Page 1


К Н И ГА ДИВНОСТЕЙ


Назарій Заноз

К Н И ГА ДИВНОСТЕЙ

Laurus 2018


УДК 821.161.2-3 З-27 Заноз, Назарій. Книга дивностей : збірка оповідань / Назарій Заноз. — З-27 К. : Laurus, 2018. — 172 c. ISBN 978-617-7313-24-2 Під цією обкладинкою знайшлося місце 45 коротким прозовим текстам, що становить рівно на один більше, ніж якби їх було 44. «Книга дивностей» — це майстерно виписана колекція різних звичних, банальних та повсякденних речей паралельного Всесвіту, зібрання ординарних подій та явищ, які на тлі нашого життя видаються дивними та ненормальними. Для нас це фонд чудасій, серпентарій ґанджів: з черева корови пробивається вишня, Мадонна перебирається до Теребовлі, а Біле братство розпродує французькі електрочайники. Насправді, майже нічого надзвичайного… Автор розпочав роботу над цією книжкою, коли йому бамкнуло 18 років, себто за її зміст відповідає перед усіма статтями Кримінального кодексу України.

ISBN 978-617-7313-24-2

© Заноз Назарій, 2018 © Видавництво «Laurus», 2018


Зміст

9 

  Фелішберто

18  Весняний врожай 25  У тридев’ятому царстві 29  Пісок 34  І він тоді пішов по воді, а затим вода пішла поруч з ним… 36   Давно за 25 39  На небі 48  Деформація сутності 52  Зустріти себе 55  Одного зимового вечора 60  Вишня в череві 64  Вальс Медуз 66  Місто, що зловживає каво-чаєм 69  Яблука ночі 71  Ти на даху 73  Майже тисяча слів ні про що 77  Впізнати ріку


79  Читання горіхові 81  Пакет патиків 92  Глибокий блакитний 95  Тваринне єство 97  Хроніки божевілля 100 

Втеча

104   Ab ovo 106   Здавлене «е» 110   Хробак літери «о» 113   Просто двоє 117   Тунель 121   Все закінчується зимового ранку 124   Найдовшої ночі 126   Озеро, що хотіло стати морем 128   Будильники 131   Герцогство 133   Портрет при брудно-блакитному присмерку 136   Цей світ безконечний 138   Короткочасна вічність 140   Двоє і чоловік у скафандрі 145   Ленсеніо Непорушний 147   Войовничий матеріалізм


Назарій Заноз

153   Ідеальне місто 162   Поле 164   Ми вкотре перетинаємо котрусь із вулиць 165   Віз ведмідь ківш 167   Історія сенсу життя 169   Ніч тактильна

7


Назарій Заноз

Фелішберто

Той захеканий на передньому плані — то Фелішберто. Йому сьогодні 17, і він біжить. Ті ж, хто його наздоганяє,  — плебанівські хлопчури. Вони терпіти не можуть Фелішберто, бо той називає віадук теребовлянським, але водить до нього плебанівських дівчат, аби показувати їм захід сонця на його тлі. Фелішберто не любить плебанівських дівчат. В його серці є місце лише для Маркеса та Марії. Поки він біжить, то уявляє себе полковником, якому ніхто не пише. В цей момент у його кишені тринькає телефон. Прийшло повідомлення із дуже вигідною пропозицією: за якихось 15 гривень замість гудків, телефонуючи до нього, люди чутимуть хіт Насті Камєнскіх. «Чорт, — промовляє про себе Фелішберто, — афігєнна пропозиція. Треба замовити». Але на бігу ніц не вдається. Фелішберто хоче замовити мелодію навмисне для Марії. Вона терпіти не може Настю Камєнскіх, тому хай подавиться. Правда, Марія ніколи не дзвонить йому. «Але якщо раптом — хай її трафляють шляки!» — Й обличчя хлопчини розпливається в посмішці, ніби масло по гарячій пательні. Насправді Марію трафляють шляки од імені Фелішберто. Хоча, звісно, ніякий він не Фелішберто. Звідки в Теребовлі на Зазамчу взятися якомусь Фелішберто? Його звуть Реймонд. Реймонд Атанасович.

9


Фелішберто

Поки ми тут патякали, плебанівські стаєри добряче скоротили відставання і навіть приготували для Фелішберто сюрприз. Він про нього нічого не відає, тому безпечно звертає із вулиці Князя Василька на 22 Січня. Минає покійний бар «Шикидим», од чого в його уяві зринає «Ні обіцянок, ні пробачень» та образ Марії у вікні на тлі темного гімназійного спортзалу. Тим часом Марія лежить на підвіконнику в себе вдома. Весняний вітер легко лоскоче їй спину, а любовний роман, що вона читає, — нерви. Марію бісять усілякі драми, кохання-зітхання, а особливо — романтичний мудак Фелішберто. Найсильніше її дратує його ім’я, проте невідомо, котре більше — справжнє чи вигадане. Марії п’ятнадцять. Вона вважає себе дуже простою, тому все складне одразу втрапляє для неї в опалу. Марію, звісно, насправді зовуть не Марією, бо де ви тих Марічок напасетеся в Теребовлі на Підзамчу? Вона Лучіана. Марія нікого не любить, тому все її бісить. Знаєте цих дівчат, в яких невдоволення на лиці — їхній вічний супутник? То вона не така. Вона щаслива, щаслива й злостива. В цім стані вона почувається природно, бо злитися — це просто і легко. В такі радісні миті вона бере до рук пензля й рисує рожевих метеликів та сонечок в нотатнику або, поки ніхто не бачить, на поліцейських машинах, додаючи поруч «A.C.A.B.». Так колись постраждала автівка батька Фелішберто. Реймонд зміг вмовити тата не застосовувати до Марії санкції. Він пообіцяв зібрати гроші на фарбу й оплатити всю роботу. Для того кілька місяців збирав порожні пляшки по смітниках. А вусатий Атанас поки роз’їжджав містом, ніби затятий ентомолог, й веселив всіх довкола.

10


Назарій Заноз

Колеги кепкували з нього, а діти привітно махали руками, бігли за машиною й усміхалися, ніби той продавав морозиво. Коли Фелішберто зібрав достатню суму й авто повезли на фарбування, старий Атанас весь день ходив не в собі. На самоті він навіть пустив сльозину, бо не хотів розлучатися з рисунком. Особливо з рожевим метеликом на капоті. Той нагадував йому Фелішберто. У цю мить Фелішберто наближається до того, аби політати, проте не як метелик, а як сраний віник. Він минає квартет конструктивістських садиб міжвоєнного періоду. Одну із них власники переробили до невпізнаваности, що страшенно бісить Реймонда. «Придурки», — виціджує він із себе й продовжує бігти. Фелішберто ненавидить місцевих бюргерів, як і всю Теребовлю. Теребовлянці люблять Фелішберто, бо він колись прославив місто на всю країну перемогою в якійсь дитячій передачі, котру показували по телевізору. Відтоді міщуки сподіваються, що він стане як не президентом, то хоч мером міста. «А дзуськи», — щоразу подумки відповідає хлопець, коли хтось пророкує йому велике майбутнє в Теребовлі, бо мріє звалити звідси. Він розривається між тим, аби стати філологом чи архітектором. Хлопчак дуже любить тупувату гру слів, тому гигоче, аж заходиться, коли хтось вставить якийсь жарт із нею під час розмови. В архітектурі він віддає перевагу бароко і терпіти не може Теребовлю за те, що тут ним і не пахне. Взагалі він дуже любить усе ускладнювати, нагромаджувати, перенасичувати, тож в поезії кайфує од імажизму, в музиці — од маньєризму, в кіно й театрі — од драми.

11


Фелішберто

Він би звалив звідсіль якнайшвидше, якби не клята прекрасна Марія, що додає драми в його житті. Як і тупіт ніг плебанівських хлопців за його спиною. «Фєдя, — кричать переслідувачі, — та стань ти, довбохлоп!» Аякже, так він і зупиниться. Аби якось поквитатися із своїми майбутніми кривдниками, Фелішберто уявляє, як проводить екскурсію містом плебанівським кралям. «Зліва ви можете побачити „китайську стіну“. Це ряди магазинчиків з китайським непотребом, збудовані на місці стіни стадіону. Справа — прокуратура. А за нею відкривається вид на сквер Національного відродження. Тут в базарні дні продають гуманітарку». В голові Реймонда дівчата зацінюють сю іронію назв і багатозначно підморгують своєму провіднику. Чомусь йому здається, що це дратує «плебс» за його спиною, ніби в Плебанівці хоча б кожен другий телепат. Фелішберто мчить сквером, сподіваючись добратися до батькового відділку, куди плебанівські не посміють поткнутися. Все просто. Прямо, як любить Марія. Марія ж відкладає дурнуватий любовний роман й дістає телефон. Вже за кілька секунд чує по той бік голос Рóмана. Не питайте, як справді звати Рóмана, бо всіх то дуже розстроїть. Рóман фест захеканий, тому мусить перевести подих й побалакати із Марією, себто тимчасово припинити своє переслідування Фелішберто. Сквер Національного відродження привітно стрічає бігунів добірним теребовлянським болотом. Рухатись стає все важче, й виникає загроза прийняти грязьові ванни. Крім того, боковим зором Фелішберто вловлює, як сходами між садочком та відділком йому навперейми вибігає двійко ворогів, а ще одна група з’являється з-поза

12


Назарій Заноз

недобудованого будинку культури. Йому не залишається нічого іншого, як кинутися в закинутий совіцький БК. Його розрахунок простий: а) плебанівські не мали би в нім орієнтуватися; б) на вулиці темніє, тож можна буде засісти в котрійсь із численних кімнаток чи непомітно вислизнути з будинку; в) у крайнім випадку можна видертися на дах, котрий добре видно із відділку, тож сумнівно, що хтось наважиться там його відлупити. Та й Фелішберто любить цей будинок, що під зав’язку напакований дивними закапелками, а підлога встелена битим склом і лайном. Останнє йому, правда, не подобається. Зате його пре приходити сюди й уявляти себе героєм маркесівських романів та оповідок. Часом бачить себе контрабандистом, що вирощує помаранчі. Іноді мешканцем Макондо. Якось навіть намагався уявити себе сумними повіями. В БК йому добре й тому, що виникає відчуття, ніби Теребовля спорожніла. Сюди не доходять звуки міста, натомість є своя атмосфера із постійним ляпанням води, скрипом скла, тріпотінням голубиних крил. Тоді фантазія провадить його в центр, де він у своїй уяві блукає будинками. Розглядає ліпнину і торкається балясин, лежить на старій плитці та бігає по дахах. Відкриває порожні квартири й заглядає в них на книжкові полиці. Залазить до шаф, сподіваючись втрапити в місто, повне бароко. Він не відає, що по ночах його-нейого Марія навсправжки блукає бурґом* й зазирає в під’їзди. Вона не влізає до чужих квартир. Лиш крадькома стає біля дверей і прислухається, ніби лікар, що міряє пульс хворого. * Бурґ (нім. burg — фортеця) — німецька основа для позначення міста. Тут в значенні місто.

13


Фелішберто

Вона впускає в себе чиїсь розмови та сварки, телевізійні шоу і вуркотіння техніки, пристрасні стогони й недоладну музику. А потім йде, ніби священик по сповіді, усе їм простивши, бо відає, що місто — живе. Марія також живе, але зі своєю бабцею. Вона в неї класна, хоча вони добряче одна одну бісять. Часом старенька помагає Лучіані рисувати метеликів на поліцейських машинах, бо вважає, що спільні дурощі укріпляють сім’ю. Батьки Марії давно вже в Італії. Вони хотіли забрати доньку з собою. Навіть купували їй квиток на літак. За день до від’їзду Марія неодмінно тікала із дому. Коли вона зробила це останнього разу, то подалася до гімназії на дискотеку. Хлопці обходили її стороною, бо була для них дивною, надто мудрою та складною. Тож могла спокійно посидіти на підвіконні у своїх навушниках. Раптом хтось торкнувся її руки. Вона здригнулася й рефлекторно зацідила придурку з ноги. Удар прийшовся Фелішберто в живіт. Марія присіла поруч із ним й запитала, чи все гаразд. У відповідь почула лиш непевне «Угу». Вона вже хотіла повертатися на підвіконня, як сказала: «А чого ти хотів?» Звучало двозначно, що розпалило цікавість Реймонда ще більше. «Потанцювати з тобою», — не розгубився хлопака. Мабуть, зіграло свою роль почуття провини, бо Марія таки погодилася. Вони переминалися з ноги на ногу, дотикаючись руками, але між ними ніби пролягала Маріанська западина, так відсторонено рухалася Марія. Пальці Фелішберто дрібно трусилися, легко торкаючись спини дівчини. Од того її тілом бігли мурашки, й вона не могла з ними нічого вдіяти. На приспіві пара майже синхронно підхопила за Павліком «Ні обіцянок, ні пробачень. Все сталося

14


Назарій Заноз

само собою…» й усміхнулися один одному. В залі раптом загорілося світло, й заучка з бабцею потягнули дівча в бік виходу. Того вечора вона вперше в житті відчувала щось дивне десь в районі діафрагми, ніби там дріботіло крильми колібрі. Так од страху трусить зараз Фелішберто. Схоже, що плебанівські не зле орієнтуються в будинку, тому ховатися в кімнатках стає ризиковано. Йому не зостається нічого іншого, як лізти на дах. Він вибирається туди й усвідомлює, що поки намагався заплутати переслідувачів, на вулиці добряче стемніло. Позаду знову чується тупіт, тож Фелішберто не придумує нічого кращого, як піднятися на другий дах, що здіймається над місцем, де мав бути зал будинку культури. Сходи, що ведуть туди, тримаються на чеснім слові, тож хлопчина хреститься, коли ступає ними. Сподівається, що плебанівських бичар вони не витримають і гепнуть донизу. Далі він підіймається на вежку, що височіє над виходом на другий дах й махає руками в бік відділку, в надії, що тато помітить. Ним трохи тіпає. Перед очима виринає образ Марії. Вона уникає його в коридорі гімназії. Не приймає запиту в друзі в соціалках. Ігнорує дзвінки. Фелішберто дивиться вниз й прикидає, скільки часу летітиме, якщо наважиться стрибнути. До землі метрів 20, тож недовго. Табунці мурашок кидаються в розтіч його тілом, добираючись до найвіддаленіших регіонів, ніби місіонери. У голові паморочиться, тому він підводить погляд до неба. Там останні відблиски заходу сонця туляться до горизонту, мов змерзлий цуцик до своєї матері. «От

15


Фелішберто

би сюди плебанівських дівчат. Хоч вони мене люблять». Наївний. Реймонд переставляє ногу через перило, заплющує очі й чує, як купа людей внизу, за його спиною, вивалює на другий дах. Він хоче обернутися і глянути їм у вічі, але перечіпляється за перило і падає. Падає, правда, не вниз, а на долівку технічної вежки. Юрба внизу заходиться реготом. Фелішберто підіймається і бачить тусівку з бенгальськими вогниками та тортом. Серед них іменинник впізнає плебанівських дівчат і хлопців, кількох однокласників та друзів. Ним все ще добряче трусить, й він різко здригається, коли хтось торкається його плеча. То Марія. — Можна вас запросити? — каже вона й клацає пальцями, ніби підкликає офіціанта. Рóман вмикає на своїм смартфоні «Ні обіцянок, ні пробачень», і компанія мовкне, аби почути відповідь Фелішберто. — А на знак згоди я маю зарядити тобі в дих? — Поговори мені тут, — відповідає Марія та бере Реймонда за руку. Тусівка внизу видає «ууууу», а тоді усі розбиваються на пари й собі кружляють дахом. — Я називатиму тебе Іван. Так простіше. — Що це взагалі було? — Сюрприз. — А чого плебанівські не начистили мені писок? — Бо на твому фоні вони здалися плебанівським дівам просто ідеальними, того тебе амністували. Ну і Рóман — мій кузен. «От хитра зараза, як все закрутила», — думає Фелішберто, а вголос додає:

16


Назарій Заноз

— Тоді я кликатиму тебе Марія-Лучіана ді Підзамче. Дівчина вдає, що пропустила цей дотеп повз вуха й легко тулиться до Реймонда. Той наважується доторкнутися своєю рукою до її персів. Він не відає, що заразом гладить у нагрудній кишені Марії квиток до Італії. На завтра.

17


Назарій Заноз

Ніч так тильна

Іноді видається, що підходимо так близько до неба, що годен до нього сягнути рукою. Часом ж видається, що то небо так близенько до нас підкрадається, так нахиляється, що легко зможе нас доторкнутися. І коли йому дійсно того дуже хочеться — воно випускає тоді сотні тисяч й мільйонів десниць дощів і снігів, туманів та мжичок, аби торкнутися всього сущого, аби погладити чи покарати, аби тактильно нагадати собі, якими ми є, яка структура нашої шкіри, яким тканинам і текстурам віддаємо перевагу, як ми змінилися та як ми міняємося. Аби зрозуміти, як наші речі намокають, як приймають вологу, мов важливого гостя або дари, чи відштовхують її, ніби того, хто не дає проходу. А ледь не щовечора небо хоче нас бачити. Не тільки пильним оком Місяця задивлятися, а й тисячами взорів зірок, астероїдів, метеорів, комет. Дивитися та підморгувати, аби пам’ятали, що очі людські теж зорями переповнені і досить у них задивитися трохи довше, ніж завше, як може прийти за вами ніч у довгім-довгім плащі аж до п’ят, застібнутім на ґудзики-місяченьки у різних фазах. І як покликати її до столу, то зніме те своє довгедовге пальто і виявиться під ним зовсім нагою. А тіло її помережене зором зір, котрі пильно вас розглядатимуть зблизька, як далекі родичі на празники, лиш за щоки не тарбатимуть, бо відпустили руки дощів погуляти. Моло-

169


Ніч тактильна

ді ще, най мандрують, розуму набираються, планет нових торкаються. А потім за святковим столом ніч ковтатиме наїдки й ширшатиме, аби мати змогу протриматися всеньку зиму. Аби окотитися потім весною та літом. І під час тої трапези візьме до рук стиглу сливу й задивиться в неї так, що впізнає у ній себе. Впізнає всі свої зорі та туманності, тумани й метеоритні дощі. І піде тоді до старої сливи на вашім подвір’ї, пригорнеться до неї, обійме всіма своїми руками і зникне з нею разом. Якоїсь ночі ви лежатимете горілиць, вдивляючись в небо, й упізнаєте в нім сузір’я Сливаізмогосаду. І воно вас впізнає, тому підморгне.

170


Художнє видання

Назарій Заноз

К Н И ГА ДИВНОСТЕЙ Редактор Олексій Гедеонов Коректори Вікторія Решітько, Ярина Онішечко, Юлія Дворецька-Федорчук Обкладинка та макет Катерини Корчагіної Верстка Варвари Мудрак Фото на обкладинці Оксани Максимлюк, Назарія Заноза Відповідальна за випуск Галина Любчич

Підписано до друку 22.08.2018. Формат 60 x 84/16. Друк офс., папір офс. Тираж 500 прим. Зам. № 18-163 Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК No 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8 Тел./факс: +380 (44) 503-00-45


Profile for Laurus Press

Назарій Заноз. Книга дивностей  

Під цією обкладинкою знайшлося місце 45 коротким прозовим текстам, що становить рівно на один більше, ніж якби їх було 44. «Книга дивностей...

Назарій Заноз. Книга дивностей  

Під цією обкладинкою знайшлося місце 45 коротким прозовим текстам, що становить рівно на один більше, ніж якби їх було 44. «Книга дивностей...

Advertisement

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded