Page 1


BBK ISBN

Автори ідеı̈: Ірина Кучерява та Віталій Дембіцький. Автори статеи: Мирослава Мізик, Ірина Григоринська, Ірина Кучерявя, Андрій Пальчик, Віталій Дембіцький, Іван Букавин, Аліна Дзюба, Валентина Гуменюк, Михайло Жирівський. Редактори: Галина Слюзар, Микола Николин, Мар’яна Коломієць, Вікторія Заболотна, Анна Павлюк. Фото: Андрія Шевчука та Юрія Хмурича. Дизаин, підготовка 3D-фотоматеріалів та верстка: Ігор Шведик, Поліграфічний центр “Кольорово“ (www.kolorovo.com).

Тернопіль, 2015р.


Присвячується усім загиблим під час Революціı̈ Гідності взимку 2014 року Усі зібрані кошти з продажу книги будуть направлені на встановлення пам’ятника Героям Небесноı̈ сотні у м. Тернополі


Маидану дзвін. Свободи клич лунає. Вставаи, Вкраı̈но, Діток захисти! Убивства, крові Полум’я палає. Спаси нам Неньку, Господи и прости… Прости за те, Що брат іде на брата. Що супостат На троні воссіда. Прости, що образи Не в кожніи хаті… Але людська біда Вже всіх з’ı̈да… Валентина Гуменюк


РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ Не завагаєшся виконати наинебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи. З Декалога українського націоналіста

ВІД МАИДАНУ ДО МАИДАНУ Маидан... Це слово з 2004 р. міцно ввіишло в лексикон не лише українців, а и, напевно, усіх тих, хто коли-небудь цікавився Україною чи хоча б чув про неї. Проте для одних це символ гордої нескореної України, для інших – незрозумілої невмотивованї загрози... Останні, як остаточно стало зрозуміло 2014 р., – недруги, а то и відверті вороги незалежної української держави. А ті, хто виходили на Маидан Незалежності і восени 2004 р., і восени-взимку 2013-2014 рр., мали чітку мету: захистити свіи вибір – Україну у всіх її наикращих

проявах. Після розчарування, яке охопило частину українського суспільства внаслідок невиправданих сподівань першого Маидану, інколи здавалося, що подібна солідарність народу знову можлива лише в далекіи часовіи перспективі... – Новому Маидану не бувати! – ось про що тільки и мріяли ті, що в 2010 р. фактично захопили всю владу в Україні. Вони задумали в черговии раз перетворити її в колонію держави-сусіда, «недодержаву», в якіи правили б вічно. Водночас цинічно грабуючи її багат-

7


ства, будуючи Межигір’я, знищуючи правосуддя та справедливість, перетворюючи українську мову в щось непотрібне... Іх ціль – держава, яка швидко мала позбутися українського духу. Духу Маидану... Маидан – ось те, що символізувало для них ту незрозумілу українськість, чи то пак, «хохляцькость», чи ще страшнішу «бендеровщину».

не тільки законами, але и судами. Так, за ту Європу, де заможними є не тільки власники виробництва, але и прості трудівники! – все це на словах прагнула довести упродовж 2010-2013 років правляча тоді псевдоеліта. А може, и справді усі ці представники «еліти» вели народ до чергового «щасливого маибутнього»? А як же на цьому, такому важливому шляху та и без «тимчасових труднощів»? Таких як, наприклад, тотальна корупція, масове зубожіння населення... От приидемо в Європу и відразу позбудемося не тільки цих лих... Бо ж у цивілізованіи Європі їм не місце! Все буде добре! Варто тільки трохи зачекати... Бо ж «маємо те, що маємо». Вдовольняися тим, що маєш... Яка не є, але ж Україна... Марні ілюзії! На тому Маидані, що в 2004 році, не було багатьох із тих, хто став героями за десять років потому. Вік не тои. Значна кількість героїв 2013-2014 рр. у часи першого Маидану здебільшого була ще школярами... Пригадаимо... 2005 рік. Помаранчева революція перемогла. Доведении

Та швидко встановити диктатуру в країні, яка завжди прагнула до волі, було нереально. Тому її тимчасові «господарі» вдалися до оманливих маневрів. – Немає демократії, але ж ідемо в Європу! Грабуємо народ і иого багатства, але ж идемо європеиським курсом! Наша мета – асоціація з Європеиським Союзом, ну і нехаи там без перспективи членства в ньому и, звичаино ж, в «агресивному блоці» НАТО (навіть і ненароком, щоби не прогнівити московських панів). Так, ми злодії, але ж ми за Європу! Так-так, саме за ту Європу, зі справедливими

8


ЄВРОМАИДАН

народнии вибір привів до влади президента Віктора Ющенка. Декілька наступних років Україна пробувала стати Україною. Не «постсовковою» територією, а справжньою Україною. Ці люди знали тільки Незалежну Україну. Молодь – маибутнє України. Ії світогляд, бачення маибутнього рідної країни в основному формувалося в час, якии ще гідно не оцінении ні сучасниками, ні дослідниками-істориками. Нове покоління незалежних вільних людеи. Вони не могли жити інакше. Вони прагнули жити тільки в незалежніи державі, вільніи і демократичніи Україні! Тои, хто знехтував прагненнями цих людеи, неодмінно мав за це поплатитися.

21 листопада 2013 р. Україна та Європа отримали гучного ляпаса. Уряд Азарова оголосив про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію України з Європеиським Союзом. Закономірнии крок як для цього уряду. Завершилася гра в європеиськии курс. Подія, що мала за лічені дні на саміті у Вільнюсі змінити маибутнє України, не відбулася. Перші протестуючі виишли на Маидан Незалежності вже ввечері 21 листопада. Молодь, журналісти, менше політиків. Саморганізовувалися здебільшого через соціальні мережі. Рішення суду про заборону проведення аж до 7 січня наступного року акціи з наметами на Маидані та у центральніи частині столиці викликало правдиве обурення. З 22 листопада акції на підтримку євроінтеграції прокотилися Україною: Львів, Харків, Тернопіль, Донецьк і Луганськ... Революціині настрої охоплювали дедалі більше регіонів України.

9


24 листопада багатолюднии мітинг на Маидані в Києві зібрали українські опозиціині партії – прихильники євроінтеграції України. Маидан справедливо стали називати Євромаиданом. Акції протесту в Києві набували затяжного характеру. Це аж ніяк не влаштовувало режим президента Януковича.

Режим показав своє справжнє обличчя. У час інформаціиних технологіи приховати такии злочин стало неможливо. Кадри з нелюдським побиттям українських студентів потрапили в мережу Інтернет і головні новини практично усіх світових інформаціиних агенціи, засоби масової інформації України. Чаша народного гніву переповнилась!

У ніч з 29 на 30 листопада трапилося те, чого не очікував ніхто з мирних протестувальників. Жахливе, бузувірське, нічим не виправдане, жорстоке побиття людеи, переважно молоді, студентів. Біиці спецпідрозділу «Беркут» били всіх: і тих, хто ще стояв на ногах, і тих, хто вже впав, і не міг чинити жодного опору. Студентів, жінок, дітеи і літніх людеи. Чи не наибільше дісталося саме студентам. Били кииками, застосовували вибухові пакети. Десятки травмованих, десятки затриманих, десятки зниклих безвісти. Постраждали и іноземці, яким не «пощастило» опинитися в епіцентрі подіи.

1 грудня кількість дюдеи у центральніи частині столиці стала стрімко збільшуватися. Вимоги були жорсткими: звільнення усіх затриманих у ході протестних акціи, притягнення до відповідальності всіх винних у жорстокому побитті людеи, відставка уряду, відновлення курсу на євроінтеграцію. Натовпи людеи заиняли будівлі Київської міської державної адміністрації та Будинок профспілок. Зчинилася біика, спровокована невідомими особами поблизу Адміністрації Президента України. Знову побито невинних людеи.

10


8 грудня на вулиці Києва виишли близько мільиона українців. «Марш мільионів», так иого назвали. Кияни и демонстранти, що приїхали з різних регіонів країни. На перехрестях Богомольця і Шовковичної, вул. Грушевського та інших постали барикади. Руками протестувальників на 23 році існування незалежної держави в столиці України нарешті повалено статую кровожерливого комуністичного ідола Ульянова-Леніна. Як і в 2004 р., з’явилися наметові містечка. Почалася самоорганізація Маидану. Спроби силового розгону Євромаидану виявилися марними. Уже на 12 грудня, за заявою коменданта Маидану Андрія Парубія, самооборона Євромаидану налічувала близько чотирьох тисяч осіб. Упродовж грудня у столиці та регіонах не припинялися акції протесту. Незважаючи на те, що режим знаишов декілька «цапів-відбуваилів», на яких, намагаючись стримати народнии гнів, спробували звалити спроби розгону Маидану та жорстокі побиття людеи, усі розуміли, хто

є справжніми винуватцями та де вони знаходяться. Викрадення активістів, арешти, побиття, провокації, спалення автомобілів, організація провладного Антимаидану та використання «тітушок» – дії, до яких вдавався режим, не могли зламати опір народу. Залякати людеи не вдалося.

11


РЕВОЛЮЦІЯ

декламуванню на Маидані поезіи великого українця Тараса Шевченка. Другии – білорус Михаило Жизневськии. Борець «за вашу і нашу свободу». Куля влучила у саме серце героя. Того ж дня у лісосмузі в Бориспільському раионі знаидено знівечене тіло раніше викраденого активіста Юрія Вербицького. Усі герої загинули за вільну Україну... Маиже 200 протестувальників поранені. Уряд Азарова тим часом дозволяє міліції використовувати проти людеи водомети (на морозі!) та нові, «не боиові», гранати. На вулиці Грушевського так звані «правоохоронці» піддали тортурам, роздягнувши на морозі та влаштувавши знущальну «фотосесію», активіста Маидану, нескореного козака Михаила Гаврилюка.

16 січня 2014 р. президент Янукович підписав диктаторські закони, прииняті провладною більшістю Верховної Ради. Щоб зупинити наростаючу революцію та втриматися при владі, режим здіиснив спробу «закрутити гаики», законодавчо обмежити права та свободи громадян. Ефект виявився неочікуваним для режиму. Опір не тільки не ослаб, але и ще більше посилився. У Києві на вулиці Грушевського конфлікт активістів Маидану з представниками силових органів перетворився у жорстке протистояння із застосуванням бруківки та палаючих автомобільних шин. Залунали звуки пострілів.

Щоб не допустити посилення протестів, Державною автоінспекцією заблоковано під’їзди до Києва. Та незважаючи на це, з усієї України ишла допомога Маидану. Одяг, продукти харчування, кошти. Ну і, звичаино, постіине поповнення. Люди, які за покликом сер-

22 січня в День Соборності України пролилася кров українських героїв. Пострілами вбито двох активістів Маидану. Один із них – громадянин нашої держави, вірменин за національністю Сергіи Нігоян. Відомим став завдяки

12


ця масово їхали на Маидан, щоб відстоювати свою гідність, ідеали демократії, українську самоідентичність і європеиськии вибір країни.

ваннями активістів Маидану. До Києва таємно прибувають «радники» від Кремля. Іхнє завдання – за будь-яку ціну зупинити революцію.

Кінець січня – перша половина лютого 2014 р. стали часом наростання революціиних подіи не тільки в столиці, але и у регіонах України. Свіи Маидан активно протестував у кожному патріотичному українському місті. Середмістя Києва в епіцентрі протистояння: вулиця Грушевського, Європеиська площа, стадіон «Динамо» ім. В. Лобановського, Українськии дім... Чорнии дим від палаючих шин, шеренги «Беркута», вибухи світлошумових гранат, сльозогіннии газ... Світова спільнота засуджує дії режиму. І тільки керівництво Росії та її засоби масової інформації (дезінформації?) засуджують «маидаунутих». Плани «заклятого» сусіда України зрозумілі: будьякою ціною вберегти при владі Януковича. Вдавані поступки революціонерам режим поєднує із все новими и новими пересліду-

18 – 20 лютого 2014 року сталися кульмінаціині події у ході революції. 18 лютого мало відбутися засідання Верховної Ради, на якому опозиція планувала прииняти рішення щодо обмеження влади президента. Проте канцелярія парламенту відмовилася реєструвати відповіднии проект. Через це вранці того дня почалася протестна хода до Верховної Ради. Вимоги демонстрантів: відновлення дії Конституції України, затвердженої парламентом у 2004 році під час Помаранчевої революції, а також притягнення до відповідальності всіх винних у репресіях і вбивствах людеи у ході Революції Гідності. Силовики знову застосували світлошумові гранати та помпові рушниці. Відбулися зіткнення на вулиці Шовковичніи та в Маріїнському парку. Гранати в демонстрантів кидали навіть із дахів

13


прилеглих будівель. Міліцеиська техніка перекривала вулиці. У відповідь летіли бруківка та піротехніка, а також запалювальні «коктеилі Молотова». Знову чорнии дим і кіптява...

Хто запалив будинок? Безжальнии «Беркут» чи переодягнені провокатори? Тієї ж ночі «тітушки» в столиці знищили близько 30 автомобілів швидкої допомоги, перешкоджаючи тим самим надавати медичну допомогу пораненим.

Людеи почали відтісняти до Жовтневого палацу, ближче до Маидану Незалежності. Увечері міліція розпочала наступ на Маидан. Для цього силовики застосовували водомети та БТР-и. Ім вдалося частково прорвати барикади и потіснити маиданівців з-під Будинку профспілок. За оцінками очевидців та Міністерства охорони здоров’я, упродовж дня більше двадцяти протестувальників було вбито. Поранення отримали сотні людеи.

19 лютого, після звірств попереднього дня, посипалася, як здавалося раніше, всесильна Партія регіонів. Представники одіозної влади намагалися чимшвидше втекти за межі України. Переважно власними літаками чи чартерними реисами. Депутати почали виходити з провладної більшості, засуджуючи надмірне насильство «правоохоронців». Антинароднии режим захитався, проте все ще залишався таким же небезпечним, як і раніше. Очевидно, що не без допомоги з Москви, псевдоукраїнська влада спланувала проведення так званої «антитерористичної» операції проти Маидану. Переговори ж лідерів опозиції з владою не приносили очікуваних народом результатів.

Пізно ввечері загорівся Будинок профспілок, якии надавав прихисток учасникам протестів. Споруда, яка ще за радянських часів була одним із символів столиці, маиже повністю вигоріла за лічені години. У заблокованіи вогнем будівлі загинули десятки людеи.

14


ПЕРЕМОГА НАРОДУ

20 лютого на вулицях Києва загинули близько ста людеи. Абсолютна більшість – протестувальники, які полягли на вулиці Інститутськіи. Два вбитих журналісти. Маиже півтисячі поранених. Чи можна було уникнути таких значних жертв? Захисні дерев’яні чи пластикові щити, саморобні бронежилети, спортивне спорядження, що давали ілюзію захисту від кииків силовиків, аж ніяк не могли захистити від куль. Проти вогнепальної зброї – хіба що палиці... Мирні люди виявилися не готовими до фактично віиськових діи, які були спрямовані проти них. Кров’ю протестувальників, героїв, що повстали проти режиму, було рясно полито вулиці столичного середмістя. Як свідчать кадри відеознімання, невідомі снаипери цинічно вели прицільнии відстріл як активістів Маидану, так і представників провладних силових структур. Щодо походження снаиперів невдовзі стали висуватися різні версії. Рано чи пізно вбивці повинні бути покарані! Така воля народу.

Стрімко та неочікувано розвивалися подальші події Революції Гідності. Пізно ввечері 20 лютого Верховна Рада України засудила дії силовиків, внаслідок яких загинуло та постраждало так багато людеи. Разом із опозиціиними фракціями голосувала частина, тепер уже колишніх, провладних депутатів. 21 лютого опозиціонери підписали з президентом Януковичем угоду про врегулювання політичної ситуації в державі. Підтвердили її представники зовнішньополітичних відомств Польщі, Німеччини та Франції. Представник із Росії відмовився це зробити. Угодою передбачалося відновлення в Україні конституціиного ладу, порушеного режимом у 2010 році, здіиснення конституціиної реформи, формування нового уряду, а також дострокові президентські вибори до кінця року. Одним із наиважливіших стало рішення про не-

15


упереджене, під контролем міжнародних інституціи, розслідування вбивств і репресіи, які відбулися восени-взимку 2013-2014 років.

росіиськии Ростов-на-Дону. Верховна Рада призначила позачергові вибори Президента України, а також визначилась із тим, хто повинен заимати вищі державні посади Людеи, які вже не один місяць у перехіднии період. Першочергостояли на маидані, людеи, що ві вимоги Маидану було виконано. втратили загиблими десятки своїх товаришів, не могли влаштувати занадто компромісні деталі згаданої угоди. Під час вечірнього мітингу 21 лютого сотник Самооборони Маидану Володимир Парасюк заявив, що Маидан не буде так довго терпіти Януковича при владі. У ніч із 21 на 22 лютого Віктор Янукович, забравши з собою частину маина, «нажитого» в часи президентства, утік зі своєї розкішної резиденції в Межигір’ї. Одним із символів епохи грабунку України став забутии там Януковичем «золотии батон». Наступного дня, коли стало відомо про втечу Януковича, парламент України проголосував Постанову за відсторонення від влади Президента, що самоусунувся від влади, а точніше – ганебно втік у

16


ГЕРОІ НЕ ВМИРАЮТЬ 22 і 23 лютого були оголошені Днями трауру за полеглими героями. Перші дні свободи... Дорого заплатив за неї українськии народ. Понад сто загиблих Героїв Небесної Сотні, три десятки зниклих... Сотні покалічених і поранених... Довго звучала і в Києві на Маидані, і в різних регіонах України сумна мелодія пісні «Пливе кача», що стала своєрідним реквіємом на честь вшанування героїв, які загинули в боротьбі за волю. Революцію недарма назвали Революцією Гідності. Революцією Гідних Людеи... Честь і гідність – чесноти властиві вільним людям, які ніколи не зможуть змиритись із пануванням зла. Без помаранчевого Маидану 2004 р. не відбулося б червоно-чорного Маидану 2013-2014 рр. Без Революції Гідності Україна була б іншою. Україна не була б Україною, якби не герої. Герої Небесної Сотні. Герої не вмирають! Вони завжди будуть із нами... Іван Букавин

17


Не відривала очеи від екрану. З вами була увесь цеи тяжкии час, Хоробрі наші Героı̈ з Маидану. В серці моı̈м живе любов до вас. Ви полягли у цих столітніх битвах За незалежність краю і людеи. Здіиснили революцію За честь і гідність. Сумую, що Господь забрав маиже дітеи. Вам жити б ще і жити на цім світі. І керувати краєм і людьми А не політикам, що змінюють корита, І душі зачохлять в золоті чохли. Героı̈ дорогі моı̈ з Маидану, Душ ваших чистота здолала чорне зло. Піднесли дух і силу ви народу. Пам’ять про це уже буде безсмертна. Народ наш, землю знову Прославив на віки. Героı̈ Украı̈ни – справжні чоловіки! Слава Украı̈ні! Валентина Гуменюк

18


Назар Воитович 02.06.1996р. – 20.02.2014р.


Я не знав Назара в житті. Більшості тернополян він був незнайомим. Звичайний хлопець. Майбутній дизайнер або художник. Можливо, він би став знаним і популярним митцем... Але відомість і славу йому принесла смерть. Смерть Героя. Наймолодшого Героя Небесної сотні. На жаль, саме смерть стала тією рискою, після якої його життя перетворилось на легенду. Історії, які розказують про Назара друзі, вражають. Щирістю, добротою, ідеалізмом. Він тепер є легендою для живих. Для молоді, для тернополян. Для всіх українців. Саме тому Герої не вмирають, що їх життя продовжується у друзях і у всіх, хто, натхненний їх прикладом, продовжує боротьбу. Герої на вмирають! Слава Україні! Сергій Надал

20


У иого очах виднівся смуток. Він відчував біль, розумів світ. Ишов 18 рік життя ще одного героя, янгола нашого часу, коли сторінки газет заповнили гучні гасла Революціı̈, строкаті назви и відчаидушні викрики людеи щодо хиткого становища вже маиже чверть століття незалежноı̈ держави. Маидан. Слово, яке назавжди запам’ятається украı̈нському народу и увіиде в історію як грандіозна помилка чи як рішучии крок до цілковитоı̈ свободи прав людини нашого часу.

Будучи студентом Тернопільського кооперативного торгівельно-економічного коледжу, навчаючись на відділі дизаину, Назаріи, як і більшість иого однолітків, вже свідомих особистостеи, виступав на теренах місцевого Маидану, розмахуючи синьо-жовтим стягом під похмурим небом холодноı̈ зимовоı̈ пори. Світловолосии, доброзичливии и з веснянками на обличчі хлопець, завуальовании крилом революціиних подіи, завжди мав

21


патріотичну волю, добру пам’ять та величезнии Божии Дар – талант до малювання. Усупереч батьківському бажанню, вибравши своєю маибутньою спеціальністю галузь образотворчого мистецтва, хлопець наибільше любив техніку рисунка. Серед иого малюнків можна зустріти замальовки старих шабель, кольчуг, картини воиовничих та відважних козаків, які були предметом неабиякого зацікавлення молодого героя. Блукаючи лісом, знаходив старі патрони, набоı̈ часів віини.

«…Ще був маленькии, а дитсадка у нас не було, треба було иого завжди брати із собою. Мати працювала в колгоспі, десь на буряках, а я ось тут на будові, до школи приı̈жджав. Як не було з ким залишати, то ходив завжди за мною. Пішли ми на будову, а мені там сказали тракторну бригаду знаити. Ну і я поки туди-сюди, сказав иому почекати. То коли вернувся, дивлюся, а він всі кишені залізяк всяких, що тільки міг, понапихав, то витрушував із нього. Куди там…» - говорить батько Назара.

22


Ще змалечку любив історію рідного краю та різноманітні ı̈ı̈ знахідки. Ніколи не оминав можливості поблукати лісами рідного села Травневе, що на Збаражчині. Захоплювався мандрівками старим Збаражем, часто ходив пішки на прощу до Зарваниці, а ще більше любив печери. Ще як був малим, мав хист до написання віршів. «…Писав щось патріотичне, про Украı̈ну, рідко щось показував. Та одного разу був у нього вірш, такии подібнии, як про цю зиму. Наче про себе, ніби так и мало бути, наперед все знав…» - додає Юріи Воитович. Замріянии сіроокии юнак все сильніше и сильніше переимався долею краı̈ни. Бездоганно знаючи історію, слідкуючи за останніми подіями, вважав, що потрібно і иому ı̈хати у Киı̈в, долучатись до одного великого Маидану, аби робити иого ще більшим. З дня на день збираючись, знаишов каску, зібрав речі и пішов до автобуса, не знаючи, чи знаидеться для нього ще місце, мав лише передати зібрані речі, проте в останніи момент вирішив ı̈ха-

ти. Тієı̈ ночі, востаннє проишовшись вулицями Тернополя, сіли в авто, яким він та ще група маиданівців відправилися у столицю. «…Першии раз, як він туди збирався, то не поı̈хав. Повернувся в п’ятницю ввечері додому. Я питаю, а чому ж ти не поı̈хав? (Я позитивно до цього ставився, хоч баба завжди казала, що иому того не потрібно, я ı̈и відповідав: «Якщо всі так будуть говорити, то хто поı̈де? Хто буде відстоювати?») Назар мені сказав, що в нього там і навчання і ще справи. Так і не поı̈хав за першим разом…» Своı̈ студентські роки хлопець прожив у гуртожитку, за винятком першого курсу, коли ще ночував у кума. А потім казав батькам, що справжні студентське життя може бути тільки в гуртожитку, тому і перебрався туди. У иого планах після завершення четвертого курсу кооперативного коледжу був вступ до Львівськоı̈ політехніки, де він хотів продовжити навчатися мистецтву малювання. Ще зі шкільних років це було иого наи-

23


більшою пристрастю. Як пригадують батьки, Назару завжди давали робити різноманітні стінгазети та стенди. Оскільки талант свіи хлопець переиняв від батька, то до нього и звертався за допомогою и порадами. Юріи, тато Назарія, пригадує, яким старанним був иого син, завжди намагаючись зробити всю роботу відповідально и на відмінно. Характер у героя був спокіинии та врівноважении, хлопець виношував чимало цікавих ідеı̈, які мав у планах втілити. Назар та иого батько разом працювали над мозаı̈чною роботою. Щоб не підбивати кожен камінчик окремо, хлопець запропонував спочатку зібрати всю картину, а вже потім, наклеı̈вши ı̈ı̈ на сітку, переносити на основну поверхню. Власноруч підбирав кольори и відтінки, розміри камінців і ı̈х порядок. У Назарія було багато ентузіазму и пристрасті до улюбленоı̈ справи. «…Працювали ми одного разу через посередника, і запросив він мого сина допомогти иому, побути помічником, щоб щось поприбивати, щоб віднести, десь

підмести. Всього лиш на один день, але хотів вижати із нього всі соки. Сказав сину, що якщо хоче, то нехаи иде. Буде мати хоч трохи якиись підробіток. А він мені відповів: «Тату, та не треба мені тих иого 100 гривень. Нехаи лише признається, чи він у гестапо не був!» От таким був міи Назар…» – Тату, не Революція то. Одні концерти,- неодноразово повторяв своєму батькові син. – Революція буває різна – чув він у відповідь. – Але таким чином ніхто нічого не доб’ється… За словами Назарія, він знав, що від Євромаидану багато користі не буде. Проте не міг знати юнак, що трапиться впродовж наступних декількох днів. О пів на восьму ранку, 20 лютого, хлопець прибув до Києва і відразу вирушив на мітинг.

24


на навчання, домовились все ж таки поı̈хати. У середу я побачив на телефоні, що Назар намагався до мене зателефонувати, але у нас обох не було достатньо коштів на рахунку. Він поı̈хав сам. Назар не хотів до Європи, він хотів, щоб Украı̈на справді була незалежною ні від кого. Я з ним завжди сперечався на цю тему, тому що вважав, що якщо ми не вступимо до ЄС, то Росія нас “загарбає”. Але він казав, що якщо ми вступимо, то в нас дозволять одностатеві шлюби, які просто не допустимі в

Зі спогадів найближчих:

Павло Кушлак, 17 років, наикращии друг, двоюріднии брат. «Коли почався Маидан, ми всі думали, що він щось змінить, але Назарові це не подобалося. Не подобалося через танці і співи. Назар вважав, що щось змінити може тільки Революція. Після побиття студентів на Маидані ми вирішили поı̈хати до Києва разом, але завжди не було часу. Одного тижня, коли ми збиралися

25


нашіи державі, і казав, що “поналазять” мусульмани. Назар ніколи не ходив на Маидан із танцями і співами, а пішов на тои, якии справді боровся за волю Украı̈ни, і віддав своє життя за нашу свободу і за свободу наших дітеи...»

Навіть коли ми були вдома, далеко один від одного, завжди листувалися і тримали зв’язок. Назар, Ніка і я. Також ми завжди дивувалися иого патріотизму і любові до рідноı̈ Украı̈ни. Пісні на телефоні, малюнки – всі на народну тематику. Він завжди нас слухав, ходив з нами у магазин. Інколи просто для нас туди бігав. Одного разу пішов у жіночому пальті, яке ми иому дали, щоб він не ишов у свою кімнату. Приносив нам тортики, робив чаи. Ми иому кружку навіть знаишли. Пам’ятаю, у гуртожитку не було води, ми втрьох пішли набирати ı̈ı̈ за будинками. Падав дощ, і ми билися пляшками. Так весело було...»

Марія Бекер, 18 років, друг із паралельної групи. Також жила в гуртожитку:

«Назар - маленькии патріот, якии не знав, що колись стане героєм своєı̈ Батьківщини... Любов до рідноı̈ неньки Украı̈ни проявлялася в иого малюнках, він слухав украı̈нські пісні, дуже добре знав історію Украı̈ни, наче готувався до того моменту... Ми познаиомилися минулого року. Він приишов до нас у кімнату, і ми довго говорили. Так зав’язалася дружба. Не було жодного дня, якии ми не провели б без Назара. Він приходив до нас у кімнату, ми з ним сміялися, пили чаи, грали карти, говорили на різні теми, сперечалися, словом, такоı̈ людини ще ніколи не зустрічали. Стільки доброти в одному серці…

… Діставшись Маидану, Назаріи був там близько двох годин. Коли розпочались сутички, снаиперська куля влучила в щоку молодого хлопця. Назарія не стало в живих…

26


На парах завжди з чогось сміялися. Іноді приı̈жджав до мене в гості, щоб підготуватися до пар, приходив з маленьким гостинцем, а ишов зі словами “бардзо дзенькую”. Знав дещо з лемківського говору, наші дудусь з бабцею - переселенці, як і більшість односельчан. Цікавився історією Украı̈ни, постатями ХХ століття. Був знавцем у багатьох речах. Читав багато про літаки, зброю. Мав радикальні погляди щодо маибутнього Украı̈ни. Також любив цікаві покинуті місця, хотів якось поı̈хати до Чорнобиля. У травні 9 класу ı̈здили в Залужжя на туристичні змагання.

Анна Партика. Двоюрідна сестра:

«Назар спочатку не підтримував Маидан. Вважав, що це просто політичні ігри, де тільки и використовували людеи. Однак все змінилося після того, як у Києві вперше побили маиданівців і мирних перехожих. На мою думку, Назар підтримував «Маидан проти банди», а не «Маидан заради Європи чи Тимошенко». І кожних вихідних збирався ı̈хати, але мама не пускала. Але того тижня все змінилося. Розгром у Тернополі, новини, мабуть, мали певнии вплив на брата. Але тепер мені здається, що Назар планував цю поı̈здку ще тиждень наперед. Отже, в середу ми розіишлися після пар. Остання розмова по телефону була коротка. Сказав, що спішить, запевняв, що все добре… Наступного дня я намагалася додзвонитися иому о 9 годині ранку. Всі моı̈ дзвінки були марними... О першіи годині дзвінок прииняла волонтер... “Тримаитеся, Назар помер”. З Назаром завжди було весело.

Ми були друзями. Завжди довіряли одне одному, берегли таємниці. Мали однакові погляди на різні речі. Обмінювалися цікавою інформацією, радилися. Завжди смішив мене. Навіть коли відмовляв мені в чомусь, це виглядало смішно. Але до поставлених цілеи ставився дуже відповідально. Дуже добрии до оточуючих. І сильно любив Украı̈ну...»

27


Смерть Назарія стала неабиякою катастрофою в житті иого родини и наиближчих друзів. Та не тільки близькі пережили велику втрату. Віддаючи життя молодого юнака, Украı̈на здобула ще одного героя. Сина своєı̈ рідноı̈ землі и завзятого воı̈на за свободу і суверенність власноı̈ общини. «Ще як святкували хлопці Хеллоувін минулого року, Назарко намалював собі на обличчі рану. Розмальоване фарбами обличчя в ту ніч було іронічним маиданівським подіям двадцятого лютого, коли снаиперська куля потрапила в ту ж ліву щоку мого сина».

чатків, він приєднався після першого нічного розгону студентів у Києві. З того часу ми часто бували на Маидані: інколи ходили разом, інколи окремо. Щовечора він заходив до мене, і ми обговорювали останні новини з Києва, переглядали відео з киı̈вського Євромаидану. Загалом ми обмінювались будьякою новою інформацією про подіı̈ в Украı̈ні. Назар дуже хотів поı̈хати в Киı̈в із знаиомими, я иого ще питала: «Коли ви ı̈хати збираєтесь? Скажеш мені, а то я теж поı̈хала б…» Після перших смертеи на Маидані Назар казав: «Треба поı̈хати нашим помагати відстоювати Украı̈ну…», а я відповідала: «З чим ж ти поı̈деш, там ж стріляють снаипери…». Я знала, що в нього день народження аж у червні, і мене гріла та думка, бо на Маидан ı̈хали лише повнолітні. Я могла ı̈хати, бо була старша за нього на пару місяців. Я хвилювалась за нього, але мене заспокоювала думка, що иого по віку просто не візьмуть у Киı̈в. В останні тижні перед від’ı̈здом він потаи збирав якиись захист, розповідав, що знаишов

Зі слів Юлії Демчук, одногрупниці:

«Він був одним із тих, що не ходили на Маидан, коли запротестували студенти, але пішли, коли повстала Украı̈на. Назар чекав цього. Він казав: «Студенти ходять на Маидан, але це нічого не змінить, а от як повстане Украı̈на – ми зможемо звалити «Яника»… ». Я була на Тернопільському Маидані від по-

28


стару каску ще воєнних років. За пару днів до від’ı̈зду в коледжі він трохи був схвильовании і просив у наших із групи мобільного, щоб подзвонити, напевне, домовлявся, коли речі передасть брату. А в останніи день перед від’ı̈здом ми домовились піти на Маидан, розділились, бо хотіли знаити ще своı̈х друзів, але ні він, ні я не знаишли ı̈х і врешті-решт ходили тільки двоє. Ми хотіли подивитися на розгроми (в нас в Тернополі саме за ніч невідомі розгромили прокуратуру, ОДА і суд), але перед цим пішли на Маидан. Там читали молитви за загиблих і Украı̈ну. Ми розіишлись після перегляду розгромів ще в центрі. Назар сказав: «Я ще залишусь», я була стурбована: «Иди в гуртожиток, зараз дуже не спокіино на вулицях, таке твориться», він відповідав, що: «Мені ще треба залишитись». Він вже тоді ходив з каскою в рюкзаку, мене це насторожило, і не дарма. Вже пізніше, десь біля 19 години, я подзвонила до нього і запитала коли він повернеться в гуртожиток, він сказав що саме иде з нього

на Маидан, бо плани змінились. Я спитала: «Ти коли повернешся? В коледжі завтра хоч будеш», сказав: «Швидше за все ні…», я запитала: «А коли будеш тоді?», він відповів: «Точно не знаю…» - і якось, не так як завжди, змінився в голосі и додав: «… якщо не застрелять, то за декілька днів». Мене ці слова злякали, я сказала: «Назаре, ти хоч не вчуди чого… Ти що на Киı̈в зібрався? Бережи себе, я хвилююсь все-таки», він не відповів конкретно, а все якось перевів на іншу тему. Це була наша остання розмова. Він не побоявся поı̈хати у наиважчі дні Маидану. И досі мене мучить думка, що все могло б бути інакше, якби з ним поı̈хала і я. Він питав, чи я поı̈ду, але я сказала, що зараз там дуже небезпечно. Я ж могла иого вберегти або хоча б зупинити. Він був єдиним моı̈м знаиомим, кого думка про вільну Украı̈ну гріла серце так, як і мені. Він був патріотом, і в цьому був весь він. Мені иого дуже не вистачає, і думка про нього буде горіти свічкою у моєму серці завжди.»

29


17 з половиною років життя. Багато усмішок и запальні молоді очі. Назар подарував себе світу, ставши наимолодшим героєм Небесноı̈ Сотні, пам’ять якого вшановуватиметься довгии час. Відіишов у вічність, і Назару віддали честь безліч людеи. У иого рідному селі Травневе було встановлено пам’ятник иого заслугам, а рідна школа була названа иого іменем. Ставши героєм своєı̈ краı̈ни, юнак був нагороджении титулом почесного громадянина міста Збараж и безліччю подяк за жертву Батьківщині. Назавжди залишившись у наших серцях, пам’ять про Назара світитиметься яскравим спалахом про здобутки и відвагу сина, друга, колеги и земляка. Недарма кажуть, що героı̈ не помирають. Іх дух живе з нами и оберігає нас. Ставши ангелом в серцях близьких людеи, Назаріи є великим прикладом відважноı̈, мужньоı̈ и доброı̈ людини, що ніколи б не зрадила своı̈х принципів і принципів своєı̈ Батьківщини. Слава Украı̈ні! Мирослава Мізик

30


Устим Голоднюк 12.08.1994р. – 20.02.2014р.


Герой, який не побоявся відстоювати наші права до самого кінця, не боячись захищав нашу Батьківщину. Людина, яка має бути прикладом для кожного, прикладом, якого потрібно наслідувати та не забувати. У складний для країни час Устим, як і інші сотні героїв, захищав нашу Україну від кривавих «лап» тирана. У найвідповідальніші моменти Устим ніколи не покидав майдан та захищав слабших від усіх можливих загроз, підтримуючи дух усіх людей, він не панікував, і коли починались активні сутички, він просив кричати: «Небо падає!», щоб не піднімати паніки в оточуючих. На жаль, особисто я так і не зміг з ним поспілкуватись, почути його думку щодо нашого майбутнього, але знаю точно, що зараз ми не маємо права забути героїв, забути усі події, які відбулись у нашій країні, та не дати переписати сторінки історії для вшанування їхньої пам`яті та увічнення, як особистостей, котрі боролись за наше з вами майбутнє та за нашу рідну Україну! Слава Україні! Віталій Дембіцький

32


Є ЛЮДИ, ЯКІ ЗАСЛУГОВУЮТЬ НА ТЕ, ЩОБ ПРО НИХ ГОВОРИЛИ ВИКЛЮЧНО ЯК ПРО ЛЮДЕИ БЕЗ ПЕРЕБІЛЬШЕНЬ, БЕЗ ЛЕГЕНД!

заходиш у магазин, університет, на роботу, потім знову спускаєшся вниз, змінюєш напрямок і виходиш на новіи зупинці.

Я думаю, що життя схоже на поХтось планує маршрут, дивитьı̈здку в метро. Заходиш під землю, ся на карту, а хтось покладається сідаєш у поı̈зд, оголошують твою виключно на випадок. Так і катаєзупинку, і ти виходиш, піднімаєш- мося до кінцевоı̈ зупинки. ся у місто, зустрічаєшся з людьми,

33


Життя.

Устим Голоднюк звучить так само гордо і красиво, як Устим Кармелюк».

СТАНЦІЯ: «НАРОДЖЕННЯ»

Для родини це був німии шок.

12 серпня, 1994 рік

Для хлопчика це був початок.

02:20, місто Збараж Народився хлопчик, а за кілька хвилин акушерка Ірина принесла маленькии згорточок татові. Иого народження з нетерпінням чекала вся родина. Щастю не було меж. Наступного дня тато маленького хлопчика і иого маибутня хресна мама приишли в пологове відділення ще раз подивитися на блакитнооке чудо. Коли дитинку забрали з пологового будинку, це було сімеине свято. Бабусі і дідусі приишли подивитися на малюка. У тои день молодии тато запитав: « Відгадаите, як я назву свого синочка? ». Ніхто не міг відгадати. Тоді він сказав: «Я назву иого Устим, тому що

34


СТАНЦІЯ «ДИТИНСТВО» Коли Устим був зовсім маленьким, він з батьками приишов у гості до бабусі з дідусем. У нього тоді якраз прорізалися молочні зубки. Усі були в хаті, а Устим виишов на двір. Раптом тишу порушило собаче скавучання. Усі одразу вибігли на подвір’я, подивитися, що трапилося. Виявилося, що Устим вкусив собаку за ніс. Маленькии Устим і бешкетував, і не слухався. Усі своı̈ дитячі іграшки він розбирав на запчастини. Він був там, де наибільші кучугури снігу, де наиглибші калюжі. Пішов Устим на лижі. Приишов додому. Сніг за спиною і в штанах до самих п’ят. Розбив губу, брову, коліно і не плаче, а навпаки, посміхається. Інакше це не був би Устим. Наикращим другом дитинства для Устима була иого двоюрідна сестричка Іра. Вони з нею прово-

36


дили багато часу разом. Був період, коли вони жили в одному під’ı̈зді, тоді Іринка постіино пропадала в Голоднюків.

жився, а мужньо терпів. Коли Устиму було дванадцять років, а иого сестрі двадцять один, у Збаражі відкрилася піцерія. Хлопчик подзвонив Ірі та запросив ı̈ı̈ на піцу. Між іншим, це була иого улюблена страва. Коли ı̈м принесли рахунок, то Устим не дозволив Ірі платити за себе. Він повів себе як справжніи молодии чоловік і заплатив за них обох. Устим дуже пишався цим своı̈м вчинком. 1 червня 2014 року сестра Устима Голоднюка скаже: « Я ЧАСТО ДУМАЮ ПРО ТЕ, ЩО Я Б ИОМУ СКАЗАЛА, ЯКБИ МОГЛА ЩЕ ХОЧА Б РАЗ ИОГО ПОБАЧИТИ. Я Б СКАЗАЛА, ЩО ЛЮБЛЮ ИОГО І ЩО ПОВЕРНУСЯ НА УКРАІНУ. Я Б СКАЗАЛА, ЩО ПИШАЮСЯ НИМ І ЩО ЗА ВСЕ ИОМУ ДУЖЕ ВДЯЧНА! А ЩЕ Я Б МІЦНО-МІЦНО ОБНЯЛА ИОГО».

Сестричка Устима розтягувала біле простирадло на шафі, брала проектор і прокручувала для братика діафільми. Улюбленою казкою маленького Устима був «Котигорошко». Вони любили разом ходити на пікніки. Брали ковбасу, хліб і ишли на річку. Коли на землю опускався вечір, вони сідали і говорили. Іра розповідала братику всі своı̈ таємниці, а він уважно слухав і нікому ı̈х не виказував. У дев’ять років Устим разом із сім’єю своєı̈ хресноı̈ мами ı̈здив у Карпати. Це були божевільні три дні. За цеи час вони об’ı̈здили абсолютно все. Тоді в Карпатах ı̈м дуже сподобалося, і вони хотіли обов’язково повернутися, а, можливо, навіть пожити там якиись час. Іра зняла перстень, загадала бажання повернутися і кинула в воду. Коли вони поверталися додому, в Устима боліли вушка, але він не скар-

Устимові подобалося гратися в лісі і на руı̈нах староı̈ фортеці. Діти робили собі дерев’яні луки та стріли. Вони з хлопцями уявляли себе лицарями в залізних обладунках, які борються за справедливість.

37


СТАНЦІЯ «ШКОЛА»

пки з пластиліну. Устим виліплював дуже гарних героı̈в мультфільмів. Потім він захопився ідеєю виліпити ціле козацьке поселення з оборонними спорудами, вежами, гарматами, пшеничне поле з косарями, стаині для конеи, комори для зберігання зерна та сіна. Незважаючи на маленькі розміри, всі фігурки козаків мали чуб, вуса, зброю і шаровари…

У школі Устим був звичаино дитиною. Він був справжнім учнем, у якого були і позитивні, і негативні оцінки. У п’ятому класі в учнів з’являється новии предмет - історія Украı̈ни. Устиму цеи урок дуже подобався. Приблизно в цеи час у хлопчика проявився талант до лі-

38


Так, иому подобалося ліпити з пластиліну. Устим створював цілі фортеці з воı̈нами і зброєю з пластиліну, а потім знищував ı̈х для того, щоб втілювати нові ідеı̈. Одного разу він виліпив для тата фігурку міліціонера на День міліціı̈.

У шкільні роки Устиму подобалося читати. Одною з иого улюблених книжок була розповідь про Гаррі Поттера.

Ще коли Устим навчався в школі, то, крім уроків фізкультури, ходив на стадіон бігати і на турніки. Иому подобалася історія старо- Він хотів бути сильним, щоб доподавнього світу. могти своı̈м друзям.

СТАНЦІЯ «ЛІЦЕИ»

Одного разу з ним трапився такии випадок, якии запам’ятався всім.

У 2008 році Устим Голоднюк вступив до Львівського віиськового ліцею імені Героı̈в Крут. У 2009 році в цеи ліцеи вступив хлопець Юра, якого поселили в один кубрик з Устимом.

На уроці історіı̈ учні разом із учителькою вивчали матеріал про Устима Кармелюка, иого життя і подвиги. Вчителька пожартувала, що Устиму потрібно гордитися своı̈м ім’ям, адже воно співзвучне з іменем народного месника. Тоді хлопчик відповів, що він також колись стане героєм, і всі будуть ним пишатися.

Хлопці одразу подружилися.

Навчання в ліцеı̈ складалося по різному. Були хвилини, коли хотілося покинути це все і повернутиУстиму тоді було років оди- ся до школи, додому. надцять, тоді ще ніхто не надав Часом сидить Юра дуже засмусловам хлопчика особливого значення, але проишли роки. Слова чении, а до нього підходить Устим виявилися пророчими.

39


і запитує, що сталося. Хлопчина ти. І от він проходить повз них, а розповідає. Каже, що не може тут Устим иого назвав Глобусом. Тои навчатися і хоче забрати докумен- почув, і друг Юри отримав наряд. ти, а він иому відповідає: « Забии, якось впораємось». Був випадок, коли Юра сильно проштрафився, а иому дуже поУ ліцеı̈ курсанти кожного ранку трібно було в звільнення. Сидять і в холод, і в спеку бігали крос. хлопці в казармі. Заходить офіцер і запитує: «Хто це зробив?» Устим Була така ситуація. Біжать підводиться і каже: « Я ». Юра був хлопці крос, а Юрі стало погано, здивовании і безмежно вдячнии тоді Устим підіишов до нього і до- своєму другові. поміг иому. Вони бігли вдвох, повільніше, але разом. 12 червня 2014 року Юра скаже про свого друга Устима такі слоУстим допомагав не тільки сво- ва: «ВАЖКО ОПИСАТИ СЛОВАМИ, ı̈м друзям, а взагалі всім. Він хотів ЯКОЮ ЛЮДИНОЮ ВІН БУВ!!!» бути корисним людям. Іноді ставив чужі інтереси вище своı̈х. ЗвиКоли Устим навчався в ліцеı̈, то чаино, і в нього теж були зальоти, рідко ı̈здив додому. Львів знахоале це в усіх бувало. диться досить далеко від Збаража, а звільнення занадто короткі. Молодих курсантів вивели на Кожного разу, коли Устимова мама полігон копати окопи. Була спека. мала приı̈хати до сина, то запитуХлопці були одягнені в повне спо- вала в нього: «Що тобі привезти?». рядження. Було дуже жарко, і кур- Він просив привезти иому гарячосанти попросили полковника зня- го чаю, тому що чаи у ліцеиськіи ти ХБ. Він ı̈м відмовив. Сказав так: ı̈дальні був завжди холоднии. « Копаите! » Хлопці на нього розізлилися, але продовжували копа-

40


СТАНЦІЯ «БЕРЕЖАНИ»

нами. Виявилося, що в них багато спільного. Устим почав заходити в тои зал на тренування. Потім він Устим провчився в Львівсько- познаиомився з тренером, якии му віиськовому ліцеı̈ імені Героı̈в розповів иому, з чого починати Крут три роки. З третього курсу тренування, які навантаження подругого семестру він повернувся трібно давати на иого вагу, зріст, до школи. Готувався до ЗНО. Здав вік, як правильно харчуватися. тести, і приишов час обирати виш. У житті Устима почався новии Устим вступив у Бережани. Піс- етап. Він переишов на спортивне ля закінчення вишу він мав отри- харчування, почав читати книжки мати професію електрика. про саморозвиток. На своı̈и сторінці в соціальніи Усі знали, що Устим веде здоромережі 7 жовтня 2013 року Устим вии спосіб життя, тому що сериозопублікував таку цитату: «Я МІГ но заимається спортом. БИ ЗАКІНЧИТИ ШКОЛУ З МЕДАЛЛЮ, А УНІВЕР З ЧЕРВОНИМ ДИПЛОМОМ, АЛЕ В МЕНЕ ЗАНАДТО ЦІКАВЕ ЖИТТЯ». (Автор невідомии) У Бережанах ранок Устима починався з ранковоı̈ пробіжки. Ця звичка в нього залишилася ще з часів львівського ліцею. Одного разу на тому стадіоні він знаишов невеличкии спортзал, у якому познаиомився з молодими спортсме-

41


СТАНЦІЯ «МАИДАН»

Устим взагалі вмів дбати про своı̈х друзів. На Маидан Устим приı̈хав ще в листопаді 2013 року, коли це все тільки починалося. Він був серед перших. Коли 30 листопада правляча влада розганяла студентів, багато юнаків та дівчат отримали травми. Устим теж був серед них. Коли він приı̈хав додому, то в лікарні иому наклали дванадцять швів. Иого куртка и одяг просочилися кров’ю.

Устим був щасливим на Маидані. Він відчував, що робить важливу справу і иде « своєю дорогою ». Юнак був серед однодумців. У нього було багато друзів, серед яких багато дівчат. Часом друзям Устима здавалося, що він постіино оточении дівчатами, але це була просто дружба. Він ставився до них, як до сестер.

42


Батьки Устима дуже переживали і просили иого більше не ı̈хати в Киı̈в. Хлопець обіцяв послухатися, але вже за тиждень знову був там.

для того, щоб побачити холодне зимове сонце. Устим теж там був. Вони познаиомилися, і дуже скоро виявилося, що в них багато спільного. Вони здружилися: Устим, Аліна та Івона. Іх було троє. Устим завжди проводжав дівчат додому і нікуди самих не відпускав. Івона запрошувала Устима до себе додому, щоб він міг нормально помитися і виспатися, тому що на Маидані не дуже зручно було. Коли Устим приı̈хав до Івони вперше, то так соромився, що зранку встав, поки всі спали, і втік. Потім він, звичаино, звик.

На Маидані Устим працював. Він відповідав за безпеку, хоча іноді наливав чаи на кухні. Він завжди був готовии приити на допомогу. Там він познаиомився з двома дівчатами, які стали иому добрими друзями. Вони могли годинами говорити абсолютно про все, не відчуваючи дискомфорту. Так можуть спілкуватися тільки справжні друзі.

Був такии випадок: Івона гоОдну з них звали Івона. Вона тувала омлет, а Устим сидів з нею працювала на Стеллі, на кухні. на кухні. Вони розмовляють, і тут Дівчина відповідала за те, щоб звучать такі слова: «Так приємно волонтери могли спокіино і ком- почуватися, як вдома». фортно працювати. 22 липня 2014 року Івона КостиЗ Івоною Устим познаиомив- на згадає цеи випадок і так иого ся тоді, коли ı̈ı̈ хтось рознерву- прокоментує: « Я БУЛА ДУЖЕ РАДА вав і вона скандалила. Правду ПОЧУТИ ТАКІ СЛОВА. ВАЖКО ОПИкажучи, юнак теж потрапив «під САТИ, НАСКІЛЬКИ ДЛЯ МЕНЕ БУЛО гарячу руку». Наступного ран- ВАЖЛИВО ПОЧУТИ ТАКІ СЛОВА ку дівчина залишилася на кухні САМЕ ВІД ЦІЄІ ЛЮДИНИ ».

43


Коли в одному із заворушень постраждав знаиомии Устима, всі дуже переживали. Аліна взагалі дуже довго не могла заспокоı̈тися. Вони були втрьох. Устим підіишов до Аліни і сказав таку фразу: « Ми мусимо змиритися, що це може бути не останніи серед нас ».

Идуть Устим, Аліна та Івона по Інститутськіи. Надворі мінусова температура. Вулиця вкрита шаром льоду. Молоді люди идуть вгору. Ім слизько, час від часу вони посковзаються, по черзі. Цікаво те, що ніхто не пропускав «своєı̈ черги». Ім було весело.

44


СТАНЦІЯ « 20 ЛЮТОГО »

Иого винесуть із церкви побратими. За иого труною будуть іти батьки і кохана дівчина Марія, бу20 лютого 2014 року був чет- дуть іти родичі та люди, які иого вер. Тепер у народі иого називають знали, і ті, які тільки що про нього «чорнии четвер». У цеи день вбива- почули. ли людеи. Снаипери холоднокровно виконували свою роботу. Иого шлях буде всіянии квітами і сльозами. Саме в цеи день загинув Устим Голоднюк... На цвинтарі будуть кричати: «Слава Украı̈ні!», «Героям Слава!», 23 лютого 2014 року в місті потім будуть лунати постріли. Збаражі, в Святоуспенську церкву прииде багато людеи. Кожен приСвященик скаже, що иого могииде для того, щоб віддати честь лу не будуть закопувати, а кожен Герою Украı̈ни Устиму Голоднюку. із присутніх може підіити і кинути жменьку землі. У цеи день у магазинах буде важко купити квіти, і взагалі знаиЛюди підуть і засиплють могити магазини відчиненими. лу землею, а потім кожен піде до себе додому вже іншою людиною. У церкві будуть читати вірші про нього і для нього. Люди будуть відводити погляд. Ніхто не захоче показувати своı̈х заплаканих очеи.

45


СТАНЦІЯ «ВАЛЬХАЛЛА»

леньким хлопчиком, якии уважно слухає казки, які иому читає иого двоюрідна сестричка. Згадаите про школяра, якии хоче побачити широкии світ. Запам’ятаите иого курсантом, якии мріє стати офіцером. Згадаите закоханого юнака, якии поспішає на побачення до дівчини.

Устим багато говорив про смерть. Він казав, що після того як помре, хоче потрапити в Вальхаллу. (Вальхалла – раи для воı̈нів). Він казав, що не хоче в звичаинии раи, тому що иому потрібнии раи для воı̈нів. Він хотів загинути в бою. Устим не хотів почестеи і не Запам’ятаите иого людиною, розумів багатьох традиціи. Він хо- яку можна і треба любити, у якоı̈ тів бути похованим «по-партизан- можна багато чого навчитися, а ськи», у лісі під деревом. героєм иого будуть пам’ятати наступні покоління. Устим спокіино ставився до смерті. Він розумів, що може загиІ ще не забуваите про віднути і що иого батьки будуть пла- повідальність, яку ми маємо перед кати і сумувати за ним. Небесною Сотнею. Не думаите: « Я нічого не можу змінити. » Я знаю, * * * що кожен може зробити більше, ніж сам думає. Потрібно просто Проидуть століття. За цеи час спробувати. багато кого з нас не буде в живих. Ім’я Устима поросте легендами, Ірина Григоринська які, можливо, будуть далекі від реальності. І тоді Він стане таким собі «абстрактним героєм», далеким від людеи. Щоб цього не сталося, запам’ятаите иого ма-

46


Ігор Костенко 31.12.1991р. – 20.02.2014р.


Я пам’ятаю ніч проти 22 лютого 2014 року. Пам’ятаю дощ і холодний вітер, що пронизував наскрізь. А ще я пам’ятаю тепло людських сердець, що на Збаразькому кільці зігрівало мене і оточуючих. Тоді багато сотень людей з квітками в руках, з сумом на обличчях, в очікуванні свого Героя провели декілька годин. Попри негоду, ніхто не розходився, навпаки – люду ставало більше і більше.

Недарма кажуть, що молитва одного – сильна, а молитва багатьох творить дива. Так ось і я надіюсь, що наша спільна молитва із тернополянами допомогла Герою віднайти бодай частину вічного спокою.

Спочивай з миром, Ігорю, Тернопіль про тебе не забуде! Віталій Мариновський

За годину чи дві натовп завмер, бо скрізь і до кожного дійшла звістка: «Ось вони – їдуть, ось вони – везуть його». У своїх руках я міцно стискав свічку і разом із іншими поспіхом намагався запалити її, аби не запізнитися, аби встигнути помолитись за упокій Ігоря та провести його останньою дорогою додому. Я ніколи не знав Ігоря Костенка, ніколи не мав змоги потиснути йому руки чи, бодай, поговорити. Але мені здається, що тієї ночі з ним познайомились усі.

48


49


Історія людини, якою я хочу поділитись із читачами, це не просто біографія чи розповідь, - це історія життя та історія спогадів про чоловіка, що своєю любов’ю подарував надію на щасливе життя мільионам людеи. Історія Ігоря Костенка – це гордість, яку я відчувала, наповнюючи свою пам’ять фактами із життя величного сина своєı̈ Держави. І, водночас, ці спогади породжували сльози та біль, бо із загибеллю Ігоря Украı̈на втратила людину, яка власними руками могла б простелити шовкову дорогу благополуччя для всього народу краı̈ни, у яку він був закохании до безтями.

Проте дні минають, час лікує, ненька краı̈на змінюється, змінюються люди, та лише серце однієı̈ стало битися повільніше – матері… І, мабуть, як би не змінювалася краı̈на, якою б могутньою не ставала, та для матері це не матиме жодного значення, бо щастя ı̈ı̈ обірвалося 20 лютого 2014 року, і тепер тільки в спогадах вона ловитиме улюблении погляд, важку ходу свого сина, иого щиру турботу та мудру пораду.

Ні воля, ні слава Украı̈ни не помре, допоки історія життя Ігоря та иого побратимів житиме поміж нас, допоки вона гулятиме поміж молоді, допоки ı̈ı̈ згадуватимуть Вороги зловтішалися, дру- старі і допоки ми передаватимемо зі плакали в день, коли лютнева ı̈ı̈ своı̈м дітям, бо вмирають люди, жорстока негода стала останньою минають дні і зникає сум, але пригодою Ігоря в протистоянні і пам’ять – вічна, вона не старіє. боротьбі за гідність. Плакала вся краı̈на, проводжаючи свого захисника в останню путь: малии і великии, біднии і багатии. Ця трагедія торкнулася серця кожного, і кожен пообіцяв: Украı̈на буде кращою!

50


ПОЧАТОК

ще деяких людеи, що 31 грудня 1991 рік – рік, що став пам’ят- святкували народження внука. Так ним та шанованим усією Украı̈ною, сім’я Костенків зустрічала новии рік, із якого фактично розпочалася 1992 уже новим складом, разом офіціина и довготривала боротьба із маленьким Ігорем Ігоровичем за право називатися незалежною Костенком. державою і вільним народом із багатовіковою спадщиною та велиМаленькии Ігорчик зростав ким маибутнім. Того року народи- активною дитиною, якого завжди лося більше півмільиона вільних манили пригоди. Загалом, такии, украı̈нців, що сьогодні є рушіиною як всі діти, але по-особливому досилою свободи нашоı̈ краı̈ни. питливии, мандрівнии та, часами, сором’язливии романтик. Клика31 грудня. Минав пам’ятнии ли иого за собою широкі поля и рік, простии і заможнии люд готу- густі ліси рідного села, цікавився вався зустрічати новии, 1992, що малии мандрівник всім і полюобіцяв бути не менш дивовижним. бляв довго блукати знаиомими и Хоча мені здається, що в одному незнаиомими просторами. Часаневеличкому селі Зубрець Терно- ми, бувало, міг дозволити собі запільського раиону того дня ман- губитися в лісі і знаитись аж під дрував ангел... Саме того дня сім’я вечір – стомлении, але щасливии. Костенків стала свідком справжнього дива – народження ı̈х перЗгодом батьки зробили синові вістка, маленького Ігорчика. Мені подарунок – маленьку сестричку мало відомо про тои день, але, Інночку. Мати досі тішиться, згамабуть, він став наищасливішим дуючи доньчину прив’язаність до для однієı̈ із матерів Украı̈ни. Ма- Ігоря. буть, тои день став днем гордості для одного украı̈нського батька «Вона завжди була біля нього, і запам’ятався слізьми щастя для ні на крок не відходила, де він –

52


там і вона», - згадує пані Оксана. Як же ж, мабуть, раділо материнське серце, коли очі милувались двома красивими дітками.

рів-силачів Украı̈ни. Стільки було люду, що пані Оксана и не помітила маленькоı̈ пропажі. Бігає, шукає і знаходить 12-ти річного синочка поміж журналістів – наикращі У школі Ігорчик вчився добре, місця, інтерв’ю, фотокамери і ціла щоправда, не любив бути в центрі купа запитань до наисильніших уваги, утікав усяк раз, коли в класі чоловіків краı̈ни. роздавали ролі на дитячі вечори. А от поза школою часами бував – Ігорусику, а ти як туди потрашибаиголовою, часто з друзями пив? любили відпочивати на місцевому ставку. Мама радіє, сміється – Пускали пресу, та и і я разом із и згадує, що Ігор був прудким та ними, – радіє малии пізнаико. умів плавати по-всякому. Хто иого навчив і гадки не має. Але ж тішиМати любить згадувати дитячі лась мати, що дитина зростала ща- роки сина, бо вони такі рідні і такі сливою. далекі від подіи сьогодення. Мабуть, вони нагадують ı̈и щастя… Як то кожен хлопець, звісно, Ігор любив футбол, то, каже мати, І малого, і вже дорослого Ігоря була иого улюблена забава. На чомусь дуже вабила історія свого жаль, стати видатним футболіс- краю. Старі замки, таємничі містом не склалося, але судилося ви- ця зачаровували хлопця, і все він рости талановитим спортивним хотів вивчити та пізнати. Осоближурналістом. Ще змалечку хлоп- во любив Івано-Франківськ та чик захоплювався цим ремеслом. Львів, до якого згодом і перебравОдного погожого дня вирушили ся. Навчався Ігор на географічномати з сином на Франківщину му факультеті Львівського націоподивитися на видатних богати- нального університету.

53


«Був хорошим студентом», – каже пані Оксана. Мати гордилась, раділа за успіхи сина, але боялась перехвалити. Каже: «Я люблю иого, бо він міи, і любила, яким би він не був». Пощастило матері, і дуже скоро ı̈ı̈ ніжність та турбота виплекали молодого розумника, що став гордістю родини.

Згодом яснии розум хлопця породив нову ідею – побудувати маленьку електростанцію на Волині. Робота розпочалася. Збиралися документи, розроблялися макети - усе за планом.

«Ігорусику, ти починаи, а все, що залежить він мене, – я допоможу», - підтримувала мати сина. Молодии Костенко полюбляв Хоч, каже, від допомоги часто багато читати: ще з дитинства по- відмовлявся, хотів робити все чав назбирувати свою колекцію сам, шкодував рідну матусю - був улюблених книг – радів новіи та справжнім чоловіком. беріг старі, уже прочитані. У иого маленькіи бібліотеці ще досі зберіМаленька станція – великии загаються «Кобзар» Тараса Шевчен- дум, що так і не втілився у життя… ка, «Літопис УПА», «Економічна історія Украı̈ни», «Історія Європи» Ніколи Ігор себе не перехвалюта всілякі енциклопедіı̈ на будь- вав, хоч иому і було чим гордитися. яку тему. Свого часу зацікавився розвитком Украı̈нськоı̈ Вікіпедіı̈ та, відповід«Мамо, візьміть, потримаите в но, удосконаленням джерел інруках. Ви тільки-но подивіться, які формаціı̈ для простого студента та то аркуші, які листки», - світились допитливого дорослого. Так, за деіз захопленням очі Ігоря, немов кілька років Ігорю вдалося написаліхтарики в осінніи теплии вечір, ти та відредагувати біля 300 і 1600 коли иого погляд ловила нова статеи відповідно. Не мало-не книга. багато, але скільки із звичаиних перехожих внесли такии масш-

54


табнии вклад в розвиток інформаціı̈ на різноманітну тематику? Розумник, якого так і не пізнав цеи світ. У серпні 2014 в Лондоні Джиммі Веилс, співзасновник «Вікіпедіı̈», оголосив Ігоря «Вікіпедист Року», уперше нагородивши украı̈нця за подібні заслуги.

Ігоря Костенка…Віримо, що там, на небесах, він зараз дивиться на нас і щиро радіє, адже те, про що мріялося, стало діисністю. Дякуємо тобі, Ігорю, за те, що ти робив! Спочиваи із миром! Ми тебе не підведемо!»

Щоправда, посмертно… На 4-му курсі навчання в ЛНУ Ігор стає спортивним аналітиком. Згодом студент ініціює створення украı̈номовного спортивного інтернет-порталу http://allsport24.com.ua, що виходить у світ уже без Ігоря, але із ним у серці. «Мрія Здіиснилась» – вшановують пам’ять про друга співзасновники саиту. «Украı̈номовнии спортивнии ресурс Allsport24.com розпочинає свіи шлях. Починає без головного ідеиного натхненника, лідера, людини, без якоı̈ ця справа не діишла б далі порожніх балачок, без

55


56


КІНЕЦЬ

вали, але Ігор ı̈м сказав лишень: «Я Украı̈нець, патріот своєı̈ Дер- у Львові». жави, Ігор не зміг всидіти у Львові, коли вся краı̈на піднялася з колін, Пізніи вечір, Санкт-Петербург. аби вибороти для себе краще та Тривожнии дзвінок розриває тедостоине маибутнє, якого жадала лефон Оксани, на екрані – «сивіками. Молодии львівськии сту- ночок», а на тому кінці слухавки дент вирішив долучитися і стати лише глухии шум. ключовою ланкою в цьому протистоянні. На Маидані Ігор був із са– Алло, хто це? Ігорусику, ти де? – мого початку, бо вболівав за спра- кричала мати в телефон, наче ведливість. Часами повертався до щось передчувала. рідноı̈ домівки, але знав, що Украı̈на – єдина велика хатина для всіх, «Та ваш Ігорусик тут, він є, але і кожен у ніи иого брат, сестра та він… - вбитии…», – видав порожніи родич. Мати знала та розуміла на- голос. міри сина, хоч і дуже турбувалась про нього. Оксана присіла, зблідла, - що далі робити? Дзвінок, що змінив «Голод – витримає, наибільше життя, наистрашніші слова в усьопереживала, аби він не змерз, аби му світі, що викликають біль, наче моя дитинка не змерзла», – ніжно, ти в самісінькому пеклі, слова, що з болем в очах розповідає Оксана. забрали сина, а разом із ним і усе життя… 18 лютого, після початку жорстоких протистоянь у Києві, розповідають рідні, Ігор та иого друг за лічені хвилини вирішили повернутися назад та відстояти честь Украı̈ни. Рідні дуже пережи-

57


Ігор Костенко був убитии двома кулями в голову та груди під час боиового протистояння 20 лютого на вулиці Інститутськіи у Києві. Тіло Ігоря впізнав друг, розгледівши знаиому куртку та черевики. Подеикують, що на очах Героя навіть маиоріли сльози…

без свого ріднесенького. Ігор перебиває: «Я люблю Украı̈ну». Стільки разів рідні намагалися закарбувати ті сни в пам’яті, аби зберегти образ Ігоря якнаидовше, аби иого не відпускати. Проте з часом він лише тьмяніє, зникаючи у пітьмі.

Важко матері прокидатися Ось так завершилося життя кожного ранку. Удень запрацюєтьІгоря Костенка, Героя, що життям ся, заговориться, а на ранок усе засвоı̈м подарував надію на краще ново и усе по-новому. Як же ж бомаибутнє Украı̈ні. ляче прокидатися. Деколи натягує на себе ковдру, аби було темно, аби Свого Захисника в останню забути, бо біль не поспішає тікати. путь проводжали безліч людеи. Зі слізьми на очах, з болем у серці «Яка я була щаслива до 20 люта відчуттям несправедливості на того і ніколи цього не усвідомлюдуші Героя ховали в рідному селі вала». Зубрець 23 лютого 2014 року всією Украı̈ною. Тепер залишається жити лише спогадами, де-не-де ловити знаиоЧасто сниться син матері і мии запах сина, притуляти до себе брат сестрі. Не покинув Ігор сво- иого речі, терзати пам’ять, у надіı̈х рідних напризволяще: мабуть, ях зберегти минуле. Розум розуміє турбується, переживає, спостері- все, в серце відмовляється вірити гаючи за гіркими слізьми на очах правді. Та біль, мабуть, уже ніколи наидорожчих. Уві сні сестра Інна і не мине… часто питає, як так сталося, благає повернутись, адже ı̈м так тяжко

58


59


ПРОДОВЖЕННЯ Історія життя Ігоря Костенка – це приклад історіı̈ вільного духом украı̈нця зі світлим розумом. Це історія хлопця, що мав жити, що мав разом із нами піднімати краı̈ну з колін та творити ı̈ı̈ світле маибутнє. Я горджуся, що пізнала иого, хоч і сумую, що не особисто. Нехаи історія життя Ігоря стане початком, нехаи вшанування пам’яті Героı̈в Небесноı̈ Сотні та всіх полеглих у боротьбі за незалежність Украı̈ни стане рушієм, що спонукатиме нас бути небаидужими та співчутливими. Нехаи ця історія буде в думках кожного, аби змінюватися на краще, на благо держави та задля того, аби Героı̈ спочивали з миром, аби рідні відшукали спокіи та щоб люди віднаишли мужність бути вільними. Слава Украı̈ні! Героям Слава! Ірина Кучерява

60


Тарас Слободян 10.12.1982р. – 20.02.2014р.


Багато з нас зараз забувають про всі події які відбувались зимою, коли українці об’єднались в єдину націю, з єдиними українськими цінностями. Починаючи з перших днів на майдані у Києві, де панувала своя атмосфера, не зважаючи на люті зимові морози, ми змогли показати наскільки вільним народом є українці, і який неможливо побороти, тому, що у кожному з нас перебуває своєрідний дух вільної, незалежної України. Перебуваючи на майдані, було не можливо не відчути усіх цих емоцій, їх не реально передати на аркуші, їх потрібно пережити, як пережив кожен хто перебував там під час цих подій та вклав частинку себе у побудові нової країни. Пригадую, як в той час було багато людей, які приносили теплий одяг, медикаменти, їжу, самі основні ресурси аби вижити і не замерзти. Дівчатка із синьо-жовтими стрічками у волосі, які зігрівали нас теплим чаєм та своїми щирими усмішками, за що їм щире «спасибі».

Але ніякими словами не передати біль втрати за героями, які віддали своє життя за наше з Вами майбутнє, за майбутнє наших дітей, нашої країни. Ми вже не зможемо висказати їм особисто нашу подяку за їхній героїзм, але знаю точно, що кожен герой буде жити в серцях усіх свідомих українців. Ми повинні пам’ятати їхній відвагу, та на нас покладена й інша важлива мета: не дати забути усі ці події, ушанувати всіх цих героїв та пам’ятати за що ми боролися, та за що вони загинули. Хотілося би згадати про одного з героїв Небесно Сотні, якого я хоч і не знав особисто, але був добре знайомий з його рідною тіткою, яка ще досі працює у нас в фірмі, а саме про Тараса Слободяна, якого було знайдено в лісах на Сумщині зі слідами нелюдських катувань. Я досі згадую ще той ранок, коли в офісі подзвонив телефон. Не дарма він тоді мене насторожив. Почувши на другому кінці лінії цю трагічну новину, мій розум не вірив і довго

62


не сприймав все, що відбувалося. Надзвичайна жертва українському народу, яка була покладена кров’ю Тараса Слободяна, завжди буде горіти яскравим полум’ям у наших серцях! Слава Україні! Слава Героям!

Тарас Демкура


Темна ніч. В автобусі сидить близько 30-ти чоловік. Він зупиняється на узбіччі разом із усією колоною різноманітного транспорту. Певнии час всі сидять тихо і ніхто не звертає уваги на автобус. Всі втомлені довгим шестигодинним очікуванням поı̈здки, тому намагалися вже поснути, проте несподівана зупинка зруинувала плани. Один із молодиків, одягнутии у бронежилет і віиськову форму, врешті не стерпів і із зухвалою усмішкою процідив крізь зуби:

пронизливим холодом, мрякою та дрібним дощем. На роздоріжжі стояло кілька сотень мовчазних тінеи, а в холодне зимове небо палаючі шини, під співи и тріпотіння десятків прапорів, раз за разом складали снопи зоряних іскор. Знаиома постать юнака скинула капюшон, оглянулась і підпалила цигарку, а після перекуру зробила те, чого б не очікував жоден із иого друзів. Незнаиомець прихилив коліно до холодного, мокрого асфальту і просто навпроти палаючоı̈ шини почав про себе мовити – Вуику, чому стали? Нас чека- «Отче Наш…» ють друзі, - з докором промовив юнак. – Чи можуть молитися атеı̈сти? – запитав він себе. І одразу ж від– Нам треба зустріти… повів: – Кого?

– Коли вони вірять у Бога. Через півгодини одноманітна – Побратима. картина сіро-чорного неба, підсилена пронизливим вітром, Несподівано усмішка сповзла змінилася рядом автомобільз обличчя, в зубах одразу з’яви- них вогнів. Час мовчазного сполась папіроска, капюшон впав на стереження за тишею проишов, очі и плямиста постать вислизну- хтось із присутніх промовив: ла з автобуса. Темрява зустріла ı̈ı̈

64


– Ідуть!!!

твих героı̈в небесного воı̈нства. Одним із героı̈в, якого привезли додому, був наш Тарас Слободян. Про иого життя відомо небагато фактів, та ще менше відомо про иого смерть. «Тарасу Слободяну був 31 рік. Він неодружении, працював в Тернопільському національному економічному університеті». Як правило, саме таку суху інформацію можна знаити про нього у «всесвітніи павутині». Проте, за нею приховано людську долю і нестерпнии біль. Тараса не вбито руками снаипера, а викрадено з маидану і жорстоко закатовано в лісі на Сумщині. Чи знав я иого особисто? Ні. Але я знав иого по-іншому, знав иого так, як знали один одного люди на Маидані. Кожен із нас, маленьких мурашок великоı̈ справи, ризикував потрапити в руки катів-міліціонерів або нелюдів-тітушок лише за те, що ми несли маленькі промінчики надіı̈ на краще життя. Кожен із нас, виходячи з дому, дивився в очі своı̈м дітям, батькам або коханим немов востаннє, бо ми ризикували повторити долю Та-

Постать миттю прошмигнула в автобус, після чого за нею рушили ще чотири одноманітні тіні. У нічному небі літали снопи іскор, а добряча сотня чоловіків спочатку тихо, проте з кожним разом дужче, мов мантру, вимовляла: – Героı̈ не вмирають!!! – Героı̈ не вмирають! – про себе повторював кожен… – Героı̈ не вмирають! – дзвінко лунало звідусіль. – Героı̈ не вмирають, – повторив про себе незнаиомець і зазначив: – Вони повертаються на небо… Так у ті холодні лютневі дні 2014го було приинято зустрічати героı̈в Небесноı̈ Сотні. Тисячі живих патріотів ı̈хали в сторону столиці, щоб боротися з кривавим режимом, а ı̈м назустріч рухалися колони, які проводжали мер-

65


раса, тому хотіли, щоб цеи погляд був з нами в останні секунди життя. Я впевнении: Тарас мріяв про дітеи, мріяв про те, що вони зможуть бігати босоніж газонами і не ризикуватимуть наступити не недбало викинути голку наркомана або розбиту пляшку пива. Я впевнении: він вірив, що в новіи краı̈ні иого донька зможе безпечно повертатись пізно додому, а иого син ніколи не спробує наркотичного зілля. Я знав иого, він мріяв ніколи більше не бачити стареньку бабусю біля смітника, якіи соромно попросити милостиню. Ніколи не почути розповіді про зажерливого чиновника, якии побудував собі маєток на кошти хворих дітеи. Ніколи не ошаленіти від гніву і не вбити суддю, якии виправдав за чималенькі гроші ґвалтівника доньки. Саме так я иого знав через мріı̈, які мільиони украı̈нців розділили в холодних ночах Маидану…

Спогади Олександри Євгеніївни Соловій, класний керівник 11-Б класу:

Це скромнии, інтелігентнии, привітнии старшии син у сім’ı̈ Слободян Маріı̈ та Ігоря. Про людеи, які тобі близькі, дорогі, дуже важливо говорити. Боı̈шся, що не те скажеш, щось забудеш, а так хочеться сказати наиголовніше… Випуск 2000 року Тернопільськоı̈ загальноосвітньоı̈ школи №12. Це мить, коли радість обнялася зі смутком… Згадується, як десять років тому сіли за парти, а тепер школа та батьки пишаються відточеними у своı̈и красі мужніми орлами. Таким красивим, вихованим, розумним, чуиним сином і учнем був Тарас. Я вчитель украı̈нськоı̈ мови та літератури. Тому для мене кожна дитина, яка потрапляє в моı̈ руки, наче книжка, щоразу читаєш, а вона все нова і нова для тебе. Так було з Тарасом і з тим класом, якии мені дістався. Діти були дуже

66


цікаві, розумні, з гарних сімеи. Тарас був толерантнии, виховании, красивии. Справжня вчительська дитина. Таким не легко у школі, на них усі звертають увагу, і мені завжди хотілося захистити цих дітеи. Але напрочуд легко він спілкувався, дружив з дівчатками і з хлопчиками. Не було и такого, щоб хтось заздрив иого оцінкам, хоч був єдиним серед медалістів. А ще пам’ятаю: хлопці на футбол, а Тарас мусив забирати молодшого брата зі школи. І він не злився, він з такою любов’ю це робив. Тарас завжди у таких справах був відповідальним. Читав дуже багато. На уроках ми часто дискутували. Якось говорили про героı̈в, про те, як вони страждають, борються, перемагають. А він раптом каже: «Олександро Євгенівно, чому ж ті героı̈ так страждають, коли ж то вже мир настане, і хіба не можна щастя?» Дуже мене зачепили ці слова… Чи ми ідемо в парк іноді прибирати, учні не дуже бралися за роботу, посміхаються, жартують…

Тарас бере все в своı̈ руки і просто каже: «Зараз усе буде зроблено». І вже всі працюють: – Ми вже все, идемо гуляти, – вмів словом зорганізувати. Хотів, як і всі молоді люди, здобути вищу освіту, бути платоспроможним, мріяв про сім’ю. У шкільні роки заимався спортивним орієнтуванням, він із командою заимали призові місця, був дуже компаніиським хлопцем. Ця дитина ишла в життя мудрою, з добрим серцем, щедрою душею, дуже порядною людиною. Такі діти покращують Землю своı̈ми талантами і любов’ю, збагачують і примножують славу нашоı̈ рідноı̈ Землі. Тарас завжди вчився, був аспірантом інституту міжнародних відносин, але ніколи не зазнавався. Пригадую один випадок: проишли роки, ми довго не бачились. Якось іду повз інститут, у групі багато студентів, раптом хтось гукає:

67


– Добрии день, Олександро Євгенівно!

Щодня гинуть люди. Навіть діти… Мусимо бути сильними!

Дивлюся, а це Тарас. Молодии, Слава Украı̈ні! статнии, красивии. Він хоч і викладав, але був другом для своı̈х стуСпогади його викладача дентів і завжди перебував у центрі ı̈хнього життя. Підіишов, розгово- та наукового керівника Оксани Миколаївни: рилися. Запитав абсолютно про Тараса я знала з того часу, коли все… Діишли висновку, що важко він став студентом тодішнього жити, але ми оптимісти! факультету міжнародного біз– Пам’ятаєте, - каже він, - Ви несу і маркетингу. Він навчався за спеціальністю «Міжнародна нам казали: економіка». Я почала викладати «Усміхніться… І будьте щасли- в нього на третьому курсі, а півими! І, як пісню, життя прожи- зніше була керівником иого наувіть. А під буднів сірою зливою ковоı̈, курсовоı̈ і дипломноı̈ робіт. Барви серця свого збережіть!» Після того, як Тарас закінчив уніСерце щемить, душа болить і пла- верситет, почав працювати методистом, а потім паралельно че… вступив до аспірантури і мені Спасибі тобі, Тарасе, за те, що пощастило бути иого наукобув справжнім і чесним, не баиду- вим керівником і там. Весною жим і не малодушним, а сильним, він мав захищати дисертацію. справжнім патріотом Украı̈ни. «Він був дуже стриманим стуНизькии уклін батькам і щира по- дентом, і після того, як закінчив дяка за сина Тараса! Нині ми пе- школу із золотою медаллю, мав реживаємо, мабуть, наидраматич- звичку завжди бути спокіиним» , – Оксана Миколаı̈вна. ніші часи у своı̈и новітніи історіı̈. жартує

68


Тарас був як велика дитина: дуже довірливии і дуже чеснии. Я навіть не знаю жодного випадку, щоб він збрехав. Дружив із дівчатами, бувало, подумував про одруження після захисту дисертаціı̈. Я не можу сказати, що він був, як говориться, ідеальним, що рухав думку. Тарас швидше був бджілкою-трудівницею, якии шукав людеи зі схожими життєвими принципами. Такі зазвичаи сильно працюють для досягнення спільноı̈ мети. От такии типаж, як сьогоднішні волонтери, які знають, що це потрібно зробити і просто роблять це. От політиками такі ідеині одиниці стають, а практично все в суспільстві базується на таких, як Тарас, на таких, хто дотримується певних принципів і робить те, що треба робити. Я знаю, що він дуже допомагав батькам навіть у свіи вільнии час. Дуже часто бував у ı̈хньому домі. І брату-школяру допомагав із вивченням англіиськоı̈ та комп’ютерів. Тарас дуже любив організаціину роботу. Завжди допомагав у роботі з іноземцями в різних проектах.

Був випадок, коли він без проблем зібрався і поı̈хав зустрічати людеи в аеропорт «Бориспіль». Ніколи не відмовляв у допомозі навіть у позаробочии час. Він любив спілкуватись із людьми, допомагати комусь – було, свого роду, иого хобі. Був час, коли Тарас звільнився з роботи і працював на виробничому підприємстві, а згодом під Києвом. Проте ніколи не залишав роботу над дисертацією. Коли був ще студентом, Тарас пішов працювати на завод, оскільки не хотів брати кошти в батьків. Він не був із тих людеи, хто б користувався халявою. У нього завжди були дружні стосунки зі студентами, він ніколи нікуди не поспішав, мав розважливии, спокіинии характер. Тарас завжди був борцем за справедливість. «Иого дисертація була на тему міжнародного науково-технічного співробітництва. У нього було дев’ять наукових праць, він часто брав участь у всіляких конференціях та круглих столах. Дуже вже любив Тарас науку.

69


Скоро він мав стати кандидатом наук, а весною мав захищатись з теми «Міжнародне науково-технічне співробітництво у вітчизняних виробництвах в умовах техноглобалізму». Иого стихією було все, що пов’язане з науково-технічним розвитком та з еволюцією виробничих систем. Якраз ця перспективна тема зараз є дуже актуальною в нашіи краı̈ні. Нам не вистачає Тараса в колективі. Він відрізнявся від усіх інших працівників, привносив різноманіття та своєрідну хвилю в наш колектив», – говорить колега Тараса.

70


«Перша зустріч із Тарасом у мене відбулася наприкінці 2004 року, коли я обіиняв посаду директора англомовноı̈ програми з міжнародноı̈ економіки та туризму. За штатним розписом у нашіи програмі була посада методиста, і Тараса порекомендували як ретельного та старанного працівника, якии має відповідну освіту. Ми мали спілкуватись із іноземними студентами, і тому мені був потрібен молодии чоловік. Иого привели на представлення, і за результатами співбесіди враження залишились дуже позитивними. Коли в ході роботи ми познаиомилися краще, для Тараса я був старшим товаришем. Плани на маибутнє він висловлював досить-таки скупо. Як людина з вищою освітою, він планував піти науковою стежкою. Він завжди хотів бути викладачем. Поза роботою я очолюю студентськии віиськово-патріотичнии клуб. Ми проводимо неодноразові акціı̈. Одного разу організовувалося сходження на Говерлу. Тарас там також був. Разом із нами не тільки украı̈нські, а и іноземні студенти.

При сходженні Слободян бачив, що иому це важко давалось, але настирливо та наполегливо ишов до вершини, і все-таки приишов. На мою думку, гори відкривають сутність людини. «Не можу, але иду. Все-таки докладу зусиль». Це ті принципи, які керували Тарасом. Невдовзі я запропонував иому долучитися до наших акціи. Він погодився, хоча за посадових інструкціи не був зобов’язании. Для студентів Тарас був авторитетом, що вміє ставити перед собою мету і досягати ı̈ı.̈ Иого наполегливість при сходженні вершини дуже вразила мене, і однозначно, я зрозумів, якою духовно-сильною особистістю він був. Саме так я зміг пізнати Тараса під час нашоı̈ подорожі. Студенти иого любили. Хоч він і був на 5 років старшим від иого одногрупників, та ще и посадовою особою, з числа адміністраціı̈, залишався своı̈м у компаніı̈. Завжди допомагав друзям, а значить, був надіиним. Робота адміністратора – це рутинна робота. Часто немає можливостеи проявити своı̈ особи-

72


сті якості. Проте люди завжди відчували Тарасове тверде плече та людське ставлення, ніхто не боявся просити допомоги». Ця втрата була шокуючою та трагічною. Будучи зовсім неконфліктною людиною, він не позиціонував себе як лідера. Тарас був простим украı̈нським хлопцем, другом, колегою. Для багатьох людеи було великим подивом, що настільки мирна и добра в ставленні до інших людина могла потрапити в таку трагічну ситуацію. Він загинув, виборюючи права та свободи для нас. Тарас був сформованою особистістю, але проявляв своı̈ емоціı̈ рідко. Він ніколи не викликав в оточуючих агресіı̈ в свіи бік. Був справжнім миротворцем. Міг залагодити будь-яку проблему шляхом переконань. Те, що з ним сталось, – велика трагедія для всіх иого знаиомих. В силу своı̈х патріотичних переконань і виховання, Тарас просто не міг не потрапити на Маидан хоч би раз. Заплакані очі жінок та пусті очі чоловіків. Гучно, пробиваючи

до останньоı̈ кістки, бив козацькии барабан. Незнаиомець врешті-решт добрався до Маидану. Проте було вже пізно. Біи стих. Запах диму з мого трофеиного бронежилету і трішки подряпані руки від бою під час «ночі гніву» нарешті злилися із запахом маиданного диму. Мене зустрічали люди з чорними закопченими обличчями. Мені соромно, що я не був із ними в ту ніч. Трішки тішить лиш думка про те, що ми гарно погнули систему на периферіı̈, але це, звісно, надто мало, щоб відплатити ту ціну, яку заплатили наші друзі в столиці. … Проишло півроку. Я - волонтер, і всі моı̈ думки лежать в площині, де я думаю, де дістати гроші і як відправити спорядження для арміı̈. Але цього також не вистачить, аби віддати давніи борг. Я втомлении і розлючении, коли бачу людеи, яким не дісталося иого віддавати и не дісталося пам’ятати про наших героı̈в. Тараса вже немає. Так само, як і немає ще сотні чоловіків, які поклали своı̈ життя на вівтар революціı̈. Чи, може, лише сотні? Я дуже добре

73


пам’ятаю очі хлопців, які втратили друзів. Вони були повними люті та розпачу, що не можуть повернути дорогу людину. Разом із друзями вони втратили частину себе. Я пам’ятаю скандал із винесенням решток з будинку профспілок, якии успішно придушили і про якии навряд чи хтось із Вас згадає. Пам’ятаю розповіді медиків, які, пробігаючи 200 метрів, встигали вколоти півлітри обезболюючих ін’єкціи 10-міліметровими шприцами. Пам’ятаю тисячі лампадок і мільиони квітів, що щільним шаром вкривали всі барикади та місця, де полягли наші брати. Пам’ятаю, як був

встановлении хрест на Інститутськіи. І те, як тоді плакало небо… Я пам’ятаю все і не можу собі пробачити, що в наидраматичніші моменти лиш добирався до столиці. Хоч і не я натискав на спусковии курок, не можу собі пробачити подіи, що зруинували так багато життів. Вони загинули, щоб ми змогли втілити в життя ı̈хні плани. Мріı̈ про нашу нову вільну Украı̈ну. Я не зупинюся, не досягнувши цієı̈ мети, в честь тих, хто віддав своє життя. Якщо ж ні, я буду соромитись дивитись у нічне небо, звідки вони споглядають на нас. Адже Героı̈ не вмирають, вони повертаються додому… Андрій Пальчик

74


Олександр Капінос 10.03.1984р. – 18.02.2014р.


Герой України!

Боляче, гірко, важко, нестерпно – правильно описати почуття, які вирують всередині, не можу. Ставлю собі питання: чому так сталося з цвітом нації, з найкращими синами України? Йому б ще жити, діточок своїх виховувати і державу розбудовувати. Проте не судилося…

Ось хто для мене Олександр Капінос. Мужній, сильний, відважний борець за Україну, уродженець мальовничої Кременеччини. Для свого краю він робив чимало добрих справ: відроджував рідне село Дунаїв, займався фермерством і відстоював інтереси громади, організовував різноманітні культурно-мистецькі заходи. А щоб молодь забрати з вулиці, створив спортивний клуб і за свої гроші облаштував його. Він не чекав допомоги від когось. Олександр просто робив те, що вважав за потрібне. Я пам’ятаю протест-голодування проти мовного закону, коли обурені українці зібрались у столиці і вимагали скасувати його. Гордився, що саме наш земляк, Сашко Капінос, протримався найдовше. Усі його досягнення перелічити неможливо. Так само неможливо спокійно сприймати той факт, що цього молодого патріота вже з нами немає…

Всі, хто винен в смертях українських Героїв, будуть покарані, я впевнений. А сьогодні маємо пам’ятати про Сашка Капіноса й про інших активістів Революції Гідності, які ціною життя заплатили за краще майбутнє. Слава Героям і низький уклін їхнім батькам! Тарас Юрик

76


Зростав у робітничіи сім’ı̈, де батько Анатоліи заимався фермерською справою а, мати Олена працювала вчителем початкових класів. Ріс у веселіи компаніı̈ молодшого брата та сестри. Був неимовірно енергіиною та світлою дитиною, допомагав батькам, ще будучи зовсім малим. Завжди цікавився всім новим та незвіданим. Любив відпочивати и гратися на природі, котра зачаровувала иого з дитинства. Сашко був мріиником і дуже любив читати, що тішило иого батьків. Зростав здоровим, рухливим та здібним хлопчаком. Ділився з мамою та рідними своı̈ми маленькими перемогами и глибоко не печалився з власних невдач, а навпаки - вчився доводити власні справи до кінця навіть через перешкоди. Відвідував із сім’єю церкву щонеділі и співав у церковному хорі села Дунаı̈в. Віру в Бога зберіг до кінця своı̈х днів, хоча, погляди дещо змінилися. Завжди казав, що Бог у иого серці і иому неважливо, де молитися, а важливо – вірити. За словами матері, Сашко завжди відстоював

Cтрашно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі. Т. Г. Шевченко

Саме у рядках Тараса Григоровича Шевченка знаходив власне натхнення герои Небесноı̈ Сотні Сашко Капінос, котрии яскраво окреслював у своı̈и діяльності та житті любов до справедливості, до Украı̈ни та людеи. Наигірше померти у рабстві, не відчувши свободи. Сашко був носієм нашоı̈ свободи, лицарем украı̈нського духу, він віддав своє життя задля нашого маибутнього у новіи незалежніи та відродженіи Украı̈ні. Олександр Анатоліиович Капінос народився на світ 10 березня 1984 року в мальовничому селі Дунаı̈в, котре розкинулося на пагорбах Кременеччини,що у Тернопільськіи області.

77


справедливість ще серед своı̈х однолітків, тому и однодумців у школі було не так і багато, хоча дружелюбність иого характеру завжди яскраво проявлялася.

нами всієı̈ Украı̈ни, у яких збагачувався, наповнювався и збирав етнічні украı̈нські звичаı̈ та вивчав культуру. Завжди цікавився украı̈нською вишивкою та мав у власніи колекціı̈ кілька чудових вишиванок, уважав, що на кожне свято украı̈нець повинен одягати вишиванку, тому що вона несе закодовану інформацію у символах ще з древніх часів нашоı̈ Украı̈ни. Особливоı̈ цінності у иого колекціı̈ набула вишиванка у світло-жовтих кольорах - кольорах сонця, котру вишила иому бабуся у своєму вже не молодому віці, саме у ціи вишиванці Сашко зустрів свіи останніи день. Здобував освіту Саша із натхненням, тому що иому завжди було цікаво вбирати нові знання, котрі б пригодились иому в подальшому житті. Активно відстоював власні права та права студентів. Яскраво окреслював свою громадянську позицію, котра ще з малечку огранила себе в націоналістичну оправу.

У школі тяжів до точних наук, проте и гуманітарні предмети не були проблемними. Завжди брав активну участь у шкільніи самодіяльності, де и відкрив у собі творчі здібності и любов до мистецтва та украı̈нських звичаı̈в. У 2001 році Сашко із золотою медаллю закінчив Дунаı̈вську ЗОШ І-ІІІ ступенів, котру 1 вересня 2014 року переименували в школу імені Героя Украı̈ни Олександра Капіноса. Після школи вступив до Украı̈нського державного лісотехнічного університетету (сьогодні — Національнии лісотехнічнии університет Украı̈ни, Львів). Саме у часи студентства Сашко знаишов однодумців та друзів, котрі з ним підтримували зв’язок до останніх днів. Розширював свіи кругозір завдяки подорожам тере-

78


У 2005 році отримав диплом бакалавра з відзнакою, а в 2006 році — диплом спеціаліста з відзнакою за спеціальністю «Технологія деревообробки».

на роботу у Вінниці, де працював технологом лише протягом року (2008 - 2009). Звільнившись, він вирішив повернутися додому, тому що для нього було важливо працювати із людьми, а не, заПо закінченні вищого навчаль- чинившись у власному кабінеті, ного закладу Сашка прииняли перечитувати документи. За час

79


проживання у Вінниці був керівником громадськоı̈ організаціı̈ патріотичного спрямування «Соколи», що и характеризує иого активну позицію в суспільстві, бажанні розвивати Украı̈ну та украı̈нськии дух народу. Спрямовував усі своı̈ сили на відродження національноı̈ єдності та свідомості украı̈нців.

На початку 2012 року Сашко відстояв права громади рідного села Дунаı̈в і власними силами та за підтримки жителів не дозволив побудувати завод, котрии би зруинув екологію Кременецьких гір и унеможливив здоровее проживання людеи на теренах села. Для нього завжди особливе місце заимала природа. Сашко вірив, що у ніи закладена мудрість віків. Саме на лоні природи відчував гармонію і в моменти фізичноı̈ та моральноı̈ втоми шукав власного відновлення у рідних лісах Кременецьких пагорбів. Небувалою насолодою для нього було просто полежати під відкритим небом, насолоджуючись співом пташок, дивлячись у небо и медитуючи, наповнюючи себе життєдаиною енергією природи. Рідним видавалося, що Сашко вміє розмовляти із всім живим та розуміє більше з-поміж усіх, що нам дає природа і як потрібно ı̈ı̈ оберігати.

Повернувшись додому, Сашко переконав батька скерувати всю наснагу на фермерські угіддя - збільшити поголів’я свинеи та взяти в оренду більшу площу землі, щоб і людеи забезпечити робочими місцями у селі, і розширити власну діяльність. За словами матері, Сашко дуже любив працювати біля землі та з людьми, тому що для нього завжди наиціннішими були саме моральні цінності, а матеріальні ніколи не виходили на першии план, бо вірив, що краще бути хорошою людиною і ділитися з іншими, ніж бути скнарою та нещасним: Діли з убогим заробіток, То легше буде й зароблять.

У рідному селі Сашка пробивалося невеличке джерело із

Т. Г. Шевченко

80


кришталевою водою, котре він дуже хотів розчистити і згодом розповісти про нього на широкии загал. На жаль, не встиг цього зробити, але сім’я, що віданно любила Сашу, у пам’ять про нього заинялася цією благородною справою і провела дослідження води, котра виявилась прекрасноı̈ якості, и розчистила джерело для відвідувачів.

і ноги рухаються по криволініиних траєкторіях. Криволініині форми – прояв життя. Людина ж за власним бажанням протягом століть живе у кутовому просторі (якии віднедавна почав розростатися і вгору, все далі відриваючи людину від землі), що не має нічого спільного з природним життям. До того ж сфера має наименшу площу поверхні серед інших фігур, а це веде до меншоı̈ витрати енергіı̈ взимку и отримання меншоı̈ кількості тепла в літніи час. До того ж завдяки своı̈и формі, у будинку були б вікна, спрямовані в небо, що забезпечувало б кращу освітленість, ніж вертикальні вікна.

У Сашка також була мрія збудувати власнии будинок поблизу джерела та лісу, щоб насолоджуватися краєвидами и бути трішки усамітненим. І будинок за иого проектом мав бути дуже особливим. Особливість полягала в тому, що він мав будуватися із еко-матеріалів, складовими яких була б лише солома, спресована у тюки и обкладена глиною. Хатина відрізнялась ще тим, що мала б сферичну фому, тому що Сашко вірив, що з лона матері і до масштабів галактики - усюди ми знаходимося у викривленому просторі. У саміи людині неможливо знаити жодноı̈ прямоı̈ лініı̈. Людські руки

На обраному Сашком місці не було підведення до електромережі, і иого це не бентежило, а навпаки, шукав альтернативного розв’язання цього питання. І вирішив, що иого маибутніи будинок забезпечуватиметься енергією сонця від сонячних батареи. Із прагнень цілком очевидно, що він ішов попереду свого часу, дбаючи про економність, ефективність і збе-

81


реження природи у своєму житті, тя варварського закону про мову. навіть у побутових питаннях. Сашко протримався наидовше - 12 днів лише на одніи воді. 2012 рік видався для Саші буремним і в липні, тому що саме у Мати згадує, що коли він поверцеи період приимається мовнии нувся після голодування, то и сил закон Ківалова - Колесніченка. зовсім не мав і неимовірно схуд. Закон містив неоднозначне визна- Мама готувала иому пюре з овочів чення терміну «рідна мова», трак- та фруктів, щоб згодом зміг добре туючи иого таким чином: «рідна харчуватися, тому що організм не мова — перша мова, якою особа міг приимати повноцінну ı̈жу, а оволоділа в ранньому дитинстві». виснаження було очевидним. Згідно з висновками Головного науково-експертного управління Відпочивши и повернувшись ВРУ, визначення терміну «рідна до хорошого стану здоров’я, Сашмова» в законі є неточним і неко- ко повертається до роботи и праректним, оскільки із нього, як вка- цює зранку и до вечора з батьком зано у висновку, випливає, що рід- на власних землях не покладаюною мовою може бути чужа мова, чи рук. Та попри фізичну втому и якщо за певних обставин людина повну заинятість він встигає виоволоділа нею першою. Звісно ж, вчати «Кобзар» Тараса Шевченщо дании закон обурив Сашка як ка, тому що вважав, що увесь дух справжнього націоналіста и бор- украı̈нського народу закладении ця за справедливість, тому він і у віршах поета - пророка. Надавав поı̈хав у Киı̈в, де з 4 липня брав завжди якогось сакрального знаучасть у акціı̈ на захист украı̈н- чення даті власного народження ськоı̈ мови, що відбувалася біля 10 березня та даті смерті поета. Украı̈нського Дому. Був одним із Саме тексти « Кобзаря » надихали перших, хто оголосив голодування Сашу и вселяли дух протиборства, на знак протесту проти приинят- дух справедливості та націоналіз-

82


му. Иому видавалося, що ніхто так не любив і не описував Украı̈ну, як Тарас Шевченко.

дача музики и знову працював над власними досягненнями у грі на бандурі самостіино. Усі рідні завжди дивувались, де знаходить час Після важких робочих буднів і сили для гри, проте життєвого завжди знаходив час для того, щоб запасу у Сашка ставало на все. Був помузикувати. Зі слів матері, Саш- переконаним, що у кожного кобзако мав абсолютнии слух і навчився ря повинна бути власна бандура. досконало грати на двох інструментах самотужки. Фундаментом Вірив, що в одніи хаті не можна иого музичних умінь була музич- тримати два інструменти, тому и на школа, в котру він ходив із се- подарував свою акустичну гітастрою, лише сестра Наталя відві- ру другові, бо вважав, що бандура дувала уроки гри на фортепіано, « ревнує» до гітари. Якби у нього а він - на баяні. Після опанування було ще трішки часу, то обов’язгри на баяні Саша заинявся грою ково взявся б за гру на іншому на гітарі - кожного вечора все вдо- цікавому для нього інструменті. сконалював своı̈ вміння, а згодом Мама інколи шкодує, що він не піміг лише за допомогою слуху піді- шов розвивати себе як музикант брати потрібні акорди. Любив гра- у вищии навчальнии заклад, бо у ти у колі своı̈х друзів та однодум- Сашка був непересічнии талант до ців і, звісно ж, на сімеиних святах музики ще з дитинства. Безмежно радував своı̈х близьких. любив подорожувати Украı̈ною, особливо цікавою иому була ЗаОмріяним інструментом у иого порізька Січ, тому що він відчував руках стала бандура - споконвічно себе козаком із дитинства, відчуукраı̈нськии інструмент, котрии, вав у собі тои непереможнии дух як жоден у світі, уміє переливати- волевиявлення і любові до свобося усіма барвами звуків. Сашко від- ди та національноı̈ гідності. відав лише кілька уроків у викла-

83


За словами близьких, об’ı̈здив усю Украı̈ну уздовж та поперек і не збирався зупинятися, тому що знав, що є ще безліч незвіданих місцин, котрі мають власну цікаву історію і могли б иого здивувати та наповнити новими яскравими враженнями. Иого не лякали ніколи погодні умови чи відсутність цивілізаціı̈, а навпаки, иому подобалось із наименшими затратами подорожувати і жити у польових умовах. Склалось враження, що Сашко половину власного життя прожив у наметі, в цілковитіи гармоніı̈ із собою, природою та оточуючими людьми.

лише 2 -3 дні, бо нудився від одноманітності. Иому було цікавіше добиратися до пункту призначення автостопом кілька днів і спілкуватися з людьми, тому що саме у спілкуванні він відчував себе живим кожною клітиною свого тіла. Сашко вірив, що, не знаючи свого минулого, ми не варті свого маибутнього. Вивчав історію Украı̈ни и шукав достовірні джерела інформаціı̈ поза межами підручників з історіı̈. Особливоı̈ уваги у своı̈х дослідженнях надавав діяльності Украı̈нськоı̈ повстанськоı̈ арміı̈, бо захоплювався незборимим духом украı̈нського партизанства і в результаті - організованоı̈ арміı̈, котра чинила нищівнии спротив загарбникам. 14 жовтня на Покрови Пресвятоı̈ Богородиці кожного року Сашко ı̈здив у Киı̈в і брав участь у маршах УПА, тому що саме цього дня 1942 року було утворено Украı̈нську повстанську армію і в Украı̈ні відзначається День козацтва. Тому цеи святковии день набував для нього особливого сакрального змісту.

Особливу нішу він відводив, звісно ж, Украı̈нським Карпатам, котрі манили иого своєю могутністю та багатством тваринного и рослинного світу. Иого приваблювали гори своı̈м магнетизмом та магічністю, і не залишали поза увагою автентичність та колорит гірських поселень. Сашко не любив пасивного відпочинку, навіть на морі він бував

84


Дуже цікавою сторінкою в житті Сашка стало захоплення рідновір’ям – релігіиним напрямком, якии базується на «слов’янськіи міфологіı̈ та релігіı̈» и ставить за мету відродження «рідноı̈ слов’янськоı̈ віри» (звідки и назва «рідновір’я»). Для всіх течіи рідновір’я притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які рідновіри вважають єдино автентичними для слов’янина, зокрема для украı̈нця.

нутоı̈ Маланки та фольклорних персонажів по селі із заспівами – так зване передавання Старого року – Новому. Ці древні обряди, безперечно, збагатили культурне життя села и відновили у пам’яті традиціı̈ предків-украı̈нців. Також Сашко організовував різдвяні вертепи у Дунаєві, у котрих виступали талановиті молоді люди и вітали своı̈ми акторськими сценками и заспівами односельців із Різдвом.

Завдяки вивченню рідновір’я, Сашко відновив у своєму селі староукраı̈нські традиціині свята Івана Купала та Маланки. Наполегливість у вивченні украı̈нознавста і иого старовинних обрядів допомогла відтворити автентичність у відзначанні цих свят.

Одним із наицікавіших прикладів відновлення украı̈нських традиціи і поширення ı̈х, особливо серед молоді, були організовані Сашком та иого друзями украı̈нські вечорниці із дотриманням усіх канонів. Молодь приимала одна господиня, котра ı̈х частувала домашніми наготовками и контролювала дотримання усіх звичаı̈в та традиціı̈. Також розучували украı̈нські народні танці під час вечорниць, і, звісно ж, усі були одягнені в традиціинии украı̈нськии народнии одяг.

Із широким вогнищем та стрибками через нього, що, за законами рідновірів, очищало людеи від негативноı̈ енергетики ; танцями та співами з плетінням вінків, що відбувалось під час святкування Івана Купала ; водінням переодяг-

85


Він так захопився украı̈нськими традиціями, звичаями, релігією та історією, що наперекір жінкам у своı̈и сім’ ı̈ відпустив густі чорні вуса, котрі ззовні додали иому ще більшоı̈ приналежності до козацького роду. Також змінив зачіску на зразок «чуприни» доби Козацтва, на що мати реагувала скептично, але Саша, так би мовити, готував ı̈ı̈ морально до того, що хотів собі вибрити чуба, щоб почуватися справжнім козаком не лише по духу, а и за зовнішніми ознаками, бо вбачав у таких змінах автентичну приналежність до перших демократів-націоналістів в Украı̈ні – козаків.

сили, проте Сашко вірив, що таки зможе виключити м’ясо із раціону, а згодом і цілковито білкову ı̈жу, бо серед иого друзів були вегетеріанці та вегани, котрі подавали иому приклад. Дякуючи своєму здоровому духу і природному альтруı̈зму, Сашко створив та почав обладнувати дитячии спортивнии клуб власними силами і за підтримки дунаı̈вців. Зараз за допомогою иого сім’ı̈ цеи клуб функціонує та вдосконалюється. Також він дуже хотів організувати віиськово-патріотичнии наметовии табір для молоді, проте тяганина з дозволом на діяльність затяглась на довгии період і не судилося Сашку втілити цю свою мрію. Але побратими із громадськоı̈ організаціı̈ “Патріоти Волині”, котру він очолював та був одним із засновників, цьогоріч втілили в життя бажання Сашка на територіı̈ Національного природного парку “Кременецькі гори”, де діти з власноı̈ ініціативи розчистили криницю в лісі. Вчилися орієнтуватися на місцевості, вивчали

Сашко завжди був борцем за здоровии спосіб життя и починав із себе. Він не палив, не вживав алкоголю, заимався спортом і навіть моржуванням - звичним для нього було проитись босими ногами по снігу дорогою з ферми додому, наприклад. Завжди хотів переити на вегетеріанськии раціон харчування, але важка фізична праця вимагала і білковоı̈ ı̈жі для підтримки

86


цікаві факти з історіı̈ рідного краю та жили у наметах під відкритим небом. Сашко вмів бути щасливим, даруючи частинку себе іншим і зовсім безкорисливо. Про це свідчить иого віддана праця волонтером у літніх таборах для дітеи-сиріт зі всієı̈ Украı̈ни, що проходили за ініціативою міжнародного благодіиного фонду «Нове покоління».Саме за цю гуманну працю він і отримав відзнаку, з якоı̈ батьки дізналися, що він працював волонтером, тому що Сашко сказав лише, що він ı̈де у Карпати. Добрим справам не потрібні голосні слова, що и довів вчинок Саші.

тинства, иому завжди було важливо бути попереду, але лише у тих справах, котрі иому до душі. Сашка наповнювало завзяття, котре було незбориме перед гнітом часу. Поміркованість та витримка оберігали Сашка від необдуманих вчинків, хоча иого внутрішніи запал завжди вів до нових звершень, котрі були для нього одними з наиважливіших місіи у житті.

Він був дружелюбною, щирою та усміхненою людиною, на конфлікти ішов лише у випадках, коли питання заимало иого власні переконання та справедливість, Варто згадати, що він був пер- але завжди обирав для себе мирні шопроходцем у поваленні радян- та гуманні способи ı̈х вирішення, ськоı̈ символіки у рідному селі. не використовуючи фізичноı̈ сили. Також ініціював відкриття пам’ятника своєму улюбленому поету и Сашко був старшим у сім’ı̈ Капігордості всього украı̈нського на- носів, і батьки видавши заміж мороду – Тарасу Шевченку. лодшу сестру та оженивши брата, почали переиматися особистим Сашко ніколи не покладав рук, життям Саші і наполегливо наякі б перепони у житті не трапля- магалися підштовхувати иого до лися. Рідні згадують, що лідерські будь-яких стосунків, щоб він реаліякості в нього проявлялись із ди- зувався і в особистому житті. Але,

87


хлопець мав власне бачення ситуаціı̈ і пояснював батькам, що иому потрібна рідна душа, котра сприиматиме иого саме таким, яким він є, і підтримуватиме та розумітиме у всіх життєвих ситуаціях, иому потрібен друг та співрозмовник в обличчі жінки. Визнавав, що дуже хоче збудувати власну сім’ю і звити гніздечко, де бігатимуть иого діти, ростимуть щасливими, здоровими та продовжуватимуть рід Капіносів. Проте Сашку судилося бути лише хресним батьком у п’яти дітеи, котрих він безмежно любив и не пропускав жодного Дня народження, обожнював балувати ı̈х подарунками и розказувати цікаві історіı̈.

ковича підписати угоду про вступ Украı̈ни до Євросоюзу. Як свідомии украı̈нець та борець за справедливість і честь, Сашко, звісно ж, прямує до епіцентру подіи, щоб відстояти власне право жити у вільніи та незалежніи, квітучіи краı̈ні. Саша не лише перебуває на Євромаидані, а и вступає у лави сотні самооборони «Волинська січ», щоб брати активну участь у діяльності маидану и підтримувати інших своı̈х побратимів.

Всі люди, котрі змогли поспілкуватися із Сашком, були зачаровані иого внутрішньою силою і наснагою, ı̈х дивував иого спокіи та стриманість у поєднанні із життєНа жаль, власна сім’я із хати- радісністю та світлом душі. Збирав ною, наповненою дзвінким дитя- коло себе людеи, граючи на гітарі чим сміхом, залишилася лише пре- та співаючи украı̈нських повстанкрасною мрією, котру не вдалося ських пісень, котрі иому подобаздіиснити молодому герою. лися змалечку, і він все шукав та розучував нові. У листопаді 2013 року стартує хвиля протесту на маидані НезаІ саме на Євромаидані вони нележності у Києві щодо відмови абияк підносили дух і віру в те, що Президента Украı̈ни Віктора Яну- украı̈нськии народ переможе і ви-

88


коренить звірське свавілля узурпованоı̈ влади. Тому що люди уже втомились нести чуже та насаджене владою ярмо на власних знедолених плечах:

тимів. Але на Маидані вони були вільними людьми, хоч і ціна свободи була дорогою, але вони на повні груди вдихали вільне повітря, хоч із запахом диму, але там уже не було остогидлоı̈ усім влади, котра звикла продавати все, що має, хоч якусь цінність, немає тираніı̈, котра пригнічувала із дня у день, а є вільні та сильні люди, котрі виборюють своє право жити у процвітаючіи краı̈ні. Сашко говорив часто матері, що стоı̈ть він на Маидані не за Євросоюз, а за себе и своє маибутнє. Саме там, на барикадах, за крок до смерті, вони по-справжньому покохали одне одного, бо ı̈х єднала спільна любов до Украı̈ни і віра у волю украı̈нського народу та щасливу квітучу Украı̈ну, де вони зможуть збудувати власну сім’ю, про котру так мріяв Сашко.

Кайданами міняються, правдою торгують. Т. Г. Шевченко

Як і у власному житті, так і на Маидані, Сашко не боявся роботи – колов дрова для куренів і обігрівання людеи, облаштовував барикади и допомагав з усілякою роботою, котру тільки знаходив. Безкорисливість иого діянь тішила всіх оточуючих, а особливо Оленку - кохану Сашка, з котрою вони познаиомилися на Маидані, на тому маленькому острові Свободи і Справедливості. Саме там, посеред холоду та голоду, під гулом пролітаючих куль та освітленням палаючих «коктеилів», поєдналися ı̈хні душі, бо саме там вони відчували себе щасливими. Незважаючи на те, що в будь-яку хвилину на кожного з них чатувала небезпека, а за барикадами - чорна сотня, вибухи, стогони, ı̈дкии дим та кров побра-

Протягом Євромаидану Саша навідував сім’ю у Дунаєві, але лише на кілька днів, щоб розказати батькам та рідним, як все насправді відбувається, а не як це транслюють засоби масовоı̈ інформаціı̈ (мама Сашка згадує, що він

89


наполягав на тому, щоб викинути на смітник телевізор і не слухати увесь цеи бруд, що ллється цілодобово із голубого екрану); щоб поспати, хоч одну ніч вдома та змінити одяг на чистии. Навіть Новии рік та Різдво Христове Саша святкував із побратимами на Маидані, тому що вважав, що основні подіı̈ відбуваються в тои момент саме у Києві і він не має права залишити своı̈ переконання і цеи острів свободи посеред столиці:

ся розгляд питань щодо змін до Конституціı̈ Украı̈ни щодо обмеження повноважень Президента. Опозиціині фракціı̈ з самого ранку блокували сесіине засідання ВРУ, вимагаючи першим питанням порядку дня розгляд акту поновлення Конституціı̈ 2004 року. Але за вказівкою голови Верховноı̈ Ради канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цеи документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесіине засідання так і не почалося. В очікуванні сесіı̈, близько 8.30 ранку, мітингарі почали збиратися на маидані Незалежності, звідки десятитисячною колоною рушили до будинку Верховноı̈ Ради на вулиці Грушевського, з метою донесення вимог щодо повернення до Конституціı̈ зразка 2004 року та покарання винних у знущаннях з активістів Євромаидану.

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі. Т. Г. Шевченко

18 лютого 2014 року на Маидані розпочинається протистояння між силовиками та активістами Євромаидану. На ранок 18 лютого було заплановано «Мирнии наступ» — багатотисячну ходу учасників Євромаидану до Верховноı̈ Ради Украı̈ни, де мала відкритися чергова сесія, на якіи планував-

На розі вулиці Грушевського та Кріпосного Валу учасники демонстраціı̈ штурмували міліцеиські автомобілі, що перегороджували шлях колоні, таким чином подо-

90


лавши кордон внутрішніх віиськ. Силовики піднялись на дах будинку по вул. Інститутськіи 17/5 і звідти кидали шумові гранати та стріляли з рушниці у беззброиних протестувальників. З боку учасників «Мирного наступу» у сторону правоохоронців летіли каміння та петарди.

юнака влучила світлошумова граната, за іншою – у нього впритул з помповоı̈ рушниці вистелив міліціонер.

Достовірно ніхто не знає, де саме це відбулося, бо із иого сотні поруч нікого не було. Відомо лише, що це, імовірно, сталось між 21.00 і 22.00 18 лютого. Востаннє иого Сашко Капінос був у вирі цих бачили біля Будинку профспілок, подіи, він не зміг залишатись ос- на чому інформативнии клубок торонь та ішов уперед, вірячи, що про обставини трагічноı̈ загибелі добро переможе, що украı̈нськии обривається. народ переможе, иого завзяттю та вірі позаздрив би кожен із нас, За словами волонтера Лариси иого незламності духу и кремніє- Шевчук, котра допомагала в мевому характеру справжнього коза- дичному пункті, Сашко був дуже ка. тихим, спокіиним та без жодних стогонів. Вона звернула увагу на Достовірні факти про загибель иого вишиванку, котра була виСашка досі невідомі, пошуком ін- шита жовтими нитками, пошиформаціı̈ про обставини смерті та и оздоблена иого старенькою заимається иого дівчина Оленка бабусею. Коли Лариса згортала Котляр, котріи дуже болить така иого речі, ще звернула увагу на те, незаліковна рана втрати коханоı̈ що він був дуже чистим, бо перед людини. цим різних хлопців привозили, а він наче підготувався до бою, За однією версією, біля барика- наче відчував наближення чогось ди поблизу Будинку профспілок у неминучого. Иого відвезли на то-

91


мографію, а звідти дуже швидко вивезли в операціину, бо сказали, що в нього иде набряк мозку. Вона кілька годин иого чекала. Лікар пояснила Ларисі, що кулі вони не знаишли, а нібито таке враження, що иого чимось важким просто вдарили. Але Сашко сам казав, що це була куля. Волонтер поı̈хала додому, була впевнена, що все добре, що иого прооперували і иому стало легше, а вже о п’ятіи вечора вона дізналась, що він помер.

21 лютого Олександра Капіноса ховали в рідному селі Дунаı̈в, що на Кременеччині. Також було проведено прощальнии молебень у Києві у Свято-Феодосіı̈вському чоловічому монастирі. На похорон з’ı̈халися иого друзі з усіх куточків Украı̈ни, побратими та однодумці. Усе село прощалося у скорботі із громадським діячем, прекрасною людиною, добрим і щедрим сином та коханим хлопцем. Не судилося Сашку потішити батьків онуками и свою кохану дітьми. Не встиг Сім’я та близькі дізналась про зробити ще багато корисних справ смерть Сашка Капіноса з телефон- для громади, а ще більше – встиг. них дзвінків, горя від почутого не обіимеш зором і шириною душі. Навіть після смерті турбується про матір і приходить у сни та Близькі досі не вірять у те, що просить, щоб вона відпочивала і сталось із Сашею и не хочуть при- берегла себе. имати иого смерть, а батьки зізнаВисокії ті могили, де лягло ються, що досі чекають, коли ı̈хніи спочити козацьке біле тіло, син переступить поріг і розкаже в китайку повите. про своı̈ нові подорожі та враТ. Г. Шевченко ження і завзято буде допомагати батькові з фермерством, піклува24 српня 2014 року у рідному тиметься про маму та брата із се- селі Дунаı̈в Олександру Капіносу строю. було відкрито пам’ятник. Під час урочистого відкриття постаменту

92


люди вшанували Сашка хвилиною ких, у започаткованих собою спрамовчання, помолились за упокіи вах та діяльності, котру продовжуиого душі та поклали квіти до ніг. ють побратими та друзі. На пам’ятнику Олександр зоМудро було сказано Євгеном бражении у повен зріст зі стягом Маланюком: у руках. Біля иого ніг лежить бан«Можна смерть дура - улюблении інструмент, на лиш смертю здолати, котрому він так любив грати украТільки в тім таємниця буття. І зерно мусить вмерти, щоб дати ı̈нських пісень. В життєдавчому житі — Життя» Героı̈ не помирають та не зникають безслідно - вони живуть та Увесь украı̈нськии народ вдячпродовжуються у серцях своı̈х од- нии батькам за такого сина, конодумців, у душі рідних та близь- трии вложив своє «зерно» ціною в

93


життя задля кращоı̈ долі Украı̈ни, задля волі та розквіту нашоı̈ держави, задля того, щоб ми не прогинались під ярмом злагодженого буржуазно-брудного та свавільного гніту влади, щоб ми дихали на повні груди на своı̈и рідні землі и не шукали щастя у праці на пана в інших державах. Така висока ціна життя Олександра Капіноса, тому кожен з нас має виправдати загибель Сашка власною рішучістю, любов ‘ю до Украı̈ни, проявом націоналізму і відстоюванням власних прав та украı̈нськоı̈ народності загалом. Не зіпсуимо шанс, дании нам чоловіком-кремнієм, котрии боровся за нашу з Вами свободу і поклав голову задля кращого маибутнього Украı̈ни та вірив, що коли борешся - побореш! Світла Тобі пам’ять, Сашку, і невичерпна хвала та дяка за твоı̈ діяння! Небеса забирають наикращих. Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів... Т. Г. Шевченко

Аліна Дзюба

94


Василь Моисеи 23 .03.1992р. - 20.02.2014р.

95


Скільки змісту, цінностей, Пам’ять про вас не загубиться дій та відваги вкладено у слова на сторінках історії, адже ви ті, що «Герой України», якими ми сьогодні подарували українцям майбутнє! називаємо євромайданівця Василя Мойсея. Адже його самопожертва Щира вдячність Вам, Герої заради України була не просто України! словами... Завдяки йому та сотні інших, зараз ми можемо розвивати Слава Україні! Героям слава! демократичну країну. На Михайло Жирівський превеликий жаль, я не був знайомим із Василем. Проте кажуть, що про людину можна судити через її вчинки, а вчинки Василя Мойсея були дійсно героїчними, варті людини вольової, патріотичної та мужньої. Адже про що інше можуть свідчити слова, написані ним незадовго до смерті: «Краще вмерти вовком, аніж жити псом». Сьогодні я переконаний, що ми не повинні зрадити надії тих, хто дав нам шанс на побудову нової країни ціною власного життя, власного майбутнього. Наразі вони, герої «Небесної сотні», охороняють небо та допомагають нам виграти війну за свою Незалежність.

96


НАИБІЛЬШ ВРАЖАЮЧІ СЛОВА ВИСІЧЕНІ НА ДРЕВНЬОМУ КАМЕНІ: “NON OMNIS MORIAR!” – “ВЕСЬ Я НЕ ПОМРУ”

МИ НАРОДЖУЄМОСЯ З КРИКОМ, ПОМИРАЄМО ЗІ СТОГОНОМ. НАМ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЖИТИ ЗІ СМІХОМ. Віктор Гюго

Е.М. Ремарк «Скажи мені, що ти мене любиш»

КРИК

Наипрекрасніші люди, ті, у яких всередині є стержень, сформовании з принципів та переконань, а ще вони мають пристрасть. Це може бути любов до Батьківщини чи якесь хобі. Іх можна впізнати по виразу, якии вони носять на обличчі, по очах, якими дивляться на світ та людеи. Наицікавіше те, що якщо в тебе немає того внутрішнього стержня, на якому все тримається, ти це не зіграєш.

23 березня 1992 року в селі Зубрець Бучацького раиону Тернопільськоı̈ області народилася дитинка. В тои день здіиснилася мрія одного хлопчика, тому що він давно просив в мами з татом братика і нарешті це сталося. Тепер він зможе гордо носити звання старшого брата. Хлопчина вже точно знає, як назве маленьку дитинку. Иого молодшого братика будуть звати Василем, і це не обгоВася Моисеи був людиною зі ворюється. стержнем. Він мав пристрасть на ім’я Украı̈на. Хлопець був з тих, кому набрид комфорт та затишок домівки. Він виишов під дощ і не повернувся…, а дощу, як у відоміи пісні, вистачило на всіх. * * *

97


СМІХ

в чорніи вишитіи сорочці розповідає про свого молодшого брата.

Я нічого не знаю про Василя Моисея. Заходжу на посилання і за декілька хвилин мені відкривається сторінка в соціальніи мережі. Відкриваю фотографіı̈. На першіи зображении силует чоловіка. Видно, що в руках він тримає коктеиль Молотова, а за иого спиною палає вогонь. А з другоı̈ фотографіı̈ мені усміхається юнак, якому не більше двадцяти років, в нього на руках дитинка. Обоє на фотографіı̈ щасливі. Вивчаю иого стіну. Хлопець патріот, любить свободу і життя.

Одного разу я підіишов до Васі і запитав, що символізує червонии та чорнии кольори на прапорі. Братик тоді відповів, що чорнии означає украı̈нську землю, а червонии – кров, пролиту за цю землю. Я бавив маленького Василька, співав иому пісеньки. Мені запам’яталося, як Вася робив своı̈ перші кроки. Я так і бачу, як він ишов від сестри до сусідки.

В жовтні 2013 року він публікує цитату: «БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕИ НАСПРАВДІ НЕ ХОЧУТЬ СВОБОДИ, ТОМУ ЩО ВОНА ВИМАГАЄ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, А ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЯКАЄ БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕИ».

Він був щирим. Коли мені або комусь щось треба - зразу поділиться. Він не був скупим. Иого можна сміливо назвати другом по житті.

Розумію, що так багато не дізнаюся про цього волелюбного юнака і вводжу запит в Google. Запит опрацьовується, і я одне за одним починаю відкривати посилання. Випадково натрапляю на відео, на якому молодии чоловік

Ми багато працювали. Село – це робота. Вася гонив пасти корову. Я чую гримить, дощ, починається град. Я вже біжу по нього, а тут бачу він вже жене корову додому. В нього була життєва мудрість. Иому було ледь за двадцять, але

98


мислення він мав, як у зрілого чоловіка. Не знаю, звідки це в нього було. Він був розважливим молодим чоловіком. Ніколи не приимав спонтанних рішень.

Василь любив ходити по гірських стежках, де колись давно ступала повстанська армія. Мене це завжди дивувало. Я иого запитував: навіщо тобі ті гори? Коли він повертався з тих походів, то Не можу згадати щось таке осо- завжди мені розповідав про те, бливе. Він був таким, як всі. Хіба що він бачив. Тоді я теж загорався що иого щирі посмішки і братське тією ідеєю і казав, що наступного плече. разу піду з ними… Моı̈ друзі та куми цінували Приишов додому, роззувся, а в иого. Ніхто не міг подумати, що нього шкарпетки пропалені. Вони таке могло статися… так в ноги грілися біля багаття. Вони молоді. Кров гаряча. Ім це все Він любив Украı̈ну. В чому це було дуже цікаво… проявлялося? Перш за все - це вишиванки. Він ніколи не смітив на В нього була можливість заливулицях. Коли ми ı̈здили на при- шитися в Італіı̈. Мама иому казала: роду, то він завжди слідкував, щоб «Вася, залишаися. Житло є, заидеш ми прибрали за собою. Нікому не роботу і будеш тут жити». Він віддозволяв криво відгукуватися про повів, що не проти того, щоб завоı̈нів УПА. Завжди ходив на мі- робити гроші, але житиме лише в тинги. Уважно слухав, що там го- Украı̈ні. ворять, і робив висновки. Передостання добра справа, Він був з тих, хто цікавиться. яку він зробив, – це донорство. Він Постіино рухався вперед, читав здавав кров. В нього була рідкісна книжки, вдосконалювався. четверта група крові.

99


Він не був заздрісним.

тут півтора місяця. Але я иого і тут мало бачила, бо ходила на роботу. Останніх чотири місяці ми кожного дня спілкувалися по «скаипу».

З ним можна боронити краи. Я уважно переглядаю статті в Інтернеті і натрапляю на ще одну, автором якоı̈ є отець Іван Стефурак. Цеи чоловік зустрівся і поспілкувався з мамою молодого героя. Ось що вона згадує: «Я є вісім років в Італіı̈. Поı̈хала сюди, сподіваючись дати краще маибутнє дітям. Вирушаючи в далеку дорогу, я дала слово собі, що прокладу дорогу моı̈м дітям, але не в землю сиру поховаю. Я не могла подумати, що більше ніколи иого не обіиму, не поцілую, ніколи… Сьогодні иого обіимає Мати Божа, а за ним тужать безліч друзів, брат, сестра, мама, родина. Він ніколи не зробив нікому зла. Я иого залишила в 14 років із батьком, бо поı̈хала заробляти, щоб иого вивчити. Я виховувала иого ці роки по телефону, радила, застерігала, а він завжди був слухнянии, добре вчився. Позаминулого року він приı̈жджав до Італіı̈, був

Мама Василя згадує також про вподобання та мріı̈ свого сина. Деяким з цих мріи так і не судилося здіиснитися, а все тому, що серед людеи є і такі, для кого не залишилося нічого святого, тому що ı̈х світ тримається на егоı̈змі, жорстокості та грошах. «Він дуже любив подорожувати. В Карпатах він ходив стежками воı̈нів УПА. Ходив на прощу до Зарваниці і до інших чудотворних святинь. Він мріяв про паломництво святими місцями Європи, і я иому це обіцяла в цьому році, але він вибрав небесне паломництво.» Серед запитань, які ставив пан Стефурак матері Васі, було і про ı̈ı̈ секрет виховання дітеи, на яке скромна жінка відповіла: «Немає особливоı̈ таємниці мого виховання. Я передавала

100


моı̈м дітям те, чого мене вчила моя мати, коли я була маленькою: «Любіться діти і помагаите одне одному. В біді, в горі, в радості, все будьте разом». Ці самі слова я завжди говорила моı̈м дітям. Коли він був маленькии, він завжди допомагав сестрі Маріиці робити порядки. Старшии син Роман був завжди сериознии, допомагав по господарці і водночас піклувався про молодшого братика. Між ними завжди панувала любов і гармонія. Ми, батьки, завжди прищепляли ı̈м любов між ними і важливість служіння ближнім.» Переглядаю ще посилання, але жодне з них не розповідає про Василя Моисея. Перегортаю сторінку, чесно кажучи, не надіюся натрапити на щось вартісне і натрапляю на відео, де сестра розповідає про брата: «Він завжди мені допомагав. Вже в чотири рочки ми з ним прибирали в хаті, а в шість допомагав мені на кухні готувати ı̈сти.

Сильно любив маму. Завжди плакав, коли вона ишла на роботу. Мама иому все то цукерка якогось принесе, то печенька. Він потім чекав, що мама прииде з роботи і дасть иому якусь вафельку або ще якиись смаколик. Так і міи синочок завжди плаче і не хоче залишатися сам. Він любив історію УПА. Завжди вивчав ı̈ı,̈ а я иому казала: «Вчи історію, бо це наша гордість». Моı̈ брати мене дуже любили. Завжди мені розказували своı̈ секрети і радилися. Я, як не як, старша на дванадцять років. Я би сказала, що була для них не просто старшою сестрою, а другом. Мені згадується, коли я першии раз мала ı̈хати в Італію. Міи молодшии братик Вася, иому тоді було дванадцять років, сів мені на коліна, обіиняв за шию і каже: «Маша, може не ı̈дь». Я иому відповіла: «А за що жити? Ти ростеш. Ромі треба вчитися». А він спочатку дуже добре вчився. Потім він це все запустив, бо в нього було багато обов’язків.

101


Дивлюся на загиблих хлопців і кажу, що це все моı̈ брати. Вони всі різні, але мають схожі погляди. В них чисті і щирі очі. Кажуть, що хлопці виишли, щоб мати можливість ı̈хати за кордон, але я не погоджуюсь. Вони виишли, щоб мати краще життя, щоб бути вільними. Коли відбувалися подіı̈ на Маидані, то я маиже не спала. Постіино слідкувала за подіями, що там відбуваються. Я була настільки виснажена, що Вася дивився на мене і казав, що мені треба поспати, що я мушу триматися заради дитини. Василь був моєю опорою, був моı̈м всім, і иого в мене забрали. Я така не одна - забрали батьків, чоловіків, братів, синів. Я згадую маленькі частинки. Згадую, як народився міи син і Вася приишов до мене додому, взяв немовля на руки і сказав, що це справжніи козак.

иому: «А навіщо тобі фотографіı̈, коли міи син Андріико твоя копія». Він тоді так засміявся. Андріико діисно дуже схожии на Васю. Про це кажуть всі. Він і за характером схожии. Такии самии впертии. Коли Вася знав, що невиннии, а на нього насварилися, то завжди обурювався, а коли знав, що провинився, то мовчав. Він мріяв про велику сім’ю. Хотів мати трьох дітеи. Казав, що одне для мами, друге для тата, а третє для Украı̈ни. І він у нас третіи для Украı̈ни. Він дуже багато разів ı̈здив. Приı̈жджав, коли треба було щось здавати в університеті. Я иому кажу: «Може вже не ı̈дь, бо це все так просто не закінчиться».

Я иого просила не ı̈хати. Я иого благала. Я відчувала, що буде щось погане. Всі наші родичі дзвонили і Одного разу Вася мене запи- казали, щоб він не ı̈хав. В останні тав: «Чому ти не наробила мені дні він постіино поспішав. Був у фотографіи, коли я був малии». А русі. я не могла иому сказати, що це був 92- и рік, що тоді було дуже важЗавжди був усміхнении. Завжко, розруха, крадіжки, і відповіла ди намагався мене підтримати».

103


СТОГІН

У тои день, коли він помер, дру20 лютого 2014 року пішли з жина купила чорну хустку. Просто життя багато людеи. Серед них подумала, що всяке буває: похоробув і Василь Моисеи. Юнаку був ни чи ще щось… І, не маючи чорноı̈ двадцять один рік. хустки, ити… Иого рідні розповідають про Коли сестра почала дзвонити і тои страшнии четвер. казати, що вбили хлопця з нашого села, то просила, щоб я подзвонив Батько юнака в одному з ін- до Васі. Я відповів, що не буду, тому терв’ю згадує: що в дев’ятіи годині розмовляли і домовились не здзвонюватись, бо « Одинадцята вечора 18-го лю- там стріляють. Я боявся иому наштого, мати дзвонить і каже: “Не ля- кодити своı̈м дзвінком, але вже погаи спати, молися”. Я не зрозумів, чав думати. чого молитися, хіба то першии раз поı̈хав? Поı̈хав та и прииде. А вона: Телефоную до нього о першіи “Мені чогось недобре”. Після ı̈ı̈ слів годині, потім о другіи, а він все не я вже не спав. Вперше заснув десь відповідає. Тоді я подзвонив до вже на четвертии день після похо- отця Олександра – чоловіка, якии рону ». був з ним. Він мені сказав, що Василя поранили в плече. Думаю, що Брат Василя також дуже добре це не страшно, тому що він БУДЕ пам’ятає подіı̈, які відбувалися ЖИТИ. Дає мені номер до Степана. цього дня: Я телефоную. Він відповідає Містика. Того дня, коли вже і каже: «Передзвони через п’ять брат помер, то я знаишов гільзу хвилин». Це були дуже довгі і від автомата. Взяв ı̈ı̈ в руку і кинув страшні хвилини. Тоді я зрозумів, в стовп. що щось не так.

104


Каже Стьопа до мене, що Васі Ти думаєш, як би брата повіннема, що иого вбили. Я кажу: «За- чати, вибрати иому гарне місце бираи иого. Вези додому». для життя, а ти ı̈деш вибирати иому труну. Я приı̈хав додому і не знаю, як повідомити вагітніи дружині цю Коли приı̈хали забирати тіло звістку. брата, нам иого довго не віддавали...розтин. В нас тоді були гості. Приı̈хав кум з сестрою дружини. Я захоКоли мене завезли в Києві на джу. Дружина плаче. Повторює, що Московську, здається, вулицю… це не він. Наиважче було сказати там міліція. Мені віддавали права, мамі. паспорт, хрестик брата, тоді я зрозумів, що иого нема. Дзвоню до мами. Кажу ı̈и, що Васі вже нема, а вона відповідає, Поки я тіла не бачив, я надіявщо це не правда. Я ı̈и кажу: «Так, не ся, що він живии. правда». Мені віддали хрестик, і я бачив Питаю Степана чи він діисно запечену кров… довго плакав. бачив иого мертвим. Він каже, що так. Я иого побачив мертвого, але усміхненого. Вже зібралися ı̈хати. На маидані иого знали як Крука. Просто вдумаитеся: як це ı̈хати вибирати брату домовину? Як це Коли ми в’ı̈жджали на забирати брата, якии лежить і вже Театральну площу, то летіли круне говорить? ки. Мені це розповідали.

105


Коли ми вже з мамою ı̈здили в Киı̈в на те місце, де иого підстрелили, (бо він помер в лікарні), мама плакала. Раптом прилітає крук і каже: « Кар-кар », а потім полетів. Снився кілька разів. Він з нами. Наиприкріше, що не прииде на свята, не сяде поруч, не гратиметься з сином, не побачить племінницю.

107


каже, що вони недавно говорили і все нормально. А мені почало боліти в грудях. Такии біль і такии холод. І в мене таке відчуття, що иого нема А міи Андріико ніколи не називав иого Вася, а тільки Яся. Ні з того ні з сього малии біжить до телевізора і кричить: «Яся!» Вмикаю телевізор, а там показують, як вбивають хлопці, в і я зрозуміла, що иого нема. Почала дзвонити до брата і до мами. Мені кажуть: «Заспокоися». Я і до нього дзвонила. І зв’язок, то був, то пропадав. В мене зародилася надія, що він живии. Потім подзвонив Роман і сказав, що иого нема. Наибільше не вистачає иого підтримки. Він казав, що хоче чогось досягти в цьому житті. Казав, що допоможе мені виховати дитиСестра Василя не може втрима- ну. А за два тижні до смерті Вася ти сліз, але продовжує розповідь. мені сказав, що хоче стати свящеВидно, що слова даються ı̈и важ- ником. Я иого, звичаино, підтрико. «Дзвоню до брата Романа, а він мала.

ГЕРОІ НЕ ВМИРАЮТЬ!

108


Він мені сниться. Мама Василя згадує цеи день так: «У четвер (20 лютого – ред.), зраненьку зателефонував мені старшии син Роман десь біля години восьмоı̈, розповідаючи, що коротко чувся із братом, якии кричав у телефон: «Стріляють, стріляють, я мушу бігти!» Незадовго мені знову дзвонить Роман, кажучи, що він і племінниця телефонують до Василя, та тои не відповідає. Я виправдовувала, кажучи залишити иого в спокоı̈, адже там вбивають, він, напевне, ранених відтягує, буде по телефону відволікатися, ще і по ньому вистрелять. Згодом дочка повідомила, що вбили Ігорка, товариша Василя. Я з тривогою кинулася висловити співчуття матері Ігоря, і в цеи момент в мене промаинула жахлива думка про те, що поки співчуваю іншіи матері, можуть вбивати і мою дитину. Біда не забарилася… В короткому часі після цього дзвонить мені син Роман по «скаипу», бачу, він увесь червонии, заплакании: «Мамо, нема… – Що

ти говориш? – Мамо, нема. – Як нема? Кого нема?… Васі нема. – Ні, не може бути, не говори мені таке. Це неправда». Я з розпачу вимкнула розмову… Те, що відбувалося зі мною у цеи момент, словами не передати. Згодом знову зателефонував син Роман, повідомивши, що Василя вже подали у списках загиблих. «Ні, неправда, не правда…», – говорила я. Дочка дзвонить, яка також, тут, в Італіı̈, плаче, ридає: «Мамо, вбили, вбили!». Вимикаю в черговии раз розмову, від розпачу не знаходжу собі місця. В тои час я думала не лише про свого сина. Я думала про всіх дітеи, яких жорстоко вбивали. Незадовго до мене приı̈жджає моя сестра, заспокоює, підтримує… Каже, що треба нам ı̈хати в Украı̈ну, додому… Я не вірю, не вірю… І зараз не вірю. Довелося повірити, коли приı̈хала до своєı̈ дочки. Там зібралися рідні і знаиомі, які також є тут, у Генуı̈. Племінник знаишов фото в Інтернеті, де мого сина несуть на носилках, закривавлені груди…»

109


Василя Моисея потрібно пам’ятати перш за все як людину, а вже потім як героя, тому що все наикраще він зробив, поки був ЛЮДИНОЮ. Він дарував свою любов, свою підтримку і свою усмішку тим, хто цього наибільше потребував. Історія Украı̈ни та людства налічує силу-силенну героı̈в, даваите зробимо все для того, щоб Світова історія пам’ятала ще кілька ЛЮДЕИ. Слава Украı̈ні! Героям Слава! P. S. Багато поколінь украı̈нців пишаються тим, що вони козацького роду. Я хочу сказати, що нашому поколінню є чим пишатися, тому що нам пощастило дихати одним повітрям та ходити по одніи землі з людьми, чиı̈ вчинки та переконання не поступаються славним козакам. Ірина Григоринська

110


Украı̈но, Ненько моя, Збиткуються над тобою. Пісню хочуть задушити. Але ж як у фальші жити? Як співати? Як творити? Як діток потім ростити? Ми - за сонце и мирне небо! Диктатури нам не треба! В різних мовах – єдність і воля! Незалежність – наша доля! Валентина Гуменюк


Проект “Небесна Сотня: Історія Нескорених” здійснений спільною кооперацією Інтернет-спільноти “Від Тарнополя до Тернополя” і ГО “Молодіжне об’єднання “Файне Місто” під наглядом Ірини Кучерявої та Віталія Дембіцького. Висловлюємо щиру вдячність родинам та друзям героїв Небесної Сотні за надану інформацію, за терплячість та відвагу ще раз подумки разом із нами погортати ті страшні сторінки історії, що відібрали у Вас найдорожче. Ваші сини не забуті, ми пам’ятаємо їх разом із Вами. Від імені робочої групи висловлюємо нашу найщирішу вдячність меценату, громадському діячеві Віталію Мариновському, керівнику Тернопільського регіонального представництва ICC Ukraine Тарасу Демкурі, колективу ВАТ «ЕКОР» та голові правління Ігорю Галатовичу, міському голові м. Тернополя Сергію Надалу, керівнику Патронатного відділу Тернопільської міської ради Максиму Черкашину, бізнесмену Сергію Савчишину, народному депутату України Тарасу Юрику та Тернопільській українській гімназії імені Івана Франка за підтримку і допомогу, надану під час підготовки та реалізації проекту. Висловлюємо безмежну вдячність кожному із авторів книги: Мирославі Мізик, Ірині Григоринській, Ірині Кучерявій, Андрію Пальчику, Віталію Дембіцькому, Івану Букавину, Аліні Дзюбі, Валентині Гуменюк, Михайлові Жирівському, а також Андрію Шевчуку та Юрію Хмуричу за надання фотографій. Ця книга – результат злагодженої роботи редакторської команди. Висловлюємо щиру подяку Галині Слюзар, Миколі Николину, Мар’яні Коломієць, Вікторії Заболотній, Анні Павлюк.

112


А також велика подяка поліграфічному центру «Кольорово» та особисто дизайнеру Ігорю Шведику за підготовку 3D-фотоматеріалів, дизайн та верстку книги.

Але найбільшу подяку висловлюємо кожному, хто взяв у руки цю книгу і прочитав її. Бажаємо Вам щастя і мирного неба над головою.

113


Небесна сотня: Історія нескорених  

The book album in 3D-photographs. Charity project. The proceeds will go to the monument to Heroes Hundreds of Heaven in Ternopil (Ukraine)....

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you