Естер Кінскі. Мова круків

Page 1



мова крук ів


esther kinsky

die sprache der raben ​ ausgewählte gedichte und prosa

Kiew Laurus 2015


естер кінскі

мова круків вибрані вірші та проза

Київ Laurus 2015


УДК 821.112.2’06-1-3 ББК 84(4Нім)6-5+84(4Нім)6-44 K74 Кінскі Е. K74 Мова круків : вибр. вірші та проза / Естер Кінскі ; з нім. пер.: М. Бєлорусець та ін. — Київ : Лаурус, 2015. — 168 с. ISBN 978-966-2449-74-7 Збірка поєднує новели з книжки «Банацько», вірші різних років та есе, написане Естер Кінскі після відвідин Криму у жовтні 2013 року. Хай про що пише поетка — румунсько-угорськонімецький Банат, польсько-німецький Ґрундішкен чи українсько-російський Коктебель — їй ідеться про дещо іронічний погляд на меланхолійний пейзаж «нічиєї землі», про можливості споглядання та межі оприяв­лення світу. УДК 821.112.2’06-1-3 ББК 84(4Нім)6-5+84(4Нім)6-44 Упорядниця Неля Ваховська Літературний редактор Альона Артюх Книжку видано за підтримки Посольства ФРН в Україні

2015 © Banatsko, Matthes & Seitz Berlin 2011, Naturschutzgebiet, Matthes & Seitz Berlin 2013, Aufbruch nach Patagonien, Matthes & Seitz Berlin 2012, die ungerührte schrift des jahrs, Matthes & Seitz Berlin 2010, Esther Kinsky, Grundischken (noch unveröffentlicht), Esther Kinsky, Winterstalten (noch unveröffentlicht), Esther Kinsky, Kurortne Oktober 13. Aufzeichnungen von der kalten Krim, 2014, Петро Рихло, переклад віршів українською, Марк Бєлорусець, переклад віршів російською, Неля Ваховська, Тетяна Власова, Олександра Григоренко, Олексій Оболенський, Аліна Онопрієнко, Анна Пінчук, Олеся Сандига, Ольга Свиріпа, видавництво «Лаурус»

ISBN 978-966-2449-74-7


З М І СТ/СО Д ЕР ЖАНИЕ/I N H ALT

Вірші

Nach Grundischken gehen…. . . . . . . . . . 7 Йти в Ґрундішкен…. . . . . . . . . . . . . . . . 8 Пойти в Грундишкен…. . . . . . . . . . . . . . 9 Grenzland . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Приграничная страна . . . . . . . . . . . . . 11 An dieser blume…. . . . . . . . . . . . . . . . . 12 При спогляданні цієї квітки…. . . . . . 13 Hier ist das heimatland!.. . . . . . . . . . . . 14 Тут наша родина!.. . . . . . . . . . . . . . . . . 15 So klingt der brief… . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Так звучить лист… . . . . . . . . . . . . . . . 17 Wer soll der könig sein…. . . . . . . . . . . . 18 Хто має бути королем… . . . . . . . . . . 19 Fünf raben…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Пять вόронов… . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Аm fenster stehend… . . . . . . . . . . . . . . 22 Стоя у окна…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Neben mir… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Поряд зі мною… . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Рядом со мной…. . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 engel . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 янголи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 ангелы . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Ich höre… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Я чую…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 Я слышу… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 könig . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 король . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 король . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 legende . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 легенда . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Stummes verweilen die Hände…. . . . . 42

5


Безмолвное задерживает руки… . . . 43 Die raben sind…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 А вόроны… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Круки… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 Staublos dieser sommer…. . . . . . . . . . 49 Зовсім без пилу це літо… . . . . . . . . . . 50 Беспыльное это лето…. . . . . . . . . . . 51 Auch hier soll es schlangen geben… . . 52 Тут також водяться змії… . . . . . . . . 53 wald. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 ліс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Wir sind der wind…. . . . . . . . . . . . . . . . 56 Ми вітер… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Am wegesrand… . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 На узбіччі дороги…. . . . . . . . . . . . . . . . 59 Sieh da sieh da ein engel… . . . . . . . . . . 60 Гляди гляди ангел… . . . . . . . . . . . . . . . 61 Goldraute. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Золотушник. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Stilleben . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Натюрморт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Проза

Баттонья–1. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67 Мезьохедьєш. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 М’ясник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Яблуня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 Баттонья–2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Ґоттлоб. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 Рибина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Зупинка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Нариси холодного Криму . . . . . . . . 100 Ментальні мапи Естер Кінскі. Розмова перекладачів. . . . . . . . . 157

6


Nach Grundischken gehen im abendlicht drei äpfel im sack im säcklein am gürtel drei äpfel noch ist es sommer grundischken nicht weit nur so weit wie die nacht der mond ist ein weißes wort im himmel august und die georginen hängen über den zaun die bunten köpfe stummer kinder klüger als die gefällte malve im gras nach dem sturm in grundischken drei äpfel wiegen so schwer auch wenn sie hell sind heller als alles gras und als lindenlaub drei äpfel und danach soll hochzeit sein und drei äpfel jetzt ist es abend ein wind geht dahinter grundischken ist jetzt noch zuhaus.

7


8

Йти в Ґрундішкен у вечірньому світлі три яблука у мішку в мішечку на поясі три яблука ще літо ґрундішкен недалечко так задалеко як ніч місяць то біле слово у серпневому небі й жоржини звисають через паркан розмаїті голівки безмовних дітей розумніших ніж повалена мальва в траві після бурі в ґрундішкені три яблука важать більше навіть якщо вони світлосяйні світліші ніж всенька трава ніж липове листя три яблука а після цього має відбутись весілля і три яблука зараз вечір вітер біжить навздогін ґрундішкен нині це ще домівка.


Пойти в Грундишкен* под вечер в сумерках три яблока в дорожной cумке нет в сумочке у пояса три яблока ведь лето и грундишкен недалеко совсем не дальше ночи луны белеющее слово на небе август и выглядывают георгины поверх заборов те разноцветные головки немых детей умнее упавших мальв в траве после грозы в грундишкене три яблока так тяжелы пусть даже светлые светлее разнотравья и листьев липы три яблока а завтра свадьба будет и к тому три яблока теперь под вечер ветер веет вслед грундишкен всё еще остался домом.

* Маленькое старинное селение, до 1945 года — Восточная Пруссия, после — Польша. Раньше там жили немцы и поляки, теперь — только поляки, преимущественно переселенцы, в т. ч. из Украины, и название теперь польское — Грондишки. О прежнем Грундишкене некому вспомнить. Но он остался в памяти насильно выселенных немцев и их потомков. Прим. пер. Марка Белорусца


Grenzland

Bei uns schrieb mir einer von jenseits der grenze, bei uns gibt es noch schäfer, die hüten die herden matt und fahl wie das ödland, auf dem sie den schafhunger weiden, wir haben noch schäfer, gebückte, kaum schafgroß und überhaupt von den schafen schwer zu unterscheiden in ihrem zottelpelz, schmutzig von winter, am rand ihrer herde, und doch sind sie schäfer: man sieht, dass die hunde sie fürchten.

10


Приграничная страна

У нас, написали мне с той стороны границы, остались еще овчары, стерегущие овец, с усталыми лицами, серыми, как пустоши, где они пасут овечий голод, у нас есть еще овчары, сгорбленные, едва ли побольше овец, вообще их, в косматых шубах, грязных после зимы, трудно от овец отличить, когда они возле стада, однако это овчары, что заметно: собаки их боятся.

11


An dieser blume blau채drig wegr채ndisch klein und fiedrig erhebt sich die frage was ist der name wie rufen die dinge einander um sich wieder zu ordnen wie einmal wie einst wie zur geschichte welcher stein hat im acker gelegen und welcher lag in der hand gegen hunde und andere unbill was nennt sich sp채ter das leben hier vor der fremde.

12


При спогляданні цієї квітки з блакитними прожилками що росте на краю дороги маленька й периста виникає питання що значить ім’я і як речі називають себе навзаєм щоби знову впорядкувати себе як тоді як колись як в історії вже не раз який камінь лежав серед поля і який лежав у руці щоб боронитися від собак та інших лихих істот що пізніше назветься життям тут у чужому краї.

13


Hier Ist das heimatland! sagte einer mit großer gebärde und ging. Der finger lief taub an der narbe entlang zwischen erde und himmel. Verwachsen war alles: die stummgestuzten weiden mit dem nebel, die krähen mit der letzten faustvoll winterlicht. die hand der mutter mit dem letzten ruf, die stirn des vaters mit dem schnee. Du schönes Heimatland! sei gut zu dem, der sich verirrt.

14


Тут наша родина! с красивым жестом некто произнес и удалился. Палец онемело скользит вдоль шрама меж землей и небом. Всё уж заросло: безмолвно настороженные ивы с туманом вместе, вороны с зимней той последней горстью света, мамина рука с ее тишайшим зовом, лицо отца со снегом. О родина прекрасная! к тому будь доброю, кто заблудился.

15


So klingt der brief aus der fremde an die hungrigen daheim: ihr wißt nicht ihr wißt nicht wie schwer die sprache der raben ist allen anderen tieren verschlägt es das wort.

16


Так звучить лист із чужини до голодних удома: ви не знаєте ви не знаєте якою важкою є мова круків будь-якій звірині вона забиває подих.

17


Wer soll der könig sein im land der verwehten grenzen die im wind steigen und fallen wie wellengang wer soll der könig sein so fragen die raben shibboleth dieses ungefähr eine frage an vögel und anderes getier im staub welchselnder namen für dieses und jenes im hier und im dort dessen aufenthalt keiner kennt und kein könig das ist die antwort will man sie wissen tiefer im land.

18


Хто має бути королем у країні знесених вітром кордони які на вітрі постають і зникають як хвилі хто має бути королем запитують круки шібболет ця приблизність запитання до птахів та іншої звірини у порохняві мінливих імен для цього й того для тут і там ніхто не знає координат навіть король це і є відповідь якщо хтось воліє знати її у глибинних місцевостях краю.

19


Fünf raben über meinem haus in diesem ungewissen licht zwischen stille und regen quitten im gras rauch hoch vom gestrigen feuer kurz ist alles namenlos still geschenktes bild das dennoch heißen wird unterfünfraben.

20


Пять вόронов у меня над домом в том неверном свете меж тишиной и дождем в траве aйва еще запах вчерашней гари недолго всё безымянно в тиши подаренная картина но название будет подпятьювόронами.

21


Аm fenster stehend wieder kind sein blickend auf das rote feld hinaus aufs abendfeld beschienen von hinterrücks zum glänzen gebrochen bald märz so rot auch die raben auf den erdklumpen hockend die schnäbel zuckend um die letzten krümel frost gleich steigen sie auf um wieder mit den flügeln an einer nacht zu weben dort hinter den erlen dem dunklen saum.

22


Стоя у окна стать ребенком снова глядя на рдеющее поле на вечереющее поле озаренное из-за угла будто вспаханное до глянца март уже скоро и вόроны рдеют приседая на комьях земли поводя клювами у крох последних холода сейчас они взмыв соткут опять крыльями ночь там за ольшаником темной каймой.

23



Б АТ ТОН Ь Я – 1

Навпроти жила літня пані на ім’я Ольга. Вона мала глибокий та гучний голос. Вечорами Ольга сиділа на лавці перед будинком та перемовлялася із людьми на вулиці. Іноді до неї приєднувалися інші жінки. Горбані, одягненій у фартух з оборками, дозволялося сидіти поряд з Ольгою на лавці, а інші жіночки приносили стільці з собою. Так вони без упину розмовляли у літніх променях призахідного сонця, поки вже на­дворі не ставало зовсім прохолодно. Першою ішла горбаня. З високо піднятою головою, дивлячись червоними очима та щільно стиснувши губи, проходила вона повз моє вікно додому, готувати вечерю для свого брата. Одного дня Ольга померла. Коли її ховали, всі жінки вулиці їхали на чорних велосипедах до сербського кладовища. Кожна мала букет із жоржин, жовтих маргариток та дрібних айстр. Далека родичка взялася прибрати будинок Ольги. Вона роздарувала та продала всі її речі, люди приходили з тачками та забирали одяг, посуд і казанки. Довгий час Ольга працювала офіціанткою в одному далекому місті. Вона познайомилася з кельнером, із яким розважалася у вільний час. Та пристрасть до музики батьківщини жила в ній завжди. Особливо вона любила акордеон. Ольга дуже поважала всіх акордеоністів і, звичайно, розповідала про це кавалеру. Кельнер одружився з нею, вона повернулася із ним додому, з собою привезла й взуття, яке носила, працюючи офі-

67


68

ціанткою, — чорні шнуровані напівчобітки до литки з відкритими пальцями та п’ятою. Невдовзі чоловік помер, і Ольга почала працювати в буфеті кінотеатру Баттоньї, де вона знову змогла носити своє взуття. Буфет був дуже тісним, Ольга передавала через маленьке віконце горнятка із чорною кавою, келишки з вином, лимонадом, неочищений арахіс, що ріс на величезних полях навкруги, і варену кукурудзу. Качани кукурудзи годинами плавали в теплій воді у великому чорному казані. Кінотеатр Баттоньї зараз занедбаний. На фасаді висить давно згасла вивіска «Mozi», а всередині пахне пилом, розігрітим у променях кінопроектора, і арахісом. Лінолеум на підлозі покорчився, підвіконня усіяні засохлими мухами. За кінотеатром росте занедбаний сад, а в ньому, на величезному горісі, живуть сови, вдень вони незворушно сидять на гілках, мов товсті обрубки у рідкому листі. Коли ж настає вечір, вони розправляють крила і з тихим свистом кружляють у темряві. Був вересень, і лелеки вже відлетіли. Поля тепер належали чаплям, що мерехтіли серед трави, мов білі та сірі тіні у передсвітанковій млі. В Кевермеші залишився один молодий лелека, він стояв на краю порожнього гнізда і дивився униз на плетиво гілок. Під ним, на вулиці, сиділи цигани, насолоджувалися останніми сонячними променями, палили сигари, точнісінько як у пісеньці про трьох циган, знайомій мені з дитинства. Для лелеки то була перша зима, тому все близьке здавалося йому тепер чужим, адже він залишився сам, а в цю пору року його серце мало би бути не тут. Цьогорічні лошата тупцяли неподалік від кобил або, прив’язані до підводи, мотиляли головами, намагаючись підлаштуватися до ходи, і слухняно брели поряд.


Усе здавалося блідим, безбарвним та розмитим, наче вже нічого було косити та обривати. Світло-брунатні корови паслися посеред пожухлого очерету, всі кольори немов змилися, а бездітні кози, молочно-білі, лежали, прив’язані на траві між вулицею та доріжкою, тоді як молодих цапків відводили на забій. На полях залишилися тільки соняшники, чорно-коричневі, вони шелестіли напівсухим листям. Потемнілі квіти повісили голови і стояли, наче покинуті війська, земля розтріскалася, і з тріщин стирчали вигнуті зів’ялі патики. В останні свинцево-сиві спекотні дні їх віддалені ряди зникали за горизонтом. Зрізане кукурудзиння було скидане в купи, як на городі у моїх сусідів. Ті купи стояли рядком, наче воїни в гостроверхих шоломах, забуті, загублені, які, можливо, зачахли під цими шоломами, залишені в якомусь очікуванні, розпатлані й непотрібні, вони триматимуться, допоки їх не знесе холодним вітром та не засипле зимовим снігом. Ночами було чутно собачий гавкіт, навкруги розливався аромат осені. Цілими днями люди палили хмиз та бадилля, а запах диму огортав ніч. Час від часу мене знаходив Зоран. Він приносив мені відростки кактусів та давав поради. Мені не були потрібні його рослини, тому вони залишалися на веранді, де вітер укривав пилом блідо-зелені щупальці кактусових коренів. Зоран нерішуче стояв на веранді, як непроханий гість, розповідав про смерті і нещастя в селі та про свою майбутню подорож до Нью-Йорка. — Я працюватиму зі своїм другом, — казав він, — ми будемо реставрувати замки.

69


70

Іноді він вживав німецькі слова. — Де ти вивчав німецьку? — одного разу запитала я його. Зоран працював у Німеччині. — Я був бригадиром, — сказав він. — Я будував бункер. Зоран керував бригадою угорських робітників під час будівництва захисного бункера. Замовника — хазяїна ковбасного заводу — вигляд бригади, що працює, на якусь мить робив щасливим, коли він думав про захист, який це зухвале укріплення дало б йому в разі великої небезпеки. Я намагалася уявити собі Зорана з його очицями та перекошеним ротом командувачем, коли його підлеглі працюють у ямі, край якої дістає їм до стегон, плечей або шиї. На задньому плані мені бачився німецький ландшафт, укриті темним лісом гори, річкові долини, обрамлені деревами, безіменні краєвиди з неясними сіро-зеленими контурами, як картинки з дешевих календарів та листівок. Зоран розповів мені і про свою хворобу. Він сів на стілець і, жестикулюючи руками, показав невеликі горбики — це були медикаменти, які він приймав. Потім майже ніжним жестом окреслив у повітрі щось опукле та обережно посадив це уявне щось собі на голову, до цього він додав слово, яке я не зрозуміла. Він показав на відросток кактуса, який приніс, потім знову на голову і заплющив очі. У нього росла в голові, так раніше казали, з якоюсь біологічною ніжністю, рослина, що укорінилася, випустила гілки, листя, навіки сховала від сонячного світла свої бліді квіти всередині організму і розвивалася, хижа рослинка. Зоран приніс мені ключ від єврейського кладовища.


— Ти можеш його оглянути, — сказав він таким тоном, ніби воно належало особисто йому. В дитинстві ми бавилися у піжмурки там, серед могил. Єврейське кладовище тяглося при виїзді із села, уздовж дороги, що вела до Кевермеша. Ворота були завжди зачинені, проте паркан мав багато дірок. Невеликий пагорб був усіяний надгробками, поміж яких вилися вічнозелені ліани та росли кущі, вкриті червоними ягодами. Напіврозвалений склеп зберіг залишки написів на івриті, літери розташовувалися дугою, під якою виднілася величезна діра, крізь неї можна було бачити небо і горизонт. Кладовище було великим та майже порожнім. Казали, що тут ставалися повені, річки виходили з берегів, рівень ґрунтових вод постійно піднімався та спричиняв вимивання останків тіл і просідання могильних плит, які замулювалися та зникали. З німецької переклала Тетяна Власова


МЕ Н ТА Л Ь Н І МАПИ Е С Т Е Р К І Н СКІ Розмова перекладачів Марк Бєлорусець, Неля Ваховська, Олександра Григоренко, Петро Рихло

Неля Ваховська: Угорська частина Банату, клініка для онкохворих у Берліні, польські Ґрондішки, українські Коктебель та Феодосія — географія творів Естер Кінскі широка і в чомусь типова: поетка послідовно віднаходить «нічийні землі», прикордоння, узбіччя світів, залишені напризволяще разом зі своїми теперішніми мешканцями. Здається, вона рухається слідом за мрією чи образом — у Крим Волошина, Цвєтаєвої і Мандельштама, у колись німецькі землі на території сучасних Угорщини, Румунії, Сербії та Польщі. Землі з історією, яку письменниця не розповідає, — вона описує пейзажі разом із вплетеними у них долями, на власній дрібномасштабній карті окреслюює місця спогадів, деталі, що стають символами не для всіх. Впадає в око подібність ландшафтів, які обирає Естер Кінскі. У Банаті, куди вона переселилася на цілий рік, чи в Криму, де письменниця провела тиждень, — місцевість розлога і меланхолійна, безлюдна. Здається, в її просторах тонуть усі великі наративи, і у фокус фотографічно структурованого письма втрапляють окремі місця з їхніми розламами, бідністю, красою. Ландшафт, у який Естер Кінскі вплітає свою емпатію та іронію. Так чужинка, схована за фотоапаратом, при-

157


своює та освоює незнайомий їй світ — чи й відкриває його для нього самого. Проте що веде її на чужину? Де її власна домівка?

158

Марк Белорусец: «У нас, / написали мне / с той стороны границы» — так начинается стихотворение «Grenzland». Название я перевёл, как «Приграничная страна». Но возможны и другие варианты: «Граничащая страна» или «Страна на границе». С какой же страной соотносит себя Эстер Кински, точнее, её лирическое «Я». Если мы обратимся к текстам, что вошли в настоящую книгу, картина окажется довольно своеобразной. «Идти в Грундишкен» означает пуститься в путь из Польши (Грондишки) в Восточную Пруссию, где селение несколько сот лет называлось, как в стихотворении. Восточной Пруссии давно нет на картах, о Грундишкене помнит лишь стих и оживляет его в трех яблоках. Они, получается, на границе двух миров или сразу в двух мирах: сегодняшнем польском и почти забытом восточно-прусском. Тема «страны пребывания» присутствует в других стихах и поэтической прозе: «так / звучить лист із чужини» («Так…»); «що / пізніше назветься життям / тут / у чужому краї» («При спогляданні цієї квітки…»). А читая текст «Банатско», мы попадаем в венгерскую часть Баната, в бывшую Австро-Венгрию. Мне представляется, что в процитированных и упомянутых текстах речь идет не о совсем чужих, а, скорее, о соседних, приграничных в каком-то смысле, территориях. Но вот между чем и чем здесь кордон? Нет, это не с родиной граница, это грани-


ца между отдаленными отчужденными реальностями или, порой, ирреальностями, а то и граница географически-временнáя, как в «Идти в Грундишкен». Вроде бы реальная жизнь явлена в «Банатско» и в эссе о Крыме, но и тут взгляд со стороны, чужина. О родине Эстер Кински пишет в стихотворении «Тут…» в подобном ключе. Родина оказывается лишь красивым жестом и шрамом (то есть следом от раны) «меж землёй и небом». Заметим, что и шрам разграничивает. Там, в этой ране, ивы, и мамина рука, и отец. Рана заросла, в неё нельзя вернуться, и «родине прекрасной», что звучит вполне иронически, остаётся лишь доброй быть к тому, «кто заблудился» и не вернётся, некуда ему вернуться. Как-то это всё мрачновато. Невесёлые стихи у Эстер Кински. Только про любимых ею (признаюсь, мною тоже) воронов повеселее, потому что «под всеми небесами дом у них есть». А у «Я» Эстер Кински нет дома? Быть может дом в сострадательном и подробном вглядывании поэта в эту, пусть отстраненную, действительность, где торжествует «Всесильный бог деталей» (Борис Пастернак). И родина — открытие близкого, очень близкого: ангелов, детей, птиц и растений. У Пастернака ведь еще и «Всесильный бог любви». Да вот ещё еврейское местечко в стихо­творении «Ангелы», оно тоже где-то за временной чертой затерялось где-то в Украине и Польше. И всё же оно рядом, хотя бы в картине Шагала, хотя бы в повестях Ивана Франко, в воспоминаниях Манеса Шпербера. Сколько же в том стихотворении Эстер Кински печального и нежного тепла растворено в птичьем воздухе.

159


160

Петро Рихло: На мій погляд, Естер Кінскі тяжіє у своїх поезіях до містичного письма. Вона відтворює у них немовби й реальні пейзажі, проте з них завжди прозирають містичні елементи — її дерева позбавлені природної краси звичайного дерева, вони є радше якимись віщими знаками, вказівниками у незбагненне, попередженням, пересторогою для людини. Вона наділена даром мікроскопічного бачення і виявляє у звичних, буденних предметах якусь приховану таємничу силу, нерідко ворожу людині. Її вірші населені дивними створіннями, які живуть у світі фантасмагорій. Її очі мовби мають рентгенівську здатність проникати за грань сущого, у потойбіччя, у якийсь невидимий, паралельний світ, котрий існує поза свідомістю людини. Це своєрідне магічне бачення, котре можна було б порівняти з художнім світобаченням Бруно Шульца чи Борхеса. Якби спробувати визначити музичну тональність звучання її віршів, то я сказав би, що всі вони поспіль мінорні. Поетесу цікавлять насамперед межові ситуації, зокрема й у географічному, топографічному вимірі — стики, пороги, прикордоння, креси. Саме у таких місцях відчутна, висловлюючись фізичними термінами, різниця потенціалів, яка виникає внаслідок диспаратності природних феноменів, саме тут можливі усілякі злами, зміщення та зсуви, зокрема й у людській свідомості. Це стосується і її поняття вітчизни, яка не є в її поезії генетично успадкованою неподільною даністю, а радше парцельованим конгломератом умовних місцевостей, що локалізуються не так на географічній карті, як на уявній мапі внутрішнього, духовного світу. Це, перефразовуючи Ґете, така собі «вибіркова спо-


рідненість» із топосами, суголосними власному серцю, що не зумовлені місцем народження чи біографічною прив’язаністю. Н.В.: Серед персонажів Естер Кінскі — сусіди, диваки з пухлинами у головах, що проростають, наче кактуси, каліки, горбані, померлі письменники, дерева, рослини, тварини, риба — у своїй матеріальності та слідах. Подекуди складається враження, що саме не-люди, ті, хто не володіє словом, є її співрозмовниками і героями — кримські безпритульні коні й собаки, банатська яблуня, рибина на дорозі… Цілий цикл присвячено крукам чи вóронам — хто вони у світі Естер Кінскі? Петро Рихло: Це правда, птахи густо заселяють імажинарні простори її віршів, вони є їхніми невід’ємними складниками. Можливо, ця особлива увага до птахів чи янголів, себто крилатих істот, продиктована їхньою амбівалентною сутністю — вони поєднують землю й небо, низ і верх, тверду матерію і невагоме, незриме, позбавлене емпіричної субстанції повітря. У цьому сенсі їм немовби відкриваються додаткові можливості, недоступні для людини. Птахи завжди викликали в людини певну заздрість — вони не прив’язані до земної тверді, вони вільні переміщуватися у просторі як завгодно. Але у цій своїй здатності вони також є містичними створіннями, яким відкриваються значно ширші горизонти, ніж заземленій людині. У міфології давніх єгиптян існував священний птах Ра, давні греки розповідали про чудесного птаха Фенікса, здатного відроджуватися зі свого попелу. Останні наділяли крилами також бога кохання Купідона (Ерота) чи Амура і

161


162

таких фантастичних створінь, як загадковий сфінкс чи символ поетичного натхнення — кінь Пегас. У християнській традиції крилатими істотами є янголи. Тож здатність літати нерідко пов’язувалася із надприродними властивостями, і птахи були постійним об’єктом людської ностальгії за свободою. Ними захоплювалися упродовж століть чимало письменників і митців, від Аристофана й Леонардо да Вінчі і до Альфреда Гічкока. Крук (чи вóрон) також сублімував у собі уявлення про таємничість, загадковість, чому немало сприяло його непроникно чорне оперення. А ще він вважався довгожителем, перед пильним зором якого минали століття, тому втілював досвід, мудрість, сакральні знання. Досить згадати знаменитий вірш американського романтика Едґара По, в якому цей птах навіває своєю несподіваною появою ліричному героєві стільки трепетного жаху. У поезіях Естер Кінскі круки живуть поряд із людьми, проте вони також співіснують у різних вимірах. Із круками пов’язані численні народні прикмети й забобони — за їхньою поведінкою люди звіряють свою долю, майбутнє. Траєкторією своїх польотів круки здатні віщувати добро і зло (стародавні жерці ворожили за польотами птахів), а їхнє каркання тлумачиться як пророча мова (український вислів «накаркати щось» тут добре надається для розуміння цих семантичних і символічних значень). У прагненні прилучитися до цієї віщої мови знедолений горбатий каліка ладен запхнути вороняче каркання собі в рот, щоб здобути магічну силу й компенсувати свою фізичну недосконалість. Зі своєю смолистою чорнотою круки асоціюються із посланцями тьми й постають антаго-


ністами світла. Часом їх можна настільки приручити, що вони довірливо їстимуть із людських долонь. Але загалом вони також виступають тут носіями містичної сфери, непроникного світу, що їх людині не дано пізнати, і в цьому сенсі вони пробуджують у ній закладений в доісторичні часи генетичний страх і цілком природне бажання подолати його. Н.В.: Між циклом про круків із його міфологічністю та зануреністю у світ юдейського містечка і віршами із «Заповідної природної зони» — відчутний розрив: «природна лірика» Естер Кінскі (власне, це поняття вона взагалі не застосовує до своїх віршів) схоплює моментальний стан світу, який не розгортається в історію, а втілюється в одному образі — місці, квітці, дереві. Кажучи мовою іншого поета, це схоплення «тутприсутності» чи принаймні туги за нею, що викликає асоціації з Олегом Лишегою. Також у цій збірці представлений вірш, усуціль полярний до історій про птахів і рослини — «Натюрморт», буквально natura morta. Що таке ця мертва природа для Естер Кінскі? М.Б.: «там где ночь / разевает рот чтоб впустить день / начинается другая / новая страна». Эта «новая страна» — территория светотени и оттенков цвета. Слово поэта становится «белым словом», или голубоватым, или «зеленым зимним светом» в цикле стихотворений Эстер Кински со значимым названием «На белом фоне» из сборника 2012 года. У нас в книге из него одно стихотворение «Натюрморт». В нем явлена, как и следует по законам жанра, жизнь света. На самом деле «цветочувствительных» стихотворений у Эстер

163


Кински много, и не только в этом цикле. Даже в нашей книге: «глядя на рдеющее поле /на вечереющее поле / озаренное из-за угла будто» («Стоя у окна…»); «вони сидять і пильнують / дрібку світла / на ньому вони воліють / доконати свою чорноту» («Я чую…»); «король стоїть у затінку кедрів сонце заходить небо зелено-фіолетове» («Король»). Перед нами еще один «образ мира, в слове яв­лен­ ный», увиденный, наверное, глазами фотографа Эстер Кински. Это действительно новая страна, и новизну ей придает проникнутость цветом и светом, которые оборачиваются тропом в ткани стиха. Мне кажется, Александр Блок нашел для преображенного таким образом мира точное определение: «И мир опять предстанет странным, / Закутанным в цветной туман!» Олександра Григоренко: До речі, у цьому дивному світі, який створює Естер Кінскі, відчуття кольору пов’язане із відчуттям життя — банатська яблуня стає чорною взимку, глибокий сніг довкола краде кольори, голоси й життя у людей, що й без того не можуть дати собі раду із чоловіком на дереві. Мертва природа — це майбутнє живої, і авторку дуже цікавить момент переходу, фізичного, але й лексичного теж, коли саме жива природа перестає бути живою і починає називатися мертвою.

164

Н. В.: Ця збірка закінчується есе Естер Кінскі про Крим 2013 року, куди письменниця приїхала на перекладацький семінар на початку жовтня. Із погодою їй не пощастило, і замість оксамитового сезону температура падала до мінус двох і мокрого снігу — чим і зумов-


лена назва есе. Проте загалом — чи є Крим окремим топосом у географії письменниці, адже вона задумала цілу книжку про півострів, і чи вписаний він у сучасні політичні події? О. Г.: Одним реченням: це дуже дивний Крим — ще одне продовження, ще один вимір дивного світу Естер Кінскі. А говорити розлогіше, напевне, треба починати з того, що ми були в тому Криму одночасно, і я дуже часто не впізнавала ні краєвидів, ні знайомі мені кримські типажі у ландшафтах і персонажах із цього тексту. Ця дивність пояснюється, напевне, різною глибиною і гостротою чужості, різним відчуттям дистанції від себе до Криму. Погляд Естер Кінскі інакший, ніж погляд гостей з материкової України, він фокусується на зовсім інших речах і водночас великою панорамою охоплює широкий монотонний простір, усі ці пагорби, схили, чагарники, скелі, коней, котів, собак і похмуре небо. До зустрічі з цим простором Естер Кінскі готувалася, у певний спосіб освоювала і присвоювала його — згадувала Цвєтаєву й Мандельштама, намагаючись заздалегідь вписати Крим у знайомі їй дискурси, але водночас і Лоренса Оліфанта, його нотатки про природу Чорноморського узбережжя, щоб порівняти їх із власними спостереженнями. Я звернула увагу на те, як довго цей простір залишається чужим для авторки — про схожість на щось, бачене нею раніше, вона вперше говорить десь у другій половині тексту, і то йдеться про бетон, «будівельний наркотик Сходу», рукотворний кошмар, представлений, як здається Естер Кінскі, у найбільшій різноманітності саме тут, у Криму. Але з іншого боку,

165


цей осінній Крим, порожній і майже готовий впасти в зимову сплячку, від початку був наче створений для письменниці. Достатньо просторим, аби блукати, достатньо безлюдним, щоб замальовки його мешканців були такими гротескними. Чужий Крим зберігає свою чужість, проте стає таки для Естер Кінскі своїм, вона переходить, зрештою, від опису до витворення фантасмагорії. Чи йдеться у цьому тексті про політику — думаю, ні. Напевне, цей текст означає зараз більше, ніж означав би за інших обставин, бо він про ті місця, куди я не скоро зможу приїхати знову, можливо, навіть ніколи. Але із цієї перспективи я теж не бачу в ньому передчуттів чи пророцтв, натомість дещо, яке особисто мене заспокоює. Цей текст про скелі, степ і море, які вже багато бачили і вміють терпіти. Вони вже напевне знають щось про вічність, на відміну від залізобетонних монстрів на узбережжі — останніх цей край вже точно перетерпить.


Літературно-художнє видання

Е С Т Е Р КІ НСКІ

мова круків Українською, російською та німецькою мовою

Літературний редактор Альона Артюх Відповідальна за випуск Анастасія Денисенко Обкладинка Катерини Корчагіної Верстка Денис Піорко В оформленні книжки використано фотографії Естер Кінскі і Миколи Леоновича

Підписано до друку 14.04.2015. Формат 84 × 108/32 Гарнітура Clear Sans Папір офсетний. Друк офсетний. Видавництво «Laurus» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 (044) 234 16 30 www.laurus.ua laurus.info@yahoo.com Інші видання: issuu.com/laurus_press