Issuu on Google+

віра

# 5

2012

віра

порно

любов

# 5

каталог виставки незабаром http://vcrc.org.ua/

2012

порно

любов


ВІРА, ПОРНО, ЛЮБОВ

Любовна окупація Катерина Міщенко Почну із парадоксів. Дивним чином у нашому публічному просторі любов виявилася «проти гомосексуальності», на противагу тому ж західноєвропейському love parade. Та й націоналізм, як відомо, привласнює собі любовні конотації. Такі формули паралізують любов, бо войовниче відстоювання ідентичного собі аж ніяк не є субверсивним актом, радше свідченням впертого потурання владним структурам, адже боротьба з іншістю на практиці виявляється боротьбою з альтернативними політичними стратегіями. Не менш прикметно, що слово «окупація», завдяки руху Occupy, на глобальному інформаційному рівні сприймається як низова практика, спрямована на пряму демократію, повернення громадського простору й максимальне соціальне включення. Зате українська інформаційна сфера все більше занурюється в риторику реакції, яка говорить про «окупаційну» владу чи режим. Тим часом реакційна політика, будуючи на ненависті й страху, послідовно позбавляє виробників знання, культури й мистецтва права на свободу самовираження. Прийшов час по-новому говорити про любов та окупацію й утілювати їх. «Віра, порно, любов» — це наша відповідь міністерствам любові й сентиментальним автократам,

готовим залюбити своїх підданих до смерті. У цьому номері ми намагаємося розкрити принцип любові як радикального прийняття іншого та солідарної дії. Мова йде не про толерантне, мирне існування поруч, а про про бачення в іншому соратника у творенні змін. Соціополітичним змінам мало наступати уздовж ідентитарних кордонів, потрібно створювати простір соціальності, що базується на спільному. Адже пошук спільності видається ще більшим викликом для нашого соціуму, що нині зазнає атомізації й усякчас зіштовхується з практиками виключення й ненависті. Віра, порно, любов — нове гасло, переформулювання християнської тріади задля осмислення любові з її політичним потенціалом. Тексти Алена Бадью і Женев'єв Фрес лише починають розкривати цей потенціал. Відтак еротичний, релігійний, соціальний, поетичний, філософський виміри любові перетинаються в текстах, образах, мовах... У цьому номері мова любові, сексу, релігії опиняється в невпинному процесі взаємоперекладу — екстатичні й порнографічні образи, католицька літанія, матірне й мінімалістичне мовлення стають точками, з яких викристалізовується нова мова, що прояснює культурні коди сьогодення. Любов спонукає невисловлене до висловлення, вона здатна переосмислювати й руйнувати табу. Виражаючи сьогоднішню культурну дійсність, що — як писав Беньямін у своїй пост-платонічній «Розмові про любов» — слугує неодмінним обрамленням любові, вона ставить цю дійсність під сумнів і трансгресує її. Любов — це практика досягнення неможливого. Цей журнал ми робили, керуючись її принципами.


2

ПРОСТОРИ

Вірність і трансгресія Андрій Рєпа Віра, порно, любов – це нові форми пошуку утопії після кризи утопії (політичної, сексуальної, мистецької). Після того, як політична утопія зазнала краху, утопічні сподівання були перенесені на мистецтво і сексуальність. Саме вони нібито дають надію на героїчне повернення нової фігури «революційної політики». Поєднання такого сподівання на революційну трансгресію в політиці та в мистецтві увібрав авангардизм. Спершу він був трансгресивним героїчно. Але згодом він став трансгресивним пародійно. Здається, він втратив віру в свою віру. «Трансгресія трансгресії», – як відзначив Лаку-Лабарт. Ідеальну форму такого заперечення заперечення подає порно – водночас і героїчне, і проституйоване. Якщо згадати відому трійку «віра, надія, любов», то порно тут, як ви помітили, посіло місце «надії». В апостола Павла, як показав Ален Бадью, надія стосувалася царини праведності, справедливості. Порно фіксує реалістичне місце безнадії, несправедливості й демократичної безликості тіла-товару. Місце аполітичного насильства й ринкового нігілізму. Така нігілістична зневіра підживлюється міазмами традиційного релігійного упідлеглення думки й тіла, а також капіталістичною «вірою» у вічність і непорушність ринкових законів (за словами Беньяміна – «культом» (див. «Капіталізм як релігія»)). Але, як учив Ніцше, крім пасивного, мертвотного й задушливого нігілізму, є ще й активний нігілізм – сонячний, життєрадісний, наступальний. Саме таке утопічне порно надихало маркіза де Сада продовжувати писати свої твори у тюремних катівнях, не зважаючи на страх смерті, божевілля, забуття. Його вірність трансгресії навіть перед лицем небуття вражає. Після божественного маркіза порно є емансипативною фігурою боротьби проти державної релігії та суспільної моралі. Навіть революційний уряд Робесп’єра не випускав Сада на волю через його радикальний атеїзм (новій владі потрібна була релігія для мас – масам-бо завжди потрібна «релігія» – нею став культ Вищої Істоти). Сад доводив, що справжній атеїзм може бути тільки аристократичним, тобто таким, що не потурає масовим інстинктам. Натомість порно – антиінстинктивне (заперечує секс як репродуктивний апарат) і антимасове (заперечує закони сім’ї та традиції). Як бачимо, у нього були поодинокі попередники (Аретіно) і невірні вірянки сучасності (Криштоф, Єлінек…). На свій лад цю вірність зберігає сучасна художниця і порноакторка Енні Спрінкл: «Відповідь на погане порно – не забороняти порно, а робити добре порно!» Але чи буває «добре порно»? Що це таке – добра трансгресія?

Питання ще треба поставити. Хай там як, але таку інтуїцію підхоплює письменниця і феміністка Віржині Депант: «Рух за постпорно – новий етап феміністичної революції». Як бути вірним героїчній трансгресії, коли більше не віриш? Інший в’язень, звинувачений за протиприродний гомосексуальний зв’язок, Оскар Вальд писав у тюремній сповіді «De Profundis»: «Релігія мені не допоможе. Інші вірять у щось невидиме, а я вірю тільки в те, до чого можна торкнутися, що можна побачити. Мої боги мешкають у рукотворних храмах, і лише в межах живого життєвого досвіду мої вірування втілюються якнайліпше й якнайповніше: можливо, навіть занадто повно, тому що, подібно багатьом, хто помістив своє Небо тут, на землі, я здобув тут не тільки радості Раю, а й усі страхіття Пекла. Загалом, коли я міркую про релігію, мені хочеться заснувати орден для тих, хто не в змозі вірити; його можна було б назвати Братерством Безвірників» (Confraternity of the Faithless). Релігія безвірника, на переконання Вальда, не нігілістична; навпаки, вона «навіть занадто повна», бо пересипана не тільки всім прекрасним, а й страхітливим. Безвірник приймає всю повноту земної реальності, яку «можна торкнутися, можна побачити». Це естетична, чуттєва вірність тілесному. «Символи своєї віри я маю створити сам. Духовне тільки те, що створює свою власну форму», – додає Вальд. Але навіть така віра (втім, будь-яка віра, хай навіть у парадоксальній формі «віри безвірників») – порожня, якщо її не наповнює любов. Звідси наше найвище «політичне» завдання – пізнати й реалізувати її.

Порнографія як практика політичного Неля Ваховська Здавалося б, ставати на захист порно в країні сексуалізованої економіки й дикого капіталізму – доволі нерозважливо. Адже навколо і так суцільні злидні, розпуста й занепад сімейних цінностей, а на горизонті вже майорять фашистські стяги «свободних» ревнителів насильницького порядку й борців із гендером. І саме тому, здається мені, вести мову про те, що підриває реакціонерські «опори суспільств», зараз саме на часі. Тим паче, що слово «порно» в сьогоднішній Україні має надзвичайне смислове поле: це й товар секс-індустрії, й «фекальне» мистецтво, й політика... Тому дозволю собі кілька уточнювальних тез. І. Порнографія – це не матеріал, а спосіб його цензурування. Знищення войовничими ранніми християнами


ВІРА, ПОРНО, ЛЮБОВ

матеріальних слідів римської культури Еросу знайшло своє продовження в кінці XVIII – на початку XIX ст., коли порядок біовлади – турботи про колективне тіло, його тілесну та моральну гігієну – запровадив кодування біологічного сексу як прихованого, таємничого, непристойного, на відміну від сексу юридичного – тобто гетеросексуального моногамного зв’язку в шлюбі з метою продовження роду. Доступ до таємниці (сексуальності як ерзацу релігійної таїни в секуляризованому суспільстві) став владним диспозитивом: в секретний кабінет в Museo Archeologico Nazionale di Napoli з «пріапічними» фресками в 1820-50-ті рр. могли заходити лише науковці, митці та дипломати, в 1860-90-ті та 1930-ті рр. – тільки чоловіки, й лише з 1970-х рр., відповідно до консолідації порно-ринку, – всі дорослі відвідувачі. В періоди консервативної реакції «обсценний зал» просто замуровували, консервуючи його як таємну непристойну святиню. В сучасному світі ж суцільної комодифікації таємниця сексу виявляється вивернутою назовні, максимально відкритою, проте в секретному кабінеті чуттів все ще залишається біла стіна для проекцій бажання бажати в системі інсценізації обсценного (Лінда Вільямс). ІІ. Порнографія Нового часу – це засіб соціального означення. Для буржуазії ХІХ ст. юридичний дискурс сексуальності став одним зі способів соціального відмежування від «розпусти» клеру й аристократії та конструйованих ними гендерів – звідси й відтинання голови «розпусній» Марії-Антуанетті, й перше закриття італійськими Бурбонами «пріапічної» колекції як захисна реакція на Велику Французьку революцію. В ХІХ ст. в Англії порнографія була сферою класової стратифікації: жінки пролетаріату як об’єкти порнографічної індустрії, а жінки й чоловіки середнього класу – її виробники й споживачі. Засобом геополітичного розрізнення капіталістичного Заходу (споживача) і постсоціалістичного Сходу (виробника) в 1990-ті рр. вважає порнографію Якуб Маймурек. ІІІ. Порнографія – це тіньова сфера суспільного дискурсу, в якому суб’єктивність конструюється навколо юридичного означника сексуальної норми (шлюб, сексуальна гігієна), щодо якої біологічний індивід завжди є носієм перверсивності, адже його бажання безконтрольне. Як писав Альтюссер, інтерпеляція індивіда як суб’єкта відбувається засобом конструкту завжди-вже наявної провини. Надмірність біологічного (хіть, смерть) викликає в юридичного дискурсу панічну вимогу «Захистити дітей!». ІV. Літературна порнографія – це спосіб політичного висловлювання (за умови розрізнення жанру та його свідомої інструменталізації для порушення табу).

«Пози» Аретіно були створені поетом як ілюстрації до гравюр Марка-Антоніо Раймонді на знак тріумфу над своїм політичним суперником, Папським цензором Джілберті. Реакцією церковника стало спалення книжки й підсилання вбивці до Аретіно. В сучасному світі комодифікованих цінностей замість фізичного знищення працює механізм інтеграції до порно-індустрії. Література більше, ніж візуальні форми, апелює до сексуальної фантазії читацтва, тобто до іншої форми збудження. Її медіум дозволяє їй ховатися за фіговим листком «еротики», яка начебто не призводить до оргазмів, не виправданих економікою моралі. Водночас в добу масового виробництва візуальної машини сексу збудження читачки/читача від тексту є набагато глибшим, ніж від картинки. Воно вказує на трансгресивність літературного порно: бажання, зазвичай унормоване порно-індустрією й гігієною сексу, загрожує читачам десуб΄єктивацією, випадінням із дисциплінарних лещат усіх дискурсів, що є глибинним політичним висловлюванням. В цьому сенсі не існує «невинної еротики», існує погано написане порно. V. Естетична категорія обсценності є спробою звільнити сексуальне від юридичних утисків порнографії, обернути його проти цензури. Звісно, це інший прояв інтеграції – не такої радикальної, як товаризація порно. Незалежно від того, йдеться про політичну сатиру, постпорнографію чи порнотероризм, вона дозволяє нам говорити про межові предмети естетики: хіть, любов, віру, смерть, – кожен з яких трансгресує нас до лаканіанського Реального. Всі вони непристойні, аісторичні, загрозливі, безумні. Обсценні твори – від захоплених сексом Аретіно й Нове, богохульних Вінклера та Єлінек, залюблених у смерть Криштоф і Ніча, чуттєвих Афанасьєвої й Вільнянської до революційних Д΄Аґата й Бєлова – ніколи би не отримали IMPRIMATUR – дозволу католицької церкви на друк, першої інституалізованої європейської форми цензури слова. Він зобов’язував видавця вказувати в публікації імена автора й друкаря з метою захисту не лише віри, але й порядності, яка, як відомо, страждає від книжок, що «розгорнуто представляють непристойні речі, розповідають чи навчають їх». Єдиним винятком із цієї заборони були «твори старих і нових письменників, що вважаються класиками, але не вільні від бруду», дозвіл яким надавався, «зважаючи на вишуканість і чистоту їхньої мови» (Ауґзбурзька постанова, 1531), – формулювання, кричуще схоже на чинний український закон про захист суспільної моралі. В контексті й нині діючої консервативно-репресивної риторики чистоти та бруду замінити НАДІЮ на ПОРНО означає радикалізувати тріаду, розвернути її від Павла до Христа, від дисципліни до революції. Й водночас поставити питання про можливості мови обсценного поза межами ринкового цинізму.

3


196

ПРОСТОРИ

Ірина Ґрадінарі. Жанр, ґендер і вбивство на ґрунті хтивості. Фантазії про вбивчі відносини статей в сучасній німецькій прозі 2011 transkript Verlag Неля Ваховська

Вбивство

Що таке вбивство на ґрунті хтивості, як воно функціоналізоване в сучасній літературі й як впливає на моделювання ґендерів? На ці запитання Ірина Ґрадінарі відповідає у своєму монографічному дослідженні на матеріалі творів Е. Єлінек «Жадібність», Т. Геттхе «Випадок Арґобаста», П. Зюскінда «Парфумер», М. Клеєберґа «Босоніж», Г. Крауссера «Schmerznovelle» та ін.

«Дискус про вбивство на ґрунті хтивості – це естетичний проект ХХ ст.», – постулює авторка. Саме поняття виникло на зламі ХІХ-ХХ ст. як предмет кримінології, що мала цей злочин за результат чоловічих «нестримних», «природних» інстинктів, а злочинця, відповідно, за суб΄єкта із ознаками деградації. Завдяки популяризації в середині ХХ ст. психоаналітичних концепцій дискурс про вбивство на ґрунті хтивості парадигматично змінився: злочинець із дикуна перетворився на психопата, що діє на основі едипового комплексу чи дитячої травми. Таким чином, він постав «недоробленим» чоловіком, що відкидає свою ідентифікацію з образом батька й перебуває в полоні деструктивних потягів до матері; проблематика із цивілізаційного виміру перейшла до сфери приватного. Мистецтво й література німецького авангарду функціоналізували поняття вбивство на ґрунті хтивості як прояв вільної (мистецької) натури, свідоме бунтарство проти авторитарних сімейних структур та буржуазності. У другій половині ХХ ст. складність моралізаторського визначення хтивості й дискредитація патологічних та психоаналітичних підходів призвела до відмови від терміна в юриспруденції


ВІРА, ПОРНО, ЛЮБОВ

(натомість сьогодні говорять про злочин на сексуальному ґрунті). Проте це поняття ще більше активізувалося як популярний естетичнй сюжет: подібно до літературних конструктів жіночності, вбивство на ґрунті хтивості діяло як площина проекції страхів та заборонених бажань чоловічого суб΄єкта. Жанр У середині ХХ ст. література, працюючи з мотивом вбивства на ґрунті хтивості, використовувала здобутки кримінології та психоаналізу, які виводили потяг до хтивого вбивства із відсутності батька/закону. Відповідно, виникла специфічна жанроформа, що поєднувала елементи детективного й виховного романів: у ній пошук убивці означав «зазирання» в його душу. Традиційно цей детектив послуговувся сюжетною схемою: вбивство – розслідування – реконструкція психічного розвитку злочинця (пояснення мотивів убивства) – викриття злочинця. Проте сьогодні жанр часто мутує до триллера: оповідь ведеться із перспективи жертви, а не слідчого, для забезпечення саспенсу, розв΄язку відтягують за допомогою суворого дозування інформації та інших кіноприйомів. Водночас реверсування розвитку подій, зміна розподілу ґендерних ролей, переозначення мізогінічного детективного дискурсу на андрогінічний і розмивання ідентичності чоловічого суб΄єкта злочину аж до порожнього означника призводять до повної трансформації жанру. Ґендер У Новому часі сюжет вбивства на ґрунті хтивості реалізується як мізогінна чоловіча фантазія про жертовну еротизацію жіночого тіла (навіть femme fatale діє як проекція мазохістичного чоловічого бажання). На початку ХХ ст. хтиве вбивство розглядалося виключно як чоловіча дія на противагу «жіночим» отруєнню та дітовбивству. Водночас естетичний сюжет хтивого вбивства викривав типовий механізм фашистського конструювання чоловічого ґендеру як владного тіла-панциру, що прагне пенетрації, проте максимально відмежовується від фемінно кодованих потоків. За допомогою зброї-фаллоса чоловічий суб΄єкт досягає обох цілей – проникає в жіноче тіло й нищить загрозливу фемінність. Наприкінці ХХ ст., у контексті кризи культури, сюжет хтивого вбивства працює як маркер дефіциту смислу: парадоксальне по-

єднання насильства й хіті діє як такий собі антитекст, що виявляє смислові лакуни в дискурсі культури. У сучасній німецькомовній прозі цей сюжет використовується для викриття ґендерної ідентичності як перформативного конструкту та як спроба конструювання плюральних ґендерів: прозорого чи андрогінного, які оприявнюють застиглість наявної гетеросексуальної матриці та її насильницькі структури. Щоб підірвати буржуазну маскулінність, автори Зюскінд, Клеєберґ, Геттхе конструюють чоловічність як маскарад, викриваючи її перформативну природу. Єлінек розглядає існуючий ґендерний порядок як чинник виникнення вбивчої жаги до споживання, в якій чоловіки конституюються як споживачі, а жінки – як товар. Таким чином культура продукує хтиві вбивтва на всіх своїх рівнях, закріплюючи за жінкою місце жертви – «прекрасного трупа». Крауссер описує фемінність як не-ідентичність, порожній «контейнер», схильний до гетеротопії – набування як чоловічих, так і жіночих смислів, – що реалізується як у терапевтичному, так і в театральному вимірах культури. Проте у всіх проаналізованих текстах авторам не вдається вийти за межі моделі «прекрасного трупа», попри пошуки ґендерної плюральності, що має високий дестабілізаційний потенціал, втановлення-відновлення порядку все одно відбувається коштом вбивства-(само)покарання жіночого суб΄єкта. Звісно, авторка дещо перебільшує, роблячи висновки про жанрові зсуви в сучасній літературі на підставі 8 творів, адже вибірка не цілком репрезентативна. В її дослідженні йдеться радше про розмивання жанрових меж у випадках конкретних авторів. Також монографії можна закинути переобтяженість термінологією ґендерних досліджень та неомарксизму, які іноді перетворюють художні тексти на ілюстрації до теорії; а також нав΄язливі логічні повтори, характерні для академічного письма. Попри це надзвичайно цікавий історичний екскурс про форми естетизації вбивства на ґрунті хтивості, глибокий аналіз ґендерних репрезентацій та маскараду статей, захопливі інтерпретації складних творів сучасних авторів роблять монографію Ірини Ґрадінарі безперечно вартою прочитання.

197


ЗМІСТ

Хвала любові Ален Бадью   «Человек без связей» Наталия Чермалых об Антуане д’Агата   Эрос и философ Женевьев Фресс  Любов і спільнота Відкрита дискусія за участі Жана-Люка Нансі, Авітал Ронелл та Вольфґанга Шірмахера   Листи до Кості Цеткіна Роза Люксембург 

4

Te Deum Тадеуш Домбровський 

56

Тепло Анастасия Афанасьева 

62

Дикая местность Алла Вильнянская 

71

Из цикла «Женщины» Вита Грунич 

76

Красуня шукає чудовисько Патрік Еванс 

80

16 24

28 33

Про політику любові Леонард Шварц розмовляє із Майклом Гардтом 

36

Розмова про любов Вальтер Беньямін 

40

Отныне и впредь я сам себе мать Наталия Чермалых о Ролане Барте 

46

Горестный дневник Ролан Барт 

47

«Восемнадцатилетние панки книг не читают», или Апология трансгрессии в условиях авторитаризма Интервью с Дмитрием Волчеком  84 Жюльєта і Жюстина в добу жіночої емансипації Олександра Григоренко про Ельфріду Єлінек 

86

Коханки Ельфріда Єлінек 

87

Богохульна осанна любові Неля Ваховська про Йозефа Вінклера 

95

Цвинтар гірких апельсинів Йозеф Вінклер 

96

Герман Ніч, теоретик і практик акціонізму Олександра Григоренко 

103

Cловесна поезія оргіастичного театру Герман Ніч 

105

Амор і Амок Ґюнтер Брус 

112


На хресті Степан Рудик 

114

Капіталізм як релігія Вальтер Беньямін 

Своя комната Наталия Чермалых о проекте Евгении Белорусец 

164

120

Пози П'єтро Аретіно 

Криза статі Ален Бадью 

168

126

Дитячі листи Сатані Крістоф Зімон 

Замі: нове написання мого імені Одрі Лорд 

174

130

Загальний зошит Аґота Криштоф 

Пристрасть хтивого бароко Леонід Ушкалов 

178

132

Найпорнографічніша книга у світі Анатолій Бєлов 

Две истории о любви Евгения Белорусец 

184

137

Сексуальні табу і право сьогодні Теодор Адорно 

140

Оксана Забужко — сексі? Про деякі аспекти «еротичного» письма Неля Ваховська 

188

Пісний Порнопіон Богдан Стороха 

193

Ірина Ґрадінарі. Жанр, ґендер і вбивство на ґрунті хтивості Рецензія Нелі Ваховської 

196

Родина, стереотипи, цінності. Протестант перед світом інших Томаш Пйонтек 

148

Розпусне життя Альдо Нове 

151

Редакторки: Неля Ваховська, Катерина Міщенко Редколегія: Євгенія Бєлорусець, Олександра Григоренко, Андрій Рєпа, Ірина Собченко, Богдан Стороха, Тарас Федірко, Наталія Чермалих Фото: А  нтуан Д'Аґата, Євгенія Бєлорусець, Степан Рудик; фото на обкладинці: Антуан д'Аґата Графіка: Анатолій Бєлов Дизайн: Оксана Брюховецька За участь у створенні номера дякуємо Вірі Акуловій, Володимиру Артюху та Василеві Черепанину

ПРОСТОРИ: www.prostory.net.ua Адреса редакції: пров. Лабораторний, 26-103, 01133 Київ Випуск № 5, видається з 12 лютого 2009 року. Реєстраційний номер: КВ 14767-3738 Р від 7.12.2008, зареєстровано Міністерством юстиції України. Виходить раз на три-шість місяців. Розповсюджується у роздрібній торгівлі. Ціна договірна. Надруковано: ТОВ «ВТС ПРИНТ» 03067, м. Київ, вул. Виборзька, 84, (044) 227 78 17 Наклад: 800 прим.


АВТОРИ Антуан д’Аґата (Франція) – фотограф Теодор Адорно (Німеччина) – філософ, соціолог П’єтро Аретіно (Італія) – публіцист, драматург, поет Анастасія Афанасьєва (Харків) – поетка, перекладачка Ален Бадью (Франція) – філософ Ролан Барт (Франція) – філософ Вальтер Беньямін (Німеччина) – філософ, історик, письменник Анатолій Бєлов (Київ) – художник Євгенія Бєлорусець (Київ) – авторка, фотограф, перекладачка Олеся Бондаренко (Київ) – літературознавиця, перекладачка Олександра Братчук (Польща) – перекладачка Ґюнтер Брус (Австрія) – акціоніст, художник, автор Неля Ваховська (Київ) – авторка, перекладачка, літературознавиця Йозеф Вінклер (Австрія) – письменник Алла Вільнянська (США) – поетка Дмітрій Волчек (Санкт-Петербург) – перекладач, публіцист, головний редактор «Митиного Журнала» Майкл Гардт (США) – філософ, літературознавець Олександра Григоренко (Полтава) – перекладачка, літературознавиця Віта Груніч (Київ) – авторка Тадеуш Домбровський (Польща) – поет Патрік Еванс (Київ) – публіцист, перекладач Ельфріда Єлінек (Австрія) – письменниця Крістоф Зімон (Швейцарія) – письменник Остап Кінь (Львів) – перекладач Анна Кравець (Київ) – перекладачка Аґота Криштоф (Швейцарія) – письменниця Одрі Лорд (США) – поетка, публіцистка Роза Люксембург (Німеччина) – політична діячка, філософиня, публіцистка Катерина Міщенко (Київ) – авторка, перекладачка Жан-Люк Нансі (Франція) – філософ Герман Ніч (Австрія) – акціоніст, художник, автор Альдо Нове (Італія) – письменник, драматург, поет Томаш Пйонтек (Польща) – письменник, журналіст Андрій Рєпа (Черкаси) – перекладач, публіцист Авітал Ронелл (США) – філософиня, літературознавиця Степан Рудик (Київ) – фотограф Анастасія Рябчук (Київ) – соціологиня, редакторка журналу «Спільне» Роксоляна Свято (Київ) – літературо- і кінознавиця, перекладачка Ірина Собченко (Київ) – літературознавиця, перекладачка Богдан Стороха (Полтава) – германіст, перекладач Леонід Ушкалов (Харків) – письменник, літературознавець Тарас Федірко (Італія) – антрополог, поет, перекладач Женев’єв Фресс (Франція) – філософиня Наталія Чермалих (Київ) – мистецтвознавиця, кураторка, авторка Вольфґанг Шірмахер (Німеччина) – філософ, критик, публіцист


віра

# 5

2012

віра

порно

любов

# 5

каталог виставки незабаром http://vcrc.org.ua/

2012

порно

любов


Prostory #5