Page 1

КОМУ НАЛЕЖИТЬ АННА ФРАНК?

Якби Анну Франк не поглинуло на початку 1945 р. пекло Берґен-Бельзену, напередодні ХХІ стор. вона відсвяткувала б свій сімдесятий день народження. Навіть якби не блискучий щоденник, завдяки якому ми її знаємо зараз, ми все одно, ймовірно, врешті зарахували б її до найвидатніших письменників ХХ стор. – хоча, можливо, вона була б менш знаменита. Вона народилася письменницею. У тринадцять років вона відчула в собі письменницьку силу; в п’ятнадцять вона цілковито її опанувала. Якби тільки їй дозволили вижити, її легке, дедалі більш зріле перо творило б романи й есеї. Ми певні (наскільки взагалі можна бути певним у гіпотетичній ситуації), що її зріла проза прославилася б за дотепність і гострі спостереження, а її творча траєкторія була б ближча до Надін Ґордімер, ніж до, скажімо, Франсуази Саган. Імовірно, вона була б яскравою зіркою на міжнародному літературному небосхилі. «Я хочу жити навіть після смерті!» – вигукнула вона навесні 1944 р. Це було не просто драматичне підліткове перебільшення. Вона вже відчула, що може значити «літературна майстерність», й, очевидно, усвідомлювала силу щоденника, який поставав під її пером – свідомого літературного документа страшного буття у постійній небезпеці, тексту-вибуху, скерованого в майбутнє. Протягом останніх місяців життя вона невтомно відточувала речення й редагувала пасажі, сподіваючись на публікацію після війни. Вона не розраховувала, що рукопис, який називала «Het Achterhuis» («дім позаду» чи, як його часто перекладають, «таємна комірчина») стане її останнім словом; він мав покласти початок кар’єрі професійної письменниці.

205


Однак будь-які спроби уявити Анну Франк як нашу сучасницю хибні: вони йдуть проти історії, реальності, смертоносної істини. «Коли пишу, – зізнавалася вона, – я можу відкинути всі турботи. Моє горе зникає, мій дух оживає!» Проте вона не могла відкинути полон і смерть, а щоденникові записи не увічнили, як згасав її дух. Анну Франк знайшли, схопили і депортували; з матір’ю, сестрою і мільйонами інших її знищила програма найжорстокішого, по-диявольськи винахідливого приниження. Жахіття, через які вона пройшла – нанесення татуювання, фабрично-ефективне заморювання голодом – були безжально, свідомо продумані. Її мусили стерти з лиця землі, щоб не лишилося ані могили, ані знаку, ані фізичного сліду. Її єдина вина і злочин полягали в тому, що вона народилася єврейкою, й за це її зарахували до тих, хто не мав права існувати – ані як підкорений народ, ані як нижча раса, ані як корисний раб. Усі військові і громадські інститути були націлені на те, щоб знищити її як шкідника, набридливу й прикру комаху. Смертоносний Циклон Б, який запускали до газових камер, був, як відомо, інсектицидом. Анні Франк вдалося порятуватися від газової камери. За місяць до звільнення вона померла від тифу – гострої інфекційної хвороби, яку розносять воші; їй не було ще й шістнадцяти. Точну дату її смерті так і не встановили. Анна та її сестра Марго були серед 3659 жінок, яких вагонами для худоби з Аушвіцу перевезли до безжального Берґен-Бельзену, голого клаптя багнюки. Вони пережили холодну й мокру осінь на вогкій соломі у переповнених бараках, без світла, серед ровів для відходів. Лютий вітер руйнував їхній єдиний скромний прихисток. Там загинуло п’ятдесят тисяч виснажених жорстокістю, хаосом і голодом чоловіків і жінок, яким бракувало теплого одягу й ліків від вошей – більшість від епідемії тифу. Останній запис у щоденнику Анни Франк, датований 1 серпня 1944 р., закінчується поглядом всередину, спробою зберегти силу наперекір розпачу. Вона пише, що «вивертає серце навиворіт, щоб зовні була погана частина, а всередині – добра» і «намагається знайти спосіб стати тією, ким я хотіла би бути і могла би бути… якби тільки на світі не було інших». Авторка сама поставила ці дивні три крапки. Вони – не лише літературний при-

206


Кому належить Анна Франк? йом: вони позначають приглушений дитячий стогін у темниці, останній схлип в’язня в клітці. Її вузесенький світ зводився до одинадцятьох людей – трьох захисників-данців, які з’являлися ненадовго, щоб принести все необхідне, та вісьмох людей у сховку: ван Даанси й їхній син Петер, Альберт Дюссель і четверо Франків. За п’ять місяців до того, 26 травня 1944 р., вона бунтувала проти складнощів невидимого життя – вона стверджувала, що напруга ніколи не зникає, «за ті два роки, що ми тут, ні разу не ослабла. Скільки на нас тиснутиме ця нестерпна вага?» І ще за кілька абзаців: «Що ж нам вдіяти, якщо нас… ні, не слід цього записувати. Проте сьогодні я не можу заглушити це питання; навпаки, увесь страх, який я будь-коли відчувала, нависає наді мною, увесь жах… Я раз у раз питала себе, чи не краще було б, якби ми не ховалися: якби ми були вже мертві, не мусили б це терпіти… Нехай щось швидше станеться… Немає нічого більш гнітючого за цю тривогу. Най прийде кінець, хай би який він був жорстокий». А 11 квітня 1944 р.: «Ми – євреї в кайданах». Щоденник нежиттєрадісний, хай би як часто авторка з гострою іронією описувала «комічний бік життя у сховку». Скажімо прямо: слава щоденника як тексту життєствердного – цілковита нісенітниця. Більше того, писана Анною Франк оповідь – це не історія Анни Франк, і ніколи нею не була. Поза сумнівом, щоденник – блискучий текст юного генія. Сторінки оживають від змін у темпі й тоні оповіді, дотепів, гнітючого саспенсу, опису підліткових закоханостей і розчарувань, сексуальної допитливості, митей жаху й піднесення, високого ідеалізму, молитов і психологічної проникливості. Більш того, вона не по літах зріло розуміє розгортання війни на всіх фронтах. Життя групки втікачів залежить від того, коли прийдуть союзники; будинок трясеться від реву бомбардувальників, які пролітають угорі. Інколи бомби падають застрашливо близько. Щоденник документує жах, розпач, тривогу. Навіть тихі миті читання і навчання описані стишеним голосом в’язня. Вони харчуються вареною капустою і гнилою картоплею; по десять годин не можуть злити воду в єдиному туалеті. Вночі стріляють. Завжди існує загроза зради й арешту. Їх охоплює жах, заціпеніння. Це – історія страху. Щоденник щедро наповнений почуттями й пристрастями, проте його не можна вважати історією Анни Франк. Адже не

207


можна вважати історією оповідь без кінця. Якщо кінця немає, за тридцять років, що спливли з першого видання, історію Анни Франк пригладжували, викривлювали, переписували, змінювали, зменшували; її інфантилізували, американізували, гомогенізували, сентименталізували; фальсифікували, додавали кітчу і, врешті, прямо й нахабно заперечували. Історію фальсифікували і пригладжували драматурги й режисери, перекладачі й переповідачі, батько самої Анни й навіть, чи то пак «передовсім», широка читацька і глядацька авдиторія по цілому світу. Глибоко правдомовний твір перетворили на спосіб донести частину правди, правдозамінник чи антиправду. Чисте забруднили – часто в ім’я протилежного. Майже кожен, хто брався за щоденник з благими намірами донести його до людей, доклався до викривлення історії. Щоденник читають як документ про Голокост; але одразу впадає в око, що цим він якраз не є. З обкладинок більшості видань – годі й намагатися їх перелічити – яскраві написи повідомляють, що Анна Франк «співець життя» і нагадує про «радість безмежно сильного людського духу». Такі характеристики сміховинні. Співець життя? Щоденник незавершений, обірваний, зламаний; чи то пак, завершує його Вестерборк (пекельний транзитний табір в Голландії, через який депортували євреїв), Аушвіц, фатальні вітри Берґен-Бельзену. Саме там, а не в «таємному прихистку», вершилися злочини, які потім назвуть Голокостом. У ці злочини нас вводять довгі рядки номерів: старанно ведені чітким бухгалтерським почерком списки депортованих, незворотно занесені до німецьких «транспортних книг». З тих цифр, названих, як товари на експорт, «Ausgange-Transporte nach Osten» (пересилка на схід), довідуємося, що Анну Франк та інших доставили до Аушвіцу в ніч на 6 вересня 1944 р. з партією у 1019 Stuecke («штук», іще один товарний термін). Тієї ж ночі 549 осіб загинули у газових камерах – зокрема один з групи Франків (батько Петера ван Даана) і всі діти, яким не виповнилося п’ятнадцяти. П’ятнадцятилітню Анну і сімнадцятилітню Марго тимчасово помилували – ймовірно, як робочу силу. З 20 по 28 жовтня 6000 людей загинули у газових камерах вже за кілька годин після прибуття, серед них і тисяча хлопчиків до вісімнадцяти років. У грудні в жіночому таборі від голоду й виснажен-

208


Кому належить Анна Франк? ня загинуло 2093 ув’язнених; на початку грудня померла Едита Франк. Проте до Аушвіцу вже наближалися радянські війська, тож у листопаді надійшов наказ знищити всі докази існування газових камер і підірвати крематорії. Десятки тисяч виснажених, вже близьких до смерті в’язнів на лютому морозі вивели в останню путь. Багатьох розстріляли. Анну і Марго відправили до Берґен-Бельзену в рамках евакуації 28 жовтня чи 2 листопада. Першою загинула Марго. Жінка, яка пережила табори, згадує, що Марго, заїдена вошами, замертво впала з дощаного настилу, на якому лежала, а згорьована, схудла до кісток Анна, на якій була лише якась благенька шматина, померла за кілька днів потому. Читачі, які беруться до щоденника, не прочитавши перед тим бодай «Ніч» Елі Візел чи «Ті, що втонули, і ті, що врятувалися» Прімо Леві, а також отієї низки цифр із транспортних книг, дозволяють собі неприпустиму, огидну невинність. Нескінченні рекламні слогани – «свідчення незнищенного благородства людської душі», «незнищенне джерело відваги і натхнення» – це просто самообман. Успіхом, ба навіть тріумфом Берґен-Бельзену стало те, що він знищив саму можливість відваги і свідчив про знищенність людських душ. «Hier ist kein warum», – попередив Прімо Леві охоронець Аушвіцу: тут, у мороку безумства, не буде жодних «чому», ані питань, ані відповідей. Правдиво розказана історія Анни Франк не передбачає ані виправдань, ані порятунку. З цим складно змиритися – й тому про це забувають. Декого нудьга відучує від терпимості, й їм стає жорстокості зізнатися, що вони стомилися слухати знову і знову про ті страждання, які минули 50 років тому. «Та сива давнина, – скаржаться вони, – нас уже не дуже зачіпає… Якщо я вирішу страждати, то краще постраждаю через якісь новіші події» (я цитую приватний лист відомого автора). Це, може, й поширена (хоча нечасто озвучувана) думка, але репрезентативною її вважати не можна. Поширеніша реакція – це покірні жалощі, як годиться. Інколи, втім, не такі вже й покірні. Часом жалощі набувають легковажного, байдужого чи фамільярного відтінку. Проте навіть найдосконаліше співчуття не відкриє нам невблаганного факту: хай би як

209


побожно ми згадували Аушвіц чи Берґен-Бельзен, світла вони не проллють. Цю майже універсальну чорну пляму чи не найчастіше утверджували саме за допомогою щоденника Анни Франк. Прославляючи її життя у сховку, ми відвертаємося від природи й значення її смерті. Лупа щоденника безнадійно затуманена в тому, що стосується біографії авторки – і туман, на якому ми наголошуємо, особливо юним читачам, змушує нас втрачати сором. Ідеться про безсоромне привласнення її історії. Кому належить Анна Франк? Сентиментальні читачі скажуть, що вона належить усім дітям світу. Приклад цього віднаходимо у виданому в 1995 р. приголомшливому томику «З любов’ю, Отто», збірці листів, якими обмінювалися Кара Вілсон, каліфорнійка, яка народилася у 1944 р., і Отто Франк, батько Анни Франк. Студія «Twentieth Century Fox» запросила Вілсон, тоді дванадцятилітню Кару Вайсс, на проби на роль Анни у запланованій екранізації щоденника. «Роль я не дістала, – пише вже доросла Вілсон, – проте переді мною розкрився цілком новий світ. Щоденник Анни Франк, який я читала й перечитувала, промовляв до мене, змальовував мої дилеми, мої тривоги, мої таємні пристрасті. Вона відчувала те саме, що й я… Я дуже ототожнювала себе з цією красномовною дівчинкою, моїм однолітком, яка зараз мені здається, ніби подумки я перетворювалася на неї». На яких же то збігах тримається гостре ототожнення Вілсон з зацькованою дитиною, яка переховується у таємній кімнаті? Мені було незатишно бути собою… Я стояла на краю страшної прірви підліткового віку – й мені також потрібен був співрозмовник… (За іронією, Анна писала, що хотіла б, аби батько приділяв їй більше уваги.) …Життя мого батька було невпинною вервечкою якихось зустрічей. Додому він приходив надто стомлений чи надто роздратований, щоб ми могли поговорити. З Анною мене об’єднувало ще дещо. Наші сестри видавалися нам гарнішими і розумнішими… Попри глобальні відмінності у наших життєвих становищах, я досі певна, що Анна допомогла мені пережити підліткові роки з відчуттям внутрішнього спокою. Вона говорила за мене. Вона була сильніша за мене. У неї було стільки надій, а я готова була здатися.

210


Кому належить Анна Франк? Листування Вілсон з Отто Франком, яке, як не дивно, протривало з 1959 до 1980 р., себто аж до його смерті, дає добре уявлення про її тривоги періоду дозрівання. Наприклад: «1968 р. закарбувався у моїй пам’яті. Я ніколи його не забуду. Отіс Реддінґ співав ”Sittin’ on the Dock of the Bay”… а ми підспівували ”Hey Jude” Beatles». Чи, скажімо, таке: «1972 – що то був за рік! Саме тоді я побачила один із моїх улюблених фільмів – ”Гарольд і Мод” з неймовірним саундтреком Кет Стівенс… Пам’ятаю, як підспівувала ”Американському пирогу” Дона МакЛіна чи мріяла під божественні звуки ”The First Time I Saw Your Face” Роберти Флек», і т. ін. «У 1973–74 рр., – доповідає вона, – я носила пов’язку на чолі, намиста з мушель та одяг в індіанському стилі. Всі тоді були в татуюваннях» – і все ж таки. Вона не згадує, що всі були в татуюваннях ще й в Аушвіці; а про чоловіка, який пережив Аушвіц і терпляче листувався з нею понад двадцять років, Вілсон пише: «Ну, хіба у бідахи був вибір? Щойно в мене ставався напад ”Я не можу це витримати”, я писала довгого сльозливого листа моєму далекому гуру – Отто Франку». Те, що обраний нею гуру рік за роком відповідав на ці нехлюйські й жалюгідні потоки слів, можливо, проливає нове світло на не надто загалом зрозумілу постать Отто Франка. Його відповіді з Базеля, де він оселився з другою дружиною, незмінно уважні, чемні, доброзичливі. Коли Вілсон народила дитину, він надіслав їй музичну іграшку й віддано відповідав на її розповіді про свої інтереси: маленьких синів, уроки танців, роботу чоловіка в рекламі, її письменницькі підробітки. Проте писав він і серйозні листи про політику: скажімо, у жовтні 1970 р. він писав, що добре «активно протидіяти несправедливості, проте ми не можемо підписатися під твоїми поглядами на Чорних Пантер». У грудні 1973 р.: «Як розумієш, нас вразив несподіваний напад арабів на Ізраїль на Йом Кіпур, і зараз ми у скорботі разом із тими, хто втратив родини». Він-бо знав, як це – втратити родину. Вілсон безтурботно відмахується від далеких проблем – у неї інші заняття, «маленькі хлопчики – це та-аааак весело». Невпинна балаканина Кари Вілсон, «ідентифікацію» якої з Анною Франк можуть поділяти тисячі (хоча вона нахабніша за більшість), вказує на певну моральну проблему. Байдуже, що Вілсон і Анну Франк розділяє безмежна інтелектуальна відстань;

211


не кожна дівчинка наділена літературним хистом. Чи ж Отто Франк не розумів, наскільки Кара Вілсон глуха до всього, що становить собою смерть його доньки? Чи ж він з листів Вілсон не помічав, що висмикування щоденника з контексту сприяє амнезії, яка стрімко підміняє історію? Хай би які загрози і небезпеки чигали ззовні, захищений простір може інколи успішно мімікрувати під звичайне життя. Не можна вимагати, щоб молодь, яку заохочують читати щоденник, завжди розрізняла небезпеку й мімікрію. Більшість (як і Кара Вілсон) на це нездатні. Шістнадцятилітня на той час Наталі Портман, яка у грудні 1997 р. дебютувала в ролі Анни Франк у новій бродвейській постановці знаменитої п’єси за щоденником, яка вплинула на наш спосіб його прочитання, кажуть, так підсумувала власне відчуття: «Це кумедний і сповнений надії твір, а вона – щаслива людина». Виявляється, Отто Франк також доклався до створення цього поверхового оптимістичного прочитання. Він за кожної нагоди наголошував на «Анниному ідеалізмі» та «силі Анниного духу» й майже ніколи не нагадував, як той дух та ідеалізм урвалися – а про витоки ненависті незмінно говорив самими загальниками. Якщо дитинство закладає підвалини майбутньої особистості, то, попри страждання в Аушвіці, Отто Франк, схоже, мав менше спільного зі своєю донькою, аніж був готовий визнати. Коли щоденник почали дедалі частіше перекладати, а його слава розросталася з кожним роком, Отто заговорив не лише про авторку, а й за неї – і, врешті, хто ж мав на це більше право? Батько вижив і почав представляти свою мертву дитину, бо вірив, що його слова презентуватимуть її слова без викривлень. А проте на цю певність він права не мав: батьківство не робить людей взаємозамінними. Його дитинство у Франкфурті було безжурне. Він, син банкіра, не мав клопотів до приходу нацистів до влади – а на той час йому було вже сорок чотири роки. У дев’ятнадцять він вирушив до Нью-Йорка, щоб здобути професійні навички, зі своїм студентом-побратимом Натаном Штраусом, спадкоємцем мережі супермаркетів «Macy’s». Під час Першої світової війни Франк був офіцером німецької армії, а в 1925 р. одружився з донькою фабриканта Едіт Голлендер. У 1926 р. народилася Марго, а у 1929 р. – Анналіза Марі, яку всі звали Анною. Його підкреслено світський світогляд належав до епохи тихої асиміляції,

212


Кому належить Анна Франк? чи то пак послужливого імітування (що передбачало певну пошану до німців), коли євреям здавалося, що вони інтегрувалися до німецького суспільства. Від народження Отто Франк дихав вільним повітрям заможної буржуазії. Натомість над дитинством Анни майже одразу почав згущатися морок. Гоніння євреїв почалися, коли їй було чотири, і з тих днів до останніх зболених митей вона жила як утікачка і жертва. У 1933 р. Франки втекли до Голландії, де в Отто були комерційні зв’язки, й заснували там підприємство з продажу спецій та пектину. У 1940 р. Голландію окупували німці. У Амстердамі єврейських дітей (зокрема й Анну) вигнали з державних шкіл і змусили носити зірку Давида. 19 листопада 1942 р. тринадцятилітня Анна, яка тоді вже переховувалася, написала: Вечорами, коли темніє, я часто бачу довгі вервечки добрих, невинних людей і заплаканих дітей, які бредуть і бредуть уперед за наказом групки чоловіків, які верещать на них і б’ють їх, доки ті майже валяться з ніг. Вони нікого не шкодують. На смерть ведуть усіх – хворих, старих, дітей, немовлят, вагітних жінок.

Дещо раніше, 9 жовтня 1942 р., почувши про втечу з Вестерборку, вона писала: Зараз багатьох наших друзів і знайомих євреїв забирають цілими групами. Гестапо поводиться з ними дуже жорстоко, й вагонами для худоби вивозить до Вестерборку… Там їх майже не годують і поять ще рідше, бо вода є лише годину на добу – й на кілька тисяч людей лише один умивальник і туалет. Чоловіки і жінки сплять у одній кімнаті, жінок і дітей стрижуть наголо… Якщо таке коїться в Голландії, то що ж відбувається у тих далеких і нецивілізованих місцях, куди німці їх висилають? Ми гадаємо, що більшість там убивають. Англійське радіо повідомляє, що їх труять газом.

Мабуть, навіть батько не має права припускати, що може «дистилювати» погляди кмітливої дитини, у пам’яті якої закарбувалися такі сцени – й на яку ще чекає розпач Аушвіцу і БерґенБельзену. Він натомість наголошував на Анниному «оптимізмі». Проте найвідомішу (можна сказати, ганебно відому) фразу щоденника – «Попри все, я досі вірю, що люди в глибині душі добрі» – ми вириваємо зі страшного контексту. За два речення по

213


тому (й за три тижні до того, як її схопили й відправили до Вестерборку) авторка записує свою візію пітьми: Я спостерігаю, як світ дичавіє, я чую, як наближається грім, що якогось дня знищить і нас, я відчуваю муки мільйонів, …але тим часом мушу триматися своїх ідеалів. Можливо, настане день, коли мені вдасться їх реалізувати!

Той день не настав, тож Міп Ґіз – альтруїстично-відважна жінка, яка рятувала родини у схроні – і Ганна Ґослар, єврейкаоднокласниця Анни, яка почула її останній тихий зойк у БерґенБельзені – не погодилися з Оттовим наголосом на фразі «в глибині душі добрі». Ця фраза стала головним Анниним повідомленням, майже девізом – і байдуже, чи міг такий девіз пережити табори. Проте чому це речення вважається показовим, а інші – ні? «В людях живе потяг до нищення, люті, убивства», – писала Анна 3 травня 1944 р. у нотатці про вину. Ці слова не пом’якшують, не розвіюють і не викривлюють всепроникний жах її часів. І вони не намагаються переспівати історію. Отто Франк виріс у спільноті, яка відчувала потребу тішити оточення; саме це було умовою входження до мейнстриму, замиренням євреїв із самими собою. Хвалити було безпечніше і порядніше, ніж звинувачувати. Отже, коли широкий повоєнний світ почав відкривати щоденник, він вирішив, що краще говорити про милосердя, ніж про руйнування: врешті, потяг до люті відчула значна частина широкого світу. (У щоденнику занотовано, що «на наше велике горе і гнів», голландський антисемітизм зростав навіть тоді, коли євреїв депортували.) Гори трупів у звільнених таборах були достатнім звинуваченням. Після війни світ спробував мерщій забути про жорстокість і винних. Цей настрій вплинув на те, як прочитували щоденник; обережні, проте вирішальні втручання до щоденника могли узгодити його з цією настановою. Отже, жах авторки почали описувати як надію, паніку – як відвагу, зневірені молитви – як натхненні. А що щоденник почали сприймати як документ про Голокост, сприйняття цієї трагедії також стали підганяти до визначень штибу «жорстокість людини до людини», що розчиняло й затуманювало спогади про конкретні історичні події та їхні передумови. «Годі чіплятися за минуле», – наполягав Франк у 1969 р. У

214


Кому належить Анна Франк? 1957 р. він заснував Фундацію Анни Франк і Міжнародний молодіжний центр у будинку в Амстердамі, де писався щоденник, покликані сприяти «зміцненню зв’язків між молоддю різних національностей, рас і релігій». Ця цивілізована й висока мета, втім, перетворює на солоденьку абстракцію той конкретний потяг до насильства, який знищив його доньку. Проте Отто Франк був лише одним із важелів, що перетворили щоденник з болісно промовистого на частково прилизаний документ. Анна Франк стала, як то кажуть, «іконою» завдяки заснованій на щоденнику п’єсі, яка отримала Пулітцерівську премію та стрімко здобула світову славу, створюючи легенду, в яку повірило навіть наймолодше покоління. Театральну постановку, сценарій якої написало голлівудське подружжя драматургів Альбер Гекет і Френсіс Ґудріч, вперше поставили на Бродвеї у 1955 р. – за десять років потому, як захолонули печі в Аушвіці; зображена там «дотепна, оптимістична, радісна» Анна досі знаходить відгук у глядачів – і це впливає не лише на те, як вони прочитують щоденник, а й на те, як вони розуміють Голокост. П’єса від початку викликала запеклі дискусії й судові процеси, які тривають донині. Свідчення усіх залучених до справи юристів уже нагадують украй заплутаний процес Джарндіса проти Джарндіса – нескінченну судову справу з «Холодного дому» Діккенса. «Ця примарна справа, – писав автор, – стала врешті така заплутана, що ніхто з живих її не розумів… За час, що вона тяглася, понароджувалися незліченні втягнуті до неї діти, й незліченних юнаків та юнок залучили до неї через шлюб; а старі люди виходили з цієї справи в смерть». Багато ключових постатей тривалого конфлікту довкола п’єси Гекетів уже померли, проте засадничі проблеми не розтали, а, навпаки, за ці кілька десятиліть посилилися. Хай би які були наслідки, хай би чиї погляди вони пояснювали чи заперечували, центральне питання лишається незмінним: кому ж належить Анна Франк? Героєм чи подразником (залежно від того, по який бік барикад ви стоїте) історії постання театральної постановки був Меєр Левін, народжений у Чикаго письменник соціально-реалістичної школи, автор доволі успішних текстів «Старигані», «Потяг» і «Поселенці». Починав Левін як лівак і затятий антисталініст: його приваблювала пролетарська література (скажімо, твір про

215


металургів «Громадяни»), а в тридцяті він поїхав до Іспанії, щоб писати репортажі про Громадянську війну. У 1945 р. він, на той час військовий репортер при Четвертій бронетанковій дивізії, став одним із перших американців, які увійшли до Бухенвальду, Дахау й Берґен-Бельзена. Те, що він там побачив, було невимовне й нестерпне. «Перші кілька тижнів я борсався, намагаючись зрозуміти жахливі обриси історії, яку муситиму розповісти, – писав він. – Але вже тоді я знав, що не зможу проникнути до жовчного серця історії, за якою крилося більше жаху, ніж людина може усвідомити». Найправдивіша розповідь, запевняв він, могла належати лише жертві. Те, що він згодом – частково висміюючи тих, хто заперечував його пізніші погляди – називав «одержимістю», зародилося саме тоді, коли він, оглядаючи табір за табором, наражався на гори тіл. Можна сказати, що з тих днів він носив тавро Авеля. Він присвятив усі сили спробам допомогти тим, хто вижив, дістатися до Палестини – Британія зробила цей проект нелегальним. У 1946 р. він з Тель-Авіва писав репортажі про повстання проти британського правління, а протягом наступних двох років писав сценарії та став продюсером двох фільмів про спроби євреїв, які пережили Голокост, добратися до Палестини. У 1950 р. вийшла його книжка «У пошуках», де він намагається розібратися, як європейська катастрофа вплинула на його власний досвід і погляди як американського єврея; Томас Манн назвав її «людським документом найвищого ґатунку, написаним живим свідком нашої неймовірної доби, погляд якого лишався чистим і незмигним». Він дедалі ревніше досліджував становище євреїв у ХХ стор. Коли його дружина, письменниця Тереска Торрес, передала йому французьке видання щоденника (який доти вийшов лише голландською), він зрозумів, що нарешті знайшов те, що шукав: голос із землі, автентичне свідчення про злодіяння німців. Він не вагався жодної миті. Він надіслав Отто Франкові примірник «У пошуках» і запропонував свої послуги як неофіційного агента для британського й американського видань, відмовившись від прибутків; він стверджував, що керується лише «співчуттям». Він вважав, що за щоденником можна зробити «дуже зворушливу постановку чи фільм», і попросив у Франка

216


Кому належить Анна Франк? дозволу взятися до цієї справи. Франк спершу відклав книжку Левіна, в якій втілилися настільки далекі від його власних пристрасті й погляди; проте він уже дещо знав про його діяльність. Він залюбки подивився його фільм. Він заохотив Левіна братися до праці, хоча й зауважив, що драматична версія неминуче «доволі сильно відрізнятиметься від справжнього вмісту» щоденника. Не конче – заперечив Левін: на компроміси йти не доведеться; усі думки авторки він збереже. «Справжній вміст» уже змінив сам Франк – що й не дивно, враховуючи його добре виховання і норми тих часів. Щоденник подекуди містив відверті роздуми підлітка – про контрацептиви, детальні анатомічні описи: «Згори, між зовнішніми статевими губами, знаходиться складка шкіри, що, як подумати, схожа на такий собі пухирець. Це і є клітор. Далі – внутрішні статеві губи…» Франк викинув усі ці фрагменти. Він оминув і пасажі, де висловлений лютий спротив доньки проти нервових вимог матері («найпаскудніша людина на світі»). Безперечно, він розумів, що Едита Франк просто хотіла захистити дітей, тож не дав світові побачити негативний портрет. Крім того, він повикидав численні прояви віри, згадку Йом-Кіпуру, нажахані звістки про те, що німці почали хапати євреїв у Амстердамі. За цими виправленнями стоять обережність, пуританство і, можливо, прищеплена послужливість асимільованого. За одинадцять років по смерті Франка, у 1991 р., з’явилося «академічне видання» щоденника, де відновлено усі вилучені пасажі. Проте на той час годі було й намагатися змінити образ Анни Франк, світлої невинної дівчинки й невиправної ідеалістки. Наступна редакція, здійснена у 1950 р., була ще більш програмовою і дужче підкреслювала Левінові сумніви у безкомпромісній відданості першоджерелу. Німецька перекладачка Аннеліза Шютц методично пом’якшила всі негативні згадки про німців і Німеччину задля зменшення вини. Наприклад, у пародійному списку правил поведінки в домі Анна згадує й таке: «Мовлення: Завжди необхідно говорити тихо. Можна говорити лише мовами цивілізованих народів, а отже, ніякої німецької». Натомість у німецькому перекладі: «Alle Kultursprachen… aber leise!» – «всі цивілізовані мови… тільки тихо!» «Героїзм у бою чи протистоянні з німцями» перетворюється на «героїзм у бою чи борні з

217


утисками». («Врешті, книжка, яку збираються продавати в Німеччині, – пояснювала Шютц, – не мусить ображати німців».) Чесний крик авторки-свідка гонінь – «немає на світі більшої ненависті, ніж у німців до євреїв» – у версії Шютц стає «немає на світі більшої ненависті, ніж у цих німців до євреїв». Франк погодився на зміни, бо, за його словами, саме це його донька й мала на увазі: вона «в жодному разі не підганяла всіх німців під один ранжир. Врешті, вона ж знала, що навіть у ті дні в нас було багато добрих друзів серед німців». Проте ця обережна поступливість належить самому Отто Франку; в щоденнику такого не знайти. Готовність Франка погодитися на такі викривлення, втім, дивує менше, ніж те, що за сорок один рік (доки не з’явився точніший переклад) ті, хто читали щоденник німецькою, не скаліченого тексту не бачили. Пишучи про сценарій за щоденником Анни і клянучись не йти на компроміси, Левін обіцяв Франкові, що робота буде «ніжна й сповнена найглибшої відданості». Він не приховував, що саме має на увазі під відданістю. Для нього щоденник був свідченням про юдейську віру і страждання євреїв; саме це – і майже виключно це – визначало для нього психологічну, історичну й метафізичну чесність, а також значення щоденника. Левін узявся до пошуків режисера саме з такою настановою. Він невпинно просував публікацію; текст поволі здобував шанувальників. У виданому в «The New Yorker» за 11 листопада 1950 р. «Листі з Парижа» Дженет Фленнер згадує про французьке видання книжки «юного таланту – франкфуртської жидівки» – очевидно, не усвідомлюючи, яке неприємне відлуння після Гітлера викликає слово «жидівка». Коли Левін нарешті успішно запропонував щоденник лондонському видавництву «Valentine Mitchell», від тексту вже встигли відмовитися шістнадцять фірм по обидва боки Атлантики. Переговори з бостонським офісом ще тривали, коли «Doubleday» отримали права на видання від самого Франка. Стосунки Левіна і Франка лишалися теплі; Франк невпинно дякував Левінові за спроби просунути щоденник, а Левін вважав, що Франк підтримає його кандидатуру як сценариста. Невелика рецензія на першій шпальті «New York Times Book Review» може вмить перетворити книжку на ікону; саме це на-

218


Кому належить Анна Франк? весні 1952 р. Меєр Левін зробив для «Щоденника Анни Франк». Він ревно домагався цього. Проте юна редакторка щоденника з «Doubleday» Барбара Ціммерман (по чоловікові Барбара Епштейн, яка згодом заснувала «The New York Review of Books») одразу зрозуміла, що книжка може увійти до «дрібної класики», й попросила Елеонору Рузвельт написати передмову. (Левін стверджував, що насправді її написала сама Ціммерман.) Левін допомагав Ціммерман і «Doubleday» у пошуках продюсера. «Doubleday» мало стати офіційним агентом Франка, за умови, що Левін братиме активну участь в адаптації тексту. «Думаю, я можу, не покрививши душею, сказати, – писав Левін Франкові, – що маю більше кваліфікації для виконання цього завдання, аніж будь-який інший письменник». У телеграмі до «Doubleday» Франк, схоже, з ним погоджується: «ХОЧУ ЛЕВІН АВТОР ЧИ СПІВАВТОР У БУДЬ-ЯКІЙ ОБРОБЦІ ЩОБ ЗБЕРЕГТИ ІДЕЮ КНИЖКИ». Як виявилося, проблема крилася у зловісній недомовці: про чию ідею йшлося? Левінову? Франкову? Продюсера? Режисера? У будь-якому разі, в «Doubleday» вже виникали сумніви щодо непевного статусу Левіна: а що, якби зацікавлений продюсер наполіг на іншому сценаристові? Лавина образ і закидів, яка не стихала багато років, стала темою кількох захопливих оглядів справи Франка-Левіна. Слово «справа» передбачає масштабний процес на кшталт справи Дрейфуса – й саме так це бачив Левін: він вважав, що у нього несправедливо відібрали те, що належало йому по праву, і проблема не зводилася до його індивідуальної долі. «Одержимість Анною Франк» Ловренса Ґрейвера, видана у 1995 р. «University of California Press» – це перше дослідження, яке спробувало перетворити на цілісну оповідь той хаос вимог, контрвимог, листів, телеграм, петицій, дискусій і розгубленого обурення, які супроводжують шлях щоденника до сцени. «Украдена спадщина Анни Франк» Ралфа Мелніка, видана у 1997 р. «Yale University Press», містить більше деталей та цитат із джерел – і розказана більш наполегливим тоном. Обидва дослідження вагомі; й хоча вони змальовують ті ж факти, висновки розходяться. Ґрейвер намагається не демонструвати, на чиєму він боці; Мелнік не приховує, що він – за Левіна. Ґрейвер не бачить у цій історії негативних героїв. Мелнік бачить Ліліан Геллман.

219


Левін, який завжди з повагою ставився до гідності та прав Франка – і ніколи не забував про його страждання – пообіцяв, що відступить, якщо з’явиться більш відомий сценарист, хтось «зі світовою славою». При цьому він упевнено і вперто продовжував трудитися над власною версією. Багато хто підозріло ставився до спроб прозаїка взятися до драми. (Через багато років він гірко заперечував: «Сартр, Горький, Ґолсворсі, Стейнбек, Вайлд!») Існує кілька чернеток п’єси Левіна, яка так ніколи й не була завершена; адвокати Франка заборонили публікацію й постановку. Сценарій, який у 1966 р. без дозволу поставив Театр Ізраїльської армії, ходить по руках і є непоганим чтивом: зворушливим, театральним, адаптованим до вимог акторської гри, професійним. У 1952 р. Левін запропонував давнішу версію бродвейській продюсерці Шеріл Кроуфорд, одній з багатьох охочих вхопитися за постановку щоденника після того, як він опинився на піку популярності. Кроуфорд, славнозвісна засновниця Акторської студії, спершу підбадьорювала Левіна обіцянками: вона казала, що саме його сценарій буде пріоритетним, а якщо він не цілком задовольнить вимоги, то вона знайде досвідченішого співавтора. Але потім вона відкинула його чернетку – й це було як грім серед ясного неба. Спантеличений і розлючений Левін став невтомним і непримиренним захисником власної п’єси – він стверджував, що захищає при цьому справжній сенс щоденника. У рецензії в «Times» він подає бентежне формулювання: щоденник – це голос «шести мільйонів зниклих єврейських душ». У «Doubleday» тим часом відчули наближення бурі й відмовилися виступати театральними агентами Франка: пропонований Франком Левін здавався їм надто наполегливим, надто нахабним, надто незалежним і підприємливим: вони були певні, що його обходять лише власні інтереси, а отже, він наполягатиме, що його праця краща за будь-які пропозиції конкурентів. З часом Франк також – ввічливо, доброзичливо й невпинно висловлюючи Левінові подяку – прийняв спокійніші погляди «Doubleday», здебільшого під впливом Барбари Ціммерман. Їй було двадцять чотири – стільки, скільки було б Анні – й вона була дуже розумна й незмінно уважна. Вони постійно обмінювалися захопленими листами; Франк звав її «крихіткою Барбарою» і «дорогесенькою

220


Кому належить Анна Франк? маленькою». Якось він подарував їй антикварну золоту брошку. Врешті, Ціммерман дійшла висновку, що з Левіном «неможливо мати справу – офіційно, легально, морально, особисто» – він «одержимий невротик… який нищить і себе, й Аннину п’єсу». (Певна річ, не існувало ніякої «Анниної п’єси».) Проте чому Кроуфорд так стрімко змінила свою думку? Сценарій Левіна вона переслала на подальший розгляд Ліліан Геллман і продюсерам Робертові Вайтгеду та Кермітові Блумґарденові. Це були великі імена в тогочасному театрі – й усі вони висміяли текст Левіна. Франк уже втрачав віру в Левіна – а після цього вона зникла остаточно. За порадою «Doubleday» він довірився бродвейським професіоналам, а Левін продовжив самотню боротьбу. Продюсери згадували зіркові імена – Максвелл Андерсон, Джон ван Друтен, Карсон Маккаллерс – проте нічого конкретного з того не виходило. Кроуфорд врешті полишила проект, боячись, що Левін може подати проти них позов. Під шквалом юридичних і емоційних ускладнень і під невпинну публічну агітацію Левіна за вищість його тексту з’явилися перші кандидатури: Керміт Блумґарден мав стати продюсером, а Ґарсон Канін – режисером. Геллман виступила за Блумґардена; вона ж порадила Френсіс Ґудріч та Алберта Гекетта. Гекетти вже написали сценарії для цілої низки успішних голлівудських фільмів (від «Батька нареченої» до «Життя – це диво»), а також кількох легких мюзиклів. Левін обурився: то його сакральну візію відкинули не задля драматурга зі світовою славою, а заради пари легковажних ремісників від сцени, простих «найманців»? Однак «найманці» виявилися чесні й шанобливі. Вони одразу взялися вивчати європейську історію, юдаїзм і єврейські звичаї; вони радилися з рабином. Вони охоче листувалися з Франком і намагалися виконувати його вимоги. Вони з’їздили до Амстердама й відвідали дім над каналом на 263 Прінсенґрахт, де переховувалися Франки, ван Даани й Дюссель. Вони зустрілися з Йоганнесом Клейманом, який разом з Гаррі Кралером та Міп Ґіз взяв на себе управління справами Франка, щоб захистити його родину у сховку. Гекетти доти не бралися за єврейські теми, тож Левін проплатив оголошення «New York Post» і напав на Блумґардена, закликаючи подати на його постановку позов. «Я завжди писав, – стверджував він, – про єврейську історію. Я хотів

221


створити театральну версію щоденника, як написала б її Анна, її власними словами… Думаю, мій текст заслужив, щоб його судили ви, читацька авдиторія». «Сміх і безглуздя», – сказав Блумґарден. У зверненні до критика Брукса Аткінсона Левін навіть ужив обурливу гіперболу: його п’єсу «вбиває та ж зневага, яка знищила Анну й шість мільйонів інших». Франк перестав відповідати на його листи й чимало листів повернув, не відкривши. Перші чернетки Гекеттів були також віддані «єврейській історії». Вдячні Геллман за запропоновану роботу та пригнічені гострою критикою Блумґардена, вони щовихідних літали до Мартас Він’ярду за порадами Геллман. «Вона чудова», – запопадливо захоплювалася Ґудріч. Поради Геллман, Блумґардена і Каніна послідовно вели текст у протилежному напрямку до того, яким його уявляв Левін. Варто було Анні згадати єврейську долю чи віру, як фразу тихо стирали – чи змінювали наголоси. Все конкретне перетворювали на загальники. На перший план вивели сексуальну ніжність Анни до юного Петера ван Даана. Комедія витісняла темряву. Анна перетворювалася на звичайну американку, тінь жвавої героїні «Юна міс» – популярної постановки попереднього десятиліття. Сіоністські ідеї Марго, Анниної сестри, зникли. Єдину літургійну сцену – обрядовість Хануки – наблизили до тогочасних американських звичаїв («вісім днів подарунків»); «Маоз Цур» з його суворим описом історичних бід замінили на веселеньку мелодію. (Канін наполягав на чомусь «піднесеному й радісному», щоб не створити «геть неправильну атмосферу». «Іврит, – наполягав він, – просто розжене нашу аудиторію».) Як не дивно, нацистська концепція «раси», якої в щоденнику не було, проступає в написаних Геллман рядках. «Ми – не єдиний народ, який спізнав страждання, – стверджує Анна Гекеттів. – Не було таких часів, щоб не страждав якийсь народ… то одна раса… то інша». Одразу впадає в око, що це бліде, непевне просторікування прямо протилежне до ключових розділів, які воно мало заглушити: Світ вважає, що ми приречені, проте якщо якісь євреї й переживуть ці муки, то єврейський народ підноситимуть як приклад. Хтозна, може, наша віра навчить весь світ і всі народи добра – й саме тому, лише тому, ми мусимо страждати… Бог

222


Кому належить Анна Франк? ніколи не полишав наш народ. Євреї страждали століттями, проте щоразу виживали – й століття мук лише зробили їх сильнішими. На думку Каніна, такі роздуми – «ганебні вимоги особливого ставлення… Євреї лише випадково стали символом гонінь та утисків у цій п’єсі – й те, що Анна формулює свої аргументи саме так, робить її чудесний текст слабшим». І так повелися з цілим текстом. Біди євреїв, змушених переховуватися, звели до того, що Канін називав «безмежним». Реальність – центральна умова щоденника – була «випадковою». Розумну, пристрасну дитину, яка розмірковувала про конкретне зло, зробили символом відсутності. У неї було ім’я і місце проживання; безмежне ж не має імені й не міститься ніде. Левін вважав, що за цими лакунами стоїть Ліліан Геллман, закорінена у негнучкі, доктринерські політичні погляди. На його думку, саме вона «наглядала» за Гекеттами. Саме її погляди стояли за всіма викривленнями. На думку Левіна, вона була невиправною сталіністкою, відданою радянській лінії партії й налаштованою проти сіонізму. Як радянська історія стерла особливу єврейську природу Бабиного Яру, де німці розстріляли тисячі євреїв, безіменних і забутих по смерті, так Геллман наказувала Гекеттам стирати окремішню ідентичність героїв п’єси. Гріхи радянського режиму і гріхи Геллман та її бродвейських представників, на думку Левіна, між собою не різнилися. Він вирішив покарати чоловіка, який цьому не перешкодив. Отто Франк став на бік тих, хто нищив історію; Отто Франк відвернувся, коли п’єсу Левіна спихали зі шляху. Що ж лишалося ображеному і скривдженому чоловікові? Меєр Левін подав на Отто Франка в суд. Хтось зауважив: це було так, ніби хтось подав у суд на батька Жанни Д’Арк. Заплутаний клубок судових позовів спершу кинув Левіну кісточку: оскільки структура п’єси Гекеттів трошки нагадувала структуру його п’єси, присяжні виявили там плагіат; проте цей обмежений тріумф не міг перекрити втрат. Левін розсилав брошури, збирав підписи, скликав комітети на захист тексту, читав відкриті лекції, замовляв рекламу, згуртовував рабинів і письменників (зокрема Нормана Мейлера). Він видав «Одержимість», глибоко особисте «J’accuse», поєдинок за поєдинком

223


відстоюючи своє право поставити власну адаптацію. У відповідь йому що тільки не закидали: його називали то комунякою, то маккартистом. Почало лунати й слово «параноїк»: навіщо виступати проти популяризації й легкого спрощення тексту, чим Бродвей жив здавна? «Особисто я не збираюся вганяти глядачів у депресію, – доводив Канін. – Я не вважаю це легітимною матою для театру». (Прощавайте, «Гамлет» і «Король Лір».) Рецензенти, вдячні, що їм полегшили роботу, з Каніним погодилися. Вони дивилися, як жвава С’юзен Страсберґ, аж сяючи, грає Анну, а Джозеф Шільдкраут зображає мудрого, врівноваженого Отто Франка, на якого він був запаморочливо схожий. «Анна йде не на смерть; вона лишить слід у житті – а смерть хай підбирає недоїдки», – рецензія пера Волтера Керра у «Herald Tribune» закінчувалася на такій містичній ноті. У «Variety», схоже, зітхнули з полегкістю, адже спектакль не «стікав ненавистю до нацистів і того, що вони зробили з мільйонами невинних людей», а натомість «сяяв, розчулював, часто веселив» – загалом, «у ньому було майже все, що можна було забажати. Спектакль не похмурий». «The Daily News» підтвердив тезу Каніна: «По суті, це – п’єса не про євреїв… Анна Франк – як героїня казки, що оживає в нас перед очима». Зачарована авдиторія сміялася, чудувалася, розчулювалася. Авдиторія зростала: п’єсу Гекеттів ставили по цілому світу, зокрема і в Ізраїлі, де багато з тих, хто пережили Голокост, намагалися почати життя спочатку. Всюди вона здобула успіх. Особливу увагу варто приділити її рецепції в Німеччині. У вражаюче детальному есеї «Популяризація й пам’ять» Алвін Розенфелд, професор літератури в Університеті Індіани, описує розвиток феномена Анни Франк у країні, де вона народилася. «Тогочасні рецензії, – пише він, – наголошують, що глядачі дивилися спектакль у вражаючій тиші, потім не могли ані заговорити, ані подивитися один одному в очі». Це – вразливі й тонкошкірі глядачі; у 1950-ті рр. німецькі відвідувачі театрів ще належали до покоління нацистів. (І бровою не повівши, Канін запропонував роль Анниної мами Ґусті Губер, представниці того ж покоління і члена Нацистської гільдії акторів аж до поразки Німеччини, яка висміювала «неарійських митців».) Проте, можливо, дивну тишу в німецьких театрах викликали не вина й сором, а всеохоп-

224


Кому належить Анна Франк? не співчуття; чи назвімо його жалощами до себе. «У долі Анни Франк, – пише німецький театральний критик, – ми бачимо і власну долю – трагедію людського буття». Філософ і втікачка від нацистського режиму Ханна Арендт насміхалася над такими бучними зізнаннями: «Дешева сентиментальність коштом величезної катастрофи». А Бруно Беттельгейм, який пережив Дахау і Бухенвальд, засудив найчастіше цитований рядок п’єси: «Якби всі люди були добрі, то ніякого Аушвіцу не було б». За десять років після падіння нацистського режиму оптимістична й прилизана дівчинка з п’єси стала об’єктом для ідентифікації німців: вони ототожнювали себе з жертвою, а не зі злочинцями, тож, за Розенфелдом, Анна стала «зручним символічним виходом з моральних та інтелектуальних глухих кутів». П’єса про Анну Франк, яка зібрала тисячі глядачів під час прем’єрного турне по семи містах, «прославляла життя, а не засуджувала катів». На сцені не з’явився жоден німець у нацистській формі. «Загалом, – підсумовує Розенфелд, – Анна Франк стала легкою формулою охочого пробачення». Ми досі прагнемо втіхи, як того й хотів Отто Франк – і то не лише в Німеччині, де ця тема лишається болісною й понині, хоча минуло п’ятдесят років. Освячена, вирвана з темряви Анна Франк, яка розгрішує глядачів, у всіх країнах лишається шанованою й заспокійливою постаттю. І в щоденнику, й у п’єсі згадано першу менструацію, тож для японських підлітків «Анна Франк» стала евфемізмом для початку місячних. Аргентинські церковні видання 1970-х років пов’язали Анну з католицькими великомучениками. Французький культуролог Цветан Тодоров пояснює: «Ритуали пам’яті – це завжди адаптація спогадів до сьогоднішніх потреб». Проте є в цьому й елемент, що сягає глибше, аніж ритуали пам’яті: йдеться про ототожнення з героїнею. «Ототожнити себе з кимось» – це стати тим, ким ти насправді не є, а стати тим, ким ти насправді не є – це узурпувати чуже, узурпувати чуже – означає привласнити: і, врешті, кому насправді за півстоліття потому, як Міп Ґіз зібрала розсипані сторінки щоденника, належить Анна Франк? Хто може говорити від її імені? Батько, який, прочитавши щоденник і визнавши, що «її не знав», розказував нам, що вона, на його думку, мала на увазі? Меєр Левін, який вважав

225


себе охоронцем її справжнього голосу й докотився до того, що відмову від його рукопису, хай би яку некоректну, порівняв із Голокостом? Геллман, Блумґарден чи Канін, чия інтерпретація керується колективною ідеологемою людської взаємозамінності? (Заперечуючи важливість єврейського елемента, Канін заявив: «Хтось постраждав за те, що він англієць, француз, німець, італієць, ефіоп, магометанин, негр абощо» – ніби це не підстава уважніше придивитися і спробувати зрозуміти кожну з цих історій.) А як же щодо Кари Вілсон і «всіх на світі дітей», які зводять переслідування цілого народу до випробувань перехідного віку? Всі ці привласнення історії та спроби знищити текст, за якими стояли дешеві особисті чи глибокі ідеологічні причини, посприяли перетворенню Анни Франк на ужитковий товар. Єдиний авторський текст – це сам щоденник, та й той індустрія заперечення Голокосту (що частково бере витоки з індустрії Анни Франк) ставить під сумнів і вважає підробкою. Дехто стверджує, що його написав сам Отто Франк, щоб заробити трохи грошей. (Такі покидьки призвели до появи у 1986 році критичного видання, спонсорованого Нідерландським державним інститутом військових документів, що включало графологічний аналіз і аналіз чорнила – захисний, а отже, сповнений гіркоти крок.) Драму не можна судити лише за тим, що написано на сторінці; частина її чару сягає поза слова. Попри це, текст Гекеттів сьогодні видається стандартним якісним бродвейським продуктом п’ятдесятих, де комічні епізоди чергуються з напруженими, любовна історія з крадіжками, мудрість із буфонадою. Автори були майстерні, але посередні – як і значна частина нинішнього комерційного театру. Однак, ця п’єса зачарувала глядачів цілого світу, вона лягла в основу шанобливого, проте ходульного фільму, і значно сильніше, ніж сам щоденник, вплинула на образ Анни Франк. Невідомо, чи річ була у п’єсі – чи в дусі часу. Друга світова війна і Голокост з кожним новим поколінням все далі відходять у минуле, перетворюючись на далеку оповідку, яка нічим уже не відрізняється від розповідей про, скажімо, Аттілу, проте дослідження Голокосту невпинно поширюються – спогади тих, хто вижили, усні історії, хвиля за хвилею нових документів і аналітичних розвідок. Під парасолькою «досліджень

226


Кому належить Анна Франк? рецепції» вчені розглядають, як пізніші культурні стереотипи вплинули на сприйняття певних епізодів чи постатей, пов’язаних з Голокостом. Змінив культурні обрії й «Список Шиндлера» Стівена Спілберґа – фільм про промисловця-нациста, який рятував євреїв. (Кажуть, саме під впливом фільму Спілберґа діяв той охоронець, який розголосив, що швейцарські банки привласнювали кошти загиблих.) Безперечно, нова постановка п’єси Гекеттів у 1997 р. відбулася вже в іншій психологічній атмосфері. Автор і режисер нової версії постаралися наблизитися до оригіналу й старанно оминули давні спірні моменти. Втім нова постановка з усіма її старанними додатками не лишила по собі й сліду; її ніби й не було. У свідомості загалу продовжує лунати голос Анни Франк з початкової версії. Безперечно, сценаристи хотіли як краще – й фінансово їм справді все вдалося. Проте то був бродвейський різновид «хотіли як краще» – а це, бодай для Меєра Левіна, від початку погано пахло. Для нього – й, очевидно, для Блумґардена й Каніна – найбільшою проблемою, джерелом розбіжностей стало прадавнє протистояння між конкретним і універсальним. Нічого не мусило відволікати від самої суті: у драмі про родину, що переховується, приховане й зло. Історія стає трансцендентна, облагороджена, розріджена. І якщо хтось потребує доказів, що випари фальшивого оптимізму не розвіялися, достатньо згадати, як юна акторка у 1997 р. – через сорок років після затятого протистояння між Каніном, Блумберґом і Левіном – описувала свою роль: «Це смішний і сповнений надії твір, а вона – щаслива людина». Спустошення, елегія про загиблих. Спустошення вершать статті й постановки – підступно та наївно, боягузливо й піднесено, прощаючи чи не зважаючи, успіхом і грішми, самозакоханістю й люттю, принципами і пристрастями, підміною і наближенням. Спустошення славою, соромом, списуванням вини. Піднесенням і трансцендентністю. Узурпацією. У п’ятницю 4 сепня 1944 р., в день арешту, Міп Ґіз піднялася до сховку й виявила, що там все розкидано та потрощено. Групу зрадив інформатор, якому заплатили сім з половиною гульденів – близько долара – за особу: шістдесят за всіх. Міп Ґіз підібрала папери Анни й, не читаючи, сховала їх у столі. Там

227


щоденник і пролежав, доки з Аушвіцу не повернувся живим Отто Франк. «Якби я його прочитала, – зізналася згодом Міп Ґіз, – мені довелося б його спалити, бо він був занадто небезпечний для тих, про кого Анна писала». Саме Міп Ґіз, незвичайна героїня цієї історії, надзвичайно добра жінка, якій не вдалося нікого врятувати, змогла порятувати від загибелі шедевр. Може, вас ця думка шокує (вона шокувала мене, коли я її помислила), проте можна уявити й інший фінал, який порятував би більше людей: якби щоденник Анни Франк згорів, зник, був утрачений – він порятувався би від світу, який перетворював його на стільки різних речей, частина з яких навіть була правдива. Згорівши, він і далі майорів би над тяжкою істиною названого і прожитого зла.

228

Profile for Judaica Center

Сінтія Озік. Кому належить Анна Франк?  

Джерело: Сінтія Озік. Метафори і пам'ять: Вибрані есеї. – Київ: Дух і Літера, 2014. – С. 205–228.

Сінтія Озік. Кому належить Анна Франк?  

Джерело: Сінтія Озік. Метафори і пам'ять: Вибрані есеї. – Київ: Дух і Літера, 2014. – С. 205–228.

Advertisement