Старченко Наталя | Українські світи Речі посполитої

Page 1

Наталя Старченко Українські світи Речі Посполитої

P

Наталя Старченко

Українські світи ечі Посполитої Історії про історію

Laurus



Наталя Старченко

Українські світи Речі Посполитої Історії про історію

Київ Laurus 2021


УДК 94(477)“1569/1648”(08.027.3) С 7 Старченко Н. П. С 7 Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію. Київ : Laurus, 2021. 616 с.: іл. ISBN 978-617-7313-63-1 Мало є національних історій, в яких би власну еліту так затято виставляли за двері. Шляхті в «єдино правильному» українському минулому — виключно героїчному козацькому та знедоленому селянському — місця довгий час не знаходилося. А коли її присутність все ж помітили, далі як трохи за поріг особливо й не пустили. Відтак прийнявши спадок по ній — замки, церкви, книжки, академії, цінності — ми практично не знаємо, чим і як на щодень жили ті люди. Тож ця книжка — пропозиція знайомства з українською шляхтою, але на трохи незвичний спосіб, через розказування бувальщин із її життя, де вона постає не лише в парадному кунтуші, а різною — інколи в цілком пошарпаній домашній вдяганці. Це 105 історій про те, ким ті люди себе уважали, як сварилися та мирилися, як закохувалися та одружувалися, як затято відстоювали своє в суді та яким був той суд, врешті — були вони статистами й глядачами в історії, а чи її творцями, впертими й наполегливими у відстоюванні та розбудові свого. Вони напевно вас здивують, надто неподібними до нас постають ці наші предки зі сторінок джерел. Авторка, яка багато років провела в архіві за читанням судових книг, теж не раз їм дивувалася. А водночас вона вірить, що ви їх приймете, бо вони — велика частина нашого минулого. А можливо й полюбите, як любить їх вона. УДК 94(477)“1569/1648”(08.027.3)

ISBN 978-617-7313-63-1

© Наталя Старченко, текст, 2021 © Видавництво «Laurus», 2021


Ярославі Стрісі з любов’ю і вдячністю


Зміст

Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію........................................ 9 Про українську історію. Вступні завваги........................................................... 12 Шукачі істини в зачарованому колі або як працює історик.............................. 21

І У ПОШУКАХ ВЛАСНОГО ІМЕНІ

4

1 Історик усередині історії. Початок............................................................. 31 2 Чи було Велике князівство Литовське «руським Едемом»?...................... 36 3 Приєднатися з правами чи приєднатися до прав..................................... 43 4 Присягнути королю та Короні................................................................... 48 5 Про князів як ознаку суверенності............................................................ 50 6 Про бонуси для новоприєднаної шляхти................................................... 56 7 Про мову без брому в привілеї й поза ним................................................ 60 8 Своє право................................................................................................... 68 9 Адвокати розмірковують про зв’язок Волині та Польського королівства.................................................................................................. 73 10 Хто є державою?.......................................................................................... 76 11 Потреба в імені............................................................................................ 80 12 Унія як загроза для «свого» права.............................................................. 84 13 Шляхта боронить свободу віровизнання на сеймиках і сеймах................ 87 14 Шляхта за підтримки козаків домагається визнання Православної церкви.................................................................................. 94 15 Ім’я вимовлене й обґрунтоване................................................................ 102 16 Пошуки місця на мапі.............................................................................. 106 17 У пошуках дефініції: поліконфесійний «руський народ» Мелетія Смотрицького ............................................................................ 109 18 «Своє місце» в Речі Посполитій .............................................................. 113 19 Політичний руський народ...................................................................... 116 20 Адам Кисіль захищає князівські титули.................................................. 119 21 Про ідентичність. Прописка.................................................................... 122


22 Прописка та пам’ять................................................................................. 125 23 Цеглинки ідентичності............................................................................. 128

ІІ ШЛЯХЕТСЬКЕ ПОВСЯКДЕННЯ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І «СПОКОЄМ ПОСПОЛИТИМ» 24 Кримінальне читво, або судові джерела як непевний свідок.................. 135 25 Викривлене дзеркало шляхетської спільноти, або про силу випадковості в ремеслі історика............................................................... 139 26 Читаючи позов: князь Корецький вершить «безбожний» суд................ 146 27 Про першу українську поетку .................................................................. 154 28 Про шляхетську честь (продовження).................................................... 157 29 Про князівську репутацію (закінчення).................................................. 163 30 Про владу як авторитет (справа про поєдинок)...................................... 167 31 Про владу як авторитет (про пана і слугу)............................................... 171 32 Про владу як авторитет (скільки суспільство пам’ятає)......................... 174 33 Примирення ............................................................................................. 177 34 Інший як чужий. Пашко Єдун проти Менделя Тройника..................... 182 35 Бажаний мир versus криваві наклепи ...................................................... 187 36 Інший як свій ........................................................................................... 192 37 «Інший» свій versus інший чужий ........................................................... 196 38 Хто винен або ціна конфлікту ................................................................. 203 39 Рівні в присязі .......................................................................................... 205 40 Євреї та Церква ........................................................................................ 207 41 Що «сказали» в суді герої банальної волинської історії?........................ 212 42 Про простолюд, шляхту й честь .............................................................. 217 43 Про підданого злодія, панський суд та звичай «ставити шапку»............ 222 44 Про одповідь ............................................................................................ 228 45 Цидули одповідні ..................................................................................... 233 46 Про поєдинок ........................................................................................... 238 47 Ритуал поєдинку ...................................................................................... 243 48 Про поєдинки в судовій господі .............................................................. 248

IІІ ШЛЯХЕТСЬКА РОДИНА В ІНТЕР’ЄРІ 49 Обрати приятеля ...................................................................................... 257 50 Знайти наречену ....................................................................................... 262

5


51 Домовитися про шлюб ............................................................................. 266 52 Заручини ................................................................................................... 271 53 Витівки серця ........................................................................................... 275 54 Весілля ...................................................................................................... 277 55 Як шляхтичі посварилися через настанову — «добра жона до жодної доброї речі не є мужеві перешкодою».......................................... 283 56 Шлюб як правильний розрахунок ........................................................... 289 57 Дружина як «приятель і товариш» ........................................................... 293 58 Суд: дружина під владою чоловіка .......................................................... 298 59 Шлюб як незбіг очікувань ....................................................................... 303 60 Підступний чоловік ................................................................................. 308 61 Нещасний випадок чи підступний ніж ................................................... 313 62 Слуги та челядь: співучасники чи жертви? (продовження).................... 321 63 Свідки: ті, хто чули (закінчення)............................................................. 327 64 Вдовині небеса ......................................................................................... 330 65 Ще трохи про жіночу свободу та чоловічу владу.................................... 336

ІV НАГЛЯДАТИ НЕ КАРАЮЧИ. СУДОВЕ ПОВСЯКДЕННЯ

6

66 Скарги ...................................................................................................... 343 67 Дорогою до суду: свідчення возного ....................................................... 348 68 Василь Гулевич проти возного Захарія Гуляльницького........................ 352 69 Вручити позов. Ціна ризиків ................................................................... 358 70 Перед дверима суду .................................................................................. 363 71 Перед судом. Що обмежувало суддівську сваволю?............................... 367 72 Судовий процес ........................................................................................ 372 73 Справа кримінальна — кривда проста .................................................... 376 74 Наїзди: кримінальні й прості ................................................................... 382 75 Вбивства кримінальні та інші .................................................................. 388 76 Як і чому уникали покарання за вбивство у XVI столітті........................ 394 77 Вміння переконати: судові контроверсії................................................. 400 78 Присяга .................................................................................................... 404 79 Ця дивна шкрутинія ................................................................................. 410 80 Про народження в’язниці ........................................................................ 417 81 Написати декрет ....................................................................................... 424 82 Хабарництво чи вдячність ....................................................................... 428 83 Тонка межа справедливості ..................................................................... 435 84 Чим можна було образити короля в Речі Посполитій?.......................... 443


V ЯК КОРОЛЯ ОБИРАЛИ

85 В очікуванні апокаліпсису ....................................................................... 451 86 Тяжкий початок ....................................................................................... 455 87 Шляхта говорить ...................................................................................... 460 88 «Страшна» конвокація проголошує акт релігійного миру...................... 466 89 Кандидати на трон, або чим подобався шляхті московський цар.......... 471 90 Виборчі технології .................................................................................... 477 91 Генріхові артикули ................................................................................... 482 92 Український слід у Генріхових артикулах............................................... 485 93 Генріх Валуа на троні Речі Посполитої................................................... 488 94 Про репутацію Генріха в історії, або яку історію ми читаємо................ 496 95 Славні волиняни беруть справедливість у свої руки............................... 501 96 Річ Посполита воєводства Волинського в обороні порядку. Продовження............................................................................................ 507 97 Про владну ієрархію на Волині. Закінчення............................................ 512 98 З королем чи без нього ............................................................................. 515 99 Два обранці на один трон ........................................................................ 521 100 Як загинув Самійло Зборовський ........................................................... 528 101 Страта Самійла Зборовського як каталізатор кризи в державі............... 535 102 Нещасливі наслідки кризи: від вироку Зборовського до елекційного поля...................................................................................... 542 103 На порозі громадянської війни ............................................................... 549 104 Як порозумітися після громадянської війни........................................... 555 105 1632 рік: легкий вибір — важкі питання .................................................. 562 Майбутнє минуле: історія оптимістична......................................................... 570 Мапа Речі Посполитою, 1619........................................................................... 584 Мапа Руських воєводств Речі Посполитої, 1648.............................................. 586 «Законні» ціни................................................................................................... 588 Словник історичних понять і реалій................................................................ 590 Авторка рекомендує.......................................................................................... 604 Список ілюстрацій............................................................................................ 608

7



УКРАЇНСЬКІ СВІТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. ІСТОРІЇ ПРО ІСТОРІЮ

Найприємніше

К

оли книжку завершено, найприємніший момент — подякувати всім, хто так чи так причетний до її постання. Передусім моя безмежна вдячність — доньці Ярославі Стрісі, яка подолала зі мною п’ять місяців захопливої роботи, час од часу критикуючи, але значно частіше з великою любов’ю мотивуючи й підбадьорюючи. Саме їй присвячено цю книжку. Я також вдячна Максимові Стрісі, який давно заохочував мене до писання популярного варіанту моїх досліджень, переконуючи, що це цікаво й потрібно ширшому загалові, аніж вузьке коло фахівців. Професорці Наталі Миколаївні Яковенко дякую за безмежне терпіння, адже їй довелося мало не щовечора вислуховувати мої спов­ нені ентузіазму розповіді про роботу над книжкою та чергові осяяння. Врешті дякую своїм колегам‑ранньомодерникам, від яких сподівалася строгої критики, а отримала неймовірну підтримку. Насамперед Лесі Довгій, Олексієві Сокирку, Наталі Білоус, Юрієві Волошину, Андрієві Радаману, Андрієві Заяцю, Оксані Карліній, Оксані й Олексієві Вінниченкам, Тетяні Гошко, Леонідові Тимошенку, Тетяні Григор’євій, Мар’яні Долинській та багатьом іншим. Їхні схвальні відгуки для мене були дуже важливі. На окремі слова подяки заслуговує мій колега Ігор Тесленко, який перший прочитав увесь текст і висловив свої слушні й цінні мені міркування. Глибока вдячність — авдиторії читачів моєї фейсбук‑сторінки. Тим, хто коментував, дискутував, запитував, висловлював сумніви, дякував, поширював дописи, заохочував бажанням потримати в руках книжку з усіма текстами вкупі, чи просто вподобав, засвідчуючи свій інтерес. Одне слово — усім, хто підігрівав моє завзяття й не давав йому згаснути. Це була дуже азартна праця — пошуки історій, через які можна якнайповніше представити іншу культуру. Я багато чому навчилася, багато 9


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

чого збагнула. Передусім тому, що цей жанр вимагав дещо інших запитань, аніж зазвичай ставить перед собою дослідник. На жаль, не можу перерахувати всіх, хто так чи так долучився до постання книжки, тому спробую згадати тих, чия увага, питання та коментарі на різних етапах були для мене важливими. Подаю так, як вони фігурують у фейсбуці: Таня Адамус, Тетяна Балабушевич, Микола Бендюк, Вікторія Білик, Світлана Боярчук, Лариса Васильченко, Веретельник Стефанова, Ольга Воробйова, Алексей Гедеонов, Надія Гончаренко, Борис Гринев, Дмитро Десятерик, Юлія Джугастрянська, Олена Дзюба, Теодор Дяків, Тетяна Євсєєва, Олександр Євтух, Ян Запольскі, Юлия Захарчук, Лариса Івшина, Галина Калашник, Анастасія Канівець, Іван Капітонов, Тетяна Качановська, Михайло Кірсенко, Ия Кива, Діана Клочко, Валентин Колонтай, Сергій Кочмарський, Павло Кравчук, Тетяна Кузик, Роман Кушнарьов, Олександр Лупанов, Віталій Ляска, Олег Мальченко, Тетяна Могила, Віктор Мойсієнко, Ірина Музика, Сергій Навроцький, Михайло Назаренко, Олександр Одрін, Євген Пелех, Ігор Стахійович Полховський, Микола Миколайович Попелуха, Людмила Посохова, Елена Придувалова, Оксана Прокоп’юк, Василек Пузиков, Володимир Рисенко, Андрій Салюк, Іван Семесюк, Тетяна Сергієнко, Сергій Синюк, Дмитро Сікорський, Віталій Скальський, Анатолій Скінтей, Данило Стаценко, Євген Тичук, Марина Ткачук, Олена Третякова, Ірина Троскот, Любовь Филенко, Оксана Цюпа, Марія Чадюк, Юрий Черняк, Василь Шандро, Руслан Шеремета, Тарас Шумейко, Тетяна Ягиш, Dmitry Agafonov, Oleksandr Alfyorov, Olga Antonova, Volodymyr Arenev, Kanstantsin Artsiomenka, Liliya Berezhnaya, Vladyslav Bezpalko, Iryna Bilas, Olena Biriulina, Zoya Biryukova, Stepan Blinder, Bochkovska Valentyna, Nataliya Bondar, Olexander Bozhko, Herman Breger, Maria Bystraya, Vitalii Chepynoga, Kateryna Demchuk, Oleh Demchuk, Lesia Demska, Kato Despati, Hanna Dydyk‑Meush, Oksana Dziuba, Olena Dziuba, Gennady Fesan, Helg Forester, Elena Finberg, Oksana Forostyna, Algirdas Gaidukas, Gorozhenko Anna, Vladyslaw Grybows’kyi, Sergiy Gryshko, Władysław Gułewycz, Nadejda Hijnyak, Ola Hnatiuk, Holyk Roman, Wolodymyr Hucul, Bohdan Hud, Oles Ilchenko, Olesia Isaiuk, Ludmila Ivanova, Nadia Khalak, Vasyl Khomiak, Oksana Kis, Svetlana Klimova, Kateryna Kobchenko, Vitaliy Kolomiets, Taras Kompanichenko, Inga Kononenko, Olena Konoval, Oksana Kosmina, Oleh Kotsyuba, Katarzyna Kotyńska, Oleksandra Koval, Nadija Kravchenko, Myroslava Kryshtalovych, Jacek Kurczewski, Julia Kysla, Dmytro Levus, Mykhaylo Losytskyy, Svyatoslav Lyho, Lesya Lysenko, Oleksandr Malyshev, Anton Mashkin, Lyudmila Mihaylova, Momryk Anatoliy, Oksana

10


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

Muratova, Tatiana Nekriach, Tatyana Oparina, Mykola Orekhovsky, Ivanka Papa, Yaroslav Pavlyshynets, Myroslava Pinkovs’ka, Elena Plaksina, Hanna Polyak, Irena Pogorzelska, Olga Posunko, Svitlana Potapenko, Mariia Prokopenko, Olena Radzivill, Repan Oleg, Olga Riznychenko, Olena Romanova, Roman Romanow, Oleksii Rudenko, Serhii Rudenko, Jurij Rudnicki, Petro Sambatas, Angela Savchenko, Olexander Severyn, Serge Shamen, Sherman Hanna, Vasyl Shevchenko, Inga Shpiegel, Andrej Shpirt, Lena Skorbyaschenskaya, Olha Skorokhod, Natallia Slizh, Natalia Sokolova, Dariya Syroyid, Oleksa Taldenko, Liudmyla Taran, Tin‑tina Antonina, Valentyna Telychenko, Volodymyr Tkachuk, Mihail Videyko, Dmytro Vortman, Mykola Yakovenko, Yuri Yankovski, Serhy Yekelchyk, Oksana Yurkova, Leonid Zaszkilniak, Larysa Zherebtsova, Tetyana Zemerova.

Я також глибоко вдячна людям, які мій текст допомогли перетворити на книжку. Для мене було щастям працювати з неймовірним редактором Богданом Завітієм, який з віртуозністю чарівника на моє «а добре було би» знаходив у глибинах інтернету саме ту ілюстрацію, що найбільше пасувала до того чи того есею. Втіха для читацького ока — це його майстерність. Водночас він разом із Тетяною Ватажишиною старанно й делікатно поправляли мої мовні хиби. Я дякую Денисові Піорку, який майстерно зводив докупи текст і картинки, пильнуючи якості й симетрії. Насамкінець слова вдячності належаться Поліні Лавровій та її гостинному видавництву «Laurus», а також випусковій редакторці Галині Любчич, з якими мене єднає давня дружба.

11


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

Про українську історію. Вступні завваги Я належу до тих людей, чия натура в непевні життєві моменти вперто диктує: треба щось робити. Тож перша оповідка з цієї книжки з’явилася на моїй фейсбук‑сторінці 15 березня 2020 року — у перший день карантину. Це була спроба розважити себе і друзів історією, деталі якої зай­ мали мене останні два роки. Та найголовніше — ця історія сповнювала мене невимовною гордістю за наших предків, які в безнадійній, здавалося б, ситуації зуміли вибороти для себе та свого майбутнього тривкий ґрунт під ногами. Геть несподівано допис здобув шалену популярність як для скромного історика, що звик писати для вузького кола колег. Це засвідчило потребу в таких текстах і сповнило ентузіазмом продов­ жувати. Відтак мало не щодня на моїй сторінці почали з’являтися нові історійки, а друзі писали в коментарях, що чекають на них як на вже звичну порцію маленької радості в сірих карантинних буднях. Це стало для мене захопливим квестом, адже сам формат допису в соцмережі вимагав невеликого обсягу (донька категорично заявила — не більш ніж дві сторінки), відносно завершеного сюжету, бо читач міг з’являтися нерегулярно або приєднатися на пізнішому етапі, найголов­ ніше ж — історійка мала бути цікавою людям із різним рівнем історичних знань. Звісно, не всього вдалося дотриматися: оповідки ближче до кінця розрослися до шести сторінок, історійки укладалися в серії, з яких поставали розділи майбутньої книжки, сюжети інколи дробилися на дві‑три частини. Незмінною, проте, залишалася засада: допис мав читатися як story, як пригода, оповідка під «випити каву». Вдавалося, очевидно, по‑різному, але авторський намір щоразу був саме таким. Іноді чинив спротив матеріал, часом починав домінувати професійний досвід історика, вимагаючи письма за певними правилами. Але за відступами стежив мій строгий критик Ярослава Стріха, щоразу нагадуючи: «Ти не пишеш ані підручника, ані наукової розвідки, а передусім — цікаву історію». Ярослава у цьому знає толк, вона ж бо змалечку була слухачкою моїх оповідок; це для неї князі Санґушки були на кшталт Тома Сойєра. Кількість текстиків розросталася, з’являлися нові читачі, які проґавили 12


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

початок, «старих» я періодично відсилала до раніше прочитаного, тож врешті‑решт настійливо почали лунати голоси про потребу зібрати історії докупи. Так постала ця книжка — із бажання розважити й розважитися. Однак дослідник тут ані на йоту не поступався оповідачеві. Всі історійки взято із джерел — головно архівних, виявлених під час моїх багаторічних пошуків; пояснення ж та інтерпретації — результат інтенсивної наукової роботи. Кожна історія — із найулюбленішого, що захоплювало, розважало, викликало подив, змушувало дошукуватися прихованого сенсу. Кожен, хто «живе» в минулому, знає: якщо ти «перечепився» через якусь незвичну деталь у джерелі — будь уважний, вона бо може стати тобі містком до розуміння Іншого: іншого часу, іншої культури, інших людей із геть іншими уявленнями та цінностями. Саме з таких сюжетів й укладено цю книжку. Починається моя історія від події, що її донедавна зображувано в українському історичному ґранднаративі чи не всуціль у чорних барвах, — Люблінської унії 1569 року. На сеймі тоді постала нова держава — Річ Посполита Двох Народів — федерація Польського королівства (чи, як тоді казали, Корони Польської) і Великого князівства Литовського. Три воєводства — Київське, Волинське та Брацлавське — було вилучено із Князівства та приєднано до Корони, натомість вони отримали привілеї як гарантію своєї окремішності, гарантованої присягою короля. Перший розділ книжки я назвала «У пошуках власного імені», адже він складається з історій про те, як на підставі Люблінських привілеїв шляхта цих теренів починає усвідомлювати себе окремим «руським народом», політичним членом співдружності інших «двох народів» Республіки (буквальний переклад Речі Посполитої та її друга назва) — польського й литовського. Знайшлося тут місце й для розмови про те, на чому трималася єдність усіх українських воєводств — Київського, Волинського, Брацлавського, Руського, Подільського та Белзького. Отож головний герой усіх моїх історій, якими б тематично різними вони не були, — це шляхта, що жила на теренах сучасної України, а на той час — Русі в межах Речі Посполитої. Себто ті, хто формував кістяк «народу руського», адже саме шляхта була станом, що безпосередньо творив Республіку й нарівні з королем міг сказати: «Держава — це ми». Шляхту становили вільні, здебільшого спадкові, землевласники‑рицарі, які зобов’язані були «служити шаблею» та платити до королівської скарбниці податок зі своїх маєтків (два гроші з лану). Отримати шляхетство особа із простолюду могла лише за особисті заслуги, зазвичай військові, від короля й за згодою сейму. 13


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

З легкої руки істориків для багатьох українців шляхта досі не асоціюється зі «своїм» минулим. Хай і українського походження, шляхтич — радше антигерой української історії, зрадник свого народу й запроданець. Однак чи ці уявлення справді базуються на реаліях минулого, а чи таки є стереотипами, сконструйованими геть згодом — за цілком інших часу й обставин? Поставмо собі спочатку на позір просте запитання: кого зрадила шляхта, яка вважала себе політичним руським народом — зі своїм давнім князівським минулим, власними правами, мовою й територією — в державі, де мала всі громадянські права і яку вважала своєю вітчизною? Та сама шляхта, що на сеймі, найвищому політичному форумі Речі Посполитої, заявляла про себе 1641 року вустами майбутнього київського воєводи Адама Киселя: «Ми приєдналися до нашої спільної вітчизни не як до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами й почестями». З другого боку, ким були козаки, які підняли повстання 1648‑го, та чого саме вони домагалися? Основу цієї соціальної групи, що добувала свій хліб шаблею, становив отой найнижчий прошарок бояр‑земле­ власників на службі великого князя литовського, які не зуміли на сере­ дину XVI століття закріпити за собою шляхетський статус. Його активно поповнила дрібна, ба — навіть середньозаможна шляхта, коли козацьку службу на послугах короля та Речі Посполитої почали оплачувати з державної скарбниці. Яка ідентичність домінувала серед тих, хто був шляхтичем із народження та водночас козаком «із фаху» — велике запитання, на яке доведеться відповідати, наскільки дозволять джерела. А ще ж у козацьких лавах опинялися шукачі пригод і щасливої долі з різних куточків Речі Посполитої та з‑поза неї. Очільниками козаків у різний час ставали представники найзначніших родин держави. Збільшення реєстру, а отже й легального становища та платні, а також визнання станових прав, подібних до шляхетських, — ось головні вимоги козаків упродовж 1620–1630‑х років. Виринає, щоправда, й релігійний чинник: православне духовенство активно долучається до творення ідентичності козацтва як чи не єдиного захисника Церкви. Чи йшлося козакам про створення окремої від Речі Посполитої держави? Джерела таких мотивів на початку козацького повстання не фіксують. Ідея народу та самостійної держави не дається в Одкровенні (наші майже тридцятирічні метання нам у поміч). Зазвичай це складний продукт зусиль кількох поколінь. Очевидно, різними були стежки й мотиви шляхти, яка опинилася в лавах повстанців. Хтось таким чином рятував життя (своє і своєї родини) та свій дім, на відміну від тих, хто назавжди змушений був його покинути, як‑от та чернігівська шляхта, що на заході Волині збиралася 14


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

на сеймики, символічно стверджуючи існування шляхетської корпорації назавжди звіяного війною Чернігівського воєводства. Хтось скористався з лихоліття, щоб вибудувати свої життєві стратегії в нових умовах, у когось козацький складник ідентичності брав гору над шляхетським. Своїх дослідників іще очікує детальний аналіз людей, котрі оточували Богдана Хмельницького «яко вольного та значного шляхти руської сина». А саме так охарактеризує гетьмана, чиє ім’я буде пов’язане з народженням козацької держави, буквально в першому ж реченні свого літопису, датованого 1720 роком, Самійло Величко. Козаків же він назве «вольним, шляхетським, савроматійським, козако‑руським» народом. Немає сумніву, що козацьку ідеологію сформували ті, хто тримав у голові готову шляхетську матрицю «руського народу» та належав до цієї спільноти з розвиненою політичною культурою. Ці люди, скажімо, добре знали, що володарями в Речі Посполитій не народжуються, а їх обирає весь політичний народ (вони ж бо й самі пройшли школу таких виборів). Знали, що взаємини між королем і шляхтою регулює договір, який складався з довгого переліку зобов’язань переможця електоральних змагань. Король скріплював ці умови своєю присягою. Якщо ж він їх порушував, піддані мали право на спротив. Недарма ж концепт Великого князівства Руського як третього складника Речі Посполитої належав шляхтичеві Юрієві Немиричу, блискучому інтелектуалові з європейською освітою. Відтак козаки (ким би вони не були) монополізували назву «руський народ», а часто й «руський шляхетський народ», та протиставили себе «ляхам» (ким би ті насправді не були). Коли виникає ця формула «козаки versus ляхи», в яких контекстах вона уживається та що криється за поняттям «лях» — іще одне недосліджене питання. Очевидно, що воно — багатофункціональне, де етнічне «поляк» є лиш одним із кількох і, схоже, не домінантним значенням. А от «ляхи» як шляхтичі, на місце яких претендували козаки, — таки було доволі поширеним. Проте й у цьому разі до «ляхів» потрапляли не лише католики, протестанти чи уніати, а й, скажімо, православні дідичі Київщини. Тож як не крути, а козацьке повстання розкололо шляхетську руську спільноту, поглинувши її частину, яка і стане елітою майбутньої Гетьманщини. Історія, щоправда, сповнена метаморфоз. По двох десятиліттях Руїни козацька верхівка потроху почне впорядковувати відвойовану в Речі Посполитої територію, вибудовуючи на околиці тепер уже Московської держави, а згодом Російської імперії, козацьку Річ Посполиту, гордо йменуючи себе шляхтою й боронячи своє місце за нових обставин. Масштаб, слід зазначити, був уже геть інший: фінал правління гетьмана Івана Мазепи — блискучої річпосполитської репліки — продемонстрував: розбудова 15


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

цієї держави в умовах народження імперії не має майбутнього. Тим часом реформи 1760‑х останнього гетьмана Кирила Розумовського, що мали повернути в Гетьманщину шляхетську судову систему, свідчать, як міцно була закорінена Річ Посполита у свідомості козацької еліти навіть після столітнього розлучення з нею. Врешті, Литовський статут — правовий кодекс, закріплений за Київським, Волинським і Брацлавським воєводствами Люблінським привілеєм 1569‑го, — діяв на теренах колишньої Гетьманщини до 1840 року (згадаймо колоритну судову мову возного з безсмертної «Наталки‑Полтавки»). Бездержавним періодом в українській історії, отже, можна вважати хіба що інтервал між ліквідацією Малоросійської колегії 1786‑го та проголошенням IV Універсалу Української Центральної Ради 22 січня 1918‑го. Чи є в такому разі середина XVII століття грубою рискою, що стає межею між «їхньою» та «нашою» історією, і чи не варто змінити погляд на українську історію загалом? Хай там як, у Речі Посполитій залишалася вся Правобережна Україна. Але то вже була геть інша Річ Посполита. Після козацьких і шведсько‑московських воєн частина тих фундаментальних цінностей, якими доти так пишалася шляхта, стислася, як шагренева шкіра. 1652 року на сеймі вперше пролунало «не дозволяю». Теоретично кожен шляхтич мав можливість заблокувати будь‑яке сеймове рішення ще від 1505‑го. Однак почуття відповідальності стримувало необмеженій сваволі та забезпечувало існування права вето як запобіжного механізму перед диктатом більшості. Півтора століття вироблялася культура компромісу, де будь‑яке складне політичне рішення мало враховувати інтереси меншості. Недаремно цю традицію було фатально надламано саме під час війни. Заборона же сповідувати аріанство й вигнання його послідовників із держави, згідно з постановою сейму 1658 року, згорнула унікальний для тогочасної Європи проєкт релігійної толерантності, що його змушений був публічно визнати 1632‑го навіть найвищий католицький достойник держави — архієпископ ґнєзненський і примас Ян Венжик, а з ним також і кілька єпископів. Приватні інтереси виступають на перший план там, де ще вчора ставити їх понад суспільним благом уважали би втратою для репутації. Навіть найвищі принципи, прийняті всіма членами суспільства як громадянські домовленості, розпадаються під час воєн: шабля виявляється значно дієвішою за цінності. Після козацької війни апеляція до руськості в Речі Посполитій стає підозрілою, а православ’я ототожнюється із Церквою чужої й ворожої держави (вона й справді невдовзі почне у своїй зовнішній політиці розігрувати карту захисту православних жителів сусідньої Республіки). Однак і тут не все так просто, адже з‑під 16


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

уламків позірно цілком сполонізованої Речі Посполитої в XIX столітті постануть не лише поляки, а й білоруси, литовці, українці. Звідкіля ж бо вони — наші Рильські й Антоновичі? Тепер погляньмо бодай побіжно на те, як сформувався цей «берлінський мур» української історії. Себто — як Річ Посполита стала суто польською, а українці постали як народ поневолених низів, що за допомоги козаків, чий кістяк нібито становили втікачі‑селяни від панського визиску, визволився в середині XVII століття з‑під польського гніту. На «плебеїзації» української історії, що відбувається упродовж XIX століття, істотно позначився романтизм. Він диктував: природна форма держави — один народ зі своїм національним характером, самобутньою культурою та своєю мовою. Сутність його починають шукати у фольклорі та героїзованому минулому. Щойно з’явившися, українська історіографія відмовляється від спадку Речі Посполитої, буцімто геть чужої й ворожої до українців — народної маси. Їй вторує красне письменство, зокрема володарі дум тих, хто тоді читав: Тарас Шевченко через особисті обставини (кріпацтво) та Микола Гоголь, який промовляв уже з цілком імперських позицій. Так само густо замішана на державній ідеології Російської імперії й тогочасна офіційна історіографія. Цей процес завершує історичний ґранднаратив, що постав на зламі XIX–XX століть з‑під пера Михайла Грушевського, — епохальна за масштабом картина буття українського народу від Київської Русі до Руїни по смерті Богдана Хмельницького. Праця Грушевського — інтелектуальний проєкт легітимації українців як спільноти, що виникла в сиву давнину, безперервно існувала, зокрема й у чужих державах, однак прагнула до усамостійнення. Щоб поєднати різні історії українських теренів в один безперервний потік, треба було знайти стрижень, на який би нанизалися фрагменти минувшини. Історик декларує, що писатиме не політичну (нелінійну) історію, а історію «народу», «маси народної», яка, потрапляючи в залежність від чужих держав, веде постійну боротьбу за своє визволення. Тож увагу фокусує передусім на низці повстань під проводом козацтва проти польського поневолення, котрі дозволили Україні «пробудитися» та «вирватися з‑під чужого права». Зайве казати, що на роль головного ворога українського народу в Михайла Грушевського потрапили поляки та Польща = Річ Посполита, в ме­ жах якої в результаті Люблінської унії (1569) опинилися всі українські землі. Попередній період, коли Волинь, Київщина та значна частина Поділля входили до складу Великого князівства Литовського, Грушевський розглядав як менш важливий для синтезу українського минулого, за винятком кількох моментів, що мали безпосереднє значення для «суспільного 17


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

і культурного процесу українсько‑руської народності». Адже, на думку історика, українські землі були пов’язані з цим державним організмом механічно, «стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям». Негативні зміни в становищі українського народу, за Грушевським, наступають після зближення Великого князівства Литовського з Польщею, а Люблінська унія призвела до того, що «українське життя» силоміць ламається на польський взірець і ополячується, не зоставляючи від питомого фундаменту «каменя на каменю». Відтак по українському боці залишилися тільки селяни та козаки, від сили — ще частина здеградованого під впливом чужого маґдебурзького права міщанства. Еліти же, за схемою Грушевського, відірвалися від народної маси культурно й національно, посилюючи своєю асиміля­цією небезпеку національної смерті, цілковитого економічного занепаду та поневолення. Поза тим, жодна із соціальних груп не мала впливу на політичні процеси в чужих державах. Той інтелектуальний конструкт, яким була багатотомна «Історія України‑Руси» Михайла Грушевського, виявився напрочуд зручним для радянського варіанту історієписання, де поневолені українські низи боролися проти чужоземних експлуататорів за своє визволення й, урешті‑решт, за возз’єднання із братнім російським народом. У перші роки незалежності України надолужити бідність історичних досліджень, здавалося, допоможе повернення до заборонених у Радянському Союзі текстів зламу XIX–XX століть. Вони, справді заповнивши попервах певну лакуну в історичних знаннях, виявилися, однак, застарілими концептуально. Монографія Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття», що вийшла 1993 року, спричинила ефект бомби, причому з далекосяжними наслідками. Утім, низка нових досліджень останніх десятиліть, які беззаперечно свідчили про існування українських еліт у Речі Посполитій — зі своєю «руською» ідентичністю та претензіями на окреме місце в політичній палітрі — не змогли підважити домінування схеми Грушевського в українській історіографії. Поєднати ж її з існуванням української шляхти, навіть істотно змодифікувавши, неможливо. Очевидно, на часі робота над новим варіантом української історії, де еліти зайняли б належне їм місце, а політична історія Речі Посполитої, як і Великого князівства Литовського, набула би й «українського обличчя». Почати передусім слід із головного питання — що за державою була Річ Посполита і чи була вона суто польською. Відтак треба відмовитися від тих лекал, за якими «кроїлося» минуле в XIX столітті, себто від накидання централізованої держави — Російської імперії — як нормативного зразка для оцінювання ранньомодерної Республіки. Варто взяти до уваги бодай той факт, що в сеймі — головному репрезентантові держави, зако18


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

нодавчому й судовому органі Речі Посполитої — однаковою мірою було представлено послів від кожного воєводства, а будь‑який із них міг заблокувати рішення більшості (про це та про багато інших особливостей тієї держави йтиметься в цій книжці). Та щоб постала нова українська історія, доведеться переосмислити ще немало її сторінок. Наразі ж — окремі історії з життя української шляхти. Я пропоную зазирнути в різні її світи — уявлень про себе; повсякдення шляхтича‑рицаря, сповненого боротьби за підтримування честі; родинний світ, де тісно переплелися стосунки чоловіків і жінок у різних іпостасях; світ суду, який суттєво відрізнявся від сучасного, і, нарешті, світ високої політики та суспільних цінностей. Коротко про кожен із них. Тогочасна лицарська культура, про яку знаємо переважно зі світової історії, насправді була дуже подібною на всьому просторі від краю Західної Європи, що його омиває Атлантичний океан, і до берегів Дніпра. Це була культура воїнів і тих, хто ними себе вважав. Честь для них цінувалася вище від життя, адже її офіційне позбавлення означало вилучення зі шляхетського загалу, небуття та незмивну пляму, що лягала на весь рід. Тож усталений набір цінностей, жести й ритуали доброго шляхтича нанизані на честь — стрижень його буття. Що б позірно не було причиною конфлікту — стосувався він, урешті‑решт, підтримання честі. Головним джерелом для дослідження шляхетської культури мені слугували судові книги. З Київського воєводства їх за цей період збереглося, на жаль, лише тринадцять, із Брацлавського — окремі акти, а от Волині пощастило значно більше — їх сотні. Тому‑то в більшості історій дійовими особами виступають саме волиняни, та з‑за них, треба пам’ятати, напевно визирає шляхта з решти українських земель. Цю конфліктну культуру на матеріалі судових книг Руського воєводства описав Владислав Лозінський, чия книжка «Prawem i lewem», що вперше вийшла 1901 року, витримала вже шість перевидань. З’явилася вона, щоправда, тоді, коли на особливість такого типу джерел не надто зважали. Тож Лозінський закріпив за шляхтою характеристику, що усталилася ще на світанку польської й української історіографії, — як анархічної й не стримуваної правом непогамовної спільноти. Натомість честь не лише провокувала конфлікт, вона стримувала не згірш, ніж право чи поліція, та забезпечувала належне дотримання порядку. Спільні цінності, серед яких перед вів «спокій посполитий» (себто суспільна злагода), що було декларовано за кожної можливої нагоди, надійно закріплювалися як обов’язкові для шляхтича. Норми порушували, як то завжди буває з нормами, але страх втратити репутацію змушував кривдника відшкодовувати втрати потерпі19


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

лому. Спільнота ретельно стежила за вирівнюванням порахунків у затяжних конфліктах між своїми членами та бралася їх замирювати, що й було головною її метою. Цій культурі присвячено мою монографію «Честь, кров і риторика» (Laurus, 2014), де згадано частину історій, що ввійшли до цієї книжки. Допитливий читач може також сягнути до джерел, які почасти лягли в основу історій, у виданні «Стратегії та ритуали конфлікту». Воно доступне в електронному форматі на сайті Інституту історії України НАНУ. У передмові доволі розлого викладено головні ідеї мого монографічного дослідження. У центрі розділу «Родинний портрет в інтер’єрі» — стосунки між чоловіками та жінками, задані суспільними нормами й особливостями шляхетського способу життя. Я намагаюся показати розмаїття життєвих обставин, в яких існувала тогочасна родина. Мене цікавлять причини, які впливали на зміни жіночих і чоловічих ролей у приватному просторі й поза ним. Розділ «Наглядати не караючи» — про специфіку суду та його роль у залагодженні шляхетських конфліктів, а також продовження розмови про різні аспекти шляхетської культури, що мала безпосередній вплив на функціонування судочинства. І, нарешті, розділ «Як короля обирали» — це спроба показати присутність української шляхти в найважливіші для громадян Речі Посполитої моменти історії. Це розмова про політичну культуру шляхти, про цінності, які рятували виборців і їхню державу в найдраматичніші моменти. Саме спільні цінності ставали містком для примирення й відновлення спокою в державі. Цей останній розділ про те, як українська шляхта адаптувалася в новій для себе державі, як вона вчилася відстоювати «своє» та ставала повноправною спільнотою громадян зі своїм виразним обличчям. Це завершення розмови про пошуки власного імені та власного місця в Речі Посполитій — вітчизні багатьох народів. Мушу зізнатися, що давно займаюся темою періодів безкоролів’я, то полишаючи її на якийсь час, то знову повертаючися. І щоразу вона мене сповнює неймовірною гордістю за тих людей, за їхнє вміння виходити з непростих ситуацій переможцями. Наостанок — про засади цитування. У староукраїнській мові кілька найпоширеніших знаків на позначення голосних мали різне звучання. Я передаю їх так, як вони могли вимовлятися в повсякденному усному мовленні В сумнівних же випадках орієнтувалася на сучасну українську. За нормами чинного правопису виправлено дієслівні закінчення й розставлено розділові знаки. Окремі слова, котрі напевно будуть незрозумілі читачеві, замінено їх відповідниками / синонімами. 20


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

Шукачі істини в зачарованому колі або як працює історик Науковець має бути максимально віддалений від об’єкта свого дослідження, лише тоді він може забезпечити об’єктивність. Так уважали ті, хто на початку XIX століття з текстів переважно моралізаторського характеру починали творити історіографію — науку про минуле. Потреба ввести її до поважного клубу «справжніх» наукових дисциплін вимагала підпорядкувати її «клубним» правилам. Однак фрагменти минулого, з якими має справу історик, недоступні для спостереження, зазвичай індивідуальні, не надаються для повторюваності й експерименту, а математичні методи для їх аналізу можна застосувати лише в обмежених випадках. Відповідно, й результати дослідження, що ґрунтуються на якісних, а не кількісних характеристиках об’єкта, годі перевірити. Тому увагу передусім зосередили на тривкіших операціях, так званій критиці джерела: його справжності, датуванню, авторству, правдивості інформації. Уважалося, що саме вони забезпечують історикові можливість відтворити минуле максимально повно й наближено до того, як воно «було насправді». Себто уявлялося, що головне добратися до справжньої інформації, а далі відчищене джерело саме здатне розповісти історію. Однак чи довго протрималися ці ілюзії? Тільки‑но на початку XX століття заговорили про повернення в історіографію, що її писали переважно як історію національних держав і їхніх правителів, людини, а значить ситуативності та сфери уявного, тут же постало питання про невідповідність позитивізму як методу. Марк Блок (як на мене, найбільший історик XX століття) пише книжку «Королі‑чудотворці» під впливом свого воєнного досвіду в Першу світову. Спостереження за поширенням чуток, спотворенням інформації та ірраціональними віруваннями на фронті не лише підкинули тему, а й послужили, очевидно, методологією дослідження. В «Апології історії» — до сьогодні найблискучішому

21


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

тексті про особливості ремесла історика — багато про непевність джерела, а водночас і про суб’єктивність авторського тексту. «Не можеш довести — переконай», — радить Блок своєму колезі‑читачеві, вказуючи на важливість риторики / літературності в історієписанні. Діяти інакше там, де історика передусім цікавить людина, навряд чи вдасться, адже «людський дух» тяжко звести до спільного знаменника, його годі точно зважити й виміряти. А територія історика, як жартома зауважував Блок, як і в людожера, — та, де чути дух людини. Утім ті, хто назве себе по Другій світовій спадкоємцями Марка Блока та його колеги Люсьєна Февра, дивовижним чином забудуть про їхні антропологічні настанови, перейшовши до тем, що забезпечать на певний час історіографії «науковий» тріумф. На 1950–1960‑ті припадає «відкриття» джерел, які можна було укласти в статистичні ряди й застосувати до них математичні методи. Фернан Бродель та його послідовники заговорили про людей і їхні дії як про шумовиння над водою справжньої історії — малорухливих і довготривалих структур, що лежать в основі людської еволюції. Хіба мало знайдеться тем в історії, де все (чи майже все) за бажання можна полічити. Хочете про народжуваність в історичній перспективі? Хочете про вбивства за кілька століть поспіль? Хочете про обсяги надрукованих книжок? Теми, достойні уваги, а головне — мають тривку наукову основу. З історіографією, проте, завжди трапляється така халепа: що ближче вона до наукового ідеалу за зразком природничих наук, то далі від свого головного об’єкта зацікавлень — людини минувшини. Та й із поясненнями в історії завжди проблеми, адже без історика тут годі обійтися. Скажімо, зменшення народжуваності навряд чи можна пояснити зменшенням популяції лелек у Європі, навіть якщо все ретельно пораховано. Ситуацію зі злочинністю не зведеш виключно до кількості чиновників у судочинстві, а кількісні показники у сфері книгодрукування навряд чи дадуть прямі відповіді на питання, як люди в минулому читали. Хоч круть хоч верть, історик таки мусить досліджувати сферу уявлень — про шлюб, спадкування, злочин і право та про силу‑силенну інших важливих речей, до яких жодних строгих методів застосувати неможливо, де джерела — рідкісні й часто непрямі. І де історик уподіб­ нюється не до людини перед монітором, а до слідчого чи медика, які за найменшими, часто неочевидними, деталями на підставі власного досвіду й чуття віднаходять сутність події/хвороби. Отож у момент тріумфу історіографії як точної науки завдяки вибору відповідних тем і застосуванню для їх дослідження математичних методів, а водночас максимального усунення суб’єктивності історика, 22


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

маятник знову хитнувся в бік людини в історії. Від 1970‑х величезної популярності набуває історична антропологія, в центрі якої ті явища, що потрапляють під широке розуміння культури, себто повсякденних практик, «через які певна спільнота переживає й зображає свої взаємини зі світом, іншими людьми й із самою собою» (Роже Шартьє). Відтак історики переходять до дослідження ритуалів, символічних жестів і норм, за допомогою яких люди вибудовують свої взаємини на різних рівнях і в різних сферах; до переживання в різних культурах вікових етапів і смерті; до сприйняття та засвоєння правових норм, інколи геть відмінних від інтенцій законодавців; до найрізноманітніших, цілком тривіальних, повсякденних практик. Їх цікавить світ уявлень, адже люди живуть не лише в заданих об’єктивними умовами рамках, а й відповідно до тієї картини світу, яку вони самі для себе творять. Водночас на противагу дослідженням колективних культурних норм з’являється окремий напрям — мікроісторія; він зосереджений на тих об’єктах, що зазвичай провалюються за підкладку історії: нетипових актах, винятках, марґінальних явищах й окремих особах. Вони або псують загальну картину, або нерепрезентативні, бо, здавалось би, навіщо брати до уваги одиничний випадок, коли йдеться про «середню температуру по палаті»? Тим часом голоси мікроісториків на сьогодні доволі виразні, а роботи вражають не лише тематичним розмаїттям, а й своїми методологічними підходами. Однак тут чи не найбільш відчутне оте — кожен історик пише свою історію. Надто якщо зважити, що дослідження індивідуального вимагає таких же індивідуальних ключів до розуміння минувшини. Мікроісторики через специфіку свого об’єкта дослідження чи не найуважніше із табору шукачів минулого перейняті методами, за допомогою яких видобувається історичне знання. То як же дають раду своєму матеріалу ті історики, кого в історії цікавить передусім людина та її культурний ландшафт? Звернімося до роботи антрополога Кліфорда Ґірца, де було викладено його метод «насиченого опису», нині вже хрестоматійний для дослідників іншої культури. Ґірц наголошує, що наука про культуру за визначенням не експериментальна, а інтерпретативна: вона не виявляє законів, а шукає значення того, що відбулося в певному місці та в певний час. Щоб унаочнити це твердження, звернімося до прикладу, на якому сам автор пояснює, чим займається дослідник будь‑якої іншої культури, а історик — ще й культури, віддаленої в часі. Ця історія трапилася 1912 року, коли французи встановили свій протекторат над марокканським Мармушем і формально скасували традиційну правову систему, що регулювала найрізноманітніші взаємини 23


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

місцевих жителів. У дім до єврея Коена вночі підступом увірвалися розбійники із племені берберів, що саме повстало проти французів. Під час нападу вони вбили кількох гостей Коена, господареві ж удалося втекти. Він звернувся до коменданта фортеці, француза Дюмері, з проханням дозволити контакти з племенем, із якого походили грабіжники, щоб отримати відшкодування. Комендант фактично відмахнувся від прохача. Тоді Коен подався до місцевого шейха, з яким у супроводі озброєних мармушан вирушив до берберів. Діставшись до племені, вони захопили їхню отару овець і погнали її до Мармуша. Услід за ними кинулися озброєні бербери, а треба сказати, що крадіжка, окрім реальних втрат, сприймалася ще й як образа. Та побачивши, хто є зловмисниками, переслідувачі заспокоїлися: знали ж бо, що відбулося в домі Коена, та прийняли законність його претензій. Обидві сторони погодилися на перемовини, і, як занотував антрополог, «говорили, говорили, говорили» серед отари, що заполонила рівнину. Урешті‑решт дійшли згоди, що Коен заслуговує на відшкодування у 500 овець. Обабіч отари озброєні вершники спокійно чекали, доки Коен, певний свого права, повільно й методично обирав найгладкіших овець. Однак вся ця вдала операція закінчилася для Коена сумно. Французи вирішили, що його щасливе повернення з вівцями свідчить не про дієвість скасованих ними місцевих традицій, а про домовленості Коена з берберами, повсталими проти французької влади. Тож його ув’язнили, а коли, розібравшися, випустили, то овець уже не було. Завданням дослідника, за Кліфордом Ґірцом, власне, є інтерпретація внутрішнього сенсу того, що відбулося, або, іншими словами, — що «сказав» кожен із учасників історії. Шейх визнав право Коена на відшкодування, що й було заявлено берберам у момент імітації крадіжки овець. Плем’я берберів погодилося із претензіями скривдженого й узяло відповідальність за своїх членів. Французи, не вдаючися в деталі місцевих взаємовідносин, продемонстрували свою владу. Такий короткий підсумок цієї історії, від якого відгалужуються багато «чому». Відповіді на запитання, зауважує Ґірц, антрополог/історик до певної міри «вгадує», ґрунтуючись на аналізі символічних дій своїх «героїв», як, скажімо, лікар діагностує хворобу за сукупністю симптомів. Тож це на позір цілком волюнтаристське «вгадує» насправді пов’язане із дослідженням широкого контексту того чи того явища — соціальними, економічними, політичними реаліями та повсякденними потребами людей. А от спробу надати доказовості таким інтерпретаціям на кшталт фізичного експерименту Кліфорд Ґірц називає «методологічним штукарством». І Ґірц, і мікроісторики приймають власну суб’єктивність як неминучість, ба більше — трактують її як інструмент дослідження людей мину24


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

лого. Адже розуміння Іншого, коли б він не жив, вимагає від дослідника певного особистого досвіду співжиття. Як би ти коректно та професійно не описав/пояснив дії та мотиви своїх далеких предків, завжди бракує отого миттєвого «осяяння», що раптом після інтенсивного й зазвичай тривалого процесу думання/дослідження вмить дозволяє вихопити сутність того, що відбулося. Очевидно, що особистий досвід історика додає шансів для такого розуміння. Колись мій добрий приятель Януш Куртика, блискучий дослідник пізньосередньовічного Польського королівства, у розмові зауважив: усе життя досліджую патронально‑клієнтарну систему, а збагнути, як вона функціонувала, зумів лише працюючи в Інституті національної пам’яті. Врешті, минуле багатогранне. На чому зупиниться допитливий погляд історика — теж значною мірою залежить від його власних уподобань та індивідуальних особливостей: зосередить він увагу, скажімо, на конфліктності людей минулого, а чи на способах виходу із кризи співжиття. Додаймо також іще одну велику проблему історика: фрагментарність джерел як зліпків минувшини. Їх можна уподібнити до порізаного на кад­ ри фільму, від якого дослідникові дістається лише частина, причому не конче з головними епізодами, зате з пейзажами чи сірим тлом. Джованні Леві дотепно порівняв історика з телеграфісткою в аристократичному районі, яка за короткими текстами телеграм відтворює світ еліти. От тільки на відміну від телеграфістки, яка вірить уявній картинці, історик точно знає, що джерела — фрагментарні, а історичний текст укладено з пазлів, значний сегмент яких витворено досвідом і уявою дослідника. У цьому використанні свого досвіду для розуміння віддаленого в часі Іншого таїться водночас і найбільший страх історика — впасти у гріх анахронізму. Звичайно, запитання, що ми їх ставимо минулому, часто спровоковані часом самого історика. «З газети», — жартівливо відповів на те, де він бере новаторські теми для своїх досліджень, блискучий польський історик Антоній Мончак. Однак відповідати на свої, хай і сучасні, питання історики мусять, виходячи з уявлень і цінностей віддалених від нас людей. Здоровий глузд та усталений погляд тут кепські порадники. Перш ніж дати відповідь, чому люди минулого поводилися саме так, історик має дослідити, що вони думали про ті чи ті події, що було їхнім рушієм, якими були норми й цінності та допустимі відступи від них. На відміну від антрополога, історик не може розпитати про це своїх героїв, натомість мусить шукати можливості відповісти на підставі того, що має під рукою. Усвідомлення цих нібито незручних деталей (на тлі природничих наук) насправді відточує професіоналізм історика, змушуючи його 25


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

постійно звертати увагу на свою присутність у процесі писання. На позір підважуючи об’єктивність своїх результатів розмовами про суб’єк­ тив­ність методів дослідження минулого, і Ґірц, і мікроісторики вказують не на сумнівний характер своїх досліджень, а на особливість історичного знання у порівнянні з іншими науками. Цю думку блискуче сформулював класик мікроісторії Карло Ґінзбурґ: «Кількісний і антиантропологічний напрям, який отримали природничі науки з часів Галілея, поставив гуманітарні науки перед неприємною дилемою: або прийняти слабкий науковий статус, щоби прийти до важливих результатів, або прийняти сильний науковий статус, щоби прийти до результатів малозначущих». Тож історики, ці невтомні шукачі істини (або ж того, як воно «було насправді»), розуміючи неповноту свого знання та постійну відкритість до нових інтерпретацій, — а відповідно, принципову недосяжність кінцевої мети, — жодним чином не ставлять під сумнів факту, що кожна добре виконана робота є кроком до неї. Найдошкульнішого ж удару по історіографії як науці, після якого ще довго йшов поголос про кінець історії, завдав із середини історичного цеху Гайден Вайт у книзі «Метаісторія» (1971), наголосивши на літературній і мистецькій природі будь‑якого історичного тексту. Історик завжди додає «щось» до опису подій, і це «щось» — літературність і уява, заявляє Вайт. Дослідник не може безпосередньо спостерігати за подією, він може хіба що її уявити, тож вибирає найважливіші, на його думку, факти, укладає їх у певні послідовності й оповідає про них, удаючись до літературних прийомів. Постане з‑під пера драма, комедія, трагедія чи сатира, каже Вайт, залежить від авторового вибору, але передусім — від світоглядних орієнтирів, ідеологічних настанов, персональних особливостей та естетичних уподобань дослідника. Те ж саме стосується і способу доведення: візьметься історик, скажімо, поєднати факти за допомогою логічних зв’язків, а чи пояснить все дією абстрактних законів. А ще ж існує авторський стиль із його несвідомим вибором певних мовних засобів. Отже, підсумовує Вайт, немає значення, наскільки науковою є історія, — важливо, щоб вона була добре написана, повертаючись таким чином до витоків історіографії, де від істориків очікувано захопливих літературних текстів. Так званий лінгвістичний поворот в історіографії, спричинивши шквал дискусій і пустивши поголос про кінець історії, як це вже не раз траплялося, відійшов у небуття. Історіографія його пережила, як напевно переживе й наступні повороти. Та хоч Гайден Вайт говорить нібито про всю історіографію, (а його праця болісно зачепила чи не кожного історика), оперує він для доведення дуже специфічним матеріалом — великими історичними побудовами переважно XIX століття, а в полі 26


У країнські світи Р ечі П осполитої . І сторії про історію

його уваги — творці ґранднаративів Йоган‑Ґотфрід Гердер, Жуль Мішле, Бартольд Ґеорґ Нібур, Леопольд Ранке, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель, Карл Маркс, Якоб Буркгардт. Це до них, власне, звернені слова Вайта, що джерела й посилання на них для такого варіанту історієписання є всього лише дотриманням певних домовленостей (конвенцій) між істориками. Відтак залунали голоси, переважно із табору мікроісториків, про відмову від ґранднаративів, що науки стосуються дуже опосередковано, адже є інтелектуальними конструктами певної доби для цілком прагматичних суспільних потреб. Те, що ми сьогодні розказуємо дітям про минуле, скажімо, справді принципово важливе для майбутнього. Але до чого тут наука? Однак дистанція між фрагментами минулого, якими займається переважна більшість істориків, і ґранднаративом насправді не така разюча, як може видатися. Адже велика пояснювальна схема тяжіє практично над кожною дрібною інтерпретацією, а неповнота джерел зазвичай провокує до пояснення свого матеріалу через панівний наратив та усталені універсальні пояснення. Гайден Вайт, однак, не лише вказав на фіктивну (сконструйовану) природу ґранднаративу, а ще й підважив її домінування в історіографії як пояснювальної схеми для решти історичних досліджень. Отож, за Вайтом, час відмовитися в історії від позиції особи, якій відомий хід подій і яка завжди на боці переможців, бо саме вони, мовляв, і забезпечили прогрес, що саме це й було жадане для майбутнього. Чи не краще розглянути всі можливі варіанти, навіть ті, що з різних причин, інколи цілком ситуативно, поховала товща часу? Адже у великих пояснювальних схемах значна частка інтелектуальних операцій спрямована на впорядкування цілком непрогнозованого набору подій, як і вмонтовування причинно‑наслідкових зв’язків у неочевидні ситуації. Історик бо конструює причини за наслідками. Настала пора сказати: ґранднаратив — не істина в останній інстанції, до якої допасовують свої маленькі історії дослідники. Це відкрита інтерпретація, яка перевіряється чи не щодня конкретними дослідженнями, підважується і змінюється. Це має бути варіант великої комп’ютерної гри, коли виринають нові запитання та постають нові проблеми відповідно до свого часу та збагачення знаннями. І наостанок. Як впливають на дослідження почуття історика, скажімо, його прихильність до своїх героїв чи співпереживання? Без них, може, і краще, адже емоції на позір — зайвий привід для суб’єктивності. Однак із суб’єктивністю історики вже трохи розібралися. А от ідеї, ці «маленькі жінки», як говорив Ніцше в ті часи, коли історія була ще виключно чоловічим заняттям, вислизають від чоловіків із холодною кров’ю.

27



І

У пошуках власного імені



1 ‧ І сторик усередині історії . П очаток

1 Історик усередині історії. Початок

Д

ослідника, який у далекому ідеалі мусив би зберігати холодну голову та тримати дистанцію щодо об’єкта своїх студій, минуле інколи наганяє, витягаючи його сутнісне «я» і змушуючи переживати віддалені в часі події як дуже персональну історію. Така особистісна історія в мене трапилася з Люблінською унією, що її, згідно з усіма українськими «великими наративами», нібито не дуже й помітили на українських теренах або, що гірше, проспали ті, хто мав би діяти, відстоюючи своє місце третього члена в Речі Посполитій Двох Народів. Як знаємо, на Люблінському сеймі, що протривав пів року, від 10 січня до 12 серпня 1569‑го, було підписано акт об’єднання Польського королівства (інші назви — Корона, або польський народ) із Великим князівством Литовським (Князівством, або литовським народом) у нову державу.1 Шляхта та князі (еліта політичного народу) Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, на думку істориків XIX–XX століть, опинилися поза великою грою, що перекроїла карту Центрально‑Східної Європи. Уважається, що відірвані від Великого князівства Литовського три українські воєводства було приєднано до Польського королівства за скромну плату — привілеї, надані переважно в інтересах князів і шляхти. Й от я, гортаючи щоденник Люблінського сейму, раптом з усією очевидністю розумію, що не було в української шляхти жодних шансів 1 Автори

тогочасних політичних текстів під поняттями «польський» чи «литовський» народ мали на увазі жителів, відповідно, Польського королівства та Великого князівства Литовського, однак не всіх, а тільки тих, хто володів становими правами, — передусім шляхту, потому духовенство та міщанство. У деяких випадках під «народом» розуміли лише шляхту — єдиний стан, який мав усю повноту політичних прав і брав участь у функціонуванні та реформуванні держави. Врешті, шляхта разом із королем і вважалися державою, а тому використано щодо неї поняття «політичний народ».

31


І ‧ У пошуках власного імені

витягнути ситуацію на той рівень, який вони таки досягнули наприкінці травня 1569 року. Об’єктивно не було, хоч плач. Делегація Великого князівства Литовського, за якою була держава, майже два місяці намагалася відстояти свою суб’єктність в унійному договорі з Польською Короною. Намагалася — і не змогла витримати шаленого тиску короля, коронних сенаторів і шляхетських послів, які твердили: новий договір не потрібен, у минулому вже все укладено й вироблено формулу об’єднання в «одне тіло та в один народ». Якщо ж литвинам2 щось негаразд у коронних правах, то це можна спільно виправити згодом. Дві принципово різні позиції — максимальне злиття двох політичних народів в один і гранично вільна конфедерація — навряд чи спонукали до порозуміння. Тож попри розмови про взаємну братерську милість, литвини покинули сейм у ніч на 1 березня, коли розійшлися чутки про наміри короля оголосити унію в польському варіанті. Не стримала їх навіть гостра потреба союзника у війні з Московією, що вже бряжчала зброєю під Вільно. Зрештою, вони мали право виїхати — їм це запевнив король 1568 року в разі, якби порозуміння з «коронярами»3 не вдалося досягти. Напевно вірили, що конституційний принцип «нічого на нас без нас» (nihil novi), закладений у фундамент шляхетських вольностей Польської Корони від 1505‑го, не може бути порушений. Ідея виїзду належала віленському воєводі Миколаєві Радзивилу «Рудому». Він прорахувався — учасників сейму такий крок лише підштовхнув до радикальних дій. Обурені «коронярі», виявивши відсутність литвинів, без яких провадити далі розмови про унію теоретично не було сенсу, тут же заявили, що продовжать наради й без них, а тим часом «повернуть» Короні те, що їй віддавна належить — Волинь і Підляшшя, «незаконно утримувані» Великим князівством Литовським. Нашвидкуруч було укладено привілей, де йшлося про «права» Корони на ці землі, а на Волинь вислали універсал: тамтешній шляхті велено прибути до Любліна для присяги на вірність королю й новій вітчизні. Очевидно, що ані литвини, ані «коронярі» й уявити не могли, що шляхта глибокої провінції Князівства раптом заявить про себе як спільноту зі своїми правами й вольностями та власними претензіями на суб’єктність у перемовинах, де зуби зламали значно потужніші претенденти на окремий «голос». Волиняни, 2 Литвинами

називали жителів Великого князівства Литовського, незалежно від їхнього етнічного походження. Так називатимемо їх і в цьому виданні. 3

«Коронярами» називали жителів Польського королівства, до якого на той час входили три українські/руські воєводства — Руське, Подільське та Белзьке.

32


1 ‧ І сторик усередині історії . П очаток

отримавши королівський декрет, скликали свій «з’їзд» на 29 березня, де й написали до володаря листа: мовляв, ми не проти унії, але не такої, де «нас, людей почтивих, собі цілком у вірі й гідності рівних, хтось — чого Боже борони — правом або декретом отримати мав». Вони пропонували зібрати окремий сейм на кордоні Волині й Корони, сісти за стіл переговорів і обдумати умови такої «спілки». На зібранні, зауважмо, напевно мав бути воєвода князь Олександр Чорторийський — йому ж бо належало скликати сеймики. Теоретично могли бути й луцький староста Богуш Корецький і кременецький — Миколай Збаразький, однак не конче. Натомість «хворий» Костянтин Острозький сидів у Тарнові, в листах запевняючи короля у своїй лояльності. Поза Волинню були й брацлавський та троцький воєводи, — князі Роман Санґушко та Стефан Збаразький відповідно. А це означає, що саме шляхта, рішучо заявивши — «нічого на нас без нас», узялася вирішувати своє майбутнє з позицій політичної суб’єктності. Справа присяги волинян, що її було призначено на 3 квітня, отже, несподівано затяглася. Учасники сейму почали вимагати від короля рішучості — покарати тих, хто зволікає, конфіскувавши їхні маєтки й позбавивши урядів. Волинські достойники натомість пишуть королю про свої тяжкі недуги, через які не можуть прибути на сейм. Серед них виявився й луцький (католицький) біскуп Вікторин Вербицький, який повідомив про «обложну» хворобу несподівано для коронної братії руською мовою, чим неабияк обурив присутніх на сеймі, бо ж дав зрозуміти про свою солідарність із рештою волинян. Під загрозою втратити все, волиняни наприкінці травня таки прибувають на сейм, фактично через два місяці після першого призначеного терміну для присяги. Тут їм запропонували той самий варіант, до якого попередньо схиляли представників усього Князівства: брати‑волиняни, надовго відірвані від своєї вітчизни‑Корони й від усього шляхетського народу, повертаючись, приєднаються до коронних прав і вольностей. Єдине, що відділяло волинську шляхту від пропонованих вольностей, була присяга, якою вони мали засвідчити свою вірність монархові та Короні. Й ось цю високу риторику про приязнь і любов перебиває озвучена 23 травня в присутності всього сейму вимога волинської шляхти: ми присягнемо, якщо ви — король, сенатори та посли — присягнете нам навзаєм. Цілком можливо, що таку настанову представники Волині отримали від решти її шляхетних громадян іще перед виїздом до Любліна. Автор сеймового щоденника в цьому місці лаконічний: волинянам відмовили, і вони присягнули. Однак імовірність дискусії, що залишилася поза щоденником, засвідчують події наступного дня. 33


І ‧ У пошуках власного імені

24 травня мали присягати князі — це, видавалося, було вирішеною справою. Та щось пішло не так. Першим узяв голос князь Богуш Корецький, заявивши, що мають присягати не лише ті, хто приєднується, а й ті, до кого приєднуються, тим самим наголосивши на договірному характері так званої «інкорпорації». Далі виступив князь Костянтин Вишневецький, нагадавши монархові, що предки його милості завжди чинили згідно з правом, ні в чому не применшуючи вольностей предків тих, хто в цю мить стоїть перед королем. Вишневецький від імені свого «вільного народу», який не поступиться в гідності жодному іншому народові на світі, заявляв, що вони чинять усе з власної волі, дбаючи, аби ні в чому не понизити своєї шляхетності та власних свобод. От цього навряд чи могли передбачити учасники сейму: ані вимог волинян, про які анонімний хроніст запише, що їх було багато, ані затятості, з якою князі стояли на своєму. Заскочені появою «нового» народу, що так несподівано для присутніх заявив про себе, король, сенатори та посли після наради почали з умовлянь. Запевняли, що й на думці не мали хоч у чомусь принизити своїх братів, яким натомість пропонують приєднатися до своїх прав як рівним до рівних: «завжди рівний рівному веселиться, а ми собі вашу милість уважаємо в усьому собі рівними, а тому прагнемо братерства з вашою милістю». Якщо ж волиняни потребуватимуть якихось своїх «вольностей», що суперечитимуть коронним, то це можна вирішити спільно. Далі король ображено заявив, що ніколи не порушував прав своїх підданих, а завжди діяв, зважаючи на їхні свободи й вольності, на власне сумління й на Бога. Він, що важливо, обіцяв також розширити вольності волинян, якщо вони чогось потребуватимуть. Автор щоденника, нотуючи зміст виступів, не завважив, на якому тлі їх виголошували. Однак галас і напругу, що запанували в сеймовій залі, передає його коротка репліка: «Потім було тихо. Не йшли до присяги». Уявляєте цю картину? Серед агресивної більшості, на боці якої всі владні важелі, купка людей, за якою немає ні держави, ані бодай якоїсь формальної зачіпки, 34


1 ‧ І сторик усередині історії . П очаток

що на неї можна зіпертися як на фундамент своєї окремішності, а лише впевненість і впертість, що «ми народ такий почтивий, який жодному іншому народові не поступиться». Тут у мене, особи, яка добре знає, що буде потому, щоразу перехоплює подих. Коли я розповідала історію своїм друзям, дехто, не витримував і перебивав: «Так що, не присягли?». Я мусила розчаровувати: дива не сталося, таки присягли. По тій незручній паузі ще прозвучить репліка князя Вишневецького: «Ми приїхали добровільно. Нічого з примусу чинити не повинні». І серед гамору, що знову зчинивсь у відповідь, останню крапку поставив король: «Ваші милості, дайте їм спокій, не вмовляйте їх, ваші милості, бо вони вільні присягати, або не присягати. Не діється тут нічого з неволі, а лише за доброю волею. Якщо не хочуть, хай ідуть, а я вчиню згідно з правом». Це була пряма погроза — відібрати уряди та маєтки — й остання мить, яка відділяла минуле від майбутнього, що його мали обрати волинські князі для себе та свого народу. Але ж диво таки сталося! Те, чого не змогли досягти литвини впродовж двох місяців на початку сейму, досягли волиняни. Вони таки витиснули в безнадійній ситуації право самим написати привілей — договір, який регулював умови приєднання Волинської землі (Волинського та Брацлавського воєводств) до Польського королівства, скріплений присягою Сиґізмунда Авґуста й усіх його наступників на троні Речі Посполитої. Вони впишуть туди й непорушність кордонів, і власне право, і руську мову як офіційну на своїх теренах, і рівність православних та католиків, і ще багато чого, на що вони зсилатимуться надалі, відстоюючи свою суб’єктність у новопосталій Речі Посполитій. Напишуть не лише для себе, а й для шляхти Київського воєводства (князівства, як буде записано у привілеї), зігравши неабияку роль у приєднанні до Корони Києва — символічних воріт своєї Русі‑України. Щоб через 70 років їхній правнук Адам Кисіль, стоячи на іншому сеймі й відчуваючи за собою неабиякі права, міг заявити: «Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, але з країною». Коли кажуть, що українцям незалежність 1991‑го «сама впала на голову», то забувають, що може й упала, але тим, хто не знав і знати не хоче, скільки за тією незалежністю крові й упертості українців, хай і завжди меншости, які всупереч обставинам, а часто й здоровому глуздові, вміли сказати, що ми є народ, і народ такий почтивий, що жодному іншому не поступиться. Тим самим створюючи дедалі тривкіший фундамент для наступників. У Бога напевно є на нас свій розрахунок, але за той розрахунок найкращі завжди платять дорогу ціну. Бо не лише за себе, а й за всіх інших, викуповуючи право бути народом. 35


І ‧ У пошуках власного імені

2 Чи було Велике князівство Литовське «руським Едемом»?

У

щоденнику Люблінського сейму є одне невиразне місце, на яке, схоже, історики не звернули уваги. Йдеться про прохання литвинів, із яким вони звернулися до короля 18 січня 1569 року, — позбавити урядів кухмістра та конюшого у Великому князівстві Литовському етнічних поляків. Король у відповідь нагадав, що ті уряди він надав на прохання й за згодою самих литвинів особам, які давно живуть у Князівстві, мають там нерухомість («осілі») та одружені із представницями місцевих родів. Литвини на те відказали, що тоді були геть інші часи, натомість перед укладенням унії вони не хочуть, щоб такі випадки слугували прецедентом на майбутнє. Автор щоденника занотував: «Була там велика розмова перед королем, прикра. Гостра між самою литвою, старостою жмудським і князем Василем Острозьким, київським воєводою». Про що ж могли сперечатися православний князь Костянтин Острозький зі жмудським старостою кальвіністом Яном Ходкевичем на тлі дискусії про уряди? Нагадаю давнішу історію. За умовами Городельської унії 1413 року, православні не могли обіймати головних урядів у Великому князівстві Литовському, відповідно, мали бути усунені з кола близьких радників великого князя, а відтак — і від помітної участі в політичному житті держави. 1511‑го Сиґізмунд Старий порушив привілей, надавши православному гетьманові Костянтинові Івановичу Острозькому за військові подвиги уряд віленського каштеляна. Литвини тоді промовчали. Однак коли героя битви під Оршею великий князь винагородив 1522 року урядом троцького воєводи, здійнявся ґвалт. Зрештою володар мусив письмово пообіцяти, що надалі права не порушуватиме. Особливо затято з Острозьким воював великий канцлер Ольбрахт Ґаштольд, іще недавно його добрий приятель. У листі до королеви Бони 36


2 ‧ Ч и було В елике князівство Л итовське « руським Е демом » ?

1525‑го він згадував про цей прикрий випадок як про порушення традиції, запровадженої Вітовтом: державою мали керувати католики з Вільно. Канцлер тиснув на вразливі місця королеви, називаючи Острозького та його протекторів Радзивилів її та короля недоброзичливцями. Врешті, литовський аристократ назве гетьмана «руським князьком», народженим у незначній і вбогій родині, та не жалітиме нищівних епітетів для нього як представника русинів, негідних бути достойними громадянами держави; в’їдливо згадуватиме про їхню «руську хитрість» і «руську віроломність». Ворожість Ґаштольда, без сумніву, живила конкуренція за владу та можливості з Острозьким, який тішився довірою короля і близькістю до нього. Показове, однак, уже саме протиставлення «ми — вони», «русини‑литвини/православні‑католики», що їх демонструє в запалі литовський вельможа. Ситуацію з дискримінацією православної еліти було виправлено Сиґізмундом Авґустом лише напередодні укладення унії (привілеями 1563 і 1568 років) як взірець для православних щодо унійних переваг. Та навряд чи князь Костянтин Острозький забув про цю деталь, що могло відгукнутися на самому початку Люблінського сейму під час конфлікту, про який згадав автор щоденника. Завважу, що 1587 року, під час третього безкоролів’я — по смерті Стефана Баторія, секретар папського нунція писав про київського воєводу князя Костянтина Острозького як потенційного претендента на престол, згадуючи його багатство, великий авторитет та добру славу, — той уважався особою мудрою, щирою й доброю. Однак, як зазначав автор листа, ні поляки, ані литвини не погодяться на кандидатуру князя і через його руське походження, і через приналежність до православ’я. Отож певна відчуженість напередодні Люблінської унії південно‑східних околиць Великого князівства Литовського від його центру та відносно мала включеність еліти цих теренів до центральних владних структур держави мусила консервувати у волинян, киян і брацлав’ян відчуття своєї окремішності від решти територій. Велика політика творилася у Вільно, хоч волинські князі в ієрархії «крові» значно перевищували тих, хто реально нею займався. Недаремно же шляхта Волині подавала прохання на сеймах до Сиґізмунда Авґуста — ввести до його великокнязівської ради луцького й володимирського старост і маршалка Волинської землі як представників регіону, щоправда, безрезультатно. Про бажання закріпити своє осібне місце у Великому князівстві Литовському свідчить і факт підтвердження волинянами 1547 року волинського земського привілею — регіональних прав, що формально перестали діяти із запровадженням 1529‑го загальнодержавного 37


І ‧ У пошуках власного імені

І Литовського статуту. Та волиняни воліли мати ще й власне право, хай і символічно, адже в тогочасному правовому мисленні саме осібні права та свободи забезпечували спільноті суб’єктність. Більшість пропозицій волинян на сеймах Великого князівства Литовського, сформованих як пакети «прохань» до володаря (доволі численних), зазвичай залишалися без уваги, особливо ті, що мали принципове значення. До таких належали, скажімо, спроби у 1554 році встановити місцеві (повітові) суди й підпорядкувати їхній юрисдикції князів і вищий прошарок шляхетського стану — панів, які мали ексклюзивне право судитися на великокнязівському суді. На сеймі 1565–1566 років волиняни подали прохання, щоби князі виступали на війну не під власними хоругвами, а у складі повітових зібрань (посполитого рушення). Заявлено було і про те, що варто врегулювати втечі шляхетських підданих до магнатських маєтків. Отже, на волинських зібраннях, де вироблялися прохання до короля, впевнено заявляла про свої потреби середньої заможності шляхта, діючи всупереч інтересам місцевої еліти — князів і панів. Шляхта Польського королівства під боком давала добрий приклад, як успішно відстоювати на сеймах своє право на участь у політичному житті країни, намагаючись закріпити за собою контроль над королівськими маєтностями та можливість реформувати судочинство. 1562 року під Вітебськом під час військової кампанії проти Москви шляхта Великого князівства Литовського уклала на своєму зібранні петицію до короля з вимогою негайно скликати спільний сейм із Польським королівством і розв’язати питання унії, щоправда, зберігши значну автономію Князівства. Серед трьох посланців, відправлених до монарха, був і волинянин Гаврило Бокій, який виявить неабияку активність на Люблінському сеймі. Певне уявлення про можливі настрої шляхетського загалу руських околиць може дати анонімний текст, у якому оповідається про події, що відбувалися в Любліні впродовж трьох днів після від’їзду литвинів, 4–6 березня 1569 року. Належав він, найімовірніше, перу підляського каштеляна Матея Савицького, який занотував настрої частини підляшан: «Ми були 38


2 ‧ Ч и було В елике князівство Л итовське « руським Е демом » ?

у них завжди в немилості, не довіряли нам панове литвини, фукали і ставилися як до собак, що ми бачили й відчували. Також не служимо ні панові віленському воєводі, ані жмудському старості, а лише польському королю й самому великому князеві литовському». Підляшани завважили й той факт, що литовське можновладство, Миколай Радзивил і Ян Ходкевич, перебрали на себе владу великого князя у Великому князівстві Литовському, поводячись із жителями інших теренів немов справжні володарі. Як пам’ятаємо, волинська шляхта (або принаймні її лідери), яка уклала 29 березня 1569 року петицію до короля, пропонуючи окремий сейм для волинян і «коронярів», схоже, була свідома і своєї суб’єктності, і перспектив, що відкривалися із приєднанням до королівства. Про суб’єктність волинян свідчить і подія, що відбулася 6 лютого 1569‑го на Люблінському сеймі. Волинські посли заявили, що на сеймових засіданнях мають голосувати перед жмудинами, а не навпаки. Серед тих, хто подав голос, — князь Костянтин Вишневецький, господарський маршалок Василь Загоровський, володимирський підкоморій Олексадр Семашко, волинський хорунжий Григорій Гулевич, луцький земський суддя Гаврило Бокій. Король запропонував волинянам і жмудинам установити черговість голосування через день, однак навряд чи ця ідея могла вирішити давній конфлікт. Уперше проблема вийшла на яв іще 1529 року — на коронаційному сеймі, де малолітній Сиґізмунд Авґуст мав стати правителем Великого князівства Литовського. Під час розсідання представників різних земель перед початком урочистостей волиняни відмовилися сісти поруч зі жмудинами на виділених місцях. Хоч ті було розташовано якраз навпроти монаршого трону, та місце жмудинів все ж виявилося центральнішим. Чи важила ця обставина, а чи небажання гонорових волинян, князів і панів, сидіти поруч із не дуже родовитими жмудинами — сказати годі. Але факт є фактом. З одного боку були горді жителі хай і колишнього, але князівства, родовиті, мужні й, за словами Сиґізмунда Герберштейна, найвойовничіші серед усієї Литви — волиняни. З другого — хай і незнатні та не дуже впливові, але горді й не менш войовничі жмудини, які ввійшли до Великого князівства Литовського не «през шаблю», а за добровільною угодою, та час од часу бунтували проти великокнязівської влади. Конфлікт 1529 року явно не був вичерпаний, тож через 36 років спалахнув знову — на вальному сеймі 1565–1566‑го. Цього разу волинські посли заявляли, що вони мають голосувати перед жмудинами, а не після них. Історія зберегла імена цих гордовитих волинян, і принаймні про частину з них іще не раз буде згадано: луцький ключник Олександр 39


І ‧ У пошуках власного імені

Жоравницький (майбутній луцький староста), той же луцький суддя Гаврило Бокій, володимирський земський суддя Богдан Костюшкович‑Хоболтовський і Микита Сербин. Волиняни «пильнували» великого князя на сеймі, а позаяк справу не було вирішено, то вони подалися слідом за монархом і їхали за ним із Вільно аж до Городні. А там зафіксували свої претензії в канцелярських книгах і взяли випис, затверджений великокнязівською печаткою, — щоби свої письмово оформлені претензії мати при собі. У 1568 році на сеймі в Городні волиняни знову заявили, що мають, за «стародавнім звичаєм», голосувати перед жмудинами. Врешті, вони додавали, що волиняни передують не лише жмудинам, а, можливо, й усім литвинам. Королю було не до претензій волинян, а що проблема була пов’язана з неминучими символічними втратами, то запропонував до остаточного її з’ясування голосувати жмудинам і волинянам почергово. Тепер укотре конфлікт дав про себе знати на Люблінському сеймі. Через чотири місяці він вирішиться радикально — волиняни приєднаються до Польської Корони. Делегація ж литвинів, що під керівництвом Яна Ходкевича на початку квітня 1569‑го повернулася до Любліна, схоже, не підозрювала про окрему позицію волинян, задекларовану ними на сеймику наприкінці березня. Ходкевич у своїй промові наголошував, що для позитивного вирішення справи унії треба забути про інкорпорацію Волині та Підляшшя. Себто говорив про частину території Великого князівства Литовського, долю якої мали вирішувати у Вільно, а не в Любліні, а тим більше не в Луцьку. Певну надію на солідарні дії волинян литовським можновладцям давали князі: вони до останнього моменту зволікали з окресленням своєї позиції, намагаючись утримати добрі стосунки з родичами та приятелями із Князівства. Позиція волинян на Люблінському сеймі наприкінці травня 1569 року, отже, стала несподіванкою не лише для «коронярів», а й для литвинів. Так само — й подальші події. Ян Ходкевич інформував про них віленського воєводу й найбільшого супротивника унії Миколая Радзивила. Повідомляв, що волиняни, зайнявши свої місця між коронними послами, ініціюють приєднання ще й Києва. За кілька днів додавав: волиняни вже претендують не лише на Київ, а й на Берестя. Луцький земський суддя Гаврило Бокій на сеймі твердив, що Волинь простягається по річки Нарву та Ясельду, тож до неї належать також Пінськ і Кобрин. Схоже, цьому героєві, якого на сеймі «коронярі» за його великі знання назвали «хронікою», йшлося про північний кордон колишнього Галицько‑Волинського князівства. Зрештою, й сама берестейська 40


2 ‧ Ч и було В елике князівство Л итовське « руським Е демом » ?

шляхта, довідавшись про приєднання Волині до Корони, відіслала на сейм своїх послів, наказавши без унії не повертатися, аби не розриватися «з братією своєю панами волинцями». Ті ж намагалися із собою перетягнути до королівства всіх «своїх» — кого вважали частиною «свого почтивого народу». Можна припустити, що зрештою могло йтися про створення руського анклаву на східних теренах Польської Корони. А литвини нарешті змушені були зауважити волинян як групу зі своїми інтересами. Зокрема, Миколай Нарушевич писав у листі до віленського воєводи, що волиняни «поспішали до унії» не так під тиском «коронярів», як із власної волі, а декотрі з них, як‑от той же Бокій, діють проти Литви не згірш за поляків. Попри різницю в поглядах учасників сейму на приєднання до Корони Київського воєводства (звучали прагматичні голоси про великі видатки на захист східних теренів і виплату татарам традиційних «упоминків»), 5 червня долю Києва було вирішено так, як того прагнули волиняни. Вони твердили, що Київ належить до Волині, є ворітьми до неї та Поділля, через які литвини з помсти водитимуть на ці землі татар; окрім того, московський князь прагне заволодіти Києвом як центром руської митрополії, тож ці терени потребують захисту, що його здатна надати лише Річ Посполита. 6 червня князь Костянтин Острозький підтвердив факт приєднання Київщини своєю присягою як київський воєвода, щоправда, без Мозирського повіту. Його старостою був Миколай Радзивил, тож, цілком імовірно, учасники сейму вирішили не дражнити зайвий раз самолюбство найбільшого супротивника унії. Не все, втім, було так просто. Краківський воєвода Станіслав Мишковський слушно зауважив, що відриваючи від Князівства території, Корона муситиме розплачуватися поступками литвинам у справі унії, погоджуючись на значно вільніший зв’язок між двома державами, ніж планувалося. Урешті‑решт, Польське королівство та Велике князівство Литовське були об’єднані на умовах федерації, хоча в унійному акті й зазначалося, що польський і литовський політичні народи об’єднуються в один. Що ж до риторики королівських привілеїв, виданих Волинській землі (Волинському та Брацлавському воєводствам) та Київському «князівству», то жодної згадки про окремий руський народ вони не містили. Натомість було заявлено, що всі стани цих теренів приєднуються до Корони «як люди рівні до рівних, вільні до вільних, і як власний і правдивий член до першого та власного тіла й голови». У Річ Посполиту, отже, об’єдналися дві держави як рівноправні члени, натомість новоприєднані руські воєводства — уже як частина Польського королівства — отримали широку автономію. Вимога повернути 41


І ‧ У пошуках власного імені

українські воєводства Князівству виринатиме ще не раз із боку литвинів у моменти політичних криз, однак громадяни «інкорпорованих» воєводств міцно триматимуться люблінських домовленостей, а Річ Пос­ политу часто й охоче називатимуть у своїх заявах «милою ойчизною». Згадка про руський народ поруч із польським і литовським з’явиться, втім, уже 1573‑го, через чотири роки після Люблінського сейму, — у так званих Генріхових артикулах. Це був один із найважливіших актів Речі Посполитої, що на ньому присягне у травні 1576‑го новообраний король Стефан Баторій, а за ним — і всі його наступники. Поява цієї нібито незначної деталі в Генріхових артикулах тим часом засвідчувала перший крок до визнання третього політичного народу Речі Посполитої. Рішучість, упевненість і тверезий розрахунок, які відчуваються за діями волинян упродовж березня‑червня 1569 року, засвідчують існування спільноти з власною ідентичністю, яка викристалізувалася може й під тиском обставин, однак, без сумніву, сформувалася значно давніше. Ця спільнота маркувала себе народом із власною територією, гарантувавши її непорушність у люблінських привілеях, та колом «своїх», які виходили за межі усталених адміністративних поділів. Ці «свої», схоже, не окреслювалися ані релігійним чинником (не дорівнювали всім православним), ані спільним києворуським минулим (не дорівнювали всім русинам Князівства), а визначалися за приналежністю до корпорації волинян і пов’язаністю з територією. На часі, отже, ретельніше дослідження історії українських теренів у складі Великого князівства Литовського — держави, яку часто представляють ледь не українською. Варто натомість прислухатися до думки Михайла Грушевського, який уважав, що українські землі були поєднані з Князівством механістично, «стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям».

42


3 ‧ П риєднатися з правами чи приєднатися до прав

3 Приєднатися з правами чи приєднатися до прав

У

центрі суперечок волинян із «коронярами» на Люблінському сеймі було питання — чи українські воєводства приєднуються до коронних прав і вольностей як частина до цілого (варіант учасників сейму), чи таки зі своїми власними правами й вольностями, водночас набуваючи й коронні (волинський варіант). Вольності, що про них так часто й затято згадували, трактовано як найбільший здобуток польської шляхти. Вони були тісно пов’язані з найголовнішими її правами — безпекою й недоторканністю особи та маєтку, а водночас — із порядком і загальним благом. Коронна шляхта вважала, що саме її досконалі права‑привілеї забезпечують їй таку свободу, у порівнянні з якою всі інші народи живуть у неволі. Найголовнішою ж ознакою вільного життя для шляхти була її залученість до вищої влади — можливість вибирати собі короля та встановлювати закони, яким підлягали всі без винятку, зокрема й обраний монарх. Це, своєю чергою, пов’язувало шляхетські вольності з державою та загальним благом, а також іще з однією базовою чеснотою, про яку багато говорилося, — рівністю кожного перед законом й у праві до участі в управлінні державою (так званий «вільний голос» шляхтича). От до таких свобод і вольностей, що їх коронна шляхта вважала винятковими, і запропоновано пристати волинянам. Власне, про приєднання провінцій Волині й Підляшшя «до права, території та власності, а також назви Корони Королівства Польського», ішлося у привілеї, чорновий варіант якого з’явився ще 5 березня, одразу після від’їзду литвинів та рішення короля відповісти на цей крок відчуженням від Великого князівства Литовського частини його земель. 28 березня послам було повідомлено, що монарх підписав інкорпораційний привілей. Коли 23 травня волинська шляхта заявила, що присягне лиш у відповідь на присягу володаря, сенаторів і послів, ґнєзненський архієпископ 43


І ‧ У пошуках власного імені

відповів, що коронна сторона вже присягнула свого часу, тепер же «ми беремо вас як братів до всіх наших вольностей, не бажаючи вивищуватися над вами; ми того не потребуємо, бо ми всіляке щастя й нещастя будемо ділити з вами, вже коронними браттями». Такий же мотив — рівності волинян з коронною шляхтою й отримання новими громадянами всіх свобод і вольностей, якими втішаються їхні брати в Короні, — пролунає на сеймі від різних мовців. Вони також нагадували, що волиняни після присяги, отримавши гарантований і спільний для всіх набір «вольностей», мають зайняти свої місця серед інших послів, щоб разом радитися про потреби королівства. Тож обіцянка короля та учасників сейму не лише не позбавляти новопридбану «братію» її власних прав, але і їх «примножити», якщо волиняни чогось іще потребуватимуть, була вимушеним кроком. Вона прозвучала як спроба схилити впертих волинян, які несподівано заявили про свою власну позицію, до присяги. Прикметно, що брацлавський воєвода князь Роман Санґушко 1 червня, готуючись присягати, ще раз нагадав присутнім про власні вольності волинян і брацлав’ян та про обіцянку короля й сенаторів зберегти їх непорушними. На це ґнєзненський архієпископ від імені сенату запевнив, що всі свободи новоприєднаних воєводств буде збережено, а якщо треба, то й письмово. Найвищий духовний достойник Корони запевняв, що його слова буде скріплено присягою. Маршалок Посольської палати («ізби») Станіслав Чарнковський, своєю чергою, заявив від імені послів, що шляхта готова виконати все, що пообіцяв архієпископ. 5 червня литовський підскарбій Миколай Нарушевич у листі до свого патрона — віленського воєводи Миколая Радзивила — писав: «Панове волинці, які самі присягу Короні учинили, не забезпечивши собі наперед взаємних зобов’язань святою присягою від панів коронних, тепер уже до того прийти не можуть. Але отримали за те можливість, вибравши своїх депутатів, самі собі привілей написати, як найкраще й найкорисніше [для себе] розуміють. А його королівська милість із Короною обіцяли їм такий привілей дати». Автор листа, як і інші його співвітчизники‑литвини, уже виразно розуміли, що волиняни становлять окрему спільноту зі своїми інтересами. Вони змогли домогтися у складній ситуа­ції вигідного для себе варіанту — окремого привілею з якнайліпшими умовами. Цікаво, що Нарушевич не був певен щодо майбутнього литвинів: «Наші [литвини], бачу, вважають, щоби взаємні зобов’язання були, якщо до того дійде». Волиняни в першій половині червня, схоже, активно працювали над своїм привілеєм. Обіцянку, яку їм дали коронні партнери, було дотримано, хоч на сеймі періодично лунали вимоги до короля покарати тих, 44


3 ‧ П риєднатися з правами чи приєднатися до прав

хто утримався від присяги. 12 червня коронні посли нагадали монархові, аби волиняни не ухилялися від участі в сеймових дебатах і подали нарешті свій проєкт привілею. 13 червня король, сенат і шляхетські посли його отримали. Волинський привілей учасники сейму потрактували як справу великої ваги, обравши з‑поміж себе комісію для його редагування. До неї ввійшли дуже поважні особи — маршалок (голова) Посольської палати та низка шляхетських лідерів. 19 червня члени комісії редагували привілей разом із сенаторами у присутності короля і, попри гарячі дискусії, залишили в силі всі запропоновані пункти. Важливим аргументом, коли голоси розділилися, був факт, що король та інші учасники сейму пообіцяли надати волинянам такі права, яких вони потребуватимуть. Того ж дня в роботі над привілеєм, можливо, взяли участь і посли Київського воєводства, яких напевно не було в Любліні, коли там вирішували справу приєднання їхнього регіону до Корони. Привілей Київському «князівству» (офіційно з 1471 року мало статус воєводства) повторював мало не дослівно волинський привілей, текст якого з’явився завдяки енергійності й високій політичній культурі волинської шляхти. Привілеї містили деталі, що дозволяють їх трактувати як двосторонній договір короля й Корони з новоприєднаними українськими воєводствами. Передусім це стосується зауваги, що приєднання відбулося за згодою, з одного боку, всіх станів Польського королівства, а з іншого — всіх вищих достойників, духовних і світських, «князів, панів, шляхти й усього рицарства» Волинської землі та Київського князівства. Окреслено було, отже, два суб’єкти інкорпораційного акту. В останньому пункті зазначено, що йдеться про «свободи й вольності», які не можуть бути скасовані іншими актами загальнодержавного характеру, ані сеймовими конституціями, ані статутами. Привілеї було скріплено присягою короля: він давав слово ні в чому не порушувати жодного пункту, а та45


І ‧ У пошуках власного імені

кож зобов’язувався за своїх наступників. А це означало, що документи набували ваги актів, що їх мали підтверджувати всі правителі Речі Посполитої, сходячи на трон. Дуже показово, що привілей Підляській землі цих деталей не містив: в останньому пункті йшлося про «реституцію» й «реінтеграцію» теренів до Польського королівства, а монарх скріпив привілей лише своїм підписом і печаткою. Те, що волиняни добре розуміли, в чому полягає «приєднання з правами», засвідчує подія, що відбулася через рік на Варшавському сеймі — 8 липня 1570‑го. Волинські, брацлавські та київські посли звернулися до короля з проханням внести зміни в текст підтверджувального привілею, виданого Великому князівству Литовському на «вольності та права» під час Люблінського сейму 1569 року. Послів не задовольняв фрагмент у привілеї, де йшлося про приєднання до Корони «Київських, Волинських і Підляських земель». Ось як звучав текст, що викликав нарікання: «…ні в чому не понижуючи привілеїв, [наданих] із приводу повернення Київських, Волинських і Підляських земель, які і щодо екзекуції, і в інших усіх артикулах мають бути збережені в силі та цілості на вічні часи».

Натомість посли українських воєводств пропонували свій варіант: «…ні в чому не понижуючи привілеїв, наданих їм від нас, короля, згідно з усіма їхніми вольностями, під час повернення до Корони тих земель, Київського, Волинського та Брацлавського воєводств; мають бути збережені [привілеї] і щодо екзекуції, яка їх ніколи не зачіпатиме, так і в усіх артикулах, в силі та цілості на вічні часи».

Свої воєводства — Київське, Волинське та Брацлавське — посли окреслили, отже, як колективного суб’єкта, отримувача привілеїв, вилучивши із цієї комбінації Підляшшя (можливо, через те, що підляський привілей мало нагадував договір між королем і підляшанами). У своєму формулюванні волиняни, кияни та брацлав’яни акцентували на тому, що привілей лише закріпив вольності, якими населення цих теренів володіло й раніше. Відтак поняття «вольності» розумілися значно ширше, ніж окремі права/артикули, і пов’язувалися із суб’єктністю цих теренів і їхніх громадян. У відповідь на вимогу українських послів, коронні канцлер і підканцлер відповіли відмовою, заявивши, що підтвердження («забезпечення») привілею для Великого князівства Литовського вже видано й оприлюднено («опубліковано»), тож до нього неможливо внести жодних змін. Цей аргумент не переконав послів; вони вимагали, щоб 46


3 ‧ П риєднатися з правами чи приєднатися до прав

у такому разі українським воєводствам було видано окремі підтвердження люблінських привілеїв, як це зроблено для Великого князівства Литовського (трішки згодом це дозволили). Для нас же важливий не лише зміст претензій, заявлених представниками української шляхти, а й контекст їх появи. Адже цей документ є королівським листом, виданим на прохання послів «для ліпшої віри та свідчення у братії», себто посли мали його пред’явити своїм виборцям на місцевих сеймиках, де звітували про роботу на сеймі. Посли, без сумніву, знали настрої, рівень обізнаності й очікування своїх виборців, відповідно — дбали про докази своїх зусиль задля збереження місцевих «вольностей». Мусили знати, що принаймні активна частина шляхетського загалу розуміє різницю між поняттями «надані привілеєм права» і «привілей, наданий згідно з усіма їхніми вольностями». Усе це дає підстави твердити, що українська шляхта вважала свої привілеї власними «вольностями», фундаментом своєї окремішності, що дає їй можливість претендувати на осібне місце в новопосталій Речі Посполитій. І байдуже, що за фактом привілеї забезпечували лише широку автономію у складі Польського королівства — одного із двох членів федерації, у яку на Люблінському сеймі зрештою оформлено Річ Посполиту. Та для української шляхти привілеї стануть підґрунтям для творення концепції про Русь та її жителів як рівноправного члена цієї федерації, поруч із Короною та Князівством. Саме ж входження Русі до цього союзу представлятимуть як добровільний крок, скріплений договором, що його ніхто не міг порушити.

47


І ‧ У пошуках власного імені

4 Присягнути королю та Короні

Щ

е трішки про присягу волинян, довкола якої спалахнули словесні баталії на Люблінському сеймі. Першим колізію озвучив князь Богуш Корецький: 24 травня він просив короля, сенаторів і послів звільнити волинських достойників від присяги на тій підставі, що вони вже присягали Сиґізмундові Авґусту як великому князеві та Князівству. Мовляв, волиняни бояться, щоби присяга королю (тому ж таки Сиґізмундові Авґусту), а також Польському королівству, не завдала шкоди їхньому сумлінню. На те князям відповіли, що немає жодної причини для остраху, адже вони присягали великому князеві та Князівству, коли були в його складі, нині ж вони вже стають громадянами Корони, тож мають учинити й відповідну присягу. Ба більше, сенатори заявили: «Ту присягу, яку ви Князівству чинили, беремо на своє сумління». Ту ж карту спробував розіграти 25 травня і троцький воєвода Остафій Волович, який мав присягати як власник нерухомості на Волині, однак теж намарне. Врешті, гетьман і брацлавський воєвода Роман Санґушко, який прибув до Любліна 31 травня, відразу по битві з московитами на Улі та з подарунками для короля — полоненими й чотирма гарматами, наступного дня перед присягою звернувся до присутніх: «Мені пильно треба стежити за тим, щоб як правдивому потомкові своїх предків ні в чому не зашкодити своєму доброму імені, тож маю почути особисто від Вашої королівської милості, що мені те ні в чому не зашкодить, адже предки мої присягали Князівству Литовському не лише за себе, а й за потомків своїх». Король на слова Санґушка відповів, що не дозволив би нікому чинити нічого непристойного, адже «сам за те мусив би покутувати більше, ніж той, кого до того призвів». Однак коли ґнєзненський архієпископ підніс хрест для присяги, князь Санґушко, ставши на коліна, просив короля Сиґізмунда Авґуста, помазаника Бо48


4 ‧ П рисягнути королю та К ороні

жого, зняти з нього ту присягу, яку він попередньо учинив йому як великому князеві литовському. Король поклав руку на князя Романа і цим символічним жестом уволив його прохання. Відмова присягати через можливість порушити попередню присягу не була формальним приводом: люди минулого мали страх перед кривоприсяжництвом — смертним гріхом, що лягав тягарем на їхнє сумління. І байдуже, що великим князем і королем була одна й та ж особа — Сиґізмунд Авґуст, ішлося ж бо про символічне тіло володаря двох держав. Кривоприсяжництво чинило, як писав архімандрит Києво‑Печерської лаври Інокентій Ґізель у трактаті «Мир з Богом чоловіку», «велике безчестя Богові», чиїм іменем скріплювано присягу. А прокляття, що падало на порушника присяги, осідало в його домі й загрожувало згубою всьому його родові. Уважалося, що більший гріх чинить особа, яка змушує до присяги, аніж та, котра присягає під тиском, рятуючи своє життя чи здоров’я. Про готовність взяти присягу шляхти українських воєводств на своє сумління заявили й сенатори, і сам король. Це не були порожні слова. У першому ж пункті привілеїв Волинській землі та Київському «князівству» монарх зазначав, що бере на себе присягу шляхти цих земель, яка її зобов’язувала до вірності Великому князівству Литовському. Відтак володар підтверджував цим актом, що віднині ні їм, ані їхньому потомст­ ву «нічим, ні в чому, ніде немає шкоди на вічні часи». Брак розкаяння у волинян зауважив Миколай Радзивил «Рудий» у листі до племінника Миколая Криштофа «Сирітки»: «Всі достойники, зокрема єпископи та воєводи тієї Волинської землі, ввійшли в смак і потрактували собі за добре та нешкідливе для своєї слави й імені присягати Короні». Показово, що у привілеї для Підляської землі король обмежився лише тим, що «вивів» підляшан з‑під юрисдикції Князівства. 49


І ‧ У пошуках власного імені

5 Про князів як ознаку суверенності

К

нязь Костянтин Вишневецький на Люблінському сеймі, вказуючи на почтивість свого народу та рівність його з будь‑яким іншим, додавав: «Ба більше, є в нас князівські доми, які мають особливе становище та почтивість зі своїми родами. Нераді ми були б, якби їхню почтивість понизили, а тому просимо зберегти їх у їхній почтивості». Після довгих дебатів щодо присяги, коли стало зрозуміло, що уникнути її не вдасться, подали голос князі Костянтин Острозький і Олександр Чорторийський. Вони нагадали королю про заслуги свої та своїх предків і про славу своїх «домів». Сиґізмунд Авґуст у відповідь обіцяв і надалі виявляти свою ласку та «виславляв дім князя Чорторийського, який походить із народу королівських литовських князів». Наступного дня, 25 травня, автор «Щоденника Люблінського сейму» занотує, що волинський воєвода князь Олександр Чорторийський продемонстрував перед монархом привілей, що надав його предкові польський і угорський король Владислав Яґайлович у Буді (ймовірно 1442 року). У ньому володар визнав кровний зв’язок із князем як особою, котра походить із роду великих князів і використовує герб Погоня, та закріпив за Чорторийським місце в королівській раді. Цілком імовірно, що згадка про привілей випливла недарма — князь намагався здобути собі спадкове місце в сенаті. Автор щоденника, втім, цієї події не коментує. Чи йшлося тут лише про егоїстичну спробу князів зберегти своє упривілейоване становище, а чи про щось значно більше, пов’язане зі статусом князів як потенційних володарів за правом народження в князівському домі? Чи випадковою була згадка про князів у промові Вишневецького, де він наголошує на суверенності народу, до якого належить? Адже наявність володаря й забезпечувала спільноту цією суверенністю. Поляки, скажімо, уважали Мазовецьке князівство своєю питомою те50


5 ‧ П ро князів як ознаку суверенності

риторією, однак до смерті останнього його правителя з династії П’ястів (1526) зберігало свою формальну незалежність. Остаточно ж Мазовія стала провінцією Польського королівства допіру 1529 року. Ще цікавіша історія зі спадкоємицями Тевтонського Ордену — Королівською та Князівською Пруссією. Перша ввійшла до Корони 1454 року як її провінція, хоч і наділена значною автономією. Мотивація приєднання була цілком традиційна: землі, що тривалий час перебували під управлінням хрестоносців, здавна належали Польщі. Князівська Пруссія постала в результаті реформування Ордену у світську державу на чолі з герцогом Ольбрахтом Гогенцоллерном, колишнім великим магістром і племінником Сиґізмунда Старого. Між Польською Короною й цією частиною Пруссії як суверенною одиницею було укладено ленний зв’язок між володарями. Попри те, що жителі обох Пруссій відчували свою історичну єдність і суттєво відрізнялися від решти Корони й устроєм, і правом, і лютеранським віровизнанням більшості населення, однак про об’єднання їм не йшлося. Натомість жителі Королівської Пруссії 1578 року просили короля забезпечити їм такий же статус, який мали Волинське, Київське та Брацлавське воєводства. Унія в різних її формах, отже, була можлива лише між володарями як репрезентантами держави, а не володаря з населенням. Велике князівство Литовське мало великого князя на троні, а Польське королівство — короля. Для тогочасних людей було байдуже, що великий князь і король був однією смертною особою, адже йшлося про символічне тіло сюзерена. Проте й тут були проблеми. Незадовго до Люблінського сейму великий князь зрікся своїх спадкових прав на Велике князівство Литовське, однак передав їх Короні. Це обурило литвинів, адже наявність прав до Князівства істотно посилила б позиції Литви в торгах щодо унії. На початку Люблінського сейму з лав «коронярів» пролунало: позаяк Корона володіє всіма правами на Князівство, то й унія не потрібна. Відповідно, українські воєводства навіть із формального боку отримали той максимум, на який годі було й сподіватися: не маючи жодної автономії у Князівстві, вони по суті уклали договір із королем, підтверджений присягою монарха. Надалі привілеї Волинській землі та Київському «князівству» гарантуватимуть при коронації усі монархи, що піднесе ці акти до рівня основних конституційних, яких ніхто не міг порушити. Особливий характер привілеїв для трьох українських воєводств іще виразніше проступає на тлі привілею для Підляшшя, у преамбулі якого наголошено на «реституції» та «реінтеграції» цих теренів, а король затверджував його лише підписом і печаткою. 51


І ‧ У пошуках власного імені

Згідно з тогочасними уявленнями про владу та суверенність, заява князя Вишневецького про існування на Волині князів могла підсилювати його аргументацію щодо особливого становища його землі та її політичного народу. А та кров, що текла в жилах князя Чорторийського й короля, мусила легітимізувати волинські претензії. Врешті, в одній із промов на сеймі 1587 року, де обирали короля по смерті Стефана Баторія, пролунає: «Пан Біг для того королівські гнізда тримає, щоб інші звідтіля собі королів брали». Продовжуючи, мовець додав, що жоден шляхтич не може бути королем, бо так ніколи не бувало, хіба що той, який походить із князів. Чи йшлося князям про збереження свого особливого становища? Варто придивитися, що означало те їхнє «особливе становище» у Князівстві. ІІ Литовський статут (1566) позбавляв князів їхнього особливого права судитися, за бажання, виключно в королівському суді — натомість вони потрапляли під юрисдикцію повітових судів, як і кожен шляхтич. Вони не входили до королівської ради лише за правом походження. Єдине, що вирізняло «княжат головних» від решти шляхетської «братії» та інших доволі численних представників князівської групи — символічна честь отримувати персональні королівські листи, що ними монарх повідомляв регіональну шляхту про скликання сейму. Власне, ця честь і залишилася за ними — князівські титули й окремі листи. Князь Юрій Слуцький — представник єдиної на той час «головної» князівської родини на теренах Великого князівства Литовського — довго боронив своє право на місце в сенаті Речі Посполитої, однак надарма. До ґрона сенаторів, утім, входили лише найвищі регіональні/воєводські урядники — воєвода й каштелян, себто особи не з титулу, а з належності до владної ієрархії, яка формувалася за королівськими наданнями. Тож князеві Слуцькому не допоміг ані князівський титул, ані давніша приналежність до ради великого князя литовського. Як йому нагадали на елекційному сеймі у травні 1573 року, коли він намагався силоміць зайняти місце серед сенаторів, «князі крісел в сенаті не спадкують». Що ж до привілеїв, то в частині, котра стосувалася князів, зазначалося: надалі за ними та їхніми нащадками, незалежно від віровизнання, зберігаються титули, хоч у Короні існувала заборона на їх уживання; вони можуть претендувати на будь‑які уряди, як і всі інші жителі тих земель; судитися ж мають разом зі шляхтою у своїх повітових ґродських і земських судах. Нічого більше, аніж символічної гідності, зображеної у титулі, князям на Люблінському сеймі не дісталося. Зате їхній статус потенційних володарів, що вони його отримували за правом крові від народження,

52


5 ‧ П ро князів як ознаку суверенності

цілком міг додати ваги договірному характерові привілеїв українських воєводств. Так званий становий егоїзм, що ним звично оперує традиційна українська історіографія, неісторична категорія. Історикові взагалі тяжко, а часто й неможливо, дотягтися до мотивацій своїх героїв. І не лише тому, що вони про них зазвичай мовчать чи висловлюють невиразно, а й тому, що існує невідповідність у системі цінностей історика та його загадкового Іншого. Кліфорд Ґірц порівнює інтерпретацію дослідником чужої культури з читанням манускрипту, «іншомовного, вицвілого, наповненого пропусками, невідповідностями, підозрілими виправленнями та тенденційними коментарями». Добре, якщо історик завважує «дивність» поведінки своїх героїв і дає їм право мислити й чинити по‑іншому, ба більше — намагається збагнути сенс їхніх дій. Біда, коли починає оцінювати за допомогою того, у що сам вірить і чим керується у власному житті. У становому суспільстві, де окремі спільноти‑верстви вирізнялися своїми особливими правами й обов’язками, загальне благо зазвичай стосувалося саме свого стану. А позаяк шляхта як «політичний народ» ототожнювала себе з державою, то, з одного боку, дбала про розширення своїх «вольностей», а з іншого — мислила катего-

53


І ‧ У пошуках власного імені

ріями «спільного блага» та «служіння Вітчизні». Серед чеснот доброго володаря головними були захист землі й турбота про добро своїх підданих. Такими ж були й настанови «патрона» щодо кола осіб, поєднаних із ним різними ступенями залежності. Нехтування «великими людьми» обов’язку опіки над тими, хто складав його символічне тіло, та майном як його частиною, призводив до втрати «доброї слави». Утім, про це ширше згодом. Натомість повернімося до наших героїв. Волинь була «заповідником» князів, на відміну від Корони, де на той час не залишилося жодного представника князівських династій. У Великому князівстві Литовському жили князі Слуцькі та представники дрібніших князівських родин — Свирські, Оґинські, Полубенські, Масальські, однак вони не займали вагомих позицій у політичному житті. Радзивили князями не народилися, а свій титул отримали незадовго до Люблінської унії, 1547 року, з рук імператора Священної Римської імперії германської нації. За підрахунками Наталі Яковенко, на Волині гніздилося до 50 князівських родів, серед яких виділялися «княжата головні» — Острозькі, Санґушки, Збаразькі, Вишневецькі, Чорторийські й Заславські. «Пригадування» окремими князівськими родами свого походження від володарів відбувається доволі пізно, якраз упродовж останніх десятиліть перед Люблінською унією. Так десь усередині 1540‑х на печатці Кузьми Заславського з’являється зображення вершника‑змієборця. Подібний сюжет містили печатки П’ястів, Рюриковичів, частини Ґедиміновичів і багатьох династичних родин Європи. Стефан Збаразький як троцький каштелян приблизно в середині 1560‑х починає використовувати печатку з Погонею та патронім Корибутович. Далі ця традиція поширилася й на інших його родичів. У ментальній ієрархії, однак, саме Костянтин Острозький міг претендувати на роль володаря Русі. Перша згадка про цей рід як спадкоємців давніх руських правителів зафіксовано вже 1574 року, а відтак їхня генеалогічна легенда фактично миттєво обростає символічними деталями, що прямо вели до Володимира Великого та короля Данила як предків князя Костянтина. Територія, на яку, згідно з тогочасними текстами, поширювалася символічна влада цього некоронованого володаря Русі, охоплювала простір від Києва до Львова (тут зацікавлених відсилаю до робіт Наталі Яковенко). Влада володаря, який походив від давніх руських князів, стягувала докупи та цементувала єдність українських земель — спадку Русі, що давно відійшла в минуле. Натомість зверну увагу на поширення цієї ідеї вже в 1620‑х роках, коли перед річпосполитською Руссю гостро постала потреба в пошу54


5 ‧ П ро князів як ознаку суверенності

ках свого історичного минулого. Захарія Копистенський у «Палінодії» (1621) на кількох сторінках захоплено прославляє князя Костянтина Острозького та його рід. Він — перша особа на Русі, нащадок великих князів Володимира та Данила, велика втіха й оборона всього народу руського, залізний мур на Українах, страх і трепет татар, слава та свіча «ясносвітлая» Польського королівства, сеймова оздоба, око й потуга всіх шляхетських з’їздів. Цей обранець долі має вроду Гектора, красу й поставу Йосифа Прекрасного. Він, носій царських звичаїв, увібрав усі чесноти Авеніра, Ганнібала, Помпея, Фемістокла, Нарсеса, Артабана та Велісарія. Важливіший для нас, утім, інший фрагмент — де Копистенський оповідає про відносини руських правителів із польськими королями: «По многих літах прийшло до того, що руські князі добровільно за певними умовами приєднувалися до Польського королівства, зберігаючи в головах собі віру та своє набожество, і церкви в цілості, і власну безпеку. Таке ж приєднання і Литва собі вчинила на своїх особливих умовах». Отож, як стверджував наш автор, доволі розлого цитуючи тексти Люблінських привілеїв, Русь за посередництвом своїх князів добровільно приєдналася до Корони на своїх особливих умовах.

55


І ‧ У пошуках власного імені

6 Про бонуси для новоприєднаної шляхти

В

олиняни не лише забезпечили привілеями підтримування у майбутньому своїх регіональних особливостей, що вирізняли їх від решти населення королівства, а й отримали бонуси. Ще в першому березневому проєкті приєднання до Корони Волині й Підляшшя було вирішено зняти з волинян і підляшан тягарі — обов’язки та податки на користь великого князя — та обдарувати їх коронними «вольностями». Це означало, що надалі шляхта буде зобов’язана лише платити податок із нерухомості — два гроші з лану — та брати участь у загальній військовій мобілізації. Зазначено також було, що на ці новоприєднані терени не поширюватиметься так звана екзекуція землеволодіння, себто перевірка, на яких підставах шляхта тримає свої маєтки. Ревізія ж нерухомості могла загрожувати конфіскацією її в тих власників, чиї права викликали сумнів або з якихось причин не були підтверджені відповідним актом великого князя. Нагадаю, що екзекуційний рух у Короні, який активно просувала середньозаможна шляхта на сеймах кілька десятиліть поспіль перед 1569 роком, був спрямований на широке реформування держави. А проте мав він і вужче завдання — повернення до королівського «домену» тих маєтків, що незаконно опинилися в руках наближених до монарха осіб. Шляхта прагнула перерозподілити його власність і максимально спрямувати прибутки від королівщин на користь держави. Врешті‑решт, ініціаторам екзекуційного руху йшлося про значно вагоміші речі: кого вважати державою — короля з сенатом, а чи таки весь політичний народ‑шляхту через її представництво на сеймі — Посольську палату. Схоже, однак, що екзекуція в Короні, де шляхта давно володіла своїми землями як спадковими, із правом повного розпорядження, зачіпала лише невелике число осіб — переважно магнатів, які тримали на різних умовах землю з королівського «домену». Натомість у Великому князів56


6 ‧ П ро бонуси для новоприєднаної шляхти

стві Литовському правитель традиційно вважався володарем земельного фонду всієї держави, а шляхта за надання нерухомості мала служити монархові і шаблею на його вимогу, і виконанням різних повинностей. Власники були обмежені й у праві розпоряджатися своєю землею, зокрема потребували згоди великого князя на різні операції з ґрунтами, а шляхтич міг продати лише третину свого маєтку. Державці у Князівстві отримали повне право власності на отчизні маєтки лише 1566‑го, за три роки до Люблінського сейму. Тож екзекуція у Великому князівстві, по суті, могла означати ревізію всього чи великої частини землеволодіння, зачіпаючи не лишень еліту шляхти, а й значний її загал. Власне, екзекуцію навряд чи сприймали як безпечний акт навіть ті, хто не мав сумніву щодо своїх прав на спадкову нерухомість. У Короні, скажімо, чи не найбільше від такої перевірки постраждала подільська шляхта, про що й було згадано на сеймі. Цілком імовірно, що там, як і на інших прикордонних теренах, існували значно розмаїтіші форми надання землі й умови її тримання. Як згадував один з учасників сейму, подоляни терплять від несправедливості — багато хто втратив маєтки й на вічному праві, і ті, що їх було надано як лен, себто під умовою оборонної повинності. Тож пропонувалося не лише їх повернути, а й додатково обдарувати подолян нерухомістю за військову службу. Схоже, що саме тому пункт про екзекуцію був таким важливим для всіх шляхетних обивателів Князівства. Король іще в березні висловився щодо перевірки права власності маєтків волинян і підляшан доволі категорично: від екзекуції новоприєднана шляхта звільняється не лише згідно з давнішими привілеями, а й на майбутнє. Цей пункт мав зняти деякі побоювання в тих, кого вирішили приєднати без їхньої на те згоди. Згадка про неприйнятність екзекуції для волинської та брацлавської (а згодом і київської) шляхти прозвучить на сеймі не раз, зокрема й під час дебатів про присягу. Згадає її у своїй знаменитій промові також князь Костянтин Вишневецький. Тож пункт 6 люблінських привілеїв для Волині, Брацлавщини й Київщини звучатиме так: король за згодою сенаторів і послів присягає, що екзекуція, себто «відбирання» будь‑яких королівських надань, не поширюватиметься на шляхту цих теренів. Привілей містив і мотивацію — екзекуція неможлива, позаяк рішення про неї добровільно приймала коронна шляхта ще до входження цих земель до королівства, відтак жодні попередні конституції чи інші акти не мають сили щодо тих, хто на них згоди не давав. Тут виразно прочитується фундаментальний принцип шляхетської політичної культури, закріплений Радомсь­ кою конституцією 1505 року: «Нічого нового на нас без нас» — себто 57


І ‧ У пошуках власного імені

ухвали, що стосуються усіх, мусять бути усіма схвалені. Шляхетська та церковна нерухомість, відтак, залишалась у руках власників на умовах, що їх було прописано в королівських наданнях. Також зазначалося, що не підлягали конфіскації й ті маєтки, на які господарі не мали підтверджувальних актів від великого князя. Ба більше, пунктом 5 привілеїв шляхту та духовенство звільняли від будь‑яких податків, окрім двох грошів із волоки землі або селянського домогосподарства («диму»). Що ж до військової повинності новоприєднаної до Корони шляхти, то 19 червня на сеймі розгорілася палка дискусія. Того дня у присутності короля переглядали текст привілею для Волинської землі, який приготувала сама тамтешня шляхта. Коронні посли поставилися до нього цілком схвально, однак спіткнулися на пункті про військову службу. Згідно з правом Великого князівства Литовського, у разі нагальної потреби шляхта мала ставати на військову службу без рішення сейму, а лише за наказом володаря, гетьмана чи членів князівської ради (панів‑рад). У Польському ж королівстві загальну мобілізацію (посполите рушення) оголошувано тільки за постановою сейму. А для швидкого реагування було утворено наймане військо (кварцяне), на утримання якого йшов податок із четвертини королівщин (так званої кварти). Урегулювання оборони значною мірою було наслідком екзекуційного руху, а щодо ефективного використання кварти на Люблінському сеймі точилися гострі дискусії. Волинян, з одного боку, позбавили обов’язку братися до зброї (по‑ точної оборони) лише за наказом, з іншого ж, їх пообіцяли звільнити від екзекуції маєтків, коштом якої зростали прибутки на утримання кварцяного війська, через ревізії королівських земель. На Волині вільних королівщин практично не залишилося, тож і сподіватися на суттєву «кварту» було марно. Думки послів розділилися. Одні вважали, що волинян варто звільнити від поточної оборони незалежно від обставин, бо вони приєдналися, утікаючи з неволі, до обіцяних «свобод» коронної шляхти. Інші 58


6 ‧ П ро бонуси для новоприєднаної шляхти

твердили, що король дещо таки має на Волині й земельних володінь, тож сяка така кварта все одно надходитиме. На це було відказано, що всі королівщини вже перебувають у приватних руках. Чути було голоси невдоволення: мовляв, звільняємо від служби волинян, зате беремо на себе обов’язок оборони Волині й Києва. На це пролунала репліка, що з Поділля зібрали лише 15 флоринів кварти, то чи означає це, що подолян треба покинути напризволяще? Король на це завважив, що вже під присягою пообіцяв волинянам задовольнити їхні потреби, та нагадав, що й посли давали таку ж обіцянку. Хіба ж годиться ламати королівське та шляхетське слово? Рефреном до королівського слова прозвучало від послів: коли волинянам наказували в Литві виходити самим воювати — це було безправ’я, якщо ж ми пообіцяли їм свободу — мусимо дотримуватися однакових для всіх прав. Зрештою, було сказано далі, волиняни вирушатимуть на війну разом з усією коронною братією, бо це в їхніх інтересах. Пролунали голоси, що варто зібрати спільну комісію для розв’язання цього питання, однак її доцільність заперечив сандомирський воєвода Петро Зборовський: чим може зарадити комісія, якщо волинянам уже пообіцяли спільні права з коронною шляхтою? Прозвучало й уїдливе: волиняни вимагали збереження своїх прав, то хай і залишаються при тій же службі, яку виконували в Литві. Це пропустили повз вуха. Наприкінці дискусії таки було ухвалено скликати комісію. Якби вдалося якось розв’язати цю справу — добре, а ні — залишити все як є, але волинян не неволити. Відтак останнім скасували військові обов’язки, що їх вони виконували у Литві, та вивільнили їх від обтяжливих повинностей на земельну власність, а також і від екзекуції маєтків, що відбувалася в Короні. Кварцяне ж військо надалі перебуватиме на східних кордонах Речі Посполитої для захисту волинян від неспокійних сусідів.

59


І ‧ У пошуках власного імені

7 Про мову без брому в привілеї й поза ним

А

що там, любі читачі, з руською мовою4 у привілеї? Пунктом 8 гарантувалося: руська мова надалі зберігатиметься в судочинстві та в офіційному листуванні короля, королівської канцелярії й урядників із жителями Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. А от із містами ситуацію не допильнували, адже офіційні відносини між різними міськими громадами та королем мали здійснюватися польською, — можливо тому, що міста вважалися королівськими й перебували в монаршій юрисдикції. Але не поспішаймо панікувати. Насправді йшлося лише про десяток міст, переважно повітових центрів, як‑от Київ, Житомир, Овруч, Луцьк, Володимир, Кременець, Брацлав, Вінниця. Море інших міст і містечок на українських землях, число яких після 1569 року стрімко зростає, були приватними, де «володарем» виступав сам власник. Ви можете сказати, що одна річ буква, а повсякденні практики можуть демонструвати геть іншу картину. Погляньмо, отже, що відбувалося після Люблінської унії. Як відомо, будь‑яка канцелярія дуже неповоротка й додаткової роботи не любить. Попри привілей, на Волинь упродовж літа 1569‑го надійшло кілька листів польською. Волиняни подумали, почухали потилиці й улаштували зібрання наприкінці осені того року, де уклали листа до короля. На жаль, сам він не зберігся, а от відповідь Сиґізмунда Авґуста від 11 січня 1570 року вціліла. Волинське зібрання король потрактував дуже серйозно. Він гнівався, адже шляхта мала збиратися на сеймики лише за його наказом й у строго передбачених випадках. Передусім монарх зауважив, що волиняни вчинили «собі з’їзд» «з великої сміливості та ваги» без погодження з королем 4 Руською

мовою у той час називали староукраїнську та старобілоруську, яка була мовою судочинства й адміністрації у Великому князівстві Литовському.

60


7 ‧ П ро мову без брому в привілеї й поза ним

і відповідної його ухвали. І хоч мета зібрання була «добра й учтива» — «для слухання привілею», однак для всіх важливих справ є відповідні час і місце — повітові сеймики. Натомість такі нелегальні зібрання, ішлося в королівському листі, дуже підозрілі, адже під виглядом пристойних справ можуть «діятися і множитися якісь шкідливі для Речі Посполитої заколоти». Очевидно, що один із головних творців Республіки побоювався хисткості своєї конструкції. Для волинян же, які звикли збиратися без будь‑якого погодження із Вільно, подібна вимога на той час мала виглядати дивною. Для нас же цікаво, що метою волинського зібрання було оголошено слухання привілею, себто ознайомлення всього шляхетського загалу зі своєю «конституцією» — правами й вольностями своєї землі. Після напучувальної тиради король перейшов до пункту, який, схоже, був центральним у волинському листі та стосувався мовного питання. Волинська шляхта скаржилася, що Коронна канцелярія, всупереч привілею, надсилає на Волинь листи, писані по‑польському. Король обіцяв розпорядитися, щоб так надалі не чинили, а проте додав: із канцелярії йому відповіли, що готують і видають листи тією мовою, якою бажають прохачі. Насамкінець, утім, запевнив волинян, що всім їхнім «артикулам, свободам і вольностям» жодні акти, зокрема й ухвалені на будь‑якому сеймі, не можуть шкодити. Нагадав монарх і про свою присягу, якою він гарантував збереження на віки вічні привілею. Гаразд, скажете ви, як привілей і спільнота, що дбала про його збереження, могли вплинути на бажання шляхтича отримати свій документ із канцелярії польською. І як, скажімо, суд реагував на польськомовні акти, коли особа пред’являла їх під час процесу? Отак: 5 жовтня 1570 року в луцькому земському суді адвокат Казимир Ледницький (поляк за походженням) вимагав не брати до уваги королівський лист, писаний по‑польському, який подав слуга холмського підкоморія Миколая Дзялинського. У листі йшлося, що Дзялинського не мусять позивати до будь‑якого суду, допоки він перебуває на послузі господарській в Речі Посполитої в Інфлянтах. Присутні на судових засіданнях королівські маршалки князь Лев Санґушко‑Кошерський, Петро та Василь Загоровські, а з ними й уся шляхта, що зібралася в суді, «рішуче про те мовила й так бажала», щоб такі листи, «проти вольносте й і свобод всіх обивателів землі Волинської», не приймалися, адже вони могли порушити привілей. Судді, зваживши на пораду, відхилили королівського листа, обґрунтувавши своє рішення пильністю задля збереження «вольностей і свобод»:

61


І ‧ У пошуках власного імені

«Щоби річ посполита на вольностях своїх кривди жодної не терпіла, коли ж привілеєм земським від господаря короля його милості є то гарантовано, що з канцелярії його королівської милості в кожній справі більшій і меншій листи письмом польським на уряд і до кожних осіб видавані бути не мають, зі тих слушних причин, аби тим привілей вольностей і свобод наших всієї речі посполитої порушення жодного не мав».

Під «річчю посполитою» тут малася на увазі «річ посполита воєводства Волинського», себто корпорація волинської шляхти, як дещо пізніше вона окреслюватиме себе в подібних випадках, боронячи «власне» право та свою суб’єктність. Зрештою Дзялинського визнали особою, яка не з’явилася до земського суду. А це означало, що він справу програв. Прикметно, що й через двадцять років, 1590‑го, в аналогічній справі судді відреагували так само. Іван Одинець заявляв, що лист, надісланий до суду Криштофом Риминським через уповноваженого Комаровського з повідомленням про хворобу свою та дружини, не мусить братися до уваги, бо написаний по‑польському. Тож відповідачі були визнані суддями за осіб, які ухилилися від судового позову: «Не такі [листи], яко годилося, але письмом таким, то єсть польським, котре згідно прав наших і привілею, на унії на сеймі в Любліні даного, і конституції, на сеймі в року минулому вісімдесят дев’ятому у Варшаві вчиненої, тут у воєводстві Волинському в кожному суді і праві прийнято бути не має».

Не лише волиняни заявляли про недопустимість порушення привілею щодо мови. У 1571 році київська шляхта звернулася до короля з пети­ цією, щоб уся офіційна документація та «кожна справа» надходила до них відповідно до привілею, «при закінченні унії виданого, не іншими літерами і словами, одно руськими». На Торунському сеймі (19 жовтня — 29 листопада 1576 року) волинська шляхта нагадала вже новообраному королю Стефану Баторієві про мовне питання. А 1577‑го волинська шляхта на сеймику наказувала своїм послам, щоби просили короля дотримуватися відповідного пункту привілею. Причиною послужив факт, що королівський секретар Василь Древинський приніс на сеймик листа від володаря, писаного польською. Стефан Баторій поставився до претензій волинян серйозно, запевнивши їх, що всі справи з його канцелярії будуть надалі «не інакшим, одно руським письмом видані й відправлені». А що стосується загальнокоронних справ, то король розпорядився «до воєводства Волинського руським письмом переклади посилати». Згодом підтяглась і брацлавська шляхта. 7 липня 1577 року вона відправила через свого посланця до короля листа з приводу позивання 62


7 ‧ П ро мову без брому в привілеї й поза ним

окремих осіб на королівський суд польськомовними позовами. Брац­ лав’я­ни запевняли Стефана Баторія у своїй слухняності та пояснювали, що позвані шляхтичі не могли прибути на суд через татарський напад. А водночас заявляли, що така практика «нам діється над право і вольності наші, що листи з канцелярії Вашої королівської милості до нас письмом польським видають». А тому пропонували на цій підставі звільнити їхню «братію» від судового провадження. Автори листа, під яким стояли 22 печатки, «покірно» просили, аби король «при привілею і свободах наших нас залишив, а до нас листи з канцелярії Вашої королівської милості руським письмом видавати наказав». На вимогу шляхти трьох українських воєводств до сеймової конституції 1578 року, якою утворювався Луцький трибунал (вища апеляційна інстанція), було внесено пункт: конституція має бути видана ще й руським письмом. Коли ж 1589‑го Волинське воєводство перейшло під юрисдикцію Коронного трибуналу, то умовою була не лише достатня кількість місцевих суддів, обізнаних із «волинським» правом, а й руський писар при них. Він мав вести справи своєї шляхти у Трибуналі руською, себто українською мовою. Судова практика Волині також багата на мовні прецеденти, іноді доволі кумедні. Київське та Брацлавське воєводства, на жаль, не можуть похвалитися таким джерельним багатством через утрату судових книг. Зупинимось, отже, на волинських казусах. Володимирський ґродський суд відхилив справу князя Андрія Курбсь­ кого з формальних причин, позаяк він уповноважувальний лист для адвоката «не по‑руськи, але по‑латині підписав». Себто суддям не сподобався підпис князя латинськими літерами. Іншого разу адвокат оскаржив текст позову на тій підставі, що одне слово було написано латиною: «У тому позові письмом закритим латинським єстъ написано “капітула”, котрого не тільки ченці в монастирі не знають, але й земля Волинська не вживає, коли ж привілеєм при унії, воєводству Волинському року шістдесят дев’ятого даному, єсть гарантовано, що всілякі листи мовою руською мають бути писані».

У 1581 році луцький ґродський суд не прийняв королівського листа латиною, «згідно привілею, на унії в Любліні воєводству Волинському даного». В іншій справі адвокат, заперечуючи проти використання в процесі написаного польською документа, навіть продемонстрував люблінський привілей, ще й наголосив: «Всілякі справи згідно з привілеєм люблінським, воєводству Волинському [даного], письмом руським виконуватися мають». Власне, подібні заяви лунали не лише в місцевих 63


І ‧ У пошуках власного імені

судах. 20 листопада 1585 року під час процесу Марка Жоравницького з луцьким біскупом Вікторином Вербицьким у королівському суді теж прозвучало, що «до судів волинських листи латинські згідно з правом їхнім вноситися і визнаватися за слушні бути не можуть». Польськомовні акти, що їх сторони приносили до суду з проханням вписати до судових книг, практично до кінця XVI століття перекладали. Трапляються, хоча й рідко, випадки транслітерації таких документів. Скажімо, ось як виглядало записане до судових книг оголошення про помсту, яке отримали володимирський земський суддя Богдан Костюшкович‑Хоболтовський і його пасинок Давид Яковицький від Василя Шолухи‑Яковицького та його шваґрів‑забужан: «Пане сендзя, пане Сушку Хоболтовски, и пане Давыдзе Яковицкии! Бендонцъ нам ту въ Яковичах у зенця нашекго пана Василя Яковицкекго и у сюстры нашеи панеи Яковицкеи, наведзаюнцъ в смонтку и велкеи жалосци их, иж у вашеи милости без слушнеи причины, выпелняюнцъ воле свое, велке кривды и уциски безправне, над то еще ґоницбы ему чинице. <…> Вшак же не хцонцъ теи срокгосци и десперацкекго захованя вашекго ку нам на собе длукго носиц, <…> хцемы текго мсциц на ґардлех ваших, абысце ся нас вшендзе на каждом местцю — в дому, на упокою, в косцеле и в лазни — нас стрекгли».

Не варто забувати: якими б курйозними нам не видавалися ці випадки, адвокати та сторони робили свої заяви у присутності численної шляхти, яка з’їздилася на судові засідання на людей подивитися та себе показати. Тож усі такі «пригоди» напевно широко обговорювалися на зібраннях та по корчмах, поглиблюючи знання про себе та свій ментальний простір. Чи справді можна говорити про тотальну полонізацію українських теренів, як традиційно пишуть автори підручників і навіть наукових монографій? Із 1620‑х років зростає кількість польськомовних записів приватного характеру — майнових актів (купівлі‑продажу, застав, дарчих тощо), заповітів і угод. Сеймикові ухвали інструкції послам теж пишуть польською. Це й не дивно, адже їх доводилося пред’являти на сеймах, де спілкування відбувалося цією мовою й частково латиною. Потреба в польськомовних сеймикових документах зростала тоді, коли руська шляхта шукала собі союзників з інших коронних воєводств. Майнові акти теж могли знадобитися в ділових відносинах між шляхтою із різних територій і на різних публічних майданчиках. Однак незмінною залишається руськомовність судочинства, відтак мова не втрачала своїх офіційних функцій. 64


7 ‧ П ро мову без брому в привілеї й поза ним

65


І ‧ У пошуках власного імені

Збереглася й низка заяв шляхти Київщини та Волині з першої половини XVII століття, котрі свідчать про її небайдужість до збереження позиції руської мови в діловодстві. Ішлося про потребу постійних руських писарів при королівській канцелярії, які могли б забезпечити дотримання вимог Люблінського привілею: вести діловодство з приєднаними воєводствами й окремі книги для фіксації привілеїв, декретів, майнових актів мешканців українських теренів (так звана Волинська метрика). Під час рокошу Зебжидовського 1606 року — шляхетського виступу проти королівської політики, в якому брали участь кияни й волиняни, — ухвалені зібранням «Артикули» містили пункт: «При нашому королівському дворі мають бути два руські писарі осілі та присяглі, які повинні оформляти справи цих воєводств, Київського, Волинського і Брацлавського, та міські з цих воєводств. Не відступаючи від Статуту та звичаїв цих земель, мають [вони] всі справи з канцелярії видавати за своїм підписом». Цікаво, що шляхта домагалася руськомовних документів від короля та його адміністрації також і для міст, хоч у Люблінсь­ кому привілеї було спеціально зазначено: листування з королівськими містами має відбуватися польською. Подібні заяви лунали й надалі. Так 1627 року волинська шляхта в інструкції своїм послам на сейм нагадувала про право та привілей, де зазначено, що всі листи з королівської канцелярії до «наших» воєводств мають бути написані по‑руському. Тож посли мали подбати, щоб цю вимогу було закріплено додатково. Цікаво, що волиняни пишуть про всі три воєводства як певну спільноту, об’єднану одним правом. 1630‑го вже київська шляхта в інструкції своїм послам нагадувала про те ж, додаючи вимогу, аби руський писар постійно перебував при королівській канцелярії. Під час безкоролів’я по смерті Сиґізмунда ІІІ Вази 1632 року шляхта, укладаючи список відступів від права (екзорбітанцій), внесла туди й пункт «Писання руських прав». Згідно з ним, усі документи для трьох українських воєводств варто видавати руською мовою, інакше їх визнаватимуть незаконними; для цього при королівській канцелярії постійно мав бути писар, присяглий і осілий у Київському, Волинському чи Брацлавському воєводстві; польською можуть видаватися документи лише в разі його відсутності. Ці вимоги зафіксовано й у волинській інструкції 1638 року. У ній також додано, що писаря мають обирати самі ж шляхетні громадяни українських воєводств. Аналогічний пункт потрапив і до волинської інструкції 1641‑го. Уся шляхта з українських теренів найімовірніше була двомовною, а та, що вчилася в колегіумах й університетах, — багатомовною. Без сумніву, що мова в побуті була приватною справою кожного, тож якою розмовляв 66


7 ‧ П ро мову без брому в привілеї й поза ним

ранньомодерний житель Речі Посполитої, залежало від місця й обставин. Що залишалося незмінним, так це розуміння важливості зберегти недоторканними всі пункти привілею — уважалося ж бо, що найменша зміна може підважити всі права та вольності, здобуті предками. І наостанок. Мої міркування стосуються часу до середини XVII століття — до того, як витворену українською шляхтою модель політичної Русі (про неї згодом) не монополізували інші українці — козаки, чия шабля виявилася дієвішою від парламентських дискусій.

67


І ‧ У пошуках власного імені

8 Своє право

З

гідно з Люблінським привілеєм (параграф 7), в українських воєводствах надалі діяв ІІ Литовський статут, за яким судилося все Велике князівство Литовське. Михайло Грушевський у багатотомній «Історії України‑Руси» писав, що хоч ІІ Статут і був захищений на українських землях привілеєм у Любліні, насправді ж ішлося про формальності, «устрій і право новоприлучених українських земель полонізується скоро, полонізується до останку». Із цим твердженням українська історіографія живе й досі. Натомість сеймові конституції та тогочасні судові книги свідчать, що зміни, які вносили до Статуту, були мінімальні. Та й запроваджувано їх не під тиском так званої «полонізації», а з гострої необхідності: ІІ Статут мав багато неточностей, невідповідностей, непрописаних процедур, надто тих, що стосувалися судового процесу. Тож працювати над змінами до Статуту почали від моменту його запровадження (1566). Литовський підканцлер Остафій Волович у листі до канцлера Миколая Радзивила «Рудого» 1577 року закликав зібрати кількох осіб для поправи того «вбогого» Статуту. У 1578 році через сейм було внесено низку змін, зініційованих Великим князівством Литовським, однак вони не поширювалися на українські воєводства. Під «шумок» третього безкоролів’я литвини таки спромоглися створити ІІІ Статут (або третю його редакцію) та затвердити його відразу по коронації Сиґізмунда ІІІ Вази 1588 року. Швидкість, із якою вдалося зсунути справу поліпшення правового кодексу, було спричинено бажанням еліти Князівства утвердити в такий спосіб свою окремішність. Відтоді ІІ Статут залишиться у вжитку лише на українських землях, де отримає назву Волинського, й офіційно діятиме аж до зникнення Речі Посполитої. В українських же лівобережних губерніях Російської імперії його буде остаточно скасовано допіру 1840 року. 68


8 ‧ С воє право

Нові правові норми або зміни до старих, за Люблінським привілеєм, могла вносити лише сама шляхта українських воєводств, обговоривши їх на місцевих сеймиках і затвердивши на сеймі. Королі цю норму привілею підтверджували кілька разів. Згадано її й у конституції 1589 року, на підставі якої Волинське воєводство приєдналося до Люблінського трибуналу. До слова, волинська шляхта обирала туди шістьох депутатів (суддів), адже інші коронні представники не знали «волинського» права. По два депутати надсилали також Київщина та Брацлавщина. При депутатах мав бути й місцевий руський писар. Натомість коронна шляхта обирала по одному, максимум по два депутати від воєводства. Урок про непорушність «своїх» прав волинська шляхта засвоїла добре. Про це, скажімо, свідчить інструкція волинян своєму послові на сейм Лавринові Древинському 1595 року: «Ми те право самі тільки на себе й воєводство наше творимо». Тож посилання адвокатів на коронні конституції, на які волинська шляхта згоди не давала, могли бути оскаржені в суді протилежною стороною на тій підставі, що Статут їх не містить. Подібна ситуація відбувалася й із ІІІ Литовським статутом. Як зауважив адвокат в одній із судових справ: «Те, що сторона нам тут показує конституції коронні та Статут новий литовський, те вона на допомогу собі брати не може, бо привілеєм, на унії воєводству Волинському даним, добре затверджено, що судитися маємо тим правом, яке певний час було у Литві, а тепер ним судимося на Волині. А в тому Статуті добре затверджено та присягою скріплено, щоб іншим правом не судити, а лише тим правом писаним».

Ця репліка свідчить, що й ІІІ Статут, і конституції в судовій практиці сприймалися як «чужі права». Під час іншого судового процесу посилання адвоката на конституцію наштовхнулося на аргумент: «Тая конституція сеймова, котру сторона припоминала, тут на Волині прийнята бути не може, адже різна зі статутом»; «що стосується <…> права коронного, до котрого нам нічого, коли ж маємо своє». Ті ж сеймові ухвали, що їх приймали з ініціативи самих українських воєводств, трактували як поправу «волинського» права. В останні десятиліття XVI століття у Польській Короні почалися серйозні розмови про нагальну потребу кодифікації права та з’явилася низка ініціатив щодо його «коректури». Невіддільною частиною коронної поправи права стає й удосконалення ІІ Литовського статуту. У 1589 році на Волині зібрано спеціальну комісію, що мала виробити свій проєкт реформування Статуту, однак ініціатива закінчилася нічим. У конституції 1590 року про «поправу прав» Волинського та Брацлавського воєводств 69


І ‧ У пошуках власного імені

було зазначено, що обрані шляхтою депутати для коректури Статуту, уклавши варіант змін, мають з’явитися до Любліна чи в інше призначене місце для нарад із коронними депутатами. Якщо ж у «руському» варіанті кодексу будуть норми, що суперечитимуть коронним, то їх треба зберегти. А якби «коронярі» не встигли запропонувати своєї «коректури», то волиняни й брацлав’яни можуть подати на сейм для затвердження свій варіант Статуту без узгодження його з коронними правами. Також було зазначено, що правовий кодекс цих воєводств варто писати руською мовою й без уживання латинських слів. З одного боку, поправа Статуту теоретично могла привести до його часткової уніфікації з коронним правом, а водночас залишалася можливість цілковитої правової автономії. У 1605 році до теми вдосконалення Статуту звернулася київська шляхта на своєму сеймику. Питання коректури права шляхта підняла й під час рокошу Зебжидовського, щоправда, теж лише на рівні заяв і дискусій. Упродовж усієї першої половини XVII століття мало який сеймиковий акт Київського та Волинського воєводств обходився без заяви про необхідність поправити ІІ Литовський статут. Скажімо, волинський сеймик 1616‑го уклав інструкцію для своїх послів, де вкотре наголошено на потребі роботи над Статутом. Водночас послів застерігали, щоб вони працювали над «коректурою» права самостійно та в жодному разі не погоджувалися, щоб на українські терени було поширено коронний варіант. У 1630 році волиняни запропонували видати друком ІІ Литовський статут, що існував лише в рукописах. І це тоді, коли ІІІ Статут (1588) було відразу видрукувано й він витримав кілька перевидань, зокрема й польською (1623). Очевидно, що планований друк «Статуту Волинського», недосконалість якого була більш ніж очевидна, мав на меті геть іншу, далеку від повсякденної прагматики, причину. Вона лежала у сфері символічній, де Статут мав легітимізувати суб’єктність трьох воєводств як окремої частини Речі Посполитої. Точнісінько так, як Велике князівство Литовське закріпило свою окремішність 1588‑го виданням ІІІ Статуту. Під час безкоролів’я по смерті Сиґізмунда ІІІ 1632 року волиняни створили спеціальну комісію для роботи над змінами до Статуту. Однак урешті‑решт було вирішено, що це має стати спільною справою трьох воєводств, адже «одне воєводство без інших [двох] особливого права мати не може». Така заява ще раз засвідчує, що українські воєводства на той час уже мислили себе одним регіоном із власними потребами. Утім, труднощі спіткали не лише українських реформаторів, а й коронних і литовських. Альбрихт Станіслав Радзивил занотував у мемуарах, що під час елекції вони не зуміли узгодити планованих правових змін. 70


8 ‧ С воє право

У 1642 році волиняни, згідно з сеймовою конституцією, обрали чергову комісію із шести осіб та призначили для них платню. Ці обізнані у праві шляхтичі мали прибути до Варшави для спільної роботи над «коректурою» права із представниками інших воєводств, однак до столиці не доїхали. Зате 1643‑го з’явився руський переклад сеймової конституції 1578 року, де йшлося про утворення Трибуналу, зокрема й Луцького. Конституція щодо трибуналу, цілком імовірно, з’явилася не випадково й була частиною ширших інтенцій, адже 1645 року волинська шляхта до інструкції послам вписала вимогу — домагатися, щоби представника українських воєводств допустили до головування в Трибуналі (тримати маршалківський жезл/«ляску») почергово з представниками Великої й Малої Польщі. Волиняни також вказували на своє незадоволення роботою Трибуналу, де депутати діють усупереч праву, займаються здирництвом, ухвалюють вироки не згідно із судовою суперечкою, а діючи з особистої погорди чи релігійної позиції. Врешті — Волинський статут за ніщо мають. Тож, наголошуючи на важливості Трибуналу — «найбільшої підстави шляхетської вольності, власності вільного народу», де шляхта «сама собі право пише й сама себе судить», — волиняни заявляли: «Готові від’єднатися і свій Трибунал у Луцьку хочемо мати». Луцький трибунал, як пам’ятаємо, було запроваджено для трьох українських воєводств одночасно з Коронним — для решти королівства. Він відбув лиш одну сесію восени 1578 року й без помітних причин припинив існування. У пам’яті ж волинян, очевидно, залишився як одна з ознак їхньої окремішності, що й спровокувало переклад конституції 1643‑го та появу відповідних фрагментів у волинській інструкції послам 1645 року. Ще раз питання поправи Статуту прозвучить на сеймі 1647‑го. Окремий параграф сеймової конституції «Ревізія книг у Волинському воєводстві» передбачав, що спеціально створена волинська комісія має перевірити стан усіх судових книг, попрацювати над правом і видати нарешті Волинський статут коштом воєводства. Такі конституційні норми з’являлися в результаті клопотань шляхти окремих 71


І ‧ У пошуках власного імені

воєводств, а на сеймі їхні посли добивалися їх затвердження. Цілком імовірно, що українські воєводства врешті‑решт таки отримали б на середину XVII століття свій варіант правового кодексу, адже досвідчених юристів тут не бракувало. Потреба ж у додатковій правовій легітимації Русі‑України як третього члена Речі Посполитої була дуже на часі, що й засвідчують ініціативи української шляхти, передусім волинян. Хоч подібні вимоги лунали й від шляхти Київського воєводства. Волинський статут, отже, жителі чотирьох руських воєводств — Київського, Волинського, Брацлавського та Чернігівського (від 1634 року) — на середину XVII століття сприймали як ознаку вольностей їхніх «панств». Недаремно ж волинський шляхтич заявляв у суді, що пильнує не лише своїх маєтностей, а й «посполитих прав, свобод і вольностей того панства Волинського, аби правом чужим, конституціями, прав і вольностей наших посполитих не ламано».

72


9 ‧ А двокати розмірковують про зв ’ язок В олині . . .

9 Адвокати розмірковують про зв’язок Волині та Польського королівства

П

риєднання до Корони самі волиняни трактували як унію, а унію — і як об’єднання («за унією і присяганням єдности»), і як «приєднання». Причому різні значення могли з’являтися в одному й тому самому акті чи й одному реченні: «по з’єднанню і приєднанню воєводства Волинського з Короною Польською». Широко вживано було формулу «згідно привілею, на унії в Любліні воєводству Волинському даного». Щоправда, мені траплялась і згадка про «реституцію» в ситуації, де сторона боронила вживання руської мови в судочинстві: «[Позов] мав бути писаний руським письмом згідно з привілеєм, при реституції до Корони воєводства Волинського в Любліні тисяча п’ятсот шістдесят дев’ятого року даним». Проте є й інший приклад: шляхта, апелюючи до люблінських привілеїв, мислила характер зв’язку Волині з королівством як «конфедерацію, котрою єсть злучене воєводство Волинське з Короною Польською». Такий зв’язок мали творити відносно рівноправні сторони: «панства Волинського <…> на унії з’єднання з Короною стало». Зверну увагу також на широко вживане поняття «панства Волинського», і то не лише волинянами, а й в офіційній документації. «Панство» — держава у вузькому значенні; уживано це окреслення було і щодо Великого князівства Литовського, і щодо Польського королівства. Навряд чи у випадку Волині або Київщини «панство» розумілося саме так, але те, що його ширше значення закріпилося й за українськими воєводствами — показово. Отож почнімо з історії. 9 січня 1579 року у володимирському земському суді розглядалася справа позивачів князя Януша Збаразького та його сестри Маруші з відповідачами, вдовою й дітьми Станіслава Остророга. Володимир був одним із трьох повітових центрів Волинського воєводства, а земський суд — шляхетською самоврядною інституцією, де вирішували земельні суперечки й низку інших справ. Адвокат Збаразьких 73


І ‧ У пошуках власного імені

Станіслав Петровський розпочав судовий спір із настановчої «лекції», в якій пояснив особливості правової ситуації на Волині. Передусім наголосив, що чинність ІІ Литовського статуту на Волині закріплено Люблінським привілеєм: «при унії альбо приєднанню Волині до Корони Польської [Статут] воєводству Волинському єсть цілий і непорушений зоставлений». Привілей підтвердили своєю присягою королі — і Сиґізмунд Авґуст, і Генріх Валуа, і Стефан Баторій. У Статуті ж є норма, що особа, яка не має нерухомості у Великому князівстві Литовському (себто «неосіла»), не може представляти сторони у суді. На цій підставі Петровський вимагав від Андрія Окницького, адвоката Остророгів, щоб той довів свою осілість на Волині. Петровський знав, що робить, адже Окницький був прибульцем із Корони. Це означало, що уповноважувальний лист, який клієнти надали своєму адвокатові, судді могли визнати нечинним. Остророгів же на цій підставі — такими, що до суду не стали й, відповідно, програли справу. Окницький у відповідь заявив, що той Статут, на який посилається Петровський, діяв на Волині лише до унії, а позаяк цей край приєднано до Корони, то й Статут утратив свою силу. Те, що він тільки Литві «служить», а не волинцям, засвідчує й сам артикул, на котрий посилається Петровський: написано ж бо там, що адвокат має бути осілий у Князівстві, а Волинь перебуває у складі Польського королівства. Тож жоден волинянин не може бути адвокатом, лише литвини. Оскільки ця вимога абсурдна, то й сам артикул судді не мають брати до уваги. Станіслав Петровський на те заперечив: хоч Волинське воєводство і приєднане до Корони, однак за умови, що залишається при давніх правах. Волиняни можуть поправляти Статут із власної ініціативи, обговоривши пропозицію на своєму сеймику та закріпивши її на сеймі згодою короля. А доки Статуту не поправлено, його «не тільки пан Окницький альбо суд який, але ані король його милість, тогo ламати, порушувати, альбо відміняти не може». Відповідно, той артикул чинний не лише в Литві, а й на Волині. Свої слова адвокат підкріпив параграфом конституції 1578 року, ухваленим на клопотання Волинського воєводства, де сказано, що справи в місцевих судах мають провадити лиш осілі на Волині адвокати. Петровський іще раз наголосив: «Жодна особа, і сам король його милість з радою своєю нічого нового становити не може, опріч сейму з дозволу воєводства того згідно привілею свого, при приєднанні до Корони їм даного». А вказавши 74


9 ‧ А двокати розмірковують про зв ’ язок В олині . . .

на обов’язковість згоди волинян щодо запровадження змін до Статуту, додав: «Унія і з’єднання дійшло, однак права й звичаї судові, і привілеї при кожному воєводстві цілі й непорушні зостали». До того ж і суд «з голови й з домислу свого нікого судити не мають ані можуть, тільки згідно того права писаного Великого князівства Литовського». Тут Петровський нагадав про засадничий принцип ІІ Статуту: судити можна лише згідно з його нормами, нічого не запозичуючи з інших правових систем, не використовуючи звичай і не покладаючись на власні міркування суддів чи ще когось. Наостанок своєї тиради Петровський попросив суд оголосити про неявку відповідачів. Судді, порадившися, звеліли Андрієві Окницькому довести свою осілість на Волині, згідно з нормою ІІ Литовського статуту. Позаяк він цього не зробив, то суд визнав відповідачів стороною, що програла, та присудив село Морозовичі, яке було предметом супе­ речки, Збаразьким. Станіслав Петровський дуже ретельно, ні в чому не схибивши, пояснив практично всі головні моменти, потрібні для розуміння правової ситуації в українських воєводствах, приєднаних до Польського королівства. Додам лише, що суд мав змагальний характер, а це значить, що самі сторони перед тим мусили провести слідство й підготувати аргументи. Судді ж зобов’язані були зберігати нейтралітет, як та Феміда, що лише зважує докази позивачів і відповідачів. Вердикт варто було ухвалювати лише за нормами Статуту.

75


І ‧ У пошуках власного імені

10 Хто є державою?

С

иґізмунд ІІІ Ваза недарма писав, що в Речі Посполитій що не воєводство, то річчю посполитою норовить бути. Справді, шляхта кожного воєводства мала широкі повноваження й можливості впливу практично на всі важливі питання в державі — оборони, зовнішніх відносин, війни та миру, на ухвалення додаткових податків у разі гострої потреби тощо. Від неї залежало, дозволити чи ні монархові виїхати з країни або з ким йому одружитися. Про необхідність обговорити ті чи ті справи король повідомляв воєводства спеціальним листом (легацією), що перед сеймом доставляли королівські посланці (легати). Шляхта мала продебатувати ті справи на сеймиках (воєводських зібраннях) і зафіксувати рішення в ухвалах (лаудах), а також укласти інструкцію своїм послам, як вони мають діяти на сеймі. Врешті, кожен посол міг заблокувати будь‑яке питання, що обговорювалося у сеймовій «ізбі» (палаті) через механізм liberum veto — згоди на рішення всіх, кого воно стосується. Відповідно, одним голосом можна було зірвати погоджену всіма проблему. Чи було це зле, як узвичаєно говорити про право вето в контексті шляхетської сваволі? Конституцію nihil novi (знамените «нічого на нас без нас») було ухвалено, як уже згадувалося, на Радомському сеймі 1505 року. Вона передбачала обов’язкову згоду на важливі рішення, запропоновані королем і сенатом, Посольської ізби — однієї з двох палат сейму, що складалася із представників воєводств чи земель. Уперше «не дозволяю» пролунало й зірвало сейм 1652‑го. Себто упродовж 147 років система функціо­ нувала цілком ефективно, привчаючи шляхту до пошуків компромісу в будь‑яких питаннях, з вирішенням яких не всі були згодні. Це було марудно — «притерти», як тоді казали, цілком протилежні інтереси різних груп і задовольнити потреби меншості. Але з цього виростала політична культура Речі Посполитої, що трималася на консенсусі, врахуванні ін76


1 0 ‧ Х то є державою ?

тересів доволі несхожих регіонів. Однак під час війни чи кризи в державі система могла дати системний збій. Так воно й сталося від середини XVII століття: брутально порушені суспільні домовленості важко відновити, надто ж тоді, коли інструментом політичного життя починає слугувати шабля, а імператив загального блага підважують дрібні корпоративні інтереси. Відтоді liberum veto стало метафорою вивихнутого часу, вправити який так і не вдалося: цим правом зловживали часто й охоче. Законодавча функція, утвердження нових правових норм та вдосконалення старих, належала лише до компетенції сейму як сукупності короля, сенату й Посольської ізби. Разом ці три гілки влади репрезентували державу. До сенату як окремої палати сейму входили по два представники від кожного воєводства — вищі регіональні урядники (воєвода й каштелян), міністри та католицькі архієпископ і єпископи. Окрім певних норм загальнокоронного чи й річпосполитського значення, що стосувалися всіх воєводств, кожна шляхетська корпорація на своєму сейми-

77


І ‧ У пошуках власного імені

ку могла запропонувати ті правові норми, котрі вона вважала важливими для себе. Такі пропозиції затверджувалися конституцією (ухвалою) сейму для воєводства, що виступило зі своєю ініціативою. Окремі норми регіонального значення з часом могли прийняти для себе й інші воєводства. Так до конституції 1598 року щодо забезпечення порядку на час від’їзду короля до Швеції, ухваленої для Плоцького, Равського, Мазовецького та Підляського воєводств, 1601‑го приєдналися Волинське, Київське та Брацлавське. А 1611‑го конституцію «за згодою всіх станів» було поширена на все Польське королівство й Велике князівство Литовське. Дію конституції «Про гультяїв», затвердженої 1593 року для Каліського й Познанського воєводств, 1601‑го на прохання шляхти поширили на Ленчицьке, Сєрадське, Плоцьке, Мазовецьке та Белзьке воєводства, а 1638‑го до цього «клубу» приєдналося й Сандомирське. Перелік подібних практик був би доволі довгий. Правові ініціативи загальнодержавного характеру (ius commune), щоб отримати статус закону, мали бути схвалені представниками від усіх воє­водств. Скажімо, волинські, київські та брацлавські посли не погодилися на конституцію 1588 року, якою запроваджувалася кара за нелегітимне ув’язнення шляхтича. Причину годі пояснити, адже ІІ Литовський статут категорично забороняв приватним особам без суду позбавляти його свободи. Не передбачав, проте, санкцій за порушення цієї норми — а це зводило заборону нанівець. І лише через 13 років, 1601‑го, окремою конституцією цю норму за згодою української шляхти таки було впроваджено для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств. Три українські воєводства 1613 року відстояли заборону використання «візії» у своєму судочинстві, бо, мовляв, її не містив ІІ Литовський статут. Тим часом цей елемент коронного права міг бути доволі ефективним у судовому процесі. Він передбачав, що для кращого розуміння ситуації судові урядники можуть виїхати на місце правопорушення й особисто його обстежити. Показовими є й дебати у волинських ґродських судах щодо неможливості застосування шкрутинії (scrutinium/ слідство) на тій же підставі — як невластивий елемент для «волинського» права. Однак потребу в шкрутинії засвідчує той факт, що Велике князівство Литовське конституцією 1578 року додало її до свого варіанту ІІ Статуту, а також розвинуло її в кількох артикулах ІІІ Статуту (1588). Отже, повноправними партнерами центральної влади у творенні нового права та зміні старих приписів виступали воєводські шляхетські корпорації. Вони були співвласниками права на насильство, яке у модерний час монополізує держава. Тож хто в Речі Посполитій міг сказа78


1 0 ‧ Х то є державою ?

ти: «Держава — це я»? Партнером короля у справуванні державної влади виступав шляхетський стан із його представницькими органами — сеймиками, себто витворюється мішана монархія. І хоч на рівні сейму шляхетський стан розпадався на дві парламентські палати — сенат і Посольську ізбу, сенатори (воєводи й каштеляни) не творили окремого аристократичного стану. Ба більше, вони зазвичай значно тісніше були пов’язані інтересами зі шляхтою свого воєводства, ніж з іншими членами сенату. Регіональні судові урядники, звісно, знали, що над ними є верховний правитель — король, однак уважали себе не так слугами абстрактної держави/володаря, скільки членами своєї воєводської спільноти. А це суттєво зменшувало вплив центральної влади на периферію. Насправді, отже, кожен шляхтич як член своєї корпорації міг сказати, що держава — це він і є.

79


Науково-популярне видання Старченко Наталя Петрівна

Українські світи Речі Посполитої Історії про історію

Редактори Богдан Завітій, Тетяна Ватажишина Коректор Дарина Кучережко Обкладинка Андрія Будника Верстка Дениса Піорка Відповідальна за випуск Галина Любчич

На обкладинці використані: фрагмент зображення юстиції в рукописах Фелікса Лойки та фрагмент гравюри весільного бенкету Владислава IV і Людвіки Марії Гонзаги восени 1645 року. Підписано до друку 05.06.2021. Формат 70 × 100 1/16, гарнітура Newton. Папір офс. Друк офс. Тираж 1000 прим. Зам. № 21-087. Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 тел./факс: +380 (44) 234–16–30 Пошта: laurus.info@yahoo.com Сайт: laurus.ua Інші книжки видавництва — www.issuu.com/laurus_press Віддруковано в друкарні ПП «Видавництво «Фенікс» Св-во суб’єкта видавничої справи ДК № 271 від 07.12.2000 р. 03067, м. Київ, вул. Шутова, 13б. http://www.fenixprint.com.ua



Наталя Старченко Українські світи Речі Посполитої

P

Наталя Старченко

Українські світи ечі Посполитої Історії про історію

Laurus


Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.