Page 1

Олег КОЦАРЕВ

Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років

Напередодні Початок ХХ століття… В українських містах зростають багатоповерхові будинки (5, 6, 7 поверхів! — «шкандаль»!) у стилі модерн (він же — сецесія, югендштиль і тому подібне), із рослинними орнаментами, майолікою, суворими жіночими головами й фігурами, із застосуванням нового матерілу — бетону. Вишукані чи принаймні вигадливі фасади, однак супроводжуються похмурими цегляними торцями майже без вікон і дворами-«колодязями». І це вже неабиякий символ новітнього міста. Вулицями прокладають собі сталеві шляхи трамваї, у дальніх районах купчаться заводи і фабрики. У центрі все більш розгоряється культурне, а побіч — «світське» й «напівсвітське» життя. Населення міст швидко зростає, притягуючи все більше і більше нових мешканців. Наростає й темп життя. Добігають останні роки й місяці мирного життя Європи. Ось-ось повинно трапитися Щось. «Перша чверть двадцятого сторіччя — час революції в її абсолютному визнанні, доба загальної деструкції, етап неґації, що воліла стати універсальною. Революція мусила бути всесвітньою. Все підлягало знищенню: держава й неписьменність мас, лірика й університетські дипломи, банки й поезія Олеся – Чупринки, комірці, Бог, таємна дипломатія… Конав старий лад. Народжувалося нове суспільство. Людство зрікалося традицій. Світ перебував на зламі», — так кількома десятиліттями пізніше писав наш видатний і недопрочитаний Віктор Вер (Петров) у своїх «Засадах естетики».

58

Олександр Богомазов. «Трамвай», 1914


Нова і різко розбуяла урбаністична реальність просто мусила якось відбитись у культурі. І якщо в українському образотворчому мистецтві Місто, що завоювало собі велику літеру, швидко здобулося на цікаві та послідовні трактування, то в літературі все було трохи інакше. Ранній модернізм давав мало переконливих картин міського життя. Найпотужніші таланти на зразок Лесі Українки, пізнього Івана Франка, Михайла Коцюбинського й Ольги Кобилянської, «брали» універсальніше, що, взагалі, й не дивно для модернізму. Багато хто не знаходив адекватного шляху зображення міста. Особливо проблематичною була ситуація з урбаністикою в поезії. Незалежно від змін у поетиці чи в ідеях, українська поезія перебувала під впливом надпотужної романтичної інерції: вірш залишався переважно або загадковим і гарним зліпком дикої чи напівдикої природи, або історією з життя сільського народу, або цілковито занурювався в особисті обставини й думки героя. Міським новаціям тут не залишалося багато місця. Аж нарешті з’явився авангард. Спершу знов-таки в образотворчому мистецтві, а потім із деяким запізненням дійшов і до української поезії. Експериментальний, антинатуралістичний, революційний, епатажний, схильний до іронії та зовнішніх ефектів, уважний до форми, захоплений водночас руїною, деструкцією, але й індустріалізацією, «вогнями великого міста» та побудовою «нового світу» напрям. Суперечливий, такий, що містив у собі купу вельми несхожих стилів, від футуризму до сюрреалізму, поєднував геть різні настрої, психологічні стани: і химерно заломлену меланхолію, й блазнювання, і сталевий пафос (передвісник соцреалізму!), і дитинну наївність. Саме про авангардне мистецтво той-таки Віктор Петров якось висловлювався в тому дусі, що вже у пізнішій, поруйнованій війнами й терорами, частині ХХ століття воно вже парадоксально виглядало єдиним правдивим реалізмом. В Україні поетичний авангардизм традиційно асоціювався з постатями з інших літератур — Володимиром Маяковським, Велемиром Хлєбніковим, Філіппо Томмазо Марінетті та іншими, але не з українськими поетами. Донедавна про український авангард згадувалося побіжно, як про явище малозначуще й нерозвинене, навіть «непритаманне». Лише в останні роки почалось активніше перевидання і дослідження цієї літера-

турної спадщини. Виходять розвідки, книжки вибраних творів окремих авторів, а ближчим часом очікується поява на світ антології «Українська авангардна поезія 1910-1930-х років», до створення якої доклав руку й автор цих рядків. Виявилося, що в нас була насправді досить цікава і різноманітна авангардна поезія.

Гамір міста футуристів Як уже було сказано, авангард до поезії України прийшов дещо пізніше та, ясна річ, не без впливу інших країн, де література мала менше обмежень, пластичніше реагувала на зміни в житті людини. Символічно, що першим українським футуристичним віршем часто називають текст російського поета Василіска Гнідова «Огнянна свита». І написано його 1913 року «бовтанкою» української й російської мови.

Обкладинки журналу футуристів «Нова Ґенерація»

А. Гончарова. Покос

Часопис конструктивістів «Авангард»

Безумовним був і російський вплив на першого вже справді українського поета-авангардиста, футуриста номер один Михайля Семенка: він обрав собі футуристичну поетику під враженням від виступу Маяковського в інституті, де натоді навчався. Саме футуристи забезпечили урбаністиці активне входження до української поезії. Михайль Семенко, Ґео Шкурупій,

59


Олекса Слісаренко та багато інших. Десь концептуальними замальовками: Спека не можна дихать давить горло асфальт все те ж стареньке лихо охрип мій альт і я загубив упевненість я загубив ґрунт омаґазинив свою зверненість і попрохав фиників фунт. (Михайль Семенко, «Асфальт»). Десь лінгвістичними експериментами: Осте сте бі бо бу візники — люди трамваї — люди автомобілібілі… (Михайль Семенко, «Місто»). Десь радісним дуркуванням:

експерименти. У їхньому місті людина то звільняється від експлуатації, то потрапляє під нові її різновиди. А ще будує «новий побут», причому розбудовчий пафос не залишається без іронії, як-от у вірші Ґео Коляди, присвяченому такій вигоді, як «ватер клозет»: До ватера ідуть пішки. Приїжджають з сіл і хуторів до міста. Вони не звикли до ватера. Вони звикли сідати за хатою або в кущах І про щось думати, чи може кряхтіти… Соромливо питають у місті — де уборна? А коли припече на вулиці, то стають під браму. Поливають браму соромлячись прохожих. Ті, що йдуть, на це не звертають уваги… На кожному бульварі є також ватери. Всі, хто йде до них, поспішають… Ті, що виходять з ватера — задоволені і йдуть тихою ходою… Сьогодні в помешканні театра Меєрхольда лекція. На тему: «Ватер як ступінь культури людкости». Читає професор… Квитки розпродано. Робфаківці намагаються пролізти даремно… (Ґео Коляда, поема «Місто дихає!»).

Ви жінки, котрі не вродливі, відійдіть від мене! Не чіпайте мене своїми поглядами! Не ходіть по асфальту, повз вікон моєї «Поетичної Майстерні»!.. (Ґео Коляда, «У тебе прекрасні, пурпуром гаптовані губи…»). А часом і пронизливим відчаєм загубленості людини у великому міському механізмі: в столичнім місті під покаліченим хрестом дитинча плакало не знало що крильми проростало «дайте жменю сонечка дайте» благало. (Андрій Чужий, «в столичнім місті…»). Футуристи бачили місто дуже об’ємно і різноманітно. Це очевидно навіть із кількох наведених уривчастих цитат. Урбаністичний простір у них — й ідеальний топос для життя сучасної людини (село вони при цьому часто й активно заперечують), і місце для знущання з міщансько-буржуазних порядків, звичок і моралі, і світ цікавих механізмів, промисловості, наукових досягнень, і територія, на якій втілено різноманітні естетичні 60

ер

Раїса Троянк

Андрій

Михайль Семенко

Чужий


На будмайданчику Другим після футуризму організаційно оформленим різновидом авангарду в українській поезії першої половини ХХ століття став конструктивізм. Якщо футуризм— це якнайбільше фіглярства, формального експерименту, лінгвістичного і смислового розпаду, що раптом переходить у мітингову чи анекдотну риторику, то конструктивізм — уже пошук стрункості, навіть «функціональності», підвищена увага до окремого образу, що його часом розгортали й розкручували до неможливості, а також стійкий ствердний пафос і спроби примирити «буржуазні» та «новітні» жанрові форми. Важко сказати, щоб конструктивізм реалізувався в українській літературі дуже вже послідовно й повно, але його риси виразні принаймні в частині творчості представників групи «Авангард» (Валер’ян Поліщук, Леонід Чернов-Малошийченко, Раїса Троянкер), є вони й у Майка Йогансена, в пізніх текстах футуристів на зразок Ґео Шкурупія чи Юрія Палійчука.

Тут уже місто майже безальтернативно — будівельний майданчик. Радісний і бадьорий будівельний майданчик, на якому зводять хороше нове життя. Як у вірші Раїси Троянкер:

Обкладинка книжки Ґео Коляди «Futur Extra»

Обкладинка книжки Богдана-Ігоря Антонича «Ротації»

КОНСТРУКТИВІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ З’ЯВИВСЯ ВЖЕ У ДВАДЦЯТИХ, ПІСЛЯ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА РЕВОЛЮЦІЇ, КОЛИ СТРОКАТОСТІ Й БУЙСТВА В УРБАНІСТИЧНОМУ ЖИТТІ ДЕЩО ПОМЕНШАЛО Харків, будівництво будинку державної промисловості («Держпром»), за яким натхненно стежили всі митці-авангардисти

…Будуйте будинки! Кремезні будинки! Стрункий хмарочос. Не треба садибок, Вузьких гацієндок І власницько-хижих Маленьких ранчо. Кохаю кімнату Високу і юну. Простору кімнату, Широке вікно Будинок — комуну Будинок — комуну. Кохаю давно. (Раїса Троянкер, «Моє кохання»). Читаючи цей вірш, дуже легко уявити тодішні будівельні проекти, витримані в уже значно послідовнішому стилі архітектурного конструктивізму — харківській Держпром, різноманітні квартали «соціалістичних міст»… Конструктивізм в українській поезії з’явився вже у двадцятих, після світової війни та революції, коли строкатості й буйства в урбаністичному житті дещо поменшало. За формулюванням Петрова, «комірці й Бог» уже загинули. А в поетів радянської частини України регулярно виникали проблеми. І то не тільки в активних чи прихованих опонентів нової влади, а й у тих, хто поводився в творчості занадто вільно. Занадто експериментував. Вважав, що після кількох ритуальних агітаційних фраз на його концепції, прожекти й бздури не поширюються вимоги послідовно насаджуваної нової цензури. Наприкінці двадцятих утиски посилились, а в тридцяті перетворилися на справжні репресії. У цих умовах конструктивізм ставав навіть певною мірою компромісом: значно органічніше надавався до вірнопідданських декларацій, але й дозволяв продовжувати авангардні творчі пошуки. Звичайно, компроміс виявився дуже тимчасовим. Елементи конструктивістської естетики поети швидко мусили трансформувати в соцреалістичні, вносячи таким чином свою «авангардистську» лепту в становлення радянського стилю. Протягом першої половини тридцятих в УСРР у цілому припинив існування і конструктивізм, і будь-який інший авангард.

61


Страх та іронія на волі До «західної гілки» української авангардної поезії «розбудовний» урбаністичний пафос майже не потрапив. Поза Радянським Союзом не було ані такої цензури, ані такої самоцензури, ані такої суспільно-політичної істерії. У тамтешніх поетів урбаністика й далі мала в собі таку «противагу» як іронія і критичне налаштування щодо суспільних порядків. Ось Василь Хмелюк, поет і художник, емігрант, що пожив і в Кракові, і в Празі, й у Парижі, а в останньому навіть досягнув певного мистецького і життєвого успіху. У ранній період своєї творчості він радісно комбінував футуристичні, сюрреалістичні й навіть дадаїстичні тенденції. І його місто залишається цирковою сценою: Я одягнений в одежу наймоднішу і легкий визерунок оздоблює постать. Стяжка на шиї вабить серце блідолицих і черевики стягають ступню мягко і топлять очі блідоволосих. А мої рожеві нігті сяють на червоних устах маленької дівчинки. Пахощі легкі викликають пошану до мене солодкозадих дам. Бачите! – А мені однаково хоч і подібний я до райдуги і голуби вшановують мій капелюх. (Василь Хмелюк, «Я одягнений в одежу наймоднішу»).

62

Чи Богдан-Ігор Антонич. Його в нас рідко коли сприймають як авангардиста. Зрештою, у своїх статтях йому траплялося навіть заперечувати авангард. Але в творчості Антонича є різні тенденції, й, наприклад, збірку «Ротації» годі уявити без контексту авангарду. У вірші «Мертві авта» урбаністика наскрізь просякнута тремом і загрозою. Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих, колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві. Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар — леви. Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають, З-під площ, з-під трав. Метрополю, долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт! (Богдан-Ігор Антонич, «Мертві авта»). Подібні настрої мав також інший львівський поет Володимир Гаврилюк: Бетон, наче лява, горів, земля і машина змагались, а пальці струнких димарів дротами антен оплітались. (Володимир Гаврилюк, «Скрипіння залізних коліс…»).

ЦИРК, УТОПІЯ І МАЙЖЕ ІНФЕРНАЛЬНА ЗАГРОЗА, СТРАХ — ОСЬ ТІ ТРИ ГОЛОВНІ ОБРАЗИ (ЗВІСНО, УМОВНІ), В ЯКИХ АВАНГАРД ПРЕЗЕНТУВАВ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ СВОЄ РОЗУМІННЯ МІСТА

Із проектних матеріалів соціалістичного міста «Новий Харків» (проект частково реалізований, нині цей район Харкова відомий під назвою «ХТЗ»)


Отже, цирк, утопія і майже інфернальна загроза, страх — ось ті три головні образи (звісно, умовні), в яких авангард презентував українській поезії своє розуміння міста. Він дав справді потужний спалах урбаністичної культури. Та експериментальна доба закінчувалася. Настали репресії, жорсткі обмеження для тематики і стилістики поезії, потім Друга світова війна — й український авангард закінчився. Або, принаймні, перша, «класична» його хвиля. Прогностичними виявилися несподівані, як для футуриста, рядки поета Олександра Коржа: Віднині я кидаю місту зухвало: Ти мені не бог! Про місто співати тепер так модно, Співайте, хто хоче там. Ая Ще вірніший став від сьогодні Степам. Неначе я народився учора — Такий мені милий світ. Загуло На степових просторах: Трактору Шлю привіт. Як радо приймаю з зеленого лісу Охрипле «ку-ку» зозуль. Друзі — поети, І бетон, і граніт, і залізо Без степу – Нуль. (Олександр Корж, «Славлю травину»).

Міське життя поступово перестало бути новинкою й ексклюзивом. Мегаполіси падали під ударами артилерії й авіації та поставали наново, ними вже важко було когось здивувати. У новій соцреалістичній поезії урбаністична тема, як і всі інші, була спрофанована та здеградована. Шістдесятники до неї хоч і зверталися, часом успішно, але почувались у ній не дуже затишно (мабуть, не в останню чергу через відірваність стараннями цензури від повного обсягу авангардної спадщини). Лише на еміграції, наприклад, у творчості Нью-Йоркської школи, продовжувалися цікаві урбаністичні пошуки. А в «материковій» українській поезії повноцінно урбанізм знову постав здебільшого аж у вісімдесятих роках. Уже зовсім з іншої перспективи.

Анатоль Петрицький. Портрет поета-футуриста М.Семенка, 1929 Сьогоднішня молодь в інтернеті не забуває про Михайля Семенка

Обкладинка книжки Василя Хмелюка «1928»

УК. 63

Цирк, утопія і страх від Олега Коцарева  

Урбанізм поезії українського авангарду 1910-1930-х років

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you