Page 1

ĐI×ÍČĘ ĐÓCĘOÉ ÁÓĐCŰ

2012 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

„ĐÓCĘA ÁÓĐCA” ҐÎĐËČÖI GORLICE 2012


ÐI×ÍÈÊ ÐÓCÊOÉ ÁÓÐCÛ

2012 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY


ŃŇÎÂŔĐČŘŰÍß „ĐÓŃĘŔ ÁÓĐŃŔ” Â ҐÎĐËČÖßŐ STOWARZYSZENIE „RUSKA BURSA” W GORLICACH

ĐI×ÍČĘ ĐÓCĘOÉ ÁÓĐCŰ

2012 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

çđĺäŕґóâŕëŕ ÎËĹÍŔ ÄÓÖÜ-ÔŔÉÔĹĐ pod redakcją HELENY DUĆ-FAJFER

„ĐÓCĘA ÁÓĐCA” ҐÎĐËČÖI GORLICE 2012


Çđĺaëiçóâŕío çaâä˙ęű äîňaöči Ěiíińňđa Ŕäěiíińňđŕöči i Цифризациi Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Administracji i Cyfryzacji

Рецензиi Проф. др габ. Генрик Фонтаньскi Др габ. Ян Яцек Брускi

Ŕäđĺń đĺäŕęöči Ńňîâŕđčřűí˙ „Đóńęŕ Áóđńŕ” â Ґîđëčö˙ő 38-300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Ęîđĺęňŕ ßęîâ Ôŕéôĺđ Варвара Дуць

Recenzje Prof. dr hab. Henryk Fontański Dr hab. Jan Jacek Bruski

Adres redakcji Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach 38-300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Korekta Jakub Fajfer Barbara Duć

© Copyright by Ńňîâŕđčřűí˙ „Đóńęŕ Áóđńŕ” â Ґîđëčö˙ő, 2012

© Copyright by Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach, 2012

Âűäŕâö˙ Ńňîâŕđčřűí˙ „Đóńęŕ Áóđńŕ” â Ґîđëčö˙ő

Wydawca Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach

Íŕęëŕä: 500 ďđčě.

Nakład: 500 egz.

ISSN 1896-222X


Çěińň • Spis treści Âńňóď. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Wstęp . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny Olena Duć-Fajfer. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11

Äîęóěĺíňű  •  Dokumenty Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI-XVIII wieków i ich los Bohdan Horbal. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (obecnie w zbiorach Biblioteki Narodowej w Warszawie) Andrzej Kaszlej . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

Äčńęóđń  •  Dyskurs Русины в кисарско-королівскій ґімназиі в Ґорлицях (1906/1907– 1917/1918) Богдан Горбаль. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej w powojennej Polsce Stefan Dudra. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi Павло Роберт Магочiй . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Oblicza Łemkowszczyzny – o literackiej kreacji miejsca Małgorzata Misiak. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс. Пост­ко­ ло­нiяль­не пiзрiня Олена Дуць-Файфер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 „Небо ся ганьбит”. Про народне пониманя порядку свiта Єжы Бартміньскі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Образ свiта в народнiй культурi Влодзiмєж Павлючук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131

Iíńďiđŕöči • Inspiracje I. Заiнспiруване монолоґом Грубой Берты . . . . . . . . . . . . . . . 141 Iдеал? Катруся Карольчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 5


Çěińň • Spis treści

В камаратскым обще-жытю Iвона Шыдло. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 Неє спокою на тым свiтi Магдалина Мацьонґ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 Но i уж... но i фертик Ěŕđňŕ Âŕňđŕëü. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144 Курю i курю Анна Масляна. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145 II.  Заiнспiруване сучаснiстю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146 Ґен Омен Анна Масляна i Талька Яґусь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146 Ех... тоты спiванкы... Марта Ватраль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 Нештоденна нiч Магдалина Стец. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153 III.  Заiнспiруване достоменнiстю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Noli me tangere Ярослав Мазур. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Хто я Наталия Горбаль. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160

Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania П. Поляньскiй, Карпатскы Новелi, Ґорлицi-Кракiв 2011 Петро Трохановскiй . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 Карпатiя, або путованя умераючiм русиньскым свiтом.... Алена Блыхова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168 Помедже буквами Богдан Ґамбаль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172 Лемкiвскє Форум 2012 Дамiян Трохановскiй. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177 Трясти, потрясати... жебы ся карало по нашому. Зас празднуваня i целебруваня в Краковi Марта Ватраль i Анна Масляна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Çŕďčńęű ďđî ŕâňîđiâ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Notki o autorach . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184


Вступ В Річнику „Руской Бурсы” за 2012 рік, котрий єст осмым чыслом того часопису, дале сме згідны з  принятым принципом своєрідной структурной сталости, котру выполняме зміняючым ся ріжнородным змістом, якій тычыт ся лемківскых і/ци писаных по лемківскы квестий. Найважнійшу зміну достережеме хыбаль в части Документы, в котрій, корыстаючы з  запропонуваного нам материялу, якій тычыт ся лемківскых рукописных книг з XVI–XVIII ст., одходиме од документуваня сучасной істориі „Руской Бурсы”, ци довершаных по ІІ світовій войні ідеологічных атаків на лемківску етнічну достоменніст. Тот материял становлят посвячены лемківскым памятникам выімкы з обшырного Вступу Андржея Кашлея залученого до Inwentarza rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (2011). Завдякы гречности автора і веденым з ним в тій справі бесідам през неоціненого нашого спілпрацівника Богдана Горбаля, можеме тоты інвентаризацийны запискы збогатити 8 ілюстрациями выбраных карт описуваных памятників. Автор цілой ідеі і єдночасно пертрактатор в тій справі написал своє опрацуваня на тему лемківскых найстаршых церковных і світскых книг, котре є своєрідным осмотром долі тых памятників і основных доступных інфомаций на тоту тему. Тым способом Документы в  тым чыслі ближшы сут як в попередніх выданях Дискурсови, котрий зачынат ся статьом того-ж Богдана Горбаля, на добру справу тіж документацийном, котра тычыт ся лемківскых ґімназистів в Ґорлицкій Ґімназиі пред першом і в часі першой світовой войны. Гев явит ся мі своєрідна етнічна рефлексия, бо цілком припадково (а не зо свідомого выбору) авторе в части Дискурс, а тіж в части Справозданя і Рецензиі сут вшыткы лемківского (русиньского) походжыня. Звекшыла ся тым способом участ в Дискурсі лемківского языка, хоц не вшыткы лемківскы авторе сут в змозі послугувати ся лемківскым языком в  науковых текстах. Традыцийні прото звекшаме участ лемківского языка в Дискурсі о тым разом дві тлумачены на лемківскій статі односячы ся до народного пониманя світа. Перший раз тіж явит ся в тій части статя в  украіньскым языку – узнали сме за безцільове тлумачыня єй на лемківскій, коли і так на украіньскій была переведена з английского. Важний был для нас автор Павло Роберт Маґочій і запрезентуване през него пізріня в  однесіню до понятя „Четверта Русь”. Деякым сталым пунктом в тій части „Річника” сут статі посвячены долі лемківскых церков і Церкви на Лемковині. Штефан Дудра, котрий специялізує ся в  тій темі, і тым разом дає нам значучу студию припадку, яком є спрва православной парохіі в Розділю. Замінні за антрополоґічно-соціолоґічны статі, котры все сут присутны в тій части, в сесым чыслі заміщаме дві літературознавчы статі, котры з пункту виджыня методолоґіі і дослідничого аспекту містят ся властиві в просторі антрополоґіі літературы. Перший то розважаня на тему літературных креаций про7


Вступ • Wstęp

стору в одкликаню до знаного концепту Les lieux de mémoire (місц памяти) Пєра Норы, односячы ся до лемківского простору. Другій то проба вказаня повыселенчой лемківской літературы як меншынового дискурсу, котрий є окрислений підрядністю в однесіню до домінуючого центру. В статі сутьово выкорыстаны остали концепты і понятя з постколоніяльного дискурсу. В  Інспірациях тіж находиме деякы новости. Підкрислю гев введіня нового тексту з жанру science fiction, котрий подібно мож зарахувати до одміны цибер панк, писаного, очывидно, в лемківскым языку і з одкликаньом до лемківского контексту. Наступна новіст, яку єм хтіла підкрислити, то напечатаны перший раз в „Річнику” тексты авторкы молодшого поколіня „бурсаків”, учениці загальноосвітного ліцею, вершы-ювенілия, котрых напечатаня ма быти заохочыньом до вказуваня проб пера тіж през школьну молодеж. Рецензиі і Справозданя в  выбраний спосіб презентуют три книжкы, котры сут важном подійом в  лемківскій літературі і літературознавстві. Перша то даюча початок сериі „Бібліотека лемківской клясикы” двотомова едиция Карпатскых Новель Петра Поляньского. Выданы в 1880 р. в Лайпціґу Новелі, днес напечатаны остали в  ориґінальній языковій версиі з  рівнолеглым тлумачыньом на сучасний лемківскій язык. Друга рецензия то барже розважаня в контексті книжкы Pomiędzy bukwą a  literą. Współczesna literatura białoruska, ukraińska i  łemkowska w  Polsce, котры прібуют зміряти ся зо сучасным літературознавчым дискурсом, якій з причыны свойой вельоаспектовости простий до зміряня ся не єст. Вкінци третя рецензия, надослана зза „хырбета Карпат” представлят оповіст Русина зо Свидника Мароша Крайняка Carpathia. Сутю презентациі єст не лем сама книжка, але тіж єй резонанс і престіж, беручий ся з  тыпуваня єй до літературной нагороды „Анасофт літера”, котра є на Словациі своєрідном паралельом до польской літературной нагороды „Ніке”. В  Справозданях явит ся реляция з  „Лемківского Форум”, котре мало місце в  Рускій Бурсі в  днях 10–11 листппада 2012 р. а тіж з  целебруваных в  Кракові 15  грудня 2012 р. Отрясин студентів І рока росийской філолоґіі з  русиньсколемківскым языком, котры получены были з  дедикацийным концертом з  нагоды придбаня ступени др габілітуваного през заложытельку і менторку той специяльности студий. Коли додаме іщы заміщену традыцийні зараз по Вступі статю дедикувану прикликуваному в памяти Модестови Гумецкому з нагоды 120 річниці з  дня його народжыня, котра первістні нашла ся в спецяльным выданю посвяченым Гумецкому з той як раз нагоды – Rzecz o łemkowskiej enklawie na północ od Krosna, то достережеме, же характерна для дотеперішніх чысел „Річника Руской Бурсы” темово-жанрова ріжнородніст і специфічніст і в сесым чыслі остала захована. Од того рока „Річник Руской Бурсы” стає ся часописом рецензуваным, реєструваным як науковий часопис. Краків 18.12.2012

Олена Дуць-Файфер


Wstęp W „Roczniku Ruskiej Bursy” za rok 2012, który jest ósmym numerem tego czasopisma, postępujemy nadal zgodnie z przyjętą zasadą swoistej stałości konstrukcyjnej, którą wypełniamy zmiennymi różnorodnymi treściami dotyczącymi zagadnień łemkowskich i/lub pisanych w języku łemkowskim. Najistotniejszą zmianę dostrzeżemy chyba w części Dokumenty, w której, korzystając z zaproponowanego nam materiału dotyczącego łemkowskich ksiąg rękopiśmiennych z XVI–XVIII w., odchodzimy od dokumentowania współczesnej historii „Ruskiej Bursy”, czy dokonujących się po II wojnie ataków ideologicznych na łemkowską tożsamość etniczną. Materiał ten, stanowi wyimki poświęcone zabytkom łemkowskim z  obszernego Wstępu Andrzeja Kaszleja załączonego do Inwentarza rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (2011). Dzięki uprzejmości autora i  prowadzonym z  nim w  tej kwestii rozmowom przez nieocenionego naszego współpracownika Bohdana Horbala, możemy te zapiski inwentaryzacyjne wzbogacić 8 ilustracjami wybranych kart opisywanych zabytków. Autor pomysłu, a  równocześnie pertraktator w  tej kwestii, zamiast tradycyjnego Wstępu do dokumentów przygotował obszerne opracowanie dotyczące łemkowskich najstarszych ksiąg cerkiewnych i  świeckich, stanowiące swoisty ogląd losu tych zabytków i podstawowych dostępnych informacji na ich temat. W ten sposób Dokumenty w tym numerze bliższe są niż w poprzednich wydaniach Dyskursowi, który rozpoczyna się artykułem tegoż Bohdana Horbala, na dobrą sprawę też dokumentacyjnym, dotyczącym łemkowskich gimnazjalistów w  Gimnazjum Gorlickim w okresie przed i w trakcie I wojny światowej.. Tutaj pojawia się swoista refleksja etniczna, gdyż zupełnie przez przypadek (a nie świadomy dobór) autorzy w części Dyskurs, a także w części Sprawozdania i Recenzje są wszyscy pochodzenia łemkowskiego (rusińskiego). Zwiększyło to udział w Dyskursie języka łemkowskiego, choć nie we wszystkich przypadkach autorzy łemkowscy są w stanie posługiwać się w swych publikacjach naukowych językiem łemkowskim. Tradycyjnie więc udział języka łemkowskiego w Dyskursie zwiększamy o tym razem dwa tłumaczone na łemkowski artykuły dotyczące ludowej wizji świata. Po raz pierwszy też pojawi się w tej części artykuł w języku ukraińskim – uznaliśmy za zbędne tłumaczenie go na język łemkowski, skoro i tak na ukraiński został przetłumaczony z języka angielskiego. Istotny dla nas był autor Paul Robert Magocsi i zaprezentowane prze niego rozważania dotyczące terminu „Czwarta Ruś”. Pewną stałością w tej części „Rocznika” są artykuły dotyczące losów cerkwi łemkowskich i Cerkwi na Łemkowynie. Stefan Dudra, specjalizujący się w tym zagadnieniu, dostarcza nam znów znamiennego studium przypadku, jaki stanowiła kwestia parafii prawosławnej w Rozdzielu. Zamiennie za artykuły antropologiczno-socjologiczne, zawsze pojawiające się w  tej części, w  tym numerze zamieszczamy dwa artykuły literaturoznawcze, z punktu widzenia metodologii i aspektu 9


Вступ • Wstęp

badawczego mieszczące się właściwie w obszarze antropologii literatury. Pierwszy to rozważania na temat literackich kreacji przestrzeni w oparciu o znany koncept Les lieux de mémoire (miejsc pamięci) Pierre’a Nory, dotyczące przestrzeni łemkowskiej. Drugi to próba ukazania powysiedleńczej literatury łemkowskiej jako dyskursu mniejszościowego, warunkowanego sytuacją podrzędności wobec dominującego centrum. W artykule w najszerszym zakresie zostały wykorzystane koncepty i terminy z dyskursu postkolonialnego. W Inspiracjach także pojawiają się pewne nowości. Podkreśliłabym tu wprowadzenie nowego rodzaju tekstu z gatunku sciencie fiction, który ponoć można zaliczyć do odmiany cyber punk, pisanego, oczywiście, w języku łemkowskim i z uwzględnieniem kontekstu lemkowskiego. Kolejną nowość, jaką chciałam podkreślić, stanowią publikowane po raz pierwszy teksty przedstawicielki młodszej generacji „bursaków”, uczennicy liceum ogólnokształcącego, wiersze-juvenilia, których publikacja stanowić ma zachętę do ujawniania próbek pióra także przez młodzież szkolną. Recenzje i  Sprawozdania wybiórczo prezentują trzy książki, stanowiące ważne wydarzenie na gruncie literatury i literaturoznawstwa łemkowskiego. Pierwsza to początkująca serię „Biblioteka łemkowskiej klasyki” dwutomowa edycja Karpackich Nowel Petra Polańskiego. Wydanie to, z 1880 r., obecnie pojawiło się w oryginalnej wersji językowej z równoległym tłumaczeniem na współczesny język łemkowski. Druga recenzja, a bardziej rozważania w kontekście książki Pomiędzy bukwą a literą. Współczesna literatura białoruska, ukraińska i  łemkowska w  Polsce, próbuje zmierzyć się ze współczesnym dyskursem literaturoznawczym, który ze względu na swą wielopoziomowość, prosty do zmierzenia się nie jest. Wreszcie recenzja trzecia, pochodząca zza „grzbietu Karpat” prezentuje opowieść Rusina ze Svidnika Marosza Krajniaka Carpathia. Istotą prezentacji jest nie tylko sama książka, lecz także jej rezonans i  prestiż wynikający z mianowania jej do nagrody literackiej „Anasoft litera”, stanowiącej na Słowacji swoistą paralelę do polskiej nagrody literackiej „Nike”. W  Sprawozdaniach pojawia się relacja z  „Łemkowskiego Forum”, które miało miejsce w Ruskiej Bursie w dniach 10–11listopada 2012 r. oraz z celebrowanych w Krakowie 15.12.2012 r. Otrzęsin studentów I  roku filologii rosyjskiej z  językiem rusińsko-łemkowskim, które połączone zostały z  koncertem dedykacyjnym z  okazji uzyskania stopnia doktora habilitowanego przez założycielkę i mentorkę tej specjalności. Jeśli dodamy jeszcze zamieszczony tradycyjnie po Wstępie artykuł dedykowany przywoływanemu w  pamięci – Modestowi Humeckiemu z  okazji 120 rocznicy jego urodzin, który pierwotnie zamieszczony był w  wydaniu specjalnym poświęconym Humeckiemu z tejże okazji Rzecz o łemkowskiej enklawie na północ od Krosna, to zobaczymy różnorodność a jednocześnie pewną kierunkowość tematyczną, charakterystyczną dla wszystkich dotychczasowych wydań „Rocznika Ruskiej Bursy”. Od bieżącego roku „Rocznik Ruskiej Bursy” staje się czasopismem recenzowanym, zarejestrowanym jako czasopismo naukowe. Kraków 18.12.2012

Helena Duć-Fajfer


Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny1 Olena Duć-Fajfer Był Łemkiem. Fakty biograficzne wyraźnie na to wskazują. Był Łemkiem żyjącym w  okresie „złotego sześćdziesięciolecia” w  rozwoju kultury i  tożsamości łemkowskiej. Był aktywny, zaangażowany, myślący patriotycznie. Znalazł się w  panteonie najwybitniejszych Łemków. Był ambasadorem kultury łemkowskiej w  środowiskach pozałemkowskich. Pozostał ważnym elementem wspólnotowych konstrukcji etnicznych, dziś stanowiącym symbol swoistej klasyki formowanej przez XIX-wiecznych intelektualistów, twórców, działaczy. W  przypadku Modesta Humeckiego mamy niewątpliwe do czynienia z  postacią nieprzeciętną, w  swojej skali wybitną, wielostronną, twórczą. Jego życiową drogę wyznaczyły zarówno czasy, jak i przestrzeń, w których przyszło mu żyć, ale przede wszystkim wymiar talentu i osobowości twórczej, jaką dysponował i jaką nieustannie rozwijał. Lata życia Humeckiego (1842–1899) przypadają na okres, kiedy wśród Rusinów Galicyjskich rozwija się świadomość narodowa oparta w pierwszej mierze na odrębności od Polaków, a  w  dalej kształtowanym wymiarze ideowym, także specyfikująca się w  stosunku do innych Rusinów. Gros inteligencji ruskiej owych czasów stanowili duchowni greckokatoliccy poczuwający się do pełnienia ważnej misji społecznej, prowadzący zaangażowaną działalność organiczną i patriotyczną wśród chłopów w swoich parafiach i szerzej, wśród całej społeczności ruskiej. W te działania i zaangażowany model życia, społecznikowski i  ideowy, włączone były całe rodziny duchownych, a  plebanie stanowiły swoiste ośrodki kultury i  życia duchowego dla całej parafii. Modest Humeckij wywodził się z takiej właśnie rodziny duchownego greckokatolickiego i kształtował się na wzorach misji i  służby społecznej. Wpisał się początkowo też w  pełnym wymiarze w  tradycyjny, rozwijany od pokoleń model kontynuacji rodowych powołań do stanu kapłańskiego, podejmując studia teologiczne, ale wkrótce sprzeniewierzył się tej tradycji, został studentem Wydziału Lekarskiego najpierw na Uniwersytecie Jagiellońskim, a potem na Uniwersytecie Wiedeńskim. W 1871 r. otrzymał dyplom doktora medycyny. Wydaje się, że Modest Humeckij połączył w  swym życiu dwa modele wyobraźniowe, ideowe, intelektualne, filozoficzne. Model dziedziczony, ukształtowany przez pokolenia żyjących w  przestrzeni górskiej spadkobierców wschodniochrześcijańskiej 1  Artykuł ten pierwotnie był publikowany [w:] Rzecz o łemkowskiej enklawie na północ od Krosna. Prace dedykowane dr Modestowi Humeckiemu z  okazji 170-tej rocznicy urodzin, red. S. Dubiel-Dmytryszyn, Krosno 2012, s. 37–51.

11


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

mentalności, z dużymi pokładami mitycznymi, oraz model racjonalny, logiczny, indywidualistyczny, kształcony na bazie ewolucjonizmu, formowany w  przestrzeni uniwersyteckiej w  dziedzinie nauk przyrodniczych. Te dwa sposoby bycia i  rozumienia świata przenikały się w jego myśli, postawach i działaniach w sposób pełny i wieloraki. Misyjność, pasja, zaangażowanie, poświęcenie, wyniesione z  tradycji kształtowanej przez duchownych greckokatolickich, przeniesione na grunt wykonywanej profesji lekarza, owocowały ofiarnictwem i pełnym oddaniem w niesieniu pomocy chorym, co odnotowane zostało jako szczególnie wyróżniająca się postawa podczas epidemii cholery, jaka nawiedziła okolice Krosna pod koniec XIX w. Wyróżnił się też jako burmistrz Krosna w latach 1883–1887, znane są jego pełne koncepcji i projektów memoriały w sprawach publicznych miasta Krosna, np. Projekt podźwignięcia miasta Krosna w  ogólności, a w szczególności zaprowadzenia w nim gymnazyum (Krosno 1880). Był z całą pewnością człowiekiem o  dużym zaangażowaniu społecznym, a  jednocześnie bardzo kompetentnym fachowcem, wykazującym się wysokim profesjonalizmem, rzetelnością, wiedzą. Te z kolei cechy przeniesione na grunt dziedziczonej ruskości i wyrażana swej wspólnotowo-etnicznej tożsamości, rozwijającej się w drugiej połowie XIX w. bardzo dynamicznym procesie, zaowocowały wysoką intertekstualnością i  odbiegającym od typowo budzicielskiego modelu patriotyzmu halicko-ruskiego sposobem uprawiania literatury. Tradycja literacka, jaka rozwijała się wśród inteligencji halicko-ruskiej w  XIX w., w której bardzo aktywni byli także łemkowscy pisarze, była konsekwentnym efektem procesów kulturowych i  świadomościowych w  tym regionie Europy. II połowa XIX w. pod wpływem idei romantyzmu, związanych z  nimi ruchów ideowo-społecznych i  procesów politycznych uaktywniła środowisko Rusinów Galicyjskich w  kierunku wydobywania i manifestowania odrębnej tożsamości. Najistotniejsze na początkowym etapie formowania idei etnicznych było wyraźne zopozycjonowanie ruskości wobec polskości, co znalazło odzwierciedlenie zarówno w formułowanych programach i tezach politycznych, jak i w literaturze, zarówno literaturze faktu, jak i fikcjonalnej. Literatura stanowiła dla XIX-wiecznego społeczeństwa bardzo istotne medium kształtowania i  przekazywania idei, wartości, wzorów, norm, koncepcji. Duchowni greckokatoliccy, którzy stanowili trzon inteligencji ruskiej, byli w tym samym stopniu zaangażowani w kwestie religijne, co i społeczne. Ich kaznodziejskie, egzegetyczne, moralizatorskie przyzwyczajenia i  nawyki, przeniesione na grunt idei społecznych, patriotycznych, rodziły piśmiennictwo etosowe, zaangażowane, patetyczne, doniosłe i  wzniosłe ideowo. Ten rodzaj zaangażowania nazywano budzicielstwem, a najbardziej zaangażowanych pisarzy-duchownych, budzicielami. Literatura będąca efektem takich postaw pisarskich przede wszystkim angażowała się w „budzenie” śpiących głębokim snem Rusinów do bycia Rusinami, do świadomego pielęgnowania i rozwijania swej odrębności, swoistych cech kulturowych, języka, religii, nazwy Ruś, Rusin. Nawoływała do aktywnego przeciwstawienia się dominacji polskiej – kulturowej, społecznej, językowej, religijnej, do pozbycia się kompleksu podrzędności rusińskiej, do szukania siły w  jedności Rusi, jej dawnej potędze, sławie, mitach i  spuściźnie kulturowej. Idee te przenikały się z duchem panslawizmu i słowianofilstwa. Jednakże tak uogólniona i  spójna idea Rusi utrzymała się tylko na pierwszym etapie „budzenia” ducha ruskości wśród Rusinów Galicyjskich, potrzebnym do podkreślenia i  zademonstrowania odrębności i  niezależności od Polaków. Z  czasem, właśnie w ciągu 2 połowy XIX w. z tą, określoną jako staroruska, czy „obszczeruska” koncepcją, 12


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

zaczynają konkurować dwie inne, w szczególności koncepcja ukrainofilska, z potem po części też koncepcja rusofilska. Pierwsza z nich, która już z początkiem XX w. stanie się dominująca w całej Galicji Wschodniej, negowała konserwatywną, mało wyprecyzowaną politycznie ideę ogólnej ruskości, propagując koncepcję ukraińskości jako odrębnej od Rosjan i Białorusinów narodowości, do jakiej należy ludność guberni ukraińskich Rosji, a także ludność Bukowiny, Galicji Wschodniej i Rusi Karpackiej w ramach Austro-Węgier. Zwolennicy tej koncepcji określani też byli jako narodnicy, gdyż sięgali bezpośrednio w  swych deklaracjach i  praktykach kulturowo-językowych do kultury ludowej, uważając ją, zgodnie z  duchem czasu, za podstawę kultury narodowej. Szczególnie istotne było to w sytuacji, co podkreślano, zasymilowania się w obrębie kultury dominującej, wszystkich rodzimych elit. Ukształtowane w XIX w. nowe elity, określane mianem inteligencji, kształtowały koncepcje narodów na bazie wyznaczników etnicznych, formowanych zazwyczaj opozycyjnie w stosunku do kultur i etnosów dominujących. Tak było w  przypadku koncepcji ukraińskiej. Inaczej natomiast postrzegali swą ruską tożsamość zwolennicy koncepcji rusofilskiej, która nie musiała negować idei „obszczeruskości”, tylko nadawała jej istotny element dominacyjny, centralny, mocny, jakim była Rosja, język i  kultura rosyjska. Tradycyjni starorusini galicyjscy wobec nacisku tych dwóch konkurencyjnych koncepcji z czasem ewoluowali w kierunku galicko-ruskiej odrębności na bazie terytorialnej (Ruś Galicyjska w obrębie Austro-Węgier), kulturowej (tradycyjna kultura ruskiej inteligencji, głównie duchowieństwa), językowej (tzw. „jazyczije”), religijnej (grekokatolicyzm). Łemkowscy pisarze i „budziciele” pozostali prawie w 100% wierni idei staroruskiej/ ogólnoruskiej, angażując się z czasem coraz aktywniej w przeciwstawienie się galicyjskiemu ukrainofilstwu. Z  chwilą zdominowania Galicji Wschodniej przez idee ukraińskie, Łemkowyna oraz cała Ruś Karpacka pozostały jedynymi bastionami myśli staroruskiej, co widoczne jest w  pisarstwie łemkowskich autorów. Myśl ta konsekwentnie ewoluowała w kierunku łemkowskiej, ale też karpacko-ruskiej odrębności i tożsamości. Linia ewolucyjna rozwija się przez całą drugą połowę XIX w., by przynieść wyraźne efekty i idee odrębnościowe już na początku XX w. Ma ona wszystkie znamiona procesu etnicznego, narodotwórczego. Jej początek wyznaczają szkice etnograficzno-historyczne czy językoznawcze, pojawiające się już ok. połowy XIX w., wyraźnie podkreślające specyficzne cechy kulturowe (zwłaszcza w  obrębie kultury ludowej) Łemkowskiej Rusi. Efektem ewolucji jest powołanie odrębnego łemkowskojęzycznego czasopisma „Łemko”, w 1911 r., oraz polityczna działalność Łemków w  latach 1918–1921 będąca spektakularną próbą samostanowienia politycznego w oparciu o wyprecyzowaną odrębność narodowo-etniczną. Modest Humeckij, żyjący w sposób pograniczny kulturowo i mentalnie w czasach, w których zachodziło tyle istotnych procesów tożsamościowych, nie pozostał wobec nich obojętny (wszak wywodził się z rodziny o tradycjach kapłańskich, duszpasterskich, patriotycznych). Stał się jednym z najbardziej zaangażowanych, aktywnych twórczo i społecznie pisarzy galicyjskich. Nie wpisał się jednak w pełni i stereotypowo w toczące się procesy i spory narodowe. Ze względu na dużą różnorodność twórczości literackiej, nie daje się ona zaszufladkować ani ideowo, ani formalnie w jakiś schemat czy obszar twórczy. Właśnie na polu twórczości literackiej chyba najbardziej daje się dostrzec przenikanie, pograniczność różnych modusów istnienia i  działania wobec świata społecznego, wyznaczników kulturowych, uniwersów symbolicznych, tekstów i obrazów kulturowych. 13


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

Warto zatem bezpośrednio odwołać się do twórczości Modesta Humeckiego (Marii od Siona, Nieznanego), by unaocznić, przybliżyć spuściznę literacką i intelektualną tego wybitnego Łemka, wielce zasłużonego dla Ziemi Krośnieńskiej, ale też dla kultury łemkowskiej i galicyjskiej. W  dziedzinie twórczości literackiej największy rozgłos przyniosły Hemeckiemu jego wiersze. Uznawany był za najbardziej znaczącego poetę łemkowskiego w  drugiej połowie XIX w. Był też autorem wierszy polsko i niemieckojęzycznych. Można uznać, iż literacko był wszechstronnie utalentowany. Uprawiał różne typy pisarstwa – od poezji przez dramat, eseistykę aż do gazetowych notatek-korespondencji, reportaży, itp. Swe ruskojęzyczne wiersze, podpisywane najczęściej pseudonimem „Марiя отъ Сiона,” publikował w  czasopismach literacko-naukowych „Боянъ”, „Временникь Института Ставропигiйского”, „Новый Проломъ” poczynając od połowy lat sześćdziesiątych XIX w. W 1876 r. pojawił się polskojęzyczny zbiorek „poezyj” Modesta Humeckiego Poezyje przez Nieznanego2, zawierający drobniejsze utwory liryczne, poematy i  dramat Anhelli (zbiorek czasem niesłusznie przypisywany jest Karolowi S. Petelenzowi3). W 1881 r. Humeckij wydał zbiorek wierszy „Думки и Думы”4. Napisał on też opublikowany tylko fragmentarycznie poemat Сiонъ. Tom Poezyje przez Nieznanego powstał pod wyraźnym wpływem polskiego romantyzmu. Oddziałała nań zwłaszcza liryka osobista Adama Mickiewicza oraz niektóre poematy Juliusza Słowackiego; są tam też pewne bezpośrednie odwołania do twórczości Zygmunta Krasińskiego (Bądźmy dumni mój aniele...). Otwierający zbiorek cykl liryczny Laura, składający się z  siedmiu sonetów miłosnych, to zarówno reminiscencje petrarkowskie, ujawniające się chociażby tylko w  imieniu samej adresatki wyznań i  westchnień miłosnych bohatera lirycznego, jak też i nawiązania do Mickiewicza, który sam często do Petrarki się odwoływał. Szczególnie cykl Sonetów odeskich Mickiewicza i  jego liryka osobista poświęcona Maryli Wereszczakównie (Puttkamerowej) miały zapewne spore znaczenie dla powstania cyklu sonetów miłosnych Humeckiego. W  sonetach tych połączone zostało opiewanie boskiego ideału kobiety z ziemską pełną namiętności ars amandi. W centrum sytuacji lirycznej znajdują się wzniosłe przeżycia podmiotu lirycznego w kontakcie z „boską dziewicą”, które podnoszą go na wyżyny, w wymiar ponadludzki. Lecz kiedy piosnkę usłyszę o tobie, Twe oko ujrzę, co natchnieniem płonie: Wnet się rozjaśni myśl moja jak słońce, Wulkan rozsadzi grobowe całuny I jako olbrzym świat chwytam za końce: Słyszysz jak grają zmartwychwstania struny? Kocham cię – niebios oddycham płomienie!... W tobie przeczuwam unieśmiertelnienie!...5

2  Poezyje przez Nieznanego, Jasło 1876. 3  Tak np. rozpoznany jest egzemplarz tego wydania znajdujący się w Bibliotece Jagiellońskiej w Krakowie. Identyfikacja taka podana jest na podstawie: Estr. VII, str. 13. 4  M а р i я о т ъ С i о н а, Думки и Думы, Лвовъ 1891. 5  Kocham cię, [w:] Poezyje..., s. 6.

14


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

W cyklu uporczywie powraca problem ideału piękna w sztuce wobec piękna naturalnego uosobionego przez Laurę. Piękno naturalne przewyższa wszystkie ideały. Jest to typowo romantyczne stawianie natury nad sztucznym wymysłem ludzkiego rozumu. Z repertuaru romantyków czerpany jest cały zasób środków stylistycznych, obrazowość, stałe skojarzenia słowne, porównania, ogólna atmosfera wzniosłości wyznań miłosnych. Kolejny, trójczęściowy cykl tomu, zatytułowany Anhella, zawiera w  pierwszej części Sonety i drobniejsze poezyje, w drugiej poemat Na oceanie, w trzeciej zaś poemat Na rujinach. Części te nie są ze sobą powiązane kompozycyjnie. Łączy je w  bardzo luźny sposób jedynie postać anioła-Anhelli, która występuje w roli kochanki, muzy, boginki, geniusza, siły sprawczej natchnienia poetyckiego podmiotu lirycznego, owego „boskiego szału”, zespalającego w  sobie niebo i  piekło zarazem. Wspólny dla całego cyklu jest też bohater liryczny, swymi wyznaniami kreujący sytuację liryczną, najczęściej osnutą wokół własnych przeżyć i wizji bohatera w kontakcie z „boską” Anhellą lub na jej wspomnienie. Do rzadkości należą utwory wykraczające poza krąg miłosnych, natchnionych wyznań poety takie, jak poemat Triumf (Wspomnienie krwawych lat) i Do Mistrza Matejki. Wspomnienie bitwy pod Grunwaldem. W pierwszym z nich jako prolog wykorzystano motywy pieśni ludowej, które później powrócą w ruskiej wersji językowej w tomie Думки и Думы. Zaczerpnął więc Humeckij z romantyzmu pewien model lirycznego przeżywania, dandysowski, egocentryczny wzorzec romantycznego kochanka, który gotów jest wszystkim pogardzić dla kilku chwil spędzonych ze swą boginką, wynoszącą go ponad wymiar człowieczy, czyniącą go twórcą, natchnionym bardem, wszechmocnym kreatorem. Czasem rozpływa się on w  nadmiarze szczęścia w  ramionach swej kochanki; wówczas śpiewa pieśń natchnioną. To znów nieszczęśliwy po jej utracie tworzy pieśń szatańską: Gdybyś ty moją była aniele, Modlitwa siłą nieba święcona Brzmiałaby w mojej duszy kościele, Z ruinby palma trysła zielona!... Lecz teraz postać moja szatana, Piekielną pieśnią grzmią moje struny, Miłym mi teraz szum hurragana, Z chmur niechaj biją burze, pioruny!...6

Romantyczna jest też sceneria wyznań miłosnych: świątynia, łódź płynąca ku wschodzącemu słońcu, spieniony ocean, włoskie pejzaże z cyprysami i  gondolą, „kraj palmy, Arkadyja zielona”, Hellada, puszcza, ruiny, mogiły, oaza, szalejąca burza, zachód słońca, itp. W  ogólnej nastrojowości bliskie są te wiersze nawet preromantyzmowi. W  chwili ich opublikowania prezentowały one sobą mocno skonwencjonalizowany już model przeżywania i  ogólnej postawy twórczej. Nie można jednak odmówić autorowi pewnej inwencji artystycznej przejawiającej się w postaci wielu sformułowań poetyckich, chociaż mieszczących się w  ogólnym modelu przeżywania, jednak własnych, oryginalnych, interesujących pod względem formalnym. 6  Do Anhelli, [w:] Ibidem, s. 15.

15


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

Całkiem inna, chociaż także wywodząca się z romantyzmu, konwencja literacka oddziałała na wiersze Modesta Humeckiego zawarte w  zbiorku Думки i Думы. Jest to w  głównej mierze liryka patriotyczno-historyczna i  religijna, po części nawiązująca do ukraińskich dum oraz oparte na folklorze ballady. Nastrój ich jest uroczysty, podniosły, często występują elementy inwokacyjne, zastosowane zostały liczne chwyty stylistyczne, retorycznie niosłe i dobitne. Patriotyzm w wierszach Humeckiego odnosi się do szeroko pojętej Rusi, bardziej historycznej niż współczesnej autorowi, ze sławnymi kurhanami, mogiłami, legendarnym Bojanem, spowitej smutkiem swej nieszczęsnej doli, Rusi tragicznej w jednym wierszu, w innym zaś triumfującej, wspaniałej. Спитъ въ курганахъ слава давна, – Русь славутна – край могилъ! Где Бояновъ арфа славна? Мечъ, що враговъ билъ? Ой не встанутъ тѣ могилы, Що залегли русскiй свѣтъ... Ой не взлетятъ сизокрылы Орлы наши, нѣтъ!...7 Śpi w kurhanach sława dawna, Ruś sławetna – mogił kraj! Gdzie Bojana harfa sławna? Miecz, co postrach siał? Oj, nie wstaną te mogiły, Co zaległy ruski świat… Nie rozwinie skrzydeł siwych Orłów nasza brać?!... О Русь! Ты стоишъ, якъ чудо! Якъ огненный сводъ небесъ! Мы смотря въ Твое сiянье идемъ путемъ вдохновенья Въ край пророческой мысли – чародѣйного творенья! О нашъ походъ велелѣпный! мiръ не зрилъ такихъ чудесъ!8 O, Rusi! Stoisz niczym cudo! Niczym płomienny niebios zwód! Wpatrzeni w twoje promienie idziemy drogą natchnienia W krainę myśli wieszczej – czarodziejskiego tworzenia! O, pochód nasz wspaniały! Niech świat zadziwi ten cud!

W nastrojoną na wysokie tony emocjonalne lirykę patriotyczną Humeckiego wplatają się motywy osobiste, wyznania tragicznej rozpaczy i żalu „ja lirycznego” z powodu zniszczenia jego ojczyzny. Np. w wierszu Opeлъ dwie strofy złożone z pytań retorycznych okrążają pierścieniowo strofy wewnętrzne, potęgując rozpaczliwość wyznania: Чому мене мать родила? Чому грудь матери ссалъ? Чому я якъ соколъ крыла

7  M а р i я о т ъ С i о н а, На курганахъ, [w:] Думки... , s. 8, (przeł. O. D.-F.). 8  Idem, О Русь, [w:] Ibidem, s. 6, (przeł. O. D.-F.).

16


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny Ко матери руки рвалъ? Где твое серце остало, Тамъ отчизны уже нѣтъ! Все выгасло – все сконало – Только твоя болѣзнь нѣтъ! Чому въ груди серце грае? Душа пѣсни мечетъ въ свѣтъ? Чому солнце що денъ встае? Чому еще мiръ стоитъ!9 Czemu matka mnie rodziła? Czemum pierś matczyną ssał? Czemum się jak sokół zrywał, Kiedym matkę objąć chciał? Tam, gdzie serce twe zostało, Dziś ojczyzny nie ma już! Wszystko zgasło i skonało – Został bólu ostry nóż! Czemu serce życie daje? Dusza wciąż melodie gra? Czemu słońce co dzień wstaje? Czemu świat odwiecznie trwa!

W tym przypadku jednakże motywy osobiste zostały wprowadzone głównie w funkcji stylistycznej. Natomiast obecność autobiograficznych elementów bliżej charakteryzujących podmiot liryczny, prawdopodobnie tożsamy z  podmiotem autorskim, występuje w wierszu На горахъ: На горахъ– гей тамъ свѣтъ мой! Тамъ родился – тамъ я взрȏслъ, Тамъ плекался я тугой – Зъ ȏттамъ душу въ свѣтъ понесъ!10 Na górach – hej, tam świat jest mój! Tam urodziłem się – tam rosłem, Tam wypijałem tęsknot zdrój – Z gór duszę swoją w świat poniosłem!

Dominantą uczuciową jest występująca prawie we wszystkich wierszach tęsknota, rozpacz, żal z powodu zniszczenia ojczyzny, jej tragicznego losu. Wszystko płacze i  rozpacza – góry, stepy, mogiły. Wszystko wspomina dawną sławę i  boleje 9  Idem, Орелъ, [w:] Ibidem, s. 6–7, (przeł. O. D.-F.). 10  Idem, На горахъ, [w:] Ibidem, s. 10–11, (przeł. O. D.-F.).

17


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

nad obecnym upadkiem. Jest to pewien przyjęty w literaturze model przeżywania lirycznego, ogólna maniera, pierwotnie założony nastrój, charakterystyczna dla dum tęsknota za przeszłością. Podobnie smutny jest nastrój ballad, mających najczęściej tragiczne zakończenie. Podtytuły – Украинска баллада, Галицка баллада wskazują na teren, z jakiego zaczerpnięte zostały wątki balladowe. Wiersze z tomu Думки и Думы uroczyste, wyszukane, przepełnione są tropami, wymyślnymi figurami stylistycznymi służącymi do uzyskania niezwykłego efektu poetyckiego. Wprowadzono tu różne przekształcenia semantyczne: wyszukane epitety, rozbudowane porównania, metafory, hiperboliczne obrazy, animizacje, liczne symbole i  alegorie. Autor stosuje też środki słowotwórcze, najczęściej deminutiva. Występują archaiczne cerkiewnosłowiańskie wyrażenia. Najchętniej jednak operuje Humeckij środkami składniowymi, wykorzystując cały prawie ich repertuar. Lubuje się on w  powtórzeniach, parabolizmach, zwłaszcza częste są anafory. W  wielu wierszach występują apostrofy, również pytania retoryczne, antytezy. Poeta budował swe wiersze bardzo kunsztownie, starając się zawrzeć w nich górnolotne treści i nadać im najbardziej „poetycką” formę. Czasem w charakterze zamierzonego chwytu stylistycznego wprowadza całe fragmenty zaczerpnięte z  poezji ludowej: Рута зелена – Дѣва червена, Рута сжелтѣла – Дѣва сблѣднѣла... Зачемъ желтѣешъ зелена травиця? Зачѣмъ блѣднѣешъ румяна дѣвиця?11 Ruta zelona – Dziewka czerwona, Ruta żółcieje – Dziewczę blednieje… Czemu, zielona trawo, żółciejesz? Czemu, rumiana dziewo, bledniejesz?

Widzimy więc w zbiorku Humeckiego połączenie jeszcze XVIII-wiecznego stylu poetyckiego obficie czerpiącego z  zasobu stylistycznego retoryki klasycznej (apostrofy, pytania retoryczne, powtórzenia, paralelzimy, opiewanie wzniosłej idei, uroczysty nastrój) z romantycznym zainteresowaniem ludowością, kreowaniem tragicznego bohatera lirycznego, opiewaniem zamierzchłych czasów, dawnej sławy i  bohaterów, z  całym nastrojowym repertuarem mogił, kurhanów, upiorów, wieszczych piewców, ogólnej niesamowitości i tajemniczości. Łatwo odczytać z wierszy Humeckiego dobre obeznanie ich autora z  poezją rosyjską, ukraińską, polską i  niemiecką, co miało znaczny wpływ na stronę stylistyczną i ideową jego twórczości. Podobne wartości i cechy, wynikające z założeń intertekstualnych i erudycji autora odnaleźć można także w  utworach dramatycznych Modesta Humeckiego. Znane są jego polskojęzyczne, a  więc pisane dla szerszego grona czytelniczego pięcioaktowe 11  Idem, Трiумфъ (Изъ поемы: Сiонъ), „Боянъ” 1867, nr 20, s. 1, (przeł. O. D.-F.).

18


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

dramaty: Anhelli czyli walka niewolników12, zamieszczony w omawianym już tomie Poezyje przez Nieznanego oraz Nero czyli wielcy bohaterzy13, wydany w formie odrębnej książeczki podpisanej pseudonimem „Nieznany”. Są to utwory w  zamyśle autora kreowane na miarę dramatu romantycznego, z indywidualistycznymi bohaterami głównymi, z których pierwszy posiada swój pierwowzór literacki w znanym poemacie Słowackiego, natomiast drugi posiada pierwowzór historyczny w postaci sławnego tyrana rzymskiego. Dramat Anhelli czyli walka niewolników jest jawnie określoną aluzją literacką do Anhellego Juliusza Słowackiego. Z  poematu polskiego wieszcza zaczerpnięte zostało nie tylko imię głównego bohatera dramatu, lecz przede wszystkim jego sylwetka ideowa – sylwetka człowieka bez skazy, o  pięknej duszy i  umiłowaniu prawdy, człowieka przeznaczonego na ofiarę, „nawet na ofiarę serca”, jak powiedział anioł w  utworze Słowackiego. Anhelli w dramacie Humeckiego jest ofiarą serca przede wszystkim i to nie w tak szeroko rozumianym znaczeniu jak u  Słowackiego, lecz w  znaczeniu głównie miłości do kobiety, miłości, która odgrywa rolę dominującą w całym tomiku Poezyje przez Nieznanego. W dalszym dopiero rzędzie jest to ofiara umiłowania wolności i sprawiedliwości. Z  drugiej zaś strony bohater dramatu Humeckiego jest pewnym przeciwieństwem Anhellego z poematu Słowackiego, a być może podjętą przez łemkowskiego autora próbą przekreowania pierwowzoru literackiego z  postaci biernej na postać czynu, jak to chciał uczynić rycerz wzywający do czynu rewolucyjnego w utworze Słowackiego. Tam Eloe nie pozwoliła obudzić śpiącego już snem wiecznym Anhellego, objaśniając jego ofiarniczą misję dziejową. U  Humeckiego Anhelli jest postacią czynu, prowadzącą niewolników do walki przeciw swym ciemiężycielom. Pomimo to pozostaje ofiarą. Takie jest jego przeznaczenie. Uratował, co prawda, swój lud z niewoli, ale został przezeń opuszczony, gdyż nie chciał zdradzić swych ideałów, wielkiej miłości. Po śmierci Korneliji, dokonanej jego własnymi rękami, by nikt nie splugawił ideału, Anhelli pozostaje sam. Jego pobyt w więziennej celi – w osamotnieniu, poczuciu beznadziejności, przy utracie wiary, jest odpowiednikiem samotnego przebywania w  lodowej pieczarze Anhellego z  poematu Słowackiego. Finał jednakże jest odmienny. Anhelli nie umiera w  osamotnieniu. Ludzie prawego serca, jacy znajdują się jeszcze w otoczeniu króla, poznawszy dobroć i wielkość Anhellego, ofiarują mu swą przyjaźń i oddanie, kłonią się przed jego geniuszem. Przed śmiercią jawi się mu anielska postać Korneliji, napawając go wiarą i nadzieją. Odchodzi więc Anhelli z tego świata w triumfie i poczuciu swej niezniszczalnej wielkości: Na grób daleko – do nieśmiertelności I niema granic dla jego wielkości!...14

Wraz z nim odchodzi jego przyjaciel, nie chcąc pozostawać wśród zdrajców i oszustów. Płonący stos rozjaśnia ciemności, napawając wszystkich przerażeniem. Jedynie ksiądz Iskarjota (uosobienie zła i  szatańskich podszeptów) komentuje z  ironiczną uciechą: „Koniec pożądany!...”15. 12  Anhelli czyli walka niewolników [w:] Poezyje przez.., s. 49–137. 13  Nero czyli wielcy bohaterzy. Nieznany, Lwów 1880. 14  Anhelli..., s. 136. 15  Ibidem, s. 137.

19


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

Ofiara Anhellego ukazana została więc w wymiarze zwycięskim. Miłość pozostaje niezniszczalna. Ona jedynie prowadzi do nieśmiertelności. Środowisko, w jakim rozgrywa się akcja dramatu nie jest bliżej charakteryzowane. Podobnie czas akcji. Rzecz dzieje się w bliżej nieokreślonych czasach historycznych na dworze króla, gdzie oprócz dwóch nieskazitelnych postaci: Korneliji (córki królewskiej) i jej niewolnika-kochanka Anhellego widzimy całą plejadę osób żądnych władzy, knujących zdrady i intrygi, a także lud niewolników siłą zabranych z własnej ojczyzny. Być może w tym tak ogólnikowo i uniwersalistycznie zarysowanym środowisku dopatrywać by się można jakichś aluzji do współczesnych autorowi relacji społeczno-politycznych. Może jest to jakieś dalekie odwzorowanie środowiska syberyjskich wygnańców (polskiej emigracji) z  poematu Słowackiego. Wydaje się jednak bardziej trafne rozpatrywanie problemu w  wymiarze ponadczasowym, bez konkretnych aktualizacji, bo cały nacisk ideowy zdaje się być położony w utworze właśnie na zagadnienia uniwersalne, niezależne od miejsca i czasu historycznego, podobnie jak we wszelkich utworach typu parabolicznego. Problem dramatu bohatera-indywidualisty, tym razem opętanego przez zło, przez manię zabijania i  niszczenia dla ochronienia własnej wielkości, został podjęty przez Humeckiego w  jego drugim utworze scenicznym Nero czyli wielcy bohaterzy. Akcja rozgrywa się w Rzymie za czasów panowania cesarza Nerona. Dramat ten może zostać określony jako historyczno-psychologiczno-religijny. Warstwa historyczna wiąże się z czasem akcji, z realiami, w jakich się ona rozgrywa, ze znanymi postaciami historycznymi i różnymi odnotowanymi przez historię wydarzeniami z czasów panowania Nerona. Warstwa psychologiczna dotyczy wewnętrznego dramatu rozgrywającego się w  duszy głównego bohatera, jego manii i lęków, całej tragedii psychicznej wynikającej z szaleństwa obłąkanego tyrana. Natomiast warstwa religijna ukazuje sytuację chrześcijan za czasów Nerona, siłę ich wiary i moc oddziaływania, wartości tkwiące w szczerze wyznawanej wierze chrześcijańskiej, ofiarę męczeństwa i  głęboki sens odnajdywany w  niej przez chrześcijan. Dramat napisany jest niezwykle sugestywnie, obrazowo. Wypowiedzi bohaterów odzwierciedlają ich wewnętrzne przeżycia. Postaci są mocno zindywidualizowane, samocharakteryzujące się poprzez własne wypowiedzi. Z prawdziwym mistrzostwem i znawstwem patologicznej psychiki (autorem jest dr medycyny) nakreślona została postać Nerona. Wielki zbrodniarz nie został w  dramacie do końca potępiony. Jego obłąkanie budzi nawet pewne współczucie. Przebija ono np. w wypowiedziach żony Nerona, Oktawii. W ostatnich chwilach jego życia znalazły się obok cesarza oddane mu i wierne dusze – wyzwoleńcy, którym okazał on niegdyś wielką łaskę. W chwili konania pojawia się Mąż nieznany przynoszący tyranowi przebaczenie od ofiar jego zbrodni. Utwór kończy się więc zwycięstwem prawd Chrystusowych, triumfem nowej religii miłości, klęską zła i przemocy. Dramat dotyczy spraw wzniosłych, wielkich, przełomowych, traktuje równocześnie o  zwykłym wymiarze ludzkiego życia, z  jego obawami i  nadziejami, radością i  smutkiem, o  sensie życia i  sensie śmierci widzianym z  pozycji dwu skrajnie odmiennych systemów wartości. Warto więc do trzech poprzednio wymienionych wymiarów ideowych dramatu dodać jeszcze czwarty jego wymiar – filozoficzny. Ta wielowymiarowość ideowa charakterystyczna jest dla całokształtu twórczości literackiej Modesta Hu20


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

meckiego, człowieka o wysokim poziomie umysłowym, szerokich zainteresowaniach i  sporym talencie pisarskim. Utwory dramatyczne Humeckiego, wyraźnie lokujące się w polu oddziaływania wielkiego dramatu romantycznego zdecydowanie wyróżniają się na tle łemkowskiego, głównie tendencyjnego dramatopisarstwa omawianego okresu. Niemałe zasługi ma Modest Humeckij również w dziedzinie eseistyki. Jest on autorem utrzymanego w duchu panslawizmu eseju O историко-образо­ва­тельномъ становищи Славянъ16, napisanego górnolotnie, z poczuciem słowiańskiej wielkości. Провидѣнiе изъ всѣхъ народовъ избрало одинъ родъ могущiй Славы, чтобъ достойно усовершити великое дѣло сочетанiя двохъ странныхъ собѣ мiровъ въ одно величiе культуры, жизни и дѣйствiя!... Се естъ наше званiе. [...] Миръ изумленъ смотритъ на нашъ трiумф – а дѣти Славы, полны благородныхъ мыслей и чувствъ, въ имя Бога ступаютъ во всемiрную Сiонскую святыню нового свѣтла неслыханой истины!... О, мiръ не зрѣлъ такихъ чудесъ! Смотрѣте народы! – се великая любовью и званiемъ Слава приноситъ вамъ счастье!17. Opatrzność wybrała ze wszystkich narodów jeden potężny ród Sławy, by godnie ukoronować wielkie dzieło połączenia dwu obcych sobie światów w jeden majestat kultury, życia i czynu!... To jest nasze powołanie […] Świat z podziwem patrzy na nasz triumf – a dzieci Sławy, pełne szlachetnych myśli i uczuć, wstępują w imię Boże do wszechświatowej świątyni syjońskiej nowego świata, niesłychanej prawdy!... O, świat nie widział takich cudów! Patrzcie narody – to potężna miłością i pozycją Sława niesie wam szczęście!

Z utworów o  charakterze rozważań intelektualnych autorstwa Humeckiego, najbardziej znane są jego Aforyzmy na tle przyrody18 – utwór polskojęzyczny, niezależnie od tytułu bardziej zbliżony do eseistyki niż do aforystyki. Kompozycyjnie ma on formę listów skierowanych do bliżej nieokreślonej adresatki. Zawarte są w  nich subiektywne przemyślenia autora na tematy filozoficzno-przyrodnicze, oraz podstawowe informacje na temat organizacji wszechświata, zasad budowy kosmosu, praw życia, itp. W  wywodach tych znajdujemy wiele fragmentów lirycznych, słów zachwytu nad doskonałością i nieskończonością wszechświata, nad cudem nieustannej przemiany form, jaką jest życie czy precyzją budowy wszystkich organizmów żywych. W spontanicznym, swobodnym zapisie toku myślowego wiele jest zwrotów retorycznych, wykrzyknikowych, pytających, bezpośrednich wypowiedzi, skierowanych do adresatki listów. Autor dba o piękno formy literackiej i o kunsztowność sformułowań myślowych. Jego myśli są świeże i oryginalne. Posiadające pewną wartość naukową rozważania nacechowane są w  wysokim stopniu „literackością”, co właśnie zbliża je do eseistyki. W kręgu rozważań przyrodoznawczych Humeckiego mieści się też jego rozprawa Darwinizm, która w wysokim stopniu spełnia kryteria literatury fachowej, specjalistycznej, ale też posiada walor popularyzatorsko-oświatowy. Inne specjalistyczne prace Hu16  М.  Г  у  м  е  ц  к  i  й, O  историко-образовательномъ становищи Славянъ, „Слово” 1869, nr 5, s. 1–2; nr 6, s. 1–2. 17  Ibidem, nr 6, s. 1–2, (przeł. O. D.-F.). 18  M. H u m i e c k i, Aforyzmy na tle przyrody, Lwów 1887.

21


Olena Duć-Fajfer: Modest Humeckij w pamięci kulturowej Łemkowyny

meckiego o profilu medyczno-przyrodniczym, niemiecko i polskojęzyczne stanowią jego dorobek naukowy i trudno byłoby je poddawać analizie literaturoznawczej. Ukazanie sylwetki twórczej jednej ze znamienitszych postaci XIX-wiecznej Łemkowyny na tle rozwoju świadomości i postaw społecznych ówczesnej inteligencji ruskiej, pozwala wniknąć w  czas i  kontekst „złotego sześćdziesięciolecia” i  uświadomić sobie zróżnicowanie, wielopoziomowość i  nieschematyczność form i  sposobów zaangażowania patriotyczno-społecznego osób, które jakość i  znaczenie tego czasu kształtowały. Zapoczątkowane i  rozwijane wówczas idee przyniosły istotne efekty dla XX-wiecznej Łemkowyny, która zbudowała się przede wszystkim na aktywnym, budzicielskim modelu ruskości i emancypacyjnych dążeniach kulturowo-etnicznych, typowych dla oponujących wobec kolonizacji społeczności mniejszościowych. Tym cenniejsze wydaje się ukazanie takiego sposobu bycia w kilku kulturach i obszarach tożsamościowych, który nie wyklucza odmiennych, zazwyczaj kontrastowanych,wartości i idei, a umie je scalić w  dynamiczny, aktywny, pełen zaangażowania i  potencjału twórczego modus vivendi człowieka o  poczuciu dużej wartości płynącej z  wielokulturowości i  własnych uzyskanych dzięki niej możliwości. Modest Humeckij był człowiekiem z  otwartym umysłem i  rozwiniętym zaangażowaniem społecznym, nie zamkniętym granicami etnicznymi i  schematycznym podziałem na swoich i  obcych. Jako świetny fachowiec, znał swoją wartość personalną, niezależną od bycia członkiem danej wspólnoty etnicznej. Jednocześnie nie odżegnywał się, a wręcz współtworzył wartości symboliczne mające angażować i scalać Rusinów, a nawet wszystkich Słowian. Jego erudycja humanistyczna łączyła się z dużą wiedzą przyrodoznawczą i medyczną. Dobrze wykonywany zawód przyniósł mu też zasobność materialną (stał się właścicielem wsi Ripnyk/Rzepnik). Te kompetencje i upozycjonowanie pozwoliły Humeckiemu żyć i tworzyć w sposób nie zdeterminowany syndromem kolonialnym czy antykolonialnym, z  szerokim wykorzystaniem idei, motywów, figur, obrazów, wiedzy i koncepcji czerpanych z dorobku ogólnokulturowego, europejskiego. Taka postać wybitnego Łemka z  XIX wieku jest bardzo potrzebna poszukującym wzorów w  przeszłości współczesnym Łemkom, którzy nie mogą się opierać na pewnych schematycznych i uproszczonych wyobrażeniach o czasach budzicielskich. Potrzebny jest bardziej otwarty, wielostronny wzór bycia kulturowego, który pozwoli rozumieć siebie w sposób podmiotowy i niezależny, określony własnymi autonomicznymi decyzjami w sytuacji wielopoziomowej pograniczności. Taki jest bowiem kontekst i  takie wyzwania dla tych, którzy chcą podtrzymywać i rozwijać swą tożsamość łemkowską dzisiaj.


Ä îęó ě ĺ í ňű Dokumenty


Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los Bogdan Horbal W 1490 roku Szwajpolt Fiol (ok. 1460–1526) otworzył w Krakowie drukarnię i jako pierwszy w  Polsce wydał cztery cyryliczne książki na potrzeby Cerkwi Prawosławnej. Zastanawiano się nad tym, skąd u Niemca takie zainteresowania i ze względu na bliskość Łemkowyny pochopnie sugerowano, że stamtąd pochodził1. Zaprzeczają jednak temu opublikowane materiały źródłowe2. Dalej jednak nie wiemy skąd mieli takie zainteresowania on i jego mecenas – Jan Thurzon/Turzon (1437–1508), który pochodził z Lewoczy a mieszkał w Krakowie, gdzie był rajcą i przez jakiś czas burmistrzem. Po procesie, który Szwajpoltowi (nie wiadomo dokładnie za jaką herezję)3 wytoczono w  Krakowie, mieszkał ten impressor librorum Ruthenorum właśnie w Lewoczy. Następnie w  granicach Rzeczypospolitej powstały cyryliczne drukarnie bardziej oddalone od Łemkowyny (Wilno, 1525; Zabłudów, 1568–1570). W  1573 roku Iwan Fedorowycz (ok. 1525–1583) otworzył pierwszą cyryliczną drukarnię we Lwowie. Na przestrzeni XVII w. w tym mieście istniało kilka cyrylicznych drukarń, z których cerkiewne ksiażki trafiały także na Łemkowynę. Przykładowo w łemkowskich cerkwiach znajdowały się następujące wydania lwowskich drukarń: Октоих (1630) w  Bartnem (?), Часослов (1642) w Gładyszowie, Октоих (1644) w Leszczynach i w Bartnem, Минея Праздничная (1651) w  Leszczynach, Апостол (1654) w  Kunkowej, Трiод Постни (1664) w  Regietowie, Євангелiя (1665) w Rozdzielu, Октоих (1671) w Bielance, Трiод Цвiтни (1688) 1  Zdaje się, że pierwszy z  tą sugestią wystąpił Пантелеймон Ю  р  ь  е  в, w  artykule: Первопечатник в Кракове, który w 1967 roku ukazał się w gazecie „Русский Голос” (Warszawa). Za nim Fiola opisywali jako Łemka: О. Г у б к о, До початкiв українського друкарства, „Архiви України”, nr 3, Київ 1969, s. 23 i О. С о к о л и ш и н, Лемко-першодрукар церковно-словяанських книг кирилицею: у 480-рiччя появи друкiв Святополка Фiоля (1971?). 2  Kwestię pochodzenia Fiola i  różne na tę sprawę poglądy dyskutuje: Sz.K.  Z  i  m  m  e  r, Beginning of Cyrillic Printing in Cracow, 1491, red. L. Krzyżanowski, I. Nagurski przy współpracy K.M. Olszer, Boulder, Colo., New York 1983, s. 30–33. 3  Choć w literaturze przedmiotu podaje się różne przyczyny procesu, autorzy zgadzają się, że proces o herezję był jedynie środkiem do zamknięcia drukarni i zaprzestania produkcji cyrylicznych ksiąg. Sz.K.  Z  i  m  m  e  r, op. cit., s. 29, udawadnia, że Szwаjpolta nie sądzono (bezpośrednio) za drukowanie cyrylicznych ksiąg. M. W i s z n i e w s k i, Historya literatury polskiej, t. 3, Kraków 1841, s. 83 tak próbował wyjaśnić co się stało: „(...) bo w XV wieku, wszystko cokolwiek językiem ojczystym w rzeczach religijnych pisano, w umysłach odszczepieństwem i krwawą wojną hussycką nie dawno przerażonych, jakąś obawę i podejrzenie wzniecało (...)”.

25


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

w Ropkach, Минеа Празднична (1694) w  Ropkach. Dochodziły też na Łemkowynę cerkiewne księgi drukowane w Poczajowie (gdzie drukarnia istniała od 1730 roku). Kilka z nich znajdowało się w cerkwi w Leszczynach: Апостол (1759), Псалтир (1763), Трiод Цвiтни (1786)4. Dodajmy tu, że około 1680 roku drukarnia w Trnavie nabyła cyryliczne czcionki5. Właśnie tam w  1698 roku wydrukowano pracę biskupa mukaczewskiego Josepha de Camillisa (1641–1706): Катехизис для наоуки оугроруским людем. Tłumaczem katechizmu (biskup de Camillis był Grekiem) był ksiądz Iwan Kornyckij, pochodzący z Galicji, prawdopodobnie z Łemkowyny6. Choć drukowane słowo docierało na Łemkowynę, nie wiemy kiedy się ten proces rozpoczął i  jakiego nabrał rozmachu we wczesnych latach cyrylicznego drukarstwa. Wpisy donacyjne albo nie zachowały się, albo nie są jeszcze odczytane. Koszt nabycia drukowanej księgi był znaczny. Przykładowo na Октоих z  1644 roku podarowany do cerkwi w  Leszczynach 21 stycznia 1667 r. przez proboszcza Matwija i  mieszkańców każdy z gospodarzy przekazał 15 groszy a proboszcz dał m.in. 3,15 zł., koszyk owsa i 4 metry płótna cienkiego7. W  Leszczynach dobrze sie wtedy mieli, skoro w  drukowanej Mineji Świątecznej (1651) z Leszczyn znajdujemy zapis (w tłumaczeniu na język polski): „Księga zakupiona do cerkwi w  Leszczynach 7 kwietnia 1671 roku przez sołtysa Jakowa Wancyszaka wraz z małżonką Julianną za własne 32 złote w intencji zbawienia i odpuszczenia grzechów swoich i swoich rodziców”8. Czy jednak każdą parafię stać było na drukowane księgi? Tego nie wiemy. Natomiast wiemy, że w 1667 roku Stefan prezbiter rychwałdski odręcznie skopiował u siebie w domu tekst Ewangelii pouczającej, która ukazała się drukiem w Kijowie w 1637 roku. Nie było to posunięcie odizolowane9. Nie należy uważać, że koszt rękopiśmiennej księ4  Wszystkie wspomniane wydawnictwa znajdują się w bibliotece cyfrowej Ośrodka Kultury Prawosławnej ELPIS w  Gorlicach, http://www.okp-elpis.pl/digit,0,0,Cyfrowe_zasoby.html; Muzeum Historyczne w Sanoku (184) oraz Muzeum Budownictwa Ludowego w Sanoku (64) posiadają liczne starodruki, z  których niektóre pochodzą z  łemkowskich parafii: I.  D  m  i  t  r  z  a  k, Bibliografia ucrainików w  zbiorach bibliotek sanockich, [w:] Materiały do dziejów Podkarpacia we Lwowie i  „ucrainica” na Podkarpaciu: Lwowska Biblioteka Naukowa im. Stefanyka we Lwowie, biblioteki sanockie: przewodnik po zbiorach, red. L. Puchała, Sanok 2006, s. 34–37, 64–65. 5  R. C l e m i n s o n, Cyrillic Printing in Trnava, c.1680–1727, „Oxford Slavonic Papers” 1993, nr 26, s. 40–54. 6  P. R. M a g o c s i, B. S t r u m i n s’ k y i, The First Carpatho-Ruthenian Printed Book, „Harvard Library Bulletin” 1977, nr 25, s. 301. 7  Nota zaczerpnięta z Katalogu Starodruków ELPIS, http://www.okp-elpis.pl/museum,starodruk_open,1148,2,Oktoich__Lwów_1644.html. 8  Zob.: Katalog Starodruków ELPIS, http://www.okp-elpis.pl/museum,starodruk_open,1148,2,Oktoich__Lwów_1644.html. 9  A.  N  a  u  m  o  w, Wstęp, [w:] Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w  Polsce, oprac. A. Naumow, A. Kaszlej, przy współpracy E. Naumow i  J. Stradomskiego, wyd. 2 zmienione, Kraków 2004, s. vii; A. K a s z l e j, Wpływ cerkiewnosłowiańskiej książki drukowanej na rękopiśmienną (na podstawie zbiorów Biblioteki Narodowej w  Warszawie), [w:] Najstarsze druki cerkiewnosłowiańskie i  ich stosunek do tradycji rękopiśmiennej: materiały z  sesji, Kraków, 7–10 XI 1991 r., red. J. Rusek, W. Witkowski, A. Naumow, Kraków 1993, s. 167–178, Kaszlej także przypuszcza, że kopiści często przepisywali księgi drukowane, ale podkreśla, że jest to trudno potwierdzić bez żmudnych badań porównawczych. Twierdzi on, że wpływ cerkiewnosłowiańskiej książki druko-

26


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

gi był niski, dlatego też księża brali się za tę pracę sami, przepisując księgi dla swojej parafii, a jeśli im to szło dobrze i mieli czas, mogli też ewentaulnie pomyśleć o przepisywaniu na sprzedaż10. Jeszcze na początku XIX wieku produkowano rękopiśmienne księgi cerkiewne. Z tego okresu pochodzi Ewangelia pouczająca, która znajdowała się w cerkwi w Złockiem11. Od XVI do XVIII w. na Łemkowynie rozwijał się ruch edukacyjny, w  którym wykorzystywano lokalną odmianę mowy ruskiej. W  ciągu tych stuleci lokalni skrybowie, w  większości anonimowi, przepisali lub przetłumaczyli wiele utworów liturgicznych, czasem z  dodaniem objaśniających tekstów12. Rękopiśmienne księgi, które były spisywane pismem ustawnym, a  od pierwszej połowy XVII wieku półustawnym, czarnym tuszem na papierze i były podobno wykonane dla każdej parafii na Łemkowynie13, obejmowały14: Акафист/akatyst – hymn liturgiczny składający się z 13 kondakionów i 12 ikosów na pochwałę Jezusa Chrystusa, Matki Boskiej lub świętych; Апостол/apostoł – księga liturgiczna zawierająca: Dzieje Apostolskie, 7 Listów Powszechnych, 14 Listów Apostoła Pawła i teksty części zmiennych na Boskiej Liturgii; Часослов/horologion – księga do odprawiania codziennych nabożeństw. Zawiera m.in. modlitwy poranne, rytuał nabożeństw cyklu dobowego, ważniejsze pieśni Wielkiego Tygodnia, święta Wielkanocy i Tygodnia Paschalnego, tropariony niedzielne 8 tonów, 12 wielkich świąt, tropariony innych świąt oraz ku czci wielkich świętych; Четвероєвангелиє (євангелиє тетр) – tekst czterech ewangelii: według św. Mateusza, św. Marka, św. Łukasza i św. Jana; Iрмолой (iрмологiон)/irmołogion – składa się z irmosów – początkowych kanonów z Oktoicha, Triodi i Mineji; Iзборник/izbornik – zawiera wpisy o bardzo różnorodnej treści, w których znajdowały się wyjątki z  pism ojców kościoła, sentencji, zagadek, traktatów z  dziedziny filozofii, gramatyki, historii itd.; wanej na rękopiśmienną był niewielki, choć zawdzięczano jej wprowadzenie do rękopisów strony tytułowej, spacji międzywyrazowej oraz w  pewnym stopniu przeniknięcie do nich zachodnioeuropejskich prądów artystycznych w dziedzinie ornamentyki. 10  В. Ф р и с, Iсторiя кириличної рукописної книги в Українi, Львiв 2003, s. 137. 11  Był to bardzo późny okres na tworzenie tego typu utworów, gdyż jeszcze w połowie XVIII wieku miały się one zdezauktualizować, zgodnie z tym co twierdzi: Г. Ч у б а, Учительнi Євангелiя другої половини ХVI – першої половини ХVII ст. в  iсторiї українського проповiдництва, [w:] Język, literatura, kultura, historia Ukrainy, red. W. Mokry, Kraków 2003, s. 64. 12  Był to pierwszy etap rozwoju literatury łemkowskiej. Periodyzację rozwoju literatury łemkowskiej podała H. D u ć - F a j f e r, Literature: Lemko Region, [w:] Encyclopedia of Rusyn Hisotry and Culture, red. P.R. Magocsi, I. Pop, Toronto, Buffalo, London 2002, s. 287–289. 13  М.  Д  з  в  i  н  к  а, Лiтература пiвнiчних земель, [w:] Лемкiвщина: земля-людиiсторiя-культура, red. Б. Струмiнський, „Записки НТШ”, t. 1, „Iсторично-Фiлософiчна Секцiя”, t. 206, Нью Йорк-Париж-Сидней-Торонто 1988, s. 380. 14  W  sporządzeniu listy z  objaśnieniami pomocne były strony: Parafii Prawosławnej św. męcz. arch. Grzegorza http://liturgia.cerkiew.pl/page.php?id=14; K.  B  o  n  d  a  r  u  k, Księgi używane w  Cerkwi, [w:] http://www.old.cerkiew.pl/prawoslawie/text.php?id=245 oraz Księgi Liturgiczne na: http://www.grekokatolicy.pl/artykuly/Tradycja-liturgiczna/ksiegi-liturgiczne.html.

27


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Мiнея/mineja – zbiór 12 ksiąg odpowiadających dwunastu miesiącom, które zawierają poezję chrześcijańską ku czci świętego lub święta na każdy dzień roku (zawiera także części zmienne do jutrzni i nieszporów). Wyróżnia się mineje: miesięczne, ogólne i świąteczne/цвiтна (zbiór tekstów liturgicznych na poszczególne święta); Oсмогласник (октоiх)/ośmiogłasnik – księga zawierająca materiał liturgiczny przeznaczony dla nabożeństw w ciągu tygodnia, rozdzielony na 8 tonów powtarzających się co 8 tygodni; Помянник/pomjannik – nieduża książeczka zawierająca tekst nabożeństw za zmarłych (панихида) i za żywych (молебень); Пролог/prolog – zbiór zwięzłych żywotów przeznaczonych do odczytywania podczas nabożeństwa; Псалтир/psałterz – zwiera 150 psalmów podzielonych na 20 katyzm, a  każda katyzma podzielona jest na trzy części; Служебник (литургикон)/służebnik – księga zawierająca następujące nabożeństwa: Boska Liturgia – Św. Jana Chryzostoma, Św. Bazylego Wielkiego i Św. Grzegorza Wielkiego; Nieszpory i  Jutrznia. Na końcu księgi znajdują się części zmienne nabożeństw uporządkowane według 12 miesięcy roku; Требник/euchologion – księga zawierająca teksty nabożeństw, sakramentów, molebnów, a także modlitwy na różne potrzeby wiernych (poświęcenie domu, świątyni, etc.); Tрiод пiстна/triodion postny – księga zawierająca kanony składające się z  3 pieśni oraz prawidła żywieniowe i liturgiczne na okres Wielkiego Postu i czasu przygotowania do niego; Tрiод цвiтна/triodion kwietny – księga obejmująca cykl nabożeństw od Wielkanocy do Zesłania Ducha Świętego; Трифолой (трефолой) – księga nabożeństw na święta (Jezusowe, Bogurodzicy i świętych); Учительне (толкове) євангелиє/ewangelia pouczająca (postylla/homiliarz) – księga zawierająca zbiór kazań na niedziele i  święta w  przystępny sposób i  w  języku zrozumiałym dla parafian komentujących fragmenty Biblii; Устав церковний (типикон)/typikon – zawiera szczegółowy opis wszystkich nabożeństw na cały rok liturgiczny i metody korzystania z wszystkich pozostałych ksiąg liturgicznych. Przepisywaniem lub tłumaczeniem utworów liturgicznych zajmowali się między innymi członkowie szkół rękopiśmiennych (школа книгописцiв) istniejących w Sanoku oraz w Odrzechowej15. Najstarszy znany utwór szkoły w Sanoku to Апостол datowany na 1502 15  Dodajmy tu, że Odrzechowa miała wiejskich pisarzy conajmniej od początku XVI wieku. Dwa wczesne dokumenty autorstwa tych pisarzy opisali: М. Г р у ш е в с ь к и й, Два селянськi контракти купна продажi з початку ХVI столiття, „Записки НТШ”, t. 50, Львiв 1902, s. 1–6; I. П а н ь к е в и ч, Двi лемкiвськи грамоти з початку ХVI столiття, „Slavia”, t. 23, Praha 1954, s. 23–46. Osiemnaście tomów nieco młodszych dokumentów z Odrzechowej jest przechowywanych w Centralnym Państwowym Archiwum Historycznym we Lwowie. Wyciąg z tej kolekcji, która zawiera dokumenty z okresu 1549–1691 opublikowali: I.М. К е р н и ц к и й, О.А. К у п ч и н ц ь к и й, Л.Л. Г у м е ц ь к а, Акта села Одрехови, Киïв 1970. Istnieją również opisy morfologiczne, fonetyczne i leksykalne języka tych dokumentów: I.М. К е р н и ц к и й, Фонетичнi особливостi мови ‘Вiйтiвських кних’ ХVI–ХVII ст. с. Одрехови в порiвнаннi з сучасними говорами, [w:] Дослiдження

28


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

rok, którego autorem był Kopista Paweł, namiestnik (dziekan) sanocki. Natomiast Fiodor diak Odrzechowski był kopistą Mineji z połowy XVI wieku16. W 1624 roku sporządzono dla cerkwi w Piorunce Євангелиє-тетр, a jej autorem był ubogi sługa boży Wasyl z Odrzechowej. Rękopiśmienną literaturę tworzyli też lokalni skrybowie. Iwan Franko pisał ponad sto lat temu, że: письменство [...] спочивало в рукописах, розсипаних по курних мужицьких хатах, дякiвках або парафiяльних горищах; маса пам’яток, без сумнiву, затратилась, не раз на наших очах17.

Najwyższego lotu rękopisy powstawały w monasterach a  następnie w  miastach gdzie pracowali fachowcy. Inni kopiści trudnili się tym procederam dorywczo, nie mając do niego żadnego profesjonalnego przygotowania, a zatem rezultaty ich pracy nie były takie jak mnichów18. Franko dodawał, że: „Лiтература була популярною, без церковiзмiв, бо писалося для люду”19. Halina Czuba, współczesna badaczka, która poświęciła dużo uwagi ewangeliom pouczającym, uściśliła powyższą opinię podając, że pisane one były: „простою мовою, що характеризувалася значним народно-розмовним елементом”20. Janusz Rieger natomiast podkreśla, że pośród szeregu przejrzanych przez niego ewangelii pouczających część pisana była cerkiewszczyzną a  część „prostą mową”21. Przyznaje on, że oznacza to, iż ta ostatnia była uznawana za godną użycia w  piśmie ale jednocześnie pokreśla, że potrzebne jest szersze badanie mowy utworów rękopiśmiennych w  celu odpowiedzenia na pytanie czy preferowano język cerkiewnoruski, czy też może „prostą mowę”22. Dodajmy tu, iż uważa się, że teksty liturgiczne pisane w języku i матерiали з украïнськоï мови, t. 4, Киïв 1963, s. 82–106; Idem, Морфологiчнi особливостi мови ‘Вiйтiвських кних’ ХVI–ХVII ст. с. Одрехови, колишнього Сянiцького повiту, [w:] Дослiдження i  матерiали з  украïнськоï мови, t. 5, Киïв, 1962, s. 90–110; Idem, Судово-адмiнiстративна i  суспiльно-економiчна лексика ‘Вiйтiвських кних’ ХVI–ХVII ст. с. Одрехови, колишнього Сянiцького повiту, на Лемкiвщинi, [w:] Дослiдження i матерiали з украïнськоï мови, t. 6, Киïв 1964, s. 91–108. Zobacz też: О. К р о в и ц ь к а, Писемнi памятки ХVI–ХVII ст. з Лемкiвщини в  iсторiї української мови, [w:] Łemkowie, Bojkowie, Rusini – historia, współczesność, kultura materialna i  duchowa, pod red. S. Dudry, B. Halczaka, A. Ksenicza, J. Starzyńskiego, Legnica– Zielona Góra 2007, s. 465–472. 16  Rękopisy cerkiewnosłowiańskie…, nr 560. 17  I. Ф р а н к о, Нариси з iсторiї української лiтератури в Галичинi, [w:] I. Ф р а н к о, Зiбрання творiв у двадцяти томах, t. 16, Киïв 1955, s. 141. 18  В. Ф р и с, Iсторiя кириличної рукописної книги в Українi, Львiв 2003, s. 118. 19  I. Ф р а н к о, Нариси з iсторiї…, s. 141. 20  Г. Ч у б а, Учительнi Євангелія..., s. 75. 21  M.  M  o  s  s  e  r, Что такое «простая мова», “Studia Slavica Hungarica”, t. 47:3/4, Budapest 2002, s. 221–260; twierdzi, że był to literacki, niekodyfikowany język używany na Rusi w  XVI–XVII wieku, którego podstawą był język ruski. Autor tekstu napisanego w  „prostej mowie” ruszczył fleksję, słowotwórstwo i  system dźwiękowy, używał cyrylicznego alfabetu ale słownictwo i  składnia pozostawały w  zasadzie polskiе, bez względu na to czy tłumaczono tekst z języka polskiego, czy nie. 22  J. R i e g e r, Przedmowa, [w:] E. R u d o l f - Z i ó ł k o w s k a, Wielkie zwierciadło

29


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

cerkiewnosłowiańskim proboszcz czytał (wygłaszał) „у народнiй фонетицi, що значно ‘наближало’ їх до слухача”23. Na Łemkowynie w rękopiśmiennej literaturze na tyle często pojawiały się elementy mowy Łemków24, że Iwan Franko, który czytał wiele i  opublikował kilka urywków z łemkowskiej rękopiśmiennej literatury25, konkludował, iż: “лемкiвський дiалект дуже виразно проявляє себе в  численних писанях ХVII i  ХVIII в.”26. Iwan Ohijenko wprost nazywał jeden z  utworów przekładem na język łemkowski27 a  Peter Žeňuch stwierdza, że językiem śpiewnika nieznanego autora z  XVIII wieku jest „lemkovský dialekt s  lexikálnymi prvkami polskeho, ukrajinského a  slovenského jazyka”28. Skoro pisało się dla ludu, to najlepszym tekstem był właśnie ten napisany w  języku jak najbardziej zbliżonym do mowy ludu29. Wykorzystanie elementów języka łemkowskiego w  utworach łemkowskich kopistów nie przeszkadzało tym dziełom znajdować drogę do parafii poza Łemkowyną. I tak przykładowo w  1605 roku Timofiej karczmarz z  wsi Trościaniec wraz z  żoną Ogafiją kupił za 6 złotych i 90 groszy szesnastowieczną Ewangelię pouczającą do cerkwi w jego wsi30. W  języku tego dzieła wskazano na łemkowskie elementy i  ze wzgędu na wykorzystanie żywego języka ruskiego zaliczono ten kodeks do najcenniejszych zabytków ruszczyzny XVI wieku31. przykładów w ruskim tłumaczeniu Joana Prysłopskiego z 1732 roku, Kraków 2004, s. 8. 23  Г. Ч у б а, Польсько-украінські контакти у розвитку української біблістики другої половини XVI–початку XVII ст., [w:] Dziedzictwo polsko-ukraińskie, red. S. Chazbijewicz, M. Melnyk, K. Szulborski, „Studia Politologiczne”, t. 2, Olsztyn 2006, s. 263–264. 24  Łemkizmy znalazły się także w słynnej Peresopnyckiej Ewangelii. Zwracał na to uwagę: I. О г i є н к о, Пересопницька євангелiя, „Путь правди 1”, Warszawa 1930, s. 12–32. Dziś podaje się, że nad tekstem pracowały trzy osoby, ale z  Łemkowyną związany był tylko Mychał Wasylewycz z Sanoka (kopista większej części utworu): Л.А. Д у б р о в i н а, Л.А. Г н а т е н к о, Археографiчний та кодикологiчний опис Пересопницького Євангелiя, [w:] Пересопницьке Євангелiє 1556–1561: Дослiдження. Транслiтерований текст. Словопоказчик, red, I. П. Чепiга, Київ 2001, s. 82–85, http://irbis-nbuv.gov.ua/E_LIB/00000111.pdf. 25  Urywki z  tekstów Samboryny, ks. Prysłopskiego oraz z  rękopisu z  Małastowa Franko umieścił w: Апокрифи i  лєґенди з  украïнських рукописiв/Codex Apocryphus e manuscriptis ukraino-russicis, t. 4, Львiв 1906. 26  I. Ф р а н к о, Лiтературна мова i дiалекти, [w:] I. Ф р а н к о, Зiбрання творiв у двадцяти томах, t. 16, Киïв 1955, s. 339. 27  I.  О  г  i  є  н  к  о, Псалтир середини XVIII ст. в  лемкiвському перекладi, „Записки НТШ”, t. 99, Львiв 1930, s. 97–140. 28  P. Ž e ň u c h, Cyrilské rukopisné spevníky lemkovskej proveniencie v Národnom múzeu v Prahe, [w:] Калофонiя, t. 2, red. Ю. Ясiновський, Львiв 2004, s. 230. 29  Franko narzekał, że po okresie wykorzystania łemkowskiego w  rękopiśmiennej literaturze, łemkowscy pisarze zupełnie ten trend zarzucili w XIX wieku i dopiero w drugiej połowie tegoż wieku zaczęli ponownie (choć na ograniczoną skalę) wprowadzać łemkowski do swoich utworów pisanych jazyczjem. 30  Rękopisy cerkiewnosłowiańskie…, nr 298. 31  J. J a n ó w, Język ruski w ewangeliarzu kaznodziejskim z Trościańca, Wstęp i Część I: Cechy fonetyczne, „Sprawozdania Towarzystwa Naukowego we Lwowie”, t. 9, z. 3, Lwów 1930, s. 197–206. Zobacz też jego: Legendarno-apokryficzne opowieści ruskie o męce Chrystusa, „Pra-

30


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

Choć cerkiewna literatura wyraźnie dominowała w początkowym okresie działalności literackiej Łemków, nie była ona jedyną uprawianą literaturą. Najstarszym znanym przykładem świeckiej pracy, której autorem mógł być Łemko, jest tłumaczenie kroniki Marcina Bielskiego: Космографiя описанiе всего свѣта, które powstało najwcześniej w  1585 roku32. Natomiast na marginesie Minei Prazdnicznej z  XVII wieku anonimowy autor zapisał w 1702 roku kilka wierszy, które są najstarszymi znanymi przykładami łemkowskiej poezji33. Gdzieś pomiędzy 1742 i 1766 Stefan Samboryna ułożył sporych rozmiarów (ponad 400 kart) dzieło: Исторiе розмаите з  рымских и теж инших авторов коротко зобране, które także zawierało kazania, część Ewangelii według św. Jana, pouczenia, opowiadania, i  inne utwory34. Główna część pracy była tłumaczeniem (z  polskiej edycji) popularnych w rusińskich Karpatach w późnym XVII wieku Gesta Romanorum35. Przykłady łemkowskich rękopiśmiennych ksiąg przetrwały do II wojny światowej w prywatnych bibliotekach łemkowskich księży. Ksiądz Roman Prysłopskij (1866–1941) z  Żegestowa posiadał taką bibliotekę. Wśród utworów, które tam przechowywał był łemkowski przekład psałterza autorstwa ks. Ioanna Prysłopskiego (1700–1773): Псалтыръ Давида (ok. 1760)36. Ksiądz Prysłopskij, będąc pod wpływem Oświecenia, przetłumaczył (w  1732 roku) także 273 historie edukacyjne z  polskiego tłumaczenia zachodnioeuropejskiego Magnum Speculum czyli Wielkiego Zwierciadła Przykładów37. Ks. Ioann Prysłopskij był podobno także autorem dwu innych utworów: Литургикон св. Iоана Золотоустого i Ирмологiон. Jego zbiór Пѣсни церковныя на всѣ праздники (1734) przygotowany został z  pomocą pracy Pamwy Beryndy: Лексикон славеноросский альбо имен толкование (1627)38. Podobnym do tej ostaniej pracy Prysłopskiego i  w  przybliżeniu z  tego samego czasu był utwór Dаmiana Łewyckiego pod tytułem Сборникъ духовныхъ стиховъ и пѣсней39. ce Filologiczne”, t. 15, z. 2, Warszawa 1931, s. 1–118. 32  В.  Л  е  в, Украïнський переклад „Хронiки” Мартина Бiельского, „Працi Украïнського наукового iнституту”, t. 29, „Серiа фiльольоґiчна”, t. 4, Warszawa 1935, s. 8, http://litopys. org.ua/djvu/bielski_pereklad.djvu 33  B. S t r u m i ń s k i, Wiersze ukraińskie z początku XVIII w. na marginesach „Minei prazdniczej” z XVII w., „Slavia Orientalis” 1860, t. 9, nr 2, s. 385–406.

34  I. Ф  р  а  н  к  о, Карпато-руське письменство ХVII–ХVIII вв., [w:] I.  Ф  р  а  н  к  о, Зiбрання творiв у  пятдесяти томах, t. 32, Киïв 1981, s. 301–306. Dzieło to posiada też tytuł: Гисториє розмаите з  римскiх и теж инших акторов [sic!] коротко зобраны.

35  Ю. Я в о р с к i й, Повѣсти изъ „Gesta Romanorum” въ карпаторусской обработкѣ конца ХVII-го віка, „Сборник русского института в Праге”, Прага 1929, s. 351–388. 36  I. Ф р а н к о, Карпато-руське письменство …, s. 306–311; I. О г i є н к о, Псалтир середини …, s. 97–140. Rękopis ten przechowywano w  rodzinie Prysłopskich z  pokolenia na pokolenie. Na karcie 151 istnieje podpis jednego z  właścicieli: Феодосiй Прислопскый Солтис Камянскый. 37  E. R u d o l f - Z i ó ł k o w s k a, Łemkowskie ‘Zvercadlo’ Ioana Prysłopskiego z 1732 roku, „Slavia Orientalis” 2003, nr 4, s. 563–580; Idem, Wielkie zwierciadło przykładów w ruskim tłumaczeniu Ioana Prysłopskiego z 1732 roku, Kraków 2004. 38  I. Ф р а н к о, Карпато-руське письменство …, s. 339. 39  Opis tego rękopisu podaje: Ю. Я в о р с к i й, Новыя данныя для историi старинной

31


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Pisząc o muzyce cerkiewnej wspomnijmy, że na 189 odnalezionych rękopiśmiennych zbiorów muzyki cerkiewnej z terenu Greckokatolickiego Biskupstwa Przemyskiego (XVII–XVIII wiek) dwadzieścia pochodzi z  terenu Łemkowyny40. Służyły one nie tylko do śpiewu cerkiewnego, ale także do nauki muzyki i teorii muzyki. Irmołoj z końca XVII wieku zawiera zapis: „Iван Демянович з  Грабу учыл на тим ярмолоиї”41. Niektóre posiadały zapisy na marginesach dotyczące historii poszczególnych wsi i politycznych wydarzeń. Najstarszym znanym zbiorem łemkowskiej rękopiśmienniczej muzyki cerkiewnej jest dzieło Aleksandra Fedynowycza z Odrzechowej (1667). W 1670 r. Iosyf Krejnyckij z Gładyszowa złożył kolekcję muzyki cerkiewnej z intencją podarowania jej cerkwi św. Mikołaja w  Zasławiu. Siedem lat później, już będąc jerodiakonem Ławrowskiego Monasteru, stworzył następną taką kolekcję. Tego typu kolekcje interesowały Juliana Jaworskiego (1873–1937), profesora Uniwerstytetu Kijowskiego, który kilkakrotnie podróżował po Łemkowynie (przed i po I wojnie światowej) i zbierał rękopiśmienne utwory muzyki cerkiewnej. Jaworskij później studiował zebrane materiały, ale wyników jego pracy nad nimi chyba nigdy nie wydrukowano. Jedynie dużo później Aleksandra Hnatiuk opublikowała pracę, która zawiera przykłady z muzyki cerkiewnej zebranej przez Jaworskiego i innych badaczy42. Wszystkie bezcenne prywatne biblioteki, które istniały na Łemkowynie były w następstwie wysiedleń lat 40. XX w. albo zniszczone albo podzielone na mniejsze części i  rozproszone. Niektóre z  rękopiśmiennych łemkowskich utworów zostały przeniesione przed wojną do Muzeum Łemkowszczyzny w Sanoku. Dr Franc Kokowśkyj (1885–1940) podawał, że muzeum w  Sanoku posiadało 548 ksiąg, w  tym ponad 100 rękopiśmiennych i  2782 dokumenty. Wśród nich znajdowała się Ewangelia pouczająca z  Radoszyc, którą sporządzono w XVII wieku częściowo po łemkowsku43. Muzeum przestało istnieć wkrótce po wojnie. W Sanoku jeszcze w czerwcu 1944 roku powiatowy radca szkolny Willy Huber, który wcześniej nakazał połączyć polskie малорусской пѣсни и вирши, Львов 1921, s. 26–30. 40  J.  J  a  s  i  n  o  w  s  k  i  j, Znaczenie eparchii przemyskiej w  rozwoju ukraińskiej muzyki cerkiewnej, [w:] Polska–Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa, t. 2, pod red. S. Stępnia, Przemyśl 1994, s. 403–428. W nieco późniejszym swoim katalogu Irmołojów (1996) Jasinowskij opisuje około 30 dzieł które używane były na Łemkowynie (zobacz indeks miejscowości w jego pracy). 41  Ю.  Я  с  i  н  о  в  с  ь  к  и  й, Українськi та бiлоруськi нотолiнiйнi Iрмолої 16–18 столiть: Каталог i кодикологiчно-палеографiчне дослiдження, Львiв 1996, nr. 235. 42  О. Г н а т ю к, Бароковi духовнi пiснi з рукописних спiваникiв XVIII ст. Лемкiвщини, Львiв 2000. 43  Ф.  К  о  к  о  в  с  ь  к  и  й, Музей „Лемкiвщина” в  Сяноцi, [w:] Вибранi статтi та оповiдання, red. Н. Ткачовa, Тернопiль 2010, s. 154. Kokowśkyj opublikował dwa artykuły o tym samym tytule (1934, 1937) ale nie jest jasne, który przedrukowano w tym zbiorze (a może artykuł z 1937 roku był reprintem tego wcześniejszego?). Jeśli nawet informacja o ponad stu rękopiśmiennych cyrylicznych księgach w  muzeum pochodzi z  1937 roku, to należy podkreślić sukces organizatorów muzeum gdyż powstało ono jedynie kilka lat wcześniej, w 1931 roku. Zabezpieczenie dużej ilości różnorodnych zbiorów (wszystkich eksponatów było wtedy 7515) było najprawdopodobniej bezpośrednim następstwem kolekcjonerskich podróży po łemkowskich wsiach, które odbywały osoby związane z  muzeum, nie poprzestając na apelach wysłanych do poszczególnych wsi o składanie darów do muzeum.

32


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

i łemkowskie muzeum w Sanoku pod ukraińskim zarządem44, kazał spakować do czterech skrzyń szereg eksponatów z obu muzeów, w tym 47 rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich. Jedną ze skrzyń odnaleziono w  1947 roku koło Jawora na Dolnym Śląsku ale nie była to skrzynia z rękopiśmiennymi księgami45. Mogły one ulec zniszczeniu albo być sprzedane lub zajęte przez Armię Czerwoną i  wywiezione do Związku Radzieckiego. Nie jest jasne, czy zachował się spis rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich z  Muzeum Łemkowszczyzny w Sanoku, jeśli taki w ogóle istniał. Los nie był łaskawy dla rękopiśmiennej literatury cerkiewnej już dużo wcześniej. Istniał zwyczaj grzebania księży razem z  ich ewangeliami. Po wynalezieniu druku introligatorzy czasem wykorzystywali rękopisy jako makulaturę. Zaczytywano psałterze, wykorzystywane także do czuwania przy zmarłych oraz czasosłowy, które pełniły też rolę elementarzy do nauki czytania46. Mychajło Dzwinka sugerował, że liczne rękopiśmienne wydania z Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w  Przemyślu, w  tym te pochodzące z  Łemkowyny, rozesłano po wojnie do bibliotek Warszawy, Krakowa, Wrocławia, Torunia i innych miast. Twierdził on, że pomimo ogromnego zniszczenia kultury łemkowskiej podczas wysiedleń w  latach 40. polskie kolekcje posiadają rękopiśmienne księgi cerkiewne z  prawie wszystkich wsi łemkowskich, a w niektórych przypadkach więcej niż jedną z danej wsi. Zbiory te jednak, według jego oceny, pozostawały w  latach 80. w  zasadzie nieznane i czekały na opis47. Dziś dysponujemy wspomnianym wcześniej katalogiem: Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce (2002, wyd. 2 zmienione 2004), który przygotowali Aleksander Naumow oraz Andrzej Kaszlej przy współpracy z  Ewą Naumow i  Janem Stradomskim. Choć znajdujemy tam związane z  Łemkowyną rękopisy, nie są one jednak tak liczne, jak chciał tego Dzwinka. Andrzej Kaszlej48, po przeanalizowaniu informacji na temat powojennych losów materiałów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w  Przemyślu, stawia wniosek, że zbiory rękopiśmienne tejże biblioteki prawie w  całości trafiły do Biblioteki Narodowej i nie uległy rozproszeniu. Podaje on jednak też, że nie posiadamy żadnego inwentarza Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w  Przemyślu z  okresu międzywojennego kiedy jej zbiory uległy znacznemu powiększeniu oraz wskazuje na brak dokumentów zdawczo-odbiorczych z czasu powojennego kiedy likwidowano bibliotekę. 44  Nowe muzеum przeniesiono do sanockiego zamku, co niewątpliwie podniosło jego rangę. Kierujący muzeum Lew Gec (1896–1971) wspominał, że: “[...] I  знову п’ять кiмнат заповнить наш лемко своїми речами i  своєю культурою [...] Це ж пам’ятник, традицiя, iсторiя, культура, мистецтво першорядне [...] до музею звозять експонати селяни i  треба признати, що кожне село, де ми тiльки звернулись з проханням, виповнило поручене завдання [...]” (О. С и д о р, Лев Ґец i Музей „Лемкiвщина” в Сяноцi, „Памятки України: iсторiя та культура”, t. 27, nr 110, Київ 1995, s. 153–158). Pozostaje pytanie czy przeniesiono tam więcej rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich z Łemkowyny? 45  E. Z a j ą c, Zarys dziejów Muzeum Historycznego w Sanoku, „Rocznik Sanocki” 1979 t. 4, s. 274–280. 46  A. N a u m o w, Wstęp, [w:] Rękopisy ..., s. vii. 47  М. Д з в i н к а, Лiтература пiвнiчних земель…, s. 380. 48  Zobacz jego Wstęp do Inwentarza rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu, Warszawa 2011.

33


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Aleksander Naumow we wstępie do wspomnianego katalogu stwierdza, że zasób rękopisów cerkiewnosłowiańskich w polskich kolekcjach znacznie zmalał po II wojnie światowej z  różnych powodów, a  nawet, że ostatnimi czasy niektóre księgi zniknęły z prywatnych kolekcji. Gdzie zatem dziś znajduję się łemkowskie rękopiśmienne księgi cyrylickie? Według jednego spisu Muzeum Historyczne w  Sanoku posiada 24 cerkiewnosłowiańskie rękopisy pochodzące z  okolicznych parafii49. W  innym natomiast podano opis 59 cerkiewnosłowiańskich rękopisów z  tegoż muzeum50. Większość z  nich nie posiada not proweniencyjnych, albo ich nie odczytano. Z tych, które posiadają takie noty, większość niestety nie pochodzi z  Łemkowyny poza tymi trzema: Czasosłow z  Dołżycy kupiony do tejże cerkwi 5 III 1626 roku, Ewangelia pouczająca z Radoszyc z przełomu wieków XVI i  XVII, oraz Tetra-Ewangelia z  Klimkówki z  XVI wieku. Parafialna biblioteka w Leszczynach posiada dwa rękopisy z interesującego nas czasu: Ewangelię pouczającą z 1611 roku, która przez jakiś czas znajdowała się w cerkwi w Radocynie oraz Apostoła z  XVI wieku. Według jednego spisu Muzeum Budownictwa Ludowego w  Sanoku posiada tylko dwa rękopisy cyrylickie51, ale w  innym katalogu podano opis dziesięciu takich ksiąg52. Z  nich tylko w  stosunku do niektórych ustalono proweniencję i  z  tej grupy z  Łemkowyny pochodzi jedna – Tetra-Ewangelia z  początku XVI wieku, prawdopodobnie ze Stawiszy. Wspomniana wcześniej Космографiя описанiе всего свѣта znajduje sie w Muzeum Narodowym w  Krakowie. Biblioteka Kapituły Rzymskokatolickiej w  Przemyślu posiada Tetra-Ewnagelię z  Węglówki (Waniwky) z  XVI wieku. Łemkowskie rękopisy znajdują się też poza granicami Polski53. Na Słowacji Štátny archív v  Prešove posiada Apostoła z  XVI wieku54. Księga ta „исписася (...) в  селi славном Моуши(н)цѣ (...) 49  Ich spis (bez proweniencji) podaje: I. D m i t r z a k, Bibliografia ucrainików w zbiorach bibliotek sanockich, [w:] Materiały do dziejów Podkarpacia we Lwowie…, s. 33. 50  Rękopisy cerkiewnosłowiańskie…, s. 562 i  opisy w  tekście. Jak się zdaje, większość tych rękopisów pochodzi z dawnego Muzeum Łemkowszczyzny w Sanoku, ale tylko jeden (Triod kwietny z 1726 roku, nr. 865) poświadczony jest jako stamtąd pochodzący. 51  I. D m i t r z a k, Bibliografia ucrainików ..., s. 63. 52  Rękopisy ..., s. 562 i opisy w tekście. 53  Trudno jest ustalić jak daleko należało by ich szukać. Przypuszczać można, że czym dalej od Łemkowyny, tym mniej prawdopodobne, aby biblioteki je mialy. Przykładowo nie wydaje się, że posiadają je brytyjskie albo irlandzkie biblioteki a  przynajmniej nie ma ich w: R. C l e m i n s o n, A Union Catalogue of Cyrillic Manuscripts in British and Irish Collections, London 1988. Można by tu sprawdzić kilka innych drukowanych katalogów: R. C l e m i n s o n, E. M o u s s a k o v a, N. V o u t o v a, O. K a r s a y, Catalogue of the Slavonic Cyrillic Manuscripts of the National Széchényi Library, Budapest–New York 2010; Н.  М  о  р  о  з  о  в  а, Кириллические рукописные книги, хранящиеся в  Вильнюсе: каталог, Вильнюс 2008; Д.  Б  о  г  д  а  н  о  в  и  ћ, Инвентар ћирилских рукописа у  Југославији XI–XVII века, Београд 1982 oraz 15 tomów: Ћирилскe рукописне књиге Библиотеке Матице српске. Instytucja ta dużo swych zbiorów prezentuje w  formacie cyfrowym na: http://digital.bms.rs/ebiblioteka/publications/index/collection:3. 54  R. C l e m i n s o n, Cyrillic Manuscripts in Slovakia: A Union Catalogue, Martin 1996, s. 88. To samo archiwum posiada też inny Apostoł z  XVI wieku o  nieznanej proweniencji (s. 85–87) ale z  pewnością z  północnej strony Karpat, ponieważ w  jego inskrypcji wspomina się

34


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

многогрi(ш)ны(м) Iваном презбитеро(м) и попо(м) моуши(н)скы(м)”. Działo się to za panowania biskupa Marcina Szyszkowskiego, czyli między rokiem 1616 a 1630. Za Apostoł ten zapłaciła jakaś Lipczycha i podarowała go do cerkwi muszyńskiej: „котрая книга неимае пренестися втале докале ей стане”55. Muzeum Narodowe w Pradze posiada pięć łemkowskich rękopiśmiennych śpiewników56. Jeden z nich jest autorstwa Josafata Jackanycza i pochodzi z 1800 roku57. Cztery inne natomiast pochodzą z  XVIII wieku58. Warto nadmienić, że wszystkie znalazł na Łemkowynie na początku lat 20. wspominany już prof. Julian Jaworskij – pierwszy w Muszynce, a pozostałe cztery we Florynce. Jest bardzo prawdopodobne, że na Ukrainie znajduje się spora liczba łemkowskich rękopisów59. Przykładowo w Narodowej Bibliotece Ukrainy im. I. Wernadskiego w Kijowie znajduje sią Ewangelia pouczająca z Pętnej (1669), Muzeum Narodowe we Lwowie posiada Ewangelię pouczającą z Wisłoczka (XVII wiek) a Biblioteka Naukowa im. W. Stefanyka we Lwowie ma w  swoich zbiorach Ewangelię pouczającą z  Wysoczan (1635)60, kóra wcześniej znajowała się w  bibliotece Domu Narodowego we Lwowie61. Biblioteka ta posiada także Oktoich-Irmołoj z drugiej ćwierci XVIII wieku, który kiedyś znajdował się w Kamiannej, Krynicy i Grybowie62. greckokatolickiego biskupa sanockiego (od 1610 roku) Atanazago Krupeckiego (zm. 1652). Zobacz też obszerną pracę: P.  Ž  e  ň  u  c  h, C.  V  a  s  i  l, Cyrillic Manuscripts from East Slovakia Slovak Greek Catholics: Defining Factors and Historical Milieu, Roma 2003. 55  Także właściciele bronili się przed utratą rękopisów jak tylko mogli. W Irmołoju z Zyndranowej (1729) czytamy: „Сей Ирмолой велебнаго отця Василiя презбитера Зиндрановского и чада его и Андрея. А хто бы сей Ирмолой от велебнаго отца украсти [мал], таковий да будет проклят Анафема, Анафема”. Ю. Ясiновський, Українськi та бiлоруськi нотолiнiйнi Iрмолої …, nr. 709. 56  P. Ž e ň u c h, Cyrilské rukopisné spevníky …, s. 225–236. 57  Opis tego rękopisu znajduje się w: J.  V  a  j  s, J.  V  a  š  i  c  a, Soupis staroslovanských rukopisů Národního musea v Praze, Praha 1957, s. 197–204. 58  Opis dwu z nich znajduje się w: J. V a j s, J. V a š i c a, Soupis staroslovanských rukopisů, s. 374–382. 59  Niestety nie miałem dostępu do tych prac: О.  А  н  д  р  i  ї  в  н  а  -  I  в  а  н  о  в  а, Слов’янська кирилична рукописна книга XVI ст. з фондiв Iнституту рукопису Нацiональної бiблiотеки України iменi В. I. Вернадського: науковий каталог, палеографiчний альбом, Київ, 2010 i  Г.  Ч  у  б  а, Українськi рукописнi учительнi Євангелiя: дослiдження, каталог, описи, Київ–Львiв 2011. Zobacz też: J. O s t a p c z u k, Stan zachowania cerkiewnosłowiańskich rękopiśmiennych Ewangelii, „Rocznik Teologiczny” 2010, t. 52, z. 1/2, Warszawa, s. 89–113. 60  Wszystkie trzy wymienia H.  C  z  u  b  a, Geografia rozprzestrzeniania się ukraińskich rękopiśmiennych Ewangeliarzy kaznodziejskich drugiej połowy XVI–XVII wieku, [w:] Kultura książki ziem wschodniego i  południowego pogranicza Polski (XVI–XX wiek). Paralele i  różnice, red. J. Gwioździk, E. Różycki, Katowice 2004, s. 288–289. 61  Ф.  К  у  р  и  л  л  о, Краткая сводка писателей и журналистовъ на Лемковщинѣ, „Научно-литературный сборникъ Галицко-русской Матицы”, t. 8, Львов 1934. 62  Ю. Я с i н о в с ь к и й, Українськi та бiлоруськi нотолiнiйнi Iрмолої …, nr. 608. Jest to zatem drugie potwierdzenie faktu (jeśli zapis został odczytany poprawnie), że w Grybowie istniała cerkiew. W  zbiorach Diecezjalnego Ośrodka Klutury Prawosławnej ELPIS w  Gorlicach znajduje się drukowany Apostoł z  1696 roku z  cerkwi w  Grybowie. R.  D  u  b  e  c, Cyrylickie

35


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Jeśli chodzi o polskie kolekcje, najwięcej rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich z Łemkowyny znajduje się w Bibliotece Narodowej w Warszawie. Dlatego też z zadowoleniem trzeba przyjąć pracę Andrzeja Kaszleja: Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (2011). W książce zaprezentowano obiekty najcenniejszej zachowanej biblioteki unickiej na ziemiach polskich63, której zbiory przechowywane są w Bibliotece Narodowej w Warszawie. Za założyciela Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej64 uważa się kanonika Iwana Ławrowskiego (1773–1846), który kupił dobra skarbowe w Smolniku, Łupkowie i  Woli Michowej na łemkowsko-bojkowskim pograniczu i  z  dochodu z  nich finansował swoje filantropijne działania. Tuż przed śmiercią podarował on bibliotece 14 139 tomów (w  tym 13 rekopisów) oraz inne przedmioty. Pierwszy właściwy inwentarz biblioteki sporządził kustosz kapituły ks. Toma Polańskij (1794–1869), Łemko, późniejszy biskup przemyski. Na początku 1848 roku ks. Polańskij sporządził plan powoływania i  finansowania bibliotekarza dla tej instytucji. Miał on zarabiać 700 florenów na rok i  mieć pomocnika (150 florenów). Na nowe zakupy ks. Polańskij propopnował przeznaczyć (jedynie?) 100 florenów rocznie. W  1858 roku biblioteka posiadała 108 rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich. Wydaje się, że zbiory wzbogacały się głównie za sprawą darowizn. W  ten sposób do biblioteki trafiło 10 rękopisów z  biblioteki biskupa Juliana Pełesza (1843–1896)65(też Łemka). Dużo rękopisów trafiło do biblioteki około 1900 roku. W 1902 i 1904 roku przemyski Konsystorz wydał oficjalne rozporządzenie o  przekazywaniu z  poszczególnych parafii starych rękopisów i innych zabytkowych przedmiotów. Akcja ta okazała sie pomyślną. Duży przyrost zbiorów nastąpił w okresie międzywojennym, kiedy cała biblioteka mogła mieć ok. 35 tys. tomów. Zbiory Biblioteki Narodowej tworzą największy w Polsce zespół rękopiśmiennych ksiąg cyrylickich w  którym prace związane z  Łemkowyną liczą 59 jednostek. Poniżej przedstawiony został ich spis i opis sporządzony przez A. Kaszleja. Niestety w większości przypadków nie wiemy gdzie dane rękopisy zostały sporządzone, gdyż znaczna część znajdujących się w  księgach not proweniencyjnych nie została jeszcze odczytana albo not takich nie ma. Jeśli nawet nie były one dziełem łemkowskich kopistów lub tłumaczy, były one używane na Łemkowynie, a zatem współtworzyły kulturalne oblicze regionu. W przeważającej większości mamy tu doczynienia z księgami cerkiewnymi, z których na terenie Łemkowyny na pewno powstało dziesięć: Apostoł (Sanok, 1502, 1525–1550, 1596), Ewangelia-tetr (sporządzona w Odrzechowej dla cerkwi w Piorunce?, 1624), Apostoł strarodruki cerkiewne XVII–XVIII w. Katalog ze zbiorów instytucji kościelnych i  parafii prawosławnych woj. małopolskiego. Stan na 31.10.2010, Gorlice 2010, s. 63. 63  Zob.: S. N a b y w a n i e c, Archiwa i archiwalia Kościoła unickiego (greckokatolickiego) w Polsce, [w:] Archiwa i archiwiści w dobie społeczeństwa informacyjnego. Pamiętnik IV Powszechnego Zjazdu Archiwistów Polskich, Szczecin 12–13 września 2002 r., pod red. D. Nałęcz, Toruń 2002, s. 315–325. 64  Zarys historii tej biblioteki podaję na podstawie informacji zebranych przez Andrzeja Kaszleja i przedstawionych we wstępie do tegoż: Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (2011). 65  W swojej własnej bibliotece posiadał on 391 pozycji, spis, których znajduje się w Bibliotece Narodowej Sygn. BN rps II 12492.

36


Bohdan Horbal: Łemkowskie utwory rękopiśmienne XVI–XVIII wieków i ich los

(Kamianna, 1627), Ewangelia pouczająca (Rychwałd, 1665), Irmołogion (Zyndranowa, 1729), Wielkie zwierciadło (Kamianna, 1732), Irmołogion (Królik Wołoski, 1773 i 1776). Wspomniana szkoła rękopiśmienna w Sanoku jest stosunkowo dobrze reprezentowana, odmiennie od tej w  Odrzechowej. Z  tej drugiej miejscowości mamy w  zbiorze inne rękopiśmienne księgi, ale nie wiemy gdzie one zostały sporządzone. Widzimy, że w  Kamiannej już na sto lat przed wspominanym księdzem Prysłopskim sporządzano rękopiśmienne utwory. Natomiast w  latach 70. XVIII w. pracował tam kopista Ioann Tokarski, który, jak się zdaje, nie tworzył tylko dla siebie. Jego Irmołogion z  1773 roku znajdował się później w rękach Iwana Fedaka, sołtysa w Ropiance a następnie w cerkwi w Olchowcu. Natomiast jego o trzy lata młodszy Irmołogion znalazł się później w  cerkwi w  Hyrowej. Omawiane tu rękopisy czasem mają tylko jedno geograficzne miejsce w  swojej proweniencji, ale wiele z nich „podróżowało”. Niestety nie wiemy, w jakich okolicznościach przechodziły one w inne ręce. Czy należały do proboszczy, czy do cerkwi? Niektóre kupowano do cerkwi, ale inne sam proboszcz sobie sporządzał i  mógł je dla swojej cerkwi darować. Tak zrobił wspominany ks. Ioann Prysłopskij, który darował dla swej cerkwi Литургикон св. Iоана Золотоустого i Ирмологiон66. Jednakże inny jego utwór, wspomniane Зверцадло, w jakiś sposób opuściło jego parafię i na początku XX wieku było własnością gospodarza w Szlachtowej, od którego odkupiono ten rękopis dla Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w  Przemyślu w  191167. Rękopis sporządzony przez Andryja Demjanowycza w  1767 roku, który przekazano do Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu ze Złockiego posiada na arkuszu 79 naklejkę z napisem: „Franz Poppa in Silberbach, Böhmen”68. Natomiast Ustaw jerozolimski, który powstał w XVII wieku (przed 1665 rokiem) podarowany był do Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu przez ks. Ioanna Hnatyszaka, parocha w  Bachowie (1909–1919). Księga ta wcześniej znajdowała się w Krynicy gdzie w latach 1897–1916 parochem był jego ojciec ks. Hawryił Hnatyszak (1850–1916). Ks. Ioann był pomocnikiem w  parafii ojca w  latach 1905–1909.69 Czy ojciec podarował mu ten rękopis na odchodnym? Dodajmy tu, że Ustaw ten nosi znamiona prawosławnej księgi cerkiewnej70. Nie jest to oczywiście niczym dziwnym dla okresu i miejsca jego powstania, gdzie przecież prawosławie i  unia współistniały, choć nie pokojowo, przez większość XVII wieku71. Zachowanie tego rękopisu w  formie prawosławnej jest ciekawe, gdyż rękopisy padały ofiarami wojen religijnych z tym, że nie chodziło tu tyle o całkowite ich zniszczenie, ile 66  Ф. К у р и л л о, Краткая сводка писателей …, s. 27. 67  E. R u d o l f - Z i ó ł k o w s k a, Wielkie zwierciadło przykładów..., s. 10. 68  Ю. Я с i н о в с ь к и й, Українськi та бiлоруськi нотолiнiйнi Iрмолої…, nr. 947. 69  D. B l a z e j o v s k y j, Historical schematism of the Eparchy of Peremyšl Including the Apostolic Administration of Lemkivščyna (1828–1939), L’viv 1995, s. 655. 70  Wskazane są bowiem w nim święta św. Sawy (Serbskiego, 1175/76–1235) i Symeona Serbskeigo (1113–1199/1200) oraz zawiera on pieśni św. Paraskiewie Tyrnowskiej (którą około 1415 metropolita Grigorij Cambłak ustanowił patronką prawosławia na ziemiach polsko-ruskich) i ukazy z ustawu św. Góry Athos o świętach i długości dnia pracy; Rękopisy ..., nr. 961. 71  Irmołoj z  trzeciej ćwierci XVII wieku, ma późniejszy wpis: “Утверди Боже православную християнскую вѣру”. Rękopis ten co najmniej od XVIII wieku znajdował się we Wróbliku Szlacheckim. Ю. Я с i н о в с ь к и й, Українськi та бiлоруськi нотолiнiйнi Iрмолої..., nr. 98.

37


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

o zamazywanie pewnych ich części lub wyrywanie stron72. Ten jednak przetrwał kilkaset lat w środowisku katolickim. Warto też zapytać, na ile rękopis taki służył w późniejszym czasie (po całkowitej eliminacji prawosławia) sympatykom „starej wiary”? Tacy bowiem znajdowali się pośród łemkowskiego greckokatolickiego kleru i  ludu (wiemy o  nich przynajmniej od drugiej połowy XIX wieku). Według informacji podanych w  Шематизм Греко-Католицкого Духовенства Апостолскої Адмiнiстрацiї Лемковщини z 1936 roku, metryki prowadziło się na Łemkowynie w  większości wsi od lat 70. albo 80. XVIII w. Prawdopodobnie nastąpiło to pod wpływem zarządzeń nowych władz administracyjnych po pierwszym rozbiorze Polski. Wcześniejsze metryki nie są liczne. Najstarsze łemkowskie parafialne metryki, o  jakich wiemy, pochodzą z XVII wieku: Muszynka miała je podobno już od 1638 roku, Kamianna 1674, Sanok 1686. W  pierwszej połowie XVIII wieku sprawa nie wyglądała dużo lepiej: Surowica 1718, Tylicz 1738, Królowa Ruska 1728, Konieczna 1732, Zyndranowa 1739 i  Barwinek 1745. Jednakże te najstarsze metryki z  żadnej z  tych wsi nie zachowały się w polskich archiwach albo nie są jeszcze opisane73. Dlatego też znajdujące się w omawianym zbiorze księgi metrykalne parafii Dołżyca z  zapisami chrztów z  lat 1717–1771 oraz ślubów 1746–1765, 1770–1771, są zgodnie z  dzisiejszym stanem wiedzy, najstarszymi zachowanymi dokumentami tego typu. Z  tego samego powodu cenne są zapisy chrztów, ślubów i zgonów za lata 1758–1778 dla parafii w Olchowcu. W obu parafiach dokonywano w  księgach metrykalnych dodatkowych zapisów, nie ograniczając się do odnotowywania wizytacji ale także podając informacje na temat życia parafii a nawet wykaz mieszkańców Dołżycy z XVIII (?) wieku. Warto nadmienić, że wczesne wprowadzenie ksiąg metrykalnych w Dołżycy i dodawanie do nich innych zapisków miało prawdopodobnie wpływ na późniejszych parochów, którzy kontynuowali dawno rozpoczętą pracę czyniąc dodatkowe zapiski nawet jeszcze pod koniec XIX wieku. Cennym źródłem historycznym jest też Kopiariusz dokumentów cerkwi greckokatolickiej w  Tyliczu, który powstawał gdzieś od 1738 do 1847 roku. Na 230 kartach przedstawiono tam dokumenty z lat 1612–1801 dotyczące losów cerkwi greckokatolickiej w Tyliczu najpierw zamkniętej a później rozebranej ku ogromnemu niezadowoleniu i rozczarowaniu Łemków74. 59  rękopisów cyrylicznych używanych na Łemkowynie a  teraz znajdujących się w Bibliotece Narodowej w Warszawie jest zbiorem na tyle obszernym, żeby można było na podstawie jego przestudiowania przedstawić opinię na temat rękopiśmiennych ksiąg liturgicznych, z  których korzystano na Łemkowynie od XVI do XVIII wieku. Dalsza praca nad tymi rękopisami, a w szczególności odczytanie wpisów donacyjnych, studiowanie języka, jakim się kopista posługiwał, oraz odczytanie zapisków na marginesach dostarczy wielu nowych informacji na temat Łemkowyny tamtych stuleci. 72  Rękopisy ..., s. vii. 73  Baza danych ksiąg metrykalnych i  stanu cywilnego PRADZIAD, http://baza.archiwa. gov.pl/sezam/pradziad.php podaje, że dla żadnej z tych wsi nie ma zachowanych ksiąg metrykalnych starszych niż druga połowa XVIII wieku. 74  O tej sprawie pisałem na podstawie różnych opracowań i podkreślając potrzebę badań źródłowych w: Cuius Regio Eius Religio (et Natio) w Tyliczu, Muszynie i Jaśliskach, „Almanach Diecezjalny”, t. 1, Gorlice 2005, s. 49–61.


Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu (obecnie w zbiorach Biblioteki Narodowej w Warszawie) Andrzej Kaszlej Zamieszczone w Inwentarzu1 opisy rękopisów podają tylko podstawowe informacje o  danym obiekcie. Świadomie pominięto niektóre elementy opisu bibliologicznego (np. znaki wodne), inne tylko zasygnalizowano. Na strukturę opisu składają się następujące strefy: sygnatura biblioteczna BN i format, język, czas powstania, objętość i wymiary, oprawa, autor i tytuł, omówienie zawartości, stan zachowania, zdobienia, proweniencja, poprzednie (dawne) sygnatury, bibliografia, numer mikrofilmu. Podawana jest liczba kart, gdyż większość ksiąg była foliowana przez pracowników Biblioteki Narodowej. Opisy opraw są bardzo ograniczone, określają tylko materiał, z którego zostały wykonane oraz czas powstania. Większe uszkodzenia opraw zasygnalizowano w strefie opisu stanu zachowania rękopisu. Imiona i nazwiska autorów utworów spisanych alfabetem cyrylickim oraz imiona świętych podano w  wersji polskiej, nazwiska autorów dzieł różnojęzycznych – w  wersji oryginalnej. Tytuły utworów cyrylickich ujednolicono w  języku polskim. Tytuły dzieł i cytaty w języku cerkiewnosłowiańskim i ruskim podano w transliteracji, tak żeby były one łatwiejsze do zrozumienia dla czytelników nieznających alfabetu cyrylickiego. W  planowanym tomie katalogu rękopisów cyrylickich Biblioteki Narodowej będą one zapisane alfabetem cyrylickim. Tytuły zostały nadane przez autorów Inwentarza. Treść poszczególnych ksiąg omówiono bardzo skrótowo. Ograniczono się do wymienienia ważniejszych utworów. W przypadku ksiąg cerkiewnych, zwłaszcza liturgicznych, starano się ukazać strukturę zawartości, różne redakcje danego utworu. Należy podkreślić, że treść rękopisów cyrylickich opisana została w  znacznej mierze na podstawie katalogu Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce2. 1  Podany tu Inwentarz łemkowskich rękopisów został sporządzony na podstawie szerszej pracy: Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w  Przemyślu (2011) autorstwa Andrzeja Kaszleja. Niniejszy wstęp jest częścią wstępu do tegoż większego Inwentarza. 2  Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce. Katalog, oprac. A. Naumow, A. Kaszlej przy współpracy E. Naumow, J. Stradomskiego, wyd. 2., Kraków 2004, s. 572.

39


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Omawiając stan zachowania rękopisów, sygnalizowano tylko braki w tekście, przestawione karty oraz szczególnie duże i  dotkliwe zniszczenia, często uniemożliwiające zarówno korzystanie przez czytelników, jak i  i  mikrofilmowanie lub skanowanie obiektów. Niekiedy podawano informacje na temat konserwacji. Właściwie znaczna większość ksiąg BKGK jest uszkodzona i  wymaga poddania ich zabiegom konserwatorskim. Niestety, zabiegi te są bardzo czasochłonne i pracochłonne, dlatego też przeprowadzono je dopiero na kilkudziesięciu obiektach. Także zdobienia rękopisów zostały tylko zasygnalizowane. Trochę szerzej opisano księgi szczególnie bogato i pięknie iluminowane. Zrezygnowano z opisu opraw, bardzo często pięknie zdobionych tłoczeniami w  skórze radełkiem i  strychulcem, pojedynczymi tłokami i superekslibrisami oraz metalowymi okuciami. W  strefie proweniencji ograniczono się tylko do wymienienia nazw miejscowości oraz nazwisk kolejnych właścicieli. Jeśli w rękopisie była informacja o przynależności kodeksu do cerkwi w  danej miejscowości, w  opisie wskazywano jej wezwanie, czasami w  nawiasie kwadratowym. W  innych przypadkach ograniczano się tylko do wymienienia miejscowości, choć należy domniemywać, że zdecydowana większość ksiąg była także własnością miejscowych cerkwi. W strefie proweniencji nie podawano żadnych dat oraz nie cytowano not proweniencyjnych i  innych marginaliów ze względu na to, że stan opracowania zbioru pozwoliłby uczynić tak tylko w  przypadku niecałej połowy wszystkich rękopisów. Starano się wymienić wszystkie dawne sygnatury, którymi oznaczone były kiedyś rękopisy, a więc sygnatury najwcześniejszych właścicieli, Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej oraz numery akcesyjne i  wycofane sygnatury katalogowe Biblioteki Narodowej. Szczególnie trudne było to w  przypadku biblioteki kapitulnej, w  której na przestrzeni około stu lat używano kilku systemów sygnatur. Udało się je odtworzyć dopiero po wnikliwych i długotrwałych analizach starych inwentarzy. Sygnatury, niewystępujące na księgach, ale zidentyfikowane dzięki inwentarzom, zostały podane w  nawiasach kwadratowych. Niestety, części sygnatur nie udało się przyporządkować do jakiejś konkretnej kolekcji. W  strefie bibliografii wykazywano tylko podstawowe pozycje bibliograficzne, najczęściej katalogi, w których zamieszczony jest opis rękopisu. Czasami wymieniono artykuły, opracowania monograficzne i  wydania krytyczne, omawiające szerzej dane dzieło. Obszerniejsza literatura wymieniona będzie w  przygotowywanym katalogu rękopisów BN. W  ostatniej strefie opisu podano numer mikrofilmu. Jest on o  tyle ważny, że Biblioteka Narodowa w zasadzie, poza nielicznymi wyjątkami, nie udostępnia oryginałów rękopisów, lecz odsyła do ich mikrofilmów. Prawie cały zbiór BKGK został zmikrofilmowany. Bardzo zły stan zachowania kilku zabytków nie pozwala na ich mikrofilmowanie, a  tym bardziej na udostępnianie. Do chwili obecnej zeskanowano w  BN tylko kilka kodeksów ze zbioru BKGK, ale w  najbliższym czasie można się spodziewać, że ta forma ochrony i udostępniania obiektów będzie bardziej dostępna.

40


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

BIBLIOGRAFIA: Bojaniwska –  Áî˙íiâńüęŕ Ěŕđňŕ, Marginalia w  kodeksach rękopiśmiennych z  XVI– XVII w. z dawnej greckokatolickiej kapituły przemyskiej (obecnie w zbiorach Biblioteki Narodowej w Warszawie, „Slavia Orientalis” 1995, t. XLIV, nr 4, s. 555–566. Budziszewska  –  Budziszewska Wanda, Rękopisy południowo słowiańskie w  zbiorach specjalnych Biblioteki Narodowej w Warszawie, „Rocznik Slawistyczny. Revue Slavistique” 1969, t. XXX, cz. 1., Warszawa, s. 46–52. Jasinowski  –  ßńčíîâńüęčé Ţđié, Óęđŕżíńüęi ňŕ áiëîđóńüęi íîňîëiíiéíči Iđěîëîż 16–18 ńňîëiňü. Ęŕňŕëîă i ęîäčęîëîăč÷íî-ďŕëĺîăđŕôi÷íĺ äîńëiäćĺíí˙, (Ińňîđi˙ óęđŕżíńüęîż ěóçčęč. Âèď. 2: Äćĺđĺëŕ), Ëüâiâ 1996. Kaszlej – Sztuka iluminacji i grafiki cerkiewnej. Katalog wystawy, październik – listopad 1996, oprac. Waldemar Deluga, Andrzej Kaszlej (m.in. artykuł Iluminacja książki cerkiewnej oraz 28 haseł dot. zbioru BKGK), Monika Strykowska, Mikołaj Ochmański, Warszawa 1996, s. 144. Malinina  –  Äđĺâíĺđóńńęčĺ öĺđęîâíűĺ đóęîďčńč â Íŕöčîíŕëüíîé Áčáëčîňĺęĺ Âŕđřŕâű. Ęŕňŕëîă, Ńîńňŕâ. Ăŕëčíŕ Ě. Ěŕëčíčíŕ, Ěîńęâŕ 2004, s. 184. Naumow  –  Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w  Polsce. Katalog, oprac. Aleksander Naumow oraz Andrzej Kaszlej przy współpracy Ewy Naumow i  Jana Stradomskiego, wyd. 2., Kraków 2004, s. 572. Rudolf-Ziółkowska  –  Wielkie zwierciadło przykładów w  ruskim tłumaczeniu Ioana Prysłopskiego z 1732 roku, oprac. Elżbieta Rudolf-Ziółkowska, Kraków 2004, s. 135. Stradomski I  –  Stradomski Jan, Z  historii literacko-kulturowych związków państwa polsko-litewskiego z południową Słowiańszczyzną, „Slavia Meridionalis 8. Studia slavica et balcanica”. Stradomski II – Stradomski Jan, Typikon Świętej Góry Athos w rękopisach cerkiewnosłowiańskich w Polsce (w druku). Bonarówka dek. Dukla

1.  Mineja świąteczna na luty–sierpień       12124 III Cs. Ok. 1500–1550. 254 k.; 32x21 cm. Opr. deski sk. XVI w.

Zasadniczy korpus zawiera wybrane nabożeństwa cyklu rocznego: II: 11 (fragment), 24; III: 9, 24, 25, 26; IV: 23, 25; V: 8, 9 (św. Mikołaj), 2125; VI: 11, 12, 14, 24, 29, 30; VII: 1, 2, soborów, 17, 20, 25, 27; VIII: 1, 5, 6, 14, 15, 29, 31 (bez końca). K. 247–253 z innego rękopisu – mineja świąteczna na 18 i 26 X. K. 254 to jedna z pierwszych kart triodu kwietnego. Stan zachowania: Brak początku i końca. 41


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Proweniencja: Leszczawa (Górna albo Dolna) dek. Bircza. – Bonarówka dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2893 Bibliografia: Naumow nr 625 s. 302. Mikrofilm: Mf. 15535 2.  Izbornik monasterski. Tzw. Zbornik z Bonarówki       12245 III Cs. Ok. 1600. 221 k.; 30,5x20,5 cm. Opr. deski sk. późniejsza? Na wyklejkach okładzin oraz na k. 1 przepisy kanoniczne (numery rozdziałów 118–121, [122]–127, 128–134). Właściwa treść na k. 2–221, m.in. Słowo apostoła Pawła, Pytania i odpowiedzi, Słowo Hipolita o Danielu i Sądzie Ostatecznym, Modlitwa alfabetyczna (azbuczna) w ramach Słowa o Cyrylu Filozofie, Księgi rodzaju (do Daniela), Spór o wierze przy Sofroniuszu w Jerozolimie, O Antychryście, o świńskim mięsie, o obłudnym mnichu, Słowo o zejściu do piekieł, Słowo Salomona o języku, Spór Pana Jezusa z diabłem, Słowo o jałmużnie i o kamieniu z szat Aarona, o Adamie, o drzewie krzyżowym, o łotrach, Salomonie i jego żonie, Klimenta Ochrydzkiego (?) Mowa na święto Piotra i  Pawła, o  tym, aby nie przejmować nauki od łacinników, o  nieosądzaniu tych, co nie poszczą w  środy i  piątki, Cyryla Turowskiego Pritča o ciele i duszy, Słowo o ikonach, o kupcu Teodorze, o pobożnym kupcu, któremu bies szkody czynił, Kozmy Prezbitera Słowo do biskupów i popów pasących trzodę Chrystusową, Wykaz ksiąg dobrych i zakazanych, Słowo o życiu Jana Złotoustego, Opowieść o  bogatych, Słowo na Zwiastowanie Jana Damasceńskiego i  modlitwa do Matki Boskiej, Opowieść Afrodycjana Persa, Słowo na Boże Narodzenie Jana Złotoustego (w rzeczywistości Jana Egzarchy), Jana Egzarchy Mowa na Boże Narodzenie, Mowa na Objawienie Pańskie, Słowo pewnego ojca do syna, Mowa Jana Damasceńskiego, Mowa Maksyma Wyznawcy o  Zwiastowaniu Najświętszej Marii Panny, Opowieść Epifaniusza z  Cypru o  wyglądzie zewnętrznym Jezusa i  Matki Boskiej, o sześciu dniach stworzenia, Cyryla Turowskiego Mowa na Niedzielę Palmową. Stan zachowania: Brak końca. Wyklejki okładzin oraz k. 1 z innego rękopisu. Proweniencja: Ks. Roman Kostarzowski. – Bonarówka dek. Dukla. Sygnatury dawne: BKGK 310 inv. – BN akc. 2743 Bibliografia: Naumow nr 1047 s. 489–490. – Stradomski I s. 258–262. Mikrofilm: Mf. 15356 Dołżyca dek. Krosno 3.  Księga metrykalna parafii Dołżyca       12263 III Cs. 1718–1771. 18 k.: zdobienia; 30x9,5 cm. Opr. brak. Zapisy chrztów (1718–1771) i ślubów (1746–1765, 1770–1771). Na k. 1-1v schemat wpisu metrykalnego z 1718 r. Stan zachowania: Zachowane resztki szycia oprawy. Zdobienia: Na pierwszej karcie prymitywna ramka piórkiem. Proweniencja: Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Dołżycy dek. Krosno. Sygnatury dawne: BN akc. 2766 A Bibliografia: Naumow nr 505 s. 239–240. Mikrofilm: Mf. 93552 42


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

4.  Księga metrykalna parafii Dołżyca       12264 I Cs., pol., łac. 1772–1799. 17 k.: zdobienia; 19x16,5 cm. Opr. brak. Zapisy chrztów z l. 1772–1779 i zgonów z l. 1776–1778. Zasady wpisu metrykalnego z 20 II 1772 r. Różne noty z końca XVIII w.: wykazy dłużników cerkwi, zapisy na rzecz cerkwi, umowa o odnowienie dzwonu, modlitwy i przypowieści moralne. Obliczenia i nota o liczbie mieszkańców Dołżycy według stanu na dzień 6 VI 1799 r. Stan zachowania: Po k. 13 wycięto 6 kart, pojedyncze karty wycięte po k. 2, 10, 15. Zdobienia: Na pierwszej karcie prymitywna zastawka, u góry krzyż z monogramami Chrystusa piórkiem. Proweniencja: Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Dołżycy dek. Krosno. Sygnatury dawne: BN akc. 2766 B Bibliografia: Naumow nr 506 s. 240. Mikrofilm: Mf. 93553 5.  Księga metrykalna parafii Dołżyca        12265 III Cs., pol., rus. 1776–1884. 25 k.; 32,5x19 cm i  mniej. Opr. płsk. kon. XVIII w. Zapisy chrztów z  l. 1776–1783, ślubów z  l. 1776–1783 i  zgonów z  l. 1776–1784, 1794. – Noty wizytatorów. – Wykaz mieszkańców Dołżycy ręką XVIII w.? (w jęz. rus. alf. łac.). – Reestr’ skopč_izn_i sela Dolž_icě za rok’ 1794-t_i_i. – Do księgi dołączone luźne k. 17–18 (37,5x21 cm), na których oświadczenie braci Jędrzeja i Stefana Samborczyków złożone w sanockim urzędzie cyrkularnym 17 V 1793 r. w sprawie spornego pola przycerkiewnego oraz odpowiedź urzędu cyrkularnego. – Liczne noty dot. działalności parocha (m.in. zapis chrztu z  1884 r.), zawieszenia dzwonu (por. I 12264), dwie ruskie pieśni religijne, skrypty dłużne, rozliczenia i inne. Stan zachowania: Karty wycięte: po k. 3 – 2, po k. 6 – 1, po k. 9 – 22, po k. 10 – 6, po k. 11 – 6, po k. 12 – 5, po k. 15 – 12 kart. Proweniencja: Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Dołżycy dek. Krosno. Sygnatury dawne: BN akc. 2766 C Bibliografia: Naumow nr 507 s. 240–241. Mikrofilm: Mf. 93554 Grab dek. Dukla 6.  Irmologion       12093 I Cs. Ok. 1700. 276 k.: zdobienia; 18,5x14,5 cm. Opr. tekt. sk. Typ tonalny: oktoich-irmolog, liturgie, hymny wielkopostne i stichery na święta od Piotra i Pawła do Bożego Narodzenia, Pascha. Stan zachowania: K. II, 274. Brak początku. Karty, zwłaszcza na początku, przemieszane. Zdobienia: Zastawki o motywach roślinnych i geometrycznych. Proweniencja: Iwan Demjanowicz z Grabu. – Cerkiew św.św. Kosmy i Damiana w Grabie dek. Dukla. – Michaił Kramski. – Gregory Kramski, popowicz z Krakowca. – Krakowiec dek. Jaworów. – Żydowskie dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2956 Bibliografia: Jasinowski nr 235 s. 208. – Malinina nr 39 s. 51–52. – Naumow 43


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

nr 416 s. 202. Mikrofilm: Mf. 15687 Hyrowa dek. Dukla 7.  Irmologion       12119 II Cs. 1776. 258 k.: zdobienia; 21,5x16 cm. Opr. deski sk. XVIII w. Typ tonalny: oktoich-irmolog, stichery na święta, sědalne 8 tonów (urwane). Rękopis spisany w Króliku w 1776 r. Stan zachowania: Brak końca. Zdobienia: Tytuł wpisany w  arkadę. 9 nietypowych, prymitywnych, kolorowanych zastawek (w medalionach wyobrażenia świętych). Proweniencja: Kopista Ioan Tokarski. – Cerkiew św. Mikołaja w Króliku [Wołoskim] dek. Jaśliska. – Hyrowa dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2620 Bibliografia: Malinina nr 62 s. 70. – Jasinowski nr 977 s. 461. – Naumow nr 396 s. 192. Mikrofilm: Mf. 14319 Jawornik dek. Krosno 8.  Ustaw jerozolimski       12181 III Cs., łac. 1639. 226 k.: zdobienia; 33x20 cm. Opr. deski sk. 1 poł. XVII w. Części kalendarzowa i  triodna, następnie powieczernica, tropary, ukaz o  czytaniach, prokimny, stołpy. Dołączone 3 karty – tropary i modlitwa w jęz. łacińskim. Zdobienia: Zastawka, więź. Frontispis. Proweniencja: Kopista Ioan Gawrylewicz, jerej babicki. – Babice dek. Tarnogród albo dek. Pruchnik. – Cerkiew św. Dymitra w Jaworniku dek. Krosno albo w Jaworniku Ruskim dek. Bircza. Sygnatury dawne: BKGK [LII C 8]. – BKGK [Ruk.I.E.10]. – BKGK [352 inv.]. – BN akc. 2889 Bibliografia: Kaszlej s. 18. – Naumow nr 966 s. 455–456. Mikrofilm: Mf. 15531 Kamianna dek. Muszyna 9.  Apostoł       11925 III Cs. 1627. 291 k.: zdobienia; 32,5x20,5 cm. Opr. deski sk. Apostoł pełny, ze skazanijami; we wstępie nietypowa numeracja listów, po listach apostoły ogólne, prokimny, stołpy. W kalendarzu luka między 29 VI a 25 VIII (1 karta). Zdobienia: Zastawka (plecionka). Proweniencja: Kopista Pantelejmon. – Cerkiew św. Paraskiewy w Kamiannej dek. Muszyna. – Jastrzębik dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BKGK 125 inv. – BN akc. 2537 Bibliografia: Naumow nr 49 s. 23. Mikrofilm: Mf. 13576 44


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Kamionka dek. Jaśliska 10.  Oktoich ton V–VIII         12028 III Cs. XVI w. 202 k.; 29x20 cm. Opr. deski. Nabożeństwa tonów V–VIII. K. 11 z innego rękopisu. Stan zachowania: Brak początku i końca, luki w tekście, karty przemieszane. Proweniencja: Cerkiew św. Mikołaja w Kamionce dek. Jaśliska. – Cerkiew Narodzenia Najświętszej Marii Panny w Zawadce Rymanowskiej dek. Jaśliska. Sygnatury dawne: BKGK Ruk.I.G.12. – BN akc. 2846 Bibliografia: Malinina nr 94 s. 88. – Naumow nr 697 s. 332–333. Mikrofilm: Mf. 93499 Kostarowce dek. Sanok 11.  Euchologion         11935 II Cs. XVI w. 190 k.; 20x15,5 cm. Opr. deski. Zawiera dokładny spis treści; trzy liturgie, wieczernia, utrenia; Pięćdziesiątnica, poświęcenie wody na 1 VIII i  5 I, Čin lětoprovoždenija; posługi (chrzest, spowiedź z  wypiskami kanonicznymi, molebien do Matki Boskiej, zaręczyny, ślub, namaszczenie chorych, pogrzeb laików i kapłanów). Stan zachowania: Brak początku i końca. Zachowane resztki skóry oprawy. Proweniencja: Kostarowce dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK [286 inv.]. – BN akc. 3005 Bibliografia: Malinina nr 118 s. 103. – Naumow nr 130 s. 60–61. Mikrofilm: Mf. 71938 12.  Oktoich ton V–VIII         12029 III Cs. XVI w. 203 k.; 31x20,5 cm. Opr. deski sk. Nabożeństwa tonów V–VIII, urwane w 9 sticherze ewangelijnej. Stan zachowania: Brak początku i końca, luki w tekście. Proweniencja: Cerkiew św. Symeona Słupnika w Kostarowcach dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 253 inv. – BN akc. 2866 Bibliografia: Malinina nr 95 s. 89. – Naumow nr 702 s. 334–335. Mikrofilm: Mf. 15480 Królik Wołoski dek. Jaśliska 13.  Irmologion         12116 I Cs. 1773. 161 k.: zdobienia; 21x16,5 cm. Opr. deski sk. Typ kalendarzowo-minejny: oktoich z  irmosami niedzielnymi, podobny, irmosy i stichery na święta; na końcu dopiski azbuk nutowych. Zdobienia: Kolorowe miniatury, zastawki ornamentalne o motywach kwiatowych i roślinnych. Proweniencja: Kopista Ioan Tokarski. – Cerkiew św. Mikołaja w Króliku Wołoskim dek. Jaśliska. – Iwan Fedak, sołtys w Ropiance. – Ropianka dek. Dukla. – Olchowiec dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2599 Bibliografia: Malinina nr 61 s. 69–70. – Jasinowski nr 960 s. 456. – Naumow 45


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

nr 374 s. 181. Mikrofilm: Mf. 14284 Krynica dek. Muszyna 14.  Ustaw jerozolimski         12182 III Cs. Ok. 1650. 192 k.; 31,5x20 cm. Opr. deski sk. Struktura kompozycyjna właściwa dla ruskiej redakcji typikonu „Oko cerkiewne albo Zwierciadło duchowne”. Na początku pieśni Paraskiewii Tyrnowskiej oraz wstęp, następnie trzy części ustawu: pierwsza dotyczy porządku całodobowej liturgii (rozdz. 1–50), druga obejmuje ryty świąt Pańskich i maryjnych oraz oficja ku czci świętych w  układzie minejnym (rozdz. 51–114), trzecia część zawiera uregulowania odnoszące sie do nabożeństw w  cyklu paschalnym (rozdz. 115– 148). Na końcu z ustawu Świętej Góry Athos wykazy świąt i przepisy regulujące długość dnia pracy, zasady przestrzegania postów i żywienia mnichów. Stan zachowania: Brak początku. Na końcu kodeksu karty przestawione. Prawidlowa kolejność: k. 184, 187, 185–186, 188 itd. Zdobienia: Zostawione wolne miejsca na zastawki. Proweniencja: Krynica dek. Muszyna. – Sobór Najświętszej Marii Panny w Bachowie dek. Pruchnik. – Ioan Hnatyszak, paroch w Bachowie. Sygnatury dawne: BKGK 337 inv. – BN akc. 2727 Bibliografia: Naumow nr 961 s. 452. – Stradomski I s. 287–295. – Stradomski II. Mikrofilm: Mf. 15340 Międzybrodzie dek. Sanok 15.  Apostoł         11892 III Cs. 1596. 258 k.: zdobienia; 31x20 cm. Opr. sk. Przed Aktami nie ma przedmowy (istorii), przed Listami skazanija są. W rubrykach antyfony (na 14 IX, 25 XII, 6 I), kalendarz. Urwane na drugiej antyfonie codziennej, czyli brak jednej lub dwóch kart. Na k. 57v modlitwa do Matki Boskiej (inc. „Presvjataja Děvo molju ti sja ne zabudi mene hrěšnoho”). Na k. I alfabet, na k. III–IIIv – teksty liturgiczne. Stan zachowania: K. IV, 254. Zdobienia: Zastawka minią, rysunek przedstawiający biskupa. Proweniencja: Kopista Grigorij, diak sanocki. – Sanok dek. Sanok. – Gawriił. – Międzybrodzie dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 130 inv. – BN akc. 2491 Bibliografia: Naumow nr 42 s. 19. Mikrofilm: Mf. 13083 16.  Irmologion         12108 IV Cs. 1747. 181 k.: zdobienia; 32x19 cm. Typ tonalny: oktoich-irmolog, podobny, stichery od 1 IX, podobny, kondak Vzbrannoj […], Trisagion po grecku, całonocne czuwanie, urwane w  liturgii uprzednio poświęconych darów. Rękopis spisany w Przemyślu w 1747 r. 46


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Stan zachowania: Brak końca. Zdobienia: Karta tytułowa ozdobna, więź. Proweniencja: Kopista Jakow Borysławski. – Katedra Jana Chrzciciela w Przemyślu dek. Przemyśl. – Borysław dek. Drohobycz. – Międzybrodzie dek. Sanok. Sygnatury dawne: BN akc. 2477 Bibliografia: Jasinowski nr 784 s. 399. – Malinina nr 56 s. 65–66. – Naumow nr 363 s. 175–176. Mikrofilm: Mf. 13049 Milik dek. Muszyna 17.  Irmologion         12090 I Cs. Ok. 1675–1700. 234 k.; 20x15 i 16,5x13,5 cm. Opr. deski sk. Typ kalendarzowo-minejny: początek w oktoichu niedzielnym (ton 5, pieśń IV), podobny, irmosy i  stichery od Bożego Narodzenia do Mikołaja, Sobota Mięsopustna, stołp (do t. 6). Dodane 4 karty z innego Irmologionu (k. 231–234): liturgia uprzednio poświęconych darów, zadostojnik. Rękopisy I  12090 i  I  12095 wcześniej stanowiły jedną jednostkę inwentarzową akc. 2971 (A i B). Stan zachowania: Brak początku i końca, luki w tekście. Proweniencja: Milik dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BN akc. 2971 A Bibliografia: Jasinowski nr 237 s. 208–209. – Malinina nr 46 s. 57–58 (opisuje łącznie z rps akc. 2971 B). – Naumow nr 424 s. 206. Mikrofilm: Mf. 16065 Morochów dek. Sanok 18.  Ewangelia tetr         11878 III Cs. XVIII w. 303 k.; 31x19 cm. Opr. deski sk. XVIII w. Zdobienia: Na wyklejkę tylnej okładziny użyta podkolorowana grawiura. Proweniencja: Morochów dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 53 inv. – BN akc. 2678 Bibliografia: Naumow nr 237 s. 112. Mikrofilm: Mf. 15110 19.  Mineja świąteczna na styczeń–sierpień         12153 III Cs. XVII w. 196 k.; 29x21,5 cm. Opr. sk. Wybrane nabożeństwa cyklu rocznego: I: brak początku, 30; II: 1, 2, 8, 11, 24; III: 9, 24, 25, 26; IV: 23, 25; V: 8, 9, 21, 25; VI: 11, 12, 14, 24, 29, 30; VII: 1, 2, 16, 17, 20, 24, 25, 27; VIII: 1, 5, 6 (brak końca). Na wyklejki okładzin użyte karty ewangelii (czytania Pasji W. Czwartku – koniec 1 i  początek 2 ewangelii) oraz fragmenty innych rękopisów. Stan zachowania: Karty przemieszane, m.in. k. 1 ma być pomiędzy k. 88 a  89, k. 60–61 powinny iść za 62–64, potem 81–82, luka, k. 85–87. Proweniencja: Morochów dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 189 inv. – BN akc. 2644 47


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Bibliografia: Naumow nr 590 s. 281. Mikrofilm: Mf. 14393 Mszana dek. Dukla 20.  Służebnik         11940 I Cs. XVII w. 46 k.: zdobienia; 19x15 cm. Opr. deski sk. XVII w. Formularz mszalny liturgii św. Jana Złotoustego, bez proskomidii. Na k. 45–46 czytania mszalne w liturgii za zmarłych; na k. 4v późniejszą ręką intencja kapłańska; na k. 46-46v antyfony (1–3) na wszystkie dni (XVIII w.). Zdobienia: Rysunek Krzyża prawosławnego z narzędziami Męki Pańskiej, prymitywna zastawka i finaliki o motywach roślinnych. Proweniencja: Mszana dek. Dukla. Sygnatury dawne: BKGK 283 inv. – BN akc. 2978 Bibliografia: Malinina nr 183 s. 150. – Naumow nr 784 s. 372–373. Mikrofilm: Mf. 16070 Nowosielce Gniewosz dek. Sanok 21.  Ustaw jerozolimski         12169 IV Cs. XVI w. 324 k.; 34x21,5 cm. Opr. deski sk. XVI w. Na początku 66 glavy (brak początku pierwszej), następnie część kalendarzowa (k. 52–223v), a dalej cykl triodny, ogólny i posługi (m.in. o zmarłych, z troparem i kondakiem). Stan zachowania: Na początku brak 8 kart. Brak karty po k. 86. Proweniencja: Nowosielce Gniewosz? dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 351 inv. – BN akc. 2587 Bibliografia: Naumow nr 954 s. 448. Mikrofilm: Mf. 14340 Odrzechowa dek. Sanok 22.  Ewangelia tetr         11840 III Cs., łac. XVI w. 261 k.; 32,5x19,5 cm. Opr. sk. Na k. 1 przekład ruski ewangelii maryjnej. Na wyklejce urywek traktatu de matrimonio pisany po łac. ręką XVIII w. Stan zachowania: Rękopis b. zniszczony. Proweniencja: Odrzechowa dek. Sanok. – Ks. Antoni Ławrowski. Sygnatury dawne: BKGK 65 inv. – BN akc. 2523 Bibliografia: Naumow nr 194 s. 91–92. Mikrofilm: Mf. 13458 23.  Ewangelia tetr        11865 IV Cs. 1624. 303 k.: zdobienia; 34x21 cm. Opr. deski sk. 1 poł. XVII w. Rękopis spisany w Piorunce w 1624 r. Zdobienia: Zastawki. Proweniencja: Kopista Wasilij, diak z Odrzechowej dek. Sanok. – Piorunka dek. 48


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Muszyna. – Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Polanach dek. Muszyna. – Cerkiew [św.św. Kosmy i Damiana] w Wojkowej dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BKGK 91 inv. – BN akc. 2759 Bibliografia: Naumow nr 247 s. 117. Mikrofilm: Mf. 15370 24.  Irmologion         12067 I Cs. 1667. 327 k.: zdobienia; 20x16 cm. Opr. deski sk. Typ tonalny: czuwanie, liturgie, oktoich-irmolog, podobny, stichery świąt i cyklu rocznego (od 1 IX), uspokojenie cerkwi, anathema dla heretyków. Na końcu Išov černec, bez nut, z XIX w. Stan zachowania: K. 1–9 dołożone, późniejsze. Zdobienia: Miniatura, zastawki, finalik; na marginesach rysunki atramentem przedstawiające postacie ludzkie, twarze, ręce. Na wyklejkę przedniej okładziny użyty podkolorowany polski jarmarczny drzeworyt dewocyjny przedstawiający św. Józefa z małym Jezusem na ręku. Proweniencja: Kopista Aleksander Fedinowicz z Nowosiółek. – Nowosiółki [dek. Lesko?]. – Tymotej Wejkowski, prezbiter obarimski. – Obarzym? dek. Bircza. – Damian Kopaciewicz. – Wasyl Dzuganiewicz. – Odrzechowa dek. Sanok. – Ks. Antoni Ławrowski. Sygnatury dawne: Ławrowski sygn. 68. – BN akc. 2610 Bibliografia: Malinina nr 11 s. 25. – Jasinowski nr 166 s, 178. – Kaszlej nr 34 s. 17, 51. – Naumow nr 385 s. 186–187. Mikrofilm: Mf. 14296 25.  Ewangelia pouczająca         12213 III Cs. XVI w. 233 k.; 33x21,5 cm. Opr. deski sk. Część zwarta od k. 23 – ewangelie cyklu paschalnego, po nich niedziele: przed i po 14 IX, przed i po Bożym Narodzeniu, przed i po 6 I, a z części kalendarzowej tylko 2 karty. Stan zachowania: K. 21–253. Z księgi wyłączono k. 1–20, z których utworzono rps akc. 2756 A  (obecnie III 12231). Brak 1–7 składki oraz pierwszej karty 8 składki. K. 21 (tytułowa części kalendarzowej) i 22 z dalszej części kodeksu. Proweniencja: Wolica dek. Sanok. – Cerkiew Narodzenia Jana Chrzciciela w Odrzechowej dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 89 b inv. – BN akc. 2756 B Bibliografia: Naumow nr 311 s. 148–149. Mikrofilm: Mf. 15367 Olchowce dek. Sanok 26.  Ewangelia tetr         11874 III Cs. XVII w. 237 k.; 31,5x20 cm. Opr. brak. Kalendarz urwany na 21 V. Stan zachowania: Początek z lukami, brak końca. Proweniencja: Cerkiew [Wniebowstąpienia Pańskiego] w Olchowcach dek. Sanok. 49


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Sygnatury dawne: BKGK 59 inv. – BN akc. 2776 Bibliografia: Naumow nr 249 s. 118. Mikrofilm: Mf. 15386 Olchowiec dek. Dukla 27.  Ewangelia tetr          11852 III Cs. XVI w. 314 k.; 27,5x19,5 cm. Opr. brak Stan zachowania: Brak końca kalendarza. K. 4, 5, 3 powinny być na końcu. Proweniencja: Hukal. – Mołoszkowice? dek. Gródek. – Cerkiew św. Mikołaja w Olchowcu dek. Dukla. Sygnatury dawne: BKGK 64 inv. – BN akc. 2789 Bibliografia: Naumow nr 253 s. 119–120. Mikrofilm: Mf. 15397 28.  Irmologion         12061 I Cs. Ok. 1650–1675. 229+2 k.: zdobienia; 19x15,5 cm. Opr. deski sk. Typ kalendarzowo-minejny. Stan zachowania: Brak początku. Karty przemieszane. Kolejność powinna być następująca: oktoich (dogmaty) II–VIII – 1–10, 93–114, 223–229, 216, 222, 217–221; podobny – 214–215, 206–209; irmosy i stichery świąt – 210–213, 115, 199–205, 195–198, 79–81, 180–194, 160, 136, 174–179, 34, 226, 59–71, 53–57, 47–52, 41–46, 32, 35–40, 33, 170–173, 161–169, 142–150, 135, 137–141, 127– 134; irmosy stołpowyje – 84–91, 11–31, 72–78, 82–83. Dwie karty naklejone na okładziny. Zdobienia: Dwie proste roślinno-ornamentalne zastawki. Proweniencja: Olchowiec dek. Dukla. Sygnatury dawne: č.21 inv. – BN akc. 2957 Bibliografia: Malinina nr 30 s. 42–45. – Jasinowski nr 144 s. 169–170. – Naumow nr 417 s. 202. Mikrofilm: Mf. 15688 29.  Księga metrykalna parafii Olchowiec        12274 I  Cs. 1758–1778. 60 k.: zdobienia; 18,5x14,5 cm. Opr. deski sk. 2 poł. XVIII w., 1985 r. Zapisy chrztów, ślubów i zgonów z l. 1758–1778 (na k. 2v zapis chrztu z 1755 r.). W tytule data założenia księgi poprawiona z 1757 na 1758. Liczne notki wizytatorów. – Lista 15-u mieszkańców Olchowca. Stan zachowania: K. I, 59. Rękopis poddany zabiegom konserwatorskim w 1985 r. w Katedrze Starych Druków i Grafiki Akademii Sztuk Pięknych w Warszawie. Zdobienia: Tytuł w prostej ramce atramentem. Proweniencja: Cerkiew św. Mikołaja w Olchowcu dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2934 Bibliografia: Naumow nr 513 s. 243–244. Mikrofilm: Mf. 15631

50


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Oparówka dek. Dukla 30.  Apostoł         11898 III Cs. XVI w. 242 k.: zdobienia; 32,5x21 cm. Opr. deski. Zaczyna się od Dz 7, 10, przed listami skazanija. W kalendarzu luka po 20 I do 2 VII, urwane w stołpach. Stan zachowania: Brak początku i końca. Zdobienia: Dwie zastawki. Proweniencja: Oparówka dek. dukielski. Sygnatury dawne: BKGK 110 inv. – BN akc. 2624 Bibliografia: Naumow nr 55 s. 25–26. Mikrofilm: Mf. 14305 31.  Czasosłow         11953 I Cs. XVI w. 204 k.; 19x14 cm. Opr. deski sk. XVI w. Początek w 3 godzinie. Od k. 40v Miesiacesłow. K. 203 z innego rękopisu? (m.in. tekst na 21 i 22 VI ? – zob. k. 180). Stan zachowania: K. 1–55, 55a, 56–203. Brak początku i końca. Proweniencja: Ks. Aleksander Troszańskij. – Oparówka dek. Dukla. Sygnatury dawne: BKGK 290 inv. – BN akc. 2979 Bibliografia: Malinina nr 210 s. 171. – Naumow nr 120 s. 55. Mikrofilm: Mf. 71934 32.  Irmologion         12057 I Cs. Ok. 1650–1675. 172 k.: zdobienia; 19x15 cm. Opr. deski sk. Typ kalendarzowo-minejny: oktoich niedzielny od 2 dogmatyku, podobny, dwa kanony na Boże Narodzenie i potem cykl świąt z W. Postem, urwany na Wniebowzięciu Najświętszej Marii Panny. Stan zachowania: Brak początku i końca, luki w tekście. Zdobienia: Prymitywne ornamentalne zastawki. Proweniencja: Oparówka dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2603 Bibliografia: Jasinowski nr 96 s. 148. – Malinina nr 26 s. 39. – Naumow nr 377 s. 182–183. Mikrofilm: Mf. 14288 33.  Ustaw jerozolimski – fragment         12173 I Cs. XVI w. 106 k.; 19,5x16 cm. Opr. brak. Kalendarz zaczyna się od stycznia, cykl triodny kończy się na 5 tygodniu. Stan zachowania: Brak początku i końca, luki w tekście. Proweniencja: Oparówka dek. Dukla. Sygnatury dawne: BKGK 338 inv. – BN akc. 2688 Bibliografia: Naumow nr 959 s. 451. Mikrofilm: Mf. 15120

51


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Pielnia dek. Sanok 34.  Ewangelia tetr         11842 III Cs. XVI w. 303 k.: zdobienia; 31,5x21 cm. Opr. deski sk. późniejsza? Zdobienia: Zastawki. Proweniencja: Iwan i Wasylisa Pudełko. – Cerkiew Zmartwychwstania Pańskiego w Pielni dek. Sanok. – Jurowce dek. Sanok. – Ferec Odrechowski. Sygnatury dawne: BKGK 26 inv. – BN akc. 2580 Bibliografia: Bojaniwska s. 563–564. – Naumow nr 208 s. 98. Mikrofilm: Mf. 14271 Regietów dek. Biecz 35.  Ewangelia tetr        11862 III Cs. 1606. 342 k.: zdobienia; 32,5x21 cm. Opr. deski sk. XVIII w.? Zdobienia: Zastawki, finaliki. Proweniencja: Zawój dek. Baligród. – Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Regietowie dek. Biecz. Sygnatury dawne: BKGK [Ruk.I.B.7]. – BKGK [56 inv.]. – BN akc. 2901 Bibliografia: Naumow nr 267 s. 126. Mikrofilm: Mf. 15542 Rychwałd dek. Biecz 36.  Ewangelia pouczająca          12225 III Cs. 1665. 547 k.: zdobienia; 31x19,5 cm. Opr. płsk. Kopia druku (Kijów 1637). Zawiera dedykację metropolity Piotra Mohyły dla Fiodora Proskur Suszczańskiego, przedmowę Mohyły do czytelnika, perykopy i kazania na lekcje ewangelii w cyklu triodnym, na 32 niedziele zwykłe i na wybrane święta: IX – 1, 8, niedziela przed 14, 14; X – 26; XI – 1, 13, 21; XII – Niedziela Praojców, Niedziela Ojców, 25, niedziela po Bożym Narodzeniu; I  – 1, niedziela przed 6, 6, niedziela po 6; II – 2; III – 25; VI – 24, 29; VIII – 1, 6, 15, 29. Następnie nauka na święta wyznawców, nauka na każdy czas, spisy treści i czterowiersz o patriarsze Kaliście. Kopia druku Kijów 1637. Rękopis spisany w Rychwałdzie w 1665 r. Zdobienia: Tytuł w ozdobnej ramce, tekst w ramkach, wąskie zastawki, rysunek herbu Proskur Suszczańskich. Proweniencja: Kopista Stefan prezbiter rychwałdski. – Rychwałd dek. Biecz. Sygnatury dawne: BKGK LII D 4. – BKGK Ruk.I.D.4. – BKGK 81 inv. – BN akc. 2795 Bibliografia: Naumow nr 316 s. 151–152. Mikrofilm: Mf. 15405 Rzepnik dek. Dukla 37.  Irmologion         12094 I Cs. Ok. 1700. 265 k.: zdobienia; 19x15 cm. Opr. deski pap. sk. XVIII, XIX w. Typ tonalny: liturgie (od Cheruwimskiej), oktoich-irmolog, podobny, święta (od 52


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Bożego Narodzenia) z cyklem paschalnym, katabasje i in. Stan zachowania: Brak początku i końca. Zdobienia: Dwie czerwono-zielone zastawki, finalik. Proweniencja: Michajło. – Cerkiew [św. Paraskiewy] w Rzepniku dek. Dukla. Sygnatury dawne: BN akc. 2962 Bibliografia: Jasinowski nr 388 s. 267. – Malinina nr 48 s. 59–60. – Naumow nr 421 s. 204. Mikrofilm: Mf. 16053 Sanok dek. Sanok 38.  Apostoł tzw. Sanocki I         11882 III Cs. 1502. 386 k.: zdobienia; 28,5x20,5 cm. Opr. deski sk. Treść kompletna. K. 1 z  innego rękopisu. Na k. 386v próby pióra m.in. alfabet i liturgiczna pieśń finalna Utverdi Bože […]. W oprawie fragment rękopisu cyrylickiego. Zdobienia: Zastawki (plecionka), inicjały. Proweniencja: Kopista Paweł, namiestnik (dziekan) sanocki. – Cerkiew św. Dymitra na Zamku w Sanoku. – Cerkiew [św. Paraskiewy] w Serednicy dek. Zatwarnica. Sygnatury dawne: BKGK [122 inv.]. – BN akc. 2814 Bibliografia: Naumow nr 76 s. 35–36. Mikrofilm: Mf. 15422 39.  Apostoł tzw. Sanocki II         11887 III Cs. Ok. 1525–1550. 342 k.: zdobienia; 30,5x22,5 cm. Opr. deski sk. XVI, XIX w.? Treść kompletna. Jeden z najważniejszych rękopisów zespołu. Rękopis spisany w Sanoku ok. 1525–1550 r. Zdobienia: Zastawka (plecionka), na k. 2 krzyż, rośliny, ornamenty. Proweniencja: Kopista Własij z  Sanoka. – Fundator oprawy Wasilij Wołyniec, namiestnik (dziekan) sanocki. – Sanok dek. Sanok Sygnatury dawne: BKGK [LII D 11]. – BKGK [LII A 7]. – BKGK [Ruk.I.A.9]. – BKGK 119 inv. – BN akc. 2798 Bibliografia: Naumow nr 69 s. 32. Mikrofilm: Mf. 15408 40.  Triod postny         11990 III Cs. XVII w. 281 k.; 30x20 cm. Opr. płsk. XIX w. Zaczyna się od Soboty Mięsopustnej rano (IV.1). Piątek 6 tygodnia kończy się na k. 248, a potem następują synaksariony. Stan zachowania: K. I, 1–79, 80a, 80b, 81–279. Brak pierwszych i ostatnich kart. Proweniencja: Sanok dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK 160 inv. – BN akc. 2473 Bibliografia: Malinina nr 157 s. 131–132. – Naumow nr 874 s. 413. Mikrofilm: Mf. 13045 53


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Sieniawa dek. Sanok 41.  Irmologion         12068 I Cs. 1668. 318 k.: zdobienia; 19,5x15,5 cm. Opr. sk. późniejsza. Typ kalendarzowo-minejny: czuwanie (sam koniec), liturgie, oktoich, podobny, irmosy i stichery (od Bożego Narodzenia), stołp. Stan zachowania: Brak kilku kart na początku. Zdobienia: Dwie miniatury, zastawki ornamentalne. Proweniencja: Kopista Grigorij Pogorodskij – Leżajsk dek. Jarosław. – Pohorce dek. Gródek. – Andrej Necko. – Michaił Necko. – Jan Dymczyna. – Cerkiew w  Sieniawie dek. Oleszyce [Podwyższenia Krzyża Świętego] lub dek. Sanok [Narodzenia Najświętszej Marii Panny]. – Bp Jan Śnigurski. Sygnatury dawne: BKGK XLIX C 14. – BKGK LII E 22. – BN akc. 2604 Bibliografia: Malinina nr 12 s. 26. – Jasinowski nr 165 s. 178. – Naumow nr 378 s. 183. Mikrofilm: Mf. 14289 Szlachtowa dek. Muszyna 42.  Ewangelia tetr         11810 III Cs. 1542. 348 k.: zdobienia; 29,5x20,5 cm. Opr. deski sk. Zdobienia: Rękopis bogato iluminowany: na początku każdej Ewangelii zastawka i inicjał w stylu bałkańskim temperą (żółty, niebieski, czerwony, ugier) i złotem proszkowym. Proweniencja: Achacy Jordan. – Cerkiew Opieki Matki Boskiej w  Szlachtowej dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BKGK 11 inv. – BN akc. 2528 Bibliografia: Naumow nr 197 s. 93. Mikrofilm: Mf. 13596 43.  [Jean Major]: Wielkie zwierciadło przykładów         12438 I Rus. 1732. 221 k.; 19x16 cm. Opr. brak. Tłumaczenie na jęz. ruski Wielkiego zwierciadła przykładów (prawdopodobnie z wyd. Jan Major Wielkie zwierciadło przykładów […] przez Symona Wysockiego […] na polskie […] przełożone […] Kraków 1621, zob. Rudolf-Ziółkowska s. 15–16). Ioan Prysłopski, autor przekładu i  twórca rękopisu, podaje, że wybrał tylko 298 z  1345 exemplów ze Zwierciadła. Podane są one w  dwóch ciągach, w polskim porządku alfabetycznym. – Ponadto: rozważania o czyścu, przetłumaczone prawdopodobnie także z  jakiegoś polskiego dzieła. – Do księgi włożona luźna karta z  Oktoicha niedzielnego (z  Mołoszkowic, pocz. XVIII w.) – I  ton, koniec kanonu i stichery na chvalite i na stichovně. Tłumaczenie z jęz. polskiego. Pierwotne wydanie w jęz. łacińskim. Proweniencja: Tłumacz i kopista Ioan Prysłopski, popowicz z Kamiannej. – Szlachtowa dek. Muszyna. – Mołoszkowice dek. Gródek. – Ks. Wołodimir (?) Podoliński. Sygnatury dawne: BN akc. 2949 Bibliografia: Rudolf-Ziółkowska – Naumow nr 1050 s. 491–492. Mikrofilm: Mf. 15647 54


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Trościaniec, dek. Jaworów. 44.  Ewangelia pouczająca        12214 III Cs., ros. Ok. 1600. 466 k.: zdobienia; 29x19 cm. Opr. deski sk. Zawiera: przedmowy (3) i kazania poprzedzone perykopami: triodne, 32 niedziele zwykłe (od Wszystkich Świętych) i wybrane święta: IX – 1, 8, niedziela przed 14, 14 (kazanie i  historia), niedziela po 14, 26; X – 1, 14, 28; XI – 8; XII – 6, Niedziela Praojców, niedziela przed Bożym Narodzeniem, 25 (na jutrzni i na liturgii), 27, niedziela po Bożym Narodzeniem; I  – 1, niedziela przed Chrztem Pańskim, 6, niedziela po Chrzcie Pańskim; II – 2; III – 9, 25; IV – 23 (kazanie i męka Jerzego); VI – 12 (kazanie i żywot Onufrego), 24; III – 17 (bez perykopy), VI – 29; VII – 20; VIII – 6, 15; następnie nauki ogólne i  na różne okazje (na święta biskupów, na 26 X, o poście i modlitwie, mowa św. Atanazego Wielkiego o Trójcy Św., nauka ces. Konstantyna, przypowieść z ksiąg bułgarskich i jej wyjaśnienie, przy ślubie, przy pogrzebie, o  Sądzie Ostatecznym, komentarz na 10 przykazań); na k. 3-3v jest łemkowskie wyznanie wiary i  pokuta, na k. 1 ryt spowiedny, na k. 1v modlitwa św. Efrema (stara redakcja). Na wyklejki okładzin i tylną kartę ochronną wykorzystano fragmenty minei z XVI w. z nabożeństwem na 24–25 XII. Stan zachowania: Brak pierwszej karty. Zdobienia: Zastawki, finaliki. Proweniencja: Timofiej karczmarz trościanecki. – Cerkiew Narodzenia Najświętszej Marii Panny w Trościańcu dek. Jaworów. – Borysław dek. Drohobycz. Sygnatury dawne: BKGK [L]I F 14. – BKGK [Ruk.I.F.12 ?]. – BKGK 73 inv. – BN akc. 2584 Bibliografia: Bojaniwska s. 561. – Naumow nr 298 s. 140–141. Mikrofilm: Mf. 14281 Turzańsk dek. Krosno 45.  Apostoł         11927 III Cs. XVI w. 252 k.: zdobienia; 29x19 cm. Opr. sk. Na wyklejki okładzin użyte fragmenty rękopisów cyrylickich (mineja z  29 VI, fragment jakiegoś kazania [?], grawiury i fragment Psalmu 103). Zdobienia: Zastawka (plecionka), rysunek krzyża. Proweniencja: Kopista uzupełnień Konstanty Mogilnicki, diak tureński. – Tureń [Turzańsk? dek. Krosno]. Sygnatury dawne: BKGK 103 inv. – BN akc. 2807 Bibliografia: Naumow nr 72 s. 33–34. Mikrofilm: Mf. 15417 Tylicz dek. Muszyna 46.  Kopiariusz dokumentów cerkwi greckokatolickiej w Tyliczu         12419 III Pol., łac. Po 1738–przed 1847. 230 k.; 32x20 cm. Opr. deski sk. Dokumenty (lata 1612–1801) dot. cerkwi greckokatolickiej w Tyliczu (dek. muszyński) i  jej zajęcia na polecenie biskupa krakowskiego w  1682 roku oraz cyrkularze, biskupie i cesarskie, skierowane do duchowieństwa i świeckich diec. przemyskiej. 55


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Proweniencja: Tylicz dek. Muszyna.– Ferdinand Müller notariusz. – Bp Jan Śnigurski. Sygnatury dawne: 20. – Nro 11ta. – BKGK Cat. pag. 25 N. 82. – BKGK XLIX G 12. – BKGK LXIX G 12. – BN akc. 1992 Mikrofilm: Mf. 67162 Wojkowa dek. Muszyna 47.  Apostoł         11893 III Cs. XVI w. 299 k.: zdobienia; 30,5x22 cm. Opr. sk. Od Dz 1,10 do stychu komunijnego Soboty Łazarza. Stan zachowania: Bez początku i końca. Zdobienia: Zastawka. Proweniencja: Cerkiew św. św. Kosmy i Damiana w Wojkowej dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BKGK [LII D 10 ?]. – BKGK [LII A 8 ?]. – BKGK [Ruk.I.A.5 ?]. – BKGK 123 inv. – BN akc. 2498 Bibliografia: Naumow nr 45 s. 21. Mikrofilm: Mf. 13090 48.  Triod kwietny         11981 III Cs. Ok. 1600. 190 k.; 28,5x19 cm. Opr. deski sk. Od piątku 5 tygodnia, Akatyst do Matki Boskiej, Sobota Łazarza, Niedziela Palmowa, W. Środa, Czwartek (czytanie Euzebiusza z  Aleksandrii), Piątek (cudo o ikonie w domu kupionym przez Żyda), Sobota i od Niedzieli Tomasza do Niedzieli Wszystkich Świętych. Stan zachowania: Liczne luki w tekście, karty przemieszane. Proweniencja: Wojkowa dek. Muszyna? Sygnatury dawne: BKGK 182 inv. – BN akc. 2475 Bibliografia: Malinina nr 142 s. 120–121. – Naumow nr 875 s. 413. Mikrofilm: Mf. 13047 Wola Sękowa dek. Sanok 49.  Triod postny i kwietny         11979 II Cs. XVI w. 122 k.: zdobienia; 19x14,5 cm. Opr. deski sk. XVI, XX w. Fragmenty nabożeństw 1 i  3 tygodnia W. Postu, Soboty Łazarza i W. Tygodnia (środa – sobota). Stan zachowania: K. VIII, 114. W  trakcie konserwacji obiektu w  l. 1983–1985 dodano nową klamerkę oraz karty ochronne (k. I–VI, VIII, 108, 110–114), wyklejkę przedniej okładziny (3 fragmenty tekstu o  treści religijnej ręką XVIII w.) wklejono jako k. VII, a kartę która pierwotnie błędnie następowała po k. 19 wklejono jako k. 109. Fragmenty. K. 73–84 powinny poprzedzić k. 40. Zdobienia: Tytuły, inicjałki, oznaczenia marginalne minią. Proweniencja: Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Woli Sękowej dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK [Ruk.I.F.27]. – BN akc. 3002 Bibliografia: Malinina nr 144 s. 121–122. – Naumow nr 933 s. 439. Mikrofilm: Mf. 95159 56


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

50.  Triod kwietny – fragment         12006 III Cs. XVII w. 76 k.: zdobienia; 30x18,5 cm. Opr. brak. Od piątku 6 tygodnia do W. Czwartku. Zdobienia: Czarno-biała zastawka z wyobrażeniem Chrystusa. Proweniencja: Wola Sękowa dek. Sanok. – Cerkiew św. Paraskiewy w Tysowicy dek. Stary Sambor. – Ks. Petro Kniażyński. Sygnatury dawne: BKGK Ruk.I.F.26. – BKGK 227 inv. – BN akc. 2741 Bibliografia: Malinina nr 176 s. 145. – Naumow nr 909 s. 429. Mikrofilm: Mf. 15354 51.  Irmologion         12063 I Cs. Ok. 1650–1675. 216 k.; 19,5x14,5 cm. Opr. sk. Oktoich-irmolog (od VIII pieśni tonu 1), podobny, stichery od Bożego Narodzenia z postem (urwane na W. Czwartku). Stan zachowania: Brak początku i końca, karty poprzestawiane. Proweniencja: Cerkiew [św. Michała Archanioła] w Woli Sękowej dek. Sanok. Sygnatury dawne: BN akc. 2992 Bibliografia: Jasinowski nr 99 s. 150. – Malinina nr 28 s. 41. – Naumow nr 430 s. 208. Mikrofilm: Mf. 94102 Wolica dek. Sanok 52.  Triod kwietny i fragmenty ksiąg liturgicznych. Tzw. Triod Zamojski         11980 III Cs., łac., pol. XVI–XVIII w. 321 k. ; 28x21 cm i inne. Opr. brak. Zasadnicza część – Triod kwietny z  przełomu XVI i  XVII w.: od W. Piątku do Niedzieli Ojców (I.2), bez synaksarionów. Dodatkowo fragmenty: 1. Zapisy metrykalne z l. 1767–1769 k. 300–301. – 2. Triod kwietny k. 302–303. – 3. Mineja ze służbą św. Paraskiewii Tyrnowskiej na 14 X, XVI w. k. 304–311. – 4. Mineja z nabożeństwem na 1 IX, Wolica XVII w. k. 312–315. – 5. Oktoich ton III, XVI w. k. 316. – 6. Prolog na 3 III k. 317. – 7. Ewangelia – fragment aparatu (skazanija) k. 318. Ponadto fragmenty łac. i pol. wypisów z Ewangelii i teologii moralnej, list Konstantego Hoszowskiego k. 319–321. Stan zachowania: Brak pierwszych 4 kart, część kart poprzestawiana w  trakcie konserwacji w XVIII w., brak końca. Proweniencja: Kopista Nazarij. – Cerkiew św. Paraskiewy [!] w Zamościu diec. chełmska. – Wolica dek. Sanok. – Krupiec dek. Tomaszów. Sygnatury dawne: BN akc. 2897 Bibliografia: Malinina nr 143 s. 121 (datuje na XVI w.). – Naumow nr 929 s. 437–438. Mikrofilm: Mf. 15539 Wróblik Szlachecki dek. Sanok 53.  Irmologion         12062 I Cs. Ok. 1650–1675. 327 k.: zdobienia; 20,5x16 cm. Opr. deski sk. Typ kalendarzowo-minejny: całonocne czuwanie, liturgie, oktoich niedzielny, 57


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

podobny, irmosy przed Bożym Narodzeniem do św. Mikołaja, w środku (po 2 II) cykl wielkopostny ze Zwiastowaniem i paschalny; Blažen muž, stichery na Gospodi vozzvach, irmosy dzienne i in. Stan zachowania: Luki pomiędzy k. 22 a 23 i 26 a 27. Zdobienia: Zastawki, inicjały naśladujące drukowane. Proweniencja: Ioan Zawiejski, prezbiter z Wróblika Szlacheckiego. – Piotr Zawojski, popowicz z  Wróblika Szlacheckiego. – Jan Zajczycki. – Jerzy Zapalski. – Wróblik Szlachecki dek. Sanok. Sygnatury dawne: BKGK [303 inv.]. – BN akc. 2963 Bibliografia: Malinina nr 27 s. 39–41. – Jasinowski nr 98 s. 149–150. – Naumow nr 422 s. 205. Mikrofilm: Mf. 16054 Zawadka Rymanowska dek. Jaśliska 54.  Mineja świąteczna na styczeń–sierpień        12121 III Cs. Ok. 1500–1525. 161 k.; 30,5x21 cm. Opr. brak. Obwoluta pap. XIX w. Nabożeństwa na wybrane święta roku liturgicznego. I: 6 (bez początku), 7, 30; II: 9, 24, 25, 26; IV: 23, 25; V: 8, 9, 21, 25 (bez końca); VI: 12, 14, 24 [?], 29; VII: 1, 2, 17, 20, 27; VIII: 1, 6 [?], 15. Stan zachowania: Rękopis b. zniszczony, brak kart początkowych i  końcowych oraz wielu w środku. Proweniencja: Zawadka Rymanowska dek. Jaśliska. – Ks. Roman Kmicikiewicz. Sygnatury dawne: BKGK Ruk.I.G.13. – BKGK 233 inv. – BN akc. 2716 Bibliografia: Naumow nr 593 s. 284. Mikrofilm: Mf. 15329 55.  Pytania i odpowiedzi, Menandr, Izmaragd         12244 III Cs. XVI w. 198 k.; 32x21,5 cm. Opr. deski sk. 1. Voprosy _i otvěty s[via]tych’ Otec’, k. 1–106 – różne pouczające teksty m.in. Odpowiedź św. Atanazego na zarzuty, pouczenia Menandra, Pytania i odpowiedzi Anastazego, objaśnienia słów i  wypowiedzi z  ewangelii, także o  kielichu u  św. Sofii, Jana Złotoustego słowo o Adamie, św. Grzegorza słowo o  upadku Adama, Jana Złotoustego o różnych sposobach zbawienia, słowo Teodula patrikija [?], słowo o Adamie, Krzyżu i inkarnacji, słowo o mądrości, pytania Grzegorza i  odpowiedzi Bazylego, słowo Cyryla Aleksandryjskiego o  strachu Bożym, Słowo ojca do syna, o  zachowaniu tych co przystępują do służby Bożej, o  czci dla rodziców, liczne paremie, słowo Cyryla o  mytarstwach, dekalog, wykaz grzechów śmiertelnych. – 2. Izmaragd, k. 109–198. Według spisu powinno być 95 mów, ale zachowało się 85, z niewielkimi ubytkami. Stan zachowania: Brak początku i końca. K. 107 powinna być przed k. 195. Proweniencja: Kryczka dek. Bohorodczany. – Zawadka Rymanowska dek. Jaśliska. Sygnatury dawne: BKGK 314 inv. – BN akc. 2735 Bibliografia: Budziszewska s. 51. – Naumow nr 1046 s. 489. Mikrofilm: Mf. 15348 58


Andrzej Kaszlej: Inwentarz łemkowskich rękopisów Biblioteki Kapituły...

Złockie dek. Muszyna 56.  Apostoł         11923 IV Cs. Ok. 1600. 277 k.; 31x19 cm. Opr. sk. Początek tekstu Dz 1, 11 i  do 274 tekst ciągły (kalendarz, 25 XII), potem fragmenty k. 277 i 276, następnie k. 275. Tekst urywa się w 1 stołpie. Stan zachowania: Brak początkowej 1 lub 2 kart, brak końca. Proweniencja: Złockie dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BKGK 109 inv. – BN akc. 2810 Bibliografia: Naumow nr 74 s. 34–35. Mikrofilm: Mf. 93413 57.  Irmologion         12115 IV Cs. 1767. 120 k.; 35x21,5 cm. Opr. tekt. sk. Typ kalendarzowo-minejny: dogmatyki z niedzielnymi irmosami, podobny, irmosy na święta z  triodem (od Bożego Narodzenia), sědalne, antyfony (urwane na tonie 6). Stan zachowania: Brak końca. Proweniencja: Złockie dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BN akc. 2538 Bibliografia: Jasinowski nr 947 s. 451. – Malinina nr 70 s. 75. – Naumow nr 367 s. 178. Mikrofilm: Mf. 13577 58.  Ewangelia pouczająca         12236 III Cs. Ok. 1800–1805. 129 k.; 36,5x24 cm. Opr. płpłt. XIX w. Perykopy i  kazania na niedziele w  cyklu triodnym, na 32 niedziele zwykłe, trzy kazania pogrzebowe i na wybrane święta: IX – 1, 8, 14, 15; X – 1, 14, 26 (dwa), 28; XI – 1 (autorstwa Adona [Odona] Treverskiego i Grzegorza Turonskiego – z Tours?), 21 (urwane); VII – 15 Przedmowa przed kazaniem na każdą niedzielą, przypowieści potrzebne do budowy kazań (8), o  12 piątkach; XI – 30; XII – 4, 5, 6 (drugie Mikołaj), 20, 26, 26, 29; I – 1 (2, drugie o przeniesieniu ręki Jana Chrzciciela); II – 2; III – 9, 17, 25; IV – 23, 25, 30 (Jakub); V – 8, 9; VI – 12, 20, [24], 29 – bez końca; kazanie bez tytułu i początku dot. Ukrzyżowania i fragment pouczenia nt. Bożego Narodzenia. – Ponadto: na k. 48 wykaz składek na Dom Ludowy we Lwowie na rok 1871 (karta doklejona później). Stan zachowania: Brak kilku pierwszych kart; po k. 7, 9, 80, 126 brak kart. K. 81–86 wszyte w złym miejscu (powinny być na końcu). Proweniencja: Cerkiew [św. Dymitra] we wsi Złockie dek. Muszyna. Sygnatury dawne: BN akc. 2564 Bibliografia: Naumow nr 294 s. 138–139. Mikrofilm: Mf. 13951 Zyndranowa dek. Dukla 59.  Irmologion         12106 II Cs. 1729. 386 k.: zdobienia; 21x17 cm. Opr. deski sk. 59


Äîęóěĺíňű • Dokumenty

Typ tonalny: całonocne czuwanie, liturgie, irmosy na Niedzielę Palmową; oktoich-irmolog, podobny, irmosy i stichery świąt od niedzieli przed Bożym Narodzeniem przez cały rok do grudnia, stołp; na końcu pieśń o pokucie (bez nut). Zdobienia: 10 miniatur, zastawka z miniaturą. Proweniencja: Kopista Ioan Hermanowski. – Zyndramowa dek. Dukla. – Ks. Wasilij z Zyndramowej. Sygnatury dawne: cz. 305 ? t. 6. – BKGK 305 inv. – BN akc. 2953 Bibliografia: Malinina nr 53 s. 63–64. – Jasinowski nr 709 s. 373. – Naumow nr 415 s. 201. Mikrofilm: Mf. 15684


Ä č ńęóđń Dyskurs


Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в  Ґорлицях (1906/1907—1917/1918) Богдан Горбаль 4 мая 1906 рока кисар Франц Йосиф дал згоду на основаня к.к. ґiманзиi в Ґорлицях. Першу клясу принято 1 вересня реченого рока. 12 мая 1912 розпочато будову будынку, котрий мал быти готовий до серпня 1913 за цiну 310 000 корун. Початком вересня 1913 рока до нового будынку перенесено 7 кляс, але выкiнчаня його тырвало iщы зимом 1913/1914. Школа мала польскiй характер, так пiд оглядом учытелiв як i ученикiв, але oкрeм Полякiв вчыли ся гев тiж Русины, серед котрых, як ся здає, Лемкы творили векшiст. В першым роцi iстнуваня был в школi лем єден Русин, але iх кiлькiст систематычнi пiдносила ся, доходячы до 58 осiб в школьным роцi 1912/1913, што становило поверх 17% вшыткых студентiв. Хоц офiцийны Sprawozdania вказуют подiл на ученикiв з мiста Ґорлиц, ґорлицкого повiту i дальшой околицi, згадує ся тiж што 90% ученикiв походило з трьох повiтiв: ґорлицкого, ґрибiвского i ясєльского1. До повекшаня ся чысла ученикiв, в тым тiж ученикiв Русинiв, причынили ся бурсы. Коли Полякы мали бурсу фундациi Владислава Длуґоша (1864—1937), то Русины мали двi бурсы. Молодшом была бурса фундациi Руского Педаґоґiчного Товариства во Львовi, котром опiкувал ся парох Маластова (1903—1926) отец Омелян Менцинський (1865—1926). Была то бурса украiньской орєнтациi, котру оснувано в  1912 роцi, а котра малa 15 мiсц2. Од 1908 рока iстнувала Руска Бурса русофiльской орєнтациi, котром перше опiкувал ся отец Василiй Курилло (1861—1940) парох в Мацинi Великiй (1891—1910) а пак бортняньскiй парох (1892—1931) отец Владимiр Калужняцкiй (1861—1934). Хоц находила ся она по другiй странi мiста i до ґiмназиi треба было iти пiлтора кiлометра, то i так было то ближе як зо села. Про бурсу писано в тамтым часi: 1  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w  Gorlicach za rok szkolny 1914, Gorlice 1914, с. 44. Выкорыстаны в тым дописi Sprawozdania находят ся в: Podkarpacka Biblioteka Cyfrowa, http://www.pbc. rzeszow.pl/dlibra, котрiй належат ся подякуваня. 2  P. W r o ń s k i, Szkolnictwo na Łemkowszczyźnie 1866-1947, „Rozprawy z Dziejów Oświatyˮ 1990, ч. 33, с. 197.

63


Äčńęóđń • Dyskurs Posiada swój własny dom z budynkami gospodarczymi, podwórzem i  ogrоdem. Ubikacje dość wygodne, suche i  jasne, urządzenie skromne. Mieści 30–40 uczniów. Przeciętnie miało w niej pomieszczenie 28 uczniów gimanazyalnych3.

В школi наступлювали дост великы змiны в кiлькости ученикiв i в тым, хто продолжал гын науку. Як што ходит о рокы до часу Першой Свiтовой Войны, то в  часi школьного рока чысло ученикiв зменшало ся пересiчнi о поверх 8%. Наступлювали тiж значучы змiны медже школьныма роками, коли зо школы одходили ученикы. Офiцийнi тлумачено то так: W  miarę bowiem jak uczniowie przekonują się, że zdolności ich nie są wstanie zaspokoić wymagań rosnących z  każdą klasą wyższą, opuszczają zakład i szukają innego dla siebie zajęcia. Choćby zresztą sami uczniowie nie mieli ochoty rozstawać się ze szkołą, to rodzice, widząc słabe postępy synów, zabierają ich ze szkoły4.

Не спомнено нич про тото, же родиче звычайнi може не могли уж за сына платити або (в однесiню до священничых сынiв) дiшло до перепроваджыня ся до iнчого повiту, одкале за далеко было доiзджати до школы. Додати тiж треба, же емiґрация до Америкы была далiй барз популярна. На 38 Русинiв ученникiв ґiманзиi i нормальной школы в Ґорлицях, котры мешкали в Рускiй Бурсi в першым роцi єй iстнуваня аж 10 лишыло науку i выiхало на чужыну 5. Коли єднак дал раду ученник утримати ся в  ґiмназиi, несло то зо собом пiднесiня його громадского статусу. Симеон Пыж споминал: В тых часах для ґiмназисты старшых кляс радiстю было перебывати дома. Нихто не наганял до ниякой роботы, бо вшыткым в родинi было приємнi, же мают медже собом такого студента. Часом з власной охоты iшол єм на поле помочы грабати сiно, вязати снопы i звозити з поля. Та бiльше ходил єм по верхах, лiсах, без ниякой цiли. Вечерами тягло далеко од села, на поляны, де при кошарах, коло худобы, спiвали пастухы. Часто заходил єм до товаришiв — бурсакiв на села, або i они приходили до мене6.

Вшытко єднак змiнила война. Пiд конец лiта 1914 рока росийскы войска были уж в Галичынi, але дирекция зарядила отворити школьний рiк. Зголосило ся барз мало ученикiв, в  тым жаден Русин не записал ся на ucznia publicznego7. 23 вересня 1914 рока австрийскє войско заняло будынок школы а 27 вересня выiхали учытеле бо так войскове комaндуваня наказало зробити вшыткым державным працiвникам. Школьний рiк 1914/1915 был страчений. Серед Русинiв покотили ся арештуваня. В  мiсце школьной лавы рускы ґiмназисты стрiтили ся в ґорлицкiй тюрмi i на колiйовiй стациi, де iх ладувано до ваґонiв. Симеон Пыж, котрого арештувано 3 вересня 1914 рока, споминал: 3  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1914, с. 100. 4  Там же, с. 42. 5  С. П ы ж, Горлицкiй Бурсак, „Карпаторусский Календарь Лемко-Союзаˮ 1952, с. 80. 6  Тот же, Горлицкiй Бурсак, „Лемкiвскiй Календарˮ 1994, с. 76. 7  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za lata szkolne 1915-1916, Gorlice 1916, с. 5.

64


Богдан Горбаль: Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях На дворi дул холодний вiтер i накроплювало дощом... Загнали нас уж вшыткых до ваґонiв, та мож рушати в дорогу. Але потяг стоiт i стоiт. А тымчасом з публикы оддiляют ся групкы, пiдходят близко ґу ваґонам i зазерают до середины. До нашого ваґона пiдходит група ґорлицкых ґiмназистiв — Полякiв i переводят очы з єдного на другого. Жандармы дали iм полну свободу. Медже ґiмназистами были моi добры знаємы, такой товаришы, з котрыма вчыл єм ся в тiй самiй клясi. Колиси были мы добрыма приятелями, але тепер вшытко тото уж ся забыло. Они смiяли ся i паскудили послiднiма словами: „Ей, ты здраднику, лайдаку, пiдеш на гак! давно уж треба было вас вывiшати, вы смердячы хамы8!

Денекотры учытеле i значуче чысло ученикiв, в тым Русинiв, пiшло служыти в  войску. Спосеред Руснакiв воювали: Grzegorz Chomkowicz, Mikołaj Gal, Michał Godżyk, Jan Gyża, Włodzimierz Gyża, Teodory Jadłowski, Konstanty Kobani, Włodzimierz Kobani, Symeon Pyż, Bazyli Rusynko, Aleksander Tełech i  Stefan Tytar9. Володимир Ґыжа вчыл ся в  IV клясi в  школьным роцi 1913/1914. По одновлiню наукы был в V клясi в школьным рокцi 1915/1916 i здає ся, што по скiнчыню того рока пiшол як доброволец до армii. Згынул 1 марця 1917 рока10. Ранений был Михал Ґоджык11, а до росийского плiну попал Володимир Кобанi12. В часi Ґорлицкой Битвы будынок школы потерпiл страты на 200 000 корун. Потерпiло тiж цiле мiсто, а  до будынку школы пришло мешкати поверх 300 осiб, котры не мали де ся дiти. Зато пiд конец лiта 1915 рока здавало ся, же страчений буде наступний школьний рiк, але якоси розпочато його 30 жолтня. В  школьным роцi 1915/1916 в  ґiмназиi было лем 240 ученикiв, коли в  школьным роцi 1913/1914 было iх 420. Чысло Русинiв впало до 16 осiб (кус бiльше як 7% вшыткых ученикiв). Одкальси зявил ся в  школi єден Нiмец. Не без значыня был факт, же жадна з  трьох бурс в  мiстi не была отворена през цiлий школьний рiк 1915/1916. Так само было в наступным школьным роцi. Част Русинiв, котры скорше ходили до школы, порозходила ся по свiтi. Миколай Собин з Бортного провюл войну в Росиi а пiзнiйше оселил ся в Чехословациi, де студиювал i оселил ся на решту жытя. Симеон Пыж здал матуру в часi войны, але в Тарновi, а пак студиювал в Празi i выiхал до Америкы. Хоц школьний рiк 1916/1917 принюс мацiцiй рiст русинького елементу в  школi (17 осiб) то при значучым загальным ростi чысла польскых студентiв, Русинiв было в школi лем 6.45%. Наступний школьний рiк 1917/1918 был пiд тым оглядом iщы гiрший. В тым остатнiм школьным роцi пiд австрийском владом было в  ґiмназиi лем осмеро Русинiв i  становили они лем 3.6% вшыткых студентiв. В  школi зас одкальси зявило ся двох Нiмцiв, котры мусiли вчыти ся по польскы. Был то тiж єдиний школьний рiк, коли чысло грекокатоликiв (10) не рiвнало ся чыслу Русинiв (8). В часi вшыткых iнчых iнтересуючых нас школьных рокiв чысло Русинiв в школi все было такє само як чысло грекокатоликiв. 8  С. П ы ж, Горлицкiй Бурсак, „Лемкiвскiй Календарˮ 1994, с. 84. 9  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za lata szkolne 1915-1916, с. 43-44; III Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1916/17, Gorlice 1916, с. 26-28. 10  Verlustliste ausgegeben am/Листа утрат видана дня 5 VII 1917, ч. 595, с. 4. 11  Verlustliste … 23 ХI 1916, ч. 482, с. 16. 12  Verlustliste ... 8 Х 1917, ч. 614, с. 24.

65


Äčńęóđń • Dyskurs

До ґiмназиi ходили тiж ученикы мойсейового вiроiсповiданя. До часу войны iх чысло не перевыжшало чысла грекокатоликiв, але цiлий час росло i в школьным роцi 1913/1914 осягнуло 45 осiб. Додумувати ся можна, же подавали ся они за Полякiв але Симеон Пыж споминал, же: В  ґорлицкiй ґiмназиi мы Руснакы чули сме ся свобiднiйше, як в сандецкiй, бо нас было бiльше. В денекотрых клясах разом з єврейскыма ученниками было нас веце i мали сме перевагу над Поляками13.

Пiдкрислял вiн тiж, же векшiст учытелiв односила ся добрi до рускых ученикiв14, а вынятком серед них был лем учытель ґеоґрафii Людвiк Сiкора/Ludwik Sikora, котрий отвертi вказувал неохоту до рускых ученикiв (може зато, же в Варшавi достал нагайком од козака). I вiн єднак не мiг ся за далего заганяти, бо коли учытеле несправедливi оцiняли ученикiв, вшыткы они, без взгляду на нцийональнiст або релiґiю, пiдтримували себе i знали манiпулювати професорiв проти iнчых професорiв. Пыж споминал тiж польского професора, котрий вчыл грецкого языка15 i  бесiдувал, же ся Русины лiпше од Полякiв вчат. Коли Русины не приходили до школы на рускы свята, подiбно повiдал: „O moich Rusinków nie ma ... co ja będę robił tu z wami bałwanami”16. В  школьным роцi 1908/1909 грекокатолицкой релiгii зачал в  школi вчыти священник Iоан Хризостом Дуркот (1870–1931?), парох в  Рыхвалдi (1895–1912) i  пiзнiйше Климкiвцi (1912–1922). Мал вiн позицию: „zastępca katechety greckokatolickiegoˮ i  вчыл в  клясах I–III, разом 6 годин на тыжден i  „tudież miewał 1 egzortęˮ (адже штоси в  родi промовы або проповiди для ґiмназистiв). Тот русофiльскiй священник звязаний был зо школом до школьного рока 1913/1914 а  з  повекшаньом ся школы каждого рока о нову клясу додавано йому 2 годины працi на тыжден так, же в остатнiм роцi в школi вчыл 14 годин нa тыжден i далiй „miewał 1 egzortęˮ. 11 XI 1912 Кисарско-Королiвска Краєва Школьна Рада назначыла украiнского cвященника Александра Ґовду (1871–19??), пароха в Бoднарцi (1903–1918) грекокатолицкым катехетом в ґiмназиi17. Вчыти грекокатолицкой релiґii зачал вiн єднак в  школьным роцi 1913/1914 маючы в  клясах I– VIII 15 годин на тыжден „i miewał 1 egzortęˮ. Выглядат на тото, же в каждiй клясi вчыл вiн осiбно. Наука грекокатолицкой релiґii в клясах од III до VI оперта была на пiдручниках авторства Алексiя Тороньского (1838–1899)18. Раз або два раз на 13  С. П ы ж, Ґорлицкiй Бурсак, [в:] Руска Бурса 100 рокiв, Ґорлицi 2008, с. 43. 14  Симеон Пыж (Горлицкiй Бурсак, „Карпаторусский Календарь Лемко-Союзаˮ 1952, с. 78) твердит, же денекотры польскы професорове ґiманзиi брали пожычкы на векслi в  Лемкiвскiй Касi (котру называт найсильнiйшым банком в Ґорлицях) i будучы фiнансово залежныма од Русинiв гардi ся односили до русиньскых ученикiв. 15  Сиемон Пыж не згадує його з назвиска. Перед войном грецкого языка вчыло в ґiмназиi пару осiб: Wawrzyniec Heliasz, Emil Język, Władysław Łaszczyński, Maryan Skabowski, Bolesław Jakubowski, Hilary Dulemba, Stanisław Mendrala, Mieczysław Pawłowski, Wincenty Szczepański, Franciszek Dubas. Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1914, с. 51-52, 56, 58, 60, 62-63, 65. 16  С. П ы ж, Горлицкiй Бурсак, „Карпаторусский Календарь Лемко-Союзаˮ 1952, с. 78. 17  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1914, с. 79. 18  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za lata szkolne 1915-1916, с. 55-58.

66


Богдан Горбаль: Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях

рiк приiзджали вчены священникы Єзуiты, котры в костелi выголошували специяльны проповiди для ґiмназистiв. Грекокатолицкы ґiмназисты тiж мусiли на тоты проповiди ходити19. В  iнчий спосiб як релiгii вчено руского языка. Станiслав Курчак/Stanisław Kurczak вчыл руского языка „w dwóch oddziałachˮ по двi годины на тыжден (разом 4 годины). Малo то мiсце од школьного рoка 1910/1911, коли введено науку того языка як єдного з  надобовязковых предметiв (належали до них: „język francuski, stenografia, gimnastyka, śpiew, rysunki odręczneˮ)20. До школьного рока 1913/1914 Курчак, котрий головнi вчыл математыкы i фiзикы, далiй вчыл руского языка по 2 годины тижденно, адже выходит на тото, же зберано ученикiв з рiжных кляс на двi годины в тыжни. Вчыня руского языка выглядало так: W  оddziale I-ym wzięto zasady gramatyki i  przerobiono łatwiejsze ustępy z wypisów B. Łepkiego21. W oddziale II-gim uzupełniono wiadomości gramatyczne i przerobiono trudniejsze ustępy z wypisów B. Łepkiego. Prócz tego czytano dłuższe ustępy z Literatury A. Barwińskiеgo22 (…)23.

Русины, котры доходили до осмой клясы, дост добрi радили собi з кiнцьовыма еґзамiнами окрем школьного рока 1913/1914. Писемний еґзамiн мал товды мiсце 18–20 мая 1914. Зголосило ся до нього 38 ученикiв, в  тым, як ся здає, шестеро Русинiв. Устний еґзамiн мал мiсце 13–17 червця а перешло до нього 30 учeникiв. Вшыткы здали, але серед них было лем двох Русинiв (Хомкович i Ядловскiй). Што ся стало зо штырьома? Не знатя. В  роках 1915/1916 i  1916/1917 по двох Русинiв было в осмiй клясi i вшыткы здали кiнцьовы еґзамiны. В 1917/1918 роцi не было Русина в осмiй клясi. Справа чысла Русинiв в ґорлицкiй ґiмназиi в повоєннiй польскiй державi то осiбна тема. В тiй хвили маме свобiдний доступ лем до пару Sprawozdań з того часу. В школьным роцi 1918/1919 было в школi лем 8 Русинiв, а в роцi 1919/1920 лем 7. Видно єднак, же ся справа полiпшала в  наступных роках бо в  школьным роцi 1927/1928 было iх уж 25 i додумувати ся можна, же неодолгє другє отворiня Руской Бурсы спричынило дальший рiст iх чысла.

19  С. П ы ж, Горлицкiй Бурсак, „Карпаторусский Календарь Лемко-Союза” 1952, с. 81 твердит, же старшы ґiмназисты не вiрили в  проповiди тых Єзуiтiв i  науку школьного катехеты, бо подiбно вшыткы они смотрили ся на свiт в материялiстычний спосiб. 20  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1914, Gorlice 1914, с. 86-87. 21  Правдоподiбнi ходит ту о працю Богдана Лепкого (1872–1941): Читанка для середнiх шкiл з  польским язиком викладовим = Wypisy dla szkół średnich z  polskim językiem wykładowym: kurs niższy (1904). 22  Олександр Б р а в і н ь с к і й (1847–1942) створил серию підручників для шкіл і ґімназий: Огляд народної літератури україньско-рускої до 60-их рoків (1890), Виїмки з  народної літератури україньско-рускої XIX віку для висших кляс середних шкіл (3 вид., 1902; 4 вид., 1905) і Вибір з україньскорускої літератури для учительських семінарий (1901). Не знатя з  котрой його книжкы вчено ся в Ґорлицях. 23  Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w Gorlicach za rok szkolny 1914, Gorlice 1914, с. 86.

67


Äčńęóđń • Dyskurs

Русины котры закiнчыли к.к. ґiмназию в Ґорлицях Chomkowicz, Grzegorz, ur. 19 IV 1891 w Przegoninie (1914) Студиювал во Вiдни (Universität für Bodenkultur Wien) i  Брнi (Vysoká škola zemědělská). Його цiле дальше жытя звязане было з  Чехословацийом, де знаний был як Gregorij Chomkovič. Початково працувал як науковий працiвник в  Moravskom zootechnickom výskumnom ústave v Brne. В 1926 роцi зробил докторат а од 1928 рока был працiвником Ústrednej kancelárie Zemědelskej rady pre Slovensko (Bratislavа, пiзнiйше Trenčín). В роках 1929–1930 подорожувал по рiжных європскых краях поглублюючы своi знаня. В  роках 1933–1940 выконувал функцию ведучого реґiонального уряду Roľníckej komory (Nove Mesto nad Váhom). В школьным роцi 1939/1940 зачал працувати на Vysokej školе technickej (Bratislava), де працувал як учытель оддiлу лiсничой i  рiльничой iнжынєриi. В  1943 роцi остал там надзвычайным професором. В 1946 роцi был уж звычайным професором на Vysokej škole poľnohospodárskeho a  lesníckeho inžinierstva v Košiciach, де был тiж ректором (1948–1949). Од 1952 рока працувал на Vysokej škole poľnohospodárskej v Nitre, де вюл кафедру зоотехнiкы i был ректором (1956–1958). Написал деси 270 прац. Вмер 11 Х 1968 рока в Trenčíni. Б. Горбаль, Лемкiвска Зоотехнiка, „Бесiдаˮ 2010, ч. 2, с. 18–19. Jadłowski, Teodozy, ur. 8 II 1896 w Smerekowcu (1914 z odznaczeniem) Арештуваний 6 VIII 1914. Вязень Талергофу. Скiнчыл студия i остал лiкарьом. Вернул до Смерекiвця. Єден з лемкiвскых лiдерiв в роках 1920-тых i 1930-тых. Член найвыжшых власти Руской Аґрарной Партиi i секретар єй зiзду в 1928 роцi. Брал участ в чысленных передвыборчых вiчах. Єден з орґанiзаторiв Лемко-Союзу, поперал незалежну од Львова лемкiвску полiтыку. Член Кон‑ трольной Комiсиi Лемко-Союзу (1935—) i член заряду Руской Бурсы в Ґорлицях (1933/1934). По войнi был коротко вiйтом в Ґладышовi. J. Moklak, Łemkowszczyzna w  Drugiej Rzeczpospolitej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997, с. 69, 77–78, 88, 181–183. Gyża, Jan, ur. 9 I 1896 w Łosiu (1915) Сын учытелiв: Марка (1869—19??) з  Лося i  Теодоры Демянчык (1871—19??) з Высовы. Вродил cя в хыжи ч. 149. Перед вроджыньом ся Владимiра (1898—1917) родина перенесла ся до Высовы, дiм ч. 8, де тiж вродили ся наступны братя: Теодор (1900) i Михал (1902—1964). Вшыткы вчыли ся в ґiмназиi в Ґорлицях (Михал матура 1922, пiзнiйше лiкар). Отец перед войном перешол на емеритуру а в часi войны был адмiнiстратором жывця в  Высовi. По войнi выiхал з родином на Украiну. Михал выiхал до Америкы. Родина была украiньской орєнтациi. http://sites.google.com/site/blechnarkaproject – Iнформациi од Андрия Патроша, котрий веде „Blechnarka Project”. Durkot, Teodor, ur. 10 VI 1897 w Rychwałdzie (1916) Сын грекокатолицкого священника Iоана Дуркота (1870—1931?), пароха в Климкiвцi. Дальша доля незнана. 68


Богдан Горбаль: Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях

Kuryłło, Antonii Teodor, ur. 15 II 1897 w Męcinie Wielkiej (1916) Сын грекокатолицкого священника Василiя Куриллы (1861—1940). Дальша доля незнана. Mochnacki, Rodion Antoni, ur. 8 V 1896 w Czyrnej (1916) Сын грекокатолицкого священника Володимира Мохнацкого (1870—1944), котрий од 1896 рока был помiчником пароха в Чырнi. Студиювал ґеоґрафiю на Яґайлоньскым Унiверситетi а докторат зробил з  фiлософii. Был учытельом в  Тарновi а в  часi войны в  Краковi (Szkoła Handlowa). По войнi вчыл в  Адмiнiстрацийным Лiцею/Liceum Administracyjne i  єдночасно кєрувал Методычным Осередком Ґеоґрафii/Ośrodеk Metodyczny Geografii. Вчыл в Выжшiй Школi Громадскых Наук/Wyższа Szkoła Nauk Społecznych Яґайлоньского Унiверситету i в  Выжшiй Педаґоґiчнiй Школi/Wyższа Szkoła Pedagogiczna, де створил Заклад Дидактыкы Ґеоґрафii/Zakład Dydaktyki Geografii i де был деканом Природничо-Ґеоґрафiчного Факультету/Wydział Przyrodniczo-Geograficzny (1951/1952—). Автор науковых прац i спiлавтор чысленных пiдручникiв i мап. „(...) był uczonym, któremu bliska była sprawa zachowania nie zniszczonej przyrody dla następnych pokoleń, nie tylko ze względów estetyki otoczenia, ale także jako warunek konieczny do dalszej egzystencji człowieka”. Вмер в 1981 роцi. Encyklopedie Teberii; Słownik Sozologiczny: Mochnacki Rodion, http://www.teberia.pl/encyklopedia.php?a=ArtShow&ArtId=1476; Rozwój naukowo-dydaktyczny i  kierunki badawcze Instytutu Geografii Uniwersytetu Pedagogicznego im. Komisji Еdukacji Narodowej w  Krakowie, http://www.wsp.krakow.pl/geo/Rozwoj_naukowo-dydaktyczny_IG_UP.pdf Sandowicz, Józef Mikołaj, ur. 1 XII 1896 w Brunarach Wyżnych (1917–) Сын грекокатолицкого священника Петра Сандовича (18..—1914). Дальша доля незнана. Tytar, Stefan Miron, ur. 26 II 1895 w Gorzance (1917) Сын грекокатолицкого священника Iвана Титара (1864—19??), пароха в Ганчовi. Дальша доля незнана. Durkot, Stefan, ur. 3 XII 1899 w Rychwałdzie (1917 z odznaczeniem) Сын грекокатолицкого священника Ioана Дуркота (1870—1931?), пароха в Климкiвцi. Дальша доля незнана. Hałuszka, Ignacy, ur. 1 I 1897 w Gładyszowie (1917 z odznaczeniem) Пiзнiйший грекокатолицкiй священник, рукоположений 26 II 1922. Парох в Рыхвалдi (1922—1924), Брунарi Выжнiй (1924—1931) i Загiрю, пов. Рудка (1931— 1944). З одступлюючыма Нiмцями подал ся на захiд, де был парохом в мiстi Freiburg (1945—1949) а по приiздi до Америкы, в Jeanette, Pa. (1949—1962). Вмер 9 VIII 1966 в Camden, N.J., похоронений в Philadelphia, Pa. D. Blažejovskyj, Ukrainian Catholic Clergy in Diaspora (1751–1988): Annotated List of Priests Who Served Outside of Ukraine, Rome 1988, с. 76. 69


Äčńęóđń • Dyskurs

Godżyk, Michał, ur. 7 IV 1894 w Węglówce (1918 jednogłośnie) Дальша доля незнана. Mayerówna, Marya Joanna Zofia, ur. 16 X 1900 w Żółkwi (1918) Дальша доля незнана. Gyża, Teodozy, ur. 13 V 1900 w Wysowej (1919 jednogłośnie) Сын учытелiв: Марка (1869—19??) з Лося i Теодоры Демянчык (1871—19??) з Высовы. Брат Iоан вродил ся (1896) в Лоси. Перед вроджыньом ся Владимiра (1898) родина перенесла ся до Высовы, дiм ч. 149. Теодор (1900) i Михал (1902—1964) вродили ся в хыжи ч. 8. Вшыткы вчыли ся в  ґiмназиi в  Ґорлицях (Михал матура 1922, пiзнiйше лiкар). Отец перед войном перешол на емеритуру а в часi войны был адмiнiстратором жывця в Высовi. По войнi выiхал з родином на Украiну. Михал выiхал до Америкы. Родина была украiньской орєнтациi. Русины в к.к. ґiмназиi в Ґорлицях В  шторiчным выданю: Sprawozdanie dyrekcyi C.k. Gimnazyum w  Gorlicach подає ся статыстычны iнформациi про чысло Полякiв i Русинiв в каждiй клясi, але при списку ученикiв до каждой клясы ходячых не подає ся iх нацийональности. Векшiст з них розпознати мож з назвиск i надiяти ся треба, же знаючий лемкiвскы назвиска чытач згодит ся з тым educated guess. На жаль iмена тых осiб не сут ту помiчны, бо в згаданым выданю iмена мают Русины польскы хоц iнча офiцийна публикация Szematyzm Królestwa Galicji i Lodomerii z Wielkim Księstwem Krakowskim не выстерiгала ся Iванiв i  Осифiв. Пiд каждым школьным роком подано клясу, в котрiй были Русины, iх чысло i iх iменний список згiдний з записом ориґiналу разом з  увагами. Звiдальным знаком зазначено Русина, котрого iмена не повело ся розпознати в  списку ученикiв. Застеречы ту треба, же можливы сут в тым списку блуды. 1913/1914 1b  (7)  Włodzimierz Dańkowski, Julian Dobrzański, Roman Czerniawski, Stefan Paluch, Władysław Przybyło, Włodzimierz Mikołaj Koczkodan, ? 2b  (9)  Mikołaj Banicki, Miron Durkot, Jan Dutkanicz, Michał Jurkowski, Miron Kicak, Roman Kuryłło, Bazyli Wasik, Michał Wasylec, Piotr Żełem 3a (1) Marya Mayerówna (uczeń prywatny) 3b  (10)  Roman Barna, Michał Bubniak, Jan Duda, Borys Durkot, Aleksander Gowda, Teodozy Gyża, Grzegorz Kochan, Paweł Ropicki, Stefan Sandowicz, ? 4b  (5)  Włodzimierz Gyża, Mateusz Juszczak, Aleksander Rusyniak, Mikołaj Sobin, ? 5 (3) Stefan Durkot, Konstantyn Wańko, ? 6b  (5)  Mikołaj Gal, Ignacy Hałuszka, Antoni Teodor Kuryłło, Rodyon Antoni Mochnacki, (єден з тых двох: Aleksander Dutka або Jan Woźniak) 7b  (10) Teodor Durkot, Jan Gyża, Konstanty Kobani, Piotr Kowalczyk, Symeon 70


Богдан Горбаль: Русины в кисарско-королiвскiй ґiмназиi в Ґорлицях

Pyrz (chlubnie uzdolniony), Bazyli Rusynko, Józef Mikołaj Sandowicz, Aleksander Tełech, Stefan Tytar (uczeń prywatny) 8b (6)  Grzegorz Chomkowicz, Teofil Hurko (uczeń prywatny), Teodozy Jadłowski, Włodzimierz Kobani (uczeń prywatny), Grzegorz Sembrat, Józef Wanat 1914/1915 – Школа заперта 1915/1916 2b (3) Michał Gyża (uzdolniony do następnej klasy), Bazyli Krynicki (uzdolniony do następnej klasy), Jan Soroka (uzdolniony do następnej klasy) 4 (3) Miron Durkot (uzdolniony do następnej klasy), Aleksander Gowda, Roman Kuryłło (uczeń prywatny), 5 (5) Jan Durkot (uzdolniony do następnej klasy), Teodozy Gyża (uzdolniony do następnej klasy), Włodzimierz Gyża (uzdolniony do następnej klasy), Marya Mayerówna (chlubnie uzdolniony, uczeń prywatny), Stefan Sandowicz (uzdolniony do następnej klasy) 6 (1) Roman Durkot (uzdolniony do następnej klasy) 7 (2) Stefan Durkot (uzdolniony do następnej klasy), Ignacy Hałuszka (uzdolniony do następnej klasy) 8  (2)  Rodion Mochnacki (uzdolniony do następnej klasy), Józef Sandowicz (uzdolniony do następnej klasy) 1916/1917 1а (1) ? 2 (2) Jan Gowda, Teofil Gowda 3b (3) Michał Gyża (uzdolniony do następnej klasy), Bazyli Krynicki, Jan Soroka (uzdolniony do następnej klasy) 4 (1) Michał Bubniak 5  (5)  Miron Durkot (uzdolniony do następnej klasy), Aleksander Gowda (popr. z pol.), Julian Kaczmarczyk (uzdolniony do następnej klasy), Roman Kuryłło (uzdolniony do następnej klasy), Jarosław Soroka (popr. z niem.) 6 (3) Teodozy Gyża (uzdolniony do następnej klasy), Marya Mayerówna (chlubnie uzdolniony, uczeń prywatny), Stefan Sandowicz (uzdolniony do następnej klasy) 8 (2) Stefan Durkot (uzdolniony do następnej klasy), Ignacy Hałuszka (uzdolniony do następnej klasy) 1917/1918 2 (1) Jan Gowda 3 (1) Teofil Gowda 4 (1) Michał Gyża (uzdolniony) 5 (1) Michał Bubniak (uzdolniony) 6 (2) Miron Durkot, Roman Kuryłło (6 X 1917 opuścił zakład) 7 (2) Teodozy Gyża (uzdolniony), Marya Mayerówna (chlubnie uzdolniony, uczeń prywatny), Stefan Sandowicz (31 I 1918 opuścił zakład)

71


1906/1907 19071908 1908/1909 1909/1910 1910/1911 1911/1912 1912/1913 1913/1914 1914/1915 1915/1916 1916/1917 1917/1918

Школьний Рік  1 11 25 40 40 57 58 56 16 (7.10%) 17 (6.45%)  8 (3.60%)

224 263 223

(1.40%) (8.10%) (13.30%) (16.20% (15.20%) (17.10%) (17.40%) (15.30%)

Русины

72 135 188 247 290 334 347 365

Полякы

Нацийональнiст

1 1 2

0 0 0 0 0 0 0 0

69 1 124 11 172 25 231 40 275 40 305 57 316 58 320 56 Школа заперта 206 16 229 17 175 10 19 35 48

3 11 16 16 15 29 31 45 48 51 55

26 40 46 80 86 99 98 121 99 125 93

34 70 140 144 189 228 214 225

94 105 71

16 36 27 63 55 64 93 75

Дальша околиця

Де мешкают родиче

Грекока- Мойсе- Ґорлиці Ґорлицкій Німці Римокатолицка толицка йова пов.

Релiґiя

Ученикы к.к. ґімназиі в Ґорлицях на конец школьного рока


Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej w powojennej Polsce Stefan Dudra Wieloletnie próby erygowania parafii w Rozdzielu były charakterystycznym elementem polityki wyznaniowej władz polskich wobec Kościoła prawosławnego. Działania podejmowane przez Urząd ds. Wyznań w  Warszawie oraz Wydział ds. Wyznań w Rzeszowie były pochodną całościowej polityki zmierzającej do ograniczania rozwoju życia religijnego mniejszości wyznaniowych i  narodowych w  Polsce. Jej zamierzenia i efekty były widoczne w całym powojennym okresie, zarówno na Ziemiach Poniemieckich jak i historycznej Łemkowynie. W wielu przypadkach władze wyznaniowe wykorzystywały Cerkiew prawosławną w celu ograniczania rozwoju duszpasterstwa greckokatolickiego, które uważano za czynnik niebezpieczny dla państwa polskiego. W  tym kontekście należy także rozpatrywać cały proces związany z tworzeniem przez społeczność łemkowską prawosławnej placówki duszpasterskiej w Rozdzielu. Przesiedlenia ludności łemkowskiej na tereny USRR (1944–1946), a następnie na Ziemie Poniemieckie w  ramach akcji „Wisła” (1947) doprowadziły zasadniczo do całkowitego zaniku prawosławnego życia religijnego na Łemkowynie. Ks. Stefan Biegun w raporcie do metropolity Dionizego z 21 lipca 1947 roku stwierdzał, że wszystkie parafie prawosławne na zachodniej części Łemkowszczyzny w  ciągu miesiąca czerwca r.b. z powodu przesiedlenia ludności łemkowskiej przez Wojsko Polskie zostały zlikwidowane1.

W dziedzinie materialnej Cerkiew utraciła większość posiadanego majątku. Zniszczono wiele, często zabytkowych, świątyń. Jednocześnie Kościół prawosławny został zmuszony do budowania struktur parafialnych w skomplikowanej rzeczywistości społecznej na nowych terenach osiedlenia2.

1  Archiwum Warszawskiej Metropolii Prawosławnej (AWMP), Raport ks. S. Bieguna do metropolity Dionizego z 21 lipca 1947 r. 2  G.  K  u  p  r  i  a  n  o  w  i  c  z, Akcja „Wisła” a  Kościół prawosławny, [w:] Akcja „Wisła”, red. J. Pisuliński, Warszawa 2003, s. 153, 172. O  kształtowaniu się prawosławnego życia religijnego na Ziemiach Poniemieckich zob.: K.  U  r  b  a  n, Kościół prawosławny w  Polsce 1945–1970, Kraków 1996; S.  D  u  d  r  a, Kościół prawosławny na ziemiach zachodnich i północnych Polski po II wojnie światowej, Zielona Góra 2004; P. G e r e n t, Prawosławie na Dolnym Śląsku w latach 1945–1989, Toruń 2007.

73


Äčńęóđń • Dyskurs

Ponownie życie religijne na Łemkowynie zaczęło się odradzać po 1956 roku3. Związane to było z postępującą liberalizacją w polityce władz polskich, co wpłynęło na możliwość powrotów w  rodzinne strony części wysiedlonych. Powracający prawosławni Łemkowie rozpoczęli starania o restytuowanie parafii lub tworzenie nowych. Należy podkreślić, że tego typu działania były prowadzone już w pierwszej połowie lat pięćdziesiątych. Między innymi w 1953 roku ks. Jan Lewiarz podejmował próby uruchomienia parafii w Bartnem4. Dzięki wsparciu metropolity Makarego (Oksijuk) zakończyły się one powodzeniem dopiero jesienią 1956 roku (pierwsze nabożeństwo odprawiono 14 października)5. Ks. Lewiarz otrzymał szerokie pełnomocnictwa w zakresie odbudowy sieci parafialnej na terenie województwa rzeszowskiego. Były one potwierdzone zarówno ze strony władz cerkiewnych jak i Urzędu ds. Wyznań6. W 1956 roku przekazano prawosławnym cerkiew w Wysowej, następnie w  Bodakach (1957), Blechnarce (1958) i Hańczowej (1958)7. W drugiej połowie lat pięćdziesiątych podjęto także próby erygowania parafii w  Koniecznej (1956), Kunkowej (1957), Morochowie (1958) i w Bielance. Ze względu na negatywne stanowisko władz nie doszło do ich uruchomienia w tym okresie8. Erygowanie parafii prawosławnych było możliwe, i  po części ułatwione, ze względu na blokowanie przez władze wyznaniowe procesu odnowienia duszpasterstwa greckokatolickiego w  Polsce. W  szczególności dotyczyło to terenów południowo-wschodnich, w tym Łemkowyny. Znacznym problemem dla wiernych był stan przekazywanych świątyń. W większości były one zniszczone i  zdewastowane. Miejscowe władze urządziły m.in. magazyny w  cerkwiach w  Kwiatoniu i  Wysowej. W  Zagórzu znajdował się magazyn cementu, a w Regetowie magazyn nawozów. Podobnie przedstawiała się sytuacja z innymi świątyniami (Bartne, Blechnarka, Gładyszów – stajnie dla bydła i nierogacizny; cerkiew w Bodakach zamieniono na stodołę, a  na Górze Jawor żołnierze z  wojsk ochrony pogranicza urządzili szalet)9. Poza tym uległo zniszczeniu i  profanacji wiele cmentarzy parafialnych, cennych i zabytkowych ikon, wyposażenia cerkiewnego. Część została przejęta przez miejscowe parafie rzymskokatolickie. Zasadniczo w najlepszych warunkach przetrwały cerkwie przejęte przez Kościół rzymskokatolicki (Bielanka, Hańczowa, Leszczyny). Z powyższych względów erygowanie parafii nie oznaczało bezpośrednio rozpoczęcia działalności duszpasterskiej. 3  7 września 1951 r. po reorganizacji struktury diecezjalnej przez metropolitę Makarego Łemkowyna weszła w skład diecezji łódzko-poznańskiej, a następnie w ramach korekty dokonanej przez Sobór Biskupów PAKP 30 kwietnia 1958 r. została włączona do diecezji warszawsko-bielskiej. 4  P.  G  e  r  e  n  t, Zarys dziejów prawosławnej diecezji przemyskiej, „Almanach Diecezjalny” 2005, Gorlice 2005, t. 1, s. 21–47. 5  Archiwum Akt Nowych (AAN), Urząd do Spraw Wyznań (UdsW), Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 24/750, Pismo metropolity Makarego do Urzędu do Spraw Wyznań z 15 października 1956 r. 6  AWMP, Sprawozdanie ks. J. Lewiarza z wyjazdu służbowego do woj. rzeszowskiego z 20 sierpnia 1956 r. 7  W. J a n y ć k y j, Pro Wysowu, Hanczowu, Blichnarku i Horu Jawir, „Cerkownyj Kałendar” 1986, s. 100–105. 8  Wymienione placówki zostały erygowane w latach 60.: parafia w Morochowie w 1961 r., Bielanka i Kunkowa w 1966 r. oraz Konieczna w 1967 r. 9  Zob.: A. R a d z i u k i e w i c z, Rewolucja w duszy, „Przegląd Prawosławny” 1994, nr 8, s. 11–15.

74


Stefan Dudra: Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej

Należy podkreślić, że proces przekazywania świątyń przez władze administracyjne był celowo utrudniany lub spowalniany. Często przekazywano w pierwszej kolejności obiekty w miejscowościach, w których nie było dostatecznej liczby ludności prawosławnej, lub świątynie nie nadające się do użytkowania (np. w  Kwiatoniu). Natomiast tam, gdzie znajdowała się znacząca ilość wiernych, cerkwie były zamykane lub celowo niszczone10. Dodatkowym elementem utrudniającym rozwój prawosławnego życia religijnego na Łemkowynie był fakt, że przekazane już świątynie nie posiadały pomieszczeń dla duchownego. W powyższych uwarunkowaniach należy również rozpatrywać kwestię erygowania parafii prawosławnej w Rozdzielu. Miejscowość ta powstała w XVI wieku na wcześniej zagospodarowanej, ale opuszczonej części wsi Lipinki. W  1885 roku liczyła 547 osób, w  tym 507 grekokatolików, 35 rzymskich katolików i  3 Żydów11. W  okresie międzywojennym w  Rozdzielu funkcjonowała parafia greckokatolicka pw. Narodzenia Najświętszej Marii Panny. Administracyjnie wchodziła ona w skład dekanatu gorlickiego (diecezja przemyska), a  od 1934 roku należała do Administracji Apostolskiej Łemkowyny. W 1936 roku parafia liczyła 690 osób (należeli do niej także wierni z okolicznych miejscowości, m.in. Bednarki, Wapiennego). Wierni modlili się w  cerkwi wzniesionej w 1786 roku, która następnie po 1947 roku była użytkowana jako kościół filialny przez parafię rzymskokatolicką w Lipinkach. W  wyniku akcji „Wisła” z  Rozdziela wysiedlono ok. 350 Łemków. Zostali oni przymusowo osiedleni na ziemiach zachodnich, w większości na obszarze ówczesnych powiatów: szprotawskiego i głogowskiego. W późniejszym okresie, ze względu na trudności z erygowaniem greckokatolickich placówek duszpasterskich, byli twórcami parafii prawosławnych na Dolnym Śląsku, m.in. w  Przemkowie (1949) i  w  Lesznie Górnym (1954). W  1954 roku uczestniczyli także w  próbie utworzenia parafii greckokatolickiej w  Lesznie Dolnym (pow. Szprotawa)12. W  1961 roku m.in. grekokatolicy z  Rozdziela stali się grupą wiernych, która doprowadziła do powstania parafii w Szprotawie. Pierwsze próby erygowania prawosławnej placówki duszpasterskiej w Rozdzielu podjęto w  marcu 1958 roku. W  związku z  powrotem części przesiedleńców, ks. Jan Lewiarz z upoważnienia Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego (PAKP) czynił starania o  uzyskanie zgody na współużytkowanie świątyni rzymskokatolickiej, „sporadycznie używanej przez katolików”13. Pomimo odmowy przez władze kościelne duchowieństwo prawosławne okazjonalnie odprawiało nabożeństwa na placu przykościelnym. Należy podkreślić, że przyszłą parafię prawosławną mieli tworzyć Łemkowie, którzy przed akcją „Wisła” byli wiernymi Kościoła greckokatolickiego.

10  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 139/33, Pismo Kancelarii Metropolitalnej w Warszawie do Urzędu do Spraw Wyznań z 20 listopada 1968 r. 11  J. Ż a k, A. P i e c u c h, Łemkowskie cerkwie, Warszawa 2011, s. 243. 12  Nieregularnie nabożeństwa w  Lesznie Dolnym były odprawiane w  miejscowym kościele rzymskokatolickim przez ks. Włodzimierza Hajdukiewicza, do erygowania parafii jednak nie doszło, zob.: O. H a j d u k e w y c z, Spomyny pro żyttija ta duszpastersku praciu otcia szambelana Wołodymyra Hajdukewycza ta joho rodynu, Horłyci 2005, s. 79–80. 13  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/423, Kalendarium wydarzeń w Rozdzielu od 1958 r. do 31 grudnia 1971 r., zob. także „Wiadomości PAKP” 1972, nr 2, s. 67–68.

75


Äčńęóđń • Dyskurs

Intensywne działania mające na celu powołanie parafii prawosławnej w Rozdzielu podejmowano w latach sześćdziesiątych. Już 4 stycznia 1961 roku w sprawie przydziału świątyni dla społeczności prawosławnej interweniował ks. Jan Lewiarz14. Ponownie kwestia ta została załatwiona negatywnie. Wydział ds. Wyznań w Rzeszowie nie udzielił zgody „ponieważ cerkiew jest w użytkowaniu Kościoła rzymskokatolickiego”15. Ks. Lewiarz podejmował starania ponownie 14 września 1961 roku. W sprawie tej 6 października 1961 roku monitował też metropolita Tymoteusz (Szretter)16. 12 listopada 1961 roku negatywną decyzję w tej sprawie wydał Urząd ds. Wyznań17. W drugiej połowie lat 60. inicjatywę podjęli sami mieszkańcy Rozdziela. 8 lutego 1966 roku zwrócili się do dziekana dekanatu rzeszowskiego, ks. Jana Lewiarza […] z  prośbą o  przydzielenie księdza prawosławnego i  zapewnienie im stałej posługi duszpasterskiej18. W 1966 roku kwestia parafii w Rozdzielu ponownie stała się przedmiotem zainteresowania Urzędu ds. Wyznań, który wielokrotnie w tej sprawie monitował władze wyznaniowe w Rzeszowie19. W sprawie tej interweniował także metropolita Stefan, który w 1967 roku w pismach do Urzędu ds. Wyznań stwierdzał, że w  Rozdzielu znajduje się 22 rodzin prawosławnych, 16 rzymskokatolickich i  9 mieszanych. Poza tym w  okolicznych wioskach: Wapienne 14 rodzin prawosławnych, Bednarka 3 i Macyna 2 osoby prawosławne20.

Także władze wyznaniowe podkreślały, że zamieszkiwało tam 79 osób wyznania prawosławnego, a w Wapiennem 48 osób. Ponadto do cerkwi uczęszczałyby 3 rodziny prawosławne z  Woli Cieklińskiej, 9 rodzin z  Bednarki, 4 rodziny z  Folusza oraz ok. 50 rodzin z  Gorlic. Wszystkie wyżej wymienione miejscowości stanowiłyby jedną parafię w Rozdzielu21.

Kwestia erygowania parafii w Rozdzielu była utrudniana przez władze wyznaniowe w  Rzeszowie. Obawiały się one „grekokatolicyzacji prawosławia” i  „ukrainizacji Łemków”. Było to spowodowane odradzaniem się Kościoła greckokatolickiego na terenie południowo-wschodniej Polski i  działalnością podejmowaną m.in. przez 14  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/398, Pisma ks. J. Lewiarza do PWRN Wydział do Spraw Wyznań w Rzeszowie z 4 stycznia 1961 r. i z 14 września 1961 r. 15  Ibidem, Pisma PWRN w  Rzeszowie do ks. J. Lewiarza z  21 stycznia 1961 r. i  z  6 października 1961 r. 16  Ibidem, sygn. 75/5, Pismo metropolity Tymoteusza do Urzędu do Spraw Wyznań z 6 października 1961 r. 17  Ibidem, Pismo Urzędu do Spraw Wyznań do Kancelarii Metropolitalnej z  12 listopada 1961 r. Argumentacja była identyczna jak w przypadku Wydziału do Spraw Wyznań w Rzeszowie. 18  Ibidem, Pismo mieszkańców Rozdziela do Dziekana Dekanatu Prawosławnego w Sanoku z 8 lutego 1966 r. 19  Ibidem, sygn. 131/423, Pisma Urzędu do Spraw Wyznań do Prezydium PWRN w Rzeszowie z 12 kwietnia, 7 czerwca, 30 czerwca, 25 lipca, 19 sierpnia, 4 listopada i 14 grudnia 1966 r. 20  Ibidem, Pisma metropolity Stefana do Urzędu do Spraw Wyznań z  21 stycznia, 16 sierpnia i  4 listopada 1967 r. 21  Ibidem, Informacja PWRN w  Rzeszowie dotycząca sytuacji wyznaniowej i  narodowościowej w Rozdzielu w związku z zamknięciem cerkwi przez Prezydium PRN w Gorlicach z 29 października 1971 r.

76


Stefan Dudra: Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej

ks. Bazylego Hrynyka22. Sytuacja była skomplikowana. Władze czyniły zarzuty duchowieństwu prawosławnemu za brak inicjatywy „na kierunku greckokatolickim”, jednocześnie utrudniając mu prowadzenie działalności duszpasterskiej. Składały się na to przede wszystkim trudne warunki pracy kapłańskiej (brak plebanii i mieszkań dla duchowieństwa), ogólny klimat współpracy z  władzami wojewódzkimi i  powiatowymi (kwestia Polan, Rozdziela i w ogóle erygowania nowych parafii). Stwierdzano m.in., że „sprawa starań ludności o  przydział cerkwi w  Rozdzielu, ciągnie się prawie od 10 lat [...] złożono ponad 20 podań”23. Zarzucano władzom administracyjnym, że prawie zawsze pierwsze podania dziekana prawosławnego o przydział jakichkolwiek obiektów załatwiają odmownie. Dopiero dalsze wielokrotne wystąpienia, popierane już przez Urząd ds. Wyznań znajdują przychylne rozwiązanie24.

Podejmowane w latach 60. działania mające na celu udostępnienie prawosławnym świątyń nie osiągnęły zamierzonego celu. Przyczyną był m.in. fakt, że proboszcz rzymskokatolicki „zawsze zasłaniał się negatywnym stanowiskiem kurii diecezjalnej w  Tarnowie”25. Można przypuszczać, że same władze wyznaniowe, zarówno na szczeblu centralnym jak i lokalnym, nie były zainteresowane ostatecznym rozwiązaniem problemu. Na początku 1969 roku z uwagi na powstające konflikty między wiernymi świątynia została zamknięta i  zaplombowana. Jednakże już 6 lutego 1969 roku katolicy „weszli do cerkwi bocznymi drzwiami, a wikariusz parafii z Lipinek ks. Józef Puchała odprawił nabożeństwo”26. 14 lutego władze powiatowe w  Gorlicach, po rozmowach z duchownym prawosławnym (ks. J. Lewiarz) i rzymskokatolickim (ks. Franciszek Borowiec) zajęły stanowisko, że cerkiew ta może być udostępniona na cele kultu pod warunkiem wspólnego użytkowania przez obydwa wyznania, gdyż w  przeciwnym razie zostanie zamknięta.

Przedstawiono również koncepcję współużytkowania świątyni: w pierwszą niedzielę miesiąca wyznawcy kościoła prawosławnego, w  pozostałe niedziele rzymokatolicy, natomiast ważniejsze święta kościelne będzie obchodzić wyznanie w swoim terminie27. 22  Zapewne wpływ na powyższą sytuację miały także wydarzenia w  Czechosłowacji, gdzie grekokatolicy uzyskiwali coraz większe wpływy w życiu religijnym, co prowadziło do licznych konfliktów z wiernymi Cerkwi prawosławnej. 23  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/398, Notatka dotycząca problematyki wyznaniowej wobec ludności ukraińskiej (w  tym i  łemkowskiej) oraz kierunki pracy duszpasterskiej Kościoła prawosławnego z ludnością wyznania greckokatolickiego z 24 listopada 1969 r. 24  Ibidem, Jako przykłady podawano m.in. Bielankę, Gładyszów, Polany, Zapałów i Żdynię. 25  Ibidem, sygn. 131/423, Informacja PWRN w Rzeszowie dotycząca sytuacji wyznaniowej i narodowościowej w Rozdzielu w związku z zamknięciem cerkwi przez Prezydium PRN w Gorlicach z 29 października 1971 r. 26  Ibidem. 27  Ibidem.

77


Äčńęóđń • Dyskurs

3 marca 1969 roku prawosławni, zgodnie z wcześniejszymi ustaleniami, zgłosili się po klucze u  kościelnego rzymskokatolickiego w  celu wejścia do świątyni. Wobec odmowy, „weszli siłą i  zaczęło się nabożeństwo”. Zostało ono zakłócone przez ludność katolicką, która wraz z  księdzem doprowadziła do usunięcia prawosławnych. Nie uzyskali oni również zgody na odprawienie liturgii w  okresie świąt wielkanocnych28. W  międzyczasie dochodziło do włamań i  dewastacji kościoła. W zajściach uczestniczyli zarówno prawosławni jak i katolicy. W  grudniu 1969 roku doszło do zaostrzenia konfliktu między wiernymi.W  ich następstwie pobity został ks. Mikołaj Słokotowicz (14 grudnia) oraz poturbowano ciężarną prawosławną kobietę (22 grudnia), w wyniku czego poroniła29. Powyższe wydarzenia doprowadziły 19 stycznia 1970 roku do zamknięcia i opieczętowania świątyni30. Władze wojewódzkie stanęły na stanowisku, iż cerkiew ta może być udostępniona na cele kultu pod warunkiem wspólnego użytkowania przez wyznawców rzymskokatolickich i prawosławnych31.

Pomimo oplombowania świątyni dochodziło do systematycznego zrywania pieczęci. Odprawiane były nabożeństwa katolickie pod cerkwią. Kuria diecezjalna w Tarnowie żądała przywrócenia świątyni katolikom, jednocześnie odmawiając współużytkowania prawosławnym, gdyż „byłoby to aprobatą przemocy której się dopuścili”32. 19 maja 1971 roku Wydział ds. Wyznań w Rzeszowie wskazywał, że cerkiew w Rozdzielu „może być udostępniona na cele kultu pod warunkiem wspólnego użytkowania przez wyznawców rzymsko-katolickich i prawosławnych”33. 26 sierpnia 1971 roku władze wojewódzkie ponownie przedstawiły propozycję wspólnego użytkowania świątyni. Proponowano użytkowanie w  pierwszą niedzielę miesiąca przez Kościół prawosławny (podobnie w dniach ważniejszych świąt i pogrzebów), a pozostałe dni cerkiew miała być do dyspozycji Kościoła rzymskokatolickiego. Koszty utrzymania miały być pokrywane proporcjonalnie przez obie strony. Jednocześnie stwierdzano, że w przypadku niepodporządkowania się powyższej decyzji, zostanie przywrócony stan sprzed 1966 roku (tzn. cerkiew będzie w wyłącznej dyspozycji Kościoła rzymskokatolickiego). Jesienią 1971 roku prowadzone były dalsze rozmowy dotyczące współużytkowania obiektu. 14 października doszło do spotkania w  Prezydium Powiatowej Rady Narodowej w Gorlicach przedstawicieli stron katolickiej i prawosławnej, „niestety strona katolicka nie wykazała dobrej woli i  do ugody nie doszło”. 4 listopada odbyła się w  Prezydium WRN w  Rzeszowie rozmowa z  bp. Aleksym (sufraganem metropolity Bazylego) i  bp. Jerzym Ablewiczem (ordynariuszem diecezji tarnowskiej)34. Strona katolicka nie wyrażała zgody 28  Ibidem. 29  Ibidem, Kalendarium wydarzeń w Rozdzielu od 1958 r. do 31 grudnia 1971 r. 30  Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej (AIPN) BU 01283/1659, k. 166, Pismo Komendy MO Woj. Rzeszowskiego do Naczelnika Wydz. III Dep. IV MSW z 4 lutego 1970 r. 31  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/423, Pismo Wydziału do Spraw Wyznań PWRN w Rzeszowie z 19 maja 1971 r. 32  AIPN BU 01283/1659, k. 169, Pismo Kurii Diecezjalnej w Tarnowie do PWRN w Rzeszowie z 24 stycznia 1970 r. 33  „Wiadomości PAKP” 1972, nr 2, s. 67–68. 34  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/423, Informacja PWRN w Rzeszowie dotycząca sytuacji wyznaniowej i narodowościowej w Rozdzielu w związku z zamknięciem cerkwi przez

78


Stefan Dudra: Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej

na dopuszczenie do wspólnego użytkowania świątyni na warunkach uzgodnienia dni i godzin na odprawianie nabożeństw „bo dojdzie do awantur i walki w samym kościele”. Ponadto bp Jerzy Ablewicz „określił duchownych prawosławnych jako nie posiadających kwalifikacji do tego, aby być [...] rzymokatolików partnerem”35. W powyższej atmosferze rozmów problem ponownie nie został rozwiązany. Na początku lat 70. prawosławni podjęli kolejne działania mające na celu erygowanie parafii w  Rozdzielu. Duże nadzieje wiązano z  nową ekipą rządową Edwarda Gierka i ewentualną zmianą polityki władz wobec Kościoła prawosławnego. Zwracano się m.in. do premiera Piotra Jaroszewicza36, Urzędu ds. Wyznań37, KC PZPR w Warszawie38 oraz Przewodniczącego Rady Państwa Henryka Jabłońskiego39. Zdawano sobie sprawę, że kwestie sporne między katolikami a prawosławnymi na szczeblu władz terenowych były często załatwiane niekorzystnie dla strony prawosławnej40. Problem wiernych z  Rozdziela próbował rozwiązać również nowy metropolita Bazyli. W  pismach skierowanych do Urzędu ds. Wyznań (z  22 października 1970, 25 lutego 1971, 7 marca 1972) oraz do Prezydium WRN w Rzeszowie (3 lipca 1971) podkreślał konieczność szybkiego i  pozytywnego załatwienia sprawy prawosławnych proszących od ponad 10 lat o możliwość odprawiania własnej Służby Bożej41.

Hierarcha podjął również to zagadnienie w korespondencji z  Prymasem Polski kardynałem Stefanem Wyszyńskim42. Działania były kontynuowane również przez dziekana rzeszowskiego ks. Aleksandra Dubeca43. W 1972 roku pojawiła się nawet koncepcja budowy prawosławnej świątyni w  Rozdzielu. Jednakże ze względu na niechęć wiernych projekt został odłożony. W opinii ks. Aleksandra Dubeca „wierni w Rozdzielu i Wapiennem są mocno zaniepokojeni, załamani i przybici faktem bezprawia jakie ma obecnie miejsce w Polanach”44. Oświadczyli ponadto, że cerkwi budować nie będziemy bowiem zbudowana przez nas cerkiew stoi i  jest w  dobrym stanie [...] Myśmy ją zbudowali i  tam nie ma ani jednej cegły Prezydium PRN w  Gorlicach z  29 października 1971 r.; ibidem, Informacja PWRN w  Rzeszowie w  sprawie sytuacji w Rozdzielu z 5 listopada 1971 r. 35  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/423, Informacja PWRN w Rzeszowie w sprawie sytuacji w Rozdzielu z 5 listopada 1971 r. 36  Ibidem, Pismo wiernych z Rozdziela do premiera Piotra Jaroszewicza z 8 czerwca 1971 r. 37  Ibidem, Pisma wiernych z  Rozdziela do Urzędu do Spraw Wyznań z  2 listopada 1971 r. i  z  19 grudnia 1971 r. 38  Ibidem, Pismo wiernych z Rozdziela do KC PZPR w Warszawie z 27 grudnia 1971 r. 39  Ibidem, Pismo wyznawców prawosławnych z Rozdziela i Wapiennego do Przewodniczącego Rady Państwa Henryka Jabłońskiego z 15 maja 1972 r.; ibidem, Pismo UdsW do J. Młynara z 9 grudnia 1972 r. 40  Ibidem, Pismo ks. A. Dubeca do metropolity Bazylego z 27 marca 1972 r. 41  Obszerna dokumentacja [w:] AAN, Urząd do Spraw Wyznań, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/423. 42  Pismo metropolity Bazylego do Prymasa Polski Kardynała Wyszyńskiego z  31 grudnia 1971 r., zob.: „Wiadomości PAKP” 1972, nr 2, s. 67–68. 43  AAN, UdsW, Wydział Wyznań Nierzymskokatolickich, sygn. 131/404, Pismo dziekana rzeszowskiego ks. A. Dubeca do PWRN w Rzeszowie z 23 listopada 1971 r. 44  Ibidem.

79


Äčńęóđń • Dyskurs rzymskokatolickiej. To nasza praca i nasza własność. Nasi ojcowie jak zmuszeni byli przyjąć unię to jako wkład wnieśli nie tylko cerkiew, ale i  zabudowania mieszkalne i  gospodarcze i  ziemię. My dzisiaj wracając na łono Kościoła prawosławnego od 13 lat prosimy o zwrot świątyni45.

Sprawa utworzenia parafii prawosławnej w Rozdzielu zakończyła się pozytywnie dopiero w  połowie lat 80. Znaczący wpływ na to miało erygowanie diecezji przemysko-nowosądeckiej. Koncepcja dotycząca utworzenia nowej jednostki administracyjnej PAKP w południowo-wschodniej Polsce, pojawiła się już w latach 50. i 60. Rozważano powołanie diecezji „przemysko-sanockiej”, „przemysko-sądeckiej” lub „krakowsko-rzeszowskiej”. Inicjatorami przedsięwzięcia były zarówno władze państwowe, jak i  kościelne. Związane było to m.in. z  dążeniem do wzmocnienia stanu posiadania Kościoła prawosławnego na tym terenie oraz działalnością grekokatolików. Działania w tym kierunku podejmował ówczesny ordynariusz diecezji wrocławsko-szczecińskiej bp Bazyli (Doroszkiewicz), który m.in. w  piśmie z  marca 1969 roku skierowanym do Urzędu ds. Wyznań stwierdzał, że erygowanie kolejnej diecezji jest jak najbardziej na czasie i stworzyłoby Kościołowi możliwości aktywnego działania przeciwko akcji greckokatolickiej. Przyszłego zarządzającego nową diecezją widziano w  osobie ks. Aleksandra Dubeca46. Jednakże opinia Wydziału ds. Wyznań w Rzeszowie zadecydowała o negatywnym stanowisku władz dotyczących powyższego projektu. Wpłynęła na to obawa o „możliwości występowania konfliktów narodowościowych i religijnych na tym terenie”47. Do kwestii tej powrócono w  1979 roku. Sobór Biskupów PAKP proponował erygowanie diecezji sanockiej48. Pod koniec 1982 roku metropolita Bazyli ponownie interweniował w  sprawie utworzenia nowej eparchii49. Ze względu na brak reakcji ze strony Urzędu ds. Wyznań sprawa ta została ponownie poruszona w lipcu 1983 roku50. Ostatecznie 6 września 1983 roku władze wyraziły zgodę na zmiany w strukturze administracyjnej Cerkwi51. Nowopowołana diecezja przemysko-nowosądecka terenem swojego działania obejmowała ówczesne województwa: krośnieńskie, nowosądeckie, prze45  Ibidem, sygn. 131/423, Pismo ks. A. Dubeca do metropolity Bazylego z 4 marca 1972 r.; o konflikcie w Polanach zob.: S. D u d r a, Cerkiew w Polanach. Z dziejów konfliktu wyznaniowego na Łemkowszczyźnie, „Rocznik Ruskiej Bursy 2009” 2009, s. 65–78. 46  AWMP, sygn. RVI-3C 1365, Pismo bpa Bazylego do Urzędu do Spraw Wyznań z 31 marca 1969 r. 47  AAN, UdsW, Wydz. III Nierzymskokatolicki, sygn. 131/391, Pismo Wydziału do Spraw Wyznań w Rzeszowie do Urzędu do Spraw Wyznań z 21 września 1969 r. Wydaje się, że zadecydowało jednak negatywne stanowisko Urzędu ds. Wyznań, a nie Wydziału w Rzeszowie. 48  Ibidem, sygn. 131/389, Protokół z  posiedzenia Soboru Biskupów PAKP z  30 listopada 1979 r. Ordynariuszem diecezji miał zostać ks. Aleksander Dubec. 49  Ibidem, sygn. 131/416, Pismo metropolity Bazylego do Urzędu do Spraw Wyznań z  29 grudnia 1982 r. Abp Adam po latach stwierdzał, że w  sprawie erygowania diecezji wystąpili na „początku 1981 r. wierni, którzy złożyli do Metropolii i  rządu podanie z  dwoma tysiącami podpisów”, zob.: A. R a d z i u k i e w i c z, Weź krzyż i idź za mną, „Przegląd Prawosławny” 2003, nr 3, s. 5. 50  AAN, UdsW, Wydział III Nierzymskokatolicki, sygn. 131/416, Pismo metropolity Bazylego do Urzędu do Spraw Wyznań z 8 lipca 1983 r. 51  Ibidem, Pismo Urzędu do Spraw Wyznań do metropolity Bazylego z 6 września 1983 r. Jak stwierdzał abp Adam: “Przez ponad pół roku nie było komu podpisać decyzji o restytuowaniu eparchii, bo przeciwko jej powstaniu zaprotestował Kościół rzymskokatolicki i miejscowe władze. Dopiero 6 września podpisał ją ówczesny przewodniczący Rady Państwa”, zob.: A. R a d z i u k i e w i c z, op. cit., s. 5.

80


Stefan Dudra: Erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu jako element polityki wyznaniowej

myskie, tarnowskie i rzeszowskie52. Ordynariuszem został ks. biskup Adam (Dubec). Utworzenie nowej eparchii wpłynęło na szersze możliwości podejmowania starań o  utworzenie nowych punktów duszpasterskich (m.in. erygowano parafie w  Zyndranowej i Gorlicach). W1985 roku, po 27 latach starań, rozpoczęto odprawianie nabożeństw w Rozdzielu (sama parafia została erygowana 25 września 1984 roku)53. Pierwszym proboszczem został mianowany ks. Jan Lewiarz54. Drewniana, pochodząca z 1785 roku świątynia, służąca prawosławnym, została przeniesiona z  Serednicy koło Ustrzyk Dolnych. Uroczyste poświęcenie cerkwi p.w. Narodzenia Najświętszej Marii Panny odbyło się 24 sierpnia 1986 roku. Jest ona filią parafii w  Pielgrzymce i  wchodzi w  skład dekanatu sanockiego. Wieloletnie zabiegi o erygowanie parafii prawosławnej w Rozdzielu (1958–1984) stały się przykładem stosunku i zarazem były odzwierciedleniem polityki władz wyznaniowych wobec działalności Kościoła prawosławnego na Łemkowynie. „Droga przez mękę” wiernych z  Rozdziela, Wapiennego i  Macyny była charakterystyczna dla wielu wspólnot prawosławnych powracających po 1956 roku w rodzinne strony55.

52  W jej skład weszły dwa dekanaty, wyłączone z diecezji warszawsko-bielskiej: przemyski – funkcję dziekana pełnił ks. hieromnich Abel (Popławski) i  nowosądecki – dziekan ks. Bazyli Gałczyk. Diecezja przemysko-nowosądecka obejmowała łącznie 31 punktów duszpasterskich i  była obsługiwana przez 12 duchownych. 53  R.  D  u  b  e  c, 25 lat parafii w  Rozdzielu, „Wiadomości PAKP” 2009, nr 11, s. 10; zob. także: P. T r o c h a n o w s k i, Wertania z rozdilenych dorih, „Cerkownyj Kalendar” 1987, s. 122–129. 54  Ks. J. Lewiarz pełnił obowiązki proboszcza w latach 1985–1992, następnie funkcje proboszczów pełnili: ks. Paweł Siwiec (1992–1993), ks. Piotr Pupczyk (1993–1999), ks. Roman Dubec (od 1999), zob.: Szematyzm. Katalog świątyń i  duchowieństwa prawosławnej diecezji przemysko-nowosądeckiej (stan na 31.11.1999 r.), opr. ks. R. D u b e c, ks. J. F e l e n c z a k, Gorlice 1999, s. 54. 55  Warto podkreślić, że od 1984 r. w  Rozdzielu rozpoczęto także celebrowanie nabożeństw w  obrządku bizantyńsko-ukraińskim. Uczestniczy w  nich ok. 25 rodzin (z  Rozdziela, Wapiennego i  Bednarki). W  2000 r. parafia stała się właścicielem dawnej świątyni, która została przekazana przez rzymskokatolicką diecezję rzeszowską, A. S a ł a d i a k, Pamiątki i zabytki kultury ukraińskiej w Polsce, Warszawa 1993, s. 77.


Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi Павло-Роберт Маґочiй У травнi 2006 р. у Перемишлi вiдбулася наукова конференцiя пiд назвою „Чи iснує четверта Русь?” Роздумуючи над програмою конференцiї, стає очевидним, що дана назва є нiчим iншим як завуальованим питанням: „Чи є карпаторусини окремим народом?” Для тих з  нас, хто давно ставився зi скепсисом до радянської „науки” пропагандистського зразка на тему карпатських русинiв, дане питання могло мати певний сенс у часи апогею „холодної вiйни” у 1970-х роках. Така постановка питання була цiлком слушною одразу по Революцiї 1989 р., коли глибокi полiтичнi змiни у Центральнiй та Схiднiй Європi принесли вiдродження колись незалежних держав та повернення на карту цього континенту здавалось би забутих навiки бездержавних народiв, в тому числi i карпаторусинiв. Але ми нинi не в 1970-х, а в другому десятилiттi двадцять першого столiття. Русини де юре i де факто визнанi як окремий народ в Польщi, Словаччинi, Румунiї, Угорщинi, Сербiї, Хорвавтiї та Чеськiй Республiцi, тобто в усiх крiм однiєї державах, де вони мешкають1. Нацiональнiсть „русин” була включена до офiцiйних документiв при переписах населення в усiх цих країнах2. Прикметно, що i Україна – єдина держава, що все ще не визнала їхнiй статус як окремого народу – також подає данi про кiлькiсть осiб, що зголосилися русинами в iнформацiйних звiтах перепису населення, який вiдбувся у цiй країнi у 2001 роцi3. 1  У Словаччинi, Румунiї, Угорщинi, Сербiї та Чеськiй Республiцi русини вважаються нацiональнiстю. У  Польщi вони належать (поряд з  рома-циганами, татарами i  караімами) до етнiчних груп, хоча закони польської держави не проводять суттєвої рiзницi мiж становищем нацiональностi та етнiчної групи. 2  Данi переписiв населення, що провадилися у  2001 i  2002 роках, дають наступнi результати стосовно кiлькостi осiб, якi зголосилися русинами: у Словаччинi – 24000, у Сербiї – 16000, в Українi – 10000, у  Польщi – 5900, у  Хорватiї – 2300, в  Угорщинi – 1100, у  Румiнiї – 200. Усi цi переписи населення, окрiм одного, що провадився в Українi, мiстили також питання про рiдну мову. Цифри стосовно русинської мови як рiдної були майже тотожнi даним про нацiональнiсть в  усiх країнах крiм Словаччини, де бл. 55 тис. осiб назвало русинську мову рiдною. 3  На сьогодні це загальне твердження не зовсім вірним. 7 березня 2007 року Закарпатська обласна рада прийняла абсолютною більшістю голосів (71 „за”, 1 „проти”, 2 утрималися) резолюцію, що визнавала русинів окремою національністю в  Закарпатській області і вимагала, аби національність „русин” було включено до офіційного списку національностей області. Резолюція також закликала парламент України визнати на рівні усієї держави русинів як окрему національність. Вимогу цю досі не було виконано.

83


Äčńęóđń • Dyskurs

I навiть науковий свiт усвiдомив цю нову реальнiсть. Лише протягом останнього десятилiття ми стали свiдками появи численних публiкацiй про русинiв як окремий народ та його культуру. Серед них слiд згадати чотири томи видання, яке по праву може бути назване нацiональною бiблiографiєю карпаторусинiв i мiстить 3 415 анотованих гасел, присвячених в основному науковiй лiтературi про карпаторусинiв, що побачила свiт протягом останньої чвертi 20 столiття; два видання енциклопедiї, з  бiльш нiж 1100 гаслами на теми iсторiї та культури русинiв цiлого свiту; окремий том присвячений русинськiй мовi як однiй з чотирнадцяти сучасних слов’янських мов, що був замовлений Мiжнародною комiсiєю зi слов’янських мов тут, у Польщi4. Таким чином, виглядає зайвим розмiрковувати щодо iснування четвертої Русi, оскiльки карпаторусини iснують. Дисциплiна карпаторусинiстики, одначе, має проблеми та невирiшенi питання, якi вимагають дискусiй. В даному випадку ми обмежили б нашi наступнi зауваження концептуальними та термiнологiчними питаннями. * * * Як це не дивно звучатиме, досi не iснує одностайностi у назвi територiй, де мешкають карпаторусини. Iснує плутанина в значеннях термiнiв „Пiдкарпатська Русь”, „Закарпаття” та „Карпатська Україна,” якi для деяких авторiв означають лише певну частину Карпатської Русi, для iнших же — усi землi населенi русинами на пiвденних схилах Карпат. Менш проблематичними є термiни „Лемковина” чи „Лемкiвщина”, що загалом вiдносяться до населених русинами земель теперiшньої пiвденно-схiдної Польщi (хоча все-ще точаться дебати про схiдний кордон Лемкiвщини); та „Пряшiвщина,” який означає населенi русинами землi в нинiшнiй пiвнiчно-схiднiй Словаччини. А як бути з частиною Карпатської Русi на пiвдень вiд рiчки Тиси в сьогоднiшнiй Румунiї? Ми би пропонували називати цей край регiоном Марамуреш, використовуюючи румунську форму назви, аби вiдрiзнити її вiд iсторичного Марамороського комiтату, бiльша частина якого розташовувалася якраз на пiвнiч вiд Тиси. На жаль, автори, що пишуть на теми, пов’язанi з карпаторусинами, незалежно, чи дотримуються вони русинської орiєнтацiї, чи iншої, мають тенденцiю забувати один важливий, i  здавалось би очевидний принцип. А  саме: про iснування рiзницi мiж народом та державою. Народ може мешкати в кордонах однiєї держави чи кiлькох держав. Ми завжди повиннi пам’ятати, що держави приходять i зникають, а народи лишаються. I звичайно, русини аж нiяк не виннi, що їхня батькiвщина Карпатська Русь – «Країна русинiв» в один час знаходилася в кордонах однiєї держави, а в iншi була подiлена мiж кiлькома державами5. Карпатська Русь визначаєть4  Carpatho-Rusyn Studies: An Annotated Bibliography, упор. P.R. M a g o c s i, Vol. I: 1975–1984, New York 1988, Vol. II: 1985-1994, New York 1988, Vol. III: 1995-1999, New York 2006, Vol. IV: 2000–2004, New York 2011; Encyclopedia of Rusyn History and Culture, упор. P.R. M a g o c s i and I. P o p, Toronto 2002 – доповнене i переробл. вид. 2005, – україномовне видання: П.Р. М а ґ о ч i й та I. П о п, уклад., Енциклопедiя iсторiї та культури карпатських русинiв, Ужгород 2010; Русиньскый язык, ред. P.R. Magocsi, в серiї: Najnowsze dzieje języków słowiańskich, том XIV, Opole 2004. 5  До 1772 р. Карпатська Русь була роздiлена мiж Польським та Угорським королiвствами;

84


Павло-Роберт Маґочiй: Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi

ся численно переважаючим народом, чи нацiональнiстю, що мешкає на своїй територiї, а не державами, що в рiзнi часи цiєю територiєю правили. Я хотiв би нагадати про поширене твердження, чи мiф, що останнiм часом засiло в  головах багатьох карпаторусинiв, про те, що Пiдкарпатська Русь (сьогоднiшня Закарпатська область України) є прабатькiвщиною усiх карпаторусинiв, i що русини Польщi (лемки), Словаччини (пряшiвськi русини), а також, русини iнших держав повиннi цей «факт» визнавати i вiддавати йому шану. Ця точка зору не має нi iсторичного, нi демографiчного пiдґрунтя. Наприклад, русини, що мешкали на пiвдень вiд Карпат не були подiленi жодним мiжнародним кордоном аж до 1939 року. Бiльше того, найранiший i  найважливiший етап нацiонального вiдродження вiдбувався в основному на Пряшiвщинi, а не на Пiдкарпатськiй Русi i ключовi особи пов’язанi з ним (Олександр Духнович та Адольф Добрянський) функцiонували переважно на Пряшiвщинi. Ще бiльш переконливими є демографiчни данi: у  1910 р., коли полiтичнi манiпуляцiї стосовно даних переписiв населення були вiдносно обмеженими, нараховувалося 1102 села, в яких щонайменш 50 % населення були етнiчними русинами. Iз цих сiл менше половини (46 %) знаходилися на територiї Пiдкарпатської Русi, у той час як майже така ж кiлькiсть (44 %) розташовувалися на Лемкiвщинi та Пряшiвщинi6. Таким чином, як i чому ми можемо говорити про Лемкiвщину i Пряшiвщину як такий-собi „додаток” до „iсторичної прабатькiвщини” — Пiдкарпатської Русi? Науковцям та iншим авторам, що цiкавляться русинською темою, не лише потрiбно тримати в полi зору факт рiзницi мiж державами i народами, їм не слiд дозволяти собi ставити на порядок денний своїх дослiджень та задавати концептуальне тлумачення, виходячи iз сьогоднiшнiх полiтичних кордонiв. Єдиною батькiвщиною для карпаторусинiв є Карпатська Русь — територiя, що простягається схилами Карпат приблизно вiд рiки Попрад на заходi до верхньої течiї Тиси на сходi. На сьогоднi вона подiлена мiж чотирма державами — Польщею, Словаччиною, Україною та Румунiєю — або, можливо, краще сказати, що пiсля 2007 року вона подiлена лише мiж двома полiтичними структурами — Європейським Союзом та Україною. Як i кожне територiальне утворення, Карпатська Русь складається з кiлькох регiонiв, якi бiльш-менш точно спiвпадають з державними кордонами. Цих регiонiв є чотири: Лемкiвщина або Лемкiвська Русь (в Польщi), Пряшiвщина або Пряшiвська Русь (в Словваччинi), Пiдкарпатська Русь (в Українi) та Марамуреш (в Румунiї). у 1772–1918 рр. вона повнiстю знаходилася в межах габсбурзької монархiї або Австро-Угорської iмперiї (тобто Австрiйської Галичини та Угорського королiвства); у  1919-1938 рр. вона була подiлена мiж Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю; у  1945–1991 рр. – мiж Польщею, Чехословаччиною, Радянським Союзом та Румунiєю; а з 1991-1993 рр. до нинiшнього дня – мiж Польщею, Словаччиною, Україною та Румунiєю. 6  Перелiк усiх карпаторусинських сiл та адмiнiстративних одиниць, в  межах яких вони розмiщувалися, знаходиться у виданнi: P.R. M a g o c s i, Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America, 4-те переробл. вид. (Wauconda, Ill., 2006), с. 110-206. Цифри, наведенi тут, базуються на моїй картi Росселеня карпатьскых русинiв на зачатку ХХ столiтя, 2-е переробл. вид., Toronto 1998, на яку нанесено усi села, де мешкали русини мiж роками 1806 та 1920.

85


Äčńęóđń • Dyskurs

Один з цих регiонiв, а саме Пiдкарпатська Русь, мав статус автономної територiї у певнi перiоди 20 ст., хоча ступiнь самоврядування був вкрай обмеженим, i звичайно, аж нiяк не може прирiвнюватися до суверенностi чи державностi, як бажають переконати нас деякi автори7. Iнший регiон, Лемкiвська Русь, проголосив себе республiкою, яка функцiонувала протягом кiлькох мiсяцiв по Першiй свiтовiй вiйни, проте її „незалежнiсть” прийшла до кiнця, коли властi у  Варшавi вирiшили остаточно iнтегрувати до свого складу цю частину вiдновленої по Першiй свiтовiй вiйнi Польщi8. Пiзнiше iснувала оспiвана „республiка одного дня” Карпатська Україна (березень, 1939), а згодом—Закарпатська Україна. Остання функцiонувала близько семи мiсяцiв у  1944-1945 р., проголосивши вiд самого початку свiй намiр приєднатися до радянської України, i таким чином, нiяк не може вважатися утворенням, що має самостiйний державний розвиток, чи то в реальностi, чи то як мету9. Звичайно, Карпатська Русь як єдине цiле нiколи не мала жодного прикладу незалежної державностi. Проте цей факт не робить цей регiон менш реальним. Зрештою, Фризiя, Фландрiя, Каталонiя чи Ломбардiя також нiколи не функцiонували як незалежнi держави у  новий час, якщо взагалi, але немає нiякого сумнiву у  їх iснуваннi. Подiбно до Фризiї, Валлонiї i десяткiв iнших бездержавних регiонiв Європи, Карпатська Русь населена народом, який має окремий iсторичний, мовний, лiтературний, етнографічний та мистецький спадок, що є i продовжує бути об’єктом надзвичайно прискiпливого вивчення та висвiтлення у  науковiй та популярнiй лiтературi. Не є новими також концепцiї „Карпатської Русi” та „карпатських русинiв.” Як географiчна концепцiя, Карпатська Русь вживалася на поч. 20 ст. iсториком Миколою Бескидом i являє собою термiн вживаний русинськими дiячами, що ставили полiтичнi вимоги до Паризької мирної конференцiї у 1919 р10. Стосовно вiдповiдного етнонiму для народу, ми не повиннi забувати, що вiдомий народний просвiтитель 19 ст. Михайло Лучкай назвав Iсторiєю карпатських русинiв свою визначну шеститомну працю11. 7  Цiкаво зазначити, що нещодавно iсторiя Пiдкарпатської Русi Iвана П  о  п  а  Podkarpatská Rus побачила свiт чеською мовою у  Празi в  2005 р., у  серiї присвсяченiй iсторiї держав (Stručná historie statů). Окремою адмiнiстративною одиницею Пiдкарпатська Русь стала в  1919 р. Тодi їй було обiцяно автономiю в межах Чехословаччини, проте реальну полiтичну автономiю не було надано аж до жовтня 1938 р., коли Мюнхенський Пакт знаменував собою перший етап розчленування i наступної лiквiдацiї Чехословаччини, частиною якої була також автономна Пiдкарпатська Русь, у березнi 1939 р. Той факт, що Пiдкарпатську Русь не можна вважати державою у  цей час, чiтко продемонстровано в  статтi Aвтономiя, [у:] Р.П. М а ґ о ч i й i I. П о п, Енциклопедiя iсторiї та культури карпатських русинiв, с. 2–4. 8  Найґрунтовнiше дослiдження маловiдомих лемкiвських республiк (їх було двi) можна знайти у виданнi: B. H o r b a l, Działność polityczna Łemków na Łemkowczszyźnie, 1918-1921, Wrocław 1997. 9  Прикладом тенденцiйних зусиль знайти зв’язок мiж цими короткочасними експериментами (окрiм лемкiвських республiк) i  використати їх для доведення iдеї iснування русинської державностi можуть бути знайденi в книзi Од автномної Подкарпатської Руси до суверенної Закарпатської України, укл. П. Г о д ь м а ш та I. Т у р я н и ц я, Ужгород 1996. 10  Ще у 1870 рр. галицько-руський вчений Якiв Головацький використовував термiн „Карпатська Русь”, вкладаючи в  нього значення усiх населених русинами земель Австро-Угорщини, тобто схiдної Галичини, пiвнiчної Буковини, та Пiдкарпаття чи Угорської Русi. 11  Дану працю було завершено латинською мовою в 1843, проте опублiковано в оригiналi разом

86


Павло-Роберт Маґочiй: Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi

Перейдiмо тепер вiд назв чи термiнiв до змiсту. Iншими словами, який критерiй ми повиннi застосовувати для обґрунтування нашої концепцiї Карпатської Русi, якi риси вiдрiзняють карпаторусинiв як народ вiд його сусiдiв? Карпатською Руссю названо територiю та населенi пункти, розташованi на нiй (у бiльшостi випадкiв — села) п’ятдесять чи бiльше вiдсоткiв мешканцiв якої на початок XX столiття становили русини. Критерiї визначення нацiональностi мешканцiв цих населених пунктiв було базовано на принциповi самоiдентифiкацiї. Тобто, особи, якi пiд час переписiв населення, проваджених Австро-Угорською iмперiєю та її наступниками Польщею та Чехословаччиною у першi десятилiття минулого столiття (а саме, 1900, 1910, 1920 роки), вiдповiли на запитання про рiдну мову чи нацiональнiсть: „rutén”, „руська” чи „русинська”, визначаються нами як русини12. Аби уникнути звинувачень у тавтологiї на кшталт: „Карпатська Русь є мiсцем проживання русинiв, i, таким чином, русини iснують, бо мiсце їх проживання називається Карпатська Русь”, нам здається доцiльним проаналiзувати припущення, що русини є окремим народом. Коли в  19 ст. етнографи та лiнгвiсти почали придiляти увагу вивченню Карпатської Русi, це закономiрно викликало дебати про вiдношення мешканцiв даної територiї до сусiднiх народiв. Не складало особливих труднощiв провести чiтку межу мiж, з одного боку, русинами як представниками схiдного слов’янства та захiнослов’янськими етносами словакiв та полякiв, з iншого боку; мадярами, етносом фiнно-угорської родини на пiвднi; румунами, нацiєю романської мовної групи на пiвденному сходi. Бiльшу проблему становило визначення вiдмiнностей мiж карпаторусинами та iншими схiдними слов’янами, що проживали на пiвнiч та схiд вiд Карпат у межах належних до австрiйської частини Габсбурзької iмперiї провiнцiй Галичини (на схiд вiд р. Сян) та Буковини. Схiднi слов’яни цих двох земель також називали себе русинами, але протягом перших десятилiть 20 ст. бiльша їх частина почала iдентифiкувати себе як українцiв. Нинi фактично усi схiднi слов’яни Схiдної Галичини та Пiвнiчної Буковини вважають свою нацiональнiсть та мову українською. Лише на Карпатськiй Русi термiн „русин” (варiант – „руснак” чи „лемко-русин”) все ще вживається як етнонiм значною кiлькiстю схiдних слов’ян, певний вiдсоток яких вважають себе окремим народом13. з  українським перекладом лише в  2-й пол. 20 ст. Пiд назвою Historia Carpatho-Ruthenorum/Iсторiя карпатських русинiв вона з’явилася друком у  кiлькох томах „Наукового збiрника Музею української культури у Свиднику”, Пряшiв–Братислава 1983-99, а згодом окремим виданням: М. Л у ч к а й, Iсторiя карпатських русинiв, 6 тт., Ужгород, 1999-2011. 12  Я надаю перевагу статистичним даним австро-угорського перiоду (1900 та 1910), оскiльки в той час у питальнику перепису населення мiстилося питання про рiдну мову. Натомiсть пiсля Першої свiтової вiйни в  Чехословачинi мiстилося лише питання про нацiональнiсть. Це часто призводило до плутаних результатiв, оскiльки як ми бачимо, в  багатьох випадках населенi русинами села мали дуже мало русинiв при одному переписi (1921) i  набагато бiльше при iншому (1930). Це пояснюється тим, що багато осiб iдетифiкували себе за громадянством – „чехословаки”. 13  Незважаючи на поширенiсть термiну “русин” як самоiдентифiкатора, слiд зазначити, що певнi представники цього етносу вважають себе належними до окремого схiднослов’янського народу, в той час як iншi переконанi, що цей термiн означає лише стару чи регiональну назву українця. Дещо обмежений, але досить повчальний соцiологiчний аналiз було здiйснено Александром Пелiним на матерiалi Закарпатської областi України: А. П е л и н, Динамика межэтнических отношений Закарпа-

87


Äčńęóđń • Dyskurs

Проблема вiдношення мiж карпаторусинами та iншими схiдними слов’янами вiдображає методи класифiкацiї мешканцiв Карпатської Русi науковцями. Бiльшiсть публiкацiй 20 ст. вiдносить до схiдних слов’ян етнографiчнi групи, що населяють пiвнiчний та пiвденний схили Карпатських гiр, а саме: лемкiв, бойкiв та гуцулiв. Ця трiада повторюється без значних змiн, майже як аксiома, у величезнiй кiлькостi наукової та науково-популярної лiтератури. Але чи є повторюванiсть цiєї „аксiоми” науковцями, навiть полiтичне незаангажованими, дiйсним чи, принаймнi, достовiрним доказом правильностi цiєї класифiкацiї? Вiдомо, що першi серйознi науковi дослiдження русинiв, що розпочалися у 2-й пол. 19 ст., називають чотири групи, що вiдрiзняються одна вiд одної за ознаками дiалектного мовлення, матерiальної культури та культурних цiнностей. Цi групи включають у напрямку iз заходу на схiд лемкiв, крайнякiв, долинян, та верховинцiв. Повчальним є факт, що цi термiни не вживалися представниками цих етнографiчних груп як самоiдентифiкатор, а  були данi їм мешканцями сусiднiх територiй. Схiднослов’янське населення Карпатської Русi традицiйно визначало свою етнiчну приналежнiсть як русини, руснаки або просто люди руської вiри. У першi десятилiття 20 ст., мiсцевi лiдери нацiонального руху здiйснили спробу переконати руснакiв, що жили на пiвнiчних схилах Карпат i на захiд вiд р. Ослава, що їм слiд називати себе лемками, термiном, що по кiлькох десятилiттях став самоназвою14. Певна комбiнацiя чотирьох вищевказаних етнографiчних груп — лемки, крайняки, долиняни та верховинцi — приймалася науковцями рiзних полiтичних та нацiональних переконань, включаючи австрiйського дослiдника Германа I. Бiдермана15, росiянина Григорiя Де-Воллана16, галицького українофiла Василя Лукича17, буковинського русофiла Григорiя Купчанко18 та пiдкарпатського тья 1995-1998 гг., „Ученые записки Симферопольского государсвенного университета” 1999, № 11 [50], с. 90-96; та Марiєю Гомiшiновою на матерiалi Схiдної Словаччини: M. H  o  m  i  š  i  n  o  v  á, Nazory na etnickú identificáciu a etnonym rusínskej/ukrajinskej minority na Slovensku, [у:] M. G a j d o š et al., Rusíni/ Ukrajinci na Slovensku na konci 20. storočia, Prešov 2001, с. 90–96. 14  Термiн „лемки” вперше почав вживатися на означення етнолiнгвiстичної групи у  1820-х рр., i знадобилося цiле столiття, щоб ця назва поширилася серед певної частини карпато-русинiв. Ще в першiй половинi 20 ст. поляки iдентифiкували усiх українцiв як русинiв („rusini”). Намагаючись пiдкреслити свою етнiчну вiдмiннiсть вiд українцiв Схiдної Галичини, представники iнтелiгенцiї, якi проживали на захiд вiд р. Ослава, запропонували вживати термiн „лемко” як етнонiм. До 1920-х рр. бiльшiсть схiдних слов’ян тої територiї, яка вiдома як Лемкiвщина, вiдмовилися вiд назви „русин” („руснак”) i прийняли натомiсть термiн „лемко”. Докл. див.: И. Т е о д о р о в и ч ъ, Лемковская Русь, „Научно-литературный сборникъ Галицкорусской матицы”, VIII, (Львiв, 1934), особливо стор. 11-13; та Б. С  т  р  у  м  и  н  с  ь  к  и  й, Назва людей i краю, [у:] Лемкiвщина: земля – люди – iсторiя – культура, Нью–Йорк–Париж–Сидней–Торонто 1988, с. 11–22. 15  H.I. B i d e r m a n n, Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebeit, ihr Erwerb und ihre Geschichte, том I (Innsbruck, 1862), pp. 71–100. Г. Бiдерман видiляє три групи: верховинцi, долишняни (або блахи) та словакiзованi русини (slovakirteten Ruthenen). Вiн не вважав гуцулiв частиною “угорських русинiв”. 16  Г.А. Де  -  В  о  л  л  а  н, Угро-русская народная пѣсни, СПб. 1885, с. 71–100. Г. Де-Воллан розрiзняє три основнi групи: верховинцi, долишняни та група, що об’єднує двi пiдгрупи: спишаки та крайняни. Останнi вiдносяться до руснакiв сучасної пiвденно-схiдної Словаччини. 17  В. Л у к и ч, Угорська Русь, [у:] Ватра: лiтературний сборник, Стрий 1887, с. 177–183. В. Лукич також не згадує про гуцулiв i говорить про три групи: верховинцi, долиняни та разом крайняни та спишаки (русини комiтату Спиш). 18  Г. К у п ч а н к о, Угорска Русь и еи русски жители, Вiдень 1897, с. 46–62. Класифiкацiя Г.

88


Павло-Роберт Маґочiй: Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi

русинофiла Юрiя Жатковича19. Усi вищезгаданi автори погоджуються, що найзначнiшою з погляду чисельностi та географiчного ареалу проживання групою були на той час долиняни, далi йдуть крайняки (тобто руснаки теперiшньої Схiдної Словаччини) та лемки. У той же час пiдкреслюється вiдносно незначна кiлькiсть та периферiйне розташування (вздовж кордонiв Карпатської Русi) верховинцiв. В лiтературi, що з’явилася перед Першою свiтовою вiйною лише один автор, а саме угорський вчений русинського походження Антонiй Годинка, розглядає певну частку гуцулiв як представникiв руського народу Пiдкарпаття20. Незважаючи на висновки своїх попередникiв, українськi науковцi 1-ї пол. 20 ст. прийняли iншу класифiкацiйну схему. Вони подiлили Карпатську Русь iз заходу на схiд на три етнографiчнi та лiнгвiстичнi регiони – Лемкiвщину, Бойкiвщину та Гуцульщину – кожен з  яких включає територiю як на пiвнiч, так i  на пiвдень вiд Карпатських гiр. Ця тричастинна класифiкацiя „доводила”, що схiднi слов’яни пiвденних схилiв Карпат етнiчно тотожнi з  мешканцями пiвнiчних схилiв. Iншими словами, вони вважали всiх мешканцiв карпатського регiону українцями. Найвпливовiшим науковцем, що розробляв тричастинну схему був галицько-український мовознавець Iван Панькевич. Ця концепцiя була прийнята на озброєння етнографами, зокрема Юрiєм Гошком, iсториками дерев’яної церковної архiтектури, вона ж домiнує в українськiй та частково неукраїнськiй енциклопедичнiй лiтературi21. Подальшi дослiдження (в тому числi здiйсненi мовознавцем русофiльської орiєнтацiї Георгiєм Ґеровським, його українським колегою Iваном Зiлинським та закарпатським українським етнографом Михайлом Тиводаром) доводять, що тричастинна класифiкацiя на лемкiв, бойкiв та гуцулiв не пiдтверджується нi лiнгвiстичними, нi етнографiчними даними22. З цiєї причини, ми вважаємо бiльш Купчанко включає три групи: верховинцi, долиняни та крайняни-спишаки. 19  Ю. Ж  а  т  к  о  в  и  ч, Замiтки етнографiчнi з  Угорської Руси: подiл угорських русинiв, „Етнографiчний збiрник Наукового товариства iм. Шевченка”, т. II, Львiв 1896, с. 1–2. Ю. Жаткович говорить про три групи: верховинцi, бляхи (або дички) та долишняки (або намуляки). 20  A. H  o  d  i  n  k  a, Die Ruthenen, [у:] Die österrеichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild, Band V, Abt.2, Wien 1900, s. 401–418. 21  Уже в  19 ст. В. Лукич (див. посилання 17) використовував лемко-бойко-гуцульську класифiкацiю посилаючись на мовнi ознаки. Тричастинна схема лягла в  основу важливої монографiї Iвана Панькевича, присвяченої русинським дiалектам Українськi говори Пiдкарпатської Руси i сумежних областей (Прага, 1938), особливо s. 356–398. Пiзнiше дана класифiкацiя була пристосована для використання в етнографiї i продовжує побутувати в україномовнiй довiдковiй лiтературi та розвиватися в  працях енциклопедичного характеру, що стосуються кожного окремого регiону, а  саме: Гуцульщина: iсторико-етнографiчне дослiдження, за ред. Ю.Г. Г  о  ш  к  о, Київ 1987; Бойкiвщина: iсторикоетнографiчне дослiдження, за ред. Ю.Г. Г  о  ш  к  о, Київ 1983; Лемкiвщина: земля–люди–iсторiя– культура за ред. Б. С  т  р  y  м  и  н  с  ь  к  о  г  о, т. I–II, Нью–Йорк–Париж–Сидней–Торонто 1988; Ю. Г о ш к о, Лемкiвщина, t. I, Львiв 1999. 22  Лiнгвiст-русофiл Ґеорґiй Ґеровський видiляє вiсiм основних та шiсть перехiдних дiалектiв у  Карпатськiй Русi на пiвдень вiд гiрських хребтiв (Див. його працю Jazyk Podkarpatské Rusi, [у:] Československá vlastivĕda, díl III: Jazyk, Praha 1934, с. 460–480. Навiть галицько-український лiнгвiст Iван Зiлинський видiляє чотири дiалектнi групи (лемкiвська, бойкiвська, середньо-закарпатська та гуцульська) у Пiдкарпатськiй Русi. Найбiльшу дiалектну зону, що спiвпадає з територiєю сiл населених долинянами, I. Зiлинський описує як середньо-закарпатський дiалект, вiдмiнний вiд бойкiвських говорiв на Верховинi та в Галичинi. Див. його працю Карта українських говорiв, [у:] Працi Українського наукового iнституту, т. XIV, Варшава 1933. Класифiкацiя I. Зiлинського приймалася за основу наступними українськими лiнгвiстами, включаючи упорядникiв авторитетного Атласу української мови, т. II, Киiв 1988, карта IV.

89


Äčńęóđń • Dyskurs

доцiльним орiєнтуватися на давнiшу схему, запропоновану вперше у кiнцi 19 ст. i продовжену кiлькома науковцями по тому23. Згiдно неї карпаторусини дiляться на двi основнi групи, схiдну та захiдну, кордон мiж якими пролягає бiльш чи менш чiтко по рiчках Ослава та Лаборець. Захiдну групу складають лемки на пiвнiчних схилах Карпат (сучасна пiвденно-схiдна Польща) та руснаки на пiвденних схилах (пiвнiчно-схiдна Словаччина). До кiнця Другої свiтової вiйни лемки населяли 179 сiл, а руснаки 283 села, що складало разом 44% усiх сiл Карпатської Русi. Не зважаючи на проживання по рiзнi боки гiр, лемки та руснаки протягом столiть пiдтримували тiснi контакти, що дозволило їм зберегти багато спiльних мовних та етнографiчних особливостей. Цим контактам сприяв факт, що Карпати є найнижчими саме в районi мiж р. Попрад та рiками Ослава та Лаборець, якраз в районi сучасного польсько-словацького кордону. Особливо слiд наголосити, що лемки щорiчно вiдходили на пiвдень на землеробськi роботи на Угорську рiвнину, а також по кiлька разiв у роцi — для участi в прощах та релiгiйних святах у населенiй русинами пiвнiчно-схiднiй Словаччинi. Результатом такого спiлкування були шлюби мiж лемками та руснаками та рiзного роду взаємнi контакти мiж цими двома пiдгрупами захiдної групи карпаторусинiв24. Схiдна група схiднослов’янського населення пiвденних схилiв Карпат включає долинян та верховинцiв. Долиняни населяють 401 село, що складає 38 вiдсоткiв вiд усiх сiл Карпатської Русi. Територiально зона проживання долинян охоплює бiльшу частину територiї Закарпатської областi України (iсторичної Пiдкарпатської Руси) вiд р. Шопурка на сходi до кордону зi Словаччиною на заходi, i навiть за ним, повнiстю охоплюючи пiвденнi схили хребта Вiгорлат. Долиняни вважаються найдавнiшим схiднослов’янським населенням територiї Карпатської Русi, чиї предки поступово переселялися з Полiсся та Подiлля приблизно протягом 11-12 ст. Це спричинило той факт, що саме долиняни зберегли найбiльше архаїчних та лише їм властивих рис у мовленнi. Протягом столiть ця етнографiчна група була iзольована вiд решти схiдних слов’ян на пiвночi (Галичина) та на сходi (Буковина). З  iншого боку, матерiальна та духовна культура долинян тривалий час перебувала пiд впливом мадярiв, з якими вони дiлили спiльну етнографiчну територiю, що було зумовлено географiчною доступнiстю контактiв мiж пiднiжжям Карпат та Дунайською низовиною25. 23  Угорський науковець русинського походження Александер Бонкало говорить про чотири етнографiчнi пiдгрупи: лемки, долишняне, бойки (котрi ще себе називають верховинцями) та гуцули. S. B  o  n  k  á  l  ó, A  Rutének, Budapest 1940, с. 70–90. Прикметно, що навiть пiсля встановлення радянського режиму в  регiонi, український радянський вчений Григорiй Стельмах вiдстоював думку, що Закарпаття справдi складає окремий етнографiчний регiон, оскiльки верховинцi та долиняни разом складають окремий народ. Див.: Г.Ю С  т  е  л  ь  м  а  х, Eтнографiчно-фольклорна експедицiя 1946 року в  Закарпаття, [у:] Нaуковi записки Iнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографiї AН УРСР, Kиїв 1947, с. 300–303. 24  Детальнiше про цi тiснi зв’язки див.: R. R  e  i  n  f  u  s  s, Związki kulturowe po obu storonach Karpat w rejonie Łemkowszczyzny у виданнi J. C z a j k o w s k i, Łemkowie w historii i kulturze Karpat, т. I, Rzeszów 1992, с. 167–181. 25  Детальнiше про культурнi та лiнгвiстичнi зв’язки русинiв-долинян з мадярами див.: Alexander Bonkálo, Die ungarländischen Ruthenen, „Ungarische Jahrbucher”, I, 3, Берлiн-Лейпцiг 1921, особл. с.

90


Павло-Роберт Маґочiй: Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi

Як периферiйну групу слiд назвати верховинцiв, що населяли лише 69 сiл вздовж найвищих схилiв Карпат у пiвнiчно-захiднiй та пiвнiчно-центральнiй частинi Закарпатської областi. Верховинцi мають багато спiльних рис з бойками, що проживають на пiвнiчному (галицькому) схилi гiр, але високi гiрськi хребти та мала кiлькiсть зручних перевалiв обумовила обмеженiсть контактiв мiж ними. Таким чином географiчнi фактори вiдiгравали iстотну роль у взаєминах мiж мешканцями цiєї частини карпатського регiону. На вiдмiну вiд захiдної зони, де лемки i руснаки традицiйно пiдтримували тiснi контакти, галицькi бойки не просувалися на пiвдень, а радше географiчнi та транспортнi шляхи пов’язували їх з рештою Галичини на пiвночi та сходi. Нарештi iснує питання гуцулiв, якi мешкали на схiд вiд р. Шопурка в долинах верхньої течiї р. Тиса та вздовж її притокiв (рiчки Чорна Тиса, Бiла Тиса та Рускова). Вони населяють 24 села, що ледве складає 2% усiх сiл Карпатської Русi. Гуцули складають найновiшу з погляду хронологiї групу в даному регiонi, заснування бiльшостi їхнiх сiл датовано 17 та 18 ст. Ця етнографiчна група традицiйно вживала етнонiм „гуцул” на означення рiзницi мiж нею та сусiдньою групою долинян (руснакiв) – мешканцiв низин, та продовжувала пiдтримувати тiснi контакти з iншими гуцулами на пiвнiч вiд гiрських хребтiв (в Галичинi) i на схiд (в  Буковинi). Все ще не iснує консенсусу щодо гуцулiв — щонайменш тi з них, що мешкають на пiвденних схилах, можуть вважатися етнографiчною групою карпаторусинiв. Незважаючи на незначну кiлькiсть та периферiйне розташування верховинцiв та гуцулiв (загальна кiлькiсть населених пунктiв цих двох груп складала лише 8% усiх сiл Карпатської Русi), цi етнографiчнi групи привертали найбiльшу увагу науковцiв. Однiєю з причин цього, можливо, була географiчна iзольованiсть цих груп, що, на думку деяких науковцiв, було причиною того, що представники їх репрезентували найчистiший чи найменш спотворений варiант раннiх форм культури26. До того ж долиняни, чия культура являла собою певний сплав (бриколаж) зi своїми угорськими сусiдами, вважаються менш цiкавими для науковцiв, незважаючи на той факт, що саме вони становлять кiлькiсно найбiльшу частину карпаторусинiв27. Наголос, який робиться на географiчно периферiйних групах (верховинцях та гуцулах), чиї етнографiчнi та лiнгвiстичнi риси демонструють подiбнiсть до мешканцiв пiвночi Карпатських гiр, має на метi провадження тези про, нiбито належнiсть усiх схiдних слов’ян Карпатської Русi лiнгвiстично та культурно до українського етносу. Бiльш систематичне ви318–341, а  також тритомний лiнгвiстичний атлас Петра Л  и  з  а  н  ц  я, виданий пiд рiзними назвами: Magyar-ukrán nyelvi kapcsolatok, Ужгород 1970, Венгерские заимствования в  украинских говорах Закарпатья, Будапешт 1976, Атлас лексичних мадяризмiв та їх вiдповiдникiв в  українських говорах Закарпатської областi УРСР, Ужгород 1976. 26  Iван Поп у  статтi Eтнографiя, [у:] Енциклопедiя iсторiї та культури карпатських русинiв, с. 214–219, стверджує, що причиною неспадаючого iнтересу до гуцулiв та верховинцiв на шкоду кiлькiсно чисельнiшим та бiльш типовим для даного регiону групам є популiстська зацiкавленiсть у патрiархальних суспiльствах, що нiбито зберегли елементи “iстинно народної культури”. 27  Найсистематичнiший опис долинян можна знайти в працi М.П. Т и в о д а р а, Етнографiчне районування українцiв Закарпаття, „Carpatica-Карпатика” IV, Ужгород 1999, особл. с. 32–44, хоча автор вважає долинян разом з гуцулами, бойками та лемками частиною українського етносу.

91


Äčńęóđń • Dyskurs

вчення долинян та лемкiв (руснакiв) доводить помилковiсть тези про те, що периферiя явища може репрезентувати цiле явище. Зважаючи на загальновiдомий характер твердження про спiльнi риси мiж верховинцями та гуцулами, що проживали на пiвдень вiд Карпат, iз мешканцями пiвнiчних схилiв гiр, що саме пiдтверджує правомiрнiсть їхнього включення до меж Карпатської Русi? У даному випадку ми маємо справу з географiєю та iсторiєю як iз взаємодетермiнуючими факторами28. Вiд часу заснування перших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi вершини Карпатських гiр стали кордоном, що роздiлив мешканцiв пiвнiчного та пiвденного їх схилiв. Таким чином, вершини Карпат спiвпадають з лiнiєю подiлу мiж рiзними геополiтичними зонами. Пiвденнi схили гiр є частиною басейну Дунаю. Усi рiчки, транспортнi артерiї та центри торгiвлi розташованi у напрямку на пiвдень. Бiля тисячi рокiв домiнуючою державною структурою у басейнi Дунаю було багатонацiональне Угорське королiвство, iнтегральною частиною якого була територiя карпато-русинiв. I  навiть якщо могли бути певнi подiбностi у  мовi та релiгiї серед схiднослов’янського населення по обидва боки Карпат, тi його представники, що мешкали на пiвдень, являли собою частину цiлком вiдмiнної геополiтичної системи аж до 1945 року. В  межах цiєї геополiтичної системи мешканцi Карпатської Русi створили спiльну полiтичну культуру та розумiння iсторичної традицiї, що було посилено розвитком iдей та наступних вимог полiтичної автономiї. Цiле столiття, вiд 1849 по 1944 роки, пiд час глибокої полiтичної кризи в Центральнiй Європi, русини вимагали автономiї, i тi з них, що проживали на пiвдень вiд Карпат, iнколи отримували її в певнiй мiрi. Русини-лемки, що мешкали на пiвнiч вiд Карпат, також сподiвалися на приєднання до побратимiв на пiвднi. Пiдтвердженням цьому є факт, що русини-лемки були серед перших, хто створив карти (якi, до речi, були представленi Паризькiй мирнiй конференцiї та iншим мiжнародним структурам), що окреслювали кордони Карпатської Русi вiд р. Попраду до р. Тиси. Таким чином, гео-полiтичний, iсторичний та етнографiчний критерiї, не говорячи вже про самоiдентифiкацiю, найважливiшими характеристиками у визначеннi Карпатської Русi як територiї та русинiв як чисельно домiнуюючого (але далеко не єдиного!) народу в межах її кордонiв. * * * Як висновок, дозвольте повторити кiлька принципiв для тих з нас, хто вивчає центральну та схiдну Європу взагалi та працює в галузi карпаторуснiстики, зокрема. Об’єктом вивчення нашої дисциплiни є iсторична земля Карпатська Русь, територiя, чиї мешканцi, принаймнi, до 1920 р., були у своїй бiльшостi карпаторусинами. Науковi проекти можуть стосуватися Карпатської Русi в цiлому чи одного або бiльше регiонiв, що входять до її складу. Автори, якi вирiшили зосередитися на вивченнi одного з цих регiонiв – Пiдкарпатської Русi, Пряшiвської Русi, Лемкiвської Русi чи Марамуреша – не повиннi, однак, забувати про те, що вони дослiджують регiональнi аспекти єдиного цiлого. 28  Детальнiше про наступнi висновки див. нашу статтю: P.R. M  a  g  o  c  s  i, Mapping Stateless Peoples: The East Slavs of the Carpathians, „Canadian Slavonic Papers” 1998, ч. 3–4, особл. с. 312–318.

92


Павло-Роберт Маґочiй: Четверта Русь. Нова реальнiсть в новiй Європi

Щодо вiдповiдного етнонiму для народу, який є основним об’єктом нашого вивчення, то слiд вживати термiн „карпаторусини.” Пишучи про мешканцiв специфiчних частин Карпатської Русi ми можемо вживати вiдповiднi термiни, як наприклад лемки (чи точнiше, русини-лемки), руснаки (на означення русинiв нинiшньої Словаччини) та пiдкарпатськi русини для русинiв України – але звичайно, не етнiчно безбарвний термiн „закрпатцi”29. Якщо ж предметом нашого вивчення є iммiгранти та їх нащадки в Сербiї та Хорватiї, то буде доречним вживати термiни „воєводинськi руснаки”, „бачванськi руснаки” чи „сримськi руснаки”; а у випадку Пiвнiчної Америки – „американськi русини” та „канадськi руснини”. Нарештi, беручи до уваги факт того, що англiйська мова стала важливим iнструментом мiжнародного спiлкування, було б важливо зазначити, що термiни для описання народу, що ми вивчаємо, повиннi бути наступними: для народу – „Carpatho-Rusyn” чи просто „Rusyn” (а не „Ruthenian”30) а для його iсторичної батькiвщини – „Carpathian Rus’”). На початок 21 ст. карпаторусинськi дослiдження розвинулися в серйозну наукову дисциплiну з  широкою сiткою науковцiв по всьому свiту, задiянi в карпаторусинiстику безпосередньо чи опосередковано31. Щонайменш, науковцям цiєї дисциплiни слiд дотримуватися в  своїх публiкацiях певного ступеня термiнологiчної та концептуальної послiдовностi. Переклад з англiйського тексту Надiї Кушко

29  У радянськi часи тi з русинiв Закарпаття (Пiдкарпатської Русi), що бажали зберегти певний сенс окремiшностi, могли використовувати лише територiальну назву: „закарпатець”, „закарпатка”. Таким чином з’явилися – i все ще побутують в уснiй та друкованiй формi вирази „закарпатський народ”, „закарпатськi пiснi”, навiть „закарпатська мова”, „говорити по-закарпатськи”. Оскiльки Закарпатську область поряд з  русинами населяють мадяри, роми, словаки, українцi та румуни, прикметник „закарпатський” не має сенсу як етнiчний термiн. Таким чином, не слiд плутати „закарпатець” та етнiчнi категорiї i вiдповiдно вживати „русинський народ”, „русинськi пiснi”, „русинська мова” i под. 30  Термiн „Ruthenian” все-ще вживається в публiкацiях присвячених карпаторусинам. Вiн не є невiрним, проте його слiд уникати з причини його походження вiд „Ruthenus” – латинського термiну на означення Русi. В очах багатьох православних русинiв вiн асоцiюється лише з унiатською (греко-католицькою) або римо-католицькою церквою. 31  Список бiльш, нiж 100 науковцiв, чиї публiкацiї пiдтверджують прийняття ними точки зору про карпаторусинiв як окрему нацiональнiсть мiститься на iнтернетовому сайтi Свiтової академiї русинської культури: www.rusyn.org (прямий лiнк до списку: http://www.rusyn.org/pdf/WARCListOfScholars.pdf).


Oblicza Łemkowszczyzny1 – o literackiej kreacji miejsca Małgorzata Misiak Ty młody musisz tego słuchać, tutaj nikt nie przychodzi, a ja umrę. Bo jestem stary. I nikt nie będzie wiedział. Że mieszkali tu ludzie. Ja mam taki strach, że kiedy już dla mnie to wszystko się skończy, świat zniknie razem ze mną. Ale nie ten, co jest. Ten, co był. Nikt nie uwierzy, że tutaj mógł ktoś mieszkać2. Mirosław Nahacz, Opowieść starucha

Czesław Miłosz, wygłaszając przemówienie w wileńskim ratuszu w trakcie spotkania w  ramach cyklu „Litewsko-niemiecko-polskie rozmowy o  przyszłości pamięci”, powiedział, że: zawód historyka na tym właśnie polega, że musi on wierzyć w możliwość dotarcia do prawdy obiektywnej, innej niż mity, które na faktach narosły i  grzebiąc się w archiwach szuka do tej prawdy dostępu3.

Zadaniem historii jest więc odtwarzanie rzeczywistości poprzez analizę jej realnych faktów. Obok takiego, tradycyjnego pojmowania historii pojawia się na przełomie lat 80. i 90. XX wieku nowa koncepcja historiograficzna. Jej autor, francuski historyk Pierre Nora zaproponował koncepcję historii symbolicznej, wprowadził koncept „miejsc pamięci”4. Pojęcie to zdeterminowało współczesną historiografię w Europie. Pierre Nora zaproponował bowiem nowy, inny od tradycyjnego, sposób postrzegania historii. Jest to historia odtwarzana poprzez rekonstrukcje obrazów w ludzkiej pamięci. „Miejsca pamięci” to pewne odciski historii, które z  upływem czasu zaczynają odgrywać rolę symboli współtworzących poczucie wspólnoty członków danej społecz1  We wszystkich tekstach, zarówno autorskich, jak i  redagowanych przeze mnie, używam konsekwentnie nazwy własnej Łemkowyna (zgodnie ze stosowaną obecnie zasadą wprowadzania etnonimów i  imion własnych w  ich brzmieniu etnicznym). W  tym artykule odstępuję od tej zasady na życzenie autorki, która zaznaczyła, iż w powyższym tekście powinna pozostać nazwa spolszczona [O. D.-F.]. 2  M. N a h a c z, Opowieść starucha, [w:] Bocian i Lola, Wołowiec 2005, s. 53. 3  Tekst wystąpienia Czesław Miłosza wygłoszonego 02. 10. 2000 r. w ratuszu w Wilnie; Cz. M i ł o s z, Aby duchy umarłych zostawiły nas w  spokoju, „Plus–Minus”, dodatek do: „Rzeczpospolita”, 7 października 2000 r. 4  Zob.: Les lieux de mémoire, red. P. N o r a, Paryż 1997; P. N o r a, Czas pamięci, przekł. W. Dłuski, „Res Publica Nowa” 2001, nr 7 (154).

95


Äčńęóđń • Dyskurs

ności; symboli składających się na tożsamość zbiorową jednostek. „Miejsca pamięci” z jednej strony istnieją w sposób konkretny, geograficzny, a z drugiej – w sposób symboliczny; są nimi postacie tak historyczne, jak i  fikcyjne, święta, obrzędy, utwory literackie itd. Wszystkie te elementy łączy jedna przestrzeń symboliczna, dodajmy – zakorzeniona w zbiorowej pamięci wspólnoty. Jan Kieniewicz pisał o „grzebaniu w pamięci”, którego celem jest: próba określenia charakteru miejsc, z którymi związana jest pamięć, a więc na ile sądzić można, że są to miejsca pamięci (skoro nie istnieją), a na ile mogą się stać na powrót miejscem mówiącym5.

„Miejsca pamięci”, owe podwaliny tożsamości, należą zawsze do przeszłości. Przyszłość pozostaje zakryta i niepewna. Owa niepewność jej kształtu narzuca obowiązek zapamiętania – czyli utrwalenia śladów minionego czasu choćby w  postaci wspomnienia. Utrwalenia te zawierają w sobie tajemnicę tożsamości jednostki. Cytowany już Jan Kieniewicz mówił o  „dochodzeniu do własnego miejsca jako fundamentu dla odtworzenia własnej ojczyzny wyobrażonej”6. Tożsamość, jej poszukiwanie, jej utrata czy obrona są jednym z  tematów często współcześnie podejmowanych przez pisarzy. Stanowi to pewnego rodzaju kontynuację tradycji Czesława Miłosza czy Tadeusza Konwickiego – najbardziej znanych w literaturze polskiej XX wieku poszukiwaczy korzeni i kreatorów literackich obrazów „małych ojczyzn”. Jedną z takich „małych ojczyzn”7 jest niewątpliwie Łemkowszczyzna – etniczna ziemia Łemków, zamieszkiwana przez tę wschodniosłowiańską ludność do 1947 roku. Historycznie Łemkowszczyzna rozciągała się długim na 150 km i szerokim na 60 km u podstawy klinem od Osławy do Szczawnicy. W  latach 1944–19478 polskie władze państwowe przeprowadziły przymusowe wysiedlenia ludności rusińskiej (tzn. Łemków) z omawianego terenu. Łemkowszczyzna w  swoim kształcie etnicznym przestała istnieć, a  jej rdzenni mieszkańcy zostali rozrzuceni po obszarze Ukrainy oraz Polski północnej i zachodniej. 5  J.  K  i  e  n  i  e  w  i  c  z, Grzebiąc w  pamięci, szukając miejsc, www.http://pldocs.docdat.com/docs/ index, dostęp 17. 11. 2010 r. 6  Ibidem. 7  „Mała ojczyzna” wynika z  bezpośrednich przeżyć jednostki związanych z  danym terytorium, to najbliższe środowisko człowieka, z którym związany jest on emocjonalną więzią osobistą wytworzoną przez fakt spędzenia tam np. dzieciństwa czy okresu dorastania. Pojęcie to zostało wprowadzone do nauk socjologicznych na gruncie polskim przez Stanisława Ossowskiego w  1946 roku. Koncepcja „ojczyzny prywatnej” S. Ossowskiego koresponduje z koncepcją „małej ojczyzny” Simone Weil, którą przedstawiła w Zakorzenieniu, wydanym pośmiertnie w  Paryżu w  1949 roku. Zob.: S.  O  s  s  o  w  s  k  i, Analiza socjologiczna pojęcia ojczyzny, „Myśl współczesna” 1946, z. 2; S. W e i l, Zakorzenienie, Warszawa 1984. 8  W  latach 1944–1946 nastąpiło przesiedlenie ludności rusińskiej (w  tym łemkowskiej) na tereny ukraińskie na mocy porozumienia zawartego w 1944 r. między Polskim Komitetem Wyzwolenia Narodowego (PKWN) a  rządem Ukraińskiej SRR, które dotyczyło wymiany ludności w  pasie nadgranicznym. W  1947 władze polskie przeprowadziły pod kryptonimem akcja „Wisła” drugi etap wysiedlenia ludności rusińskiej (w tym łemkowskiej). Została ona przesiedlona na tzw. Ziemie Odzyskane. Zob.: Akcja «Wisła». Dokumenty i  materiały, opr. E. Misiło, wyd. I, Warszawa 1993, wyd. 2, Warszawa 2012; E.  M  i  s  i  ł  o, Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do ZSRR 1944–1946, t. I, Warszawa 1996.

96


Małgorzata Misiak: Oblicza Łemkowszczyzny – o literackiej kreacji miejsca

Andrzej Stasiuk pisał: tak jak Europa Zachodnia miała swój zdobyczny mit kolonii (Hiszpania, Portugalia, Inny Świat), który leży u podłoża renesansu i kapitalizmu, tak nieszczęśliwa Polska ma swoje Kresy. To chyba nasz jedyny sensowny światowy mit, który może być atrakcyjny także dla obcych. Tu na tych skrawkach, ciągnących się pograniczem aż po lubelskie i  Przemyśl, można znaleźć do dziś jego resztki w  postaci innego języka, kultury i  religii. W  tych wsiach niejeden mówi wciąż po swojemu, bo są w nich jeszcze Łemkowie, prawosławni, unici. To jest ostatni obwarzanek Rzeczypospolitej9.

Celem niniejszego artykułu jest próba odpowiedzi na pytanie o literacką kreację Łemkowszczyzny w  utworach powstałych po 1989 roku. Interesuje mnie sposób jej przedstawienia przez autorów zaangażowanych etnicznie, a  więc wywodzących się ze środowiska łemkowskiego – tutaj odwołam się do twórczości Petra Murianki i Mirosława Nahacza – dwóch współczesnych pisarzy łemkowskich. Chcę się też zastanowić, nad relacją pomiędzy „łemkowską” literacką kreacją tego miejsca, a  „polską”, obecną w  utworach Andrzeja Stasiuka. Dla wszystkich autorów Łemkowszczyzna – określony obszar geograficzny, jest / była miejscem zamieszkania. Czy na Łemkowszczyźnie Stasiuka czytelnik odnajdzie Łemkowszczyznę Murianki i  Nahacza? Czy coś pozostało w  niej ze śladów przeszłości, z  łemkowskich „miejsc pamięci”? Petro Murianka to pseudonim artystyczny Piotra Trochanowskiego. Łemkowskie słowo murianka oznacza mrówkę. Działalność literacka wiąże się dla niego z pewnego rodzaju posłannictwem, jest ona niczym pozytywistyczna mrówcza praca podejmowana na rzecz zachowania i rozwoju tożsamości łemkowskiej mniejszości etnicznej. Urodził się w 1947 roku w Parchowie na Dolnym Śląsku, gdzie wysiedlono jego rodzinę w ramach Akcji „Wisła”. W 1976 r. powrócił na Łemkowszczyznę. Dziś mieszka w  Krynicy, jest diakiem przy cerkwi prawosławnej św. Włodzimierza, dyryguje też chórem parafialnym. Od 1992 nauczał języka łemkowskiego w  szkole podstawowej i  gimnazjum. Jest on jedną z  najważniejszych postaci renesansu łemkowskiego, który swoje początki miał w połowie lat 80. i możliwy był dzięki przemianom społeczno-politycznym w Polsce. Za swoją działalność na rzecz kultury łemkowskiej był wielokrotnie nagradzany, otrzymał między innymi nagrodę Ministra Kultury RP (1998) „Zasłużony Działacz Kultury”10. Murianka tworzy w dwóch językach: po polsku* i po łemkowsku. Ma on w swoim dorobku pięć tomików wierszy, kilka sztuk teatralnych, liczne przekłady z języków słowiańskich na łemkowski, kilka utworów prozatorskich. W  swoim etnicznym środowisku ma opinię jednego z najwybitniejszych współczesnych autorów łemkowskich. Mirosław Nahacz to reprezentant rocznika 1984, urodzony w  Gładyszowie na Łemkowszczyźnie, studiował kulturoznawstwo na Uniwersytecie Warszawskim; w 2007 popełnił samobójstwo, pochowano go na cmentarzu przy cerkwi św. Łukasza w  Lesz9  Cytowane za M.  L  a  u  r  e  n  t, M.  M  i  s  i  a  k, Les Lemkovien., Derniers Mohicans Européens / Łemkowie. Ostatni Mohikanie Europy, CD-rom, Université Charles-de-Gaulle, Lille 2003. 10  Ibidem. *  Wbrew stwierdzeniu autorki, Murianka po polsku pisze sporadycznie. Jeśli z jakichkolwiek przyczyn

97


Äčńęóđń • Dyskurs

czynach koło Gorlic. Jego matka, Helena Nahacz wspomina, że „bycie pisarzem uważał za rzecz zwyczajną. Czasami zastanawiał się głośno: a może ja nic już nie potrafię napisać?”11. Andrzej Stasiuk, reprezentant tzw. „pokolenia 1960” (jak przyjęło się określać przynależność pokoleniową pisarzy urodzonych w  tym roku), jeden z  najbardziej znanych współczesnych pisarzy polskich, autor m.in. Dukli, Opowieści galicyjskich, Jadąc do Babadag, Białego kruka czy Dwóch esejów o  Europie zwanej Środkową wydanych w 2001 roku pod tytułem Moja Europa, (razem z Jurijem Andruchowyczem), jednocześnie wydawca Mirosława Nahacza. Przy okazji wydania powieści Nahacza Osiem cztery Stasiuk pisał: Istnieje pewien oddzielny rodzaj prozy. Jej wyjątkowość polega mniej więcej na tym, [...] że czytając, słyszy się głos. Rzeczywistość nabrała ochoty na wypowiedź i  w  tym celu wybrała sobie Nahacza, a  on zgodził się jej wysłuchać i  zanotować. Tak, Szanowne Panie i  Panowie, Mirosław Nahacz jest wybrańcem. Tutaj mam absolutną pewność. [...] To się po prostu słyszy12.

Nahacz to pisarz polskojęzyczny, autor czterech powieści13. Petro Murianka i Mirosław Nahacz są wymienieni przez portal Polska mozaika etnograficzna14 wśród 16 najbardziej znanych w  historii Łemków, obok takich postaci jak: Nikifor Krynicki (właśc. Epifaniusz Drowniak) – malarz prymitywista, Jerzy Nowosielski – malarz i teolog prawosławny czy Andy Warhol – malarz amerykański, syn łemkowskich emigrantów. Obaj to Łemkowie o  świadomym, mocnym poczuciu przynależności etnicznej, niejednokrotnie manifestujący swoją identyfikację z tą mniejszością. W  2007 roku Petro Murianka opublikował książkę A  Wisła dalej płynie…15. Książka jest literackim zapisem wspomnień autora. Opowieść zaczyna od czasów dzieciństwa, dalej prezentuje Muriankowy okres szkolny aż po wstąpienie do seminarium duchownego w Warszawie. Książka ta jest nie tylko rejestracją kolejnych faktów z życia autora, to również literacki zapis jego wewnętrznych przeżyć, refleksji i  przemyśleń. Narrator jako początkowo mały chłopiec, potem dorastający i wreszcie dorosły mężczyzna, słuchając opowieści bliskich, wraz z  nimi uczy się żyć na obczyźnie, w  nowej rzeczywistości. W  oswojeniu nowej, narzuconej mu ziemi pomagają opowieści starszych. To z nich Petro uczy się wiary, miłości i życiowej mądrości. W  2009 roku, pośmiertnie ukazała się powieść Mirosława Nahacza Niezwykłe przygody Roberta Robura. Tytułowy Robert Robur jest jednym ze scenarzystów popularnego serialu. Jego życie nagle komplikuje się wskutek splotu różnych, dziwnych 11  A. Rydzanicz, Mirko pisarz, „Przegląd Prawosławny” 2008, nr 2(227). 12  A. S t a s i u k, notka na okładce, [w:] M. N a h a c z, Osiem cztery, Wołowiec 2003. 13  M. N a h a c z, Osiem cztery, Wołowiec 2003; Bombel, Wołowiec 2004; Bocian i Lola, Wołowiec 2005; Niezwykłe przygody Roberta Robura, Poznań 2009. 14  Zob.: Polska mozaika etnograficzna,  http://www.narodowo.pun.pl/viewtopic.php?id=778, dostęp 17. 10. 2010 r. 15  P. M u r i a n k a, A Wisła dalej płynie…, Krynica–Legnica 2007. stworzy tekst polskojęzyczny, prosi o tłumaczenie tego faktu okolicznościami. Deklaratywnie twierdzi: „Piszę po łemkowsku...” [przyp. red.]

98


Małgorzata Misiak: Oblicza Łemkowszczyzny – o literackiej kreacji miejsca

wydarzeń. Traci on pracę, dziewczynę, wplątuje się w niejasne sprawy, staje się obiektem zainteresowania służb specjalnych. Pewnego dnia ucieka ze Świetlnego Miasta w swoje rodzinne strony, by odnaleźć tam odpowiedzi na wszystkie dręczące go pytania. W ślad za nim podążają pozostali bohaterowie. Trzecia część książki nosi tytuł Na południe. Epilog i  rozgrywa się na Łemkowszczyźnie. Wątki łemkowskie pojawiają się również w pozostałych jego utworach. „Łemkowszczyzna Murianki” nie istnieje, podobnie jak nie istnieje Łemkowszczyzna z Epilogu powieści Nahacza. Istnieją tylko jej wyobrażenia zamknięte w literacko przetworzonych obrazach. Dla obu pisarzy kraina na południu jest ich „pierwotną małą ojczyzną” – którą muszą sobie odtworzyć, aby do niej wrócić, bo tylko tam będą mogli zrozumieć siebie. Istnieje, i w jakimś sensie jest to paradoksalne, „Łemkowszczyzna Stasiuka” jako realne, konkretne, wręcz namacalne miejsce, jak to, które pozostało po zdemontowanej i przeniesionej do muzeum cerkwi w Opowieściach galicyjskich: Pozostał prostokąt szarej, gliniastej ziemi. W lesistym i bezludnym pejzażu ta nagość wygląda jak płatek zdartej skóry. W  przyszłym roku, pierwszy raz po dwustu latach, wyrośnie tutaj trawa. Albo raczej pokrzywy – one najprędzej zjawiają się w miejscach porzuconych przez ludzi16.

Moment opuszczenia miejsca jest jednocześnie końcem jego historii dla tych, którzy je opuszczają, a początkiem – dla tych, którzy je biorą w  posiadanie. Tragizm tego konkretnego miejsca polega na tym, że ono nie zostało przez ludzi porzucone – zostało im zabrane. Andrzej Stasiuk pisze w  Dzienniku okrętowym, że jego sąsiad to Łemko. To z  jego opowieści zna przeszłość tych ludzi, tego miejsca; wie o  deportacji miejscowej ludności na włączone do Polski po II wojnie światowej ziemie zachodnie i  północne; wie też o wcześniejszym wysiedlaniu na Ukrainę i wie, że „u siebie” mogli zostać tylko nieliczni, jak jego sąsiad, którego ojciec miał amerykańskie obywatelstwo17. Andrzej Stasiuk to wszystko wie. Ale dla Starucha z Bociana i Loli Nahacza to jednak za mało: jak ktoś się tutaj nie urodził, nie zrozumie. Jego krew jest inna. Ktoś może mówić inaczej, ale ja wiem swoje. Ktoś, kto jest obcy, nie zrozumie18.

Murianka kończy A Wisła dalej płynie… sceną, w której piętnastoletni Petruś stoi na moście Poniatowskiego w Warszawie, spogląda na Wisłę, w której nurcie płyną wody rzek „jego” Łemkowszczyzny i zastanawia się: Wisło, Wisło, królowo polskich rzek – czemu twoim właśnie imieniem ochrzcił ktoś jedno z  najohydniejszych przestępstw tysiącleci, „akcję” – najboleśniejszy nasz ból, nieskończony smutek mamy, taty, Jarosia, [Jarosław Trochanowski, starszy brat Petra Murianki] mój? Wszystkich tych Rusnaków, których przywołałem z pamięci19. 16  A. S t a s i u k, Miejsce, [w:] Opowieści galicyjskie, Wołowiec 2001, s. 29. 17  Idem, Dziennik okrętowy, [w:] J. A n d r u c h o w y c z, A. S t a s i u k, Moja Europa, Wołowiec 2001, s. 87. 18  M. N a h a c z, Bocian..., s. 48. 19  Ibidem, s. 204.

99


Äčńęóđń • Dyskurs

Akcja wysiedlenia ludności rusińskiej, akcja „Wisła”, pozostała w pamięci zbiorowej Łemków jako najbardziej traumatyczne doświadczenie historyczne. Jest to wydarzenie mieszczące się w kategorii postpamięci, o której Marianne Hirsch mówi, że: Postpamięć [...] odróżnia od historii głęboko osobiste zabarwienie. Postpamięć to niezwykle silna i bardzo szczególna forma pamięci, właśnie dlatego, że z  jej przedmiotem lub źródłem nie łączy nas wspomnienie doświadczonych zdarzeń, ale inwestycja wyobraźni, kreacja. [...] Postpamięć to doświadczenie charakterystyczne dla tych, którzy dorastali w  środowisku zdominowanym przez opowieści o zdarzeniach sprzed ich narodzin20.

Ani Petro Murianka, ani Mirosław Nahacz nie doświadczyli bezpośrednio aktu przesiedlenia. Nie jest istotne jednak, jaki dystans czasowy dzieli obu pisarzy od wydarzeń z 1947 roku, w  jednym i  drugim przypadku jest to boleśnie odczuwany moment dziejowy, jest to wydarzenie niejako „zapamiętane” przez kolejne pokolenia i  nieustannie odtwarzane. To jeden z  tych śladów historii, które scalają wspólnotę łemkowską, dają impuls do powrotu do czasu, kiedy dopełniła się apokalipsa. Wysiedlenie jest jednym z symboli nadrzędnych współczesnego łemkowskiego piśmiennictwa. Petro Murianka umieszcza w  omawianej powieści liczne odwołania do tego momentu. Mirosław Nahacz poświęcił temu wydarzeniu Opowieść starucha. Jak wspomina matka pisarza, przedstawił w niej wysiedlenie, tak jak utrwaliły je rodzinne opowieści21. Oto ludzie słyszeli, że mają być wysiedleni, ale nikt nie wierzył, że to ich naprawdę spotka. Staruch mówi, że nawet dzisiaj „czasami wydaje mi się, że to nie mogło się stać, bo za dużo”22. Wysiedleni odczuwali tę sytuację jako pewien stan przejściowy, tymczasowy, który w  ich przeświadczeniu musiał kiedyś minąć, a wtedy oni wrócą w swoje góry. Murianka opowiada o beczce śliwowicy, której jego ojciec nie mógł wziąć ze sobą w czasie wysiedlenia, gdyż była za ciężka. Zakopał ją więc na polu Wojenne przy potoku – „tato wierzył, że wróci ją wypić”23. Na „obczyźnie” (jak Łemkowie nazywają ziemie, gdzie ich przesiedlono) Petro dorastał wśród nie-Łemków. Byli tam Polacy z  Polski centralnej i  z  tej „zza Buga”, byli miejscowi Niemcy; byli prawosławni, katolicy i protestanci. Prawdziwy tygiel kultur i wyznań. Na Dolnym Śląsku, w Parchowie, Trzcianie i Wrocławiu (kolejnych miejscowościach, gdzie mieszkał) autor poszukuje swojego miejsca na ziemi w pamięci tych, którzy pamiętają przeszłość. Poprzez opowiadania bliskich rekonstruuje „miejsca pamięci”, budujące jego łemkowską przestrzeń. Ta symboliczna przestrzeń z czasem zostanie zamknięta powrotem do „domu”, powrotem w  Beskidy, gdzie się osiedli. Muriankowe ślady przeszłości konstruowane są z  prawdziwych zdarzeń, realnie istniejących ludzi, ale i  beskidzkich obrzędów, przyzwyczajeń, zapachów. Uczynił on Łemkowszczyznę w jakimś sensie bohaterem swojej książki. Dla Nahacza jest ona tłem, na którym rozgrywa się akcja powieści. 20  M. H i r s c h, Family Frames: Photography, Narrative and Postmemory, Cambrige 1997, s. 22; cytowane za: T. B a s i u k, A. G r a f f, Tragedia Wilkomirskiego: trauma jako konwencja literacka i narracyjna, [w:] Stosowność i  forma. Jak opowiadać o  zagładzie, red. K. Chmielewska, M. Głowiński, K. Makaszek, A. Molisak, T. Żukowski, Kraków 2006, s. 392. 21  A. R y d z a n i c z, op. cit. 22  M. N a h a c z, Bocian ..., s. 48. 23  M. M u r i a n k a, op. cit., s. 30.

100


Małgorzata Misiak: Oblicza Łemkowszczyzny – o literackiej kreacji miejsca

Pisarze odsyłają czytelników do konkretnego, geograficznie określonego terytorium. Dla Murianki to miejsce, z którego „idziemy na północ, tak jak od Karpat ku morzu”24, a więc usytuowane na południu. Bohaterowie Ostatnich przygód Roberta Robura Nahacza w  finalnej części powieści jadą na Południe. To tam znajduje się Uście Ruskie, Biłcarewa, Krenycia. Wioski, które mały Petro zaznaczał na mapie rysowanej według wskazówek rodziców. Później będzie ich szukał z  wypiekami na twarzy na mapie Beskidów podarowanej mu przez sprzedawczynię w  jednej z  wrocławskich księgarń. Na polskiej mapie odnajdzie już jednak Uście Gorlickie, Binczarową i Krynicę. W  Opowieściach galicyjskich Stasiuka niebo niezmiennie podtrzymuje grzbiet Uhrynia i  Cergowej, koło Młacznego rozsypuje się cerkiew, a  bohaterowie mieszkają w  „łemkowskim” Rymanowie, w  Czertyżnem, jeżdżą do Gorlic i  Dukli. „Miejscami pamięci” rekonstruującymi przeszłość tej ziemi są rusińskie cmentarze z rdzewiejącymi na nagrobkach Chrystusami; zarośnięte drogi, tu i ówdzie ślady po wschodnich świątyniach i stojący wciąż w Dukli dom Olgierda Giemzy, który pisał ikony do tamtejszych i do słowackich cerkwi. W opowieściach słuchanych przez Petra ziemia ta, „mimo że świat się już obrócił i myślał innymi prawami”25, wciąż jest gęsto zaludniona, wciąż tętni życiem: ludzie doświadczają tam radości i  smutków; Seman kocha Nastusię miłością, której ludzkie usta nie mogą się naszeptać; grają skrzypce Hnata; Amroz odwiedza wioski i wygłasza kazania; kobiety kupują tebetowe chustki na deptaku w Krynicy, a mężczyźni palą tytoń trzymany w mecherynie. Obraz Południa Roberta Robura jest już inny. Jego kraj dzieciństwa jest wyludniony, nie ma tam właściwie nic i  nikogo. Przeszedł tamtędy jakiś nienazwany kataklizm. Ludzi dawno ewakuowano, wsie przestały istnieć. Jedyna osada, która pozostała, gdzieś pośrodku Południa, to właśnie jego rodzinna wieś. Miejscowi ludzie nie mają w  sobie nic z  beztroskiej radości życia Łemków zapamiętanych przez Petra. To ludzie jakby z innej rzeczywistości: posługujący się dziwnym, niezrozumiałym językiem, wierzący w  złe duchy – mamuny, pokornie słuchający miejscowego szamana, zwanego przez nich chmarnykiem. W tym świecie panuje ustanowiony tradycją porządek. Magia miesza się z rzeczywistością. Tubylcy przypominają członków zapomnianego plemienia, żyjącego spokojnie wśród lasów, dopóki nie przypomni sobie o nich cywilizacja Świetlnego Miasta. Wraz z jej nadejściem zaczynają się wizyty podejrzanych ludzi, wybuchy w młynie, pożar i w konsekwencji zagłada wsi. Nahacz, wykorzystując koloryt łemkowski, zderzył ze sobą dwa światy głównego bohatera. „Egzotyczne” na swój sposób Południe jest przeciwwagą dla Świetlnego Miasta – aglomeracji wielkomiejskiej o  wyraźnym charakterze totalitarnym, której mieszkańcy podlegają bezustannej obserwacji. Południe jest miejscem, gdzie postawiono pierwsze i najważniejsze pytania w życiu Roberta Robura – pytania o to kim jest. To jest najważniejsze miejsce, choć początkowo jest dla niego obce i tajemnicze. Dopiero z  drugim kieliszkiem kropki26, tradycyjnego trunku tubylców, wraca 24  Ibidem, s. 77. 25  Ibidem, s. 39. 26  Kropka to tradycyjny trunek sporządzony z wódki lub bimbru z niewielką domieszką eteru. [przyp. aut.] Łemkowie terminem kropka określają eter [przyp. red].

101


Äčńęóđń • Dyskurs

mu zdolność porozumiewania się w ojczystym dialekcie. Robur zaczyna czuć zapach dźwięków: jego stary głos zawierał w sobie wysuszone, pachnące żywicą drzewo, ten zapach dojrzewający przez lata pomiędzy słojami, uwalniany przez ostrze siekiery (…) zmieszany z trocinami; [zapach] wiklinowego kosza pełnego ziemniaków, z których wyrastają żółte kiełki, napoju z suszonych śliwek, suchego krowiego łajna, ciepłego mleka, sadu, lipy i jabłek i rozłupanego piaskowca, eteru wyścielającego powietrze napompowane dojrzewającym chlebowym zakwasem, wysuszonej ziemi pełnej kamienia27.

Bohaterowie doświadczają najprostszych ludzkich doznań, ulegają ciepłu, spokojowi i radości. Towarzyszka Robura, Maja, grzeje się przy piecu w chacie starych Łemków „najprzyjemniejszym rodzajem ciepła, jakiego kiedykolwiek doświadczyła. Było miękkie jak gruba wełna”28. Ten szczególny rodzaj ciepła zapamiętał też Petro: i wierzyłem, że te domy były cudowne, jak z bajki. Ciepłe, cieplutkie. Przygarniali mi wszyscy tamto ciepło, jak mogli i ja je czułem”29.

W samotnej starej chacie na Południu, tak jak u  Murianki, gospodarze, dobre demony jak ich określa Robur, radośnie przyśpiewują w swoim języku. Robert odzyskuje spokój i siłę. Na ścianie wisi święty obraz. Kolory na nim intrygują dziewczynę swą czystością. Złoty jest tylko złotą przestrzenią wokół głowy brodatego starca, niebieski to po prostu kolor nieba, a  zielony – ziemi. Kolory „nie przechodziły w  siebie, nie mieszały się ze sobą, nie padał na nie cień i nie powstawała żadna niepewność, żadne pomieszanie słów czy znaczeń”30, panował porządek. Światło dzienne rozlewało barwy po całym pokoju, zanurzona w nich dziewczyna przechodziła w pewien stan błogości: spokoju, rozluźnienia i  radości. Zwyczajna drewniana chata z  wysuszonych bali okazała się miejscem magicznym. W Opowieściach galicyjskich nie odnajdziemy już niczego z atmosfery łemkowskiego Południa. Autor konstatuje, że „być może księżyc jest jeszcze ten sam. Wisi nad miejscem po Wołoskiej Bramie”31, ale nawet on ma już żółtawą barwę knajpianych szyb. Na tej Łemkowszczyźnie niewielu pozostało autochtonów. Współcześni jej mieszkańcy to przybysze z  różnych stron Polski, obciążeni własnymi historiami: Józek przyjechał z rodzicami jako kilkuletnie dziecko gdzieś spod Limanowej, Lewandowski to warszawiak z kryminalną przeszłością, mąż Babki też nie był stąd i dlatego jej zdaniem utopił się koło cerkwi. Andrzej Stasiuk w Dukli zauważa, że „wystarczy porzucić jakieś miejsce i natychmiast kiełkują tam ziarna obłędu”32. Łemkowszczyzna współczesna to dla Sta27  M. N a h a c z, Przygody…, s. 463. 28  Ibidem, s. 463. 29  P. M u r i a n k a, op. cit., s.148. 30  M. N a h a c z, Przygody…, s. 464. 31  A. S t a s i u k, Dukla, Gładyszów 1997, s. 51. 32  Ibidem, s. 23.

102


Małgorzata Misiak: Oblicza Łemkowszczyzny – o literackiej kreacji miejsca

siuka „dziczejące przesmyki między jednym i drugim pasmem cywilizacji”33. Łemkowszczyzna to rozrzucone wśród wzgórków puste dziś wsie, co do których trudno uwierzyć, że pięćdziesiąt lat temu były gwarne i zaludnione. Zalatywój z opowiadania Knajpa jeździ drogami, którymi „nie jeździ nikt: Czertyżne, Suczne, Spalona Polana – po domach zostały sklepione piwnice, zdziczałe sady, a powietrze jest gęste od duchów”34. Nie ma tam ptaszków, kwiatków, świętych obrazów i  cerkiewnych kadzideł. Są śmierdzące gumofilce, przegrani, niedomyci mężczyźni i brzydkie ograniczone kobiety.... Wizerunek nowego galicyjskiego człowieka „rozcieńczył alkohol i  beznadziejność zamkniętego widnokręgu”35. W  powietrzu unosi się mieszanka pierwotnego zapachu ludzi, mętnego piwa i dymu z tanich papierosów. Teraz w tych prowincjonalnych miasteczkach i  zapadłych wsiach nową epokę wytyczają knajpy („dokąd się nie wybrać zawsze przy drodze stoi jakaś knajpa”36), skąpo odziane nastoletnie panienki o twarzach ukrytych pod ostrym makijażem, mężczyźni w dżinsowych ubraniach i  gumiakach. Przestrzeń ta wypełniona jest nędzą, zmęczeniem, smutkiem, starością, samotnością: „Ludzie są oddzielni, samotni i cisi”37. Bohaterowie Opowieści galicyjskich Andrzeja Stasiuka budują własną tożsamość, nie jest ona w żaden sposób konstruowana z „miejsc pamięci” związanych historycznie z regionem geograficznym, na którym przyszło im żyć. Jest to tożsamość mieszkańców prowincjonalnych, zapomnianych miasteczek i  zapadłych wsi. Dzisiejsi mieszkańcy Beskidów przypominają mentalnie opisanych przez pisarza w Jadąc do Babagad mieszkańców Rumuni, Słowenii, Albanii czy Mołdawii. Yi-Fu Tuan pisał w swojej książce Przestrzeń i miejsce, że: Przestrzeń jest w  zachodnim świecie powszechnie przyjętym symbolem wolności. Przestrzeń stoi otworem, sugeruje przyszłość i zachęca do działania [...]. Zamknięta i  uczłowieczona przestrzeń staje się miejscem. W  porównaniu z  przestrzenią, miejsce jest spokojnym centrum ustalonych wartości. Istotom ludzkim potrzebne jest zarówno miejsce, jak i  przestrzeń [...]. Miejsce to bezpieczeństwo, przestrzeń to wolność: przywiązani jesteśmy do pierwszego i tęsknimy za drugą. Nie ma lepszego miejsca niż dom38.

Dla Petra Murianki i Mirosława Nahacza Łemkowszczyzna jest miejscem kryjącym w  sobie tajemnicę łemkowskiej tożsamości. Istotną rolę w  konkretyzacji tego miejsca pełni subiektywna świadomość pisarzy. Ta Łemkowszczyzna istnieje w  przestrzeni, która jest pamięcią. Pamięć tworzą symbole, ślady przeszłości, „miejsca pamięci”. Jest ona konstrukcją intelektualną, odpowiedzią uczuć i wyobraźni na podstawową ludzką potrzebę, jaką jest potrzeba bezpieczeństwa. Jest to miejsce zakorzenienia, które pozwala zakotwiczyć się człowiekowi we współczesnym świecie. W  tym wymiarze Łemkowszczyzna Murianki i  Nahacza jest wciąż ostatnim obwarzankiem Rzeczypospolitej. 33  A. S t a s i u k, Dziennik…, s. 86. 34  Idem, Opowieści..., s. 51. 35  Idem, Janek, [w:] Opowieści…, s. 23. 36  Idem, Kościejny, [w:] Opowieści…, s. 37. 37  Idem, Dukla…, s. 14. 38  Y i - F u  T u a n, Przestrzeń i miejsce, Warszawa 1987, s. 75.

103


Äčńęóđń • Dyskurs

Stasiuk pisze, że: miejsca nie można przenieść. Miejsce nie ma wymiarów. Jest punktem i nieuchwytną przestrzenią. Dlatego wciąż nie mam pewności, czy rzeczywiście ją zabrano39.

Ta cerkiew tam ciągle stoi, przestrzeń zamknięta raz drewnianymi balami, mimo że bali już nie ma, będzie miejscem tak długo, jak długo będą przyjeżdżać ci, którzy pamiętają i jak długo ci, którzy nie pamiętają, będą chcieli „grzebać w pamięci”. 39  A. S t a s i u k, Opowieści…, s. 35.


Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс. Постколонiяльне пiзрiня Олена Дуць-Файфер Такє сформуваня темы бере ся безпосередньо зо зверифiкуваной уж през мене в гiднiй спупени тезы, же штораз барже популярний, в нашiй части Європы (а на заходi розвиваючий ся од што найменше 30 рокiв) постколонiяльний дискурс (теория i критыка), може быти ефектывным способом бесiды i дослiджаня вшыткых культуровых текстiв, якы будуют ся в реляциi домiнация — пiдпорядкуваня. Для заадаптуваня тез, форм, практык, концептiв, понять, фiґур, метод постколонiяльных студий (Postcolonial Studies) до не беручых ся з клясичного — iсторичнi i ґеографiчнi поймуваного — колонiялiзму захiднiх iмперий, повязаных з ситуацийом пiдпорядкуваня явиск, вводит ся остатньо пошырений термiн постзалежностны студиi1. Моя пропозиция зродила ся з загальной свiдомости, же сутю меншынового ульокуваня в каждiй державi, яка є спiльнотом громадян, є iх пiдрядна (пiдпорядкувана) позиция2. Прото меншынового голосу не мож почути, бо як голосит єдно з найбарже iнспiруючых реторичных звiдань, поставлене през Ґаятрi Чакровортi Спiвак (Gayatri Chakroworty Spivak) — Can the Subaltern speak? (Ци пiдпорядкуваний може бесiдувати?)3, пiдпорядкуваны групы не мают свойого, даючого ся 1  В Польщи такым термiном оперує ся дост часто. Од 2009 р. при Варшавскым Унiверситетi дiє Центер Дослiджынь Постзалежностных Дискурсiв, котрий має служыти „выполнiню люкы спричыненой браком польской одмiны академiцкого языка адекватного до опису рiжнородных форм, якы приберают процесы еманципуваня ся пiдпорядкуваных – сучасных меншын, марґiналiзуваных ци здомiнуваных груп, ненорматывных достоменности i iн. а тiж накладаня ся на себе i крижуваня ефектiв тых явиск/процесiв” (http//www.cbdp.polon.uw.edu.pl/, 18.X.2011). В тiй цiли Центер систематычнi орґанiзує конференциi i приготовулює публикациi нп. H. G o s k, Opowieści „skolonizowanego kolonizatora” W kręgu studiów postależnościowych nad literaturą polską XX i  XXI wieku, Kraków 2010; Kultura po przejściach, osoby z  przeszłością. Polski dyskurs postzależnościowy Konteksty i perspektywy badawcze, т. I, ред. R. Nycz, Kraków 2011. 2  В дефiнiюваню меншыны пiдкрислят ся, же меншына о тiвко є меншыном, о кiвко не перестає быти частю цiлости. Етнiчны меншыны то сут групы громадян даной державы, котры находят ся в пiдряднiй позициi, тзн. не мают можливости формувати прав, котры обовязуют вшыткых громадян, згiдно з вартостями свойой рiдной культуры. 3  Поставила гiндуска дослiдниця тото звiданя в 1985 р., полемiзуючы з Антонiо Ґрамцсiм (Antonio Gramcsi) i Ранаiтом Ґуа (Ranait Guha), коли переконували они, же пiдрядны групы сут фурт помияны в досiджаню полiтычных i культурвых змiн окрисленых громадскости. См. G.Ch. S p i v a k, Can the Subaltern Speak, [в:] The Post-Colonial Studies Reader, ред., B. Ashcroft, G. Griffiths, H. Tiffin, London, New York 1995, c. 24–28.

105


Äčńęóđń • Dyskurs

чути голосу. Прото, же подля нєй не мож сконструувати теориi пiдпорядкуваной групы, котра має ефектывний голос, ясно i безпроблемово iдентифiкувальний як такiй, котрий рiвночасно не занимат iнчых позиций выповiди (што бере ся з рiжнородности, гетероґенности, iнтерференций, якым пiдданы сут пiдпорядкуваны групы). Неє пiдпорядкуваного субєкту, котрий знає i бесiдує сам за себе. Прото ниякiй голос незгоды, спротиву, не явит ся в  iзоляциi од домiнуючого дискурсу, з котрого пожычаний єст язык i концептуальны катеґориi (хоцбы текстуальнiст як спосiб репрезентациi), котрыма пiдпорядкуваний голос може бесiдувати. Подiбна бiнарнiст i залежнiст периферий од центру вказана остала в основнiй для чытаня постколонiяльного писарства метафоричнiй фiґурi одписуваня, уформуванiй през Сальмана Рашдiого (Salman Rushdie) — Тhe Empire writes back to the Centre (Iмперия контродписує до Центру). Пiдважаючы опресийны, есенциялiзуючы i дихотомiзуючы дiяня текстуального механiзму колонiзуючого, представникы колонiзуваных (меншыновых) культур творят найчастiйше тексты, котры, „одписуючы до центру” сут iщы барже радикальнi дихотомiзуючы i есенциялiзуючы як центровы. I ту явит ся основне звiданя — ци взагалi мож творити односячы ся до чужых культур выповiди, котры сут вiльны од дихотомiзуваня, структуризуваня, текстуалiзациi? Мойом основном дослiдничом амбiцийом єст так провести чытаня лемкiвскых лiтературных текстiв возникаючых в остатнiх десятьолiтях, жебы усубєктывнити iх голос, вказати, же як форма меншынового дискурсу, є вiн вплянтаний в сильны залежности од центру (предо вшыткым польского, але по части тiж украiньского а i європского), прото має явны колонiяльны синдромы, котры евокуют антиколонiяльний модель одписуваня. Видiти го мож як безпосередню неґацию колонiялiзму через стосуваня взоруваных на колонiяльных контруючых механiзмiв, нейчастiйше нацiоналiзму/етноцентровости. Єднак мож найти в сучаснiй лемкiвскiй лiтературi тiж такы формы выповiди, котры явнi уж радят собi з колонiзацийом (синдромом пiдрядности) на спосiб постколонiяльний, тзн., як гварит Марко Павлишын — выстерiгают ся яскравых госел, простых катеґорий, выясняючых мiфiв, єднозначных iсторичных нарраций i тыпова єст iм барже iронiзуюча постава, карнавалiзация, творiня вiльного простору для свобiдного комбiнаторства-гры iсторичных i сучасных елементiв. Стосуючы симптоматычне чытаня текстiв, котре має уявнити дискурсивны формациi i iдеолоґiчны силы, якы вандруют през текст, выкорыстую методу, котра служыт головнi до деконструкциi писменництва центрiв, але в  чытаню меншыновых текстiв є она помiчна так для уявнiня зiнтерналiзуваных в них iдей центровых, як i выiманя свойого голосу пiдпорядкуваных. Бо хоц памятам i уважам за важне реторичне звiданя Спiвак, выберам однесiня ся до него Лiлi Ґандi (Leela Gandhi), яка бесiдує, же: хоц Спiвак в закiнчыню свойого провокуючого есею катеґоричнi утримує, же „пiдпоряадкуваны групы не можут бесiдувати”, то постколонiяльны студиi являт ся нам як iстна вавилоньска вежа — розносяча ся заплянтаном мiшанином голосiв пiдпорядкуваных груп4. 4  L. G a n d h i, Teoria postkolonialna. Wprowadzenie krytyczne, перекл. J. Serwański, Poznań 2008, с. 12 (пер. О. Д.-Ф.).

106


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

Метода симптоматычного чытаня вымагат явного окрислiня дискурсивной позициi чытаючого, котрий не позорує чытательского обєктывiзму, называючы своє чытаня iнтерпретацийом, лем бесiдує про надаваня сенсу чытаным фразам. Важне є в тым мiсци опридiлiня мойого становиска. Як особа, котра приналежыт до лемкiвской/русиньской меншыны, актывнi анґажує ся в  формуваня єй достоменности i культуровой памяти, а рiвночасно вывчена i ведуча своi науковы дослiджыня на єдным з найлiпшых польскых унiверситетiв, занимаючы са меншыновыма лiтературами в  Польщи (котрых голос хочу зробити можливым до почутя), льокую ся в позициi, яка найближша єст — як ся мi здає — мiсцю головных представникiв постколонiяльного дискурсу. Выводячы ся з  бывшых колонiй захiдньоєвропскых iмперий, такы дослiдникы як Гiндусы Гомi Баба (Homi Bhabha), Ґаятрi Чакровортi Спiвак (Gayatri Chakrovorty Spivak) ци Лiля Ґандi (Leela Gandhi), Палестинец Едвард Сайд (Edward Said), Нiґериєц Воле Соiнка (Wole Soyinka), Альґєриєц Хiнуа Ахебе (Chinua Achebe) i iнчы, маючы голос, котрий чути в просторi центрального дискурсу — сут узнаныма науковцями престiжных американьскых i захiдньоєвропскых унiверситетiв, почытныма писателями, медже котрыма сут i лавреаты Нобельской Нагороды — змушают захiднi центра до узнаня окремных i власных голосiв текстуальности бывшых колонiй. З той позициi, котру приняло ся окрисляти як подвiйну зовнiшнiст, можливе єст достережыня i деконструкция iдеового заанґажуваня центровых текстiв в служыня iнтересам влады. Але тiж — што для мене єст важнiйше — мож так чытати тексты, якы возникают в залежностнiй ситуацi, жебы дiзрити симптомы iх узалежнiня од центру. Годны сме товды уявнити приняты з центальной iдеолоґii языково-концепцийны конструкты такы хоц бы як стрiчане в лемкiвскых текстах окрисляня часiв полiтычной приналежности до Габсбурской Монархii як перiоду заборiв, ци называня понiмецкых земель в повоєннiй Польщи як „одзысканых земель”, або бесiдуваня про переселiня польского населiня з  Радяньского Союзу як про „репатрияцию”. Симптоматычне чытаня текстiв дозвалят тiж уявнити взоруваны на центровых, але сильно „обрабляны” як власны, концепты етнiчны, патрiотычны, ци нацийоналiстычны. Дає можнiст вказати выкорыстаня iсториi, усимволiчняня постатi, подiй, обєктiв, мiтызуваня i сакралiзуваня як етнiчных стратеґiй. Сутьове єст єднак достережыня i вказаня позициi, з котрой даны iдеолоґii сут формуваны i выкорыстуваны. Франц Фанон (Franz Fanon) бесiдує про оборонний нацийоналiзм, зазначаючы в тот спосiб базову рiжницю, як ходит про ґенезу i ефекты формальнi подiбных iдеолоґiчных явиск. Лемкiвскiй голос, якiй хочеме почути так в лiтературным як i лiтературознавчым дискурси, має од што найменше половины ХIХ столiтя, в меджевойню бодай найсильнiйше формувану антиколонiяльну реторику i iдеолоґiю, котру мож явнi почути i в сучасных текстах. Серед них находят ся вшыткы етноцентричны мiфы, котры фактычнi в меншыновiй позициi сут важном частю етнiчных стратеґiй етосу тырваня. Беручы пiд увагу полiтычну ситуацию Лемкiв, маме певнiст же сут то проявы оборонных стратеґiй, очывиднi взоруваных на центрах. Добрым примiром такого переношыня взорiв єст хоц бы не так давно опубликуваний Пантеон зеленой Лемковины15, в котрым без труду найдеме одвзоруваня iнчых народовых пантеонiв, 5  Пантеон зеленой Лемковины/Panteon zielonej Łemkowyny, выбiр, редакция, вступ П.

107


Äčńęóđń • Dyskurs

окрем iсторичных заслуженых постатi, вмiщаючых групу легендарных героiв, добрi зробленых фальсифiкаций, а навет рiдной Жанны Д' Арк (Jеannе D’Arc), котром стала ся публичнi спалена в огни в  ХVII столiю, оскаржена о  чары Анна Дудиха. Аж за добрi знаны сут тоты формы есенциялiзуваня лемкiвскости, хоц бы в вельох автостереотыпах в родi — „мы бiдны уж з дiда-прадiда, то духом хоц будме богаты”, жебы ся нима в так короткым текстi ближе занимати. Вартат може лем звернути увагу на сильно в дискурсi постколонiяльным амбiвалентну катеґорию автентызму6, котра оперує понятьом автентычной культуры, протиставленой “неавтентычным” формам i практыкам, якы сут ефектом колонiяльного влияня. Єднак домаганя ся привернiня автентычных преколонiяльных традиций i звычаiв iґнорує важний факт, же культуры розвивают i змiняют ся при каждiй змiнi iх обставлiнь. Вплянтаны часто в есенцияльну культурову позицию, в котрiй усталены практыкы зiконiзуваны остают як корiнны, можут творити небезпеку вытворiня стереотыповых репрезентаций культуры i през такы формы быти выкорыстаны до контролюваня i вызначаня границ культуры през домiнуючу групу. Особливi в лемкiвскiй лiтературi, котра свiй сучасний перiод розвитя уформувала на реiнвенцийным мiфi7 споюючым спiльноту по выселiнях 1945—47 рокiв, тота катеґория єст сильно дiюча. Посмотрме як найбарже вызначний для лемкiвской сучасности творец — вартовник лемкiвского автентызму — Петро Мурянка улiричнил проблем перетворюваня культурового простору, завлащаного през захiдньокультуровых/ захiдньохристияньскых осадникiв. Така-с ту Не одталь Бiла Пречыста так тя ту вынесли поставили на Бiлого Царя дiдинi Така-с ту лем лелия бiла невинна так в твоiх очах каплинкы руского смутку не видно8

Автентычний для Бiлого Царя Дiдины (рiдной для Мурянкы Бiлцарьовой) єст знаменний рускiй смуток. Контрастове сопоставлiня двох естетык, але i двох Трохановскiй/wybór, redakcja, wstęp P. Trochanowski, Ґорлицi/Gorlice 2008. 6  G. G r і f f і t h s, The myth of authenticity. Representation, discourse and social practice, [в:] Describing Empire: Postcolonialism and Textuality, red. C. Tiffin, A Lawson, London 1994, с. 70–85). 7  H.  D  u  ć  -  F  a  j  f  e  r, Pomiędzy bukwą a  literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Kraków 2012, с. 191. 8  П. М у р я н к а, Пречыста з Горбiв, [в:] Тот же, Jak sokół wodę z kamienia/ Як сокiл воды на камени, пер. B. Dohnalik, Warszawa 1989, с. 50.

108


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

становиск в однесiню до доґмы безпорочности Мариi (ту видиме як шыроку культурову символiзацию мож iй надати) пiдкрислят неавтентызм того, што „не одталь”, што не має сути рускости — смутку. В стислым однесiню до автентызму iстнiют тiж катеґориi метызациi i  гыбридызациi. Од явных антоколонiяльных неґаций тых форм перетворiня „корiнной” культуры пiдпорядкуваных ґруп, штораз частiйше тепер выкорыстує ся тоты iдеi мiшаня рас i культур по перше як вказаня культурового перетворюваня повязаного з асимiляцийом, але по другє, як ефект вымiны медже рiжныма культуровыма дiаспорами, котрий приносит новы i могучы синергiйны формы культуровы. Такы зметызуваны ци згыбридызуваны формы часто вказує Володислав Ґрабан, коли радит про сучасных Лемкiв: Руска велия спiзнена як осiнны птахы прикучла на корчи обдертой логынi дiлит зеренцьом шкарлату стрыка Костю Романа Василя, што хтiл Базилiм остати i Володимира, што го охрестили Володиславом о пiлночы звiрята радят лем волкы палят свiчкы набожнi9

Або з мiцнiйшым iщы аспектом гiркой iронii, котра оддає так культуровы, як i психiчны процесы перетворiнь Почастуйте ся зеленыма словами гiр частуйте ся по чести причастте ся бо не часто мате змогу видiти зелены слова гiр ................................. але вы молоды не знате смаку полыну привыкли до кока-колi до простору отвореного рiвнином неборакы дiти Лемковины10

9  W. G r a b a n, Ruska Wigilia, [в:] Тот же, Na kołpaku gór, Kraków1991, с. 39 ( пер. О. Д.-Ф.). 10  W. G r a b a n, Дiти Лемковины, [в:] Тот же, Rozsypane pejzaże, Krynica 1995, с. 58.

109


Äčńęóđń • Dyskurs

Найдеме тiж в сучаснiй лемкiвскiй лiтературi тыпове для постколонiяльного моделю мiмiкруваня. Мiмiкра, на котру як на єдну з  головных постколонiяльных стратегiй вказал предо вшыткым Гомi Баба11, єст ефектом намавляня колонiзуваного до наслiдуваня колонiзатора. Така мiмiкра не єст єднак простом репродукцийом колонiзуючой культуры, поведiнь, звычаiв i вартости. Єст своєрiдном пародийом, близком кєпкуваню, осмiшаню. В мiмiкрi єст опозицийна сила не будуча простым протиставлiньом ся, лем суґеруваньом, же подiбнiст не є полна. „Правi така сама, але не бiла12” культура єст все стратегiчным загорожыньом вынятковости ценрту. За модельовий примiр стратеґiчного мiмiкруваня мож узнати верш Бранденбурґска Брама Петра Мурянкы, котрий возник в ефектi контакту автора з монументальном нiмецком державнiстю, яка празднувала ден памяти падiня Берлiньского Муру (так вказує чысло 13 серпня 1993 замiщене пiд вершом). Цiла сила мiмiкры скрыта єст в одподiбнiню (з огляду на скрайны рiжницi в полiтычнiй позициi краiны/краю могучого i краiны/краю маленького) при рiвночасным уподiбнiню в катеґориях чловечой перцепциi потреб спiльноты: В моiм маленькым краю фан не вiшают на монументах В моiм маленькым краю далеко деси там на Лемковинi до фан лем вiтер а монументом горы синi В моiм маленькым краю Надii не мают дивiзий Та до цна поiбнi жыют i вмерают13

Найбарже пiдважаюче вынятковiст центру єст гев сесе стверджыня представника „малого краю”, же дiє ся в ним „до цна подiбнi”. I в тым єст як раз дестабiлiзуюча сила мiмiкры. Мало того, бесiдує ся гев про надii, котры „не мают дивiзий”, то значыт про такы прагнiня, на реалiзацию котрых в центрах працуют цiлы „армii”, а в „малых”, хоц без дивiзий, то „до цна подiбнi/жыют/i вмерают”. Адже тото, што центра видят як своє осягнiня завдякы штабам iнституций i середкiв в „маленькых краях” тiж iстнiє i то як раз подiбнi, хоц без того пiдпертя, якє мают сильны полiтыч11  H. B h a b h a, The Location of Culture, London 1994. 12  Там же, с. 86. 13  П. М у р я н к а, Бранденбурґска Брама, [в:] W liliowej ciszy. Wybór wierszy poetów gór, Piwniczna 2003, с. 87.

110


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

ны структуры. То значыт, центра не сут вынятковы, iх осягнiня не сут спектакулярны ци феноменальны. Так як в них, може ся дiяти всяди, а тым самым, не мусят i не сут управнены стояти в проводi цiлого культурового, чловечого свiта. I iщы єден примiр глубоко свiдомого пiзрiня на свiт домiнациi i пiдпорядкуваня поетычныма очами Петра Мурянкы. Хоц, што знам на певно, поета не чытал знаных прац з напряму Postcolonial Studies, його корiннi правдива iнтуiция, безблуднi дiаґнозує суть дискурсивного iдеолоґiзуваня сильных в однесю до слабых. Iдейным ядром верша є наголовкове Humanitas (записане „латинком” — адже не своє оно єст i як слово i як iдея). Прочытайме верш симптоматычнi. HUMANITAS Бескыде мiй ак доля горбатий як воля мiцнiйшых скамянiлий Болит мя краса твоя в наймиты взята на експо свiту выставлена а нам што ме єй вiрно в серцях плекали без вiкы несли до рiвных дни списами заставлена Болит мя серце Бескыде його битя тобi в книзi великiй заказане Iмено iй

Humanitas14

Єст то демаскация того, што „захiднiй” цивiлiзуваний свiт потрафил вмiстити в слово humanitas. Тота „книга велика” то цiла iстория розвитя свiта захiднiх iдей гуманiзму, рацийоналiзму, списаных чловечых прав. Лiля Ґандi, розсмотрюючы повязаня колонiялiзму з  гуманiзмом формуує симптоматычну, оперту на аналiзi поглядiв ренесансовых i освiчыньовых вченых/фiлософiв думку: Спiд захiднього гуманiзму вызерат наступуюче dictum: прото, же декотры людскы iстоты сут барже людскы як iнчы, то сут они в своiй сути стислом мiром вшыткого (парадиґмом).

Дополнят єй дале, покликуючы ся на полемiку Мiшеля Фуко (Michel Foucault) z Кантом (Immanuel Kant) i вказуючы на iсторичны консеквенциi домiнациi захiднього рацийоналiзму i кантовской iдеi „людского роду”: 14  П. М у р я н к а, Humanitas, [в:] Jak sokół..., с. 6–7.

111


Äčńęóđń • Dyskurs В мiсце того, жебы оддзеркаляти радикальну рiжнороднiст, ограничат она ниби унiверсальны структуры iстнiня людского до норматывного стану дозрiлой рацийональности — вартости, котра сама бере ся зо специфiчной iсторичности європскых громадскости. Одтале выникат, же тот опис „людскости” выключат можнiст дiалоґу з  iнчыма способами бытя чловеком i по сути покликує до жытя i вводит до свiдомости понятя „не дорослого” як „не чловека”15.

Мурянка травматычны досвiдчыня „нас” (свойой спiльноты) выражат через контрастуваня двох свiтiв i своєрiдну гру медже розумуваньом i дiяньом „сильнiйшых”, а одчуваньом през слабшых „нас”. Специфiчным огнивом споюючым, хоц єдночасно оддаляючым, єст Бескыд, што найважнiйше, Бескыд „мiй”, але з амбiвалентныма приметами — горбатий як доля (навет i додумувати ся не мусиме, же горбата, адже упослiджена, уломна, ґанчувата єст доля лемкiвска), а рiвночасно „як воля мiцнiйшых скамянiлий”. Думаня образово-метафоричне заперат в тiй апострофi шырокiй образ меншынового упозиуцийонуваня в натуральным (природным) просторi i в  iдеолоґiчным, iсторично-полiтычным просторi. А дале наступє емоцийне побiльшаня того контрасту. Правi оксиморонна фраза „болит мя краса твоя” пояснена остала безпосередньо актом драстычной колонiзациi, то значыт невiльництва/наймицтва i  чогоси, што єст зрозумiле лем в свiтi iнчых, не центровых культур. Выставлiня на експо свiту, то насильство єднозначне з невiльництвом — забраня, обдертя з той реляциi, котра може ся дiяти в серцях двох симбiотычных бытiв — природного i натурального, спiльнотового. „Експо” — зроблiня доступным для вшыткых, зунiверсалiзуваня — то формы бытя, якы обовязуют в свiтi „сильнiйшых”. Так перетворены (сколонiзуваны) iстнiня тратят свою „душу”, свойскiст, стают ся одчаруваны, доступны знаням, познавальны через знаня (а не через серце), то значыт згуманiзуваны. Мурянка по мастерскы балянсує медже поточным, iнтуiцийным, простым одчуваньом того што людскє, а тым, што окрислила як людскє „велика книга”. Констатация єст саркастычна, мож речы. Загородити дорогу списами, заборонити серцю бити для землi, простору, гiр улюбленых — выселити з рiдной землi — можна лем за заслоном розумово твореных прав i iдеолоґiй iсторичной конечности (необхiдноси). Великє слово Humanitas, в як перевертний спосiб може послужыти, яку силу правды i  єдинослушности дати тым, котры го сконцептуалiзували i ужывают до власных „великых” чынiв, часто проти малым правдам, малым людам, малым способам бытя. Згуманiзуваний в однесiню до здегуманiзуваного в верши Мурянкы, то така реляция свiтiв, в якiй доходят до голосу сумнiвы — што значыт слово в наголовку, як єст ужыване i  чому ма служыти. Застосувал бо поета постколонiяльне appropriation16, вводячы слово з языка не свойого (прецi латынь доступна была лем вывченым) по то, жебы послужыло оно до демаскациi з єдной i выражаня власного ч л о в е ч о г о болю з другой страны. Вартат iщы, симптоматычнi чытаючы верш Мурянкы, звернути увагу на характерну меншынову фразу „до рiвных дни”. Прагнiня рiвного статусу, то 15  L. G a n d h i, пр. цит., с. 36. 16  Про тот концепт смотр в дальшiй части тексту.

112


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

основне телеолоґiчне уставлiня спiльнот, котры дефiнюют/розпознают ся як пiдпорядкуваны, то джерело вельох утопiй, котры лучат групу етнiчну в єй стремлiнях i сут основным елементом етнiчности. Госло рiвнiст на певно належыт до репертуару великых госел з  Великой Книгы Humanitas. Можна адже заризикувати, смотрячы на дискурсивну ленiю верша, же заходит гев тiж своєрiдна мiмiкра. В кiнци тыпове для Мурянкы, мастерскє выкорыстаня двозначности, основа котрой находит ся в лемкiвскым языку. „Списами заставлена”, то не лем одобрана i заборонена бiлым оружьом – списами (багнетами), лем тiж „мягкым”, укрытым оружьом – списами (листами люди презначеныв на вывiз, выселiня). Адже списы (евiденциi, документы), то „осягнiня” захiднього свiта17, цивiлiзациi писма i символiчных форм. То захiднє Humanitas, котре одчловечат чловека переформувуючы го в ленiйку евiденцийных значкiв як свого рода державний, адмiнiстратывний iнвентар. Гiрка iронiя Мурянкы во вказуваню перевертности, на якiй збудувана єст домiнация центрiв вымагат симптоматычного чытаня, выiманя чловечого пiзрiня на „выжший свiт”, якiй во iмя чловеченства одберат людам душу, любов, узнаючы дозрiлiст чловека лем в його ratio – розумi, котрий єст в силi вшытко перевернуты нарубы i збудувати кажду iдеолоґiю. Iнчы концепты посколонiяльного дискурсу тiж мiцно вписуют ся в лемкiвскы досвiдчыня. Переселiня, котры перетворили до глубины лемквскiй свiт, то єдно з тыповых для колонiялiзму досвiдчынь. Прото в постколонiяльных студиях находиме такы понятя як dislocation (перемiщыня), displacement (позбавлiня мiсця), enracinement (выкоренiня), котры сут сконцептуалiзуваны в однесiню до очывидных ефектiв колонiялiзму. В словнику постколонiяльных понять тоты выражына односят ся так до завлащаня простору через домiнучий дискурс, як i частых при процесi колонiзуваня переселiнь, маючых улатвити колонiзацию/асимiляцию. Вмiщене єст в них насильство, котре при реальных, веденых звыклi при помочи збройных сил (як то мало мiсце нп. в Акциi «Вiсла»), переселiнь, выкликує велику травму, часто окрисляну през соцiолоґiв як макротравма. Одтале в лемкiвскiй лiтературi выселiня рокiв 1945—1947 часто званы сут exodusom — выгнаньом, котре обведене єст великом пустотом. Пусты сут вшыткы три просторы того перемiщыня. Пусте єст мiсце по выгнаных, пуста, назначена пятном незнаного єст сама подорож ци барже транспорт, пусты емоцийнi сут землi оселiня (чужына). Бесiдуєме прото про деструкцию, котра нищыт вартости i просторовий лад, не лем в часi перемiщаня, але на стале. Концентрация так на фактi позбавлiня мiсця, як i на досвiдчынях повязаных з том ситуацийом (перемiщыня зо знаной в незнану локалiзацию), дозвалят выiмати наймiцнiйше сиґналiзуваны через лiтертуру спiльнотовы дознаня, котры, утекстуальнены, стают ся досвiдчынями, якы будуют етос i спiлпережываня зунiверсалiзуване для цiлой групы. Лемкiвска сучасна лiтература то єден великiй запис символiчного опору проти перемiнам, котрых реальнi затримати ся нe дало. Прото довершыти мусiло ся reinvention, бо неє можливости перемiщыня без ко17  Єден з найбарже знаных списiв – спис в Вiфлеємi роблений был тiж през захiднiх/римскых адмiнiстраторiв.

113


Äčńęóđń • Dyskurs

нечности запрезентуваня ся в новiй постатi, найдiня новой формы iнвенциi, експресиi в языку наррациi, в мiфi. Смотрячы на динамiку лемкiвской лiтературы, достеречы мож єй надзвычайну силу укєрункувану на творiня того мiфу, котрий ма iсцiлити спiльнотовий быт так одмiнний од передвыселенчого, на основi прецизуваных в  мiфi вартости давных, котры мусят быти охоронены проти вшыткым вымушеным перемiнам. Реiнвенция веде ся на вельох рiвнях, бо i само перемiщыня на єдным выселенчым актi ся не кiнчыт. Подорожы-повороты тырвают фурт. Прото, же гiдна част лемкiвской громадскости николи не вернула на Лемковину, мiф повороту iстнiє в  формi сну, уявы, заклику землi, кличучых дiдовых корени. Переплiтат ся вiн з символами тамтой драматычной дорогы в незнане. Здає ся, же дорога – неприязна, значена стукотом колес товаровых ваґонiв, вoшла на все до реiнвенцийного лемкiвского мiфу: обруч што ся фурт котит по каменях на пути iщы не выстылых од тамтого пятна колиси комуси уж ся снил тот пут без кiнця скаменiлий за нами пiд нами пред нами18

Тотальнiст розметаня а єдночасно тырвалiст Лемковины проти полiтычному актови єй знищыня выражат ся в  текстах традицийным знакуваньом напряму деструкциi сторонами свiта: Iшли чугы на схiд i на захiд Плакали горы19

Одтале подорожы Лемкiв мают два основны, мiцно заксiолоґiзуваны напрямы вызначены през центр/втрачений рай/аркадию/святая святых – Лемковину. Перший то напрям одцентровий, горизонтальний (неґатывний, профанiчний) – на схiд i на захiд, i другiй, доцентровий (позитывний, сакральний) – маючий вид поломництва, одраджаня ся, стремлiня ґу тому вызначеному не горизонтальнi лем вертикальнi axis mundi – Горам. В лемкiвскiй образовости i символiцi Горы сут синонiмом Вiтчызны. Мiфiчне iх приниманя укосмiчнят повязаня люди i землi, укосмiчнят тiж exodus – „плакали горы”. Єднак, хоц в лемкiвскiй повыселенчiй лiтературi не бракує образiв дiткненой дольом своiх жытелiв землi – нарушеной, знедоленой, понижаной, девастува18  О. Д у ц ь - Ф а й ф е р, ***тото чого не знаме...[в:] Тота же, Po obu stronach słowa/По обох странах думкы, Ґорлицi – Лiгниця 2008, с. 25. 19  П. М у р я н к а, Iшол жолнiр, [в:] Тот же, Jak sokół…, с. 190.

114


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

ной, здеградуваной – має она фурт тоту саму незаступлену силу одраджаня духового люди i цiлого простору: ЛЕМКЫ рiдна земля кличе де дикы корчы де слiды хыж давных остали селиска новы взносте20

B лiтературных текстах, понятя „быти дома”, „быти в себе”, „быти на своiм” фурт прецизуваны сут лем в однесiню до жытя на Лемковинi. Iнчы просторы, в котрых пришло Лемкам мешкати по выселiню, або вцалi не появляют ся в лiтературi (ходит ту про лiрику), або (так єст в  бiльшости лемкiвскых памятникiв) мают сильне назначыня метафорами i окрислiнями, котры выражают так часто i в постколонiяльным дискурсi стосувану Фройдовско-Гайдеґеровску катеґорию unheimlich, unheimlichkeit. Значыт она дослiвнi — не быти дома. Часом ся єй тiж тлумачыт як „чудне, або тяжке до вытлумачыня”. I хоц для другого а уж i третього поколiня Лемкiв вродженых поза Лемковином, землi, на котрых жыют, стали ся iх домом, што мож вычытати з поведiня, з навыково формуваных языковых фраз, з  „захiдньой” ментальности, то нихто до тепер не важыл ся явнi вказати в лiтературным текстi того вымiру reinvention, котрий вписал бы в бытя Лемком його захiдньопросторове бытя в себе. Єднак явила ся дост iнтересуюча проба розрахуваня ся з лемкiвскым мiфом ци мiфами як цiлiстю свiтоогладу, думаня, взоруваня ся ня етнiчных, iдеовых проєктах. Пiднял єй прозаiк молодого поколiня Павло Ксенич, котрий на легко iронiчний, хоц ведений з полном „повагом” спосiб смiє ся ци з приморгнiньом ока смотрит на наукове, мiфiчне, патетычне однесiня до етнiчности, етнiчных iдеологiй, концептiв, стереотыпiв. Не без свiдомости, як думам, знаного мнiня Мiшеля Фуко (Michel Foucault), же „знаня служыт владi”, реляцийонує вiн, пародиюючы науковий стиль, найперше становиска в однесiню до етноґенезы Лемкiв, а пак iде дале, до полiтычных внескiв, до якых тоты становиска найчастiйше сут выкорыстуваны ци пiд котры сут формуваны. Пародия, кпина, жарт, свобiдна гра i перемiшаня в просторi утырваленых словных асоцияций, гыбридызуваня, вывертаня нарубы, iтп. мают служыти увiльнiню тексту i стремлячой за ним думкы од натиску готовых конструктiв i громадскых схем выґенеруваных през центра i пак перенятых або контрпозицийнi заадаптуваных прeз перифериi. Його дрочыня ся, iграня з так фундаментальным звiданьом як тото, ци Лемкы сут народом, ци нi, одданя того достоменностьового фундаменту капризному рiшыню метаного як льос (жребiй) пiнязя, вказує ак постколонiяльнi можна пiдважыти силу текстово утверджаных етнiчных конструктiв. А што ся стане, як капризний пiняз повiст: Лемкы не сут народом — ци перестанут товды iстнiти? Ци зачнут жыти iнакше? Очывидна паро20  W. G r a b a n, Ziemia woła, [в:] Тот же, Znaleźć równowagę duszy, Strzelce Krajeńskie 2004, с. 87 (пер. О. Д.-Ф.).

115


Äčńęóđń • Dyskurs

дия науковой выповiди, „зобєктывiзуваного” i прецизийного мiряня i дiаґнозуваня, то Ксеничове протиставлiня ся в свiдомий спосiб колонiзуючiй контроли — опiнiям, судам, методам вызначаня „науковыма” способами, ци Лемкы сут, ци нi. Слово „проблем” остало гев введене цiльово, прото, же дослiдник, котрий занимат ся Лемками, на каждым кроку стрiчат загадкы i пулапкы/ пасти. Кым сут Лемкы? Одкале ся взяли — хце знати етнолоґ. Ци Лемкы то оддiльний нарiд, ци група етнiчна? — звiдує соцiолоґ. Звiданя ся множат. Одповiди тiж. Невельо з них надає ся єднак до друку. Причыном такого стану єст предо вшыткым незнаємiст справы, блудне постерiганя реальности а тiж мыльне уявлiня што до власной мудрости. Цiлю сесой працы єст передставлiня лемкiвской квестиi в цiлком новым свiтлi i упорядкуваня дотеперiшнiх выникiв дослiджынь [...] Важне єст, же Лемкы сут рiжны. Тото стверджыня може помочы в одповiди на поставлене на вступi того пункту звiданя. Я, маючы тото на увазi, послужу ся методом, котра на думку мойого приятеля єст барз ефектывна. Дозвалят на мiряня до 0, 001 секунды. Орел ци решка? Орел — сут Лемкы народом, решка — не сут. Мечу. Летит. Обертам ся. Пiняз тiж. Напятя росне. Впадат — пiняз. Катулят ся. Єст. Решка... Roma locuta causa finita21.

Дебютуючий тым текстом молодий автор до абсурду доводит ведены од рокiв дискусиi над лемкiвском етнiчнiстю, спомаганы силом науковых арґументiв, вказуючы полiтычны манiпуляциi лемкiвском етнiчнiстю през центра. Вывертат в тот спосiб горiзнач вшытко, што з такым стараньом уставяли арґументами проти собi вшыткы страны дискусиi. Тым способом може перейти в дальшых своiх творах, писаных уж по лемкiвскы, до звiльнiня лемкiвского автостереотыпу з його повагы i пафосу. Гордливу працовитист, мобiльнiст, зараднiст Лемкiв перетварят в  чудну постмодерну абнеґацию, лiнивство, нерухливiст, брак цiли i мотывациi дiяня. Герой, котрого зовут Петро, єст карыкатуром стереотыповых Лемкiв, але єст потiшний, симпатычний, ма свiй внутрiшнiй, одорваний од клясичных страплiнь люди, котры стремлят „до рiвного статусу” свiт. Коли ся найде в центрi дiянь, полемiк, спорiв ци манiпуляций етнiчных, не занимат становиска, лем на свiй сповiльнений i здраворозсудковий спосiб чудує ся етнiчным „чудернацтвам”, абсурдности рiжных дiянь в тiй сферi, прiбує навет дашто зрозумiти, але безуспiшнi. Махат прото найчастiйше руком i  жыє по свойому, вцалi не противлячы ся простому, натуральному бытю давной спiльноты, не беручы натомiст участи в диганяню ся до лiпшой позициi. Не перечыт вiн традыцийнiй лемкiвскости. Дозвалят лем зрозумiти, усвiдомити собi етнiчны манiпуляциi, в якы входиме, уставляючы ся серед тых, котры сут узалежнены од центрiв, бо принимают нашмарены через них моделi думаня. Вкiнци, запераючы розважаня про колонiяльны, антиколонiяльны i постколонiяльны синдромы в лемкiвскiй лiтературi, кус ближе однесу ся до 21  П. К с е н и ч, Łemkowie w pytaniach i odpowiedziach, [в:] Ци то лем туга, ци надiя..., с. 444, 451 (пер. О. Д.-Ф.).

116


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

того, од чого сме практычнi вышли в початковых увагах про постколонiяльний дискурс. Катеґория „свойого голосу” стисло односит ся до самого языка, котрий, як знатя, єст ядром культуры, а барз часто основным значником рiжницi, культуровой i етнiчной окремности. Язык колонiзатора то язык домiнациi, в однесiню до котрой постколонiяльний дискурс стосує рiжны стратеґii увiльняня, одмiтуваня, завлащаня. Вступном i през вельох узнаваном за конечну стратеґiчном позицийом до узысканя свойого голосу єст стан выражаючий ся през метафору молчаня або тишы22. Мiстит ся в тiй пропозициi предо вшыткым конечний чынник увiльнiня. Вызволiня ся спiд домiнуючого голосу/языка то конечнiст одшмарiня, створiня перервы во владiню, вытишыня в собi голосу не свойого, хоц узурпуючого собi через iдеолоґiю унiверсалiзму право до бытя голосом вшыткых. Молчаня ма два символiчны аспекты. Перший з них односит ся до iсторичного факту i молчаня розумiє як вымушений през колонiялiзм стан замолчаня голосiв корiнных, тубыльчых, автохтонных. Опозицийнi до него молчаня стратеґiчне ма тот голос одзыскати. Свiдомi выкорыстуване до перевернiня влады, вказує, же парадоксальнi замолкнiня стає ся вызволiньом з силы домiнуючого языка i дозвалят на дальшым етапi тот язык завлащыти, тзн. узыскати го як власне нарядя самовыражаня, власний голос. Так адже молчаня вызначат першы крокы двох знаных стратеґiй самоконстытууваня ся языкового i культурового, стосуваных через марґiналiзуваны громадскости, окрисляны як abrogation i  appropriation. Тоты понятя односят ся до актiв узурпациi в рiжных сферах культуры, але найбiльшы можливости находят в просторi языка i текстуальности. Аbrogation (дослiвно ухылiня, анулюваня) окрислят шыроко розумлене одшмарiня через постколонiяльных писатели норматывной концепциi „правильного” стандардового языка стосуваного през декотры вывчены групы i полученой з ньом концепциi менше значучых, гiршых, неправильных „дiалектiв” i марґiнальных вариянтiв языка. В тiй концепциi мiстит ся знане сучасне тверджыня, же „язык то дiалект, котрий мал за собом армiю i  флоту”. Концепт аbrogation єст важным складником постколонiяльного пересвiдчыня, же застосуваня языка все єст вариянтом якысого iлюзоричного стандарду. Одтале важне єст його полiтычне значыня як позициi, котра отверат дорогу до дальшых дiянь в однесiню до языка (культуры) званых appropriation. Аbrogation закладат, же неможливе єст розмонтуваня буд-чого без нарядя застосуваного до монтажу. Выходячы од языковой вариянтывности, вказує на адаптувальну податнiст чогоси „надрядного” до каждого вариянту, котрому може послужыти i придатнiст нарядя, котре оферує до концептуальной трансформациi i вызваляня. На тiй концепцинiй основi розвиват са проєкт appropriation, котрий означат своєрiдне завлащыня в цiли наданя новых (власных) властивости i функций. Тот термiн односит ся предо вшыткым до гляданя (выдумуваня, выкорыстуваня) способiв, в якы здомiнувана культура може стосувати нарядя домiнуючого дискурсу, жебы оперти ся полiтычнiй i культуровiй контроли. Сутю тых дiянь 22  Colonialism and silence: Levis Nicosi’s „Mating Birds”, [в:] B. A s h c r o f t, G. G r і f f і t h s, H. T  і  f  f  і  n, The Empire Writes Back. Theoria and Practice in Post-Colonial Literatures, London 1999, с. 83–87.

117


Äčńęóđń • Dyskurs

єст завлащыня домiнуючого языка i його дискурсивных форм для выражаня шырокого спектра власных культуровых досвiдчынь i iнтерполяциi тых досвiдчынь до внутрi домiнуючых способiв репрезентациi в цiли узысканя найвекшого засягу дiяня. Перенятя контролi над рiжныма аспектами культуры центру а тiж над способами думаня, арґументациi, дискусиi, такыма як рацийоналiзм, лоґiка, аналiза, ма дозволити на выражаня власной громадской i культуровой достоменности. Лемкiвска лiтература, як кажда меншынова, має вельо языковых повязань i заплянтань. Рiдний язык сакралiзуваний i есенциялiзуваний на вельо способiв, має охоронити тото, што выражене може быти лем в тым языку i в ниякым iнчым. Поменшыня велькых/важных языкiв i повекшыня рiдного «малого» зас хыбаль найдобитнiйше высловил Петро Мурянка: Пишу по лемкiвскы. Што правда першу свою рымуванку написал єм по польскы, што правда доля [...] так зарядила, же навчыл єм ся росийского i украiньского i в тых як раз языках створил єм першы творы, котры умовнi мож назвати вершами. Скоро єднак зрозумiл єм, же вшыткы тоты вчены i велькы языкы за малы сут, жебы через них оддати, выповiсти лемкiвскiй бiль, тугу i вшытко iнче... Пишу по лемкiвскы, бо в каждым iнчым языку лемкiвскы символi, синонiмы i цiла образовiст стают ся деревяны. Пишу по лемкiвскы бо в моiм одчутю лем по лемкiвскы сокiл направду терпит достойнi, ялиця шумит тугом, а пiсня шугая єст неповторна. Пишу по лемкiвскы, бо звучыт вiн для мене найкрасше. I прото iщы пишу по лемкiвскы, бо єст то язык мойой матери i мойого вiтця. Бо єст то язык мiй i моiх дiти23.

Рiдний язык запряжений гев остал в служыня лемкiвскому реiнвенцийному мiфови — больови, тузi, пiснi любови до гiр. Служыт тiж елiмiнациi iнчых, конкуренцийных способiв бесiдуваня, вытворiню лемкiвского етнiчного sacrum. Язык писма — лемкiвскiй записаний, лiтературний язык, то для поетiв очывиднiст, а прецi єст то завлащене з центру оружiя, котре має велику силу будуваня спiльноты, єй мiфу, збiрных вартости, сцiляня повыселенчо розшмареных Лемкiв: Записати слова то з так вельох значынь уложыти брылу простору спяти обручом розсыпаны пейзажы найти люди i звiдати iх то ваша мова24

23  P. T  r  o  c  h  a  n  o  w  s  k  i, Słowo Łemka o  sobie i  swoim narodzie, „Regiony” 1987, ч. 2–4, c. 10–11, (пер. О. Д.-Ф.). 24  W. G r a b a n, Zapisać słowa, [в:] Тот же, Rozsypane pejzaże, c. 45, (пер. О. Д.-Ф.)

118


Олена Дуць-Файфер: Лемкiвска повыселенча лiтература як меншыновий дискурс...

Єднак свiдомiст iдеового обтяжыня, якє несе етнiчнi зоблiґуваний язык, остала тiж безпосередньо выражена в текстах iнчого молодого лемкiвского автора. Бесiдуваню по лемкiвскы (на етнiчний спосiб) протиставене єст бесiдуваня по свойому. То iнчий рiвен свiдомости, мож речы, вполни переникнений постмодерном/постколонiяльном думком, де катеґория «по свойому» єст основном до выражаня себе на свiй спосiб, а не на спосiб уформуваний в ценрах: Ґаню поезию, коли бесiдує, бо бесiдує смутно *  *  * Не треба бо нам смутку, жалю веце, як уж было — по што смутком гварити *  *  * Гнiваме ся з поезийом, коли по лемкiвскы гварит — за дуже терплiня сотварят тым языком, а прецiн гварити то быти *  *  * Не кажме поезиi бесiдувати по лемкiвскы — лем бесiдуйме по свому, а бесiда стане ся поезийом *  *  * То по што ти поезийо терплiня на Лемковину впроваджати?25

„Свiй голос” розумлений єст на рiжны способы. На певно його функция для достоменноси єст основна. Появлят ся в текстах як важний значник бытя, як знак не лем одмiнности, оддiльности, але тiж пiдметовости, себе як себе в своiм незавлащеным єствi. Прото є вiн символом глядяня себе серед чужых iдеолоґiй, домiнаций i завлащынь, є цiльом, до котрого стремлят здомiнуваны люде/здомiнуваны культуры: Школа была велика. Брудны, деревяны дверi смотрили на мя чужо. Вошла єм до середины. По студеным корытарi лiтало полно дiти облеченых в кольоровы лахы. Вытягували з крас торeб новы, блищачы книжкы. Iшла єм в старым зеленым кабатi з велич торбом, котру достала єм по братi. Так мi чуднi было якоси. Ганьбила єм ся барз пребарз не знатя чом. В сали было лем єдно вiльне мiсце. Звiдала єм ся гречнi дiвчате, котре гын сiдило — Препрашам, ци тото мiсце є вiльне? Товды вшыткы зачали ся смiяти. Смiяли ся голосно i окрутнi, а при тым кричали — Як она дзiвнє мувi! То єст ґлупя Руска! Сiла єм в кутi, вкрыла єм ся том велич торбом так, жебы ня нихто не видiл. За хвилю до клясы вошла учытелька. Думала єм, же мi поможе. Але она острым голосом звiдала ся, чом не сiджу в лавцi. Одповiла єм — Дiти ся з мене смiют. Не хцут ня приняти. 25  П. К о р о б ч а к, О двох поезиях, „Загорода” 1996, ч. 1–2, с. 47.

119


Äčńęóđń • Dyskurs Думала єм, же тепер Панi возме мя пiд свою опiку, але наглi студений голос учытелькы вдарил мя як бы ремiн по хырбетi. — Дзєцко! Ту єст Польска! I ту сє мувi по польску! Жебы мi то было остатнi раз кєды слыше тен окропны єнзык! Нич єм ся не одозвала. Сылзы тисли ся до очiв, але не хтiла єм плакати, жебы зас не наразити ся на смiх. Думате, же як скiнчыла ся тота iстория? В школi, а тiж поза ньом не выгваряла єм ани єдного слова. З Рускы стала єм ся нiмом. На лекциях не одповiдала єм, не писала єм. Зо школы по першым семестрi мя вышмарили за брак поступiв во вчыню. През тото пiл рока забыла єм як звучыт мiй голос,  моя бесiда. Заперта в собi, дома тiж перестала єм бесiдувати. Тепер по вельох роках пишу, помалы буквы зберам в  головi, творю слова, а пак речыня. Зачынам ставати на ногы i помалы перестаю ся бояти. Може iщы даколи почую свiй голос26!

Як видно по приведеных урывково i симптоматычнi прочытаных/вказаных примiрах, лемкiвска сучасна лiтература презентує характерний тып меншынового дискурсу, котрий згiдно з мойом дефiнiцийом єст своєрiдным способом бесiдуваня. Єст то: не лем i не тiвко текстуальнiст, голос, слово окремных меншын, але специфiчний характер iх выповiданя ся, беручий ся в великiй мiрi з пiдпорядкуваной позициi, котра сутьово детермiнує цiлiст розумлiня себе в окружаючiй громадскiй реальности. В тот спосiб окрисляме суть дискурсивной одмiнности, што дозвалят односити ся не тiвко до ґенеруваных форм i змiстiв, кiвко до iдеового джерела, основы, достоменностьового фундаменту формуючого iнакшiст як iнтерпретацийну катеґорию для бытя змарґiналiзуванм през штоси, тзн. през домiнацийны силы. Лiтература, писменнiст як джерело выражаня, комунiкат i текст єст найбарже плiдном культуровом обшырю для гляданя i окрислiня тых тенденций а тiж дискурсивных сил, єст джерелом образiв i емоцийных однесiнь, дозвалят выiмати нюансы i вельозначности бытя помедже i бытя валенцийного. Тым способом можна найти тiж пункты однесiня для iзолюючых ся (певно барже як iзолюваных) меншыновых лiтератур до домiнуючого дискурсу, котрий творит народовий канон, не будучы лем аплiкациями i островцями культуровой специфiкы, лем маючы часто можнiст служыня за одвертаяче нарубы дзеркало, в котрым може ся присмотрити сканонiзувана культура. В лiтературах етнiчных меншын одкрываме упiдметовеного Iнчого, бо лем такiй може розшырити народовий дискурс (в розумлiню громадяньского народу) о тоты потрiбны каждiй культурi „островцi одмiнной орґанiзациi”, котры сут барз плiдны i iнспiруючы з огляду на повсядну конечнiст iх згiдного з системом структуризуваня27. 26  М. Т ы л я в с к а, Свiй голос, „Рiчник Руской Бурсы” 2010, с. 188. 27  H. D u ć - F a j f e r , Wstęp, [в:] Pomiędzy bukwą a literą...., с. 10 (пер. авторскiй).


„Небо ся ганьбит” Про народне пониманя порядку свiта1 Єжы Бартмiньскi Народна поезия як примiтывна поезия єст формуваньом погляду не подля того, што видит око поеты, але подля унiверсального, синкретычного порядку, якiй з культуровой традыциi перенимат його памят.

Тоту думку сформувал Чеслав Гернас на рантi аналiзы вершы двоiх сучасных хлопскых поетiв, котры своє пониманя порядку свiта операли на центральным понятю свойой землi, свойой околицi2. Тота своя земля, котра єст в порядку натуры „святом земльом”, зачала в творячым ся в народнiй культурi новым порядку iсториi явити ся як польска земля. Возник проблем границi двох порядкiв, старой i новой цивiлiзациi i переношыня вартости през одмiннiст часiв, ситуаций, обставлiнь. Нова писана хлопска поезия єст од той стороны барз iнтересуючым явиском. Стрiча iсторичного думаня з натуральным не усунула в нiй перенесеного з минулого пониманя ладу в катеґориях „святого простору жытя”, противнi, нове i постепенно насиляюче ся в хлопскым писарствi понятя отчызны, а тiж народу як спiльноты далеко выходячой за границi хыжы, околицi, реґiону, приняло характеристыкы взяты з культуровой традыциi, первiстнi надаваны „першым елементам свiта” (жебы ужыти формулы Роха Сулiмы3). Народова отчызна остала здефiнiювана в стислым повязаню з хыжом, родином, земльом-матiрю, земльом святом. Єй понятя уформувало ся дорогом екстраполяциi „першых елементiв”. Хыжа, отец i мати, земля захоронили ненарушене мiсце в понятю народовой вiтчызны i рiвночасно переказали iй своє высокє позытывне аксiолоґiчне валоризуваня. Наложыли тiж на пониманя вiтчызны сiть контролюючых його розвитя значынь. Принятя нового змiсту не збурило старого порядку, тот змiст пiддано принципам, на котрых сес порядок ся операл4. 1  Переклад з: Cz. B a r t m i ń s k i, „Niebo się wstydzi”. Wokół ludowego pojmowania ładu świata, [в:] Kultura, literatura, folklor, ред. M. Graszewicz, J. Kolbuszewski, Warszawa 1998, c. 96–106. 2  Cz. H  e  r  n  a  s, Ład życia w  wierszach Rozalii i  Wojciecha Grzegorczyków, „Literatura Ludowa” 1973, ч. 1, с. 5. 3  R. S  u  l  i  m  a, Posłowie [до:] R. i W. G  r  z  e  g  o  r  c  z  y  k  o  w  i  e z  Krajna, Wiersze, Warszawa 1972, c. 48. 4  Тему вiтчызны в  такым власнi духу пiднимают пишучы хлопскы поеты, тiж в  вершах не

121


Äčńęóđń • Dyskurs

Отвераня ся хлопского думаня ґу будучности i єдночасне спадкобраня вартости з традыциi засвiдчыл на свiй спосiб Теофiль Ленартовiч в верши пн. Бесiда хлопа з вченым: ХЛОП Рач мi обяснити, мiй пане вывчений: Чом то як николи, ниґде не бывало, I схiд i захiд такiй днес червений, Як бы ся небо спалити гет мало? Мам уж шистдесят лiт завершене... АСТРОНОМ Рiжны мож найти явиска поводы, То певне є днес i доведене: Же то вапоры чынят, значыт воды Так пречысленно в повiтри видячы, В котрых ся сонце одбият ламлячы. ХЛОП А чом то давно, хоцкi воды браку I не бывало, бурi i поводi Не помнут такой луны на заходi? АСТРОНОМ Але бо, видиш, свiтло то зодияку... ХЛОП А люде гварят, видячы, што видит, Небо ся за нас румянит i стыдит; А iнчы iнде глядают поводу: В кырви забитого деси народу5.

Верш был написаний пiд конец жытя поеты. Г. Бiґеляйзен в своiй бiблийоґрафii творiв Ленартовiча вводит го першыраз пiд роком 18956. Выкорыстуючы народны i лiтературны iнспiрациi — в контрастуваню тiсной ерудыциi i глубшого, плебейского (одраз барже людского) пониманя жытя — „мазовєцкiй лiрик” дiткнул великой темы роджыня ся хлопского почутя одповiдальности за долю народу, перемiны хлопа-орача в хлопа-громадянина i  Поляка, думаня о полiтычных справах в моральных катеґориях. Iсторичне понятя народу остає вписане в натуральний порядок еґзистенциi, котрий рядит ся принципом єдноты вшыткых просторiв жытя. Коли навет приписана перезначеных до печатаня, пор. вершы опубликуваны з  рукописiв в  книжцi пн. Złote ziarna. Antologia współczesnej poezji ludowej ziemi zamojskiej, Зобрал, опрацувал i  пословiя долучыл Jan Adamowski, Lublin 1985, с. 29, 55, 68, 145, 158, 224, 247. 5  Цит. за: M. J a n i o n, Reduta. Romantyczna poezja niepodległościowa, Kraków 1979, c. 118–119. 6  H. B i e g e l e i s e n, Lirnik mazowiecki, Kraków 1913, c. 298. Цитуваний верш вошол в склад книжкы Т. Ленартовiча пн. Т. L  е  n  а  r  t  о  w  i  c  z, Poezje. Wydanie pośmiertne w  dwóch tomach, Lwów 1895, т. II.

122


Єжы Бартмiньскi: „Небо ся ганьбит”. Про народне пониманя порядку свiта

хлопу розвинена нацийональна свiдомiст не може быти без застережынь узнана за дияґнозу товдышнього реального стану, лем радше за односячий ся до будучого проґрам, то поставленому проблемови вартат посвятити кус увагы. Што в народным свiтооглядi было тым помостом, котрий уможливил перехiд од захолустной, вросненой в мiсце, пригненой ґу земли, запертой в оплотках свойой хыжы i обыйстя хлопскости, ґу громадяньскiй, патрiотычнiй, сучаснiй хлопскости? В знаменитым опрацуваню Вiлляма I. Томаса i Флорияня Знанєцкого Польскiй хлоп в  Європi i  Гамерицi (1918-1920), выд. польскє 1976) основны поставы, якы занимат хлоп в своiм жытю „рeлiґiйным i маґiчным”, остали зреконструуваны на основi XIX-XX- вiчной документациi наступуючо: Сут штыри по части незалежны тыпы вiрувань: 1. Вiра в загальне ожывлiня предметiв натуры, але без духiв з осiбном еґзистенцийом поза тыма предметами; солiдарнiст жытя в природi; жадного розрiжнiня медже релiґiйом i маґiйом; 2. Вiра в свiт по части хосенных, по части шкодливых духiв, незалежных од предметiв натуры; вiруваня мают релiґiйний характер, практыка маґiчний; 3. Цiлковите розрiжнiня добрых i злых духiв; звязок з добрыма духами ма релiґiйний характер i  выражат ся в соспiльных обрядах, одношыня зо злыма духами ма маґiчний характер i завязує ся iндывiдуальнi; 4. Введiня мiстыцизму, стремлiня до самосовершаня i спасенiя; особистий контакт з божеством7.

Тоты штыри тыпы вiрувань, в даякым сенсi звязаны зо стадиями розвитя релiґiйного жытя i маючы своi джерела або в поганьскым ґрунтi, або в постепенно вводженым i розшыряным християньствi, здавало бы ся в неуникнений спосiб сперечны i неприставальны, вытворили єднак — як стверджат сучасний етноґраф: “пароверствовий поправдi i оскладнений, але в найзагальнiйшых зарысах в мiру спiйний систем”8. Видочнi тот архаiчний тып поганьской, натурально-релiґiйной поставы, был якоси отворений на принятя деякых понять i християньскых выображынь, видочнi тiж тверда християньска доктрина вказала ся здiльна асимiлювати вартости вырослы на основi поганьско-славяньской традыциi. Спрiбуйме найти тоты складникы, котры в хлопскым думаню становлят поле спiлвыступуваня i спiлдiяня вiрувань першого тыпу (натурально-релiґiйного) i  вiрувань третього i четвертого тыпу (християньского) i котры формуючы свiтоогляд хлопа, чынят го передставником народовой i моральной iдеi. В основi традыцийной народной уявы про свiт лежало „неодперте чутя безпосередньой єдноты з всесвiтом” (Казiмєж Мошыньскi)9, „переконаня, же цiлий космос єст сильно зiнтеґруваным «жывым орґанiзмом» натуральном частю котрого сут люде” (Ришард Томiцкi)10, лежал „iнтымний звязок чловека з цiлым позалюдскым свiтом” (Влозiмєж Павлючук)11. Тот звязок розтiгал ся на 7  W.I. T h o m a s, F. Z n a n i e c k i, Chłop polski w Europie i Ameryce, т. I, Warszawa 1976, c. 175. 8  R. T o m i c k i, Religijność ludowa, [в:] Etnografia Polski. Przemiany kultury ludowej, т. II, ред. M. Biernacka. M. Frankowska, W. Paprocka, Kraków-Warszawa-Wrocław 1981, с. 31. 9  K. M o s z y ń s k i, Kultura ludowa Słowian, ч. II, з. I, Kraków 1934, c. 4. 10  R. T o m i c k i, пр. цит., с. 31. 11  W. P a w l u c z u k, Żywioł i forma, Warszawa 1978, c. 85.

123


Äčńęóđń • Dyskurs

вшыткы доступны чловекови сферы i, на основi партнерства з чловеком, сферы доступны тiж i цiлому окружаючому свiтови, цiлому космосови. I. Космос — як рослина, звiря, чловек — жыє. Його образом єст дерево, жыве i вiчнi ся однавляюче. Космос єст ожывляний през спiлдiяня переникаючого вшытко женьского елементу (земля-мати) i мужского, звязаного з небом, огньом, сонцьом12. Небо заплiднят землю в  часi дощу13. Космос выказує тiж выжшы жытьовы функциi: „Звiрята, рослины, небесны тiла, земля, вода i оген — тото вшытко жыє, тото вшытко думат i ма знаня в розмаiтых ступенях”14. Сонце, звiзды i мiсяц смотрят на нас. Звiзды моргают. Сонце радує ся, кланят, купе ся. Земля родит, iтд. II. Рытм космосу вызначат рытм чловекови i людскiй групi. Жытя, робота, шторiчны обряды, святкуваня сут вплянтаны в реґулярнi наступуючы циклi мiсяця (мiсяцi), сонця (поры рока), звiзд. Чловек вмерат, його звiзда падат з неба. III. Космiчний порядок єст прототыпом громадского, людского порядку. „Ґазда (на поли) медже кiпками, як мiсяц (на небi) помедже звiздами”, новорiчнє вiншуваня. Сонце i мiсяц, мiсяц i звiзды сут взором для любови жены i мужа, влюбленой дiвчыны i хлопця. Молодиця iде до вiнчаня як сонечко по небi. „Ты ся бав з нами, як мiсяц зо звiздами” — спiвают колядникы дiвчатам. IV. Космос єст чловекови жычливий. „Пpирода в актывний спосiб заiнтересувана єст щестнобытьом чловека. Сонце дає му своє тепло i свiтло (в оповiданях уважат тото за свiй моральний обовязок), земля приносит му плоды, дерева родят овочы, потiчкы i рiкы достарчают воды. Домашнi звiрята забезпечают му молоко, волну, пес пильнує його хыжы, кiт пожывы перед мышами, пчолы дают мед i вiск, боцан, вуж, ластiвка i кыртыця сут вiстниками щестя взагалi, сорока приводит гости, оген уможливят прирыхтуваня стравы. Зозуля ворожыт чловекови богатство або бiду през рiк, залежнi од кiлькости гроши (ци iнчых валорiв), яку ма при собi, коли перший раз чує єй голос. Тото вшытко не становит метафоры; тото „даваня” чловекови належыт розумiти в правдивых катеґориях як „добровiльний акт”15. V. Чловек бесiдує з космосом. Молит ся до сонця, мiсяця, огня, гварит до дощу, дугы, звiзд, воды, землi, вiтру. Односит ся до них з пошаном i честю. Не бє землi-матери (особливо на яр, коли єст бремiнна), не вказує пальцьом сонця, дбат про чыстiст воды, шанує оген. Помагат звiрятам i рослинам роснути, хоронит iх жытя. Його робота приносит пожыток вшыткому, што жыє. VI. Чловек през рiжны обрядовы практыкы (м. iн. палiня огня в окрисленых порах рока, батканя яєц, iтп.) помагат побiдити сонцю, одраджати ся жытю, тырвати свiту. 12  Пор. A. L e r o i - G o u r h a n, Religie prehistoryczne, Warszawa 1986, c. 128; M Eliade, Sacrum, mit, historia, Warszawa 1974, c. 154; Тот же, Traktat o historii religii, Warszawa 1966, c. 239. В польскых загадках небо i  земля появляют ся як отец i  мати. Вечерню стрiчу неба i  землi як стрiчу любовникiвсупругiв передставлят VIII книга Pana Tadeusza. 13  Гев i дале беру iнформациi з приготовлюваного в Люблiнi (в рамах прац звязаных з реалiзацийом головной темы “Пoльска народова культура, єй розвитьовы тенденциi i перцепция”), етнолiнґвiстычного словника а тiж споминаной працы Томаса i Знанєцкого. 14  W. I. T h o m a s, F. Z n a n i e c k i, пр.цит., c. 176–177. 15  Там же, с. 183.

124


Єжы Бартмiньскi: „Небо ся ганьбит”. Про народне пониманя порядку свiта

VII. Космос то великє село. „Серед села стоiт дуб, над каждом хыжом голуз вiсит” — загадка про сонце. Молочна Дорога то в народным языку Птася Дорога, Дорога Душ, бо по нiй душы вмерлых одходят (одлiтуют з того свiта). На „незмiреным поли” „рогатий пастыр” пасе „неперерахуваний статок” — загадка про небо. „Косаре косят небеску луку, Бабы iдут за нима, жебы зберати сiно, фурман заiзджат з возом по них”. „Найсвятiйша Дiва по небi ходит i свого Сыночка за ручку водит” — пiсня. В палаци над небеском „оболоком” мешкат Господар, Пан Бiг, котрий як Великiй Ґазда „колиси засiял свiт” з пiску, што го Чорт выбрал з моря. Тепер смотрит з неба i вшыткым рядит. VIII. Чловече тiло єст образом космосу. „Дуб, лiс, прекрасне поле...” = чловек, волося, чело — в загадцi, „Гора, на горi лiс...” = голова, волося. Затримайме в тым мiсци презентацию народной, найпервiстнiйшой характеристыкы свiта i його реляций з  чловеком. Як видиме, єст то характеристыка, котра носит знамена аркадийского мiфу, сполняюча найглубшу тугу за краiном вiчной, натуральной щестливости опертой на полнiй гармонii. Основний принцип той гармонii Томас i Знанєцкi формулували ясно i єднозначнi: „iдея жычливой помочы”, „солiдарности жытя в природi”, „симбiотычны одношыня помедже вшыткыма жыючыма iстотами”, „вдячнiст за добре а мстивiст за зле трактуваня”. „Принцип солiдарности” обовязує головнi „помедже iстотами той самой клясы”, то єст медже рослинами в  iх взаємных одношынях, медже звiрятами, медже людми. (Єднак „в соспiльным жытю солiдарнiст не выходит поза громадску збiрнiст, ...а лем другопляново i  спорадычнi обнимат когоси чужого”). Iнтеґруючым вшытко чынником єст чловек влучений в свiт: „Кажда робота выконувана в тiй цiли, жебы помнажати i  хоронити жытя, наберат характеру акту солiдарности i передставлят собом релiґiйну вартiст. Робота, котра за беспосередню цiль ма даваня помочы, єст святiстю. Ораня, сiяня, охорона i кормлiня домашнiх звiрят, копаня ям i студен належат до того рода дiянь”. I квiтесенция того опису: „Якє єст загальне значыня, яка цiль самой той солiдарности? Не може то быти борба з зовнiшнiм свiтом, бо солiдарнiст обнимат цiлий свiт; ани борба зо злым принципом, прото же в природi не здає ся, жебы iстнувал злий принцип; ани тiж борба проти злым силам i шкодливым существам, прото, же неє по сути злых i шкодливых существ. Єдином причыном солiдарности природы єст спiльна борба проти смерти, ци радше проти процесови розкладу, котрого найбарже остаточном i тыповом персоном єст смерт”16. В якiй ступени охорона жытя обнимат — в тiй сферi вiрувань, про котру бесiдуєме — його бiолоґiчний вымiр, а в якiй входит уж тiж в морально-етычний вымiр, так мiцно акцентуваний в  iнчым тыпi вiрувань, тым, котрий цитуваны пред хвильом дослiдникы умiстили на третiм i четвертым мiсци i окрислили як „лем християньскiй”? Погляды авторiв на тоту тему сут розхiдны. На думку вченого-iсторика поганьска релiґiя Славян не формувала жадных зобовязань i моральных санкций в однесiню до чловека: 16  Там же, с. 174–194 в рiжных мiсцях.

125


Äčńęóđń • Dyskurs В рiжноракым i в сумi дост великым засобi джерел до релiґii захiднiх Славян панує правi комплетне молчаня про контролю надприродного свiта над моралнiстю чловека17.

Тото само ствердил тот дослiдник в однесiню до схiднiх Славян: Соспiльна функция релiґii, котра ґарантувала людям в  iх борбi з противностями долi опiку зо стороны надприродных сил, ясно зазначат ся в джерелах. Не дає ся єднак зауважыти, жебы релiґiя полнила тiж функцию в просторi моральности, як чынник хоронячий окрислену систему етычных норм i намiтуючий тоту систему соспiльству18.

Подiбну ситуацию нашол в римскiй релiґii: Тота релiґiя полнила опiкунчу функцию рiльничого i войовничого народу, мала чысто практычний характер, чужы iй были етычны iдеi. Понятя злочыну як ображаючого богiв святотатства, было понимане не в етычным, лем в маґiчным аспектi”19.

В тiй концепциi введiня християньства означало цiлковитий переворот, котрого сутю была “ревiзия етычных понять i унормуваня поступуваня вiрных подля принципiв християньской наукы”20, на зарысуваню вiзиi будучого небесного царства, до котрого доступ остал обваруваний iндывiдуальным выполнiньом окрисленых, своєрiдных моральных вымогiв. Iнакше представляют справу оба великы социйолоґы i продолжаючий iх дослiджыня Рышард Томiцкi. Не лем в християньскiй верствi, лем тiж в натурально-релiґiйнiй верствi нашой народной культуры находят они етычны складникы. IХ. Земля гнiват ся за злочын вчынений на єй поверхности, одмавлят принятя самозабивця до свойой внутренности. Вода гнiват ся за планне обходжыня ся з ньом. Сонце тьмит ся i червенит на вид грiху, якым єст забитя гада, зсылат град або дощ. — Бусько, ластiвка або домашнiй гад опущают хыжу, в котрiй стал ся злочын, оген не палит долони схлухнячого сына, коли няньо выдаст го на таку пробу, пчолы не вкусят дiвкы i вiрного фраiря”. Природа — пiдсумовує своi выводы Р. Томiцкi — реаґує (...) на морально-етычны аспекты дiянь чловека21.

Вернийме до выражыня з наголовка „небо ся ганьбит”. Єст оно лем єдным з примiрiв долгой сериi подiбных форм: „небо ся румянит”, „ласка небес”, „присуд неба”, „благаня неба о змилуваня”, „зневага неба”, „перун з ясного неба” (забияючий злочынця) iтп. Од котрых то выражынь роiт ся в народных текстах. Ци 17  W. Ł o w m i a ń s k i, Religia Słowian i jej upadek, Warszawa 1979, c. 235. 18  Там же, с. 164–165. 19  Там же, с. 360. 20  Там же. 21  R. T o m i c k i, пр. цит., c. 31–32.

126


Єжы Бартмiньскi: „Небо ся ганьбит”. Про народне пониманя порядку свiта

єст то лем метонiмiчне называня Бога юдео-християньского, „iже еси на небеси” — враз з добрыма духами i душами спасеных? Напевно в значучiй ступени гей. Але рiвночасно єст то пониманя неба, котре барз добрi мiстит ся в натуральнорелiґiйнiй вiзиi22 з  єй основном iдейом космiчной солiдарности жытя. Маме гев до дiла з наложыньом ся на себе выображынь i оцiняня выводячых ся з двох „по части незалежных” тыпiв вiрувань, поганьского i християньсого, з припадком, котрий теолоґ назвал „глубокым зроднiньом автентычных християньскых традыций з поганьскыма формами”, „спiлфоремнiстю обявлiня в однесiню до натурального пережытя сакрум”23. Християньска доктрына, котрой ядром єст заповiт любови, мала добрi прирыхтуваний ґрунт, остала — приведме орислiня Ч. Гернаса — защыплена на жывым деревi24, котре ужычыло iй своiх сокiв. Переслiджыня долi языковых формул, котры односят ся до етычных реакций неба на дiючы ся на свiтi злочыны здае ся потвердити тезу, же в процесi розповсяджыня новой релiґii в середовиску о усталенiй традыциi наступує взаємне пристосуваня, то значыт модыфiкациi пiддає ся тiж i тота нова релiґiя25.

Старопольска великопiстна пiсня описує реакцию свiта на смерт Iсуса в наступуючий спосiб: Сонце свiтити престало, Небо заплакало, Земля ся трясе барз, Скалы розпада (ют), Коли Iсус Христос вмерал26.

Лем три подii — затьмiня сонця, трясiня землi, розпаданя скал — сут згiдны з бiблийным переказом, четвертого, то є плачу неба, неє в  жаднiй зо штырьох Євангелий. Не єст то бiблийний мотыв. Плач як знак своєрiдной моральной солiдарности появлят ся в  бароковых i народных версиях великопятницьовых пiсен i остає в них розбудуваний до розмiрiв — дослiвно — космiчного плачу: смерт Iсуса оплакуют „ангелi”, „святы духы”, небо, сонце, мiсяц, „промiня з неба”, 22  Вартат в звязку з тым привести наступуючу опiнiю Александра Ґєйштора: “Небо як звiздяне склепiня i сонечний повiтрьовий безмiр мало i все ма найвыжшу мiфотворчу вартiст i взагалi релiґiйну. Несмотрячы на наверствлiня i  субстытуты, зо вшыткых уранiчных, то єст небесных мiфiв перебият переконаня певнi єдно з найстаршых i основных в розвитю людской свiдомости. Небо обявлят каждому смотрячому на него в ден i в ночы свою сакральну силу, котра выходит понад чловека, провокує своiм видом найглубше чловече зачудуваня свiтом. Ґарантує, спомагане знаньом небесных явиск, контемпляцийне пережытя, котрого векшу або меншу мiру дає славяньскє астрономiчне i  метеоролоґiчне знаня. Релiґiйной проєкциi того вельоверствового досвiдчыня не становит якыса част неба взагалi, його натуры; але все культ найвыжшых существ, сотворители не лем небес, але i цiлости свiта”. (А. G i e y s z t o r, Mitologia Słowian, Warszawa 1982, с. 75). 23  J. S a l i j, Ludowa teologia Bożego Narodzenia, „Znak” 1972, 221, c. 1527. 24  Cz. H e r n a s, W kalinowym lesie, т. I, Warszawa 1965, c. 92. 25  Там же. 26  Cz. H e r n a s, пр. цит, т. II, с. 157.

127


Äčńęóđń • Dyskurs

облакы, хмары, перуны, блискавицi, вiтры, „дощы”, грады, „затопы”, „морскы валы”, островы, скалы, „рыбы i вельорыбове”, сырены, „дельфiнове”27. Мотыв плачу єст так характерний для польского фолклору, як смiх для росийского28. Ленартовiчiвскє приписаня небу (= космосови) моральной вразливости на справы, котры дiют ся в людскым свiтi находит адже полне потверджыня в народным пониманю порядку свiта в його рiжных, выдiляных през социйолоґiв тыпах вiрувань, в тым пунктi несперечных зо собом, даючых ся синхронiчнi трактувати як спiйний тып. Iстнiє правдива сперечнiст такого розумлiня неба i одповiдньо — порядку свiта, з влучыньом морально-етычной сферы, а розумлiньом „астронома”, котрий в  бесiдi з хлопом репрезентує становиско вченого i ограниченого позитывiстычного ерудыты. Бесiда простака з вченым ( актывном стороном в  бесiдi єст простак) ма свою велику лiтературну iсторию, з котрой на конец вкажме два невантпливi замiрены през поету однесiня, народне i романтычне. З народной анеґдоты походит композицийна схема i уклад диялоґовых рiль, „астролоґа” i хлопа, котры сут носителями контрастуючых систем вартости29. Схема котрой значыня потвердил остатньо поета сельского напряму, Юзеф Баран, в верши пн. Коротка розправа з  фiлософом (Krótka rozprawa z  filozofem)30. З лiтературных одкликань найважнiйшы ведут до Мiцкєвiча i Норвiда. Опозиция „чутя i вiры” в однесiню до „мудреця шкєлка i ока” появлят ся в Мiцкєвiча iщы пару раз, з явным усмотрiньом собi особы астронома, як в Атомi: Свiт виджений єст атом! — Правда, астрономе, За што-ж ты хцеш жыти цiлий, лем в тым атомi?...31 27  O. K  o  l  b  e  r  g, Dzieła Wszystkie, т. ХХ, Radomskie, c. 102-103. Подля Кольберґа тота пiсня была “знана в Кракiвскым i Сандомєрскым (особливi по мiстах)”. 28  Документацию польского стану приносит розправа У. Маєр-Барановской (U. M  a  j  e  r  B  a  r  a  n  o  w  s  k  a) пн. Płacz w  folklorze polskim (в  друку) [не нашла єм той позициi як выдрукуваной – О. Д.-Ф]. 29  Пор. J. K r z y ż a n o w s k i, Polska bajka ludowa w układzie systematycznym, Warszawa 19621963, т. I-II, сюжеты ч. 1605, 1585, 1585B. 30  Текст верша Й. Барана: — ґадате баркелей же як очы запрете то мене стола при котрым сiджу куфля з пивом ани цiлой той мордовнi на свiтi не найдете? но то заприйте очы беркелей — (беркелей заперат) вереснул Йоан Бека i трiснул мiсцевого фiлософа в леб даючы свiдоцтво, же дальше єст беркелей фiкнул пiд стiл без слова i така была iх розмова Цит. за “Tygodnikiem Kulturalnym” 1986, ч. 8 (з 23 II), с. 4. 31  A. M i c k i e w i c z, Zdania i uwagi, [в:] Dzieła Wszystkie, ред. K. Górski, Wrocław 1981, т. I, ч.3, с.33.

128


Єжы Бартмiньскi: „Небо ся ганьбит”. Про народне пониманя порядку свiта

Формула „а люде гварят” ма одповiдник в  Норвiдовым — цiненым през Ленартовiча32 - верши В Веронi, з тым єднак, же гын вводит одмiтуючу поставу: Падаюча звiзда єст для „циприсiв” — символом чутя, памяти — сылзом неба над траґiчном дольом облюбенцiв, але для люди, котры „бесiдуют вченi” єст каменьом, на котрий нихто не жде. Колейнiст вводженых раций i в результатi одданя „oстатнього слова” „чутю i вiрi” ставляют Ленартовiча ближе автора Атому як автора гiркого верша В Веронi. Парадоксальным потверджыньом культуровой тырвалости опозициi „чутя” i виджыня през „шкєлко” сут зреферуваны iнтерпретациi народной, натурально-релiґiйной концепциi свiта през социйолоґiв i етноґрафiв з  єдной а позытывiстычнi наставленого iсторика з другой стороны! Перевела Варвара Дуць 32  Змiст верша Норвiда Ленартовiч переслал Й. I. Крашевскому в листi з Риму, датуваным на 19 марця 1860 (пор. J.I. K r a s z e w s k i, T. L e n a r t o w i c z, Korespondencja. До печатаня прирыхтувал i коментар замiстил W. Danek, Wrocław–Warszawa–Kraków 1963, с. 66.


Образ свiта в народнiй культурi1 Влодзiмєж Павлючук Релiґiя прiбує розвязати антыномiю субєкт-свiт найчастiйше през усталiня примату над свiтом абсолютного субєкту (Бог) або тiж вiру в незалежне од свiта iстнуваня чловечого субєкту (позагробове жытя). В традыцийных культурах тоты переконаня грают другорядову ролю. Поєдны елементы свiта мiстят в собi бо вельо релiґiйных i маґiчных елементiв. Розсмотрме тото коротко. ПРОСТIР. Простiр то не лем ґеометрычна катеґория. Не єст моральнi обоятний i надає ся му вартiст. Чым iнчым єст адже права сторона, чым iнчым – лiва, а особливi чым iнчым єст гора i дiл. Як тiж напрямы свiта: пiлнiч—полудня, схiдзахiд сут назначены вартiстю i мают мiфiчний змiст. З пункту виджыня способу досвiдчаня свiта през чловека реляция гора—дiл єст найважнiйша. В нютоновскым образi простору тота реляция не выступує. Простiр єст єднородний во вшыткых напрямах. Ґравiтацийне притiганя єст в єднаковiй ступени накєруване на вшыткых напрямах зо вшыткых сторiн ґу центру ґравiтацийных мас. В свiдомости традыцийного чловека реляция гора—дiл становит основу вшелеякого можливого порядку. Гора єст оцiняна позитывнi, дiл — неґатывнi. Уява традыцийного чловека асоциює гору i дiл з  вельома протиставлiнями тыпу: гора — свiтло — тепло — мужскє — небо — Бог, дiл — темрява — студiн — женоче — пекло — чорт. Рух ґу горi (то єст двиганя ся) значыт силу, мiц, жытя, вознесiня, чыстоту, побiду. Рух ґу долови (то єст паданя) значыт немiч, смерт, простоту, грiх, програну. Двиганя ся i паданя, вывыжшыня i понижыня, быти на горi, быти на долi — тоты i чысленны iнчы термiны оддают моральний сенс реляциi гора-дiл. Птах летит ґу горi прото, же єст жывий, забитий падат долину, молода рослина пне ся ґу горi, присталий овоч падат, Бог єст на горi, чорт долину. Такiй єст одвiчний порядок свiта. Просторови, в котрым i по котрым порушат ся чловек, надавана єст вартiст, ма вiн моральний i мiфолоґiчний аспект. Традыцийний подiл на сакральний 1  Переклад з: W. P  a  w  l  u  c  z  u  k, Obraz świata w  kulturze ludowej, [в:] Z  problemów badania kultury ludowej, ред. T. Kłak, Katowice 1988, с. 8—15.

131


Äčńęóđń • Dyskurs

i свiтский простiр не старчат. В традыцийным селi при костелi, очывидным мiсци sacrum, были десяткы ци може соткы мiсц о барже, або менше мiфолоґiчным значыню — розпути дорогы ци границi села, цмунтерi, самiтны могылы, мiсця де совершыло ся чудо, де вказал ся чорт, де страшыт, де шыбеничник, де когоси зарубали, розстрiляли iтп. Властивi цiлий простiр села был забудуваниймiфiчныма значынями. Iнчы властивости мал свiй простiр, а не чужий. Власным простором єст предо вшыткым хыжа. В одрiжнiню од днешньой хыжы простiр традыцийной сельской хыжы i находячы ся в ним предметы мали рiжне мiфiчне значыня: святы образы, стiл, нераз дiжка/корытце i оген в пецу — то было домашнє sacrum. Пiд лавами скрывали ся рiжны (радше негорозны) демоны, пiд пецом — каралюхы, в коморi — мышы, в сiньох могло страшыти, тото само — в коминi. На подi во Схiднiх Славян перебывал домашнiй демон — доматар. Власний простiр был розпознаний, освоєний i одобрений. Елементы того простору сут прототыпами вшелеякых рiчы на свiтi. Правдива гора то гора за селом, iнчы горы, горбы, горбкы здают ся смiшны, чудны, або страшны, прото же все сут кус не такы, як тота за селом, а прото не такы, як правдива гора. Вшытко, што походит з зовнiшнього простору, єст небезпечне i таємне, традыцийний чловек был барз недовiрний в однесiню до вiчного, зовнiшнього простору, приходячых одтамале обовязувал специяльний рытуал, котрого цiлю было очыщыня з  евентуального скажыня мiфiчным злом. Власний простiр єст тiж мiром вшелеякого простору в  iнчым сенсi – власний простiр єст умiсцевений в однесiню до напрямiв свiта: схiд—захiд, пiлнiч—полудня. Хыжа, загорода, мiсце роботы, мiсце забав i одпочынку єст якоси умiсцевене в однесiню до сходу i заходу сонця, в однесiню до його полудньовой кульмiнациi i його протиставлiня — пiлночы. Напрямы свiта сут видженом i одчуваном тiлеснi наочнiстю. Сонце все сходит гын, припiкат в  полудне, заповiдат приємний вечерний холод по тяжкiй роботi. То ся чує, носит в собi, вандруючы през зовнiшнiй простiр, чужий. Традыцийнi люде з села вшелеякiй можливий простiр видят як вариянт в однесiню до iх хыжы, iх села, i фiзычнi одчуваных напрямiв свiта. Уйко з  Рыболiв, припадково завезений до Варшавы, зачудувал ся рано, бесiдуючы „Як то єст, же в нас сонце все сходит на сходi, а гев на пiлночы?” „Де?”— звiдал єм ся. „А гын, на пiлночы” — повiл, вказуючы в сторону сходжыня сонця, то єст схiд. Пояснiня, же як сонце гын сходит, то мусит гын быти схiд, на нич ся не здало. Внутрiшнє почутя напряму ма характер не даючой ся рацийональнi верифiкувати наочности: хыжа стоiт в Варшавi так як хыжа в Рыболах — выглядами на полудня, i див, чом сонце сходит гев на пiлночы, а не на сходi. „Цивiлiзуваний” чловек єст позбавений того почутя „тiлесности” напрямiв свiта i того вражыня iх наочности. Напрям свiта — то не напрям, котрий єст фiзычнi досвiдчаний през тепло сонця, але абстракцийна катеґория звязана з выображыньом мапы. Находячы ся в новым мiсци, вельо з нас злi ся чує, покля не усталит на мапi, де ся находиме. О часi в традыцийных соспiльствах написано дуже. Заiнтересуваных одсылам до вникливых студий Мiрцеi Елядого, гев коротко.

132


Влозiмєж Павлючук: Образ свiта в народнiй культурi

ЧАС. Неє гев абстракцийного, лiнеарного часу. Час єст вызначений през обрядовий календар i систему сезоновых робiт, звязаных з  рытмом природы. Час не єст зiнтерiоризуваний, єст зовнiшньом конечнiстю роблiня того ци тамтого з  огляду на одвiчны рытмы. Шторiчны рытмы мают свiй первiстний взiр в великым космiчным циклю сотворiня свiта i кiнця свiта, i сут одтворюваньом того циклю. СИЛА. Простiр, як i час часто не сут ґеометричныма абстракциями моральнi обоятныма, часто предметовыма. Каждий акт чловечой волi єст доконуваний в просторi i в часi; в традыцийных культурах каждий такiй акт мусит быти однесiньом ся до свiта як цiлости, адже дiє ся тото в  просторi i часi, котрых каждий елемент то част того свiта як цiлости. В релiґii сучасного чловека Бог єст трансценденцийом, поза свiтом — гев каждий елемент свiта єст так само природничий, предметовий, што пiдметовий, як бы сме повiли — „наднатуральний”, тзн. такiй, же не мiстят го в собi часто предметовы права натуры. Адже єм або гын, або гев, сiджу за столом або на пецу, єм в костелi або на цмонтери, в поли за плугом або в корчмi, дiє ся тото вечером, в свято з рана ци о пiлночы, каждий з тых елементiв надає мому бытю гев або гын iнчий космiчний вымiр, iнакше ня льокує в свiтi. Каждий акт єст окрислений параметрами часу i простору, але єст тiж застосуваньом окрисленой силы, жебы справити окрислений ефект, покликати окрислений стан рiчы в свiтi. В розумлiню днешнього освiченого чловека дiючы в свiтi силы мают фiзычний, предметовий характер. Зрозумлiня способу пониманя през традыцийного чловека дiючых в  свiтi сил ма головне значыня для маґii i вшыткых взагалi кратофанiй. Зробме скорочене з  конечности взераня в тоту дiлину. Найпростiйшом формом оддiлуваня в свiтi сил сут б е з п о с е р е д н i   м е х а н i ч н ы  д i я н я. Столкнiня ся двох тiл, натиск, тягнiня, пханя — то вшытко сут просты залежности, котрых предметова iстина єст наочнi дана: каждий видит, же вiз ся рушат, бо єст тягнений през коня, неє гев мiсця на двозначнiст ани вантпливiст, самы механiчны силы здают ся быти позбавлены якого небуд придiляня вартости окрем чыстой ефектывности, спосiб пiдпераня колика в  плотi здає ся моральнi обоятний, жебы лем был ефектывний. Iнакший характер мают с  и  л  ы   ґ  р  а  в  i  т  а  ц  и  i. Як такы в загалi не сут усвiдамляны. Усвiдамлят ся якысий рух в гору — в дiл, котрий, як сме видiли пред хвильом, ма моральний вымiр, надає ся му вартiст, єст рухом, в  однесiню до цiлого космосу, в  однесiню до свiта, звязаний з  приналежном каждiй рiчы повиннiстю. Вшытко, што пристало, урвало ся, вмерло, превернуло ся, програло, впадат долину, ґу свойому перезначыню, ґу вiчному перезначыню впаденых, вмерлых рiчы. Вшытко, што жыє, пiдносит ся, пiдношыня ся єст героiзмом i повиннiстю жывых iстин, взношыня ся — актом чловечой гордости, морального опору проти опаданю, кажда практычна дiяльнiст в поли, в обыйстю, на полюваню полiгат на пiдношыню i паданю, єст м  о  р  а  л  ь  н  ы  м  ж  е  с  т  о  м в  о д н е с i н ю  д о  м о р а л ь н i  у с е н с о в н е н о г о  с в i т а.

133


Äčńęóđń • Dyskurs

Iнчым родом сил єст жыва сила. Жывом силом сут обдарены денекотры з дiючых в свiтi рiчы, як раз тоты, котры сут „жывы”. Жыва рiч то тота, котрiй приналежыт iмманентна, внутрiшня сила. Жывы рiчы дiют самы з себе. В одрiжнiню од механiчний силы, котра дiє з принципу конечности выконавчой присутности тiл в  просторi (два сталы тiла не можут находити ся рiвночасно в тым самым мiсци i або сут розчеревены, або єдно выпыхат другє), жыва сила не єст здетермiнувана нияком таком наочном конечнiстю. В одрiжнiню од силы ґравiтациi, котра єст рухом в дiл мертвых предметiв, згiднi з моральным порядком свiта, жыва сила єст протиставлiньиом ся ґравитациi. Вшыткы силы, котры не сут очывидны як силы механiчного оддiлуваня i здают ся выникати з внутрiшньой актывности субєкту, сут трактуваны як жывы силы. Так виджена быват, для прикладу, прудше скручена i розкручаюча ся нитка ци ґумка, кавальчыкы желiза „iдучы” за маґнесом, стражацкiй вуж ползаючий по земли силом одшмарiня iтп. Бесiдує ся товды з зачудуваньом: „смотр, смотр — жывий вуж!”, „жыва ґумка” iтп. Жыва сила як сила выникаюча з  самоiстной актывности предмету, то єст сила не выникаюча з  жадного зовнiшнього порядку, iмплiкує узнаня, же предмет дiє зо „свoйой волi” i знатя о тым, же дiє. Так принаймi понимают свiт дiти, як выникат з дослiджынь Жана Пяжета2. Силы жытя то тiж роджыня ся, розвитя, дозрiваня i смерт — одвiчний колотат рiчы. Понятя жытя традыцийний чловек розтiгал далеко поза властиву му обшыр. Напримiр камiня в  понятю традыцийного хлопа росли на поли i были в тым сенсi „жывы”. Народжыня єст результатом зложыня насiня, мужчына складат насiня в лоно жены, але тiж мече в землю, орячы i пак сiючы зерно, садячы ярины. Право натуры єст пояснiньом того, што не може быти ниґда през чловечий субєкт зрозумiле: правила, котры рядят пiдметовым свiтом. Вшыткы три роды вымiненых сил можут быти без труду зрозумiлы, одтале неє потребы одкликуваня ся до понятя прав натуры, жебы што небуд выяснити. Безпосереднє механiчне дiяня єст зрозумiле на принципi наочности. Силы ґравiтациi сут зрозумiлы в  катеґориях фiзычно-морального порядку свiта в  реляциi гора—дiл. Силы жытя сут пониманы пiдметово i каждий, беручы з грубша, знає, што то єст жытя, чым єст плiднiст, старiня ся, розвитя. Жыючы в тым порядку рiчы не знам выяснити, чом ябко, котре урве ся з  голузи, падат на землю, але тiж не єст можливе повстаня такой квестиi, прото же тото ябко р о з у м i ю, чую цiлом свойом внутреннiстю його отяжену присталiст, непорушнiст, тото тяжыня ґу долови — перезначыню вшелеякых присталых рiчы, розумiю не роздумуючы о тым i не формулуючы жадных правил, принимам як очывиднiст, не пiдлiгаючу не лем вантпливости, але аж i надуманю. Рядит гев принцип очывидности: iстнiє деякiй натуральний поря2  Прикладово подаєме бесiду Ж. Пяжета з  дiтином в  вiку 9–5 рокiв: „Чом тото ся крутит?” –„Б  o   м  о  т  у  з  о  к   є  с  т   с  к  р  у  ч  е  н  и  й”. „Адже чом ся тото крутит?” – „Бо нитка мотузок х  о  ч  е   с  я  р  о  з  к  р  у  т  и  т  и.” […] „Ци нитка знат о  тым, же єст скручена?” – „Знат”. „Чом?” – „Я  к   х  о  ч  е ся розкрутити, т  о   з  н  а  є,   ж  е   є  с  т   с  к  р  у  ч  е  н  а” (J. P  i  a  g  e  t, Jak sobie dziecko świat przedstawia, przeł. M. Zembińska, Lwów-Warszawa 1933). Пяжет пише: „Поправдi, дiтина або ниґда не задавала собi, або барз рiдко задавала собi звiданя, ци предметы мают свiдомiст ци нi. Не маючы єднак понятя о можливости рiжницi медже думком а фiзычныма предметами, не знат она взагалi, же можут быти чынности без удiлу свiдомости. Актывнiст для нєй єст з конечности замiреном i свiдомом актывнiстю”. J. P i a g e t, пр.цит. с. 196.

134


Влозiмєж Павлючук: Образ свiта в народнiй культурi

док рiчы, котрого ся не пояснят, але котрий ся розумiє, котрий єст очывидний сам през себе. Птах летит до горы, бо єст жывий. Єст єднако зрозумiле само през себе тiж i тото, же самольот летит в гору. Чом? „Бo так мiцно вырчыт” — одповiл мi колиси звiданий о тото хлоп. Очывидне єст вшытко, што реальне, што каждий видит. Чудне i неясне єст тото, што ся видит перший раз (ползаючий по земли стражацкiй вуж, кавальчыкы желiза „iдучы” за маґнесом iтп.). Iнакше як в  свiтi освiченых люди, де очывидне єст тото, што згiдне з правилами натуры, гев жадных такых правил неє i вшытко што реальне, уходит за чысто натуральну i не потрiбуючу жадных запутаных пояснiнь рiч. Колиси зараз по войнi, коли был єм малым хлопцьом, прочытал єм в  привезенiй з  мiста ґазетi о можливости телевiзийного переказу. Выкликало тото обрушыня, же можу вiрити в  такы очывидны глупоты (буде можна видiти в  хыжи в  Рыболах тото, што ся дiє в  Варшавi, смотрячы лем в  специяльний, куплений в  склепi апарат). Недавно, сiдячы перед телевiзором, припомнул єм присутному товды Уйкови бесiду. Обрушыл ся. Такой бесiды не памятат i нич такого не могло быти („А штож там телевiзия, нич специяльного, влучыл тото i грат”.). Барже загадковы од всякого рода силы i  ґравiтациi сут метеоролоґiчны явиска — бурi, вiтры, гырмiня, перуны. Тота тайна выникат з  предмету дiяня тых сил — єст ним небо або повiтря. Небо зо свойой iстины єст гєрофанiйом. Гырмiня i перуны — хоц так само штоденны в лiтi, як гнеска телевiзор, адже в свiтлi того, што єм повiл, на свiй спосiб очывидне — походят єднак з неба, з так ци iнакше неземельной сферы, котра єст гєрофанiйом. Повiтря натомiст єст невидиме i недотыкальне. Адже єст чымси, што єст, а рiвночасно чого неє. Слово „єст” означат гев тото, што можна дiткнути, взрiти. Хоц єднак повiтря не можна ани дiткнути, ани взрiти, чує ся го як тхнiня, котре єст самым процесом жытя. Закля чловек жыє, оддыхат, вмераючы, оддає остатнє тхнiня, остатнє своє дыханя. Брак повiтря одчуват ся як брак жытя, душыня ся, небiщык єст тiлом без дыханя. Адже нич чудного, же повсядне єст лучыня повiтря з  душом. В росийскым языку повiтря (воздух) ма тоту саму етымолоґiю што дух. Бiлорусины на означыня повiтря ужывали просто слова „дух”. Вшыткы рухы повiтря были асоциюваны з духами; односит ся тото головнi до сильного вiтру. Казiмєж Мошыньскi писал на тоту тему: Не знам жадного iнчого явиска природы, котре бы до остатнiх часiв — Ба! В вельох западеных кутиках Славянщыны до днеска iщы — будило такiй пересадний страх в  хлопiв i было през них так зненавиджене, як тот цiлком для iнтелiґенциi непозiрний повiтряний вiр. Iщы перед парома десятками рокiв мож было на полях i луках Лужыц, Поморя, Захiднього Бескыду, Болгариi iтд. видiти люди падаючых перед ним на твар, гнеска iщы гев i гын на Бiлоруси i Украiнi што страхливiйшы хлопы присiдают на земли, коли вiн “гулят” пред нима. Болгаре тiж ховают ся в подiбных припадках до ям […] Стосуваня през нарiд паданя на твар, не належыт єднак понимати як переяву чести оддаваной вiтрови. Селяне хочут в тот спосiб цiлком просто уникнути стрiчы з непокоючом iстином, взгляднi устеречы ся „пiрваня”, ци тiж пiддутя, котре горозит калiцтвом або хворотом. Iдентычну цiль мало пiдсiданя, крытя ся, втiканя з поля або дорогы iтп.”3 3  K. Moszyński, Kultura ludowa Słowian, t. 2: Kultura ludowa, ч. 1. Warszawa 1967, с. 470.

135


Äčńęóđń • Dyskurs

Сильний вiтер был асоциюваний з гуляючыма духами, подiбнi як вiтер взагалi з  таком ци iнчом актывнiстю духiв. Адже метеoролоґiчны силы сут незвыклы з  огляду на предмет, з  котрого походят, єст ним або небо — правзiр фiлософского понятя трансценденциi, все присутне, але все зовнiшнє, возвышене i  недотыкальне, нерухоме, незнане, спаяюче рiжнороднiст свiта в  єднотну цiлiст — або тiж єст ним повiтря, тiж всеприсутне, але всеприсутне внутреннi як жытя, дых, котре для одмiны єст правзором фiлософского понятя iмманенциi. Самы в  собi метеоролоґiчны силы сут звыклым насильным пханьом, привертаньом, кручыньом — в припадку вiтру або огньом — в припадку перуна. Єднак в одчутю традыцийного чловека iнчий рiд силы, котру пасує назвати т  а  є  м  н  о  м  с  и  л  о  м. Серед рiжных народiв выступує пiд рiжныма назвами, в етнолоґii приняло ся окрислiня м  а  н  а, котре єст ужыване през народы Полiнезиi i Мелянезиi. Далекым сучасным поголосом свiдомости той силы сут понятя тыпу „щестя”, „доля”, „невдача/фатум”. В одрiжнiню од попередньо омавляных сил, котры дiют подля окрисленых принципiв, де все знаме, чого ся сподiвати (знаме, чым горозит вдарiня каменьом, знаме тiж, же пiднести велькiй камiн буде нам тяжко), адже в одрiжнiню од того в припадку таємной силы такой очывидности неє. Таємна сила ма безпосереднiй звязок зо станом дiючого пiдмету. Єст есенсийом, сутю шелеякой ефектывности переформуваном през народне представлiня в думцi в quasi-субстанцию. Належыт як бы до iнчого порядку як силы натуры. Неприпадково уявлiня о способах дiяня таємных сил нераз припоминают чысто електрычны силы. Електрычна сила бо, хоц єст выдерта натурi, выступує сама в натурi барз рiдко, єст барже нарядьом як натуром. Подiбнi м а н а. Фактычнi — подiбнi як електрычнiст — м а н а  ма обєктывний характер. Єст власнiстю вшыткого, што єст над мiру великє, сильне, взнесле. М  а  н  а  єст великом бурьом, великом скалом, єст ньом лев, перун iтп. М а н а  ма вшытко што чудне, што одстає од нормы, од середньости. Предметы обдарены м  а  н  а  можна зробити „на замовлiня”, робит тото обiзнаний в  справi чарiвник. Ношыня при собi обдареных м  а  н  а  предметiв приносит велику ефектывнiст. Спричынят „щестя”. В славяньскых краях талiзманом щестя, пренесеным уж єднак в свiт байок, єст квiт папротины. В выпадку неодповiднього обходжыня ся з  м а н а  може она довести до смерти або калiцтва. Адже дiє она як електрычне уряджыня пiд высокым напятьом. СИМПАТЫЧНА МАҐIЯ. Доконали сме вгляду в порядок дiючых в свiтi сил, так як вiн передставлят ся з пункту пiзрiня традыцийного чловека. Тым способом видiли сме, же досвiдчыня часу, як i простору, а тiж пониманя дiючых в свiтi сил, в  традыцийных культурах єст того рода, же розвязуваня антыномii субєкт — свiт доконує ся в  поєдным актi практычного жытя, котре сполнят ся в  окрисленым часi, просторi i при застосуваню одповiднiх сил. Iщы iнакше конклюдуючы, мож повiсти, же в традыцийных соспiльствах каждий простiр (не лем сакральний) єст релiґiйний як i каждий час, а тiж правi кажда сила (не лем божа сила). Во вшыткым єст вшытко i кажда сила одсылат чловека до свiта як цiлости.

136


Влозiмєж Павлючук: Образ свiта в народнiй культурi

Такiй пiдхiд до проблемы вымагат короткого хоц однесiня ся до популярной концепциi маґii Джеймса Фрейзера. Подля Фрейзера маґiя єст попередничком наукы. Протиставлят вiн маґiю релiґii: релiґiя єст узнаньом уперсонiфiкуваных, пiдметовых сил: бога, богiв, духiв ци душ; а маґiя операт ся на переконаню о iстнiню незалежных од чыйой небуд волі (тiж волі богiв ци духiв) принципiв. Релiґiя прiбує діяти на свiт в  жаданым през вiрного напрямi през молитву i  офiру, то значыт дорога придбаня през чловека прихыльности володiючых свiтом уперсонiфiкуваных сил, в маґii [чловек] хоче змусити фiзычну ци духову реалнiст, хоче осягнути замiрений стан през познаня принципiв, котры рядят свiтом i влияня на них през одповiднi чынности, жесты ци слова. Фрейзер вымiнят два принципы, до котрых можна, подля него, звести всякы маґiчны чынности. Перший звучыт коротко: подiбне выкликує подiбне. Кус барже запутана дорога означат, же двi рiчы, котры были през долший час зо собом в контактi, не смотрячы на роздiлiна, дiлят тоту саму долю. Перший тып маґii Д. Фрейзер называт симпатычном, другiй — переносном маґiйом. Примiром дiянь першого тыпу може быти битя в бубны i кресаня iскор, жебы выкликати дощ (лiє дощ, як гырмит, прото, выкликаня штучного гырмiня повинно выкликати дощ), або розвязуваня вшелеякых узлiв i отвераня вшелеякых замкiв в  хыжи, де проходит порiд: отворiня замкiв ма довести до „oтворiня” лона родячой. За примiр другого тыпу маґii може служыти забияня офiры през спалiня єй втятого скрыто волося. Так склясифiкувана маґiя не творит єднак жадной лоґiчнi выокремненой системы дiянь. Два принципы маґii Фрейзера можна коротко окрислити як принцип рытму i принцип резонансу. Оба тоты принципы рядят чловечым поступуваньом од вiкiв i будут рядити, i сут они — загальнi рiч беручы — правильны. Подiбне выкликує подiбне: подiбны аґротехнiчны дiяня выкликуют подiбны результаты в  обробцi рослин, подiбне небо (хмары) дає подiбний метеоролоґiчний ефект (дощ), подiбна дєта (переiджыня) дає подiбний ефект (нестравнiст). Станы рiчы сут заразливы. Клясичний примiр то резонанас двох струн. Примiр барз важний, то закажыня ся ґрипом през контакт з хворым. Тоты вшыткы, правильны по сути, принципы сут през примiтывны народы ґенералiзуваны i пошырены на выпадкы з пункту зрiня освiченого Європейчыка ничым такой ґенералiзациi не оправдаючы. З пункту пiзрiня тубыльцiв маґiя того тыпу ничым ся не выдiлят з того, што бы сме назвали принципами аґротехнiкы або принципами гiґєны. Одкликує ся до тых самых сил i принципiв. Для Фрейзера маґiйом єст тото вшытко, што подля него єст просто глупе, што єст збiрком блуднi iнтерпретуваных як ефектывны принципiв. Тото што для нас єст гев важне: цiла симпатычна маґiя не одкликує ся до iнчых правд практычного жытя i не мусит iй товаришыти свiдомiст iстнуваня якой небуд iнчой реальности як фактычна реальнiст, реальнiст, з котром чловек має до чынiня в часi найбарже тривiяльной практычной дiяльности. Перевела Варвара Дуць


I í ńď i đŕ ö č i Inspiracje


I. Заiнспiруване монолоґом Грубой Берты

Iдеал? Катруся Карольчук Так собi думам, же хтiла бым мати когоси близкого серцю. Когоси, хто буде тiшыл ся, коли буде мене видiл. Когоси, хто зiст вшытко, што му вварю i николи не повiст, же його мама варит ліпше. Когоси, хто принесе ґазету i не поужлат єй чытаючы спортову рубрику. Когоси, хто николи не дотыкат пiльота, не кричыт в часi матчу, хто сяде при мi коли буду обзерала романтычны фiльмы. Когоси, хто буде готовий выходити коли i де буду хтiла, на як долго буду хтiла. Когоси, хто прийде до мойой постелi лем жебы мене огрiвати i коли буде храпiл, я буду могла його вышмарити з постели. Когоси, хто не буде критыкувал того што роблю, не буде його обходило ци єм гарда, ци бридка, груба ци худа, молода ци стара. Когоси, для кого кажде моє слово буде вартало слуханя. Когоси, хто буде мене любил безграничнi. Гей… рiшыла єм… куплю собi пса.

141


В камаратскым обще-жытю Iвона Шыдло Така єм гнеска знервувана, што мушу зо себе вышмарити вшытко, што мi лежыт на серци. Представте собi, што мешкам в маленькiй каменици, в котрiй мешкают тiж iнчы студенты. Знате, што мiй покiй єст на партерi, мам свою лазничку, лем кухню мушу дiлити с трьома студентами, фраiрями, на жаль, котры мешкают на першым плянтрi. Чом на жаль? Уж вам гварю. Тоты хлопы страшнi брудят, ґраты лишают в умывальнику, не мыют ани кухенкы, ани стола не втерают, не замiтают пiдлогы, сiни тiж не прячут. Думам собi: „До чорта! Так дале быти не може, што я буду вшытко робила, они гев мешкают так як i я!”. I слухайте: Коли-м iх стрiтила вечером в кухни, iщы барз знервувана, вышмарила єм зо себе, што думам: „Я не буду всяди прятала єсли вас нич не обходит, як хочете собi в брудi жыти, жыйте!”. Знате як ся смотрили по собi невыразнi? А як, видно было, што чуют ся незручнi, бортакы єдны, лем не хтiли признати ся до блуду i давай выдумувати якысы моi ґанчы. Як жыю, то вам гварю, мала єм уж дост того. Одвернула єм ся, трiснула дверми i вышла. А  повiм вам, што тота ситуация дала iм штоси до думаня, бо од того часу не оставляют ґратiв в  умывальнику, прячут по собi. Не звiрите, раз смотрю ся, а они в  суботу замiтают i чухают пiдлогу мопом, аж єм ся чудувала як фраiре знают прятати!

142


Неє спокою на тым свiтi Магдалина Мацьонґ Мам велику охоту, пожалити ся вам, што мене остатнiо барз застарало. Найокрутнийше, же то самым початком нового рока, такы рiчы ся дiют. Неє спокою на тым свiтi од проблемiв, ой неє! Ото-м вышла рано дашто купити до нашого склепу. Прошу продавця о потрiбны мi справункы, спокиiнi стою i жду, аж мi вшытко порахує, вытiгам уж пiнязi, а вiн мi рече – пятдесят злотых. На то я му повiдам – не може быти, одкаль так дорого? – А  но так, мусит властитель за штоси втримати ся – iджыня од нового рока подорожало. Барз знервувала єм ся – вшытко є преокрутнi дорогє, хлiб, молоко, кобаса. Треба купуваты, лем необхiдны продукты, жебы старчыло на iнчы смаковины. Пiшла єм домiв i так думам, же з єдной стороны то добрi – мало iджыня – то буду зграбнийша i хлопцям ся буду барз подабала. Пак пришол вечер, сiла єм пред телевiзор, обзерам „Вiдомости” i чую же паливо барз дорогє. I на iмпрезы тепер не буду моглa часто iздити. Гварю до себе – може то i добрi, бо недолго пiст i треба дома сiдити. Вшыткы наpiчут, што тота дорожызна то полiтыкiв вина. Я ся на полiтыцi не знам, лем мам надiю, же недолго лiпшы часы прийдут. Бо треба вам знати, што дощ не може фурт ляти.

143


Но i уж... но i  фертик Марта Ватраль Но i уж. Уж, кумо, i фертик. Скiнчыли ся мi силы, уж не можу нич зробити. Вказало ся, же i руку не можу пiднести, жебы ся в  нiс подрапати. Лем лежу i квичу, як якысе пацятко. Памятам як колиси была єм легка i шварна як серна на полянцi. А тепер? Очывидно уж скорше знала єм, же ся зо мном дiє штоси недоброго. Як єм ся збудила в понедiльок цiла вылiплена чекулядом (бо єм заснула, не знатя коли, на тым, што iщы остало з чекуляды, котру єм жерла скорше), то зачала єм плакати над собом. Але то нич не змiнило. Дальше єм лем iла, хоцкi може лiпше бы было повiсти – жерла, i спала. А як єм акуратнi не жерла i не спала, то єм нарiкала. Так як тепер. А што я уж собi єм не выдумувала, жебы вытлумачыти собi i свiту тот стан. Же єм слаба, бо препрацувана i превчена, як бым была якысым великым дослiдником i нич iнчого бым не робила, лем ся вчыла. Або iщы єм собi думала, же то вшытко зо стресу, бо кус єм ся в тым часi стресувала. Але скорше радила єм собi iнакше i не мусiла єм тiлко iсти. Тепер то уж не знам, чом ся штоси такого зо мном стало. Чую, же єм груба, як якыса куфа. Не можу ся смотрити на книжкы, на iджыня тiж. Не знам, што робити дальше. А што, як ся пiднесу в кiнци з постели i ся вкаже, же нич уж з мене не буде? То бы было найгiрше. Не люблю себе днеска, бо єм сама перед собом выставила свiй рiд на стыд-ганьбу. Тепер то уж єм лем як тота дурна уця.

144


Курю i курю Анна Масляна Цiла єм в  нервах, аж мусiла єм закурити. Так мя зробила, фрас не баба. Така з нєй приятелька. Катруся вырiшыла iхати за границю, а я мала єм мешкати на єй мiсци. Она мала цiлий мiсяц... А  я спокiйнi єм вшытко плянувала, в моiй новiй iзбi, што де буде. Так заплянувала єм переносины. Думала єм, што вшыткы так роблят, то прецiн новий етап в жытю. Мылила єм ся. Не вшыткы! Катруся не зробила нич. Два дни пред єй выiздом, пiшла єм обзiрити моє нове мешканя. Аж мi дых заперло. Она нич не спакувала! I звiдала єм ся, коли зачне, бо я буду уж за два дни. I ся зачало, лем не пакуваня... Зачали сме ся сварити. Повiла єм, што за два дни не хочy спати в сiни з квiтками i книжками пiд головом. Хтiла єм быти спокiйна, направду! Але як она мi так, то я iй тiж. Катруся зачала ся пакувати, вшытко лiтало. I мi iщы гварит, што я така, што iнчых ся чыплям, а сама єм як тота корова – нич не роблю. Так сме ся сварили три годины. I тепер курю i так сой думам. Видит ся мi, што треба было зробити iнакше. Уж є за пiзно. Лем не єм задоволена з  себе. Аж i барз мi глупо, што так єм выскочыла… але прецiн не можу ся до того признати. I так курю i курю, уж сему циґарку… Iду, не буду думала о  Катрусi, волю плянувати своє нове жытя, котре зачынам за два дни.

145


II. Заiнспiруване сучаснiстю

Ґен Омен Анна Масляна i Талька Яґусь Контролькы лiниво розясняли тьму середины кокпiту. Всяди пахнiло синтетычном кавом. Поручник Сандроф пiзрил на реґулятор переплыву i мiоелектричном долоньом поправил вбитий в жылу венфлон. — Все можу рахувати на вельоелектролiтовий плын – сконстатувал. – Так як єм думал, буде дiял скорше як кава. Розбуджены клiтковы оболоны злiквiдували дримоту. Поручник пустил в рух ксеноновий проєктор, пак приложыл дуралюмiньовы пальцi до клявятуры покладового дневника i записал: – 21.19 VI стрефы часу – 11 сiчен 2093 – 7 ден релокациi… Правi тыжден тому, узнаний през Федерацию за ребелиянта, мусiл втiкати з iщы єдной облавы на Лемкоралю. Автономiчна колиси плянета, по войнi Iмпериi з  Федерацийом, вошла в  Уклад Пiдбитых Територий. Тырваючы нагонкы были демонстрацийом метатехнолоґiчной казуiстыкы, а смерт i спустошыня были єй реiфiкацийом. Автохтонны мешканцi стали ся для выграных одпырском субстанциi, котрiй треба было затримати пульс. Плянета была сказана на лiквiдацию. Оддiл Сандрофа не мал шанс во взаємовдарiню з  федерацкым вoйском. Цибервалькеры i аеродины деформували ґеолоґiчны фактуры. Вид Лемкоралю пiддавал ся хаотычнiй деседиментациi. Такой зараз рiшено, што треба втiкати. Окрем поручника на припадковым фрахтiвци нашли ся експатриянты Льольо i Теклюся. Обоє были выхованками Центра Космiчных Школiнь 1076 сектора I територийной стрефы Лемкоралю. Она – темноволоса i невысока, зо звязаныма в  кок дредами, на рамени мала татуаж – формулку в  забороненым уж языку Iмпериi. Вiн – высокiй, плечатий блондин. Зроблений на шыi татуаж Й.В. Ґiбса, заслонювало долгє волося. Во взятым през втiкаючых фрахтiвци царствувал настрiй пригноблiня. — Техносферична Федерация думат, што мы сме лем релiктом старого порядку – тембр деликатного голосу Теклюсi выражал неспокiй. – Бавит ся з нами, дозвалят нам втiкати. — Можеме лем заляти паливом фузийну комору, влучыти головны моторы i втечы в надпростiр! – iронiчнi повiл Льольо. — Холера, тому ленiя звiзд в головi! Зас ти ся фосфены зробили актывны? Не можеш аплiкувати собi такой маранчы беталокерiв! — Спокiйнi, Теклюся. Вшыткы сме наднервовы, але то хыбаль лем тобi куля ЕСБ експлодувала близко головы. 146


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

Теклюся погласкала чело. Рана не гармонiзувала з рештом личка. — То было мiметычне оружя, бортаку! — Ведете себе як федерацкы механоiды! – крикнул Сандроф. Вiн был розжертий. — Не розумiєте? Они того хочут. Того нещестного iмперияльного дереiзму, котрий довюл до занепаду Лемкоралю. Остатнi мешканцi з чыстым, незаiнфекуваным ЛЕМ-ДНА, котры сами створят пустоту, означаючу брак всякой культуры, сути i почутя. Жыєме в свiтi, де правила вызначат Федерация. Вoйна тырват дотля, докля не будут знищены непiдпорядковуючы ся елементы. Меха грат на час – нам дає час, а пак заатакує не знатя одкаль. Мусиме ризыкувати i пробувати експандувати тоту купу желiзивя далi. Поручник здавал собi справу, што втiканя фрахтiвцьом могло бы закiнчыти ся фiяском, прото треба было детальнi обiзрити вшыткы помiщыня. Зачудуваня Сандрофа i решты екiпы росло, коли одкрывали як высоком ступiню заавансуваня характерызуют ся заiнсталюваны на фрахтiвци приборы. Окрем стандартного выпоряджыня – йоновых моторiв, системы кєруваня i барз продуктывных фiльтрiв уздатняючых повiтря, на фрахтiвци замонтуваны были iщы: репульсоры, ґравiтацийний мотор, плязмовы охоронкы, сканеры надпростору, гiбернацийны коморы, заавансуваны системы комунiкациi i навiґациi пiп-бой i фон-тон, емiтер промiня, астромеханiчний дроiд, маскуючы приборы i ратункова капсула. — Не може быти! Оружя як на войсковых фрахтiвцях! Ци мы сме напевно в старым фрахтiвци? – на личку Льоля явил ся знак енерґiчного розбуджыня. Фактычнi, попереднiй властитель задбал про цiльовничий компутер, котрий в  разi загорозы мiг выкорыстати великє спектрум збройных системiв: енерґетычне оружя, йоновий канон, канон для ракєтовых куль i протоновых торпед. Сандроф был певний, же фрахтiвец належал колиси до вояка, прото, што лем денекотры мали доступ до так специяльного выпосажыня. — Коли бы войско Лемкоралю мачало в тым пальцi, знал бым про тото... Зо схованкы, котра была пiд полiфонiчном радиловом апаратуром, Теклюся выняля пару мiнiятурных сцiленых укладiв. Пересканувала iх, а пак привадила до цибервщыпу. Єден з чыпiв iнформувал о тайных даных, котры были заiнсталюваны на покладовым компутерi. Теклюся сiла при консоли компутера i зачала паругодинну борбу з системом забезпечынь. — Лед чорний як дябол – голосно рецитувала молитву гакерiв – Лед чорний, чорний лед... — Доступ до даных одблокуваний – заiнтонувал синтетычний голос компутера. — Врештi! – Льольо усмiхнул ся i поляпкал Теклюсю по плечах. На дисках покладового компутера были даны, котры тычыли ся незнаного плянетарного укладу. При описi, котрий был опрацуваний през таємничого туземця, правдоподiбнi звязаного з войском, был видочний статус — «слабо познаний». Запричынене тото было аномалиями i нарушынями, котры певнi выкликує промiнюваня двох Сонц. З  iнчых iнформаций выникало, што властитель фрахтiвця-гыбриды плянувал подорож в  рейоны нового плянетарного укладу, 147


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

жебы одкрыти штоси iнересуючого на єднiй з плянет укладу. Плянету назвал пестливi Рая i детальнi окрислил єй координаты. — Єм певна, што то не є припадок. Федерация не має понятя о  iстнiню укладу. То є наша шанса. Пропоную не звлiкати. — Теклюсь, не здає Ти ся, што тото є барз чудне? Якоси так поскладали ся обставлiня? Може аґенты Федерациi то авторе змiсту на дисках. Они знают, што за всяку цiну будеме хтiти предостати ся до iнчого укладу. Роблят з нас експериментальны кроликы, цiлий проєкт є експериментом. — А што маме робити, Льольо? Сiдити в кокпiтi i ждати iх? Нас є трiйка, iх тисячы. Не маме нич до програня. Теклюся має рацию – повiл Сандроф. – Окрем того мусиме ся апровiдувати. 15.06.V стрефа часу – 3 ден релокациi. Нанороботы зреґенерували цибервщыпы членiв екiпы, пак зачали ся приготовлюваня до пущыня в рух надпросторного мотору. — Наш актуальний курс заведе нас до плянетарного тiла, котре орбiтує вколо двох Сонц той системы. Незнане тiло має двi сателiты. Фрахтiвец зближал ся до незнаного укладу, єднак при адсорпциi члены екiпы зачали чуднi ся вести: были моторычнi побуджены, нервовы, мали галюцинациi. Цибервщыпы зачали шалiти, а перцепция была плястычном сiнусоiдом. Льольо на пару годин запер ся в  своiй каютi. Коли вкiнци вышол, был блiдий, а його чело цiле было в росi. — Навертайме. Штоси гев не так. Мал єм престрашны вiзиi. Єм певний, што то не был сон. Теклюся скаржыла ся на iнтенсывний бiль головы i неправильну роботу вiзийных системiв циберсiткы. — Што ся водит? Што то за стан? Чую ся як в  гiперреальности, лем по беталокерах. — Промiнюваня – повiл поручник. – Цiкаве, през што є выкликуване? Певнi специфiка укладу. Не чул єм николи про плянеты, котры выкликуют так сильне промiнюваня. Зрештом, неважне. Приближме ся до плянеты. — Але, поручнику, не можеме в такым станi сiдати на незнанiй плянетi! — Нарыхтувати i выстрiлити бадавчу дрону. Без дискусиi. Льольо влучыл покладовы системы, котры дозволили збадати ситуацию на Раi. — Ґеологiчна структура є iмпонуюча. Одповiднi розмiры i густота вказуют, што можна выдобывати мiнеральны суровины: хiмiчны, енерґетычны i iнчы. Чудернi! Вшыткы были в  евфориi i  в  станi чудной ексцитациi, не выкликаных на певно през стимулянты, котры плавали в iх жылах. — Гммм, параметры ся змiняют, детекторы радияциi не можут найти поля емiсиi – Теклюся скiнчыла екстатычну тираду. – Цiла апаратура шалiє. Мусиме сiдати на плянетi.— Льольо, зрыхтуй скафандры. Высунений докуючий канал глядал одповiднього мiсця, жебы сiсти. Льольо i Теклюся вышли з фрахтiвця. Поручник обсервувал вшытко з контрольной кабiны i разом з покладовым компутером монiторувал трансмiсию. Топоґрафiя 148


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

плянеты выглядала нецiкавi. Всяди темны, неурозмаiчены терены: великы кратеры, яловы пустынi, брак воды. Брак потенцияльных форм жытя. Тоты найдены трансмiсийны записы не покрывали ся з актуальным аскетычным, неприязным видом. Поручник выконципувал, што пiдроблены записы можут быти результатом промiнюваня. — То не уклад, а плянета промiнює. Джерелом промiнюваня є плянета! Льольо, Теклюся, чуєте мене? Выцофуйте ся, одраз! — Поручнику, не розумiєме. Чом маме ся евакувати? То є iдеальне мiсце на затриманя ся. Телклюся стояла як загiпнотызувана. Пред єй очами розтiгали ся пасма зелени i тiни. Блищачы в сонци рiкы, зароснены лiсом горбы. Разом з Льольом мали почутя, што iх тiла преображают ся в сенсоричны батериi, а очы в вельокольоровы спiралi. Стояли так в тым iлюзийным притягнiню-сплетiню з плянетом. По хвили зачал ся орґiястычний танец: обоє зошмарили з себе скафандры i пiддавали ся первiстному рытмови – екстатычному, дикому танцьови злучыня. Поручник не был в  силi нич повiсти. Смотрил ся на них, танцуючых на яловiй, червенiй оболонцi. Вiн пiд скором чул, што заразiцькы штоси ся стане. Спiлтоварише не реаґували на наказы, окрем того зошмарили скафандры i прото стратил з нима контакт. — Компутер. В  часi коли мене не буде на фрахтiвци, деталi i цiлi нашой мiсиi записуй в памяти. Помалы облiкал скафандер, єдночаснi обсервуючы што ся дiє. Наглi станул нерухомо. Скафандер впал на камiнны дылi кокпiту. — Компутер. Прошу заперти влаз! Ґравiтацийны моторы – полна мiц. Одлiтуєме! Льольо i Теклюся закiнчыли танец. Перший был Льольо. З iмпетом выдрапал собi очы. Закырвавены долонi глядали мiсц з  вщыпами. Теклюся зубами вбивала ся в своi, прiбувала позбыти ся вшыткых. З вышпортаных очи ляла ся кров. Скора зачала ся лущыти. 21.19 VI стрефы часу – 11 сiчен 2093 – 7 ден релокациi. — Рая. Сам спомин є барз неприємний, выкликує трясiня рук. Цiлий час ждеме i тырваме в порожнечи. — Омен. Єм хыбаль остатнiм мешканцьом Лемкоралю, остатнiм носительом ЛЕМ-ДНА. Не можу собi уявити, кым або чым ся стану в свiтi опануваным през Федерацию. — Компутер. Пуст в рух таблицю сенсорiв далекого обсягу. Навед на актуальний курс. Час наглит.


Ех... тоты спiванкы... Марта Ватраль Добриден, моє мено Текла, єм Лемкыньом – од той фразы все зачынам, коли мам повiсти дашто про себе. Мам двадцет пару рокiв, маму, няня, брата i кота. Гардi спiвам i тото стало ся моiм найвекшым пороком. Спiвам од товды, коли навчыла єм ся бесiдувати, хоцки думам, же спiвала єм iщы перед вроджыньом. Знате, як ся єст Лемкыньом i ся при тым добрi спiват (а то є зо собом повязане – голос достає ся од якысой бабы Лемкынi, або дiда Лемка през лемкiвскє ДНА, (лем не є iщы такого дослiдника, котрий бы тоту теорию посвiдчыл), то не має ся простого жытя. Все єст ся експлоатуваным артыстычнi, бо як родиче хотят мати дiтину-звiзду, то треба iздити на вшыткы конкурсы i  концерты, а до того найлiпше вертати з  медалями i дипломами, з  личками червенима од ґратуляцийных поцiлункiв i руком болячом од подаваня єй каждому, хто хоче пожелати дальшых успiхiв. I таком звiздом єм была. Люде як мя чули, то плакали, мурянкы iм по хырбетах ходили, волося ставало дуба. Все зберала єм самы похвалы, ґратуляциi, желаня щестя. Раз ся мi притрафило, же шолтыс якысого села, де єм спiвала, коли єм стояла на пристанку i ждала на автобус, хтiл з  мене зробити гонорову громадянку того села, але ся хыбаль в кiнци вказало, же ся не даст. Може ся чудуєте, чом бесiдую в минулым часi. Одповiдю на тото звiданя є iстория, котру хтiла єм Вам оповiсти. Знате, часом є так, же робите штоси цiле жытя, але не думате про тото, лем выконуєте механiчнi i схематычнi чого сте ся навчыли. На певно мя розумiєте. Вказало ся, же так было з тым моiм спiваньом. Не была єм звiздом, лем бортачком, дурном уцьом, котра як малпа повторювала тексты з прерубаного i премiшаного фолклору. Все єм спiвала про дiвкы – красны парадницi i фраiрiв, котры хотят тоты дiвкы взяти за жены. Або i не хотят. Або хотят, але не можут, бо не мают коня. Або мают, але притрафила ся iм якыса iнакша траґедия. I як ту ся чудувати, же не мам до того часу фраiря, як єм ся наслухала тых планных романсiв од дiтячых рокiв? Щыро повiсти, коли чую слово «фраiр» болят мя зубы. Так єм ся замотала в тым товарискым баналi, же думам, же уж николи ся його не збавлю. Як хтоси з Вас буде хтiл напистати якысу книжку, то прошу барз – пиште про мене. Спiвачкы-варияткы то є тепер добра тема до бестселерiв. Видите як єм свiдома свойой драмы? Як бы того было мало, то iщы мусите знати, же николи не пила єм палюнкы. Уж мя кус знате i можете ся додумати чом. Як была єм молода, 150


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

спiвала єм спiванкы про горiвку з великом пасийом – а якже! Тепер скручат мя, як вымавлям тото слово – „палюнка” – мiй Боже! Тепер можу кус пiдсумувати, жебы сте ся не стратили деси в моiм монолоґу: єм Лемкыньом, єм спiвачком, єм сiнґєльком-фраiрьосцептычком i  абстинентком-палюнкосцептычком, єм нещестлива. Але не прото, же єм сцептычна – єм нещестлива, бо є в лемкiвскым за мало спiванок, котры могла бым спiвати як репрезентуючы для мойой iдеолоґii, а я мушу спiвати, бо єм артыстком. Люблю, коли люде ся мном захоплюют, коли плачут як спiвам i так дальше. Не можу жыти деси схована, мушу быти славна! Ах! Як уж єм вышла з еґзыстенцияльной депресиi (очывидно дякуючы кока-колi, чекулядкам i порадникови: Як быти щеслтивым, славным i  до того тапляти ся в грошах, з котрого навчыла єм ся вшыткого, што мала єм обiцяне в наголовку), зачала єм творити свiй власний канон спiванок. Хоцкi „зачала єм” то не є акуратне окрислiня. Так собi думам, же тоты тексты мала єм выписаны в  серци уж давно тому. Творила єм як натхнена. На початку мусiла єм подоптати вшыткых моiх оправцiв – канон спiванок о любови, пак писала i компонувала єм своi власны пiснi. Мала єм все при собi зошыт i перо з зеленом тинтом i як єм мала хвильочку, записувала єм моi думкы. Найтяжше было мi писати в  трамваях, бо барз там трясло, найлiпше на занятях, пiд лавком. Вело ся мi в тым проєктi добрi, але не мала єм iщы тексту, котрий мiстил бы в  собi вшыткы моi фрустрациi i  бунтiвны думкы. Перелом пришол несподiванi, на занятях з  лiтературы, на котрых якысий студент оголосил конец поезиi, а професор ведучий занятя тримал ся мiцно за голову, бо барз ся перестрашыл того Апокалипсису. Деси посерединi той деґренґоляды записала єм такє адже чудо: Полюбила я Штефана, полюбила його, лем його, але ся вказало, же вiн до ничого Гея-гоя, не буду я така, не буду женом бортака!

Як єм посмотрила на тоту спiванку, почула єм творчу евфорию, подумала єм – Так! То є ТОТО! То є мiй манiфест, котрий буду выспiвувала уж все i вшыткым. Перший раз заспiвала єм спiванку о Штефанi, як сме з Анком курили циґареты в перервi медже занятями. Анка аж стратила голос. Очывидно лем на хвильочку, бо тота баба все мусит бесiдувати, але як уж iй тот голос вернул, то повiла, же є то найлiпша лемкiвска спiванка, яку чула. Не треба мi было ничого веце – писала єм соткы текстiв, бо мала єм в кiнци вельох вороґiв. Адже як єм ся розправила з Ваньом: Ваньо пил за вело вина, розпил тiж свойого сына. Жена страшнi ся му спасла, єй красоты звiзда згасла.

151


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

Дало мi то велику сатисфакцию, бо того бортака не любила єм барз. Карчмаречка прерозкошна тiж ся дiждала драматычного епiлоґу: Карчмаречка, як єм чула, пiшла вчера до доктура. Чом? Бо як горiвку ляла, то за баром в дiру впала. Обi рукы поламала, пак, як дурна заплакала. Не є уж кокотом честном, лем калiком барз чудесном.

Знам, же є то барз пiдла думка, але не можу ся над ньом милувати. Iщы не тепер. Мам того вельо. Думам, же скоро скiнчу мою платню. Пак буду концертувала. Поiхам в каждий кут свiта, жебы вказати молодым Лемкыням, як можна жыти iнакше. В Канадi сподiвам ся достати грошы на дальшу дiяльнiст, бо то в кiнци Гамерика. Де, як не гев, розумiют вызволены сiнґєлькы. На закiнчыня мам для Вас спiванку: Траля-ля-ля, гея-гоя, полюбила дiвка доктора. Не знала, же то сут гады i все допустят ся здрады.

Останте з Богом.

152


Нештоденна нiч Магдалина Стец Дiдо Михал пiшол стрiтити ся зо свойом внучком Марисьом, котра того дня выступувала на школьным представлiню як червена шапочка. Были тiж мама i няньо разом з Марисiном сестром Катрусьом. Вшыткым барз ся подабало як Марися акторско ся провiрила. Учытелька ствердила, же так гардi як гнеска то навет на пробах не выходило. Марися была барз з себе горда, можна было достеречы як цiлий час очы iй ся смiяли. Родиче нагородили свою дiвочку i запросили вшыткых на льоды. Дiдо барз задоволений з  внучкы купил iй найвекшы льоды якы были, рiжны смакы з  рiжныма овочами i битом верхнином. Вручыл iй тот подарок i повiл: — Марисю, то за такiй гардий выступ. – усмiхнул ся шыроко i моргнул до нєй. — Дякую! – одповiло дiвча i видно было, што барз му ся тота нагорода подабат. – Дiдуууу... А  може оповiсте вшыткым як то было коли были сте молоды? – звiдала ся Марися. — Дiтино, думам, што вшыткым ся тото уж обмерзло. Гнеска є твiй ден, може ты оповiш як быс хтiла жебы было за, напримiр, двадцет рокiв? — Но добрi! На певно хтiла бым мати лiтаючы кєрпцi. Жебым собi могла барз скоро полетiти до роботы, дашто купити i всяди, де мi ся захоче! – смiяла ся Марися. Такы i iщы вельо iнчых рiчы вписало сой дiвча в головi на листу „до куплiня за двадцет рокiв”. Цiла родина барз весело провела час бесiдуючы на такы абстрактны темы. На жаль, в кiнци треба было вернути дохыж. Дiдо был дост зморений i барз скоро люг i заснул. Наступного дня дiдо обудил ся дiдня, посмотрил на стiну, година вказувала десят по пятiй. Барз ся тому зачудувал, бо вiн николи не будил ся скорше як о шестiй. В єднiй хвили дознал ся, чом ся збудил. Чул барз чудний голос, як бы свист. А докладнi вельо свистiв. Дiдо отверал очы штораз шырше, бо чогоси такого то вiн през цiле своє житя iщы не чул. Дiдо Михал пiдышол до вiкна, по дорозi думаючы чом його так вшыткы ставы болят. Вшытко пред собом видiл замазане, чул як бы му хтоси iглы в колiна вшпылял. В кiнци станул при вiкнi i пересунул заслонку. По тым, што взрiл, почул як ногы ся пiд ним погынают. Всяди видiл шор лiтаючых авт, дiти лiтаючы на чымси в формi дощок на колiчках. Никто не ходил на власных ногах! Всяди было вельо рiжных чудачных рiчы, навет псы были якысы такы iнчы! 153


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

Каждий мал електрычне уряджына примоцуване до накарчника, вказуюче ци пес є голодний ци щестливий ци якiй. Серце зачало дiдови трепати ся в грудях. Не розумiл, што ся подiяло. Iщы вчера бесiдувал о такых чудах з Марисьом, але жебы то направду было за вiкном?! Того дiдо уж не годен был поняти. Рiшыл так: „Пiду пред хыжу, присмотрю ся докладнi тому вшыткому, може ся мi лем здавало?” – прiбувал потiшыти ся дiдо. Облюк ся на скоро i давай пред хыжу! Не дiшол iщы навет до сiн, як раз переходил попри повiшеным при дверьох дзеркалi, коли як бы штоси мiцно го трепло в голову. Обернул ся до дзеркала i зачал кричати барз голосно, зiмал ся за ґамбу i закрыл очы. Коли iх одслонил, взрiл свою повалу в мiсце свойого правi столiтнього лиця. Дiда тото успокоiло i мiг подумати што ся подiяло. Нараз зачал ся смiяти з власной дурноты. — Хаха! А то мары! Iщы николи скорше не снил ся мi такiй чудачний сон. Як єм мiг ся так встрашыти? Хахаха. Товды дiдо почул будильник, котрий задзвонил о шестiй, так як каждого дня. Дiдо уж щестливий, же то был лем сон, рiшыл поiхати до Марисi, жебы оповiсти iй свою чудачну прияву. Так ся скiнчыла пригода дiда Михала з  будучнiстю. Дiдо мал про што оповiдати iщы долгы рокы на родинных стрiчах.

154


III. Заiнспiруване достоменнiстю

Noli me tаngere Ярослав Мазур Дорога з Яслиск на мадярску страну не єст за барз приязна для авта. Волит зозноєных словацкых бiциклистiв, єст мила для триколесовых, курячых немилосернi тарадайок колишнiх Пеґеерiвцiв, якоси принимат тягаровы авта, што звозят грубы букы. Мiстове аво, ачий i з коросняньском реєстрациом не чує ся гев добрi. Хоц може правом чудной мiмiкры, спiльной вшыткым механiчным колесным машынам з близкых чортовiй матери околиц, по деякым часi переображат ся, змiнят i доходит до загальнi принятого взiрця авта з тых стран. Болото, дощ i жомбы роблят своє. По пару годинах iхаш чымси, што припоминат порядний мiсцевий самолаз i нихто не може ти докорити, же єс не одтале. Нихто не перечыт твоiй iнтродукциi, iнтронiзациi на бескыдскы верхы. Нихто не рече, же єс защыплений, привезений. Ты не чужий. Но... хыбаль же сцяраний подорожом выйдеш з  авта i пропадеш серед чыстой натуры. А  она єст кус iнакша як сподiл бы ся начытаний Стасюком i наслуханий легендами про Тибет Серединовой Європы (што за бортак тото выдумал) варшавяк. Не здрадит тя реєстрацийна таблиця, давно поряднi захляпаня болотом. Навет бесiда не выкличе пiдозрiня продавчынi в  мiсцевым маркетi. Гев од давна iста языкова Вавилоньска вежа. Менше бiльше од товды, коли правдивы мiсцевы достали од народной „отчызны” дармовий бiлет в  єдну страну. Но i  страху неє. З той стороны неє. Познают тя по музыцi, котра розыйде ся з  голосникiв твойого авта. Як очывидно не слухаш даякого специяльного турбодископольо. Заприй дверi, не афiшуй ся. То нич не даст. Куп што потрiбне i iхай дале. Дале од ярмяковости, од коликами пiдпераной псевдогевсышньости, дале од вереску комерцийных стаций i iнчых часописiв. Тото i так тя дожене. Стары попеґєерiвскы буды, котры выхыляют ся зза наступных i наступных горбiв, на початку встрашат тя. Не бiй ся. Они уж гев вросли. Сут як морщкы на лици старовинкы, на котры захланнi мечут ся початкуючы фотоґрафове. За парудесят рокiв тоты руiны будут тым самым, чым днес сут пусты церкви, вкрыты папом хыжы i чысленны фiґуры Розпятя, розметаны по цiлым Бескыдi. Будут так само бескыдскы, як ледачник пiд склепом, котрий купує туню бочечку зо шпыртнопохiдным напитком, як вшыткы „Edexy”, „Marexy” i Туньополi розсiяны по цiлым бескыдскым часожытьописi. Блищаче облечыня дiвчат з  Яслиск, вертаючых пiдрасуваныма фолксваґенами з дукляньской дискотекы стане ся няродным облечыньом, а леґенды оповiданы през дiвчата своiм внучкам понагляючым с на першу любовну стрiчу 155


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

станут ся ядром i початком старосвiтскости. Хоц на початку будут лем кус перестарiлы i чудернацкы, пак оброснут чуднi пахучом патыном старости i незрозумлiня. На тото шак неє рады... з того колиси буде фолклор. Такiй правдивий, корiнний, як тот вказуваний безрозумнiй купi люди на фестiвали в  Казiмєжу. Нихо не буде слухал байок беззубных баб. Єднак iх спомины будут выкликувати наступну леґенду i наступну i наступну. Аж дiйде до того, же толпа варшавякiв рушыт обзерати маґiчну краiну сперед рокiв, в  котрiй час станул а прадавне лежыт законсервуване в мушли часу як тот овад в янтярi. Хоц позiрнi такiй сам, як товды, коли жыл, а  єднак вмерлий. Нездалий ґу ничому i сниючий в  своiм внутри сон про часы, котры давно уж прошли. До Зындрановы доiхал єм, коли уж давно ся змеркло. Проятий вiтер од Провалу довершыл як раз своiх можливости. Цiла романтыка Бескыду разом з його iсторийом i днешньом мiзерийом была в тым вiтри. Вiтер был рiвночасно сповiдю, сповiдальником i сповiдающым ся. Бояном тiж бескыдскым был. Знехтуваным поетом, одшмареным. Не знам чом, але вказал ся незлым компаном до бесiды. Вельо сме собi рекли. Лемкiвскы хыжы, што были попри нас кругом, потакували смутно. А  радше стояли лем, бо самом присутнiстю были коликом в око, кыйом в мурянчыско, нiмым криком, вшытко в єдным. Як в реклямi шампону ци середка до чыщыня арматуры з близкого pompex-у ци тiж marex-у в близкiй Тылявi. Дiалоґ, а поправдi мiй монолоґ, тырвал собi i тырвал, духы вшыткых поколiнь гуляли в ним, а безлистны букы не знали уж вкiнци што з тым вшыткым зробити. Коли здало ся, же дiшло до якысого розумлiня i поскладаня понять i мiр всiх i вся, стало ся так, же єм вснул. Без остережыня зо страны нечыстых сил, без даня буд-якой рациi, без ниякого оправданя оддал єм ся спаню. Брату смерти. Коли всядеш на даяку выдуману паральотню, якысе лiтадло, но не знам што... в каждым разi штоси, што ма силу, жебы ся возвысити понад тото вшытко, што папом вкрыте i коликом пiдперте, видиш чудовий вид. Байковий вид. Вид вынатковий. Лук Карпат в  своiм серединовым мiсци, там де в  правдивым луку перешыбат стрiла, адже тот лук обнижат ся i медже Бєщадами а  Татрами переходит в штоси, што єст квiнтесенцийом i сутьовым змiстом Серединовой Європы. Єй прабiблийом i дзеркалом. Єст готовом стягувачком для когоси, хто хтiл бы напримiр смутным пенсийонерам ци прищатым ґiмназистам в провiнциных домах культуры оповiдати про натуру серединовой Європы. Оповiст єст перезачена лем для мiсцевых ух. Гевсышнiх. Нiмец i так того не пойме. Француз счулит плечами, а  Iшпанец втече од такой оповiсти з  криком „Eldiabloloco”. Прото слухаючыма тоту оповiст остаєме мы сами. Дiти той краiны. Любителi кривых дорiг, паху паленого плястiку, мiцных i злi дестилюваных шпыртных. Люде стосуючы до взутя ґуму лучену з фiльцом, до iджыня рыбны консервы i фiзолку родом з краю, в котрым про таку фiзолку нихто николи не чул. Гевсышнi. З летищолiтадла, з покрачного машынища, котрым єм летiл, видiл єм тото вшытко. Бiда склепикы, розiзджены до края можности дорогы, кыльнучых люди, што рабували лiс. Лишыл єм машыну на краю лiса i выбрал єм дорогу на полудня. Як все. Чарiвниця з полудня з дiтячой повiсти Баума, полудьовы овочы перед нужденныма святми в попереднiй Польщи, полудня в часi роботы в дiда на ґаздiвцi, тото вшытко было заповiдю чогоси лiпшого, чогоси доброго. Чого156


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

си, што iщы ся не стало, але на певно зараз, за пару дни або навет годин, за пару дыхiв, пару рухiв вилами, за два або три закруты зматериялiзує ся, пiдыйде ближе i стане ся наше, чудове, выснене i байкове. Полудня. Полне тепла, обiтниц, терпкого смаку мадярского вина i вiтру деси знад Пушты. Значыт на полудня. Сон брат смерти. Смерт сестра сну. Видно тото. Брат i сестра володiют в тiй краiнi. Вшытко гев вмерло або спит. Вмерлы, забыты i вывезены сут села. Розпяты як Iсусы, котры стоят при дорозi i стрiчат ся iх фурт i фурт. Бесiдуючы по лемкiвскы, треба одрiжняти долгiст i глубокiст гласных. Коли бесiдуєме забытий значыт тот, котрого не памятаме, треба барз уважати. Може нам выйты забитый, тот, котрий не жыє, бо хтоси го усмертил. Што на добру справу єст правдом, бо тоты села сут єдночасно забыты i забиты. Найперше може были забиты, а пак забыты. Не iнакше. Тото як раз стало ся тым селам. В iмя чогоси, што для гевсышнiх было полном абстракциом, довершено розпятя. Убичувано, напоєно вiцтом i зложено до гробу тото, што было жыве. Не першыраз i не остатнiй раз на тiй плянетi люде в мундурах вказали людям без мундурiв нове мiсце. Ваґоны для статку не перший раз возили скоцюлбачену чловечу отару. Разом з єй статком часами. Вiсем кони або сорок вiсем цивiлiв, плач i скреготаня зубiв. Iхаме. Не на полудня. На чуднй, рiвнинний i чужий захiд, на темну, рiвнинну i недобру пiлнiч. Дале. Не гев в каждым разi. А я iшол єм. Минул єм перше забыте/забите село. Дiшол єм до руiн чогоси, чым настаючы по гевсышнiх колонiзаторе старали ся вчынити тот простiр своiм. Коли пiдышол єм ближе, зрозумiл єм перевагу старого ПҐР-у над загыблым селом. Комунiстычны выпырскы безмежной пыхы не были забияны. Они лем остали забыти, остаючы свiдоцтвом проти тых, котры старали ся ґаздувати гев iнакше ак правовиты властителе. Цiла непораднiст, недостосуваня i некомпетенция жытя колонiзаторiв лежала предо мном в розвалинах i выла до невиннi синього неба в своiй ганьбi i безрадности. Наступне выселене село i вид пустоты. Дорога пне ся в  гору. Новы колонiзаторе поставили таблицi в  напрямi мiсц оддаленых тисячы кiлометрiв. Нова легенда росне. Тоты, котры одышли одталь понад пiл столiтя тому не розумiют фiнезийного i полного неоромантыкы способу думаня неоколонiзаторiв. Ставляют своi написы, таблицi, орґанiзуют стрiчы i зiзды не смотрячы на тото, же iх непораднiст єст подiбна до той, котра наказала прийти гев людям в ґумофiльцовым стыли. Взутя iнче, методы iнчы а єднак видно в тым штоси подiбного. Головнi товды, коли нео сядут при ватрi i зачынают спiвати. Спiвают в  полным пересвiдчыню, же роблят тото в  языку давных автохтонiв. Не єст то єднак тота бесiда. Для знаючого єст то мозаiка, мiшмаш непораднi зроблений з  кавальчыкiв чогоси, што быти може iстнiло, што еґзистувало як спосiб порозумлiваня ся. Вшыткы языковы блуды пристают до вытвореного тым способом язычiя, котре єст ничым. Iстнiє лем в пянiй головi стараючого ся добрi вказати ґiтаристы. Коли єм пiшол дале, взрiл єм два кресты. Єден такiй як до того часу, з каменя, грубо тесаний, кус топорний. По сусiдскы з ним стоял iнчий крест. Такiй, якiй до того часу ся мi не трафил. Цiлком iнчий. З його попередниками лучыла го лем форма, плян, загальний зарыс. Знал єм, же то крест. А  буквы на ним писаны были такы самы як дотепер. 157


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

Од пасучого ся статку одорвали ся два силуеты. По короткым часi зматериялiзували ся в постатi пса i пастыря. Тот другiй з далека кричал, же пес не злий, же не вкусит. Повiрил єм. Час вказал, же вартало дати вiру крикам. Часом адже вартат. Коли по нормальнiй в такых разах вымiнi слiв, сiли сме попри собi, вказало ся, же пiдозрiня, котре єм мал по взрiню двох рiжных од ся крестiв, єст слушне. Был уж єм по другiй странi границi. Бесiда з  пастухом, окрем важных iнфомаций про звекшаючы ся фурт цiны i незараднiст уряду повела нас в  напрямi iсториi i придорожных крестiв, супружеств, котрым ся не повело, вiроiсповiданя i смутной долi люди, котры остали в  тото вшытко втягнены. Найдена в баґажнику чекуляда якоси не осолодила тых оповiсти. Полний гiркоты i солодкости iшол єм до села. Пастух iщы на одходным провiрял е-мейл, котрий єм му подал. Село в долинi было краситне. Малы нибы-мадярскы хыжкы стояли щитами до дорогы. Зрештом тоты хыжкы так цiлком нибымадярскы не были. Преця колиси, барз долго были гев Угры. Цiклом правдивы i реальны Угры. Право приказувало так ставляти хыжкы, право окрисляло тото, же церкви не мают быти подiбны до церков, лем до костелiв з мрiй про тотальну унiфiкацию, вынятых просто з головы йосифляньского урядника. Все, коли зачынам в  тых странах робити знимкы, то з  початку тихо єст. Або хоц неє гуку. Пак приходят дiти. Смотрят з далека i як правило сут Циґанами. То дост сильне правило. Кус пiзiйше i дуже вiльнiйше выходят старцi. Помалы i достойнi зближают ся i не вказуят позiрнi заiнтересуваня. От так iдут, бо мают справу в  сусiдствi або до склепу, перемiщают своi десяткы зужытых рокiв. Єднак пристают. Найчастiйше, порушены видом статыву звiдуют, ци не ґеодезия. А... до книжкы... а... знимкы потрiбны, книжкы мудры... але свiт штораз гiрший... По двадцетьох минутах знам iсторию iх родин, полiтычны i релiґiйны погляды, а тiж што важнiйшы спомины з молодости. То не ошуство, не краду тым людям ничого. Дают сами. Часом з  великым проятьом выкурят зо мном папiроса. Лiпше ся товды бесiдує. Хоц бабцi часом ся противлят i мымрочут штоси про лiтаючого iщы пред Великом Войном над Провалом антихриста. А недавно зас подiбно в Чертiжным i Миковiй хтоси го видiл. Хыбаль, же почує ся оповiст про Яблiнку... Гей, пане, скорше было лiпше, шытко з  дерева было, а я днес рубам сокыром яблiнку. Таку стару. Моi мама принесли щыпку як iщы на Мадяры ходили на роботы, до жнив. Чом рубам? Не знам. Але сын з  Лябiрця приiхат, то поможе. Ма там добру роботу i златий з него хлопчыско. То вiн выдумал тото рубаня. Вiзд до ґаражу заступує яблiнка. А добрi родит, кус шкода. Але што зробити, сын хотiл, а я ся не противлю. Нич не реку. Поможу. Долго ся наросла уж. Нич не реку. Але мати єй од Мадярiв... Кус шкода. Жаль, бо цiле жытя была. Раз єдной зимы думал єм, же ся не пiднесе по морозах. Але на яр пустила. I так през сто рокiв, бо сторiчня єст. Дров з того вельо не буде. Але як зимом собi дошмарю, то такiй пах ся розыйде... же... Ци не жаль? Нi... пахнiло буде. А преця на другу зиму, пане, i мене не буде. Ци не жаль? А жаль. А як сме Циґанiв ся позбыли, то чули сте? Давно, зараз по войнi. Бо всяди сут, а в нас неє. I добрi. Не хтiли сме iх. То зараз як ся iх буды заняли, то ходил такiй зо стражы, жебы ся до пожару зберати, але жебы ся за барз не понагляти. То як сме пришли, то уж не было што ратувати. I на другiй ден 158


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

вшыткы зошмарили сме ся на бiлеты до Остравы ческой для них. I пак спокiй был. А вы хто? З далека? То коли домiв доiхате? Добрi свiта зазнати, але в себе найлiпше. То я iду. Сын неодолга тоту яблiнку... з Лябiрце. З Богом. Коли посмотрил єм ся в заднє дзеркалце, iщы стоял. Выглядал як кырилицьом писаний звiдальний знак. Доiхал єм до цивiлiзуваной дорогы. Ставляла менше звiдань як тота з Яслиск до Лябiрця. Была простiйша i гладша. Дуже барже цивiлiзувана. З Миковой од циґаньскых слямсiв почул єм пах паленой бучыны.


Хто я? Наталия Горбаль

160

Хто я?

Kim jestem?

Я чловек. Блудячуй. Миняючий. По стежках жытя ступаючий.

Jestem człowiekiem. Przemijającym. Błądzącym. Po ścieżkach życia kroczącym.

Свiт — простiр незмipений В котpым пришло мi жыти... Щестьом i смутком выполнений.

Świat — przestrzeń niezmierzona, W której przyszło mi żyć… Szczęściem i smutkiem wypełniona.

I вшытко має свою суть, Вшытко має свiй час. I так, коли щестя стрiтит нас, Дiзрийме його блеск!

I wszystko ma swój sens, Wszystko ma swój czas. Więc gdy szczęście spotka nas, Dostrzeżemy jego blask!

Хто я? Я чловек. Миняючий. Чуючий. Щестя глядаючий.

Kim jestem? Człowiekiem. Przewidującym. Czującym. Szczęścia szukającym.

Нiч

Noc

По тихы ся краде. Пiдходит непостережена. Тиха. Темна. Сияючых звiзд плеяда В неба океанi затопленых...

Ukradkiem się skrada.

Нiч. Глуха. Лем вiтром шелестит листя...

Noc. Głucha. Tylko wiatrem szeleszczą liście…

Cicha. Ciemna. Jaśniejących gwiazd plejada W nieba oceanie zatopionych…


Iíńďiđŕöči • Inspiracje

Осiн

Jesień

Пришла ґу нам як што рока. Непозiрна, Небанальна, Iдеальна...

Przyszła do nas jak co roku. Niepozorna, Niebanalna, Idealna…

Крас то час. Злiтуючы листя реальных дерев...

Piękny to czas. Spadające liście realnych drzew…

I простiр. Незмiрений.

I przestrzeń. Niezmierzona.

Уж єс вiльний...

Jesteś wolny…


Đĺöĺíçči i ńďđŕâî ç ä ŕ í ˙ Recenzje i  sprawozdania


Петро Поляньскiй. Карпатскы новелi Бiблiотека Лемкiвской Клясикы 1; выд. Стоваришыня Руска Бурса в Ґорлицях, Ґорлицi–Кракiв 2011, т. I–II, 496 i 543 с. Петро Трохановскiй Лемкiвска клясика абсолютном векшыном скрыват ся на жолтых од старости картах часописiв, рiдше книжок – добы бабусi Австриi. Писана была – тiж векшыном – в язычiю, тогочасным галицкым коiне, часом з  прикрасом, переважнi в  дiалоґах (як в  Хыляка) жывой лемкiвской бесiды. Протягом парудесятьох рокiв, од часу народовых катаклiзмiв – Талергофу, выгнаня, прибитой дiаспоры нихто до ней не вертал (а кєд так, то не пiд нашу душу; нп. Iван Красовскiй публикувал в  „Нашым Словi” творы Владимiра Хыляка, по украiньскы, што конец-кiнцьом злом не было, бо переклады то рiч лем похвальна, але чынил тото в духу соцреалiзму, вымiтуючы неiдейны мотывы). Аж од половины 80-ых рокiв зачало ся одлемкiвскє привертаня до нового жытя нашых писаных надбань. Несмiло, бо не было ани кадр, ани выдавничых можливости. Вшытко єдно з  настаньом „Бесiды” i „Лемкiвскых Календарiв” (пак „Рiчникiв”) являли ся гын творы нашых корыфеiв. Товды уж прибыла нам нова велька сила – не так в сенсi перекладательскым i выдавательскым, як лiтературознавчым – яком была Олена Дуць-Файфер. Днешнiм акуратнi, уж в  сенсi i выдавательскым, стараньом Олены Дуць-Файфер, в  задуманым циклю Бiблiотека Лемкiвской Клясикы явит ся прекрасне двотомове выданя новель Петра Поляньского (18631910). Явит ся в двох языковых версиях – ориґiналi i перекладi. Чом так, Олена Дуць-Файфер пояснят: Хочеме з  єдной страны заховати i удоступнити як документ епокы, як свiдоцтво языковых концепций нашых предкiв, iх гляданя адекватной для лемкiвскых Руснакiв формы выслову, ориґiналы тых творiв, з  другой, хочеме iх языково злемкiвщыти, вказати в  сучаснiй языковiй формi тото, што так добрi ся до ней вписує, дозволити просторови зiнтеґрувати ся з языком.

165


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

Дана iнтеґрация явила ся трудом Анны Рыдзанич (новеля Лiсний кобольд), Олены Дуць, молодшой (новеля Мармарошскiй сват) i Петра Мурянкы (новелi Карпатскiй гончар, Чудний гробовий дух, Партизант i Непокорений). I в тым мiсци, як Петро Мурянка i такой ниже пiдписаний – Петро Трохановскiй мушу ся однести критычнi до думкы приданя мi акуратнi „обовязку” (бо не брал єм си го для потреб „Рiчника Руской Бурсы” сам) омовлiня, рецензуваня того выданя. Бо омовлiня сесе мало бы головнi засаджати ся на пiзрiню на переклады, а як же мi, котрий перевюл векшыну творiв в даным выданю, бесiдувати о своiй роботi? Бесiдувати же критычнi (коли бы така потреба была) о  „рештi”, о роботi моiх молодшых приятельок – перекладательок ту, в тым мiсци, в данiй ситуациi, нияк мi не выпадат. А справа в якысiй мiрi „сiдит”. Свiдчыт о тым реакция двох (як дотепер) нашых, не малой воды iнтелiґентiв i знавцiв лемкiвского языка – Ярослава Горощака i Мариюша Габуры, котры передали мi (чом мi – кой я не выдавец?) своi увагы – єден в писемнiй формi, другiй в приятельскiй бесiдi. I зазначу одраз – не ходит ту тiвко о правопис (бо до його унiфiкациi можеме доходити iщы шувныма роками), як о лемкiвску лексику. А в тiй сферi представлены панове експертами безсперечнi сут. Што же мi, як мi, речы? В однесiню до себе – за парудесят рокiв переложыл єм на лемкiвскiй язык з  осмох, здає ся, славяньскых языкiв, тiж з  язычiя понад двiста велькых, векшых i малых творiв. Але все чынил єм тото з потребы душы, а не з  потребы потребы. Наглой – на заран, на днес, як было в  даным, Поляньского припадку. I знатя – не може быти досконалости в припадку з припадку. I повторю – на тото треба душы i часу, велького часу, i спокою, велького спокою. Што же мi речы в однесiню до молошых приятельок перекладательок? По мойому, зробили тото добрi, цiлком добрi, як на нашы, в пеленках обставины. В пеленках што до творчости, тым паче што до перекладательской творчости. Бо переклад – то тiж творчiст! I ту не даст ся втечы од заувагы, нияк не новой, нияк не днешньой – фiлолоґiчны тлумачыня годны робити, лiпше ци гiрше лiпшы ци гiршы фiлолоґы, але переводити красну лiтературу повинни лем творцi красной лiтературы. Товды лем можеме сподiвати ся, же сохранена остала вшытка краса, вшыток климат, цiла сутнiст ориґiналу. В такiй же красi языка перекладу. Сутнiст, краса, климат прозы Поляньского – ци бесiдувати ту о них? Абсолютнi нi. Тото остало достатотнi, предостаточнi представлене во ввiдным словi до даного выданя. I нихто з нас, што давно i недавно одышли, i нихто з нас жыючых не годен видiти i высловити того лiпше, полнiйше – як Олена ДуцьФайфер, дополнийме – габiлiтувана доктор гуманiстычных наук Олена ДуцьФайфер. По правдi не дiло ту уж в науковых званях. Дiло в знанях i талантi нашой передовой лiтературознавец i культурознавец, выдатного – не лем на лемкiвскым, але на вельо шыршым поли – теоретыка лiтературы, але i практыка, конец-кiнцьом – тiж творцi красного слова. Для видимого блага, такого, котре мож дiтхнути, взяти пред очы i насладити ся -добре попри вшыткiй науковости i сесе, же др габ. Олена Дуць-Файфер 166


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

не сторонит од так „приземных” справ, як выдавательска дiяльнiст. Мало нас i кажде мусит не лем наполняти наш новий Дiм так званым даром даным од..., а i ставити го од пiдвалин, через сруб, по каленицю. Обычным трудным, „брудным” трудом. Ближачы ся ґу кiнцьови того, з конечности коротiцького омовлiня мал бы-м дяку однести ся iщы до єдной сферы спомненой „брудной” роботы, труду, а то выдаваня Бiблiотекы Лемкiвской Класикы в  двох языковых версиях, што звязане є з окрисленыма технiчныма трудностями. I з цитуваным горi пiдходом науковця (але не до кiнце ци не од давна практыка) позволю сой повадити ся дакус. Поминме уж факт, же текст ориґiналу придає ся лем того рода книжковым молям як дослiдникы, не вносит вельо для повселюдной корысти, а потiгат за собом векшы кошты. Головне дiло в тым, же Бiблiотека Лемкiвской Клясикы вызерала бы гардi в  єднакым выдавничым форматi – такым, якым ся зачала новелями Петра Поляньского. А того формату факсимiльна версия в дальшых припадках є неможлива зо взгляду на вельку рiжнороднiст давных книжковых выдань, не бесiдуючы уж о клясицi, яка до днес остає на спомненых жолтых странах часописiв. Што, переписувати ориґiнал? Ци во все горячым нашым часi маме на тото час? Найважнiйша для нас iдея не вмiщат ся в науковым, але повселюдным, просвiтительскым хоснi. Яком похвалом закiнчыти бы? Вшытко в  выданю Карпатскы новелi Петра Поляньского є похвальне – од iдеi по доконаня, завершыня. Дiждати бы ся лем, жебы конец-кiнцьом цiлий передвиджений тираж, наклад дiстал ся до рук чытателiв. Бо вельо iх – знам – терпеливо-нетерпеливо вызерат заєдно в сторону Кракова.


Карпатiя, або путованя умераючiм русиньскым свiтом.... Maroš Krajňak, Carpathia, Žilina 2011, 120 с. Алена Блыхова В днаях 15.5 — 19.5.2012 ся в Братiславi одбыв 7. рочник лiтературного фестiвалу Анасофт лiтера фест, котрый є сопроводнов акцiов лiтературного оцiнiня Анасофт лiтера. На фестiвалi писателi презентовалi книжкы, котры одборна порота оцiнила як найлiпшы прозы выданы в  лоньскiм роцi. В рамках фестiвалу ся на рiзных мiсцях Братiславы реалiзовали лiтератутны авторьскы чiтаня, были выголошены выслiдкы анкеты о найлiпшый дiзайн книжкы за рiк 2011, рiзны шпецiалiсты i лiтеартурознавцi чiтали лекцiї i  семiнары а не хыбовали ани лекцiї i дiскусiя замiряны i на лiтературу народностных меншын. В рамках фестiвалу ся одбыла i конференцiя, а тыж i рiзны воркшопы. Но вернийме ся назад. Што є тота Анасофт лiтера? Є то єдна з найпрестiжнiшых лiтературных оцiнiнь в Словакiї за прозу выдану в минулiм роцi. Одборна порота ся каждорочно мiнить а на Анасофт лiтеру суть автоматiчно номiнованы вшыткы словацькы прозаiчны тiтулы, з  котрых ся выберуть найлiпшы, а тоты ся потiм уходжають о головну цiну. Автор найлiпше оцiненой публiкацiї дiстане фiнанчну одмiну во вышцi 10 000 еур. А  чом єм зачала iнформацiёв о  фестiвалi? На зачатку фестiвалу облетiв многы словацькы новинькы тiтулок „Русины в тiм сторочу заникнуть...“ Головов мi перебiгло: „Што є тото за статя, шак так курто по списованю людей, мусить каждый знати, же Русинiв в Словакiї наросло згруба о 9000 людей. Прошто бы сьме мали нараз заникати?” Но тот iнтересный надпис ся на моє почудованя вязав на лiтературу. Лiпше повiдане на невелику книжочку Карпатiя, котра вышла в словацькiм языцi, но єй автор, родак од Свiдника ся гордо голосить к Русинам. Такой на далшый день словацьке комерчне радiо зачало своє лiтературне пасмо словами „Никому ся ани не снило, же на списку найлiпшых книжок Анасофт лiтеры буде книжка Карпатiя...” А так мi зведавость не дала 168


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

покоя, збiгала цiлу Братiславу, но книжочка была всяды выпродана. По тых початочных перiпетiях єм собi подумала: „Выглядать так, же то буде предсi лем квалiтне чiтаня...” А было. Мої першы думкы i недовiрiє так кус выходило iз того, же ниґда в  iсторiї ся нестало, жебы даяка книжка iз русиньсков проблематiков, або од русиньского автора была майорiтнов публiков так высоко оцiнена. Реалiта была звекша така, же русиньскы авторы, хоць в  якiм языку бы писалi, нiґда своёв квалiтов не досягли рiвень iншых народных лiтератур. А  окрiм того, не позераючi на лiтературу, в  теперiшнiй добi многы смотрять на русиньску културу як на културу, котра заспала десь у  фолклорi а далей ся реалнi перестала розвивати, што наконець не утiкло барз далеко од правды. Зато ня номiнацiя той книжкы на Анасофт лiтеру о то веце потiшыла. Автор книжкы Марош Крайняк є родаком з  Вышной Єдлёвой окресу Свiдник, котрый од року 1991 жыє в  Братiславi. Середню школу штудовав в  Пряшовi а за тым выштудовав Унiверзiту Коменьского в  Братiславi. В роцi 2006 абсолвовав International Business School в  Брнi. А  моменталнi ся професiонално орьєнтує на маркетiнґ у сферi телекомунiкацiй. Мароша Крайняка словацькы лiтературны крiтiкы означiлi як талентованого автора, котрый своёв дебутовов прозов вносить до лiтературы свойскый погляд на „умераючiй свiт – свiй рiдный край, на терiторiю народностнi i  языково компактну, котра по другiй свiтовiй войнi остала роздiлена меджi дакiлькыма штатами а отворять твердый погляд на головну тему Карпатiї, а то на высоку дань, котра є наслiдком повойновой полiтiкы“. Карпатiя є невелика книжочка, докопы 120 сторiнок, де ани на єднiй сторiнцi ся не находить етнонiм Русин. Но i так є вецей як ясне, же кажда єдна буква в  книжцi выповiдать о  Русинах, о  їх жывотi i думаню. Кiдь отворите i зачнете чiтати тоту книжочку, нараз ся перед вами одкрыє русиньскый край, котрым нас проводить як розповiдач сам автор. Через ёго повiданя вступите до краю i на мiсця не лем в Словакiї, но i на Лемковинi i на Пiдкарпатьскiй Руси, або ся несподiвано найдете в  емiґрантскiй Амерiцi, або в  Братiславi. В окремых капiтолах ся стритите iз Андi Варголом, Нiкыфором Крiнiцькым, Федором Головатым, Ґочом, Рiчардом з Вошiнктона, Мiхаiлом з Москвы, або iз професором Мушiнком, „котрого баюсы ся крутять i указують на велику Україну”, i iз далшыма реалныма i нереалныма особами, так як iз iсторiчныма особами, корты ся даякым способом дотулили русиньского ґеопростору. З повiданя автора, котрый путує русиньскым простором ся дознаваме о акцiї Вiсла, о переселiню людей на Закарпатя, або о карпатьскiм медвiдёвi, котрый часом сходить зо заставы, жебы нищiв властный народ i край. Чiтатель нараз видить выпалены села, войновы бумкры, деревяны церквi, но i красный i мiстiчный карпатьскый край. Автор пише высоко метафорiчно i образно. Чiтатель ся легко стратить в просторi i в часi, iз котрыма автор нараблять сiмболiчно а крутить i обертать їх рiзным способом. В повiданю писатель скаче з мiсця на мiсце, з часу до часу, жывы ся переплiтають iз мертвыма, реалны особы iз выдуманыма. Автор переходить з  минулости войновых часiв до будучности, пак ся назад вертать, або переходить до теперiшнёй добы. Жыє i путує в  часi i  в  просторi русиньскым 169


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

свiтом i судьбами людей, котых жывот ани кус не санує. Докiнце i то, же автор не называть Русинiв Русинамi, але людьмi Зон є подля слов самого автора метафоров, котра поуказує на iсторiю i будучность цiлого русиньского простору, котрый позначiла немiлосердна iсторiя, тоталiтна українiзацiя i теперiшня асiмiлацiя. З книжкы мать наконець чiтатель чутя, же цiла iсторiя є хаотiчна i  неясна а зливать ся i поступно iде до єдного фаталного кiнця, котрый буде дефiнiтiвным кiнцём Русинiв. Свої метафоры автор одкрывать лем зчасти. Чiтатель так путує умераючiм свiтом, з котрого мертвы не одходять но оставають там. Блудить в тройуголнику по „землi никого“ а перед очами ся му появляють образы з  iсторiї. Цiла терiторiя „русиньского свiта“ є в  повiданю роздiлена до дакiлькых Зон. Зона 0 представлять Лемковину, а котрый твердо позначiла акцiя Вiсла. Зона Х лежыть на Пiдкарпатьскiй Руси. Зоны 1, 2, i 3 суть в  Словакiї. До Зоны 1 належать малы села, де жыє уж лем старша ґенерацiя, котра часто не бiсiдує нияк iншак, лем по русиньскы. В Зонi 2 ся iщi бiсiдує, но „речов Зон” говорить уж лем старша i середня генерацiя а молоды одты поступнi утiкають i одходять. Зона 3 колись была русиньсков, но днесь там бiсiдує уж лем пару людей. А так розповiдач водить чiтателя по селах Мiкова, Словiнкы, Чертiжне, но i Ґорлицi, Зiндранова, Дукля, Команча, Ужгород, Боржава, перед чiтателём нараз стоїть Кременець, цi Говерла, або го автор переношать з карпатского краю аж на Менгетен до Америкы. Цiлы повiданя суть попереплiтаны метафорiчныма образами i мiстiчныма сiмболами. Но в  каждiм припадi книжочка стоїть за перечiтаня, є iнтересна а свiдчiть о писательскiм талентi автора. А окрiм того ся єй подарiло выклiкатi дiскусiю i iнерес о русиньску iсторiю i културу, принесла новый погляд на русиньскый свiт, котрый знать заiнтересовати i втягнути не лем мiнорiтного чiтателя. А ту є одрывок зо споминаной кникы: Зясь пробую бісідовати з Михаилом. Бісідую му о моїм контакті з неконечно мудрыма і богатыма наркоманами білого порошку. О тім, як їх то все выстрілить до далшого ґарантованого нового познаня, як їм то множыть їх уж і так найвекшый розум, як ідуть далей за вшытко выдумане, як з нима в бігу пробую утримати крок. Повідам, якы то про мене дарованы лекції, яке то блажене чувство в мої чістоті захопити їх фреквенцію, як ся везу, як мам ґарантованый хосен без ріскованя. Но Михаил не розумить, зато ідеме на далшу водку, котра то захороняючо оберне. Стоїме коло камеры, де ку Річардови приходить даяка пані. Даяка далека фамілія з бізарнов фрізуров з  Дивного міста, котру собі дала вымоделовати за довгы годины може праві про нёго. Она є щастлива з ёго притомности а запрошує го на слизкы пирогы тройуголниковой формы. Пирогы. Пирогы а зясь пирогы, котры ту в Зонах про Річарда рыхтує каждый. Пирогы, з котрыма го витають і з котрыма му давають збогом. Пирогы, котры му запакують на ёго дорогу і на дакілько далшых тыжднів домів. Пирогы, з котрых ся ту за пару днів переїсть, котры уж ани не кусать, лем рівно кладе до жалудка а запивать квасным молоком, жебы чім скоршей міг перейти до другой хыжы а там тото вшытко повторити. Пирогы, з котрых прибере дакілько кілоґрамів, котрых ся уж никда не збуде. Пирогы, про котры ту в свої пироговій наркоманії прийде каждый рік. Суть то пирогы, котрых ся уж никда не збуде, коты го

170


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania в послідній аґресівній фазі конзумації перемінять так, же му єго величезне тіло не доволитиь одыйти. Він ся потім переселить до села своёго діда, де з найпроґресівнішыма кібернетічныма фокусами зробить модел ёго хыжы, а потім енерґію зо вшыткых пирогів, котры зїв, дасть невидимым силам, котры хыжу досправды збудують. А потім буде Річард в тій хыжі жыти на вікы. На стіну собі ку папірёвым копіям ікон завісить фалзіфікат образу, котрый мав нарісовати Нікіфор Криницькый. Може мотів даякой будовы, або людей, котрый Річард купив в авкціоні через і-Бей (eBay). Тот образ, о котрім кідь ся дознав, же іде о фалзіфікат, понукнув далей мі. Може Річард хотів, жебым і я фришно розпознав фалзіфікат, а потім го продавав далей. Може так, через ёго передаваня помеджі людей хотів з тов найвысшов хітростёв досягнути, жебы сьме зачали думати а наслідно діяти в інтересах найвысшого добра.


Помедже буквами H. Duć-Fajfer, Pomiędzy bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Kraków 2012, 362 c. Богдан Ґамбаль Кєд дахто повiдат в Європi, што вшыткы культуры сут рiвны, нормальнi не мал бы желаня, жебы му обтинали руку, коли ошукує при податках… повiсти в такым припадку – такє є право коранiчне i треба респектувати iнчы традициi то повiдати... в нас то бы было окропечне, але для дикусiв то в  сам раз – выражат не тiвко респект, лем погорду для iнчых традиций1.

В захiдньоєвропскiй науцi од давна, в польскiй од недавна, але днеска дост шыроко стосує ся постколонiяльний дискурс до дослiджынь в рiжных дисциплiнах, ци цiлых науковых напрямях. В соспiльных науках, як тiж в  лiтературознавчых дослiджынях є вiн помiчний до iнтерпретуваня культуровых творiв, в тым особливо писменництва, през достережыня слiдiв колонiзациi, домiнациi, експансиi ци пiдбитя i завлащаня, але як ся здає, тiж на позiр з  iнчого ряду явиск такых як: модернiзация, економiчне, технолоґiчне i культурове розвитя, а  з  другой зас стороны еманципацийны стремлiня i постуляты меншыновых груп. Таком постколонiяльном студийом є як раз книга пн. Медже буквом а лiтером – сучасна лiтература бiлоруской, украiньской, i  лемкiвской меншыны в  Польщи, котра є выданьом габiлiтацийной дисертациi Олены Дуць-Файфер – знаной як дослiдниця лемкiвского писменництва, але i, што може не буде гев без значыня, тiж психольоґ, iсторик штукы а передо вшыткым поетеса. Але як в  своiй рецензиi той iнтересуючой габiлiтацийной працы пише Ганна Ґоск, котра занимат ся од давна постоколонiяльныма студиями „тот опис єст лем єдным з можливых способiв выповiди”. Клясичний днеска є погляд обовязуючий в етнолоґii, котрий голосил культуровий антрополоґ Клiфорд Ґiрц што неє чогоси такого як „загальна теория культуровой iнтерпретациi”2 i як постулят 1  L. K o ł a k o w s k i, Czy diabeł może być zbawiony, Warszawa 2012, с.17 (пер. Б.Ґ.). 2  C. G e e r t z, Interpretacja kultur. Wybrane eseje, Kraków 2005, с. 41 (пер. Б.Ґ.).

172


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

накликувал дослiдникiв до студиюваня конкретного припадку, бо товды мож дiйти до найбарже успiшной познавчой парадиґмы. З приємнiстю акцентую, што в  обшырi лемкознавства i культурознавства дiждали сме ся книгы, котра дає шансу на систематызацию думаня про свою достоменнiст на рiжных рiвнях, не лем етнiчным, а i не лем спiльнотовым (груповым) але тiж iндивiдуальным. Як было надмiнено, студия дослiдницi берут iнспiрацию зо штораз обшырнiйше розвиваного цiлого наукового напряму, котрий приняло ся звати постколонiяльным дискурсом, але тiж з  єй шыроко знаных заiнтересувань в тым лемкiвском i русиньском лiтературом, навет шырше лiтературами етнiчных меншын в Польщи, як тiж з єй выкладiв, котры веде для студентiв польской фiлолоґii, в  котрых радо одкликує ся до постколонiяльных студий. Як пише авторка во вводным словi – аналiзує лiтературу меньшыновых писателiв в Польщи (на жаль ограничыла ся лем до авторiв пишучых в лемкiвскым, бiлорускым i украiньскым языку), бо находит в  iх артыстычных выповiдях деякы спiльны голосы i репрезентатывнiст з пункту виджыня назначеного (пост)колонiяльным ярмом меншынового думаня. Автрока прiбує дати аналiз той творчости накладаючы, мож повiсти, фiльтер, котрий дозвалят орєнтувати ся во спiльных приметах творчости выбраных писателiв, фiльтер якiй має обясняти загальний механiзм функцийонуваня меншыновых культуровых творiв в  свiтi здомiнуваным през векшыновы змiсты. Авторка дає в тот спосiб меншынову одповiд на проявляны в векшыновых творах приметы геґемонii, домiнациi i векшыновой позициi упривiлегiюваня – уж то мотывуваны iдеолоґiйом, уж то звыком ци лем може неусвiдомляном рутыном. Очывидно, треба одраз прикликати пояснiня што структуральне розумлiня соспiльной меншыны закладат несиметрычнiст реляций а не рiжницi в  чысленности соспiльных груп. Меншына занимат пiдрядне i гандiкапуване мiсце в однесiню до домiнуючой векшыны, котре выникат з системы полiтычных iнтересiв, власти i домiнациi3.

Што є основне в думаню авторкы, робит она свою деконструкцию лiтературной творчости беручы за принцип опозицию центр – периферия i як хоче, пiдпорядкувану ролю, дознаваня утырваленой пiдрядности, опозицийности в однесiню до центру (проявляючой ся нераз в опозицийным до центру меншыновым /оборонным нацийоналiзмi), марґiналiзациi (свiдомогo оставаня на рантi) а i здегуманiзуваня, одертя з чести. Але не мож ся згодити з автороком, што таке «рантове» думаня меншын про ся i про своi культуровы творы є все думаньом, де бє почутя «малости, гiршости» ци пiдпорядкуваня. Не мож катеґоризувати такого образу. Шак в лiтеретурi функцийонуют попри тым як особлива противвага творы, котры осмiшают «вiбчых», i то не лем iнчы меншыновы сусiдскы групы, але тiж групы домiнуючы як панiв, священникiв ци богачiв, котрых «простий, свiй чловек» може вывести в  поле, ос3  K.  W  a  r  m  i  ń  s  k  a, Klasyfikacje etniczne, [в:] Tatarzy polscy. Tożsamość religijna i  etniczna, Kraków 1999, с. 42 (пер. Б.Ґ.).

173


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

мiшыти, демаскувати iх приметы, глупоту, скупство, зло ци лем протиставляти «праве жытя» свойой групы нечестному «оных»4. Сут тiж пiснi спротивляня ся, скарг, емiґрантскы, описуючы марну долю, чысленны спiванкы про войскову службу, як приклад вырваня зо знаного в свiт незнаний, вiбчий, небезпечний. Они тiж можут быти iнтерпретуваны як присутнiст фатум, присутнiст неодвертального, природнi звязаного з  людском дольом. Застанавлят, што легко «периферия» знагла стає ся «центром» i сама зачынат стосувати принаймi денекотры постколонiяльны конецепты, прiбувати доказати свойой домiнациi. Очывидно можна тоты прикликаны творы описувати хоснуючи тiж постколонiяльний дискурс. Але повинен вiн приносити товды деякiй спiльний цiлiстний опис, котрий не буде дозвалял на свобiдне оперуваня соспiльныма катеґориями. Найбарже iнспiруючий роздiл книгы то тот, котрий на мiй осуд в найвекшiй ступени выкорыстує меншынове свiдоцтво про свою етнiчну достоменнiст. Про комунiкуваня „просторовых вартости” як єдного з  найважнiйшых елементiв груповой iдентифiкациi, котрий годен пiддати ся деконструкцийнiй аналiзi як раз през достережыня в ним емоцийных ци оцiнюючых однесiнь. Запрезентуваний вiн єст в  части Бы заспiвати свою пiсню на своiм подвiрю..., в котрiй находят ся одкликаня до простору як основной катеґориi, яку „соспiльства i групы завлащают i вытворюют соспiльний простiр во властивий для себе спосiб”5. I дале сама авторка доцiнят ролю „мiсця як основного середка комунiкуваня рiжницi своє/чуже в  одношыню до простору”6, доцiнят валор устанавляня i розумлiня ладу свiта для етнiчной спiльноты, котрий є всеприсутний. Достерiгат в  писменництвi меншын зазначыня присутности природного порядку простору, його центру, святых мiсць, мiфiв зачатку, границ i валоризациi напрямiв, як тiж досвiдчыня хыжы i бездомности. А  iщы аспект «выгнаня i даремной подорожы», вандруваня жебы найти своє, мiцно присутний передо вшыткым в  творчости лемкiвскых i лем в  iндивiдуальных проявах украiньскых творцiв. Часто пiдкрисляна є през авторку як надзвычайнi значуча концепция материка, деґрадуваной, нищеной ци поганьбленой вiтчыстой землi. Тото, чого може бракувати в Медже буквом а лiтером... то брак однесiнь до основного способу аналiзуваня присутного в соспiльных науках през призмат катоґорий свiй/чужий в iнчых частях книгы там, де є бесiда про iсторичну памят, языкову присутнiст ци релiґiйнiст. З певнiстю пiднесли бы тоты однесiня валоры дослiдничого заанґажуваня студиi i выкликали бы iнтересуюче творче напятя. А  так лишат ся поменшаня вагы того катеґоризуваня, значыня, ци несподiване його вытишыня. А прецiн функцийонуваня того дискурсу єст жадане в аналiзi лiтературных мотывiв в вельох роздiлах книгы. Коли в описуваным през писателiв свiтi зявлят ся постать, котра має реляциi з  iнчыма, все мож достеречы емоцийны ци iнтелектуальны однесiня до 4  J.S. B y s t r o ń, Megalomania narodowa, Warszawa 1935, с. 33. 5  D. N i c z y p o r u k, Czas i przestrzeń w światopoglądzie mieszkańców wsi, Lublin 2002, с. 67. 6  H.  D  u  ć  -  F  a  j  f  e  r, Pomiędzy bukwą a  literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Kraków 2012, с. 155 (пер. Б.Ґ.).

174


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

зовнiшнього свiта. Дозволяют они на експозицию свойой iдентычности, ци достоменности взглядом зовнiшнього свiта, завдякы котрому можеме достеречы гiднi веце, напримiр скрываны, неявны значыня7. Чужий в свiтi „своiх” все ся мiцно одзначат. Єст iнтрузом, котрий дестабiлiзує, котрий вводит неспокiй, котрий може дати тiж iмпульс до критычного думаня групы про себе i гляданя новых розвязань, котры бы дозволили єй членам „даяк дати си раду”, знести ци освоiти сой того мiфiчного чужого. Ци тот подiбний неспокiй мож достеречы беручы як декострукцийне нарядя постколонiяльний опис? До певных границ мож, але на мiй осуд не несе вiн тых груповых-оборонных ци груповых-самонаправчых механiзмiв. Бо достеречы мож в ним нарратывнiст, котра має приметы пасивности i демобiлiзациi, а з другой стороны служыт она iнтересуючому описови лем в мiкро масштабi. Веце в  такым описi все мiсця на єґземплiфiкацию самосвiдомости, проявы iндивiдуалiзмiв, психольоґiзм а не досвiдчыня груповости формациi i єй стремлiнь. Прото можливе є одбераня той выбияючой ся працi з  почутьом деякого недостатку, а невет веце, з пересвiдчыньом о потребi „дописаня” той лем єдной части, котра дополнит студию о можливий новий зiр на припоминаны през авторку наррацийны взiрцi. Але може то буде товды уж iнча студия? А  тота задача уж жде на iнчого дослiдника? Мож ся застановити тiж ци така постколонiяльна наррация конструувана в лiтературi не несе зо собом деякой конвенциi постерiганя груповых уяв? Ци меншыновы лiтературы не накладают собi самы даякых темовых ци формальных ограничынь? Ци в кiнци прикликана лiтературна творчiст в выборi в рецензуванiй студиi є репрезентатывна? Одповiд на тоты вантпливости є недовершена. А iщы треба памятати, што Медже буквом а  лiтером... пiдняла ся писати авторка-дослiдниця, котра, так ся складат, єст тiж авторком-писательком. Неє што рахувати на тото, же узнана поетеса, пишучы своi вершы. не корыстат з  концептуального наукового баґажу. Застанавляти може погоджыня позициi дослiдницi i авторкы в працы, котра аналiзi пiддала медже iнчыма своi творы. Чытаючы працу мож легко деконспiрувати «улюбленых» творцiв вченой. Мож ся додумати, што уж сама прикликана меншынова репрезантация єст для нєй важна i заслугує на увагу тiж як «своя» iнспiрация. В тым аспектi надзвычайнi iнтересуючо чытат ся пiдроздiл, котрий в осонвным односит ся лем до єдного меншынового писателя, то єст Бiлорусина – Сократа Яновича. Його творчiст єст в  книзi специялнi трактувана. I лем в  його творах находит авторка «амбiваленцию колоняльного дискурсу»8, наслiдуваня колонiзатора през колонiзуваного. Стосуваня мiмiкры, котрa неє простом репродукцийом колонiзуючой культуры, лем часто єй пародийом, iронiчным нарядьом демаскуваня опозициi домiнуючий/пiдпорядкуваний i декрыптолоґiчным описом реляций меншыны з  векшыновым центорм. То є уставляня постоколонiяльного дискурсу як iнтелектуальной провокациi. То смiле вкрочы7  H. G o s k, Dialog z obcym. Postać literacka o cechach Innego/Obcego w powojennej prozie polskiej, „Kresy” 2001, ч. 3, с. 95-103. 8  Н. D u ć - F a j f e r, пр. цит., с. 84.

175


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

ня „неуправненого” простого чловека на чужу землю, демаскуваня синдромiчной колонiяльной залежности, в цiлiй єй структурi з економiчным i цивiлiзацийным фактором. Творы Яновича – Сократкы полнят функцию антиколонiзаторской iнтервенциi заанґажуваного соспiльного дiяча-писателя. На конец выпадат авторцi поґратулювати бравуровой студиi, подякувати за уникальний концепт i зголосити акцес до групы ждучых на новы публикациi авторкы.

176


Лемкiвскє Форум 2012, 11—12 листопад 2012, Руска Бурса в Ґорлицях. Пофорумовы рефлексиi Дамiян Трохановскiй Все охочо iхам на Лемковину, хоц признам ся, же што-раз тяжше, што-раз рiдше мам таку нагоду. Зато з  великом приємнiстю прочытал єм запрошыня на Лемкiвскє Форум, якє мало проходити в  ґорлицкiй Рускiй Бурсi 10-11 листопада 2012 рока. Не зато, же по вельох роках, конец-кiнцьом, бурса вернула в  рукы, котрым близкы сут iдеi i  цiлi єй основателiв i  фондаторiв. Не зато, же так речу, з  обовязку. Вкiнци не лем зато, же я член Стоваришыня Руска Бурса i  може бы выпадало прийти? Задумал єм – пiду – бо темы шыроко описаны в  запрошыню здавали ся мi на тот час найважнiйшы. Гей, але нич прийду на форум, вартат пристанути i  подумати, што для кого найважнiйше? По што iду на тото форум? З чым хочу выйти? Што нам дадут того рода стрiчы? А може дашто i я внесу, своiм словом, думком, спостережыньом? Жебы добрi зрозумiти iдею форум, вернийме ся до iсторичных часiв. В Римскiй Iмпериi был то центральний пляц мiста, рынок, на якым, окрем выдiленого для гандлярiв мiсця, проходили рiжны подii. Судили на ним винных i  невинных, обвiщували важны iнформациi, вкiнци сходили ся побесiдувати. Вертаючы назад до нашых часiв, оны дискусиi перенесли ся до iнтернету, де форум є головным мiсцьом передаваня iнформаций, критычных зауваг, ци навет острых судiв i  опiнiй. Добрых i недобрых, справедливых i несправедливых, такых, сякых i вшелеякых... В такым же видi крутили ся во мi думкы, як бы мало выглядати тото бурсацкє Лемкiвскє Форум. Зiхают ся члены лемкiвскых орґанiзаций, старшы i молодшы, вшыткы, якым на серци лежыт спiльна iдея лемкiвскости, хоц реалiзувана на свiй спосiб. Лем ци она спiльна? Може не єднородна, але бодай лем в головным напрямi сходит ся до подiбных передумань, може в плюралiстычнiй формi i вельости дорiг до ней ведучых, має свiй окрислений край, свою здефiнiювану цiль? Замiрене на два дни форум было окрислене порядком робочых дискусийных тем. Трудных тем. Не зато трудных, же тяжкых, а  зато, же важных для нашых штоденных дiянь, хоц знам, же трудны проблемы стараме ся оминяти далеко i може прото не каждий годен, а  i  не хоче ся з  проблемами бороти. Лiпше, кєд бы iх не было. Лем же якiй то выхiд оминяти проблемы, лишати iх з боку, не смотрити на них i дочыста думати, же iх неє? Они в найгiршiй хвили вернут зо здвоєном силом, кєд iх на час не выпростуєме. 177


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

В такым видi, по мойому, проходил перший ден, в якым орґанiзаторе задумали м.iн. форму округлого стола, котрий мал бы быти закiнчений принятьом постановлiнь i заплянуваньом основных i прiоритетовых цiли i дiянь, якы бы мали быти реалiзуваны лемкiвскыма соспiльныма орґанiзациями. По презентациi присутных на форум орґанiзаций, зачала ся остра моментами дискусия, в якым напрямi треба нам iти i, на жаль, уж на початку стрiчы вказало ся, же дорiг єст вельо, але маме проблем з окрислiньом спiльной цiли. Бо рiжниме ся уж в основных справах. Барз мя зачудувал пiдхiд до понятя лемкiвской достоменности. Є то проблем каждого сучасного народу, якiй, памятаючы о  своiм минулым, iсториi, о  своiй традыциi, предовшыткым смотрит на будуче, плянує стратеґiю розвитя, плекат тото, што достал од родичiв, але трапит ся тiж тым, в якым свiтi будут жыти його дiти. Необхiдным ґу тому є створiня лемкiвского канону, спiльного, iдучого з лемкiвского ядра, концепту, котрий был бы принятий i не контестуваний другыма. Зато мусиме приняти, же то як раз достоменнiст – наша, лемкiвска, русиньска – є том, на котрiй збудуєме дальшы поколiня. Ту родит нам ся наступний проблем. Лемкiвскы орґанiзациi, а вельо iх уж маме (бiльшых, ци меншых), найчастiйше не знают, або не мают охоты зо собом бесiдувати. Заховуєме ся як пес сусiда – сам не зiм, але i другому не дам. Находиме ся в такым моментi iсториi, же можеме такой вшытко! Хоц сме розсiяны по свiтi, можеме вельо. Лем жебы ся сконсолiдувати, iти разом в єднiй ленii, хоц лем в тых основных справах. Другiй ден форум заповiдал ся шумнi, бо коли не все сходиме ся в, як тото зовут денекотры, полiтычных справах, та темы языка, шкiльництва, ци масс-медиiв, здавало бы ся, барже нам близкы. Ту одраз зачудуваня, же тоты темы не притягнули вельо люди. З округлого стола остал лем столичок. Хоц треба подякувати тым, што пришли, та правдиве форум вымагат кворум. Не чудує мя, же по першым дни, де фреквенция была i так ненайбiльша, на другiй пришла уж лем мала групка. Не было ани тых, што найчастiйше повторювали „Чом нас так мало?”. Специфiка форум, на якым пiдниманы сут направду тяжкы темы, вымагат з єдной страны глубокого заанґажуваня в проблемы, охоты жебы iх пiднимати i розвязати, а з другой – бодай лем спомненой присутности. Не чудуйте ся, же в статi не вымiнил єм ани єдного назвиска, лем так якоси – штубачнi i анонiмово – прiбую вшыткы грiхы i провины звалити на вшыткых. Знам, же трудно ся бесiдує, коли каждий думат, же „моє є наймойше”. Кєд не можеме выпрацувати спiльного становиска, та на початок лем си не робме на шкоду – primum non nocere. Примiром най буде деклярация орґанiзаций, якы не хотят партиципувати в  створiню Лемкiвской Iнституциi Культуры пiд мiнiстерияльныма крылами. На початок, то уж вельо. Здає ся мi, же форум вказало де ся находиме днес. Але вказало тiж, над чым мусиме думати i працувати. Позераючы з перспектывы знати–не знати, я выберам тото перше. Не было бы нас, кєд не мали бы сме тисячлiтньой iсториi, традыциi, ня якых будуєме своє ego, але свiта не завоюєме вказуючы му навет найгардшу соломяну стрiху, одреставруваний лайбик, ци чудовий реконструуваний збiйницкiй танец. В моiй опiнii маме што-раз менше часу, а дорога до сучасности ся ден-по-ден выдолжат. Чекаючы на наступне форум, звiдам лем, камо грядеши лемкiвска спiльното? 178


Трясти, потрясати... жебы ся карало по нашому Зас празднуваня i целебруваня в Краковi (oтрясины I рока лемкiвской фiлолоґii i Концерт лемкiвскых творцiв дедикуваний Оленi Дуць-Файфер з нагоды габiлiтациi)

Марта Ватраль i Анна Масляна Што можна зробити як ся має групу полных жытя, хотячых робити великы дiла i креатывных студендiв першого рока, пару актывных студенток третього рока, невельо гроши i кус вiльного часу? Можна зробити велику лемкiвску iмпрезу i пак барз добрi ся на нiй бавити. Спiвы, гулянкы i сваволi сут очывидном консенквенцийом такых подiй. I хоцкi, щыро повiсти, за барз сме в Бакалажи не гуляли, то нихто не скiнчыл вечера сфрустрований. 15 грудня в клюбi Бакалаж в  Краковi празднували сме двi важны для лемкiвского академiцкого свiта нагоды – Отрясины студентiв першого рока i оборону габилiтациi нашой Менторкы – (уж правi) професор Олены ДуцьФайфер. Отрасинову част той подii повели пишучы тоту статю – Марта Ватраль i  Анна Масляна (офiцийнi – студенткы третього рока росийской фiлолоґii з лемкiвскым языком, приватнi – великы любителькы лемкiвской культуры i  Лемкiв взагалi). Отрясины были претекстом до того, жебы познати i привитати новых студентiв нашой фiлолоґii. I познали сме iх з найлiпшой стороны. Вказали нам, же мают великє почутя гумору i  гарду лемкiвску вымову. Коли рецитували канонiчний в нашым лемкiвскым середовиску вершык Петра Мурянки А  я знам азбуку, было видно, же не єдному абсольвентови сылза ся в оку закрутила, як собi припомнул о своiх молодых студентскых часах. Вказали тiж як свобiдно потрафлят в лемкiвскым языку творити. З нашом невеликом помiчю выдумали iсторию дiда (дiда барз дла нас Лемкiв – студентiв значучого, бо героя наступного важного вершыка Сiдил дiдо на порозi), котра скоро приняла конвенцию смутной баллады о любови, здрадi i палюнцi. Жаль бы было не зацитувати хоц пару стрiчок той спiванкы: На Лемковинi, в краснiй долинi, жыл собi дiдо, жыла Лемкынi.

179


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania

Сiдил дiдо на порозi, курил собi файку, пришла бiда, взяла дiда, ани раз не лайкнул. В хыжи мешкали, ся любували. Дiти не мали, хоц прiбували. Сiдил дiдо... Раз вертат домiв, чує дыханя, його Лемкыня, цiлує Ваня. Сiдил дiдо... Дiдо не вiрит, бортачку бере, з хыжы вышмарил, iд-ле в холере! Сiдил дiдо... Дiдо жалiє, палюнку лiє. Ваньо ся тiшыт, же iщы жыє.

Не была то єдина демонстрация вершотворчых талантiв. Жебы передставити нашых молодшых камаратiв, напсали сме про каждого коротiцькiй вершык. Iнспiрацийом для нас были спiльны занятя, на котрых дознали сме ся барз iнтересуючых рiчы про новых студентiв. I так напримiр вказало ся, же сут такы, котры курят е-файку, ходят в кратку на лемкiвскiй, не любят iмен на три буквы, все бесiдуют мягкє ся, не роблят домашнiх задач. Але бесiдували не лем про своi ґанчы. Охочо оповiдали тiж о своiх пасиях. Неє гев мiсця на прикликаня вшыткых вершыкiв. Не о нас як поетесы прецiн ходит, лем о студентiв першого рока, з  котрых каждий є великом iндивiдуальнiстю. Вартат вымiнити iх гарды лемкiвскы мена, котры достали, як вшыткы студенты нашой фiлолоґii, на першых занятях з лемкiвского языка. I так сут: Настка, Дорка, Анна, Магда, Ганця, Катруся, Фрозка, Михал, Магдалина, Афiя, Текля, Савехта, Ваньо. Дозволиме собi зацитувати лем єден вершык, з котрого сме особливi горды:

180


Đĺöĺíçči i ńďđŕâîçäŕí˙ • Recenzje i sprawozdania Настцi ся уж здає, же вшыткы языкы знає. На лемкiвскiй в кратку ходит, а як барз собi тым шкодит, дознат ся, Миленька, коли влюбит ся в Лемка.

Очывидно, найважнiйшым пунктом отрясинового рытуалу было пасуваня на студентiв. Але вказаня своiх талантiв i креатывности не было выстарчаюче, жебы доступити того вырiжнiня. Студенты мусiли зложыти офiцийне приречыня. Прирiкали медже iнчыма, же будут ся вчыти лемкiвского языка днями i ночами, же што найменше три годины деннi будут слухати радила лем.фм, же своiм дiтям будут чытати лемкiвскы байкы. Не треба хыбаль пiдкрисляти, же зобовязали ся до того з великом охотом. Част отрясинова закiнчыла ся прикликаном скорше спiванком о дiдi сiдячым на порозi. Пак, спiваючо, прешли сме до наступной части вечера – Концерту. Конферансєрку вели правдивы професийоналiсты: Петро Мурянка i Юлия Дошна. А  грали i спiвали, окрем вымiненых Петра Мурянкi i Юлиi Дошны: Боґуслава Тарасєвiч, Роман Гавран, Сусанна, Лiлiанна Слiвiньска, Ксеня Онишканич, Мiцне Зiля, Гудаци. При такых артыстах не дало ся спокiйнi сiдити. Вартат пiдкрислити, же Мiцне Зiля як новопокликаний ансамбль мал свiй дебют того вечера. Был то особливий концерт, бо явил ся як ґратуляциi i подякуваня зложене на рукы професор Дуць-Файфер. А же было за што дякувати i было чого ґратулювати, то стрiча тырвала барз долго i, як уж то быват з  лемкiвскыма стрiчами, закiнчыла ся спiльным спiваньом.


Запискы про авторiв Наталия Горбаль – учениця III клясы I Загальноосвiтного Лiцею в  Ґорлицях, актывнi беруча участ в лемкiвскых культуральных акциях. Талька Яґусь – абсольвентка полонiстыкы Ягайлоньского Унiверситету, любителька лемкiвской культуры, спiлучастничка культуровых дiянь студентiв росийской фiлолоґii з русиньско-лемкiвскым языком. Катруся Карольчук – бывша студентка росийской фiлолоґii з русиньско -лемкiвскым языком. Анджей Кашлей – др iсториi, архiвiста, працiвник Народовой Бiблiотекы в Варшавi. Занимат ся церковныма рукописами. Опубликувал: Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu; Dzieje Kodeksu supraskiegо; Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce: katalog (разом з Є. i А. Наумов). Павло Роберт Магочiй – професор iсториi, шеф Кафедры Украiнiстыкы Торонтоньского Унiверситету, де окрем украiнознавчых дослiджынь, публикує вельо прац посвяченых iсториi i сучасности Русинiв Карпатскых. Зредаґувал м. iн. Encyclopedia of Rusyn History and Culture, єст автором прац: Historical Atlas of Central Europe (History of East Central Europe; Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America; Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848-1948; Galicia: A  Multicultured land. Єст єдном з найбарже знаных во свiтi персон русиньского руху народового. Магда Мацьонґ – студентка III рока росийской фiлолоґii з русиньско-лемкiвскым языком. Магдалина Стец – студентка III рока росийской фiлолоґii з русиньско -лемкiвскым языком. Дамiян Трохановскiй – колишнiй студент лемкiвской фiлолоґii, абсольвент росийской фiлолоґii, студент європеiстыкы Варшавского Унiверситету, спiлпрацiвник лемкiвского двомiсячника „Бесiда”, редактор лемкiвского iнтернетового радилa ЛЕМ.ФМ. Петро Трохановскiй (Мурянка) — лемкiвскiй поета, перекладач. Головний креатор лемкiвского етнiчного руху. Головний редактор лемкiвского двомiсячника „Бесiда”, автор i  редактор вельох лемкiвскых публикаций, музык, спiвак, пенсiонуваний учытель лемкiвского языка, єден з найбарже знаных в свiтi сучаснi жыючых Лемкiв.

183


Notatki o autorach Natalia Horbal – uczennica III klasy I LO w Gorlicach, aktywna uczestniczka różnych łemkowskich akcji kulturalnych. Natalia Jaguś (Talka) – absolwentka polonistyki UJ, miłośniczka kultury łemkowskiej, współuczestniczka i  współkreatorka działań kulturalnych studentów filologii rosyjskiej z językiem rusińsko-łemkowskim. Katarzyna Karolczuk (Katrusia) – była studentka filologii rosyjskiej z  językiem rusińsko-łemkowskim. Andrzej Kaszlej – dr historii, archiwista, pracownik Biblioteki Narodowej w Warszawie. Zajmuje się rękopisami cerkiewnymi. Opublikował m.in.: Inwentarz rękopisów Biblioteki Kapituły Greckokatolickiej w Przemyślu; Dzieje Kodeksu supraskiegо; Rękopisy cerkiewnosłowiańskie w Polsce: katalog (wspólnie z E i A. Naumow). Paul Roberrt Magocsi – profesor historii, szef Katedry Studiów Ukrainoznawczych na Uniwersytecie w  Toronto, gdzie oprócz badań ukrainoznawczych prowadzi też badania rusinoznawcze, czego efektem jest wiele publikacji poświęconych historii i współczesności Rusinów Karpackich. Zredagował m. in. Encyclopedia of Rusyn History and Culture. Jest autorem wielu gruntownych prac: Historical Atlas of Central Europe (History of East Central Europe; Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America; Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848–1948; Galicia: A Multicultured land. Jest jedną z najbardziej znanych w świeciе postaci rusińskiego ruchu narodowego. Magdalena Maciąg (Mahda) – studentka III roku filologii rosyjskiej z językiem rusińsko-łemkowskim. Magdalena Stec (Mahdalyna) – studentka III roku filologii rosyjskiej z  językiem rusińsko-łemkowskim. Damian Trochanowski – były student filologii rosyjskiej z językiem rusińsko-łemkowskim, absolwent filologii rosyjskiej, student Europeistyki Uniwersytetu Warszawskiego, redaktor łemkowskiego dwumiesięcznika „Besida”, redaktor łemkowskiego radia internetowego LEM.FM. Piotr Trochanowski – łemkowski poeta, czołowy kreator łemkowskiego ruchu etnicznego, redaktor naczelny dwumiesięcznika „Besida”, autor i  redaktor wielu publikacji łemkowskich, muzyk, pieśniarz, emerytowany nauczyciel języka łemkowskiego, jeden z najbardziej znanych w świecie współcześnie żyjących Łemków.


ĐÓCĘA ÁÓĐCA

ISSN 1896-222X

Profile for lem.fm

Річник Руской Бурсы 2012  

Річник Руской Бурсы 2012  

Profile for lem.fm
Advertisement