Page 1


Шкурупій і Шевченко "До своїх поетів, як і до пророків чи юродивих, завжди ставляться трошки насмішкувато, але з величезною зацікавленістю".

Гео Шкурупій

Роман про Тараса Шевченка футурист Гео Шкурупій писав у 1930-у році. Він мав робочу назву "Мочиморди", а окремі розділи під назвою "Повість про гірке кохання Тараса Шевченка" були надруковані у тогочасній періодиці з епіграфами друга і колеги Шкурупія - скандального Михайля Семенка. Розділи ці - усього їх п`ять - ніколи не виходили окремою книжкою, а сьогодні журнали, де вони побачили світ, можна знайти лише у далеких, притрушених пилом відділах окремих бібліотек. Але текст Шкурупія про Шевченка - на диво сучасний. Можна навіть не повірити в те, що він був створений більше 80-и років назад! Так і уявляється якийсь винахідливий - і небезталаннний - сучасний студент, який вирішив видати власні фантазії про Шевченка за безцінну літературну знахідку. Але ж ні - авторство тексту належить Гео Шкурупієві. Тож спочатку - про нього, а потім - про Шевченка. Гео Шкурупій народився 20 квітня 1903 (рівно на 14 років пізніше за Адольфа Гітлера) в Бендерах, в родині залізничника і вчительки. Тема залізниці посідає окреме місце у творчості письменника - так, у 1925-у році вийшла збірка його оповідань “Пригоди машиніста Хорна”, де поїзд - такий же повноцінний учасник розповіді, як і люди. Дебютував Гео (справжнє його ім`я - Юрій) віршами у 1920-у році. За кілька років виходить його перша поетична збірка, а у 1925-у - і дебютна збірка оповідань "Переможець дракона". З того часу і до своєї трагічної смерті 1937-о року Шкурупій надрукував, крім вже двох згаданих, збірки “Штаб смерті” (1926), “Січневе повстання. Переможець дракона” (1928), “Патетична ніч. “Нарком” (1929), “Страшна мить” (1929), “Зруйнований полон. Місяць з рушницею” (1930), “Новелі нашого часу. Проза. Т. І.” (1931), “Монгольські оповідання” (1932). Деякі оповідання у цих збірках повторюються, інші фігурують під різними назвами (наприклад, “Січневе повстання” відоме також як “В огонь та хугу”). У цій книзі, крім "Повісті про гірке кохання Тараса Шевченка", вміщено також найцікавіші оповідання Шкурупія: “Переможець дракона”, “Тисяча пройдисвітів”, “Січневе повстання”, “Патетична ніч”, “Вчинок Гуна”, “Гульо”, “Кар`єра святого”, “Долина смерті”, “Нарком”, “Місяць з рушницею”, “Провокатор”, “Зруйнований полон”. Видав письменник і кілька романів: претензійний “Двері в день” (1929), дуже сучасний “Жанна-батальйонерка” (1930) про жінок на війні, не надто вдалий “Міс Адрієна” (1934). 2


Один з перших критиків прози Гео Шкурупія, Олександр Білецький, назвав письменника "цікавим явищем в нашій белетристиці. В літературі, яка по суті тільки тепер зіп’ялася на ноги i виходить у “великий світ”, такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед" (журнал “Червоний шлях”, № 3 за 1926 рік). Сам автор неодноразово підкреслював, що його мета - робота саме у сфері белетристики і не ображався, коли його називали "кав’ярним письменником". В українській літературі 1920-х років був "кав`ярний період", коли письменники, прагнучи будь-якого заробітку, виступали в кав’ярнях. Звісно, з часом цей "ярлик" сприймався вже не як образа, а як найвища ознака богемності. Таким і був Шкурупій - неоднозначним, енергійним, скандальним, талановитим експериментатором. Він активно бере участь у футуристичному русі, пише статті, редагує журнал (“Авангард”); задіяний навіть у такому новому на той час виді діяльності, як кіновиробництво. Так, за сценаріями Гео поставлено фільми “Синій пакет” і “Спартак” (обидва - 1926). Крім того, він працював редактором на кіностудіях Одеси та Києва. Гео Шкурупій завжди творив на межі між прозою та поезією. Так, вірш “Доктор Ствард” він називає “уривком з роману”; твір “Зима 1930 року. Фрагментарні малюнки, виконані віршами та прозою”, як і заявлено в назві, створений і віршами, і прозою. “Твір ми зробили круглим і повноцінним, - як яйце, - пише Шкурупій. - Всі елементи архітектурної побудови ми виділили окремо й вони, як шкаралупа яйця, як стінки й склепіння будови скріплюють твір зовні. Всередині квінтесенція змісту. Як в яйці біле й жовте, тут червоне і чорне. Дві філософії, два світи б`ються за перемогу, й нове перемагає”. Не дивно, що зараз - з відстані часу - найбільш вагомим твором автора здається "Повість про гірке кохання Тараса Шевченка": проза про життя поета. Крім визначних подробиць, стилю та гумору, в ньому є те, що визначає справжній шедевр - актуальність навіть через століття, яку ми зараз і можемо оцінити. Твір Шкурупія про Шевченка не має сюжету у класичному розумінні - і це також дуже сучасно. Складається "Повість..." з п`яти фрагментів - ніби кінофільм: - Поміщицький рай. Примхи Миколи І, імператора всеросійського. Доба й геній. Перша машина. Пророчі думки. - Сальон Карташевських. Суперечка з Тургєнєвим. Портрет генерала з намиленою бородою. Серед уральців. Ликерія Полусмакова. - Перше дитяче кохання. Оксана. Дуня Гашковська. Гарненька німкеня Марія. Князівна Варвара Рєпніна. На зламі. Катерина Піунова. Харитя. Запізніла пристрасть. - Мазурка. Український Версаль. Мочиморди. Витівка з Костомаровим. Стара молодість. - Як уникати самотності. Переодягання. Чортів вітер. Що зробив для Шевченка флорентієць Томазо Фінівера. 3


Перші три фрагменти надруковані у журналі “Життя й революція”, два останні - у “Новій Генерації”, причому усі слова там - з маленької літери: це була частина протесту українських футуристів проти загальноприйнятих мистецьких форм. Невеличкий за обсягом твір - надзвичайно інформативний. Містить, наприклад, кілька детальних описів Тараса Григоровича: "Рядовий Тарас Шевченко віком 39 літ. На зріст 2 аршини 5 вершків. Обличчя чисте, волосся на голові й бровах темнорусе, очі темносірі, ніс звичайний. Під час служби своєї в походах і ділах проти супротивника не був. Читати й писати вміє"; "... повернувся з заслання вусатим і бродатим дядьком. Він втратив у салдатчині свою розквітлу молодість, хоч сам цього й не помічав"; "Широкоплечий, приземкуватий Шевченко, нагадував козака з помітними слідами салдатської муштри. Голова гострокутна, майже лиса, високе зморшкувате чоло, широкий так званий “качачий” ніс, густі вуса, що закривають вуста, невеликі сірі очі, що їхній погляд здебільшого понурий та недовірливий, — тепер він був ласкавий, майже ніжний, з гарною, доброю посміщкою, — голос трохи хрипкий, рухи спокійні, постать вайлувата й мало шляхетна". Гео Шкурупій, не додержуючись чіткої хронології, змальовує найбільш визначні події життя Шевченка (основне місце серед яких, безумовно, займають жінки). Починає автор звіддаля - з опису жорстокостей пана Енґельгарта (нагадує нещодавній хіт кінопрокату “Джанго вільний” американського режисера Квентіна Тарантіно), що дає уявлення про атмосферу, в якій формувався майбутній геній українського народу. Доречно знаходимо тут цікаві думки про долю геніїв: "Боротьба з оточенням і урядами — це доля геніїв, що дають людськості нові ідеї. Лише їхня смерть робить чутливу поразку тим, проти кого вони боролись. Трагічний кінець лише краще підкреслює їхню прекрасну біографію. Геніям нудно вмирати в ліжкові своєю смертю. Куля пістоля, вдар шаблі, вірьовка й нещасний випадок — неодмінні аксесуари кінця. Навіть звичайним людям нудно, коли геній вмирає так само, як вони". Далі - бесіда Тараса Григоровича з Тургєнєвим і Костомаровим; пліткування про письменницю Марка Вовчка та дуже смішний фрагмент про українську поезію. Якщо хтось хоче знайти причину для скандалу в "Повісті..." - шукати варто саме тут. Ось, скажімо, які слова вкладає Шкурупій в уста Тургєнєва: "Єдине, що не подобається мені в вас, - це те, що ви скрізь висуваєте свій лібералізм не тільки як ознаку доброго тону, а як радикальну програму". Третій розділ перераховує закоханості Шевченка. Особисте життя у поета не складалося - дуже прикро. "Фізична краса жінки, виплекана уявою Шевченка, завжди мала однакові принади, - пише Шкурупій. - Варто подивитись на портрети, що їх він писав з знайомих жінок, і одразу впадає в око, що тип жінки Шевченка має біле обличчя й трохи крупну жіночу постать та однаковий розріз очей, що надають обличчям дивовижної подібности. Чорні, 4


іноді карі, великі очі й чорні шнурочком брови так подобались поетові, що він вважав їх за неодмінну приналежність жіночої краси. Жінка, що подобалась Шевченкові, мусіла бути жвава й пристрасна, щоб під нею земля горіла на три сажні. Високий, гнучкий стан, скромність, правдивість і сердечна доброта сполучались в уяві Шевченка, як безперечні ознаки зовнішньої й моральної жіночої краси". Першим його коханням була дівчина Оксана, потім - вільна дівчина, до того ж - полька Дуня Гашковська, далі - "кохання з князівною Рєпніною, що триває багато років"; ще кілька дівчат; згодом - бажання одружитися, але врешті "претендентка", кріпачка Харитя, "відчуває соціяльну нервіність і боїться йти за Шевченка", бо він вже для неї - пан. Наступний, четвертий розділ "Повісті..." цілком логічно торкається теми пиятики. Ніби-то Тарас Григорович - член гуртка "Товариство Мочимордія": "через те, що замість дієслова "пиячити" вони вживали вислову "мочити морду" й кожний завзятий піяка називався мочимордою. людей тверезих вони називали сухомордіями або сухориліями. члени товариства, зважаючи на вміння добре випити, мали титули: мочимордія, високомочимордія, п’янішества й високоп’янішества". Відповідно до висвітлюваної теми, розділ цей химерний і додає нових, "людських" рис до образу Шевченка - саме їх і не вистачає, щоб уявити людину, “розтиражовану” на купюрі в 100 гривень та безлічі інших - не найбільш придатних для цього - місцях. Невідомо, скільки ще розділів "Повісті..." планував написати Шкурупій чи планував взагалі, але образ Тараса Шевченка вийшов у нього цілісним і харизматичним, і саме цей образ є “сюжетом” твору. Культовий український поет постає перед нами живою людиною - зі своїми недоліками та перевагами, проблемами та особливостями, думками та друзями. Це саме той вигляд, у якому, нарешті, можна дозволити собі побачити Тараса Григоровича у його 200-літній день народження. Прикметно, що саме в останньому розділі Шевченко займається художньою творчістю - отже, живе. І цікаво, про що він думає під час роботи над гравюрою: "Треба заробити багато грошей, щоб у цьому світі, де ніщо не робиться без них, не почувати себе знедоленим".

Катерина Лебедєва Київ 2013 рік

5


6


З

м

і

с

Передмова_____________________________________________2 Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка_____________________________________8 Переможець дракона_______________________________37 Тисяча пройдисвітів________________________________43 Січневе повстання___________________________________50 Патетична ніч_________________________________________62 Вчинок Гуна___________________________________________70 Гульо____________________________________________________75 Кар`єра святого_______________________________________78 Долина смерті_________________________________________83 “Нарком”________________________________________________88 Місяць з рушницею___________________________________96 Провокатор____________________________________________106 Зруйнований полон__________________________________113 7

т


Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка Нині Шевченко під моїми ногами. Михайль Семенко

Тарас Шевченко — з черевом і мозком, а не висхлі, підмащені олією мощі. Михайль Семенко, “Реабілітація”

Поміщицький рай. Примхи Миколи І, імператора всеросійського. Доба й геній. Перша машина. Пророчі думки.

Спокійно спить пан Енґельгарт у розкішній відпочивальні свого білого палацу. Він ретельно виконав за день обов'язки колонізатора перед його величністю Миколою Павловичем, імператором всеросійським. Закатувавши за день кількох кріпаків, нажершись, напившись і зґвалтувавши найкращу дівчину-кріпачку, спить пан Енґельгарт, з усіх боків обкладений пуховиками. Але ось пан раптом розплющив свої сонні, заплилі салом очі. Може якась нечемна блоха, що відважилась залізти в панські пуховики, потурбувала пана, чи може панові захтілося пити після такого трудового дня, але пан рішуче сперся на лікоть і сердито подзвонив, маленьким срібним дзвіночком, що його дзвінкий голос розлягся усіма покоями палацу. Нечутно, як тінь, вбігла в панську відпочивальню сонна й гаряча від раптового й короткого сну покоївка й злякано завмерла, чекаючи на суворий панський голос. Русяві коси розсипались по плечах дівчини, що, зігнувшись і боячись підвести на пана очі, чекає несподіваної немилости. Пан навіть не подивився на дівчину, він старанно прислухався. Його чутливі випещені вуха потурбував якийсь шум. Пан знову прислухався. Ясна місячна ніч розливала своє тихе урочисте світло в покоях панського палацу. Від недалекого ставка й болота підіймалось мелодійне кумкання жабів, що різноголосими дзвінками імпровізували найпоетичнішу музику літньої ночі. — Жаби! — сердито промурмотів пан. Почувши сердитий голос пана, дівчина похитнулась, як під ударом батога. Пан на хвилину замислився. Коли б це шуміли кріпаки-селяни, бін би одразу знав, що робити, щоб вони змовкли, але це були звичайні жаби в ставку й болоті, що їх не потягнеш на стайню, щоб там засікти до смерти. Але винахідлива фантазія пана й тут стала йому в пригоді. — Піди, скажи прикажчикові, щоб скликав кріпаків, і хай вони порозганяють усіх жаб на болоті!.. За кілька хвилин у всьому селі знявся приглушений гамір. Кінні прикажчики виганяли з халуп сонних людей і гнали їх до болота, щоб вони там довгими лозинами розганяли жаби. Сонні люди, зморені каторжною працею вдень, 8


перервавши свій короткий і глибокий, як смерть, сон, похитуючись, ішли до болота й там до ранку шмагали лозинами по воді, щоб з першим променем сонця вже знову бути на роботі в полі. Пан Енґельгарт надзвичайно винахідлива людина. Він прекрасно вміє видушувати останні сили зі своїх селян-кріпаків, він уміє винайти такий тонкий і дошкульний спосіб катування для тих, хто насмілиться протестувати, що про ніяке, будь-яке маленьке заперечення від раба-кріпака й мови не може бути. Крім фізичного катування, він може продати дружину селянина, що насмілився протестувати, панові з іншої губернії, може продати й дітей нещасних, безголосих батьків. Коли вмерла в пана гонча сука, що привела кількох цуценят, пан і тут знайшов собі пораду. Він наказав найздоровішій селянці в селі, що годувала немовля, годувати своїми грудьми цуценят, і ця благородна мамка мусіла годувати панських хортів у той час, як її рідна дитина конала з голоду. Пан уміє робити покірливими підданців його величности імператора всеросійського, Миколи Павловича першого. При двох російських імператорах прожив своє бунтарське й гірке життя й колишній кріпак поміщика Енґельгарта, геніяльний поет і художник Тарас Шевченко. За тих часів його батьківщина Україна була російська колонія, яку визискували за допомогою кріпацтва, цього найганебнішого рабства, що його зазнав такою ж мірою український народ, як і неґри південних країн од своїх культурніших визискувачів. Темна й рабська країна з забитим людом і некультурним дворянством була за тих часів Російська імперія. Її імператор Микола Павлович перший був брутальний салдафон, маніяк, що вважав себе за Наполеона, гальмо всякої культурної думки, демагог і боягуз, що гноїв у казематах найкращих представників народів, які були під його імператорською владою. Оточений жандармерією й вимуштруваними полками салдатів, він тримав своїх підданців у ганебній покорі рабів. Самодур і демагог, він любив робити акторські пози перед народом, щоб показати, який він добрий монарх, як він турбується долею свого народу. Коли у 1830 році холера, що ширилась у південних губерніях, нарешті докотилась до Петербургу, вона навіть і в самій столиці не знайшла собі культурного опору. Люд столиці швидко вимирав у страшних муках. При мерехтливому світлі смолоскипів уночі тяглися вулицями міста цілі обози, навантажені домовинами. Померлих од холери вивозили на Кулікове поле й на нове Митрофанівське кладовище, де закопували в землю. Навіть духівництво відмовилось від своїх улюблених прибуткових ритуалів, і людей ховали без християнських почестів, що було ознакою жахливого стану тодішнього Петербургу. Лікарні були переповнені хворими, де некультурні хатні лікарі лікували їх шпанськими мушками, мікстурою, гарячими ваннами й кровоспусканням. Відомий за тих часів прихильник Месмера барон Шаф поклав собі довідатись через свою сомнамбулю, що таке холера і як її лікувати. У наслідок такої дуже розумної дослідчої роботи барона-культуртреґера людність була ощасливлена новими цілющими ліками. Сомнамбуля барона Шабо сказала, що найцілющіші ліки—це продукт, що виробляє заєць при травленні. Про це доповіли імператорові й нарід почали лікувати звичайними кізяками від зайця. Але й ця 9


цілюща настоянка не припинила холери. В Петербурзі нарід почав бунтувати проти лікування і проти лікарів. Була розгромлена Таїрова лікарня, де обурений натовп позабивав на смерть лікарів. Микола, занепокоєний таким станом і знаючи, як на темний нарід впливає демагогія, другого дня прибув на Сінний майдан і в'їхав у саму середину обуреного натовпу петербурзців. Ставши на ввесь зріст на своєму фаетоні, він витяг з кишені пляшку мікстури Меркурія, що нею лікували тоді від холери, а насправді просто труїли нарід, і артистичним рухом руки підніс її до рота. Нарід притих, бачачи свого імператора в такій героїчній позі, якою він хтів довести, що мікстура Меркурія не є отрута. Ляйб-медик Аренд, що був при імператорі, побачивши це, злякано прошепотів. — Votre Majesté perdra les dents!.. — Ваша величність позбудетесь зубів! — Eh bien, vous me fairez une mâchoire!.. — Тоді ви мені зробите щелепи!.. Відповів Микола й випив усю пляшку ліків, щоб довести народові, що його не отруюють. Бунт припинився й нарід заспокоївся. Наївний ляйб-медик Аренд навіть не гадав, що його імператор був такий боягуз, який навіть не довіряв йому. Він перед тим налляв у пляшку від Меркурія звичайної перевареної води. Зубів він не позбувся, бо не був такий самовідданий, щоб втратити хоч один гнилий зуб задля мерзенного холопа. Зміцнюючи армію, будуючи церкви, що в них духівництво проповідувало покору, й збільшуючи податки, імператор одночасово дбав за свій престиж перед народом і ніколи не пропускав нагоди показати себе в кращому освітленні. Він не пропускав жодного параду, жодного свята, щоб не показати себе народові серед свого вимуштруваного війська. Одного разу він дійшов такого безглуздого знущання, що примусив промарширувати коло Олександрівської колони 120.000 війська в день урочистого відкриття її. Через це змучені салдати були без відпочинку на ногах майже цілу добу. Коли в Петербурзі денебудь починалась пожежа, він обов'язково приїздив на неї в своєму екіпажі й керував натовпом і салдатами, що гасили пожежу, як завзятий професійний поліцай. Цьому пожежникові-аматорові незабаром довелося гасити пожежу і свого зимового палацу, що згорів, незважаючи на все пожежне вміння свого володаря. — Pourvu que ce malheur ne coûte rien à la Russie!—Лише б це лихо нічого не коштувало Росії. Кинув він двозначну фразу, останнім залишаючи палац, що палав. Його пророчі слова мали рацію. Новий палац коштував нещасній, забитій Росії багато мільйонів. Одного разу на Благовіщенському мості через Неву трапився новий випадок, що прекрасно характеризував нахил імператора до фальшивої пози. Микола їхав мостом у своєму екіпажі й став випереджати похоронну процесію якогось бідняка, за яким ніхто не йшов і якого ніхто не провожав на кладовище. Микола зліз з екіпажу й пішки пішов сам за похоронними дрогами. Театральний ефект був надзвичайний. Незабаром за його спиною зібрався величезний натовп, що дивився, як імператор сам пішки йде на кладовище. Але всі ці вигадки, що були розраховані на показ себе перед народом з кращого боку, не зменшували глухого незадоволення, що зростало в народі. 10


Найбільше дошкуляла людності поліція й жандармерія. На Кінній площі будували ешафоти. Людей таврували, як скот, спеціяльними машинками для таврування. Управа благочинства радила катувати людей патентованими різками, що їхні розміри були точно визначені. Обов'язкова довжина їхня мусила бути 1,25 аршина, після десятьох ударів різки вже вважалися за використані й їх заміняли новими. Шляхи до Сибіру були забиті каторжанами й іншими таврованими людьми. Талановиті одиниці з простого люду не знаходили місця, де б прикласти своїх сил, на них не звертали жодної уваги. Надзвичайно цікавий винахід зробив геніяльний селянин Петро Телушкін, що полагодив хреста і янгола на дзвіниці Петропавлівського собору. Він винайшов цікавий спосіб сполучення звичайних вірьовок, що за допомогою їх він вилазив на головокрутну височінь дзвіниці, щоб полагодити хреста. Жоден світовий циркач нашого часу не відважився б проробити цю героїчну подорож у хмари, без жодних приладів. Лише руки, що подерлися в кров, і геніяльні вузли вірьовки були приладами Петра Телушкіна. Тричі він вилазив на страшну височінь, виявивши надзвичайну безстрашність і винахідливість. За це сам імператор нагородив Телушкіна... кафтаном. За 25 років знову лагодили хреста, але вже за допомогою риштування, яке коштувало кілька десятків тисяч. Ось, як ставились до кращих представників простого народу. Передові люди не забували, як ганебно Микола перший розправився з декабристами, цими кращими синами своєї батьківщини. Вони були обурені й з того, що Микола нищив найталановитіших представників культурної думки. Хіба не через нього загинув Пушкін, хіба не він заслав на Кавказ поета Лєрмонтова, де той загинув на дуелі, хіба не він провадив жорстоку колоніяльну політику, віддаючи в рабство своїм урядовцям вільні народи за допомогою багнета й салдатського чобота? За крамольні вірші, що турбували його особу, розправився він і з Шевченком, віддавши його на 10 років у салдати. Такої розправи не міг би вигадати жоден середньовічний інквізитор. Власне Шевченко був убитий цією розправою, як були вбиті Пушкін і Лєрмонтов, тільки його смерть мала страшну агонію, що тривала десять років. Звичайне фізичне знищення було забавкою в порівнянні з такою повільною смертю. Ось у тій добі знущання й рабства виріс і згас геній поета Тараса Шевченка, що збудив заголомшену волю своїх братів-українців, що збудив вільну вибухову думку пригніченого народу. Лише коли вмер усім ненависний імператор-держиморда й на престол вступив його син Олександер, Шевченко дістав волю, але ця воля була гірка, як полинь, вона була безрадісна, бо Шевченка фактично вже знищили довгі роки салдатчини. Боротьба з оточенням і урядами — це доля геніїв, що дають людськості нові ідеї. Лише їхня смерть робить чутливу поразку тим, проти кого вони боролись. Трагічний кінець лише краще підкреслює їхню прекрасну біографію. Геніям нудно вмирати в ліжкові своєю смертю. Куля пістоля, вдар шаблі, вірьовка й нещасний випадок — неодмінні аксесуари кінця. Навіть звичайним людям нудно, коли геній вмирає так само, як вони. Од Франсуа Війона до мого друга Олекси Влизька лише один маленький крок, хоч 11


він і нараховує кілька століть. Можливо, я навіть і не помилюся, коли скажу, що його повісять. Можливо, що такої ж думки про своїх друзів і Олекса Влизько. Думки Шевченка, що були загартовані страшною добою рабства, вже накреслювали плян майбутнього визволення з ярма. Доба пари й перших машин несла в собі зародок руїн всієї старої системи. Замащена чорним мастилом людина промовляла йому, як страшна загроза аристократичному світові. Він бачив чорну шкіру чобота цієї людини на потрощених коронах царів. Парову машину бачив Шевченко, коли їхав з Астрахані Волгою на пароплаві “Князь Пожарський” до Нижнього-Новгорода. Потім він бачив її, коли їхав з Москви до Петербургу Миколаївською залізницею. Першу залізницю в Росії збудували 1836 року від Петербурга до Царського села. Довжиною вона була менша за залізницю, що її тепер збудували в Афганістані від Кабулу до нової столиці. 7,25 верстов мала перша російська залізниця й, поки прибули з закордону паротяги, вагони пересували коні. Публіку заохочували до залізниці циганськими хорами, що виступали на Павлівському вокзалі. Багато пізніше була збудована Миколаївська залізниця з Москви до Петербургу, що нею й довелося їхати Шевченкові, повертаючись з заслання. Залізниця була ще дуже молода й простий люд христився, коли бачив паротяг, що пускав сувої диму й снопи іскор. Безліч страшних історій ходило в народі про залізницю, і пасажири їздили з невільним тремтінням у серці. Шевченко всією душею рвався до Петербургу. Їдучи поїздом, він мріяв про його канали, мости й музеї. Марив про Академію, де він нарешті міг знову віддатися своєму улюбленому мистецтву. На станціях він бачив замащених машиністів і кочегарів, що керували паротягом. І ці нові люди, що їх породила машина, викликали в Шевченка дивні радісні думки, що звучали помстою за всі часи знущання. Він бачив перший пролетаріят, що народжувався з першими машинами, і ці люди здавалися йому сильними й енергійними. Це був вибуховий матеріял майбутніх революцій. Несамохіть йому з вуст злітали пророчі слова, як ті, що сказав він на пароплаві “Князь Пожарський”, про парову машину. — Машина уявляється мені, як величезне чудовисько з розкритою пащею, що готова проковтнути поміщиків-інквізиторів. Великий Фултон! І великий Ват! Ваше дитя, що росте невпинно, незабаром пожере батоги, престоли й корони, а поміщиками лише закусить, як школяр лигоминкою. Те, що почали у Франції енциклопедисти, довершить на всій нашій планеті ваша велетенська дитина. Моє пророцтво безперечне!.. Потім все частіше зустрічав Шевченко цих замащених людей-робітників. Він бачив їх і на Україні на цукроварні Семеренка, він усе частіше зустрічав їх і на вулицях Петербургу. Його заслання кінчилось. За десять років вигнання, як помста, виріс молодий пролетаріят і це невимовно тішило Шевченка. У Петербурзі після перших місяців радісної зустрічі з друзями для Шевченка знову настали прозаїчні будні. Настирлива думка про те, що він самотній, не давала йому спокою. І тут він знайшов дівчину Ликеру, що вплела нову гірку повість запізнілого кохання в його неспокійне життя. 12


Сальон Карташевських. Суперечка з Тургєнєвим. Портрет генерала з намиленою бородою. Серед уральців. Ликерія Полусмакова. Якось увечері в будинку Карташевських на розі Ямської й Малої Московської зійшлося невелике товариство постійних гостей цього літературного сальону. Правда, назва літературного сальону не зовсім підходить до цих вечорів у родині Карташевських, але тут принаймні раз на тиждень збирались українські й російські літератори поговорити, пограти в карти і повечеряти. Тут бували, крім літератора Миколи Макарова, що був членом родини Карташевських, письменниця Маркович, відома під псевдонімом Марка Вовчка, письменник Куліш, історик Костомаров, Тарас Шевченко, з російських письменників Тургєнєв, Пісемський, Некрасов, Тютчев, критик П. В. Аненков. На той час літературне життя Петербургу підупало. Аристократичні літературні сальони, що буйним цвітом квітнули в 1830-х роках, поволі завмирали й натомість збільшувалася кількість конспіративних політичних гуртків, і часто літературним сальоном ставав дім дрібного буржуа та урядовця, що заміняв собою аристократичні сальони Волконських, Вієльгорських, Розтопчиних. Різке зниження аристократичного, великосвітського тону ще раніш уже помічалось у гуртках українських літераторів, а особливо на вечорах відомого письменника Євгена Гребінки. Ці вечори різко відрізнялися вже на той час від вечорів у сальоні Вієльгорського-Сологуба. Аристократи нехтують вечорами Гребінки й, коли приходять до нього, то лише задля ввічливости, і ніякої принади на цих вечорах для себе не бачать. Цілком зрозуміло, що людям, які звикли до розкішних і порожніх аристократичних вечорів, де панував вишуканий флірт та легка ігриста поезія, вечори Гребінки з розмовами на поточні політичні питання, були справді нудні. Гуртки українців, що цікавились своїми болючими темами, звичайно не могли притягати російських аристократів, що взагалі погордливо ставились до мрійників-українців, які плекали смішні ідеї звільнення з-під російського рабства. На вечори Карташевських російських письменників, а особливо Тургєнєва, притягала письменниця Марко Вовчок—українська Жорж Занд, що в неї був закоханий Тургєнєв і що її уваги домагалися й інші письменники та публіцисти. Цього разу в Карташевських, крім родини, зійшлися Тургєнєв, Костомаров, Шевченко, Макаров, що сходились уже за звичкою, хоча письменниці Марка Вовчка вже в Петербурзі не було. Варвара Яковівна Карташевська — господиня дому - приймала гостей сама. Шевченко прийшов з Тургєнєвим і вони провадили далі свою суперечку вже в оточенні Костомарова й Макарова, які ні трохи не дивувалися з теми, що її зачепив Тургєнєв. Барин, поміщик Тургєнєв трохи звисока ставився до товариства українців, але його поглядам аристократа-народника, що дивився на простий нарід з погляду мисливця й зустрічався з ним підчас полювання на зайців, імпонувало це 13


товариство, а особливо знайомство з Шевченком. — От ми з Тарасом Григоровичем говорили про літературу,— продовжував Тургєнєв, — у вашій Хохландії стати поетом дуже легко! Надто ще наївні й примітивні вірші ваших поетів! Один Тарас Григорович може дорівнятись до високих перлин літератури російської!.. — Я не згоден з вами, Іване Сергійовичу,—втрутився Костомаров, — навіть наша народня поезія може стояти поруч світових літератур!.. — Я з вашою народньою поезією мало знайомий, а от малоросійському поетові варто зверху написати “Дума”, а потім почати так: “Гой ти доля, моя доля” або “Сіде козачино Наливайко на кургані”, а далі “Попід горою, попід зеленою, грає, грає воропає, гоп, гоп”, або щось подібне, і вірш готовий! Друкуй і видавай! Малорос прочитає, підіпре щоку рукою й неодмінно заплаче!.. — Що це ви говорите?—обурився Шевченко, — “Грає, грає воропає” — це цілковита нісенітниця! — Можливо, — знизав плечима Турґєнєв, — але хохол всеж заплаче... Тургєнєв познайомився з Шевченком після повернення з заслання останнього до Петербургу. Познайомились вони в Академії, куди Тургєнєв приїхав разом з Марією Олександрівною Маркович — Марко Вовчок, що була раніш знайома з Шевченком і тепер відвідала його, переселившись з провінції до столиці. З цього часу почалося тісне знайомство Тургєнєва з гуртком українців, що збирався в Карташевських, але до якого пан-ліберал Тургєнєв ставився іронічнопоблажливо, хоч часто й несамохіть визнавав, що ці українці благородніші за його дідичів. — Признайтесь одверто, — продовжував Тургєнєв,—що ніякої малоросійської мови нема, що це є говірка російської мови! — Українська мова відрізняється від російської мови так само, як польська або чеська, — заперечив Костомаров, — але ви ж, я сподіваюсь, не станете настоювати, що ці мови теж говірки російської. Це все самостійні слов'янські мови, що деякі з них знаходяться під гнітом російської. Я цілком правий, коли вимагаю федерації слов'янських народів і рівноправства!.. Тургєнєв од цих слів трохи поморщився. Яке могло бути рівноправство між дворянином і кріпаком?.. — Щодо рівноправства, то ви пересолили, шановний професоре, наш нарід дуже некультурний і дикий! От як, наприклад, ви перекладете на вашу народню мову таку фразу: “Искусство писателя — подарок богов”?.. Макаров, навіть не моргнувши оком, переклав цю фразу, бачачи щире обурення своїх друзів-українців. — Це перекласти дуже просто, Іване Сергійовичу, — “Мистецтво письменника—подарунок богів”. Тургєнєв трохи зніяковів під насмішкуватими поглядами Костомарова й Шевченка. — Це звучить трохи дивно! — силкувався викрутитись Турґєнєв. — Я попросив одного хохла перекласти мені цю фразу, так він мені переклав її так: “Виськусьтво пісаря — подарок господа”. Ви щось дивно перекладаєте, шановне панство!.. — Це, мабуть, вам переклав якийсь зрусифікований вкрай писар, тому у вас і 14


вийшло не “мистецтво”, а “виськусьтво”!.. — Але погодьтеся зо мною, Миколо Івановичу, і ви, Тарасе Григоровичу, що малоросійська мова ніяк не може претендувати на самостійність!.. — Але, Іване Сергійовичу, — єхидно зауважив Макаров, — навіщо ж ви тоді перекладали з української мови на російську мову “Інститутку” Марка Вовчка, коли вважаєте, що українська мова не самостійна?.. — О, Марія Олександрівна — така чарівна жінка, і її твори викликали в мені такий ентузіязм! Це ж ваш Шекспір! — оправившись од слів Макарова, кинув він камінець у город Шевченка.— Це ж ви, Тарасе Григоровичу, назвали її Шекспіром!.. Нам тепер дивно читати такі суперечки великих людей, коли Україна стала радянською республікою. Але тоді такі розмови про мову були часті серед великих людей, як тепер серед недоукраїнізованих урядовців. — Не можна ж принадами шановної Марії Олександрівни виправдувати переклад! Коли б “Інститутка” була зрозуміла росіянам, навіщо б було її перекладати! — заперечив Макаров. — Доведеться мені, — іронічно зауважив Шевченко, — щоб не утрудняти більше Івана Сергійовича перекладами, винайти таку мову, що була б зрозуміла й руському й українцеві! Спробую я написати поему такою мовою, бо щось Іван Сергійович здорово запарився зі своєю теорією!.. — Рятуйте, люба Варваро Яковівно, — звернувся Тургєнєв до Карташевської, — приперли ваші земляки мене до стінки! Симпатичний, але гарячий нарід!.. — Вас так і залякаєш, Іване Сергійовичу, у вас же убивча діялектика, ви такий майстер на суперечки й звертаєтесь до мене по порятунок!.. — Ви ж чуєте самі, Варваро Яковівно, як ваші земляки доводять, що вище за малоросійське плем'я нема нічого в світі й що особливо ми, великороси, нікчемні, а ми, великороси, сміємося собі в бороду й думаємо: хай собі дітки тішаться поки молоді!.. — Це все та ж відома барська логіка, — сказав Костомаров,— її можна впізнати за три верстви! Ви ж самі напосілися на нас, що в нас література наївна й примітивна, а тепер ще обвинувачуєте, що ми без пошани ставимось до великоросів. На нашу думку, великоруський нарід так само, як і український, потребує рівноправства! — Я згоден з цим, — зовсім несподівано закінчуючи цю суперечку відповів Тургєнєв. — Навіть деякі зустрічі збудили в мені гарячі симпатії до малоросів! Єдине, що не подобається мені в вас, — це те, що ви скрізь висуваєте свій лібералізм не тільки як ознаку доброго тону, а як радикальну програму!.. Представникові передової групи російського дворянства—Тургєнєву важко було миритися з поглядами знайомих українців, але лібералізм, що набував ширших ознак за звичайну чергову моду, поволі впливав на талановиту й чутливу його натуру. Тургєнєв, бачачи зовнішню грубоватість та неаристократичність своїх знайомих, несамохіть відчував у них ідейну твердість і гарячі пориви, що викупляли відсутність великосвітського лоску. Як звисока поблажливо не ставився Тургєнєв до українців, але це знайомство знайшло собі відгук в його творчості. До Шевченка він ставився трохи неуважно. Вигляд Шевченка, що мав на 15


собі сліди салдатської муштри, викликав у Тургєнєва дивну думку про малокультурність Шевченка, про його дикість та самолюбство, хоч останньому Тургєнєв з якоїсь причини надавав великого значення. На його думку, без цього самолюбства, без віри в свої сили, Шевченко загинув би в своєму Закаспійському засланні. Але Тургєнєв безперечно помилявся, він забував, що Шевченко вийшов з простого народу й що він змалку звик до поганого життя, до знущань, що Шевченко був загартований і тілом і серцем, яке живили гарячі ідеї та поривання, що могли перенести вогонь будь-яких іспитів. Зі свого боку Шевченко завжди любив товариство розумних і культурних людей і, звикнувши до проявів самодурства і барства, він часто прощав це людям, що в них воно виявлялось головним чином у словах. Він ненавидів справжнє халуйство поміщиків, коли вони дозволяли собі знущатися з своїх кріпаків, як ненавидів і льокайську обмеженість деяких послужливих ренегатів-українців. І український і російський поміщик був для нього лише пан, що хоче вислужитись і заробити на шаленій експлуатації кріпака. Варвара Яковівна Карташевська, помітивши, що суперечка втратила свою гарячковість і гострість, запросила гостей до столу. Варвара Яковівна, з якою познайомив Шевченка Григорій Ґалаґан, була рідна сестра Миколи Яковича Макарова, найкращого Шевченкового приятеля. Карташевські були майже за рідну сім'ю Шевченкові останніми роками після заслання. Він бував у них майже щодня й написав портрета дочки Варвари Яковівни — Наді. За столом розмова перейшла на мирніші теми. Тургєнєв, що був завзятий мисливець, одразу перейшов на улюблену тему про полювання, посипались анекдоти й спогади, що більше личили черговій вечері літераторів, яким розмова на літературні теми часто добре набридала. — Я помітив, — говорив Макаров,—що старі анекдоти можуть жити від Адама й Єви! Я готовий платити по кілька карбованців за нову анекдоту і нещадно бити тих, хто завжди намагається розповісти старої, відкриваючи її, як Колумб Америку. Проти людей, що оповідають старих анекдот, я видав би закона, щоб їх негайно виселяли до ескімосів. Лише там вони могли б мати успіх!.. — Чи це не проти наших анекдот, Миколо Яковичу, ви виголосили цю промову? — спитав Костомаров. — Але ви помітили, мабуть, — зауважив Тургєнєв, — що навіть старі, всім відомі вже анекдоти й ті завжди викликають сміх?.. — Це сміються задля ввічливости, — сказав Шевченко, — щоб заохотити оповідача!.. У мене оповідачі анекдот завжди викликали не сміх, а сльози!.. — Я ж казав, що ви дуже чутлива натура, Тарасе Григоровичу,— сказав Тургєнєв, відкидаючи з чола волосся,—але я з охотою послухаю Миколу Яковича!.. — Це мені сьогодні один знайомий,—продовжував Макаров,— розповів стару історію, що приписується Тарасові Григоровичу, коли ще він був молодий... — Ну, ви з мене зробите, я бачу, справжнього діда!—зауважив Шевченко. — Ач, який молодий гульвіса, ще ображається! — засміявся Костомаров. — Що ж це за історія? — трохи вередливо спитав Тургєнєв. — Це з того часу, коли Тарас Григорович був молодий, початкуючий художник, 16


що подає надії. Але я не хочу, щоб ви мене одправили до ескімосів, бо це вже всім відома історійка, я лише хтів сказати, що вже минуло добрих два десятки років, а цю історійку ще розповідають з таким виглядом, ніби вона трапилась учора. — Це, мабуть, історія з портретом? — спитала Варвара Яковівна. Її вже оповідають навіть по селах, тільки в трохи зміненому вигляді. — Та розкажіть же, Миколо Яковичу, не мучте! — попросив заінтригований Тургєнєв. — А хіба ви її не чули?.. — Побожіться йому, Іване Сергійовичу, що не чули,—іронічно сказав Костомаров, — бо він не розкаже через побоювання, що свою першу промову про анекдоти він виголосив сам проти себе!.. — І то правда! — сказав Макаров.—Заткніть вуха, Тарасе Григоровичу, вона вам, мабуть, добре набридла. Дивно, що ви не чули, Іване Сергійовичу, цієї історйки! Просто не віриться. Я дуже давно чув її від одного художника. Якийсь генерал замовив портрета, кажуть, Тарасові Григоровичу, хоч це він часто заперечує, за п'ятдесят карбованців. Коли портрет був готовий, генерал відмовився платити, чи йому портрет не сподобався, але він одмовився прийняти його. Ображений художник, що його таланта не визнав генерал, а ще більше за те, що він дурно працював, вирішив жорстоко помститися. Щасливий випадок йому допоміг. Художник випадково довідався, що генерал ретельно відвідує одну цирульню, де підтримує своє волосяне господарство. Блискуча ідея спала на думку художникові! Він запропонував цирульникові купити в нього для вивіски генерала з намиленою бородою. Така вивіска, як переконував цирульника художник, створила б його підприємству велику рекляму та підтримала б аристократичний тон. Цирульник охоче погодився, і майже дурно купив цю прикрасу для свого підприємства. Незабаром генерал, що прийшов постригтись, помітив на вивісці свій портрет. Од такої ганьби генерал трохи не оскаженів! Але нічого було робити й генералові довелося викупити свій портрет уже в цирульника за великі гроші, та ще з намиленою бородою! Ось який штукар був Тарас Григорович замолоду... — Це дуже дотепно! — сказав Тургєнєв, трохи здивовано поглядаючи на Шевченка. — Невже, Тарасе Григоровичу, це ви йому такий кунштюк піднесли?.. — Щось не пам'ятаю, — скромно відповів Шевченко,—я думав, що це буде історія з гускою!.. — З гускою?.. — Була така історія, коли ми крали чужі гуси й за цією моделею малювали янголам крила. Але це теж було дуже давно. — Так ви теж трохи причетні до богеми, а я цього собі й не уявляв! — промовив Тургєнєв.—У вас, мабуть, тепер багато таких історій трапляється... — Тепер ні, а от під час заслання були деякі смішні випадки!.. — Розкажіть що небудь, Тарасе Григоровичу!—попросила Варвара Яковівна. Шевченко не примусив себе довго просити й дуже просто без всякої ефектації розповів коротеньку історійку, що трапилась з ним під час заслання. — Досить смішний випадок трапився зо мною під час моєї служби в ескадрі Бутакова. Це була експедиція для обслідування Аральського моря, що її вирядив уряд під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова. Мені пощастило 17


влаштуватись при цій експедиції художником, щоб змальовувати краєвиди степів та берегів Аральського моря. Після плавання ми повернулись на зимування до форту Кос-Арал, де в гарнізоні були уральські козаки. Вони, побачивши мене з широкою, як лопата бородою, подумали, що я розстрига-священик або що я неодмінно якийсь мученик за віру. Зараз же доповіли про це своєму командирові. Той конспіративно покликав мене в очерет, — та бух передо мною навколішки! “Благослови, — говорить,—батюшко! Ми вже все знаємо!” Я одразу збагнув з ким маю діло й без жодного вагання одмахав його найсправжнісіньким розкольницьким благословінням. Захоплений осавул розцілував мою руку, а ввечері закатив такий гучний бенкет, що нам і вві сні ніколи не снився... — Ти й тепер, Тарасе, за розкольницького пан-отця зійти можеш!— засміявся Костомаров. — Але це ж не все! — продовжував Шевченко. — Незабаром, після цього, уже поголивши бороду, я поїхав до Раїму. Тут уральці зустріли мене з прихованим захопленням. Начальник загону запропонував мені 25 карбованців, що від них я необачно відмовився... — Ти такий, що відмовишся! — перетяв його Костомаров.— Не дурно позичаєш скрізь де можеш!... — Уяви собі, що відмовився! Надто вже несподівана ситуація була! Старий уралець був сильно зворушений моєю безкорисністю й цим, на його думку, я спонукав його таємно одговітись у кибітці й, коли буде можливість, причаститись від такого безпримірного пастиря, як я. Щоб не нажити собі клопоту, я вже ретельно два рази на тиждень голив собі бороду. Коли б це трапилось на берегах Уралу, де є жінки, то я не відкараскався б так легко, бо ввесь фанатизм зосереджується в жінках і дочках розкольників... — Скажіть, Тарасе Григоровичу, дичини багато в тих краях?— спитав Тургєнєв. — Дичина є,—відповів Шевченко, — але, по правді сказати, я не цікавився нею!.. — А я навпаки, коли трапляється будь-яка нагода пополювати, ніколи не відмовляюсь!—заговорив Тургєнєв, розворушений оповіданням Шевченка й сам заохочений оповідати своїх пригод.— Полювання завжди дає багато матеріялів до вивчення природи рідного краю та психології тубільців. Руська людина, що не тільки шапку, а й мозок свій носить набакир, найкраще піддається вивченню на лоні природи. Одна з головних принад полювання — це те, що воно примушує вас пересуватися з місця на місце, а це для вільної людини дуже приємно. Хто, крім мисливця, відчував, як приємно блукати ранком, серед кущів або в полі? Зеленою рискою лягає слід ваших ніг на росяну, побілілу траву. Млосно стає від безлічі пахощів. Ідеш лісом і поглядаєш на собаку. Раптом з-під самих ніг вирветься дичина. Прогримить постріл, і знову блукаєш лісом, згадуючи давним-давно заснулі враження!.. — Ви так барвисто оповідаєте, Іване Сергійовичу,—сказав Макаров,— що мене так і тягне пополювати! Але, мабуть, це зв'язане з деякими труднощами, незручністю, втомою?.. — Зате задоволення яке!..—відповів Тургєнєв. В цей час до кімнати зайшла гарненька покоївка Варвари Яковівни Карташевської. Розмова увірвалася, бо покоївка була вдягнена в національне 18


українське вбрання, чого з нею раніше не бувало. Її вигляд був такий екзотичний, ніби вона допіру приїхала з самих нетрів українського села. Від неї так і пашило барвистістю й пахощами зеленої України, що гості несамохіть звернули на неї увагу. Вона стала прислуговувати коло столу. Це була Ликера Полусмакова, колишня кріпачка Макарова, родом з Ніженського повіту на Чернігівщині. Мати Макарова вивезла Ликеру до Петербургу й вона хоч і дістала від них вольну, але проживала наймичкою-покоївкою в сестри Макарова, Варвари Яковівни Карташевської. Макаров, як завзятий українофіл, бажаючи особливо догодити Шевченкові, надумався пошити для Ликери справжнє українське вбрання з усіма його яскравими й різнокольоровими атрибутами, з тим, щоб вона в цьому вбранні прислуговувала за столом, коли серед гостей буде Шевченко. Ликера була дуже гарна дівчина років двадцяти. Стан у неї був пишний, високий, гнучкий, постать була струнка й елястична. Кругловида, з карими очима, коральовими вустами навколо маленького роту, з товстою темно-білявою косою, що спускалась до пояса по пишних, круглих, наче вирізьблених плечах. Її поява в новому вбранні викликала в гостей, а особливо в Шевченка, щире захоплення. Ця дівчина була справжній витвір його народу. Це був тип жінки, що так подобався Шевченкові. Навіть Тургєнєв, знавець жіночої краси, дивлячись на це молоде, свіже, трохи грубе єство, не дуже гарне, але привабливе, з чудовим білявим волоссям, з трохи гордовитою, спокійною постаттю, що властива її племені, не стримався, щоб легенько не взяти її за підборіддя. Гості були в захопленні. — Оце так дівчина! — захоплено говорив Шевченко. — Це наша українська краля! Дочка нашого простого народу!.. А яка красуня! Дякую, дякую, Миколо Яковичу, що зробили мені таку величезну приємність! Запашними степами й ланами золотого жита моєї далекої України повіяло мені від цієї прекрасної дівчини!.. Яка красуня, яка красуня!.. Варвара Яковівна Карташевська трохи незадоволено стиснула вуста, їй не подобалося таке одверто виявлене захоплення в присутності служниці. — Ти не слухай, Ликеро, а краще прислуговуй гостям! — незадоволено кинула вона Ликері. Тургєнєв, що оком знавця оглядав дівчину, теж задоволено проговорив. — Гарна дівка! Дуже виразний тип малоросійської жінки!.. Щасливий ви, Тарасе Григоровичу, що в вас такий барвистий нарід!.. — Ви не можете собі уявити, як порадував мене Микола Якович,— говорив Шевченко,—давно вже я мріяв побачити живу душу з моєї батьківщини. Яка чудова дівчина! Будь мені менше років, неодмінно засватав би її в Миколи Яковича!.. — Ще й тепер не пізно!.. — пожартував Макаров. Тургєнєв зі здивуванням дивився на Шевченка. Він мало розумів цю людину, вона була йому трохи чудна й дика. Широкоплечий, приземкуватий Шевченко нагадував козака з помітними слідами салдатської муштри. Голова гострокутна, майже лиса, високе зморшкувате чоло, широкий так званий “качачий” ніс, густі вуса, що закривають вуста, невеликі сірі очі, що їхній погляд здебільшого 19


понурий та недовірливий, — тепер він був ласкавий, майже ніжний, з гарною, доброю посміщкою, — голос трохи хрипкий, рухи спокійні, постать вайлувата й мало шляхетна. “Звідки таке захоплення цією дівчиною в цього байбака? — не розумів Тургєнєв. — Дівчина, як дівчина, нічого особливого, щоб так прямолінійно виявляти своє почуття: Можна подумати, що він справді закохався в цю покоївку! Яка нісенітниця!..” Поки гості виявляли своє захоплення, Ликера, бачачи незадоволені погляди Варвари Яковівни, вибігла до коридору. Тут її не з меншим захопленням упіймав у свої обійми рябенький льокай і м'яко притиснув до стінки в напівтемному коридорі. — Пани прямо подуріли! — шепотіла Ликера, вивертаючись з сміливих обіймів служки. — Особливо той лисий, вусатий дідок... Такі ахи й охи!.. Невже, я така красуня, Іване?.. — О, ти чарівна, Луцько!—шепотів розпалений служка, ще сміливіше притискаючи Ликеру. — Пусти, Іване!.. Геть!.. — викрутилась Ликера з його обіймів. — А ти краще подивись, що я тобі приніс! — почав наступ служка з другого боку, бачачи, що його особисті чари не впливають і, витягаючи з кишені загорнуту в папір смажену дичину. — Це потім, потім! — зашепотіла Ликера, ласкаво дозволяючи завзятому зальотникові знову обійняти себе й поцілувати в щоку. — Треба бігти прислуговувати панам! Пані розсердяться. І вона знову вбігла до кімнати, залишивши зідхати служку в напівтемному коридорі. Тургєнєв знову говорив про надзвичайно темні й незрозумілі інстинкти простого народу, говорив про незрозумілі почуття, що керують вчинками окремих представників селянської маси, що йому з ними доводилось зустрічатись. — Це тому, що ви належите до великосвітського кола людей,— говорив Макаров, — от Тарасові Григоровичу, як справжньому синові свого народу, він не здається таким незрозумілим. А проте й він часто не розуміє... — Коли живеш з людьми віч-на-віч, коли входиш у саму їх гущу, тоді не може бути й мови про незрозуміле, але коли одірваний, як тепер я, — заговорив Шевченко, — втрачаєш звички, втрачаєш нитки, що тебе з'єднували... Розмова поволі перейшла на інші теми. Вечір скінчився традиційними співами українських пісень. Співав сам Шевченко, співали й хором. Пісня на мить з'єднувала людей, що були одірвані від своєї землі, як пісня морського екіпажу з'єднує його з таверною найулюбленішого порту.

Перше дитяче кохання. Оксана. Дуня Гашковська, Гарненька німкеня Марія. Князівна Варвара Рєпніна. На зламі. Катерина Піунова. Харитя. Запізніла пристрасть. 20


Фізична краса жінки, виплекана уявою Шевченка, завжди мала однакові принади. Варто подивитись на портрети, що їх він писав зі знайомих жінок, і одразу впадає в око, що тип жінки Шевченка має біле обличчя й трохи крупну жіночу постать та однаковий розріз очей, що надають обличчям дивовижної подібности. Чорні, іноді карі, великі очі й чорні шнурочком брови так подобались поетові, що він вважав їх за неодмінну приналежність жіночої краси. Жінка, що подобалась Шевченкові, мусіла бути жвава й пристрасна, щоб під нею земля горіла на три сажні. Високий, гнучкий стан, скромність, правдивість і сердечна доброта сполучались в уяві Шевченка, як безперечні ознаки зовнішньої й моральної жіночої краси. Найсвітлішою плямою в пам'яті кожної людини лишається її перше кохання. Дитяче кохання, що має в собі море невинности, теплоти й соняшної ясности, завжди приваблює дорослих людей, а особливо творчість великих поетів. Майже нема жодного поета, щоб не присвятив кількох рядків своєї творчости світлому коханню дитинства. У багатьох світових поетів дитяче кохання зв'язується з найкращими спогадами життя. Приклади кохання в ранньому дитинстві великих поетів Данта, Байрона, Гюґа лише доводять, що для всієї людськости спогади з дитячих років несуть з собою світлі моменти буття. Своє перше дитяче кохання, стилізоване у відомому вірші, Шевченко згадував з великою насолодою й у часи старости. В одміну від кохання інших поетів, до Шевченкового кохання завжди домішується безрадісний соціяльний мотив, що знижував світлість спогадів з раннього дитинства. Цей мотив скривдженої жінки з простого народу просякає всю його творчість, епізод з дитинства та часті побутові, соціяльні випадки, що їх спостерігав Шевченко, вплинули так на освітлення жіночої долі простого народу. Перше кохання Шевченка стосується до того часу, коли вмерла його мати, коли йому було щось дев'ять років. В цьому віці він мав подругою серця кучеряву Оксану, з якою ріс разом і з якою його мати, милуючись на дітей, хтіла колись одружити Тараса. Одного разу, коли він пас вівці, йому стало так гірко без матері серед чужих людей у важкій роботі, що він заплакав. Дівчинка Оксана, що працювала поблизу, почула, що він плаче, підійшла й поцілувала його, втираючи сльози. Від цього поцілунку проясніло в серці дитини й вони вже разом погнали до води чужі ягнята, посміхаючись сонцеві, ланам і садам. Важке життя розлучило дітей. Але спогад про це кохання на все життя залишився в серці Шевченка. Особливо на засланні, на пустельному азіятському березі Каспійського моря, Шевченко з болем згадував свою безталанну Оксану, з якою він мріяв одружитись, щоб з нею удвох жити серед високих тополь і дивитися згори на широкий Дніпро. Кожний вигнанець плекає мрію колись повернутись на батьківщину. Мрія про батьківщину стає чарівною казкою, що її оповідають дітям. А в казці є тополі, озера, чудова хатинка, де відбувається принадне щасливе життя героїв. Таку мрію-казку плекав і Шевченко усе своє життя, де б він не був. І казка, як невловимий привид, тікала, танула, залишаючи в уяві лише терпкий намул омани. На жаль, Оксану спіткала сумна доля. Та доля, що в поезіях Шевченка завжди 21


стояла на шляху української жінки-селянки. Коли Шевченко повернувся з заслання й відвідав батьківщину, він згадав про Оксану й запитав брата про неї. Сумну відповідь почув він од нього. — Пішла в похід за салдатами й так і загинула!.. Пізніше кохання поета не було вже таке романтичне. В юнацькі роки, коли поміщик Енґельгарт виявив його хист до малярства й віддав його в науку, щоб потім з більшою користю експлуатувати його, Шевченко призвичаювався до художнього богемства й тут поволі молодий художник набував уміння кохати жінок і вклонятися їх красі. Коли Енґельгарт перебував у Варшаві, він оддав Шевченка в науку відомому за тих часів у Варшаві портретистові Лампі. Тут Шевченко познайомився з дівчиною, що не була кріпачка, а була з вільного міського населення й заробляла на себе шиттям. Дівчина була незалежних поглядів і це знайомство мало великий вплив на забиту, але глибоко вразливу натуру Шевченка. Кохання до вільної жінки облагородило почуття Шевченка й усе настирливіше в нього поставало питання, яке мучило його з дитинства, про те, чому б і кріпакам не бути такими вільними людьми, як люди інших вільних станів. Дуня Гашковська, як звали дівчину, що її покохав Шевченко, була полька й це теж пішло йому на користь, бо дівчина, крім польської мови, жодної мови не знала й це допомогло Шевченкові в розмовах про кохання з нею удосконалити своє знання польської мови. Ці надзвичайно приємні лекції з польської мови дали можливість поетові згодом в оригіналі читати естетику Лібельта й твори великого польського поета Міцкевича. Кохання це швидко пролетіло чудесним маревом серед неволі й страждань, увірвавшись несподівано для закоханого Шевченка. Корабель його кохання терпів аварії в бурях зрадливого життя. Його кохання нагадувало фреґат нещасливих мореплавців, що терплять аварії, не дійшовши до берега, й все знову й знову починають свою завзяту подорож, не зважаючи на невдачі. Крім того, це був корабель невільницький, що кінцем прив'язаний до корми володаря. Радіюс плавання був обмежений чужою волею. Готувалось польське повстання, і поміщик Енґельгарт, не бажаючи, щоб це в будь-якій мірі вплинуло на його матеріяльний стан, переїхав до Петербурґу, залишивши Шевченка в Варшаві, щоб не переривати його навчання у портретиста Лампі. Але недовго тривало це вільне життя Шевченка, освітлене коханням до вільної дівчини Дуні Гашковської. Польський революційний уряд в період повстання вислав його з Варшави з іншими руськими, давши йому на дорогу гроші тодішніми революційними асиґнаціями. Шевченко, як кріпак Енґельгарта, мусів дістатися до Петербургу, де був його володар. Уже в Петербурзі, одержавши волю й працюючи у великого Карла Брюллова, Шевченко одержав той зовнішній лоск, що допоміг йому бути рівним у будьякому високому товаристві. Вирвавшись з неволі й познайомившись через Брюллова з багатьма кращими петербурзькими домами, Тарас Шевченко часто став роз'їжджати по вечорах. Він увійшов у моду і його скрізь почали приймати, як дивовинку. 22


В цей період життя Шевченко жив у свого земляка художника Сошенка, що витяг його з рабства. В їхньої хатньої господині — німкені жила племінниця — сирота, дочка Виборзького бургомістра Марія, дуже гарна дівчинка. Художник Сошенко дуже любив її й хтів з нею одружитись. Але молодий поет Тарас зруйнував усі його пляни. Очарування молодости взяло своє й незабаром Марія стрімголов, без жодних вагань, закохалася в Шевченка. Переможня молодість, що не знає собі перепон, воля й талант клекотіли в серці юного художника. Тепер Шевченко несвідомо прагнув задовольнити й втішити себе всім, що раніш було йому далеке й неприступне. Воля зламала заборону й він, як молодий сокіл, що видерся з клітки мисливця, дбав злетіти на найвищу гору. Художник Сошенко довго терпів це, але врешті не витримав і вигнав Шевченка з приміщення. Марія стала ходити до Шевченка на його нове приміщення й цей роман кінчився дуже небажаними наслідками для неї. В майстерні великого Карла Шевченко разом з малярською наукою придбав і нові нахили та вміння очаровувати жінок, що йому було надзвичайно легко через свою багату поетичну натуру. Перебуваючи на Україні вже відомим художником і поетом, Тарас Шевченко познайомився з генерал-губернатором князем Рєпніним. Князь Рєпнін запросив Шевченка до себе в Яготин, де Шевченко зробив копію з його портрета. Тут він познайомився з дочкою князя Варварою Іванівною. З цього часу починається його кохання з князівною Рєпніною, що триває багато років. Лише величезна соціяльна різниця в їхньому стані, хоч і припустима можливість справжнього роману між ними, не дозволила їм закінчити його традиційним шабльоном. Навіть сильні страждання князівни не могли примусити її забути той галас, який піднявся б, коли б довідались про їхнє бажання одружитись. Князівна проклинала минуле кріпацтво Шевченка, але й делікатний Шевченко розумів, що його шлюб з князівною неможливий, що він, колишній кріпак, ніколи не стане власником живих і мертвих душ через одружіння з князівною. Пристрасть перейшла у них у довге постійне почуття, що підтримувалось навіть тоді, коли Шевченко був у засланні в салдатах, поки князівні не заборонили писати листи, поки довгі роки розлуки не стерли це почуття, не зробили його смішним. Кохання до п'ятидесятилітньої старої дівулі могло викликати в Шевченка лише сміх, бо князівна сильно постаріла за довгі роки його заслання. Ще перед самим засланням, бачачи всю марність свого роману з князівною Рєпніною, Шевченко виявив серйозне бажання одружитися. Не знаючи неподіленого кохання й, маючи безліч скороминущих епізодів та любовних зв'язків, Шевченко вирішив одружитися з Федосією Григорівною Кошиць. Федосія була дочка священика села Кирилівки, шістнадцятилітня чудова дівчинка. Тепер він уже шукав не коханку, а товаришку, споріднену душу, однодумця. Соціяльна різниця й тут стала перепоною на шляху Шевченка. Батьки дівчини відмовили йому, як колишньому кріпакові. Ця відмова раптом затьмила його щастя почувати себе вільним, вона зайвий раз нагадала йому, хто він такий, і його волю самотнього борця. Ще молодий, здоровий, повний творчих сил, він потрапляє в нову неволю, але 23


ще гіршу за попередню. Формулярний військовий список найхудожніше передає портрет Шевченка тих часів. Хоч цей список трохи сухий, але він точно передає Шевченка в байдужому військовому освітленні. “Рядовий Тарас Шевченко віком 39 літ. На зріст 2 аршини 5 вершків. Обличчя чисте, волосся на голові й бровах темнорусе, очі темносірі, ніс звичайний. Підчас служби своєї в походах і ділах проти супротивиика не був. Читати й писати вміє. У хатніх відпусках не був. За найвищим наказом, що пояснений у розпорядженні пана командувача окремим Оренбурзьким корпусом панові командирові 23 піхотної дивізії, за писання обурливих віршів Шевченко призначений на службу в окремий Оренбурзький корпус рядовим з правом вислуги, під найсуворіший догляд з забороною писати й малювати, щоб від нього ні в якому разі не могли виходити обурливі й пасквільні писання”. Шевченко, що його вважав за небезпечного боягузливий уряд Миколи першого, повернувся з заслання вусатим і бородатим дядьком. Він втратив у салдатчині свою розквітлу молодість, хоч сам цього й не помічав. Першою думкою, що вже не покидала його до могили, після заслання була думка про одруження. Йому вкрай обридло бурлацьке життя. З проханням одружити його будь-якою ціною він звертається до всіх своїх друзів і до брата Бартоломія. Перша ж його спроба одружитись після заслання потерпіла невдачу. В Нижньому він познайомився з родиною Піунових. Молода дівчина Катерина Борисовна Піунова, що була артисткою Нижегородського театру, сильно сподобалась йому. Все своє перебування в цьому місті він присвятив залицанню до Піунової. Але в салдатчині він втратив свої чари і своє вміння подобатись жінкам. На його пропозицію одружитись з Катериною Піуновою йому відмовили. Шевченко, як усі старі люди, що звикли замолоду до успіху в жінок, уже ніяк не міг примиритись з тим, що він втратив своє очарування. Він ніяк не міг, та й не хтів примиритися з цим і робив усе нові спроби подобатись жінкам. Невдалі спроби одружитись з жінками з інтелігентного оточення привели його до думки, що такі жінки йому — колишньому кріпакові не підходять, що все одно вони не розумітимуть його, зраджуватимуть і вимагатимуть порожнього панського життя, що його завзятим ворогом він був і досі. З цього часу він починає мріяти про жінку з його пригніченого народу, про жінкукріпачку, що їй він дасть волю і що буде йому вдячна за це ціле життя. Проста жінка-селянка, що кохатиме його, не буде порожня кокетка, не буде зраджувати його з провізорами і влесливими урядовцями, вона дбатиме за його маленьке господарство, за його спокій, і він зможе написати ще багато хороших речей. Він просить брата Бартоломія одружити його з селянською дівчиною Харитею Довгополенковою, що її він бачив, перебуваючи на Україні. Але тут він зустрічає вже недовір'я з боку Хариті. Як Шевченко не був зв'язаний з своїм народом, але його культурність і його талант поставили його вище над масою й одірвали його від неї. Тепер Шевченко вже навіть для Хариті, якій він пропонує одружитись, пан. Вже Харитя відчуває соціяльну нерівність і боїться йти за Шевченка. — Викуплять, а потім і закріпачать на все життя! Бог з ними!.. Відповіла Харитя, коли брат Шевченка запропонував викупити її, щоб одружити з Тарасом. Але й це не зупиняє бажань Шевченка одружитись. Всі жінки, що їм він 24


пропонує свою руку, ще зовсім молоді й свіжі. Він зовсім забуває за свої старі роки і йому до нестями подобаються живі молоді дівчата, що в них грає кров і молодість, наливаючи рум'янцем щоки і елястичністю гнучкі здорові постаті. Успіхи молодих років запаморочують йому голову й він гадає, що такий же принадний красень, як був колись. Знайомство з Ликерою Полусмаковою знову збуджує пристрасть Шевченка, і вона кипить, як лава старих вулканів, гаряче й нестримно. Вона руйнує спокій, розстроює психіку, спалює й без того старий організм. Буяння й пориви молодості, що збереглися в душі Шевченка, незважаючи на героїчно важке життя, тепер збуджують його до запізнілих любовних утіх.

Мазурка. Український Версаль. Мочиморди. Витівка з Костомаровим. Стара молодість.

Розбитий механічний орган, що нагадував великий дубовий буфет або книжкову шафу, вихлюпував із себе брязкотливі громоподібні арії наймодніших опер, заялозені мотиви старовинних вальсів і мазурок, що роздирали вуха відвідувачів заіржавілими, як старе залізо, звуками. Шевченко сидів за столиком, підперши рукою голову, і мрійливо дивився на штоф з горілкою й на недогризений огірок, що були перед ним. Ці настирливі грімливі звуки органу, що глушною зливою наповнювали кімнату в ресторані, ані трохи не перешкоджали йому. Вони наповнювали вщерть весь його настрій, що виривався геть з цієї кімнати, як виривалися й ці крикливі мелодії, з якимось молодецьким запалом і завзяттям. Запал молодості наповнював груди Шевченка й йому бажалось, як двадцятилітньому хлопцеві, зробити будь-яку веселу витівку, що розвеселила б усіх і принесла б і йому бадьоре задоволення. Орган уже втретє або вчетверте повторював одну й ту ж мелодію старовинної мазурки, що чомусь особливо сподобалась Шевченкові. Власне, тепер він навіть уже й не чув цієї мелодії, хвиля швидких глушних звуків розливалась кімнатою й водоспадом наповнювала Шевченка, примушуючи забувати ресторанну кімнату й переноситись у мріях, крізь шкло штофу з горілкою і крізь стіни кімнати в інший світ. Це був світ, в якому він бачив себе молодим художником, без цієї блискучої лисини, що відбивалася в тьмяному шклі пляшки, без цих зморшкуватих щок, що так не личили його вічно молодій душі, яка була здатна й тепер на веселу дотепну витівку будь-якого мешканця напівголодної мансарди. Молода душа мансарди лише компромітувала фізичну поважність старої людини й наповнювала вже знесилене тіло палкими й пристрастними бажаннями ентузіястів і фантазерів. та-дратта, та-дратта, та-дратта, та-та. Як збожеволілий метроном, орган хрипко розкидав галоп мазурки й дражнив уяву удаваною веселістю, що знесилено хрипіла в його напіврозбитому механічному серці. 25


— Сто чортів! Припиніть гру цієї порохнявої катеринки!.. — Половий, заткніть їй пельку! який чорт надоумив вас поставити тут цей паровик!.. Закричали, знеможені грою органу, відвідувачі з різних кінців кімнати, силкуючись перекричати розбещене кепкування металевої пельки. — Від такої гри можна оскаженіти! Хай грає щось інше! Половий нерішуче підійшов до органу й зупинившись, запитливо подивився на столик Шевченка. — Ха-ха-ха! Хай грає мазурку! Я ж за це плачу! – закричав, заперечливо махнувши рукою, Шевченко. Ха-ха! Це ж весела мелодія!.. Відвідувачі, захоплені цією настирливістю, теж впадали в транс, і коли орган, зупиняючись, видушував з себе останні звуки, майже хором кричали: — Заводь знову тієї самої! — Мазурку! Це починалось настирливе змагання на виносливість. У голові шуміло й дальші накази віддавались уже механічно. та-дратта, та-дратта, та-дратта, та-та. З новою енергією починав вигукувати орган, нагадуючи стару бабусю, що ретельно галопує на великосвітському бенкеті. — Ха-ха-ха! Сам собі сміявся Шевченко. У нього була своя захована думка про настирливу гру цього органу. Він, як молодий хлопчисько плекав веселу каверзу, що трохи пізніше дозволить йому посміятись до схочу. Всю цю настирливу гру органу він задумав навмисне. Цим він робив витівку, що мала згодом принести веселі наслідки. Звичайно ж не тому, що могла б подобатись подібна музика, примушував він полового грати одну й ту ж річ. Це була лише витівка, що про неї не здогадувались безхітрисні відвідувачі. Шевченко видів у ресторані, що був у будинкові балабанова. Поруч з рестораном находилось приміщення костомарова, який нещодавно переселився сюди, бо звідси було близько до публічної бібліотеки, що в ній йому доводилось підшукувати матеріяли для лекцій у петербурзькому університеті, де він професорував. Лише одна стінка відокремлювала професорове приміщення від ресторану, і таке ідилічне співжиття науки з кублом пияцтва викликало в шевченка іронічні зауваження. Професор Костомаров у ролі гусара! Купа пляшок, але не наукові книги та історичні матеріяли мусять оточувати професора, що мешкає в такому гусарському приміщенні! Кирило-мефодіївські братчики, що сильно постраждали за свої революційні ідеї: Костомаров, що висидів цілий рік у петропавлівській фортеці, а потім довгий час, як вигнанець, жив на провінції й Шевченко, який десять років проносив солдатську шинелю, - тепер дуже відрізнялись один від одного. В той час, як один став професором, поважною людиною, другий ще досі був поет, насичений химерними мріями і запізнілою молодістю, що часто забував про свої роки, і сильно страждав, коли вони раптом брутально нагадували про себе. Друзі часто сварились, як молоді гусари, але їхній запал, що вибухав, як вибухають 26


вулькани, ніколи не псував найкращих стосунків. — Хай йому переплутаються всі події, цьому навіженому історикові! Невже цей старий дідуган не вилезе зі свого гусарського лігва? Половий!.. Заводь знову мазурку! Хай потанцює!.. І Шевченко, задоволений зі своєї помсти, сам затуляв руками вуха, коли орган з новою силою починав вигукувати осточортілу мелодію. — Що ви робите, пане, - незадоволено спитав його один з відвідувачів, що сидів поблизу, - невже вам подобається ця музика?.. — Я викурюю старого тхора з його історичної нори! - відповів Шевченко. Після цієї відповіді відвідувач одсів далі від Шевченка, й більше нічого в нього не питав, вважаючи його за божевільного, або п’яного вкрай. Шевченко справді тепер був трохи дивний для стороннього ока, він подорожував. Можна подорожувати кількома способами: можна їхати, можна йти пішки, одночасово пересуваючись і в просторі, і в часі, але можна подорожувати пересуваючись у часі й не пересуваючись у просторі. Можна подорожувати, розглядаючи мапу або читаючи книжку, можна подорожувати й у спогадах. Який спосіб подорожування дає більше задоволення, сказати важко. Часто уява дає більшу ілюзію й задоволення за справжнє пересування з місця на місце, що зв’язане з дрібними неприємностями й клопотами. Багато легше уявити себе мурином як пофарбувати себе чорною фарбою. І коли завинять вас у тому, що ви верблюд, то ви ніколи не доведете протилежного, хоча й ваші прапрадіди ніколи не були навіть погоничами верблюдів. Через те, що Шевченко настирливо думав про свою веселу помсту, сторонній людині він міг здатися несамовитим, а ще більше надавала йому вигляду індуського мудреця, що заглибися в самопогляданні, настирлива мазурка, яка мимоволі викликала йому в уяві якусь дуже близьку і приємну асоціяцію. Де він чув цю музику?.. Вона щось дуже знайома. Вона нагадує йому щось надто приємне з його минулого життя. Невже лише шум пароплава на Волзі? невже лише шум поїзда з Москви до Петербургу? У всякому разі це не шерех пісків Кос-Аралу. Це навіть не сурма гарнізонного сурмача новопетровського форту. Де він чув цю мазурку? Тарас Шевченко стиснув голову обома руками, силкуючись пригадати, що саме нагадує йому ця музика. Баль. У білих сукнях швидко проходять стрункі дівчата. Стрункі, як рими віршів. Які знайомі обличчя! Баль. Але який баль? Де?.. Невже це лише опера? Але ж чому вона так цікавить його тепер. Ні, це не оп?.. і Шевченко раптом упіймав непомітну ниточку, що спустилась йому в уяву, як спускають на дно моря котву з корабля, - він учепився за цю котву і витягся на поверхню спогадів таких приємних і милих його серцю. Грай, грай органе, мазурку, Шевченко тепер спостерігає її лише своїю уявою. Казка Шехерезади має рацію. Умочивши голову у відро з водою, можна уявити, що ти багдадський каліф, і пережити за одну хвилину ціле нове життя, але щоб просто згадати минуле, не треба навіть проробляти цієї мокрої операції. Запорошений пилюгою екіпаж, раптом, як чорна квітка, розцвітає, перед 27


білим поміщицьким палацом. Коні пирхають, передчуваючи сіно й стайню. З екіпажу сходить молодий поет Гребінка й молодий поет Шевченко, чия слава вже облетіла хутори й села України. Тут, куди вони приїхали, в Мосівці, у маєтку поміщиці Волховської, вони бажані столичні, петербурзькі гості, тут їх давно вже з захопленням читає українська молодь і до них з іронічною повагою ставиться старе поміщицьке суспільство. Їх зустрічає офіцер Чужбинський, і Гребінка, познайомивши їх, весело здаля вклоняється знайомим дамам. Чужбинський веде їх до своєї кімнати помитись і передягнутися з дороги. Який веселий і який симпатичний дім цієї бабусі Волховської. Яка сила гостей, веселої молоді й літніх гуляк поміщиків. Дім гуде, як борть. Гості веселими бджолами наповнюють усі закамарки будинку. Нема жодної вільної кімнати. В цьому будинкові так бувало по кілька разів на рік. На бенкети в будинку поміщиці Волховської з’їжджалися пани не лише з полтавської, але і з чернігівської й київської губерні й вони тривали по кілька днів. Туди дівчата везли на показ наймодніші сукні, силітки, найновіші фігури мазурки. Там же відбувався перший виїзд у світ дівчат, які до цього ходили в коротеньких спідничках і мережаних панталонах. Там же починались і перші сердечні романи, відбувались любовні катастрофи, газартова гра в карти і чемпіонат танцюристів і танцюристок. Всесвітні свахи виявляли тут своє клясичне вміння обплутувати шлюбними тенетами молодих несміливих людей, або вигідно продавали веселих дівчат старим ревматичним панам. Це був тогочасний український Версаль, який тільки й міг бути за тих часів у рабській країні, де спекулювали живими й мертвими душами кріпаків. Звістка про приїзд Тараса Шевченка миттю облетіла весь будинок. Гості наповнили велику в два світла залю, що ледве усіх вміщала. Старовинні меблі, квіти, люстри, завіси, наймодніші, розкішні костюми гостей, музика й веселий сміх створювали справжню картину версальських бенкетів. Шевченко з новими друзями пішов до зали. Він був зворушений вітанням і компліментами, що облудливо звучали французькою мовою. Він удвічі виріс під поглядами панночок і важних паній, що з зацікавленням розглядали цього майже анекдотичного для них поета. Це був тріюмф. Він недавно ще був раб, кріпак цих поміщиків, що знущались з нього і дивились на нього, як на безпритульного пса, тепер входить у їхнє суспільство, переможець, якому навіть байдуже, що думають про нього всі ці пани й підпанки. Господарка дому, вісьмидесятилітня бабуся Волховська, вже майже сліпа, першою вітає його. Вона така стара, що навіть уже не пам’ятає прізвищ усіх своїх знайомих, але вона завзята картярка, любить молодь, любить газарт, і сама хоч не грає, але може сидіти до пізньої ночі, втішаючись запальними вигуками грачів у карти і з тремтінням відчуваючи ризик і страх ігрового запалу. Вона навіть не дочула, хто це такий приїхав і з ким її знайомлять, але вона здивована зворушенням всіх своїх гостей. Її завжди трохи байдуже вітання цього разу тепліше і трохи схвильоване. — Мсьє Шевченко? — Поет Тарас Шевченко! — Ах, це поет Шевченко? 28


— Дуже цікаво! Це колишній кріпак! І він тепер поет? — Ви читали його книгу з такою дивною назвою "Кобзарь"? — Кескесе ле "Кобзарь"? До своїх поетів, як і до пророків чи юродивих, завжди ставляться трошки насмішкувато, але з величезною зацікавленістю. Проте, цей урочистий і теплий прийом, що його зустрів Шевченко в цьому суспільстві своїх кревних ворогів не міг не зворушити його. Він був зворушений. Він був зворушений і теплим недовір’ям деяких чоловіків і наївним зацікавленням зафранцужених панночок. Молоді жінки з вищого світу, інститутки й пансіонерки, що захоплювались літературним літописом Брамбеуса, знали драматичні фантазії кукольника й навіть могли без зупинки проговорити всього Джакобо-Санназара, були прекрасно знайомі і з "Енеїдою" Котляревського, що її читати дівчатам тоді забороняли, читали повісті квітки й приказки Гребінки, але найбільше були зворушені появою "Кобзаря", що привернув увагу до рідної мови й порушив нові проблеми національного й соціяльного характеру. Велика увага жінок найбільше сподобалась Шевченкові. Він познайомився з Захревською й, оточений дамами, весело розмовляв, слухаючи від них уривки своїх віршів, що їх вони знали напам’ять. Старі грали в карти, а молодь веселилась, танцюючи мазурку, або гуляючи в парку. Ось звідки цей такий знайомий мотив! Це та сама мазурка, що її танцювали в будинку Волховської. Це та сама мазурка старовинна й міцна, як старе вино. Вона завжди до самої смерті звучатиме Шевченкові у вухах, бо з нею зв’язані найкращі спогади його першого тріюмфу, його перемоги над рабством. Молодість зникла, як це волосся з голови, й від минулого лишилося голе місце. Шевченко провів рукою по лисині й незадоволений взявся за штоф з горілкою. Змучений орган давився власними звуками. Тепер в ресторані стало ще галасливіше, бо понадходили п’яні купчики, які кричали за звичкою, як біля рундука й яких не могла здивувати ніяка музика й ніяка витівка. Тхір ще досі не вилазив зі своєї нори. Хай так, Шевченко вміє терпіти й він ще може почекати. Він з задоволенням дивився, як купчики одчайдушно нищили горілку. Це йому подобалось. Віктор Закревський, що з ним він познайомився у Волховської, мабуть прийняв би їх у своє товариство мочимордів. Великий магістер мочимордія Віктор Закревський був його найкращий друг. Тісний гурток розумних і благородних людей, що були гуманні й чесні, незважаючи на своє поміщицтво, куди потрапив Шевченко, перебуваючи у Волховської, мав за свій девіз "in vino veritas". Не знаходячи собі корисної діяльності за часів страшного режиму царя, коли, цього тормоза, як називав його Шевченко, - ці славні люди розважалися пляшкою вина, будуючи різні пляни соціяльного й національного визволення України, разом з цим залишаючись панами з усіма їхніми самодурствами й витівками. Члени цього гуртка були приємні співбесідники протягом цілого дня, через що вони могли випивати дуже багато й лише ввечері напивалися до такого стану, коли язик присихає в роті й в очах стрибають чортики. Гурток цей мав назву "Товариства мочимордія", через те, що замість дієслова "пиячити" вони вживали вислову "мочити морду" й кожний завзятий піяка називався мочимордою. Людей 29


тверезих вони називали сухомордіями або сухориліями. Члени товариства, зважаючи на вміння добре випити, мали титули: мочимордія, високомочимордія, п’янішества й високоп’янішества. у нагороду за старання вони одержували відзнаки сивалдай у петельку, чару на шию та великий штоф через плече. Тарас Шевченко ще в будинку Волховської був посвячений у мочимордії. Він там у перший же день пройшов весь курс цієї премудрої науки. Тепер ці люди один за одним вставали в його пам’яті. Віктор Закревський гусар у відставці, розумна й чесна людина, що від його оповідань з пригод мочимордів в обох півкулях нашої землі не можна було одірватись, дотепний і гуманний, душа всього товариства; другий Яків де-Бальмен граф і гусар, талановитий художник, що загинув на кавказі, жертва миколаївського імперіалізму. Кобре, Маркевич й інші були його найближчі друзі, з першого знайомства. Шевченко ще досі пам’ятає веселий хор голосів, що ним починався ритуал пияцтва. Бас гудів: — Ром, пунш, ром, пунш... Тенори підхоплювали: — Півпиво, півпиво, глінтвейн, глінтвейн, глінтвейн... А дисканти вигукували: — Солодка, біла, червона, горілка... Після цієї імпровізованої музики великий магістер, що одержав великий штоф через плече, його всеп’янішество Віктор Закревський виголосив урочисту промову, пересипану найтонкішими дотепами, що в ній вітав новопосв’яченого мочимордія Тараса Шевченко, при чому поінформував його, що всі гарячі напої в їхньому товаристві вважалися за достатні, але існувала умова, в наслідок якої щира мочиморда, щоб підтримати честь товариства, не мусить уживати простої горілки, а неодмінно з настоянкою, коли не зі справжньою, то хоч прихованою цією назвою. Так, наприклад, коли не було досить грошей, то справжній мочиморда мусів пити гривениківку, цебто просту горілку, що в неї кидали звичайний гривеник. Пригадуючи все це, Шевченко подивився на свій штоф з простою горілкою, в ній навіть не було традиційного гривеника. Це трохи засмутило його. Він відчув усю свою старість, увесь тягар десятилітнього заслання, що зробив з нього цю лису зморшкувату руїну. Він пригадав веселого ієсаула, француза з походження, Якова де-Бальмена, що його жартома мочиморди прозивали яковом дибайлом, кавалера красеня, дуже талановитого художника, що разом зі своїм родичем башиловим ілюструє його "Кобзаря". Нещасний яків, він, як усі друзі Шевченка, багато потерпів від ненависного імператора Миколи Тормоза... Раптом знайомий голос, що обурено закричав, перекриваючи гру органу, одірвав Шевченка од цих приємних і гірких спогадів. Він радісно посміхнувся. — Де цей старий гріховодник, аматор органної музики?.. Я з нього все порохно витрушу! Напівсерйозно, напівобурено кричав історик Микола Костомаров, підходячи до столика Шевченка. Двогодинна гра органу нарешті витягла професора з його гусарського приміщення, змучивши його вкрай набридливими аріями. — Совісті ти не маєш, Тарасе, хіба можна так катувати людину. Де твоє чоловіколюбство!? Це ж знущання! Я не можу через цю чортову музику 30


працювати! - напівобурено продовжував Костомаров, тепло посміхаючись до Шевченка. — Сідай, старий тхоре, і заспокойся! Чим же я винен, що тебе нічим іншим не викуриш з твоєї діри?.. Костомаров, ніби неохоче сів за столик навпроти Шевченка й уже зовсім спокійно підморгнув до штофа з горілкою. — Піячиш, піїте?.. — Де там!.. Ось ти краще послухай! - сказав Шевченко. не нам на прю з тобою стати, не нам діла твої судить: нам тільки плакать, плакать, плакать, і хліб насущний замісить кривавим потом і сльозами. кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить... — Що ж, це зовсім непогано, - зауважив Костомаров, - колись ти був славний поет... хороші вірші... а тепер... — Не заважай, - візвирився Шевченко, - ось далі... І він перейшов на сумний тон старовинного барда. і тебе загнали, мій друже єдиний, мій якове добрий. не за україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну; довелось запить, з московської чаші московську отруту. о, друже мій добрий, друже незабутий... — Чого це ти? - спитав Костомаров. — Ех, згадав молодість, згадав колишніх друзів, Миколо! Важко так жити, не маючи доброго друга коло себе. От навіть ти, зарився в свої папіруси, копирсаєшся в історії, а живих людей не помічаєш! — Я шукаю в історії сильних людей, що хоч своєю ілюзією могли б підмінити мені таких рюмс, як ти! — Зарюмсав би й ти, коли б був такий безпритульний пес, як я!.. Вони сиділи один проти одного - ці двоє друзів, що один був геніяльний поет, напіврозтерзаний зрадливим життям, а другий вчений історик, талановитий дослідник і безнадійний фантазер, що мріяв про ідеальну державу вільних слов’янських народів, і провадили дружню розмову, в якій було багато гіркого незадоволення. — Здається мені, - відповів Костомаров, - що нам обом не щастить розвернутись у всю широчінь. Прикро й мені, що я не можу говорити про все з професорської катедри, щохвилини пам’ятаючи про жандарське управління... — Мене це не хвилює, - сказав Шевченко, - я вже насміявся й наговорився. Досить з мене десятьох років червоної шапки й муштри. З вас усіх мені припало найбільше... — Але я бачу, що з тебе й десять років не вибило бунтарства... Ти ще й тепер можеш добре сказати правду ввічі... Шевченко на хвилину замислився. В ньому кипіли старі поривання молодості й 31


вони мучили його знесилене тіло, що надто рано постаріло. — Ти зрозумій, Миколо, що все те горе, - з запалом заговорив Шевченко, - всі ті знущання минули, ніби не торкаючись мене, - найменшого сліду не залишили вони по собі. Досвід, кажуть, є кращий наш учитель, але гіркий досвід пройшов повз мене. Мені здається, що я такий самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре!? Але це мучить мене, бо мої, прямо таки, молодечі прагнення, не можуть знайти виходу. Ти подивись на мене! Я лисий, старий, як сфінкси, що біля академії, але й вони краще збереглися. Костомаров розумів свого друга. Він знав гарячу натуру Шевченка, відчував, що справді внутрішньо він лишився тим самим завзятим художником богеми й зі співчуттям дивився на його розбиту широку постать, незграбну й важкувату від брудного салдатського життя. Найбільшого катування для культурної людини важко було й вигадати. Порожня безглузда дисципліна могла б убити будь-який міцний характер, але вона лише зруйнувала тіло Шевченка, не торкнувшись його душі. Він був усе той самий молодий поет, що колись заглядався на дівчат у маєтку Волховської. Він і тепер це робив з великою охотою, забуваючи за свої роки. За такого віку йому треба було б мати свою сім’ю, дружину, свій затишний куток, де він міг би спокійно працювати й мислити без цих зайвих і безнадійних терзань. — Як у тебе справи з землею? - спитав Костомаров, щоб переключити Шевченка на іншу тему. Мати свою невеличку садибу на Україні, десь над самим Дніпром - була давнішня мрія Шевченка. Він хотів хоч свої останні дні прожити спокійно в милих його серцю місцях. — Я вже тобі казав про землю, що її продає Понятовський. Це на правому березі Дніпра, коло села стайок близько Канева, але брат пише, що повідь дніпрова щороку відхоплює потроху тієї землі й за кілька років усю її забере. Цей сердитий дідуган Дніпро теж щось проти мене. Варфоломій пише, що краще взяти землю в селі пекарях у поміщика Змієвського, але мені так хочеться швидче покінчити з цією справою, що я ладен краще войювати з Дніпром, ніж з сутягами землемерами та поміщиками! — Що ж, кінчай у Понятовського, будуй хату, там біля Канева прекрасна місцевість!.. — Дружину б мені ще, нашу селянську дівчину, не міщаночку й не вередливу панну, а нашу славну дівчину, що розуміла б мене, але хто піде за такого старого діда, як я? Пам’ятаєш мою історію з Піуновою? Насміялись тільки! Нам, старим бурлакам, лишається кохатись за копу грошей... До пізньої ночі сиділи вони в ресторані, будуючи нові пляни шевченкового життя, і врешті їм обом все це почало здаватися легким і близьким. З полегшеним від цієї розмови серцем вони розійшлись. Шевченко на далекий Васильєвський острів, а Костомаров на своє гусарське приміщення.

32


Як уникати самотності. Переодягання. Чортів вітер. Що зробив для Шевченка флорентієць Томазо Фінівера.

Петербург лише перший час після повороту Шевченка із заслання захопив його своїм життям. Побачення з друзями й близькими знайомими, що їх він так довго не бачив, насичували повним темпом його дні. Він був постійний гість Карташевських і графів Толстих, ходив по театрах та музеях, оглядав старі знайомі місця Петербургу, що їх він міг лише уявляти в бурних касарнях Новопетровського форту. Але це все було швидкоминуче. Минуло два роки й Шевченко знову був самотній. Навіть в оточенні добрих друзів він відчував, що в них усіх є свої особисті інтереси, й що вони далекі від нього, а часто навіть і чужі своїм станом і психологією. Од самотності, од розчарувань, од марних надій, що живилися фантастичними мріями, Шевченка рятувало його мистецтво. Палючі вірші, що в них він вкладав усе своє обурення проти несправедливості, думи й почуття, протест навіть проти самого бога, що був також облудником пригніченого кріпака, дозволяли забувати йому про свою самотність. З папером він ділився соціяльними й особистими бідами. Він знав, що навіть для своїх кращих друзів він є чудак, а люди хоч і близькі йому, але що стояли на вищих щаблях суспільності, ніколи звичайно не забували, що він колишній кріпак, раб, мужик. Вони ставилися до нього прихильно, як до певної цінності, як до самородка, оригінала, феномена їхньої доби. Співучі вірші, ніжні й свіжі, як дівчата теплої України, гарячі фарби палітри, енергійні сліди голки й різця на міді, образи майбутньої кривавої помсти неминучих революцій, що їх створювала його фантазія, насичували його життя, бо без них він був би такий же нещасний солдат, як кілька часу тому, був би непотрібен нікому й найбільше самому собі. Збираючись писати олійними фарбами, він подорожував по базарах й закутках Петербургу, відшукуючи собі різноманітні аксесуари, потрібні йому для героїв своїх картин. По місту він відшукував старі шматки оксамиту, парчі, футра, заходив у різні крамнички, до костюмерів і до знайомих, що в них серед старого шмаття на горищах і в коморах він вибирав цінності, що їхньої ціни вони не відчували. Іноді, забравшись у величезну академічну комору, рився в хаосі старих запорошених і запліснявілих картин, щоб відшукати старовинного майстра або цікавий характерний портрет. Робота над офортами, вірші й ходіння по місту наповнювали його дні, допомагаючи забути про старість і про гіркі думи. Іноді він вигадував будь-яку витівку, щоб розвеселити себе й дати можливість посміятися своїм знайомим. Часто свої вчинки він скеровував на епатацію свого солідного й поважного товариства. Йому навіть було приємно показати їм, що він зневажливо ставиться до їхнього тону вищого світу, до їхніх звичок і традицій. Одягшись у драну й сильно замащену блюзу, взувши діряві черевики й надівши зім’ятий кашкет, він пішов і сьогодні гуляти на вулиці петербургу та на його базари підшукати собі потрібні матеріяли. Постать його нагадувала козака 33


Голоту з думи, або урядовця пияку, що його викинули з посади. Шевченко йшов Невським проспектом, поглядаючи на вікна крамниці і посміхаючись, коли добре вдягнені пани й панії обходили його, боячись торкнутись до замащеної блюзи цього удаваного жебрака. Здаля, коло однієї з вітрин, він помітив свого учня Суханова, що розглядав у вікні виставлені капелюхи. Шевченко підійшов до нього. — Що це ви захоплюєтесь жіночими капелюхами? - іронічно спитав він у свого учня. Суханов швидко поглянув на нього й зараз же одвернувся, гадаючи, що це будьякий нахаба мастеровий. Шевченка це розвеселило. — Слухайте, Суханов, невже ви навіть перестали признавати друзів? На вас надто дивно впливають жіночі моди!.. Суханов здивовано обернувся до Шевченка, деякий час зніяковіло оглядаючи його костюм. — Тарасе Григоровичу! Це ви! Але що в вас за костюм! Це жах якийсь! — Ви такий молодий, - докірливо сказав Шевченко, - а теж боїтесь бідно вдягнених людей! Що значить виховання! В якому світі ми живемо!.. Суханов, знаючи погляди Шевченка, зніяковів ще більше й став виправдовуватись. — Вибачте, Тарасе Григоровичу, але це зовсім не тому! Право, я так був захоплений своєю справою, що не звернув уваги! Я вибираю для маман капелюха, вона тепер покладається на мій художній смак. — Признайтесь щиро, - відповів Шевченко, - що коли б це був будь-який добре вдягнений пан, ви б йому відразу одповіли, а не одвернулись мовчки!.. Його учень, синок поміщиці Суханової-Подколзіної не впізнав його, гадаючи, що це якийсь жебрак, що видає себе за бідного дворянина. Шевченко потім довго сміявся з цієї історії, а Суханов розповідав про неї в своєму колі, що було здивоване з такої поведінки поета. Повернувшись додому, Шевченко взявся до роботи над офортом. Мешкав він у будинку художньої Академії. Помешкання його було з двох кімнат: одна в антресолях - для кабінету і спальні, друга під нею, дуже вузька з одним вікном, що перед ним Шевченко працював за мольбертом. Крім стола з книжками, естампами та різним канцелярським приладдям, невеличкої канапи, двох столиків і ширми, в цій кімнаті більше нічого не було. Вузькі двері, крутими вузькими сходами вели на антресолі. Тут така сама кімната, як і нижча, з квадратовим вікном до підлоги. Праворуч у кутку стояв стіл, що на ньому завжди писав Шевченко. Ліжко, в ногах ліжка простенький столик, на ньому карафка з водою, рукомийник і посуд до чаю. У приміщенні, як це часто буває, коли немає дбайливої жіночої руки, панувало поетичне безладдя. На столі в безладді були розставлені слоїки з різними їдкими розчинами для офортів, різці, голки, мідні плятівки, естампи, щітки й фарби. Тут же часто лежала й недоїдена їжа, якісь коробки й, як символ суму за господаркою, що прибрала б це все, заплутавшись серед різців, змійкою лежало українське намисто. По кутках можна було наткнутися на пучки барвінку, засохлої рути й інших трав та квітів, що нагадували про степи України самотньому вигнанцеві. Взагалі весь вигляд приміщення був спартанський і мав ознаки, характерні для кожної художньої мансарди. 34


Шевченко кілька разів за допомогою служки пробував навести порядок, але завжди виявлялось, що при такому безладді легше було знайти потрібну річ. через це він не дуже дбав за особливий порядок у приміщенні. Шевченко сподівався, що повернувшись з міста, він застане лист від брата Варфоломія з України, де мали бути нові відомості про справу з купівлею землі, але листа не було, це трохи засмутило його, й коли він перебирав свої папери і малюнки, шукаючи потрібний ескіз для офорту, він натрапив на ескізи, що їх він робив на засланні й на свій щоденник, що був написаний за останній рік заслання. З них повіяло терпким духом пустелі, де він провів десять років. Повіяло мертвою пусткою берегів Уралу та Ори, куди він іноді таємно викрадався з фортеці, голими сірими горами й безкраїм киргизьким степом. Лише іноді степ просинався від бухарських караванів верблюдів, що маревом виникали на обрії, ще збільшували нудьгу й бажання вирушити звідси на цих горбатих кораблях пустелі. Але знов змикалось безкрає коло червоно-рудого степу з пісками й дикими бур’янами, коли караван маревом танув на обрії. Згадувався Шевченкові й Арал, це мовчазне, пустельне море, що ще збільшувало нудьгу за батьківщиною. Невмите небо схилилось над морем, ліниві заспані хвилі ще більше підкреслюють порожнечу й навіть очерет, немов п’яний од нудьги й вікової тиші, хилиться долі. Згадав, з яким нетерпінням він чекав звістку з далекої України, й то було зовсім інше чекання, як теперішнє, коли він чекає на листа від брата Варфоломія. і знов мені не принесла нічого пошта з України... Він прошепотів ці слова, цей головний мотив, що просяк ціле останнє десятиліття його життя. Скільки ще разів йому доведеться повторювати цей терпкий вірш, як довго він ще буде сподіватись побачити свій зелений й веселий край? Невже до віку йому доведеться повторювати невільницький плач про визволення з тяжкої неволі на тихі води, на ясні зорі, у край веселий й у мир, хоч і кріпацький, але добрий і людяний? Перегортаючи сторінки щоденника, він натрапив на запис, коли він чекав на звістку про визволення з заслання. О, як він гаряче чекав на маленький човен, що мав морем привезти йому цю так довго ждану звістку. Поштовий човен мав привезти йому волю й він благав вітрів допомогти йому, він не зводив очей з флюгера, що глузливо вертівся, показуючи зрадливість вітру. Шевченко перегорнув сторінку: "Перед заходом сонця почався штиль, - мимоволі читав він свій запис у щоденнику, - а присмерком здійнявся свіжий вітер од норд-оста, прямо в чоло нашому поштовому човну. Він тепер у відкритому морі кинув котву, а коли підійме, невідомо. Норд-ост, - вітер, що панує тут, він може тривати довго і продовжити мою й без того довгу неволю. Сумно! Невимовимо сумно! Цілу ніч я не міг заснути, мене гризла люта нудьга. на світанку пішов до моря, скупався й тут же на піску заснув. 10-е липня. Вітер все той же. Нудьга та сама. 11-е липня. З ночі вітер змінився й пішов до норд-веста. Я помилувався з хмар, що зникали й ліг спати. прокинувся до схід сонця. 12-е липня. Вітер той самий. Це добре. Значить човен мусить чекати оренбурзької пошти. Чим ближча до мене ця радісна подія, тим нетерпеливішим і боягузливим 35


я стаю. Сім років ув’язнення в Новопетровському не здавались мені такими довгими і страшними, як ці останні дні іспитів. Увечері заснув під своєю улюбленою вербою і прокинувся аж на світанку. Рідка, надзвичайна подія: останніми днями рішуче позбувся сну. 13-е липня. Вітер все той же, чи не пора відійти до норд-оста. Ераще рішучий удар обуха, як тупа, дерев’яна пила чекання. 14-е липня. Вітер все той же - норд, хоч би на одну чверть румба взяв на ост. Все б мені було легше. Протягом дволітнього плавання Аральським морем я жодного разу не поглянув на компас, а цими останніми довгими днями і ночами, я вивчив його у всіх найменших напрямках. О, вітре, вітре! Коли б ти міг співчувати моєму горю, ти б ще позавчора відійшов би до норд-оста й сьогодні я сидів би вже з олівцем у руці аргонавтом на палубі татарського корабля, що йде до берегів моєї колхіди. Добре, коли б так. а коли ні, - тоді що? тоді я сам не знаю що. 16-е липня. По заході сонця знову штиль, а о першій годині ночі вітер здійнявся від норд-оста. Вітер тихий, рівний, такий, який потрібен нашому човну. Дочекавшись світанку, я зліз на найвищу берегову скелю і просидів там до півдня, не побачивши за весь час жодного паруса. 17-е липня. Вітер все той же, як заколдований. Вночі я кілька разів прокидався й спостерігав вітер. Перед світанком вітер стих і я, сподіваючись на його змінливість, заспокоївся й заснув. Уві сні я бачив Костомарова, Куліша, Артемовського. Рано вітер одійшов до зюйд-оста. 18-е липня. З заходом сонця вітер одійшов до норда. Зрадівши, я почав ходити навколо фортеці й обійшов їх чотири рази, значить зробив дванадцять верстов, але не відчув утоми. Ніч місячна, я сиджу під вербою, щоб зручніше спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голуб’ятні. Дзигарі пробили 12-ть. Вітер змінився й не послабшав - добра ознака. Я закуняв і на крилах Морфея перелетів до Орської фортеці, де в якійсь татарській хатинці знайшов Лазаревського, Левицького й інших земляків, що грали на скрипку й співали пісень. На останній ноті я прокинувся й подивився на флюгер. Вітер, все той же, не змінявся... І я знову заснув. Поки записував свої нічні візії, вітер змінився й відійшов до веста. чортів вітер! жагуча невідомість..." Шевченко закрив щоденник. З цих сторінок повіяло на нього таким одчайдушним сумом і нудьгою чекання, що в порівнянні з теперішнім його настроєм, були чорною ніччю. Він одразу відчув усю ріжницю теперішнього свого стану від минулого й його настрій змінився на бадьорий та енергійний. Попереду в нього ще було майбутнє й він був вільний робити, що схоче. Брат влаштує справу з землею і тоді він переїде на Україну, а тепер до праці. Треба заробити багато грошей, щоб у цьому світі, де ніщо не робиться без них, не почувати знову себе знедоленим. Шевченко взявся за недокінчену гравюру. Гострою крицевою голкою він провів кілька останніх глибоких рис на мідній дошці, рівно вкритій чорним лаком. Тепер треба було вкрити дошку лаком з другого боку й умочити її в розчин азотового квасу, що довершить процес гравірування. Талановитий флорентійський мастер Томазо Фінігвера, що зовсім випадково знайшов спосіб друкування естампів за допомогою звичайної сажі й ганчірки, мабуть, ніколи не гадав, що він цим зробить величезну послугу й тим художникам, що ніколи не були в його прекрасній Флоренції. 36


Переможець дракона

1 - Хорне! А, Хорне! - сказав молодий кочегар. - Сьогодні знову прорвало димогарну трубу. Кочегар врятувався просто чудом. Він, на щастя, дивився, як переводять стрілку й стояв коло вікна. Це вже другий чи третій випадок. Кожний громадянин міг побачити на власні очі, що машиніст Хорн багато пережив за своє життя того, що робить людину трохи дивною та суворою. Коли він дивився у вічі своїм товаришам, їм здавалося, що вони бачуть згаслу топку паровоза або люк тендеру, що його наповнено темною, маслянистою водою. У розмові, коли згадували про нього, казали, що це той, чиї руки нагадують кочергу, а весь він сам нагадує старий паровоз-компаунд з чотирма циліндрами. Він або мовчав, як мертвяк з паровозного кладовища, або зітхав, як тормоз вестингауза, що поволі нагнічує повітря. Але кожний знав, що він умів оповідати, й тоді голос його лився, як клекіт коліс пасажирського потягу. Ось який був машиніст Хорн. Він мовчки підвів голову, бо сидів за столом, поклавши голову на руки, й глянув на кочегара. Його напівчорне, напівсиве розкуйовджене волосся нагадувало іскрозатримне приладдя, яке буває на димарі паровоза. він поволі запустив пальці в своє волосся й сказав тихо, ніби до всіх і ніби у простір великої, напівтемної машиністовської кімнати: - У-у! Капітена! Ламайла машина! Два свистки! Задній хід!.. На дворі була ніч чорна, як паровозна обшивка. Кожний знав, що Хорн може розповісти про багато таких випадків, які мали більш нещасливий кінець. Він ще трохи попихкав, наче нагнітаючи повітря, потім його голос став колисати кімнату, повну перевтомлених кочегарів і машиністів, яким здалося, ніби вони їхали в міжнародному вагоні "Інтернаціональ" і може все те, що вони почули, їм просто приснилося. 2 Ніч. Вітер. Все притрусилося вугільним порохом. Крізь темряву окреслюються темні масиви троєкутників і кубів будівель Депо. Скрізь, наче на шахматній дошці, окреслюються куби вагонів. Ніч. Вітер. У чорнім повітрі відбувається якась страшна сатанинська меса. Вугільний порох смерчами кружляє в повітрі, великі пісчини дощем шкребуться у вікна сторожок. Лихтарі круглими, блідими помаранчами блукають у темнім просторі, танцюють під музику невідомих музикантів. Феєрична ніч. Пекельна музика. Вітер грає на струнах станціонного радіо. Паровоз переляканим зойком переріже похмуру ніч. З шипінням, скреготом, тупотом, по рельсах проскаче скажений кіньпотяг. А вітер все грає на струнах станціонного радіо, танцюють у повітрі бліді помаранчі лихтарів, смерчами крутиться вугільний порох. Чортовиння. Радіо виє тоненькими й грубими голосами, висвистує такт сатанинського вальсу, гудуть телеграфні стовпи. Феєрична меса. Це страшна китайська ніч. 37


Га-га-га... У-у-у-у-у... Вжі-і-і... Згу-згу-згу... А-а-а-а-а... Го-го-го-го-го... Страшний китайський дракон не спить, вдивляється в ніч блідими лихтарями, крутить хвостом у повітрі, до смерти лякає косооких людей. Це дракон з вогняною пащею й це звичайний сормовський паровоз. Грає, грає вітер на струнах станціонного радіо.

3 Маленький китаєць Ліу-Чі сидить на дерев’яних бильцях, схиливши голову. Товариші сплять. Він вартує. Довгий Санг-Ле розтягнувся на купах вугілля й міцно спить, він майже мертвий, голови його зовсім не розібрати, вона провалилася в вугільну яму, можна тільки роздивити величезні, важкі, пудові черевики, що стирчать на великій купі вугілля. Можна подумати, що хтось забув ці черевики на цій купі вугілля й тепер засипає їх поволі вітер вугільним порохом. Інших товарищів не видно, вони зовсім стерлись серед вугулля, - їх багато. Тут і Фен-Зін, Сабо-Фе і Кіо-Чо і багато інших. Вони страшенно потомились і майже мертві, всіх їх можна прийняти за великі відламки камінного вугілля у великій чорній пустелі естокаду. Ліу-Чі вартує. Прийде паровоз і треба буде в його бездонний тендер зсипати вугіль. Ліу-Чі стомився, він вже зовсім не почуває свого маленького тіла, він почуває свою важку олив’яну голову й якісь іскри спалахують перед його косими очима. Хай скиглить і виє радіо, хай гудуть телеграфні стовпи, хай проносяться з гуркотом скажені дракони-потяги, хай крутить своїм хвостом і вдивляється в ніч огняними очима паровоз, Ліу-Чі вже не боїться, він звик до темних, мов вугіль, ночей!.. Ліу-Чі страшенно хочеться спати. Він уже навмисне сів на бильця, щоб доводилось додержувати рівновагу, щоб заснувши переможним раптовим сном, також раптово злетіти з них на купи вугілля й тому одразу ж прокинутися. ЛіуЧі добре знає, що коли він хоч на хвилину присяде де-небудь у більш зручному місці, як боги сну заморочать йому голову дивними краєвидами й фантазіями, а страшний дракон вчинить йому яку-небудь неприємність. Добре було б зараз з ким-небудь побалакати, - думає китаєць. Він бачить, як далеко в повітрі блукає маленький вогник лихтаря, то сторож переводить стрілки. Ліу-Чі страшенно хочеться крикнуть: “Гей, ходя, сюди, мая буде гаварить!” Але він знає, що в таку ніч сторож його не почує. І дракон тоді ще сильніше реготатиме, лякатиме вогняними очима. Сидить маленький китаєць на бильцях, вартує ніч, а ніч чигає на китайця, щоб вчинити йому яку-небудь неприємність і так силкуються вони перемогти один одного. 38


4 Мабуть, машиністу Хорну здалося, що він оце виїхав зі станції, що він трохи перегнувся в бік і подивився так, як завше дивиться машиніст, чи відкрито йому семафора чи ні. Потім Хорн зробив рух рукою, наче тягнучи за линву паровозного свистка. Це мав бути довгий свисток, що означав: - Вперед! 30 верст за годину!.. Він раптом подивився навколо. Ніби хотів сказати: - Кочегаре, вугілля!.. Але потім роздумав і рішив, що й так гаразд. Пасажирський потяг його розмови йшов без запізнення.

5 За Дніпром, за далекою Волгою, за Уралом, за далеким Тибетом розлігся величезним драконом Китай. В полях рису ходять маленькі китаянки, поблискують чорними маленькими очима, всміхаються. Там стоять пагоди зі страшним несправедливим драконом, праця й голод жене китайців у далекі країни, де такі кумедні й дивні люди, де так багато можливостей. Ліу-Чі замріявся. Він не знає, що в широких степах чужих країн, де він колись проходив перед тим, як потрапити на естокад і вантажити на паровози вугілля, що в цих степах голодний і справедливий бунт підіймав свою жорстоку й буйну голову. А ніч знає, страшна китайська ніч, ніч праці, яка глузує з маленького китайця. Вона може показати йому озброєні орди степняків, татар і киргизів, може налякати пожежами й кров’ю повстань, як тепер вітер імпровізує на струнах радіо пекельну музику бою. Але що йому далекий Китай, що йому маленькі косоокі китаянки, коли тут кумедні й дивні люди, кремезні й здорові дівчата, постійна праця, а головне, можливість стати “капітеном”. Ліу-Чі знає, що приємніше бути “капітеном” - машиністом, господарем велетенської залізної істоти паровозу, переможцем дракона, ніж звичайним угольщиком, з якого так легко глузувати цій страшній почварі. Ліу-Чі вже був кочегаром. Ля-ля, він верхи їздив на драконі з вогняною пащею, він сам годував його чорним камінням! О, бути “капітеном” - це найвище досягнення! Але маленький китаєць знає, що ще багато й багато треба навантажити паровозів. Спить У.С.Р.Р. Ніч темна. Сплять нації. Маленький китаєць не проспить чергового паровоза. Навантажити вугіллям тендер, хіба це не велика справа, хіба це не краше великої поеми, що її читатиме невеличка купка людей. Втомленому й виснаженому ЛіуЧі навантажений паровоз дасть більше задоволення, ніж всі ваші поеми вашим поклонницям, поети. Санг-Ле вже старий і Ліу-Чі дивується, чому він сміється з його мрій. Ліу-Чі знає, що Санг-Ле може вічно вантажити паровози, а його пудові черевики можуть вічно стирчати на купі вугілля підчас відпочинку. 6 - Відкрий сифон! – сказав Хорн, але ніхто з присутніх не зворухнувся. 39


Потім він ніби взявся за інжектор, наче хтів перегнати воду с тендера в котьол.

7 Страшної китайської ночі, ночі праці, темної ночі, не дуже зручно сидіти на високих хитливих бильцях, коли бурхання вітру може здмухнути Ліу-Чі, як порошинку, коли втомлене тіло не може реагувати на зовнішні впливи, коли непереможно хочеться спати. З великими вогняними очима, тихо підходить до естокаду дракон. Естокад спить. Ліу-Чі зовсім замріявся. Страшний дракон хоче вчинити йому чергову неприємність. - Гей, ходя – а! – лунає з паровозу. – Давай вугілля!.. Замріявся ходя на високих хитливих бильцях, неодмінно зробить йому якунебудь неприємність страшний дракон... Угу!..Угу!.. Реве нетерпуче паровоз. Ліу-Чі губить рівновагу на бильцях і зі всього розмаху падає на Санг-Ле, потім швидко схоплюється: - Уй, ля-ля, капітена!.. Біжить до наповнених вугіллям ящиків, здіймає крюка й перекидає ящик у повітря, потім пильно вдивляється долі, як сиплеться чорне каміння в тендер паровозу. - Що, заснув, ходя? – знову кричить йому кочегар. - А? – питає Ліу-Чі. Вітер односить слова й наповнює ніч жахливими звуками. - Що, спиш? – знову кричить кочегар. - Не, моя не спить! – відповідає китаєць – Моя сидєла і впала... З гуркотом сиплеться вугілля в тендер, другий, третій ящик перекидують у повітря. Санг-Ле розбудив усіх китайців, стукають лопати, шкребуть вугіль, з глухим стуком падає він на дно ваганеток, віджив естокад, заворушився чорними тінями. - Ей, капітена, дай папілосу! – кричить, перехилившись через бильця Ліу-Чі. - Як же я тобі дам? – кричить знизу кочегар. - Со? – питає китаєць. - Лізь сюди!.. Скажений вітер не дозволяє розмовляти. Ліу-Чі й кочегар весь час силкуються перекричати пекельну музику китайської ночі. Як вони не кричать, все одно не чути цілих виразів, чути тільки окремі слова, або відламки слів, по яких тільки можна вгадати бажання розмовляючих. Вітер, наче злодій, краде слова й жбурляє їх кудись між далекі вагони й паровози. - Лізь сюди! – знову кричить кочегар. - Со?.. - Сіцаса!.. Ліу-Чі перелазить через бильця естокаду й стрибає в тендер паровозу, за ним з гуркотом сиплеться вугілля. - Тю!..- лякається кочегар. – Та ти ще вб’єшся... - Со?.. 40


- Вб’єшся, кажу!.. - Не, моя вміє, моя не вб’ється!.. Вогонь розкритої топки освітлює їхні чорні обличчя фантастичними жовтими плямами. -Дай папілосу! – каже Ліу-Чі. Вони вдвох заходять у будку. Коло вікна на своєму місці сидить старий машиніст, він куняє, його голова хитається, як у п’яного. - Здолов капітена! – вітає його китаєць. - Здоров Ліу-Чі! – прокидається машиніст. – Скоро поїдемо?.. - Сіцаса!.. Кочегар крутить з махри цигарку, потім дає Ліу-Чі. Цигарка Ліу-Чі врешті подібна від бруду до круглого шматочка вугілля. Кочегар бере поліно й намотує на кінець клоччя, потім встромляє його в топку. Імпровізований сірник пече обличчя обох і врешті обидва задоволені. Цигарки маленькими вогниками спалахують коло їхніх носів. - Ну, що, ходя, швидко поїдемо з потягом? – питає кочегар. – Ти, мабуть, уже скучаєш за драконом? Пам’ятаєш Ліу-Чі, як ми з тобою гуляли на “Сорочім Броду”? О, Ліу-Чі добре пам’ятає ту веселу п’яну ніч, коли потяг, як табун скажених коней, нісся по рельсах, як завше спокійний та трохи муругий “капітена” тепер співав і пританцьовував, на стрибаючим залізнім фартусі паровозу, як кидався збоку на бік паровоз, як гуркотіли колеса й здригались мости від небаченого бігу. Ля-ля, тоді захоплювало дух і залізний дракон скреготав і радів під їхніми п’яними й хиткими ногами! О, тоді було прекрасно!..

8 Хорн здвигнув рукою, наче переводив регулятор, глянув на сонливі обличчя кочегарів, як на один великий монометр, по якому він міг бачити силу тиснення атмосфер своєї розмови. Потім він ніби помацав ричаг і пильно подивився вперед на неіснуючи рельси, на безмежну неіснуючу колію. Чи був він задоволений, чи ні, про це важко було сказати, але очевидно, він рішив, що все гаразд і силу атмосфер можна збільшити. 9 Кожний, мабуть, з вас знає, що таке китайська ніч, - ніч праці, коли навкруги чорно, як у димарі, й не видно рельс, коли божевілля стискає за горло й коли рельси сами знають, куди ведуть. О, Ліу-Чі чудово відчув цей момент, коли вони з “капітеном” під пахкання вестингаузу, під гуркіт коліс, під скажений біг, ритмічно танцювали вальса на залізному фартусі паровозу, який стрибав з боку на бік і швидко та старанно дихав поршнями. - Ну, Ліу-Чі, - сказав машиніст, - може й зараз станцюємо вальса? Чи не хочеш? – І він підійшов, посміхаючись, до китайця. - Нє, зараз давай – давай вугілля! – Дракона куш-куш! – відповів Ліу-Чі. Але раптом жахливий крик, наче камінням ударив по вухах Санг-Ле, який сидів високо на бильцях естокаду і дивився долі на паровоз. 41


Він бачив, як паровоз зашипів і тисячі іскор освітили чорну ніч праці. “Дракон розлютувався!” - подумав Санг-Ле і його довге тіло задрижало в якійсь лихоманці. Потім хмара задушливої пари, наче запоною вкрила весь паровоз і стала вкривати естокад. Очевидно, на паровозі раптом виникла якась катастрофа. “Дракон мабуть розсердився на капітена” - знову подумав Санг-Ле, і він зі страху затулив брудними руками обличчя. А станціонне радіо вило, плакало й реготало. Вітер був такий сильний, що здавався густим і його можна було різати ножем. Паровоз-дракон наповнював ніч глушним шипінням і тисячами іскор, які поволі гасли. Санг-Ле здавалось, що там у низу тріснула земля й вивернула ціле пекло, яке герготало під ним. І справді дракон розлютувався. Коли машиніст підійшов до Ліу-Чі... Це була одна хвилина! Це був один мент! Прорвались старі димогарні труби. Вода, заливаючи топку, окропом і страшенно гарячою парою вдарила в паровозну будку. Це був один мент! Ліу-Чі, що стояв коло машиніста, з силою відштовхнув його в бік і сам, затуляючи своїм тілом топку, голосно кричав: - Дракон куш-куш капітена! Ліу-Чі, Ліу-Чі, не давай! Ліу-Чі... Гарячий окріп одразу обварив Ліу-Чі, який врятував од цього машиніста. Це була для машиніста незрозуміла самовідданість. Обварене м’ясо повідставало від кісток Ліу-Чі коли його витягли, але він був ще живий... 10 - Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. Хорн наче висвистував тривогу. Його обличчя було стурбоване й налякане. - Капітена ламайла машина! Ламайла Ліу-Чі! Ліу-Чі спасай капітена! Здолова капітена! - Ту-ту-ту!.. Хорн ніби три рази шарпанув за линву паровозного свистка. Це означало: - Стій! Зупинка... - Це були останні слова Ліу-Чі! – сказав Хорн. – Він був переможцем дракона... Хорн нагадував божевільного. Волосся йому зовсім розкуйовдилось і ще більше нагадувало іскрозатримне приладдя. По його обличчі текли великі сльози. - Це луснула водомірна склянка! – сказав Хорн, витираючи сльози. – Її треба заткнути клоччям. 1925

42


Тисяча пройдисвітів

Лютий норд-ост завзято дмухав у ніс мого корабля, що поринав та виринав у шквалах сильної бурі. Я зібрав рішуче всі вітрила й обмотав їх круг одної щогли мого корабля. Завдяки тому, що на моїм кораблі була тільки одна щогла, а крім мене на ньому нікого не було, мені пощастило вчасно закінчити роботу, бо налітаючи шквали бурі так гойдали мій корабель, що мені кожної хвилини здавалось, що я живим потраплю на небо, або мене прибоєм докотить до якого-небудь паркану. Погода була найкепська, яку тільки міг вигадати песиміст самої поганої марки. Я загартований моряк і то проклинав її, починаючи з Адама й Єви. Тепер мені самому було дивно, як я відважився вийти в одкрите море. Було рівно десять годин, коли я вийшов з бухти Санта-Ресторано. Темінь була надзвичайна. Мабуть мої предки, що теж були хоробрими моряками, ніколи не бачили такої темряви. Та що бачили. Тут рішуче нічого не можна було бачити. Я навіть не бачив носа свого корабля, якби старанно не косив очі. Від нічого робить я почав виміри. Мені хотілось з’ясувати, чи потраплю я сьогодні до бухти Сан-Домо, куди й силкувався додержувати свій напрям. З моїх вирахунків я тепер знаходився під шостидесятим градусом, а при такім непевнім градієнді я не міг сказати ні – да, ні – ні. Мій корабель потрапив до якоїсь бурхливої течії й тепер мене несло повз якесь невідоме місто, що ввижалось мені далекими ліхтарями, які були маленькими червоними крапками в безодні темної ночі. Ітак, я знаходився під шостидесятим градусом. Ви знаєте, що значить пить чистий спирт і запивати його водою? От, як раз, я хочу з’ясувати, що це значить. Я вже дуже старий моряк, але ще ніколи не бачив такої бурі в шклянці води. Ще мабуть жоден корабель не знаходився в такому катастрофічному становищі. Я вже казав, що мені здавалось, що я можу живим потрапити на небо. Згодьтесь. Що такого телеологізму ще не траплялось ні з одним моряком. Навіть “Bateau ivre” - корабель Артура Рімбо - ніколи не потрапляв у таке абсурдне становище. Хіба що який-небудь корабель при геологічних катастрофах. Мене несло якоюсь течією повз далекі вогні невідомого міста й я вже думав про смерть. Я, як водиться, вже згадував живих і померлих родичів і проклинав ту годину, коли я вийшов із затишної бухти Санта-Ресторано. Мені ввесь час доводилось вертіти кермою, повертаючи її на багато румбів. Я то боком йшов проти вітру, то під кутом в 75 градусів, то повертався кермою й давав задній хід. Тільки тепер я помітив надзвичайно цікаву річ. Мій звичайний парусний корабель цієї ночі, у цю негоду, навчився давати задній хід, наче добрий винтовий пароплав. Це треба було занотувати в мої корабельні папери. Така чудернацька річ могла скоїтись тільки з таким ветераном, як я. Це треба було доконче довести до відома моїх нащадків. Не встиг я ще подумати, як почув одчайдушний рев. Крізь туман, блимаючи кривавим сигнальним ліхтарем, на мене нісся з одчайним ревом пасажирський 43


пароплав. От тепер уже остаточно мали скінчитись усі мої пригоди. Пароплав нісся прямо на мене. Я весь зіщулився, примружив очі й несвідомо повернув керму ще на останні румби. Сильний шквал бурі виніс мене з-під самого носа пароплава. Я чув, як дико зареготав на ньому шкипер, і потім пароплав, як привид, зник у густому тумані. Це все скоїлось за який-небудь мент, що уявився мені цілою вічністю. На цей раз мене врятувала буря, що від неї я міг так легко потрапити живим на небо, або бути принесеним прибоєм під який-небудь паркан. Я знову повернув на кілька румбів і пішов боком, потім повернувся кермою і дав задній хід. Мій корабель чудесно слухався. Та й хіба міг бути поганим корабель у такого моряка, як я. Таким чином, мене несло якоюсь течією повз далекі ліхтарі невідомого міста. І я вже мав надію щасливо дістатись до бухти Санта-Домо. Повторюю, я дуже хоробрий моряк і страх ніколи не міг примусити мене хоч трохи обминати той шлях, що по ньому я постановляв іти. Мене дуже цікавило, чим може скінчитись буря в шклянці води й сміливо посувався вперед. Може, мене винесе на який-небудь таємничий острів в оточення прекрасних сирен, або німф, думав я, й нічого не мав проти такої перспективи. Взагалі я пригадував дуже багато всяких можливостей, що їх завжди може вигадати людина, яка знаходиться під шостидесятим градусом, і що її кожний мент може підкинути шквал, під який завгодно паркан, як незаконно народжену дитину. Ітак я посувався далі. Туман оточував мене темною стіною з усіх боків. Налітаючі шквали примушували мене клювати носом. Через деякий час я почув крізь туман крик. Хто йде? Не звертай! Bateau ivre! – відповів я й повернув на кілька румбів. Але той, хто питав, мабуть не знав французської мови й знову крикнув: Хто йде? Я повернув ще на кілька румбів. Не звертай! – знову закричав голос і я тепер побачив крізь туман кілька кораблів, що йшли на мене. “Може вони хотять мене взяти на буксір?” - подумав я. І в мене все перевернулося всередині від образи й зневаженої гордости. Мене, сміливого моряка, на буксір! Що це вони, сміються, чи що! І я тепер рішуче звернув у бік, показуючи їм, як я зневажливо відношусь до їхньої пропозиції. Стій! – закричав сердито голос. Це мене трохи здивувало і я раптом зрозумів, що справа більш серйозна. Це могли бути “янголи”, що могли спросити в мене корабельні документи. Дивна річ! Хіба сміливому морякові потрібні документи? І я добре клюнувши носом, розпустив усі вітрила і повернув назад. Стій! – закричав голос і вибух рушниці на мент освітив кривавим полум’ям густий туман. Постріл глухо охнув і куля дзикнула понад щоглою мого корабля. Раптом із протилежного кінця із туману винирнув ще один корабель і напнувся на мене. Мій корабель трохи не перекинувся і я мимоволі зупинивсь. Мене одразу оточили з усіх боків, схопили за борт. 44


- Хто такий? – запитали з головного корабля. - Людина! – відповів я. Дивна річ! Хіба я не міг бути сміливим моряком і тим більш людиною без усяких документів! Це якісь чужоземці або дурні! І я звик ходити без документів! -Хто такий? Яка професія? – знову запитали мене. Тепер я рішив, що це “янголи”. - Пірат? – сердито спитали мене. Я клюнув носом. Було пізно. Темрява й буря реготали навколо нас. Тепер мені було все одно – я рішив, що сьогодні мені не дістатись до бухти Санта-Домо. - Ну, розберемо потім! – сказали з головного корабля. – Ходім! Таким чином, мене було взято на абордаж. Може, коли б я не був під шостидесятим градусом, цього зі мною не скоїлося б. Але, як відомо, шостидесятий градус завше розохочує до всяких пригод. І тепер мені стало ще цікавіше, чим може скінчитись буря в шклянці води. Ми всі йшли в бухту Дель-Районо, де нас мали посадити в трюм, поки не з’ясують професії наших осіб. Повторюю – наших осіб, бо до нас швидко приєдналося ще багато човнів і ботів, що в них теж не було корабельних документів. Перед самою бухтою Дель-Районо один із ботів, що теж був взятий на абордаж, дав задній хід. Кілька пострілів глухо охнуло в тумані, але бот під прикриттям ночі утік. Очевидно, це був пірат. Я, хоч і чесна людина, але теж рішив, що при першім зручнім випадку теж дам задній хід і попрямую в бухту Санта-Домо. Бо хто в наш вік не грішний! Крім того, дрібний дощ вже промочив мене до кісток. Але мені не було холодно, шостидесятий градус дуже добре мене зогрівав, так що мені іноді доводилось знімати капелюха. В бухту Дель-Районо ми вже всі дісталися без пригод і там нас посадили в трюм. Коли ми увіходили до трюму, там вже було декілька людей і нас зустріли реготом і глумом. В трюмі було темно, як у коробці, й тільки в одному місці в стіні сірів ілюмінатор, але через те, що на дворі теж було темно, то навіть іскорки світла ніде не було, звичайно, не рахуючи цигарок, що освітлювали червоним сяйвом носи ув’язнених. Я, як старий ветеран, вже приблизно знайомий з такими пригодами, одразу розшукав зручну полицю й розташувався на ній. Тепер я спокійно міг міркувати про те, чим могла скінчитись моя пригода. - Товариші! – закричав якийсь голос у трюмі. – Пропоную записатись у члени “Мильно-смердильного заводу”. Я – перший агент цього акційного товариства! Швидко я почув, що завод на повнім ходу, і повернувся носом до стіни. Трюм безупинно наповнювався все новими моряками, що знайшли собі цей несподіваний притулок у таку бурхливу ніч. Скоро вже ніде було сидіти. Всі полиці було зайнято, на підлозі теж сиділи й лежали, частина ув’язнених стояла коло стінок. - Мене піймали коло бухти Санта-Синагого, – казав один ув’язнений, – я молився кишеням своїх єдиновірців. Тепер свобода сповідань і я мав повне право вважати за свого бога кишені дурнів, але сьогодні, мабуть, тиждень антирелігійної пропаганди й тому будь-яких віруючих заарештовують. Вас, товаришу, за якого 45


бога арештували? – звернувся він до ув’язненого, що сидів поруч з ним. - Думають, що я дезертир! – муруго відповів той. - Ну, а ви, хоч і дезертир, а все-таки вірите в бога? Той мовчав. - Ну, наприклад, ви вірите, що коли добре помолитись, то пригоди кінчаються більш щасливо? Всі ув’язнені почали прислухатись до цієї розмови. Сидіти або стояти в темряві помешкання було надто нудно. - А знаєте, товариші, я сам на собі спробував значіння молитви: коли добре помолитись, то це помагає! - Еге, - відповів хтось з другуго кутка трюму, - я теж раз дуже молився, коли денікікці прийняли мене за жида. Я тоді голосно промолив увесь молитовник, а коли я прочитав “Богородицю”, то навіть вразив своїх ворогів. Уявіть собі, допомогло! - Молитва має велике значення! – сказав перший ув’язнений. Ті, що стояли коло стінок і дверей, декілька хвилин тихо між собою розмовляли. Потім у трюмі почався непомітний рух: всі, хто стояв коло стінок непомітно опинились коло полиць. Якийсь ув’язнений спробував обережно сісти мені на голову, але він напнувся на мого кулака. Я старий ветеран, багато бачив усяких хитрощів і пригод, і тому тепер дуже обережно прислухався до розмови і стежив за цим пересуванням у трюмі. Я догадувався, що це був військовий, стратегічний маневр. - Да, молитва допомагає! – заговорив ув’язнений, що стояв коло моєї полиці. – Я одного разу був дуже голодний і старанно молився на базарі коло торговок наїдками; уявіть собі, що потім був ситий. - Я пропоную, - заговорив перший ув’язнений, - разом помолитись за те, щоб нас скоріше випустили звідси! - Ну, товариші, встаньмо й помолимось сивому Саваофу за наше швидке звільнення! – сказав другий. - Гей, ти, вставай! – почулось у ріжних кутках трюму. – Годі хропіти! Будемо молитись! - Вставай, бо стягну за ноги! - Чуєш, вставай! – сказав мені мій сусід, що стояв коло моєї полиці. Я простягнув кулака й у темряві обережно притулив його до носа мого сусіди. Він трохи помовчав і потім тихо попросив: - Посуньтесь трохи, товаришу, я ляжу коло вас, дуже вже спати хочеться. - Це інша річ! – відповів я, даючи йому місце коло себе. - Ну, товариші, всі вже встали? - запитав перший ув’язнений, бо сидячи молитись не можна. - Всі!.. - Тепер я буду рахувати до трьох і почнемо всі разом, прочитаємо “Богородицю”, як казав попередній товариш. Це дуже помагає. - Три! Й одразу весь трюм наповнився борюканням і лайками. Всі, хто раніше стояв, полізли на вільні полиці. Деякий час в трюмі був надзвичайний галас. Потім потроху стихло. - Тепер, товариші, - сказав якийсь обдурений в’язень, - я пропоную помолитись 46


якому-небудь іншому богові... Нахабний, гістеричний регіт залунав у відповідь з полиць. В’язень збентежено замовк. Я - старий моряк і не вірю ні в які, божеські й чортячі сили. Краще за все, - це вірити в самого себе. Ніч насувалась все більше. У трюмі деякий час було тихо, але скоро знову залунали розмови. - Як ви гадаєте, товаришу, що з нами зроблять? – запитав мене мій сусіда. - Що до мене, - відповів я, - то мене відпустять, або в крайньому разі я сам себе відпущу... А про останніх я нічого не знаю, все буде залежати від їхнього curriculum vitae... Мій сусіда важко зітхнув. - А ви не знаєте, чим карається дезертирство? – знову запитав він. - Дуже просто, - відповів йому хтось у трюмі, - шомполами... Мій сусіда, мабуть, сильно зблід, бо він тихо застогнав і притулився до мене задом, мабуть відчуваючи заздалегідь такий приємний масаж. У тиху перерву серед розмов у трюмі різко лунало якесь лузання, наче хтось старанно лузав насіння. Раптом з того кутка, відки лунало це лузання, ми почули таку розмову: - Що це, товаришу, у вас є насіння? Дайте мені трошки... – говорив якийсь молодий голос. - У тебе своє є! – муруго відповів з кутка надтріснутий бас. - Коли б у мене було, то я не просив би... - Паршивець! – забубонів бас. Чого смієшся, жабин син? Ніби не знаєш, що ці “шкінати” як насіння?.. Молодий голос перелякано замовк, а весь трюм божевільно зареготав. - Товариші, - дико кричав хтось, - у нас, крім смердильного заводу, непомітно зорганізувався “Воштрест”. Товариші, записуйтесь, у “Шкінаттрест!..” Після цього випадку в трюмі почався страшенний галас, який швидко перуйшов у цікаву імпровізацію гри, яка зветься “гандбол”. Гандбол в трюмі дуже відріжнявся від гри з такою ж назвою, яка, звичайно, завше відбувалась на повітрі. “Болом” або м’ячем в даному разі була людина, власне не людина, а з термінології більш правильної “пацан”, якого, як м’яча, перекидали з одного кутка трюму в другий. В цей час живий “бол” ступав великими чобітьми по головах в’язнів, які спали на підлозі, або з розгону гепався кому-небудь на груди або на обличчя. У свою чергу ці потурбовані в’язні й розлютовані сильним ударом цього живого “бола” з силою кидали його в протилежний бік, щвидко збільшуючи, таким чином, кількість партнерів. Коли живий “бол” вже починав верещати, ніби його кастрували, на кін являвся другий такий же “бол”. Гра й галас продовжувались. Раптом “янгол”, який стояв з рушницею коло дверей і весь час заглядав у “вічко”, розчинив двері й став люто лаятись: - А щоб ви повиздихали, “урки” нещасні! Тихше, вашу мать! Що це вам тут – товкучка? Якийсь “стопор” щільно підійшов до “янгола” й встромив йому кулака в ніс: - Мовчи, мільтон, тут тобі не “фармазонщики”. У тебе, мабуть, боки скучили за фінкою... “Мільтон”, він же “янгол”, він же – міліціонер, трохи постояв на місці, потім 47


плюнув і з грюком зачинив двері. Ось яким чином розважалась частина армії тисячі пройдисвітів в одному з відділів великого трюму бухти Дель-Районо. А всі відділи трюму було вже переповнено сміливими моряками та мисливцями вуличних джунглів. Про це можна було довідатись у тихі перерви, бо під час тиші в одному з відділів лунали крики та галас інших відділів. Скоро почали працювати й апарати Морзе. Кілька телеграфістів вистукували ліктями об стіни запитання та відповіді. Рота зв’язку армії тисячі пройдисвітів старанно працювала. Все, що робилось в комендатурі, знав кожен в’язень. Скоро телеграфісти вистукали ліктями, що армія рушає далі. Було чути, як “янголи” лагодили рушниці й брязкали зброєю. Скоро цілий взвод зупинився коло дверей нашого відділу і ми по черзі стали виходити на берег. Дощ не зупинявся. Під ногами були великі калюжі й по коліна грязюки. Брудний сірий ранок поволі розривав мряку, накреслюючи на брудному тлі великі мовчазні будинки. Нас почали старанно реєструвати. Я, старий моряк, ще ніколи в житті не бачив такої сили пройдисвітів. Це була справжня армія, яка щохвилини могла розігнати всю варту й розійтись, хто куди. Але в цій армії не було рядових членів, тут всі були ватажками. Будь який соціолог тут на прикладі міг вивчити, що таке анархія й чого вона варта. Він міг скоро переконатись, що вся ця армія не коштує й шага. Тут наочно на практиці було виявлено всі ідеї анархістів. Всякий розумний анархіст, коли б побачив цю армію, він зрікся б своїх ідей і з великою охотою став би звичайнісіньким обивателем, до того все це було абсурдно і несолідарно. В цій тисячній армії не було й двох чоловік, які мали б щось спільне. Це була буйна череда без голови, з боязкими серцями. Армія боягузів та крикунів. Поки реєстрували передніх, задні мерзли в черзі і почали нову гру. Під ногами було мокро й ноги мерзли, нова гра мусила зогрівати ноги від холоду, вона звалась грою в “ніяк”. Якийсь здоровенний чолов’яга підійшов до мене, з силою вдарив мене каблуком по нозі по пальцях, але я швидко відскочив і грязюка цілим водоспадом заляпала обличчя тих, хто стояв поблизу. В цьому й полягала гра в “ніяк”. В лавах пройдисвітів не було й двох людей, які б старанно не били по ногах один одного. У одного пройдисвіта скоро розлізся чобіт і з пальців ноги бризнула кров. Це була гра, жорстокіша за живий “гандбол”. Мій сусіда, що раніш лежав коло мене, стояв осторонь і тільки дивився на все, роззявивши рота, очевидно, це був новичок, незнайомий з нормами моралі та звичаями вулишніх джунглів. Скоро черга реєстрації дійшла й до мене. - Ваше прізвище? – запитав мене начальник міліції. Мені було ніяково, мені було соромно. Я - старий моряк, чесний робітник потрапив у таке ганебне кодло анархістів. Я відповів: - Король Гебридський... - Це ваше прізвище? – знову ввічливо запитав начальник. Я ніяково хитнув головою. Мабуть, ні один з цих пройдисвітів так ввічливо не поводився зі своїм батьком, як ввічливо поводились міліціонери з цією ватагою пройдисвітів. Після реєстрації армія вирушила далі. Ми йшли широкими вулицями міста, але куди ми йдемо, не знав ніхто. Перехожі зупинялись на тротуарах: дивились на цю армію. Мабуть, чимало обивателів 48


раділо, мовляв, тепер не так часто грабуватимуть на вулицях. Скоро армія тисячі пройдисвітів зупинилась. Треба було вирівняти лави. Ми зайшли у вузьку вулицю, яка не вміщала такої армії. Пройдисвіти тікали у всі кінці, ховались у парадні входи, тікали в під’їзди. Коли ми зупинились, до мене підійшла кремезна жінка з кошиком у руці. Вона, мабуть, йшла на базар. Коли я її побачив, мені на думку одразу спали філософські міркування. Я хотів освітлити ролю цієї женщини в процесі світових пригод. Її кремезна постать, еліпси стегон, півкулі перс і гімалаї живота одразу дивували своєю масивністю та історичністю. На цих гімалаях, еліпсах та півкулях не раз, мабуть, відпочивав втомлений подорожній нашого великого світу. - Куди це вас ведуть? – запитала вона мене. Потім тяжко зітхнула й додала: Бідненькі… У неї, мабуть, було таке велике серце, як півкулі грудей, і я приязно глянув у її зблякло-блакитні, як старий коленкор, великі, як у мустанга, очі. Я приязно посміхнувся. Евріка! Вона з таким же успіхом могла бути чудовою заслоною, як і м’яким місцем для відпочинку. І я знову приязно посміхнувся їй. Ліва брова моя хитро з’їхала кудись убік, це було залицяння несамохіть. Цим я дозволив їй зрозуміти, що вона мені дуже подобається. В цей мент армія вирушила далі. Я підійшов ближче до жінки й вона, зрозумівши мене, притиснула мене своїм великим тілом до високого паркану. Да, це була чудова заслона! Крізь велику дірку в спідниці жінки я робив смотр усій армії. Близько нас проходив мій сусіда, у нього був печальний безпорадний вигляд. Я непомітно схопив його за руку й з силою втягнув за спину жінки. Вона з таким же успіхом могла заслонити цілий фіякр, як нас двох. Скоро вся армія зникла в нетрях вулишніх джунглів. - Ви нагадуєте мені піраміду Хеопса! – ввічливо сказав я жінці. – Ви з великим успіхом могли б заслонити армію! Але жінка не зрозуміла мого компліменту, вона образилась. Вона підібрала рукою спідницю й велично рушила на базар. Я ж не був ні втомленим подорожнім, ні великим інженером і відпочинок на її еліпсисах не здавався мені таким привабливим. - Прощай, Король! – сказав мені мій сусіда. - Прощай, пацан! – з призирством відповів я. - Я ненавиджу анархію, я випадково попав у це кодло анархістів!.. Я стою тільки за комуністів!.. На цей раз я міцно стиснув йому руку. Кошик, еліпси, армія тисячі пройдисвітів далеко лишились позаду, мій корабель тепер ішов назустріч сонцю. 1923

49


Січневе повстання (В огонь та хугу)

1 Полтава вже була в руках червоних. Бронепоїзд “Полупановець”, увесь сірий, забруднений, гордо маючи червоним стягом, стояв на станції. Крізь хугу, вітер і сніг він приносив смерть гайдамакам, посилаючи з своїх крицевих дул смертоносний вогонь, який змішував кров із забрудненим снігом та мертвими тілами людей… Заіржавілий і подряпаний кулями панцир бронепоїзда наочно доводив його відданість революції. На рейках колії, проти бронепоїзда, сидів матрос і сірими, як панцир, очима дивився на напис “Полупановець”. Матрос був у чорній подертій куртці, з-під якої ви­глядали напівчорні, засмаглі груди, на його круглій матро­ській шапці й чорних стрічках яснів гордий напис: “Ав­ рора”. Це був командир бойової чоти бронепоїзда Степан Завірюха. Він курив здоровенну брудну цигарку й смачно спльовував у жовтий сніг. На далеких від станції вулицях Полтави іноді вибухала стрілянина. На станції була тиша, коли не зважати на лай­ки й вигуки червоногвардійців та важке шипіння паротяга бронепоїзда. — Чого, дядьку, квапишся? — сказав матрос до старого дядька, що топтався на місці й викидав із горла важкі, як шрапнель, слова. — Хіба не чуєш, як наші фуражири здобувають про­віант? — От це й біда, що фуражири, поки принесуть, то все пожеруть,— безнадійно відповів дядько. — Все, що є, все наше. Не пожеруть, черево не ви­тримає. — Коли б то так! От у Києві в мене брат у двірниках служить. Коли б зараз там бути... — Скоро й там будемо,— сказав Завірюха. Наша Совдепія й там гайдамакам жару завдає. У мене там двоє бра­тів. Мабуть, тепер разом із робітниками за “Арсенал” б'ються... Ох ти, яблучко, куди котишся, і Ой Центральная рада, не воротишся… — , раптом на всю пельку вигукнув вартовий, що стояв коло бронепоїзда. Йому, мабуть, було скучно, злісно й заздрісно, що він не міг бути в місті, і тепер він усю свою злість вкладав у веселу пісню. — Сволоч, — сказав матрос, — бач, як жалкує за Цент­ральною радою! Дядько засміявся. Він перекручував обмотки, що пахли гнилою шкірою та потом, на яких були плями крові, змі­шані з засохлою грязюкою. А матрос, посміхаючись, курив цигарку і в своїх думках дивився прямо на Київ, де билися з гайдамаками його бра­ти, а Марія в цей час сиділа вдома й, мабуть, варила обід або латала яке-небудь дрантя. Може, це було так, а може, ні. Може, думки матроса й не могли правильно бачити крізь хугу, сніг і мороз, крізь озброєні банди гайдамаків, що стояли між Києвом та Пол­тавою. Це все міг з'ясувати тільки бронепоїзд “Полупановець”, вогнем і крицею розірвавши цю запону. 50


2 Це було в січні, і хоч позамерзали та вкрилися снігом пі­шоходи, брук, дерева та будинки, але серця в робітників були гарячі й стукали помірно — в такт. Арсенал почав перший. На Печерську торохкотіли ку­лемети, бухкали в камінь будинків набої, і несподівано в провулках Києва виникала стрілянина. А на Собачій тропі та на Олександрівській вулиці падали, як снопи, гайдама­ки, падали розстріляні робітники “Арсеналу”. Скоро повстали всі робітничі райони. В Київських го­ловних майстернях та паротяжному депо вночі чиясь ру­ка виліпила маленького наказа: “Всім бойовим загонам залізничників. Всі бойові загони залізничників, усі бойовики мусять прийти на загальні збори до Солом'янського залізничного клубу о 8-й годині ранку. На порядку денному: справа про охорону території за­лізниці. Нач. бойових загонів (підпис)”. Підпису не можна було розібрати. Не можна було ро­зібрати й печатки, хоч можна було сказати, що печатка 14-ї ділянки шляху. Вранці о 8-й годині до клубу, що був коло Солом'ян­ського мосту, посунули озброєні рушницями бойовики. Підтягнувши міцніше пояса й взявши з кутка заздале­гідь вичищену рушницю, робітник залізничних майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю. Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати. На вулиці він наткнувся на жінку-кондуктора, що жила на другому боці вулиці. Кондукторка несла повні відра води. — Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола. Жінка стала, а коли стала, то в неї мусив забігати в роті язик. Микола це знав; а тому вирішив послухати. — Ні, не приїжджала. Поїзди не йдуть! Чоловік теж по­їхав. Мабуть, із Жмеринки разом приїдуть. Та я рада, що їх нема! Мала б клопоту, коли пішов би до “Арсеналу”. Цілу ніч спати не могла б... Жінка ще щось говорила, але Микола вже не слухав і скоріш пішов далі. Він поспішав на зібрання. Його нерву­вало непевне становище залізничників. — В майстернях працює кілька тисяч, а в бойових за­гонах кілька десятків. Мерзота... І Петро теж туди! Стар­шиною... Сволоч... Іти було слизько. Він ішов, лаяв брата й лаяв сніг. Морозний вітер обценьками хапав за ніс. Коли він прийшов до клубу, там було вже кілька де­сятків бойовиків. Тут були всі добірні товариші, старі робітники-партійці й свідома робітнича молодь. Говорив зі сцени машиніст Дзідзієвський. Завірюха протиснувся наперед, його цікавило, що ска­же старий машиніст. Слова летіли, як іскри з паротяга, і запалювали серця. Дзідзієвський старанно крив Центральну раду спочатку вздовж, а потім впоперек, а потім згори донизу. Виступали й інші бойовики. Патлах, Вандек і Дзюк від Губкому заварювали гарячий настрій своїми повідом­леннями. — А що скажеш ти, Завірюхо? — запитали бойовики в нього. — Твій брат у полку Грушевського. І тоді говорив Микола Завірюха, і його слова були лю­ті, як мороз, і гострі, як мідяна стружка, бо він був токар і ненавидів Центральну раду. 51


А потім і все зібрання, в один рот, один язик, одне сер­це, одностайно ухвалило: — На допомогу “Арсеналові”! — Центральній раді по шапці!

З Пасажирська станція була в руках гайдамаків, в їхніх ру­ках була й вантажна станція. На цій території стояла оз­броєна гайдамацька варта. Територія ж колонії головних майстерень та депо була в руках бойовиків, що після збо­рів у Солом'янському клубі перейшли до колонії та май­стерень, де влаштували свій штаб і розставили варту. Штаб полку імені Грушевського розташувався в конторі станції. Увечері 16 січня бойовики покликали коменданта станції до залізничної їдальні для переговорів. У штабі ко­менданта заступав молодий старшина Петро Завірюха. На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного протяжного гудка, тільки далекий “Ар­сенал” ще відстрілювався, і тому морозну тишу вечора про­різали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня ку­леметів і рушниць. Петро Завірюха був у штабі і розмовляв з іншим стар­шиною. — Коли за годину не повернеться комендант, ми муси­мо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні гайдама­ків були напоготові!.. Це казав Петро Завірюха й нервово ходив по конторі. Його вже почала нервувати довга відсутність коменданта. — Що ми можемо зробити з двома сотнями, коли їх кілька тисяч? — говорив старшина. — Але ж у них немає зброї... — Та вони без зброї силою візьмуть. Одними молот­ками потрощать голови гайдамакам, як грецькі горіхи. — Так, нас мало,— погоджувався Петро Завірюха,— і Сердюки теж, здається, з ними. — Не тільки Сердюки, а й ще дехто...— загадково від­повів старшина. — Ти натякаєш на мого брата Миколу?— запитав Пет­ро Завірюха.— Я з ним нічого спільного не маю. — Мало нас,— казав далі Петро,— не вірять нам... Не тільки робіт­ники одвертаються, але й селяни... Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, кацапам не можна вірити — І скільки тих перевертнів! — погоджувався стар­шина.— Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули. Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розу­міють. — А мені,— сказав Петро,— хочеться бути паном хоч у своїй господі Обридло бути робітником чи селянином. Хіба всім людям треба доконче все життя працювати? А Микола — дурень із своїми робітничими гордощами. На станції в цей час вартовий гайдамака клацнув руш­ницею й голосно спитав: — Хто йде? Петро й старшина переглянулись. На запитання вар­тового замість пароля пролунала лайка. Скоро сердитий ко­мендант з'явився на порозі штабу. Петро й старшина мовчали. Комендант був роздра­тований — очевидно, з переговорів не 52


було ніяких на­слідків. Комендант заговорив перший. — Більшовицька зграя — ці бойовики!—люто промо­вив він.— Нічого путнього від них чекати не можна. — Чого вони вас кликали, пане коменданте?— запитав Петро Завірюха. — Голову морочать, шибеники!—відповів комендант.— Дуже ввічливо попросили звільнити станцію й просили — хе-хе! — дозволу поставити свою варту для охорони заліз­ниці. Бояться, щоб який-небудь злодій паротягів не по­крав. Хитра сволота... — Значить, доведеться битися? — неохоче запитав стар­шина. — Це ми ще почекаємо. А от ваш брат, пане Завірюхо, всю мою промову, сво... вибачте ... зіпсував... — А що таке? — Та я хотів спробувати агітнути, знаєте, як більшови­ки роблять. Хотів дізнатись, чи не можна їх розколоти. Після переговорів і пропозицій, з якими я, звичайно, не по­годився, я почав їх закликати стати на бік Центральної ради. Так він мені відповів, що ваша Центральна рада — зграя гемороїдальних поміщиків, так і сказав; мерзота... Вибачте! Розлютований комендант ходив по конторі й лаявся. На станції перегукувались вартові гайдамаки. Міняли варту. 4 Страйк. Всі робітничі загони оголосили загальний страйк. Заводи й майстерні стали. У місті звечора було вже темно, а вдень не було води. Трамваї роз'їхались по парках, а які не встиг­ли доїхати — позамерзали на вулицях. На вулицях стало порожньо. Випадковий перехожий міг зустрінути тільки озброєну гайдамацьку варту або са­мотнього робітника, який переходив вулиці, ховаючись у під'їзди. Стрілянина й гарматні вибухи почали лунати в усіх кін­цях міста. Вночі над “Арсеналом” виблискувала заграва. Горіли будинки. Ще зранку в головних майстернях почалася кипуча пра­ця. Робітники лагодили петлюрівський панцирник, щоб за його допомогою зробити наскок на гайдамацький полк Грушевського. Микола Завірюха, забивши кілька клепок у панцир бро­непоїзда “Січневого повстання”,— а так його можна було назвати, бо він був призначений для цієї мети,— випро­стався й сказав старому робітнику-ковалю, який що було сили гатив молотком у заклепки панцирника: — Що, в мене діти вдома, чи що!—і сердито жбурнув молотком на цементову підлогу. — Не сердься, хлопче,— сказав йому старий коваль,— ще встигнеш поголити вуха й ніс... часу багато. В цей час до оперативного штабу прийшли бойовики й заявили, що коло Караваєвського мосту стоять вагони з на­боями й скорострілкою. Про це розповів бойовик, який при­йшов допомагати лагодити бронепоїзд. — Оце гаразд,— сказав Микола,— бронепоїзд скоро скінчимо, а зброї нема. Тепер повеселішає! — І він пішов до штабу. Скоро коло паротяжного депо зібралось кілька десятків бойовиків. Машиніст Антонов вивів на круг паротяг, круг повернули, зробили стрілку, і паротяг виїхав 53


з депо. Бойовики, озброєні рушницями, повилазили на тендер, з полін зробили барикади, які б захищали їх од куль гай­дамаків, і паротяг рушив на Караваєвський міст. Паротяг мав вигляд не гірший за панцирника. Тендер наїжився й блищав десятками рушниць, одна з яких на­лежала й Миколі Завірюсі. — Ура-а-а... О-о... Бойовий крик прорізав морозне повітря, вибухло кілька пострілів, і бойовики кинулися на петлюрівський поїзд, але поїзд мовчав, наче був зовсім порожній. Бойовики, здивовані мовчанкою, зменшили свій запал. — Вони втекли!— крикнув Завірюха і перший кинувся до вагонів. Це був сигнал. Скоро всі бойовики обліпили вагони, але в них нікого не було; куди поділась гайдамацька вар­та, могли тільки, мабуть, розповісти підошви гайдамацьких чобіт. Без жодної жертви залізничники здобули кілька куле­метів, гармату й кілька тисяч набоїв. Коли гайдамацький панцирний автомобіль і дві сотні піших і кінних гайдамаків напали на бойовиків із Кадетсько­го мосту, вони наткнулись на справжню фортецю. Головні майстерні озброїлись, як справжній бойовий форт. Кулемети, що були розташовані на покрівлі майсте­рень, зустріли гайдамаків ураганним дощем заліза. Робіт­ники жваво відстрілювалися з вікон майстерень, із-за шта­ белів шпал, стін і з високих покрівель. Гайдамаки не сподівалися зустріти такий організований опір. Вони були на відкритому місці, і їх можна було роз­стрілювати поодинці. Микола Завірюха причаївся за штабелем, і кожний по­стріл його рушниці влучав у ціль. Ось він побачив, як один гайдамака з мосту цілиться в когось на покрівлі. Очевид­но, якийсь робітник в запалі необережно висунувся із-за прикриття й щохвилини ризикував життям. Завірюха, ви­бравши зручний момент, вистрелив. Гайдамака змахнув ру­ками й колесом покотився під укіс. Панцирний автомобіль був більший супротивник, ніж усі гайдамаки разом. Він із кулеметів теж поливав майстер­ні залізом, і для успіху бою його треба було зліквідувати. Микола це зрозумів одразу. Коли можна було би підійти до нього ближче, його б умить не стало. Але це був риск. Перебираючись від одного штабеля до другого, Миколі вдалось підійти до самого паркана, який відділяє майстерні від Кадетського мосту. Тут він одразу випроставсь і з усієї сили кинув ручну гранату. Граната розірвалася з страш­ною силою, влучивши в самий автомобіль. На хвилю дим і курява вкрили майже ввесь міст. Од вибуху гранати автомобіль осів. Вибухом було роз­трощено колеса й відірвано шматок панцира — автомобіль став непотрібною річчю. Доля автомобіля вирішила бій. Гайдамаки побігли. На­тиск залізничників був такий міцний, що багато гайдамаків попало в полон. Це на деякий час позбавило їх охоти на­падати першими. Так комунари Січневого повстання відбили перший на­тиск гайдамаків, і це був перший бій залізничників за Жовтень. Коли скінчився бій, знову підрахували набої. Їх було обмаль. Ця загроза — лишитись без набоїв — увесь час турбувала бойовиків. Після бою, змінивши варту, бойовики відпочивали. Микола Завірюха, взявши рушницю й кілька набоїв, на­лагодився кудись піти. 54


— Куди це ти зібрався? — запитав у Миколи коваль. — Додому,— неохоче відповів Завірюха.— Там у мене справи. — Диви, щоб гайдамаки не помстились за панцирник. Обережніш! Микола махнув рукою. Він вийшов із вагонного цеху, де був штаб, і пішов до Кадетського мосту. Тут із території майстерень він переліз через паркан на колію. Додому йти він і не думав. Він вирішив дізнатись, чи нема тут де набоїв. Перебираючись од вагона до вагона, він старанно обслідував кожний вагон. Між вагонами було порожньо. Тоді Завірюха забув усяку обережність, захопився роботою й спересердя почав навіть гримати дверима вагонів. Нарешті він поліз у якийсь вагон. В цей час гайдамацька контррозвідка, за командою Петра Завірюхи, гайдамацького старшини, обережно по­сувалася до Кадетського мосту, щоб обслідувати міс­це бою. Гайдамаки вже давно помітили робітника, який ниш­порив по вагонах. Начальник контррозвідки Петро Завірюха вирішив спіймати його живцем, щоб дізнатися, чого йому треба, а потім уже розміняти на “керенки”. Коли робітник уліз до вагона, один із гайдамаків виліз на покрівлю поїзда й по вагонах став швидко перебиратись до нього. Частина контррозвідки побігла в обхід, а друга частина з Петром Завірюхою побігла навпростець до вагона, в яко­му був робітник. Якийсь дурний гайдамака необережно вистрелив, і пе­реляканий робітник швидко вистрибнув із вагона. В цей час гайдамака, що був уже на покрівлі сусіднього вагона, перебіг на другий вагон і раптом стрибнув на пле­чі робітникові. Почалася бійка. Робітник скинув гайдамаку з плечей, і той, падаючи, схопив його за ноги. Робітник упав. Коли він підвівся, навколо нього щільно стояли гайдамаки. Петро Завірюха, старшина гайдамаків, навіть ізблід од такої несподіванки: перед ним стояв бойовик Микола За­вірюха— його брат і разом із тим небажаний ворог. Петро Завірюха, не витримавши погляду брата, одвів очі вбік і суворо промовив: — В штаб! І потім, ідучи далі з частиною контррозвідки, крикнув: — Щоб ніякої шкоди... Повішу!.. 5 Із Жмеринки йшов пасажирський поїзд, увесь переповне­ний демобілізованими солдатами. Поміж солдатів їхали й приватні пасажири, і залізничники. У цьому поїзді повер­талася до Києва й Марія Китченко, яка ще змалку знала братів Завірюх. Поїзд ішов дуже довго, зупинявся на станціях по кіль­ка годин. Це нервувало солдатів, пасажирів; нервувало й Марію, яка, під'їжджаючи до Києва, вже довідалася про повстання робітників. Вона сиділа у вагоні серед клунків і мішків, наповнених харчами, борошном і різними солдатськими речами. Їй було дуже зручно, але думка про те, що діється в Києві, не давала їй спокою. Найбільш турбувалась вона за Ми­колу. Вона знала його симпатії до більшовиків і навіть по­діляла їх. Поїзд уже підходив до Києва. Він уже був на Посту-Волинському. Тут була його остання зупинка. Але зупин­ка була дуже довга. На коліях нервово метушились зане­покоєні солдати. Марія була в передостанньому вагоні. Зацікавившись довгою зупинкою, вона вийшла з вагона й пройшлася вздовж поїзда. До паротяга, де машиніст і помічник щось старанно ла­годили, підійшло 55


кілька демобілізованих. Один кремезний солдат із червоним засмаженим облич­чям виліз на паротяг, щоб довідатись, у чому справа. — Ну, механіку, чи скоро поїдемо? — запитав він у машиніста. — Цей паротяг зовсім не поїде. Доведеться викликати з Києва другий, зіпсувався тормоз. — Крути, Гаврило! — кричав із колії якийсь солдат. Машиніст вилаявся: — Під три чорти... вас всіх із паротяга! Чуєте? Не поїде! — Чого не поїде? — кричали солдати. — Ми самі поїдемо. Велике діло крутити корбою!.. — Товариші! Братухи! Я працював коло машини! — вигукнув якийсь солдат. — Де він? На паротяг його! Крізь натовп солдатів продерся маленький демобілізо­ваний і заявив: — До війни я працював у поміщика біля молотарки. — Валяй! Гайда! І цілий натовп поліз на паротяг. Машиніст щось кри­чав про тормоз, про те, що доведеться їхати згори, але його зі сміхом скинули з паротяга. Скоро наладивши вірьовку від гудка, один із солдатів з усієї сили потягнув за неї. Паротяг заревів скаженим воєм — це був наче передсмертний рев. Почувши гудок паротяга, всі демобілізовані, пасажири й Марія Китченко поспішили розсістися по вагонах. Солдат на паротязі відкрив регулятор, і паротяг шар­пнув так, що трохи не розірвав поїзд. У вагонах паса­жири попадали один на одного, деякі клунки злетіли з полиць. Потім усе пішло гаразд. Поїзд рушив до Києва. Солдати на паротязі весело вигукували й сміялись: — Крути, Гаврило! — Піддавай жару!.. І солдат, який був за машиніста, справді піддавав жа­ру. Він зовсім відкрив регулятора, солдати набивали топку дровами та вугіллям так, що вона могла луснути. Поїзд згори біг, як скажений. Телеграфні стовпи, кущі, будинки кулею летіли назустріч. — От так їдемо!—сказав якийсь солдат.— Так іще ніколи не їздили! — Валяй, братухо! — Наярюй! Раптом під паротягом прогуркотіла стрілка. Паротяг хитнуло вбік. Солдати злякались. — Ану зупини! — сказав переляканий якийсь солдат. Той солдат, що був за машиніста, кинувся до регуля­тора, закрив його; але поїзд ішов тепер з інерції ще швидше. — Партач! — закричали солдати. — Молотильник! — Стій! — Зупини! Поїзд уже був коло семафора, скоро мала бути станція, а швидкість збільшувалась. Знову відкрили регулятора, але це не допомогло. Тоді нещасний “молотильник” почав шукати тормоза. Тормоза він не знайшов, 56


а налапав ричага. Він його пере­кинув назад, і паротяг заскреготів колесами. Але вже було пізно. Вагони з страшною силою сунули вперед, і весь поїзд метеором налетів на станцію. Паротяг ускочив у контору станції ввесь, із тендером. Перші вагони розбилися вщент. Будинок контори завалився. Від начальника станції, який був у цей час у конторі, лишився тільки один подертий на шматки кашкет. Залишилися цілими лише кілька задніх вагонів. Декого повбивало клунками, дехто з пасажирів побив­ся, а дехто, як це було з Марією Китченко, лише наля­кався. Її здорово підкинуло на мішках, на яких вона сиділа, і тільки, але страшенний скрегіт і грюк вагонів на мить оглушив усіх. Частина станції й поїзд являли цілковиту руїну. Демобілізовані, що лишилися цілими, стали допомага­ти пораненим. Коли Марія видряпалась з-під мішків і вийшла на станцію, її приголомшила страшна метушня. Пройшовши кілька кроків, вона наткнулася на Петра Завірюху. — Маріє! — радісно скрикнув гайдамацький старши­на.— Відки це ти? Марія мовчки показала на поїзд. Старшина раптом зблід. — У мене дуже щаслива доля! — сказала Марія. Марія почервоніла під поглядом старшини. Всі три брати Завірюхи були їй більше ніж братами. Вона виросла разом із ними. І любила їх усіх трьох трохи більше, ніж можна любити братів. Коли Марія стала цілком дорослою дівчиною, всі троє братів зрозуміли, що вона є надто гарна, щоб бути їм сестрою. — Ну, а як у Києві? — запитала Марія.— Як Мико­ла? Чи не приїздив Степан? — У Києві страйк! — промовив старшина. — А Микола? Старшина мовчав. — Де Микола? — скрикнула Марія. — З ним нічого не скоїлось, він живий. — То чому ж ти мовчав? Старшина знову нічого не відповів. — Що з ним? — благаючи, запитала Марія. — Він арештований. — Хто заарештував? — ще схвильованіш запитала вона. — Я! — відповів старшина. — Ти? Ця несподівана відповідь збентежила її. Вона не чекала такого випадку. — Як ти смів! — раптом сердито промовила Марія. На таке запитання було важко відповісти, і тому За­вірюха мовчав. — Зараз же звільни його! — Я не можу, бо він більшовик. — Що значить не можу? Хіба ти не брат його! — Брат, але він більшовик. — Що значить більшовик? Зараз же звільни його. Старшині було ніяково. Він не знав, що робити. Марія то просила, то починала сердитися. — Ти вбивця!—сказала вона нарешті. — Коли ти його не звільниш, то більше я тебе не знаю. Петро Завірюха мовчав. Якісь сили боролися в ньому. Але, очевидно, ідея 57


петлюрівства не була сильна в ньому, бо він вагався. — Сам я цього зробити не можу,— вже погоджую­чись, говорив старшина,— треба буде послати когось до штабу. — Я сама піду! — Я боюся тебе посилати, на вулицях небезпечно. — Нічого, я піду! Старшина знав, що він нічого вже не вдіє. Треба було коритись. Він вийняв записну книжку й щось написав на клаптику паперу. — Тебе пропустять без усяких затримок. Тільки от на вулицях... не знаю як...

6 Бронепоїзд “Січневого повстання” скоро було полагоджено завдяки напруженій праці бойовиків, що не знали відпо­чинку, працюючи день і ніч. Цього бойовики тільки й чекали. Озброївши його ку­леметами й скорострілкою, вони тепер мали справжній бронепоїзд, за допомогою якого можна було розбити гай­ дамаків. За машиністами затримки не було. В Січневому повстанні брали участь такі машиністи, як Дзідзієвський, Антонов, Гринюк, Шпрінгвальд, Маркелов, що могли ці­лими днями бути на паротязі без зміни. Правда, в по­рівнянні з майстернями, депо дало дуже мало бійців Січневому повстанню, але зате ті машиністи, що взяли в ньому участь, були свідомі комуністи, сміливі й витри­валі люди. О 3-й годині дня — це було січня, коли був готовий бронепоїзд,— бойовики зробили наступ на полк імені Грушевського. Бронепоїзд виїхав на станцію, і його кулемети старанно запрацювали. Піші бойовики вибігли з майстерень і під прикриттям бронепоїзда теж напали на гайдамаків. Почалася гаряча бійка. Першими пострілами гайдама­ків було вбито бойовика Бєлінського, але гайдамаки скоро почали тікати, кидаючи зброю й навіть залишивши свою канцелярію. Жменька робітників, завдяки своїй відвазі, відкинула полк Грушевського в саме місто. Пасажирську станцію було звільнено. І це досягнення було зроблено доро­гою ціною, бо кілька найкращих товаришів загинуло в цьо­му бою. На другий день бойовики повели наступ на місто. Гай­дамацькій владі у Києві, здавалось, надходив кінець. Бойо­вики дійшли до Львівської, захопили частину бульвару й Караваєвської вулиці. Незважаючи на ці перемоги, становище їхнє було кри­тичне. Завжди не вистачало набоїв, а лави бойовиків що­дня зменшувались. Крім того, бойовики були вже пере­втомлені. Все ж таки вони трималися міцно. Їх була жменька, а гайдамакам здавалося, що їх кілька тисяч. На Миколаївській вулиці, де містився гайдамацький штаб, було неспокійно. Головне командування контррево­люції хвилювалося од успіхів робітників. — Я й не гадав, що залізничники зроблять такий силь­ний опір,— говорив комендант міста.— Солом'янка ж ціл­ком український район. От арсенальці зовсім інше… А за­лізничники! Він ніби був здивований. В цей час до кімнати зайшов вартовий і сказав: — Прийшла якась дівчина від старшини Завірюхи, хо­че бачити коменданта. — Впусти! Вартовий зник, і замість нього на порозі кімнати з'яви­лась Марія Китченко. 58


Марія таки дійшла до гайдамацького штабу, незва­жаючи на банди гайдамаків, що гуляли по місту і роз­стрілювали та насилували всіх, хто потрапляв до їхніх лабет. Марія зайшла до кімнати й простягнула папірець. Ко­мендант прочитав. — Старшина Завірюха просить, щоб звільнили його брата Миколу. Він ще в штабі? Ці слова означали запитання “він ще живий?”. Ко­мендант знав, про що питав, бо звички гайдамаків були й його звичками. ' — Так, він у штабі! — відповів вартовий старшина. Тоді комендант без усяких суперечок написав резолю­цію про звільнення. Коли Марія пішла, комендант сказав: — Ви пам'ятаєте нашу розмову про панотця Солом'янської церкви Василя Прилипківського? Є пропо­зиція послати до нього кого-небудь із наших з інструк­ ціями. — Так що ж ви пропонуєте? — запитали майже всі начальники. — Послуга за послугу. Дійти до батюшки дуже не­безпечно. Ми пошлемо до нього старшину Петра Заві­рюху! Бойовика Миколу Завірюху звільнили. Коли він вихо­див зі штабу, він, як і раніш, кепкував із гайдамаків. З Миколою була Марія Китченко, вони поверталися до себе в робітничий район. Миколу звільнили, бо було слово старшини, що Микола більше не братиме участі в повстанні. — Ну, тепер сиди й не ворушися! — сказала Марія. — Чорта з два! — відповів бойовик. — Я і так зваляв дурака, що пішов на станцію, не додержав дисципліни. Во­ни сміялись,— сказав він, погрожуючи гайдамакам.— Те­пер посміюся я. І знову пішов до майстерень. 7 Ніч. Багато пригод коїться вночі. Старший Петро Завірюха, переодягнений робітником, іде на Солом'янку, і тепер сам не так боїться бойовиків, як боїться гайдамаків. Його робітничий костюм серед гайдамаків — вірна смерть, вірний розстріл. Ніяка перепустка гайдамацького штабу для такого костюма не дійсна. Відповідь на таку перепустку — гайдамацька куля або шабля. Петро Завірюха обійшов гайдамацьку варту й майстер­ню Караваєвими Дачами. Йти слизько й холодно, доводи­ться провалюватись у глибокі намети, але він іде. Ось він уже обійшов колонію. Його чорна постать спу­стилася в яр, де колодязь, і потім не по сходах, а по кру­чах вибралась до Солом'янки — якраз туди, де стоїть церква та будинок попа Прилипківського. Поговоривши з попом і взявши в нього згоду, Петро Завірюха тією ж дорогою повертався назад. На цей раз, переходячи яр, він спіткнувся й покотився кудись у глибокий намет. Ледве видряпавшися з нього, він пішов далі. Скрізь було пустельно. Далеко вили собаки, під нога­ми шелестів сніг. Скрізь були мовчазні будинки. В вікнах було темно. Тиша була жахлива, наче все вимерло від якоїсь пошесної хвороби, наче це було мертве покинуте місто. Раптом старшина помітив, що за ним хтось іде. Чорна постать якогось чоловіка йшла слідком за ним. Завірюха збільшив крок; коли оглянувся, постать була ще ближче. Тоді він побіг, але почув, що й чоловік біжить за ним. На розі вулиці Петро Завірюха несподівано з розгону вдарився в гайдамака, що 59


йшов із загоном із кількох чоло­вік, і вони обидва покотилися в сніг. Увесь загін од неспо­діванки зупинився й застиг. Коли ж Завірюха підвівся з снігу, його запитали: — Ти хто? Чого блукаєш уночі? Залізничник? — Я старшина полку імені Грушевського!—важно про­мовив Завірюха. Гайдамаки подивилися на нього й зареготали. Про­лунала лайка. Вибухнуло кілька пострілів, і все було кін­чено. Старшина полку імені Грушевського Петро Завірюха лежав у снігу, розстріляний і порубаний своїми ж гайда­маками.

8 На другий день до вартового бойовика, що стояв коло входу до колонії, підійшов піп у чорній рясі, з напівсивим волоссям, із маленькими очицями й носом, як маленька гайка. Піп запитав: — А скажіть-но мені, добрий чоловіче, як мені пройти до штабу залізничників? Вартовий бойовик подивився на попа, на його ніс, що нагадував гайку, і, не боячись ніякої шкоди з його боку, показав дорогу. В штабі піп наткнувся на бойовика Свідзинського. — Чого вам, батюшко? — Я прийшов з миром до вас! — улесливо почав піп.— Кров братня ллється... Ісус Христос... Господь бог наш... — Що вам треба? Говоріть толком! — Миру, миру... друже,— протягнув піп,— доволі кро­ві! Земля українська стогне... — Добре,— сказав бойовик,— підіть до гайдамаків і запропонуйте це їм. Під час цієї розмови відбувався гарматний обстріл майстерень. Набої рвалися над покрівлями, врізалися й вивертали стіни. Шрапнель із брязком і дзвоном вибива­ ла вікна. Піп швидко підібрав рясу вище колін і що було сили чкурнув із колонії. Більш він не приходив. Надходив вечір. Це був останній вечір Січневої Комуни. Бронепоїзд “Полупановець” запізнювався. Ще 21-о приходили товариші з Губревштабу з нака­зом розійтись. Всі робітничі райони впали. Впав і “Арсе­нал”. Більше боротися було неможливо. Цілий тиждень без відпочинку головні майстерні би­лися з гайдамаками. Більше не було сили. Бойовики ходили як тіні, стомлені, голодні, з червоними очима від безсонних ночей. Наказові розійтись спочатку не пові­рили. Стріляли з гармат по місту й вирішили битися далі. Коли ж надійшов вечір проти 23 січня,— це було в той день, коли приходив піп,— уже цілком зрозуміли, що це безумство. Гайдамаки знову бігли на станцію, вони мали підмогу й уже блукали коло самих майстерень, як люті вовки. Набої летіли з усіх боків. Майстерні не витримували. Вечір підійнявся чорний, як попівська ряса. Була оже­ледь. Частина стомлених робітників спала в колонії в їдальні. Друга частина відбивалась від гайдамаків. В їдальні був Микола Завірюха, який зайшов сюди поїсти. Не витримавши натиску гайдамаків, бойовики почали розходитись. Треба було попередити їдальню. В цей час якась банда гайдамаків продерлась до ко­лонії. Бойовики падали, кров'ю заливаючи сніг, падали й гай­дамаки. Декому з бойовиків пощастило одійти. Наскок був такий несподіваний, що ніхто не зміг попе­редити їдальню. Гайдамаки вдерлися в їдальню, й тут почалася різня. Тих, хто спав, різали на 60


шматки, стріляли, били. Нарешті вони обеззброїли всіх бойовиків, що не спали, вірьовками позв'язували їм руки й одвели до штабу. На Бібіковському бульварі, де була тюрма, гайдамаки розстріляли всіх полонених. Микола Завірюха був ос­ танній. Крізь січневий мороз, вітер і сніг залізничники донес­ли своє життя й поклали його під червоні прапори Січне­вої Комуни. Бронепоїзд “Полупановець” поспішав. Він сіяв смерть од Полтави до Києва, вогнем і крицею розкидав гай­ дамацькі банди, що стояли на його шляху, але він за­пізнювався. Через добу після ліквідації Січневого повстання гайда­мацький штаб виявив, що старшина Завірюха безслідно зник. На другий день було заарештовано Марію Китченко, і вона тепер була в гайдамацькому штабі на вантажній станції.

9 На допомогу до Києва поспішав Муравйов. З ним ішли бородаті сибірські стрілки, що наводили жах на гайда­маків. Спереду йшли розвідники з червоними стрічками, про­дираючися крізь мороз і намети. Бронепоїзд “Полупановець” випереджав усіх. Він уже розігнав гайдамаків у Дарниці. Матрос Степан Завірюха, на кашкеті якого був напис “Аврора”, з розвідкою вже продерся в Київ. Наступ розвідок і бронепоїзда був такий несподіва­ний, що примусив гайдамаків тікати навіть у самих со­рочках. Залізничники знову організувались маленькими загона­ ми й вибивали гайдамаків, допомагаючи Червоній Гвардії. На вантажній станції в одному з гайдамацьких вагонів бешкетували п'яні гайдамаки. Вони до того захопилися випивкою й гульнею, що не звернули ніякої уваги на гарматні вибухи й кулеметну тріскотняву. З них було досить химерного повідомлення Централь­ ної Ради, що все гаразд. У вагоні гайдамаків було весело, тільки не було жінок. Скоро кремезний гайдамака штовхнув до вагона пере­лякану Марію Китченко. Гайдамака схопив Марію і став її душити в обій­мах. Марія скрикнула й почала відбиватися щосили. Гайда­мака був сильний, і вона задихалась. В цей час розвідка матроса Степана Завірюхи підійшла до вантажної станції. Її одразу зацікавили крики, пісні та гвалт у вагоні. Коли Степан Завірюха вскочив до вагона з револь­вером, п'яні гайдамаки попадали з переляку на під­логу. Завірюха побачив гайдамаку, який боровся з дівчиною, а тепер перелякано дивився на нього. Матрос натиснув на курок, вибухнув постріл, і гайдамака вдарився головою об стіл. Коли матрос подивився на дівчину, то побачив, що пе­ред ним стоїть його Марія, до якої він давно поспішав. Бронепоїзд “Полупановець” під радісні крики й привіт­ні салюти робітників підійшов до паротяжного депо. З гай­дамаками було покінчено. Потім бронепоїзд наставив дула своїх гармат на місто... І будинок Михайла Грушевського палав усю ніч, поки не завалився, як завалилася Центральна Рада. 1925

61


Патетична ніч — Стій! З темряви будинку виринула постать і наставила на мене величезного кольта: — Не ворушись, браток! — Во ім’я Струка й Совітської влади! Скажи мені, чи нема в тебе в кишені шпалера? — Нема. — Ну, гаразд. А тепер покажи мені виворіт твого кожуха й які онучі в тебе на ногах! Таке прохання виконати можна було дуже просто. Треба було тільки зняти чоботи та кожух. Кольт, який чемно стирчав під носом, дуже ввічливо запрошував до цього. Лишалось коритись. Але я сказав: — А може ти помиляєшся, браток. Може ти як раз натрапив на самого Струка! Він щільно підійшов до мене. У нього на обличчі була чорна маска. Цілком правдиво. Так можна було починати будь яке оповідання або пригоду тієї доби, коли Марк Солчнів одержав по ордеру в Соцзабезі поношені кальсони, в які разом з його животом можна було вмістити десятифунтову подушку, й одержав сорочку з найшляхетнішого батисту, на якому були помітні плями, мабуть, найліпшого вина з підвалів Дюрсо, одним словом одержав напівзруйновану спадщину від старого світу. Так можна було починати оповідання, коли місцеві панночки замість романів Мопассана та Вербицької читали брошюри про радянську політику на селі та “Азбуку комунізму”. Словом, коли по вулицях блукала “Чорна маска” - скидала пальто й чоботи та вбивала відповідальних робітників Радустанов. Так, це було тієї доби, доби пшоняного хліба і півфунта повидла. Під час голоду і великого геройства, під час ріжноманітних пригод. Вулиці великого міста були порожні з того моменту, як сонце доручало свої справи місяцю й чимчикувало на Гаазьку конференцію, а на вулиці виходила “Чорна маска”. Але не тільки “Чорна маска” виходила тоді на вулиці, виходив і Марк Солчнів після денної біганини та праці в Чека. Йому, бачите, треба було доконче перевірити, чи сяє п’ятикутня рубінова зоря на Губревкомі і чи нема якої контрреволюції в березневому повітрі й каламутній весняній воді та снігу. Ну, це брехня, - скажете ви. Це він просто був закоханий! Але запевняю вас, що він з призирством дивився на кохання й книжок з такими темами ніколи не читав. Хіба кохання може бути темою для будь якого путящого оповідання. Це така стара катеринка, що після грамофону нічого не варта. Знову запевняю, що він був такої ж думки й виходив на вулицю тільки перевірити, чи сяє п’ятикутня зоря на Губревкомі. Але вибачте, я забув! Да. Він іноді, дуже випадково зустрічав на цих вулицях товаришку Айзі. Товаришку Айзі? Хто ж вона така? Що це за Айзі? О, про це вам найкраще запитати в самого Марка Солчнова. Він розкаже вам насамперед, що Айзі делегатка Жінвідділу, і жінка, як кожний чоловік може себе зарахувати до чоловічого роду. Тисяча рубінових зір в щоках, твердість 62


Губревкому в характері й ніжність Жінвідділу в очах і серці – це Айзі. Але Айзі – це випадково, головне – зоря на Губревкомі. Під її сяйвом Марк Солчнів хотів розв’язати одну цікаву проблему. Чи може жінка, в якої всі органи відповідають органам самого Губкому, покохати якого-небудь мужчину. Але знов кохання тут не до речі. Тут мусило стояти якесь інше слово, якого ще нема в наших словниках, це слово мусило бути якоїсь іншої конструкції. Так, Марк Солчнів ніяк не міг розв’язати цієї проблеми. Бо зустрічався з Айзі дуже випадково, а щоб це зробити була потрібна якась надзвичайна подія або нагода. Таким чином, ми тепер знаємо, чого він ходив перевіряти сяйво п’ятикутньої зорі, - він шукав такої нагоди. Марк Солчнів і на цей раз прямував вулицею до Губревкому. Очевидно, це був завзятий парубок, який втілював своєю особою все Чека, бо чим можна було б пояснити таку впертість у поставленому завданні. Він ішов майже пустельною вулицею й пильно вдивлявся в обличчя випадкових прохожих. Всі обличчя здавалися йому дуже знайомими, він дуже легко міг відріжнить будь-якого обивателя від жуліка або контрреволюціонера. На це в нього був особливий хист, і я запевняю, що ніхто з нас не зміг би цього зробити. А відріжнити жінку від чоловіка йому було легко, як плюнути, тому, мабуть, він більше вдивлявся в обличчя випадкових жінок, а на чоловіків не звертав ніякої уваги. Ви скажете, що це було просто випадково, але, на жаль, я з цим погодитись не можу, бо для цього просто треба розв’язати маленьке завдання про двоє потягів, що йдуть один одному назустріч, або про двох подорожніх, що йдуть з ріжних кінців однієї ж дороги. Очевидно, в їхніх зустрічах ніякої випадковості не

Коли мова йде про двох дієвих осіб, то ніякої випадковості ніколи не може бути.

може бути. Тепер ви згодні?

— Ви говорите, що були сьогодні в Солом’янському районі? – питала товаришка Айзі в Мишка, який ішов поруч з нею. – Я чула, що там убили комуніста Драча. Значить – ця сама “Чорна маска” оперує і в цьому районі? — Чорт його зна! – відповів Мишко. – Мене бере сумнів, щоб ця “маска” могла встигати у всіх районах. Можливо, що це які-небудь злочинці. — Хіба їх розбереш, - казала Айзі, - тут їх багато. Контрреволюціонери – петлюрівці й монархісти, просто злочинці й “Чорна маска”. Розплодилося їх до біса. Як бачимо, обидва потяги вже вийшли зі своїх протилежних пунктів, - значить... Але це нічого не значить, бо тут є ще третя особа, значить... Значить треба весь час пам’ятати, що в цьому оповіданні тільки дві особи беруть участь; всі інші - це просто бутафорія. Ну, а Мишко? Мишко – це просто один з талановитих співробітників Чека. — Значить в цьому районі вночі ходити теж небезпечно? – говорила далі Айзі. — Звичайно, Айзі, ви б так не ризикували. Чого доброго, наш Жінвідділ втратить таку прекрасну делегатку. Це буде дуже болюча втрата! — Якого біса, Мишко, ви розводите атраментом по папері! Я думала, що тільки Солчнів уміє з крейди розбовтувати кисіль! 63


— Ви не так висловились, це значить “крутити гудзики”... Вони повертали напівпорожніми вулицями з якогось засідання Жінвідділу, в яких завше охоче брав участь і товариш Мишко, очевидно, явний прихильник жіночого руху й емансипації. Скоро вони вийшли на головну велику вулицю, де знаходився Губревком, що на ньому сяяла п’ятикутня зоря, але й тут було темно та порожньо. Горіли вогні в якомусь кооперативі, десь з боку в отелі й навпростець в якійсь перукарні. Випадково зустрічались червоноармійці, яких в темряві можна було пізнати по гострих буденівських шапках, матроси, які виринали з темряви хитливою ходою – чорними панцерними крейсерами, та іноді траплялися громадяни й громадянки, яких уже не можна було відріжнити по одягу від робітників і зарахувать до іншої класи суспільства. Революція майже стерла ріжниці, а військовий комунізм обов’язав усіх бути рівними навіть в одягу. Це не була ніч, це був день. Ночей в республіці вже не існувало. Ночі відступили на захід і далі на південь разом з бандами білих, французів та німців. Ночей не було. Як вдень, так і вночі червоноармійцеві та робітникові нічого було боятись. Вони були господарями. Господарями почували себе й робітниця тютюнової фабрики Айзі й Мишко, робітник арсеналу, які йшли з засідання й мирно розмовляли, й Солнчів – робітник заводу кол. Гретера, який йшов своєю мрійною ходою їм назустріч після денної праці. — Чому, Мишко, ви не пропускаєте жодного засідання в Жінвідділі? Теж за для цих гудзиків? — Ви помиляєтесь, Айзі: коли ці гудзики не на вашому чудовому пальті, то до інших мені нема діла! — Що ви хочете цим сказати? — Невже ви не зрозуміли? Мене не можна бачити на тих засіданнях, на яких і вас нема. Айзі засміялась: — Можете далі не розводити! Я вас розумію. А чому Солчнів ніколи не приходить? Він, здається, теж майстер в цьому ділі? — Солчнів ненавидить все, що пов’язано зі словом “кохання”. Правда Солчнів? – раптом вигукнув Мишко й обернувся. Відповіді на це не було. Постать людини, до якої звернувся Мишко, поволі віддалялась. — Гей, Солнчів! Солнчів! – крикнув Мишко навздогін. Марк Солнчів - а це був він - так старанно вдивлявся в обличчя людей, що навіть не помітив Айзі та Мишка, і не чув першого запитання. Коли б Мишко не крикнув удруге, то Солнчів не досягнув би сьогодні своєї мети і не зміг розв’язати тієї проблеми, яку вирішив сьогодні викрити остаточно. Солнчів обернувся й побачив Мишка та Айзі. Серце його, це такий орган, який своїми функціями наближався в нього до “учраспреда”, нервово заметушилось, ніби треба було видати партійну карту, новому, дуже відповідальному товаришеві. — Ходім з нами, Марко! – заговорив до нього Мишко. – У тебе ж немає ніяких негайних справ? — Крім одної! – відповів Солнчів і подивився на Айзі. – Крім розв’язання одної важливої проблеми. 64


— Проблему можете лишити на завтра. А тепер ходім з нами! – сказала Айзі. — У мене теж є одна проблема, це заполинити її! – і Мишко теж чомусь подивився на Айзі. — Кого – її? – запитав Солнчів і зблід. Те, що він зблід, він відчув у своєму “учраспреді”, який стукнув і впав, покотився кудись між ребра Солнчова. — “Чорну маску”, – байдуже відповів Мишко. — Ну, в мене проблема трохи інша. І розв’язати її не легше, ніж заполонити “її”. — Чого ви обидва на мене вирячились?.. – обурилась Айзі, - ніби я та сама “Чорна маска”! — Це, мабуть, тому, що на вас полюють не менше, ніж на “Чорну маску”, – відповів Мишко. — Подумаєш, полюють! Хто ж це полює? Чи не ви? — А хоча би та сама “маска”. Солчнів пішов мовчки. Його вразили останні слова Мишка. Взагалі в нього останніми днями дуже часто мінявся настрій. Чи це тому, що його цікавила якась там проблема, чи це просто впливала п’ятикутня зоря на Губревкомі, і якась непомітна “контрреволюція” в березневому повітрі, як він сам висловився.

— Ви гадаєте, Айзі, що “маска” не може на вас полювати? Дуже помиляєтесь! – продовжував Мишко. – Слухай, Марко, Айзі гадає, що “маска” не може полювати на неї, що вона для “маски” не може бути теж ласим шматочком. Солчнів вислухав цю заяву Мишка й раптом відчув, що його проблема починає розв’язуватись. Він одразу повеселішав. Мишко продовжував: — Ти поглянь, Марко, на боти та пальто Айзі! Як гадаєш? — Я гадаю, що пальто Айзі тепер в Соцзабезі не одержиш... — Правда? Скільки ми не трусили тутешніх аристократів та буржуа, а Соцзабез і досі не має хоч одного такого пальта. — Правильно! Треба бути дуже щасливим, щоб з нічною облавою натрапити на таку схованку. Ти, Мишко, я бачу, як добрий прикажчик модної крамниці, можеш одразу оцінити вартість готового одягу. — Не в цьому справа, Марко! “Чорна маска” ще більший майстер в цих оцінках. — Так ви, значить, упевнено гадаєте, що на моє пальто може позаздрити “маска”? – запитала Айзі. — Не тільки позаздрити, а й скинути! – відповів Солнчів. Марк Солнчів ще більш повеселішав. Він тепер остаточно розв’язав свою проблему. — Ну, а я, - сказав Мишко, - все ж таки заполоню “її”. — Побачимо! – відповіла Айзі. Коли вони розходилися після прогулянки й цієї розмови, Марк Солнчів заявив, що він на три дні від’їзджає за місто і це потрібно йому для того, щоб розв’язати остаточно його проблему. Гадаємо, що це була проблема, яку було зв’язано з “контрреволюцією” в березневому повітрі. На другий день у Жінвідділі Губерніяльного Комітету КП(б)У провадилася жвава праця. Готувалися до якогось дитячого свята. Робітниці – делегатки Жінвідділу 65


готували місцевим дітям робітників, дитячим яслам та притулкам ріжноманітні подарунки. До Губкому під’їздили грузовики з цукеркових фабрик, навантажені з низу до верху ящиками цукерків та пряників. Назад вони виїзджали навантажені маленькими пакуночками з ріжними ласощами, й розвозили це все по робітничих організаціях та притулках. Через Жінвідділ у суворому й працьовитому Губкомі зчинився гамір, метушня, сміх. Всі, хто був вільний та закінчив працю, тепер допомагали носити ящики та набивати пакуночки цукерками та пряниками. Вгорі на башті Губревкому вже прозвонило 9 годин, а праця все кипіла. Скоро на вулиці мала вийти “Чорна маска”, щоб грабувати громадян і наводити жах на мирне населення, лякаючи його привидами білобанд, а Жінвідділ все працював, піклуючись про маленьких дітей Республіки, бажаючи розважити свою “зміну” під час суворих подій та голоду. Айзі працювала, не покладаючи рук. Від цукерків у Губревкомі все стало солодким: папери, столи, стільці навіть, повітря та атрамент.

В Айзі були солодкі руки і до них липло все, що вона брала. Іноді поміж веселою промовою та сміхом вона чомусь

згадувала Солчнова й шкодувала, що він кудись поїхав і не може взяти участі в роботі, наслідки якої мусять розважити улюблену “зміну”. “І куди він міг поїхати? - думала Айзі.- Певне це пов’язано з “Чорною маскою” - й тоді Жінвідділ ставав на перше місце серед інших органів Губкому, чи то пак Айзі, і вона сміхом приглушувала якесь стискання в серці. Так, іноді згадуючи Солчнова, вона працювала доти, доки всі цукерки було розкладено в пакуночки, а на вулиці стало чорно, як в шкіряному редикюлі. Очевидно, цієї ночі місяць захворів на шлунок і тому не міг бути на варті. А цієї ночі коїлись якісь дивні історії та пригоди, що їх важко було зрозуміти. Наш загальний знайомий Мишко сидів у себе в кімнаті і різав старий подертий чорний прапор, який напевне раніш належав Махну, бо білою матерією на ньому було вишито череп смерті, кістки, а при дбайливому читанні подертих літер можна було прочитати гасло: “За владу Рад”. Яких Рад, то це був, мабуть, секрет самого Махна, бо ці самі ради в особі робітників та червоноармійців на тачанках і кіннотою заганяли Махна в нетра Гуляй-Поля, де він блукав чорним вовком анархії. Але в даному разі Махно, очевидно, був ні при чому, так би мовити при піковому інтересі. Мишко, вирізавши з прапора чорну смугу матерії, вирізав у ній дірки, які мусили відзначати очі та ніс. Одягнений він теж був звичайно. На голові в нього була сива шапка, на плечах теплий кожух, підперезаний шкіряним пасом, а за ним стирчав величезний кольт, який міг нагнати страху на самого Махна. — А все ж таки я сьогодні “її” зустріну, - промовив Мишко, приміряючи чорну смугу матерії собі до обличчя. — Про це говоритиме вся Чека! Цікаво, як це “її” вразить! Коли він поглянув у маленьке дзеркальце, він сам себе не впізнав. На обличчі в нього була чорна маска й очі гостро блищали з круглих дірок. — Ось тобі і “Чорна маска”! – промовив Мишко й засміявся. 66


Потім він чорним ходом вийшов у двір, обережно перейшов його і переходами вийшов на темні вулиці. Скоро його проковтнули чорні під’їзди і тіні мовчазних будинків. Айзі, зробивши останній пакуночок, одягла своє знамените пальто, на яке позаздрила б будь-яка буржуйка, боти, й вийшла на вулицю. Разом з нею від Губревкому відійшов останній грузовик. На вулиці було темно й холодно. Мороз зашклив усі калюжі і сніг став рипіти під ногами. Айзі зіщулилась і швидко пішла додому, на далеку околицю міста. Сьогодні вона була без провожатих. “Солчнів поїхав, а Мишко десь запропастився”, – думала Айзі, і їй ставало трохи моторошно повертатись додому самій темними ворожими вулицями, які здавалися джунглями з будь-якого роману Фенімора Купера. Айзі йшла й все думала про працю і про побут робітників-партійців. Недавно до Губкому приходив знайомий товариш – Айзі згадала його худорляву постать, бліде обличчя, його руки й ноги, які тремтіли від знесилля, від голоду, від пережитих подій. Побут було зв’язано з важкою відповідальною працею, в якій щохвилини ризикуєш життям. І треба було справді бути крицевим, щоб це все перенести. “От, наприклад, Солнчів та Мишко тепер ганяються де-небудь за “Чорною маскою” - думала Айзі. – А можливо, що вже де-небудь лежать у снігу з простріленим серцем”. Вітер, холодний вітер рвав з неї пальто. Сердито дмухав в обличчя й заморожував на очах сльози. З поривами вітру її голову наповнювали ріжноманітні думки, що завдяки ним вона не помічала темряви й не відчувала страху, який наганяли ці пустельні вулиці. Коли ж вона згадувала про сьогоднішню роботу, вона всміхалася й відчувала смак солодких цукерків на вустах. “Все дітям, - думала вона. – Все для майбутнього”. І це знову була не ніч, а був день. Вона йшла все далі, щось міцно стискаючи в кишені... Може, цукерки?В цей час на далеких околицях було зовсім порожньо. Навіть не було чути собак. Мовчазно стояли старі, напівзруйновані халупи, мовчазно стояли телеграфні стовпи, нагадуючи якихось несподівано зустрінутих людей, і тільки чорні віти заледенілих дерев шуміли в поривах вітру. Раптом з темряви маленького будинку виринула постать чоловіка. Постать обережно вийшла на середину вулиці, поглянула у всі кінці й перебігла в тінь другого такого ж будинку. Постать, постоявши трохи, рушила далі. Вона перебиралась з під’їзду в під’їзд, ховалась за стовбурами дерев, за горожами й все посувалась вперед. Раптом постать напнулась на другу постать чоловіка, що так само, перебираючись з під’їзда в під’їзд, йшов назустріч. — Стій! І два величезні кольти, простягнутих один одному назустріч в темряві, напнулись на свої крицеві дула. Постаті чоловіків, загрожуючи один одному револьверами, подивилися один одному в обличчя й побачили, що на них були чорні маски. — Сто чортів! – промовила перша маска. – Нарешті я її спіймав! — Не валяй дурака! – промовила друга маска. – Руки в гору! Обидва кольти, як люті пси, загарчали один на одного. І раптом обидві маски 67


голосно розсміялися на всю вулицю. Заспокоєні кольти полізли назад за пояси. — От так чудасія! Маски по-товариському потиснули одна одній руки і збентежено розійшлися в ріжні кінці. Айзі витягнула з кишені цукерки й почала смоктати. Вже скоро вона мала бути вдома. Треба було пройти ще темний провулок і через кілька будинків вона могла спокійно пройти в під’їзд.Вона тепер думала про Солчнова. Вона шкодувала, що він кудись поїхав. Кілька вечорів вона не бачитиме його. Кілька вечорів їй доведеться самій повертатись додому. Але це ще нічого. Коли б з ним чого не скоїлось. Вона, очевидно, турбувалась за нього просто, як за товариша. Її дивувала також і проблема, яку хотів розв’язати Солчнів і взагалі, щось він їй не подобавсь останніми дніми. Раптом Айзі помітила, що хтось перейшов вулицю. Їй стало страшно. Захотілося сильно крикнуть, щоб хтось вибіг з будинку, щоб хоч кого-небудь живого побачити на цій пустельній вулиці. Це працював Жінвідділ. Але скоро їй стало соромно – ніде нікого не було, і вона пішла далі, щось тискаючи в кишені рукою... Напевно, то були цукерки, що їх Айзі захопила на дорогу з Жінвідділу. Але от до неї повільними кроками з-за рогу будинку підійшов чоловік, одягнений в теплий кожух, а за пасом в нього стирчав кольт. Айзі подивилась вище й побачила, що він у кашкеті, а на обличчі в нього справжня чорна маска. — Дозвольте, товаришко, бути вашим подорожнім, - ввічливо сказав чоловік в чорній масці і Айзі почула грубий, суворий голос. От після цього й не починай оповідання увертюрою. Тепер стає цілком зрозумілим, що такі оповідання тільки й можна починати з такої увертюри, як: “Стій! З темряви будинку виринула постать і наставила величезного кольта”. Але чоловік в чорній масці цього не сказав. Він тільки дуже ввічливо запропонував свої послуги. — Хіба вулиця така мала, що двом не можна розминутись? – запитала Айзі і ще міцніше стиснула... цукерки в кишені. — Коли двоє подорожніх ідуть в одному напрямку, то їм розминатись не треба, - сказала маска. Айзі бачила, як у нього блиснули очі крізь дірки чорної маски. — Справа в тому, - говорив далі чоловік, - що мені нудно самому гуляти вночі порожніми вулицями... — Хто вам заважає одружитись? — Я американець по натурі й пропоную вам свою руку й серце! Маска верзла дурниці, це було очевидно. Але Айзі знала, що це звичайна історія. Вона тільки шкодувала, що потрапила в таке становище. Їй було страшно й соромно цього страху. Коли вона говорила, голос у неї тремтів, було видно, що вона боїться. Вітер збільшився. Здавалось, що вулиці зовсім спорожніли. Десь далеко пролунав постріл рушниці. Було чути, як високо-високо в повітрі продзичала куля. — Хай мене ловлять там, - тихо проговорив чоловік, - а я буду тут. Мені вже обридла ця гра, завше в небезпеці. Завше ловлять. Відпочинку ні на хвилинку. Ви не комуністка? – раптом запитався чоловік. 68


Айзі зіщулилась. Вона вся тремтіла від якогось холоду, хоч на ній пальто було тепле. Їй хотілось відповісти, що вона не комуністка, але вона згадала чомусь Солчнова, засоромилась і промовила твердим голосом: — Да, я комуністка! Я навіть допіру повертаю з Губкому. — Це нічого! – сказав чоловік. – Нам з вами все одно по дорозі. Мене розстріляють в Чека, а вас уб’ють на вулиці. Ви служите сонцю, а я темряві. Обидва сильні.

Сонце переможе!

— – кинула Айзі. Вона була роздратована. “Якого чорта він тягне,. – думала вона, - кінчав би діло, вже було б легше”. Але чоловік ішов поруч з нею і все, так само ввічливо, розповідав про погоду й про свої настрої. Нарешті вони підійшли до будинку, де жила Айзі. У вікнах будинку не було вогнів. Навколо не було ані душі. Айзі хотілось голосно крикнути, кричати “калавур”, але вона знала, що це не допомогло би. Ніхто не вийшов би на вулицю, навіть коли б поруч почав горіти будинок. — Я бачу, що ви вже дома? – сказав чоловік. — Ви не помилилися... — Я мушу з вами попрощатись, але прошу лишить мені на пам’ять про нашу зустріч ваше чудове пальто й ваші боти... — Я так і знала! – сказала Айзі й вирішила, що ні за що не віддасть. Хай краще він її вб’є, ніж потім з неї сміятимуться Мишко і... Оце і зробило її суворою. — Скидайте боти! – грубо промовила маска. Але Айзі вже вся була – Губревком і вона ніжно промовила: — Коли ви такий чемний кавалер, що весь час провожали мене, то потурбуйтесь бути ввічливим до кінця! – й вона простягнула йому свою ногу. “Маска” зігнулась. І на цей раз Айзі витягла з кишені не цукерку, а револьвер. Раптовий, гучний постріл злився з придушеним криком: — Айзі! Айзі!.. – кричав зовсім інший голос. – Це ж я!.. Солчнів!.. Марко... Айзі похитнулась і її підтримала дужа рука Солчнова. Чорна пов’язка з обличчя полетіла геть. — Це я, Айзі! – говорив Солчнів, заспокоюючи її. І коли він відчув щось солодке у себе на вустах, він сказав: — Айзі, ти сьогодні їла цукерки... Я знаю. В Жінвідділі... Я теж зустрів... “Чорну маску”... Але то був Мишко... Моя проблема... Через те, що Солчнів - а це був справді він - говорив з якимись дивними перервами, під час яких він відчував на своїх вустах смак Жінвідділівських цукерок, то ми закінчимо й без нього. На другий день в місцевих газетах було повідомлення, що бандит, який оперував під назвою “Чорна маска”, спійманий сьогодні вночі агентами Чека, завдяки відданій праці та таланту відомого всім нам товариша Мишка. Не подумайте, що це була помилка і що це був Марк Солчнів. 1925

69


Вчинок Гуна

Старий Содба прискакав на своєму перевтомленому конику до міста. Погода була неприємна, як ламська цнота. То сипав сніг, що відразу розпливався брудними калюжами під копитами коня, то починав сікти дрібний дошкульний дощ, що його підганяв рвучкий холодний вітер, безпритульний, як жебрак. Гори, степи й дороги були сірі й непривабливі, безрадісні, як брама кумірні. Маленький "морі" дряпався крізь цю природу, пробиваючи головою простір. Старому Содбі здавалось, що він не їде, а стоїть у центрі кола, яке обертається навколо його і що він, мабуть, ніколи не видряпається звідти. На голові в Содби був теплий хутровий малахай зі шкіри тарбагана, що він його впіймав власноруч, але на тілі був тонкий халат, що вже давно втратив свій первісний колір, обкручений довгим поясом. Старий Содба промерз и промок до того місця, де в нього, на його думку, знаходиться душа. Тільки вона жевріла ще маленьким теплим вогником у тілі Содби. Він прискакав до міста, коли йому здавалось, що вже й душа в ньому замерзає. Але Содба ще знайшов у собі сили подбати за перевтомленого "морі" и поставити його в затишний куток, де б не мочив дощ и не так хльостав вітер. Содба був хамджилга - кріпак колись великого князя Уйдзін-Гуна. Своїм станом кріпака він мало чим відрізнявся від звичайного бідняка арата. В його кріпацькі обов’язки входило іноді повартувати в ставці князя, поїхати куди-небудь з дорученням, або перегнати князеву худобу на нове пасовисько, коли князь чомусь не міг цього зробити сам. Обов’язки старого Содби були невеликі і зовсім не обтяжували його. Він був лише номінально кріпак князя Уйдзін-Гуна, а справді був, навіки обплутаний боргами, раб торгівельної китайської фірми Да-Шен-Ку, яким, до речі, був і його князь, хоч він і мав найбільший титул Гуна. Подорож Содби за сотню верстов до міста й була зв’язана із справами фірми Да-Шен-Ку, якої боржником він був ще змалку, як спадкоємець. Содба, не оглядаючись на облуплені сірі будинки, не відчуваючи жадного настрою, що він, мовляв, у місті, яке завжди вабить провінціялів, зіщулившись од вітру, байдуже і безнадійно штовхнув двері до крамниці й увійшов до приміщення, як входить кожна людина туди, де її ніщо добре не чекає. В обличчя Содбі, що нагадувало зморщений корінець із сохлого дерева, ударив теплий дух приміщення, вогкий і смердючий від пари, що йшла від мокрих халатів відвідувачів, від шкіри забруднених чобіт - гутулів, від наїдків і від ханшину, від того, чим частував своїх боржників прикажчик фірми Да-Шен-Ку, спритний і відданий справі гандляр, літній китаєць Хо-Шу-Лін. Содба обтрусився від дощу, як пес, що допіру виринув із річки, і пішов до рундука. Крамниця фірми Да-Шен-Ку мала поруч два відділи. В одному видавали крам і записували борги, а в другому, віддаючи данину монгольській традиції гостинности, безкоштовно частували чаєм приїжджих і споювали ханшином, щоб у першому відділі можна було приписати ще кілька баранячих шкір до довгого переліку боргів простодушних покупців. Такий простенький, на перший погляд, конваєр давав геніяльні, в торговельному розумінні, наслідки. Прикажчик Хо-Шу-Лін привітно вітав кожного боржника. Що більший був борг 70


покупця, то й відповідно більша була привітливість Хо-Шу-Ліна. Він лише удавав із себе байдужого до випадкових покупців, або до тих, у кого борг був невеликий. Через це малі боржники несамохіть відчували свою провину перед Хо-Шу-Ліном і, щоб здобути його приязнь, мусили самі влізти в пастку. Їм було навіть ніяково й прикро, що інші покупці користуються з такої Хо-Шу-Лінової пошани. Хо-Шу-Лін, побачивши старого Содбу, навіть вийшов із-за рундука йому назустріч. Приязно посміхаючись, Хо-Шу-Лін трохи не обійняв старого Содбу. — Давненько не бачились ми з тобою, Содбо! Яким це вітром тебе занесло, якому богу дякувати! Невже в нашій філії не вистачило товарів, що ти був змушений у таку негоду пертись до міста? Ай-яй-яй! Та Содба навіть не посміхнувся на цю привітливість. Його обличчя було байдуже, як у старого брондзового будди. Содба вже чудово знав ціну цій привітності, і вона лише лякала його, а не зворушувала. — У вашій філії підмокла сіль! - збрехав Содба, навіть боючись згадувати про справжню причину приїзду. — Що ти кажешь, Содбо?! — Крім того, я маю доручення від князя Уйдзін... — Справи потім, Содбо! Відпочинь спочатку! Просохни, зогрійся! Чжане, - звернувся Хо-Шу-Лін до молодого китайця, що метушився по крамниці, обслуговуючи відвідувачів, - почастуй Содбу як слід!.. І Хо-Шу-Лін метнувся до другого монгола, що допіру ввійшов до крамниці. Старий Содба, як був у мокрому халаті, так і сів на стілець коло маленького столика. він почував, що справді втомився. До того ж його хвилювала думка, чи вдалася його брехня з підмоклою сіллю та чи дасть якісь наслідки ця каторжна подорож до міста. Незабаром його халат став теплий і почав випаровувати запашну пару, що пахтіла кінським потом і баранячим салом. Становище монгольського хамджилги та арата було важке. Крім того, що їх визискували власні князі та лами, вони всі були рабами китайських купців. Китайські торгівельні фірми цілою мережею своїх маленьких філій охопили всю Монголію. Вони навіть пролізли в найглухіші кутки зі своїми переїзними юртами-крамничками. Продавців китайських фірм у Монголії набирали лише з китайців, що були завезені до Монголії ще змалку. Всі ці прикажчики Чжани, Суни та Ліни за вислугу років та за старання одержували певні відсотки цілого паю підприємства й могли сподіватись коли-небудь стати його повноправними учасниками. Це обумовлювало виключну старанність та собачу відданість прикажчиків своїм хазяям. Уся діяльність китайського гандлювання в Монголії грунтувалась на системі продажу в борг. Китайці намагались не продавати за готівку, а відпускали крам у борг, щоб за нього потім сплачували вівцями, вовною й іншими продуктами скотарства. Старий Содба за своє довге життя добре вивчив на власній шкурі всю раціональність такого гандлювання. Він знав, для чого частують ханшином легковірних покупців. Кожна випита пляшка виростала в довгий перелік боргів. А сп’янілого покупця віддані хазяям прикажчики обмірювали й обважували, нагороджуючи за великі гроші непотрібним і кепським крамом. Та Содбі було все байдуже. Він з охотою їв і пив ханшин, що йому приніс послужливий Чжан. Плекаючи в серці маленьку помсту, старий Содба зогрівав 71


своє тіло й невибагливу душу. Помста полягала в тому, що Содба чудово знав, що жодної вівці вже не дістанеться Хо-Шу-Лінові. Навесні, коли після сурової зими господарство монголів перебувало в найважчому стані, до боржника приїжджало п’ятеро або шестеро прикажчиків, вимагаючи сплатити борг, і жили вони на його утриманні доти, доки він не відкупався від своїх ненажерливих гостей сплатою частини боргу й обіцянкою решту сплатити пізніше, але з нарахуванням нових відсотків. Це повторювалося щовесни, і боржник потрапляв навіки в ярмо. Щороку торговельна фірма брала в нього за самі відсотки всі лишки його господарства, залишаючи тільки таку кількість худоби, яка потрібна, щоб прогодувати боржника та щоб він міг у наступному році сплатити відсотки. Коли боржник помирав, борг переходив до його спадкоємців. Коли боржник відмовлявся платити, на допомогу купцям приходила адміністрація зі своєю тюремною інквізицією. На випадок фізичної неможливості стягнути борг із монгола, за нього розплачувалось усе населення хошуна, зв’язане круговою порукою. Але старий Содба не журився. Цієї весни з нього купці нічого не стягнуть. Коли іншим монголам ще не остогидло платити свої й чужі борги, хай платять, а коли не хотять платити, хай виженуть китайців. Содба поїв і почував себе чудово, тепер він міг позмагатися з Хо-Шу-Ліном. Содба приїхав до міста, звичайно, не тому, що в філії підмокла сіль. Справа була складніша. Прикажчик філії, знаючи, що господарство Содби вже не являє жодної цінности, відмовився видати йому в борг плитку пресованого чаю, а без чаю ні Содба, ні його князь Уйздін-Гун не могли обійтися. Все завдання полягало в тому, чи знає вже про це Хо-Шу-Лін. Содбі треба було випередити кур’єра філії, і тому він і їхав у таку погоду до міста, не шкодуючи ні себе, ні коня. Плитка пресованого чаю коштує вісім цин. Коли її взяти в борг, то потім за неї треба віддати три смушки. Один смушок коштує шість цин. Значить китаєць за плитку чаю замість восьми цин одержить вісімнадцять. Арифметика дуже проста, і Содба вже чудово розібрався в ній. Але, коли Хо-Шу-Лін ще не знає, що Содба банкрот, він видасть ще чаю й солі, а може й іншого краму. Содбів князь має найвищий титул Гуна, можливо, що цей титул звабить Хо-Шу-Ліна, бо князь тепер в однаковому стані з Содбою. Содба попоїв і чекав нагоди поговорити з Хо-Шу-Ліном. З привітливого ставлення китайця Содба не міг зробити ніякого висновку для себе. Привітливістю ХоШу-Лін маскував свої хитрощі. Найгірша перспектива, що вважалася Содбі, була та, що він скочить на коня з порожніми руками й помчить назад у холодний та голодний степ. Коли Содба помітив, що Хо-Шу-Лін сам стоїть за рундуком, заглибившись у товсту книгу боргів, він підвівся й підійшов до нього. Хо-Шу-Лін мовчки подивився на Содбу й перегорнув кілька сторінок, спинившись на його боргах. — Останнім часом, Содбо, - почав одразу про діло Хо-Шу-Лін, - ти не сплатив відсотків! Це саме чомусь трапилось з твоїм князем Уйдзін-Гуном. Ай-яй-яй! Це не гаразд, Содбо! Через тебе й через твого князя я терплю величезні збитки! Ти зрозумій, що коли так триватиме далі, мені доведеться зачинити крамницю... Ти подумай, яке це буде лихо для тебе і для князя! Хто тобі даватиме в борг чай?!.. В цьому дусі Хо-Шу-Лін продовжував досить довго. Содба стояв мовчки, спершись об рундук. І коли б китаєць міг довідатись, про що думає Содба, йому б стало 72


моторошно. — На цей раз, я ще дам тобі й князю чаю, солі та краму, але ви обидва мусите обіцяти мені, що в наступному році - я багато не вимагаю - сплатите мені лише відсотки! Я добрий купець, Содбо, і турбуюсь своїми покупцями! Я знаю, що не можна вимагати одразу весь борг! Так роблять лише головорізи! “Лише відсотки, - думав Содба, поки провадив свою похвальбу китаєць. - Це дурниця. За неї можна купити не лише Содбу, а й його князя з тілом, кістками й душею! Як солодко співає цей жмикрут! Не одержить він жадної цини, жадного смушка, навіть жадного баранячого рога!” — Ми обов’язково сплатимо тобі всі борги! - почав сміливіше Содба, вже знаючи, що Хо-Шу-Лін ще не має звісток з філії. - Будеш задоволений! Всі борги сплатимо відразу!.. Але дуже зле, що в твоїй філії підмокла сіль, нема дунзи і чай дуже кепського гатунку! Ти кепсько турбуєшся своїми покупцями!.. — Я, - обурено почав Хо-Шу-Лін. - Хіба не я чекаю по п’ять років сплати боргів? Хіба я не... Содба довго й терпляче чекав поки Хо-Шу-Лін виговориться. Содба не заперечував більше, в цьому не було жодної рації. Хо-Шу-Лін, скінчивши, видав Содбі і для його князя: чаю, солі, дунзи, трохи краму та всяких інших дрібниць, що потрібні в господарстві. Після цього в товстій книзі боргів була заповнена ще одна сторінка, яка була продовженням Содбового життєпису злиднів. Після довгих прощальних промов Хо-Шу-Ліна, що в них перше місце разом з побажаннями кращої дороги посідали цифри відсотків, які розгортались перед уявою Содби у вигляді величезних овечих отар, Содба нарешті вийшов з затишного, але ненависного приміщення китайської крамнички. Содбів кінь стояв у затишку під парканом, і його вигляд доводив досвідченому оку Содби, що "морі" вже відпочив і знову може зробити сотню верстов, навіть не зідхнувши. Для Содби і для коня це було цілком нормальне явище. У монголів увійшло в звичку проїхати сотню верстов, щоб попити чаю в сусіди й того ж дня повернутись додому. Лише в пішому стані Содба почував себе безпорадно. П’ятиверстна піша прохідка була б йому важка, як непосильна робота, а верхи він міг би пробути кілька діб, відчуваючи себе, як удома. Старий Содба одв’язав коня і негайно ж рушив у дорогу. На нього чекав його князь Уйдзін-Гун, який сидів у порожній промоклій юрті й жадібно мріяв про гарячий, коричневий чай, пригадуючи, який він на смак. Содба не міг припустити, щоб людина мордувала себе уявами, коли в його руках було ціле багатство, яке обіцяло кілька днів приємного раювання. Содба навіть замріявся, чвалаючи на своєму конику, коли став собі уявляти, як він питиме чай у товаристві князя, своїх друзів й оповідатиме, як йому пощастило обдурити хитрого ХоШу-Ліна. Він лише схаменувся, коли вуличкою повз нього промчав вершник, розбризкуючи грязюку, в якому він упізнав кур’єра Хо-Шу-Лінової філії з хошуна. Кур’єр обернувся й люто поглянув на Содбу, але коня не зупинив. Наляканий Содба міцно притис свою здобич з крамнички до грудей і, підхльоснувши коня, помчав із міста. Оглядаючись, чи нема за ним гонитви, Содба мимоволі помітив, що в місті панує якийсь дивний настрій, що здавався йому неспокійним. Китайці стревоженими купками збирались коло крамниць і про щось шепотіли, вороже поглядаючи на проїжджих монголів. Але Содба, сам відчуваючи неспокій і 73


боячись,щоб у нього не відібрали дорогоцінних йому речей, поспішав з міста, не зупиняючись і не розпитуючи. “Які спритні ці китайці! - думав Содба. - Ще кілька хвилин і кур’єр філії застав би його в крамниці!” Але гострий, спостережливий зір Содбів щось був помітив незвичайне в постаті кур’єра. Лише перший, несподіваний переляк примусив Содбу забути про це явище й швидше погнати коня. Тепер же Содба став відшукувати причини того, чого кур’єр мав надто розтерзаний вигляд і не спинився, коли зустрів Содбу. “Щось сталося в хошуні!” - вирішив Содба. І це ще більшою мірою заохотило його поспішати додому. Старий Содба знав із переказів та легенд багато подій, що призвели його та князя Уйдзін-Гуна до такого рабського стану. Свою залежність від китайських купців Содба відчував фізично, як відчувають настирливий зубний біль. Колись дуже давно, як говорить легенда, а вона для Содби все одно, що справжня об’єктивна історія, хахлаські князі перейшли в підданство до манчжурів, які тоді були завоювали Китай. Хахлаські князі зробили все, щоб урятуватись од Бошекту-хана, який розбив хахлаське військо коло озера Ологой. Це була страшна війна між монгольськими племенами, яка врешті всім монголам принесла рабство. Манджури в знак покори примусили монголів не стригти волосся на маківці, а відпускати їх у довгу косу, що раніше вони проробили і з китайцями. До косички, що теліпається ззаду, Содба звик так само, як і до цієї історії, що звучить, як недобра казка лютої старушенції. Китайські купці поволі забрали все до своїх рук. Содба прекрасно пам’ятає, який багатий був його князь Уйдзін-Гун, - вірніше батько його теперішнього князя. Колись, як говорить легенда, у князя було сім тисяч коней і дванадцять тисяч баранів, - кількість, що її Содба навіть не зміг би порахувати. Але то говорить легенда. А Содба ще недавно прекрасно міг порахувати весь князів достаток, що складається з дванадцяти коней, восьми биків та двох верблюдів. Тепер же і рахувати не було чого. Була одна юрта на двох та двоє коней, ще була лють, було незадоволення й жадоба помсти, що рахуванню не підлягає. Але Содба даремно поспішав до хошуна, везучі князеві так важко здобутий чай. Скоїлось те, чого не зміг урахувати Хо-Шу-Лін у своїй великій книзі, історичній для боржників. Содбів князь Уйдзін-Гун, не дочекавшись чаю, зробив неймовірний вчинок, що його ніколи не можна було сподіватся від князя. Він ще до Содбового приїзду вдерся силою до Хо-Шу-Лінової філії з кількома жебраками-головорізами, як повідомив кур’єр, що врятувався від нападу, розбив усю юрту - пограбував товари і нарешті підійняв на ноги весь хошун. Почалось те, що зветься одним простим словом: революція. Содба не знав цього слова, він прекрасно вивчив, як воно звучить, пізніше. Але він був задоволений з того, що розпочав його дивний князь, і щиро привітав цей, такий неймовірний вчинок, що не личить титулові Гуна. 1932

74


Гульо

Старий китаєць Сун-І-Дзи, який на Ілюзіонній вулиці тримав маленьку корчму й у ній подавав незмінним відвідувачам китайцям-каменярам, що працювали на будівлі нової монгольської школи, - дванадцять страв у мініятюрних мисочках, мав великого чорного пса, який завжди лежав перед входом до корчми. Собака Суна-І-Дзи був здоровенний, гладкий, з міцною пащею й жилавими лапами. Він повагом розгулював коло корчми, відганяючи чужих псів, або лежав, презирливо поглядаючи на низькорослих монгольських коней. що стояли на припоні коло неї. Іноді він зникав на кілька днів, і тоді Сун-І-Дзи ходив смутний та трохи роздратований, бо він прекрасно знав, де блукає його собака. “Гульо”, - так кличуть собак у Монголії. Слово “собака” по-монгольському “нохой”, але їх скрізь кличуть - гульо. Коло кожної гири-юрти, в рівнинах, пасовиськах, пустелях можна завжди побачити кількох здоровенних чорних собак, що, захлинаючись од люті, гавканням зустрічають гостя, або незнайомця. Особливо їх багато в монгольських містечках. Вони великими зграями бігають по вулицях, по базарах, як справжні хазяї міста. Чорні, гладкі й люті, хворі й худі, вкриті паршами та виразками, собаки полюють падло, покидьки, а вночі і ... людей. Коли на Улан-Батор з гори Богдо-Хана спускається ніч, їхнє гавкання стає особливо нестерпне. Гавкання псів - це своєрідна музика монгольських міст, як вечірнє кумкання жаб по селах у нас на Україні. Гавкання лине до синього неба, змагаючись із сурмами лам, що голосно мукають, як велетенські корови, по дацанах - храмах, лякаючи на ніч злих духів. Коли лами стомлюються й лягають спати, тоді вже ніщо не перешкоджає високій собачій музиці, що каскадами пливе заснулим містом. Нічний вітер тріпоче на високих щоглах, що лісом здіймаються понад містом, ганчірками з гієрогліфами молитов. І ці молитви невпинно, з вітром, летять до бога, разом із співами собак. Собака - великий друг монгола-пастуха. Він охороняє худобу й табуни, він спить у юрті разом із господарем, але в містечках собаки - це лихо, що розносить пошесть, скаженину та додає до екзотики міста своєрідний собачий бандитизм. Лам в Улан-Баторі дуже багато, майже третина всьго населення, собак же ще більше. Сун-І-Дзи був скептик. Він не вірив, щоб душі померлих переселялись в собак, як цьому вірили монголи, і йому було неприємно, що його собака відвідує “Долину смерти”. Свого “нохая”, щоб відучити від поганої звички, Сун годував сирим м’ясом. Але вередливий пес не дуже квапився й до цієї їжі. — Їж, Гульо, їж, собачий виродку! Але пес, незважаючи на дбайливі запросини Суна, мляво підходив до кривавого шматка м’яса, неохоче обнюхував його, кілька разів обережно лизав язиком і відходив у тінь паркану. Сун-І-Дзи був незадоволений. По правді, десь глибоко в душі він відчував прихований страх перед цим собакою. Лише вночі, коли Сунові доводилось ходити до знайомих контрабандистів по заборонений крам, він мав деяку користь од свого пса. Собака йшов із ним і охороняв його від нападів своїх сородичів. Пса боялись і не любили усі відвідувачі Сунової корчми. Лише лами, що парочками, немов коханці, приходили випити чаю, кумису, або поласувати запашними кушорами, з великим зацікавленням розглядали собаку і хвалили за відгодований вигляд. 75


Собака в Монголії - священна тварина. В нього

переселяються душі померлих. І коли собака гладкий, відгодований, - це лише свідчить, що до нього вселилися духи добрих заможних людей, февдалів, лам та сайтів - вельмож, баяликів-багатирів. Коли ж собака худий, у виразках, у паршах, - це поганий собака, в нього вселилися душі укгекгунів - бідняків, злидарів, лихі душі, що були грішні за життя. Який би собака не був: паршивий чи гладкий, його не можна вбивати. Хай мучаться грішні душі укгекгунів у тілі паршивих собак, і хай втішаються февдали-сайти в тілах собак гладких і здорових. Але релігія, крім хитрощів, має і своєрідний розум: собаку можна вбити, коли він сказиться і може заразити людей та худобу. В нього тоді вселяється шкідливий і злий дух, якого треба знищити, бо так хоче великий богдо. Отже, лами любили й поважали Сунового пса. Пес нюхом відчував, коли в Улан-Баторі вмирав який-небудь праведник-баялик. Він регулярно, через кілька днів, бігав у “Долину смерти”, де живився людською мертвечиною. Очевидно, саме через те, що він нехтував сухорлявими тілами злидарів-укгекгунів, він був такий гладкий, як гадали лами. Сунові-І-Дзи було байдуже, кого жере його пес на монгольському кладовищі, але йому було страшно й огидно підходити до пса, коли той вертався зі свого людожерного промислу. Сунів пес живився лише свіжими мертвяками. Його прихід у “Долину смерти” завжди був тріумфальний. Голодні, дикі монгольські пси, підібгавши хвости й вишкіривши жовті зуби, панічно відходили, коли до них наближався Сунів пес. Він вибирав найсвіжіший труп і ласував коло нього цілу ніч, або день, коли не було великої спеки. Одного разу для лам настали дні жалоби. Лами зачинились у своїх дацанах і загрозливо мукали звідти в довжелезні сурми. Революційна спілка монгольської молоді оголосила похід проти собак. Лами прекрасно зрозуміли, що цей похід скерований безпосередньо проти них, проти ламаїзму. Молодь, озброєна револьверами, рушницями, дрючками, пішла по місту. Постріли, собаче гавкання і виття, хряск дрючків по гладких спинах собак, залунали базаром та всіма міськими закутками. Собакам було оголошено нещадну війну. Побойовище тривало кілька днів. Кілька днів лами не відважувались вийти на вулицю з своїх фортець-дацанів. Лише коли стих бій та розвідачі рапортували, що все втихомирилось, лами вийшли походом із дацанів. Похід вони влаштували помпезно, з усією кольоровістю та урочистістю, на яку були здатні. Попереду йшов із чисто поголеною головою лама, увесь одягнений у червоне. Він ніс велику дваджу - хоругов. За ним - з червоними, жовтими й синіми парасолями на дуже довгих ручках, - йшли інші лами, а серед них ішли з поголеними головами діти - учні дацанських духовних шкіл - чойр, з маленькими дваджами в руках. Усі одягнені в червоні новенькі халати. Далі йшло четверо лам, що несли дві довгі сурми, які нагадують гуцульські трембіти. Перша пара лам несла передні, широкі частини сурм, друга пара сурмила, дмухаючи в довгі тонкі рури, що ними починаються ці сурми. Сурми були важкі й треба було мати добрі легені, щоб дмухати в них, бо звук, що його видавали сурми, був густий, голосний бас, яким можуть пишатись лише гудки морських пароплавів. Поруч ішли сурмачі, які сурмили в бляшані сурми, що були, очевидно, довезені сюди з дитячих європейських цяцькових крамниць. Далі несли два бубни. По них іноді били палицями й це ще збільшувало какофонію. По них іноді били палицями й це ще збільшувало какофонію. Звуки ударних інструментів, 76


що мали вигляд хоругов, зроблених із мідяних тарелів, дзвоном наповнювали ламську метушню. За ними цілим натовпом ішли лами з мідяними круглими тарелями в руках і брязком міді підтримували цю примітивну оркестру. Але, незважаючи на всю цю урочистість, було видно, що ламоїзмові надходить кінець. Піші та конні монголи, які траплялись на шляху процесії, байдуже поглядали на лам, не віддаючи їм жадної пошани. Велосипедистки-монголки несподівано виїздили з-за рогу вулиць, збиваючи з ніг спантеличених демонстрантів. Підстрибуючи і перебігаючи вулицю, ламиватажки силкувались додержати порядку, що вдавалось їм з величезними труднощами. Нарешті, три автомобілі, що один по одному виїхали з-за рогу вулиці, криками своїх сирен заглушили музику походу й хмарами пилюги зіпсували всю ламську врочистість. Антисобачий тиждень дав чудові наслідки. У столиці Монголії Улан-Баторі набагато поменшало собак. Раніш од зграї собак, що нападала на перехожого, можна було відборонитися, лиш забивши собачого ватажка. Коли нападало кілька собак, треба було присісти, тоді собаки зупинялись і чекали, поки людина не підведеться. Зробивши кілька кроків, знову треба було присідати, бо собаки негайно ж переходили в наступ. Тепер собачу загрозу зламала революційна молодь Монголії. Це була пересторога й ламам, щоб вони зменшили свої апетити. Надиво пес Суна-І-Дзи лишився живий. Він мудро перечекав погромницькі події в Суновому дворі за високим парканом, що обмащений жовтою глиною. Лами, які й потім приходили поласувати кумисом та кушорами в Суновій корчмі, були приємно здивовані, коли побачили пса живого. Вони ще з більшою пошаною почали ставитися до цього собаки. Незабаром старий Сун-І-Дзи помер, не дочекавшись, коли він повернеться до Китаю багатий, як мандарин. Пес випровадив Суна на кладовище й ліг коло нього, оберігаючи від зажерливості інших собак. Довго лежав Сунів пес, думаючи, як вийти йому з цього прикрого становища. Він кілька разів облизував

пес поволі й обережно обгриз усього Суна, поки з нього не лишився потворний сухий кістяк. Вихід, що його знайшов із прикрого

Суна-І-Дзи, але той не прокидався. Тоді

стану Сунів пес, був фатальний. Собака за кілька днів спаршивів, схуд, висох і помер у страшних муках. Лами сказали так: — Сун-І-Дзи був погана, грішна людина, він, мабуть, надто дорого брав з нас за кумис та кушори!.. Собака ж зробив помилку, йому не слід було їсти свого господаря, бо він цим прогнівив беліє-білік - божество! 1932

77


Кар’єра святого

Можна битися об заклад, що Гобі - одна з кращих пустель для кар’єри будь-якого святого, бо в ній є можливість відбити піст не лише протягом тридцяти днів і ночей, а при бажанні багато довший, зважуючи на останні рекордні цифри та на завзяття відповідних ексцентричних спортсменів. Проте, цей спорт у Гобі не розвинений. Останнім часом зовсім не трапляється охочих живитися ящірками та акридами. Місіонери воліють подорожувати з грамофонами й усім потрібним, вважаючи, що добре харчове озброєння лише сприяє успіхам релігії. Останній гобійський святий - преподобний Пикосвят - був викритий найганебнішім чином і був змушений відмовитися од свого спорту, хоч на меті він мав побити найостанніший рекорд постіння. Трапилось це так. Преподобний Пикосвят, чернець кяхтинської церкви, що стоїть на самому кордоні Монголії, одного разу вирішив побити всі рекорди всіх святих рекордсменів, що були досі. Спочатку він дав слово цілий рік проходити на руках ногами вгору. Але перші ж його спроби стати догори ногами викликали обурення в тихому стаді парафіян і гнів церковного голови, що наклав на нього важку покуту за непристойне поводження в п’яному вигляді перед лицем церкви. Останнє обвинувачення було цілком недоречне, бо преподобний Пикосвят був тверезий, як монгольський тарбаган, і це непрадиве обвинувачення ще більше спонукало його довести свою святість. Після цієї невдачі преподобний Пикосвят, довго обмірковуючи всі способи, нарешті спинився на ходінні. Він ухвалив ходити безперестану з одного кінця вулиці в другий, щоб цим привернути увагу й пошану до своєї особи. Але ходіння незабаром стомило преподобного отця й у нього знайшовся конкурент, що раніш за нього міг дістати чин святого. Це був кяхтинський поштарлистоноша, який до речі, був найпаскуднішею вівцею церковної пастви. Такий конкурент був непереможний і викликав небажані розмови серед парафіян, які тільки те й робили, що знаходили підстави, щоб зупинити ходіння преподобного Пикосвята й поговорити з ним на дрібні буденні теми. Довелось і цей спосіб відкинути. Преподобний Пикосвят тоді вирішив сісти на паперті церкви й читати вголос молитов, безперервно зранку до вечора. Сидіти вже було краще, як ходити, і не так втомлювало. Але й тут знайшовся конкурент. Це був жебрак, юродивий Юхим Псалтирак, що йому було просто за іграшку прочитати безліч молитов, навіть не віддихнувши. Преподобний Пикосвят спочатку вирішив був із честю витримати змагання. Арбітрами були ті самі парафіяни, що приходили й годинами дивились на обох спортсменів, підраховуючи кількість молитов і перевіряючи швидкість читання за годинником. Преподобний Пикосвят на таку ретельність парафіян навіть не сподівався, його була образила така невіра, що жебрак Юхим Псалтирак, мовляв, може перемогти його, вченого. Надиво виявилось, що Юхим Псалтирак знає 375 молитов і, коли йому не вистачає, може на біс прочитати власноутворену, в той час, як у преподобного Пикосвята кількість молитов не доходила навіть сотні. Крім того, залізна коробочка жебрака безупинно наповнялась мідяками і сріблом, а капелюх Пикосвята дежав без жадної уваги. Нарешті останній випадок переповнив капелюх терпіння преподобного Пикосвята. Його колишній конкурент поштар одного разу підійшов до Пикосвята, 78


уважно послухав, як той читає, голосно похвалив за ретельність і поклав йому до капелюха новенький срібний карбованець. Це так здивувало преподобного отця, що він дуже ретельноч итав свої молитви цілий день і трохи не випередив свого конкурента жебрака. Увечері на Пикосвята чекало гірке розчарування. Коли він цокнув карбованцем об камінь паперті. карбованець видав звук, як олив’яний гудзик. Він був фальшивий. Він не сміявся веселим срібним сміхом щирого срібла, він був потворний, як верблюд, і його стук нагадував стук ослячого копита об дерев’яний поміст. Більше знущання годі було придумати. Преподобний Пикосвят, обурений до глибини душі, негайно кинув це змагання з жебраком і довгий час ходів без діла, плекаючи в серці гірке незадоволення. Одного разу Юхим Псалтирак підійшов до нього і запропонував третину своїх прибутків з умовою, щоб змагання продовжувалось. Справа в тому, що прибутки жебрака, коли зупинялось молитовне змагання, дуже занепадали. Але Пикосвят погордливо відмовився від такої нечесної угоди. Незабаром преподобний отець вирішив віддалитися до близької від Кяхти сопки і там заслужити собі постом чин святого. Кілька днів голодував преподобний Пикосвят, але до його житла в печері не приходив жоден доброзичливий парафіянин. Лише здорові, чорні монгольські собаки іноді прибігали до печери. На жаль, наш Пикосвят не був людиною хороброю і не міг наслідувати святих, що знесиленою голодом рукою пестили левів і тигрів, проте він був згодний битися об заклад, що попестити монгольську собаку й вони б не відважились. Коли зграя собак, що прийшла на прощу, трохи не з’їла преподобного Пикосвята, пропонуючи в цей найшвидкіший спосіб стати йому святим, він мав мужність відмовитись од такого легкого способу й довго бився з собаками здоровенним дрючком, поки в них відпала охота до Пикосвятового м’яса. Вони пішли геть, вирішивши, що Пикосвят не такий уже смачний, щоб ризикувати своїми черепами. Як кажуть, гра не була варта свічок. Парафіяни, довідавшись, що Пикосвят постить на сопці в печері, були навіть здивовані з такої обмеженої фантазії преподобного отця. Під боком майже, верстов шістсот на південь, була Гобі, справжня пустеля, де він міг одразу стати святим, а він вибрав якусь звичайнісіньку сопку!.. Ці розмови й надоумили преподобного Пикосвята поселитися в пустелі, коло торгівельного шляху від Улан-Батора до Калгана. Він розташувався близько кринички, і каравани купців постачали йому їжу. Треба сказати, що преподобний Пикосвят навіть і на думці не мав покуштувати, які на смак акриди та ящірки. На його думку і глибоке переконання, жоден грішник, а не тільки святий, не бажав би забруднити свої вуста нечистою їжею. Улітку в Гобі почалася спека й криничка висохла. Бідний Пикосвят трохи не помер, чекаючи на черговий караван. Коли караван прийшов, він застав Пикосвята в дуже сумному стані. Купцям довелося ножем розтиснути зуби святому і влити туди трохи свяченої води, поки він не очуняв. Від’їжджаючи, купці лишили йому трошки їжі і дві пляшки свяченої води. З цього моменту й починається справжня кар’єра Пикосвята, як святого. Одного разу до юрти святого приїхав верхи старий монгол. Він пустив коня блукати, а сам завітав до святого. Привітавшись, він сів на рогожу в юрті Пикосвята, вийняв з чобота довгу 79


довгу люльку, набив її дунзою, що на думку досвідчених курців нічого спільного не має з тютюном, і смачно закурив. Пикосвят розпочав довгу проповідь про релігію, бажаючи привернути монгола до християнства. Але монгол сидів спокійно, як статуя бурхана, і нічого не розумів. Тоді Пикосвят почав розмовляти з ним на мигах. Це трошки розворушило байдужого монгола й він почав посміхатися. коли Пикосвятові миги виходили дуже кумедні. Пикосвят підіймав палець, показуючи на небо, і казав: — Бог! — Богдо! Богдо! - охоче згоджувався монгол. Тоді преподобний отець став навколішки й почав христитись. Це зовсім розвеселило монгола. Він навіть підвівся з рогожі і, б’ючи себе руками по колінках, зареготав. Преподобний отець перестав христитись і деякий час сидів мовчки, обмірковуючи, як вийти йому з цього прикрого становища. Нарешті йому спала геніяльна думка. Він дістав пляшку зі свяченою водою і простягнув її монголові, показуючи другою рукою на небо. — Бог! Свята! — Богдо! Богдо! - відповів монгол, охочк взяв пляшку і притулив її до рота. Він трохи надпив і, проковтнувши, з задоволенням покректав. — Сайн байна! Дуже добряча свята вода! - заговорив монгол. Потім знову випив і зі смаком сплюнув на рясу преподобного отця Пикосвята. — Чудесна вода! — Божественна вода! Отець Пикосвят задоволенно стежив, як монгол поволі входить в курс божественної науки. — Свята вода! - нарешті промовив монгол і, весело посміхаючись, передав порожню пляшку Пикосвятові. Незабаром у монгола з’явився чудовий настрій, він почав голосно сміятись, обнімати преподобного отця й щось веселе наспівувати. Потім вийшов із юрти й, побачивши навколо себе гарячу широку рівнину, розмахнув руками й промовив: — Іх!.. - ударивши ногою об землю. Потім монгол закрутився, як навіжений. Йому було дуже весело. Він почав присідати, крутитись, підстрибувати й виробляти ногами такі па, що йому позаздрила би будь-яка прима академічного балету. — Гоп! Гоп! - вигукував монгол, викидаючи наперед ногами. Навіть монголів кінь підійшов до юрти подивитись, що сталось. Кінь був дуже здивований. Він весело засміявся, коли побачив карколомні викрутаси свого господаря. Він навіть хтів узятися передніми ногами за боки, як це роблять люди, коли сміються, але через те, що він був лише кінь, йому це не вдалося. — Їх-ха-ха! - весело, до болю в животі, сміявся кінь. — У-ха-ха! - вигукував його господар. - Гіп! Гоп!.. Потім монгол з розгону скочив на свого коня й помчав пустелею, як вихор, поки не зник з очей преподобного отця Пикосвята. Другого дня до юрти святого у високих малахаях під’їхало кілька монголів. Вони всі наввипередки почали просити в нього святої води, але Пикосвят був мудрий отець і дав їм зрозуміти, що для бога нічого не робиться задарма. Бог також вимагає нагороди. 80


Розчаровані монголи повернули від юрти, але незабаром вони приїхали з багатими подарунками. За всі подарунки преподобний Пикосвят міг віддати лише останню пляшку свяченої води. Купці караванів, що проходили шляхом на Калган, охоче виміняли свячену воду на деякі дорогоцінні речі, що їм запропонував святий Пикосвят. Купці довго дивувалися з такої запасливости преподобного отця, бо він набив пляшками з свяченою водою навіть цілий маленький льох, що його вирив власноручно. Тепер він міг постачати багатьом монголам, що бажали прилучитися до його віри. Обмін свяченої води на дорогоцінні речі провадився дуже успішно. Слава про святого Пикосвята покотилася по далеких куточках Монголії, поки не докотилася до ламських храмів - дацанів, де його спільники з фаху, але вороги з переконань - монгольські ченці-лами - почали дискутувати це важливе для них питання. Вони були потурбовані, що від них може відпасти частина вірних і перейти на бік святого Пикосвята. Лами довідались, що принадою Пикосвята є “свячена” вода. Один перевдягнений лама за дуже великі гроші одержав пляшку цієї води з рук самого святого. Довго гадали лами над химічними якостями цієї води, розгадуючи її складові частини. Вся тібетська медицина та алхімія були покликані на допомогу. Спочатку гадали, що це вода з-під малого верблюденятка, потім гадали, що це суміш води з-під яка з водою гобійського тарбагана, але врешті так і не дійшли сталого висновку. Тоді вони вдалися за порадою до далай-лами. але й цей учений муж не став їм у пригоді. Всі вони тоді пішли на пораду до самого святого Хутухти - переродженця бога на землі. Після цього лише бог зміг би розгадати загадку святого Пикосвята. Святий бурхан Хутухта довго пробував свячену воду на смак, поки в пляшці не лишилося трохи на самому дні. Лами мовчки сиділи й побожно стежили за маніпуляціями святого. Нарешті Хутухта з посоловілими очима від глибоких думок і з глибокою думкою від посоловілих очей урочисто промовив: — Коли мені не зраджує святий бурхан Амітаба Авалокітешвара, то це... Він раптом спинився і промовив містичну формулу, якої сам не розумів. — То це, ом-ма-ні-пад-ме-кум, це, - о, святі отці, хай розірвуть на частки моє серце шуліки з Богдо-Ули, - звичайний ханшин! Лами аж похитнулись од здивування. — Невже ви не знаєте, що таке ханшин? О, вони прекрасно знали, що це таке, і самі були не від того, щоб таємно споживати цей грішний божественний напій. Але вони були здивовані з хитрощів та нахабства святого Пикосвята, який називав його свяченою водою і зумів запаморочити їм голови. Адже вживають часто звичайну воду, вважаючи її за ліки. Моляться на Мадонну, що її намалював художник із своєї коханки, легковажної, як вітер. І бурду, що продають в крамницях, споживають же як справжнє вино. Через це не слід дивуватись, що лами такий знайомий напій, як ханшин, не могли відрізнити одразу од води. Можливо, що, заміняючи ним воду, вони забули, яка вона на смак. Як раніш не здогадалися вони, що це ханшин?.. Вони не могли зрозуміти, хоч це було так просто. — Ханшин, святі отці, - продовжував Хутухта, гадаючи. що його смиренні служки не знають цього, - по-вченому інакше зветься “спірітус-віні”, по-українському “горілка”, по-міжнародньому "водка", а по-англійськи "віскі". Роблять його з 81


з картоплі та зі збіжжя, ханшин - назва китайська і його виробляють із проса. Питання було вичерпане й лами розійшлися. Коли таємницю свяченої води преподобного Пикосвята було викрито, він не зміг бути більше святим. Він взагалі кинув свою попередню професію й відкрив ханшинну гуральню, ставши з преподобного Пикосвята купцем першої гільдії Пикосвятом Онуфрієвичем Роздираєвим. Велике постіння в пустелі Гобі хоч не поставило нового рекорду, але принесло величезні прибутки. 1932

Виготовлення ханшину

82


Долина смерті

Нікге, хоїр, гурба, дюрбен! Чітка команда лунає на горбку в широкій долині річки Толи. — Раз, два, три, чотири! Монгол ревсомолець, інструктор фізкультури, керує гімнастичними вправами гуртка монголок. Всі дівчата в червоних хусточках, в європейських спідничках і блюзках, роблять гімнастичні вправи, викидаючи руки вперед та вгору. Їхні червоні хустки та європейський одяг свідчать про те, що їх уже торкнувся революційний подув, який шириться по Монголії. Ці монголки скинули з себе довгі халати - делі, з довгими широкими рукавами, і разом з ними пута, що не пускали їх брати участь у громадському житті. Їхні майже чорні, пласкі обличчя весело поблискують догастими, мов сливи, очима. Після прокопчених, як шинка, юрт, брудних і задушних, де дим од вогнища виїдає легені, де вічно горить аргал, сухий кізяк, підогріваючи незмінний чай, що його п’ють із сіллю, їм приємно рухатись у вишикуваних лавах на свіжому повітрі під команду молодого монгола. Арати піші й кінні, у гостроносих чоботах - гутулах, у халатах і гостроконечних малахаях, підходять, під’їжджають і зацікавленно дивляться на вправи дівчат. Бездільники, ледарі лами з непокритими, вистриженими головами, з чотками в руках, наче виконуючи свій обов’язок, годинами дивляться на вправи фізкультурниць. — Нікге, хоїр, гурба, дюрбен! По військовому командує чорнявий юнак Гонгор. Він це робить з насолодою, хоча ця робота й стомлює його, як стомлює й фізкультурниць. Під гарячим, сухим, монгольським сонцем і вона вдається найважчою. Але Гонгор командує, і дівчата рухаються організовано, струнко, як на найліпшому європейському стадіоні. Нарешті перерва. Дівчата, сполохуючи хмари коників, влаштувалися на попаленій сонцем траві. Гонгор стомлено сідає на камінь і чомусь важко замислюється. Гачита. Він думає про неї. Він думає про ті суперечності, що їх ще треба перебороти в його країні: рештки февдалізму та ламаїзм, що мають глибоке коріння серед численної монгольської людности. Ще є величезне упередження проти революційної монгольської молоді, що несе культуру до своєї відсталої батьківщини. Гачита. Вона з юрти, що розташувалась ген там далеко, на березі Толи, з заможної родини, що має табуни та отари овець. Вона щодня прилітає сюди на баскому коні, що в’юном крутиться під нею. Вона щодня гарцює на коні навколо групи фізкультурниць, розбризкуючи сміх, як розбризкує свою течію Тола, пронизуючи Гонгора трохи презирливими поглядами, але несамохідь виявляючи велике зацікавлення до вправ фізкультурниць. Гачита - в дерев’яному сідлі, що не змінило своєї форми з часів Чингиз-Хана, в шовкових паризьких панчохах, в лякованих черевичках, що міцно спираються в стремена, в якомусь дивовижному наймоднішому капелюсі й у традиційному монгольському халаті блискучого синього кольору, - найстаранніший спостерігач фізкультурних вправ ревсомольської молоді. Гонгор звик до її присутности на вправах, і тепер йому бракує її. Бо під поглядами Гачити він не відчуває спеки, млявости і утоми. Поміж дотепних гострих слів, між сміхом він знайшов уже з нею спільну мову. Її зацікавлення ревсомолом, - це та ниточка, за яку він хтів витягти її з прокопченої 83


юрти консервативних батьків, з дряговин побутових забобонів та умовностей. Та ось уже кілька день, як Гачити нема. Не видно навіть куряви, що в долині завжди здіймає її гарячий кінь. Гачити немає, і Гонгор ламає собі голову над питанням, що з нею сталось. Може, легка юрта знялась їз свого місця й перекочувала разом із табунами й отарами на нове пасовисько? Тоді прощавай, Гачито, степи й пустелі висушать тебе й зроблять тебе навіки рабинею ламаїзму! А може Гачита хвора? Тоді її лікуватимуть лами за всіма правилами тібетської медицини, що роблять лише калік та божевільних. Будь вона в ремсомолі, її обов’язково лікував би європейський лікар, а так батьки навіть заборонять їй удатися до нього. “Мені шкода тебе, Гачито!” - хочеться голосно гукнути Гонгорові туди в далечінь, де виблискує в туманній спеці Тола. Але він мовчки підводиться з каменя й шикує в лаву дівчат. Сьгодні він це робить неохоче і мляво, в нього зник увесь смак до роботи. Вертаючись додому, Гонгор зустрів старого монгола, якого кілька разів бачив їз Гачитою. Гонгор зрадів. Мабуть, цей арат знає, що сталося з нею. — Сайн байна! - привітався Гонгор. — Са-айн байна! - спинився коло нього арат, чекаючи на продовження розмови. — Що з Гачитою? - спитав Гонгор, не гаючи часу на попередній вступ. — Хохай! Гачита хвора, - з байдужим виглядом відповів монгол. — Що з нею? — Мітхуке! Не знаю! Лами кажуть, що вона не видужає. Мабуть, її вже однесли в долину смерті... Гонгор жахнувся від цієї звістки. Монгол байдуже подивився на нього й рушив далі. Йому було "хамалге" - байдуже: чи вмерла Гачита, чи жива вона. Одним більше, одним менше - однаково. Ламаїзм витруїв у нього почуття протесту й виховав дивовижну покору долі. Гонгор застиг серед дороги. Спека спадала. Від гори Богдо-Хан-Ули з лівого на правий берег Толи простяглася довжелезна тінь. Над пилюгою вулиць, як подих паралітика, завмер передвечірній холодок. Тінь торкнулася почуття Гонгора, і сум опанував його, безпорадний сум. що прийшов із безмежних рівнин та горбів. “Лами кажуть, що вона не видужає!” - прошепотів Гонгор. Він знав, що означає цей вирок. Він добре розумівся на звичаях своєї країни. Краще було бути вже мертвим, як ще живому вислухати цей вирок. “Швидше туди, - в долину смерті! Може, він ще застане Гачиту живою!” - І Гонгор зірвався з місця, перемагаючи втому та хвилювання, що знесилювали його. Він щодуху побіг геть із міста туди, де серед дабанів у рівнині розкинулось страшне монгольське кладовище: долина смерті.

Монголи не закопують у землю своїх мерців.

Скрізь, - на рівнинах та дабанах - горбах, у пустелях Гобі, - можна зустріти людські черепи та кістяки, що їх старанно висушило гаряче сонце. Кістяки верблюдів, яків, коней валяються вперемішку з кістяками та черепами людей. Коли вмирає монгол, його витягають з юрти й кидають у полі. Юрта негайно ж залишає це місце й перебирається в інше. У містах бували випадки, коли мерців витягали просто на вулицю й залишали так. Щоб запобігти пошестям, революційний уряд Монголії видав наказ, щоб населення ховало своїх мерців за містом, у так 84


званих долинах смерті, що відповідають нашим кладовищам. Але й цей

Собаки розтягали мерців з долини й приносили до міста недогризені шматки людського тіла. Гонгор захід кардинально не вплинув на гігієнічний стан міста.

чудово знає всі ці випадки, але він знає і жахливіші речі, що їх породив ламаїзм. Монголи не люблять ховати своїх мерців. Для цього вони наймають китайців, що переносять їх на кладовище. Гонгор спостерігав один випадок, коли китайці, які теж, до речі, бояться мерців, несли якогось небіжчика на кладовище. Від необережності носіїв небіжчик випав на землю з носилок. Китайці негайно ж з переляку розбіглись. Гонгорові та його товаришам довелось багато витратити зусиль, щоб примусити китайців знову покласти труп на носилки й однести його на кладовище. Уряд видав нового наказа, щоб мерців закопували в землю або принаймі ховали їх у дерев’яних ящиках. Але й цей захід не дав позитивних наслідків. Кам’янистий грунт не дає можливості глибоко закопати мерця, і хижі монгольські собаки виривають його з землі. Ящики, що їх дуже важко робити, бо нема дерева, теж не допомогли... Собаки розгризають і руйнують їх краще, як це зробила б людина з молотком або сокирою в руці. Величезний вплив лам на долю монгольського народу позначився навіть на смерті фундатора народної партії, вождя монгольської революційної армії Сухе-Батора. Сухе-Батор, що застудився при нічному об’їзді варт, був, очевидно, отруєний, через те, що Богдо-Геген, який надіслав йому, як ліки власну сечу, заборонив зробити хворому потрібну операцію. Але тіло Сухе-Батора, незважаючи на звичай виносити небіжчиків у степ, було поховано в землі. Це був, здається, перший випадок, коли було порушено закон, що забороняв копати землю, і перший випадок, коли тіло небіжчика-монгола було поховано в землі. Але вплив лам має ще жахливіші, ще потворніші наслідки, через це Гонгор так тепер поспішає в долину смерті, гадаючи, що випадково може допомогти Гачиті. Лами не тільки виступають, як служки релігії, вони виступають у побуті монгола як досвідчені лікарі. Застосовуючи тібетську медицину, вони калічать та отруюють нарід, користуючись із його культурної відсталості. Коли людина тяжко хвора, і лами не мають надії, що вона вилікується, вони ухвалюють вирок, що людина помре. Це рівнозначно, що людина вже вмерла. Родичі хворого виносять його ще живого в степ, або в долину смерті, де той конає в жахливій агонії. Гонгор знає випадки, коли старі монголи, що їм лами вирекли неминучу смерть, були винесені на кладовище, але там, випадково не потрапивши до пащ лютих псів, видужували й вертались пішки додому в юрту. Але родина вже не приймала такого “небіжчика”. “Небіжчикові” від нічого робити доводилося йти на базар і там жебракувати аж до своєї справжньої смерті. Гонгор знає, що, незважаючи на всі накази уряду, з Гачитою міг трапитись такий випадок. Її некультурні, консервативні батьки, що старанно додержуються ламаїзму, могли проробити і з нею таку жахливу річ. Недурно ж монгол, якого він зустрів на дорозі, сказав, що лами вирекли їй смерть. Гонгор, охоплений нудьгою і страхом, щодуху біг до кладовища. Хмари коників, потурбовані його бігом, віялом відстрибували в різні 85


боки. Задихаючись од підйому на дабани, випалені сонцем, спотикаючись об каміння, Гонгор біг під натиском страшних думок. “Може, Гачиту не винесли в долину, тоді всі його турботи марні? І це було б надзвичайно добре!” Це припущення трохи заспокоювало його, але думка про те, що він може побачити її вже мертвою, одчаєм наповнювала його. “А що, коли вона справді же жива, коли її ще можна врятувати?” - Ця думка перемагала втому й хвилювання, насичувала його великою енергією, спонукала його бігти ще швидше. Гонгор падав кілька разів од перевтоми, але, зціпивши зуби, він знову підводився й біг, як навіжений, ніби від цього бігу залежало його особисте щастя. Нарешті він, хитаючись, спинився. Перед ним у рівнині розкинулося страшне монгольське кладовище, страшна долина смерті. Перемагаючи вихований поколіннями в ньому страх, Гонгор пішов страшною долиною. Під ногами забіліли черепи, кістки, потворні, обгризені зубами собак, людські тулуби, зав’ялені засушені сонцем. Ніде не було помітно гниття. Сонце було найкращий гробар, воно консервувало все своєю страшною спекою, що висушувала недогризені собаками трупи. Од одного дабана ген до другого біліли черепи, що страшними чорними очицями

На Гонгора шкірились міцні білі зуби його померлих земляків, міцні білі зуби, що, здавалось, лише й були призначені для того, щоб розривати м’ясо при поживі. Ці зуби, що шкірили черепи на Гонгора , доводили його до вдивлялись у відважного незнайомця.

божевілля. Його страх збільшувався. З боку від себе він побачив чорного пса, що, не звертаючи жодної уваги на нього, лежав у траві й ретельно гриз шматок чиєїсь ноги. Гонгор, щоб трохи підбадьорити себе, схопив камінь і, голосно крикнувши, кинув його в собаку. Пес поволі підвівся, постояв, байдуже й спокійно подивився на Гонгора і потім знову важко ліг у траву коло своєї поживи. Ніхто не смів тут турбувати псів, і пес не звернув жадної уваги на камінь та крик Гонгора. Де ж Гачита? Гонгор став старанно обходити долину, розглядаючи кожний камінець, заглядаючи до розбитих трун, що з них висіли шматки забрудненої трупом матерії. Перемагаючи огиду й страх, Гонгор заглядав у кожний куточок, але Гачити ніде не було. Це трохи заспокоїло його. Значить, вона ще не вмерла, значить її не занесли сюди, але Гонгор не припиняв своїх шукань. В кінці долини лежала велика купа накиданого монголами каміння, що зветься “Або”. Такі купи каміння зростають у степах і при дорогах у честь якого-небудь духа чи божества. Кожний монгол, що проходить повз таку купку каміння, обов’язково покладе кілька камінців до неї, і купка зростає в білий камінний горб. Гонгор пішов у напрямі до цієї купи каміння. Лишу тут ще він не шукав Гачиту. Гонгор підійшов ближче. Раптом він спинився, затримуючи подих і відчуваючи страшну колотнечу в серці. З тинявого боку “Або” лежала на підстилці 86


якась людина. Людина лежала на боку, трохи підібгавши ноги, ніби якийсь екстравагантний дивак, що прийшов сюди поспати в тіні каміння. Поволі в свідомість Гонгора впала знайомість цієї постаті. Це безперечно була Гачита, вдягнена, як завжди, у свій синій блискучий халат, що так не єднався з шовковими панчохами й лякованими паризькими черевиками. — Гачито! - скрикнув мимоволі Гонгор і припав коло неї. Вона не ворухнулась. Гонгор обережно повернув її обличчя до себе. Воно було знесилене й бліде. Чорна тінь впала коло заплющених очей. Але Гонгор відчув ту невловиму теплінь, що ще жевріла в її тілі. — Гачито! - знову покликав він з одчаєм у голосі. Він обережно поворушив її, пильно й жадібно вдивляючись у зблідле, але прекрасне обличчя, в обличчя Будди, що стоїть у найбільшому храмі, - Гандані, й дивиться на прихожанина з байдужим виглядом блискучого золотого обличчя. Але раптом Гачита розплющила очі й її лице одразу стало людським, ожило тим промінням, що освітлює лише живі обличчя людей. — Гачито, ти пізнаєш мене? - зраділо спитав Гонгор, обіймаючи її й підіймаючи трохи з землі її голову. Гачита знесилено щось прошепотіла й знову заплющила очі, її голова непритомно впала йому на руки. Що робити? Гонгор безпорадно оглянув долину. Вона була мертва й порожня. Подалець стояли поруч двоє чорних собак і уважно стежили за його рухами. Вечоріло. Небо стало синє й довгі тіні лягли від дабанів. Час був негайно тікати звідси, поки не зібралися зграї псів, які могли розправитися і з Гачитою, і з ним. Страх і безсилля охопили Гонгора. Він трохи посидів, відпочиваючи й збираючись з силами. Він не міг тут покинути Гачиту серед цих потворних псів. Напруживши всі свої сили, Гонгор підвівся, підхопивши на руки Гачиту. Вона здалася йому легенькою, як пушинка, і Гонгор манівцями, скорочуючи шлях, пішов з цієї жахливої долини, несучи в обіймах дівчину. Чорні пси на деякій відстані слідкували на ним, як нічна загроза, що з її лабет він викрав дорогоцінну здобич. Щокроку йому ставало важче нести її. Він падав з ніг од утоми. Що далі він одходив од страшної долини, то все більше втрачав сили. Але він знайшов у собі мужність донести її до себе додому. Європейський лікар врятував Гачиту. Вона поволі видужала й залишилася жити в Гонгора. Як і слід було чекати, батьки відмовилися від неї. Єдине, за чим сумувала Гачита, живучи в Гонгора, це за конем, якого тепер у неї не було. І вона разом з Гонгором почала ощаджувати гроші, щоб купити вельосипед. 1932

87


“Нарком”

1 Тільки почало припікати літнє ранкове сонце, як на далекому Сахаліні, де стоять паровози й знаходиться паровозне кладовище, на купі коксу, шлаків, брудних шматків клоччя заворушився напівголий і брудний, як паровозна смазка, дядя – чистильщик топок на Сахаліні. Треба з’ясувати, що це не той Сахалін, на якого зазіхають японці – це той Сахалін, де чистять паровози від шлаку й де вони знаходять собі вічне заспокоєння після довгої праці або жорстоких катастроф. І так дядя, що нагадував чисте, як сажа, якесь паровозне приладдя, коли його голу спину лизнуло гарячим язиком сонце, заворишився на купі коксу, чмокнув язиком, поводив ним у роті й потім виплюнув цілий набій вугільного пороху. Він обережно почухав спину, здивовано подивився на паровози, перевернувся на другий бок і несподіванно захріп. Але це була одна хвилина, не встиг він гаразд захропіти, як раптово зірвався на ноги й тихо пробуркотів: — Сволоч, сволоч я, хіба можна так довго спати!.. Потім він підійшов до паровоза, вперся лбом у тендер і так мрійливо постояв з хвилину, поки не вилив усю гіркоту життя на паровозне колесо. Постоявши ще трохи, вже просто по інерції, чистильщик підійшов до заднього паровозного ящика й витяг відти пляшку з недопитим самогоном та шматок сухого, як вугіль, сухаря. — Жужелице, ти ж сьогодні мусиш їхати в Казятин за цукром, бо Маня битиме!.. Сказавши це, він допив самогон і закусив сухарем. — А добрий самогон у моєї Мані!.. Шкода, що весь цукор вийшов, а то б я сьогодні пішов бити морду самому начальнику станції!.. Як відомо, на Сахаліні ніде нема ні дзеркала, ні трюмо, ані будь якого блискучого шкла, яке б могло замінити їх при нагоді, тому чистильщик топок ніколи не знав, який він має вигляд. А вигляд чистильщика був вартий будь якого фотографаколекціонера, бо він мав би в своїй колекції фотографію людини, яка ніколи не вмивається і міняє одяг тільки двічі на рік. Яка-небудь побожна бабка, зустрінувши його вдень, сказала б, що це сам чорт з пекла, бо тільки в пеклі можна так напудрювати обличчя й тіло сажею. І справді, на ньому було стільки смазки й сажі, скільки її не буває на паровозах. Цей товстий шар паровозної смазки міг заміняти йому одяг, що й можна було простежити в дійсності. Тільки плечі, живіт та ноги були трохи вкриті якимись ганчірками. Це були головні прикмети чистильщика паровозних топок з Сахаліна по прізвищу Жужелиця, а по фамілії... Про фамілію ми не будемо говорити тепер, бо вона заслуговувала найбільшої уваги й була гордістю замурзаного чистильщика. Крім того, у Жужелиці була жінка, яку звали Маня, п’яток діток найріжноманітного калібра й систем. Це було гордістю Жужелиці теж. Але треба додати, що весь п’яток діток не був виводком самого Жужелиці, це були витвори й сюжети, позичені його дружиною Манею у якихось інших трубадурів та трубольотів. Але чистильщик Жужелиця всіх їх любив і ніколи не ображався, коли йому неввічливо натякали на позичені сюжети. А й правда, чого ображатися, думав тоді про себе, а також голосно заявляв Жужелиця. 88


Жінка не мило - не змилиться.

— І коли я не міг постаратися, то хай хто-небудь інший це зробить. На це кожний має відповідні здібності та спроможність. Чистильщик, випивши самогону та закусивши сухарем, дістав з паровозного ящика гроші, прив’язав гаманець з ними до шиї, бо кишені вважав забобоном і не поспішаючи пішов на станцію, щоб сісти в одеський потяг. Він обережно ступав босими ногами по шпалах, щоб не покалічити їх об гострі камінці, скло та кокс, які безліччю лежали по коліях. Так він дійшов до першої сторожки стрілочника. Але йдучи та рахуючи шпали, він зненацька напнувся на знайомого кочегара, якого він мав рацію підозрівати в дуже великій енергії, щодо продукції білявого крикливого витвору, якого його Маня й день і ніч колихала в своїх сильних руках. Жужелиця подивився на кочегара, переступив ще одну шпалу й зупинився. — Скільки тижнів ти не вмивався, Жужелице? – призирливо запитав у нього кочегар. Це було найболючишим питанням Жужелиці, він терпіти не міг води і страшенно боявся дощу. — Ти знаєш, Юхиме, що я людина смирна, але коли мене розсердити, можу чимнебудь озадачити по голові! – серйозно відповів Жужелиця. — А чому ти не п’яний сьогодні? — Твоє яке діло! Не за твої гроші п’ю! За свої!.. Кочегар ще трохи покепкував і пішов далі. Жужелиця був після цієї розмови таким розлютованим, що з пересердя рішив піти до парикмахера… Вагон парикмахера знаходився поблизу станції, тут голилися та стриглися усі робітники залізниці. Коли Жужелиця увійшов у вагон, йому стало моторошно. Блискучі бритви, ножиці, щипці, машинки наводили на нього неймовірний жах. У вагоні, крім парикмахера, нікого не було. Жужелиця підійшов до дзеркала і сів у крісло. Його одразу пригіпнотизувала якась блискуча машинка. Парикмахер ввічливо запитав: — Ви, товаришу Жужелице, з одеколоном чи без одеколона?.. — З о-де-колоном... — Може й вежеталь?.. — М-м... — А може вам ще зробити й манікюр!.. Жужелиця завовтузився в кріслі й закліпав повіками. — Та ви вже, як це зветься… Зі всіма причиндалями… Вам більш видко... Відоме діло - майстер... — Ну й рило!.. – сказав парикмахер. – Туди його!.. З такою мордою, та ще одеколону захтів… Піди скупайся під паровозний кран!.. З рила сажу зітри!.. — Що? – підскочив Жужелиця. – Як ти смієш так ображати! Ти знаєш, хто я такий? Чув мою фамілію? — Твоєї фамілії я не чув, а те, що ти свиня, то це кожний знає... З цими словами парикмахер потягнув його за комір з вагону. Жужелиця лементував. Стягнувши Жужелицю з вагона, парикмахер потягнув його під паровозний кран. Якийсь пацан, що гуляв поблизу, зрозумівши в чому діло, відкрутив воду і вода водоспадом полилася на Жужелицю. Він крутився, верещав 89


і нарешті почав плакати, але побачивши, що це не допомагає, Жужелиця став старанно митися, розвозячи сажу по обличчі, по руках і грудях. Після цього парикмахер знову схопив його за коміра і підштовхнув у вагон, тут вже нарешті Жужелиця вільно дихнув. Коли парикмахер кінчив свою роботу, Жужелиця сам себе не впізнав, він помолодів на років тридцять. — Што ж , воно, конешно, коли ви молодая баришня, то я вам фрікасе з мармеладом і нікакіх двацать... – Промовив Жужелиця до парикмахера й вибрикнув козлом. — Ти друг! – сказав Жужелиця. – За це я вже тебе не забуду. Хочеш, навіть свою фамілію тобі скажу... — Що ж у тебе за фамілія така ригінальна? – запитав парикмахер. — Тільки тобі я скажу, друг, вперше й в останнє!.. По секрету... І нікакіх двацать... Фамілія моя знаменита. Тільки тобі, і по секрету. Фамілія моя така, як у одного з наших... Чуєш? І нікакіх... Мовчок…

2 Паровоз НУ.514 виїхав після промивки з депо на круг. Він мав зробити черговий пасажирський маршрут Київ-Козятин з Одеським потягом. Машиніст Хорн уже був на паровозі. Виїхавши на круг, він зліз з паровоза й по кругу перейшов на деповські колії. Машиніст Хорн не любив відчувати, як навколо нього вернеться все депо, коли повертають паровоза, і вважав за більш приємне тим часом розмовляти з круговими робітниками. Хорн зійшов на колію і подивився на годинник, - за 15 хвилин одеський потяг мав вирушати, а тому треба було трохи поквапитися. Коло кругу не було ні одного робітника, і Хорн поглянув на штабель зі шпалами, де звичайно лежало все кругове кодло, вигріваючи животи на сонці й оповідаючи для розваги один одному найнеможливіших пригод, які сталися з батьком, дідом, з онуком діда, або, вірніш, з самим оповідачом. Хорн, поглянувши на штабель зі шпалами, не помилився, там справді лежало все кругове кодло, виставляючи під сонце напівголі животи, що просвічували крізь подерте й брудне шмаття одягу. Була, як раз, обіденна перерва й кругові хропли на шпалах, мабуть, з більшою насолодою, ніж це робить будь-який капіталіст у своїй затишній відпочивальні. Треба додати, що кругові це роблять не тільки в обідні переви, вони це роблять при всякому зручному випадкові, ні гудки паровозів, ні грюки майстерень не заважають їм робити це з регулярністю годинника. — Соску вам в рот! – вилаявся Хорн, підійшовши до них. – Що ж ви гадаєте, що потяг чекатиме до слідуючого ранку!.. Кілька кругових одразу зірвалося зі шпал і прожогом кинулись до кругу, але тут їхній запал несподівано зник і вони поволі стали повертати круг. — Під одеський ? – запитав у Хорна один з кругових. — Під спідницю твоєї неньки! – відповів Хорн, - ніби не знаєш... — Туди вже й паровозом не заїдеш, треба цілим потягом! – пожартував другий круговий робітник. — Я запитав тому, що має їхати потяг Каменєва... Я гадав, що він піде раніш одеського... 90


— Якого це Каменєва?.. — Це того Каменєва, що комісар всього війська Республіки! – пояснив Хорн. – Того, що бив усіх білогвардійців… Хіба не знаєш? — Зміни ногу, шкапо! – сказав круговий робітник, що крутив круга. – Позбиваєш пальці об рельси... Паровоз поволі повертався і його димар з ліхтарем унизу вже дивився на станцію, наче велика голова циклопа. Хорн знову виліз на паровоз, дав свисток, покрутив регулятором, пересунув ричаг, і паровоз, грюкаючи, зійшов з кругу на колію. Метушливий стрілочник пересунув стрілку й голосно закукурікав на заїржавлену та побиту мідяну сурму. Хорн міг їхати далі. Він махнув рукою круговим робітникам, ще раз на прощання затутукав, й паровоз, покрехтуючи на стрілках, як жива почвара, пішов на станцію під одеський потяг. 3 — Стій!.. – кричав Жужелиця, розмахуючи руками. – Стій! – кричав він, доганяючи одеський потяг, що відходив од станції. Одеський потяг уже грюкав по стрілках, поволі збільшуючи скорість. Вагон за вагоном переганяв Жужелицю, що біг, спотикаючись, за ним. Нарешті Жужелиця вхопився за східці одного з вагонів, але раптом побачивши, що це вагон-салон “Інтернаціонал”, перелякано зіскочив назад на землю. Кондуктор, сміючись, простяг до нього руки, ніби запрошуючи сісти у вагон знову, але Жужелиця, пропустивши ще кілька вагонів, нарешті, вчіпився за східці передостаннього вагона й вліз у середину. Тепер вже він їхав і при бажанні міг доїхати до самої Одеси. — Тисяча мух і дві сотні риб!.. – промовив Жужелиця. – Ще трохи покупався і спізнився б на потяг! Ні за що було говорити своєї фамілії цьому парикмахеру... На першій станції Жужелиця зліз із вагона і пішов до паровоза. Йому везло, як поршню, що завше катається в маслі. На паровозі був знайомий машиніст. — Тобі чого? – запитав у Жужелиці машиніст Хорн, коли той виліз на паровоз. — У Козятин за цукром їду, та переліз сюди, бо скоро білети питатимуть!.. Хорн уважно подивився на нього й потім з жалем промовив: — Е-е-е!.. Який же ти виполосканий!.. Як паровоз після промивки. А я гадав, що ти за моїм насосом. — Моє вам фрікасе з мармеладом! – сказав Жужелиця. – Це мене так наш парикмахер поскуб. — Ну, а як же Маня?.. — Жене, й ніяких!.. Оце я як раз за цукром їду... — Фу, який поганий свисток у нашого кондуктора!.. – сказав Хорн і пересунув ричаг. Потяг рушив далі. Жужелиця виліз на вугіль коло тендеру, щоб не заважати кочегару. Під грюк машини побігли назад уже спілі, жовті лани, гайки, балки, сторожки, переїзди та станції. Хорн тільки те й робив, що зупиняв, свистів, тормозив, знову свистів та їхав далі. Під’їжджаючи до вузлової станції, Хорн запитав: — Ну, а як твоя фамілія?.. — Все гаразд! – відповів Жужелиця й потім таємниче додав. – Парикмахер також знає... 91


Вузловою станцією був Фастів. Тут потяг мусив стояти трохи довше. Паровоз мав набрати води. Жужелиця завше в таких випадках нервувався. Їхати, так їхати, щоб аж курява летіла! Стояти, так стояти, щоб можна було самому собі приснитися! А так чорт зна що, тільки мотаєшся, як курка в мішку... Ніякої тобі приємності… Коли потяг зупинився на станції Фастів, до паровозу підійшов головний кондуктор і заявив Хорну: — Знову буде в нас запізнення на годину!... Кожанка не приймає… Закупорка колій… Вже пішов туди паровоз. Але ж, як почнуть там шарпатися, то мабуть ми тут встигнемо поконати зі скуки... — Тисяча мух і дві сотні риб! – несподівано вигукнув Жужелиця. – Ціла година запізнення... — Це я тільки так гадаю! – сказав кондуктор. – Може, ще більше... і поволі відійшов од паровоза. — Ти набери води, - сказав Хорн кочегару, - і пророби все інше, а я ляжу спати... Чорт з ним, я сьогодні дуже рано встав!.. — Як же так, - злякався Жужелиця, - а я? Як же ми поїдемо?.. — Збудиш мене, коли треба буде їхати! – відповів йому Хорн. — Моє вам фрікасе з мармеладом... І Жужелиця тяжко задумався: “Коли їде хто з начальників, то ніяких тобі закупорок. Подумаєш, важні справи!.. Колія аж блищить... А коли їхати за цукром то що... Маня все волосся доскубе… Подумаєш, це не важна справа…” Він думав хвилин п’ять... — Ах ти, горох з підливкою!.. – вигукнув нарешті Жужелиця. – Товаришу Хорне, слухайте... Не спіть! Я зараз все влаштую... тисяча мух... І Жужелиця тихо щось зашепотів Хорнові. Хорн призирливо подивився на нього, потім посміхнувся й поліз на полицю спати... — Ах ти, горох з підливкою... Жужелиця обережно зліз з паровоза й пішов на станцію. Він вирішив раз і назавжди здивувати Хорна, якого вважав за кам’яний насип.

4 Дррр...Тррр... Розлютовано гарчав телефон на станції Кожанка. Тррр...Дррр... Потурбований конторщик, який перед тим мирно куняв за апаратом Морзе, підбіг до телефону й неохоче запитав у трубку: — Алло!... — Грррр... – довгим гарчанням відповів йому телефон. — Та хто там? Щоб тобі на пупі нарвало!.. — Що? – прогарчала у відповідь трубка – Хто це в телефоні, та ще так лається, як гіпотам? — В телефоні станція Кожанка. — Говорить Фастов… Хто в телефоні? — Конторщик станції... — Негайно поклич мені коменданта станції, та швидче! — А хто питає? 92


— Каменєв... — Який Каменєв?.. – перелякано запитав конторщик. — Він Каменєва не знає!.. От стерво... А скільки років ти, голубчику, радянський хліб їсиш?..- прогарчала у відповідь трубка. Конторщик, як кажуть, злопав гарячого вареника. Він обережно повісив трубку, наче боявся її потурбувати, й побіг до коменданта станції. Коли конторщик вбіг до кімнати коменданта станції, комендант лаявся з якимсь прийомщиком із Зсиппункта. У конторщика був такий вигляд, ніби йому в живіт заліз бандит із банди Струка. — Товаришу коменданте, вас просить товариш Каменєв... Комендант глянув на нього, ніби на втікача з Кирилівської лікарні. — Просить до телефона з Фастова. Мабуть, там потяг... — От сто чортів з вашим Зсиппунктом! – сказав комендант прийомщику. – Всі колії вагонами позабивали... Одеський потяг стоїть… І на тобі, ще потяг Каменєва... Комендант поправив пояса з наганом і вийшов з кімнати. — Алло! У телефона, комендант станції Кожанка... — Говорить Каменєв… Товаришу коменданте, ваша станція затримує мій потяг... — Я дуже шкодую… Паровоз вже розбирає вагони Зсиппункта... За кілька хвилин... — Я сказав, товаришу!.. Ви мене зрозуміли… Годі... Трубка загарчала й замовкла. Комендант повісив трубку на місце й здвигнув плечима. — І хто його міг знати, що сам Каменєв говорив про такі дурниці по телефону... Загнати всі вагони під рампу! – сказав він дежурному поміщнику. – Моментально... До біса всіх прийомщиків... Хай собі лементують… З ранку говорив про це!.. Хіба не читали ранішньої телеграми? На станції Кожанка знаходився Зсиппункт. Зі всіх сел селяни звозили сюди продподаток. Метушня прийомщиків, селян, стрілочників, начальника станції, вагонів, паровозів, не припинялася по кілька день. На цей раз всі колії також було забито вагонами, але після розпорядження коменданта стрілочники закукурікали на мідяні сурми з подвійною енергією, паровоз застукав буферами об буфери вагонів, а конторщик-телеграфіст скажено стукав за апаратом Морзе, закликаючи до розмови Фастів. Станція поволі звільнялася від вагонів. 5 Чистильщик Жужелиця, посвистуючи, походжав по Фастовському перону. У нього на обличчі ніби був відбиток смачного шоколаду, якого він з задоволенням поїв, але заздалегідь можна було ручатися, що він ніякого шоколаду не їв, бо його не було на всій станції. Трохи походивши, Жужелиця підійшов до паровозу, а на станції в цей час вдарили два рази в дзвін. Хорн спав... — Товаришу Хорне! – гукнув Жужелиця - Скоро поїдемо. Чуєте? — Та сам чую!.. – сказав Хорн. - Вже давно пора… Маємо вже цілих десять хвилин запізнення... — Але ж не годину... — Ну, то що з того? Кондуктор помилився... 93


— А те, що я більше на паровозі не їду! Їду у вагон-салоні... — На буферах!.. – додав Хорн. — Хоч би й на буферах… А все ж таки у вагон-салоні... На станції вдарили в дзвін три рази, й Хорн подивився на водомірну склянку, а потім на годинник. Запізнення було дуже мале. За кілька станцій, збільшуючи швидкість, це запізнення можна було анулювати, й Хорн знову взявся за регулятор.

6 Коли станція Кожанка під’їхала під одеський потяг і зупинилася, її не можна було впізнати. Вона блищала, мов нова, вагони в порядку стояли під рампою. Сам комендант станції стояв на пероні. Жужелиця, тим часом, обережно переліз з буферів на східці вагон-салону, і коли потяг зупинився, він важно зійшов на станцію, наче вийшов з цього вагону. З потягу, крім кондукторів, більш ніхто не сходив. Комендант мимоволі подивився на Жужелицю, який пішов навпростець до нього. — Ви будете комендант станції? – важно запитав Жужелиця. — Чого вам треба? – ввічливо запитав комендант. — Я тільки що говорив з вами по телефону з Фастова... Це для коменданта був день чудес... Цей голодранець говорив з ним по телефону з Фастова... — Хто ж ви такий? Якийсь конторщик, що стояв поруч, тихо промовив: — Та це ж Жужелиця... За що Жужелиця зміряв його призирливим поглядом і важно відповів коменданту: — Я – Каменєв!.. — Який такий Каменєв? – запитав спантеличений комендант. – Ваш документ!.. Жужелиця витяг звідкісь брудний і подертий папірець. Комендант ледве розібрав: — Дано це посвідчення Каменєву... Та хто ж ви такий? – обурився, нарешті, комендант. — Хіба ви неграмотні? - важно сказав Жужелиця. – Це моя фамілія. Я Каменєв – чистильщик топок з Сахаліна... Хорн, його кочегар, конторщик, кондуктори, потяг і вся станція раптом затанцювали якогось веселого дикунського танця. Так сміявся комендант станції Кожанка і не міг ніяк зупинитися… Нарешті він таки зупинився і ввічливо сказав Жужелиці: — Ходімте зі мною, товаришу Каменєв, до контори, там вам зручніше буде розмовляти зі мною... А тим часом в конторі станції треклятий і моторний телеграфіст приймав телеграму з Фастова апаратом Морзе, який скажено тріскотів і вистукував: “Кожанка. Кожанка. Коменданту станції. Слідом за одеським потягом йде потяг Наркома Каменєва. Ніяких закупорок… Путева на ходу… Вжити заходів…” 94


7 Коли одеський потяг вирушив зі станції Кожанка, Жужелиця знову виліз на паровоз. У нього був вигляд, ніби сам бандит Струк робив обструкцію йому в животі... — Що, намняли боки? – запитав, посміхаючись Хорн. — Який там чорт намняли... То ж бо й біда, що не намняли... — Чого ж такий сумний? — Пропала моя фамілія!.. - сумно промовив Жужелиця, сідаючи на купу вугілля. — Ах ти, горох з підливкою! Комендант навіть папіросою почастував… Вийшло, що я йому велику послугу зробив… Бо й справді їде Каменєв, і станцію треба було очистити… Спаскудив цей комендант усю мою фамілію і нікакіх! А все “товаришу”, “товаришу”... Подумаєш... — Вовк тобі в Брянському лісі товариш, а не я!... 1925

95

Кадр з фільму "Арсенал"


Місяць з рушницею

1 Коли вулицями проходить з музикою або з піснями загін червоноармійців, я несамохіть починаю йти в ногу. Тоді я сам собі нагадую циркового коня, що при перших звуках вальса починає танцювати. Як приємно дивитись на масу людей в однакових уніформах, що йдуть стрункими лавами й ритмично похитуються од виміряної і чіткої ходи. І як це, мабуть, приємно йти самому в цих лавах, бадьоро й войовничо ставити ногу на кам’яний брук і поглядати на няньок з дітьми, куховарок, перекупок і гулящих шикарних дам, які завжди на кордонах тротуарів розсипаним строям зустрічають і випроваджують військових. Як приємно бути прекрасною дамою, що стоїть край тротуару й милується з

Але чим же, врешті, приємніше бути: військовим, прекрасною дамою чи цирковим конем?

чіткої ходи військових під перехресним вогнем сотень їхніх же поглядів.

У таборі

На збірному пункті нас було дуже багато. Але все ж кожний із нас у цій масі мав своє обличчя, свій особливий вигляд. За якимись прикметами, чи в обличчі, чи в одязі, ми розрізняли один одного, хоча зовсім не знали ні імен, ні прізвищ. Хто ми такі? І ми могли б відповісти, що ми бухгальтери, рахівники, робітники, прикажчики, шевці, візники, пожежники, — ми квінтесенція міста й представники всіх його фахів, починаючи з хлопця якої-небудь околиці й кінчаючи завом якого-небудь відомого тресту. Нас постригли й повели до лазні. Ще в лазні ми могли розпізнавати один одного. Один був товстий, другий був худий, третій мав яку-небудь плямку на якомунебудь найнепристойнішому місці тіла. Коли ж ми одяглися у військовий одяг: чоботи, зеленкуваті штани, зеленкувату сорочку зеленкуватий кашкет, — ми розгубились. Наче в сотнях дзеркал ми побачили своє власне обличчя, ми перестали впізнавати один одного. Хто з нас Ванька, а хто Степан, хто пожежник, а хто бухгальтер? Однакові виполоскані обличчя, однакові уніформи, — всі, як один, і один, як всі. Це якесь дивне і незвичне почуття. Ніби всі твої попередні знайомі десь раптом зникли, і ти опинився серед зовсім незнайомої публіки. Мусив минути час, щоб ми знову почали впізнавати один одного. В новій шкурі ми стали зовсім інші люди. Тепер, коли ми йшли вулицею, то силкувалися йти струнко й твердо ставити ноги, що совалися у великих чоботях. Тепер пристойно одягнені дами, що раніш були не від того, щоб пофліртувати, не помічали нас або навіть тримались осторонь, щоб ми ненароком не зачепили їх своїм зеленкуватим рукавом. Тепер у нас були нові симпатії: двірники, робітники, куховарки й няньки з крикливими дітлахами на руках. Все було так, ніби зникли класові прошарування, і ми тепер належали до одної певної кляси, що взяла нас під свій захист і одгородила від впливів і симпатій всіх інших. Далеко за Києвом, серед полігонів розташувався наш табор. В полотняних 96


наметах, серед кущів акацій і високих сосен було наше житло. Передня лінейка, дорога, межа сусіднього табору й горби, що загороджували нас од міста й Дніпра, були кордонами нашої чотирикутньої території, що за них без дозволу не можна було виходити. Уранці днювальний бив молотком об рельсу, ми одягались, ішли на перевірку, пили чай, після чого починалась політгодина й військова муштра. Поволі ми довідались, що Чемберлен - особистий ворог кожного порядного червоноармійця і що польовий телефон складається з рурки й елементів, а рушниця — з кулі, прикладу й цівки. Поволі ми переконалися, що ходити в ногу в лавах важко і не так вже приємно, як здасться деяким дамам, і що служба в армії така ж важка робота, як і всяка інша. Перед сном днювальний знову бив молотком об рельсу, і ми знову ставали на перевірку. — Батарея струнко! Рів-ня-йсь!.. Тоді швидко цокали закаблуки, всі голови поверталися праворуч, а очі дивились на груди четвертого чоловіка. — Припиніть розмови! Струнко!.. 2 У яке б становище й оточення не потрапила людина, вона завжди знайде собі спільників, знайде друзів. Це станеться поволі й непомітно, але друзі знайдуться,

Не заздрю людині, яка не має друзів, - їй мабуть живеться дуже погано. людина обросте симпатіями, і вони гріють її у всіх негодах та подіях.

У кого можна позичити гроші й пообідати, в кого можна звабити дружину, кого можна зрадвдги? Лише друга. З чужою людиною це не так цікаво. Багато менше переживань. І з ким, врешті, поділити це все? Лише з другом. Історія знає своїх навіть історичних друзів. А в маленькому житті людини всі друзі історичні. Про дружбу можна написати цілий трактат, але це, на жаль, тепер не наша тема. Зараз треба писати про рушницю, протигаз, гармату. Але коли озброювались аркебузою або мушкетом, так само можна було згадувати й писати про друзів, бо дружба народилась раніше, ніж перша зброя, що її покликано вирішати конфлікти між... друзями. Троє мушкетерів

Після денної муштри, або лекцій, або виходу в поле, куди ми тягнули за собою “бусоль” і “стереотрубу”, або пудові катушки з телефонним дротом і розмотували їх на кілька верст, ми повертались до своїх наметів, і жорстка солом’яна підстилка здавалася нам м'якішою за пухову перину. В наметах і відбувалося тісніше знайомство, яке згодом переходило в дружбу. Правда, в дружбу на місяць, але й коротка дружба не вадить людині. 97


Поруч зі мною спав телефоніст, з другого боку візник, трохи далі пожежник, зовсім у кутку кіномеханік, навпроти просто хуліґан з Деміївки чи з Шулявки, поруч із ним охоронник потягів, далі робітник з тартаку, а далі я й сам вже забув, хто. Митюненко, він же охоронник потягів, підводився над підстилкою, посміхавсь золотим зубом, незґрабно сідав, трохи схилившись до ніг, і обводив поглядом увесь намет. Митюненко був гладкий, мав рожеве викохане обличчя і подобався - звичайно, з його слів - жінкам. Він обводив поглядом намет, а потім просто, не звертаючись ні до кого, починав говорити: — Коли б ви тільки знали, яка в мене дружина! Які в неї груди, яка постать, а стегна, коли б ви тільки знали, яка в неї пристрасть, коли б ви тільки знали... — І далі починались подробиці, що їх не розказати й пером не написати. Слухачі підводились і вставляли репліки. Поволі ставало душно й шумно. Оповідання свої він якось звично пересипав лайками, й іноді їх було більше, ніж самого оповідання. — Іду я вулицею, да, бачу бабошечка... Хоро-оша!.. Да-да... А вона, да, нічого, піддасться. Познайомились, да-да-да... В наметі починався гомеричний регіт. Маленький, чорнявий, як жук, кіномеханік Карпюк душився від реготу на своїй підстилці і в знемозі дриґав ногами. — В чому річ? — обережно припинив свої оповідання Митюненко,— я ж ще нічого смішного не сказав!.. Він так звик пересипати свою розмову лайками, що зовсім не помічав цього. У багатьох промовців, між іншим, є якесь слово, зачароване слово, яке мусить безліч разів повторюватись у розмові, як, наприклад: “значить”, “і от”, “е-е”, “а?”, “таким чином”, “і таке інше” — таким самим словом у нашого промовця була лайка.

починаючи говорити про жінок і любовні пригоди, кінчали суперечками про міжнародну революцію.

В розмову потроху втягувався ввесь намет і,

Потроху виникли взаємні симпатії й дружба. Це виявилось у тому, що допомагали один одному носити важкі катушки. Коли нічого було робити — гуляли по табору або обережно, щоб не натрапити на командира, переходили заборонені кордони. Охоронник Митюненко, кіномеханік Карпюк і я стали трьома мушкетерами, хоча справді ми були лише артилеристи. Артилеристи ми були в основному, але крім цього ми були і в зв'язку, і номерами коло гармат, і кухарями на кухні. Ми пізнали всю премудрість військової муштри і могли звести зі світу будь-якого ворога найдосконалішими й найновішими засобами.

3 Що таке кохання, любов або захоплення? Хто його знає! Багато мистців, філософів ламали пера на цьому питанні. Хто його знає… Але ця річ можлива у всякому оточенні, у всякому становищі і в найнеможливішому місці. Коти кохаються на дахах будинків, птахи на тоненьких стеблинах квітів, а риби у воді. Кохання така 98


важка річ, що треба залізних дахів, кам'яних будинків, щоб його витримати, і така легка, що його витримують найніжніші квіти. Взагалі про нього можна говорити лише парадоксами. Я зовсім не збираюсь присвячувати цей розділ коханню. Це якесь зовсім абстрактне слово, воно не виконує свого призначення. Почуття, що може тривати рік і один день, завжди чомусь зводиться до цього слова — кохання. Мені шкода молодих читачок, вони стільки вже начиталися романів і оповідань із цим словом — кохання — що їхні серця вже давно мусіли б луснути від такого надзвичайного перевантаження. Але цього ніколи не станеться. Автори, що пишуть про кохання, сами не вірять тому, що вони пишуть. І, нарешті, чи не все одно, чи кохає вона його, чи він її, і хто кого зрадить. Це ж абстракція... Перукар у ролі Фіґаро

Прикликано нас до війська на короткий термін, лише на місяць, але й за цей короткий час у наші стосунки мусіла була втрутитися жінка. Це була дружина крамаря військової крамнички, огрядна, тепла жінка, типова українська яшлодиця-міщаночка. Вона вже була в крамниці, коли днювальний бив молотком об рельсу, і коли

Вона цілий день одважувала мізерні порції ковбаси, хліба або сала. З кожною порцією їжі вона кожному дарувала й теплу ми, тремтячи від ранкового холоду, бігли на тренаж або вмиватися.

посмішку або погляд, що потім примушував під час сніданку з ковбаси й хліба пригадувати такі інтимні речі, що ковбаса й хліб здавалися найсмачнішою їжею. Дивна річ! Після таких сніданків, у вільні од муштри години, хлопці чергою стояли й сиділи в нашого перукаря Левчука, щоб хоч трошки привести до ладу свої колючі підборіддя. Тут, до речі, можна було б згадати про вплив жінки на легку індустрію, на вироби парфумів, текстилю, на виробництво тощо. Але вплив жінки на чоловіка — безперечний. Наш перукар, як і личить кожному перукареві, був близько знайомий з цією жінкою. Тут можна було б згадати про вплив перукарів на жінок, але це безперечно, що перукарі, якимсь дивовижним, незрозумілим чином, завжди швидко зближуються з жінками. У них, очевидно, з якийсь секрет Парацельса, якийсь чарівний амулет або якась здібність, якої нема в людей інших професій. Як кожному порядному перукареві, нашому Левчукові довелося бути в ролі Фіґаро. Одного разу до нашого гуртка мушкетерів приходить телефоніст Шварцборд з команди зв'язку, відкликав Левчука й про щось довго з ним шепочеться. Незабаром і ми всі були поінформовані, в чому річ. Виявляються, що коли вона одважувала порцію ковбаси Шварцбордові, вона одважила йому й порцію теплого погляду, оздобленого півпорцією звабливої усмішки. Шварцборд, звичайно, подумав, що це його особа спричинилась до цього, що варто лише зробити крок, простягнути руку й він цю порцію одержить у реальнішому вигляді. Ми, звичайно, його не розчаровували. Розчаровувати закоханого — це 99


однаково, що доводити дурневі, що він розумний. Шварцборд вирішив викликати її на побачення цидулькою. Ми залізли в кущі, і тут почались муки творчости. Шварцборд огризком олівця почав виводити на засмальцованому бльокноті: “Люба Діяно! Ти зранила моє серце гострою стрілою…” — Її звуть Феня! — зауважив Митюненко. — “Люба Офеліє”— пиши! — сказав Левчук; — це більш подібно до Фені, “ти зранила” — це неввічливо! Ще незнайомий, а вже звертаєшся на “ти”!.. Пиши: “Ви зранили... гострою стрілою…” — Дозволь, — сказав Карпюк, - де неправильно, всі ж стріли гострі... — Тоді пиши, — зауважив Левчук,— “огняною стрілою, що попекла моє серце…” — Надзвичайно! Надзвичайно! — скрикнув Шварцборд. — Це справді так! Попекла моє серце!.. Надзвичайно!.. — Пиши далі, — сказав Левчук, — “виходьте завтра під горби. Я мушу сказати вам, як я страждаю і хвилююсь…” Далі Левчук все взяв під свою команду, і листа написали за всіма правилами любовних порадників. На те вже в нього був секрет Парацельса. Левчук же і взявся передати цього листа. Він сумлінно виконував свою ролю Фіґаро. 4 Люди звикають до умовності змалку. Умовність — це людська уява, що перетворює перекинутий стілець у корабель, підлогу в море й різні інші речі в морських піратів. Але це умовність революційна, є умовність гіршого сорту — умовність побутова. Умовність, що починається од виделки й краватки і кінчається будь-якою міщанською традицією.

Революційна умовність — це мрія людини винайти четвертий вимір, це людина в четвертому вимірі.

Умовність виходить із рамок — вона розпирає їх. Вам треба в театрі поставити домну, рамки театру для цього замалі. Рабське наслідування в мізерних розмірах вас не задовольняє і ви ставите шматок чудернацької декорації і кажете: це є домна. Ви починаєте цим грати в морських піратів. Ви досягайте цілковитої уяви, і перед вами вже не шматок декорації, а справжня домна. Я завжди був і буду за умовність. Вона ламає стіни звичайних вимірів. Вона змалку привчад людину до різних несподіванок дійсности. Вона є також репетицією можливих подій... Хімічна тривога

Ми поскидали чоботи й відпочивали в наметах після виходу в поле. Розмова точилася навколо сучасних озброєнь армії і з приводу цього висловлювано найрізноманітніші погляди. Після денних маневрів у полі приємно було полежати й провітрити стомлені ноги. Ми розмовляли про те, як воювали раніш. Лицарі, озброєні мечами й списами, виходили сам-на-сам і билися доки їм не набридало. Вороги бачили один одного в обличчя. І можливо, що це було навіть приємно, щось подібне до сучасного 100


спорту, коли грають у футбол або б'ються на шпагах з тупими кінцями. Тепер же зариваються у землю і стріляють навмання по розмічених квадратах або директрисах. Ворога ніколи не побачиш, хіба що потрапиш у полон. Чого варте все військо Олександра Македонського або всі леґіони Цезаря проти одної кулеметної сотні, і чого варте військо Наполеона проти кількох бальонів “іприту” або “фосгену” одної хімічної команди? Нас вчили стріляти з рушниць і з гармат. З дуже великих гармат. І потім сказали, що це іграшки порівняно з газами. 3 газами, що роз'їдають навіть крицю цих самих гармат, а не те що кволе тіло сучасної людини. І в наших уявах після таких розмов повставали зруйновані міста з трупами отруйних жінок і дітей, спустошені села й містечка, голодні собаки на центральних вулицях, що зграями штурмували будинки, і десь у ровах і печерах голодні, покалічені люди, що залишилися живі. Отак ми розмовляли. Раптом десь далеко в суміжних таборах тривожно й жалібно заплакала сурма: — Тру-ра-ра-ра... а... Залунали тривожні звуки: — Тра-тра-ра-ра... Вибухнула сурма десь зовсім близько... Брам-блам-блом-блям... Глушно на сполох ударили в рельсу в нашому таборі. Тривога! Ми швидко схопились і почали натягати чоботи. З гучним вигуком команди, що загубилася в швидкому, лихоманковому тупоті копит, дорогою кудись промчалась кіннота. Вся батарея вибігла на передню лінейку й швидко вишикувалася на ній: — Тру-тру-ру... Блям... бломл. блям... — тривожно мішалися звуки сурми і рельси. —До газового притулку!.. На горби! Бігцем!—пролунала команда. І ми бігли. Треба собі лише уявити, як ми бігли, скільки було сили, падали, підводились і знову бігли... В повітрі зарокотали пропелерами кілька аероплянів, десь з лісу глушно вдарила зенітка. Рокот набоїв покрив аероплянний стрекіт, і вони вибухнули високо в повітрі білими хмарками... А ми, задихаючись, бігли... Кожний заспокоював себе, що це лише умовність, що це не справді, це лише репетиція. Але умовність так впливав на уяву, що ми перестали вірити, що це лише гра в піратів, ми вже сприймали все це, як справжню хімічну атаку. Коли ми видряпались на горби й трохи оддихались, то побачили, що ввесь табор вкрився густою наміткою диму. Стемніло - і в вечірньому повітрі глушно й блискучо рвався феєрверк. Ми втекли в газопритулок од небезпеки й тепер мали насолоду стежити за театральною поставою хемічного бою. Але все це була лише сама умовність. “Троє мушкетерів” спустилися з горбів у кущі. Ми згадали, що настав час побачення Шварцборда з Офелією із крамнички. Ще здалеку ми побачили в кущах дві постаті. Постать кремезного крамаря, що розмахував кулаками перед самим носом сухорлявої постаті Шварцборда. Це вже не була умовність, це була дійсність. Не бажаючи гратися з дійсністю, ми потихеньку відступили перед розлютованим рогоносцем. 101


Ніч. Що можна розповісти про ніч?

Ніч глибока й довга,

як життя. Ніч в космосі, її освітлюють відомі й невідомі світи своїм

напруженням і бажанням летіти вперед. Таку ніч можна охороняти з рушницею в руках. Вночі можна порівнювати себе з космосом. І, незважаючи на те, що наше сонце порівняно з зорею Бетельгайзе,— як картоплина порівняно з качаном капусти, а земля — як маківка порівняно з картоплиною сонця, людина може уявити себе володарем світу. Земля кулею мчить у ніч. І таку ніч можна охороняти з рушницею в руках. Такої ночі можна спати, прикрившись шинелею, лігши велетнем на цю кульку-землю. Можна сидіти на землі й пестити ноги коханої в коротенькій спідниці вище колін. Можна трансформувати всі речі й оточення. Місяць можна уявити за червоноармійця з рушницею, і тоді “місяць з рушницею” —вимір часу, тридцять днів, трансформуються в матеріяльний образ, що можна його помацати очима. Вночі може народитися геній, можна зробити винахід, але до ранку цей геній може померти, а винахід стати плагіятом. Можна думати про великі речі, а робити дрібниці. Ми чистимо картоплю

О другій годині ночі, коли в отвір намету світили уже майже розпечені темрявою зорі, хтось настирливо потягнув мене за ногу. Я упав з високого верхів'я кубічних нагромадженостей сну, зорі блимнули й згасли, і я побачив вогник сірника в руках днювального. Він, як нічний Квазимодо, впершися до намету, лякаючи своєю несподіваною присутністю й повторними тінями від вогника сірника, тягнув мене за ногу, ніби стягаючи з постаменту сну, що на нього я, хлопчисько, легковажно виліз. — До кухні! Вставай, вставай швидше! — крізь сон почув я звичайний наказ.— Карпюк! Митюненко! До кухні! Швидше, швидше. Вставай... Сірник погас, і днювальний вийшов з намету. Знов кріз отвір намету засвітили майже розпечені темрявою зорі. В різних кінцях заворушились Митюненко і Карпюк, і хтось зі сну брудно вилаявся, мабуть, лаючи якогось героя свого сонного роману. Ми одяглись тихо й не поспішаючи, щоб не потурбувати своїх товаришів. Холодний подих ночі породжував сумніви й незадоволення в наших, ще теплих од сну, тілах. За один місяц я переконався, що професія військового духе серйозна. Щоб бути військовим, треба до цього мата безперечний хист. Особливо такий хист треба мати, щоб бути командиром. Наші командири були віком молодші за нас, а вміли поводитися з нами якось особливо, що викликало слухняність і пошану до них. Це дуже важка річ. Мене не слухаються мій синок, що йому, 22, а як же примусити слухатися сотню людей віком до тридцяти?.. — От вам і Офелія! — стиха промовив Карпюк, втоптуючи ноги в неслухняні чоботи. Очевидно, метода “заохочування” не обійшла й нас, але все ж ми не сподівалися 102


такої спритності від нашого батарейного рогоносдя-крамаря, а, може, навіть і кооператора. — Я не сподіваюся, що наш кооператив працюю і вночі! — тихо зауважив Митюненко. Перше, що ми побачили, було обличчя Шварцборда, освітлене вогнем кухонної пічки. Йому на обличчі стрибали тіні, і було таке враження, ніби він винувато кліпаю повіками. Нам видали величезні ножі, що ними можна було різати биків на різниці або брати участь за пікадорів на бої биків у Мадриді, але цими ножами, на жаль, треба було чистити лише картоплю. — Черговий, — закричали ми майже хором, — давай ми з тебе зробимо котлету!.. В небі пересувався Віз, і Чумацька дорога білястою смугою простягнулася кудись у безвість. Зоря Бетельгайзе, іприт, цілі серії дівчат у коротеньких спідницях вище колін втрутилися в нашу розмову недосяжними нереальностями, а в наших руках поблискували лише величезні ножі, що нини можна було різати биків, і хрумтіло 8 пудів звичайної картоплі. Є велика сила, що перебуває в крові будь-якої живої істоти — це страх. Міріядами чорних піщинок він розсипався серед червонокривців і білокривпів нашої крови. Піщинки страху лежать нерухомо на дні наших кров'яних каналів, і хвилинами ці канали каламутяться, як од великої несподіваної зливи, і тоді все наше тіло охоплене темною зливою страху. Почуття страху фізіологічне. Щоб нічого не боятися, треба вміти правильно дихати. Безстрашна людина — це людина, що вміє правильно дихати. Страх — де містика фізіології. Він засліплює очі ä дурманить мозок, як релігія. Страх — це єдина релігія всіх безвірників. І як у релігії є відступники, так серед безвірників є ті, що не бояться страху,

Люди майбутнього всі будуть героями, бо вони нічого не боятимуться. А тепер ще страшно навіть прочитати книжку, яку не так написано, як до цього звикли.

таких людей звуть Героями.

Лівіше 005

Ми вишикувалися в довгу шерегу. Була глибока, темна ніч, яка незабаром мусіла перейти в сірий ранок. В темряві ледве чути слова команди й цокання закаблуків. Витер задирав поли шинелі й заважає слухати. Куди? Праворуч чи ліворуч? Рухаєшся інстинктивно, куди рухаються вся чорна маса людей. Прийшов комбатр, і шерега стихла, завмерла. Хтось комусь наступив на ногу, і в першій лаві трохи заворушились. Комвзвод прийшов уздовж шереги й зупинився. — Митюненко, припиніть розмови! — Це не я... — Не сперечайтесь! Ми стоїмо і чогось чекаймо. Незабаром усі знають, що чекаймо, щоб приїхав 103


грузовик або трактор, який має вивезти гавбиці на позицію. Це бойова тривога. Чекаймо довго й уперто. Вітер забираються під шинелю і грається з наспіх затягнутим поясом. Ні грузовика, ні трактора нема. Холодний, сірий ранок поводі освітлюю всю батарею, що килькома шерегами вишикувалась на плацу коло гавбиць. Комадування радиться і, врешті, виходить з прикрого становища. Звідкись з'являються довгий і грубезний канат. Його прив'язують до гавбиці. Подаються команду, і вся батарея, 400 чоловік, вже тягнуться за цей канат. Тепер урочиста тиша змінюється на галас, сміх і вигуки напружених м'язів чотирьох сотень людей. Дві гавбиці і дві француьзкі гармати, що їх колись взято в полон у білоґвардійців, рухаються під нашим дружнім натиском, і незабаром вже вони стоять на позиції, хижо витягнувши свої жерла на ліс полігону. Холодний і вітряний дощовий день зустрічає нас вже далеко на полігоні. Ми закопалися в пісок, виставили стереотрубу й сидимо коло телефону, передаючи один одному телефонну рурку, щоб не віддушити собі вуха. Сьогодні ми на передовій чаті, мусимо стежити за розривами набоїв і передавати накази з командної чати на батарею. Спереду від нас видно бліндаж супротивника, що його ми маюмо обстріляти з наших гармат. Нам холодно цстрашно. А що, коли набій не долетить до бліндажу і впаде коло нас? І ми старанніше зариваймось у пісок. У бік од нас настирливо торохкотять кулемети й рушниці піхоти. ТУ"У- ТУ"У~ Тоненько, як муха, співаю телефон. Ми передаємо команду. Серце напружено б'ється в грудях, і стає ще холодніше. — По бліндажу супротивника! — лунає команда. — По бліндажу супротивника! — як луна, голосно повторює телефоніст. — Лівіше 005!.. — Голівка чорна! Набій повний!.. — Батарею! — Огонь! — Огонь! — видихнувши з себе останній дух, викрикує телефоніст. — Бум-бум... — приглушено заходить до нас, ми остаточно зариваємось у пісок. Хррррр... Наростав в повітрі звук. Хрю-хрю-ррох-рох-рох... І потім тихо... І раптом: Гу— гу!.. Гррррр... І ми бачимо, як трохи правіше від бліндажу, вгору, вище лісу, злітає стовпом роздертий на шматки дим і пісок. Повітря збиває з ніг, і дрижить земля. Піхота од несподіванки припиняє стрілянину, і лише чути, як ще гуде далекий ліс, і вітер сусликом свистить у піску. До цього можна звикнути, коли знаєш, що це безпечно. Але, щоб не боятись справжньої небезпеки, треба вміти правильно дихати. 6 За вимогами знавців і теоретиків литератури, кожний роман, кожне оповідання мусить кінчатись певним виплутуванням героїв з інтриґ, подій і положень. Живу людину виплутує з роману життя - смерть. Отже, цих вимог не доведено до логічного кінця, а тому й сами вони необов'язкові й нелогічні. 104


В театрі, в малярстві гра в піратів — умовність, а в літературі побутовщина — відсталість. Люди живуть серед різних речей, подій та історій. Вони сами знають ці речи й події, і показувати їм речі так, як їх вони звикли бачити, це — графоманство, це значить сумніватись у здоровій здібності тисяч живих, здорових людей. Чому все треба розглядати, в лице, без будь-якого маленького зрушення, а чому б не поглянути на деякі речі хоча б у профіль? Речам набридло стояти на своїх звичних місцях, вони хочуть рухатись. Вони вимагають нового поводження з ними, нової революційної етики. А люди хочуть рухатися, жити і працювати хоча б до 100 років. Епілог

Місяць кінчився, як театральна вистава. Ми розходимось по домах. Чотири сотні смертей логічно мусіли б розв’язати наше оповідання про чотириста людських романів. Але ми не будемо такі безжалісні, як теорія літератури, і відпустимо наших героїв на всі чотири сторони гуркотливого й бундючного життя. Хай ще трошки поживуть. Маленький чорнявий, як жук, кіно-механік Карток розкрутить ще тисячі метрів целюльоїдної плівки, цинічно пережене час і зрушить із місця шматки простору. Він покаже романи, що в них протягом години народиться, виросте й посивіє будь-який одчайдушний герой, і протягом години він покаже різні кінці світу, як женщину, що обертаються навколо своєї оси. Охоронник потягів Митюненко побачить свою надзвичайну дружину і потім зрадить її в купе кур’єрського потягу з чарівною незнайомкою десь на маленькій станції, де на семафорі просушуються випрані пантальони дружини начальника станції й улюбленки головного телеграфіста. Офелія, тепла українська Офелія, понесе свою теплінь в Африку, де зробить із неї шматочки снігу й роздасть темношкірим тубільцям, щоб вони носили їх у вухах, як сережки. Рогоносець-крамар безперечно не стане оленем, а тому за нього турбуватись довго не доведеться. Лише Шварцборд турбуватиме своїм непереможним поглядом куці спіднички, що вище колін, і наманікюрені пальчики звабливих дівчат. Так чи інакше, але всі чотири сотні моїх знайомих разом зі мною розійшлись по домах, щоб словом, ділом або думкою, крок за кроком нищити, руйнувати всі

можна ходити до кіна, можна пестити теплі коліна дівчат і в підзоряні труби розглядати зорю Бетельгайзе і мріяти про опанування космосу.

армії, всі гази й озброєння, що є в світі, бо й без того

1930

105


Провокатор

Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич. Це було так. Лише почало заходити сонце, як на балку, що в ній розташувалось невеличке містечко, яке вже збиралось відмочити від денної спеки, насунули хмари. Вони спочатку вистромили із-за круч свої олив'яні важкі алебарди, ніби погрожуючи ними сонцеві, потім важка чорна скаламучена маса, як чавунною заслоною, заступила обрій. Десь із-за круч вирвався вітер, раптово нагнув дерева, загуркотів бляхою на покрівлі і, як скажений, став перекидатись і танцювати по дорогах, здіймаючи хмари пилюги. Темрява раптом стрибнула, як леопард, сонце десь провалилось, і настала ніч, що її сліпучо прорізали довжелезні блискавки. Вітер тоді сказився остаточно, він загубив свій сором і закрутивсь у пилюзі дзиґою. Смерчі з пилюги підійнялися до чорного неба й розсипались у повітрі. Але цього було замало, вітер змінив свій настрій і заплакав. Він плакав, істерично завиваючи в деревах, зриваючи з покрівель бляху, б'ючись головою об шибки вікон. Дерева на кручах зігнулись чорними постатями, замахали руками, розпочали нерівний поєдинок. Містечко в долині завмерло, люди принишкли в кімнатах, не запалюючи світла, бо воно притягає блискавку. Чорна каламуть хмар змішалась із блискавками в якусь пекельну лемішку. Раптом пролунав хряск, — гучний як постріл, і перша вільха, наче підрізана вогненою косою, впала на кручі. У вікнах одноповерхового кам'яного будинку тьмяно блимало світло. Безугавні блискавки освітлювали вивіску: ПОШТОВО-ТЕЛЕГРАФНА КОНТОРА При виблисках, світло у вікнах контори ставало зовсім тьмяним, майже мертвим. В кімнаті контори на стільці перед апаратом Морзе сидів телеграфіст. Його поза квола, безвільна. Голова відкинута на бильце стільця і руки звисли, як у заснулого. Телеграфіст мертвий. У грудях йому стирчить ручка фінського ножа. Сорочка забруднена чорною плямою крови. Телеграфіст мертвий. Великі краплі дощу затарабанили в шибки й почали спливати брудними смугами. Гроза напружилась, і вибухнув перший грім. Його удар був такий дужий та глушний, що здалося, ніби це він встромив своїм ударом ножа в сухорляві груди телеграфіста. Блискавки своїм жовтавим світлом освітлили обличчя мертвого, його широко розплющені очі вп'ялися в якусь точку на стелі контори. Мідяний апарат, що стоїть перед ним, стрекоче й цокотить, відбиваючи якийсь хоробливий ритм. Довга біла паперова стрічка з-під апарату спіралями закрутилась по столі і білим ворохом упала на підлогу біля ніг забитого. Кінці стрічки почорніли від крови, що накрапала на підлозі широку пляму. У конторі тихо. Казенна лямпа під зеленим абажуром висить над головою телеграфіста, і раптові виблиски освітлюють мідні частини апарату Морзе, який аж захлинається в своєму цокотінні. В кутку близько стола стоїть важка залізна каса. Вона стопудово розкарячилась і вперлась у підлогу контори; коло вихідних дверей стоїть бак з водою, бляшаний кухоль звис долі на ланцюжку. У конторі є люди, але вони всі понурі й тихі, як ці речі. Коли б подивитися з коридору крізь залізну сітку, що стіною огорожує контору, можна було би подумати, що це картина- гіньйоль, якогось талановитого майстра. 106


Спершись на стіл, коло мертвого телеграфіста стоїть, схиливши голову, молодий парубок, співробітник контори. Це комсомолець, товариш Павлюк. Він сильно задумався, ніби вирішує якесь складне завдання. Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, як могли вбити телеграфіста, навіщо, з якою метою? Нарешті, Павлюк важко підводить голову, і його погляд пробігає конторою. Ось він поволі обходить усіх присутніх. Спочатку він спиняється на постаті зігнутого й сухого, як сучкувате засушене дерево, дідка, рахівника контори. Стариґань обійняв свою дочку, тендітну біляву дівчину з великими переляканими очима. Стариґань-рахівник ніжно пестить волосся дівчини, ніби заспокоюючи її. Поруч сидить немолода вже, але гарна огрядна жінка: це касирка контори — Петренкова. Погляд Павлюка пробігає обличчям Петренкової зверху вниз. Рука Петренкової нервово мне носову хустку й поблискує золотою обручкою на пальці. Погляд переходить на другу руку: на цій руці теж золота обручка, але рука не ніжна, жіноча, а трохи волосата, загрубіла, — чоловіча. Це рука Петренка, приймача контори. Він сидить, повернувшись до вікна, притуливши чоло до холодної стінки залізної вогнетривалої каси. Товста золота обручка блищить на його руці. Павлюк задумується. Він згадує засоби Конан-Дойля. В його уяві виникають убивства, крадіжки, авантури. Ось він натрапив на якусь думку. Тоді підходить до вікна й старанно оглядає його, вікно зачинене на клямку. Юнак машинально водить рукою по клямці й ненароком відчиняє її, але він так зосереджено обмірковує щось, що зовсім не помічає цього. Він обертається й дивиться на вихідні двері. В кімнаті двоє дверей. Одні на вулицю, а другі — в помешкання. Двері на вулицю зачинені на защіпку. Павлюк, оглянувши вікно й двері, довго хмуриться. Він гризе нігті й раптом, відкинувши руку, шепоче: — Значить, убив свій!.. Ця думка блискавкою спалахує йому в голові, — несамохіть йому стає моторошно. Гуркоти грому, блискавки й сильна злива, що струменями шумить за вікном, б'ється в шибки, ще збільшують боязливий настрій. Але хто ж? Думка юнака пронизує чомусь усіх присутніх. Вони ніби радіо-антенами вловили її, і тепер у конторі стало ще тихше, ще напруженіше. Тепер кожний з присутніх починав непомітно стежити один за одним, тепер кожний почував себе злочинцем і боїться до божевілля, що хтось подумав, що це він — убивця. Тепер найменший рух, найменше хвилювання чи погляд викликають запідозрення. І людям, що зібрались у конторі, важко й небезпечно, — адже серед них убивця. Але хто ж? Павлюк переводить погляд з одної постаті на одну. Може це Петренко, може Петренкова, а може це дочка старенького рахівника. Його довгий, запитливий погляд спиняється на дівчині, його погляд ніби хоче пробратися в її мозок і довідатись там, викрити її таємницю. Дівчина під його запитливим поглядом якось ніяковіє, вона поволі звільняється з обіймів батька. Вона не може знайти зручного місця для своїх рук, вона складає їх, рознімає, знову робить рух, не доводить його до кінця і ховає руки за спину. Павлюк ще більше нахмурюється. Він починає ходити по конторі. 107


Присутні напруженими поглядами стежать за ним і, коли він повертається до них обличчям, вони удають з себе байдужих і стомлених подією. Кроки Павлюка ритмічно звучать у цій напруженості, а злива й стрекіт апарату Морзе утворюють якусь музику шумів, що ніби вже приспала забитого телеграфіста. Павлюк зупинився коло мертвого, подивився на нього, а потім, круто повернувшись до присутніх, спитав: — Хто це побачив перший?.. Його погляд швидко промайнув по обличчях присутніх і на мить зупинився на дівчині. Вона зворухнулась і поволі підвела голову. — Я! Всі, як маріонетки, повернулись до неї. Вона так само не знає, куди сховати руку, вона весь час чомусь стримує себе і мертво, одноманітно оповідає. Павлюк запалює цигарку, і його обличчя на момент заховуй пасмо диму, він уважно слухає... Кімната контори. За апаратом Морзе, схилившись до столу, сидить телеграфіст. Раптом прочиняються двері з помешкання, і до контори входить дівчина; вона напіводягнена, в руках у неї глечик. Дівчина йде до баку з водою. Вона підставляє глечика й хоче відкрити крана, але не може. Вона знову силкується одкрити, але крана сильно заґвинчено й він не піддається, тоді вона обертається обличчям до контори й кличе. Телеграфіст, що сидить за апаратом Морзе, навіть не зворухнувся. Дівчина знову сердито кличе, раптом змовкає. Вона щось помітила. Вона підходить близько до телеграфіста й кам'яніє. Вона бачить ніж у грудях телеграфіста. Цей ніж розростається в її уяві до неймовірних велетенських розмірів. Страх пронизує її, і вона перелякано кричить. Її жахливий крик розриває тишу контори. На цей крик з помешкання вбігають до контори, швидко одягаючись на ходу, Петренко, його дружина, стариґань-рахівник — батько дівчини й, нарешті, виходить сам Павлюк. Дівчина замовкла, — вона розповіла все. Павлюк дивиться на неї, трохи примруживши око, на його обличчі помітно сумнів. Почувається, що він не вірить. Потім він різко повертається й виходить із контори до помешкання. Всі повертають голови в його бік, але раптом знову приймають попередні пози. В конторі стає ще тихіше, сильний дощ заливає шибки, удари грому примушують зіщулюватись. Незабаром юнак знову входить до контори. Він у шапці й похапцем одягає шинелю. Петренко, помітивши його, робить рух, ніби бажаючи затримати його, але зараз же відхитується, оглядаючись, чи не помітив хто. Його дружина дивиться на юнака, і в її очах страх і небезпека. Павлюк підійшов до вихідних дверей, повернувся, кинув недокурок і подивився на дівчину. Вона стоїть у дуже незручній, неприродній позі і і очі її бігають, не зупиняючись ні на чому. Павлюк ніби гіпнотизує її. Ось він вже взявся за защіпку й знову подивився на дівчину, вона стоїть у тій самій позі, а на обличчі з'являється якась розгубленість, вона ніби хоче щось сказати, але не зважується. Ось дівчина поволі пішла до нього, його обличчя стало запитливим. Дівчина зупинилась за кілька кроків од нього й подивилась на підлогу. На підлозі недокурок, що його кинув Павлюк. Дівчина байдуже гасить його ногою. Павлюк роздратовано відвернувся й рішуче зняв защіпку з дверей. Вітер вирвав двері 108


з рук юнака й широко розчинив їх, дощ і буря влетіли в коридор. Борючись із зливою, Павлюк побачив, що вийти з будинку - неможлива річ. Сильна злива заливала містечко. Дерева на кручах темними купами погнулись під дощем. Бурхання вітру кидають величезні струмені води, зривають ринви. Вода залляла вулицю й підбирається до ґанку пошти. Вона мчить вулицею з неймовірною швидкістю. Вулицею пливуть дрова, ящики, вода з гуркотом котить розмите каміння й, нарешті, блискавка освітлює труп свині, що прибився до ґанку. Вода заливає юнака, який не може спіймати дверей, нарешті, він міцно схоплює їх і з силою тягне до себе. Двері грюкнули, і злива вже тихше зашуміла за ними. Павлюк зачинив защіпку й увійшов назад до контори, він підійшов до столу й поклав на нього шапку й шинелю. Апарат Морзе раптом замовк. Його цокіт увірвався несподівано й остаточно. В конторі ще чутніше стало бурю, що скажено зашугала за вікном. Присутні принишкли. У Павлюка, коли замовк апарат, з'явилася нова думка, він підійшов до телефону й став викликати станцію. Станція не відповіла й Павлюк розчаровано повісив назад телефонну рурку. Буря порвала дроти, затопила вулиці й тепер поштово-телеграфна контора одрізана від усього світу. Вона як корабель, що загубив свої щогла, своє кермо й плаває в порожньому бурхливому океані, везучи мертвий вантаж. Дівчина знову присіла коло батька. Його довгі жилаві руки, що нагадують руки горили, знову обняли дівчину. Вона журливо пригорнулась до нього, ніби бажаючи сховатись у нього на грудях од цієї бурі, цього вбивства й цих людей, що запідозрюють один одного. Павлюк подивився на неї, і запідозріння ще глибше в'їлося йому в мозок. Кімната контори заповнила йому уяву. Всі речі набули якихось дивовижних форм. Коло стіни розсілася вогнетривала каса, абажур виріс до розмірів велетенської зеленої парасолі, що звисла над усією кімнатою. Вогонь лямпи каламутно й химерно освітлював мідні частини апарату Морзе, важелі повитягувались, стали довгими й велетенськими. Купи стрічок клубками наповнили кутки контори. Ось причинилися із помешкання двері, і з них вийшли телеграфіст і дівчина. Вусики телеграфіста підскочили вгору й химерно скривили його обличчя. Дівчина ображено зігнулась, стала якоюсь кістлявою і різкою в рухах. Вона підійшла до сітки і злими пальцями вп'ялась у неї. Перед нею телеграфіст, він сердито випльовує слова, ніби знущаючись з неї. Дівчина відхитнулась. Тоді телеграфіст голосно зареготав, і його чорні вусики ще вище йому полізли під ніс. Дівчина поволі зм'якла й стала мішкуватою. Вона починає про щось благати, ламаючи руки. Телеграфіст сів на стіл у суворій кам'яній позі. Ось стіл з ним піднявся високо вгору до самої стелі й дівчина впала перед ним навколішки. Всі речі в кімнаті - лямпа, апарат, каса - затягуються якоюсь прозорою наміткою, і на очах у дівчини з'являються сльози. Вони спливають з очей і крапають на брудну підлогу контори. В її очах благання й, печаль. Раптом її очі стають суворі, вони моментально висихають, їх блиск стає гострий і рішучий. Вона бачить перед собою лише чорні вусики, що стирчать гостро догори й розкритий, скривлений сміхом, рот телеграфіста, що вишкерився жовтими глузливими зубами. Телеграфіст похитується на столі праворуч і ліворуч і нестримно, зловісно регоче. 109


На столі коло нього книга, в книзі фінський ніж, що ним він розрізав її. Стіл починає похитуватись разом із телеграфістом, похитується й книга. Все запливає туманом, і лише біла рука дівчини тягнеться до ножа. Ось телеграфіст падає зі столу на стілець. Його тіло стає мішкуватим і безвільним. В грудях у нього стирчить ніж, і сорочка забруднюється кров'ю. Дівчина відходить од нього, під нею хитається підлога, хитаються стіни, вона як п'яна. Вона кидєються до свого батька й ховає голову в нього на грудях... Павлюк раптом здригається, удар грому повертає його до дійсності, й він бачить людей, що зіщулилися кожний у своїй самотності й кожний зі своїми думками та підозріннями. Дівчина тулиться до батька, але її обличчя невинне. Це добре, затурбоване обличчя, що ніяк не може бути обличчям убивці. Павлюк одмовляється від свого запідозріння. — Ні, це неможливо!.. І він знову починає ходити по конторі від дверей до забитого телеграфіста — вперед і назад. Нарешті він надумав щось нове. Він зупинився серед контори, вийняв із кишені коробку з папіросами, відкрив її, взяв папіросу й потім різко повернувся й поглянув на Петренка. Петренко та його дружина коло вогнетривалої каси швидко переглянулись. Юнак, наче щось обмірковуючи, поклав папіросу назад до коробки й, не одриваючи погляду від Петренка, підійшов до нього й запропонував запалити. Петренко, як загіпнотизований, простяг руку. Його рука зустрілася з коробкою, і папіроси розсипались на підлогу. Павлюк підозріло поглянув на Петренка. Петренко збентежено й очманіло кинувся підбирати папіроси з підлоги. Його руки лихоманкові й непевні. Нарешті він підвівся й передав коробку з папіросами Павлюкові, залишаючи собі одну папіросу, і з полегшенням запалюючи її. Павлюк підійшов до вікна. Сильний дощ б'є в шибки вікна, блискавки на мить освітлюють погнуті дерева й річки брудної скаламученої води. Павлюк поглянув на підлогу, машинально нагнувся, підняв кінець телеграфної стрічки й несподівано замислився. Нове запідозрвння охопило його. Він подивився на конторську лямпу, і лямпа вирвала з його уяви закинуту назад голову Петренкової. Її обличчя скривила пристрасть, очі заплющились, і соковиті вуста потягнулись у тумані через усю контору. Ось її вуста зустрілися з чорними вусиками телеграфіста й ось уже постать цієї огрядної жінки й телеграфіста захитались в напруженому, пристрасному поцілункові. Ця мить здалася вічністю, здавалось, що ніхто не одірве їх одне від одного. Аж ось раптом всі конторські речі розтулились під самі стіни, тріснула сітка конторської перегородки, і крізь неї пройшов Петренко. Все зникло, і тільки Петренко, розлютований і скривлений гнівом, з величезним ножем в руках підкрадається до телеграфіста. Телеграфіст одірвався од Петренкової, його чорні вусики враз перелякано звисли долі, він зігнувся й став поволі відходити від Петренка. Потім його постать випросталася, вусики знову підскочили вгору, поволі захиталась підлога, і постаті розлютованого Петренка й телеграфіста кинулись одна на одну. Кімната 110


й стіни швидко закружляли навколо клубка з Петренка й телеграфіста. Павлюк уже навіть чує, як вони борюкаються й сопуть, його руки машинально швидко перебирають телеграфну стрічку. Стрічка десь зачепилась, і Павлюк знову побачив перед собою тиху контору, забитого телеграфіста й звичайну конторську лямпу під зеленим абажуром. Його погляд натрапив на телеграфну стрічку, що була в його руках. Він потягнув її до себе, але стрічка десь зачепилась, не пішла далі. Павлюк уважно оглянув жмут стрічки й побачив, що другий кінець міцно стиснув у своїй руці забитий телеграфіст. Юнак підійшов до нього й обережно витяг стрічку з його мертвої безвільної руки. Павлюк із стрічкою підійшов до вікна, щоб бути далі від присутніх, і став напружено розглядати крапки й рисочки телеграфної абетки. Його обличчя ставало щораз серйозніше й уважніше. Він читав: “...мна телеграма. Слідчому товаришу Вяземському. Маємо відомості вашому районі, мабуть вигаданим прізвищем проживає провокатор Красницький. Три роки тому втік із Москви з-під арешту…” Павлюк захвилювався й підвів голову. Буря розгулялась з новою силою. Дощ зашумів ще дужче, грім і блискавки стали нагадувати сильну гарматну стрілянину. Юнак прислухався до цього шуму, трохи зщулився і знову почав читати: “...З-під арешту. Тринадцятому році Красницький жив Паризі, був з'язаний українським с.-р. гуртком. Втік із Франції, бо в п'яній сутичці розбив кулаком голову комісару поліції. Мав надлюдську фізичну силу. Потрібно вжити заходів…” Павлюк аж спізнів, ця стрічка освітлювала вбивство телеграфіста серйозніше, ніж гадав раніш юнак. Справа ставала дуже серйозною й важливою. Тепер у Павлюкові більше заговорив комсомолець, ніж Шерлок. Обережно, тримаючи в руці стрічку, він поглянув на присутніх. Раптом сильний удар бурі розчинив вікно, розбив шибки і зі склом, вітром і дощем увірвався до контори. Раптовий вітер видер стрічку з рук Павлюка й закинув її за вогнетривалу касу. Вітер здмухнув на підлогу ручки, папір, журнали, телеграфні стрічки й розкидав їх по конторі. Всі присутні кинулися зачиняти вікио. Лише стариґань-рахівник байдуже залишився на своєму місці. Поки зачинили вікно, вітер покропив дощем мертвого телеграфіста, розкуйовдив йому волосся й тепер телеграфіст став страшний, ніби мстива посмішка скривила йому обличчя. Павлюк став діставати телеграфну стрічку з-під каси. Він взяв лінійку й витяг невеличке кільце стрічки, але вона вся застрягла під касою і, не порвавши, її ніяк не можно було витягти. Тоді Павлюк спробував відсунути вогнетривалу касу, але це було йому не під силу. — Допоможіть, ця стрічка дуже потрібна! Це його прохання до присутніх прозвучало наказом. Петренко, його дружина й дівчина стали допомагати Павленкові. Вони напружували всі зусилля, пітніли, але каса не піддавалась. Стариґань-рахівник байдуже сидів у своєму кріслі, це все ніби його не торкалось, і він снував собі свої старечі думки. Нарешті, всі знову взялися до каси. Каса похитнулась, нахилилась і з грюком перекинулась на підлогу. Грюк і одчайний крик пронизали присутніх до самого серця. Столи, стільці, апарати, підскочили на своєму місці, а мертвий телеграфіст боком звалився із стільця на підлогу. Знову пролунав одчайний крик і завмер на останній жалібній ноті. Стариґань-рахівник підскочив на своєму кріслі, але 111


зараз же завмер. Вогнетривала каса збила з ніг його дочку й тепер лежала на її розчавленій руці. Дівчина знепритомніла. Схвильовані й перелякані до лихоманки, Петренко, його дружина й Павлюк, тремтливими й знесиленими руками силкувалися підійняти касу, але їхні спітнілі руки лише сковзали по залізі каси. Вони метушились і криками підбадьорували один одного. Дівчина знову застогнала од болю, цей стогін був такий страшний та болісний, що вражав до непритомности. Стариґаньрахівник нахилився вперед на своєму кріслі. Його руки міцно стиснули ручки крісла, і ввесь він напружився й зібгався. Павлюк випадково глянув на нього й здивовано завмер. Стариґань став страшний, його обличчя вищірилось зубами, він увесь наче наллявся жилами й м'язами. Це була перед Павлюком не людина, це була дика мавпа, горила. Руки рахівника стиснули ручки крісла, і вони розтрощились вщент. Стариґань підвівся з крісла й важкими кроками підійшов до каси. Його довгі руки міцно схопили залізо каси, вона здригнулася й поволі стала на своє місце. Павлюк витер з обличчя піт і встромив руку в кишеню, там він намацав револьвера. Потім він звернувся до рахівника й сказав: — Ви — Красницький! Провокатор!.. Це ви забили телеграфіста... Красницький глянув на нього, його розлютовані очі наллялись кров'ю. Петренко з дружиною перелякано притиснулись до стіни, а дівчина підняла голову й туманним поглядом глянула на батька. Красницький зробив рух, він, як леопард, посунув на Павлюка. Але в руці Павлюка враз блиснула криця револьвера й він закричав: — Назад!.. Красницький зупинився й завмер на місці. Обличчя мертвого телеграфіста, що лежав на підлозі, з мстивою, задоволеною посмішкою дивилося на цю сцену. Цієї хвилини кінний міліцейський роз'їзд застукав у двері поштово-телеграфної контори. 1930

112

Кадр з фільму "Арсенал"


Темп

Зруйнований полон

Димарі заводів, черкаючи пасмами диму об хмари, летять уперед. Зовнішньо це навпаки: вітер жене хмари над димарями заводів, але справді заводи летять уперед, заглиблюються у нетрі країни: в ліси й степи України. В міста, в далекі закутки врізаються; металюрґійні, хімічні, паровозні, цегельні, гути, ґуральні, цукроварні тартаки, майстерні й фабрики. Крицевими зубами гризуть руду, залізо, дерево, глину, пісок, каміння, картоплю, буряки й зерно. Гудуть, скиглять, шарудять, гуркотять, ревуть, дзичать і шиплять. Дим іскри, вогонь і пара рвуть і наповнюють повітря. Крицеві коні б'ють копитами об рельси, — скрегочуть і несуть уперед тисячі тонн тягару. Пароплави, баржі й дуби хвилюють моря й ріки. Автобуси, автомобілі, коні петлюють закуте в камін місто. Тут в кам'яних, скелястих будинках розташувалися банки синдикати, трести, крамниці, робкоопи й контори. Дзень-зень-зень-ень-нь-нь... Комутатори, телефони, телеграф, пошта і радіо. Це по один бік, а по другий: Театри, клюби, майдани, бари, казино, рулетка, ресторани, пивні, сквери, сади й площі. Розвага.

Все життя в праці. В праці втіха, радість і задоволення. В праці ритм існування. Праця сильніша за кохання, сильніша за смерть, її може знищити лише якийсь катаклізм. Праця

Кожний день встає наповнений працею.

насичує час і коли її нема скучно. Праця це — рух. І рух теж, — праця. І в праці музика. Вумба-пуба-зумба-крак жох-з-з-ень... Це музика, це танок, це виробничий танок, виробнича музика, що в ній і ньому ми беремо участь щодня. Це музика заводів, фабрик, контор, майстерень, лабораторій. Все особисте потім. Воно заважає працювати, заважає захопитися працею цілком, бо воно ще має безліч архаїзмів, безліч непотрібного, що зросло в цілий китайський мур. Тема руху затримується цим муром і прискорюється, коли з муру випадає цеглина. Ось цеглина випала й рух прискорився: Дзень-зень-зень-ень-нь-нь... — Не чутно! Повторіть! Що? Сьогодні засідання Міськради? Гаразд. Доповідь буде передана, я з'єднаю... Ні, я гадаю, що добре буде чути. Голосномовець, що на площі — один із найкращих. А? У нас в програмі ще концерт. Так, так. Бувайте!.. Крк... Завідувач конторою “Радіо-передача”, Євген Самойлович для надто ввічливих службовців і відвідувачів, та просто товариш Хильчук для тих, хто ще не одвик од революційних звичок, поклав трубку на телефонного апарата й знову заглибився 113


в свої папери. Широка кімната “Радіо-передачі” виходила великими вітринами на столичну залюднену вулицю. Крізь скло вітрини було видко густий натовп, що посувався тротуаром. Люди метушливо бігли кудись, проходили повагом і деякі зупинялись коло вітрин і довго, годинами, розглядали виставлені у вітринах радіоапарати та голосномовці. Блискучі, лаковані, чорні автомобілі безшумно сковзали поза вітринами, і коли вони швидко повертали убік, то здавалося, що ось-ось вони в'їдуть до контори й поперекидають столи, шафи й апарати на полицях. Тоді одразу зруйнується розмірений ритм роботи, і усе піде якось незвичайно, — наново. Хильчук сидів за великим дубовим столом на тумбах, з боків за столиками шаруділи паперами секретар і діловоди, коло самої вітрини, раз-у-раз поглядаючи на вулицю, цокотіла машиністка, іноді заходили відвідувачі, деренчав телефон, або сами службовці розмовляли один з одним про різні справи. — Дайте кошторис! У вашому звіті, здається, трошки шкандибає балянс. — Сьогодні оперова співачка Сухальська не братиме участі в концерті. Її кудись запрошено. Надрукуйте повідомлення до Посередробмису! — Нові апарати вже розпакували? Брак є? —Ви в якій справі, громадянине? Зверніться до крамниці!.. І так цілий день телефони, відвідувачі, папери, поки вже ввечорі не буде передана радіо-хвилями всій республіці доповідь міськради, або концерт, або яка-небудь лекція. Думки, що заважають працювати

Хильчук працює охоче. Йому здавалось, що він зв'язаний непомітними нитками з далекими містечками, селами з клюбами, з тисячами людей, що їм він передасть останні новини, доповідь, цікаву лекцію, або співи й музику. За роботою він не помічав, як летить час і як надходить кінець дня. Він ще досі не забув того вражіння, що зробила на нього кабіна для передачі. Він ще досі пам'ятав, як уперше зайшов до напівтемної кімнати, що вся оббита матерією, і в якій не пропадаз жадний звук. Йому тоді вперше здалося, що він стоїть перед усім світом, і кожний звук його голосу сприймають тисячі вух. Він незвички трохи тремтів і хвилювався, та й досі він не може побороти цього почуття, коли заходить до цієї кімнати. Наче мільойни струн натягнуто у світ од цієї кімнати, і в кожній струні бренить його голос найрізноманітнішими мелодіями. Тоді його погляд ніби пронизував стіни цієї кімнати, і він бачив: дітей, хлопчиків, дівчат, чоловіків, жінок, службовців, робітників, селянок, інженерів, лікарів, кочегарів, матросів, що в різноманітних позах слухали музику цих непомітних струн. Невидимі хвилі матерії проходили крізь камінь, дерево, залізо, тіла людей і тварин, крізь хмари й прозоре повітря й розходились колом у незмірну просторінь. Цими хвилями він був міцно з'єднаний з тисячами людей. Він почував зв'язок і свою відповідальність перед ними. Йому здавалося, що він усіх їх знає, що з усіма він знайомий, знає їхні звички, побут, бажання і думки. А тут у конторі, віч-на-віч, він несамохіть відчував, що нічого подібного, що кожна людина несе з собою якусь стіну, що відгорожує її від нього. Це навіть не стіна, а цілий мур, 114


міцний і товстий. Мур ще непереможних традицій, що їх треба доконче розбити, або принаймні пробити в них діру, щоб легше було порозумітись, розповісти про роботу, про боротьбу, про життя. Так, це середньовічний мур з бойницями, за якими ховається справжнє обличчя людини, може надзвичайно прекрасної. Коли Хильчук знаходився на роботі або ввечорі в кабіні повагом читав яку-небудь лекцію, старанно й виразно вимовляючи кожне слово, він відчував себе часткою великої машини, що має своє певне місце серед безлічі інших машин, він відчував рухливий ритм, що гойдав усе його єство, його розум, нерви й тіло. Він відчував, що він брат, найближчий родич якого-небудь юнги, що пливе десь у далекому морі й чує його голос, посміхається з його дотепного слова, обурюється щиро його обуренням і радіє його радістю. Після денної праці, після спеки, сонця і твердої землі, його, під солом'яною покривлею хати, слухає селянин, після чорних вугільних нетр під землею, після стуку кайла його слухає шахтар, його слухає й конторник після одноманітного

Голосномовець нагадує своєю формою грамофон. Але це не грамофон, його серце не в дерев'яній шарудіння паперів.

коробці, його серце жива матерія, його авдиторія не гурток, його авдиторія світ, його голос міцніший за гудок заводу. Все прислужилось людині, щоб вона не відчувала себе самотньою. Пароплав,

Все це мусить зв'язати міцно людину з людиною, але сама людина паротяг, телеграф, аероплян і, нарешті, радіо.

своєю психологією, звичками, інтересами збудувала собі мур, який міцніший за всяку техніку, і який треба довго пробивати м'язами, рушницею й головою. Хильчук, перебираючи папери, замислився. Ось ці співробітники, —він оглянув контору, — вони всі працюють механічно, їхні думки десь далеко. Кожний із них думає про своє. Їхні мрії та інтереси різноманітні і нема навіть двох серед них, щоб вони думали однаково. Ми летимо вперед, і кожний крок наближає нас до розв'язки, мур руйнується, він уже щербатий. Хай піонери виглядають оком крізь щербини, але цей мур розвалиться, як під час землетрусу. Це буде землетрус ідей, традицій і звичок. Підземні удари вже хитають ґрунт, боягузи тікають і лише сміливі стоять і допомагають розхитувати. Хай ці сміливі ще самотні, хай помилки нагромаджують гори на плечі, але землетрус струсить їх як розвалить і цей мур. Хильчук раптом здригнув. Його замислений погляд випадково напнувся на жінку, що спинилася біля вітрини, розглядаючи апарати. Жінка була прекрасно вдягнена — треба було забрати апарати й замість них поставити до вітрини її. З першого погляду Хильчукові здалося, що це його дружина, але потім він зрозумів, що помилився. Це була зовсім незнайома, стороння жінка, якої він ніколи не бачив раніш. Вона була крикливо вдягнена, і це її одяг нагадував йому власну дружину. Звичайно, ця жінка могла бути дружиною якого-небудь відповідального робітника, подумав Хильчук, і це могло бути цілком можливе. Адже його дружина теж одягалась так само, так само фарбувала вуста, носила модні сукні й капелюхи. Дружина відповідального робітника, думав він, це представниця якоїсь ще 115


небаченої нової ґенерації. Щоб зрозуміти, хто вона і що вона, потрібно робити численні досліди. Це якийсь новий тип людини, про яку можна написати цілий науковий трактат. Лише після аналізи всіх політичних теорій кляс, лише після вивчення і досконального дослідження побуту їх, традицій, моралі, законів, поведінки і звичаїв можна мати уяву про те, що таке дружина відповідального робітника. В її характері, поглядах, в її вчинках ціла сумішка ідей і традицій усіх шарів сучасного суспільства. Така жінка живе одночасно старими й новими традиціями, буржуазна психологія перемішана в неї з революційною. Все, що з кращого й гіршого, якось перевтілилось в її психологію. Вона може з захопленням розмовляти про революційні події, про робітників і селян, вона політично грамотна й одночасно вона огидливо кривить уста, коли здибається з засмальцованим робітником, червоноармійцем або куховаркою. Вона обурюється, коли порушується який-небудь вчинок, властивий для доброго тону старовинних традицій аристократизму та буржуазії. Бути закоханим, жити з такою жінкою для чоловіка, що вже має певні революційні погляди, має й звички, що зв'язані з важким життям, боротьбою, дуже важко. Такого робітника, що відважився на це, поволі, непомітно засмоктує її оточення, її вимоги. Такий конфлікт ще зовсім недавно пережив у своєму житті й Хильчук. Він не зруйнував того мура, що стояв між ним і його дружиною; але він і не обминув його, він просто одійшов. Навіщо дертися, коли знаєш наперед, що нічого не зробиш, а лише розіб'єш голову. Конфлікт, що його пережив Хильчук, переживають численні робітники, він неминучий, і його завше можна передбачати. Але ж треба спробувати, треба зробити все можливе й вже потім відступити. Це починається завжди майже однаково, лише кінець буває різний. Хильчук пережив все це, і він може розповісти. Він роздратовано одвів свій погляд од вітрини й почав шукати якогось папірця. Але чому це все ще досі хвилює його, — думав роздратовано він,— хіба це вже не кінчена справа. — Дайте рахунок на нові апарати! — звернувся він до конторника. Він хотів не думати про це, забути, ще більше пірнути в роботу й нічого іншого, крім неї, не бачити, не відчувати. Але це йому чомусь сьогодні не вдавалося. Може тому, що вчора ввечорі він знову з своєї кімнати в готелі чув, як плакала та кричала якась жінка. Може тому, що він чув ці жорстокі удари по м'якому жіночому тілі й брудні чоловічі лайки, а може ця, ось ця, що стоїть так довго коло вітрини і розглядає апарати... Їй нічого робити вдома, її чоловік на посаді, і вона тиняється містом, жадібно шукаючи розваги й гострих переживань. Хильчук одсунув папери і знову замислився. Його погляд уважно спинився на якомусь папірці, що лежав на столі, але він не бачив на ньому надрукованих літер, не розумів їх змісту. Цей білий шматочок був йому, наче екран, на якому відсвічувалися його думки.

Це починається завжди однаково. Хильчук вже літній

чоловік. Він був у підпіллі, в еміграції, брав участь у революційних подіях, але це не постаріло його; навпаки, щоденні небезпеки, боротьба загартували його, і його обличчя лишалося молодим, а м'язи міцними. 116


Після різноманітних фронтів і кампаній, він приступив до мирного будівництва. Мирна, розмірена праця, шо настала після звички до хвилювань, до небезпеки, породила в ньому нові бажання, що раніш, в інших обставинах здалися б йому дикунством, контрреволюцією, міщанством, чим завгодно, тільки не були б його бажаннями й навіть думками. В нових обставинах, в новій роботі він став цікавитися жінками, якась нова енергія пробуджувалася в ньому і довгий час не знаходила собі вжитку. І про що він ніколи на думав, сталося непомітно само собою і, звичайно, ніби це так і мусіло бути. Він зазнайомився десь у театрі чи у знайомих. Гарні одяги, облудливі пахощі, жіноче кокетство жінки, що з нею він зазнайомився, потягнули його до нових настроїв, до бажання втіхи, пестощів, мрійности. Його спартанська вдача поволі й непомітно зазнала поразки, і він став жити з цією жінкою, що тепер стала його дружиною. Спочатку це було ново й приємно, воно хвилювало, розбурхувало цікавість, давало якесь нове почуття втіхи. Давало нові настрої, насичувало особисте життя тією повнотою, що її завжди бракувало у вільні від роботи години. Хильчук увесь час відчував якісь святкові настрої, але вони непомітно для нього перетворювалися в бездіяльність. Раніш у вільні години він читав, записував собі що-небудь, а тепер він тинявся містом, по театрах, по нових знайомих, які дуже ввічливо приймали його, і це навіть подобалося йому. Різні пестощі, ласкаві слова, маленькі капризи поволі робили його безвільним, випрасовували його кострубаті звички. Усі маленькі витівки дружини, її міщанські погляди, які б раніш йому були прикрі, він сприймав тепер легко, посміхаючись, не надаючи їм особливого значення. Він ставився до них, як до легковажних жіночих дурниць. Яскравіші прояви ідеологічно- ворожих вчинків він вважав за випадкове явище, яке з часом зникне. Але так тривати довго не могло. Десь мала виникнути перша сутичка, що мусіла, коли не перестерігти його, то примусити у всякому разі замислитись. Хильчукові поволі перестало вистачати платні. Він уліз у борги й навіть розтратив невеличку кількість державних грошей, але він встиг повернути їх. Це сильно налякало його, і він став обережний. Перша сутичка з дружиною виникла на цьому ґрунті. Він відмовився платити за безліч різноманітних суконь, убрань та капелюхів. Ця сутичка пробила діру в їхніх стосунках і крізь цю діру вилилося все те, що досі йому було непомітне й незначне. Він тепер уперше відчув той мур, що стояв між ним і його дружиною. Як він міг бути такий засліплений, як він міг не бачити, що між ним і його дружиною нічого ніколи не було й не могло бути. Все це життя з нею було лише зовнішнім проявом його зайвої енергії, що вилилася безконтрольно в такі потворні форми. Він тільки тепер почав придивлятися до своєї дружини й помітив багато такого, чого раніш не помічав. Це була порожня, розбещена жінка, яка ввесь час прогаювала у перукарів, на різних вечірках, серед якихось молодих людей сутенерського вигляду. Все її єство було вороже його поглядам та практиці. Він також поглянув на себе й відчув, що дуже змінився, що він влип у незвичайне йому оточення й він став обережніший, став придивлятися до своїх вчинків і вирівнювати викривлену лінію своєї поведінки. 117


Наслідки цього виявилися несподівано й раптово. Одного разу, коли він повернувся з роботи, він застав у своєму помешканні справжній хаос, все було перекидано, шафи відкриті й порожні, а на столі він знайшов їдку, лайливу цидульку, сповнену зненависти, що його дружина кидає його й від'їжджає в невідомому напрямку з якимсь Сергієм Івановичем. Він старанно думав і пригадував усіх своїх старих і нових знайомих, але такого не пригадав. Незабаром після цього розриву він переїхав до нового міста й став працювати в “Радіо-передачі”. Нова праця відновила його енергію і йому легше було поставитися до пережитої помилки. Світ, в якому він жив останнім часом, несподівано зруйнувався. Хильчук відчував подув свіжого повітря. Це відчуття свіжого повітря він відчував чомусь мимоволі, наче він дійсно довго був у задушному помешканні. Дзень- зень-зень-ень-нь-нь... Хильчук глибоко зідхнув, розігнавши враз всі зайві й непотрібні думки й узяв телефонну рурку. — Алло! Так, це Хильчук... Говоріть, говоріть, — я слухаю! Зробити радіоустановку? Де? Почекайте, я занотую... Крики за стіною

Коли Хильчук перебрався до нового міста, він оселився в готелі. Йому спочатку просто не хотілось жити десь на приватному помешканні, не хотілося цього помешкання шукати та знову встрявати в буденне життя з різними новими знайомствами. Йому вже остогидли знайомі його дружини й він тепер упереджено ставився до таких знайомств. Та коли б він і почав шукати таке помешкання, то на це треба б було витратити, може, рік. Велике місто було переповнене мешканцями й готелі були єдиним місцем, де ще можна було знайти собі кімнату. Життя в готелі не зобов'язує мешканців знайомитись один з одним. Хильчук, проходячи коридором, зустрічав чоловіків, жінок, але він міг ставитися до них так само, як на вулиці. І це дуже подобалося йому. Він жив у кімнаті в кутку готеля на четвертому поверсі. З вікон він бачив місто, що їжилось димарями фабрик, здіймалось до неба кам'яними велетнями будинків. Унизу коло готелю був літній театр з оркестром, повіями та рулеткою. Літо було гаряче й в місті од розпеченого каміння й куряви стояла нестерпуча спека, що лише ввечорі зникла в прозорім небі, і зі степів прилітав легенький прохолодний вітрець. Тоді в готелі розчинялися вікна, на вулицях спалахувала електрика, і місто починало відпочивати та розважатись. Хильчук дуже любив такими вечорами бути самотнім, лежати на ліжкові коло вікна, дихати свіжим повітрям, читати або просто думати на різноманітні теми. Хильчук сам собі нагадував людину, що допіру була на базарі й приголомшена метушнею та криками, тепер шукала тиші та самотності. Він часто також стежив з вікна за містом. Він бачив, як вулиці затягувались вечернім присмерком, а потім на вулицях поволі спалахували ліхтарі один за одним, поки місто не починало нагадувати різдвяної ялинки, освітленої безліччю ліхтариків. Гірлянди ліхтарів обвивали все місто, надаючи йому феєричного вигляду, святковості. Місто тоді 118


наче очищалось од бруду, куряви й крику. Воно набирало урочистого святкового вигляду, ставало таємничим і задумливим. Унизу в саду починала грати оркестра, і перша скрипка здавалось панувала над настроями міста, виводячи тягучі й швидкі мелодії. Трохи пізніше в супровід під музику починалась декламація круп'є в рулетці і його викрики здавались іноді фатальними присудами долі. Вечір прикривав своїм присмерком увесь бруд міста. Він облудливо робив потворні речі гарними. Те, що вдень впадало в очі, тепер стиралось, ставало непомітним і майже не існувало. Хильчук часто зі свого вікна викривав такі омани цього штукаря— вечора. Вранці, коли Хильчук прокидався і підходив до вікна, він щоразу бачив понад містом якийсь туман. Туман вставав над будинками й затуляв обрій. Це було дивне явище. Ранок був гарячий і задушний. Сонце сліпуче іскрилося в цьому тумані. Було надзвичайно сухо. І вже згодом він зрозумів, що це не туман, це була курява, порох, збитий попереднім днем, що навіть за цілу ніч нз міг осісти або розвіятись. Вечір — штукар, він прикривав місто й заховував цю хмару пороху й диму, що висіла в повітрі. Вечорами Хильчук читав, думав, а скрипки в саду роздирались у захопленні від “Фокстроту” і “Шиммі”. Голос круп'є вигукував фатальні слова, що визначали присуд закономірности. Останніми днями спокій Хильчука був порушений. Хтось неспокійний оселився в готелі за стіною Хильчукової кімнати. Хтось там був переповнений енергією метушливого міста, що виливалася в жалісних криках та риданнях якоїсь жінки. Хильчук спочатку не звернув на це уваги, він ще пам'ятав, як перед цими новими мешканцями попередні мешканці не давали йому спати. Вночі крізь сон він щоразу чув як хтось вовтузився за стіною, сміявся й безугавно рипіло ліжко. Коли одного разу, виведений з терпіння, він постукав кулаком у стіну, дужий регіт відповів йому на це. Чомусь одразу заспокоївшись, Хильчук звик до цього й перестав звертати увагу. Але тепер у нових мешканців ці крики починалися ввечорі. Тільки починала награвати оркестра, як за стіною починалася метушня й крики. Якась жінка жалібно скаржилася комусь, схлипувала, або починала ридати. За деякий час після цього унизу, в рулетці, круп'є вигукав свій присуд: — Гру зроблено... — Ставок більш нема... Цей вигук здававсь якимсь фатальним присудом над цією жінкою, що схлипувала за стіною. Хильчук спочатку не звертав уваги на ці крики за стіною. Чого, мовляв, не буває в людських стосунках. Але закономірність між криками жінки за стіною й вигуками круп'є в рулетці притягувала увагу Хильчука. Між плачем жінки та вигуками круп'є в рулетці завжди був певний протяг часу. Може він був неточний за годинником, але коли за цим стежити інтуїтивно, то в цьому відтинку часу відчувалася рівномірність. В чому справа? — думав Хильчук. Яка трагедія, чи комедія відбуваються щоразу за стіною? Який чорт не дає їм спокою? І Хильчук щоразу тепер став стежити та прислухатися, щоб зрозуміти ці події. Стіна, що відокремлювала його від сусідів, була досить товстою, а тому звичайної розмови не було чути. Було чути глухі голоси, але розібрати слів не можна було ніяк. Коли ж за стіною починалася бійка, розмова ставала голоснішою, доходила до крику й тоді Хильчук розбирав деякі слова й фрази. 119


Бійка за стіною відбувалася майже щовечора. Спочатку до Хильчука доходило беззмістовне гудіння розмови. Він чув, як за стіною бубонів грубий чоловічий голос, що в нього встрявали верескливі нотки жіночого обурення. Поволі голос чоловіка зростав у викрики й тоді можна було розібрати окремі лайки. Жінка починала протестувати, і її тонкий голос переривався схлипуванням та плачем. Майже одночасно в саду унизу починала грати оркестра. Спокійні, урочисті звуки скрипки були яскравим майже грубим контрастом до того, що робилося за стіною. — 3а що ти мене мучиш! Відпусти мене! — схлипувала жінка. — Бу-бу-бу... падло... ти мені... кар'єру... ва-ва-ва-мерзавка... ти!.. уб'ю... — Посмій... посмій... а-а-а... бий мене, бий!.. Потім гуркіт зрушеного з місця стільця, тупіт, важке борюкання й м'які удари по жіночому тілу. — А-а-а... убивця... шулер... — Замовчи... у-у... задушу... гадина!.. Потім удари ставали частіші. Було таке враження, ніби місили тісто; тупіт і безперервні крики й плач, змішувались у нерозбірливу колотнечу. Хильчук, затримуючи подих, слухав, що робиться за стіною. Він сильно напружувався і йому здавалося, що він не витримав й стрибне на стіну. Розруйнує її ударом плеча. Думки розвівалися, голова ставала порожня й лише бійка за стіною впливала на напружені нерви. Іноді виникала думка постукати кулаком у стіну, але Хильчук стримував себе. Яке йому діло до цього скандалу. Пам'ятаючи історію зі своєю дружиною, він боявся вплутуватись у новий бруд. Згодом бійка стихла. Відчувалось, що чоловік втомився працювати кулаками. А жінка плакала й крізь сльози розпачливо вигукувала. — Убивця ти... мене убиваєш... і-і-а... — Я голодую... ю... ю... гроші... — Відпусти ме-не... я... а-а... Чоловік деякий час мовчав. Потім він схоплювався, бігав по кімнаті й розлютовано хрипів: — Мовчи... за...рр...а... задушу... гадюка... замовчи... и... — А-а-а гроші... поїду... — Що ти зі мною ро-биш... пусти... Чоловік знову щось кричав, потім грюкав дверима, скреготів ключем і зникав. За стіною ставало тихше. Хильчук полегшено зідхав і лягав на ліжко. Тепер, після цієї колотнечі, ставало тихо-тихо, поки Хильчук знову не починав сприймати звуки оркестри, що виводила сумних і жагучих мелодій. За стіною ж схлипувало й тихо скиглило. Наче бездомне цуценя плакалося на свою долю. Тоді в рулетці круп'є починав вигукувати фатальні слова, що визначають не випадок, а залізну закономірність. Свої

Одного разу, після такої бійки за стіною, Хильчук лежав на своєму ліжкові, думаючи на різноманітні теми і слухаючи музику. Він не засвітлював електрики і в кімнаті у нього був присмерк, золотавий од вечірньої ілюмінації міських 120


вулиць. За стіною ще тихо схлипувала жінка й жалісно скаржилась на когось своїй порожній кімнаті. Хильчук вже багато разів був свідком колотнечі за стіною і сьогодні його особливо вразила ця безпорадність жінки, що ще досі плакала від пережитої образи. Що робиться між ними? — думав Хильчук. — Яке собаче життя в них? І дивно стає, чому вони не розійдуться. Навіщо вона це терпить? А може там який-небудь злочин? І тоді в Хильчука стискалися кулаки від цих думок. Скрипки оркестри сплутували думки й переносили Хильчука в різні уривки його життєвих переживань. Він згадував про свою ранішню роботу, революційні пригоди, згадував свою дружину й усе це проходило перед ним, як в калейдоскопі. Ось у нього з дружиною теж були непорозуміння, були недоговореності, незадоволеність і вони розійшлись. Неможна ж жити з людиною, щодня в одній кімнаті, разом їсти, разом спати, коли вона ворожа тобі, коли вона нічого спільного з тобою не має, коли вона не поділяє твоїх думок, а ти не поділяєш її, коли у вас різна мета. Як багато нового в нашім житті, і як ще багато старого. Нове зі старим ніяк не можуть ужитися. Правда, вони обидва часто йдуть на компроміс, але цей компроміс здебільшого кінчається катастрофою. Чи винен він, чи його дружина? Вони обоє по своєму праві, вони мають різне виховання. Іноді можна перевиховати, але ж часто могила виправляє. Що ж, ми розійшлися і кожний із нас пішов своєю дорогою, я роблю свою діло, а вона живе як хоче. — Гру зроблено!.. — Ставок більш нема!.. Вигукнув круп'є в рулетці. Його вигук перетяли швидкі звуки “Шиммі” і він потонув, як вигук піфії, у вечірньому присмерку. Хильчук мимоволі посміхнувся. Цей круп'з наче зробив висновок його думкам. Його до комічності фатальні вигуки відповідали дуже влучно думкам Хильчука і це породжувало в ньому дивний хаотичний настрій. Цей круп'є нагадував йому ворона Едгара По, до того його вигуки здавалися містичними. Скрипки нескінченно тягнули журливі ноти і Хильчукові вже здавалося, що це град йому в голові, в його тілі. Йому в голові швидко біжать кульки рулетки, перестрибуючи через події, пригоди, дні, місяці. Натовпи товпляться йому в мозкові, захоплені настроям і різноманітними вчинками. Де зупиниться кулька рулетки, який щасливець виграє ставку? Біжить і кружляє життя, перестрибуючи через події, а події лишаються ямками в історії. І повторює свій біг колесо, і веде свій круговорот життя. У море ведуть свої кораблі капітани, і республіки ведуть в океані часу керманичі. Море з берегами, а час безмежний. Багато зміниться моряків часу, а республіки не закінчать свій путь. Історія посуне на історію і скаже доба добі: — Гру зроблено!.. — Ставок більше нема!.. І знову закружляє життя, а доба застрибав по ямах подій. І який круп'є зможе спинити цей круговорот! Ось якась жінка схлипує і скаржиться порожній кімнаті за стіною, а на волі вітер летить по морях, лісах і степах і нема йому кімнати, а він теж схлипує й плаче в негоду, темними бурхливими ночами. І цієї години, цієї хвилини тисячі жінок плачуть і скаржаться порожнім кімнатам. Камери кімнат міцним колом стін обступили закоханих у мрії в'язнів. Все нове народжуються у вузьких стінах старого. 121


Курча пробиває шкаралупу яйця, зерно товщу землі й життя товщу часу. Почуття б`ються в стінах традицій. Нова доба зароджується маленьким паростком в стінах старої доби і довго б`ється в цих стінах, поки не зруйнує їх і не вийде в простір свого часу й заквітне пишним, радісним цвітом. Всі в'язні знають, що робиться в тюрмі, вони перестукуються через стіни й ми зговоримось через стіни держав. І в цей синій вечір, синє золотаве повітря і в золотавий вечірній час Хильчукові здалося, що він, як і всі нові паростки, ще знаходиться в камері часу. Він — молодий час — мусить пробитись крізь мур, мусить договоритися зо всіма, й пробившись, розквітнути в просторах нових часів: — це все думки.

Оточення впливає на думки. Хай в мозку перемістяться

клітини і те, що було чорним, стане білим, жовте — зеленим і синє— золотим. Жебрак стане королем, гравець — геніяльним музикою і бездара— винахідцем— це зветься божевіллям. Ми теж інакше і дивимось на світ, у нас перемістилися в мозкові клітини й у нас нші очі — ми бачимо ширше, заглядаймо далі. Хай

Нам потрібна божевільна упертість, божевільна сміливість і божевільна хода вперед. В кімнаті електричний присмерк і в цьому присмеркові

нас вважають за божевільних.

Хильчук намацав рукою стіну. Його пальці машинально застукали по ній: ... тук... тук-тук-тук... тук-тук... тук... хто... ви... ми мусимо... зговоритись... Стук полетів кудись під стелю й раптом у кімнаті стало тихо- тихо. Було чути лише, як випиналось життя, як воно вихилялося й настовбурчувалось в просторах часу. Хильчук напружено прислухався, але все було тихо й стіни були мовчазні, як стіни камер, як мовчазне каміння, як мовчазні цегла й цемент. Коли він прислухався до цієї тиші, його напруження зникло, тіло стало млявим і він потягнувся на ліжкові. Він лише тепер зрозумів, що він захопився своїми думками, що він на мить дійсно став божевільним, що тієї хвилини, коли він стукав, у нього в мозку щось сталося, що породило такий надзвичайний вчинок. Але не всі ті божевільні, що їх вважають за божевільних. Хильчук посміхнувся зі свого вчинку й вже почав снувати нові думки, коли враз глухо, ніби під самою стелею, хтось сторонній застукав швидко й ритмічно, й звикле вухо в цих стуках почало розбирати літери, слова й фрази... ... тук-тук-тук... тук... тук-тук... котилося з-за стіни... тук... тук-тук-тук... тук... Хильчук од несподіванки аж підскочив на ліжкові, він оглянув кімнату, що була вся в електричному золотавому присмерку, поглянув на вікно, де перед ним закружляло в електричних гірляндах місто, схвильовано притиснувся вухом до стіни... ... тук-тук-тук... тук... тук-тук-тук... лунало звідти... я... те... саме... що... і... ви... тук... тук-тук... мене зовуть Марією, а прізвище моє тепер Винцишек. Мій чоловік поляк, він круп'ю, оце ви чуєте його голос... Хильчук слухав і хвилювався. Марія? Це ж жінка. Він чомусь згадав вичитане в романах, що чорношкурі тубільці всіх жінок називають “марійками”. Де та ж “марійка”, що плаче за стіною й що її що дня б`є чоловік і знущаються з неї. Хто 122


вона? Звідки вона знає Морзе? Телеграфістка, чи справді наша? — Ви телеграфістка? — вистукав Хильчук. — Я ж вам казала, що я те саме, що й ви... — відповіла жінка. Хильчук безпорадно оглянувся навколо себе. Він знову побачив у кімнаті золотавий присмерк і в тиші відчув, як настовбурчується й глузливо посміхається життя. В цій тіші він також почув, як сильно колотиться його серце й як плавно хвилюються груди жінки за стіною. Він припав грудьми до стіни і йому здалося, що він обіймає тепле, м'яке жіноче тіло і вже відчуває йому рідні зворушливі пахощі. Адже кожна жінка така близька й така рідна кожному чоловікові, — це пережиток дитинства, це є почуття близкості матері, її тіла, її пахощів. Хильчукові здалося, що він спить, бо тільки уві сні можна так реально відчувати людей, що їх справді поблизу й немає. Тільки уві сні можна відчувати справжнє кохання, геройство, боязкість і печаль, в дійсності все це переживається не так сильно. — Чого ви мовчите?.. Ви здивовані?.. Я теж страшно хвилююсь!. - застукала жінка, ніби вона справді знала, що він переживає. Тоді Хильчук докраю зацікавлений став швидко стукати в стіну, розпитуючи й відповідаючи. Він був здивований і ще ніколи ніщо не вражало його так, як це знайомство. Він знав, що кораблі зустрічаються в океані, вітри в просторах, світи в космосі, але щоб так зустрілися люди, як він зустрівся з Марією, це буває багато рідше. Його думки, його радіо-хвилі було кинуто в світ, і вони створили цю зустріч. Не всі ті божевільні, що їх вважають за божевільних. Життя настовбурчилось і вже випиналося зі стін. Мур руйнується

Хильчук умовився зустрітися з Марією Винцишек в саді літнього театру, що коло готелю. Тут Хильчук мав уже справді зазнайомитися з цією “марійкою”, як він її називав, і що він мав пережити: чергове розчарування чи нове піднесення, хвилювало його, зацікавлювало безмежно. Цього вечора бійки за стіною вже не було. Хильчук чув, як Марія з чоловіком вийшли з готелю. 3а деякий час він теж мусів піти до саду літнього театру, щоб там зустрітись із нею. Він одягся, трохи походив по кімнаті, щоб якось прогаяти час. Вона буде в чорному солом'яному капелюсі і в руках у неї буде жовта троянда. Чекатиме вона на другій лавочці від входу. Такі зустрічі йому не були нові. Колись за часи підпілля йому часто доводилось так зустрічатись, додержуючи конспірації. Алеж це не конспіративне побачення, це просто знайомство чоловіка з жінкою, що цікавлять один одного. Так зустрічаються коханці. І таким чином зустрінеться тепер Хильчук з нею. Чи впізнав він її, а що як він помилиться й підійде до сторонньої жінки? Такі зустрічі завжди хвилюють. Вони утворюють дивне піднесення, напружений настрій. Людина перед такими зустрічами наче хвора, але ця хворість приємна — вона освіжає людину. Це пропасниця кохання. Вона трусить всіх закоханих, — хто б вони не були. Підлітки чи дорослі, — всі однаково переживають її. Кохання це така хворість, що її мусять пережити всі, проти неї немає лікарів і проти неї не лікуються: бо ця хворість — приємна. Хильчук купив квитка й пройшов до саду. Оркестра вже награвала якогось вальса і в рулетці вже кричав круп’є. В саду було 123


темніше, ніж на вулиці. Електричні ліхтарі кидали величезні тіні від акацій, і в цих тінях стримано лунали сміх і розмова. На освітлених алеях вже гуляла публіка. В повітрі пахло задушними пахощами від жінок, пудрою і потом. Ця сумішка пахощів була приємна й трохи дратувала, підвищуючи настрій. На другій лавочці від входу, що до неї підійшов Хильчук, нікого не було. Він підходив до неї хвилюючись, сподіваючись, що ось він зараз зустрінеться з цією жінкою, що так хвилювала його. Коли ж він побачив, що на лавці нікого нема, його хвилювання зникло й Хильчук відчув досаду, ніби його обдурили. Він присів у тіні й став чекати. Повз нього проходили жінки, що своїми вбраннями нагадували вітрини модних крамниць. Хильчукові спали на думку ці вітрини з шовками, лакованими черевичками, краватками, капелюхами, косметикою. Йому пахло різноманітними пахощами пудр і він помітив, що всі жінки силкуються виставити всю свою принаду, особливо знизу, з ніг. Чим потворніше була жінка, тим вище вона показувала свої ноги, коліна, і розпалена уява вже малювала собі пристрастні картини. Євангелія й жіночі коліна примушують замислюватись про вище. Вгорі під покрівлею дерев'яного театру стояла дата: 1910 рік. Речі й будівлі довше живуть за людину. Скільки людей вже проходило повз цей театр, думаючи свої думки, думаючи про що завгодно, тільки не про те, що в 11-му році, повз цей театр вже ходитимуть інші люди, які також думатимуть про що завгодно, тільки не про це. Люди помруть, стануть землею, а театр стоятиме й інші люди проходитимуть повз нього і їм буде байдуже, що зниклі люди проходили тут і мріяли про своє щастя та майбутнє. Хильчук підвівся й пішов у напрямку до рулетки. Крізь прочинені двері, за великим столом, що був розмічений цифрами, Хильчук побачив круп'є— чоловіка Марії Винцишек. Круп'є був прилизаний, сорочка його блискучо лищала під модним костюмом, своїм обличчям він нагадував дамського перукаря. Воно було підстрижене, поголене, підпудрене, — це було обличчя самозакоханого красеня, бездарного й пустоголового. Хильчук, подивившись на нього, став дещо розуміти. Він пригадав свою дружину й поставив її поруч із цим круп'є. З них вийшла б чудова парочка. Вони так підходили один до одного, ніби були дуже близькою родиною. Хильчук тепер здогадався, що з ним і з Марією могло трапитись одне й те ж. І ці камери кімнат в готелі з'єднали в'язнів традицій. З'єднали людей, що потрапили до пастки власних помилок. Хильчук відчував, що він з Марією свої люди, які впізнають один одного й на північному бігуні, і в нетрах лісів, і на вулиці людного міста. В рулетці вже було багато народу. Од шикарно одягнених дам та чоловіків, од робітників до підозрілих типів перукарського вигляду,— всі ці люди жадібним, запаленим поглядом стежили за кулькою рулетки, що байдуже стрибала й крутилася в своєму колі. Людей трусила пропасниця газарту. Вони сиділи й стояли блідими привидами, замагнічені бігом кульки й шелестом паперових грошей. Було моторошно на них дивитись. Хильчук, не заходячи до рулетки, з саду силкувався розглянути всіх, хто є в рулетці. Його очі старанно розглядали жінок, але він не знаходив тієї, що цікавила його. Раптом у самому центрі коло круп'є він побачив її. Вона була ще молода й струнка. Вся в чорному убранні, в чорному солом'яному капелюсі, вона стояла притуляючись до стіни й задумливо притискала до обличчя жовту, чайну троянду. Капелюх кидав маленьку тінь на її 124


очі, але в тіні його вони здавалися ще ширші й задумливіші. Обличчя було тонке й трохи суворе. Хильчук поглянув на неї і раптом якось розгубився. Це вона, це вона, — не могло бути ніяких сумнівів. Вона оглянула залю рулетки й її погляд зупинився на прочинених дверях і раптом обличчя їй почервоніло, вона збентежилась і затулила обличчя трояндою, з-під капелюха поглядаючи на Хильчука. Він зрозумів, що вона якось інтуїтивно впізнала його, зніяковів і відійшов од дверей. Вона зараз же вийшла з приміщення рулетки й просто підійшла до нього, все ще, очевидно, збентежена та схвильована цією зустріччю: — Ось і я!.. Ви мабуть вже давно чекайте мене... - і простягнула руку Хильчукові. Він міцно по-товариському стис її. — Так ви, я бачу, захопилися грою!.. — Я дивилась на людей, — посміхнувшись, відповіла вона, — вони самі влаштовують собі трагедії... Вони підійшли до лавочки, що стояла поблизу рулетки й сіли в тіні акацій. Крізь освітлене вікно приміщення було видно відвідувачів і круп'є. Скло вікна потворно викривляло постаті, і круп'є здавався якимсь спрутом з величезною розтягнутою вздовж головою, з широкими руками, що коливались і тремтіли, як холодець при кожному рухові. Вони скидувалися вгору, тягнулися вперед і завмирали, ніби схопивши когось за горло смертельним вхопом. Хильчук і Марія розмовляли просто й не напружено. Вони розуміли один одного, їм не треба було хитрувати, заховувати свої почуття, свої настрої. Вони знали, що їм нічого критися, що кожна фальшива нотка, кожний фальшивий рух викриє зараз же один із них. Вони свідомо відчували, що вони товариші, але одночасно й чоловік і жінка, що в їхніх стосунках не може бути й не мусить бути якогось ламання, удаваного сорому й любовної політики, що стала традицією між жінкою та чоловіком. Вони не заховували, що сподобалися один одному, вони не заховували й того, що ця зустріч приємна їм. — Як це у нас вийшло, — сказала Марія, тримаючи Хильчука за руку, — ніби ми дійсно сиділи досі поруч у камерах тюрми, а тепер вийшли на волю й зустрілися після довгої розлуки. — Я думав про це, — відповів Хильчук, — щоразу, коли чув за стіною ваш плач і ці сварки, що доводили мене до божевілля. Чого він так поводився з вами? Ви ж могли піти від нього... — В цьому й уся мука, що я не могла піти від нього, ось тепер я знаю, що від нього піду... — і вона одверто подивилась на Хильчука, даючи цим розуміти, що це він допоможе їй зробити це... — Я за всяку ціну допоможу вам, — щиро відповів він на її погляд. — Я зробила помилку. І в її історії, в її житті Хильчук побачив майже точну копію свого життя. Підпілля, революційна боротьба, тюрма панорамою пройшли перед ним, потім непомітний одрив од свого оточення, будні, що їх силкуєшся оздобити кольоровими ганчірками, новими почуттями, вражіннями й, нарешті, чужі ворожі стіни, — полон. Той самий полон, що в ньому був Хильчук, що в ньому перебувають багато їхніх товаришів. Полон кімнаток, розкішних жінок, вечірок, чоловіків, артистів, полон річей, оздоби, самоварів і канарок! 125


— Я одірвалася від оточення, від товаришів, я вмерла в обставинах, що вже запліснявіли, що не мають повітря, що не мають свіжої думки. Я захопилась оцим круп'є, як і ви в свій час закохались своєю дружиною. Я загубила зв'язки, загубила товаришів, які повмирали, яких порозстрілювано, а ті, що лишилися, десь розпорошились, забули мене. Я теж вмерла. Духовна смерть страшніша за фізичну. Живеш і бачиш, як розкладаються твій світогляд, твій мозок. Я стала звичайною дружиною свого чоловіка й коли зрозуміла це, було вже пізно. Стіни вже міцно тримали мене й можна було лише голову розбити об них. Він же цей круп'є, я вже давно не вважаю його за свого чоловіка, цей шулер, ця моя помилка, став моїм хазяйчиком. І коли я одверто оголосила бунт, він став знущатися з мене. У мене не було зв'язків, не було ні копійки грошей... Куди я втечу від нього? Тепер же не військовий комунізм, коли можна було їхати поїздами без квитка, одержувати по талончиках обіди... Як без копійки піти в незнайоме місто, як видертись з нього? Стати проституткою? Але це, — вона почервоніла, — це чомусь огидно мені, просто фізично неможливо, хоча мої погляди й не обивательські. Я сиділа в камері і ось тепер я, вірніше ви, зруйнували цей полон і я... Вони остаточно договорились. Тепер перед ними обома знову була праця, була хода вперед, було одкрите море життя й часу. Вони могли пливти кораблями й боротися зі штормами, їм треба було лише розплутати останні нитки, що ще сплутували Марію, і на допомогу їм прийшов старий мур протухлих традицій і побуту, що сам поволі руйнуються. Вечір вже напружився прохолодою ночі. В алеях стало тісніше, золото електрики гострим і сліпучим. Круп'є викрикував у куряві зали свої фатальні присуди. В рулетці набилося багато народу, було шумно й напружено. Хильчук і Марія, що захоплено розмовляли, раптом здригнули й подивилися в бік рулетки. Там в залі пролунав постріл. Юрба збилася й кинулась урозтіч. Другий постріл спалахнув у залі, й Хильчук з Марією, підскочивши від несподіванки з лавочки, побачили крізь освітлене скло вікна, як змахнула руками потворна постать круп'є і провалилася кудись у ніч — в ніщо... Погасла електрика й вікна рулетки стали чорними й страшними. Юрба бігла алеями, щось кричала, лунали постріли. Незабаром хтось біля Хильчука спокійно промовив: — Вбито круп'є; і пограбовано касу... Хильчук і Марія поглянули один на одного і в них промайнула одна й та ж думка, що її вони добре розуміли. — Стіни сами руйнуються... ви вільні... — промовив Хильчук і докончив за круп'є: — Гру зроблено!.. — Ставок більш нема!.. Продовження

... Дзень-зень-зень-ень-нь-нь... — Алло, це дитячий будинок? Покличте до телефону Марію Винцишек! Це Хильчук. Так... 126


І знову праця. Знову: металюрґійні, хемічні, паровозні, цегельні, гути, ґуральні, цукроварні, тартаки, майстерні, фабрики й контори... Знову: телефони, відвідувачі, папери, — праця. Вумба-пумба-зумба-крах жох-з-з-ень... І пішло, і пішло кружляти життя, настобурчуватись і випинатись. 1930

127

Гео Шкурупій


ГЕО ШКУРУПІЙ  

Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you