{' '} {' '}
Limited time offer
SAVE % on your upgrade.

Page 1

Участь в розбудові громади: від громадського моніторингу до ініціатив Навчально-методичний посібник Укладачі: А.Костенко, О.Іваніна. Авторський колектив: О.Іваніна, Т.Іваніна, А.Костенко, Ю.Малько, М.Назаров, В.Павленко, Н.Світайло

Суми-Полтава, 2018


УДК: 316.452:364-78(075.8) Рекомендовано до друку Вченою радою Сумського державного університету Протокол №7 від 12 квітня 2018 р. Участь в розбудові громади: від громадського моніторингу до ініціатив. Навчально-методичний посібник / укладачі: А.Костенко, О.Іваніна. – Суми-Полтава, 2018. – 123 с.

У посібнику подається теоретичний матеріал щодо громадської участі, етапів та процедур проведення громадського моніторингу, методичні рекомендації щодо використання сучасних механізмів участі населення у розбудові громади в умовах децентралізації. Посібник буде корисним студентам, які вивчають цикл соціальних дисциплін, аспірантам, слухачам факультету післядипломної освіти та викладачам, а також громадським активістам й усім, хто цікавиться процесами децентралізації, питаннями громадського моніторингу та участі. Це видання підготовлено Полтавським обласним благодійним фондом “Фонд розвитку громади “Ініціатива” (м. Полтава) та громадською організацією “Інтелект Сумщини” (м. Суми) в рамках проекту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст видання є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

ЗМІСТ 2


Вступ ........................................................................................ 5 Розділ 1. Громадська участь: визначення та принципи 9 1.1. Теоретико-методологічне обґрунтування .................. 9 1.2. Основні принципи організації громадської участі .. 12 1.3. Гендерні підходи до забезпечення участі різних груп населення в управлінні громадою ................................... 16 Розділ 2. Інструменти та механізми участі, унормовані українським законодавством ............................................ 22 2.1. Форми інформування громадськості ........................ 25 2.2. Механізми громадського консультування ................ 33 2.3. Діалог з громадськістю .............................................. 39 2.4. Партнерство між владою та громадою .................... 42 2.5. Громадський контроль ............................................... 45 Розділ 3. Методологія громадського моніторингу......... 48 3.1. Основи громадського моніторингу........................... 48 3.2. Етапи проведення громадського моніторингу......... 53 3.3. Вибір методів збору та аналізу інформації при проведенні громадського моніторингу............................ 59 Розділ 4. Основні методи громадського моніторингу ... 62 4.1. Особливості кількісних досліджень: опитування (анкетування) ..................................................................... 62 4.2. Рекомендації щодо проведення якісних досліджень: інтерв’ю, фокус-групові дослідження, аналіз документів, SWOT-аналіз ...................................................................... 71 4.3. Гендерний аналіз ........................................................ 95 Висновки ............................................................................. 100 3


Список літератури ............................................................ 104 Нормативно-правові документи..................................... 106 Перелік основних визначень і понять ........................... 108 Додатки................................................................................ 112 Інформація про авторів.................................................... 121

4


Вступ Реформа з децентралізації влади в Україні сприяла виведенню місцевого самоврядування на новий рівень повноважень, відповідальності, і, в кінцевому рахунку, якості управління. Вже зараз громади, які об’єдналися і утворили нові формати сільських, селищних та міських рад, демонструють неабиякі здобутки в своєму розвитку, спираючись перш за все на зростаючу активність громадян. Відповідно до Закону України “Про добровільне об’єднання територіальних громад” основними принципами об’єднання в громади є “самоврядування”, “прозорість та відкритість”, “відповідальність”. Зазначені принципи відкривають громадянам та громадянкам нові можливості залучатися до управлінських процесів у громадах, впливати на управління її розвитком, в решті решт – самостійно вирішувати нагальні проблеми своїх населених пунктів і громад, беручи на себе частково або повністю відповідальність за розвиток того чи іншого напрямку життєдіяльності. Необхідною складовою процесу залучення до управління в громадах є сприяння підвищенню рівня самоорганізації населення шляхом вибудовування дієвих каналів комунікації на рівні “громада – влада”. Також в цьому контексті важливою є і просвітницька ініціатива щодо інформування населення про специфіку, тенденції та перспективи процесу самоорганізації громадян, навчання формам та інструментам комунікації із владою, а також механізмам вирішення власних проблем та задоволення потреб шляхом самоорганізації і ефективної взаємодії із місцевою владою та самоврядування. На сьогодні в розвинених демократіях, в державах із розвиненим громадянським суспільством утвердилося розуміння того, що під час впровадження реформ найкращі результати можуть бути досягнуті за умови реалізації принципів партнерства

5


між владою і громадами, або так званої партисипаторної демократії (демократії участі). Демократія участі передбачає здатність громадян та громадянок не лише брати участь у виборах, референдумах, а й безпосередньо у політичному процесі – підготовці, прийнятті та впровадженні управлінських рішень. Головним принципом, який забезпечує успішність партисипаторної демократії є відмова від примусу, нав’язування, маніпулювання поведінкою. Відповідно до чинного законодавства, представники громадськості, громадські об’єднання можуть формувати і здійснювати державні політики, співпрацюючи у цьому напрямі із місцевими органами виконавчої влади. Очевидним є той факт, що конструктивна співпраця неурядових організацій з органами виконавчої влади в цих питаннях є основоположним елементом демократичної політичної культури сформованого громадянського суспільства. Запорукою ефективності такої співпраці однозначно можна вказати наявність або ж налагодження (у разі відсутності) дієвих каналів взаємодії та зворотного зв’язку між інститутами влади та громадами. Співпраця громадянського суспільства з інститутами влади, з одного боку, сприяє активному залученню громадськості до вирішення нагальних проблем, підвищує соціальну роль і престиж громадських організацій, рухів та об’єднань; а з іншого – забезпечує контроль за виконанням рішень, розподіл бюджетних коштів, боротьби з корупцією, тощо. Існує широка система форм залучення громадян та громадянок та їх способів впливу на процес підготовки, формування та прийняття рішень: • безпосереднє представництво та участь (вибори та референдуми усіх рівнів); • опосередковане представництво, участь та захист інтересів громадян через депутатський корпус, виборних посадовців, політичні партії тощо;

6


ініціювання та направлення пропозицій, петицій, звернень, вимог громадян до органів влади, які безпосередньо приймають управлінські рішення, а також участь представників громадських об’єднань у діяльності неурядових аналітичних центрів; • підготовка громадських експертиз, експертних висновків і оцінок, рішень і громадського контролю за їх виконанням; • організація та проведення громадських акцій та масових заходів. Громадські об’єднання та ініціативні групи, співпрацюючи із місцевими органами виконавчої влади, можуть працювати над різноманітними питаннями вироблення і здійснення державної та місцевої політик: від культурних і політичних завдань до надання соціальних послуг і проведення публічної політики. Здійснюючи своє конституційне право на здійснення партисипаторної демократії, громадськість не тільки формує механізми діяльності органів публічної влади, але й певним чином визначає мейнстрім та впливає на своїх кандидатів щодо виконання ними вимог та принципів формування і здійснення державної політики, захисту інтересів громадськості тощо. Громадськість є дієвою силою тиску на місцеві органи виконавчої влади, і є каналом взаємодії з ними в питаннях формування та здійснення державної політики. Цей навчально-методичний посібник має на меті ознайомити зацікавлених осіб з механізмами місцевої демократії, методологією організації та проведення громадського моніторингу, правовими засадами учасництва та відповісти на питання: як громадяни та громадянки можуть впливати на місцеву владу та самоврядування, на їхні рішення ще на етапі планування, а також контролювати, як ці рішення

7


запроваджуються у життя, в тому числі завдяки громадської участі. Завдяки механізмам громадської участі мешканці та мешканки територіальних громад мають можливість домагатися врахування їхніх потреб, а також контролювати виконання обіцянок посадових осіб, змусити депутатів місцевих рад дотримуватися передвиборчих гасел та програм, захищаючи інтереси громади демократичним шляхом. Посібник стане у нагоді усім, хто цікавиться політичними процесами, представникам та представницям громадськості, громадським активістам та активісткам, посадовим особам органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян тощо. Крім того матеріали посібника можуть використовуватися під час викладання дисциплін: “Громадські організації та рухи”, “Методи соціальних досліджень”, “Децентралізація влади та місцеве саморядування”, тощо. Видання підготовлено викладачами кафедри психології, політології та соціокультурних технологій Сумського державного університету, які впроваджують практикоорієнтоване навчання у співпраці із Полтавським обласним благодійним фондом “Фонд розвитку громади “Ініціатива” (м. Полтава) та громадською організацією “Інтелект Сумщини” (м. Суми) в рамках проекту «Активізація молоді та жінок в розвитку громад Полтавської та Сумської областей» за фінансової підтримки USAID в межах програми “Долучайся!”, яка виконується Pact.

8


Розділ 1. Громадська участь: визначення та принципи 1.1. Теоретико-методологічне обґрунтування В сучасному суспільстві зростає роль людини і її вплив на управлінські процеси й відповідно її участь в громадськополітичному житті держави в цілому та громади зокрема. Структурним елементом громадської участі є громадська ініціатива, що належить різним суспільним групам, сукупна взаємодія яких забезпечує динамічність суспільного розвитку. Однак контекст активної громадської участі має свої об’єктивні критерії, і вони вказують передусім на усвідомлення меж можливої участі громадян та громадянок у суспільно-політичні практиці функціонування держави. Громадська участь – це необхідний, корисний та важливий механізм позитивного впливу громадськості на діяльність влади в державі в інтересах громадян та громадянок. Це джерело додаткового інтелектуального ресурсу для публічної влади і тому є корисною і потрібною також і для неї (звичайно, у разі усвідомлення посадовими особами цього незаперечного факту). В Україні публічній владі та інститутам громадянського суспільства ще потрібно усвідомити ефективність взаємовигідних механізмів громадської участі, які сприяють впровадженню глибоких системних реформ в Україні на благо людини та територіальних громад. Інтегруючи різні підходи та трактування, поняття “громадська участь” можна визначити як систему дій, методів, інструментів та механізмів (об’єднаних логікою відповідного

9


алгоритму) участі громадян та громадянок у визначенні та вирішенні їхніх проблем у громаді. За рівнем активності участі громадян та громадянок у громадському житті можна виділити наступні типи громадян: • абсентеїсти – громадяни зосереджені виключно на власних проблемах, громадським життям та проблемами громади не цікавляться, негативно ставляться до будьяких форм громадської активності, не усвідомлюють своїх громадянських прав та обов’язків; • спостерігачі – частково цікавляться громадськими справами, зосереджені переважно на власних справах, проблемами довкілля та громади цікавляться фрагментарно; • споживачі – охоче використовують різні організовані форми спільної участі у громадському житті, долучаються до суспільної діяльності тоді, коли це відповідає їх особистим потребам чи інтересам; • лобісти – досконало ініціюють і втілюють вигідні для себе проекти або професійно провалюють проекти, зацікавленість в реалізації яких відсутня; • громадські діячі – ставлять суспільні інтереси вище індивідуальних або групових, на справи місцевої громади дивляться через призму суспільних інтересів, керуються потребою громадської діяльності, добре знають місцеві проблеми та шляхи їх вирішення; • функціонери – мають чітко окреслені правові рамки процедур та алгоритмів діяльності, виконують норми та інструкції відповідних інституцій. На рівень активності членів громади впливають також наступні чинники: • історичне минуле громади (стабільна, осіла на даній території громада, сукупність різних квазіінтегрованих

10


суспільних груп в штучно створених населених пунктах з переселених осіб); • характер суспільних зв’язків (тип, якість і міцність зв’язків між членами громади, які суттєво визначають бажання і інтенсивність участі мешканців та мешканок у вирішенні місцевих проблем); • спрямованість на усталені традиції; • культурні традиції (конкретні приклади активної участі у справах громади); • конфліктність середовища; • управлінська здатність влади; лідерські якості, бачення стратегії розвитку територіальної громади тощо. Зрозуміло, що активізація громадськості можлива лише після вивчення та визначення потреб та інтересів окремих груп територіальної громади. Технологія реалізації громадської ініціативи шляхом здійснення громадської участі цілком зруйнувала ілюзію “традиційного порядку” впливу на державну політику і тим самим відкрила певну свободу дій для громадянина чи громадянки, надавши їм певних гарантій у їх праві на відстоювання власної громадянської позиції. Громадська участь є одним з принципів функціонування громадянського суспільства, побудованого на засадах конституційної демократії. Тобто насамперед мова йде про реальну можливість громадян та громадянок публічно висловлювати свою позицію, а подекуди й відстоювати її, консолідуючись з однодумцями з метою обміну думками, пропаганди своїх поглядів та ефективного здійснення організаційного впливу на органи влади. Саме в такому контексті найчастіше розглядає громадську участь сучасна західноєвропейська політична думка, розуміючи під нею участь структур громадянського суспільства в підготовці, прийнятті та

11


контролі за виконанням владних рішень. А це, у свою чергу, вимагає формування відповідного рівня громадянської культури учасників та учасниць даного процесу і з боку суспільства, і з боку держави. В контексті управлінської діяльності громадська участь дає змогу враховувати соціальні чинники в процесі планування, мінімізувати соціальні та політичні ризики внаслідок ухвалення та реалізації управлінських рішень, корегувати плани та поведінку влади відповідно до інтересів тих чи інших суспільних груп, а також залучати їх до процесу ухвалення управлінських рішень. Таким чином, громадська участь дозволяє, з одного боку, мінімізувати соціальні та політичні ризики, а з іншого – визначати, формулювати та відстоювати інтереси громади.

1.2. Основні принципи організації громадської участі Децентралізація, під якою розуміється передача влади, відповідальності та ресурсів з центрального на регіональні й місцеві органи влади, розглядається як один із способів підвищення ефективності управління шляхом приближення прийняття рішень ближче до людей, на яких направлені ці рішення. Тим самим розширюються права й можливості цих людей, їх доступ і підзвітність. Обґрунтування явища децентралізації зазвичай пов’язується з принципом субсидіарності, згідно з яким місцеві органи виконавчої влади, які можуть виконувати функції управління найбільш ефективно, повинні займатися цим. Децентралізація – це багатогранна концепція, яка включає різні «сильні» елементи (зокрема, деконцентрацію, делегування й передачу) і яка може набувати різних форм (адміністративної, політичної, фінансової), які своєю чергою можуть поєднуватися в процесі децентралізації. Децентралізація також оцінюється як

12


спосіб просування до більш демократичного й більш активного суспільства. Водночас демократія і участь суспільства являються важливою умовою для демократичної децентралізації. Найбільш успішні процеси децентралізації мають місце в демократичних суспільствах, де гарантовані основні свободи (зокрема, свободу вираження думок), регулярні вибори тощо. І децентралізація виступає не як кінцева мета сама по собі, а як частина більш широкого процесу демократизації політичної системи. Тобто, успішний процес децентралізації вимагає значно більшого, ніж просто здійснення інституціональної децентралізації. А демократизація і децентралізація розглядаються як дві сторони однієї монети. У сучасні науковій літературі часто зауважується також, що децентралізація не є панацеєю вирішення наявних проблем, оскільки вона несе в собі ризики таких проблем, як поширення корупції на місцевому рівні та протидія осіб, які не хочуть передавати владу органам місцевого самоуправління. З іншого боку, не виключається використання децентралізації центральними органами влади для створення фінансово залежних місцевих еліт чи приєднання до них певних груп з метою здійснення опіки. Таким чином, визнається, що децентралізація не є гарантією зменшення масштабів бідності, особливо коли мова йде про найбільш уразливі групи населення. І на місцевому рівні розширення прав і можливостей та залучення таких груп до управління через механізми громадської участі постає найбільш важливим. В процесі децентралізації зростає значимість прийняття рішень демократичним шляхом. З другого боку, децентралізація й демократизація – це дві сторони однієї й тієї ж монети, оскільки однією з основних їх завдань – збільшити участь громадскості у місцевому самоврядуванні.

13


Відповідно до вищевикладеного можемо визначити такі основні принципи організації громадської участі: • наявність конкретної мети; • створення умов для зворотного зв’язку; • альтернативність; • створення умов для активної участі громадськості на стадії підготовки управлінського рішення; • залучення максимальної кількості учасників та учасниць до обговорення та прийняття відповідного управлінського рішення; • надання адекватної відкритої та повної інформації й навчання щодо громадської взаємодії; • відкритість та контрольованість процесу громадської участі, здатність формулювати лише реалістичні цілі; • використання якісної методичної бази для організації процесу та контролю за його результатами. У процесі організації громадської участі мова йде про наділення громадян та громадянок реальними повноваженнями впливати та контролювати управлінські рішення на рівні громади, а не лише декларувати символічну участь у публічному адмініструванні. Основними функціями суб’єктів громадської участі є: • вплив на суб’єктів прийняття управлінських рішень; • ефективне розв’язання актуальних для суспільства питань; • об’єднання громадськості та її активізація в контексті розв’язання проблем. У діяльності суб’єктів громадської участі особлива роль належить реалізації інформаційної функції, яка, у свою чергу, покликана забезпечити: діагностику проблем і потреб

14


громадськості; виявлення можливих альтернатив прийняття рішень; оцінку наслідків різних альтернативних рішень. До функцій здійснення громадської участі також належать легітимація органів влади та відповідних проектів, які виносяться на їх розгляд; створення довірливого ставлення з боку громадськості до відповідних владних структур. Громадська участь як форма локалізації громадських конфліктів має на меті забезпечення громадського консенсусу в межах суспільства. Особливу увагу доцільно звернути на позитивний бік громадської участі, а саме на кінцевий результат, який може дати ця участь для діяльності органів влади. Зокрема, слід відзначити, що громадська участь: допомагає виявленню проблем, потреб і цінностей (вивчення громадської думки); сприяє виробленню нових ідей, пошуку нових рішень щодо розв’язання окремих проблем, оцінці альтернатив управлінських рішень; забезпечує контроль за діями влади, тим самим запобігаючи проявам корупції в органах влади. Водночас громадська участь, не організована за чіткими стандартами демократичного управління, може мати відповідні недоліки. Недосконало організована громадська участь може призвести до: появи нових численних ідей, альтернатив, які, у свою чергу, зумовлюють розпорошення діяльності органів влади, їх перевантаження; отримання помилкової інформації в зв’язку з недостатньою експертною підготовкою учасників (відсутність попереднього та адекватного інформування); збільшення тривалості процесу прийняття управлінського рішення, а відповідно підвищення його вартості. Бар’єри і перешкоди, з якими стикається місцева влада в процесі громадської участі: 1. Відсутність досвіду як суб’єктів громадської участі, так і досвіду взаємодії між владою та громадою. 2. Недовіра з боку влади до знань та колективного розуму окремих груп місцевої спільноти, що викликає

15


несприйняття залучення громадян до управління громадою. 3. Недовіра з боку влади та громади в цілому до фахового рівня представників та представниць громади. 4. Невміння з боку влади вести діалог з чисельною аудиторією, складність управління та координації діалоговим процесом та вироблення спільного рішення. 5. Недостатня кількість працівників та працівниць, здатних вести ефективну та результативну дискусію у громаді. 6. Низький рівень розуміння ефективності суспільної комунікації. 7. Віра посадових осіб у власну безпомилковість. 8. Приховані групові та особисті інтереси представників влади. 9. Домінування політичних та особистих інтересів над суспільними. 10. Низькі професійні, морально-етичні якості представників влади; неготовність створювати організаційні та фінансові засади діяльності, пов’язаної з широкою участю громадськості. 11. Побоювання критики, відкритих публічних звинувачень, виявлення некомпетентності, втратити владу. Таким чином громадська участь може починатися з маленької кампанії по вбиранню своєї вулиці і перерости на рівень якісного впливу на міську політику, трансформуватися до реального діалогу з владою задля розвитку громади.

1.3. Гендерні підходи до забезпечення участі різних груп населення в управлінні громадою Забезпечення політики справедливості, рівності і добробуту для всіх при вирішенні проблем і питань суспільного

16


врядування є невід’ємною частиною демократичного процесу. Це означає вимогу дотримуватись рівності між жінками та чоловіками (ґендерної рівності), що передбачає рівні права, обов'язки і можливості жінок і чоловіків, дівчат і хлопців та врахування їх потреб на усіх рівнях. Ґендер – це соціальна конструкція, що визначає різницю між повноваженнями, ролями та обов’язками жінок і чоловіків у суспільстві. Саме тому участь у процесах місцевого самоврядування має забезпечувати рівне представництво різних груп населення. При цьому особливий акцент варто зробити на активізації раніше недостатньо представлених на рівні прийняття рішень груп, зокрема жінок і вразливих груп населення. З точки зору ґендеру, принципи ефективного врядування мають специфічні особливості: • Гендерна відповідальність/підзвітність: політики, закони, правові зобов’язання та бюджети мають відображати гендерні питання. Таким чином, у процесах прийняття рішень (не тільки тих, що, перш за все, стосуються жінок) має бути присутнім компонент рівної участі і права голосу. Механізми і процеси з відповідальності повинні, на рівних засадах, передбачати участь жінок і чоловіків, а індикатори виконання мають відображати питання гендерної рівності. • Гендерна прозорість: канали інформації і комунікації, як і перешкоди щодо отримання відповідної інформації можуть бути різними для жінок та чоловіків. • Гендерна участь та інклюзивність означають більш уважний підхід до процесів щодо участі та владних відносин, які знаходяться поза формальними процедурами. Хто, в дійсності, є виключеним? Чий голос

17


є вирішальним? Що заважає чоловікам і жінкам зробити їх голоси почутими? • Гендерна чутливість: потреби та інтереси і чоловіків, і жінок потрібно брати до уваги при проектуванні інституцій, політик, законів, процесів з прийняття рішень, забезпеченні законів, плануванні публічних послуг, бюджетуванні та алокації публічних фондів. • Гендерна повага прав і верховенство права: правова рамка закріплює права і обов’язки чоловіків та жінок, зокрема, право не піддаватись дискримінації. Однак, публічні органи влади часто не вважають здійснення таких прав своїм пріоритетом. Управління зазвичай визначається як набір комплексних механізмів, процесів, взаємовідносин і установ, за допомогою яких громадяни і групи виражають свої інтереси, реалізують свої права і обов’язки, а також вирішують свої розбіжності. Відповідно, розширення прав і можливостей (задля артикуляції інтересів, здійснення прав і обов’язків, врегулювання розбіжностей), доступ (до комплексних механізмів, процесів, відносин і інститутів, через які здійснюється ця артикуляція) і підзвітність (взаємна звітність між громадянами і групами) розглядаються сьогодні як ключові елементи управління. Децентралізація і місцеве врядування мають значний потенціал з точки зору гендерної рівності: • Врядування не може бути ефективним, якщо відсутнє розуміння відмінностей у потребах жінок і чоловіків, різних груп жінок та чоловіків щодо державних витратах, політики, законодавства. • Для багатьох держав (таких як Україна), повага до і сприяння гендерній рівності є конституційним та міжнародним обов’язком і врядування має враховувати та забезпечувати гендерну рівність і права жінок. Таким

18


чином, необхідно забезпечити умови для того, щоб жінки відігравали рівну роль у процесах прийняття рішень, відпрацюванні норм та структур, а також для того щоб діючі та новоутворені правові і соціальні норми не дискримінували жінок чи чоловіків і щоб жінки і чоловіки отримували однакову вигоду від публічних послуг та мали однаковий доступ до публічних ресурсів. Часто інститути, нейтральні в ґендерному відношенні, ігнорують реальність, яка проявляється у різній владі жінок і чоловіків, або ж вони не стимулюють розвиток моделі суспільства, яка базується на трансформації відносин між жінками і чоловіками, використовуючи конкретні заходи, потрібні для перетворення ґендерних відносин у рівноправні. Розширення участі різних груп населення у процесах прийняття рішень надає їм можливість самостійного вибору, самозабезпечення і контролю над власним життям. Адже потреби чоловіків і жінок різного віку, професій, релігій, майнового стану можуть кардинально відрізнятися, і тому особливо важливо, щоб думки чи потреби цих груп були враховані. Місцеві органи влади повинні також впровадити конкретні практики та механізми для підтримки участі різних груп населення і, зокрема, жінок і представників вразливих груп. При цьому до визначення вразливих груп існують різні підходи. Так, відповідно до наступного визначення “соціально вразливі верстви населення” – це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя. До них відносять представників соціально-вразливих категорій населення, які потребують першочергової допомоги з боку держави: пенсіонери, інваліди, сім’ї з дітьми, діти-сиріти, молодь, безробітні, малозабезпечене населення, маргіналізовані версти населення

19


(бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін. Коло вразливих груп може бути розширено за рахунок різних факторів. Так, нині сюди відносяться також ветерани війни та учасники АТО, біженці, внутрішньо переміщені особи та ін. Проте, якщо розглядати вразливість як стан обмежених можливостей чи здатності жінок та чоловіків, дівчат і хлопців внаслідок дискримінації, соціального виключення, маргіналізації, то усвідомлення справжньої ситуації щодо вразливості краще розглядати через призму гендерного підходу. Так, наприклад, за жінки та дівчата в сільській місцевості часто страждають від множинної дискримінації через такі фактори як місце проживання, вік, інвалідність, переміщення, етнічна приналежність та ін. Вони значною мірою виключені з політичного та громадського життя. Їхніми потребами та правами нехтують у процесах реформ, а також відновлення та встановлення миру. Тож, які групи населення можна виокремити в громаді? Очевидно, якщо маємо намір вибудовувати громаду, в якій всі могли б ефективно працювати на її добробут та, відповідно, реалізовувати персональні потреби і інтереси, розгляд громади у розрізі лише статі (жінки і чоловіки) є недостатнім. При цьому якщо громада є етнічно та соціально неоднорідною, то по кожній із вище зазначених груп може бути виправданим додаткове розмежування в залежності від етнічної приналежності та соціального статусу. Так, наприклад, з точки зору активізації громадян у питаннях розвитку громади найбільш чисельними є наступні групи населення: діти (дівчатка/хлопчики), молодь (дівчата/хлопці), жінки/чоловіки пенсійного віку. Проте більш ґрунтовний аналіз, що до найменш представлених на ріні прийняття рішень груп у багатьох випадках можна віднести жінок з малими дітьми, жінок та чоловіків з інвалідністю тощо.

20


Таким чином, об’єднання представниць та представників громади у групи на основі кількох ознак дозволяє скласти уявлення про те, яке розмаїття потреб та інтересів має дана громада, та, відповідно, на який діапазон потреб та інтересів необхідно зважати при формуванні політики, укладанні стратегії, розробленні програм та планів заходів. Це дозволяє громадянам і владі працювати разом, щоб визначити найбільш прийнятний підхід до діяльності. Використання знань, енергії і ресурсів всіх зацікавлених та залучених сторін підвищує ефективність і продуктивність політики.

21


Розділ 2. Інструменти та механізми участі, унормовані українським законодавством Існує відмінність між демократією участі та представницькою демократією. Ознакою демократії участі є те, що участь особи в суспільних процесах має бути саме безпосередньою, тобто член громади (громадянин) бере участь в управлінні громадою (державою) не через когось (іншу уповноважену особу чи орган), а сам особисто через відповідні механізми участі. Розвиток механізмів демократії участі фактично є визнанням недостатності механізмів представницької демократії, потреби їх доповнення та розширення з метою кращого врахування інтересів кожного члена громади. Разом з тим, демократія участі не може і не повинна підмінювати представницьку демократію – ефективне управління можливе лише за умови збалансованого поєднання цих двох видів демократичних механізмів. Демократія участі заснована на громадській участі, тобто на участі громадян (членів територіальної громади) у справах громади. Громадська участь часто стикається з різного роду перепонами та труднощами. Їх можна об’єднати у дві великі групи. Перша – неможливість або складність отримання даних та інформації. Друга – несприйняття чиновниками ініціатив та пропозицій, їх ігнорування, зверхнє ставлення тощо. Однак потрібно пам’ятати, що у відповідності до ст. 19 Конституції України, посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування повинні діяти виключно в межах та у спосіб, визначений чинним законодавством. Таким чином, знання законодавчої бази може значно спростити життя громадських

22


активістів та допомогти втілити свої ініціативи. В даному розділі будуть розглянуті основні інструменти участі, які нормативно врегульовані в Україні і покликані забезпечити залучення громадян та громадянок до управління державою/регіоном/громадою. Українською нормативною базою передбачено використання сукупності інструментів участі, що відображено в цілій низці законів та підзаконних актів. Найчастіше громадяни та громадянки, які проявляють активність та бажання брати участь в управлінні громадою, послуговуються Законами України “Про доступ до публічної інформації”, “Про звернення громадян” та “Про місцеве самоврядування в Україні”. Однак перелік нормативних актів не обмежується згаданими. Доцільно зауважити, що для забезпечення реальної демократії дуже важливо, щоб залучення громадян відбувалося на всіх етапах здійснення політичного процесу: визначення переліку актуальних питань, підготовка рішення, ухвалення рішення, його виконання, моніторинг виконання і перегляд політики у відповідній галузі. З огляду на це виділяють кілька форм участі, зміст і назва яких залежить від різних чинників, в тому числі і від національних особливостей.

Наприклад, Рада Європи виділяє 4 рівні громадської участі, які відбивають різний рівень залучення громадян до суспільного життя (рис.1):

23


Найнижчою формою учасництва громадян у налагодженні механізмів комунікування з інститутами влади є інформування – участь громадян формується через їх обізнаність щодо діяльності влади. Іншими словами, влада просто інформує громадян про свої дії та плани. Це – найнижчий рівень участі. Консультування як участь громадян, що передбачає віднайдення механізмів взаємодії громадянського суспільства з інститутами влади, забезпечується шляхом проведення консультації з групами населення чи їх представниками. Якщо ж між представниками громадськості та влади наявна така форма участі як діалог, то така участь здійснюється в інтерактивній формі шляхом постійного обміну інформацією, ініціюванням, наданням та врахуванням пропозицій тощо. Партнерство між громадськістю та владою є найвищою формою учасництва, зокрема, шляхом виконання певних робіт, повноважень, співфінансування, спільної власності та спільної відповідальності. Таким чином, участь громадян втілюється у різних формах: інформування, консультування, діалог і партнерство. Для кожної з цих форм існує близько сотні різноманітних інструментів залучення громадян, які можуть бути застосовані на усіх етапах прийняття управлінських рішень (розробка порядку денного, підготовка документів, прийняття рішення, виконання, моніторинг, перегляд). Нижче нами представлено кілька популярних інструментів, які дозволяють залучати громадян на різних рівнях. Об’єктивною причиною прагнення громадян до участі у житті держави/громади є те, що громадяни мають власні та спільні інтереси, реалізація яких інколи утруднена чи неможлива без такої участі. Наявність інтересів породжує бажання впливати на владу, а для реалізації цього бажання потрібні відповідні механізми.

24


З іншого боку, вже сама природа місцевого самоврядування передбачає участь членів громади в управлінні. Місцеве самоврядування є цілком особливою владою, вповноваженою одночасно і державою, і місцевою громадою: органи місцевого самоврядування мають автономність у розв’язанні місцевих проблем, однак при цьому діють виключно у рамках загальнодержавних законів. За результати своєї діяльності вони відповідають як перед громадою, так і перед державою. Таким чином, залежність місцевого самоврядування від громади, а отже від кожного члена громади є природною, безпосередньою. Як наслідок, цілком природною є участь громадян у місцевому самоврядуванні. Провести чітку межу між механізмами демократії участі та іншими виявами громадянської активності інколи доволі складно. Насправді досить багато форм громадянської активності мають ознаки, за якими вони можуть бути кваліфіковані як механізми демократії участі. Під механізмами демократії участі (у вузькому розумінні) слід розуміти лише ті механізми громадянської активності, які передбачають реагування влади у певний визначений спосіб. Інакше кажучи, формами демократії участі є лише ті види/способи участі громадян в управлінні, які мають певні правові наслідки.

2.1. Форми інформування громадськості ДОСТУП ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ Із введенням в дію Закону України “Про доступ до публічної інформації” з’явився такий інструмент, як запит на публічну інформацію. Однак, він може розглядатися, радше, як засіб контролю та аналізу, аніж як інструмент безпосереднього впливу громадян на процеси прийняття рішень. Законом передбачено, що будь-яка інформація, яка була отримана або

25


створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації є публічною, тобто відкритою для ознайомлення. Перелік таких документів є чітко визначеним і їх кількість досить обмежена і регламентується відповідною нормативною базою. Варто наголосити, що ніяких обмежень в доступі до інформації, пов’язаної з бюджетом, розпорядженням бюджетними коштами, комунальним чи державним майном, виконанням державних та місцевих програм і стратегій (документи, прийняті на сесіях) не існує. Є кілька відмінностей запиту на публічну інформацію від звернень громадян: 1. Обгрунтування запиту не вимагається. Немає потреби пояснювати, для чого громадянину чи громадянці потрібна та чи інша інформація, з якою метою запитується і як буде використовуватись. 2. Термін надання інформації становить не більше 5 робочих днів. У випадку, коли обсяг запитуваної інформації є значним, цей термін може бути подовжено до 20 робочих днів з обов’язковим повідомленням запитувача/чки. 3. З запитувача/запитувачки може бути стягнена плата. Але це можливо лише у випадку, коли обсяг копіювання документів перевищує 10 сторінок. Як варіант, розпорядники інформації надають можливість запитувачам працювати з інформацією в межах установи та робити фотокопії. Ще один інструмент, який надається законом для реалізації принципів демократії участі – можливість завчасного ознайомлення з проектами рішень ради громади. Так, стаття 15 ЗУ “Про доступ до публічної інформації” містить норму про те, що проекти рішень ради громади повинні бути оприлюднені не пізніше 20 робочих днів до їх розгляду (фактично – до сесії ради).

26


Передбачається, що це надасть змогу активним громадянам, громадянкам та організаціям громадянського суспільства вплинути на прийняття чи неприйняття того чи іншого рішення, внести свої пропозиції тощо. Можливості для цього надають відповідні норми Закону України “Про звернення громадян” та регламентні документи громади – Статут та різні Положення. ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН Закон України “Про звернення громадян” передбачає використання цілого арсеналу інструментів “прямого контакту” громадян із представниками органів влади та місцевого самоврядування. Розглянемо найбільш популярні серед них. Звернення громадян – це інструмент участі, який передбачає наявність зворотного зв’язку, тобто передбачає обов’язковість надання відповіді на звернення громадянина чи громадянки. Закон України “Про звернення громадян”, чітко унормовує цей процес, визначає терміни і, головне – відповідальність за порушення норм Закону. Зауважимо, що об’єктом звернення, згідно цього закону, є не лише державні службовці чи посадові особи місцевого самоврядування, а й інші керівники та посадові особи установ, організацій, об’єднань (в тому числі і об’єднань громадян), незалежно від їх форми власності. Термін розгляду звернення, встановлений Законом складає 30 календарних днів. Однак на обґрунтовану вимогу громадянина/громадянки цей термін може бути скорочено. Відповідно він може бути і подовженим – на обґрунтовану вимогу об’єкту звернення (посадової особи). Закон також чітко визначає типи звернень, процедуру їх розгляду, обов’язки органів влади та місцевого самоврядування під час опрацювання звернень, терміни для надання відповіді, а також відповідальність посадових осіб за порушення процедури розгляду звернень.

27


Застосовуючи письмове звернення, необхідно пам’ятати про важливість правильності його оформлення. Ось кілька правил, які мають допомоги громадянину чи громадянці у досягненні бажаного результату: 1. Звертатися до посадової особи необхідно лише із врахуванням її повноважень. Якщо мова йде про міську, сільську або селищну раду, то ці повноваження перелічені в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”. 2. Потрібно чітко формулювати сутність звернення. Закон наводить перелік типів звернень – пропозиція (зауваження), заява (клопотання) та скарга. Для кожного з них є певні особливості в процедурі розгляду. 3. Необхідно вказати посадову особу, до якої направляється звернення. Як правило, звернення адресуються на ім’я керівника установи. Звернення, що спрямовують до сільської/селищної/міської ради, адресуються їх головам. При цьому слід зауважити, що сільський/селищний/міський голова хоч і отримує звернення особисто, але способи вирішення питань визначає не він, а посадова особа виконкому, до компетенції якої належить питання. Тому, в деяких випадках, доцільно звернутися напряму до конкретного посадовця із відповідним колом компетенцій. 4. Треба вказати свої контактні дані. Йдеться про прізвище, ім’я та по-батькові, адресу проживання чи реєстрації і телефон. По-перше, це спростить процес надання відповіді, а по-друге, анонімні звернення, швидше за все, не розглядатимуться. Те саме стосується підпису. Звернення повинне бути підписане саме тією особою, яка звертається, чи групою осіб і містити дату складання документу. Письмове звернення може бути доставлено до адресата безпосередньо (громадянином/громадянкою, кур’єром тощо), за

28


допомогою звичайної чи електронної пошти. Останній варіант відрізняється тим, що під електронним зверненням (не плутати з електронною петицією) не вимагається ставити підпис чи електронний підпис. Однак усі інші реквізити, описані вище, мають бути вказані. Доцільно також вказати електронну адресу, на яку очікується отримати відповідь. Крім того, електронне звернення повинне бути направлене на офіційну електронну адресу органу чи посадової особи. Звернення може бути отримане посадовою особою також і під час особистого прийому громадян. В даному випадку звернення відбувається в усній формі, фіксується посадовою особою чи секретарем прийому в так званій картці прийому і підлягає розгляду за тією ж процедурою, що і письмове звернення. Необхідно розуміти різницю між особистим прийомом і просто відвіданням громадянином/громадянкою кабінету посадовця. Як правило, години і дні особистого прийому визначені внутрішніми документами органу місцевого самоврядування (регламент, посадові обов’язки тощо) і ця інформація розміщена в доступному місці (як правило – на дверях кабінету та інформаційній дошці установи). Саме тоді відбувається запис громадян і оформлення карток особистого прийому через відповідні підрозділи виконкому або іншого органу управління (відділ звернень, загальний відділ). Оформлена картка особистого прийому потрапляє до системи документообігу відповідного органу, що обумовлює обов’язковість надання відповіді у передбачений термін. Звичайна зустріч із посадовцем, навіть в його робочому кабінеті, не розглядається автоматично, як “особистий прийом”. Тому якщо громадянин чи громадянка відвідує посадовця не в години прийму, то доцільно вимагати фіксування цього відвідання, як особистого прийому та оформлення картки особистого прийому. Якщо ж це неможливо (посадовець відмовляється), то необхідно оформити письмове звернення і

29


передати його через відповідний орган установи – канцелярія, відділ звернень, приймальна тощо. Лише це (картка або письмове звернення) гарантуватиме обов’язковість розгляду та відповідної реакції. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо: діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, і а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших і сфер діяльності держави і суспільства. Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про

30


порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад. посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб. Посадові особи при розгляді звернень вживають заходи для об’єктивного та своєчасного вирішення поставлених заявниками питань. До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: • порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); • створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; • незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Окрім зазначених “майданчиків комунікування” з владою можна вказати низку менш “традиційних” каналів-майданчиків але які набувають усе більшої популярності та дієвості. Електронні петиції – інструмент, який нещодавно запровадили в Україні. Виглядає він, як електронний портал, найчастіше – сайт органу влади, на якому громадяни можуть ініціювати певне звернення і, у випадку, якщо під цим зверненням протягом певного часу підпишеться визначена кількість людей (унормовується самою радою), це звернення має бути обов’язково

31


розглянуто органом влади. Онлайн-платформи застосовуються для збору пропозицій, побажань чи думок громади. Це сайт чи мобільний додаток, де кожен може взяти участь в обговоренні того чи іншого питання. На скільки ефективно за допомогою цього інструменту можна щось змінити – питання дискусійне, але електронні петиції принаймні дозволяють винести питання на порядок денний. У випадку, коли орган влади взагалі не розглядав потребу вирішення тої чи іншої проблеми (не бачив її), електронна петиція може звернути на неї увагу.

32


ВІДКРИТІ ЗАСІДАННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, передбачає такі інструменти участі, як відкриті засідання. Мова йде в першу чергу про сесій ради, президії, депутатські комісії, виконком тощо. Якщо говорити про сесії місцевих рад, то це реалізується як через безпосередню присутність громадян, так і через он-лайн трансляцію сесій чи засідань комісій ради. Законом не унормовується форма відкритих засідань, тому останнім часом деякі ради за власною ініціативою розширюють можливості участі громадян в засіданні сесій – від простого спостереження до безпосереднього озвучення та обговорення проблемних питань. Режим доступ громадян до інших засідань – президій, погоджувальних рад тощо – унормовується регламентом ради. Крім того, за ініціативою представників влади, можуть відбуватися і заходи іншого роду: засідання робочих груп, круглі столи, обговорення тощо, на яких громадськість має широкі можливості доступу до позиції влади з того чи іншого питання та висловлення власної точки зору. В той же час відкриті засідання не можна вважати вищим рівнем участі, ніж інформування, оскільки думка громадськості в даному випадку лише може братися до уваги і практично ніколи прямо не впливає на результати розгляду питання.

2.2. Механізми громадського консультування МІСЦЕВА ІНІЦІАТИВА Місцева ініціатива – інструмент участі, передбачений статтею 9 ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, полягає в тому, що громада може ініціювати розгляд відповідною радою будь-якого питання. Однак, як і у випадку із громадськими слуханнями, порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд

33


ради визначається представницьким органом місцевого самоврядування (радою) або статутом територіальної громади. Аналіз документів, які унормовують процес місцевої ініціативи, показав, що дуже часто вони складені таким чином, що процедура видається для громадян надто складною і громіздкою. В багатьох випадках вимоги щодо чисельності підписів, підготовки фактично проекту рішення, процедури утворення ініціативної групи тощо зводять фактично нанівець ідею місцевої ініціативи як ефективного інструменту участі. Наведений алгоритм відображає ситуацію на прикладі міста.

Єдиною суттєвою відмінністю цього інструменту від інших, описаних вище, є те, що закон зобов’язує раду розглядати внесене в порядку місцевої ініціативи питання виключно в присутності ініціаторів. Описані вище інструменти (“електронна петиція” та “місцева ініціатива”) по-суті є перехідними від рівня участі “інформування” до рівня “консультації”. Результатом їхнього застосування може бути зобов’язання органу місцевого

34


самоврядування винести порушене питання на розгляд сесії ради. Однак, через складність механізму реалізації вони у даний час не набули поширення в сільських громадах. Інші інструменти, використання яких передбачені Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, можна віднести до рівнів участі “консультації” та “діалог”. На практиці консультацію та діалог досить важко розмежувати. Теоретично вони, звичайно, різняться. Під час консультацій влада виясняє думки, погляди громади на ту чи іншу проблему, бачення шляхів її розв’язання, однак такі консультації необов’язково враховуються при прийнятті рішень. Діалог, на відміну від консультацій, передбачає використання консенсусного підходу. Тобто, влада і громада доходять спільної думки (домовляються), але на практиці домовленості не завжди є результатом діалогу. У крайніх випадках одна із сторін може категорично відмовлятись від діалогу. ЗБОРИ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ Дуже часто цю форму участі називають “сходка” і проводять для всього населеного пункту – села чи селища. Однак не виключається також можливість проведення зборів за конкретним місцем проживання – вулицею чи кварталом (як це часто застосовується в містах). Загальні збори мешканців за місцем проживання передбачені статтею 8 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, а конкретний порядок проведення визначається місцевими документами – як правило, Статутом громади. Рішення таких зборів є обов’язковими для врахування їх органами місцевого самоврядування (сільською, селищною чи міською радами) у відповідних заходах чи під час підготовки рішень. Однак при підготовці та проведенні зборів потрібно звернути увагу на такі аспекти:

35


Процедуру ініціювання зборів. Як правило, Статути громад містять норму про те, що ініціювати Збори може сам орган місцевого самоврядування, його підрозділи чи посадові особи (голова, виконком), органи самоорганізації населення, які діють на відповідній території, ініціативні групи громадян тощо. Важливо чітко дотриматися вимог, оскільки від цього залежатиме, чи вважатимуться ці Збори легітимними. Наприклад, інколи існує норма щодо кількісного складу ініціативної групи або наявності ініціативи про скликання (підтвердженої підписами) від певної кількості мешканців. Порядок скликання, підготовка Зборів. Мова йде, перш за все, про процедуру оповіщення учасників зборів, органу місцевого самоврядування, виконкому чи депутатів (щодо відповідних процесів також можуть висуватися вимоги). Умови правомочності зборів. Для забезпечення правомочності дуже важливою є кількість учасників. Необхідно звернути увагу, яка кількість учасників зборів вважається правомочною, тобто забезпечуватиметься кворум. Як правило, це 50% + 1 людина від загальної кількості мешканців відповідної території. Однак можуть бути і інші варіанти – наприклад, 2/3, чи 70%. Процедуру обрання керівних органів, регламент роботи, ведення протоколу, спосіб прийняття рішень і механізми їх реалізації. Це ті чинники, які для людей, не пов’язаних із державною службою чи службою в органах місцевого самоврядування, видаються другорядними. Однак без їх врахування уся, проведена до цього, робота може бути зведена нанівець. Якщо передбачено, що під час проведення Зборів повинна бути обрана лічильна комісія з 3-х осіб, то це повинно бути зроблено. Інакше результати голосування з питання, яке розглядається, можуть не визнаватися об’єктивними. А це може

36


поставити під сумнів легітимність прийнятого рішення. Дуже важливим є ведення протоколу – тобто чітке фіксування основних моментів обговорення, внесення пропозицій і зазначення осіб, які ці пропозиції вносять. Хто веде протокол? Хто його потім підписує? Усе повинно бути враховано. Знову ж таки – ці норми повинні міститись в Положенні чи Статуті громади. Участь ініціаторів при розгляді рішень місцевою радою чи виконкомом. Законодавством не передбачена обов’язковість участі ініціаторів під час розгляду питання. Однак, це може бути додатковим чинником, який може вплинути на позитивне рішення. Адже пояснити позицію, взяти участь в дискусії, викласти аргументи завжди ефективніше «вживу». Тому, якщо це не передбачено в місцевих нормативних документах, доцільним є прийняття відповідного рішення зборів з визначенням конкретних осіб з числа ініціаторів на підставі клопотання. ГРОМАДСЬКІ СЛУХАННЯ Ця форма участі передбачена статтею 13 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Відповідно до неї, громадські слухання – це заслуховування громадою посадових осіб ради, депутатів щодо їх діяльності, проектів рішень чи ініціатив. Саме на це необхідно звернути увагу при використанні цього інструменту участі громадян. В деяких випадках проведення громадських слухань є обов’язковим. Наприклад, Закони України “Про добровільне об’єднання територіальних громад” та “Про співробітництво територіальних громад” передбачають обов’язковість проведення процедури громадських слухань. Під час розробки документів, які стосуються забудови населених пунктів громадські слухання мають стосуватися детальних планів територій. Наприклад, Законом України “Про регулювання містобудівної діяльності” передбачене обов’язкове

37


громадське обговорення, при чому передбачено і форму цього обговорення. Нажаль, це єдиний випадок, коли громадське обговорення унормовується законодавчо. В усіх інших умовах процедуру громадських слухань визначають місцеві ради, затверджуючи відповідні Положення. Усі аспекти, на які необхідно звернути увагу при застосуванні форми “збори громадян за місцем проживання”, є справедливими і у випадку громадських слухань. Під час громадських обговорень та слухань громадяни та громадянки можуть висловити свою позицію стосовно того чи іншого проекту рішення. Однак це не означає, що результати відповідних слухань обов’язково будуть враховані органом влади чи місцевого самоврядування. Виключенням є лише результати громадських слухань під час процесу налагодження співробітництва або об’єднання територіальних громад. Питання, які розглядаються на слуханнях, повинні стосуватися чи бути пов’язані лише із діяльністю ради, виконкому, службовців ради чи виконкому та депутатів ради. Це важливо. Оскільки закон містить норму щодо обов’язковості розгляду рішень громадських слухань. Якщо ж ці рішення будуть виходити за рамки тих, які можуть розглядатися на слуханнях, то в такому випадку норма закону їх не стосуватиметься. Крім згаданих законів деякі інструменти участі можуть бути передбачені в підзаконних актах та нормативних документах самих місцевих рад. Наприклад, використання онлайн-платформ та створення консультативно-дорадчих органів. Із самої назви «слухання» випливає, що влада у ході слухань повинна вислухати пропозиції та зауваження громадян. Важливим при цьому є те, що вислухавши, влада надалі має розглянути висловлені членами громади пропозиції. Громадські слухання, виходячи зі змісту цього механізму участі, доцільно і варто проводити у разі, коли місцева влада мусить приймати рішення, яке може спричинити чи вже

38


спричинило соціальне напруження чи конфлікт між владою та громадою (або її частиною). Також для влади корисно було б дізнатися думку громади, коли проблема не має очевидного рішення чи коли є кілька альтернативних рішень. У всіх названих випадках проведення слухань сприяє оптимізації майбутніх рішень, усуненню розбіжностей та згладжуванню конфліктів, а головне – досягненню ефекту причетності громадян до справ громади.

2.3. Діалог з громадськістю Під цим, як правило, розуміють різного роду “громадські ради”. Однак для місцевого самоврядування такі утворення не є обов’язковими і рекомендованими. Наявність громадських рад передбачається Постановою Кабінету Міністрів України № 976 від 5.11.2008 і є обов’язковою для органів влади – місцевих державних адміністрацій, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади тощо. Цей документ лише передбачає, що за бажанням, органи місцевого самоврядування можуть при створенні громадських рад ним керуватися. Громадські ради (ГР) можуть бути доволі ефективним механізмом участі, однак на практиці так стається далеко не завжди. Для досягнення ефективності громадська рада має задовольняти деяким суттєвим умовам, насамперед: • ГР має бути достатньо професійною (до неї мають увійти представники організацій громадянського суспільства, які мають практичний досвід та напрацювання у сфері діяльності відповідного органу влади) • формат взаємодії ГР з органом, при якому вона створена, має бути чітким і передбачати належний зворотній зв’язок. Більш дієвим для місцевих рад є інститут радників та помічників голови (не плутати з патронажною службою, яка є

39


тільки в обласних радах). Здебільшого це люди, які призначаються безпосередньо очільником громади і працюють на громадських засадах в якості експертів з певних питань, допомагаючи голові ефективно виконувати свої повноваження. Разом з тим зазначимо, що громадська ініціатива щодо створення посади радника голови громади може бути ефективною за умови достатньо високого рівня розвитку громадянського суспільства на рівні громади. Можливість призначення радників може бути регламентована через Статут громади чи відповідні положення. Якщо цей інструмент забезпечити ще і об’єктивним підходом при призначенні радників (наприклад, відкритий конкурс), то це виведе його на якісно новий рівень і забезпечить стійку участь громади в процесі управління. Громадські приймальні. Цей метод пропонує громадянам постійну можливість за попереднім записом у певний час очно розмовляти з відповідальними посадовими особами, висловлюючи їм зауваження і пропозиції з питань державного управління. Сьогодні в Україні існують десятки мереж НДО, які працюють у різних галузях і мають різну спеціалізацію. Деякі з них водночас входять у кілька мереж – регіональних або профільних (як, наприклад, мережа НДО, що захищають права малих і середніх підприємців, або мережа НДО, що працюють у сфері пенітенціарних систем, або мережа молодіжних НДО). Досвід показує, що дуже ефективними виявилися мережі, об’єднавчим компонентом яких – „каркасом” – є саме громадські приймальні. Громадські приймальні – унікальні інструменти забезпечення зв’язку „громадянин – влада”. Саме тут накопичується й звідси поширюється досвід грамотної побудови стосунків окремих громадян і груп людей з владою.

40


Інтернет-чати. Проведення діалогу через Internet у режимі реального часу між представниками органів влади, які виступають ведучими обговорення, і громадянами в стислі строки. Інтернет-конференція – сучасний технологічний метод двостороннього обміну інформацією. Інтернет-конференцію посадовця можна організувати на базі Інтернет-порталу органу влади у формі «чату». Перевага цього методу в режимі «прямого ефіру» подібного заходу, що викликає значно більшу довіру у людей, а також у можливості анонімно висловлювати свої думки. Корисно вести стенограму Інтернет-конференції, щоб потім проаналізувати всі думки, які прозвучали. Форум на Інтернет-сайті – це розділ Інтернет-сайту (або окремий Інтернет-сайт), де у відвідувачів є можливість ставити запитання, давати відповіді, коментарі щодо певної теми, запропонованої адміністратором сайту або учасниками форуму. Громадські комітети. Метод, що передбачає формування постійних груп громадян за їх згодою на основі представницької вибірки з усього населення або цільової аудиторії. Ці групи регулярно консультують владу шляхом висловлювання своїх поглядів на різні проблеми за допомогою поштових або телефонних опитувань, інтерв’ю тощо. Чисельність комітетів, як правило, коливається у межах 750-2000 осіб, а їх склад має періодично оновлюватися, для розширення представництва. Вони можуть бути особливо корисними під час розробки рішення на основі консенсусу щодо плану заходів з комплексних питань, які передбачають розгляд багатьох проблем територіальної громади. Завдання комітету чи оперативної групи мають бути визначені та повідомлені всім зацікавленим сторонам. Складання цих завдань у письмовому вигляді є необхідним способом координації роботи комітету чи оперативної групи із зазначенням термінів початку та завершення виконання завдань.

41


2.4. Партнерство між владою та громадою Найвищий рівень участі – партнерство. Це те, чого потрібно прагнути при запровадженні демократії участі і що відображає суть реформи місцевого самоврядування. Муніципалітет передає частину своїх повноважень громаді разом з ресурсами і, що важливо, – відповідальністю. Як правило, передача повноважень здійснюється створеним громадським організаціям чи іншим організаціям громадянського суспільства. І оскільки партнерство передбачає передачу частини повноважень від органу влади (самоврядування), то доцільно вже говорити не стільки про інструменти, скільки про механізми чи моделі участі. Найпоширенішими в Україні є органи самоорганізації населення та об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, функціонування яких регламентується окремим законодавчим актом. ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ (ОСН) На відміну від інших, згаданих вище, інструментів участі, діяльність органів самоорганізації населення унормовується не лише чинним законодавством (Закони України “Про органи самоорганізації населення” та “Про місцеве самоврядування в Україні”), а й гарантований Конституцією України (стаття 110).

42


Органи самоорганізації населення – це вже дійсно дієвий інструмент реальної участі громадян в управлінні громадою, реалізації частини управлінських повноважень та несення відповідальності. Найважливішими повноваженнями, якими, відповідно до Закону, наділені ОСН, є такі: • представляти інтереси мешканців відповідної території (будинку, вулиці, кварталу, мікрорайону тощо) у місцевих радах та її органах, а також місцевих органах виконавчої влади; • вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку та проектів місцевих бюджетів; • здійснювати контроль за якістю надаваних громадянам, які проживають у житлових будинках на території діяльності органу самоорганізації населення, житловокомунальних послуг та за якістю проведених у зазначених жилих будинках ремонтних робіт; • сприяти відповідно до законодавства правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського порядку; • проводити прийом громадян, розглядати звернення; • вести облік громадян за віком, місцем роботи чи навчання, які мешкають у межах території діяльності органу самоорганізації населення. Крім власних, органи самоорганізації населення можуть бути наділені повноваженнями (частинами повноважень), які делегуються місцевою радою. У частині 1 статті 15 Закону вказується: “Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада може додатково наділяти частиною своїх повноважень орган самоорганізації населення з одночасною передачею йому додаткових коштів, а також матеріально-

43


технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням”. Виняток становлять лише повноваження, які є виключною компетенцією місцевої ради (див. ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”). Органи самоорганізації населення можуть бути потужним інструментом становлення громад. Особливо на перших етапах діяльності після об’єднання, коли у людей може скластися відчуття відсутності влади в селі (саме – в селі, оскільки об’єднання відбувається в першу чергу навколо міст) – сільради, яка колись була, вже немає, голова громади і “контора” десь далеко, староста, навіть якщо це колишній сільський голова, взагалі незрозуміло які функції виконує і на що впливає. Цю ситуацію можна виправити шляхом створення в селах та селищах сільських та селищних комітетів. Ця можливість передбачена статтею 10 Закону України “Про органи самоорганізації населення”. Таким чином, з одного боку рада громади отримує відчутну допомогу через делегування частини своїх повноважень сільському комітету, а з іншого – громадяни безпосередньо залучаються до розвитку своєї громади. ОБ’ЄДНАННЯ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНОГО БУДИНКУ (ОСББ) За своєю суттю це є однією з форм самоорганізації населення, що об’єднує людей на основі спільної власності, якою необхідно ефективно управляти. А з моменту прийняття Закону України “Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку” ця необхідність стала ще і обов’язковою. Уся процедура створення і діяльності ОСББ виписана в Законі України “Про об’єднання співвласників багатоквартирних будинків”. Однією з великих проблем багатьох сіл, особливо “приміських”, є наявність багатоквартирного житлового фонду. Навіть після вилучення у місцевих рад повноважень з утримання

44


багатоквартирних будинків, проблема не зникає. Незадовільний технічний стан інженерних мереж і самого будинку, прибудинкової території, відсутність відчуття власності та патерналістське мислення – усе це може неабияк гальмувати розвиток громади в цілому. Але змінити ситуацію можливо через продуману і активну політику місцевого самоврядування, елементами якої можуть бути: • широке сприяння створенню ОСББ; • сприяння утворенню та діяльності місцевих асоціацій ОСББ в громаді; • запровадження програм підтримки ОСББ та їх асоціацій. Таким чином громада сама може сформувати активних учасників процесу планування її розвитку шляхом залучення населення до розбудови власного простору. Це найнижчий рівень учасництва у громаді, але найбільш дієвий і видимий для суб’єктів.

2.5. Громадський контроль Громадський контроль є впливом громадян та їх організації на органи державної виконавчої влади з метою забезпечення законності їхніх дій, підвищення ефективності управлінської діяльності, врахування при її здійсненні тих інтересів осіб і груп, на які управлінські рішення впливають безпосередньо. Громадський контроль як засіб забезпечення законності в діяльності виконавчо-розпорядчих органів суттєво відрізняється від усіх інших видів контролю. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що всі суб’єкти громадського контролю виступають від імені громадськості, а не держави. Тому їх контрольні повноваження, як правило, не мають юридично-

45


владного змісту, а рішення за результатами перевірок носять рекомендаційний характер. Для громадського контролю характерною рисою є попередження порушень у сфері виконавчої влади за допомогою засобів суспільного впливу. Громадський контроль є важливим чинником забезпечення законності у сфері державного управління, механізмом участі громадян в управлінні державними справами. Основними видами громадського контролю є:

Крім того, дієвим механізмом є громадський контроль за обов’язками органів влади щодо забезпечення участі громадян та інституцій громадянського суспільства в прийнятті управлінських рішень, а також громадський контроль за обов’язками органів влади щодо оприлюднення публічної інформації та інформування населення. Громадські слухання могли б стати ефективним механізмом контролю громади за діяльністю органів місцевого самоврядування та виконавчої влади в частині виконання делегованих повноважень органами місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” “...зустрічатися з депутатами відповідної ради та

46


посадовими особами місцевого самоврядування, де члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо проблем місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування”, тобто здійснювати громадський контроль. Та саме до такого виду контролю та відповідальністю за власні дії не звикли муніципальні та державні органи. Разом із тим в Україні вже існує практика застосування громадських слухань як однієї зі складових досить ефективного механізму контролю за якістю управлінських послуг. Важливим є питання компетенції слухань. Як правило, у статутах територіальних громад до компетенції громадських слухань відносять такі питання: • звіти депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування; • обговорення найважливіших проблем місцевого значення; • розгляд місцевих ініціатив; • обговорення проектів нормативно-правових актів місцевого самоврядування. Причому деякі міста конкретизують найважливіші проблеми місцевого значення, визначаючи обов’язковим для розгляду на громадських слуханнях питання житловокомунального господарства та місцевого бюджету. Громадський контроль є діяльністю громадськості як суб’єкта громадського контролю, що полягає у виявленні невідповідностей діяльності органів державної влади, інших державних організацій та органів місцевого самоврядування положенням законодавчих та інших нормативно-правових актів, очікуваним результатам державної політики, стандартом публічних послуг тощо, а також впливом на зазначені органи та організації для усунення таких невідповідностей і причин, що їх породжують.

47


Розділ 3. Методологія громадського моніторингу 3.1. Основи громадського моніторингу Теорія ефективного управління говорить про те, що управлінські рішення повинні прийматися на підставі ґрунтовного аналізу ситуації і факторів, які можуть чинити вплив на процес. Це твердження є справедливим і для процесу громадської участі. Адже висновки і рекомендації громадських активісток та активістів, та навіть і звичайних громадян та громадянок, будуть більш репрезентативними і сприйматимуться керівництвом громади серйозно і конструктивно. Важливо також пам’ятати, що моніторинг та аналіз це хоч і важлива, але лише частина процесу громадської участі. За висновками, які формуються за результатом аналізу, наступними повинні бути сформовані пропозиції. Власне – чого ми хочемо, де бачимо необхідність змін? Ці наші прагнення можуть бути сформульовані в пропозиціях, які ми надаємо до влади і очікуємо їх втілення. В цьому розділі будуть описані найпоширеніші форми та інструменти досліджень. Сподіваємось, це допоможе обрати найбільш ефективний та зручний інструмент у відповідності до конкретної ситуації. Для здійснення громадського моніторингу влади необхідно постійно системно працювати інститутам громадянського суспільства, організовувати збирання інформації про діяльність влади у конкретних галузях, аналізувати та систематизувати інформацію та її оприлюднювати. Такий складний системний процес передбачає високий рівень самоорганізації суспільства, інакше кажучи, зрілість громадянського суспільства. Моніторинг – це постійне відстеження ходу робіт (в рамках проекту, програми або організації) для порівняння поточного стану справ з планом. Систематичний збір

48


інформації про хід робіт (в рамках моніторингу) – свого роду “сканування” ситуації – проводиться як рутинна процедура, призначена, головним чином, для того, щоб вчасно виявляти відхилення від накреслених планів. Добре працююча система моніторингу допомагає керівнику організації (проекту, програми) своєчасно реагувати на згадані вище відхилення. Будь-який моніторинг представляє собою процес отримання певної інформації, проте не всяке отримання інформації є моніторингом. В рамках громадського моніторингу одержання даних завжди цілеспрямоване й усвідомлюване (як правило, воно набуває форми спостереження) на відміну від інших видів цього процесу – неусвідомлюваного, безсистемного, стихійного і т.д. Крім того, воно передбачає не тільки отримання, але й спеціальний відбір інформації з метою її використання відповідно до цілей громадського моніторингу. Поняття громадський моніторинг стосується моніторингу роботи органів державної виконавчої влади і фокусується на системному та комплексному дослідженні їх діяльності у сфері підготовки та прийняття рішень, контролю за їх виконанням. Метою громадського моніторингу є підвищення підзвітності, прозорості діяльності органів влади та просування реформ в інтересах суспільства через виявлення слабких місць та внесення змін у існуючі політики та процедури прийняття, виконання та контролю за рішеннями органів влади. Громадський моніторинг виконує подвійну функцію. З одного боку, він виступає формою реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні суспільно-політичними процесами, а з іншого – інструментом зворотного зв’язку та удосконалення діяльності органів влади, місцевого самоврядування, забезпечення відповідності чинному законодавству суспільно-політичних процесів в Україні тощо.

49


Громадський моніторинг може здійснюватися шляхом: • відслідковування процесу здійснення урядової політики, динаміки та тенденцій, а також стану справ у відповідних сферах за наперед визначеними критеріями; • репрезентативного опитування представників інститутів громадянського суспільства; • збирання та накопичення іншої інформації, наприклад аналізу матеріалів ЗМІ та ін. Такий складний системний процес передбачає високий рівень самоорганізації суспільства, інакше кажучи, зрілість громадянського суспільства. Отже, становлення системного громадського моніторингу залежить від стану розвитку громадянського суспільства. Часто лише факт збору інформації про роботу органів влади дуже сильно впливає на чиновників і депутатів, дисциплінуючи їх. Моніторинг впливає не тільки на об’єкти, але і на суб’єкти (наприклад, виборці розуміють, що від їх активності і громадянської позиції залежать підсумки і легітимність виборів, а також і те, як звітується перед ними їх депутат). Хто може проводити громадський моніторинг: організації громадянського суспільства; засоби масової інформації; активні члени громад/суспільства; журналісти/науковці/експерти; підприємці. Види громадського моніторингу: • Систематичний/регулярний (запланований); • Спонтанний (реакція на дії влади). Об’єкти громадського моніторингу: • Законодавча гілка влади різного рівня; • Виконавчі органи влади різного рівня; • Судова гілка влади різного рівня; • Функції, політики, процедури, практики, що використовуються різними гілками влади.

50


Результати громадського моніторингу мають стати основою для прийняття рішення та врахування в подальшій роботі під час стратегічного планування, а також визначення пріоритетних напрямів діяльності влади. Громадський моніторинг як владна технологія, на відміну від європейської практики поки не інституціолізована, тому завдання науковців та PR-практиків вжити заходів з її впровадження. При характеристиці громадського моніторингу слід вказати на проблемні аспекти, що стосуються саме України. Першим з них можна вважати фактичну відсутність сьогодні замовника і споживача громадського моніторингу всередині країни. Дійсно, замовником і спонсором проектів громадського моніторингу зараз є, як правило, іноземні фонди, а споживачами – міжнародні організації. Таким чином, сьогодні не вистачає „замикання” системи моніторингу всередині української політичної системи. Така ситуація призводить до орієнтації громадських організацій на міжнародні організації та фонди, інтереси яких не завжди можуть збігатися з національними українськими інтересами. Другий проблемний аспект полягає в забезпеченні високого фахового рівня моніторингової діяльності. Як правило, з одного боку діють громадські активісти з громадянською позицією, з іншого – серйозні фахівці, які проте не мають досвіду незалежної від влади роботи і не розуміють, як можна контролювати владу без її на те згоди. Вимога високого професійного рівня громадського моніторингу ставить під сумнів можливість виключно волонтерського характеру його реалізації, а також піднімає проблему серйозного навчання тих активістів громадських організацій, які хочуть брати участь у проведенні різних видів громадського моніторингу. Ці проблеми більше стосуються суб’єктної сторони проведення громадського моніторингу. Що стосується об’єктів моніторингу, то складність полягає у необхідності наявності

51


доброї волі керівників владних структур для реалізації деяких форм громадського моніторингу, наприклад, інтерв’ю із працівниками органів державної влади або посадовими особами місцевого самоврядування. У разі „закритості” відповідних керівників в арсеналі громадського моніторингу залишаються переважно зовнішні прояви діяльності влади, що дозволяє зробити загальний діагноз проблеми, але ускладнює розуміння окремих важливих сторін роботи владних структур. Нарешті, у разі переважання охоронних тенденцій в розвитку держави, можливі і репресивні заходи по відношенню до зовнішніх „контролерів”, як це було за радянських часів. Основна мета моніторингу – інформаційна. І результатом громадського моніторингу є отримання інформації з метою подальшого її використання. Проте, враховуючи, що громадський моніторинг – це ланка в діяльності громадських організацій, що він орієнтований, з одного боку, на конкретні проблеми і, з іншого, тісно пов’язаний із контролем як специфічним видом діяльності, а отримана інформація має не стільки теоретичне, скільки практичне значення, то мета громадського моніторингу спрямована на: • отримання інформації, що пов’язана із конкретною проблемою; • представлення інформації для різних типів аудиторії і її оприлюднення (поширення) • вжиття заходів, що безпосередньо спрямовані на поліпшення ситуації або на прийняття відповідних рішень (якщо поліпшити ситуацію – не в компетенції громадської організації). Крім того, слід зазначити, що громадський моніторинг спрямований не тільки на встановлення відповідності дій учасників процесів, що виступають об’єктами моніторингу, нормам чинного законодавства, а також на коригування

52


виявлених відхилень. Причому, коригуюча функція може здійснюватися за допомогою звернення до уповноважених структур, або до громадської думки. Громадський моніторинг може здійснюватися на різних рівнях (загальнодержавний, регіональний, місцевий). Важливою складовою системи громадського моніторингу є функціонування територіальних організацій, що створюють мережу здійснення громадського моніторингу по всій території країни на регіональному та місцевому рівнях. Узагальнюючи, можна зробити висновок, що громадський моніторинг є особливим видом діяльності, суб’єктом якої є інститути громадянського суспільства (громадські організації, окремі громадяни, представники іноземних держав – у визначених законом випадках), а об’єктом – процеси (та їх учасники) і явища суспільно-політичної сфери, що є значущими для суб’єкта проведення моніторингу. Метою громадського моніторингу є встановлення відповідності або невідповідності дій об’єкта моніторингу чинному законодавству з метою подальшого усунення порушень. Безпосередньо громадський моніторинг представляє собою процес спостереження для отримання інформації, проте він синтезує реалізацію трьох функцій – діагностики, прагматизації й прогностики, а також спрямований на здійснення на основі отриманих даних функції корегування. Будучи багатофункціональним явищем, громадський моніторинг реалізується мережею суб’єктів, що включає як центральну, так і територіальні організації, що діють на регіональному та місцевому рівнях.

3.2. Етапи проведення громадського моніторингу Кожен громадський моніторинг дає підстави для оцінки роботи й ефективності інститутів, осіб, програм. Він потребує

53


серйозної підготовки, адже на основі даних моніторингу потрібно знайти способи корегувати діяльність органів влади, визначити напрям подальшого дослідження для проведення змін. Тому перед проведенням моніторингу треба визначити: для кого і для чого проводиться моніторинг; які організаційні ресурси є для його проведення (бюджет, час, працівники, експерти тощо); як моніторинг вплине на організацію, на скільки він відповідає діяльності та іміджу організації; ключові питання, на які треба отримати відповідь (наприклад, визначити відповідність передвиборних програм та програм розвитку регіону; з’ясувати які напрямки роботи обрали депутати і наскільки це відповідає декларованим у програмах пріоритет тощо). Громадський моніторинг в громаді дає змогу активістам та активісткам: • правильно визначати пріоритети діяльності; • вирізняти найгостріші проблемні питання розвитку громади; • узгоджувати позиції влади і громади з приводу способів розв’язання проблемних питань; • вивчати слабкі місця впроваджуваних реформ, прийнятих рішень; • уникати несвоєчасних та хибних рішень; • виявляти рівень поінформованості та ставлення громадян та громадянок щодо своїх дій; • прогнозувати соціальні наслідки заходів, що плануються; • виявляти перешкоди, які можуть стати на заваді реформам, упровадженню тих чи інших рішень; • своєчасно реагувати на зміни в настроях населення, вносити необхідні корективи у свою діяльність.

54


Структурно процес громадського складається із наступних етапів:

моніторингу

1. Розробка програми та робочого плану

Визначення предмета та завдань дослідження, робочих гіпотез, методів, виконавців та терміни виконання

2. Підготовка до збору інформації

Розробка документів програмованого збору інформації, пілотне дослідження

3. Збір інформації

Спостереження, вивчення документів, опитування, експеримент, тощо.

4. Обробка інформації

Перевірка, групування, обчислення відносних величин, побудова статистичних рядів, складання таблиць

5. Оцінка результатів

Інтерпретація даних, формулювання висновків, оформлення звіту, розробка пропозицій.

6. Реалізація результатів дослідження Як бачимо із таблиці вирізняють кілька етапів моніторингу. На підготовчому етапі визначається мета та план моніторингу, критерії його проведення. Особливо важливим етапом є розробка програми дослідження. На цьому етапі варто: • обдумати і обговорити з робочою групою, яка проводить дослідження: чи є проблема важливою і теоретично, і практично, чи є уже готові аналоги її вирішення, чи не є вона частиною іншої, більш загальної проблеми; • визначити реальну вартість витрат та необхідних ресурсів (людських, фінансових, матеріальних, часових, тощо);

55


• деталізувати дослідження, уточнити мету та завдання. Трапляється, що в ході одного дослідження доводиться шукати відповіді на ряд інших проблем. Проте, таке можливе лише в тому випадку, коли сама програма моніторигу спрямована на багатоманітний соціологічний аналіз. Загалом йти на вивчення кількох програм в межах одного дослідження недоцільно. По-перше, ускладнюється інструментарій дослідження, який стає громіздким і логічно нечітким, що знижує якість зібраної соціологічної інформації. По-друге, втрачається оперативність дослідження, що має неабияке значення для органу виконавчої влади, а це веде до старіння соціологічних даних, втрати їх актуальності, а іноді практичного сенсу; • передбачити які практичні труднощі можуть виникнути в процесі дослідження, з урахуванням доступності об'єкту, рівня підтримки посадових осіб, зацікавлених у дослідженні; • не шкодувати часу на «самоосвіту», звертатися до фахової літератури, консультуватися з доступними відомими спеціалістами. Програма моніторингу складається із методологічного та процедурного розділів: Методологічний розділ Процедурний (методичний) (Що?, Для чого робити?) розділ (Як?) 1. Формулювання проблеми, 6. Стратегічний визначення об’єкта, (принциповий) план. предмета дослідження. 7. Обгрунтування вибірки. 2. Визначення мети та 8. Методи і процедури збору завдань дослідження. та аналізу первинних даних. 3. Інтерпретація основних 9. Вид підсумкового понять. документа (аналітичний звіт, 4. Попередній системний стаття, монографія...) аналіз об’єкта. 5. Розробка робочих гіпотез.

56


Мета моніторингу може визначатися як ознайомлення з результативністю діяльності органів влади; визначення причин цього рівня результативності; оцінка передвиборних програм тощо. Критерії моніторингу включають показники результативності діяльності влади. Саме ці критерії лежать в основі моніторингу, від чіткості формулювання критеріїв залежить якість моніторингу. Критерії моніторингу дозволяють співставити бажаний результат з реальним із врахування показників часу. Критеріїв моніторингу має бути достатньо для оцінки, проте, якщо їх визначити надто багато, це може призвести до переобтяження моніторингу, неможливістю зібрати необхідну інформацію, обмеженості ресурсів моніторингу. Критеріями моніторингу виконання передвиборних програм, наприклад, виступають: відвідуваність сесій депутатами представниками різних політичних партій та блоків, участь у роботі комісій, ініційовані проекти рішень депутатами фракцій тощо. План моніторингу включає в себе визначення документів, що є підставою моніторингу, методи збору інформації, методи аналізу інформації, часові рамки проведення моніторингу. Методи збору та аналізу інформації обираються залежно від особливостей об’єкту моніторингу (якщо це діяльність органів влади, то враховується «доступність» осіб для безпосереднього спілкування, наявність потрібних документів тощо); рівня знань про проблеми моніторингу, якщо знань недостатньо, можна обмежитися вивченням ставлення громадян до проблеми; ресурсів, які є для проведення дослідження: час, гроші, працівники і волонтери тощо. На цьому ж етапі доцільно скласти також список видів діяльності, визначити відповідальних та приблизний графік проведення моніторингу. На другому етапі проведення моніторингу відбувається збір та аналіз необхідної інформації та визначення критеріїв моніторингу (методи подано нижче). При цьому

57


використовуються кількісні та якісні показники дослідження. До кількісних належить розмір дослідження, попередня оцінка та збір результатів соціологічних досліджень, тощо. Якісні показники здобуваються на основі аналізу даних зібраних в процесі моніторингу. Відповідно до завдань моніторингу доцільно зібрати та проаналізувати інформації щодо участі депутатів у роботі депутатських комісій, порівняти результати з даними контентаналізу передвиборних програм. Предметом аналізу можуть бути і плани роботи ради, які затверджують на початку сесії, аналіз цього документа дає підстави зробити висновки про пріоритети проблем, які стоять перед депутатами, й порівняти їх з порядком завдань у програмі. Особливого значення набуває збір та аналіз рішень прийнятих радою. Як правило, ці рішення є публічними і доступними для громади, однак, досить часто за назвою рішення може бути інший зміст, саме тому рішення необхідно аналізувати по суті. Зібрані рішення експерти оцінюють на предмет відповідності програмним положенням партій. Відповідно до обраних методів аналізу, рішення групуються, визначається достовірність їх реалізації. При проведенні моніторингу доцільним є також відстежити процес прийняття рішення: чи було дотримано процедуру, наскільки прозорим був сам процес, чи залучали експертів та громадськість до обговорення рішень. Третій етап – підведення підсумків та оприлюднення результатів моніторингу. Результати моніторингу можуть бути оприлюдненні на прес-конференціях чи інших публічних заходах, через ЗМІ. Підсумковий звіт за результатами моніторингу повинен бути цікавим, зрозумілим, схиляти читача до роздумів та дій. Звіт повинен проаналізувати ситуацію, надати рекомендації щодо суспільних змін, детальний план яких може бути напрацьований на підставі даних звіту, знайти союзників, закріпити позиції інституту громадянського суспільства, що здійснювала моніторинг. Особливої уваги заслуговує

58


оприлюднення та поширення звіту. Варто продумати список установ, які можуть бути зацікавлені в отриманні звіту – осередки політичних партій, органи місцевого самоврядування, інші громадські організації. Про розсиланні звіту необхідно подбати про супровідний лист. Оприлюднення через ЗМІ також потребує ретельної підготовки, адже співпраця із ЗМІ має бути системною та регулярно.

3.3. Вибір методів збору та аналізу інформації при проведенні громадського моніторингу При проведенні моніторингу потрібно прагнути до максимальної об’єктивності, тому необхідно підібрати чіткі критерії моніторингу, використовувати розгорнуту методику, в якій один метод доповнював би інший. При виборі методів збору та аналізу інформації дослідники повинні врахувати, що методи мають забезпечити об’єктивність даних; оперативність і економічність дослідження не повинні впливати на якість отриманих даних; надійність методу забезпечується не лише його обґрунтування, а правильним його застосуванням. Питання вибору методу дослідження зазвичай вирішується з урахуванням спроможності ініціативної групи, фахового рівня її учасників та учасниць, наявних ресурсів та залежить від тих проблем, які слід розв’язати за допомогою соціологічного дослідження. На початковому етапі варто визначити, яким є тип дослідження – кількісне чи якісне. Кількісні дослідження передбачають опитування великої сукупності людей, що дозволяє зібрати великий масив статистичної інформації й отримати уявлення про те, скільки людей дотримується тієї чи іншої думки. Отже, якщо є чіткі критерії для оцінки і завдання полягає у виявленні кількості прихильників і противників визначених варіантів рішення – варто обрати кількісні методи.

59


Якщо ж можливі варіанти ще не визначено, їх перелік не вичерпаний і є зацікавленість в додатковій інформації для їх аналізу й уточнення, слід застосувати якісні методи. Якісні дослідження дозволяють виявити весь спектр існуючих думок, глибинні зв’язки і несвідомі чинники формування оцінок. В якісних дослідженнях опитується менше людей, проте при збиранні інформації опитуваним надають можливість вільно формулювати свої думки, задають уточнюючі запитання, не обмежують варіантами відповіді. Це дозволяє вийти за межі бачення досліджуваної проблеми лише під кутом зору замовника чи дослідника, подолати (хоча б частково) їх “зашореність”, подивитися на проблему очима пересічних громадян, глибше проникнути в їх думки та почуття, краще зрозуміти й відчути мотиви їх вчинків. Методи збору та аналізу інформації можна поділити на декілька груп. До першої групи відносимо “кабінетні” методи, тобто роботу з документами. Інформація накопичується з першоджерел: газет, довідників, звітів, Інтернет ресурсів. При моніторингу діяльності органів влади використовується інформація з місцевих засобів масової інформації, при цьому враховується регіон поширення ЗМІ, тираж, власника. На особливу увагу заслуговують офіційні Інтернет-сторінки органів влади, сайти політичних партій. Матеріали, що публікуються у ЗМІ дозволяють відслідкувати зміну риторики колишніх кандидатів та нинішніх депутатів, що може демонструвати і тенденції щодо реалізації передвиборних програм. До цих же методів належить робота з відповідними програмами, звітами, бюджетами. Друга група збору методів та аналізу інформації включає методи швидкої оцінки, які дозволяють порівняно швидко зібрати необхідну інформацію від зацікавлених осіб щодо мети та завдань моніторингу. До цієї групи належать: опитування ключових інформаторів, обговорення у фокус групі, опитування

60


громадської думки, експертні опитування, безпосереднє спостереження. Третя група – методи спільної роботи забезпечують активне залучення до моніторингу осіб, що пов’язані з прийняттям рішень у сфері, що досліджується. Для використання методів цієї групи необхідно провести аналіз учасників і визначити їхню роль та значення в процесах, які вивчаються, соціальну оцінку оточуючих, можливість обізнаності та впливу. Найпоширенішим методами цієї групи є інтерв’ю та анкетування. Детальний аналіз кожного з методу громадського моніторингу, сильні та слабкі їх сторони, особливості організації та проведення представлено у наступному розділі. Отже, моніторинг діяльності органів місцевого самоврядування дозволяє зібрати досить широкий пласт інформації, систематизація та опрацювання якої дозволяють зрозуміти суть політичних процесів, прогнозувати політичне життя громади.

61


Розділ 4. Основні методи громадського моніторингу 4.1. Особливості кількісних досліджень: опитування (анкетування) Опитування є одним з найпоширеніших методів соціологічних досліджень. Особливість цього методу полягає в тому, що джерелом інформації виступає словесне повідомлення, судження опитуваного (респондента). Метод опитування громадської думки при проведенні моніторингу доцільно використовувати, якщо не має достатньо документів, або вони взагалі відсутні; предметом моніторингу є не просто документи, а й причинно-наслідкові зв’язки, які можуть встановлені таким шляхом, мотиви поведінки, суспільні настрої, переконання й цінності громадян; потрібний додатковий метод для розширення аналізу об’єкту моніторингу. Опитування – метод безпосереднього або опосередкованого збирання первинної вербальної (тобто висловленої у словесній формі) інформації. При цьому спілкування дослідника/ці (інтерв’юера/ки) з носієм/носійкою інформації (респондентом/кою) опосередковується заздалегідь опрацьованим методичним інструментарієм (опитувальником). Опитування дозволяє одержати інформацію про думки й оцінки респондента/ки тих чи інших сторін дійсності, про мотиви його чи її поведінки. Опитування громадян, що проводиться на основі ретельно підготовленого питальника зі закритих запитань, вибірки щодо проблем моніторингу. Підготовка питальника для опитування громадян передбачає напрацювання конкретних емпіричних індикаторів зміст яких окреслює об’єкт моніторингу. Питання питальника повинні бути однозначними, простими, не містити складних дефініцій.

62


Метод опитування Переваги

Особливості застосування Можливість Інформація охоплення відображає масової аудиторії. соціальну Дозволяє реальність отримати безпосередньо, первинну через думки інформацію про людей. мотиви, Можливість орієнтації, отримати цінності об’єкта. різнобічну Гнучкість методу, інформацію про можливість події та думки корекції. людей. Можливість Безпосередній повторних контакт соціолога досліджень із об’єктом об’єкта. дослідження.

63

Недоліки Високі вимоги до соціолога та процедури збору інформації Дорожнеча та висока трудомісткість масових анкетних опитувань та інтерв’ю. Можливість отримання перекрученої та неправдивої інформації. Думки людей змінюються, тому важко оцінювати їх об’єктивність.


64


Анкетування Анкетування є допоміжним методом збору інформації, що дозволяє зекономити час учасників, та дає змогу поглянути на проблему очима учасників. Перевагами анкетного опитування, завдяки якому воно має широке поширення, є можливість одержання за його допомогою значного обсягу фактів та інформації в короткий термін. Заповнюється анкета самими респондентами. Анкета (опитувальний лист) являє собою сукупність упорядкованих за змістом і формою питань. Надійність і вірогідність інформації, одержуваної в результаті опитування, у значній мірі обумовлюються конструюванням і редакцією питань. Це висуває високі вимоги до їхнього формулювання. Питання класифікуються за деякими найважливішими ознаками: змістом, функціями, структурою, формою.

За змістом усі питання, які задаються, підрозділяються на дві великі групи: питання про факти і події та питання про оцінки і думки з приводу цих подій. До першої групи входять питання про поведінку і продукти діяльності респондента, а також соціально-

65


демографічні питання про особистість респондента, наприклад, питання типу: «Як часто в останній рік Ви користувалися послугами Центру правової допомоги?». До другої групи відносяться питання типу: «Як Ви оцінюєте якість консультації?». Якість опитування в значній мірі залежить від того, наскільки опитувані можуть і хочуть щиро відповісти на поставлені питання. Нерідкі випадки, коли респонденти відмовляються давати оцінку тим чи іншим подіям, відповідати на питання про мотиви поведінки. За функціями розрізняють чотири типи питань: основні, фільтруючі, контрольні, контактні. Основні питання призначені для одержання інформації про соціальні факти. Наприклад, “Які саме послуги Ви отримували у ЦНАПі своєї громади?” Призначення фільтруючих питань – відсіяти некомпетентних респондентів. Наприклад, “Чи відвідували Ви найближчим часом ЦНАП в своїй громаді?” Функція контрольних питань - уточнити правдивість відповідей на основні питання. Це своєрідна модифікація основного питання, його інше словесне формулювання. Наприклад, оцініть якість надання послуг у ЦНАПІ вашої громади”. Контактні питання дозволяють установити доброзичливі стосунки між дослідником і респондентом, «зламати лід». Наприклад, “Чи вважаєте Ви себе активістом/активісткою громади?” У залежності від структури питання бувають відкриті і закриті. У відкритих питаннях респондент сам формулює відповідь. У закритих міститься перелік варіантів відповідей, і опитуваний вибирає з цього «віяла» ту відповідь, яка для нього прийнятна.

66


Можливі відповіді закритого питання повинні вичерпувати обсяг опитування, включаючи позитивні, негативні варіанти відповідей, а також відповіді типу “не знаю”, “важко відповісти”, інші відповіді. Виділяють три різновиди закритих питань: 1) “так” – “ні”; 2) альтернативні, що припускають вибір однієї відповіді з переліку можливих; 3) питання меню, що дозволяють респонденту вибрати одночасно кілька відповідей. Вибір відповіді зі запропонованих варіантів припускає можливість одночасного співробітництва в декількох названих формах. Яка форма консультацій Вам найбільш зручна: 4) усна (віч на віч); 5) телефоном; 6) письмова; 7) он-лайн; 8) групова; 9) нічого з перерахованого вище; 10) важко відповісти? За формою розрізняються питання прямі і прожективні (непрямі). Прямі запитання стосуються існуючої ситуації. У прожективних питаннях ситуація задається, передбачається. Приклад прямого за питання: “Чи влаштовує вас ваша теперішня робота?” Приклад того ж питання, але сформульованого побічно: “Припустимо, що з якихось причин Ви тимчасово не працюєте. Повернулися б Ви на колишнє місце роботи?” Перевага прожективних питань полягає в тому, що вони вільні від можливих тимчасових конфліктних ситуацій. Різновидом непрямих питань є безособові питання. Анкета передбачає струнку систему запитань – і відкритих і закритих. Такі питання мають перевагу: результати

67


такого опитування легко співставити і звести в таблицю, оскільки кількість варіантів відповідей обмежено. З іншого боку, вони не дають можливості фіксувати “відтінки” думок, отримана інформація може бути однобокою. Відкриті питання дають змогу респондентам висловлюватись своїми словами, а не вибирати заздалегідь приготовані відповіді. Такі питальники гнучкіші, однак їх складніше уніфікувати. При формулюванні запитань слід уникати “ ”подвійних виборів”. Наприклад, запитання “Влада стала більш чи менш ефективною тепер, аніж минулого року?” ставить одразу два вибори: “більш і менш ефективна” та “тепер і минулий рік”. Коректно сформульоване питання може звучати так: “Нині владі більш ефективна, аніж минулого року?” Полегшують роботу і респондентам і дослідникам максимально прості питання. Варто звернути увагу на порядок питань: він має бути однаковим для всіх респондентів, а також бажано аби анкетування проводити в один і той самий час аби уникнути змін ставлень та позицій. При підготовці опитувальника потрібно виходити з таких правил формулювання питань: 1) питання повинне відповідати цілям і задачам дослідження; 2) кожне питання має бути логічно окремим; 3) формулювання питання має бути зрозуміле для всіх опитуваних, тому варто уникати вузькоспеціальних термінів. Питання повинне погоджуватися з рівнем розвитку респондентів, у тому числі найменш підготовлених; 4) не слід задавати занадто довгих питань; 5) варто прагнути до того, щоб питання стимулювали респондентів до активної участі в опитуванні, підвищували інтерес до досліджуваної соціологами проблеми;

68


6) питання не повинне уселяти відповідь, нав’язувати респонденту той чи інший його варіант. Він повинний формулюватися нейтрально; 7) має бути дотриманий баланс можливих позитивних і негативних відповідей. У противному випадку питання може вселити респонденту спрямованість відповіді. Наприклад, при вимірі ступеня задоволеності клієнтами різними сторонами наданих послуг треба передбачити однакове число варіантів задоволеності і незадоволеності: “цілком удоволений/на”, “в основному вдоволений/на” і “не вдоволений/на”, “не зовсім удоволений/на”. Варто також передбачити варіант, коли опитуваний не може зробити визначену оцінку: “важко відповісти”. Анкета будується за “правилом воронки”: • спочатку прості, легкі запитання, щоб зацікавити респондента; • далі – заглиблення й перехід до суті справи; • на завершення – знову нескладні запитання та подяка. Анкета не є простою сумою питань, вона має визначену структуру. Щоб установити розмір анкети, кількість питань у ній, варто керуватися метою дослідження, передбачати результати анкетування і їхнє практичне використання. Анкета, як правило, складається з трьох частин: вступної, основної і “паспортички”. Вступна частина – це звертання до опитуваного, де вказуються мета опитування, умови анонімності опитування, напрямку використання його результатів, правила заповнення анкети. В основній частині містяться питання про факти, мотиви, оцінки і думки респондентів. Остання частина (паспортичка) анкети включає питання про соціодемографічні і біографічні данні опитування. Наприклад, стать, вік, місце проживання респондентів.

69


АНКЕТА Вступна частина Її мета - зацікавити, стимулювати респондента та полегшити йому відповіді на запитання анкети. Розпочинається із звернення до респондента/ки (Наприклад, Шановний\на студенте/ка!). Пояснює: хто, з якою метою, проводить дослідження. Гарантує анонімність опитування, використання його результатів у наукових цілях. Наголошує на значущості особистої участі респондента у анкетуванні. Формулює правила заповнення анкети, порядок її повернення. Основна частина анкети

Блок І

Блок ІІ

Блок ІІІ

70

Вступні запитання. Їх мета зацікавити респондента/тку, поступово залучити до роботи. - Питання для отримання інформації про події та факти. - Тут не місце для складних питань, а також для паспортички. Основні питання. - Питання для з’ясування оцінок соціальних явищ. - Питання для з’ясування мотивів вчинків, прогнозованої поведінки. - Гострі, престижні, інтимні, запитання для респондентів/ток (в кінці блоку). Контрольні запитання для уточнення інформації. - Прості, закриті запитання, що завершують тематику блоку. - Нескладні відкриті запитання


- Контрольні запитання з тематики Блоку ІІ. Паспортичка Питання про соціально-демографічні дані респондента/ки. Вік, стать, місце проживання, освіта, посада, сімейний стан, тощо. Заключна частина Завершується обов’язково подякою респонденту за участь в анкетуванні.

• •

Анкетування може проводитися, зокрема, шляхом: експрес-опитування (або зондажного опитування), яке складається з 3 – 4 запитань стосовно соціально значущої теми. Наприклад: якості обслуговування в центрі надання адміністративних послуг. Це оперативний та досить недорогий вид дослідження. анкетування за допомогою поштових листівок, засобів масової інформації (електронне) масоване анкетне опитування, що дозволяє в максимально короткі строки опитати велику сукупність людей і одержати інформацію для прийняття оперативних управлінських рішень.

4.2. Рекомендації щодо проведення якісних досліджень: інтерв’ю, фокус-групові дослідження, аналіз документів, SWOT-аналіз Інтерв’ю Інтерв’ю може використовуватися на різних етапах моніторингу, тому розрізняють попереднє інтерв’ю (використовується як пілотне дослідження), основне інтерв’ю

71


(збір основних даних) та контрольне інтерв’ю (слугує для перевірки результатів дослідження). Інтерв’ю – проведена за певним планом бесіда, що передбачає безпосередній контакт інтерв’юера/ки та респондента/ки. Запис відповідей респондента/ки обов’язково здійснює інтерв’юер/ка. Специфіка методу інтерв’ю полягає в тому, що дослідження об’єкту моніторингу проводиться опосередковано через особу опитуваного. Респондент є включеним спостерігачем або ж первинний дослідник, який осмислив дійсність, з якою він перебував у безпосередньому контакті. Вплив інтерв’юера/ки: • Стереотипність сприйняття (оцінка зовнішності співбесідників та їх внутрішніх психологічних якостей тісно взаємопов’язані). • Темп мови інтерв’юера/ки повинен бути середній. • Несприятливими для проведення інтерв’ю є багатолюдні (при сторонніх, які втручаються в бесіду) та безлюдні місця; вдома (інтерв’юер/ка сприймається як гість: дають відповіді на запитання, навіть, коли не мають відповіді; намагаються говорити лише приємне: з ввічливості); переривання інтерв’ю телефонними дзвінками та іншими факторами. • Сприятливі умови: ізольоване приміщення; відсутність третіх осіб та чинників, що відволікають. Види інтерв’ю за змістом документальні - вивчення подій минулого, уточнення фактів; інтерв’ю думок - виявлення оцінок, поглядів, суджень; інтерв’ю з фахівцями/фахівчинямиекспертами/експертками

72


за технікою проведення

особливості процедури

спрямування

спосіб організації

формалізовані (стандартизовані) – передбачають детальну розробку всієї процедури, у т.ч. загальний план бесіди, послідовність і конструкцію питань, варіанти можливих відповідей; напівстандартизовані; вільні (неформалізовані, нестандартизовані) інтерв’ю - це тривала бесіда (кілька годин) без суворої деталізації питань, але за загальною програмою; інтенсивне (“клінічне”, глибоке) - триває іноді годинами; ціль - одержати відомості про внутрішнє спонукання, мотиви, нахили респондента/ки сфокусоване - спрямоване на виявлення вузького кола реакцій суб’єкта на заданий вплив (наприклад, на окремі компоненти інформації: зі ЗМІ, лекції); не спрямовані інтерв’ю - мають “теравпетичний” характер. Ініціатива плину бесіди належить тут самому респондентові, інтерв’юер лише допомагає йому “вилити душу”; наративне інтерв’ю - вільна розповідь, що спрямовується інтерв’юером, оповідання про життя; індивідуальні; групові;

На початковому етапі, коли не сформульовано методичний апарат моніторингу доцільно провести

73


неформалізоване – вільне інтерв’ю, яке дозволяє отримати первинну і достатньо глибоку інформацію про предмет моніторингу. Інтерв’ю передбачає компетентного інтерв’юера, який володіє належним рівнем знань, вмінням повертати розмову в цілях моніторингу. Як правило, в інтерв’ю ставляють відкриті запитання. Підготовка та проведення інтерв’ю розділяють на декілька етапів: 1) відбір респондентів. Респондент повинен бути обізнаний з предметом та об’єктом моніторингу, точніше досліджувані явища повинні перебувати в зоні його компетентності. При цьому респондент повинен усвідомлювати свій практичний досвід і бути здатним формулювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами. Ці якості залежать від рівня освітнього культурного рівня, досвіду роботи, кваліфікації тощо. Іншим важливим аспектом є готовність респондента до співпраці. Тому важливо аби з респондентами попередньо було встановлено добрі стосунки. Достовірність наданої інформації можна збільшити шляхом збільшення кількості респондентів. Як свідчить практика, доцільним є питати близько десятка осіб, більша кількість респондентів сприяє покращенню якості моніторингу, однак забирає багато часу та інших ресурсів. 2) підбір питань. Цей етап залежить від того на якому етапі ми проводимо інтерв’ю, формалізоване воно чи ні. На підготовчому етапі доцільно використовувати найбільш широкі формулювання, а потім вже ставити уточнюючі питання. Якщо інтерв’ю є основним способом збору інформації доцільно скласти «путівник»: схему запитань, які будуть ставитися всім респондентам, тобто провести формалізоване інтерв’ю. При цьому варто пам’ятати, що сформульовані питання можуть містити гіпотези та

74


бачення суб’єкта моніторингу, а не знання та досвід респондента, а тому при проведенні інтерв’ю слід ставити уточнюючі питання, а не такі які передбачають відповідь. 3) опрацювання даних інтерв’ю. Може відбуватися декількома способами: є суб’єктивне враження дослідника може стати підставою для підсумків моніторингу; концептуальне опрацювання матеріалів має результатом фіксацію причино-наслідкових зв’язків у явній чи прихованій формі, формулювання системи гіпотез або ж висновків; виявлення значимих змінних для підготовчих інтерв’ю. Цей спосіб дозволяє розробити методику, виявити дані предмету моніторингу, зміна яких і буде відслідковуватись. Отже, метод інтерв’ю дозволяє збирати велику кількість інформації від різних осіб. Однак, ця інформація часто є суб’єктивною, тому для підтвердження результатів інтерв’ю при проведенні моніторингу доцільно використовувати й інші методи. Часто інтерв’ю проводиться з експертом чи експерткою. Як правило воно проходить в усній формі, оскільки дослідників цікавить жива й безпосередня реакція експертів. Тому запитань в інтерв’ю достатньо багато (від 50 до 200) і переважно – відкритих (без варіантів відповіді), щоб стимулювати опитуваного розповісти і те, чого не передбачено дослідженням. Експертне опитування передбачає збір інформації, що заснований на використанні досвіду, знань та інтуїції експертів в даній галузі. Експерти – спеціалісти, які обізнані із специфічними сторонами явища, яке досліджується. Для проведення опитування інтерв’юер повинен володіти належним рівнем компетентності, тактом, знати термінологію. Як правило, використовуються відкриті запитання. Такі опитування використовують тоді, коли кількісно виміряти явища, що

75


досліджуються, є досить складно, наприклад ідеться про вагу проблем порушених у передвиборних програмах. Інтерв’ю з експертами\експертками має бути: 1) добре підготовленим і стимулюючим живу реакцію та відвертість: воно не повинно бути чистою імпровізацією (адже непідготовленість інтерв’юера/ки знижує бажання розмовляти з ним/нею), – а тому вимагає попереднього збору інформації по обговорюваній темі, 2) не повинно бути і механічним відтворенням заготовлених питань (адже потрібно, щоб експерт чи експертка висловили щось неочікуване, від себе, – і його/її для цього треба «розговорити»), а відтак інтерв’юери мають бути готовими до імпровізації і заохочувати співрозмовника чи співрозмовницю до невимушених відхилень від поставленого питання, і водночас уважно слідкувати, щоб розмова не відійшла надто далеко від своєї мети (для чого варто скласти й дотримуватись списку предметів зацікавлення). 3) спланованим – через велику кількість питань треба завчасно домовлятися із співрозмовником/цею і налаштовувати його/її на півтора або двогодинну бесіду. Інтерв’ю може бути стандартизованим (із детально розробленим опитувальником та інструкцією для інтерв’юера\ки), яке використовується для порівняння відповідей різних експертів та експерток, і нестандартизованим (без заздалегідь підготовленого плану і сформульованих питань), імпровізаційність якого вимагає неабиякої майстерності і застосовується на стадії розвідувального дослідження. Можливий і варіант напівстандартизованого інтерв’ю, в якому здебільшого передбачений лише список основних питань і частково їх порядок, а отримувана інформація служить для

76


формулювання гіпотез, виявлення соціальних проблем, що підлягають далі більш систематичного аналізу. Напівстандартизоване інтерв’ю передбачає в кожному з тематичних блоків перелік тих моментів, щодо яких має бути отримана інформація. 4) Інтерв'юери та інтерв’юерки повинні вміти в ході бесіди задавати питання, які цікавлять їх в даному дослідженні, але робити це так, щоб вони не порушували загального ходу бесіди, а органічно, природно вписувалися в розповідь як уточнення. Якщо це не вдається зробити, то переривати хід бесіди не потрібно, а краще повернутися до питання, що цікавить в кінці інтерв'ю. Пряме спілкування із респондентом чи респонденткою і психологічні відносини, що виникають у ході проведення інтерв'ю, створюють чимало переваг для отримання інформації, що є малодоступним при використанні більш регламентованого інтерв'ю. Правда, ці ж переваги обертаються часом новими труднощами, одна з яких полягає у тому, що інтерв'юери у ході вільної бесіди роблять певний вплив на респондентів, а відповідно і на їх думки та відповіді. Фокус-групове дослідження Фокус-група є різновидом інтерв’ю. Фокусоване (направлене) опитування (фокус-група) використовується для дослідження думки невеликої визначеної кількості людей, які є експертами з певного питання. Такі опитування використовують коли потрібна інформація, якою володіє обмежена кількість фахівців; у разі потреби у фахових оцінках і підходах; якщо треба розробити можливі сценарії подальшого розвитку подій тощо. Фокус-група реконструює модель соціальних відносин, соціальних взаємодій, стереотипи щодо об’єкту моніторингу. Спілкування «обличчям до обличчя» дозволяє розкрити

77


установки людей, що є підсвідомим або ж автоматичними, тут виникає групова взаємодія, учасники відповідають на думки інших членів групи. Одиницею аналізу даних отриманих цим методом є висловлювання респондентів, визначення змінних та одиниць моніторингу. Для моніторингу виконання передвиборних програм опитування у фокус-групі можна провести з симпатиками політичних партій, журналістів, які висвітлюють роботу ради. Запитання для обговорення готуються заздалегідь, веде обговорення представник ОГС, що ініціювала моніторинг. Модератор має зацікавити групу, вести жваву дискусію, слідкувати аби учасники не відхилялися від теми. Питання мають бути заздалегідь продумані, можливо використання цитат, постановка питань, що передбачають відповідь. Обговорення фіксують на аудіо чи відеозапис та в подальшому аналізуються моніторингової групою. Щирості учасників та учасниць у ньому досягають через групову дискусію, тобто зіткнення і взаємостимулювання думок. Це якісний метод дослідження, який передбачає збір розмаїття думок (яку модератор повинен стимулювати). Учасників та учасниць фокус-групи “фокусують” на питаннях, що цікавлять дослідників, із метою отримати неочевидну навіть для самих учасника чи учасниці або приховану від інших інформацію. Можна виділити деякі головні цілі застосування методу фокус-груп: • генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень; • вивчення сприйняття нового продукту, організації чи політика та можливого «попиту» на них ; • інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

78


Правила проведення: 1) Проведення фокус-групи має відбуватись у приміщенні, що спеціально обладнане інформаційними, агітаційними або рекламними матеріалами (наочними або роздатковими) та налаштовує на обговорення потрібних тем. 2) Фокус-група триває півтори-дві години, тобто не довше того часу, поки зберігається дискусійний настрій і мотивація для зацікавленого та щирого (по можливості) обговорення. 3) Оптимальний розмір фокус-групи коливається від 8 до 12 учасників та учасниць. Це обумовлено тим, що при меншій кількості учасники/ці будуть схильні погоджуватись одне з одним і гору тут візьме думка найбільш упевнених серед них, а отже в дискусії не буде динаміки і мотивації, яку породжує природнє прагнення сперечатись, і модератору доведеться прикладати багато зусиль для активізації роботи групи. 4) До відбору потрапляють ті, хто є цільовою групою дослідження, або у випадку експерного опитування, хто є фахівцем з певної проблеми. Водночас групи мають комплектуватися враховуючи вікові, освітні, статеві, професійні та інші характеристики. Вважається, що умілі модератор та модераторка повинні у процесі обговорення тримати у полі уваги такі питання: 1) Що я ще повинен/повинна запитати, аби зрозуміти, чому він (вона) так думає? 2) Чи почув/почула я усе для того, щоби проаналізувати проблему й оцінити її об'єктивно виходячи з цілей дослідження? 3) Що роблять учасники та учасниці повсякденно? Що я повинен/повинна дізнатися про їх преференції, установки, поведінку?

79


4) Як дістатися до реальних почуттів респондентів та респонденток, які вони приховують за інтелектуальністю і зверхністю або простакуватістю і необізнаністю? Модератору чи модераторці необхідно знайти той стиль, який найбільше відповідає його/її здібностям. Це може бути серйозна манера поведінки або, навпаки, весела і розкута. Існує, однак, низка неприпустимих стилів ведення діалогу, які можуть скомпрометувати роботу модератора чи модераторки і знизити якість дослідження. До їх числа відносять такі типи стилю модерації (модераторів): авторитарний, розгублений, “комедіант”, той, що залякує, потурає або погано слухає тощо. Груповий процес передбачає певну ієрархічну організацію. Якщо всі члени групи роблять свій внесок у дискусію, то вона встановлюється протягом перших 15-20 хвилин. Наслідком є поділ респондентів та респонденток на ролі, які вони грають і відповідно сприймаються й очікуються оточуючими (скажімо, ролі “заводили”, “дотепника”, “скептика”, “всезнайки”). Якщо цього не відбувається, то учасники групи говоритимуть переважно із модератором/модераторкою і відповідатимуть тільки на його/її запитання, внаслідок чого зникає найважливіший чинник функціонування фокус-груп – колективна взаємодія. Сценарій (гайд) фокус-групових дискусій: І. Вступна промова модератора чи модераторки В ній пояснюється причина даних зборів, тема дискусії, її основна мета і завдання, контекст її бажаного обговорення, тобто той аспект проблеми, на якому слід сфокусувати увагу всім учасникам дискусії. Крім того, ведучий\ведуча зобов'язані у вступному слові: 1) установити правила проведення засідання (вислухувати усіх до кінця, не перебивати його чи її промови, задавати запитання тільки після завершення виступу, говорити все,

80


що хочеться, не боячись помилитися, не допускати образливих зауважень на адресу один одного тощо); 2) мотивувати учасників та учасниць на активне висловлення і відстоювання своєї думки, підкреслити необхідність вирішення обговорюваної проблеми, створити довірчу атмосферу в групі. ІІ. Логіка висвітлення теми Є декілька варіантів проведення дискусії: 1) Дедуктивний метод, коли дискусія може бути розпочата із найбільш широкої теми (наприклад, із обговорення політичної ситуації в цілому), а потім тематика поступово звужується, переходячи безпосередньо до питань конкретної організації чи політики. Такий тип структурування називається «прямою воронкою» або прямою послідовністю тем. Наприклад, спочатку питання: “Як в цілому Ви оцінюєте процес децентралізації в Україні? Корисна чи не корисна реформа? Проходить в правильному напрямі чи ні?” Потім: Наскільки Ви задоволені чи не задоволені форматом вашої громади? Як проходив процес створення та об’єднання?...” 2) Індуктивний метод полягає у тому, щоби почати відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями. Цей тип структурування носить назву «зворотної воронки» або зворотної послідовності. Наприклад, спочатку питання: “Чи брали Ви безпосередню участь у загальних зборах по створенню громади? ” Потім: Наскільки Ви задоволені чи не задоволені форматом вашої громади?...” З точки зору досягнення мети дослідження обидва методи є однаково правомірними, а тому вибір одного з них диктується

81


скоріше намаганням не відкривати відразу мету обговорення і починати із менш значимих (для замовників і дослідників) питань. 3) Доцільно використовувати і так звані проективні методики (які не ставлять запитань прямо і не дають можливості зрозуміти, що саме хочуть дізнатись дослідники), такі як “словесні асоціації”, “незакінчені пропозиції”, “фантастичні ситуації”, “гіпотетичні сценарії”, “задані порівняння” та інші. Наприклад, назвіть три асоціації до слова “громада”. Проективні методики дозволяють виявляти латентні (приховані) характеристики поведінки, преференцій та невербалізованих (невисловлений, не проявлених за допомогою слів) емоцій. Подібним же чином діють і інші якісні методики: рольова (ділова) гра, приховані питання, опис поведінки, протилежної власній і т.д. Бажано формулювати запитання для обговорення таким чином, аби вони зачіпали «за живе» всіх учасників та учасниць дискусії, стимулювали їх активність. Формулювання запитань у фокус-групі теж вимагає певної тонкості. Скажімо, питання, що включають слова “якою мірою”, “наскільки задоволені”, “краще-гірше” задають певну шкалу вимірювання, і це добре. Натомість, питання, що починаються зі слова “чому” містять в собі певні труднощі, адже відповідь на них вимагає від людей рефлексії (оцінки, аналізу) власної поведінки. Однак ми в більшості випадків діємо за звичкою, без свідомого обмірковування. Відтак, слово “чому” краще замінити на словосполучення “Що ви при цьому відчуваєте?”, або “Чому так роблять інші?” Практичні рекомендації по формулюванню питань у фокус-групі: 1) Питання в фокус-групах мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів.

82


2) Слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення. 3) Слова, що використовуються модератором/модераторкою, повинні бути доступні респондентам і однаково усіма розумітися. 4) Слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення. 5) Можна задавати “питання – спогади”, які допомагають повернути респондента до певних подій, пережитого досвіду. 6) Задавши питання в третій особі (“Як це буває?”), інтерв’юер/ка із великою імовірністю отримають опис особистого досвіду респондента/ки. Після установлення всього спектра думок у ході обговорення, модератор/ка підбиває попередній підсумок і ставить на обговорення наступне запитання. Може бути так, що обговорення першого питання ще не призводить до гострої дискусії. Тому друге питання слід формулювати з метою загострення зіткнення думок, але так, щоб не порушити довірчої атмосфери. За такою схемою фокус-група працює до виявлення основних розбіжностей групи, усіх “за” і “проти” кожної з основних думок. Наступну дискусію слід повернути на шлях подолання розбіжностей, стимулювання вироблення консенсусу, формулювання конструктивних рекомендацій. Цьому слугує, скажімо, методика “Запобігання критики самокритикою”, зміст якої полягає в уникненні з боку учасників та учасниць фокус групи гострих та негативних висловлювань стосовно думки інших. Після з’ясування головних шляхів подолання розбіжностей і їх чіткої публічної фіксації ведучим, відбувається їх “затвердження” учасниками фокус-групи.

83


ІІІ. Завершальний етап Засідання фокус-групи завершується, але починається підсумковий етап роботи. На завершальному етапі: a) обробляються стенограма засідання (електронний запис) і протоколи спостережень, складені асистентами ведучого; b) формулюються основні висновки про причини і характер розбіжностей з досліджуваної проблеми, способи їх подолання, про систему заходів вирішення даної проблеми; c) отримані матеріали і висновки зіставляються з підсумками аналогічної дискусії в інших фокус-групах, на основі чого визначаються загальні результати проведеного дослідження. Завершуючи опис фокус-групового методу, відзначимо основне обмеження його застосування. На його основі можна вивчати не всі, а лише ті проблеми соціального життя, з яких думки учасників фокус-групи досить компетентні і суперечливі. Аналіз документів Аналіз документів є досить поширеним у практиці проведення громадського моніторингу, оскільки у документах міститься значна кількість інформації щодо матеріального і духовного життя суспільства. Вони віддзеркалюють процеси та явища, що відбуваються як у суспільстві загалом, так і в окремих прошарках, характеризуючи діяльність окремих індивідів і великих спільнот. Документ – засіб закріплення встановленим способом за допомогою спеціального носія інформації фактів, явищ, процесів об’єктивної реальності та розумової діяльності людини. В ГОСТі 16487-83 дано визначення документа: “це матеріальний об’єкт з інформацією, яка закріплена створеним людиною способом її передачі у просторі”.

84


Документи можуть мати вид рукописного варіанту, друкованого тексту, магнітного чи відеозапису, а також фотографій, малюнків та інших графічних знаків. За формою фіксації документи можна поділити на: 1. Письмові (особисті щоденники, листи, конспекти, протоколи, журнали організацій та установ, звіти, програми концертів та інших творчих акцій, довідки тощо). 2. Статистичні матеріали (статистичні довідники, звіти та інша інформація, яка викладена у формалізованому варіанті). 3. Іконографічна інформація (кіно- і фотодокументи, картини, відеосюжети, малюнки, написи тощо). 4. Фонетичні документи (магнітні записи спогадів, бесід, інтерв’ю, записи виступів фахівців тощо). Документи поділяються на особисті і публічні, офіційні та неофіційні. У кожному соціологічному дослідженні існує проблема використання документа з достовірною інформацією. Тому, приступаючи до проведення дослідження, потрібно визначити документи, які підлягають вивченню та порівнянню щодо наявності надійної в них інформації. Вибір документа залежить повною мірою від мети та завдань дослідження, а також від повноти висвітлення проблеми в ньому та від завдань, поставлених перед автором підготовленого документа. Види документів за загальною офіційні (закони, укази, декларації, значимістю розпорядження й т.п.); неофіційні (особисті заяви, листи, скарги, щоденники, сімейні альбоми, тощо). за формою статистичні (статистичні звіти, збірники викладу статистичних матеріалів, що містять економічні та соціальні показники розвитку

85


за способом фіксації інформації

за критерієм авторства

за достовірністю документів

країни, динаміку народжуваності, смертності, матеріального добробуту населення, його освітнього рівня і т.п.); вербальні, тобто такі, у яких інформація втілена в словесно вираженій формі (листа, преса, книги, тощо). письмові документи, у яких інформація викладена у формі буквенного зображення (рукопису, книги, повідомлення преси, різного роду документальні свідчення - про народження, про службову посаду, про право на володіння майном, тощо); іконографічні документи, сприймані візуально (ікони, картини, кіно- і фотодокументи, відеозаписи); фонетичні, тобто орієнтовані на звукове сприйняття (грамплатівки, магнітофонні записи, лазерні диски, тощо). індивідуальні - створені одним автором (лист, заява, скарга); колективні - створені кількома авторами, групою людей (звернення до депутатів, уряду, декларація про наміри групи, партії, рухи, тощо). оригінальні; копії;

Американський дослідник К. Кріппендорф виробив три моделі, які дозволяють аналізувати документи та їх взаємозв’язок з дійсністю. Це асоціативна модель, яка виражає

86


характер джерела, дискурсивна модель – відображає події та явища; комунікативна модель – визначає вплив на аудиторію. Є два основних типи аналізу документів: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний метод аналізу – це різноманітні операції, спрямовані на інтерпретацію даних, що містяться в документі, в цілях дослідника. При цьому враховується історичних контекст написання документа та аналіз змісту самого документа, вивчення співвідношення елементів тексту, ставлення його автора до теми тощо. У контент-аналіз входить віднайдення співвідношення різних елементів тексту (рубрик та сюжетів) із загальними обсягами інформації в документі, семантична значимість понятійного апарату, ясність комунікативного задуму тощо. Традиційний аналіз документів Зовнішній Аналіз “історичного контексту” (обставини, які сприяли появі документа); мета - встановити вид документа, його форму, час та місце появи, автора, ініціатора, мету створення, наскільки він достовірний та надійний

Внутрішній Дослідження самого документа: з’ясування відмінності між фактичним та літературним змістом; встановлення рівня компетентності автора, в питаннях, про які висловлюється; особистісне ставлення автора до фактів, що описує. Перевагами методу є врахування історичного контексту документа, розподіл документу на частини в цілях дослідника; інтерпретація тексту в інтересах дослідника. Недоліком методу є лише суб’єктивність дослідження. Щоб позбутись елементів суб’єктивізму традиційного аналізу, розроблені формалізовані (кількісні) методи аналізу

87


документів (контент-аналіз). Суть цих методів полягає в тому, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які б відображали істотні сторони його змісту. Тоді зміст документа робиться вимірюваним, над ним можна провести необхідні обчислювальні операції і результати аналізу можуть досягти певної об'єктивності. Об'єктом контент-аналізу є зміст газет, кінофільмів, теле- і радіопередач, публічних виступів, суспільних і особистих документів, інтерв'ю, відповіді на відкриті запитання анкет тощо. Формалізований метод (контент-аналіз) – переведення в кількісні показники масової текстової інформації (чи зафіксованої на певних носіях) з подальшим її статистичним обробітком. Метод якісно-кількісного аналізу документів полягає в: • виділенні в тексті певних змістовних елементів згідно з метою та завданнями дослідження; • класифікації виділених елементів відповідно до концептуальної схеми; • їх підрахунку; • кількісному поданні результатів. Методика якісно-кількісного аналізу передбачає, насамперед, виокрекмлення двох одиниць аналізу: • Змістовних (якісних); • Одиниць підрахунку. Сутність контент-аналізу полягає в тому, щоб знайти ознаки, властивості тексту (наприклад, частота вживання певних термінів), які можна легко підрахувати, які відображали б певні суттєві боки змісту. Зміст стає вимірюваним, доступним для точних операцій із підрахунку. Результати аналізу стають досить об’єктивними.

88


Обмеженість формалізованого методу в тому, що не всі змістовні аспекти можна виміряти за допомогою формальних показників. Метод аналізу документів Переваги - Стабільний стан об’єкта дослідження, можливість повторного звернення до об’єкта. - В об’єкті міститься не тільки інформація, а й ставлення авторів до не- Інформація упорядкована, структурована, узагальнена

Особливості застосування - Інформація має вторинний характер, безпосередній контакт із реальністю відсутній. - Інформація залежить від позицій авторів документа. - Автор/ка документа фіксіє не лише реальні, а й минулі події. - Зміст інформації залежить від її форми.

Недоліки - Дослідження має пасивний характер, оскільки дослідник/ця не має контакту з реальністю. - Висновки дослідження будуються на підставі вторинної інформації. - Мова документа не збігається із мовою дослідження, тому можливий “комуфляж” форми документа.

Найбільш складним етапом у здійсненні контент-аналізу є процес кодування та обробки зібраної інформації на комп’ютері. Адже статистична обробка текстуальних елементів – процедура надто багатозначна та багатоелементна. У цілому контент-аналіз використовують у різних галузях та напрямках по-різному. Вивчаються тенденції, які відображаються в газетних публікаціях, аналізуються ґендерні

89


стереотипи у підручниках та навчальних посібниках (малюнки або графіки з посиланнями на статеві відмінності та ґендерні очікування у виконанні соціальних ролей), фіксується частота виступів людей різних рас та представників різних етнічних груп у телевізійних роликах для реклами, матеріалом можуть слугувати елементи одягу, стенди у владних установах, професійний та ділова комунікація тощо. Контент-аналіз можна і варто використовувати при аналізі документів органів місцевого самоврядування або державної влади (цілових програм, стратегій, планів, бюджетів, тощо). Необхідно підкреслити, що контент-аналіз використовується як доповнювальний метод отримання інформації. Разом з тим контент-аналіз варто використовувати в дослідженні проблем трьох типів: a) для аналізу великих за обсягом текстів (наприклад, газет за декілька років) з використанням вибірки та ускладненим кодуванням; b) коли проблема повинна досліджуватися на „відстані”. Наприклад, у вивченні історичних документів, мемуарів чи радіопередач інших держав. c) при пошуці повідомлень, які майже неможливо побачити „звичайним” поглядом. Вимірювання та кодування текстологічної інформації Точність та обґрунтованість вимірювання за допомогою контент-аналізу є вирішальними чинниками для отримання надійної та об’єктивної інформації у дослідженні. Дослідник/ця у розгляді проблеми з досить нечітких та символічних форм комунікації повинен/на трансформувати отриману інформацію в об’єктивну, кількісно фіксовану та формалізовану (задокументовану) тенденцію. Спочатку для фіксації фактів потрібно створити індикатори вимірювання. Наприклад, аналізуючи Стратегію

90


розвитку громади з метою оцінки дотримання принципів гендерної рівності, дослідники повинні визначити індикатори. Так, до таких індикаторів можна віднести: кількість згадувань чоловіків та жінок у стратегії, контекст згадувань за статтю (негативний чи позитивний); оцінка обраного стратегічного напрямку (напрямків) розвитку громади з позиції створення робочих місць (чи є гендерні особливості зайнятості, рівня доходів); тощо . Зрозуміло, що наведений перелік неповною мірою може дати можливість провести гендерний аналіз Стратегії розвитку громади. Отже, окремі елементи контент-аналізу потребують систематизації в кодуванні – наявності сукупності інструкцій або правил для фіксації та запису змісту тексту (або його окремих елементів). Система кодування повинна співвідноситися з типом тексту та комунікативного простору, які є об’єктом вивчення. Елементами контент-аналізу можуть бути характеристики тексту: • частота; • спрямування; • інтенсивність; • простір. Частота. У фіксації та підрахунках виникає необхідність чітко знати „скільки?”, „як часто?” і т.п. Наприклад, скільки жінок та чоловіків проживають у громаді відповідно до віку, зайнятості, соціального стану, тощо? Спрямування. Мова йде про визначення спрямованості повідомлення у змісті тексту чи іншого джерела (позитивний, негативний, підтримуючий чи, навпаки, спрощений характер). Наприклад, підтримка та розвиток такої галузі, де більшою мірою можуть бути залучені представники певної (однієї) статі.

91


Інтенсивність. Це може бути характеристика джерела чи повідомлення. Наприклад, в Стратегічному документі представники однієї статі можуть згадуватися лише у неблагополучних ситуаціях - рівень розлучення, безробіття, одиноких, малозабезпечених, тощо. Простір. Простір письмового тексту вимірюється шляхом підрахунку слів, речень, абзаців, письмових знаків або сантиметрів, які обіймає текст повідомлення. Для вимірювання відео- та аудіо текстів простіше використовувати кількісні характеристики часу (скільки секунд присутні в кадрі чи епізодичність у кожній сцені двогодинної програми або ж кількість „злочинів” у теле- чи кінокадрі). Кодування змісту тексту може мати характер маніфестного або латентного. Маніфестне кодування (відкрите, явне) полягає в підрахунку кількості фраз чи слів (наприклад, „інвестиції”) у письмовому тексті або кількість визначених дій, представлених на фотографіях чи відеосюжетах. Для чіткості фіксації у системі кодування створюється тезаурус термінів чи дій, які можуть бути в тексті, який вивчається та аналізується. Можна використовувати комп’ютер з відповідно створеною програмою для кодування, скласти перелік слів чи фраз та підготувати текст для декодування. До негативів маніфестного кодування можна віднести семантичні відмінності слів чи фраз у контексті, які потребують додаткової валідізації маніфестного кодування. Латентний (або семантичний аналіз) дозволяє розшукати приховані значення тексту. У цій ситуації потрібна досить висока технологічна культура дослідника, щоб об’єктивно дати характеристику тексту, фрази, повідомлення.

92


SWOT-аналіз SWOT-аналіз – аналіз сильних і слабких сторін громади, її можливостей і загроз. Назва цього методу складена із початкових літер об’єктів стратегічного аналізу: S – Strengths – сила – сильна сторона, яка вигідно відрізняє її від інших; W – Weaknesses – слабкості – слабкі сторони громади в порівнянні з іншими, які вона в силах поліпшити; O – Opportunities – можливості – характеристика умов та ситуації, яка надає всім учасникам (громадам) можливості для розширення та розвитку; T – Threats – загрози – характеристика зовнішнього середовища та можливі ризики для неї. Принципова схема SWOT — аналізу Сильні сторони Що у нас виходить успішно? Яким унікальним ресурсом володіємо? Що інші бачать у якості нашої сили? Можливості Які можливості для нас відкриті? Які тренди можемо використати? Як можна використати сильні сторони для створення можливостей?

Слабкі сторони Що ми можемо покращити? Яких ресурсів нам не вистачає? Що інші бачать у якості нашої слабкості? Загрози Які загрози можуть завадити нам? Що працює проти нас? Які загрози спричиняють слабкі сторони?

Головна мета SWOT-аналізу – забезпечити процес стратегічного планування інформацією про сильні та слабкі сторони своєї стратегії щодо її можливостей та існуючих загроз. Тому SWOT-аналіз застосовується в першу чергу при

93


стратегічному плануванні розвитку громади, організації, установи. З огляду на це треба зважати на такі особливості SWOT-аналізу: 1) суб’єктивність характеру добору факторів, що складають сильні/слабкі сторони громади за ступенем їхньої важливості (фіксується наше ставлення чи сприйняття того чи іншого фактору чи явища, а не їх об’єктивна оцінка), а також специфіку сприймання впливу факторів зовнішнього середовища; 2) імовірність і ризик віднесення факторів до тієї чи іншої групи (минулі переваги можуть у майбутньому стати недоліками, і навпаки); 3) швидко змінюючись, середовище потребує постійної уваги до себе. Широке застосування та розвиток SWOT-аналізу пояснюються такими причинами: стратегічне управління пов’язане з великими обсягами інформації, яку потрібно збирати, обробляти, аналізувати, використовувати, а відтак виникає потреба пошуку, розробки та застосування методів організації такої роботи. Подальше визначення Стратегії громади здійснюватиметься через: • розвиток Сильних сторін; • використання існуючих Можливостей та створення нових умов, сприятливих для розвитку громади; • урахування Слабких сторін, ліквідацію частини з них, або по можливості перетворення їх на Сильні. • нейтралізацію Загроз, що можуть негативно вплинути на позитивний розвиток. Розглядаючи сильні сторони, як можливі напрямки здійснення економічного розвитку, а слабкі сторони, як

94


потенційні напрямки діяльності по їх зміцненню та усуненню, визначатимуться пріоритетні напрямки стратегічного розвитку громади, які будуть відображати бажання членів громад міста, сіл та селища району щодо його майбутнього. Отже, громадський моніторинг дозволяє зібрати досить широкий пласт інформації, систематизувати та опрацювати масив даних, що дозволить зрозуміти суть політичних процесів, прогнозувати політичне життя громади, відкрити нові сторони та перспективи у розвитку громади. Проте важливо системно проводити моніторинг, розглядати його як допоміжний інструмент для влади. Недоліки ж пов’язані з проведенням моніторингу – це потреба у підготовці штату працівників (громадських активістів) для проведення досліджень та системного збору та опрацювання інформації.

4.3. Гендерний аналіз Гендерний підхід все більше проникає в сфери політичного врядування й управління, стає реальною політичною силою впливу на забезпечення розвитку, рівності й миру. Впровадження гендерних підходів означає обов’язкове врахування інтересів та досвіду як жінок, так і чоловіків під час розроблення, втілення, моніторингу та оцінювання стратегічних заходів. Це необхідно для забезпечення отримання жінками і чоловіками однакової вигоди від реалізації цих заходів та ліквідації будь-якої нерівності. Залучення різних груп населення громади до процесів формування та моніторингу політики сприяє більшій ефективності політики та дозволяє розраховувати на свідоме та відповідальне ставлення громади до вирішення проблеми. Саме тому застосування аналізу з позиції різних груп впливу є ефективним інструментом, що дозволяє враховувати погляди осіб та груп, що беруть участь у формуванні та здійсненні політики.

95


Це необхідно з огляду на різницю досвіду, а отже – впливу, одних і тих самих процесів на різних осіб. Таким чином, працюючи з громадами, необхідно пам’ятати, що різні групи чоловіків і жінок мають різні потреби. Визначити ці відмінності допомагає ґендерний аналіз. Він допомагає зрозуміти різницю між потребами та пріоритетами чоловіків і жінок. І ці аспекти набувають особливого значення при розробці місцевої політики. Гендерний аналіз – якісний та кількісний аналіз будьякої інформації, що має гендерну цінність, мета якого – визначити присутність у відносинах, що вивчаються, невідповідності, нерівності та встановити межі гендерної дискримінації. Він включає збирання деталізованої гендерної інформації, яка стає основою політичного планування, встановлення міри виливу гендерних програм, планів на гендерну нерівність. Він також засвідчує як гендерно-нерівні відносини можуть впливати на досягнення та цілі гендерної політики, включаючи гендерну рівність. Ґендерний аналіз допомагає: • краще зрозуміти, як живуть чоловіки і жінки в громадах; • визначити ресурси і стратегії, необхідні для вирішення проблем; • знайти найкращі стратегії і рішення для задоволення різних потреб чоловіків і жінок; • максимізувати результати політики, програм, проектів, послуг за рахунок застосування адресного підходу; • інтегрувати ґендерну складову в усі етапи процесу розроблення та впровадження публічної політики. Складовими елементами ґендерного аналізу є: • виявлення відмінностей і проявів нерівності між жінками і чоловіками в усіх сферах життя та оцінка їх потреб, інтересів і можливостей;

96


оцінка здатності державних і громадських структур щодо розробки та здійснення ними програм, спрямованих на досягнення ґендерної рівності та забезпечення рівноправності; • виявлення та усунення чинників подолання умов, що перешкоджають здійсненню ініціатив щодо досягнення ґендерної рівності та рівноправності, запобігання й нейтралізація протидії їм. Ґендерний аналіз дозволяє побачити, що суспільні процеси відбуваються під впливом змін і розвитку потреб та інтересів жінок і чоловіків, культури гендерних відносин у всіх сферах життя. Ґендерний аналіз не виключає інших форм аналізу. Такий аналіз можуть здійснювати як аналітичні групи, окремі науковці, громадські діячі, так і журналісти (проводячи дослідження та описуючи конкретні події, факти, явища суспільства, історії окремих людей) і доносити цю інформацію до широкого кола громадян. Застосування ґендерного аналізу має стати ключовим інструментом у роботі на рівні громад, оскільки допомагає краще уявити загальну картину впливу публічної політики на чоловіків та жінок. Саме тому цей метод може бути особливо корисним для жінок-лідерок місцевих громад та активісток організацій державного і неурядового секторів, які працюють на місцевому рівні в темі децентралізації та розбудови громад. Адже це дозволяє здійснювати діяльність відповідно до критеріїв справедливості та ефективності та сприяє досягненню поставлених цілей. У кінцевому результаті, від впровадження ґендерного підходу виграють і чоловіки, і жінки. Комплексний підхід до проблеми рівності чоловіків і жінок –застосування всієї сукупності різноманітних методик і засобів в організації (реорганізації), поліпшенні, вдосконаленні й оцінюванні процесів прийняття рішень особами, які насамперед залучені до здійснення політики, щоб інкорпорувати

97


проблематику рівності жінок і чоловіків у всі галузі життєдіяльності суспільства й на всіх рівнях управління ними. Комплексний підхід є новою засадничою стратегією досягнення ґендерної рівності, що застосовується в соціальному і політичному житті країн. На відміну від традиційного підходу до політики, здійснюваної в інтересах рівності жінок і чоловіків, зорієнтованої на розв’язання тієї чи іншої специфічної суспільної проблеми, спричиненої ґендерною нерівністю, відправною точкою для комплексного підходу є все суспільство загалом. Політичні дії в цьому напрямку організуються як процес врахування соціо-статевих розходжень у такий спосіб, щоб їхня рівність стала реальною. Суб’єктами реалізації комплексного підходу для досягнення мети рівності статей можуть бути політики, державні структури, громадські організації, науковці та науково-дослідні інститути, лобістські групи, засоби масової інформації, міжнародні інститути, тощо. Комплексне бачення ґендерної тканини суспільства потребує логічного осмислення її як цілісності у всіх системах взаємозв’язку та взаємодії чоловіка й жінки і наукового визначення тенденцій змін, розвитку, перетворень. Відповідно, комплексний підхід у реальній практиці полягає в організації (реорганізації), поліпшенні, вдосконаленні й оцінюванні процесів прийняття рішень задля інкорпорування проблематики рівності жінок і чоловіків у всі галузі й на всіх рівнях за допомогою суб’єктів, залучених до здійснення політики. Ґендер, як явище багатогранне, потребує нових методологій і методик. Власне, він і сам є методологією для розуміння людини та її світогляду. Ґендерні теорії та відповідні ґендерні стратегії ґрунтуються на тому, щоб інтереси й досвід жінок, так само як і чоловіків, стали обов’язковим критерієм при розробленні загальних концепцій суспільного розвитку, їх втіленні в життя, виконанні програм у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, щоб жінки й чоловіки

98


могли однаково цим скористатись, а нерівність була подоланою й не мала ґрунту для виникнення. У цьому сенсі ґендерна теорія є особливим теоретичним напрямком у соціальних науках, зорієнтованим на формування й утвердження політики рівних, незалежно від статі, можливостей самореалізації людини в різних сферах соціальної практики. Впровадження ґендерних підходів є питанням соціальної справедливості, вони необхідні для забезпечення рівноправного та стійкого людського розвитку шляхом вжиття найрезультативніших і найефективніших заходів.

99


Висновки Спільною рисою усіх описаних вище механізмів є те, що вони є інструментами громадської участі та громадського контролю, які дозволяють забезпечувати вплив громади на владу не тільки в день голосування, а й упродовж усієї каденції місцевої ради та міського (селищного, сільського) голови. Разом з тим кожен з механізмів має свої особливості. Наприклад, зміст та правові наслідки громадських слухань, загальних зборів та місцевих ініціатив є різними механізмами. Вплив механізмів участі на рішення органу місцевого самоврядування з питань, що порушуються громадою, також дуже різний і суттєво посилюється від громадських слухань до загальних зборів та далі, до місцевих ініціатив: - висновки й пропозиції громадських слухань рада повинна розглянути, однак не зобов’язана їх враховувати та/чи ухвалювати у зв’язку з цим якісь рішення; - рішення загальних зборів органи й посадові особи місцевого самоврядування повинні врахувати у своїй діяльності, однак способи врахування можуть бути різними і не обов’язково мають супроводжуватися ухваленням владних рішень; - місцеву ініціативу орган місцевого самоврядування повинен обов’язково розглянути (причому на відкритому засіданні за участю ініціаторів!) та ухвалити рішення по суті ініціативи. Відповідно до цього потрібно й застосовувати різні механізми участі для вирішення різних завдань. Громадські слухання – для розгляду питань, що стосуються обговорення статуту, генерального плану, використання ставків у селі тощо.

100


Загальні збори – для прийняття рішень про формування органу самоорганізації, обрання старости села, самооподаткування тощо. Місцеві ініціативи – для ухвалення конкретного рішення, від прийняття якого ухиляється рада, наприклад, про благоустрій у громаді, про обмеження продажу алкогольних напоїв на території громади тощо. Якщо місцева влада навіть після застосування усіх згаданих механізмів не ухвалює потрібних громаді рішень, то далі можливий або місцевий референдум, або обрання на виборах іншої місцевої влади. У контексті взаємодії інститутів влади і громад механізм зворотних зв’язків – це першочергово механізм актуалізації суспільних проблем перед владою, а вже потім – оцінка її діяльності. Взаємовідносини громадянського суспільства і влади є типом взаємодії як механізму зворотних зв’язків, реалізація яких змінює систему управління, підвищуючи ефективність управління. Належне врегулювання механізмів участі громадян корисне як для громади, так і для місцевої влади, оскільки забезпечує: - громадянам – реальні можливості реалізації наданих законом прав, навіть у випадках, коли між владою та громадою немає порозуміння; - місцевій раді – захист від нерозуміння громадою рішень, що ухвалюються радою, та від спроб окремих громадян збурювати громаду, провокуючи конфлікт із радою в своїх особистих інтересах. Запровадження у громаді механізмів участі сприяє самоорганізації громади з метою впорядкування власної життєдіяльності та розвитку, згуртуванню навколо прагнення вирішити спільні проблеми. У результаті через формування

101


спільної позиції громадян із важливих питань посилюється вплив громади на місцеву раду. Без запровадження механізмів демократії участі місцева демократія, у нинішньому її розумінні, є неможливою. Більш того, у сучасному суспільстві державі стає невигідно і небезпечно не залучати людей до суспільних справ. Пояснення доволі просте: люди й так рано чи пізно візьмуть участь у суспільних справах, однак така участь (якщо вона буде спонтанною) може мати деструктивний характер. За визначенням К. Манхейма, громадська участь є проявом «фундаментальної демократизації». Починаючи з індустріального суспільства настає справжня демократизація, пов’язана із активізацією раніше неактивних верств. Якщо до цього моменту «тупість» мас стримувала їх від активності, то надалі, отримавши нові можливості активізації, вони так чи інакше залучаються до політики. Тепер недостатній освітній і духовний рівень розвитку мас вже стає проблемою, доленосною для держави та самої еліти. Через залучення держава якраз може підвищити цей рівень та спрямувати активність мас у конструктивне русло. Вигоди для громади: • посилення відповідальності, підконтрольності та підзвітності влади, а отже – запобігання зловживанням, корупції, відриву влади від проблем/потреб громади • можливість більш ефективного вирішення проблем громади та якомога раціональнішого витрачання бюджетних коштів • можливість досягнення однакового чи подібного розуміння проблем громади, напрямків та шляхів їх вирішення; вироблення спільного бачення майбутнього громади, на яке будуть готові працювати усі гуртом.

102


Вигоди для влади: • покращення власного іміджу за рахунок ефекту відкритості та залучення • залучення (як правило, безоплатне) додаткового потенціалу/ресурсу: інтелектуального, фізичного, організаційного, а нерідко – й матеріально-технічного та фінансового • можливість оптимізації/покращення якості владних рішень • підвищення рівня поінформованості людей та розуміння ними реальних масштабів проблем, які доводиться вирішувати владі • досягнення ефекту причетності, а звідси – підвищення рівня лояльності членів громади до влади (бо, як правило, більшість членів громади мають наперед визначену негативістську позицію стосовно планів та дій влади) • спрямування енергії та ентузіазму мас у конструктивне русло, запобігання некерованій та деструктивній соціальній активності посилення згуртованості, синергетичний ефект від спільних, спрямованих в одному напрямку зусиль влади та громади. З іншого боку, чітка й прозора процедура реалізації прав громадян на участь в управлінні громадою дозволяє впорядкувати стосунки влади та громади, і є найефективнішим способом відсіяти порожні або авантюрні «ініціативи». І найголовніше – це ефект причетності мешканців до справ громади, який є прямим результатом запровадження і використання механізмів залучення громадян до управління громадою.

103


Список літератури 1. Арабаджиєв Д. Громадський моніторинг: структура, функції, завдання // Політичний менеджмент. – 2012. – №4-5. – С. 80-88. // Режим доступу:

http://www.ipiend.gov.ua/uploads/pm/pm_55_56/araba dzhyev_gromadskyi.pdf 2. Афонін Е. А., Гонюкова Л. В., Войтович Р. В. Громадська

3. 4. 5.

6.

7.

участь у творенні та здійсненні державної політики. – К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. – 160 с. – (Серія „Бібліотека молодого державного службовця”) Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. – К., 1993. – 126 с. Бебик В. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. – К.: МАУП, 2003. – 424 с. Влада і громада: співпраця влади і громадськості у вирішенні місцевих проблем / А. Ткачук, В. Артеменко, Р. Рукомеда. – К.: Ін-т громад. сусп-ва, 2004. – 88 с. Впровадження гендерних підходів в діяльність державних органів влади, місцевого самоврядування та громадських організацій (Навчально-методичний посібник). / Електронний ресурс // Режим доступу: http://wu.cn.ua/files/pdf_public/26_gender_vlada.pdf Дащаківська О. Особливості моніторингу місцевого самоврядування як методу вивчення політичного процесу / Електронний ресурс // Режим доступу:

http://old.filos.lnu.edu.ua/bulletin_philosophy/ua/docs/v isnyk02/articles/dashcha.pdf 8. Децентралізація та місцеве врядування як потенціал гендерної рівності. – К, 2011. / Аналітичний звіт / Електронний ресурс // Режим доступу:

104


http://despro.org.ua/media/articles/decentralisation_and _local_government_as_potetial_.pdf 9. Іваніна Т.Ю. Гендерно чутливі інструменти у реформуванні місцевого самоврядування в Україні / Т. Іваніна, Ю. Малько, Ю. Савєльєва, О. Микитась, Ю. Гончар. – Полтава, 2016. – 70 с. 10. Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – Київ: Анод, 2000. – С. 128. 11. Костенко Н. Досвід контент-аналізу : моделі та практики / Н. Костенко, В. Іванов. – К. : Центр вільної преси, 2003. – 200 с 12. Крушельницька Т. Деякі аспекти моніторингу діяльності органів державної влади щодо співпраці з інститутами громадянського суспільства в Україні [Текст] / Т. Крушельницька, Є. Ралдугін // Вісник НАДУ. – 2009. – №1. – С. 245-257. 13. Нікого не залишити осторонь: розширення прав і можливостей жінок та дівчат з сільської місцевості / Електронний ресурс // Режим доступу: http://www.un.org.ua/images/documents/4301/FACTSHEET %20Ukrainian.pdf 14. Дів’як Тіна, Форбічі Горан, Участь громадськості у процесі прийняття рішень: Міжнародний аналіз законодавчої бази з набором передових практик, НЦІГО, грудень 2014 р 15. Посібник з участі громадськості / Проект „Голос громадськості”, Міжнародний центр перспективних досліджень. – К., 2002. – 149 с. 16. Рада та громада (або як залучати громадян до місцевого самоврядування): Посібник для працівників органів місцевого самоврядування. – К.: Академпрес, 2003. – 132 с.

105


17. Резнік О. Особистість і громадянське суспільство: досвід теоретичного осмислення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – №3. – С. 68–75. 18. Розвиток місцевого самоврядування в Україні: посіб. для новообраних депутатів місцевих рад / Уклад.: І. Буднік, С. Герасимчук, О. Грязнова та ін. – К. : ГО "Молодіж. ініціатива", 2002. – 108 с. – сс. 61-70. 19. Сергієнко О.І. Громадська участь/залучення громадян. Депутатська діяльність в округах (навчальний модуль) / Олександр Сергієнко, Олег Ватаманюк. – К. : ІКЦ «Легальний статус», 2016. – 92 с. 20. Тоффлер Э. Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. – Пер. с англ. – М.: АСТ, 2004. – 669 с. 21. Участь громадськості у процесі прийняття рішень на місцевому рівні [Текст]: посіб. – К.: Ленвіт, 2012 . – 64 с. 22. Фазі Елоді, Сміт Джеремі, Покращення діалогу з громадськістю / Електронний ресурс // Режим доступу: http://act4europe.horus.be/module/FileLib/Civil%20dialogue ,%20making%20it%20work%20bet ter.pdf 23. UNIFEM, Хто відповість жінкам? Гендер і відповідальність, New York 2008 / Електронний ресурс // Режим доступу: http://www.unifem.org/progress/2008/,

Нормативно-правові документи 1. Закон України «Про доступ до публічної інформації» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2939-17 2. Закон України «Про звернення громадян» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1

106


%80Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1 %80 3. Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/157-19 4. Закон України «Про співробітництво територіальних громад» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1508-18 5. Закон України «про регулювання містобудівної діяльності» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3038-17 6. Закон України «Про органи самоорганізації населення» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2625-14 7. Закон України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/286614 8. Закон України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/417-19 9. Закон України «Про громадські об’єднання» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4572-17 10. Постанова Кабінету Міністрів України № 996 від 03.11.2010 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF

107


Перелік основних визначень і понять Вибіркова сукупність – частина генеральної сукупності, об’єкти якої виступають як основні об’єкти спостереження. Ця частина генеральної сукупності відбирається за спеціальними правилами так, щоб її характеристики відображали властивості всієї генеральної сукупності. Таким чином, досліджується лише частина генеральної сукупності, але так, що є можливість отримати уявлення про всю сукупність у цілому. Рекрутер – особа, в обов’язки якої входить пошук представників цільової групи респондентів. Інтерв’юер – людина, яка пройшовши відповідний інструктаж, проводить інтерв’ю з респондентами. Респондент – людина, яка відповідає всім критерієм вибіркової сукупності і дає згоду на участь в опитуванні/інтерв’ю. Ключові інформанти – представники місцевих органів влади та державних структур, які володіють знаннями про ґендерну рівність та ґендерні відносини, а також поінформовані про вплив на жінок і чоловіків окремих громад проектів у сфері водопостачання. НДО – недержавна організація: громадська або благодійна організація, легалізована згідно з законодавством України. Польовий етап дослідження – збір даних шляхом інтерв'ювання респондентів. Гендерна відповідальність/підзвітність – політики, закони, правові зобов’язання та бюджети мають відображати гендерні питання. Таким чином, у процесах прийняття рішень (не тільки тих, що, перш за все, стосуються жінок) має бути присутнім компонент рівної участі і права голосу. Механізми і процеси з відповідальності повинні, на рівних засадах, передбачати участь жінок і чоловіків, а індикатори виконання мають відображати питання гендерної рівності.

108


Гендерна прозорість – канали інформації і комунікації, як і перешкоди щодо отримання відповідної інформації можуть бути різними для жінок та чоловіків. Гендерна участь та інклюзивність означають більш уважний підхід до процесів щодо участі та владних відносин, які знаходяться поза формальними процедурами. Хто, в дійсності, є виключеним? Чий голос є вирішальним? Що заважає чоловікам і жінкам зробити їх голоси почутими? Гендерна чутливість – потреби та інтереси і чоловіків, і жінок потрібно брати до уваги при проектуванні інституцій, політик, законів, процесів з прийняття рішень, забезпеченні законів, плануванні публічних послуг, бюджетуванні та алокації публічних фондів. Гендерна повага прав і верховенство права – правова рамка закріплює права і обов’язки чоловіків та жінок, зокрема, право не піддаватись дискримінації. Однак, публічні органи влади часто не вважають здійснення таких прав своїм пріоритетом. Територіальна громада – жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Адміністративно-територіальна одиниця – область, район, місто, район у місті, селище, село. Місцевий референдум – форма прийняття територіальною громадою рішень з питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого голосування. Загальні збори – зібрання всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення. Представницький орган місцевого самоврядування – виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно

109


до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Районні та обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Загальний склад ради – кількісний склад депутатів ради, визначений радою відповідно до закону. Склад ради – кількість депутатів, обраних до відповідної ради, повноваження яких визнано і не припинено в установленому законом порядку. Правомочний склад ради – кількість депутатів, обраних до відповідної ради, повноваження яких визнано і не припинено в установленому законом порядку, яка становить не менш як дві третини від загального складу ради. Виконавчі органи рад – органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами. Органи самоорганізації населення – представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста. Посадова особа місцевого самоврядування – особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. Делеговані повноваження – повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого

110


самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад. Право комунальної власності – право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. Районний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Обласний бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків. Бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріальнофінансової бази. Мінімальний бюджет місцевого самоврядування – розрахунковий обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб, який гарантується державою.

111


Мінімальний рівень соціальних потреб – гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Самооподаткування – форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Додатки Додаток А. ОРІЄНТОВНИЙ СЦЕНАРІЙ ПРОВЕДЕННЯ ГРОМАДСЬКИХ СЛУХАНЬ Зал засідань райвиконкому (або нейтральна територія: школа, громадська приймальня тощо) 10.00–10.20. Реєстрація представників територіальної громади та запрошених на громадські слухання. 10.30. Головуючий: Згідно з реєстрацією на громадські слухання прибуло______ представників територіальної громади, ______ запрошених, серед яких: _____________________. Пропоную розпочати роботу громадських слухань. Прошу проголосувати за цю пропозицію. „За” – ____; „Проти” –____; „ Утрималось” – ____. Збори територіальної громади (міста, села, району) оголошуються відкритими. Для подальшої роботи потрібно обрати керівні органи загальних зборів громади, а саме президію зборів, редакційну та лічильну комісії. Переходимо до обрання робочої президії. Які будуть пропозиції? (Пропозиції із залу).

112


Інші пропозиції? Голосування. Переходимо до обрання лічильної комісії. Які будуть пропозиції? (Пропозиції із залу). Інші пропозиції? Голосування. Переходимо до обрання редакційної комісії. Які будуть пропозиції? (Пропозиції із залу). Інші пропозиції? Голосування. Пропонується затвердити такий порядок денного наших зборів: 1. Про ____________________ Виступають: ____________ 2. 3. Чи будуть доповнення або зміни до порядку денного? Голосування. Нам потрібно затвердити регламент роботи зборів. Для доповідей (інформації) з питань порядку денного пропонується відвести __ хвилин, для виступів – __ хвилин, для довідок __ хвилин. Чи є зауваження? Голосування. Голова Секретар

113


Додаток Б. ТИПОВЕ ПОЛОЖЕННЯ „ПРО ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ ГРОМАДЯН ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ У МІСТІ X” І. Загальні положення 1. Загальні збори громадян за місцем проживання (далі – Збори) є формою їхньої безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення. 2. Збори проводять на засадах добровільності, гласності, вільного та неупередженого обговорення питань місцевого значення, гарантій прав місцевого самоврядування та законності. 3. Збори проводять за місцем проживання громадян. (Тут зазначається, за якими територіальними ознаками в даному населеному пункті можуть бути проведені збори: у кожному з них ці ознаки різні). На території міськради Збори можуть проводитися за такими ознаками і визначеним представництвом: 3.1. Збори мікрорайону (Південного, Центрального, Лісового, Зарічного – назви умовні): не менше одного представника від багатоквартирного будинку та не менше одного – від 10 будинків індивідуальної забудови; 3.2. Збори сіл, що належать до юрисдикції міськради (Глибокого, Піщаного – назви умовні): не менше одного представника від двох будинків індивідуальної забудови; 3.3. Збори вулиць (відповідно до назв вулиць): не менше п’яти представників від багатоквартирного будинку та не менше одного – від трьох будинків індивідуальної забудови; 3.4. Збори кварталів – відповідно до плану забудови: не менше десяти представників від багатоквартирного будинку та не менше одного – від трьох будинків індивідуальної забудови; 3.5. Збори будинків багатоповерхової забудови.

114


4. Рішення Зборів підлягають розгляду для врахування у своїй діяльності виконкомом, міською радою та органами самоорганізації населення за місцем проживання відповідно до цього Положення. 5. Питання організації та проведення Зборів регулюються чинним законодавством України, статутом громади міста X (за його наявності) та цим Положенням. 6. Обмеження права ініціювання та проведення Зборів може встановлюватися судом відповідно до закону й лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей – за поданням міськвиконкому або інших державних органів чи посадових осіб у межах і в порядку, визначеному законами України. ІІ. Ініціювання та підготовка Зборів 7. Суб’єктами права ініціювання Зборів (далі – Ініціативна група) у порядку, визначеному цим Положенням, є: 7.1. Ініціативна група у складі не менш як 5 громадян, які мають виборчі права і проживають у місті X (селі, селищі – залежно від ради, яка ухвалила Положення). 7.2. Міський осередок політичної партії чи громадська організація, легалізовані в місті відповідно до законодавства. 7.3. Депутати міської ради, депутати сільських рад сіл, розташованих на території юрисдикції міськради. 7.4. Міський голова, сільські голови сіл _________. 7.5. Органи самоорганізації населення, утворені в місті відповідно до Положення „Про органи самоорганізації населення в місті X” від _____. 8. Ініціативна група заявою сповіщає про Збори міську раду не пізніше як за 15 робочих днів до пропонованої дати проведення Зборів, визначених у п 3.1, і не пізніше як за 5

115


робочих днів для Зборів, визначених у пп. 3.2–3.5 цього Положення. 9. Заява подається на ім’я секретаря ради і має бути підписана суб’єктами Ініціативної групи. У Заяві зазначають вид зборів відповідно до п. 3 цього Положення, дані про ініціаторів, час, дату, порядок денний і місце проведення Зборів, коло запрошених учасників Зборів. Неподання такої заяви та інформації про Збори у строки, визначені цим Положенням, є підставою для визнання їх місцевою радою нечинними, а ухвалені ними рішення – такими, що не мають юридичних наслідків. 10. Секретар ради реєструє заяву у Книзі реєстрації місцевих ініціатив, зборів та громадських слухань міської ради та повідомляє номер реєстрації Ініціативній групі. 11. Секретар ради або (за його поданням) керуючий справами виконкому протягом трьох днів з часу подання заяви організовує зустріч членів Ініціативної групи з відповідальними працівниками виконкому щодо розгляду питань, поставлених у заяві на проведення Зборів на предмет їхнього вирішення органами місцевого самоврядування відповідно до власної компетенції в узгоджені строки. У разі, коли така зустріч не відбувається з причин, не залежних від Ініціативної групи, або коли в результаті зустрічі не досягнуто узгодженого рішення, Ініціативна група, якщо це визначено цим Положенням, розпочинає збір підписів на підтримку ініціативи для проведення Зборів. 12. Для проведення Зборів, ініційованих громадянами, місцевим осередком політичної партії чи громадською організацією, протягом не більш як п’яти днів слід зібрати та подати секретарю ради підписи меш-канців на підтримку проведення Зборів під заявою, визначеною п. 9, кількістю неменше: 12.1. 200 підписів для Зборів мікрорайонів;

116


12.2. 1% мешканців села для Зборів села; 12.3. 2% мешканців вулиці для Зборів вулиці; 12.4. 3% мешканців кварталу для Зборів кварталу; 12.5. 10% мешканців будинку для Зборів будинку. 12.6. Необхідну кількість підписів для реєстрації ініціативи залежно від виду зборів розраховує секретар ради і фіксує за своїм підписом на заяві, під якою збираються підписи. 12.7. У разі ініціювання Зборів міським головою та депутатами міської ради в кількості не менше трьох осіб збирання підписів громадян на підтримку ініціативи не вимагається. Це правило поширюється також на ініціювання Зборів сіл відповідно сільським головою і депутатами сільської ради. 12.8. Днем реєстрації ініціативи проведення Зборів вважається день подачі секретареві ради документів, визначених п. 9 та п. 12 цього Положення. 13. У разі неможливості організувати проведення зборів у визначений в заяві термін міський голова або секретар ради можуть запропонувати Ініціативній групі інший час чи місце проведення зборів. Остаточне рішення в цьому випадку може бути ухвалене за згодою Ініціативної групи, про що оформляється відповідний протокол, який підписують члени Ініціативної групи та міський голова (або секретар ради). 14. Не пізніш як за два дні після реєстрації ініціативи Зборів та з урахуванням п. 13 Положення секретар ради офіційно оголошує дату, місце проведення та порядок денний Зборів, про що вивішуються відповідні повідомлення на стенді оголошень міської ради та на будинку – місці проведення Зборів. 15. Відповідальні за організаційне та матеріальне забезпечення підготовки та проведення Зборів – секретар ради та керуючий справами виконкому. 16. Органи і посадові особи місцевого самоврядування, адміністрації підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, сприяють проведенню

117


Зборів та надають на прохання Ініціативної групи необхідні інформаційні матеріали. 17. Ініціативна група у процесі підготовки Зборів подає секретареві ради пропозиції щодо присутності на Зборах посадових осіб органів місцевого самоврядування, керівників управлінь, відділів, служб виконкому, комунальних підприємств чи організацій, депутатів ради, а також готує доповіді й співдоповіді, провадить громадські та інші експертизи місцевих актів (їхніх проектів), здійснює іншу підготовчу роботу. III. Повноваження і порядок проведення Зборів 18. Збори мають право обговорювати та приймати рішення з усіх питань місцевого значення, віднесених до компетенції територіальної громади та її органів. 19. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право за власною ініціативою виступити із співдоповідями з питань, що обговорюються на Зборах. 20. Результати проведення Зборів оформлюються протоколом Зборів, що має містити дані про ініціаторів, дату й місце проведення Зборів, їхній керівний і персональний склад, про присутність на Зборах представників засобів масової інформації, органів місцевого самоврядування, про перебіг Зборів, результати розгляду питань тощо. Реєстраційний лист учасників Зборів додається до протоколу. 21. Протокол оформляється у трьох примірниках. Один примірник протоколу Зборів разом з реєстраційним листом учасників Зборів передають на зберігання секретареві сільської, селищної, міської ради, голові районної у місті ради; другий примірник протоколу залишають Ініціативній групі, третій вивішують на інформаційному стенді міськради для ознайомлення. Секретар ради виготовляє кілька копій протоколу для їхнього розміщення в районі проведення зборів.

118


22. Для Зборів, які проводять під відкритим небом, охорону й порядок забезпечують сили муніципальної міліції або добровільних громадських формувань. IV. Рішення Зборів 23. Проекти рішень Зборів для ознайомлення громадськості Ініціативна група, інші суб’єкти ініціювання Зборів можуть оприлюднити в засобах на міського голову, Ініціативну групу, інших суб’єктів ініціювання цих Зборів. 24. Рішення Зборів може бути опротестоване або оскаржене громадянами, органами й посадовими особами державної влади та місцевого самоврядування у встановленому законом порядку. V. Порядок реалізації рішень Зборів 25. Про рішення Зборів секретар ради повідомляє міського голову, виконком та депутатів ради в порядку, визначеному правилами діловодства. 26. Рішення Зборів органи та посадові особи місцевого самоврядування розглядають відповідно до власної компетенції. 27. Органи та посадові особи місцевого самоврядування враховують у своїй діяльності рішення Зборів. 28. Якщо орган чи посадова особа місцевого самоврядування не вважають за можливе врахувати рішення Зборів, то повинні підготувати про це вмотивовану заяву і передати її на розгляд міського голови та міської ради, а також Ініціативної групи. VI. Перехідні та прикінцеві положення 29. Дане Положення набуває чинності через місяць після його офіційного оприлюднення. 30. Виконкому ради до дня набуття чинності Положенням виготовити Книгу реєстрації місцевих ініціатив, зборів та громадських слухань міської ради відповідно до цього Положення.

119


31. Рішення Зборів, проведених до введення в дію цього Положення, визнаються чинними в частині, що не суперечить чинному законодавству та цьому Положенню.

120


Інформація про авторів Олександр Іваніна Аспірант факультету суспільних наук Ужгородського національного університету, магістр державного управління, консультант Національного Демократичного Інституту Міжнародних відносин (NDI) в програмі «Децентралізація приносить кращі результати» (DOBRE). Керівник та координатор низки проектів за підтримки Європейського Союзу, USAID, ПРООН, Фонду Фрідріха Еберта, Посольства Королівства Нідерландів в Україні та ін. Тетяна Іваніна Аспірантка факультету історії, політології та національної безпеки Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, національна експертка з гендерної політики та гендерно-орієнтованого бюджетування. Андріана Костенко Кандидат політичних наук, доцент кафедри психології, політології та соціокультурних технологій Сумського державного університету, керівниця соціологічної лабораторії «Центру соціально-гуманітарних аспектів регіональних досліджень». Керівниця та тренерка низки проектів у партнерстві та за підтримки USAID, Європейського Союзу, Фонду імені Фрідріха Еберта та інших. Членкиня Експертної ради молодих вчених при Міністерстві освіти і науки України, Всеукраїнської мережі осередків гендерної освіти ВНЗ, Всеукраїнської мережі «Індустріальний гендерний комітет з реклами», Всеукраїнської Асоціації «Європейських студій», громадської ради при Сумській обласній державній адміністрації .

121


Є авторкою та співавторкою більше 80 наукових та науково-методичних праць. Сфера інтересів: політична соціологія, гендерні дослідження, євроінтеграція. Юлія Малько Магістр державного управління, консультантка Національного Демократичного Інституту Міжнародних відносин (NDI) в програмі «Децентралізація приносить кращі результати» (DOBRE). Координаторка та тренерка низки проектів за підтримки Європейського Союзу, USAID, ПРООН, Фонду Фрідріха Еберта, Посольства Королівства Нідерландів в Україні та ін. Микола Назаров Кандидат політичних наук, керівник Центру досліджень регіональної безпеки Сумського державного університету. Випускник Вишеградської школи політичного лідерства (м. Будапешт), стажування в адміністративних та наукових центрах Швейцарії, у Вищій школі управління та адміністрації в Ополє (Польща); стипендіат програми ZAVTRA-UA. Має досвід організації публічних заходів, лекцій, дискусій та наукових семінарів з питань сучасного стану безпеки. Сфера інтересів: регіональна безпека, пострадянські трансформації, сучасні партійні системи, демократизація. Володимир Павленко Старший викладач кафедри психології, політології та соціокультурних технологій Сумського державного університету. Сфера наукових інтересів: психологія, психологія релігії, етнопсихологія, політична соціологія. Автор більше 80 наукових та науково-методичних праць, серед яких монографії, посібники, статті у фахових виданнях, методичні розробки.

122


Ніна Світайло Кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри психології, політології та соціокультурних технологій Сумського державного університету, керівнник Координаційного центру гуманітарної політики, науковий керівник Центру соціальногуманітарних аспектів регіональних досліджень, директор Гендерного ресурсного центру. Має досвід роботи в якості експерта та керівника низки міжнародних наукових та соціокультурних проектів: «Гендерний портрет українського суспільства»; «Бізнес – старт: підтримка жіночих ініціатив»; «Студентський лелека» за підтримки Програми розвитку ООН; проект «Рівні можливості для здобуття професії молодими матерями-студентками у ВНЗ» за підтримки Європейської Комісії, проект «Гендерний мейнстримінг у ВНЗ України» за підтримки Посольства Фінляндії, проект «Культурний марафон на Сумщині» за підтримки МЗС Німеччини, низка проектів в рамках програми «Здоров’я жінок України за підтримки USAID та інші. Відмінник освіти України, Почесні Грамоти Міністерства освіти та науки України, Почесна Грамота Спілки журналістів України, Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної ради. Має більше 90 наукових та науково-методичних праць. Сфера інтересів – соціологія освіти, соціологія перехідних процесів, гендерна соціологія.

123

Profile for initiative

Участь в розбудові громади  

Участь в розбудові громади  

Advertisement