Page 1


Вiра Марущак

Пригоди Нюмочки Казки Для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку

Миколаїв Видавець Шамрай П.М. 2009


ББК 84(4УКР)6 УДК 82-32 М29

Марущак В. М29 Пригоди Нюмочки. – Миколаїв: Видавець Шамрай П.М., 2009. – 72 с.: іл. ISBN 978-966-8442-64-3 До книги увійшли казки, які розкривають різноманітні риси героїв, їхні стосунки, взаємини. Вони приваблюють найвдячнішого читача – дітей високою поезією, служать джерелом мудрості, пробуджують у маленьких серцях добро, злагоду, щирі почуття. Показана справжня дружба, любов, чесність. Книга адресована дітям дошкільного та молодшого шкільного віку. ББК 84(4УКР)6 УДК 82-32

ISBN 978-966-8442-65-0

© Марущак В., 2009 © Видавець Шамрай П.М., 2009


Пригоди Нюмочки Мишкашоколадниця

Я жила у нірці з матусею. У затишній теплій домівці вона цікаво

розповідала мені про великий світ і застерігала, що на землі є люди, які не зовсім доброзичливо ставляться до нас, мишей. Говорила й про те, що треба боятися вусатих котів, які тільки те й роблять, що полюють на нас. Якось матуся мені сказала: - Нюмочко, ти вже доросла, час самій добувати їжу. Я теж дуже цього хотіла. І тому охоче шмигнула слідом за нею. Разом дружно взялися гризти дерево. А коли з’явилася дірочка в підлозі, то переді мною відкрилося те, чого я досі не бачила. У великій просторій кімнаті було багато світла, а від ароматів запаморочилося в голові. Виявилося, що так приємно пахнуть цукерки, які були упаковані в зелені мішечки, що стояли поряд з подарунками – плюшевими зайчиками. Матуся зразу взялася до діла: прогризла дірочку й зникла серед цукерок. Я зробила те ж саме. Та раптом почулися голоси людей, і я кудись ніби попливла. Від страху зажмурила очі й розплющила їх тільки тоді, коли почула музику. Обережно визирнула зі своєї схованки й побачила, що подарунки лежать під пухнастою ялинкою, а поруч танцюють діти у різному вбранні. Кого там тільки не було – принцеси, лисички, зайчики. І навіть кіт. Зразу я хотіла кудись дременути, та не знала куди. А придивившись, зрозуміла, що він несправжній, хоч і був у червоних чоботях, із

3


4


хвостом, намальованими вусами. Звісно, кіт зовсім не хотів полювати на мене, бо водив хоровод із друзями. Мені теж стало весело, і я ледь не вискочила з мішка погратися, однак згадала, як мама застерігала: «Не будь довірливою!». Тому я вирішила тихесенько спостерігати за святом. Воно було веселим. Діти сміялися. Грали в ігри. Танцювали. А згодом до них вийшов дідусь у червоному кожусі з довжелезною білою бородою. Він привітав дітей, роздав подарунки. Я, на всякий випадок, глибше занурилася в цукерки і знову відчула, що кудись попливла. З жахом прислуховувалася до якихось шумів, голосів. Було лячно доти, поки мене не огорнула тиша. Я знову визирнула зі своєї схованки і збагнула, що потрапила до кімнати. Тут було затишно і чисто. Навколо багато іграшок. І схожа на ляльку дівчинка. Вона потягнулася до подарунка. У мене завмерло серце, коли дівчинка взяла мого сусіда – зайчика. Я розуміла, що скоро дійде черга й до цукерок. Коли це сталося, я вискочила з мішка й опинилася в дитячій долоні. Світлокоса кучерява дівчинка широко розплющила здивовані блакитні очі: - Ти хто? - запитала вона. - Нюмочка, - відверто зізналася я й присіла на задні лапки, щоб будь-якої секунди втекти. Та дівчинка була такою привітною, усміхалася до мене.

5


- Давай дружити, - запропонувала вона. - Згода, - одразу відповіла. - Я хочу з тобою гратися. Тільки ти мені поклянись, що нікуди ніколи не підеш. Живи тут у моїй кімнаті. Гаразд? – кліпнула довгими віями дівчинка. - Гаразд, - пообіцяла я. - Поділюся з тобою своєю заповітною мрією, - дівчинка піднесла до червоних вуст руку, на якій я сиділа. - Давно хочу, аби у мене був братик чи сестричка, бо я ж така самотня. Тато з мамою на роботу ходять, а подружки пограються та йдуть додому, а мені так хочеться, щоб тут, поруч, хтось був і ніколи не збирався додому. Щоб ця кімната була і його домівкою.

6


7


Я її розуміла, бо в мене тепер теж не було рідних: невідомо де пропала моя матуся. Анюточка, так звали мою знайому, була говіркою дівчинкою і розповідала про свої секрети. Добра і дбайлива, прилаштувала для мене ліжечко. Та я любила спати в її черевичку. Про всяк випадок уночі прогризла нірку, хоча зовсім не хотілося покидати цю домівку з таким хорошим другом. Одного вечора, примруживши очі, Анюточка розкрила свою таємницю, про яку просила нікому-нікому не розповідати, адже в неї незабаром з’явиться сестричка чи братик. Від радощів я ледве не танцювала на задніх лапках. Того вечора ми довго перешіптувались. А коли моя подружка заснула, мені раптом стало сумно: розуміла, що тепер у Анюточки буде з ким бавитись і жити тут, у цій кімнаті. Чи знайдеться для мене місце? Від цих думок на серці було холодно, і я все частіше поглядала на дірочку в підлозі.

8


Поневiряння Нюмочки Я довго сиділа в Анютчиному черевичку. Здавалося, що дівчинка

вже не так дуже любить мене, як раніше, і тому ще більше хотілося до своєї матусі. Навіть уявила, як вона пестить, голубить мене. Захотілося розповісти їй про свою нову подружку і про те, що тепер у дівчинки буде хтось ближчий і дорожчий за мене. З цими думками я шмигонула в дірочку. Довелося рити дорогу, лапки боліли. Аж раптом я опинилася в якійсь щілині. Зірвалася й полетіла вниз, б’ючись об каміння. Знепритомніла.

9


Не знаю, скільки я пролежала на холодній підлозі. Боялася поворухнутися, боліло все тіло. Я почувалася самотньою, нещасною, не знала, як бути далі. Та раптом відчула, як мене хтось лоскоче. Повернула голову й побачила таргана. Він перебирав довгими вусами і здивовано дивився на мене. - Чого розляглася на дорозі? – запитав, навіть не привітавшись. - Заблукала, матусю шукаю, – сказала й відвернулася від непроханого сусіда. - Ха-ха! Матусю шукає, - аж присів від сміху тарган. - Навіщо вона тобі? Краще ходімо зі мною, я тобі своїх родичів покажу. Ти знаєш, скільки їх у мене? – він гордо задер голову. - Може, і пішла б, але в мене боки болять і їсти хочу, - зізналася новому незнайомцю. - Чекай, - крутнувся з усіх своїх ніг тарган і щез так швидко, як і з’явився. Знову залишилась сама на холодній підлозі. Майже безпомічна,

10


думала, що для мене закінчилося хороше життя, тепер не матиму такого друга, як Анюточка. Доведеться поневірятися. Від думок відволік шум. Глянула і злякалася – поруч проходило полчище тарганів, кожен із них ніс по крихті хліба. Переді мною виросла ціла біла гора. - Їж і ходімо з нами, - запропонував мій знайомий. - І наїсишся досхочу, і на теплому місці спатимеш... Пропозиція сподобалася. Поївши, я вирушила за натовпом нових друзів. Вони показали мені дорогу до якоїсь квартири. Зразу ж не сподобався неприємний запах. Довго приглядалася до того, що відбувалося в кімнаті. Тут головними були таргани. Вони господарювали всюди: деякі вилизували тарілки та каструлі, інші з раковини пили воду. Їх - не злічити! Я подумала, що мій знайомий дуже щасливий: має скільки родичів. Тільки було цікаво, як же він впізнає свою маму. Та, мабуть, вона йому й не дуже потрібна, адже

11


він діловито сидів на столі і гриз недоїдену ковбасу. Навіть намагався залізти до чарки, з якої тхнуло чимось дуже неприємним та різким. Такий же запах йшов і від чоловіка з синім носом. - А ти пригощайся, пригощайся, - припрошував мене тарган. - Тут господар добрий, нас не чіпає, не те, що його сусіди: і порошки нам підсипають, і якимись білими олівцями по стінах малюють, від чого ми чманіємо, а тут нам простір, - кинув майже закоханий погляд на ліжко, де спав розхристаний чоловік. Він мені не сподобався, і я знову пригадала свою чистеньку Анюточку й складені в рядочок іграшки. У кутку погризла сухарик, перепочила і знову вирушила на пошуки. Мені так хотілося знайти маму чи мою біляву дівчинку. З цими мріями я рила сиру землю. Тут було неприємно, холодно і нікого було навіть спитати, чи бачили мою рідненьку. Коли знайшла ледь помітну дірочку, стало легше працювати. Я просувалася швидко й натрапила на великого черв’яка. Він відпочивав. Я одразу зрозуміла, що він був непоганим дядьком, бо довго розпитував про моє життя. Намагався чимось допомогти, але з’ясувалося, що не знає моїх родичів, і шукати порадив не тут, а на землі. - Як же туди добратися? - Здається, це там, куди показує моя голова. Я покрутила лапкою біля скроні: - У тебе ж їх дві, і показують у протилежні сторони! - Морочиш мені голову, - розсердився черв’як і, зручно примостившись у ямці, захропів. Поміркувавши над його словами, вирішила: і справді, по землі буде легше пересуватися. Та й взагалі там багато цікавого. Взялася до роботи. Стомлювалася, перепочивала і знову працювала. Не знаю, скільки минуло часу, але відчула, що наді мною потепліло - земля заворушилася. Нарешті я досягла своєї мети: опинилася на поверхні, в очі вдарило яскраве світло. На мить я осліпла.

12


У пастцi

- Пірате, до мене!

Кому сказала, до мене! - Чула я сердитий голос. Поруч щось прогупотіло. В очах прояснилось, і я ледве встигла заскочити до своєї нірки. Тепер спостерігала зі схованки, як попереду йшла жінка, а за нею покірно, з опущеними головою, вухами, хвостом, плентався величезний пес. - Скільки тебе вчити гарних манер? Коли ти припиниш бігати до чужих сараїв? – вичитувала його молода жінка. Справді, неподалік стояла величезна будівля. Я подумала, що вона

13


мені теж може стати в нагоді - можна буде чимось і поласувати. Оббігла навколо неї й побачила невелику дірку, пролізла туди. - Ой! – скрикнула, бо щось дуже колюче шпигонуло в бік. Виявилося, що тут, скрутившись у клубочок, лежав їжачок, схожий на м’ячик. - Ти що тут робиш? – запитала я, зализуючи болюче місце. Їжачок висунув мордочку, таку ж видовжену, як у мене, і посвітив очицями-гудзиками. - Він уже пішов? - Хто? - Собака. - Ти що, його боїшся? - Так він же полює на мене. - А ти його в носа голками, голками, - дала пораду їжачкові. - Та він же такий величезний... - А за хазяйкою пішов покірний і зовсім не страшний. А ти не бачив мою маму? – з надією запитала у їжачка.

14


- Можливо, й бачив, - задумався він, - мишок багато бігає в полі. А тут, у місті, коти водяться, – сумно промовив він і замовчав. Я більше нічого не питала, бо боялася почути неприємну звістку. Знайшла для себе зернята, погризла їх і вилізла на сонечко. Воно пригрівало так, що мені захотілося погрітися й подрімати. Приємно було не лише мені. Під ласкавими променями, розтягнувшись, спав на боку, як убитий, величезний кіт. Від задоволення він аж підсапував. Мабуть, щось снилося приємне. Може, й далі спостерігала б за ним, та раптом помітила дивні зміни: сірий кінчик хвоста дрібно засмикався. Кіт миттєво скочив на ноги, присів, аж зіщулився. Завмер. Потім плигонув у мій бік. - Та це ж він на мене полює, - зірвалась я з місця. Чимдуж дременула від нього. Серце від страху виривалося з грудей, задні лапки ледь не торкалися передніх. Врізалася в натовп дітей, що гралися. З розбігу вчепилась у чийсь одяг, подряпалася по ньому і заскочила до кишені. Я ще не знала, що зі мною буде і до якої пастки знову потрапила.

Несподiвана зустрiч У кишені

сидіти було незручно, бо її господар бігав, стрибав так, що я кілька разів мало не випала на землю. Спокійно стало лише тоді, коли його покликали додому. Виявляється, мого несподіваного господаря звали Дмитриком. Дочекалася тиші, а потім тихенько пробралася в куток кімнати. Там стояло ліжко, під ним і влаштувала свою схованку. Вранці роздивилася, куди потрапила. У невеликій кімнаті жили, окрім хлопчика, папуги. Я швидко з ними познайомилася. Їх звали Тоша і Даша. У хатинці – симпатичній клітці – стояли годівниця з зерном та коритце з водою. На мій погляд, вони добре влаштувалися. Щодня Дмитрик чистив клітку, насипав зернят, наливав свіженької води. Цілісінький день ми були вдома самі, бо хлопчик кудись уранці поспішав разом із батьками. Папуги розмовляли між собою. Балакучішим був Тоша. Він мав гарний хвіст, довгі крильця. Розповідав про те, що жив у різних країнах, і цим дуже гордився. Особливо багато розповідав про ліси, де є багато пташок. Але мене більше цікавили мишки, і тому запитала:

15


16


- А ти мою маму бачив? Кажуть, що вона в полі живе... Папуга ходив по кольоровому килиму навколо мене, акуратно склавши крила, й натхненно розповідав: - Летиш, було, над полем, а потім бачиш ліс, та-а-кий величезний, а в ньому - і синички, і щиглі, і сороки, і посмітюхи живуть, і всі співають. Ти можеш це уявити?! - Ні, - щиро зізналася я. - І Даша такого не чула, - повернув крючкуватого дзьоба до подружки папуга. - А це так гарно... Як ви думаєте, чи завжди нам добре живеться на волі? - Продовжував кружляти навколо мене мудрий Тоша. – Буває, вітер як подме, сонце за хмари заховається, у лісі стане темно, а дерева гнуться ледь не до самої землі, тоді нам не до співу... - Так де ж те поле? – несміливо нагадала я про себе бувалому птахові. - Поле? Це коли вилітаєш з одного лісу і летиш до іншого, а поле – внизу. Якщо воно велике, крила стомлюються, і так хочеться у тінь під крислаті дерева. А коли почув спів пташок, так і знай – ліс буде скоро. Як я не намагалася почути від Тоші відповідь на своє запитання, але так її й не почула. Навіть уже думала, чи не поговорити про це з Дмитриком. Мені здавалося, він був серйозним хлопчиком. Вечорами читав книжки і щось писав у зошиті. Мабуть, був ученим. Та мені не радили цього робити Тоша і Даша. Тому вирішила самостійно шукати дорогу в поле. Тож причаїлася за поличкою для взуття, що стояла в коридорі. Готова будь-якої миті вискочити за поріг. Та мене зупинив голос дівчинки, який десь уже чула. Я висунула мордочку й не повірила своїм очам: переді мною стояла Анюточка. Щастю не було меж. Не довго думаючи, полізла по її одягу. Дівчинка злякалася й мало не вдарила мене. - Анюточко, це я! - закричала щосили. - Нюмочко, рідненька, - простягла до мене руки дівчинка. - Як я скучила, - пригорнула до щоки. Я відчула, як на мене впала тепла сльозинка. І тут побачила, як миттєво гарненьке обличчя зробилося похмурим. Дівчинка кинула сердитий погляд на розгубленого Дмитрика. - Як ти міг украсти в мене Нюмочку? Тепер я з тобою не буду дружити. Дмитрик виглядав дуже розгубленим, коли Анюточка разом зі мною вискочила за двері.

17


18


Розлука

Я знову відчула, якою можна бути щасливою, коли поруч

є вірні друзі. Анюточка із задоволенням слухала про пригоди, що сталися зі мною. Розповіла їй про швидконогих тарганів, мудрого черв’ячка, чепурненького їжачка, нахабного кота, папугу-задаваку. А вона мені – про найбільшу радість. Тепер у неї є сестричка, яку вона дуже любить. Даринка, така ж гарненька, як і Анюточка. Я сама в цьому переконалася, зазирнувши до колисочки. Там лежала маленька копія моєї подружки - гостроносенька, блакитноока дівчинка. Вона кумедно плямкала маленьким ротиком. Мені дуже подобалося дивитися на неї, і я навіть ображалася на подружку, яка весь час жалілася:

19


- Дуже хочу гратися з Даринкою, а вона спить та й спить. - Маленькі завжди так роблять, - заспокоювала її. – Я хоч і доросла, але теж люблю спати у твоєму черевичку. Тим часом Даринка підростала, і все частіше тато, мама і Анютка прогулювалися з нею по вулиці. Я бачила, як добре жити в дружній сім’ї, коли всі люблять одне одного. Мене теж любила Анюточка. І навіть уже не сварила за те, що колись покинула домівку. Однак мені все ж дуже хотілося до матусі. Одного разу вона мені наснилася. - Нюмочко, я дуже хочу тебе бачити, - сказала вона. - Матусю, не зникай! - щосили крикнула їй. Я розуміла, що матуся дуже сумує без мене, як і я без неї. І тому все більше й більше журилася. І як не веселила мене Анюточка, все ж якось сказала їй, що дуже хочу додому. Личко подружки спохмурніло. Проте я була впевнена, що знайду маму. - Відпусти мене в поле, - попросила її. - Я не знаю, де воно. Але понесу туди, де немає будівель, не їздять машини, не бігають коти, - говорила вона голосом, у якому не було і крихти радощів.

20


Мені теж було нелегко, адже знову попереду нас чекали розлука і невідоме життя. Настав час прощатися. Було затишно в теплих долонях дівчинки. Вона їх розтулила - і я опинилася на волі. - Не забувай мене, Нюмочко, - попросила Анюточка. - Якщо тобі буде погано, повертайся. Я з Даринкою ждатиму тебе. Дмитрик теж полюбить тебе, я впевнена, - згадала свого друга, якому давно простила те, у чому він не був винен. - Я ніколи-ніколи тебе не забуду. Бувай! – сказала я і швидко пірнула у траву. Мене знову огорнув незнайомий світ, якого я трохи боялася. Вгорі височіла трава, а повітря запахло водою. Невдовзі мій шлях перегородила річка. Такої я ще ніколи не бачила. Забралася на гіллячку й задивилася на швидкоплинну, прозору воду, через яку було видно дно. Дмухнув вітер, щось хруснуло. Буквально за секунду мене кудись понесла річка. - Рятуй-те-е! - крикнула я невідомо кому.

Моя сiм’я

Коли розплющила очі, побачила, що лежу на березі, дбайливо

накрита великим листом. Неподалік хтось сидів. Здалося, що це матуся, але то була не вона. - Не бійся, я твій друг. Мене звати Гострозубчиком, - сказав він і дбайливо поправив зелену ковдру. Такою уважною була тільки матуся. Тож новий знайомий мені дуже сподобався. - Ти врятував мене? – запитала в нього. - Витягнув тебе з води, - скромно відповів він. - Спасибі. Ніколи не мала друга, який би ризикував через мене своїм життям. - Не думай про це. Відпочивай. Я справді заснула. Коли прокинулася, побачила, що Гострозубчик нікуди не поспішає. Від цього на душі стало тепло. Ми подружили. Я розповіла про своє життя, а він - про своє і запропонував разом подорожувати. Адже вдвох завжди веселіше і безпечніше. Гострозубчик був спритним і завжди знаходив їжу. Ми запитували в кожної зустрічної мишки: чи не бачили вони моєї мами? Одна з них, стара і мудра, згадала про давню свою подружку, яка полюбляла

21


цукерки. За це прозвала її мишкою-шоколадницею. І показала нам дорогу в лісосмугу, де жила її подружка. Чим ближче ми наближалися до мети, тим більше моє серце підказувало, що ми на правильному шляху. Справді, у лісосмузі жило багато мишок. Нам одразу показали нірку мишки-шоколадниці. Я так до неї поспішала, що навіть забула про Гострозубчика, чим дуже його засмутила. - Тепер ти забудеш про мене! – такими були його слова. - Хіба ми потрібні одне одному тільки у горі? – запитала у нього. Ходімо, познайомлю тебе з найкращою мамою у світі. - Нюмочко! – почула такий знайомий рідний голос. Так могла кликати тільки мама.

22


- Рідненька! – кинулася до неї. – Я найщасливіша на землі! – моє серце співало. Здавалося, що подивитися на нас збіглися мишки з усіх країв. Я

23


познайомила матусю з Гострозубчиком, розповіла про подружку Анюточку та про все своє життя. А вона показала мою велику родину – братиків та сестричок, яких у мене було вже багато. Саме тепер я почувалася дуже щасливою. Вони теж полюбили мого друга, з яким ми збудували свою домівку. А нещодавно я довірила матусі свій великий секрет: у мене теж будуть маленькі мишенятка.

24


Мудрий батько (вільний переказ народної казки)

Дідусь довго жив на землі. Та коли відчув, що пора прощатися

з рідними, покликав своїх синів та й мовив: - Я назавжди покидаю вас. Живіть дружно, ніколи не сваріться між собою. - Тату, кажуть люди, що ти багатий, - звернувся до батька старший син. - Авжеж, вас виростив, побудував дім і посадив не одне дерево, а цілий сад. - А де заховано твоє золото? - вступив у розмову середній син. - Хлопці, як вам не соромно! – аж скрикнув наймолодший. Ваше золото у саду закопане, - такими були останні слова старенького. Не довго журилися старший та середній брати. Почали шукати скарб, копати землю у саду. Рік – другий копали, але не знайшли горщика з золотом. Натомість яблуні і груші наливались приємним соком і визирали з зелених віт маленькими сонечками. Молодший брат любив дерева так, як навчив його батько. А вони щедро дарували йому свої плоди. Було і вдома що поїсти, і на базар повезти. Старші брати з кожним роком ставали все сердитішими; недобрим словом згадували батька, бо не знаходили багатства. А згодом вирішили податися у світи шукати легкого хліба.

25


Повернулися додому сивочолими з порожніми кишенями. Підійшли до рідної оселі і не пізнали її. На місці, де була маленька хата, стояв справжнісінький палац. - Он як обдурив нас молодший брат, знайшов золото і нам нічого не сказав! - вигукнув перший. - Будемо вимагати свою частку, - підхопив другий. Сердиті зайшли на подвір’я. У саду помітили брата. Він тримав лопату і говорив своїм синам: - Діти, ще ваш мудрий дідусь казав, що золото зарите у саду, у нашій землі, яку треба обробляти. Тоді вона буде нашою годувальницею. Вона – наше золото. Перезирнулися між собою старші брати, схилили голови, бо колись неправильно зрозуміли свого розумного батька.

26


Ховрашки Ховрашки жили в невеличкому гаю. Там росли великі гарні де-

рева, які влітку оберігали тваринок від спеки, а взимку захищали від холодних вітрів. Та не завжди тут жилося добре. Якщо поряд ниву засівали житом чи пшеницею, їжі у ховрашків було вдосталь. А коли зерно сіяли на сусідньому полі, тоді потрібно було добре потрудитися, щоб зробити запаси і не знати голоду. До того ж не всі були молодими і здоровими.

27


Особливо про це думав розсудливий Розумник. Його дуже шанували жителі гаю. Одного разу він скликав усіх на раду. Коли ховрашки зібралися на галявинці, він почав: - Друзі, хочу порадитися з вами. Цього року нам потрібно носити зерно аж он з того поля. Не всі можуть це робити, бо є серед нас старенькі, немічні та багато маленьких діточок. Щоб не дати їм загинути, пропоную створити запаси. Збудуємо на пагорбі велику комору і будемо туди здавати кожну десяту зернину, щоб потім допомагати тим, хто в цьому матиме потребу. - Кожну восьму зернину, підтримав Кузя. - Я взагалі податки платити не буду, не побачите від

28


мене ні восьмої, ні десятої зернини, - підібгав маленького хвостика Гудик. - Як ти можеш таке казати? Хіба не хочеш допомогти своїй тітці Кічіні? Їй уже не під силу бігати так далеко! - присоромив Кузя свого друга. Про них говорили, що вони побраталися. Але Кузя мав дуже добре серце, а від Гудика не раз можна було чекати якихось хитрощів. - Знала я й кращі часи, - вступила в розмову немолода тітка Кічіні, - куди не кинь оком – поле. А земля зерном встелена... Тепер – інша річ. Буває, і зароситися нічим. Але думаю, що сама собі принесу їжу і до комори здам свій податок, бо є у нас такі, що й за свій поріг не можуть вийти, і діточок у них - як маку насипано. Треба всіх рятувати від голодної смерті. Я підтримую Розумника, – стомлено прикрила повіки тітка. - Ми теж будемо здавати зерно, - дружно закричали ховрашки. Першим до комори прийшов Кузя і поклав клунок із зерном. Його приклад сподобався іншим, і вони теж щодня приносили свою

29


частку. Гудик дуже рідко приходив до комори і приносив за щокою по кілька зернин. Минуло літо. Настала холодна дощова осінь. Ховрашки вже й до зимової сплячки готувалися. Але сталася подія, яка стурбувала кожного з них. Одного вечора пропав Гудик. Його цілісіньку ніч шукав Кузя. Тільки вранці він побачив свого друга, який потрапив у біду. На нього упала гілляка. Бідолашний лежав майже нерухомий. Від болю очі стали, мов скляні. Разом з друзями ледь живого визволили з пастки, принесли додому. Змучений і переляканий ледве-ледве оклигав. Добре, що поряд весь час був вірний друг, який не полишав його, колись сильного й дужого, а тепер безпорадного, ні на хвилинку. Одного разу слабеньким голосом попросив: - Принеси поїсти. - Значить одужуєш, - зрадів друг і спустився до льоху. Та був вражений, бо побачив, що зерно зіпсувалось від вологи й мало неприємний запах. - Що ж мені робити? – засмутився Гудик. - Журбою горю не поможеш. Піду до комори, там усім допомагають. - Не ходи. Мені соромно. Як тепер мені в очі тій же тітці Кічіні дивитися? Я ж податки свої приховував... - мало не плакав Гудик. - Зате інші платили. Тепер ніхто не помре від голоду, - запевнив Кузя. - Я вибачення попрошу, навколішки впаду. Половину своїх запасів буду віддавати, а Розумникові в ноги поклонюся, бо це він придумав таке для нас. Кузя носив їжу для друга, і той одужав. Відтоді ховрашки ніколи не приховували своїх податків і ще більше повірили в те, як добре дбати одне про одного.

30


Покинутi дiти Десь далеко на сільському подвір’ї жили собі гуси. Господарі їх

годували, давали водички. Інколи випускали на вулицю пощипати травичку, на ставку покупатися. Там вони хлюпалися, пірнали, чистили свої крила.

31


Тим часом прилетіли птахи з далеких країв на рідну землю і поселилися на ставку. Галасу зняли на все село! Час летів швидко, і побачили всі, як на воді з’явилися маленькі гусенятка. Такі гарненькі, схожі на маленькі рухомі кульки. Вони пищали, подитячому раділи сонечку ласкавому, водиці тепленькій. Росли батькам на радість, оточуючим на втіху.

32


Аж тут горе сталося з одним гусенятком: воно крильце підвернуло і стало калічкою. Над ним родичі насміхалися, ображали. Нікуди подітися бідній наляканій пташині, яка так і не навчилася літати. А тут уже й літечко скінчилося, пора у теплі краї збиратися. Знялися в небо мама, тато, братики і сестрички. Скільки не просило пташеня, щоб хоч хто-небудь залишився з ним, та усі були невблаганними: треба летіти. Залишилося гусенятко одне. Сиротливі сльози котилися з сумних очей. Нічого не в радість. Раптом проходили мимо сільські гуси, почули плач одинокий, пригорнули, приголубили. Разом заrелrотали, поплавали у ставку, покупались у водиці, затоваришували. Так і придбала пташка нову сім’ю, нових братів і сестер. Разом пішли на подвір’я. Господарі не вигнали, нагодували. Так і зажили вони весело і мирно, дбаючи один про одного. І зиму пережили, і літо зустріли. Ось так і в житті буває – рідні кидають, а чужі пригортають.

33


Неслухняне буйволятко Маленьке буйволятко народилося, як і його родичі, у далекій

Сахарі. Хоч і було воно товстеньке, мов бройлер, проте таке непосидюче та відчайдушне, що його всі стали називати Відчайдухом. Бувало, не встигнуть дорослі озирнутися, а воно вже кудись вскочило: то у каламут-

34


ну воду залізло, ледве не втопилося, то у чагарниках застрягло, що ледве не загубили його. Стара буйволиха застерігала: - Наші вороги так і чекають, щоб хтось залишився без нагляду, так і загризуть, - показувала на левів, які так і ходили колами біля стада, очікуючи на здобич. Та Відчайдухові все було не до навчань старших, він собі бавився і бавився з малими і дорослими. Скільки не навчала мама, щоб з повагою ставився до родичів, нікого не слухав: з нього так і била енергія, яку він не знав де подіти. Десь узяв дровиняку і ненароком боляче ударив свого друга. Той скривився. І навіть заплакав, та не пішов нікому жалітися. Але мама Відчайдуха помітила це і добряче нам’яла синові вуха. Той образився. Чомусь себе стало дуже шкода, і тому вирішив – піду від усіх, нехай тоді пожаліють! Подумав, та так і зробив. Щипав собі травичку, не помічаючи, що стадо пішло собі далі. І не помітив, як його стали брати у кільце леви. Вони блискали голодними очима, наближаючись до буйволятка. Відчайдух злякався, коли на нього стрибнула голодна, з затягнутим животом левиця. Він закричав, та леви

35


уже почали шматувати його тіло. Він знепритомнів. Мати-буйволиха серцем відчула біду. - Відчайдуха леви гризуть, - крикнула вона, і кинулося на допомогу усе стадо. Відчайдусі було боляче від гострих зубів ворогів, але його вухо чуло, як стугонить земля: до нього йшла допомога. Але він уже не бачив, як стадо, відігнавши левів, зализувало його рани: буйволятко лежало нерухомо. Три дні і три ночі навколо малюка чергувало стадо. Воно взяло його у коло і не давало підійти ворогам, хоча ті, немов ворони, що чекають на

36


здобич, розсілися у невеликих кущах, чекаючи свого часу. - Пора вирушати у дорогу, - сказав вожак. - Мабуть, ми нічим не зможемо допомогти нашому маленькому. Навколо вже немає трави, і до водопою треба добратися, поки є сили, бо якщо ослабнемо, леви нас по одному загризуть. - Прощавай, Відчайдух, і вибач нас, - сказав друг, який ще кілька днів тому аж плакав від його витівок. - А я навіть вибачення не попросив у нього, - подумав про себе Відчайдух. Він хотів озватися до всіх і втішити свою матусю, але не знав, чому не міг ні ворухнутися, ні подати голосу. З Відчайдухом попрощалися всі. - Я ще побуду з сином, - сказала матуся. - Тобі не можна залишатися одній, леви загризуть, нехай залишаться старші сини. - Звичайно, - підхопили брати. Вони дивилися услід. І бачили, як стадо поволі віддаляється від них. Леви осміліли і стали наближатися до невеликого гурту. Відчайдухові було шкода своїх родичів. Він хотів, щоб вони залишились живими, хотів сказати: «Доганяйте своїх, загину один, адже я був таким неслухняним». Аби був іншим, зараз всі весело б гуляли Сахарою, ходили на водопій і не було б так страшно, як зараз. Ще два дні і дві ночі чергували біля Відчайдуха родичі, але він все так і лежав нерухомо. - Матусю, - потерся об бік старший синок, - будемо і ми вирушати у дорогу, бо нічим не можемо допомогти наймолодшому братові. Заболіло, защипало серце у Відчайдуха, і він відчув теплу мамину сльозу. Та лизнула його на прощання. Буйволятко чуло, як віддалялися кроки рідних, і уявило, що до нього кошачою ходою наближалися леви. Він і сам не знав, як піднялася його голова. - Матусю, - крикнув навздогін рідним. Підвівся на ноги і, похитуючись, побрів їм назустріч. - Пробачте мені, - були його перші слова. Та вони потонули у радісних голосах рідних.

37


Учень

38


Володя

не любив вчитися. Тільки-но приходив зі школи, кидав під стіл портфель і біг грати у футбол. Увечері, добре поївши, лягав спати. Маму обманював, бо казав, що всі уроки зробив. Хоча ні книжок, ні зошитів і в руках не тримав. І оцінки у нього були поганими. Одного разу Володю розбудили якісь голоси. Він прислухався до розмови і зрозумів, що розмовляють між собою предмети, що знаходяться у шкільній сумці. - Найкраще у цього господаря живеться мені, - говорив буквар. У мене такі чистенькі аркуші, бо їх ніхто не перегортає, а деякі майже склеїлись.

39


- І що в цьому доброго? – озвалася ручка. - Наш господар майже безграмотний, у його зошиті так багато помилок. - Найгірше мені, - зажурився штрих. – Господар тільки те й робить, що замальовує неправильно написані букви. Скоро останню краплю виллє на зошит, і тоді я назавжди розпрощаюсь з вами, бо мене викинуть на смітник. - А я піду слідом за тобою, - озвалася гумка. – Володя моїми щічками витирає неправильно написані слова. - Ти велика, до десятого класу не зітре, - роздумував уголос зошит. – Мені боляче, коли на моїх сторінках ледве не з’являються дірки. На кого я стаю схожим? Навіть учителю в руки соромно потрапити. Я ж увесь червонію не лише від ручки, а й від сорому, що наш господар не любить навчатися, а лише у футбол грає. - Ой, не згадуйте про це! – вигукнула лінійка. – Я так боюся тих м’ячів, що потрапляють не у ворота, а у боки портфеля. Останній удар ледве мене не переламав навпіл. - Не пощастило нам із господарем, - озвався олівець. – Краще б жити у відмінника. Він і підстругав би мене, і в зошиті проводив рівні лінії. Так і хочеться закотитися під парту, щоб хтось інший мене знайшов. - Оце так справи, - зачаївся Володя. – Жодного хорошого слова не почув. А що ж думають про мене однокласники? І мама, яку я обманюю! – Перший раз замислився хлопчик. До самісінького ранку не спалося. Думав, як жити далі? У школі всі були дуже здивовані, бо Володя уважно слухав учительку, виконував усі завдання, читав буквар. Він знайшов для себе багато цікавого. І це його вразило. А після уроків, коли хлопці покликали грати у футбол, відмовив їм. Він дбайливо притис до себе портфель, у якому лежали предмети, довіру яких хотів завоювати.

40


41


Танок звiрят

42


на.

На невеличкій лісовій галявині зібралися Зайчик, Їжачок та Воро-

- Час до Новорічних свят готуватися, - оголосив Зайчик, який дуже любив веселитися. - Як завжди, зберемося біля ялинки, - Ворона підлетіла до зеленої красуні і сіла на найвищу гіллячку. - Хіба нам утрьох буде весело? – запитав Їжачок. - Чому утрьох? Погукаємо всіх друзів, - підлетіла ближче Ворона. - Я чув, що у Ведмедя болить зуб, Лисичка голодна і від цього злющапрезлюща, а Вепр загнав у п’ятачок велику колючку, - повідав Зайчик. - Чому ж ми досі тут розмовляємо? – здивувався Їжачок. – Їм потрібно допомогти. Нехай усі будуть на святі. Ходімо до річки, там ростуть дерева, корені яких допомагають від зубного болю. Друзі вирушили в дорогу. Попереду біг Зайчик, за ним поспішав Їжачок. Ворона стрибала з дерева на дерево, показуючи дорогу. - Ось і річка, - повідомила вона. - Як же нам добратися до коріння? - маленькими ніжками Їжачок тупцював по кризі, що скувала берег річки. - Що ж робити, хто полізе у воду? – зажурився Зайчик. - Хто тут спати не дає? – випірнула з води ондатра. - Це ми, - озвався Їжачок, - хочемо Ведмедю допомогти. У нього болить зуб, і йому потрібне лікувальне коріння.

43


Ондатра покрутила мокрою головою, подумала, а потім сказала: - Почекайте, я зараз, - і поволі опустилася під воду. Коли випірнула, тримала в зубах шматочок жовтого корінця. - Спасибі! – аж підстрибнув Зайчик і прийняв ліки для Ведмедика. Друзі попрямували до барлоги. - Ой! Ой! Ой! – лунав лісом голос клишоногого. Він сидів біля свого дому і, обхопивши лапами голову, хилитався з боку на бік. - Ведмедику, ми тобі ліки принесли, - Зайчик простягнув шматочок корінця. - Пожуй і потримай його біля хворого зуба. - Погляньте, наш друг одужує, - вигукнула Ворона. Вона першою побачила, як Ведмедик усміхнувся. - Ми тебе запрошуємо на Новорічне свято, - сказав Їжачок. – Ходімо до Лисички, її теж візьмемо з собою. - Вона зла, бо дуже голодна, - повідомила Ворона. – Бачила, як підкрадалася до курників, але господарі перед Новим роком самі холодець з півнів варять, а кісточки вірним собакам віддають. А ті добре сторожують свої двори. - Чекайте, моя Зайчиха наварила багато страв. Зараз принесу подарунок Лисичці. Лісом рознісся приємний запах печеної картоплі та варених грибів. Звірятка прийшли до нори.

44


- Лисичко, ми тобі їсти принесли, - погукав Зайчик. З нірки визирнула руда. Вона була сердита, але, почувши запах страв, подобрішала. - Я така голодна, - облизала свій довгий ніс, підхопила горщик і швидко все з’їла. - Ми тебе запрошуємо на Новорічне свято, - мовила Ворона і сіла на гіллячку куща. - Люблю веселитися на повний шлунок, - задоволено погладила живіт лісова хитрюга і запропонувала: - Яке ж свято без поросяток. Навідаємося до Вепра. Він усіх своїх родичів приведе з собою. А тут ми… Звірята вирушили до місця, де жили поросятка. Але вони були невеселі.

45


- Наш татко хворий, - зажурене поросятко подивилося на гостей сумними очима. Вепр лежав на землі і стогнав, а з його п’ятачка стирчала колючка. - Допоможемо, – впевнено сказала Ворона і підступилася до хворого. – Тр-р-имайся! – сказала вона і вчепилася дзьобом у колючку. Разом із нею й сама полетіла у кучугуру снігу. Батько Вепр аж хрюкнув. - Ура! – закричав Їжачок. – Я хоч і сам колючий, проте знаю, як їх боляче заганяти у лапки. - Тепер ми всі разом будемо зустрічати Новий рік, – радісно сказав Ведмедик. Звірята зібралися на святковій галявині. Вони водили танок навколо казкової ялинки.

46


Смiливий клен Дерева, що росли в невеликому сквері, любили розмовляти

між собою. Особливо вночі, коли затихали людські голоси й у вікнах будинків, що стояли неподалік, гасло світло. - Який чудовий був учора день! - озвалося одне з дерев. – Небо блакитне-блакитне, і вітру майже не було. - Така краса! - підхопило інше. – Довкола все гарне, виграє барвами, повітря аж бринить непомітними струнами. - Аби міг, то злетів би високо-високо, - проспівав тоненьким голосочком листочок. І замріяно поглянув у небо. - Не поспішай відриватися від гілочки-матусі, вона тебе живить, подав голос дуб, найстаріше дерево. – Не таке воно вже й довге у вас життя. Осінь пошле свої барви, вітер відірве від гілочки, підхопить, покружляє над землею, от і закінчаться твої мрії. - Чому нас люблять люди? – замислилась білокора берізка. - Тому, що ми виділяємо кисень, і людям легко дихати, - стверджувала ошатна верба. - Ні, тому що влітку ми захищаємо всіх від спеки. Вдень люди ховаються в нашу тінь, а вечорами їх додому не заженеш, - продовжила розмову акація. – А коли я цвіту, вдихають мої аромати... - Що ви, - заколихав вітами стрункий кучерявий клен. - Нас люблять, бо в нашому сквері живуть і співають пташки. - Тому, що вірою і правдою служимо людям, - авторитетно заявив дуб. – Але хоч і живемо їм на славу, собі на втіху, а прийшла до нас біда. Скоро не будемо тішити людей своєю красою і чарівністю. - Це чому ж? – зашелестіли, аж нахилилися дерева, і завмерли, чекаючи на відповідь. - Чув, як розмовляли між собою лихі люди, - розкрив таємницю дуб. - Приїхали на блискучих машинах, розмахували руками й казали, що тут, де ми ростемо, побудують величезний магазин. - А ми ж як? – схвильовано відізвалося кілька дерев. - Порубають нас на дрова й відправлять на склад, як непотрібні колоди.

47


- Хоч зараз головою до вогнища, - вигукнула завжди замріяна, лагідна та щира калинонька. - Хіба ж можна зразу здаватися? – втрутився в розмову клен, якому дуже подобалася повна дівочої вроди липа. – Я хоч і не могутній дуб, проте боротимуся, аби нам залишили життя.

48


До самого ранку дерева не спали. Листя шепотіло, бо кожен думав не лише про себе, а й про тих, хто ріс поряд. А вранці побачили, як люди в синьому вбранні вганяли в землю кілки, кріпили на них сріблястий паркан. - Ой, який гарний, мов іграшка на ялинці! - вигукнуло маленьке деревце, яке тільки-но пустило коріння. - Яка там краса, це останні дні нашого життя, - пояснило найстаріше дерево. - Ми вже ніколи не будемо радіти яскравому сонечку і веселитися. Усі засумували. Та від душі відлягло, коли прийшли інші люди. Дерева їх знали, бо вони щодня гуляли алеями скверу, ніколи їх не кривдили, не кидали під віти сміття. - Не дамо знищити дерева! Це наші друзі! А тих, хто хоче набивати грошима кишені, проженемо геть! - твердо заявили вони. І цього ж дня не стало сріблястого паркану. ...Вечір. У сквері щебетали і дітвора, і пташки. А листочки дерев шепотіли: - Тепер ми точно знаємо, що люди люблять нас посправжньому.

49


Золоте сердечко Давним-давно, а, можливо, й недавно, у моєму, а, можливо, й у

твоєму селі, жила собі дівчинка. Та така ж вродилася роботяща, що ні родичі, ні знайомі нахвалитися нею не могли. І водички з криниці принесе,

50


і в городі травичку порве, і обід приготує. А крихти, що на столі залишалися, у долоньку збере і пташкам віддасть. Дуже любила крилатих друзів, мабуть, тому знала їх мову. Бувало, піде до лісу, грибів назбирає і птахів наслухається. Все про їх життя знала. Особливо дружила з ластівкою. Щороку, прилітаючи з далеких країв, розповідала птаха про свою подорож, про діточок та про все цікаве, що траплялося у її житті. Аж ось одного разу дівчинка довго чекала свою подружку на галявині лісу, але та все не летіла. Уже й сутінки впали на землю. Тільки тоді у повітрі зашелестіли крила ластівки. Глянула дівчинка у небо, й серце неспокійно забилося – подружка була стривожена. Стомлено сіла на дівоче плече.

51


52


- Що сталося? - ніжно погладила пір’ячко пташини, від якої чомусь пахло димом. А праве крилечко було обвуглене. Повернула ластівка голівку до дівчинки, подивилася на неї очима-маківками і розповіла сумну історію про те село, у якому вона жила. Сарай, де звила гніздечко, загорівся. Люди кинулись його гасити. Та ніхто не звертав уваги на жовторотих малюків, яких недавно вивела ластівка. Вона билася в істериці, кидалася до людей, щоб порятували діточок, та нікому не було діла до її біди. Так, мабуть, і згоріли б, аби не хлопчик, який сміливо кинувся до гнізда і спас її малечу. - Добре серце має хлопчик, тільки й він у горі росте - нічого не чує і не говорить, - закінчила свою розповідь ластівка. - Глухий і німий? – сплеснула руками дівчинка. - Чим же йому зарадити? – зажурилася вона. І раптом згадала свою бабусю, яка, помираючи, дала їй крихітну чудодійну зернину і сказала: - Нікому не віддавай її до тих пір, поки твоє сердечко не підкаже, кому воно буде потрібне. - Ластівочко, прилети завтра, я тобі золоте зернятко передам для хлопчика, нехай він його з’їсть. Ще тільки сонечко викотилося з-за лісу, а дівчинка вже бігла на

53


галявину. В маленькій долоні несла дорогий дарунок. А тут і ластівка прилетіла, взяла дзьобиком зернину і полетіла. Згодом принесла радісну звістку. - Хлопчик ковтнув зернятко, і тепер і чує, і розмовляє, - стрибала з гіллячки на гіллячку ластівка і весело крутила хвостиком. – Я покажу йому дорогу до тебе, - пообіцяла дівчинці. Рік-другий минув, а можливо, й більше, коли до дівчини з добрим серцем засватався гарний парубок із сусіднього села. І стали вони чоловіком і дружиною. Збудували свій будиночок, під стріхою якого звила собі гніздечко ластівка.

54


Райське мiсце Старі люди розповідають, що ця історія сталася давним-давно.

Можливо, тоді, коли і тебе і мене ще не було на світі. Посварилися між собою море та лиман, води яких зливалися біля

55


крутого берега. Це їм не подобалося, бо вони не знали, де їх територія. Бувало, як повіє вітер, так і жене хвилі моря до самого берега, а коли тиха погода - прісні води лиману розбавляють солону. Ото ж були чвари до тих пір, поки вони не вирішили, що потрібно побудувати греблю. Недовго думаючи, взялися до роботи. Море діставало із самого дна пісочок, а лиман – землю. Горнули і горнули їх до тих пір, поки не виросла між ними ціла коса. Та така славна вийшла, що молодий місяць виглянув із-за хмари і вигукнув: - Яка ж гарна, на мене схожа... Справді коса видалось красивою: просторою, з ніжним пісочком на березі, а небо над нею – високе та чисте,

56


а озера – сині-пресині. Це місце одразу ж сподобалося птахам. Хто там тільки не жив – баклани, чайки, щиглі, синички, багато різних метеликів та мурашок. А що вже трав там росло – не злічити, та такі цілющі і пахучі, що від них тільки користь. Переселилися на косу і звірята – лисички, дикі коні, вовки. Кажуть, що тут у різні часи жили люди – скіфи, греки, запорожці. Всі вони берегли свій край, любили його, жилося їм тут дружно і весело, немов у раю. Та не завжди так було. Дізналися про цю місцевість багаті жадібні люди. Приїхали, побачили таку незайману красу і захотіли, щоб вона належала тільки їм, та й почали зводити палаци. Пригнали величезні машини, які ледве просувалися по піску та чавили на своєму шляху все, що траплялося. Тікали від смерті звірята, а маленькі їжачки зі своєю матусею ледве не потрапили під колеса. Загули потужні машини, тишу розривали молоти, які заганяли у землю величезні стовпи. Від цього болю здригалася земля. Першими не витримали такого знущання звірята. Один за одним вони покидали насиджені землі та й подалися на материк. За ними потяглися і місцеві жителі. У багатіїв все більше розгорялися очі. Вони гарбали і гарбали землі, обносили їх великими парканами. Поводили себе так, немов вони можуть за гори золота та мішки грошей отримати все, що є на світі. Навіть між собою стали сваритися. На це нахабство дивилося небо і одного разу не витримало. Розгнівалося. Почувся далекий грізний гуркіт, який все наближався і наближався. Від нього двигтіла земля. Несподівано почалася злива. Небо посилало блискавки, які розривали його навпіл і билися об косу, залишаючи на ній шрами, розколини, тріщини, а грім вчувався таким, немов би був не один, а цілих сто відразу. Вітер подув з шаленою силою. Зашуміло, заревіло море, підняло свої хвилі так високо, що стали вони перекочуватись через косу, змиваючи все на своєму шляху. Чи довго так було, чи ні, ніхто не знає. Коли все заспокоїлося, місяць поглянув на землю і вигукнув: - Куди ж поділася коса, що так була схожа на мене?

57


Але ніхто не відповів на його запитання. Тепер він милується спокійними хвилями моря і лиману, які мирно хлюпочуться біля крутого берега. Старі люди так і не можуть пригадати, чи була така земля, на якій жилося, мов у раю, чи може то їх вигадки.

58


Жабка На дні глибокої криниці жила-була Жабка. Та такою роботящою

вродилася, що й відпочити не присяде. Все старається, щоб у криниці водичка була чистою та смачною. Особливо дбала, щоб дно не замулило, бо з нього йшла джерельна вода, яку дуже любили люди. Бувало, як зійдуться біля криниці, про що тільки не говорять і обов’язково скажуть добре слово про воду. Але ніхто з них і гадки не мав, що до цього чималих зусиль докладала Жабка. Вона теж про це не думала, жила і працювала, працювала і жила. Так би воно і було, аби не вдарила засуха. Спекотне сонце випалювало все навкруги. Дощі йшли рідко, тому люди все частіше і частіше ходили до криниці, черпали з неї воду, щоб

59


попити, приготувати їжу, полити городину. Особливо часто до неї приходив чоловік, що жив по сусідству з криницею. Він був жадібним, мав червоне обличчя, кольором схоже на десять гривень, і тому його люди називали Червонцем. Мав стільки грошей, що навіть набив ними перину і спав на ній. Цей чоловік вирощував городину і продавав її на базарі. А щоб вона не посохла під палючим сонцем, ще до його сходу ходив до криниці і вичерпував з неї воду. Одного разу, коли Жабка господарювала на дні, її затягнуло до відра, яке належало Червонцю. Жабка злякалася, коли її разом з водою вихлюпнули на землю. - А це що за зелена погань у мене на городі розвелася? – замахнувся кулаком Червонець. - Не вбивай мене, я ще людям у пригоді стану, - обізвалася Жабка. - Ти поглянь, вона ще й базікає, - здивувався чоловік. - Відпусти мене до криниці, там моя домівка… - Ще чого не вистачало. Я тебе зловив, значить, ти – моя.

60


- Навіщо я тобі? Відпусти. Добром відплачу. - Добра у мене і так вистачає, а ось Жабки, що розмовляє, не було, - вдоволено зареготав злий чоловік. - Хоча б у воду пусти, бо я без неї помру. - Добре, будеш жити у кориті, з якого мої кури воду п’ють, - згодився Червонець. З тих пір стала жити Жабка у маленькому кориті. - Ой, хто це? – нагнув на бік голову Півень, дивуючись незнайомці, що причаїлася на самому дні. Спробував клюнути, та тільки сережки намочив. - Ко-ко-го приніс нам господар? - погукав своїх подружок-курочок Півень. - Куд-ку-да, куд-ку-да занесло Жабку, - промовляла найстарша курка, роздивляючись то одним, то другим оком зелену красуню. - Я не сама сюди потрапила, випірнула Жабка і розповіла

61


свою історію. - Мені тут жарко, погано. Я хочу додому, до криниці. Там прохолодно, гарно, і робота мене чекає, - бідкалася вона. - А ти тут працюй, - озвався собака Рябко, який прислухався до розмови, - бо господар останнім часом чомусь каламутну воду приносить з криниці. - Хіба я схожа на неробу? – запитала Жабка. - У кориті чиста вода, - промовив Півень і осудливо глянув на собаку, якого недолюблював. Рябко гавкав на кожного, хто проходив мимо їхньої хати та гримів ланцюгом, аби догодити господарю. Піднімав ґвалт, коли півень зі своїми подружками-курочками відпочивав від спекоти у холодочку. - Хіба ж я тільки для вас хочу робити воду цілющою, - продовжувала говорити Жабка. – Допоможіть потрапити до криниці – усім добре буде, бо тільки я знаю, звідки джерело б’є, його шлях потрібно розчистити. - Чим же ми можемо у пригоді стати? – покрутив головою Рябко. - Ко-ко-колись я бачила, як біля цямрини крутився сусідський хлопчик Максим, - озвалася господиня гарного білого пір’я. - Він такий розумний, бо багато книг читає. Чула, що говорив про дно криниці, яке потрібно почистити, бо скоро всі залишаться без води. - Справді лихо буде, якщо я до своєї домівки не потраплю, - ще більше випірнула з води Жабка, - допоможіть мені… - Погукайте Максима, - запропонував Рябко, - може він чимось зарадить. - Ти ж нікого до двору не пускаєш, - зауважив Півень, - вірою і правдою господарю служиш. - Навіть з будки не вилізу, - пообіцяв пес, - якщо покарає хазяїн, краще без їжі та шматка хліба посиджу, ніж усі ми залишимося без води, нехай наша Жабка всім у пригоді стане. Так і вирішили: Півник піде шукати вченого Максима, Рябко заховається у будці, а білогруда красуня на вулиці пильнуватиме, чи не повертається з базару господар. Усе зробили так, як і задумали. Максим без вагань згодився допомагати своїм друзям. Набрав у відро води, посадив туди Жабку і обережно опустив у криницю. - Квак, квак! – подякувала Жабка і пірнула у каламутну воду. Одразу ж взялася до роботи. Чи довго працювала, чи ні, але знову

62


у криниці була цілюща, прозора вода. Тепер Жабка знала, що її п’ють друзі – собака Рябко, Півник і його подружки, розумний Максим і всі люди. Тільки пихатий та жадібний Червонець не згадував про Жабку. Йому не було коли, бо він все рахував гроші, які приносили радість тільки йому. Жабка ж робила свою добру справу.

63


Зернятко З тисячами моїх сестричок я потрапила до комори. Такі, як і я,

зернята чекали своєї подальшої долі. - Чула, що ми дуже важливі на землі, - розговорилась одна з моїх подружок. - З нас випікають запашний хліб, без якого ніхто не проживе на світі. - А на Різдвяні свята з нас варять кутю, - примружила свої очі зернинка, яка лежала поруч. - Господині кладуть до тарілки перетертий мак, горіхи, мед і заливають нас запашним узваром. Кажуть, що це дуже смачно. - І весело, бо за столом збирається вся родина, а ми на столі – головні, - додала моя сусідка. - Мені все одно, що зі мною буде, - озвалася ще одна сестра. - Ми ж корисні будь-кому. У нашому дворі повно курей, качок, гусей. Ми для них теж добра пожива. Ось так майже щовечора ми перешіптувались між собою про наше життя. Я ж була замріяною зернинкою, дуже хотіла бути щасливою - потрапити у землю і прорости золотим колоском, народити своїх діточок, таких же сонячних, кругленьких, як і я. Часто згадувала про свою волю-воленьку, пахуче поле, якому сонечко щедро дарувало свої теплі промені. Про дощ, що падав на землю і напував її живою вологою. Про вітерець, що гойдав колосок, в якому я жила. Про безкінечно блакитне вдень і зоряне вночі небо. То були найщасливіші хвилини мого життя! Тепер до комори щодня заходила весела дівчинка, зачерпувала повні жмені зерна і розсипала їх по подвір’ю, де ходили домашні

64


птахи, які з великим апетитом накидалися на їжу. Я намагалася не потрапляти до її рук. Але все ж навесні, коли вщухли морози і сонечко веселими теплими променями осяяло землю, дівчинка зачерпнула мене разом із іншими зернятами. Мені пощастило, я об щось ударилась і відлетіла далеко-далеко, аж на город. Піді мною лежала пухка земля, а зверху прикривав від стороннього ока сизий листочок, який залишився з осені. Я точно знала, що знову з’явлюся на світ тоненьким стебельцем, на якому заколосяться мої дітки, золотітимуть, як і я. Вони принесуть людям користь. Упевнена, якщо хочеш бути щасливим, обов'язково будеш!

65


Найкращий друг Давним-давно,

ще коли лисички були маленькими рудими кульками, подружилися вони між собою. Росли і згодом перетворилися на яскраворудих, вогняних красунь з витягнутими стрункими тілами. У них майже все було схоже, навіть хвостики, на кінці яких ніби хто причепив білий бантик. Але, незважаючи на зовнішню схожість, подружки були дуже різними за характером. Одна з них дуже любила себе, тільки те й робила, що сиділа біля дзеркала: все милувалася своєю красою, розчісувала хутро та примовляла:

66


«Яка ж я гарна!» За те і отримала ім’я – Красунечка. Інша теж любила зазирати до дзеркала, але тільки для того, щоб переконатися, чи добре причесана, чистенька та чепурненька. Більшість свого часу вона проводила за книгами. Дуже полюбляла їх читати. Мабуть, тому і була дуже розумною. Всі в окрузі ходили до неї за порадами. Лисичка нікому не відмовляла. Тому її називали Розумницею. І дітлахи у неї були слухняні. Зі своїм виводком завжди знаходила порозуміння – ніколи лисенятка не покидали нору без маминого дозволу. Вона часто їм говорила: - Подихайте свіжим повітрям, пограйтеся під сонячними променями, а потім сідайте читати казки. Так лисенятка і робили. Часом вони гралися зі своїми ровесниками – дітками Красунечки. Але ті були хвастливими, бо вважали себе

67


дуже гарними. Їм навіть на вулицю не хотілося ходити. Разом з матусею сиділи біля дзеркала, розглядаючи миловидні мордочки. Одного разу Розумниця помітила, що лисенятка Красунечки дуже бліді, кволі. - Вони ж у тебе на рахіт захворіли, - похитала головою Розумниця. - Грайся з ними під сонцем, - порадила подружці. - Боюся на вулицю пускати, - зажурилася Красунечка, - бо вночі часто чую страхітливе, протяжне у-у-у-у-у-у… Поблизу живе нехороша нічна вісниця, - бідкалася мати. - Так нам страшно, що і вдень не хочу, щоб діти з нори вилазили.

68


- Дурниці, - засміялася Розумниця, - то ж вночі вухаста Сова розмовляє. - Звідки ти все знаєш? – дивувалася Красунечка. - Книги читати потрібно, теж усе будеш знати, - порадила подружці. Вже другого дня бачила, як малеча гралася на галявині. А через деякий час діти Красунечки стали бадьорими та веселими. Так і жили в доброму сусідстві дві подруги та їх дітлахи. Вони навіть не знали, що їх чекає лихо. Літо видалось дуже спекотним. З нори і носа не висунеш – справжнє пекло. Сонце випалювало все навкруги. Трава пов’яла, висохла. Не було де полювати. У голому степу та на узліссі легко було самим стати жертвами мисливців. Настала скрута. Жити впроголодь нестерпно. Насувалося невідворотне лихо. Матері думали, як прогодувати своїх дітлахів. Відтоді часто можна було бачити Розумницю на крутому березі. Вона поглядала на півострів, який виднівся за річкою. На ньому буяла густа зелена трава. Немов там не світило палюче сонце. Розумниця знала, що там їжі є вдосталь, буде чим поживитися. Все роздумувала, як би потрапити туди. Одного разу вирішила порадитися зі своїми дітками. Довго говорили про своє переселення і нарешті вирішили, що збудують пліт і попливуть на ньому на другий берег річки. Цими думками поділилася з Красунечкою, але та не хотіла і слухати ні про що. Не відводячи погляду від свого зображення у дзеркалі, сміялася над подружкою. Та, похнюпивши голову, пішла додому. А вже другого дня зі своїми дітками взялася до роботи. Біля її нори крутилися і діти подружки. Вони допомагали споруджувати пліт і слухали розповідь про нове життя, де буде всього вдосталь: і води, і їжі, і розваг. - Мамо, а чому ми не попливемо на той бік річки? – прибігли до Красуні з запитанням. Мати не знала, що відповісти, бо і самій не хотілося признаватися у тому, що вона ледачкувата. А коли почула, що майже всі її діти хочуть на півострів, сама побігла до подружки. Візьми і нас з собою, - благала вона. - Давай на цьому плоту відправимо дітей, бо усі не помістимося, а собі збудуємо маленький, - запропонувала Розумниця. Красуня зраділа. І в першу чергу на берег принесла своє велике дзеркало, з яким ніяк не хотіла розлучатися. І навіть наказала

69


дітям добре слідкувати, щоб воно не шубовснуло у воду. Хоч і було тривожно на душі, бо вперше без догляду відправляли дітей так далеко - аж на другий берег. Заспокоїлись лише тоді, коли побачили, що діти у безпеці. А потім подружки взялися за роботу. Майстрували для себе новий пліт. - І як у тебе все виходить до ладу, - дивувалася Красунечка. - Читай книги, там про все написано, - радила Розумниця. - Хіба у них і про це розповідається? - Навіть про те, що скоро вітер зірветься, - поглянувши на зловісні хмарки, які бігли швидко по небу, зауважила Розумниця. – Може завтра вирушимо у путь? - Ні, тільки сьогодні, - наполягала Красунечка. – Я давно вже не дивилася у дзеркало. Але не встигли доплисти до середини ріки, як здійнялася буря, яка кидала по річці пліт, мов соломинку. - Тримайся, - радила Розумниця, - не метушись. Але Красуня кидалася з одного боку плота на інший до тих пір, поки він не перекинувся. Лисички опинилися у воді. Довго борсалися, але не кинули одна одну. Налякані вибралися на берег, де їх чекали переполошені діти. Розумниця кинулася їх пригортати, пестити, а Красуня – до дзеркала. Коли побачила, що сталося з її хутром, взялася за голову. - Добре тобі, - звернулася до Розумниці, - ти нічого не втратила, бо розум і знання завжди залишаються з тобою, а якщо маєш тільки майно та красу, можеш позбутися всього і відразу. Відтоді минуло багато часу. На новому місці добре жилося подругам та їх дітям. На півострові було де полювати. А коли мали вільний час – читали книги, які навчали розуму і були для кожного з них найкращим другом.

70


Змiст Пригоди Нюмочки ................................................................... 3 Мишка-шоколадниця .........................................................................

3

Поневiряння Нюмочки ....................................................................

9

У пастцi ............................................................................................. 13 Несподiвана зустрiч Розлука

...................................................................... 15

............................................................................................. 19

Моя сiм’я ............................................................................................ 21 Мудрий батько ............................................................................ 25 Ховрашки ....................................................................................... 27 Покинутi дiти .............................................................................. 31 Неслухняне буйволятко.......................................................... 34 Учень ................................................................................................. 38 ТАНОК звiрят ..................................................................................... 42 Смiливий клен ........................................................................... 47 Золоте сердечко ......................................................................... 50 Райське мiсце ............................................................................ 55 Жабка ............................................................................................... 59 ЗЕРНЯТКО ............................................................................................ 64 Найкращий друг ........................................................................ 66

71


МАРУЩАК (Рожкова) Віра Іванівна народилася в Арбузинці Миколаївської області. Середню освіту отримала в Арбузинській середній школі №2. Закінчила Миколаївське державне вище училище культури з відзнакою і факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. Автор книг оповідань «Вікнами до сонця», «Батько з Португалії», «Цезар, Галка і Новий рік» та підручників «Школа журналіста», «Основи радіожурналістики». Лауреат обласної премії імені М.М. Аркаса. Казка - лагідна колиска дитинства. З неї вийшло все людство. З віку в вік, із покоління в покоління зоріли зацікавлені дитячі оченята на дивовижний світ, що нас оточує. Чита­ючи казки, діти пізнають життя, їхні голівки засіваються зернятами добра, сили і мудрості, які, проростаючи, заявлять про себе пізніше, через роки. Саме такий позитивний заряд і повчальність несуть казки миколаївської письменниці Віри Іванівни Марущак (Рожкової). Вони приваблюють органічним поєднанням правди і вигадки, високою поезією, служать джерелом мудрості. Написані доступною мовою, образно відтворюють ту чи іншу життєву ситуацію. Д. Кремінь, член Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка

Літературно-художнє видання Марущак Віра Іванівна ПРИГОДИ НЮМОЧКИ Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку Редактор Іванова Н.В. Художник Лисянська О.О. Коректор Трощенко Л.П. Дизайн, комп'ютерне верстання Рябенко М. Підп. до друку 16.12.2009. Формат 64х90/8. Папір офсетний 100 г/кв.м. Гарнітура «Futuris». Друк офсет. Ум. друк. арк. 9 Тираж 5000 пр. Зам. № 1210. Видавець і виготовлювач – ПП Шамрай П.М. 54001, Україна, м. Миколаїв, вул. В. Морська, 63, офіс 213. Тел.: +38 (0512) 35-05-83. E-mail: pnsh@yandex.ru. shamray.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи МК № 4 від 16.09.02


"Пригоди Нюмочки" Вiра Марущак  

Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you