Òåîð³ÿ ðèíê³â законодавчі та нормативні акти, на жаль, лише частково розкривають сутність сільського розвитку і не дають однозначної відповіді на цю проблематику. 21 грудня 2005 року Кабінетом Міністрів України було прийнято розпорядження «Про схвалення Концепції Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки». Цим розпорядженням передбачається розроблення заходів з метою «створення сприятливих умов для комплексного розвитку сільських територій, розв’язання соціальних проблем села, розвитку високоефективного конкурентоспроможного на внутрішньому і зовнішньому ринку аграрного сектору, забезпечення продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури, духовності» [4]. Тут розглядаються різні варіанти розвитку сільського господарства та сільських територій, які передбачають різні суми фінансування, а також, відповідно, різні очікувані результати виконання даної програми. І хоча оптимальним варіантом визнається щорічна державна підтримка в межах 15-18 млрд. грн., чіткої позиції Кабінету Міністрів щодо механізмів вирішення проблем розвитку сільських територій в даному розпорядженні не відслідковується. Саме тому, одним з актуальних питань сучасного розвитку України є впровадження цілеспрямованої комплексної політики розвитку сільської місцевості, загальна мета якої має полягати в створенні сталих і довготривалих умов для забезпечення розвитку сільської місцевості та сільських громад. Треба зазначити, що цій проблемі, а саме політиці комплексного, багатофункціонального розвитку сільських територій, де поряд з багатогалузевим і багатоукладним сільським господарством розвиваються несільськогосподарські види діяльності, присвячено вкрай обмежену кількість наукових праць, з яких перш за все слід виділити напрацювання західних науковців (E.J.Blakely [6], C.Tilly, J.Friedman, C.Weaver [19] й інші). Серед вітчизняних науковців слід зазначити роботи Г.Купалової, В.Скупого [10], які досліджують питання соціального і демографічного розвитку сільської місцевості; О.Колесника, І.Федіва, О.Фишко, які займаються проблемою залучення громадськості до управління комунальною власністю [9]. В.Кашевський, М.Войтович та інші розкривали підходи до розробки стратегій розвитку середніх та малих міст на основі залучення мешканців громад [16]; О.Бойко-Бойчук, Н.Бровинська, С.Максименко, В.Нудельман, І.Санжаровський - на основі залучення експертів [14; 15] та інші. Тому метою цієї роботи є розкриття можливих механізмів і підходів до комплексного розвитку сільський територій в Україні, розробки та складання програм сталого розвитку сільських громад на національному та регіональному рівнях. Для відвертості, потрібно сказати, що прийняття комплексної програми розвитку сільських територій – досягнення не всіх, навіть і розвинутих, країн. Так, за словами відомого американського дослідника в США E.Дж. Блейклі, в США досі не розпочато жодного комплексу програм, які були б чітко
спрямовані на місцевий економічний розвиток, так само як і не існує відповідної стратегії. Отож державна політика залишається невизначеною, відродження економіки та вироблення відповідної стратегії лягли на плечі органів місцевого самоврядування та урядів штатів. “Чиновники місцевого рівня, котрі не мають змоги безпосередньо впливати на нову структуру національної економіки чи на світові ринки, натомість, намагались шукати такі рішення, які б спирались на чинники глобальної дії” [6, 23]. Але ж, невизначена стратегія розвитку, навіть коли і відбувається зміна акцентів, - це неефективний та невиправданий підхід до державного управління. Крім того, використовуючи судження Р.Картера, можна сказати, що національна секторна політика (в даному випадку – розвитку сільських територій) буде ефективнішою, якщо поєднати її з дієвими регіональними та/або місцевими стратегіями, метою яких буде впровадження на місцях програм розвитку, та з деякою державною підтримкою регіонам, щоб ті розгорнули у себе таку соціальну та економічну діяльність, яка дасть їм змогу максимально використати свої відносні переваги. [6, 67] Тобто, місцеві громади, незалежно від їхніх розмірів чи місцерозташування, через значні зміни у світовій економіці (а не залежно від них), повинні розглядати свою економічну перспективу і проводити власні стратегії економічного розвитку як основний компонент політичної програми і національної економічної політики. Сьогодні жодна теорія чи низка теорій не дає вичерпного пояснення сутності регіонального чи місцевого економічного розвитку. Існує декілька окремих теорій, які загалом можуть допомогти зрозуміти, для чого потрібний місцевий економічний розвиток. Положення та ідеї усіх цих теорій можна звести до того, що: Місцевий/регіональний розвиток = f(природні ресурси, робоча сила, інвестиції, підприємництво, транспорт, комунікації, структура промисловості, технології, розмір, обсяги експорту, ситуація в світовій економіці, можливості органів місцевого самоврядування, регіональні бюджети та національні програми сприяння розвитку) [6, 68-81]. Але у всіх аспектах, місцевий економічний розвиток – це новий вид діяльності, тобто, та точна форма, якої він набуде (коли та як він досягне стадії повного розвитку), – залежатиме від довготривалих результатів теперішніх дій. Крім того, місцевий економічний розвиток – це “радше напрямок діяльності, а не чітка економічна модель, яка диктує єдино правильні методи дій” [6, 70]. Для розгляду підходів до стратегій розвитку сільських територій, використаємо класифікацію стратегій для секторів економіки, запропоновану E.Дж.Блейклі [6, 68]. Потрібно зазначити, що означені стратегії мають свій просторовий вимір та можуть охоплювати як окремі сільськогосподарські підприємства, так і мати комплексний характер.
67