Липа Катерина | Слуги яструба і лілей: повернення

Page 1

К ат е р и н а Л и п а

Кирило Галушко, історик, проєкт «Likбез. Історичний фронт»

Слуги яструба і лілей: повернення

Довгоочікуване продовження «Слуг яструба і лі­ лей» не розчаровує. Новій книжці Катерини Липи влас­ тиві ті самі принади, що й попередниці: динамічний пригодниць­кий сюжет, живі типажі, яскравий історич­ ний антураж, уже звична увага до дрібниць побуту XVII століття. На тлі звичних депресивних шаблонів про добу Руїни це цікава, жвава і надихаюча книжка.

Слуги яструба і лілей: повернення

Laurus

Laurus



Слуги яструба і лілей: повернення

1



Катерина Липа

Слуги яструба і лілей: повернення

Київ Laurus 2021


УДК 82-311.6(477)«1678» Л61

Л61

Липа, Катерина. Слуги яструба і лілей: повернення : роман / Катерина Липа. — Київ : Laurus, 2021. — 228 с.: іл. ISBN 978-617-7313-54-9

Козак-вивідувач Дмитро Шершень і француз-фортифікатор Клод де Л’Ампік, герої роману «Слуги яструба і лілей», знову подорожують землями України і виходять неушкодженими з численних небезпечних пригод. Улітку буремного 1678 р. друзі мандрують Диким Полем, б’ються на смерть з турками в обложеному Чигирині, розплутують загадкове вбивство у Києві. Це історія про те, як досягати перемог за найважчих обставин, історія, яку можна і треба читати без брому. УДК 82-311.6(477)«1678» Рекомендовано громадським просвітницьким проєктом

ISBN 978-617-7313-54-9

4

© Катерина Липа, текст, 2021 © Видавництво «Лаурус», 2021


Зміст Подяки

7

Частина І.

Таємний вантаж

9

Частина ІІ. Падіння Чигирина

79

Частина ІІІ. Київські порахунки

147

Епілог

213

Післямова. Історія яскравіша за вигадку

222

5



Тає мний вантаж

Подяки Я вдячна багатьом людям, без чиєї допомоги і підтримки ця книжка не відбулася б. Робота з чудовою командою видавництва Laurus на чолі з надзвичайною Поліною Лавровою була, як завжди, суцільним задоволенням. Дякую фантастично професійним Вікторії Поліненко і Тетяні Кришталовській за опрацювання тексту. Щаслива, що малюнок для обкладинки цієї книжки зробив майстерний художник і знавець історичної матчастини Ярослав Павлишинець. Окрема подяка Олексієві Сокирку за допомогу з палео­ графією та Ярославі Стрісі за змістовну розмову про англійську лайку. Невимовно вдячна усім, хто брав участь у створенні буктрейлера до обох книжок про пригоди Дмитра Шершня і Клода де Л’Ампіка. Це був цікавезний досвід, а результат спільних зусиль просто чудовий. Команді DocNoteFilms у складі: автор ідеї та оператор Павло Липа; режисер Костянтин Кляцкін; продюсер Сергій Малярчук, а також best boy Маруся Загороднюк. Дякую неперевершеному постановнику сцен історичного фехтування Руслану Rosland’у Анісенку, красеням у кадрі Олександру Зруму, Павлу Музиці та Ярославу Павлишинцю. Дякую Кирилові Галушку за допомогу з екіпіруванням та Поліні Лавровій за технічну підтримку.

7



Частина І



Тає мний вантаж

Таємний вантаж — Magnifique!1 Молодик у крислатому капелюсі з вогнисто‑червоним пером оглянувся й усміхнувся у вуса. За ним через світлий весняний ліс тяглася валка возів під охороною таких хлопців, що любо‑дорого. Усі досвідчені вояки на добрих конях, озброєні до зубів. Та й сам мав непоганий вигляд: сірий дорожній камзол, що пасує до його блакитних очей (так сказала кохана, а їй він вірить, як собі), при боці шпага і стилет (київський зброяр вдало зробив його з уламка чудового міланського клинка); в одній ольстрі2 — наладований пістоль, у другій — короткий карабін, ще один пістоль за поясом. Звали хлопця шевальє Клод де Л’Ампік. Не минуло й року, відколи за наказом його величності короля Франції Людовіка XIV він опинився в Україні, дикому й незвіданому краї на самому сході Європи. Як артилерист і військовий інженер, учень генія фортифікаційного мистецтва Себастьєна ле Претра де Вобана, цілком успішно виконав делікатне (а правду кажучи, шпигунське) завдання аж двох королів — свого й польського. Міг би після того

1

Чудово! (фр.)

Ольстра — кобура для ко­ роткостволь­ ної зброї, що кріпилася при сідлі.

2

11


Част и н а п е р ша

повернутися до Франції, та лишився й досі не шкодував. По‑перше, край виявився не таким уже і диким, тут було цікаво й весело, тут він зустрів таких друзів, за яких ладен був померти. По‑друге, закохався й оженився з Ївгою, молоденькою вдовою київського купця. Гарна, мов янгол з тутешніх ікон, весела і розумна міщанка наче приворожила шевальє. Та ще й сама зробила перший крок назустріч, бо де Л’Ампік, солдат‑чужинець без грошей і маєтків та до того ж не надто вродливий, знав своє місце й ніколи не став би залицятися до багатої красуні. Коротке бурхливе женихання перервалося, коли Клод разом зі своїм другом, козаком‑вивідувачем Дмитром Шершнем, вирушив на війну з турками, що взяли в облогу козацьку столицю Чигирин. Обіцяв Ївзі повернутися і слова дотримав. Їдучи лісом, Клод де Л’Ампік згадував, як тупцяв перед знайомою брамою на Подолі, чи, як казали городяни, у нижньому місті, тримаючи за повід навантаженого бойовими трофеями коня, і боявся зайти, бо всі ті шалені ночі любощів раптом здалися йому лише чудовим сном. А раптом його тут насправді ніхто не чекає? Зібрав усю мужність і таки грюкнув кулаком у браму. За мить у хвіртці постала Ївга. Її величезні медово‑карі очі наповнилися слізьми. Молодиця кинулася його обіймати, а потім, не соромлячись, припала до вуст довгим цілунком, взяла за руку й повела у двір. Пам’ятав, наче це було вчора, як з хати вибігла маленька Марійка, Ївжина вихованка, і заверещала на весь куток: «Дядько Клод повернувся!» А він видобув з торбини при поясі барвисте скляне намисто і віддав дитині. А потім розпаковував великі сідельні торби й викладав подарунки для Ївги.

12


Тає мний вантаж

Коли наприкінці літа божого 1677 року турків погнали від Чигирина, запорожці, яким Клод добряче прислужився, повіддавали йому чимало трофеїв з турецького обозу. Серед іншого було багато гарних речей, які зазвичай подобаються жінкам. Віддавали з непристойними жартами щодо гаданої‑сподіваної женячки, але француз не ображався і реготав разом з усіма. Тепер за кожен відріз шовку, пляшечку парфумів чи прикрасу отримував захоплений погляд і поцілунок. А вночі, коли зморені коханням лежали в ліжку, Клод поділився з Ївгою планами, які снував, поки їхав з Чигирина до Києва. Удовичка успадкувала і чималі статки, і зв’язки в купецькому світі, доволі успішно торгувала. Проте у шевальє де Л’Ампіка душа до крамарювання не лежала. Та не сидіти ж у жінки на шиї! Безперечно, доброму гармашеві і фортифікатору в замку роботи доволі, але Клоду не подобався ні лівобережний гетьман Іван Самойлович, ні московський воєвода, що квартирував у Києві з гарнізоном стрільців, і служити їм він не бажав. Де Л’Ампік надумав зібрати ватагу досвідчених вояків, щоб за певну платню охороняти купецькі валки і доправляти, куди скажуть, різні цінні вантажі. Запорожці, з якими француз поділився ідеєю, статечно кивали чубатими головами: «Діло кажеш. У нашому краї дороги небезпечні, купці точно тебе наймуть!» А двоє з компанії навіть зголосилися взяти участь у справі, якщо, звісно, вона вигорить. Ївга уважно вислухала план і радісно писнула: «Який же ти в мене розумний! Завтра зранку піду всім розповідати, що тепер можна буде возити крам безпечно!» І ні сіло, ні впало додала: «Я, здається, вагітна». Клод зрадів, захвилювався, вхопив її

13


Част и н а п е р ша

3

Сердюки — во­ яки найманих піхотних під­ розділів. Компут — список найма­ ного війська. 4

14

в обійми і зажадав негайно вінчатися. За тиждень відгуляли весілля. Хотіли тихенько, лише з друзями, бо не годиться вдові надто пишно виходити заміж удруге. Але Ївгу всі любили — на гостину очікували пів Подолу. Та й шевальє за нетривале перебування у Києві зажив доброї слави: для початку врятував Ївгу від стрільця (тоді, власне, й познайомилися), а потім разом з міщанами віддухопелив натовп москалів. До того ж виявив себе людиною приязною, веселою та порядною. Під час гульні Ївга, якій щось не дуже їлося і зовсім не пилося, розповідала всім і кожному про задум чоловіка. Уже наступного ранку у двір потяглися охочі вступити до ватаги охоронців. Клод швидко те неподобство припинив, пояснивши, що балакатиме з претендентами в найближчому шинку, аби не турбувати родину, і просив мати рекомендації від когось із міщан, хто поручився б за чесність майбутньої сторожі. За тиждень після ретельного відбору мав цілком пристойну ватагу хлопців, гідних довіри, з бойовим досвідом та добре озброєних: знайомі запорожці, кілька київських козаків, кілька гетьманських сердюків3, що так само, як і Клод, закохалися в киянок, хотіли б виписатися з компуту4 й оселитися в місті. Усіляких підмайстрів і купецьких синів, які мріяли покозакувати, лишили в резерві. Хтозна, може, і вони колись знадобляться. Попри Ївжині старання купці не поспішали підря­ джати варту: мовляв, мушкети й самі маємо, а проти татар однаково нічого не вдієш, то навіщо дурно витрачати гроші? Та коли охочі врешті зголосилися, усе склалося якнайліпше, наче в театрі грали заздалегідь відрепетирувану комедію. Валка йшла полями,


Тає мний вантаж

коли з гаю вискочив нечисленний татарський чамбул. Охоронці спрацювали чітко: не встигли перелякані торговці опам’ятатися, як уже лежали на землі під прикриттям возів, а козаки вдарили з мушкетів по татарах. Ті, вочевидь, вирішили не заводитися з такою сердитою здобиччю, пустили навмання рій стріл та й зникли за обрієм. Одна стріла вп’ялася у віз, і купці роздивлялися її з таким острахом, мовби подумки приміряли, куди могло влучити це смертоносне жало, — до власних грудей і горла. Коли повернулися до Києва, мандрівники навперейми розповідали про пригоду. Чутки ширилися: за переказами міщан, кількість татар, від яких відбилися Клодові люди, зросла ледь не до цілої орди. Відтоді де Л’Ампік мав удосталь замовлень і непогано заробляв. Міг дозволити собі нові камзоли та капелюхи замість єдиного подертого, у якому колись прибув сюди (а вогнистий плюмаж зі срібною пряжкою подарувала дружина). Так запанів, що навіть замовляв на батьківщині свій улюблений трунок, коньяк, маловідомий в Україні. А нещодавно Ївга народила йому сина. Заздалегідь домовилися, що даватимуть дітям імена з відповідниками і в українській, і у французькій мові. Первістка назвали Іваном (Жаном). Він успадкував блакитні батькові очі й мальовані мамині брови. Клод мріяв якнайшвидше навчити хлопчика їздити верхи та фехтувати й потайки молив Бога, аби малому від татуся не дістався здоровецький ніс. І ще Клод непогано підучив тутешню мову, а Ївгу потроху навчав французької… З кущів ліворуч від дороги гримнув постріл і перервав приємні спогади шевальє. Куля брязнула

15


Част и н а п е р ша

5

Люфа (ствол) — основна части­ на вогнепальної зброї, призна­ чена для кидан­ ня снаряда. Ко­ ли йдеться про мушкет, снаря­ дом є куля.

16

об чоло вершника, однак жодної шкоди не завдала. Тільки збила додолу капелюха: під ним виявилася залізна шапочка‑каллота, яка, власне, і вберегла буйну голову француза. Козаки зупинили валку і негайно вишикували вози табором, а де Л’Ампік, замість сховатися за цими рухомими фортифікаціями, кинув коня вперед — туди, звідки прилетіла куля. Розрахунок був простий: одиничний постріл, а не залп означав, що засідка нечисленна. Аби стрелити вдруге, слід наладувати мушкета, що потребує часу. Тож можна заскочити невідомого. Шевальє помітив постать, яка майнула між деревами, вихопив з ольстри карабін, різко зупинив коня і вистрілив. Із кущів пролунав зойк. Клод поскакав на звук, слідом за ним кинулися двоє козаків. За десять кроків у гущавині розпростерлося тіло. Нападник скидався на типового зарізяку, що промишляє по лісових путівцях: одяг — латка на латці, але при боці шабля й ніж, поруч валявся добрий мушкет з порядним скалковим замком. Жупан незнайомця поступово забарвлювався у червоне. На його губах виступила кривава піна: вочевидь, куля пробила легеню, і жити розбійнику лишалося зовсім недовго. Клод кинувся до пораненого, боковим зором зауваживши якийсь рух праворуч від себе. Він обернувся і втупився поглядом у націлену просто на нього люфу5 мушкета. За мить до пострілу шевальє, не розмірковуючи, а підкоряючись інстинкту та вояцькому досвіду, відскочив назад, упав на спину, вихопив з‑за пояса пістоля, перекотився на бік і поцілив у спільника підбитого зарізяки, який на власну біду підкрався зовсім близько. Притьмом надбігли


Тає мний вантаж

Клодові підлеглі, киянин Петро з родини городових козаків і колишній сердюк Свирид, оглянули сцену короткого, але жорстокого бою і схвально покивали головами: — Ну ти, твоя милосте, молодець! Відійшов на хвилинку за кущик — і маєш зразу два трупи. У того, що отамо‑го за деревом, мозок по всій галявині розлетівся — гарно ти його в лоба поцілив! — Поки тільки один труп — цей харцизяка ще дихає. Хочу його розпитати, поки не помер. Та розпитати до ладу не вдалося. Клод попросив хлопців вивідати у помираючого, хто і навіщо послав їх напасти на валку — побоювався, що той не розбере його гаркавої вимови. Поранений, захлинаючись кров’ю, пробелькотів якесь незрозуміле речення та й віддав душу Богові чи, зважаючи на його промисел, — дідькові. Клод, Петро і Свирид кілька разів повторили те, що почули від нападника (як з’ясувалося, кожен чув своє), і дійшли згоди, що розібрали хіба слово «обух» або щось подібне. Хтозна, чи не було це все передсмертною маячнею. Усі троє повернулися на дорогу. Козаки пішли шукати на возі лопату, бо ті двоє хоч і розбійники, але не годиться їх отак на харч звірині лишати — треба поховати по‑людськи. Клод підняв із землі капелюха, обтрусив, задумливо поколупався пальцем у пробитій кулею дірці і вилаявся: — Parbleu!6 Нового капелюха зіпсували! Стягнувши з голови каллоту, він приклав холодну сталеву гарду7 стилета до здоровецької ґулі, що випнулася там, де влучила куля, і замислився. А подумати було над чим. З якого дива двоє вочевидь досвідчених грабіжників напали на валку,

Брутальна французька лайка.

6

Гарда — еле­ мент руків’я холодної зброї, що захищає руку.

7

17


Част и н а п е р ша

котру охороняє чимала ватага озброєних до зубів козаків? Не схоже, щоб мріяли вкоротити собі віку, певне, хотіли спровокувати Клода і його людей. Але на що спровокувати? І для чого? Ці питання особливо хвилювали де Л’Ампіка, бо цього разу мав незвичний вантаж. Точніше, поки не вартував жодного краму — накриті шкурами вози були порожні. Та й купець у валці був лише один — Семен, чоловік найліпшої Ївжиної подруги Фросини. Семен торгував різними металевими виробами, мав справи у Львові, у бік якого рухалася валка, і це було першою причиною присутності мирного київського торговця у цій дивній подорожі. Друга причина полягала в тому, що де Л’Ампік вважав: бодай про людське око у буцімто купецькій валці має бути хоч одне купецьке, а не лише вояцьке обличчя. Усе почалося кілька тижнів тому, коли у просторий Ївжин двір на Подолі зайшов посланець із Січі. Спитав хазяїна, переказав вітання від самого кошового отамана Івана Сірка, віддав хазяйці гостинця — мішок чудової копченої риби, яку найкраще готували січовики. Після вечері гість виклав свою справу: останнім часом зброю на Січ постачали з Москви. Старий мудрий Сірко сам про це домовився з боярами, але, як то кажуть, не любив класти всі яйця до одного кошика, тож для товариства замовив в Ауґсбурзі чималу партію щонайкращих мушкетів. Бракувало дрібниці: треба було доправити замовлення на Січ, та ще й так, аби про нього не дізналися ні московський цар, ні польський король, через володіння якого мали провезти вантаж. До того ж німці погодилися припровадити мушкети тільки до Львова і за жодні гроші не бажали заглиблювати-

18


Тає мний вантаж

ся в охоплені безкінечними війнами землі України. Тож треба було ще й таємно перевантажити зброю на свої вози десь у тихій місцині на Прикарпатті. От Сірко і згадав про молодого французького друга, щодо якого був вельми високої думки. Клод погодився, не замислюючись: замовлення обіцяло не тільки гарні гроші — на кону стояла репутація, а вона для шевальє дорожча за всі статки світу. Та й місце, де можна було забрати у німців таємний вантаж, мав вельми надійне. І от тепер, коли про все було домовлено й німці з мушкетами вже були в дорозі, хитрий план опинився під загрозою. Ще пару днів Клод так і сяк розмірковував, хто і де пробалакався про цю мандрівку та хто міг використати це на свою користь, утім марно. Козаки подвоїли пильність, але більше несподіванок не трапилося. Невдовзі валка зупинилася перед міцною дерев’яною брамою оборонного двору неподалік Львова. Першу частину плану було виконано. Де Л’Ампік зіскочив з коня у просторому дворі. На ґанок вибігла зовсім юна зеленоока молодичка, поспіхом запихаючи під очіпок неслухняне біляве пасмо. Стрибнула до Клода через дві сходинки і радісно заверещала: — А‑а‑а‑а! Друзяка мій любий приїхав! Вона кинулася шевальє на шию і заходилася цілувати. Слідом за молодицею з ґанку спустився ставний козак. Це був Дмитро Шершень, наближений вивідувач правобережного гетьмана Остафія Гоголя, а віднедавна ще й гетьманів зять — найкращий друг шевальє у цьому краї та й, напевне,

19


Част и н а п е р ша

в усьому світі. Коли торік чоловіки познайомилися при дворі польського короля Яна Собєського, Клод подумав, що пишно вбраний красень, схожий на скульптуру античного бога (якби Аполлонові поголити голову та приклеїти вуса), має бути придворним, а не солдатом. І помилився: Шершень виявився хоробрим, бувалим у бувальцях, та ще й просто хорошою людиною і справжнім лицарем. До того ж козак у Франції вивчив французьку мову, майже невідому в цих землях, тож Клод де Л’Ампік і Дмитро Шершень швидко порозумілися, потоваришували, пережили чимало небезпечних пригод і не раз рятували одне одному життя. А тепер Дмитро з усмішкою й без жодних ознак ревнощів тупцяв позаду жінки і буркотів: — Настю, ти його з’їси! Дай же і мені привітатися! Молодиця випустила Клода з обіймів і побігла розпоряджатися щодо обіду для прибулих. Чоловіки обнялися, штовхнули одне одного кулаками під боки та пішли прилаштовувати вози й коней. Потім шевальє розпакував дорожні торби і передав Насті гостинці від своєї дружини. Побалакати з Дмитром змогли допіру за обідом. Жуючи смачнюче тушковане м’ясо з прянощами, Клод поцікавився: — Дмитре, а що таке «обух»? — Це задня частина сокири. — І все? Шершень утер вуса, вийшов з‑за столу і приніс із сусідньої кімнати бойовий молот‑клевець: — Оцю річ називають часом «обушок». Але можна й «обух». А чого це тебе цікавить? Українську старанно вчиш? Правду люди кажуть: знання мов найкраще передається через спільну подушку — от

20


Тає мний вантаж

просто з уст в уста. Видно, Ївга старається, бо маєш успіхи — уже щебечеш, як соловейко. Клодова ватага зареготала, але француз не зважав, розглядаючи нову для нього зброю. Нарешті отямився й розповів другові про дорожню пригоду і дивне слово, промовлене нападником перед смертю. Дмитро спохмурнів: — От завжди так. Щойно нам з тобою у далеку дорогу вибиратися, починається якась дурня. Аж надвечір, коли охоронці розбрелися двором на відпочинок, а Дмитро моргнув Насті, аби забавила Семена і показала йому господарство, друзі змогли побалакати наодинці. Посідали у садку під грушею, що буйно квітла білосніжним цвітом, запалили люльки. Клод міг нарешті отримати задоволення від розмови рідною мовою, бо окрім як з другом рідко мав нагоду користуватися французькою. Дмитро, наче кіт, задоволено примружився на призахідне сонце: — І не думав, що колись сидітиму у власному садочку, поки жінка вечерю готуватиме! Та й одружуватися не думав: красунь навколо, хоч греблю гати, тільки моргни — прибіжать, не хотілося від розмаїття відмовлятися. А тепер бачу – таки кращої за мою Настю немає. Гарна, хазяйновита, ще й розумна, латину знає. Уявляєш, я їй на весілля тишком, щоб гетьманша не бачила, книжечку Овідія подарував! Вона про таку мріяла, насилу роздобув. Мені ще докупи Катулла пропонували, але не взяв — то нам, чоловікам, пореготати можна, а Настя — жінка витончена, їй ці всі смішки про грубі злягання не треба. Так тепер ми того Овідія часом у ліжку читаємо — так весело виходить! А ти чого такий набурмосений сидиш?

21



Част и н а п е р ша Літературно-художнє видання Липа Катерина Анатоліївна

Слуги яструба і лілей: повернення (роман)

Редактор Вікторія Поліненко Коректор Тетяна Кришталовська Обкладинка Ярослава Павлишинця Макет Катерини Корчагіної Верстка Андрія Будника Відповідальна за випуск Поліна Лаврова Підписано до друку 17.04.2021. Формат 70x100/16. Гарнітури Aelita (дизайнер Наталія Васільєва), Ukrainian Barokko 2D (дизайнер Геннадій Заречнюк). Друк офсетний. Папір офсетний. Зам. № Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, буд. 28, тел./факс: +380 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com, laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8, тел./факс: +380 (44) 503-00-45

228


К ат е р и н а Л и п а

Кирило Галушко, історик, проєкт «Likбез. Історичний фронт»

Слуги яструба і лілей: повернення

Довгоочікуване продовження «Слуг яструба і лі­ лей» не розчаровує. Новій книжці Катерини Липи влас­ тиві ті самі принади, що й попередниці: динамічний пригодниць­кий сюжет, живі типажі, яскравий історич­ ний антураж, уже звична увага до дрібниць побуту XVII століття. На тлі звичних депресивних шаблонів про добу Руїни це цікава, жвава і надихаюча книжка.

Слуги яструба і лілей: повернення

Laurus

Laurus