Page 1

Павло Юрійчук

P_Lucky

Покоління невчасного читання хаотичних книжок апокаліпсису ...


Павло Юрійчук

P_Lucky

Покоління невчасного читання хаотичних книжок апокаліпсису ...

Першодрук Подарункове видання

Видання підготували: Павлюченко Н.С. (Kitich) та Панібрат М.О. (Sartash)

e-litr.com.ua Літературна спільнота e-Litr Київ, 2009


Лист до моєї уяви. Монолог

“Митці найслабші. Тому поминки частіше ніж вірші.”

= Лист до моєї уяви = Як давно я тебе не бачив. Як давно я не відчував мою стомлену уяву. Шукав тебе. І ось знайшов. Це — моя уява. Лише уява. Ти розтанеш, я не запам’ятаю запах бузку на твоїх пензлях. Ти малюєш. Я чую. По лісу йде стадо. Летить залізо. Легке, наче пір’їнка. Через вітер, через слово, через руки. Мої руки, вони, всі в дірках. Чорні дірки у дзеркалі. Плями. Я зникаю. Чи це народжується новий біль. Це — диво народження. Тиша. Не чути крику. Я живий. Чомусь згадав саме тебе. Я знаю, що я егоїст. Завжди в зеркалі бачу двох — себе та свою тінь. І нікого більше. Більше... Весна. Вода. Народження болю. Інколи він тебе зраджує, і тобі стає легко. Ти знову один. Егоїст. Твоя уява, єдина кого ти хочеш бачити. Я бачив народження тиші. Я її випивав, як солодкий нектар. Довгі тіні. Ні, це не біль. Мені нарешті стало легко... Ось-ось полечу. Знову твій подих і подих тебе. Найкращі миті мого життя. Я бачитиму стежину. Я лунатиму луною. Я кричатиму камінням. Я кличу. А навколо нікого та нічого. Лише пустка, лише біль... Так багато звуків. Весна. Знайду тебе. Нема. Кроки. Тебе. Нема... Чути одне і теж. Неправильно. Не так. Має бути інакше. Дорога. Додому. Дім. Дома. Я залишаю себе. Свою тінь. Свою. Тінь. Більше нема чого. Дорого. Дорога. Дорога себе. Колесо часу... А на дорозі я залишу три камені без надписів. Каміння вічне. Чорно-біле життя. Летить листя. Найкраща музика — та, яка залишається після того, як вимкнути звук. Караю себе. За те, що навчився лицемірити перед собою. Свою свободу. Я проміняю на п’ятак землі вдома. Дома. Дім. Вдома. Знову весна. Народження нового болю. Згадую. Червоне листя, як я йому заздрю. Воно закохане. Воно чекає. Воно кружляє. Воно народжує. Життя весни. Воно чекає... Відсилаю час у скриню. Я його поверну, я його взяв у борг. Знаєш, я у щось став вірити. Подарунок для терплячих... 18:01 26.08.05 = +++ = Щось чорне засіло під волоссям. Щось чорне стукає у скроні Нервові постукування пальців. Навколо все палає. Осінь. Пора йти в осінь. Вічна осінь. У повітрі вічна осінь. Жовті пасми волосся, двері у струну. Каміння та листя. Напевне, дорога. Мокра... Навколо сонце. Навколо голоси. Як важко, коли завтра їх не почуєш. Я розіллюся звуком по тобі. Залечу, наче метелик, у твої легені. Лише сни. Лише стукіт. Гнила вода. Пізно. Пусто. Лише, лише, лише самотність. Лише відчуття, того, що ти

5


прийдеш завтра на це ж місце, оглянешся, і треба буде кудись спішити, постійно поспішати... Я біжу. Ніби не ноги, ніби я жену від себе когось... Чути повернення сонця. Перестаємо бачити мале. Бачимо себе. Сіра жаба на стежині. Вона подовгу дивиться на дорогу, щоб стрибнути. Через хвилю її не стане... Мозок. Продай, вистав його на торги, його куплять за бесцінь і залишать пустоту, залишать жабу на асфальті... =3= Прийде темінь, прийде сонце, прийде почуття страху, але буде потім. Скрізь я бачитиму колючий дріт, під ногами скло та ржаві цвяхи, купа попелу, я ходитиму босим. Всередині буде пустота, а навіщо щось іще, коли навколо пустка? Навіщо імена? Клички замість імен. Клики замість зубів. І суха шкіра, і біль що вперемішку з жилами вилазитиме назовні у пошуках живого. Ти йтимеш по землі з сохою, ноги не триматимуть, кругом лише пилюка та полин. Не буде ні смерті, ні хвороб, і триватиме це вічно, навіть сну не буде. Ми підемо гуляти по трубам. Це єдине, що залишиться від дитинства. Залишаться квіти ржавим запахом у повітрі. Вогонь теплом батареї. Звуки дротами. Кожен день нове сонце. Кожен день нова трибуна. Кожен день нові імена на пам’ятниках. І чорно-білі сни, їх так багато. Картонні стіни...

Суддею буду я сам. Я сам собі кат. Я сам собі рятівник. Тригрошова правда. Продайте мені відчуття страху. За сказане та почуте. Голод… Сила довжиною у три дні. Я — владар світу. І нема світла наді мною. Лише корона з колючого дроту. І заллюся сльозами. Впаду безсилий. Не владар я, а блазень. Продайте мені трохи віри. Закидайте мене камінням, але я проросту крізь нього. Ви ж у мене вірите… +++ — Коли приходять сутінки? — Тоді нас не стане. Ми зникнемо, не доживемо до початку кінця, хоча ми ще живі... — Клапті долі, впаде листям осінь, я піду дощем, впаду на чиїсь долоні, мене, звісно, впустять, і я впаду додолу, і перетворюсь на калюжу. — А ми і так калюжа. Ми і так зникли, ще і не з’явившись. А я тебе не чую... 13.02.2006

=4= Дикі ігри на попелищі. Танці стомлених шаманів. Спалахи феєрверків. Небо як суцільна гиря. Все це перекреслить щось світле. Чогось я чекаю. Я знаю смак нагороди. Пробач... Я стану страхом. Ти будеш теплом. Я скочуся каменем на землю. Крізь мене проросте трава і я оживу. Буду дощем над садом з каменів. Прийди до каменя. Я заплачу. Вперше заплачу. І розтану, і потечу солодким морем, і прокинусь... =5= Павутиння на стінах. Плавиться все що було до того камінням. Навколо лавина. Брудне скло. Три дні в собі. Живи собою. Їж власне життя, як хліб. Пий себе водою. Чорним по білому. Прийди до себе стежиною, забутою ще вчора. Брудне скло... 23:16 15.08.05 =6= = Монолог = Вчора я перестав бути героєм. Паяц на площі. Всі гримаси на публіку. Скелет на нитках. Між кістками вітер. І я вільний. Я обираю, коли розсипатись. Мене не втримаєш. Нема наді мною влади, бо я обираю свій кінець на миру. Нитки керують лише моїми руками. А я впаду і не піднімуть. І розтопчуть. І накриють. Закопають. І забудуть. Прийде інший Арлекін... Новий невпізнаний герой. = Гордість = Продайте мені трохи нової віри. Не видно нікого. Пустка. Одинокі, блукаючі продавці віри. На ваги поставте мої слова та мідяки. Буде суд. 6

7


Моєму брату по духу

Прогулянка блазня

Ким стати, стовпом, а може, може, все-таки слізьми. Навколо я не бачу інших перетворень, Навколо три стіни та стріха, Роздерти себе, наче м’ясо, Криваво вилитись в канаву, Навколо три стіни та стріха, Навколо скло, І лише одна втіха, Перетворитись на ораву, І пробачати тисячу стовпів. Моєму Брату. Ти, що ненароджений чеканням. Ти, що спалений на світанні. Ти, що проклятий мною, вчора, закоханий мій брате. Зелений колір твого сонця. Ніби ми під водою і ти дивишся на мене. Прости мені, мій брате. Прости за те, що йду по дорозі та й тебе в дорогу ту не взяв. Я вирішив йти один. Я не хотів, щоби ти бачив мене. Прости мене, мій брате. Прости, що не навчив мовчати. Прости, що мовчати не навчив. За зраду не прощай, на те вона і зрада, А я — твій брат, і край. А я твій брат. По духу, не по крові. По крові я — один. В поході мене двоє, я та й тінь. Прости, що не взяв. Я йду по камінню, я йду, йду, йду і ніяк не зупинюсь, о брате, ти мене не чуєш. О брате, ти мене простиш. Я знаю, як не завтра, то хоча б простиш. Хоча б підеш по камінню, сам побачиш вологі червоні плями. То мої п’яти здерті до крові. Моєї. Ми ж по крові не брати. Ми ж йдемо по вулиці та й ніби не треба моїм п’ятам іншої бруківки, не треба іншої жаливи, не треба інших трав посеред муру. За вікнами мури. На березі я бачу, мряку, бджоли, комарі, та інші брати по крові. Пробач, мій брате, що не став ні бджолою, ні мрякою, ні комаром. Ніким та нічим, так і залишусь на твоїх долонях. Пропищу, протанцюю, пролечу, проріжусь, проросту, замовкну, ти пройдеш по стежині за моїми слідами. Ти йтимеш по дорозі, бачитимеш червоні плями і казатимеш: “То є мій брат по духу”. Знаходитимеш моє каміння. Мої пізнавальні знаки. Моє повітря. Мій дух... Три обличчя на скелі, висічені невідомо ким. То є мої сліди. Брате, я є ненависть. Брате, я є погибель. Тікай від мене, о брате мій. Бо зогниєш, так як я. Брате мій, між нами. Вами-нами, нами-вами. Між нами, тільки нікому не кажи, брате мій. Ото є секрет. Не кажи. Не скажеш... Брате мій, димом ми будемо летіти, доки не зникнемо та не розчинимось посеред братів наших. Брате мій, мій незнаний невідомий брате, я чекав, я довго чекав, краплями, променями, відлигою, квітами, реп’яхами, мій незнаний брате... Я летів, та не взяв тебе до мого польоту, бо знав, що впаду. Одному якось легше, ти зрозумієш. Ти зрозумій, брате, ми — наче одне, наче одні, одні... Один. 13.02.2006 8

Нема поруч навіть ночі. Гіркий полин. Нема миті для прощання, слова, лиш слова, несказані слова. Літають у повітрі тополиним пухом і налипають на душі. Покриваюсь пилом гордині, наче хлам на горищі. Наче тихіше чути сон. Ніби в повітрі звуків більше. Ніби немає промерзлого до кісток тіла. Ніби немає, немає тебе… Останні години перед світанням. Спалахи сонця, усі сонячні плями вмить летять на землю. Ми самі собі кати. Ми самі собі рятівники. Ми самі… Прийде земля, яку чекаєш цілу вічність. Клаптик на ковдрі землі. Вона залишиться хоча б на підошві. Земля… Був день. Тінь від прохожого. І шукати посеред дня хвилину для радості. Зникати посеред розмови, не прощаючись. Якось галантно. Ніби тебе образили. Ніби ти сам не ти, а лише пригоршня слів, що порхають метеликами біля чиїхось вух. Ніби тебе чують. Ніби ти ображений чиїмось мовчанням. Ти просто йдеш по вулиці прощаючись з кожним каменем. Це так просто стати другом каменя. Це так просто зникати посеред розмови... Я сиджу на балконі, дивлюся ніччю, чую не молитви і не крик, не мовчання... І просто терпіння в голосі. Загадкове відчуття страху. Всі слова провалилися крізь підлогу, я все ще живий. Царю-владарю життя мого, скажи, чи то я пройду по полю і залишу стерня, чи мільярди зірок на небі? Дай мені, хоча б трохи сил, щоб простити боржників моїх, Прости мені... Царю, з’явися на мить, навколо зневіра. Царю, слуги твої блазнюють на публіку. Царю, чути не молитви і не крик. Лише мовчання. Лише двері. Сотні дверей посеред поля, за якими безодня. Царю, я не говорив с тобою так довго, я благаю, прости моє мовчання. Ось сходи, крок, два, три, я так боюся йти, а ось і темінь, безмежна темінь себе. Танцюй, танцюй, ти так любиш кружляти, тихо, раз два три, раз два три... Кружляй, а навколо світло ллється пекучою рікою, летить холодне крижане потворне ржаве стомлене твоє мовчання. Ти прощаєшся з кожним каменем, ти йдеш по колу на прив’язу у себе. Спускаєш ланцюга лише на мить. Таку теплу мить, мить коли зійде сонце. Мить променя. Мить наступну, коли перша тінь впаде на твій ланцюг. Бряжчанням слів загоюються рани. Кружляй, кружляй, раз два три, раз два три. Царю, ні це не я, я ж бо інший, я ж бо... Я ж бо пес, якого вигулюють, а навколо поле. І ніч, звісно ніч, іншого не треба, бо інакше я не пізнаю тебе, царю. Дай мені сил втримати своє тіло в руках твоїх. Раз два три, раз два три, стукіт серця, тук, тук, це ти. Раз два три, раз два три. Скоро, скоро, я випущу хмаринку з рук, я, я, як мене багато навколо. Сотні мене йдуть по вулиці, сотні я, сотні мене летять у безодню. Сотні мене відкривають сотні дверей. Я, я, знову зникаю порухом руки, звуком плескоту долонь, усмішкою маляти, я, сотні я розіб’ються руками, піднятими вгору. Скрегіт пухнастого скла. Скрегіт пухнастих, м’яких зубів. Скрегіт словами, тишею, струною, метеликами. Раз два три, раз два три, раз два три, третій дзвінок і йду кротом у підземелля… Танцюй, раз два три, раз два три… Сон… Метелики твоїх долонь, кришталева принцеса, царівна втомлених очей, і сни, сни, сни, раз два три, раз два три... Сни Танець блазня і його маленької мрії. Танець, давно він не бачив себе струнким, з новими нитками та легким як вітер. Смикаючи за нитки Арлекіна ми не зупинимо його шаленого танцю з мрією, він падає з ніг від втоми, але нитки знову і знову підіймають 9


кістки. Чути звуки, від яких у блазня течуть сльози. За нього, блазня хтось молиться, хтось ставить свічки у церкві, у когось болить серце від його слів. Але він все одно нікому не потрібен. Блазнева сорочка, посмугована у чорне та біле, вже розлізлася, з-під неї стирчать кістки. Завиває вітер. Його обличчя, такі, напевне, бувають лише у дітей. Таке щире і лагідне. Ми йдемо з ним по вулиці, балакаємо, ділимося вітром, що пронизує до кісток. Аж ось хтось порвав нитки. Кістки розлетілись, збирати їх нікому, та і він так і застигне на місці до нових часів. Нових царів земних та нових ниток.. Молитва за пришестя... Новий колір гнилі. Новий запах ранішньої злості. Новий скрегіт знайомого скла. Нові слова нової болі. Весна повітрям. Гниле небо сірих хмар. Ходять екскурсією по землі. Палючий їдкий запах сонця. Теплий крок неволі. Три кроки і нема горизонту. І нічого нема. Лише сліди, тисячі слідів, тисячі мовчань. І вколоті голки зі словами. Три рази на день... Три кроки за горизонт. Ось-ось піду. Ось три кроки позаду, і нічого не змінилось. Подвиг у безодню. Гора лахміття, впасти б і не підніматися, ніби зима і сніг. Ніби біле, ніби чорне. Чорно-біле, чорним по білому писане... А знову перестане бути холодно. А знову перетворимось вогнем. За нами лиш сліди, слова і сірий попіл, Знов йти по осені, бруньками і дощем... Зупинитись би на крок, на дотик землі... На порух твоєї руки, на крик новонародженого. І доторкнутись, наче востаннє, до твого голосу. Наче востаннє, я тобі дзвоню. Вроджена здатність прощатись не знайшовши одне одного. Раз, два, три... Не дорахую, а тебе вже нема. Раз, два, три листка, три моргання, три гри у піжмурки, три веснянки, раз два три, раз два три, раз два три, метроном кружляння повітря. Раз два три, розчиняюсь. Малюють напроти мене мною-пензлем. Тисячі мене йдуть. Тисячі мене відкривають посеред поля двері у безодню... Двері, двері, тиша, тиша — це і є безодня. Це і є те, в що я одягнуся завтра. Безодня і тиша — мій одяг на цей недовговічний сезон. Три дні, як танець шорохів. Раз два три. Ось і двері. Під цей рахунок так легко їх відкривати. Все повільніше. 13.02.2006

Король Вчора поховали мого короля. За ним прийде його слава, його звуки пустоти, його світле ім’я, його. Писклявим прокляттям, крізь гнилі зуби і посох в руках провидця, я втечу від тебе і на стіні напишу твоє ім’я, і ти не знайдеш свого дому, бо його знесуть завтра рано, а ти вперше перетворишся на простого бомжа, прийде суть і три мідяки. Ти будеш ганятися за мною, але мене навіть вдень ти не знайдеш, навіть якщо будеш ходити зі свічкою в світлий день навколо власного будинку, тобі дорогу перейде чорна кішка, тебе заберуть до лікарні, і призначать головним хворим, дадуть тобі у руки жезл і підлеглих. Але вони і будуть твоїми блазнями. Твоя свічка догоратиме біля помади медсестри, а в ногах у неї лежатиме чорний кіт, який тобі сьогодні перейде дорогу. Ти так багато віриш у роки. Віра твоя тригрошова спить, твої підлеглі навіть більше вірять, ніж ти, бо у них є цар. Та і їм пощастило — вони вважають тебе за свого, бо ти з ними — однієї крові. Ти малюватимеш на склі чергового інопланетянина, він виявиться крапленою картою туза. Хто сьогодні тасував колоду, чому туз? А пройде ніч і вітер відкриє посеред гри вікно і згасне темінь. Зима, так холодно, так світить відблиск п’яного снігу, так замерзли руки, так хрустить чиєсь ребро. Медсестра потягнеться за уколом, всадить ілюзію в твої жирні вени. Продезінфікує отруєну кров. А що ще тобі робити. А що — тікати? Три кроки і нова музика, новий марш, нове кладовище ілюзій. Три хрести без фотографій, чому хрести, чому могили посеред мого шляху? А ось яма — лиш купа снігу і сліди від ніг, казали там лежав священик. Його вкрали. До кращих часів. Серед дороги пропащі душі. Збоку медсестра, вона, як завжди твереза, щоб не пропустити ні секунди польоту на мітлі. Це так весело, якщо стали зникати світлі люди. І хрести, проколота шкіра. Пошкоджено руку, яка тримала свічку, і я нічого не бачу. Тільки три кроки залишилось до ями. Чергове обличчя терориста пролетить як спалах. Ну чого вимагає цей невдаха, дощу? Дощу, його теж вкрали, все вкрали і продали. Він збирається шукати винних? Та ні, ось, дивись, летить медсестра на мітлі, біля неї йде король і його блазні, ну, кого з них ти будеш винити? Чи може будеш шукати провину у собі? Так, саме ти винний; йдуть маршем біля хрестів і шукають винних. Чого ти хочеш, може виправдатись перед тим, як сам полетиш? Ти полетиш, ти ж колючий, ти мерзенний їжак, який скрутився у велику кулю. Так, я чекаю твого виклику. Твоя-моя дуель буде останньою у цьому житті. Чого ти від мене чекаєш, чого, чого? Щоб одягли пару ниток, щоб вони згоріли від сонця. Чи може ти хочеш стати мітлою? Навіть твоя персональна медсестра, яка тобі вколе твій останній укол. Покладе твій останній вінок і скаже тобі... Що вчора поховали твого короля... Ти чекаєш білу кулю, вона з’явиться зі стелі, вона допоможе, ти знаєш, вона принесе радість, ти знову будеш дитиною... Ти кричатимеш, стоячи біля її зображення на стіні, ти кричатимеш, про пришестя нового пророка, її називатимуть біла куля, вона легка, мов повітря, від неї не хочеться ридати над власною могилою, там, де ми зараз. Скоро прийде якась інша куля, може то буде лише крапля — хто зна, але її чекатимуть, як колись... 13.02.2006

10

11


Реквием неначатой сонаты Послушай, сынок. Ты знаешь, в моих жилах вместо крови течет спирт. Как плохо, горько, но в то же время хорошо, что ты это знаешь. Послушай, не уходи, алкоголь не разъел мои мозги окончательно. Ты знаешь, я умру. Скоро. Ты должен знать это. Папа, ты будешь жить… Лучший друг — совесть … не предаст, но если ты предашь ее, то это будет ее убийством. Папа, не говори, ты будешь жить … Мои мозги раскаляются от того, что я должен тебе сказать. Не говори, это написано в твоих глазах. Никогда не читай чужие мысли по глазам. Глаза обманывают. Но, Папа … Никаких “но”. После очередной порции влитого алкоголя совесть затухала все больше и больше, как пламя погасшей свечи на ветру… Все гениальное — просто. Все простое — гениально. Но не все гении так просты. Просты их мысли, но глубоко и сложно их содержание. Суть…

Это — не вранье. Я хочу оправдаться. Перед кем? Перед всеми, кто сделал меня таким. Тебя сделала таким война. Нет, не война, а те люди, которые ёё сотворили. Этот генерал, ты видел его. Война — страшная! Ее начинает несколько людей, а погибает — много. Да! Те, кто родили в своих умах войну, не знали, что она — порождение их страха, их самоутверждения. Война — их мертворожденный ребенок!!! Ты — ничто, когда видишь, как убивают беззащитных людей. И все достижения науки, медицины — тоже ничто. Основное твое состояние — страх, который ничем не залить. Главное: на войне нельзя выбирать. На войне решают за тебя. Все протесты выбивают из тебя дулом автомата. Потом твоя вся злость выливается на друзей, родных и близких. Они страдают даже больше, чем ты — солдат. Ты — “честь, совесть и ум” Homo Soveticus. Ты — тоже часть системы. Я не могу презирать тебя: за тебя решали другие. Я тебе даже сочувствую, но… Ненависть, убийство зависят только от тебя! А не от системы. Не оправдывайся, я в тебя верю, ты честен хотя бы перед дулом своего проклятого автомата. Я тебя вижу сквозь стакан. И ужасаюсь за сына. Ему, а не тебе пожирать остатки войны. Он, а не ты будет жить. Я умру и ты умрешь во мне. Умирать — страшно, а еще страшнее умирать без покаяния и прощения Бога, как умирали и умирают на войне, нарушив основную заповедь: “Не убий”. 16.02.2006

Психика, как камень, под который течет вода. Алкоголь так разъел мою “лежачую” психику … Я падаю!.. Всё-таки заснул. Сон — блаженство для придурков. Сон — не для меня. Я должен спать… Сон вместе с нервами так меня достали, что я все-таки заснул. Мне жалко моего сына … Кровь — это то же, что и опиум. Война дает земле много крови. Кажется, она (земля) не может перебороть себя. Война — страшная вещь. Сколько невинных людей погибло, а сколько погибнет. Страшно, да?! Папа, а что такое война? Сынок, война. Война… Это та же страшная очистка наших тел, желаний, всего; уничтожение любви, чувств, своих и чужих, души. А как же родился я?… Ты же был точно таким же, как они… Я был не таким. Не ври, Папа, ты сам говорил: врать — нехорошо. 12

13


Пам’ятник

Один

Ти йдеш по парку, в тебе ноги, мов крила, а осінь — то лише привід поплакатись. Вона сама, і ти сам. Ти не повіриш, але ти — сам. Я не відкрив тобі скелета у шафі, відкривши тобі це. Ти відкидаєш це, як надоїдливу примару. Завмер твій крик душі у листі, що падає на мокрий асфальт. Ти хочеш так багато сказати тим, кого в тебе нема.

(2nd edition)

Думки не відпускають тебе. Ти нікому не потрібний, а тобі потрібіні всі. А ти? Пам’ятник самому собі великому. Кам’янієш поволі... коли чистиш зуби і п’єш чай з лимоном і двома ложечками цукру. Стоятимеш довго. А ще навколо треба поставити огорожу з хвірткою, табличкою та вічним вогнем. Щоби час від часу приходили, поминали. Знайдуться люди, які митимуть тебе від слідів життєдіяльності птахів та людей. Тобі сусідський хлопчина засуне в зуби петарду і буде правий. Довго стоїш. Твоя рука завжди вказуватиме всім куди іти, але ти стоятимеш на місці, бо ти ж — пам’ятник. І робота твоя — такий же самий пам’ятник. Працюєш пам’ятником для пам’ятників. Зразок для наслідування. ... Дощ все ще не закінчується, і тому ти повільно ідеш до виходу з парку. Додому. Тобі, як королю, подадуть іжу, подивишся телевізор. У чорному екрані побачиш себе, скорчиш гримасу і спати. Зранку в тебе на диво свіжа голова, і як ти прочитав у гороскопі, наступний тиждень для усіх водоліїв роботоголічний, а тому працюватимеш допізна. Легіон водолійського війська з Павлом Глобою на чолі. Модне військо. ... А пам’тник обростає мохом з північної сторони. Як заведено усім мохам. Огорожа іржавіє. Ніхто її чомусь не ремонтує. Скрипить хвіртка. Розбудила тебе. Страшно залишатися одному. Боляче говорити по телефону: ніхто не потисне руки і не подивиться у вічі. ... Перед тобою минає життя не твоє. Світла пляма почуттів наповнює твій мозок. Серце розтає, совість виривається з полону і розказує правду про свою неволю. Ти встаєш з постаменту і йдеш туди, де все ще надіються і чекають. ... Бог тебе пожаліє і зробить провідником у країні сліпих і бездушних створінь. Не всі зійдуть з постаментів. Вічний вогонь палатиме для них вічно. І яскрава зіка у небі горітиме. Не одразу ти молотком розіб’єш холодний лід їхніх душ. Ні, не молотком, а кувалдою. Сучасні душі покриті такою товщею льоду, перед якою Антарктика — просто іній на вікнах. Не всі вони оживуть. Совість вперше тобі скаже “спасибі”.

— А тебе давали когда-нибудь пощечину?.. Ты скривился — значит давали. Кулаком, иль просто так? — Больно. — Терпи, теплее не станет, но ты научишься терпеть холод. — Мне тяжело. — А никто и не спрашивает, хорошо или плохо. Такое у тебя бремя, если хочешь, долг перед жизнью. Нового хирурга за окном, он мне приставит крест к груди и скажет, что надо идти. Будет солнце, будет печь кровь, она же горячая. Голубая горячая кровь. Будет призрак. Бледным лицом попросит три монеты, и покушать. А я скажу ему, что сам голоден и беден, да и к тому же у меня крест. Он поймет и уйдет. Дождик будет моросить плюшевым мишкой, кассетой порванной, остановкой посреди чая. И надо бежать, и бежишь, и плачешь от того, что таблетки, они не действуют, что надо менять шприц и горло, что надо делать промывание крови, перелить не успеют, резать вены, нельзя, от крови крест ещё тяжелее. Болезнь, ну ты придешь к патологоанатому, он тебе скажет, что все не так уж и плохо, что не все потеряно, что в холодильнике не так уж и плохо, что там пусто, на самом то деле, что ты один, что тебе будет припевать какой-то карманный бог, что ангелы, ну они красивы, но их нету в бутылке кладбища. Что нету, ну нету их в крестах на горе, что на скале фотография… Что горе, что ночь, что пора кушать таблетку. Что резать себя надо. Что придет вода, что мелкие письма, мелким же почерком. Что в носках вся философия, что на потолке висит и сушится носок, один за другим, один за другим, что за окном тухлым яйцом залили осень. Прогнив и придя в беседку, взяв по три булавки, по курку, по пистолету, по палочкам для мороженого. Чтоб не одна в петлю лезла… 16.02.2006

Бездонне небо відбилось у краплі води. Захотілось обійняти його і відпустити на волю, мов птаха. А це була лише сльоза. Не зраджуй її... 16.02.2006

14

15


Сон

Ікона

Мені наснилось. Зовсім небагато. І ніби пусто навколо та брудно. І чути щось знайоме. І ніби не молитви, не слова, не звуки. Крик... Стає ще брудніше. З рук починає текти чорна вода. Я беру в долоні зкомкане повітря, з кимось вітаюсь, щось кажу, але це все ніби не зі мною... Ніби не я прощаюсь з тишею. І до того була тиша. Ніхто не відповів. Мені наснилось. Все що сказано — ллється рікою непотребу. Прости мене за зневіру. Прости... Я хотів йти по спустошеному світу з поглядом страху перед невідомим. Йду, ненавидячи землю, лише за те, що бруднить бруд мене. А більше нічого і нема... Треба прощатись...

На холодному склі він малює розбиту ікону. Мов востаннє, виводить старечії сивії скроні, А вона ніби плаче, і, може, він хоче вклонитись, Він малює від неволі та цвяхів розбитії руки. Непотрібна й невчасна голгофа — оце її мука. І до болю знайома відсутність мерця у печері, І маля на руках, що засліпить, і, може, врятує.

Я пройшов дорогою шороху листя. Я прокричав дорогою зради. Мене, мене, я, я просто один... Колись я, пройшовши по світанні весни, по білих плямах на папері... По чорних плямах серед ночі. По темряві власного, власного; йду по мокрому листю. Надворі тепле повітря, що застигло. Йду, йду, не чути мене. Мене не чують. А мені є що сказати? Лише три пригоршні вчорашніх мрій, гіркий полин і холод. Навколо холод... Мої очі бачать лише його, мої руки відчують лише його, мої вуха бачать лише його. Лише його...

Ти назви, хоч назви, цю хвилину, Напиши на холодному склі цю вже вкотре невдалу ікону, Доки хтось не зітре від нудьги і маля, і сліди порятунку... 23.02.2006

16.02.2006

16

17


Це він, дивиться у небо, краплі дощу падають на обличчя, одна потрапляє в око і він починає бачити інакше. Бачить веселку крізь густі хмари, квіти, крізь гори брудного снігу, відображення своєї долі в калюжі на асфальті, бачить весь світ у дитячих очах. Це також він, стоїть серед високих трав, вітер здіймає їх наче хвилі, і так само здіймається його волосся, і так само летять його мрії. Він мріє про довгі шляхи, зоряні ночі, про тихий спочинок після тяжкої подорожі... Мріє про Неї, таку ніжну та рідну, що хочеться плакати від самої думки про можливе щастя. Його можна побачити холодним зимовим вечором у натовпі людей, він йтиме з плеєром у вухах, із сонцем у очах. Ви могли б сидіти з ним на кухні, за чаркою чаю, і ліпити цеглу, з якої складені наші душі. І якщо у вашому місті трапиться карнавал, зверніть увагу на того веселого блазня у смішному капелюсі з дзвіночками, он стоїть, розважає публіку. Це також він, і якщо ви не відведете погляд, то побачите, як голуб вилетить з його серця. А ще він пише прекрасні розповіді про себе і про нас. Независимая пресса Итак... кто же такой Плаки и с чем его едят?)) Для начала... его вообще ни с чем не едят) Но сам он поесть любит. Поесть много и вкусно)) Разговоры о еде могут длиться часами) Творчество его являет собой непрекращающийся поток мысли, мыслей у Паши много, даже очень. Особенно часто мы можем наблюдать мысли о прекрасной половине человечества. На то эта половина и прекрасная, чтобы о ней думать) Паша — такой себе Пьеро. Но Пьеро-оптимист... Подумал о жизни, да и фиг с ним. Все будет хорошо. Kl.Gur

Sartash

От пульса мысли до рожденья слова Мгновенье, тоньше лезвия ножа. Я промолчу, и что же здесь такого — Я все сказал.

Design ed

Слова пусты — в них слишком мало смысла, Порою лучше их не говорить. От стука сердца до полета мысли — Всего лишь нить.

А що? Добре, що він — друг. Добре, що він пише.

Не потерять бы мысль в потоке речи, Меж междометий, точек, запятых. Ведь невдомек мне было лишь довече — Так много их. Morion 102

by Ki tich

Мене попросили написати пару слів про P_Lucky… мені просто подобаються його твори. Вони говорять на одній мові з моїм серцем, віддзеркалюються у відчуттях до світу. Його мова — це мова молодого покоління у загубленому суспільстві. Це не те, чим ми звикли спілкуватися — це те, що ми відчуваємо…

Добре, що він є. Інакше все було б... інакше. Kitich


Павло Юрійчук P_Lucky Україна, м. Чернівці 29.01.1987

Чому писати так, як думаєш, то є злочин? Чому писати те, що є проявленням тебе, є злочин? Писати те, що всередині, то прокляття, бо цим самим ти примушуєш страждати читача. А він любить тікати від себе. Так як і ти...

Plucky book  

Покоління невчасного читання хаотичних книжок апокаліпсису

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you