Page 1


Миколаївський обласний краєзнавчий музей

Інна Гаврилова

Оповідання Для молодшого і середнього шкільного віку

1

Миколаїв Видавець Шамрай П.М. 2009


УДК 82-32 ББК 84(4УКР)6 Г12 Випущено в рамках обласної Програми підтримки вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження у Миколаївській області на 2006-2010 роки

Рекомендовано до друку за рішенням науковометодичної ради Миколаївського обласного краєзнавчого музею

Гаврилова І.В. Г12 Країна дитинства. – Миколаїв: Видавець Шамрай П.М., 2009. – 40 с.: іл. ISBN 978-966-8442-64-3 Книга є збіркою оповідань про іграшки з колекції Миколаївського обласного краєзнавчого музею. Книга є першою сходинкою в нову науку для дітей - історію. Саме історія іграшок близька, цікава, зрозуміла дітям і дорослим. Для молодшого і середнього шкільного віку.

УДК 82-32 ББК 84(4УКР)6

ISBN 978-966-8442-64-3

© Гаврилова І.В., 2009 © Видавець Шамрай П.М., 2009

2


Дорогі друзі! Книжка, яку ви зараз тримаєте в руках – чудова подорож в країну іграшок. Частина цієї країни є у нас, в Миколаївському обласному краєзнавчому музеї. Тут можна іграшки побачити, а ще – почути про них історії. Тим, хто ніколи не був на вулиці Декабристів, 32 (це адреса музею), до уваги стане невеличка частина світлин іграшок, що зберігаються в наших фондах. Так що дивіться, читайте та в гості до музею завітайте! Чекаємо на вас!

3

К ра ї н а д и т и н с т в а


Від “Малька” – до книги

Миколаївський обласний краєзнавчий музей. Наша адреса: вул. Декабристів, 32. Чекаємо на вас!

4

Якось на екскурсії маленький хлопчик мене запитав: «Для чого ви, доросла тітонько, збираєте іграшки? Невже ви ними ще граєте?». «А це для того, – відповіла я, – щоб вам їх показати, про них розказати і для інших дітей зберегти». Допитливий хлопчина з друзями пішов, а я замислилась: «От було б добре, – думала я, – розповісти дітям про наші музейні іграшки побільше. Адже на екскурсіях часу обмаль». Я опустила очі і побачила на столі номер миколаївської дитячої газети «Мальок». От воно! Так три роки тому була написана перша стаття з історії іграшок, яка мала назву «Игрушки из-под детской подушки». Невдовзі у мене з’явилося багато нових друзів в редакції «Малька» – головний редактор газети З.В. Шведова, журналіст Н.М. Христова та всі юні читачі. Я бачила, як зовні сувора, але дуже скромна та добра людина Зінаїда Шведова всю душу вкладала в свою роботу. Було чому повчитись і у Наталі Христової: взявши вперше в руки фотоапарат, вона стала робити майже професійні світлини. Час ішов, з’являлись все нові і нові теми для оповідань, робились нові чудові знімки, але в газеті вони були чорно-білими! А так хотілося показати їх у кольорі! – А давай ти переробиш статті в оповідання і створиш книжку про іграшки, – якось сказала мені Наталя Михайлівна Христова. Сказано – зроблено. Сьогодні книга оповідань про історію іграшок «Країна дитинства» у вас у руках. Вона адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку. На її сторінках можна знову помандрувати стежками історії іграшок, побачити їх кольорові світлини. А головне, що вони є в нашому краєзнавчому музеї! Я дуже вдячна долі, яка привела мене до редакції славної газети «Вечерний Николаев», яка видавала «Мальок», адже не всі міста України можуть похвалитися унікальним дитячим виданням. В 2010 році всі бібліотеки нашого міста та області отримають книжку зовсім безкоштовно! Про це подбала консультативна рада при Миколаївській обласній держадміністрації з питань відбору творів місцевих авторів, яка підтримує розвиток дитячої книги в нашому краї. Так що, любі друзі, чекайте, читайте і про музей не забувайте! До нових подорожей!


I

грашки з-під дитячої подушки «Лежали на полках, Стояли в витринах Слоны и собаки, Верблюды, машины, Пушистые кошки, Губные гармошки, И утки, и дудки, И куклы – матрешки…» Ви, напевно, подумали, що рядки цього вірша присвячені магазину дитячих іграшок? А от і ні! Миколаївському обласному краєзнавчому музею! Адже багато років поспіль у нас формується колекція дитячих іграшок. І ті діти, що бувають у нас частими гостями, знають, що краєзнавчий музей, вивчаючи природу та історію, не забуває про іграшки. Адже вони віддзеркалюють життя людей. Іграшки з колекції Миколаївського обласного краєзнавчого музею зібрані у різних людей, і історії вони зберігають теж різні.

Мавпочка на гойдалці та ведмежатко в мисочці, 1933 рік

5

...До новорічного свята бабуся маленької Інни приготувала сюрприз: із вати, клею, фарб, паперу вона зробила маленьку мавпочку і ведмедика. Ними та іншими іграшками вона прикрасила гілочку ялинки в далекому 1933 році. Пройшло ціле життя, багато святкових ялинок було у ньому, але як гарно дивитись саме на ці іграшки, зроблені добрими бабусиними руками! Тепер іграшки Інни Володимирівни Кушніренко знаходяться в нашій музейній колекції. Ми горді тим, що саме у нас зберігається такий скарб. К ра ї н а д и т и н с т в а


…Це було у 1957 році. Ларочці виповнилося дванадцять. Що подарує їй мама на день народження? Дівчинці так хотілося отримати маленького плюшевого ведмедика. І ось настав радісний момент. Мама подала Ларисі згорток, а в ньому – руденька маленька собачка та чудове плюшеве ведмежатко! Ото була радість! Собачку Лара брала з собою на вулицю, а ведмежатко чекало на неї вдома. Тільки з ним дівчинка вкладалася спати, тільки йому довіряла свої дитячі секрети. З іграшкою, як з членом сім’ї, розмовляли дорослі. Плюшевий друг мандрував разом з усією родиною – він побував в далекому Владивостоці, потім повернувся до Миколаєва. Час ішов. Не стало на світі мами, не такою яскравою вже була плюшева шубка ведмежати, але ніхто і не думав розлучатися з ним. Живе плюшевий друг в домі Ларочки, Лариси Валентинівни Обари і зараз. Він сидить у старому кріслі і кожного вечора радо зустрічає свою хазяйку.

Лялька з пресованої тирси, початок 1960-х років

6

Багато серйозних людей і тепер продовжують любити та зберігати свої іграшки, як колись у дитинстві. Адже в іграшках – мрії та радощі, іноді печаль. І от деякі дорослі вирішили поділитися своїми скарбами дитинства з вами, їх онуками та правнуками. Вони принесли у краєзнавчий музей свої найулюбленіші іграшки. І зараз на екскурсіях для малят весело водять хоровоВедмедик з ди ляльки в болгарських народних пресованої тирси, початок костюмах: їх подарував музею про1960-х років фесор, краєзнавець Юрій Семенович Крючков. Грає на заводній скрипочці поросятко викладача дитячої художньої школи О.І. Байбородіна, працює «ведмедем» улюблена іграшка кандидата історичних наук, знаного археолога І.О. Смирнова. К ра ї н а д и т и н с т в а


Механічне поросятко. 1955 рік

Ми вдячні справжнім друзям музею, кандидатам історичних наук О.П. Хаєцькому та О.М. Чєботаєвій, саме вони допомогли зібрати чудову колекцію статуеток середини ХХ століття, що зображають дітей з іграшками. Безцінними експонатами вважаємо подарунки В.В. Валяренко, М.А. Хлопинського, Є.І. Пазенко, Н.Ю. Дємєнкової. І якщо б іграшки могли говорити, вони сказали б «спасибі» тим людям, хто врятував їх від забуття, подовжив їх життя. А поки друзі дитинства терпляче чекають на зустріч з тими, кого обов’язково порадують та кому віддадуть своє тепло. Вони чекають на вас!

Пластмасовий клоун, середина 1970-х років

7

К ра ї н а д и т и н с т в а

Плюшевий ведмедик, початок 1960-х років


M

и в казку поїдем на диво-коні! Іграшки для дітей створені тисячі років тому. Основне їх призначення – дати в руки дітям частину навколишнього світу: коня, ляльку, звіра з казки, красиву пташку, собаку, хатку. Майже єдиною купованою іграшкою сільських дітей України в середині ХIХ століття була глиняна. В одному з творів українського письменника В.П. Горленка є поетичний опис, як сільська малеча виглядала своїх батьків, що мали повернутися з ярмарковими гостинцями. І серед них обов’язково були глиняні забавки – свищики, свистунці. Як же і хто робив ці українські народні іграшки? Глина є повсюди в Україні. З неї в давні часи робили чудовий посуд чоловіки-гончарі. Вони крутили на гончарному колі горщики, горнята, глечики, макітри. І коли на долівку падали шматочки мокрої глини, з неї жінки та діти майстрів для забавки ліпили фігурки різних звірят та людей. Потім ці іграшки випалювали у печах разом із посудом і продавали на ярмарках. Іноді діти робили іграшки набагато краще, ніж дорослі майстри.

Глиняні коники

...Гришкові Денисенко з села Олешні Чернігівської губернії у 1900 році було одинадцять. В його рукотворних фігурках тварин та людей було стільки життя, гумору! Іграшки, зроблені Гришком, на ярмарках буквально розхоплювали. Талановитого хлопчика запросили на навчання, але вітчим його не відпустив, примушуючи Гришка ліпити і ліпити. Продавались іграшки по 1, 2 та 3 копійки. Через чотири роки Гришко не витримав тяжкої постійної роботи 8

К ра ї н а д и т и н с т в а


у вологій хаті гончара і помер. А скільки їх було, тих талантів народних, ніхто й не рахував! Ще цікавішими стали глиняні забавки, коли їх стали робити порожніми всередині, з отворами по боках. Ці іграшки називалися свищиками. Найчастіше в свищиках зображались коники, баранці, кізочки, олені, півники, курочки, пташечки. Всі вони допомагали добрим відносинам людей з оточуючою природою. Кінь – це слуга сонця, він приносив на землю світло та тепло. Кінь був першим помічником селянина в його нелегкій хліборобській праці: «…Ой син, мій сину, ти коника маєш, Ти коника маєш, з конем розмовляєш. Ой сину, мій сину, давай коню сіна, Давай коню сіна по самі коліна…» - співається в народній пісні.

Глиняні іграшки, дитячі роботи, 2000 рік

9

З давніх-давен на крилах приносили весну та тепло птахи. Своїм щебетом вони виганяли сили темряви, сіяли радість та щастя. Витонченою плавністю форм вражають зображення голубів, індичок, качечок, півників. Півень – це не тільки окраса селянського подвір’я, а ще й живий годинник. «Двічі родився, в школі не вчився, а години знає» – є така загадка про цю домашню птицю. А от глиняні соловейки свистіли, тьохкали, співали-заливалися тому, що їх заповнювали водою. Навчитися своїми руками робити глиняні забавки можна кожному, адже в бібліотеках нашого міста є чудові книги: наприклад, «Вироби та іграшки з глини» В.М. Сковронського. Так що за роботу, любі друзі, на це у вас є час! К ра ї н а д и т и н с т в а


H

е вгадать тобі нізащо, котра з іграшок найкраща!

Одного разу в дитячому садочку старша група готувалася до свята. Сашкові треба було вивчити вірша, в якому йшлося про те, що старший брат ніяк не міг догодити маленькій сестричці саморобною іграшкою. Та нарешті це вдалося: «Я свернул два лоскутка, – Ах, – сказала Катя, Ах, какая красота! Кукла в пестром платье!»

Ганчір’яні

ляльки в українському народному одязі

А через декілька днів діти побували на екскурсії в краєзнавчому музеї, і тут Сашко дізнався, що колись дуже давно, наші пра-прабабусі дійсно робили собі ляльки зі шматочків тканини! Для виготовлення дитячих забавок у діло йшли клаптики старих рушників та повсякденного одягу. Іноді дівчата тихенько забирали і рвали мамині хустки. Про такий випадок співається в одній українській народній колисковій пісні: «Одна була хустина, Та й ту дівки вкрали, На кукли подрали…» Таких давніх іграшок залишилося дуже мало, і їх можна побачити тільки у музеях великих міст. Зовнішній вигляд ляльки залежав від роду занять населення, від хисту, смаку та вміння виконавця. Процес виготовлення ляльки на Україні називався порізному: «крутити ляльки», «шити куклу», «робити куклу». Найпримітивніший, найпростіший спосіб називається вузловий. Основу ляльки становить голова –


Вузлові ляльки, роботи учнів 2-В класу СШ №7 м. Миколаєва, 2002 рік

невеличка біла кулька, зроблена з хустки чи шматка тканини і зав’язана у вигляді вузлика. Потім на кінець хустки, як у Сашковому вірші, накручували або нав’язували нитками різнокольорові клапті, що імітували сукню, фартух, а також яскраві барвисті стрічки. Незважаючи на те, що така лялька не мала рук, ніг, намальованого обличчя, це був повноцінний образ. Є ще один цікавий спосіб створення ляльки: в шматочок білої тканини вкладали ганчір’я і зашивали. Потім міцно перетягували шпагатом в декількох місцях, надаючи обрисів жіночої постаті. Ці кукли вже могли стояти, фасон їх одягу був більше схожий на справжній. Дівчатка дуже любили своїх рукотворних донечок. В одній старовинній книзі написано: «Трапляється, що од кукол не одірвеш і великої дівки – заміж іде і в скрині кукли везе свої, – так полюбить се добро своє!» Як же їх було не любити, цих Христинок, Василинок, Оленок, Марічок! Ляльки не тільки розраджували, потішали, заспокоювали, готували до дорослого життя, а й захищали своїх маленьких хазяйок від злих сил, служили їм оберегами. Зберігалися кукли в якій-небудь коробочці, або скрині, старому решеті, цідилкові, іноді для них пристосовували стару татову шапку або мамин очіпок. На жаль, саме такі іграшки залишилися в далекому минулому, але традиції виготовлення ганчір’яних ляльок продовжують жити майже на всіх континентах. Хлопчики та дівчатка з миколаївської школи №7 спробували зробити такі вузлові забавки – і тепер наш краєзнавчий музей пишається своєю колекцією неповторних красунь. Кожна з них – це справжній шедевр. Спробуйте і ви, любі діти, зробити собі таку ляльку з тканини, ниток чи просто носовичка. І ця лялька стане вашим оберегом, пам’ятаєте, як у казці про Василису Прекрасну?

11

К ра ї н а д и т и н с т в а


C

олом’яне диво Напевно, серед нас немає людини, яка б не читала українську народну казку «Солом’яний бичок»: «Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда: зроби та й зроби їй солом’яного бичка і осмоли його смолою. – Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався? – Зроби, я вже знаю навіщо...”

А й справді, бабі та дідові той бичок допоміг стати заможними. Народна мудрість каже: «В доброго хазяїна й соломинка не пропаде». І це так. Солому широко використовували в господарстві: вона була складовою частиною мазаних стін, долівки, стелі української хати. Соломою, змазаною глиною, вкривали дахи осель. Така стріха служила майже 40 років! На соломі спали, її підстеляли свійським птахам та тваринам. Не проходили без соломи і українські народні свята: в кожній хаті на Різдво у червоному куті стояв прикрашений стрічками та квітами дідух із соломи, на Масляну наші пращури спалювали солом’яне опудало зими. В давнину з соломи робили дітям також… іграшки. Зовсім маленькі дітлахи забавлялися різноманітними голубами, янголятами та пташечками, солом’яними тарахкальцями. А от старші діти іграшки робили собі самі: «Діти що де побачать

Козак та дівчина, іграшки з соломки

12

К ра ї н а д и т и н с т в а


Солом’яний бичок, козлик, коник та пташка

13

– все собі переймають. Бачать, що старі граблями громадять сіно, копають лопатами землю, носять відрами воду, орють плугами… ото вони й собі все це пороблять…» Влітку хлопчики дуже полюбляли робити з соломи млинки та павучків. Павучки стрибали, лякаючи маленьких та дівчаток, а млинки крутилися від вітру та води. Дівчатка ж майстрували собі ляльок. Вони брали добре розмочену у воді солому однакової довжини, збирали в пучечок (завтовшки 6–7 см), потім перегинали її навпіл, перев’язували міцною ниткою. Виходила голова та шия. З обох сторін пучка залишали частину соломи для рук, перетягували залишок, роблячи талію. Потім одягали хусточку та фартух – і лялька готова! На жаль, солом’яні ляльки швидко псувалися, тому давніх солом’яних іграшок у музейних колекціях нема. Не дивлячись на розвиток науки та техніки, солом’яні іграшки продовжують жити в Україні і сьогодні. В цьому я переконалась, коли побувала у музеї архітектури і побуту у Пирогові, що під Києвом. Тут, на території музею, декілька разів на рік проходять ярмарки. Саме там я придбала чудового солом’яного бичка. З соломкою у нас, на Миколаївщині, працюють і талановиті народні майстри, і звичайні діти. Уже багато років колекцію Миколаївського обласного краєзнавчого музею прикрашають солом’яні витвори Т.І. Поліщук, а от нещодавно мені пощастило познайомитися з творчими роботами дітей нашого краю! Іграшки з різних природних матеріалів, в тому числі і з соломи, були зібрані в обласному екологонатуралістичному центрі. Їх представили на всеукраїнській дитячій виставці народної іграшки у місті Києві в грудні 2007 року. Там маленькі творці дивосвіту отримали заслужені нагороди. А хто з вас вміє робити ляльку з соломи? К ра ї н а д и т и н с т в а


C

півуча іграшка - символ українського народу «В лісі вирізана, Гладенько витесана, Співає, заливається, Як називається?»

Ця іграшка існує на Україні стільки, скільки є український народ. Здогадалися? Так, це сопілка. Україна ніколи б не була солов’їною, якби дітки в ній не росли солов’ятами. А як же ними не стати! Бо тільки народжувалось дитя, ще в колисочці гойдалося, а вже слухало мамину пісеньку-забавлянку: «Ой без дуди, без дуди Йдуть ніженьки не туди. А як дудочку почують, Самі ніженьки танцюють». Змалечку діти виспівували, висвистували, вигравали пісеньки, і мали для цього різні сопілочки: калинові та ліщинові, яворові та бузинові, липові та вербові, а то й очеретяні. Щоб веселіше було грати, сопілки різьбили, розмальовували квітами. Маленьким діткам сопілки вирізав тато або дідусь: «Ми – маленькі дударики, В нас новенькі кептарики, Шапочки з повстини, Дудочки із бузини. Ми подмемо у дуду. І затнемо: «Ду-ду-ду!» Нас почує добрий дід, Що корчує в лісі глід. Ми несем йому обід. І гукаєм: «Діду-ду, Ой, зробіть нову дуду!» (П. Воронько) Коли хлопці підростали, то робили собі сопілочки самі. У відомому творі Лесі Українки «Лісова пісня» головний герой Лукаш мав їх чимало: «...Дядько Лев: «Ти вже тих сопілок до лиха маєш!» Лукаш: «Ну скільки ж їх? Калинова, вербова та липова – ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити, – та лепсько грає!» 14

К ра ї н а д и т и н с т в а


Дитячі іграшки – cопілки, початок 90-х років ХХ століття

Сопілка для хлопчика, хлопця та парубка ставала справжнім другом – вона веселила та виховувала, була чудовим подарунком: «Бабуся в хустині Принесла гостинців. Що Петрику – бублик, Цукерку – Оксані, А різьблену-мальовану Сопілочку – Вані. Підстрибував Петрик, Сміялась Оксанка, На сопілці соловейком Вигравав Іванко». (П. Зуб) «Ся забавка в шанобі не тільки у дітей, а й у старих і у дідів. Є й такі музичні люди, що й горе собі нею розважить уміють. Трохи не сплять з нею. До сопілки ще й приспівують: «Грай, сопілко, грай! Та не врази мого серденька вкрай!» – писав один з дослідників історії народної іграшки М. Грушевський. Сопілка дивна, чарівна іграшка. Її голос має велику силу. Оспівана вона в багатьох українських народних казках: «...Згадав Іван за своїх звірят. Знайшов пищавку, почав пищалити. Коли звірина почула цей голос, проломила дванадцять дверей, на чортівських млинах і прибігла до Івана…». («Іванко – цар звірів»). В піснях сопілки можна відчути красу рідного краю: «Коли вдихнув пісенний звук У дудочку вербову, Озвався гай, озвався луг На ту правдиву мову. Шуміли в ній бори, ліси, І грали десь цимбали… Уже й пташині голоси Ту пісню підіймали». (П. Засенко) Так що сопілку, співучу, чарівну українську народну іграшку та музичний інструмент, можна з впевненістю назвати символом українського народу.

15

К ра ї н а д и т и н с т в а


3

Хлопець з нареченою, середина 50-х років ХХ століття

Голівка ляльки з порцеляни, 1906 рік

16

історії ляльок Найдавнішою іграшкою на землі була лялька з глини. В ній люди прагнули повторити самих себе, прикрасити, відтворити свою мрію про чудовий жіночий образ. Більше п’яти сотень років назад в Європі працювали ремісничі цехи по виготовленню ляльок. В Німеччині ляльок вирізали з дерева, майстерно розписували, ошатно одягали. Робили іграшки з воску, порцеляни, пап’є-маше, іноді вони були комбінованими. Торгівці з Венеції почали виготовляти ляльок у зріст людини, одягаючи їх у наймодніше вбрання. Назвали їх Пандорами, за ім’ям грецької богині, що щедро роздавала подарунки зі своєї скриньки. Історія свідчить, що під час демонстрації Пандор (а були маленькі в повсякденному вбранні, та великі у святковому), навіть припинялися воєнні дії. А колишні вороги пліч-о-пліч розглядали лялькових красунь! Звісно, діти такими ляльками не бавилися, і з часом Пандори стали предметом колекціонування. У 1851 році на Всесвітній виставці у Лондоні сім’я Монтанарі познайомила світ з маленькими ляльками – бебе (з французької – малятко). За розмірами вони були майже такими, як зараз, а ще вони вміли заплющувати та розплющувати очі. Ці іграшки були не з дешевих, тому в магазинах можна було придбати основну деталь іграшки – її голову, а всі частини тіла та одяг маленькі хазяйки шили вже самостійно. Радянські дівчатка побачили іноземних ляльок в кінці 1950-х років, коли їх стали привозити зі Східної Німеччини. Дуже красиво одягнені, з пишним волоссям, що було наче справжнім та гарно розчісувалось, «іноК ра ї н а д и т и н с т в а


Ляльки німецького виробництва, 50-ті роки ХХ століття

Лялька в шкільній формі, 80-ті роки ХХ століття

17

земки» були недосяжною мрією. І щастя мати таку іграшку випало не всім. Основна ж частина дітлахів бавилася вітчизняними ляльками. Ці іграшки були доволі скромними. Голова, руки, ноги робилися з пластмаси рожевого кольору, тіло теж пластмасове, іноді з тканини. Набивалось воно морською травою, ватою. Волосся, як правило, було білявим, воно погано розчісувалось, збивалось. Верхнього одягу ляльки не мали, всі вони одягалися у літні сукні з яскравого ситцю. До них можна було докупити ситцеву ковдру, посуд з алюмінію або порцеляни, ліжечко, візочок: «Я куклу Наташу Катаю в коляске. Спать уложу – И закроются глазки! Как быстро ее Ветерок убаюкал, Кататься в коляске Полезно для кукол!» Цікаво, чи пам’ятають ваші бабусі своє найбільше «лялькове кохання»? Якою була вона – німкенею у розкішній сукні, або скромною співвітчизницею? Хоча вряд чи походження ляльки впливало на дитячі почуття. Адже їх любили просто так.

К ра ї н а д и т и н с т в а


B

ісім ляльок дерев’яних у строкатих сарафанах

Степан з глиняними та дерев’яними подружками

18

На теренах нашого краю живуть і працюють люди різних національностей: українці, росіяни, німці, чехи, поляки, болгари, євреї… У кожного народу є своя, неповторна іграшка, яка пройшла випробування часом. Ось, наприклад, дерев’яна лялька з різнокольоровим розписом, в середині якої сюрприз: іграшка поменше, потім ще та ще. Про цю ляльку кажуть: «В этой молодице прячутся сестрицы, каждая сестрица для меньшей – темница». Це російська матрьошка. Розкладати її, збирати та розбирати – це не тільки захоплююча гра, а ще і навчання. Малюку 2-3-х років ця іграшка допомагає пізнати важливі ознаки предмета – ціле, частину, розмір та кількість. «Один, два, три, чотири, п’ять – ми навчились рахувать». А скільки в ній кольорів! Дерев’яна лялька Матрьона, матрьошка, на відміну від інших народних іграшок, має своїх авторів. У 1898 році у московській майстерні «Детское воспитание» працював художник С.В. Малютін. Саме він став автором ескізу розпису ляльки, а от її форму запропонував токар В.П. Звьоздочкін. Для виготовлення матрьошок беруть деревину липи, витриману протягом 2-3 років, вставляють у токарний верстат та виточують фігурки різного розміру. Ці заготовки називаються «белье». Потім «белье» потрапляє у цех розпису, де працюють справжні майстрині! Отримуючи для роботи однакові фарби та зразки, вони створюють різні К ра ї н а д и т и н с т в а


Матрьошки з колекції музею

19

іграшки. Після фарбування матрьошки покривають шаром лаку. Перші матрьошки мали вісім фігурок, вони представляли дівчат в народному російському костюмі – сарафані та спідниці з кофтиною, фартусі та хустині. В руках матрьошок були намальовані півники, серпи, або хліб. Під Москвою, у місті Сергіїв Посад, у 1911 році випускали 21 найменування матрьошок. Крім російських красунь, в матрьошках з’явилися казкові персонажі та навіть російський та французький полководці: Кутузов та Наполеон зі своїми штабами. Майже всі створені в той час матрьошки потрапили до колекцій музеїв світу. А потім виробництво матрьошок майже припинилось. І був час, коли залишилося кільканадцять майстрів, які продовжували робити дерев’яних ляльок. З 1980 року почалось друге народження матрьошок у Росії. Справа в тому, що з цього часу сюди стали приїжджати багато туристів з різних країн, і на пам’ять їм хотілось мати щось особливе. І от уже знову з’явилися на прилавках магазинів матрьошки у російських сарафанах, прикрашених золотом, в чудово розписаних шалях. Були придумані матрьошки, що зображали політиків (з вражаючою портретною схожістю). Але все-таки найбільшою популярністю продовжують користуватися традиційні матрьошки, розписом яких займаються не тільки у великих, а і в маленьких містах Росії. В Миколаєві живе і працює художниця, яка вміє розписувати матрьошок. Під чарівним пензликом Інни Олегівни Мяло ожили герої казок О.С. Пушкіна, розцвіли на дерев’яних сарафанах красунь польові квіти, легкими, світлими візерунками шалей покрились їх плечі. Матрьошки І.О. Мяло відомі не тільки в Україні, вони побували на виставках в Росії, де отримали високу оцінку. Та чи можна не милуватися ними, адже кожна іграшка – втілення любові, доброти, краси. І це чудово, що нам є у кого навчитися мистецтву створення народних іграшок! К ра ї н а д и т и н с т в а


C

имвол стійкості

Кожна іграшка – це справжня казка про те, де вона народилась, хто її зробив. От, наприклад, лялька дарума, виготовлена в Японії. Колись дуже давно, для дітей її придумали та зробили народні майстри. Матеріалом для даруми стало дерево, папір, нитки, та навіть яєчна шкаралупа! У цієї іграшки немає ні рук, ні ніг, і вона ніколи не лежить. Нахилиш її, а вона знову піднімається. Бувають дуже великі дарума та зовсім маленькі – як нігтик. Розфарбовують іграшки тільки в яскраві кольори, частіше всього – у червоний. Всередину іграшки вкладають брязкальце, або дзвоник. Візьмеш дарума в руку, а вона вже дзвенить. Зазвичай дарума продають на базарах під Новий рік, тоді всі японські базари стають червоного кольору! Подарувати таку забавку напередодні Нового року означає побажати щастя та здійснення всіх мрій.

Неваляшки, 60–70-ті роки ХХ століття

На даруму дуже схожі російські іграшки Ванькавстанька та дівчинка-неваляшка. «Уснули телята, уснули цыплята, Не слышно веселых скворчат из гнезда, Один только мальчик по имени Ванька 20

К ра ї н а д и т и н с т в а


По прозвищу Встанька не спит никогда! У Ваньки, у Встаньки несчастные няньки: Начнут они Ваньку укладывать спать, А Ванька не хочет, приляжет и вскочит, Уляжется снова – и встанет опять…» У всі часи дорослі старалися робити дітям добрі іграшки, з глибоким сенсом, щоб навіть маленькі навчалися граючись. От і у Ваньці-встанці є своя глибина – із усіх положень ця іграшка встає з незмінною посмішкою, бо вона уособлює стійкість та мужність: «…Мой характер не сломить, Меня никак не положить, Хоть старайся-расстарайся, Никогда тому не быть. Укроют его одеялом на вате, Во сне одеяло отбросит он прочь, И снова, как прежде, стоит на кровати, Стоит на кровати ребенок всю ночь». Хтось з іронією зауважить, що у Ваньки голова пуста! А може, і в цьому є свій сенс? Якщо у людини є сила духу, сила волі, любов, тоді і розум його не підведе! Так що дорослим і дітям нагадує Ванька-встанька, щоби вони не залежувались, а вставали після падіння. Ось які дві зовнішнє різні, але дуже схожі своєю народною мудрістю іграшки – японська дарума та російський Ванька-встанька. В Японії кажуть: «В біді будь стійким, як дарума!», а неваляшка закликає: «Ванька-встанька!»

І щоби не трапилося в нашому житті, ми обов’язково зробимо перший, найважчий крок до подолання перешкод.

21

К ра ї н а д и т и н с т в а


A

«

ти, бати, йшли солдати!»

«…Было когда-то на свете двадцать пять оловянных солдатиков. Все они были сыновьями одной матери – старой оловянной ложки, и значит, приходились друг другу родными братьями. Они были очень красивы: ружье на плече, грудь колесом, мундир красный с синим. Чудо что за солдатики!» – от як натхненно оспівав їх датський казкар Г.Х. Андерсен. І дійсно, мініатюрні, яскраво розмальовані фігурки заставляють довго роздивляти себе. Більше того, вони виховали і продовжують виховувати не одне покоління справжніх чоловіків. «Если бы солдатик крикнул: «Я тут!» – они конечно,

Фігурки солдатиків, Англія, початок ХХ століття

22

К ра ї н а д и т и н с т в а


сейчас бы нашли его. Но он считал неприличным кричать на улице – ведь он был солдат и носил мундир…» А розпочалась переможна хода олов’яних солдатиків два століття назад з Німеччини. Тоді фігурки зображали тільки-но сформовану регулярну пруську піхоту. Досить швидко олов’яні солдатики завоювали серця та стали популярними. Вони представляли вже армії всіх народів та країн, даючи наочні «картинки» військового, похідного та життя в таборах. За допомогою них можна було інсценувати найважливіші в історії баталії. Таким чином, олов’яні солдатики стали не просто улюбленою дитячою іграшкою, а і багатим пізнавальним матеріалом з історії військової справи, військового костюма та військової техніки. Процес відливки фігурок цікавий та дуже складний. Спочатку робиться модель з пластиліну, потім – гіпсова форма, яка обробляється до найменших подробиць. Тільки після цього можна починати відливку із олова. Заключний етап – фарбування, самий творчий та відповідальний. Історія свідчить, що олов’яних солдатиків збирали та колекціонували діячі мистецтв та письменники з усього світу: І. Гете, Л. Стівенсон, А. Франс, Г. Уеллс. А більше всього користі приносили ці дитячі забавки полководцям та військовим начальникам. Чудові фігурки збирав прославлений російський полководець О.В. Суворов, відомо також, що у Франції у Наполеона теж були рідкісні зразки солдатиків, і з ними він не розлучався навіть у військових походах. Сьогодні олов’яні солдатики «несуть» особливу службу. За їх допомогою створюються макети відомих баталій для різних музеїв, вони використовуються в кінофільмах, за ними вив­чають військову форму одягу та її історію, і ними продовжують просто грати!

23

К ра ї н а д и т и н с т в а


B

едмежі історії

Плюшеві ведмедики

24

Якось на смітнику я побачила великого червоного ведмедика. Він сидів на землі, прихилившись до ящика. Мені стало сумно: а чи замислювались ті, хто викинув іграшку як непотріб, скільки в ній збереглося тепла, мрій, таємниць? І пригадалося мені оповідання дитячого письменника В. Драгунського «Друг дитинства». Хлопчик Денис ніяк не міг вирішити, ким хоче стати. Нарешті придумав – боксером. А як же тренуватися без груші, яку треба бити, щоб розвивати силу удару? І він пішов до тата, але груша дорого коштувала, і тато сказав: «Знаєш, синку, перебийся без груші. Нічого з тобою не станеться». Тоді на допомогу прийшла мама: «Я щось придумала. Зачекай-но хвилинку». З-під дивану вона витягла корзинку, в якій лежали старі іграшки. З неї мама дістала великого плюшевого ведмедика. «Дивись, який тугий! Чим не «груша». Давай, тренуйся!» Мама вийшла, а Денис посадив ведмедика в куток дивану і приготувався тренуватися. Ведмедик весело дивився на хлопчика своїми очима-ґудзиками, а лапки підняв так, наче захищався. Денис згадав, як у дитинстві з цим ведмедиком не розлучався ні на хвилину, брав його з собою обідати, годував манною кашею... І спати вкладалися разом, і розповідав ведмедику різні казки, довіряв таємниці. А тепер він має тренуватися на своєму найкращому другові дитинства? До кімнати повернулася мама. «Що з тобою? – К ра ї н а д и т и н с т в а


Плюшеві ведмедики

25

спитала вона. «Нічого. Просто я передумав. Я ніколи не буду боксером», – відповів Денис. Датою народження плюшевих ведмедиків є 1902 рік, коли ці іграшки з’явилися в крамницях Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Назва ведмедика – teddy bear – не що інше, як прізвисько президента Америки Теодора Рузвельта. (Якось на полюванні він пожалів маленьке ведмежа). Дуже швидко іграшкові ведмедики стали найпопулярнішою іграшкою в світі. Їх робили з тканини, хутра, пластмаси, гуми. З’явились вони і на території колишнього Радянського Союзу. Найбільша кількість їх випускалась в 1950–1970 роках. Ведмедиків називали плюшевими, хоча насправді вони шились з напіввовняної тканини. Очі робили з пластмаси, а ніс – з дерматину. Ці іграшки тішили око не завжди. В одній старій миколаївській газеті п’ятидесятилітньої давності писали про них так: «Вони не міцні, невдалої обробки і розцвітки. Хоч бери і пиши оголошення: «Це ведмідь, а не верблюд». І все одно діти любили своїх іграшкових друзів. Ведмедики дуже схожі на маленьких дітей – вони кумедні та веселі. Багато дорослих людей продовжують їх не тільки любити, а ще й колекціонувати. В Англії живе Рікі Остін, яка має таку колекцію. Вона і не думала, що її хобі стане роботою. Рікі відкрила невеличкий готель для… іграшкових ведмежат. Так що тепер сентиментальні англійці на час своєї відсутності дома доручають Рікі доглядати за своїми іграшками. За плату, звичайно. У 2002 році широко відзначався 100-літній ювілей плюшевого ведмедика. У багатьох містах світу відбулися їх виставки. Але найбільші були у Лейпцигу (Німеччина), Осаці (Японія) та Саратові (Росія). В Осаці було представлено 5 тисяч ведмедиків, в тому числі суперсучасних, а от у Саратові було багато витертих, с замурзаними боками – справжніх символів дитинства багатьох поколінь. Пам’ятаєте? «Уронили мишку на пол, оторвали мишке лапу. Все равно его не брошу, потому что он хороший». К ра ї н а д и т и н с т в а


P

іздвяна казка

Пупсики в машині, 80-ті роки ХХ століття

Пупсики, середина 50-х років ХХ століття

26

В цю чарівну, різдвяну ніч сталося багато чудес: збулися мрії, приходили до людей чудові сни, говорили тварини та птахи, оживали казки. А у нас в краєзнавчому музеї сталося таке диво: у нас ожили… іграшки. Їм було дуже цікаво разом, адже кожен з них мав свою історію, і всім кортіло нею поділитися. Велика лялька Соня, хизуючись своєю гарною сукнею, розповіла, що її привезли до Миколаєва з Німеччини. Це було п’ятдесят років тому. Вона показала, як добре вміє заплющувати та розплющувати очі. «А нам, – хором сказали матрьошки, – вже більше ста років, ми тут найстарші!» «Нічого подібного», – образились плюшеві ведмедики. І тут у загальному шумі та гаморі з куточка почувся тоненький дитячий плач. Ляльки повернулися в той бік. В куточку полиці сиділо декілька лялькових малят. «Ми теж хочемо про себе розповісти, але нічого не знаємо, а читати ще не вміємо!» – жалілися маленькі. – Не треба плакати, – сказав Знайка, – я спробую вам допомогти. – А як? – здивовано загомоніли ляльки. – Дуже просто, – відповів Знайка,– в музеї є чудова наукова бібліотека, я там бачив книжку про все на світі, яка називається «Енциклопедія». Сьогодні чарівна ніч, і я зможу пройти через двір, і дізнатися все про цих малят. – Який ти розумний, Знайка! Я у захваті! – заплескала у долоньки лялька Маша, – а доки ми будемо на тебе чекати, давайте почитаємо вірші про іграшки”, – запропонувала вона. Ляльки розсілися колом, і Маша почала читати про ведмедиків, бичка, машину, про дівчинку Машу: К ра ї н а д и т и н с т в а


«Маша стряпает, хлопочет, Каши есть голыш не хочет, Только Маша терпелива, говорлива, С уговором, не спеша, Накормила голыша…» – Цікаво, а що це за голиш, якого годувала Маша? – замислився Буратіно. – Лялька! Іграшка! Друзі, я знаю історію наших малят, – це повернувся з бібліотеки Знайка. – З’явились такі іграшки в місті Ленінграді (зараз Санкт-Петербург), після Другої світової війни, наприкінці 1940-х років. – Вони, напевно, з пластмаси, як і я, – сказав песик Артемон. – Ні, з більш тонкого матеріалу, з целулоїду. Зробити такі іграшки вручну людям було не під силу, і з цим впорались великі верстати – преси. Гарячими їх опускали на целулоїд та вичавлювали половинки голів, ручок, ніжок, тулубів. А потім вручну гравірували, зачищали, склеювали та збирали в єдине ціле, – пояснив лялькам Знайка. – І виходили ось такі гарні малюки, – сказала Соня і погладила маляток по голівках. – Вони називались голишами, бо були без одягу, а ще – пупсами. Слово «пупс», «пупсик» означає маленьку пухкеньку дитинку. Ручки, ніжки, голови у пупсиків рухаються, вони скріплені між собою резинкою, – продовжував розповідати Знайка. – Очі у них намальовані. У одного нашого пупсика вони карі, у другого – блакитні. – Мої маленькі дівчатка! – пригорнула малят Соня. – Не обов’язково дівчатка, – продовжував Знайка. – Маленькі хазяйки одягали їх за своїм смаком. Дівчатка самі шили для них одяг. – А я про це знаю вірша, хочете прочитаю? – спитала лялька Маша. – Дуже хочемо! – зраділи іграшки, а більш за всіх – пупсики. «Голышу-малышу Сшила понемножку Малышу-голышу Новую одежку: Алую рубашку, Синие штаны.

Видишь, по карману С каждой стороны. Сшила желтый кожушок… Ай да щеголь малышок – Голышок!»

(Е. Благинина)

– Спасибі тобі, Знайко, – хором сказали пупсики, а потім всі ляльки закружляли у веселому таночку. Ось які події відбулися в Різдвяну ніч в одному із залів краєзнавчого музею. До наступного Різдва, любі друзі! До нових чудес! 27

К ра ї н а д и т и н с т в а


C

аморобки

Рогатка та меч, початок 2000 року

Дитяче життя органічно пов’язане із грою та іграшками. Цей особливий світ почали вивчати дорослі: музейники збирають колекції старих та сучасних іграшок, дизайнери створюють нові, сучасні види забавок. Але як би не старались конструктори, інженери, педагоги та психологи, незалежно від них продовжує жити серед дітей свій набір іграшок-саморобок. Цікаво, що багато з них традиційні. Як і раніше, майструють хлопчики човники з кори та листочків, пускаючи їх на воду. Роблять хлопавки з паперу, свищики із стебел рослин, листя та плодів. Бавляться рогатками, дерев’яними шаблями, гнутими з дроту шпагами та рапірами, вирізаними та випиляними з дерева пістолетами, гвинтівками, автоматами, паперовими маузерами – без цього всього важко уявити вольні хлоп’ячі забави. До сьогоднішнього дня використовуються в дитячих іграх лук та стріли – стародавня іграшка, в існуванні якої, здавалось би, немає потреби. Але це закономірно. У всіх дітей живе потяг до творчості, бажання зробити іграшку своїми руками. Не відстають від хлопчиків і дівчатка. Ляльки, створені їх руками, вражають різноманітністю матеріалів: квіти, кукурудзиння, солома, шматочки тканини, глина, вовна, нитки! В діло ідуть ґудзики, стрічки, мереживо, вата – все, що є під руками. А скільки нових іграшок винайшли діти за шкільною партою, нишком від всевидячого ока вчителя: фотоапарати з паперу, жабки, чортики, собачки. Більшість з них звукові, вони рухаються, перетворюючись в яку-небудь веселу несподіванку або маленький сюрприз. Цим і пояснюється їх популярність серед дітей. Адже найкраща іграшка в світі – зроблена своїми руками. “Не вгадать тобі нізащо, Котра з іграшок – найкраща! – Знаю! Трактор заводний. – Зовсім ні. – Електрична залізниця! – Помилився.

28

К ра ї н а д и т и н с т в а

– Ну, тоді це – пароплав. – Не вгадав. – Зрозуміло, це – літак. – Знов не так. – Добре, відповідь я дам – Та, яку зробив ти САМ!»


I

сторія ялинкової іграшки

Новорічні прикраси, середина 50-х років

Іграшки артільного виробництва, кінець 40-х років

29

Коли до нас приходять довгоочікувані свята – Новий рік та Різдво Христове, їх ознакою завжди є прикрашена ялинка. А цікаво, що ж символізують і ялинка і прикраси? Чому новорічну ялинку здавна прикрашають справжніми мандаринами, яблуками та іншими смачними речами? Якщо поглибитися у давнину, то наші пращури поклонялися духу лісу, який жив у деревах. На гілки дерев давні люди вішали дари, щоб умилостивити цей дух. Оскільки тільки ялинка залишається у зимові холоди зеленою, багато давніх людей поважали ялинку, вважали її символом перемоги над смертю, і саме її вибрали новорічним деревом. А як же бути з плодами? І стали люди підвішувати на гілки безплідної ялинки фрукти, іграшки і вогники – символи сонця. Існує думка, що різдвяна ялинка вперше була прикрашена у 1500 році. Вона була як нагадування про Віфлеємську зірку, що сповістила про народження сина Божого на землі, і тому на ній горіли свічки. Пізніше на верхівці ялинки стали розміщувати зірку, а свічок ставили рівно дванадцять, стільки учнів – апостолів було у Ісуса. Поряд з яблуками, горіхами, пряниками, печивом, на гілках з’явились фігурки янголів і пастухів. Таким чином, зелені красуні уособ­л ювали райське дерево, а прикраси на них символізували біблійні яблука, одне з яких наша прародичка Єва так необачно запропонувала посмакувати Адамові. Більше двохсот років тому у Німеччині були зроб­ лені перші скляні іграшки. Справа в тому, що тоді в Німеччині не вродили яблука. На ялинки вішати було нічого! Так К ра ї н а д и т и н с т в а


Дід Мороз та Снігуронька, початок 60-х років

Іграшки для різдвяного вертепу, дитячі роботи, 2000 рік

30

з’явилися на зелених красунях скляні фрукти. Скляні іграшки для ялинок стали привозити з Німеччини до Росії, де мешкали петербурзькі німці. Крім скляних іграшок, на їх ялинках були зайчики та білочки, яких випікали з тіста та обертали у кольорову фольгу. Радянська влада оголосила ялинку шкідливим пережитком, і тільки у 1935 році довгоочікуване дерево знову наповнило своїм ароматом кожний міський будинок. В радянських артілях відновився випуск іграшок: вручну, з вати, пап’ємаше, «ліпили» чоловічків – Дідів Морозів, парашутистів, дітей. Скляних іграшок теж випускалось дуже багато. В сорокові роки новорічні ялинки прикрашали червоними зірками, танками, літаками. Для прикрас ялинок використовували фігурки циркових та казкових тварин. Після Вітчизняної війни іграшки стали більш виразними. У 1949 році до 150-річчя від дня народження О.С. Пушкіна було випущено іграшки – персонажі казок поета: золота рибка, богатирі, русалки, хатинки на курячих ніжках. У 50-ті роки, коли не вистачало продуктів, для ялинок з вати виготовляли багато їстівних іграшок – ягід, овочів, фруктів. На ялинках у ті часи оселилася Червона Шапочка, доктор Айболит, різні звірята і птахи. А потім ялинкові прикраси стали дефіцитом, а те, що випускалось, мало дуже незрозумілі форми – дитині доводилося напружувати фантазію, щоб визначити, що то за звір на ялинці? Щороку мода на новорічні прикраси змінюється. Сьогодні дуже важко відрізнити вітчизняні новорічні іграшки від закордонних. Але все-таки є в Україні свої, вишукані новорічні забавки. Вони ні на які іграшки не схожі, тому користуються великим попитом. Цікаво, а чи є у когось із вас, любі читачі, сучасні українські ялинкові прикраси? К ра ї н а д и т и н с т в а


D

ядя Музей

М.Д. Бартрам – перший директор музею іграшок у Загорську

31

Всі люди мріють, і я маю таку мрію, що поки не збулася. Мені дуже хочеться побувати у самому першому російському музеї іграшок. Він знаходиться у місті Сергіїв Посад під Москвою. Дивовижна його історія, унікальна його колекція, незвичайною людиною був його перший директор Микола Дмитрович Бартрам. …Взимку 1919 року, коли мешканці Москви шукали дрова та шматок хліба, щоб зігрітись та поїсти, по вулицях міста три диваки перевозили на санях великі дзеркальні вітрини. Це були директор тільки-но створеного музею іграшки М.Д. Бартрам та його помічники – майстри А. Чушкін та І. Овешков. Дорога була не близькою – до Смоленського бульвару, 8, де тоді мешкав Микола Дмитрович. Його дім і став першим приміщенням музею іграшки в радянській Росії. До фондів музею увійшла особиста колекція художника М.Д. Бартрама, яка була доповнена іграшками з магазинів, царських палаців і купецьких будинків. «Игрушки буквально ломились в дверь музея», – згадувала донька М.Д. Бартрама. У 1925 році музей переїхав до нового, просторого приміщення (тепер літературний музей імені О.С. Пушкіна). Тут М.Д. Бартрам з однодумцями не тільки збирали та вивчали іграшки, вони також створювали нові. У Парижі, на Міжнародній виставці декоративних мистецтв (1925 рік), за свої нові іграшки М.Д. Бартрам отримав високі нагороди – диплом та срібну медаль. Через чотири роки при музеї була відкрита виробнича майстерня, в якій за ескізами майстрів та самого М.Д. Бартрама створювались нові іграшки, які продавались тут же, у музейному кіоску. Збираючи дитячі забавлянки, М.Д. Бартрам в основному пішки, з рюкзаком за спиною, пройшов майже всю центральну Росію. А ще К ра ї н а д и т и н с т в а


Стрілець, лялька, виготовлена М.Д. Бартрамом

32

він дуже любив дітей. «…Николай Дмитриевич был очень добрым человеком …Среди детей он был необычайно популярен и любим. Они прозвали его Дядя Музей». Так про нього згадували сучасники. В 30-ті роки над музеєм нависла загроза. Спеціальна комісія, яка «чистила» Москву від «зайвих» організацій, вирішила перевезти музей іграшки в Загорськ, тепер Сергіїв Посад. М.Д. Бартрам був проти цього. Але не дивлячись на його зауваження, музей перемістили. У 1931 році смертельно хворий директор першого музею іграшки М.Д. Бартрам помер. Він не побачив, що його іграшкові скарби, зібрані та зроблені руками багатьох талановитих майстрів, просто склали в нове приміщення, і музей завмер… А відродитися по-справжньому музей іграшки зміг тільки через 50 років! З 1980 року він знову розпочинає свою кропітку роботу. Традиції, що заклав у музеї його засновник М.Д. Бартрам, продовжують жити і примножуватися. Музей розповідає, показує, вчить, виховує дітей та їх батьків. В постійно діючій експозиції простежена історія російської народної іграшки: міської, дворянської, індустріальної. В музеї представлені іграшки з Китаю, Японії, Німеччини, Франції, Англії, Швейцарії, є й українські народні іграшки. За останні 5 років у багатьох містах Росії музеєм іграшки були розгорнуті цікаві виставки. «Дитячий портрет», «Російська красуня», «Російська народна іграшка», «Історія Батьківщини в іграшці» – ось невеликий перелік їх назв. «Загляните к нам – не пожалеете. А посетив музей, вы обязательно вернетесь сюда вновь, вместе со своими друзьями и детьми» – так написано у рекламному буклеті музею іграшки у Сергієвому Посаді. Значить, там чекають на вас і на мене! Можливо, моя мрія здійсниться?

К ра ї н а д и т и н с т в а


ерший український

Ляльки в народних костюмах – білоруска та росіянка

33

У світі існує багато музеїв іграшок. Всі вони дуже різні. Є міні-музеї в дитячих садочках, а є справжні велети. В місті Делі, що в Індії, в музеї ляльок зібрано більше 70 тисяч експонатів з восьмидесяти країн світу. А в Китаї (місто Янчжоу), є ціле іграшкове містечко, що розмістилося на 12 гектарах землі. Загальна площа музейних залів становить 5,5 тисячі квадратних метрів! Про музей іграшки в Україні мріяли довгий час. Колекція збиралась з 30-х років минулого століття, під час взаємообміну між союзними республіками. Музей повинен був з’явитися ще у 1940-х роках, та завадила війна. Пройшло ще багато років, та тільки влітку 2005 року український музей іграшки було відкрито. Його експозиція розповідає про історію іграшок, вона розмістилась у трьох залах. Дуже цікаво дізнаватися, що й у нас в Україні були свої, вітчизняні дослідники історії іграшки. Найціннішим є творчий доробок Марка Грушевського (1865–1938 рр.), який був чотириюрідним братом першого президента України Михайла Грушевського. І у фондах нашого обласного краєзнавчого музею, і в Миколаївській обласній науковій бібліотеці імені О. Гмирьова є одна з його книг – «Дитячі забавки та гри усякі» (1904 рік). Марко Грушевський описав народні іграшки: дзиґу, арбалет, лук, меч, ходулі, візочки – все, чим колись бавились сільські діти. Справу Марка Грушевського продовжують його нащадки – онука Грушевська Валерія Львівна та правнука Левчук Ярослава Миколаївна. Завдячуючи ним співробітники музею іграшки Києва створили виставку народної дерев’яної іграшки. – У нас зібрані старовинні іграшки, народні та сучасні, – розповідає директор музею Л. Гладун. – Ми маємо К ра ї н а д и т и н с т в а


Заводні, механічні іграшки з металу, 50-ті роки ХХ століття

Козак та дівчина, 2008 рік

34

в колекції ляльку з сім’ї академіка Богомольця. Дівчатка дуже люблять розчісувати волосся лялькам, тому перука цієї красуні швидко зносилася, і члени сім’ї академіка «подарували» їй своє волосся. Мереживо на сукні справжнє, французьке. У однієї нашої співробітниці прабабуся – француженка, яка у свій час замовляла мереживо із Парижу за каталогом, з тієї пори збереглися залишки, так лялька отримала одяг. Експонати українського музею іграшок брали участь у зйомках дитячих програм «На добраніч, діти!». Якось одна знімальна група працювала з іграшковими паротягами в музеї. Всі підготувалися, почулася команда «Світло!». Коли його ввімкнули, оператори так забавились іграшками, що зовсім не відреагували. Зйомки прийшлося відкласти на певний час, доки дорослі не натішилися іграшками. Фонд музею невеликий – 10 тисяч одиниць, але тут цікаво і дорослим і дітям. Починається експозиція з примітивних вузлових ляльок, які робили з ганчір’я, соломи, трави, листя. Їх небагато, і вони недовговічні, чого не скажеш про велику кількість дерев’яних іграшок та керамічних забавок. Адже музейники співпрацюють з народними майстрами, які відроджують старовинну техніку народної іграшки. Діти з цікавістю розглядають забавки своїх рідних, а от батьків і зовсім неможливо відірвати від вітрин: дивлячись на ведмедиків, коників, машинки, Чебурашок, вони згадують своє веселе та бешкетне дитинство. Велика кількість іграшок у музеї – з заводними мехаК ра ї н а д и т и н с т в а


Іграшки в російських народних костюмах, середина 70-х років ХХ століття

35

нізмами, які мають одну властивість: іграшки рухаються певний час, а потім заспокоюються, але завод виходить не весь. Через деякий час ці забавки можуть повторити свої рухи! В київському музеї розповідають таку страшну історію. Під час окупації Києва німцями частину іграшок розібрали по домівках, а заводні залишилися. Їх охороняла в приміщенні музею одна співробітниця. Вночі, під час бомбардування Києва, всі заводні іграшки, напевно, від вібрації, почали рухатися. Це було так моторошно, наче іграшки тремтіли від страху. Та ще більше злякалась співробітниця музею! Працівники музею слідкують за розвитком іграшкової промисловості в Україні, і результати, на жаль, вселяють дуже мало надій та оптимізму. До 1990 року в Україні було 400 підприємств по виробництву іграшок, а починаючи з 1991 року, воно припинилось. Багато художників, що робили іграшки, виїхали за кордон. Деякі з них працюють у фірмі, що випускає знамениту Барбі. Ляльок в нашій країні майже не виробляють – це дуже дорого. Сьогодні в колекції музею іграшок у Києві – 600 ляльок в національних українських костюмах. Є авторські зразки з 10 регіонів України. Там є на що подивитись. Народна мудрість говорить: «Людина буває щасливою двічі – у дитинстві, і коли його згадує». Бережіть свої іграшки, хай нам всім буде що згадати! А от коли хтось із вас поїде до Києва, то обов’язково зазирніть у перший український музей іграшки, що знаходиться за адресою: місто Київ, Кловський узвіз, №8.

К ра ї н а д и т и н с т в а


ро стареньку Барбі

Дві подружки, початок 90-х років ХХ століття

36

В ті часи, коли ми загортали у мамині хусточки своїх целулоїдних пупсів, американські дівчатка по з н а йом и л ис ь з лялькою Барбі. Ідея дати дітям струнку, красиву л я л ь к у-под ру г у належить Рут Лендлер. У Рут, хазяйки маленького магазинчика сувенірів та іграшок із міста Денвера (США), було двійко дітей – донька Барбара та син Кеннет. Саме вони стали головними маминими консультантами та експертами. Рут викупила авторські права на героїню швейцарських коміксів – вульгарну білявку Ліллі та докорінно змінила її зовнішній вигляд. Так на світ з’явилася струнка лялька з обличчям популярної на той час актриси Джейн Менсфілд, названа на честь доньки – Барбі. 16 лютого 1959 року Рут Лендлер презентувала Барбі на ярмарці іграшок, але покупці відмовились брати ляльку. Тоді Рут почала продавати її самостійно: вона зробила велику рекламу на телебаченні, і перша партія іграшок розійшлася миттєво. Америку, а потім і весь світ охопила «барбіманія». Одяг для Барбі шили найкращі модельєри. У ляльки з’явився друг – мужній красунчик Кен, а ще маса речей: меблі, домашні тварини, костюми семидесяти різних професій. Потім Барбі отримала сім’ю – сестер та братів, інтернаціональних подруг. Журнал «Barbie» розповідав дітям історії з життя їх улюблениці, про неї знімали мультфільми, телепередачі. Сім’я К ра ї н а д и т и н с т в а


Барбі та Кен

37

Рут Лендлер отримувала міліарди. Але ніякі гроші не захистять від біди. Рут тяжко захворіла. Їй пощастило, вона змогла перемогти рак та відновитися після хвороби. І як тільки Рут одужала, ринулася допомагати хворим людям. Значна частина грошей від продажу Барбі йшла на ліки для смертельно хворих. «Хрещена мати» ляльки Барбі, Рут Лендлер померла у 85-річному віці у шпиталі Нью-Йорку. А лялькова імперія, створена нею, продовжує існувати і сьогодні. У 1999 році ляльці Барбі виповнилося 40 років. За ініціативою відомого англійського співака Елтона Джона у Лондоні був урочисто відсвяткований її ювілей. 50 найбільш відомих британських модельєрів створили нові колекції одягу для Барбі, вони були продані на аукціоні за 10 мільйонів фунтів стерлінгів. Всі гроші пішли у британський фонд боротьби зі СНІДом. 26 вересня 2006 року в історії ляльки Барбі відбулася ще одна цікава подія. На міжнародному аукціоні «Christie» була виставлена для продажу найбільша у світі приватна колекція цієї іграшки – 4000 моделей. Вона належала Ієті Ребель, мешканці Голандії. Зараз в житті ляльки Барбі не найкращі часи – попит на неї зменшився. У ляльковій моді новий напрямок – великі, ростом 50–60, а то і 80 сантиметрів ляльки з різними емоціями на обличчях. Вони плачуть та посміхаються, сплять, співають. Але, не дивлячись ні на що, Барбі лишається «символом вічної американської юності». Уже більше 50 років ляльку Барбі обожнюють, люблять, ненавидять, заздрять їй, грають нею, колекціонують та багато про неї сперечаються. К ра ї н а д и т и н с т в а


Це цікаво – Ось уже багато століть у третій день третього місяця за лунним календарем у Японії святкують день ляльок, або свято дівчаток. Саме тоді батьки дарують донечкам ляльки. – В радянські часи (1930–1950 роки), крім ганчір’яних та плюшевих ведмежат, робили тільки собачок. Кролики та котики були заборонені, вони символізували міщанство. – Музей іграшок відкрито в столиці України – місті Києві – у 2005 році. Його адреса: Кловський узвіз, 8. – У США кількість колекціонерів ляльок перебільшила кількість збирачів марок – філателістів. – Принцеса Діана (Англія) продала свою колекцію ляльок на користь дітей із сирітських притулків. Тепер вони забезпечені на все життя. – Відомий американський «міцний горішок» Брюс Уілліс подарував актрисі Демі Мур ляльку, яка коштує 55 тисяч доларів. – Нервова анорексія – відраза до їжі, зустрічається у однієї зі ста дівчат у США. Серед головних причин захворювання лікарі називають телебачення, журнали та… ляльку Барбі. – Одна іспанська фірма випустила ляльку, яка може співати пісню «В лесу родилась елочка». – Напередодні Різдва в стінах Миколаївського обласного краєзнавчого музею у вертепі оживають ляльки. – Повітряну кульку, з якою Вінні-Пух полював за медом, винайшов в Англії у 1824 році професор фізики Майкл Фарадей.

38

К ра ї н а д и т и н с т в а


Зміст Дорогі друзі!...................................................................... 3 Від «Малька» – до книги.................................................... 4 Іграшки з-під дитячої подушки...................................... 5 Ми в казку поїдем на диво-коні....................................... 8 Не вгадать тобі нізащо, котра з іграшок найкраща...... 10 Солом’яне диво................................................................ 12 Співуча іграшка, символ українського народу.............. 14 З історії ляльок................................................................ 16 Вісім ляльок дерев’яних у строкатих сарафанах........... 18 Символ стійкості............................................................. 20 Ати, бати, йшли солдати ................................................ 22 Ведмежі історії................................................................ 24 Різдвяна казка................................................................ 26 Саморобки....................................................................... 28 Історія ялинкової іграшки.............................................. 29 Дядя Музей..................................................................... 31 Перший український...................................................... 33 Про стареньку Барбі....................................................... 36 Це цікаво......................................................................... 38

39

К ра ї н а д и т и н с т в а


Літературно-художнє видання

Гаврилова Інна Володимирівна

КРАЇНА ДИТИНСТВА

Дизайн та комп'ютерна верстка І.Г. Курілович Коректор Н.І. Пономарьова

Підп. до друку 14.12.2009. Формат 70х100/16. Папір офсетний 170 г/кв.м. Гарнітура «Bookman». Друк офсет. Ум. друк. арк. 3,25 Тираж 1000 пр. Зам. № 1209. Видавець і виготовлювач ПП Шамрай П.М. 54001, Україна, м. Миколаїв, вул. В. Морська, 63, офіс 213. Тел.: +38 (0512) 35-05-83. E-mail:pnsh@yandex.ru. www.shamray.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи МК № 4 від 16.09.02

40


"Країна дитинства" Інна Гаврилова  

Книга є збіркою оповідань про іграшки з колекції Миколаївського обласно- го краєзнавчого музею. Книга є першою сходинкою в нову науку для д...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you