Крюґер Вано | Розчахнута квітка

Page 1

ISBN 978-617-7313-47-1

9 786177 313471



Розчахнута квітка



Вано Крюґер

Розчахнута квітка �


УДК 130.2:82–4 K 77

Крюґер Вано. Розчахнута квітка. — Київ : Laurus, 2020. — 128 с.

Вано Крюґер — поет, філософ, культуролоґ, член ПЕН-клубу. Розчахнута квітка — чотирнадцять есеїв про Канон української поезії: Олега Лишегу, Михайла Григорова, Василя Голобородька, Петра Мідянку, Василя Герасим’юка, Тараса Мельничука, Емму Андієвську, Павла Тичину, Івана Драча, Миколу Воробйова… Окремі есеї Розчахнутої квітки присвячено відстоюванню ідеї відкритого суспільства, ідеалів свободи творчості, широти та незашореності мислення. Так Крюґер захищає міжнародний поетичний фестиваль Київські лаври, дизайнера і ілюстратора Олександра Грехова — тих, хто у різний час ставав об’єктом атак українських правих та ультраправих сил. Канон української поезії, взаємозв’язок і взаємопроникнення Високої і масової культур, необхідність відкритого суспільства, вільного мислення, свободи слова та творчості — так можна підсумувати зміст нової книги Вано Крюґера.

Усі права застережено ISBN 978–617–7313–47–1 © Видавництво Laurus, 2020 © Вано Крюґер, текст, 2020 © Олег Коцарев, передмова, 2020 © Інна Корнелюк, редактура, 2020 © Юлія Голюк, коректура, 2020 © Barabás György, дызайн, 2020


Зміст

Свобода — Гра — Канон

vii

Слово. Дерево. Глина. Хор

1

Розчахнута квітка

7

Від Брахманів до Василя Голобородька

8

Петрос : Вершина // Петрос : Центр

17

Євангеліє від Саньки

24

Свобода. Погляд. Необхідність. Звільнення

34

La Liberté guidant le peuple 44 Закрите суспільство і його друзі

58

Правила життя Вано Крюґера

69

Хрест до Сонця

74

Незалежність без комплексів

87

Народження поета

93

Найсамотніший поет

95

Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!: навздогін гайпу щодо Кобзаря

99

Перші публікації

cxi

v



Свобода — Гра — Канон

Якщо ви дивитеся на сторінку з цією передмовою, то у вас є кілька хвилин, щоб підготуватися до нової книжки есеїв Вано Крюґера. Розім’яти читальні вусики, налаштувати інтертекстуальні крильця — і нехай на вашому панцирі зблиснуть відблиски вдячності за кожен цікавий поворот думки автора книжки, за кожен його жарт і кожну задуману паузу. Вірю — саме тоді й саме такими ви сподобаєтесь Вано Крюґеру, адже він особливо любить комах і пишається цією любов’ю. Певно, що комах-читачів він полюбить іще особливіше. А що ж зі зворотним напрямком такої любовно-текстуальної комунікації? Есеї Крюґера, поза сумнівом, можуть сподобатися вам, навіть якщо ви не маєте згаданих вусиків і панцира чи якщо у вас не шість лап, а лише ноги й руки. Тільки от без крил обійтися буде важко. Постарайтеся знайти в собі трохи Замзи, будьте трохи летючою комахою, — бо книжка «Розчахнута квітка» — це насамперед простір свободи. Чи зможе сісти на цю квітку той, хто не вільний, той, хто без крил?

vii


Жарти вбік — це справді простір інтелектуальної свободи та інтелектуальної гри. В якому і автор, і його інтерпретатори можуть собі дозволити чимало. Вано Крюґер, до прикладу, сміливо дозволяє собі міркувати над Творенням і Кінцем світу, над формою Часу, над Світлом (ба й через літеру «ять»! — мені яко авторові вірша про те, що інша літера, «ґ», звільнена «за амністією», «часом згадувала / подруг, / що залишились у хазяїна, / що оминула їх амністія / найбільше — букву «ять», / її акробатичну розпальцьовку, / і скрушно шепотіла — / ах ять, / ах ять, / ах ять», словом, мені, безперечно, особливо приємно перестрівати її в тексті сучасною літературною українською мовою), зазначаючи при цьому, що такі Забави не є безпечними. Приводом для цих роздумів постає поезія і поети (ви швидко побачите — для Крюґера культура, текст, образ, мотив, епоха — невіддільні від образу автора-творця) — Олег Лишега, Василь Голобородько, Емма Андієвська, Микола Воробйов, Петро Мідянка та інші. Але без жодних незручностей кількома чи кільканадцятьма сторінками пізніше наш автор грає в іншу гру, по-своєму теж вельми вишукану: вибудовує порівняльну таблицю ознак творчості й персональних образів (ці дві сфери знову зшиті, хоч намертво, хоч наживо) таких лідерів пізньорадянської естради, як Владімір Висоцький, Йосиф Кобзон, Валерій Леонтьєв, Лев Лещенко, Муслім Магомаєв, Алла Пугачова, Едіта П’єха та Софія Ротару. Правда, вам уже цікаво знати, які пункти є в цій таблиці? Наприклад: RES PUBLICA / RES PRIVA, Доступність / Ускладненість, «Свій» / «Інший». Втішно згадати,

viii


що деякі міркування з цього есею ми обговорювали з його автором іще задовго до появи нинішньої книжки, в нашому колишньому спільному кабінеті на піддашші, на чарівному Подолі, в супроводі дзеленчання келихів з шампанським, сидром або іншими вдячними й плідними напоями. Саме інтелектуальна свобода дозволяє Вано Крю­ ґеру іноді працювати із серйозними розважаннями на теми, що більшості в нашому освіченому просторі видаються несерйозними, переконливо виступати проти спроб обмежити й каструвати культуру (як-от у випадках зі спробами «правих погромів» виставок чи інших ініціатив). Дозволяє відкинути тактично зумовлену культурну самоізоляцію — й вільно розважати, припустімо, про різні форми взаємодії з російською культурою. Позиція Крюґера — в двох словах — полягає тут у тому, що сильна, розвинута культура приймає в себе чужі (хай і ворожі в прямому значенні слова) чинники чи досвід, позначений чужоземною «тінню», інкорпорує їх і перетравлює (він наводить приклад виступу російської оперної співачки — вже емігрантки — Марії Максакової, котра співала на нашому Дні Незалежності в ту «п’ятирічку», коли держава бодай намагалася вести осмислену культурну політику); натомість та культура, яка боїться взаємодії (або ховає цей страх за суто тактичні політичні резони), схильна спрощуватися, деградувати. Важко не погодитися. Думаю, для боротьби країни за збереження своєї самості важливіша сильна, різноманітна, багата, а не тактично

ix


правильна культура. Спроможна тримати в українській орбіті різних людей. Чи ж не слабкість такої орбіти є однією з вагомих причин і 2019-го року, і 2010-го, і багатьох трагедій весни 2014-го? Та — з іншого боку — чи той факт, що, порівняно з 19171920-ми роками, наша культура стала значно повноформатнішою, різноманітнішою, не став одним із чинників кращих результатів нового етапу боротьби за незалежність, порівняно з попередніми? Звісно, читати тексти, заряджені вільним інтелектуальним і творчим духом, потрібно, налаштувавшись на свободу. Але й писати — теж. Саме тому я намагаюся використовувати в своїй передмові якомога більше знаків тире. Та й Крюґер не обмежується комами чи курсивами — то грецьким алфавітом пункти своїх міркувань пронумерує, то кілька різновидів дужок скомбінує. І все ж Вано Крюґер у своїй «Розчахнутій квітці» не зупиняється на свободі. Вона не стає самоціллю. Недаремно ж його інтертекстуальний горизонт включає в себе великий обсяг класики. Недаремно він приділяє, наприклад, авангардним літературним чи культурним тенденціям не аж так багато місця — чи не єдиний чистий, послідовний авангард, про який багато і послідовно мовиться в книжці — витончено-нескінченні тексти Емми Андієвської (до речі — колись Віра Вовк, у якої я брав інтерв’ю в одній із сентиментально спорожнілих після пар аудиторій Києво-Могилянської академії, сказала мені таке: «Скільки людина може прочитати сонетів Емми Андієвської?». Пані Віра й

x


не здогадувалася, як чітко і всерйоз її начебто жарт поєднується з розмислами Вано Крюґера про вірші Андієвської, зокрема про їхній часовий вимір). Отже, якщо на одному полюсі «Розчахнутої квітки» — інтелектуальна і творча воля, то на другому — що? Канон. Вано Крюґер — справжній співець канону. Цим він багато в чому оригінальний у нашому сьогоднішньому інтелектуальному просторі. Лише щира любов до канону, до спроби впорядкованості в сфері культури може дати змогу цікаво і небанально міркувати і про Василя Голобородька, і про Івана Драча, вичленовувати те, що виводить обидві загалом неподібні постаті на верхні полиці культурної вертикалі (запам’ятайте останнє слово — воно дуже важливе для Вано Крюґера, воно творить окремий сюжет у «Розчахнутій квітці»). Канон — це завжди ризик. Ризик улягання: писати лише про визнаних, лише підтверджувати тенденції і таке інше. Але Вано Крюґер, пишучи про визнаних, сказати б, «редагує» форми цього визнання. До того ж прагне канон не лише фіксувати, а й вибудовувати. Тому звертає свою увагу далеко не лише на відоме і відомих, а й, приміром, на молодих поетів. У «Розчахнутій квітці» це Олександр Мимрук і Дмитро Кириченко. Якщо перший уже є автором однієї книжки, має виразний і — тут це важливо — впізнаваний індивідуальний голос, то близько познайомитися з другим поетом наразі ми можемо лише сподіватися в перспективі. І коли вірити уважному аналізу його творів Крюґером, такі сподівання мають чимало підстав здійснитися…

xi


Я ще не написав ні про Слугу Півонії, ані про Правила життя Вано Крюґера, ані про інші інтригуючі речі, а ми тим часом уже, здається, зовсім приготувалися до читання «Розчахнутої квітки». Навіть мені захотілося ще раз її перечитати. Тож — ходімо разом. Олег Коцарев


Слово. Дерево. Глина. Хор

Поезія розлита в багатьох речах. І в Слові. І в дереві. І в глині. Поет — той, хто може бачити її у цьому всьому — навіть там, де її ніхто вже не бачить. Саме там. Проте сама поезія не є річ. Цим поет відрізняється від царя Мідаса, що все перетворював на золото. Все перетворював на речі. Поет нічого не перетворює, він просто більше бачить. Бачить і називає. Називає і тим завершує творіння. Все видно, рукою доторкнешся — а ніби ніч.. І тільки очерет блищить на сонці.. Саме таким — першим — поетом є Олег Лишега. Маємо велику радість побачити більше, аніж зазвичай — інший поет /і видавець/ Іван Малкович видав його вибране Зима в Тисмениці в серії Українська поетична антолоґія. Проте насправді лиш одна книга з цієї серії може стояти поруч1 — Князь роси Тараса Мельничука. Той теж бачив значно більше — хоча його політ і намагалися збити зонами і таборами, хоча очі йому хотіли заґратувати і перекреслити 1

Станом на 2014 р.

1


колючим дротом. Не вийшло. Так само, як не вийшло із Грицьком Чубаєм — другом і вчителем Лишеги.. — політичні мотиви його теж дуже приземляють — наприклад, у Вертепі, а чи навіть в моєму улюбленому монстрі з приємною шерстю — так само, як табірні мотиви приземляють Тараса Мельничука.. Поет має підходити до Книги, як до власного вірша. Бо Книга є фокусом його зору. Бо Книга промовляє те, що він бачить. Книга називає і найменує речі. Вперше, як після сотворення світу. І Б-же збав, щоб цю пісню спотворили. Бо те, що для когось одрук чи примхи дизайну, наприклад, серії — для поета спотворення пісні, у яку він вклав життя. Порушення Зору. Порушення Космосу. Порушення Світу. Тому про дизайн. Сам Олег Лишега не вибирав дизайн цієї книги. У неї палітурки цегляного кольору. На них яскраво-золоте тиснення — настільки яскраве, що воно не сподобалось Олегові Лишезі. Тож він взяв свій старий фльомастер і штучно зістарив це золоте тиснення на кількох авторських примірниках — я маю щастя мати один із них. Зістарив золото. Поет може зістарити золото. Альхемік, до прикладу, цього не може. Просто хемік теж. А Олег Лишега може. Йому дано — бо він бачить світ. Старе золото — так мала називатись книга перекладів Івана Франка з давньогрецьких поетів, що він її не встиг видати за життя — і так називається есей Олега Лишеги про Івана Франка, ґранично важливого для нього поета 2. 2

Поруч із Павлом Тичиною та Грицьком Чубаєм.

2


Слово. Дерево. Глина. Хор

В Євангелії дитинства розповідається, як малий ще Христос бавився в суботу, виліплюючи з глини малих горобчиків. На зауваження дорослих, що працювати в суботу — гріх, Христос лише змахнув руками, і горобчики ожили, полетіли! Олег Лишега вміє написати так, що не зрозумієш, чи про виліпленого з глини, чи про живого звіра йдеться, чи про того і того? Ці вірші занадто живі, щоб називатися віршами. Але вірші Олег Лишега пише лише про тих, що йому їх так і не вдалося випалити в глині — бо інакше це все б перетворилося на завод, конвеєр, вироблення речей, а життя ж можна дати лишень раз, в слові чи глині! Таким є Півень, вірш, найближчий мені. Олег Лишега пізнав, що то за могутня стихія, Вогонь, що, мов Слово, дає життя або ж забирає його. Пізнав — і відтоді перестав випалювати. Я замісив його з пінки, з вершків, Що відстоялись на дні ями з дощівкою — А як же? — він мав бути пишний.. Аби піяв зі своєї утроби, Як з ями під урвищем, Могутній — в нього можна було Засипати мішок зерна.. Те, що пише Олег Лишега, те, як пише Олег Лишега, не можна назвати віварієм /жаский медичний термін!/, не можна назвати бестіярієм /шляхетніший термін, проте насправді тотожний/, не можна навіть назвати Ковчегом /бо потопу немає — є лиш велика вода — і є так, як має бути../.. Є таке хороше гуцульське слово

3


диханя — все, що дихає. У Лишеги і глина починає дихати під його пальцями, і ще палеолітичні венери млосно стогнуть, вперше за тисячі років набираючи повітря в груди під ударами його сокири.. вперше в наш час звільняючись у дереві і одразу ж, для когось із щасливців, мажучи своє тіло червоною охрою.. Хоч архітектура в них просто космічна Первісно Лишега десь звідти — з палеоліту. Саме він — той перший художник, що накреслив контури мамонта на стінах печери. Саме він — той перший поет, що заспівав пісню, коли його побратими поцілили списами точно в його малюнок — пісню, в якій злилися радість від очікуваної перемоги первісної людини, сила вічно живої, могутньої, нескореної тварини, спокій і простота печери, що її стіни закарбували і зберегли цей момент донині.. Далі, вже в Древньому Китаї /коли служив у Бурятії в радянському війську/ здружився з поетами і філософами Лі Бо та Ду Фу, далі /коли гостював у індіянців/ прогулювався разом з Торо лісовими стежками, а вже в XX ст. навідував Паунда в його італійському замку.. Кожен вірш має бути самодостатнім. Як каже Олег Лишега — так, щоб його можна було покласти на широку дошку, і щоб лишень він був на ній оточений широкими дерев’яними полями, і щоб він був самодостатнім, щоб він сам співав свою пісню!.. А книга — це Хор, Хор злагоджених голосів, де кожен додає свого, проте не порушує іншого. І це є Світ. І це є Світло. Саме тому тільки один з перекладів

4


Слово. Дерево. Глина. Хор

з Езри Паунда — Canto XIII — увійшов у Зиму в Тисмениці. Бо голоси інших перекладів — а вони є! — порушували б Хор. А це неприпустимо в книзі! Якщо ж вірш не співає сам, не є самодостатнім, то це і не вірш, а, як каже Олег Лишега, якийсь напів­ фабрикат, що лишень буде маскуватися під вірш в книзі чи циклі. Це значно ближче до випадку царя Мідаса, що своїм же блискучим прокляттям приховував своє ремесло. Бо прокляттям його було не те, що він все обертав на золото, до чого лишень не доторкався, а те, що він не міг цього контролювати і гори золота навколо його кістяка приховали той факт, що він сам хотів дозовано перетворювати речі на золото. Буденно. /Як йому здавалось,/ так само буденно, як грек працює зі землею. І лише Час один доказав хто чого вартий.. Це вже не перше вибране Олега Лишеги — два роки тому Василь Ґабор вже видав подібну спробу — Великий міст — аналоґічна назва до першої виданої книги Олега Лишеги, редаґованої теж Іваном Малковичем ще в Молоді. Ця книга — видана Ґабором — тоді отримала відзнаку.. І засушений наркіс ще довго стояв у квартирі Лишеги на Княжому Затоні… Проте саме в Зимі в Тисмениці, теж редаґованій Малковичем, деякі вірші подані в первісній редакції — раніше ніде і ніколи не друкованій, навіть в тому Великому мості Р. Б. 1989. Первісний задум! Первісна пісня, ще ніким не спотворена! Повторюся, щасливі ми, що можемо її нарешті почути.

5



Літературно-художнє видання Вано Крюґер Розчахнута квітка В авторській редакції Дизайнер Barabás György Редакторка Інна Корнелюк Коректорка Юлія Голюк Відповідальна за випуск Поліна Лаврова

Підписано до друку 11.08.2020. Формат 70 x 100/16. Гарнітура Swift Pro, DenHaag Narrow. Друк офсетний. Папір офсетний. Тираж 1000 прим. Номер замовлення 20–084

Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Телефон: +380 (44) 503–00–45


ISBN 978-617-7313-47-1

9 786177 313471