Issuu on Google+


Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка


5 с ш к с е

8 т і ш і е 5 ш ілтекатшіе Техтоьооу

уойммг

Куіу Ьаіжііз

ммхі


ІШЮ~^

Літературне джерелознавство Текстологія

ОЛсмь

Київ Ьаіжііз ММХІ


УДК [801:891.161.2] (о82) ББК 83.00(4 УКР) С7і Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія / Інститут літерату­ ри ім.Т.Г.ШевченкаНАНУкраїни. — К.: Ьаигаз,гоп. — Т. VI. — 502 с : іл. Засновник видання: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ № 13456-234°? Редакційна колегія: д. і. н. Сергій Білокінь; к. ф. н. Галина Бурлака (відповідальний редактор); к. ф. н. Сергій Гальченко; д. ф. н. Мирослава Гнатюк; к. ф. н. Віктор Дудко; д. ф. н., академік НАН України Микола Жулинський (голова); д. і. н. Надія Миронець; д. ф. н. Володимир Панченко; д. ф. н. Валерія Смілянська; д. ф. н. Елеонора Соловей; Богдан Цимбал Шостий том «Спадщини» підготовано у київському видавництві «Ьаигиз» за підтримки Товариства шанувальників мистецтв «Качанівські традиції»

Видавництво «Ьаигш» входить до «Книгоспілки» ш\¥\¥.1іЬга.іп.иа

Не бійтесь заглядати у словник г2и.ог§.иа

МНИГОСПІЛКА

к 2 11 0 КС 11 А

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі і в будь-який спосіб, зокрема електронно, без письмової згоди правовласників заборонено I88N І997 _ 86і8

© Інститут літератури НАН України, 2011 1

І8ІЯЧ 978-9б6-2449" 3-6

© Видавництво «Ьаигаз», гоп


Статті

Євген Нахлік. «Енеїда» Івана Котляревського у стосунку до римського першотвору та попередніх травестій

9

Дмитро Єсипенко. Авторська воля та редакторський вплив: повість Бориса Грінченка «Серед темної ночі»

З2

Надія Миронець. Оповідання Володимира Винниченка «Матвій Безодня»: джерелознавчий аналіз тексту, який уважався втраченим

Ярина Цимбал. «Хай живе прилюдний поцілунок в голу грудь!»: проблеми видання та коментування приватних документів інтимного характеру

65

Публікації

Біобібліографія Василя Гоголя-Яновського у фонді Миколи Плевака

Підготовка тексту, коментар, доповнення Павла Михеда

Лідія Ковалець. Художня спадщина Юрія Федьковича: її невідомі раніше дитячі сторінки

117

Юрій Федькович. [Збірка творів для дітей]

122

Підготовка тексту, коментар Лідії Ковалець

Альбіна Шацька. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського

і бо

Олександр Барвінський. Спомини з мого життя. Часть V.

ібб

Підготовка тексту, коментар Альбіни Шацької

5


Зміст Лілія Сирота. Міжвоєнні ювілеї Василя Стефаника у його листуванні з Михайлом Рудницьким

187

Листування Михайла Рудницького і Василя Стефаника (1925-1936)... і9 2 Підготовка тексту, коментар Лілії Сироти Елеонора Соловей. Невідомий спогад про Володимира Свідзінського

228

Оксана Ткаль (О. Линтварева-Чикаленко). Володимир Єфимович [Свідзінський] 232 Підготовка тексту, коментар Елеонори Соловей і Сергія Білоконя Ярина Цимбал. «Спогади про минуле» Володимира Гжицького: пригадування і конструювання

240

Володимир Гжицький. Спогади про минуле Підготовка тексту, коментар Ярини Цимбал

258

Листування Юрія Шевельова і Григорія Костюка (1989-1995) Підготовка тексту, коментар Надії Баштової

35 2

Анотації

фондів

Леонід Глібов. Наталка Лисенко

427

Родина Чикаленків. Інна Старовоитенко, Наталка Лисенко

428

Микола Бажан. Алла Ріпенко

429

Микола Лукаш. Наталка Лисенко

448

Олександр Дун. Зоя Крапивка, Наталка Лисенко

45°

Покажчик

458

Список с к о р о ч е н ь

488

Про а в т о р і в

489

Анотації

49

і

Аннотации

494

§ ц м м а к ¥

497


С]

6гігшптІ


Євген Нахлік «Енеїда» Івана Котляревського у стосунку до римського першотвору та попередніх травестій

Уже своєю назвою («Виргилиева Знеида, на малороссийский язьік переложенная [...]») поема Івана Котляревського відсилає обізнаного читача до першотвору — «Енеїди» римського поета І ст. до Р. X. Публія Вергілія Марона, який нею свідомо розбудовував за давньогрецькими (гомерівськими) зразками національний римський епос. У його незакінченій поемі йдеться про діяння благочестивого Енея, за міфом — троянського героя, сина царя Анхіза та богині Венери, родоначальника римського народу і предка імператорської династії, до якої належав су­ часний Вергілієві римський правитель Октавіан, прозваний Августом. Волею богів Еней з уцілілими троянцями залишає зруйновану греками Трою й потрапляє до Італії, де йому судилося заснувати Римську держа­ ву. У перших шести книгах римської епопеї розповідається — за взірцем «Одіссеї» — про Енеєві мандри, а в інших шістьох — за взірцем «Іліяди» — про війну, що її йому довелося вести в Італії проти одного з місце­ вих племен. Епопея звеличувала світову великодержавну місію Риму — повновладно правити народами, давати суспільству закони, милувати підкорених і силою приборкувати непокірних, а до того ж утверджувала божественне походження імператорської влади Августа. Та все ж, попри цей римський місіонізм, суть Вергілієвого твору полягає в міфопоетичному осмисленні залежності людського життя од недовідомої транс­ цендентної долі, у зображенні намагань героя збагнути волю фатуму, в усвідомленні неминучості для людини прийняти напередвизначену місію, покладену на неї вищими силами, у змалюванні в долі Енея та долях інших персонажів утіх і злигоднів людської долі як такої.


Євген Нахлік

Український же твір за жанром — це героїко-комічна поема, в основі якої лежить невідповідність стилю зображеним подіям та пер­ сонажам, унаслідок чого виникає пародійно-комічний ефект. Герої­ ко-комічна поема буває двох різновидів: в одному високим стилем, характерним для героїчної поеми, описуються «низькі» простолюдні персонажі та побутові події, а в другому, навпаки, — високий героїч­ ний сюжет подається низьким стилем, простими словами (так звана травестійна поема). «Енеїда» Котляревського належить до другого жанрового різновиду: вона являє собою травестію (перелицьований текст) античної епопеї, яка стала її фабульною основою. До того ж цю травестію виконано у бурлескному стилі («високу» тему, героїчний зміст викладено знижено простолюдною тональністю, жартівливою, буфонадною мовою). Згідно з жанром травестії, богів та героїв пер­ шотвору перевдягнено в українське вбрання, і, хоча місце дії загалом не змінено, їх поміщено в український побут та, по суті, замінено місцевими персонажами з різних станів і верств, зокрема досить час­ то простолюдними. До Котляревського Вергілієва поема вже не раз піддавалася бур­ лескному травестуванню, наивідоміші зразки таких ірої-комічних (героїко-комічних) поем — «Перелицьована Енеїда» (1633) італій­ ського поета Джованні Батиста Лаллі, що мала антиязичницький характер і була спрямована на утвердження католицизму, «Перели­ цьований Вергілій» (1648-1653) французького поета Поля Скарона, зорієнтована на висміювання римської героїчної епопеї, античних богів та героїв, а водночас насичена елементами соціальної сатири (викликала у французькій літературі близько десятка наслідувань), «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» австрій­ ського поета, колишнього єзуїта, відтак франкмасона Алоїза Блюмауера, котра являла собою сатиру вже на католицьке духівництво, передусім добре знаних йому єзуїтів (написана у 1783-1786 рр., ви­ дана у 1784-1788-му; спричинилася до кількох наслідувань у німецькомовних літературах). На основі австрійської антикатолицької тра­ вестії, ідеологічно прийнятної для православної Росії, петербурзь­ кий літератор Микола Осипов (і75і-і799)> який знав французьку та німецьку мови і перекладав з них, склав перші чотири частини своєї ірої-комічної поеми «Вергилиева Енейда, вьівороченная наизнан-

ю


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

ку», переважно знявши сатиричний елемент, спрямований проти римського духівництва, а отже, масонський характер твору (перші дві частини опубліковано окремим виданням у Петербурзі 1791 року; третю — і794"го, четверту — 1796-го). Про те, що Осипов користувався травестією Блюмауера, свідчить уже хоча б той факт, що перед кож­ ною піснею російського тексту подано її дуже стислий виклад, який повторює такий самий виклад перед відповідною піснею у німець­ кому тексті. Водночас деякі місця Осипов запозичив безпосередньо з Вергілієвої поеми, через що епізодів у нього вийшло більше, ніж у Блюмауера. Переробку витримано в низькому стилі класицизму, причому піддано осмішуванню не лише пригоди Енея, а й самі осно­ ви великодержавної воєнної епопеї, якою була, наприклад, «Россияда» Михайла Хераскова, видана 1779 року (ці твори не вкладалися в одне літературне сприйняття: хто читав «Енейду», не міг діставати задоволення од читання «Россиядьі»)1. Створюючи травестійну пое­ му, Осипов спирався на традицію російської класицистичної ірої-комічної поеми першого різновиду, що хронологічно раніше розвинув­ ся в російській літературі — у 60-70-х роках XVIII ст. (твори Василя Майкова, Михайла Чулкова). Блюмауер не закінчив травестії, переробивши тільки дев'ять пісень (книг) Вергілієвої «Енеїди», а Осипов ще менше — сім. По смерті Осипова його травестію дописав Олександр Котельниць1 Н. П. Осипов; Примечания // Ирои-комическая позма / Редакция и примечания Б. Томашевского. — Лг., 1933- — С. 261-266,720-722. Що Осипов наслідував Блюмауера і завжди, коли творив свою переробку, мав перед собою німецьку пародію і лише по­ декуди майже перекладав Вергілія, уперше на конкретних прикладах показав Іван Стешенко (Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении // Киевская старина. — 1898. — Т. ІЖІ. — Кн. 7/8. — С. 37_44)- Щоправда, зауважу, Осипов міг користуватися і російським перекладом Вергілієвої поеми. Цікаво, що в списку передплатників, доданому до австрійського видання по­ еми Блюмауера 1793 року, зазначено «одну особу, яка не назвала себе», у Санкт-Пе­ тербурзі, — на цій підставі І. Стешенко зробив обережний висновок, що «Блумаузра "Знеида" в Петербурге бьіла известна непосредственно» (Там само. — С. 37)- Згодом Борис Томашевський припустив, що цією особою міг бути Осипов, який жив із пере­ кладацької праці (Н. П. Осипов; Примечания. — С. 722). Діставши видання німецькомовної травестії, що вийшло 1793 року, Осипов міг на його основі підготувати третю частину свого твору, що з'явилася друком наступного року.

11


Євген Нахлік

кий (1770-ті рр.-?): п'ята частина вийшла 1802 року, шоста — і8о8-го (обидві також у Петербурзі). Котельницький близько йшов за латин­ ським оригіналом, лише подекуди виявляючи обізнаність зі Скароном, рідше — деякі збіги з Блюмауером2. Вважається, що відсутність поетичної фантазії у Котельницького змушувала його по-рабському дотримуватися розвитку епізодів у Вергілія, а загалом обидва тек­ сти — й Осипова, і Котельницького — досить громіздкі й одноманіт­ ні3. Російські травестатори надали своїй переробці не ідеологічного, а загальнолюдського моралізаторського характеру (висміювання не­ уцтва, хамства) та «кабацького» ухилу (натуралістичні описи гулянок богів та героїв, їх карикатурне зображення, вживання вульгаризмів). Чому саме Вергілієва епопея була найчастіше травестована? Та тому, що вона не лише вивчалася в навчальних закладах, слугував­ ши посібником для навчання класичної латини, а й вважалася іде­ альною «національною епопеєю» і завдяки цьому виявилася взірцем для численних наслідувань, творення національно-державницьких епосів у європейських літературах порівняно недавнього часу («Лузіяда» Луїша ді Камоенса, «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, «Франсіяда» П'єра де Ронсара, «Генріяда» Вольтера, «Россіяда» Ми­ хайла Хераскова та ін.). На противагу цій поважній, надто ж схолас­ тичній традиції з'являлося плебейське бажання осмішити закостені­ лий канон, отож усупереч національній епопеї — найвищому жанру в жанровій системі ХУІ-ХУПІ століть — виникла травестія. Вдалим об'єктом для травестійних переробок латинська «Енеїда» стала й тому, що в ній наявні зручна сюжетна схема, задана однолінійність образу центрального персонажа, придатні для пародіювання сцени, стильові суперечності (урочистість, трагедійність тону подекуди зби­ вається зниженим зображенням окремих епізодів). До того ж гумо­ ристичним осмішуванням окремих вчинків богів Вергілій сам про­ вокував дальше висміювання своїх персонажів.

2

Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами // ЗУНТ. - К., 1911. - Кн. 9- - С. 56-64. 3

Александр Котельницкий; Примечания // Ирои-комическая позма / Редакция и примечания Б. Томашевского. — С. 467-468,724-72512


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

Котляревський читав Вергілієву «Енеїду» в оригіналі ще під час навчання у Катеринославській семінарії у Полтаві, де посилено ви­ вчали латинську мову, піїтику і студіювали твори римських класиків, учили їх напам'ять і вправлялися у перекладах російською мовою та в імітуванні вибраних уривків. Як семінарист, Котляревський мав би робити окремі російські переклади з «Енеїди». Міг він читати і її російський літературний переклад: Еней. Героическая позма Публия Виргилия Марона. Переведена с латинского г. Петровим (т. і — 1781, т. 2 —1786). У кожному разі, спокусливо було під час семінарських сту­ дій скористатися готовим перекладом та й пізніше при нагоді звер­ татися до нього (звичайно, якщо вдалося його дістати). А проте, Котляревський написав свою «Енеїду», заглядаючи не так у латинський оригінал, як у його російську травестію. Уперше ра­ зючі подібності між російською та українською травестіями помітив Микола Мінський: «Варто лише мимохідь глянути на "Енеїду" Котля­ ревського і Осипова, щоб переконатися, що один з цих письменників мав перед собою роботу другого і користувався нею: той же розмір (4-стопний ямб із строфами в десять рядків), те ж розташування рим у рядках, та ж канва розповіді, той же колорит, ті ж деталі, а місцями однакові слова, вирази і навіть цілі вірші — все це, безумовно, пере­ конує нас у тому, що ми маємо справу з оригіналом і наслідуванням. Питання тільки в тому, кому належить оригінал і кому наслідування». Урешті Мінський дійшов висновку, що 1791 року, коли з'явилися друком перші дві частини «Енейдьі» Осипова, «Котляревський мав лише 2і рік; він був ще в бурсі, і ні один з його товаришів по бурсі не згадує, що він уже тоді писав свою "Енеїду". Беручи до уваги, що "Енеїда" Осипова являє перекручену копію з переробки Блюмауера, ми приходимо до беззаперечного висновку, що першість за часом на­ лежить поемі Осипова, якого, безперечно, наслідував Котляревський». Порівняння опису обіду, що його влаштувала Дідона, в поемах Блюмауера, Осипова й Котляревського навіч показує, що Осипов ішов за австрійським травестатором, одкинувши сатиру на зажерли­ вість католицького духовенства і запозичивши деякі страви й напої (печеню з цілого бика, паштети й вина) та «приправивши свій опис шинковими слівцями», унаслідок чого вийшло «щось балаганно-ві­ ршоване, що не має ніякої художньої цілості», а «Котляревський, 13


Євген Нахлік

частково зберігши жарт і веселий тон Осипова, надав своєму опису суто малоросійського колориту», завдяки чому «цей опис малоросій­ ського бенкету за вірністю барв можна назвати зразковим». Котля­ ревський «відкинув, як непотрібні, довгі розповіді Енея про зруйну­ вання Трої, зроблені Осиповим за зразком Блюмауера, та й взагалі скоротив багато інших довгих місць»4. Згодом, докладно порівнявши латинський оригінал, травестії Блюмауера, Осипова й Котляревського і знайшовши багато «спільних місць» (текстуальних подібностей) між російською та українською переробками, вплив першої на другу переконливо аргументував Іван Стешенко: «Сильное подражание Осипова Блумауеру, извлечение недостающих у Блумауера мест из Вергилия, наконец, отсутствие в украинской "Знеиде" нескольких песен, имеющихся в русской "Знеиде", — все зто вместе говорит о полной независимости Осипова от Котляревского. [...] Котляревский сильно подражал Осипову, а не наоборот». За посередництва Осипова Котляревський запозичив ряд місць і з Блюмауера, яких немає у Вергілія. Що ж до, здавалося б, суто україн­ ських слів у російській «Енейде», то вони є часто спільними для обох мов — це підтверджується тим, що їх зафіксовано у Далевому слов­ нику російської мови. Крім того, І. Стешенко геть-чисто заперечував безпосередній зв'язок перших чотирьох частин української «Енеїди» з латинським першотвором: «[...] хотя наш позт и знал римскую "Знеиду", однако следьі последней в украинской переделке совершенно отсутствуют, и, нам кажется, понятно почему: нашему позту нужньї бьіли существенньїе зпизодьі, которьіе все он и нашел в рус­ ской переделке. [...] у Котляревского нет ни одного зпизода, которьій бьіл бьі у Вергилия и отсутствовал у Осипова». Водночас І. Стешенко наголосив на індивідуально-творчій та національній самобутнос­ ті «Енеїди» Котляревського: «Несмотря на то, что Котляревский в некоторьіх местах просто почти переводит Осипова, однако и в зтих 4

Мінський М. М. Із статті «Николай Петрович Осипов» // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях / Упорядкує., підготовка текстів, вступ, ст. та прим. А. Залашка. — К., 1969- — С. 241-246. Першодрук: Русская поззия. — СПб., 1895- — Вьш. 5-

14


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

местах виден самостоятельньїй колорит, сообщаемьій им украинским позтом, и большая свежесть и остроумие, отсутствующие у Осипова. [...] всей обстановке и внешности самих персонажей "Знеидьі" придан чисто украинский национальньїй и народний характер [...]. Особенно самостоятельность Котляревского видна в массе диалогов, переработанньїх им иначе, чем у Осипова. [...] Котляревский держался фабульї или канвьі рассказа Осипова, перерабатьівая, однако, зпизодьі его "Знеидьі" совершенно оригинально и самостоятельно [...]», завдяки чому «создал совершенно оригинальньїй мир украинских образов и обстановки»5. І. Стешенко детально порівняв також тексти Котельницького і п'ятої та шостої частин «Енеїди» Котляревського з відповідними міс­ цями латинського оригіналу та переробок Скарона і Блюмауера й на підставі цього дійшов висновку, що український травестатор корис­ тувався латинським текстом «безперечно», про що «свідчать місця, спільні латинському і українському текстам, яких немає в переробці великоруській». Так, подробиці промови Латина до Турна є лише в Котляревського, і взагалі в його переро��ці дванадцятої книги (піс­ ні) натрапляємо на «особливо багато місць, що взято з Вергілія», до того ж наявні вони лише в українській травестії (досить вказати на кінець герця Енея з Турном, де в Котельницького, на відміну від Кот­ ляревського, є чимало пропусків проти латинського тексту). Водно­ час український поет іде за російським, повторюючи не раз навіть його висловлювання. Однак «здебільшого Котляревський бажав бути самостійним і у вислові, і в римах»6. За здогадом І. Стешенка, в Котляревського «мусив бути і фран­ цузький текст Скарона», дослідник навіть знайшов в українській «Енеїді» «натяк» на знайомство автора з французькою травестією, але не помітив, щоб воно відбилося на його поемі. До того ж Скарон не закінчив своєї переробки, остання з перелицьованих пісень у нього — восьма, та й та незавершена (вона відповідає восьмій книзі Вергілієвої поеми), а п'ята й шоста частини травестії Котляревсько5

Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении. — С. 49.79 _ 8і.

6

Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами. — С. 56,65,68-8о.

15


Євген Нахлік

го відповідають восьмій — дванадцятій книгам Вергілієвої «Енеїди». Що ж до німецькомовної травестії, то ніякого впливу її на україн­ ській переробці Стешенко знову не виявив7. Зрозуміло, що коли Котляревський вдавався подекуди до пере­ співу та й ледь чи не дослівного перекладу висловлювань Котельницького, явних ремінісценцій з його частин, то те саме він робив і з текстом Осипова. Доводи І. Стешенка про залежність Котляревського від Осипова повністю прийняв Микола Зеров, також зіставивши три тексти (Вергілія, Осипова та Котляревського), хоча, на жаль, не виклав конкрет­ них порівнянь. Варто навести ширше його проникливі міркування, оскільки вони дають ключ розуміння українського тексту, хоча дещо абсолютизують його залежність од російського травестійного передтексту і применшують роль Вергілієвого першотвору (очевидно, під впливом категоричних висновків Стешенка, зроблених у статті «И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении»): «Котлярев­ ський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Вергілієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні од­ ної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської "Енейдьі". Всі картини Котляревський подає нам у тій вер­ сії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі "словоизвития", макаронічні промови — бага­ то дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. [...] Віршова тех­ ніка йому дається дуже легко, вплив її, безперечно, позначається й на Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і переклада­ ючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його. В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других ви-

7

Там само. — С. 56, 59. бо, 64.

16


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

падках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рам­ ці оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх — він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський — більший художник, ніж Осипов. [...] Котляревський дає яскраві образи, і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревсько­ го більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. [...] Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй "Енеїді" характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми»8; «Кот­ ляревський яскравіший од Осипова в побутових картинах, багатший на живі деталі в оповіданні, правдивіший у психології [,..]»9. Осипов поділив свою травестію на частини (їх у нього чотири) і для зручності в кожній з них зазначив, яку пісню з Вергілієвої «Енеїди» перелицьовує. Котляревський зберіг поділ на ті частини, але без зазначення травестованих пісень (книг). В Осипова у частині першій травестовано пісню першу й лише анотаційно прозовою мовою пе­ редано зміст другої та третьої пісень, а в частині другій перелицьова­ но пісні четверту і п'яту. У Котляревського частина перша відповідає книгам першій та четвертій Вергілієвої поеми, а книги другу й третю випущено; частина ж друга співвідноситься із книгою п'ятою. Далі частини та пісні (книги) в Осипова й Котляревського збігаються: час­ тина третя — пісня шоста, частина четверта — пісня сьома. У п'ятій частині Котляревського, як і Котельницького, перелицьовано восьму й дев'яту книги Вергілієвої поеми, а в шостій частині обох травестаторів — десяту, одинадцяту і дванадцяту книги Вергілія. При цьому українська «Енеїда» коротша від латинського першотвору, а особли­ во від російської травестії. За підрахунками дослідників, Вергілієва

8

Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Зеров М. Твори: В 2 т. / Упорядкув. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. — К., 199°- — Т. 2. — С. и-12. 9

Зеров М. Нове українське письменство // Зеров М. Українське письменство / Упоряд. М. Судима. — К., 2003. — С. 28.

17


Євген Нахлік

«Енеїда» налічує 9 897 рядків, Осипова й Котельницького — близь­ ко 22 тисяч, а поема Котляревського — лише 7 зоо. Щоправда, Михайло Марковський, знайшовши численні поді­ бності між російською та українською травестіями Вергілієвої епопеї, на основі найдавнішого списку «Енеїди» Котляревського, що зберігся під назвою «Перецьіганенная Енеида с рус[с]кого язьїка на малороссийский[.] і794"го года — октября її дня» і містив її першу і третю частини, формально подані як «часть і-я» та «часть 2-я» (Марков­ ський назвав його «болховитиновський»), спробував довести, що не Осипов був за зразок для Котляревського, а навпаки, Котляревський для Осипова. За припущенням Марковського, «болховитиновський» список зроблено не з автографа, а з якогось попереднього списку, і дата на «болховитиновському» списку вказує на час, коли виконано цей попередній список. Складати ж свою поему Котляревський по­ чав ще за семінарських часів і наприкінці 1780-х рр. написав першу редакцію трьох її частин, а до 1796 року створив їхню нову редакцію, скориставшись де в чому з виданих частин Осипова. Поширювані у списках перші три частини української «Енеїди» наштовхнули Оси­ пова на думку перелицювати античну епопею, вдавшись при цьому до наслідування й навіть часто копіювання текстів Котляревського та Блюмауера, хоча користувався він також текстами Вергілія та Скарона. Котляревський, ще тільки починаючи перелицьовувати «Енеїду», теж послуговувався різними джерелами — насамперед травестією Блюмауера, частково Скарона, «брав дещо» з латинського оригіна­ лу Вергілія та його польського перекладу (за виданням 1754 року), а пізніше, ознайомившись із травестією Осипова, поробив з неї додат­ ки та поправки в своїх уже написаних чотирьох частинах (четверту спочатку також писав без будь-якого впливу Осипова), а далі у сво­ їй п'ятій та шостій частинах користувався завершенням травестії у Котельницького і тільки вряди-годи — Скароном і Блюмауером, та й то такого виразного збігу у висловлюваннях між Котляревським і Котельницьким, як між Котляревським та Осиповим, уже немає10. 10

Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі дум­ ки про генезу цього твору. — К., 1927. — С. 3 _ 1 0 3 ; Марковський М. До початків ново­ го українського письменства //Україна. — 193°- — Лип./Серп. — С. 8-34- Здійснивши

18


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

Заперечуючи надто категоричне твердження М. Зерова, М. Марковський небезпідставно зауважив: «[...] в жадному разі не можна сказати, що в Котляревського нема ні одної Віргілієвої риси, яку б він 11 уніс у своє оповідання незалежно од російської "Енеїди"» . Як при­ клад, М. Марковський навів окремі збіги, наявні лише в поемах Вергілія та Котляревського (у деяких назвах персонажів та переліку на­ родів, що прийшли на допомогу Турнові), а також у польському пере­ кладі «Енеїди» та українській травестії (найпромовистіші — імення 12 Юпітера: ]ошзт, — Йовиш [VI, 64] ; зображення Котляревським «по­ 13 сполитого рушення» в Латина на польський кшталт) . Гіпотезу Михайла Марковського про залежність травестії Осипо­ ва від перших трьох частин «Енеїди» Котляревського як упереджену й сумнівну переконливо спростував той-таки Микола Зеров, слушно зауваживши зокрема, що «легше було "Енейде" Осипова, друкова­ ній 1791 року, дійти з Петербурга на провінцію і стати зразком для на­ слідування, аніж рукописові провінціального семінариста дістатися з провінції до Петербурга і там послужити за зразок досвідченому лі­ тераторові». Що ж до українізмів у травестії Осипова, то, за здогадом М. Зерова, вони ��огли бути в нього не від Котляревського, а завдяки тому, що тогочасні російські письменники охоче вводили в «низькі» жанри українські анекдоти і слова. За правдоподібним припущенням М. Зерова, саме українські побутові деталі й українізми в «Енейде» Осипова, використані задля комічного ефекту (Еней, «по-козацки ус погладя»; троянці сідають «запорожским кругом» та ін.), навели Кот­ ляревського на задум переробити «Енеїду» цілком по-українському. текстуальне порівняння «Енеїди» Котляревського з усіма цими можливими її передтекстами, М. Марковський чомусь оминув ще один — вищезгаданий російський пере­ клад Василя Петровича. 11 Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі дум­ ки про генезу цього твору. — С. 63. 12

У покликах на «Енеїду» Котляревського тут і далі римською цифрою позначено частину поеми, арабською — строфу (за вид.: Котляревський І. П. Повне зібрання тво­ рів / Підготов, текстів та комент. Б. А. Деркача. — К, 1969. — С. 39 _ 2 34)'з Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі дум­ ки про генезу цього твору. — С. 42-47! Марковський М. До початків нового українсько­ го письменства. — С. 26-27.

19


Євген Нахлік

Головний же аргумент М. Зерова полягає в тому, що сам Котля­ ревський у листі до Миколи Гнідича від 27 грудня 1821 р. зазначив, що писав «Енеїду» 26 років14, отже, почав її не раніше кінця 1794-го або початку 1795 Р- 3 цим узгоджується й дата на найдавнішому списку «Енеїди» Котляревського («і794"го года — октября її дня»), яка може означати рік і день закінчення першої частини поеми або рік і день першого заходу Котляревського коло своєї праці15. Зерова підтримав Павло Филипович, також відкинувши при­ пущення Марковського як суб'єктивні, необґрунтовані або попросту хибні й закинувши йому нечутливість до образних засобів у багатьох текстуальних зіставленнях. Зокрема, Филипович вказав на ігнору­ вання того, факту, що сама назва найдавнішого списку «Енеїди» Кот­ ляревського містить вказівку на її переклад з російського джерела («Перецьіганенная Енеида с рус[с]кого язьїка на малороссийский»); зауважив, що немає доказів того, що Котляревський вивчав у семіна­ рії німецьку мову й хоч трохи знав її (як припускає, але не доводить Марковський), та й навіть якби «трохи знав», то цього було б недо­ статньо, щоб читати в оригіналі Блюмауера й травестувати його, а головне — навряд чи міг Котляревський наприкінці 1780-х рр. озна­ йомитися у провінційній Полтаві з Блюмауеровою «Енеїдою». Та й важко уявити, як міг Осипов до 1791 року роздобути рукопис пер­ ших частин української «Енеїди» (якби вони вже тоді були написа­ ні) й дати собі раду з їх досить багатою лексикою. Филипович нага­ дав старе спостереження Миколи Мінського про те, що так званий «кабацкий злемент», зовсім непомітний у Скарона та Блюмауера, властивий лише Осипову та Котляревському і що Осипов для цього вже мав у російській літературі травестійний зразок — «Елисея, или Раздраженного Вакха» Василя Майкова, витриманого в тому ж «ка-

14

«... плодьі двадцатишестилетнего моего терпения и посильньїх трудов», — так висловився Котляревський про свою поему й далі повторив: «Я над малор[оссийской] Знеидою 26 лет баюшки-баю...» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К.,1969.-С.ззо)'5 Зеров М. Українське письменство XIX ст. — С. 14-17; Зеров М. М. Марковський. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору//Зеров М. Українське письменство. — С. 637-644-

20


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

бацькому» стилі. Що ж до наявності в поемі Осипова — творі з на­ родним колоритом — окремих українізмів, то Филипович не бачить у цьому нічого дивного, бо це явище було непоодиноке в російській літературі XVIII ст. (у російських співаниках охоче вміщували україн­ ські пісні). Те, що в Осипова троянці сідають «запорожским кругом», Филипович пояснював тим, що запорожці не раз бували у Петербурзі 16 й дотримувались тут своїх звичаїв . Від себе додам, що прізвище Осипова — українського походжен­ ня (Осип — українська народна форма церковнослов'янського імен­ ня Іосиф, яка виникла внаслідок занепаду початкового голосного і та звичної заміни відсутнього в наддніпрянських говорах звука ф на п). Тож правдоподібно, Осипов мав українське етнічне коріння і від свого найближчого родинного оточення міг чути українську мову та знати принаймні окремі українські слова. Практично всі поважні дослідники «Енеїди» Котляревського, які писали про її стосунок до «Енейдьі» Осипова (Дмитро Чижевський, Агапій Шамрай, Євген Кирилюк, Григорій Нудьга, Петро Хропко, Ми­ хайло Яценко, з найновіших — Олександр Борзенко17), погодилися з аргументами Стешенка, Зерова й Филиповича (сучасний дослідник Зерова Михайло Москаленко також поділяв його думку про те, що «Енеїду» Котляревського перелицьовано за переробкою Осипова18). Гіпотезу Михайла Марковського як нібито доведений факт підтри­ мав лише Валерій Шевчук, приставши на його доводи й навівши де­ які з них, котрі, одначе, всупереч твердженню, аж ніяк не видаються переконливими19.

16

Филипович П. Нові праці про І. Котляревського: (3 нагоди 90-х роковин смерти Котляревського) // Филипович П. Літературознавчі студії. Компаративістика: Статті, рецензії /Упоряд., авт. передм. і прим. В. Поліщук. — Черкаси, 2008. — С. 49~6317

Борзенко О. І. Сентиментальна «провінція»: Нова українська література на етапі становлення. — X., гооб. — С. 92-93.9^-99.104-105. 18

Москаленко М. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письмен­ ство. — С. 1248. '9 «Як переконливо доказав М. Марковський (в "Енеїді" М. Осипова трапляються українізми й українські позначки військових чинів, а сам Осипов з Україною не був аж ніяк зв'язаний), М. Осипов напевне покористувався списком "Енеїди" І. Котлярев21


Євген Нахлік

Отож хронологія створення «Енеїди» Котляревського виглядає таким чином. Котляревський почав писати її орієнтовно десь під кінець 1794 року, коли до нього потрапили видання перших трьох частин «Енейдьі» Осипова. їхній український відповідник він ство­ рив досить швидко: за кілька років перші три частини його «Енеїди» вже поширювалися у списках (збереглося два з них: найдавніший, так званий болховитиновський, що складається з першої та третьої частин і міститься у зошиті, папір якого має клеймо 1796 року, і спи­ сок 1798 року, до якого входять уже три частини). Після останнього рядка в найдавнішому списку написано «конец», а це може означа­ ти, що ці дві частини — першу і третю, формально подані як перша та друга, — автор вважав завершеним твором. У зв'язку з цим Агапій Шамрай дійшов висновку, що Котляревський спочатку створив пер­ шу і третю частини, а потім — після 1794 року — другу20. Як виглядає, він спершу не мав наміру перелицювати всю «Енеїду», а обмежився пробною україномовною переробкою спочатку двох (першої та тре­ тьої), а потім трьох осиповських частин, ба навіть не призначав пере­ лицьованих частин для друку (на такий здогад наштовхують наявні у перших списках поеми деякі нецензурні вислови у ній, а особливо подані у примітках простацькі нецензурні пояснення російською мо­ вою нецензурних же українських слів21 — такі речі справляють вра­ ження, що травестія писалася — принаймні місцями — для того, щоб потішити вузьке чоловіче товариство). Ще поширюючись у рукописних списках, незакінчена україн­ ська «Енеїда» викликала захоплення у читачів та слухачів з різних верств. Дійшло навіть до того, що знайшовся ентузіаст, який з влас­ ної ініціативи видав її перші три частини своїм коштом (у СанктПетербурзі 1798 року, під назвою «Енеида, на малороссийский язьік перелицеванная И. Котляревским»). Це був багатий і освічений ко­ нотопський поміщик зі старовинного козацько-старшинського роду, ського [ще до 1791 року. — Є. Я.]» (ШевчукВ. О. Вершинний твір українського бароко: Літературознавче дослідження «Енеїди» І. Котляревського. — К., 2003. — С. 6). 20

Шамрай А. П. До тексту «Енеїди» // Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. — К., 1952. — Т. і. — С. 340. 21

Там само. — С. 339>34°.

22


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

колезький асесор Максим Парпура (1763-1828), який навчався в Київ­ ській академії і якого доля закинула на службу до Петербурга, де він вступив до Медико-хірургічного інституту, а потім завідував друкар­ нею Медичної колегії, чим і скористався, у захваті розтиражувавши улюблений твір краянина для «любителей малороссийского слова»22. Відтоді наддніпрянці ще не раз змушуватимуть столицю Імперії од­ давати данину загарбаній Україні: на невських берегах до революції виходитимуть резонансні українські видання, що тою чи тою мірою схилятимуть козацьких нащадків до національного відродження по­ неволеної Батьківщини. Хоч автор поставився до самовільного, не погодженого з ним видання його твору зі зрозумілим обуренням, усе-таки «Енеїда» поклала початок новому українському письмен­ ству саме завдяки небайдужості, безкорисливості, заповзятливос­ ті й оперативності її першого видавця. Йому допомагав інспектор фізикату Медичної колегії, надвірний радник Йосип Каменецький (1754-1823), родом із Чернігівщини, випускник Чернігівської семіна­ рії та петер��урзького Медико-хірургічного інституту, — він редагував текст, читав коректуру, уклав словник українських слів, наглядав за друком. Через десять років після першого видання української «Енеїди» вийшло друге — знов-таки тих самих трьох частин, під тією ж назвою, але заходом іншого видавця, Івана Глазунова, у його петербурзькій друкарні й також без відома автора. Обидва факти самі по собі ди­ вовижні й показові: не так часто нашим пізнішим письменникам вдавалося одразу знайти видавців і меценатів для своїх творів, серед яких не раз траплялися й шедеври. А тут видавці самі, без авторсько­ го вмовляння та переконування, а навпаки — без його відома й зго­ ди пускають у світ ще тільки перші частини твору. Сумнівів у них не було: спопуляризована у списках, перелицьована по-українському «Енеїда», якщо її видадуть окремою книжкою, матиме попит, здобу­ де розголос і стане подією на ринку друкованої продукції. Тим часом відбулося щось незрівнянно більше: перше, іще піратське видання

22

«Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается» — такий напис міститься на окремій сторінці видання «Енеїди» 1798 року.

23


Євген Нахлік

«Енеїди» стало початком відліку нової української літератури, озна­ менувало рік її народження. У Петербурзі-таки 1809 року в тій самій Медичній друкарні, де побачив світло денне Парпурин першодрук української «Енеї­ ди», з'явилося її перше авторське видання під назвою: «Виргилиева Знеида, на малороссийский язьік преложенная И. Котляревским», з необхідним — з огляду на попередні піратські видання — уточнен­ ням: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». Книжка містила заново зредаговані автором і виправлені три перші частини поеми, вже двічі опубліковані без його відома й догля­ ду, а також четверту частину, а насамкінець — словник українських слів (передрук тексту словника з попередніх видань і в додатку — ав­ торське доповнення до нього). Видання здійснено коштом мецената Семена Михайловича Кочубея, полтавського губернського маршалка, за що автор оддячився йому присвятою поеми на окремій сторінці (після звороту титульної): «С. М. К....Ю усерднейше посвящает сочинитель». Можливо, видаванням опікувався князь Віктор Павлович Кочубей, тоді міністр внутрішніх справ, який зустрічався із Котлярев­ ським у своєму маєтку Диканьці. В «Уведомлении», що передувало тексту поеми, Котляревський зазначив про неї: «[...] ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу преложить и пятую часть»23. Таким чином, продовжен­ ня травестії він ставив у залежність од читацького сприйняття і по­ питу. Четверта частина «Енеїди» Котляревського могла бути створена не раніше 1796 року (коли вийшла четверта частина «Енейдьі» Осипова) й не пізніше 1809-го, коли з'явилося авторське видання укра­ їнської «Енеїди» з уміщеною в ньому четвертою частиною. Можли­ во, четверту частину складено після 1798 року, позаяк вона відсутня у здійсненому того-таки року першодрукові перших трьох частин української поеми. Достеменно невідомо також, коли завершено п'яту частину. Знаємо лише, що на кінець 1821 року вона вже була готова (27 груд-

23

Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969- — С. 366.

24


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

ня того-таки року Котляревський сповіщав Миколу Гнідича: «[...] я как кончил ее, то перекрестился»). Водночас можна вважати, що на той час Котляревський активно перекладав чи й завершував — або навіть завершив — шосту частину, бо в тому-таки листі висловив за­ доволення її травестуванням («Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), домовлявся про друк усієї поеми і зазначав, що вона є плодом його двадцятишестирічної праці (при цьому не уточнював, що ця праця триває)24. А наступного року, публікуючи з подачі Мико­ ли Гнідича, уривок з п'ятої частини «Енеїди», редакція петербурзько­ го журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» (органу «Вольного общества любителей российской словесносте», у якому Гнідич був віце-президентом) повідомила, що «И. П. Котляревский вновь написанньїми двумя песнями совсем кончил малор[оссийскую] "Знеиду" и в скором времени намерен издать ее полную»25. Таким чином, не пізніше 1822 року останню, шосту, частину було завіршовано. Після завершення поеми Котляревський по змозі вдосконалював текст — авторедакторська робота над ним тривала ще роками. Згодом московський літератор Микола Мельгунов, відвідавши Котляревського в Полтаві у червні 1827 року, 7 серпня того само­ го року повідомляв Михайла Погодіна про те, що полтавський поет пропонує московським книгарям купити його «Енеїду», «доведену до кінця», з доданням двох-трьох нових частин26 (проти авторського ви­ дання 1809 року або видань 1798-го та і8о8 років). Однак домовитися з московськими, а потім петербурзькими видавцями про друк усієї «Енеїди» Мельгунову не вдалося — ніхто не погоджувався заплатити авторові гонорар у сумі двох тисяч карбованців, що його той просив (давали щонайбільше тисячу). Це був своєрідний парадокс: спочатку незавершену поему похапцем випускали у світ без відома автора, а

24

Там само. — С. 329-

25

Отрмвок из 5 части малороссийской «Знеидьі» / Сочинение И. Котляревского // Соревнователь просвещения и благотворения. — 1822. — Часть 17. — Кн. і. — С. 98. За­ ходами М. Гнідича «Соревнователь просвещения и благотворения» оприлюднив ще один уривок із п'ятої частини (1823. — Часть 24. — Кн. її). 26

І П. Котляревський у критиці та документах: Збірник статей, рецензій, вислов­ лювань/Упорядкує., вступ, ст. та прим. А. Залашка. — К, 1959- — С. 23,194_195-

25


Євген Нахлік

потім він довго не міг знайти видавця на її повний текст. У листі до Котляревського від 12 червня 1828 р. Мельгунов порадив звернутися до харківських видавців, мотивуючи це тим, що книжку доцільно ви­ дати в Малій Росії, де на неї очікують з нетерпінням27. Завдяки ав­ торським зусиллям уривок шостої частини опублікував харківський альманах «Утренняя звезда» (і8зЗ- — Кн. 2). Ще іб вересня 1837 Р- в листі до петербурзького книгаря Івана Лисенкова Котляревський пропонував йому видати «Енеїду» по­ вністю («[...] я "Знеиду" кончил вполне до тех мест, как и Виргилий написал; она у меня в 6-ти частях переписана и исправлена, только печатать [...]») і просив гонорар у сумі двох тисяч карбованців асиг­ націями та 25 авторських примірників («[...] я почти отдаю Вам да­ ром "Знеиду"»)28. Відпис Лисенкова (пізніше видавця Шевченкового «Чигиринського Кобзаря») невідомий, а вже незабаром, незадовго до смерті, Котляревському врешті пощастило досягти домовленос­ ті з харківським видавцем, родом із Полтави, Осипом Волохіновим, якому він і передав (точніше, продав) повністю викінчений, готовий до друку рукопис поеми із заново укладеним, виправленим і допо­ вненим «Словарем малороссийских слов, содержащихся в "Енеїді", с русским переводом». 25 березня 1840 р. петербурзький цензор, професор кафедри російської словесности Петербурзького університету Олександр Никитенко (українець родом зі Слобідсько-Української губернії й до того ж син кріпака) дав дозвіл на друкування «Енеїди» Котлярев­ ського, і її перше повне видання (з авторським словником) вийшло в Харкові 1842 року, в університетській друкарні, вже по смерті ав­ 29 тора, та, як доводить Агапій Шамрай , у його редакції («Виргилиева Знеида, на малороссийский язьік переложенная И. Котляревским»). 27

Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котля­ ревського. — Полтава, 1958- — Вип. і. — С. 86-87. 28

Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969- — С. 337-

29

Хіба що видавці усунули парне об'єднання десятирядкових строф, до якого на­ віщось вдався Котляревський у виданні 1809 року та збережених повному списку пое­ ми й автографі її шостої частини, і поділили його двадцятирядкові строфи на десятирядкові, якими вони й були насправді (Шамрай А. П. До тексту «Енеїди». — С. 359~3бі)-

26


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

Аналіз списків та видань поеми дав підстави зробити висновок, що всі три варіанти її назви належать авторові, який з часом мі­ няв їх у процесі роботи над твором. Перша назва, не призначена для друку, — жартівлива: «Перецьіганенная Енеида с русского язьїка на малороссиискии», друга, також не призначена для друку, ще має вказівку на травестійний жанр: «Енеида, на малороссиискии язьік перелицеванная», третя — остаточна, для друку 30 . В усіх трьох варі­ антах назви Котляревський використовує підзаголовок для вказівки на жанровий різновид своєї рецепції чужого твору: жанровизначальні означення «перециганена», «перелицьована» сигналізують про такий вид рецепції, як наслідування-відштовхування, притім пер­ ше означення («перециганена») підкреслює наявність у творі ознак травестії, пародії та бурлеску, друге («перелицьована») вказує лише на його травестійний характер. Натомість третє й остаточне озна­ чення («переложенная», тобто «перероблена», «переспівана») найзагальніше — воно визначає твір як переробку. Так автор від найкон­ кретнішого підзаголовку (з вказівкою навіть на мову передтексту, з яким безпосередньо мав справу) йшов до найзагальнішого. Цілком слушно Котляревський співвідносить свою поему не з травестійним текстом Осипова-Котельницького, який слугував йому лише посе­ редником між українською версією та латинським оригіналом, та й то виявився не єдиним джерелом, а з класичним Вергілієвим пер­ шотвором, який дав фабулу, персонажів і загалом античний анту­ раж. Водночас слід мати на увазі, що текст перших чотирьох частин «Енеїди» Котляревського опосередкований щодо Вергілієвого пер­ шотвору двома проміжними джерелами — відповідними частинами «Енейдьі» Осипова та піснями «Енеїди» Блюмауера, на основі якої Осипов творив свою травестію, а текст п'ятої — шостої частин — від­ повідними частинами «Енейдьі» Котельницького. Узявши від «Енейдьі» Осипова задум травестувати Вергілієву по­ ему українською мовою й саму форму твору, Котляревський складав наступні частини своєї «Енеїди» в міру того, як з'являлися російські частини, котрі слугували йому основним джерелом травестування. 30

Там само. — С. 341; Кирилюк Є. П. Живі традиції: Іван Котляревський та україн­ ська література. — К, 1969. — С. 105-106.

27


Євген Нахлік

Робив це він не одразу, а з різною інтенсивністю: спочатку швидше, згодом — повільніше, залежно від умов та обставин свого життя, по­ етичного натхнення. Так, п'ята частина «Енейдьі» Котельницького була надрукована 1802 року, а Котляревський 1809 року ще тільки обіцяв перекласти п'яту частину своєї «Енеїди», та й то — якщо попе­ редні матимуть успіх у читачів. Урешті свою п'яту частину він завер­ шив майже через двадцять років, а шосту — майже через п'ятнадцять після виходу відповідно п'ятої та шостої частин Котельницького. Спочатку, очевидно, Котляревський кермувався бажанням створити український відповідник лише перших трьох частин «Енеїди», що їх травестував Осипов. Закінчивши ж четверту частину, Котляревський уже, мабуть, вважав справою честі й обов'язку повністю завершити травестійний переклад «Енеїди», хоча з роками віршування йому да­ валося не так легко, як замолоду. Перелицьовуючи «Енеїду» за Осиповим та Котельницьким, Кот­ ляревський, очевидно, якоюсь мірою заглядав у римський першотвір (у латинському оригіналі та польському або й російському перекла­ дах), надто ж, коли писав п'яту і шосту частини, бо текстуальних збігів із російською травестією у них уже значно менше, натомість трапля­ ються місця, наявні лише у Вергілія та Котляревського. Утім, щось мав пам'ятати він і зі своїх семінарських студій над латинським оригіна­ лом «Енеїди», заучування уривків з неї, коли ще його пам'ять була сві­ жа й міцна. Вказівку на цей зв'язок власної творчої пам'яті зі шкіль­ ним студіюванням Вергілієвої поеми автор залишив у тексті травестії: Ти, музо, кажуть всі, письменна, В Полтавській школі наученна, Всіх [союзників Енея. — Є. Щ мусиш поіменно знать [VI, 23].

Що ж до інших можливих джерел української «Енеїди» — травестій Скарона та Блюмауера, то певності в тому, що їх використо­ вував Котляревський, немає. До того ж, якщо він, крім латинської, знав — і то досконало — французьку мову, перекладав з неї, володів також польською, то про його знання німецької нічого достеменно не відомо. Деякі ж збіги в тексті Котляревського з поемами Скарона та Блюмауера могли мати не контактно-генетичний, а типологічний характер, тобто виникнути внаслідок творчого травестійного опра28


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

цювання тих самих подій, ситуацій, персонажів, образних деталей, окремих висловлювань тощо. З огляду на наявність в інтертекстуальному полі «Енеїди» Котля­ ревського кількох передтекстів постає проблема з'ясування того, що в ній узято з першоджерел (насамперед травестії Осипова-Котельницького та першотвору Вергілія), а що є власне авторське (почас­ ти це зробили Іван Стешенко та Михайло Марковський, котрі єди­ ні докладно порівняли майже всі можливі передтексти української «Енеїди», а також Віктор Неборак, який зіставив її із сучасним укра­ їнським перекладом Вергілієвої поеми31). Пересічний читач зазви­ чай над цим не задумується — він сприймає текст перелицьованої по-українському «Енеїди» як єдине ціле, не вникаючи в походжен­ ня фраз і не знаючи достеменно, що в ньому є від Вергілія, Осипова, Котельницького та, можливо, інших травестаторів, а що від самого Котляревського. Бачить перед собою цілісний твір, що уявляється синтезом елементів античних (імена, міфологія, сюжет, фабула, сце­ ни й епізоди) та українських (мова, зображення українського побуту, алюзії до козацької історії, української ономастики, певною мірою типаж, натяки на тогочасні соціальні відносини в Російській імперії, на становище України тощо). Тим часом кожного разу, коли ми хоче­ мо на основі якихось зображень і висловлювань в «Енеїді» Котлярев­ ського зробити певні висновки чи бодай припущення і здогади про його погляди й переконання, слід насамперед з'ясувати, чи належать ці зображення і висловлювання йому, а чи він їх запозичив од попе­ редників. Лише визначившись із цим, можна говорити не тільки про міру оригінальності українського травестора, а й про світ його думок і почуттів. Ба більше, без зіставлення з передтекстами неможливо пояснити невмотивовані висловлювання, своєрідні «темні місця» в українській «Енеїді». За спостереженням Миколи Зерова, травестії Блюмауера, Осипова-Котельницького та Котляревського мають три основні спільні жанрові риси. По-перше, травестатори цілковито ігнорують патріо­ тичний стрижень Вергілієвої поеми та звичну для неї й гомерівських 31

Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсовного прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. — Л., гоої. — 283 с.

29


Євген Нахлік

поем епічну манеру. Зокрема те, що в латинському першотворі «є специфічно римського, що становить її римську душу — її патріотич­ на ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котля­ ревського жодного відгуку не знаходить» («В Осипова часами виявля­ ється»). По-друге, нехтуються або пародіюються епічні умовності. Традиційне для епосу звертання до муз Котляревський переводить з високого стилю в низький, пародійний. Культивоване в античному епосі подвійне мотивування подій: одне — природне, психологічне, а друге — надприродне (втручання у людські справи богів) — згадані травестатори переважно оминають, задовольняючись лише природ­ ним. У тих же випадках, коли втручання богів зберігається, характер йому надається виразно гумористичний. Тож навіть коли на позір дотримано неодмінних засобів епічної манери (втручання богів, закликання муз, широкомовні, картинні порівняння), «тон взято діаметрально протилежний: де у Верґілія — драматизм, героїзм, уро­ чиста мова, зворушливі сцени, там у Котляревського — фарс, весела легковажність і влучні, хоч не завжди високої проби, дотепи». Третьою характерною рисою травестійної манери зазначених трьох авторів є надання творові певного національного забарвлення (почасти в Оси­ пова й особливо у Котляревського) та соціальних устремлінь (переду­ сім у Блюмауера)32. А все ж, зауважу, надто вільно, ба навіть пародійно повівшись із наскрізною у Вергілієвій поемі ідеєю римського місіонізму, Кот­ ляревський, проте, зберіг виявлену в римській епопеї думку про за­ лежність людської долі од трансцендентної вищої сили: у тексті тра­ вестії він не раз говорить про таку залежність із трепетом звичайної смертної людини, яка її мимохіть відчуває у своєму житті й допускає у своїх роздумах. Порівнюючи пропуски в «Енеїді» Котляревського тих місць, що наявні в «Енейде» Осипова, Агапій Шамрай дійшов висновку, що «Котляревський беззастережно викреслював те, що у Верґілія було зв'язано з античною міфологією і не мало прямого відношення до основних подій, або в крайньому разі переключав її на типові мо32

Зеров М. Нове українське письменство. — С. 29-34; Зеров М. Українське пись­ менство XIX ст. — С. 12-13. ЗО


« Е н е ї д а » Котляревського у с т о с у н к у до...

тиви українського фольклору, як це зроблено, наприклад, в епізодах зображення пекла». Друга докорінна відмінність поеми Котляревського від поеми Осипова полягає у тому, що російський поет на перше місце висуває пародію, а в українського, поряд з елементами пародії, далеко біль­ ше уваги приділено травестії, тобто «перевдяганню», що надало його творові більше українських ознак, та й загалом зумовило місцеве за­ барвлення його «Енеїди» як її найхарактернішу рису33. Головне ж у тому, що силою потужної творчої індивідуальності Котляревського в інтертексті його «Енеїди» органічно переплавили­ ся численні літературні, а також фольклорні елементи, завдяки чому його травестійна поема вирізняється яскравим і загалом єдиним ав­ торським стилем. Засвоєння інонаціональних, іншомовних художніх творів відбулося шляхом бурлескно-травестійної переробки, найха­ рактерніші ознаки якої — українізація, сміхотворення, осучаснення, ідейна трансформація.

33

Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського // Котлярев­ ський І. П. Повне зібрання творів: У і т. — К, 1952- — Т. і. — С. 14~15-


Дмитро Єсипенко Авторська воля і редакторський вплив: повість Бориса Грінченка «Серед темної ночі» Повість «Серед темної ночі» належить до чернігівського пері­ оду творчості Бориса Грінченка (і894~і902 рр.). Наприкінці 1899 Рсталася важлива подія у долі письменника — звільнення з посади секретаря Чернігівської земської управи. Причиною цього не було незадовільне виконання ним службових обов'язків. Голова губерн­ ського органу Федір Уманець у постанові про звільнення від і8 груд­ ня 1899 Р- наголосив на корисності діяльності Грінченка для земства, а його самого визначив як «человека в вьісшей степени честного и добросовестного»1. Розірвання співпраці було наслідком принципо­ вої позиції письменника у окремих питаннях, зокрема у справі на­ родної просвіти. Сам Грінченко пізніше пояснював це так: «у декабрі р[оку] 1899-го через інтриги і всякого сорта "заходи" реакційної і українофобської группи гласних, я мусив покинути цю посаду...»2. Скаргу колишнього секретаря на обставини його звільнення було ви­ рішено навіть не заслуховувати перед зібранням управи; не допомо­ гло і клопотання гласного Іллі Шрага3. Не можна сказати, що звільнення стало цілковитою несподі­ ванкою і глибоко вразило Грінченка. Він і сам планував «кидати сю 1

ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31752- - Арк. і.

2

Лист Б. Грінченка до В. Дубровського від і листопада 1909 р. (тут і далі дати по­ даються за старим стилем) // ІР НБУВ. — Ф. І — Спр. 32449- — Арк. і. 3

Див. Журнал зібрань Чернігівської губернської земської управи // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 31827. — Арк. 7

32


Авторська

воля т а

редакторський

вплив...

посаду саме через те, що вона не давала мені нічого свого робити»4. Як голова сім'ї, він не знав напевно, чи зможе утримувати її без служ­ бового окладу: «Я тепер не маю ніякої посади. Чи скоро я її матиму і чи матиму — не знаю. У всякому разі поки мушу жити з літератур­ ного заробітку»5. Водночас як творча особистість він звільнився для діяльності, яка повніше відповідала уявленню про своє призначення. «Моє же честолюбне не в том, чтобьі получать значительньїй оклад и именоваться секретарем Губернской управьі. У меня єсть цель более високая и более достойная человеческого я6. Для достижения же зтой цели я должен сохранять свободную возможно большую часть своего времени и своих сил умственньїх и физических», — окреслював свої пріоритети Грінченко у листі до батьків від 17 травня 1897 Р-7 Що канцелярські посадові обов'язки більше не обмежували пись­ менника, то весь свій час він прагнув присвятити художній та публі­ цистичній творчості. Він вирішив стати одним з перших професій­ них українських літераторів, усвідомлюючи недостатнє матеріальне винагородження такої діяльності. Перспективнішим у фінансовому плані виглядало співробітництво з «московськими» (за висловом Грінченка) журналами. Письменник не відкидав можливості росій­ ськомовної літературної діяльності за умови її проукраїнської спря­ мованості. Деяка невпевненість у матеріальній надійності письмен­ ницького фаху звучить у його листі до Михайла Комарова від і листо­ пада 1900 р.: «Коли, не вважаючи на всю мою уперту працю (а думаю працювати дуже), я не зможу придбати собі і своїй сім'ї навіть "нуж­ денного" шматка хліба, то се або моя праця нездатна і не варта вваги, або ще занадто рано бути в нас письменником»8. Про небезпеку заду­ му товариша попереджав Агатангел Кримський, який песимістично 4

Лист Б. Грінченка до М. Комарова від 2 лютого 1900 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 40912. — Арк. і. 5 Лист Б. Грінченка до В. Гнатюка від 26 грудня 1899 Р- // Там само. — Спр. 4°715Арк. 1-2. 6

Тут і далі курсивом передано авторські підкреслення в неопублікованих листах і курсив у публікаціях. і ЦДАМЛМ України. — Ф. 15. — Оп. і. — Спр. 5- — Арк. 2 зв. 8

ІР НБУВ. - Ф. III. - Спр. 40910. - Арк. і.

33


Дмитро

Єсипенко

оцінював можливість вільного, не «канцелярського» заробітку9. Хто як не він знав, що думки про літературні заробітки з'являлися у Грінченка і раніше, ще до його переїзду у Чернігів10, однак тоді обставини склалися несприятливо для реалізації цих намірів. Майже через десятиліття після вищезгаданого листа Борис Дмитрович усе ж зважився зосередитися на літературній діяльності (у ширшому розумінні: йдеться не лише про художню творчість, а й критичну та публіцистичну активність). На початку XX ст. він мав підстави сподіватися на письменницькі гонорари від журналу «Киевская старина». Ще у 1898 р. клопотаннями головного редактора Володимира Науменка і за підтримки київського генерал-губерна­ тора Михайла Драгомирова було здобуто дозвіл на друк україно­ мовних матеріалів у цьому виданні (з дозволу місцевої, київської, цензури). З ініціативи і коштом Євгена Чикаленка було призначе­ но плату за художні твори українською (у розмірі 25-50 рублів за друкований аркуш). 1900 р. авторам сплатили майже зоо11, 1901 — майже 850, а 1902 — майже юоо рублів12. Саме у стимулюванні кіль­ кісного та якісного поповнення літературної частини «Киевской стариньї» меценат вбачав головні перспективи місячника. Добір творів належав до компетенції редакції. Як свідчить листування Чикаленка, він добре знав про непросте становище Грінченка, мав і його на увазі, призначаючи літературні винагороди: «...конкретно і зараз сей гонорар, може підтримає Грінченка, котрого скинуть з секретарства і він зостанеться без шматка хліба»13. У листі до пись9

Див. листи А. Кримського до Б. Грінченка від 21-23 серпня 1899 Р- та 27 берез­ ня 1900 р. (Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890-1941)- — К., 2005. — Т. і (1890-1917)- - С. 285,296). 10

Про це свідчить, зокрема, лист Б. Грінченка до А. Кримського від із люто­ го 1893 Р- (Там само. — С. 146). 11

За іншими даними — 400 рублів — див.: лист Є. Чикаленка до Б. Грінченка від 8 листопада 1900 р. (Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. — К.,2009- — С.266). 12

Див. «Основной счет «Киевской стариньї»» // ІР НБУВ. — Ф. II. — Спр. 415іАрк. 2. 13

Лист Є. Чикаленка до І. Липи від 12 січня 1900 р. (Старовойтенко І. Євген Чика­ ленко: людина на тлі епохи. — С. 324)-

34


Авторська воля та редакторський

вплив...

менника від 8 листопада 1900 р. меценат висловив переконання в тому, «що нам (українській громаді — Д. Є.) треба дать змогу Вам жити літературною працею»14. Зміну наповнення і гонорарної політики «Киевской стариньї» на початку XX ст., а також щиру перейнятість Чикаленка літературною стороною видання відзначав Сергій Єфремов: «Белетристика та стат­ ті з сфери життя і письменства все більш починають займати місця в журналі. Особливо це починається з 900-х років, коли коштом знов же таки Чикаленка ці праці стали оплачуватися хоч невеликим го­ нораром — 25 карб[ованців] за аркуш. Це були перші заробітки укра­ їнських письменників... Тепер український літератор міг — не скажу жити з літератури... але таки дещо підробляти і таким чином менш оддавати часу на сторонню роботу десь у канцелярії тощо...»15. Ху­ дожні тексти українських авторів почали займати близько половини обсягу видання16. Гонорарні заробітки були особливо важливими для родини пись­ менника за відсутності стабільних грошових надходжень (до початку роботи над «Словником української мови»)17. У листі до Івана Липи Марія Грінченко поділилася своїми побоюваннями з приводу гоно­ рарів за художні твори: «Якщо не вдержиться "Киевск[ая] Стар[ина]", то заробітку за повісті не буде... Хочеться мати хоч маленьку надію на літературний заробіток в Києві»18. Окрім фінансових проблем, слід відзначити й інші негаразди, що супроводжували Грінченка у цей час. Йдеться насамперед про

14

Лист Є. Чикаленка до Б. Грінченка від 8 листопада 1900 р. (Там само. — С. 265).

15

Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2004. — № і (зо). — С. 191-192.

16

Палієнко М. «Киевская старина» у громадському та науковому житті України (кі­ нець XIX — початок XX ст.). — К., 2005. — С. 76. 17

Чернявський М. Кедр Ливана. Спогади про Б. Грінченка. — Херсон, 1920. — С. 6.

18

Лист без авторського датування (Нежива Л. Листи Марії Загірньої до Івана Липи // Слово і час. — 2000. — № 5- — С. 7і). На підставі вивчення кореспондеції М. Грінчен­ ко та І. Липи // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 43131~43133> 44053~44°55 можна визначити орієнтовний час написання листа. Це кінець березня 1902 р., незадовго перед пере­ їздом родини Грінченків до Києва.

35


Дмитро

Єсипенко

хворобу дружини, а також труднощі з її працевлаштуванням у Музеї Тарновського19. За таких обставин восени 1900 р. письменник створив повість «Серед темної ночі». З властивою йому ретельністю він зафіксу­ вав хронологію роботи у автографі твору: «Почато: 1900. IX. і8. Дописано: 1900. X. 2і. Переписувати почато: 1900. X. 23. Дописа­ но: 1900. XII. і5» 20 . Підтверджує датування його вказівка у листі до Комарова від і листопада 1900 р.: «Написав і обробляю повість (з нар[одного] життя, мабуть, трохи більшу за Сон[яшний] промінь), або таку) і призначаю її в сей місячник» («Киевскую старину». — Д Є.)21. Високу продуктивність письменника забезпечували, зокрема, його значна увага до «гігієни праці», відповідальне використання часу22. «Я завше дивувався великій працьовитості Б. Грінченка та його упертості в праці», — зізнавався співробітник Чернігівської зем­ ської управи, товариш та колега по перу Володимир Самійленко23. Максимум докладених зусиль давав вагомий результат у стислі терміни: так, первісний варіант повісті «Серед темної ночі» (понад десять друкованих аркушів) було створено лише за місяць. За свід­ ченням Грінченка, на завершальному етапі написання твору до тек­ сту не вносилися значні зміни. Майже через рік після початку роботи він наголошував: «Повість я всю написав торішньої осені...»24. Як вже зазначалося, у цей період значні моральні сили письменника відні­ мало опікування здоров'ям дружини. Інтенсивність роботи зумовлю­ вав також фінансовий фактор: Грінченко поспішав надіслати твір до

19

Див. лист Б. Грінченка до А. Кримського від 23 червня 1901 р. // ІЛ. — Ф. 8о. — Од. зб. 66. — Арк. 2; а також листи Б. Грінченка до батьків від 26 березня та і8 листопа­ да 1900 р. // ЦДАМЛМ України. — Ф. 15. — Оп. і. — Спр. 5- — Арк. 12,15 зв. 20

Грінченко Б. Серед темної ночі. Повість // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 3!4°4-

Арк. 212 зв. 21

ІР НБУВ. - Ф. III. - Спр. 40910. - Арк. і.

22

Чернявськш М. Кедр Ливана. — С. і8.

23

Цит. за: Тулуб О. Матеріяли до життєпису Володимира Самійленка // За сто літ. — К., 1928. — Кн. з- — С. 308. 24

Лист Б. Грінченка до А. Кримського від 23 червня 1901 р. (Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890-1941)- — Т. і — С. 313)-

36


Авторська воля та редакторський

вплив...

«Киевской стариньї», розраховуючи на обіцяну винагороду (40 рублів за друкований аркуш тексту). Такі обставини, на його думку, стали перешкодою для остаточного мистецького вивершення повісті, дали підстави пізніше стверджувати, що «не обробив її так, як би хотів»25. У листі від і8 листопада 1900 р. він писав батькам про можливу публі­ кацію повісті в «Киевской старине» у 1901 р.: за умови, «если таковая 26 будет благополучно закончена (уже написана, но не отделана)» . Листи редактора журналу Володимира Науменка до Грінченка дають підстави стверджувати, що текст «Серед темної ночі» було надіслано до «Киевской стариньї» наприкінці 1900 р. Питання про публікацію твору Науменко вирішив практично відразу: «... зразу ж таки, після першого читання, облюбив Вашу повість, і в принципі було для мене порішене питання про її друк»27. Втім, з листом до автора він затримався, аби ще раз перегляну­ ти рукопис. «Залежування» рукописів на кілька місяців траплялися у практиці видання, оперативність відповіді авторові про долю твору безпосередньо залежала від завантаженості редактора28. За встанов­ леним порядком надіслані рукописи розглядали два або три члени редакції, однак вирішальне слово залишалося за Науменком. Влітку, перебуваючи поза Києвом, а також коли поруч не було інших членів редакції, він міг і сам визначати майбутнє текстів29. На правах не редактора, а прихильного читача, Науменко пора­ див письменникові внести до повісті деякі зміни («дрібниці»). Бажані модифікації стосувалися як незначних мовних змін, так і реплік пер­ сонажів, окремих значніших за обсягом фрагментів тексту. Слід за­ значити, що редактор недарма двічі звертався до надісланого руко­ пису. Він уважно проаналізував зміст твору, звертаючи увагу на дета25

Лист Б. Грінченка до А. Кримського від 23 червня 1901 р. (Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890-1941)- — Т. і — С. 313)26

ЦДАМЛМ України. — Ф. 15. — Оп. і. — Спр. 5- — Арк. іб зв.

27

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38824. — Арк. і. 28

Див. лист В. Науменка до Є. Чикаленка від 9 квітня 1900 р. // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 35635- - Арк. 2. 29

Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). — Нью-Йорк, 1955- — С. 324-

37


Дмитро

Єсипенко

лі, і деякі його побажання Грінченко врахував. Важливо з'ясувати, які саме фрагменти викликали редакторські застереження і наскільки до них дослухався автор «Серед темної ночі», вносячи виправлення. Науменко склав перелік змін, аргументувавши їхню доцільність. Істотність цих побажань у формуванні остаточного вигляду повісті виявляється у зіставленні з реакцією Грінченка, у правках тексту по­ вісті. Передовсім редактор «Киевской стариньї» відзначив непослі­ довність мововжитку Романа Сивашенка, головного персонажа «Се­ ред темної ночі»; «і) Роман виступає з початку оповідання з мовою крученою (стор[інка] 8 і далі)30, що зовсім зрозуміло в його стані життя; бачу я цю мову і через який час, коли вже він пожив на селі (сторінки] 55) 65,69). Як же він опинився у городі, то почина говорить немішаною мовою, а чистою українською; коли це так справді ста­ лося, то треба би хоч трошки пояснить, коли і через що ця переміна вийшла...»31. Починаючи зі сторінок 7~8 автографа у репліках Романа дій­ сно помітне «ламання» мови, що більшість персонажів оцінюють як «панську» ознаку. З метою вказати односельцям на свій особливий статус, із наміром долучитися до принад панського (а значить — лег­ кого) життя, герой вдається до формального перевтілення. Типовість такої поведінки для сільських парубків, які повернулися з міста, за­ свідчують і міркування Грінченка, висловлені у «Листах з України Наддніпрянської» (1892-1893 РР-)- Сивашенко, який називає себе не інакше як Сивашовим, цілком суголосно зі спостереженням у вищез­ гаданому публіцистичному тексті «скидає одежу і бере начебто пан­ ську; кидає свою мову і балакає начебто по-панському»32. На думку

з° Тут і далі сторінки подаються згідно з авторською нумерацією в автографі повісті. 31

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38824. — Арк. і зв. 32

Грінченко Б., Драгоманов К., 1994--С. 38.

М. Діалоги про українську національну справу. —

38


Авторська

воля т а

редакторський

вплив...

Григорія Коваленка-Коломацького, показ деморалізуючого впливу солдатчини був головною метою автора33. Подібний до Романа — Микита Тонконоженко з повісті «Під ти­ хими вербами», написаної Грінченком згодом. Він так само вирізня­ ється «образованістю», недоладним «городським» вбранням і мовни­ ми покручами. Про втілення у цих персонажах близьких суспільних типів промовисто свідчить те, що за попереднім авторським заду­ мом Сивашенко мав носити ім'я Микита. Воно не лише з'явилося у переліку дійових осіб на початку твору, а й вихоплювалося з-під пера письменника далі у тексті34. Перекручування мови було поширеним серед сільських парубків, що поверталися після солдатської служби додому. На думку героїні «Серед темної ночі» Левантини, у цьому Роман не відрізняється від решти: «Чудний трохи з своєю "образованою" балачкою, та це всі салдати такі, як прийдуть, а як поживуть трохи дома, то й знову по-людському говорють»35. Автограф повісті «Серед темної ночі» фіксує послідовне опра­ цювання автором мовної характеристики образу Романа. Якщо спер­ шу репліки героя не мали значного відбитку його міського побуту, то згодом вони були суттєво змінені з увиразненням цього впливу. Такі модифікації тексту додатково мотивували поведінку персонажа. В остаточному варіанті, зафіксованому у автографі, Сивашенко зу­ мисне ламає мову «по-панському» з усіма мешканцями Диблів. Нижче подано початкові та остаточні зразки діалогів за участі Романа36. Розмова з Левантиною: Було: «— Се я... Роман...

Стало: «— Се я... Роман...

33 Ков[аленко]-Кол[омацкий] Г. Из литературньїх обозрений // Юг. — 1902. — № 1178. — ю апреля. — С. 222. 34

Див. «Люде» [перелік дійових осіб] і відповідні фрагменти в автографі повісті // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 31404- — Арк. з, 45, 53 зв. 35

Киевская старина. —1901. — Т. 73- — Май. — С. 253

36

Змінені репліки персонажа виділено курсивом; якщо зафіксовано кілька пере­ робок, то проміжні варіанти передано закресленням — як і в автографі твору.

39


Дмитро Єсипенко

— Чого ж се ти... ви тут? — Почув, як ти співаєш, та й прийшов. — Ото ж! Чого б то ви до мене прийшли! — Того, що ти гарненька! — і він хотів обняти її за стан, але вона випручалася. — Як тебе звуть? — Левантиною. — Гарне им'я!..».

— Чого ж се ти... ви тут? — Паслишал, як пайош, та й прийшов. — Ото ж! Чого б то ви до мене прийшли! — Того, што харошенька! — і він хотів обняти її за стан, але вона випручалася. — Как тиб'я звуть? — Левантиною. — Славно Харашо!.. »37.

Впродовж дії повісті Роман зближується із Левантиною, від­ мовляючись від «крученої» мови: «І говорити з нею почав тільки попростому»38. Про це читача повідомляє автор, відповідних прикладів у тексті немає. Розмова із Зіньком: Було: «От, штука! — одказав Роман. — Не буде тут чого їсти, — переселються на друге місце та й годі. — А як і на другому місці так буде? По всій землі так? Що тоді буде? Може про це в книжках, абощо пишеться. Тебе добре на­ вчено в салдатах, Романе, то ти се повинен знати. — От ище шо вигадай! — одка­ зав Роман, — нічого про се в книгах не пишеться. Та таких книг і на сві­ ті нема, бо я знаю які книги є. Єсть книги божественні — молитвеник, євангелія... Єсть книги — закони та струкції... Ато єсть ище казки вся­ кі... — ото й усі книги.

Стало: «Вот, штука! — одказав Ро­ ман. — Не станить тут чого Ьсти, — прикажуть переселяться на другое мЬсто та й шабаш! — Та я ж кажу: а як і на другому місці так буде? По всій землі так? Що тоді буде? Може про це в книж­ ках, абощо пишеться. Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти се повинен знати. —Вот, пустяквниманія—одказав. — В каких там книжках! — одка­ зав Р[оман] Таких книг не печатають, єсть книги по тому. Вот, бу­ дуть ищо такій книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.

з? ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. 25 зв. — Киевская старина. — 1901. — Т. 73- Май. — С. 254-

38

40


А в т о р с ь к а в о л я т а р е д а к т о р с ь к и й вплив...

— Ба ні, — не зг��дився Зінько, — є ще й инші книги: от я читав кни­ гу про чужі краї і про чоловіка, що машину вигадав... І ще... — А, "пустяк вниманія"! — пе­ репинив його Роман. — Краще да­ вай спати!».

— Ні, — не згодився 3[інько] — от я читав одну книгу про чужі краї,дакуїй... — А, "пустяк вниманія"! — пе­ репинив його Роман. — Лучче давай спать!»39.

Можна відзначити скорочення обсягу реплік — як Романа, так і Зінька. При цьому характеристика образу молодшого брата суттєво не змінилася, натомість переродження психології старшого увираз­ нилося ознаками бездумної солдатської підпорядкованості наказам керівництва, яке «само знаєть, как і што». Розмова з батьком: Було: «— А де, Романе, був? Чи не в економії? — Де був, там був! Поспіємо ще з економією!.. — А шо ж, я без копійки жити­ му? чи як? Я в дорозі витратився, а тепер от і папирос ні за що купи­ ти».

Стало: «— А де, Романе, був? Чи не в окономії? — Де був, там був! Поспіємо ще з окономією!.. Современно все зро­ биться... — А што ж, я без копейки жить буду? Покуда дашов, — втратимся. І папирос не за што купить»40.

У наведеному фрагменті розмови виявляється властивий мові героя комічний ефект поплутування слів, подібних за звучанням, але різних за значенням. Так, «современно» у вустах Романа — це усіче­ 41 ний варіант «своевременно» . Що ж до паралельного вживання слів «економія» та «окономія» (у репліці батька), то тексти українських

59 ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. 2б-2б зв. Там само. — Арк. 29-29 зв. 41 В іншому фрагменті автографа первісно зафіксовано правильне вживання лек­ — семи, яку автор згодом скоригував // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 314°4- Арк. 43 зв. 40

41


Дмитро Єсипенко

письменників XIX ст. фіксують обидві форми, а також лексему «якономія» та їхні похідні42. Розмова з управителем: Було: «— Письменний? — Письменний.

Стало: «— Письменний? — Так тошно.

— Позвольте, я не дослухав... Як ви сказали? — попитав Роман. — Та я не поспію, — припинив він його».

— Позвольте, я не дочув поспи­ тав. Как ви сказали? — припинив його Роман. — Позвольте, — не вспішусь»43.

Розмова з матір'ю: Було: «— Кажуть, що взяли б из доро­ гою душею, дак коли ж усі прикащики є. Уже ж вони за для мене не проганятимуть чоловіка. — Правда... От лишенько... а може ще де можно пошукати? -Та можно! Я вже пошукаю! Не поспішайтесь! Усе буде "у свою припорцію і на небольшом разстоянії"».

Стало: «— Взяли б з дорогою душею, дак усі прикащики єсть. Хоч я й солдат, ну — невозможно для меня человЬка прогнать. — Правда... От лишенько... а може ще де пошукати? — Найдьом! Не поспішайтесь! Усе будеть "у свою припорцію і на небольшом разстоянії"»44.

У початковому варіанті повісті деякі «фірмові» фрази, яких Ро­ ман набрався на службі і в «городі», він вживає радше як цитати (ці 42

Див. Словарь української мови / Упор. Б. Грінченко. — К., 1907-1909- — С. 678,159і. 2960. Варто відзначити, що в опублікованому тексті повісті зустрічається ще одна форма: «Ходив уже в ікономію» (Киевская старина. — 1901. — Т. 73- — Май. — С. 252). Порівняння з відповідним місцем в автографі твору доводить, що в цьому випадку йдеться про невмотивоване редакторське втручання або — і це ймовірні­ ше — про помилку друку (в автографі — «Ходив уже в окономію» // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 31404- — Арк. зі зв. « ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. зо ЗВ.-31. 44 Там само. — Арк. зі зв.

42


Авторська воля та редакторський

вплив...

вирази виділено у тексті: «пустяк вниманія», «у свою припорцію і на небольшом разстоянії»). Натомість після обробки образ героя постає в дещо іншому світлі. Розщеплення його свідомості яскраво виявля­ ється не лише у поведінці та вчинках (небажанні працювати, як «му­ жики», прагненні легкого життя і спілкування з собі рівними, «образованими» людьми), але й у відступництві від мови. Це призводить до суржикової мішанини і комічних висловлювань у стилі Возного з «Наталки Полтавки» чи Шельменка-денщика з однойменної комедії. Однак така характеристика стосується лише спілкування Романа з односельцями. У місті він розмовляє звичайною мовою: не лише із коноводами Патроклом, Лукашем та Ярошем, але й з Левантиною. Таку зміну «мішаної» мови Сивашенка на «чисту» українську Науменко попросив докладніше мотивувати у тексті повісті. Міркування з цього приводу Грінченко навів у листі до редактора журналу на по­ чатку квітня 1901 р.45. Звісно, письменник не пояснював таку мовну інакшість «прозрінням» героя, який деградував дедалі більше. Воче­ видь, Романові просто не було сенсу вдавати «велике цабе» у місь­ кому середовищі, до мешканців якого він ставився із повагою, як до рівні. У кожному разі відповідні фрагменти тексту було опубліковано в журналі без втручань редактора, який погодився з автором: «Нехай, звичайно, з Романовою мовою зостається так, як єсть»46. Висловлюючись про бажані корективи тексту, Науменко також записав: «2) Ви скрізь ставите хворму «дівчатьдш»; якщо така хворма вживається по деяких місцях, то все ж таки не можно її вводити в літературну мову»47. Грінченко дійсно вжив у повісті форму орудного відмінка мно­ жини «дівчатьми» — наприклад: «Та Зінько був дуже несміливий з

45 Цей лист розшукати не вдалося; можливо, він і не зберігся, адже після переїзду на нову квартиру Науменко сам не міг знайти листи письменника: див. лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 вересня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38822. — Арк. і. Позицію автора повісті можна встановити з листів В. Науменка. 46

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від її квітня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38823. — Арк. і. 47

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. //Там само. — Спр. 38824. — Арк. і зв.

43


Дмитро

Єсипенко 48

дівчатьми і все боявся заняти Левантину...» . Науменкова заувага, найпевніше, не дістала відгуку у черговому листі-відповіді Грінченка. Про це свідчить те, що в листі до письменника від її квітня 1901 р. редактор ще раз згадав про цей момент: «Дівчатьми з Вашого до­ 49 зволу скрізь заміню дівчатами» . Опублікований текст повісті за­ 50 фіксував врахування зміни, яку запропонував Науменко , щоправ­ да — непослідовне. Приміром, у фрагменті журнального варіанту — 51 «Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же нишком подалася...» — було збережено форму, яку вжив письменник. Ще одним побажанням редактора «Киевской стариньї» було скорочення фрагменту, який, на його думку, стилістично «випадав» із повісті та не надавав нової інформації для читачів: «з) В другій частині треба б скоротити те місто, де розсказується про значення коня та вола в життю селян, та про те, через що селяне так ворогують проти коноводів та паліїв. Це все місто нового нічого не дає, а з ху­ дожницького погляду воно виходить з границь оповідання і стає ніби якоюсь кореспонденцією (стор[інки] і73~і79)>>52Авторська нумерація сторінок відповідного фрагменту тексту не збігається зі вказівками на сторінки у редакторських зауваженнях. Це пояснюється особливістю автографа «Серед темної ночі». Він скла­ дається з подвійних аркушів. За необхідності внесення змін автор міг забрати кілька аркушів з відповідним фрагментом і додати вставку з новим варіантом. Це звільняло Грінченка від необхідності перепису­ вати значні текстові масиви. Такою прикметою записів пояснюються дещо різні почерки, а також кольори чорнил, якими зроблено окремі вставки, адже йдеться про різний час їхнього написання.

48

ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. із зв.

« ІР НБУВ. - Ф. III. - Спр. 38823. - Арк. і. 50

Пор. відповідні фрагменти в автографі повісті і в журнальній публікації // ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 314°4- — Арк. із зв., 14,34; Киевская старина. — 1901. — Т. 73- — Май. — С. 235, 2 3б, 25451

Киевская старина. — 1901. — Т. 73- — Май. — С. 233-

52

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38824. — Арк. і зв.

44


Авторська воля та редакторський вплив...

Згадане місце в автографі — це сторінки і99~205- Обсяг остаточ­ ного варіанту порівняно з наведеним Науменком (і73~і79)> скороче­ но не більш як на одну сторінку53. Помітна авторська обробка цього фрагменту. Варто з'ясувати, чи зміну тексту підпорядковано поба­ жанню редактора. З цією метою зіставлено попередній та остаточ­ ний варіанти тексту54: Було: «Таким ладом організована спілка злодійських товариств була страшним ворогом мужикові. Кінь та віл — то були, після землі, дві найголовніші підвалини в хисткій, непевній будівлі вбогого мужицького добробуту. Нема в хазяїна волів, згинув кінь, — і хазяїн пропащий чоловік, бо все господарство його руйнується, бо нічим йому в боротьбі за змогу жити подужати ті перешкоди, які він завсігди подужує і може подужати тільки з своїм стародавнім помішником конем або волом. Тоді вже він не хазяїн, а за малим не старець, що має ходить по заможніших людях та випрохувати коня чи вола на день або два, щоб ушкрябнути землі на хліб, або привезти снопи з поля, чи одвезти зерно на продаж до міста. Тяжко прохати, а ще тяжче люде дають та й дають невчасно, пізно — тоді як уже проминає той час, в який найкраще зробити діло (в який воно найбільше може дати користі). І діло робиться гірше, ніж треба, (і користи береться

Стало: «Таким ладом організована спілка злодійських товариств була страшним ворогом мужикові. Кінь та віл — то були, після землі, дві найголовніші підвалини в хисткій, непевній будівлі вбогого мужицького добробуту. Нема їх у хазяїна, — і він пропащий чоловік, бо в боротьбі за змогу жити вже нічим йому подужувати ті перешкоди, які він завсігди міг подужати тільки з своїми стародавніми помішниками конем та волом. Тоді вже він не хазяїн, а за малим не старець, що ходить по заможніших людях та випрохує тієї скотинячки на день-два. Тяжко прохати, а ще тяжче люде дають та й дають не тоді як треба... І діло, і хазяйство руйнується. А коли й пощастить чоловікові після того лиха загорювати працею-крівавицею на тую яку худобину, — гляди, тільки почав чоловік трохи вибиватися на

53 ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. і о і - Ю 2 зв. 54

Записом у дужках передано вставки до тексту; проміжні варіанти тексту пере­ дано закресленнями відхилених варіантів.

45


Дмитро Єсипенко

з його менше, ніж можна), і хазяйство помалу руйнується (та) й руйнується. А коли й пощастить чоловікові (піс­ ля того лиха) збитися на про конячку, чи парку воликів, позичивши в яко­ го глитая за страшний процент гроши або загорювавши їх працею-крівавицею, гляди, тілки почав чоловік трохи вибиватися, виринати на гору з грузького болота того вбозтва, а вже набігли знову коноводи чи воловоди, забрали про худобину, і знов нещас­ ливий господарь пірне в теє болото аж на дно та й пірне, що иноді там і зостанеться навіки... От через те коноводи, поруч из па­ ліями, були завсігди нашому селяни­ нові найлютішим ворогом. До Як вовк набігає на село, хапає що зможе і знов утікає, так і тії коноводи. Як до вов­ ка не мали селяне ніякого змилуван­ ня, ніякого милосердя, так не мали вони сього й до коновода. Аби попа­ ли, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік чи там на скільки в острог, дак що з того? Вийде злодіяка на волю да й по­ чне мститься на людях, то ще гірше їм буде, ніж як би його суд і не карав. Через те селяне карали такого злодія сами...»

гору з грузького болота вбозтва, а вже набігли знову лихі люде, за­ брали й те, і знов нещасливий господарь пірне в теє болото аж на дно та так пірне, що иноді там і зостанеться навіки... От через те коноводи, поруч из паліями, були завсігди нашо­ му селянинові найлютішим во­ рогом. Як вовк набігає на село, хапає що зможе і знов утікає, так і тії коноводи. Як до вов­ ка не мали селяне ніякого зми­ лування, ніякого жалю, так не мали вони його й до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік чи там на скілки в острог, дак що з того? Вийде злодіяка на волю да й по­ чне мститься на людях, то ще гірше їм буде, ніж як би його суд і не карав. Хіба мало такого бу­ вало, що коновод, одбудівши одсидівши в острозі, приходив у те село, де його піймано, та й підпа­ лював палив його так, що й зо­ всім усього рішалися люде? Через те селяне карали такого злодія 55 самі...»

Незначного скорочення обсягу відповідного фрагменту в оста­ точному варіанті автор досягнув, скоротивши деякі подробиці, си­ нонімічні звороти та замінивши лексеми «віл» та «кінь» узагальню­ ючими «вони» та «худобина». Водночас було уточнено, у який саме

55 ІР НБУВ. — Ф. І. — Спр. 31404- — Арк. і о і - Ю 2 зв.

46


Авторська

воля т а

редакторський

вплив...

спосіб (підпал) коноводи мстилися тим, кому вдавалося запроторити їх до в'язниці. Ці корективи засвідчили незгоду Грінченка з пропо­ зицією Науменка не пояснювати читачеві важливості ролі коня та вола у житті селян, а також причин їхньої ворожнечі з коноводами та паліями. Зрештою Науменко погодився з авторською позицією щодо зміс­ ту цього фрагменту. Передаючи текст повісті до публікації, він писав 56 до Грінченка: «Про коня та вола — нехай зостається так, як єсть» . Якщо попередні згадувані побажання, за висловом редактора «Киевской стариньї», мали радше рекомендаційний характер («По­ передні замітки — це так собі: хочете — міняйте, а не хочете, то й так добре буде...»), то на четвертому пункті переліку він наголошував особливо, настійливо прохаючи внести зміни: «...просто вже благаю Вас, щоб Ви згодилися змінити». Йдеться про нелогічність сюжетного розв'язання епізоду втечі конокрадів від селян: «...навіщо Вам треба розказувати таку довгу і неймовірну історію про те, як коноводи одбивалися від селян? Це робить вражіння, ніби читаєш якийсь рицар­ ський роман. Краще всього просто розказать, що вони сховалися в яру і благополучно втекли (сторінки] 329~342)>>57Фрагмент, згаданий у листі Науменка, написано іншим чорни­ лом, аніж попередню та наступну вставки. За авторською нумераці­ єю епізод втечі коноводів — це сторінки 349~3б258. Порівняно з по­ даними Науменком сторінками обсяг згаданого фрагменту суттєво не змінився. Не виключено, що Грінченко певною мірою врахував редакторські побажання, хоч і не погодився із запропонованим ва­ ріантом розгортання дії («сховалися в яру і благополучно втекли»). У драматичній сцені затятого спротиву селянам загнаних до яру коно­ крадів виявляється вся глибина взаємної ворожнечі. Ярош, Патрокл і Лукаш усвідомлюють, що сподіватися жалю годі, вони рятують своє життя. Важко сказати, чому Науменко вважав цей фрагмент поді56

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від її квітня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. Спр. 38823. — Арк. і. 57

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. //Там само. — Спр. 38824. Арк. 2 зв. 5 8 ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. 186-193 зв.

47


Дмитро

Єсипенко

бним до рицарських романів. Динамізм, яскраву емоційність зобра­ ження боротьби можна віднести до художніх знахідок Грінченка, які забезпечують захопливе прочитання цієї сцени повісті. З поданим письменником варіантом редактор журналу все ж по­ годився, висловивши, однак, жаль із приводу такого сюжетного ви­ рішення: «З бійкою в яру, якщо Ви не пришлете зміненої редакції, я зроблю так, як Ви пишете, хоч і шкода, що ці коноводи не виступлять зовсім в фіналі оповідання»59. Після цієї сцени коноводи дійсно вже не фігурують у повісті. Про особливу пильність редактора свідчить останній у переліку його зауважень пункт. Науменко спостеріг фактичну невідповідність і, на його думку, смислову недоречність в епізоді із Денисовим пошу­ ком палія: «5) Так само треба б інакше поставить діло, як Денис напав на слід Романа, бо і) вночі по слідах чобіт шукати далеко од пожежі і дійти аж до Сивашевої клуні — це не походить на правду, а 2) невже б таки Роман не міг втекти серед темної ночі кудись інакше, та попав у батькову клуню?»60. Письменник дослухався першого зауваження і запропонував ра­ ціональне вирішення проблеми браку світла — ліхтар. Редактор вніс цю зміну: «Про ліхтарь для пояснення малюнку я вставив ту фразу, яку Ви назначили; так буде добре»61. Остаточний варіант сцени набув такого вигляду (пояснення про ліхтар, дописане в автографі черво­ ним чорнилом, передано курсивом): «Горіло так ясно, що скрізь було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видно де слідів. Біля самої клуні вже нічого не можна було розібрати, бо скрізь позатоптували люде. Вони одійшли трохи далі — Денис до городів на низ, а сват Манойло до садка, і почали придивлятися. — Ось! Ось! — крикнув ураз Манойло. 59

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від її квітня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. Спр. 38823. — Арк. і. 60

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від 28 березня 1901 р. //Там само. — Спр. 38824. Арк. 2 зв. 61

Лист В. Науменка до Б. Грінченка від її квітня 1901 р. //Там само. — Спр. 38823. Арк. і.

48


Авторська воля та редакторський

вплив...

Денис підбіг до його. На сирій від осінньої вогкості землі вираз­ но витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий копил з ви­ сокими корками. У Дениса й очі засвітилися, як він побачив їх. Він побіг додому й приніс ліхтарь. Пильнуючи сліду, пішли за їм аж до перелазу в Струків садок. Зазирнули через перелаз, — слід і там. Денис, поспішаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли ввесь Струків садок, тоді Сивашів і врешті перелізли аж на Сивашів тік. Слід ішов через тік наче до воріт, що були з току в провулок, але тоді виразно завертав до Сивашевої клуні, обходив її кругом і зникав перед ворітьми в неї. В клуні хліба вже не було, вона була не замкнена, але Денис добре 62 пам'ятав, що він закинув ... і зал ожив у прибой кілочок. Тепер кіло­ 63 чок уже там не стремів,... скинуто» . Коротка додана фраза дозволила уникнути комізму Денисового «присвічування очима» у пошуках слідів. Загадкові«...» у цитованому фрагменті, ймовірно, свідчать про намір письменника на місці цих пропусків ужити відповідне слово64. З невідомих причин він цього не зробив. У журнальній публікації повісті останні два речення цього фрагменту постали у зміненій версії: «В клуні хліба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що він замісто замка заложив кілок. Тепер кілочок було витягнено, видко було що ворота відчинювано»65. Наипевніше, ініціював такі зміни автор повісті, тому що Науменко ніяк не згадав про них66. Сумніви редактора у правдоподібності втечі та переховування Романа у батьківській клуні не спонукали автора до змін тексту: схо­ ванка Романа залишилася незмінною. Вочевидь, цю деталь оповіді 62

«Прибой» за одним із словникових визначень — «планка, бревньїшко, прибиваемое вдоль стеньї украинской хатьі на аршин от низу, — на него опираются концьі досок, из которьіх составлен пил (на котором спят)» (Словарь української м��ви / Упор. Б. Грінченко. — С. 2092). 6

3 ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - А р к . 197-198.

64

На зразок «клямки» (Словарь української мови /Упор. Б. Грінченко. — С. 819).

65

Киевская старина. — 1901. — Т. 74- — Июль-авг. — С. 157

66

Див. лист В.Науменка до Б. Грінченка від її квітня 1901 р. // ІР НБУВ. — Ф. III. — Спр. 38823. — Арк. і.

49


Дмитро

Єсипенко

Грінченко вважав достатньо обґрунтованою. Дійсно, у репліці іншо­ го персонажа, Дениса, переконливо пояснюється мотивація палія: «— Бачите? — пошепки казав Денис, — він тут. Хотів утекти ворітьми в провулок, та там уже мабуть люде тоді (мабуть, або нас з Зіньком на току побачив, або вже люде провулком бігли), дак він завернувся та сюди й сховався»67. Три частини повісті «Серед темної ночі» було опубліковано у травневому (як попередньо і повідомляв Науменко), червневому та липнево-серпневому (подвійному) випусках «Киевскои стариньї» за 1901 р. 68 . Обсяг тексту становив 11,75 друковані аркуші, тож згідно з умовою автор отримав 470 рублів. Повість було видано також окре­ мою відбиткою. Участь редактора «Киевскои стариньї» в удосконаленні тексту повісті була дійсно важливим епізодом у історії її створення. Така співпраця засвідчила, з одного боку, перейнятість Науменка долею та остаточним виглядом публікованого твору, а з іншого — його під­ порядкованість як редактора авторській волі. Саме письменник іні­ ціював внесення більшості змін, зафіксованих в автографі. На завер­ шальному етапі опрацювання тексту Грінченко не вносив значних сюжетних та образних модифікацій, а здійснені фактичні уточнення та стилістичні зміни підвищили художню вартість твору.

67 68

ІР НБУВ. - Ф. І. - Спр. 31404- - Арк. 198.

Киевская старина. — 1901. — Т. 73- — Май. — С. 227-281; Там само. — Июнь. — С. 383-449; Там само. — Т. 74- — Июль-авг. — С. 103-168.



Спадщина