глибше, то помітите, що він завжди робив: він думав і молився. В доробку поета є вірш, який написано за 8 місяців до смерті, 24 травня 1860 року, його назва – «Молитва». Ось що він пише: Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли. Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу низпосли.

Мені ж мій Боже на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай! І це все, чого він просив. Мені здається, що якби його душа не страждала так від тої невлаштованості особистого життя, то, можливо він би й не написав такої сили рядків. Думаю, що з усіх жінок, які в нього були, по-справжньому його любила лише княгиня Рєпніна. Але не дивлячись на те, що вона була освіченою і гарною жінкою, Тарас сприймав її тільки як друга. Отже, відповідаючи на ваше питання, хочу сказати, що в плані побутовому – так, але чи написав би він тоді стільки неповторних рядків, які вийшли з-під його пера в тих життєвих обставинах, які склалися. - Ми знаємо, що геніїв їх сучасники не визнають і не розуміють. Мабуть, вони приречені на тяжку долю?

Студлянди в руках Табакурника Чи хотів би хтось із нас побути козлом або рабом? «Що за дивне питання?» - скажете ви. Звичайно, що ні. Проте дуже часто, самі того не знаючи, ми із простих жителів перетворюємося на трохи недолугих громадян, які не вміють або не хочуть думати і тим більше щось змінювати. Отож… Жили собі студлянди в країні Студляндії, ходили щодня на засідання студляндських проводирів і горя не знали. Життя в країні проходило весело, з пригодами, неповторними враженнями та багатьма знайомствами. Правда були у цьому раю такі часи, коли кожен студлянд хотів виїхати за кордон, а то й взагалі чкурнути з країни і позбавитися її громадянства. Цей період називався неспиніч або сесія. Слово «сесія» ідентифікувало практично будь-яке нецензурне слово і асоціювалося у студляндів у кращому випадку просто з величезним навантаженням. Неспиніч приходив двічі на рік, тому можна було перетерпіти. Проводирі до студляндів ставилися з повагою і розумінням, великий обсяг матеріалу вчити не задавали, неможливого не

вимагали. Єдина умова – знати бездоганно предмет. А предметів було небагато – з десяток, не більше. Отож, самі розумієте, жилося їм, як у раю. Хоча студлянди – народ зі своїми примхами і поглядами, максималізмом та невичерпним прагненням до свободи. Як наслідок таких рис характеру, жителі Студляндії почали нахабніти, і з кожним роком все більше і більше: то на засідання спізняться, то нічого не підготують, а то і взагалі на засіданнях не з’являються. Але що робити? Таке воно студляндське життя. Студляндія була автономним округом, входила до більшої республіки і своїх законів фактично не мала (хіба що неписані), а керувалася догмами козламенту (головного органу Табакраїни). Козламент майже завжди очолювали дуже особливі люди: то з перебитим носом, то без ока, то глухуваті, а то й взагалі неадекватні. Але цього разу Студляндія потрапила під владу Міті Табакурника.

Ось тоді почався, м’яко кажучи, дурдом-веселка. Не вірите? Тоді навожу приклади. Студлянди, які на засіданнях вражали проводирів своїми знаннями (в хорошому сенсі цього слова), отримували за свої старання щомісяця винагороду. Оцей Табакурник захотів її знищити, оскільки вважав, що це лише д у р на трата грошей на нікому не потрібні речі. Студлянди, які самі купували путівку до Студляндії (за умовами договору ціна на путівку не змінювалася впродовж чотирьох років), щороку повинні були доплачувати певну суму за відпочинок у країні, бо Табакурнику виявляється малувато зазначених сум. Після оздоровлення у цьому раю жителів захотіли відправляти невідомо куди, щоб попрацювати для козламенту.

поколінь - Генії здебільшого не відчувають своєї геніальності. І навіть Шевченко, коли його заслали на 10 років, пише в листі, що замість того, щоб малювати і навчатися в такого знаменитого художника як Брюлов, він творить вірші, які привели його сюди, у в’язницю. Він тут думає, як людина смертна: можливо, і не треба було йти таким шляхом. Отже, і геній не може покерувати своєю долею. У триптисі «Усьому доля, слава» Тарас Григорович пише про долю, яка взяла і повела його за руку. Таких людей вибирає Господь. Шевченко про це говорить у таких рядках: «Ну що б здавалося слова? Слова та голос, більш нічого, а серце б’ється, ожива, як їх почує». А далі додає: «Знать від Бога і голос той, і ті слова ідуть між люди». У цих словах головна думка. Валентина Геліч

З перчиком Студлянди полюбляли жити гуртом: це дешевше, веселіше і зручніше (особливо перед сесією). Табакурник вирішив відмінити отаке проживання, бо табабюджет не витримує таких фінансових навантажень. Жителі Студляндії полюбляли грати у гру «Уряд Студки». Гралися, нікому не заважали, думали, що щось роблять під час гри, на щось впливають. Табакурник вирішив знищити цю гру, бо бачте, студлянди забагато мають прав і багато на себе беруть. Клятий Табакурник! Робить, що хоче, розводить хабарництво, знищує студляндство! Грошей і влади йому захотілося! Найгірше те, що у Всесильній Канцелярії козламенту його підтримували, а страждали жителі Студляндії та сусідньої країни Школуни, яких зробили не то козлами, не то рабами… Проте, однозначно, вони усі стали недолугими маріонетками в руках ляльковода-Табакурника. Альона Романюк

5


6

Пізнай

Касабланка – місто здійснених мрій…

Марокко – дивовижний край на півночі Африки, що має давню і яскраву історію, багатогранну і самобутню культуру, неповторний східний колорит і досконалі зразки мистецтва ісламу.

Хто н е чу в п р о Ка с абл а н ку ? . . . Касабланка – ц е н а й бі л ь ш а метрополія і морський п о рт Ма ро к ко , р о змі щ ен а н а у збе р е ж ж і Атл а н т и ч н о го о ке а н у, п р ива бл и ва с во є ю н а зво ю за вд яки кул ьто вому а ме р и ка нс ь кому ф і л ь м у 1 9 4 2 р о ку, д е в гол о в н и х р ол я х ви с ту п и ли Х а м п р е й Б о г а рт (Р ік Бле й н ) і І н г р і д Б е р гма н (Іл ьз а Лу н д ) . Касабланка відома своїми прекрасними пляжами, які тягнуться вздовж Бульвар де ля Корніх аж до зас елених заможними марокканцями приватних теренів передмістя Аен Діад. Суттєво від-

різняється

від

інших

мет рополій Марокко – Маракешу, Фезу, чи столиці – Рабату. Приваблива стара частина міста – Медина, зрештою як і Віль Нувель. Касабланка - найбільш ліберальна анклава Марокко. Молодь одягається в західному стилі, без жодних обмежень вживає алкогольні напої, ходить до нічних клубів і на пляжі.

У Кас абланці знаходиться збудована в 1993 році одна із най��ільших у світі мечетей – Мечеть Хасс ана ІІ, мальовничо розміщена на бере зі Атлантики. С ерце міст а – площа Мохаммеда V, оточена неперевершеними зразками м а в р и т а н с ь ко ї архітектури. Парк де ля Ліг Араб

у виразно французько м у стилі ч у д о в о розмістився поміж Пляс М о х а м м е д V і Собором Сакре-Кер, з я ко го в и дно панораму в с ь о го м і с т а . Собор СакреКе р с и м в о л і зу є є в р о п е й с ь ке ко р і н н я Касабланки, метрополії завойованої мусульманами у м у с ул ь м а н с ь ко м у к р а ї . Медина, хоч і не т ака розл ога , я к інші мет ропол ії М а рокко, за хопл ює . Чим? ... В ідкрит іс т ю л юде й, їх доброзич л ив іс т ю і тол ерантністю. І нарешті Сивий Абдеррахман – осада, де знаходиться святиня марабуту…

Немає

слів,

які

б

могл и пе редати ма льовничість споруди, розміщеної на крихі тно му ска льному урвищі. Під час припливу це не з абутні й пе йза ж, який на за вжди з а лишивс я у моєму с е рці. У час шторму здає т ь с я , щ о споруда сповит а у бе змір вод, з ахопл е них вели че зними греблями хвиль ре вуч ої Атл а нтики.

Ка с а бл а нка – мі сто здійснених мрій, яке варто побачит и.

Рафал Ковальчик (Польща) Переклад з польської Світлани Кравченко


Колісниця часу. Фез – місто контрастів Фез – прадавня столиця Марокко, одне із найстаріших тамтешніх міст. Згідно найбільш вірогідної теорії було засноване 789 року Індрісом І, засновником першої марокканської цісарської династії, котрий визнав, що тогочасна столиця Уліліа (Волюбіліс) була надто скромною, щоб надалі виконувати роль адміністративного центру його держави. Зараз Фез – це четверте найбільше місто Марокко після Касабланки, Рабату і Маракеша, важливий господарський осередок, найчастіше відвідуване туристами марокканське місто, релігійний центр, де зна-

ззовні вривається гаряче повітря і сонце засліплює погляд. Не зважаючи ні на що, беру рюкзак і, затримавшись, із зацікавленням вдивляюсь у розлогі узгір’я, на яких залишки мурів колишньої столиці марокканської держави. Теперішній Фез з його багатовіковою історією, Мединою зі звивистими вуличками і вузькими провулками, справжнім мереживом вулиць та вуличок, із залишками оборонних мурів, маєстатичними брамами і «перлиною в короні» - Баб Бу Єлоуд, головним входом із південно-західного боку, брамою, що притягує

ходиться один із найстаріших університетів – АльКарауїн – дотепер один із найбільших мусульманських навчальних закладів арабського світу. Кожен, хто потрапив у Марокко, мусить відвідати Фез – місто контрастів, де співіснують минуле, традиції, атмосфера середньовіччя, що перманентно змагаються із сучасністю. Щоб це відчути, там треба побувати. Ламаною лінією тягнуться узгір’я, соковита зелень виринає з-за шиб дольмуша (місцеве маршрутне таксі), який у кінці передмістя, біля воріт Медини різко несподівано зупиняється. У двері

юрби туристів, є особливим місцем у Марокко. Фез притягує. Фез полонить. Фез можна поко-

світ

хати, або зненавидіти, але напевно не можна його

блискучою чистотою одягу – випрасуваних соро-

проігнорувати. Через браму Буб Бу Єлоуд і тисняву туристів прямую у глиб Медини до Фез-ель-Балі, старого міста, внесеного до пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО у 1981 році. У цьому місці біля входу до Медини, біля брами Баб Бу Єлоуд неможливо зупинитись ні на мить, бо невпинним потоком рухаються юрби туристів, марокканців із закритими обличчями, молодих дівчат у скромному і суворому вбранні і специфічна каста туристів, яка вирізняється

чок, епатуючим вмістом своїх портфелів і зазвичай відпочиває у дорогих довколишніх кав’ярнях, де спокійно насолоджується холодними напоями або гарячим запашним марокканським чаєм. Довкола з усіх сторін лунають людські голоси, сигнали клаксонів, мукання ослів, різкі окрики їх проводирів – все це зливається тут біля Баб Бу Єлоуд в єдиний потік гомінкого міста. Це не тільки брама до Медини, це ворота Фезу. Зачарований розгорнутим довкола німбом Ор’єнту, заглибився у середину, у звивисті вулички Медини. Лише тут в Медині опинився серед різнорідного натовпу. Сотні, навіть тисячі вузьких вуличок, справжній лабіринт, медресе, мечеті, майстерні, де місцеві ремісники працюють за технологією столітньої давності. Бряжчання інструментів, стукіт заліза, з дбайливістю ковалі виробляють мідний посуд, а каменярі витесують на камінних брилах арабські цифри, різноманітні пристрої, де в котлах кипить, а під ними гучить вогонь – все це наче блискітки минулого, наче застиглий в зламі миті образ, перенесений з іншої віддаленої епохи візком часу. Продовження на наступній сторінці

7


8

Пізнай Маси туристів, такі неспинні біля воріт Фезу, тут у провулках Медини зникають. Серед звивистих вуличок Медини гендлярі пропонують все, що можна було привезти. Марокканський ринок (сук) і його торгівельні ряди переповнені всілякими спеціями, фруктами і плодами, солодощами, висячим м’ясом, їдким димом зі смаженини, червоними ковбасками, виплавленими у смальці різними стравами, ароматами змішаних із димом східних приправ, відчутною гостротою паприки, коріандру, часнику, кускусу, таїне, «ріжок газелі», різноманітних тістечок, довкола яких збираються аматори підкріпитися на ходу. Соки фреш зі свіжих фруктів, густі коктейлі – найсмачніший із авокадо, гострий запах приготовлених на вулиці у великих алюмінієвих казанах слимаків, з котрих вибухали клуби пари, продавці, що наповнюють посуд великим черпаком, доливаючи неповні мисочки гострим соусом… Одна мить, кілька кроків, один поворот і який контраст!.. Щоразу минаю стоси сміття, ніби кинутого тутешніми мешканцями нехотя поблизу найбільш людних місць. Серед того королівства повно котів, які ліниво розляглися в блиску проника-

ючого на Медину сонця. Кафе і ресторанчики, де араби спокійно п’ють чай, приглядаючись до шаленого тлуму перехожих. Старе місто повне новобудов, але все виконується вручну, без жодного будівельного устаткування, тільки люди, мули і осли, що транспортують цеглу. В кінці повертаю в іншу вуличку, потім в наступну, проходжу під накриттям, і знову контраст – на розі втиснутий у стіну жебрак, що засинав у тіні й пронизуючому до кісток холоді. У тонкому вбранні, притулений до холодної стіни засинав, не зважаючи на все довкола. Ще кілька майже пустих, хоч і заселених, але по-

Врешті після кількох хвилин блукання серед тихих завулків, знову опинився в юрбі розгарячених ат-

ки, і наступна вуличка знову повна солодощів… Старий Фез – Медина – зачаровує своїм колоритом.

мосферою суку перехожих. Із полегшенням зітхнув – знову всепоглинаючий

кинутих перехожими вуличок, майже безлюдних, позбавлених динамічного пульсу Медини, без всепоглинаючого звучання сходу, такого характерного для сусідніх звивистих вуличок суку.

гамір, тепло пульсуючої гендлем вулички і пануючий аромат солодощів. Щомиті минаю прилавки, переповнені викладених із особливою дбайливістю блискучих червоних помаранчів і мандарин. Продавці частують перехожих халвою різноманітних кольорів і смаків, аби тільки їх погляд хоч на мить затримався на тих солодощах. Жестикулюючи і заохочуючи до покупок, продавці морозива створювали неймовірний галас. Далі гірками лежать всюдисущі фіні-

Раптом повернув у провулок, де виставляють свої вироби каменотеси. Потім повернув у вуличку виробів зі шкіри. Бабуш – традиційні туфлі Марокко, різних кольорів і форм, сумки, портфелі, витаючий над ними запах виправленої шкіри, а кільканадцять кроків далі наче прогалина у забудові звивистої вулички, а в ній маса різноманітних відрізків шкір, що тягнуться скільки бачить око, і сморід, що носиться над ними. Ще одна вуличка і… королівство ароматів та ефірних масел, дивовижних запахів, від типово східних, поглинаючих запахів ор’єнту, аж до контрастуючих із ними запахів таких популярних фруктових парфумів. Нарешті доходжу до мечеті Аль-Карауїн. Але її вигляд не захоплює серця, тим більше, що вхід дозволено виключно для мусульман. Довкола несамовита тиснява, маси туристів, які виростають несподівано серед юрби перехожих арабів, протискаються, щоб зробити хоч якесь фото вражаючого опустілого двору мечеті. Швидко покидаю


світ те місце і пробираюсь вуличками довкола мечеті Аль-Карауїн до місцевого магазину, з даху якого роз-

гортається панорама всієї Медини і щонайважливіше – вид на сук (ринок) фарбувальників. Незабутні враження – робітники, а серед них молоді чоловіки в коротких штанцях втоптують у величезних казанах шкіри, в казанах, наповнених мішанкою фарб і голубиного посліду для підсилення кольору. Шкіри ще й розстелені на дахах для більшої інтенсивності барв. Метод фарбування походить із 16-17 століття. З великим хвилюванням споглядав те місце, кілька разів змінювалися довкола глядачі - красуні із Каталонії, Італійці, Англійці, Німці, усі хотіли побачити сук ф а р бу в а л ь н и ків в усій його екзотиці і красі. Зникали і з’являлися наступні групи, а я весь час стояв, зачарова- ний аурою того місця. Ще мить, і ще одна. Врешті спускаюсь і заходжу всередину ду-

бильні. Не можу стримати допитливості. Я виняток, бо інші туристи навіть не намагаються туди зайти, тільки «липають» поглядами коло входу. Всередині панує сморід, п а р а л і з у юч и почуття такою мірою, що залишається єдине прагнення – втекти якнайшвидше з того місця через напад блювотних рефлексів. Ловлю на собі погляди «з-під лоба» і посмішки робітників – «чи довго витримаю?». Витримав – вигляд дубильні «зсередини» ще більше загострює уяву і враження від цього релікту минувшини. Культивування древніх традиційних форм виробництва у новітню добу, епоху атому і глобалізації. Інший світ, інші вартості, інше життя, котре і надає характер цьому місту, що має більше мільйона населення. Виходячи із суку красильників, прямую до передмістя Фезу, на пагорби, де знаходяться

Тиснява, запах мулів, ослів, що перевозять шкіри, дерево і різноманітні речі у саквах (торбах), призначення яких важко передбачити. Намагаюся поспішити, пробитися крізь юрбу, але всюди теж саме. Переступаю «з ноги на ногу», на кожній вуличці, куди б не повернув, море людей. Неможливо щось змінити, чую подих ззаду в потилицю, а сам майже доторкаюся до араба, вбраного в національний марокканський одяг – джелаб, що йде попереду. Врешті виходжу з Фез-ельБалі. В горі видніються руїни старих мурів. Видряпуюсь, минаючи шкіри, які сохнуть, як і кілька століть

перехоплює дух. Стара Медина Фезу – це розміщені в долині море будинків, один коло другого, уяскравлені стрільчастими мінаретами, всюдисущим присмаком ісламу. Пульсує місто, бурлить життям своїх мешканців, що дотепер культивують традиції, про які важко навіть помислити у теперішньому світі, навіть у світі ісламу, що швидко змінюється на наших очах. Хоч і важко у Фезі, який відвідують натовпи туристів, отримати в дарунок посмішку, адже сердечність і погода духу, то радше риси марокканської провінції, однак Фез, ритм життя його мешканців, ха-

тому, доходжу до валу із рештками стін і переходжу на інший бік через «дірки» в руїнах.

рактер того міста формує образ сучасної марокканської держави, яка прагне до Євросоюзу. Контрастний образ новітньості і традиції, традиції ісламу, всюдисущого в кожному домі держав Магрибу. Не можна його обминути, треба тут побувати, треба відчути клімат, ритм життя, характерний тільки для Фезу. Фезу – міста такого відмінного від Касабланки, Рабату, Марракешу, Адагіру, Тангеру, чи теж брами Сахари – мальовничо розміщеного Кважазате. Фезу – міста контрастів…

залишки мурів, що оточують місто і гробниці Маринідів. Вливаюся в натовп людей і тварин.

Світло пронизує мій погляд, лише мить – і переді мною панорама всього Фез-ель-Балі, краєвид, що

Рафал Ковальчик (Польща) Переклад з польської Світлани Кравченко

9


10

Сторінками історії

Генерал починав з журналістики…

У світлий, передвеликодній час, а саме 20 квітня минула 120-та річниця від дня народження Юрія Тютюнника – видатної постаті в історії України, військового діяча, генерал-хорунжого Армії УНР. А під поняттям “військовий діяч” варто розуміти чимало професійних заслуг на ниві військової справи – починаючи участю його як простого солдата у Першій світовій війні, і закінчуючи веденням боротьби проти гнобителів українського народу у період визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Окрім цього, Ю. Тютюнник був видатним публіцистом та викладачем, а починав свою діяльність, дописуючи замітки у газети уже з 16-ти років. Простий життєпис непростої людини Досить прикро, що про видатних осіб української історії, таких як Юрій Тютюнник у нас чули і знають лише ті, хто добре дружить з історією. А таких видатних людей у нас вже й не так багато! То ж шанувати їх – наш громадянський обов’язок. З’явився на світ Юрій Тютюнник 20 квітня 1891 року в селі Будище Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у селянській багатодітній родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. Існує інформація, що по материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. На військовій службі з 1913 року; з 1914 року брав участь у Першій світової війни в чині унтер-офіцера. Цього ж року був тяжко поранений в голову в боях під Лодзем. Командування полку запропонувало Юрію, який вже тоді захоплювався військовою справою і читав багато відповідної літератури, навчатися в військовому училищі. Після двомісячної підготовки він був скерований до Києва, де успішно склав іспити до 1-ї Київської гімназії. Потім був посланий на Кавказ, де в другій половині 1915 року закінчив військову школу в місті Горі Тифліської губернії. Після навчання відразу ж повернувся на поле бою, та знову був поранений – в руку. Та попри все це, твердо відчував своє покликання: вилікувавшись, потрапив до Сімферополя в 32 запасний полк де прослужив до Лютневої революції. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року організатор «Першого Сімферопільського полку імені Гетьмана Дорошенка». Така робота Тютюнника серед українських мас не сподо-

балася сімферопольським меншовикам і вони послали донос на Тютюнника Керенському. Той видав наказ про переведення його в місто Катеринослав в 228 запасний полк. Але на той час Тютюнник вже був вибраний делегатом на Другий Всеукраїнський з’їзд, куди і виїхав, не дивлячись на заборону з’їзду Керенським. На всеукраїнському військовому з’їзді він був обраний членом Центральної Ради, залишився в Києві і почав працювати як член Українського Революційного центру, і залишаючись безпартійним, завжди підтримував найбільш радикальні течії у Центральній Раді. Саме в цей час формується його політичний світогляд. Він починає дивитися на Революцію в Україні як на Революцію національну. Право українського народу на свою державу Юрко Тютюнник підтримував не лише словом, а й ділом. Восени 1917

року організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. Ю. Тютюнник вів запеклу боротьбу як з більшовиками , так і денікінцями. Буквально за декілька років він став одним із найвідоміших військових діячів в Україні. Він вів за собою маси повстанців, у а у боротьбі використовував мудрі стратегії, що й позначалося на результатах битв. 16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано.

Для загалу повідомлено, що він здався добровільно. Хоч і Тютюнник був непохитною особистістю, він все таки був

надруковані у Літературнонауковому віснику, а пізніше були вилучені радянською владою і розміщені у архівах під

змушений піти на співпрацю з урядом УСРР. Генерал поселився у Харкові. Спочатку викладав у Харківській школі червоних старшин і працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе. (Цікаво, що у тогочасних політичних діячах, таких як С. Петлюра, М. Грушевський та ін. генерал-хорунжий не бачив справді сильних політиків, що здатні довести визвольну боротьбу до позитивного кінця і побудувати незалежну країну). Та й після цього радянська влада все ще боялася тримати на землі цю сильну людину. Боячись, що вулкан знову може вибухнути, “совєти” 12 лютого 1929 року заарештували Тютюнника в Харкові і вислали до Москви. Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року. Так той, хто більшу частину свого свідомого життя провів серед пострілів, був нещадно ж ними знищений 20 жовтня 1930 року. Військовий із душею лірика Декілька років тому нашими істориками була віднайдені записки спогадів Юрка Тютюнника. Свого часу записи були

грифом “таємно”. Ці нотатки настільки ліричні, що важко повірити, що вони писані вони рукою військового. У писаннях явно відчутний талант письменника, а елементи гумору тільки додають цим записам привабливості:”Хоруватим бувши, я дуже потів уночі так, що доводилося повертати подушку другим боком, а ранком сушити її, - згадував Тютюнник. - Коли подушка ставала мокрою від поту, я прокидався. Мати також прокидалася тоді. Та одного разу, прокинувшись, я мусив чекати, доки мати повернеться до мене, бо вона щось шепотіла з батьком. Нарешті, коли повернулася, я помітив, що мати також спітніла, чого я ніколи не помічав. І я розсердився по-дитячому на батька: Чого ти тут лежиш? - запротестував я. - Мати моя, а я мамин. Батько мусив погодитися зі мною і пішов спати додолу на солому. Але після того мати стала класти мене окремо”. (Читайте інші спогади Юрка Тютюнника у наступному номері)

Ірина Воробей


Вітаємо наших випускників! Alma mater У Луцьку відбулися урочисті вручення дипломів, зокрема 30 червня свої дипломи отримали випускники (бакалаври та спеціалісти) Інституту філології та журналістики, а вже 1 липня провели урочисту церемонію з нагоди вручення дипломів магістрам Волинського національного університету імені Лесі Українки.

11


12

«…Енергетично відчуваю книгу…»

Персона Інтерв’ю з директором поліграфічновидавничого дому «Твердиня» Мартинюком Миколою Івановичем, співорганізатором книжкової виставки-ярмарку «Книги Великої Волині», кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лес�� Українки, членом Національної спілки журналістів України. – Миколо Івановичу, Ваше видавництво є співорганізатором книжкової виставки «Книги Великої Волині»? Що Вас спонукало до цього? – Найперше те, що у Волинському регіоні поліграфічно-видавничий дім «Твердиня» є одним з лідерів книжкового виробництва. І це вже само собою має на увазі те, що ми мусимо долучатися до таких акцій, причому «мусимо» в значенні не примусово, а просто така місія, скажемо так. І тому беремо участь у них. – Як Ви оцінюєте стан книговидавництва в Україні? – Книговидавництво в Україні існує, на хорошому рівні, на хороших потужностях, єдине, що проблема є, і в усіх інтерв‘ю я про це говорю, проблема з розповсюдженням книги. Може, й навіть, не з розповсюдженням,

а проблема «інформаційного голоду» сьогодні існує. Про волинську книжку дуже мало знає, скажімо, на Східній Україні: Харківщина, Донеччина, Дніпропетровщина. Ми знаємо погано книжковий ринок їхній, відповідно. Тож на рівні держави не існує якогось універсального інформаційного порталу, веб-сайту, де б це все було зібрано. Причому, коли я про це говорю, то згадують про два списки: «чорний список», «білий список». Білий список – це література високої якості, а в чорний список може потрапити література, видана за кошти авторів, яка, може, декотрих авторів задовольняє, а видавців, може, й ні, але коли спонсори платять за такі книги гроші, то чому б їх і не видати. І ми стараємось теж, такий продукт, якщо він не дотягує до відповідного рівня, трохи відредагувати, видавати, хоча така література і має низькі тиражі. На сьогодні яка проблема? Було б інформування, було б більше контактів з видавництвами, більше б книжок видавалося. Тоді, до речі, й вартість знижується. Коли про книгу знають, то така книга добре продається і собівартість тиражів, відповідно, висока. І добре, що є ярмарки. Щойно відбувся Книжковий форум у Києві, 19–21 травня – в Одесі, наступного тижня відбудеться виставка у Тернополі. Волинська книга буде подорожувати по Україні, а значить про неї будуть знати. Це збільшить наклад і, відповідно, книга здешевіє. – Чи є, на Вашу думку, перспективи у друкованої книги? – Перспективи є. Звичайно, зараз велика час-

тина людей користується онлайн-бібліотеками, інтернет-книгами, але я не визнаю цьо- го, бережу свої очі. Для мене електронна книга просто не сприймається. У мене велика бібліотека. Я люблю знаходитися поряд зі стелажами, тобто енергетично відчувати книги. Буває, проходжу мимо і енергетично відчуваю книгу, яку хочу прочитати. Доторкнуся до якоїсь і відчуваю, що не цю хочу читати сьогодні. Люблю читати там, де не можна. Люблю читати в ліжку, за столом, але не в транспорті – бережу зір. Книга завжди існувала, бо існувала потреба в ній. Книга завжди дуже цінувалась, тому за переписувачів брали найосвіченіших людей. Книга поступово покращувалась. Сьогодні у нас є хороші конкуренти. Електронний варіант книги доступніший, але це лише текст, а книга – це форма, це естетика, це візуальне сприйняття. – Скажіть, будьласка, чому Ви обрали шлях видавця? Це було мрією чи необхідністю? – Спочатку, а це було давно, під час навчання у Луцькому педучилищі, було жартом. Я дуже любив, і люблю, книги. А навпроти училища була друкарня. І у нас, а це був мій теперішній партнер, часто виникало бажання туди потрапити, бо у нас друкарня асоціювалася з книгами. І ми жартували, що незабаром відкриємо свою. А трохи пізніше мрія наша реалізувалась. Причому, почало ся все з того, що ми взялися видати свої твори. – Чи була журналістика, книгодрукування захопленнями з дитинства?

– Я завжди цікавився журналістикою, друкованим словом. Спочатку я навчався в педучилищі,

потім вступив до педінституту. Протягом цих років був членом літературної студії. Вже на той час мав публікації у газетах. Якби вуз мав факультет журналістики, то відразу би пішов саме на нього. В 15 років я вирішив бути самостійним, тому десь далеко їхати не мав змоги і став студентом філологічного факультету. Багато в чому допомогло везіння, але однією з причин здобуття таких високих результатів було непереможне бажання самоутвердитися в житті. Моє життя було дуже насичене. Починав я з редактора газети, також працював диктором на Луцькому радіо. Вів літературні передачі. У 2000 році був прийнятий до Спілки журналістів. Люблю експериментувати. Коли на українському телебаченні почав працювати Микола Вере сень, в мене виникло бажання поекспериментувати з псевдонімами. Наприклад, січневі газетні публікації підписував Миколою Січнем, у лютому – Миколою Лютим, а коли дійшло до вере сня, щоб не повторюватись з відомим телеведучим, я був Миколою Вере сом. – Дякуємо за цікаву розмову. Розмовляли Оксана Соловей та Христина Кононенко


10 моментів мого ранку «Вставай, вставай!» – так щоранку звертається до мене будильник. Він – перша річ, якою я починаю новий день. Ви не повірите, але розмова з ним вже стала ритуалом: «Ну ще п’ять хвилин» (інтервал між сигналами такий). Інколи він опиняється під ліжком, серед книжок, під подушкою. А все-одно настирливо будить-кричить попри всі перешкоди: «Ну вставай уже, бо все життя про спиш!». Кажуть, звичка – друга натура. Кожен новий день, лише піднявшись з постелі, я беру до рук щітку для волосся. Якщо вона під рукою – значить все в порядку, світ не перекинувся з ніг на голову, житиму далі. Можливо, щіткою я намагаюся розчесати, упорядкувати непокірні думки, що за ніч виснувалися з підсвідомості. Моє дзеркало знає мене ліпше, ніж я сама. Адже воно бачить не лише обличчя, а й емоції. Я можу не зізнаватися собі, що плачу, але люстерко знатиме правду. Як не

Every day

д и в н о , во н о м е н е не з р ад и т ь, н е р о з каже про ц е ін ш и м . Во н о вс е в и д ю щ е , а л е зо вс і м не ма є п ам ’ят і. Іду вмиватися. За звичкою закидаю рушничок на плече. Без нього у ванній незатишно. Саме з ним, а не з водою, асоціюється у мене початок дня. Ось витру воду – і все побачу поновому. Мабуть, це мій еліксир оновлення. Звичайний

бить відкривати себе для ніжності вселюблячих промінців. А все ж я дивлюся у вікно щоразу з надією: а раптом? Воно – це моє чекання чуда. Лише вікно знає, що я досі його чекаю. Вранці дорога кожна хвилина. У бізнесменів час – це гроші, а у студентів – це головний біль. За розпорядок дня відповідає мобільний. Він зі мною завжди, навіть

кружки. Тигр з неї дивиться на мене насторожено. Майже рік зі мною, а досі не довіряє. Я не можу його приручити, хоч і готова до відповідальності за цю звірину. У таких ситуаціях варто згортати стосунки. Але як тоді мій ранковий чай? Збираю зі столу підручники, конспекти, канцелярію. За цими наборами визначаю, які пари матиму сьогодні.

м’який рушничок, але він прокидається зі мною. У вікно кімнати рідко світить сонце. Певно, воно не лю-

у найнесподіваніших ситуаціях. Лічить секунди, встановлює хронометраж. Строгий, безпринципний. Але підвладний мені. На відміну від часу… Поснідати вранці – це закон. З чайником у мене недовірливі стосунки, він мені не подобається. Чому, сама не знаю. Адже є і люди, антипатію до яких пояснити не можна. Без них можна обійтися (як правило), а от без чайника…І міняти не вихід – я до нього звикла. Типово «сімейні» стосунки… Міцний чорний чай без цукру п’ю з улюбленої

Отже, вони відповідають за моє навчання. Мабуть, це слабкість, перекладати відповідальність за свої вчинки на неживі предмети. Але все ж краще, ніж на людей. Асоціації завершують ранок. Дорога – це рух. Не важливо, вперед чи назад. Принципово йду до уніве рс ит е ту піш ки (15 хвилин – і я на місці). Це шанс т рохи побачити світ і людей. За вж ди кудис ь іду, коли вже наподоружуюсь – не знаю. В усякому разі, я кщо я йду на па ри, знач ит ь ра нок уже за вершивс я . П оч а вс я де нь . Таня Бубало

13


14

Реалії

Фабрика смерті... «Майданек»

Сіре, оповите хмарами небо, чорний від диму димохід Крематорію, гора попелу, людського попелу... Все це навіює страх минулого, свавілля німецького диктатора – Гітлера. «Фабрика смерті» – саме так зараз називають музей під відкритим небом «Майданек» у м. Любліні Польської Республіки, який став символом Гітлерівської диктатури періоду війни. На великій площі стоять рядами чорно-сірі бараки. Крок за кроком, проходячи вузькими доріжками серце стискається від страху та співчуття. Окремо розміщені газові камери, в стінах яких закінчилося життя багатьох невинних людей. А що це за ще одна незрозуміла будівля стоїть перед нами? І чому там так багато взуття? Та це ж взуття загиблих людей, яке примушували знімати перед смертю, і яке так і залишилось там, нага-

Аритмія

– слід Гітлерівської диктатури.

дуючи нам про ті страшні роки репресій. А ось збоку стоїть купка євреїв, які так болісно, слізно і тяжко моляться за своїх родичів.

були і євреї, і українці, і росіяни, і поляки, білоруси, словаки та ще багато інших народів – всі вони стали жертвами страшного «го-

Видніється Крематорій. Саме слово викликає в глибині душі страх, страх минулого, страх історії, яка залишила відбиток у спогадах тепер і моїх. Він був побудований восени 1943 року. В цьому жахливому місці живцем спалювали людей різних національностей, серед яких

локосту». В якості палива використовували кокс. Спалювання тіл відбувалося при температурі 700°С. Протягом доби в печах Крематорію можна було спалити до 1000 тіл. А в сусідній кімнаті стояв секційний стіл, на якому робили розтин тіл, в пошуках коштовностей. Там також вири-

вали золоті та срібні зуби перед тим, як кинути людину в піч і спалити. А на самому горбі було видно Мавзолей – гору людського попелу, накриту бетонним диском, яку солдати Гітлера не встигли розвіяти на німецькі поля в якості добрива. Перебуваючи в «Майданеку» ми, ніби відчуваємо всі ті страждання, сльози, чуємо крики безневинних людей, які не заслуговували такої смерті, але доля розпорядилась так, що іншого виходу не було і все відбулось за жорстоким планом Гітлера. А на душі пересічних людей залишається тільки відбиток побаченого, співчуття та жалоба тим людям, які так і не пізнали смаку життя. Ольга Омельчук

Що посієш, те й пожнеш

Дуже часто батьки звинувачують своїх дітей в тому, що вони ніколи б і не подумали це зробити. Наведу приклад. Неділя. Чудовий літній ранок: за вікном птахи співають, чути шепіт трав, на кухні матір готує щось смачненьке, тато дивиться

Зроблю вигляд що сплю. Мама: «Я знаю що ти не спиш!» - у її тоні відчувається щось жахливеньке. Робиш вигляд ніби вперше відкрила очі, а далі слухаєш двогодинну материнську проповідь, заразом згадуєш що, було вчора.

«Лото забаву», а брат посилено вибиває клавіатуру на твоєму ноутбуці. Життя прекрасне, але… Вчора ж була тяжка субота, після якої в тебе сьогодні в голові завелись прибульці, що намагаються вибити твій череп, а в ротовій порожнині вокзальний «сортир». Що вчора трапилось? Ні, думати тяжко. Просиш брата аби приніс води, оскільки тобі на кухні з’являтись зараз не можна, а сама мрієш про банку з огірковим розсолом. Репіння підлоги. Точно хтось з батьків:

Все починалося зі слів однокласника: «Ми ніколи не можемо зібратись і нормально посидіти». От і посиділи так інтелігентно… Взяли дві пляшки «Хортиці срібної», літру пива і цілий лимон. Під час дегустації напоїв всі спочатку говорили: «З мене досить» потім: «Ой, я напевно вже перебрала», а ще пізніше: «Я вас всіх так люблю, наливай!». Після такої нормальної зустрічі з однокласниками ви всі дружньо пливете до клубу. Бачиш чотирьох знайомих,

приглядаєшся, а це двоє, ліхтар перед клубом освітлює дорогу, а разом і твій розумний вираз обличчя. Ти міцно тримаєшся за друга, і просто не маєш сил з ним розпрощатись після такої довгої розлуки. Коли все таки наважуєшся самостійно рухатись, на шляху відразу стоїть перешкода: «три чи чотири, чотири чи три? - не можеш пригадати скільки сходинок перед входом у приміщення. А голову опустити аби порахувати – ніколи в житті, адже у дверях стоять люди, які чомусь не зводять з тебе погляду. «Це я напевно така красива» - відразу знаходиш виправдання такій надмірній увазі. Ой! А сходинок виявилось п’ять… твоє дефіле по червоному килимі знаменитостей закінчилось так само як і сьогоднішня пам’ять в голові. А от «вичитка» нотацій від батьків лише почалась. Постійно роздумуєш: «І як же вона все знає? Шерлок Холмс просто відпочиває порівняно з її здібностями детектива». Свій прояв ораторського мистецтва вона закінчує фразою: «я все зрозуміло сказала?», а ти: «Мамо, я б ніколи і не подумала…». Заходить тато, демонстративно відкриває вікно у кімнаті, ти піднімаєш голову і бачиш у його руках

зім’яту пачку цигарок. І за що ж тобі все це. Він же ж в шосте не повірить, що це не твої «Мураті ґолд», які ти просто забрала у свого кавалера, оскільки піклуєшся про його здоров’я. Можливо і повірив би, але це – слімс (дамські цигарки). Лекцію на тему шкідливості алкоголізму ти вислухала, лишилась – паління. Серце ранила фраза: «Мені соромно за тебе». Ти демонстративно ідеш в кімнату батьків, з татової шафи дістаєш блок сигарет «Прима люкс» і говориш: «Мені що з народження вас соромитись?!». І тут вже ти розвиваєш своє мистецтво риторики. Розпочинається пристрасний монолог на тему: «Я вже доросла і сама знаю, що мені робити, на себе подивіться», який так і не переріс у діалог, адже в обох батьків на деякий час паралізувало язика. Твій виступ закінчується словами: «Я б ніколи і не подумала такого зробити, але ви ніколи мені не вірите і взагалі любите лише свого синочка». Батьки з почуттям провини ідуть займатися далі своїми справами, а ти з чистим сумлінням дістаєш банку з розсолом. Аліна Мартинюк


Як у них Ольга Смаль: «На їжі «америкосів» можна загнутися»

«Тому тут процвітають українські супи, борщі й смажена картопля!»

Кажуть, якщо дуже захотіти – можна в космос полетіти. А от мої однокласниці, подруги і просто красуні – Юля й Оля – полетіли «в штати». Думаю, це дуже хороший приклад активних, наполегливих і нелінивих молодих людей, які вже сьогодні турбуються про своє майбутнє. Нові знайомства, нові враження, нова країна – все нове. Своїм досвідом з нами поділилась Ольга Смаль, студентка одразу двох факультетів (Транспортних та інформаційних технологій, Економіки, менеджменту та права) Національного транспортного університету. – Привіт, Ольго! Як ви там? Є гарні американці? )) – Привіт! В нас тут дуже спекотно, а так все чудово! О, я щоразу дивуюся, наскільки вони гарні! )) – Не важко? Ти можеш зараз говорити? Котра там у вас година? – В нас зараз половина першої дня (в Україні – 19:50 – авт.). Можу, чекаю поки мене заберуть на роботу. Шалено важко. – В нас тут вже теж спека і сесія. А зарплату платили вже? Ви разом з Юлею живете? – Так, живемо разом. Заплатили тільки за два дні, тут просто система дивна: щодватижні платять. – Юлі передавай привіт. Кажеш, важко? А що робити треба? – Пізніше передам: зараз Юлі вдома немає, вона на роботі, бо в нас різні супервайзери (як мені пояснили – начальники – авт.). Поки не почався сезон, ми готуємо басейни до відкриття. – Мабуть, трохи не зручно, що в різні години з Юлею працюєте? – Та ні, сама подумай: ціле літо бачитися на роботі і вдома, рутина затягує, я б не витримала.

– Ясненько. А додому коли? В кінці літа? Спілкуватись не важко? – Ні, додому 15 вересня! Спілкуватись не важко, бо тут всі «русскі». Англійською говорила тільки з п’ятьма людьми. – І як враження від діалогу? – Вони так ковтають закінчення, що потрібно бути дуже поглинутою розмовою, щоб розуміти. В мене спочатку питали, чого я так «вилуплююся». Я пояснила, що концентруюся. Дуже важко з мексиканцями, бо вони капець як «базарять». – На котру тобі на роботу? З батьками щодня говориш? – О, так, щодня! Уявляєш, не поговорила два дні, то мама сюди подзвонила. А вона вже знає компанію, директора і номер телефона. Так що краще не ризикувати. – Переживає ж! – Ага, тільки вже якось маніакально переживає. – Дуже цікаво спілкуватись з тобою. Так багато нового! А тепер суто практичні питання: що їсте? як живете? як люди? транспорт? – І мені відповідати приємно. Готуємо, бо на їжі «америкосів» можна загнутися. Спочатку було так круто, смачно, а потім шлу-

нок попросив змилуватися, тому тут процвітають українські супи, борщі і, звичайно ж, смажена картопля! Живемо з чотирма хлопцями з Киргизстану. Цікаво, що вони не знають своєї мови, там русифікація. (( Транспортом, власне, ще і не користувалася, бо на роботу і з роботи забирають, але це тільки до суботи, а

потім велосипедом, вже навіть купила. Люди шалено привітні. Я якось стала посеред супермаркету і цим візком перегородила увесь прохід, то люди вибачалися, коли я їх пропускала. А мені одразу уяви-

лась Ук р а ї н а , то було б приблизно так: «Стала, корова, дорогу перегородила!» Тут якщо з кимось зустрінешся поглядом, відразу вітаються і питають як у тебе справи! Зрозуміло, що їм по-фігу, але приємно. – А в якому то ти місті? Чисто? Кажеш, велосипед купила? Прикол! А його можна буде забрати? – Та так, можна. Мені малий (брат Рома – авт.) тут оприлюднив список того, що я ПОВИННА йому привезти. Місто Александрія, 10 км. до столиці, Вашингтону. ІРКАААА, тут чистіше, ніж в нас вдома!!! Це капець! Я ще не побачила жодної криво підстриженої травинки. Очікувала мегаполісу, а насправді шалено чисте і зелене місто, і білки скачуть. А в якому я шоці була, коли у Вашингтоні біля дороги побачила табличку «Обережно олені!» А з велосипедом тут така фішка, крутий трюк: на нього гарантія 90 днів – катаєшся два місяці, а потім приходиш «на пантах» і кажеш: «Мені він не подобається, гальма за різкі» чи ще щось, і тобі повертають гроші. – Ото прикол! Так, ми українці виживемо скрізь. І скільки таке задоволення коштує? А що входить в Ромин список?

– Та ми вже з супервайзерами сміялися, що сюди запусти 5 мільйонів слов’ян і Америку розорять, вона вже не буде існувати як країна. А велосипед коштує 160 доларів, і це вважається «галімий».

Список: сумка, м’яч, морозиво (дивно, так?), футбольна форма, кросівки фірмові, а далі таке – дрібниці. – А що у вільний час робиш? Сусіди ті ваші нормальні? – У вільний час вивчаю місцевість і оформлюю всі документи! Та, в принципі, того вільного часу не так і багато. Ой, сусіди… Вони дуже класні і дуже добрі! – То ви у якомусь готелі живете? А як переліт? Враження? – Та ні звичайно ж, у квартирі. Платимо чотириста доларів в місяць, але тут є ВСЕ! І я не перебільшую. А переліт жахлив��й. Коли з українського аеропорту прилетіла у Франкфурт, то зрозуміла, що наш, як після війни, і це ще новий термінал. Важкий переліт був: дуже холодно – занадто потужна система кондиціонерів, плюс високо над землею! – Не страшно було? – Взагалі, не страшно, таке враження, як в маршрутці їдеш. – ДЯКУЮ! – Та, завжди будь ласка! :*

Ірина Сасовська Розмова у Skype. Збережено авторський сленг та розділові знаки.

15


16

Цікаво Майже ніхто не знає, де і коли, звідки і навіщо бере свої витоки святкування Міжнародного дня (або прав) жінок – 8 березня. Звиклі до весняних покупок, букетів квітів та простого вихідного дня, ми не замислюємося, а де ж тоді День чоловіків? І навіщо взагалі це свято? Про це ми вирішили розпитати у директорки Волинської обласної громадської організації «Гендерний центр» Оксани Ярош. – Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, коротко про історію 8 березня. І які дати в історії світу мали найбільший вплив на святкування цього дня вже як міжнародного? – Ідея належить Кларі Цеткін, яка вважається ініціаторкою цього свята. У серпні 1910 року у Копенгагені (Данія) понад 100 жінок-соціалісток з 17 країн одностайно схвалили рішення: щороку у березні відзначати Міжнародний Жіночий День – день солідарності жінок у боротьбі за рівноправність. А в березні 1911 року понад 1 мільйон жінок у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Данії вийшли на мітинги та демонстрації, протестуючи проти дискримінації та вимагаючи рівних із чоловіками прав на працю, на участь у виборах, на освіту. У 1912-1915 роках до них приєднались також жінки Нідерландів, Франції, Швеції та Росії. А до того були весняні страйки жінок у Північній Америці. Їх називали «Марш голодних каструль». Жінки, які не мали роботи, мали низьку заробітну плату та багатогодинний робочий день, тарабанили тими каструлями порожніми, щоб привернути увагу до того, що вони багато працюють, мало заробляють і мають менше можливостей знайти роботу в порівнянні з чоловіками. А в 1977 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію, згідно якої кожній з країн-учасниць пропонувалось

Гірка правда про… 8 березня відзначати Міжнародний День Прав Жінок. Дещо інше трактування вкладається у зміст свята сьогодні. – Як ви думаєте, чому це свято набуло такого перетворення? – Здебільшого асоціації з цим святом - весна, краса, тюльпанчики та подаруночки. Усі раптом згадують, що так багато жінок навколо. Чому так сталося? Думаю, що саме таке трактування нам дісталося від радянського періоду. І в мене вже, до прикладу в 90-х, було таке відчуття, що 8 березня окрім країн пострадянського простору ніхто у світі і не відзначає. І от коли в США побачила, що там Березень – це Місяць жіночої історії. Цей день є значимий, але не в тому, щоб привітати квіточками, а щоб відзначити за заслуги тих жінок, які проявили себе у цьому житті: чи успішні в бізнесі, чи проявили якусь благодійницьку ініціативу, чи допомогли тому, хто в скруті, чи солідарність до якоїсь ініціативи проявили. Це не тільки у штатах, а й по всьому світу. Я тоді подивилася по-іншому на це. А ще це й в Німеччині актуально, і у Франції, Австрії. Тоді я теж задала собі оце питання: а чому квіточки, весна-краса? Тому що от в Радянському Союзі було дуже багато таких «нелюдських» свят. Тобто сухих, офіційних. Річниця Жовтневої революції, День трудящих. І було тільки два наближених до людей свята: Новий рік з олів’є і шампанським і 8 березня – з квітами, побажанням весни. – Яке чоловіче свято ви б прирівняли до 8 березня?

– Є такий ООН-івський день як Міжнародний день чоловіків. Це 1-ша субота листопада. Оскільки є День жінки, то має бути День чоловіка. Така собі компенсація 8 Березню. У цей день всі повинні актуалізувати усі проблеми, з якими стикаються чоловіки. Правда воно не набуло такого поширення... – Як ви оціните думку, що багато жінок ображаються на те, що про них згадують лише на 8 березня? – Я все-таки за те, щоб 8 березня згадувати внесок жінок, як достойних, і які себе проявили в якійсь сфері суспільства. Я би робила таким чином. Невже дякувати тобі, що ти – жінка має такий великий сенс? За це треба дякувати батькам. Тебе народили певної статі, а от вже якого змісту, яку ти місію несеш в життя? Наприклад, чи руйнівну, чи конструктивну або гармонійну… Тут я би сказала, що коли ми просто вітаємо жінку за те, що вона жінка – тут є елемент такої несправедливості і дискримінації. А якщо ми це 8 березня зазначаємо в календарі, як день, коли ми дякуємо конкретній жінці за її допомогу, підтримку то, мені здається, що це має сенс. – Що б ви порадили молоді, аби вона не мала популістського ставлення до цього свята? – Кожен сам собі вибирає, як він хоче це відзначати, так він хай і робить. Але, я думаю, що придивитися уважно треба до жінки, яку ти любиш, не з точки зору інстинктів, а з точки зору того, чому б не подякувати в цей день їй за те, що вона важлива в твоєму житті. Тобто треба по-

До слова:

дякувати у цей день, але не за те, що вона просто жінка, а за те, що це жінка, яка несе певну місію у твоєму житті. – Дуже багато свят у нас роблять комерційними, і 8 березня – не виняток. Як ви вважаєте, чи треба в цей день вітати матеріальними подарунками, чи варто зробити якийсь вчинок не властивий людині, але який здивує ту ж саму жінку? – Не можу сказати, що всі здатні на такий креатив. Всі хочуть бути в більшості, і протестувати проти тих стереотипів, які склалися, не всі можуть і не всі візьмуться. А, по-друге, якщо ще не сформована особистість, тільки в пошуку, то теж, наприклад, твоїй людині, яку ти любиш – це важливо, щоб ти саме про неї згадав на 8 березня. І це вже таке порівняння: «от мене привітали – тебе ні - значить тебе недостатньо оцінюють». І ще проблема у форматі свята: навіть якби б ми по-іншому захотіли до його святкування підійти… І, якщо ми зможемо, до прикладу, все-таки поміняти акценти на тому, що жінка існує не просто, бо вона жінка, а за те, що жінки надважливі для суспільства. Моя колега Наталя Батракова в Чернівцях започаткувала такий варіант. Вона з колегами вже декілька років підряд наряджають біленькугарненьку конячку, яка називається Марта. Конячка Марта гордо їздить по місту цілий день з возом. Чому конячка, бо в Німеччині є День коня. Кінь паше цілий рік, але в цей день йому приносять джерельну водичку, запашне сіно і не заставляють нічого робити. Асоціацій не виникає? Розмовляла Марія Доманська

Травень 1910 – на черговому конгресі Соціалістичної партії США Національний комітет Жінок запропонував оголосити останню неділю лютого (за старим стилем) Днем активних дій за права жінок. Серпень 1910 – понад 100 учасниць із 17 країн на ІІ Міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені (Данія) ухвалили рішення – щороку у березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за рівноправність. Березень 1911 – понад 1 мільйон жінок у Німеччині, Австрії, Швейцарії та Данії вийшли на мітинги та демонстрації, протестуючи проти дискримінації та вимагаючи рівних прав із чоловіками на працю, на участь у виборах, на освіту і здобуття фаху, а згодом і звучали гасла про припинення війни. 8 березня 1917 (23 лютого за старим стилем) – російські жінки вийшли на вулиці Санкт-Петербурга, щоб заявити свій рішучий протест проти нестерпних умов життя, війни та голоду. Ця подія стала вирішальною, і згодом 8 березня було закріплене як Міжнародний жіночий день та набув статусу державного свята СРСР. 1977 – Генеральна асамблея ООН схвалила резолюцію № 32/142, згідно якої кожній з країн-учасниць пропонувалось відзначати Міжнародний день прав жінок.


Дитинство – це невиліковно

Репортаж

Казка ніколи не повинна закінчуватися, навіть якщо дитинство пішло, а ми всі дорослі, і світ інший, і небо інше, і нічого не можна повернути ... Перше червня – Всесвітній день захисту дітей. Якщо заглибитись трішки в історію, то рік заснування дитячого дня неоднозначний. За однією з версій, він народився 1925 року на Всесвітній конференції в Женеві. За іншою – 49-го на Паризькому конгресі Міжнародна прокомуністична федерація жінок наполягла на заснуванні цього свята. На території України це свято відзначається вже 13 років поспіль. Як часто ви згадуєте своє дитинство, юність, перше кохання? Наскільки тоді було весело та безтурботно. І от, саме першого червня жителі Луцька мали змогу поринути у країну дитинства, варто

було лише прогулятися центральним парком. Сотні дітей розважалися біля фонтанів, і ніхто не міг пройти повз них сухим. Центральною вулицею міста розгулювали промоклі до ниточки хлопці та дівчата, школярі та студенти, не було різниці, чи ти дорослий, чи малий, усім було однаково весело. А тих, хто намагався залишитися сухими, силоміць кидали у фонтан. На щастя, все обійшлося без серйозних пошкоджень, лише побиті лікті та коліна, а також безліч синців. А через дорогу справжня казка, а саме «ІІІ-й щорічний Парад мильних бульбашок» у Луцьку. Це було, мабуть,

найбільшим та найвеселішим подарунком для дітей та

ції. Також діток безкоштовно пригощали морозивом, і як

молоді Волині. Таке дійство відбувається у Луцьку вже втретє, та цьогоріч воно мало ще й благодійну мету. Парад відбувся за організації Ігоря Семенюка, ВОГО «Ми плюс�� та студентського профкому ВНУ. Метою акції була допомога дітям Рожищенського притулку для неповнолітніх та їх оздоровлення у таборі на базі в Закарпатті. Почувши баси з колонок з-під головного корпусу ВНУ, добра частина юнацтва з фонтанів перекочувала під пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Юрба була у повній бойовій готовності: майже у кожного в кишені виднілася пляшечка з мильними бульбашками. І поки організатори все говорили та говорили, більшість чекало лише одного – сигналу. А

завжди в такі моменти, не один підліток пошкодував, що йому зараз не 3 рочки.

поміж юрби виднілися волонтери, які збирали кошти на благодійність, і не давали забути основну мету цієї ак-

Публіка веселилася під запальні треки Волинських діджеїв, виступ школи танців Stylez Dance

Юні художники під час дійства створили картину «Країна дитинства», яку організатори пообіцяли передати до Міської Ради, та допомагали усім залишити свій слід на чистій сторінці життя.

Academy та пісні музичного гурту Cuatro. Також відбувся аукціон речей відомих людей, але, як відомо, молодь та студенти народ бідний, тож про великі кошти годі було і мріяти. Кожен бажаючий міг прийняти участь у майстеркласі з надування гігантських бульбашок, або ж просто поспостерігати за процесом зі сторони. Коли все ж таки дали довгоочікуваний сигнал, усі дружно дістали пляшечки з кишень та розстріляли небо тисячами, а, можливо, і мільйонами мильних бульбашок. Це було найзахопливіше та найнеймовірніше дійство

усього вечора. Поряд з людьми мерехтіли ці крихітні та різнобарвні кульки, які немов живі істоти виривалися на волю, в височінь. На завершення публіку порадував своїм виступом Волинський гурт Sound of the Rain, який, даруючи драйвову музику, заохочував усіх присутніх до здорового способу життя та віри в краще. От тільки дійство закінчилось ще до 9 вечора, а не о 22.00, як було обіцяно. Та це не завадило молоді повеселитися та провести час із користю для себе та інших. Сподіваємося, що свято з кожним роком розвиватиметься та знаходитиме більшу підтримку та аудиторію.

Мар’яна Печенюк

17


18

Літературна Жили собі в одному лісі два хороших друга: Вінні Пух і П’ятачок. Вони разом гралися, шукали собі їжі, гуляли. І ось одного дня під час веселої прогулянки стали свідками неприємної картини: засмучений Ослик сидів на галявині і плакав гіркими сльозами. Пух із П’ятачком думають собі: – А чому ж то він так плаче? – запитує П’ятачок. – Нещастя якесь сталося в бідолахи, мабуть. – каже Пух. – Треба запитати в нього самого про це. Підходять вони ближче до Ослика, а коли він побачив друзів, то ще більше плакати почав. Вінні Пух все-таки наважився запитати: – Ослику, що у тебе сталось? Чому ти такий засмучений і плачеш? – Що? Що ти кажеш? – Я кажу, що сталось у тебе. – крикнув Пух. – Біда у мене трапилась, –

Гумореска У бабці свято – бабці 70 І подарунки всі дарують гожі: Хустки, виделки, капці – все підряд, Й новий жакет із “настоящой кожі”. Та все ж найкращий подарунок бабці Не той жакет і не новенькі капці. Бо бабця нашая – на “ти “ з прогресом: Подарували телефон з джипіересом. Щаслива бабця та й весела годі, Бо нині же ж – панель така у моді. А як ввімкне бабуся емпетри, То аж ревуть в хлівах всі корови. Тепер бабуся – майже режисер: Зняла кіно про п’яного Івана. Це не біда, що мало він не вмер, Коли себе побачив на екрані. А вчора ледь не сталася пожежа: Упала ж бо жаринка із плити… А бабця засиділась в соцмережі – Тепер й з “контактами” вона на “ти”! Ну ось така у нас сучасна бабця, В новій хустині, у новеньких капцях. Почула ці слова й ледве не вмерла: Бо не сучасна тре ж казать – модерна.

Іра Воробей

Вінні Пух змінює професію крізь сльози говорить Ослик. – я загубив своє ліве вухо і тепер ось погано чую. – Ми тобі допоможемо його знайти. – в один голос сказали друзі. – Так, П’ятачок, збігай за відеокамерою, візьмемо в Ослика інтерв’ю, запишемо його і віддамо запис на місцеве телебачення. Сьогодні ввечері його покажуть по телевізору, і хтось-таки відгукнеться. Хутко П’ятачок побіг за камерою, приніс. І вони почали брати інтерв’ю. П’ятачок був оператором, тобто тримав відеокамеру і записував все те дійство, а Вінні Пух був журналістом. Вони всі приготувалися і…: – П’ятачок, починай знімати. – вигукнув Пух. – Гаразд. І тут Вінні Пух почав вести розмову і грати на камеру: – Доброго дня, шанов-

ні мешканці лісу. Зараз ми знаходимось на галявині, де зустріли засмученого Ослика. А про те, чому він такий сумний і заплаканий, зараз у нього і запитаємо: – Ослику, що у тебе трапилось, що змусило так сильно плакати? – Я сьогодні загубив своє ліве вухо і без нього мені дуже погано, бо я став гірше чути. – Розкажи нашим глядачам, коли ти зрозумів, що його не стало? – Я собі гуляв спокійно, на одну хвильку замріявся і відчув сильний удар по голові… А проснувся і пішов далі гуляти, бо

подумав, що це просто я втомився і приліг поспати трішки. Але, коли зустрів пташечок на своєму шляху, то зрозумів, що чогось мені не вистачає, бо вони стояли біля мене дуже близько і співали, а я їх погано чув. Виявилось, що саме лівого вушка мені не вистачає. – А ти шукав своє вухо на тому місці, де, так би мовити, приліг поспати? – Так, звичайно. Я вже проходив кільки разів по тих місцях, де сьогодні гуляв, та, на жаль, нічого там не знайшов. – Співчуваємо. Любі мешканці лісу, друзі, з в е рт а ю с ь

Дякувати Богу! Був звичайний зимовий день… Хоча, ні – не звичайний: тоді ішов не сніг, а дощ і якось незвичайно сумно було на душі. Ледве “випхнувшись” із переповненого тролейбуса на зупинці біля “Там Таму”, рушила до пішохідного переходу. Горіло червоне світло, та люд не зважав на сигнал світлофора: чимдуж перебігали через дорогу навіть сімдесятирічні бабусі. Завжди кудись поспішати? Спішити жити? – кілька хвилин не врятують, зачекаю… Опустила очі додолу і мій погляд зупинився на маленькому білому прямокутному предметі. Що це, ваги? Біля них – чоловік на інвалідному візку. На дворі – страшенний дощ, на душі – не менший. А що на серці у цього “чоловіка з вагами”? Він навіть не кидає жодного погляду на перехожих, сумними, знедоленими очима дивиться кудись, немов у безвість. Чому він тут? Невже йому допоможуть ті кілька гривень? Чесно зароблені кілька гривень… незважаючи, що на дворі такий дощ. А може, йому просто самотньо? Можливо, у нього немає більше нікого і нічого окрім цих стареньких ваг…

Давно загорілося зелене світло, а я так і стояла на тротуарі. Хвиля смутку і водночас щастя пройшла крізь тонкі стінки моєї юної душі… Мільйон різних думок проскочило в голові за одну мить. Хтось із перехожих випадково зачепив мене плечем і розбудив після самогіпнозу. Я пішла, та мої думки залишилися поряд з тим сумним “чоловіком із вагами”. До зустрічі із ним мені було погано на душі: краплини дощу стікали по її стінах. Побачивши його, чоловіка на інвалідному візку, такого самотнього та нещасного, немовби злива прогриміла у просторах м о г о серця. А що на серці у цього чоловіка? Вічні зливи, грози, буревії? Що на душі у цього “чоловіка із вагами”? Вчора ходила на ринок вибирати собі чергову одежину. Щоправда, повернулася з нічим, адже вподобані мною брюки виявилися замалого

розміру. Дорогою додому, проклинала долю за те, що я така товста ( 50 кг при зрості 165 см)! А мала б вже схуднути, адже два тижні вже на дієті. Відмовляю собі у солодощах, смачних маминих стравах, хлібові… Це було

вчор а , а сьогодні “чоловік з вагами” не покидає моїх думок. Та саме «чоловік з вагами» нагадав мені про вчорашній день і думки про свою зайву, на мою думку, вагу. Мені стало соромно перед самою собою… Мені стало соромно перед Богом. Я – молода, я – здобуваю освіту, у мене – все життя попе-


до всіх і кожного: якщо хтось бачив вушко Ослика, поверніть йому, будь ласка, адже ви бачите, як він страждає. І навряд чи комусь із вас хотілося побувати у його становищі. Не будьте байдужими. Вінні Пух і П’ятачок з місця події, телеканал «Ліс ТВ». – Знято! – вигукнув П’ятачок. – Ось і добре. Не хвилюйся, Ослику, твоє вушко скоро знайдеться. І пішли Пух із П’ятачком на студію телеканалу, віддали запис, і вже через декілька годин його показали у вечірньому випуску новин, які дивляться усі мешканці лісу. Наступив ранок. Ще не встиг Вінні Пух прокинутися і розплющити очі, як почув шалений стукіт в двері із вигуками: «Відчиняй, Вінні, це Ослик прийшов!». Пух зірвався з ліжка, підбіг до дверей, відчинив і… побачив щасливого Ослика, який махав своїми двома вушками.

– Привіт, Вінні Пух! Дуже дякую тобі, що допоміг мені знайти вушко. Той запис з інтерв’ю побачило багато мешканців і серед них був Кролик, який сьогодні приніс мені вухо. Він сказав, що знайшов його по дорозі в бібліотеку. Отже, той удар по голові, я отримав від дерева, якого не помітив через свою замріяність, а гілочка з нього і відірвала мені вухо. Отож, моє вушко Кролику так сподобалось, що він вирішив зробити з нього якусь прикрасу для свого дому, але йому завадив сюжет з випуску новин, який ви з П’ятачком зробили вчора. Він приніс мені його і віддав, бо йому стало мене дуже шкода. Я був дуже вдячний йому. І тобі, звичайно, велике «Дякую!» – Та нема за що! Це ж моя робота. Я повинен допомагати людям, а також поширювати важливу і цікаву для мешканців лісу інформацію, бо я журналіст! Ольга Стронк

сторінка

Країна «Там» Там сонця буяють концерти Бадьорого променя нерви Там мрії про казку не вмерли Там небо розсипало перли… Там води пустелю затоплять І паростки в стежку сплетуться Дерева напоєні сонцем … … до сонного неба сміються Там ластівка крильця полоще В калюжі смарагдово-синій. Співає пісні милозвучні, Купаючись в сонця промінні Там ноги босоніж ходили В травах дощово-срібних І пальці лічили години Думок від будь-чого вільних Там чортиком руки стрічались і серце у них калатало… Бо очі печалі боялись… А щастя на двох вистачало…

Там небо розсипало перли І сонце ласкаво сміялось, Там двоє хотіли померти… не так, як хотіли ми, сталось… Ті двоє, ми думали, вмерли стрибнули з розмаху в бетони, в містах закувалися в петлі... погрузли в вокзальних вагонах.... Чи, може, втопились у вічності й забули про давню обітницю. Вони ж бо гадають, що скінчено той шлях, що був лиш піввідстанню! ***** Ще й досі на думку приходить із звуком осіннього листя та пісня, що душу тривожить.. та пісня зі знаком “колись-то”..... Соломійка Дворжак

Спогади мрійливого Про що ще може думати дівчина літом, як не про кодитинства… хання. Його присутність, або

Вихід із підпілля реду, я ходжу по землі своїми ногами… Я – ходжу! Дякувати Богу! Я відмовляюсь від хліба, а дехто заробляє на шматок хліба, сидячи під дощем на інвалідному візку… Боже, як мені соромно перед цим “чоловіком із вагами”… Щодня, прямуючи до університету, я бачу іншого нещасного чоловікаінваліда, що просить милостині у перехожих. Очі наливаються слізьми та щоденна суєта відволікає і ти забуваєш про бідолашного. То ж чому «чоловік із вагами» не покидає моїх думок? Може, тому, що він… із вагами? Тому, що він не просить милостині, а заробляє копійку самостійно, заробляє так, як може? Мабуть, саме тому… Не знаю, як я зароблятиму собі на життя. Не знаю, що чекає мене попереду. Та знаю, що я – щаслива і дякую за це Богові.

Іра Воробей

Пора виходити зі стану емоційного виснаження, імунодефіциту, алкогольного сп’яніння та вічної депресії. Стільки справ, що неможливо зорієнтуватися, що потрібно робити далі. Та все ж, така людська натура, що до останнього сидітиме в мережі, або тріпатиметься язиком, а після того робитеме все поспіхом і в останній момент. Як навчитись не думати про свій емоційний стан, не довіряти не тим людям, а можливо, це підсвідомо уникаються більш-менш серйозні стосунки...

ж відсутність. Але про це згодом... Атракціон «ТІ Ж САМІ ГРАБЛІ» - улюблена жіноча розвага... Закоханість - must have кожного. ©

...дощ дощить..дощовий день...дощ душі - душа в дощі... Суне носик за поріг неслухняний котик Дощиком на душу ― плиг…. Хвостиком на серці: чшшшш Спить клубочком…. Сниться в мисці молоко.. . запах м’яти за вікном І суниці в лісі… Слуха музику дощу в цю негоду весняну… І думки про літо… Кігті точить об мішок у куточку з просом Пахне сіном й молоком… Милом, маком, воском… Дощ іде весну несе в себе в оберемку Дмуха губи на свічки й віск збирають в жменьку… За вікном вщуха гроза... і обгарки свічки... я бабусі занесу й поцілую вічка...

Мар’яна Печенюк

Соломійка Дворжак

19


Редакція не завжди поділяє погляди авторів і залишає за собою право літературного редагування та скорочення публікацій. Передрук заборонено. При використанні матеріалів газети “Об’єктив” посилання обов’язкове.

Керівник проекту: Світлана Кравченко

Редакція Головний редактор: Романюк Альона Заступник головного редактора: Сасовська Ірина Художній та графічний редактор: Печенюк Мар’яна Редактор: Довгопол Катерина Технічний редактор: Горбач Юрій Коректори: Сасюк Тетяна, Онопрійчук Анастасія

Рафал Кореспонденти: Воробей Ірина, Тетяна Бубало, Ковальчик, Катерина Довгопол, Соломія Дворжак, Валентина Геліч, Аліна Мартинюк, Марія Доманська, Ольга Строкн, Оксана Соловей та Христина Кононенко Адреса редакції

вул. Винниченка 30а, корпус ВНУ № 8, ауд. № 41. E-mail: objectuv@ukr.net


ОБ'ЄКТИВ №5