Page 1

В о л о д и м и р Д іб р о ва

Володимир Діброва — письменник, перекладач, літературознавець. Народився 1951 року в Донецьку. Лауреат премії ім. Миколи Лукаша (1991) за переклад роману Семюела Беккета «Уот» та премії Української служби Бі-Бі-Сі (2007) за роман «Андріївський узвіз». Живе у США. Викладає в Гарвардському університеті.

Д іб р о ва •Чотири, три, два, один

Збірка «Чотири, три, два, один» Володимира Діброви складається з чотирьох п’єс. Назва відповідає кількості персонажів. Дія першої — «На телефоні» — відбувається в магазині мобільного зв’язку. У другій — «Зустріч з прекрасним» — телеведуча представляє глядачам призабутого поета. «Сестри» — це історія листування двох родичок, які живуть по різні боки океану. А в четвертій — «Митець і влада» — оповідач розігрує один із традиційних сюжетів. За жанром усі вони трагікомедії. У кожній, як і в реальному житті, люди чимось незадоволені, почуваються так, ніби вони опинилися в пастці, і намагаються вирватися з неї. І трагізм полягає в тому, що мало кому це вдається. Зате не існує нічого кумеднішого за їхні зусилля.

Чотири, три, два, один

Інші книжки Володимира Діброви Переказки (2013) Чайні замальовки (2012) Правдиві історії (2010) Андріївський узвіз (2007) Довкола столу (2005) Вибгане (2002) Збіговиська (1999) Пісні Бітлз (1991) Тексти з назвами і без назв (1990) Український переклад «Бойні номер п’ять» Курта Воннеґута (у співавторстві з Лідією Дібровою, 2014)

ISBN 978-966-2449-76-1

9

789662

449761

www.laurus.ua Інші книжки видавництва www.issuu.com/laurus_press

La ur us

La ur us

На суперобкладинці ілюстрація Христини Діброви



Володимир Діброва — письменник, перекладач, літературознавець. Народився 1951 року в Донецьку. Лауреат премії ім. Миколи Лукаша (1991) за переклад роману Семюела Беккета «Уот» та премії Української служби Бі-Бі-Сі (2007) за роман «Андріївський узвіз». Живе у США. Викладає в Гарвардському університеті.

Д ібр о ва •Чотири, три, два, один

Збірка «Чотири, три, два, один» Володимира Діброви складається з чотирьох п’єс. Назва відповідає кількості персонажів. Дія першої — «На телефоні» — відбувається в магазині мобільного зв’язку. У другій — «Зустріч з прекрасним» — телеведуча представляє глядачам призабутого поета. «Сестри» — це історія листування двох родичок, які живуть по різні боки океану. А в четвертій — «Митець і влада» — оповідач розігрує один із традиційних сюжетів. За жанром усі вони трагікомедії. У кожній, як і в реальному житті, люди чимось незадоволені, почуваються так, ніби вони опинилися в пастці, і намагаються вирватися з неї. І трагізм полягає в тому, що мало кому це вдається. Зате не існує нічого кумеднішого за їхні зусилля.

В о л о д и м и р Д ібр о ва

Чотири, три, два, один Інші книжки Володимира Діброви Переказки (2013) Чайні замальовки (2012) Правдиві історії (2010) Андріївський узвіз (2007) Довкола столу (2005) Вибгане (2002) Збіговиська (1999) Пісні Бітлз (1991) Тексти з назвами і без назв (1990) Разом з Лідією Дібровою переклав з англійської роман Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять» (2014)

ISBN 978-966-2449-76-1

9

789662

449761

www.laurus.ua Інші книжки видавництва www.issuu.com/laurus_press

La ur us

La ur us

Суперобкладинка Христини Діброви



Чотири, три, два, один



Володимир Діброва

Чотири, три, два, один П’єси

Київ Laurus 2016


УДК 821.161.2’06-2 ББК 84(4Укр)6-6 Д44

Діброва В. Д44 Чотири, три, два, один : п’єси / Діброва В. — Київ : Лаурус, 2016. — 216 с. ISBN 978-966-2449-76-1 Збірка «Чотири, три, два, один» Володимира Діброви складається з чотирьох п’єс. Назва відповідає кількості персонажів. Дія першої — «На телефоні» — відбувається в магазині мобільного зв’язку. У другій — «Зустріч з прекрасним» — телеведуча представляє глядачам призабутого поета. «Сестри» — це історія листування двох родичок, які живуть по різні боки океану. А в четвертій — «Митець і влада» — оповідач розігрує один із традиційних сюжетів. За жанром усі вони трагікомедії. У кожній, як і в реальному житті, люди чимось незадоволені, почуваються так, ніби вони опинилися в пастці, і намагаються вирватися з неї. І трагізм полягає в тому, що мало кому це вдається. Зате не існує нічого кумеднішого за їхні зусилля. УДК 821.161.2’06-2 ББК 84(4Укр)6-6

Заставки на шмуцтитулах Володимира Діброви

2016 © Христина Діброва, ілюстрація на суперобкладинці 2016 © Володимир Діброва, текст

ISBN 978-966-2449-76-1

–4–


Зміст

Зміст

Немилосердна любов до ляльок Сергій Іванюк 7

На телефоні 17 Зустріч з прекрасним 59 Сестри 111 Митець і влада 171

–5–



Немилосердна любов до ляльок

Немилосердна любов до ляльок

Володимир Діброва прийшов в українську драму в часи цілковитої руїни. Інколи доводиться чути, що найменше шкоди соціалістичний реалізм заподіяв українській поезії, а найбільше — прозі. З цим важко погодитися, бо навіть у повоєнні часи, навіть у застійні ми мали таких могутніх прозаїків, як Василь Земляк, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Євген Гуцало, Микола Вінграновський... У драматургії ситуація склалася набагато трагічніше. Власне, після Миколи Куліша та Івана Кочерги Україна великих драматургів не мала. Було тільки тридцятилітнє панування Олександра Корнійчука — як у репертуарі, так і в кулуарах. Досить вправний драматург, він зумів підпорядкувати собі весь літпроцес у галузі, тож просто не могло з’явитися когось, бодай рівного йому самому, не кажучи вже про талановитіших. Та й ті нечисленні письменники, які писали соцреалістичні п’єси, на кінець сімдесятих відійшли. Між ними й вісімдесятниками запала пауза. Звісно, Діброва і сьогодні не один, та й тоді не був один... Є, зрештою, Олександр Ірванець, не так давно пішов від нас Олег Лишега — усі вони починали як драматурги приблизно в один час, у той самий час цілковитої порожнечі. Не тільки репертуарної, а й суто літературної, коли цілий вид було розстріляно, потім спрофановано, дискредитовано і нарешті стерто з лиця землі.

–7–


Немилосердна любов до ляльок

Ситуація була страшна, але й гротескна. Адже розвиток театрального мистецтва і драми — це переплетені, взаємозалежні рухи. Наприкінці вісімдесятих, коли драматургії вже не було, театри як державні установи, що фінансувалися з держбюджету, і далі працювали, ніби й не помітивши втрат. Це так, як таксопарки не помітили б, що на заправках геть немає бензину й возили б пасажирів, зневажаючи відсутність пального. Традиції української модерної драми двадцятих-тридцятих років було втрачено. Соціалістичний реалізм, експлуатуючи давно віджилі традиції українського народницького театру доби позитивізму, нічого нового, сучасного, не створив. Братися в таких умовах за написання драми — надзвичайно відважно, якщо не зухвало. А ще ж слід зважати на те, що драма — взагалі найскладніший вид літератури. Світова культура дала в десятки разів менше великих драматургів, аніж прозаїків і поетів. Одне слово, навіть із цієї відстані у чверть століття відданість Володимира Діброви драматургії вражає. І це не одна чи дві спроби, а двадцять п’ять років послідовної і сумлінної праці, каторжно важкої! Уже перші п’єси «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії» та «Короткий курс» засвідчили появу справжнього талановитого драматурга, який виріс не з естетики соціалістичного реалізму, а всупереч їй, із традицій європейської драми високого модернізму, зокрема абсурду. Ще й радянська дійсність, яка була сюжетною основою цих п’єс, якнайкраще надавалася для естетики абсурду. Перекладач Беккета, Діброва знав цю естетику, розумів її, засвоїв і зробив часткою свого творчого «я». В опері-звіті «Двадцять такий-то з’їзд...» усе життя героїв минає в залі засідань безкінечного з’їзду партії. Туди

–8–


Немилосердна любов до ляльок

вони приходять піонеркою і комсомольцем, там закохуються одне в одного, народжують дитину, там усвідомлюють свою залежність від цього майже сакрального простору, від усіх цих керівників, яких очолює Товариш Харашо, від примх і абсурдних політичних доктрин... Герої намагаються боротися за свободу, але зазнають повної поразки. Тоді, у дев’яності роки, ваш покірливий слуга намагався переконати декого з неретроградних режисерів у можливості й доцільності постановки цієї п’єси. Відповідей було дві — так парою вони й ходили. «Ну, це все нікому не цікаво вже. Знаєте, топтатися сьогодні по радянській системі — хто це буде дивитися... Та й поставити цю оперу неможливо. Це літературний текст, а не театральний»... Головною причиною, звісно, була друга — вона заперечувала першу. Та як в історії з собакою в «Мері Поппінс» — це був наполовину ердель, наполовину пудель і обидві половини гірші. Бо, по-перше, в нашому театрі (й по сьогодні) ставлять усе, навіть геть позбавлене конфлікту, драматургії, думки... По-друге, п’єса Діброви була не про радянську дійсність, а про долю людини в суспільстві, про намагання особистості вирватися за коло приниження і гноблення — а це вже загальнолюдська проблема. Сучасний український театр виявився не готовим до драматургії Володимира Діброви. Більшість його п’єс так досі й не поставлено. Не будемо тут теоретизувати над причинами цього, хоча я глибоко впевнений, що таксисти, які звикли їздити на автомобілях, запряжених кіньми, нешвидко знову навчаться водити машини з двигунами внутрішнього згоряння. Тут для нас важливіше інше. Це глибока внутрішня потреба драматурга — працювати, незважаючи на те, є для його творів місце в театрі чи ні.

–9–


Немилосердна любов до ляльок

За тим з’явилися нові п’єси: «Поетика застілля», «Тягнуть телевізор», «Рукавичка»... І це теж досить складні для постановки твори. Принаймні одну виставу — за «Поетикою застілля» — вашому дописувачеві довелося побачити. Це була студентська постановка на акторському відділенні одного з київських вишів. Вона була веселою, відважною і переконливою: ставити Діброву можна й потрібно, треба тільки мати бажання і талант. І розуміння того, що система Станіславського була доброю для самого Станіславського і вона дуже важко адаптується до творчого методу будь-якого іншого режисера. А коли на ній побудували залізобетонний канон театрального мистецтва цілої країни, то результати ми спостерігаємо й досі. І от нова книжка, що містить чотири одноактівки. Ще складніший жанр. Адже конфлікт треба втілити в набагато коротший час, в істотно меншу кількість персонажів, зрештою, у незрівнянно меншу кількість слів. Бо ж відомо, що всі п’єси в новій літературі невеликі за обсягом через те, що кожну з них треба поставити в один вечір. Увібгати весь матеріал, усі відгалуження теми, всі складники проблеми драматург мусить у шістдесят-сімдесят сторінок — на ширший текст він просто не має права. І хто з Дібровиних колег не скаржився на це кляте прокрустове ложе! Звідси й неймовірна унікальність одноактових п’єс в історії світової літератури. Треба бути не просто впевненим у своїх силах, щоб на таке зважитися. Треба цілком усвідомлювати свої можливості, спроможності театру, акторів, режисера... На обкладинці ми бачимо зміст збірки: у ній послідовно йдуть п’єса на чотири дійові особи, на три, на дві і на одну. У кожній п’єсі свій сюжет, свій конфлікт, своя проблематика. Вони надзвичайно різні.

– 10 –


Немилосердна любов до ляльок

У першій з них ідеться про молоду подружню пару, яка дуже запізніло вирішила придбати собі мобільні телефони. Спочатку автор уводить глядача / читача в оману, вдаючи, ніби вся біда в тому, що грошей небагато, а дружина прагне отримати найдорожчу модель... Досить тривіальна водевільна ситуація. Однак дуже швидко ми починаємо розуміти, що зміст твору неміряно складніший, глибший. Насправді претензії героїв виходять за межі побутовізму. Вони розраховують, що з новими ґаджетами сягнуть якогось нового рівня комунікативності, в мобілці вони максималістськи вбачають мало не засіб до спілкування з Богом... Це вже не водевільна, а майже трагічна колізія, яку автор розв’язує в цілком комедійний спосіб, демонструючи, що намагаючись убратися в героїчні шати, герої все ж таки лишаються філістерами, власне, і не героями, а просто дійовими особами. У «Зустрічі з прекрасним» ми стаємо свідками запису телевізійного інтерв’ю, що його одновимірна журналістка намагається взяти у митця, людини складної долі. Вона прагне нав’язати співрозмовнику свою риторику, свою патетику, свою волю зрештою... Не хочеться переповідати сюжет твору, скажу тільки, що в процесі спілкування герої «роздягаються», втрачають героїзм і вагомість, причетність до мистецтва, до дисидентства і взагалі до чогось «мейнстримного». Вони перетворюються на нещасних і зацькованих людей, які навіть у найскрутніший і найстрашніший момент намагаються не втратити свого останнього скарбу — почуття власної гідності. Дія драми «Сестри» — це листування між двома зведеними сестрами, одна з яких живе в Україні, а друга в Америці. Автор тут знову грається з читачем / глядачем в ігри-загадки. На початку твору ми переконані, що це

– 11 –


Немилосердна любов до ляльок

чергова Дібровина розвідка про різні менталітети, про неможливість порозумітися... Ілюзія впізнаваності дуже швидко зникає. Сестри прекрасно, аж надто добре розуміють одна одну. І все ж таки... Є вища сила, до якої вони змушені звернутися, бо обидві зайшли в глухий кут і не знаходять з нього виходу. І тепер уже та вища сила пропонує героям гру-загадку, лукаво спостерігаючи за тим, як вони все програють... І, нарешті, п’єса найскладніша. Не тільки тому, що на одного актора — а це завжди неймовірно важко поставити. І зіграти. Одне з найважчих завдань — втілити конфлікт. Коли персонажів мінімум двоє, існує найпростіший (хоча й не одинокий) шлях, коли кожен персонаж втілює одну конфліктну сторону. У п’єсі з одним актором такий шлях закрито. Є й інші труднощі. Ритм, наприклад. У нормальних п’єсах його створюють (суто технічно, як у рок-музиці барабанами) чергуванням яв або картин. Герої можуть спілкуватися на одну тему, доки з’явиться новий персонаж або хтось із присутніх муситиме залишити сцену (кабінет, спальню, поле бою). У моноп’єсі автор не має таких простих засобів, тож про ритм вистави мусить дбати в інший спосіб — за допомогою внутрішніх рим, наприклад, паралельних подій тощо. У п’єсі «Митець і влада» використано всі ці і багато інших засобів, але головним «ударником» є актор, котрий виконує головну (вона ж єдина) роль. Тут усе також починається з пастки, з гри-загадки. Вже на самісінькому початку ми підозрюємо, що автор завів мову про те, про що не раз писав, про що десятки й сотні разів писали інші... Власне, про митця і владу. От тільки зачин твору вражає... якоюсь несерйозністю, ніби ми чи-

– 12 –


Немилосердна любов до ляльок

таємо не «дорослий» твір, а дитячу історійку про Конанамесника. Бо в результаті колись давно прогримілих подій автор ніби покладає на митця функції... месника. Голос мудрості велить йому, коли виросте, стати таким собі графом Монте-Крісто від літератури і описати всі огидні справи цієї страшної влади... Коли згодом влада починає тиснути на митця, ми не дуже й дивуємося — адже він якийсь ручний, адже від самого початку він виконує чужу волю... Тобто ідея свободи слова в ньому не живе. Її немає. Він торгується з владою, він дурить того, хто його годує... Він виявляється маріонеткою, якими є, до речі, і всі інші персонажі п’єси. Автор змушує Митця самостійно розкрити всі найогидніші прояви своєї душі. Цікаво, що протягом п’єси Митець жодного разу не згадує про свою місію — помсту. У його діях цього мотиву немає. І лялькар — тобто Оповідач — не нагадує про нього. Чим це пояснити? Йому це неприємно згадувати? Він не хоче позбавити свого героя останньої ілюзії — мовляв, не в помсті річ, а в гідності і сумлінні Митця? Чи лялькар просто забув, що в його руках не Поет з великої літери, а всього-на-всього доморощений граф Монте-Крісто? Відповідей на ці питання ми не отримуємо, бо не всі відповіді автор мусить давати в тексті. Тим паче, подумки повертаючись до всіх чотирьох п’єс, ми починаємо бачити те, чого, можливо, не помічали в процесі читання. Змушуючи своїх персонажів розкритися, зізнатися в найгірших порухах їхньої душі, автор однаково не ставить остаточну крапку — осуду, засудження. Його герої — такі самі люди, як усі. Тож вони заслуговують не на суд (навіть коли їхні гріхи тягнуть на злочин), а на прощення, на співчуття. Принаймні в літературному творі. Зрештою, на любов.

– 13 –


Немилосердна любов до ляльок

У першій п’єсі він безжалісно викриває пихатість і зарозумілу псевдоелітарність подружньої пари, занудність і приреченість хлопця, який без кінця розмовляє по телефону і систематично руйнує свої стосунки з коханими жінками. Проте у фіналі читач / глядач не може не співчувати цим людям, убачаючи в них радше жертву, ніж винуватців своїх дій, своєї вдачі. У другій п’єсі він змушує героїв розкрити всю жалюгідність своїх претензій на приналежність до творчих вершків суспільства, він немилосердно викриває персонажів, але зрештою читач / глядач бачить, що це лише маріонетки в грі якоїсь вищої, зловісної і потворної сили, що життєвий вибір цих персонажів — тільки химера, це просто спроба перебувати на поверхні й оминути зовсім небезпечні водоверті. Однак по суті це сплав за течією. Драматург дотепно й майстерно дає сестрам змогу з-під розмірковувань про доброту і Бога виказати власну безпорадність і аморальність. І все-таки гра долі (чи Бога) з цими нещасними створіннями, продуктами суспільств, у яких вони живуть, здається глядачеві / читачеві надто жорстокою і він не може не співчувати героїням. В останній у цій книжці п’єсі Володимир Діброва ніби оголює прийом, роблячи головним героєм саме лялькаря, який дає рух і життя маріонеткам, наділяє їх голосом, думками й долями. Однак у фіналі ми бачимо... Утім, не варто в передмові розповідати, хто в детективі вбивця. Зрештою, стає очевидним, що й лялькареві він дає можливість стати не лише суб’єктом дії, а і об’єктом оцінювання. Заплутавши адресата, Діброва робить нитку, яка з’єднує лялькаря і маріонетку, невидимою і невідомо куди спрямованою. Як Оповідач рухає ляльки, так і вони

– 14 –


Немилосердна любов до ляльок

дають йому імпульс до життя, самовираження, самоформування. Як ляльки, так і лялькар у підсумку виявляються вартими авторської немилосердної любові. А проте, з лялькарем (таким собі деміургом) в останній п’єсі збірки, як і з продавцем магазину телефонів у першій (підступним спокусником), як і з богом у другій (також досить підступним), як і з потворою-режисером у третій (просто брутальним нелюдом), не все так просто. Їхні функції у творах різні, різний характер їхнього втручання в життя героїв, різний зрештою зовнішній вигляд (або його відсутність)... Водночас читач / глядач не може не помітити типологічну подібність, принципове вивищення цих персонажів над долями героїв. Що це? Релігійність автора? Іронія? Пастка? Автор нам відповіді не дає, тож усе залежить від того, як їх прочитає, зрозуміє, яким філософським змістом обдарує саме той, кому цю книжку адресовано — ви, шановний читачу цього короткого переднього слова. Успіху вам у цьому непростому й захопливому занятті! Сергій Іванюк

– 15 –



Літературно-художнє видання

Володимир Діброва

Чотири, три, два, один П’єси

Редактор Кость Горобенко Відповідальний за випуск Микола Климчук

Підписано до друку 07.12.2015. Формат 60 × 84 1/16, гарнітура Yefimov Sans, Yefimov Serif (дизайнер Владімір Єфімов). Папір офс. Друк офс. Тираж 500 прим. Видавництво «Laurus». ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон: 0 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Інші книжки видавництва — www.issuu.com/laurus_press Віддруковано у друкарні «Бізнесполіграф». ДК № 2715 від 07.12.2006 Телефон: 0 (44) 503-00-45. 02094, Київ, вул. Віскозна, 8


Володимир Діброва — письменник, перекладач, літературознавець. Народився 1951 року в Донецьку. Лауреат премії ім. Миколи Лукаша (1991) за переклад роману Семюела Беккета «Уот» та премії Української служби Бі-Бі-Сі (2007) за роман «Андріївський узвіз». Живе у США. Викладає в Гарвардському університеті.

Д ібр о ва •Чотири, три, два, один

Збірка «Чотири, три, два, один» Володимира Діброви складається з чотирьох п’єс. Назва відповідає кількості персонажів. Дія першої — «На телефоні» — відбувається в магазині мобільного зв’язку. У другій — «Зустріч з прекрасним» — телеведуча представляє глядачам призабутого поета. «Сестри» — це історія листування двох родичок, які живуть по різні боки океану. А в четвертій — «Митець і влада» — оповідач розігрує один із традиційних сюжетів. За жанром усі вони трагікомедії. У кожній, як і в реальному житті, люди чимось незадоволені, почуваються так, ніби вони опинилися в пастці, і намагаються вирватися з неї. І трагізм полягає в тому, що мало кому це вдається. Зате не існує нічого кумеднішого за їхні зусилля.

В о л о д и м и р Д ібр о ва

Чотири, три, два, один Інші книжки Володимира Діброви Переказки (2013) Чайні замальовки (2012) Правдиві історії (2010) Андріївський узвіз (2007) Довкола столу (2005) Вибгане (2002) Збіговиська (1999) Пісні Бітлз (1991) Тексти з назвами і без назв (1990) Разом з Лідією Дібровою переклав з англійської роман Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять» (2014)

ISBN 978-966-2449-76-1

9

789662

449761

www.laurus.ua Інші книжки видавництва www.issuu.com/laurus_press

La ur us

La ur us

Суперобкладинка Христини Діброви



В о л о д и м и р Д іб р о ва

Володимир Діброва — письменник, перекладач, літературознавець. Народився 1951 року в Донецьку. Лауреат премії ім. Миколи Лукаша (1991) за переклад роману Семюела Беккета «Уот» та премії Української служби Бі-Бі-Сі (2007) за роман «Андріївський узвіз». Живе у США. Викладає в Гарвардському університеті.

Д іб р о ва •Чотири, три, два, один

Збірка «Чотири, три, два, один» Володимира Діброви складається з чотирьох п’єс. Назва відповідає кількості персонажів. Дія першої — «На телефоні» — відбувається в магазині мобільного зв’язку. У другій — «Зустріч з прекрасним» — телеведуча представляє глядачам призабутого поета. «Сестри» — це історія листування двох родичок, які живуть по різні боки океану. А в четвертій — «Митець і влада» — оповідач розігрує один із традиційних сюжетів. За жанром усі вони трагікомедії. У кожній, як і в реальному житті, люди чимось незадоволені, почуваються так, ніби вони опинилися в пастці, і намагаються вирватися з неї. І трагізм полягає в тому, що мало кому це вдається. Зате не існує нічого кумеднішого за їхні зусилля.

Чотири, три, два, один

Інші книжки Володимира Діброви Переказки (2013) Чайні замальовки (2012) Правдиві історії (2010) Андріївський узвіз (2007) Довкола столу (2005) Вибгане (2002) Збіговиська (1999) Пісні Бітлз (1991) Тексти з назвами і без назв (1990) Український переклад «Бойні номер п’ять» Курта Воннеґута (у співавторстві з Лідією Дібровою, 2014)

ISBN 978-966-2449-76-1

9

789662

449761

www.laurus.ua Інші книжки видавництва www.issuu.com/laurus_press

La ur us

La ur us

На суперобкладинці ілюстрація Христини Діброви


Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.