UKRAINE PRIDE 51 право було внесено зміни, завдяки чому зараз ця нормативна база і не працює, а розвиток авторських прав фактично паралізовано. Але ми, як театр, завжди дотримуємося міжнародного законодавства. Ми не можемо собі дозволити взяти певний твір і не заплатити авторові чи його правонаступникам. Єдиний момент – у випадку, коли ми здійснюємо власне аранжування, тобто це є новим поглядом на той чи інший твір, він набуває нашого авторства. На сьогодні найбільш це стосується музичного театру, неможливо буде поставити мюзикли, якщо в тебе немає ліцензії чи дозволу на постановку – тебе просто «з’їдять» у міжнародних судах. Проте зізнаюся, що іноді на отримання ліцензій ми витрачаємо 3–5 років... До речі, оперета є більшими платником, ніж Національна опера. Бо Національна опера має у репертуарі твори композиторів, за виконання творів яких вже не платить, бо після їх смерті минуло 70 років. А композитори, мюзикли, постановки НАТО ще не дісталися цього «вікового цензу», тому ми маємо платити. – Як Ви оцінюєте стан українського театру? Чого він потребує? Чи маєте власне бачення шляхів розвитку українського мистецтва у контексті світового культурно- мистецького простору? – Український театр останні три роки переживав ренесанс. В кожному театрі, навіть периферійному, – аншлаги! Був великий суспільний потяг до театрального мистецтва, політики застосували правильні ключі, внаслідок чого глядач зрозумів, що ми маємо класних українських акторів і режисерів, які створюють якісний сучасний продукт, навіть коли мова йде про класику жанру. Але, на жаль, український театр ніколи не мав відчутної державної підтримки і спеціальної програми розвитку. Навіть після створення Українського культурного фонду гроші розпилюються на невеликі проекти. Виходить, що громадське суспільство в нас пішло вперед, а чиновницьке пасе задніх через брак розуміння, що культура може рухати прогрес. Мистецтво, особливо театр, формує цінності і задає певну моду на спілкування. Людина, яка приходить до театру, отримує енергію для власної творчості. Сьогодні вона подивиться виставу, і завтра вже по-іншому йде на роботу. Тобто театр дає імпульс. Якщо позбавити цього людей, не буде естетичної культурної моди, буде підворіття. А деякі політики прагнуть того, щоб в нас було не мисляче, а споживацьке суспільство, оскільки людиною, яка здатна мислити, важче маніпулювати. Суспільство зараз спаплюжене телевізором, який неправильно наповнює людину, і численними політичними ток-шоу, на яких із року в рік одні й ті самі люди говорять одні й ті самі завчені речі. Я був би радий, коли б у якості експерименту гроші з ток-шоу спрямували на будівництво дитсадка. Переконаний, що користі від цього було б набагато більше. На мою думку, варто скорочувати політичні програми й робити акцент на мистецькі: нехай звучить класична
музика. Не хочеш слухати – почитай книжку, сходи до музею. Як би це дивно не пролунало, але я за жорстке нав’язування культури найнедемократичнішим шляхом! Бо якщо зараз нічого не робити, наше суспільство буде паралізоване. Ми маємо досвід Польщі. Коли ми розпочали шлях до Незалежності, в економічному сенсі вона була слабкішою за Україну. В країні було введено декілька правок: на День Незалежності всі діти мають побачити першу столицю Польщі – Гнєзно. На це виділяються бюджетні кошти, і діти автобусами приїздять з усієї країни, щоб оглянути музеї. Друга цільова програма – це Краків. До речі, Польща наразі є однією з європейських країн, де створюються нові музеї та культурно-освітні центри, які відповідають вимогам сучасності. Музеї Гданська, Вроцлава – нереальні центри культури, науки, мистецтва, спілкування наукової спільноти, дитячі центри – оаза інтегративного всебічного спілкування із врахуванням матеріальних потреб відвідувачів водночас! Національний форум музики – це надсучасна філармонія, наголошую – надсучасна! І у нас має бути така цільова програма, обов’язково. Коли кожен школяр побачить Софію Київську, музей, філармонію, ботанічний сад, вистави репертуару для дітей Київської оперети тощо, заклад культури нарешті отримає кошти, які йому будуть компенсовані згідно державної програми. Наприклад, у Великобританії 15 музеїв на цільовому утриманні – вони безкоштовні для будь-кого. У відомому Музеї природознавства є спеціальні місця для малих дітей, де вони роблять все, що хочуть: усе можна брати до рук, торкатися, роздивлятися, їх неможливо відірвати від вивчення експонатів. Вивчення світу у такий спосіб і виробляє інтерес до пізнання, до норм поведінки, до мислення, тобто виховує людину мислячу та відкриту світові. – Богдане Дмитровичу, ювілей – полудень віку. Які відчуття? – Що я маю сказати?! Я щасливий! Почуваюся певною мірою підлітком, навіть хуліганом, а тут вже й вік певний маєш! Це все цифри в метриці! Жартую, звичайно. Це певний етап, певний висновок, після якого маєш зробити ще більше корисного і хорошого. Але з іншого боку – це хороший багаж, друзі, до якого я ставлюся по-філософськи. Під час карантину, наприклад, зробив для себе багато відкриттів: я спік свій перший хліб! Моя бабуся дуже добрий хліб пекла, мама чудово це робить, я все це бачив, проте ніколи сам не робив. І в мене пішов азарт, азарт пекти і пригощати, почав вивчати процес, книги читати. Виявляється – це не просто споживацтво, це культура! Багато передивився фільмів, прочитав книжок, закінчую другий том книги «Режисер без вихідних». У моїй добі втричі більше годин, бо час – багатогранна категорія і мені його завжди не вистачає. Маю багато мрій, прагну багато лишити для глядачів, бо естетика міняє етику! Лариса Семака, спеціально для часопису «Київ Дипломатичний», світлини надані НАТО
KYIV DIPLOMATIC