Issuu on Google+


Національна академія наук України Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка


Source Studies in Literature Textology

Kyiv Laurus mmxii


Літературне джерелознавство Текстологія

Київ Laurus mmxii


УДК [:..] () ББК .( УКР) С  Спадщина: Літературне джерелознавство, текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — К.: Laurus, . — Т. VII. — 502 с.: іл. Засновник видання: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КВ № –Р Редакційна колегія: д. і. н. Сергій Білокінь; к. ф. н. Галина Бурлака (відповідальний редактор); к. ф. н. Сергій Гальченко; д. ф. н. Мирослава Гнатюк; к. ф. н. Віктор Дудко; д. ф. н., академік НАН України Микола Жулинський (голова); д. ф. н., C. С. Кіраль; д. і. н. Надія Миронець; д. ф. н. Володимир Панченко; д. ф. н. Валерія Смілянська; д. ф. н. Елеонора Соловей; Богдан Цимбал

Видавництво «Laurus» входить до «Книгоспілки» www.libra.in.ua

Не бійтесь заглядати у словник ru.org.ua

R 2 U OR G UA

ISSN 1997-8618 ISBN 978-966-2449-38-9

Усі права застережено. © Інститут літератури НАН України,  © Видавництво «Laurus», 


Статті Віктор Дудко. До історії тексту збірки Якова Щоголева «Ворскло».................9 Дмитро Єсипенко. Шашіль точить кедр: псування тексту повісті Бориса Грінченка «Під тихими вербами» редакторами ДВУ (1927 рік)............................................................................................ 18 Раїса Скалій. Обережно з «сенсаційними дослідженнями» про Леся Курбаса!.................................................................................... 30

Публікації Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» (1925–1934) ........................................................... 67 Вступна стаття, підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала

Ярина Цимбал. Історія ВАПЛІТЕ у 3D............................................................. 128 Джерела до історії ВАПЛІТЕ .......................................................................... 145 Документи..................................................................................................... 145 Заяви.............................................................................................................. 170 Міжгрупові стосунки.....................................................................................176 Листування.....................................................................................................181 Спогади......................................................................................................... 202 Підготовка тексту, коментар Ярини Цимбал

Тетяна Трофименко. Міфи і правда в приватному епістолярії Івана Дніпровського та Марії Пилинської..................................................... 246 З приватного епістолярію Івана Дніпровського та Марії Пилинської............................................................................... 259 Підготовка тексту, коментар Тетяни Трофименко

Тетяна Опришко. «Молодняк» і молодняківці крізь призму особистих спогадів................................................................................. 323

5


Зміст

Степан Ковганюк. На довгій ниві... Повість-хроніка з власного життя. Книжка третя. .............................................................................327 Підготовка тексту, коментар Тетяни Опришко

Надія Миронець. Муза і печаль Євгена Маланюка......................................... 388 Євген Маланюк. Листи до Зої Равич-Маланюк (1925–1929 роки).................. 421 Підготовка тексту, коментар Надії Миронець

Анотації фондів Петро Панч. Галина Бурлака.............................................................................. 431 Мирон Степняк-Ланшин. Ярина Цимбал........................................................ 434

Покажчики Іменний покажчик........................................................................................ 441 Покажчик географічних назв......................................................................460 Покажчик назв періодичних та продовжуваних видань....................... 467 Покажчик назв установ, об’єднань, спілок...............................................471 Список ілюстрацій....................................................................................... 483 Список скорочень......................................................................................... 485 Про авторів ....................................................................................................488 Анотації..........................................................................................................489 Аннотации..................................................................................................... 492 Summary.......................................................................................................... 495

6


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» (1925–1934) «Друкувати не можна, хотя цікаво було б зберегти в архіві»1, — таку безжальну резолюцію наклав редактор журналу «Життя й революція» на вірш Григорія Косяченка «Десь гудки тишу розрізають...». Судячи з того, скільки віршів збереглося в архіві часопису, редколегія ставилася до відбору матеріалів вимогливо і навіть суворо. Чимало забракованих поезій згодом таки побачили світ в інших періодичних виданнях або окремих книжках, як-от щойно згаданий вірш Косяченка, який уперше з’явився в його збірці «Віхоли» (1927), але багато творів залишилися недрукованими і невідомими широкому читацькому загалу. Однак вони канули не в Лету забуття, а лише в глибини редакційного портфеля. Ця підбірка відкриває публікацію невідомих віршів з архіву журналу «Життя й революція». Причин, чому ці поезії не з’явилися свого часу на сторінках часопису, може бути безліч. Скажімо, один із найважливіших критеріїв відбору творів для публікації в «Житті й революції» — естетичний. З початку 1925 року журнал виходив як наукове-популярне видання і лише через півроку прибрав художнього-літературного характеру завдяки новим відділам красного письменства, критики і рецензій. Перед тим,  22 червня  1925  року, відбулася «широка редакційна нарада», на якій чітко визначено: у «відділі “Красного письменства” в одборі матеріалу єдиний можливий принцип  — то “художність”»2. І це одна з найперших причин відмови бездарним графоманам і навіть відомим поетам, адже публіковані далі вірші художньо нерівноцінні. Дбаючи про високий рівень видання, редколегії доводилося бути жорстокою.

1

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 187. — Арк. 12 зв.

2

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 399. — Арк. 15.

67


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

Безперечно, суттєву роль у формуванні редакційного портфеля відігравали ідеологічні чинники, літературна боротьба. Талановитий комсомольський критик Іван Момот, засуджуючи письменників, які обходять у своїй творчості питання класової боротьби і радянського будівництва, попереджав: «у похід проти здорового пролетарського художнього слова вирушає ціла низка занепадників зі своїми звуженим до мінімуму соціяльним “я”, з розгубленістю і тягнуть нашу молоду пролетарську літературу в багно невластивого скиглиння й одриву від громадського життя. Опоетизовується хуліганство, розпуста, пияцтво, повія, а з ним і всі примхи міщанського болота»3. Всі ці закиди, на думку Момота, стосувалися насамперед популярного київського часопису: «Характерно, що такі журнали, як “Життя й Революція”, держить майже найбільшу монополію на таку поезію і перетворюється на своєрідний “Приидите ко мне все страждающие и обремененные и аз успокою Вы”»4. Занепадництво — «шкідливе явище, воно гальмує розвиток культури й марно витрачає суспільну енергію, розхитуючи волю до боротьби, до активного творчого життя», — вважав Яків Савченко. Це популярне в ті часи літературне обвинувачення критик висунув «епігонам неокласиків» Василеві Мисику, Олександрові Сороці, Михайлові Драй-Хмарі, Миколі Бажану, «неосимволістам» Дмитру Тасю і Дмитру Фальківському, «песимістаміндивідуалістам», які переживають «розрив з революційною дійсністю», Володимиру Сосюрі, Григорію Косяченку, Володимиру Ярошенку, Борису Тенеті. Все це автура «Життя й революції», тож закиди окремим поетам стосувалися і часопису загалом. Однак Савченкові гнівні інвективи сам журнал не зачепили, можливо, тому, що статтю про занепадництво в українській поезії було надруковано на його сторінках5. Імовірно, на принципі відбору матеріалів позначилася і завантаженість редакційного портфеля. А от вірші Ладі Могилянської спіткала інша доля: швидше за все, вони так і залишилися в архіві журналу через ранній арешт поетки. Припущення, ніби Могилянську заборонили друкувати через публікацію її віршів у закордонному «Літературно-науковому вістнику», як це сталося з письменником Василем Воруським6, доводиться

3

Момот, Іван. Яким шляхом // Момот, Іван. Літературний комсомол: [Статті]. — Х.: Пролетарий, [1927]. — С. 66 4

Там само. — С. 67.

5

Див.: Савченко, Яків. Занепадництво в українській поезії // Життя й революція. — 1927. — № 2. — С. 160–174. 6

У «ЛНВ»  за квітень  1927  року було надруковано оповідання Воруського, яке перед тим відкинув харківський журнал «Червоний шлях». Коли в Києві отримали відповідне

68


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

відкинути. Можливо, свою роль зіграло вчасне (хоча навряд чи щире) відхрещення, вміщене в «Житті й революції»: «Вп. Товаришу Редакторе! Нещодавно дізналася я, що у Львівському “Літературно-Науковому Віснику”, якого я ніколи не бачила, вміщено кілька моїх віршів7. Це мене дуже дивує, бо ніколи нікуди не посилала віршів, крім 2–3 редакцій видань, що виходять на території радянської України, а також нікому не давала дозволу розпоряджатися моїми віршами. Прошу цю мою заяву вмістити у виданні, що Ви редагуєте»8. Поетеса лукавила, адже і їй, і її близькому другові Маркові Вороному, котрому вона присвятила «Осінню поему», опубліковану в «ЛНВ», у львівському часописі протегував Марків батько, ��икола Вороний, який разом з урядом УНР емігрував за кордон. Отже, Ладя напевно знала, що Марко разом зі своїми надсилав батькові і її вірші для публікації в тамтешній українській періодиці. В кожному разі в «Житті й революції» їхні вірші друкували й надалі. Цікава історія пов’язана з віршем Володимира Сосюри «Сад». В останні дні травня 1928 року поет надіслав до редакції часопису два вірші, супроводивши їх слізним благанням: Шановна Редакціє! Посилаю Вам вірші, за які не жалко заплатити по 1 карбованцю. Я зараз на дачі в Святих Горах (Донбас) і мені дуже потрібні гроші. Вишліть мені в рахунок гонорару за ці вірші («Сад» і «Ліг на верби огонь янтаря...») 100 (сто) крб. грошей. Тільки не мучте мене чеканням. Ви ж мене розумієте!? Ваш В. Сосюра 30/V–28 Адреса на звороті!

число львівського часопису, «местком писателей за печатание в “ЛНВ”  исключил его из профсоюза, через “Пролетарскую Правду” проведено постановление о непечатании работ ВОРУССКОГО» (Із щотижневого зведення секретного відділу ДПУ УСРР № 22/32. 29 травня  —  5  червня  1927  р. // Українська інтелігенція і влада: Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927–1929 рр. / Упор. Василь Даниленко. — К.: Темпора, 2012. — С. 118). 7

Могилянська, Ладя. В день святого Юрія; «Зимою не коралі...» // ЛНВ.  —  1925.  — Т.  LХХХVІ.  — Кн.  ІІІ.  — С.  200–201; Могилянська, Ладя. Осіння поема // ЛНВ.  —  1925.  — Т.  LХХХVІІ.  — Кн.  V.  — С.  11–13; Могилянська, Ладя. Ніч самозгубців // ЛНВ.  —  1926.  — Т. LХХХІХ. — Кн. ІІ. — С. 297–298. 8

Могилянська, Надія [Ладя]. Лист до редакції // Життя й революція. — 1926. — № 6. —

С. 127.

69


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» Адреса Ст. «Святогорська», Донецької залізниці. Село Банне, Шкільна вул. № 5, дім Лазуренка. (мені) В. Сосюрі. P.S. Швидче присилайте гроші!!!9

Під віршем «Сад» стоїть дата «Харків. Травень 1928»10, під «Ліг на верби огонь янтаря...» — «Квітень 1928. Харків»11. Мабуть, Сосюра справді втрапив у надзвичайну фінансову скруту, бо, не дочекавшись від часопису жодної відповіді — позитивної чи негативної, віддав «Сад» у газету «Культура і побут» (літературно-мистецький додаток до урядової газети «Вісти ВУЦВК»). І сталося так, що обидва видання майже одночасно надрукували вірш12. В архіві журналу збереглися ще два листи, які стосуються цього інциденту. Схоже, тодішній редактор «Життя й революції» Іван Лакиза написав Сосюрі неприємного листа. У відповідь поет, щоб якось залагодити скандал з ненавмисною махінацією віршами, запропонував редакції інший твір. Шановний т. Лакизо! В. Сосюра зараз хворий — та от просив він мене написати Вам, що з «Садом» — непорозуміння. Сосюра, як видужає, приїде сам і все з’ясує. Гонорару не висилайте. P.S.  Сосюра хворий на грип, а тому й доручив мені надіслати до «Ж.[иття] й Р.[еволюції]» цього вірша13. Дату лишайте. З пош. Ан. Олійник 6/VІІІ 28 року14.

За два дні до редакції звернулася ще й дружина поета Віра Берзіна: 9

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 331. — 1 арк.

10

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 327. — Арк. 2.

11

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 324. — Арк. 2.

12

Див.: Сосюра, Володимир. Сад // Життя й революція. — 1928. — № 7. — С. 3; Сосюра, Володимир. Сад // Культура і побут. — 1928. — 8 липня. — № 27. — С. 1. 13

До листа додано вірш «Осінь» («Мурами хмари осінні...»), який редакція зігнорувала. Вперше опубліковано: Сосюра, Володимир. Осінь моя кучерява!.. // Нова громада. — 1928. — № 22. — С. 557. 14

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 326 (додаток). — Арк. 1. Унизу на листі Анатоля Олійника позначка редактора: «Написати листа». На сьогодні такий лист не відомий.

70


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» До редакції «Життя й Революція» Товарищи! Це пише дружина Сосюри. Йому дуже погано він вже четвертий день (як не чудно) хворий на ангіну і малярію. Це він захватив в Святих горах і в своїй Сіль[сько]-господ[арській] школі де він колись вчився. В чому полягає непорозуміння з «Садом»? Ви самі винні що не відповіли йому й не вислали аванса як він вас дуже просив у листі про Сад. Це <факт>. І «Культ[ура і] побут» пізніше на сім днів пізніше надрук.[увала] Сад за Вас. Коли Ви дійсно хоч трохи поважаєте Вол. Мик. (хоча по Вашому листу видно що Ви  просто знущаєтесь з нього). Він один з найстарий Ваш співробітник15 й вважає журнал Ваш за кращий на Вкраїні. Отже він прохав Вас коли Ви хоч крапельку маєте віри на нього; повірити йому бо це трапилось в історії його співробіт. один раз. Коли ж деякі товарищи зацікавлені одштовхнути його од праці в «Ж.[итті й] Р.[еволюції]» то Ви це так і зробить. Не дивлячись на такого листа він не образився на т. Лакизу хоча спочатку дуже хвилювався, але зараз навіть серйозно хворий він може об’єктивно мислити. В саме тяжкий момент життя (не думайте що він б’є на жалість, він надто гордий для цього) він просить вислати йому половину гонорару бо в «Кул.[ьтурі і] поб.[уті]», він одержав 50 кр. на таку адресу. Харків Майдан Комсомольца № 11 пом. 1. Вірі Берзін. Він же теж допомагав В/[ашому] журналові стати найкращим на Вкраїні. В. Б. 8/VІІІ–28 р. Харків. P.S. Тов. Стасюк із «Кул[ьтури і] поб[уту]» говорила йому що це «Куль­т.[ура] й побут» має юрид. право протестувати, бо вони надрук. 8 числ., а Ви першого. Сосюра ж не знав що Ви  його вірш ухвалили до друку й зовсім не бачив «Ж.[иття й] Р.[еволюції]» а коли побачив було пізно. ВБ16

15

Вірш Сосюри «В небі тане дзвін...» надруковано в першому ж числі «Життя й революції» у якому було запроваджено відділ художньої літератури (№ 6/7 за 1925 рік). Загалом до згаданого інциденту в журналі з’явилося (разом із «Садом») 23 твори поета. 16

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 320. — 2 арк.

71


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

Після цього інциденту на сторінках «Життя й революції» з творів Сосюри з’явилися тільки надісланий разом зі скандальним «Садом» вірш «Ліг на верби огонь янтаря...» та поема «Мазепа»17, більше нові оригінальні твори поета в київському часопису не друкувалися. Творча історія поеми «Мазепа» теж склалался непросто. Надрукувавши перші розділи, Сосюра повернувся до роботи над нею аж через три десятиліття — 1959 року. Повний текст поеми вперше опубліковано 1988 року18, відтоді її не раз передруковували, увійшла вона і до двотомника вибраного Сосюри в серії «Бібліотека української літератури»19. У згаданому виданні текст поеми «подається і датується за авторизованим машинописом (ІЛ. — Ф. 139. — №  102) із врахуванням усіх авторських правок і скорочень (ЦДАМЛМУ.  — Ф. 44. — Оп. 2. — № 1–8)»20. Авторизований машинопис «Мазепи» 1928 року, що зберігся в архіві «Життя й революції», — цінне джерело до текстології поеми. Саме з нього здійснювали набір опублікованої  1929  року частини твору. Про це свідчать технічні позначки на аркушах на зразок «ч. 1. пет[ит] на шп[ону]»21 та ін. Уцілілий машинопис дозволяє відновити правильне написання одного рядка в описі сну Мазепи, що його спотворили при друкові розділів поеми 1929 року, а помилка відтоді набрала статусу авторизованої. Недогляд стався внаслідок схожих початків двох різних рядків — наборщик двічі склав один і той самий рядок (його виділено напівжирним шрифтом): І сниться Йванові, що ніби Ясновельможний гетьман він. Що недалеко вже до трона, І з ним лежить вже не Мотрона, Що любить в нім не славу й гроші, А злами брів, очей огонь, І що так солодко хороші Невтомні пестощі його. Та раптом холодом подуло,

І сниться Йванові, що ніби ясновельможний гетьман він. Що недалеко вже до трона, І з ним любов його Мотрона, що любить в нім не славу й гроші, а злами брів, очей огонь, І що так солодко хороші невтомні пестощі його. Та раптом холодом подуло,

17

Див.: Сосюра, Володимир. «Ліг на верби огонь янтаря...» // Життя й революція. — 1928. — № 8. — С. 40; Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Життя й революція. — 1929. — № 1. — С. 3–15. 18

Див.: Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] / Публікація С. А. Гальченка та В. В. Сосюри // Київ. — 1988. — № 12. — С. 77–107. 19

Див.: Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Сосюра, Володимир. Вибр. твори: У 2 т. / Упор., післямова і прим. С. А. Гальченка. — К.: Наукова думка, 2000. — Т. 2: Поеми. Роман. — С. 86–179. 20

[Гальченко, Сергій]. Примітки // Там само. — С. 526.

21

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 46. — Арк. 1.

72


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» І по костях побігли гули, Із тьми наблизився чийсь сміх, Десь покотилася корона... І з ним лежить вже не Мотрона А труп з оскалом губ гнилих...22

2223

і по костях побігли гули, із тьми наблизився чийсь сміх, десь покотилася корона... і з ним лежить вже не Мотрона а труп з оскалом губ гнилих...23

Аналогічний випадок стався при наборі третього розділу поеми. Очевидно, автор помітив спотворення і відновив правильне прочитання тексту, коли повернувся до роботи над поемою 1959 року. Йдеться про картину після дуелі Мазепи й Броніслава. У лівій колонці наведено спотворений фрагмент за публікацією 1929 року, в правому — за текстом поеми у двотомнику 2000 року, який повністю збігається зі знайденим авторизованим машинописом 1928 року: Знайшли на ранок їх бліді стривожені пани. Лежало в чарах тишини на Йвана хмуро і сердито, і виглядав клинок кривавий з його широкої спини... Немов дивились очі злі на Йвана хмуро і сердито, що був клинком його прибитий, нем��в метелик до землі...24

Знайшли на ранок їх Бліді стривожені пани. Лежало в чарах тишини На Йвані тіло Броніслава, І виглядав клинок кривавий З його широкої спини... Немов дивились очі злі На Йвана хмуро і сердито, Що був клинком його прибитий, Немов метелик до землі...25

2425

Так само через однаковий початок наборщик випустив цілий рядок, який згодом було відновлено: Ось лікар. Він нагнувсь над пажем, приклав якихсь до рани трав, і потім коротко сказав: [«Він буде жить, величність ваша!»] «Він буде жить», — зідхнули панни, так радісно і океанно, 22 Сосюра,

Володимир. Мазепа: [Поема] // Сосюра, Володимир. Вибр. твори: У 2 т. / Упор., післямова і прим. С. А. Гальченка. — К.: Наукова думка, 2000. — Т. 2: Поеми. Роман. — С. 96; Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Життя й революція. — 1929. — № 1. — С. 6. 23 ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 325. — Арк. 13–14. 24 Сосюра, Володимир. Мазепа:

[Поема] // Життя й революція. — 1929. — № 1. — С. 9.

25 Сосюра, Володимир. Мазепа:

[Поема] // Сосюра, Володимир. Вибрані твори: В 2 т. / Упорядкування, післямова та примітки С. А. Гальченка. — К.: Наукова думка, 2000. — Т. 2: Поеми. Роман. — С. 105; ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 325. — Арк. 26.

73


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» крізь вікна зацвіла блакить: «Він буде жить, він буде жить!»26

У фрагменті поеми видання  2000  року також вкралася помилка. Перед дуеллю Мазепа пішов у сад разом із Юзею («Усмішка Юзі молодої / І непомітний знак рукою / Його покликали туди»), кількома ж рядками нижче читаємо: «А потім з Зосею Іван / Десь біля замку розійшлися»27. В публікації 1929 року й авторизованому машинописі 1928 року надруковано: «А потім з Юзею Іван / десь біля замку розійшлися»28. Окремо слід згадати про співпрацю з журналом і долю творчої спадщини трьох його авторів — Івана Багряного, Тодося Осьмачки та Василя Чаплі, які під час Другої світової війни емігрували на Захід. Кожен з них опублікував на сторінках часопису кілька віршів, але з покажчика змісту «Життя й революції», виданого  1970  року, вони ненароком «випали» (можливо за загальною настановою замовчувати незгодних)29. Причина очевидна — політична й громадська активність цих письменників в українській діаспорі, адже, на відміну від них, у покажчику знайшлося місце для українського поета з Кубані Никифора Щербини, котрий теж емігрував до США,  однак не вів жодної помітної діяльності30. В окремій статті про поезію в журналі «Життя й революція» дослідниця, щоправда, «воскресила» з небуття Тодося Осьмачку, хай навіть і з обов’язковою негативною оцінкою: «З’являються на сторінках журналу і відверто ворожі вірші Т. Осьмачки»31. Хоча в покажчику «Життя й революції» Іван Багряний «випадково» загубився, в архіві журналу збереглися машинописи кількох його творів, зокрема вступна і перша частини поеми «Цукроварня». Опубліковано її з під-

26

Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Життя й революція. —  1929. — № 1. — С. 10. Пропущений рядок наведено за: ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 325. — Арк. 28. 27

Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Сосюра, Володимир. Вибрані твори: В 2 т. / Упорядкування, післямова та примітки С. А. Гальченка. — К.: Наукова думка, 2000. — Т. 2: Поеми. Роман. — С. 102, 103. 28

Сосюра, Володимир. Мазепа: [Поема] // Життя й революція. —  1929. — №  1. — С.  9; ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 325. — Арк. 23. 29

Див. іменний покажчик у вид.: «Життя й революція» (1925–1934). Систематичний покажчик змісту / Уклала Н. М. Рева. — Л., 1970. — 163 с. 30

Див.: «Життя й революція» (1925–1934). Систематичний покажчик змісту / Уклала Н. М. Рева. — Л., 1970. — С. 41, 91. 31

Рева, Ніна. Поезія в журналі «Життя й революція» // Радянське літературознавство. — 1970. — № 12. — С. 79.

74


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

заголовком «Поема про чотирьох»32, та, як випливає з документів, спершу це була «Поема про двох» і кількість героїв збільшилася в ході роботи над наступними частинами. Одна зміна потягла за собою інші. Конкретну присвяту «Пам’яти комсомольців т. т. Г. Тютюнника та Сергія Гозмана присвячую. Автор»33 замінила загальна фраза «Товаришам присвячую», а зі вступу довелося викинути останній катрен: В мертві слова і строфи Не втиснуть подій усіх Сьогодні, в річницю ЖОВТНЯ Я лише про двох — ЇХ 34.

Очевидно, з якихось інших міркувань було вилучено ще одну строфу після рядків «Не один у жалобі, — / Не одна в сльозах»: З чорними серпанками Огнева стіна... Вибита тачанками Вся озимина35.

Щоправда, подекуди в першій частині автор чи то недогледів, чи то пропустив і не вніс змін, тому виникає певна плутанина, скільки ж насправді було героїв. У «Поемі про чотирьох» раз за разом читаємо: «Два комсомольці склади берегли»; «Виїздили із Укому вдвох»; «По  шосе за вітром скаче двоє»36. Далі є ще одна відкинута в публікації строфа: Погасило місто в грудях світ Сполотніле... в синяках... бліде... Хто у безвість на вітрах летить, Поуз ніч на смерть літа веде?..37

32

Багряний, Іван. Цукроварня (Поема про чотирьох) // Життя й революція. —  1927. — № 4. — С. 5–12. 33

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 18. — Арк. 1.

34

Там само. Далі йдуть надруковані рядки: «Гей, були дні, — та були ж дні, / Та більше не будуть» (с. 6). 35

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 18. — Арк. 2. Далі в публікації йдуть рядки: «Не орел... З бандитами / Чорний крук Махно...» (с. 7). 36

Багряний, Іван. Цукроварня (Поема про чотирьох) // Життя й революція. —  1927. — № 4. — С. 6–7. 37

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 18. — Арк. 3.

75


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

У другій частині кількість героїв уже стабільна: «В конторі кинутій при каганці нарада: / Із міста двоє (загнані з степів) і двоє заводських»38. У цій підбірці творів з редакційного портфеля «Життя й революції» публікуємо один вірш Михайла Драй-Хмари. Крім нього, в архіві журналу відклалося ще кілька рукописів, зокрема автограф поеми «Ведмідь-гора». Текст його повністю збігається з опублікованим39, за винятком однієї зміни. Після рядків «О, бейнамази прокляті, ви — зло; / ви лиш шайтанову чинили волю: / Брехня й ненависть — це для вас живло» (строфа 24 у публікації) автор вилучив дві терцини: Шайтанові лукаві грішні чари навік струїли серце владарів, і от над ними меч моєї кари. Загинуть дукарі, хто в кріпаків народ трудящий обернув, хто волю у нього відібрав і душу вбив40.

Далі в друкованому тексті: «Неситі хижаки, про злую долю / ви не подумали заздалегідь, / що бродить он по сіверкому полю»41. Хоча поема з’явилася в травневому числі «Життя й революції» за 1928 рік, упорядники найповнішого на сьогодні видання художніх творів Драй-Хмари датували її 1929 роком42. Знайдений автограф уточнює не лише рік, а й місце написання поеми: «Гурзуф 1927»43. Вірші Марка Вороного публікуються тут уперше, за винятком сонета «Яса», який уже було надруковано в журналі «Київська старовина»44. Однак у тому випадку публікатор надто вільно повівся з авторським текстом, на власний розсуд замінив окремі слова й рядки, що звело нанівець усі його зусилля, адже новий вірш Маркові Вороному вже не належить. Текст сонета з архіву

38

Багряний, Іван. Цукроварня (Поема про чотирьох) // Життя й революція. —  1927. — № 4. — С. 8. 39

Див.: Драй-Хмара, Михайло. Ведмідь-гора // Життя й революція. —  1928. — №  5. — С. 43–46. 40

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 112. — Арк. 4.

41

Драй-Хмара, Михайло. Ведмідь-гора // Життя й революція. — 1928. — № 5. — С. 44.

42 Драй-Хмара, Михайло. Ведмідь-гора // Драй-Хмара, Михайло. Вибране / Упор. Дмитро

Паламарчук, Григорій Кочур; передм. Івана Дзюби. — К.: Дніпро, 1989. — С. 178. 43

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 112. — Арк. 9.

44

Див.: Вороний, Марко. Сонетаріум / Публ. і комент. Миколи Шудрі // Київська старовина. — 1999. — № 1. — С. 110.

76


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

«Життя й революції» порівняно з варіантом45, з якого зроблено публікацію в «Київській старовині», містить ще одну, хронологічно пізнішу правку. Та й сам факт уцілілого в архіві журналу машинопису підтверджує припущення про те, що саме цей варіант автор уважав художньо довершеним і готовим до публікації. Отже, поданий нижче варіант якнайповніше відображає творчу волю автора. Крім сонета «Яса», збереглося ще кілька рукописів Марка Вороного, зокрема вірш «Аксель Брок» — останній його твір, надрукований у «Житті й революції»46. Як  випливає зі знайденого автографа, у публікації випала наступна після шостої строфа: Йому ласкавий «Інтурист» Розкрив готелі і собори, Пустивши ґідів цвеньк і ристь Поперед слух його і зори47.

Певних відомостей, була це воля автора чи редактора, немає. Так само невідомо, з чиєї руки в  11-й строфі надруковано «Чи  світ очей не є підробний»48, хоча в автографі чітко стоїть: «Чи світ оцей не є підробний»49. Збереглося в автографі й датування: «1933–34». Імовірно, публікований тут вірш Василя Мисика мав увійти до його першої збірки, якій не судилося побачити світ. Мисиків шкільний учитель Аркадій Казка надіслав рукопис збірки Миколі Зерову, який нещадно її розкритикував, і вразливий поет-початківець відмовився від ідеї друкувати свої перші невдалі спроби. Розчарований Казка  11  лютого  1925  року писав Павлу Тичині: «А Мисика Зеров, братику, ошелешив. Я сподівався, що він піддержить його, і передав збірку Мисика, аби він подбав за видавця. А він як закрутив його у “іспанський” чобіт своїх вимог (може на 2/3 і справедливих), то у нього, сердешного (почуваю!!!) і сльози видушив (листи його читав до Зерова), — а мені й не пише»50. Саме в архіві Зерова збереглися ранні вірші Василя Мисика, що їх згодом опублікував Григорій Кочур51. Через рік, підготувавши нову книжку ві 45

ІЛ. — Ф. 128. — Од. зб. 80. — 1 арк.

46

Вороний, Марко. Аксель Брок // Життя й революція. — 1934. — № 4. — С. 48–50.

47

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 69. — Арк. 1.

48

Вороний, Марко. Аксель Брок // Життя й революція. — 1934. — № 4. — С. 49.

49

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 69. — Арк. 2.

50 Казка, Аркадій. Васильки. Поезії / Упоряд. Станіслав Тельнюк. — К.: Радянський пись-

менник, 1989. — С. 226. 51

Див.: Мисик, Василь. Поезії / Переднє слово Григорія Кочура // Дніпро.  —  1989.  — № 1. — С. 65–68.

77


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

ршів («Трави»), Мисик листовно цікавився у Зерова про можливості видання і згадував свою попередню невдачу: «Знаки уважности, виказаної Вами до мене, дають мені сміливість писати до Вас. Ще в минулому році Ви дали мені безцінні поради, котрих я і додержувався у моїй, так сказать, літературній праці. Тепер я сам бачу, наскільки дитячою, примітивною була моя збірка, що нею я рік назад наваживсь турбувати Вас. [...] Тепер звертаюсь до Вас за порадою  — прошу не відмовить: чи можна де видрукувать збірку, а головне — чи варт?»52. Разом з автографом публікованого тут невідомого вірша Миколи Чернявського в архіві журналу «Життя й революція» збереглася частина поетичного циклу «Крим», уперше повністю надрукованого в останньому томі десятитомного видання творів письменника53. Весь цикл нараховує 47 віршів. Частину його Чернявський друкував у журналі «Червоний шлях»54, один вірш — в «Житті й революції»55, ще частину він подав до часопису56, але вона так і не побачила світ до видання 1931 року. Схоже, спершу автор мав намір відіслати лише перші п’ять віршів, про що свідчить його підпис під останнім віршем і адреса («Херсон, Військовий форштадт. Базарна вул., №  3»57). Ці перші п’ять поезій написано на складеному вдвоє аркуші. Пізніше письменник доклеїв ще один аркуш відповідного розміру і під останнім віршем («Для мене був такий він милий...») знову підписався, закресливши попередній підпис, і поставив дату: «1927. ІХ. 16»58. Хоча дата ця стоїть фактично під усіма шістьма віршами, насправді вона стосується лише останнього, який був своєрідною рефлексією Чернявського на кримський землетрус 11–12 вересня 1927 року. Завершальним п’ятим віршем у тій частині циклу, яку Чер 52

Листи В. Мисика до М. Зерова / Публікація М. Й. Шалати // Українське літературо­ знавство. — 1993. — Вип. 57. — С. 140. 53

Див.: Чернявський, Микола. Крим (1927–1928) // Чернявський, Микола. Твори. — Т. Х. Поміж безоднями: Поезії (1914–1928). — Х.: Рух, 1931. — С. 118–147. 54

Чернявський, Микола. Крим // Червоний шлях. —  1927. — №  12. — С.  13–18. Це  поезії: І. Крим [І]; ІІ. В Ореанді [ХХІХ]; ІІІ. Аю-Даг [IV]; IV. «Хто, безумний, розвів...» [ХХVІІ]; V. Кедр Ливанський [VII]; VІ. «На синьому морі змія золота...» [ХІХ]; VІІ. «На скелі тій живуть орли...» [ХХІІ]; VІІІ. Пушкін [ХХІІІ]; ІХ. З листа [ХХVІІІ]; Х. Землетрус [ХХХ]; ХІ. Перевал [ХLVІІІ]. (У квадратних дужках указано порядкові номери віршів у виданні 1931 року.) 55 Чернявський, Микола. «Місяць вилущує срібну луску...» // Життя й революція. — 1927. —

№ 6.— C. 283. У виданні 1931 — ХІІІ. 56 Це поезії: І. На верховинні [Х]; ІІ. «Крислаті сосни, чуткі мімози...» [ХІІ]; ІІІ. «І все до берега ти йдеш...»  [ХХХІІІ]; ІV.  Буря  [ХІ]; V.  «Пройти приморською тропою...»  [ХХVІ]; VІ. «Для мене був такий він милий...» [ХХХІ]. 57

ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 357. — Арк. 2 зв.

58

Там само. — Арк. 3.

78


Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція»

нявський первісно збирався надрукувати в «Житті й революції», була поезія «Пройти приморською тропою...». Ще один її автограф зберігся в архіві Миколи Зерова, якому, власне, вірш і присвячено. Присвята є в обох автографах, проте її немає в книжці. Надісланий Зерову варіант автор супроводив припискою: «Оце, любий поете, посилаю Вам на пам’ять і в подяку за той час, що провели ми його вчора вкупі. Бувайте здорові. Ваш М.  Чернявський»59. Під віршем стоїть дата: «[1927] VІІІ. 21. Карасан». Хто й чому зняв присвяту у виданні 1931 року — невідомо. У цій публікації представлено невідомі вірші з архіву журналу «Життя й революція». Після ліквідації часопису і злиття його у вересні 1934 року з журналом «Радянська література» правління СРПУ передало цей архів до бібліотеки ВУАН60. Усі вірші друкуються вперше за автографами й машинописами, які зберігаються у фонді журналу «Життя й революція» в ІР НБУВ. Виняток становить вірш Павла Коломійця «Снігом ніч» (з фонду Миколи Зерова), який включено до публікації з двох причин: по-перше, досі він ніколи не друкувався; по-друге, у фонді журналу зберігся лист Коломійця до редакції, який безпосередньо стосується цього вірша. Тексти супровідних листів письменників повністю подано в примітках до відповідних віршів. При підготовці публікації я спирався на бібліографію-антологію Юрія П’ядика «Українська поезія кінця ХІХ — середини ХХ ст.» (2010–2012; вийшли літери А–Ко). За сприяння і можливість користуватися неопублікованими матеріалами з бібліографії висловлюю щиру вдячність Ірині Георгіївні Халявці-П’ядик. Продовження публікації в наступних томах «Спадщини».

59

ІР НБУВ. — Ф. ХХХV. — Од. зб. 660.— Арк. 2.

60 ІР НБУВ. — Ф. 245. — Од. зб. 279. — Арк. 1.

79


Ярина Цимбал

Ярина Цимбал Історія ВАПЛІТЕ у 3D Історія ВАПЛІТЕ в українському літературознавстві належить до агіографічного жанру. Більшість ваплітян загинули в роки великого терору, а ті, хто пережив страшні часи, мусили кардинально змінити художні орієнтири — поміняти сонячні кларнети на фарбовані дудки, як безжально висловився Євген Маланюк про Павла Тичину. Літературній віктимізації прислужилася і знаменита антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження», красива метафорична назва якої досі вживається як термін. Наукові дослідження про ВАПЛІТЕ засвідчують виразний крен у політичну площину: організація постає в них передусім як символ боротьби з радянською системою, а ваплітяни — як жертви комуністичного молоха. Першим істориком ВАПЛІТЕ був Юрій Луцький. Маючи доступ до архіву Аркадія Любченка, вцілілого у воєнних перипетіях і щасливо вивезеного до Канади, Луцький ще 1956 року опублікував підбірку матеріалів з історії організації1. Вона містила документи (протоколи, постанови тощо) та листування ваплітян. Супровідна по своїй суті стаття вийшла окремо в науковому збірнику2. Пізніше з’явилися доповнені видання «Голубі диліжанси» (1955) і «Легкосиня даль» (1963)3. Нарешті  1977  року, до  50-річчя ВАПЛІТЕ,  вийшов

1

Див.: Луцький, Юрій. Джерела до історії Вапліте // Українська літературна газета: Збірник. 1956 / Ред. Іван Кошелівець і Юрій Лавріненко. — Мюнхен: Українське товариство закордонних студій, 1957. — С. 247–266. Публікація вийшла також окремим відбитком. 2

Див.: Luckyj, George S. N. The Battle for Literature in the Soviet Ukraine: A Documentary Study of VAPLITE (1925–28) // Harvard Slavic Studies. — 1957. — Vol. 3. — P. 227–246. 3

Див.: Голубі диліжанси: Листування ваплітян (Матеріали з архіву Аркадія Любченка) / Упор., ред. і прим. Юрія Луцького. — Нью-Йорк: Слово, 1955. — 47 с.; Легкосиня даль: Ваплітянський збірник / Упор., ред. і прим. Юрія Луцького. — Нью-Йорк: Пролог, 1963. — 151 с.

128


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

«Ваплітянський збірник»4, у якому було зібрано докупи і англомовну статтюпередмову, і всі попередні книжки. Саме Луцький мимоволі визначив політичну площину, у якій надалі інтерпретувалася діяльність ВАПЛІТЕ. У передмові до «Ваплітянського збірника» він писав: «Не зважаючи на те, що політика була одним з головних стимулів до заснування й діяльності Вапліте, і також головною причиною її розв’язання, характер цієї літературної групи залежав в рівній мірі від особистостей її членів і їх мистецького світовідчування. Завдання збірника є якраз дати матеріял про ці аспекти ваплітянства, не конче сепаруючи їх від політики»5. Отже, при виборі матеріалів до друку засадничим критерієм була все-таки політика — яко головний чинник виникнення, діяльності і ліквідації ВАПЛІТЕ в розумінні упорядника. Мало того, художні твори у книжці, які мусили б розкрити «мистецьке світовідчування» ваплітян, так само ідейно заангажовані. Поширюючи означення «ваплітянський» далеко за межі 1920-х років, Луцький узяв до збірника ранні націоналістичні вірші Сосюри, «Із  записок» Івана Сенченка, уривки з пізніших «Вертепу» Любченка і «Чотирьох шабель» Юрія Яновського. Доробок Миколи Хвильового, крім двох віршів, представлено лише статтями, а Михайла Ялового і Гео Шкурупія — винятково публіцистикою. Всупереч первісним добрим намірам «Ваплітянський збірник» виразно втілює політичну площину у вивченні творчості і діяльності ВАПЛІТЕ.  Пояснення цьому просте — сфера інтересів його упорядника. Одночасно з матеріалами організації Юрій Луцький видав монографію про літературну політику в Радянській Україні  1917–1934  років6, ґрунтовану великою мірою на тих самих документах, урятованих Любченком: «Наша праця базується на двох головних джерелах. Насамперед це радянські публікації тієї доби. [...] Другим важливим джерелом був архів Аркадія Любченка, в якому зберігалися неопубліковані матеріали, листування і записники 1924–1939 рр. Перше джерело дозволило нам відтворити історію літератури, бачену з офіційної точки зору, друге дало можливість коригувати цю історію на підставі особистих позацензурних документів»7. Проте легко пересвідчитися, що навіть особисті документи, які дослідник використав у своїй праці та опублікував окремим виданням, висвітлюють магістральну

4

Див.: Ваплітянський збірник / За ред. Юрія Луцького. — 2-ге вид., доп. — КІУС, Мозаїка, 1977. — 260 с. 5

Там само. — С. 29.

6

Див.: Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine: 1917–34. — New York: Columbia UP,  1956. —  323  p.; укр. вид.: Луцький, Юрій. Літературна політика в Радянській Україні 1917–1934. — К.: Гелікон, 2000. — 248 с. 7

Там само. — С. 19.

129


Ярина Цимбал

для нього тему — «конфлікт між комуністичною партією та українською літературою», тобто літературна політика 1920–1930-х років, стосунки митців і влади. Політичну площину, окреслену Луцьким, продовжила і доповнила книжка Мирослава Шкандрія про літературну дискусію 1925–1928 років8. Друга площина, у якій вивчалася історія ВАПЛІТЕ, — художня. Творча спадщина ваплітян не раз привертала увагу літературознавців, однак, на відміну від великої кількості розвідок про доробок окремих представників «академії», синтетичних праць про організацію загалом просто немає. Одинокий виняток — монографія Лідії Кавун, присвячена прозі ВАПЛІТЕ як специфічному феномену9. Зазвичай дослідники аналізують художні тексти ваплітян як самодостатні явища і не пов’язують їх з діяльністю цілої організації, а в найгіршому випадку ілюструють ними теоретичні тези Хвильового, Досвітнього чи інших учасників літературної дискусії. У вивченні історії ВАПЛІТЕ художня площина з політичною майже не перетинаються, тому історія ця постає двовимірною, як і належить будь-якій агіографії. Досі «священну» історію ВАПЛІТЕ досліджували на підставі одних і тих самих джерел, які охоплюють офіційні партійні постанови, видання самої організації та документи з архіву її останнього секретаря Аркадія Любченка. На матеріалах Любченка було видано згаданий уже «Ваплітянський збірник» Юрія Луцького та збірку «“Любий Аркадію”. Листування й архіварія літературного середовища України 1922–1945 рр.» (2001)10. І хоча канадський дослідник мав доступ до обмеженого кола документів, не знав про долю багатьох репресованих письменників, а його коментарі куці й недостатні, «Ваплітянський збірник» і сьогодні не втратив наукової вартості. На  жаль, цього не можна сказати про книжку «“Любий Аркадію”»: підготовка текстів і якість коментарів у збірці виводять її за рамки науки на рівень літературознавчого курйозу. Для прикладу досить навести анекдотичне прочитання назви журналу «Нео-Ліф» як «Нео-Літр» (з дальшим розшифруванням «загадкового» слова як «Нео-Література»), приписування поетові Гео (Григорію Панасовичу) Коляді біографії книгознавця Григорія Івановича Коляди або ж фантастичну інтерпретацію родинних стосунків Юрія Яновського й Арка-

8

Див.: Shkandrij, Myroslav. Modernists, Marxists and the Nation. The Ukrainian Literary Discussion of the  1920s. — Edmonton: CIUS,  1992. —  265  р.; укр. пер.: Шкандрій, Мирослав. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Пер. з англ. Микола Климчук. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 384 с. 9

Див.: Кавун, Лідія. «М’ятежні» романтики вітаїзму: Проза ВАПЛІТЕ. — Черкаси: Брама-Україна, 2006. — 328 с. 10

Див.: «Любий Аркадію». Листування й архіварія літературного середовища України 1922–1945 рр. / Упор. Леся Демська-Будзуляк. — Л.: Класика, 2001. — 280 с.

130


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

дія Любченка11. З приміток можна дізнатися, що українську акторку Тамару Юрівну (!), дружину Юрія Яновського, вважали донькою акторки Ольги Горської, дружини Аркадія Любченка, бо в одній з вистав їм довелося зіграти матір і дочку, а Горська мала тільки сина від першого шлюбу з Леонідом Черновим. Насправді Тамара Юріївна Жевченко (не плутати з актрисою Тетяною Петрівною Юрівною з театральної родини Юрів, сестрою Гната Юри, Терентія Юри й Олександра Юри-Юрського) була одинокою дитиною Ольги Горської від першого шлюбу з Георгієм (Юрієм) Жевченком, до неї сватався Леонід Чернов, проте Тамара віддала перевагу Юрію Яновському, якраз коли її мати Ольга Горська жила в шлюбі з набагато молодшим за неї Аркадієм Любченком. Розібратися у цих складних родинних стосунках, може, й нелегко, але щоб з’ясувати імена Володимира Коряка й Олекси Влизька, названих у книжці відповідно Віталієм і Дмитром12, досить заглянути в будь-який довідник, навіть радянського часу. Скромний перелік джерел до історії ВАПЛІТЕ  доповнюють публікації епістолярної спадщини ваплітян і причетників (листи Миколи Хвильового, Павла Тичини, Миколи Куліша, Петра Панча, Юрія Яновського у зібраннях їхніх творів), спогадів (Юрія Смолича, Івана Сенченка, Надії Суровцової). Проте дослідники чомусь воліли оминати свідчення самовидців доби й учасників подій, уцілілі в приватних і державних архівах радянської України. (Пощастило хіба Миколі Кулішеві — його вірний і сумлінний біограф, популяризатор, дослідниця й шанувальниця в несприятливу добу «застою» Наталя Кузякіна опрацювала всі архівні матеріали, які не залягли у спец­ хранах.) Так поступово сформувалася агіографія Вільної Академії Пролетарської Літератури. У цій публікації зібрано лише частину джерел, переважно недрукованих, але навіть ця дещиця вкупі з уже відомими матеріалами допомагає відтворити історію ВАПЛІТЕ  у «3D-форматі»  — як об’ємне, стереоскопічне, ба навіть суперечливе явище. Літературна організація проіснувала два роки і два неповних місяці — з 20 листопада 1925-го до 14 січня 1928 року. Публіковані джерела допомагають вияскравити стосунки з владою, взаємини всередині організації, моменти творчої діяльності ваплітян. Між офіційними і приватними документами виникає безліч перехресних посилань, матеріали доповнюють один одного, витворюючи об’ємну картину подій. Чимало фактів і явищ постають в іншому світлі, вимагають переглянути усталені досі оцінки. Ось лише кілька сюжетів, які завдяки публі-

11

Див.: Там само. — С. 54, 51, 33.

12

Див.: Там само. — С. 35.

131


Ярина Цимбал

кованим тут і давно відомим документам, перегукам і перехрещенням між ними набувають третього виміру. Схоже, опоненти ВАПЛІТЕ багато в чому мали рацію, коли закидали ваплітянам кастовість, обраність, групівщину або, як казали тоді, цехівщину. Протоколи засідань ваплітян, заяви про вступ до організації свідчать, що закиди ці виростали не на голому ґрунті. На установчих зборах 25 листопада 1925 року після тривалих дебатів ухвалили вважати присутніх фундаторами ВАПЛІТЕ,  які після оголошення в пресі мусять вийти зі своїх попередніх організацій. Під час голосування цього пункту Гордій Коцюба утримався, а Терень Масенко проголосував «проти» і в результаті не ввійшов ні до складу фундаторів, ні до кола ваплітян узагалі. У постанові комісії ЦК КП(б)У в письменницьких справах серед ваплітян, які потребують покращення житлових умов, фігурують Дмитро Бузько, Марія Романівська, Петро Лісовий і, що найдивовижніше, Михайль Семенко. Жоден з них ніколи не був членом ВАПЛІТЕ, а історія з Бузьком узагалі сповнена загадок. Хоча його не вказано у списку присутніх, він брав участь у перших загальних зборах і навіть висловлювався з приводу видання ваплітянського журналу як член організації: «Ми [курсив мій. — Я. Ц.] змогли б витримати журнал сами». Далі — більше: на порядку денному цих самих зборів стоїть питання прийому Бузька до ВАПЛІТЕ, однак його вирішено тимчасово відкласти і причини не зазначено. А під час наступного прийому нових членів на загальних зборах 28 жовтня 1926 року кандидатуру Бузька, як і Грицька Коляди, просто відкинули з дивним формулюванням: «Не  просити до співробітництва в органах ВАПЛІТЕ». Однак за якихось півроку всупереч цій ухвалі в журналі «Вапліте» з’явився вірш Коляди13. Згідно зі статутом, нових членів приймали до організації на загальних річних зборах, як уточнює Сергій Пилипенко — «у день Жовтневих роковин»14, тобто лише раз на рік. Позірно цього пункту було дотримано: заяви про вступ розглядалися на загальних зборах  28  жовтня  1926  року та 9 листопада 1927 року. На першому такому засіданні до ВАПЛІТЕ прийняли Юрія Смолича і Льва Квітка, відмовили Марії Романівській і Василеві Воруському, ухвалили не співпрацювати з Дмитром Бузьком і Гео Колядою, а також повернутися незабаром до справи прийому Езри Фінінберга. Прикметно, що єврейських письменників Квітка і Фінінберга пов’язували з ваплітянами передусім товариські і добросусідські стосунки. Ще перед

13

Див.: Коляда Г. Шугають авта // Вапліте. — 1927. — № 2. — С. 35–36.

14

Пилипенко, Сергій. Як на правдивому шляху спотикаються // Пилипенко, Сергій. Вибрані твори / Упор., передм., прим. і ком. Ростислава Мельникова. — К.: Смолоскип, 2007. — С. 413.

132


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

тим ваплітянин Давид Фельдман, секретар парткому в ДВУ, домігся ордера на квартиру для чотирьох пис��менників — двох українців і двох євреїв. Так оселилися разом Терень Масенко, Павло Тичина, Квітко і Фінінберг15. Це почасти пояснює, і чому Масенко був на установчому засіданні нової організації, і чому так наполегливо закликáли до ВАПЛІТЕ  Фінінберга, який мало цікавився новинами українського літературного життя та ще й зловживав алкоголем. Наступні такі збори відбулися за рік. За цей час у складі організації як з-під землі вродився Іван Сенченко: заяви про вступ він ніколи не писав і на жодних зборах його нікуди не приймали. У ВАПЛІТЕ він з’явився у серпні 1926 року, а вже з 28 січня 1927-го входив до контрольної ради «академії». Нехитрий секрет ваплітянської кар’єри Сенченка криється у його давній дружбі з Олександром Копиленком. Він сам згадує, як Копиленко і притягнув його до літератури взагалі, і спокусив ваплітянством: «Щодо мене, то до половини 1926 року я був вірний “Плугові”, тягся в його рядах за традицією. Одного разу десь серед літа [19]26 року я зустрів Олександра Івановича Копиленка і він розповів мені про внутрішнє життя Вапліте [...] Зрозуміло, для моєї занудьгованої душі ця картина була занадто приваблива, і я, залишивши “Плуг”, перейшов у Вапліте»16. Результати других річних зборів, на яких відбувався черговий прийом нових членів до організації, дивують не менше. Скажімо, щодо повторної заяви Гео Коляди ухвалено позитивне рішення («проти» проголосував тільки Іван Дніпровський), так само щодо заяви плужанина Остапа Демчука (двоє утрималися), який на той час не лише був членом супротивного «Плуга», а й обіймав у ньому важливі посади. Натомість кандидатури Никифора Щербини, котрий протягом року активно друкувався в журналі «Вапліте», і Костя Гордієнка, теж ваплітянського автора17, до того ж присутнього на історичній нараді харківських письменників 14 жовтня 1925 року, одностайно відхилено. Решту заяв не розглядали взагалі, а серед них була й заява Катерини Перелісної, учениці Майка Йогансена по харківській українській гімназії імені Бориса Грінченка, дружини відомого освітянина й педагога Олександра Попова. На відміну від Демчука, Перелісна, перш ніж вступати до ВАПЛІТЕ, ви-

15

Див.: Масенко, Терень. Роман пам’яті. — К.: Рад. письменник, 1970. — С. 73–74.

16

Сенченко, Іван. Зауваження до окремих сторінок праці Ф. М. Білецького. Див. далі в цій публікації.

17

Див.: Щербина, Никифор. «Злетіли золотим роєм зірки...»; «Моя підстрелена пісне...»; Поезії в прозі // Вапліте. — 1927. — № 2. — С. 64–69; Щербина, Никифор. Із книги світання (Гаптовані думки) // Вапліте. — 1927. — № 3. — С. 47–48; Гордієнко, Кость. Автомат // Вапліте. — 1927. — № 4. — С. 110–157.

133


Ярина Цимбал

йшла з «Плуга», засвідчивши в такий спосіб свою засадничу незгоду з напрямком розвитку спілки селянських письменників. Невідомі поки що інтриги криються за відмовою ВАПЛІТЕ  співпрацювати з авангардистами і Валер’яном Поліщуком, зокрема за небажанням друкувати його твори в журналі «Вапліте». Публіковані тут відкриті листи Поліщука так світу і не побачили, реакції на них теж не було. Слід нагадати, що в першій половині 1920-х Поліщук дружив з багатьма майбутніми ваплітянами, особливо з Хвильовим, так само не поділяв політику Василя ЕлланаБлакитного в «Гарті» і вважав її проявом авторитаризму, так само покинув «Гарт»18. Звичайно, після того Поліщук з притаманною йому експресією критикував ВАПЛІТЕ, але, як випливає з його відкритих листів, існувала неписана угода про взаємну критику, котра не мусить залежати від міжгрупових і міжособистісних стосунків. Натомість бажання групи одеських пролетарських письменників створити російську секцію «академії» в їхньому місті викликало схвальну реакцію ваплітян19. І хоча Сергій Пилипенко скрушно вигукував: «Ах, товариші! Справа, звичайно, не в тім, чи такі вже кваліфіковані письменники Гр.  Епік чи Ол. Громов, щоб титул академіків приймати, або чи такий уже пролетарський письменник П. Панч, щоб із “Плуга” у ВАПЛІТЕ перескакувати, або чи такий уже Сашко Довженко чи Б. Червоний відомий своїми літературними творами, щоб “практично втілювати продукційно-якісні завдання”»20, — справа була і в цьому теж. ВАПЛІТЕ виникла як спілка однодумців, але в заснуванні її крився і певний розрахунок. Очевидно, художній рівень Валер’яна Поліщука не годиться навіть порівнювати з творчістю Олеся Громова, Михайла Майського, Григорія Епіка чи Павла Іванова, зате, на відміну від кипучого Поліщука, всі названі були членами КП(б)У, а це важило не менше, ніж літературні здобутки. Перечитуючи ваплітянські документи, вдалося розшифрувати популярний у ті часи псевдонім Б. Червоний (на жаль, свого часу я не змогла допомогти Ростиславу Мельникову при підготовці видання творів Сергія Пилипенка, де цей псевдонім залишився не розкритим). Розгадка лежала на поверхні. На  нараді харківських письменників  14  жовтня  1925  року головував Борис Ліфшиць, у повідомленні про заснування нової організації в

18

Див.: Назадництво «Гарту» і заклик групи митців «Авангард». — Х., 1926. — 23 с.

19

Див. листи одеситів, а також протокол загальних зборів ВАПЛІТЕ 19 лютого 1927 року далі в цій публікації. 20

Пилипенко, Сергій. Як на правдивому шляху спотикаються // Пилипенко, Сергій. Вибрані твори / Упор., передм., прим. і ком. Ростислава Мельникова. — К.: Смолоскип, 2007. — С. 413.

134


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

газеті «Культура і побут» фігурує Б. Червоний. Цей самий псевдонім стоїть на титульній сторінці серед редакторів альманаху «Київ–Гарт» (1925), а на фото київської філії «Гарту», вміщеному в альманасі, присутній Борис Ліфшиць. Здогади про тотожність Червоного і Ліфшиця остаточно підтверджує давня газетна публікація з історії київського «Гарту», яка досі залишалася непоміченою. У ній речі чи то пак осіб названо своїми іменами: «Київські “гартованці” тяжіли у видавничому відношенню до Київської філії ДВУ, на чолі якої стояв Б. Лівшиць (Б. Червоний), що до квітня 1928 року був головою “Гарту”»21. Бориса Ліфшиця слід згадати також у контексті стосунків ВАПЛІТЕ  з партією. Традиційно ці стосунки представляють трохи однобоко: діяльність ваплітян не відповідала лінії КП(б)У, протягом двох років між ними тривала нерівна боротьба, аж доки в січні  1928  року літературна організація самоліквідувалася. Нові матеріали дозволяють дещо інакше розставити акценти в цьому непростому трикутнику, дві вершини якого — представники партійної еліти. Отож у ваплітян у партії були не лише опоненти, а й покровителі. Іван Сенченко пригадував: «ВАПЛІТЕ проголосило максимальне зближення з радянським суспільством, звідси нав’язання стосунків з міністрами (тоді народними комісарами), з фінансовими, економічними діячами, з працівниками преси, парт[ійними] діячами»22. Іноді це пояснювалося давньою дружбою чи спільним минулим, наприклад, колишній боротьбист Михайло Яловий жив в одній квартирі з наркомом фінансів УСРР і теж колишнім боротьбистом Михайлом Полозом. Найдокладніше і найвідвертіше, — звісно, наскільки це було дозволено в тогочасних умовах, — про дружбу ваплітян з партійцями написав Юрій Смолич у «Розповіді про неспокій» (1968), ба навіть відповідний розділ своїх мемуарів він без околичностей назвав «Меценати». Герої цього розділу — Михайло Постоловський (1900–1937), Борис Ліфшиць (1897–1937) і Веніамін Фурер (1904–1936). Можливо, дослідники історії ВАПЛІТЕ нехтували інформацією Смолича через недовіру до його «підрадянських» спогадів, яка стала своєрідним бонтоном серед літературознавців, але нікому не спало на думку з’ясувати, у чому ж полягала могутність цих звичайних, на перший погляд, чиновників. Смолич розсипав по тексту купу підказок: «Постоловський був у наших літературно-мистецьких колах, так би мовити, представником партії серед переважно позапартійної в ті часи маси культурників, і особливо дорогоцін-

21 Клоччя, Андрій. «Київ–Гарт» за документами // Літературна газета. — 1928. — 15 грудня. — С. 6–7. У статті прізвище Бориса Ліфшиця написано з помилкою. 22

Сенченко, Іван. Зауваження до окремих сторінок праці Ф. М. Білецького. Див. далі в цій публікації.

135


Ярина Цимбал

не було в його діяльності те, що, на відміну від багатьох інших партійних керівників, постійно був зі своєю масою, жив серед неї»; «Боба Ліфшиць був сильний, звичайно, не своєю власною, меценатською силою, — сильна була організація, від якої він діяв. Культвідділ ВУРПС (керував ним старий більшовик Рабічев) тоді здійснював повсякденне і всебічне керівництво художньою самодіяльністю; значною мірою допомагав і Головполітосвіті НКО порядкувати й професійними мистецькими установами та організаціями, фінансуючи частину з них; брав активну участь у різних культурно-мистецьких заходах [...]; організовував виїзди письменників на шахти та заводи і таке інше; провадив і чималу видавничу діяльність, мавши аж два свої видавництва»; «Фуся Фурер був від Боби Ліфшиця ніяк не “слабший”. Газета його видавала теж не менше десятка різних журналів для села. Був він член ЦК партії. Завжди подавав і здійснював якісь нові ідеї»23. Насправді всі троє були не просто культурними діячами, а й посідали помітні пости в більшовицькій партії. Постоловський слідом за Андрієм Хвилею завідував Агітпропом, на кількох партійних з’їздах поспіль обирався кандидатом у члени ЦК (1927) і членом ЦК КП(б)У (1930). Борис Ліфшиць разом зі своїм профспілковим босом Наумом Рабічевим був членом ревізійної комісії ЦК КП(б)У (з 1930), зі студентських років товаришував з партійним функціонером (його часто називали «зразковим партійцем»), пропагандистом і журналістом Михайлом Кіллерогом (1900–1937). Саме Кіллерог, який у першій половині 1920-х років завідував культурно-пропагандистським відділом у Черкаському окружному комітеті партії, перетягнув із провінційних Черкас до столиці редактора місцевої газети «Робітничо-селянське око» Веніаміна Фурера. Фурер зробив блискавичну кар’єру: попрацювавши якийсь час у Берліні агентом радянських спецслужб, він повернувся до Харкова й очолив всеукраїнську селянську газету, орган ЦК  КП(б)У.  Про цей бік його діяльності згадує Іван Сенченко: «Ваплітяни потоваришували з видатними працівниками преси Веніаміном Фурером, редактором газети “Радянське село”, тираж якої довів він на кінець 20-х років до 1 мільйона примірників»24. Про більше в житті Фурера лише здогадувалися. Йосипа Гірняка й Остапа Вишню на лікуванні в Німеччині провідали березілевські актори «в товаристві Фурера, що у тих часах [...] просвітляв уми галицьким шумськістам із КПЗУ. В. Фурер, незважаючи на свій молодий вік, завдяки родинним зв’язкам з Л. Кагановичем займав досить високі пости у партійній ієрархії в ділянці

23

Смолич, Юрій. Розповідь про неспокій. — К.: Рад. письменник, 1968. — С. 102, 104– 105, 106. 24

Сенченко, Іван. Зауваження до окремих сторінок праці Ф. М. Білецького. Див. далі в цій публікації.

136


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

культури та мистецтва. Тому його часто можна було зустріти в театральних кулуарах Харкова. На  перший погляд нічого дивного в тому не було, що Фурер кожного разу, як тільки якась група письменників чи акторів виїздила за кордон, “випадково” появлявся серед них і досить безпардонно надокучав своїми “товариськими послугами”... Попереднього року [...] ми не дуже турбувалися надокучливою присутністю цього партійного достойника, бо, правду кажучи, ще й не збагнули були причини цієї “випадковости”. Цього разу його поява у санаторії [...] зразу насторожила більше практичного і усвідомленого в таких справах Остапа Вишню. [...] Дякуючи молодечо-чванькуватій балакучості Фурера, ми багато дечого почули про ті турботи, що спричиняли галицькі комуністи своїми шумськістськими відхилами від сталінської генеральної лінії, та про ті надії, які на цей суспільний відлам галицької землі покладав Микола Скрипник. Фурер, як видно, був непогано поінформований у громадсько-політичному житті Галичини»25. На кревні зв’язки Фурера з вищим партійним керівництвом натякав також Іван Майстренко: «Редактором Радянського села був талановитий організатор редакційної роботи молодий Володимир (sic!) Фурер. До того ж він був племінником Кагановича і робив швидку кар’єру». Далі Майстренко, дещо плутаючи факти, розповідає: «Про Фурера хотілося б сказати кілька слів. У Харкові він належав до трійки, яку називали “три мушкетери”. Це були Фурер, редактор новоствореної робітничої газети Пролетар Ліфшиць, теж здібний організатор газетної роботи, і третій, Постоловський, колишній боротьбіст, але не менш спритний кар’єрист, ніж перші два мушкетери». В іншому місці мемуарист називає трійцю «ставлениками Кагановича, становище яких все більше зміцнювалося»26. Недаремно зринає у спогадах Сенченка й ім’я головного прокурора республіки Льва Ахматова — ваплітяни водили дружбу не лише з партійцями, а й з працівниками «органів». Надія Суровцова, учнівські спроби якої потрапили на сторінки журналу «Вапліте» винятково завдяки дружній протекції27, захоплено описала вечірки у квартирі завідувача пресбюро наркомату іноземних справ Григорія Петренка, де вона порядкувала на правах господині: «Вечірки ваплітян у нас продовжувалися. Часом з’являлися нові

25

Гірняк, Йосип. Спомини / Упор. Богдан Бойчук.  — Нью-Йорк: Сучасність,  1982.  — С. 303–304. 26

Майстренко, Іван. Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні. — Едмонтон: КІУС, 1984. — С. 201, 216. 27

Див.: Суровцова, Надія. Весно! (Із  циклю «По той бік») // Вапліте. —  1927. — №  1. — С. 51–55.

137


Ярина Цимбал

люди — от Лель Ахматов, що став прокурором після Михайлика. Як він заблукав до нас, я не пам’ятаю. Був витонченим, культурним, гарним назовні. Проте на вечірці нічим цікавим не відзначився, випив добре і сидів та все гладив ноги якійсь балерині, що вже зовсім невідомо як до нас дісталася»28. (Цією балериною з великою ймовірністю могла бути Галина Лерхе — прима Харківського театру опери й балету, дружина Фурера.) Згодом на вечірку попросився такий собі Горожанін, якого Суровцова вважала «начальником контррозвідки. В кожному разі був дуже відповідальним робітником» і який постійно звертав розмову на політичні теми. Легковажна господиня салону так і не дізналася, що «немолодий вже красень з контррозвідки» Валерій Горожанін (1889–1938) насправді очолював секретний відділ ДПУ УСРР. Даремно Суровцова описувала свої вечірки як унікальне явище в житті ваплітян — у літературному побуті радянського Харкова існували й інші гуртки та салони. Про загравання ваплітян з партійними можновладцями, серед яких було чимало працівників спецслужб, згадував також Любченко: «Раїса Азарх. Її  роль назовні меценатки, насправді  — сексота Кагановича. Дипломатія Хвильового відносно неї — її він здорово використовував і нам натякав так поводитись. Вона — дурна, обмежена. Їй імпонувало, що найкращі українські літератори немов би під її рукою ходять. Салон літературний у Азарх»29. Більшовичка з 1917  року, учасниця жовтневого збройного перевороту в Москві, дивізійний комісар і начальник санітарної служби в Червоній армії під час громадянської війни, Раїса Азарх (1897–1971) працювала в ДВУ і всіляко покровительствувала літераторам. Їй лестила увага непересічних людей — митців, воєначальників. Не відомо, чи співпрацювала вона з органами, але, як доносили чутки, мала сина від Віталія Примакова, і, як свідчили документи, була коханкою Клима Ворошилова30. В часи боротьби з космополітами Азарх зазнала репресій, та ще й потому листувалася з «останніми ваплітянами» — її листи збереглися в архіві Юрія Смолича і Віри Омельченко-Епік. Сенченко у приватній розмові висловився максимально відверто: «У М.  Хв[ильового] були великі зв’язки з ЧК,  з парт[ійними] діячами»31. Тісні стосунки письменника з можновладцями засвідчує і лист його пасербиці

28

Суровцова, Надія. Спогади. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. — С. 206.

29

Любченко, Аркадій. Спогади про Хвильового (Із записної книжки) // Ваплітянський збірник / За ред. Юрія Луцького. — 2-ге вид., доп. — КІУС, Мозаїка, 1977. — С. 43. 30

Див.: Там само; Плампер, Ян. Алхимия власти. Культ Сталина в изобразительном искусстве / Авториз. пер. с англ. Николая Эдельмана. — М.: НЛО, 2010. 31

Спогади Івана Сенченка про ВАПЛІТЕ  в записі Василя Півторадні. Див. далі в цій публікації.

138


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

Любові Уманцевої до Варвари Губенко-Маслюченко, дружини Остапа Вишні. Реагуючи на появу спогадів Смолича, Уманцева обурюється не лише тим, як у книжці представлено Хвильового, а й тим, що мемуарист посмів Веніаміна Фурера називати по-панібратськи Фусею. Насправді, мовляв, це був близький друг її вітчима, а Смолич із ним ледве знався32. У вдячних спогадах Смолича «меценати» ВАПЛІТЕ постають безневин­ ними ангелами-охоронцями: «Коли ж, траплялося, виникало якесь непорозуміння, когось із літераторів несправедливо ганила критика, комусь із “попутників” безпідставно завдано кривди, щось починало загрожувати існуванню котрогось із журналів абощо, — Боба [Ліфшиць] вдягав свій макінтош, дзвонив Фусі Фуреру, і вони вдвох відправлялись розбиратися, скаржитись чи боронити. Були вони принципові, тверді й сміливі товариші, “щедрі меценати” — Ліфшиць і Фурер»33. Насправді ж партійні інтриги за участі «трьох мушкетерів», їхніх супротивників — Андрія Хвилі, Івана Кулика, Панаса Любченка, за участі наркомів освіти — спершу Олександра Шумського, а потім Миколи Скрипника, надзвичайно складні, тонкі й хитромудрі. Тому навіть політична площина в історії ВАПЛІТЕ далеко не прямолінійна. Хвиля поборов Постоловського, і ваплітян примусили самоліквідуватися. Однак тут-таки Борис Ліфшиць підтримав заснування «Техно-мистецької групи А» і спонсорував видання «Універсального журналу» — «радісного дзеркала нашої бадьорої епохи». Не оминули ВАПЛІТЕ і внутрішні чвари, щасливим наслідком яких треба вважати той-таки «УЖ». Уперше згадка про ваплітянські незгоди трапилася мені в автобіографії Майка Йогансена, котрий писав про себе: «Після розпаду “Гарту” був одним із фундаторів “Вапліте” і перебував там аж до розпаду цієї організації, хоча не раз сварився з керівниками її, головне на тему про ролю футуризму; конкретно, мало не вийшов з “Вапліте” разом із Слісаренком, обстоюючи Бажана і Шкурупія...»34. Ситуацію під назвою «афера Бумеранґу» докладно описав Юрій Луцький у «Ваплітянському збірнику»35. Початок її літературознавець датував  21  квітня  1927  року. Нинішня публікація доповнює наше уявлення про конфлікт футуристів з ваплітянами і відсуває початок «афери» на два місяці раніше. Згадка ж у листі Бажана і

32

Лист зберігається в неописаному фонді Остапа Вишні (ІЛ, ф. 186)

33

Смолич, Юрій. Розповідь про неспокій. — К.: Рад. письменник, 1968. — С. 105–106.

34

Йогансен, Майк. Автобіографія // Йогансен, Майк. Поезії / Упор., вступ. ст. і прим. Степана Крижанівського. — К.: Рад. письменник, 1989. — С. 175. 35

Див.: Ваплітянський збірник / За ред. Юрія Луцького. — 2-ге вид., доп. — КІУС, Мозаїка, 1977. — С. 99–100, прим.

139


Ярина Цимбал

Шкурупія про те, що в другому числі «Бумерангу» візьме участь Йогансен, підтверджує його слова про суперечки з керівниками «академії». На жаль, не вдалося розшукати заяву Олекси Слісаренка і Василя Вражливого про вихід із ВАПЛІТЕ від 27 травня 1927 року, яку цитує Луцький. Дослідник, як відомо, працював з іще не описаним архівом Аркадія Любченка, наразі ж у каталозі архіву, укладеному Лесею Пізнюк, такого документа немає36. Вміщені в цьому розділі документи ще раз свідчать, що причиною внутріваплітянських конфліктів були серйозні ідейні й художні розходження, небажання членів організації брати участь у політичних дебатах, у яких загрузла ВАПЛІТЕ. Зовсім наївно звучить виправдання, запропоноване Лідією Кавун: «Різні конфлікти у ваплітянському середовищі слід пояснювати не тільки вразливістю письменницької психіки, а й можливістю того, що внутрішні суперечності, які з’явилися серед “академіків”, зумисне інспірувалися владними структурами. Мабуть, небезпідставно М. Куліш убачав у настійних спробах М.  Семенка створити “лівий фронт” керуючу правицю когось іншого, аніж самого футуриста. Останній, як відомо, намагався відвоювати у ВАПЛІТЕ М. Бажана, Г. Коляду, Г. Шкурупія та Ю. Яновського для створення власної групи»37. Насправді Семенкові йшлося якраз не про нове літературне угруповання, що його він уважав проявом сектантства, а про ліве мистецтво в широкому сенсі — «лівий рух не секта». Замість політичних дискусій, які заступали ваплітянам творчість, ватажок і натхненник українського футуризму пропонував своїм послідовникам реальну справу — новий журнал. Семенко писав у Москву Гео Коляді, котрого в ті самі дні удостоїли високого звання «академіка»: «Можеш належати до Вапліте і розигривати високу політику й разом з ними (через саботаж) рятувати Україну, — а ми робимо діло й не хочемо ніяких організацій. У нас є журнал, ми концентруємо ліві сили. “Вапліте” — тільки політиканство, певно, написало багато тобі глупостів про нас, про мене, про журнал. Я ніколи не бачив таких злісних, мізантропних, упертих по-баранячому й шкідливих (як організація) хахлів. [...] Думаю, що уникати “Н[ової] Г[енерації]” тобі не слід, незважаючи на те, що “Вапл.” років через п’ять збираються видавати свій лівий журнал»38. 36

Див. англомовний і україномовний каталоги на сайті бібліотеки Торонтського університету: http://fisher.library.utoronto.ca/sites/default/files/liubchenkoenglish.pdf; http:// fisher.library.utoronto.ca/sites/default/files/liubchenkoukranian.pdf. 37

Кавун, Лідія. «М’ятежні» романтики вітаїзму: Проза ВАПЛІТЕ.  — Черкаси: БрамаУкраїна, 2006. — С. 22. 38

Семенко, Михайль. Лист до Гео Коляди від  25  листопада  1927 р.  // TFRBL.  — MS Coll. 345. — Box 1. — Folder 5.

140


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

За  Семенком ніхто, крім Семенка, не стояв, принаймні Аркадій Любченко нічиєї керівної правиці не помітив, сповіщаючи Івана Дніпровського у приватному листі про виступ «панфутів»39. Так само ніхто не стояв і за іншою фрондою, яка, якщо вірити Смоличу, існувала вже в кінці 1926 року. Смолич писав: «Я вступив таки до ВАПЛІТЕ і одразу поповнив групу внутріваплітовської “опозиції”: Йогансен, Слісаренко, Вражливий, Павло Іванов і тепер, отже, я. Близько до нас були Шкурупій і Бажан, але вони в той час жили і працювали не в Харкові, а в Києві, отже, й участі в щоденному житті організації не брали». За словами мемуариста, з організації вони не вийшли, бо «не могли покинути товариство у біді, навіть не бувши з ним згодними, навіть не поділяючи багатьох його позицій»40. Причетність самого Смолича до «опозиції» підтвердив, своєю чергою, Любченко: «Одного разу в парку — випивка ваплітовців, технічно організована Гарбузом. Це  був момент відколення Слісаренка й Смолича, й інш. Ініціятиву сходин подав Куліш. Але внутрішньої міцноти не здобули»41. Щойно ВАПЛІТЕ  саморозпустилася, згадані фрондери утворили літературну організацію, по-перше, геть далеку від політики, по-друге, орієнтовану на ліве мистецтво і в цьому пункті близьку до семенківської «Нової генерації». З листів Олекси Слісаренка до його київського приятеля, перлюстрованих працівниками ДПУ, дізнаємося про самоліквідацію ВАПЛІТЕ і плани на майбутнє: «Другого выхода, как роспуск организации, не было, как не было и возможности отложить роспуск на некоторое время. Что это действительно было необходимо, ты можешь убедиться хотя бы из того, что голосование прошло единодушно. [...] Мы, т.  е. ИОГАНСЕН,  СЛИСАРЕНКО,  СМОЛИЧ,  ЯНОВСКИЙ, ВРАЖ­ ЛИВЫЙ, КОПЫЛЕНКО, ИВАНОВ думаем составить левую литературную компанию, хотя из перечисленных кое-кто и не отличается левизной»42. Так з уламків ВАПЛІТЕ  народилася «Техно-мистецька група А»  і журнал «УЖ», який умів про все на світі цікаво розповісти. Публіковані тут документи дозволяють не тільки повніше відтворити зов­нішню і внутрішню політику ВАПЛІТЕ, а й дають матеріал для, так би мо-

39 Любченко, Аркадій. Лист до Івана Дніпровського від 18 квітня 1927 року. Див. далі в цій

публікації. 40

Смолич, Юрій. Розповідь про неспокій. — К.: Рад. письменник, 1968. — С. 90.

41

Любченко, Аркадій. Спогади про Хвильового (Із записної книжки) // Ваплітянський збірник / За ред. Юрія Луцького. — 2-ге вид., доп. — КІУС, Мозаїка, 1977. — С. 36. 42

Із щотижневого зведення секретного відділу ДПУ УСРР № 3/65 (15–21 січня 1928 р.) // Українська інтелігенція і влада: Зведення секретного відділу ДПУ УСРР 1927–1929  рр. / Упор. Василь Даниленко. — К.: Темпора, 2012. — С. 259.

141


Ярина Цимбал

вити, творчої історії організації. Про грандіозні задуми ваплітян Петро Панч писав Івану Дніпровському: «Ти там строїш плани нащот культроботи, це гарно [...]. Ми теж строїмо. І ти знаєш, до чого я + Білецький (ні, навпаки) додумались. З осени при “Вапліте” відкриваємо вільний факультет мистецтва. Ого! Цілком вільний. Без всякого тобі штату й видатків. А чотирі рази на тиждень по дві годині на вечір читаються лекції по літературі (європейські, українські, російські) — цілий цикл. Потім цикл по образотворчому мистецтву, потім — по театральному. Разом за зиму 100 лекцій. Читають кращі професори всього ССРР. Навіть можна буде виписати гастрольорів і з Європи. [...] Заля в будинкові печаті буде. Реклама в пресі забезпечена (Календар Вільного Факультета при Вапліте). Діло? Провалу не буде. Ручаюсь!»43. З протоколів і листування ВАПЛІТЕ дізнаємося про план поїздки на Дніпрельстан, про участь у збірнику для дітей, у збірнику білоруських письменників, про видавничі плани, передплату журналу, листування з читачами, про екскурсії, вечори, зустрічі з ученими, винахідниками, письменниками, з’ясовуємо окремі моменти творчої історії оповідань і повістей Петра Панча, Івана Сенченка. Джерела розбито на групи за характером документів: протоколи засідань, постанови й угоди, заяви про вступ, листування, спогади. Окремо виділено заяви й листування, які оприявнюють ставлення ваплітян до представників інших літературних організацій, цей блок документів названо «Міжгрупові стосунки». Вперше повністю публікуються протоколи засідань ВАПЛІТЕ,  які зберігаються в архіві Аркадія Любченка. Досі оприлюднено лише перший (нарада письменників  14  жовтня  1925  року, що її вважають «організаційним зародком Вапліте») та останній (саморозпуск організації) протоколи. Решту їх перший публікатор Юрій Луцький оцінив нищівно: «вони дуже короткі [...] і не мають великої документальної вартості»44. Однак, попри свій лаконізм, ці протоколи свідчать, що ВАПЛІТЕ діяла не лише в політичній площині, яка насамперед цікавила дослідника, а й вела творчу роботу. Корпус протоколів з архіву Любченка доповнює одинокий документ, віднайдений у глибинах фонду Народного комісаріату освіти, — протокол зборів  28  жовтня  1926  року. Ця  щаслива знахідка залишає літературознавцям надію відкрити ще невідомі джерела, про існування яких можна лише здогадуватися. У березні 1926 року Микола Хвильовий писав Миколі Зерову: «Вчора було засідання нашого “ВАПЛІТЕ”. Доповідь робив

43 Панч, Петро. Лист до Івана Дніпровського від 13 липня 1926 року. Див. далі в цій публікації. 44

Ваплітянський збірник / За  ред. Юрія Луцького.  —  2-ге вид., доп.  — КІУС,  Мозаїка, 1977. — С. 231, прим.

142


Історія ВАПЛІТЕ у 3D

Досвітній на тему: “неокласика”. Дебати були гарячі»45. Позаяк літорганізації підпорядковувалися Наркомосу і подавали туди копії різних своїх документів, імовірність знайти у його фонді протокол обговорення статті Досвітнього не нульова. Безліч «открытий чудных» готує для майбутніх істориків ВАПЛІТЕ листування ваплітян. Захопившись безперечно безцінними листами, які зберіг Аркадій Любченко, літературознавці зігнорували архів Івана Дніпровського, котрим протягом багатьох років опікувалася вдова письменника Марія Пилинська. Зла іронія долі в тому, що архів Дніпровського — один із найбагатших за той період: хворий на туберкульоз письменник часто лікувався в санаторіях і листування було його одиноким зв’язком з товаришами, родиною, з літературним життям. Рання смерть, буквально напередодні великого терору, спричинилася до того, що відповідні органи ніколи не цікавилися паперами покійного письменника, не проводили обшуків у його помешканні, не вилучали крамольні документи. Марія Пилинська не послухала заповіту свого чоловіка знищити його архів, навпаки, переховувала валізу з паперами в роки репресій і німецької окупації, забирала з собою в укриття під час бомбардувань Харкова. У цій публікації з архіву Дніпровського відібрано листи ваплітян Петра Панча, Аркадія Любченка, Олександра Копиленка, Гордія Коцюби, Івана Сенченка за 1926–1927 роки. Вони допомагають представити історію ВАПЛІТЕ з приватного погляду, під кутом зору літературного побуту — неодмінного складника цілого літературного процесу. Звичайно, листування ваплітян збереглося не лише в архівах Аркадія Любченка й Івана Дніпровського. З огляду на популярність агіографічного жанру в пострадянській Україні літературознавці від початку  1990-х років віддають перевагу «розстріляному відродженню» в прямому сенсі цього слова. Поза увагою залишаються ті, хто вижив, — Петро Панч, Юрій Смолич, Іван Сенченко, ба навіть певною мірою Павло Тичина і Юрій Яновський. А в їхніх архівах теж уціліли крихти документів, котрі, як мозаїка, складаються в цілісну картину. Скажімо, листи Павла Тичини (навіть з заокеанського архіву Любченка) опубліковано у повному зібранні його творів, а от листами до поета мало хто цікавився, і даремно! Серед кореспондентів Тичини, чиї листи збереглися у фонді, — Василь Воруський, Іван Дніпровський, Гео Коляда, Григорій Майфет, Василь Мисик, Петро Панч, Марія Пилинська. І це тільки фігуранти пропонованої підбірки матеріалів.

45

Хвильовий, Микола. Лист до Миколи Зерова від 11 березня 1926 р.  // Хвильовий, Микола. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 880.

143


Ярина Цимбал

Не  слід обмежувати пошуки і суто ваплітянським періодом: історія ВАПЛІТЕ,  образно кажучи, жила в серцях і пам’яті колишніх ваплітян. Петро Панч, у чиєму архіві дивом збереглася заява Миколи Бажана до конт­ рольної ради ВАПЛІТЕ — відтепер точка відліку в «афері Бумерангу», у грудні  1942  року писав Тичині в засніжену Уфу: «А молодість і горіння навіяли мені спогади про харківський період нашої радянської літератури, часи “Вітру з України”, “Фуги”, “Ярославни”. А пам’ятаєте, Павло Григоровичу, коли ми в редакції “Червоний Шлях” вирішили дати “цікавий” січневий номер. Звелося, правда, до того, що довелося самій редколегії його заповнювати і то Калюжний випав. Тоді я за одну ніч написав “Мамо, вмирайте”, а Ви новий вірш... І ніхто не хвалив нас, як хвалять зараз декого з начальства. А було так молодо, молодо, так тепло, буйно, радісно»46. І хоча спогад Панча стосується дещо пізнішого періоду (йдеться про перше число «Червоного шляху» за 1931 рік), він указує на ще одне джерело для дослідників. Окрушини історії української літератури 1920-х років розкидано в пізніших листах, спогадах, розмовах, як-от у публікованих тут документах з архіву літературознавця Василя Ілліча Півторадні — спогадах Івана Сенченка у формі зауважень до книжки про нього самого та приватної бесіди. Пропонована публікація — ще один внесок у джерельну базу для створення повноцінної історії ВАПЛІТЕ — «історії у 3D-форматі». Якщо розрізнені публікації джерел («Ваплітянський збірник», «Дорогий Аркадію» та ін.) вважати першим кроком до написання такої історії, то другим кроком могло би стати видання всіх матеріалів під однією обкладинкою. Було б цікаво, наприклад, вибудувати ваплітянський епістолярій не за кореспондентами, а за хронологією. Це  вочевиднило б, які проблеми найбільше хвилювали письменників, які події найбільше обговорювалися, увиразнило б тогочасні настрої й оцінки. Документи ВАПЛІТЕ  розкидано по всьому світу, по різних архівах, тому щира подяка належиться тим, хто допоміг мені зібрати їх для цієї публікації: Марині Пілків, яка взяла на себе труд скопіювати папери Аркадія Любченка, що зберігаються в бібліотеці Торонтського університету; Богданові Цимбалу, котрий працював з фондом Наркомосу у ЦДАВО України; Тетяні Трофименко, яка люб’язно удоступнила матеріали Івана Дніпровського в Харківському літературному музеї; Аркадію Хільковському, котрий щедро поділився надбаннями своєї приватної колекції.

46

Панч, Петро. Лист до Павла Тичини від  18  грудня  1942 р.  // ЦДАМЛМ України.  — Ф. 464. — Оп. 1. — Спр. 7091. — Арк. 4 зв.–5.

144


Тетяна Трофименко

Тетяна Трофименко Міфи і правда в приватному епістолярії Івана Дніпровського та Марії Пилинської Іван Дніпровський (справжнє ім’я Іван Данилович Шевченко; 1895–1934) належить до кола діячів літератури й мистецтва 1920–1930-х років. Хоча його літературна діяльність розпочалася ще на фронтах Першої світової1, а продовжилася в Кам’янці-Подільському2, більшу частину творчого життя він провів у Харкові, столиці Радянської України. Іван Дніпровський був помітною фігурою літературного процесу — працював у ДВУ й журналі «Червоний шлях», був одним з активістів Спілки пролетарських письменників «Гарт», одним з організаторів ВАПЛІТЕ і «Пролітфронту». З 1924 року він редактор чільного Державного видавництва України, член Українського товариства кінорежисерів, літераторів та сценаристів (Кореліс), художньої ради «Березоля». Його п’єси ставили на сценах чи не всіх українських театрів, художні твори виходили друком у найкращих видавництвах, а в помешканні на вул. Артема, 26/28 (пізніше в квартирі № 21 будинку «Слово») збиралися всі, хто творив тогочасну українську літературу й культуру: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Остап Вишня, Аркадій Любченко та багато інших. Проте сьогодні Івана Дніпровського знають набагато менше за його сучасників: його твори не вивчають у школах і вишах, а його п’єси давно не бачили світла рампи. Творчість митця стала об’єктом лише кількох спеціальних дослі-

1

Наталя Кузякіна пише, що Дніпровський «у  1916–1917  рр. працював в “Армейском вестнике”, газеті Південно-Західного фронту, — спочатку фронтовим кореспондентом, а в 1917 навіть редактором» (Кузякіна, Наталя. Доля Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 2010. — С. 90). 2

Закінчив філологічний факультет Кам’янецького інституту народної освіти (1919– 1923), був директором Кам’янецької соціально-економічної профшколи (1921), разом з Варфоломієм Кириленком і Захаром Кицюком очолював кам’янецьку філію Спілки пролетарських письменників «Гарт».

246


Міфи і правда в приватному епістолярії...

джень та час від часу потрапляє до наукового дискурсу в контексті студій над доробком інших авторів. Найменш вивченою залишається епістолярна спадщина Івана Дніпровського  — об’ємний масив текстів. Ще  під час Першої світової війни письменник захворів на сухоти і з  1926  року дедалі більше часу проводив поза Харковом, намагаючись покращити стан свого здоров’я в санаторіях чи в місцевостях зі сприятливішим кліматом. Саме ця прикра обставина зумовила величезний обсяг його листування, яке є цінним джерелом інформації про літературне життя 1920-х — початку 1930-х років, про побут і взаємини письменників та їхніх родин. Попри цю надзвичайну важливість, епістолярій Івана Дніпровського дуже мало привертав увагу дослідників і досі заслужив лише кілька публікацій та розвідок. Насамперед було опубліковано листи Дніпровського, які Аркадій Любченко вивіз на еміграцію разом зі своїм архівом, та листи Куліша до Дніпровського3. Дещо з епістолярію письменника збереглося в різних фондах Інституту рукопису НБУВ. Архів самого Дніпровського — рукописи творів, листування, документи, книжки з автографами, фотографії й інше — протягом усього життя зберігала дружина письменника, мовознавець Марія Михайлівна Пилинська (1898–1976). Частину матеріалів (листи, чернетки, щоденники, записники) вона у  1968–1970-х роках передала до ЦДАМЛМ України. Для фонду, який сформували в столичному архіві, Пилинська відібрала найвартісніші, на її думку, тексти й документи, зокрема листи відомих письменників і діячів культури. Решта архіву протягом 1990–2000-х років потрапила до Харківського літературного музею. Найбільшу частину епістолярної спадщини Дніпровського становить листування з найближчими людьми — дружиною Марією Пилинською та її сестрою Оленою Михайлівною Пилинською-Чілінгаровою (1896–1977). Поза тим тут можна знайти безліч цікавих і надзвичайно вартісних для історії літератури артефактів: листування з режисерами Василем Васильком, Лесем Курбасом, Януарієм Бортником, які ставили його п’єси, письменниками Михайлом Могилянським, Оленою Журливою, Варфоломієм Кириленком та іншими, з видавництвами й театрами з приводу видання та постановок творів.

3

Див.: Листи Івана Дніпровського до Аркадія Любченка; Листи Івана Дніпровського до Миколи Куліша // Ваплітянський збірник / За  ред. Юрія Луцького. —  2-ге вид., доп. — КІУС, Мозаїка, 1977. — С. 215–221, 222–225; «Дорогий Аркадію». Листування і архіварія літературного середовища України 1922–1945 рр. / Упор. Леся Демська-Будзуляк. — Л.: Класика, 2001. — С. 49–50, 63–68, 134–136, 137–139; Куліш, Микола. Листи до Івана Дніпровського // Куліш, Микола. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 490–574. Див. також чотири листи до Михайла Могилянського у публікації: Лисенко, Іван. Епістолярна спадщина Івана Дніпровського // Березіль. — 1995. — № 3/4. —С. 166–176.

247


Тетяна Трофименко

Якщо матеріали, які зберігаються в інших установах, уже стали основою для кількох наукових студій4, то опрацьовувати фонди ХЛМ почали не так давно5. Свого часу листування Дніпровського вивчав харківський літературознавець Андрій Чернишов (1920–1991), котрий тісно спілкувався з сестрами Пилинськими й очевидно готував до друку 159 листів, які, на жаль, так і не було опубліковано (великою мірою завдяки чернетковим коментарям Чернишова вдалося встановити осіб, які не належали до письменницького кола, зокрема сусідів і колег). Велику роботу з розшифрування й коментування текстів здійснює старший науковий співробітник ХЛМ Наталія Цимбал. У цій публікації представлено 40 листів з архіву Івана Дніпровського і Марії Пилинської: листи самого письменника до рідних, листи до Дніпровського і два листи Миколи Куліша до Пилинської. Більшість із них ніколи не друкувалися6, всі оригінали зберігаються у фондах ХЛМ. Вибір листів зумовлено передусім характером наведеної в них інформації, яка може прислужитися для уточнення окремих фактів літературного й театрального життя 1920-х — початку 1930-х років, фактів із біографії Дніпровського, зокрема його особистого життя та його родини, спілкування з діячами культури того часу. Хоча хронологічно публікація починається 1925 роком, у листах час від часу згадуються події, пов’язані з ранішим, зокрема кам’янецьким, періодом, про який відомо не так багато7. Окремі дані містить художній щоденник Дніпровського, написаний через кілька років після подій, під назвою 4

Матеріали, які зберігаються у ЦДАМЛМ України, використали у своїх дослідженнях Наталя Кузякіна (див.: Кузякіна, Наталя. Доля Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора,  2010. —  640  с.), Людмила Скорина (див.: Скорина, Людмила. «Зойки розбитого життя...» Сторінками епістолярної спадщини І. Дніпровського // Березіль. — 2000. — № 1/2. — С. 179–183), Раїса Мовчан (див.: Мовчан, Раїса. Невідомий Дніпровський (Замість приміток і коментаря) // СіЧ. — 1995. — № 3. — С. 17–19). 5 Див.: Трофименко, Тетяна. Неопублікований епістолярій Івана Дніпровського (на матеріалах Харківського літературного музею) // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. — Х., 2012. — № 989. Серія: Філологія. — Вип. 63. — С. 138–142. 6

З пропонованих досі опубліковано лише листи Миколи Куліша в журналі «Український засів» (1993. — № 2. — С. 46–50), який давно став бібліографічною рідкістю. 7

Зі спогадів про Івана Дніпровського див., зокрема: Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання. Спогади. — Едмонтон: КІУС, 1987. — Кн. 1. — С. 58–59. З найновіших студій — публікація Василя Горбатюка в журналі «Березіль». Дослідник оприлюднив документи, знайдені в Державному архіві Хмельницької області, — заяву до ректора Кам’янець-Подільського державного університету від старшини першого подільського імени Івана Мазепи полку Івана Шевченка з проханням зарахувати його до реєстру студентів, а також характеристику від командира полку та посвідчення про те, що Дніпровський справді 1912 року закінчив восьмикласну Олешківську хлопчачу гімназію. Див.: Горбатюк, Василь. Подільськими шля-

248


Міфи і правда в приватному епістолярії...

«Марія»8 — саме ним скористалися у своїх працях Наталя Кузякіна і Людмила Скорина, описуючи особисте життя письменника. Йдеться, зокрема, про перший невдалий шлюб Дніпровського, який буцімто закінчився вбивством дружини. У розвідці «Доля Миколи Куліша» Наталя Кузякіна цитує уривок із щоденника «Марія», де Дніпровський згадує своє юнацьке (у  17-річному віці) кохання «до дочки нашої квартирної хазяйки, таке страшне і трагічне», та доходить висновку, що в стосунках молодої пари «замість кохання з кожним місяцем виростає ненависть і прагнення помсти, “романтична” дружина починає багаторічне переслідування, стосунки стають містечковим варіантом “достоєвщини” і доходять до гидотного фіналу»9. Про цей «гидотний» фінал Дніпровський нібито розповів Кулішеві під час однієї з зустрічей, коли друзі чимало випили, адже «таємниця його мучила, може, й не докорами сумління, а чимось іншим, і потрібна була йому людина, перед якою він міг висповідатися»10. На жаль, коментарі до праць Наталі Кузякіної, зібраних у книжці «Траєкторії доль», утрачено, і сьогодні не можна однозначно стверджувати, чи справді подібна розмова мала місце. Зізнання п’яного Дніпровського у вбивстві дружини виглядає так само бездоказово, як і згадка у мемуарах Антоніни Куліш, нібито письменник був сексотом ДПУ: «Одного разу, напідпитку, щиро заливаючись сльозами, Дніпровський признався, що він приставлений до нього як сексот, але клявся, що ніколи в світі не продасть свого ще з дитинства кращого друга»11. Аргументами на користь страшної версії не можуть бути і художні образи у творчості Дніпровського, як-от оповідання «Злочин без кари», де головного героя показано в непримиренному конфлікті з дружиною, яка його не любить, зраджує і навіть має дитину від іншого чоловіка, а проте не дає розлучення і всіляко переслідує12. Ці  обставини фатально позначилися на психіці персонажа, який не вбачає в жінці особистості, не має жодних те-

хами. Трагічні сторінки української революції у статтях Івана Дніпровського 1919 року // Березіль. — 2011. — № 1/2. — С. 158–173. 8

Див.: Дніпровський, Іван. Марія. Щоденник // ЦДАМЛМ України. — Ф. 144. — Оп. 1. — Спр. 193. — 7 арк. 9

Кузякіна, Наталя. Доля Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 2010. — С. 78. 10

Там само. — С. 140.

11

Куліш, Антоніна. Спогади про Миколу Куліша // Куліш, Микола. Твори: У  2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 734. 12

Дніпровський, Іван. Злочин без кари // Дніпровський, Іван. Твори. — Х.: Рух,  1933. — Т. 1. — С. 108–144.

249


Тетяна Трофименко

плих почуттів, лише бажання звільнитися від її диктату і переслідувань: «Рябий вузол мигтів мені в очах. Я цілився в нього на ходу. Вона спіткнулась в бур’яні — впала на землю купою плаття — лізе руками. Я зупинився в двох кроках і — вистрелив»13. Факти зі щоденника «Марія» навряд чи дають підстави для однозначних висновків. Дніпровський так описує завершення свого подружнього життя: «Дикі сцени щодня. Купую револьвер. Хочу покінчити з собою. Нужда в грошах. Продаю — торгуюсь за револьвер. ...Хватаю дітей на руки і йду в міліцію. В думках коротка схема. В свій час я розпишу і розшифрую цю трагедію. Вона поклала свій відбиток на сьогодні і простягне його над усім моїм життям»14. Безперечно, ці слова зовсім не вказують на вбивство. Натомість опосередковані свідчення про те, що письменник просто розлучився з дружиною і забрав собі доньку, містять досить несподівані джерела. Наприклад, випадкова коханка, чиє справжнє ім’я приховано під псевдонімом Тассія (лікарка туберкульозного санаторію в Бобровиці поблизу Чернігова, де у червні  1927  року перебував Дніпровський), переказує йому чутки, що їх санаторійні пліткарки оповідають про письменника: «Я встретила сестру Пискунову. Она мне рассказывала о некоторых санаторийцах. Между прочим о том, что Днепровский со своей женой разошелся, а дочь определил к своей сестре. Откуда такая осведомленность?» (лист № 15). Звісно, нині так само не можливо з’ясувати, звідки була так добре поінформована невідома нам сестра Піскунова, але треба визнати, що факт убивства лишається недоведеним, адже охочі побазікати і ласі на сенсації кумасі в санаторії нізащо не пропустили б нагоди пошепотітися про пристрасті й звички літературної богеми. Натомість уміщені тут листи згаданої Тассії нібито підтверджують ще один міф, пов’язаний з постаттю Івана Дніпровського, — його славу як записного донжуана. Наталя Кузякіна писала про це доволі ущипливо: «Спочатку Дніпровський жив одинаком, красувався в інтрижках, і Куліш не на жарт йому погрожував, що той прийме смерть від жінки. Та незабаром одружився, в кімнаті з’явилася метка, коротко стрижена, чорноока Маруся (Марія Михайлівна Пилинська) з молодшою сестрою Оленкою, яку Куліш незмінно називає “друг-Ленчик”. “Жінки” Жана — так їх усі дружньо звали — внесли в його життя затишок і лад, хоча звичок своїх він не змінив, і захоплення раз у раз урізноманітнювали його життя»15.

13

Там само. — С. 142.

14

Дніпровський, Іван. Марія. Щоденник // ЦДАМЛМ України.  — Ф.  144.  — Оп.  1.  — Спр. 193. — Арк. 7–7 зв. 15

Кузякіна, Наталя. Доля Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 2010. — С. 239.

250


Міфи і правда в приватному епістолярії...

Наскільки численними були інтрижки Дніпровського, сказати напевне теж не можливо, як і довести сексуальний характер тих чи тих взаємин. Скажімо, Людмила Скорина, розкриваючи маловідомі сторінки з кам’янецького періоду життя письменника, основну увагу відводить стосункам Дніпровського з письменницею Ольгою Ковалівською, листування з якою збереглося в паперах митця (нині у фонді Дніпровського в ЦДАМЛМ України). Тривало воно протягом шести років — від 1922 до 1928-го. У той час Дніпровський уже жив разом з Марією Пилинською (від 1923 року), хоча, як і давніше, емоційно звірявся Ковалівській: «моє особисте життя померло» (лист від  18  червня  1922  року) або «я Вас не можу розлюбити, бо Ви  ж моя муза» (лист від 5 березня 1923 року)16. Імовірно, «суспільна нестабільність і непосидючий характер Ковалівської»17, про що пише Скорина, спричинили страждання Дніпровського від нерозділеного кохання. Натомість шлюб із Марією Пилинською дозволив йому забути це почуття і знайти надійну супутницю в житті. Листування Івана Дніпровського з дружиною кількісно найбільше. Його емоційний регістр можна визначити як «побутову ніжність» (завважмо цілковиту відмінність від першого шлюбу, який починався з закоханості «страшної і трагічної», а завершився «дикими сценами щодня»). Серед звертань, які вживає подружжя, чи не найчастіше подибуємо «манюній» («манюня», «манюнє»), «мінюнь» («мінюній», «мінюня»), «Мінь», «мале», «дитинко» тощо. Очевидно, на їхніх взаєминах позначилася відсутність дітей, відтак листування Пилинської і Дніпровського нагадує радше тривалу гру, у якій вони по черзі беруть на себе роль дитини. Не  меншою ніжністю позначено ставлення Дніпровського до сестри дружини, Олени Пилинської-Чілінгарової, яка разом з подружжям переїхала з Кам’янця-Подільського до Харкова і більшість часу мешкала разом з ними. Пилинська-Чілінгарова була не лише помічницею (друкувала твори Дніпровського на машинці), а й однодумцем, бажаною співрозмовницею: «А ти, дитинча? Як  ти там, Ладо, дружино моя?  — питає Дніпровський.  — [...] Як наше найменше поживає? Гуляє вечорами чи спатоньки вкладається о 6 годині полудня? Взагалі як там? Скучив я за тобою. За вами обидвома, мої двуєдині діти! Моя двуєдина дружина, моє двуєдине кохання!» (лист № 3). Найменшим (читай: дитинчам) Дніпровський називає Олену ПилинськуЧілінгарову, котру сприймає також як дружину й кохану. Як  відомо, життя втрьох не було великою рідкістю для богемного письменницького середови-

16

Скорина, Людмила. «Зойки розбитого життя...» Сторінками епістолярної спадщини І. Дніпровського // Березіль. — 2000. — № 1/2. — С. 183. 17

Там само. — С. 182.

251


Тетяна Трофименко

ща 1920-х років (згадаймо хоча б Валер’яна Поліщука, приятеля Дніпровського ще з Кам’янця-Подільського, який жив у своєрідному тричленному шлюбі з сестрами Конухес), однак наведені рядки можна тлумачити по-різному. Дуже теплі стосунки склалися у Дніпровського з батьками сестер Пилинських. Марія Василівна і Михайло Афанасійович, відомий у Кам’янці різьбяр по дереву, ніби замінили письменникові власних батьків. У них удома, «на скельках», Дніпровський проводив час, коли не лікувався в санаторіях, рятуючись улітку від харківської куряви й спеки. Він радо спілкувався з тестем і тещею, допомагав їм у домашніх справах, знайомив з тогочасною літературою. З власною родиною, яку Іван покинув ще юнаком, його стосунки склалися не так приязно. З листування випливає, що письменник уникав родичів (наприклад, є в листах згадка про двоюрідну сестру Зіну, від якої він «удрал», коли вони випадково опинилися одночасно в Одесі (лист № 9); сама ж Зіна дуже хотіла спілкуватися з братом-письменником і в той раз, коли він не прийшов у призначений час на квартиру, принесла йому коржиків і печива18). Не інформував Дніпровський родичів і про зміни в особистому житті. У листівці від тітки 1927 року читаємо: «Дорогой Ваня! Письмо твое получили и прочли с удовольствием, ждем, что ты пришлешь свои сочинения, очень сожалеем о том, что ты отложил свою поездку к нам, было бы очень приятно встретиться лично. Отчего ты ничего не пишешь о своей семье. Женат ли ты, какая у тебя жена, есть ли детки и где Валя?»19. Отож по багатьох роках уже відомий письменник Іван Дніпровський заново відкриває для себе свою родину і враження свої формулює досить іронічно: «Цілком робітнича сім’я. Навіть типічна. Чоловік — член союза (местран), революціонер, газета “Гудок”, жінка (а моя сестра) з іконами, з старою жіночою психікою, і дочка, учень VI групи, що не знає ні Колумба, ні “стран света”, зате ходить в кіно і знає про Леніна... от» (лист № 25). Взаємини з Валею, дочкою від першого шлюбу, становлять окрему, досі не надто зрозумілу сторінку життя Дніпровського. Не  відомо, у якому віці Валя потрапила на виховання до сестри Дніпровського Ганни (у листах — Аня або Анюта Коваленко), яка з чоловіком жила в Джанкої, але з листів зрозуміло, що батько підтримував з нею стосунки (дівчинка не раз проводила канікули в Кам’янці-Подільському й Харкові), хоча й не такі теплі, як того хотілося самій Валі і родичам. На відміну від ніжного спілкування з «дружинами», тон Дніпровського у листах до Валі зовсім інакший — суворий, виховний. Відчувається, що його турбують не так переживання дівчини, як враження, яке вона справляє на інших. «Поводь себе в Кам’янці не так, наче ти вже більше в ньому

18

Лист кузини Зіни до Івана Дніпровського від липня 1927 // ХЛМ. — НДФ–8590.

19

Листівка тітки до Івана Дніпровського від 16 лютого 1927 // ХЛМ. — НДФ–8732.

252


Міфи і правда в приватному епістолярії...

не будеш, а так щоб тебе запрошували кожного літа, — ригоризує батько, котрого Валя у своїх листах називає не інакше, як дорогеньким папочкою. — Можеш ти зараз сказати мені напевне, що тебе проситимуть приїхати ще раз і ще раз? Не натворила ти уже чого-небудь? А перевір-но свої вчинки» (лист № 31). Можливо, письменник боявся, що Валя успадкувала вдачу матері, а тому намагався заздалегідь виправити вади її характеру. Він радить дівчинці читати книжки і займатися самоосвітою з позицій грізного контролера: «Перед своїм од’їздом я говорив з тобою. Так би мовити, давав тобі пораду як поводитись в Кам’янці. [...]Сьогодні я вже хотів би узнати від тебе: як ти виконала нашу умову? Тобто я хочу знати: що саме ти прочитала? Як ти поводила себе? Чи не було в тебе чого-небудь такого нехорошого? І ще багато ріжних подібних запитань» (лист № 31). Коли  1934  року родина Дніпровського оселилася в будинку «Слово», Валя замешкала разом з мачухою і її сестрою, вступила до технікуму, вийшла заміж, але невдовзі розлучилася і повернулася до Джанкоя. Про її дальшу долю наразі нічого не відомо. Ще школяркою Валя потоваришувала з Ольгою (Льолею, Лелекою) Куліш, і обидва батька в період дорослішання дочок переживали схожі турботи, про які Микола Куліш виразно писав у листах до Дніпровського і Марії Пилинської: «Любий! Будь мудрим батьком, і нехай собі дівчина живе, коли вже почала жити. Життя навчить, як жити, краще за нас (як і нас воно вчило, пам’ятаєш?). Дівчина вона здорова і дорогу свою знайде. У мене теж, як тобі відомо, є така Лелека, і вона теж почала літати надто далеко. Ну впаде, удариться, заб’ється — зате навчиться літати»20. Отже, навіть батьківські почуття не зайняли в серці Дніпровського стільки місця, як його «двуєдине кохання»  — сестри Пилинські. Згадані ж любовні інтрижки — це радше тимчасові епізоди. Як людина творча й емоційна письменник шукав натхнення в романтичних стосунках та не лише закохувався сам, а й збуджував пристрасть жінок. Про це свідчать уміщені в цій публікації листи від Тассії — класичний документ різного гендерного сприйняття «санаторійного роману». Навесні 1927 року в Івана Дніпровського, який перехворів на запалення легень, загострилися сухоти і він виїхав на лікування до Ялти, в санаторій ім. Літкенса. Настрій у нього був зовсім песимістичний, про що свідчать листи Марії Пилинської, яка постійно умовляє його відкинути навіть думку про творчість, тим більше про повернення до Харкова чи приїзд до Кам’янцяПодільського. Дніпровський у цей час був «лежачим», йому кололи камфо-

20

Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від  25  жовтня  1934  // Куліш, Микола. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 572.

253


Тетяна Трофименко

ру й викачували рідину з легень. Про це згадує і Микола Куліш21. Пилинська звертається до Куліша й Аркадія Любченка, щоб вони умовили Дніпровського затриматися в санаторії якнайдовше і, головне, знайшли можливість оплатити за його лікування. У листі від 23 квітня Куліш повідомляє товаришеві: «Позавчора відбулися збори ВАПЛІТЕ, де ми й вирішили асигнувати 150 крб. на твоє дальше лікування. [...]Видужаєш — одробиш». На берегах залишилася примітка Дніпровського: «Не  хочу одроблять!»22. У цей же час Лесь Курбас чекає на остаточну редакцію драми Дніпровського «Яблуневий полон», яка планується до постави в новому сезоні. У червні Дніпровський опинився в тубсанаторії в Бобровиці. Очевидно, стан його здоров’я після ялтинського лікування покращився настільки, що у санаторійця зав’язалися стосунки з лікаркою, яка в листах фігурує під ім’ям Тассія. Імовірно, зближенню сприяв загальний депресивний стан письменника і той жорсткий тон, до якого вдається Марія Пилинська, починаючи з ялтинської розлуки. Хворобу чоловіка вона пропонує сприймати як тимчасові труднощі, відмовляється слухати скарги й розмови про смерть (лист № 6), тож Дніпровський шукає співчуття у людини, яка, нехай навіть зі службового обов’язку, допомагає йому боротися за життя. Про те, що роман між ними коханці оцінювали геть по-різному, свідчать уцілілі листи Тассії. Якщо почуття жінки й не було глибоким, їй, напевне, імпонувала думка про зв’язок з відомим письменником. Перші листи після розриву сповнено типових емоційних вигуків і звинувачень, однак пізніше Тассія неодмінно цікавиться не лише здоров’ям Дніпровського, а й творчістю, виданими книжками, постановками п’єс тощо (лист № 16). Її далекосяжні плани виказують постійні спроби «вписати» Дніпровського в коло своїх знайомих і друзів (на жаль, не вдалося встановити особу Нехами, харківської лікарки, яка імовірно контактувала з Дніпровським і Тассією), а головне — підтримування версії про те, що дядя Дніпровський дуже припав до серця її дочці Людмилі («Лютке»), вкладання в конверти малюнків дитини. Подібне маніпулювання — поширений прийом покинутих жінок, і можна бути певними, що на Дніпровського воно не справило жодного враження: він доволі прохолодно ставився навіть до рідної дочки Валентини, тож, ясна річ, дитина випадкової коханки не викликала у нього теплих почуттів. З листів Тассії можна констатувати, що Дніпровський не хотів підтримувати ці стосунки і всіляко уникав жінки після короткого спалаху пристрасті (див. листи № 12–15). Згадка про чотири з половиною дні в одеському готелі «Ім-

21

Див., напр.: Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від  13  квітня  1927  // Там само. — С. 548. 22

Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від 23 квітня 1927 // Там само. — С. 549.

254


Міфи і правда в приватному епістолярії...

періаль» (лист № 15) свідчить про те, що Тассія відвідала драматурга під час його перебування в місті на репетиціях п’єси «Яблуневий полон», однак, схоже, це не надихнуло Дніпровського розвивати роман. Усі його думки, якщо вірити листам до Марії Пилинської, були «на скелях» — він мріяв тільки про те, щоб швидше закінчити остаточний варіант п’єси і виїхати до Кам’янцяПодільського (лист № 9). Поступово згасають і почуття Тассії. У листах 1928 року вона розповідає, що вчиться забувати Дніпровського, сприймати його лише як друга і навіть радіє, що на конверті вказала не той ініціал: «Но ничего. Все-таки я дойду до победного конца. Но ты как друг (только как друг, а не мой Днепровский) должен мне помочь и не писать мне подобных писем. Да и вообще ты должен писать редко и кратко, например: жив, здоров, наступила весна, скоро уеду туда-то, еще пару фраз и конец. Иначе ты сведешь к 0 мои достижения. А они ведь велики. Ведь это же великолепно: не помнить “Д” и написать “А”. А скоро я бы написала даже вместо “И” что-нибудь другое и т. д. Да это замечательно! Я довольна» (лист № 21). Своїм другом Івана Дніпровського вважала не одна українська письменниця, як-от «пантера мужських сердець» Олена Журлива чи представниця старшого покоління Наталя Романович-Ткаченко. Листування з ними кількісно велике і потребує окремого дослідження, натомість у цій публікації подаємо один лист (№ 29), який зберігся в архіві Дніпровського і є рідкісною знахідкою, бо належить скандально відомій поетці Раїсі Троянкер, чий основний архів утрачено. У своєму інтимному щоденнику Юрій Смолич називає Троянкер, яку добре знав у харківський період, справжньою німфоманкою: «коханцями Раї були всі мої товариші: я, право, не можу поручитись, що поміж письменників Харкова тих років — абсолютно незалежно від приналежності до тієї чи іншої літературної групи, абсолютно незалежно від особистих якостей — розпутників чи вірних своїм дружинам і високоморальним в поглядах на взаємини з жінкою — був хоч один, який би не був якийсь час або просто один раз коханцем маленької Раї»23. Якщо довіряти Смоличу, лист Троянкер до Дніпровського можна сприймати і як ліричне звернення колишньої коханки. Листа цього стилізовано під розмову: поетеса уявляє, ніби Дніпровський прийшов до неї («Якби не сила безглуздих умовностей, аби не моє побоювання зробити Вам неприємність (жінка о 12 год. ночи), я прийшла б до Вас»). У листі багато автобіографічних подробиць: Троянкер переказує історію про втечу з дому з цирковим артистом, приборкувачем Леонідо Джордані, згадує фіолетовий «хрестик на бедрі» від подряпини розлюченого тигра, про жахливу розпусту, якій вона віддавалася, про лікування від німфоманії

23

Смолич, Юрій. Інтимна сповідь. Рая // Коментар. — 2004. — № 3. — С. 15.

255


Тетяна Трофименко

методами Фройда тощо. Загалом ставлення до Дніпровського, хоч і позначене типовою для Раїси Троянкер гіперемоційністю, не виходить за межі дружнього спілкування, за винятком пасажів, які за бажанням можна тлумачити двозначно: «Мій хороший, спокійний, мущина. В перший день нашого знайомства мене потягнула до Вас Ваша врівноваженість і мудра спокійність. Ви якось гарно вплинули на мене. Того вечора в мене не тріпотіли жалюгідні нерви і ввечері я прийшла до Вас. Пам’ятаєте?». Зрештою, хай там що насправді крилося за завісою споминів, наприкінці листа Троянкер наполегливо просить у Дніпровського дозволу називатися його другом («хоча Ви зовсім чужий і малознайомий мені чоловік» — дивне зізнання після такої щирості й відвертості). Гадати, де проходила межа дружби й сексуальних стосунків можна й на прикладі взаємин Миколи Куліша з Марією Пилинською. Сюжет їхнього роману залюбки інтерпретує сучасний дослідник Ігор Бондар-Терещенко: «Так, яскравим прикладом дружніх і майже дружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в джерелах так і не витворилась на історію “зоряного” кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті»24. Звісно, пікантності історії, якби вона мала місце, неминуче додавало те, що Куліш і Дніпровський дружили ще з юності: разом навчалися в чоловічій прогімназії в Олешках, де й склалося їхнє так зване «таврійське тріо» — Кляус (або Август Халява — Микола Куліш), Жан (або Генріх Кирдяга — Іван Дніпровський) і Мішель (або Хома Брут — Михайло Перерва, стосунки з яким друзі намагалися підтримувати все життя (див. листи № 1, 22, 24)). Припущення, нібито між дружиною Жана і Кляусом був роман, Бондар-Терещенко робить на підставі листів драматурга з Кисловодська, де той лікував хворе серце. Скажімо, у листі від 26 жовтня 1934 року Куліш нарікає на мовчанку з боку Тоти і виливає свої почуття в поетичних рядках: «А я все дивлюся на зоряного лебедя. О сьомій годині вечера він тут у зеніті — летить над моєю битою головою далі на південь. На сході підноситься холодний зимовий Оріон. А на голові моїй щоранку більшає інею. Іней, Тота! Клянуся і... констатую. Не більше. Журитися не хочу. Ну й нехай собі іней. Аби серце було червоне й гаряче. Хоч і порочне, аби червоне й гаряче. Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант, в

24

Бондар-Терещенко, Ігор. Інтимна топографія радянської України  1920–30-х років. Дружини й коханки // Бондар-Терещенко, Ігор. У задзеркаллі 1910–30-х років. — К.: Темпора, 2009. — С. 460.

256


Міфи і правда в приватному епістолярії...

кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись. Ну? Хочете, щоб я вам цю квітку пришпилив? Будь ласка!..» (лист № 39). Якби поставити собі за мету знайти інші докази роману, можна було б простежити появу дискурсу «тьоті Марусі» в листах Куліша до Дніпровського. Закономірно, що після того, як родини оселилися поряд у будинку «Слово», їхні взаємини стали ближчими, від 1932 року Куліш починає згадувати й «цілувати» в листах «тьотю Марусю»25: «Повернувся з Кисловодська і пишу. Був би написав з Кисловодська, та не знав, де ти — в Харкові, Кам’янці, Одесі, а вчора нарешті довідався од жінок..., що ти в Кам’янці, був трохи підупав на здоров’я, а зараз поправився, бо тьотя Маруся, до котрої я, до речі, ставлюся з величезним почуттям приязні, симпатії й завжди казав і казатиму, що це прекрасна людина, тим паче, гм... женщина... годує тебе Гогою і Магогою, і ти од них поправляєшся і “растьош, ка-ак дом”». Лист цей від 19 жовтня 1933 року завершується геть грайливим пасажем: «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну “ухаживать” за женщинами. Чуєте, тьотя Маруся?»26. У цей час хвороба Дніпровського (туберкульоз горла) фатально загострилася: кінець 1933 року він провів поблизу Сухума в Абхазії, а з квітня 1934-го перебував в Одесі, в санаторії ім. Іванова, який справляв на драматурга найгнітючіше враження з усіх лікувальних закладів. Тон його листів розчарований і зневірений: «А взагалі мені все настогидло... Мені неприємно і важко, бо таке лікування собаче, як у мене, може бути дійсно у покинутого, ізольованого і знищеного “класового ворога”. Тільки» (лист № 37). Безперечно, ці останні роки життя чоловіка вимагали від Марії Пилинської надзвичайних емоційних зусиль і, зрозуміло, що друг Кляус разом з дружиною Антоніною Іллівною намагалися всіляко її підтримати. Зокрема, в листі від 24 квітня 1934 року Куліш згадує про від’їзд Дніпровського до Одеси: «Повертавшись з вокзалу, помітив (їхали вже автобусом!), що тьотю Марусю беруть плачі. То  я заскочив по дорозі в оргрозподільник, купив дві пляшки і закликав тьотю до нас обідати. Сиділи утрьох і згадували тебе теплим словом — до дна пляшок. Чи  не гикалось тобі? Бо  я ввесь час приказував: легенько хай гикнеться нашому Жанові... і приказував так, аж поки сам почав... легенько гикати»27.

25

Див.: Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від 7 серпня 1932 // Куліш, Микола. Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 559. 26

Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від 19 жовтня 1933 // Там само. — С. 559–

560. 27

Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від 24 квітня 1934 // Там само. — С. 562.

257


Тетяна Трофименко

Удавано бадьорий тон листа Кляуса погано приховує те, що в його житті теж насуваються незворотні події: влітку 1934-го його виключили з партії, відмовили у вступі до новоствореної Спілки радянських письменників України. Попри це, він намагається знайти кошти для продовження перебування Дніпровського в Одесі, а пізніше добуває йому путівку в Ялту, хоча здоров’я самого Куліша в цей час не краще («Лікариха заборонила мені ходити навіть на “храм воздуха”»28). Наталя Кузякіна вважала, що Дніпровський безжалісно використовував Куліша: «незабаром Дніпровський, помираючи від туберкульозу, теж не пожалів друга, — хоча свого часу признався, коли дістав завдання від ГПУ стежити за ним. Хворий широко користувався безумовною підтримкою Куліша, особливо щодо санаторних путівок, і теж поклав на його плечі останній тягар. Коли Дніпровський помер у Ялті 1-го грудня 1934 року, Куліш поїхав у Крим і супроводжував його тіло, і готував разом із дружиною похорон. А прийти вже не зумів — так на вулиці його й заарештували»29. Однак для такої безапеляційності немає підстав, адже виходить, ніби арешт Куліша перед похороном Дніпровського запланував... сам Дніпровський. Рахувати провини письменників один перед одним не надто продуктивний шлях для вивчення історії того трагічного періоду. Треба визнати, що безперечно правих чи винуватих не було і не могло бути. Через десятиліття оптика змінюється і поняття відкритого архіву набуває цілковито нового звучання. Сам Іван Дніпровський в листі до Марії Пилинської 1927 року просив її: «Знаєш, манюнє, мені чомусь все здається, що я скоро загину. Не умру, а саме загину, дико, безглуздо загину... [...]Тоді із рукописів моїх нічого до друку не давай, просто спали їх. Бо ж я не хочу, щоб мої чорнетки фігурували як “моя творчість”... Жоден ненадрукований рядок не повинен бачити світу. Ти друг мій і ти зробиш це... тоді» (лист № 5). Однак Марія Пилинська порушила заповіт Дніпровського: вона зберегла валізу з чернетками й листуванням чоловіка (за переказами, вона навіть брала її з собою в бомбосховище під час війни), а перед смертю поклала в неї записку з застереженням «Не знищувати!». Саме завдяки жінці, яка усвідомлювала значення архіву і не знищила жодного написаного рядка, ми сьогодні маємо нагоду відкрити нові сторінки літературного побуту 1920–1930-х років та доповнити наші знання про цей період в історії літератури.

28

Лист Миколи Куліша до Івана Дніпровського від 30 жовтня 1934 // Там само. — С. 573.

29

Кузякіна, Наталя. «Ув’язнений за суворою ізоляцією...» З роздумів над долею Миколи Куліша // Кузякіна, Наталя. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 2010 — С. 438.

258


Анотації фондів

Галина Бурлака — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувачка відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Віктор Дудко — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Дмитро Єсипенко — молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Надія Миронець — доктор історичних наук, професор, завідувач відділу джерел з новітньої історії України Інституту української археографії і джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Тетяна Опришко – аспірантка Гуманітарного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка Раїса Скалій — письменниця, мистецтвознавець, журналістка Тетяна Трофименко — кандидат філологічних наук, заступник директора з наукової роботи Харківського літературного музею Богдан Цимбал — науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Ярина Цимбал — кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Альбіна Шацька — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

488


Мирон Степняк-Ланшин

Віктор Дудко. До історії тексту збірки Якова Щоголева «Ворскло» На основі архівних матеріалів докладно розглянуто авторську роботу Якова Щоголева над текстами збірки «Ворскло» (1883) і невивчені питання її видавничої історії. Ключові слова: автограф, видавнича історія, цензура, Михайло Комаров.

Дмитро Єсипенко. Шашіль точить кедр: псування тексту повісті Бориса Грінченка «Під тихими вербами» редакторами ДВУ (1927) У статті вивчається історія видання повісті у 1920-х — на початку 1930-х років. Особливу увагу звернено на обставини появи видання Державного видавництва України 1927 р., яке започаткувало традицію публікувати зіпсований текст твору. Проаналізовано мотиви і характер викривлень тексту повісті «Під тихими вербами». Ключові слова: Марія Грінченко, Василь Арнаутів, Олександр Попов, едиційна історія, різночитання, купюра.

Раїса Скалій. Обережно з «сенсаційними дослідженнями» про Леся Курбаса! На підставі слідчої справи та інших документів у статті оприлюднено низку маловідомих фактів біографії Леся Курбаса з останніх трагічних років його життя. Ключові слова: театр, репресії, свідчення, заслання.

Із редакційного портфеля журналу «Життя й революція» (1925–1934). Вступна стаття, підготовка тексту та примітки Богдана Цимбала Уперше публікуються невідомі вірші Василя Атаманюка, Івана Багряного, Степана Бена, Марка Вороного, Леоніда Гребінки, Михайла Драй-Хмари, Павла Коломійця, Григорія Косяченка, О. Лана, Василя Мисика, Ладі Могилянської, Олександра Сороки, Дмитра Тася, Василя Чаплі, Миколи Чернявського. Ключові слова: «Життя й революція», поезія 1920–1930-х рр., творча історія.

489


Анотації

Ярина Цимбал. Історія ВАПЛІТЕ у 3D У публікації зібрано офіційні і приватні джерела до історії ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури, 1925–1928). Джерела розбито на п’ять блоків за характером документів: документи (протоколи засідань, постанови й угоди), заяви про вступ, листування, спогади. Ще один блок під назвою «Міжгрупові стосунки» містить заяви і листи, які розкривають ставлення ваплітян до представників інших літературних організацій та свідчать, що причиною внутріваплітянських конфліктів були серйозні ідейні й художні розходження, небажання членів організації брати участь у політичних дебатах. Листування та спогади представляють історію ВАПЛІТЕ з приватного погляду, під кутом зору літературного побуту. Публіковані джерела дозволяють повніше відтворити зовнішню і внутрішню політику ВАПЛІТЕ, з’ясувати стосунки з владою, взаємини всередині організації, моменти творчої діяльності ваплітян. Між офіційними і приватними документами виникають перехресні зв’язки, матеріали доповнюють один одного і витворюють об’ємну 3D-картину подій. Багато фактів і явищ постають в іншому світлі, вимагають переглянути усталені досі оцінки. Завдяки публікованим джерелам вдалося датувати окремі події в історії ВАПЛІТЕ та розкрити псевдоніми. П’ятдесят один документ публікується вперше, всі матеріали супроводжено історико-літературними коментарями. Ключові слова: історія ВАПЛІТЕ, протоколи, заяви, листування, спогади.

Тетяна Трофименко. Міфи і правда в приватному епістолярії Івана Дніпровського та Марії Пилинської У публікації представлено 40 листів з архіву Івана Дніпровського і Марії Пилинської: листи самого письменника до рідних, листи до Дніпровського, два листи Миколи Куліша до Пилинської. Публіковані листи дозволяють інакше поглянути на давно відомі факти, спростувати або підтвердити припущення, висловлені раніше дослідниками. Наведена в листах інформація може прислужитися для уточнення окремих фактів літературного й театрального життя 1920-х — початку 1930-х років, біографії самого Дніпровського, зокрема його особистого життя та його родини, спілкування з діячами культури того часу. Приватний епістолярій відомого подружжя відкриває нові сторінки літературного побуту 1920–1930-х років, доповнює відомості про цей період в історії літератури. Ключові слова: епістолярій, Іван Дніпровський, Марія Пилинська, Микола Куліш.

Тетяна Опришко. «Молодняк» і молодняківці крізь призму особистих спогадів Уперше публікується уривок з мемуарної повісті Степана Ковганюка «На довгій ниві», присвячений «харківському періоду» в житті письменника (1927–1938). Спогади містять багато цікавих фактів та кумедних історій, невідомих чи маловідомих читачам і дослідникам, доповнюють яскравими штрихами портрети багатьох відомих письменників, зокрема членів літературної організації «Молодняк», повертають у літературу забуті імена. Мемуари Степана Ковганюка доповнюють картину українського літературно-мистецького життя 1920–1930-х років. Ключові слова: спогади, «Молодняк», молодняківці, Харків.

490


Анотації

Надія Миронець. Муза і печаль Євгена Маланюка Уперше публікуються листи Євгена Маланюка до Зої Плітас 1925–1929 років, а також аналізуються листи 1958–1968 років під кутом зору відображення в них стосунків Євгена Маланюка з першою дружиною, розглядається вплив цих стосунків на творчість поета. Ключові слова: Євген Маланюк, Зоя Плітас, листи, поетична творчість, біографія.

491


Анотації фондів

Виктор Дудко. К истории текста сборника Якова Щоголева «Ворскло» На основании архивных материалов подробно рассмотрены авторская работа Якова Щоголева над текстами сборника «Ворскло» (1883) и неизученные вопросы его издательской истории. Ключевые слова: автограф, издательская история, цензура, Михаил Комаров.

Дмитрий Есипенко. Шашель точит кедр: порча текста повести Бориса Гринченко «Под тихими вербами» редакторами Государственного издательства Украины (1927) В статье изучается история издания повести в 1920-х — в начале 1930-х годов. Особое внимание уделено обстоятельствам появления в 1927 году издания Государственного издательства Украины, которое положило начало традиции публиковать испорченный текст произведения. Проанализированы мотивы и характер искажений текста повести «Под тихими вербами». Ключевые слова: Мария Гринченко, Василий Арнаутов, Александр Попов, эдиционная история, разночтение, купюра.

Раиса Скалий. Осторожно с «сенсационными исследованиями» о Лесе Курбасе! На основании следственного дела А. Курбаса и других документов исследовательница публикует ряд малоизвестных фактов его биографии из последних трагических лет жизни выдающегося режиссера. Ключевые слова: театр, репрессии, свидетельства, ссылка.

Из редакционного портфеля журнала «Життя й революція» (1925– 1934). Вступительная статья, подготовка текста, комментарий Богдана Цымбала Впервые публикуются неизвестные стихотворения Василия Атаманюка, Ивана Багряного, Степана Бена, Марка Вороного, Леонида Гребенки, Михаила Драй-Хмары, Павла

492


Аннотации Коломийца, Григория Косяченко, О. Лана, Василия Мысыка, Лади Могилянской, Александра Сороки, Дмитрия Тася, Василия Чапли, Николая Чернявского Ключевые слова: «Життя й революція», поэзия 1920–1930-х годов, творческая история.

Ярина Цымбал. История ВАПЛИТЕ в 3D В публикации собраны официальные и частные источники к истории ВАПЛИТЕ (Вольной Академии Пролетарской Литературы, 1925–1928). Источники разбиты на пять блоков по характеру документов: документы (протоколы заседаний, постановления и договоры), заявления о вступлении, переписка, воспоминания. Еще один блок под названием «Межгрупповые отношения» включает заявления и письма, раскрывающие отношение ваплитян к представителям других литературных организаций и свидетельствующие о том, что причиной внутриваплитянских конфликтов были серьезные идейные и художественные расхождения, нежелание членов организации участвовать в политических дебатах. Переписка и воспоминания представляют историю ВАПЛИТЕ под углом зрения литературного быта. Публикуемые источники позволяют полнее воссоздать внешнюю и внутреннюю политику ВАПЛИТЕ, раскрыть отношения с властью, взаимоотношения внутри организации, моменты творческой деятельности ваплитян. Между официальными и частными документами возникают перекрестные связи, материалы дополняют друг друга и создают объемную 3D-картину событий. Многие факты и явления представляются в другом свете, требуют пересмотра сложившихся оценок. Благодаря публикуемым источникам удалось датировать некоторые события в истории ВАПЛИТЕ, раскрыть псевдонимы. Пятьдесят один документ публикуется впервые, все материалы сопровождаются историко-литературными комментариями. Ключевые слова: история ВАПЛИТЕ, протоколы, заявления, переписка, воспоминания.

Татьяна Трофименко. Мифы и правда в частном эпистолярии Ивана Днепровського и Марии Пилинской В публикации представлены 40 писем из архива Ивана Днипровского и Марии Пилинской: письма самого писателя к родным, письма к Днипровскому, два письма Мыколи Кулиша к Марии Пилинской. Публикуемые письма позволяют по‑другому посмотреть на давно известные факты, опровергнуть либо подтвердить предположения, высказанные исследователями ранее. Информация, приведенная в письмах, может быть полезной для уточнения отдельных фактов литературной и театральной жизни 1920-х — начала 1930-х годов, биографии самого Днипровского, в частности его личной жизни и жизни его семьи, взаимоотношений с деятелями культуры того времени. Личный эпистолярий известной супружеской пары открывает новые страницы литературного быта 1920–1930-х годов, дополняет данные об этом периоде в истории литературы. Ключевые слова: эпистолярий, Иван Днипровский, Мария Пилинская, Мыкола Кулиш.

Татьяна Опрышко. «Молодняк» и молодняковци сквозь призму личных воспоминаний Впервые публикуется отрывок из мемуарной повести Степана Ковганюка «На долгой ниве», посвященный «харьковскому периоду» жизни писателя (1927–1938). Воспомина-

493


Аннотации ния содержат много интересных фактов и забавных историй, неизвестных или малоизвестных читателям и исследователям, дополняют яркими штрихами портреты многих известных писателей, в частности членов литературной организации «Молодняк», возвращают в литературу забытые имена. Мемуары Степана Ковганюка дополняют картину украинской литературно-художественной жизни 1920–1930-х годов. Ключевые слова: воспоминания, «Молодняк», молодняковцы, Харьков.

Надежда Миронец. Муза и печаль Евгения Маланюка Впервые публикуются письма Евгения Маланюка к Зое Плитас 1925–1929 годов, а также анализируются письма 1958–1959 годов с точки зрения отображения в них отношений Евгения Маланюка с первой женой, рассматривается влияние этих отношений на творчество поэта. Ключевые слова: Евгений Маланюк, Зоя Плитас, письма, поэтическое творчество, биография.

494


Мирон Степняк-Ланшин

Viktor Dudko. On the History of the Text of Yakiv Shchoholiv’s Poetry Collection, Vorsklo Based on archival materials, this article analyzes the texts of poems featured in Vorsklo (1883) and investigates questions related to its publication history. Keywords: autograph, publishing history, censorship, Mykhailo Komarov.

Dmytro Yesypenko. Shipworm Gnaws Cedar: The Corruption of the Text of Borys Hrinchenko’s Novel Under the Quiet Willows (1927) by the Editors of the State Publishing House of Ukraine The article investigates the publication history (1920s–early 1930s) of Hrinchenko’s novel Under the Quiet Willows, paying special attention to the circumstances behind the 1927 edition (State Publishing House of Ukraine), which ushered in the unfortunate tradition of publishing corrupted texts. The motives behind these distortions and their type are analyzed. Keywords: Mariia Hrinchenko, Vasyl Arnautiv, Oleksandr Popov, publishing history, variant reading, deletion.

Raisa Skalii. Careful with “Sensational Research” on Les Kurbas! Using a variety of materials from the investigation case and other documents, the author offers a number of little-known facts from the biography of Les Kurbas, which concern the final tragic years in the life of the renowned theater director. Keywords: theater, repressions, testimonies, exile

Selected Works from the Manuscript Backlog of the Literary Journal Life and Revolution (Zhyttia i Revoliutsiia) (1925–1934): Preface, Text Preparation, and Commentary by Bohdan Tsymbal The unknown poems of Vasyl Atamaniuk, Ivan Bahriany, Stepan Ben, Marko Vorony, Leonid Hrebinka, Mykhailo Drai-Khmara, Pavlo Kolomiiets, Hryhorii Kosiachenko, O.  Lan, Vasyl Mysyk, Ladia Mohylianska, Oleksandr Soroka, Dmytro Tas, Vasyl Chaplia, and Mykola Cherniavsky are published here for the first time.

495


Summary Keywords: Life and Revolution (Zhyttia i Revoliutsiia) literary journal, poetry of the 1920s–1930s, composition and publication history.

Yaryna Tsymbal. The History of VAPLITE in 3-D. This collection includes official and private sources on the history of VAPLITE (Free Academy of Proletarian Literature, 1925–1928). The sources are divided into five groups according to document type: official documents (minutes of meetings, resolutions, and agreements), applications for membership, correspondence, and memoirs. The fifth group of documents pertains to inter-factional relations and includes declarations and letters that reveal the attitudes of VAPLITE members toward other literary organizations and indicate that conflicts within VAPLITE were based on profound ideological and artistic disagreements and the reluctance of its members to partake in political debates. The featured correspondence and memoirs shed light on the history of the Free Academy of Proletarian Literature from private and everyday perspectives. Thanks to these published sources, it is now possible to gain a more comprehensive understanding of VAPLITE’s in-group and out-group policies, reconstruct its relationship with the Soviet authorities, and clarify its in-group relations and some aspects of the creative work of its members. The official and private documents cross-fertilize and complement each other, thereby creating a three-dimensional picture of events. Many facts and events now appear in a different light, calling for a reevaluation of time-honored views. Furthermore, it is now possible to establish reliable dates for some events in the history of VAPLITE and to decipher some pseudonyms. Fifty-one documents are published here for the first time. All the sources are annotated. Keywords: history of VAPLITE, minutes, applications, correspondence, memoirs.

Tetiana Trofymenko. Myths and the Truth about the Private Epistolary Correspondence of Ivan Dniprovsky and Mariia Pylynska This article presents forty letters from the archive of Ivan Dniprovsky and Mariia Pylynska (Dniprovsky’s letters to his family, letters to him, and two letters from Mykola Kulish to Mariia Pylynska). The published correspondence sheds new light on well-known facts and will help to clarify or disprove assumptions advanced by earlier researchers. The information contained in the letters will be helpful in ascertaining some facts pertaining to the literary and theater life of the 1920s and early 1930s and Dniprovsky’s biography, particularly his personal life and that of his family, as well as his relations with the cultural figures of his time. The private epistolary correspondence of this prominent family opens up new pages in the literary life of the 1920s–1930s and supplements knowledge of that period in the history of Ukrainian literature. Keywords: epistolary, Ivan Dniprovsky, Mariia Pylynska, Mykola Kulish.

Tetiana Opryshko. The Molodniak Literary Organization and Its Members through the Prism of Personal Reminiscences This is the first publication of a fragment of Stepan Kovhaniuk’s memoiristic novel In a Long Field, which covers the Kharkiv period of his life (1927–1938). The writer’s reminiscences reveal a number of interesting facts and humorous stories previously unknown to readers

496


Summary and researchers, which add brilliant touches to the portraits of many famous writers, particularly the members of the Molodniak literary organization, and restore the names of some forgotten writers to literary history. These memoirs add important details to the picture of Ukrainian literary and artistic life in the 1920–1930s. Keywords: memories, Molodniak literary organization and its members, Kharkiv.

Nadiia Myronets. The poet Yevhen Malaniuk’s letters to Zoia Plitas (1925–1929) are published here for the first time. The correspondence dating from 1958–1959 is analyzed from the standpoint of Malaniuk’s relationship with his first wife, and the impact that their relationship had on his work. Keywords: Yevhen Malaniuk, Zoia Plitas, letters, poetry, biography.

497


Наукове видання

Спадщина Літературне джерелознавство Текстологія

То м V І І

Художник Верстка Покажчики Відповідальний за випуск

Віталіна Лопухіна Денис Піорко Богдана Цимбала Микола Климчук

Видавництво «Laurus». Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011. 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон/факс: 0 (44) 234-16-30 www.laurus.me. laurus.info@yahoo.com Livejournal: laurus_books Facebook: laurus. Інші книжки видавництва: http://issuu.com/laurus_press

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”».  ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Телефон/факс: 0 (44) 503-00-45



Спадщина. Том VII