Issuu on Google+

БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОГО РАРИТЕТУ

Павло Зайцев

життя ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Київ Видавництво (<¥%>) «Обереги»


Н А У К О В Е Т О В А Р И С Т В О ІМ . Ш Е В Ч Е Н К А Б І Б Л І О Т Е К А У К Р А Ї Н О З Н А В С Т В А Ч. 4

ПАВЛО ЗАЙЦЕВ

Н Ш ЇЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Н Ь Ю -Й О Р К — П А Р И Ж — М Ю НХЕН 1955


5EV CEN K O s c i e n t i f i c s o c i e t y SO C IÉ T É S C IE N T IF IQ U E SE V C E N K O SE V C E N K O -G E S E L L S C H A F T D ER W IS S E N S C H A F T E N U K R A IN IA N S T U D IE S B I B L I O T H È Q U E D ’É T U D E S U K R A I N I E N N E S B IB L IO T H E K DER U K R A IN E K U N D E VOL. 4

PAVLO ZAJCEV

THE LIFE OF TARAS SEVCENKO LA VIE DE TARAS SEVCENKO DAS LEBEN VON TARAS SEVCENKO V

N EW Y ORK — PA R IS — M Ü N CH EN 1955

V


Б Б К 83.34 УКР1 3-17 Серія «Бібліотека українського раритету» заснована у 1991 році Талановита монографія видатного шевченкознавця Павла Зайцева своє­ часно не дійшла до свого основного читача. Внаслідок драматичного пере­ бігу історичних подій в Україні ця, єдина у своєму роді, правдива біографія Тараса Шевченка була неприйнятною для цензурних приписів різної, часом протилежної орієнтації. Книга розкриває і утверджує перед читачем новий, нетрадиційний образ Шевченка й водночас повертає із забуття добре ім’я її автора. На першій та четвертій сторінках обкладинки використано фрагменти творів Т. Г. Шевченка Текст друкується із збереженням авторської орфографії за виданням: Життя Тараса Шевченка. Павло Зайцев. Нью-Йорк—Париж—Мюнхен, 1955

Видання друге Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за Програмою випуску соціально значущих видань

ІБ В К 966-513-061-7

© П іслямова, Олекса М иш анич 1994, 2004 © Редакція, склад, художнє оформлення, ком п’ютерний макет ТОВ «Видавництво «Обереги», 1994, 2004


Книга професора Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», що вихо­ дить у світ заходами Наукового Товариства ім. Шевченка в ЗДА і Европі, є плодом багаторічної праці. Професор Павло Зайцев своїми розвідками здо­ був собі ім’я видатного шевченкознавця ще перед першою світовою війною. Безперервно продовжуючи свої дослідження, він, зокрема, в 30-х роках провів велику роботу над «Повним виданням творів Тараса Шевченка» Українського Науковопуїнституту в Варшаві як редактор цієї надзвичайно цінної збірки і як автор ряду статтей, коментарів до текстів і численних біографічних та бібліографічних приміток. Складена проф. Павлом Зайцевим велика біографія — «Життя Тараса Шевченка» була заплянована як перший том цієї серії. Скінчили її друкувати у Львові 1939 року, саме тоді, коли Галичину зайняли большевики, що відра­ зу сконфіскували видрукувані аркуші. Книгою проф. П. Зайцева користу­ валися совєтські дослідники, але світу вона там, звичайно, не побачила. На Заході опинилося лише кілька примірників у незброшурованих аркушах. Під час війни видати книжку не було змоги з огляду на німецьку цензуру. Після війни готувалося видання в Баварії, але плян не був реалізований, бо валютна реформа 1948 року раптово дуже ускладнила стан українських ви­ давництв. Готуючи книгу до цього видання, автор мав змогу наново перегля­ нути свою розвідку, взявши до уваги також публікації останніх років. У постійно несприятливих для шевченкознавчої праці обставинах українська наука не могла похвалитися багатьма ґрунтовно написаними розвідками про життя великого поета, хоч біографічних нарисів не браку­ вало. Найвизначніша дотепер книга Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя», видана 1898— 1901 рр. Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові, подавала підсумки відомому на той час біографічному матеріялові. Але багато питань вивчення життя і творчости Шевченка тоді тільки намічалося. Чимало важливих матеріялів стали


ґ

приступними лише після 1917 року, коли революція відкрила доступ до архівів царської імперії. Широка шевченкознавча праця в 20-х роках по обидва боки Збруча давала матеріяли для вивчення ряду фактів, які раніше не були відомі або лишалися спірними. Багатшали відомості про духовий світ поета, про його літературні, мистецькі уподобання, про його оточення. Послідовне, крок по кроці, дослідження біографії Шевченка в найтіснішому зв’язку з його творами в праці проф. Павла Зайцева розкриває далеко цікавіший, повноцін­ ніший образ поета, ніж той, що до нього звикли раніше. Без перебільшення маємо підставу твердити, що ця книга, втілюючи багатство всього дотепе­ рішнього вільного дослідження біографії Тараса Шевченка, становить явище великої ваги не лише в українському літературознавстві, а й в історії україн­ ської культури взагалі. Особливо важлива поява цієї книги в добу, коли підсовєтські автори під тиском влади ось уже понад двадцять років брутально спотворюють образ великого поета, замовчують і фальшують факти, намагаються кривотлума­ ченнями цілком обминути значення Шевченка — національного пророка, під впливом ідей якого розвивалася і досі ведеться боротьба за незалежність України, силкуються в своєму фальшивому освітленні подати постать поета самотньою, позбавленою зв’язків із українським громадянством, щоб пред­ ставити його друзями і, головне, «вчителями» випадкових часом знайомих, а то й ворожих до нього людей з-поміж північних сусідів. Написана з пієтетом патріота і глибокою любов’ю до поета, дослідженню життя і творів якого проф. Павло Зайцев присвятив усю свою довгорічну діяльність ученого, ця книга дає зразок справді вільного, неупередженого, об’єктивного вивчення. І саме тому постать поета-пророка України виступає в ній в усій своїй величі й багатстві. Та щаслива обставина, що найвизначні­ ший сучасний шевченкознавець поєднує наукову вимогливість, сувору об­ ґрунтованість аргументації з майстерною, легкою формою викладу, ще більше допоможе його книзі здобути серед українського громадянства місце, на яке вона з цілковитим правом заслуговує. М. Глобенко


Н а степових рубежах прастарої землі київської, — на півдні княжої З в и н о г о р о д щ и н и — пом іж ви сок и м и р о з л о г и м и г о р б а м и , серед порослих зеленими гаями ярів, ховаю чи в пиш них садках свої білі хатки, ш ир око розкинулося велике й м альовниче село Керелівка*. Не знати, к о л и сам е п о в с т а л а ця п е р е д с т е п о в а ос е л я, ал е вже в 1741 р о ц і н а с е л ь ц я м и 130 к ерел івськи х о б ій с ть були л и ш е самі п о с п о л и т і — п ід д ан і х о р у н ж и н и к н я г и н і Я б л о н о в с ь к о ї , ж ін ки пізнішого великого ко р о н н о го гетьмана. П о т ім в о л о д ів К ерелівкою інший коронний гетьман — гр. Ксаверій Браніцький, а в самому кінці X V III століття перейш ла вона на власність російського м агна­ та Василя Енґельгардта. О держ авш и кілька сіл у тій околиці у спадок по смерті свого рідного д яд ька — вельможі й всесильного ф аворита цариці К атерини II — «найсвітліш ого князя Таврії» Григорія П отьом кіна, Е пґельгардт, зао к р у гл ю ю ч и свої нові маєтності, купив укупі з іншими сусідніми селами т а к о ж і Керелівку. П о т о м о к ліф ­ ляндських баронів, російської армії «генералъ-аншефъ и разных орденовъ кавалеръ», а потім «дЬйствительный т а й н ы й совЬтникъ» і се­ натор, пан В асиль Е н ґе л ь г а р д т у 20— 30-х рр. м и н у лого століття лиш е на одній Звиногородщ ині володів цілим містечком і 12 селами з 81А тисячам и кріпаків-українців, але п р о с т о р а п л о щ а цих його маєтків тільки невеличким клином увіходила в величезну територію, щ о була власністю його рідної сестри — О лександри графині Браніцької. Т ериторія т. зв. Браніччини зай м ал а значні частини Білоц е р к ів щ и н и , К а н ів щ и н и , У м а н щ и н и , Ч и г и р и н щ и н и й о б ій м а л а * Т ак вимовляв і писав слово сам Ш евченко, так вимовляла його й місцева лю д­ ність. Офіційна назва — Кирилівка.


____________& 300 ООО десятин. Більш ість цих земельних просторів графиня О лек­ сандра дістала або у спадок, або як посаг од свого «найсвітлішого» д я д ь к а , як й о г о р ід н а н е б о г а й н а й у л ю б л е н іш а к о х а н к а , к о л и П отьомкін, за згод ою цариці К атерини II, видав її заміж за по л ь­ с ь к о г о к о р о н н о г о г е т ь м а н а — п ід с т а р к у в а т о г о г р а ф а К са в е рія Браніцького, о д н о г о з т в о р ц ів Т а р г о в и ц ь к о ї к о н ф е д е р а ц ії. Б р а т її, с е н а т о р В а с и л ь Е н ґ е л ь г а р д т , п о к и н у в ш и сл у ж б у , о с е л и в с я у 20-х рр. X IX ст. в містечку Вільшаній — адміністраційному центрі свого « н е в е л и ч к о г о » з в и н о г о р о д с ь к о г о м аєт к у : д о ж и в а ю ч и ту т с в о г о віку, він м а в зм о г у л іп ш е к е р у в а т и г о с п о д а р с т в о м своїх катеринославських т а херсонських лятифундій — загарбаних колись П отьом кін ом за пор озьких земель, бо звідси було до них найближче: інші м аєтки Е нґел ьгар д та були в Я рославській, Смоленській та Ч е р ­ нігівській губерніях*. Від резиденції ліфляндського володаря у к р а ­ їнських кріпацьких «душ» до його Керелівки було всього 6 верст. 25 л ю т о г о ст. ст. (10 березня н. ст.) 1814 року в од но го з Енґельгардтових кріпаків, Гриц ька Грушівського-Ш евченка, і дружини й о г о К а т е р и н и н а р о д и в с я син Т а р а с , м а й б у т н ій в е л и к и й п оет України. Н ародився він у сусідньому селі Моринцях, звідки походила його мати, теж Е нґел ьгар д тов а кріпачка, але в 1816 році Грицько Ш евченко п овернувся з р од и н о ю до своєї рідної Керелівки, де жив і його батько, а Тарасів дід — Іван. У цій Керелівці й проминуло все дитинс��во н аш о го поета, і з нею були зв ’язані всі перші його життєві враження. У б о г а й тісна була хата Ш евченків, убоге й тісне було і життя цієї родини , як зр е ш то ю й переваж н ої більш ости їх односельців та й взагалі м а л о не всіх Е н ґ е л ь г а р д т о в и х підданих. Уже в 1795 році значна ч а с т и н а к е р е л і в ч а н с к л а д а л а с я з б е з зе м е л ь н и х « н а й м и ­ тів», «р ем існик ів» , «підсусідків» т а « ч о р н о р о б ів » , і щ о дал і, то ш в и д ш е від бувався серед них цей пр оц ес зубож іння. Я к по всій У к р а їн і, т а к о с о б л и в о в цій гу сто за с е л ен ій о к о л и ц і н е в п и н н о зростало число «піших» кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні кон е й і о б е р т а л и с я на б ез п л а т н и х р о б іт н и к ів , п р а ц ю ю ч и на панських ланах, ґуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі. Увесь «рід» Т ар а с о в о ї матері — моринецькі Бойки** — складався з самих * У всіх своїх м аєтках він мав приблизно 160000 десятин із 50000 «душъ обоего пола». ** Бойки — карпато-українське плем’я, що так само, як гуцули та лемки, зберегло багато окремих племінних прикмет. М аю чи нахил до торгівлі, бойки покидали свою


п іш и х « х а л у п н и к ів » т а « н а й м а н ц ів » . К о л и б а т ь к о Т а р а с ів не потрапи в іще до цієї найубогіш ої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості т а життєвій спритності: був пи сьм енний і, як к а ж у ть селяни, «з бувальців». Н а в ч и в ш и с ь стельмашества, п ід р о б л я в на ж и т т я цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й ф у р м а н у в а в а б о й ч у м а к у в а в , возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й д о самого моря — до д ал е к о го «Одесу». Тільки невп инн ою т я ж к о ю прац ею Г р иц ько й К а те ри н а Ш евченки м огли сяк-так утрим ати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Т а р а с п ри й ш о в на світ третій із черги: перед ним — брат М и к и т а й сестра К атерина, по ньому — Йосип, Я р и н а й сліпенька Марія. К оли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав: ... неволя, Р о б о та тяжкая... Ніколи І помолитись не дадуть, то нічого не перебільш ував: у світлі д о к у м е н т а л ьн и х історичних д ан и х т о д іш н є ж и тт я к ер ел ів ськи х селян в с т ає в н а ш ій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Ш евченкові: Мені аж страш но, як згадаю Оту хатину край села. Мене там м ати повила І, повиваю чи, співала, С вою нудьгу переливала В свою дитину; в тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив пекло... С п ад ков ого користування орною землею керелівчани не знали: уп рава м аєтку ви зн а ча л а її кож ном у кріп акові тільки під посіви, виділеного для своїх потреб лісу вони теж не мали: за кожну д ере­ вину, за кож ний віз х м и зу т р е б а б у л о п а н о в і в ід р о б и т и . За ф о р м а л ьн о -п р а в н и м и п ри писам и кож ний кріпак мав відбути три дні батьківщ ину та осідали на різних українських землях. О станніми часами дослідники історії Бойківщ ини ствердили пош ирення таких прізвищ , як Бойко, Бойчук, Б ой ­ ченко, майже по всій Україні. П різвищ е матері Ш евченка вказує на те, що у нього була приміш ка крови карпатських верховинців.


___________ # п а н щ и н и на ти ж д ен ь, ф а к т и ч н о ж ця н о р м а д а в н о перестала існу­ в ати: з а с т у п и л и ЇЇ н о р м и в и к о н а н о ї п р а ц і — з в ’я з а н и х сноп ів, зв е зе н и х в о зів , м ір з м о л о ч е н о г о зе р н а т о щ о , а н о р м и ті б ули пер еб іл ьш ен і, п о н а д ф а к т и ч н у денну р о б о ч у сп р о м о ж н ість с е л я н и н а о б л іч у в а н і . К р ім т о ї н іб и т о т р и д е н н о ї о б о в ’я з к о в о ї п а н щ и н и , т р е б а було в ід був ати ще й усякі « ш ар в а р к и » , «толок и», « д а р е м щ и н и » , « д о м а ш н і п ри слуги », «жіночі р о б о т и » т о щ о , а в К е р е л ів ц і все це с п е ц ія л ь н о б у л о о с в я ч ен е т р а д и ц іє ю її н о в и х с м о л е н с ь к и х д ід и ч ів т а їхніх у п р а в и те л ів . Т я ж к о п р а ц ю ю ч и на па н щ и н і, б а т ь к и Т а р а с о в і мусіли о б р о б л я т и ще й к л а п о т ь землі, в и зн а ч е н о ї їм н а пр о х а р ч у в а н н я . А требі' ж б уло ще й сам их себе й ш естеро дітей одягти й о бути, т а ще й д ерж авні по д атк и заплатцти. Т я ж к е й б езр ад існ е було їхнє ж и ття, і не б уло в н ьо м у ж а д н о г о просвітку! Щ о к е р е л ів с ь к и м п ід д а н и м П о т ь о м к ін о г о н е б о ж а о с о б л и в о т яж ко жилося, п ро це я с к р а в о свідчать численні архівні документи. В ідом о з них, щ о Е н ґе л ь г а р д т о в і кр іп а к и раз-у -р аз в тікали з Керел ів к и , в т ік а л и від зл и д н ів і т я ж к о ї п рац і, і деякі з них ціл им и р о к а м и не в е р т ал и сь д о д о м у . Зн ає м о з них т а к о ж і п ро те, як керелівські п а н сь кі у п рав и тел і знущ ал ися з них, як у насл ід ок «непом і р к о в а н о ї с у в о р о с т и » д о селян, щ о її в и м а г а л и ті у п р а в и т е л і т а к о ж і від своїх п о м іч н и к ів — сільських о т а м а н ів т а л а н о в и х , не о д н о г о к е р е л ів ч а н и н а і на с м е рть р ізк ам и засічено. Ф а к т и такі м а л и місце вже геть пізніше, у 40-х р оках , отже тоді, коли к р а й о в а адм ін істр ац ія від носини між п о м іщ и к а м и та їхніми к р іп а к а м и сякт а к у н о р м у в а л а , к о л и вже б у л и ви д ан і деяк і н а к о р и с т ь селян приписи. За часів же Т а р а с о в о г о д и т и н с т ва було ще гірше: п ан ська с а м о в о л я б у ла т а м єд и н и м за к о н о м . А л е п о к и ввесь ж а х цієї к р іп а ц ь к о ї дійсности д ій ш о в до свідом о с ти Т а р а с а , х л о п е ц ь м ав свої р о к и й б ез т у р б о т н о г о д и т я ч о г о ж и ття. Х а т а Ш евч е н к ів с т о я л а н а к р а ю села. У б о г а й стар а , «під с о л о м ’я н о ю с т р іх о ю з ч о р н и м д и м а р е м » , б у л а в о н а « н а в к о л о п о б іл е н а » . П е р е д х а т о ю був к в іт н и к с т а р ш о ї сестри Т а р а с о в о ї К а т р і, к о л о в о р іт р о с л а с т а р а р о з л о г а ве р б а з засохлим вер хів’ям, а за нею с т о я л а клуня. За клунею був сад, а через сад п р о в а д и л а с т еж к а вниз д о левади , за я к о ю в доли ні, л едве чутно д зю р к о ч у ч и , плив « с т р у м о ч о к , о т о ч е н и й ве р б а м и й к а л и н о ю та п ов и ти й ш и ­ р о к о л и с т и м и т е м н о зе л е н и м и л оп у х а м и » . У том у стр у м о ч к у ку^ С ) 10


пався м а л и й Т а р ас , у тому « р о зк іш н о м у » садку з а с и н а в він не р а з « с п р а в ж н ім б е з т у р б о т н и м сном». К о л и м ати п р а ц ю в а л а на п а н щ и н і а б о на своєму полі, Т а р а с а д о гл я д а л а «незабутня сестра» його К а т е р и н а , й ого «терпелива, ніж на нянька», с т а р ш а за н ь о г о н а вісім років. Ц е й о г о власні зг а д к и п р о рідну хату й перш і р о к и д и т и н с т в а . Х л о пець був ж вави й, непосидю чий. Т я ж к о було й о го д огл я д ати : т о землі наїсться, то зовсім геть із села втече. С естрина опіка теж с коро скін чи лася, бо коли Т а р а с о в і м ин ав п ’яти й рік, п р и й ш л а на світ М аруся, що в и м а г а л а по д війн ого д о гл яд у , бо була сліпенька. Серед враж ень р а н н ьо го д итинства, щ о міцно в и р ізь б и л и ся в душ і п р и й д еш н ь о г о п о е т а , бу ло одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізн іш и м и с п о м и н а м и й переж иваннями: це була й о г о ніж на п р и я з н ь із с у с ід ч и н о ю д о ч к о ю - р о в е с н и ц е ю --маленькою кучерявою О ксаночкою Коваленківн ою . О к с а н а й Т а р а с ще м а л е н ь к и м и д ітьм и г • Т. Ш евченко. вкупі гр а л и с я и «любилися», а потім од не о д н о г о Хата батьків Й п о к о х а л и . С т о р ін к и ЇХНЬОГО ДИТЯЧОГО р о м а н у у с . Кирилівці. р о з г о р н у т ь с я перед н ам и т р о х и з г о д о м , а ПОКИ Олівець


Т а р а с о в і мине восьм ий рік, ми б ач и м о цю пару м ал их перед оч и м а їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, ж а р то м а р о зм о в л я ю т ь про їхнє одружіння: М и вкупочці колись росли, М а л е н ьк и м и собі лю бились, А м атері на нас дивились І го вор ил и, щ о колись О д ру ж и м о їх... Ріс Т а р а с , як б іл ь ш іс т ь сіл ьськи х д іте й , під Б о ж о ю опікою , але вже від сам о го м алку виріз­ н я в с я з-п о м іж р о в е с н и к ів с в о їм и зд іб н о с т я м и . Н а в ч и в с я л іп и ти з глини «свиставки, ж а й в о ­ ронків», умів р о б и ти пу кавки й сикавки з бузини і за в ж д и р ису вав щ ось вугіллям а б о крей дою , де д ал о с я — по стінах, по парканах. Був до всього цікавий, до п и тл и в и й , хотів усе знати і р ано почав жи ти д ум к а м и у світі фантазії. З аспок ою ю чи свою допитливість, довідався якось, щ о небо держ иться «н а за л ізн и х с т о в п а х » . П о с т а н о в и в ці « за л ізн і стовпи» п о б а ч и т и і піш ов їх ш укати. Відійшовши к іл ь к а ве р с т від села, с п ’явся на я к у сь в и с ок у

Т. Ш евченко.

П ортрет батька. О лівець

1829-1830

Ш д Ж ., 1

Ё

г

§

Ж Я р ш-1Ні11 Ш

уш -

г

« В И Н И В Н Н Н ІН П Н м В В Н Н М И П Н В Н Н Н

■ ^ С ) 12


«чорну м огилу», щ о б р о згл яну тися н а в к о л о , але по б а ч и в лиш е два села, і за б л у к а н о г о хлопця підвезли д о К ерелівки якісь чумаки, щ о на них він наб рів, б л у к а ю ч и з д у м к о ю на д р у ги й ден ь знову на ш уканн я тих «стовпів» вируш ити. Л ю б и в слухати опо від ань л ю д ей д о р о сл и х , а т а к о ж пісень. М а в н а д з в и ч а й н у п а м ’ять і пісень тих зн ав «силу без ліку». Г л и б о к а в р а зл и в іст ь і д о б р а п а м ’я т ь в і д ­ к р и в а л и й о м у ін ш и й т а є м н и ч и й світ ф а н т а з ії, с в іт я с к р а в и х , небуденних об р азів і подій, щ о далі, т о ш и р ш и й і різном ан ітн іш и й. Г р и ц ько Ш евченко, б ат ьк о Т ар асів , був л ю д и н а р о зу м н а й письм ен на. П о святах — о с о б л и в о , м а б у т ь, з и м о в и м и м ісяцям и — ч и т а в він у г о л о с « М и н е ю » . К н и г а ця б у л а серед п и с ь м е н н и х л ю дей н а У к р аїн і дуже п о п у л я р н а. Д л я в р а з л и в о г о х л о пця сл у х а н ­ ня пи сан их у р о ч и с т о ю ц е р к о в н о ю м о в о ю о п о в ід а н ь про святих м учеників, що, не в а г а ю ч и с ь, в ід д ав а л и ж и т т я своє за Х р и с т о ву віру, п р о є в а н г е л ь с ь к і п о д ії, р о з ц в іч е н і п о в н и м и ж и в о ї п о е зії н а р о д н ім и а п о к р и ф іч н и м и м о т и в а м и , в ід к р и в а л о д авн ій світ, світ д а л е к и й , але п о в н и й ж а х л и в и х п о д ій і ч у д е с т а з в о р у ш л и в и х , осяяних м о р а л ь н о ю кр а со ю об разів — світ героїчних зм агань. Але, крім тієї д р у к о в а н о ї кн иги, де стільки було ц ік а в о г о про д а в н ю б о р о т ь б у «стратегів Б ож іїх» за віру й п р а в д у Х р и с т о в у , була в Т а р а с а , м о ж е , й іще ц ік а в іш а д р у г а к н и г а п р о зовсім н е д а вн ю боротьбу, що ще не так д ав н о зросила к р о в ’ю всю окол и цю рідної йому Керелівки т а й саму Керелівку. Тією ж и в ою кн игою були о п о ­ відання стар ого діда Івана про т. зв. «Коліївщину», пр о криваве п о в ­ стання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Д ід Іван сам був учасником тих подій. «Ветхий деньми», був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, м авш и щось коло 80 літ. П р о ці дідові оповідання Ш евченко згадав пізніше в епілозі до поеми «Гайдамаки», і зга д к а ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства: Б у в а л о , в неділю , з а к р и в ш и М и н е ю , П о ч арц і з сусідом в и п и в ш и тієї, Батько діда просить, щоб той розказав П р о К о л і ї в щ и н у , як к о л и сь б у вал о , Я к Залізняк, Г о н т а ляхів п о к а р а в . С т о л ітн ії очі, як зорі, сіяли, А сл ово за сл о в о м см іялось, л ил ось...


І м е н і , м а л о м у , не р а з д о в е л о с ь За т и т а р я п л а к а т ь . І н і х т о не б а ч и в , Що мала дитина у куточку плаче... Т а к , іще зовсім м а л и м бувш и, г л и б о к о с п р и й м а в Т а р а с те, щ о чув, і вмів уже т оді п е р ей м а т и с я л ю д с ь к и м и с т р а ж д а н н я м и й т р а ­ гедіями. Ч у т к и й і ч у тл и в и й , уже тоді но си в у душ і не всім п р и ­ т а м а н н е , а інш им і зовсім чуже с п о ч уття п о к р и в д ж ен и м . Ж а д іб н о пр и слу хався він д о о п о в ід а н ь п р о м инуле с вого н а р о д у , п ро й ого відвічні болі, п ро істо ричн і кривди. А ле б у л а в н ьо го й і щ е о д н а к н и г а , всім о д н а к о в о д о ст у п н а, але не всім о д н а к о в о зро зум іл а, к н и г а теж н е п и с ан а й ж а д н о ю ц е н зу р о ю не п о ш м а т о в а н а — була нею у к р а ї н с ь к а п і с н я . П о з б а в л е н и й н а ц іо н а л ь н о г о п ро во д у , з р а д ж е н и й с в о є ю в е р х ів к о ю , щ о « р а д и л а к о м с т в а н е щ а с н о г о » о б а п о л и Д н і п р а зд е н а ц іо н а л ізу в а л а с я , за к р іп а ч е н и й і не м а ю ч и м ож л и во с т и н о р м а л ь н о р о зв и в а т и с я й т в о р и т и культурні цінності, н а р о д у к р а їн с ь к и й усі с к а р б и св о єї в ік о в о ї к у л ьту ри зб е р іга в у піснях. С п іва в п ро д а л е к е й б ли ж ч е минуле, співав і п р о тяж ку, н езн осну сучасність. У пісні зб е р іга в і свої по л ітич ні, і свої етичні ідеали. З нею на устах іш ов на н е н ави сну р о б о ту , у ній в и л и вав свої болі й ж алі, нею п о т іш а в себе й р о зв а ж а в , нею о зд о б л ю в а в свої свята. У піснях цих, як ідеал п о л іт и ч н о г о устро ю , в о с к р е с а л а сто л іт т о м у с к а с о в а н а к о з а ч ч и н а , к о з а ч ч и н а ід еал ізо в а н а і тим п р и в а б л и в іш а . З к о з а ч ч и н о ю к о л и с ь у кр а їн с ькі по с п о л и ті з в ’я ­ зу в ал и над ії н а в и зв о л е н н я , на з д о б у т т я п о л іт и ч н и х п р а в через за г а л ь н е « п о к о за ч е н н я » . П р о п о в о р о т к о з а ч ч и н и не п е р е с т а вал и м р ія т и к р іп а к и щ е й т о д і, к о л и Т а р а с був м а л и м х л о п ц е м . У п о ет и ч н и х о б р а з а х - п о р ів н я н н я х н а р о д у пісні о ц ін ю ва в і ко л и ш н є п а н у в а н н я м а ґ н а т с ь к о - ш л я х е т с ь к о ї Речі П о с п о л и т о ї, і су часн е п а н у в ан н я д в о р я н с ь к о - п о м іщ и ц ь к о ї ро с ій с ьк о ї монархії: Н аступала ч о р н а х м а р а , наступила й с и в а , Б у л а, б у л а к о л и сь П о л ь щ а , т а й с т а л а Р о с і я . С п ів а в н а р о д п р о ц а р и ц ю К а т е р и н у — «в р а ж у бабу», щ о й о го «світ ш и р о к и й , к р а й веселий» — У к р а їн у « за н ап ас т и л а » , співав п р о з р у й н у в а н н я С іч і м о с к а л я м и , п р о те, щ о н ія к л ю д я м на світі п р о ж и т и за « пресуч им и па н ам и » . З а п о р із ь к а т е ри то рія, ще н е с п о в н а п і в в і к у т о м у з а г а р б а н а Р о с іє ю , п о ч и н а л а с я ось-ось т ут — усьо го я к и х о сь к іл ь к а н а д ц я т ь верст за К ерел івко ю . С к а ­ с у в а в ш и Січ, ц а р и ц я К а т е р и н а II о д ним н а ч е р к о м п е р а под ару -


в а л а сестрі Ш е в ч е н к о в о г о п а н а гр. Б р а н іц ь к ій 20 000 д е с я т и н з а п о р і з ь к и х з е м е л ь . А щ е з а д и т и н с т в а Т а р а с а б езп ер ечн о ж и л и в К ерелівці л ю д и , щ о н а т о м у З а п о р іж ж і б у в а л и , ку д и від н е м и л о с т и в и х п а н і в с в о їх у т ік а л и . К о р о н н и й г е ть м а н Б р а н іц ь к и й к о л и сь н а к а з а в цілу вул ицю в К ерелівці « п р и к р а с и т и » п о с а д ж е н и м и н а го с тр і палі к ріп акам и , щ о хотіли п ід пал ити й ого скирти. Б у л о ц е з о в с і м н е т а к д а в н о , л ю д и п р о це п а м ’я та л и , і б езп е р е ч н о т а к і о п о в ід а н н я чув і м а ­ л и й Т ар ас. Н а тлі невеселої д ійсности і з г а д о к про д ав н і, не м е н ш с умні події, ж а х л и в и м и з д а в а л и с я с л о в а н а р о д н ь о ї пісні: Н е м а в світі п р а в д и , п р а в д и не з и с ь к а ти , <<І30Л0 Т0Ї й д 0 р0 Г0ї...»

х у д . /. їж акевич. О лія

1939

і не д и в н о , щ о в р а з л и в и й х л о п е ц ь , ч у ю ч и й г л и б о к о с п р и й м а ю ч и все те, п р о щ о б у л а вищ е м о в а , к о л и п р и й ш о в сл у ш н и й час, увесь віддався ш у к а н н ю т о ї в к р а д е н о ї й о г о н а р о д о в і пр а вд и .


Був ху д о р л я в и й , м е н ш о г о , ніж би н а й ого вік в и п а д а л о , зросту. П е с тл и в и й і ч у тл и в и й , св оєю н іж н о ю д у ш е ю гор н ув ся більш е до м а т е р і й д о с е с т р и . К о л и м и н у л о й о м у 8 з п о л о в и н о ю р о к ів , б а т ь к о п о с л а в й о г о д о ш к о л и . Усі Ш е в ч е н к и -Г р у ш ів с ь к і були письм енні, — т а к а вже була в їхньом у р од і т р а д и ц ія . С а м о т н ь о , « н а відш и бі», як п у ст к а яка, с т о я л а н е ч епу рна керел ів с ь к а ш к о л а на ц е р к о в н о м у м а й д а н і, ні д ер е ва м и не об сад ж ен а, ні т и н о м не о б г о р о д ж е н а . В од ній хаті ж и в там сам д як -учи тел ь, у д р у г ій у ч и в він с в о їх ш к о л я р ів . У ш к іл ь н ій х а т і тій , у в сю її д о в ж и н у , с т о я в о д и н д о в г и й стіл, за я к и м і тули л ися всі учні, а к о м у з них м ісця не ст а в а л о , ті й н а д олівц і сідали. Н іб и й нем у д р а і н е с к л а д н а б у л а т о д іш н я д я к ів с ь к а н а у к а на У к р аїн і — « г р а м а т ­ ка» й « ч ас л о ве ц ь» ( т о б т о б у к в а р і ч асосл ов), ч и т а н н я псал тиря, н а у к а п и с ь м а т а т р о х и «лічби», себто а р и т м е ти к и , але п р о й т и цю ш к о л у ф а к т и ч н о нел егко було, бо н а пе ре ш ко д і с т а в а л а то д іш н я т р а д и ц ій н а , по суті своїй д и к а , м етода, з а я к о ю т р е б а було ввесь б у к в а р на п а м ’ять в и т в е р д и ти — усі к о м б ін а ц ії складів за н а зв а м и всіх ц е р к о в н о - с л о в ’я н с ь к и х л іт е р . Н е д у р н о ж аж ге ть з г о д о м ж а р т ів л и в о з г а д у в а в Ш ев ч ен к о: Т м а - м н а з н а ю , а оксію Н е втну т а к и й досі. У ч и т е л е м й о г о був д як , я к о г о сам п оет, зг а д у ю ч и , н а з и в а в С о в г и р е м -с л іп и м , як й о г о й ке р е л ів ч ан и н а зи в а л и за те, щ о м ав з и з а в оці*. «З себе він був в и с о к и й на зріст, ш и р о к о п л е ч и й і в и гл я д а в би, як с п р а в ж н ій за п о р о ж е ц ь , к ол и б не був зи зо о ки й , б о ж н ав іть с в ою н езап летен у косу носив я к о с ь він, н іб и ч у п р и ­ ну» — т а к о п и с у в а в с в о г о в ч и т е л я Ш е в ч ен к о . «Вдачі він був б ільш е с у во ро ї, ніж л а г ід н о ї, а щ о д о по т р е б ж иття, т а в загал і до к о м ф о р т у , то був він сущ и й с п а р т а н е ц ь» . С п а р т а н е ц ь цей — за зв и ч а є м т и х і п і з н і ш и х ч а с і в — щ о с у б о т и п іс л я вечірні д ав а в с воїм у ч н я м «субітки» — б ив їх різк ам и , всіх без винятку. Різок п о ви нні були п о с т а ч а т и самі учні, н а к р а в ш и їх у сусідньом у садку с е л ян и н а Г р и ц ь к а П 'я н о г о . « М и до т о ї [березової! каш і зви к л и були, ал о о т де м о ж н а с к а за т и с п р а в ж н ій сп и то к був», — о п о від а є далі Ш евч енк о . — «б’є, б у в а л о , а т о б і велить леж ати т а не кри чати * З д ається, т р еб а ід ен ти ф ікув ати й ого з д яко м Г убським , щ о за д о к у м ен ­ тал ьн и м и дан и м и дякував тод і в Керелівці.


і “не б о р з я с я ” в и р а зн о ч и т а т и ч етв е рту заповідь! С п р а в ж н ій спартанець! Н у, скаж іть, л ю д и д обрі, чи н а р о д и в с я десь на світі т а к и й ге р о й , щ о б с п о ­ кій н о вл еж ав під р ізк ам и т а ще й “не б о р з я с я ” ч и т ав ч етверту заповід ь. Ні, га д а ю , т а к о ї л ю д и н и земля ще не носила! Я к дійде, було, ч ер га до мене, то я вже не п р о ш у п о м и л у в а н н я , а п р о ш у т іль ко , щ о б він зм и л о сер д и вся на д о м н о ю т а звелів мене, с у б о т и р а д и с в я т о ї, х о ч т р о ш к и п р и д е р ж а т и . Ін к о л и , було, й зм и л ується т а й зв ел и ть п р и д е р ­ ж ати, але вже т а к в и п а р и т ь, щ о к р а щ е б у л о б і не п р о с и ти т о г о м илосердя». Т а к г а р т у в а в в о л ю своїх у ч нів цей с у в о р и й «с п а р т а н е ц ь» , а л е л и х и м ч о л о в ік о м він не був. С а м Ш е в ч е н к о , з г а д у ю ч и ті « с у б іт к и » , п и сав: « М и р п р а х у твоєм у, сліпий С о в ги рю ! Ти, н е б о ­ раче, і сам не відав, щ о т в о р и в : т а к тебе б и л и , і ти т а к бив і в п р о с т о т і сер деч н ій не д о б а ч а в у т о м у г р іх а ! М и р н р а х у т в о є м у , б і д о л а ш н и й б у р л а к о , — м а в ти п о в н у рац ію !» Д о в о д и л о с я Т а р а с о в і й не т іл ь к о р а з о м з усім а т о в а р и ш а м и б ер езо в о ї к а ш і с к уш тув ати . Ж в а в е , н е п о си д ю ч е Село Кирилівка


___________ # х л о п ’я не р а з утікал о із ш коли: « П р о с к л а д а в ш и б уло до т л ю - т л я , вий ду з ш к о л и на в ул ицю , — п о д и в л ю ся в яр, а т а м м ої щ асли ві о д н о л іт к и г р а ю т ь с я собі на со л о м і ко л о клуні й не зн а ю ть , щ о є н а світі д я к і ш к о л а . Д и в л ю с я , було, на них т а й думаю : ч о го ж я т ак и й б езтал ан н и й , нащ о мене, сердеш ного, м учать над тим п р о к л я т и м б у кв ар ем ? І, м а х н у в ш и ру ко ю , д рем ен у через ц в и н т а р у яр, до отих щ ас л и в и х на ясну, теплу солом у, і тілько щ о почну, б уло, во в т у зи т и с ь у солом і, як ідуть д в а “ п с а л т и р н и к и ” , беруть мене, р а б а Б о ж о г о , за руки й в е р т а ю т ь “ в с п я т ь” , себто ведуть до ш кол и , а в ш колі, самі зд о р о в і знаєте, щ о ро б л я т ь з н аш и м б р ат о м ш к о л я р е м за втечу». Д іс т а в а в Т а р а с від д я к а і за ті втечі, і за інш і провини: нудився, оч ев и д н о , не т а к тією н а у к о ю , як її н е п о тр іб н о с к л а д н о ю д о в г о ю п р о ц е д у р о ю , для м е т к о г о , зд іб н о го х л о п ц я зовсім зайво ю . У чився він, як с в ідч а ть усі, д уж е д о б р е , о тж е — м а б у т ь — і ту т а к у тяж ку т о ді н ауку ч и т ан н я засв о їв ш ви д ко. Н а в ч и в ш и с ь ч и т ат и та м о л и т о в , н а р е ш т і с к ін ч и в і п с а л т и р , п ісл я ч о г о , за т о д іш н ім зв и ч а єм , т р е б а було п о с т а в и т и б р ат ії г о р щ и к із ка ш е ю з м ідян им и ш аг а м и . Відбувся ц е й « с в я щ е н н и й о б р я д » « неу к о снител ьно по всім п ред ан іям стари ни» , і на д ру ги й же день уже не «псалтирни к», а « с к о р о п и с е ц ь» Т а р а с « взявся в и в о д и т и к р е й д о ю п рем уд рі к р и ­ в ул ьки на ф а р б о в а н ій д ош ц і» . Ц ю д о б у св о го ж и тт я Ш ев ч е н к о н а з и в а в пізніш е « м а й ж е щ а с л и в о ю » , але н а с т а л а п е р ш а подія, щ о її за т ь м а р и л а , подія, щ о в психіці хлопця в и о р а л а глибоку борознурану. 20 сер пня 1823 р о ку , к о л и Т а р а с м ав 9 з п о л о в и н о ю років, за с н у л а вічним сном й о г о мати: її ... ще м о л о д о ю у м о гил у Н у ж д а т а п р а ц я п о л ож ил и... М а л а в с ьо го 37 літ. П о к и н у л а с и р о т а м и ш естеро дітей. С т а р ­ ш о м у М и к и т і б у л о 13 р о к ів , н а й м е н ш ій М а р у с і — 4. С м у т о к і безнадія за в іт а л и до в б о г о ї хатини . Б а т ь к о в і не до м алечі було: т р е б а бу ло своє т я ж к е к р іп а ц ь к е т я г л о тягн у ти . С т а р ш а д о ч к а К а т е р и н а , ко л и ш н я Т а р а с о в а нянька, ще на поч атк у року видалася за м іж у село Зелену Д іб р о в у , Я р и н і ж л иш е во сьм ий рік м инав. Х а т н є г о с п о д а р с т в о л и ш и л о с я без о ка господині, діти — без усякої о п ік и . М у с ів Г р и ц ь к о Ш е в ч е н к о о ж е н и т и с я — у с е л я н с ь к о м у поб уті в т а к и х в и п а д к а х це річ ко н ечн а, п р о с т о неминуча. Роз-

18


г л я н у в ш и с ь , ін ш о ї д р у ж и н и не з н а й ш о в , ніж у д ови ц я, бож яка н ав іт ь н а й у б о гіш а д івканевд аха за вдівця піде, к о л и він п о в н у хату дітей має. П іш л а за н ь о г о ще м о л о д а О к с а н а Терещ енчиха, щ о о в д о в іл а теж із т р ь о м а м а л и м и дітьми. С т а р и й б а т ь к о т е ж її Г р и ц ь к о в і н а р а я в . Щ е т іс н іш е з р о б и л о с я в у б о г і й х а т і Ш е в ч е н к і в . П о б р а в с я б а т ь к о Т а р а с ів із О к с а н о ю не раніш е, як у січні, а м ож е й весною н аступ н ого , с ебто 1824 року. Т у ж и л и д іти за м а т і р ’ю, а на й б іл ьш е , м а б ут ь, ч утл и в и й Т а р а с . Н е м а в д о к о г о т ули ти ся, не м ав засту п н и ц і, щ о б й о г о б о р о н и л а , к о л и п р о ш п е ­ ти т ьс я. Із с м у т к о м г е т ь п ізн іш е з г а д у в а в , я к у С вят-В ечір т о г о р о к у с т а р и м з в и ч а є м п о н е с л и в о н и « т р о є » — о ч е в и д н о , М и к и т а , сам він та Я р и н а — святу в ечер ю д ідо ві Ів ан о в і. К о л и п о ч а л и п р о м о в л я т и о с в я ч е н у в ік а м и ф ор м у лу : Т арас із сестрою К атериною . « С в я т и й Вечір! п р и с л а л и н ас, д ід у , б а т ь к о й Худ. К. Трутовський. м ати ...», то перед с л о в о м « м а ти » з а п н у л и с я і «всі С епія

19 0 5 Г


т р о є за р и д а л и » : « н а м — зг а д у є поет — не м о ж н а було с казати: “і м а т и ”». Ж и т т я р о д и н и Ш ев ч е н к ів о б ер н у л о с я у сп р а в ж н є пекло. «Х то б а ч и в х о ч зд а л е к а м ачу ху й т а к зв а н и х зведенят, то й , зн а ч и т ь, б ач и в п е к л о в н а й о г и д л и в і ш о м у т р і ю м ф і! » — о п о в ід а в пізніше сам Т а р а с . «Н е м и н а л о г о д и н и без с в а р к и й л а й к и пом іж б а т ь к о м та м а чухо ю : м а ч у х а о с о б л и в о н е н ав и д іл а мене, м абуть, за те, щ о я час т о л у п ц ю в а в ЇЇ к в о л о г о С т е п а н к а » . О тж е н а й гір ш е в т ом у р о ­ д и н н о м у пеклі бу ло Т а р а с о в і. У т о м у ж с а м о м у 1824 році, к о л и в ж и тті р о д и н и Ш евч енк ів в ід бул ася ця т р а г іч н а подія, к о л и Т а р а с так б олісн о відчував своє с и р іт с т в о , у к е р е л ів с ь к і й ш к о л і « с т а л а с я р е ф о р м а » : к и ї в с ь к а к о н с и ст о р ія п р и с л а л а д о К е р е л і в к и н о в о г о « с т и х а р н о г о » д яка. Щ е 1820 р о к у р о с ій с ь к и й у ря д зр е ф о р м у в а в д у х о в н і ш к о л и на У к раїн і. Від т о г о часу н а д яків ст ал и п р и з н а ч а т и зв и ч а й н о тих невдах, щ о а б о нездібні були до д а л ь ш о ї науки, а б о з м о р а л ь н о г о б о ку н а с вя щ е н и ків не н а д а в а л и с я . У м іру т о г о , як число таки х кан д и д атів зб іл ьш у в ал о ся , ним и ступнево заступали старих « м а н д р о в а н и х » дяків, т а к и х от « б у рлак », як і т о й С ов ги р-сл іп и й , щ о п о д о б а в с я керел івській г р о м а д і своїм го л о с о м . « Р еф ор м а» ця с к а с у в а л а т р а д и ц і й н е с а м о в р я д у в а н н я г р о м а д , щ о на У кр аїні, не з в а ж а ю ч и н а і с н у в а н н я к р і п а ц т в а , з б е р е г л и б а г а т о с в о їх с т ар о д а в н іх , т р а д и ц іє ю освячени х п р а в , д о я к и х н а л е ж а л о й п р а ­ во в и б о р у кліру. Н о в о г о « к о н с и с т о р с ь к о г о » д як а, п р и зн а ч е н о г о без п о р о з у м ін н я з п а р а ф іє ю , а д о т о г о ж п ’я н и ц ю « п а ч е всіх п ’я н и ц ь на світі», зу с т р іли кер е л ів ч ан и н е п ри хи л ьн о , і ш к о л я р і в т е к л и від н о в о г о д я к а — «аки о в ц и од в о в к а р о зс и п а ш а с я » , і « н а й т е р п е л и в іш и й з б р а т ії» , Т а р а с Г р у ш ів с ь к и й , у з я в ш и св о є ш кіл ьн е « зн а р я д д я » — т а б л и ц ю , п ер о т а к а л а м а р із к р е й д о ю — теж п о к и н у в ш к о л у , я к і інш і т о в а р и ш і, бо, м овляв, «не м о ж н а п р о т и р о ж н а п е р т и » . Н е в ід р а з у п о с т у п и в с я С о в г и р с в о їм с т а ­ н о в и щ е м і с п о ч а т к у п р о б у в а в був « п р у ч а т и с я » , т а «м усів у с т у ­ п и т и с я п е р е д с и л о ю з а к о н у » . У ш к о л і о с е л и вс я н о в и й д я к Б о г о р с ьк и й , а С о в г и р , « с к л а в ш и с в о ю м ізе рію д о о д н о ї т о р б и , за к и н у в її за плечі, взяв п а т е р и ц ю в одну руку, а зш и т о к із с и н ь о г о паперу із с к о в о р о д и н с ь к и м и п с а л ь м а м и чи т о в ір ш а м и в другу», « п о ­ м а н д р у в а в собі ш у к а т и ін ш о ї ш ко л и » , д ля я к о ї ко н с и с торія ще не м а л а к в а л іф ік о в а н о г о к а н д и д а т а .


Уліті, м а б у т ь, т о г о ж т а к и р о к у — б у л о це а б о в травн і, а б о в ч ервні — д о в ел о ся Т а р а с о в і з а з н а т и н о ви х ц ік а в и х враж ень: він « ч ум ак ув ав » р а з о м із б ат ь к о м . Д а в н іш е б а т ь к о б р а в із с о б о ю в ч у м а ц ьк і п о д о р о ж і с т а р ш о г о М и к и т у , тепер же, м ож е навм исн е д л я т о г о , щ о б у р я т у в а т и Т а р а с а від п р и с к іп у в а н ь н а п а с л и в о ї мачухи, за б р а в й ого з собою . Р ід н а око л и ц я , яку досі знав хлопець, б ула нерівн а, г ор и ста. К ер е л ів к а т а сум іжні з нею села: Т а р а сів к а , П е д и н ів к а , Б у д и щ а л е ж а л и на ви с о к и х г о р б а х , щ о м ісцям и д о ­ х о д и л и до зн а ч н о ї ви соч и н и , і ціл ий то й к р а й п е р е р ізу в а л и г л и б о ­ кі, л ісом п о р о с л і я р и -б а й р а к и . Ш и р о к и х г о р и з о н т ів у тій о к о л и ц і не було, і світ зд а в ав с я тісний і з а м к н у т и й . Т е п е р Т а р а с п із н а в степ — пізнав його у всій й о го б езкр аїй таєм н и ч о с ті. У н едалеком у Г у л я й п о л і в і д к р и в с я в ін о ч а м Т а р а с а за в у з е н ь к и м Т и к и ч е м . М а л е , в р а зл и в е х л о п ’я не д и в и л о с я на б л и зь к е село Н о в о м и р г о род, щ о с т о я л о над річ к о ю , а в д и в л я л о с я в п р о с т о р и ш и р о ч е н ­ ного , б езкр а й о го степу. П о д о р о з і в степу Т а р а с р о зп и ту в ав б атьк а п р о а р а к ч е є в с ь к і військові оселі, д и в о в и ж н о н а зи в а н і ц и ф р а м и в ійськ о вих «р от» (сотень), щ о в них м еш к а л и * ; б ач и в під Є лисавето м ц и га н с ьк і т а б о р и . У м о л о д ій п о ет и ч н ій душ і о д и н а д ц я т и ­ л і т н ь о г о х л о п ц я в п о р у цієї, я к він с а м к а з а в , « н а й н іж н іш о ї м о л о д о с т и » вперш е в о р у х н у л и ся н ові, н езн ан і п о ч у в а н н я — п о ч у в а н н я к осм іч н і, т о й о с о б л и в и й с т а н д уш і, к о л и «хоч ет ьс я о б н я т и о к о м душ і цілість світу, в часі і пр о с т о р і» . «В степу ніч, ясна, м ісячна, тиха, ч а р ів н а ніч! Н а степу н іщ о не ворухнеться, н а й м е н ш о г о руху — т іль ко, к о л и пр оїд еш п овз м о ги л у, на м о гил і т и р с а нем ов в о р у ш и т ьс я, і т о б і ч о го с ь с т р а ш н о р о б и т ь с я » — так згаду вав він свої степові враж енн я. Безмеж ність степ о во го пейзажу м а л ю в а в п о т ім т ак о ю , я к о ю її бачив. К р у г о м й о г о — степ, як м о ре Ш и р о к е , синіє. За м о г и л о ю м о г и л а , А т ам — тіл ь к о мріє... Безперечно, щ о тут, у степу, вперш е зр о с л а в й о г о душі «потреба в ж и в ати ся в безмір вселенної». Те, щ о пе р е ж и в а в тоді, коли колеса ч у м а ц ьк о ї мажі тихо скрипіли, а місяць своїм таєм н и ч о-ср ібл ясти м * О р ган ізато р о м цих осель («воєнньїх'ь поселеній») був генерал А ракчеєв, улюбленець царя Олександра І. Все життя мешканців цих осель регулювала сувора військова дисципліна. Не тільки військові вправи робили вони під доглядом своїх начальників, а й працю в полі виконували під їх контролем і за військовими сигналами.


с яй в ом за л и в а в б езм еж н и й степ, л я г л о потім в осно ву відповідних ко см іч н и х м о т и в ів у й о г о р анн іх поезіях. П е ре д їх н а п и с а н н я м він не м ав уже д р у г о ї н а г о д и пе р е ж и ти т а кі в раж ен н я, щ о їх переж ив під час с в о г о « ч у м а к у в а н н я » в степу. У косм іч них м о т и в ах заспіву д о « Г а й д а м а к ів » в и р а зн о б р и н я т ь струни ще тих глиб оких д итячих в р а ж е н ь і дум, щ о їх « н аш е п т ав » й о м у «б іло л и ц и й місяць», з я ки м він « л ю б и в р о зм о в л я т и » , «як з б р а т о м , з сестрою». П о д оро ж і степами з б атьк о м належали до тих коротких епізодів, щ о найбільш е двічі вири вали Т а ра с а з хатнього пекла. Л и х а мачуха ро б и л а всякі кривди пасербам. Н авіть сліпеньку М арусю викидала з хати. О собл и во ненавидячи Т араса, мачуха, щ об позбутися пасерба з хати, п оси лал а його влітку пасти свині й телята. Із скибкою сухого хліба в торбі б родив хлопець по м альовничих при гір’ях і долинах між Керелівкою т а Т арасівною , годи нам и просиджую чи на одній з високих там ош ніх м о г и л -к у р г а н ів під б е з д о н н и м ш а т р о м б л а к и т ­ ного, безкрайо го неба. Д о світлих моментів у його сирітському житті належать іще й інші, вже піші й ого под оро ж і, к о л и він із с е с т р о ю К а т р е ю ходив «на прощ у» аж до М о т р о н и н с ь к о г о м анастиря, де на цвинтарі поховані були ж ертви подій із часів К оліївщ и ни. Г р а м о т н и й хлопець умів п р о ч и т у в а т и н а п иси на к а м ’яних п л итах над м о ги л а м и «коліїв», д о го д ж а ю ч и с т а р ш и м п р о ч а н а м , с ер е д я к и х б у л и й такі, що ще д обре небіжчиків п а м ’ятали. Старі лю ди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. О повідання ті, річ зрозуміла, з а л и ш а л и г л и б о к и й слід у д у ш і в р а з л и в о г о х л о п ц я я к я с к р а в е д оповненн я до того, щ о чув він про ці події від діда. Т и м часо м н а б л и ж а л о с я нове лихо. Десь пізньої осени 1824 року п ов ер н ув ся з п о д о р о ж і д о К и є в а б ат ьк о . У п о д о р о ж і тій він т яж ко за с т у д и в ся і 21 б ерезн я 1825 р о к у н а 47 році ж и ття пом ер. Н а й ­ с т а р ш о м у з дітей М и к и т і м и н а в т оді п ’я т н а д ц я т и й рік, Т а р а с о в і саме м и н у в о д и н а д ц я т и й . М а ч у х а з р о б и л а с я п о в н о ю го с п о д и н е ю в хаті. У м и р а ю ч и й від даю чи свої п еред см ертн і р о зп о р яд ж ен н я, Г р и ц ь к о Ш ев ч е н к о між ін ш и м сказав: «С ин ові Т а р а с о в і із м о го х а зя й с т в а н іч о го не тр е б а ; він не буде а б и я к и м чолов ік ом ; з його буде або щ ось дуже д о бр е, або велике ледащ о, для й ого моє н а с л ід ст в о а б о н іч о г о не буде зн а ч и т ь , а б о ніч о го не пом ож е». Р о зу м н и й і с п о с т е р е ж л и в и й селянин, м абуть, д о б р е п р и гл я д а вся


поч. XIX ст.

до сина. Б а ч и в , як л е г к о Т а р а с о п а н у в а в ш кіл ьн у нау ку , яку м а в д о б р у п а м ’ять, я к усім цік ав и в ся , все х о т і в з н а т и , я к у м а в ч у т л и в у д у ш у , а л е о д н о ч а с н о б ач и в і нехіть х л опця д о о д н о м а н іт н о ї с ел ян ської прац і, й о го неп о си дю чість і н а х и л до всіляких «чудасій», п р о які ще д ал і буде м о в а і які й за б а т ь к о в о г о ж и тт я Т а р а с не раз, м а б ут ь, виявляв. О тж е, в и р о б и в ш и собі в и р а зн е п е р е к о н а н н я , щ о й о г о Т а р а с «не б уде а б и я к и м ч о л о в ік о м » , Г р и ц ь к о Ш е в ч е н к о , м а в ш и ж и т т є в и й д о с в ід , висловив своє п р о р о ц т в о в а л ь т е р н а т и в н і й ф о р ­ мі: « а б о буде щ ось д об р е , або буде л е д а щ о » , бо з д о с в ід у зн а в , як в у м о в а х к р і п а ц ь к о г о п о б у т у л ед а щ ію т ь т а л а н о в и т і л ю д и, д л я яких н е м а в іл ь ­ ної д о р о ги ; знав, що ли ш е за д о б р и х у м о в б у в ає з т а к и х л ю дей «щ ось д о бр е» , а щ о ті д о б р і у м ови П ортрет Г. С ково­ настануть, чи ж міг м ати певність? У к о ж н ом у разі роди. був пе р е к о н а н и й , щ о з а р а л о м Т а р а с не хо д и т и м е Х уд . невідомий. О лія й зв и ч а й н о ю л ю д и н о ю не буде.


Н а д д о л е ю Г р и ц ь к о в и х сиріт не раз, м а б у т ь, за д у м у ва в с я дід Іва н , м ож е не р а з п р о б у в а в лиху м ачуху і в г ам у в а ти , бо т а к и через д е я к и й ч ас в и г н а в її з с и н о в о ї х ати, але п о к и це н а с т а л о , ж и тт я не б уло с и р о т а м від м а ч у ш и н и х стусанів та о б р аз. Н е р а з тікав Т а р а с із д о м у в Зелену, до сестри К а т е р и н и , щ о й н а стар о с т і літ д о б р е п а м ’я т а л а ці Т а р а с о в і відвідини. Іш о в туди м а н ів ц я м и — п о н а д д іб р о в о ю , я р а м и т а л е в а д а м и ч ер е з « м о г и л к и » , т о б т о сіл ьські к л а д о в и щ а . О д н о г о р а зу п р и й ш о в ш и т а к д о сестри, у пав « г р у д о ч ­ ко ю » і заснув н а лаві. У волоссі з а н е д б а н о г о х л о п ц я було п о в н о нужі. В ходив д о ха т и н е п о м іт н о — «рип і ввійде ти х ен ьк о до хати, сяде с обі н а л а в і та все м о в ч и т ь . Н іч о г о в світі у й о г о не д о ­ п и таєш ся : чи й о г о п р о г н а л и відтіля, чи й о г о били, чи їсти не д а ­ в али». А т р а п л я л о с я , м а б у т ь, і перш е, і друге, і третє. А л е р а з д о в е л о с я Т а р а с о в і п е р е ж и ти т а к е дике н а с и л ьс т в о над с о б о ю , щ о не м о г л о не с т р у с н у т и в с іє ю і с т о т о ю н е р в о в о г о , в р а з л и в о г о х л о п ц я . У хаті Ш е в ч е н к ів о п и н и в с я ч о г о с ь я к и й с ь м ос ка л ь, т о б т о сол дат, і в н ь о г о вкрад ено г рош і. У к р а в їх, як потім в и я в и л о с я , т о й х и р л я в и й м а ч у ш и н С т е п а н к о , що й о г о л у п ц ю в а в Т а р а с і за я к о г о Т а р а с о в і від м ачух и ч ас т о п о п а д а л о . М о с к а л ь в и м а г а в , щ о б г р о ш і й о м у пов ер н ули . М а ч у х а о б в и н у в а ч у в а л а в к р а д іж ц і Т а р а с а . Т а р а с у т ік і с х о в а в с я в г у щ а в и н і к а л и н о в и х кущ ів д есь на го р о д і. Ч о т и р и д ні не в е р т а в с я він д о д о м у . З р о б и в собі т а м к а т р я г у , п о р о б и в д о р іж к и к о л о неї, п о с и п а в їх п іс к о м і, н а р и с у в а в ш и н а д ер е ві м ету, в л у ч а в до неї з б у з и н о в о ї п у к а в к и . Д е він, ніх то не зн а в , к р ім сестри Я р и н и , щ о к р а д ь к о м а н о с и л а й ом у ту ди їсти. А ж на п ’я ти й д ен ь в и к р и л и Т а р а с а м а чу ш и н і діти. В зяли Т а р а с а на с п и т к и . Без м а л о г о т р и д ні м о р д у в а в х л о п ц я д я д ь к о П а в л о , щ о був, як к а з а л а п о е т о в а се с тр а Я р и н а , « вел ики й к а т ю г а » . Н е в и т р и м а в ш и к а т у в а н н я , х л о п е ц ь з р е ш т о ю (і то ли ш е н а п р о х а н н я сестр и ) п р и з н а в с я в то м у , ч о г о н і к о л и не р о б и в . К о л и ж й о г о р о з в ’я з а л и і с п и т а л и , де с х о в а н і г р о ш і, т о місця в к а з а т и не міг, б о ж н ік о л и тих г р о ш е й не б р а в і нік уди не хо в а в . « М о р д у в а н н я п о н о в и л о с я , а л е н іч о г о б і л ь ш е не д о б и л и с ь і б ід н о г о п а с е р б а п о к и н у л и т р о х и не м е р т в о г о » . Б ул о це, м а б у т ь , н а й д и к іш е з усіх н а с и л ь с т в , щ о їх Ш е в ч е н к о в і д о в е л о с я з а з н а т и у своєм у житті. Т и м ч а с о м т о й д я д ь к о - « к а т ю г а » — не зн а є м о кол и са м е — з а б р а в Т а р а с а д о себе: з а б р а в , « щ о б в и в е с т и с и р о т у в л ю д и » , я к в ін к а з а в . « З а я с т в і є і п и т іє » м ав Т а р а с « п асти


^ ___________

XIX ст.

в л іт к у с т а д о с в и н ей , а з и м о ю п о м а г а т и д я д ь ­ к о в о м у н а й м и т о в і в г о с п о д а р с т в і» . « Т а я собі ін ш у д о л ю в и б р а в » — д о д а є п о е т д о цих своїх с п о м и н ів , ал е в и б р а в її він не в ід р азу . Д я д ь к о П а в л о жив р а з о м із д ід о м Ів а н о м . Був він з н а ч н о за м о ж н іш и й за св о го с т а р ш о г о б р а т а . М ав н ай м и тів, о р ав во сьм ер и к о м . Б р а т Т а р а с ів у перш и х П е т р о , син т о го д я д ь к а П а в л а , т ак о п о в ів п р о Т а р а с о в у п р а ц ю у д я д ь к а . П ід ч ас о р а н к и Т ар ас, « я к у д о б р у з л а г о д у » , то по ган яв собі воли, « а б и ж х о ч т р о ш к и р о з с е р д и в с я — з а р а з п о к и н е і піде у б у р ’ян, да там «ф онтали» (си к авк и ) і р о б и т ь . Батько мій б уло під кр ад етьс я д о й о го т а й п о б ’є. Він тоді й зо в сім п о к и н е т а й піде н а м о г и л у д о П е д и нів к и , у К у л ь б а ш ів ліс... У лісі з л о п у х ів з р о б и т ь щ и т к а , щ о б сонц е не пек ло , т а й с и д и т ь со бі на м о г и л і а б о біля в іт р я к а , а т о у п еч ер у за л ізе, щ о б у л а н а тій м о ги л і» . О п о в ід а н н я це п р е к р а с н о іл ю с т р у є х а р а к т е р м а л о г о Т а р а с а : не зн о с и в ні п р и н е в о л ю в а н н я , ні т и м б і л ь ш е н а с и л ь с т в а , п а л а т а ЕнгельгарД я д ь к а П а в л а з н е н а в и д ів щ и р о і, я к м и б а ч и л и , дтів у вільш аній


м ав за що. В и с т а ч а л о , о ч ев и д н о , н е н ав и с н о м у д я д ь к о в і гол осн іш е г у к н у т и н а х л о п ц я , щ о б т о й п о к и н у в п р а ц ю і втік. Ц е в т ік а н н я бу ло є д и н о ю ф о р м о ю п р о т е с т у , на я ки й д о п е в н о г о часу вм ів хлопець здобутися. Ц я п ра ц я у д я д ь к а «за яствіе і питіє» недовго, м абуть, т ривал а. У гол ові Т а р а с а назрів с м іл и в и й і н е з в и ч а й н и й , я к н а й о г о вік, плян — р о зп о ч а т и самостійне життя: він пішов у ш колярі-робітники до д я к а Б о г о р с ь к о г о . С т а л о с я це, напевне, ще в ро ці б а т ь к о в о ї см ерти і, м абу ть, не пізніше, як восени т о го року. Н іхто не міг і не м ав п ри в оду н а цей к р о к Т а р а с ів нарікати: і д ядькові П авл ові, і мачусі це м о г л о л иш е под о б а т и с я , — позб увалися кл о п о ту з «ле­ д ач и м » і «неслухняним» хлопцем. Д якові, навп аки, т а к и й «ш колярпоп ихач» був н а руку. Зап и ваю ч и сь, дяк по д в а-тр и дні не вилазив із ш инку. Він навіть п р и зн а ч и в Т а р а с а «консулом». Н а «консула» п р и п а в і о б о в ’я зо к сікти т о в а р и ш ів щ осуботи, що, розуміється, не звільняло його са м о го від дяк івської хлости. А дяк Б о го р с ьк и й був д ал е к о л ю т іш и й за С о в г и р я . Д в а н а д ц я т и л іт н ій «консул» не раз, мабуть, вир уч ав д я к а і в й о г о педагогічних функціях, перевіряючи, чи витверди л и учні, щ о на їх д о л ю п ри п адал о. Крім то го , як оповів сам п о ет у сво їй а в т о б іо г р а ф ії, «дяк, упевн ивш и сь у досуж естві (себто здібностях) с вого ш к о л я р а -п о п и х а ч а , посилав й о го вомісто себе ч и т ат и П с а л т и р по у сопш их душ ах кріпацьких, за щ о й платив йом у десятую копійку, яко поощ реніє». У повісті «К нягиня» Ш е в ­ ченко д окладн іш е розповів про те, як він заробляв цю свою «десятую копійку»: «Я зн а в м а л о не ввесь П с а л ти р з п а м ’яті й читав його, як казали м ої слухачі, “в и р а зн о ” , себто голосно. Завдяки таком у моєму “д о су ж еств у”, не п о х о в ан о в селі ні о д но го покійника, щ об над ним не ч и т ав я П с а л т и р я . З а ч и т а н н я й о г о д а в а л и мені книш і копу гро ш ей , які я в ід д а в а в учителеві, як й ого п р и б у т о к , а він уже від щ ед р о т своїх н а д іл я в мене п ’я т а к о м на б ублики. І це б уло однеєд ине д ж ер е л о м о г о існування». Д а р м а , щ о Т а р а с зам іт ав у хаті, п а л и в у гр убі, в и н о с и в с м іття , в и к о н у в а в о б о в ’язки ш к іл ь н о г о «кон сула», — він ч асто, з р е ш т о ю як і сам н е д б а х а й п ’яниц я дяк, г ол о д у в ав . « Д о б р е ще, к о л и т р а п л я л и с я на селі п о к ій н и к и (прости мене, Г о сп о д и !), — з г а д у в а в Ш е в ч е н к о , — т о ді ми ще ся к -т а к перебивалися; а як ні, т о пр о с т о по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечері, в озьм у , б уло, я т о р б у , а вчитель возьм е в десн ицю посох, а в ш у й ц ю сосуд с куд ел ьн и й (не г р е б а л и ми й н а п о я м и , як


г р у ш е в и й квас) т а й підем о п о п ід в ік н а м и виспі­ в у в а т и “ Б о г о м із б р а н н у ю ” . Ін о д і п р и н е с е м о та к и д е щ о в ш к о л у , а іноді й т а к, насух о, п р и й д ем о , т іл ь к о щ о не г о л о д н і» . О п о в ів ш и п р о це с в о є « к о н с у л ь с ь к е » ж и тт я , Ш е в ч е н к о н а п и с а в : «Ой, б а г а т о - б а г а т о міг би я оповісти цікавих і п о в ч а л ь ­ них речей н а цю тему, т а якось сум но оповідати ». Т а п ро щ о сумно було оповідати йому самому, р о з­ повіли нам інші. Ч и скоро, чи не с к о р о по том у, як Т а р а с став у д я к а за поп ихача, не знати, але через д ея к и й час д як зійш овся з м о л о д о ю Ш ев ч е н к о в о ю м а ч у х о ю і п о ч а в з нею пи ячити й гуляти, а Т а р а с а п о ч а в т о в к т и «як гам ана». К о л и в ертався д як до ш ко л и , Т а р а с тікав геть. Д я к не р а з м о р и в й ого голодом , може й свідомо, під’ю дж уван ий мачухою. Р я т у в а л а Т а р а с а н ав іть сл іп е н ьк а М ар у с я : в о н а п р и х о в у в а л а за о б ід о м ш м а т о ч о к х л іб а і к л а л а й о г о в у м о в л е н о м у м іс ц і в с а д к у . Т а р а с п р о ­ к р а д а в с я в с а д о ч о к т , с х о п и в ш и х л іб, у т ік а в у ш ко л у, б о яч и с я п о п асти на очі л ю т ій мачусі. У т і­ к а ю ч и від д я к о в и х стусан ів, х о в а в с я в к у щ а х у с адку сел ян ина Ж елеха. З робився я зи к а ти й і не р аз відгризався, а коли дяк напосідався на нього, мусів у тікати. Н а в іт ь р о б и в собі З д е р н у «ЩОСЬ под іб не

Містечко Вільшана


д о ліж ка» у тих к а л и н о в и х кущ ах, а сестри п р и носил и йом у туди їсти. Т ік а ю ч и з ш к о л и й хо ваю ч и сь по кущах, списував до з р о б л е ­ них зш и точк ів с к о в о р о д и н сь к і псал ьм и й колядки, орнам енту ю ч и їх «хрестами і в ізерункам и з квіткам и», так, як р о б и л и це вчителід я к и , у я к и х він б а ч и в різні р у к о п и с н і з б ір к и із п с а л ь м а м и т а кан там и: Д а в н о те діял ось... Щ е в ш колі, Т а к и в уч и т ел я -д як а Г а р н е н ь к о в к р а д у п ’я т а к а (Б о я було т р о х и не голе — Т а к е убоге) т а й куплю П а п е р у ар к у ш , і з р о б л ю М а л е н ь к у кн иж ечку; хрестам и І в ізе р у н к а м и з кв іт к ам и К р у г о м л и с т о ч к и обведу, Т а й спи сую С к о в о р о д у , А б о « Т р и ц а р іє со дар и », Т а сам собі у б у р ’яні, Щ о б не по ч ув хто, не п о б а ч и в , Виспівую т а плачу... У 1827 р оці в л ю т о м у Т а р а с о в і м и н у л о 13 р о к і в . П р о б у в а н н я у ш колі в Б о г о р с ь к о г о , яке Т а р а с н ази в а в « м н о го тр у д н и м д в о х л іт н ім іс п и т а н іє м » , п е р е р в а в він н е с п о д ів а н и м в и б р и к о м : за с т а в ш и р а з д я к а т а й о г о д р у г а Й о н у Л и м а р я п ’яних, як ніч, він, «без ж а л ю о б н а ж и в ш и за д н я я с в ого н а с т а в н и к а й д о б р о д ія , вси­ пав йом у д о б р у п о р ц ію б е р е зо в о ї каш і і, п о м с т и в ш и с я д онесхо чу т а в к р а в ш и якусь кн и ж е ч ку з к у н ш т и к а м и , тієї са м о ї ночі втік...» Від н аслід ків цієї е кзекуції в р я т у в а л а й о г о втеча, а потім , м абу ть, і те, щ о д я к о в і с о р о м н о бу ло д о ц ь о г о п р и зн а т и с я . П о д ія стал ася, в и д н о , н е с п о д і в а н о д л я н ь о г о с а м о г о , а л е з п е в н іс т ю м о ж н а п р и п у с к ат и , щ о п ро зм ін у с во го п р и к р о г о с т а н о в и щ а Т а р а с уже д а в н о д у м а в , б о в т ік він не к у д и с ь с в іт - з а о ч і, а д о м і с т е ч к а Л и ся н к и , «де й зн а й ш о в собі в ч и т е л я -м а л я р а — отця д и я к о н а , теж с п а р т а н ц я » . О х о т а д о р и с у в а н н я д а в н о вже п р о б у д и л а ся в м а л о м у хлопцеві, а під час п е р е б у в а н н я в ш колі він, р о зд о б у в ш и олівця, р и с у в ав уже не на п а р к а н а х , а н а папері. Н а селі, т а щ о з а тих часів, н ав іть к л а п о т ь с ір о г о п а п ер у був річчю , щ о її не т а к л егко було р о зд о б у т и . У к о л и ш н ь о г о ке р е л ів с ьк о го ш к о л я р а Г о н ч ар ен -


ка такі Т а р а с о в і м а л ю н к и б у л и н а л і п л е н і н а с т ін а х хати: тут були «і коні, і м о скал і, н а м а л ь о в а н і н а гр убім , сірім папері». Ц е рисуванн я не було у х л опця з в и ч а й н о ю за б ав о ю : б уло во н о виявом н е п е р е м о ж н о ї в н у т р і ш н ь о ї п о т р е б и в і д д а в а т и л ін ія м и з о р о в і враж ення, і ця п о т р е б а ніде й ні за яких о б ст а в и н й ого не пок ид ала. З г о д о м у н ь о г о не м о г л о не в и р о б и т и с я т а не с к р іп и т и с я й п ере­ к о н а н н я в том у , щ о він м а є й хист, чи, як к а з а л и в тій околи ці, «кебету» д о р и с ув а н н я . П е р е к о н а н н я т а к е с к р іп и т и с я м о г л о не л и ш е під вп л и в о м й о г о в н у т р іш н ь о г о п о ч у т тя , а й під в п л и в о м п о х в а л т а п о д и в у як ровесників, т а к і д ор о сл и х : кер е л ів ч ан и д о в го зб е р іга л и в п а м ’яті цю й о го н а д зв и ч а й н у вмілість, яку він виявл яв дуже акти в н о і я к а цікавила, видно, все й ого о точенн я. С в о є вміння р и с у в ат и він під в п л и в о м п о х в а л о т о ч е н н я м іг н а в іт ь у в а ж а т и за за в ер ш ен е і м ріяв, м а б у т ь, л и ш е п р о д а л ь ш и й к р о к , п ро те, щ об о п а н у в а т и вищ у ум ілість -— м а л ю в а н н я ф а р б а м и . Т у т п о т р іб н а вже б ула пом іч учителя, п о т р іб н и й був і інш ий м ате р ія л , і інше зн а р я д д я — пензлі й ф а р б и , п р о які він не зн а в н ав іть, де їх з д о ­ бувати. Річ ясна, в т ік а ю ч и д о л и с я н с ь к о го д и я к о н а , Т а р а с с п о ­ д івався, щ о, взя в ш и с ь за ф а р б и , з а т о г о вже й п р и в а б л и в е м а л я р ­ ське м и с т е ц т в о о пан у є. Т и м ч а с о м д и я к о н з а г а д а в о х о т н и к о в ічелядникові... но си ти від р ам и воду з Т и к и ч а т а р о з т и р а т и н а блясі фарби! Д и я к о н п о ч а в від т о г о , від ч о го п о ч и н а ю т ь усі м айстр і із своїм и учнями: «Т ерпляче носив ш к о л я р -п р и б л у д а три дні відрам и воду з Т и к и ч а й р о з т и р а в м ідян ку н а блясі, а на ч е т в ер т и й д ень утік», — о п о в ід а є він сам у своїй а в т о б іо г р а ф ії, а зг а д а в ш и п р о цей с ам ий епізод, додає: « Б а г а ц ь к о пер етер пів я після цієї п е р ш о ї лекції, але ніщ о т а к не в р іза л о с я мені в п а м ’яті, як т о й пер ш и й н е м у д р и й іспит». І не д и в н о , щ о х л о п ц я з у с т р іл о т а к е г л и б о к е р о зч а р у в а н н я : він м р іяв п р о щ о сь зовсім інше! П о ц ьом у невдалому «іспиті» Ш евч ен к о , як р о зп о в ів сам у своїй автобіограф ії, тікає п р ос то до села Т арасівни, до інш ого м ал яр ад я к а «з т в е р д и м н а м ір о м п о т е р п іт и всі п р о б и , а б и х о ч к р и х ту н а в ч и т и с я й о г о в е л и к о г о м и с т е ц т в а » , а цей в е л и к и й м и с т е ц ь «славився в околи ці тим, щ о м а л ю в а в вел и ком у ч ен и к а М и к и т у та Івана-В оїна», я ко м у «для б іль ш о го ефекту п р и м ал ь о в у в а в він на лівом у р укаві дві сол датські н аш ивки» . А ле т а р ас ів ськ и й д як не при йняв учня: «Апеллес, о гл ян увш и уваж но ліву д о л о н ю приблуди, відмовив йому, як одрізав, не б ач ач и в н ьо м у хисту не те щ о до


м ал яр ства чи ш евства, ниже до бондарства». Згубивши зовсім надію хоч аби яким м алярем стати, з ро зб итим серцем повернувся приблуда до с вого р ід н о го села з нам ір о м стати за п о г о н и ч а або пасти г р о ­ мадську ватагу й, д о гл я д а ю ч и вівці та свині, ч итати крадену книжку з кун ш тикам и. Т а й цьо го не сталося. Дідичеві П авлові Васильовичу Е н ґе л ь г а р д т о в і, щ о сам е тоді од іди чив м а є т о к б а т ь к а свого, як н е ш л ю б н и й й о г о син, т р е б а було м етк о го хлопця, і о б ідрани й школ я р -п р и б л у д а п о т р а п и в п ро с то в пістрову куртку, у такі самі ш арав а р и та, нап ослід ок, у покоєві козачки». У всьом у цьо м у к о р о т е н ь к о м у оповіданні окремі епізоди Т а ­ р асов ого ж иття, так би м овити, «сплющилися», «зліпилися докупи», а т и м часо м між ним и були ще д оси ть довгі періоди, про які немає ані згадки. І не дивно: все це за й м а є дві сторінки друку, а розтягти ці події т р е б а не менше, як на рік, та й у п а м ’яті лю дській завж ди всі п е р еж и вання зв и в аю ть ся в один клубок, плутаю ться, а Ш евченко писав про це ...по ЗО роках! К о л и нем ає ніяких підстав сумніватися в правдивості о п о в ід а н ­ ня п р о « х ір о м а н т ію » т а р а с і в с ь к о г о « а п е л л е с а » , т о т р е б а а б о відкинути твердж ен ня, щ о до Т а р ас ів ки Ш евч енко втік просто з Л и с я н к и , а б о , п р и й н я в ш и це т в е р д ж е н н я , в ід н е сти д о з н а ч н о пізнішого часу «твердий намір» а в тор а «перетерпіти всі проби», щ об навчитися б а ж а н о г о м истецтва. Н е міг же він п ротягом од но го дня а б о однієї ночі, п о т р іб н и х для т о го , щ об дійти з Л исянк и до Т а р а ­ сівки, в и р о б и т и цілком п р оти л еж н и й по гл яд на баж ану малярську науку — р а п т о м зрозум іти, щ о в о н а вим агає терпіння і б агато часу. Д л я цьо го теж п о т р іб н и й був і час, і досвід. М ин ул о теж досить часу, по ки Т а р а с і в пок оєві ко зач ки п отрап и в і то за обставин, над яки м и довед еться д о к л а д н іш е спинитися. М а є м о вістки п ро те, щ о перед тим, як попасти на панський двір, Т а р а с у ч и в с я у б р а т а М и к и т и с т е л ь м а ш е с т в а , « б р а в с я й за підпасача», а т а к о ж був н а й м и тч у ко м у керелівського свящ еника о. Г р и гор ія К о ш иця*. У якій послідовності все це відбувалося, тепер уже не встан овити. З н аєм о лиш е те, що ні стельмахом , ні пастухом д о в го він не був, щ о б р а т М и к и т а «бив його, і то зд оро в о бив» — очевидно, за неслухняність і непосидючість. Більше знаємо про його ж и ття у о. К о ш и ц я . Тут, по д о в го м у періоді «м ноготрудн их іспи* Н а батьківщ и н і Ш евчен ка селяни н ази в ал и о. Григорія — Кошиця, за доку­ ментами — Кошиць.


таній» перш их р оків с и рітського ж и тт я , вперш е з н а й ш о в с о б і Т а р а с т е п л и й к у т о к , з а в ж д и був ситий і одягн ен ий, ніхто тут й о г о не бив і ніхто й о м у н іч и м не д о к у ч а в . О б о в ’я з к о м й о г о було д о гл я д а н н я х удоби та ш и р о к о х в о с т о ї п а н о тц ев о ї б у лан о ї ко б ил и , зн а н ої в усій околи ці. К рім того , м и в в ін н о ж і т а л о ж к и , з а щ о й о г о ж а р т о м а н а зи в а л и «креденсовим », а зи м о ю п а л и в у грубі у д вох невелички х кім н атах, щ о за й м а л и п о л о в и н у дому; дру гу п ол овин у за й м а л а вел ика ч иста кухня, д е п а т р і я р х а л ь н а р о д и н а о. К о ш и ц я з в и ч а й н о п р о в о д и л а ц іл и й д ен ь р а з о м із с л у г а м и . О т е ц ь Г ригорій м а в д в а сади і д обр е г ос п о д а рство . М ал и К о ш и ц і д в о є дітей: сина Яся і д о ч к у Ф ед осю . Я сь учився в ш кол і у Богуславі, і Т а р а с од в о зи в туди й ого по вакац іях, а потім і д о К и є в а , к о л и п о п о ­ вич с кінчив б огуславську ш колу. В озив він т а к о ж Василь сливи, я б л у к а т а дині н а п р о д а ж д о сусідніх місте- Енгельгардт. ЧОК — ДО БуртІВ та Д О .Ш П О Л И . ВО ЗИ В І ПаНОТЦЯ 3 Ш евченків дідич


п а н ім ат ко ю до сусідів-священиків у гості — до Тарасівни та Зеленої, де ж и л а й Т а р а с о в а сестра К а т е р и н а К ра с и ц ька . З га д а ю ч п пізніше п р о с в о г о н а й м и т а , К о ш и ц і н і ч о г о н е д о б р о г о п р о н ь о г о не о п о в ід а л и , ал е о. Г р и г о р і й у в а ж а в й о г о з а « л е д а ч о г о » , с е б т о н е зд а тн о г о до яко їсь го с п о д а р с ь к о ї справи. Зи м о ви м и вечор ам и Т а р а с завж д и в кухні «щ ось читав», як о п ов ід ал а потім пан іматка, яка п р и га д у в а л а теж, що на їхній кухні Т а р а с вивчив н а п а м ’ять і дві каф ізм и із псалтиря. Ці д ан і п о д ав зн ай о м и й К ош иців о. Леб е д и н ц ів , щ о був т о в а р и ш е м Я с я К о ш и ц я . Д р у г и й м е м у а р и с т о п о від а є теж, щ о Т а р а с «по в ечорах п о в т о р ю в а в псалми і житія святих», — була це або знову «М инея», а б о «Київський П атерик». Зн а є м о теж, що, б у вш и в К о ш и ц ів , Т а р а с на д о з в і л л і р и с у в а в « в у г і л л я м н а к о м о р і і с т а й н і п ів н ів , л ю д е й , ц е р к в у і н а в і т ь к и їв с ь к у д з в і н и ц ю » . Р о б о т и в К о ш и ц ів було б агато, — це с т в е р ­ д ж у ю т ь л ю д и , щ о їх ж и ття д о б р е знали, але над м ір но ю прац ею своїх слуг о. К о ш и ц ь не об тяж ував, хоч і був суворий господ ар, а п а н ім а т к а була ж ін ка д о б р о г о серця й п о б л аж л и в а, за слуг своїх д б а л а і д о б р е їх г о д у в а л а . Т я ж к о с т в е р д и т и , як д о в г о Т а р а с перебував у К ош иців; О д ин із мем уаристів подає, що б ли зько двох л іт. Д о в о д и т ь с я , о д н а ч е , ч а с п е р е б у в а н н я Т ар а с о в о го в Кош иців зн а ч н о скоротити: був він у них ніяк не довш е року, а може й менше. З д а в а л о с я б, щ о х л о п е ц ь після в с ь о г о , щ о перед т и м п ер еж и в, повинен був т ри м ати ся Кош иців, але (десь не раніше, як восени 1828 року) він і їх покинув, і, як з г а д у ю т ь м е м у а р и с т и , від К о ш и ц ів і п о п а в н а пан сь ки й двір. О д н а к є звістка, щ о Т а р а с зро б и в перед тим іще одну с п ро б у знай ти собі м аляра-вчителя. А л е п е р ш е ніж п о б а ч и м о Т а р а с а в т о г о м а л я р а , а п о т ім на п а н с ь к о м у д в о р і, т р е б а ще р а з сп и н и т и с я над й ого си р іт с ьки м ж и тт я м у 1825— 1828 р о к а х , бо не все, щ о про те ж и ття знаєм о, в кл ад ається в х р о н о л о г іч н у схему. Щ е бувш и за «п оп и х ача» у д як а Б огор с ьк о го, Т ар ас, як ми з н а ­ ємо, не раз го л о д у ва в і не мав у що вдягтися. Л иш е в К ош иців він напевне не був ані г ол одн и й , ані голий. Завж ди ж і скрізь, коли тинявся б езпритульний, не нагріваю чи ніде місця, голодував і ходив об ідрани й. « С и р о т а в ряднині», «обідране, трохи не голе — таке убоге», — т а к и м він п а м ’я та в себе, коли згадував, як ...блукав по світі та лю дей шукав, Щ о б д о б р у навчили...


С а м оповідав у 40-х рр. д о к т о р о в і А. К о за ч к о в с ь к о м у , щ о го л о д змуш ував його навіть красти курей а б о поросята, і він пік їх за селом у печері, л я к а ю ч и розведеним вогнем за б о б о н н и х селян, які думали, щ о т а м оселилася н еч иста сила. Г о л о д н и й і б ез д о м н и й хлопець взагалі звертав на себе увагу односельців своїми «чудасіями»: носив волосся в « круж ок», як у доросл и х, і чомусь сам п о ш и в собі шапку, подібну до «конфедератки». Д о т р и н а д ц я т о г о р о к у с в о г о ж и т т я в ід н іс Ш е в ч е н к о з в о ­ ру ш ли вий епізод, що ясною см угою блиснув у житті о б ід р а н о го й го л о д н о го сироти*. Він пас ягн я та за селом, і душ у й ого зн е н а ц ь к а о п а н у в а в м о л и т о в н и й н астрій і якесь н е д о в ід о м е п о ч у т тя щ астя, р адо сти : йом у з д а в ал о ся , щ о р а д іс т ь ту п од іл яє і « Г о с п о д н є небо і село», і я гн ята, щ о їх він пас; але т а к с а м о з н е н а ц ь к а ви р и н у л о в й о г о душі й п о ч у т т я с а м о т н о с т и , с и р іт с тв а , б е з д о м н о с т и , і він п о ч а в гір ко п л а к а т и ; тут, теж з н е н а ц ь к а , з ’я в и л а с я д івчи н а, що б ли зе н ьк о пл о скінь в и б и р а л а , і о т е р л а й о м у с л ьо зи своїм ч истим п о ц ілу н ко м . П о ч у т т я щ астя зн о в у в е р н у л о с я в душ у хл опця, і діти р а з о м п о г н а л и свої я г н я т а д о води. Г еро їня ц ь о г о епізоду в поезії не н а зв а н а . Н е м а є ф о р м а л ь н и х п ідстав тв ер д и т и , щ о нею б у ла т а с а м а д івч и н а , п р о яку за р а з буде м ова, але, зд ається, щ о т а к — щ о це була т а О к с а н а К о в а л е н к ів н а , п ро яку вже ми зг а д у в а л и , о п и с у ю ч и п о е т о в е р а н н є д и т и н с т в о , і якій він пізніш е пр и с вят и в с в о ю п оем у « М а р ’я на-черн иця» . П р и ­ с в я та ця, а д р е с о в а н а « О к с ан і К [о в а л е н к ]о н а п а м ’я ть т о г о , щ о д а в н о м и н уло », — д окум е н т , я к и й уже б езсу м н івно свідчить про те, щ о, ще м ав ш и 13— 15 літ, Ш ев ч е н к о переж ив перш у л ю б ов. Ось відповідні р я д к и цієї з в о р у ш л и в о ї п ри святи: Ч и п р а в д а , О к с а н о , чуж а ч о р н о б р и в а , І ти не з г а д а є ш т о г о сироту, Щ о в сірій свитин і, б ув ал о , щ ас л и в и й , Я к п о б а ч и т ь д и в о — т в о ю красоту ; К о г о ти без м ов и, без с л о в а н а в ч и л а О ч и м а , д уш ею , серцем р о з м о в л я т ь , З ки м ти у см іхалась, п л а к а л а , ж ур и л ас ь, К о м у ти л ю б и л а П е т р у ся співать. І ти не зга д а є ш ... О ксано! О ксано! А я й досі п л а ч у і досі ж урю сь, * П оезія «И. 14.» — «М ені три н ад ц яти й м и н ало...».


г В и л и в а ю с л ьо зи на м ою М а р ’яну — Н а тебе д и в л ю с я , за тебе м олю сь. З г а д а й же, О к са н о , чуж а ч о р н о б р и в а , І сестру М а р ’яну р я с то м у квітчай, Ч а с о м н а П е т р у с я усміхнись щ асл и в а І хоч т ак, як ж а р т и , к о л и ш н є згадай... Д о цієї пр и святи немає щ о до давати: тут ми маєм о повний об раз Т а р а с о в о г о д и т я ч о г о к о х а н н я — щ ас л и в и х зв о р у ш е н ь х л опця при й о г о зус тріча х із к о х а н о ю , їхніх «о ч и м а , душ ею , серцем » ведених р о з м о в , їхніх спільни х р а д о щ ів і сп іл ьн ої ж у рб и, —• усе, в чом у в и л и в а є т ь с я н а й си л ьн іш е й на й чи с тіш е п о ч у т тя п е р ш о ї л ю б о в и . О к с а н а с тан е п о тім Ш е в ч е н к о в о ю Беатріче. І м ’я її він н а д а в а ­ ти м е у л ю б л е н и м г е р о їн я м своїх поем , а її о с о б и с т а т р а г іч н а д о ля стан е т р а ге д іє ю й о г о серця, як ми д о в ід а є м о с я про це зго д о м . У б ез р ад іс н о м у ж ж и тт і с и р о т и -п ід л іт к а б у ла в о н а я с н о ю зір кою , д ж е р е л о м я с к р а в и х п е р е ж и в а н ь, щ о о к р и л ю в а л и душ у м о л о д о г о м р ій н и к а й б уд и л и в ній г а м и нових, о с о б л и ви х поч увань. *** 12 т р а в н я 1828 р о к у п о м е р у В іл ьш ан ій Т а р а с ів дідич, дійсний т а й н и й р а д н и к , м а л ь т ій с ь к и й л и ц а р і с е н а т о р Р о с ій с ьк о ї Ім перії В асиль Е н ґе л ь г а р д т . 29 ж о в т н я т о г о с а м о г о ро к у три неш лю б ні сини й о г о — п о л к о в н и к и В асиль і А нд рій т а по ру ч н и к л я й б ґв а р д ії П а в л о п о д іл и л и між с о б о ю 160000 десятин землі, ко л о 50000 к р і­ п ак ів «м у ж еска і ж ен ск а п о л а», д о м и в с то ли ц я х і безліч різних д о р о г о ц ін н о с т е й . П о р у ч н и к о в і П а в л о в і Е н ґе л ь г а р д то в і д істалися м а єт к и на З в и н о г о р о д щ и н і. Весною 1829 ро к у тіло п о м е р л о г о д і­ д и ч а п еревезено з В іл ь ш а н о ї до й о г о р о д о в о г о г р о б у — до села Ч и ж е в а н а С м о л е н щ и н і і 12 березня т а м п о х о в а н о . З р о б и в ш и с ь в л а с н и к о м керелівськи х кріп аків, П а в л о Е н ґе л ь ­ га р д т — десь між п о ч а т к о м л и ст о п а д а 1828 року і по ч атк ом березня 1829, — н а к а зую ч и г о л о в н о м у управителеві своїх маєтків «н аб р ати к о л о т у зе н я х л о п ц ів » , щ о н а д а в а л и с я б на д в о р а к ів -ф у р м а н ів , ф о р а й т о р ів , кухарів, л ь о к а їв т а рахівників, за ж ад ав навіть та к о г о , щ о н а д а в а в с я б н а п о к о є в о г о м а л я р а . За о п о в ід а н н я м с а м о г о Ш е в ч е н к а , п е р е к а з ан и м уже з третіх уст, Т а р а с тоді сам е й « п оп а в у к у ха р ч у ки , під к о м а н д у [вільш ан ського] г о л о в н о г о кух ар я-арт иста». А л е є дані, які ств ер д ж у ю т ь, що п о п а в він т у д и не в і д р а V


зу — не п р о с т о з села, а по том у , я к уже п о б у в на п а н с ь к о м у д во рі як к а н д и д а т у д в о р ак и . Сестра п о е т о в а Я р и н а о пов ід ал а, щ о Т а р а с а взяв д о почту своєї служби у п р а в и те л ь в іл ь ш а н с ь к о г о м а єт к у Д м и т р е н к о (очевидно, щ об п р и г о т у в а т и й ого до служ би у м о л о д о г о п а н а) і щ о стал ося це за таки х об ставин : Т а р а с п о д а в ся був д о села Х л и п н івк и , де хотів учитися м а л я р с т в а в о д н о г о з місцевих м айстрів ; д ва тиж н і п р о ж и в він у м а й с т р а на іспиті, і т о й п р и з н а в х л о п ц я за зд іб н о го до в и б р а н о ї н и м к а р ’єри , але б о яв с я т р и м а т и в себе кр іп а к а -у ч н я без п а н сь к о г о д о зв о л у і то м у п о р а д и в хл о пцеві зд о б у т и то й д озв іл на письмі. Т од і Т а р а с п іш ов до к о н т о р и у В ільш ан у, і у пр а в и тел ь Дмитренко, «розмовившись із хлопцем і помітивш и його спритність», за б р ав й о го д о себе. Щ е ін а к ш и й пер ек аз зб ер іг у своїй п а м ’яті Ш евченків небіж П е т р о (син б р а т а п о е т о в о г о М и к и т и ). За цим переказом, Т а р а с попав у хлопчики для слуг не до Д м итренка, а до пом ічника й ого поляка Я н а Д им овського . Б р а т же П е т р а П рокіп п а м ’ятав іще й те, що це дід Іван просив Д и м ов сько го, щ об Т а ра с а взяли до панського двору. Тяж ко в усіх цих, таких одмінних, версіях зорієнтуватися і дати.якійсь із них перевагу, але, здається, не буде пом илкою прийняти за факт, щ о о б о в ’язків «козачка»-льокайчука почав учитися Ш евченко в Д им о вського і щ о цей старий панич, який залиш ив по собі у місцевих селян п а м ’ять д о б р о ї людини, ставився до хлопця добре, бо Т а р а с у н ього не тільки вчився, як панам що подавати та як до них озиватися, але — як згадував П етро Ш евч ен­ ко — від Д и м о в с ь к о г о Т а р а с д іс т а в « в л а с т и в о п е р ш і п о ч а т к и елементарної науки», щ о треба розуміти як пош ирення Ш евченкової ш кіл ьно ї науки яким ись ш и р ш и м и відом остям и. С е стра п о е т о в а Я рин а могла Д им овського з Д м итренком і поплутати. Щ о від Д и м о в ­ ського Ш евченко зазнав чим ало д о б р о го , це потвердив він сам тим, що, ставш и вільною лю диною , листувався з ним і пересилав йому поклони. М абуть, цей самий Д им овськи й, якому довелося робити Т а р ас о в і «іспит» чи «спробу», і за зн а ч и в у врученом у м ол одом у Е нґельгардтові реєстрі його прийдешніх слуг, що Т а р а с Ш евченко надається на «покоєвого м аляра». Зд огад таки й м ож н а вваж ати за зо вс ім п евн ий. У ж е по в ід бутій у Д и м о в с ь к о г о нау ц і д о в е л о с я Т арасові перейти на панську кухню, а потім — коли приїхав до Віль­ ш ан ої молодий пан — зроб итися й о го «козачком». Н а кухні Т ар а с чистив і мив начиння, носив д рова, виливав помиї


тощ о, але м абуть не так ця праця, як її одноманітність його нудила. Н епосидю чий хлопець рвався на в олю і, як колись давніше від усяких сільських робіт, так і тепер утікав і від цих нових о б о в ’язків — утікав д о густого пан ського парку, де в гущавині розвіш ував на деревах свою «колекцію образів» —- «лубочні» кунштики, що їх пристрасно зб и р ав , іноді навіть їх собі п р и власн ю ю чи , як це зр о б и в колись, з а б р а в ш и у д я к а Б о г о р с ь к о г о кн и ж е ч к у «з к у н ш т и к а м и » . Т а к е б аж ання полю буватися своїми мистецькими скарбам и не минало для Т а р а с а без при крих наслідків. Ш еф панської кухні за такі втечі бив наслухняного й неспокійного хлопця, як били його колись і мачуха, і дядько Павло, і вчителі-дяки, і навіть брат М икита. Коли ж довелося йому зробитися панським льокай чу к ом і цілі дні без діла чекати, аж пан накаже йому щ ось зробити, Т а р а с «нишком зрисовував» «образи с у зд а л ь с ь к о ї ш к о л и , щ о п р и к р а ш у в а л и панські покої». Ц е й о го власна згадка*, з га д к а ця веде нас до питання, що взагалі міг нового й цікавого п об ачи ти й почути в панському палаці і дворі д оп и тл и ­ вий сільський хлопець, який мріяв про мистецьку освіту. М истецьких творів, що могли б вразити його уяву, там напевне не було: вони були зіб ран і в Е н ґе л ь г а р д т о в и х с толи чн их п ал ац ах, у й о го п р а ­ дідівському домі в Ч и ж е в і, н а С м о л е н щ и н і; б у л о їх б а г а т о й у п а л а ц і, зб удованом у архітектом Ґваренґі — у славних Л яличах на Ч ер нігівщ ині, щ о їх куп ив Е н ґе л ьг а р д т у За в а д о в сь к о г о . У вільш ан ськом у домі навряд чи вони були. Була тут кріпацька оркестра, але була ж а л о б а по старо м у панові, і Т а р а с не чув її музики. Це щодо мистецьких вражень. Щ о ж д о того, як перебування в панському палаці м огл о взагалі відбитися на Т а р а с о в ій психіці т а які дум ки могло збудити в його доп и тл и в ом у мозку, то тут м ож н а припускати, щ о гострий к о н тр ас т між р о зкіш ни м ж иттям неприступних, гордих п а ­ нів і знан им йому ж и ттям убогих селян, дяків і навіть священиків не міг його не вразити, — надто вразливий був і вдумливий, щ об цього не с тал ося . Б а ч и в т еп ер ж и т т я о д н о г о з центрів с к л а д н о г о февд ал ьн о го організму — життя великопанського двору, де пан-дідич був мало не абсолю тн им володарем , воля я кого керувала механіз­ м ом с кл ад н ої б аг а т о с ту п н е в о ї ієрархії, поч и н аю чи від гол овного управителя, управителів окрем их маєтків, старш их і звичайних слуг

* «С уздальська ш кола» — це в устах Ш евченка звичайне окреслення для творів м асового виробу й н и зьк ої м истецької вартости, якими були, між інш им, і «твори» суздал ьськ ої продукції.


і кін чаю чи ним, Т а р а с о м , і т а к и м и , як він, ціл к о м б езп ра в н и м и паріями. Не міг не бути вражений тим, щ о тисячі людей, панських підданих-кріпаків, ллють піт і живуть у злиднях для того, щоб солодко й д о бре жилося одному вибранцеві долі в блискучому уланському мундирі й срібних еполетах. У перш е почув, мабуть, теж тут, щ о є люди, які ніколи української мови в розмовах між собою не вживають. У дяків і в отця К о ш и ц я чув уже м оже й не раз і російську, і польську мову, але як м ови чужі. Ч и на панськом у дворі й у панськом у палаці часто чув м ову російську, з певністю не м о ж н а відповісти на це запитання. Енґельгардти прийняли православіє і зросійщ илися ще в другій половині XV III століття. П р о т е невідомо, який національний «тон» пан ував у вільш ан ськом у палаці. К о л и ш н я й ого д ов го л ітн я г о с п о д и н я , з я к о ю П о т ь о м к ін і в не б іж п р и ж и в т р ь о х син ів, за п е р е к а з о м , б у л а я к а с ь п о л ь с ь к а к н я ж н а , к а т о л и ч к а , щ о її цей п р а во с л а в н и й м альтій ський л и ц а р вик рав із я кого сь кл яш тор у, де в о н а була вже постр игл ась у черниці. Д еякі місцеві лю д и вваж али її чомусь за німкеню, але в о н а б ула таки, м абу ть, пол ьк а. Усі її сини були виховані в російській культурі, але напевне зн а л и польську мову. Ч и в своєм у «польськом у» маєтку* м о л о д и й дідич уживав російської м ови, чи польської, звертаю ч и сь д о слуг, — хто знає. М о ж н а л и ш е т в е р д и т и , щ о все у к р а їн с ь к е бу ло Е н ґ е л ь г а р д т а м цілком чуже. С еред їхніх управителів т а офіціялістів, були й українці з походження, як от р о тм істр Д м и т р е н к о , були й поляки, як отой д о б р и й д ля Т а р а с а Д и м о в с ьк и й і н ед о бри й П рехтель, я кого ми ще пізнаєм о. Ц ік а в о було б д остем енно знати, чого сам е учив Т а р а с а Д и м ов ськи й . Д уж е м ож л ив о, щ о навч ив х л о пця ч и т ат и п о -п о л ь ­ ському, хоча б з огляду на те, щ о Т а р а с м ав їхати з па н о м до В а р ­ ш ави, де той служив у л я й б ґв а р д ії у л ан ськом у по л к у і де слугам т р е б а б у л о з н а т и п о л ь с ь к у м о в у . П о з а ц и м з д о г а д о м н ія к и х ко н кретних пр и пу щ ен ь щ о д о т о го , як н а Т а р а с а впл ин ул о пере­ бу ван ня на п ан ськом у д во рі т а в палаці, р о б и т и не м ож ем о, крім од ного, що поч у вав себе в панській па л а ц о в ій неволі, як п т а ш к а в клітці, і мріяв п р о волю т а про те, як би й о го н а в ч итися м ал ю вати. Н а па н сь ко м у д в ор і у Вільш аній Т а р а с перебув н ай м ен ш е — півроку, най біл ьш е — рік. З В ільш ан ої Т а р а с кілька разів їздив із п а н о м до К и єва, але десь восени 1829 ро к у п ри й ш ов день, ко л и хлопцеві д овелося вируш ити * Ц е традиційна в роді Енґельгардтів назва для їхніх звиногородських маєтків.


г в д а л е к и й світ — д о В іл ьн а й д о В а р ш а в и . Й о г о су в о р и й і н е ­ приступний п ан віз із с о бою реєстр своїх слуг, де про к озач ка Т а р а с а було с к а з а н о , щ о він н а д а є т ь с я н а п о к о є в о г о м ал яра. В обозі г о р д о г о а р и с т о к р а т а їхав на зу с т р іч незн ан ій д олі неслухняний, упертий, неспо кійн ої вдачі п ’ятн адц ятилітній хлопець, щ о мав уже за со б о ю небуденне, як на його вік, минуле — запас тяж ких досвідів, переж и ти х о б р аз, с т р аж д а н ь і ш укань, а в серці — «стрілу амура». Був він б е з п р а в н и м р а б о м , щ о м а в ч и с ти ти ч о б о т и й н а б и в а т и л ю л ь к у свого па н а, х оч а м а в уже власний, сам остійно виро б л ений життєвий ідеал — стати малярем-мистцем, а душ а його ж ила у світлі б у й н о ї ф а н т а з ії, б а г а т о м у й я с к р а в о м у , н а п о в н е н о м у з в у к а м и підслуханих співів п р и р о д и , р е а л ь н и м и о б р а з а м и її ж и вих к р а с о т і ід еа л ьн и м и — з н а р о д н іх пісень, к о б за р с ь к и х дум, істо ричн их п е р е к а з ів , с к о в о р о д и н с ь к и х к а н т ів , ж и тій с в я т и х і Д а в и д о в и х псалмів.

Л я й б ґ в а р д ії у л а н с ь к и й п о л к , де сл у ж ив П а в л о Е н ґе л ь г а р д т , сто яв у В а р ш ав і, але м о л о д и й Ш ев ч ен к ів діди ч м ав якісь с п р а в и у Вільні і на деякий час за т р и м а в с я у ст ар од а в н ій литовській столиці. Т а р а с їхав у п а н с ь к о м у обозі вкупі з інш им и слугами. Раніш е бував він у сусідніх п о в іт а х К и їв щ и н и , у степ о в о м у Є лисаветі й у Києві, т е п е р д и в и в с я н а о д н о м а н іт н і л ісов і к р а є в и д и н о в о ї к р а їн и — «кр аїн и см утку т а плачу», «раз-у-раз г о л о д н о ї Білоруси». Згадував уже геть пізніш е про те, які « зв о руш л и в і к а р т и н и д о в о д и л о с я б а ­ чити йом у в цій уб о гій країн і» — «голод, злидні, розпусту і сумних су путни ків ро зп у сти » . О б о з із р е ч а м и т а с л у гам и кер ел ів сько го п а н а н а б л и ж а в с я д о В ільна, м а б у т ь, дуже по вол і, і хл опець м ав час п р и гл я н у т и с я д о ц ь о г о кра ю , д о я к о г о вже пізніше ніколи не м ав н а г о д и з а в іт ати . К о л и саме при був Ш евч е н к о д о Вільна, не знаємо, але в усякому разі н а п евн е не раніш е, ніж пізн ьо ї осени. 6 грудня 1829 ро к у в к о р о т к о м у п еріоді Т а р а с о в о г о віл е н сько го ж и ття стал а ся подія, щ о н а за в ж д и з о с т а л а с я д л я н ь о г о п а м ’ятн о ю . П р о цю подію к о ­ р отко, але "Яскраво розп ов ів він сам. « М а н д р у ю ч и з о б о зо м за своїм д ід и ч е м » , я к с а м зг а д у є , « к р а в він по з а їзд а х п о р т р е т и р ізн и х V


історичн их героїв». Ц е були п о р т р е т и ро сійських «героїв» війни 1812 року. Н е м ігш и п о б о р о т и в собі спокуси, « к о л е к ц іо н у в а в » він ці деш еві л і т о ­ гр а ф ії т а ґ р а в ю р к и , « м а ю ч и д у м к у д о с т е м е н н о с к о п і ю в а т и їх н а д о з в іл л і» , — і о т « н а г о д а і д о з в і л л я в и п а л и в В іл ьн і. Ц е б у л о 1829 р о к у гр удн я 6. П а н т а пані п оїхал и в ресурси н а баль. У д о м і все за т и х л о , посн уло. Т о д і він р о з г о р н у в кр ад ен і ск ар б и та, в и б р а в ш и з них к о з ак а П л а то в а , п о ч ав з п о б о ж н о ю п и ль н істю й о го к о п ію в а т и . У ж е д ій ш о в був д о м а л е н ь к и х к о ­ зачків, щ о г а р ц ю ю т ь коло дужих копит коня ко­ за ка П л а т о в а , аж ось р о зч и н и л и с я двері, — пан і пан і п о верн у ли ся з бал ю . Р о зл ю ч е н и й п а н н а м ’яв й ом у вуха, н а д а в а в ляпасів, — за те, м о в л я в , що м іг він не т іл ь к и д ім , а й ц іл е м іс т о с п а л и т и . Д р у г о г о дня пан к а за в кучерові С и д о р к о в і відш м а г а т и й о г о г а р н е н ь к о , щ о й “б уло іспо л нен о Сугубо”».

Костьол св Анни у м вільно. Л іт ограф Б енуа


О тж е, 7 г р удн я 1829 р о к у на п а н сь кій стай ні у Вільні відбулася іс т о р и ч н а екзекуція: з п а н с ь к о г о н а к а зу п а н сь к и й к у ч е р -д в о р а к С и д о р к о в и б и в р ізк а м и д в о р а к а - л ь о к а й ч у к а Т а р а с а Ш е в ч е н к а за те, щ о він р и с у в а в уночі, з а п а л и в ш и світло. Д уж е м о ж л и в о , щ о п ан з н а й ш о в у ц ь о м у ф а к т і л и ш е при в ід д о то го , щ об в и л и т и свою злість, п р и ч и н и я к о ї кр и л и с я зовсім деінде. А ле п о м и л к о ю було б п о в т о р ю в а т и ту т к а з к у п р о те, щ о Е н ґе л ь г а р д т п р и ц ь о м у «не звернув уваги» на Ш евч енк о ве «мистецтво». Ц е ви га д ка П. Куліша, яки й пр и к р а с и в нею відповідне місце в Ш евченковій автобіографії. Б у л о , м аб у т ь, я к р а з н а в п а к и . П а н уже знав , щ о Т а р а с на д а єт ьс я н а « п о к о є в о г о м а л я р а » , т епер же м ав н а г о д у н ад цією с п р а в о ю за д у м а т и с я , п е р е к о н а в ш и с я , щ о Т а р а с д о т а к о ї р о л і н а д ається. У в с я к о м у р а з і він н е з а б а р о м в ід д а в х л о п ц я в н а у к у д о я к о г о с ь м а л я р а - д е к о р а т о р а , ал е с т ал о с я це вже в В арш аві. У с в о їй а в т о б іо г р а ф і ї , щ о її Ш е в ч е н к о п и с ав у 1860 р о ц і з в и р а зн о ю тенденцією , він п о д ав л иш е кілька яскравих ф актів свого ж и ття, щ о м а л и іл ю с т р у в а т и й о г о тяж ку кр іп а ц ь к у д о л ю , а т о м у з в і л е н с ь к о г о п е р іо д у з г а д а в л и ш е цей о д и н е п ізо д , к о л и — за д о т е п н и м в и с л о в о м К о н и с ь к о г о — Е н ґе л ь г а р д т на Ш ев ч е н к ов ій с п и н і с п и с а в « х а р т ію п а н с ь к о г о с а м о в л а с т я » . А л е в ін т и м н и х д о к у м е н т а х п о е т о в о г о ж и т т я ми з н а х о д и м о й інш і з г а д к и п р о В іл ьн о . У л и с т і до с в о г о п р и я т е л я Б р о н іс л а в а З а л є с ь к о г о , н а п ер ед о д н і с в о г о в и зв о л е н н я з за с л а н н я , в листі, п и с а н о м у за 28 р о к ів по виїзді з В ільна, Ш е в ч е н к о в и с л о в л ю в а в т а к і свої мрії: «Б ер у Т ебе з о б ій м ів Т в о є ї щ а с л и в о ї м атері, й пев н о го ч у д о в о г о ранку м о л и м о с ь з Т о б о ю п е р е д о б р а з о м Б о ж о ї М атері-О стробрам ської. Вільно так само дороге с п о м и н а м и м о є м у с е р ц ю , я к і Т в о є м у » , а в 1857 р оці в « Щ о д е н н и к у » він за п и с а в таке: «Уві сні б ач и в церкву св я то ї А н н и в Вільні т а л ю б у Д у н ю , ч о р н о б р и в у Гусіковську, щ о м о л и л а с ь у тій церкві». Ц е й свій сон у т о м у сам о м у записі поет поясни в тим, щ о м и н у л о г о д н я ч и т а в кн игу пр о к о р о л е в у В а р в ар у Рад ивил ів ну , де ч ас т о З г а д у в а л о с я Вільно. З г а д к а ця м и м о в о л і підсовує всім з д о г а д п р о те, щ о о д н и м із « д о р о г и х с е р ц ю » п о е т а віленськи х с п о м и н ів був с п о м и н п р о й о г о с и м п а т ію д о ч о р н о б р и в о ї Д уні. Ц е р к в а св. А н н и — к а т о л и ц ь к а , і о ч ев и д н о , ця Д уня* була п о л ь ­ кою , а л е м и із с п ом и н ів С о ш е н к а зн а є м о , щ о Ш е в ч е н к о оп ов ід ав * М абуть, Дзю ня — зменшене ім’я Ядвіги.


йом у п ро свій р о м а н з я к о ю с ь м о л о д о ю п о л ь к о ю в В арш аві. О тж е нем ає ціл к о м певних підстав д ля т о г о , щ о б у цій з г а д ц і п р о с о н б а ч и т и в ід г у к к о л и ш н іх п о е т о в и х в р а ж е н ь і п е р е ж и в а н ь , з в ’я за н и х із Вільном , — м о ж л и в о , щ о він, н а ч и ­ тавш ись п ро Вільно, власне у віленській об станові й п о б а ч и в п о тім у сні свою к о л и ш н ю в а р ш а в с ь к у симпатію. А л е м о ж л и во теж, щ о й С о ш е н к о п о м и ­ л и вся і відніс д о В а р ш а в и Ш ев ч ен к ів в іленський спогад. Х о ч як т а м із т и м було, але м и й крім т о г о м а єм о посередні дані, щ о Ш е в ч е н к о в Вільні м ав якихось друзів, а я кщ о не друзів, то в усяком у р а зі лю дей, що стави л и ся до н ього з си м п атією . У Вільні я к и м с ь ч у д о м а ж д о 1920 р о к у з б е р і г с я н а р и с о в а н и й 15-літнім Ш ев ч е н к о м п о р т р е т його б а т ь к а , — о ч е в и д н о , був т а к и х то сь, д л я к о г о п а м ’я т ь п р о н а ш о г о п о е т а б у л а д о р о г а , б о п о р т р е т цей зберігся в то го ч а с н ій га р н ій ст ал е вій оп р а ві. О т ж е Т а р а с , не з в а ж а ю ч и н а ж о р с т о к у

літній

сад у

П етер бур зі


кару, яка й ого с п іткал а, все ж рису вав у Вільні, і м ож ливо, щ о його х и с т р и с у в а л ь н и к а зве р н у в на себе ч и ю сь п р и х и л ь н у увагу, що м о г л о м а ти в пл ив і на д а л ь ш у й о г о долю . В інш ом у листі п о е т а до Б р о н іс л а в а За л є с ь к о го звертає на себе увагу те місце, де Ш ев ч енк о переказує погляд на методу м ал яр с ьк о ї науки віденського універси­ т е т с ь к о г о п р о ф е с о р а рисунків Я н а Рустема: «шість літ рисуй, а ш ість місяців м а л ю й , і будеш м а й ст р о м » . З ц ь о г о ф акту р о б и л и н а в іт ь в и с н о в о к , щ о Ш е в ч е н к о був учнем Рустем а, але Ш ев ч е н к о міг ці сл о в а в іл е н с ького п р о �� е с о р а п оч ут и й з уст к о т р о г о с ь із й о г о учнів т а й не ко н ч е у Вільні. У всяком у разі, в к о р о т к о м у в іден ськом у житті Ш е в ч е н к а були я кісь світлі с т о р ін к и , і к о л и м и п ро них н іч о г о д о к л а д н іш е не з н а є м о , т о все ж м у с и м о с т в е р д и т и , щ о д л я в р а з л и в о г о , д о ­ п и т л и в о г о хл оп ц я , я ки й м ріяв п р о мистецьку науку, п ереб у вання у Вільні не п р о м и н у л о без сліду. Уже т о й ф акт, щ о й по 28 р о к а х в ін д о б р е п а м ’я т а в в н у т р іш н ій в и г л я д о д н іє ї з н а й ц і к а в іш и х п а м ’я то к в іден ської ґо т и ц ь к о ї а р х іт ек т у р и — ко с те л а св. А нни, с в ід ч и т ь п р о те, щ о п е р е б у в а н н я Е н ґ е л ь г а р д т о в о г о к о з а ч к а у с т а р о д а в н ій л и т о в с ь к ій с т о ли ц і не піш ло на м арне. Д о п и т л и в и й і в р а зл и в и й , т у т він м ав зм о г у п р и гл я д а т и с я до с ку л ьп тур і о б р азів по ц е р к в а х і ко ст е л а х . В іл ьно бу ло тоді нев ел и к и м м істом , що пово л і від бу д о вувалося після пож ежі 1812 року, але було рухливим ц е н т р о м п о л ь с ь к о ї к у л ьту ри , а віденський у ніверситет був у с в о ­ єму ро зквіті. Ш е в ч е н к о міг у Вільні б а г а т о п о б а ч и т и й п о ч ути , — не все ж він сидів у п е р е д п о к о ї па н сь к и х п а л а т , чек аю ч и, щ о йом у п ан каж е п о д а т и собі л ю л ь к у а б о склянку води. Н а ж ал ь, не зн а ю ч и ні о б ст ав и н Ш е в ч е н к о в о г о ж и ття в Вільні, ні й о г о т а м о ш н іх зн а й о м с т в , не м ож ем о к о н к р е т и зу в а т и н аш их з д о г а д ів п ро те, щ о м о г л о д а т и д ля Ш е в ч е н к о в о ї освіти місто польських філаретів і ф іломатів. Із життєвих же віденських вражень 16-літнього х л о п ц я г о д и ть с я зг а д а т и кр и в а в у л ю б о в н у д р ам у , що він п р о неї чув у Вільні й описав потім у поемці «У Вільні городі...». З Вільни Е н ґе л ь г а р д т и п о їх а л и до В ар ш ави . У В ар ш ав і дідич віддав Т а р а с а в наук у д о я к о г о с ь п о к о є в о г о м а л яр а . Ц ей совісний ц ехо ви й м айстер, п р ізв и щ а я к о го , на ж аль, не знаєм о, п р и й ш о в ш и до Е н ґе л ь г а р д т а по гро ш і, с к а за в йому, як «розуміє Т а р а с а » , себто в и с л о в и в свій п о г л я д на м и стец ьк і зд іб н о ст і хл о п ц я , щ о їх він о ц ін ю в а в , оч ев и д н о , як дуже видатн і, бо п о р а д и в Е н ґел ьга р д то в і


в ід д а т и х л о п ц я в н а у к у д о н а й в и д а т н і ш о г о з т о діш ніх в а р ш а в с ь к и х м и с т ц ів -м а л я р ів Ф р а н ц а Л я м п і м о л о д ш о г о . П а н хо тів, щ о б Л я м п і взяв його п р и й д е ш н ь о г о н а д в ір н о г о м а л я р а до св о го д ом у , але т о й зг о д и в с я л и ш е н а те, щ о б Т а р а с при х оди в д о н ь о г о н а лекції. Х л о п ц я о д я г н у л и чепурніш е, — м ав уч и т и с я р а з о м із м іщ а н с ь к и м и дітьм и , а м о ж е й з п а н и ч а м и . У ж е не в п іс т р о в ій кур тці п о к о є в о г о к о з а ч к а , а в сурдуті й у ч и с ­ теньки х м а н іш к а х т а к р а в а т к а х хо д ив Т а р а с до с вого н о в о г о — п е р ш о г о с п р а в ж н ь о г о в ч и т ел я м алярства. М аб у ть, уже у В арш аві Ш евч ен к о в и к о н а в р и с у н о к «С в. М а р ія М а г д а л и н а » (1833). Ц е дуже д о б р а коп ія із н а д з в и ч а й н и м а р т и з м о м в и к о н а н о ї л іт о г р а ф ії в іл енсько го м и с т ц я -г р а ф ік а М ощ инського. П ортрет І. СошенД о ч а с у п е р е б у в а н н я Т а р а с о в о г о в н а у ц і у ка та Я. З аб о л о тського. Ф р. Л я м п і С о ш е н к о в ід н о си т ь й о г о р о м а н із м о ­ Х уд . П. Заболот л о д о ю г а р н е н ь к о ю п о л ь к о ю -ш в а ч к о ю . М о ж л и в о , ський. що саме цю ш вач ку і зв а л и Д у н ею (тобто Д зю н ею ) О лівець


ґ

П ор трет В. А . Ж уковського. Х уд. К. Брюллов. О лія

Г у с ік о в с ьк о ю . В о н а о п ік у в а л а с я хл опцем , п р а л а й о м у б іл и зн у , п р а с у в а л а к р а в а т к и й м а н іш к и . Р о з м о в л я в він із сво єю в а р ш а в с ь к о ю с и м п атією в и к л ю ч н о п о -п о л ь ськ о м у , бо ін ш ої м ови в о н а не з н а л а . З б л и ж е н н я з нею м а л о д л я Ш е в ч е н к а й певне зн а ч е н н я в р о з в и т к у й о г о по гл я д ів на соціяльні відносини : д ів ч и н а н а л е ж а л а д о «віл ьно го с т а н у » , не б у л а к р і п а ч к о ю . « Я , — о п о в і д а в Ш ев ч е н к о Сош енкові, -— вперш е п р и й ш о в тоді до думки, чо м у й нам , нещ асли вим кр іп акам , не бути т а к и м и ж л ю д ь м и , як і інші вільні стани». Я к щ о , н а в іт ь у ц ь о м у п ерек азі з третіх уст сл о во «в п е р ­ ше» д о д а н е д о в іл ь н о , т о в усяко м у разі Ш евченк о в а з г а д к а п р о те, щ о ця р а н н я л ю б о в в загалі зрод ж увала в ньому такі думки — ф акт надто в а ж л и в и й і з овсім з р озум ілий : л ю д с ь к о ї гідности с к р о м н о ї ш в а ч к и н ік о м у не в іл ьн о б у л о о б р а ­ ж ати, а його, за к о х а н о го в неї Т а р а с а , вільно було п а н о в і бити, як пса, і цієї р ізниці с т а н о в и щ х л о ­ пець не міг н а ко ж н о м у кр о ц і не відчувати.


Ц е м о л о д е к о х а н н я було о д н и м із ясних і т е п л и х пр ом ен ів у ж итті 16-літнього ю н а к а на д ал е к ій чужині. Н е зн аєм о, скільки часу вчився Т а р а с у Л ям пі, але, м абуть, дуже недовго: 29 л и с т о п а д а 1830 р. в и б у хн у л о в В а р ш ав і п о в с т а н н я , а перед тим він у том у ж р оці був якийсь час іще й учнем м а л ярськ о го м айстр а, отже між тією на у к о ю у м а й с т р а т а Л я м п і теж м о г л а бути якась перерва. М о ж н а з певністю пр и пустити, щ о Ш евч ен к о вчився у Л я м п і н ед о вго , і н а у к а т а д ал і зр и с о в у в а н н я гіпсових зліпків та естампів не піш ла (м етода п о ч а т к о в о ї нау ки ри су в а н н я за тих часів б ула скрізь о д н а к о в а ). Зате під ч ас тієї н ау к и Ш е в ч е н к о м іг п р и ­ гл яд ати ся й д о п р а ц ь с т ар ш и х т о в а р и ш ів , і д о р ізн и х м истецьк их тво рів , п оч ут и не одне п р о м и стец ьк у т в о р ч іс т ь , п р о в и д а тн и х малярів-м истців, і все це м о г л о л и ш е більш е с кр іп и т и й о г о мистецьке п о к л и к а н н я т а д о п е в н о ї м іри в и р о б и т и в н ь о м у м и с т е ц ьк и й смак. У майстерні Л ям пі в Ш евченка вперш е м огло встановитися й з а м и л у в а н н я до ф о р м к л я с и ч н о г о м истецтва. К о л и п о ч а л о с ь у В а р ш ав і п о в с т а н н я , Е н ґе л ь г а р д т п о к и н у в її р а зо м із своїм п ол к о м . У т ік аю ч и , не міг з а б р а т и з с о б о ю всіх своїх слуг, а серед тих, щ а з а л и ш и л и с я в В а р ш аві, був і Т а р а с . Б у в ш и в т о й час у В арш аві, х л опець м іг д уж е б а г а т о ц ік а в о г о п о б а ч и т и й п о ч ути . З б ерігся п ерек аз, д ж е р е л а я к о г о не з н а є м о , щ о під час перш их воєн них подій Т а р а с «заліз н а го р и щ е і відтіля, із д ах о в о г о в ікн а , д и в и в с я н а в у л и ц ю , н а б ій к у м іж п о л я к а м и й ц а р с ь к и м р осій ськ и м військом »*. Н а п о ч а т к у п о в с т а н н я м е ш к а н ц і В а р ш ав и д о с и т ь я с к р а в о за м а н іф е с т у в а л и с в о ю н е н а в и с т ь д о о к у п а н т ів м о с к а л ів , — п р о це Ш е в ч е н к о не м іг не з н а т и й не с п и н и т и с я д у м к о ю н а д цим ф а к т о м . Х о ч був к р іп а к о м , але був р осій ськ и м під д ан и м і н ап евн е ч и т а в зв ер нен у д о п ід д ан и х Р о с ій с ьк о ї Ім перії п о л ь с ь к у р е в о л ю ц ій н у в ід озву: «Ви, щ о с т р а ж д а є т е в за л ізн и х в е р и г а х с а м о д е р ж а в ’я, з і г н у т і п ід т я ж к и м і г а н е б н и м я р м о м р а б с т в а , п о в с т а н ь т е з н а м и , росіяни!» Н е м іг не чути теж і про п р о г о л о ш е н у в В а р ш ав і д е т р о н із а ц ію М и к о л и І, щ о ще м и н у л о го р о к у к о р о н у в а в с я тут як « к о р о л ь п о л ьськ и й » . К о л и вже перед тим у свідом и в собі все п о н и ж ен н я к р іп а к а -н е в іл ь н и к а і з а д у м а в с я над н е с п р а в ед л и в іс т ю то д іш н ь о г о с о ц ія л ь н о г о л а д у , т о т епер нап евн е з а д у м а в с я й н а д н е с п р а в е д л и в іс т ю п а н у в а н н я о д н о г о н а р о д у н ад * Ц е оповів С ірко (проф. Ф едір В овк) у «Г ром ад і» 1876 р. Ч и не був це його домисел?


Т. Ш евченко.

П ортрет Євгена Гребінки (?).

1837

А ква р ель

д р у ги м , над н есп р ав ед л и в істю н а ц іо н а л ь н о по л ітич но ю , к о л и дивився, як повстанці скидаю ть ч у ж и н ец ьк е я рм о . Ч и вчився й д ал і у Л я м п і по том у, як п о ч а л о с я п о в с т а н н я , н евід о м о . У Е н ґе л ь г а р д т а був у В а р ш ав і я к и й с ь « ком ісар», себто я кась д о в ір ен а о с о б а в й о г о м а є т к о в и х с п р а в а х . К о м і с а р цей о п ік у вався Е н ґе л ь га р д то в и м и лю д ьм и і брав уч ас т ь у справі виїзду їх із В арш ави , к о л и п о л ь ­ с ь к и й р е в о л ю ц і й н и й у р я д в и с е л я в із В а р ш а в и р о с ій с ьк и х підданих. К іл ь к а п р и ят ел ів Ш ев ч е н к а , а саме М. К о с т о ­ м а р о в , Ів. С о ш е н к о та В. Заб іла зберегли в п а м ’яті о п о в і д а н н я Ш е в ч е н к а п р о те, я к він п о к и н у в В а р ш ав у . К о с т о м а р о в у Ш ев ч ен к о оп ов ід ав , щ о к о л и п о л ь с ь к и й р е в о л ю ц ій н и й ур я д « в и п р о в а ­ д и в » й о г о із В а р ш а в и р а з о м із ін ш и м и р о с і й ­ ськ и м и під д ан им и, то він од т о го уряду д істав н а ­ віть якусь суму г р ош е й « р е во л ю ц ій н и м и асиґна-

1

І


діями». О повідання Сош енка й Забіли дійш ли до нас уже з третіх уст і, відкидаю чи з них ко м ен тар і т а зд о гад и переповідачів, м ож ем о зібрати про виїзд Ш евченка з В арш ави та дальш у його п одорож дуже н е б а гат о даних. Зн аєм о , щ о « Е н ґе л ьга р д тів к о м іс а р в и п р а в и в із В а р ш а в и до П ет ер б у р гу (куди втік Ш ев ч е н к ів пан) цілий ш та б двірської служби свого принципала», а щ о «з приводу заворуш ень не м ож н а вже було дістати відповідної кількости коней», то через те «кільканадцятеро людей мусіли їхати на одному возі». Було це в кінці л ю того 1831 року, « дорога була тяж ка, ��ак щ о люди, а з ними разом і Ш евченко, мусіли часто йти пішки, і під час тієї м андрівки взуття у Т. Шевченка] подерлося, і він терпів од холоду». Н а одном у чоботі у нього навіть підош ва відпала, і щ о б не відморозити ноги, він часто мусів переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Ц е так набридло солдатам -конвоїрам , щ о один з них ударив Ш евченка по шиї. Отже, цю п о д о р о ж Ш ев ч е н к о відбув «етапом», як це й сам оповідав приятелям. Л егко собі уявити, чому це було так. Висилаючи з В ар ш ави Е нґельгардтових слуг, пол ьська в лада, очевидно, пр и лу­ чила їх до більш ої партії таких самих нещ асливих виселенців і д ала їм військову охорону. Е нґельгардтів комісар, очевидно, подбав лише про те, щ об чим м ож н а їх забезпечити на д орогу. П о л ьс ька охорона м огла цю партію довести лиш е до якогось нам незнаного пункту, б лизького до лінії російських військ, мабуть десь у Литві. Тут уже всі ці виселені з П ольщ і лю ди мали зголоситися до російської влади. Л ю ди вільних станів м огли собі далі їхати вільно, а кріпаків, за т о ­ дішніми російськими приписами, п о п ро вадил и «етапом», тобто, як арештантів. Д овелося сіромахам при цьому й у т ю рм а х ночувати. Зазнав і Ш евченко всіх приємностей такої подорожі. У голоді й холоді відбув він цю тяж ку мандрівку. Н е про яку іншу, а тільки про неї міг він у 1838 році згадувати (в поемі «Катерина»): ... ш лях н а М о с к о в щ и н у . Д а л е к и й ш лях, пан и -брати ! З н аю й о г о , знаю! П о п о м ір я в і я к о л и сь — Щ о б й о г о не мірять! Р о з к а з а в би п р о це лихо, Т а чи т о ж повірять? Ц я п о д о р о ж з Л и т в и д о Н ев и була, м абу ть, дуже д о вга , — м о гл а т я г т и с я й м ісяць, а м о ж е й д о в ш е , аж н а с т у п и в т о й день, к о л и


# н у ж д е н н и й віз із ч и с л е н н и м и с л у г а м и ке р е л ів с ьк о г о д ід и ч а сп и н и в с я перед б р а м о ю й о г о п а л а ­ цу на М о х о в ій вулиці, в с а м о м у цен трі м л и с т о го Петербургу. Від часу виїзду Т а р а с а з К ер е л івки п р о м и н у л о вже не м енш е як п ів т о р а року. За цей час п ізн ав в ін ін ш і к р а ї , н а в ч и в с я п о л ь с ь к о ї м о в и , б у в с в ід к о м ц ік а в и х п о л і т и ч н и х п о д ій , п о ч а в був учитися улю бленого м алярського м истецтва, п ізн а в ч и м а л о н о в и х л ю д е й , ч и м а л о п ереж и в і передум ав. У непривітном у, з а к у т о м у в Граніт і опо в и то м у т у м а н а м и п ів н іч н о м у м істі п о ч и н а в уже віс ім ­ н а д ц я т и й рік с в о г о ж иття.

Т. Ш евченко (?). П ор трет К. Брюллова. О лівець

С п о г а д и п р о В іл ь н о й В а р ш а в у , м а й с т е р н я Ф р а н ц а Л я м п і були тепер д ля Ш ев ч е н к а д ал ек им , ф а н т а с т и ч н и м с н о м , — дійсністю був пе ре д п окій

= ^ )4 8


пан ських пе т е рб ур зь ки х а п а р там ен тів: п ан знову по вер н ув Т а р а с а в козач ки ... П ід в и щ ен и й у 1831 році д о р а н ґи р о т м іс т р а і п р и зн а ч е н и й як а д ь ю т а н т до Й о г о К о р о л ів с ь к о ї В и с о к о с ти — н а ч а л ь н и к а ш ляхів с получен ня герцога О л е к с а н д р а В ю р т е м б е р з ь к о г о , П а в л о Енґельг ар дт, як н а т о діш н і легкі у м о в и в ій с ь к о в о ї сл у ж б и д ля а р и с т о ­ кратів, дуже п и н я в о р о б и в с во ю к а р ’єру: н а д в а н а д ц я т о м у році сл уж б и був т іл ь к и п о р у ч н и к о м . М а б у т ь , ні с л у ж б о в о ю р е т е л ь ­ ністю, ні зд іб н о ст я м и не в и зн ач а в с я . Й о г о ст а р ш і б р ат и В асиль і А нд рій, о б и д в а п о л к о в н и к и гвардії, б ули зн а ч н о т а л а н о в и т іш і за нь о г о і н а л е ж а л и до п о п у л я р н и х у с т о л и ц і осіб, о с о б л и в о Василь, зн ан ий к а р т я р , сноб і гульвіса, сердечний пр и ят е л ь поета Пуш кіна: він зб у д у в а в на Н е в с ьк о м у п р о с п ек т і «дім з а б а в («увеселительное заведеніе»), де в ід бувал ися м а с к а р а д и , б ал і й к о н ц е р т и , а ввесь П е т ер б у р г з а л ю б к и п о в т о р ю в а в й о г о б л и с ку ч і д о т е п и . А н д рій , г еро й війни 1812 р о ку, був сп р а в д і в и д а т н и м б о й о в и м оф іцером . Ш е в ч е н к ів же д ід и ч П а в л о Е н ґ е л ь г а р д т н іч и м не в и з н а ч а в с я . О д ру ж ен и й із б а р о н ів н о ю С о ф ією Е н ґе л ь г а р д т , д о ч к о ю генералл я й т е н а н т а б а р о н а Ґ о т г а р д т а Ґ е р а р д а ф он Е н ґе л ь г а р д т а (з н ім ець­ кої лінії т о г о са м о го роду), він м а й ж е всю с в о ю військ о ву к а р ’єру зр о б и в як а д ь ю т а н т в и с ок и х в ій с ьк о в и х н а ч а л ь н и к ів . «В ь поход а х ь не бьіваль», як с т о я л о в й о г о с л у ж б о в о м у ф о р м у л я р і, зате д о б р е зн а в ф р а н ц у зь к у й нім ецьку м ов и і зумів собі зн а й т и жінкукрасун ю — це було все, чим він міг о с о б и с т о п о х в а л и т и с я , але як внукові сестри н а й св іт л іш о го князя П о т ь о м к ін а , як синові генер а л -а н ш е ф а , а зг о д о м с е н а т о р а Василя Е н ґе л ь г а р д т а , з р е ш т о ю як б р а т о в і своїх б ратів , ч о л о в ік о в і ж ін ки -к ра с ун і й м а гн а т о ві з ранґою п о л к о в н и к а , яку він дістав, п о к и н у в ш и с луж бу у 1832 році, — йом у були відчинені двері всіх п е т е р б у р зь к и х п а л а ц ів і а р и с т о ­ кр а т и ч н и х сальонів. В и х о в а н ец ь кор п у су ц а р с ь к и х пажів, три д ц я т и д в о х л іт н ій п о л к о в н и к міг, і не в т о м л ю ю ч и себе с л у ж б о ю , ж ити у своєм у з а зія тс ь к о ю п и ш н іст ю о б ст а в л е н о м у , ще б ат ьк ів с ьк о м у пал ац і й вести н о р м а л ь н е для й о го с е р е д о в и щ а б езту р б о тн е світське ж и тт я , яке т а к в ід п о від ає н а х и л а м л ю д е й без о с о б л и в и х ідейних за ц ік а в л е н ь і без г л и б ш и х д у х о в и х п о р и в ів : р о д и в с я й в их овався на те, щ о б бути п ан ом . З яких п ри чи н — невідомо, але Е н ґе л ь г а р д т цілий рік не вживав ніяких за х о д ів , щ о б вести д а л і м и с т е ц ь к у освіту Т а р а с а , хоч у П етер б у р зі це не бу ло р іч чю т я ж к о ю . М р ій л и в и й х л о п е ц ь з гар-


Академія М истецтв

н и м и й ро зу м н и м и сумним и о ч и м а був д ля м аґнат а -д ід и ч а й о го раб о м . А п р о т е в душ і ц ь о г о р а б а , з я к о г о п а н знову зр о б и в с в о г о л ь о к а й ч у к а , ні на х в и л и н у не в г а с а л о б а ж а н н я н а в ч и т и с я « б о ­ ж е с т в ен н о г о м и стецтва»: с к у ш т у в а в уже був тієї в и м р ія н о ї науки, а д о т о г о ще, м а б у т ь, був уже с в і д о м и й і с в о їх м и с т е ц ь к и х з д іб н о с т е й . І о т п о ч и н а є він б л а г а т и с в о г о п а н а , щ о б із н о в у д о з в о л и в йом у вчитися м а л я р с т в а . Д о в г о т о й не п ід д а в а в с я , аж н а р е ш т і « н е в ід с т у п н и м и п р о с ь ­ б ам и » Т а р а с о ві п ощ а с ти л о т а к и па н а п ереконати , і Е нґельгардт закон трактував його на чотири р о к и « р азн ьїх ь ж и в о п и сн ьїх ь дЬ ль ц еховом у м асте р у » н а пр ізв и щ е Ш и р я єв у . Ч о м у с т ал о с я сам е т а к — ч о м у Е н ґе л ь г а р д т о д д а в Ш е в ч е н к а в наук у ц е х о в о м у м а л яр е ві, а не м ал яр еві-ар тисто ві, це в и м а г а л о б вияснення, але, на ж а л ь , м о ж н а й о г о ш у к а т и л и ш е в здогіадах. М ож на припустити, що скуп ий пан роздумався й не х о т і в б іл ь ш е в и т р а ч а т и г р о ш і н а м а л я р -

^ )5 0


м истця к о ш т у в а л а б недеш ево, а д о А к а д е м ії М и с т е ц т в к р іп а к ів тоді вже не п р и й м а л и . Т ом у , м а б у т ь, Т а р а с і в хо пи в ся за інш ий проект: п о ч а в про си ти па н а, щ о б о д дав й о г о в н ау к у до ц е х о в о г о м а л я р а - д е к о р а т о р а . З г о д и в ш и с ь н а це, Е н ґ е л ь г а р д т , я к щ о не відразу, т о в с к о р о м у часі, м ав би з ц ь о г о ще й к о р и с т ь — д істав би від м а й с т р а г р о ш і за с вого к р іп а к а , сам же Ш е в ч е н к о м іг із цим з в ’я з у в а т и н а д ію я к щ о не н а ш в и д к е й п о в н е , т о х оч на ч ас т ко в е визволення: зг о д о м з р о б и в ш и с ь сам м а й с т р о м , х оч би й по д о в г ій н а у ц і, він м іг п е р е й т и « н а о б р о к » , т о б т о , ж и в у ч и й п р а ц ю ю ч и с а м о с т ій н о , п л а т и т и п а н о в і пев н у у м о в л е н у сум у із своїх зар о б ітк ів , а я кб и й ом у д о б р е п ов ел ося , т о й зовсім на в ол ю викупитися. У надії на це він, мабуть, і почав докучати панові своїми « н евід сту п н и м и п р о с ь б а м и » і з р е ш то ю д о б и в с я сво го . П ан п о б а ч и в , щ о з Т а р а с а д о б р о г о л ь о к а я не з р о б и т ь , а м а т е р ія л ь н а к о р и с т ь п р о е к т у , щ о й о г о в ін ви с у н у в, б у л а д л я Е н ґ е л ь г а р д т а очевидна. З р е ш то ю м о ж н а м ал о не з повного певністю п рипускати, що Е н ґе л ь г а р д т відразу п о ч а в о д ер ж у в а ти від Ш и р я е в а г рош і за с вого хл опця, бо Т а р а с не був учнем, я к о г о Ш и р я е в б р ав п р о с т о від р ал а , — хлопець у$:е п р о й ш о в м а л яр с ьк у науку у ва р ш а в с ь к о г о ц е х ов ого м а й с т р а і н а т іл ь ки ква ч е м умів о р у д у в а т и , а й д о б р е рисувати, о тж е для т а к о г о м а й с т р а , яки м був Ш и р я е в , Т а р а с був уже д о певн о ї міри к в а л іф ік о в а н и м р о б іт н и к о м , у чому м айстер міг н ав іть п е р е к о н а ти с я , з р о б и в ш и х л опцеві іспит. С к и н у в ш и ку ртк у л ь о к а й ч у к а , Т а р а с пе ре в д ягс я в м а л я р с ь к и й халат, і поч ал ося його нове, зн а ч н о тяжче, ніж служ ба в п ан ськом у д о м і, і п о в н е в с я к и х п р и н и ж е н ь і г ір к и х о б р а з б е з п р о с в і т н о безрад існе ж и ття. Щ о б с х а р а к т е р и з у в а т и з а г а л ь н і у м о в и ц ь о г о ж и ття, п р и д асться зг а д а т и тут сл о ва К у л іш а, встав л ен і до в ід п о в ід н о г о м ісця Ш е в ч е н к о в о ї а в т о б і о г р а ф і ї , щ о її він з р е ­ дагував: з г а д а в ш и «х л оп ч и ків , яких б а т ь к о аб о ін ш а яка в л а д а віддаю ть у наук у до ремісників», Куліш писав: « п р а в а м а й с т р а над н и м и не м а ю т ь н іяких о �� р е с л е н и х меж: в о н и й о г о повн і р а б и . В и к о н у в а т и всі д о м о в і р о б о т и т а всі м о ж л и в і з а б а г а н к и с а м о г о г о с п о д ар я т а членів й о г о р о д и н и — це їх б ез у м о в н и й о б о в ’язок». Ш и р я е в , як о п о від а є сам Ш ев ч е н к о , « т р и м а в п о с т ій н о т р ь о х , а іноді й більш е н е в м и в а к у пістро вих х а л а т а х під н а з в о ю учнів та, як т р е б а було, ще на й м а в под енно й пом ісячно від о д н о г о до десяти к о с т р о м с ь к и х с е л я н -— м а л я р і в і с к л я р і в , т а к щ о в своєм у цеху


Історія викупу Ш евченка з неволі в карикатурних ілю страціях В. А. Ж уковського (Н аписи взят і з т екст у, написаного т еж В. А . Ж у к о в ­ ським )

він б ув і м и с т е ц т в о м , і к а п іт а л о м не о с т а н н ій м а й с т е р » . Він був л ю д и н а с ку п а, « н е о т е с а н а і ж о р с т о к а » . П р о в ів ш и с в о ю «злиденну м о л о дість у бруді т а скруті», він т р и м а в с я т о г о по гл яду, що це — н о р м а л ь н а д о р о г а д о д о б р о б у т у , д о я кого сам він із т а к и м вел ики м тру д о м дійш ов. У чням своїм нік о л и й ні в чому не по т у р а в і не п об л а ж ав , а я к щ о ко т р и й із них пр ош петився, то й бив. К о л и к ін чався сезон м а л я р с ь к и х прац ь, Ш и р я е в не д о ­ зв о л я в с воїм у ч н я м в и х о д и т и з д о м у н а в іт ь по с в я та х —- хіб а-щ о д о церкви. С пізняю чись на обід у неділю , Ш ев ч е н к о знав , щ о буде битий. Ж и т ­ т єв а т еор ія Ш и р я е в а у в ід нош ен ні до зал еж ни х від нь о г о л ю дей була дуже проста: «мене, м овляв, не г л а д и л и по г о л ів ц і, за щ о ж я б уду к о г о с ь гладити?» К оротко каж учи словами сам ого Ш е в ч е н к а , « х а з я їн й о г о б у в з а г а р л и в і ш и й за в с я к о г о д я к а - с п а р т а н ц я » . Д у ж е м о ж л и в о , щ о, в ід в а ж и в ш и с ь на те, щ о б с т ат и за ч е л я д н и к а у «Ц е п. Ш евченко. Він говорить до себе. — М ені б хотілося о бр аз нам алю ­ вати, а хазяїн каж е хату замітати. В одній руці в нього пензель, а в другій віхоть, і йому дуж е сутужно».

«Б рю лов м алю є п ортрет Ж уковсько­ го. П оодаль Ш евчен­ ко зам ітає хату. Та це вже востаннє».

«Ц е Ш евченко й Ж уковський; обидва п еревертаю ться через голо­ ви з радощ ів». (Після викупу Шевченки з неволі.)


м а й с т р а -м а л я р а , х л о п е ц ь у явл яв собі, щ о ж и т т я й о г о буде т а ки м , яким було у в а р ш а в с ь к о г о м а л я р с ь к о г о м а й ст р а , але то був якийсь д о б р и й і с у м л ін н и й ч о л о в ік , м а й с т е р із т р а д и ц і є ю с п р а в ж н іх єв ро п ей ськи х цехових, а тут Т а р а с о п и н и в с я в п о в н о м у р а б с т в і у м о с к о в с ь к о г о м угиря, щ о сам «ледве-ледве виліз н а світ Б ож и й », а « в и д р я п а вш и с ь» у л ю д и, з р о б и в с я т и п о в и м ж м и к р у т о м . У т е к т и від Ш и р я е в а , як к о л и с ь утік від л и с я н с ь к о го м а л я р а д и я к о н а , Т а р а с уже не міг: був « з а к о н т р а к т о в а н и й » на ч о т и р и роки , т а й Ш и р я е в , хоч був і н ео т е с ан и й і ж о р с т о к и й , а все ж т а к и міг Ш е в ч е н к а д е ч о г о й н а в ч и т и ; на д е к о р а т и в н о м у м и с т е ц т в і безперечн о зн ав ся і зн а в техніку м а л ю в а н н я . Т о д і м о д н и м було розм а л ьо в у ва ти покої, ор нам ентую ч и їх ко м п о зи ц ія м и з клясичних мотивів: б о р д ю р а м и т а м е д а л ь й о н а м и з а м у р а м и й м іт о л о г іч н о б у к о л іч н и м и сц е н к а м и на стінах, с к л а д н іш и м и с ю ж е та м и — на пляфонах. Д л я ц ього т р е б а було передусім д о б р е н а вч итися і техні­ ки ф а рб , і вм іння в о л о д іт и п ен злям и , і Ш е в ч е н к о сам ствердив, що вчився у Ш и р я е в а не т іл ь ки «на м а л я р а » , а й «на ж ивописц я». С а м а вже б езвихідність п о л о ж ен н я зм у ш у в а л а т е п е р х л о п ц я «пе­ ретерп іти всі с п роб и » , та й д о свід п о к а за в , щ о вічно б у нту ватися й утікати не м ож н а. А л е до цікавіш ої, «ж и во писн о ї» праці майстер, н а т у р а л ь н о , не відразу учня д о п у с ти в, т а й не за в ж д и в о н а б увала, на т о м іс ть за в ж д и б ули зв и ч а й н і м а л яр с ьк і р о б о т и , і Ш е в ч е н к о із с м утком п отім згадував, я ки й був «безрадісний, б езнадій ний п о ч а ­ т о к» цієї й о г о м и с т е ц ьк о ї к а р ’єри: п о ч а в він її, як сам каж е, з т ого, «що м о л о в у ж о р н а х охру і мінію т а м а л ю в а в під л оги, д ах и та п а р ­ кани». Із стиснутим серцем мусів увесь ч ас собі пр и га д у в ат и : «Т ер ­ пи, козач е, о т а м а н о м будеш!» К о л и був у свого п а н а н а М о х о в ій вулиці, то м ав т ам при найм ні т о в а р и с т в о зем ляків, т а к и х с ам и х слуг, як і він сам , а серед них навіть д р у га — Ів а н а Н е ч и п о р е н к а . У Ш и р я е в а о п и н и в с я був у зовсім чужій а т м о сф ері, але д о л я п о с л а л а йом у й ту т т о в а р и ш а зе м л я ка — Х т о д о т а Т к а ч е н к а , т а к о г о са м о г о «невм ив ак у в пістровому халаті». Х т о д о т цей був д уж е ф л е г м а т и ч н и й і н егов ірк ий, але все ж т а к и був р ід н о ю д уш ею . Т у т у Ш и р я е в а д о в ел о с я Т а р а ­ сові й р о с ій с ь к о ї м о ви н а в ч и т и с я , яку він перед т и м чув т іл ь к и від п а н а та й о г о гостей і з я к о ї нап ев н е зн а в л и ш е о б м еж ене число виразів. У ж е в К ерелівці звик був зав ж д и щ ось ч и т а т и , к о л и слу­ ж ив у о. К о ш и ц я . У В а р ш ав і н ап ев н е в и к о р и с т о в у в а в кож ну наго -


1840

ду, щ о б щ о сь п р о ч и т а т и . У Ш и р я е в а б уло гірше: хазяїн н а п ев н е в в а ж а в це за « б ал о в с т в о » й уночі п а л и т и с в і т л а не д о з в о л я в , а л е я к щ о т а к у з а б о р о н у м о ж н а б уло к р а д ь к о м а й п о р у ш и т и , то т р е б а було г р о ш і н а свічку м ати , а г р о ш ей тих н ізв ід к и б у л о в зя т и . С а м Ш и р я е в « м а в к іл ь к а т о м ів книг» і серед них ш ест и т о м о ви й російський п е р е к л а д ц ік а в о ї п о п у л я р н о ї е н ц и к л о п ед ії а н т и ч н о г о с в іту — т в ір а б а т а Б а р т е л е м і « П о ­ д о р о ж А н а х а р с іс а м о л о д ш о г о » . П е р е г л я д а т и її Ш е в ч е н к о міг хіба ко л и сь у свято, коли г о с п о ­ д ар ів не було вдома. П о стінах у кім н атах м айстр а в и сіл и е с та м п и з о б р а з ів Р а ф а е л я , О д р а н а , П у с с е н а й В о л ь п а т а і був « п о в н и й п о р т ф е л ь інш их естампів», але він Ш евченкові «не д о зв о л яв з них рисувати» , боячись, щ о б той їх не попсував. Ш евченко і Ш терн­ А п р о т е й у цю п о вн у м іщ ан с ь к о г о задуху, тяж ку берг голяться. Р исунок а т м о с ф е р у « х а зя й с ь к о го » д о м у в р и в а л а с я .ін о д і Ш т ер н бер га м и с т е ц ь к а струя. Я к и й с ь св оя к Ш и р я е в а вчився ( Н а п и с угорі: в А к а д е м ії М и стец тв і, як щ о не меш кав у Ш евчен«25 березня замість к о в о г о хазяїна, т о в к о ж н о м у разі був зв и ч а й н и м чаю вони п о го ли ли ся» ) г о с те м у й о г о хаті. Б у в а в у Ш и р я є в и х т а к о ж і

^ 0

54


"\ їхній зем ляк — теж студент А к а д е м ії М и с т е ц т в І. К. Зайцев. К о л и м о л о д і л ю д и п р и х о д и л и д о Ш и р я е в а в г о с т і, т о в ід б у в а л и с я с к р о м н і л іт е р а т у р н і в е ч ір к и : І. К. З а й ц е в ч и т а в у г о л о с п о езії Ж у к о в с ь к о г о й П у ш к ін а . Т од і Ш е в ч е н к о й Т к а ч е н к о с т а в а л и за н е п р и ч и н е н и м и д в е р и м а х а зя й с ь к о ї світлиці й ж а д іб н о слухали. Л іт о й р а н н я осінь — м а л я р с ь к и й сезон, с е зо н б у д ів е л ьн и х п р а ц ь і рем онтів. Т а р а с тоді п р а ц ю в а в у місті від с а м о г о ранн я до п із н ь о г о в е ч о р а . Н о ч у в а в він н а г о р и щ і. Ч и це б у л о г о р и щ е піддаш ш я, де м о ж н а було ж и ти л и ш е вліті, чи я к а с ь ко м ір ч и н а м а н с а р д а , — н ев ід ом о . А л е в к о ж н о м у р а зі м о ж н а було звідти н еп ом ітно вий ти , не р и п а ю ч и д в е р и м а х а з я й с ь к о г о п о м е ш к а н н я . Під час «білих» літніх петербурзьких ночей, ко л и н адворі без світла навіть ч и т а т и м о ж н а, Ш е в ч е н к о ще п еред с в іт а н к о м ви х о д и в із д о м у до м іста н а п р а ц ю , і п о к и н а с т а н е г о д и н а тієї праці, зах од ив до Л іт н ь о г о саду і т а м з р и с о в у в а в стату ї б о ги н ь і богів, щ о п р и ­ кр а ш у в а л и й о г о алеї. Зн ав, щ о від з р и с о в у в а н н я ф ігур і статуй п о ч и н а ю т ь с во ю науку всі мистці; сам її п о ч а в від т о г о у Л я м п і в В арш аві, ц ікаві ш ир яєвські гості з А к а д е м ії теж її від т о г о са м о го поч и н ал и , і Т а р а с в ^леях Л іт н ь о г о саду зн а й ш о в собі б езпл атн у студію -м ай стер ню , «ф ігурну клясу», але вч ився в ній сам оту ж ки , без у ч и т е л я . С ід а в н а в ід р о з ф а р б о ю і з р и с о в у в а в « с о л о д к о усміхнених б о ги н ь» і су вор их богів. У цих й о г о р и с у н к ах в п а д а л а в вічі « н а д з в и ч а й н а с х о ж іс т ь з о р и г ін а л о м » , а л е в о н и не були відтуш овані, не було н а них світлотіней: у б лідом у освітленні білих ночей, м а л о чим я с к р а в іш о м у за світло місяця, т а к сам о як і в опал е в о -м л и с то м у світлі північних р а н к ів , не було в и р а зн и х тіней, і м о ж н а б уло зр и с о в у в а т и л и ш е самі кон ту ри . Влітку 1835 ро к у в житті Т а р а с а н а с т а л а подія, щ о внесл а в й ого душ у і п р о м ін ь над ії н а к р ащ е, і цілу г а м у незн ан и х йом у д о т и р а д о щ ів , а р а з о м із ни м и й н ови х, ще г л и б ш и х , см утків і ще болісніш их за д авн і п ереж и вань. П ід час о д н о г о із зв и ч а й н и х своїх ри су вал ьн и х «сеансів» у Л іт н ь о м у саді звернув він на себе увагу я к о г о с ь н е зн а н о г о па н а, щ о п о ц ік а в и в ся п о г л я н у т и , як хлопець рисує. У р о зм о в і в и яв и л ося, щ о п ан цей — м и с т е ц ь -м а л я р Іван С о ш е н к о , учень А к а д е м ії й зе м л я к Ш е в ч е н к а , р о д о м із б л и зь к о г о до В іл ь ш ан о ї й К е р ел ів ки Б о г у с л а в а , де Т а р а с , як ми зн а є м о , не раз бував. С о ш е н к о яки й с ь ч ас н ав іть ж и в у В ільш ан ій, де вчився у м и с т ц я - м а л я р а С. П р е в л о ц ь к о г о . З е м л я к з а ц і к а в и в с я д о л е ю


т.

Ш евченко

А втопортрет.

1840— 1841

О лія

з а м у р з а н о г о м а л я р с ь к о г о ч е л я д н и к а і, п о г л я ­ нувш и д о св ід ч ен и м о к о м на й о го рисунки, о д р азу по б а ч и в, щ о х л о п е ц ь м ає здібності р и су вал ьн и ка. Н а зап рош ен н я С ош енка Т арас почав його в ід в ід у в а т и п о с в я т а х . У п е р ш е він з ’я в и в с я д о з е м л я к а в з а с м а л ь ц ь о в а н о м у п іс т р о в о м у х а л а ­ т і, в с о р о ч ц і і ш т а н я х з г р у б о г о п о л о т н а , за б р у д ж е н и х ф а р б о ю , боси й, р о зх р іс т а н и й і без ш ап к и . Т р и м а в с я п о н у р о й несм іливо. С о ш е н к о дуже за ж ур и вс я й о г о нещ асли в ою долею . Усе л іто 1836 р о к у Т а р а с був за й н я т и й п р а ц е Т еатр і, щ о й о г о в ід н о в л я в т оді зн а н и й арх іт ек т о р К авос. В и к он ан н я м алярськи х і дек орац ій н и х п рац ь у театр і п о щ асти л о взяти Ш иряеву. За в к азів к ам и К а в о с а Т а р а с ви к он ав рисун кип р о е к т и «для всіх о р н а м е н т ів та ар а б е с к ів» , щ о м а л и о з д о б и т и п л я ф о н В ел и к ого Т еатру. Р о зм а -


^

_____________________________

л ю в а н н я п л я ф о н у з а б р а л о , м а б ут ь, Т а р а с о в і б а г а т о часу. Д о праці Ш ев ч ен к а п р и гл я д а в с я м ех анік т е а т р у К а р т а ш о в , я ки й щ о р а н к у часту вав м о л о д о г о м а й с т р а ч аєм . Ш и р я є в м а в зм о г у перек онати ся в то м у, які великі зд ібн ості м а є й о г о учень і я к и й він д л я н ьо го цінний р о б ітн и к , але, з а сво єю систем ою , він і д а л і т р и м а в х л опця «в ч о р н о м у тілі». У с в я тк о в і дні Ш е в ч е н к о й д а л і в ід в ід у в а в С о ш е н к а в й о г о с т у д е н т с ь к ій к ім н а т ц і — в п ід в а л і н а 4-й л ін ії В а с іл ь є в с ь к о г о О с т р о в а. С о ш е н к о п о зн а й о м и в с я з Ш и р я є в и м і п о к и щ о ввесь час старався, як лиш е міг, п о л іп ш и т и д о л ю сво го протеж е. Н а про сьб у С о ш е н к а , м а л я р с ь к и й м а й с т е р з г о д и в с я , щ о б Т а р а с о д в ід у в а в с вого зе м л я к а -м и с т ц я не л иш е у с в ята, але й у будні, к ол и праці немає. С о ш е н к о д ія л ь н о з а й н я в с я м и с т е ц ь к о ю о с в іт о ю хлопця: д а в а в йом у й технічні в ка зів к и , д а в а в д л я к о п ію в а н н я естам пи, з а г а д у в а в з р и с о в у в а т и різні гіпсові зл іп к и т а м а с ки , а зг о д о м і фігури. Б а ч а ч и , які великі успіхи р о б и т ь у р и с у в ан н і й о г о ученьзнай да, С о ш е н к о п о р а д и в й ом у с п р о б у в а ти р о б и т и по р т р е т и акварелею. Д л я численних сп р о б т е р п е л и в о служив Т а р а с о в і за м одель земляк й о г о і д р у г —’•козак Ів а н Н е ч и п о р е н к о , д в о р а к т о г о ж т а к и Е н ґе л ь г а р д та . Я к о с ь Е н ґе л ь г а р д т п о б а ч и в у Н е ч и п о р е н к а р о б о т у с вого к р іп а к а -а р т и с т а , що йому, м а б у т ь, д уж е с п о д о б а л а с ь , бо він п о ч а в за г а д у в а т и йом у сп и сув а т и п о р т р е т и із своїх у л ю б л ених к о ­ ханок, за щ о часо м і н а г о р о д ж у в а в й о г о « р уб лем с е р е б р а — не більше», як опов ів сам Ш е в ч е н к о у своїй к о р о т к ій а в т о б іо г р а ф ії. Щ е в 1834 р о ц і Т а р а с н а р и с у в а в о л ів ц е м п о р т р е т с в о г о п а н а. П о р т р е т цей не був за ф ік с о в а н и й , і т о м у т я ж к о о ц ін ю в а т и його мистецьку вартість, але по р ів н ян н я його з п р а ц я м и Ш ев ч е н к а 1836 й 1837 р о ків виказує, які величезні успіхи з р о б и в він по том у , як пізнав С ош енка; він тоді вже переверш ив свого вчителя. Н е стільки д а л и , м а б у т ь , й о м у в к а з ів к и С о ш е н к а (хоч і в о н и не м о г л и не при нести кор и сти ), як те, щ о С о ш е н к о з а п р о в а д и в й о го д о ґалерій о б р аз ів і п о з н а й о м и в із т в о р а м и с в іт о в о го м ис т е ц т в а . П о святах Ш е в ч е н к о «не п ерестав за д и в л я т и с я н а великі т в о р и м и с т е ц т в а» у ц а р с ь к о м у музеї, з в а н о м у « Е рм іт аж е м » . А оце н е д а в н о с т а л о в ід о ­ мим, щ о ще в 1835 році Т а р а с п о ч а в в ід в ід у ва т и р и с у в а л ьн і кляси Т о в а р и с т в а З а о х о ч е н н я М и с т ц ів і щ о к о м іт е т ц ь о г о т о в а р и с т в а , « р о з г л я н у в ш и р и с у н к и с т о р о н н ь о г о у ч ня Ш е в ч е н к а » , у х в а л и в «м ати й о г о н а увазі на м ай б у тн є» . Х о ч Ш е в ч е н к о і не міг тих кляс


в ід в ід у ва т и с и с т е м а т и ч н о , але, х о ч а б вр я д и -го д и , д іст ав а в там вказівки й п о р а д и від ф ахівців-учителів, і це не м огл о не с п р и ч и н и ­ тися до р о зв и т к у технічних засобів як рисувальни ка. М о ж н а сміли­ во с к а за т и , щ о з и м о ю 1835— 36 р оків він зр о б и в т а к и й кр о к уперед н а по л і м и с т е ц ь к о ї науки, я к о г о не р о б л я т ь і п р о т я г о м кількох р о к ів н а в іт ь д уж е т а л а н о в и т і учні-мистці. А к в а р е л ь н і п о р т р е т и 1837 р о к у й к о м п о зи ц ія сепією 1836 р о к у — « О л е кс ан д е р М а к е ­ д о н с ьки й виявляє д о в ір ’я своєм у лікареві» свідчать про це виразно, о с о б л и в о о с т ан н я . Т у т м и б ач и м о не л и ш е п р а ц ю д о б р о г о р и с у ­ в а л ь н и к а , але й м а й с т р а к о м п о зи ц ії, і ко л ь о р и с т а , щ о вже вміє р о з в ’я зу в а ти п р о б л е м у світлотіней. П ер енесена на п о л о т н о , к о м ­ п о з и ц ія ц я м о г л а б д а т и д и п л о м м и с т ц я - м а л я р а к о ж н о м у с т у ­ д ен то ві А кадем ії. Б у в а ю ч и в С о ш е н к а , Т а р а с о п о в і д а в д ея к і е п ізо д и з с в о г о м и н у л о г о і м а л о не « завж д и кін чав свої оп о в ід а н н я н а р ік а н н я м на с в о ю д о л ю » . З а ж у р и в ш и с ь й о г о г ір к о ю д о лею , С о ш е н к о п оч а в д у м а т и п р о те, як би в и зв о л и т и н е щ а с л и в о г о хл о п ц я з кр іп ац тв а* . Б ув ш и д о б р е зн а й о м и й з укра їн с ьки м п и с ьм ен н и к о м Є в ген о м Г р е ­ б ін ко ю , С о ш е н к о , с п о ч а т к у п о р а д и в ш и с ь із ним, як би п о м о г т и Тарасові, представив потім Гребінці і сам о го свого знайду. П р и й н я в ­ ш и б л и з ь к о д о с е р ц я Т а р а с о в у с п р а в у , Г р е б ін к а п о ч а в ч а с т о за п р о ш у в а т и й о г о д о себе. В и х о в а н ец ь Н іж е н с ь к о г о Л іц ею (з я к о г о ви й ш о в і Г о го л ь), син н е б а г а т и х «д во р ян » із ко зак ів , цей д о б р о д у ш н и й і зр івн о ва ж е н и й п а н о к - х у т о р я н и н із П и р я т и н щ и н и був уже тоді п о п у л я р н и й серед зе м л я ків сво їм и « М а л о р о с ій с ь к и м и п р и к а зк а м и » . М а в ш и т а л а н т г у м о р и с т а , він, ос е л и в ш и с ь у 1834 р о ц і в П етер б у р зі й д іста в ш и п о с а д у в ч и т е л я , а з г о д о м у р я д о в ц я Д и р е к ц ії Д у х о в н и х Ш к іл , п о ч а в , на с л ід у ю ч и Г о г о л я , п и сати й п о-ро с ій ськ о м у, пе р ев а ж н о на тем и з у к р а їн с ь к о г о поб уту, і ш в и д к о в в ій ш о в у п етербурзькі л іте р а т у р н і ко л а , зд о б у в ш и собі п оп уляр н ість як д о б р и й , веселий т о в а р и ш і го с т и н н и й « м а л о р о с » . У своїх п о г л я д а х на україн ську н а ц іо н а л ь н у с п р ав у він не виріс п о н а д рівень своїх сучасників, ін­ ш их « д в о м о в н и х » у к р а їн с ь к и х пи сьм ен ник ів, — був тільки у к р а ­ їн с ьк и м « п р о в а н с а л ь ц е м » , регіо н ал ьн и м п а т р іо т о м , щ иро п р и в ’я ­ за н и м д о своєї р ід н о ї землі, д о звич аїв і м о в и с в о го н ар од у, а ж и т ­ * Д ругий товари ш Ш евченка А п олон М окри цький оповідає у своїх спом инах щ о про це радилися Т ар а со в і то вари ш і ще в і 835 році.


тєвим ідеал ом й ого б уло сум ирне й сите ж и тт я — епікурейськи й с п о к ій у к р а ї н с ь к о г о х у т о р я н с ь к о г о з а т и ш к у з й о г о с м а ч н и м и на ц іо н а л ь н и м и с т р а в а м и , в и ш н ів к а м и й с л и в ’я н к а м и т а веселим д о те п ом , іноді ж у р л и в о ю піснею й ц ік а в о ю к н и ж к о ю д ля р о зва ги . Від п о л іт и к и був д ал е к и й , але м а в д о б р е серце ч есн о ї й ч у тл и в о ї л ю д и н и й г ид у вав усяким н а си л ь с т в о м . Я к п е д а г о г, він, п ізн ав ш и Ш ев ч енк а, передусім зай н явс я й о г о освітою , д а ю ч и й о м у к н и ж к и до ч и т ан н я й чим м о ж н а п о ш и р ю ю ч и й о г о н а д т о скупі наукові відомості. М о ж н а в в а ж а т и за ц іл к о м певне, щ о з а в д я к и Гребінці, я кого Ш е в ч е н к о п ізн ав не пізн іш е весни 1837 р о к у , він о д р азу прочитав усю, тоді ще дуже скупеньку, україн ську л ітературну п р о ­ д у к ц ію : т в о р и І. К о т л я р е в с ь к о г о , П . Г у л а к а - А р т е м о в с ь к о г о , Г р и ц ь к а К в іт к и - О с н о в ’я н е н к а , Л. Б о р о в и к о в с ь к о г о , О. Б од я н с ьк о г о т а с а м о г о Г р еб ін ки , а т а к о ж і з б ір н и к и у к р аїн с ьк и х народніх пісень т а « И с т о р ію М а л о й Россіи» Б а н т и ш а - К а м е н с ь к о г о . Д а в а в Г р е б ін к а Т а р а с о в і, річ ясна, і т в о р и р о с ій с ь к о ї л ітер а т у ри , але тут уже тяж че д о га д у в а т и с я , які саме: м о ж н а т іл ь ки з певністю п р и пускати, щ о не п о м и нув ні П у ш к ін а , ні Г о г о л я . В е р т а ю ч и с ь із праці у місті на своє го ри щ е, Ш е в ч е н к о в літку 1837 р о к у ч итав усе, щ о д а в а в й ом у Г р еб ін ка , і в за га л і все, «щ о й ом у в р у ки п о п а ­ д ало». Д о б р и й і д б а й л и в и й С о ш е н к о д а в а в Т а р а с о в і свічки, щ о їх він не м а в за щ о купити. Л іт о м т о г о р о к у Т а р а с н е с п о д ів а н о вия в и в св о ю б у н т ар ськ у вдачу. С о ш е н к о о селився тоді на яки й с ь час в д о м і Е н г е л ьг а р д т а , де м а л ю в а в п о р т р е т ж ін к и й о г о у п р а в и т е л я П р е х т е л я . Т а р а с , відвідую чи С о ш е н к а , п о ч а в п о л іт и ч н о у с в ід о м л ю в а т и п а н сь ки х д вораків, а ті «почали сваволити, уп ом и н а ю ч и с ь перед дво рец ьки м за с вої п р а в а » . О б у р ен и й П р е х т ел ь п о с т а н о в и в ви��ікти Ш е в ч е н к а різк ам и , і к о л и т о й у н е д іл ю з ’я в и в ся у п а н с ь к о м у д в о р і, й о г о п отя гли до стайні. З вел и ки м т р у д о м п о щ а с т и л о С о ш е н к о в і не д о п у с т и т и д о екзек уц ії і т о л и ш е з а в д я к и п а н і П р е х т е л ь . Щ о б у р я ту в а т и д р у га , С о ш е н к о зм у ш е н и й був т я ж к о п р и н и ж у в ати сь . Звіл ьнен о м у від г а н е б н о ї к а р и Т а р а с о в і П р е х т е л ь з а б о р о н и в з у ­ с трічатися з д в о р а к а м и . В и п а д о к цей зм усив С о ш е н к а ще гл и б ш е зад у м ат и с я н а д Т а р а с о в о ю д олею . П о з н а й о м и в ш и Ш ев ч е н к а з Г р е б ін к о ю , С о ш е н к о з г о д о м п р е д ­ стави в х л о пця Василеві Г р и г о р о в и ч у , п р о ф е с о р о в і теор ії естетики й с е к р е т а р е в і п р о ф е с о р с ь к о ї р а д и А к а д е м ії М и с т е ц т в . З е м л я к


Гребінки, теж полтавець-пирятинець, Григорович був жонатий із дочкою славного українського різьбаря Івана Мартоса. Двері хати цього щасливого подружжя були завжди відчинені для молоді. І як «конференц-секретар» Академії, і як секретар Товариства Заохо­ чення Мистців Григорович багато д обра робив для убогої мис­ тецької молоді. Був українським патріотом — «не одцуравсь того слова, що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла», як пізніше ск азав Ш ев ч е н к о в ад ресованій йому присвяті до «Гайдамаків». Д обрий, розумний і досвідчений у таких справах, Г ри горови ч одразу зміркував, чиї впливи й добре серце треба використати, щоб досягти потрібного результату. Через Гребінку Ш евченко вже був знайомий із славним мистцем-малярем, про­ фесором Академії Венеціяновим, що був родом з Ніжена, де вчився Гребінка. Венеціянов був «придворньїмь живописцемь» і так само, як і Григорович, знав д обре поета В. А. Ж уковського, що був вихователем наслідника престолу цісаревича Олександра. Споді­ ваю чись п омочі Ж у к о в с ь к о го у справі визволення Ш евченка, Г р и горо в и ч і Венеціянов представили його впливовому росій­ ському поетові. Нешлюбний син полоненої туркені-кріпачки і росіянина-поміщика, цей поет-романтик умів без якихбудь колізій із сумлінням п огод и ти відданість цареві т а його родині із своїм ш ироким, г у м ан н и м с в іто г л яд о м . В и к о р и с то в у ю ч и свою бли зькість до ц а р с ь к о ї р од и н и , він часто уж ивав своїх впливів на те, щоб поліпшити чиюсь долю, поправити якусь несправедливість або визволити когось із біди. Жалісливий і сантиментальний, робив це щиро. Й ого особисте походження й замилування до мистецтва (а він був одним із добрих його знавців) могли лише поглибити його співчуття долі українського «алмаза в кожусі». Перед тим, як активно виступити у справі викупу Ш евченка, Ж уковський постарався добре до Тараса придивитися й міг довідатися про його здібності та невимовно тяжке й безнадійне життя. Бажаючи ближче п ізнати Ш евченка, Ж у ковський загадав йому «описати життя мистця» (твір цей або ще не знайдений, або взагалі не зберігся). Прочитавш и цей твір на замовлену тему, Жуковський від того часу «почав енергійно дбати» про визволення Тараса від поміщика. Поруч із Ж уковським найбільша роля у виконанні цього шля­ хетного завдання припала професорові Академії Мистецтв Карло-


ві Брю лову, зросійщ еному н ащ а д к о ві знімчених ф ран ц узьких еміґрантів-гуґенотів. Іще восени 1836 року з т р ію м ф о м п овернув­ ся з-за кордону цей видатний російський мистець-маляр, що довго вчився й працював в Італії. П очав він свою мистецьку к а р ’єру як «вундеркінд», ще на десятому році життя вступивши до П етербур­ зької Академії Мистецтв. По цілому ряді успіхів він здобув собі небувалу славу своїм величезним полотном «Останній день П о м ­ пеї». Ні один із найбільших мистців світу не зазнавав за життя такого тріюмфу, як Брюлов. Гоголь назвав його образ «воскре­ сениям малярства», Вальтер Скотт, що навмисне приїхав з Англії до Риму, щоб п о д и в и т и с я на цей п р о с л а в л е н и й твір, казав, що це — «не картина, а ціла епопея». Я к італійські, так і німецькі критики й мистці на чолі з Корнеліюсом не знаходили слів похвали для цього образу, а Ф льорентійська Академія надала Брюлову титул професора першого ступеня. Переїзд Б рю лова з Одеси до Петербургу був якимсь нечуваним тріюмфальним походом мистця. У Москві не було кінця бенкетам на честь ав то р а «Помпеї». М осковські й петербурзькі малярімистці наввипередки малювали його портрети, поети писали на його честь станси, композитори — музику до них. Петербурзька Академія вибрала його своїм членом і професором історичного малярства, увінчавши його вінком із лаврів та міртів під звуки сурем і літаврів. Поет В. Ж уковський прозвав його К арлом Вели­ ким, а старенький учитель професор Єґоров, звертаючися до свого колишнього учня, казав: «Ти пензлем Бога хвалиш, Карле П а в ­ ловичу!» Коли в залях Академії виставили його «Помпею», то й Ш ев­ ченко мав змогу оглянути цей прославлений образ, а згодом — десь уже в травні або червні 1837 року — мав нагоду й особисто пізнати Брюлова. Своє знайомство з ним завдячував Шевченко все тому ж самому Сошенкові. П обачивш и Тараса у Сошенка, Брю лов звернув увагу на «некріпацьке» обличчя хлопця, а довідавшись про його долю й п о­ б ач ивш и його рисунки, ще більш е зац ік ав и в ся ним. К оли на бажання Брю л о ва С ош енко привів до нього Тараса, професор «ласкаво й поблажливо похвалив його рисунки». Шевченко кілька день не тямився з радости: похвала великого майстра й його л ас­ каве обходження незмірно втішили хлопця, що мріяв про мис-


______________________________&

тецьку к а р ’єру. Зробила на нього враження й декорація кабінету прославленого мистця. «Червона кімната, обвішана переважно східньою зброєю, освітлена крізь прозорі червоні фіранки сонцем», і сам він у червоному халаті на тлі цієї декорації, — все це назавжди залишилося в його п а м ’яті. К оли Тарас, вернувшись додому, оповів про все це Ширяеву, той не тільки не хотів вірити, що Брю лов хвалив рисунки його челядника, а навіть і тому, що він взагалі Брю лова бачив, і хазяїн н азвав сво го Т а р а ск у дурнем. О д н ого разу С ош енко застав у Брю лова Ж уковського і гр. М. Ю. В’єльгорського. Вони всі втрьох вийшли до другої кімнати, а коли повернулися, то Брюлов сказав Сошенкові: «ґрунт готовий», натякаючи на те, що йому пощастило заручитися згодою цих панів на участь у визволенні Шевченка. Згодом Брю лов особисто вибрався до полковника Енґельгардта з просьбою, щоб той відпустив свого талановитого кріпака на волю. Місія ця не мала успіху: не до таких людей належав цей уже сха­ рактеризований нами пан, щоб займатися філантропією. Брюлов був ображений, обурений і, повернувшись додому, називав Енґель­ гардта і «февдалом-собачником», і «найбільшою свинею в торжковських патинках», і «амфібією», але шляхетний гнів видатного мистця, що не звик до того, щоб йому відмовляли в просьбах, нічого тут не міг помогти, — треба було взятися за справу з іншого кінця. Місію цю взяв на себе старенький учитель С ош енка — п роф есор Венеціянов. Син ніж енського грека й українки, він, мабуть, тим охочіше взяв на себе ролю «чесного маклера» в цій справі, що брався за визволення земляка. Зрештою, як слушно сказав потім вдячний Ш евченко, це був для нього лише «черговий подвиг на ниві мистецтва»: він у таких справах мав уже великий досвід. У розмові з Енґельгардтом Венеціянов почав був од розмов про освіту й «філантропію», але дідич перервав його промову й зажадав конкретного зформулювання справи. Коли довідався, про що саме йдеться, заж адав за Тараса 2500 карбованців асигнаціями, як останню ціну за «ремісника, в господарстві необхідного»: тих розмов про філантропію він уже досить мав і з Брюловим, якого в розмові з Венеціяновим, голосно сміючись, назвав «справжнім дикуном американським». С п р а в а з р о б и л а с я ясною : т р еб а було д істати ці 2500 к а р ­ бованців.


Таку версію про участь Брю лова в цій справі (аж до моменту усталення ціни) подав сам Ш евченко в своїй повісті «Художник». За нею виходить виразно, що ініціятива викупу мистця-кріпака належала Брю лову і що Брю лов зробив сам і першу спробу п о­ розумітися з Е н ґельгардтом . Тим часом у своїй автоб іо граф ії Шевченко нічого не згадує про ролю Брюлова в описаній уже стадії заходів у справі визволення, не згадує також і про місію Венеціянова, а коротко оповідає лише про те, що «Сошенко представив його ...В. І. Григоровичу, маючи на увазі визволити його з лихої долі», і що «В. І. Григорович просив за нього В. А. Жуковського, а В. А. Жуковський, довідавшись попереду від дідича про ціну, просив К. П. Брю лова намалю вати його портрет», та що з льотерії, на яку пущено цей портрет серед царської родини, були здобуті потрібні 2500 карбованців асигнаціями. Отже ініціятива викупу Шевченка, за цією версією, вийшла не від Брю лова, і переговори з Енґельгардтом ніби вів Жуковський. Суперечносте цієї не можна усунути тим міркуванням, що першу версію знаходимо в повістітворі, де справжні ситуації помішано із створеними фантазією, бо психологічно тяжко робі уявити, щоб Шевченко, докладно опи­ суючи такі зворушливі події свого життя й називаючи по іменах своїх добродіїв, міг позміняти їхні ролі. Щ о Ш евченко у своїй коротенькій ав��обіограф ії пропустив один етап — візиту Брю лова до Енґельгардта, це можна пояснити: не згадав він її тому, що вона була безрезультатна, але все таки загадкою зостанеться те, чому в «Художнику» ініціятором пляну викупу виступає не Жуковський, а Брюлов, а в автобіографії Ж у ­ ковський. Так чи інакше, але певного невідомого нам дня між Жуковським та Брю ловим складена була умова щ одо м алю ван н я п ортрета Жуковського. Третьою особою, що була втаємничена в цю справу, був гр. Ю. В. В’єльгорський, особа теж близька до царської родини і сердечний приятель Ж уковського. М еценат мистецтва, віртуозвіольончеліст, він завжди готовий був прийти з поміччю кожному нещасливому вибранцеві кожної з дев’яти муз. Йому припала роля зорганізувати льотерію на портрет Ж уковського серед членів ц ар­ ської родини. Здається, що не тільки Ш ев ченк о, але й С о ш ен к о не був спо­ чатку п о вн істю в тає м н и ч ен и й у цю сп р ав у, але зг о д о м Ш ев-


___________ # ченко довідався про те, що справа його визволення, «задумана так и м и в п л и в о в и м и л ю д ь м и , як В енеціянов, гр. В’єльгорський і Жуковський, хоч вони й мали впливи, все таки вперед не посу­ в ається». « С тан душі Т а р а с о в о ї в той ч ас був жахливий», — оп овідає С ош енко, до я к ого Ш евченко з ’явився раз «страшно схвильований»: «П роклинаю чи свою гірку долю, він не щадив і егоїста-дідича, що не випускав його на волю», і, виходячи від приятеля, грозився, що жорстоко на дідичеві помститься. Оповідав пізніше кн. В. Рєпніній, що був уже близький до самогубства і лише заспокійлива записка від В. Ж уковського повернула йому рівно­ вагу духу: очевидно, Ж уковський довідався про це від переляка­ ного С о ш ен ка через В енеціянова аб о Г р и го р о в и ч а . Цей стан Т арасової душі дуже легко зрозуміти. Було це десь уже в квітні 1838 року. Усю зиму 1837— 38 року він, коли не було праці, пере­ бував поза дом ом свого хазяїна. Сошенко, за протекцією Г р и ­ горовича, секретаря Товариства Заохочення Мистців, здобув для Ш евченка дозвіл працю вати в рисувальних залях інтернату для стипендіятів Товариства, де були потрібні гіпсові фігури й інші моделі. Тарас робив великі успіхи в рисуванні, був свідомий цих успіхів, не переставав мріяти про Академію і що день то тяжче переживав своє невиразне й непевне становище. Воля його вабила, але не давалася в руки. Бувало так, що, повернувшись додому по кількох годинах, проведених із Брюловим, цілу добу плакав. П і­ знав таких видатних людей, як Григорович, Гребінка, Брюлов, Ж у­ ковський, Венеціянов, В’єльгорський. Т ов ар и ств о культурних людей зробилося вже його новою життєвою атмосферою, а тут іще Сошенко, десь у березні, взяв його до себе аж на цілий місяц, за що згодився н ам алю вати портрет Ш иряева. Місяць волі кін­ чався, наближався будівельно-малярський сезон, і хлопцеві треба було знову йти малю вати дахи й паркани, а головне — по зазна­ ному вільному, повному змісту житті щодня по праці вертатися на брудне горище до Ш иряева та виконувати всі бажання й накази і самого грубіянського майстра, і його дружини, до замітання хати включно. С ама вже думка про це була для нього нестерпна. Тим часом сп р ава й сама наближалася до щасливого кінця. П о ртрет Ж уковського вже був намальований. Льотерію на ц ар ­ ському дворі Ж уковський і В’єльгорський зорганізували, п ри ­ тягнувши до співучасти в цій справі гр. Баранову, уроджену Ад^ 0 6 4


лерберґ, виховательку царівен і фрейліну цариці. П ортрет виграла цариця Олександра Федорівна. Жуковський на початку травня мав виїхати в далеку подорож по Европі з наслідником престолу цісаревичем О л ек сан д р о м , а том у й сам п осп іш ав . Він ата к у в ав листами пані Баранову і просив її якнайш видше переслати йому гроші. Повні гумору й ілюстровані карикатурками, листи його в цій справі свідчать, як він перейнявся долею Шевченка і як глибоко розумів його духову трагедію: «Це п. Шевченко. Він говорить до себе: — Мені б хотілося образ намалювати, а хазяїн каже хату замі­ тати. В одній руці в нього пензель, а в другій віхоть, і йому дуже сутужно». «Брю лов малю є п о ртрет Ж у к о вс ьк о го . О п о д ал ь Ш евченко замітає хату. Та це вже востаннє». «Це Ш евченко й Ж уковський; обидва перевертаються через голови з радощів». Нарешті настав радісний день визволення: 22 квітня 1838 року Тарасові вручено «отиускную» — себто документ з підписом ді­ дича про те, що Шевченко одержав від нього свободу. Незадовго перед тим Сошенко дістав замовлення на образи чотирьох євангелистів і в той день пильно п р ац ю ва в у своєму помеш канні. Раптом у його кімнату через вікно вскочив Тарас, звалив образ, що стояв на мольберті, і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: «Свобода! Свобода!» Сошенко, зрозумівши, в чому справа, і сам почав душити Ш евченка в обіймах і цілувати. Сцена скінчилася тим, що обидва приятелі «розплакалися, як діти». Б р ам а Сезаму відчинилася перед Шевченком: уже наступного дня він був «вольноприходящимь» учнем рисувальних кляс Петер­ бурзької Академії Мистецтв. Дійсність перевершила колишні найсміливіші мрії закоханого в мистецтво юнака: він не тільки був вільний і міг «вивчати глибокі таїнства» «божественного мис­ тецтва», але відразу зробився учнем самого «К арла Великого», «безсмертного Брю лова» — майстра, що його, слідом за всіма своїми ровесниками-мистцями, уважав він за «найбільшого ж иво­ писця» X IX століття, за «н ай більш ого арти ста в світі». П ере­ повнений п о чуття м в д я ч н о ст и своїм д о б р о д ія м , д ва д ц ят ь ч о гирьохлітній хлопець, що його вчора викупили за гроші, як якусь


ґ

заставлену в льом барді річ, сьогодні не знав, що з собою робити від щастя: щоразу виймав із кишені свою «отпускную» й цілував на ній підписи великих свідків шляхетного акту — Брюлова, Ж у­ ковського й В’єльгорського, вибранців трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю мистця-самородка, сина вільних, співучих степів. Так відбувся Шевченків «хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні» К арла Брюлова. І по двадцятьох роках йому самому «не вірилося», що «дійсно так було», коли згадував, як він, «нікчемний замазура», «з брудного горища... перелетів до чарівних заль Академії Мистецтв», щоб користуватися «наукою і дружнім д о вір ’ям найбільш ого артиста в світі». Тепер уже сном були передпокій апартаментів «февдала-собачника» Е н ґельгардта і горище «мужика-мугиря» Ш иряева, а дійсністю — вибагливо розкіш на майстерня творця «Останнього дня Помпеї», нащадка французьких гуґенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові соняшної України. Все було, як у сні або чарівній казці...

Від самого вступу Ш евченка до Академії Петербурзьке Т о в а­ риство Заохочення Мистців зробило його своїм стипендіятом. На чолі Товариства стояли діячі ще з епохи Олександра І. Головою був П. Кікін, що був і його організатором. Заступником його був Ф. Прянішніков, колишній діяльний масон і член Біблійного Т ова­ риства. Ідеалісти-містики, люди щирої вдачі й глибоко гуманних переконань, вони свято зберігали філантропічно-масонські т р а ­ диції доби, в якій вийшли на громадсько-політичну арену. Обидва щиро любили мистецтво. Прянішніков був одним із найдіяльніших російських колекціонерів і мав чудову ґалерію образів. Дворян, що отримували мистецьку освіту, було в ті часи дуже мало; учнями Академії були переважно діти міщан-ремісників і селян, а серед них було й ч и м а л о к о л и ш н іх к р іп а к ів . І Кікін, і Прянішніков щиро помагали талановитим мистцям, що вийшли з кріпацького середовища. С кар б н и к о м Т о в ар и ст в а був військовий інженер, талановитий мистець-маляр Сапожніков, людина, що вийшла не


П ортрет Ш евч ен к а Худ. В. Ш тернберґ. Олівець

1840

і дворянського, не з панського середовища. В. Гри­ горовичеві, що був секретарем Товариства, легко було п о л а го д и ти справу визн ачен н я стипендії Шевченкові: на його очах і на очах Гребінки, Иенеціянова, Брю лова й інших Ш евченко виявив не а б и я к и й т а л а н т р и с у в а л ь н и к а , в р о д ж е н у інтелігентність і вміння швидко засвою вати різні иідомості, М атеріяльн и й бік ж иття ю н ака був швидко й без труднощів забезпечений. С тан радісного піднесення, викликаного здо­ бутою свободою і метаморфозою , що по ній на­ стала, не відразу, але поволі проминув у Тараса. С п рави вш и собі кращ у одежу й п о л а го д и в ш и псякі формальності, почав він одвідувати рису­ вальні кляси й призвичаю ватися до нових умов Ж ИТТЯ та ДО НОВОГО середовища, у якому перед ТИМ б у в а в л и ш е с п о р а д и ч н о І В ж и т т я Я К О Г О УВІЙШ ОВ ТЄПЄП уже ЯК рівноправний ЙОГО член.

67 0 ^


с

:— Невдовзі почалися літні вакації. Я к і де провів їх Шевченко, — невідомо. Напевне під час цих вакацій багато читав і працював над собою, д о п о в н ю ю ч и св о ю освіту, а доповню вати мав що, — сам згадував згодом, що перед тим не знав як слід «і чотирьох п равил ари тм етики». Осінь 1838 року була тією п орою , коли молодий мистець почав органічно зживатися з новим середовищем, у яке, як «на крилах, перелетів» із свого челядницького горища. Розпочалася наука в Академії, розпочався театральний і то в ари ­ ський сезон. Брю лов полюбив і наблизив д�� себе свого нового учня. Ш ев­ ченко мало не молився на нього в його приватній майстерні, не без претенсійности пишно удекорованій колекціями зброї й черво­ ними д р ап ер іям и т а ф іран кам и. Д ля Ш евченка, що опинився відразу в тов ари ств і м истців-ром антиків, де він раз-у-раз чув патетичні вигуки про «божественне мистецтво», де всі присягалися на Венеру Медіцейську, а самих себе називали «жерцями бога Аполлона», — «божественний» Карл справді був якимсь півбогом, а майстерні його — святинями, де відбувалися містерії мистецької творчости. Шевченко знав, що перед його вчителем схиляли голову Вальтер С котт і Пушкін, бачив, як його цілував захоплений його мистецтвом Ж уковський. Брю лов сам вірив у свою надзвичайну мистецьку місію і в відносинах із людьми виробив спеціяльний стиль: театральний патос і жест помагали йому грати ролю мис­ тец ь ко го п р о р о к а , і він не го ворив, а провіщ ав, не навчав, а проповідував, патетичним тоном надаючи своїм іноді найзвичайнішим спостереженням і зав в агам характеру глибоких філосо­ фічних істин і афоризмів. К а р ’єра «вундеркінда» й пізніші успіхи б е зп е р е ч н о з м а н е р у в а л и ц ь о г о с п р а в д і з д іб н о г о м а й с т р а й бездоганного рисувальника. Він занадто полюбив позу, але хоч потрапив іноді відмовити в дрібній просьбі Пушкінові або навіть образити амбіцію самого М иколи І, умів проте сходити з свого Олімпу і серед близьких людей, а передусім серед своїх учнів бути чарівно-простим, приступним і зовсім щирим. Шевченко пізнав його в обох цих життєвих ролях і знав, здається, ближче, ніж хто інший з петербурзького брю ловського оточення. Учитель теж, очевидно, умів оцінити щиру, чужу будь-якій підлесливості вдачу свого учня, його справжню глибоку вдячність, що виливалася з чистого серця, а як мистець не міг не бачити й Ш евченкового


1839— 1840

мистецького ентузіязму, і його справді небуден­ них мистецьких здібностей. Учитель і учень збли­ зилися. У просторих, розкішно убраних ап ар та­ ментах свого академічного помешкання Брюлов, скинувши свої театральні котурни, обертався в старшого колеґу-мистця. Вчорашньому кріпакові лю бо було читати вголос своєму проф есорові улюблені твори Вальтер С котта або Діккенса, а самотньому півбогові було тепліше й притульніше в присутності щ и р ого й від д ан о го йому юнака. Брю лов н а д з в и ч а й н о б а г а т о читав, — від дитинства призвичаївся до того, щоб йому читали уголос, коли він малює. Сам мав добру бібліотеку, користувався теж бібліотекою видавця-книгаря Смірдіна. Шевченко міг розкошувати: всі книжки й журнали були до його послуг. Від жовтня 1838 року Ш евченко жив разом із д ВТ0П0рТрЄТ Сошенком на 4-й лінії Васільєвського Острова, худ. в. Ш тернберг. близько від Академії. Видатки вони ділили по Олівець


ш

«К обзар» Т. Ш евченка. Перше видання. С .— П етербург ( Фронтиспіс, оф орт В. Ш т ернберга)

половині. Найбільшим його добродієм був ф ак­ тично Сошенко, — власне його доброму серцю, його ініціятиві завдячував Тарас свою свободу і до нього цілою душею прив’язався, але спільне життя їхнє не клеїлося: занадто вже відмінні були їхні вдачі. Старш ий на шість років Сошенко був, як і Тарас, лю диною дуже доброю і вразливою, але, не маючи великих здібностей, він, досягнув­ ши щасливо того, про що мріяв, — діставшись до Академії, знав одну тільки працю, тільки нею міг дійти до поставленої собі цілі. С кромний і зрівноважений, без жадних глибших аспірацій, вів він життя аскета-труженика. Т ар аса пізнав такого, яким він був, коли працю вав у Ширяєва: п ригнобленого тяжкою долею хлопця, що п р аг­ нув одного — мистецької науки і ретельно був за неї взявся, мріючи про визволення з кріпацтва для того, щоб тій науці цілком віддатися. Тепер же Сошенко побачив у Тарасі зовсім іншу людину —

КОБЗАРЬ Т. Ш Е В Ч Е Н К А .

САШО«ШІ«8»ІВУ9ІГФ. 1840. П ТИПОГГАЧНК ї. ♦МШЬРА-


безтурботного юнака, якого притягали до себе всі розваги й усі спокуси столичного життя, що ладен був без відпочинку весели­ тися й пустувати. «У той час він зовсім змінився», — згадував пізніше Сошенко. «Познайомившись через Брю лова із кращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претенсією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Д осадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-мистцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав я собі, зрозумів він свободу, що кош тувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль». Ш евченко купував собі то спотове хутро, то годинник із ланцюжком тощо, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, пізно вертався додому. Сошенко дорікав йому, що він веде таке розкидливе життя, радив усе це покинути й п очати зай м атися в и б р ан о ю професією. Т а р а с не слухав приятелевих рад «схаменутися», а коли почав іще читати С ош енкові свої вірші, то той зовсім у ньом у р о зч ар у в ав ся й, відпекуючись від того, щоб їх слухати, радив йому «справжнім ділом зайнятися». Несподівано виявлені поетичні здібності Тараса, що читав Сошенкові свою «Катерину», не справили на чеснот­ ливого земляка жадного враження. Те, чого не міг зрозуміти Сошенко, було зовсім зрозуміле й просто неминуче для такої живої натури, якою був Ш евченко, та ще в тій новій обстанові, у якій опинився. Тішився, що може мати стільки світлих і рад існ их в р аж ень, ще н ед ав н о зовсім йому недоступних, самими умовами недавнього його невільницького життя йому заборонених, а можливість мати ці враження підсувало йому на кожному кроці саме життя. Брю лов увів його до кількох домів, запрошував його й далі до себе Гребінка, а потім уже власна Т арасова чарівлива вдача відчиняла перед ним двері всюди, куди його тягло, де його щось цікавило. Чи ж Сошенка мав він слухати, коли зовсім інший стиль життю мистців надавали їхні вчителі-провідники, коли сам «великий», «безсмертний» К ар л Брю лов вів перед серед мистецької богеми? У війшовши за посередництвом учителя до гурту людей, що оточували «тріюмвірат» «несамовитих романтиків» — Брю лова, ком позитора М. Ґлінки й письменника Н. К укольніка, Ш евченко перейнявся вірою в те, що «середня дорога — найгірш а для мистця», що «таверна» — найліпша для


*

С т о р ін ка а в т о г р а ­ фа поеми «М ар'яначерниця» (П о с е р е д и н і ш кіц Ш евченкового авт о­ п орт рет а)

нього школа. Сірому, буденному, міщанському ж и т т ю л ю д и ц ь о г о ти п у д а в н о п р о г о л о с и л и анатему. Доглядіти відразу те, що більшість людей, до яких пр истав, своїми го м ер и ч н и м и заб ав ам и , широкими жестами й патосом заповню вала лише м о р а л ь н у пустку своїх душ, він не міг: на це потрібний був час і досвід. А до того ж, бувши в повній згоді з сумлінням, мав право твердити, що це веселе життя зовсім не заваж ає йому робити успіхи в рисуванні й у самоосвіті. Не переставав ні відвідувати лекцій, ні читати, а дуже часто те, що чув, перебуваючи в різних літературних та мистецьких гуртках, пош ирю вало його знання, будило в ньом у нові думки. Зреш тою його м и ст е ц ь к а , в іл ь н а теп ер від пут н еволі душ а мусіла, як молоде вино, вишуміти. Писав трохи згодом додому братові Микиті:

'

?+***:„. м.

1841 (?)

і

ММВК

^

(/»««/І/ 4 ’л - Н І

Ш

(

м,««/

е/р-Л

^

_

<■» Луу

^

«/«• и.«у, ^

»гмУ.

.

■ *

^ 0 7 2

;

■г*е~ ?л~ ии,

£•.*•*£.*» И*/у^. у*,ун£* и-

І

.

х».«ічЛ^г

V-.

—іг-р

.. І^ »У .... . £»

— 4 к г .іА х >

І

^

« « маАу.

“і

А*.

Л-^1.'!' • ,1<і‘'1*'лЗі

>£ Ж


«Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». Журився за ріднею, посилав братові гроші, п ро­ сив і до себе писати, «та по-своєму, будь л аска, а не по-московському». Праця його в Академії йшла успішно: за рік по вступі до неї — З тр ав н я 1839 року — він дістав у н а г о р о д у за п р о г р а м о в и й рисунок з натури срібну медалю. Хоч життя його було може й за­ надто розкидливе, але при своїх н ад зви ч ай ни х здібностях він знаходив час не лише для фахової науки, а й для ш ирокої само­ освіти. Читав дуже багато, і то не тільки твори красного письмен­ ства, а й наукову літературу, передусім історичну Іще коли був у Ширяева, прочитав за радою того ж Сош енка двотомову історію античної Греції Д ж о н а Ґілліса, потім б агато том ову «П одорож Анахарсіса» абата Бартелемі, а за перших літ свого перебування в Академії прочитав і Плутарха, і багатотом ову «Історію хрестових походів» Мішо, і клясичний твір Вазарі про мистців Відродження, і багато критичних трактатів з теорії й історії мистецтва. Із доступ­ ними творами всесвітньої літератури (поза польською) озн ай о­ мився в р о сій сь к и х п е р ек л а д а х . П р о ч и т а в Д а н т а («П екло»), Ґолд см іта, Б а й р о н а , Р іч а р д с о н а в п ер ер о б ц і Ж ю л я Ж а н е н а , Мекферсона, Шекспіра, Данієля Дефо, Вальтер Скотта, Діккенса, Ж. Ж. Руссо, Ш атобріяна і В. Гюґо, Е. Сю, Ґете, Ш іллера, Гайне, Кернера тощо. Читав описи подорожів Араґо, Дюмон-Дюрвіля, Вашінґтона Ірвінґа. Російське красне письменство знав блискуче, починаючи від Тредьяковського, Л ом оносова й Державіна й аж до новинок останнього дня. Читав усі російські часописи, як видно з різних даних, систематично і завжди. З польських письменників знав твори Міцкєвіча, Красінського, М. Чайковського, Б. Залєського, Ґощ и н сько го й інших. Слухав лекцій своїх і універси­ тетських п р о ф есо р ів — з фізи ки , а н а т о м ії, зо о л о г ії й тео р ії естетики. Тим часом восени 1838 року повернувся з України до Петербур­ гу талановитий мистець-маляр Вільгельм Штернберг. Гостював він на Чернігівщині в українського дідича Григорія Тарновського, власника К ачанівки. Ш евченко вже перед тим б агато чув про цього т а л а н о в и т о г о ж а н р и с т а й п ей заж и ст а . Ш т е р н б е р ґ був типовим ідеалістом-романтиком; скромний, лагідної вдачі, сантим ен тальн и й , щ и р и й у відн оси н ах , був він л ю д и н о ю високих


моральних чеснот, але при деякому пуританізмі не уникав і забав, і товариських бесід за чаркою вина або склянкою пива — був життєрадісний, рухливий і вмів зживатися з лю дьми. «...Яка ж він д о б р а й лагідна істота! — писав про нього Ш евченко. — Справжній мистець! Д о нього все всміхається, як і він до всього. Щ асл и в и й з а ­ видний характер!» До людей такої вдачі, як цей ж и ттє р ад іс н и й , зр ів н о в аж ен и й і ро зсу д л и ви й юнак, Шевченка особливо тягнуло, і вони відразу з б л и з и л и с я . Ц е з б л и ж е н н я із Ш т е р н б е р ґ о м внесло в життя Тараса деякий момент рівноваги. Зо став ш и сь си ротою , а згодом п ри гн об ле н и й г ір к о ю д о ле ю п ан с ь к о г о л ь о к а й ч у к а й п отім робітника-челядника, він звик був замикатися в собі і виявляв певну недовірливість до людей, з якими йому доводилось зустрічатися. Звільнив­ шися від пут рабства, опинившися в середовищі людей інтелігентних і гуманних, він вдався в іншу

Т. Ш евченко.

Катерина.

1842

Олія

^ 0

74


крайність — занадто щиро відкривав обійми новим знайомим і товариш ам . Але ця н ова риса його вдачі була так ож і певним задоволенням потреби ділитися з кимсь думками й почуваннями, потреби, властивої всім щирим і обдарованим великою життєвою енергією людям. У Петербурзі від самого переїзду до цього міста аж до хвилі звільнення з кріпацтва не мав він власне таких близь­ ких приятелів, щоб уміли як слід оцінити пориви його душі і його характерну мистецьку вдачу — ні такий Іван Н ечипоренко, ні флегматичний Хтодот Ткаченко, обидва хлопці-селюки, хоча їх і любив Тарас, не були для нього справжніми товаришами. Придбав справж нього д руга в особі С ош енка, але цей чесний і д обрий хлопець, не зважаючи на своє мистецьке покликання, що з дале­ кого українського Богуслава завело його аж до Петербургу, був людиною досить обмеженою, не мав ш ирокої фантазії, і прив’я­ заний до нього всім своїм вдячним серцем Т арас із його ентузія с т и ч н о ю н а т у р о ю був м а л о з р о з у м і л и й ц ь о м у ч е с н о м у , чеснотливому й п рацьовитому землякові. Сприятелю вавш ися з Брюловим, Тарас не міг не відчувати тієї дистанції, що відділяла його від о бож уван ого вчителя, який при всій близькості їхніх в за є м о в ід н о с и н з а л и ш а в с я д ля учня д а л е к о с я ж н и м ідеал ом , поставленим на височезному п ’єдесталі слави й досконалости. Тарас був самотній, а шукав товариства й таких друзів, що з ними можна було бути і щирим, і запанібрата, у яких міг би знайти зрозуміння не лише своїх настроїв та настанов, але й своїх сумнівів. Ш тернберґ на життєвій дорозі Ш евченка був першим справжнім його другом-товаришем. Вони зрештою й оселилися вкупі. Сталося це по тому, як Ш е в ч е н к о п о с в а р и в с я з С о ш е н к о м у кінці січня 1839 року. Сошенко відмовив Тарасові в приміщенні. П ричиною були ревнощі Сошенка, бо Тарас почав залицятися до хазяйчиної небоги, дуже гарненької німкені Маші, що в неї Сошенко був зак о­ ханий, а М аш а захопилася жвавим, веселим і дотепним Тарасом. Укупі з Ш тернберґом Ш евченко прожив не менше чотирьох місяців, поки Ш тернберґ не виїхав (десь на початку літа 1839 р.) до Оренбургу, щоб узяти участь у військовій експедиції на Хіву генерала гр. В. О. Перовського. Ш тернберґ познайомив Шевченка з кількома німецькими родинами — Шмідтів, Фіцтумів і Иоахімів. По сьомій годині вечора Ш евченко був уже вільний від акаде­ мічних занять, і разом із Ш тернберґом вони або відвідували своїх


Т. Ш евченко.

Сліпий.

1843

Сепія

знайомих, або бували в театрах. Бувати в театрі Ш евченко почав іще перед своїм звільненням із кріпацтва. Познайомившись із технічним персо­ налом Великого Театру в 1836 році, коли розм а­ л ьовував його стелі й пляфони, напевне потім використав ці знайомства, щоб не раз, може й безплатно, подивитися на театральні вистави. На початку 1837 року він бував на гастролях славет­ ної балерини М арії Тальйоні уже в товаристві Брю л ова й його знайомих. Тепер завжди міг піти до теа тру, бо крім стипендії п р и п а д а л и йому гроші і з заробітків: мавши вільний час, робив портрети акварелею, а згодом почав заробляти й як ілю стратор. Опера, балет і д р а м а однаково його захоплювали. М ожна з певністю твердити, що не пропускав ні одної нової п ’єси, але росій­ ський театр тих часів був убогий на репертуар: ж и вився п ерер об кам и ф ран ц узьки х сантиментальних мелодрам та водевілів або наслідуванням


їхньої н емудрої техніки т а к и м и д р а м а т у р г а м и , як К у ко л ьн ік, І Іолевой або Розен. Винятками були лише уславлена вже комедія Грибоедова «Горе оть ума» та безсмертний «Ревизоръ» Гоголя. Навіть «Розбійники» Ш іллера виставлялися в переробці, а не в гочному перекладі. Зате музикою Ш евченко міг захоплюватися досхочу. «Чарівниця-опера» до кінця життя лиш илася його улю б­ леною мистецькою розвагою . Не раз він мав нагоду бувати й на концертах найвизначніш их європейських віртуозів — віольончелістів, скрипаків і піяністів. Зробившись постійним гостем Шмідтів, Фіцтумів і Йоахімів, Шевченко пізнав побут інтелігентських і міщанських німецьких родин, у житті яких більше було стриманости й життєвої систе­ матичности, ніж у житті родин російських або українських. Ця зовсім нова для нього товар и ська сфера була відмінна й від тієї літературно-мистецької богеми, в середовищі якої він одразу був опинився. У Шмідтів, де були молоді панночки, Ш евченко о р г а ­ нізував л іт ер ату р н і в еч о р и . У Ф іц ту м ів в ід б у в ал и с я музичні вечори. Фіцтум був інспектором Університету, і Ш евченко, бува­ ючи в його домі, придбав, мабуть, не одне цікаве й корисне зн а­ йомство. П о з н а й о м и в Ш е в ч е н к а Ш т е р н б е р г і з у к р а їн с ь к и м магнатом Григорієм Тарновським, у якого він перед тим гостював у його пишній Качанівці. Був це досить обмежений і мало осві­ чений пан, який одначе вмів грати ролю мецената, знавця мис­ тец тв а й о п ік ун а мистців. У зи м о в о м у сезоні він з ’яв л яв ся в Петербурзі з своїми українськими слив’янкам и й виш нівками і приймав у себе малярів і письменників, частуючи їх розкішними обідами. Гості підлещувалися до б агатого пана, і Ш евченкові не подобалося це, як не подобався й «протекційний тон» господарям аґн ата. П р о т е зн а й о м с т в о з ним п р и д ал о с я Ш ев чен к ові, бо згодом через нього познайомився він і з кревняками — київськими Тарновськими, що потім одержали в спадщину маєтки качанівського дуки. ШтернберГ був закоханий в одну з небог Тарновського, вона відповідала мистцеві взаємністю, але заручилася з іншим. Ш тернберг тяжко переживав цю свою драму, а співчуття товариш а ще більше зв ’язало обох молодих ідеалістів. П о кількох роках, з далекого Риму, ШтернберГ писав Тарасові, що він для нього більше ніж добрий: «добро можна зробити і з якоїсь сторон ­ ньої спонуки, а бути другом людині, ділити з нею горе й радість —


П ортрет Віктора Забіли.

1838

Худ. В. Ш тернберг. Олівець

г

для ц ьо го треб а мати справді д о б р у й чутливу душу». Але го л овн и м цементом їх д руж б и була спільність мистецьких зацікавлень: Ш тернберґ, п е р е б у в а ю ч и на У к р а ї н і, в ід ч у в усю к р а с у н аш о ї б атьківщ ин и і з великою експресією вмів н а св о їх м а л ю н к а х в ід т в о р и т и всі х а р а к ­ тери сти ч н і риси наш ого пейзаж у й кольор и т н о г о у к р а ї н с ь к о г о п о б у т у . У ж е 9 р о к ів м и н у л о від часу, як Т а р а с п о к и н у в У країн у. Тепер м алю нки Ш терн берґа воскреш али в Т а р а с о в і й уяві о б р а з й о г о м а л ь о в н и ч о ї батьківщ ини. М еш каю чи в одній кімнаті, п р а ­ ц ю вали разом . Ш тер н б е р ґ м а лю в ав о б р ази із своїх ескізів. Річ ясна, що предметом їх розмов була Україна, звідки прибув Ш тернберґ, повний свіжих, яскравих для меш канця півночі україн ­ ських вражень. К оли С ош енко вваж ав поетичні зан яття Ш евченка за непотрібні, за марнування д о р о г о г о часу, то з ром анти ком Ш терн берґом


ноет міг досхочу ділитися своїми літературн и м и зацікавленням и й читати йому свої поетичні твори. Під час п ер еб у в ан н я Ш т е р н б е р ґа в П е т ер б у р зі в ж и тті їх спільного вчителя сталися дві події: його «недоречне одруження і д о р е ч н а р о зл у к а » , як к а зав Ш е в ч е н к о . Б р ю л о в о д р у ж и в с я з сестрою їхнього товариш а, німця з Риги Тімма — Емілією Тімм. Це була надзвичайна красуня. 8 січня 1839 року Шевченко і Штернберґ були в євангелицькій кірсі на шлюбі Брю лова, що відбувся без т р ад и ц ій н о го весілля. Ш ев чен к о був увесь час к о р о т к о г о п одруж н ь ого ж и ття Б р ю л о в и х їхнім части м гостем і поділ яв захоплення свого вчителя красунею-жінкою. Раптом, менше ніж по дв��х місяцях, Емілія покинула свого чоловіка й більше вже до нього не вернулася: він завдав їй тяж кої образи. Д р ам у свою Брю лов переживав дуже тяжко — він захворів, і Ш евченко на деякий час навіть переселився до вчителя, опікуючись ним, як умів. Тарас був одною з небагатьох осіб, що були втаємничені в цю істо­ рію. У житті Ш евченка теж не зали ш и лася вона без значення. Причиною драми Брюлових був цар М и кол а І — відомо, що він залицявся до гарно'ґдружини славного на всю Росію мистця. Немає ніяких даних припускати, що перед тим Ш евченко міг щось чути про інтимне життя цього деспота-монарха, але без усяких вагань можна ствердити, що тепер він багато довідався про це від свого вчителя. *** Щ е восени 1838 року деякі знайомі Ш евченка довідалися, що він не лише талановитий мистець-маляр, а також і поет. Є. Гребін­ ка дістав від Шевченка кілька поезій для свого альманаха, що його хотів спочатку назвати «Весна», а потім назвав «Ластівкою». 18 листопада Гребінка писав до Х а р ко в а старому Грицькові Квітці-Основ’яненкові: «... тут є у мене один земляк Ш[евченк]о, іцо то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той! Я к що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник». А в січні 1839 року: «У мене тут є чу­ десний помічник — Шевченко, лю дина подиву гідна...» С ам Ш евченко оповідав, що почав писати вірші ще в 1837 році, іце коли жив у Ш иряева, і що з тих його «спроб» збереглася лише одна баляда «Причинна», написана у Літньому садї під час білих


Етюд голови Ш евченка.

1843

Худ. Г. Дунін-Борковська. Олівець

ночей, романтнчнии твір, який постав серед р о ­ мантичної обстанови. П очав Ш евченко писати поезії, очевидно, незабаром по тому, як пізнав Гребінку. Гребінці ж першому з своєю творчістю зв ір и в ся , бо Г р е б ін к а перш и й зай н яв ся й ого літературною освітою, і напевне від нього пер­ ш ого Ш е в ч е н к о дістав писані н аш о ю м ов о ю твори і то, мабуть, усі, бо їх тоді було дуже неба­ гато. Російські (а може й польські) поезії Шевчен­ ко вже ч итав перед тим. П о зн а й о м и в ш и с ь із Г р е б ін к о ю , д о в ід а в с я , що існую ть не тіл ьк и українські народні пісні, яких він знав «силу без ліку», а також, хоч і нечисленні, щоправда, але гарні поезії у к р а ї н с ь к и х авторів. Довідався теж, що його рідні народні пісні, яких він співав завжди залю бки — чи вдома, чи в полі, чи на чу ж и н і під ч ас п р а ц і, — що ці пісні — теж справжня поезія, поезія, високо цінена також і чужими ученими й поетами, і що не один із них у в а ж а є н а р о д н ю п іс н ю за н а й в и щ и й п р о я в п о е т и ч н о ї т в о р ч о с т и , яку п о е т а м т р е б а н а ­ слідувати. Велика, мабуть, була його радість, коли деякі з рідних пісень, що їх він сам добре зн а в , п о б а ч и в у з б і р н и к а х кн. Ц е р т е л е в а й


М аксимовича. Повен тяжких, сумних настроїв, туги за рідним краєм і туги за волею, пригрітий добрими людьми, але й випро­ ваджений ними на манівці оманливих мрій та надій, тужив тоді подвійно, і його наскрізь лірична вдача знайшла вихід для тієї туги: почав сам творити пісні, у яких тугу свою почав виливати. Вили­ вав її рідним словом. Але туга ця знаходила вислів у формі кращій і ще досконалішій, ніж та, що її мали українські пісні. Обидві знані йому стилістичні форми — народньо-пісенна й та літературна, що її взірці знав із російської, польської та з української поезії, у дивно гармонійній сполуці творили нову українську поетичну форму. Які були його інші поетичні «спроби» 1837 року, невідомо, але Гре­ бінка дістав від нього для свого альманаха баляду «Причинна». Перекладена Ж уковським «Л енора» Бю рґера, її змосковщений переспів, зроблений теж Ж уковським під назвою «СвЬтлана», і зукраїнщений Л. Боровиковським сюжет «СвЬтлани» під назвою «Маруся» — ці три романтичні баляди були взірцями для в иб р а­ ного Тарасом жанру, але він, розробляю чи той самий основний мотив, що й названі романтики, — трагічні переживання дівчини по розлуці з милим,-створив річ, у якій з повного силою виявилася його творча індивідуальність. За романтичними страхіттями його попередники не спромоглися на таке відтворення психічного стану нещасливої дівчини. У Бюрґера фантастика була представлена, як щось ніби реальне, у Ж уковського — як сон, у Ш евченка — як візії причинної, божевільної. Описав їх так (так само, як і її смерть), ніби був психіятром: це точний опис сомнамбулізму, психічної хвороби, у яку іноді переходять тужливі переживання занадто чутливих натур, — усі симптоми цієї хвороби точно тут відтворені. Глибокий психологізм цієї баляди мав джерелом своїм виняткову спостережливість її ав тора і його просто несамовитий дар — вчу­ ватися в чужу душу. При всій «літературності» деяких деталів, це був твір, у якому Шевченко відразу виявив свою геніяльність. Я к саме це сталося, що Гребінці відкрився вже за рік із тим, що пише поезії, — невідомо. Можливо, що сталося це з приводу смерти 1. П. Котляревського. Схвильований цією сумною вісткою, Шевченко написав елегію. В українських колах у Петербурзі смерть К отляревського, нату­ рально, справила враження, і, можливо, що Шевченко під впливом відповідних розмов відважився прочитати Гребінці цей свій твір,


с

: : . . . . . а потім і взагалі відкрився із своєю творчістю, осмшении похва­ лами земляка-поета. Щ о так власне могло бути, дозволяє припус­ кати дата Гребінчиного листа до Квітки про Шевченків поетичний та л а н т — 18 листопада: незадовго перед тим прийш ла до П е­ тербургу звістка про смерть автора «Енеїди». Захоплення Гребінки творами нового поета було зрозуміле: в українській поезії перед тим не з ’являлося нічого хоч трохи по­ дібного до них — ані щодо сили вислову, ані щодо чистоти, краси та багатства мови і взагалі артизму форми. Ода-елегія на смерть Котляревського вказує нам і на одне з джерел Ш евченкового національного усвідомлення. У ній Ш ев­ ченко ствердив, що це Котляревський Всю славу козацьку, за словом єдиним, Переніс в убогу хату сироти. У травестії Котляревського відчув він передусім національний елемент, відтворення історичного побуту й психологічних прикмет «козацької нації». Зумів ясно все це побачити крізь шкаралущу невластивої травестійної форми й непоміркованого, переперченого гумору. Заохочений похвалами Гребінки, та, мабуть, і інших осіб, взявся вже за більшу річ — за поему «Катерина». З цілком неориґінального сюжету — оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини — зробив справжній шедевр, у якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної моска­ лями України. Гребінка від осени 1838 року плянував видання українських альманахів (4 книжки на рік), а редактора «Отечественньїхь Записокь» К раєвського намовляв видавати окремі українські літера­ турні додатки (теж 4 рази на рік) до його журналу. Гребінка мав, мабуть, на увазі передусім співробітництво «чудесного помічника» Ш евченка. З плянів цих Гребінці пощастило здійснити дуже мало: аж у 1841 році в ий ш л а лиш е одна його «Ластівка», і до своєї «Причинної» та до двох «думок» Шевченко встиг іще додати один розділ своїх «Гайдамаків», що їх писав у 1840—41 рр. «Катерину» написав Шевченко, мабуть, у самому кінці 1838 року, а може й у січні 1839. П ротягом 1839 року написав «Перебендю», баляду «Тополя», Посланіє до О снов’яненка, «Івана Підкову» й «Тарасову ніч», — останню річ доробляв іще й на початку 1840 р о ­ ку. У цьому періоді він створив також три пісні, що їх назвав


___________ думками: «Тече вода в синє море», «Вітре буйний», віддані до «Ластівки», та «Найдо мені чорні брови». Чиста лірика типу цих «думок» і лірична баляда були спочатку тими літературними ж а н р а м и , що легко й просто йому далися: С е р ц е рвалося, сміялось — В и л и в а л о мову, Виливало, як уміло — За темнії ночі. За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... П отім п р и й ш л а п о б у т о в а й теж н аск р ізь л ір и ч н а п о е м а , історична ж ром анти ка з ’явилася вже трохи пізніше. Історичні повісті й поеми Вальтер Скотта, М екферсонові «Пісні Оссіяна», « П о л т а в а » П уш кін а, «С м ер ть Н а л и в а й к а » і «В о й н ар о в ск ій » Рилєєва — це були ті зразки історичної романтичної поезії, що їх він знав. П роте до історичної епіки не приступав: С е р ц е мліло, н е х о т і л о Співать на чужині... Н е х о т і л о с ь в степу, в лісі Козацьку громаду З булавами, з бунчуками З б и р а т ь на п о р а д у . . . А тим часом та «козацька громада», ті степи й «могили-гори» найбільше притягали до себе його уяву. Україну «вишневих садків» і темних ночей заступала У країна — поле національних змагань і ніби домагалася, щоб він її оспівував. Геть пізніше, по якихось 17-18 роках, пригадував ці настирливі візи, коли у «вибагливорозкішній майстерні» Брю лова, «наче в гарячому дикому степу наддніпрянському», перед ним «снувалися мученицькі тіні наших б езщ а сн и х геть м а н ів » , «стел ив ся степ, зас іян и й м о г и л а м и » , пишалася його «прекрасна... безталанна У країна в усій непороч­ ній, меланхолійній красі своїй». І він «задумувався», і «не міг одвести духових очей од цієї рідної, чарівної краси...» В осени 1839 р о к у р о з п о ч а в л и с т у в а н н я з К в іт к о ю -О с н о в ’яненком і, заховавш и сь під псевдонімом П еребендя, посл��в старому повістяреві своє посланіє. Воно було навіяне Квітчиним нарисом-споминами про осадчого нового чорноморського коша,

83 0 3 Г


ґ

запорожця А нтона Головатого. Яскраво змальована у Квітки, ця істо ри чн а постать захоп и л а Ш евченка. У відтворенні образів минулого він надавав великого значення документальним даним. Себе самого вважав за мало озброєного тими даними — за «не­ дотепного», тобто невправного майстра. Заохочував-просив Квіт­ ку «співати» П ро Січ, про могили, Коли яку насипали, К ого положили; П ро старину, про диво, Щ о було, минуло... Утни, батьку! Щ об нехотя Н а ввесь світ почули, Щ о діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая Н а всім світі стала! Пізніше у заспіві до своєї першої збірки знову згадав цю свою нібито «недотепність», підкреслюючи одночасно л і р и з м с в о є ї т в о р ч о ї в д а ч і . К азав про кобзарів: Все співають, як діялось, Сліпі небораки — Бо д о т е п н і . . . А я... А я... Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну, А слова — немає... Але оскільки йшлося про історичний матеріял, про знайомство з історією рідного краю, то саме тоді його загальні уявлення про минуле України, що їх перед тим мав лише на підставі народніх переказів, кобзарських дум і взагалі історичних пісень, почали н а б и р а т и в и р а зн іш и х к о н т у р ів . Зи м ою 1839 ро к у з ’яви вся в Петербурзі український історик М икола Маркевич. Йому не по­ щастило провести через цензуру в Москві свою «Исторію Малороссіи», і він старався зробити це в Петербурзі. М аркевич був приятелем Гребінки. Шевченко опинився в атмосфері, де питання укр аїн ського м и нулого зробилися предметом живих дискусій. Якщ о перед тим він мав нагоду познайомитися тільки з «Исторіею


* Малой Россіи» Бантиш а-Каменського, то тепер прочитав у руко­ писах і «Исторію Русовь», і велику працю М аркевича. Усі ці три історичні праці просякнуті були духом у кр аїн сько-козац ького патріотизму. У всіх трьох багато було поетичного, леґендарного матеріялу. Усі три були не менш романтичні, ніж знані нашому молодому поетові поетично-історичні твори. Із цих трьох книжок і а ще з «Запорожской Стариньї» Срезневського почав він черпати ті історичні образи, що годували його все неситу фантазію. Вони переносили поета до яскравого, барвистого світу минулого, що був повним контрастом до тодіш ньої української дійсности, яка уявлялася йому якимсь тяжким сном. Досить було йому прочитати думу про морський похід отамана Івана Серпяги, що його Срезневський неслушно ототожню вав із істо ри чн и м «сухоп у тн им » Ів а н о м П ід к о в о ю , щ об у яв а його утворила один із найдинамічніших у нашій поезії образів — образ національного вождя-психолога і сміливої дисциплінованої вій­ ськової громади. Досить було прочитати в Бантиша короткий опис переяславського бою 1638 року, щоб створити «Тарасову ніч», повну кр и вавих привидів ми н улого, ви к л и к ан и х з нечуваною експресією, і насичену, наснажену д у х о м б о р о т ь б и — духом, що вже був заснув у поневолених козацьких нащадків.

Від жовтня 1838 року до кінця січня 1839 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-й лінії Васільєвського Острова, на яку виходив і правий бічний фасад будинку Академії Мистецтв. Від січня 1839 року до літа жив разом із Ш тернбергом — в домі Аренса чи Арнста на 9-й лінії Острова. Літом того самого року Штернберг виїхав до Оренбургу, Шевченко по його від’їзді прийняв до своєї кімнати вбогого студента поляка Л еон арда Демського. Нараяв його Ш евченкові інспектор Університету Фіцтум. Із згадок Ш ев­ ченка про його спільне життя з Демським видно, що Демський давав йому лекції французької мови. У повісті «Художник» Ш ев­ ченко згадує, як вони читали разом П оль-де-К ока і французький переклад історії Візантії Ґіббона і як вкупі ходили на лекції зоології професора Куторги. Шевченко згадував Демського «як скромного дуже освіченого м олодика», як ідеаліста-мрійника, що вірив у свою блискучу к а р ’єру вченого історика. Д емський мав твори

л


М іцкєвіча й історичні праці Лелевеля. Живучи з ним разом, Ш ев­ ченко мав нагоду познайомитися й з іншими творами польських письменників, бо польську мову вже знав. М ожливо теж, що через Демського зав ’язав і деякі польські знайомства й від своїх зна­ йомих поляків діставав закордонні часописи польської еміграції, заборонені в Росії, бо спрямовані проти російського деспотизму й імперіялізму і повні пристрасної пропаганди за визволення крі­ паків. Ж урнали ці були пересякнуті ідеями нових європейських м и сл и тел ів-тво рц ів соціяльних утопій (як Ф у р ’є) і релігійних р еф о рм атор ів , пропагандистів відродж еного християнства (як Ляменне). З них д о в ід у в а в с я Ш е в ч е н к о про ідеї « Н о в о ї Е вро пи» — Европи Ґарібальді, Мадзіні, Ворцеля, і один з небагатьох тоді жив уже в світлі ідей м а й б у т н ь о ї револю ції, що принесе визволення уярмленим народам... 16 груд н я 1839 ро ку н есп о д ів а н о п овер ну вся з Оренбургу Ш тернберґ. Демський мусів уступити своє місце Штернберґові. П ро своє тодішнє спільне життя з ним Шевченко згадував пізніше із зворушенням і в далеких прикаспійських степах: «Мені уявилась кімната на 9-й лінії в домі пекаря Доннерберґа*, — кімната з усіма її подробицями (не казку з «меблями», бо це була б неправда). Уздовж передньої стіни над робочим столом висять дві полиці. Верхня застав л ен а статуеткам и й коникам и б ар он а К лодта, а нижня безладно завалена книжками. Стіна, протилежна до напів­ закритого єдиного вікна, завішена алябастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Л аокоона й славної натурниці Фортунати. О здоба незрозуміла для не-маляра! В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Ш тернберґом за останні гроші купили собі просту робочу лямпу, принесли її до наш ої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішилися нашим придбанням. Після перших захоплень Ш тернберґ узяв книгу і сів по один бік лямпи, а я взяв якусь працю й сів по другій бік лямпи, і так ми вдень з огнем просиділи до п ’ятої години вечора. О п ’ятій годині пішли до академії й на цілу натурну клясу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товари ­ шів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні

* П о м и л к о в о з а м іс т ь Д а н н е н б е р ґа (ф ір м а Д а н н е н б е р ґа іс н у в а л а аж д о револю ц ії 1917 р. на С ередньом у проспекті між 9-ю й 10-ю лініями).


ді ги». Згадуючи ті часи, Шевченко називав їх «світлими, золотими днями», і в тих згадках уставав перед ним «чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів». Давнішу скромну кімнату Ш евченка в Домі Аренса, у якій жив він у кінці 1839 й на початку 1840 року, описав поміщик П. Мартос, і якого Шевченко малював тоді портрет акварелею: «Помешкання мого було на Васільєвському Острові, недалеко від Академії М ис­ тецтв, десь під небесами, і складалося з невеличкого, зовсім пустого передпокою та другої, невеличкої, з напівкруглим вікном кімнати, де ледве могли вміститися — ліжко, щось ніби стіл, що на ньому розкидані були в м альов н и ч ом у неладі зн аряд д я артистичних зайнять господаря, різні напівподерті, списані папери й шкіци, мольберт і один н ап ів зл ам ан и й стілець... під стін ам и стояли натягнуті на рами полотна, — на деяких були розпочаті портрети й усякі малюнки». У такій скромній обстанові жив і творив Тарас Шевченко. Тут відвідували його особи, з яких він малював портрети, що їх робив переважно акварелею. Замовлень на портрети, мабуть, не б р а­ кувало, але непрактичний мистець-поет не завжди вмів витягти гроші від своїх клієнтів. Сам згадував пізніше, як не заплатив йому нічого за портрет своєї нареченої багатий дідич, юнкер Гвардії Демидов, як те саме зробив і ротмістр кавалергард Апрєлєв, «сиба­ рит и обжора», що привозив із собою до вбогої студентської хати артиста «власний ф риш тик» з портером і дж ином , а потім і з шампанським, але за портрет свій не заплатив ані гроша, бо оче­ видно вваж ав, що для плебея-м ал яр а вистач ить і цих щедрих почастунків. М артос запропонував Ш евченкові видати його вірші, п озна­ йомившись із знайденими на підлозі уривками «Тарасової ночі» і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть десь у кінці січня. Ш евченко назвав свою збірку «К обзарем». Штернберг зробив для неї ілюстрацію — кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті. 12 л ю то го вийшов цензурний дозвіл друкувати «К обзаря». Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже ц ін и в у к р а їн с ь к у п оезію . Я к на т о д іш ­ ні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Д ещ о усунув, мабуть, і сам


Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в «Тарасовій ночі»: А над дітьми козацькими П оганці панують, або в Посланії до О снов’яненка про Україну: О бідрана сиротою П о н ад Д ніпром плаче. *** Поки народився й вийшов у світ «Кобзар», життя поета п р о­ ходило нормально. Зайнятий працею в Академії, Тарас і далі не покидав літературної роботи. Уже в ��ьому щ ойно другому році академічної науки почав малю вати олійними фарбами, напевне випередивши своїх т о в а ­ ришів. До літніх вакацій треба було виконати «програму», і він ком понував о б р аз — «Х лопчик-ж ебрак, що ділиться хлібом із собакою », за який восени, на початку нового шкільного року, дістав не лише срібну медалю, вже другу за чергою, а ще й крім того особливу похвалу від Ради Академії. Товариство Заохочення М истців, що його стипендіятом він був, висловило йому в спеціяльному листі своє задоволення з його успіхів і обіцяло, що члени Комітету Товариства будуть і надалі йому діяльно помагати, якщо він виявлятиме таку саму «працьовитість і ретельність». У цьому ж році він намалю вав і свій автопортрет, з усіма стилістичними прикметами портретів романтичної доби, випробовуючи, мабуть, ще нову для себе техніку олійного малювання. Ця праця залишала йому ще час і для виконування приватних замовлень, про які була вже мова вище. У нього «завелися грошенята», як згадував потім М артос. У березні він мав змогу вислати братові Микиті 50 карб, асигнаціями. Коли мав гроші, витрачав їх на розваги. Бував часто в театрах і не жалував грошей на добре місце. Іноді купував собі й дорогі речі і тішився, як д и т и н а , н а б у т и м и о б н о в ам и . Згадуючи ці часи, писав пізніше: «А знаєте, що мене тоді найбільше цікави­ ло? — Ніяково признатись... Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ... А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого пла­ ща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заяложеному


халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!.. С'то карбованців кидаю за якийсь плащ... П росто Овідієві мета­ морфози! Або, бувало, роздобудеш якого мізерного півкарбованця й несеш до ґалерії, не вибираю чи спектакля, й за того п івкар­ бованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій пюдині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора — і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тілько до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, ю все вибираю що краще». Отже матеріяльні справи поета-мистця стояли нерівно: часом було повне безгрішшя, часом і добрі заробітки. Приятелів і знайомих було аж надто багато — нудитися не було коли. Я кщ о не було праці, завжди була нагода для забави. Крім кількох німецьких родин, що з ними познайомив його Штернберґ, бував Шевченко й далі у Гребінки, бував у Григоровичів, у Г. Тарповського й Миколи Маркевича, що проводили зиму 1839—40 року в Петербурзі; бував часто «на біржі» у К укольніка — на його літературних журфіксах, бував взагалі на всяких прийняттях та бенкетах, де збиралися мистці, письменники, редактори й видавці. У мемуарах російських письменників тієї доби повно згадок про нашого поета як про учасника таких товариських сходин. Він знав особисто мало не ввесь літературний і мистецький Петербург. У Гребінки зустрічався з письм енниками Владіславлевим, Струґовщ іковим, П анаєвим , Д алем , Є рш ови м , Д м. Г ри гор ови чем , Іієнєдіктовим; бували там і Нестор Кукольнік, і М икола Маркевич, що й самі часто робили у себе веселі прийняття. І в Кукольніка, і в М аркевича під час таких сходин «вино лилося річкою». Робив прийняття у себе і К. П. Брюлов. Н а деяких бенкетах доводилося Шевченкові знайомитися і з тими письменниками, що ні до кола гостей Гребінки, ні до гурту «героїчних» романтиків — Брюлова, Кукольніка й М. Ґлінки — не належали. У Струґовщ ікова, н а ­ приклад, зустрічався він і з кн. В. Одоєвським, і з зятем кн. В’єльгорського графом В. С олоґубом і навіть з В. Бєлінським. Бували в усіх цих гостинних літературних сальонах і видатні мистці-різьбарі, і малярі, і товариш і Ш евченка з Академії. Мав досить велике коло ближчих і дальших друзів також і серед мистців-товаришів, і поміж молодими урядовцями й офіцерами-


земляками. З росіян, здається, найбільшим його приятелем був великий гульвіса Григорій Міхайлов, теж талановитий учень Брюлова, з українців — малярі Петровський і Боришполець, Аполлон М окрицький і різьбар Пономарьов. Як тоді, так і за дальш их літ своєї академічної науки, брав участь і в імпровізованих товариських «ескападах» — то на якийсь маскарад, то до якогось театру, щоб потім у веселому товаристві аж далеко за північ провести час найчастіше в демократичному ресторані Клея. Улітку відбувалися іноді і прогулянки човном до якогось остро ва на Неві в товаристві Брю лова. Рисували там, читали, розм овляли , співали й «пили по чарці». О дна з таких прогулянок обернулася в такий імпровізований бенкет, що «два дні з ясним со н еч к о м і дві ночі з біл ол и ци м місяцем, укупці проярмаркували, а на третій попливли додому спочивать». Весною й літом 1840 року Шевченко любив іще вдосвіта ходити вкупі з Ш т е р н б е р ґо м на етю ди — на С м о л ен сь ке кл ад ови щ е. Ч а сто студентське товариство сходилося теж на розмови і в академічних майстернях, куди охоче приходив і Брюлов. «Люба та щира р о з­ мова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клеко­ тить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою» — згадував уже геть пізніше Шевченко*. Із земляків п оза А кадемією зустрічався часто з Д зю бином, Єзучевським, Троциною , Галузевським, Кандибою, Сошальським та іншими, і про декого з них зберігав завжди добру п ам ’ять і зн а й о м с т в о до кінця ж иття. Ці внуки н обіл іто ван и х козаківстаршин служили в Петербурзі в різних державних установах і були українськими патріотами. Серед них були й щирі прихильники його талантів. Був повен життя й цікавости до людей, але часто йому доводилося й розчаровуватися в них. Про конкретні свої розчарування в людях не любив розповідати, але загальних згадок про це й гірких рефлексій на цю тему не бракує вже в ранніх його творах, а особливо цікава одна в листі до Г. Тарновського: «цур їм (людям), покуштував уже я цього меду, щоб він скис!» Описуючи пізніше своє студентське життя в повісті «Худож­ ник», казав: «Я не маю щасливого хисту відразу вгадувати людей, зате маю нещасливу вдачу швидко заприязнюватися з людьми». В цьому й крилося джерело тих розчарувань його в людях. * Ц і о п овідан н я п оета зап и сав Гр. Ч естахівський.


Усі забави, відвідування знайомих, прогулянки тощ о — все це припадало або на святкові дні, або на вакації, або відбувалося вечорами. Відвідування кляс Академії було о б о в ’язкове, і ні праці н майстернях, ні наукових викладів (з анатомії, естетики, мітології тощо) не можна було пропускати. Вільний був у будні лише по сьомій годині вечора. Снідав Шевченко звичайно вдома «що Бог послав», а обідав найчастіше — як і все академічне «безтурботне бурлацьке то в а ­ риство», як він казав, тобто «вольноприходящіе» студенти Акаде­ мії — у їдальні німкені т - т е Юрґенс. Іноді до Ш евченка і Штернберґа приєднувався і Брю лов, відмовляю чись «від а р и с т о к р а ­ тичного обіду» «задля мізерної демократичної юшки» та різнома­ нітного товари ства. С кром ну їдальню цю знав уже Ш евченко віддавна, від того часу, коли ще від Ш иряева почав ходити по святах до С ош енка. У т - т е Ю рґенс м о ж н а було п обачи ти «і бідного п рацівника — сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віцмундирі, й університетського студента, худор­ лявого й б ідного, що ласував обідом м а дам Ю рґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лекцій», як згадував сам Ш евченко, але найбільшу групу серед гостей пані Юрґенс складали мистці-малярі й різьбарі. Група ця мала свій особливий стиль: носили вони бороди й запускали волосся аж по плечі, одягалися ексцентрично й з умисною недбайливістю, на г о ­ ловах носили капелюхи з широченними крисами. Взагалі в той час гром ад ська фізіономія російської столиці почала різко мінятися: зро стал а нова верства «деклясованих» інтелігентів, що творили все грубший і грубший прош арок між пансько-дворянським та купецько-міщанським станами. Серед цієї верстви т. зв. «різночинців», що її значною складовою частиною були й мистці всіх фахів та дрібніша літературна братія з їхнім богемським стилем, жив і п р а ц ю в а в м о л о д и й український поет. !і інших середовищах бував лише більш або менш частим гостем. Літом 1840 року Шевченко навіки попрощ ався з своїм любим Ш тер н б е р ґо м ; Віллі в и їхав до Р им у. Ш е в ч е н к о туж и в за ним і нудився. А ле в той ч ас ш и р о к и м в ід г о м о н о м у р о сій сь к ій пресі й серед української інтелігенції відбився вихід у світ « К о б ­ заря». Ш евченкова книжечка зробилася предметом гарячих дис­ кусій, похвал критики, а водночас і гострих застережень щодо


української мови та рації існування української літератури, але серед земляків викликала вона ентузіястичне захоплення. Усе це не могло не зайняти Ш евченкової уваги і надовго заповнило його життя. Вийшов «К обзар» із друкарні десь у березні або на початку квітня. Я к кожний молодий автор, Ш евченко, мабуть, нетерпляче дожидався голосів критики про цю свою першу книжку, та довго ждати не довелося: рецензії почали з ���являтися вже на початку травня, їх було багато, і вони не могли не викликати жвавого об ­ міну думок в оточенні поета, а самого його одні з них потішили, інші ж засмутили й обурили. Усі критики зійшлися на одноголосному визнанні поетичного хисту а в тора «Кобзаря», а більшість із них не жалувала йому най­ вищих похвал; але одночасно ж більшість гостро заперечила рацію існування української літератури, висміювала українську мову та ш кодувала, що такий тал ан ов и ти й поет пише бозна по-якому, марнує свій талант. Н а й б іл ь ш в орож е п р о ти у країн сько ї л ітератури виступили «Сынъ Отечества» ренеґата-українця проф. Никитенка та «Библіотека для Чтенія» ренеґата-поляка Сенковського. Критик із пер­ ш ого часопису (як м о ж н а д огад увати ся, сам Н и ки тен ко ) усю «штучну» сучасну українську поезію вважав «за жарт і забаганку», він не міг зрозуміти, як люди з талантом можуть «займатися так и ­ ми дурницями». Йому не шкода було письменників «сумнівного таланту», як от Гребінка: він навіть радив таким письменникам писати по-українському, щоб звільнити російських читачів від о б о в ’язку читати їх твори. Але йому шкода було, що це робить п оет т а л а н о в и т и й , у я к о г о «є душ а, є почуття» і який міг би збагати ти «справжню російську поезію», а замість того «гидко спотворює («уродуетъ») думку й російську мову, підробляючись під хахлацький лад». Визнання таланту в т а к і й формі могло лише обурити Ш евченка. Сенковський ще гостріше напався на україн­ ську мову й літературу; але, як і Никитенко, жалуючи, що Шевчен­ ко пише ш тучною й «небувалою» мовою, Сенковський просто прославляв Ш евченка як поета. Він заявляв, що це неправда, ніби по смерті П уш кіна перевелися таланти. «Кобзар» був для Сен­ ковського запереченням таких тверджень. «Чудові пісні» Ш ев­ ченка Сенковський залічував до «радісних явищ, що носять на собі


печать безсумнівного таланту». Хоч як йому шкода було, що вірші Шевченка — не російські, хоч як уже просто по-блазенському знущався він з літературної української мови*, проте все ж мусів ствердити про Шевченка, що «якою б мовою він не писав, він ■ — поет. Він уміє відчувати й висловлювати відчуте гарним віршем; п а к о ж н о м у т в о р і й о г о л е ж и т ь п е ч а т ь п о е з і ї , що йде просто до сам о го серця». Але, за к и д а ю ч и при ц ьом у цілком безп ідставно всім у к р а їн с ь к и м п и с ь м е н н и к а м , що вони, «не церемонячись, переробляють російські слова і фрази на україн­ ський штиб», Сенковський і в поезії Шевченка знайшов «російської піршової фразеології значно більше, ніж народньої української(!)». Аристократичний «Современникь», що його" по смерті Пушкіна редагував проф. Плєтньов, оцінивши «К обзаря» як єдине гідне уваги серед поетичних творів останнього часу явище, як «вдалу живу народню лірику», висловив певність, що ті, хто розуміють українську мову, прочитаю ть цю збірку «з задоволенням і з вдяч­ ністю», але слідом за цією, хоч і скромною, але позитивною оцін­ кою, в іншій статті сказав: «Книга, що з ’являється у світ на крайоиому наріччі простолюддя, коли панівна мова відрадно виблискує і звучить для кожного з читачів, завжди скидається на пародію або на літературний жарт». Критик, що писав в органі ретроградів Ііулґаріна і Ґреча «СЬверная Пчела», навдивовижу глибоко зрозу­ мів і підкреслив деякі питомі прикмети Ш евченкової музи, як і особливі вартості окремих її творів, виявивши неабияку естетичну чутливість. Він оцінив як слід і образ Перебенді як «майстерний, сильний, повний непідфарбованої поезії», і «повну зворушливої поезії» «Катерину», кажучи: «Хоч сюжет її — і старий, і простий, але скільки ж тут щ и рої поезії, скільки п очуття, що г л и б о ко проникає в душу». Рецензент, що «з щ ирою радістю» привітав творчість н ового автора, закінчив свою статтю проречистими словами: «Якщо це перші спроби, то ми маємо право покладати великі надії на талант п. Шевченка». Але й цей критик, слідом за цитованими вже своїми колегами, радив Ш евченкові писати по* Він називав сучасну л ітературн у українську мову «наріччям , щ о н авіть не існує в Росії», «гібридним д іалек том », «небувалою м овою , щ о її ні одн а з усіх мож ливих Росій — ні велика, ні середня, ні м ал а, ні біла, ні чорн а, ні червона, ні нова, ні стара — не м ож уть визн ати за свою », «м іш аниною слів хохлатих і б о р о ­ датих, голених і неголених, південних і північних».


російському: «Сумно, — казав він, — дивитись на літературу тих слов’янських діялектів, які волею долі мусять зсякнути у творцях, умерти в архівах, згубивши навіть слова і звуки, що в них вони привдягли ся, а ще смутніше дивитись, коли цими діялектами пишуть люди, що могли б оздобити “первенствующую, всепо­ глощаю щ ую славянскую литературу”» — тобто літературу росій­ ську. Щ иро відкриваючи свої карти, останні два рецензенти п ри ­ наймні не глузували з української літератури й не писали про те, що українська літературна мова — штучна, як то зробили Н и ки ­ тенко й Сенковський. Лише три рецензенти-критики поставилися позитивно не тільки до творчости Ш евченка, а й до права українського народу мати власну — щ оправда лише «регіональну» — літературу: це були критики, що писали про «Кобзаря» в «Отечественныхъ Запискахъ» і « Л и тер атур н о й ГазетЬ» А. К раєвсько го та в консервативнослов’янофільському «Маяку». У «Маяку» вмістив свою рецензію прихильний цензор «Кобзаря» — письменник і перекладач П. К о р ­ саков, давши дуже високу оцінку мистецької вартосте творів н о ­ вого поета. К орсаков знав Україну, українську народню поезію, як і творчість українських попередників Шевченка, і йому ясно було, що такі твори, як уміщені в «Кобзарі», «зробили б честь уся­ кому імені в кожній літературі». Корсаков твердив, що поезії цієї «дорогоцінної» для літератури збірки «написані в цілком націо­ нальному дусі», що вони «повні почуття, розуму, простоти, Грації і щирої правди», і тому щиро («отъ души») вітав їх автора. П он ад сорок літ минуло вже тоді від часу, як відродилася укра­ їнська література, але не тільки ні один із її представників не дав ще таких артистичних творів, як ті, що з них складався «Кобзар», але ніхто не збуджував і таких думок і настроїв. Шевченко перший представив Україну як країну, поневолену москалями, країну, над якою ... Орел чорний Сторожем літає... І хоч цензура й викинула з тексту «Кобзаря» найяскравіші місця про поневолення України, а все таки в повних духу боротьби його поезіях, як от «Тарасова ніч» та «Іван Підкова», зосталося досить просякнутих палким патріотизмом уступів і образів, що в усіх живих душах будили тугу за страченою предками національною


незалежністю, і серед них може н ай яск равіш и м був о б р аз непільника-хлібороба-косаря, що покірливо ... косу несе в росу новз високі могили предків, лицарів-здобичників, що ... вміли панувати, Панували, добували І славу, і волю. Не всі земляки однаково сприймали ідейне багатство цієї неве­ ликої збірочки, але всі однаково були захоплені нею, як справжнім літературним скарбом. Корсун і Костомаров, два молоді харківські поети, діставши «Кобзаря», як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали, а старий Квітка писав Ш евчен­ кові, що йому «волосся на голові навстопужилося», коли читав кобзарські думи. Ще в тому ж самому 1840 році Ш евченко прийнявся до писання пової великої речі — поеми «Гайдамаки». Коли саме почав «лелія­ ти своїх жадних крови гайдамаків», невідомо. Історичної літера­ тури про добу «Коліївщини» було обмаль, зате знав він про неї багато з живої усної народньої традиції. У поезії сюжети на тлі тієї доби не були новиною: польські поети охоче їх розробляли вже не раз. Т епер узявся до епопеї з Г а й д а м а ч ч и н и н ащ а д о к учасника тих кривавих подій. Н а початку квітня 1841 року «Гайдамаки» вже були закінчені, бо 7 квітня Шевченко датував присвяту цієї поеми своєму любому опікунові В. І. Григоровичу. У цій присвяті Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури — критикам, що вважали українську мову взагалі, як і мову його творів, або за штучну, або за таку, «що не існує («несуществующій», «небывалый языкъ»), або за засуджену на смерть (мусить «умерти в архівах»). Ще весною 1839 року в посланії до О снов’яненка, що ввійшло до «Кобзаря» 1840 року, Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх «псал­ мів» на славу української історичної правди: Насміються на псалом той, Щ о виллю сльозами; Насміються!.. Тяжко, батьку, Жити з ворогами!

л


ґ~

Але все ж таки із своїм псалмом виступив Тепер, закінчуючи своїх «Гайдамаків», став віч-на-віч із новим ворогом національнокультурного розвитку українського народу і то з ворогом, озброє­ ним великим талантом і темпераментом, з «несамовитим» Вісаріоном Бєлінським. У 1839 році цей критик покинув Москву й пере­ нісся до Петербургу. А. Краєвський, видавець «Отечественньїхь З а п и с о к ь » , л ю д и н а б е зп р и н ц и п н а , ал е сп р и тн и й ко м ер са н т, притягнув до співпраці у своєму місячнику талановитого м осков­ ського критика. У 1840 році «Кобзар» Шевченка не дістався на рецензію Бєлінському, зате «Ластівка», над якою довелося довго п р ац ю вати і Гре��інці, і Ш евченкові, попала вже до рук цього сталого «обозрЬвателя» літературних новин в органі Краєвського. «Ластівка» вийшла в світ іще в другій половині березня. Бєлінський мав написати рецензію на «Ластівку» для травневої книжки «Оте­ чественньїхь Записокь», і Гребінці, що був у добрих відносинах із Краєвським, не важко було ознайомитися із змістом рецензії Бєлін­ ського ще в рукописі або в шпальтах. Гребінку, як і Шевченка, не могло не інтригувати, що скаже про їхню дитину цей новий критик, що вже вславився тонким естетичним чуттям, але одночасно вже зн ан ий був і своїми іноді д иким и в иб ри кам и, що суперечили добрим літературним звичаям, як от, для прикладу, його немо­ ральний виступ проти Міцкєвіча. Щ о ж п р о ч и тав Ш евченко в статті Бєлінського? Була вона тенденційним публіцистичним памфлетом проти української літе­ ратури й особливо проти її простонародньої тематики; фактичної критики в ній не було, зате не бракувало справжнього неуцтва. Це була стаття на тему, чи «існує на світі українська мова», чи тільки «крайове наріччя» і чи може існувати українська літера­ тура. П охваливш и українську народню поезію й зробивши сміли­ вий історичний екскурс у минуле України, Бєлінський прийшов до висновку, що т е п е р у ж е н е м а є у к р а ї н с ь к о ї м о в и , а є тільки крайовий діялект простолюддя. До часів Петра І на Україні всі стани мали спільну мову, бо, як твердив Бєлінський, «ідеї найнижчого козака були на одному рівні з ідеями пишного геть­ мана». Лише від часів П етра І як у Москві, так і на Україні п о ч а ­ лася освіта й к у л ь тура (sic!), і од ноч асно повстав поділ на с т а ­ ни (?!), при чому шляхетство, прийнявши російсько-европейські з в и ч а ї, п р и й н я л о й р о с ій с ь к у м ов у . Н а р о д н я м о в а п о ч а л а


псуватися (коли й чому?), і тепер на Україні є лише крайовий діялект. Отже й літератури української не може бути, бо письмен­ ники пишуть для освіченої верстви, а поезія — це ідеалізування дійсности. Освічена частина українського гром ад янства «пере­ росла українську мову», — казав Бєлінський, бо говорить поросійському, а українське наріччя — селя н сь ке. М у ж и ц ь к е житi я — н ец ікаве для о свічено ї л ю д и н и , і т р е б а н а д зв и ч а й н о г о таланту, щоб це життя вміти ідеалізувати, представити поетично. І |,е під силу було лише такому геніяльному поетові, як Гоголь, та й той, пристрасно кохаючи Україну, пише по-російському. Тому Бєлінському було «шкода дивитися», коли й маленькі таланти «подурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для укра­ їнських селян». П одавш и для прикладу з творів О снов’яненка й Гребінки два коротенькі уступи, що мали ілюструвати наївність «мужицької» тематики українських письменників, що «знудилася» критикові, він іронічно заявляв: «Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму!» Неуцтво самоука-«разночинца» конкурувало тут із нахабством, з яким він брав на себе ролю авторитета в справах, про які не мав найменшого поняття. Бєлінський перевершив навіть Сенковського ii Никитенка: ті просто і лаялись, і брехали без аргументів, а Бєлін­ ський для л іпш ого обґру н туван ня своєї вел и код ер ж авн и цько нівелістичної теорії, яка не допускала ніяких провінціяльних сепаратизмів як явищ з його погляду реакційних, д оби рав іще й фаль­ шиві історичні арґументи. Крім того в статті Бєлінського не було зовсім ніякої критичної аналізи мистецької вартости вміщених у «Ластівці» творів, та й провадити її він не хотів і не вмів, бо лише через п ’яте-десяте розумів український текст. У Гребінчиній писанині справді було штучне підроблю вання під стиль п ростац ької мови й наївного селянського думання, але це ж було досить удатне наслідування І оголевого пасічника Рудого Панька! Підкреслюючи, що Гоголь і в українському селянському житті вмів знайти загальнолюдські мотиви для творчости, Бєлінський у тв о р ах Ш евченка нічого загальнолюдського не знайшов, а тут же були надруковані й елегія па смерть К отляревського, і баляда «Причинна», і частина «Гай­ дамаків», про які він не згадав і півсловом! Бєлінський просто


використав «Ластівку» як привід для виступу проти українського культурно-національного сепаратизму. В статті Бєлінського Ш ев­ ченка безперечно найбільше вразило й обурило те, що цей критик писав п р о т и «муж ицької» тем ати ки в українській літературі. П рисвята ще невиданих у цілості «Гайдамаків» Григоровичу була для Ш евченка добрим приводом, щоб ударити по ворогах — по всіх ворожих критиках і по Бєлінському зокрема. Написав її Ш ев­ ченко, як видно, за одну ніч, під свіжим враженням може ще в ш пальтах п рочитаної «рецензії» Бєлінського. В ідп овідн ий уступ р о зп о ч а в з то г о , що зм а л ю в ав уявлене ставлення прийдешньої критики до свого нового твору: Поглузують, покепкують Т а й кинуть під лаву. «Нехай — скажуть — спочивають, П оки б а т ь к о встане Тарозкаже по-нашому П ро свої гетьмани; А то дурень розказує М е р т в и м и словами, Та якогось там Ярему Веде перед нами У постолах. Дурень, дурень! Б и л и ,т а не вчили. Од козацтва, од гетьманства Високі могили — Більш нічого не осталось, Т а й ті розриваю ть, А він хоче, щоб слухали, Я к старці співають! Д ар м а праця, пане-брате: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про М а т р ь о ш у , Пр о П а р а ш у , р а д о с т ь н а ш у , С у л т а н , п а р к е т , ш п о р и , ' —■ От де слава! А то співа: “ Г р а є с и н є м о р е ”,


А сам плаче; за тобою І твоя громада У сіряках...» Популярний репертуар сюжетів та мотивів, що приносять гро­ ші і славу авторам, був тут дуже дошкульною сатирично-іроніч­ ною вихваткою проти Бєлінського: це ж він, критик-естет, не соромився вихваляти в своїх рецензіях російської патріотичної макулятури так о го , напр., П ол ев о го з його «П а р аш е ю Сибирячкою» та з усякими кавалерійськими героями. Протиставляючи цій «шляхетній» і «культурній тематиці свою « кобзарсько-м у­ жицьку», Шевченко кинув у лице своїм московським критикам: Спасибі за раду! Теплий кожух, тілько ш кода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте! Кричіть собі, Я слухать не буду! Обвинувачення в тому, що він пише якоюсь штучною, неживою, небувалою мовою, були дикі, — писав тією мовою , «що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла», мовою, що її вживали мільйони його земляків, якою органічно виливалися всі його почуття і в яку втілювалися самі собою образи, що їх ство­ рювала його мистецька уява. Щ е в «Кобзарі» казав: С е р ц е рвалося, сміялось, В и л и в а л о мову, Виливало, я к у м і л о . І тому він у присвяті-заспіві до «Гайдамаків» збув іронією ці закиди критиків: Буде з мене, поки живу, І мертвого слова! Але в цьому його оборонному виступі центр ваги лежав не в іронічно-сатиричному висміюванні україноф обів-критиків, а в незрівнянно-мистецькому зображенні процесу творчости, спон­ танної творчости генія, полоненого власного буйною уявою. Я к и ­ ми смішними здавалися українським читачам претенсії й закиди критиків-пігмеїв і щодо «мужицької» мови, і щодо «мужицьких»


сюжетів, коли Шевченко впроваджував цих читачів до «безкрайого степу» своєї фантазії: ... один собі «Чого, батьки, сумуєте?» У моїй хатині — «Невесело, сину! Заспіваю, заридаю, Дніпро на нас розсердився, Я к мала дитина! Плаче Україна...» Заспіваю — море грає, І я плачу. А тим часом Вітер повіває, Пишними рядами Степ чорніє, і могила Виступають отамани, З вітром розмовляє. С отники з панами Заспіваю —- розвернулась І гетьмани, — всі в золоті Висока могила, У мою хатину Аж до моря запорожці Прийшли, сіли коло мене Степ широкий крили; І про Україну Отамани на вороних Розмовляють, розказують, Перед бунчуками Я к Січ будували; Вигравають... А пороги Як козаки на байдаках Між очеретами П ороги минали; Ревуть, стогнуть, розсер­ Як гуляли по синьому, д и л и сь , Грілися в Скутарі, Щ ось страшне співають. Та як, люльки закуривши Послухаю, пожурюся, В Польщі на пожарі, У старих спитаю: В Україну верталися... Щ е перед цією картиною гомеричного козачого бенкету поет ширше розвинув мотив про неможливість закопувати в землю свої поетичні скарби: Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? — Гріх: душа жива! а тут знову дав образ своїх некуплених багатств і своїх творчих зворушень при їх огляданні: А я дивлюсь-поглядаю, Сміюся сльозами, — Дивлюся, сміюся, дрібні утираю — Я не одинокий, є з ким в світі жить! У моїй хатині, як в степу безкраїм, К озацтво гуляє, байрак гомонить, У моїй хатині синє море грає, V


М огила сумує, тополя шумить, Тихесенько «Гриця» дівчина співає — Я не одинокий, є з ким в світі жить! От де моє добро, гроші, От де моя слава! Цим о п и с а м й о г о т в о р ч и х п р о ц е сів не д о в е л о с я ш в и д к о побачити світ. Невідомо, коли саме подав він до цензури закінчені вже на початку квітня 1841 року «Гайдамаки», але в кожном разі справа ця тягнулася довго, і клопотів з ними мав він багато: епопея селянського повстання лякала цензорів, боялися її пропустити. Про це сам Ш евченко писав Григорію Тарновському: «Мав я з ними л и х о , — н аси л у в и п у сти в ц е н зу р н и й ком іте т: “ возм уі ительно” та й годі! Насилу якось я їх уп��внив, що я не бунтовник. Тепер спішуся розіслати, щ об не схаменулись». Ц е н зу р а дала дозвіл на вихід книжки аж 29 листопада 1841 року. Але клопоти й далі були: видавав Шевченко поему власним коштом, оголосив передплату й сам розсилав знайомим на Україні білети для «субскрибентів», але справа передплати йшла мляво, і тому Шевченко не мав за що викупити книжку з друкарні, хоч на початку грудня її вже видрукувано. У Харкові, що був тоді центром українського літературного життя, розповсюджував білети сам К вітка-Основ’япенко, але вони не дуже «повзли», як і білети на «Ластівку»: петер­ бурзькі видавці-спекулянти часто ошукували «субскрибентів», і люди воліли заплатити гроші за готову книжку. П ро це з жалем повідомляв Т араса старий Квітка. Лише в кінці березня 1842 року пощастило Шевченкові викупити з друкарні чимало примірників і порозсилати їх до тих місцевостей, де він мав довірених осіб. Д ру га п олови н а 1841 року була для Ш евченка д о б о ю дуже жвавої літературн ої праці. В кінці л истоп ад а він скінчив нову велику поему « М а р ’яна-черниця», до якої д о д а в над зви чай но цікаву присвяту-вступ, звернену до колиш ньої товариш ки своїх дитячи х заб ав О к сан и К о в а л е н к ів н и , що б ула й ого п ерш ою лю бов’ю*. 8 грудня протягом одного дня «скомпонував» баляду «Утоплена» для нового харківського альм анаха «М олодик», де його просив співробітничати Квітка. П ротягом 1841 року, оче­ видно по ск ін ч ен н і « Г а й д а м а к ів » , в ст и г н а п и с а т и т р а г е д ію * П ор. стор. 10, 31— 32.


«Н и ки та Гайдай» і «перемайструвати» її в драму, що її назвав «НевЬста». У грудні «м айстрував» іще одну драм у, яку хотів назвати «СлЬпая красавица». 1841 року вийшов у Харкові укра­ їн с ь к и й а л ь м а н а х - « н о в о р іч н и к » «С ніп », що й о г о «ск р утив» О л ексан дер К орсун. У л истоп ад і то го ж ро ку К орсун просив Ш евченка дати йому щось із своїх творів для нового «Снопа» на 1842 рік. Ш е в ч е н к о п о сл ав йому « М а р ’яну», але не всю, бо розгубив листки чернеткової редакції цієї поеми. У ц ьо м у ж р оц і Ш ев ч е н к о д ія л ьн о листу вався з К віткою О с н о в ’яненком. С тар ен ьки й письменник виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета й захоплювався нею й далі. Ще на початку 1841 року дістав він од Шевченка якусь «частину Гайдамаків» у рукописі. В березні, відповідаючи Шевченкові на кілька листів відразу, писав: «Гайдамаки Ваші добра штука буде», оповідав, що українці, яким він читав прислані фрагменти, «по­ цмокують», і просив швидше друкувати поему; переказував, що П. Гулак-Артемовський «дуже полюбив» Шевченка за «Кобзаря». В листопаді висловлював Квітка свою радість з приводу того, що Ш евченко не звернув уваги на напади російських критиків і далі пише по-українському: «Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі тим дурням-кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї [у ній] нічого, кричать, мов жиди у шабаш: “штьо, да штьо ета наварнякано. Ми не панімаєм-ста н ічаво” . Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе». Шевченко посилав Квітці й якісь свої рисунки, ілюстрував його твори і в грудні 1841 року малю вав Квітчину Сотниківну, нарі­ каючи в листах на короткі зимові петербурзькі дні. Звертався до Квітки і з просьбами прислати потрібне йому українське жіноче убрання, ділився своїми намірами-плянами щодо дальш ої маляр­ ської к а р ’єри. К вітк а стежив за всім, що писалося в пресі про Ш евченка, й живо на це реагував. Шевченко висловлював свою заочну симпатію до автора «Марусі»: «Не цурайтеся... любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша “М а ­ руся” так мені Вас розказала». Мріяв про те, щоб побувати в Х а р ­ кові й побачитися з Квіткою, коли — по двох роках — їхатиме в Італію до Риму по скінченні Академії з відзначенням.


М алярська наука в Академії і малярська праця у вільні години поза Академією йшла нормально. Ще на початку 1841 року розп о­ чав Шевченко нову «програму» — «картину, як наш а чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать», але потім вибрав інший сюжет: нам алю вав Циганку-ворож ку, за яку восени дістав уже третю за чергою срібну медалю. Перші три місяці 1842 року зв ’язані були з уже згаданими кло­ потами в справі «Г ай д ам аків». Н а к н и гарсь ки х п оли ц ях та в редакціях часописів з ’явилися «Гайдамаки» лиш е в квітні того року. Рецензії ж на них були надруковані аж літом. Бєлінський підніс рукавичку, кинуту Ш евченком йому й іншим критикам, порогам української літератури, й напався вже не тільки на «так звану малоросійську літературу», але й на автора нової поеми. Д ва роки тому він н ап адав на українських авто рів за те, що вони пишуть для мужиків, а не для освіченої верстви; тепер твердив, що поеми «панів кобзарів» незрозумілі для народу, хоч у них і повнісінько «найвульґарніших вуличних слів і виразів». Радив він Шевченкові, «відкцнувши претенсії на титул поета», писати укра­ їнською мовою популярні брошурки для народу на громадськородинні теми в стилі Квітчиних «Листів до земляків». Ш евченка «ущіпливо» називав, «упривілейованим, здається, малоросійським поетом», натякаючи на його величезну популярність в українських колах, про яку не міг не знати, буваючи в літературних гуртках. Конкретно про «Гайдамаків» Бєлінський спромігся написати таке: «Тут є все, що належиться кожній українській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут добре лаються, п ’ють, б ’ють, палять, ріжуть; ну й само собою в антрактах кобзар (бо яка ж українська поема обій­ деться без кобзаря!) співає своїх надхненних пісень без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить...» Далі Бєлінський навів одну сцену з розправи конфедератів із жидом, щоб висміяти «влуч­ ність пензля» Ш евченка-описувача, а слідом за цим фальшиво зінтерпретував образ ніжної зустрічі закоханих Яреми й Оксани як... порнографічну сцену! Були це вихватки, гідні розгніваного блазня, а не критика. Очевидно, Ш евченко за живе зачепив його своїм натяком на вихваляння всяких «Параш», і Бєлінський, за­ бувши вже всі свої «теоретичні» підходи до літературних явищ, просто знущався з українського автора. Вселюдськість деяких титанічних мотивів поеми він— естет!— приніс у жертву своїй злості.


Рецензія Бєлінського з ’явилася в «Отечественныхъ Запискахъ». Решта органів преси мовчала. Лише журнали слов’янофільської правиці «Маякъ» Бурачка та «Москвитянинъ» Поґодіна дали місце критикам-українцям і вмістили їхні прихильні рецензії на поему. У «МосквитянинЬ» Федір Китченко назвав «Гайдамаки» «доро­ гоцінним подарунком», підкреслював, що це твір національний і тому тільки українською мовою й міг бути написаний. У «Маяку» писав поет М икола Тихорський. Хоч у великій статті його (19 стор. друку) не все було однакової вартості! і сам критик, що виховав свій естетичний світогляд на містично-ідеалістичній філософії, мріяв про якусь безтілесну поезію духу, проте в його критичній оцінці було дуже багато цінних думок. Він перший розкрив геніяльність Шевченкової музи, хоча й не сказав слова «геній» з умоти­ вованої, як сам натякнув, обережности. Але, назвавши Ш евченка надзвичайним талантом, він розкрив фактично геніяльну природу його творчости, кажучи, що Шевченкові «Гайдамаки» — «не плід холодної рефлексії, а глибока, внутрішня пісня душі, що втілилася в «сиві звуки». Т и х орськи й п ідкреслю вав нац іон ал ьн у форму поеми (глибокий з в ’язок із народньою поетикою, зокрема типово народню її ритміку), казав, що, читаючи її вголос, співав; наводячи прикрий для «западників» уступ із заспіву до поеми (де Шевченко іронізував над їхньою нехіттю до «мужицької» тематики, симво­ лізуючи її своїм Яремою «в постолах»), Тихорський запевняв Ш ев­ ченка (по-українському), що «не всі письменні та дрюковані м о­ скалі збились з глузду від німців та пранцюзів», що є між ними багато таких, які похвалять «Гайдамаків». Цінним було те місце в й ого критиці, де він підкреслю вав, що Ш евченко в цій поемі «малює нам образи несамовитої помсти такими, якими вони були, не беручи на себе труду ні виправдувати, ні ганьбити їх»; під­ креслю вав він і глибоке значення суб’єктивно-емоціонального елементу в творчості Ш евченка. Перед поетом, на думку критика, відкривалися необмежені перспективи. Закінчував статтю такий уступ: «Братіки, голубчики — послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів, із їх теоріями! Співайте, та співайте так, щоб письмен­ ним і дрю кованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали вчитися наш ої мови!» Усе це читав Ш евченко влітку 1842 року. Трохи більше, як рік тому, він сказав: «Буде з мене, поки живу, і мертвого слова», —

^ 0

104


отже вирішив і далі писати по-українському, але в портфелі його були вже два великі твори, написані по-російському: згадані вже иище драми «Никита Гайдай» та «СлЬпая красавица», що її він саме тепер переробляв у поему. Я к це могло статися, що він почав писати й по-російському і пощо він це робив? Почав він писати по-російському вже по ре­ цензії Бєлінського на «Ластівку», по рецензії, що його обурила протестом і проти української мови, і проти «мужицьких» укра­ їнських сюжетів. Отже писав п о-р о сій сь ко м у не під впливом ворожої українському слову критики — керували ним інші моти­ ви, і їх могло бути багато. Про один із них знаємо, про інші можна лише здогадуватися. Бєлінський твердив, що тільки геній може черпати сюжети з українського н ароднього життя. Н айближ че українське оточення поета могло сп о кутув ати його, висловлюючи певність, що він при своїх геніяльних здібностях зможе дати такий сюжет російською мовою. Д окучали йому й здогади москалів, що він не через внутрішню потребу пише по-українському, а лише тому, що як слід не знає російської мови. Це Ш евченко виразно писловив у пізніш ом у листі до Г. Т а р н о в с ь к о г о , каж учи, що пришле йому поему: мова йшла про «СлЬпую» — «п о-м осков­ ському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю». Пішорши за голосом амбіції, Ш евченко міг одночасно під­ датися й практичним радам приятелів, що могли вказувати йому таку стежку (дебют у російській літературі) власне для завоювання собі тим самим і позиції українського письменника: по здобутті гріюмфу в літературі російській міг він сподіватися уважнішого ставлення й до своїх українських творів. М огли також насідати на Ш евченка і його російські п риятелі, що не р озум іли його українських творів, бо зовсім не знали української мови, а хотіли прочитати щось ним написане. Та хоч як там було, але сам Ш ев­ ченко подав єдиний мотив, чому пише й по-російському: його амбіцію зачепили підозріння, ніби він пише по-українському не тому, що мусить так писати, а тому тільки, що інакше не вміє. У кожному разі він ніколи не збирався ні кидати своєї української і ворчости, ні робитися двомовним поетом: перед тим, як почав свої російські поетичні вправи, сказав уже своїм російським д о ­ радникам: «я слухать не буду»; коли написав уже дещо, казав у листі до Кухаренка: «який мене чорт спіткав і за який гріх, що я


___________ # оце сповідаюся к а ц а п а м ч е р с т в и м к а ц а п с ь к и м с л о в о м » , а в самих творах підкреслював, що пише чужою мовою, відкидаю чи теорію «общерусскаго литературнаго языка» і тим відсепаровуючись навіть від своїх прихильних українських рецензентів, які ту теорію визнавали і українську мову й літературу вважали за складову частину «общерусской»*. О б и дві перші л ітер ату р н і сп р об и й ого писати росій сько ю мовою були творами драматичними. Сюжет першої з них (трагедії «Н икита Гайдай», переробленої в драму «НевЬста») розвивався на тлі подій Х м ел ьн и чч ин и . В палких ти р ад ах героя звучали револю ційно-патріотичні струни душі самого автора: К азакъ в неволь изнываегъ, И поле славы поросло Т равой негодной... Умираетъ И звукъ и память о быломъ! НЬтъ! Запоемъ мы пЬсню славы Н а пепелищЬ роковомъ, — М ы цЬпь неволи разорвемъ, Огонь и кровь мы на расправу Въ жилищ а вражьи принесемъ. И наши вопли, наши стоны Съ ихъ алчной яростью умрутъ. И наши вольные законы Въ степяхъ широкихъ оживутъ. Дуже можливо, що крім усіх інших мотивів, що його спонукали виступити з дебю том у російській літературі, були також і мотиви чисто пропаґандивні: хотів і росіянам показати українське минуле в правдивому освітленні, і в заснулих українських душах збудити патріотичні почуття. Театральна сцена давала для цього ще більше можливостей, і може тому він і спинився на драматичній формі. С о л о д к а в о -п а т р іо т и ч н и м , повним в и разн ої штучности п ’єсам російських драматургів, таких, як Кукольнік, Полевой або Розеп, хотів протиставити свій стихійний і щирий український патріо ­ тизм. Зацитований уступ із цієї п ’єси, який цензура викинула з тексту, друкованого в «Маяку» (1842), показав поетові, що цензори

* Д окл адн іш е п ро це — в м оїй статті п ро російські поеми Ш евченка в VI том виданн я У кр аїн сько го Н ау к о в о го Інституту.

- ^ 0

106


___________ Миколи І не такі наївні, щоб не зрозуміти, що сотник Богдана Хмельницького — занадто модерний. Драму «СлЬпая красавица» переробив у поему. Сюжет її був «мужицький». Сам знав, що це не ворожить йому успіху, перед­ бачав, що москалі скажуть, що це «mauvais sujet». За кулісами драми стояла постать дідича, одного з представників тієї «осві­ ченої» верстви на Україні, що — за Бєлінським — утворилася там пише по запровадженні цивілізації П етром І, але на сцені були жертви звірячих учин ків д ід и ч а : зв ед ен а ним к о л и сь кріпачка і його дочка від неї, зґвалтована звироднілим батьком. Можливо, що Шевченко цю трагедію українських «мужичок» хотів піднести як іронічний презент панам Бєлінським, яким «знудилися» «наївні» українські пейзанські сюжети. Не зважаючи на романгично-сантиментальне оформлення сюжету, стилістичні нерівності, численні огріхи щодо російської мови й російської метрики, поема ця мала деякі сильні уступи, людям подобалася, і Ш евченка намовляли її друкувати. В кінці вересня її хтось уже купив у нього, але світу вона так і не побачила. Натомість слава його як українського поета псе більше зростала ігширилася. Тихорський, пишучи про «Гайдамаків», оповідав про «захоплення, викликане по всій Україні» творами Кобзаря й особливо останньою поемою, про яку Ш евчен­ кові ще весною писав із Х арков а Квітка: «Ну, вже так, що п о р а­ дували Ви нас своїми “Г ай д ам ак ам и ” !... читаєш, та й облизуєшся .. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить... Пишіте ж, паничу, у всю руку; напишіть нам ще таке, дайте нам віддохнути од мос­ ковських брехень...» Досвід, який виніс Ш евченко з писання поезій російською м о­ вою, показав йому, що це — не творчість. Чужа, «черства» мова йому не давалася. Над «СлЬпою» прац ю вав мало не рік, пере­ робляючи ЇЇ й переписуючи. Українські твори самі «навівалися» й «виливалися». За к іл ь к а м ісяців по ск ін ч ен н і «СлЬпой» писав І'. Тарновському, згадуючи, як з «Гайдамаків» сміються москалі: «Зовуть мене ентузіястом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Н е х а й я б у д у і м у ж и ц ь к и й п о е т , а б и т і л ь к о п о е т , то мені Пільше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе». Саме коли скінчив або кінчав «СлЬпую», коли жваво реаґував па такі протилежні змістом рецензії на «Гайдамаків», під час літніх вакацій 1842 року великою розвагою для нього було товариство

107 0 ^

'


нових людей: з ’явилися дві цікаві й яскраві постаті: артист-співак Семен Гулак-Артемовський і чорноморець-письменник Яків К у­ харенко. Жив тоді Ш евченко разом із двом а товаришами-земляками, студентами Академії Мистецтв: відомим уже нам Х тодотом Ткаченком і слобожанином Кіндратом Єжовим. Семена Гулака пізнав Шевченко ще в 1839 році, коли композитор Ґлінка привіз його до Петербургу з України разом із цілою групою співаків для царської капелі. Скоро по тому Гулак виїхав до Італії вчитися і тепер, по трьох роках науки і по успішному дебюті в мілянській опері, повернувся до Петербургу, щоб зайняти амплюа соліста в ім п е р а т о р с ь к и х т е а т р а х . В еселий, п о в н и й ж и т т є в о ї енергії, дотепний оповідач, артист з усіма даними першорядного актора і в комічних, і в драматичних ролях, бас-баритон феноменального діяпазону і незрівнянної краси, разом із тим стихійний український патріот, Гулак відразу зблизився з Шевченком, обдарованим не лише талантам и мистця-пластика, поета й артиста-оповідача, але й винятковою музикальністю — добрим слухом, невеликим, але гарним голосом і .вмінням інтерпретувати українські пісні. Окруж­ ний, а за недавно ще скасованою росіянами запорізькою термі­ нологією — «курінний» отаман генерал Кухаренко був знавцем чорноморсько-запорізького побуту й українським письменником, а як лю дина поєднував високі прикмети лицарської душі з щирою добрістю й простотою . Цей живий носій запорізьких традицій зробився предметом ніжної с и м п а т ії е н т у з ія с т а -п о е т а й ц іл ого його українського оточення, сам же він так полюбив Шевченка, що згодом писав поетові з Чорноморії, що готовий йому «душу свою послать». Студентська кімната на Васільєвському Острові обернулася в своєрідний літературний «курінь», де запанував дух особливої «січової» богеми, стилізованої на запорізький «шталт». Гостя «курінного» підвищено до ранґи «батька кошового». «Ку­ рінні товариш і» готували немудрі національні страви, коли ж, наприклад, Гулак з ’явився раз із печеним поросям і пиріжками в кошику, то радості не було краю. Ні тіснота, ні брак меблів не п ереш код ж али цьом у о б ’єдн ан ом у під п р ап о р о м мистецтва й українського патріотизму товариству романтиків не тільки з а ­ бавлятися веселими оповіданнями й чудесно виконуваними спі­ вами й тан ц ю вати, а й вести розмови на теми про українську літературу й театр, їхні завдання та перспективи. Я к і Шевченко і


Гулак, Кухаренко теж знав безліч українських пісень. Він привіз і оді з собою свою п ’єсу «Чорноморський побит» —- переплетені десятками пісень сцени з життя оселених у Ч орн оморії запорожців. Дня всіх цих романтиків, як слушно висловився один пізніший доі нідник, «пісня була “ковчегом Заповіту”, найкращим покажчиком сили, хисту і прав народу на самоозначення». Крім Гулака, К уха­ ренка та самих господарів у товаристві цьому бували ще поет і прихильний критик «Гайдамаків» М. Тихорський, петербурзький индаве��ь Семененко-Крамаревський, якийсь родич Гулака «музикл-скрипник» і петербурзький літератор, поліглот Елькан. Коли Кухаренко, десь коло 20 вересня, покинув Петербург, усі члени цього цікавого й яскравого гуртка сумували за д обрим кошовим. Кіндрат Єжов казав Тарасові, мріючи про новий приїзд Кухаренка до Петербургу: «із хати б не виходили, все б сиділи та балакали та і алушки б та всячину варили та співали б та танцювали». Усі ці иеликі діти були й великими ентузіястами, а найбільшим із них сам Шевченко. Згадуючи цю пору своєї молодости, Шевченко вже по довгих роках писав Гулакові, що як тепер бачить усе це т о в а ­ риство, й казав: «щасливий час!», а в листі до Кухаренка згадував гною тодішню «в і р у і н а д і ю » — яка «вона була колись чиста і непорочна, як дитяточко, взятеє з купелі, чистая і кріпкая, як той гамоцвіт-камінь о д ш л іф о в а н и й » . Н іщ о тод і не м о г л о зах и тати ііого «чистої і кріпкої» віри-надії в краще українське завтра, і всі за це звали його ентузіястом. Реальним відгуком розмов, що велися в Ш евченковому гурті під час перебування в П етербурзі К ухаренка, було написання драми в трьох актах «Данило Рева». Як мож на догадуватися, це була перш а редакція « Н а зар а С тодолі». Н апи сав її Ш евченко протягом кількох днів, бо вже 30 вересня згадував про неї в листі до Кухаренка як про готову, але це не була одна його праця, виконана протягом якихось десяти днів: він устиг іще переписати (а переписуючи, очевидно, й остаточно виправити) вже читану Кухаренкові «СлЬпую», встиг побувати в цензурному комітеті й порозумітися з цензором К орсаковим у справі залиш еного К у ­ харенком « Ч о р н о м о р с ь к о г о п о б и ту » , в с т и г і в и п р о в а д и т и з І Іетербурґу Хтодота Ткаченка, за яким тепер теж сумував; не пере­ ставав, очевидно, учащати й до Академії. Український театральний репертуар був тоді ще дуже скупень­ кий, і п ’єс було мало, та й м айж е всі вони були оп ереткам и -


водевілями, якщо не лічити нової віршованої, але дуже невдалої трагедії К о с т о м а р о в а «П ереяславська ніч». К оли Кухаренко в своїй п ’єсі д авав сцени сучасного чор но м о рськ о-україн сько го побуту, то Ш евченкові сп ала д ум ка дати істори чн о-п обутову драму з давніх козацьких часів, з життя XVII століття. Шевченко, очевидно, зрозумів, що його «Н икита Гайдай» («НевЬста») — річ більше літературна, як сценічна. М айбутній «Н азар Стодоля» був першою дуже вдалою українською побутовою драмою. Справді треба було геніяльних здібностей, щоб скомпонувати повну життя й історично-етнографічних деталів річ протягом кількох днів. Не забув Ш евченко відгукнутися в ній і на б езграм отні теревені Бєлінського про те, що на Україні до Петра І не було освіченої верстви. Він двічі в уста Г ната К арого вклав згадку про київську братську школу — М огилянську Академію. Хоч веселе товариство не могло не забрати Шевченкові багато часу, а проте літо того року було для нього й періодом дуже про­ дуктивної праці: він намалю вав аж д в а о б р а зи ол ій н и м и ф а р б а ­ ми — «Катерину» й «Родину під хатою». Трапився йому й інший заробіток: літом він ілюстрував «Исторію Суворова» для видавця Ісакова, але по від’їзді Кухаренка сидів уже без грошей. Ще коли Кухаренко був у Петербурзі, то чув від Ш евченка про його намір виїхати в подорож: до заморських країв*. Десь у другій половині жовтня або на початку листопада 1842 року Шевченко виїхав до Ш веції й до Данії. П одорож ця дала Ш евченкові багато нових сильних і яскравих переживань і розворушила його творчу енергію. До того часу йому доводилося бувати лише на сонних уліті водах Фінської затоки — у Петербурзі та К ронш тадті. Тепер же, десь у жовтні або й на початку листопада, невідомо за яких обставин, вирушив він у цю далеку морську подорож до Копенгагену і Стокгольму. Чи мав якісь інші пляни крім бажання побачити чужі краї, чи їхав лише тому, що мав якісь догідні умови для подорожі, невідомо. Поїхав із своїм т о в а р и ш е м з А к а д е м ії й зе м л я к о м Б о р и ш п о л ь ц е м . П одорож ця скінчилася нещасливо для здоров’я поета, зате дала нам один із шедеврів першого періоду його творчости. Шедевр цей — поема «Гамалія» — могутнім акордом закінчив той період * «Чи ви їзд и л и з Б о р и сп о л ь ц ем на білом у коневі [пароплавом ] до чуж о­ земців?» — пи тався К ухаренко по довгій перерві в їх листуванні.


як один із найдинамічніших і найблискучіших творів ІЛевченкової музи. Вернувшись до Петербургу, 18 л ис то п ад а поет писав до Харкова своєму приятелеві П. Королеву: «Мене носив пр окл я­ тущий пароход у Ш ведчину і Датчину. Пливш и в Стокгольм, я скомпонував Г а м а л і я , невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трош ки очуняв. Приїхав у це прокляте болото, та й не знаю, чи вже вийду. Х оч лікар і говорить, що “нічево”, одначе так киває головою , що аж сумно дивиться. ( 'ьогодні оце трош ки легше стало, — мож на хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. М олю тілько милосерд­ ного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб умерти на Україні». Морське колисання Шевченко зносив легко, бо пізніше ніколи не нарікав на морську хворобу, навіть і під час довгого плавання по бурхливому Аральському морі, і причиною його, як видко, дуже i яжкої хвороби була, мабуть, застуда. Ж адний нових емоцій, хоіів, мабуть, вчутися в переживання тих, хто мусять ставати вічна-віч з морською'стихією, і подовгу не сходив із чердака. Згадав, пливучи, далекі козацькі морські походи й тут тільки, серед розиіалілої морської стихії, міг собі реально уявити, яку несамовиту підвагу мали його козацькі предки, щоб у негоду й бурю вступати н боротьбу з розбурханими хвилями-горами на своїх непевних члйках-байдаках, і яку незмордовану силу, щоб, перебувши цю б о р о тьб у , в сту п ати в нову, к р и в а в у — з си л ьн іш и м і ліпш е озброєним в о р о г о м ... М о р е п о д и к т у в а л о й о м у « Г ам а л ію » , — в реві бурі, у гром і й плю скоті хвиль, з косм ічних переж ивань повстав цей гімн людській волі й відвазі, і звідти — стихійна сила ii нибагливобризькі ритми цієї ф еєр ії-си м ф о н ії, де кольори І зву­ ки потужних образів злилися в одну монументальну цілість*. Я к довго хворів тоді поет, про це немає даних. Ще в кінці січня 1843 року писав Грицькові Тарновському на Україну, що хотів би туди п р и їх а т и ще р а н н ь о ю весною : «Ох, икби то мені можна було приїхать до солов’я, — весело б було». Але од н о ч ас н о мав сумніви, чи п о щ ас т и ть йому це б аж анн я виконати: «...спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і * П ор. м ою статтю п ро цю поему в II т. «П овн ого виданн я творів Т. Ш евчі'ііка» У к раїн ського Н ау к о в о го Інсти туту, написану ще тоді, коли ци тований шице лист поета про м орську под орож не був знайден ий і опублікован ий.


___________ # випручатися. Т а вже якнебудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до Вас, а потім уже дальше». Які то були труднощі, що виникли з відносин з якимись «проклятими кацапами», тяжко з певністю сказати, але, здається, не буде помилкою домислю­ ватися, що мова йшла тут про продаж права власности на поетові твори. У цитованому вже листі до свого харківського приятеля К оролева Ш евченко писав, що «злидні» змусили його продати всі тво ри і д рукован і і недруковані, і що їх уже «з перших чисел декабря купець зачинає дрюкувать». Чи то була писана, чи лише усна умова з якимсь видавцем, невідомо, але очевидно злидні у Ш ев чен к а були великі, бо п р одав усе, що лише до того часу написав, — і ненадруковану ще Корсуном « М а р ’яну-Черницю», і «СлЬпую». Але «випручатися» з цієї невигідної умови йому таки пощастило, бо 8 лю того 1843 року він підписав умову з видавцем Лисенковим, продавши йому у вічну власність лише ті 8 поезій, що були в «Кобзарі» 1840 року, та поему «Гайдамаки». Решта поезій, надрукованих у «Ластівці» та в «Молодику», «Гамалія» тощо, за- ' лишилася його власністю, і він мав змогу сам видати другого «К об­ заря» або комусь ці твори продати. Від Лисенкова дістав він якусь дуже мізерну суму. Це потверджує пізніша згадка Шевченка про те, що за його твори йому «ніхто гроша не заплатив», та лист до М арк а Вовчка з перестрогою не довірятися видавцям, бо вони «носом чують наші злидні». «Ані гроша» — це, звичайно, гіперболя, але вона свідчить про те, що гонорар був мізерний. Та й не міг він бути великий, бо 800 примірників першого видання «Гайда­ маків» лежали невикуплені в друкарні, і Лисенков, в икористо­ вуючи це, міг за них запропонувати авторові дуже малу суму, а за друге видання невеликого розміром «Кобзаря», на якого, щ о ­ правда, був попит, бо був уже розпроданий, багато не міг дати. Не міг не використати спритний землячок і повної життєвої не­ п р ак ти ч н о с ти Ш евченка, як і того, що поетові напевне дуже хотілося, щоб його твори були в продажі на книгарському ринку. Невелика сума, одержана від Лисенкова, не могла значно п о­ правити Ш евченкових матеріяльних обставин, але йому пощ ас­ тило, мабуть, заробити десь грошей малярською працею, або при­ наймні блиснула на це надія, бо в лютому він уже написав Якову Кухаренкові, що в березні їде за кордон. Непоправний оптимістентузіяст, він завжди перебільшував деякі сприятливі можливості. ^ 0

Н2


Отже не знаємо, що саме надхнуло тоді віру в можливість вико­ нання цього заміру, який вже давно був його мрією, бо він, «коли ще ходив до гіпсової кляси», тобто в 1838—39 рр., «мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Б у он аротті», про Італію і Рим з їх «безсмертними чудесами». Там була колиска слави світових мистців, там виконав свій архітвір і його великий учи­ тель, там жив і п р а ц ю в а в й о го н а й щ и р іш и й п р и я тел ь Віллі Штернберг, туди вибирався другий приятель Аполлон Мокрицький, звідти поверталися або писали повні захоплення листи й інші старші товариші. Але виплеканий у мріях намір не здійснився. Ш евченко поїхав таки на Україну, хоча, сповіщаючи Кухаренка про проект своєї подорожі за кордон, і писав: «а в М а л о р о с і ю не п о ї д у , ц у р ї й, б о т а м , о к р і м п л а ч у , н і ч о г о н е п о ч у ю » , і що на У к р а їн і « ч о р т м а л ю д е й , н і м ц і п р о к л я т і , б і л ь ш н і ч о г о » . Речення ці сам у листі підкреслив. Отже або проект подорожі до Італії не був реальний, або надії мистця хтось ошукав, або сам він був винен у тому, що подорож ця не відбулася. Останню причину можна б було вважати за зовсім певну, якби ми знали, що наведені нижче слова поета безперечно відносяться до весни 1843 року. Комусь невідомому, здається, що тому ж самому Г. Тарновському, він писав: «Як здав екзамен, то наробив такого, що сором тепер і згад увати :'опам ’ятався тілько годі, як минули два місяці». Результатом були борги, які поетові пощастило заплатити лише завдяки тому, що письменник П олевой замовив йому 12 портретів «російських вождів» до їхніх біографій. Довелося таки їхати «до німців проклятих» — до зросійщених українських панів, що «вірою і правдою» служили цареві, як і його пруські генерали й міністри. їхав у країну, де — як знав — «окрім плачу, нічого не почує», але де крім запроданих Москві «малороссійскихь господь» мусіли ж бути й якісь «живі душі», були і «з святими горами Дніпро», і золотоверхий Київ, і «степ, як море», і сонця досхочу. Була й реальна можливість заробити там гроші малюванням портретів по поміщицьких садибах.


ґ

<а — Сіу К оли саме вибрався Ш евченко з Петербургу — невідомо, але, мабуть, не раніше, як у травні. їхав просто на Чернігівщину до К ач ан ів к и , до гр. Т а р н о в с ь к о г о . П еред тим вислав йому н а ­ мальовану олійними фарбами «Катерину» й деякі ще недруковані твори. «До со л о в’я», мабуть, не встиг прибути до Качанівки, але в там о ш н ьом у розкіш ном у парку міг іще наслухатися сол о в’їв досхочу. К ачанівська атмосфера не дуже була йому до вподоби. З н а н а вже н ам п р е т е н с ій н а в е л и к о п а н с ь к іс т ь ск у п о г о ка ч а н ів с ьк о го п ан а, к о н т р а с т між й ого б а г а т с т в о м і б езп р ав н о ю г р о м а д о ю й о г о п ід д а н и х не м о г л и Ш е в ч е н к а п р и т я г а т и до К ачанівки, і хоч він, виїжджаючи з Петербургу, і вибрав собі її за місце сталого осідку під час вакацій, незабаром її покинув. Зате познайомився там із багатьом а українськими панами, а серед них і з л ю д и н о ю , до як о ї вже мав, т а к би м ов и ти , «теоретичн у» симпатію, — українським поетом Віктором Забілою, звільненим з війська у зв ’язку із змовою декабристів. Цей «старий панич» сидів у своєму хуторі Кукуріківщині під Борзною і був скоріше опікуном, ніж паном своїх нечисленних підданих. Ходив він у національному вбранні, жив просто й убого. Він добре співав, акомпаньюючи собі на бандурі, і був геніяльним оповідачем-імітатором. Його прості ліричні пісні, що були талановитим наслідуванням народньої пое­ тики, не могли не подобатися Шевченкові*. Шевченко гостював у нього, і вони зблизилися. Л ю диною широких горизонтів і високої освіти Забіла не був, але й Ш евченко від людей не вимагав багато і готовий був прив’язатись всією душею до кожної морально чистої людини, а Забіла до таких безумовно належав; до того ж він був лю диною патріярхально-гостинною . З Чернігівщини Ш евченко поїхав до близького Києва. І від Гребінки, і від Тарновського, і від Забіли міг довідатися про адресу П. Куліша, що учителював тоді в Києві. Син козака з містечка Вороніж на Чернігівщ ині, цей амбітний юнак, що вмів багато працю вати й подобатися статечним і впливовим людям, готувався тоді до наукової к а р ’єри, яку згодом і розпочав щасливо. Шев* К іл ька з них п окл ав на м узику Ґлінка.

V

^

114


л

Т. Ш евченко.

А втопортрет. Туш, перо

1843

ченко знав його вже як українського письменника з його творів, а з чуток і як великого ентузіяста всього, що українське, як тоді вже в и д атн о го українознавця-енциклопедиста. Зустріч їх відбу­ лася в надзвичайно характеристичній обстанові. Про неї оповідав пізніше сам Куліш у написаній ним же «Жизні Куліша»: «Ввіходить хтось до Куліш а в полотняном у пальті. “Здорові були! А вгадайте хто?” — “Хто ж як не Ш евченко?” (А ніколи не бачив його і намальованого). — “Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?” і т. д. Тут уже і пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. П очали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Д ніпром л о ­ вити». Відбулося все це не пізніше першої половини червня. Обидва письменники побували тоді вкупі й у М ежигірського С паса на місці спаленого ще у X V III в. зап ор ізького м анастиря. Ц я ром ан-

Фі {!<,■(■1,

115 0 3 Г

У


Т. Ш евченко.

У Києві.

1844

О ф орт

тична подорож до «убогих руїн» залиш ила гли­ бокий слід у душі Ш евченка, і враження її від­ г у к н у л и с я п ізн іш е в п р и с в я ч е н о м у К ул іш ев і «Ченці» і повному ненависти до москалів «Вели­ кому Льоху». В особі Куліш а Шевченко вперше зустрів українця цілком н овітн ь о го типу, про який мріяв і якого шукав, — справжнього у кра­ їнського патріота, що мав перед собою виразний ідеал р озб у д о в у в ан н я у к р а їн сь к о ї культури й ширення української національної свідомости і тоді мало не в усьому був ідеологічно близький і рідний Ш евченкові. Ідеалізована тоді Кулішем козацька доба була для нього, як і для Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для м а й б у тн ьо го і засібн и м ар сен ал о м н а ц іо ­ нально-виховних ідей. їхні спільні прогулянки були, мабуть, надзвичайно цікаві й для обох повні живого, повчального змісту. Ш евченко переви­ щував Куліша силою інтуїції й фантазії та яскра-


л вістю почувань, що ними завжди забарвлювались і й ого д ум ки ; К уліш п ер ев и щ у в ав Ш е в ч е н к а силою к р и т и ч н о ї аргум ен тац ії і, як л ю д и н а з більшою систематичною освітою, значно більше знав і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена, увічі й на людях, із пош аною до поетичного дару Ш евченка, а з боку Ш евченка — завж ди щ ире приз на ння освічености й національних заслуг Куліша при одночасному критичному — в душі — ставленні до його безмірної амбіції та самовпевнености. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього і його собі п ід п о р я д к о в у в а т и . « С п р а в д е ш н є січ ове балакання» не привеЛЬ до справжнього січового побратимства: різниця психічних структур обох молодих титанів наш ого відродження стояла між

О. С. АфанасьєвЧужбинський (1816— 1875). Г равю ра


Т. Ш евченко.

П ортрет Г. Закрев ської.

1843

Олія

ними стіною, через яку вони, одначе, могли один одному простягати руки, коли було треба. Ш ев­ ч ен ко р о б и в це за в ж д и щ и р о , а К у л іш — не завжди. Тоді, при першому знайомстві, Шевченко напевне з щирістю ентузіяста подивляв високу інтелігентність Куліша і захоплювався його нау­ ковими плянами. Куліш вибирався тоді в довгу наукову подорож по Правобережжі, куди його де­ легувала Київська Археографічна Комісія. Здає­ ться, без помилки мож на віднести до того часу зроблений олією прекрасний етюд голови Кулі­ ша, в якому Ш евченко чудесно віддав р о м а н ­ тичну надхненність свого н ового приятеля, за­ сл у хан о го в музику у к р а їн с ь к о г о м и н уло го й майбутнього. Тоді ж саме познайомився Ш евчен­ ко в Києві і з М и х а й л о м М ак си м ов и ч ем , уже заслуженим дослідником наш ої народньої творчости й нашої старої культури, але за яких обста­ вин, на жаль, не знаємо. М аксимовича знав і з


Т. Ш евченко.

П ортрет П. Закревського. Олія

1843

його історичних праць і як видавця першої збірки українських пісень (1827). З Києва вирушив просто на Полтавщину. М ав передусім скласти візиту своєму протекторові й приятелеві Євгенові Гребінці в його затишному «Убєжищі» на П олтавщ ині, де той під сливками п грушками відпочивав по своїх петербурзьких урядових, педагогічних і літературних трудах. Ііували, мабуть, разом у гостях у сусідів, а 29 черв­ ня — в день св. П е т р а й П а в л а — ск р о м н о ю хутірською бричкою вирушили до «українського Версалю» — в гостину до пані Тетяни Вільхівської, до її пиш ного ам пірового палацу у відомій на цілому Лівобережжі Мосівці. До 200 синів і внуків, дочок і в н у ч о к н о б і л і т о в а н о ї К а т е р и ­ ною II української козацької старшини з’їздилося на ці «версальські балі» старої вдови-картярки, що проциндрила ввесь свій магнатський маєток на карти й на грандіозні прийняття, які носили

ш/ШШж 1 1 9 (^Г


f

особливо пи��ний характер 12 січня в день її іменин і 29 червня в день іменин її небіжчика чоловіка-генерала. Зустріті на ґанку українським поетом Афанасьєвим-Чужбинським, що недавно присвятив Ш евченкові вірші: Гарно твоя кобза грає, Любий мій козаче! — закурені в дорозі, Шевченко й Гребінка пішли помитися і привести до ладу свої вбрання, а тим часом іскрою розлетілася по всім домі вістка про те, що приїхав Шевченко. Коли Шевченко в товаристві Гребінки й Чужбинського ввіходив до пишної залі, «всі гості стов­ пилися при вході, і навіть пишно-чванькуваті пані, що інакше не розмовляли, як по-французькому, і ті з цікавістю дожидалися поя­ ви Шевченка». Завжди скромний, Шевченко «був видимо звору­ шений блискучим прийняттям» і, представлений господині дому, зайняв місце серед дам у товаристві молодої письменниці-дебютантки панни Софії Закревської. «Цілий день він був предметом загальної уваги», швидко оговтався і «був з усіма, як свій і ніби вдома». «Багато гарненьких пань читали йому з п ам ’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки». Т ак си м п ати ч но й привітно зустрінутий поет «був у д обром у настрої і не розмовляв інакше, як по-українському». П о вечері, коли Ш евченка затягло до однієї з кімнат палацу веселе чоловіче товариство, він оповів Чужбинському, що не сподівався зустріти таке щире прийняття у поміщиків і що йому «дуже подобалися деякі молодиці і дівчата». Чоловічим товариством, що зустріло поета «голосними тостами й привітаннями» і забрало його в полон, був «тісний гурток розумних і благородних людей, переважно гуманних, що користувалися загальною симпатією». Люди ці «чи то тому, що не знаходили діяльности в тодішньому середовищі, чи тому, що не встигли відзвичаїтися від юнацького розгульного життя, за єдине гасло своє вибрали знане латинське прислів’я: “in vino veritas” . Гурток цей називався «товариство мочемордів». Цей своєрідний «орден» із такою вульгарною назвою багато в чому нагадував польських «балаґулів» на Правобережжі. М очеморди мали свій «статут» і свої відповідні до заслуг «титули». Серед них було чимало людей дуже цікавих, а тодішнім їх головою, «великим магістром», був Віктор Закревський, що носив найвищий титул


П ортрет В. Рєпніної. Худ. Г. Д унін-Б орковська. Олія

б л .1839

«всеп’янійшества». Колись він служив у гусарах. Розумний і дотепний, він «цілий день бував душею товариства, і всі, що слухали його оповідань про пригоди мочемордів на обох земних півкулях, за боки хапалися від сміху, і в ті хвилини від нього не можна було очей одірвати». Зі своїми кріпакамиселянами «він обходився незвичайно лагідно й інакше не звертався до них, як із якимось жартом». Прогулявши цілу ніч у товаристві «мочемор­ дів», Ш евченко з к іл ь к о м а з них зб л изи вся й зав’язав серед них знайомства. Найцікавішою для Ш евченка постаттю серед цих людей був граф Яків де-Бальмен, нащ адок іпотляндських лицарів, один із власників чудового палацу в Линовицях: Бальмен був прекрасним рисуиальником, ілюстратором тодішнього українського поміщицького побуту і, як один із найяскравіших представників культу козацької романтики, з а ­ хоплювався Шевченковим «Кобзарем».

121


Ротонда в Яготині

П ’ять літ проживши серед петербурзької боге­ ми, темпераментний і життєрадісний Шевченко, коли відривався думками від того, що мучило його душу, був найулюбленішим у товаристві, де не тільки бахусів дотеп, а й ліберальна думка, і політична сатира мала право громадянства і де не було місця тим, кого він уже тоді всією душею ненавидів — «лакеям... його величества». Було й ще одне, що його з цими людьми зблизило — це симпатичне жіноче товариство їхніх родин. Вік­ тор Закревський мав дві рідні сестри: Марію, пре­ гарну піяністку, і Софію, дотепну оповідачку й письм енницю , що п о ло н и л а Ш евченка своїми талантами. Ганна, дружина Вікторового брата П латона, була жінка незвичайної вроди. Ця м о ­ лоденька красуня-слобож анка, дочк а лебединського «городового отамана», особливо зачару­ вала поета. П ро б увш и два дні в Мосівці, Шевченко, як мож на догадуватися, прогостював деякий час у Бальменів та Закревських і ще в липні поїхав до Ковалівки, до графа Олекси Капніста, сина зна-

122


ного письменника Василя, автора «Оды на р а б ­ ство». Той Василь Капніст їздив колись до Фрідріха Пруського, щоб намовити його визволити Україну з московського ярма. Син його, власник К овалівки, до якого приїхав Ш евченко, був і декабристом, і масоном, одним із носіїв у к р а ­ їнських вільномулярських традицій першої чвер­ те XIX століття, традицій, що з ними зв ’язувалися й українські національно-патріотичні політичні пляни. П о Україні лунали ще тоді відгомони де­ кабризму й українських політичних товари ств часів царю вання Олександра І, як от Товариство З’єднаних С л о в ’ян, М а л о р о с с ій с к о е О б щ е ств о В. Лукашевича на Полтавщині й А. Олексієва на Катеринославщині; ще були люди, що п а м ’ятали, як Україна переживала неспокій і плекала надії на Наполеона. Олекса Капніст був колись членом масонської полтавської ложі, у якій згідно з р и ­ туалом на запитання, де сходить сонце, брати д а ­ вали відповідь: «У Чигирині». З О. Капністом Шевченко двічі побував у Яготині в палаці князя Миколи Репніна-Волконського.

123

Т. Шевченко. Богданові руїни в Суботові. Акварель


Ґ У перший раз він поїхав туди, щоб оглянути яготи н ськ у ґал ерію о б р азів , — це було в липні, удруге приїздив туди, мабуть, невдовзі по першій візиті, щоб оглян ути п о р тр ет князя, що його малював ш вай ц ар сь к и й а р т и с т - м а л я р Горнунґ: з портрета цього Ш е в ч е н к о в і з а м о в и л и коп ії Г. Тарновський і Капніст. Де саме провів Шевченко серпень, не можна ств ерд и ти , але в кінці серпня він го стю в ав у українського етнографа П латона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині, неда­ леко і від Ковалівки, і від Яготина, і від Березової Рудки Закревських. Він намагався використати своє перебування на Україні, щоб особисто пізна­ ти всіх українських письменників і вчених. Пізнав уже Забілу й Куліша, що, як і він, вмістили свої твори у «Ластівці», познайомився з М. М аксим о­ вичем. Мав нагоду пізнати й Чужбинського. Зна­ йомство з Пл. Лукашевичем обіцяло йому дуже б а г а т о : Л у к а ш е в и ч був не тіл ьк и зб и р а ч е м і

Т. Шевченко. А втопортрет. Олівець

V ^ 0

124


видавцем місцевих українських пісень, але одним із небагатьох (поза Срезневським та Бодянським) учених з України, що побував у Галичині й з а ­ п р и я зн и в с я з т а м о ш н ім и м о л о д и м и д ія ч а м и укр аїн ського н ац іо н ал ь н о г о в ідродж ення. До своєї зб ір к и у к р а їн с ь к и х пісень він з а в ів як додаток цілу збірку пісень галицьких, опубліко­ ваних Вацлавом Залєським. У бібліотеці Л у к а ­ шевича був, мабуть, один з небагатьох на Україні, примірник «Русалки Дністрової» М. Ш ашкевича. Під час цього перебування в Березані Шевченко читав із Лукашевичем «Русалку», і увагу його звернув на себе «Мадей» Вагилевича, безперечно один із н ай к р а щ и х тв о р ів м о л о д о ї га л и ц ь к о ї поезії. Саме коли господар і гість читали «Мадея», прийшов до Березані лист із Галичини від Вагилевича з цілим рядом літературних і н ау ­ кових просьб і зап и тан ь. В ідповідаю чи Ваги- „ с Т. Шевченко. левичу, Лукашевич писав: «Коли Вашу листину селянська родина, получив, той час з паном Ш евченком цитовали Олія


Вашого “М ад ея”, що єсте напечатали в Бодині; дуже жалко, що таковую поезію народную оставили; дарите нас чистою мовою Бескедською, ібо вона наш а прадідівська» і далі: «коли був у мене Шевченко, я запропонував йому запозичити у Вас деякі слова і форми Ваші, і він згодився». Легко собі уявити, які живі розмови відбувалися тоді в Березані між Ш евченком і Лукашевичем і як цікаво було нашому поетові почути від господаря й довідатися з листів його галицьких приятелів про літературне відродження Галичини. Згода Ш евченка на використання галицьких архаїзмів свідчила про «соборницьке» тр ак туванн я ним розвитку нашої літературної мови. Згода ця була тим більше зрозуміла, що від самих п о ча тків своєї тв о р ч о с т и Ш евченко уникав однобічної переваги в своїй літературній мові власного діялекту, в якому не бракувало деяких елементів, властивих лише нашим північним говіркам*. Іще в кінці серпня або на самому початку вересня Шевченко покинув Березань, щоб відвідати рідну Керелівку, п обувати в Ч и ги р и н і та його о ко л и ц я х і за д н іп р о в сь ки м и п о р о г ам и на Хортиці — на місці колиш ньої Січі. 18 вересня він уже був у Керелівці й встиг, також іще в вересн повернутися до Качанівки. З цього можна зробити висновок, що подорож на Січ, очевидно Дніпром, відбув у першій половині ве­ ресня. Але могло бути й так, що подорож на Січ відбув він іще в серпні, по чому вернувся на Полтавщину, а потім, уже в вересні, поїхав на батьківщину. Невідомо теж, коли саме побував на Чигиринщині — чи вертаючись із Січі, чи по дорозі туди, чи, може, виїздив до Ч и ги рин а під час перебування в Керелівці. І перебування вдома по чотирнадцятьох роках розлуки з рідним селом та родиною, і подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом на його життєвому і творчому шляху. Вра��ення від них в иорали глибокі б орозни -рани в його серці, і перо його потім писало вже тільки їхньою к р о в ’ю. У Чигирині був іще малим хлопцем, коли ходив із сестрами на прощу, п ам ’ятав добре «убогі руїни» гетьманської столиці, коли в Петербурзі писав у «Гайдамаках»:

* С в ід ч и л о це п ро т е, щ о Ш евчен ко на чуж ині, в П етер б у р зі, в и в ч ав у діалекти з уст зем ляків з різних українських земель і був одним з перш их творців за га л ьн о л іт ер а ту р н о ї ук р аїн ськ о ї м ови.


\

Гетьмани, гетьмани! Я кби то ви встали, Встали подивились на той Чигирин, Щ о ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали К озацької слави убогих руїн. К ол и зр и со в у ва в тепер до п о д о р о ж н ь о г о «ш там буху» ч и ­ гиринську гору, місце колиш ньої потуж ної ко зац ь кої фортеці, неприступного гнізда гордих гетьманів Хмельницького й Д о р о ­ шенка, переживав надзвичайне зворушення, згадуючи «козацькую славу убогих руїн». Чув страшну мову предків — докори негідним їхніх зусиль внукам: Великі дні, великі ночі, В е л и к і л ю д и із р у ї н На світ в и х о д ят ь і говорять, Г о в о р я т ь с т р а ш н о . . . Плачуть гори І серце плаче...* У Суботові, колишній резиденції гетьмана Богдана, зрисував козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву й розриті москалями підземелля — рештки колишніх гетьманських палат. Н а руїнах С убото в а й Ч и ги р и н а всім єством відчув ганьбу рабської сучасности, ввесь сором повної національної неволі, со­ ром національної зради цілих поколінь: Заснула Вкраїна, Б у р ’яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила... І найтяжчим у тих переживаннях було почуття його повної самотности, свідомости того, що іншим до долі цілої нації зовсім байдуже: Тілько я, мов окаянний, І д е н ь ,і ніч плачу Н а розпуттях велелюдних. І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає, — Оглухли, не чують... * Ц и тата з мало кому знаної перш ої редакції поеми «Княж на» (1847).


У такій безнадійній самотності справді можна було зневіритися, можна було прийти до думки, що ці переживання і настрої — божевілля: А я, юродивий, на твоїх руїнах М арн о сльози трачу...

1841

П ортрет О. Волинського. Худ. М. Зайцев. Офорт

Але душа його не тільки «плакала», а й «про­ сила святої правди на землі», прагнула боротьби. М о ж н а з певністю сказати, що власне там, на руїнах С уботова й Чигирина, зародилось у Ш ев­ ч ен ка н еп ерем ож н е б а ж а н н я бити у дзвін на сполох, б у д и т и «ж и в и х і м е р тви х » зе м л я к ів , грози ти їм кар ою , що розп ад еться над ними, б л а гати й п рокл и н ати . Тут Ш евченко виріс у пророка. Тут знайшли свою безпосередню генезу «Розрита могила», «Чигирин» і «Великий Льох». М о ж л и в о н а в і т ь , щ о п ер ш і їх р е д а к ц і ї а б о п р и н а й м н і ім п р о в із а ц ії д еяк и х їхніх уступів повстали власне тут, на зганьблених руїнах ко ­ лиш ньої слави.


т . Тут остаточно зф орм увалася й п р о ти м осков сь ка політична концепція поетова. Тут він, думаючи про «сплюндровану», «об­ чухрану» москалами Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло — злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем терпінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхівку нації, мав на майбутнє голосити Україні, віра в те, що з посіяних ним сліз, із джерела всенаціональної історичної кривди ... зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце трудне,

І вицідять сукровату, І наллю ть живої, К озац ької тої крови, Чистої, святої...

Тут сказав слова свого н ац іо н ал ь н о го символу віри: «Чаю воскресенія мертвих...»: Встане У країна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти. Щ ождо відбутої тоді Ш евченком подорожі на Січ, то про неї знаємо лише те, що згадав він сам у листі до кош ового Я. К у­ харенка за рік: «Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на X о р т и ц і, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу У к р а їн у к а т о в о ї в ір и н ім о т а з м о с к а л я м и , — б о д а й в о н и переказилися». Отже п л а кав і на Х орти ц і. Бачив там колонії німців-менонітів, бачив, як ... на Січі мудрий німець К артопельку садить. Бачив запорізькі степи, «запродані жидові й німоті» — німецькі ко л о н ії й величезні м а єтк и ж и д а -б а р о н а Ш т іґл іц а на давніх зап орізьки х землях. П р о ф а н у в ан н ям п р о л и т о ї там лиц арськ о ї крови, образою для п а м ’яті Сірків і Гордієнків здавався йому цей образ, і він пізніше картав ним запроданих Москві земляків, що вміли свій російський патріотизм погоджувати з козацько-запорізькою романтикою , питаючись їх:


А чиєю кр ов’ю Ота земля напоєна, Щ о картоплю родить? Подорож до Керелівки теж мусіла викликати в Шевченка цілу гаму тяжких, болісних переживань. У далекому Петербурзі так тужив колись за рідною оселею! Ще кілька літ тому писав до брата Микити: «Всяку ніч тілько й бачу во сні, що Тебе, Керелівку та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь — заплачу». Тепер стояв нарешті перед убогою рідною хатою. Була так а сама, як і тоді, коли її покинув, як і все село, де ...нічого Не виросло і не згнило — Таке собі, як і було... але тепер «веселеє колись село» йому «здавалось темним і німим». Складними й глибокими мали бути його тодішні переживання: уже як вільна людина, освічена й усвідомлена національно й політично, зіткнувся тепер віч-на-віч із тяжким життям поневолених людей, але вже не чужих, а рідних, подвійно близьких. Був супроти їх неволі безпорадний, безпомічний. Ці переживання були для нього невимовно тяжкі, але до них додалося ще одне, що впало на його душу тяжкім гнітом, причавило її й на все життя зробилося дже­ релом гірких жалів і смутків. Відвідуючи могилки батька й матері в темному садочку і дивлячись, як над ними Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались, запитався брата, що був із ним, про свою кучеряву Оксаночку й довідався раптом про страшну її трагедію: її звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім, покинута ним, збожево­ ліла. Ще всього три роки тому, оповідаючи в «Гайдамаках» роман двох чистих сердець — Яреми й Оксани, описував у ньому свої колишні переживання, свою першу лю бов до Оксаночки Коваленківни. Сам це потвердив, малюючи щастя закоханого Яреми: Таким і я колись то був... Л ише неповних два л іт а то м у н ап и с ав « М а р ’яну-Черницю», де теж за літературні «моделі» для роману взяв себе і свою дитячу


керелівську лю бов — Оксану. Ясно сказав про це, звертаючись до своєї коханої у присвяті до поеми: Виливаю сльози на мою М а р ’яну, Н а т е б е дивлюся, з а т е б е молюсь. Жадних надій на те, що його колишня лю бов буде дівувати, аж пін з ’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодости. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося, і сліду не стало» — сліду реального, але слід ідеальний був глибокий. Аджеж вона, ця кучерява дівчина, його колись ...без слова, без мови Н авчила душею, серцем розмовлять — вона з ним ...усміхалась, плакала, журилась... І раптом довелося вислухати про неї страшну повість: ...Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями, та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того! З байстрям вернулась, Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає, або кричить, Або тихесенько співає, Т а ніби коси розплітає. А потім знов кудась пішла; Ніхто не знає, де поділась. Занапастилась, одуріла... П ервоц віт його серця, його весінній ряст був п отоптаний і зганьблений, і щось несамовите було в тому, що така доля спіткала і й о г о Оксану, й о г о колиш ню чисту, дитячу любов. Страшним пророцтвом, якимсь прозрінням ясновида вставали тепер у його власній уяві о б раз зведеної москалем К атерини з першої його поеми і образ збожеволілої Оксани з поеми «СлЬпая». Не знати, як довго пробув Шевченко в Керелівці, де ще 18 ве­ ресня був на христинах у б р ата Йосипа, але він у вересні встиг


побувати в Качанівці у Тарновського, а 9 жовтня був уже на Пере­ яславщині в Березані у Пл. Лукашевича, бо того дня там написав свою «Розриту могилу». Десь не ран іш е, як у серед ин і ж о в т н я , виїхав до Яготина, щоб п риступи ти до зам о в л ен о ї праці — р об ити копії п о р т р е т а кн. М иколи Рєпніна. Іще літом встиг він двічі побувати там — раз у то в ар и ств і К ап н іс т а огл яд ав яготи н ську ґалерію образів, а другим разом і портрет князя, що його мав копіювати. Старі князі мали ж онатого сина Василя й дочку Варвару, тоді немолоду дівчину. Княжна Варвара чула вже багато цікавого про Шевченка, знала незвичайну історію його молодости й те, що він «мистець-маляр і поет, при чому навіть більше поет, ніж маляр». Коли князь Василь познайомив з ним сестру, Ш евченко видався їй «простим і безпретенсійним» і — як оповідала вона — відразу зробився в їхньому домі «своєю людиною, одним із тих, що з ним так вигідно на селі, кого приємно бачити в сальоні і кого можна залишити самого, не боячись, що він через дрібничковість образиться». У Яготині Ш евченко с п р а в и в на всіх я к н а й к р а щ е враження: «Як багато він має такту, доброти й пошани до всього святого. З усіма він ввіч��ивий, із старшими шанобливий, і тому й його всі л ю блять», так хар а к т ер и зу в ал а три дц яти л ітнього поета тридцятьп ’ятилітня господиня яготинського сальону. Шевченко носив модний тоді сірий довгий сурдут «у талію» з оксамитним коміром і модний, високо, аж під підборіддям зав’язаний шаль-крават. Про зачіску не дуже дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Ш ирокі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особли­ вого характеру, що його росіяни називають «угловатостью», а французи raideur des m anières а б о ab se n ce de grâce: y рухах його не було гнучкости, ґраціозности. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд обличчя його видавалося звичайне, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світили­ ся надзвичайним розум ом і дивною добрістю. Очами тими він під кори в собі вже не одне лю дське серце. «Тримав він себе в то в а р и с тв і вільно і з т а к т о м і ніколи не вживав тривіяльних виразів».


Таким його пізнала род ин а Репнінів і все яготинське т о в а ­ риство, де всі вже знали «про його дитинство й молодість»: «Роз­ повідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних», писала княжна своєму колишньому вчителеві швайцарцеві К. Ейнарові, але додавала, що «говорили про це між собою, бо ніхто не насмілився торкнутися повісти його життя в розмовах із ним самим: всі його любили і всі бажали йому щастя й успіху. Княжна бачила в Ш евченкові барда української незалежносте і була переконана, що й уродився він у Чигирині. Стара княгиня Рєпніна хворіла на очі. Гордовита й владна внуч­ ка гетьмана Кирила Розумовського була дуже привітна з гостя­ ми, але рідко з ’являлася в сальоні, воліючи перебувати в своїх покоях. Так само і старий князь більше перебував у своєму кабінеті, зайнятий читанням книжок. Був він лю диною глибоко освіченою, незвичайно розумною, привітною і гостинною. Душею старого гетьманського дому була княжна Варвара. «Худа, тоненька, з вели­ кими живими виразистими очами», мала вона невичерпну життєву енергію і легко всім захоплю валася. « Д обра, д отеп на, мила й ласкава до людей, була вона провидінням убогих і нещасливих, роздавала все, що мала, і приймала найтеплішу участь у всіх, хто вдавався до неї за поміччю й за порадою». Княжна мала глибоку огиду до кріпацтва. Свої переконання, щирість удачі і простоту вона одічила по батькові, по матері — палкість почувань і при­ страсний темперамент. Щ едро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною л ю б о в ’ю до ближніх княжна надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй п о б р а­ тися з молодшим братом російського поета Боратинського, князе­ вим адъютантом, в якого княжна колись закохалася. Ця рана серця зр о б и л а її ще більш е с а н т и м е н т а л ь н о ю , н е р в о в о ю й е к з а л ь ­ тованою. Зламане особисте життя її було безрадісне й безцвітне. Вихована в ідеях і настроях перш ої ч верте X IX століття, вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та на Україні ще й у 40-х роках, в д обу вим уш ен ої п о л іт и ч н о ї пасивности, знаходила собі гостинний ґрунт. З ’явившись у Я готині, Ш евченко вирвав княжну з « одном а­ нітного безцвітного життя». Вериги, що їх на себе штучно наклала княжна, в пали, і д у ш а її п о п л и в л а «по майж е заб утом у морі вражень, фантазії і душевних поривів», і настав момент, коли вона


ґ

ск а за л а собі, що Ш ев ч е н к о — « в и б ран ец ь її серця», а потім признавалася, що «коли б бачила з його боку любов, то може відповіла б йому й пристрастю». В автобіографічній повісті про цей свій роман княжна дала прекрасну характер и сти ку й самій собі, і своєму п арнаськом у вибранцеві. Із сторінок її віє на нас ароматом тієї романтичної доби, але особливості романтичного стилю ні в чому не затем­ нюють справжніх життєвих рис обох героїв. Героїня роману — «негарна й немолода, але лице її сяє справж­ ньою добротою , яку іноді захмарює вираз презирства, обурення, гніву... П очуття її вогненні, очі блищ ать розумом, але частіше висловлюють глибокий смуток і, як дві яскраві зірки на захм а­ реному обрії, освітлюють бліде, змучене обличчя, не позбавлене принадности для тих, що не лякаються осінніх бур, цвинтарів і кістяків». Психологічні портрети Ш евченка, як людини і як поета, н ам а­ лю вала княжна з мистецькою яскравістю, що силою своєю кон ­ курує із щирим патосом описаних авторкою переживань: Ш ев­ ченко «їв і пив, як усі смертні, і кожний, увійшовши до кімнати, де він перебував із молодими людьми — яких, на жаль, так багато — ніяк не міг би поставити його на вищий ступінь, ніж інших: цілими годинами він міг віддаватися найпустішій, банальній розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею. Він був добрий до слабости й легкодухий до жорстокости, нерішучий, а разом із тим і похопний до необміркованих учинків. Й ого не можна було не любити, але для всіх, хто справді любив його, він був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження». Але він «був поет у всій широчині цього слова: віршами своїми він покоряв усіх, він витискав із очей своїх слухачів сльози ніжности і співчуття, він настрою вав душі на високий діяпазон своєї ліри, захоплю ю чи всіх; він притягав до себе старих і молодих, х о л о д н и х і п ал ки х . Ч и т а ю ч и свої чудові т в о р и , р о б и в ся він ч а р ів л и в и й ; м у зи ч н и й г о л о с й о г о п ер ел и в ав у серце слухачів усі глибокі п о ч у т т я , що в л а д н о п а н у в а л и то д і н ад ним самим. Він був об даровани й більше, ніж талантом, — йому даний був геній, і чутлива й д о б р а душа його н астрою вала його ліру на високе і святе».


€ У всій яскравості цих обох «іпостасей» — буденно-людської і падхненно-творчої — з ’явився Шевченко перед княжною, як жива конкретна ілюстрація до створеного Пуш кіном нібито «літера­ турного», а, як бачимо, до дрібниць психологічно-правдивого образу справжнього, тобто геніяльного поета: П ока не требуетъ поэта К ъ священной жертвЬ Аполлонъ, Въ заботы суетнаго свЬта Онъ малодушно погруженъ. М олчитъ его святая лира, Д уша вкушаетъ сладкій сонъ, И изъ дЬтей ничтожныхъ міра Быть можетъ всЬхъ ничтожнЬй онъ. Н о лишь божественный гл агол ь Д о слуха чуткаго коснется, Душа поэта встрепенется, К акъ пробудившійся орелъ. За кілька днів по приїзді Ш евченка княжна В арвара заслабла і вісім день не виходила з своєї кімнати. Ш евченко вдень працював в однім із флігелів, вечорами ж усе яготинське товариство сходи­ лося в сальоні палацу. Це був величезний ампірний дерев’яний будинок, що мав свою цікаву історію. Стояв він колись на Печерському в Києві й належав гетьманові Кирилові Розумовському. Коли під час однієї з воєн із Туреччиною москалі хотіли поставити в ньому військо, гетьман наказав розібрати цей дім і перевезти до свого Я готина, що й було виконане протягом кількох день. П ере­ везений на 3000 возів на нове місце, був він складений тут наново, у давньому своєму вигляді. Величезний парк (150 десятин), що оточував цей палац, обмивали навколо води тихого Супою. Внуч­ ка гетьмана княгиня Варвара Олексіївна Розумовська, жінка князя М иколи Репніна-Волконського, дістала Я го тин у спадок по б ать ­ кові. Гостей у яготинському палаці ніколи не бракувало, і Ш ев ­ ченко став душею цілого товариства, що складалося переважно з д ам . С а м о м у ж Ш е в ч е н к о в і з у сь о г о т о в а р и с т в а н а й б іл ь ш е п о д о б а л а с я п а н н а Г л а ф ір а П с ь о л ів н а , с и р о т а , в и х о в а н и ц я Р епнінів, сестра т а л а н о в и т о ї у к р а їн с ь к о ї п оетки О л ек сан д ри Псьолівни й сама талановита малярка. Ще перед своєю хворобою

л


княжна помітила, що «Глафіра, як видно, очарувала Шевченка, він не був іще закоханий, але міг закохатися при кожній добрій нагоді», коли ж княжна одужала, то побачила, що «Глафіра, як і давніше, — його сонце». Глафіра не була красуня, але «її відкрите, розумне, повне життя обличчя, ласкавий, а іноді вогненний погляд, тем нокаш танове волосся, що густими кучерями отінювало свіжі лиця», притягали всіх. Гарна дівчина була при тому «дуже розум­ на, д о б р а й дивно о б д а р о ва н а почуттям усього прекрасного». М олоду малярку бентежили уважні погляди поета, княжна ж, якій Ш евченко що далі, то більше подобався, починала ревнувати. Д ля од ного з л ітературн и х вечорів Ш евченко вибрав свою поему «СлЬпая». Сюжет «СлЬпой» був вигаданий, але поет надто ще недавно був тяжко вражений страшною звісткою про трагедію своєї Оксаночки, і тому, рецитуючи цей твір, що його героїні він, ніби в п ророчому передбаченні, теж дав це ім’я, напевне глибоко переживав яскраво оп исан і в поемі муки б о ж ев іл ьн о ї Оксани: адже його Оксаночка Коваленківна, зведена москалем, теж збоже­ воліла, як і зведена батьком-паном героїня поеми. «О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читанн я, — зг ад у в ал а н езаб ар о м княжна. — Які почуття, які думки, яка краса, яке очарування і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя, бо я б мусіла кричати, якби моє хвилю­ вання не знайш ло цьог�� виходу; я відчувала нестерпний біль у грудях... Я ка чарівна манера читати! Це була чарівлива музика, що співала мелодійні вірші...» Коли Шевченко скінчив читати, то від надміру вражень княжна В арвара спочатку нічого не могла вимовити, але коли схаменулась, то сказала йому: «Коли Глафіра продасть свій перший образ і, як обіцяла, віддасть мені ці гроші, я замовлю за них золоте перо й подарую його вам». У серці княжни спалахнула любов: «Перед сном, — оповідала вона, — я так гаряче молилась, я так пристрасно лю била ввесь світ...» І хоч у її житті це було вже друге кохання, але в чистій, екзальтованій і стуженій за щастям душі почуття це розцвіло всіма квіткам и перших невинних переживань, коли закохані радісно моляться й хотять обійняти ввесь світ. Я к у кожної пристрасної натури, почуття це у княжни Варвари обернулося в егоїстичне бажання заволодіти всім єством коханого поета. Ревнувала його до всіх, а найбільше до Глафіри. Хотіла, щоб він був «незмінно


і променистий», щоб ч е р е з н е ї («о, хитрість і лукавство "я”, цього ненаситного “я”», — вигукала при цьому) — щоб власне ч е р е з н е ї Ш евченко «ширив істину свого незрівнянного таланту»... Х отіла «завжди бачити його великим», і коли поет у песелому настрої пустував, вона йому д орікала за це, як за п ро­ фанування вищого покликання. Коли ж раз по такій нагоді він поцілував княжні руку, вона не тямилася з радости, і це ще більше, як признавалася, «прискорило біг її човна...» На чиємусь весіллі поет д о бр е загуляв, і це «ніби гострим ножем» пронизало її серце. Княжна В арвара написала і вручила Шевченкові «алегорію», в якій увесь п атос ЇЇ романтично-сантиментальної душі, вихованої на Річардсоні, вибухнув з повного силою. За «золото ліри захопленого співця» вона платила йому таємничими молитвами й побажаннями поправи: «Бідна Оксано! Люди тебе згубили, і твій поет забуває тебе!» Це був вступ. У самій алегорії княжна змалювала поетового ангела-хранителя, що «літає над обважнілою йід грішного сну його головою». Ангел молиться за «довірени й йому сосуд, що в н ьо го Т в о р е ц ь влив стільки прекрасного...» «Гріх і спокуса силкуються похитнути сосуд, і чиста золота струя, що от-от уже дійде до самого краю, може ви­ литися з нього, і її проковтне бруд розпусти... Гаряча сльоза падає з очей ангела на серце поета — вона пропалила його й оновила: нін не згине. І каяття зодягається в шату білу, як невинність». Княжна вручила цей свій твір поетові, і коли вони на другий день після нової літературної вечірки зосталися вдвох і вона спи­ тала, чи Ш евченко не гнівається на неї, той заперечив, але тоном, що княжни не переконав. Та про гнів і мови не могло бути: Ш ев ­ ченко до глибини душі був зворушений. Він зникнув на кілька днів, не показувався в товаристві й у відповідь на алегорію княжни почав писати для неї поему свого серця під назвою «Безталанный». Писав по-російському, бо княжна української мови не знала. Про своє особисте життя він перед тим ніколи нічого княжні не опопідав. Ш аблони російської романтичної поетики мимоволі спли­ вали з його пера: занадто добре знав він усю попередню російську поезію, щоб міг їх уникнути, але місцями, хоч одягнені й у чужу мову, думки й почуття його виблискували перлами справжньої поезії. Писав він і цю ліропоему, як усе й завжди, сльозами і кров’ю. І Іисав про свою вічну самотність і відчуженість, про розчарування СВІТЛИЙ


___________ # в людях, про брак особистого щастя, взаємної любовн, про немож­ ливість здійснення своїх революційних плянів... Княжна, не бачачи його довго, хвилювалася, довідувалась у братової, що з ним. Уже й оточення мало змогу спостерегти, що Шевченко «зайняв місце» в її серці, в чому вона сама собі вже давно призналася. За кілька днів увечорі поет з ’явився в сальоні. Був веселий і пустував. Княжна знову д орікала йому, що він говорить дурниці. Запанувала м ов­ чанка, і Ш евченко промовив: «Тихий ангел пролетів». — «Ви вмієте розмовляти з ангелами», — сказала княжна. — «Розкажіть, що вони вам говорять». Ш евченко підбіг до стола і, взявши перо й папір, написав поезію і вручив її княжні. Це була присвята до поеми, що її він закінчував. «Чиста й солодка радість» наповнила серце княжни, коли вона прочитала: Д ля васъ я радостно сложилъ Свои жите йск ія оковы, СвященнодЬйс.твовалъ я снова И слезы въ звуки перелилъ. В а ш ъ д о б р ы й а н г е л ъ осЬнилъ М еня безсмертными крылами И тихоструйными рЬчами М ечты о раЬ пробудшгь. Писав це щ иро під впливом вражень попередніх днів, щиро вірячи в те, що йому пощастило позбутися «житейських путів», що він — «снова ангелъ рая», що вже не ступить на стежку дрібних спокус, на стежку п ринизливих забав. Ч и таю ч и цю присвяту, княжна відчула, що, коли піддасться «почуттю, яке її опановує», то «кинеться Ш евченкові на шию», але перемогла себе. П р о ч и ­ тавш и вдруге цей вірш, що для неї звучав як гімн її перемозі, сказала: «Дайте мені ваше чоло» і на очах своїх приятельок — Тані й Глафіри Псьолівен подякувала поетові «чистим поцілунком». Сталося це 13 чи 14 листопада. П р о тя го м ближчих днів усе йшло спокійно. К няжна й поет знайшли стиль для своїх відносин: була це приятельська одвертість і простота, далекі від будь-якої сантиментальности з боку Ш евченка. Н езабаром поет виїхав із Я готина на десять день, але коли п о ве р н у в ся , то с т р и м у в а н і к н я ж н о ю почуття прорвалися, як бурхливий потік: побачивши його, як він увіходив до їдальні,


княжна одна з усього товари ства піднеслася з крісла, але поет привітався з усіма загальним поклоном. Е кза л ьтов ан а дівчина хотіла, щоб ЇЇ коханий поет з ’явився в урочистій позі жерця бога А п оллона, а він весело ж ар тував з князем Василем і говорив нестерпні дурниці. К няж н а, як п ід л іт о к -ш к о л яр к а , ско ч и л а з ногами на канапу, що відділяла її від дверей, і втекла. Вона не думала про те, що своєю поведінкою звертає на себе загальну увагу. Увечорі княжну покликали до сальону, де Шевченко мав читати присвячену їй поему, і він, уже в ролі справжнього жерця А п ол ­ лона, підкорив знову княжну, що оповідала про це так: «О, який чудовий дар йому даний! Я не могла стримувати ри ­ дань, Капніст мовчав, Ліза* теж, Таня була зворушена, Глафіра скам’яніла, у мене блищали очі, лице палало...» Ш евченко п одару вав княжні а в то г р аф поеми й сказав, що завтра подарує їй і свій портрет. Другого дня ввечорі поет дістав від княжни повість її життя під назвою «ДЬвочка». У чотирьох розділах княжна в патетично­ сантиментальному стилі описала чотири етапи свого духового життя. О писала свої перші неясні мрії д в а н а д ц я т и л і т н ь о ї д і в ч и н к и про любов, перші тремтіння дівочої душі, коли «безімен­ на любов ласкаво кивала їй головою», а серце її то наповнювалося радісним передчуттям майбутнього щастя, то неясною свідомостю гріховности цих переживань і передчуттям гріховних солодощів. Описувала далі свої переживання у віці 18—25 літ, де з надзвичай­ ною рельєфністю передала ту безбарвність, «що нею в ари сто кра­ тично-світському оточенні стараються одягти дівочу душу, яка вся — один крик: “любов, любов, лю б о в ”», яскраво висвітлила всі умов­ ності в ел и к о п ан сь к о го вих ован н я, що гасять «чистий вогонь захоплення всім прекрасним», що вселю ю ть у душу фальшиві поняття про моральність; оповідала про першу свою закоханість і зв ’язані з нею розчарування, про страшне перше пересвідчення в тому, що на світі є неп равда. О писую чи свій д у хови й стан в останньому періоді життя, коли прийшла до неї перша справжня любов і коли зустрінутий нею вибранець її серця «спинився й че­ кав», але приписи світської пристойности, ця «гідра в фіжмах з * К нягиня Л и савета К ейкуатова, доч к а П л атон а Л укаш евича.


рум’янами й білилами», позбавила її щастя, вона оповіла, як на­ решті серце її змучилось перев’язувати свої рани, і як, по повному духовому сирітстві й по тяжкій внутрішній боротьбі, вона знайшла спокій у релігії. У закінченні порівнювала себе, стару дівчину, з «лі­ рою з порваними струнами», що від них заціліла лише «одна — християнська лю бов», як «місточок через безодню до людей». Висловлювала віру в те, що в житті замогильному буде їй краще, ніж у цій «оманливій юдолі», і бачила свою майбутню могилу з написом: «Прийдіте, всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви...» У цій сповіді княжна не завагалася зробити найщиріші признан­ ня і місцями відкривала найінтимніші свої переживання. Шевченкова поема розворушила її уяву. Вона теж почувала себе, як «чужая между своими», теж, майже так, як і поет у своїй сповіді, могла, трохи перефразовуючи його слова, повторювати: «Всему я вЬрила, всему, но кто повЬригь моей вЬрЬ?» У Шевченковій тузі «пізнала свою». Тому могла щиро відкрити свою душу, але до того, щоб зробити це, її штовхало почуття любови до поета... надія, надія, що він відповість їй висловом того самого почуття, скаже їй, що ще й у цьому житті вона може пережити радість, і що він — той, хто їй цю радість постарається дати. Але Ш евченко цього не сказав. Сповідь княжни зробила на нього величезне враження. Чут­ ливий, вразливий, він був зворушений нею до глибини серця. У піднесенні, що його тоді переживав, історія ��няжниного життя малювалася йому, як страш на трагедія. Патос його переживань знайш ов належний вираз у відповіді авторці «ДЬвочки», де поет писав: «Каміння б застогнало і кр ов’ю зійшло, коли б почуло голо­ сіння тієї “дівчин ки ”». Писав, що ввесь його страшний життєвий досвід, який згасив був світло в його розбитій душі, — м а л о ­ душність, за приклад брав собі мовчазну терпеливість княжни, її тихе житейське геройство. Скінчив свою відповідь словами: «О, д о б р и й ангеле! Ти у к р і п и в з а х и т а н у в мені н е д о с в і д о м в і р у в і с н у в а н н я с в я т и х на зем лі» . Але княжна чекала не цієї «канонізації», а іншої, живої від­ повіді. С тара княгиня, довідавшись від кн. Кейкуатової про напи­ сану до чк ою «ДЬвочку», п обаж ал а познайом итись із цим д о ч ­ чиним твором. Княж на В арвара прочитала їй і свою повість, і


відповідь Шевченка. Мати суворо завважила дочці, що вона «занадто легко пускається в сердечні звірення», а почувши відповідь дочки, що Шевченко для неї «не чужий», що вона його «любить і вповні йому довіряє», сказала, що це «безсоромність». Для старої княгині сповідь дочки, повна частих обвинувачень, кинутих на права й зви­ чаї світу, в якому вона виросла, на права, що для старої княгині були догматами, була блюзнірством, а деякі місця сповіді, де княжна Варвара оповідала, не називаючи імени коханого, про свій роман із Боратинським, що його княгиня не схотіла бачити своїм зятем, були вже для неї особистою образою. Княжна Варвара плакала й ледве заспокоїлась, уголос читаючи матері євангелію. У ближчі по тому дні Шевченко й княжна в очах усього оточен­ ня мали вигляд «двох закоханих, що посварилися». Поет замкнув­ ся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святости, готовий був молитися на неї, на цю дивну а р и с т о к р а т к у , щ о в її душі відкрив стільки краси. Але чи до цього почуття вдячности, щирої симпатії й приязні домішува­ лося глибше почуття, що єднає дві статі? Вільно сказати, що ні. Коли б було інакше, то його пристрасна натура не дала б себе погамувати ніякими аргументами — ні свідомістю безнадійности, безперспективности цього почуття, з огляду на ймовірно негатив­ не відношення батьків княжни, принаймні матері, ні передбачен­ ням усіх можливих колізій, що їх навіть при щасливому обороті справи не міг у д альш ом у не сподіватися: коли якесь почуття виринало в його душі, то поглинало його всього, і він увесь йому віддавався. Сумний настрій поета мав іншу причину: він знав, він був переконаний, що княжна його покохала, і це було причиною його душевних мук. Він до того часу ніколи не зустрічав такої сп івзвуч н ої ж ін очої душі і ні в о д ної жінки не бачив т а к о г о ентузіястичного захоплення його особою, але його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього, і думка про ті моральні терпіння, що її чекали, була для нього нестерпна, як і можливе припущення, що вона сама признається йому в тому, що його кохає. Ніжна душа поета повна була неспокою, і щира сповідь княж ни м о г л а цей неспокій ціл к о м в и п р ав д у в а ти , — він був д обрим психологом і боявся драматичних наслідків цього неспо­ діваного роману. Княжна ж В арвара не вгадувала його настрою і нарешті викликала його на розмову:


ґ

— «Чому ви перестали розмовляти зі мною?» — спитала вона, коли зосталася з поетом у сальоні. — «Не можу, не можу», -— відповів він. Княжна почала говорити про свою сповідь-повість. Казала, що це його приклад заразив її, і вона написала цю слабу річ, але «пере­ кинулась, сівши не в свої сани...» — «О, ні, ні! Це поезія, страш на поезія», — заперечив Ш евчен­ ко. Він казав далі, що ніколи не переживав того, що тепер, коли прочитав писання княжни, що ніколи не зустрічав такої спорід­ неної душі, як її душа. Це був кульмінаційний пункт психічно-нервового напруження в їх відносинах. Шевченко не простягнув рук до обіймів, не притулив її до свого серця. Княжні було досить, щоб усе зрозуміти. Вона опанувала себе й п очала говорити про свою приязнь до нього, просила його дивитися на неї, як на сестру. Потім княжна говорила ще про те, як помагає їй у житті віра. Прощ аю чись, Ш евченко сказав: «До побачення, сестро...» Він заспокоївся і другого дня був веселий. Те, чого він най­ більше боявся, проминуло: він мав враження, що княжна себе переможе. Сердечність, одвертість і настрій взаємного д о в ір ’я характеризували їх відносини на протязі кількох день. Але поет, оч евид н о, зн о ву п о б а ч и в щ ось у поведінці княж ни, що його занепокоїло, і він почав, мабуть свідомо, виявляти більшу стри­ маність і менше розмовляв із нею. Бачачи цю «холодність», княжна Варвара мучилася, і коли Шевченко свою стриманість іще збіль­ шив, з туги і смутку заслабла: вісім день вона нічого не могла їсти і дуже змінилась. їй з д а в а л о с ь , що Ш ев ч е н к о не помічає цього. 4 грудня, в день іменин княжни, всі були в церкві, і коли Шевченко після Служби Божої, складаючи поздоровлення, поцілував княжні руку, вона невимовно зраділа. Протягом дальших днів Капніст, що приїхав теж на іменини до Я готина і гостював там, мав з княж­ ною кілька розмов. Він уже давно взяв на себе ролю її ментора, на що давали йому право і пош ана до нього княжни, і відносини до нього цілої родини Репнінів. Капніст здобувся на абсолютно інтимний тон, яким іще ніколи не р о зм о в л я в із кн яж ною . Не зв аж а ю ч и на свої вільнолю бні погляди, він, як з усього видно, цілком виключав можливість


такого зближення між княжною й поетом, що могло б привести їх до шлюбу. Він закидав княжні, що вона в своїх висловах симпатії до Шевченка зайшла надто далеко, що вона може зробити його иещасливим, бо все це може йому голову закрутити, тощо. Капніст твердив, що поправити Шевченка княжні не пощастить, а що вона, роблячи в цьому напрямку зусилля, задовольняє тільки свої егої­ стичні забаганки. П ро своє переконання, що княжна закохалася в поета, Капніст не сказав ні слова. Але на другий день, під час нової розмови почув від княжни: «Думаю, що, маючи 35 років, можу собі дозволити багато такого, чого б у молодості не зробила... Хочу бути тільки другом, сестрою Шевченка». Капніст на це відпо­ вів, що «зовсім не треба покладатися на свої 35 років, що вік нічого не доводить, що коли жінка й молодий чоловік називають одне одного сестрою і братом, то в цьому завжди є небезпека», що Шевченко може закохатися в княжну і що це було б нещастям для нього, а якщо його амбіцію лоскоче і ніжить увага княжни, то [княжні] ...треба “бути обережною». Висновок Капніста був той, що Шевченкові треба з Яготина виїхати. Капніст брався за те, щоб переконати в цьому Шевченка. У княжни стиснулося серце: вона «впала духом». Капніст, поба­ чивши це, сказав їй, що ніколи не сподівався, що «це так поважно». Але він десь коло 8 грудня забрав Шевченка з собою. Поет залишив княжні листа, де, звертаючись до неї на «ти», як брат, увішав її «берегти в собі багатства, що їх Бог вложив в одне з найпрекрасніших своїх створінь». За кілька днів Капніст повернувся й оповів княжні, що задово­ лений Ш евченком, але, як він «впевнився», Ш евченко перекона­ ний, що княжна «сильно його кохає». П роте спільно з княжною було вирішено, що Ш евченко повинен до Я готин а ще на кілька днів повернутися, щ об не в м о ти в о в ан и й нічим його виїзд не викликав пересудів. Н ова зустріч Шевченка з княжною була дуже сердечна. Княжна панувала над собою. У розм овах із поетом, вона спромоглася навіть сказати йому, що «могла б лю бити його жінку, якщо б він оженився». П роте Ш евченко відчував щось інше і прибрав знову позу стри м аности — був із княж ною «холодний, м овч азн ий і байдужий», принаймні так їй здавалося. Несподівано сталася подія, що потрясла Ш евченка. П латон


Лукашевич прислав до Я готин а з Березані свого кріпака з листом до Ш евченка. П о с л а н е ц ь у т я ж к и й м о р о з зр о б и в не менш е як 25 верст пішки. Це обурило Ш евченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа. Н а це дістав такою самою дорогою від­ повідь, у якій оскаженілий Л укаш евич здобувся на ущіпливий «дотеп», — що він має 300 таких «йолопів», як Шевченко. Поет, оповідаючи про це княжні, «плакав од болю». Княжна не знала, що сказати, що зробити, щоб потішити його. «Я, — згадувала вона, — притулила його голову до своїх грудей, обійняла його, цілувала йому руки, цілувала б йому ноги. Я хотіла довести йому, що коли знайшовся негідник, який замість радіти, гордитися й почувати себе щасливим, що геніяльний син його рідного краю визволився з цієї ганьби [тобто з кріпацтва], цим йому дорікає, то є істота, що шляхетні почуття й священний вогонь ставить вище від випадковости народження». Ш евченко заспокоївся, «розве­ селився й оживився, з дивною легкістю перейшовши від смутку до веселости». У кінці грудня Ш евченко виїздив на короткий час із Яготина, але коли повернувся, мав змогу переконатися, що потяг княжни до нього все зростає. С ам а вона оповідала, що це «виявлялося дедалі більше». У Яготині зустрів він і новий рік. К ож на зміна в настрої поета спиняла на собі увагу княжни й її мучила. Н а б л и ­ жався час, коли Ш евченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він два дні провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Васи��я: княжна бавила їх, пильнуючи, щоб вони при позуванні поводилися спокійно. Під час цих сеансів поет був мовчазний і стриманий. В останні три дні перебування в Яготині був по-братер­ ському сердечний і ніжний з княжною. Коли, нарешті, 10 січня настав час виїзду Шевченка, княжна В арвара «в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати». Покидаючи Я готин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя. За ці три місяці Ш евченко часто переривав своє перебування в Яготині й виїздив до околичних маєтків, найчастіше, здається, до Березової Рудки, до Закревських. Приятелювання поета з головою товариства «мочемордів» було причиною тяжких уболівань його названої сестри. Княжна з деспотичною послідовністю, настирливо й ні на що не зважаючи, старалася відтягти Ш евченка від цього


товариства. Свою антипатію до Віктора Закревського вона пере­ несла на ціле його оточення, на його сестер і родину його брата Платона, де Шевченко почував себе надзвичайно добре й провів багато п риємних годин. М арія З а кр ев сь ка була тал а н о в и то ю иіяністкою, Софія — письменницею, що спробувала йти слідами Гоголя й у своєму «Ярмарку» дала досить яскравий образ життя п олтавського поміщ ицтва. Родину цю знали як «опозиційну». Коли М арія й Софія притягали Ш евченка своїми талантами, то жінка Платона, «Ганна вродлива», чарувала його своєю незвичай­ ною, суто-українською вродою, своїми «аж чорними — голубими» очима і «станом гнучим». М атеринська опіка княжни, що хотіла зробити з поета якогось л ицаря чернечого ордену, була надто сувора й для поета тяжка. Бажаючи бачити друга завжди «добрим, чистим і великим», кн яж на в иявл ял а нерозуміння психічного дуалізму в духовій природі людей того типу, до якого належав Шевченко, типу, так чудово окресленого Пушкіном і нею самою так яскраво описаного-. Серед яготинських знайомих поета були досить цікаві постаті. З Глафірою Псьолівною, що про особливу Шевченкову симпатію до неї розповіла нам княжна Варвара, єднали його спільні мис­ тецькі зацікавлення. Глафіра, між іншим, робила шкіци з голови Шевченка і вміло підхопила характеристичні риси його обличчя. З інших осіб, що їх пізнав там Шевченко, був учений економіст і знавець французького утопійного соціялізму Роман Ш трандман, що забрів до Я готина аж з далекого Петербургу. Була це людина високої інтеліґентности, і Ш евченко з розмов із ним міг багато довідатися про інтелектуальне життя сучасної Европи, зокрема про всі новітні соціальні утопії — про твори Сен-Сімона, Кабе, Ф у р ’є й інших. Ш тран дм ан називав Ш евченка «останнім із козаків»: очевидно наш поет імпонував йому своїм «козацьким» вільно­ любством, тим, що в формах козаччини бачив, коли не ідеальну, то здорову українську національно-суспільну організацію. Д октор Фішер, саксонець, домовий лікар Репнінів, був теж дуже освіченою й цікавою для Ш евченка людиною. У традиціях дому Репнінів жила пош ана до давніх українських автономістичних змагань і, хоч пасивна, але яскраво виявлена опозиція до режиму царя М иколи. Старий князь усе життя боров­ ся проти надужить кріпацьким п равом з боку більшости л ів о ­


бережних українських дідичів і сміливо ставав в оборону місцевих прав у згоді з кращ ою , не розбещ еною до кінця «лакомством нещасним», частиною лівобережного дворянства. Н агородою за це були йому самі розчарування, образи і зрештою дике обвину­ вачення у... привласненні державних грошей. М аєток його був під урядовою опікою, а над ним самим велося безконечне слідство. Д ва із зформованих ним у 1831 році козацьких охотницьких полків цар М и кол а І підступно заслав на північний Кавказ, розлучивши козаків із рідним краєм і з родинами всупереч всякому праву й правді. Ф актично князя скинули з посади «генерал-губернатора М алоросії» тому, що підозрівали в ньому українські сепаратистичні тенденції. Д ож и ваю чи віку, князь міг висловлю вати свій протест проти д икого режиму тільки опозиційними жестами, де­ монстративно роздаровую чи із своєї багатої ґалерії портрети ц а­ рів як ненависні символи н аси л ьн и ц ько го режиму. Ш евченко глибоко шанував князя. Зустрічаючи новий рік у родині Репнінів, вразливий поет навіть поцілував старому князеві руку, сказавши: «Отаких старих я люблю». Атмосфера яготинського палацу безліч­ чю ниток була з в ’язана з усім тим світлим і чистим, що було зап ереченн ям М и к о л и н о ї тиранії. Тут пом ер дволітній синок рідного брата князя — декабриста Сергія Волконського, поки­ нутий героїнею-матір’ю, що помандрувала слідом за чоловіком на сибірську каторгу. Тут у згадках з ’являлась тінь знайомого Репнінів, п о віш е н о го М и к о л о ю І д е к а б р и ста -п о ет а К ін д р ата Рилєєва, що над його поемами з українською тематикою Шевченко переживав колись яскраві моменти національно-патріотичного піднесення. У Репнінів напевне дуже багато чув про Івана П етро­ вича Котляревського, що був другом їхнього дому і, мабуть, не одну рису для відтвореного пізніше в повісті «Близнята» живого образу цього письменника завдячував яготинській традиції. Міг теж довідатися дещо й про 20 літ тому зліквідоване українське масонство, що його живі ще епігони були зв’язані тісною приязню з князем М иколою , як Олекса Капніст, Лизогуби, як І. П. К о т­ ляревський, що теж був м а со н о м . З м а со н ств о м тим були з в ’я з а ­ ні я с к р а в і у к р а їн с ь к і н е зал е ж н и ц ь к і з м а г а н н я п ер ш о ї чверті! X IX століття. Старі Рєпніни мало показувалися в товаристві, що завжди н а­ повняло яготинський сальон, але все ж таки Шевченко з ними


досить часто бачився, а з князем, що ввесь день присвячував чи­ танню книжок, напевне мав не одну цікаву розмову, і, як казала княжна Варвара, здобув лю бов цього «законного» кандидата на гетьмана, за якого його колись уважали українські автономісти. Стара княгиня, внучка гетьмана з пастухів, теж мала симпатію до свого гостя, поета з пастухів. Крім літературних вечорів (збереглися дані про чотири), коли Шевченко деклямував свої або чужі твори, в Яготині велися ще й жваві розмови й дискусії, в яких не бракувало інтелігентних та цікавих учасників. Повставали — може й не раз — і цікаві творчі нляни, з яких один, що про нього дійшли до нас відомості, був надзвичайно характеристичний. Якось виникла в яготинському товаристві думка про оперу. Вибрали сюжет, що задовольняв усіх драматизмом і багатством дії, — Мазепа. Ш евченко мав написати лібретто, а П. Селецький, полтавець, губерніяльний м арш алок ш ляхти, — музику. Ц ей С ел ец ь ки й був л ю д и н а р е а к ц ій н а й російський патріот. Коли-«всі обстою вали особу Мазепи й хотіли представити його оборонцем свободи в боротьбі з деспотизмом Петра», Селецький у вчинках Мазепи «не знаходив... нічого геро­ їчного і домагався, щоб його представили таким, яким він справді був», а коли з уст м айбутнього ком п о зи то р а вирвалося слово «зрадник», що мало характеризувати «справжню» постать гетьма­ на, всі через це мало з ним не посварилися. Д о того ж княжна Варвара і Шевченко «хотіли, щоб лібретто було написане україн­ ською мовою», а Селецький був «протилежної думки» й казав: «Якщо писати оперу, то писати оперу поважну й мовою загальн о­ приступною, а не якусь там “Н аталку П ол тав ку”». Ясно, що до згоди не дійшло, і проект не міг бути здійснений. Ш евченко, княжна і їх однодумці бачили М азепу таким, яким увижався й молодому російському поетові, коли в уста свого героя він вкладав слова:

л

Безъ милой вольности и славы Склоняли долго мы главы П одъ покровительствомъ Варшавы, Подъ самовластіемь Москвы. Н о независимой державой УкрайнЬ быть уже пора — У


И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра. Суперечка з Селецьким і тяжкий інцидент з Лукашевичем були тими подіями, що різким дисонансом увірвалися в чисту атмосферу яготинського палацу. Складні моральні переживання, викликані в ід н о с и н а м и з к н яж н о ю , хоч і затьмарю вали чоло поета, але в них не було нічого, що зачіпало б його переконання або дратувало й ого лю дськ у й н ац іо н а л ь н у гідність. Не д урно ж 10 грудня Ш евченко писав Григоровичу, що в Яготині «добре, дуже добре». По виїзді з Я готин а ще щось із місяць перебував поет у тих околицях. Гостював, мабуть, у Закревських, у де-Бальменів, може в М аркевича. Був карнавал, і веселе товариство не жалувало часу на забави. Від Я. де-Бальмена згодом дістав дорогоцінний по да­ рунок: прекрасно ілюстрований «Кобзар» (з доданим до нього «Гамалією»). Частину ілюстрацій виконав сам де-Бальмен, частину його шваґер мистець-маляр Башилов. На титульній сторінці був портрет Ш евченка, рисований Баш иловим з натури. Одним із документів тих веселих забав був «універсал», що його вислав «гетьман» Ш евченко «генеральному обозному» М иколі М аркевичу з наказом прибути негайно в Безбухівку (чи не Вейсбахівка?) до «гетьмана». Під універсалом тим, крім самого «геть­ мана», підписалися «полковник компанійський» К орба (поміщикофіцер Корбе), «генеральний старшина» Вихтор Мочеморденко (В. Закревський), «військовий єсаул» Яків Д ибайло (де-Бальмен). «Гетьман» повикидав із статуту веселого братства московську тер­ мінологію, що н агадувала «всеп’янійший собор» Петра І, і засту­ пив її національною . Дотепний сибарит і сноб М аркевич відповів на універсал віршованою цидулкою, в якій радив новому «геть­ манові» не дуже «гетьманувати» та «махать Мазепиною булавою», пророкую чи, що якщо він не шануватиметься, то його «москов­ ською рукою» ... н а б ’ють І плакать не дадуть. М ожливо, що ця згадка власне про «Мазепину булаву» була не стіл ьки в ід п о в ід д ю на сам и й у н іверсал, скільки в ід г о м о н о м Ш евченкових сміливих розмов в антимосковському дусі, що про


них доходили чутки до обереж ного си б ар и та-п ан а. А що такі розмови були, про це найліпше свідчать по двох роках звернуті Шевченком до вбитого на Кавказі Я кова де-Бальмена слова жалю, що йому Не за Україну, а за її ката Довелось пролить кров добру, не чорну... Р озпрощ авшися з Закревським та іншими своїми приятелями з сусідніх маєтків Пирятинщ ини та Прилуччини, мусів він заїхати до Качанівки, щоб попрощ атися з Тарновським і вручити йому копію, зроблену з Горнунґового портрета князя М иколи Рєпніна. Дістав, мабуть, і від Т арн овського за це теж якусь заплату, як дістав і від Капніста за таку саму копію. Щ е в грудні писав Гри­ горовичу до Петербургу, що «заробляє гроші», й додав: «аж дивно, що вони мені йдуть до рук». Д в а п ортрети Рєпніна, груповий портрет його внуків, портрет т. зв. пані Маєвської, чудесні портре­ ти подружжя Закревських, портрет Лукомського — це ті його праці 1843 року, що збереглися, але напевне їх було значно більше. Життя в маєтках у гостині в знайомих нічого йому не коштувало, отже віз із собою якусь суму грошей, що по злиднях зими 1842—43 років не було для нього річчю зайвою. З Чернігівщини не поїхав просто на північ, а завернув до Києва, де хотів побачити контракти. Це було між 6 та 13 лютого. Може це рішення було й випадкове, — міг мати попутником когось із чернігівських поміщиків, може навіть і самого Григорія Т ар н о в ­ ського. Усі найбагатші землевласники П равобереж ж я й Л івобе­ режжя бували на цьому з ’їзді, де раз на рік робили всякі то р г о ­ вельні угоди. П ро те, що був тоді в Києві, знаємо лише з одного л и с та Василя Б іл о зер сь к о г о , який р о зп о в ів , що саме під час контрактів познайомився в тому році з Шевченком. Н а жаль, не знаємо н ічого про враж енн я поета від ц ьо го всеукраїнського ярмарку, під час якого тоді рікою лилося шампанське, гриміла скрізь музика й не замикалися двері різних мандрівних театрів, де повно було всяких кабаретових «зірок», а з рук до рук переходили програні в карти маєтки, і одні заробляли тисячі, а інші їх п ро­ гулювали. З Києва поспішав до М оскви й Петербургу, бо по дорозі не заїха в н ав іть до свого д р у га В ік т о р а З а б іл и , х о ч а й обіц яв,


очевидно, та й без того випадало б. Залишив тільки приятелеві цидулку, в якій нарікав на те, що не міг у Борзні купити потрібних припасів. Забіла був дуже цим засмучений і згодом надіслав Шевченкові гумористичне віршоване «посланіє», в якому дорікав йому за «те, що в хутір не забіг», що «зазнався, бачите, з панами, а земляків так і забув»: Я кий же ти земляк? Який же ти писака? Неначе гнав тебе собака, Боявся день подарувать — Щ об побувать у мене в хаті, Щ об пісень вмісті заспівати, Якії серце нам гризуть... За розчарування, що його зазнав, Забіла бажав приятелеві цілого ряду «гастрономічних мук» — з півроку не куштувати Борщу, вареників, ковбас, литівки, Сеньги, чахоні і скубрійки... Щ об цілий день не пив горілки, Не довелось щоб і наливки Хоч раз один ковтнуть на смак, Т а щоб приснилось: бужанина, В’юни, лоскірка і свинина З сметанкою та із хріном!!! Отії «щи» щоб їв ти руські! Отії соуси хранцузькі, Щ о тільки в животі бурчать!!! Тим часом Шевченко по короткому перебуванні в Києві просту­ вав до Москви і в середині лютого був уже там. 19.11. він подарував ав то гр аф «Ч и ги рин а» акторові М. С. Щ епкинові. По довгому перебуванні в Яготині йому особливо хотілося пізнати свого тал а­ новитого земляка-артиста: в родині Репнінів його не могли не згадувати часто, бо князь М икола був великим прихильником його талантів і поміг йому викупитися з неволі. Тягнуло теж Ш евченка познайомитися і з другим земляком — професором Осипом Бодянським. Н а Україні, як ми бачили, поет не проминув ні одного вченого українознавця. До Бодянського ж не міг не мати особливої симпатії, як до енергійного видавця джерел до української історії


й передусім козаччини, як до знавця української етнографії і най­ ліпшого тоді знавця слов’янського відродження. Бодянський поміг Шевченкові виправити текст «Гамалії». Під час цього перебування в М оскві Ш евченко, мабуть, п о знайом ився з п редставн икам и московського слов’янофільства: і Щ епкин, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щ еп­ кин) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайо­ мих. Із слов’янофілів міг тоді Ш евченко пізнати Ів. Кірєєвського, а з западників — їх головного вождя Станкєвіча й ціле ближче його оточення. Н а жаль, про це все є лише посередні дані. Бодян ­ ський і Щ епкин оточили Ш евченка найвищ ою пош аною й л ю ­ бов’ю. Бодянський у листі з того ж року називав поета «поводирем усіх нас», себто вождем усіх українських національних діячів. Пізніше листування Ш евченка з Бодянським показує, як обидва вони один одного високо цінили. Присвята ж Щепкинові «Чигири­ на» й написане в тому ж році, трохи згодом, посланіє («Заворожи мені, волхве...») доводять, як глибоко Ш евченко прив’язався до цього геніяльного артиста, якому все життя довелося бути «на чужині, на чужій роботі». Ніхто з таким ентузіязмом не приймав Шевченкових творів і не деклямував їх, як Щепкин. Пробувши в Москві днів із п ’ять, виїхав до Петербургу. Віз Ш евченко на далеку північ б аг атю щ и й зап ас вражень. Справдилося те, що передбачав. Бачив народ свій у неволі й біді. Бачив, що «сплюндрували нашу У країну катової віри нім ота з москалями» — ру їн н и ц ьку р о б о т у р о сій с ь к о ї б ю р о к р а т ії («н ім ­ ців») і земляків-перевертнів. Н а загальному дантівському образі страшного м орального й культурного падіння вищої верстви та гнобленої нею хліборобсько-селянської маси яскравими плямами виступили образ його розтоптаної квітки, його Беатріче — Оксани та п о н у р а гру п а убогих керелівських хаток , з яких в изи р ал и обличчя братів і сестер, що «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Н а загальному тлі образу сплюндрованої «нашої, не своєї землі» мигтіли ясними вогниками окремі більш і менш яскраві й далекі від зла, що навколо них розлилося морем, постаті — живий ангел княжна Варвара, добрий і чесний, але нудний містик Капніст, трагічні коміки Забіла й В. Закревський, повний національ­ ного патосу Куліш, і ще може дехто, але це були зернятка в купі


струхлявілої, спліснілої полови. Віз із собою глибоко вирізьблений у серці, а в подорож ньому зшитку кривавими літерами списаний образ Розритої Могили.

^

^

До Петербургу Ш евченко повернувся в кінці лютого. Місяців із десять провів на Україні й втратив цілий шкільний рік. Я кби не затримався так довго на Україні, то весною 1844 року міг би вже Академію скінчити, бо саме тоді минало шість літ від часу, коли роз­ почав там свою науку, а курс науки був шестирічний. Отже треба було ще рік в Академії пробути. Потрібний йому був лише диплом, а вчитися вже властиво не мав чого: виконані ним у 1843 році на Україні портрети можуть бути найкращ им свідоцтвом того, що був уже цілком закінченим майстром. М ав уже заслужену славу талановитого портретиста й д оброго ілюстратора. Повернувшись до Петербургу, тижнів два-три не брався ще ні за яку працю. Цей час заповнили радісні зустрічі з давніми при­ ятелями. Д о столиці прибув тоді з України молодий багатий дідич Григорій Галаган. Він зробив прийняття для петербурзьких земля­ ків, на яке запросив і Шевченка. Далі одна за другою пішли забави. Українець Литвинів яскраво описував у листі до свого приятеля Бодянського, як він, Галаган і Шевченко весело проводили час, не розлучаючись, «як брати». Описував Литвинів і незабутній ве­ чір, проведений спільно з поетом у В. І. Григоровича. Шевченко смішив своїх друзів веселими оповіданнями. Оселився Ш евченко знову десь на Васільєвському Острові в сусідстві, а може й разом із цілою групою товаришів-земляків, із яких можна назвати киянина Івана Гудовського та слобожан М и ­ хайла К арпа й Хиврича. Відродився запорізький курінь, у якому поет зробився «отаманом». «Гамалію» свого знайшов уже видру­ куваного. Спільне з Бодянським виправляння тексту цієї поеми було зайвою працею. Видавцем її був якийсь «полукацап», що, за дотепним виразом Бодянського, «нарядив у свій армячок» Г ама­ лію, і він вийшов у світ «чумарзою», — друк справді був брудний, а на обгортці красувалася віньєтка... з бубном і паяцом. «Безталанный», висланий іще з України до редакції «Маяка», теж з’явився


весною в цьому часописі, але Ш евченко не встиг, очевидно, попросити редакцію зробити відбитки, і тепер сам видав цю поему ще й окремо під змі­ неною назвою «Тризна». У Москві мав органі­ зувати продаж обох поем Бодянський, на Україні старалася р��зповсюдити їх княжна Варвара, а та ­ кож панна Марія Селецька. Відгуки критики були неповажні. Щ о навіть на такий архітвір, як «Гамалія», не знайшлося порядного рецензента, то це б ула б річ д и в н а, коли б не те, що вже й слов’янофільські часописи перестали тоді ціка­ витися у країн ською л ітературо ю , а глузливоблазенські рецензії часописів інших напрямків з р о б и л и с я вже т р а д и ц ій н и м и . І г е н ія л ь н о г о «Г ам алію » зу стріл а « Б и б л и о тек а для Ч тенія» черговим блазенством: «Гамалія або Гамалій був разом і Ахілл і Аякс Запорізький, — бив, різав жидів (?!), турків, поляків (?!), — тільки не їв своєї печені. В епопеї пана Ш евченка описаний похід Гамалії на Скутарі. Похід греків на Трою супроти подвигу Гамалії — те саме, що “Іліяда” супроти

Обкладинка альбо­ му офортів Т. Ш ев­ ченка «Живописная У крайна»

/;>ї

ЖИВОПИСНАЯ ;

’ • уч. , ,

УКРАИНА. ж »раса тсвчсжка.

У


Т. Шевченко. Д а р и в Ч и гр и н і 1649 року. Офорт

“Мертвих душ ” . Ці подвиги і змалював поет у вір­ шах, гідних героя». П и сав цю «рецензію», як видно, якийсь «землячок», що у своїй тупій реак­ ц ій н о сті зр о б и в з об ох ген іял ь н и х укр аїн ц ів якихсь зарозумілих мегаломанів без хисту. Зате міг Шевченко потішитися справді поваж­ ною критичною оцінкою своїх попередніх поезій, що її в загальному огляді нової української літе­ ратури дав тал ан о в и ти й молодий український уч ен и й і п и с ь м е н н и к М и к о л а К о с т о м а р о в у харківському альманасі «М олодик» за 1844 рік. Іще коли Ш евченко був на Україні, повстав у нього конкретний проект ширення національної свідомости серед письменних земляків. Я к р о ­ мантик, як ідеаліст-ентузіяст, він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них н е зб а г н е н н и й д о б р о ч и н н и й вплив. Із настроїв і думок, що з особливою силою опану­ вали його на руїнах Чигирина й Суботова, виник у нього проект видавати альбоми-зошити, що під

■птГ ОО у—Н

і

^ 0

154


Т. Шевченко. С тарости. Офорт

1844

назвою «Ж ивописная У крайна» мали ілю стру­ вати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити н ац іон ал ьн і українські звичаї, а також ілюструвати й найориґінальніші пам’ятки української народньої поетичної творчости. П рацю цю зв ’язав був із шляхетною дум­ кою: викупити своїх братів і сестер із кріпацтва за гроші, що будуть доходом з того видання. Ідею цю гаряче підтримувала кн. В арвара Рєпніна. Привіз із собою з України різні етюди з нату­ ри, що їх зр о б и в ч и м а л о в своїх п о д о р о ж н іх штамбухах. Матеріялу для композицій не браку­ вало. Треба було вибрати сюжети, що відповідали б задуманій програмі. З намічених ним знаємо лише ті, що були заанонсовані. Дуже х ар а к те­ ристичний був цей вибір. Серед видів історичних пам’яток, крім Видубецького манастиря, бачимо Чигирин, Суботів, Батурин — руїни «колишньої слави», історичні пункти найзавзятіших змагань


___________ #

Т. Шевченко Судна рада. Офорт

України за свою незалежність і резиденції героїв ти х з м а г а н ь . С ер ед в и к о н а н и х і з а д у м а н и х іл ю с т р а ц ій до істо р и ч н и х у к р а їн сь к и х подій бачимо сцени, що або мали збуджувати почуття н а ц іо н а л ь н и х г о р д о щ і в (« Д а р и Б о г д а н о в і і українському народові»), або викликати думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ у процесі боротьби з силами, ворожими його самостійності (кара смерти над Іваном Під­ ковою , Петро П ол уб ото к у Петербурзі, Семен Палій у Сибірі), або давали образ кари за націо­ нальну зраду (Сава Чалий). У виборі побутових сюжетів бач им о скрізь баж анн я або п оказати глибоку поетичність українського н ароднього світогляду («Похорон молодої»), філософський гумор українця («Казка про солдата і смерть»), або його гуманні традиції («Старости», де вибраницю питаються, чи вона згоджується піти за того, хто її сватає), або наскрізь оригінальні форми наших національно-суспільних інституцій (чу-


1844

мацтво), або яскраве багатство традицій куль­ т у р н и х (« П е р е з в а » ) т о щ о . К о р о т ш е к а ж у ч и словами самого Шевченка, хотів він дати по змозі повний образ усього того, чим Україна «різко від­ різняється» від інших національних збірнот. Я к б ач и м о , м ета в и д ан н я б у ла п ередусім н а ц іо ­ нально-патріотична, але давала авторові не лише змогу пропагувати культ славетного минулого України та збуджувати зацікавлення й лю бов до всього національного українського, а й м ож ли ­ вість виявити свої артистичні здібності. П и т а н н я м а с о в о ї р е п р о д у к ц ії м и с т е ц ь к и х творів мусили зацікавити Ш евченка вже кілька літ тому, коли він почав п рацю вати як ілю стра­ тор. Знані були тоді лиш е д ва способи р еп р о ­ дукцій — літографія і Гравюра. Волів Гравюру, як більш артистичний сп осіб в ід д а н н я оригіналу, але звичайні Г р ав ю р и -д е р ев о р и ти , с т а л е р и т и й т Шевченко мідерити його не задовольняли. У 1842 році він казка, узяв участь у дослідах над спрощеним способом Офорт


1844

Т. Шевченко. Видубецький монастир у Києві. Офорт

реп родукуван ня рисунків, над т. зв. ґальванографією. Д ля свого опікуна Сапожнікова, скарб­ ника Т о в ар и ств а Заохочення Мистців, що д о ­ сліджував ґальванографію , зробив навіть рисунок-ілюстрацію до Ш експірового «Короля Ліра» й напевне брав участь у його Гравіруванні та репродукуванні способом ґальванограф ії. Але досвід п ереконав його, що н ай кр ащ и й із усіх способів репродукції — Гравюра, роблена спосо­ бом «офорту», витравлюванням рисунка на мі­ дяній дош ц і за п ом ічч ю їдких кислот, спосіб старий, відомий ще Рембрандтові, але такий, що д а в а в н а й к р а щ і а р т и с т и ч н і р е зу л ь т а т и : ним можна було дуже добре віддати всі відтінки ориґіналу-рисунка, і найкращі досягнення бували при цьому тоді, коли автор твору сам переносив на дошку свій рисунок. Тому він і спинився на цьому способі. Із завзяттям узявся він за цю працю. Якщо роз­ п о ч а в її н ав іть у березн і, то тем п п р ац і був

■ ^ С ) 158


надзвичайний, бо в травні мав уже три закінчені офорти — «Судну раду», «Дари Богданові» й «Печереьку криницю» (останню пізніше забракував). Треба тут узяти під увагу, що він мусів іще навчитися техніки офорту. Д о всього мав хист і, очевидно, засвоїв відразу те, чого інші вчаться роками. Ґраверської техніки в Академії не викладали, а тому він міг скористатися лише із вказівок приватних осіб — передусім, мабуть, професора скульптури барона К лодта фон Юрґенсбурґа, що з ам аторства займався також і офортом. Мусів теж скомпонувати перед тим самі образи, виконавш и їх сепією, як це найчастіше й перед тим робив для ілюстрацій. Н а це теж треба було часу, але компонував він і рисував дуже швидко. Коли ж почав гравірувальною голкою переводити образи на мідяні дошки, то на це вже треба було і багато часу, і великої терпе­ ливости. Коли перші три образи були готові, Ш евченко приступив до перш их о р г а н іза ц ій н и х к р о к ів для з а п ев н ен н я собі успіху в розповсю дженні майбутнього видання та забезпечення себе від­ повідними поясняльними текстами. М ав спочатку замір випускати на рік 10 образів трьома випусками, а раз на рік — поясняльні до них тексти, так і поінформував кн. Рєпніну й Бодянського; потім у серпні в реклямовому проспекті оголосив у пресі, що буде вихо­ дити їх на рік 12. Ціна видання теж увесь час змінялася. Кн. Рєп­ ніній у кінці ж о в тн я п и сав , що в цьому році вийде не 10, а лише 6 естампів і що коштуватимуть вони чомусь три карбованці, тоді як раніше 10 оцінював на 10 карб., а коли ті 6 естампів вийшли таки в кінці року, то визначив ціну за них 5 карбованців. Коли княжна й інші його безкористовні посередники в цій справі встигли здобути передплатників на одних умовах, то згодом виявилося, що зібрали грошей більше, ніж було треба, а що число офортів буде менше, ніж мало бути. Він поспішив своїм посередникам подати умови, продиктовані не холодним розрахунком, а непо­ правним оптимізмом непрактичного мистця. Ціла біда була в тому, що з усім цим непотрібно хапався, що намовляв своїх посередників до вживання практичних заходів і пустив рекламу раніше, ніж виявилися фактичні можливості. Взагалі виявив у цій справі свою життєву безпорадність і велику «поетичну» розкиданість. У Києві згодився розп о вс ю д ж у ва ти «Ж и в опи сн у У країну» помічник куратора М. Юзефович, але Ш евченко не подав йому


г

навіть своєї адреси, а той, маючи гроші від передплатників, не знав, куди їх вислати. Княжна В арвара кілька місяців не могла дочека­ тися від автор а д рукован ої програми й білетів на передплату, а коли вийшли перші три естампи, дістала разом із взірцями лише ЗО білетів, у той час, як потрібні були їх сотні. А справа запові­ далася зовсім непогано. Товариство Заохочення Мистців у кінці літа асигнувало Ш евченкові допомогу — 300 карбованців асигна­ ціями. Не була це велика сума, але вона давала повну змогу присту­ пити до друкуван ня естампів, грош і ж від передплатників п о ­ повнили б і збільш или потрібний для закінчення справи фонд. Княжна Рєпніна в справі розповсюдження видання розвинула таку енергійну акцію, що якби сам поет-мистець не заплутав справи, то одна ця акція дала б може більші результати, ніж офіційні заклики г е н е р а л -г у б е р н а т о р а Д о л г о р у к о в а , що на п росьбу Ш евченка рекомендував дворянству своїх трьох губерній передплачувати «Ж и вопи сн у У країну», хоча й ці заклики не лиш илися зовсім безрезультатними. Тим часом сам Ш евченко, хоча й без то ч но го пляну, але з невтомною енергією займався цим ділом. Листувався з різними особами, д баю чи за поміч усіх, хто тільки своїм авторитетом, впливом аб о о соби сти м и з в ’язками міг йому допом огти в цій справі; н ав ’язував контакт із книгарнями тощо. Все це зайняло йому, мабуть, чимало часу. З яким завзяттям він узявся за цю спра­ ву, видно хоча б із його листа до визначного українського етно­ графа кн. М. Цертелева: «Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене, не забула б У країна мене мізерного». У цьому психологічному д о­ кументі — ввесь Ш евченко з п итом ою його вдачі прикметою переносити на оточення те, що було властивістю його власної душі. Коли сам, працю ю чи над «Ж ивописною Україною», переживав хвилини національного патосу, то думав, що ним запалають і душі всіх тих, що «Живописну Україну» оглядатимуть. Крім м и стец ь кої та п р ак ти ч н о -в и д ав н и ч о ї сторон и була ще в цій справі й літературна: уміщені в альбом ах-випусках образи, за п р оектом Ш евченка, мали вийти в супроводі написаних спец іялістами п оясн яльн их текстів. І тут поет не виявив якоїсь пляновости. Я к а в т о р а історичних текстів він спочатку хотів з а п р о ­ сити лиш е Б о д ян сь к о го , інші ж тексти хотів або сам складати,

V 160


або К уліш а просити. Н евдовзі п о просив так и про це Куліша, але той у в ід п о в ід ь п и с ав , що «не в т о р о п а є » , що саме має «ком пон увати ». Ш ев ч е н к о д о к л а д н іш и х ін ф о р м ац ій йому не подав і, хоч не мав од н ього ж адн ої згоди, а лиш е просьбу краще псе «витолкувати», проте в н аступном у листі до Б од ян ського писав уже за кіл ька днів, що «Куліш буде ко м п о н у в ат ь текст для н ар о д н ь о го теп еріш н ього биту». Щ о було лиш е поетовим бажанням, те його природн ий оптимізм об ертав уже в дійсність. Коли п р а ц я над о ф о р т а м и й ш ла успіш но і вони ком унебудь подобалися, він починав і свої пляни відп овідн о п ош и рю вати — притягав у думках до співпраці вже й інших учених-істориків — Будкова й С торож ен ка; м ав якусь — н авр яд чи чимсь реальним обґрунтовану — певність, що польський учений М. Ґрабовський буде йому «п о льські ш туки в и д а в а ть » , але про все це писав Бодянському, як про щось зовсім певне. П о л ь с ь к о м у л іт е р а ­ торові Р ом уальдові П од б ерезь ком у поспіш ив п о дати відомості про те, що в « Ж ивописній У країні» ілю струвати м е наш і найвидатніші історичні події, п о чи н аю чи від заснуван н я К иєва, а трохи зго д ом якомусь російськом у ж урналістові, що робив для його видання рекляму в «СЬверной ПчелЬ», подав уже значно звужений плян, що ілю струватим е наш у історію лиш е від часів Ґедиміна. Усе це було р езу л ь тато м мінливих н астроїв, що з них випливали ті або інші п роекти, які в його психіці об ер тал и ся в щось ніби вже реальне, і то м у йому д о в о д и л о ся не одне в своїх плянах зм ін яти . Т р е б а було , п о д а в ш и к о ж н о м у з н ам іч ен их авторів опис або шкіц ск о м п о н о в а н о го образу, п роси ти к о н ­ кретно н ап исати до нього текст. Ш евченко ж зро б и в із Бодянським т ак , що або просив й ого, якщ о він «начитає» в літописах щось цікаве, п о д а ва т и про це текст, щоб сам ом у той текст іл ю ­ струвати, або — як було сп о ч атку — в за н а д т о вже загальн ій формі п роси в писати «три листо чк и в год» істо р и ч н о го тексту, властиво кажучи, невідомо, до яких образів. Щ одо текстів, то ця настроєва примхливість нічому не заш ко­ дила, бо він і сам собі, без чужої помочі, дав раду, — сам їх написав, хоч і короткі, але свідчило все це про те, що всяка пляномірність була йому чужа і що ліпше було б, якби він виконав лише чистомистецьку сторону праці, віддавши саме видання під опіку більше систематичної й менше нервової людини.

6


г

У кінці грудня міг уже приступити до розсилання «Живописної України» своїм «субскрибентам». Хоч мало не ввесь цей 1844 рік проминув для Шевченка, так би мовити, під знаком «Ж ивописної України», але це не переш ко­ джало йому час од часу віддаватися поетичній творчості, і дже­ релом її була вже не туга за опоетизованою в уяві Україною, а Україна жива, справжня, та, яку недавно побачив новими очима. Я к пригадуємо собі, він іще перед першим виїздом до рідного краю був упереджений проти тієї дійсности, образ якої міг його там спіткати, але те, що там побачив, було значно гірше, ніж те, що міг собі уявляти або про що зберіг спомини ще з дитячих літ. У сільських церковних метриках тих часів, у рубриках про смерть, найзвичайніша річ — записи такого змісту, як «умерь оть побоевь прикащика», або «умерь оть наказанія розгами...». У Керелівці селян теж забивали різками на смерть панські управителі. Навколо діялося те саме. Де й не було таких надуживань, то однаково народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях. Освіти не було майже жадної, школи по селах були рідкістю. На Лівобережжі, наприклад, із понад тисячі сільських шкіл, що були за гетьманської влади, не зосталося ні одної. Рекрутські вербунки були в ґрунті порушенням усякого права й справедливости: забирали до війська мало не завжди тих найубогіших, що бували часто єдиною під­ порою родини. П обувавш и на Чернігівщині, Полтавщині й К иїв­ щині, звідавши й далекі запорізькі степи, Шевченко мав повну змогу побачити все це на власні очі й наслухатися страшних, крива­ вими людськими сльозами политих скарг. Не тільки всі реальні сліди, ба навіть зовнішні ознаки старих українських вольностей за ц арю в ан н я М и ко л и І були скасовані. Адміністраторів типу князя М. Рєпніна, що, як міг, боронив лівобережне селянство від поміщицької сваволі й непомірних державних податків, заступили реакціонери найгірш ого типу. С лобожанщ иною й Гетьманщиною управляв злодій, гуляка й п ’яниця кн. М. Долгоруков, П равобе­ режною У країною — генерал Д митро Гаврилович Бібіков, «сол­ дафон», тупий себелюб і к а р ’єрист •— К апрал Гаврилович Безрукий І унтер п'яний Долгорукий Украйну правили... як сказав пізніше поет в «Юродивому».

V ^ 3

162


Київський Університет лише недавно був наново відкритий по кількалітній перерві, і «командував» ним куратор генерал Траскін, людина, що нічого спільного з наукою не мала. М олодь, що нале­ жала не до дворянського стану, а до т. зв. «станів податкових», мала утруднений доступ до шкіл середніх, а до вищих і зовсім його не мала. Коли в самій М осковщ ині серед дворянства було чимало людей, що, не зважаючи на перешкоди, все ж щось старалися зро­ бити для народу, то на Україні кріпацтво, інституція порівняно нова, набрало найгірших форм, а серед поміщицької верстви м ай ­ же зовсім не було людей, що хотіли б дати своїм селянам хоч якісь справедливі полегші та думали б про н ародню освіту. Навіть ті нечисленні, що з ними зблизився був Шевченко, в більшості своїй активно нічого корисного для своїх «підданих» не робили, вся їх заслуга була хіба в тому, що не робили народові кривд, не наду­ живали соціяльно-політичної системи, що панувала в цій февдальній державі. Щ о Україна «цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила» — це була реальна правда. Верхівка нації зяяла страш ­ ною м оральн ою пусткою. Один із найшляхетніших російських діячів того часу Юрій Самарін у своїй розправі про кріпацтво незаперечними даними стверджував, що українська селянськокріпацька дійсність була без порівняння гірша, ніж російська. А Шевченко до того свого селянсько-кріпацького народу їздив у гостину, але, «крім плачу», справді нічого не побачив і сам «скрізь плакав...». Дивлячись на зраджену верхівкою українську націо­ нальну масу, бачив її високі моральні прикмети, міг подивляти ту надзвичайну її духову міць, з якою вона в своєму інстинктовому хліборобському консерватизмі зберігала національну відрубність, усі віками надбані засади своєї моральної і мистецької культури; як колишній селянин-кріпак, легко міг з народом порозумітися, про настрої його добре довідався. Не міг не наслухатися й про селянські повстання, буваючи в тих місцевостях, де вони перед тим вибухали, а їх тоді було багато. Як усякі нескоординовані селянські бунти, були вони засуджені на неуспіх, але потенціяльна вибухова сила в народі жила й зростала. Новий цикл поетичних творів, що мали своїм джерелом живі ираження від страшної української дійсности, розпочав він, як при­ гадуємо собі, ще восени 1843 року на Україні «Розритою могилою», слідом за нею повстав «Чигирин». У травні 1844 року написав у


Петербурзі свою «Сову» — трагедію матері-вдови, в якої забрали до війська, всупереч праву й людській правді, одинака-сина і яка, не витри м авш и своїх страждань, збожеволіла. У червні створив «Сон» — річ, яку тяжко віднести до якогось певного літературного жанру і яку сам назвав «комедією» (в тому розумінні, в якому назвав так і Данте свій безсмертний твір), змалювавши в ній образ митарств своєї змученої національною трагедією душі. Не зважаючи на вираз­ ний вплив «Бгіасібш» Міцкєвіча, Шевченко розкидав тут стільки цілком оригінально оформлених образів російської імперської дійсности і з таким творчим напруженням відтворив свої муки українського націоналіста-патріота в конфлікті з цією дійсністю, що перевершив усе, що колинебудь було створене на тлі таких переж ивань ф ан тазією поетів-борців, синів гноблених Росією народів. Вульґарно-ґротесковий стиль тих картин комедії, де поет вивів на сцену М иколу І й його жінку, нагадував стиль народнього вертепу, і картини ці були наскрізь просякнуті жовчю й бруталь­ ним сарказмом: бив ворога наосліп, як б ’ють на селі конокрадів. Восени в Петербурзі дебютував М. С. Щепкин. Зустрічі з артистом-другом і його чудова гра спонукали, мабуть, Шевченка звернутися до драм атичної творчости. Він зайнявся перекладом на українську мову свого «Данила Реви» — «Н азара Стодолі», що його ще на Великодніх святах 1843 року сподівався побачити на сцені. 26 листопада просив Я. Кухаренка прислати свій «Ч ор н о­ морський побит», щоб його виставити на аматорській сцені на Великодніх святах і додавав, що земляки «вже розучують» «Моск а л я -Ч а р ів н и к а » , « Ш ел ьм ен ка» , « С ватан н я на Г он чарівц і» й «Н азара Стодолю». Усі ці п ’єси мали бути виставлені на Різдвяних святах у Медичній Академії. З несамовитим ентузіязмом відносився до цих вистав, бо вдруге писав до Кухаренка: «Отамане, якби Ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. К озацтво ожило!!!! Оживуть гетьмани В золотім жупані, Прокинеться доля, К озак заспіва, — Нема в краю нашім Ні німця...»


Очевидно, щось із цих трохи перебільшених фантазією плянів таки було здійснене. Н а жаль, не відомо, чи був виставлений на сцені саме «Н азар Стодоля». Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контраст­ них переживань. Відгуком самотніх мук його серця була лірика «Чого мені тяжко, чого мені нудно?», що ЇЇ закінчив такими п р о ­ мовистими словами: Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите... А люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі!.. Був увесь час на людях, мав друзів і прихильників і був при тому трагічно самотній. Розкривав свою душу тим, кого вважав за найліпших, за найчистіших. У посланії до М. Щ епкина просив поради: Стань же братом, хоч одури! Сказки, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім ’я розбити!.. При всьому глибокому розумінні мистецьких творів і трагедії мистецьких душ цей Ш ев ч е н к ів «д ру г сивоусий» навряд чи міг дати на це відповідь, бо сам «вже серце за п е ч а т а в » , ставш и професійним робітником сцени, а все українське, хоч і не було йому чуже, але не було тим, чим було для його м олодш ого друга-поета. Ллє до кого було звертатися, в кого шукати поради? Всією істотою своєю потребував її, прагнув її мати. В атмосфері почуття повної самотности повстав іще трагічніший його твір — посланіє Гоголю, мосланіє, мабуть, ніколи не послане адресатові: За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо-тихесенько плаче У самому серці, може й Бог не бачить. Йому здавалося, що цей «знавець серця лю дського» «привітає, угадає великеє слово», але це вже була повн а омана. Цей геніяльпий земляк Ш евченка звеличував Росію і був безмежно далекий землякові з кріпаків, що співав «недолю козацького краю». Ентуііяст-поет, ніби засліплений, не бачив, що Гоголь — один із тих, про кого сам він у «Сні» казав, що вони


М осковською блекотою В німецьких теплицях Заглушені...* Ш укав споріднених душ, не знаючи, що великі душі — завжди самотні. П рийш ов 1845 рік, — настала пора закінчити науку в Академії. 22 березня Р ада Академії ухвалила надати Ш евченкові «званіе некласснаго художника», як взагалі відомому їй із своїх праць. Щ об бути делегованим за кордон, до Італії, треба було дістати золоту медалю. Чому Ш евченко не виконав ніякої конкурсової праці, — невідомо. Менш талановиті від нього учні Академії д о ­ сить легко діставали нагороду, потрібну для подорожі за кордон на державні кошти. Від дня вступу до Академії відділяли його вже сім років!

25 березня 1845 року, забезпечившись документом від Академі в якому зазначено було, що він їде «въ Малороссійскія губерній для художественныхъ занятій», Шевченко вирушив із Петербургу. Виїжджаючи, подав п р и я т е л я м як свою адресу село Маріїнське на М иргородщ ині, куди з а п р о с и в й ого т а м о ш н ій дідич-м аґнат О. Лукіянович для змалювання портретів. Виїжджаючи, мріяв про те, що побуває і в Таганрозі (мабуть, у Корсуна), і на Ч о р н о м о р ’ї у Кухаренка. Не знати, чи відразу поїхав на М иргородщ ину, але вже 13 квітня був в околицях Я готина й незабаром відвідав свою названу сестру княжну Варвару, тяжко пригноблену смертю князябатька, що вмер 7 січня того року. Яке дороге було для неї Шевченкове співчуття в її горі і як вона цінила приязнь нашого поета до себе й своєї родини, видно з того, що про смерть батька писала вона Ш евченкові під час страшної снігової завії в дорозі до П р и ­ луки, куди везла тлінні останки батька, щоб поховати їх, згідно з його волею, в Густинському манастирі: «Виплачте пісню в п ам ’ять

* Н ім ецьким и тепли цям и поет н азиває тут російські ш коли. В загалі він вжива слів «німець», «нім ецький» зам ість «м оскаль», «м осковський». Іноді це роби в для кон сп ірац ії, а іноді свідом о підкреслю ю чи той ф акт, що в Росії панує нім ецька ди настія, а п рав л ять нею віддані тро н о в і німецькі барони.


Т. Шевченко. П ортрет О. Л у к ’яновича. Олія

1845

людини, що Ви її так ум іл и л ю б и т и й ш а н у в а ­ ти», — просила вона поета. Н а цей і на дальші листи княжни Ш евченко не відповідав, очевидно тому, що невдовзі збирався виїхати на Україну. Річ ясна, що поспішав тепер до дорогого йому яготинського палацу. З листів княжни знав, яку зворуш ливу м ан іф естац ію зр о б и л и в П рилуці селяни своєму т и т у л о в а н о м у о б о р о н ц ев і, випрягши коней, що везли сани з останками князя, і власними руками перевізши їх через усе місто. Як довго пробув Ш евченко в Яготині, невідомо. В загалі не м о ж н а у с т а л и т и ні х р о н о л о г ії, ні послідовности його перебування в різних м іс ц е ­ в о с т я х П о л т а в щ и н и п р о т я г о м в есн и й літа 1845 р о к у — м а єм о л и ш е 2— 3 д ати. Бувш и в Яготині, постановив відвідати Густинь і п о кл о­ нитися м о ги л і к н я зя М и к о л и , але з р о б и в це пізніше, бо з рисунків, зроблених у цьому у кра­ їн с ьк о м у « С е н -К л е р с ь к о м у а б а т с т в і» , як він

167 0 3 ?


ІИ :

В. В. Т арновський (1837— 1899)

- ^ 0

називав Густинь, видно, що був там літом. Річ зрозуміла, що весною не міг не затриматися дов­ ше перед тим в околицях Яготина, на Пирятинщині й Переяславщині, де мав уже стільки зн ай о­ мих і друзів. Не міг не відвідати Закревських, хоча княж на В ар в ар а ще й у листах до Петербургу б лагала його припинити це знайомство. Здається, мож на, не помиляю чись, припус­ тити, що вже від самого свого приїзду на П олтав­ щину в 1845 році Ш евченко почав систематично вивчати й зрисовувати тамошні пам’ятки укра­ їнської старовини й різні «історією прикметні» місцевості. Дуже м ож ли во, що він тоді ще не п о к и н у в д у м ки й дал і в и д а в а т и «Ж и в о п и сн у Україну» і що ці заняття були зв’язані з виданням. Можливо, що вже від самої весни його праця була зв ’язана з плянами вивчення місцевих п ам ’яток с т а р о в и н и , п л я н а м и , що їх м а л а н е д а в н о з а с н о в а н а К и їв с ь к а А р х е о г р а ф іч н а К ом ісія.

168


т . Шевченко безперечно побував десь весною або й літом у Києві, і його притягли до співробітництва її цій комісії. Офіційної постанови про це ще не було, але неофіційно це вже було, мабуть, ухва­ лене. М ож на навіть припускати, що сталося це через М. В. Ю зе ф ови ч а, що був п о м іч н и к о м куратора київської ш кільн ої округи й зас т у ш пиком голови названої комісії. Сестра його була за Василем Тарновським, небожем власника Качанівки, знаного нам Григорія. У Василя і Я кова Тарновських був невеликий маєток на Київщині (П от оки ), але вони м али д іс тат и в сп адщ и н у величезні багатства свого бездітного дядька — качанівського магната. Через Т ар н о в сь ки х та через П. Куліш а Ш евченко ще в 1843 році п о­ знайомився з Юзефовичем, і він тепер притягнув поета до співпраці в комісії. Весною й літом Шевченко побував на ГІирятинщині, М и р го ро дщ ин і, П рилуччині, Ромен-

П ортрет Б. Хмельницького. Худ. невідомий. Олія


Т. Шевченко. Богданова церква в С уботові. Акварель

щині, Хорольщині, Лубенщині й у Полтавському повіті. Серед краєвидів, «чи то красотою, чи то історією прикметних», що він там тоді зрисував, бачимо і Густинь, і Решетилівку, і гоголівську Василівку, і полтавський домочок Івана П етро­ вича К отляревського, і Здвиженський п о л т ав ­ ський манастир. Як захопило Шевченка вивчення Гетьманщини, це видно з того, що він тоді огля­ нув величезну кількість місцевостей, і коли б зібрати докупи назви всіх полтавських сіл і уро­ ч и щ , що в них він т о д і п о б у в а в , ми м а л и б довжелезні реєстри. Вивчав він тоді батьківщину з якоюсь ненаситною жадобою. П обувавш и в Густині, де його обурила вар­ в а р с ь к а «р ес тав р ац ія» , що її роб ив м оскальархимандрит Паїсій, нищачи всі сліди української с т а р о в и н и в ц ьом у сп р ав д і п о в н о м у ск ар б ів укр а їн сь к о го м истецтва м анасти рі-некроп олі, Шевченко 29 червня поїхав до Галаганів, що їх м аєтки були на межі П ри луччин и й Чернігів-


щини. Враження від цієї подорожі він прекрасно передав у повісті «Музика». Грицька Галагана він уже знав. Це був дуже ліберальний пан, що за м олодих літ перейнявся був українством, дядько ж його П етро, власник Дегтярів, був магнатом реакційного типу. Відвідини Іржавця, що був теж власністю Галаганів, дали поетові матеріял для нізніше написаної поеми «Іржавець». 20 липня Шевченко опинився на ярм арку в Ромні, де, як сам пізніше згадував у щоденнику, пробув три дні в гостинному наметі веселого гуляки пана Л ьва Свічки. М ав там змогу насолоджуватися чудовою грою с л а в е т н о г о у к р а їн с ь к о г о а к т о р а К а р п а Соленика, якого бачив у ролі Чупруна в «Москалі-Чарівнику». П о б у в а т и н а я р м а р к у в Ромні — це значило побачити мало не все полтавське панство, щ о з ’їздй л ося туди з своїх хутірських

чатишків. Міг тут досхочу приглядатися до всіх українських Собакевичів, М анілових і Н оздрьо- п . й . вих.

Ш афарик

(1795—1861)

171


Т. Шевченко. Будинок І. Котляревського в Полтаві. Акварель

П обував того ж літа в Лубнях і під Лубнями у М гарському манастирі. Пізніші згадки поета про цю чудову п ам ’ятку української архітектури свід­ чать про те, що він дуже нею зацікавився. їздячи по Полтавщині, оглядав також усякі руїни, реш т­ ки старих фортифікацій та веж, історичні м оги­ ли, занотовуючи й перекази про всі ці пам’ятки старовини. Середину серпня провів у свого зн ай о м о го лікаря А. О. Козачковського в Переяславі. К озач­ к о в сь к и й п о зн а й о м и в с я з Ш ев ч е н к о м іще на початку 1842 року в Петербурзі, повернувшись із подорожі навколо світу. Покинувши тоді поса­ ду лікаря російської фльоти, він від 1844 року був міським лікарем у Переяславі. Був він людиною високих моральних прикмет, українським патрі­ отом і дуже цікавився народньою поезією. Ви­ вчаючи в Переяславі українську старовину, Ш ев­ ченко зблизився з Козачковським. Обидва прияте­ лі чекали приїзду проф. О. Бодянського, з яким


Шевченко ще весною умовився з ’їхатися у К озач ­ ковського в середині серпня, але Бодянський не приїхав, чим дуже засмутив своїх друзів. О д н и м із н а й я с к р а в іш и х в р а ж е н ь п о е т а з тодіш нього перебування на Переяславщині був день, проведений*ним на х у т о р і К о з а ч к о в с ь к о ­ го — Гирському, звідки товари ство ходило на берег Дніпра. Ш евченко любувався і краєвидом Переяслава, і видом Т рахтемирова та М анастир и щ а на п р а в о м у г о р и с т о м у березі Д н іп р а , і видом із задніпрянських гір на Лівобережжя. Ця чудесна «панорама» дала потім поетові матеріял для повного туги за У країною «Сну», написаного вже на засланні («Гори мої високії...»). 19 серпня К озачковський зробив у себе п р и й ­ няття, на якому було б аг ато гостей, особливо молоді. Ш евченко був у веселому, піднесеному А втограф настрої, деклямував свої поезії, зачарував усіх «Заповіту» цікавими розмовам и й здивував своєю ш ирокою («Як умру, то похо­ освітою. П рогостю вав Ш е в ч е н к о в Переяславі вайте...») ^1 <%

ги іХ л Ь їіт п іи •*«

Л е н і/

л ч г м ^ и -. й 'Г *"’

( у ь ії 1 ^

л*м%>с**с,

к Л -6

'Ь и м Яюі

и -Х /у н ь &4 и>НО-,

'їу п и ^

уи& ь

У £4и и ъ (!/

І..І*СГ-Я У о 'У пе и ^и Л ,

Ї! л а н С ь

V

Ь е і / П4 Х М *< у, и $ О СМлМОИ

1845

її


ш

1846

Т. Шевченко. П ортрет А. Л изогуба. Олівець

9 день. Виїжджаючи, казав Козачковському, що буде восени в Харкові, а вертаючись звідти в кінці осени або на початку зими до Києва, де збирався зимувати, заїде ще раз до свого переяславського приятеля. Тим часом до Х а р к о в а ні тепер, ні восени не поїхав, а в кінці вересня опинився в К ерелівці. Й м о в ір н о , перед тим, як відвідати рідне село, побував на Київщині в селі Потоках у Т арн овськи х. Серед українського панства тих часів мало було таких освічених патріотичних р о ­ дин, якою була родина Тарновських, і мало було на Україні таких людей, щоб уміли нашого вели­ кого поета так глибоко оцінити й полюбити, як п о т о ц ь к і Т ар н о в сь кі. Василь Т ар н о в сь к и й не тільки сам уважно стежив за українською літера­ турою й розвитком українознавства, але й сина свого Василька, тоді ще маленького хлопчика, виховував у національному дусі, прищеплюючи йому лю бов і пошану до української культури. Сестра Василя, панна Надія, була цікавим типом


української жінки, у якому глибока м оральн а культура поєдну­ валася мало не з повною святістю. П ростота й щирість панували в їхньому тоді скромному домі, де на всьому позначався вплив його лагідної й доброї господині — пані Марії, для якої Шевченко так само, як і для її чоловіка й братової, відразу зробився н ай ­ дорожчою особою. У домі Тарновських почався справжній культ нашого поета ще за його життя. Захоплений вивченням української старовини, Ш евченко в домі Т ар н о в сь ки х зустрівся з повним розумінням і своєї творчости, і своїх тодішніх історичних зацікав­ лень*. З братом Василя Я ковом, співвласником Потоків, поет теж заприязнився. 26 вересня був Ш ев чен к о в своєму рідн о м у селі на храмі. Шевченко багато розмовляв із своїми односельцями, мав зворуш ­ ливі зустрічі з колишніми шкільними товариш ами, яких сам ста­ рався розшукати. Цей приїзд його до Керелівки був з в ’язаний, як виявилося, з бажанням одружитися. Ще під час перебування в рідному селі в 1843 році звернула на себе увагу поета і подобалася йому молоденька дочка о. Григорія К ош иця — Федося. Почуття симпатії до гарненької попівни під час цього нового приїзду в Ш ев­ ченка, очевидно, ще поглибилося, і він до неї посватався. Батьки не схотіли віддати дочки за свого колиш нього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна попівна так тяжко переживала це своє нещастя, що пізніше збожеволіла. Засмучений покинув Ш евченко рідне село й повернувся на М иргородщ ину до Лукіяновича. О. А. Лукіянович був магнатом, жив розкішно, часто робив бучні прийняття-бенкети і був завзятим мисливим. М абуть, через Лукіяновича Шевченко познайомився і з другим миргородським дідичем П авлом Ш ершевицьким, що жив у Миргороді**. Цей Ш ершевицький був «дуже простою» лю ди­ ною, і Ш евченко часто в нього гостював: від М аріїнського-Ш имкова Лукіяновичів до М иргорода дуже близько. Шевченко змалю ­ вав портрети всіх членів родини Лукіяновича й прожив у Маріїнськом у може й до середини л и с то п ад а. Ж и вш и там , лю би в * С вою при ватну колекцію предм етів ук раїн ськ ої старови н и м олодий Василь Т арн овськи й передав у власність у країн ськ ої нації як о р ган іза то р перш ого у к р а ­ їн ського істори ч н ого музею ім ени Ш евченка, в яком у найцінн іш ою частин ою була вели ка зб ірк а рукописів і об р азів Ш евченка. ** Б а ть к о його кап ітан М и к ола Ш ерш евицький був декаб ристом .


м.

І. К о с то м а р о в

проводити час із панськими слугами-кріпаками і де з ким із них заприязнився. Не знати, чи з Миргородщини, чи повертаючись туди з Київщини, заїзди в він іще до х о р о л ь с ь к о г о повіту — до поміщика Аркадія Родзянка, «масного вірш ома­ за», Пушкінового товариша й приятеля. У Весело­ му Подолі у Родзянків познайомився Шевченко з чехом-композитором Вячеславом Єдлічкою, що аранж ував для фортепіяна українські пісні. За­ приязнився теж і з родиною Дрекслерів, що жили в сусідніх Зайченцях. Дрекслер був німець-лікар. І він і його дружина дуже подобалися Шевченкові й дали поетові багато матеріалу для початої 10 років пізніше повісти «Музьїканть», де в особах лікаря А нтона К арловича і його дружини можна пізнати цих сим п ати ч ни х Ш евченкових п р и я ­ телів. Дім Родзянків покинув поет несподівано, — 4 е була просто втеча: він побачив, як старший

П6


забравши своїх рукописів, зник із дому, де б ’ють людей. Був це мимовільний і типовий для Ш евченка відрух*. Утікаючи від Родзянків, він по дорозі сильно застудився, як сам оповідав; захворівш и, не виходив із хати, ч итаю чи Біблію та пишучи поезії. Все таки, не зважаю чи на хворобу, переїздив із М иргорода до М аріїнського й назад. Переживав він пору надзви­ чайного творчого напруження, бо за дуже короткий період -— якихось два тижні — не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив тут такі великі речі, як поеми «Єретик», «Слі­ пий»** і містерію «Великий Льох». Можливо, що до Родзянків завело його бажання познайомитися з уже згаданим Єдлічкою, що був особисто знайомий із Ш афариком і Ганкою , знав історію Чехії й був для Ш евченка єдиною особою, що могла дати йому чи якісь поради, чи зробити критичні завваги з приводу «Єретика» («Івана Гуса»), написаного під в р а ­ женням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса учня Бодянського, молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніяльну поему. Написав він її відразу, «одним духом», про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він творив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкла��ена поетом в уста Гуса молитва: ... Благослови На месть і на муки, Благослови мої, Боже, Нетвердії руки! — була й ого вл асн ою м о л и тво ю , м о л и т в о ю у к р а їн с ь к о го р е в о ­ люціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:

* К іл ька місяців пізніш е так сам о покинув він дім якогось діди ча в Л убнях, побачивш и, як той ударам и збудив кріпака-слугу. ** У пізніш ій р едакц ії — «Н евольни к».


ґ

Розбійники людоїди П равду побороли, Осміяли Твою славу І силу, і волю!

Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати: Нема кому розкувати, Одностайне стати!

І через це й о ста н н ім м о гу т н ім а к о р д о м — « код ою » цієї р е ­ в олю ц ій ної музики, був мотив про грізного кри вавого воякал иц аря Ж ижку, що з Т а б о р о в а махнув булавою: це Ш евченко грозив нею своїм українським «ченцям і баронам», що «розвер­ нулись у будинках і гадки не мають, — бенкетують...». У кінці ж овтня — на п очатку л и с то п ад а їздив із М и р го р о д а до Закревських і, зустрівшись у П ирятині з Чужбинським, поїхав д о н ьо го до Іськовець. Д о від ався перед тим про смерть убитого літом в бою на Кавказі гр. Я. д е-Б ал ьм ена і, гостю ю чи в Чуж бинсь ко го , р о зп и т у в а в й о го про К ав к аз, звідки той недавно п о ­ вернувся. У л и стоп ад і, як обіцяв, поїхав знову до К о зач к о в сь к о го у Переяслав. У славному М иргороді не було ні аптеки, ні лікаря, і може це було теж причиною поетового переїзду до Переяслава, бо він усе тяжко хворів. К озачковський лікував його. Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Пере­ яславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Ш афарикові й повна прометейеької революційности ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за У кра­ їну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну», вилив Ш евченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся — поберете!» Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю — наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь. У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ — хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим*. Мабуть іще в вересні, коли бував в Андрушах та на хуторі Козачковського, пізнав і цих його сусідів-хуторян. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніяльне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденим землякам», а слідом за ним — «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій М ар’яні», «Ми* С ам ойлів теж був д екаб ристом .

V

178


нають дні...» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій «Заповіт». Безперечно, генезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф. Н а жаль, дані про цей важливий і критичний період життя поетового дуже скупі, і ми не знаємо, як саме й де перебув він цю тяжчу хворобу. Відомо тільки, що з цих околиць виїхав до Яготина. Щ е 22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа — цикл своїх поезій з 1843— 1845 рр. він назвав «Три літа» і в поетичному післяслові до них, під тією самою наз­ вою, писав про ці «злії літа»: Невеликії три літа Марно пролетіли, А багато в моїй хаті Лиха наробили:

Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо.

в м Біл03ерський (1825—1899)

179 ( ^ Г


ш Писав про те, як він « п р о з р і в а т и став потроху»: ... Доглядаюсь — Сльози молодії, Бодай не казати! І тепер я розбитеє Кругом мене, де не гляну, Серце ядом гою — Не люди, а змії... І не плачу, й не співаю, І засохли мої сльози, А вию совою! Страшні були його «прозріння». П обачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайне стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани — «недолюди, діти юродиві», «розбійники-людоїди, голодні ворони»; бачив, як вони Кайданами міняються, Правдою торгують І Господа зневажають, — Людей запрягають В тяжкі ярма... Національною традицією ці «перевертні» нехтували, — колишня «добра слава» України була для них чужа, вони не хотіли її знати: «московською блекотою в німецьких теплицях заглушені», отруєні чужою культурою й чужою наукою, не розуміли того, що В своїй хаті — своя правда, І сила, і воля. Коли писав у глухому закутку Переяславщини своє надхненне «Посланіє» до цих земляків-панів, коли заклинав їх «обняти най­ меншого брата»-кріпака й не шукати правди «на чужому полі», а полюбити щирим серцем «велику руїну», мариво кривавої народньої революції стало перед його очима, і він загрозив ним зрадникамнедолюдкам: Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде: Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати; І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!


Не переставав і потім думати про цей «день радости», про народне повстання, і в «Холодному Ярі» знову передрікав «неситим» «пе­ ревертням», що над ними Розпадеться кара, І повіє огонь новий З Холодного Яру! Тепер на ложі тяжкої хвороби, думаючи про можливу смерть, тримаючи нетвердою рукою олівець, писав він свій заповіт, кличучи до революції тих, що ще мають живу душу: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю Волю окропіте!

І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим, тихим словом!

П еред лицем мож ли вої смерти спішив ще раз ск азати те, що вщерть переповнювало його «трудне» серце. Кликав до збройного чину в ім’я «вольної, нової» нації-родини — України, звільненої від путів усякої неволі — національної й соціяльної. *** Півтора місяця пролежав Шевченко і, видужавши, мусів розпо­ чати свою перервану д овгою х в о р о б о ю п рац ю сп івр обітн ик а Археографічної Комісії. Ще 15 листопада був офіційно затвер­ джений на цьому становищі... П олтавщ ину фактично вже мало не всю о б ’їхав і тепер постановив їхати на Чернігівщину. Мав уже й невеличку п латн ю — 150 к а р б о в ан ц ів на рік. П ер еб уваю чи в маєтках, міг заробляти час від часу малю ванням портретів. Хотів мати товариш а в подорожі й вибір свій спинив на О. Афанасьєві-Чужбинському, що любив подорожувати й був непоганим описувачем. Д о Ч у ж б и н сь к о го Ш евченко з ’явився в середині лютого, перед масницею. Носив чорну оксамитну шапочку, бо під час хвороби йому зголили волосся. З Іськовець поїхали обидва до Лубень на ярмарок, а звідти, через Прилуку й Ніжен, до Чернігова. У Лубнях був великий з ’їзд поміщиків, і «запрошенням не було кінця». Проте мандрівники-краєзнавці там не затримались, а спи­ нилися на кілька днів аж у Ніжені. Ніжен, місце шкільної науки Гоголя, був культурним містом. Ш евченка відвідували тут сту­ денти місцевого ліцею, і він познайомився з майбутнім перекла181


О в Марковим (1822—1867)

дачем своїх поезій на російську мову М иколою Гербелем. Бачився він і з давнім товар и ш ем і другом Ів. Сошенком, що тоді учителював у Ніже­ ні. Побувавш и на балі в клюбі, в суботу 23 л ю то­ го, в останній день масниці, виїхали з Чужбинським до Чернігова. Були там у неділю на вечірці теж у місцевому клюбі, звідки Ш евченка забрала з собою ціла група «почитателів» його таланту, і він у їх товаристві закінчив проводи масниці. Наступив піст, і Шевченко почав свою роботу, зрисовуючи предмети старовини, яких у Черніго­ ві було дуже багато, а серед них — чимало п ам ’я ­ ток по Мазепі. Прийшли замовлення й на портре­ ти. Чернігівське товариство дуже мило прийняло поета, і він почав бувати в багатьох панських домах. Особливою увагою оточували його в домі губернатора й губерніяльного маршалка. Давно вже княжна Варвара намовляла Ш ев­ ченка познайомитися і зблизитися з Андрієм Лизогубом, власником Седнева, стародавнього сотен н ого містечка, м альов ни ч о п олож ен ого на правому березі річки Снови. З Чернігова до Сед-


нева було яких 25 верст, і Ш евченко поїхав до Л изогубів. А н дрій Л и зогуб був щ и ри м почитателем Ш евченкової музи. Ж ив він у Седневі разом із своїм старшим братом Іллею, емеритованим полковником російської армії, обдарованим музикою і взагалі людиною дуже цікавою. Сам Андрій Лизогуб був добрий піяніст і талановитий аматор-маляр. Він мав навіть спеціяльну м аляр ­ ську майстерню. Обидва брати були люди незви­ чайно гуманні, кріпакам їхнім жилося винятково добре. Пан Андрій пильно стежив за українським літературним відродженням, був знавцем у кра­ їнської пісні, із своїми сусідами листувався поукраїнському. Лизогуби полюбили Шевченка «як людину, як патріота і поета, і високо цінили спі­ вання ним народніх пісень», а Шевченко був геніяльним співцем'-інтерпретатором. З в ’язаний із господарями спільними мистецькими зацікавлен­ нями, він міг себе тут д о б р е п очувати . Після пережитого в кінці минулого року морального й психічного напруження, що знайшло собі вислів в 'Києві де в 1846 Р у поезіях, написаних у М ар ій сь ком у, Переяславі жив поет

183 0 2 ?


ґ

і В’юнищах, по перенесеній тяжкій фізи��ній хво­ робі, він по тр еб ував гл иб окого відпочинку, а найліпшою його умовою була здорова моральна атмосфера, що панувала в седнівському домі. П р и й ш л а весна. Снов ш и роко розл и ла свої тихі води, і поетові по малярській праці, наті­ шивши очі гарними краєвидами, мило було спі­ вати рідних пісень під майстерний акомпаньямент пана Андрія або слухати чудової гри на віольончелі й о п о від ан ь Іллі Ів ан о в и ч а, ста р ен ьк о го ідеаліста-масона, що брав участь у всіх війнах з Н а п о л е о н о м , п р ож и в потім літ із д в а д ц я ть у Европі й вернувся до рідного Седнева, з «незачерствілим», як ск азав би Ш евченко, серцем. М олодш ий од нього на двадцять літ Андрій був втіленням справжньої людської добрости, а його мила гостинна дружина й діти, що їх поет щиро любив, вносили в атмосферу ще більше тепла й робили її ще затишнішою. Під час великого посту Ш е в ч е н к о виїздив із С ед нева на ти ж д ен ь до

М. І. Гулак

(1822—1899)

V

^ 0

184


л Чужбинського, що захворів у Чернігові, а потім провів у Седневі Великодні Свята, перший день яких припав у тому році на 7 квітня, і вже десь по П р о в од ах , у середині квітня, п о п р о с ту в а в до Києва, де, за виробленим пляном, мав розпочати зрисовування там ош ньої старовини. У Києві оселився спочатку в якомусь заїзді на Х р е щ а т и к у п р о т и Б е с а р а б к и і н е з а б а р о м по приїзді з ’явився з візитою до м о л о д о г о у к р а ­ їнського історика, поета й прихильного критика своїх творів М иколи К остомарова. Було це або в самому кінці квітня, або на початку травня. Від першого разу Шевченко справив на К осто­ марова дуже приємне враження: «Досить було з годину порозмовляти з цією людиною, — опові­ дав К остом аров — щоб уповні зійтися з ним і почути до нього сердечне п р и в ’язання». Д руга їх зустріч відбулася в садочку, що був при домі т Шевченк0 Сухоставського на розі Х рещ атика й Бесарабки, Аскольдова могила, де меш кав К осто м ар ов. Цвіли В И Ш Н І Й СЛ И В И , А кварель


Т. Ш евченко.

Ц ерква Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Сепія

починав цвісти бузок, співали пташки. У цій ро­ м а н ти ч н ій о бстан ові, атм осфері перем ож ного тріюмфу красуні-весни, серед укритих пахучим квіттям дерев — Шевченко чарівливо мелодійним голосом читав Костомарову свої недруковані тво­ ри з альбому «Три літа» й викликав у Костомарові повне захоплення. Зшиток із поезіями Шевченко залишив у нового приятеля і від того часу протягом цілого травня часто відвідував ученого сусіду. Н о в і т в о р и Ш е в ч е н к о в о ї м узи п о л о н и л и К остомарова. Нешлюбний син кріпачки й уби­ т о г о в л а с н и м и к р іп а к а м и т и р а н а -п о м іщ и к а , молодий історик визначався надзвичайною в р аз­ ливістю. Вихований на романтичній філософії й р о м а н т и ч н ій п оезії, г л и б о к о , до м істи ц и зм у релігійний, з твердими моральними засадами, був він щирий і палкий народолюбець, а джерелом того н арод олю б ства була для нього передусім українська народня поезія, яку він із захопленням п очав вив ч ати , ще бувш и студентом. В укра-

V,

^ 0

186


їнському літературному русі він узяв живу участь, виступаючи як поет і як критик. Ш евченкового «Кобзаря» й «Гайдамаків» він високо оцінював саме як творчий прояв н ароднього українського духу. Тепер геніяльний носій цього духу, плоть від плоті свого народу, як якийсь ангел-вісник, з’явився перед ним і своїми вогненними словами п отряс і збентеж ив його душу. І на схилі літ враження, що їх тоді зазнав Костомаров, слуха­ ючи, а потім п еречи тую чи Ш евченк о ві поезії циклу «Три літа», залишилися в нього непритьмарені. Він писав у своїх споминах: «Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. С трах огорнув мене... Я побачив, що Ш евченкова муза роздирала за­ слону народнього життя. І страшно, й солод­ ко, й боляче^й привабливо було туди загляII, г , Ч Т. Шевченко. нути!!! Поезія завжди йде попереду, завжди Почаївська лавра відважується на сміливе діло; її слідами йдуть 3 півдня. історія, наука та практична праця... Тарасова А кварель


ґ

муза п рорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену б агать м а замками, п р ип еч а­ тан у б а г а т ь м а печатям и, засипану землею, навмисне заоран ою й засіяною, щоб сховати для потом ства навіть п а м ’ять про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійш ла в цю порожнечу із с в о їм н е в г а с н и м с в іт и л ь н и к о м і відкрила за собою дорогу і соняш ном у промінню , і свіжому повітрю , і людській цікавості. Легко було входити в це підземелля, коли повітря туди дістанеться; але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбиваю ть в одну мить усі сили ж и ття, що г ас ять усякий зем ний вогонь!.. О днак поезія не злякається ніякого згубного випару, якщ о вона — справжня поезія; і не п огасить її світильника ніяка історична або м о р а л ь н а вуглекислота; цей бо світильник г о р и т ь н е тл ін н и м во гн е м — в о г н е м П р о ­ метея...»

П. О. Куліш

(1819—1897)

^ 0

188


Ц ей « в о г о н ь П р о м е т е я » п р и н іс то д і над хненний поет не одному Костомарову: від К о сто­ марова довідався він про існування в Києві т а є м ­ ного українського братства — «Товариства св. К и ­ рила й Методія». ІЦе на початку січня 1846 року заснували це товариство — сам К остомаров, молодий учений М икола Гулак, що займався історією сл о в ’я н ­ ського права, та вже знайомий Ш евченкові сту­ дент Василь Білозерський. Гулак і Білозерський встигли вже притягти до нього кількох членів, переважно з числа студентів: Оп. М а р к о в и ч а , Ол. Н авроцького, Ю. Андрузького, Ів. Посяду, Дм. П ильчикова (що незабаром по тому поїхав учителю вати в П ол таві) й інших. С ам К о с т о ­ м аров сп оч атку мріяв про о р г ан ізац ію чисто наукового легального слов’янського товариства, але згодом , під впли вом тов ар и ш ів , зроб ився навіть а в т о р о м н а й в а ж л и в іш и х ід е о л о г іч н и х 0 м документів Братства — його «Статуту», «П ра- Куліш

189 0 ^

Білозерська(1828— 1911)


Т. Ш евченко.

П ортрет Є. В. (?) Кейкуатової. Олія

вил», и рокл ям ацій та агітаційного твору п. н. «Книги битія українського народу». Не можна твердити, що в с і ц і твори існували вже тоді, кол и Ш е в ч е н к о п ізн а в К о с т о м а р о в а . М ож н а навіть з певністю сказати, що більш а частина «К ни г битія» (її д р уга, українська, п олови н а) п о в с т а л а вже по з н а й о м с т в і К о с т о м а р о в а з Ш евченком, настільки в ній позначився вплив прометейської Ш евченкової музи. Я к ш и р о к о п о зн а й о м и в К о с т о м а р о в свого нового приятеля-поета з ідеями й цілями Б р а т ­ ства, невідомо, а тому доводиться навести тут найважливіші документальні дані, що хар акте­ ризують ідеологію Братства. Статут Б ратства обіймав шість.таких точок: 1. Духове й політичне з’єднання сл ов’ян — це справжнє їх призначення, до якого вони по­ винні п р о с т у в а т и . 2. П р и з ’єдн ан н і кожне сл ов’янське плем’я повинне мати свою самос­ тійність. 3. К ож не плем’я повинне мати на-

І

Г " ^ 3

190


ро д н ій уряд і з б е р іга т и п о вн у рів н ість г р о м а д я н щ одо їх походж ення, християнських віроісповідань і станови щ а. 4. Уряд, законодавство, право власности й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії. 5. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді. 6. П овинен існувати спільний с л о в ’янський конгрес із представників усіх племен*. У «Головних Правилах» Братства, крім чисто організаційних пунктів, були й такі, що розвивали його ідеологію або вказували йому ближчі цілі. У точці першій було зазначено, що свої ідеї Братство має ширити шляхом виховання молоді, розповсю джу­ ванням відповідної літератури та побільш енням числа членів. Точка сьома підкреслювала засаду повної релігійної терпимости, а восьма стверджувала, що однією з головних і безпосередніх цілей Братства є викорінення невільництва та всякого пониження ниж­ чих кляс. Згідно з точкою д ев ’ятою «Правил», члени Братства повинні були п огодж увати свою діяльність із євангельськими правилами любови, лагідности й терпіння, а засаду «ціль освячує засоби» вважали вони за безбожну. У проклямації «До братів українців» К остомаров писав, що в новій С л ов ’янщині має бути «один сейм або рада слов’янська», у якій сходитимуться вибрані депутати для вирішення федеральних справ, але кожний народ матиме «свою річ посполиту» і управля­ тиметься «незмісимо з другим так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну». Н а чолі кож ної республіки мав стояти окремий «виб ран и й на года президент (“н ач ал ь н и к ”)», а над усім сою зом — федеральний президент. Депутатів і урядовців мали вибирати «не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщ енності». Св. віра Х р и с т о в а м а ла бути «основою закону» й громадсько-політичного ладу, опертого на з ас ад ах « п о с п о л и т о ї р ів н о с т и і с в о б о д и » . С т а н и м али бути скасовані. У проклямації до москалів і поляків говорилося: «Браття великороси й поляки! Це говорить до вас Україна, в бога сестра ваша, яку ви р о з п ’яли й ро зш а р п а л и й яка не * С еред перелічених слідом за цією тезою держ авних с л о в ’янських народів були й українці.


пам’ятає зла й жалкує разом із вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. П рочи ­ тайте це братське посланіє, обміркуйте важливу справу вашого спільного рятунку, повстаньте зо сну та дрімоти, знищіть у серцях ваших нерозумну ненависть одного до одного, розпа­ лену царями й панами на спільну погибель нашої свободи, засо­ ромтеся ярма, що тяжить над вашими плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена зем­ ного царя й земного пана, виженіть із ваших умів дух невір’я, внесений німецькими й романськими племенами, й дух запеклости, вдмухнений татарами, перейміться властивою слов’янам л ю б о в ’ю до лю дства, згадайте так о ж про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя й діяльности кожного з вас: слов’янський союз, з а г а л ь н а рівність, б р атер ство, мир і л ю б о в Г оспода н аш ого Ісуса Христа. Амінь». У соціяльно-політичній частині «Книг битія українського на­ р о д у » , з а с а д а м ц а р с ь к о г о « с а м о д е р ж а в ія , п р а в о с л а в ія і народности» протиставлені були засади: 1) самодержавство Бога, як «єдиного царя і пана», 2) справжня євангельсько-християнська релігія та повна політична рівність і свобода. Февдально-поміщ и ц ь к у м о н а р х ію - д е с п о т ію м а л а за с т у п и т и д е м о к р а т и ч н о конституційна республіка, де законодавча влада належить «сон­ мищу» (тоб то сеймові), де д ер ж а вн а влада «не р о б и ть те, що здумається, а що постановлено», де «урядник і правитель повинні підлягати сонмищу», де скасовано всякі станові й соціяльні різниці і зрівняно всі маєткові відносини, де нема ні «невольників», ні «багатих», ні «нищих» (зовсім убогих). К остомаров оповідає, що коли познайомив Шевченка з ідеєю єднання сл о в ’янських народів, то Шевченко прийняв її з великим захопленням. Але той же К остомаров в іншому місці каже, що Ш евченко віднісся до деяких ідей Братства «з великою задирли­ вістю і крайньою нетолерантністю», що було приводом до частих між ними суперечок. Значна частина того, що Шевченко міг почути від Костомарова про ідеї й за в д а н н я Б р атс тв а, безперечно відп овід ал а й його переконанням. Досить прочитати Шевченків «Кавказ» і «Посланіє мертвим і живим», наскрізь пройняті християнською етикою і на


ній опертими ідеями національної й політичної свободи; досить пригадати його вболівання над р озб ратом слов’янських народів у «Никиті Гайдаї» й у «Гайдамаках» та в посланії до Ш афарика, щоб ствердити, що його політичні, соціяльні й етичні ідеали не розходилися з тим, про що йому оповідав або що йому прочитав із наведених вище документів К остомаров. Отже, коли з ним Ш ев­ ченко сперечався, то, мабуть, тому, що в усіх цих плянах надто мало виступало те, що було його «святая святих» — українська національна справа, а також тому, що засад «любови, лагідности й терпіння», що їх підкреслювали братчики як основи їхньої праці, не міг погодити з своїм національно-громадським (не особистим) сумлінням. В ім ’я в и зв ол ен н я м іл ьй о н ів п о невол ени х, в ім ’я створення «вольної нової» сім’ї-держави, справді християнської, він уважав за можливе взяти в руки меч проти тих, що теж мечем тримали в покорі мільйони в ім’я засад ф актично антихристиянських і в ім’я їх поневолювали нові й нові народи. Сказав це виразно і в «Кавказі», і в «Заповіті». Це був голос із підземелля у к р а їн сь к о ї н а ц іо н а л ь н о ї душі — з « в ел и к о го льоху», як ого М о ск ва «ще не дош укалась» і до якого він відкрив зем лякам стежку, що її вони забули. М абуть, іще тоді ж у травні Шевченко пізнав і М иколу Гулака, і Опанаса М арк о ви ч а, а може й інших братчиків. Безперечно, зустрічався й з Білозерським. Невдовзі всі вони повиїздили з Києва. Дальші зустрічі й розмови треба було відкласти аж на осінь. Тим часом Шевченко знайшов собі приміщення на Козиному Болоті (пізніше — Хрещатицький провулок), де оселився разом із мистцем-малярем М ихайлом Сажином та Афанасьєвим-Чужбинським, що ще по Проводах приїхав до Києва. Сажин був то в ари ­ шем Ш евченка з Академії. Обидва мистці з самого ранку аж до вечора п ропадали на етюдах, зрисовуючи «всі прикметні види Києва, інтер’єри церков і цікаві околиці». Зрисовував Шевченко і лаврські ґалерії-коридори, що провадили до печер, і цікаві харак­ теристичні постаті прочан і жебраків у Лаврі. Коли була негода, залишався вдома й читав нові журнали або потрібні йому для праці історичні твори. «Не було нічого приємнішого за наші вечори, коли, повертаючись потомлені додому, ми розчиняли вікна, сідали до чаю й переказували свої чудові враження», — так згадував Афанасьєв-Чужбинський їхнє тодішнє життя.


Бував тоді Шевченко і в аристократичних домах, де його скрізь приймали з пошаною, але серед «пихатих денді й пань» почував себе менше вільно й волів товариство людей простих, як от якихось родичів Ч у ж б и н сь к о го , що год ували його см ачним и пісними українськими обідами, або київських міщан-цехових, закоханих у свою «маґдебурґію», що її скасував М икола І; іноді на яких два дні зовсім зникав із дому, затягнутий до якогось приємного йому і, певно, не «панського» товариства. Із панських, тобто дворянських родин, де досить часто бував, можна назвати вже відомих нам Тарновських із Потоків, що мали в Києві власний дім, і їхнього свояка М. В. Юзефовича, помічника куратора київської шкільної округи. Підкреслюючи свою пошану до лю дської гідности кріпаків, Шевченко, буваючи в панських домах, навмисне демонстративно залишався в товаристві панських слуг. Одним із його приятелів у Києві був Василь, слуга Ю зефо­ вича. Розмовляю чи з ним, поет часто цілими годинами засиджу­ вався в передпокої, спізняючись до сальону, де перебували гос­ подарі і їхні гості. Виходячи з дому до міста, завжди брав із собою гроші, щоб роздавати вбогим. Якомусь жебракові, що підійшов до вікна його помешкання на К озиному Болоті, не замислюючись, всунув у руку золотого півімперіяла, що лежав на столі. Ж ебрака налякала небу­ вала щедрість, і він не схотів узяти цієї великої суми, бо, мовляв, «у старців таких великих грошей не буває». Поетові довелося дати йому дрібнішу монету. Не раз бував він у таких випадках і жертвою ошуканців, але коли приятелі радили йому «берегти свої фінанси», відповідав: «Я і сам знаю, та нехай лучче тричі одурять мене, а все таки учетверте подам тому, хто справді не бачив може шматка хліба». Не вмів теж відмовляти, коли в нього позичали гроші. Зворушливою була і його надзвичайна лю бов до дітей. Чужбинський уже й давніше мав нагоду придивлятися, як під час їхніх спільних п р о г у л я н о к на П и р я ти н щ и н і Ш евченко, проходячи сільською вулицею, не раз «підсідався в кружок до дітей і, осміливши боязке товариство, оповідав їм казки, співав дитячих пісень, що знав їх безліч, поваж но робив пищики і ш видко здобував прив’язаність усіх хлоп’ят». Тепер у Києві Чужбинському довелося бути свідком дуже характеристичної сцени, коли наш поет, зрисовуючи Золоті Ворота, змушений був перервати свою працю, щоб


заопікуватися дівчинкою, що її в сусідньому яру покинула п ’яна нянька: поет бавив дитину іграшкою, зробленою із шматків па­ перу, нарешті забрав маленьку з собою і був щасливий, коли зміг віддати її випадково зустрінутій матері. Не менше зворушливою була також і його лю бов до тварин. «Не раз боронив він котята й щенята від злосливих намірів хлопців-вуличників, а прив’язаних мотузком пташок викуповував іноді в дітей і випускав на волю». Одного разу ледве уникнув нещастя, вихопивши ломаку з рук гицля, що тягнув вулицею недобитого собаку і відповів Шевченкові грубіянством, коли той висловив своє обурення. Л ом ак а от-от могла обернутися на людину-звіра, коли б Чужбинський не залагодив справи. Таким у приватному житті був цей поет-революціонер, непри­ миренний ворог «неситих» володарів, що хотів «нагодувати го ­ лодних кровію царів неситих». У відносинах із л ю дьм и виявляв часто н епрощ енну н еобе­ режність. Познайомивш ись із пізнішим російським реакційним журналістом Аскоченським, він деклямував у його помешканні свої революційні твори, і хоч сам господар, — що вже тоді, як виявилося, не вагався робити доноси, — остерігав поета, що за такі вірші він у москалі може попасти, той одначе читав і «ще кращі». Нічого дивного не було, що при такій його необережності аж до глухих провінціяльних закутків доходили чутки про його небезпечну творчість. Дійшли вони й до його свояка Варфоломея Шевченка, що теж походив із Керелівки. Цей о б ереж н и й , п р а к т и ч н и й і п о-св оєм у, п о-се ля н ськ о м у розумний півінтеліґент, що зумів власного енергією викупитися з кріпацтва, літом 1846 року почув щось не тільки про Шевченкові нелегальні твори, а навіть і про те, що Ш евченка дехто вже пере­ стерігав щодо їх розповсюджування: «Кажуть, що ваше писання уподобали розумні люди, а д е к о т р і с к а з а л и , щ о т а к н е г о д и т ь с я . . . » Варфоломей виразно натякав на те, що поет може й на засланні опинитися: «Буває, — писав він своякові, — що за правду принудять за дев’ятими ворітьми г а в к н у т ь . . . Я к я п о ­ ч у в , щ о В а м щ о с ь т а м с к а з а н о не п у с к а т ь м е ж л ю д и — п и с а н н я я к о г о с ь , щ о к о л ю ч е , то я а ж з а ж у р и в с я » . Варфоломей умів цінити Ш евченкові твори, любив читати його «Гайдамаки», але слушно боявся за свого таланови того свояка,


б о д о б р е з н а в, скільки вже хоча б отих польських паничів «за дев’ятими ворітьми» опинилося і все за «колючі» писання, навіть не за свої, а розповсюджувані чужі. Лист цей був написаний 5 лип­ ня — через сорок днів по тому, як Шевченко читав свої револю­ ційні поезії у Аскоченського. Аскоченський був учителем небожа генерал-губернатора Бібікова й мешкав у його домі. Читав Ш ев­ ченко публічно своє «Посланіє» і в домі Тарновських. З боку господарів йому тут ніщо не загрожувало, але ніхто не міг ручи­ тися за гостей. Та й не треба було чиєїсь злої волі, щоб поетові зашкодити: вистачило б необережної згадки, якогось натяку про його нову музу в присутності якоїсь непевної особи «урядового ґатунку». Здається, можна з певністю припускати, що Шевченка таки зустріло тоді якесь напівофіційне адміністративне «внушеніє» і що воно мало покищ о «приятельський» характер з огляду на знану всім лю бов і приязнь до Ш евченка б агатьох впливових людей. Інакше тяжко пояснити те, звідки взялася чутка, що дійшла до Варфоломея. У зрисовуванні Ш евченком чудових п ам ’яток київської старо­ вини минув травень і червень. Він був закоханий у святе українське місто. Часто, замість піти на запросини в гості, волів вибратися в чиємусь то в ар и ств і на високий берег Д ніп ра, щоб поспівати, дивлячись на чудову панораму Задніпров’я, але частіше любувався нею сам. Мав свої улюблені місця. Одним із них була круча за М и ­ хайлівським манастирем. Одного разу Аскоченський побачив там поета, як він сидів на землі, підпершись обома руками, і «дивився, як кажуть німці, ёаЫп — т у д и , в далечінь». Він так заглибився в свої роздумування, що не помічав нікого навколо себе. Щ е більше лю бив величну панораму, що відкривається з ґанку Києво-Печерської Лаври. Писав про неї: «Мені здається, що ніде ніякий зовнішній вид так не доповнить щирої молитви, як вид з ґанку лаврської друкарні. Я довго, а може й ніколи не забуду цього прославленого ґанку». «Одного разу, — згадував уже по десятьох роках, — вислухавши ранню службу Божу, вийшов я своїм звичаєм на той ґанок. Ранок був тихий, ясний, а перед очима — вся Ч ер ­ нігівська губернія й частина Полтавської». «Величина картина» викликала в поета меланхолійний настрій, і він «порівнював її з могутніми акордами Гайдна». Сильні естетичні емоції завжди були в нього зв ’язані з релігійними, молитовними переживаннями. ^ 0

196


Усе життя «леліяв» він свою уяву «образами золотоголового, садами сповитого й тополями увінчаного Києва», У далеких азіятських пустелях, як живе, вставало в нього перед очима це україн­ ське «вічне місто»: М ов на небі висить Святий Київ наш великий. Дивним дивом сяють святі храми, Ніби з Богом самим розмовляють. Світла, непорочна радість, навіть перед образом «невмирущої краси Києва», переходила в душі його в тужливий настрій, — його починав мучити вічний біль на думку про сумну долю Христової науки, що на Україні, як і скрізь, була пізніше викривлена органі­ зацією нібито християнської, а такої далекої від правдивих Х рис­ тових засад державности з її становими підставами. Н а святих горах київських в уяві повставав образ П ервозванного Апостола, що приніс сюда-чисту Христову віру: «Бачу його сивоволосого, поважного, лагідного старця; з писаною великою книгою в руках він п роповідує зд ивован и м д икунам своїм...» С п р оф ан о ван и й образ Апостола, що його пізніші покоління, як казав Шевченко, «одягли в панцер», символізував собою для нього сумну ролю пізнішої цивілізації, що нею розпочався варязький період історії Руси. Ш евченко вірив у те, що первісні с л о в ’яни, отже й н а д ­ дніпрянські предки сучасних українців, як народ хліборобської культури, чужі були всякій войовничості, і громадський лад їхній заснований був на засадах рівности, що їх правдива, не зіпсута християнська культура мала й повинна була лише зміцнити. Через своє офіційне становище співробітника комісії познайо­ мився він і з місцевими ученими, як Іванишев і Сєлін, з високими особ ам и місцевої ад м ін істрац ії, як уже зг ад у в ан и й п ом ічн и к куратора М. Юзефович, як губернатор Ів. Фундуклей, знавець місцевої старовини й щ едрий меценат мистців, власник цінної ґалерії образів. П ознайомився з численними родинами місцевих інтелігентів, військових і простих міщан. Зрисовуючи церкви й усяку церковну старовину, пізнав київське духовенство й чер­ нецтво. Увійшов у саму «гущу» київського життя й пізнав душу сучасного Києва. Вивчання старовин відкривало йому іншу душу української столиці — душу старого Києва, що ним так любив


милуватися. Дивлячись на київські святині, на будинок Могилянської Академії, згадував давніх святих насельників Лаври, згаду­ вав щедрих фундаторів-меценатів української культури, уявляв собі реально Київ козацьких часів, оживлений ю рбою чубатих лицарів і гордих міщан, бачив, як ... Із братства Те бурсацтво М овчки виглядає. І х оча ту га за минулим і гіркі враження сучасности не раз пригнічували його душу, алеж у тій сірій сучасності були вже й ясні п ро бл и ски н ового ж иття — кр ащ о го н ац іон ал ьн о го м ай ­ бутнього, що мало з в ’язати себе з глибокою давньою традицією, яку москалі так були «очухрали». Знай уже про існування нового братства, що його члени хотіли віддати свої сили відродженій Україні, відродженій в ім’я народу і для народу, з якого він сам вийшов. Знав уже ц іл и й гу р т м о л о д и х з а в з я т ц ів -п а т р іо т ів , що, за пізнішим висловом П. Куліша, ... вік попередили І, чуючи, що вже світає, Віконце миру відчинили: Нехай на небо поглядає. Тому часом і переживав хвилини дитячої радости й по-дитячому, з я к о ю сь з а д и р л и в о ю з а в зя т іс т ю , р ад ість свою виявляв. 4 червня, зустрівши К остомарова після того, як він прочитав свою вступну лекцію, як новий адьюнкт-професор Київського Універ­ ситету, щ асливий успіхом друга й національним успіхом у цій справі, п о чав на вулиці співати на ввесь голос, ні на кого не звертаючи уваги. Наближався липень, наступали вакації. Шевченка як співробіт­ ника ком ісії п ри д іл и л и до н а у к о в о ї ар х е о л о гіч н о ї експедиції професора Іванишева, що мав в околицях Хвастова, на території т. зв. Білокняжого поля, розкопувати скитську могилу — курган, знаний в народі під назвою Перепета. Крім Шевченка, приділено до експедиції ще двох рисувальників: Сенчилу-Стефанівського і Прушинського. Ш евченко тут менше рисував, а більше виконував інше завдання: збирав народні перекази про могили й урочища


тієї місцевости і зібрав багато дуже цікавих народніх пісень, між іншим про Палія й Мазепу. Він обходив і о б ’їздив і ближчі й дальші околиці. Побував і в Білій Церкві. Хвастівщина й Білоцерківщина 20 років (1694— 1714) були центром великих подій, коли ко ­ заччина зробила на Правобережжі добре зорганізовану спробу останньої оборони і впала лише в наслідок політики Петра І та зручної помочі тоді ще приязного цареві Мазепи. Цей, один із найтрагічніших моментів нашої історії, видимо, дуже хвилював поета. Зібрані тоді пісні, прочитані відомості й зв ’язані з ними переживання того часу дали йому мотиви для однієї з найцікавіших його історичних поем — десь за рік по тому вже за У ралом напи­ саного «Іржавця». Переживання ті знайшли яскравий вираз в оцих повних розуміння й відчуття трагізму епохи словах: ... Якби були знали Т а з хвастовським полковником [Палієм] Гетьмана єднали! Розлогі хвастівські ниви були власністю київських римо-катол иц ьки х єпископів. Реш тки старих п аліївськи х ф ор ти ф ікац ій будили в ньому почуття, подібні до тих, які він переживав на руїнах Чигирина: С тоять твердині на Україні — Все паліївські на Хвастовщині; В ярах, болотах лежать гармати. Нащо? Та й нікому їх доставати. Захрясли жидом хвастівські гори, Хвастяни погані на ксьондза орють.* У Білій Ц еркві Ш ев чен к о п о б у в ав у м ісц евого етн о г р а ф а ксьондза Ізопольського й поділився з ним записаними тоді піс­ нями. Бачив тоді цю мальовничу столицю магнатів Браніцьких з її одним з найпишніших в Европі парків — Александрією, що її заснувала графиня Олександра, сестра Шевченкового старого пана Василя Енґельгардта. У кінці липня він був уже в Києві. 25 липня написав тут свою «Лілею», а 9 серпня «Русалку». М ожливо, що джерелом обидвох цих баляд були недавно почуті на Васильківщині пісні й легенди. * П ерш а редакц ія «Княж ни» (1847 р. в О рській ф ортеці).


___________ # У Києві дістав тоді з Петербургу надзвичайно цікавого листа від П. Куліша. Це був докладний критичний перегляд «Кобзаря» й «Гайдамаків». Деякі к р и т и ч н і з а в в а г и К у л іш а були слушні, деякі — зовсім ні. Куліш п ро п он ув ав цілий ряд конкретних і докладно вмотивованих поправок, переважно в тексті «К атери­ ни» й «Гайдамаків». П ропонував він також Шевченкові видати його твори за кордоном, куда вибирався, з паралельним їх пере­ кладом на німецьку мову. Куліш твердив, що Ш евченко мало опрацьовує свої твори, що в них — мало «майстерства», яке саме по собі безсиле, але в поєднанні з таким талантом, як у Шевченка, може зробити більші чудеса, ніж їх створив Пушкін. Куліш як критик виключав себе з громади, що захоплюється Шевченком беззастережно. У листі цьому була й надзвичайно висока, вперше так урочисто й так проникливо висловлена оцінка Ш евченкової творчости: «Ваші твори належать не одному Вам і не одній Вашій добі, вони належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно». 9 серпня поет був іще в Києві, а потім, як це лише недавно ви­ яснилося, їздив аж на Слобожанщину. Про цю подорож нічого не знаємо, крім того, що 14 серпня був він у місті Охтирці, куда треба було їхати через Лохвицький та Зіньківський повіти Полтавщини, де він до того часу, здається, теж іще не бував. В Охтирці, рідному місті видатного поета Щ оголева, є собор, збудований Растреллі, з образам и італійських малярів, що й могло Ш евченка туди п о­ тягти. Н а Харківщ ину вже давно вибирався: ще торік повідомив своїх харківських земляків, що вчилися в Петербурзькій Академії, про свій намір «зимувати в Харкові», а гостювавши у К о зач ков­ ського в вересні попереднього року, казав йому, що буде в Харкові восени. Чому з Охтирки не поїхав до Харкова, на жаль, не знаємо, напевне його дуже тягнуло побачити й цю слобожанську столицю, тодішній адміністративний центр не тільки Харківщ ини, але й Гетьманщини, що був перед тим осередком українського літера­ турного руху і с т а р ш и м на У к р а їн і у н ів е р си тет сь к и м центром. 21 вересня генерал-губернатор Бібіков делегував Ш евченка на Київщину, Поділля й на Волинь. Досі Ш евченко побував уже мало не в усій Гетьманщині, знав добре східню частину Київщини, бував і в степовій Україні, тепер вирушив у безперечно найцікавішу подорож на західню Україну — на Волинь і на Поділля. їхав через мальовничо положені Бердичів

^ 3

200


і Ж итомир до К а м ’яиця Подільського. Ф антастично прекрасно виглядає в шатах золотого жовтня це одне з наших найбільш м а ­ льовничих міст. Легко собі уявити, яке захоплення викликало воно тоді в душі поета-маляра, що прибув туди вже на початку жовтня. Психологічно неможливою річчю було б, щоб він не зрисував видів К ам ’янця і п ам ’яток тутешньої старовини, але досі ще з його п о­ дільських рисунків не знайдено ні одного. У К а м ’янці учителював тоді український етнограф, товариш Куліша й приятель К остомарова П. Чуйкевич. Ш евченко, запису­ ючи подільсько-наддністрянські пісні, записав дещо й від Чуйкевича. Безперечно, Чуйкевич чимало поміг Ш евченкові і в його археологічних, і в етнографічних працях: він уже повинен був добре знати цей край. Куліш, що був тоді лектором у Петербур­ зькому Університеті й незабаром мав виїхати в закордонну нау­ кову подорож, хотів був узяти з собою й Чуйкевича як людину дуже здібну. Є дані припускати, що Шевченко посвятив Чуйкевича у справи Братства. На жаль, не знаємо, якою саме дорогою , через які саме міста й пункти їхав Шевченко з Поділля на Волинь. 20 жовтня він був уже в Почаєві, де чудесно зрисував з кількох пунктів Почаївську Лавру і внутрішній вигляд великої Успенської церкви. Був у Вишнівці, у Крем’янці й на полях Берестечка. Щ е виїжджаючи з Києва, міг дістати точні відомості від К о ст о м а р о ва , що знав тут кожний куток, де і що треба оглянути. Але очі поета були звернуті не тіль­ ки на п а м ’ятки старовини, а й на близький австрійський кордон: його не м огла не цікавити Галичина: адже від Б одян ського й Лукашевича, що пізнали життя наших галицьких братів, багато про них чув, читав твори молодих галицьких поетів, знав галицькі пісні й не міг не рватися думкою туди, де частина наш ого народу жила в зовсім інакших політичних умовах. З л ав рсь ко ї тераси дивився на галицький Підкамінь, що мріяв на обрії. Був тепер саме в тому закутку української землі, що став пунктом, де перевозили на Україну нелегальну літературу, звідки ш ирилася польською мовою антиросійська пропаганда й пристрасна агітація за скасу­ вання кріпацтва. Зробивш и кілька рисунків у П очаєві, що був о б о в ’язковим пунктом визначеної йому інструкцією подорож і, мав їхати на иолинське П олісся, на К о в е л ь щ и н у , зрисовувати п а м ’ятки по


кн. А. Курбському. їхав напевне через Дубно й Луцьк. Під час цієї подорожі по Поділлі й по Волині оглядав руїни колишніх замків, що для нього були передусім п ам ’ятками народнього поневолення. З пізніших згадок його про цю подорож видно, що його й тут бентежили ті самі думки, що й на хвастівських валах і на чиги­ ринських руїнах. Д овгою й тяж кою була ця подорож, коли візьмемо під увагу, що до Києва він не міг повернутися раніше, як у листопаді, і то напевне не раніше, як у середині того місяця, алеж була вона і змістовна і повна вражень. Знайомився і з культурою, і з народньою поезією Поділля й Волині, і міг потім збагатити наддніст­ рянськими й волинськими мотивами пізніші твори своєї музи. Повернувшися до Києва, побував іще раз в Яготині. Ш укав протекції старої княгині Рєпніної, що її сестра була за графом Уваровим, тодішнім міністром освіти. Ця протекція була йому потрібна, щоб дістати в Київському Університеті посаду вчителя рисунків, що саме тоді звільнилася. Мав багато конкурентів, але мав протекцію, а своєю діяльною працею в Комісії міг переконати адміністрацію, що в його особі знайдуть цінного фахівця-працівника. П одав прохання не лише кураторові округи ген. Траскінові, але й генерал-губернаторові Бібікову, в інтересі якого як офіціяльного голови комісії було мати Ш евченка в Києві. У проханні до Б іб ік о ва п ропо н ував свої послуги так ож і щодо керування літографічним закладом при університеті. Тим часом опрацьовував свої етюди, зроблені під час подорожі в Почаєві й на Ковельщині. Рисунки разом із звітом і зібраними матеріялами (піснями, переказами й історичними документами) віддав Бібікову вже 31 грудня. Проведені в Києві друга частина листопада, грудень і початок січня були періодом, коли Шевченко мав змогу ближче п ознайо­ митися і зблизитися з усіма членами Братства. Весною він зустрі­ чався часто з одним К остомаровим, який цілком скорився тоді впливові свого нового геніяльного друга, але в червні К остом а­ ров виїхав на одеський лиман, щоб лікуватися. Виїхав із Києва слідом за ним і Гулак. Білозерський тоді діяльно готувався до кінцевих університетських іспитів, і Шевченко з ним часто не міг зустрічатися. Та й сам він, як ми знаємо, мав тоді так багато праці й стільки різних розваг та зустрічей, що ближче познайомитися з


братчиками і глибше їх пізнати не мав і часу. До того ж це була пора іспитів, і вся університетська молодь була ними зайнята. Довгі вечори в листопаді й грудні були більш догідною порою для зустрічей, розмов і дискусій. Тільки К остомаров був пильно зай ­ нятий працею над своїми викладами. Шевченко міг глибше пізнати і Гулака, і молодших членів Братства Оп. М арковича, Вол. Навроцького, Івана Посяду й Ю. Андрузького. Останній, н айм олод­ ший з усіх, писав Шевченкові: Як на Тебе глянем, М ов не тії станем: Ясними очами Дивлюся, і серцю

Віриться в судьбину: І нам дасться доля, Колись слава, воля Навіда Вкраїну.

З захопленням читали й переписували вони Ш евченкові твори з циклу «Три літа», так само, зреш тою , як і їхні дотеперіш ні керівники Гулак і Костомаров: те, що давав їм і чим був для них Ш евченко, було чудом. Д ля них, що виховалися в ідеях є ва н ­ гельського християнізму, що всі свої помисли скерували на най­ біл ьш п р и н и ж е н о г о б л и ж н ь о г о — на с е л я н и н а - к р і п а к а , на безправну, у злиднях і темноті покинуту масу, для них, що всією душею кохали свою Україну, Ш евченко був реальним символом уже воскреслого народу. Цей недавній кріпак пророкував їм, що Встане Україна, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти; «новим людоїдам» — москалям і їхнім підспівувачам — «неситим» українським перевертням -— «стяжателям» грозився кривавою революцією; з очей стемнілих земляків здіймав московську «по­ луду», проклинаючи сполуку України з М осквою й безжалісно розвінчуючи гетьмана Богдана. П. Куліш, що на Різдвяних Святах 1846 року приїхав до Києва, був зд и в о в а н и й усім тим , що п о б а ч и в у К иєві, а нові тв о р и Ш евченкової музи зробили на нього велике враження. Н а ц іо ­ нальне піднесення, що в його атмосфері жили тоді київські брат­ чики, було, очевидно, справді надзвичайне, коли Куліш, згадуючи про тодішні київські враження, міг сказати: «М олоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання: царство вищого розуму, /


царство спасенних задумів мов би вже наступало... Справді, наші молоді мрії знайш ли в Ш евченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини». Куліш казав, що застав «своїх лю бих киян дуже щ асливими, а найщасливішим був між ними Ш евченко. Він бо тоді і сам у собі чув, і всі як одне серце чули, що подає яко поет надії Грандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього». Товари ство поета — за словами Куліша — було «мов небесне обітування». «К оли говорено колинебудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом чоловіка засвітився пол о м ’яний язик, то се було тоді в Києві». «Високі ноти національної кобзи Ш евченкової» були «пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських». «Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою і поезією, мені здавалось, мов би перед нами сталося те, чого дознав на собі ветхозавітний п осол Господень... К иївська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибо­ ким почитанням». Кияни, за словами Куліша, «взирали на Шевчен­ ка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний... Ш ев ч е н к о з ’яв и вся між нас, яко видиме о п р а в д а н н я н аш о го надхнення звиш». «Для мене ж, — казав він, — сяєво його духа було чимось надприродним...» Згадував Куліш і те, як Шевченко всіх їх навчив ненавидіти москалів, яких не називав інакше, як кацапами. Н а перший день Різдва зібралися «колядувать» у М. Гулака Ш евченко, Костомаров, Он. М аркович й інші. Серед гостей був і поміщик М. Савич, що недавно повернувся з Парижу. Розмова йшла про федеративне о б ’єднання сл о в’ян, поділ Росії на частини, про готування народу до повстання, про можливість повторення в Росії революції, подібної до французької. Розмови затяглися до 3-ї години вночі. 26 грудня приїхав до Києва Куліш. З приводу його п риїзду відбулися великі зб о р и у К о сто м а р о в а . К уліш а зустріли з особливою пошаною. Хотіли навіть зробити його гол о­ вою організації. Може найповажнішою з конкретних справ, обмір­ кованих на зборах, що відбулися раз іще й у Куліша, була видав­ нича справа. Збиралися видавати українською мовою народній часопис. П о за тим велися гарячі дискусії на ідеологічні теми.


Речниками українського націоналізму на зборах у К остомарова виступали Куліш і Ш евченко. Куліш б о рони в ідеї української національної виключности. Шевченко його підтримував, «вислов­ лювався не зовсім цензурно про існуючі порядки». Він деклямував свої поезії, між іншим «Посланіє». Для ентузіяста-поета Різдво того року було справжнім святом. І революційний настрій, і націоналізм зросли серед київської молоді в значній мірі завдяки його музі. 1 січня Куліш виїхав з Києва до Борзенщини, запросивши Ш ев­ ченка на своє весілля: Куліш мав оженитися з сестрою Білозерського панною Олександрою. 9 січня й Ш евченко вкупі з Гулаком виїхали з Києва. Гулак їхав до Петербургу, Шевченко покищо — в гостину до знайомих і приятелів: під Борзною жив його приятель В. Забіла, недалеко було й до Качанівки, де, крім старого Григорія Тарновського, пізнав і в його домі і в околиці багато людей. Весілля Куліша відбулося в хуторі Мотронівці 24 січня. З ’їхався мало не весь рід молодої. Приїхав з Полтави і Василь Білозерський. К остомарова Куліш ще раніше запрош ував теж приїхати, «якщо він хоче поглянути на те, що представляє представників [sic!] укра­ їнського народу». К остомаров не приїхав, але Ш евченка зустріла несподівана честь: наречені запросили його на боярина. Весілля Куліша відбулося дуже урочисто. В особливо доброму настрої був Шевченко. Тішила його вся атмосфера в домі Білозерських, п одо­ балося йому й те, що молода добре говорить по-українському. Сам молодий, його боярин Шевченко і Василь Білозерський творили справді яскраву групу представників нового українського поколін­ ня. С тарший від них Віктор Забіла, що був і геніяльним просто оповідачем, і добрим співаком, щасливо доповню вав цю яскраву групу. То під акомпаньямент фортепіяна, то під бандуру неслися звуки найкращ их українських пісень. Шевченко багато пісень спі­ вав сольо, між іншим свою улюблену «Зіроньку», співав так, що всіх просто загіпнотизував, і був увесь оточений найвищою п о ­ шаною і самих господарів, і їхніх гостей. Олександра Кулішева з а х о п и л а с я Ш ев ч е н к о м . В о на г о т о в а б ула все своє придане (3000 карб.) віддати, щоб за ці гроші Ш евченко міг виїхати за кордон для дальш ої мистецької науки. Куліш, ховаючи від Ш ев­ ченка джерело, з якого можуть прийти гроші, і просячи поета не допитуватися, п отрап ив Ш евченка переконати в тому, що він мусить згодитися, і той «зрадів простодушно, як дитина». Проте


це була музика хоч і близької, але все таки будучини, і Шевченко покищ о не кидав думки про посаду учителя малю вання в уні­ верситеті, що було справою цілком реальною і на яку не треба було чекати. Із звич ай н им для нього ентузіязмом він уже й із цим ск р ом н и м п о ч а тк о м своєї ф ахово ї к а р ’єри з в ’язував мрії про повстання в Києві У країнської Академії Мистецтв. Кінець січня, лютий і березень Шевченко провів на Чернігів­ щині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих — у М иколи Д ан илови ча Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Средбольських у Сороці. М алю вав там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконуванням українських пісень. В. Білозерський згадував потім, як їх Ш евченко співав: «ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом п ов ’язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий». І стара Білозерська, і навіть старий суворий Средбольський не могли без сліз слухати Тарасових співів. 1 лютого в листі, писаному з Борзни до Костомарова, Шевченко просив довідатися, як стоїть справа з призначенням його до уні­ верситету на посаду вчителя малювання. Просив відповідь надісла­ ти до Борзни на ім’я Забіли. У л и сті, між інш им, кинув фразу: «О братстві не пишу, бо нічого й писать: як зійдемось, то п опла­ чемо». Писав, що буде в Чернігові. У кінці лютого Костомаров листом, висланим до Чернігова, сповістив Шевченка, що його вже затверджено на посаді в університеті, й закликав швидше повер­ татися до Києва. Тим часом Ш евченко, пробувши недовго в Ч е р ­ нігові, виїхав до Лизогубів, до Седнева, може ще й у лютому. В кожному разі лист Костомарова не застав його в Чернігові, а попав до його рук уже пізніше, бо якби так не сталося, то Шевченко по­ вернувся б із Ч ернігова до Києва ще в березні. Великодні Свята того року випали дуже рано — 23 березня, і вже від 16 березня почалися шкільні вакації. Я к щ о п одан а К о стом ар ови м вістка дійшла до нього вже в середині березня, то не було чого до Києва поспішати, — волів, як і торік, провести Великодні Свята в Седневі і так і зробив. У Седневі Ш евченко багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов,


одружений з дочкою П латона Лукашевича Лисаветою, що ЇЇ Ш ев­ ченко пізнав іще в 1843 році у Репнінів. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб. Бувало, що Ш евченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві служ­ бовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими опо­ віданнями, особливо гумористичними. «Привітний і говіркий з людьми простими, Ш евченко не лю бив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували». У Седневі багато писав і малював. Вранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав. У Седневі він пробув аж до 4 квітня. 7 березня він написав тут свою нову поему «Осика» (у пізнішій редакції того самого року «Відьма»), а 8 березня — передмову до нової задуманої збірки своїх поезій, до «Д ругого К обзаря». М о ж н а припускати, що до цієї збірки мали б увійти баляди «Лілея» й «Русалка», поема «Осика» та, мабуть, іще поезії, не заведені до «Чигиринського Кобзаря», а надруковані в 1841— 43 рр. в різних альманахах і виданий окремо «Гамалія». Із альбом а «Три літа» небагато міг вибрати з огляду на цензуру, але напевне взяв би «Наймичку» й може «Сліпого» («Невольника»), Міг також спробувати протягти через цензуру свої переспіви «Давидових псалмів». Бажання Шевченка випустити в світ нову збірку поезій можна поставити у з в ’язок із його ро з­ мовами з Кулішем, що їх вони п ровади ли в М отрон івц і після весілля. Куліш , як п р и г а д у є м о , ще л іт о м п о п е р ед н ь о го року висунув плян п ерев и дан н я ви п р ав л ен и х за й ого к р и ти ч н и м и «рецептами» «К обзаря», «Гайдамаків» та «Гамалії». Видати їх хотів він «за кордоном» і то з вступною статтею й коментарями німецькою мовою, «щоб славилося українське ім’я в усіх мовах», як писав тоді. Але це була річ неможлива: літературні права на ці твори (крім «Гамалії») належали книгареві Лисенкову. Під час гостювання Ш евченка на Борзенщині Куліш докладно озн ай о­ мився з новою творчістю свого «боярина», і тоді міг повстати проект видання н ової збірки його творів, для якої теж уже не бракувало матеріялу. Передмова до другого «К обзаря» — надзвичайно цінний д о ­ кумент, що показує, як живо Ш евченко цікавився українським


літературним процесом і які глибокі погляди на нього сам уже виробив і хотів іншим прищепити. Це був літературний маніфест до «братії української возлюбленої», до українських письменни­ ків. С ко н ст ату в ав ш и б р а к у к р а їн с ь к о ї л іт е р а т у р н о ї продукції в той час, коли всі інші сл о в’янські літератури розвивалися («а в нас — ані телень, неначе всім заціпило»), поет гостро виступив проти пережитків котляревщ ини, проти ототож н ю ван ня вуль­ гарного з національним; говорив про конечність справжнього гли­ бокого вивчення українського народнього життя й з гіркою іро­ нією стверджував, що досі воно обмежувалось «Енеїдою» К о т­ л яревсько го та спостереженнями, які письменники-інтеліґенти роблять по шинках. Висував вимогу, щоб українська література відбивала справжнє життя народу і його справжній світогляд. Це була жива розмова з читачем, а не сухі тези. Натякнув і на прірву, що існує між народом і тими, що його нібито вивчають і описують (безправність кріпацтва): «У хату прийти до його [до селянина] або до себе покликать по-братерській не можна. Не можна, бо він з л я к а є т ь с я , та може ще й те, що він пізнає дурня в жупані». «Щ об знати людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому с т а т ь ч о л о в і к о м » . Іншими словами, говорив про те саме, про що й у «Посланії», де закликав освічених обійня­ ти найменшого брата. К оротко й просто розправився з против­ никами самостійної української літератури — «провінціяльного» нібито сепаратизму, які покликалися на те, що Гоголь пише поросійському, а Вальтер С котт — по-англійському. Підкреслював, що обидва ці письменники дістали освіту не в рідних національних школах, і висунув інший приклад — шотляндського поета Берн­ са, який писав рідною мовою і є «поет народній і великий». Ш ев­ ченко кинув кілька дуже цікавих і дотепних завваг та оцінок. «Енеїду» К отляревського назвав «сміховинкою на московський шталт», а про Квітку сказав, що він «добре приглядався на народ, та не прислухався до язика», Гулака-Артемовського збештав за те, що перестав писати, бо «в пани постригся». Нарешті закінчив свою розмову з читачем сатиричним випадом проти перевертнів двох типів: зросійщених урядовців, безідейних і морально безвартісних Кирпів-Гнучкошиєнків, і «мужів мудрих, учених», що теж проміняли Україну на Росію: «добру рідну матір на п ’яницю не­ потребную». П очав і перевів усю передмову в тоні цензурному, а в кінці зірвався: не в його «стилі» був цензурний стиль!


Надзвичайне було своєю безпосередністю і простотою це його літературне посланіє, де він властиво перший відкинув «общеруську» літературно-язикову теорію: «А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму... У їх народ і слово — і у нас народ і слово». Закінчив же його поет справді в стилі апостольських посланій: «Горе нам! Но, братія, не вдавайтеся в тугу і работайте розумно во ім’я матері наш ої України безта­ ланної. Амінь». Це був останній літературний твір перед великою зміною, що мала настати в поетовому житті. Останнім малярським твором був портрет княгині Кейкуатової — шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини X IX віку. З а ­ кінчивши цей портрет, Шевченко провів у Седневі Великодні С вя­ та, що припали в тому році на 23 березня, а на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля К остом арова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. Н а станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський порон при­ чалив до київського берега, Ш евченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. Разом з усіма речами, серед яких були в валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до г у б ерн атор а Фундуклея. Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого убрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля К осто м арова, Фундуклей сказав: «Еге! коли так, то де жених, туди треба й б о я р и н о в і!» К о с т о м а р о в був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі. У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисун­ ками, б агато віршів, листів і різних паперів. Р озглянувш и їх, губернатор на другий день писав до «III Відділу Власної Його Величности Канцелярії»: «Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчости [в доданому описі докладніше: «Книга писаних віршів під заголовком “Три л іт а ”»], з них деякі — бунтівничого й злочинного змісту». Через це губернатор як ці, так і інші знайдені у поета вірші, а також приватне листування визнав за потрібне переслати до Петербургу разом із арештованим їх влас­ ником і автором. 6 квітня Ш евченко під ескортою офіцера поліції Ґрішкова та ж андарм а виїхав із Києва, провівш и в київському


ґ

# арешті тільки одну ніч. Не міг не здавати собі справи з того, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач одної з поштових станцій, поки залагоджував подорожні ф ормальнос­ ті, сказав, звертаючись до Ш евченка й поліційного офіцера: «З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супро­ водить», — такий Ш евченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав... Лише на одинадцятий день — 17 квітня — арештований поет із своїми к о н в о їр а м и п ід ’їхав до сл ав н о го на всю Росію п етер­ бурзького «зданія у цЬпного моста», де не тільки містився штаб корпусу жандармів та «III (секретний) Відділ Власної Й ого Величности Канцелярії», а й каземати для арештованих, що над ними велося слідство.

П ри водом до арешту Ш евченка був донос студента Олексія П етрова про існування в Києві таємного політичного товариства, статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської ш кільної округи ген. О. Траскінові. Оселив­ шись 1 листопада 1846 року в одному домі з М иколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслухував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Методія. П о зн ай о м и в ш и сь потім із Гулаком і прикинувш ись республі­ канцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були «виразно протиза­ конні думки». Н а допиті, щ о зр о б и в й ому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової «коме­ дії» «Сон» та «Посланія до земляків», ствердивши, що в першому творі Шевченко «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати укра­ їнців до повстання». Коли 17 березня центральна управа політичної поліції в Петер­ бурзі, з в а н а «I I I О тд Ь л ен іем ь С о б с т в е н н о й Его В ел и чества К анцелярій», д істала з К иєва вістку про існування відкритого П етровим «С лов’янського Товариства», шеф жандармів гр. Олек-

^> 2 1 0


сій Орлов наказав арештувати М. Гулака, що тоді мешкав уже в Петербурзі. У паперах його, крім « н а й зл о ч и н н іш о г о змісту» « К н и г битія у к р а ­ їнського народу», ж андарми знайшли ще й листу­ вання з К у л іш ем , Оп. М а р к о в и ч е м , В. Б іл о зерським й іншими братчиками. В одному листі Білозерського звернуло на себе у в а г у ж а н д а р ­ мів таке місце: «Я к у г е н і я л ь н у л ю д и н у м и м а є м о в Т а р а с і Г р и г о р о в и ч у , бо ті льки геній за п о м і ч ч ю о д н о г о г л и ­ бокого почуття має хист угадувати потр еби нар о д у й навіть цілого віку, до ч о го без п о ет и ч н о г о і р а з о м із т и м р е л і ­ г і й н о г о в о г н ю , не п р и в е д е ж а д н а н а у к а ані знання». Гр. О рлов, висилаючи 20 березня накази на У к р а їн у з р о б и т и тр у с и у с к о м п р о м і т о в а н и х знайденим у Гулака. листуванням та згаданих у ° бкладинка «Спра. . ви п ро худож ника ДОНОСІ П е т р о в а осіб, н а к а з а в « р о зш у к а т и » Й Ш евченка» в архіві Шевченка. У Петербурзі перебував ТОДІ разом ІЗ Т ретього відділу

1847

А. *> X Я Я **> П І' 0ТД Ы Ш Я СМСПИНІ

ЕГО НШЕРАТИШГО Ш Ш В Д КАМЕІІРІІ.

г


Т. Ш евченко.

А втопортрет.

1849

Сепія

Бібіковим і начальник його канцелярії Пісарєв, київський спеціяліст у провадженні слідств над місцевими таємними товариствами. Його не задо­ вольнив наказ шефа жандармів, і він піддав думку арештувати Білозерського й зробити трус у Ш ев­ ченка. 23 березня Орлов, погодившись із думкою Пісарєва, вислав відповідний наказ генерал-гу­ б ерн атор ов і Л івобереж н ої України кн. Д олго ­ рукову, бо, за даним и, що їх мали ж андарм и, Білозерського й Ш евченка треба було шукати на Чернігівщині. Поки Долгоруков наказав в и к о ­ нати це чернігівському губернаторові, поки той сповістив про це повітових «ісправників», Ш ев­ ченко, як знаємо, сам приїхав до Києва й попав у руки київської поліції. Щ е п еред а р е ш то м Ш е в ч е н к а , щ о стався 5 квітня, 26 березня зн ай ш л и у К о с т о м а р о в а Шевченкові «Сон», «Посланіє» і, крім того, фраг­ мент «Великого Льоху», а 3 квітня в Варшаві забрали й у Білозерського цілий зшиток Шевчен-

■^>212


кових нелегальних поезій. У самого поета з а б р а ­ ли цілий альбом «Три літа». У багатьох листах, забраних у К остомарова, теж повно було згадок різних осіб про Шевченка. А що далі посувалося слідство над братчиками, то більше виявлялося, який непереможний вплив мали на них Ш евчен­ кові твори. Із зібраного матеріялу стало видно, якою пош аною й культом оточене було ім’я пое­ та, і то не тільки в «бр атч иків», а взагал і на Україні. Артисти-малярі ілюстрували його твори (Башилов і гр. де-Бальмен), учені турбувалися за його долю (Метлинський), поети вихваляли й��го в своїх «посланіях» (Александров, Чужбинський, Андрузький), мало не всі братчики або читали, або старалися роздобути в товаришів Шевченкові нелегальні твори, а всі на всі лади вис л о вл ю ­ валися про нього з найбільшою пошаною, тіш и­ лися його новими творами й вихваляли їх; нена­ лежна до Братства' українська молодь теж вели­ чала його «отаманом» і «батьком».

Шеф корпусу ж ан­ дарм ів гр. Олексій О рлов

213 0 ^


К а зем а т Т р ет ьо го відділу в П етербур­ зі, де був у в ’язн е ­ ний Ш евченко в 1847 р.

Ж а н д а р м и п ри сту п и л и д о р ете л ь н о го сту ­ дію ван н я Ш евченкових творів. Передусім сам п ом ічн и к ш ефа ж анд арм ів ген. Л. В. Д убельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до виснов­ ку, щ о Ш е в ч е н к о і в тих т в о р а х «все йде виб ран и м напрям ком : невпинно н а р і к а є н а с т р а ж д а н н я У к р а ї н и в сучасному її стано­ вищі: х о ч е з б у д и т и н е н а в и с т ь д о п а ­ н у в а н н я р о с і я н і, з г а д у ю ч и д а в н ю с в о б о д у , п одвиги і славу козаків, з а к и д а є сучасному (українському) поколінню б а й д у ж і с т ь » , а урядовці III Відділу занотували ще 10 квітня, що в заб р ан и х у Б іл о зерського недрукованих віршах Ш евченка «оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, м а б у т ь , н а п и с а н і з т і є ю с а м о ю м е ­ тою посіяти в народі незадоволення з

вл а д и » .


17 квітня офіцер поліції Ґрішков привіз до III Відділу Шевченка, і жандарми, зробивш и того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання. Ш евченко, як і тр еб а було сподіватися, повівся на допиті надзвичайно благородно, дуже розумно й обережно. Він катего­ рично заперечив свою участь у товаристві св. К ири ла й Методія, а тому залишив без відповіді й цілих 10 інших запитань, що стосу­ валися до товариства -— літератури, знайденої у братчиків, їхніх намірів, п роектів, оцінки р олі й д ія л ьн о сти к о ж н о го з них у Братстві тощо. Відповідав лише на ті запитання, що торкалися його самого. Свої відносини з Костомаровим, Гулаком і Кулішем представив так, ніби з ними навіть рідко зустрічався, а про інших братчиків сказав, що їх дуже мало знає. Свідчення свої сам писав, і з-під його пера не вийшло ні одного слова, що могло б когось хоч чимнебудь скомпромітувати. Свідчення про себе були дуже короткі, майже лаконічні. Запитання, що торкалися його самого, зформульовані були хитро й провокаційно. Ж андарм и передусім змусили його пригадати, що він був викуплений у поміщика за гроші царської родини, чого він не міг не ствердити, а 16 запитання зформулювали так: «Які випадки довели Вас до такого нахабства, що ви писали найзухваліші вірші проти Государя Імператора, і до такої невдячности, що, поза величністю С вящ енної Особи М онарха, забули в ньом у й А вґустійш ій Родині Й о г о ваш их особистих добродіїв, що так ніжно повелися при викупі вас із кріпацтва?» — Дуже мудро й дипломатично відповів на це Шевченко: «Бувши ще в Петербурзі, скрізь чув я образи й вислови догани про Ц аря і Уряд. Повернувшись на Україну, почув я ще більше й гірше серед молодих і серед статечних людей; побачив я вбогість і страшне гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем Ц аря і Уряду; всьому цьому я повірив і, забувши совість і страх Божий, наважився писати зухвалі речі проти мого найвищого добродія, чим довершив своє безумство». Може раз у житті не піддався він тут голосові почуття. Занадто добре й так здавав собі справу з того, що нелегка кара загрожує йому за все, що викрито; знав і те, що цим реченням, у якому нещиро висловив самоосуд, нікого незгірш ить, бо не могло бути й мови про прилюдний судовий процес. Написавш и це, до

215 0 ^


____________# певної міри рятував себе від найгірших можливостей, а вони були необмежені. Зробив це «притиснутий до муру», але в осуді укра­ їн ськ ої дійсности відваж н о ствердив правду: убогість селян і гноблення їх поміщиками «іменем царя і уряду». Серед поставлених йому питань були ще два цікаві, і цікаві були відповіді на них поета. У першому (ч. 15) питалися його жандарми: «З якою метою ви складали вірші, що можуть підбурювати укра­ їнців проти наш ого уряду; читали ці вірші й усякі пасквілі в т ов а­ риствах друзів ваших і давали їм їх списувати? Чи не складали ви цих віршів для розповсюдження ідей таємного товариства і чи не надіялися приготувати цим повстання на Україні?» Н а це Ш ев­ ченко дав таку відповідь: «Українцям подобалися мої вірші, і я складав і читав їх без усякої мети; списувати не давав, а був необе­ режний, що не ховав». Н а друге запитання (ч. 18): «Чому друзі ваші так шанували ваші вірші, хоч вони позбавлені справжнього розуму і будь-якої краси; чи не вклонялися вони [друзі] вам швидше за ваші зухвальства та бунтівничі думки?» — Шевченко відповів: «Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані». Після цього допиту йому на цілих три тижні дали спокій. У камерах було чисто, видно було вулиці з заґратованих вікон, а на харчування арештованих III Відділ не жалував грошей. Викону­ вали н авіть з а б а г а н к и в ’язнів — купували для них сметанку, сигари, цигарки і навіть коньяк. Щ одо цього, то Шевченко, як і всі його «соузники» не мав на що нарікати, але йому нудилося сидіти самому в окремій камері. Не мав ні що читати, ні що роби­ ти. Коли попросив книжок, йому принесли Біблію, що її так л ю ­ бив читати (свою власну, подаровану йому княжною Варварою, залишив десь на Україні). П опросив теж купити ватманського паперу, — мабуть, щось рисував. Почав писати поезії, коли саме — невідомо, але перед 19 травня мав уже шість написаних. 19 травня ввечері побачив у вікно матір К остомарова, як вона йшла на по­ бачення з сином. Під свіжим враженням від її пригнобленої постаті написав вірш «М. Костомарову», в якому розкрив усю красу своєї альтруїстичної вдачі й глибоке розуміння трагедії серця матері. Цей автобіографічний вірш-документ відтворює також і обстанову миколаївського каземату, і тогочасні настрої поета:

^ )2 1 6


Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних; Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували, І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні П ривик я трохи... І мені Не жаль було давно одбутих, Д авно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз, — А їх чимало розлилось Н а марне поле... Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там коли покинув? І батько й мати в домовині... І жалем серце запеклось, Щ о нікому мене згадати! Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі Іде, з хреста неначе знята... Молюся, Господи, молюсь! Хвалить Тебе не перестану, Щ о я ні з ким не поділю М ою тюрму, мої кайдани! С т в о р и в він п еред тим н евел и чкі п о б у т о в і б ал я д и , п овні глибокого сумного ліризму («Не кидай матері!», «Чого ти ходиш на могилу» та «Ой, три шляхи широкії») й чудову дівочу сирітську пісню («Ой, одна я, одна»). Н аписав маленьку баляду на історич­ ному тлі — «За байраком байрак», у якій втілив у фантастичноромантичному образі трьох сот заклятих козаків, що їх рідна «зем­ ля не приймає», ідею вічної кари за злочин проти нації. Нарешті, дав своєму народові річ («Мені однаково...»), слова якої: Н а нашій славній Україні, Н а нашій — не своїй землі, 217 0 $ ?


і сьогодні ще гостро колють його сумління, а кінець переймає серця всіх, хто пережив трагедію «приспаної» й «окраденої» ворогами України, що, збудившися після довгого сну, не здолала втримати своєї волі: ... не однаково мені, Я к Україну злії люди Присплять лукаві і в огні Її окраденую збудять... Ох, не однаково мені! Усі написані в «казематі» поезії вражаю ть своїм особливим арти зм ом , як здивують кож ного, хто звик дивитися на великі полотна якогось мистця-маляра, його мініятюри. Коли почав уже звикати «і до дверей на ключ замкнутих, і до реш отки на вікні», 15 травня його знову покликали на допит, щоб звести з Андрузьким. Цей 19-літній хлопець, наймолодш ий з усіх арештованих, най­ більше з усіх інших говорив на допитах. Побачивши його переляк і переконавшись у його моральній нестійкості, ще після арешту в Києві його почали використовувати при допитах в університеті, і до рук петербурзьких жандармів попав він уже зовсім «готовий». Він один із ареш тованих не тільки оповів про те, що знав, а й «ви­ світлював» діяльність Братства й окремих його членів. П об ач ив­ ши це, жандарми навіть дали йому змогу ознайомитися з забран и ­ ми у братчиків матеріялами, що їх компромітували. У свідченнях А ндрузького правда перемішалася з його суб’єктивними інтер­ претаціями окремих фактів і навіть із фантазією. П ро Шевченка Андрузький особливо багато наговорив такого, що могло поетові дуже пошкодити. Була і правда, а були й його власні висновки із зроблених спостережень. Між іншим, Андрузький твердив, що Шевченко був у Братстві «непоміркованим представником україн­ ської партії, що м ала на меті відбудувати Гетьманщину, якщо можна окремо, якщ о ні, то в С л ов ’янщині», що всіх монархістів називав «подлецами», що побуджував товариство до діяльнішої праці, що певні пляни братчиків оживлялися, коли Ш евченко з ’являвся в Києві, що з українських гетьманів Шевченко «підносив Мазепу», що на вечорах у К остомарова він читав свої «пашквільні вірші» тощ о. Під час зводин, що тривали, як потім казав сам


Андрузький, дві хвилини, жандарм и п рочи тали Ш евченкові ці свідчення Андрузького, і Шевченко встиг тільки змусити Андрузького признатися, що «висновок про належність Ш евченка до С лов’янського Товариства він зробив тільки з того, що Шевченко був зн айом ий з усіма сл о в ’яністами». Ш евченко всі свідчення А н друзького відкинув, пр изн аю ч и сь лиш е до то го , що писав «зухвалі й бунтівничі вірші», хоч, як знаємо, до Братства й на­ лежав. Н а зводини в той день повикликали й інших братчиків. Під час зводин Гулака з К остомаровим і Білозерським, які признавалися, що вони з Гулаком організували Товариство св. Кирила й Методія, Гулак залишився при першому свідченні, що нічого про це не знає. Це так обурило гр. Орлова, що він, тупочучи й кричачи, грозив Гулакові страшними карами. Нервового й хворого К остом арова ця сцена тяжко пригнобила. Вертаючись до камери поруч із Косто­ маровим, Шевченко підбадьорював приятеля, кажучи: «Не журись, Миколо: доведеться ще нам укупі жити», а перед зводинами з Андрузьким на слова якогось жандармського офіцера: «Бог милос­ тивий, Тарасе Григоровичу: ви оправдаєтесь, і ось тоді вже заспіває ваша муза», Шевченко з гумором відповів: «Не який же чорт нас усіх сюди й заніс, як не ця бісова муза!», — і сам тримався спокійно, й інших старався підбадьорити. У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І «доклад» із висновками про ролю кожного з обви­ нувачених, зазначаю чи й ту кару, що їй, на його думку, треба кож ­ ного з них піддати. П ро Ш евченка написано було таке: «...Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати б л а г о ­ говійні почуття до осіб Авґустійшої Фамілії, що зволили вику­ пити й ого з кріп ац тв а, ск л а д а в у к р а їн сь к о ю м ов ою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над ви га­ даним поневоленням і нещастям У країни, то проголош ував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх добр о­ чинців. П оза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу зн ам ени того укр аїн ського письм енника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З у л ю б л е н и м и [ й о г о ]


в і р ш а м и на У к р а ї н і м о г л и п о с і я т и с я і з г о д о м з а к о р е н и т и с я думки про вига да не блаженство ч а с і в г е т ь м а н щ и н и , п р о те, щ о б у д е щ а с т я м п о ­ в е р н у т и ці ч а с и , і п р о м о ж л и в і с т ь і с н у в а н н я У к р а ї н и як о к р е м о ї д ер жа в и . З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Ш евченка, і до його поетичних творів усі У країио-С лов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли сл о в’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсут­ тям. П роте, з о г л я д у н а б у н т і в н и ч и й д у х і з у ­ х в а л ь ст в о, що в и х о д я т ь за всякі межі, т р е б а в и ­ з н а т и його за о д н о г о з н а й в а ж л и в і ш и х з л о ­ ч и н ц і в». З огляду «на міцну будову тіла», що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську — в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі «з правом вислуги». Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: « П і д н а й с у в о р і ш и й нагляд, з з а б о р о н о ю писати й малювати». ЗО травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши всіх братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Найтяжча по Шевченковій спіткала героя М. Гулака, що ні під якими загрозами не хотів нічого роз­ повісти й прийняв на себе провину інших братчиків — його на три роки п осад ж ено до казем ату ст р а ш н о ї Ш ліссельбурзької в ’язниці, в повній ізоляції. Куліш, К остом ар ов і Н авроц ьки й, відсидівши свої терміни ув’язнення, мали виїхати на службу до визначених їм місцевостей, Білозерський — просто на службу до Петрозаводську, Андрузький і Посяда — кінчати університетську науку в Казані. Всім було заборонено перебувати на Україні. Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено також літературну діяль­ ність. С т р а ш н и й п р и с у д н ад с о б о ю Ш е в ч е н к о « висл у хав із непорушним спокоєм» і навіть спромігся запитати Дубельта, чи


вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав пози­ тивну відповідь. Оголошування присудів жандарми супроводили напучуваннями й запитаннями, чи засуджені признають слушність визначених їм кар, чи каються. Довелось витерпіти ще й цю м о ­ ральну муку. Того ж самого дня Ш евченка перевели до військово­ го арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших своїх речей -— «Понад полем іде», цей свій m arche funèbre, цей страшний гімн вічному переможному походові смерти, зроджений очевидно роздумуванням над жахливим її б іол огіч ни м зак оном . Грізна ритміка й музика цієї поезії найліпше ілюструє напруження нервів, що його він пережив того дня. М абуть там же написав і цей, звер­ нутий до братчиків вірш: Чи ми ще зійдемося знову, Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любови В степи і дебрі рознесли! Нехай і так! Не наша мати, А довелося поважати! То воля Господа!... Годіть, Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого; Свою Україну любіть, Любіть її... во врем’я люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Не була це якась резиґнація, — у тяжких рефлексіях цього вір­ шу відбилася лише свідомість страш ної н аціональної поразки. Значна части н а н ай ви датн іш ої й ак ти в н о ї української молоді, якщо не назавжди, то надовго була відірвана від можливости вести якубудь п рац ю над відродж енням свого н ароду, над відб уд о­ вуванням його культурних багатств, над ширенням ідеї «братства і любови». Це була страшна катастрофа. П івтора року перед тим самотній, прикутий до місця хворобою в глухій полтавській закутині, кликав розпачливо до земляків: Обніміте найменшого брата! Зате потім цілий рік, від приїзду до Києва минулої весни аж до часу арешту, мав завжди радісну свідомість того, що знайшов гурт


г людей, які ту Україну справді люблять і найменшим братам справді розкрили обійми, для яких національна праця була виразно уста­ леною п рограмою життя. Сьогодні знав, що працю ту брутальною силою припинено. Бентеж ила його думка, що довго, а може й ніколи не настануть зміни, які дали б братчикам змогу «зійтися знову», знову спільно в одній лаві стати до тієї самої праці. У цей найстраш ніший момент свого життя думав він не про себе, а про національну справу й про тих близьких йому, що для цієї справи працювали. Ці дві поезії були першою відповіддю поета на царську заб о ­ рону писати, та думки його були не про цього «земного судію» і виконавців його волі, а линули до Того Судії, з чиєї волі все діє­ ться — То воля Господа! Тяжко було ствердити, що та воля — «не наша мати». І скорбно звучав останній акорд пісні про смерть: І мене не мине — Н а чужині зотне, За реш откою задавить, Хреста ніхто не поставить І не п о м ’яне! Кілька днів перед тим сказав це саме й іншими словами: Холоне серце, як Щ о не в Украйні Щ о не в Украйні Людей і Господа

згадаю, поховають, буду жить, любить.

М ав надовго, може навіки, розлучитися з рідним краєм. Н а другий день його повезли на далеке заслання.

Щ об зрозуміти вповні, чому покоління молодої української інтелігенції 40-х років, що впивалося чаром Шевченкової націо­ нальної музи, і «світильник» тої молоді, сам Шевченко, захопилися ідеєю панславізму, треба добре розібратися в цілому комплексі V

^ 0

222


4 ідей, на той час живих і передових, та поглянути, як вони пере­ л о м л ю в ал ися на україн ськом у ґрунті як м огутні чинники н а ­ ц іо н а л ь н о г о в ід р о д ж е н н я т а ф о р м у в а н н я н о в и х с о ц іял ь н и х поглядів. Однією з основ ід е а л іс ти ч н о -р о м а н ти ч н о ї філософії, що її визнавали і Шевченко, і всі братчики, був «руссоїзм» — теорія Ж ана Ж ака Руссо про первісну чистоту людської природи, зіпсутої цивілізацією. Другою засадою їхнього світогляду була віра в те, що кожний народ має своє, від самого Бога усталене історичне призначення, свою власну світову місію. Віру цю проголош ували численні вид атн і євро п ей ські ф ілософ и . Т ео р ія Ж. Ж. Руссо викликала велике зацікавлення народнім, тобто простонароднім світоглядом, що відбивався передусім у народній творчості. Уже в кінці XVIII століття німецький філософ Гердер, хрищений бать­ ко європейського романтизму, звернувся до вивчення світової народньої поезії і прийшов до висновку, що саме у слов’янських народів, найменше зачеплених впливами цивілізації, народня пое­ зія — найартистичніша, найбагатш а. Гердер висловив думку про спеціальну світову місію слов’янських народів. Вивчення рідного минулого й народньої творчости вченими всіх сл о в ’янських н аро­ дів ішло під знаком тоді ще ніким не запереченої віри у спільне походження всіх слов’ян, в існування праслов’янського пранароду. Вивчення с л о в ’ян ськи х мов д а л о цій те о р ії п о в а ж н і д о к а зи підстави. Слідом за мовознавством ішло вивчення слов’янських звичаїв та національних громадських інституцій. У світлі цих, не завжди справді наукових, студій минуле всіх слов’янських народів пастушої або хліборобської культури малю валося в надзвичайно привабливих фарбах моральної чистоти, а їх первісна політичногромадська організація — як ідеал, що був запереченням на деспо­ тизмі й насильстві спертих державних організацій, до складу яких поневолені слов’янські народи належали. Турки ж, німці й отатарені, а потім німецьким духом просякнуті росіяни — три державні нації, що панували тоді над усіма слов’янськими народами, на думку ідеологів відродження окремих слов’янських народів, «нівечили чисту натуру слов’янську» своїх підданих сл ов’ян, бо накидали їм невластиві форми державно-політичного й громадського ладу. Перші десятиліття X IX віку були добою потужного відроджен­ ня підлеглих Туреччині й Австрії сл о в’янських народів. І т. зв.

л


«ілліризм», тобто національно-визвольний сербський рух, і гігант­ ські просто зусилля чехів — одних розтурчитися, а других рознімечитися — не могли не вплинути на уяву й на думки українських патріотів. Цілком натурально повстала в них думка використати слов’янську духову міць у боротьбі передусім із двом а завойов­ ницькими силами — московською і німецькою. Це випливало не лише з їхніх теоретично-філософських міркувань, але й з мірку­ вань п рактично-політичних. Австрія, Пруссія і Росія, керовані т р ь о м а н ім ец ьк и м и д и н ас тіям и Г аб сб ур ґів, Г о ген ц о л л ерн ів і ф ал ьш и в о званих Р о м ан о в и м и Ґ отор пів, були з в ’язані тісним політичним «священним» союзом 1814 року. Чи могла Україна сама, власними силами, протиставитися цим трьом державам, що тримали в послуху цілу Европу й спільно загрожували близькому азіятському Сходові? Тільки «сплітшись узами приязні», могли с л о в ’янські н а р о д и скинути з себе чужі деспотії — так вірив Шевченко, так вірили й кирило-методіївці, що цю формулу ви­ словили устами В. Білозерського. В цій вірі були не виправдані дальш ою історією наївні засновки, що і М осква і Польща, перша, коли позбавиться свого деспотичного, а друга, коли позбавиться свого ш ляхетсько-панського устрою, будуть такими самими рів­ ними — без усяких претенсій на гегемонію над іншими слов’ян­ ськими н ародам и — членами великої конфедерації незалежних слов’янських держав-народів. Але ці з політичного погляду наївні засновки в світлі релігійно-філософських переконань того поко­ ління були цілком виправдані: випливали вони з віри в «добру натуру сл ов’янську», з віри в те, що, позбувшись чужих, невласти­ вих їм форм національно-політичного життя, народи ці почнуть жити у взаємній братерській згоді. За п о к л и к а н н я всіх с л о в ’янських н ар о д ів ентузіясти наші вважали несення світові правдивих, згідних з людською природою і Х р и сто в ою н ауко ю засад о рган ізац ії соціяльно-політичного життя людськости. Василь Білозерський писав про це в своїй «за­ писці»: «Панславізм — це о б ’єднання всіх слов’янських племен в одну спільну родину, що, бувши одушевлена л ю б о в ’ю до лю д­ ськости, повинна розвинути в своєму середовищі християнські правила життя, застосувати їх у громадському житті і таким спосо­ бом, так би мовити, дати новий імпульс до всесвітньої діяльности». Місією слов’ян було повернути Европі «загублену нею найголовні­


шу суспільну підставу — релігію». «Як і давніше, їхнім завданням було ширення сумирної х л іб о р о б сь к о ї цивілізації; як давніше зм’якшували вони звичаї войовничих народів, так і тепер зм ’як­ шать роздратовані нещастями душі народів р о з в ’язанням соціяльних завдань, поверненням блага, вказаного Спасителем». Ця віра диктувала «М олодій Україні» змагання до о б ’єднання своїх визвольних зусиль із визвольними зусиллями інших слов’ян­ ських народів: окреме існування України «серед кількох вогнів» неможливе: «так їй загрожує ще гірша доля, ніж та, що її зазнали поляки». Для України — «єдиний засіб... до повернення народніх прав» — «в о б ’єднанні слов’янських племен в одну сім’ю під охоро­ ною закону, л ю бови і свободи кож ного». «С плітш ись руками приязні», слов’янські народи «оборонять себе від усякого варвара і повернуть свої права». П ’ять років перед тим, — як написав Білозерський, — Шевченко в «Гайдамаках» уболівав над тим, що «старих слов’ян діти впились к р о в ’ю». За винних у братовбивчій боротьбі вважав «ксьондзів, єзуїтів», а в «Никиті Гайдаю» — і польських магнатів. І перші, і другі для н ього були витвором ч у ж о ї , н е с л о в ’я н с ь к о ї с т и х ії. «Невжеж вам суджене вічно бути іграш кою ч у ж о з е м ц і в ? » — звертався він до «нещасних слов’ян», що, як от українці й поляки, проливали взаємно кров «міжусобними ножами». І Шевченко чекав-виглядав слов’янсько­ го « в о ж д я » -п р о р о к а , що п рий де, щ об п р и п и н и ти між усобну боротьбу й з ’єднати «лю бов’ю і братерством могутнє плем’я». Вірив у те, що всі слов’яни — «одної матері діти». Гадав, що ті слов’янські н арод и, що в о р о гу в а л и , м о ж уть « б р а т а т и с я » , бо вірив, як і Білозерський, у те, що слов’яни як народи сумирної хліборобської цивілізації можуть без боротьби між собою жити, ширячи свою цивілізацію, коли ще п ’ять літ перед ним писав у післяслові до «Гайдамаків» про «житом-пшеницею, як золотом, вкриту» о б ’єд­ нану С лов’янщину. З тої самої Ш евченкової віри випливала й його радість з приводу слов’янського відродження: І — о диво! — трупи встали І очі розкрили; І брат з братом обнялися, І проговорили слово тихої любови Н а віки і віки!


ґ

І потекли в одне море С л о в ’янськії ріки! Він мріяв, як і інші братчики, що почали вже висловлювати це по ньому, про здійснення слов’янами їхньої особливої історичної місії: Щ об усі слов’яни стали Д обри м и братами І синами сонця правди. В о н и «мир м и р о в і п о д а р у ю т ь і славу во віки!». П ое то ві здавалося, що це вже ось-ось наступить: ...море С л о в ’янськеє, нове, З а т о г о вже буде повне І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе на вольнім морі, Н а широких хвилях. «Вольне море» — це С л о в ’янщина, визволена від московської, німецької й турецької деспотії. «Добре кормило» — власна н а­ ціональна влада. Вірив Ш евченко й у спеціяльну місію України, що має збудити інші народи до нового життя на основі відновлених християнських засад, що власне Україна Світ правди засвітить. Те, що Ш ев ч е н к о вис л о вл ю в ав у своїх п оетичних твор ах, довелося докладніше висловити Костомарову в його «Книгах битія українського народу». Кінчалися «Книги» пророцтвом: «І встане У країн а з своєї м огили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане С л ов ’янщина... І Україна буде непідлеглою Річчю П осполитою в Союзі С л о в’янськім. Тоді ска­ жуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “О т камінь, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу у г л а ”». Як історик Костомаров свою і свого покоління віру в місію всієї С л о в ’янщини і в спеціяльну місію України як будительки духу


___________ слов’янських народів підтримував і обґрунтовував історичними даними. Минуле С л о в’янщини, що за поняттями людей тієї доби становила расову єдність, цілість, уже перед ним ідеалізував поляк Д оленґа-Ходаковський, який, між іншим, був одним із піонерів вивчення української народньої творчости, і чеський поет Коляр. Костомаров у «Книгах» старався підкреслити в історії С л о в ’ян­ щини і України зокрема все те, що вказувало на їх соціяльноморальні традиції, згідні з євангельським демократизмом. Уже слов’янські предки Руси-України не знали ні панів, ні царів і «кла­ нялись одному Богу Вседержителю, ще його не знаючи»; князі і старш и ни «були в їх виб ран і уряд н ики і не ч ван и л и сь перед народом». Н а оборону віри на Україні повстали братства, так як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, «був би він пан чи мужик, називались братами». «І не лю била Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других — чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слу­ гувати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками». Так само думав і Шевченко: Братерськая наша воля Без х о л о п а і без п а н а Сама собі у жупані Розвернулася весела. У національному минулому України К остомаров вишукував традиції християнського альтруїзму — визволю вання «ближніх з неволі», покликався на гетьмана Свирговського, що ходив об о р о ­ няти Волощину, на Сагайдачного, що «��одив Кафу руйнувати», щоб визволити невільників «з вічної підземної темниці». Ш евчен­ ко ту саму національну прикмету із запалом оспівував у «Гамалії». К озацьким устроєм, заснованим на засаді абсолютної рівности, У країн а д ав ал а п риклад іншим с л о в ’янським н арод ам , виконувала свою історичну, згідну з духом слов’янським, місію: «і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б У країна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і в других слов’янських краях». У країна «держалася

8*

227 ( 3 ^


Закону Божого», але сусіди не держалися. М онархічно-магнат­ ський устрій Польщі був запозичений від німців, а М осковщ ина з її царем, «ідолом і мучителем», була витвором татарського духу. Росія й П ольщ а поконали й поділили Україну. Хоч і подолана й «розідрана», У країна все таки вела й далі свою історичну місію: п о л ь с ь к а кон сти туц ія 3 тр а в н я 1791 року, як і по встан ня д е­ кабристів у Росії — це були відгуки «голосу України», але вони були знівечені німецькими деспотами. Союз трьох слов’янських народів, що могли б жити «неділимо», але й «незмісимо», кожний у своїй державі, не здійснився, але У країна ще виконає свою мі­ сію, — покличе всіх до нового, вільного від якоїбудь неволі життя; про що мріяв і Ш евченко, коли бажав, щоб слов’янські народи були «добрими братами і синами сонця правди». Л иш е в історичній перспективі цей український панславізм робиться зрозумілий як витвір ідей епохи й релігійного світогляду покоління, що його п ороди ло. Був він протиставленням двом іншим панславістичним теоріям — російській і польській: коли російська зводила ідею панславізму до панрусизму, то польська в більш або менш виразній формі висувала ідею гегемонії Польщі. Український панславізм був ідеальною утопією «незмісимого», на засадах повної рівности опертого, союзу слов’янських народів. Ця м іж н ац іональн а утопія виросла на тлі ідеї нац іон альн ого ал ь ­ труїзму. У розвитку української національної ідеї альтруїзм цей був конечною гіпотезою: без її зруйнування історичним досвідом українство не дійшло б до сучасної наскрізь реальної теорії націо­ нального егоїзму. Містичну віру того покоління в те, що із зни­ щенням деспотичного політичного й «панського» соціяльного ладу кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише дальш ий історичний процес. Вихований в ідеях руссоїзму й євангельського демократизму, Шевченко при всій своїй геніяльності піддався чарам духу своєї доби. *** Наслідки справи Шевченка й «українсько-слов’янського» това­ риства, як його остаточно охристили жандарми, були фатальні для української справи. М икола І і його уряд стали віч-на-віч із укра­ їнською п роблем ою , що, як уже всім у Росії здавалося, давно ^ 0

228


€ п ер естал а існувати. П е р е к о н а л и с я тепер, що існує н еб езп ека українського сепаратизму, що ідеї української національно-політичної окремішности знаходять для себе вдячний і родю чий ґрунт. Усвідомлення російською політичною адміністрацією цього гріз­ ного факту продиктувало їй необхідність ужити цілий ряд заходів, що мали загатити всі річища, якими український рух міг р о зл и ва­ тися, коли б знайшлися по знищенні вже відкритих нові його дже­ рела, й знайти засоби, що не дали б тим новим джерелам вибухнути живущою водою. Свій реферат цареві про справу кирило-методіївців граф Орлов з а к ін ч и в в и с л о в л е н н я м п е в н о с т и , щ о щ а с л и в е с в о є ч а с н е р о з к р и т т я цієї с п р а в и «б езсумні вно, на д е с я т к и літ з м і ц н и т ь на У к р а ї н і с п о к і й , що мі г т а м б у т и п о р у ш е н и й». Н апрям ок і характер урядових заходів для досягнення цього «спокою» найкращ е ілюструє окремо подана цареві гр. Орловим і цілком «апробована» царем «опінія» з приводу цієї справи. Шеф жандармів спочатку слушно ствердив, що слідство над українослов’янським товариством виявило, що «ідеї про відродження в кожній землі* народности, мови, власної літератури і про об ’єд­ нання всіх сл о в ’янських народів в одну цілість» не становлять виключної власности ареш тованих українських патріотів, а що вони — «предмет міркувань» багатьох сучасних учених. Ідеї ці плекають також і московські слов’янофіли, але вони п рацю ю ть в інтересах Росії, на користь її могутности. Сенс цієї думки О рлова був той, що московський панславізм це властиво панрусизм. «У К и є в і ж і в У к р а ї н і , — писав далі Орлов, — слов’янофільство о б ер тає ть ся в у к р а їн о ф іл ьс тв о . Т ам м о л о д ь з і д е є ю о б ’є д н а н н я с л о в ’ян с п о л у ч у є д у м к и п р о в і д б у д у ­ вання мови, літератури й звичаїв України, д о х о ­ д яч и н а в і т ь до мрі й п р о п о в е р н е н н я часі в д а в н і х в о л ь н о с т е й і Г е т ь м а н щ и ни». П роте Орлов уважав, що тре­ ба вж ити «деяких зах од ів о б ер еж н ости » і щ о д о м о с к о в сь к и х с л о в ’я н о ф іл ів , бо в їх ніх « д в о з н а ч н и х » в и с л о в а х п р о р о л ю с л о в ’я н с т в а у « в с е с в іт н ь о м у п и т а н н і» теж м о ж е к р и т и с я та небезпека, «щоб їхні кличі про приєднання до Росії чужоземних * «Землі» — в розум інні о к р ем о ї н ац іо н ал ьн о ї тери торії.


с л о в ’ян не вик л ик ал и незад овол ен ня сусідніх держав, яким ті слов’яни підвладні». Але, на думку Орлова, особливо енергійну б о р о т ь б у т р е б а р о з п о ч а т и з « у к р а ї н о ф і л а м и » , бо « ї х н і д у м к и про відродження народности їх батьківщ ини м о ж у т ь п р и в е с т и у к р а ї н ц і в , а за н ими й інші п і д в л а д н і Р о ­ с і ї н а р о д и д о б а ж а н н я і с н у в а т и с а м о с т і й н о » . Ствер­ джуючи цю месіяністично-прометейську ролю новонародженого українського націоналізму, гр. Орлов представив цареві такий плян: «Міністрові освіти... наказати, щоб вихователі й письменники провадили свою діяльність у дусі і згідно з цілями Уряду, ніяким чином не допускаючи ні на лекціях, ні в книжках та часописах жадних міркувань про можливість приєднання до Росії чужозем­ них слов’ян і взагалі ні про що, що належить до компетенції Уряду, ученим [наказати], щоб якомога обережніше висловлювали свої думки там, де справа йде про народність або мову України й ін­ ших підвладних Росії земель, не даючи переваги любові до рідного краю над л ю б о в ’ю до батьківіцини-імперії, відкидаючи все, що може цій любові шкодити, особливо — [думки] про вигадані те­ перішні злидні та про давнє нібито надзвичайно щасливе стано­ вище підвладних народів; щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країв, а Російської Імперії в цілості народів, що її складають, щоб цензори звертали найпильніш у увагу особливо на московські, х арк ів сь кі та київські в и д ан н я й на всі книжки, що писані в сл о в ’янофільському дусі, не допускаю чи в них тих півтемних і двозначних слів, яких у них аж надто повно і які, хоч і не мають у собі зловмисної мети, проте м о ж у т ь п р и в о д и т и л ю д е й , що м а ю т ь злі н а м ір и , д о д у м о к п р о м о ж л и в і с т ь с а м о ­ с т і й н е є т и та про давню свободу підвладних Росії народів». Таким чином заходи російського уряду в справі збільшення натиску й впливу політичної адміністрації на шкільне виховання, науку й літературу, хоча й були скеровані передусім проти укра­ їнства, але вийш ли далеко поза його межі. С права п окараних українців наб рала такого великого значення, що знайшла відгуки не тільки в самій Росії, але й далеко поза межами Імперії. Заходи уряду до загальмування українського руху були безо­ глядні. Не тільки Ш евченкові, але й Кулішеві, К остом арову й


Гулакові заборонено літературну діяльність, а їхні легально видані твори міністер внутрішніх справ гр. Перовський, на внесок Орлова і з наказу царя, заборонив продавати й сконфіскував. «Необачні» цензори за те, що їх у свій час пропустили, дістали догану. Цензурні установи дістали від міністра освіти такі обіжники, що ними і українська література, і всяка українська культурно-наукова праця була цілком паралізована. Університетську науку і шкільництво взагалі віддано під спеціяльну опіку п оліти чної адміністрації. Харківською шкільною округою, що обіймала С лобожанщ ину й Гетьманщину, і перед тим керував генерал-губернатор; тепер же й керування київською шкільною округою, що обіймала все П р а в о ­ бережжя, віддано в руки Бібікова. Обидва генерал-губернатори дістали спеціяльні інструкції не допускати ні до яких проявів укра­ їнського руху. їм наказано було стежити за тим, чи не ходять і далі по руках твори Шевченка, «Книги битія українського народу» й інші «бунтарські твори», а тако ж , чи українці не плекаю ть «думок про давні вольності, гетьманщину та про права на окреме існування». Обидва царські намісники на Україні мали «звертати увагу на тих, що особливо займаються українськими древностями, історією і літературою», і «старатися припиняти в цій галузі наук всякі надужиття», але «найнепомітнішим і найобережнішим спо­ собом, без явних переслідувань і по змозі не дратуючи тубільців України». Голосною луною відбилася справа Ш евченка й українських братчиків і в Петербурзі, і в Москві, і на Україні, і серед польської еміграції, і в органах зак ор до н н о ї преси, не оминула й д и п л о ­ матичних кабінетів. Тим часом про українську змову кружляли фантастичні чутки. Граф Орлов був тієї думки, щоб із царського присуду над братчиками не робити таємниці й опублікувати його для того, щоб інших налякати, але цар не пристав на це, і гр о ­ мадська опінія п очала живитися плітками, що в певних колах викликали симпатію до засуджених, в інших — обурення. У чут­ ках, що були відгуком оточеної таємницею української змови, Шевченко був центральною постаттю, головним її героєм. Опові­ дали про змову різно: одні переказували, що українські патріоти хотіли «викликати на Україні повстання, проголосити гетьман­ щину й зовсім відділитися від Росії», інш і т в е р д и л и , щ о з м о в ­ ники « п р о г о л о ш ен н я г ет ь м а н щ и н и хотіли зр о б и ти з д озво л у


Г -імператора», треті, що всю справу вигадав Бібіков, щоб дістати за це нагороду... Останні дві версії були, як видно, менш розповсю­ джені, і публіка більше вірила першій. Чутки про наміри змовни­ ків викликати на Україні повстання зв ’язували з ім’ям Шевченка. Публічну опінію незабаром заінтригували поважні адміністра­ тивні зміни, що були наслідком виданих з приводу української змови урядових розпоряджень. Цар звільнив київського куратора ген. Траскіна. М осковський куратор гр. С. С троґанов, діставши від міністра освіти гр. С. У варова цілу реакційну програму плекан­ ня виключно «руської» (в р о зу м ін н і « м о с к о в с ь к о ї» ) н а р о д н о с ти — плекання духу чисто російського патріотизму «без усякої дом іш ки сучасних політичних ідей», а так о ж особистий лист міністра з конкретними порадами, як цю програму здійснювати, обурився на У варова, не виконав його розпоряджень, домагався даних про справу кирило-методіївців і закінчив свою відповідь Уварову тим, що «інструкції й писані накази так само не в силі керувати людськими думками, як і офіційні міністерські цирку­ ляри». У результаті того конфлікту цей сміливий і незалежний дер­ жавний діяч змушений був покинути свою посаду після того, як дістав від царя догану. Розпорядження виконав уже його наступ­ ник. К оли С троґанов зареаґував так з погляду ліберального, та намісник царя в Польщі князь Паскевич зареаґував інакше — з п о гл я д у р е а к ц ій н о г о . За з г о д о ю ц ар я він ф ак т и ч н о керував сл о в’янською політикою Росії, і тому його ввесь час тримали в курсі справи Кирило-Методіївського Товариства. Паскевич гостро розкритикував реферат гр. У варова до царя про слов’янську спра­ ву. Будучи беззастереж ним прихильником точного виконання умов Священного Союзу, він обвинувачував Уварова в кокетуван­ ні з західн ім и с л о в ’ян ам и , що в и яви л о ся в п ош и рен ні науки слов’янознавства в російських університетах за часів міністрування У варова, в п одорож ах російських учених і самого міністра до слов’янських земель, у їхніх розмовах із чеськими діячами. Паске­ вич навіть літературні взаємини з чужоземними слов’янами ува­ жав за а к т н е л ь о я л ь н и й д о німецьких держав. Він висловився проти сл о в ’янознавства в університетах і твердив, що воно роз­ буджує в Росії «провінціяльні» сепаратизми, чому приклад дало К ирило-М етодіївське Товариство. Ця офіційна «література» й наслідки, що їх вона викликала, не


могли не бути темою розмов у політичних сальонах Петербургу й Москви. У Росії, як у державі, де не було свободи друку, громадян­ ство завжди живилося всякими чутками. Російська інтелігенція неоднаково реагувала на чутки, що п о­ вставали по царському присуді над братчиками, та на заходи ц ар ­ ського уряду, викликані їхньою справою. Переконаний централіструси ф ікатор, н а й в о р о ж іш и й Ш е в ч е н к о в і критик В. Бєлінський на вічну ганьбу собі писав своєму приятелеві Анненкову: «Дові­ дувався я про Ш евченка і справді переконався, що поза релігією віра — річ нікчемна». Н агадавш и Анненкову думку Бакуніна про те, що Шевченко — «людина поважна й прекрасна», Бєлінський казав далі: «Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубин; значить, вона може і з Ш евченка зробити мученика за волю; але зд о р о ви й розум повинен б ач ити в Ш евченк ові осла, д урня й “пош леца” , а до того іще й гіркого п ’яницю, з хахлацького патріо­ тизму охочого до горілки». Оповівши про те, як цар сміявся з одного Ш евченкового пасквілю, а обурювався на другий, де дотеп був звернутий проти жінки*, Бєлінський оповідав таке: «Я не ч и ­ тав тих пасквілів і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а це між ін­ шим доводить, що вони зов сім не злі, а лише дурні [?!]), але я певен, що другий пасквіль, мабуть, занадто гидкий»... «Шевченка, — писав далі, — заслали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його; коли б і я був суддею, я покарав би не гірше. Я маю особисту відра­ зу до таких лібералів! Це вороги всякого поступу. Своїми зухва­ лими дурницями вони дратую ть уряд, роблять його підозрілим і викликають гострі заходи, згубні для освіти й письменства». Далі Бєлінський оповідав про ті прикрощі, що спіткали цензорів Кулішевої «Повісти про український народ», і про те, як взагалі почала тоді лю тувати цензура. «От що роблять ці скоти, безглузді ліберальчики! Ой, уже мені ті хахли! Культивують лібералізм в ім’я галушок і вареників із свинячим салом!» Н а такому ідейному рівні стояв цей прославлений російський «западник»! Х вилю вала ця справа й московських сл о в’янофілів. Самарін спішився попередити своїх людей, щоб були обережні, коли д о ­ відався про арешти Куліша, Савича та помилково притягнутого * М ова тут, очевидно, про «Сон» — про уступи в ньому, де Ш евченко дав сатиричні портрети царя й цариці.


жандарм ами до справи московського сл о в’янофіла Чижова. Зате «аполітичний» К. Х омяков писав у листі до Самаріна: «Українців, як видно, заразила політична дурість». Не знаючи, в якій мірі зл о­ чинним було їх «заблужденіе», Х омяков нарікав на їх нерозум, бо «час на політику минув». Одначе знайшлася в Петербурзі й така група людей, яких справа українських змовників дуже зацікавила. Це був гурток людей, що їх займали питання перебудови укладу соціяльного й політичного життя на зовсім нових засадах. Вони гуртувалися навколо Буташ еви ча-П етраш евського, і серед них Ш евченко найліпше знав Момбеллі, що походив з України, та Ш трандмана, з яким зблизив­ ся в Яготині у Репнінів. Момбеллі нотував у своєму щоденнику, що Ш евченко написав «відозву до українців» і що француз Лесаж віз її за кордон, щоб надрукувати, але на кордоні йому цю відозву відібрали*. Момбеллі стверджував, що, коли люди обережні нази­ вали ці революційні пляни безумством, то «українці, більше зн а­ йомі з місцевими умовами, навіть такі, що вчинку Ш евченка не похваляли вже тому, що він не вдався, признають його плян за зовсім не такий недоладний, як може здаватися на перший погляд»: вони кажуть, що «треба тільки розворушити їхніх земляків, а там уже тяжко буде їх заспокоїти, поки не допнуть свого, не виконають того, що затіяли». Буташевич-Петрашевський мав якісь дані твер­ дити, що відкрита урядом українська змова «пустила коріння» на Україні, чому багато помогли твори Шевченка, які схвилювали Україну, і що там і тепер неспокій. Н а Україні вістка про царський присуд над б р атчикам и не могла не викликати хвилювання. Шевченко о б ’їхав мало не всю Україну, скрізь з а в ’язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть деклямував їх не раз і прилю дно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Костомаров і Куліш теж були постатями дуже популярними. В ту добу шукання нових шляхів — у добу нового розуміння нації, в добу розбудженого народництва, все, що було живе на У к р а їн і, не м о г л о не х в и л ю в ати ся , не р еагувати на ув’язнення й заслання головних провідників — ідеологів нового руху. Уже за кілька днів по арешті К остом арова й Ш евченка з * У «ф ранцуза Л есаж а» в переказах обернувся Куліш.


мурів одного дому в Києві поліція зняла таку проклямацію , що вийшла, мабуть, із кіл молоді, ідейно близької до заарештованих: «Браття! Настає велика пора, пора, коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелові наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу? За нами Бог і добрі люди, вірні сини У краї­ ни, вороги кацапів». Діставши 26 квітня копію цієї проклямації, цар написав на ній: «Явна робота тієї самої пропаганди з Парижу; цій роботі на У к р а­ їні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися, і слава Богу, що так відкрилося». Бібікову, що був тоді в Петербурзі, Микола І наказав негайно повернутися до Києва і «всюди пильно дивитися». Це був вибух обурення якихось н езн ан их м ол од их завзятців, не опертий ні на яких організаційних підставах, але вже невдовзі київська молодь утворила нову українську таєм ну полі­ тичну організацію . П ольськи й революціонер і письменник ЄжМ ілковський, що був тоді студентом Київського Університету, оповідає в своїх н едавно опублікованих споминах, щ о сп р ава б р атч и к ів « в и ро сл а в п ерек азах до розм ірів сп р ав и в ел и кого значення». Студентів-українців по ліквідації кирило-методіївської змови «сором огор н ув з приводу їхньої несвідомости», і вони постановили закласти конспіративну організацію. П овстала змова «справжня, ґрунтовна, з усіма прикметами якнайбільш ого п ро ти ­ д е р ж а в н о г о зло чи н у », але її їніціятори п ер ек о н а л и ся , що без організаційного досвіду не виконаю ть того, до чого приступили. Постановили тоді звернутися до товаришів своїх поляків, що мали вже опінію досвідчених конспіраторів. Б у л о це н еп о р о зу м ін н я : по л ік в ід а ц ії о с т а н н ь о г о п о л ь с ь к о г о р е в о л ю ц і й н о г о г у р т к а польська молодь у Києві була політично пасивна. Проте крок укра­ їнців, що хотіли далі вести перервану ліквідацією Братства справу, посередньо вплинув і на поляків. Н а вакаціях група польських студ ен тів о б д у м а л а ф о р м и к о н с п ір а т и в н о ї о р г а н із а ц ії, а по вакаціях передала їх і українцям. Повстали тоді дві революційні організації — польська й незалежна від неї українська, але вони перебували в контакті. М али вони триступневу структуру, і полі­ тична поліція ніколи їх не викрила. У цій українській організації, що не виявила себе назовні, гартували свої національні почуття ті, що по десятьох роках ентузіястично вітали визволеного з неволі


Ш евченка і п ровадили культурно-національну працю, коли по смерті М иколи І відновилася можливість її вести. У Харкові теж існувала якась незнана нам докладніше група, що її члени готові були стояти за Ш евченкову справу. Один ентузіяст, що покінчив життя самогубством, не давши жандармам себе арештувати, маґістер Головко, який був у 1847 році харківським студентом, опові­ дав, що по ареш ті Ш евченка зн ай ш лося «аж до 1000» людей, готових б оротися за його ідеї. Я кщ о це було й виразне пере­ більшення, то все ж таки свідчило воно про те, як Ж иво реагувала українська молодь на кару, що спіткала українського поета. Обізвалася на цю подію й польська преса. Львівський “Вгіеппік Р о к к і ” подав відомості про арешт Куліша. Львівський “Р о з ^ р ” пророкував устами К ароля Падуха «кривавий вибух» серед у кр а­ їнського населення за Збручем. «Як мало защепився на Україні москвітизм, — писав він, — бачимо з останньої змови, широко розгалуж еної особливо над Д ніпром між козаками; ученими й урядовцями. Шевченко, людина з народу, родом із польської У кра­ їни (тобто з Правобережжя), визволений з кріпацтва, був покли­ каний на професора Київського Університету; тут у святім городі Руси розпочав свою діяльність, звідси розійшлися його повні п ал­ ких закликів до українців вірші, писані живою народньою мовою. Вільна, незалежна Україна була гаслом Ш е в ч е н ­ к а .. .» . Спинившись на відношенні Шевченка до поляків, Падух твердив, що «Задніпрянщ ина нині у завзятій боротьбі з царем за загарбані права...» «Боротьба М осковщини з українством», що «там вічно триває», «тим небезпечніша для Москви, що ціле її збіжжеве багатство, ціла південна торгівля й усі зносини з пів­ денною С л о в ’ян щ и н ою напевне будуть втрачені. В і д к р и т т я н а м і р і в Ш е в ч е н к а й К у л і ш а відірвати Україну від М ос­ ковщини п р о й н я л о ж а х о м ц а р я ; остиг до С л о в’янщини, бо враз побачив себе відрізаним». Стаття ця написана була без сум­ ніву на підставі звісток, що надійшли з Києва від революційно настроєних і близьких до членів Товариства св. Кирила й Методія поляків. По Україні в польських колах ширилися чутки, що Ш ев­ ченко хотів оголосити себе гетьманом України. Шляхтичі казали: «Коли б Ш евченкові вдалося зробитися гетьманом, тоді напевне воскресла б і Польща». У цих розмовах виразно відбивалися сло­ ва «Книг битія українського народу»: «І розірвали Польщу, як


прежде розірвали Україну... Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна». Українці, що в наведених уже вище розмовах із Момбеллі висловлю вали свої думки з приводу «плянів Ш евченка», казали, що «з п о в с т а н н я м н а У к р а ї н і розворушився б і Дін, давно вже н езад ов о л ен и й зах о д ам и уряду. П о л я к и т а к о ж с к о р и с т а л и с я б з н а г о д и . Поступово ввесь південь і захід Росії вхопилися б за зброю». На польську радикальну молодь не тільки в Києві, але й д а ­ леко п о з а й о го м еж ам и п о л іт и ч н і т в о р и Ш е в ч е н к а , що ще в 1846 році широко р о зій ш л и с я по р у к а х , с п р а в л я л и вел и ке в р а ­ ження і мали вплив, і цей вплив відбився й у польській пресі в Австрії, і на польській політичній думці тієї доби. Ще в 1846 році емігрував з У кр аїн и п оляк Д ухінський. Він був п ер ек онани м прихильником незалежности України і палким п ропаґатором цієї ідеї серед поляків. Захоплений Ш евченковою нелегальною тв о р ­ чістю, приїхавши до Парижу, він з ’явився до вождя польських легітимістів князя Адама Ч артори йського і пристав до його т а б о ­ ру. Він інформував князя А дама про українську справу, доводя­ чи, що П ольщ а повинна визнати незалежність України як «най­ першу святість». І в рефератах своїх Чарторийському, і в листуван­ ні своєму з його п оліти чни м и агентами на Сході, а коли сам зробився одним із них, то й в особистих зносинах із ними, так само як і в пресі, він кілька разів покликався на твори Ш евченкової політичної музи й на справу кирило-методіївців як на доказ того, що Україна дозріла до політичної незалежности. У Шевченкові й братчиках, як у мучениках за «національну козацьку справу», як у борцях за незалежність України, він бачив природних союзників у боротьбі з Росією. Його статті на сторінках органу кн. Адама «Тггесі Мар>, що п р игаду вал и Европі «козацьку націю », п р о ­ славляли нових її борців; у своїх інших статтях і листуванні він з п ам ’яті цитував Ш евченкове «П осланіє». Кн. Ч а р т о р и й с ь к и й актуалізував у 1848 році свою українську політику, мабуть, не без впливу Духінського. В інструкції до політичних агентів, в інсурекційних його плянах скрізь говориться про Україну, що «має шляхту і збройну козацьку силу». Розуміння необхідности вико­ ристати цю силу в боротьбі з Росією і закликання українців до боротьби за свою незалежність знайшли місце не тільки в пресі польських легітимістів, а й у конкретних їх заходах. Згодом галича­


нин, греко-католицький священик о. Терлецький, близький до Чарторийського, в своїй брошурі «Слово Русина до всієї братії племени сл о в ’янського про речі сл о в’янські», надрукованій у 1849 році в П а р и ж і, ц іл к ом п о в т о р ю в а в п о літи ч н у кон ц еп цію ки ри ло методіївців з незалежною Руссю-Україною в федерації слов’ян­ ських народів. Н а слушну думку Терлецького, поворот у російській сл о в ’янській політиці (знеохочення до панславізму) пояснювався власне тим, що в різних народів, зокрема й на українському грунті, п а н с л а в іс т и ч н і ідеї в и к л и к а л и н а ц іо н а л ь н у активність. Т е р ­ лецький покликався на відомі нам загальні заходи російського уряду й на долю Ш евченка, Куліша й інших товаришів, «засудже­ них на вічну каторжну працю в копальнях і вічну службу в солда­ тах». Думки Духінського, Терлецького стали цінними аргументами для сл ов’янських визвольних концепцій французького публіцис­ та Кіпріяна Робера, що його твори мали вплив і на братчиків. Ролі України у визвольній боротьбі слов’ян (передусім проти держав Священного Союзу) він надавав велике значення. П оголоски, що їх передавали в Петербурзі з уст до уст про справу Ш евченка і братчиків, не могли не зацікавити й європей­ ської дипломатії. Н а жаль, ніхто ще досі не заглянув ні до пруських та австрійських, ні до французьких та англійських дипломатичних архівів. М ожна твердити з певністю, що в цих архівах є дуже цікаві донесення політичних агентів із Петербургу про цю українську змову. «Augsburger Zeitung» безперечно відбивала опінію б ав ар ­ ської дипломатії, коли заатакувала чеський панславістичний рух, дошукуючись у ньому винуватця акції київських братчиків, спря­ мованої проти цілости російської держави. 1 Австрія, і Пруссія, що боялися слов’янського руху, могли трактувати відродження ще однієї с л о в ’ян сь к о ї н ац ії лиш е вороже, як небезпеку для ідей Священного Союзу, однією з головних засад якого було тримати в неволі підвладні цим держ авам і Росії народи. їх негативне ставлення до «М олодої України» мало бути тим більше ворожим, що від неї йшла нова концепція визвольного панславізму. У вірності Росії засадам С ою зу особливо був зацікавлений австрійський уряд, що мав клопіт із хорватами, чехами, словаками, поляками й галицькими українцями. С права кирило-методіївців мала такий розголос, що російський уряд не міг не дати представ­ никам Австрії і Пруссії відповідних пояснень і не запевнити їх у


тому, що приборкає своїх панславістів і припинить усяку слов’ян­ ську п р оп аган ду, що було в повній згоді з його внутріш німи розпорядженнями. Австрійський уряд без вагань видав російсько­ му урядові кирило-методіївця Савича, що по дорозі до Парижу затримався в Празі. У переказах, що кружляли про цей факт, ім’я Шевченка заступило ім’я незнаного нікому Савича, і оповідали, що це Шевченка, який встиг був утекти до Галичини, арештувала австрійська поліція. Про всі широкі відгуки своєї і братчиків справи Ш евченко нічого не знав. У той час, коли росли й ширилися про нього по світі правдиві чутки і леґенди, він, закинутий до маленької фортеці в азійській пустелі, мучився примусовою беззмістовністю свого со л д атського життя, б езперспективністю стан ов и щ а, в якому опинився, та щоденним понижуванням своєї людської гідности. Не зважаючи на царську заборону, послушний своєму генієві, він далі творив нові скарби української поезії, готовий до ще гірших мук, аби не розлучитися із своєю «славою злою», із своїм життєвим посланництвом.

ЗО травня до «III ОтдЬленія» під’їхала карета, до якої жандарми всадили Ш евченка, щ об передати його в розп о р яд ж ен н я вій ­ ськового міністра. К остомаров дивився на це в вікно. Оброслий бородою Шевченко, побачивши К остом арова, зняв шапку, п о ­ сміхнувся й привітно вклонився йому на п рощ ання. Т ого дня генерал В. Адлерберґ, як начальник інспекторського департаменту військового міністерства, повідомив гр. Орлова, що зробив уже розпорядження вислати Ш евченка в супроводі фельд’єгеря до ко ­ мандира Окремого Оренбурзького Корпусу. Провівши одну ніч у військовому арешті*, другого дня, 31 тр ав ­ ня, точно опівдні, поет у супроводі фельд’єгеря Відлера виїхав із Петербургу. 2110 верст відділяли Оренбург од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єгер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Ф ельд’єґер Відлер мав залізне * М абуть, у Петропавловській фортеці.


зд о р о в ’я, але мав його також і «державний злочинець»: рівно за вісім із половиною день — 8 червня вночі — кибітка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя п а м ’ятав поет цю п одоро ж . З іронією писав через 10 років у щоденнику: «Мене (як потім довідався) п и л ь н о п о т р е б у в а л и в Оренбурзі, і тому фельд’єгер “н еудобозабываемаго Т о р м а з а ” * не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Орен­ бургу, замордувавш и тільки одного поштового коня». А в повісті «Близнята», написаній трохи раніше, казав: «Увесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у п ам ’яті моїй миго­ тить, — ні однієї риски не можу добре вхопити». Якби фельд’єґер зовсім ніде не спинявся, то й тоді випало б майже по 250 верст безперервної їзди на одну добу в труському «тарантасі» по не­ рівних дорогах (і то протягом 814 день!), а коли взяти під увагу, що все ж таки де-не-де треба було і на станціях на перепрягання коней пождати, і десь пообідати, то вийде, що їзда була значно швидша. Це були справжні восьмиденні тортури. Особливо тяж ка була подорож за річкою Самарою по безкраїй монотонній степовій рівнині, позбавленій будь-якої рослинносте. Із штабу Шевченка відіслали до «пересильної казарми», де такі, як він, засланці, чекали на приділення до якоїсь військової частини. Лист військового міністра, що його привіз фельд’єґер до Орен­ бургу з наказом царя про заборону Шевченкові писати й рисувати, навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого. Н ачальник штабу полковник Прібитков так оповів про це одному з штабних офіцерів, майбутньому приятелеві н аш о­ го поета К. І. Ґернові: «Уявіть собі, К арле Івановичу, якого нам пана сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і говорити, і ще щось таке! Ну, як же йому за таких умов жити можна?». 9 червня про п р и б уття Ш ев чен к а до О ренбургу довідався українець Федір Лазаревський, що був урядовцем установи, яка завідувала ки рги зьким и справам и й називалась «П огран и чн ая Комиссія». Д о кабінету Лазаревського вбіг писар Галевинський із сл о в ам и : «У ночі ж а н д а р м и Ш ев чен к а привезли; я чув від офіцера, якому його передали, і він тепер перебуває в пересильній казармі». * Т ак Ш евченко, слідом за Герценом, любив називати М иколу І.


Завдяки споминам Ф. Л азарев ського, як на екрані, встає перед наш ими очима образ зак и ­ нутого в казарму поета в перший день його пере­ бування в Оренбурзі. Л а з а р е в с ь к и й , щ о перед тим особисто Ш евченка не знав, а тільки читав його тво ри, ідучи за відрухом серця, покинув свою працю й побіг до казарми. «Поет, •— опо­ відає Ф. Лазаревський, — лежав ниць на нарах, заглиблений у читання Біблії... Забуваю чи про присутніх підглядачів, у ю нацькому запалі я ки­ нувся йому на шию. Н еохоче зійш овш и з нар, Т арас Григорович почав розмовляти зі мною не­ довірливо, уривчасто відповідаючи на мої запи­ рання... Між іншим я запитав його, чи не можу йому в чомусь придатися. Він стримано відповів: “Я не потребую чужої помочі — сам собі буду по­ магати. Мене вже запросив начальник пересиль­ ної тюрми — вчити його дітей”». „ . г . Т. Ш евченко. Відгороджуючись ВІД НОВОЇ осоружної обста- А втопортрет


___________ &

Ш евченко на муштрі. Автокарикатура

Недовір’я, що його він виявив до Лазаревського, було цілком зрозуміле, і Лазаревський не о б р а­ зився. Вийшовши з казарми, він кинувся до свого начальника генерала Л адиженського з просьбою п омогти чим мож на Ш евченкові. Але й цьому «гуманному», як й о го о ц ін ю вав сам Л а з а р е в ­ ський, генералові форма, в якій до нього звернув­ ся молодий ентузіяст Ш евченкового поетичного тал анту , в идалася н ет ак то в н о ю , і зніяковілий юнак вийшов від н ачальника з похиленою го л о ­ вою. Довелося шукати протекції деінде, і Л а з а ­ ревський разом із своїм чернігівським земляком Сергієм Левицьким, теж урядовцем «Пограничной Комиссіи», поспішили до впливового в Орен­ бурзі підполковника Матвєєва, що був «правою рукою» к ра й о в ого ген ер ал-губер натор а О б ру ­ чева. М атвєєва всі знали як дуже добру людину. П о х о д и в він із п р о с т и х у р а л ь с ь к и х к о за к ів . М атв є єв н іч о го не п р и р ік своїм у кр а їн сь ки м гостям, але був зворушений тим, що почув від них про Шевченка. Справдилося те, що той більше робить, хто менше обіцяє: цей уральський козак на довгі роки зробився « д о б р и м г е н і є м н а (?) Ш О Г О П О Є Т а». Уже и аС Т у П Н О Г О ДНЯ ВІН ПрИ КЛИ -


кав до себе Ш евченка на розмову й сподобався нашому поетові. За два дні по вміщенні в тюрмі-казармі Шевченко вже дістав дозвіл вийти з її мурів і навіть переночував у місті. У розмові з поетом Матвеев, очевидно, не міг не згадати просьб і заходів Ф. Л азарев­ ського й С. Левицького. Шевченко переконався, що візита Ф. Л аза­ ревського в казармі була щирим відрухом серця й вирішив від­ відати обох своїх чернігівських земляків. П ри й ш о в ш и до них, Шевченко тримався так щиросердечно, що між земляками відразу встановилися дружні взаємини й поет залишився у нових приятелів ночувати. По довгій, жвавій розмові вони полягали втрьох спати покотом на підлозі, але сон не йшов їм на очі. Ш евченко читав новим друзям з п ам ’яті свої «Сон» і «Кавказ». Легко собі уявити, яке враження це справило на молодих ентузіястів. Потім він співав сольо, між іншим і свою улюблену «Зіроньку», з таким успіхом ще недавно проспівану на Кулішевому весіллі. Левицький мав добрий тенор і співав з великим почуттям. Шевченко був віртуозом інтим­ ного співу. Лазаревський обом вторував. Співаючи разом, усі пла­ кали. Ш евченко ридав. «Літня ніч пролетіла непомітно». Вияви­ лося, що й тут, у далеких чужих степах, є люди і є повні співчуття серця земляків. Коли Левицький і Лазаревський захопилися долею Шевченка як земляки, для яких він був передусім геніяльним поетом їх батьків­ щини, то чужих, мабуть, він сам зачаровував, як от Матвеева та й інших. Капітан генерального штабу К. І. Ґерн, один із адьютантів генерал-губернатора, разом із генералом бригади Федяєвим писали вже відповідні листи до капітана Мешкова, командира 5 батальйону в фортеці Орській, куди ш таб 23 дивізії призначив Ш евченка. Робили це, мабуть, на просьбу Матвеева. Лазаревський знайшов ще й свою дорогу, щоб допомогти поетові. Він мав в Орській фортеці доброго знайомого — урядовця М. С. Александрійського, якому рекомендував Шевченка. Зустрівся поет в Оренбурзі і з товаришем з Академії — уральським козаком Чернишовим. Той прийняв поета добре, як і вся його родина, і теж про нього, як побачимо, не забував і далі. Познайомився Шевченко і з поляком Венґжиновським, що теж служив в Оренбурзі в П о гран и чн ій Комісії і був однією з найвидатніш их постатей серед тутеш ньої численної польської колонії, яка складалася переважно з поляків-засланців. Він був родом з України і згодом зробив багато д обра Шевченкові.


У найвірніших підданих накази деспота-монарха зустрінуть опір, коли вони нелюдські: про полегшення Ш евченковоїдолі кло­ поталися вищі офіцери корпусу, в складі якого він мав служити! Щ о ж говорити про людей, що їх зв ’язувало з Ш евченком або спільне національне походження, або політичні симпатії? 18 червня «кол и ш н ій х у д о ж н и к » Ш ев ч е н к о , тепер «рядовий» 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбур­ гу до місця нової «служби», до фортеці Орської, де стояв батальйон. Д о О рської від Оренбургу було 280 кілометрів. Ш евченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербургу до Оренбургу, міг п р и ­ дивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути «незамкнутою тюрмою». Враж��ння свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі «село, вкрите зеленню». Була це Островна — слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, «що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край»; тут він «потішив... душу свою рідною розмовою». У Губерлі, перед­ останній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції П од горная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцю га цих гір. З узгір’я побачив уже він «пустелю, що від неї душа холонула». Здалася йому та пустеля « р о з к р и т о ю м о г и л о ю » , що « л а д н а й ого живцем п о х о в а т и » . Вдивляючись у «сумну панораму», «помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою». Це була Орська фор­ теця. П ід ’їжджаючи ближче до неї, думав, «чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зідхання, а не голосні пісні». Виявилося, що «біла плямка — це невеличка м урована церква на горі, а червоноруда стрічка — то були дахи урядових будинків, а саме — казарма, цойґгавзи тощо». С ама фортеця це був «великий майдан, що його оточує з трьох боків канал аршинів зо три завширшки та вал відповідної висо­ чини, а з четвертого боку Урал». «Ось що оживляло плян цієї сонної картини: гурт таврованих каторжників лагодив шлях на


приїзд к о м а н д и р а корпусу, а ближ че до к а за р м и на м айдан і муштрувалися солдати». Такі були перші враження Ш евченка в місці його нового перебування, де в каменоломнях каторжники добували яшму, а в брудних казарм ах різноплемінні оборонці російської держави відбували свою двадц яти п ’ятилітню солдат­ ську службу. Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. «Колишній художник» Шевченко зробився «рядовим ч. 191», зробився одним із тих, хто, як сам недавно сказав у «Сні», Нагодовані, обуті, І кайданами окуті, Муштруються... М уш тра й казарм а — те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного «молодого солдата», приставили до нього «дядь­ ку», тобто інструктора. М ундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю «дядьки». Далі йшла муштра. Капітан Ґерн хотів допом огти Ш ев­ ченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бригади написав для цього листа командирові О р ­ ського б а тал ь й о н у м ай о р о в і М еш ко ву з п р о сь б о ю «звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може», але М єшков зрозумів це «по-своєму»: він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською «вы­ правкой», «учебнымъ шагомъ въ три пріема» та іншими то н к о ­ щами тодішньої фронтової служби, надриваю чи сили, щоб зроб и ­ ти з нього д оброго фронтовика, чи пак «бравого солдата». Цей Мєшков був не лиха людина, але дуже обмежена — типовий «сол­ дафон» миколаївських часів. Д ля його хар актери сти ки досить навести таке місце з пізніших споминів самого Шевченка: «М айор Мєшков, бажаючи мені дошкулити*, сказав якось мені, що коли я буду офіцером, то не вмітиму до порядної залі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться, “носка тяг н у ти ”». Д арем ні були зусилля майора: Шевченко вже в день конфірмації сказав собі, що з нього «не зроблять солдата». Він не тільки не хотів, а й не вмів «носка * О чевидно, в розум інні «зачепити амбіцію ».


тягнути». Свідки його фронтових мук довго п ам ’ятали його «важ­ ку, в ай л увату постать», п остать лю дини, зовсім незд атн ої до муш трової «виправки». Але Мєшков не робив кривди поетові. Для нього лист генерала Федяєва був наказом. Гірший був командир 3 роти землячок Глоба. Суворий формаліст, п ’яниця й людина брутальна, він уже тоді, коли Ш евченко вперш е з ’явився перед ним, загро зи в поетові р і з к а м и , якщо він не буде «добре поводитися». Цей Глоба глу­ мився з «нездарного солдата». Н айгіршою річчю були для Ш ев­ ченка перегляди, що їх робив своїй роті цей «отець-командирь»: «Тремтячи і серцем завмираю чи, — згадував поет-засланець, — я завжди мастив вуса, облачався в панцер і з ’являвся перед червоносинє від хмелю лице “о тц я-ком ан дира” скласти іспит із пунктів, руш ничних вправ і, на закінчення, найдурніш ої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він повинен л ю би ти Б о га, ц ар я і своїх най бл и ж ч их н ачальн и ків, починаю чи від “д яд ьк и ” й караульного єфрейтора». Треба було, як казав, «поховати самому в собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, — не червоніючи й не бліднучи, слухати моральної науки від грабіжника і кровопивця». Н айтяж чим для Ш евченка було власне це «ховання в собі» лю д­ ського почуття, до чого він довго не вмів призвичаїтися і що нази­ вав «огидним лицедійством». Н айлю тіш ою мукою для нього, найзавзятішого ворога Росій­ ської Імперії, була служба в війську, головній підпорі осоружного механізму імперії. Психологічну основу своїх тодішніх мук він прекрасно розкрив пізніше в щоденнику: «За дитячих літ, оскільки я п а м ’ятаю , мене не цікавили солдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства*. А н т и п а т ія з р о с т а л а в міру моїх зустрічей із л ю дьм и з цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, однак мені не пощастило навіть у Гвардії зустріти поряд­ ного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то конче неук і хвалько, коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще

* «Х ри столю бивое воинство» — ф орм ула, уж ивана в богослуж бових молитвах за військо.


до того й п ’яниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану! Якби я був недолюдок, кровопивця, то й тоді для мене дошкульніш ої кари не можна було б придума­ ти, як заславши мене до О кремого Оренбурзького Корпусу солда­ том. Ось де причина моїх невимовних страждань». Коли щоденна «лицедійська» п окора перед начальством була для поета тяжкою мукою, то другою, не менш тяжкою, було приму­ сове перебування в казармі. Удень, по муштрі, мож на ще було або піти на берег річки Орі, або до когось із знайомих, культурніших офіцерів чи урядовців, увечорі ж треба було вертатись до казарми. Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики — це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірній «зорі», тобто по вечірньому сигналі, двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати «веселі» р оз­ мови про те, «кого били та кого бити обіцяли». У цій дикій атмосфері Ш евченко довго не міг оговтатися. Але йому на короткий час пощастило якось вирватися з казарми — коли саме і чи надовго, невідомо. У кожному разі сталося це або в кінці літа або восени. Зате його спіткала тяжка хвороба — ревма­ тизм. Писав він про це Михайлові Лазаревському, братові Федора Лазаревського, що так щиро привітав його в Оренбурзі: «Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов лю та гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог п окарав мене ще й тілесним недугом». Х оч тяжкий це був недуг, але — як казав у тому самому листі — п ом агала не тільки лікарська поміч, а й те, «що п р о з я б а в с о б і , х о ч у п о г а н і й , та все т а к и в о л ь н і й хатині». Нові приятелі його не забували. Це теж було деяким полег­ шенням. Ще літом відвідав його в Орській Михайло Лазаревський, якого він перед тим не знав. Це була лю ди н а виняткових м о­ ральних прикмет, справжній «євангельський юнак»: усе життя своє він прожив для ближніх. Пізнавши Ш евченка, він зробився найвірнішим його другом. Відвідини Л азаревського були для поета справжнім святом, великим духовим відпочинком. Він бачив Ш ев­ ченка ще бадьорого. Третій Лазаревський, Василь, через брата Фе­ дора переслав поетові з Петербургу сигари, які той любив, і 50 к а р ­


бованців. Оренбурзький товариш з Академії Черииш ов у листі радив познайомитися з своїм приятелем д ’Андре, що в кінці ж овт­ ня приїздив до Орської. Цей д ’Андре був мистцем-малярем, учнем Ш ев чен к о во го зн а й о м о г о , п роф есор а Т іхобразова. Ч ерни ш ов хотів дати Шевченкові хоч на кілька днів товариство інтелігентної «прекрасної лю дини й великого ам атора красних мистецтв». Тур­ бувала приятелів відома їм добре необережність поетова, і тому Черниш ов остерігав Ш евченка, щоб він не рисував в Орській, бо там серед каторжників був якийсь професійний донощик, колиш ­ ній урядовець. П оволі в Ш евченка зав ’язалися знайомства й на місці. Приїхав він до Орської з рекомендацією до земляка з Чернігівщини лікаря М. Александрійського, що скінчив Київський Університет. П оки ­ нувши свою властиву професію, він служив у Пограничній Комісії і був в Орській на посаді «опікуна прилінійних киргизів», як М и ­ хайло Л азаревський у Троїцькому. Александрійський був лю ди­ ною заможною і через це досить незалежною. Жінка його походила з багатої купецької родини. Погляди Александрійський мав пере­ дові, а як л ю ди н а культурна, напевне передплачував газети й купував книжки. Ш евченко «був прийнятий у його домі не як солдат, а як найближчий знайомий, нарівні з іншими гостями. Там він, без сумніву, зустрічався і з командиром батальйону і з іншими офіцерами залоги, як гість господаря, а не як рядовий ч. 191 за списком», як оповідає Ф. Лазаревський у своїх споминах. Сам Шевченко писав княжні Варварі про місцевих офіцерів: «всі мене, спасибі їм, як товариш а приймають». Але це товариство не завжди було приємне, та й слово «всі» означає тут хіба тільки біль­ шість. З тими, що їх поет називав «грабіжниками» й «кровопив­ цями», він, звичайно, не шукав зустрічей, а серед тих, у кого бував, теж були малокультурні люди, що з їхнього товариства мусів іноді й тікати, бо воно було «гірше казарми», як сам писав княжні. Ця «сама гущ авина христолю бивого воїнства» складалася в значній мірі з офіцерів мало інтелігентних, або таких, що погано вчилися в військових школах, або таких, що їхня моральна пове­ дінка буда низька і що попадали до «прилінійних» фортець за службові провини. Кращ их людей мож на було зустріти іноді хіба серед начальників, що мусіли «виховувати» цю банду, яку вкрай деморалізувало одноманітне, позбавлене ідейного змісту життя


маленької, закинутої в пустелю залоги. Деморалізувалися в цій атмосфері навіть ідейні люди, поляки-засланці, серед яких були й офіцери. Однак були й серед офіцерів винятки. Дуже п р и в ’язався до Шевченка молодий офіцер, українець Вериго. М ав Шевченко при­ ятеля і в особі офіцера-поляка Мостовського, повстанця 1831 року, з яким і пізніше над Каспієм щиро приятелю вав. Із засланціврядових пізнав О ттока Фішера, теж поляка, що ввів поета в дім коменданта фортеці генерала Ісаєва, де сам бував як учитель гене­ ралових дітей. Дві пані з О рського товари ства, невідомі нам на прізвища, особливо піклувалися Ш евченком. Коли настала зима, вони спра­ вили й подарували поетові теплий заячий кожушок. У фортеці був військовий писар Лаврентьев, що мав родину й жив на приватному помешканні. Цей Лаврентьев, лю дина неосвічена, але досить «розвинена, проста й гуманна», подобався Ш ев­ ченкові, і він з ним приятелював і часто в нього бував, а за першого півріччя перебування в Орській хата Л аврентьева була єдиним місцем справжнього^епочинку для нашого поета, який, між іншим, деякий час учив грамоти писаревого сина. Н а учня свого він ніко­ ли не сердився, вживаючи як педагогічних засобів лише «ласки та жарту». Коли восени Шевченкові пощастило вирватися з казарми, то своїм добрим відносинам із деякими начальниками він завдячував те, що мав навіть приставленого до себе слугу, солдата-українця Галущенка. Було це, мабуть, тоді, коли він хворів на ревматизм. Надовго брати на себе відповідальність за порушення ф ормаль­ них приписів ніхто не хотів, і Ш евченкові довелося повернутися до казарми. Н ачальство не могло не боятися відповідальности за Шевченка: дозволяючи йому жити поза казармою, воно тим самим брало на себе подвійну відповідальність: коли б хтось, подаючи докази, доніс вищій владі, що Ш евченко рисує або пише, тих, що дозволили йому жити поза казармою , спіткала б тяжка кара. Тяжко було Шевченкові вертатися до казарми, тим більше, що сталося це зимою, коли задуха в ній була ще дужча. Важке стано­ вище його погіршилося ще й тим, що на нього н апала нова, ще тяжча хвороба, — це була цинга (скорбут). Викликати її могла різка зміна харчування: в тому пустельному краї майже не було


городини. Перед самим Різдвом поет, нарікаючи на тяжке життя в казармі, писав М. Лазаревському: «До люльок, смороду й зику став я трохи привикати, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер, мов Іов на гноїщі, тілько ніхто мене не провідає». Страшне було це порівняння з біблійним мучеником, але влучне. Невимовно тяжко мусів мучитися, коли в нього починали гнити ясна, розхи­ туватися зуби, а тіло вкривалося болячками, -— самотній серед чужої галасливої і брудної юрби, на справжньому смердючому «гноїщі». Ж иття в казармі й хвороба викликали в ньому стан тяж ­ кого психічного пригноблення: «Спершу я сміливо заглянув лихові в очі, — з повною щирістю писав у тому самому листі, — і думав, що то була сила волі над собою, аж ні — то була гордість сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав, а тепер, як розглядів, то душа м о я у б о г а я р о з с и п а л а с ь , як пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти?» Таке життя справді було «бездною» людської недолі, і поет непотрібно думав, що, коли спочатку не зазнавав такого пригноблення, то це була «гордість сліпая», — ні — то була таки «сила волі над собою», що тепер захиталася, тільки захиталася, але не покинула його, — жив надією на краще: «Так мені тепер тяжко, що я к б и н е н а д і я хоч колинебудь побачити свою безталанну країну, то благав би Бога о смерті, Так Дніпро крутоберегий І надія, брате, Не даю ть мені в неволі О смерті благати. Іноді така нудьга мене за серце здавить, що (без сорома казка), аж заплачу». І додавав: «Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би. Ц ур же йому, нехай воно сниться тому, хто людям д о бр а не хоче». Бога «о смерті не благав», але думки про смерть як єдиний вихід не раз його навідували: вирізьбив із кости череп і під ним видряпав напис: «М ої думки. Т. Ш .» Але поза хвилинами пригноблення, думка його завжди систематично працю вала над тим, як би зробити так, щоб і в цих умовах життя його було творче. Р озу м ів, щ о д ля ц ь о г о п о т р іб н і дві речі: 1) вий ти з казарми і 2) дістати дозвіл рисувати. Заборона літературної діяльности його


не здивувала: писав революційні поезії, й за це спіткала його заб о ­ рона писати. Але ніяк не міг зрозуміти, за що йому заборонено рисувати. Писав про це пізніше в щоденнику: «Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А рисувати й сам Н а й в и ­ щий Суддя не знає, за що заборонено». Баж ання добитися скасу­ вання цієї заборони продиктувало йому цілий ряд кроків. 24 ж овт­ ня він написав листа до Черниш ова, що мав їхати до Петербургу, й переслав йому листи до цілого ряду впливових осіб. За поетовим пляном треба було досягти того, щоб шеф ж ан­ дармів гр. О рлов згодився порозмовляти з царем і вияснити йому, що Ш евченко ніколи не рисував нічого злочинного. Шевченко припускав, що на «конфірмації», тобто під час видавання царем присуду, «сплелась» байка про те, що він « н а м а л ю в а в кар ик а­ туру» на царя. Треба було цю байку-леґенду розвіяти. Зробити це міг тільки гр. Орлов або його помічник і заступник Дубельт: у їхніх руках були всі матеріяли слідства, під час якого Шевченкові ніколи ні словом не закидали м а л ю в а н н я «злочинних» сюжетів. Але треба було знайти впливових людей, які згодилися б вплину­ ти на Орлова, щоб в'ін схотів цим зайнятися й відважився турбу­ вати царя такою, з його жандармського погляду, пустою справою. Шевченко добре це розумів і опрацю вав цілий плян відповідної дії. Одним із найдіяльніших представників активної російської політики на Сході, політики збройного опановування всіх азіятських земель між Уралом і англійською Індією, був гр. Перовський. Покинувши недавно Приуральський і Закаспійський краї, якими він довго управляв як оренбурзький генерал-губернатор і зроб ив­ шись міністром внутрішніх справ, він не переставав жваво ціка­ витися життям цих країв і, не зважаю чи на невдачу, що її зазнав, коли в 1839 році його військова експедиція на Хівінське ханство скінчилася тяж кою поразкою , він і далі не кидав ще П етром І розпочатих «індійських» плянів, одним із ближчих етапів яких було присунутися до границь Афганістану, завоювавш и Коканд, Хіву й Бухару, а найближчим — опанування всієї С ир -Д а р ’ї, а потім і берегів А ральського моря, куди вона впадала. При гирлі С и р -Д а р ’ї росіяни будували вже фортецю, а весною мала туди вирушити військово-наукова експедиція, що мала дослідити ніким іще не досліджене Аральське море. Перовський найкраще знав, яку ціну має в цій країні добрий мистець-рисувальник. Він, як ми вже


знаємо, з великим трудом знайшов собі для хівінської експедиції рисувальника-ілюстратора, Ш евченкового приятеля Штернберґа, але той не витримав там ош нього клімату й тяжких умов праці. Ось чому П еровського легко було зацікавити долею Шевченка, якого можна було на місці добре використати. Перовський знав особисто Ч е р н и ш о в а й був його п ротектором . Ч ерни ш ов мав занести особистий лист Ш евченка до Дубельта з просьбою про «дозвіл рисувати п о ртрети й пейзажі» і просити П еровського помогти в цьому своїм впливовим посередництвом. До того ж Пе­ ровський любив мистецтво і чимало чув про Шевченка від свого сердечного приятеля В. А. Жуковського, від Брюлова, що малюва�� його портрет, від свояків Репнінів тощо й напевне бачив у Петер­ бурзі Шевченкові праці. Чернишов був маленькою людиною, і поет слушно зміркував, що його помочі в цій справі мало. Знаючи, що Перовський дуже шанує письменника В. І. Даля, Шевченко заду­ мав використати його для впливу на Перовського. З Далем він ще раніш був знайомий. Крім того, Шевченко переслав через Черни­ шова ще й лист до Брю лова, щоб той заступився за нього перед Дубельтом. Плян заходів був придуманий дуже добре й міг принес­ ти добрі результати. Написавш и всі ці листи, він ще 24 жовтня переслав їх Ч ерниш ову до Оренбургу. Тим часом Чернишов сидів в Оренбурзі й виїхав до Петербургу аж у другій половині грудня. Ш евченко знав від М и хай ла Л азаревського, що й він виїде на Україну, а звідти до Петербургу, і коли вже довідався, що Ч ерни ­ шов нарешті виїхав, написав 20 грудня також листа й М. Л азарев­ ському: «Будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим: він тепер уже в Петербурзі... а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його від мене, щоб він докучав моєю прось­ бою надто Карлу П авловичу [Брюлову], а з Дубельтом, щоб при­ тьмом побачився. Я к побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому від мене, попросіть його, щоб ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарми (сиріч випросив мені позволеніє рисувать). Д аль — чоловік добрий, розумний і могущий; він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово». Збирався також писати про це й В. А. Ж уковському і просив М. Л азаревського прислати закордонну адресу поета.


Листопад і грудень 1847, як і січень 1848 року, провів у напру­ женому дожиданні результатів своїх заходів. У грудні, як видко з листа до М. Лазаревського, був в особливо важкому настрої, бо до тяжких мук, що їх переживав, коли його оселили в казармі, додавалися ще й гіркі розчарування: довідався, як уже знаємо, що Чернишов усе ще не виїхав до Петербургу. С права затяглася, а він жив лише одною надією — одержати дозвіл рисувати —• і вірив, що це річ можлива. Тим часом у Петербурзі справа йшла мляво. Черниш ов ніяк не міг чомусь побачитися ні з Дубельтом, ні з Далем, а вже минав лютий. 12 лю того про це сповіщав Ш евченка М. Лазаревський, який до того часу також не встиг побачитися з Далем. Щ ождо Брюлова, то Шевченка, мабуть, тяжко вразила подана М. Л азарев­ ським звістка, що «Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув». Ж уковський перебував над Райном у Баварії, і Лазаревський, сповіщаючи про це друга, додавав: «сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко». Лист Л азаревського, мабуть, дуже пригнобив би Шевченка, коли б н е те, що він іще перед одержанням того листа довідався, що справа його на добрій дорозі. Ще ЗО січня гр. Орлов вислав генерал-губернаторові Обручеву листа з просьбою повідо­ мити його, в якому полку рядовий Шевченко перебуває на службі, а також про те, чи добре поводиться й чи ретельно службу виконує, який його «образъ мыслей», і просив Обручева подати внесок, чи заслуговує Ш евченко на те, щоб просити царя про дозвіл йому малювати. Ш таб Оренбурзького Корпусу запитав командира 5 батальйону про те, що хотів знати Орлов, і 10 березня з Орської майор М еш ­ ков вислав Обручеву найприхильнішу для Ш евченка характерис­ тику, стверджуючи, що він своєю поведінкою, ретельним виконан­ ням службових об ов’язків і поглядами заслуговує на дозвіл м алю ­ вати. Цю пропозицію ком андира батальйону з Оренбургу пере­ слали до III Відділу. Річ ясна, що і в Оренбурзі, і в Орській запитан­ ня Орлова, що зовсім несподівано прийшло з Петербургу, зрозу­ міли як виразне бажання вищої влади мати підстави для того, щоб скасувати заборону Ш евченкові малювати. Зформулювання по­ дання в надзвичайно для Ш евченка прихильній і рішучій формі можна пояснити тією атмосферою, яку створили Ш евченкові в


Орській його оренбурзькі друзі; його відвідували люди, що стояли близько до центральної крайової влади, про прихильне відношен­ ня до нього ще тоді, коли він був присланий до фортеці, просили вищі начальники і штабні офіцери. Т а й сам Шевченко ліпшим і освіченішим офіцерам імпонував своєю повною гідности поста­ вою, своєю інтелігентністю й чарівливістю своєї вдачі. Не могло не справляти на всіх враження й те, що він був приятель або д о б ­ рий знайомий таких людей, як Брюлов, Жуковський, що особисто знав мало не всіх видатних учених, письменників і мистців, що діставав листи від княжни Рєпніної, — для маленьких провінціяльних людей і це все теж мало своє, може навіть більше, ніж власна особа поета, значення. С п рава була ніби на добрій дорозі. Тим часом княжна В арвара Рєпніна, діставши від Шевченка листа, де він, оповідаю чи про мальовничість і кольоритність східніх жанрових сцен, що так і просяться під пензель, кинув фразу: «дивитися і не ри сув ать — це т ак а мука, яку зрозуміє тільки справжній мистець», т а к п е р е й н я л а с я м у к ам и св о г о друга, що 18 лю того написала листа до гр. О р л о в а . У листі цьому в усій своїй красі виявилася імпульсивна і щира вдача цієї кришталево чистої жінки. Вона переконувала М иколиного обер-ката, що «зав­ дання чесноти» — «стежити за тим, щоб правосуддя не оберталося в жорстокість», доводила, що Шевченко тим, що його віддано в солдати й вислано з батьківщини, так тяжко покараний, що немає потреби до визначеної йому кари додавати «витончену жорсто­ кість» («le cruel raffinement»), забороняючи йому рисувати. Писала, що Ш евченко «зовсім самотній на цьому світі» («complètement orphelin dans ce monde»), що вона, дочка князя Миколи Рєпніна, який стільки «страждав безневинно», вважає, що має право засту­ патися за нещасливих, і висловлювала переконання, що її об ов’я­ зок — помогти «гідній усякого співчуття людині, яка не має ні родини, ні протекторів». У листі цьому було кілька дипломатич­ них компліментів на адресу Орлова, але, критикуючи так гостро присуд 1847 року, кн. В арвара не виявила дипломатичних здіб­ ностей. Правда, вона, мабуть, не знала, що «витончену ж орсто­ кість» виявив сам цар, але, так оцінюючи цей присуд, вона могла гр. О рлова лише роздратувати. Проте лист покищо не мав наслід­ ків ні для княжни, ні для Шевченка. Орлов іще за місяць до одер­


жання цього листа запитав, як ми знаємо, Ш евченкову владу в Оренбурзі про його поведінку й чекав тоді звідти відповіді. Тим часом справу дозволу Ш евченкові рисувати р о з в ’язало саме життя. Уже на самому початку 1848 року до Орської фортеці дійшла чутка, що частину Орської залоги «пошлю ть у степ на Раїм», для будови маленького форту, рік тому зас н о в ан о г о недалеко від Аральського моря на С ир -Д ар’ї. Щ о може й йому доведеться туди йти, Шевченко ще 1 лю того писав А. Лизогубові, але додавав: «та може Бог дасть, що тут останусь», а 25 лю того кн. Варварі писав уже про свою участь у весняному поході до берегів А ральського моря, як про річ неминучу: «Люди, що в тяжких походах побували, порівнюють тутешнє, в кріпості Орській, життя з Едемом, — як же ж воно там мусить бути, коли тут Едем! Та ніхто, як Бог! Одне мене тільки журить: туди не ходить пошта, і доведеться рік, або може й три, коли доживу, ні з ким, хто близький моєму серцю, не листуватись. Пишіть, — ще місяць березень наш, а там нехай ді­ ється воля Божа! Лякає мене моя теперішня хворість — скорбут, а в степу вона, кажуть, страх як лютує. Але замінімо зневіру надією й молитвою!» Перспектива такого походу не могла поета тішити, але поволі примирявся з думкою про свою в ньому участь, і лише дві речі його лякали — скорбут і неможливіть листуватися з «близькими серцю». А листування з друзями було для нього єдиною потіхою. Особливо радів, коли діставав листи з України, але з усіх земляків діяльно з ним листувалися тільки княжна В арвара та Андрій Лизогуб. Лизогуб, побувавши восени в Києві й прочитавш и листи Ш евченка до його товари ш а Сажина, перший озвався до нещас­ ливого засланця. Він переживав велике горе, бо перед тим поховав маленьку дочку, але з тим більшою силою своїх християнських переконань щиро старався втішити поета в його тяжкій долі. Писав до друга, як сповідник до свого духовного сина: «К ара і іспитаніє Божіє завсігди добро нам суть, бо роблять нас луччими, до бідних милостивими, до терплящих жалосливими, тогді і ми самі лучче шануємось і других більше шануємо»... Згадував у листі прочитане десь, що коли хтось, злякавшись «нещастя-страшила», «упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тогді лихо зробиться чоловікові


добром». Ці прості, але щирі слова відповідали й настроям самого засланця. Він і сам був повен релігійного самозаглиблення, і сам, як писав Л азаревському, «сміливо заглянув лихові в очі». Але що його найбільше зворушило в листі Лизогуба, — це пропозиція приятеля прислати йому с к р и н ь к у з а к в а р е л ь н и м и ф ар б ам и , кілька справжніх паризьких пензлів Ш аріона, англійський альбом для рисунків, а «коли треба, й олійні краски». У листі до Сажина Шевченко, як видно з листа Лизогуба, висловив надію, що діста��е дозвіл рисувати, і цього було досить, щоб той запропонував при­ слати другові все потрібне для праці мистцеві-маляреві. У кінці листа Лизогуб додав: «що тілько можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам, усе зроблю». Легко собі уявити, як такий лист потішив поета. «В ел и ки м веселієм звеселили Ви мене своїм християнським листом у цій бусурманській пустині», — відписував він Л и зо гу бо ві. — Спасибі Вам, друже мій дорогий! Я з самої весни не чув рідного щирого слова. Я писав туди [на Україну], а Вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами, спасибі Вам». Лизогуб з родиною пере­ їхав до Одеси, і кожний лист його подорожував до Орської цілий місяць, але зате кожний приносив Шевченкові нову радість. Л и зо­ губ не лише обіцяв робити для приятеля все, що зможе, і ділитись з ним усім, що має, а так і робив. Починаю чи від березня, Ш ев­ ченко діставав від нього при кожному листі пакет з дарунками — то книжки, то цілі асортименти рисувального паперу й дорогих олівців, і нарешті дістав усю «малярську справу» — скриньку з фарбами й пензлями. Княжна Варвара, що одержала жовтневий лист поета вже до Різдвяних Свят, почала теж до нього система­ тично писати. Л исти її, як і листи Лизогуба, давали величезне задоволення Ш евченкові, але не могли одночасно й не зворушу­ вати до глибини душі. І сама княжна, і дві її подруги, теж «яготинські анахоретки», як називав їх Шевченко, — сестри Глафіра й О лександра П сьолівни писали йому, що ввесь час моляться за нього, оповідали, як зраділи, діставши від нього першу вістку з заслання. У листах до своїх седнівських і яготинських друзів з гіркою іронією описував Ш евченко себе, як солдата. Лизогубові писав: «я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузь­ ма Трохимович панові»*, а княжні Рєпніній: «Ви певно б розсмі* 3 оповідан н я Г. К вітки -О сн о в ’янєнка «С олдатський портрет».


ились, якби тепер мене побачили. Уявіть собі незграбного гарні­ зонного солдата, розпатланого, неголеного, з величезними вуса­ ми — це й буду я». Лизогубові навіть послав карикатуру на себе, як муштрується з рушницею на плечі, витягаючи «носка». Ці сумні жарти справили на його друзів тяжке враження: «Важко на Вас дивитись», — відписував Лизогуб, а княжна Варвара відповідала: «Ні, я не засміялась би, а заридала б, якби Вас п обачила тепер, і молила б Бога дати язикові моєму красномовність, щоб потішити Вас у горі, винести дух Ваш понад Вашу гірку долю...». Радила другові молитися, у вірі в Бога й любові до ближніх, у любові довершеній, не чекаючи від них взаємности, шукати собі втіхи; діяльною л ю б о в ’ю до лю дей-братів рад и ла зап овню вати ввесь зміст цього життя. Глафіра Д унин-Борковська вторувала княжні, дякуючи поетові, що, обізвавшись до них листом, дав тим змогу усім яготинським друзям своїм висловити йому «хоч малу части­ ну того живого щ ирого почуття», що переповню вало їхні серця. ІЦе недавно в листі до Лизогуба скаржився він на н ещ и р и х дру­ зів — друзів тільки по імені: «було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлоСь до скруту, то святий їх знає, де вони поді­ лись! Ч и не вимерли, крий Боже? Ні, здраствують, та тілько одцу­ рались безталанного свого друга, — Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радости... гак що ж, — недогадливі!» Тепер мав аж надто тих добрих слів. Тринадцять днів зряду перечитував яготинські листи, доки зн ай ­ шов час і місце відповісти. У день свого народження 25 лю того почав свою довгу відповідь і п ’ять день щ овечора писав п отро ш ­ ку, — це був фактично великий фрагмент щоденника. Оповідав княжні: «Я неначе від сну тяжкого прокидаюся, коли лист від когонебудь, що мене не відцурався, дістану, а Ваш лист переніс мене з темних казарм до мого рідного Я готина. Я ка чудесна насолода — уявляти собі тих, хто згадують про мене, хоч їх і дуже мало... І я тепер до найщасливіших належу. З Вами розмовляю чи, святкую 25 лю того не бучно, як колись бувало, а тихо-тихесенько, та так весело, як не святкував ніколи, — і за цю радість дяка Вам і Глафірі Іванівні». Просив писати до нього якнайчастіше і казав, що м о ­ литви та листи друзів поможуть йому нести свій хрест. 28 лю того оп овід ав, як й ого в тіш и л а м о л и т в а й Св. П р и ч а ст я : «В чо ра просидів до ранку й не міг думок зібрати, щоб лист скінчити.


____________ Й ' Опанувало мене якесь чуття недовідоме («приідіте всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви»). Перед благовістом до утрені згадав я слова Р о зп ’ятого за нас і неначе ожив: пішов до утрені й молився так радісно, чисто, як може ніколи досі. Я тепер говію й сьогодні причащ ався Св. Таїн. Хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте й прекрасне, як сей день!» П росив княжну прислати йому книгу Томи Кемпійського «Про наслідування Христа». П р о ­ сив, щоб за нього молилися. Після Різдва не писав уже поезій. Листування з друзями почало заповню вати його життя. Кожний лист Лизогуба й «яготинських анахореток» приносив йому якусь нову втіху, кожний викликав глибоке зворушення, і мабуть найбільше викликав лист скромної поетки, землячки Олександри Псьолівни. І Лизогуба, і панну Глафіру просив він прислати «Свячену воду» панни Олександри. Цією поезією він перед своїм арештом закінчив передмову до видання нового «Кобзаря». Її кінець особливо відповідав його теперіш­ ньому настроєві: У Господа небесного Л аски ціле море, То я в його, як ту воду, Виллю своє горе. П анн а Олександра не тільки переслала йому цю поезію, а й написала нову. Поезію цю можна назвати «Молитва за Шевченка»: М олим Тебе, Боже правди, Боже благостині, Не покидай сиротою у степу-пустині Брата нашого! Як батько, як рідная мати, Озовись до його душі, не дай унивати! Збери Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку, І як серцю розбитому стане нудно, жарко, Тоді нехай вони бризнуть, як дощик весною... Зроби чудо, — вони стануть святою водою Ж ивущою , цілющою, — всі рани загоїть, Я к в купелі викупає і душу напоїть. Ці сльози-молитви безперечно «напували» його душу. Почуття повної самотности п оступалося місцем р ад існ ій свід о м о сті, що має цілий гурт людей, готових в и к о н а т и всяку й о го просьбу, всяке бажання. Йому, як поетові, що в жіночих душах знаходив


майідеальніші прояви безмежної любови й самовідречення, було особливо радісно відчувати цей огрійливий подих любови, що його і далеких українських степів навівали на його розбиту душу любі сестри-землячки. Напевне згадував своє юнацьке: Одну сльозу з очей карих, ■— І пан над панами! П анна Олександра своєю молитвою: «Хай пробуде Він завжди ч Вами й не допустить Вас охолонути, умерти для високого, пре­ красного» — вторувала його колишній молитві: Не дай спати ходячому, Серцем замирати, І гнилою колодою По світі валятись... Писала йому: «Ні, не може бути, щоб у душі Вашій, що була вівтарем, на якому творились дари чистої поезії, де лунали такі урочисті гімни, не може бути, щоб у ній колись “воцарилась мерюсть запустінія” . Не бійтесь, Тар асе Г ригоровичу, за Вас так багато моляться ваші сестри по Христу і хресту...». Ці слова віри й потіхи були відгуком на написане поетом у кінці лю того княжні Варварі: «Дивно. Колись дивився я на природу живу й неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер неначе очі змінилися: ні лі­ ній, ні барв, нічого не бачу. Невже це почуття краси втрачене навіки? А я так його цінив, так леліяв! Ні... я, мабуть, тяжко згрі­ шив перед Богом, коли так караюсь!» Коли грудень і січень, що проминули в тяжких хворобах у бруд­ ній казармі, були для Ш евченка порою тяж кого психічного гноб­ лення, то, починаю чи від лю того, його м оральн ий стан почав значно поправлятися, весна ж 1848 року особливо була для нього щедрою на всякі вияви щирої приязні до нього з боку його вірних друзів. Перед Великодніми Святами дістав від панни Олександри П сьолівни оті зворуш ливі вірші, а від Л и зо гу б а «писанку» — асортимент малярського приладдя й дві книги творів Шекспіра. Писав 7 березня Лизогубові: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок Твій, щирий мій, єдиний друже. Так зрадів, що ще й досі не схаменуся: цілісіньку ніч не спав, р озгл яд ав , дивився, перевертав, по тричі цілуючи кожну фарбочку; і як її не цілувати,


не бачивши рік цілий». Перефразовуючи його власні слова про «муку, яку може зрозуміти тільки справжній мистець», можна сказати, що мав тепер «радість, яку може зрозуміти тілько справж­ ній мистець». Але не тільки яготинські й седнівські друзі не забували його, — не менше ним опікувалися і за нього дбали й нові приятелі-земляки брати Лазаревські. М ихайло писав із Петербургу, куди він виїхав, Федір — із Оренбургу. Д о Оренбургу приїхав весною і третій Л аза­ ревський — Василь, призначений туди секретарем Комітету для боротьби з холерою, що насувалася на Оренбурзький край. Василь, якого Шевченко особисто не знав, писав йому: «Уперве веду речі з Тобою , а віддав би і не знаю що, щоб оддать Тобі хоч що-небудь із того, що у ч о л о в і к а с в о є . . . може полегша Твоєму серцю, коли почує воно, що єсть іще один чоловік, що нудиться Твоєю годиною, як би рідною своєю». Федір посилав приладдя й папір для писання, Михайло й Василь — книжки й сиґари, що їх так любив і зв ик к у р и ти Ш е в ч е н к о . М и х а й л о , п о б у в а в ш и й на У кр аїн і, переказував поетові привітання його знайомих-прихильників із Конотопа, що, як казав, «моляться за Твоє горе», й оповідав про зво­ ру ш л и ву сцену, коли в Києві до н ьо го зай ш ов до заїзду (на Хрещатику) приятель Шевченка синдик Університету Глушановський і зараз скрикнув: «У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас!» Брати Лазаревські раз-у-раз довідувалися про поетові потреби і старалися їх задовольнити. Михайло навіть нарікав, що Шевченко надто мало дає йому доручень. Посилаючи книжки, писав: «Серджусь я на Тебе, що не приписав нічого більше... Ради Христа пиши про все, чого бажаєш». Грошей за куплені для поета книжки й приладдя не хотів приймати. А з грішми у Шевченка було вже недобре. З Петербургу привіз із собою 365 карбованців і то не асигнаціями, а сріблом. Як на ті часи, це була дуже велика сума. Вона більше ніж удвоє перевищувала річну платню, яку б Шевченко мав у Києві на обох посадах — співробітника Археографічної Комісії та вчителя малювання в Університеті, але він не вмів ні бути ощадним, ні розпо­ ряджатися грішми і вже перед Різдвом усі витратив. Була й ще одна причина, чому вони так швидко розійшлися: необережно позичав. Позичив якомусь поручникові Бархвіцеві 65 карбованців і мав свідків, але цей негідник не тільки не віддав позичених грошей, а згодом просив іще начальство «поступить по всей строгости законовь» із


Шевченком за нібито фальшиву претенсію, коли той про свої гроші нагадав. Але й безгрішшю зарадили приятелі. Присилали йому гроші і Василь Лазаревський, і приятель Єзучевський із Петербургу, й інші. Пропонував грошей поетові й Лизогуб, але йому Шевченко відписав у лютому, що їх у нього «ще осталося трохи». Мав надію і заробляти, коли дістане дозвіл малювати. З військовою службою теж було трохи легше. Б рутальн ого п’яницю Глобу, що командував 3 ротою, заступив людяний капітан Степанов, і Ш евченко не нарікав на лихе відношення до себе офі­ церів. А проте ні співчуття, ні постійні прояви симпатії з боку дру­ зів, ні очищення моральної атмосфери в відносинах службових не могли відігнати «тяжкої невсипущої нудьги», що на нього іноді нападала: «Цур йому, тому лихові, — писав Ф. Лазаревському уже в кінці квітня —•а то ще щоб не заплакать! А іноді, далебі, доходить до того, аж самому сором. Та що ж? Нічого не вдію з проклятущою нудьгою». Однією з найконечніших потреб його життя було мати книжки, на читання яких він завжди віддавав увесь свій вільний час. Задо­ волення цієї потреби було в Орській тяжким завданням. Уже в жовтні поет скаржився Лизогубові: «Читать хоч би на сміх одна буква, і тії нема». Була це, щ оправда, гіперболя: книжки мав, але їх, як на нього, було мало. Очевидно, він швидко перечитував усе, що діставав від знайомих. Від Ф. Лазаревського дістав кілька томів «Отечественныхъ Записокъ» і «Русскую исторію» Устрялова. Лизогуба, Рєпніну й братів Л азаревськи х мало не в кож ному листі турбував просьбами про книжки і зрештою забезпечив себе цілою невеличкою бібліотекою, де були насамперед такі письменники, що їх можна було знову й знову перечитувати. П опросив прислати собі Шекспіра, Л єрмонтова, Кольцова, Пушкіна, Томи Кемпійського «Про наслідування Христа», «Выбранныя мЬста изъ пере­ писки съ друзьями» Гоголя, «Чтенія М осковскаго Общества Исторіи и Древностей Россшскихъ», що їх видавав Бодянський, дру­ куючи там передусім українські літописи. Щ е в Орській поет діставав дещо з того, а чого не дістав в Орській, те надіслали йому пізніше на Аральське море. Разом із Біблією півтора року ці твори були його єдиною лектурою. Наближався травень, і справа походу до А ральського моря п о­ волі вияснялася. Приходили до Орської фортеці різні розпоряджен­


ня, бо саме з Орської мала виступити експедиція в повному складі разом із військовим відділом, що мав забезпечити їй тяжку й дуже небезпечну дорогу. Ш евченко ще в кінці квітня не знав, чи приді­ лять його до експедиційного відділу, чи залишать. Міг старатися про те, щоб залишитися. Перспектива далекого походу через пу­ стелю, скорбут і неможливість провадити регулярну кореспон­ денцію з приятелями, як ми вже знаємо, були тими моментами, що його лякали, але він, як видно, все більше й більше схилявся до того, що краще таки йти в похід. М ав уже в квітні від когось відомості, що йому ш видко «мож на буде рисувать». Н а жаль, значну ч а с т и н у п и с ан и х до н ь о г о л и с тів він зм у ш ен и й був у 1850 році спалити, і тому невідомо, хто саме і що йому писав про це. Тим часом справу цю р о з в ’язано на Ш евченкову користь в Оренбурзі без участи III Відділу, і це вирішило й участь його в експедиції. 5 березня 1848 року з ’явився в О р е н б у р зі капітан-лейтенант О. І. Бутаков, офіцер Ч ор н о м о р с ьк о ї фльоти, учений географгідролог, що мав керувати експедицією для вивчення майже недослідженого перед тим Аральського моря. Бутаков ще в Петербурзі під час організаційних конференцій у військовому міністерстві не міг не поставити питання про укомплектування експедиції п о­ трібними фахівцями. Обслідувати море мав він на двох суднах. Отже треба йому було ще другого гідрографа, кількох топографів та хоч одного природознавця й хоча б одного мистця-рисувальника. Є всі підстави припускати, що Бутакову, якому найтяжче було знайти маляра-мистця, що згодився б надовго виїхати в не­ безпечну й тяжку експедицію, ще в Петербурзі порадили вико­ ристати Шевченка, — він був, сказати б, на місці. Не один Брюлов знав про бажання Ш евченка за всяку ціну дістати дозвіл м алю ва­ ти, —- б езу м о в н о п ро це п исав Ш ев ч е н к о й інш им мистцям малярам, своїм петербурзьким знайомим і приятелям. Коли взяти до уваги, що запитання III Відділу, чи заслуговує Шевченко на дозвіл малювати, прийшло раніше, ніж Чернишов устиг побачи­ тися з Дубельтом, то м ожна висловити припущення, що запитання це було результатом розмов Бутакова про бажання використати в експедиції Ш евченка, та й на «службове» рисування легше було дістати дозвіл царя. Д обру характеристику Шевченка вислали з О р е н б у р г у ще 20 б е р е зн я . Н а д х о д и в т р а в е н ь , Б у т а к о в уже


закінчував будову великої шкуни «Константинъ», що її, розібрану, мав везти аж на Арал, і експедиція от-от мала вирушити, а відпо­ відь про Шевченка з Петербургу не надходила. Бутаков розмовляв, мабуть, не раз про це з Обручевим, але той чекав, очевидно, відповіді. Тим часом наближався вже останній термін, — треба було справу так чи інакше р о зв ’язати: без мистця-маляра Бутаков не міг обійтися. 11 травня експедиція мала вже вирушити з Орсь­ кої, куди звозили всі матеріяли, інструменти й запаси. Обручев знайшов вихід. Узявши до уваги ту обставину, що III Відділ ще ЗО січня 1848 року сам запитував його про поведінку і «образ мыслей» Шевченка і, очевидно, від добро ї опінії (а вона була добра) узалежнював дозвіл Шевченкові малювати, Обручев фактично зго­ дився на те, щоб Шевченка зробити рисувальником експедиції, але ф ормально про це ніде не згадуючи. Він постановив перевести Ш евченка до батальйону ч. 4, роти якого стояли в Раїмському форті, а ком ендант форту, приділяючи до м о рськ ої експедиції людей, що мали служити на суднах Бутакова, мав приділити йому й Шевченка. Нічогд не згадуючи про функції, що їх мав виконувати Шевченко, командир бригади ген. Фєдяєв надіслав 5 травня відпо­ відний н аказ ком ан ди рові 5 б атальй ону: «П о волі ком ан ди р а корпусу прошу... рядового Тараса Ш евченка, включивши в число двох сот людей, що виступають з ротою Вашого батальйону, якою Ви командуєте, виправити до лінійного батальйону ч. 4 в Раїмський форт, куди він переведений на службу, а тому із списків батальйону ч. 5 виключити». З формального боку все було так зроблене, що й «вовк був ситий, і вівця ціла»; фактично ж Обручев на словах згодився дати Бутакову Ш евченка як рисувальника, бо за рік Бутаков згадував про це навіть в офіційному папері, пишучи, що Шевченко «був призначений його високопревосходительством командиром корпусу для знимання видів у степу й на Аральському морі». 7 чи 8 травня прийшов до Орської цей наказ ген. Фєдяєва про Шевченка, а 9 Шевченко вже писав Лизогубові на Україну: «Прийшло мені р о з р і ш е н і є м а л ю в а т ь , а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю Твою малярську справу, не знаю тілько, чи д о в е д е т ь с я м а л ю в а т ь » . У цьому наспіх написаному листі відбилася непевність ситуації: з одного боку, Шевченко знав, що його для того й приділюють до експедиції, щоб він був її рисувальником, з другого ж, знав, що з Петербургу ще


, ____________# не прийшов дозвіл! Очевидно, мав про це розмови з самим Бутаковим, що прибув уже до Орської і напевне з ним познайомився.

Н езабаром по приїзді до Орської Шевченко, не зважаючи на царську «найсуворішу заборону», що над ним висіла, як Дамоклів меч, відновив свою літературну працю. Першим із визначніших творів, н ап исан их на засланні, була п овна гл и б о ко го шекспірівського драматизму поема «Княжна». У заспіві до поеми автор підкреслював фатальну конечність своєї творчої місії, необорний вну��рішній наказ оповідати про те, ... що діється В нас на Україні... Цим заспівом розпочав свої « Т т і л а » в далекому краю киргизів над У ралом, як колись римський вигнанець свої — в краю диких ґетів над Чорним морем. Написавш и поему, зробив мініятюрний зшиточок, такий, щоб можна його було сховати до халяви сол­ датського чобота, і перед тим, як переписати туди «Княжну», напи­ сав загальний заспів-вступ до нового циклу своїх поезій: «Думи мої, думи мої! Ви мої єдині!..» Кликав свої думи-пісні, щоб при­ літали Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими... Не зважаю чи на найсуворішу заборону, не мав найменшого наміру переривати свою літературну творчість, принаймні для себе самого: Прилітайте