Page 1


Неля Ваховська

Чому Швейцарія?

Не секрет, що в українській уяві світ усе ще розділений на зони і простори, кордони та національні ідентичності. Здається, ідеальною емблемою його є Швейцарія з її «чотирма мовами, чотирма культурами», що співіснують ізольовано і мирно, зовсім як корови і шоколад, – такий собі фантом протестантського етосу, що в європейському уявному успішно капіталізує свою стабільність. До того ж це країна, майже не пов’язана історичними зв’язками з Україною, тож дуже добре надається до всілякого штибу проекцій та утопій. Одну із них – утопію національної літератури – ми спробували розглянути через призму цієї країни. Як і в більшості країн Європи, конструкт національної держави та ідентичності виник у Швейцарії в кінці XVIII століття завдяки романтизму. Проте не політично й філологічно натхненному романтизму Німеччини, а романтичному туризму, що створив основний національний бренд (чи стрижень) Швейцарії – Альпи. Навколо нього вдало розташувався націоналістичний конструкт гомо гельветікус – образ шляхетного і незалежного гірського народу, що веде свій рід від древніх римлян. Поряд із тим вже в кінці ХІХ століття Рудольф Коллер пропонує іншу іконографію національного: на картині «Готтардська поштова карета» (1873), яку германіст Петер фон Матт вважає мало не архетиповою для Швейцарії, художник зобразив теля, що панічно тікає від карети, запряженої п’ятьма баскими кіньми, а череда корів меланхолійно спостерігає за ним, неспроможна навіть вжахнутися. Коллер вміщує Швейцарію у контрапункт ідилічного альпійського ландшафту, іронічного анімалізму та дихотомії прогрес-традиція: це теля, випадкова спроба якого відірватися від родового реакціонерства обертається загрозою смерті під колесами великого світу. Той самий контрапункт відбиває і створений уже у ХХ столітті бренд країни чотирьох літератур, вигаданий для просування гельвеційної культурної продукції

за кордон. Задекларований у бренді державний мультилінгвізм (якщо не мультикультуралізм) – це, здавалося б, спроба відірватися від сонних луків і вискочити на битий шлях світової історії. Проте на практиці з шаленого лету перед кіньми він обертається на млявий погляд великої рогатої худоби: чотиримовність у швейцарських літературах реалізується як великомовний шовінізм, адже франко-, німецько- та італомовна літератури майже цілком орієнтовані на книжкові ринки «великих сусідів». Це означає, що вони пишуться не швейцарськими мовними інваріантами, а відповідними літературними мовами, викладання яких у школах мало відрізняється від іноземних. За логікою ринку, питомо швейцарською – національною? – літературою слід було би вважати ретороманську, адже це єдина з гельвеційних літератур, що не лише створюється реальною місцевою мовою, але й продається у самій країні. От тільки мова ця вимирає, і читає нею лише мізерна частина населення. А заявлений мультилінгвізм обертається ігноруванням реального мовного спектру країни та тривалими дебатами про те, чи мусять іммігранти для отримання громадянства вивчити усі чотири державні мови, якими насправді не володіє жоден «питомий» швейцарець. Тож для конструювання «швейцарськості» в літературі залишаються лише тематичні аспекти та чинник письменницького громадянства. Проте навіть з останнім усе непросто: куди зарахувати угорок Аґоту Криштоф та Жужанну Ґазе, хорватку Драґіцу Райчич, румунку Аґлаю Ветерані, «секондос» Мелінду Надь Абонжі чи Педро Ленца? Адже попри наявність швейцарських паспортів їхнє літературне громадянство пов’язане з чимось іншим – міграцією, стигмою, прекарністю, мовчазним криком чи свідомими помилками як формою привласнення чужих мов. Ким вважати, скажімо, Беата Штерхі, який більшість свого життя провів за межами Швейцарії і свій альпійський


Джоан Ейртон, Мізавю, інсталяція, 2011


ТРАНС

Джоан Ейртон, Мізавю, фрагмент інсталяції, 2011

роман написав за океаном? Звісно, логіка націоналістичного привласнення вписує цих письменниць і письменників до літературного канону – проте переважно лише після того, як вони здобули визнання у «великих сусідів». Нам це знайомо, чи не так? Тематично ж чи не найпроблемнішим виявляється культурний міф Альп, які ще іронік Роберт Вальзер часто-густо називав Bergkulisse, гірськими лаштунками. У своєму есе «Матроси з Бриґа» публіцист Урс Маннгарт, описуючи свій досвід спілкування з працівниками тунелів, якими пронизані гори, показує: у логіці «тунельного мислення» Швейцарії Альп не існує, це лише туристичний товар, магнітик на холодильник, сталий мовний шаблон. Так само, як і сезаннівська гора Сент-Віктуар у роботі Джоан Ейртон, розміщеній на обкладинці числа, або види Женевського озера, конденсовані у баночках-палітрі в її інсталяції «Мізавю». У романах Беата Штерхі та Ноель Рева альпійська сільська ідилія деконструюється у цілком коллерівському сенсі: каретою, яка порушує сонну самозакоханість села, стають заробітчани-іспанці. І тікати швейцарському теляті доводиться не лише від зростання експлуатації людини та дегуманізації виробництва й відносин, але й від наскрізного «ідилічного» сексизму, шовінізму та ненависті до Іншого. У Ніколя Був’є та Патріка Делашо швейцарець сам опиняється в позиції чужинця, а то навіть і заробітчанина – на екзотично-бідних Балканах чи у сповненому мігрантськими бандами паризькому передмісті. Проте і там, і там його хронічна дистанційованість від оточення й наївна перспектива оповіді викривають іще один тунель – провінційну зацикленість на собі, яку Педро Ленц саркастично висміює в

колонках «Швейцарська для іноземців», а Арно Каменіш із іронічним смутком відпускає в минуле. Складніше стає, коли Мелінда Надь Абонжі, виводячи своїх персонажів назовні, за межі Швейцарії, скеровує їх до свого очуженого минулого і розмиває диференціації національних культур. Або коли Жужанна Ґазе деконструює фетиш (Західної) Європи, а Коста Вече у проекті «Революція – Патріотизм» ставить під сумнів сам конструкт національної держави, перетворюючи національні прапори на екран декласованості та ексклюзії. У письмі мігрантки Аґоти Криштоф категорія національного цілковито зникає, заступлена болем (небажаної) присутності а в Аґлаї Ветерані сягає абсурду. Натомість Драґіца Райчич вдається до політичногоестетичного бунту: вона привласнює домінантну мову через своє неволодіння нею – неправильний синтаксис, вигадані слова, перенесені в німецьку з домашнього діалекту, хибну орфографію і безкінечний експеримент із метафоричної субверсії мови. Остаточну ж делокалізацію національного здійснює поезія від Ервіна Мессмера до Донати Берри та Жака Романа, яка в іронічний спосіб тематизує соціальне, історичне, екзистенційне, фізіологічне, особисте – що в такому контексті також стають політичними. Література, представлена у числі, з її дрейфами від іронії до меланхолії, від реалізму до марення, вказує на одне: єдине її громадянство – це вона сама. І звісно, час від часу вона разом із Вальзером щиро зізнається, що сьогодні «винятковим чином трохи ку-ку і ля-ля, і, можливо, до всього ще й трохи тю-тю», що не заважає їй мимохідь трансгресувати кілька політичних конструктів і піти собі далі на прогулянку.

3


4

ПРОСТОРИ

Ірина Собченко

П’ята літерат ура

Як гірський ландшафт, де сам ритмічний візерунок складок і звивин важить більше, ніж окрема деталь, і де, аби просуватися, необхідно встановити орієнтири – систему розміток, які так чи інакше перекраюють цей ландшафт наново, – такою постає розмова про сучасну швейцарську літературу. Одна з найбагатших і найуспішніших країн світу позиціонує себе на світовому ринку через привабливий бренд «чотири мови – чотири літератури», спільним для яких є благодатний швейцарський ґрунт, чи то пак запашні альпійські луки. Невмирущий міф про національну ідентичність невпинно відтворюється навіть в умовах розмитості кордонів і полінаціональності спільноти, котра мешкає на території конфедерації. Не надто складне завдання – спробувати назвати все те, що наповнює поняття «швейцарськості», але з іншого боку, чи так уже й варто дошукуватися цієї «ідентичності» і намагатися її дистилювати. Тому разом із зануренням у літературу цієї країни виникає потреба відмовитись від спекулювання цим дбайливо зібраним докупи метанаціональним конструктом і спробувати розгледіти на однорідній поверхні альпійського раю складки, виступи та впадини. Бажання невпинно долати географічні межі та кордони, властиве для таких письменників, як Ніколя Був’є, породжене колективною фантазією осілості й самодостатності, яку Петер фон Матт називає «сновидною». Камерність, властива швейцарському просторові, його захищеність «сніговими стінами Альп», залишає митцеві лише два шляхи, один з яких – вибиратись назовні. Але можливий інший, не менш продуктивний шлях – божевілля. У цьому сенсі «Транс» постає не лише як просторове чи ідеологічне зрушення, а й як певний стан у собі, що поєднує і сновидність, і марення, і божевілля, а мистецтво й література стають вираженням гіпнотичного ефекту цього трансу. Камерність обумовлює характерну приязнь швейцарської літера-

тури до сповідальних жанрів – щоденників, мемуарів, листів і подорожніх нотаток, які навіть під час мандрування іншими просторами дозволяють створити подобу власного «намету», але, окрім того, вона пов’язана з медикалізацією тіла – людського й тваринного, що відбувається у просторі клініки чи скотобійні. Специфіка ставлення гельветів до інакшості зумовлює включення девіацій – у терапевтичних дозах – у межі норми, на відміну від діалектики заборони і бунту. Можливо, саме тому Швейцарія є країною, яка не знає революцій, хоча може їх підживлювати: варто згадати хоча б Руссо, найрадикальнішого французького просвітника родом зі Швейцарії, чи Леніна з дадаїстами, які свого часу входили до швейцарської інтелектуальної тусовки початку ХХ століття, не кажучи вже про амбівалентне питання співпраці «нейтральної країни» з воюючими сторонами під час Другої світової. Бунту як стану творчості тут радше відповідає божевілля. Це, вочевидь, і зумовлює запит на фігуру дещо божевільного митця-маргінала, не інституціоналізованого через академії, премії й канон, здатного творити, не виходячи за межі власної кімнати. Такий тип інтравертного митця-дослідника мікрокосму, безумовно, втілює Роберт Вальзер, але не тільки він: мінімалістичність письма, «короткозорість» і камерність погляду, подекуди озброєного іронічним мікроскопом, а подекуди – трагічного у своєму відчуженні, властива й для інших письменників та письменниць, незалежно від того, наскільки достеменно швейцарським є їхнє походження – чи то йдеться про Рут Плоуда, чи про Драґіцу Райчич, Аготу Криштоф, Аґлаю Ветерані. Глибинне прочитання ландшафту візуалізується у мінімалістичних роботах художниці Джоан Ейртон. Ноель Рева, Жульєн Бюррі, Жак Роман, працюючи з темою фантазматичного конструювання Я, так чи інакше вдаються до тієї ж мінімалістичної стратегії, віддаючи перевагу ігровій формі.


ТРАНС

Швейцарія вражає радше не мирним співіснуванням чотирьох національних мов, а паралельним співіснуванням ідеологій, що дуже добре простежується на прикладі «національного питання». Політизація національної ідентичності залишається однією із провідних стратегій у швейцарському суспільстві. У країні протягом понад півстоліття правопопулістська Швейцарська народна партія залишається найпопулярнішою. Саме ця партія є джерелом антиімміграційної ініціативи, гарантом політики швейцарського нейтралітету й успішно використовує націоналістську риторику для утримання влади. Ксенофобський популізм (наприклад, скандально відомі плакати з білими вівцями, що виштовхують чорну з отари, та загрозливими мінаретами, які ось-ось захоплять місто), попри публічний осуд, викликає симпатії як у селян та буржуа, зворушених турботою партії про споконвічні патріотичні цінності, так і у менш наївних представників великого капіталу, які отримують змогу лобіювати свої власні інтереси. Межа між расистською і «розсудливою» антиіміграційною політикою завжди залишається розмитою. Тут доречно згадати показ «Спеціального рейсу» Фернана Мельґара на минулорічному фестивалі DocuDays, знятого у депортаційному центрі у Женеві. Герої фільму – кількадесят нелегальних мігрантів і шукачів притулку, які за протиріччя між соціальною політикою й антиімміграціними законами змушені платити надією на краще життя, а то й самим життям. В’язниця, до якої їх кинуто без суду та слідства, – навіть після 20 років, проведених у країні, нелегал залишається «чорною вівцею», – нагадує дуже затишну, гостинну і чудово оснащену скотобійню, де вам щиро поспівчувають, мовляв, як важко полиша-

ти цю країну, але й дбайливо прив’яжуть до крісла на борту «спеціального рейсу» так щільно, що ви можете не дожити до посадки на «рідну» землю. Літературу мігрантів, яка містить у собі жвавий відклик на дволикість швейцарської національної політики і, на відміну від іронічного загравання із альпійським міфом, властивого «офіційно швейцарським» письменникам і письменницям, вдається до більш радикального осмислення процесів розмивання національної держави, зараз називають «п’ятою літературою» Швейцарії. Перш за все, ця назва свідчить про визнання значущості й потужності мігрантського струменю, який оновлює і трансформує швейцарську літературу, переосмислюючи її традицію, – як «четверта влада» чи «п’ята колона», з якими неможливо не рахуватися. Але чи не є ця спроба підрахувати літератури черговим компромісом, намаганням встановити їх порядок й окреслити рамки для того, що давно і невідворотно їх трансгресує? Адже це бажання виходу за межі класифікацій і таксономій пов’язане не тільки з переживанням свого статусу чужинця на території приймаючої країни, воно зачіпає значно ширші сфери соціальної і політичної емансипації за межами штампів ліберально-капіталістичної риторики. Зрештою, в умовах транснаціональної, транскультурної спільноти важко визначити, хто мігрант, а хто ні. «Письменник-поліцейський» Патрік Делашо, «письменниця-прибиральниця» Драґіца Райчич, «письменниця-повія» Ґрізелідіс Реаль (два останні випадки – особливо скандальні) та інші автори та авторки цього номера розкривають підривний потенціал «Трансу» – як революційного префіксу і як творчого стану.

5


Джоан Ейртон Сірий на сірому


Джоан Ейртон (Joan Ayrton), народилася 1969 року в місті Веве, живе та працює в Парижі. Незважаючи на своє британсько-єврейське походження, цілковиту двомовність (удома Джоан спілкується вийнятково англійською) та подвійне британсько-швейцарське громадянство, художниця вважає своєю батьківщиною береги Женевського озера – озера Леман, які давали прихисток її великій родині, розкиданій, буревіями ХХ століття по всій планеті: від Західної України до Китаю, через Лондон, Нью-Йорк та Париж. Проте в її роботах, на перший погляд, немає і згадки про заплутані траєкторії родинної історії: Джоан Ейртон працює у стилістиці, яку критики називають «абстракним пейзажизмом». Її мінімалістична кольорова палітра повністю сформована серпанковою блакиттю озера – віддаленим горизонтом, у який вона вдивлялася з самого дитинства. «Озеро Леман – це мій гіпер-пейзаж», – стверджує вона. В інсталяції «Mises à vues» художниця іронічно обігрує своє обсесивне захоплення цим класичним швейцарським видом: протягом листопада 2010 року її галеристка Кармілла Шмідт щодня фотографувала озеро з однієї точки та надсилала фото до Парижа. Підсумком цього своєрідного листування стали 30 датованих скляночок із фарбою двох відтінків, що відповідають кольорам озерної гладіні й неба. Париж – це місто відтінків сірого. Можливо, саме тому виставка у швейцарському місті Клюні, де вперше експонувалася робота «Mises à vues», називалася «Grey&grey». Сірий – ще один колір-фетиш для художниці. Мабуть, саме у цій напівпрозорій, розбіленій палітрі, у переходах від синього до світло-сірого і можна відшукати відбиток фрагментованої ідентичності художниці, для якої невпинний пошук лінії горизонту стає єдиним шансом знайти опору, прокласти шлях крізь буття – цей абстрактний пейзаж, у якому слово Loneliness дивним чином римується із словом Displacement. Наталія Чермалих


Роберт Вальзер Роберт Вальзер (Robert Walser; 1878 – 1956) – класик німецькомовної літератури, відомий за життя лише у вузьких колах, здебільшого у Німеччині та Швейцарії (молодий Кафка, Курт Тухольський, Германн Гессе, Роберт Музіль та Вальтер Беньямін захоплювалися його творами), зник із поля зору публіки у 1929 році, коли через галюцинації та нав’язливі страхи втрапив до клініки для психічно хворих у містечку Вальдау під Берном. 1933 року його всупереч його волі перевели до дещо гіршої лікувальної установи у Герізау, кантон Аппенцелль, де він поступово покинув писати. Попри те, що симптоми його психічних розладів давно зникли, він відмовлявся полишити клініку, дуже багато ходив на прогулянки і помер від інфаркту на Різдво 1956 року, під час прогулянки засніженою горбистою місцевістю. Творчість Вальзера перевідкрили лише у 70-ті роки, коли було засновано архів Роберта Вальзера і розпочався 16-річний процес розшифрування його мікрограм – текстів, написаних мікроскопічним почерком на дуже різному папері – від листів із відмовами від видавництв до відривних календарів тощо. За час відносної «невідкритості» ім’я Вальзера обросло неймовірною кількістю літературних легенд: «учитель Кафки», «бідний художник від літератури», «божевільний геній», «провидець, що описав свою смерть у снігу» тощо. Як і всі легенди, це правда лише до певної межі. Дрібний службовець, Вальзер справді був дуже бідним і мав хворобливий потяг до економії. Навіть отримавши спадок свого брата, він не змінив способу життя: мав лише два поношені костюми, економив на їжі й винаймав найдешевші мансарди. Він ніколи не вчив Кафку, бо його не знав. Діагноз шизофренія, з яким його поклали до клініки, ніяк не виправданий – схоже, письменнику, який ненавидів бути найманим працівником, було зручно так жити… Нині про Вальзера пишуть монографії, проводять симпозіуми, знімають фільми, його твори перекладають усіма можливими мовами світу – вальзеріана у розпалі. Проте коли залишаєшся з його текстами наодинці – без усіх тлумачень і вироків – цей лукавий невротик обманює тебе так само, як і своїх сучасників, іронічно уникаючи чіткої інтерпретації і зачаровуючи шибеницьким мерехтінням своєї мови. Переконаний соціаліст, він мімікрує під буржуа; ненавидячи кіч, змушує читача його любити – щоб вкотре його відкинути. Ікону романтизму Гайнріха Кляйста Вальзер описує з неймовірною динамікою, чуттєвістю, пристрастю на межі вигуку та поезії, виводить його зі сторінок хрестоматій і «вживлює» в реальні ландшафти, які одразу ж символізуються як топоси романтичної меланхолії. А потім – «гей, чи ж ми не в кареті!» – красива казка про мистецтво їде геть, і безпорадному читачеві лишається лише конфронтувати з ницою і примітивною сучасністю, де «акціонерна броварня» важливіша за якогось Кляйста. Неля Ваховська


Прапор Червоного Хреста, 2010

Коста Вече Революція – Патріотизм


Коста Вече, Це не америка (Прапор самотньої зірки), 2005


Драґіца Райчич Еще чуть ли не в Киевской Руси придумали для иноземцев общее название – немцы, то есть немые, точнее, как толкует этимологический словарь – невнятно говорящие. А ныне более или менее не гладко изъясняющиеся «немцы», – то бишь мигранты, турки, хорваты греки, всякие африканцы и украинцы, – понаехали в сытые германии, швейцарии, франции, «штоб вкалывать». Мигранты населяют целые кварталы, даже районы на окраинах больших европейских городов. Все разные, но уже почти этнос. К ним теперь относятся строки Маяковского: «улица корчится безъязыкая – / ей нечем кричать и разговаривать». За них и о них говорит поэтесса Драгица Райчич. Ее стихи написаны на «невнятнонемецком» языке, увертывающимся от орфографических и синтаксических норм. Но не потому, что Драгица Райчич не владеет нормативным немецким: она стремится в своих стихах высказать мигрантскую отчужденность и часто отверженность, замкнутость в общине себе подобных, обреченность на культурную изоляцию в стране пребывания. Здесь речь о Швейцарии, но где по-другому? Этим языком, на этом языке Райчич открывает в своих стихах существующий совсем рядом мигрантский мир с его радостями и горестями, но всегда с изнурительным трудом. Не уверен, что так, именно так говорят мигранты. Каждый ведь из них ошибается по-своему, тем более, что родные языки разнятся. Наверное, такой язык – условно мигрантский – отыскивает Драгица Райчич. Язык, помимо уже сказанного, становится как бы еще одним измерением в стихотворении. Обращаясь к участи мигранта, поэтесса говорит вообще об уделе человека в сегодняшнем мире – в поэзии иначе не бывает. Мир «белых» и мир мигрантов отражаются друг в друге и, пусть медленно, эти миры взаимопроникают. Драгица Райчич сама прошла путем своих персонажей. Из хорватского Сплита она в 1978 году, девятнадцатилетней, попадает в Швейцарию, где работает уборщицей, гладильщицей, работницей-надомницей. Пишет и публикуется сначала по хорватски, потом по немецки. Ее стихи и короткая проза появляются в немецкоязычных журналах и антологиях, выходят отдельными сборниками в Швейцарии. В 1988 году возвращается в Хорватию, издает там газету «Glas Kostela», работает журналисткой. В 1991 году, во время гражданской войны в Югославии, вынуждена с тремя детьми бежать в Швейцарию, снова заниматься уборкой. Сейчас она живет и работает в Иннсбруке, опубликовала свой первый роман «Ожидание Броха». Драгица Райчич – автор пяти книг, куда вошли стихотворения, короткая проза, театральные пьесы. Она – лауреат литературных премий: Мюнхенской поощрительной премии им. Адальберта фон Шамиссо и поощрительной премии им. Г. Мерано (Италия). Марк Белорусец


Зроблено в Хорватії (І), 2005


«Медуза» – це незалежний видавничий проект, який виник у результаті кількарічної роботи літературно-художнього часопису «Простори». Головна мета проекту «Медуза» – представити українському читацтву актуальні, а також раніше не перекладені класичні тексти із царини гуманістики та художньої літератури. Також у «Медузі» виходитимуть дитяча ілюстрована книга та мистецькі публікації. Проект підтримує Творча спілка перекладачів та письменників, зокрема з питання дотримання трудових прав перекладачок і перекладачів. Партнер проекту: часопис «Політична критика»

У феєрверку блискучих текстів і дивних малюнків ви знайдете все: корисне і некорисне, казкове і правдиве, філософські питання і поради на всі випадки життя: як виховувати дітей, знайти жінку чи чоловіка своєї мрії, здолати нудьгу і досягнути кар’єрного успіху. А також як злочинами тримати себе у формі, плекати ворожнечу та уникнути шлюбу. Дізнайтеся, про що діти пишуть Сатані, і як розгорталася любовна казка між Поетом і прекрасною Книгаркою. Крістоф Зімон. Багато гарного за малу ціну. Калейдоскоп житейський мудрощів від А до Я і казок із літературного процесу з коміксами, купою запитань і дитячих листів до Диявола; пер. з нім. Нелі Ваховської. - К.: Медуза, 2013. 240 с.

Ціна 40 грн.

Через 20 років після закінчення Холодної війни хорватськоавстрійський філософ Борис Буден висунув свій радикальний діагнози доби: разом із колапсом комуністичного режиму, разом із яким занепали не лише диктатура і планове господарство, але й ера індустріального модерну, скінчилася також ідея майбутнього. У творах сучасного мистецтва та нових історичних музеях панує дух ретро-утопії. Туга за історією стерла віру у прогрес, а релігія та націоналізм переживають ренесанс. Що це означає для нашого суспільства і чи можлива сьогодні соціальна надія? Борис Буден. Зона переходу. Про кінець посткомунізму; пер. з нім. Нелі Ваховської - К.: Медуза, 2013. - 224 с.

Ціна 40 грн. Замовляйте книжки за ціною видавництва у Катерини Міщенко (kat.mishchenko@gmail.com)


Над числом працювали

Марина Александрович (Київ) – координаторка інтернет-книгарні «Буколики» видавництва «Смолоскип», літредакторка Михайло Бабарика (Київ) – літературознавець, перекладач Татьяна Баскакова (Москва) – перекладачка Марк Бєлорусець (Київ) – перекладач Оксана Брюховецька (Київ) – художниця, дизайнерка Неля Ваховська (Київ) – перекладачка, літературознавиця Олександра Григоренко (Полтава) – перекладачка, літературознавиця Сергій Жадан (Харків) –поет, письменник, перекладач Урс Маннгарт (Цюрих/Відень) – вільний журналіст, есеїст Катерина Міщенко (Київ) – есеїстка, перекладачка Роксоляна Свято (Київ) – перекладачка, літературознавиця, кінокритикиня Ірина Серебрякова (Київ) – перекладачка, літературознавиця Ірина Собченко (Київ/Женева) – перекладачка, літературознавиця Тарас Федірко – перекладач, поет Василь Черепанин (Київ) – керівник Центру візуальної культури, редактор журналу «Політична критика» Наталія Чермалих (Київ) – незалежна кураторка, есеїстка


ЗМІСТ

1

Неля Ваховська Чому Швейцарія?

37

Ванні Б’янконі Крок людини 

4

Ірина Собченко П’ята література

45

Арно Каменіш На коня 

7

Педро Ленц Тарзан зі Швейцарії 

50

11

Урс Маннгарт Матроси з Бриґа 

Эрвин Мессмер Трамвайная остановка  и другие стихи

61

Роберт Вальзер Маленька пригода на путівці та інші оповідання

68

Гігантський доробок у коробці для черевиків Інтерв’ю з Вернером Морланґом

17

Наталія Чермалих Джоан Ейртон. Сірий на сірому 

18

Петер фон Матт Финал с большой коровой 

20

Беат Штерхі Красуля 

73

Жужанна Ґазе Зібрання

27

Ноель Рева Ставлення до худоби 

79

Ніколя Був’є Пахощі дині

33

Жак Роман Погріб 

87

Мелінда Надь Абонжі Голуби злітають


93

Патрік Делашо Велика паніка

98

Педро Ленц Наближення до дива зародження звичайних стосунків та інші вірші

107 Аґота Криштоф Учора 113 Коста Вече Революція – Патріотизм 115 Василь Черепанин Іконографія патріотизму 123 Драгица Райчич Полустихотворения уборщицы-мигрантки 128 Кріста Баумберґер Драґіца Райчич: «Ґастфрау» німецької мови

130 Я мушу жити в тій мові, якою пишу розмова Крісти Баумберґер із Драґіцею Райчич 134 Драґіца Райчич Тілки Блага піти на небо 139 Доната Берра Цунамі та інші вірші 143 Жульєн Бюррі Лялька 149 Аґлая Ветерані Про вимите море, прокатні шкарпетки та пані Олію 157 Рут Плоуда Как если бы это сталось 161 Ґрізелідіс Реаль Сфінкси 166 Петер фон Матт Литературная память Швейцарии


Prostory #7 TRANS  

Trans is the 7th issue of Prostory dedicated to contemporary Swiss literature. Switzerland as an intersection point between various politica...

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you