Page 1


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ КАМ’ЯНЕЦЬ–ПОДІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ОГІЄНКА

Др. Антоній Й. (ЙОСИП РОЛЛЄ)

ІВАН БОГУН – КОЗАЦЬКИЙ ПОЛКОВНИК Переклад з польської Ірини Ремішевської Упорядкування Дмитро Ващук, Василь Кононенко

КИЇВ – КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ 2012


УДК 94(477)“Іван Богун” ББК 63.3(4 Укр)6-8 Б-74 Рецензенти: доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Олександр Гуржій (Інститут історії України НАН України) доктор історичних наук, професор Олексій Струкевич (Вінницький обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників) доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Тарас Чухліб (Інститут історії України НАН України) Відповідальний редактор доктор історичних наук, професор Валерій Степанков (Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка) Рекомендовано до друку Вченою радою Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (Протокол № 6 від 31 травня 2012 р.) та Вченою радою Інституту історії України НАН України (Протокол № 7 від 26 червня 2012 р.)

Роллє Й. Й. Іван Богун – козацький полковник: [іст. оповідання] / Др. Антоній Й.; Б-74 [пер. з польс. Ірини Ремішевської; упоряд.: Дмитро Ващук, Василь Кононенко]. – К.; Кам’янець-Подільський: “Медобори–2006”, 2012. – 192 с.: 43 іл. – Із “Dr. Antoni J. Iwan Bohun – pułkownik kozacki // Dr. Antoni J. Szkice i opowiadania. – Ser. 5. – Warszawa-Krakow, 1886. – 465 s. [Вид. 2-ге. – 1887 р. – S. 145–225]”. ISBN 978-916-1638-95-1 Книга є першим перекладом польськомовного видання 1887 р. др. АнтоніяЙосипа Роллє – відомого подільського історика та психіатра, який стажувався у вчителя Зигмунда Фрейда – Жана-Мартіна Шарко. Вона присвячена життю та військово-політичній діяльності виданого козацького полковника середини XVII ст. Івана Богуна. Підходи до вивчення минулого, які застосовував Йосип Роллє, дають підстави вважати його одним з предтеч психоісторії та інтелектуальної історії. Крім авторського тексту, книга містить сучасне дослідження біографії українського політика й військового діяча, науковий коментар, бібліографічні покажчики та ілюстративний матеріал з краєзнавчих музеїв Поділля. Для істориків, історіографів, викладачів, студентів, вчителів та всіх, хто цікавиться героїчної історією Української революції XVII ст.

ISBN 978-916-1638-95-1

УДК 94(477)“Іван Богун” ББК 63.3(4 Укр)6-8

© Ірина Ремішевська, переклад, 2012 © Дмитро Ващук, Василь Кононенко, упорядкування, 2012 © Василь Кононенко, вступна стаття, 2012 © ПП “Медобори–2006”, 2012


Зміст Валерій Степанков. Переднє слово ………………..………………………..........5 Василь Кононенко. Іван Богун – політик-державник ……………………......8 др. Антоній-Йосип Роллє. Іван Богун – козацький полковник ……….........44 Коментарі…………………………….………………………………………….........111 Джерела до вивчення біографії Івана Богуна………………………………...172 Список літератури……………………………………………..………………......175 Вибрана бібліографія праць др. Антонія-Йосипа Роллє

(в хронологічному порядку)…….………………………………..…….....184

Перелік умовних скорочень…………….....……..………………………….......187 Іменний покажчик…………………………..………………………………….....188 Географічний покажчик………………………………………………………......190

3


Переднє слово

Б

уремні події Української революції XVII ст. ось уже сотні років привертають до себе увагу науковців. Виходячи з відмінних методологічних засад, а то і з власних уподобань, вони по-різному тлумачили її суть, оцінювали діяльність проводирів національно-визвольних і релігійних змагань українського народу, котрий виборював незалежність. Так, уже в другій половині XVII ст. польські історики (В. Коховський та С. Твардовський) сформулювали підвалини концепції “домової війни”, якій судилося стати домінуючою у польській історіографії XVIII – першої половини XX ст. Вона заперечувала національно-визвольний характер боротьби українців, зображаючи її виключно деструктивною “громадянською війною” між козацтвом і хлопством з одного боку, шляхтою й польською державою, з другого. “Грабунок і свавілля”, – писав відомий польський історик Ф. Равіта-Гавронський, – були ідеалами тієї козаччини, на чолі якої стояв Хмельницький”.

Дана праця, написана у формі історичного есе, відомого польського історика-краєзнавця Поділля Й. Роллє, яка вперше перекладена українською мовою, викликає інтерес з наступних двох міркувань. По-перше, вона написана у світлі класичної концепції “домової війни”, що дозволяє сучасному українському читачеві глибше збагнути її сутність, а відтак скласти певне уявлення про смислову спрямованість бачення польською спільнотою XIX і щонайменше першої половини XX ст. змісту і характеру українсько-польського протистояння у роки революції (1648–1676 рр.). І тому не слід дивуватися різко негативним оцінкам Б. Хмельницького (“не маємо навіть права назвати його представником українського народу; від початку до кінця він завжди був лише руйнівником (деструктором) – “винуватцем”, зображенням здичавілого кресового шляхтича, що мав хлопське лукавство, який прикинувся цареням, на зразок тих же самих Пото5


Валерій Степанков цьких, Вишневецьких і Конецьпольських, до яких палав ненавистю...”, та інших провідників повсталого народу, очорнюванню дій створеної гетьманом української армії, запереченню наявності в українців політичних ідей та ідеалів, зображенню козацтва й поспільства грубими варварами, позбавленими людських чеснот тощо. Все це органічно впліталося у віковічний погляд польських шляхтичів, особливо тих, котрі проживали на “кресах”, на українців, які не хотіли залишатися “бидлом” у їхніх маєтках й наважувалися підніматися на боротьбу за волю, людську гідність і незалежність своє Вітчизни. Прада, і це слід відзначити, автор не ідеалізував і дій окремих польських регіментарів, показуючи їх жорстокість стосовно повсталих. Наприклад, стверджував, що “наші два найбільші “партизанські вожді” тієї сумної епохи, а саме князь Єремія Вишневецький і Стефан Чарнецький, також належали до невблаганних; перший не тримав у таборі полонених, останній керувався засадою, що люттю потрібно приборкувати бунтарів, сіяв він також цю лють навколо себе...” По-друге, що не менш, а більш важливо, Й. Ролле першим в українській і польській історіографіях не лише звернув увагу на постать, котра уособлювала лицарську честь і совість Української революції, але й присвятив їй свій нарис, напи-

саний не в академічно-науковому, а в науково-популярному стилі, розрахованому на масового читача. Попри обмеженість використаної джерельної бази (вона зумовила масу фактографічних помилок), дослідник першим серед науковців помітив особливість особистої позиції І. Богуна у революційних подіях, яка виділяла його з-поміж когорти козацької старшини, і зробив спробу (не в усьому безуспішну) розкрити її прикметні риси. Створений ним романтичний образ у чомусь близький постаті Богуна зі знаменитої повісті Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”. Показово, що в цілому намальований ним історичний портрет виявився більш світлим і благородним, ніж похмурим і зловісним. Не має потреби переповідати ті чи інші його деталі, читач сам ознайомиться з ними, перечитавши твір. Зрозуміло також, що багато чого із написаного автором є помилковим, є таким з чим категорично не можна погодитися. Однак, заслуговує на увагу й повагу його, хай несміливе, але в основі щире і чесне, прагнення вийти за усталені стереотипи тогочасної польської історіографії в оцінці видатного сина українського народу. Свідченням цього слугує зроблений Й. Роллє висновок, що І. Богун “був представником свого століття, але мав певні достоїнства, певні переконання і цим переконанням залишався вірний до гробу... 6


Переднє слово Прагнув повної козацької свободи, не скутої пактами, привілеями... Однаково ненавидів усіх, хто на цю свободу зазіхав, навіть якщо йшла мова про звичайне втихомирення сваволі... Він бився до упаду в ім’я цієї ідеї...” І в основному з ним слід погодитися. І нині фрагментарний стан джерельної бази вивчення постатті І. Богуна не дозволяє відтворити її цілісного портрета. Одна група істориків (до них належить й автор “Переднього слова”) схильна вважати, що І. Богун та І. Федорович (Федоренко) – це різні особи, інша (її поділяє В. Кононенко – автор вміщеного в цій книзі нарису “Іван Богун – політик-державник”) – що це одна й та ж особа. Внаслідок цього, зрозуміло, існують відмінні біографії видатного сина українського народу. Читачу В. Кононенком пропонується погляд на І. Богуна, який значною мірою сформований дослідженнями відомої російської вченої Т. Таїрової-Яковлєвої. Опираючись на розвідки зазначеної дослідниці, В. Кононенко змальовує І. Богуна насамперед як талановитого політичного діяча, котрий послідовно відстоював інтереси молодої Української держави. Також він розкриває складність революційної епохи, в якій доводилося видатному політику разом зі своїми соратниками виборювати право українців на власне державне життя.

Укладачі книги Д. Ващук та В. Кононенко подбали про те, аби читачі, не відриваючись від неї, одразу ж діставали знання про осіб та події, які згадуються в праці Й. Роллє, вмістивши до неї розлогі наукові коментарі. Тим з читачів, хто б захотів дізнатися більше про наукову спадщину Й. Роллє, запропоновано в кінці книги бібліографію основних праць талановитого краєзнавця. Також вони зможуть ознайомитися з джерелами, в яких є відомості про видатного сина українського народу, і літературою, в якій прямо чи опосередньо описуються його життя та особливості доби, в якій йому довелося жити. Висловлюю вдячність Вінницькому обласному краєзнавчому музею, Кам’янець-Подільському державному історичному музеюзаповіднику, Хмельницькому обласному краєзнавчому музею та Шепетівському краєзнавчому музею за наданий ілюстративний матеріал, що увійшов у це видання, й неодмінно допоможе читачам повніше уявити життя тогочасної епохи. Валерій Степанков Лауреат Державної премії України, доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

7


Іван Богун – політик–державник

І

сторія існує як кантівська “річ в собі”, у вигляді відомих нам історичних пам’яток, в якості тексту наукового дослідження – історіографії та у формі народної пам’яті. У кожному з вище зазначених зрізів свого існування вона може бути різною. Це найчастіше трапляється з особами, які помітно впливали на хід історичних подій, адже їхню діяльність різні покоління вчених, політиків, письменників та, зрештою, “середньостатистичних” людей сприймали і сприймають неоднаково. Яскравим прикладом цього є вивчення біографії І. Богуна протягом більш ніж 150 років. Що розповість про Богуна громадянин нашої країни, якого ми випадково зустрінемо на вулицях Києва, Вінниці чи Львова та запитаємо, що він знає про козацького полковника? Кожен з них скаже, що був такий відомий полководець за часів Б.  Хмельницького, який обороняв Вінницю та вивів українське військо з-під Берестечка. Також, згадають польський фільм

“Вогнем та мечем”, в якому козацького полковника зіграв О. Домогаров. Представниці слабкої статі, можливо, про останнє оповідатимуть найбільше… Вінничани обов’язково розкажуть про льодове побоїще, яке влаштував їхній полковник ворогам. Відтак І. Богун існує в народній пам’яті як легендарний герой та, меншою мірою, як романтичний персонаж далекого минулого. Останній образ Богуна багато в чому завдячує своєму існуванню Г.  Сенкевичу та Й. Роллє. Кам’янець-подільський краєзнавець та представник української школи в польській літературі Й. Роллє став автором першого значного наукового дослідження про нашого героя: “Іван Богун – козацький полковник”. Видання цього твору побачило світ через три роки після публікації Г. Сенкевичем роману “Вогнем і мечем”. Видатний польський письменник мав товариські стосунки з Й.  Роллє та користався його “Історичними оповіданнями” при створенні своєї всесвітньовідомої трилогії “Вогнем і мечем”, 8


Іван Богун – політик-державник “Потоп” і “Пан Володийовський”1. Водночас Й. Роллє писав деякі свої праці, зокрема “Івана Богуна”, як відповідь історика на письменницьку візію минулого. Який же образ козацького полковника побачив кам’янець-подільський історик у Г. Сенкевича? У першому романі трилогії зображено драматичне життя Юрка Богуна, до безтями закоханого в князівну Олену Курцевич, готового для неї зробити все аби тільки вона вийшла за нього заміж. В образі козацького полковника нерозривно сплелися героїзм, шаленість та шляхетність. Також у ньому проглядалися романтичні штрихи бурхливого життя негативного героя роману. Важливо, що героїчний образ І. Богуна створили ще козацькі інтелектуали в особі анонімного творця першої редакції так званого “Літопису Грабянки”, Р.  РакушкиРомановського та С. Величка наприкінці XVII – перших десятиліттях XVIII  ст.2 У модерний же час наш персонаж, крім “іміджу” легендарного героя, набув й другого образу – романтичного. Одним з “винуватців”

такої візії українського військового та політика, як вже зазначалося, поряд з Г. Сенкевичем став Й. Роллє. Він на початку свого твору поставив питання: “чи мав Богун якусь романтичну пригоду?”3 Крім бачення постаті І. Богуна в якості потенційного романтика, Й.  Роллє ще й змалював декілька моделей тогочасних стосунків між чоловіком і жінкою. Що спонукало кам’янецьподільського історика так прискіпливо вдивлятися в біографію козацького полковника та зацікавитися його душевною природою? За своєю першою професією Й. Роллє – лікарпсихіатр. Він разом з відомим українським істориком В.  Антоновичем в 1855 р. закінчив медичний факультет Київського університету Св. Володимира. На останніх курсах навчання Й. Роллє проходив практику головним чином в закладах для душевнохворих, що визначило його наукову спеціальність та діяльність в якості психіатра. Після декількох років успішної практики як приватного лікаря він в 1858– 1859  рр. перебував на стажуванні

Див.: Dr. Antoni J. Iwan Bohun – pułkownik kozacki // Dr. Antoni J. Szkice i opowiadania. – Ser. 5. – Warszawa-Kraków, 1886. – 465 s. [Вид. 2-ге. – 1887 р. – S. 145–225] Роман “Вогнем та мечем” виходив у варшавській та краківській газетах “Слово” і “Час” у 1883–1884 рр., у 1884 р. з’явилося перше книжкове видання у Варшаві. 2 Див.: Бовгиря  А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII  ст. – К., 2010. – С. 78–96, 148–154; Кононенко  В. [Рецензія] Бовгиря  А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 304 с. // Укр. іст. журн. – №6. – С. 209–211. 3 Див. це видання. – С. 53. 1

9


Василь Кононенко у містечку Зонненштайні (Саксонія), де збирав матеріал для дисертаційного дослідження. Вдруге Й. Роллє побував за кордоном у 1860  р., коли супроводжував одного з подільських аристократів до Парижу. Це дало йому змогу вивчати практику французьких психіатрів, зокрема майбутнього вчителя З. Фрейда – Ж.-М. Шарко, й у тому ж 1860 р. захистити дисертацію на тему “Психічні захворювання”. Після таких успішних кроків у тодішній медичній науці йому запропонували роботу в декількох навчальних установах, зокрема на медичному факультеті Варшавського університету. Однак, у 1861  р. Й.  Роллє поселився в Кам’янці-Подільському, де провів 33 роки свого життя, працюючи як приватний лікар, що давало йому час та фінанси для реалізації хобі – вивчення історії краю, який став для нього другою Батьківщиною4. Займаючись пізнанням минулого, Й. Роллє з часом, можливо, непомітно для себе, став добрим фахівцем з історії Правобережної України. Цікаво, що саме дослідження історії увіковічило його творче життя й стало другою професією. Однак, перша спеціальність не могла не вплинути на методологіч-

ні засади дослідження ним історії, вона допомогла глибше зазирнути в душі людей давнини. Підходи до вивчення минулого, які застосовував Й. Роллє, дають підстави вважати його одним з предтеч психоісторії та інтелектуальної історії. Кам’янецьподільський історик, зокрема, намагався пояснити перші вражаючі поразки вишколеного війська Речі Посполитої від запорожців, козаків, покозачених селян та татар. Він тлумачив низку воєнних катастроф як наслідок лавиноподібного розповсюдження паніки, яка охоплювала все більше коло шляхти і професійних вояків та робила їх “нездатними до захисту”. Дослідник вказував, що цей стан необхідно “порівняти з тривогою, якій піддаються численні згромаджені в одному місці тварини під впливом недостатньо ще досліджених чинників”5. Слід відзначити, що часом його бачення історії спонукало до інтерпретацій, які пізніше виявлялися хибними. Зокрема, створення романтичного образу І. Богуна було пов’язано з добою романтизму, в якій Й.  Роллє сформувався як особистість. Тому не дивно, що він природно переносив суб’єктивне бачення світу на життя свого героя з минулого. Ми не будемо

Див.: Баженова С. На шляху реалізму. Історія України в творчості представників “української школи” в польській літературі 40–90-х років ХІХ століття. – Кам’янецьПодільський, 2006. – С. 132–136. 5 Див. це видання. – С. 45. 4

10


Іван Богун – політик-державник зупинятися на тому, що романтичний світогляд в Східній Європі став можливим тільки на початку ХІХ ст., коли заполонив голови і душі представників інтелігенції та інтелектуальних кіл цього регіону, і тому a priory не міг належати І. Богуну. Оскільки Й.  Роллє своє творче життя провів в уже іншій інтелектуальній атмосфері позитивізму, то деякі романтичні візії минулого він відстоював згідно усіх правил тодішньої науки. Однак, автор тонко розумів, що робить йому велику честь, прірву між людиною минулою й тодішнім суспільством його часу. Він застерігав, що “в період тієї страшної завірюхи дуже важко віднайти романс; серед крові та пожежі, в спаленому степу…”6 Як і належить історику, який жив в часи войовничого позитивізму, Й.  Роллє, не маючи належних історичних документів, сумнівався, що “Богун про романсові пригоди мріяв...” Однак він підвів саме таку риску в цьому питанні: “перепрошую – я не правильно сказав, що їх взагалі не було: навпаки, інколи

вони розквітали і у цьому завулку, однак завжди були короткими…”7 Належність автора до доби романтизму стала основною причиною створення істориком саме того образу І. Богуна, який прочитується на сторінках його твору. Однак, як завжди, складне питання містить багато розв’язань. У своєму творі Й.  Роллє писав про І.  Богуна та І.  Федоренка (Федоровича) як про окремі особи. Це зрозуміло, оскільки дослідник мав у своїх руках документи, в яких на одній і тій же території Брацлавщини діяли два “персонажі” – “Богун” і “Федоренко”. Й.  Роллє вірно відзначив, організаторські здібності і “першого”, і “другого”. Однак увібрав в шати романтичності й таємничості саме Богуна, бо про нього ходили, особливо на Поділлі, легенди. Вже через декілька десятиліть після виходу цієї книги в українській науці з’явилася концепція, започаткована В.  Липинським, що І.  Богун та І. Федоренко (Федорович) – це одна і таж особа – Іван Федорович Богун8. Цю концепцію визнало більшість істориків, а саме М.  Грушевський,

Див. це видання. – С. 53. Див. це видання. – С. 54. 8 Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 199–205. 6 7

11


Василь Кононенко І. Крип’якевич, Г. Гаєцький, Ю. Мицик, Т. Таїрова-Яковлєва9. Водночас М. Петровський у 1930–1940  рр. розробив іншу концепцію, навівши докази на користь розрізнення “Богуна” та “Федоренка”10. Суттєво доопрацював цю концепцію сучасний історик О.  Гуржій11. Санкт-Петербурзька дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва, детально опрацювавши біографію І. Богуна та історію дискусій про її дослідження, навела докази, що в історичних документах дії однієї і тієї ж особи маркуються під іменами І.  Богуна й І.  Федоренка (Федоровича), а їх діяльність в один час, але в різних місцях, що доводилася М.  Петровським, О.  Гуржієм та іншими дослідниками на користь окремого існування “Богуна” й “Федоренка-

Федоровича”, виявилася, на її думку, хибною12. Опрацювавши аргументи “за” і “проти” ідентичності “Богуна” й “Федоренка-Федоровича”, а також український переклад цієї праці, ми схильні до сприйняття концепції В. Липинського. Нижче в тексті ми показово наводимо два повідомлення про одну й ту ж діяльність, яку в Й. Роллє здійснював І. Федоренко, а в О.  Гуржія – І.  Богун. Також, дослідивши битви І.  Богуна на території Брацлавщини, ми дійшли висновку – їх майстерна реалізація могла бути здійснена тією людиною, яка впродовж декількох років детально вивчала особливості місцевої географії. Це є додатковим доказом на користь ідентичності І. Богуна та І. Федоренка (Федорови-

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 3. – К., 1995. – С. 277; Там само. – Т. 9. – Ч.  1. – К., 1995. – С. 735; Крип’якевич  І. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С. 164; Gajecki G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, Massachusetts, 1978. – V. 2. – Р. 602; Мыцык Ю. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. – Днепропетровск, 1988. – С. 41–42; Яковлева  Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – № 5. – С. 43–53; Її ж. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – №2. – С. 147–157; №4. – С. 144–152. Її ж. Загибель Івана Богуна // Укр. іст. журн. – 1991. – №5. – С. 139–142. 10 Петровський  М. До біографії Івана Богуна // Записки Ніжинського інституту народної освіти. – Кн. 10. – Ніжин, 1930. – С. 47–58; Його ж. Іван Богун // Радянська Україна. – 1941. – № 2. – С. 72–87; Його ж. Іван Богун. – Саратов, 1942; Слід зазначити, що в 1928 р. М. Петровський вважав І. Богуна та І. Федоренка однією особою, хоча в примітках навів головні тези на користь їх розрізнення. Див.: Петровський  М. Псевдо-діяріуш Самійла Зорки // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн. 17. – К., 1928. – С. 182–183. 11 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C. 99–111. 12 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – №2. – С. 147–157; №4. – С.  144–152. Слід визнати, що точка зору М.  Петровського, О.  Гуржія та інших дослідників про відмінність І.  Богуна та І.  Федоренка є достатньо аргументованою. Сподіваємося, що подальші дослідження цієї проблеми, сприятимуть її вирішенню. 9

12


Іван Богун – політик-державник ча), оскільки у концепції М. Петровського та О.  Гуржія – І.  Богун за реєстром 1649 р. був козаком Чигиринського полку13. Саме слово “Федорович” перекладається з старогрецької як “Богом данний”. За повідомленням автора-сучасника “Римованої хронічки”, прізвище “Богун” походило від річки Богу (сучасна р.  Південний Буг; Boh – Bohun)14, тобто мало подібне значення. З досліджень Т. Таїрової-Яковлєвої випливає, що в представників української православної шляхетської династії Федоровичів, до якої належав наш герой, було ще одне прізвисько – “Богуни”, тобто для офіційної Речі Посполитої вони були “Федоровичами”, а для козаків – “Богунами”15. Підписи І. Богуна на офіційних документах іменем батька/прізвищем “Федорович” можна пояснити тим, що він цим підкреслював своє

походження, батьківські й родинні заслуги; цим також можна пояснити, чому прізвище “Федоренко” вжито в реєстрі Кальницького полку 1649 р. (як відомо цей документ укладався для уряду Речі Посполитої)16. На нашу думку, розділення життя єдиної людини на “Богунову” та “Федоренкову” біографії (хоч це і було закономірно для тодішнього стану вивчення постаті героя нашого дослідження) стало однією з причин для створення Й.  Роллє образу романтичного козацького полковника, який невідомо звідки з’явився в українській новоствореній державі, періодично зникав в степу, став полковником одного полку, а захищав місто іншого регіменту, не підписував важливих міжнародних договорів, вищою цінністю якого була особиста свобода та вольності громади. З одного боку,

Див.: Петровський М. До біографії Івана Богуна // Записки Ніжинського Інституту Народньої Освіти. – Кн. Х. – Ніжин, 1930. – С. 48; Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C.  100. Водночас в реєстрах Кальницького та Брацлавського полків немає жодної людини, внесеної під прізвищем (прізвиськом) Богуна. Див.: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 235–263, 267–288. 14 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – №4. – С. 147. “Богун” – поширене прізвище (прізвисько). У виданні “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” подано, що прізвище Богун/Бугун походить від назви рослини Ledum palustra. Див.: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 282. У словнику української мови “богун” – жердина на якій сушили рибу: Грінченко Б. Словарь української мови. – Т. 1.: А-Ж.– К., 1907. – С. 80. 15 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – №4. – С. 147. 16 “Федоренко” – в тодішній українській традиції – прізвище, яке походило від імені батька Федора. Див.: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 509. 13

13


Василь Кононенко Роллєвий образ І. Богуна більше підходить для революціонера модерного суспільства, ніж для людини раннього нового часу, якій вдалося пробути при владі близько 15 років в соціально нестабільній новоствореній Українській державі. З другого боку – наполегливість в пошуках історичної істини та письменницький талант Й.  Роллє сприяли по документах змалювати дивну людину – моральну особистість, неординарного військового та розсудливого політика. Інтелектуальні типажі творців Української держави. Суспільно-політичне життя Речі Посполитої до 1648  р. полягало у тому, що магнати та шляхта (перші часто політично та економічно контролювали останню) намагалися обмежити ефективність діяльності королівського двору. Перші не хотіли війн, а особливо успішних воєнних кампаній, оскільки боялися збільшення влади свого короля більше, ніж посилення своїх сусідів. Така патова ситуація у політичному житті могла давати розвиток країні тільки тоді, коли поряд з нею не було сильних і ворожо налаштованих сусідів. Однак,

Річ Посполита знаходилася не на острові, як Сполучене королівство Великої Британії, а в центрі сільськогосподарського макрорегіону європейського континенту на схід від р. Ельби. В цій частині континенту з цілого ряду об’єктивних причин були ефективними централізовані імперії, які до кінця XVIII  ст. зайняли політичний простір Центральної та Східної Європи. Таким чином, історія політичного послаблення Речі Посполитої пояснюється інтелектуальною історією її еліти17. У південно-східних воєводствах Речі Посполитої представники магнатських династій очолили масштабне проведення колонізації земель, що давало їм величезні прибутки. Цим же, але в скромніших розмірах, займалося українське козацтво ще з кінця XV  ст. Відтак, з точки зору розвитку еліт на південно-східній периферії Речі Посполитої, козацтво стало контрелітою шляхті, а тому її непримиренним ворогом. Шляхта в свою чергу небезпідставно розглядала козаків, як монархічну політичну силу18. Тому не дивно, що після ординації 1638 р. були навіть спро-

Кононенко В. [Огляд] Pernal Andzej B. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2010. – 389 s. (у друці). 18 Див.: Lipiński  W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський  В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцького, Є. Зиблікевича. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 247–431. 17

14


Іван Богун – політик-державник би вивести з ужитку слово “козак”19. Перші перемоги Б. Хмельницького у 1648  р. відкрили перед козацтвом перспективу посідання місця еліти в Середньому Подніпров’ї, але одночасно передбачали втрату для магнатів цього регіону та величезних земельних володінь і, відповідно, економічної й політичної ваги. Для дрібної православної шляхти постав вибір – залишитися на боці уряду, який фактично контролювався магнатами, і разом з ними відвойовувати втрачені землі чи перейти на бік повсталих й поновити права на свої маєтки з перспективою здобуття нових. Останньою можливістю у 1648–1650 рр. скористалася значна частина православної шляхти Середнього Подніпров’я20. Розглянувши козацтво, як монархічну політичну силу в системі Речі Посполитої, стає зрозумілим, чому на початку революційних подій магнати та шляхта Речі Посполитої найбільше усього боялася союзу короля з Б.  Хмельницьким (sic!). Для них найбільш кошмарним видавався такий розклад політич-

них сил в Речі Посполитій, в якому перший ставав абсолютним монархом за підтримки козацького війська, а лідер козаків отримував повноту влади на Середньому Подніпров’ї – на землях колишніх магнатських латифундій та шляхетських маєтків. Тому не дивно, що у червні – липні 1648 р. в листах та промовах шляхти йшлося, що Б.  Хмельницький “уже князем руським себе іменує” та має намір створити “руську монархію”21. З такої точки зору, також стає зрозумілою поведінка Б.  Хмельницького після перемог під Корсунем 15– 16 (25–26)22 травня та Пилявцями 11–13 (21–23) вересня і наступний західний похід аж до Замостя й повернення до Києва. Б.  Хмельницький робив все можливе для того, щоб реалізувався вище зазначений сценарій союзу козацтва з королем. Однак, Українська революція середини XVII  ст. виявила кризу центральної влади Польсько-Литовської держави та її нездатність до ефективних змін. Відтак, двома провідними соціальними групами, що стали носія-

ДБХ. – К., 1961. – С. 33–34. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. – К., 2008. – С. 101. 21 Див.: Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 48–49; Кононенко В. [Огляд] Pernal Andzej B. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648-1659. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2010. – 389 s. (у друці). 22 Дати подано за старим стилем, в дужках вказано новий. 19 20

15


Василь Кононенко ми Української революції, були козацтво та православна шляхта23. За даними В. Кривошеї, який опрацював реєстр української армії 1649 р., у 40-тис. козацькому війську нараховувалося 12,6% шляхти24. Причому цей відсоток зростав в декілька разів серед кола генеральної старшини, Генеральної військової канцелярії, полкової чи сотенної старшини. Нова козацько-шляхетська еліта, яка фактично створила державу, в особі своїх інтелектуалів мала ще пояснити володарям Центрально-Східної Європи, підвладному населенню та, зрештою, самій собі, за яким правом вона це зробила. Освічені представники нової еліти шукали різні виправдання революції та нового статусу Війська Запорозького: у правах завойовника, на оборону станових прав та “вольностей”, на захист релігії, на обстоювання “руської” спадщини. Після битви під Пилявцями на військовій раді в Старокостянтинові 16 (26) вересня 1648 р. всі українські старшини, зокрема М.  Кривоніс та

І. Виговський, висловилися за те, щоб не переходити річку Случ, тобто для української еліти територія Війська Запорозького, обмежена на заході цим водним рубежем, уявлялася достатньою. Перший західний похід Б.  Хмельницького стався за наполяганням Тугай-бея, бо значна частина татар не отримали очікуваної здобичі25. Оскільки традиційні козацькі вимоги фактично стали реалізовані сприятливими обставинами розгортання революційних подій, то новими аргументами у виправданні новоствореної держави стали гасла захисту православної віри та руської спільноти. Оборона “грецької релігії” мобілізовувала всі верстви руського суспільства проти Речі Посполитої, а також пояснювала іншим монархам причину повстання проти короля26. На кінець 1648 р. серед оточення Б. Хмельницького вже була впливова група православних шляхтичів, для яких нова держава була формою омріяного “Великого

Козацтво також формувалося з покозачених міщан, селян та, навіть, представників духовенства, однак ці групи не стали домінуючими, як серед еліти новопосталої держави, так і серед рядового козацтва. П. Клименко цікаво відзначив різнорідність політичних сил в Гетьманщині. Див.: Клименко П. Рецензія на роботи В. Липинського «Україна на переломі» та М. Грушевського «Хмельниччина в розквіті». 14 березня 1923  р. Київ // ІР НБУВ. – Ф. Х. – Спр. 19011. – Арк. 3; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 229–230. 24 Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. – К., 2008. – С. 101. 25 С. Томашівський. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 7. 26 Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 241−242. 23

16


Іван Богун – політик-державник князівства Руського”27. І. Виговський, який представляв православну шляхту у новій державі, намагався підштовхувати українського гетьмана здійснювати державну політику на оборону інтересів політичної руської спільноти. Уже в лютому 1649  р. в розмові з польськими комісарами Б. Хмельницький назвав себе “самодержцем руським”. Подібне він висловлював у різних формах іноземним послам28. Одна з цікавих спроб пов’язати нову державу з Стародавньою Руссю з’явилася в поемі 1650  р., в якій анонімний автор порівнював 12 полковників Б.  Хмельницького з 12 синами Володимира. Проте ця ідея не набула поширення, чи ми не маємо свідчень про її розвиток у відомих писемних пам’ятках29. Також важливо, що пропонуючи московському цареві стати протектором нового державного утворення, Б.  Хмельницький

наголошував, що під царську верховну владу мало перейти не тільки “Військо Запорозьке”, але й “Русь”. Зокрема, у листі від 3 (13) травня 1649 р. Б.  Хмельницький просив прийняти під протекцію московського царя “всю Русь”30. Внаслідок перемог першого року повстання Б.  Хмельницького вітали, зокрема при в’їзді в Київ у грудні 1648  р., як Мойсея та як “Богом дарованого володаря”. Також цікаво, що вже у липні 1648 р. Б. Хмельницький титулував себе як “Богдан Хмельницький, Божию милостию гетман з Войском Запорожским”31. Порівняння українських діячів з Мойсеєм не було новиною для учнів та викладачів Київської колегіуму, однак тлумачення імені Богдан як “Богом даного” стало початком побудови концепції божественного походження влади гетьмана32. У другій половині 1649 р. в канцелярії гене-

Тільки серед підписків Генеральної військової канцелярії були шляхтичі: А. Іскрицький, В.  Кропивницький, Н.  Кононович, В.  Колачинський, П.  Аврамович, Ф.  Погорецький, Г.  Каплонський, С.  Голуховський (Лях, Остапов), О.  Федькович, Я.  Львович. Див.: Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 229. 28 Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 283−285. 29 Величенко С. Володарі та козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII−XVIII ст. // Mediaevalia Ukrainica: ментальність та історія ідей. – Т. І. – К., 1992. – С. 120. 30 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 104. 31 ДБХ. – К., 1961. – С. 64. 32 Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 283−285. 27

17


Василь Кононенко рального писаря І. Виговського було створено вірші, додані до козацького реєстру. Анонімний автор цієї політичної поезії тлумачив ім’я Хмельницького, а також зображення хреста на його гербі, як знак божественного походження його влади. Більше того, Хмельницький зображувався на рівних з тодішнім польським королем Яном  ІІ Казимиром33. Традиція представлення Богдана як “Богом даного” мала двох носіїв: церковних та козацьких інтелектуалів, які порізному пояснювали “богоданність” гетьмана. Світські інтелектуали, на відміну від церковних, виправдовували не тільки виступ на захист Православ’я, але й існування окремішнього Війська Запорозького. З квітня до серпня 1651 р. гетьманська канцелярія спробувала впровадити титул “Божиею милостью великий государ Богдан Хмельницкий, гетман Войска Запорожского” у широкий вжиток34. На думку

С. Плохія, у цей час Б. Хмельницького було “вінчано” на гетьманство патріархом Паїсієм чи коринфським митрополитом Йоасафом. Також важливим у легітимації влади Б.  Хмельницького стало поминання його імені в богослужінні, що почалося одразу після перших перемог 1648  р., а 1654  р., згідно з П. Алепським, молилися за українського гетьмана та московського царя35. Таким чином, основною проблемою новопосталої держави стала її легітимація як в очах своїх же носіїв, так і верхівки й шляхти Речі Посполитої та володарів сусідніх країн. Саме внутрішня проблема молодої держави стала основною причиною до розвитку “полівасалітетної” зовнішньої політики Б. Хмельницького та його послідовників36. Тому типологізація діячів Української революції XVII  ст. є цікавою науковою проблемою37. Можна виокремити три основні типажі полі-

Там само. – С. 286−287. ВУР. – Т. 3. – М., 1953. – С. 25−26; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 291. 35 Там само. – С. 298−299. 36 Про концепцію “полівасалітетної” зовнішньої політики Української держави раннього нового часу історика Т.  Чухліба див.: Чухліб  Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К., 2011; Його ж. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. – К., 2005; Його ж. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713). – К., 2004; Його ж. Український гетьманат – Трансільванське князівство: міжнародне утвердження за допомогою політики полівасалітетності (XVII ст.) // Україна – Угорщина: спільне минуле та сьогодення. – К., 2006; Його ж. Гадяч 1658 року та ідея його втілення в українськопольських відносинах. – К., 2008. 37 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 56. 33 34

18


Іван Богун – політик-державник тиків, які долучилися до Української революції: прихильники 1) вольностей козацької військової спільноти, 2) широкої автономії Війська Запорозького, 3) Війська Запорозького/Великого князівства Руського/ України як фактично незалежної держави38. Наведений поділ здійснено за критерієм, як учасники Української революції бачили майбутнє політичної справи, в якій вони брали активну участь. Ці типажі можна розглядати за соціальноекономічними, політико-культурними та іншими критеріями, однак ми зосередимося саме на інтелектуальному конструюванню представниками нової еліти візії Війська Запорозького. Перший типаж умовно можна назвати “чужими” для української державності раннього нового часу – для них з різних причин Військо Запорозьке, як автономія у складі Речі Посполитої, не стало рідним. Вони, хоч і доклали зусиль до розгрому у перших битвах урядові війська, але не перейнялися справою зміцнення структур Війська Запорозького, для них було простіше, зрозуміліше і впевненіше робити військову та політичну кар’єру в Речі Посполитій. Це

свідчить, що Військо Запорозьке, в особі Б. Хмельницького та його найближчого оточення, мало значну проблему на шляху до трансформації в легітимну структуру на політичній мапі Центрально-Східної Європи не тільки в очах своїх сусідів-володарів, але й для частини своєї ж еліти та рядового козацтва. “Чужі” у Війську Запорозькому були, як не дивно, відважними вояками. Військо Запорозьке до 1648  р. було для них воєнною корпорацією, яка давала реальне підтвердження шляхетства або відкривало перспективу на його здобуття. Наприклад, С.  Забузький – такий же успішний військовий, як І. Богун, з яким він у 1645 р. разом займався здобуттям “козацького хліба” в “Дикому Полі” в районі Сіверського Донця. У другій половині 1640-х рр. він входив до складу старшини реєстрового козацтва та приєднався до повстання Б. Хмельницького39. Однак, напередодні битви під Пилявцями 11–13 (21–23) вересня 1648  р. перейшов на бік Речі Посполитої. У 1649  р. його було призначено гетьманом Війська Запорозького, на сеймі 1650  р. він отримав нобілітацію, а після Берестецької битви очолив

Наведений поділ є схематичним, оскільки реальне життя було набагато складнішим. Однак, ця модель яскраво представляє інтелектуальну конструкцію І. Богуном (як і багатьма старшинами) Війська Запорозького як Батьківщини-держави, за яку слід було боротися. 39 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 148. 38

19


Василь Кононенко 3-тис. загін, щоб скинути й замінити Б. Хмельницького40. Інший цікавий представник цього типажу – М. Криса – активний учасник повстання 1648 р. з самого його початку. У битві під Жовтими Водами, згідно з попередніх мирних домовленостей між українсько-татарською та польською сторонами, став заручником у війську С.  Потоцького. М. Криса, як і М. Кривоніс, втік з польського табору, чим сприяв повному знищенню ар’єргарду коронних військ на початку повстання. У 1649  р. він став полковником гетьманського полку, у 1650  р. – наказним чигиринським полковником, у 1651 р. – київським полковником. Під час Берестецької битви 1651 р. перейшов на бік польського війська. У 1652 р. його ренобілітовано, в 1655 р. він став королівським полковником, в 1660 р., після переходу Ю. Хмельницького на бік Речі Посполитої, його призначено переяславським полковником. Він потрапив у полон до українськоросійських військ, відбув сибірське заслання, однак ніколи, хоч і мав слушні нагоди, не перейшов на бік Української козацької держави41. І.  Ганжа – активний учасник козацьких чорноморських та уря-

дових походів проти татар. Напередодні битви під Жовтими Водами брав участь у переконанні реєстрових козаків (4 тис. чол.) у Кам’яному Затоні приєднатися до повстанців. Також він енергійний учасник Корсунської битви 15–16 (25–26) травня 1648 р. В червні 1648 р. його загін взяв Умань та Тульчин; є відомості, що він відзначився жорстокістю до шляхти та євреїв. Влітку 1648  р. став уманським полковником, але до переможної для українців Пилявецької битви перейшов на бік поляків42. Усі перераховані персонажі мали гірші чи кращі кар’єрні можливості в Українській козацькій державі. Звісно, їм хотілося більшого, ніж те, що у них було – це природно для кожної людини в будь-якому суспільстві. Перехід М.  Криси на бік військ Річ Посполитої у невдалій для українськотатарського війська Берестецької битви 1651  р. можна зрозуміти. Однак, С.  Забузький та І.  Ганжа перейшли на бік супротивника перед переможною Пилявецькою битвою. Це свідчить, що для них чужим було Військо Запорозьке, яке поступово набувало рис окремої держави.

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 112. 41 Вирський  Д. Полковник Михайло Криса – малознаний герой/антигерой Козацької революції // Укр. іст. журн. – 2009. – №5. – С. 65–70. 42 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 81, 93. 40

20


Іван Богун – політик-державник До другого типажу – “автономістів” слід віднести М. Гладкого, М. Пушкаренка, Л. Мозирю й багатьох інших. М. Гладкий відзначився у численних битвах українського війська у 1648–1651 рр. Після підписання Білоцерківського договору 18 (28) вересня 1651 р., він намагався протидіяти Б.  Хмельницькому та стати замість нього гетьманом, за що був страчений. М. Пушкаренко – досвідчений військовий, який в 1640-х  рр. на чолі полтавських козаків займався військовим промислом у нічийному “Дикому Полі” (він у першій половині цього десятиліття керував більшими загонами, ніж І. Богун)43. На початку Української революції М. Пушкаренко став полтавським полковником та вніс великий вклад у перемоги Війська Запорозького у 1648–1655 рр. Після смерті Б.  Хмельницького очолив повстання проти гетьмана І. Виговського у 1657–1658  рр., яке було придушене з великими втратами з обох боків, та підірвало військову міць молодої держави44. Л. Мозиря – корсунський полковник, категорично відмовився від виконання умов Білоцерківського договору і був

страчений за наказом Б. Хмельницького45. Відтак, представники типажу “автономістів” еліти Війська Запорозького були добрими військовими, але поганими політиками. Вони у Війську Запорозькому продовжували бачити автономну організацію та ставили боротьбу за вольності корпоративної військової спільноти (в кращому випадку) чи настрій натовпу (в гіршому) вище державних інституцій, які тільки починали вибудовуватися. До третьої типажу “державників” належали не тільки вдалі військові, але й розсудливі політики. Серед державників найбільш відомі біографії Б.  Хмельницького та П. Дорошенка46. До них також належали С. Кричевський, І. Богун, Г. Гуляницький, М.  Зеленський й багато інших з посеред генеральної старшини, полковників, полкової старшини, сотників. Важливо, що вони підштовхували українських гетьманів до боротьби за новостворену державу та намагалися не руйнувати її з середини. Одним з найвпливовіших з таких старшиндержавників був І.  Богун. Саме з

Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. – Вип. 2. – К.-Львів., 1992 – С. 74. 44 За деякими підрахунками до 50 тис. осіб. Див.: Яковлів А. Московські проєкти договірних пунктів з гетьманом Ів. Виговським. – Львів, 1933. – С. 16; Смолій  В., Степанков  В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 308–310. 45 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 252, 306. 46 Див.: Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 2009; Їх же. Петро Дорошенко. Політичний портрет: наукове видання. – К., 2011. 43

21


Василь Кононенко такого бачення учасників Українській революції можна скласти більш повну картину життя та діяльності героя нашого дослідження. Богун-державник. Політиками не народжуються, ними стають. Про дату народження І. Богуна, як й інших політиків Війська Запорозького, немає достовірних відомостей, однак факт його полковництва на початку Української революції свідчить, що на той час йому виповнилося не менше 40 років. На основі цього припускається, що він народився близько 1608 р. Як вважає Т. Таїрова-Яковлєва, І. Богун був у середовищі козаків, які з Я. ІскроюОстряниним (Остряницею) у 1638 р. мігрували в майбутню Слобідську Україну та заснували з дозволу московського царя містечко Чугуїв. Серед старшин козаків-мігрантів був В. Богун – можливий родич І. Богуна47. У 1641 р. козаки збунтувалися, вбили Я.  Іскру-Острянина та розійшлися48. Саме цим роком датуються перші достовірні згадки про І. Богуна, які Б. Флоря пов’язав з “Азовським сидінням”, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637–

1642 рр. обороняли фортецю від військ Османської імперії. Наприкінці 1630-х – на початку 1640-х рр. І.  Богун одружився, а в подружжя Федоровичів-Богунів з’явився син, який пізніше в малолітньому віці в кінці 1653 р. був залучений батьком до зустрічі російського посольства49. Водночас російський дослідник Б. Флоря припускає, що якщо І. Богун і брав участь у повстанні 1637– 1638  рр., то лише в якості реєстрового козака до капітуляції під Боровицею50. Цей висновок дослідника ґрунтується на тому, що І. Богун в подальші роки служив на Кодаку й отримував за це відповідну платню від уряду Речі Посполитої51. Навесні 1641 р. він здійснив вдалий напад на кримських татар на Боровській переправі через р.  Північний Донець (сучасний – Сіверський Донець), наступного – також з загоном був на цій же переправі52. Він займався військовим промислом на нічийній території “Дикого Поля” між контрольованою територією Московською державою, Річчю Посполитою та Кримським ханством. На той час

Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 147. Там само. 49 ВУР. – Т. 3. – М., 1953. – С. 447, 506. Г. Богун з Реєстру 1649 р. не міг бути сином І. Богуна, як це припускає В.  Кривошея. Див.: Кривошея  В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 117. 50 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. – Вип. 2. – К.-Львів., 1992. – С. 77–78. 51 Там само. – С. 75. 52 Там само. – С. 72. 47 48

22


Іван Богун – політик-державник здобуттям “козацького хліба” займалося багато майбутніх учасників Української революції XVII ст., які віддавали частину своєї здобичі місцевій адміністрації, яка за це прикривала їхню діяльність перед урядом Речі Посполитої53. В 1643  р. І.  Богун разом з іншими отаманами напали на російський загін на Козацькому перевозі54. В 1644  р. він знову брав участь у промислах, приблизно тоді інший учасник Української революції – М. Пушкаренко – на чолі полтавців в районі Сіверського Донця напав на кораблі, які постачали платню та продовольство донським козакам від московського уряду55. В наступні роки майбутній полковник Української козацької держави продовжував займатися здобичництвом “козацького хліба” у тому ж регіоні та служити у Кодацькій фортеці56. Однак, якщо перед цим він очолював невеличкі відділи, то весною 1645  р. разом з С.  Забузьким керував загоном чисельністю в 1,5  тис. чол., що свідчило про його зростання до рівня головних отаманів українського козацтва у “Дикому Полі”57. Постійні битви в умовах степу дали І. Богуну

великий досвід, який багато у чому пояснює його дивовижну майстерність оборонятися з значно меншим військом, постійно залишатися живим у програшних сутичках, дезорієнтувати ворога та наводити на нього паніку. Введення такого способу війни засвоюється, як правило, за умови, коли людина змалечку постійно так воювала. Крім того, зіткнення молодого І. Богуна з брутальними системами центральної влади на периферіях – у ході придушення козацько-селянського повстання Я. Острянина 1637–1638  рр. та Чугуївського виступу 1641 р. дають змогу пояснити, чому український політик так вперто відстоював окремішність новопосталої Української козацької держави від Речі Посполитої і Московського царства. В 1647 р. С. Забузький, І. Ганжа, Ф.  Джеджалій та, як припускає Т.  Таїрова-Яковлєва, І.  Богун брали участь у виправі С.  Конецьпольського проти татар. Заробітки “козацького хліба” І. Богуном в районі Сіверського Донця також дають можливість пояснити, чому він не брав участі у перших битвах 1648 р.58 Однак, уже в жовтні 1648 р.

Там само. – С. 73. Там само. 55 Там само. – С. 74. 56 Там само. – С. 75. 57 Там само. – С. 77. 58 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 148. 53 54

23


Василь Кононенко під Львовом згадуються донські козаки, також відомо, що влітку почалося повернення запорожців з Сіверського Донця. Це дало можливість І. Крип’якевичу зробити висновок, що І. Богун прибув з Донця в лави українсько-татарської армії, яка мала здобувати Львів59. Це припущення співпадає з іншими відомостями про Богунову діяльність під Львовом60. Відтак, тільки приблизно з жовтня 1648 р. І. Богун почав брати участь в Українській революції. З жовтня 1648  р. і протягом усього 1649 р. І. Богун в історичних свідченнях присутній як “полковник Богун” під Львовом та у Барі, під Замостям, Меджибожем, Збаражем з прізвищем Федоренка (Федоровича)61. Зокрема відомий єдиний лист Федоровича, з якого ми

дізнаємося, що він був присутнім при укладенні перемир’я у Замості (листопад 1648 р.)62. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький довідався про захоплення коронними військами Бару, гетьман відрядив туди “подільського” полковника, з завданням мирно вирішити конфлікт. В середині лютого він розгромив під Іванківцями загін Я.  Стрижевського та зайняв Бар. Пізніше добре вишколені коронні війська чисельністю в 12  тис. відтіснили І.  Богуна до Шаргороду, однак спроба поляків 3–4 (13–14) березня взяти штурмом укріплений ним Бар завершилася невдачею. Після прибуття Д.  Нечая на допомогу “подільському” регіментарю, українські полковники на початку квітня спільними зусиллями змусили коронні війська відступити до

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С. 122. Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 58, 66; Яковлєва  Т. Іван Богун – Федорович // КС. – 1992. – № 5. – С. 44. 61 Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 58; лист подільського полковника І.  Федоровича каштеляну Лянцкоронському від 24 лютого 1649  р. з Бара див.: Lipiński  W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – С. 572–574; Акты ЮЗР. – Т. 3. – СПб., 1861. – С. 54; Kochowski  W. Pamiętniki do panowania Zygmunta  III, Władislawa  IV i Jana Kazimierza. – T.  2. – Warszawa, 1846. – S. 69; Michalowski  J. Księga pamiętnicza. – T.  2. – Kraków, 1864. – S. 459; Яковлєва  Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 148. 62 Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – С. 572–573. 59 60

24


Іван Богун – політик-державник Меджибожа63. Далі “подільський” полковник брав активну участь в облозі Збаража, де отримав важке поранення і тому не фігурував у Зборівській битві та у ході наступних переговорів. Усі наведені вище вдалі військові операції приписуються І. Федоренку (Федоровичу), однак у них проглядається тактика ведення військових дій І.  Богуна проти переважаючих регулярних військ. За реєстром 1649  р. І.  Богун – однин з 16 регіментарів новоствореної Української козацької держави – полковник кальницький. В серпні 1650 р. сенатор і київський воєвода А. Кисіль у листі до Яна ІІ Казимира писав, що “полковник Богун” мав великий вплив на українського гетьмана та шкодив йому здійснювати вигідну для Речі Посполитої політику64. Цей факт ми можемо інтерпретувати як відстоювання І. Богуном жорсткої політики щодо Речі Посполитої, яка мала б забезпечити посилення Війська Запорозького як окремішнього державного утворення. Й.  Роллє з доступних йому документів не зміг точно визначити

роль І. Богуна в новоствореній Українській державі перших років її існування. Він навіть зробив припущення, що І.  Богун не увійшов до реєстру 1649 р. чи “можливо так сталося, що його прізвище було записано з помилкою у полтавському полку; в ньому фігурує в якості командира гадяцької сотні 1649 року Іван Богодун”65. Однак, він з захопленням описує організаторські здібності І. Федоренка – Богуна під іншим прізвищем. Й.  Роллє відзначив, що кальницьким/вінницьким полком у Збаражсько-Зборівській кампанії 1649  р. “командував вище згаданий Іван Федоренко, один із найздібніших організаторів”66. Те, що І. Богун став полковником саме на Брацлавщині дало йому змогу протягом кількох років ознайомлюватися з географічними особливостями цього регіону та заслужити авторитет в очах місцевої шляхти, козацтва та поспільства, без чого були б неможливими його майбутні блискучі перемоги над переважаючим ворогом. Після розгрому основних сил брацлавського полковника Д.  Нечая у Красному в лютому 1651 р. корон-

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 101–102. 64 ВУР. – Т. 2. – М., 1953. – С. 388. 65 Див. це видання. – С. 53. 66 Див. це видання. – С. 86. 63

25


Василь Кононенко на армія намагалася так само знищити й вінницьку залогу67. Українським військам у Вінниці, які за різними свідченнями нараховували 3–4 тис. вояків, протистояла добре вишколена 12–20  тис. польська армія. Така чисельна перевага і те, що вінницькі укріплення не мали особливих природних перешкод, могли стати причиною знищення оборонців за краснівським сценарієм. Однак, цього не сталося. Й. Роллє описав, що козацький полковник “укріпив замок і облаштував його гарматами, оточив місто валом, але особливу увагу звернув на монастир, що стояв над надбережною скелею і був найбільш недоступним пунктом”68. О.  Гуржій також вказав на те, що І. Богун укріпив не лише місто та свій табір, але й сусідній монастир69. Він окремо відзначив високий рівень організації оборони Вінниці. Зокрема, козаки під керівництвом І.  Богуна

“переходили від однієї лінії укріплень до іншої при постійній підтримці артилерії”70. Зважаючи на те, що коронні та козацькі війська широко використовували артилерію, І. Богун захищався саме в вінницьких “Мурах”, оскільки останні були єдиною кам’яною та цегляною фортифікаційною системою, здатною витримати артилерійський обстріл. Оборона Вінниці 1 (11) – 10 (20) березня успішно завершилася для українців і великими втратами для ворога: коронна армія в цих боях недорахувала 8  тис. чол. та залишила всю артилерію71. З битви за Вінницю можемо вивести ще один додатковий аргумент на користь ідентифікації “Богуна” з “Федоренком”. Півторарічний період життя кальницького полковника, був спрямований на зміцнення його влади, оскільки в березні 1651  р. його повністю підтримала вінницька шляхта та мі-

Зі знищенням вояків Д. Нечая кам’янець-подільський історик у своєму дослідженні навіть помилково пов’язав призначення І.  Богуна українським гетьманом на брацлавський уряд. Насправді після смерті Д.  Нечая цю посаду посідали Грозенко (травень, 1651  р.), Іванчул (липень 1651 р.), Левко (Уманський) (грудень 1651 р.), Т. Носач (1652–1654 рр.), М. Зеленський (з 1654 р.). Див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 184–185. Помилку Й.  Роллє можна зрозуміти з того, що І.  Богуна у документах справді називали полковником “брацлавським” (а також – “подільським”, “чернігівським” і навіть “брянським”). Див.: ЦДІАК України, ф. 1230, оп. 1, спр. 48, арк. 1–2; Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C. 102. 68 Див. це видання. – С. 64. 69 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 105. 70 Там само. – C. 105–106. 71 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 124–125. 67

26


Іван Богун – політик-державник щани, що також стало важливою причиною перемоги над переважаючим ворогом72. Враховуючи те, що розгром досвідченого полковника Д. Нечая стався від авангарду коронної армії, то слід визнати неординарні здібності І.  Богуна та його добру обізнаність навколишньої території, а значить і те, що він очолював полк, який дислокувався в Північній Брацлавщині задовго до 1651 р.73 За повідомленням С. Освецима, на допомогу І.  Богуну йшов уманський полковник Й.  Глух з 10  тис. армією, але він не міг переправитися через річку Південний Буг, оскільки лід почав танути, і, відповідно, переслідувати відступаюче польське військо не було можливості. Однак, противники повтікали, залишивши свій табір, що призвело до глузувань з українського боку. Козаки кричали: “цигани, пилявчики… утікайте далі за Віслу, не тут ваше діло!”74 Й.  Роллє також

підкреслив панічну втечу польських військ з-під Вінниці від хибних чуток про наближення Б. Хмельницького з татарами. Дослідник порівняв цю панічну втечу з Пилявською та пояснив її маловивченими на той час закономірностями панічної поведінки великих груп людей. Можна припустити, що після Вінницької вікторії слава І. Богуна стала небезпечною для Б.  Хмельницького, тому він, цілком розсудливо назначив наказним гетьманом осавула Д. Лісовця над корпусом, що мав переслідувати ворога. Цей загін було поділено на дві частини, одна з яких з І.  Богуном штурмувала Кам’янець-Подільський, а інша – намагалася наздогнати та розгромити польське військо. Таке бігання Д.  Лісовця “за двома зайцями” привело до того, що неприступне місто залишилося у супротивника і польний гетьман зберіг свою армію, що мало велике значення у битві під Берестечком75.

Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцького, Є. Зиблікевича. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 203; Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 45. 73 Згідно концепції розрізнення І.  Богуна та І.  Федоренка (Федоровича), Богун мав стати полковником після укладення Зборівського реєстру, тобто в 1650 р. 74 Див.: Дневник Станислава Освецима 1643–1651 // КС. – 1882. − № 1. – С. 379–380. Згідно з документальними свідченнями, на допомогу вінницькому полковнику прийшли чигиринський полковник Т.  Крисенко, миргородський – М.  Гладкий, полтавський – М.  Пушкаренко, прилуцький – І.  Хороший, лубенський – Тимошенко. Ці полки склали корпус, яким керував наказний гетьман Д. Лісовець. Див.: Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. – К., 1965. – С. 396–397. 75 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 130. 72

27


Василь Кононенко На приблизно цей час припадає конфлікт між Б. Хмельницьким та І. Богуном. Зокрема, за свідченням полоненого 4 (14) травня полтавського козака, останній від’їхав з Монастирища, що призвело до арешту його дружини76. Однак, на початку червня 1651 р. І. Богун вже виконував розпорядження українського гетьмана77. В другій половині червня Б.  Хмельницький, який з українським військом та союзниками-татарами дислокувався на Волині, вирішив дати бій армії Речі Посполитої, очолюваній королем Яном  ІІ Казимиром. Берестецька битва ще раз підтвердила, що військовий досвід здобувається роками й успіх битви прямо залежить від доброго ознайомлення з місцевістю майбутньої баталії. На 1651 р. польське військове командування врахувало усі причини поразок перших років війни: воно на полі бою мало західноєвропейську побудову ладу війська, що узгоджувала дії піхоти, кавалерії та артилерії, й значний контингент професіоналів – ветеранів Тридцятилітньої війни (1618–1648  рр.). Такому війську не соромно було достойно програти.

Як зазначає О. Гуржій, напередодні Берестецької битви в польському таборі ходили чутки, про смерть І.  Богуна та призначення на його місце менш досвідченого полковника78. Інформаційна війна була важливою складовою у стратегії українського керівництва, яка поперемінно вселяла у ворогів сподівання на легку перемогу та відчай перед незліченним й непереможним супротивником. Такі чутки ще раз підтверджують, що поляки уже декілька років знали І. Богуна як досвідченого полководця. Також перед “битвою народів” ЦентральноСхідної Європи вінницький полковник здобув Корець79. Хід Берестецької битви загальновідомий. Роль І. Богуна у виведенні українського війська з оточення важко переоцінити. Нещодавні археологічні розкопки дають можливість стверджувати, що українські втрати у Берестецькій битві явно перебільшувалися в історіографії, особливо в польській80. Щоб зрозуміти військовий та організаторський талант І.  Богуна необхідно врахувати, що оточення військ в українсько-польських війнах з кін-

Документы об освободительной войне украинского народа (1648–1654 гг.). – К., 1965. – С. 406. 77 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C. 106. 78 Там само. – С. 107. 79 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 133. 80 Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 243–265. 76

28


Іван Богун – політик-державник ця XVI ст. і до кампаній 1648– 1649 рр. неминуче приводило до їх повного знищення або диктування переможцями своєї волі блокованим. Б.  Хмельницький після відходу з-під Берестечка наказав І. Богуну підкорятися білоцерківському полковнику М.  Громеці, який був залежний від українського гетьмана. З цього випливає, що Б.  Хмельницький цінував вінницького полковника, але перешкоджав його політичному зростанню. Однак, І. Богун був достатньо мудрим і, на відміну від інших старшин, розумів складну політичну ситуацію у молодій державі та не марив про важку гетьманську булаву. У своїй політичній діяльності він лише суворо дотримувався курсу на зміцнення Війська Запорозького, а тому, не підкоряючись М.  Громеці, організовував козацькі загони та руйнував мости на шляху коронного війська в Центральну Україну81. І. Богун також відіграв велику роль у Білоцерківській кампанії 1651  р. Однак, Б.  Хмельницький після Берестецької та Лоївської поразок діяв дуже обережно, для нього тепер було головним зберегти свою владу та вишколене військо. Український гетьман розумів, що війська Речі Посполитої його під 81 82

захистом укріпленого табору не переможуть, але й розгром польсько-литовської армії видавався йому сумнівним. Тому він пішов на переговори та укладення Білоцерківського мирного договору 18 (28) вересня 1652 р. Звичайно, що умови цієї угоди не були сприйняті більшістю старшин та козаками, які потенційно мали б залишитися поза реєстром. В середовищі української козацької еліти і, навіть, рядового козацтва за перші роки революції відбулися великі зміни. Те, що в оточеному таборі під Берестечком українські парламентарі погоджувалися на мир тільки на умовах Зборівського договору82, засвідчило, що будівничими Війська Запорозького, як фактично незалежної держави, були старшини-державники, одним з лідерів яких був І.  Богун. Саме спираючись на таку еліту, Б. Хмельницький міг проводити свою внутрішню та зовнішню політику на досягнення окремішності України. Якщо деякі старшини, виступаючи проти Б.  Хмельницького, самі хотіли стати на його місце, то І. Богун діяв розсудливіше й виваженіше, хоч жорстко та рішуче. Згідно з відомостей московських послів у Варшаві, І. Богун збирався воювати

Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 45. Таке відстоювання Зборівського договору просто розлютовувало політиків Речі Посполитої. Наприклад, каштелян краківський, не читаючи, розірвав такий козацький лист зі словами: “Ідіть, хлопи! Скоро ви дізнаєтеся, що таке зборівський договір!” Див.: Дневник Станислава Освецима // КС. – 1882. − № 4. – С. 336.

29


Василь Кононенко з українським гетьманом через те, що останній не уклав з поляками миру на умовах Зборівської угоди83. В травні 1652 р. було страчено заслужених у боях старшин, яких ми відносимо до “автономістів” у середовищі еліти Української козацької держави: добрих військових, але поганих політиків. В цей же час Богун-державник брав участь у розгромі добре вишколеної 20-тис. коронної армії М.  Калиновського під Батогом84. Батігська перемога повернула Українській козацькій державі Брацлавщину – регіон в якому розташовувався полк І. Богуна. У березні 1653  р. на Брацлавщину вторгся найдосвідченіший польський полководець, який добре знав українську місцевість, – С. Чарнецький85. Оборону української території з чисельно меншим військом здійснював І.  Богун. Коронним військам вдалося знищила низку міст Брацлавщини, але під Монастирищами, укріпленими І. Богуном, штурми фортеці приносили супротивникам одні втрати. Коли С. Чарнецький отримав важке поранення, вороже військо охопила паніка, підсилена чуткою про

наближення українсько-татарської армії. В ході захисту міст І. Богун зазвичай постійно робив вилазки та дезорієнтовував ворога тим, що нібито наближається козацька допомога з татарами. Обороняючи Монастирище, козацький полковник здійснив подібну військову хитрість. Як відзначає Й.  Роллє, коронне військо панічно відступило, залишивши свій табір та ледве не забувши свого воєначальника86. Після перемоги під Монастирищами І.  Богун вирушив разом з 12-тис. корпусом Т. Хмельницького в Молдавію, який йшов на допомогу своєму тестю В. Лупулу. У ході цього походу було здобуто Ясси, 12 (22) травня у битві під Фокшанами українсько-молдавське військо перемогло волоську кінноту. Однак 17 (27) травня під Финтою зарозумілий Т.  Хмельницький, який не слухався порад полковників, привів союзницьке військо до поразки87. Згідно з досліджень Т. Таїрової-Яковлєвої, влітку 1653 р. І. Богун з своїм полком перебував в Оратові. З цього санкт-петербурзька дослідниця зробила висновок, що І.  Богун не брав участі в молдавському поході Т. Хмель-

ВУР. – Т. 3. – М., 1953. – С. 174. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 108. Про Батігську битву див.: Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 274–282. 85 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 108. 86 Див. це видання. – С. 81. В цей час з польських відомостей також слідувало про оборону І. Богуном від поляків Умані. Див.: Памятники. – Т. 3. – Отд. 3. – К., 1852. – С. 42–43. 87 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109. 83 84

30


Іван Богун – політик-державник ницького88, проте перебування вінницького полковника влітку на Брацлавщині не заперечує його участі в травневій невдалій виправі. Провал молдавської кампанії 1653 р. зумовив оточення В. Лупула у фортеці Сучаві, на допомогу якому прийшов Т.  Хмельницький разом з І.  Богуном. Як вказав О.  Гуржій, після загибелі гетьманича 5 (15) вересня під час оборони Сучави І.  Богун повернувся на Брацлавщину89. Цікаво, що Й.  Роллє, маючи в своєму розпорядженні різні документи про “Богунову” та “Федоренкову” діяльність того часу, пише, що Сучаву обороняв саме І. Федоренко. Він зазначив, що “…це була прибічна гвардія, яка недавно з Федоренком, підтримуючи Тимоша, мужньо витримала облогу Сучави”90. З відомостей сучасного історика та Й.  Роллє випливає, що діяльність однієї особи позначається двома прізвищами. Це дає нам ще один додатковий аргумент на користь вірності концепції ідентичності “Богуна” і “Федоренка”. Відомості про оборону Сучави цікаві ще й тим, що в І. Богуна могло бути не тільки кілька прізвищ

(“Федоренко”, “Федорович”, “Богун”), але й друге ім’я – Микола. Згідно з В. Коховським, у це місто прибув полковник М. Федорович, якого після смерті Т.  Хмельницького обрали наказним гетьманом. На думку Т. Таїрової-Яковлєвої, ім’я Богуна – Микола – було або помилкою, або другим іменем, що було поширено в тодішній Україні91. Після оборони Сучави, І. Богун брав участь у Жванецькій кампанії 1653 р. В кінці 1653 р. він розбиває татар, які захопили український ясир92. Й.  Роллє яскраво змалював знищення польськими військами весною 1654 р. невеликих українських фортець та відхід І. Богуна до Умані, від якої коронна армія змушена була відступити. Він зазначає, що “після декількох днів безплідних сутичок коронні війська повернулися на старе місце. Б. Хмельницький у звіті, надісланому до Москви, так яскраво та наповнено змалював і відвагу, і відданість Богуна, що цар Олексій Михайлович похвалив козака й дозволив йому присягнути на вірність…”93 Повідомлення Й.  Роллє узгоджується з тим, що у 1653  р. був

Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 46. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109. 90 Див. це видання. – С. 85. 91 Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 46. Згадаймо, що Хмельницький мав три імені – Богдан, Федір, Зиновій. 92 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109. 93 Див. це видання. – С. 87. Для порівняння див.: Памятники. – Т. 3. – Отд. 3. – К., 1852. – С. 46–47. 88 89

31


Василь Кононенко конфлікт між І. Богуном та Б. Хмельницьким, який, як і всі інші, мирно завершився. Свідченням цього стало те, що Богунові було доручено почесну місію зустріти російських послів, які мали прибути в Україну з повідомленням про перехід Війська Запорозького під протекцію московського царя. 8 (18) листопада 1653  р. І.  Богун, який у цей час у джерелах фігурує як “Федорович”, відбув з Бару та дістався 3 (13) грудня Путивля, щоб зустрічати московське посольство94. У цій акції І. Богун навіть залучив свого малолітнього сина, що свідчить про його розуміння необхідності союзу Української держави з сильною одновірною Росією95. Це підтверджується й тим, що І. Богун як “Федорович” присягнув московському царю96. У березні 1654  р. І.  Богунові знову довелося вести важкі бої за Брацлавщину97. З цим пов’язана історія “переходу” І.  Богуна на бік Речі Посполитої. Він ніби погодився з пропозицією перейти на бік поляків та запросив С. Потоцького прибути до нього, бажаючи зненацька роз-

громити загін коронних військ. Однак, коронний гетьман, вже навчений численними поразками, вирушив з великими військами, які І. Богунові вдалося зупинити та дати їм відсіч лише під Уманню98. Влітку вінницький полковник вже перебував у Липовці99. На початку січня 1655 р. І. Богун вкотре обороняв від коронних військ Умань. Й.  Роллє вказує, що козацький полковник перетворив це місто на неприступну фортецю: “місто оточували три могутні вали, Богун дав наказ обілляти їх водою й, внаслідок великих морозів, що панували на той час, вони перетворилися на льодяні гори, на які не можливо було видряпатися”100. Полковник також відіграв важливу роль у важкій для українськоросійської армії Охматівській битві 1655  р., оскільки на боці поляків перебувала татарська кіннота. І.  Богун – прихильник активної оборони – вийшов з Умані на допомогу Б. Хмельницькому, “пройшовся” ворожими тилами та підкріпив українсько-російське військо в необхідний

Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 2. – С. 153. ВУР. – Т. 3. – М., 1953. – С. 447, 506. 96 Див.: Петровський  М. До біографії Івана Богуна // Записки Ніжинського Інституту Народньої Освіти. – Кн. 10. – Ніжин, 1930. – С. 52–53. Те, що І.  Федорович зустрічав московське посольство, а І.  Богун брав участь в переговорах з кримськими татарами є найсильнішим аргументом на користь окремого існування “Богуна” та “ФедоровичаФедоренка”. 97 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109. 98 Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 47. 99 Памятники. – Т. 3. – Отд. 3. – К., 1852. – С. 83. 100 Див. це видання. – С. 90. 94 95

32


Іван Богун – політик-державник момент101. Коронні війська, які після Охматівської битви відходили на Брацлавщину, зазнали переслідувань з боку загонів І. Богуна та М. Зеленського. Й. Роллє зазначив, що польським військам “у потилицю дихали Богун та Зелінський, завданням яких було нападати на необережних та втомлених, ускладнювати будь-яке переміщення…”102 На думку дослідника, козацькі загони декілька раз були відбиті коронними військами. Тоді невтомний І.  Богун напав на кримців, які поверталися з українськими полоненими: “він почав нападати на тріумфаторів, відбив багато полонених; 8.000 татар загинуло під час цих набігів, 2.000 потрапило в ярмо”103. Деякі дослідники біографії І. Богуна після Охматівської битви відправляли І.  Богуна на “заслужену пенсію”. Наприклад, Й. Роллє вказував, що ця битва була “якби, останньою сторінкою видатних військових дій Богуна… повністю з арени він не сходить, але, ще більше, ніж колись, перебуває на узбіччі, вичікує…”104 Однак, він через обмаль на той час фактів з життя нашого героя та розрізнення біографії козацького полковника на “Богунову” та

“Федоренкову” припустив помилку в інтерпретації мотивів політичної діяльності І. Богуна. Насправді зоря Богуна-державника тільки сходила. Богун у серпні 1655  р. брав участь у поході Б.  Хмельницького на Львів, у ході якого за наказом Б. Хмельницького здобув Олику105. Ця кампанія проводилася в особливих умовах, оскільки у Речі Посполитій розпочався період “Швецького потопу”. Можна припустити, що Б.  Хмельницький перестав вважати в цей час Польсько-Литовську державу своїм першочерговим ворогом. Зокрема, український гетьман визнав владу Яна  ІІ Казимира, який на той час був безсилим, над західноукраїнськими землями та навіть засвідчив свої васальні стосунки щодо короля й помирився з кримським ханом під Озерною106. Після Переяславської ради І.  Богун зрозумів, що модель протекції Москви над Військом Запорозьким, яка чітко виявилася у 1655– 1656  рр., неминуче вела до послаблення останнього, тому почав активно виступати проти українсько-російського союзу. Козацький полковник в останні роки гетьман-

Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109–110. 102 Див. це видання. – С. 93. 103 Див. це видання. – С. 93. 104 Див. це видання. – С. 94. 105 Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 47. 106 Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648– 1659. – Kraków, 2010. – S. 162–164. 101

33


Василь Кононенко ства Б. Хмельницького очолював групу старшин, яка домагалася розірвання політичного союзу з Москвою107. Зокрема, у 1656  р. вінницький полковник організував опозицію щодо українського гетьмана задля проведення більш жорсткої державницької зовнішньої політики Війська Запорозького. Про це папський нунцій у Варшаві в червні 1656  р. залишив повідомлення, а І. Радзієвський – доповідав швецькому королеві108. Через обмаль історичних відомостей не можна чітко визначити роль І.  Богуна в переорієнтації політики Української козацької держави на прагматичне формування Раднотської коаліції, але можна ствердити, що вона мала місце, та припустити, що вона була вагомою. До червня 1657  р. коаліційні шведсько-українсько-трансільванські війська мали великі успіхи: контролювали значну частину коронних земель Речі Посполитої, включно з Краковом та навіть на декілька днів здобули Варшаву. Однак, після відходу шведських та бранденбургських військ, між Ю.  Ракоці та А.  Ждановичем виникли серйозні непорозуміння, які призвели до розгрому трансільванців поляками й відходу українських військ. Відтак, задумана на-

прикінці 1656 р. Раднотська коаліція, яку підтримував І.  Богун, через збіг обставин в першій половині 1657 р. не принесла успіхів молодій Українській державі. По невдачі союзницького походу та смерті Б.  Хмельницького, І. Богун активно зайнявся зовнішньополітичною діяльністю. На початку листопада 1657  р. було підписано звернення до шведського короля з 8 пунктів, де Україну презентовано як незалежну державу, а її кордони мали включати західноукраїнські та південнобілоруські землі до річки Березини109. Від української сторони у виробленні умов договору, крім І.  Богуна, брали участь І.  Ковалевський та Ю.  Немирич. Цей політичний проект був найвигіднішим за всю історію Української держави раннього нового часу! Участь у виробленні цього договору та особистий підпис засвідчив інтелектуальні горизонти та політичний світогляд І. Богуна. Однак, через геополітичні зміни, а саме вступ у війну Данії на боці Речі Посполитої, цей проект не було реалізовано. Після смерті Б. Хмельницького, наш персонаж виявив свою активність не тільки у зовнішній, але й у внутрішній політиці. І.  Богун став наближеною особою І.  Вигов-

Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 110. Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С.148. 109 Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К., 2011. – С. 84. 107 108

34


Іван Богун – політик-державник ського та підтримував політику нового гетьмана на зміцнення привілейованого становища нової української еліти. З того, що І. Виговський доручав І.  Богуну, засвідчує його важливу роль у державі: на початку січня 1658 р. полковник був присутнім на таємній розмові з московським воєводою М. Зюзіним, наприкінці січня зробив першу спробу ліквідувати заколот М.  Пушкаренка та Я.  Барабаша, вів з гетьманом довірливу переписку, у травні відзначився у придушенні повстанні у Полтаві110. Підтримку І.  Богуном політики І.  Виговського можна пояснити його державницькою позицією, оскільки він наполегливо служив усім гетьманам, які посилювали новопосталу Українську державу. Зрозуміло, що підвищення молодої української аристократії не подобалося рядовому козацтву. Це – закономірність розвитку будьякого суспільства – хто керує та перерозподіляє матеріальні блага, той їх більше має. Самі по собі підвладні верстви населення будьякого суспільства не можуть порушити суспільного ладу, якщо їм у цьому не допоможуть деякі представники еліти. Серед репрезентантів тодішньої еліти, як зазначено вище, поширеним був типаж “автономістів” – добрих військових, але поганих політиків, які заради гетьманської булави були готові йти 110 111

на безумні кроки. Й. Роллє яскраво змалював одного такого заслуженого вояку, який очолив вище згаданий заколот проти І.  Виговського: “старий Пушкаренко, дикий, неотесаний, але випробуваний у боях воїн”111. Український гетьман І.  Виговський намагався залагодити конфлікт мирним шляхом, однак це виявилося неможливим. Тому його довелося вирішувати болісною та братовбивчою ліквідацією заколотників. Те, що І. Богун взявся за цю справу ще раз засвідчує, що він був однією з найдовіреніших осіб І. Виговського серед старих полковників, оскільки його спільник з першого походу І. Сербін вже за своїм походженням і підвищенням до рангу полковника безпосередньо залежав від української центральної влади. Перша спроба придушити повстання в січні 1658  р. зазнала невдачі, оскільки І.  Сербін, не знаючи місцевості, привів своїх вояків не туди, куди мав привести, і його загін був повністю розгромлений. В такій ситуації досвідчений І.  Богун відступив, щоб не дати можливості М. Пушкаренку розбити урядові сили по-частинам. До речі, історія поразки І. Сербіна ще раз засвідчує, що навіть здібні полководці без знання місцевості програють, а відтак це є додатковим свідченням того, що перемоги І.  Богуна на

Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 149. Див. це видання. – С. 99.

35


Василь Кононенко Брацлавщині пов’язані з його полковництвом у цьому регіоні задовго до 1650 р.112 Друга спроба І.  Виговського у травні 1658 р. придушити повстання М. Пушкаренка та Я. Барабаша була продумана і добре підготовлена, а тому й завершилася перемогою. Однак, вона стала до певної міри “Пірровою”: призвела до смерті за різними підрахунками до 50 тис. вояків. Це була трагедія молодої Української держави та нового суспільства. Політика часто вимагає жорстких дій й приносить зазвичай більше втрат, ніж передбачається. Після придушення повстання М. Пушкаренка та Я. Барабаша, І.  Богун став у Полтаві на короткий час полковником, що засвідчило його внесок у рішучу ліквідацію заколоту й довіру до нього І.  Виговського113. В серпні 1658  р. І.  Богун бере участь у другій важкій воєнній операції, яка передбачала взяття Київської фортеці, обсадженої московським воєводою В.  Шереметєвим114. Однак, ця акція виявилася невдалою для українського війська. У такій ситуації І.  Виговський намагався вдалим зовнішньополітичним маневром здобути нових союзників – Крим та Річ Посполиту й таким чином стабілізувати обста-

новку в країні. До цього його особливо підштовхували Ю. Немирич і П. Тетеря. Проект українсько-польського порозуміння, який передбачався українськими лідерами, був прийнятний для української еліти та навіть рядового козацтва, але шляхта Речі Посполитої була не менш впертою, ніж вище змальований кам’янець-подільським дослідником Й.  Роллє типаж “автономіста”. Редакція Гадяцького договору, яку затвердив сейм Речі Посполитої була подібною до Білоцерківської угоди після Зборівських пактів. Тому немає нічого дивного, що І. Богун, як і багато інших старшиндержавників, не прийняли таких умов. Він продовжував підтримувати І. Виговського, але розумів, що справа “Великого князівства Руського” програна. І.  Богун реально оцінював ситуацію в українському суспільстві: для реалізації Гадяцької угоди в сеймовій редакції потрібно було придушити ще декілька заколотів, схожих до того, яке нещодавно ліквідовувалося у Полтаві. У цій ситуації, як і в подібних, І.  Богун став одним з лідерів старшин-державників, метою яких було збільшення незалежності Української держави і, відповідно, зняття соціальної напруги у поспільстві. Під час Конотопської

Це важливо, оскільки згідно з концепцією ідентичності І. Богуна та І. Федоренка, перший став вінницьким/кальницьким полковником лише в 1650 р. 113 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 10. – К., 1998. – С. 236–237. 114 Акты ЮЗР. – Т. 15. – СПб., 1892. – С. 275–276. 112

36


Іван Богун – політик-державник кампанії 1659 р. опозиційна старшина сподівалася домовитися з проросійським наказним гетьманом І.  Безпалим про припинення братовбивчої війни та вигідні умови царської протекції115. Конотопська перемога 27–29 червня (7–9 липня) 1659  р. для багатьох стала блискавкою серед ясного неба, але навіть після неї популярність І.  Виговського серед рядового козацтва, а тим більше поспільства, не була високою. Це змусило правобережних старшин-державників й І.  Богуна подивитися на сина Б. Хмельницького – Юрія, як на найоптимальнішу фігуру, здатну об’єднати країну та забезпечити проведення державницької політики. Якщо заколот М. Пушкаренка проти І. Виговського призвів до смерті декількох десятків тисяч вояків, то переворот, який зробив І. Богун разом зі своїми однодумцями, був за словами Т. Таїрової-Яковлєвої, “вдалим, швидким і тихим”116. Примусове зречення І. Виговського булави на козацькій раді в Германівці у вересні 1659  р. дало можливість обрати гетьманом Ю.  Хмельницького. Однак, приведення до влади нового володаря виявило, що серед старшин-державників були різні погляди стосовно зовнішньополітичного курсу країни.

Є свідчення, що І. Богун сподівався на кращу протекцію у польського короля (можливо, на Гадяцький договір в першій редакції)117. Важливо, що старшини-державники дійшли компромісу: погодилися бути у протекції московського царя на умовах “Жердівських статей” – вигідних для зміцнення Української держави. Однак, знову проект старшин-державників провалився: більшість правобережних полковників через нещодавню активність у війні з Москвою не брала участі на раді в Переяславі. Уповноважений московського уряду князь О.  Трубецький примусив молодого гетьмана 7 (17) жовтня 1659  р. укласти нові Переяславські статті, які обмежували права Війська Запорозького та дали можливість цареві призначати своїх воєвод і мати залоги, крім Києва, ще в п’яти українських містах. Коли правобережна старшина ознайомилася з цими умовами, то обурилася на московський уряд й малодушного Ю. Хмельницького, зокрема, особливо невдоволеним був І.  Богун. Однак, він у січні 1660  р. брав участь у бойових діях проти коронних військ разом з російськими підрозділами118. На початку 1660  р. старшинидержавники спробували змінити умови протекції, проте московський

Там само. – С. 405–406, 414–418. Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 149. 117 Там само. 118 Її ж. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – № 5. – С. 51. 115 116

37


Василь Кононенко уряд виявив необачливу впертість. Це підштовхнуло їх до намірів знову змінити монарха-протектора, сподіваючись, що шляхта Речі Посполитої погодиться на умови Гадяцького договору в українській редакції119. Бажання змінити протекцію отримало шанс бути реалізованим після програної росіянами Чуднівської кампанії 1660 р. На переговорах між українцями та поляками в жовтні 1660  р. І. Богун, М. Зеленський, М. Ханенко та інші правобережні державники відстоювали вигідний для України договір. Чуднівська (Слободищенська) угода 17 (27) жовтня 1660  р., укладена гетьманом Ю.  Хмельницьким з Річчю Посполитою, скасовувала невигідні для Української держави Переяславські статті 1659 р. Незважаючи на те, що українські державники наполягали на поновленні Гадяцького договору, польські представники не погодилися на утворення “Великого князівства Руського”, залишивши інші пункти ратифікованої угоди 1658  р. Як

зазначив Т. Чухліб, вилучення з тексту Чуднівської угоди титулу “Князівства Руського” ще не свідчило про зникнення цієї ідеї з свідомості української еліти120. В самому Чуднівському документі підписи І. Богуна, О. Гоголя, М. Зеленського, Г. Гуляницького та багатьох інших державників відсутні121. Звичайно, що той Чуднівський договір їх в цілому не влаштовував, бо вони бачили Україну як фактично незалежну державу. Втім, на наступній козацькій раді в Корсуні українсько-польський договір було схвалено, причому його підтримали всі правобережні полки. Однак, лівобережні полки, на чолі з Я. Сомком і В.  Золотаренком, залишилися на боці Москви, що започаткувало поділ Української держави по Дніпру на дві частини122. Правобережні полковники намагалися активно підштовхувати Ю.  Хмельницького на здійснення політики на об’єднання України. Так, згідно з донесенням Ф.  Сухотіна від 2 (12) грудня 1660  р., у списку реґіментарів, які

Див.: Савчук (Стеньгач) Н. Українська держава за гетьманування Ю.  Хмельницького (1659 – поч. 1663 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2001; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 206–238, 260–287, 304– 318. 120 Чухліб  Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – К., 2008. – С. 24. Текст угоди див.: Памятники. – Т. 4. – Отд. 3. – К., 1859. – С. 17–24. 121 Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem. – Warszawa, 1922. – S. 92; Памятники. – Т. 4. – Отд. 3. – К., 1859. – С. 71. 122 Див.: Чуднівська кампанія 1660 року у дзеркалі польської історіографії: Зб. наук. публікацій про московсько-польську війну середини ХVІІ  ст. / Упоряд. І.  Ярмошник. – Житомир, 2010. 119

38


Іван Богун – політик-державник підтримували Ю. Хмельницького, знаходився паволоцький полковник І. Богун123. Після підписання Слободищенської угоди старшини-державники не полишали сподівань на розширення української автономії у складі Речі Посполитої. Наприклад, в інструкціях українським послам на сейм у грудні 1660 р. висувалися вимоги, подібні до пунктів Гадяцької унії 1658 р.124 В інструкції посланцям на наступний сейм 1661 р. також зазначалося, що дипломати мали добиватися постанов Гадяцької угоди125. З досліджень Т.  Чухліба випливає, що Гадяцька унія для Правобережної України мала те ж значення, що Переяславська рада для Лівобережної. Протягом 1660-х та наступних 1670-х рр. правобережна еліта боролася за втілення в життя постанов Гадяцького договору126. Однак, по Чуднівській унії польський уряд проводив політику на звуження української автономії, задобрюючи при цьому старшин-

ську правобережну верхівку. Під цю політику потрапив й І. Богун, який, згідно з історичними відомостями, не переймався домаганням підтвердження шляхетства на здобуттям маєтностей. На черговому сеймі Речі Посполитої паволоцького полковника І.  Богуна було ренобілітовано та надано йому Боярку з навколишніми млинами127. Існує список, де І. Богун в 1661 р. значився полковником 7 хоругов у війську Великого князівства Литовського. З нього також випливає, що він міг брати участь у військовій конфедерації, метою якої було припинення війни з Московською державою128. Ця сторінка біографії І. Богуна є малозрозумілою, так само як і відносини між Військом Запорозьким за гетьманування Ю.  Хмельницького з армією Великого князівства Литовського. Згідно з деякими даними, конфедерації у литовському війську мали точки перетину з зовнішньою політикою Гетьманщини на початку 1660-х рр.129 Якщо ці припущення вірні, то з ними можна

Памятники. – Т. 4. – Отд. 3. – К., 1859. – С. 71. Там само. – С. 112–114; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). – К., 2003. – С. 193–194. 125 Чухліб  Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – К., 2008. – С. 23. 126 Там само. – С. 25–44; Кононенко  В. [Огляд] Чухліб  Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2008 // Критика. – 2009. – № 3-4 (березень-квітень). – С. 34. 127 Volumina legum. – T.4. – Petersburg, 1859. – S. 359–360. 128 Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 51. 129 Її ж. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659 – 1667 рр.). – К., 2003. – С. 198–202, 264. 123 124

39


Василь Кононенко пов’язати появу І. Богуна у війську Великого князівства Литовського для впливу на литовську армію, яка на той час займала важливе місце у розкладі політичних сил в Речі Посполитій. Відомо, що навесні 1662 р. І. Богун повернувся в Україну та протягом усього року брав активну участь у військових походах Ю.  Хмельницького. В березні того ж року він разом з П.  Бережицьким здійснив похід на Лівобережжя, зокрема провів битву з Г.  Ромодановським. В серпні він передав королю Яну ІІ Казимиру листи від гетьмана Ю.  Хмельницького. Також того ж року І.  Богун був одним з українських послів на сейм130. Багато дослідників відмічало, що 1662 р. І. Богуна було ув’язнено, однак висловлювали різні судження з цього приводу131. Як зазначає Т. Таїрова-Яковлєва, вже 17 (27) січня 1663  р. новий гетьман П.  Тетеря через полковника Г. Гуляницького просив повернути І.  Богуна, який “образив” королівську величність, а 2 березня (за н. с.), згідно з листом з королівської канцелярії, останнього було звільнено. На думку санктпетербурзької дослідниці, полков-

ник міг “образити” короля Речі Посполитої в листопаді 1662 р. вимогами повернення православним кафедр та маєтків, які раніше були відібрані уніатами. Те, що ув’язнений полковник за два тижні повернувся зі своїм майном дає підстави стверджувати, що його не засилали до фортеці Мальборк132. Восени 1663 р. І. Богун в якості наказного гетьмана українських військ відправився у похід на Лівобережжя, очолюваний королем Речі Посполитої Яном  ІІ Казимиром. Як слушно зауважила Т.  ТаїроваЯковлєва, довіра Богунові наказного гетьманства засвідчила, що він в очах як П. Тетері, так і польської влади, був лояльним та прогнозованим політиком. Також важливо, що саме командування І. Богуном українським військом найбільше перелякало лівобережного гетьмана – І. Брюховецького133. З точки зору географії, це був найуспішніший східний похід короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира. У ньому було здобуто багато містечок, більшість з яких здавалися наказному гетьману І. Богуну. Однак, просування армії на чолі з королем Яном ІІ Казимиром у глиб Москов-

Там само. – С. 261. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C. 110. 132 Яковлєва  Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 150. Цікаво, що центром конфедерації литовського війська 1661 р. було м. Вальборк. Див.: Її ж. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 51. Чи подібність географічних назв не послужила появі неправдивої історіографічної сторінки в біографії І. Богуна? 133 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 150–151. 130 131

40


Іван Богун – політик-державник ського царства зірвалося через неможливість здобуття містечка Глухова на російському кордоні. Як пізніше виявилося, І. Богун був досвідченішим політиком, ніж про нього думали представники польської еліти та гетьман П.  Тетеря. Він не мав наміру знищувати лівобережну частину України на користь Речі Посполитої. У ході цього походу з “намови козаків” не було взято в облогу правобережного Києва, хоч це стратегічне місто можна було б здобути. Водночас залоги лівобережних містечок легко здавалися та переходили на бік І.  Богуна134. Згідно з “Літописом Самовидця”, у Борзні цілий лубенський полк добровільно здався Богунові та поповнив його армію135. За різними підрахунками, військо наказного гетьмана зросло до 20 тис. чол., що дало йому можливість на 1664  р. стати важливою політичною фігурою Північного Лівобережжя – місці зіткнень інтересів Речі Посполитої та Москви136. Коли союзницька армія зазнала невдач під Глуховом,

невеликі польські гарнізони у зайнятих містечках були знищені. Згідно з польськими свідченнями, під час штурмів Глухова підлеглі І. Богуна заважали полякам, повідомляючи їм плани військових дій та постачаючи обложеним порох й кулі. Т.  Таїрова-Яковлєва стверджує, що такі дії І.  Богуна узгоджувалися з діяльністю І. Виговського, Ю. Хмельницького, О. Гоголя, М.  Ханенка, Ф.  Коробки, Г.  Лісницького, які підняли повстання на Правобережжі137. Про спільну акцію старшин-державників свідчить те, що в антипольському повстанні на Правобережжі брали активну участь спільник І. Богуна по обороні Вінниці – С. Височан та терлицький сотник Кальницького полку за реєстром 1649 р. – В. Варениця138. Коли польське керівництво дізналося про зраду І. Богуна, то було шоковано. Ян  ІІ Казимир навіть написав до дружини, що український політик найгірша людина в світі. Українського наказного гетьмана запросили на воєнну раду,

Її ж. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659– 1667 рр.). – К., 2003. – С. 350, 368; Її ж. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 150–151. 135 Літопис Самовидця / Вид. підг. Я. Дзира. – К., 1971. – С. 94. 136 Яковлева  Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). – К., 2003. – С. 372, 376. 137 Її ж. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 151; Її ж. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667  рр.). – К., 2003. – С. 396–397. 138 Акты ЮЗР. – Т. 5. – СПб, 1853. – С. 162–163; Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О.  Тодійчук. – К., 1995. – С. 278; Яковлєва  Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 151. 134

41


Василь Кононенко щоб на ній його заарештувати, однак їм цього не вдалося. Т. Таїрова-Яковлєва на основі польських свідчень зробила такі висновки: “мабуть, те, що відбулося після спроби заарештувати наказного гетьмана, не робило честі членам ради, які очевидно, самі виконали роль катів, рятуючи власне життя”139. Видатного українського політика й полководця не стало 17 (27) лютого 1664  р. Санкт-Петербурзька дослідниця припустила, що місцем загибелі І.  Богуна стало селище Комань “де його, очевидно, поспіхом закопали”, щоб козацька армія не виступила на захист свого наказного гетьмана140. Через кілька тижнів розстріляли І. Виговського, а Ю. Хмельницького та Г.  Гуляницького ув’язнили в Мальборку, що є аргументом на користь їхньої спільної конспірантської діяльності141. Таким чином, Й.  Роллє при обмалі фактів помилково інтерпретував діяльність І.  Богуна наприкінці 1650 – на початку 1660-х  рр. як відсторонення від боротьби. Наприклад, він писав про добровільну його відставку142. Однак, з вище вказаних нових досліджень біографії І.  Богуна випливає, що останній саме у цей час проводив

активну політику на збереження цілісності та окремішності молодої Української держави. Отже, вивчення життя та політичної діяльності І. Богуна свідчить, що він був яскравим представником типажу “державника”, на плечах яких трималася Українська козацька держава XVII ст. Ще з молодого віку він зіткнувся зі свавіллям з боку польської та російської влади, що заклало у ньому глибоку неприязнь до цих країн та сприяло дивитися на егалітарне Військо Запорозьке як на рідну державу. Цим пояснюється його категоричність у боротьбі за якомога більшу незалежність молодої держави як проти зовнішніх, так і проти внутрішніх ворогів. Своєю розсудливою діяльністю І.  Богун вплинув на підготовку Б. Хмельницького до перемоги української армії під Батогом 1652  р. і, відповідно, ліквідації Білоцерківської угоди 1651 р. та до активізації політики на зближення зі Швецьким королівством у 1656–1657 рр. І. Богун виявив особливу активність у зовнішній політиці Української держави після смерті Б.  Хмельницького: зокрема його підпис стоїть на вигідному Корсунському договорі 1657  р., він брав активну участь в

Яковлева Т. Загибель Івана Богуна // Укр. іст. журн. – 1991. – № 5. – С. 141. І. Брюховецький в своєму універсалі від 23 березня (2 квітня) 1664 р. писав, що “Богун, загинув від поляків у важких муках”. Див.: Памятники. – Т. 4. – Отд. 3. – К., 1859. – С. 423. 140 Яковлева Т. Загибель Івана Богуна // Укр. іст. журн. – 1991. – № 5. – С. 141. 141 Там само. – С. 139–142. 142 Див. це видання. – С. 94. 139

42


Іван Богун – політик-державник українсько-російських переговорах з воєводою М. Зюзіним у 1658  р., у зміщенні непопулярного І. Виговського у 1659 р., намагався здобути вигідну протекцію у московського царя (1659, 1660  рр.), активно відстоював українські інтереси в переговорах під Чудновом (1660  р.), намагався втілити у життя хитру комбінацію для розгрому коронного війська у 1664 р. У внутрішній політиці І. Богун своєю діяльністю підштовхував Б.  Хмельницького до врахування інтересів козацтва та поспільства як у договорах з Річчю Посполитою, так і Московською державою. Після смерті українського гетьмана він найбільш послідовно серед старшин-державників виступав за інтереси рядового козацтва, оскільки розумів, що воно є опорою Української держави. І.  Богун також брав активну участь у придушенні заколоту М. Пушкаренка та Я. Барабаша у 1658  р., оскільки їхнє розростання ставило під сумнів існування Української держави. Слід також визнати, що більшість важливих зовнішньополітичних проектів, в яких І.  Богун брав активну участь, не були реалізованими. Однак, якщо вивчити конкретні особливості їх прийняття, то стає зрозумілою логіка діяльності Богуна-державника. У 1656  р., тобто після нападу Карла  ІХ на Річ Посполиту, І.  Богун намагався зблизити Українську державу зі

Швецьким королівством, адже розумів, що завдяки останньому можна буде забезпечити розгром Корони Польської й вигідні нові кордони. Підтримуючи орієнтацію Ю. Хмельницького на московську протекцію Богун, як й інші старшини-державники, думали, що Москва після Конотопської поразки 1659 р. поважатиме українські інтереси. Теж саме сталося у ході Чуднівських переговорів, коли І. Богун сподівався на слабкість Речі Посполитої після “Шведського потопу”. Ці надії І.  Богуна свідчать, що він розглядав Українську державу як сильну країну в Центрально-Східній Європі, здатну перемагати як війська Речі Посполитої, так і Московської держави. Він очікував, що інтереси його країни будуть враховувати володарі Речі Посполитої, Московської держави, Шведського королівства та інших країн, однак геополітична ситуація на той час постійно складалася не на користь Війська Запорозького. Оцінюючи життя та діяльність І. Богуна саме з цієї перспективи, слід визнати його як видатного політика молодої Української держави середини XVII  ст., який за несприятливих обставин близько 15 років шукав різні варіанти збереження окремішнього існування своєї Батьківщини та її посилення на політичній мапі Центрально-Східної Європи. Василь Кононенко 43


I

М

и не володіємо достатньою кількістю матеріалів для опису пригод найвидатніших помічників Богдана ХмельницькогоI; що ж вже говорити про тих, які займали другорядне місце; а їх чисельність була чималою, біля вісімдесяти відомих прізвищ періоду першого десятиліття, що відійшли до нащадків… майже завжди перекрученими, вони без антеценденціїII потрапляли на сторінки реєстрової книгиIII, бо кого ж ці антеценденції мали б цікавити? Чи автора записок, який, будучи з крові і плоті шляхтичем, реєстрував ім’я з певною погордою, вже хоча б тому, що біля нього не міг приставити гербу. Подібними засадами керувалися також деякі руські хронікаріIV тієї епохи; отже, крім бойових подвигів, нічого вже про людину не згадувалось, ніхто її не знав… Нарешті, хлоп – яке ж він міг мати минуле? І такий хлоп, в кінці кінців, сходив з арени без некрологу, його смерть сухо відзначав тогочасний оповісник; багато він вже робив, якщо додавав, що той загинув на палі чи

шибениці, від кулі в битві чи від катівського меча… І на цьому все закінчувалось. Ще, однак, потрібно додати, що про Богуна більше подробиць знаходимо в польських джерелах, тоді, коли Граб’янка, Величко, СамовидецьV, пишучи про нього, обмежуються лише короткими похвалами… Наш герой з’являється в історії несподівано, подібно як і всі його соратникиVI. Не слід забувати, що з моменту розгрому гетьманів, козацтво не було належним чином сформоване; Хмельницький – виступав як скромний військовий писарVII. БунтівникVIII міг розраховувати лише на змовників і на допомогу татар. Остання така допомога з’явилась в особі Тугай-БеяIX, котрий очолював кільканадцять тисяч варварів; в її склад входили, окрім вірних учасників опору, низові козакиX, котрі на порогах Дніпра проголосили його гетьманом, і полки реєстровихXI, які в найкритичніші для нас хвилини перейшли на сторону бунтівників. Погром був несподіванкою, не лише для переможених, але і для 44


Іван Богун – козацький полковник переможців… він їх засліпив, споїв, одурманив; перших увів у жах, вчинив нездатними до захисту, наповнив їх надзвичайним страхом, таким напоїв трепетом, що останній пізніше ще не раз, без жодного видимого приводу, несподівано з’являвся і лицарів перемінював у звичайних боягузів. І, мабуть, потрібно було б його порівняти з тривогою, якій піддаються чисельно згромаджені в одному місці тварини під впливом недостатньо ще досліджених чинників (Стампеда, панфобіяXII)... Тому, отже, з-під ПилявиXIII військо розсіялось ще до початку битви, бо боялось корсунського погромуXIV; під ЗборовимXV вже до того самого йшло і лише корольXVI, розсудливими діями, врятував військо від ганебного відступу і від його наслідку – остаточної погуби. Під ВінницеюXVII, під впливом цієї дивної панфобії, військо, котре очолював гетьман КалиновськийXVIII, відступило, залишаючи здивованого ворога в оточеному звідусіль лігвищі, більш того, залишаючи табір, а у тому таборі – коштовності, як наочні докази недавніх перемог... Повторилося це саме й під МонастирищамиXIX, коли вояки довідались, що у Стефана ЧарнецькогоXX влучив небезпечний постріл... Повторювалось це у багатьох дрібних сутичках занадто часто, і мали минути роки, щоб цей традиційний страх уступив місце мужності, яка

була гарною і звичною рисою наших попередників на цій кресовій земліXXI... Усе це, ще б пак, підсилювало гординю переможців, підситило також і гординю Хмельницького... Непередбачлива була це людина; не маємо навіть права назвати його представником українського народу: від початку до кінця він завжди був лише руйнівником (деструктором), – “винуватцем”, зображенням здичавілого кресового шляхтича, що мав хлопське лукавство, який прикинувся цареням, на зразок тих ж самих Потоцьких, Вишневецьких і КонецпольскихXXII, до яких палав ненавистю... Тому то, в перший момент, після того як його випхнули на пост, про який йому навіть не мріялосяXXIII, він не вмів цьому зарадити… І коли довкола нього почала збиратись громада, жадаюча свободи та любляча грабунок, одразу ж запорізький гетьманXXIV, цій громаді, згідно прийнятого в Речі ПосполитійXXV звичаю, призначав проводарів, а точніше певним особам надавав санкції (sui generis – грамоти, що уповноважують), на підставі яких могли вони рекрутувати загони… Ці, новопризначені ватажки, вели розлючену юрбу не в поле, не в вогонь битви, але до сіл та міст, щоб з них витісняти ненависних для себе людей. Ненависними були поляки та євреї; тому, передусім, їх торкнулася 45


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) рука злочинців; пізніше падали від розбійницької сокири місцеві мешканці, прихильники старого порядку і навіть ті, які наслідували нещодавніх панів у їхньому одязі і звичаях. Таким чином, не один маломістечковий модник, хоча й був щирим русином, голову склав лише тому, що чуприну на ній зачісував за прийнятою модою “у ляхів”… На кінець піднеслась рука на всіх, хто любив порядок і мир, хто віддавався тихій праці біля землі, старанно на попелищі вив гніздо, прагнув запровадити хоч би який лад і порядок в цій прекрасній, але знищеній і спустошеній, країні. Отже, це вже була боротьба вбогості з добробутом і капіталом – соціальна революціяXXVI в повному розумінні цих слів. Те, що УкраїнаXXVII підлягла знищенню – в цьому немає сумнівів. Альбрехт РадзівілXXVIII порахував людські втрати під час цих пам’ятних запасів в кількості 1 000 000 душ1, єврейські ж історики вважають, що самих сповідників Старого ЗавітуXXIX загинуло більше 100 000. З вище вказаної мільйонної

цифри, татари, що допомагали Хмельницькому, п’яту частину загнали до ясиру, інші ж полягли від ножа, в битві чи на палі. Вже на початку червня 1648 року, пише наочний свідок, “кожний хлоп, або забив, або вигнав в одній сорочці з душею та дітьми свого пана; тому то заповнені міста князями і шляхтою”2. У серпні того ж року, на сесії сейму, подано реєстр 65 спалених козаками міст, а про села, навколо них розташованих, не було що й казати: вони лежали в руїнах від початку революції3. Полум’я бунту огорнуло велику частину краю, найпрекраснішу перлину Ягеллонської спадщиниXXX; цілі воєводства – Київське, Брацлавське, ЧернігівськеXXXI, більші частини Подільського, ВолинськогоXXXII; сягнуло Литовського ПоліссяXXXIII, розійшлося по Білорусії. Селяни повставали цілими громадами; будь-який ватажок, на заклик, збирав такий чисельний загін, який лишень запрагнув мати… Сучасники називали ці злочинні загони – збунтованим хлопством, свавільними купками, руським бунтом, а походи цих загонів – гайда-

[Radziwiłł A.] Pamiętniki [o dziejach w Polsce / wyd. E. Raczyński. – Poznań 1839.] – T. II. – С. 252. 2 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego] – Księga pamiętnicza [/ z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr.  Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – C. 35. 3 L. c. – C. 158. 1

46


Іван Богун – козацький полковник мацькими рейдамиXXXIV. Вони нараховували від 200 до кілька десятків тисяч людей. Їхні ватажки це – уособлення жорстокості, усіх ж, за дикістю, перевищував КривонісXXXV, фаворит Хмельницького. Це була ціла кровожерлива сім’я, бо і його брат, і син Кривоноса, самі це доводили, насамперед в Київському воєводстві, пізніш на ПоділліXXXVI, сягаючи Кам’янцяXXXVII. Один такий величезний загін здобув навколишні містечка і винищив сотні тисяч людей. Димом пожарів, руїною, попелищами, позначав він свої стежки… Його ватажок, відображувач брутальної сили, відігравав роль величезного обуха, котрий, вдаряючи, стирав в порох цілі сотні супротивників. Він не мав військових здібностей, навіть хитрощів, властивих українському хлопові, йому бракувало; тому то гетьман, як правило, приставляв до нього сотника Полув’янаXXXVIII, “який був присутній на усіх радах і не заперечував, коли Хмельницький наказував Кривоносу, щоб він без Полув’яна нічого не чинив”4. Тому, після схоплення в полон цього імпровізованого полковника генерального штабу, зірка фаворита починає гаснути, хоча й надалі він перебуває у шеренгах, як прояв знищенняXXXIX. 4

Окрім загону Кривоноса, який з партизанською хижістю переміщався з місця на місце, були й інші, що шаліли на території певної провінції, певного повіту. Так, наприклад, перерахуємо тут найвидатніших – під Києвом здобув собі сумну славу Харченко Гайжура і його спільник Лисенко ВовгурXL, який пізніш під БерестечкомXLI віддався в руки князя Ієремії ВишневецькогоXLII і на палі закінчив життя. На Поділлі – Остап Павлюк, Антон, Ганжа, МорозенкоXLIII. Останні двоє очолили юрбу численністю 80 000 людей, отож, можна собі уявити, як виглядала земля, молоком і медом текуча, після відвідин цих хлопських легіонів. Під Кам’янцем довго трималися Гіра і ВовкXLIV; перший з них потім піднявся до гідності білоцерківського полковника. На Волині – Колодка, Іван Дунець і Тиско або Тиса, на Задніпров’їXLV – ШумейкоXLVI, на Полісі і Білорусії – Гловацький (під Берестечком, перейшов до польського табору та отримав пробачення) XLVII, Небаба (загинув у битві з Волловичем) XLVIII, Напалич, Хвесько, Горкуша, Кривошапка, Кисіль, Голота (загинув на палі під Петриківцями), амбітний та зляхчений КшечовськийXLIX (помер від ран) та багато, багато інших.

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864]. – C. 147.

47


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) Про те, що ця братовбивча війна сотні тисяч людей позбавила життя, ми вже вище згадували; лише додамо, що окрім людей, нищився також їх маєток… А сплюндрований край належав до дуже заможних: замки і двори мали багате облаштування, під найубогішою селянською стріхою можна було знайти якусь коштовну річ, в храмах – повно майстерно виконаного посуду, високої вартості оздоб, прикрашені брильянтами образи святих, капи, що блищали від урійських перл, бірюзи, рубінів, та іншого дорогоцінного каміння, скрині, наповнені “пожертвами” із золота та срібла. Усе це було пограбовано: не зупинялись навіть перед могилами. Послані до Хмельницького наші комісари, з жалем описують стан храму у ПереяславіL: “ми були в Колегіумі, каже один з них, та в Єзуїтському костелі, який був настільки знищений, що жодного вівтаря і образу не залишилося. Відкриті навіть могили; три шляхетські труни викинені. Труна небіжчика пана Лукаша ЖулкевськогоLI, воєводи брацлавського, старости переяславського, вічної пам’яті достойного кавалера, розбита, інсигнії (відзнаки – перекл.) військові та діамантовий перстень 5

з пальця забрані”5. Пограбування могил так поширилось на кресах, що протягом декількох десятків років після козацького вторгнення, заможніші селяни в заповітах просили, щоб їм до трун не клали жодних коштовних пам’яток, лише таким чином можна було забезпечити спокій тілу… Отже, награбовані скарби дісталися переможцям, але незважаючи на це, вони не принесли їм матеріальних зисків, не запевнили добробуту; старшина заледве зуміла щось залишити. Так, Хмельницький, декілька місяців після повернення з-під ЗамостяLII, мав скарб в ЧигириніLIII, поставлений в льосі, що складався з кільканадцятьох бочечок золотих і срібних монет; в гардеробі було 24 скрині, наповнених не будьяким одягом, арсенал взагалі виглядав імпонуюче; в стайні перебувало 130 турецьких коней, у степу ж під Переяславом – стадо, що нараховувало 600 кобил6. З роками ці багатства збільшувались і мали дивну долю; їх залишки, що становили солідну суму, вивіз ТетеряLIV до Польщі. Будучи одруженим на доньці запорізького ватажка, став одним з нечисленних його спадкоємців; дітей він не мав, отож частину майна переписав Костян-

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864]. – C. 373.

48


Іван Богун – козацький полковник тину Стефану ПясечинськомуLV, брестському каштеляну, іншу ж (майно Висоцького) він передав колегіуму варшавських єзуїтів… Справді, дивна доля гетьманського здобутку! Ми маємо набагато детальніший опис маєтку ПаліяLVI, що був виконаний на початку минулого століття (1704) за наказом МазепиLVII. Звичайний козак, піднесений до гідності полковника, володів цілком гарними речами; так, в реєстрі “аргентерії” знаходимо срібні кухлі з кришками і без кришок, гладенькі та з чеканкою угорські чаші, мережива, бокали, шльонські срібні ложки “з Палієвим гербом”, строкато-позолочені, емальовані числом в кілька дюжин кожного виду, столові годинники, пекторалі, ґудзики з дорогих каменів, оправлені в золото. У самої пані була “одна річ у формі орла з рубінами з додатком чотирьох смарагдів”, кільканадцять ланцюгів перл та коралів, кільканадцять ланцюгів з дукатами, сережки, квіти, зроблені із золота і т. д. А арсенал? Для археолога це був би невичерпний скарб: шаблі – переважно турець-

кі, арабські, молдавські у препишній оправі, ліпські та шльонські пістолети, яничарські рушниці, мушкети, гвинтівки, фузеї, місюрки, захисні манжети, панцирі, кільканадцять “перначів”, луки, стріли, далі збруя, польські та турецькі сідла; гардероб, повний коштовних пасів, дорогих шуб… І на кінець – скарбниця, за прийнятою на Україні манерою, закопана в землі, поміщена в чотирьох горщиках. Ревізори знайшли тут срібло у вигляді штампованих талярів, півталярів і левівLVIII; золотими монетами були “государські”, шведські, венецькі та угорські… і все разом у реманенті і грошах складало близько мільйона злотих7. Однак, ані Палій, ані ще раніш Хмельницький, не привластили собі здобичі усього пограбування; заледве може сота частина пройшла через їх руки; решта розійшлася між підлеглими, між юрбою. Отже, пилявські донативиLIX, залишені у таборі підчас переполоху, вчиненого нашими паничами, що були сповнені ганебною манією втечі, довго курсували по всій Україні. У той час, за срібну мису платили

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864]. – C. 385. 7 Wieliczko [Самоил] – Letopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – IV, III. – C. 132. Див. сучасне видання: Величко С. Літопис; пер. з книж. укр. В. Шевчук.: В 2 т. – К., 1991. 6

49


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) один таляр, а мішок, наповнений коштовностями, який часто важив від 160 до 180 фунтівLX, можна було придбати найдорожче за 100 талярів, коня ж з вуздами за кілька злотих… Водночас, продукти харчування доходили до казкових цін. Наприклад, за мірку житньої або пшеничної муки просили 120 злотих8, мірка вівса коштувала 16 флоринів, сніп сіна – два таляри9. Ні козаки, ні тимчасові ватажки загонів про багатства не дбали… Може з цього погляду єдиним винятком була Тисина – дружина кушніра, котрий гордо величав себе полковником Звягільським. “Вона пригощала посланців пана воєводи (КисіляLXI) на срібному посуді, за політичним столом лаяла Хмельницького, що той без шику живе”, коли Бог дав всього вдосталь10… Більшість щедро марнувала пограбоване. Непевне життя, без завтрашнього дня, привчало до байдужості; про господарство, про утримання родини ніхто не дбав. Покоління перевороту начеб-

то відчувало, що у нього немає майбутнього, що воно, у найкращому випадку, заледве здобуде свободу, незалежність для наступних поколінь… але й у цьому глибоко розчарувалось. Отже, розкрадене марнувалося, лише простий люд, випадково набуті скарби, віддавав в опіку матері землі; у ній він переховував наповнені золотом та сріблом скрині, “казанки”, горщики. Часто назавжди вони пропадали для спадкоємців… Ще й сьогодні їх знаходять щасливці; і сьогодні у приватних архівах ще повно рукописних пам’яток, в яких перераховані місця, де було закопане награбоване добро11… Навіть недавно ще, може тридцять з чимось років тому, вправний ділок збирав таємно гроші, необхідні для пошуків цих козацьких скарбів; знайшов чимало акціонерів; можливо він й зумів знайти ці мнимі коштовності, але певним є те, що зі своїми спільниками ними він не поділився і, щоб зменшити їм прикрість, втік у далекі світи…

Jerlicz [Joachim.] – Lаtopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853. – Т. І. – С. 120. 9 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr.  Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 574. 10 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr.  Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 385. 11 Kijewskaja Starina 1883 – Czerwiec, Lipiec, Sierpień: Skarby w Kijowie i jego okolicy; skarby w granicach Kijowskiej gubernii. 8

50


Іван Богун – козацький полковник Отож, полководці загонів, повернемося знову до них, не завжди почували себе щасливими; награбована копійчина марно танула в їхніх руках, мало хто з них вийшов живим із цього страшного полум’я і здобув нагороду, а цією нагородою було командування полком, сотнею, а на худий кінець, хоча б занесення до реєстру. Хмельницький спочатку противився обмеженню у реєструванні, коли Кисіль запропонував йому збільшення кількості видних козаків до 12000 чи навіть до 15000 одразу ж розгніваний ватажок вигукнув: “навіщо писати стільки і стільки, як не вистачить цього, буде 100000, буде стільки – скільки захочу”12. Тому, отже, коли на підставі Зборівських пактів дійшла справа до реєстру, до нього було записано лише 37745 осібLXII, поділених на 16 полків13. Кожний реєстровий з усією сім’єю належав до запорізького війська, також він володів правом мати двох поміч-

ників або заступників – пішого і кінного14. Звідси, вище вказана кількість в тричі збільшувалась. Крім цього, Хмельницький залишив поза реєстром 20000 козацького резерву, яким керував його старший син ТимошLXIII. Однак, вписатися намагалися усі, усі прагнули стати козаками, оскільки це їм запевнювало свободу, прирівнювало до шляхти. Невезучі незаписані голосно нарікали: майже дійшло до бунту. Гетьман їх заспокоював й, бажаючи пригасити бурю, пропонував, щоб вони формували незалежні полки, так звані “для бажаючих”, тобто, які складалися з волонтерів15. І відразу, якщо вірити руським літописцям, вся громада кинулася до зброї, де село – там сотник, сотні ж інколи виростали до 1000 людей; в хаті залишався недужий або старець, щоб доглянути поле; навіть в обдарованих магдебурзьким правомLXIV містечках присяжні бурмістриLXV, райціLXVI залишали посади, голили

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 378. 13 [Бодянский  О.] Rejestr wsiowo wojska Zaporoskaho [после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. M.[: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете]. – 1875. – C. XXII. Див. сучасне видання: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту. – К., 1995. 14 Kostomarów [Н.] – Bohdan Chmielnicki [С.-Петербург. Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] 11 – C. 227. 15 Pamiętniki do panowania Zyg. III. Wład. IV i Jana Kazimierza ІІ. – С. 60. 12

51


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) бороди і записувалися “до цього реєстрового війська”16. Так виглядали справи на початках правління Хмельницького на Україні; оскільки ж остання постійно змінювала границі, то в міру цих змін, збільшувалась або зменшувалась чисельність військових дружин, хоча назви полків залишалися старими: викривало

16

це фантазію козаків відносно певних місцевостей, які ніколи навіть не підлягали їх військовій юрисдикції, у чому можна легко переконатися на прикладі... Такий собі ЗелінськийLXVII називав себе полковником кам’янецьким, хоча у Кам’янці, якщо колись і був, то, мабуть, лише як приватна особа.

Zaporożskaja starina – Ч. І. – Т. II – С. 22.

52


II

Я

ке місце у новоповсталій організації займав Іван Богун, перед тим як з’явився на широкій видовищній арені? Не багато про це знаємо. До Запорізького реєстру не увійшовLXVIII, а можливо так сталося, що його прізвище було записано з помилкою у полтавському полку; в ньому фігурує в якості командира гадяцької сотні 1649 року Іван Богодун17. Помилки такого типу були дуже поширеними в тій епосі, тому московські воєводи у звітах “до царського вєлічества”, що надсилались з України, Богуна досить часто називали Богушом. Найправдоподібніше, він розпочав свою військову кар’єру у козацькомуLXIX резерві, що перебував під опікою Тимоша Хмельницького, керував ж ним Кривоніс. Запорізький гетьман часто першим та другим послуговувався, особливо, коли йому

йшлося про з’ясування ворожих намірів, при тривозі через вербування, що здійснювала Річ Посполита. Різні були догадки. Чи мав Богун якусь романтичну пригоду? В період тієї страшної завірюхи дуже важко віднайти романс; серед крові та пожежі, в спаленому степу, коли горстка тих, що не втратили життя, щоб його продовжити, вдається до канібалізму, де голодна мати з’їдає своїх дітей, а похітлива жінка спокійнісінько заколює сплячих гостей, щоб з них для близьких влаштувати бенкет18, отож, серед крові, голоду і пожеж, зазвичай, немає місця для ідилії… Вона потребує тиші, спокою, ясного неба; співу птахів… а тут тиші не мали ні переможці, ні переможені, про спокій ніхто не мріяв; ясне небо закривав дим гаснучих чи заграви нових пожарів; навіть птахи залишили

[Бодянский О.] Rejestr wsiowo wojska Zaporoskaho [после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. M. [: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете]. – 1875. – C. XX. 18 Jerlicz [Joachim.] – Lаtopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza. / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853. – Т. I. – С. 120. 17

53


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) цей нещасливий край; замість їх співу було чути виття псів та вовків, настільки розгодованих людським м’ясом, якого часто мали з надлишком, що коли його на мить не ставало, жалісно завивали, крадучись до військового табору і з оскаженінням прибирали необережних жовнірів, що задрімали в полі у далеко розташованих постах. Отож, сумніваємося, щоби Богун про романсові пригоди мріяв... Але перепрошую – я не правильно сказав, що їх взагалі не було: навпаки, інколи вони розквітали і у цьому завулку, однак завжди були короткими, мали яскраве забарвлення брутальності, дикості, віддавали тваринними інстинктами, не були прикриті звичайною заслоною пристойності… Але й таких стосунків не було так багато. Приведемо відому подію, хоча б для підтвердження цього, про що ми вище сказали. Сам Богдан Хмельницький може нам тут служити як приклад: він забрав у Чаплинського жінкуLXX, пов’язав себе з нею Таїнством, незважаючи на те, що перший її чоловік ще жив. Про цей дивний шлюб, благословенний патріархом

у Києві, згадують наші комісари. Напередодні 9 січня 1649 року читаємо таке: “Патріарх дав Хмельницькому шлюб з чужоложицею, дружиною Чаплинського, мабуть absenteLXXI, бо на той час вона перебувала у Чигирині”. Після завершення обряду Таїнства патріарх делегував посла до пані гетьманової; він віз їй “відпущення гріхів”, а також “три свічки, які самі запалюються і молоко Пресвятої Діви”. Його посол, чернець, male exceptus (погано був прийнятий), бо йому син Хмельницького, Тимош, страшенний негідник, напоївши горілкою, опалив бороду. Лише одна Чаплинська дала п’ятдесят талярів19. Справді по своєму мав її кохати запорізький гетьман після того, як розпочав з нею спільне життя. Пан КостомаровLXXII навіть вважає, що любов ця була однією з причин братовбивчої війни20. Мусів її кохати, бо оточував її певною повагою як серед козацької старшини, так і серед послів сусідніх держав. На бенкеті, що справлявся для комісарів, на якому, додамо у дужках, він насміхався з гостей, фігурувала й ця Чаплинська, при-

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 377. 20 Kostomarów [Н.] – Bohdan Chmielnicki [С.-Петербург. Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] – Т. ІІ – C. 288. 19

54


Іван Богун – козацький полковник крашена незвичайної вартості коштовностями; вона служила при чоловікові: безперестанку наливала до золотистої чаші, перед ним поставленої, звичайнісіньку горілку. Врешті сама, під впливом алкоголю, набила люльку тютюном, пригощаючи нею свого пана і воєводу Кисіля21. Однак, Хмельницький таку кохану жінку через неповних два роки засудив до ганебної смерті; вирок видав заочно, його ж виконання доручив старшому сину. На брамі власного двору, на шибениці, скінчила життя бідна колишня дружина чигиринського старости, а на момент смерті – жінка запорізького гетьмана; разом з нею семеро осіб були піддані подібній екзекуції і, в тому числі, ювелір чи годинникар зі Львова, про якого ходили слухи, що баламутив пані і навіть мав з нею втекти у далекі світи. Вони вже навіть встигли приготувати чималі запаси золота, потрібні для подорожі; природно, що черпали їх з приватної скарбниці гетьмана… Забагато з неї взяли – усю барилку дукатів; це спричинило викриття таємниці22…

А пасинок не безтямно знущався над мачухою, бо біля неї наказав повісити коханця, щоб, помираючи, любляче дивились один на одного. Й цього йому було мало: обвив обох мотузкою, щоб вони в обіймах прощались із цією чудовою землею23, фаворити ж козацької династії непристойними фразами, сміхом та глузуванням знущались над жінкою, перед якою ще недавно повзали, коли та була у милості у ватажка; повзали, бо знали, як багато вона могла у розлюченого і спитого ватажка і покровителя козацького війська… А роман Тимоша з РозандоюLXXIII, донькою молдавського господаря ЛупулаLXXIV? – дівчина опиралися, батьки не хотіли, але з побоювання, остаточно не відмовляли, лише відсторонялись, зволікали. Розгніваний батько послав у свати кільканадцять тисяч козаків, щоб край майбутнього родича сплюндрували і таким дещо дивним способом прискорили справу. Молдавська земляLXXV довго оплакувала це сватання. Та й про весілля цікаву розповідь нам залишив того-

Grabianko – Letopis [К.: Издана Временной Комиссией для разбора древних актов, 1854.] – С. 61, 62. Див. сучасне видання: Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. – К., 1992. 22 Wieliczko [Самоил] – Letopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 14. Jerlicz [Joachim.] – Lаtopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853]. – Т. I. – С. 120. 23 Oświecim – Dyaryusz. Ręk. Nossol. N. 224. – С. 1134. 21

55


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) часний хронікар: господар вітав майбутнього зятя компліментом, “на який Тимош, дурень, не міг відповісти і слова, глянув на ВиговськогоLXXVI, той щось сказав замість нього, і так вся ця архандіяLXXVII хлинула до замку під звуки бубнів, сурми та труб. Далі донька господаря зі своїм молодцем привіталась, про якого собі вчора козацьку думу наказувала співати; далі шлюб, весілля і на цьому уся трагедія скінчилася”24. Швидко змінилася доля бідної жінки, не надто щасливої з брутальним та спадково схильним до пияцтва чоловіком. Поранений в ногу, він помер під час облоги СучавиLXXVIII. Молода вдова, на той час вже матір, під прикриттям козаків, подалася з дитиною до Чигирина, асистувала під час поховання у СуботовіLXXIX. Однак, тесть і його третя дружина трактували її легковажно, коли ще втратила сина в віці немовляти, то розпрощалась з негостинними порогами Хмельницьких і подалася за Дністер до батьків. Через кільканадцять років після цієї пригоди, зустрінемо її в РашковіLXXX, як заставного орендодавця шматка землі, розташованого над Тира-

сомLXXXI, що входив до складу Брацлавського воєводства. Рашків належав КонецпольськомуLXXXII і останній передав його вдові. Усі вважали, що вона володіє великими скарбами, які залишилися після батька Лупула та чоловіка – сина запорізького гетьмана. Отже, у 1665 році, цим скарбом зацікавився один з імпровізованих козацьких полковників – Дрозд чи ДрозденкоLXXXIII, який розмістився зі своєю тритисячною “ватагою” у сусідній Кам’янці, й тому називав себе полковником наддністрянських шляхів. Він зажадав грошей від ДомниРозанди; вона йому відмовила, незважаючи на запевняння, що він потребує кошти для волоських і татарських вербуваньLXXXIV. Отож, довго не роздумуючи, він вдався до грабунку, але скарбниці віднайти не зміг, тому без церемонії піддав дружину гетьманського сина допиту, наказав випитувати її різками; таким чином здобув 30000 талярів25… Бідна налякана вдова знову переселилася за Дністер, але і там не віднайшла спокій; легенда про її багатство збереглася серед козаків; там її знайшли і, будучи обуреними опором жінки, замордували її26…

Pamiętniki o wojnach kozackich [za Chmielnickiego przez nieznanego autora wydane z rękopismu. Edycya 2. – Wrocław: nakł. Zygmunta Schlettera, 1841.] – C. 111. 25 Kostomarow [Н.] Ruina, XV. Moskwa 1882 r. – С. 77. 26 Wieliczko [Самоил.] Letopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 14. Szajnocha [Karol], Szkice historyczne IV. Domna-Rozanda [Lwów : nakł. Karola Wilda, 1869.] – C. 1–78. 24

56


Іван Богун – козацький полковник Ось такою, у цьому тваринному тлумі, була пошана до жінки… Набагато трагічніше виглядає розповідь про подружній зв’язок княгині Четвертинської з хлопом АнтономLXXXV, ватажком загону, який сплюндрував Поділля та Брацлавщину восени 1648 року. Разом із чоловіком вона шукала сховища у Нестерварському замкуLXXXVI. Кровожерливий Ганжа підійшов до його мурів, вирізав євреїв, стягнув данину з християн і подався далі. У дорозі зустрів Антона, вони разом знову повернулися, щоб знущатися над тими, хто залишився. Власний підданий Четвертинського відрубав своєму пану голову, всіх дітей забито і серед трупів, що здригались ще у конвульсіях та під вигуки п’яної юрби, відбулися заручини вдови з грізним та підпитим ватажком. “Щоб зберегти своє життя, вона офірувалася у дружину якомусь полковнику” – пише сучасник, проявляючи досить оригінальне співчуття до жінки: “нещасливий шлюб, коли простий хлоп складає подружню присягу княжні! не золоте тут ярмо, але рабські пута, не золоті вклала кайдани на серце княгині лиха година. Знатна пані була

змушена, рада не рада, піддалась грубіяну. Коли б хто заглянув до серця княжни, що з нею діялося, коли козаку віддавалася на довічного приятеля!”27. Що ж зрештою їй перешкоджало вирватися з цих важких кайданів? Щоправда, могла окупити їх ціною власного життя… В грізну хвилину, серед тваринного оточення, інстинкти самозбереження часто беруть верх над розумом; так і тут сталося. Цей Антон, як-не-як романтик, невдовзі потрапив на паль, а вдова, що залишилася після його смерті, змогла сховатися у глибині Польщі і ще раз розпочала спільне життя з Миколаєм Коссаковським, брацлавським підчашим… Я забув додати, що ця вдова, “яка піддалась грубіяну” походила з родини ЧурилівLXXXVII, що займала знатне становище на Поділлі28. Зрештою, потрібно зважати щодо неї на пом’якшувальні обставини: не вона одна йшла у козацьке ярмо, чимало її товаришок навіть шукали щастя серед збунтованих вільних козаків. Знаходимо відносно цього досить багато доказів у тогочасних авторів, а пан Войцех МясковськийLXXXVIII, львівський підкормій і комісар Речі Посполитої, скаржиться у своїх за-

Pamiętniki o wojnach kozackich [za Chmielnickiego przez nieznanego autora wydane z rękopismu. Edycya 2. – Wrocław: nakł. Zygmunta Schlettera, 1841.] – C. 10, 11. 28 Kossakowski [Stanisław Kazimierz]. Monografie [historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich / przez Stan. Kazi. Kossakowskiego; z przypisami Jul. Błeszczyńskiego; [wstęp K. Wł. Wóycicki]. Wyd. 2. – Warszawa: nakł. F. Stoppelle, 1876.] – T. 1 – C. 148. 27

57


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) писах, що “втікають ustrisque sexus, панни навіть до козаків у ПереяславLXXXIX”29. Також ще один образ із тієї кривавої доби: козацький сотник, що очолював грабіжницький загін на київському Поліссі, дійшов до жіночого монастиря, розташованого у КлинцяхXC, пограбував його і на нещастя, схопив гарну монахиню як бранку; привіз її до Чигирина і почав із нею спільне життя. Недовго ж, однак, тривав “медовий час”… Функцію ігумені у пограбованому монастирі виконувала Ярмолинська, шановна і побожна особа, яку поважав народ. Вона дбала про суворість регули, зовсім не гралася у політику, отож, користувалась шаною в обох воюючих таборах. Хтось доніс їй про місце перебування викраденої “сестрички”; вона одразу ж подалася до Чигирина, гетьман прийняв її з повагою, розпитав про причину прибуття. Відразу виконав прохання: викликав сотника, останній у всьому зізнався, привів охоплену страхом черницю, ватажок повернув її ігумені й одночасно дав знак татарину, який, зазвичай, знаходився біля нього… Ще не закінчила Ярмолинська дякувати за звільнення з кайданів побожної панни, як голова її викрадача вже у ногах гетьмана валялась; він відійшов 29

у сторону, навіть не звертаючи увагу на ката, який тулуб на смерть засудженого козака потягнув у кут двору… Не знудило й жінок, вони не злякалися страшного видовища, це було щоденним явищем; тогочасні люди мали час звикнути до смерті, до різноманітних способів страт, а цей, що практикувався в оточені Хмельницького, належав ще до найвдячніших … Могли б ми чимало подібних привести прикладів, але на цьому зупинимося. Нас лише цікавила історична точність. Жінка, серед козацького війська, розпусного та розгнузданого, набувала звичаїв оточення, дурманила себе горілкою; родинні почуття, навіть материнство, гаснули у ній повністю; дітовбивство зовсім не належало до виняткових злодіянь… У серці тогочасної русої українки кипіла лише ненависть до усього, що відбирало у неї волю; єдиний можливий тип жінки, серед цієї здичілої маси – це тип ворожки, або, згідно прийнятої народом назви, чарівниці. Хмельницький вірив в їхню пророчу силу, тому вони займали почесне місце при його дворі. Беручи приклад з вождя, полковники та керівники загонів, мали у своєму штабі чарівниць, які, потрапивши у полон, завжди

[Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 383.

58


Іван Богун – козацький полковник закінчували життя від катівського меча. Природно, що постаті цих, у переконанні громади, обдарованих надприродною силою жінок, викликали тривогу в оточуючих, а, окрім тривоги, відразу і ненависть. Отож, їх не раз прибирали завзяті прихильники чарів, особливо, якщо ворожба не збулася, провіщений успіх закінчився невдачею, а очікуваний тріумф – ганебною поразкою. І ті наївні, що врятувалися від розгрому, потім знущалися над чарівницею, робили це з дикою вишуканістю, завдаючи їй страшних

мук. Це була приваблива професія, але небезпечна… Можливо тому, за часів гетьмана Виговського, вже не чути про чарівниць… Нарешті козацтво на той час впровадило певний лад і порядок; козацька старшина у боях здобула крихту добрих манер і почала, можливо мимоволі, змінюватися на зразок ненависних ворогів. Українська жінка ж надалі залишилася неграмотною, сварливою, байдужою до змін, що відбувались навколо неї…

59


III

П

овернемося до Богуна. Ми вище зазначили, що нічого не знаємо про його сімейні стосункиXCI, а зважаючи на щойно приведений побіжний опис становища жінки серед козацького оточення, можемо припускати, що він взагалі не належав до романтичних героїв, ще й хоча б тому, що тогочасна жінка не підходила для романтики. З цієї точки зору він був подібним до своїх товаришів, хоча з іншого погляду, надто відрізнявся від них: у шаленій відвазі та незвиклій спритності не можливо йому відмовити. Протягом цілих чотирнадцяти років усюди його видно, він завжди у вогні, з якого щасливо, навіть у програній битві, виходить. Він менш кровожерливий ніж Кривоніс, хоча не щадить противника; та цьому не варто дивуватися, бо й наші два найбільші партизанські вожді тієї сумної епохи, а саме князь Єремія Вишневецький і Стефан Чарнецький, також належали до невблаганних; перший не тримав у таборі полонених, останній керувався засадою, що люттю потрібно при-

боркувати бунтарів, сіяв він також цю лють навколо себе… І для перших, і для других маємо пом’якшувальні обставини… безумна лютість передавалася двом сторонам однаково, каїнова ненависть висіла над прекрасною країною. На той час ми ще не доросли до апостольства братерства серед тих, які отримавши перевагу, долотом вижолоблювали черепа апостолів... І гарно б виглядав серед розгнузданого тлуму місіонер, крокуючий з хрестом та Євангелієм, зі словом миру та любові; його ж, безсумнівно, замордували б слухачі, хоча б тому, що цей хрест, ця Євангелія, несли у собі певну вартість: вбивця міг здобути для себе хоч кілька хвилин лютості та забуття… КубаляXCII так характеризує Богуна: “відвага лева, хитрість змія, підступність лиса і легковажність вихору дрижали у кожній його жилі. Свобода, степ, війна були його стихією; мало його цікавило з ким і де, щоб тільки його жодним довгим заняттям не сковували. Геній війни і каприз жінки створили цього козака, якому не було рів60


Іван Богун – козацький полковник ного. Серед табірних пісень, при підскоку коня, міг йому прийти помисел, який він швидше виконає, ніж над ним задумається: спочатку вдарить – потім замислить, швидше зробить, ніж подумає”30. Характеристика прекрасна, але не зовсім правдива… Богун не догоджає Хмельницькому, як потім не догоджає його наступнику, не заграє до Речі Посполитої, зовсім не старається про признання йому польського шляхетства, і коли його товариші першого періоду кількарічного розбрату, а саме: Семен ЗабузькийXCIII, Ясько ЯсноборськийXCIV, Іван ГамзаXCV (у 1649), Дмитро Маргевиць, Войцех ГурськийXCVI, Іван ДорошенкоXCVII (1650) і КресаXCVIII (1652) здобувають дорогоцінний герб31, він перебуває на узбіччі, будучи готовим пристати до сторони, яка запевнить більші свободи його побратимам. Більше того, громада навіть вбачає у ньому супротивника Богдана; звідси і взялися чутки, які інколи можна зустріти, що запорізького гетьмана вбив Іван Богун32. Передусім Богуна цікавили свобода, козацька “воля”; тому він тісно товаришує з ВиговськимXCIX, а після його добровільної відставкиC, протестує проти прийнятої Юрієм

Хмельницьким у Переяславі ухвалиCI, яка потужним протектором і сусідом була нав’язана козакам. Зрештою, ця людина повністю відповідала місцевому населенню; хитрість становила головну рису його характеру, а хлопський розум рятував у багатьох пригодах... Цих декілька штрихів доповнить, на скільки це можна, розповідь про воєнні дороги хороброго полковника. Нагадуємо собі, що до Зборівського договору про нього нічого не чути; угода посунула границі козацьких осередків, внаслідок цього кресові провінції повністю змінили свій вигляд. Розпочинаючи від Києва, через ДимерCII, Горностайпіль (Гроностайпіль)CIII, КорестишівCIV, ПаволочCV, ПогребищеCVI, ПрилукиCVII, Вінниця, БрацлавCVIII – від Брацлава ж до ЯмполяCIX над Дністром проходила лінія, за якою можна було козакам реєструватися. До цієї лінії діяли польські закони, за лінією, аж до татар і Москви – польський протекторат, який зобов’язував до вдячності і формального послуху. Природно, що численні селяни, що мали майно у межах відданої козакам території, поверталися на свої смітники з колишнім правом господарювання. Бага-

[Kubala L.] Szkice historyczne. – T. І. – C. 294. Vol[umina]. Leg[um]. IV. – C. 132, 155, 157. 32 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 732. 30 31

61


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) то й інших привілеїв було надано козакам, але їх оминаємо, бо це не стосується справи. Отож, двостороння повага до граничної лінії вказувала на майбутній мир, який, визнаємо відверто, обидві сторони не мали наміру зберігати. Усе йшло до бурі, яка невдовзі розпочалася. Власне, у той час гетьмани повернулися з татарського полону; КалиновськийCX у серпні 1650 р. прибув до короля; там застав напружені стосунки. Можновладці не могли погодитися з думкою про надання великих свобод хлопам, які самовільно перевдягнулися у козаків. Неприхильність була повною; підкріплювали її навіть розповідями про надприродні явища, що мали на меті розбудження жалю, і які запевнювали всіх про заступництво небесних сил у майбутній війні, якщо така розпочнеться. Так, з БаруCXI, після опівдня, нібито вийшла з костелу процесія людей-духів, яких недавно забив Кривоніс, одягнених у біле, й вони взивали: помстися наш Боже за нашу кров! У ДубніCXII “три розп’яття на підставках, які були скеровані на схід, без зміни положення основи хреста повернулися на захід, якби від козаків”. У СокаліCXIII Матір Божа обіцяла перемогу монаху, який молився. Також голосно повторювалось, що в’язень, який повернувся від татар, ніби 33

розповідав королю, як у Криму на небі бачили одночасно два місяці: один повний, а другий півмісяць, вони змагалися між собою й перший переміг другого, з чого ханські чаклуни зробили висновок, що поляки переможуть татар, отож, останні неохоче піддаються на козацькі умовляння щодо походу проти Речі Посполитої33. Усе це принесло бажаний наслідок, оскільки розрахунок був на підтримання духу серед мас темної шляхти, яка становила головний контингент посполитого руху і готова була повірити, що навіть небесні сили приготують помсту непривілейованим, які підносять на них, привілейованих, руку. Польовий гетьманCXIV зустрів більш вороже ставлення до козаків, ніж сподівався застати… Бо й сам кипів ненавистю до козаків, прагнув звести з ними старі рахунки, стерти спогади корсунського приниженняCXV. І причина для війни знайшлась: Данило НечайCXVI, брацлавський полковник, переступив визначену границю, він не лише рекрутував свій полк поза нею, на що ще мав певне право, але захопив містечка, непередбачені Зборівськими пактами, а на це не мав жодних прав. Він був одним з найгрізніших і нелюдських ватажків. Вже у кінці 1648 року він розмістився у Вінниці, страшно знущався над селянами, про що комі-

Radziwill [A.] Pamiętniki [o dziejach w Polsce / wyd. E. Raczyński. – Poznań 1839.] – Т. II. – C. 373.

62


Іван Богун – козацький полковник сари скаржилися на нього запорізькому гетьману: “одних ляхів топлять, доповідали вони йому, інших безпощадно рубають, роблять це за вказівкою брацлавського полковника, який стверджує, що має від тебе такий наказ”34. Хмельницький обіцяв втихомирити свого граничного сторожа: викликав Нечая до себе, пригрозив йому, ніби для форми. Козак після повернення став ще більш неприступним; оголошував народу копію Зборівських пактів, яку витягнув з київських книг, і вказував, що поступає чітко за їхніми приписами35. З часом позиція запорізького гетьмана змінилася: “несподівано він розпочав збільшувати чисельність реєстрових козаків і наказав їм, щоб ляхів вигнали з усієї України, дозволив вбивати тих, що чинили спротив”36. Вже навіть були перші кроки на цьому шляху, так, гайдамацький загін увірвався до замку в Кошовій і порубав усіх згромаджених у ньому; тоді ж від рук катів загинули шляхтич Млодзяновський, його гості та придворні, “декількох малих дітей, взявши за ніжки, пороздирали” – додає ЄрлічCXVII у своїх записах37.

Отож, до боротьби став Калиновський, який очолив 7000 осіб; на початку 1651 року він здобув Ямпіль, ШаргородCXVIII, МурафуCXIX, КраснеCXX… В останньому місці його зустрів певний опір: цілих дві доби Нечай відчайдушно боронився, лише після його смерті гетьманські хоругви змогли здобути замок. Відбулась тут сцена, яка досить часто повторювалася у цій війні. В одній із замкових кімнаток переможці застали декілька осіб, що сиділи біля небіжчика; цей небіжчик, покритий ранами, завернутий в дорожній плащ, спочивав на тапчані – це був труп Нечая. При голові горіли дві свічки з жовтого воску, близько них стояв дяк, який читав молитви за померлих; поруч брат полеглого і декілька осіб з вірного оточення… У тріумфальному завзятті жовніри не вшанували картини смерті – забили всіх присутніх. Калиновський, потрібно справедливо зазначити, суворо розгнівався на таке варварство підлеглих; влаштував для Нечая достойний похорон… Жалобна хода йшла дорогою, при якій стояли дві шибениці, а на них висіли тіла двох, взятих у полон, помічників Данила, а саме, Гавра-

Pamiętniki K. Ar. K. I. ч. 3, C. 343. Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 226. 36 Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 230. 37 Jerlicz [Joachim.] Lаtopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853]. – T. І. – C. 119 34 35

63


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) тинського і Тиси, кушніра зі Звягля, який тут фігурував як скромний сотник... Додамо у дужках, що Гославський написав прекрасну думу про брацлавського полковника, наповнену від початку до кінця історичними помилками. Данило, відомий пияка38, виглядає у ній як середньовічний лицар у німецьких романсах; є тут і коханка Анна, є також вірна, нерозлучна з життям і смертю, служба. Ще декілька років тому із запалом декламували ці вірші подільські шляхтянки, співчуваючи долі героя, який, можливо, не одного з їх предків порубав на шматки, лише щоб задовольнити підбурену алкоголем фантазію… Вірш, потрібно справедливо визнати, рівний, сповнений образів; ось хоча б цей фрагмент, який змальовує прибуття Нечая до містечка, до сумуючої коханки: “По комишах, по чагарях, То пагорбом, то долиною, То по луках, то по ярах Запорізькі сини пливуть, Доки поглядом сумним, млявим, Світло мигнуло їм неясне: Вже на гірці, вже над ставом, Вже прийшли – і ось Красне”39. Після одержаної перемоги гетьман подався до Вінниці; його військові полчища зросли, йому на допомогу прибув Лянцкоронський,

брацлавський воєводаCXXI зі свіжими жовнірами; Калиновський довірив їм форпост. Військо завзято спішило до БугуCXXII. За військом тягнулося більше ста возів із провіантом і різноманітними коштовностями, зібраними у недавно здобутих містечках. Чільник походу точно знав, що у Вінниці закрилася горстка козаків, яка була надіслана Хмельницьким на допомогу, та Калиновський цим не переймався. Однак, він, зовсім несподівано для себе, застав готових до оборони мешканців міста. Очолював цю горстку полковник Богун, який вже на той час серед козаків мав розголошену славуCXXIII: він укріпив замок і облаштував його гарматами, оточив місто валом, але особливу увагу звернув на монастирCXXIV, що стояв над надбережною скелею і був найбільш недоступним пунктом… Цих три ділянки становили три окремих місця, кожний з яких потрібно було здобути. Хоч це було 10 березня, але зима того року затягнулась особливо надовго; на полях лежав сніг, лід ще не почав танути, а морози були незносні та надокучливі… Лянцкоронський, який легковажив ворогом, кинувся перший у сторону замку; він задумав знищити загін козаків, які здійснили вилазку у момент наближення війська Речі Посполитої, кинувся – і потрапив

Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым малороссийских хроник. – К., 1878.] Т. І. – C. 230. 39 Poezye. Warszawa, 1828. – C. 119. 38

64

спискам

с

приложением


Іван Богун – козацький полковник у пастку… Вилазка була підступною: її завдання – затягнути війська на покритий льодом Буг; козаки зробили ополонки і для маскування накрили їх соломою та хмизом: в одну з них потрапив брацлавський воєвода, а оскільки мав тучне тіло, то, з великими труднощами та допомогою зятя Пакослава, він зумів з води вибратися. Одначе, від куль та води загинуло два мужніх ротмістри: Кисіль та Мелишко, який пам’ятав бої Стефана ХмелецькогоCXXV, крім них полягло тридцять осіб. Однак, гетьман штурмом здобув замок; на світанку місто піддалося; тільки з монастирем справи виглядали складніше: він тримався, будучи підбадьореним Богуном – “відважним за будь-якої долі битви і, що рідко зустрічається в одній людині, розумного та везучого”40. Так його охарактеризував польський мемуарист, який, мабуть, був обізнаний з тогочасними обставинами. Облога тривала декілька днів: “козаки багатьох наших пошкодили”41, немало втратили самі; оскільки тимчасовий комендант монастиря без-

перестанно був напоготові, то й обложники були змушені бути пильними. Один з учасників походу жалісно скаржиться: “стоячи, говорить, три дні і три ночі на сторожі, не розпалюючи вогнищ, ми повідморожували носи, руки, ноги”42. Богун чекав на відсіч, хотів виграти час, отож, послав до гетьмана Калиновського монаха з пропозицією, начебто готовий піддатися, потрібно лише обговорити умови капітуляції. Це були звичайні козацькі хитрощі, які й пізніше часто застосовував Богун. Тимчасом, він, очоливши три сотні осіб, вдався до вилазки за Буг, може хотів схопити язика чи сподівався на підмогу, можливо ж, прагнув вирватися з неприємної облоги… Однак, похід не вдався; в чистому полі він наткнувся на дві польські хоругви Арцишевського та Уєйського. Полководця видав його гарний білої масті у плями кінь, на якому він пишно виглядав, а також багата збруя і поблискуючий від яскравого світла місяця панцир. Розпочалась погоня; жовніри задумали взяти живим козацького ватажка; Рогальський,

Pamiętniki do panowania Zygmunta III. ІІ. – C. 156. [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 623. 42 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 625. 40 41

65


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) гетьманський хорунжий, майже сягнув його (“скинути бодай його”); інший схопив за рамено; полковник обійняв за шию коня і, тягаючись з нападником, скинув того з сідла й, таким чином, врятувався… Богун несподівано повернув у бік річки і, як вітер, зник з очей польських жовнірів. Навздогін йому було пущено декілька куль; переслідувачі зшаленіло погналися навскач за втікачем, а він, забувши про ополонки, впав в одну із них, вдало з неї вибрався і, увесь мокрий, дістався до монастиря... Вже “на світанку він напав на сторожу, в день ж за ретраншементом вів оборону. Впізнали його наші, запитали – як себе почуває? Він відповів: свою колишню лазню поляки мені віддали. Так, ведучи бій, розмовляли між собою мужні чоловіки”43. Підлеглим Богуна, учасникам цього походу, не пощастило так, як їхньому полководцю; полягло їх багато, врятовані прорвалася у степ і розголосили фальшивий переполох, що на допомогу монастирю йде підкріплення. Після шістьох днів облоги польське військо відступило, оскільки направлена Ка-

линовським під ЛиповецьCXXVI розвідка, цю плітку прийняла за правду; доповіла, що з однієї сторони до Вінниці поспішає уманський полковник ГлухCXXVII, з іншої ж – Хмельницький з татарами. Великий страх огорнув вояків: “страшна зніяковілість – подібна до ПилявськоїCXXVIII, одні з хоругвами в брами, інші через вал, одні на конях, інші пішки”44. Це було нічим не пояснене сум’яття. Челядь і частина сп’янілих жовнірів, коли їх почали будити, думаючи що перед ними ворог, почали стріляти у своїх, залишили намети, різне спорядження, харчі. Богун ж, чуючи постріли, провів цю ніч на валах, готуючись до відбиття штурму, а на світанку, коли дізнався про відступ польського війська, не наважився пуститися за ним у погонюCXXIX… Дехто із сучасників вважає, що він не пустився, оскільки його зголоднілі вояки зайнялися грабунком залишеного гетьманського табору; знайшли у ньому чималі запаси горілки – отож, тріумфатори, з радості, досхочу одурманили себе алкоголем45.

Pamiętniki do panowania Zyg. III. ІІ. – C. 158 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – T. І. – C. 625. 45 Pamiętniki do panowania Zyg. III. ІІ. – C. 159. 43 44

66


IV

У

громаді та у думці Хмельницького після Вінницької перемоги зріс авторитет Богуна. Хмельницький, після смерті Нечая, передав Богуну посаду брацлавського полковникаCXXX – становище і почесне, і небезпечне: реєстровий полк – це вже не зібране військо, хоча й був він менш чисельним від тимчасового “загону”. Колектив (команда), якщо навіть хочете, командування ним – це певного виду сановництво, бо воно дає і голос у раді, і “наказне гетьманство”, нарешті – хтозна, і постійне керування над усім Запорожжям. Брацлавський був одним з найбільших реґіментів (полків – перекл.); до його складу входили 22 сотні, а з них 2662 показових козаків, із заступниками ж ставало в стрій більше 8000 людей; він займав велику територію: сьогоднішній брацлавський повіт, значну частину могилівського, вінницький, ямпільський, ольгопольський і північну 46

окраїну балтськогоCXXXI; одним словом, ціле ПобужжяCXXXII, тому цю рекрутовану дружину зазвичай називали “бузькою козачиною”. На цьому просторі знаходилося шістдесят п’ять містечок, серед яких найбільшими були Тульчин, Шаргород, Ямпіль, Чечельник, Стіна, Лучинець, Станіславчик, ТиврівCXXXIII та Красне46; половина з них, щоправда, лежали поза границею, окресленою Зборівськими пактами, але Богун розпоряджався у них як у себе вдома. У Вінниці він створив свою головну резиденцію, хоча, насправді, керував він з сідла коня, уважно пильнуючи за переміщенням військ Речі Посполитої. Це був час військових дій, отож, усіх зобов’язувало надзвичайне право; усі сутяжницькі тертя, усі селянські інтереси, губилися на його тлі, тому полковник уособлював найвищу владу. 1651 рік став чудовим періодом у військовій кар’єрі нещодавно

[Бодянский О.] Rejestra wojska zap[ожского после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня – М.: издание Императорское общество истории и Древностей Российских при Московском университете, 1875.] – C. 155, 181.

67


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) призначеного брацлавського полковника; у битві під Берестечком він зайняв ключову позицію, у найгрізніший момент не втратив голови і зумів уникнути великої небезпеки. Ми не описуємо перебіг козацької війни, отож, оминаємо все, що не входить у межі нашого оповідання. Радзівіл вважає, що Богун у цьому пам’ятному для польського війська поході, очолював форпост і командував загоном, який складався з 30000 людей47. Не будемо це заперечувати, однак, додамо, що перед тим, як ступив на поле бою, він спустошував Волинь, здобував ОликуCXXXIV, від якої був відігнаний відділом, що прибув з-під Берестечка і нараховував 1000 людей. Разом з іншими полковниками він вітав татарського хана, коли той, перед початком здійснення воєнних кроків, відвідував Хмельницького у його таборі. Однак, на арені він з’являється вже після отриманої Яном Казимиром перемоги, тобто, після відступу татар, які на короткий час ув’язнили Хмельницького і забрали його з собою; козаки ж і чернь, залишившись без проводаря, поспіхом отаборились, готуючись до відбиття сил Речі Посполитої. Очолив військо ДжаджаликCXXXV, наші мемуаристи, зазвичай, називали його Дзядзяла; та він був усу47

нений від командування вже на другий день, уступив місце Богуну, якому цю честь довірила громада, вибираючи серед сімнадцятьох інших його колег, що знаходились у таборі. Брацлавський полковник, ніби перевдягнений “у наказного гетьмана”, взявся за справу з великою енергією; навіть запровадив певний порядок; хоча зробити це було досить важко. Пригадаймо, що щонайменше 200000 людей копошилося у цьому, оточеному валами, мурашнику, реєстрові становили заледве п’яту частину, рештою була чернь, щоправда, розділена Хмельницьким на “ватаги”, впроваджені до полків, але чернь була непокірна і ляклива, вона або невміла володіти зброєю, або не мала взагалі цієї зброї… Пригадаймо також, що у таборі знаходився митрополит київський Сильвестр КосівCXXXVI, олександрійський патріарх Еудокс, коріатицький єпископCXXXVII, посол константинопольського патріарха, багато нижчого духовенства, які утворили значне прибічництво, котре не зовсім сходилося у поглядах з козацькою старшиною. Також нараховувалося багато жінок, похилих осіб, дітей, що становило непотрібний та деморалізуючий баласт. Богун, повторимо ще раз, підійшов до справи з великою енергією; декілька днів

[Radziwiłł A.] Pamiętniki [o dziejach w Polsce / wyd. E. Raczyński. – Poznań 1839.] – T. II. – C. 443.

68


Іван Богун – козацький полковник завзято боронився; висилав послів до короля, просячи про милосердя; посилав гінців у розвідку, чи не помітять вони підмоги, чи не принесуть якоїсь вісті про Хмельницького і, одночасно, робив більш чи менш вдалі вилазки на польський табір. Козацький табір був окопаний з трьох сторін, з четвертої примикав до широкого болота, яке утворювалось при річці Плесна або ПляшоваCXXXVIII. У таборі виникли непорозуміння: декілька фракцій сперечалось між собою; чернь не довіряла старшині; підозрювала, що та хоче віддати її на різанину, й мала такі підозри не без причини, патріарх з посвяченим мечем ходив серед посвареного натовпу, пропонував опір, заохочував до війни з латинниками, до об’єднання з Москвою48… Зляканий тлум зовсім його не слухав, а, можливо, будучи роздратованим, сам підніс руку на сивого ієрарха, бо, як знаємо з історії, його труп знайшли жорстоко порубаним; додайте до цього всього постійні переговори з королем, які відкрито вели Криса, ГладкийCXXXIX та Петрашенко, й отримаєте уяву про метушню, що панувала у рядах, якими командував Богун... Останній вичікував, використовував кожне зволікання супротивника, вдень і вночі не злазив з коня, був усім – 48

і вождем, і начальником штабу, й інженером. Перешкоди додавали йому енергії; він не змінював свою позицію, йшов у вогонь, начебто там його чекало веселе гуляння, а не ворожі кулі… Однак, він не в стані був перемогти німецьку піхотуCXL, яка найбільше докучала козакам; також важкі гармати, привезені з БродівCXLI та Сокаля, почали виконувати своє призначення, сіючи навколо знищення… Отож, залишалося тільки вислизнути з табору. Вже раніш він думав про прокладення дороги для відходу, оскільки швидко збудував три мости на Плесні й ту славну греблю на болоті з возів, наметів, сідел, кожухів і, нарешті, з людських трупів… Вибрався зі схованки, однак, внаслідок цього здійнявся страшний переполох серед хлопства; люди натовпом почали тиснутися на переправу, душилися, гинули, грузнучи щораз глибше у мочарах… У перший момент Богун кинувся на зустріч переляканим воякам, прагнучи їх затримати, та це не допомогло… Отож, він вдало прорвався через відділення Лянцкоронського, який перекривав йому дорогу і зупинився далеко на півдні у степу, залишаючись у безпеці. Аж тут зітхнув на повні груди. По його слідах пішов Дзядзяла, ПушкаренкоCXLIII, Глух та інші… Чернь була залишена на

Kostomarow [Н.], Boh. Chmielnicki [С.-Петербург. Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] Т. ІІ. – C. 358.

69


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) різь49… Один з письменників порівняв поразку козаків під Берестечком з нашим програшем під Пилявцями. Зі смутком мусимо визнати, що це порівняння невірне… У першому випадку натовп потрапив у божевілля, в другому ж – сановники. Ми не врятували нашу військову честь, а вони передали нащадкам гарну пам’ятку героїзму двохсот непримиримих осібCXLIII. Це було дивно імпонуюче видовище, перед яким зникає спогад кривд і вбивств: оборонці зайняли купину, довго відважно і без скарг та нарікань відбивалися. Гетьман пропонував їм життя – не прийняли, а на знак свого рішення, зі свідомістю воїнів, усі гроші кинули у воду. Вони не хотіли нікому їх залишити у спадок після себе, а потім знову взялися за самопали; кіннота не могла впоратися з ними, отож, направили піхоту, яка їх відтіснила до болота. “І там піддатися не хотіли: стоячи по пояс у болоті, відчайдушно боронилися, їх потрібно було вбивати по одному”. Залишився останній з цієї дружини – та й з ним, поки його мазур косою не доколов, декілька годин вівся бій50. Із соромом, почервонівши, визнаємо, хоч визнання і гнітить нас і упокорює, що ми під Пилявцями жодного жовніра не побачили на

втраченому місці: усі рятувалися соромною втечею. Ми не знаємо, чи Богун брав участь у нараді на Масловому ставуCXLIV; можна припускати, що він там перебував. Це був грізний для Хмельницького момент, про що було добре відомо у Речі Посполитій. Хлопство, як писав галицький стольник (Мясковський) до царя на початку серпня 1651 р., – “чорну раду на Масловому ставі проводити задумує, на яку самого гетьмана запорізького кличуть і, мабуть, не для чого іншого, як лише, щоб його самі покарати могли”51. Вся Україна була обурена ватажком, що той втік з-під Берестечка… Виговський, як найближчий повірник гетьмана, пильнував піднесення натовпу, йому у цьому допомагав Богун, якого любила вся громада, хоча останнього безперестанку обурювала прискіпливість Хмельницького, його підозрілість, яка майже у кожному зі своїх підпорядкованих вбачала суперника. Ще тоді, у трагічний час погрому над Плесною, він майже забив білоцерківського ГромекуCXLV й проявляв виразну неприязнь до МозиріCXLVI та Гладкого. Гетьман віддавав перевагу групі ЗолотаренкаCXLVII, особливо з моменту, коли одружився на його сестрі. Гордий Богун не тримався

Wojna z Kozaki i Tatary 1. – C. 326. Kubala [Ludwik] c. 1. – C. 297. 51 Pamiętniki 1. с. ІІ. – С. 3, 88. 49 50

70


Іван Богун – козацький полковник панської клямки; відійшов у сторону; адже, почувши звістку про вступ військ Речі Посполитої на Україну, він не опустив руки, не хотів уступити без бою. Розпочав збільшувати полк; стягнув данину з мешканців Побужжя по таляру за дим на оплату татарської допомоги52. Далі збудував фортифікації у Білій ЦерквіCXLVIII, розмістив власні гарнізони у Фастові та ТрилісахCXLIX53. І прислуховувався, і чекав у степу на прихід ворога. Нарешті, втративши терпеливість, кинувся до Брацлава і почав організовувати з черні народне ополчення, яке під Правковими лісамиCL отаборилося й виявляло непокору панам та виганяло їх з маєтків54. Вже тоді брацлавський полковник привернув до себе увагу з боку коронного війська. Воно переконалося, що з Богуном потрібно рахуватися, отож, по його слідам бігала зграя шпигунів та доносила, де він знаходиться, чи перебуває на флангах армії, де заліг у степу. Коли розвідка схопила писаря Богуна, то сам кам’янецький староста (Потоцький)CLI, повіз полонено-

го до табору, до батька – великого коронного гетьмана, щоб перед сановниками вивідати таємницю55. Тимчасом загони Речі Посполитої з-під Берестечка ступили в глибину країни: з однієї сторони коронні гетьмани, з іншої ж – тріумфальним, бо переможним, походом литовський гетьман Радзівіл. Останній очистив чернігівське воєводство, здолав палого у бою Небабу, перекинувся на правий берег Дніпра і без великих труднощів зайняв Київ. Одночасно (10 серпня) Потоцький та Калиновський переступили “стару козацьку лінію”, давню границю України, що проходила поза МахнівкоюCLII. Вони застали там збіжжя і достаток провіанту, але усюди зустріли сильні praesidiaCLIII, як наслідок енергійних заходів брацлавського полковника. Невеличкі замки, що лежали дорогою, такі як РужинCLIV (11 серпня) та ПаволочCLV потрібно було здобувати штурмом. В останньому, успадкованому ЗамойськимиCLVI, польські війська затрималися на кільканадцять днів. Тут закінчив своє життя найвідважніший лицар династії князь

Grabowski – Starożytności [historyczne] polskie [czyli Pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski, listy królów i znakomitych mężów, przypowieści, przysłowia i t.p. T. I / z rękopismów zebr. i przydał żywoty uczonych Polaków Ambroży Grabowski. Kraków: J. Czech, 1840]. – C. 337. 53 Wojna z Kozaki i Tatary 1. – C. 280, 284, 339. 54 Grabowski – Starożytności [historyczne] polskie [czyli Pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski, listy królów i znakomitych mężów, przypowieści, przysłowia i t.p. T. I / z rękopismów zebr. i przydał żywoty uczonych Polaków Ambroży Grabowski. Kraków: J. Czech, 1840]. – C. 278. 55 L. c. 1, 279. 52

71


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) Єремія Вишневецький: ходили слухи, що його отруїли. Несецький усе спирає на апоплексію, однак було по іншому: у війську панувала епідемія, найвірогідніше холера, яка, на той час, ще не була належно вивченою. Вона поширилась на великій смузі: від Дністра до Дніпра. Вже напередодні 5 серпня писали “про велику заразу у Кам’янці, що й шляхти сила померла”56, погром під Берестечком значно посприяв загостренню епідемії. Край на значній території лежав у руїнах; страшний голод блукав між Баром та КременецемCLVII; вмирали тисячі людей; їх непоховані трупи розкладалися, даючи шкідливі випари. Коронні війська чимало терпіли, ступаючи по тих безлюдних пустирях; найбільше померлих було у шерегах німецької піхоти. Зрештою, 39-річний князь Єремія піддався хворобі; він не беріг себе, безперестанку наражався на небезпеку як звичайний жовнір: 13 серпня, будучи ще повністю здоровим, приймав у своєму наметі реґіментарів, пив з ними “згідно потреби”. На світанку у нього піднеслася температура та з’явилась слабість; калузький

староста (Замойський) прислав князю свого лікаря доктора Кунасіуса, що не відступав ні на хвилину від хворого, якого відразу перенесли до Паволоцького замку, де 20 серпня він віддав Богу душу57. Через декілька днів відбувся скромний похорон; труну везли у кареті, накритій багряним оксамитом, перед нею були дві гусарські хоругви, за тілом поважно слідувало п’ять козацьких хоругв. Князь Чарнецький розчулив присутніх прощальною промовою; військо плакало… Ми спостерігаємо якусь байдужість серед сучасників щодо відомості про цю несподівану смерть, ніби то до гробу пішов звичайний сенатор, а не відважніший серед найвідважніших, уособлення партизанського генію, посвячення без границь, але також і любові без меж до нещасливої, стікаючої кров’ю, батьківщини… як начебто, насправді, з точки зору військового дефіциту, убуток такої особи не становив жодної шкоди, або становив заледве помітну різницю. А козацькі серця неминуче здригались радістю у відповідь на вість про цю смерть, адже залишив ворожі шереги завзятий

Grabowski – Starożytności [historyczne] polskie [czyli Pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski, listy królów i znakomitych mężów, przypowieści, przysłowia i t.p. T. I / z rękopismów zebr. i przydał żywoty uczonych Polaków Ambroży Grabowski. Kraków: J. Czech, 1840]. – C. 277. 57 Grabowski – Starożytności [historyczne] polskie [czyli Pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski, listy królów i znakomitych mężów, przypowieści, przysłowia i t.p. T.  I / z rękopismów zebr. i przydał żywoty uczonych Polaków Ambroży Grabowski. Kraków: J. Czech, 1840]. – C. 286. 56

72


Іван Богун – козацький полковник борець, що ширив навколо себе постійну тривогу… Похоронна хода пішла однією дорогою, військо іншою: 23 серпня піддалися Триліси, які боронили 600 козаків Богуна. Сотник з полку брацлавського полковника, Богдан, потрапив у полон і скінчив життя на палі; з ним поступили за його принципами: раніш він так само покарав вісьмох пійманих німців з королівської піхоти. На опір сподівалися у Фастові, де мав би перебувати ватажок Побужжя, очолюючи 4000 осіб, але він, відчувши небезпеку, вчасно відступив. Незабаром коронні війська зустрілися з литовськими. Це відбулося під ВасильковимCLVIII; утіха від цього була чимала, а видовище прекрасне: великий коронний гетьман з чотирма кінними полками та з тисячою піхоти виїхав на привітання Радзівіла – “з великим блиском, на конях, зі зброєю, з бронею, що виблискувала від кольчуг, хутра леопардів, тигрів, срібла та золота. Зійшовши з коней, краківський пан запросив усіх до намету на жовнірський харч”. Звичайно, що без бенкету, і то значного, не обійшлося, бо так вимагав звичай… Ми швидше були готові програти битву, аніж зрадити правилам святої гостинності. А Хмельницький, у цей час урочистих вітань та шумних овацій, знаходився у критичному становищі. Свої неохоче йшли під його хоругви; орду не міг дочекатись;

отож, засів з горсткою козаків у РокитніCLIX, навіть не отаборившись, й вислав послів до великого коронного гетьмана з листами, складеними submisseCLX. Єдиний Богун, потрібно справедливо зазначити, діяв серед цього замішання. Він зібрав 10 000 людей й помчав разом з ними до Білої Церкви, щоб оборонити її від військ Речі Посполитої. Потоцький, зважаючи на листи запорізького ватажка, делегував до нього МаховськогоCLXI, як ніби для укладення попередніх домовленостей. Переговори були бурними; модерувала їх присутність Виговського. Врешті, вони зупинилися на тому, що гетьмани делегують комісарів для остаточного порозуміння воюючих сторін. Природно, що очолив останніх київський воєвода (Адам Кисіль), крім нього, послано воєводу смоленського (Глібовича), литовського стольника (Гонсевського) і брацлавського підсотника (Коссаковського). Місцем зустрічі було вибрано Білу Церкву. Однак, у той ж період, можливо завдяки заходам Богуна, цей пункт, що мав для Речі Посполитої стратегічне значення, будучи розташованим на границі диких кресів, розрісся у велике місто, а точніше, у табір, до якого прибуло хлопство майже з усієї реєстрової території, отже, щонайменше до 300 000 осіб, а серед них старшина та її оточення становили суттєву меншість. Чернь не надто довіряла командуванню, 73


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) яке вже не належало до привілейованого класу, полководці зрадили її під Берестечком, а вигук, що пролунав вслід за Богуном, який залишав берестецький табір: “зрада! старшина тікає!” був гаслом роздвоєння, яке з кожним днем розросталося. Тому, коли Хмельницький, очікуючи комісарів у Білій Церкві, вдавав найкращі наміри, на той момент він був готовий загравати до них, чернь у свою чергу, будучи підбуреною і відчуваючи загрозу, не погоджувалась на жодні компроміси. Вона добре розуміла, що неминучим наслідком згоди воюючих сторін буде панщина… Тому посланці Речі Посполитої були змушені знести тисячі принижень, поки дісталися до Білої Церкви, вони були щасливими, що цілими з неї повернулися. Цих п’ять днів вистачило на ціле життя. Чернь лаяла на них, погрожувала, кидала камінням, татари брали їх на приціл. Вже на третій день (17 вересня), після виїзду з табору, вони доповідали великому коронному гетьману, “що нічого не зроблено через сваволю черні. Було б ще гірше, якби сам Хмельницький не піднявся і не гамував розпусних хлопів”. Наляканий Виговський привітав їх: “чи ви панове ошаліли, вигукнув, що ж у вогонь до хлопів приїхали? І ми, боронячи вас, загинемо”. Однак, він 58

відчайдушно боронив посланців разом з Хмельницьким, який буздиганомCLXII розбивав черепа збунтованим та тим, що тиснулись до замку, де знаходився постій комісарів. Їм допомагали присутні у місті полковники – Гладкий, Громека (помилково названий Бромецьким), боронив комісарів Хмелецький – окозачений син великого Стефана; однак, найпильніше над комісарами чував Богун. Був випадок, коли брацлавський полковник зумів стримати напір черні під час одного з штурмів помешкання послів Речі Посполитої. Прислуга носилася з фуражем, отож, один з тлуму, що стояв біля Богуна, з іронією запитав у нього, показуючи на транспорт: “чи ми тут зробили ляхам станцію?”. Він ще не закінчив питання, як у нього злетіла з плечей голова… Присутні лише помітили блиск шаблі… не було ані стону, ані протесту, а виконавець миттєвої екзекуції стояв спокійний, мовчазливий й виглядав грізно у своєму мовчанні та спокої58. Юрба розійшлась, комісарів випустили, гетьмани зустріли їх здоровими, “але вози були пограбовані ордою та свавільними козаками настільки, що комісари залишилися з нічим, без усіх достатків. В пана смоленського воєводи і в пана литовського стольника забрали майна і срібла на суму 100000 злотих. В пана київського воєводи забрали коней і на-

Grabowski – 1. Wojna z Kozakami i Tatarzy. – C. 300, 303.

74


Іван Богун – козацький полковник метів на 18000 злотих; в пана брацлавського підсотника – на 6000 злотих, і тому, per consequensCLXIII у меншого забрали менше, а кому з черні якоїсь речі не дісталося, то такі відривали від колеса карети малий шмат й ним махали, що це ляська здобич”59. Нарешті дійшла справа до угоди: її підписали 28 вересня 1651 рокуCLXIV. Головним її змістом було: зменшення реєстрових до 20000, обмеження території, яку займало козацтво до меж київського воєводства, покинення козаками чернігівського і брацлавського воєводств, але тимчасово дозволено мати козацький пункт у містечку ЖивотовіCLXV. Цей документ підписали присутні коронні сановники, литовці та запорожці. Серед останніх фігурував Хмельницький, писар Виговський, полковники: миргородський – Гладкий, паволоцький – Ян Куцевич Мициковський, чигиринський – ПархоменкоCLXVI, білоцерківський – Громека. Богун відмовився від честі, у чому немає нічого дивного: це було тим самим, що й відмовитись від брацлавського полковництва, оскільки, силою цього трактату, усе Побужжя поверталося до Речі Посполитої.

59

Досить цікавим є те, що коли підчас нарад, майже уся козацька старшина здійснювала візит до польського табору, прагнучи догодити сановникам, або бенкетувала з ними, можна було віднайти заледве декілька із “слушних” ватажків, які уникали цих відвідин, також серед них знаходився герой нашого оповідання. Начебто його завданням було виключно лицарське ремесло, він, як нібито, прагнув стояти здалека від союзників, готовий козацьку свободу навіть і козацькою кров’ю окупити, тільки не сусідською протекцією. На початку вересня розійшлися шереги воюючих між собою побратимів, лише тому, щоб протягом часу та недовгого відпочинку набратися сил для подальшої боротьби... Це не було примирення братів, це не був навіть союз двох, тимчасово посварених між собою, сусідів, не було це простим вішанням зброї. Бог війни перемінив українські поля у пустелю, двосторонні невдачі і приниження прищепили у серцях ненависть. Тому невблаганним противникам миру йшлося про загоєння шрамів, про набрання повітря до втомлених грудей, щоб потім знову взятися за стару боротьбу…

Grabowski – Starożytności [historyczne] polskie [czyli Pisma i pamiętniki do dziejów dawnej Polski, listy królów i znakomitych mężów, przypowieści, przysłowia i t.p. T. 1 / z rękopismów zebr. i przydał żywoty uczonych Polaków Ambroży Grabowski. – Kraków: J. Czech, 1840], 1. – C. 302.

75


V

1

652 рік розпочинався сумними ознаками для обох сторін. Козаки, силою білоцерківського трактату, непідтвердженого, щоправда, ще станами, а від себе додамо – й пізніше зовсім не підтриманого, втратили значну частину території, яку їм запевнювали Зборівські пакти. Брацлавський полк, силою цього договору, не міг існувати; війська Речі Посполитої, що поверталися з-під Білої Церкви, розмістились у Вінниці, яка була резиденцією вищезгаданого полку, а польовий коронний гетьман навесні розбив табір під Батовим над Бугом в околиці ЛадижинаCLXVII. Становище Богуна ставало щораз важчим. Незважаючи на це, він вирішив не залишати цю територію. Він не зрікся важкої ролі козацького полководця на “Бузькій Україні”, як тоді почали називати колишнє від XI століття Побужжя. Він представляв силу, і то страшну, оскільки ця сила була таємничою та підступною, вона обплутувала всі поселення на значній території; вістря шаб-

лі являло собою справедливість, оборону, володіння. Гарячий народ слухав Богуна як оракула, бо полководець обіцяв йому свободу, а місцеве населення, повертаючись на давні попелища, потрапляло в пута панщини. Обопільне знеохочення зростало з кожним днем; спокійніша половина громади, яка любила рільництво, тверезіше дивилась на речі, коли нарешті переконалася, що козакування багато не дає, коли побачила, що її тимчасові свободи потрапили під загрозу, бо їх майно знищують якщо не реєстрові, то коронні війська, якщо не коронні війська, то орда ще й забирає до ясиру. Коли вона переконалася, що порядку і ладу дочекається нескоро, відразу почала масово вибиратися з-над Бугу та Дністра далеко у степи; почала закладати слободи і дала початок сьогоднішнім Сумам, Лебединову, Охтирці, Білополю, КорочіCLXVIII… окраїни Донця, Удану, Коломаку, ХарковаCLXIX роїлися від подільських та брацлавських колоністів, які приймали підданство “Його

76


Іван Богун – козацький полковник царського вєлічества”60. З іншої сторони, та ж громада в урійському степу обсідала одаї, йшла під ярмо господарівCLXX, яких раз за разом скидали, присягала на вірність султану. Легко зрозуміти, як багато кресові провінції, з економічної точки зору, втратили від цього збезлюднення, а серед тих, що залишалися – постійно зростало незадоволення. Ознаки бунту проти Хмельницького, і то грізні ознаки, одночасно спалахнули в декількох місцях; посилював їх голод, повені, зараза. Авторитет Речі Посполитої також слабшав. Її влада функціонувала лише під ослоною президій; з їх відходом все занепадало. Так, наприклад, містечка, здобуті після перемоги під Берестечком, протягом двох тижнів перекинулись на сторону козаків. Вінниця – столиця брацлавського повіту – резиденція Нечая, а потім Богуна, протягом цілих шістнадцяти років, з 1648 до 1664 р., була пунктом, за який боролись воюючі сторони. Тому земський писар, після закінчення війни, приймаючи посаду від імені Корони, зазначив, “що не застав у канцелярії

пера і чорнильниці, жодної книги, ані актів, які під час козацького заколоту були спалені”61. Козаки з особливою завзятістю нищили усі документи. З цього погляду вони були протилежністю туркам, які, з опікою, гідною поваги, ставилися до писемних пам’яток. Повертаючись до лементу вінницького писаря, доказом того, що він не перебільшував, можуть служити залишки паперів, які зберігаються у київському центральному архіві за 1639, 1647, 1652 і 1664 роки і складаються з 407 аркушів62. Ці залишки документів вказують на те, що власне в році, історію якого ми описуємо, влада Речі Посполитої функціонувала у резиденції Богуна. Отож, він переніс штаб до Брацлава, але і тут перебував тимчасово… зникав у степу, тримався на відстані від людей, – гризло його якесь переживання; перестав чинити енергійні заходи оборони, сторонився Хмельницького та його оточення. А запорізький гетьман, розчарований у сподіваннях, знову загравав до Польщі; скаржився королю як “вірний підданий” на непослух підвладних; й влада на-

Kostomarow [H.] – Bohdan Chmielnic. [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] 111. – C. 6 61 Baliński i Lipiński – Polska starożytna[: pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym. T. 2, cz. 2 / opisana przez Michała Balińskiego i Tymoteusza Lipińskiego.] – C. 1367. Див. сучасне видання: Starożytna Polska: pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym. T. 2, cz. 2 / opisana przez Michała Balińskiego i Tymoteusza Lipińskiego. – Warszawa: Wydawnictwa Artystyczne i Filmowe, 1986. – S. 547–1431, VIII. 62 Spisok aktowych knih kijewskaho centralnoho archiwa r. 1862 do 1864. – С. 164. 60

77


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) віть прислуховувалася до цих скарг, скликано “судову комісію” для розгляду непорозумінь і покарання винних. До складу комісії увійшли: київський воєвода Міхал Аксак, Геронім Завіша і Маховський, від коронного війська – Лянцкоронський, а від козаків – київський полковник ЖдановичCLXXI. Комісія судила бунтарів. Справді, важко зрозуміти, навіщо Річ Посполита вмішувалася у ці справи? Чи для того, щоб ще більшу ненависть защепити серед українського народу, щоб служити знаряддям для підступного запорізького гетьмана, який, таким чином, позбувався своїх супротивників. Злетіло в той час кільканадцять голів на ринках українських містечок; з видатних особистостей на смерть були засуджені: віддавна окозачений син славного Стефана київського воєводи Хмелецького, за те, що громадив навколо себе чернь і прагнув проголосити себе гетьманом; екзекуція відбулася у Паволочі – тимчасовій резиденції бунтаря; корсунський екс-полковник Лук’ян Мозира – за підбурення людей в околицях Ніжина; Гладкий – миргородський полковник, ніби за те, що винищив польських жовнірів, які розміщувалися в границях його полку, а насправді тому, що він був небезпечним суперником Хмельниць63

кого і особистим ворогом його свояка Золотаренка. Гурського піймали у Києві і, як зраднику, відрубали на ринку голову. Порахували йому за вину те, що під Берестечком перекинувся до польського табору; звичайно, що ватажок мав інші причини. Лише один Григорій ГуляницькийCLXXII уник ганебної смерті, врятувався втечею на ВолощинуCLXXIII і повернувся вже після смерті Хмельницького, коли Виговський сів на запорізький трон63. Богун, як ми вже це вище згадували, перебував осторонь, у Брацлаві, очолюючи невелике відділення. Він не брав участі у битві під БатогомCLXXIV, у сватаннях Тимоша. Переважно йому йшлося про нав’язання стосунків з наддністровою околицею – ГогольCLXXV і Зелінський звідти відступили, адже задум мав труднощі – народу мало, а ті, що залишилися не довіряли козакам. Останні щодо громади поводились легковажно, трактували її зверхньо; серед реєстрових вироблялася аристократія, яка користалася привілеєм свободи, чернь ж, на їх думку, була лише придатним матеріалом для бунту. Богун з труднощами знаходив прихильників, хоча в цьому він відрізнявся від своїх колег, не дотискав хлопство контрибуціями, в субординації тримав свою дружину, яка складалася

Kostomarow [H.] – Bohd. Chmiel. [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] ІІІ. – C. 16.

78


Іван Богун – козацький полковник з людей перевіреної відваги. На той час стати “богунівцем”, тобто рядовим в сотні брацлавського полковника, означало теж саме, що отримати свідоцтво безстрашної мужності. Підопічні Богуна в січні подалися в околицю МогильоваПодільськогоCLXXVI; місцеві байдуже ставились до прибулих, теж спокійно вони поводились, коли жовніри, послані з Кам’янця, безжалісно розбивали “богунців”. Природно, що похід не вдався, а переможці, дихаючи у козацькі потилиці “їхали аж до Красного, миль шість; сам Богун примчав, щоб врятувати своїх від повної поразки”64… Ніхто не сподівався на швидку війну з Польщею, отож, полковник помчав в Чигирин до Хмельницького, чи то його викликали, чи може він сам подався на розмову. А тут, власне, як лавина зійшов на українські степи Стефан Чарнецький, супротивник зовсім небуденний. Від самих козаків він навчився козацьких підступів, пройшов школу тяжку і довгу, під КумейкамиCLXXVII – як гусарський ротмістр, під ОхматовимCLXXVIII – як полковник – командуючий міліцією Любомирського; під час жовтоводського погрому він був комендантом гетьманських хоругв; декілька місяців провів у Суботівському дворіCLXXIX, як полонений, 64

серед челяді запорізького ватажка; потім два роки в татарський біндах. Разом з гетьманами повернувся з полону, після Самуеля КалиновськогоCLXXX прийняв посаду коронного табірного; врешті отримав королівське староство. Отож, він несподівано вийшов з пущ, очолюючи 11 500 осіб. Йшов без табору, використовував зиму, переправи не гальмували похід. Пересувався по льоду, робив це тихо, таємничо, вміло, всюди вдаючи, що йде не туди, куди планував іти. Ніхто, навіть з його оточення, не знав про шляхи, якими ступатиме. Витривалий, суворий, чуйний, невблаганний до себе, до підлеглих, до переможених, байдужий щодо зручностей, переконаний, що голодний і втомлений жовнір є завзятішим у бою, він, зі швидкістю блискавки, перекидався з місця на місце. Його єдине гасло – перемогти, а розпочавши кампанію, він був готовий скласти голову, оскільки не хотів чути про перешкоди і відступ через небезпеку. Чарнецький під НесоловимCLXXXI несподівано наздогнав козаків; втратив 98 людей, але також порубав 300 противників – не пощадив ані душі. Далі розорив Самгородок, Прилуки, Липовець, Лінці, ПогребищеCLXXXII… На останню місцевість налетів під час ярмарку;

Jerlicz [Joachim.] – Latopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853.] – T.1. – C. 141.

79


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) застав масу черні, й усіх “без жалю та роздумів, немилосердно та нелюдськи дозволив війську замордувати, і робив це, щоб боялись інші села та містечка”65. Не було пощади жінкам, старцям, грудним дітям… навіть козакам він почав імпонувати через свою жорстокість. Таке здичавіння було наслідком війни з цими козаками: око партизанів звикло до вигляду смерті у найрізноманітніших формах, у найрізноманітніших видах. Шлях, яким мандрували ватажки, очолюючи загони, чи полки, чи навіть сотні, був зазвичай позначений трупами, з слідами звірячого знущання. Одні, більш гуманні, зупинялися на відсіканні жертвам голів, й голови щойно екзекованих накладали на стовпи, що стояли при подвір’ях. Інші відрізали руки, складаючи з них кіпи; ще інші здирали з полонених шкіру, або смажили на слабкому вогні… Погоні часами натрапляли на недопалене вогнище, навколо якого знаходилися наполовину обгорілі рештки засуджених на спалення. Деякі прив’язували у лісі роздягнених ворогів до дерев і перевіряли на них влучність пострілів, часами залишаючи свої жертви ще живими до тих пір, поки втрата крові не призводила до смерті бідного муче65

ника. І козаки, і озвірілий тлум докладали зусилля у завдаванні витончених тортур. Немає нічого дивного, що польський жовнір, вдивляючись у ці жахи, призвичаївся до них, потім їх засмакував; починав їх застосовувати, особливо тоді, коли його командир вважав, що помста є річчю обов’язковою, або й навіть повністю справедливою. Тогочасних людей не варто оцінювати за сьогоднішніми мірками: лихо вчинило їх менш вразливими до мук, навіть фізичних. Не раз так було, що пійманий реєстровий, сотник і навіть командир великого підрозділу, засуджений на відсічення голови, не благав пощади, навпаки, просив, щоб переможець при виконанні смертного вироку завдав йому більшого болю. Не від меча він хотів загинути, а на палі, по-козацькому, бо так своє життя скінчив і його батько, і не одна близька йому людина… Хмельницький надто пізно дізнався про хизування коронного табірного, відразу направив Богуна на чолі 400 осіб, обіцяючи йому швидку та значну підмогу. До обов’язків брацлавського полковника належав захист людей, що жили у границях його полку. Він примчав й налякався пустки… усюди руїни, попелища, навколо

Wieliczko [Самоил] – Letopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 126.

80


Іван Богун – козацький полковник гробова тиша. Богун вже трохи знав Чарнецького, бо той у небіжчика коронного гетьмана мав добру репутацію і під час минулорічного походу часто заступав його. Отож, не розраховуючи на власні сили, він вирішив з достоїнством відступити, але коронний табірний дихав йому в потилицю. Богун, притиснений до стіни, “як вояк справний та передбачливий”, увійшов у Монастирище, і тут закрився у невеличкому замку. Натомість Чарнецький розпочав лютий штурм; втратив 5000 людей, майже половину військової сили, якою розпоряджався, але це його не затримало, тим більше, що козаки, хоч відчайдушно боронились, однак помітно почали слабнути. Нарешті були здобуті вали, Дрозденко, помічник Богуна, загинув, замок потрапив до рук обложників, але горстка нескорених закрилася у напівспаленoму монастирі. Богун скористався замішанням: заслонений димом палаючих будинків, він продерся через наляканий тлум і подався у степ, щоб уникнути ганебної смерті на палі чи шибениці. Зрештою, це була його звична тактика, з приводу якої тогочасні мемуаристи називали його франтом завзятим та нелінивим. Вмів бо він отримати суттєву користь з кожного моменту слабкості, яку 66 67

помітив у противнику. Чарнецький, власне, зшаленів через опір, кинувся на понищені стіни монастиря і ще раз півтора тисячі людей під ними загинуло. Розлютований, як бог знищення, він літав навколо імпровізованого укріплення і майже заплатив своїм життям: “не мав на собі ні шолому, ні зброї; прострілений з гвинтового мушкету в обидві сторони обличчя, куля вирвала навіть піднебіння, після чого кров перекрила повітря”66. Чарнецький втратив свідомість, хтось з присутніх вигукнув, що він загинув, Самовидець навіть його смерть зареєстрував у своїй хроніці67. Військо, охоплене жахом, припинило штурм; брацлавський полковник, після того, як вибрався з вогню, уважно слідкував за перебігом битви; спостерігав здалека; скористався моментом і на чолі маленького відділу напав на тили обложників із вигуками, що наближається Хмельницький з ордою. Підступ вдався, переполох збільшився; заледве вдалося врятувати напівпритомного табірного; військо у розсипку, не оглядаючись, залишило місто й, зі страху тікаючи, зупинилося аж у ГлинянахCLXXXIII. Отож, знову повторився непояснений страх – але у меншому масштабі. Похід Чарнецького закінчився – й закінчився невдало. Жодної ко-

Pamięt. do panowania Zyg. III itd. II. – С. 213. L. c. – С. 235.

81


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) ристі Річ Посполита не отримала, навпаки, одні втрати. З цього приводу у країні панувало велике незадоволення, яке точно відображає скарга, записана Радзівілом: “цей похід приніс не якийсь інший наслідок, але лише такий: хлопів наших розігнали, провіант, який міг би нам пізніше знадобитись, з’їли, коні використали й вчинили нездатними для подальшої війни, нічого не зробили, лише наш край спустошили й назад повернулись; і я від самого короля чув, що, захоплюючи одного значного бунтаря, більш думали про 10 000 злотих, аніж, маючи його вже у жмені, про продовження облоги”68. Це була плітка у дворі – не більше, хіба що автор не Богуна називає цим значним бунтарем? А партизан наш до смерті носив пам’ятку битви під Монастирищами: “він був змушений срібну бляшку в піднебінні прилаштувати, інакше не міг говорити”69. Отож, ще більша ненависть запалала у його серці до бунтарів. Понуре та спотворене віспою обличчя табірного перемінювалося на посмішку задоволення, коли дивилося на заграви пожеж, що здіймалися після здійснених вояками підпа-

лів; солодкою піснею були для нього стогнання мордованих хлопів, він отримував радість від того, що їм було боляче! Богун залишився у брацлавському; дочекався тут Хмельницького, який підійшов під ТернопільCLXXXIV, очолюючи чимале військо. Величко зазначає, що наш герой разом з Тимошем плюндрував у цей час молдавську землю, здобуваючи трон для вигнаного Лупула70, але цього не знаходимо в інших джерелах. Потрібно лише додати, що його прізвище у ту епоху набуло в Речі Посполитій ще більшого розголосу та популярності. Це є доказом того, що він займав немале місце серед своїх, бо коли козацький “бунтівник” повернувся з-під Тернополя і зупинився в околиці Чорного ОстроваCLXXXV, будучи наляканим невдачами старшого сина, який перебував в облозі у Сучаві, і послав зі скоренням до короля, що стояв під ЖванцемCLXXXVI, одного зі своїх найближчих підлеглих, а саме Ждановича, київського полковника, то коронний гетьман (Станіслав Потоцький) категорично відповів посланцю, що найясніший пан не прийме його на аудієнцію, оскільки він не хоче

[Radziwiłł A.] Pamiętniki [o dziejach w Polsce / wyd. E. Raczyński. – Poznań, 1839.] – Т. II. – С. 485. 69 Pamiętniki do panowania Zyg. III itd. II. – С. 214. 70 [Величко Самоил] – Letopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 133. 68

82


Іван Богун – козацький полковник мати нічого спільного з ним, Хмельницьким. Козакам ж запевнює пробачення, якщо видадуть збунтованого ватажка. Лише після задоволення цих слушних вимог, перші з старшини, а саме Виговський

71

і Богун, можуть прибути до польського табору для укладення нової угоди71. З історії знаємо, що козаки не прийняли пропозицію Потоцького.

Kost[омаров Н.] Bohd. Cmielnicki [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е.  Кожанчикова, 1859.] III. – C. 79. Wojna domowa 3, 94.

83


VI

В

же у жовтні 1653 р. було остаточно вирішене питання з’єднання України з Московським царством. Олексій МихайловичCLXXXVII запевняв протекторат новій провінції у границях, визначених Зборівськими пактами, гарантував козакам свободу вибору старшини, їхній реєстр збільшив до 60000 осіб, дозволив гетьману мати дипломатичні стосунки з сусідніми державами, тільки, щоб він передавав царській раді зміст документів у завірених копіях; йому лише не можна було нав’язувати стосунки з бусурманами, як ворогами “Святого Хреста”. Одразу в січні 1654 року прибули царські посли, оскільки потрібно було надати певну форму цій двосторонній угоді. Для цієї мети обидві сторони визначили Переяслав, який знаходиться на лівому березі Дніпра. На запрошення збирався й Хмельницький, перед виїздом з Чигирина він покликав до себе польських полонених, захоплених 72

під час батігзького погрому, за яких вже був заплачений викуп. Запросив їх на бенкет і, прощаючись, виголосив ці пам’ятні слова: “припускаю панове поляки, що від сьогодні розстаємося назавжди; ми будемо не ваші, а ви не наші, цю втрату ви ніколи вже не надолужите, і ми теж вам у цьому не допоможемо, бо не від нас походить початок цих непорозумінь, але тільки від вас; отож, не маєте за чим жаліти, що з доброї волі, або нерозсудливо, або в наслідок легковажності втратили і загубили”72. Можливо це вигадка хронікаря, у кожному разі, неможливо цим словам відмовити глибокого, майже пророчого, значення. Мемуаристи зазначають, що запорізький гетьман під час цього бенкету був сумний і серйозний, не возносився, не хвалився, не знущався над гістьми, як це зазвичай робив. Навіть алкоголь відсунув, який був завжди йому приємний, а, внаслідок звички, вже й неодмінно потрібний.

Wieliczko [Самоил] – Latopis [событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 160.

84


Іван Богун – козацький полковник Через декілька днів у Переяславі він очолив загальну козацьку раду. Говорив дуже переконливо, пропонував старшині вибір протектора з посеред найближчих сусідів – чи то турецького султана, чи кримського хана, польського короля, чи нарешті східного царя – однієї з козаками віри, могутнього та справедливого. Знаємо з історії про симпатії козаків. Не всі мешканці України на цей вибір пристали: вище київське духовенство з тривогою піддалось необхідності; із старшини, деякі, як Виговський і Тетеря, всупереч переконанню, задовольнили гомагіальні умовиCLXXXVIII. Інші, щоправда їх було мало, запротестували проти з’єднання, до них належали: СіркоCLXXXIX, пізніш видатний запорізький кошовий і БогунCXC, брацлавський полковник. Правду кажучи, не був це наслідок симпатій до Речі Посполитої: перший керувався власною політикою, мабуть розумною; її потрібно було лише вдало застосувати, вона ж бо підписувала йому кончину, яка настала через двадцять з чимось років, й не на шибе-

ниці, не на палі, але вдома, серед близьких, які гірко оплакували цю велику втрату. Другий, однаково як поляків, так і великоросів ненавидів. Його ідеалом була могутня й незалежна Україна, що сама собі давала раду. Будь-якого альянсу він боявся як вогню, бо він сковував свободу. Отож, перший під час переяславських урочистостей притаївся на Низі, другий залишився у Бузькій Україні73. Пан Костомаров навіть вважає, що весь край, який входив у межі його полку, зовсім не виконав присяги74. Мабуть, у зв’язку з цим протестом, у Речі Посполитій повторювали, що Богун очолив досить значний контингент незадоволених, якщо так можна виразитися, козацьких вершків. Це була прибічна гвардія, яка недавно з ФедоренкомCXCI, підтримуючи Тимоша, мужньо витримала облогу Сучави. Богун навіть “Хмельницького мав замордувати, а сам перейняти після нього вакантну булаву”75. Скористався цими вістями великий коронний гетьман (Станіслав Потоцький) і відправив одного із сотників своєї придворної

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] T. I. – C. 182. 74 Bohdan Chmilnicki [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е.  Кожанчикова, 1859.] – III. – С. 165. 75 [Jakuba] Michałowski[ego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego / z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. Antoni Zygmunt Helcel]. – Kraków: C. K. Towarzystwo Naukowe Krakowskie (Drukarnia C. K. Uniwersytetu), 1864.] – C. 720. 73

85


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) міліції, а саме Павла ОлекшичаCXCII, до Богуна. Він віз привабливі пропозиції: гетьманську гідність, польське шляхетство і староство на Україні на вибір, а вимагав за це скорення королю Речі Посполитої. Імпровізований посол довго шукав полковника, який побоюючись помсти Хмельницького, укривався під вигаданим прізвищем. Нарешті знайшов його у Кальнику. Сьогодні цей Кальник людне село, зайняте виключно цукроварінням, розміщене в липовецькому повіті. На той час воно було резиденцією полку з тією ж назвою. Під час Зборівського походу ним командував вище згаданий Іван Федоренко, один із найздібніших організаторівCXCIII; його полк нараховував дев’ятнадцять сотень і 1976CXCIV рядових реєстрових. Він мав владу на значній території, бо розпоряджався у Немирові, Животові, Тетієві, Липовці, Дашові, Іллінцях, Прилуках і ВороновиціCXCV76. На той час Чарнецький вигнав звідти полковника, козацьку організацію було вщент знищено. Містечко було ж людним і торговим, мало оборонний замок, який колись

побудувала княгиня КорецькаCXCVI. Місцевість мала імпонуючі вали, і, що найголовніше, складалася з мешканців, які прагнули свободи. Під їх опікою переховувався Богун, він був втомлений, зачерствілий, як нібито розчарований. Він – весь відданий війні, тепер її зрікся, відсторонився від старих приятелів; вірні “богунівці” без вождя блукали десь по степу, не знаючи де його шукати. Полковник вдячно прийняв посла, вручив йому лист для Потоцького, у листі ж скаржився на утиск, на злидні. Просив, щоб йому прислали трохи польського війська для охорони і безпеки77. Після від’їзду Олекшича, несподівано змінилися обставини, Хмельницький послав козаків, щоб вони розізнали де перебуває Богун, й ті його знайшли. Вони легко дійшли до порозуміння: запорізький гетьман високо цінив полковника “як уславленого у військових акціях”, отож, Хмельницький пішов на поступки і перетягнув його на свою сторону. Малоруські літописціCXCVII вважають, що поведінка Богуна відносно Потоцького “була одним з його підступів, що він таким чином прагнув

[Бодянский О.] Rejestr wsiowo wojska Zaporoskaho [после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. – M.[: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете]. – 1875. – C. XV i 180. 77 Clim. 417. [Ригельман  А.] Letopis powiestwowanij o Małoj Ros. [и ее народе и казаках вообще. – М.: Университетская тип., 1847.] – C. 208. 76

86


Іван Богун – козацький полковник затягнути у пастку польське військо, щоб легше його перемогти”78. Набагато логічніше пояснити це звичайним збігом обставин: Богун боявся Хмельницького і тому шукав опіки Речі Посполитої, а коли Хмельницький пригорнув його до себе, відразу ж зрікся цієї опіки, бажав триматися зі своїми, боротися проти ворога козацьких свобод, як і колись це робив. Лише любов до Польщі могла би заохотити його дотриматися вірності, лише любов, а не побоювання: в той час Польща не викликала побоювань, оскільки вона занепадала під тягарем невдач. Її шарпав зовнішній ворог, а також внутрішні заворушення. ЛитвуCXCVIII зайняли російські війська, які грали у свою гру під командуванням кн. ХованськогоCXCIX і Серебряного; скорився їм СмоленськCC, близько двохсот містечок піддалися цареві79. На допомогу козакам йшли московські роти на чолі з Бутурліним та ШереметєвимCCI. Раніш, у березні 1654 року, на прохання Богуна, з-під МеджибожаCCII вирушив брацлавський воєвода (Лянцкоронський), який очолював дванадцять хоругв. Він праг-

нув очистити провінції від шахраїв. Це був один зі звичайних походів, які надто часто повторювалися як до цього, так і після нього, й мабуть його ціллю була особиста помста... Походи не приносили жодної користі, лише поглиблювали двосторонню ненависть і бажання відплати. Немирів, не знаю вже вкотре, був вирізаний, замок в Якубцю (сьогоднішній уманський повіт) зрівняний із землею. Богун його, щоправда, укріпив, але сам вчасно вислизнув з нього до УманіCCIII. Лянцкоронський подався за ним, однак застав місто приготованим до відсічі. Після декількох днів безплідних сутичок коронні війська повернулися на старе місце. Хмельницький у звіті, надісланому до Москви, так яскраво та наповнено змалював і відвагу, і відданість Богуна, що цар Олексій Михайлович похвалив козака й дозволив йому присягнути на вірність. Однак, сліди того, чи Богун виконав наказ, віднайти неможливо80. Все літо збігло в приготуваннях до війни. Річ Посполита докладала зусиль в Криму й на кінець подолала хана. Також не ледарював

[Бодянский О.] Rejestr wsiowo wojska Zaporoskaho [после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. – M.[: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете], 1875. – C. 175. 79 Kostomarоw [Н.], Bohdan Chmielnicki [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] – III. – С. 162. 80 Kostomarów [Н.] [Богдан Хмельницький. – СПб.: Издание книгопродавца Д.Е.  Кожанчикова, 1859.] І. с. ІІІ. – С. 161. 78

87


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) Хмельницький, він обсадив границю з Польщею. У той час Побужжя розпалося на два полки: Зелінський отримав Брацлав, у Вінниці розмістився Богун. З тих пір мемуаристи називають його вінницьким реґіментаріємCCIV. На допомогу їм прибуло ще два полки: лубенський та полтавський; командував ними, в якості заступника гетьмана, “наказний” Місько. Окрім громади, готової до боротьби, вони нараховували більше 12000 вишколених вояків. Станіслав Потоцький чекав під Меджибожем на відомість з Криму, чекав на прибуття польських хоругв; і першого, і другого він дочекався аж восени 1654 року. Хан надсилав підмогу з умовою, що татари на зимове перебування зможуть зайняти весь край між Дністром та Бугом, щоб у кожному містечку гарнізон був наполовину польський, наполовину татарський: поруч з полковником – мурза, поруч з гетьманом – калга-султан. В очікуваному поході брали участь 14 хоругв і полк драгунів, що складався з 1200 осіб; разом усіх нараховувалось 20000 кінноти 81 і 8000 піхоти . Природно, що в авангарді йшов Чарнецький, як командир королівського полку,

він палав внутрішнім бажанням помститись за недавню зневагу. Був понурий, мовчазний, дивився вперед, висліджував, як степовий вовк, ворога – висунутого на передову Богуна, бо останній, “помирившись з Хмельницьким, залишався, таким ж, як раніш, зрадником”82. Коронні війська в кінці жовтня зупинились під Шаргородом, “містом, яке є брамою до України”. Розпочали від очищення Подністров’я: Мурафа, Красне, ЧернівціCCV, здались без пострілу; в БушіCCVI ж вони зустріли відсіч. На той час цю місцевість називали руським Кам’янцем; своїм розташуванням вона дуже нагадувала старе кресове місто. Розміщаючись при збігу малих річок Мурафи і Буші, оточена скелями, вона була резиденцією левенцівCCVII, тобто гайдамаків, що перебували у давніх козацьких загонах. Вигнані з недалекого Могильова, тут вони оселилися; почергово визнавали над собою владу то Гоголя, то Зелінського, але лише номінально. В Буші вони добре розбудувалися. На момент облоги містечко складалося з трьох дільниць: однією з них був оборонний замок, прикрашало місто 7 церков, мешканців нараховува-

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 199. 82 [Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 183. 81

88


Іван Богун – козацький полковник лось 16000 осіб, серед них лише самих козацьких дружин було до 6000. Коронний табірний пропонував договір – містечко не погодилось. Отож, розпочався штурм. Чарнецький з втратами був відбитий, йому прострілили ногу та він не відступив, настояв на своєму. Коли місто вбило парламентаря, посланого з оливковою трояндою миру, він відразу дав волю лютості. Рубав, палив, топив, ані душі не випустив… Незацікавлений мемуарист насичено змалював трагедію цієї страшної хвилини: “хтось з вояків запалив стрільницю, після того, як вогонь почав ширитись, ворогів опанував такий страх, що свої власні доми палили, й самі себе вбивали. Жінки шаленіли: лізли з дітьми у вогонь, або кидали дітей у криниці, потім самі топилися. Жінка сотника ЗависногоCCVIII, після смерті чоловіка, сівши на діжку з порохом, підпалила її й підірвалася, не бажаючи стати іграшкою хтивості”83. Ця героїня, яку також називали прекрасна Гандзя, міщанка з Рашкова, славилася незвичайною красою; слава про її вроду дійшла до Константинополя. Високий посадовець, спокушений розповіддю постачальника бранок, дворазово посилав з БуджакуCCIX чамбулCCX з метою захопити її; дівчина 83

не піддалась на умовляння. Реєстровому Зависному віддала руку; той, заради неї, залишився серед ремісників, однак, щастя їх було недовгим – двоє пали жертвами страшної війни. Буша не принесла нам жодної матеріальної користі: її великі багатства, що повстали з грабунку і рахувались мільйонами, поглинув вогонь; з багатого поселення залишилось попелище… Однак, Чарнецького не цікавили прибутки, лише приборкання сваволі. Прислухаючись до його звернень, гетьмани видали універсали, в яких закликали людей до послуху, погрожуючи, в іншому випадку, долею, що спіткала опірну і бунтівну Бушу. Чекали наслідків звернень – і дочекатись не могли: села збезлюдніли, містечка окопались валами, Побужжя мовчало, отож, потрібно було “весь край штурмами схиляти до послуху”. Убога ТиманівкаCCXI не хотіла відчинити брами переможцям, природно, що її змели в мить ока, але Чарнецький вбачав у цій непокорі руку Богуна. За його порадою, війська потягнулися під Брацлав, де були зосереджені серйозні козацькі сили. Припускалось, що після здобуття Брацлава, вся Побузька Україна неминуче скориться. Поль-

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza. [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rękopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 200.

89


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) ські війська притримувались великої обережності при наближені до місцевості, в якій спритний вінницький полковник очолював запорозьку дружину. Сам коронний табірний разом з Анджеєм ПотоцькимCCXII пішов у розвідку, дійшовши до міста, вони із здивуванням побачили навколо пустку, жодної сторожі ані в полі, ані на валах; брами відчинені, як у мирні часи… Недосвідчений жовнір припустив, що налякані козаки залишили місто; хотів вже зайти у середину укріплень, але його затримав Чарнецький: він повторював, що це підступ Богуна і під вечір повернувся до табору. Наступного дня знову підійшов, з великою обачливістю вісім разів обійшов місто і, зрештою, змусив схованих у Брацлаві запорожців до битви. Козаки нетерпеливо кинулись з-за валів і були розбиті: пали тоді наказний Місько і два його полковники Ющиць та Близьний; двоє інших, Зелінський та Махеженський, були тяжко поранені; загинуло до трьох тисяч козаків. Богун врятувався втечею, але перед цим він спалив частину міста, іншу частину підірвав, потопив гармати, рови та вали зрівняв із землею, міст через Буг зруйнував й сам побіг до Умані. Коронні війська подалися за ним, спалюючи дорогою села та містечка. Лише ДембівкаCCXIII чинила енергійний опір, тому її спіткала доля Буші. Красувався тут Дмитро ВишневецькийCCXIV,

власник місцевості; він показово покарав збунтованих підданих, які також своє зробили, бо якщо під Брацлавом ми втратили 200 осіб, тут ж їх удвічі більше загинуло. У січні 1655 року гетьман разом із татарами почав облогу Умані, але місто гідно приготувалося до зустрічі з ворогом. Місто оточували три могутні вали, Богун дав наказ обілляти їх водою й, внаслідок великих морозів, що панували на той час, вони перетворилися на льодяні гори, на які не можливо було видряпатися. Нападникам не сильно допомогли вогняні кулі, якими закидав місто генерал артилерії ГродзицькийCCXV; пожежі, які вони викликали, мешканці вдало гасили. Після декількох днів безплідних зусиль потрібно було відступити, тим більше, що вислані розвідні хоругви повідомляли про наближення Хмельницького разом з Шереметєвим, командувачем московськими військами. Дивно, що обидві воюючі сторони не багато знали одні про других, а запорізький гетьман припускав, що його полковники, послані у форпості, зможуть стримати коронні війська. Московський полководець, коли довідався про наближення Потоцького і татар, задумав відійти під Білу Церкву, де мав нагромаджений провіант і готові гармати, але Богун відговорював його від цього. Він вибіг з Умані, добрався до СтавищCCXVI; застав тут і Хмель90


Іван Богун – козацький полковник ницького, і Шереметєва, й почав радити, щоб вони випробували вдачу. Російський командуючий спочатку впирався, бо вважав, що полковник не заслуговує на довіру, оскільки не лише залишив Брацлавщину та стягнув за собою ворога, але навіть не мав належної уяви про його сили. “Щоб спіймати пташку в пастку – відповів на це Богун – треба завжди кинути їй трохи зерна для приманки”. Хмельницький підтримав свого підлеглого… Наслідком цих умовлянь стали Охматівські подіїCCXVII. Ми не будемо описувати їх детальний перебіг, лише додамо, що Пушкаренко, полтавський полковник, закрився у містечку, Хмельницький ж з Шереметєвим отаборилися над річечкою Багва, яку мемуаристи помилково називали струмком Баві. Цей струмок не мав жодного стратегічного значення; був стягнений льодом, лежав під снігом, а морози в той час були сильні, земля, як кістка тверда, холод був нестримним. Тому реєстрові учасники цієї кількаденної битви думали, що вона відбувалась на Дрижипільських рівнинахCCXVIII, тобто, на пронизаних тремтінням полях.84 Самовидець образно зма-

льовує драматичний перебіг погрому між Охматовим і Ставищами: “укріплені козаки ляхів та татар, які вдиралися до табору, голоблями від саней так товкли, що із замерзлих тіл палих супротивників утворили оборонний вал. Однак, будучи оточеними з усіх сторін, позбавлені дров, води, фуражу (кормів), вони падали з голоду та від виснаження, могли лише використовувати сніг, але й той був змішаний наполовину з кров’ю, оскільки у перший день битви полягло 15000 людей. І другого дня тривала страшна битва, а третього, коли Хмельницький переконався, що поляки його оточили, що живим прагнуть схопити, він отаборився і напролом проклав дорогу до Білої Церкви, де з іншим полководцем Бутурліним знаходилися великоруські війська”85. Однак, хронікар не додав, що запорізький гетьман завдячував своїм порятунком татарам, яких зумів перекупити, та, передусім, допомозі Богуна. Останній на світанку другого дня, очолюючи горстку відважних вояків, примчав з Умані, напав на тили обложників, скористався переполохом, прорвався до табору і разом з Хмельницьким вів і оберігав табір, щоб його не розірвали… Ця рухома фортеця була страшною,

Kostomarów [Н.] Bohdan Chmielnicki [СПб.: Издание книгопродавца Д.Е. Кожанчикова, 1859.] III. – С. 195. 85 Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] І. – C. 243. 84

91


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) ніхто б її не здобув, вона була можливо найбільшою в історії козацьких війн за своїми розмірами. Її стіни складалися з возів, вишикуваних у три ряди та “скованих” ланцюгами; нараховувалось їх більше 100000. Утворений квадрат займав територію довжиною в якихось пів милі, був захищений гарматами, які обслуговували піхотні полки; що відповідали за підстрахування. Центр майдану заповнювала кіннота, а серед неї їхав грізний козацький ватажок. Він занадто добре розумів, що, потрапивши до полону, на Україну вже не повернеться, отож, докладав усіх зусиль, аби дістатися під захист білоцерківських мурів. А навколо табору снували роздратовані битвою коронні війська, інстинкт самозбереження примушував їх до зачіпок і безупинного руху, бо лише таким чином вони могли здобути трохи тепла. “Гетьмани наражалися на удари та кулі”; особливо відчайдушно билися Чарнецький та Анджей Потоцький. Героями зі сторони козаків, завбачливими людьми серед цієї кривавої боротьби, були два полковника – Богун та Пушкаренко. Після багатьох старань полякам вдалось розірвати кінець табору – відбити 2000 возів, а разом із ними 7 гармат, 86

однак ланцюг відразу ж замкнувся. Заколотники, як пізніше виражався коронний табірний, “плюнули” в очі обложників градом вогняних куль, половина сміливців полягла, інша половина завзято наступала під впливом тепла, викликаного паруванням гарячої крові вмираючих товаришів… Ми виграли битву, було здобуто 45 гармат, 2000 возів, кільканадцять штандартів, немало великоруської старшини взято в полон, у ворожих рядах було більше 9000 трупів. Отож виграли, але не настало жодних наслідків цієї перемоги, можливо вони були ще й негативними. Передусім це втрата людей: 4 ротмістри, 6 поручників, 13 хорунжих, генерал артилерії Гродзицький, полковник піхоти Павло Целяри, більше 200 командирів86, а скільки поштових, простої челяді – про це мабуть тільки сам Бог знає, бо їх чисельність у наших реєстрах надто другорядне займала місце… Піше військо та пушкарі до тієї міри постраждали, що великий коронний гетьман відправив їх на відпочинок до Шаргороду. Сам залишився у Тетієві, щоб слідкувати за діями ворога; аби даремно не втрачати часу “часто посилав вилазки легких хоругв, щоб міста і містечка схиляти до скорення

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 209.

92


Іван Богун – козацький полковник полякам; але заколотники були настільки завзятими, що хотіли гинути від морозу і голоду чи воліли б піти у татарську неволю, ніж піддатися своїм панам, які їм свою ласку і життя, а також цілість майна дарували”87. Отож, з моральної точки зору ми понесли поразку… У любов нашу, у наше милосердя вони не вірили – і мали на те слушні причини; погроз наших зовсім не боялись. Військам, що поверталися з цієї виправи, у потилицю дихали Богун та Зелінський, завданням яких було нападати на необережних та втомлених й ускладнювати будь-яке переміщення… Однак, ці два полковники прорахувалися: вони із втратами декілька разів були відбиті й врешті заспокоїлися. Зелінський повернувся у Білу Церкву, Богун поринув у степ й чекав чи не трапиться нова нагода. Чекав і нарешті дочекався… Татари, союзники Речі Посполитої, на тимчасовий відпочинок розмістилися між Бугом і Дністром. Неможливо описати наскільки обтяжливим було перебування варварів. Мало того, що вони зробили голод, то ще й повністю обезлюдни-

ли край через стягання ясиру, як це робили у здобутих провінціях. Усе молоде, гарне, сильне, словом те, що представляло яку-небудь цінність на східних ринках, не уникло їх розбійницьких тенет. У Студениці, Ушиці, Бакоті, Рашкові, Кам’яниціCCXIX повністю зникли жінки; стада пограбованих коней і волів рахували сотнями тисяч. Татари, обтяжені таким награбованим добром, домагалися, щоб їх супроводжували коронні війська. У СавраніCCXX, на границі степів, прийшов час розстатися. “Від’єдналися від наших варвари”, пише тогочасний хронікар, зовсім не очікуючи на небезпеку. Аж тут на шляхи вийшов Богун; на зразок Хмельницького і Лаща, він почав нападати на тріумфаторів. Відбив багато полонених; 8000 татар загинуло під час цих набігів, 2000 потрапило в ярмо. Полковник відіслав здобич Хмельницькому, а той 500 полонених дарував “Царському вєлічеству”, інших 500 залишив при собі, решту роздав козакам”88. Звільнені з ясиру бранці благословили відважного ватажка; по всій Україні звучало його прізвище, оточене німбом заслуги і власного посвячення...

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T.I. – C. 211. 88 Wieliczko [Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 228. 87

93


VII

Б

итва під Охматовим є, якби, останньою сторінкою видатних військових дій Богуна… повністю з арени він не сходить, але, ще більше, ніж колись, перебуває на узбіччі, вичікуєCCXXI. Залишається завжди козаком за переконаннями, козаком з низовими традиціями. Не зносить навіть дружби, якщо вона сковує його свободу. Життя із Річчю Посполитою було поганим, але також з Москвою воно не стало краще. Великоруські полководці – це такі ж горді воєводи, як польські панята: трактують реєстрових з певною погордою. Богун захищає честь своїх, займає різку позицію, не розуміє, або не хоче зрозуміти, підступної політики Хмельницького, хоча іноді, мимоволі, наслідує його. Війну любить над усе, одначе зі своїм полком на передову, як колись, зовсім не висувається. Знаємо з історії, в які страшні катаклізми потрапляє тогочасна Річ Посполита. Глибоко сумуючий хронікар, змальовуючи цю загроз89

ливу ситуацію, додає, “що навіть небо, не бажаючи дивитись на огиду Польщі, затьмило своє світло; з’явилась незвичайна комета, все передвіщало майбутнє нещастя у вітчизні”89. Отож, простий люд читав на небозводі передвістя занепаду та знищення. Одначе, у рядах тих легіонів, що готувалися до подолання, як завжди, так і тепер гордовитої супротивниці, ми не зустрічаємо прізвища Богуна. Він не бере участі у поході Хмельницького під Львів, не входить до складу корпусу, що складався з козаків й підсилював РакочогоCCXXII. Не чутно про нього також на Україні, не мав він у себе з ким боротися: Чарнецький, найгрізніший приборкувач бунтівників, перекинувся на більш загрозливий фронт; на західних границях він воював зі шведами… Варто зробити припущення, що цих два роки наш герой провів на Низі, у товаристві Сірка, бо й останній у той час тримався на узбіччі. Лише раз, вже перед самою смертю запорізького гетьма-

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 187.

94


Іван Богун – козацький полковник на, Богун виступає як командуючий тридцятитисячного відділу. Хмельницький побоювався наступу орди; хан обіцяв Речі Посполитій значне підкріплення. Очікувалось, що ось-ось настане день білгородських та буджацьких хижаківCCXXIII, тому полковник перекрив неприятелю дорогу у ТашликуCCXXIV, але до зустрічі справа не дійшла. Військо хана відступило90, особливо, коли довідалося про смерть запорізького “бунтівника”. Богун одразу повернувся у Чигирин і на виборах він вже виступає як паволоцький полковник. Чому він змінив регіментарство у брацлавському полку на значно скромніше у Паволочі пояснити ми не можемо. Дійсно у “Бузькій Україні” щораз частіше перебували польські війська, але раніш це не перешкоджало полковнику тут робити своє. Тепер, можливо, він дійшов до переконання, що подальше ведення війни з Річчю Посполитою є неполітичною справою, тому залишив граничний пост, бо у Брацлаві чи Вінниці обов’язково дійшла б справа до зіткнення, а сутички у Паволочі – зовсім інша річ. Це містечко, обране Богуном під резиденцію, розбудувалось на чорному шляху. Місто, колишня власність князів Рожинських, потім Замойсь-

кихCCXXV, було людне, обдароване магдебурзьким правом, здавна закохане у козацтво… Міщани відзначалися непослухом та гайдамацькими звичками, оскільки їх деморалізували поміщики. Князь Кірик, пізніш його син Роман, потім поріднений останнього Самуїл ЛащCCXXVI, зазвичай шукали серед них добровольців для наїздів. Реєстри 1658 містять згадку про паволоцького полковника Михайла Салічича91, але це лише або помилка, або цей згаданий у списку був заступником Богуна, тобто “наказним” полковником. Дивна метушня панувала у стосунках між українськими землями на момент смерті Хмельницького. Гетьман залишив край у плачевному стані; більш як десять років його правління складала війна, отож переважала мілітарна стихія, а за сьогоднішнім розумінням – тривала постійна облога. Внутрішня організація була повністю зруйнована; головним доходом став грабунок, оскільки спитий та розгуляний народ зрікся праці біля землі. Міщани, хоча й твердо боронили колись їм надані королями привілеї, але не завжди і не всюди вдавалось їм це зробити. Тим часом посеред козацтва з’являлася нова каста заслужених

Wieliczko [Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 228. 91 Kostomarow [Н.] – Istoricz. monografii II. – С. 81. 90

95


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) людей, які домагалися права на першість і на користування благами, котрі несла незалежність. Це був вид молодої аристократії; до неї належали полковники, осавули, сотники, судді і взагалі все оточення померлого ватажка; також незначний загін руської шляхти, навіть і не руської, а яка чи то з рації любові до сваволі, чи то з побоювань за майно, що розміщувалося у межах зайнятого заколотниками краю, об’єдналася з козаками. Під командуванням старшини знаходилася так звана козацька чернь, рядові, майбутні малоруські індигентиCCXXVII. Поза реєстром перебували прості люди, представники колишніх кметів, але ті не хотіли повернутись до плуга; осідали у містечках, створюючи так звані “городи”, тобто міську міліцію. До останніх ставились з толерантністю, бо ними заповнювались полки, які значно порідшали протягом безкінечних війн. Однак, не всі хлопи могли втиснутися до цієї категорії: нарешті, треба було комусь працювати у полі. Тому старшина на початку лагідно, потім, навіть з певною брутальністю, примушувала їх до робіт, які нагадували колишню огидну панщину. Звідси виникало незадоволення, бунти, на кінець еміграція за граничну лінію, що відділяла Україну від Московського царства. Поруч з цими, щойно утвореними в державі Хмельницького суспільними класа-

ми, розрісся ще один найнижчий, але досить численний клас пролетаріату, який на кресах був прозваний голотою. Він складався з незадоволених, голодних, обдертих, розперезаних, але прагнучих свободи і легкого життя людей. Ці особи, позбавлені спадку, знали, що старшина отримала у володіння мільйони золотих, які здобуті їх кров’ю, а в них часто не було сухого хліба. Більше того, вони переконалися, що ці ватажки народу при небезпеці вдало її уникали, залишаючи на різанину “бездомних”, яких стягали на війну як народне ополчення. Ця верства складалася з покидьків суспільства, тобто найстрашніших та найдикіших людей; частина з них у мирний час виконувала обов’язки “наймитів” при дуже поширених у тій епосі винокурнях. Частина доглядала пасовища – господарства своїх годувальників; однак, більшість голоти проводила життя у шинках, переховувалася у чагарниках та комишах, зазвичай завербовувалася у гайдамаки, які не мали уяви про чужу власність, були спраглі крові, жили грабунком. Отож ці комунари XVII століття, за гетьманства Виговського, відіграли значну роль, потім ж вони зійшли зі сцени, будучи придушені рукою, яка перед цим, у момент потреби, дала їм життя. Голота переважно панувала у лівобережній Україні, в той час 96


Іван Богун – козацький полковник коли на правому березі Дніпра превалювали прибічники, які прагнули втримати здобутий привілей. Останні прихильно ставилися до Речі Посполитої, були пропагандистами федеративного принципу об’єднання з нею… Очолювали прибічників Іван Виговський, після писаря – запорізький гетьман, та всі його рідні – дядько Василь (полковник овруцький), три брати (Данило, Костянтин, Федір)CCXXVIII, зять Ілля, крім них, запорізька старшина, такі як: генеральний суддя Богданович ЗаруднийCCXXIX, табірний – Носач ТимофійCCXXX, осавул КовалевськийCCXXXI і писар – Груша ІванCCXXXII, також чимало полковників з обох половин краю, а саме: миргородський – Григорій Лесницький, переяславський – Тетеря, прилуцький – Петро Дорошенко, лубнинський – Швець, чернігівський – Силич, київський – Жданович, подільський – Гоголь, подністрянський – Зелінський, уманський – Ханенко, паволоцький – Богун, ніжинський – Григорій Гуланицький; й на кінець – найзаможніша шляхта, такі як: Сулими, Лободові, Нечаї, Гловацькі, Хмелецькі, МрозовицькіCCXXXIII і, найвищий за значенням серед них, Юрій НемиричCCXXXIV, бувший київський підкормій, пізніше козацький полков92 93

ник, який ще Хмельницьким був піднесений до цієї гідності, командуючий полком, який він сам фінансував92. Бачимо, що й герой нашого оповідання перебував серед прибічників, де мав право знаходитися з приводу своїх заслуг. Однак, це не свідчило про його прив’язаність до Речі Посполитої, – значно помилився б той, хто так пояснював би цю несподівану зміну. Це явище стало наслідком політики, а у неї, зрештою, дав себе вплутати паволоцький полковник, хоча мабуть зробив він це з великою неохотою, оскільки часто повторював своїм друзям: ви радьтеся, а що вирішите, те я буду підписувати шаблею. Анджей Потоцький, коронний табірний, у “пересторогах”, що були переслані Яну Казимиру з України, з досадою і справедливо змалював тогочасну козацьку політику: “У них, розповідає він у вступі, головним завданням (summa ratio status), щоб не бути ані під вашою королівською величчю, ані під царем; вони сподіваються це здобути, зіштовхуючи і лякаючи вашу королівську велич царем, а царя – вашою королівською величчю”93. Після смерті Хмельницького козацькі симпатії переважали у сторону Речі Посполитої, бо Річ Посполита була слабшою, бо набагато легше

Kostomarow [H.] – Istoriczesk. monograf. II. – C. 43. Pamiatniki izd[анные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1852]. III, 3. – С. 300.

97


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) було мати з нею тяганину, ніж з Москвою, яку, нарешті, почали нудити ці сварки і неспокій. Отож, вона поступово все прискіпливіше наглядала за краєм, який добровільно з нею був зв’язаний вузлом братерства. Богун цього зв’язку не визнавав, розумів усю його небезпеку для козацьких свобод, отож, він протестував, відкрито висловлювався, що про нього думає. Відразу ж наступного дня, після проголошення Виговського гетьманом, він, спільно з полковником Зелінським і Гоголем, на раді в КорсуніCCXXXV запротестував проти сваволі російських агентів: “Не личить нам, закликав, пане гетьмане і панове рада, залишатися під протекторатом його царського вєлічества; він до нас добрий – це правда, але його підлеглі погано до нас відносяться, наговорюють на козаків перед царем, бо прагнуть нас у більшу неволю затягнути і усе наше добро захопити”94. Через рік, коли Богун разом з Виговським йшов зі своїм полком до Чигирина, він безперестанно перечив царському посланцю, який знаходився в оточенні гетьмана. На той час прибуло чимало великоруських сановників, що були запрошені самим ватажком. Запрошував він їх бути намісниками, бажав щоб у резиденції кожного полку перебував царський представник. Гетьман явно загра94 95

вав на той час до Москви, щоб за її посередництвом здобути верх над усією Україною. Речі Посполитій ж він давав приховані обіцянки, що з усією провінцією прийме її протекторат… Богун не міг зрозуміти дволичну політику генерального екс-писаряCCXXXVI, отож, він рвав і метав, постійно повторював з гнівом: “Ми не потребуємо жодних воєвод, не потребуємо! Вони прибувають сюди для списування наших жінок та дітей! А і ти, стольнику, додавав він, звертаючись до посла, їдеш до Чигирину на посаду воєводи – будь пильний, щоб тобі це не закінчилось лихом”95. Незважаючи на постійні протести, Богун тримався на узбіччі. Він дійсно підтримував Виговського, але, як ніби, неохоче. Може й з цієї причини підштовхнув Сірка до невизнання нового гетьмана, його той незлюбив, і тому із ЗапоріжжяCCXXXVII, з Низу, перебрався до Кальника, тимчасово замешкав у недалекому сусідстві Богуна, зареєстрував значний полк і проголосив себе кальницьким полковником. Можливо Сірко мав певну рацію: він керувався династичними переконаннями. На його думку, після Богдана гетьманство мав би отримати його син Юрій. Сірко чинив йому протекцію, проштовхував його, але цей син був і надто молодим, і незграба – не міг собі

Kostomarow [H.] – Istor. monografii II. – C. 57. Kostomarow [H.] 1. с. ІІ. – C. 104.

98


Іван Богун – козацький полковник зарадити. Богун не надто сприяв Хмельницькому, але не робив цього і по відношенню до Виговського – як і колись вичікував та прислуховувався… А тимчасом за Дніпром здійнялася буря; ось-ось мав настати день боротьби між прибічниками старшини і голотою. Останню представляла ПолтаваCCXXXVIII; її очолював старий Пушкаренко, дикий, неотесаний, але випробуваний у боях воїн, фаворит Хмельницького, серед громади він користувався великою повагою. Пушкаренко не визнавав Виговського і провадив власну політику; намагався здобути булаву. Вже восени 1657 року він почав збирати народне ополчення; його агенти оббігали усю Україну, вербуючи невдоволених тогочасним порядком. Піддались переважно представники місцевого пролетаріату, які не мали землі та даху, жадаючі грошей, аби їх пропити та прогуляти; бажаючі перемоги, щоб помститись на годувальниках. Тут вже не йшла мова про ненависть до Польщі, але про ненависть до привілейованого класу. Голий та босий натовп у лахмітті прямував до Полтави; легіони волонтерів зовсім не нагадували лицарів; ніхто навіть не мріяв про коня; не 96

мали достатньо зброї; несли лише рогатини, киї, коси і власні серця, готові до злодіянь та пограбувань96. Полтава на той час перетворилася на укріплений табір. Пушкаренко нараховував під своїм штандартом більше 40000 людей; він сформував полки з голоти, які називались дейнекамиCCXXXIX (від малоруського де не який). На його запрошення прибіг також і Барабаш, який очолював 1000 запоріжців, приведених з Низу. Загроза була великою; потрібно було без зволікань перемогти супротивника. Тому вже у січні 1658 року, після вичерпання усіх мирних спроб, Виговський послав значний загін війська, що складався із завербованих та козаків. До складу перших, під командуванням Івана СербінаCCXL, входила німецька піхота, польські, волоські та сербські хоругви; реєстровими ж керував Богун. Ця виправа закінчилася сумно; сербів розпорошено; посланець запорізького гетьмана потрапив у полон. Полк паволоцького полковника рятувався відступом, сам командир втік з поля битви до її закінчення. Чи то він не довіряв своїм, чи то не мав відваги піднести руку на братів, достатньо, що не робив підступів, через які його прізвище

Wieliczko [Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 328. Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 251.

99


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) прославилось на всю Україну97. Також невдалою була виправа героя нашого оповідання, здійсненна разом з Данилом Виговським, що мала на меті здобуття Києва98... І тут він тримався на останньому плані; воював неохоче, як нібито зник у нього колишній запал. Події швидко змінювались; у вересні того ж року засідала гадяцька комісія. В історії з’явилося нове руське князівство, в якому козацький реєстр був збільшений до 60 000 осіб, князівство мало широкі привілеї, було зв’язане з Річчю Посполитою, подібно до Литви, братерською унією, мало власних посадовців і сенаторів, як духовних, так і світських. Федералісти тріумфували; у 1659 р. велика козацька делегація явилася на сейм у ВаршавіCCXLI для ознайомлення з умовою та складення присяги. Чимало тоді родів було піднесено до “шляхетної” гідності, а колишніх претендентів влада щиро обдарувала, природно, що у колі нагороджених першість тримав Виговський з сім’єю. Однак, ми не бачимо у столиці Богуна, не зустрічаємо його прізвища серед

підписаних під гадяцьким актомCCXLII99; хоча ці пакти підтвердили його одинадцять колег, з яких 7 командувало на правому і 4 на лівому березі. Правда, що серед сотників, делегатів до сейму, фігурують коростишівський (Іван Богатиренко), житомирський (Калин Соколовський), ходорівський (Василь Петровський)100, сотні яких повинні були б знаходитися у підпорядкуванні Богуна, хоча згідно інших джерел, це були загони, які самостійно формувалися командирами. Панувала тоді певна плутанина щодо границь полків, особливо, коли з одного старого з’явилося два нових. Так було з брацлавським, який протягом чотирьох років після Зборівського договору розпався на брацлавський і вінницькийCCXLIIII; паволоцький полк утворився з частини білоцерківського101. Все це відбулося ще за згодою і наказом Хмельницького – пізніш діялось по іншому. Наприклад, ОвручCCXLIV входив у склад київського полку, становив його останню 17 сотню, що складалася з 119 реєстрових102, однак приблизно у 1657 року він сформував самостійний полк,

Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 252. 98 Kostomarow [Н.] – Istoricz. monog. II. – C. 115. 99 Volum[ina]. Leg[um]. IX. – C. 297. 100 Volum[ina]. Leg[um]. IV. – C. 307. 101 [Бодянский О.] Rejestr [всего войска Запорожскаго после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. M.[: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете]. – 1875. – C. XII i XIII. 97

100


Іван Богун – козацький полковник яким командував старий Василь Виговський. Як би там не було, Богун або не вірив у довготривалість руського князівства, або, що більш ймовірно, він був противником нової єдиної організації, що могла запевнити спокій і щастя у краї. Він знову повністю відсторонюється від поля бою; не допомагає гетьману у приборканні лівобережної УкраїниCCXLV. Щоправда, останній переміг Пушкаренка, якого порубали тріумфатори; Полтава була вщент спалена. Після явного переходу генерального екс-писаря на сторону Речі Посполитої, зросло незадоволення, переважно за Дніпром. Однією з перших жертв цього незадоволення був Юрій Немирич, який розміщувався у Переяславі. Невдоволені вщент стерли його полк, самого ж його підступно вбили. Завірюха посилюється; з’являються десятки кандидатів на булаву; витягує по неї руку Кирик (син Пушкаренка), Іскра, Довгаль, Безпалий, Золотаренко, Цицюра, Сомко, БрюховецькийCCXLVI і ще багато інших, невдачливих, одноденних ватажків. До Москви біжать посланці зі скаргами, кандидати на гетьманську гідність у цих скаргах один одного навзаєм очорняють,

просять про підкріплення. Загони царських військ вздовж і поперек проходять по нещасній країні; війна розпалюється на правому березі Дніпра. Виговський, слабко підкріплений Річчю Посполитою, поступається переважаючим силам, залишає Чигирин, під кінець грудня стоїть він під ПолоннимCCXLVII. Тому, у дуже довгому листі до короля, він змальовує жалюгідний стан краю, нарешті додає, що козацькі сили ослабли, оскільки “найчисельніші полки” вщент знищені, “а села і міста поросли кропивою, бо частина населення загинула у страшних боях, інша ж з жінками була взята до орди”. Лист закінчується скаргою на великого коронного гетьмана, який його покинув, бо “зичливого білоцерківського полковника він не підтримав, а паволоцький, розчарований, відступив під ХмільникCCXLVIII”103. Знеохочений, а можливо передбачливий Богун, пояснив причину своєї бездіяльності Виговському, який сходив з козацької арени, звалюючи вину на Станіслава Потоцького. В Україні відбувались події, що не відповідали його уподобанням, він волів бути спостерігачем, аніж учасником братовбивчих боїв.

[Бодянский О.] Rejestr [всего войска Запорожскаго после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня]. M.[: издание Императорского общества истории и Древностей Российских при Московском университете]. – 1875. – C. XVI. 103 Pamiatniki izd[анные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1852] III, 3. – С. 405 i 406. 102

101


VIII

В

иговський склав гетьманську булаву восени 1659 р. і став київським воєводою; його наступником козаки проголосили Юрія Хмельницького. Командуючий московськими військами, прибувши до Переяслава, застав там лист, написаний табірним Носачем та сімома полковниками правого берегу Дніпра, який його повідомляв про вибір гетьмана; серед цих сімох фігурував і Богун104. Козацька рада, зібрана на Жердевському поліCCXLIX біля ТрехтемироваCCL, постановила залишитися під царським протекторатом, з умовою, що козаки отримають більше свобод, майже повну автономію. Привілеї, що в гадяцьких пактах були так легковажно відкинені, тут послужили за зразок; звідси до колишніх пунктів, які були запевнені Богдану Хмельницькому, додалося ще чотирнадцять нових. Однак, ТрубецькийCCLI мав протилежні інструкції; російський уряд прагнув ці свободи обмежити, оскільки таким чином міг впровадити лад – у козаків 104

були відібрані Чернігів, Новоград Сіверський, Стародуб, ПочіпCCLII, нарешті, вся Білорусія. Границю з Річчю Посполитою мав становити Буг, а у Переяславі, НіжиніCCLIII, Брацлаві та Умані при полковниках встановлено постійні резиденції царських намісників. Трубецький надто добре розумів, що йому не вдасться запровадити “наказний” порядок на правому березі Дніпра, мешканці якого, не зважаючи на неприязнь до Польщі, постійно оглядалися на неї. Отож, Трубецький запросив Юрія до Переяслава, щоб останній заключив з ним угоду і склав приписану законом присягу. Уся старшина попрямувала за закликом посла, окрім кількох правобережних полковників, а саме: київського (Бутрима), чигиринського (Андрієнка), брацлавського (Зелінського), подільського (Гоголя), паволоцького (Богуна), білоцерківського (Кравченка) та уманського (Ханенка)CCLIV. Хмельницький намагався пояснити їхню відсутність потребою захисту від поляків і татар границь у загроз-

Kostomarow [Н.] Istor. monogr. XII. – C. 157.

102


Іван Богун – козацький полковник ливих місцях, однак він додав, що ті його уповноважили затвердити угоду105. Те, що він не мав уповноваження доводить лист Анджея Потоцького, який розбив табір під Білою Церквою (25 жовтня 1659 року): “уманський полковник і Богун повністю a partibus (на стороні) вашої королівської величності і присягати разом з Хмельницьким до Переяслава не поїхали, але залишилися у таборі”106. Не мав уповноваження, повторюємо ще раз, бо паволоцький полковник, довідавшись про цю угоду Юрія з Трубецьким, енергійно запротестував проти неї107. І після цього протесту знову про нього не чути. Він не бере участі у битві під ЧудновимCCLV й пізніше у Чуднівській комісіїCCLVI… Не зустрічаємо його прізвища у договірному листі, тому не фігурує він серед обдарованих108. Незвична гордість, байдужість до почестей, республіканські переконання у сьогоднішньому розумінні цих слів, тримали його на узбіччі… Може справді якесь засмучення зламало йому життя, підрізало крила і старий сокіл вже не міг злетіти у небо; він як мізантроп шукав самотності – “відлюддя”. Лише іно-

ді, як бог знищення, несподівано з’являвся на полі брані, розливав навколо себе море крові і знову зникав у степу. І де заліг – ніхто про це не знав… Усі його правобережні колеги отримали на зібранні сейму чимало благ; усі найближчі – Зелінський, Гоголь, Ханенко, Гуляницький, ЛісницькийCCLVII… він єдиний нічого не отримав. Свою резиденцію мав у Паволочі, хоча границі його полку щоразу зменшувались. А варто було б пам’ятати про Богуна; бо вже тоді він був одним зі найстарших реґіментарів. З усієї громади полковників, назначених Богданом Хмельницьким, залишилося лише двоє: він і Тетеря, який був значно молодший від нього. Щоправда служба по відношенню до Речі Посполитої не була славною – полковник безперестанно боровся проти неї, але бився завзятіше від своїх товаришів; отож, вона неодноразово пробачала йому ці провини. Мабуть, влада щадила відважного козака… Однак, він мав чимось завинити de noviterCCLVIII, бо потрапив за грати. Ми не в змозі довідатись про дату і причину його ув’язненняCCLIX; в Україні зміни наступали настільки швидко і неспо-

Kostomarow [Н.] I. c. XII. – С. 163. Pamiatniki izdan[ные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1852] III, 3. – С. 369. 107 Wieliczko [Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К.: Издательство: издана Временной комиссией для разбора древних актов в киевской типографии Федорова, 1848.] – T. І. – C. 426. 108 Vol[umina]. Leg[um]. IV. – C. 359 i 360. 105 106

103


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) дівано, що навіть тогочасні хронікарі не вказували другорядні факти у своїх мемуарах. Це був козак душею і тілом, отож, він ходив у хамелеонових барвах; піддавався різноманітним впливам. Ханенко, з яким він зв’язався, тягнув його у сторону Речі Посполитої, а давній приятель Сірко тепер мав добрі стосунки з Москвою й радив послух “царському вєлічеству”. Один необережний крок – і готова немилість; добре, що цим разом все не закінчилось шибеницею… Богуна вислано до мальборкської в’язниці, а точніше, замку, розташованого у королівській ПруссіїCCLX над НогатомCCLXI; у ньому відбували ув’язнення Юрій-Гедеон Хмельницький, митрополит ТукальськийCCLXII, полковник Цицюра, а значно пізніше і Палій… Мабуть, це найвідповідніше укриття для козаків. Богун, згідно з тогочасними мірками, був незначно покараний; можливо відносно нього були лише підозри, тому його усунули з важливої для Речі Посполитої території. Границі паволоцького полку сягали майже під Київ, а у Києві перебували царські намісники, які працювали над з’єднанням правобережжя та лівобережжя Дніпра, але і так було очевидним, що ця Запорозька держава швидко на дві половини розпадеться. Отож, Богун втратив керування полком, а на його незаняте місце сів інший імпровізований полководець. Повторюємо, імпровізований,

оскільки Річ Посполита не надала йому привілею, зрештою, не було на те підстав. Паволоч була приватною власністю сандомирського воєводи Яна ЗамойськогоCCLXIII. Шляхта, після затвердження Чуднівських пактів, почала повертатися на Україну: разом із нею попрямували євреї, прибуло навіть багато орендарів; плата за оренду пішла угору… Земля протягом кількох років не засівалася і відпочила; очікувався щедрий врожай, щоб тільки був спокій, а сподівались, що він врешті безповоротно настане: окозачений шляхтич Виговський був київським воєводою, розпорошена голота на Задніпров’ї ще не обрала конкретного проводиря. Шляхта масово прибула на креси; за дорученням спадкоємця до Паволочі з’їхалась нова адміністрація, яку очолив якийсь Лисаковський. Але одночасно з ним з’явився і полковник, узурпатор влади Богуна, ходоровський попович, прозваний Попенком. Він стягав недобитки дейнеків, що вешталися по Задніпров’ю, зав’язав стосунки з Києвом і від імені київських намісників почав діяти – “шляхту зневажав і побивав”. Отож, Тетеря, якого Річ Посполита щойно возвела у гетьмани, наказав його піймати. Попенко почав проситися; за ув’язненого заступився київський митрополит, також заступився Юрій-Гедеон Хмельницький, який на той час був набожним монахом. Тетеря 104


Іван Богун – козацький полковник дарував життя засудженому, також і через те, що він обіцяв стати “попом”. І став ним, але через півроку, після смерті митрополита, він скинув священицькі шати, зібрав дружину чисельністю до 1000 людей і знову прийшов до Паволочі від імені Брюховецького, обраного черню гетьманом у лівобережній Україні; це знайшло підтримку у царських намісників. Попенко почав енергійно діяти, вирубав у містечку все єврейське населення, замордував Лисаковського, а на кінець і багатьох багатих міщанрусинів – підлеглу голоту передусім цікавив грабунок. Полковника СамченкаCCLXIV, посланого для приборкання бандитів, підступно зарубали109. Недовгим був тріумф нового ватажка, бо вже у середині липня 1663 року кат на паволоцькій площі знущався над пійманим. Тетеря надавав великого значення озброєному виступу Попенка, бо сам був присутній на екзекуції, сам проводив допит110.

Не таланило, мабуть, паволоцьким полковникам. Було їх чотири: двоє з них склали голову на підмостках (Хмелецький старший і, щойно згаданий, Попенко), один на палі закінчив життя (Михайло Салічич), один, а саме герой нашого оповідання, проводив смутне життя за ґратами. Але вже на початку 1663 року він був звільнений з-під варти, оскільки у середині лютого Тетеря дякував королю за даровану свободу старому бойовому колезі: “за звільнення пана Богуна, який перед військом дає добре слово, величі вашої королівської величності покірно дякую”111. У березні полковник Григорій Гуляницький про це був повідомлений одним з урядників королівської канцелярії: “за клопотанням пана Тетері, ще перед піднесенням його до гетьманської гідності, його королівська величність наказав повністю звільнити (demittere) Богуна, який вже до цього мав стати перед військом”112.

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. II. – C. 248. 110 Jerlicz [Joachim.] – Letopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853]. – Т.  II. – С. 75 i 80. Kostomarow  [Н.] Istor. monog. XII. – C. 274, Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 78. 111 Pamiatniki [изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1859] IV, 3. C. 272. 112 Pamiatniki [изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1859] IV, 3. C. 279. Тетеря отримав привілей на гетьманство 18 березня 1664 р. 109

105


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) У жовтні цього ж року Ян Казимир отаборився під Білою Церквою; екс-в’язень прибув до королівської особи разом з іншими полковниками, що визнавали над собою владу Тетері. Вперше можна було побачити в оточені польського війська кровожерливого ватажка, що пам’ятав старі часи й схилявся перед величністю: він, як і його колеги, складав убогі дари королю, “присягав йому свою доброзичливість”113. Озброєна виправа мала на меті здобуття розташованих за Дніпром провінцій, гетьманом у яких був Брюховецький. Вірний Тетеря через надіслане у серпні спеціальне послання заохочував Яна Казимира прибути на креси. Усе запорізьке військо з покірним проханням просило короля про приїзд, “який усе переломить і утвердить Україну в одностайному підданстві”114. Козак писав підлесливо, оскільки вказував, що буде достатньо королівського обличчя, щоб здобути народ “руського князівства”. Набагато раціональніше дивився на речі коронний табірний Анджей Потоцький, який був добре обізнаний зі справами в Україні: “цих людей, писав він декілька ро-

ків раніше і знову постійно повторював, жодна на світі річ не запровадить ad rectam rationem (на дорогу обов’язку) і до підданства вашій королівській величності приведе одна лише vis et potential armorum (сила і міць гармат). Якщо їм не вистачить Москви, присягаю Богу, милостивий найясніший королю, то ще до турків подадуться. Тому, ваша королівська величність швидко якнайпотужніші скеруй сюди війська і сам, своєю королівською особою, наблизься до цих країв і тоді без жодних труднощів здобудеш ці землі”115. Однак виправа була розпочата запізно, восени, коли починались дощі. Лише 13 листопада війська переправилися через Дніпро; коронований командуючий мав хоробрих помічників, а саме: Стефана Чарнецького та Яна СобеськогоCCLXV, що з незвичайною ворожістю кидався у вогонь страшної боротьби. Очолював козаків Тетеря; але коли він, з побоювань бунтів у тилах армії, був змушений податися до Чигирина, Богун, у якості “наказного”, виконував його функції. По черзі війську Речі Посполитої піддалися Воронків, Бориспіль, Ромни, ОстерCCLXVI. В Острі король

Kostomarow [H.] Istor. monograf. XV, C. 11. [Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rękopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T.II. – C. 245. 114 Pamiatniki [изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1859] IV, 3. – C. 367. Bartoszewicz – Encykl. Powszech. Org. XXV, C. 234. 115 Pamiat. [изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1852] с. ІІІ, 3. – С. 369. 113

106


Іван Богун – козацький полковник провів Різдвяні свята. Козаки, що виконували гарнізону службу у здобутих містечках, з неприхованим бажанням входили до складу дружини Богуна, таке велике захоплення мало його прізвище. У січні 1664 року БорзнаCCLXVII, яка запаслась провіантом та була належно укріплена, після лише одної пропозиції “наказного гетьмана” склала зброю, а полк, що її обороняв, перейшов під його штандарт”116. Й інші селища, Солтикова-Дівиця, Сосниця та Новий МглинCCLXVIII, після довгого чи короткого опору, на милість і немилість покладалися. Війська підійшли до ГлуховаCCLXIX і, незважаючи на всі сподівання, не могли його здобути; було витрачено під мурами міста цілих п’ять тижнів і, зрештою, потрібно було повернутися до Новгороду-СіверськогоCCLXX. Лише тут стала відомою причина невдач; а саме, наказний гетьман Богун, що очолював кільканадцять тисяч “підлеглих з королівської сторони”, перебуваючи в облозі, повідомляв противнику про рух польських військ, а його підлеглі замість того, щоб у ворога, стріляли у повітря. Отже, знали мешканці Глухова, де і коли має бути підкладений порох, тобто

міни; Богун навіть пересилав їм із табору амуніцію. Незважаючи на те, що міщани зробили на користь короля революцію, визнаючи свою підлеглість перед ним117, горстка прихильників Брюховецького, заохочена Богуном до опору, жваво тримала оборону. “Всі погоджувалися, що ніколи протягом війни стільки достойних вояків не загинуло, як під Глуховом”118. Найбільш суттєво потерпіли полки Добоя та Целерія, бо вони втратили близько 1000 людей, було вбито трьох капітанів і двох обершлайтнантів, а жовнірів взагалі не злічити… Усіх дивувала чуйність ворога на валах; усюди обложники заставали їх готовими до оборони; Чарнецький штовхав у вогонь німецьку та подільську піхоту, але вона “з валів, як у пекло, спихалася у рови, топилася”. Ян Казимир, не бажаючи втрачати людей, хотів відступити вже після перших двох штурмів, але роз’ярене невдачею військо протестувало: “ми огидно будемо виглядати, якщо не здобудемо Глухова – кричали старі вояки; вже від двох міст, після початку штурму, ми відступили, навіщо ж у глибину Москви просуватися, якщо не можемо зарадити з пограничними

Samowidiec [Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением малороссийских хроник. – К., 1878.] – C. 80, 81. 117 Kostom[аров Н.] Istor. monogr. XV. – С. 39. 118 Jerlicz [Joachim.] – Letopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853]. – Т. II. – С. 90. 116

107


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) містечками”119. Однак, вони були змушені відступити – і усе через Богуна. Стало відомо, що він з Брюховецьким заодно; між ними була домовленість: “коли коронні війська будуть переправлятися через Десну, а московські дружини перешкоджатимуть їм у цьому, тоді Богун на чолі своїх козаків нападе на тили польської армії і таким чином осягне її повного розпорошення”120. Воєнний суд був скликаний у таборі під НовгородомСіверським, “розглянувши точну і вірну відомість” він засудив до смерті Богуна та його спільників, з яких нам відоме прізвище лише полковника Дуні. Вирок був виконаний негайно: наказного розстріляли; інших “перевішали”121. Відбувалося це у березні 1664 рокуCCLXXI, у цей час гетьман Брюховецький в універсалі, що заохочував до опору проти Речі Посполитої, перераховуючи кривди, заподіяні нею Україні, у кінці додає: “що християнські душі люто від ляхів гинуть, як і Богун, страшною смертю з цього світу від ляхів відійшов”122. Та це нікого не вразило…

Герой нашого оповідання закінчив життя подібно до майже усіх його товаришів, що гинули якщо не на полі бою, то на палі, на шибениці або від сокири, як загинуло усе оточення “злочинця” бунтівника. Сам Богдан помер на ліжку. Ходили слухи, що його отруїли, розділяємо цю думку: дійсно – він труїв себе горілкою, аж нарешті отруївся до смерті… У муках, від сумних переживань, він прощався з цим світом. Тимош, гетьманський син, під час облоги Сучави помер внаслідок отриманого поранення: ворожа куля знайшла його за завіскою намету, у якому він припускав, що знаходиться у повній безпеці. Його дружина, гарна Домна Розанда, пала від сокири козаків-грабіжників, що прагнули у неї виманити скарби, які вона, залишаючись вдовою, громадила протягом довгих років. Юрія, монаха, гетьмана і, нарешті, князя “Сарматії”, задушили турки на підставі присудженого вироку. Старший шурин СомкоCCLXXII, брат першої дружини, поклав голову під катівський меч за те, що насідав

[Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. II, 268. 120 Kostom[аров Н.] Istor. monografii. XV, С. 35. Jerlicz [Joachim.] – Letopisiec [albo Kroniczka Joachima Jerlicza / z rękopismu wyd. K. Wł. Wojcicki. – Warszawa: [Maur. Wolff], 1853]. – Т. II. – С. 89, 90. 121 [Kochowski Wespazjan.] Historya panowania Jana Kazimierza [T. 1-2 / przez nieznajomego autora; wyd. z rekopismu przez Edwarda Raczyńskiego. – Poznań: Księg. W. Stefańskiego, 1840.] – T. I. – C. 277. 122 Pamiętniki, IV, 3, 423. 119

108


Іван Богун – козацький полковник на гетьманський трон. Молодший шурин Золотаренко, брат третьої жінки, прозваної польськими солдатами Пилипихою, загинув в одному з походів на Литву; його тіло доставили до Корсуня, а під час похоронної відправи блискавка вдарила у храм, спалахнула пожежа, у натовпі загинуло біля 500 осіб; труп ватажка згорів, а вітер розніс попіл на всі сторони світу. Друга жінка Хмельницького, та горезвісна Чаплинська, померла на шибениці. Тільки старший зять, Іван Нечай, оженений з Оленою Стефанидою, залишився на місці, помер удома. Перший чоловік молодшої дочки гетьмана Катерини – Данило Виговський, був страчений у Москві, Тетеря – другий чоловік цієї ж доньки, десь у Константинополі несподівано і незвично закінчив життя. Вже у другому поколінні згас рід людини, яка стільки нещастя заподіяла вітчизні. З оточення гетьмана генеральний писар і особистий приятель Ян Виговський був розстріляний у Рокитні під Василевим. Улюблений слуга, пізніше гетьман, Брюховецький – розстріляний козаками під Полтавою. Конюший Петро ДорошенкоCCLXXIII склав голову у далекому вигнанні… І так безкінечно, довгий ряд шибениць і паль, а на них козацька старшина відходить на вічне спочивання. Вироки санкціонує Варшава, Москва,

чорна козацька рада, прихильники нового претендента на булаву; вони мордують його попередника, а потім холоднокровно каменують і свого обранця. Зрада, віроломство, підступництво, злодіяння – риси тих часів… Спантеличені козаки постійно перекидаються від табору до табору; часто одночасно служать декільком панам, аж поки перейдуть на сторону одного з них. Україна спустошилася, вона світиться пустками; серед вогнів, розпалених рукою месників, серед диму, що застеляє її родючі степи, часом промигне військовий загін, блукаючий серед попелу начебто без мети… і знову пустка. Колись людні села та міста вкриває буйна рослинність; серед бур’янів і кропиви ростуть дерева, що виглядають як квітники серед пустелі. Люд навіть не пробує протягом довгих кількох десятків років заселити ці землі, а спадкоємці цього люду той період, що сягнув початку минулого століття, називають одним словом – “руїна”, змальовуючи з досадою стан колись родючої та багатої провінції. Повернемося ще раз до Богуна. Він був представником свого століття, але мав певні достоїнства, певні переконання і цим переконанням залишився вірний до гробу. Прагнув повної козацької свободи, не скутої пактами, привілеями. Однаково ненавидів усіх, 109


Др. Антоній Й. (Йосип Роллє) хто на цю свободу зазіхав, навіть якщо йшлася мова про звичайне втихомирення сваволі… Він бився до упаду в ім’я цієї ідеї; вроджену хитрість втілив у способах ведення війни; підступ і хитрощі були рисами такої, ним створеної, воєнної тактики. Козацька громада називала його підлеглих “богунівцями”, так само і “богунівськими хитрощами” називала кожний умілий його вихід з пастки, кожний несподівано завданий удар ворогу. У політику він не вдавався, а, будучи примусово втягнутим на її дорогу, завжди залишався під впливом інших – слухав поважних, передбачливих і досвідчених людей. Можна припускати, що він взагалі не вмів писатиCCLXXIV, оскільки не залишив після себе жодного документу, ані єдиного, хоч би найскромнішого, листа. Він не належав до жодної прибічницької групи: його однаково поважала як старшина, що гналася за привілеями і наданням шляхетської гідності, так і обдерта, брудна, голодна, здичавіла чернь, перетворена у полки дейнеків. Тому, на це його останнє злодіяння, за яке заплатив життям, існують пом’якшуючі обставини… Більшу частину його дружи-

ни складали сотні, стягнені з містечок, які ще зовсім недавно визнавали царський протекторат і свою підпорядкованість Брюховецькому. Останній знав Богуна раніше, бо він, як полковник, приїжджав у Чигирин до гетьмана Хмельницького за наказами, Брюховецький на той час служив при дворі, був фаворитом ватажка та допомагав Богуну в аудієнціях... Тепер вони зіткнулися під Глуховом; діти однієї матері воюють між собою… Краса спогадів чудового минулого, сумна і непевна дійсність, більша ненависть до Речі Посполитої, ніж до Москви… Все це спонукало до зради, яка готова з’явитися у людині, котра керується не архиморальними принципами. Застерігаємо себе – не оправдовуємо зраду – покарання за неї вважаємо за належне; однак, у цьому випадку, провина заслуговує на врахування обставин. Для нас Богун залишиться постаттю більш симпатичною ніж інші, що з’являються на арені козацької війни: він служив краю лише шаблею, не надавав своїх послуг першому ліпшому, який йому обіцяв більшу чи меншу особисту вигоду – це також позитивна риса, яку варто зазначити…

110


Коментарі I

Хмельницький Богдан-Зиновій (1595(6) – 27 липня (6 серпня) 1657 рр.; дати подано за старим, а в дужках новим стилем) – гетьман новоутвореної Української держави раннього нового часу – Війська Запорозького (Гетьманщини, Гетьманату). У 1648 р. підняв повстання на Запорізькій Січі, завдяки неординарним організаційним та військовим здібностям з допомогою кримських татар здобув блискучі перемоги над регулярною армією Речі Посполитої (19 (29) – 26 квітня (6 травня) на Жовтих Водах, 15–16 (25–26) травня під Корсунем, 11–13 (21–23) вересня під Пилявцями). З кінця 1648 – початку 1649 р. під впливом православних ієрархів та духовенства (насамперед єрусалимського патріарха Паїсія) й здобутих успіхів почав по-новому сприймати свій виступ проти уряду Речі Посполитої. Б. Хмельницький уже не задовольнявся традиційними становими привілеями реєстрового козацтва та запорожців. Він почав обстоювати права Війська Запорозького як представника інтересів Православної Церкви та політичної спільноти українського/руського народу (в це поняття вкладали різні значення – від загалу православної української шляхти до усього люду, який сповідував православну віру). У червні 1649 р. успішно вів облогу Збаражу, на початку серпня здобув майже цілковиту перемогу під Зборовом над військом, яке особисто очолював король Речі Посполитої. Однак, через вмілі дипломатичні переговори канцлера Є. Оссолінського з татарським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ мусив задовольнитися Зборівським договором від 8 (18) серпня 1649 р. Ця угода обмежила територію новоутвореної української держави Середнім Подніпров’ям, що суттєво зменшило її матеріальні ресурси. Втім, гетьман зміцнював свою владу в країні. Цей процес проходив досить успішно до поразки під Берестечком 18 (28) – 30 червня (10 липня) 1651 р. Ця битва стала першою великою невдачею української армії на чолі з Б. Хмельницьким, що 111


Коментарі

вплинуло на місце Війська Запорозького на зовнішньополітичній арені та на свідомість його еліти. Проте навіть на час Берестецької битви, старшина й козацтво, оточені в таборі після відступу татар, без Б. Хмельницького виявили автономістські погляди. У переговорах з представниками Речі Посполитої вони відстоювали автономну українську державність у рамках Зборівського договору. Після перших років революційних подій та особливо по Берестецькій битві протистояння між польською та українською елітами дійшло такого ступеню, що на мирне співіснування між ними вже не сподівалася жодна з сторін. В такій ситуації Б. Хмельницький у зовнішній політиці почав домагатися отримання протекції іноземного монарха, якої він не міг мати від Речі Посполитої. Новоутворена Українська держава стала фактично незалежною, однак її еліта мала великі проблеми щодо легітимації свого політичного та соціального становища, здобутого силою зброї. По-перше, Б. Хмельницький та його оточення мали аргументувати підвладному населенню та, зрештою, самим собі, за яким правом вони очолили нову державу. Це було важливим, оскільки представники політичної еліти Війська Запорозького не були безсумнівними репрезентантами як руського політичного народу – шляхти, так і Православної Церкви. Ще у 1620-х рр. такі церковні інтелектуали як Й. Борецький та І. Копистенський створили схему історії козацтва, згідно з якою воно було представлено в якості оборонців православної віри з часів Стародавньої Русі. Проте ця ідея зникла з історичної літератури після легалізації православної ієрархії у 1632 р. Тому нова еліта в особі своїх інтелектуалів шукала різні легітимації революції Хмельницького 1648 р. Для прикладу, згідно з текстом 1650 р. анонімний автор порівнював 12 полковників Б. Хмельницького з 12 синами Володимира. Проте ця ідея не набула подальшого розвитку або ми не маємо свідчень про її еволюцію у відомих на сьогодні писемних пам’ятках. З другого боку, у віршах, що вихваляли Б. Хмельницького та І. Виговського (друга половина 1649 р.), присутнє сприйняття інтелектуальною елітою Війська Запорозького церковної могилянської традиції політичного мислення. Найуспішнішою виявилася форма легітимації, яка полягала в ідеї церковних інтелектуалів 1620-х рр., згідно з якою давні предки козаків збройно служили Рюриковичам та Гедиміновичам на підставі договірних умов і тому мали право на окремішнє існування (ця історична схема стала підгрунтям для козацького історіописання 1670–1760-х рр.). 112


Коментарі

По-друге, українську державу, крім Речі Посполитої, ще оточували дві імперії, монархи яких мали на той час безсумнівну вищість в ієрархії володарів Східної Європи. Поряд з султаном Османської імперії – володарем усіх мусульман, спадкоємцем “імперії ромеїв”, та царем Московської держави – покровителем усіх православних та спадкоємцем Золотої Орди й Візантії, розвиток монархічної влади Б. Хмельницького був більш ніж проблематичним. Саме ці могутні монархи були потенційними претендентами на місце протектора Української держави. Встановлення успішних контактів з ними у 1648 р. стало великою дипломатичною перемогою українського гетьмана. Стосовно перспективи першої протекції, то Б. Хмельницький мав наочний приклад в якості існування сусідньої православної Молдавії під владою Османської імперії. Однак, до 1654 р. українська еліта вже встигла розчаруватися в османській протекції через політику збереження status-quo 1649 р. Кримським ханством та незацікавленістю на той час Османів регіоном Північного Причорномор’я. Відтак, перехід у підданство до московського царя у 1654 р. був закономірним зовнішньополітичним кроком. Зміною протекції український гетьман зміцнював міжнародне становище держави й одночасно легітимізував новостворений суспільний лад. Еліта новопосталої української держави на міждержавному рівні отримала набагато більше політичних та соціальних дивідендів, ніж вона могла сподіватися від Речі Посполитої. Однак, за короткий проміжок часу виявилося, що між молодою державою та московським царем виникають схожі суперечності до тих, які були в “Співдружності двох народів”. У відповідь на Віленське перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою від 24 жовтня (3 листопада) 1656 р. Б. Хмельницький зробив наступну спробу змінити зовнішньополітичних союзників. Важливо, що відносини українських гетьманів з володарями інших держав могли бути тільки у формі васальних, тому вимушена багатовекторна політика української молодої держави могла бути лише “полівасалітетною” (згідно концепції Т. Чухліба). Саме такою й була зовнішня політика Б. Хмельницького та його наступників. Зростаюча незадоволеність протекцією московського царя штовхала українського гетьмана до посилених зовнішніх контактів як з Османською імперією, дунайськими князівствами, так і з новим активним гравцем на політичній арені Центрально-Східної Європи – шведським королем Карлом ІХ. 113


Коментарі Б. Хмельницький приєднався до коаліції, в яку входили шведський король, бранденбурзький курфюрст Фридерик Вільгельм, трансільванський князь Юрій ІІ Ракоці (започаткована Раднотською угодою від 26 листопада (6 грудня) 1656 р.), метою якої мав бути поділ Речі Посполитої та, відповідно, посилення Української держави. І. Богун брав участь у поході українських військ (наказним гетьманом був А. Жданович) на допомогу трансільванському князю, причому цими військами було контрольовано Краків та Варшаву (на 4 дні). До кінця свого життя Б. Хмельницький політикою одночасного визнання декількох протекцій сильних сусідніх монархів намагався зміцнити Військо Запорозьке й утвердити новопосталу державу на політичній мапі Центрально-Східної Європи (Величенко С. Володарі та козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII−XVIII ст. // Mediaevalia Ukrainica: ментальність та історія ідей. – Т. І. – К., 1992. – С. 117−121; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654−1665. – К., 2001; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 2009; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009; Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010; Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К., 2011; Федорук Я. Віленський договір 1656 року. Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття. – К., 2011).

Антеценденція (лат. аntecedentia) – випередження.

Реєстрової книги – реєстри, тобто списки найманих урядом Речі Посполитої козаків.

Маються на увазі “автори літописів” – світські та церковні інтелектуали новоутвореної держави Війська Запорозького/Гетьманщини/Гетьманату. Частина з “хронікарів” ідентифікована (Величко Самійло – автор “Літопису Самійла Величка”, Ракушка-Романовський Роман – автор “Літопису Самовидця”), решта – аноніми (Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К., 2010).

Грабянка Григорій (р.н. ? – 1738 р.). З 1684 р. розпочав військову службу в козацькому війську, з 1717 р. – суддя гадяцького полкового

II

III

IV

V

114


Коментарі

суду, з 1728 р. – полковий обозний, з 1729 р. – гадяцький полковник. В інтелектуальній традиції Гетьманщини найвпливовішим наративом був загальновідомий “Літопис Грабянки”. В українській історіографії від дослідників-народників до сьогодення переважало переконання, що цей твір написаний гадяцьким полковником Г. Грабянкою. Вони ґрунтувалися на основі записів на кількох рукописах, які вказували авторство названого козацького старшини. До цих аргументацій додавалися повідомлення про автономіста Г. Грабянку, причому з тексту твору, авторство якого приписувалося гадяцькому полковнику. Однак, згідно з текстологічного дослідження А. Бовгирі над “короткою” та “повною” редакцією “Літопису Грабянки”, випливає, що найранішим списком “короткої редакції” є рукопис філіграні, почерк, папір та оформлення якого свідчать, про його датування 1670-и рр. Дослідник навів низку доказів, які підтверджують, що “Літопис Грабянки” є похідним від твору, відомого як його “коротка редакція”. Важливо, що ця редакція “Літопису” була написана представником Православної Церкви або людиною світською, котра певний час проживала в церковному середовищі. Джерелознавче відкриття дослідника суттєво впливає на наше розуміння політичної свідомості інтелектуальної еліти Гетьманщини останньої третини XVII – першої половини XVIII ст. По-перше, коротка редакція є зв’язком між церковним та світським історіописанням; по-друге, усі інтерпретації істориків про суспільно-політичне життя Гетьманщини, які велися на основі “Літопису Грабянки”, слід перенести на 40 років раніше. Це все дає новий образ історії “ідеотворчого” регіону України раннього нового часу, наприклад, прямо стосується “хозаризму”, який, на жаль, в сучасній історіографії набув деяких рис “наукового” міфу. Текстологічне дослідження “повної” редакції “Літопису Грабянки” дає підстави припускати, що вона написана не раніше 1718 р. Відтак, Г. Грабянка був лише переписувачем твору, який пізніше назвали його іменем. Самійло Величко (р.н. 1670 – помер після 1728 р.) з 1690 р. розпочав службу канцеляристом, з 1705 р. – старший військовий канцелярист в Генеральній військовій канцелярії, 1708 р. його арештовано як наближену людину до В. Кочубея, однак у 1715 р. – звільнено. Написав найбільший за обсягом твір козацького історіописання – “Літопис Величка” (1718–1722 рр.). Самовидець – Ракушка-Романовський Роман (1623/24–1703 рр.). У 1649 р. його вписано до козацького реєстру, у 1658–1663 рр. пере115


Коментарі бував на посаді ніжинського сотника, у 1663–1668 рр. – генерального підскарбія за гетьмана І. Брюховецького. Через конфлікт з його наступником – Д. Ігнатовичем-Многогрішним – переселився на Правобережжя, де став священиком та протопопом у Брацлаві (1668– 1675 рр.), з 1676 р. оселився в Стародубі, де продовжував священицьке служіння. До останнього часу вважалося що автором “Літопису Самовидця” (1703 р.) був Р. Ракушка-Романовський, однак все-таки припускалася можливість авторства інших осіб (військовий канцелярист І. Биховець, на думку Л. Окіншевича, полковник корсунський Ф. Кандиба, на думку М. Андрусяка та М. Возняка). А. Бовгиря остаточно довів, що Р. Ракушка-Романовський був автором “Літопису Самовидця” (Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К., 2010. – С. 78–96, 148–154; Кононенко В. [Рецензія] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 304 с. // Укр. іст. журн. – №6. – С. 209–211). VI

Й. Роллє не зовсім влучно порівнює діяльність І. Богуна з іншими полковниками, оскільки останній почав брати участь в Українській революції тільки з жовтня 1648 р., коли деякі з лідерів повстання вже загинули (Полув’ян, Кривошапка) або навіть перейшли на бік уряду Речі Посполитої (С. Забузький, І. Ганжа).

Військовий писар – ключова фігура генеральної військової старшини Української держави за часів гетьманату Б. Хмельницького, коли на цій посаді був І. Виговський.

Ранній Й. Роллє негативно сприймав постать Б. Хмельницького, проте з часом він змінив свою думку й в пізніших працях високо оцінив українського політика та військового діяча. Зокрема, зображував українського гетьмана як “вельми освіченого” “державного мужа”, “наділеного великим дипломатичним талантом” (Баженова С. На шляху реалізму. Історія України в творчості представників “української школи” в польській літературі 40–90-х років ХІХ століття. – Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 209).

VII

VIII

IX

Тугай-Бей (кримськотат. Togay bey; повне імя – Аргин Доган Тогай бей; бл. 1601–1651 рр.) – військовий та політичний діяч Кримського ханства. Народився в родині Аргин, титул бея отримав разом з посадою управлінця перекопського санджаку. З 1648 р. брав активну участь у допомозі українській армії у військових кампаніях проти урядових військ Речі Посполитої, насамперед у битвах на Жовтих 116


Коментарі Водах, під Корсунем у 1648 р. та під Берестечком у 1651 р. (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648− 1676 рр.). – К., 2009. С. 84–86, 95–96, 241; http://uk.wikipedia.org/wiki/Тугай_бей).

X

Низові козаки – козаки Війська “за порогами” чи “Низу”. Термін почав уживатися для відміни запорожців від городових козаків (територія розселення яких склала майбутню Гетьманщину/Гетьманат).

Реєстрові козаки – козаки, котрі знаходилися на службі уряду Великого князівства Литовського (згодом – Речі Посполитої). Спроби організації реєстрового козацтва на українських землях сягають 1524 р., коли С. Полозовичу і К. Кмитичу було доручено організувати козацький загін на державну службу. Однак, через брак коштів цей проект не було реалізовано. Подібна доля спіткала пропозицію черкаського старости О. Дашковича у 1533 р., а також заходи Сигизмунда І 1541 р. Військо реєстрових козаків утворено універсалом короля Сигизмунда ІІ Авґуста від 2 червня 1572 р., коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді термін “реєстрові козаки” вживався для протиставлення напівлегальним нереєстровим козакам (Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV–XVII ст. – К., 2000; Черкас Б. Козацтво на службі уряду в першій третині XVI cт. // Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – К., 2010. – С. 203−212).

Стампеда, панфобія (лат. panphobia) – нав’язливий страх. Й. Роллє, як психіатр (закінчив у 1855 р. медичний факультет університету Св. Володимира; в 1858–1859 рр. перебував на стажуванні у саксонському містечку Зонненштайні, в 1860 р. у Парижі вивчав практику французьких психіатрів, зокрема майбутнього вчителя З. Фрейда – Ж. М. Шарко; 1860 р. захистив дисертацію на тему “Психічні захворювання”), намагався зрозуміти ніщівні поразки польського війська та блискучі перемоги українсько-татарської армії через дані тодішньої психіатрії та психології. Такі підходи до вивчення минулого можна розглядати, як одні з перших в польській та українській історіографії, а саме: в психоісторії, інтелектуальній історії й інших дисциплінах на межі історичної науки та психіатрії і психології

XI

XII

117


Коментарі (Баженова С. На шляху реалізму. Історія України в творчості представників “української школи” в польській літературі 40–90-х років ХІХ століття. – Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 132–136).

Головні події Пилявецької битви (біля селища Пилявці – сучасне село Старосинявського району Хмельницької обл.) відбувалися 11–13 (21–23) вересня 1648 р. Після корсунської поразки протягом липня – серпня 1648 р. польський уряд для придушення повстання в Україні сформував нову безпрецедентно велику армію. Вона налічувала за різними даними до 100 тис. осіб з близько 100 гарматами. В результаті кількаденних успішних для української сторони боїв в ніч на 14 (24) вересня 1648 р. польське командування розпочало відступ. Однак, планований відхід перетворився в панічну втечу та залишення усієї артилерії й обозу, вартість якого оцінювалася на суму близько 7 млн. злотих (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 193 – 210. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 91–95).

Битва під Корсунем відбулася 15–16 (25–26) травня 1648 р. між регулярною армією Речі Посполитої та українським військом Б. Хмельницького і його татарськими союзниками. З майже 20-тис. польського війська від полону та смерті врятувалося лише 1,5 тис. осіб. Наслідком битви стало знищення майже усієї коронної армії, яка базувалася в південно-східних воєводствах (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 136– 169; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 85–88; Biernacki W. Żółte Wody–Korsuń 1648. – Warszawa, 2008).

Зборівська битва 5–6 (15–16) серпня 1649 р. (біля містечка Зборова, тепер місто Тернопільської обл., районний центр) була успішною для українсько-татарського війська, однак умови миру від 8 (18) серпня, який було підписано у зв’язку з домовленістю Є. Оссолінського з кримським ханом, не задовольняли українську сторону. Головними умовами договору були: визнання за Військом Запорозьким автономії у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, уряди на цій території мали займати православні шляхтичі, на землях Війська Запорозького не мали права перебувати війська польського

XIII

XIV

XV

118


Коментарі

XVI

уряду, чисельність козацтва визначалася реєстром у 40 тис. осіб, оголошувалася амністія учасникам повстання, у тому числі православним та католицьким шляхтичам, київський митрополит мав стати сенатором Речі Посполитої, питання про ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 р. передавалося на розгляд найближчого сейму (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 225–231; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 114–117; Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 85). Ян ІІ Казимир Ваза (пол. Jan II Kazimierz Waza; 12 (22) березня 1609 р. – 6 (16) грудня 1672 р.) – король Речі Посполитої, титулярний король Швеції, син короля Сигизмунда ІІІ Вази та рідний брат Владислава ІV. В 1643 р. вступив до Єзуїтського ордену, однак через два роки вийшов з нього, 6 (16) травня 1646 р., незважаючи на брак священицького висвячення, з волі папи став кардиналом. Оскільки був потенційним спадкоємцем королівського трону Швеції та найпривабливішим кандидатом на королівський трон Речі Посполитої, то в 1647 р. відмовився від сану кардинала, а в жовтні 1648 р. обрався королем Речі Посполитої. В травні 1649 р. одружився на вдові свого брата – Людвізі Марії Гонзагі. Був талановитим полководцем, хоча програв Зборівську битву в 1649 р., однак, вдало використавши переваги урядового війська, завдав поразки українсько-татарському війську у битві під Берестечком в 1651 р. Переяславська угода Б. Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем у 1654 р., російський наступ в 1654–1655 рр. та “Шведський потоп” у 1655 р. були найважчими часами правління Яна ІІ Казимира. Однак він спромігся здобути певні військові та дипломатичні успіхи: в 1658 р. було укладено Гадяцьку угоду з Військом Запорозьким, 1660 р. підписано Оливський мир зі Швецією за рахунок відмови від претензій на швецьку корону, завдано поразки російсько-українському війську під Чудновом, в 1663–1664 рр. польсько-татарсько-українське військо навіть заволоділо частиною Лівобережної України, а в 1667 р. було підписано Андрусівське перемир’я. 6 (16) вересня 1668 р. король зрікся престолу та став абатом монастиря св. Мартина в м. Невер у Франції (http://pl.wikipedia.org/wiki/Jan_II_Kazimierz_Waza). 119


Коментарі

Вінниця – м. України, обласний центр. Мається на увазі оборона І. Богуном міста в 1651 р., про яку далі описуватиметься в книзі.

XVIII

Калиновський Мартин – (пол. Marcin Kalinowski; бл. 1605 р. – 23 травня (2 червня) 1652 р.) чернігівський воєвода та польний гетьман. Походив з руської родини, у 1635–1645 рр. – чернігівський воєвода, з 1646 р. – польний гетьман. У битві під Корсунем у 1648 р. разом з коронним гетьманом М. Потоцьким керував військом, потрапив у татарський полон, але в 1650 р. його було викуплено. На початку лютого 1651 р. здійснив успішний напад на козацьку залогу містечка Красне. Розвиваючи попередній успіх, М. Калиновський зробив спробу захопити Вінницю, яку обороняла українська залога на чолі з І. Богуном, однак зазнав нищівної поразки (втратив близько 8 тис. жовнірів та всю артилерію). У битві під Берестечком офіційно керував лівим крилом польської армії. Належав до противників підписання Білоцерківської угоди 1651 р. У битві під Батогом 22– 23 травня (1–2 червня) 1652 р. його добре вишколену 20-тис. армію було повністю розгромлено, причому він загинув разом зі своїм сином (Nagielski M. Wyjście hetmanów koronnych z niewoli tatarskiej w 1650 r. Rzeczpospolita wobec Orientu w epoce nowożytnej / Pod red. D. Milewskiego. – Zabrze, 2011. – S. 54–67; http://pl.wikipedia.org/wiki/Marcin_Kalinowski).

XVII

Монастирище – м. Черкаської обл., районний центр.

Чарнецький Стефан (пол. Stefan Czarnecki; бл. 1599–1665 рр.) з 1652 р. великий коронний обозний та київський каштелян, з 1655 р. ковельський староста, з 1656 р. реґіментар, з 1657 р. руський воєвода, з 1664 р. київський воєвода, з 1665 р. коронний польний гетьман. Після битви під Жовтими Водами полонений, після повернення до коронного війська брав участь у битвах під Берестечком 1651 р. та Батогом 1652 р. Сумнозвісний жорстокими каральними походами на Брацлавщину у 1653–1654 рр., брав активну участь в українській кампанії коронного війська у 1663–1664 рр. (Podhorodecki L. Stefan Czarniecki. – Warszawa, 1966; Krajewski M. Historya Stefana na Czaruce Czarnieckiego, wojewody Kijowskiego Hetmana polnego koronnego. – Radom, 1830).

Мова йде про термін, який набув поширення у середині XIX ст. – “Східні Креси” (пол. Kresy Wschodnie), який стосувався територій сучасної України, Білорусії і Литви, які раніше входили до складу Речі Посполитої. У сучасній польській історіографії “креси” – усі

XIX XX

XXI

120


Коментарі землі, на яких була польська державність і які знаходяться поза межами сучасної Республіки Польща (http://uk.wikipedia.org/wiki/Східні_креси).

XXII

Потоцькі – один з наймогутніших магнатських родів Корони Польської, який мав великі земельні володіння в українських воєводствах Речі Посполитої. Вишневецькі – багатий руський магнатський рід, який прийняв католицизм; зокрема останній представник – Я. Вишневецький – перейшов до нього в 1631 р. Конецпольські – польський магнатський рід, який на середину XVII ст. досяг помітної політичної та економічної потуги. Політичне життя Речі Посполитої до 1648 р. полягало у тому, що магнати та шляхта (перші часто економічно впливали та контролювали останню) намагалися обмежити ефективність діяльності королівського двору. Відтак, історія політичного послаблення Речі Посполитої пояснюється інтелектуальною історією її еліти. Для магнатів та шляхти Польсько-литовської держави були невигідні успішні війни, оскільки вони посилення влади свого короля боялися більше, ніж зміцнення своїх сусідів. Така ситуація у політичному житті могла давати розвиток країні тільки тоді, коли поряд з нею не було ворожо налаштованих сусідів. Однак, в сільськогосподарському макрорегіоні європейського континенту на схід від р. Ельби з цілого ряду причин ефективними стали централізовані імперії, які до кінця XVIII ст. зайняли політичний простір Центральної та Східної Європи. Українське козацтво з точки зору розвитку еліт в Речі Посполитій було контрелітою шляхті, а тому, відповідно, її непримиренним ворогом. Шляхта в свою чергу небезпідставно розглядала козаків, як прокоролівську політичну силу. У пристепових воєводствах представники названих магнатських династій очолили проведення успішної колонізації земель, що давало їм не тільки величезні прибутки, але й сформувало їх світогляд, звичний спосіб життя. Для усіх цих магнатських родів перемога Української революції 1648 р. означала втрату величезних земельних володінь і, відповідно, економічної та політичної ваги. На початку революційних подій магнати та шляхта Речі Посполитої потенційно боялися союзу короля з Б. Хмельницьким, в якому перший ставав би абсолютним монархом за підтримки козацького війська, а гетьман отримував усю повноту влади на Середньому Подніпров’ї – землях магнатських латифундій та шляхетських 121


Коментарі

XXIII

Мається на увазі Б. Хмельницький. Цікаво, що як в польській, так і в українській та російській історіографіях до останнього часу малодослідженими залишаються суперечності між Військом Запорозьким Городовим та Військом Запорозьким Низовим. Українські гетьмани очолювали “городове” козацтво, однак сотенно-полкова адміністративна система не охоплювала Запорожжя. Українські гетьмани намагалися контролювати Запорозьку Січ, як окремий залежний від них регіон (Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII – XVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурнофункціонального аналізу). – К., 2000. – С. 49–80).

Річ Посполита – держава, яка була утворена внаслідок підписання Люблінської унії 1569 р. між Короною Польською та Великим князівством Литовським. Проіснувала до 1795 р.

“Соціальна революція” – одна з історіографічних концепцій вивчення та інтерпретації повстання під проводом Б. Хмельницького в польській та українській історіографії другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.

В часи, які описує автор, “Україною” передусім називалося Середне Подніпров’я. Після Зборівської угоди 1649 р. у свідомості політичної та інтелектуальної еліти Війська Запорозького і навіть рядового козацтва закріпилося уявлення про Батьківщину “обох берегів Дніпра”. Найбільшого поширення назва “Україна” для позначення Батьківщини українського козацького суспільства набула за П. Дорошенка та І. Самойловича (Когут З. Кордони України: територіальні

XXIV

XXV

маєтків (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 285; Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 48–49; Кононенко В. [Огляд] Pernal Andzej B. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648-1659. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2010. – 389 s. (у друці). Цілеспрямована діяльність Б. Хмельницького в кінці 1647 – на початку 1648 рр. свідчить про його зосередженість на здобутті влади для використання її як у власних цілях, так і для зміцнення Війська Запорозького як автономної мілітарної та політичної структури.

XXVI

XXVII

122


Коментарі візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича // Укр. іст. журн. – 2011. – № 3. – С. 50–73; Чухліб Т. Особливості зовнішньої політики Івана Самойловича та проблема міжнародного становища українського гетьманату в 1672–1686 рр. // Укр. іст. журн. – 2005. – № 2. – С. 48–67). XXVIII

Сповідників Старого Завіту – визнавців іудаїзму і, відповідно, євреїв, оскільки на той час “національність” передусім визначалася вірою.

Ягеллонська спадщина – землі Речі Посполитої (Корони Польської та Великого князівства Литовського), вперше об’єднані “Кревською унією” 1385 р. через династичний шлюб князя Ягайла та королівни Ядвіги.

Київське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця у складі Великого князівства Литовського (1471–1569 рр.) та Корони Польської (1569–1793 рр.). За умовами Зборівського договору 1649 р. стало частиною держави Б. Хмельницького. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. лівобережна частина воєводства перейшла під контроль Московської держави (Київ через 2 роки мав відійти до Речі Посполитої, але через наполегливість української лівобережної дипломатії цього так і не сталося), за наслідками другого поділу Речі Посполитої 1793 р. решта території воєводства перейшла до Російської імперії (Русина О. Київське воєводство // Енциклопедія історії України. – Т. 4: Ка-Ком. – К., 2007. – С. 246).

XXIX

XXX

XXXI

Альбрехт Станіслав Радзивілл (пол. Albrycht Stanisław Radziwiłł; 21 червня (1 липня) 1593 – 2 (12) листопада 1656 рр.) – князь, великий канцлер литовський з 1623 р. Залишив “Cпогади” (Pamiętnnik o dziejach w Polsce) (Radziwiłł А. Pamiętnnik o dziejach w Polsce. – T. 1-3. – Warszawa, 1980).

Брацлавське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця у складі Великого князівства Литовського (1566–1569 рр.) та Корони Польської (1569–1793 рр.). За умовами Зборівського договору 1649 р. стало частиною держави Б. Хмельницького. За наслідками другого поділу Речі Посполитої 1793 р. приєднане до Російської імперії. (Панашенко В. Брацлавське воєводство // Енциклопедія історії України. – Т. 1: А-В. – К., 2003. – С. 372). Чернігівське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця у складі Корони Польської з 1618 р. (офіційно утворено як воєводство з 1635 р.) до припинення існування Першої Речі Посполитої (реально з 1648 р. було під контролем української адміністрації, за 123


Коментарі Андрусівським перемир’ям 1667 р. – частина території Московської держави). За умовами Зборівського договору 1649 р. стало частиною автономного Війська Запорозького у складі Речі Посполитої. Згідно з Гадяцькою унією 1658 р., Чернігівське воєводство – одне з трьох воєводств Великого князівства Руського у складі Речі Посполитої. Територія воєводства спочатку поділялась на Чернігівський та Сіверський повіти, а з часу встановлення української адміністрації на полки (http://uk.wikipedia.org/wiki/Чернігівське_воєводство). XXXII

Волинське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця у складі Великого князівства Литовського (1566–1569 рр.) та Корони Польської і Речі Посполитої. (1569–1793 рр.). Після другого та третього поділу Речі Посполитої увійшло до складу Російської імперії; на його території було сформовано Волинську губернію (Верменич Я. Волинське воєводство // Енциклопедія історії України. – Т. 1: А-В. – К., 2003. – С. 610).

XXXIII

XXXIV

XXXV

Подільське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця у складі Корони Польської та Речі Посполитої з 1569 р. (1434– 1793 рр.). Після другого поділу Речі Посполитої перейшло до складу Російської імперії, увійшло в новостворену Подільську губернію (http://pl.wikipedia.org/wiki/Województwo_podolskie).

Полісся – історико-етнографічна область, яка тепер знаходиться на території 4-х держав: західна і південно-західна Білорусь, північна Україна, північно-східна Польща та частина південно-західної Росії (http://uk.wikipedia.org/wiki/Полісся). У книзі Й. Роллє під “Литовським Поліссям” мається на увазі південна частина Великого князівства Литовського – сучасна південна Білорусь.

В польській історіографії ХІХ та навіть ХХ ст. поняття історичних “гайдамаків” часто розповсюджувалося на представників попередніх козацьких повстань.

Кривоніс Максим (р.н. ? – кін. 1648 – поч. 1649 рр.) – український військовий та політичний діяч початку Української революції XVII ст., лисянський полковник. М. Кривоніс перебував серед вузького кола однодумців Б. Хмельницького перед початком повстанням в 1647 р. В червні 1648 р. на чолі загону, що складався з 400 козаків, вступив у межі Брацлавського воєводства. До середини липня 1648 р. зумів оволодіти низкою укріплених міст Брацлавщини та довести чисельність свого війська до 20 тис. У битві під Староконстянтиновом 16–18 (26–28) липня дав відсіч об’єднаним військам магнатів 124


Коментарі українських воєводств Речі Посполитої; важкопоранений у цій битві, однак брав активну участь у Пилявецькій битві 11–13 (21– 23) вересня, військовій раді у Староконстянтинові 16 (26) вересня, облогах Львова та Замостя. Військові перемоги М. Кривоноса на чолі селянського війська дали йому можливість стати другим після Б. Хмельницького політиком у щойно створеній Українській державі (Лола О. Максим Кривоніс. – К., 1957; С. Томашівський. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 1–114; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 81–98; Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 136–209). XXXVI

Маються на увазі землі Подільського воєводства. Після утворення Подільської губернії у 1795 р., цей термін почав широко використовуватися для позначення Брацлавщини в якості Східного Поділля. Сучасне Поділля – історико-географічна область України, яка охоплює територію Вінницької, більшої частини Хмельницької, південні райони Тернопільської, а також невеликі частини Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей.

XXXVII

Кам’янець-Подільський – м. Хмельницької обл., районний центр.

XXXVIII

XXXIX

XL

Полув’ян (Полуян) – полковник (в інших відомостях – сотник), керівник селянського повстанського загону на Поділлі у 1648 р. Потрапив у полон в битві під Старокостянтиновом 16–18 (26–28) липня 1648 р., був посаджений на палю (Мыцык Ю. Анализ исторических источников по истории освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. – Днепропетровск, 1988. – С. 27).

Й. Роллє помилково пов’язав велику роль М. Кривоноса в революційних подіях з активністю Полув’яна. Він продовжував бути визнаним лідером в селянському повстанському війську й після битви під Старокостянтиновом, в якій було взято в полон Полув’яна, однак отримав у ній важке поранення. Незважаючи на рану, яка не загоювалася, М. Кривоніс відіграв велику роль у першому західному поході української армії в 1648 р.

Харченко Гайжура та Лисенко Вовгур – керівники окремих повстанських загонів 1648 р., що складалися передусім із селян.

Берестечко – сучасне місто Горохівського району Волинської обл. Берестецька битва відбулася 18 (28) – 30 червня (10 липня) 1651 р.

XLI

125


Коментарі між українсько-татарським військом та армією Речі Посполитої. Оскільки Б. Хмельницького відійшов за відступаючими татарами, то українське військо було оточене. У відповідальний момент управління українською армією перебрав І. Богун, який організував вихід з оточеного табору. Основних втрат українське військо зазнало під час відступу через річку Пляшівку (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 243–265; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 130–144). XLII

Ярема-Михайло Вишневецький (пол. Jeremi Michał Korybut Wiśniowiecki; 7 (17) серпня 1612 – 10 (20) серпня 1651 р.) – представник українського магнатського роду Вишневецьких, князь, руський воєвода з 1646 р., батько короля Речі Посполитої Михайла І Корибута Вишневецького. Був непримиренним ворогом Української революції, однак, хоча особисто перейшов в католицизм, неодноразово підтримував Православну Церкву. З 1648 р. і до своєї смерті належав до лідерів та натхненників “воєнного” політичного угрупування в Речі Посполитій, яке виступало за повне придушення повстання під проводом Б. Хмельницького та ліквідації козацтва як стану (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 90; http://pl.wikipedia.org/wiki/Jeremi_Wiśniowiecki).

Остап Павлюк і Антон – невідомі постатті. Ганжа і Морозенко – керівники повстанських загонів на Поділлі. Ганжа Іван (р.н. ? – після 1648 р.) – сподвижник Б. Хмельницького на початку Української революції, уманський полковник. Учасник козацьких чорноморських походів та Корсунської битви 15–16 (25–26) травня 1648 р. В червні 1648 р. його загін взяв Умань та Тульчин. Влітку 1648 р. був призначений уманським полковником. Напередодні Пилявецької битви перейшов на бік поляків (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 81, 93; Сас П. Ганжа Іван // Енциклопедія історії України. – Т.2: Г-Д. – К., 2004. – С. 50). Морозенко (Морозовицький, Мрозовицький) Станіслав (р.н.? – 1649 р.) походив з галицько-подільського шляхетського роду. До 1648 р. певний час був полковником реєстрового козацького війська. У 1649 р. – полковник корсунський, під Збаражем очолював козаць-

XLIII

126


Коментарі ку кінноту, загинув у бою в липні 1649 р. (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 141; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 90, 111; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 181).

Вовк (р.н. ? –р.с. ?) – один з керівників повстанського руху левенців (опришків) в Придністров’ї. Згідно досліджень С. Томашівського, він належав до ключових полковників в українському війську під час західного походу 1648 р. на Львів та Замостя (Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 128). Гиря Іван (р. н. ? – 1654 рр.) – сподвижник Б. Хмельницького, родом з дрібної остерської шляхти. У 1625 р. – був послом до московського царя; в 1630 р. обраний військовим суддею. Брав активну участь в Українській революції; відзначився в боях під Старокостянтиновом 16–18 (26–28) липня 1648 р. У 1648−1649 рр. – білоцерківський полковник. Помер від чуми у 1654 р. (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648− 1676 рр.). – К., 2009. – С. 90; Кривошия В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 87, 183).

Задніпров’я – для правобережних українців (як і для Й. Роллє) – це Лівобережжя. Однак лівобережці Задніпров’ям часто називали Правобережну Україну.

Шумейко Прокіп (бл. 1570–1651 рр.) – ніжинський полковник (1649– 1650, 1651 рр.). Походив з остерської шляхти, з молодого віку почав козакувати. Став одним з лідерів опозиції щодо Б. Хмельницького, за що український гетьман замінив його в 1650 р. Л. Сухинею. У 1651 р. П. Шумейка знову призначено полковником. Загинув в Берестецькій битві. (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 180, 187, 234).

Гловацький (Головацький) Петро (р.н. ? – р.с. ?) – шляхтич з Київського Полісся, організатор селянських повстань на Сіверщині, Волині й Південній Білорусі. Згідно досліджень С. Томашівського, він, як впливовий полковник, брав активну участь у західному поході 1648 р.: його загін одним з перших підійшов

XLIV

XLV

XLVI

XLVII

127


Коментарі до Львова та відзначився в облозі міста. П. Головацький поряд з М. Кривоносом відомий своїм бажанням не покидати зайнятих земель українським повстанським військом (Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 1–114; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 113). XLVIII

XLIX

Серед полковників Б. Хмельницького з таким прізвищем найбільше був відомим Небаба Мартин (кінець XVI ст. – липень 1651 р.). Походив з міщан Коростишева, з молодих років козакував на Запорожжі. У травні 1648 р. організував та очолив повстання проти шляхти на Чернігово-Сіверщині. М. Небаба належав до лідерів (поряд з М. Кривоносом, П. Головацьким) селянського війська у західному поході української армії восени 1648 р. Був першим полковником Борзнянського полку, а з початку 1649 р. – чернігівським полковником. Керував обороною Чернігівщини від нападу військ князя Я. Радзивілла у 1651 р. Загинув у бою під Ріпками поблизу Лоєва (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 128, 134, 180; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 163; С. Томашівський. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 10, 58). Кричевський Михайло Станіслав (р.н. ? – 1649 р.) – український військовий та політичний діяч; з 1643 р. чигиринський, а з 1648 р. київський полковник реєстрового козацтва, наказний гетьман. Походив з волинської української католицької шляхти. Був всебічно освіченою людиною, знав іноземні мови – латинь, німецьку, французьку. У 1647 р. разом з іншими старшинами заступився за Б. Хмельницького та взяв його на поруки. В 1648 р. приєднався до повсталих, прийнявши Православ’я (отримав православне ім’я – Михайло). Брав активну участь в Пилявецькій битві та західному поході української армії у 1648 р. В липні 1649 р. керував корпусом українських військ, який мав зупинити можливий наступ Януша Радзивілла на Київ. Загинув в Лоївській битві 21 (31) липня 1649 р. (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцького, Є. Зиблікевича. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 247–431; Стороженко І. Богдан Хмель128


Коментарі ницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 218–222). Серед успішних військових діячів Б. Хмельницького відомий Гаркуша Філон (Антон) (р.н. ? – бл. 1683 р.). На початку Української революції фігурував як “поліський” полковник та виявив себе у боях на українсько-білоруському прикордонні. Після смерті Б. Хмельницького підтримував І. Виговського, у 1658 р. брав участь у придушенні повстання Я. Барабаша та М. Пушкаря, став полтавським полковником (Мицик Ю. Гаркуша Филон // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г-Д. – К., 2004. – С. 55). Кривошапка (р.н. ? – 1648 р.) – полковник; загинув у битві під Старокостянтиновом 16–18 (26–28) липня 1648 р. (Мыцык Ю. Анализ исторических источников по истории освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. – Днепропетровск, 1988. – С. 27). Голота Ілля (Ілляш) (початок XVII ст. – 17 (27) червня 1649 р.) – канівський полковник, наказний гетьман (травень – червень 1649 р.); загинув у бою (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 377–385).

Переяслав – тепер Переяслав-Хмельницький – м. Київської обл., районний центр.

Л. Жулкевський в 1635 р. допоміг створити езуїтський колегіум в Переяславі.

Замостя (пол. Zamość) – м. Люблінського воєводства (Республіка Польща), повітовий центр.

Чигирин – м. Черкаської обл., районний центр.

Тетеря (Мошковський) Павло (бл. 1620 – бл. 1670 рр.) – київський шляхтич, писар Переяславського полку з 1649 р., переяславський полковник з 1653 р., гетьман Правобережної України у 1663– 1665 рр. Брав активну участь у переяславських (1654 р.) та гадяцьких (1658 р.) переговорах і, відповідно, укладені українськоросійського та українсько-польського договорів. Після того, як у 1665 р. був розбитий під Брацлавом повсталим військом на чолі з В. Дрозденком, його усунено від влади. Забравши з собою військову скарбницю, архів та клейноди, переїхав до Варшави. Перейшов у католицизм, однак, через земельні конфлікти з магнатами та

L

LI

LII

LIII LIV

129


Коментарі пограбування єзуїтами виїхав до Османської імперії, де був отруєний польським агентом (Газін В. Гетьман Павло Тетеря. – Кам’янецьПодільський, 2009). LV

Пясечинський Стефан Констянтин (р.н. ? – 1691 р.) – берестейський каштелян (1672–1687 рр.) (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 223).

Палій Семен (справжнє ім'я – Гурко Семен Пилипович; 1640 – між 24 січня і 13 травня 1710 р.) – полковник фастівського охочекомонного у 1684–1702 рр. і білоцерківського полків у 1702–1704 та 1709– 1710 рр. Був політичним противником І. Мазепи на Правобережжі (Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. ХмельницькийДорошенко-Мазепа. – К., 2011. – С. 153–155).

Мазепа (Мазепа-Колединский/Калединский) Іван (10 (20) березня 1639 – 21 серпня (1 вересня) 1709 р.) – гетьман Війська Запорозького у 1687–1709 рр. З 1704 р. приєднав Правобережжя і став реальним гетьманом “обох сторін Дніпра”, чим здійснив політичну програму своїх попередників. З 1700 р. другий в російській історії кавалер ордену Андрія Першозваного, з 1705 р. за військові заслуги перед королем Речі Посполитої нагороджений орденом Білого Орла, з 1707 р. князь Священної Римської імперії. Брав активну участь у Північній війні, насамперед в справі організації українських військ. В окремих боях нерегулярні українські війська виявили свої високі бойові якості проти першокласного шведського війська. На 1707–1708 рр. у свідомості європейських політиків склалося уявлення про непереможність шведської армії на чолі з Карлом ХІІ. Водночас Петро І почав активно проводити політику обмеження й скасування автономії Гетьманщини, що спонукало старого гетьмана шукати контактів з ворогом свого володаря. 26 жовтня (7 листопада) 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Повстання І. Мазепи, як і похід Карла ХІІ в Україну, закінчилося повною поразкою. Однак, виступ І. Мазепи залишив глибокий слід в свідомості українських інтелектуальних та політичних еліт. В модерному національному українському проекті виступ І. Мазепи проти Петра І зайняв одне з чільних місць, оскільки яскраво представляв існування в історії осіб, які заради української ідеї були

LVI

LVII

130


Коментарі

LVIII

(http://de.wikipedia.org/wiki/Taler).

Маються на увазі залишені військом Речі Посполитої матеріальні цінності українцям і татарам.

Фунт (від лат. рondus – вага) – в XVII ст. мав різні розміри, загальноприйнятою вважається вага рівна 454 г.

Кисіль Адам (1600 – 3 (13) травня 1653 р.) – волинський шляхтич, навчався в Замойській академії, з 1617 р. служив у коронному війську. За хоробрість у Смоленській війні 1632–1634 рр. польський король подарував йому носівське староство У 1639 р. одержав посаду чернігівського каштеляна, в 1641 р. став сенатором Речі Посполитої, з 1646 р. – київський каштелян, з 1648 р. – брацлавський воєвода, з 1649 р. – київський воєвода. Протягом Української революції А. Кисіль був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів з уповноваженими послами гетьманського уряду (з 1648 р. і до своєї смерті). Зокрема, у лютому 1649 р. разом з В. М’ясковським на переговорах в Переяславі, у серпні 1649 р. – в Зборові, у вересні 1651 р. – у Білій Церкві. А. Кисіль намагався знайти компромісні рішення у відносинах з Б. Хмельницьким та досягти порозуміння між Річчю Посполитою й Військом Запорозьким (Sysyn F. Between Poland and the Ukraine: the dilemma of Adam Kysil, 1600–1653. – Cambridge, Mass., 1985; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 90–191; Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 42–321).

LIX

LX

готовими пожертвувати своїм життям (Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К., 1994; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К., 2004; Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М., 2007; Ковалевська О. Мазепіана: матеріали до бібліографії (1688–2009). – К., 2009; Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-ДорошенкоМазепа. – К., 2011; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». – М., 2011). Талер – срібна монета, яка в XVI–XIX ст. була важливим засобом платежу в європейській торгівлі. В Іспанії талер називався “талеро”, в північних німецьких землях – “даальдер”, в Англії – “даллер” тощо. В Іспанських Нідерландах випускалися левендалери (leeuwendaler), які були поширені в Речі Посполитій і називалися левами.

LXI

131


Коментарі

До реєстру 1649 р. входило 40475 осіб (Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 504).

Тимош (Тиміш, Тимофій) Хмельницький (Хмельниченко; 6 (16) вересня 1632 – 5 (15) вересня 1653 рр.) старший син Б. Хмельницького, з 1648 р. чигиринський сотник. Відзначився хоробрістю в Батозькій битві. 31 серпня (10 вересня) 1652 р. одружився з донькою В. Лупула – Розандою. Тісний українсько-молдавський союз викликав протидію Трансільванії та Волощини. Т. Хмельницький разом з українським військом підтримав свого тестя – розгромив 21– 22 квітня (1–2 травня) 1653 р. армію супротивника під Яссами, але 17 (27) травня зазнав поразки у битві під Финтою. Прийшов на допомогу оточеному В. Лупулу у Сучаві, однак, 2 (12) вересня був смертельно поранений (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 119, 165–168, 292–293, 307).

Магдебурзьке право – найбільш поширена правова система міського самоврядування у середньовіччя та ранній новий час у Центральній Європі. Започатковане та сформоване близько 1235 р. в м. Магдебург (Кобилецький М. Маґдебурзьке право в Україні (ХVІ – перша половина ХІХ ст.): Історико-правове дослідження. – Львів, 2008; http:// en.wikipedia.org/wiki/Magdeburg_rights).

Бурмістр – в магдебурзькому праві – глава міської ради з адміністративними та судовими повноваженнями, присяжні бурмістри – міські суді.

Райці – члени міського самоврядування.

Зелінський (Зеленський) Михайло (р.н. ? – після 1674 р.) – м’ясківський сотник (1649 р.), брацлавський полковник (1654–1657, 1659–1661, 1664, 1666 рр.), дипломат. На початок Української революції був заможним шляхтичем на Брацлавщині; у ході революційних подій отримав підтвердження української адміністрації на свої маєтки. У 1654–1657 рр. брав участь у боях проти польських і татарських військ, у придушенні повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша 1658 р., Чуднівській кампанії 1660 р. Виконував дипломатичні місії до Польщі й Кримського ханства. У 1667 р. здійснив невдалу спробу перехопити булаву в П. Дорошенка. Восени 1671 р. перейшов на бік М. Ханенка, проте, вже наступного року повернувся до П. Дорошенка. У 1674 р. перейшов на Лівобережжя; подальша доля

LXII

LXIII

LXIV

LXV

LXVI

LXVII

132


Коментарі невідома (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 185; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 306, 347; Степанков В. Зеленський Михайло // Енциклопедія історії України. – Т.3: Е-Й. – К., 2005. – С. 324). LXVIII

У жовтні 1648 р. під Львовом згадуються донські козаки, а серед них І. Богун. Таким чином, тільки з цього часу І. Богун брав участь в Українській революції. До того І. Богун “виріс” як талановитий військовий в постійних заняттях військовим промислом в районі Сіверського Дінця. Якщо в першій половині 1640-х рр. він очолював невеличкі загони, то весною 1645 р. І. Богун разом з С. Забузьким керував військом, яке нараховувало 1,5 тис. чол. Тому на 1648 р. він був уже авторитетним військовим та мав близьке оточення, що дало йому можливість з прибуттям до української армії під Львів стати впливовим “полковником” (Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С. 122; Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 58, 66; Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. – Вип. 2. – К.-Львів., 1992. – С. 77; Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 148).

Мається на увазі відомий факт, про конфлікт Б. Хмельницького з своїм ворогом підстаростою чигиринським Д. Чаплинським. Однак, на початку повстання останній втік, а Мотрона залишилася.

Аbsente (лат. absum – бути відсутнім) – за відсутності.

Костомаров Микола 4 (16) травня 1817 – 7 (19) квітня 1885 рр.) – видатний український та російський історик. У своїх дослідженнях приділяв особливу увагу козацькій історії.

LXIX

LXX

Й. Роллє розрізняє “Богуна” та “Федоренка”. Згідно з концепцією В. Липинського, це була одна особа. Відтак, І. Богун (Федоренко, Федорович) за реєстром 1649 р. був кальницьким полковником (Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 267; Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 2. – С. 148).

LXXI

LXXII

LXXIII

Розанда – донька молдавського господаря В. Лупула. 133


Коментарі LXXIV

LXXV

Лупул Василь (рум. Vasile Lupu; 1595–1661 рр.) – молдавський господар (1634–1654 рр.). Після Молдавських походів 1650, 1652 рр. українсько-татарських військ В. Лупул став союзником Б. Хмельницького, а син останнього – Тимофій 31 серпня (10 вересня) 1652 р. одружився з донькою господаря – Розандою (Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-ДорошенкоМазепа. – К., 2011. – С. 64)

LXXVI

Молдавське князівство існувало в XIV–XIX ст. Охоплювало територію історичних земель Бессарабії та Буковини і румунського регіону Молдова. Держава та її суспільство зазнали українського впливу, зокрема культурного спадку Галицько-Волинського князівства. До В. Лупула в Молдавії в урядових документах використовувалася церковнослов’янська мова, а “Русовлахія” у середньовіччя належала до однієї з назв країни (http://uk.wikipedia.org/wiki/Молдавське_ князівство).

Виговський Іван (р.н. ? – 17 (27) березня 1664 рр.) – належав до православної київської шляхти, генеральний військовий писар Війська Запорозького (1650–1657 рр.), гетьман Війська Запорозького (1657–1659 рр.), київський воєвода (1659–1664 рр.). У битві на Жовтих Водах 1648 р. бився на боці коронних військ, взятий у татарський полон. Викуплений Б. Хмельницьким, після чого склав клятву на вірність українському гетьману та став його довіреною особою, а з часом фактично другим політиком у новоствореній державі. Після смерті Б. Хмельницького його обрано гетьманом-регентом до виповнення повноліття Ю. Хмельницькому, однак за рішенням Корсунської ради 11 (21) жовтня 1657 р. остаточно став володарем булави. І. Богун, як і багато інших старшин-державників, підтримали курс нового гетьмана на зміцнення новоствореної Української держави. Незважаючи на підтримку впливових полковників, гетьманування І. Виговського позначилося внутрішніми соціальними суперечностями, зокрема йому довелося з великими втратами для урядових військ придушити заколот М. Пушкаренка та Я. Барабаша. Вирішення соціальних протиріч гетьман намагався здійснити за рахунок вдалої зовнішньої політики, тому вимушено пішов на укладання Гадяцького договору 1658 р. з Річчю Посполитою. Керував союзними військами під час українсько-російської війни (1658–1659 рр.), зокрема в Конотопській битві 27–29 червня (7–9 липня) 1659 р. Незважаючи на придушення повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша 134


Коментарі та перемоги над московською армією, І. Виговський не став популярним в середовищі козацтва та поспільства. Після відсторонення від гетьманської булави, отримав від уряду Речі Посполитої маєтки та посаду київського воєводи. Розстріляний без суду та слідства 17 (27) березня 1664 р. (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 219, 221; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. – С. 274– 275; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 18, 28, 153–155, 206–228, 232–328; Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 110–321). LXXVII

Архандія – натовп, ватага, орда.

LXXVIII LXXIX LXXX

Суботів – тепер село Чигиринського району Черкаської обл.

LXXXI

Сучава – місто в Румунії, адміністративний центр жудеца Сучава. Рашків – тепер село Хотинського району Чернівецької обл.

Тірас – давньогрецька назва р. Дністер.

LXXXII

Очевидно, Конецькольський Олександр (пол. Aleksander Koniecpolski) – з 1641 р. великий коронний хорунжий, з 1643 р. староста чигиринський, з 1648 р. староста долинський, з 1651 р. канівський староста. Активний учасник війн Речі Посполитої проти українських військ за часів Б. Хмельницького. Отримав від козаків за військову недосвідченість прізвисько “дитина”. Рід Конецпольських на середину XVII ст. досяг найбільшої політичної могутності (http://pl.wikipedia.org/wiki/Koniecpolscy).

LXXXIII

LXXXIV

LXXXV

Дрозд (Дрозденко, Дроздецький) Василь (бл. 1620 – травень 1666 р.) – брацлавський полковник, керівник повстання на Правобережжі проти поляків та П. Тетері (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 330; Мицик Ю. Дрозденко // Енциклопедія історії України. – Т. 2.: Г-Д. – К., 2005. – С. 466).

Мається на увазі оплата військової служби найманців – татар, волохів та молдаван.

Святополк-Четвертинські, (Четвертинські) – князівський рід, відомий з кінця XIV ст., походив від турово-пінських або волинських 135


Коментарі Рюриковичів. У XV–XVI ст. виокремилися дві династії СвятополкЧетвертинських. З XVI ст. вони володіли великими маєтками на Волині, Брацлавщині та Білорусі. Частина представників Четвертинських окатоличилася, а інша – залишалася ревними оборонцями Православ’я, зокрема Гедеон Святополк-Четвертинський став митрополитом Київським (http://uk.wikipedia.org/wiki/СвятополкЧетвертинські). LXXXVI

Фортеця, згідно з одними відомостями, знаходилася на місці сучасного міста Тульчин (http://tulchyn-rada.org.ua/pages/p41). За іншими – у с. Нестерварка (сучасне село Тульчинського району Вінницької обл.).

LXXXVII

Рід Чурилів – династія подільської шляхти.

LXXXVIII

LXXXIX

XC

Мясковський Войцех (р.н. ? – 1650 р.) – політичний та військовий діяч Речі Посполитої, львівський підкоморій. Разом з А. Киселем представляв Річ Посполиту на українсько-польських переговорах у Переяславі у лютому 1649 р. (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 32, 125, 177).

Маються на увазі окремі випадки одруження шляхтянок з представниками козацької старшини та ватажками повстанських загонів.

Клинці – с. Дубенського району Рівненської обл.

Є відомості, що І. Богун був одружений (Документы об освободительной войне украинского народа (1648–1654 гг.). – К., 1965. – С. 406). На 1653 р. мав малолітнього сина Григорія, який брав участь у зустрічі московського посольства (ВУР. – Т. 3. – М., 1954. – С. 447, 506; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 117).

Кубаля Людвік (пол. Ludwik Kubala; 1838–1918 рр.) – польський історик.

Забузький Семен (р.н. ? – р.с. ?) – “гетьман Війська Запорозького” від Яна ІІ Казимира з 1649 р. У першій половині 1640-х рр. був відомим козацьким отаманом, займався здобичництвом в районі Сіверського Донця. У другій половині 1640-х рр. входив до складу старшин реєстрового козацтва. Є відомості, що в 1645 р. він разом з І. Богуном на чолі загону у складі 1,5-тис. осіб воював в “Дикому Полі”. В 1647 р. С. Забузький разом з І. Ганжею та Ф. Джеджалією брав участь у поході С. Конецпольського проти татар. В 1648 р.

XCI

XCII

XCIII

136


Коментарі приєднався до українських повстанців, але напередодні битви під Пилявцями перейшов на бік Речі Посполитої. 28 червня (7 липня) 1649 р. його призначено гетьманом Війська Запорозького, а перед Зборівською битвою одержав гетьманську булаву з рук короля Яна II Казимира. На сеймі 1650 р. отримав нобілітацію й дозвіл короля вербувати козацьке військо. Брав активну участь у військовій кампанії 1651 р., подальша доля невідома (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 148; Її ж. Іван Богун-Федорович // Київська старовина. – 1992. – №5. – С. 44; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 112).

Ясноборський Ясько – полковник козацького полку у складі коронних військ. Особливо відзначився на боці польського війська в кампанії 1651 р. (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 126).

Можливо, І. Ганжа.

Гурського Войцеха нобілітовано 25 листопада (5 грудня) 1650 р, можливо страчено козаками у Києві 1651 р. (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 211).

Дорошенко Іван (р.н. ? – р.с. ?) – у 1649 р. козак канівського полку, сотник, 5 грудня 1650 р. нобілітований, у 1656 р. – наказний полковник могилівський.

XCIV

XCV

XCVI

XCVII

XCVIII

Мається на увазі Криса Михайло (р.н. ? – після 1671 р.) – київський полковник, участник повстання 1648 р. У 1650 р. став наказним чигиринським полковником, у 1651 р. – київським полковником. Під час Берестецької битви 1651 р. його було направлено послом до короля Речі Посполитої; цим він скористався та перейшов на бік польського війська. У 1652 р. його ренобілітовано, а в 1655 р. – призначено королівським полковником. В 1660 р., після переходу Ю. Хмельницького на бік Речі Посполитої, він став переяславським полковником. Потрапив у полон українсько-російських військ та був відправлений до Москви, відбув сибірське заслання. Останній раз згадується 1671 р. при облозі Могильова-Подільського (Вирський Д. Полковник Михайло Криса – малознаний герой/антигерой Козацької революції // Укр. іст. журн. – 2009. – №5. – С. 65–70). 137


Коментарі XCIX

C

У цьому місці Й. Роллє допустив помилку в інтерпретації мотивів політичної діяльності І. Богуна. І. Виговський після смерті Б. Хмельницького фактично відсторонив від влади Ю. Хмельницького та проводив політику на обмеження “волі” широких козацьких мас. Підтримку І. Богуном політики І. Виговського можна пояснити державницькою позицією першого, оскільки він служив усім гетьманам, які посилювали новопосталу Українську державу.

Й. Роллє помилково інтерпретував діяльність І. Богуна. Саме в цей час він разом з іншими старшинами відсторонили від влади І. Виговського з метою вибору гетьмана, який би об’єднав країну, поділену на дві частини (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 149).

Юрій Хмельницький (Хмельниченко; 1641–1685 рр.) – гетьман Війська Запорозького в 1657, 1659–1663 рр., князь Правобережжя (1678–81 рр., 1685 р.), другий син Б. Хмельницького. Намічений батьком на гетьманство, обраний козацькою радою гетьманом Війська Запорозького у Чигирині 17 (27) серпня 1657 р., але через амбіції І. Виговського позбавлений влади. Після зречення І. Виговського рішенням козацької ради в Германівці 11 (21) вересня 1659 р. Юрія знову обрано володарем булави. Нового гетьмана І. Богун підтримував як фігуру, здатну завдяки батьківському авторитету задовольнити усі верстви тодішнього українського суспільства. Однак, московський уряд та його уповноважений князь О. Трубецький примусили молодого гетьмана укласти 17 (27) жовтня 1659 р. Переяславські статті, які обмежували права Війська Запорозького, давали можливість Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п’яти містах. З такою формою московської протекції правобережні полковники не погодилися та намагалися пом’якшити її умови, що зустріло рішучий спротив царя. Відтак, поразку В. Шереметьєва під Чудновом, правобережні старшини вирішили використати для посилення Української держави, а тому пішли на Чуднівський договір 1660 р. В кінці 1662 р. Ю. Хмельницький на Корсунській раді склав з себе гетьманські повноваження та постригся в монахи. Пізніше потрапив у турецький полон та був використаний в українській політиці Османської імперії: його два рази призначали князем і гетьманом. До його титулів належали “князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького”, “князь Сарматії, Малої Росії і України”, “князь Малоруської України і вождь Війська Запорозького”, “князь

CI

138


Коментарі Руський”, “князь малоросійський”, “князь Малої Русі”. В кінці 1685 р. був страчений в Кам’янці-Подільському (Смолій В, Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 206–238, 260–287, 304–318; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 років. – К., 2005. – С. 272–273; Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 149–150).

Димер – смт. Вишгородського району Київської обл.

Горностайпіль – с. Іванківського району Київської обл.

Коростишів – м. Житомирської обл., районний центр.

Паволоч – с. Попільнянського району Житомирської обл.

Погребище – смт. Вінницької обл., районний центр.

Тепер – с. Стара Прилука Липовецького району Вінницької обл.

Брацлав – смт. Немирівського району Вінницької обл.

CII

CIII CIV CV

CVI

CVII

CVIII

Ямпіль – м. Вінницької обл., районний центр.

М. Калиновський повернувся з татарського полону, до якого потрапив під час Корсунської битви 1648 р. (Nagielski M. Wyjście hetmanów koronnych z niewoli tatarskiej w 1650 r. // Rzeczpospolita wobec Orientu w epoce nowożytnej / Pod red. D. Milewskiego. – Zabrze, 2011. – S. 54–67).

Бар – м. Вінницької обл., районний центр.

Дубно – м. Рівненської обл., районний центр.

Сокаль – м. Львівської обл., районний центр.

Тобто М. Калиновський.

Мається на увазі нищівна поразка у битві під Корсунем.

Нечай Данило (бл. 1612–1651 рр.) – брацлавський полковник (1648– 1651 рр.), походив з православного шляхетського роду, відомого у Мстиславському воєводстві та Барському старостві. Був спільником Б. Хмельницького у підготовці повстання 1648 р. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення Б. Хмельницького до Києва, командував місцевим гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у цьому місті та Переяславі (початок 1649 р.). У кампанії 1649 р. його полк облягав Збараж та відіграв значну роль в Зборівській битві. У 1650 р. разом з М. Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії – Ясси, примусивши цим молдавсь-

CIX CX

CXI

CXII

CXIII CXIV CXV

CXVI

139


Коментарі кого господаря В. Лупула до укладення союзу з Б. Хмельницьким. Загинув 10 (20) лютого 1651 р. під час захисту містечка Красне (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 81, 92, 102−103, 122−124, 129, 177, 180; С. Томашівський. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 10). CXVII

CXVIII

Шаргород – м. Вінницької обл., районний центр.

Мурафа – с. Шаргородського району Вінницької обл.

Красне – с. Тиврівського району Вінницької обл.

Лянцкоронський Станіслав (1597–1657 рр.), брацлавський воєвода 1650–1652 рр., з 1652 р. руський воєвода, коронний гетьман (1654– 1657 рр.) (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 102–104, 107–110, 122– 125, 131–138, 143–144, 176, 250).

Південний Буг – р. України, впадає у Чорне море.

CXIX CXX

Єрлич Яким (Ян, Йоахім) (пол. Jan, Joachim Jerlicz; 1598–1674 рр.) – український шляхтич, хроніст, автор польськомовного “Літописця, або Хронічки різних справ і подій” (Latopisiec аlbo kroniczka różnych spraw i dziejów dawnych i terażniejszych czasów). Народився на Волині, навчався, ймовірно, в Острозькій академії. Залишивши навчання, пішов спочатку до війська, а згодом влаштувався на службу до коронного підканцлера А. Ліпського; учасник Хотинської війни 1621 р. У 1648 р., після перших перемог повстанців під проводом Б. Хмельницького, переховувався у Києво-Печерській лаврі. Близько 1651 р. переїхав на Волинь, де прожив з родиною останні роки свого життя. Основна частина записів Я. Єрлича стосувалася локальних подій на теренах Волинського та Київського воєводств й політичного життя Речі Посполитої 1620–1673 рр. Також значну увагу автор хроніки приділив перебігу Української революції XVII ст., до якої він ставився негативно (Тесленко І. Єрлич Яким // Енциклопедія історії України. – Т. 3: Е-Й – К., 2005. – С. 126–127).

CXXI

CXXII

CXXIII

CXXIV

У даному випадку Й. Роллє сам собі суперечить, оскільки вище вказав, що про І. Богуна до Вінницької битви 1651 р. нічого не було відомо. Ця неточність є наслідком розрізнення біографії І. Богуна на “Богунову” та “Федоренкову”.

О. Гуржій також пише про те, що І. Богун укріпив не лише місто та свій табір, але й сусідній монастир (Гуржій О. Іван Богун: деякі 140


Коментарі

CXXV

міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 150). Однак, зважаючи на широке застосування артилерії з обох боків, то І. Богун оборонявся в придатних для цього “Мурах”. Хмелецький Стефан (бл. 1580–1630 рр.) – київський воєвода у 1630 р. Його небіж – А. Хмелецький – був відомим полковником в українській армії (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 193).

CXXVI

Липовець – м. Вінницької обл., районний центр.

CXXVII

Глух (Глухий) Йосип (Осип) (р.н. ? – р.с. ?) – уманський полковник (1648–1654 рр.). Призначений на уряд полковника восени 1648 р., брав активну участь у військовій кампанії 1649 р. У березні 1651 р. на чолі 10-тис. загону розбив польський роз’їзд під Липовцем та примусив коронного польного гетьмана М. Калиновського зняти облогу Вінниці, яку обороняв І. Богун. Учасник битви під Берестечком 1651 р. Зі своїм полком наздогнав під Синіми Водами татар, які покинули поле битви під Берестечком і грабували мирне населення й розбив один з їхніх загонів. Є відомості, що Буджацька орда мусила від нього відкупитися. Разом з М. Гладким, Л. Мозирою належав до старшинської опозиції, яка не визнавала умов Білоцерківського мирного договору 1651 р. і перешкоджала вступу польських військ на територію Війська Запорозького. Брав участь у Батозькій битві 1652 р. та поході українських військ на чолі з Т. Хмельницьким у Молдавію в 1653 р. У січні 1655 р. спільно з І. Богуном обороняв Умань від польських військ. Помер під час пошесті чуми (Памятники. – Т. 2. – Отд. 3. – К., 1846. – С. 93; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 122, 125, 181; Мицик Ю. Глухий Йосип // Енциклопедія історії України. – Т.2: Г-Д – К., 2004. – С. 121).

CXXVIII

CXXIX

Мається на увазі паніка, яка виникла при відступі з поля Пилявецької битви і перетворила відступ на втечу. Після неї називання шляхтичів Корони Польської “пилявчиками” стало однією з форм глузувань з боку козаків.

За повідомленням С. Освецима, на допомогу І. Богуну йшов уманський полковник Й. Глух з 10 тис. армією, але він не міг переправитися через р. Південний Буг, оскільки лід почав танути, тому в українців не було можливості переслідувати відступаюче поль141


Коментарі ське військо. Однак, жовніри панічно втекли, що призвело до глузувань з українського боку. Козаки кричали: “цигани, пилявчики… утікайте далі за Віслу, не тут ваше діло!”. (Дневник Станислава Освецима 1643–1651 // КС. – 1882. − № 1. – С. 379–380). CXXX

CXXXI

Й. Роллє помилково приписав І. Богуну призначення на брацлавське полковництво. Безпосередньо після смерті Д. Нечая цю посаду І. Богун не обіймав.

Маються на увазі повіти за адміністративним поділом Подільської губернії, який існував в Російській імперії до 1917 р. (http://ru.wikipedia.org/wiki/Подольская_губерния).

CXXXII

Побужжя – історична територія середньої течії р. Південний Буг.

CXXXIII

CXXXIV

CXXXV

Тульчин – м. Вінницької обл., районний центр; Чечельник – смт. Вінницької обл., районний центр; Стіна – с. Томашпільського району Вінницької обл.; Лучинець – с. Мурованокурилівського району Вінницької обл.; Станіславчик – с. Жмеринського району Вінницької обл.; Тиврів – смт. Вінницької обл., районний центр.

Волинь – історична область сучасної Північно-Західної України у басейні південних приток р. Прип’яті та верхів’я р. Західного Бугу. Олика – смт. Ківерцівського району Волинської обл. Є відомості , що І. Богун захопив Олику у серпні 1655 р. в ході походу Б. Хмельницького на Львів. У 1651 р. він здобув Корець (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648− 1676 рр.). – К., 2009. – С. 133; Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС. – 1992. – №5. – С. 47).

Джалалій (Джеджалій) Филон (р.н. ? – 1658 рр.) – полковник прилуцький, кропивенський, черкаський; походив з татарського роду. На початку повстання Б. Хмельницького очолив виступ реєстрових козаків у Кам’яному Затоні. Один з найближчих помічників українського гетьмана, учасник багатьох битв, починаючи з 1648 р. Виконував функції керівника генерального штабу української армії та важливі дипломатичні доручення. Зокрема, очолював перше посольство Війська Запорозького до Стамбула 1648 р., результатом якого було укладення союзу з Османською імперією; у 1650 р. – до молдавського господаря В. Лупула. Під час придушення повстання М. Пушкаренка та Я. Барабаша у травні 1658 р., зрадив І. Виговського, але був убитий полтавським полковником (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648− 1676 рр.). – К., 2009. – С. 81, 85, 96, 140–143, 162; Яковлева Т. Геть142


Коментарі манщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. – С. 124–125). CXXXVI

На час Берестецької битви митрополит не знаходився в українському таборі. Косов Сильвестр (р.н. ? – 13 (23) квітня 1657 р.) – православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі. Походив з білоруського шляхетського роду. Навчався у Вільні, Любліні й Замості, вчителював у Львівській братській школі, з 1631 р. – вчитель і префект Києво-Могилянської колеґії, помічник митрополита Петра Могили. З 1635 р. – єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилевський. У 1647 р. його обрано митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі. У грудні 1648 р. Сильвестр Косов урочисто вітав Б. Хмельницького при в’їзді останнього до Києва. До переходу Війська Запорозького під протекцію московського царя (1654 р.) ставився негативно та обстоював канонічний зв'язок Київської митрополії з Константинопольським патріархатом (Голубев С. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники. – Т. 2. – К., 1898 – С. 245–293; Гiсторыя беларускай лiтаратуры. – Т. 1. – Мн., 1968. – С. 201–202; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 56, 124–126, 146–147, 223–235, 285–286).

CXXXVII

Мався на увазі коринфський митрополит Іоасаф.

CXXXVIII CXXXIX

CXL

Пляшівка – права притока р. Стир.

Гладкий Матвій (бл. 1610 – 8 (18) травня 1652 р.) – миргородський та наказний чернігівський полковник. Відзначився у битвах під Корсунем та Пилявцями. Зайняв жорстку позицію проти виконання умов Білоцерківського договору 18 (28) вересня 1651 р. та намагався стати гетьманом замість Б. Хмельницького. 8 (18) травня 1652 р. страчений за ухвалою старшинської ради (Дзира Я. Гладкий // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г-Д. – К., 2004. – С. 112).

Німецькі найманці – зазвичай, були ветеранами Тридцятилітньої війни (1618–1648 рр.), відзначалися у боях професійністю.

Броди – м. Львівської обл., районний центр.

Пушкаренко (Пушкар) Мартин (бл. 1599 – 1 (11) червня 1658 рр.) – полтавський полковник. До 1648 р. перебував на Запорожжі, брав активну участь у військових промислах на чолі полтавських козаків в районі Сіверського Донця, чим здобув славу талановитого військового. На початку повстання Б. Хмельницького приєднався до

CXLI

CXLII

143


Коментарі козацького війська, відзначився у низці битв. У березні 1651 р. прийшов на допомогу І. Богуну, який обороняв Вінницю. Після смерті Б. Хмельницького, розраховуючи на здобуття булави, виступив проти нового гетьмана І. Виговського. Разом з запорозьким кошовим Я. Барабашем, очолив антиурядове повстання соціальних низів “дейнеків”. І. Виговський спершу хотів порозумітися з полтавським полковником, але коли це не вдалося, у травні 1658 р. повстання було придушено з великими втратами (до 50 тис. осіб з обох боків). У ліквідації повстання відзначився І. Богун, який після смерті М. Пушкаренка став на незначний час полтавським полковником (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 308–310; Яковлів А. Московські проєкти договірних пунктів з гетьманом Ів. Виговським. – Львів, 1933. – С. 1–18; Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. – Вип. 2. – К.-Львів., 1992. – С. 74; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. – С. 124–125). CXLIII

CXLIV

CXLV

Малася на увазі героїчна оборона козацького ар’єргарду при відступі через р. Пляшівку.

Після Берестецької битви, згідно з універсалами Б. Хмельницького, на Масловому ставу збиралося правобережне козацтво; там же відбулася козацька рада.

Громика (Громека, Громико) Михайло (поч. XVII ст. – поч. грудня 1651 р.) – білоцерківський полковник з 1649 р. Походив з шляхетської української та білоруської династії. Належав до поміркованого старшинського угрупування, схильного до компромісів з Річчю Посполитою. Брав активну участь у численних битвах протягом 1648 – 1651 рр., згідно універсалу Б. Хмельницького керував відступаючими військами після прориву з оточенного табору під Берестечком. Брав участь у боях з польсько-литовським військом під Білою Церквою у вересні 1651 р., один з учасників мирних переговорів з Річчю Посполитою, що закінчилися укладенням Білоцерківської угоди 18 (28) вересня 1651 р. За дорученням Б. Хмельницького, М. Громика скоротив удвічі чисельність козаків-реєстровців на території Білоцерківського та Корсунського полків. Під час повстання козаків-“випищиків” у Корсуні був убитий (Мицик Ю. Громика (Громека) // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г-Д. – К., 2005. – С. 218). 144


Коментарі CXLVI

Мозиря (Мозира, Мазур) Лукіян (р.н. ? – січень 1652 р.) – корсунський полковник. Згідно досліджень С. Томашівського, у західному поході 1648 р. Л. Мозиря належав до ключових старшин українського козацько-селянського війська. У 1649 р. призначений корсунським полковником. Був одним з керівників загонів, які, відмовляючись дотримуватися пунктів Білоцерківського договору 18 (28) вересня 1651 р., виступали проти польських військ. Прагнув не допустити повернення коронних військ та польської шляхти на Лівобережну Україну. На початку 1652 р. схоплений генеральним осавулом Д. Лісовцем і страчений (Томашівський С. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 94, 128; Горобець В. Мозиря // Енциклопедія історії України. – Т. 7: Ма-О. – С. 22–23).

CXLVII

Наприкінці гетьманування Б. Хмельницького в середовищі політичної еліти виділилися політичні клани, які боролися за доступ до влади у новоствореній Українській державі. Серед них – Яненки, Нечаї, Золотаренки та Виговські. Золотаренки – козацький старшинський рід з Корсуня, який пізніше переселилися до Ніжина. Золотаренко Іван (р.н. ? – 1655 р.) – полковник корсунський (1652 р.), полковник ніжинський (1652– 1655 рр.), наказний гетьман Сіверський (1654–1655 рр.). Декілька разів їздив з посольствами від Б. Хмельницького до Москви. Як наказний гетьман, очолив 20-тис. український корпус в поході на Білорусь. 7 (17) жовтня 1655 р. був смертельно поранений при облозі Старого Бихова. Його рідна сестра Ганна стала третьою дружиною Б. Хмельницького (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 19, 108, 181–182, 186). Золотаренко Василь (р.н. ? – 18 (28) вересня 1663 р.) – ніжинський полковник (1659–1663 рр.). Походив з міщанського роду; разом з братом – наказним гетьманом І. Золотаренком – брав участь у білоруській кампанії українських військ, відзначився при облозі Смоленська. Після смерті брата тимчасово здійснював обов’язки ніжинського полковника (1655–1656 рр.). На початку 1659 р. виступив проти І. Виговського. Протягом 1661–1663 рр. був одним з кандидатів на гетьманську булаву в Лівобережній Україні. Після “Чорної ради” 1663 р. його арештовано та страчено за наказом гетьмана І. Брюховецького (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: 145


Коментарі Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 19, 108, 145; Горобець В. Золотаренко Василь Нечипорович // Енциклопедія історії України. – Т. 3: Е-Й. – К., 2005. – С. 377). CXLVIII CXLIX

CL

Біла Церква – м. Київської обл., районний центр.

Фастів – м. Київської обл., районний центр; Триліси – с. Фастівського району Київської обл.

Правкові ліси – ліси на Брацлавщині.

Кам’янецький староста – Ян Потоцький (р.н. ? – 1676 р.).

Тепер – с. Комсомольське Козятинського району Вінницької обл.

Praesidia – лат. захист; військова залога у поселенні.

Ружин – смт. Житомирської обл., районний центр.

Паволоч – с. Попільнянського району Житомирської обл.

Замойські – польський магнатський рід. Найвідоміший представник родини Замойських – канцлер і великий гетьман коронний Ян Замойський.

Кременець – м. Тернопільської обл., районний центр.

CLI

CLII

CLIII CLIV CLV

CLVI

CLVII

CLVIII

CLX

Васильків – м. Київської обл., районний центр.

Рокитне – смт. Київської обл., районний центр.

Submisse – лат. тихо, спокійно.

Маховський Себастьян (р.н. ? – 1672 р.) – регіментар, полковник, у бою під Браїловом (1666 р.) потрапив до татарського полону (http://pl.wikipedia.org/wiki/Sebastian_Machowski_(pułkownik).

Буздиган – вид булави.

CLIX

CLXI

CLXII

CLXIII CLXIV CLXV

Рer consequens – лат. через послідовність.

Мається на увазі Білоцерківська угода.

CLXVI

Тепер – с. Новоживотів Оратівського району Вінницької обл.

Пархоменко Яків (р.н.? – після 1658 р.) – писар Б. Хмельницького, чигиринський полковник (1651–1653, 1654 рр.), черкаський полковник (1653–1654, 1655–1658 рр.). Часто виконував дипломатичні доручення гетьманів Б. Хмельницького та І. Виговського (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 179–180).

CLXVII

Гора Батіг на правому березі р. Південний Буг поблизу с. Четвертинівка; Ладижин – м. Вінницької обл. 146


Коментарі CLXVIII

CLXIX

CLXX

Донець – с. Зміївського району Харківської обл.; Удану – тепер с. Уди Золочівського району Харківської обл.; Коломак – смт. Харківської обл., районний центр; Харків – м. України, обласний центр.

CLXXI

Суми – м. України, обласний центр; Лебедин – м. Сумської обл, районний центр; Охтирка – м. Сумської обл., районний центр; Білопілля – м. Сумської обл., районний центр; Короча – м. Бєлгородської обл. Російської Федерації, районний центр.

Мається на увазі причорноморський степ. Одаї – тепер с. Ширяївського району Одеської обл. Частина Правобережної України тимчасово перебувала під владою молдавського господаря Г. Дуки, якого було призначено султаном Османської імперії гетьманом (1681– 1684 рр.).

Жданович Антон (р.н. ? – після 1660 р.) – київський полковник, генеральний суддя, наказний гетьман Війська Запорозького. З серпня 1649 р. став київським полковником. В кінці 1650 р. та в наступному році їздив з посольством до Стамбулу; у 1653 р. входив до складу посольства у Варшаву; у вересні 1654 р. – їздив з дипломатичним дорученням до Москви. А. Ждановича 1 (10) січня 1657 р. призначено наказним гетьманом над експедиційним корпусом, що мав підтримувати дії трансільванського князя Юрія ІІ Ракоці. В експедиційному війську значну роль грав І. Богун – прихильник посилення молодої Української держави за рахунок ослабленої “Шведським потопом” Речі Посполитої. В результаті спільних акцій союзників по Раднотській коаліції було взято під контроль значну територію, зокрема Малопольщу з Краковом, здобуто на 4 дні Варшаву. Через складну зовнішньополітичну ситуацію, а саме вступ Данії у війну зі Швецією, ця кампанія завершилася поразкою. За гетьмана І. Виговського був дорадником останнього та виконував важливі дипломатичні доручення. Потрапив до московського полону в 1660 р. під Могилевом-Подільським (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 120, 134, 145–147; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 111, 129).

CLXXII

Гуляницький Григорій (поч. XVII ст. – 1679 рр.) – полковник ніжинський (1656–1659 рр.), наказний гетьман Сіверський (1658– 1659 рр.), полковник корсунський (1662–1664 рр.), староста носівський (? – 1679 рр.). Активний учасник українсько-російської війни (1658–1659 рр.). У 1659 р. під час війни з Москвою, загін Г. Гуля147


Коментарі ницького захопив Лубни, потім Гадяч і Конотоп. Протягом трьох місяців боронив конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя О. Трубецького і таким чином допоміг гетьману І. Виговському дочекатися підтримки союзників й розгромити противників. Після зречення І. Виговського, його було усунено з полковництва. В 1659 р. він перейшов на бік гетьмана Ю. Хмельницького, а в 1660 р. став ініціатором укладення Чуднівського трактату. За гетьманування П. Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави й переконував сенат і короля у потребі організувати похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити тамтешніх козаків на бік Речі Посполитої. У 1663–1664 рр. Г. Гуляницький брав участь у поході польсько-українсько-татарської армії під командуванням Яна II Казимира в Лівобережну Україну. За звинуваченням С. Чарнецького у 1664 р. Г. Гуляницького було заарештовано і без суду ув’язнено разом з митрополитом київським Йосипом та Ю. Хмельницьким у фортеці Мальборк. У 1667 р. Г. Гуляницького звільнено, після чого він приєднався до гетьмана П. Дорошенка. З 1675 р. він перебував на службі у польського короля (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 121, 141–143, 182; Мицик Ю. Гуляницький Григорій // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г-Д. – К., 2004. – С. 252–253). CLXXIII

CLXXIV

CLXXV

Волощина (Валахія, Мультяни) – історична область у Румунії між Карпатськими горами та Дунаєм.

Битва під Батогом 22–23 травня (1–2 червня) 1652 р., в якій українсько-татарське військо на чолі з Б. Хмельницьким повністю розгромило польське військо під керівництвом М. Калиновського. І. Богун брав участь у битві (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. Дніпропетровськ, 1996. – С. 274–282; Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 108).

Гоголь Остап (Євстафій) (р.н.? – 1679 р.) – полковник кальницький (1649, 1674 рр.), подільський (1654–1661, 1663–1669, 1673–1675 рр.) та брацлавський (1663–1665 рр.), наказний гетьман Правобережної України (1675–1679 рр.) На 1648 р. О. Гоголь був ротмістром “панцерних” козаків у коронному війську, яке дислокувалося в Умані. На початку Української революції разом з підлеглим відділом 148


Коментарі перейшов на бік повсталих. З 1654 р. О. Гоголь став керувати Подільським (Могилівським, Подністрянським) полком. Влітку 1660 р. його полк брав участь у Чуднівському поході, після якого було підписано українсько-польський договір. О. Гоголь активно підтримував гетьмана П. Дорошенка; згодом став наказним гетьманом Правобережної України від імені короля Яна III Собеського (Чухліб Т. Є. Гоголь – полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журн. – 1997. – № 1. – С. 94–103). CLXXVI

Могилів-Подільський – м. Вінницької обл., районний центр.

CLXXVII

Битва під Кумейками (сучасне с. Черкаського району Черкаської обл.) 6 (16) грудня 1637 р. – найважливіша битва козацького повстання 1637 р. У травні 1637 р. на Правобережній Україні вибухнуло козацьке повстання під проводом П. Павлюка, до якого масово приєднувалися посполиті. Лише восени 1637 р. уряд Речі Посполитої зміг зібрати проти повстанців військові сили, доручивши командування ними польному гетьманові М. Потоцькому. Вирішальний бій стався під с. Кумейки. Повстанці спромоглися вчинити мужній опір регулярній армії, але зазнали поразки

(http://pl.wikipedia.org/wiki/Bitwa_pod_Kumejkami).

CLXXVIII

CLXXIX CLXXX

Битва під Охматовим (сучасне с. Жашківського району Черкаської обл.) сталася 20 (30) січня 1644 р. між військами Речі Посполитої та Кримського ханства. У битві великий коронний гетьман С. Конєцпольський та князь Я. Вишневецький розбили переважаючі сили татар Тугай-бея (http://uk.wikipedia.org/wiki/Охматівська_битва_(1644).

Мається на увазі двір гетьмана Б. Хмельницького.

Калиновський Самуель (р.н. ? – 1652 р.) – великий коронний обозний, син Мартина Калиновського. Загинув разом з батьком під Батогом (http://pl.wikipedia.org/wiki/Samuel_Kalinowski).

CLXXXI

Тепер – с. Несолонь Новоград-Волинського району Житомирської обл.

CLXXXII

Самгородок – с. Козятинського району Вінницькій обл.; Іллінці – м. Вінницької обл., районний центр.

CLXXXIII CLXXXIV

Глиняни – м. Золочівського району Львівської обл.

Тернопіль – м. України, обласний центр. 149


Коментарі CLXXXV

Чорний Острів – смт. Хмельницького району Хмельницької обл.

CLXXXVI

Жванець – с. Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл. Під Жванцем з кінця жовтня до половини грудня 1653 р. тривала облога польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром україсько-татарською армією. Однак, кримському ханові Ісламу ІІІ Гіреєві не була вигідна поразка війська Речі Посполитої, тому результатом татарсько-польських переговорів під Кам’янцемПодільським стала усна домовленість від 6 (16) грудня про повернення козацтва до умов Зборівської угоди 1649 р. (Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С. 192–193; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 2009. – С. 319–353).

CLXXXVII

Олексій Михайлович (19 (29) березня 1629 – 29 cічня (8 лютого) 1676 рр.) – московський цар (1645–1676 рр.) за якого Російська держава зазнала значних модернізаційних змін та військовополітичного зміцнення в Східній Європі. В 1654–1656 та 1660– 1667 рр. воював з Річчю Посполитою. Протягом 1654–1656 рр. за допомогою української армії зайняв майже усю Білорусь та частину Литви. Сподіваючись стати королем Речі Посполитої, уклав Віленське перемир’я 1656 р. У результаті Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита та Московська держава поділили між собою Україну по Дніпру. Вів невдалу війну зі Швецією (1656–1658 рр.) за вихід до Балтійського моря. Протягом 1670-х рр. провадив війни з Кримом та Османською імперією. Постійні воєнні акції та погіршення становища населення викликали бунти та повстання (1648 та 1662 рр. у Москві, 1650 р. у Пскові і Новгороді, 1670–1671 рр. під проводом С. Разіна на Дону та Поволжі), які були жорстоко придушені (http://ru.wikipedia.org/wiki/Алексей_Михайлович). лат. Homagialis – процес принесення васалом вірності своєму сеньйору.

CLXXXVIII

CLXXXIX

Сірко Іван (між 1605–1610 рр. – 1680 р.) – вінницький, харківський, ніжинський полковник, кошовий отаман Війська Запорозького Низового; походив з подільської шляхти. Брав участь у війнах проти Речі Посполитої, зокрема в облозі польського війська під Жванцем у 1653 р. У 1654 р. І. Сірко виступив проти підданства московському цареві та, як більшість запорожців, відмовився скласти присягу. У другій половині 1650-х рр. – був вінницьким полковником. 150


Коментарі Наприкінці 1660 р. відправляється на Січ, де його протягом 1660– 1680 pp. дванадцять разів обирали кошовим отаманом. У 1664 р. І. Сірко поселився під Харковом та двічі обирався полковником Харківського полку (1664–1665, 1667 рр.). Після Андрусівського договору 1667 р. зайняв антиросійську позицію, певний час підтримував гетьмана П. Дорошенка. Користувався популярністю в Лівобережній та Слобідській Україні, був призначений П. Дорошенком ніжинським полковником. У 1672 р. був кандидатом на гетьманську булаву, що зіпсувало його стосунки з новим гетьманом І. Самойловичем й московським урядом, в результаті чого був засланий до Тобольська. Після повернення з Сибіру (1673 р.), до кінця життя залишився противником Москви та переважно переймався інтересами Запорожжя. Під час Другого чигиринського походу 1678 р. знищив флот, який перевозив продовольство турецькій та татарській армії (Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко: славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків. – К., 1992; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 328–352).

CXC

Згідно з концепцією тотожності “Богуна” і “Федоренка”, то І. Богун зустрічав московське посольство та присягнув московському царю (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 145–146).

Й. Роллє, пишучи історію українського військового та політичного діяча, використовував лише ті документи, де згадувалося ім’я “Івана Богуна”, і розглядав “Івана Федоренка” як іншу особу. Цікаво порівняти діяльність цих двох “персонажів”. Наприклад, О. Гуржій пише, що “Богун разом з Тимошем Хмельницьким і керованим ним 12-тисячним козацьким військом за наказом українського гетьмана здійснив похід до Молдови. […] Після трагічної смерті Тимоша при захисті фортеці в Сучаві 5 (15) вересня Богун повертається в Україну…” (Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 109). В Й. Роллє написано те ж саме, але про І. Федоренка, тобто в різних текстах представлено, що І. Богун здійснював подібну діяльність, що й І. Федоренко.

Павло Олекшич був сином О. Олекшича – сусіда батька Ф. Богуна (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 145–146).

CXCI

CXCII

151


Коментарі CXCIII

CXCIV

CXCV

Цікаво, що І. Федоренка (Федоровича), тобто І. Богуна, Й. Роллє високо цінував за організаторські здібності.

За реєстром 1649 р. Кальницький полк нараховував 2050 вояків (Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 504).

CXCVI

Немирів – м. Вінницької обл., районний центр; Тетіїв – м. Київської обл., районний центр; Дашів – смт. Іллінецького району Вінницької обл.; Вороновиця – смт. Вінницького району Вінницької обл.

Корецькі (пол. Koreccy) – українсько-польський князівський рід із династії Гедиміновичів, назва якого пов’язана з містом Корець на Волині (тепер районний центр Рівненської обл.), яким династія володіла від початку XV ст. Останнім представником роду Корецьких був Самуель-Кароль (1621–1651 рр.), який брав участь у спробах придушити українських повстанців (http://uk.wikipedia.org/wiki/Корецькі).

CXCVII

Мається на увазі С. Величко, Г. Грабянка та Самовидець (Р. Ракушка-Романовський).

CXCVIII CXCIX

CC

Мається на увазі Велике князівство Литовське.

Хованські – князівський рід, який походив від великого князя литовського Гедеміна. Хованський Іван Андрійович (поч. XVII ст. – 1682 р.) – військовий та політичний діяч Московської держави.

Смоленськ – м. Російської Федерації, обласний центр.

Бутурлін Василь Васильович (р.н. ? – 1656 р.) – російський військовий діяч і дипломат. Шереметєв Василь Борисович (1622–1682 рр.) – російський військовий діяч.

Меджибіж – смт. Летичівського району Хмельницької обл.

Умань – м. Черкаської обл., районний центр.

В історичних свідченнях І. Богун фіксувався кальницьким (вінницьким) полковником з 1649 р. як “Федоренко” (Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 267).

Чернівці – смт. Вінницької обл., районний центр.

Буша – с. Ямпільського району Вінницької обл.

Левенці – повстанці-опришки.

CCI

CCII

CCIII CCIV

CCV

CCVI

CCVII

152


Коментарі CCVIII

Буджак (з тур. – куток), історична область на півдні Бессарабії, яку у XVI–XVIII ст. заселяли татари-ногайці (Станіславський В. Буджак // Енциклопедія історії України. – Т. 1: А-В. – К., 2003. – С. 388).

Чамбул (тур. czapul – загін) – мобільний загін татарської кінноти, що врізнобіч віддалявся від головного табору (коша) і чинив раптові напади на мирне населення з метою полонення людей та грабежу (http://uk.wikipedia.org/wiki/Чамбул).

Тиманівка – с. Тульчинського району Вінницької обл.

Потоцький Анджей (пол. Andrzej Potocki; р.н. ? – 1691 р.) – коронний обозний, київський воєвода (1668–1681 рр.) (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 239).

CCIX

CCX

Жінка сотника Зависного – Олена (Мар’яна) Зависна (Завісна) (р.н. ? –листопад 1654 р.) – дружина сотника Зависного, героїня оборони Буші (http://uk.wikipedia.org/wiki/Зависна_Олена).

CCXI

CCXII

CCXIII

CCXIV

CCXV

Тепер – с. Демківка, сучасне село Тростянецького району Вінницької обл.

Вишневецький Корибут Дмитро Юрій (9 (19) грудня 1631 – 18 (28) липня 1682 рр.) – князь, з 1668 р. воєвода белзький і гетьман польний коронний, з 1676 р. – коронний гетьман, з 1678 р. – воєвода краківський (http://pl.wikipedia.org/wiki/Dymitr_Jerzy_Wiśniowiecki).

CCXVI

В історії артилерійської справи Речі Посполитої був відомий П. Ґродзицький, але він помер за 10 років до 1655 р. Ґродзицький Павло (пол. Paweł Grodzicki; р.н. ? – 1645 р.) – польський архітектор і військовий інженер, вивчав артилерійську справу в Голландії і Франції. Брав участь у війнах Речі Посполитої з турками, татарами і шведами. 1637 р. Владислав IV Ваза призначив П. Ґродзицького генералом коронної артилерії. Беручи приклад з голландців, прагнув стандартизувати калібри артилерії Речі Посполитої (http://uk.wikipedia.org/wiki/Павло_Ґродзицький).

Ставище – смт. Київської обл., районний центр.

CCXVII

Охматівська битва (інша назва – Дрижипільська битва) – битва під Охматовим 19 (29) січня – 22 січня (1 лютого) 1655 р. між військами Речі Посполитої і Кримського ханства, з одного боку, та Військом Запорозьким і військом Московського царства, з іншого. 17 (27) жовтня 1654 р. 50-тис. військо Речі Посполитої на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким вступило на Брацлавщину, їхніми союзниками 153


Коментарі були татари. 10 (20) січня вони оточили Умань, яку обороняв І. Богуна на чолі 4-х полків разом з місцевими жителями. Водночас до ставки Б. Хмельницького під Білою Церквою підійшла союзна московська армія, що дало змогу Б. Хмельницькому вирушити на деблокаду Умані. В авангарді українсько-російського війська знаходився полтавський полк під командуванням полковника М. Пушкаренка. Битва почалася тим, що 19 (29) січня полтавський полк було оточено ворожими військами в невеликій фортеці Охматові, а в вечері у долині річки Багви розпочалася битва між головними силами, що тривала незважаючи на лютий мороз цілу ніч. Жовніри коронного війська під командуванням коронного обозного С. Чарнецького прорвалися до московського табору, однак були відбиті українцями. 22 січня (1 лютого) українсько-російський табір пробився через ворожі застави до Охматова і після запеклої битви визволив загін М. Пушкаренка, що перебував у фортеці. Обидві сторони втратили убитими по 15 тис. вояків, зокрема 9 тис. росіян. Виснажені супротивники до весни припинили військові дії, а край було спустошено ворожими військами (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 295–296). CCXVIII У козацькому історіописанні за рівниною між річками Багвою та Буртою закріпилася назва “Дрижипіль”, оскільки поле бою дрижало від холоду і вогню. “Дрижипіль” стало народною назвою рівнини неподалік Охматова між двома вище зазначеними річками. CCXIX

CCXX

м. Студениця – колишнє місто на р. Студениці при впадінні її в р. Дністер, затоплене у 1981 р. при будівництві Дністровської ГЕС; Ушиця – тепер смт. Стара Ушиця – сучасне смт. Кам’янецьПодільського району Хмельницької обл. Бакота – давньоруське місто, у XIII ст. важливий політико-адміністративний центр Дністровського Пониззя, а з XIV ст. – Подільського князівства, упродовж XII–XIII ст. кількість населення становило близько 2,5 тис. осіб. До нашого часу городище не збереглося, оскільки в 1981 р. у зв’язку з будівництвом Дністровської ГЕС селище було затоплено. Кам’яниця – можливо, тепер с. Кам’янка Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.

Саврань – смт. Одеської області, районний центр.

154


Коментарі CCXXI

З 1657 р. І. Богун згадується як І. Федоренко (Федорович). Зокрема, він підписав такий важливий документ, як Корсунський договір Війська Запорозького зі Швецією 1657 р., та став одним з ініціаторів Чуднівського договіру – з Річчю Посполитою 1660 р.

CCXXII

Й. Роллє помиляється, оскільки І. Богун бере активну участь в знаменитому поході українського війська під командуванням наказного гетьмана А. Ждановича на допомогу трансільванському князю Юрію ІІ Ракоці у першій половині 1657 р. Ракоці Юрій II (угор. Rákóczi György; 20 (30) січня 1615 – 28 травня (7) червня 1660 р.) – трансільванський князь (з 1648 р.), син Юрія І Ракоці, продовжував політику батька щодо нової Української держави. Проте 1652 р., у зв’язку з походом Б. Хмельницького на Молдавію, уклав воєнний договір з Валахією та Річчю Посполитою проти Війська Запорозького та Молдавії. У 1654 р. відновив дружні стосунки з Б. Хмельницьким, згідно з Раднотським договором від 26 листопада (6 грудня) 1656 р. Ракоці мав дістати значну частину коронних земель Речі Посполитої. У першій половині 1657 р. Юрію ІІ Ракоці за допомогою українських і шведських військ вдалося захопити значну частину коронних земель, але він виявився нездібним політиком та полководцем. Був оточений польським військом і 13 (23) липня 1657 р. капітулював під Чорним Островом на Поділлі. Помер 28 травня (7) червня 1660 р. в м. Орадя від ран отриманих в битві місяцем раніше з османськими військам (С. Томашівський. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 73; http://en.wikipedia.org/wiki/George_II_Rákóczi).

CCXXIII CCXXIV

CCXXV

Маються на увазі білгородські та буджацькі татари.

Ташлик – с. Гайворонського району Кіровоградської обл. (можливо, – Смілянського району Черкаської обл.).

Ружинські (Рожинські) – старовинний українсько-литовський князівський рід, який веде свій родовід від О. Наримунтовича – внука Гедиміна. У документах князі Ружинські згадуються вперше у 1545 р. у зв’язку з описом замків Волині. Своє прізвище отримали від назви головної князівської садиби – Ружина. Крім Волині, рід оселився на Київщині. З цього роду в XVI ст. вийшло кілька козацьких отаманів, черкаських старост, які здійснювали походи на татар і яких можна вважати засновниками Війська Запорозького Низового. З родини Ружинських 5 представників мало гетьманську булаву 155


Коментарі (Блануца А. Князівська родина Ружинських // Волонтер. – 2012. – №4. – С. 58–61; http://ru.wikipedia.org/wiki/Ружинские). CCXXVI

Ружинський Кирик (Кирило) Михайлович (р.н. ? – бл. 1601 р.) – князь, отаман на Запорожжі, черкаський підстароста. За визначні заслуги Стефан Баторій у 1581 р. подарував йому в довічне користування м. Котельню. У 1585 р. перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар. Під час повстання 1594– 1596 рр. очолював авангард польських військ, у квітні 1596 р. його загін було розгромлено поблизу Білої Церкви козацькими військами під командуванням С. Наливайка і М. Шаули. Ружинський Роман (1575–1610 рр.) – князь, син гетьмана К. Ружинського, гетьман військ Лжедмитрія ІІ. Воював спочатку з татарами, а пізніше з Москвою (Блануца А. Князівська родина Ружинських // Волонтер. – 2012. – №4. – С. 58–61). Лащ Самуїл (р.н. ? – 1649 р.) – подільский хорунжий (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 58).

CCXXVII

Автор має на увазі низи українського суспільства раннього нового часу. Щодо малоросійської ідеї, то в середньовіччя та ранній новий час вона мала інше суспільно-політичне значення, ніж в модерний період. Термін “Мала Росія” впроваджено до обігу константинопольською патріархією у церковно-адміністративному контексті для позначення галицько-волинських земель, які утворили Галицьку митрополію. Вперше вжитий у титулі галицько-волинського князя Юрія Львовича. У XIV ст. термін набуває політично-територіального змісту, зокрема вживається у титулатурах галицько-волинських князів і церковних ієрархів. Ця термінологія поновлена у листі львівських братчиків від 1592 р. та у творах афонського монаха І. Вишенського. Малоросійська ідея першої половини XVII ст. була пов’язана зі змінами у релігійно-культурному та суспільнополітичному житті українських земель. Надалі носіями цієї ідентичності були православні вихідці з Руського воєводства, які склали основу київського інтелектуального середовища на початку XVII ст. Використання цих понять було пов’язано з контактами з Москвою й стало самоокресленням польсько-литовської Русі стосовно московської Русі. Київські митрополити, починаючи з Петра Могили, уживали у своєму титулі термін “Малої Росії” замість “всієї Росії”. Його входження у політичну мову політичної та інтелектуаль156


Коментарі ної еліти Гетьманщини стало наслідком намагання побудувати відносин з Москвою на річпосполитських ідеях нереалізованої “Спідружності трьох народів”. У відносинах з Москвою Б. Хмельницький першим назвав власну державу “Малою Росією”, що призвело до зміни царського титулу на “Цар Великой и Малой России”. Вживання терміну “Мала Росія” московською та значною мірою й українською владою призвело до сприйманя українським суспільством цього поняття як однієї з своїх назв (Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С. 80– 101; Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Укр. іст. журн. – 1991. – № 2. – С. 77–85; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 361; Кононенко В. Козацький автономізм у проекції малоросійської та хозарської концепцій // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Вип. 8. – К., 2008. – С. 247–265). CCXXVIII

CCXXIX

Виговські – український шляхетський рід на Київщині. До найвідоміших представників належали наступні. Виговський Данило (р.н. ? – 20 (30) листопада 1659 р.) – зять Б. Хмельницького. Під Києвом потрапив у російський полон, загинув під час тортур. Виговський Костянтин (р.н. ? – р.с. ?) – турівський і пинський полковник, генеральний обозний (1658 р.). Після зречення з гетьманства І. Виговського перейшов на службу до польської армії у чині полковника. У 1660 р. брав участь у битві під Чудновом. Після розстрілу без суду й слідства І. Виговського, відмовився від усіх пропонованих йому коронною владою державних посад. Виговський Федір (р.н. ? – р.с. ?) – дипломат. За дорученням гетьмана Б. Хмельницького та І. Виговського в складі українських посольств їздив до Москви і Варшави. З 1664 р. – київський суддя. Виговський Василь (р.н. ? – р.с. ?) – овруцький полковник (з 1658 р.). Учасник Української революції, в 1655–1658 рр. перебував у татарському полоні. Після повернення з нього, призначений овруцьким полковником. Брав участь у битві з російскими військами під Васильковом; захоплений до полону, помер у в’язниці (Мицик Ю. Виговські // Енциклопедія історії України. – Т. 1.: А–В. – К., 2003. – С. 503–504).

Богданович-Зарудний Самійло (р.н. ? – р.с. ?) – генеральний суддя Війська Запорізького, дипломат. Вів переговори в 1650 р. у Варшаві, 157


Коментарі був на чолі посольств до Москви (1652, 1654 рр.), Стамбула (1653 р.) По смерті Б. Хмельницького, увійшов до уряду наступного гетьмана І. Виговського; підписав Гадяцький договір. В історичних джерелах не згадується після листопада 1664 р. (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 193, 280, 294, 298). CCXXX

Носач (Шкуратенко) Тимош (р.н. ? – 1671 р.) – генеральний обозний, брацлавський полковник, син прилуцького полковника І. Шкурата. Підтримував гетьмана І. Виговського, брав участь у Конотопській битві, перебував на посаді генерального обозного протягом усього гетьманування Ю. Хмельницького (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 305).

CCXXXI

Ковалевський Іван (р.н. ? – після 1663 р.) – генеральний осавул, дипломат, радник Ю. Хмельницького (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 93, 131, 147).

CCXXXII

Груша Іван (р.н. ? – р.с. ?) – генеральний писар в 1657–1659 рр. Типовий представник пропольської партії в середовищі козацької старшини (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 26, 129, 131, 140, 144).

CCXXXIII

Сулими – український старшинсько-шляхетський рід на Лівобережжі. Свій початок бере від гетьмана І. Сулими (р.н.? – 1635 рр.). Його сини Степан (р.н. ? – 1659 рр.) і Федір (р.н. ? – 1691 рр.) були полковниками переяславськими (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 79, 145, 156, 169). Нечаї – старшинський шляхетський рід, відомий у Мстиславському воєводстві та Барському старостві. Найвідоміші представники Нечай Данило (бл. 1612–1651 рр.) та Нечай Іван (р.н. ? – після 1673 р.). Хмелецькі – шляхетський рід, який мав декілька династій. Представник однієї з них – Хмелецький Адам (р. н. ? – 1651 р.) мав уряд паволоцького полковника (Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. – C. 193; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 73, 117, 121, 126, 183). 158


Коментарі

Мрозовицькі – галицько-подільський шляхетський рід (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 181).

CCXXXIV

CCXXXV

Немирич Юрій (1612–1659 рр.) – український магнат, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини, натхненник ідеї Гадяцької унії. Навчався у Раківській социніанській академії та в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа і Парижа. Протягом навчання у Сорбонні написав і захистив дисертацію, присвячену порівнянню політичних та правових систем Речі Посполитої і Московської держави. Його перу належало й декілька теологічних творів. На початку Української революції воював проти армії Б. Хмельницького. Будучи прихильником трансільванського князя Юрія ІІ Ракоці, у 1655 р. перейшов на бік шведського короля Карла X Густава. У 1657 р. Ю. Немирич звернувся за протекцією українського гетьмана, прийняв православну віру та одержав уряд полковника. Проводив переговори зі Швецією, які завершилися Корсунською угодою 1657 р. Після смерті Б. Хмельницького разом з П. Тетерею зробив все можливе для переорієнтації гетьмана І. Виговського на союз з Річчю Посполитою. Один з творців концепції “Великого Князівства Руського”, очолював українську делегацію на сеймі 1659 р. (для ратифікації Гадяцького договору). Учасник Конотопської битви 1659 р.; під час повстання проти І. Виговського у серпні 1659 р. його було вбито (Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. – S. 103–313; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 26, 129; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. – С. 274–275; Горобець В. Немирич Юрій // Енциклопедія історії України. – Т. 7: Мл–О. – К., 2010. – С. 364–365).

Корсунь – тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської обл., районний центр.

CCXXXVI

Й. Роллє не зовсім вірно інтерпретує діяльність І. Богуна. І. Виговський, справді, щоб утримати владу, змушений був вести багатовекторну політику як з Московською державою, так і Річчю Посполитою. І. Богун сам приймав активну участь у цій складній політичній боротьбі. Зокрема, у придушенні повстання М. Пушкаренка й Я. Барабаша та в Конотопській битві. Коли І. Виговський програв спра159


Коментарі ву створення напівнезалежного Князівства Руського у складі Речі Посполитої, то старшини-державники разом з І. Богуном скинули його з гетьманства. CCXXXVII

Запорожжя – історичний регіон України, назва якого походить від порогів нижньої течії Дніпра, оскільки ті землі знаходились нижче, південніше порогів (“за порогами”). У XVI–XVII ст. ця територія також мала назву “Дике Поле”.

CCXXXVIII CCXXXIX

Полтава – м. України, обласний центр.

Від тур. “дейнека” – ціпок, кий, дрючок. Йдеться про повстанський рух на Україні представників збіднілих верств населення кінця 1657 – першої половини 1658 рр. проти української шляхти, козацької старшини та заможних міщан. Свою назву повстанці отримали через те, що основною зброєю були киї та рогатини (Горобець В. Дейнеків рух // Енциклопедія історії України. – Т. 2: Г–Д. – К., 2004. – С. 309).

Сербін (Сербин) Іван (р.н. ? – 1665 рр.) – брацлавский (1657–1658, 1663–1664, 1665 рр.), уманський полковник (1664–1665 рр.). За походженням серб, вступив до козацького війська у 1653 р., сформував та очолив сербський компанійський полк. Разом з І. Богуном брав участь у придушені повстання М. Пушкаренка, наступі Д. Виговського та І. Богуна на Київ, під час якого потрапив у полон. У 1660 р. вернувся з полону, поселився в Корсуні. У 1663 р. його знову призначено брацлавським полковником. І. Сербін був одним з керівників повстання на Правобережній Украіні у 1663–1665 рр.; загинув під Уманю в 1665 р. (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. – С. 128, 184; http://ru.wikipedia.org/wiki/Сербин_Иван_Юрьевич). CCXLI м. Варшава – столиця Речі Посполитої з кінця XVI ст., сучасна столиця Республіки Польща. CCXL

CCXLII

Гадяцький договір (статті, пакти, угода; пол. ugoda hadziacka) – укладений 6 (16) вересня 1658 р. під містом Гадяч з ініціативи гетьмана І. Виговського між Річчю Посполитою й Військом Запорозьким. Передумовою Гадяцького договору стало послаблення Речі Посполитої внаслідок “Шведського потопу” та скрутна внутрішньополітична ситуація в Україні за гетьмана І. Виговського. На кінець 1656 р. у Східній Європі склалася реальна загроза розподілу Речі Посполитої, наслідком чого могло статися зміцнення Шведського королівства. Оскільки це не входило в інтереси Московської держави, між останньою та Річчю Посполитою було підписано 24 жовтня (3 листо160


Коментарі

пада) 1656 р. перемир’я, а ще до цього розпочато війну зі Швецією. Такі дії російського уряду були розцінені Б. Хмельницьким як порушення умов українсько-російського договору 1654 р. Тому 26 листопада (6 грудня) 1656 р. Україна приєдналася до ліги протестантських держав, які ухвалили план розподілу Речі Посполитої. Військові дії на початку 1657 р. складалися на користь Раднотської коаліції – на деякий час була захоплено Краків та Варшаву. Однак, влітку того ж року союзники зазнали поразок, після чого Військо Запорозьке потрапило в ситуацію міжнародної ізоляції. Після смерті Б. Хмельницького у царя Олексія Михайловича та його уряду визрів план зміни українсько-російських відносин, який передбачав обмеження зовнішньої політики гетьмана та збільшення російської військової присутності в містах Війська Запорозького. Новий гетьман І. Виговський ці умови відхилив та підписав Корсунський договір від 25 жовтня (6 листопада) 1657 р. зі Шведським королівством, яке воювало як з Річчю Посполитою, так і з Московською державою. Водночас в Українській державі посилення опозиції вилилося в повстання на Запорожжі та південних лівобережних полках. Після того, як московський уряд військово не підтримав І. Виговського проти повстанців, останній почав шукати підтримки в інших країн. Оскільки Кримське ханство з 1654 р. перебувало у союзі з Річчю Посполитою, то оточення І. Виговського вирішило йти на союз з останньою. На переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич і П. Тетеря, а польську С. Бенєвський та К. Євлашевський. В основу примирення нещодавно ворожих сторін було покладено ідею федеративного устрою, реалізовану Люблінською унією 1569 р. За умовами Гадяцького договору від 6 (16) вересня 1658 р. Україна під назвою “Князівство Руське” входила на рівних правах з Короною Польською та Великим князівством Литовським до складу Речі Посполитої. Територію Князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала зібранню депутатів, які представляли усі землі князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. У Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія та вищий судовий трибунал; все діловодство мало вестися тодішньою українською мо161


Коментарі

CCXLIII

вою, а православні на території князівства набували привілейованого становища. У спільному сенаті Речі Посполитої надавалося право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Угода передбачала закріплення за КиєвоМогилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства планувалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів – колегіумів і необхідної кількості початкових шкіл та друкарень. Однак, договір був затверджений сеймом Речі Посполитої у невигідній для української сторони редакції, а 31 травня (10 червня) 1659 р. – скріплений присягою короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира. Друга редакція угоди (зменшення козацького реєстру до 30 тис. осіб, відмінявся пункт про ліквідацію унії, обмежувалася автономія Князівства Руського) не задовольняла рядове козацтво й еліту українського суспільства. Результатом цього договору стала війна з Росією й те, що, незважаючи на перемогу 27–29 червня (7–9 липня) 1659 р. під Конотопом, І. Виговський не втримався при владі. Після примусового зречення І. Виговським гетьманства, українська еліта знову пішла під протекцію московського царя, чим перекреслила Гадяцький договір. Основною причиною цього було несприйняття ладу, який існував в Речі Посполитій та глибока прірва між цінностями двох суспільств, яка виникла у початковий період Української революції. Для еліти Речі Посполитої Гадяцький договір був тимчасовою поступкою, вона не була зацікавлена в його реалізації. Спроби подальшого українсько-польського порозуміння на правових засадах робили саме представники української сторони (Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010; Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його втілення в українсько-польських відносинах. – К., 2008; Kroll P. Od ugody hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna między Rzecząpospolitą a Moskwą w latach 1658–1660. – Warszawa, 2008). Плутанина з полками в багатьох дослідженнях виникла з того, що в реєстрі 1649 р. Вінницька сотня входила до складу Кальницького полку, а за присягою 1654 р. Кальник входив до Вінницького полку (Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995. – С. 282–285; ВУР. – Т. 3. – М., 1953. – С. 540). 162


Коментарі CCXLIV CCXLV

У січні 1658 р. І. Богун зробив невдалу спробу придушити повстання Пушкаря. У наступній битві під Полтавою у травні, яка призвела до розгрому М. Пушкаря та Я. Барабаша, І. Богун особливо відзначився, оскільки його було призначено тамтешнім полковником (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 149).

CCXLVI

м. Овруч – сучасне місто Житомирської обл., районний центр.

Іскра Іван (р.н. ? – 1659 р.) – козацький старшина. В “Реєстрі всього Війська Запорозького” 1649 р. записаний як “Іскренко” серед старшин Полтавського полку. За дорученням М. Пушкаря влітку 1658 р. їздив до Москви з повідомленням про бажання І. Виговського перейти під протекцію Речі Посполитої. Брав участь у повстанні проти гетьмана І. Виговського (Щербак В. Іскра Іван Якович // Енциклопедія Історії України. – Т. 3: Е-Й. – К., 2005. – С. 539). Довгаль Матвій (р.н. ? – р.с. ?) – у 1649 р. сотник Лубенського полку (Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648–1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 217–218). Безпалий Іван (р. н. ? – 1718 р.) – наказний гетьман (1658 р.). У 1658–1659 рр. керівник промосковської опозиції супроти гетьмана І. Виговського. В часи гетьманування Ю. Хмельницького був генеральним суддею. Належав до старшини Уманського полку; на початку XVIII ст. прийняв монашество (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 312). Цицюра (Цюцюра, Цецюра, Цецура) Тиміш (р.н. ? – бл. 1671 р.) – з 1658 р. переяславський полковник. Спершу прихильник гетьмана І. Виговського (допоміг йому 1659 р. розгромити московське військо під Конотопом), згодом підготував повстання проти нього та проводив промосковську політику, бажаючи здобути гетьманську булаву. Ймовірно був організатором вбивства Ю. Немирича. Його політична позиція сприяла Москві домогтися поступок від гетьмана Ю. Хмельницького при укладанні Переяславських статей 1659 р. У 1660 р. брав участь у поході московського воєводи В. Шереметєва (як наказний гетьман, що керував лівобережними полками). Після поразки В. Шереметєва під Чудновом, покинув його і приєднався до Ю. Хмельницького та коронного війська; однак, його було ув’язнено (1660–1662 рр.). Після звільнення повернувся до Переяслава, звідки його вислано до Москви, а потім до Томська (http://ru.wikipedia.org/wiki/Цецюра_Тимофей_Ермолович). 163


Коментарі

Сомко Яким (р.н. ? – 1663 р.) – наказний гетьман Лівобережної України (1660–1663 рр.), походив з переяславського міщанського роду, шурин Б. Хмельницького (сестра Я. Сомка – Ганна була першою дружиною гетьмана). Належав до оточення Б. Хмельницького, виконував його дипломатичні та військові доручення. З 1654 р. – сотник переяславського полку, з 1658 р. – наказний полковник переяславський. Після Чуднівської угоди Ю. Хмельницького з Річчю Посполитою (1660 р.), яку він негативно сприйняв, був обраний полковником переяславським і наказним гетьманом Лівобережжя. Після “Чорної ради” його арештовано та за наказом нововибраного гетьмана І. Брюховецького страчено (http://uk.wikipedia.org/wiki/Яким_Сомко). Брюховецький Іван (бл. 1623 – 7 (17) червня 1668 рр.) – гетьман Лівобережжя (1663–1668 рр.) Вперше згадується в реєстрі Чигиринської сотні; виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана як його особистий слуга. У 1659 р. під час гетьманських виборів їздив на Запорожжя, щоб схилити січовиків на бік Ю. Хмельницького. Залишившись на Січі, був обраний кошовим отаманом, а згодом “кошовим гетьманом” (1659–1663 рр.). В результаті “Чорної ради” 17–18 (27–28) червня 1663 р. здобув гетьманську булаву на Лівобережжі, проводив промосковську політику, три роки проводив воєнні дії проти польських та українських правобережних військ. Спроби І. Брюховецького здобути Правобережжя зазнали невдачі, хоча на деякий час захоплено Канів, Черкаси й Білу Церкву. І. Брюховецький намагався зміцнити свою владу при допомозі царя, тому у 1665 р. першим з українських гетьманів прибув до російської столиці. У грудні того ж року підписав Московські статті, які значно обмежили автономію лівобережної Гетьманщини. Одружився з донькою московського боярина та одержав, як і полковники, що його супроводжували, боярське звання. У 1666 р. на Лівобережжі було проведено майновий перепис населення для визначення розмірів оподаткування, що викликало величезне обурення козацтва й поспільства. До цього додалося несприйняття Андрусівського договору 1667 р., згідно з яким Україну було поділено по Дніпру на російську та польську частини. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі І. Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади у Гетьманщині та перехід України під протекторат Османської імперії. Одночасно розпочав переговори з П. Дорошенком та вислав посольство до Стамбулу. На весну 1668 р. І. Брюховецький готувався 164


Коментарі до війни з московським військом, однак більша частина лівобережної еліти воліла бачити гетьманом “обох берегів Дніпра” П. Дорошенка; був убитий козаками з власного оточення (Горобець В. Брюховецький Іван // Енциклопедія історії України. – Т. 1: А-В. – К., 2003. – С. 384–385). CCXLVII

Полонне – сучасне місто Хмельницької обл., районний центр.

CCXLVIII CCXLIX

CCL

Хмільник – сучасне місто Вінницької обл., районний центр.

Оскільки через старшинський переворот І. Виговський у вересні 1659 р. зрікся булави, то під Трахтемировим у Жердевій долині відбулася рада, згідно з якою Військо Запорозьке вирішило перейти під протекцію московського царя при гарантуванні з боку останнього фактичної незалежності (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 314).

Трахтемирів – с. Канівського району Черкаської обл.

Трубецький (Трубчевський) Олексій (бл. 1600–1680 рр.) – російський державний і військовий діяч, дипломат, князь (з 1645 р.). У березні 1654 р. брав участь у переговорах з урядом Війська Запорозького про умови укладення українсько-російського військово-політичного союзу. Під час російсько-польської війни у 1654–1655 рр. очолював південне угруповання військ, воював з польською армією у районі Луцька. У 1656 р. брав участь у здобутті Юр’їва під час російсько-шведської війни. У 1659–1660 рр. командував московськими військами, що діяли в Україні. У червні 1659 р. очолювана О. Трубецьким і Г. Ромодановським армія була розгромлена союзними силами під командуванням гетьмана І. Виговського у Конотопській битві 1659 р. У жовтні 1659 р. О. Трубецький оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі і примусив новообраного гетьмана Ю. Хмельницького підписати Переяславські статті 1659 р. (http://uk.wikipedia.org/wiki/Трубецькой_Олексій_Микитович). Чернігів – м. України, обласний центр; Новгород-Сіверський – м. Чернігівської обл., районний центр; Стародуб – м. Брянської обл. Російської Федерації, районний центр; Почеп – м. Брянської обл. Російської Федерації, районний центр.

CCLI

CCLII

CCLIII CCLIV

Ніжин – м. Чернігівської обл., районний центр

Бутрим Петро – київський полковник в 1659 р. Андрієнко Семен – військовий товариш (1649 р.), наказний полковник чигиринський (1662 р.). 165


Коментарі

CCLV

Ханенко Михайло (1620–1680 рр.) – уманський полковник, гетьман Правобережної України (1669–1674 рр.). Народився в Умані, з 1656 р. полковник уманський, прихильник пропольської політичної орієнтації, підтримував Ю. Хмельницького і П. Тетерю. У липні 1669 р. козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили його гетьманом. У своїй політиці М. Ханенко спирався на Річ Посполиту, у вересні 1670 р. уклав з польськими делегатами договір в Острозі, на основі якого його було визнано гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство на умовах автономії для козацького стану. У протистоянні з П. Дорошенком зазнав поразки, а тому, коли у 1674 р. більшість правобережних полків перейшли на бік І. Самойловича, склав булаву (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 28, 238, 242–244, 346–348, 350).

CCLVI

Після битви під Любаром, російські війська відступили до Чуднова. Чуднівська військова кампанія тривала з 17 (27) до 25 вересня (4 листопада) та завершилася капітуляцією російських військ (Герасимчук В. Чуднiвська кампанiя 1660 р. – Львiв, 1913; Ossoliński Ł. Kampania na Ukrainie 1660 roku. – Warszawa, 1995; Чуднівська кампанія 1660 року у дзеркалі польської історіографії: Зб. наук. публікацій про московсько-польську війну середини ХVІІ ст. / Упоряд. І. Ярмошник. – Житомир, 2010).

Й. Роллє допустив помилку, оскільки І. Богун (Федоренко, Федорович) був учасником Чуднівської битви та ініціатором відповідної угоди, хоча подібно до інших старшин-державників її не підписував. Чуднівській (Слободищенський) договір 17 (27) жовтня 1660 р., укладений гетьманом Ю. Хмельницьким з Річчю Посполитою поблизу Чуднова. Згідно його умов, скасовувалися невигідні для Війська Запорозького, нав’язані Москвою, Переяславські статті 1659 р., відновлювався політичний зв’язок України з Річчю Посполитою. Хоча українcькі політики наполягали на повному відновленні Гадяцького договору 1658 р., польські представники не погодилися на утворення Князівства Руського, залишаючи в цілому інші пункти угоди в сеймовій редакції. Козацька рада в Корсуні схвалила Чуднівський трактат, однак лівобережні полки, на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком, залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ Війська Запорозького (Гетьманщини, Гетьманату) на правобережну й лівобережну частини (Яковлева Т. Іван Богун: 166


Коментарі проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – №2. – С. 151; Чуднівська кампанія 1660 року у дзеркалі польської історіографії: Зб. наук. публікацій про московсько-польську війну середини ХVІІ ст. / Упоряд. І. Ярмошник. – Житомир, 2010). CCLVII

Лісницький (Лісницький-Сахнович) Григорій (р.н. ? – 1664 р.) – миргородський полковник з 1651 (1652 р.) до 1658 р. З 1657 р. його призначено на посаду наказного гетьмана. Підтримував гетьмана І. Виговського (1657–1659 рр.), брав участь в укладенні Гадяцького договору між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою (1658 р.). Належав до прихильників гетьмана Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.), перебував на посаді генерального судді (1661–1662 рр.). Учасник укладення Чуднівської угоди (1660 р.). У 1664 р. його звинувачено у державній зраді Речі Посполитій та розстріляно (Томазов В. Лісницькі // Енциклопедія історії України. – Т. 6: Ла-Мі. – К., 2009. – С. 225).

CCLVIII CCLIX

CCLX

На думку Т. Таїрової-Яковлєвої, І. Богун міг “образити” короля Речі Посполитої вимогами повернення православним кафедр та маєтків, які раніше були відібрані уніатами (Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 150).

CCLXI

de noviter – лат. з нового.

Королівська Пруссія (пол. Prusy Królewskie) – одна з провінцій Корони польської (1466–1772 рр.). До її складу входили Померанія, Мальборкське воєводство, Гданськ, Торунь й Ельблонг.

Майже протягом усього 1662 р. І. Богун брав активну участь в походах Ю. Хмельницького, тобто він міг “образити” Яна ІІ Казимира тільки наприкінці 1662 р. Вже 17 (27) січня 1663 р. новообраний гетьман П. Тетеря просить повернути І. Богуна, який “образив” королівську величність, а 2 березням (за н. ст.) цього ж року датований документ про звільнення І. Богуна. Це дає підстави припустити, що І. Богуна не засилали до фортеці Мальборк (Яковлева Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 4. – С. 150).

CCLXII

Тукальський (Тукальський-Нелюбович) Йосип (р.н. ? – 16 (26) липня 1676(1675) рр.) – православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі в 1663–1675 рр. В юнних роках прийняв монашество. З серпня 1661 р. – єпископ Могилівський (Мстиславський). Невдовзі переїхав до Чигирина, де був у 1663 (1664) р. обраний митрополитом. Через боротьбу за владу між старшинськими групами, кан167


Коментарі дидатом на митрополичий престол було також висунуто єпископа Антонія Винницького. Одночасно на Лівобережжі на митрополичу кафедру претендував єпископ Мефодій, якого підтримував московський уряд. Оскільки Йосип Тукальський виступав проти втручання уряду Речі Посполитої в церковні справи, то у червні 1664 р. його було ув’язнено у Марієнбурзькій фортеці (сучасне м. Мальборк). Коли гетьманську булаву здобув П. Дорошенко, він повернув Тукальському київський митрополичий престол: останньому підпорядковувалися єпархії Правобережжя та Великого князівства Литовського. Деякий час він знаходився у Вільно та Могильові, але згодом повернувся до Чигирина. Незважаючи на поділ Війська Запорозького, Йосип Тукальський продовжував вважатися митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси і намагався самостійно вирішувати усі питання церковного життя. Остання спроба в історії Гетьманщини об’єднати Київську митрополію в єдине ціле була здійснена саме ним після того, як П. Дорошенко на короткий час зайняв Лівобережжя. Тоді юрисдикція митрополита Тукальського поширилася на лівий берег Дніпра. Також він був переконаним прихильником канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархатові. Помер 16 (26) липня 1676 р. в Чигирині, похований в монастирі Св. Трійці (Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. – С. 42, 57, 215; http://uk.wikipedia.org/wiki/Тукальський-Нелюбович_Йосип).

CCLXIII

CCLXIV CCLXV

Ян Собіпан Замойський (пол. Jan Sobiepan Zamoyski; 31 березня (9 квітня) 1627 – 29 березня (7 квітня) 1665 р.) – воєвода сандомирский з 1659 р., воєвода Київський з 1658 р., підчаший великий коронний з 1655 р., староста калушський, останній представник старшої гілки Замойських (http://uk.wikipedia.org/wiki/Ян_Собіпан_Замойський).

Полковник Самченко – рідний дядько Б. Хмельницького.

Ян ІІІ Собеський – (пол. Jan III Sobieski; 7 (17) серпня 1629 – 7 (17) червня 1696 р.) – великий коронний маршалок з 1665 р., польний гетьман з 1666 р., великий коронний гетьман з 1668 р., король Речі Посполитої з 1674 р. Народився в Олеську (тепер село Буського району Львівської обл.). Відзначився успішними військовими операціями проти Османської імперії та Кримського ханства, за що його було обрано королем. Протидіяв політичним планам українського 168


Коментарі гетьмана П. Дорошенка, але у 1684 р. відновив козацтво на Правобережній Україні. У 1684 р. став ініціатором утворення антиосманського союзу Австрії, Венеції, Ватикану та Польщі. У 1686 р. уклав “Вічний мир” з Московською державою, який завершив поділ України. Прагнув зміцнення центральної влади, що викликало сильну магнатську опозицію (Чухліб Т. Україна і Польща у період правління короля Яна ІІІ Cобеського: у пошуках втраченого миру // Укр. іст. журн. – №1. – 2002. – C. 38–52; Czuchlib T. “Kozacki król” Jan III Sobieski // Wojna a pokój. – Kijów, 2004. – S. 125–135; http://pl.wikipedia.org/wiki/Jan_III_Sobieski).

CCLXVI

Вороньків – с. Бориспільського району Київської обл.; Бориспіль –сучасне місто Київської обл., районний центр; Ромни – сучасне місто Сумської області, районний центр; Остер – сучасне місто районного значення Козелецького району Чернігівської обл.

CCLXVII

Борзна – м. Чернігівської області, районний центр.

CCLXVIII

CCLXIX CCLXX

Солтикова-Дівиця – тепер село Салтикова Дівиця Куликівського району Чернігівської обл.; Сосниця – смт. Чернігівської обл., районний центр; Новий Млин – можливо, м. Мглин Брянської обл. Російської Федерації.

Глухів – м. Сумської обл., районний центр.

Новгород-Сіверський – м. Чернігівської обл., районний центр.

CCLXXI

Полякам не вдалося заарештувати Богуна на військовій раді 17 (27) лютого. Т. Таїрова-Яковлєва прийшла до висновку, що обставини загибелі І. Богуна не “робили честі членам ради, які очевидно, самі виконали роль катів, рятуючи власне життя”. Вона також припустила, що місцем загибелі українського старшини-державника стало селище Комань, поблизу якого було закопано його тіло (Яковлева Т. Загибель Івана Богуна // Укр. іст. журн. – 1991. – №5. – С. 139–142).

CCLXXII

Сомко Яким – шурин Б. Хмельницького (сестра Сомка – Ганна була першою дружиною Б. Xмельницького).

CCLXXIII

Дорошенко Петро (4 (14) травня 1627 – 9 (19) листопада 1698 рр.) – гетьман Війська Запорозького (1665–1676 рр.). З 1665 р. гетьман Правобережжя, з 1668 р. – гетьман “обидвох берегів Дніпра”. Походив з давнього козацького роду, був внуком гетьмана М. Дорошенка, сином наказного гетьмана та полковника Д. Дорошенка. Здобув гарну освіту, добре володів латинською і польською мовами. У 1657–1659 рр. був прилуцьким полковником, потім черкаським 169


Коментарі (1660, 1665 рр.) та чигиринським (1665 р.); виконував дипломатичні доручення українських гетьманів. У 1665 р. його обрано гетьманом Правобережної України. Діставши гетьманську булаву, провів низку реформ, зокрема звернув особливу увагу на створення постійного 12-тис. війська з найманців (сердюки і компанійці). Для економічного зміцнення Гетьманщини встановив на українському кордоні нові митниці. Здійснював колонізацію незайманих земель, результатом чого стало створення на степовому порубіжжі Торговицького полку. Намагаючись здобути підтримку серед козацтва, часто скликав козацькі ради, де вислуховував міркування рядових козаків. Основною метою внутрішньої і зовнішньої політики П. Дорошенка стало об’єднання Лівобережної і Правобережної України.

Після підписання у 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під протекторат Туреччини. Зміцнивши свої позиції на правому березі Дніпра, на початку літа 1668 р. П. Дорошенко оволодів Лівобережжям, однак через нестабільну внутрішню ситуацію втратив контроль над ним. Для того, щоб нейтралізувати Кримське ханство і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої й Московського царства пішов на подальше зближення з Османською імперією (1668–1669 рр.). У 1672 р. брав участь у поході проти Речі Посполитої, який очолювали турецький султан Мехмед IV та кримський хан Селім I Ґірей, а результатом якого стало укладення 18 (28) жовтня 1672 р. Бучацького миру. Відмова Речі Посполитої від Правобережної України спричинила наступ Московського царства та Лівобережної Гетьманщини на правобережні землі, наслідком чого стало проголошення І. Самойловича 17 (27) березня 1674 р. гетьманом “обох берегів Дніпра”. Подальші запеклі війни за Чигирин змусили П. Дорошенка зректися булави (1676 р.). Він поселився в містечку Сосниця, проте на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679–1682 рр. ексгетьмана було призначено в’ятським воєводою. Останні роки прожив у Ярополчому (тепер село Волоколамського району Московської обл. Російської федерації), яке було йому надано у 1684 р. у спадкове володіння. Одружився з А. Єропкіною, яка народила йому двох синів та доньку. Помер 9 (19) листопада 1698 р., похований на сільському цвинтарі у власному маєтку (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985; Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko a Polska. – Kraków, 2000. 170


Коментарі Чухліб Т. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500−1700 років. – К., 2010; Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет: наукове видання. – К., 2011; Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. ХмельницькийДорошенко-Мазепа. – К., 2011). CCLXXIV

Відомий єдиний лист “Федоровича” від 24 лютого 1649 р. (копія листа датується кінцем XVII ст.), з якого дізнаємося, що він був присутнім при укладенні перемир’я у Замості. Дослідники мають у своєму розпорядженні підпис під Корсунським договором 1657 р. – “Iwан Федоренко полковник комісар”; також дійшов оригінал універсалу І. Богуна від 1 (10) січня 1651 р. (ЦДІАК України, ф. 1230, оп. 1, спр. 48, арк. 1; Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 2. – С. 147–157; № 4. – С. 144–152).

171


Джерела до вивчення біографії Івана Богуна

Російський державний архів давніх актів Ф. 210. Разрядный приказ

Архів головний актів давніх у Варшаві Ф. Archiwum Koronne Warszawskie, dział kozackie Ф. Archiwum Radziwillow, dział II,V Ф. Archiwum Publiczne Potockich Відділ мікрофільмів Народової Бібліотеки (м. Варшава) Ф. Biblioteka Jagiellońska Ф. Biblioteka Ossolińskich Центральний державний історичний архів України у м. Києві Ф. 1230. Документы об освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. Відділ рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського Ф. Х. Українська Академія наук. – Всеукраїнська Академія наук (УАНВУАН) (1918–1934) Акты по истории землевладения в Малороссии / Собр. А. Лазаревский // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – Кн. 4. – Отд. 3. – К., 1890. – С. 83–135. Акты ЮЗР. – Т. 1-15.– СПб., 1863–1892. Архив Юго-Западной России. – Ч. 1-8. – Т. 1-35. – К., 1859–1914. Бодянский О. Реестра всего войска Запорожского после Зборовского договора с Королём Польским Яном Казимиром составленные 1649 года, октября 16-го дня – М., 1875 [Суч. вид.: Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Гол. упор. О. Тодійчук. – К., 1995]. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – Т. 1-4. – К., 1848–1864 [Суч. вид.: Величко С. Літопис; пер. з книж. укр. В. Шевчук. – В 2 т. – К., 1991]. 172


Джерела до вивчення біографії Івана Богуна Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – Т. 1-3. – М., 1953. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648– 1654 гг. – К., 1965. Документы эпохи Богдана Хмельницького, 1656–1657 гг. // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. – Вып. 1. – К., 1911. Документы, объясняющие историю Западно-Русского края и его отношения к России и к Польще. – СПб., 1865. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. – К., 1961. Действия презельной […] брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки [...] Року 1710. – К., 1854 [Суч. вид.: Граб’янка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К., 1992]. Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. Заборовский Л. Великое княжество Литовское и Россия во время польского Потопа (1655–1656 гг.): Документы, исследования. – М., 1994. Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми в царствование Владислава и Казимира в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. // ЧОИДР. – 1846. – № 4. – С. 1–56. Літопис Самовидця / Вид. підг. Я. Дзира. – К., 1971. Листи Івана Сірка до українського дипломатарію. – К., 1995. Мицик Ю. Невідомі листи керівників Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 // Укр. іст. журн. – 2001. – № 1. – С. 134–146. Памятники. – Т. 1-4. – К., 1845–1859. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще. – М., 1847. Русская историческая библиотека. – Т. 34. – СПб., 1917. Русская историческая библиотека. – Т. 8. – СПб., 1884. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси / Под ред. В. Антоновича. – К., 1888. Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.: Зб. документів (1639 – 1648 рр.). – К., 1946. Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657. – К., 1998. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). – К.-Львів, 2004. 173


Джерела до вивчення біографії Івана Богуна Die Birichte der Kaiserlichen gesandten Franz von Lisola aus den Jahren 1655 – 1666 // Archiv fur osterreichisch Geschichte. – T. 70. – Wien, 1887. Dobrobusz-Tuszyński J. F. Pamiętnik // Dwa pamiętniki y XVII wieka. – Wrocław-Warszawa, 1954. – S. 21–108. Historja Polska od śmierci Władislawa IV aż do pokoju oliwskiego, czyli dzieje panowania Jana Każimierza od 1648 do 1660, przez Lawrzyniecja Jana Rudawskiego. – T. 1-2. – Petersburg-Mohylow, 1855. Jakuba Michałowskiego, wojskiego lubelskiego a późniéj kasztelana bieckiego Księga pamiętnicza / Z dawnego rękopisma będącego własnością Ludwika Hr. Morsztyna wyd. staraniem i nakł. C. K. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego; [przedm. A. Helcel]. T. 1-2. – Kraków, 1864. Jerlicz J. Latopisiec albo Kroniczka Joachima Jerlicza. – T. 2 / Z rękopismu wyd. K. Wojcicki. – Warszawa, 1853. Kochowski W. Historya panowania Jana Kazimierza / Przez współczesnego tlómacza w skróceniu na polski język pzełożona. – T. 1-3. – Poznań, 1859. Kochowski W. Pamiętniki do panowania Zygmunta III, Władzslawa IV i Jana Kazymierza. – T. 1-2. – Warszawa, 1846. Listy i mowy Kszysztofa Grzymułtowskiego (1657–1662). Żródła Dziejowe. – T. 1. – Warszawa, 1876. Listy K. Opallinskiego do brata Lukasza, 1641–1653. – Wrocław, 1953. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski: diaryusze, relacye, pamiętniki i t.p., służyć mogące do objaśnienia dziejów krajowych: tudzież listy historyczne do panowania królów Jana Kazimierza i Michała Korybuta, oraz listy Jana Sobieskiego marszałka i hetmana wielkiego koronnego. – T. 1 / Z rękopismów zebrane przez Ambrożego Grabowskiego. – Kraków, 1845. Pamiętniki Losia, towarzysza chorągwi pancernej Władislawa Margrabi Myszkowskiego, wojewody Krakowskiego, obejmująca wydarzenia od r. 1649 do 1667, z rękopisma współczesnego dochowanego w zamku Podhoreckim. – Kraków, 1858. Pamiętniki o wojnach kozackich za Chmielnickiego przez nieznanego autora wydane z rękopismu. Edycya 2. – Wrocław, 1841. Pamiętniki szlachcica polskiego, który żył za Jana Kazimierza i był towarzyszem w chorągwi Czarniego // Przczolka Krakowska. – T. 1. – Kraków, 1822. – S. 96–102. Radziwiłł А. Pamiętnnik o dziejach w Polsce. – T. 3. – Warszawa, 1980. Volumina legum. – T. 2-4. – Petersburg, 1859. Підготував Василь Кононенко 174


Список літератури Апанович Е. Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине: Исторические сборники. – К., 1983. Бабулин И. Поход Белгородского полка на Украину осенью 1658 г. // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени. – М., 2009. – С. 254–289. Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства / Ред. рада: В. Смолій [та ін.]. – К., 1993. Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К., 2010. Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. Вирський Д. Полковник Михайло Криса – малознаний герой/антигерой Козацької революції // Укр. іст. журн. – 2009. – №5. – С. 65–70. Востоков А. Судьба Выговских и Ивана Нечая // КС. – 1890. – № 1. – С. 35–46. Голобуцький В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа в 1648–1654 гг. – К., 1962. Горобець В. «Волимо царя східного» Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – К., 2007. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII – XVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). – К., 2000. Горобець В. Політична система Гетьманату // Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / О. Аркуша, С. Біла, В. Верстюк [та ін.]; Гол. ред. В. Литвин. – К., 2008. – С. 196−283. Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Укр. іст. журн. – 1991. – № 2. – С. 77–85. 175


Список літератури Грушевський М. Виговський і Мазепа // Грушевський М. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. – К., 1918. – С. 98–116. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI– XVII віці. – К., 1919. Грушевський М. Історія України-Руси. – В 11 т. – Т. 7-10. – К., 1994– 1998. Гурбик А. Правові уявлення та народна правосвідомість // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К., 2001. – С. 57–70. Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Укр. іст. журн. – 1998. – №1. – C. 99–111. Гуржій О. Право в Українській козацькій державі (друга половина XVII – XVIII ст.). – К., 1994. Гуржій О. Світоглядні засади селянства та міщанства // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К., 2001. – С. 213–231. Гуржій О. Український хутір XV–XVIII ст. Історичний нарис. – К., 2008. Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648–1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007. Каманин И. Положение и взаимные отношения сословий Южной Руси накануне войн Хмельницкого как причина этих войн. – К., 1914. Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. – М., 1873. Клименко П. Місто й територія на Україні за Гетьманщини (1654 – 1764) // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн. 7-8. – К., 1926. – С. 209–224. Коваленко С. Іван Богун – український Дон Кіхот. – К., 2011. Ковальский Н., Мыцык Ю. Анализ архивных источников по истории Украины XVI–XVII вв. – Днепропетровск, 1986. Ковальский Н., Мыцык Ю. Рейнгольд Гейденштейн и его известия об освободительной борьбе украинского народа во второй половине XVII в. // Вопросы германской истории и историографии – Вып. 4. – Днепропетровск, 1973. – С. 124–141. Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича // Укр. іст. журн. – 2011. – № 3. – С. 50–73. 176


Список літератури Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963. Кононенко В. [Огляд] Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. – К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. – 452 с. // Український історичний збірник. – 2010. – С. 227–229. Кононенко В. [Рецензія] Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 304 с. // Укр. іст. журн. – 2011. – №6. – С. 209–211. Кордуба М. Між Замостям і Зборовом // ЗНТШ. – 1922. – Т. 133. – С. 39–56. Корінець Д. Зносини гетьмана Івана Виговського з Польщею в роках 1657–1658 // ЗНТШ. – 1900. – Т. 38. – С. 1–20. Корінець Д. Повстання Мартина Пушкаря // Наук. зб., присвяч. М. Грушевському. – Львів, 1904. – С. 257–287. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – Т. 1-3 // Ист. монографии и исследования. – Т. 9-11. – СПб., 1884. Костомаров Н. Руина. Гетманство Брюховецкого, Многогрешного и Самойловича // Исторические монографии и исследования. – Т. 15. – СПб.-М., 1882. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – К., 2004. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини. – К., 2008. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – К., 1954. Лола О. Максим Кривоніс. – К., 1957. Ляскоронский В. Паволоцкий полковник Иван Попович, эпизод из времени руины // КС. – 1889. – № 5-6. – С. 570–577. Максимов Ю. Отношение к исламу в богослужебних текстах Православной Церкви // Альфа и Омега. – 2007. – №3 (50). – С.173–189. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Єссе по методологи исторического исследования. – М., 2008. Миллер Д. Очерки изъ истории и юридическаго быта старой Малороссии. – К., 1897. Мицик Ю. Нові дані до біографії Івана Богуна // VII Подільська історико-краєзнавча конференція. – Кам’янець-Подільський, 1987. – С. 68–70. 177


Список літератури Мыцык Ю. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. – Днепропетровск, 1988. Мишко Д. Іван Богун. Коротка історія. – К., 1956. Модзалевський В. Малороссийский родословник: В 5 т. – Т. 1-5. – К.-Спб., 1908-2004. Новацкий И. О восстании Ивана Поповича // КС. – 1889. – № 11. – С. 429–439. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. – Нью-Йорк, 1957. Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII– XVIII ст. – К., 1929. Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини ХVІІ– ХVІІІ вв. – В 2 ч. – Ч. 1. – К., 1930. Олянчич Д. Опис подорожі шведського посла на Україну // ЗНТШ. – Т. 154. – Львів, 1937. – С. 41–69. Олянчич Д. Українсько-бранденбурзькі політичні зносини в XVII ст. // ЗНТШ. – Т. 151. – Львів, 1931. – С. 151–179. Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ– ХVІІІ ст.). – К., 1995. Петровський М. До біографії Івана Богуна // Записки Ніжинського Інституту Народньої Освіти. – Кн. 10. – Ніжин, 1930. – С. 47–58. Петровський М. До питання про певність відомостей Літопису Самовидця й про автора літопису // Записки Ніжинського Інституту Народньої Освіти. – Кн. 7. – 1926. – С. 1–80. Петровський М. Іван Богун // Радянська Україна. – 1941. – № 2. – С. 72–87. Петровський М. Іван Богун. – Саратов, 1942. Петровський М. Псевдо-діяріуш Самійла Зорки // Записки історичнофілологічного відділу ВУАН. – Кн. 17. – К., 1928. – С. 161–204. Плохий С. Латиноязычные сочинения середины XVII века как источник по истории Освободительной войны украинского народа 1648– 1654 гг. – М., 1982. Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні / Пер. з анг. С. Грачової. – К., 2005. Полухін Л. М. Кривоніс, Д. Нечай, І. Богун – народні герої Визвольної війни 1648–1654. – К., 1954. 178


Список літератури Потульницький В. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. – К., 2002. Ричка В. Київ – Другий Єрусалим. – К., 1997. Ричка В. Про еволюцію назви «Русь» в етнополітичній історії України // Укр. іст. журн. – 1991. – № 2. – С. 86−88. Сас П. Політична свідомість та соціокультурні орієнтації козацтва // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К., 2001. – С. 163–184. Сидоренко В. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. – Вип. 7. – К., 1972. – С. 161–169. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 2009. Смолій В., Степанков В. Політична система українського суспільства у роки Національної революції XVII століття. – К., 2008. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648−1676 рр.). – К., 2009. Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории. – 1947. – № 7. – С. 24–38. Степанков В. Українська державна ідея // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К., 2001. – С. 71−110. Сторожевский Н. Мартин Пушкарь, первый полтавский полковник. – Житомир, 1890. Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. Струкевич О. Історичний образ Запорожжя у політичній культурі козацької старшини Гетьманщини ХVІІІ століття // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості (Матеріали міжнародної наукової конференції). – К.-Запоріжжя, 1997. – С. 129−140. Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). – К., 2002. Таирова-Яковлева Т. Иван Выговский // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени. – М., 2009. – С. 239–253. 179


Список літератури Томашівський С. Самуїл Кушевич, райця львівський, і його записна книга // ЗНТШ. – Т. 15. – Ч. 1. – Львів, 1897. – С. 1–24. Томашівський C. Межи Пилявцями і Замостям // Жерела / Зібрав та впор. С. Томашівський. – Т. 6. – Львів, 1913. – С. 1–114. Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. – Вип. 2. – К.-Львів., 1992 – С. 71–78. Флоря Б. Русское государство и его западные соседи (1655–1661 гг.). – М., 2010. Флоря Б. Центральная Европа в Европе средневековья // Центральная Европа как исторический регион / Отв. ред. А. Миллер. – М., 1996. – С. 40–48. Чуднівська кампанія 1660 року у дзеркалі польської історіографії: Зб. наук. публікацій про московсько-польську війну середини ХVІІ ст. / Упоряд. І. Ярмошник. – Житомир, 2010. Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українськопольських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – К., 2008. Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. – К., 2005. Чухліб Т. Особливості зовнішньої політики Івана Самойловича та проблема міжнародного становища українського гетьманату в 1672– 1686 рр. // Укр. іст. журн. – 2005. – № 2. – С. 48–67. Чухліб Т. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500−1700 років. – К., 2010. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький-Дорошенко-Мазепа. – К., 2011. Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко: славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків. – К., 1992. Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії // Укр. іст. журн. – 2000. – № 2. – С. 147–157; № 4. – С. 144–152. Яковлева Т. Загибель Івана Богуна // Укр. іст. журн. – 1991. – № 5. – С. 139–142. Яковлева Т. Іван Богун-Федорович // КС – 1992 – № 5. – С. 43–53. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). – К., 2003. 180


Список літератури Baszkiewicz J. Myśl polityczna wieków średnich. – Poznań, 1998. Biernacki W. Żółte Wody–Korsuń 1648. – Warszawa, 2008. Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schylku XVI do połowy XVII w. – Warszawa, 1985. Dwór a kraj. Między centrum a peryferiami władzy / Materiały konferencji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski na Wawelu, Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellońskiego, Instytut Historii Akademii Pedagogicznej w Krakowie w dniach 2-5 kwietnia 2001 / Pod red. R. Skowrona. – Kraków, 2003. Gajecki G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – V. 2. – Cambridge, Massachusetts, 1978. Jablonowski A. Historia Rusi Poludniowej do upadku Rzeczypospolitej Polskiej. – Kraków, 1912. Jasienica P. Rzeczpospolita obojga narodów. – Warszawa, 1967. Kamiński A. Historia Rzeczypospolitej wielu narodów 1505–1797. Obywatele, ich państwa, spoleczenstwo, kultura. – Lublin, 2000. Kohut Z. Russian centralism and Ukrainian autonomy: Imperial absorption of the Hetmanate: 1760s–1830s. – Cambrige, 1988 [Укр. перекл.: Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760−1830. – К., 1996]. Kopczyński M. Absolutyzm w nowożytnej Europie – idea czy rzeczywistość? // Rzeczpospolita – Europa. XVI–XVIII wiek. Proba konfrontacij / Pod. red. M. Kopczyńskiego, W. Tygielskiego. – Warszawa, 1999. – S. 9−14. Kossakowski S. Monografie historyczno-genealogiczne niektórych rodzin polskich. – T. 1 / Przez S. Kossakowskiego; z przypisami J. Błeszczyńskiego; [wstęp K. Wóycicki]. – Wyd. 2. – Warszawa, 1876. Krajewski M. Historya Stefana na Czaruce Czarnieckiego, wojewody Kijowskiego Hetmana polnego koronnego. – Radom, 1830. Kroll P. Od ugody hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna między Rzecząpospolitą a Moskwą w latach 1658–1660. – Warszawa, 2008. Król a prawo stanów do oporu / Materiały konferencji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski na Wawelu, Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellońskiego, Instytut Historii Uniwersytetu Śląskiego w dniach 4-6 paźdżiernika 2006 / Pod red. M. Markiewicza, E. Opalińskiego i R. Skowrona. – Kraków, 2010. Kubala L. Szkice historyczne. – Ser. 1. – Poznań, 2004.

181


Список літератури Kubala L. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657. – Poznań, 2005. Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 i 1656. – Poznań, 2005. Kubala L. Wojny duńskie i pokój oliwski 1657-1660 / Z przedmową L. Finkla. – Poznań, 2005. Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wodzą Bochdana Chmielnickiego // Липинський В. Твори. Архів. Студії / За заг. ред. Р. Залуцький, Є. Зиблікевич. – Т. 2. – Філадельфія, 1980. Litwin H. Równi do równych: kijowska reprezentacja sejmowa 1569− 1648. – Warszawa, 2009. Nagielski M. Wyjście hetmanów koronnych z niewoli tatarskiej w 1650 r. // Rzeczpospolita wobec Orientu w epoce nowożytnej / Pod red. D. Milewskiego. – Zabrze, 2011. – S. 54–67. Nagielski M. “Partia dworska” w schyłkowym okresie panowania Jana Kazimierza Wazy (1664–1668) // Faworyci i opozycjoniści: król a elity polityczne Rzeczypospolitej XV–XVIII wieku // Materiały konferencji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski na Wawelu, Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellońskiego, Instytut Historii Uniwersytetu Śląskiego w dniach 15-17 listopada 2004 / Pod red. M. Markiewicza i R. Skowrowa. – Kraków, 2006. – S. 331–357. Ossoliński Ł. Kampania na Ukrainie 1660 roku. – Warszawa, 1995. Pernal A. Rzeczpospolita obojga narodów a Ukraina. Stosunki dyplomatyczne w latach 1648–1659. – Kraków, 2010. Plokhy S. The invention of Russia // Plokhy S. The Origins of the Slavic Nation. Premodern Identities in Russia, Ukraine, and Belarus. – Cambridge university press, 2006 – P. 250–298. Plokhy S. The making of the Rutenian nation // Plokhy S. The Origins of the Slavic Nation. Premodеrn Identities in Russia, Ukraine, and Belarus. – Cambridge university press, 2006 – P. 161–202. Plokhy S. Tsars and Cossacks: A study of Iconography. – Cambridge university press, 2002. Podhorodecki L. Stefan Czarniecki. – Warszawa, 1966. Rawita-Gawroński F. Bohdan Chmielnicki. – T. 1-2. – Lwów, 1906–1909. Rzeczpospolita – Europa: XVI–XVIII wiek: próba konfrontacji / Pod red. Michała Kopczyńskiego i Wojciecha Tygielskiego. – Warszawa, 1999.

182


Список літератури Rzeczpospolita wobec Orientu w epoce nowożytnej / Pod red. D. Milewskiego. – Zabrze, 2011. Rzeczpospolita w XVI–XVIII wieku: państwo czy wspólnota?: zbiór studiów / Pod red. B. Dybasia, P. Hanczewskiego, T. Kempy. – Toruń, 2007. Subtelny O. Domination of Eastern Europe. Native, Nobilities and Foreign Absolutism, 1500–1715. – Kingston and Montreal, 1986. Sysyn F. Between Poland and the Ukraine: the dilemma of Adam Kysil, 1600–1653. – Cambridge, Mass., 1985. Szajnocha K. Szkice historyczne. – T. 4. – Lwów, 1869. Torke H. Moscow and its West: On the “Ruthenization” of Russian Culture in the Sevententh Century // Culture, Nation, and Identity the UkrainianRussian Encounter / Ed. by A. Kappeler, Z. Kohyt, F. Sysyn, end M. von Hagen. – Edmonton-Toronto, 2003. – P. 87−107. Wimmer J. Wojsko polskie w drugiej połowie XVII wieku. – Warszawa, 1982. Підготував Василь Кононенко

183


Вибрана бібліогафія праць др. Антонія-Йосипа Роллє (в хронологічному порядку)

Rolle J. Materiały do historii prostytucji i sądowej medycyny w Polsce w XVII i XVIII wieku // Rozmaitości lekarskie. Wyd. A. Kremer. – Petersburg, 1862. – S. 119–139. Rolle J. Dobroczynny zakłady i szpitale w dawniem wojewódstwie Podolskim // Przegląd Lekarski. – 1864. – № 25–26. Rolle J. Materiały do topografii i statystyki lekarskiej Podola. – Warszawa, 1864. Rolle J. Notatki do historii chorób wenerycznych w Polsce // Tygodnik Lekarski. – 1864. – № 31–32. Rolle J. O prostytucji miejskiej na Podolu // Materialy do topografii lekarskiej i hygieny Podola. – T. V. – Cz. 1. – Warszawa, 1865. – S. 27–45. Rolle J., Kremer A. Kamienic. Plany i ulicy, Kanały i ścieki // Materialy do topografii lekarskiej i hygieny Podola. – T. V. – Cz. 1. – Warszawa, 1865. – S. 1–17. Ролле И., Демяненко С. Статистическое описание Подольской губернии. – Каменец-Подольск: Под. губ. стат. комитет, 1866. Материалы для истории Подольской губернии (1792–1796) / Составители: И. Ролле, М. Яворовский. – Каменец-Подольск: Под. губ. стат. комитет, 1866. Ролле И. Очерки гигиены Подольской губернии // Памятная книга Подольской губернии на 1866. – Каменец-Подольск: Под. губ. стат. комитет, 1866. – С. 1–48. Kamieniec. Materiały do historii miasta. Zebrał J. R.[Rolle] // Tygodnik ilustrowany. – Warszawa, 1866. – S. 42–48. 184


Вибрана бібліографія праць Йосипа Роллє Ролле И. Гигиенические очерки Подольской губернии // Труды Подольского губернского статистического комитета. – Т. 1. – Каменец-Подольск, 1869. – С. 1–64. Dr. Antoni J. Drukarnia i stycyarnia w Berdyczowie. – Kraków, 1872. Dr. Antoni J. Drukarnie na kresach multianskich. – Kraków, 1872. Dr. Antoni J. Zameczki Podolski na kresach multanskich. – Warszawa, 1872. [Dr. Antoni J. Zameczki Podolski na kresach multanskich. Т. 1-3. – Wyd. 2-e. – Warszawa, 1880] Dr. Antoni J. Tadeusz Leszcyc Grabianka, starosta liwski i Teresa z Stadnickich jego małżonka. – Lwów, 1875. Dr. Antoni J. Opowiadania historyczne. – Ser. 1. – Lwów, 1876 [Wyd. 2-e. – Lwów, 1878]. Dr. Antoni J. Nowe opowiadania historyczne. – Lwów, 1878 [Wyd. 2-e. – Lwów, 1883]. Dr. Antoni J. Polonika, materiały do dziejów Polski w piśmach rosyjskich (1700–1862) zebrane. – T. 1-2. – Kraków, 1879-1880. Dr. Antoni J.Trzy opowiadania historyczne. – Lwów, 1880. Сборник сведений о Подольской губернии / Сост.: И. Ролле и др. – Каменец-Подольск, 1880. Ролле И. Популярная гигиена. – Курс лекций, прочитанных в Подольской духовной семинарии. – Каменец-Подольск, 1880. Dr. Antoni J. Paniowcy nad Smotryczem // Kłosy. – 1880 [Warszawa, 1880]. Dr. Antoni J. Księga pamiętnicza majora A. Ptaszyńskiego 1769–1793. – Kraków, 1881. Dr. Antoni J. Z pzeszłości Polesia Kijowskiego. Opowiadania historyczne. – Warszawa, 1882. Dr. Antoni J. Opowiadania historyczne. – Ser. 3. – T. 1-2. – KrakówWarszawa, 1882. Dr. Antoni J. Niewiasty kresowe. – Warszawa, 1883. Dr. Antoni J. Opowiadania historyczne. – Ser. 4. – T. 1-2. – KrakówWarszawa, 1884. Dr. Antoni J. Szkice i opowiadania. – Ser. 5. – Warszawa-Kraków, 1886. 185


Вибрана бібліографія праць Йосипа Роллє Dr. Antoni J. Opowiadania historyczne. – Ser. 6. – Lwów, 1887. Ролле И. Савва Чаленко // Киевская старина. – 1887. – № 12. Ролле И. Судьба красавицы // Киевская старина. – 1887. – № 1. Ролле И. На шпаковом шляху // Киевская старина. – 1887. – № 4. Ролле И. Побожье в XVII и XVIII в. К истории польского землевладения в Брацлавщине // Киевская старина. – 1890. – № 9, 11, 12. Dr. Antoni J. Sylwetki historyczne. – Ser. 8. – Warszawa, 1891. Dr. Antoni J. Opowiadania historyczne. – Ser. 7. – Lwów, 1891. Dr. Antoni J. Z niedalekiej pzeszłości // Dziennik Poznański. – 1892. – № 125. Dr. Antoni J. Sylwetki i szkice historyczne. – Ser. 9. – Kraków, 1893. Dr. Antoni J. Dwie gawędy z przeszłości. – Ser. 2. – Lwów, 1893. Ролле И. Женщины при Чигиринском дворе второй половины XVII в. // Киевская старина. – 1894. – № 2-3 [Суч. вид.: Роллє І. Жінки при Чигиринському дворі в другій половині XVII ст. / Прим. О. Гуржія. – К., 1994]. Підготував Василь Кононенко

186


Перелік умовних скорочень Акты ЮЗР – Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России ДБХ – Документи Богдана Хмельницького Жерела – Жерела до історії України-Руси ЗНТШ – Записки наукового товариства ім. Шевченка ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського КС – Киевская старина (1882−1906 рр.), Київська старовина (з 1992 р.) Памятники – Памятники, изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов Укр. іст. журн. – Український історичний журнал ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України у м. Києві ЧОИДР – Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете

187


Іменний покажчик Безпалий Іван 101 Богатиренко Іван 100 Богданович-Зарудний Самійло 97 Богун Іван 44, 53, 61, 64–71, 73–110 Брюховецький Іван 101, 105–110 Бутрим Петро 102 Бутурлін Василь 87, 91

Жданович Антон 78, 97 Забузький Семен 61 Замойські 71, 72, 95, 104 Зелінський (Зеленський) Михайло 52, 78, 88, 90, 92, 97, 98, 102, 103 Золотаренко Василь 101 Золотаренко Іван 109 Золотаренки 70, 78, 101, 109

Величко Самійло 44, 82 Виговський Василь 97, 101 Виговський Данило 97, 100, 109 Виговський Іван 56, 59, 61, 70, 74, 75, 78, 83, 85, 96–101, 104, 109 Виговський Костянтин 97 Виговський Федір 97 Вишневецький Корибут Дмитро Юрій 45, 90 Вишневецький Ієремія (Ярема) 45, 47, 60, 72 Вовк 47

Іскра Іван 101 Калиновський Мартин 45, 62, 63, 64, 65, 66, 71 Калиновський Самуель 79 Кисіль Адам 50, 51, 55, 73 Ковалевський Іван 97 Конецькольський Олександр 45, 56 Корецькі 86 Косов Сильвестр 68 Костомаров Микола 54, 85 Кривоніс Максим 47, 53, 60, 62 Кривошапка 47 Криса Михайло 61, 69 Кричевський (Кшечовський) Михайло Станіслав 47 Кубаля Людвік 60

Ганжа Іван 47, 57, 61 Гаркуша (Горкуша) Філон (Антон) 47 Гиря (Гіра) Іван 47 Гладкий Матвій 69, 70, 74, 75, 78 Гловацький (Головацький) Петро 47 Глух (Глухий) Йосип (Осип) 66, 69 Гоголь Остап (Євстафій) 78, 88, 97, 98, 102, 103 Голота Ілля (Ілляш) 47 Граб’янка Григорій 44 Громика (Громека, Громико) Михайло 70, 74, 75 Груша Іван 97 Гуляницький Григорій 78, 103, 105 Гурський Войцех 61, 78

Лащ Самуїл 95 Лісницький (Лісницький-Сахнович) Григорій 97, 103 Лупул (Хмельницька) Розанда 55, 56, 108 Лупул Василь 55, 56, 82 Любомирські 79 Лянцкоронський Станіслав 64, 69, 78, 87

Джалалій (Джеджалій, Дзядзяла) Филон 68, 69 Довгаль Матвій 101 Дорошенко Іван 61 Дорошенко Петро 97, 109 Дрозд (Дрозденко, Дроздецький) Василь 56

Маховський Себастьян 73, 78 Мозиря (Мозира, Мазур) Лукіян 70, 78 Морозенко (Морозовицький, Мрозовицький) Станіслав 47 Мясковський Войцех 57, 70 Небаба Мартин 71 Немирич Юрій 97

Єрлич Яким (Ян, Йоахім) 63

188


Іменний покажчик Нечай Данило 62–64, 67, 77 Нечай Іван 109 Носач (Шкуратенко) Тимош 97, 102

Трубецький (Трубчевський) Олексій 102, 103 Тугай-Бей 44 Тукальський (Тукальський-Нелюбович) Йосип 104

Олексич Павло 86 Олексій Михайлович 84, 86

Федоренко (Богун) Іван 85, 86

Пархоменко Яків 75 Петровський Василь 100 Полув’ян (Полуян) 47 Потоцький Анджей 45, 71, 90, 92, 97, 103, 105 Потоцький Миколай 45, 71 Потоцький Станіслав 82, 83–86, 88, 90, 101 Пушкаренко (Пушкар) Мартин 69, 91, 92, 99

Ханенко Михайло 97, 102–104 Хмелецький Адам 74, 105 Хмелецький Стефан 65, 74, 78 Хмельницький Богдан 44, 48–52, 54, 58, 61, 63, 64, 66–70, 73–88, 90, 93– 100, 102, 103, 108–110 Хмельницький Тиміш 51, 53–56, 82, 85, 108 Хмельницький Юрій 61, 98, 102–104, 108

Радзивіл Януш 71, 73 Радзівіл Альбрехт 46, 68, 82 Ракоці Юрій II 94 Розанда див. Лупул Розанда Ружинські (Рожинські) 95

Цицюра (Цюцюра, Цецюра, Цецура) Тиміш 101 Чарнецький Стефан 45, 60, 72, 79, 81, 86–89, 92, 94, 106, 107

Самовидець (Ракушка-Романовський Роман) 44, 91 Сербін (Сербин) Іван 99 Сірко Іван 85, 94, 98, 104 Соколовський Калин 100 Сомко Яким 101, 108

Шереметєв Василь 87, 90, 91 Шумейко Прокіп 47 Ян ІІ Казимир 68, 97, 106, 107 Ян ІІІ Собеський 106 Ясноборський Ясько 61

Тетеря (Мошковський) Павло 48, 85, 97, 103–106, 109

189


Географічний покажчик Дністер, річка 56, 61, 72, 76, 88, 93 Донець 76 Дрижипільські рівнини 91 Дубно 62

Багва, річка 91 Бакота 93 Балтський повіт 67 Бар 62, 72 Батов (Батіг) 76, 78 Берестечко 47, 68, 70, 71, 72, 74, 77, 78 Біла Церква 71, 73, 74, 76, 90, 91, 93, 103, 106 Білополь 76 Білорусь 46, 102 Білоцерківський полк 100 Борзна 107 Бориспіль 106 Брацлав 61, 71, 77, 78, 88, 89, 90, 95, 102 Брацлавське воєводство 46, 56, 75 Брацлавський повіт 67, 77 Брацлавський полк 67, 76, 100 Брацлавщина 57 Броди 69 Буг (Південний), річка 64, 65, 76, 88, 90, 93, 102 Буджак 89 Бузька (Побузька) Україна 85, 89, 95 Буша 88, 89, 90

Жванець 82 Жердевське поле 102 Животов 75, 86 Задніпров’я 47, 104 Замостя 48 Запоріжжя 98 Запорозька держава 104 Звягель 64 Іллінці 86 Кальник 86, 98 Кам’янець (на Поділлі) 47, 52, 53, 72, 79 Кам’яниця 93 Кам’янка 56 Київ 47, 54, 61, 71, 78, 100, 104 Київське воєводство 46, 75 Київський полк 100 Клинці 58 Коломак 76 Константинополь 89, 109 Коростишів 61 Короч 76 Корсунь 98, 109 Красне 63, 64, 67, 79, 88 Кременець 72 Крим 62, 87 Кумейки 79

Варшава 100, 109 Васильків 73 Вінниця 45, 61, 62, 64, 66, 67, 76, 77, 88, 95 Вінницький повіт 67 Вінницький полк 100 Волинське воєводство 46 Волинь 47, 68 Волощина 78 Воронків 106 Вороновиця 86

Ладижин 76 Лебедин 76 Липовець 66, 79 Липовецький повіт 86 Литва 87, 100, 109 Литовське Полісся 46 Лінці 79 Лучинець 67, 86 Львів 55, 94

Гадяцька сотня 53 Глухів 107, 110 Горностайпіль (Гроностайпіль) 61 Дашів 86 Дембівка 90 Десна, річка 108 Димер 61 Дніпро, річка 44, 71, 72, 84, 97, 99, 101, 102, 104, 106

Маслів став 70 Махнівка 71 Меджибіж 88 Могилів 88

190


Географічний покажчик Могилів-Подільський 79 Могилівський повіт 67 Молдавська земля 55, 82 Монастирище 45, 81, 82 Москва 61, 69, 87, 94, 98, 101, 104, 106, 107, 109, 110 Московське царство 84, 96 Мурафа 63, 88

Ромни 106 Ружин 71 Саврань 93 Самгородок 79 Смоленськ 87 Сокаль 62, 69 Солтикова Дівиця 107 Сосниця 107 Ставище 90, 91 Станіславчик 67 Стародуб 102 Стіна 67 Студениця 93 Суботів 56, 79 Суми 76 Сучава 56, 82, 85 Ташлик 95 Тернопіль 82 Тетієв 86, 92 Тиврів 67 Тиманівка 89 Тирас 56 Трахтемирів 102 Триліси 71, 73 Тульчин 67

Немирів 86, 87 Несолове (Несолонь) 79 Нестерварський замок 57 Ніжин 102 Новгород-Сіверський 102, 107, 108 Новий Мглин 107 Овруч 100 Олика 68 Ольгопольський повіт 67 Остер 106 Охматів 79, 91, 94 Охтирка 76 Паволоцький замок 72 Паволоцький полк 100 Паволоч 61, 71, 78, 95, 103, 104, 105 Переяслав 48, 58, 61, 84, 85, 101, 102 Петриківці 47 Пилявці 45, 70 Пляшова (Плесна, Пляшівка) 69, 70 Побужжя 67, 71, 73, 75, 76, 88, 89 Погребище 61, 79 Поділля 47, 57 Подільське воєводство 46 Подністров’я 88 Полісся 47, 58 Полонне 101 Полтава 99, 101 Полтавський полк 53 Польща 48, 57, 79, 87, 88, 94, 99, 102 Почіп 102 Правкові ліси 71 Прилуки 61, 79, 86 Пруссія 104

Удан 76 Україна 45, 49, 52, 63, 70, 71, 85, 86, 88, 92, 93, 94, 96, 97, 98, 99, 100, 101, 102, 103, 104, 105, 106, 108, 109 Уманський повіт 87 Умань 87, 90, 91 Ушиця 93 Фастів 71, 73 Харків 76 Хмільник 101 Чернівці 88 Чернігів 102 Чернігівське воєводство 46, 75 Чечельник 67 Чигирин 48, 54, 56, 58, 79, 84, 95, 98, 101, 106, 110 Чорний Острів 82 Чуднів 103

Рашків 56, 89, 93 Річ Посполита 45, 53, 57, 62, 64, 67, 68, 70, 71, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 82, 85, 86, 87, 93, 94, 95, 97, 98, 100, 101, 102, 103, 104, 106, 108, 110 Рокитне 73

Шаргород 63, 67, 88, 92 Ямпіль 61, 63, 67 Ямпільський повіт 67

191


НАУКОВЕ ВИДАННЯ

Др. Антоній Й. (ЙОСИП РОЛЛЄ)

ІВАН БОГУН – КОЗАЦЬКИЙ ПОЛКОВНИК Переклад з польської Ірини Ремішевської Упорядкування Дмитро Ващук, Василь Кононенко Книга є першим перекладом польськомовного видання 1887 р. др. Антонія-Йосипа Роллє – відомого подільського історика та психіатра, який стажувався у вчителя Зигмунда Фрейда – Жана-Мартіна Шарко. Вона присвячена життю та військово-політичній діяльності виданого козацького полковника середини XVII ст. Івана Богуна. Підходи до вивчення минулого, які застосовував Йосип Роллє, дають підстави вважати його одним з предтеч психоісторії та інтелектуальної історії. Крім авторського тексту, книга містить сучасне дослідження біографії українського політика й військового діяча, науковий коментар, бібліографічні покажчики та ілюстративний матеріал з краєзнавчих музеїв Поділля. Для істориків, історіографів, викладачів, студентів, вчителів та всіх, хто цікавиться героїчної історією Української революції XVII ст.

Оригінал-макет – Світлана Блащук Обкладинка – Уляна Зарицька Художнє оформлення – Ірина Хромова

Profile for kpschool16

Д. Ващук. Іван Богун - козацький полковник  

Книга є першим перекладом польськомовного видання 1887 р. др. Антонія- Йосипа Роллє – відомого подільського історика та психіатра, який стаж...

Д. Ващук. Іван Богун - козацький полковник  

Книга є першим перекладом польськомовного видання 1887 р. др. Антонія- Йосипа Роллє – відомого подільського історика та психіатра, який стаж...

Advertisement