Page 5

ТРАНС

Джоан Ейртон, Мізавю, фрагмент інсталяції, 2011

роман написав за океаном? Звісно, логіка націоналістичного привласнення вписує цих письменниць і письменників до літературного канону – проте переважно лише після того, як вони здобули визнання у «великих сусідів». Нам це знайомо, чи не так? Тематично ж чи не найпроблемнішим виявляється культурний міф Альп, які ще іронік Роберт Вальзер часто-густо називав Bergkulisse, гірськими лаштунками. У своєму есе «Матроси з Бриґа» публіцист Урс Маннгарт, описуючи свій досвід спілкування з працівниками тунелів, якими пронизані гори, показує: у логіці «тунельного мислення» Швейцарії Альп не існує, це лише туристичний товар, магнітик на холодильник, сталий мовний шаблон. Так само, як і сезаннівська гора Сент-Віктуар у роботі Джоан Ейртон, розміщеній на обкладинці числа, або види Женевського озера, конденсовані у баночках-палітрі в її інсталяції «Мізавю». У романах Беата Штерхі та Ноель Рева альпійська сільська ідилія деконструюється у цілком коллерівському сенсі: каретою, яка порушує сонну самозакоханість села, стають заробітчани-іспанці. І тікати швейцарському теляті доводиться не лише від зростання експлуатації людини та дегуманізації виробництва й відносин, але й від наскрізного «ідилічного» сексизму, шовінізму та ненависті до Іншого. У Ніколя Був’є та Патріка Делашо швейцарець сам опиняється в позиції чужинця, а то навіть і заробітчанина – на екзотично-бідних Балканах чи у сповненому мігрантськими бандами паризькому передмісті. Проте і там, і там його хронічна дистанційованість від оточення й наївна перспектива оповіді викривають іще один тунель – провінційну зацикленість на собі, яку Педро Ленц саркастично висміює в

колонках «Швейцарська для іноземців», а Арно Каменіш із іронічним смутком відпускає в минуле. Складніше стає, коли Мелінда Надь Абонжі, виводячи своїх персонажів назовні, за межі Швейцарії, скеровує їх до свого очуженого минулого і розмиває диференціації національних культур. Або коли Жужанна Ґазе деконструює фетиш (Західної) Європи, а Коста Вече у проекті «Революція – Патріотизм» ставить під сумнів сам конструкт національної держави, перетворюючи національні прапори на екран декласованості та ексклюзії. У письмі мігрантки Аґоти Криштоф категорія національного цілковито зникає, заступлена болем (небажаної) присутності а в Аґлаї Ветерані сягає абсурду. Натомість Драґіца Райчич вдається до політичногоестетичного бунту: вона привласнює домінантну мову через своє неволодіння нею – неправильний синтаксис, вигадані слова, перенесені в німецьку з домашнього діалекту, хибну орфографію і безкінечний експеримент із метафоричної субверсії мови. Остаточну ж делокалізацію національного здійснює поезія від Ервіна Мессмера до Донати Берри та Жака Романа, яка в іронічний спосіб тематизує соціальне, історичне, екзистенційне, фізіологічне, особисте – що в такому контексті також стають політичними. Література, представлена у числі, з її дрейфами від іронії до меланхолії, від реалізму до марення, вказує на одне: єдине її громадянство – це вона сама. І звісно, час від часу вона разом із Вальзером щиро зізнається, що сьогодні «винятковим чином трохи ку-ку і ля-ля, і, можливо, до всього ще й трохи тю-тю», що не заважає їй мимохідь трансгресувати кілька політичних конструктів і піти собі далі на прогулянку.

3

Prostory #7 TRANS  

Trans is the 7th issue of Prostory dedicated to contemporary Swiss literature. Switzerland as an intersection point between various politica...

Prostory #7 TRANS  

Trans is the 7th issue of Prostory dedicated to contemporary Swiss literature. Switzerland as an intersection point between various politica...

Advertisement