Page 1

Ігор СКРИПЧЕНКО Іван АБАРОВСЬКИЙ

Нариси з історії Недригайлівського району Сумської області з найдавніших часів до початку ХХІ століття

Суми, 2010


ББК 63.3 (4Ук4Сум) Н87

Автори та видавництво складають щиру подяку землякам, які своєю посильною фінансовою допомогою наблизили видання цієї книги: ЮЩЕНКУ Володимиру Михайловичу – (Недригайлівське земляцтво у м. Полтаві); ЗАЇЦІ Андрію Івановичу, ЛАВРИК Вірі Іванівні, ЛОБУШКУ Миколі Григоровичу, ПСАРЬОВУ Вячеславу Михайловичу, САПСАЮ Володимиру Івановичу, ТЕРЕЩЕНКУ Сергію Володимировичу, ТИМЧЕНКУ Григорію Федоровичу – (Недригайлівське земляцтво у м. Суми); ДУДЧЕНКУ Володимиру Михайловичу, ХОМЕНКО Валентині Олексіївні – (Недригайлівське земляцтво у м. Києві).

Скрипченко І. В., Абаровський І. К. Н87 Недригайлівщина: у дзеркалі історії : нариси з історії Недригайлівського району Сумської області з найдавніших часів до початку ХХІ століття. Науково-популярне видання. – Суми: «Собор», 2010. – 448 с.

ISBN 9789667164645 Книга «Недригайлівщина: у дзеркалі історії» – це перше видання, яке найбільш повно охоплює події одного із регіонів Сумської області, надає нові, досі невідомі матеріали, відкриваючи історичний зріз із найдавніших часів до початку ХХІ століття. Для вчителів, істориків, краєзнавців, студентської та учнівської молоді, широкого кола читачів.

© Скрипченко І. В., 2010 © Абаровський І. К., 2010 ©«Собор», 2010


5 Ви тримаєте в руках книгу, яка розповість про один із мальовничих, надзвичайно цікавий своєю історією район – Недригайлівський… Велична, неповторна, рідна Недригайлівщина! Земля ця – прадавня, таїть у собі ще чимало нерозкритих таємниць, чимало історичних подій очікують на більш прискіпливий, глибокий аналіз науковців. Це – край чарівної, незрівнянної природи, батьківщина працьовитих і талановитих людей. Кожен населений пункт, ріка, урочище – свідки предковічних епох. Тут – першокорені, тут – наша історична й духовна праглибина… «Недригайлівщина у дзеркалі історії» – своєрідна хрестоматія цього славного краю, у якій історична пам’ять із кожною сторінкою дедалі помітніше оживає, набуває виразних рис і рельєфності. Вона відкриває перспективи глибшого й осяжнішого вивчення наших витоків, які впливають і на теперішнє та майбутнє, дає змогу ґрунтовніше, на основі маловідомих джерел, висвітлити різні аспекти краєзнавчих відомостей від найдавніших часів і до сьогодення, показати життя й діяльність багатьох борців за волю України, раніше маловідомих, а то й забутих суспільно-політичних діячів, подвижників науки й культури, які зробили вагомий внесок як у вітчизняну, так і світову скарбницю. Видання дасть можливість усебічніше й значно докладніше пізнати цей край – яскраву, барвисту, самобутню й суттєву складову нашої великої, єдиної України. Автори прагнули до максимально об’єктивного висвітлення подій і фактів. Намагалися подати історію посулянського краю крізь призму діяльності його як відомих постатей, так і пересічних жителів. Кожен із читачів зможе через історію Недригайлівщини прискіпливо поглянути й на генезис української нації, виокремити етапи самоусвідомлення та водночас побачити пласти її родової пам’яті, що сягають предковічної давнини. Книга зосередить увагу небайдужого читача на надзвичайній ролі рідної мови в системі культурно-історичних надбань нашого народу, на значущості національної ідеї, довкіл сутності якої триває стільки дискусій, суперечок, на важливості національної свідомості й гідності. Вивчення історії краю сприятиме формуванню національносвідомих громадян нашої держави, вихованню молодого покоління в дусі непідробного патріотизму, справжньої відданості своєму народові, любові до рідної мови, культури, укорінених у глибину століть традицій. Представлені тут матеріали, маю надію, спонукатимуть кожного глибше усвідомити велич і багатство отчої землі, пересвідчитися в особливості й дивній красі її природи, зацікавитися доленосним, іноді трагічним життєписом людей, які тут мешкали колись та мешкають нині. Кожен край, як і кожна людина, має свою непересічну долю. В одних вона – щаслива, в інших – не дуже. У більшості населених пунктів Недригайлівщини, напевне, як і в більшості людей, приємні, світлі, радісні моменти переплелися з драматичними, трагічними... Були часи розквіту і занепаду, лихоліть і відродження. Автори прагнули без перебільшень, ретуші та прикрас подати багатовікову історію цієї землі, але не затіняти й світлі її сторінки. Актуальність видання, крім уже зазначеного, ще й у тому, що аналогів йому на недригайлівщині немає. Книга створена стараннями ентузіастів, яким дорогі минуле, сьогодення і майбутнє їхньої малої батьківщини, які вболівають за долю й усієї країни. Використання фондів цілого ряду архівів, бібліотек та музеїв надає істотної ваги цій


6 значній праці, яка стане суттєвим внеском у справу висвітлення й збереження історії Недригайлівщини і, сподіваюся, знайде позитивний відгук не тільки в сучасників, а й нащадків. Книга складається з 24 розділів, назви яких окреслюють певний часовий період історії. Будь-який із них пов’язаний із доленосними для України подіями: «Між Литвою та Польщею» , «За часів козаччини», «Колективізація і голодомор» , «Недригайлівщина помаранчева», «Тіні епохи» тощо. У кожному розділі робиться спроба показати, по можливості, різні, часто протилежні точки зору на факти, постаті, історичні обставини тощо. Безумовно, майже немає розходжень при літописанні голодоморних років, а от роки радянського й пострадянського періодів, безумовно, сприйматимуться читачами в залежності від особливостей їхнього світогляду. Є люди, які згадують комуністичне минуле з ностальгією, а є такі, що ні за що не хочуть їх повернення. По-новому сприйматимуться й події помаранчевих майданів, як столичних, так і місцевих. Особливо тепер, після п’яти років, які багато чого змінили в настроях та поглядах жителів Недригайлівщини. Звичайно, бути першопрохідцем завжди важко. Особливо в подібного роду розвідках. Видання не позбавлене суб’єктивізму авторів, але це аж ніяк не впливає на його значущість. Завдяки величезній історико-краєзнавчій інформаційній насиченості воно служитиме настільною книгою для викладачів, учителів, краєзнавців, студентів, учнів, стане у пригоді всім, хто цікавиться історією Недригайлівщини, хто взагалі не байдужий до нашої минувшини, а відтак і майбутнього. Анатолій Коцур, завідувач кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор, відмінник освіти України


9 Починаючи розповідь про давнє минуле Недригайлівщини, перш за все варто зупинитися на загальній характеристиці природних умов краю, змалювати картину географічного середовища, щоб глибше збагнути колорит навколишньої природи – фактора, який безпосередньо впливав на життя й діяльність давніх мешканців нашого краю. Хоча сучасні природно-географічні умови й відрізняються від тих, що були кілька століть тому, ці відмінності не можна вважати суттєвими. Природний ландшафт краю періоду заселення сіверянськими племенами (близько IVVIII ст. н.е.) дійсно дещо відрізнявся від сучасного. На жаль, бракує достатніх відомостей, але, завдяки археологічним дослідженням та писемним згадкам з’являється можливість реконструювати деякі фрагменти його природних особливостей. Відомо, що на початку XVII століття наша земля була вкрита густими «будівельними та дров’яними» лісами, сіткою уже пересохлих невеликих річок – Торкмишівка, Березівка, Попадя, Рудка, Вільшанка, Тванька (або Шванька), Недригайлівка, яка інакше називається ще Дригайлівкою чи Дригайлихою. Природні водойми були невичерпним джерелом рибальського промислу, ефективним природним укріпленням, транспортними шляхами. На Сулі й досі інколи знаходять днища, керма, якорі та інше обладнання човнів. Колись і справді по ній ходили видовбані човни, обшиті з боків дошками. В часи середньовіччя вздовж берегів Сули шуміло багато лісів, за якими починався степ. Природа щедро наділила край дикими й садовими деревами. Не випадково, напевне, на гербі Недригайлова 1781 р. зображено вісім слив, що символізують характерну особливість краю – багатство на кісточкові дерева, зокрема сливи. Із XVII ст. ліси з різних причин починають рідіти і зменшуватися, що незабаром призвело до обміління та пересихання багатьох невеликих річок. Недригайлівщина розташована на просторах Придніпровської низовини, поверхня якої дещо нахилена в напрямку південного заходу до долини Дніпра, куди і несе свої води головна річка краю – Сула. На правому її березі активно розвиваються яри та зсуви. Ширина долин досягає 4-5 км, а глибина в деяких місцях сягає 50-60 м. Вододільні ділянки розчленовані ярами та балками, які з кожним роком збільшують свої розміри. Північна частина району (правобережжя Сули) менше посічена ярами та балками, ніж південне лівобережжя, завдяки лісовим насадженням, які займають близько 100 кв. км. Корисні копалини Недригайлівщини – цегельно-черепичні глини, будівельний пісок та торф місцевого значення. Поклади низового торфу знаходяться в заплавах річок Сула й Терн. Глина є майже у всіх населених пунктах району, бо вона– основна материнська порода, на якій лежить ґрунт. Пісок – уздовж річок Сула та Терн. Протягом кількох років на території району проводилася геологічна розвідка нафти, але поки що результати невтішні. У нашій місцевості чітко простежуються чотири пори року: зима, весна, літо, осінь. Літо – тепле, із значною кількістю вологи, а зима – не дуже холодна, з відлигами. Тривалість безморозного періоду до 150 днів, а вегетаційного періоду – 160. Середня температура повітря найтеплішого місяця липня +19,8 0С, а найхолоднішого січня -7,4 0С. Максимальні температури повітря спостерігаються в червні-серпні +380С, мінімальні температури в січні, лютому -360С. Середня дата припинення весняних заморозків відноситься до 23 квітня, перші осінні заморозки спостерігаються на початку жовтня (з коливанням від 16 вересня до 24 жовтня). У низових ділянках заморозки бувають частіше й довше у зв‘язку із збиранням там холодного повітря. Тривалість безморозного періоду в середньому становить 167 днів, з коливанням в окремі роки від 179 до 191 дня.


10 Середня кількість опадів – 560-580 мм. Найбільша їх кількість випадає в теплий період року – травні, червні, липні – до 330 мм. Найбільше в липні – 75 мм. У зимовий період – у межах 35-40 мм на місяць. Сніговий покрив за зиму в середньому становить 19 см. Його тривалість – 95-105 днів. Танення снігу розпочинається в середині березня і триває приблизно три тижні. У зимовий час ґрунт промерзає в середньому на 88-100 см, максимальне промерзання – 162 см. Ґрунт повністю відтає через 13-20 днів після того, як зійде сніг. У районі протягом року буває близько 53 днів із туманами, 12 – із завірюхою, 20 – із ожеледицею і 20 – із зливами. У середньому за рік на Недригайлівщині в зимовий період переважають вітри південнозахідного, південно-східного та східного напрямків, а в літній час – північно-західні та західні. Північні та північно-східні вітри в зимовий час приносять суху морозну погоду, а влітку – сильне похолодання, інколи із заморозками. Південно-східні вітри взимку приносять похолодання, а влітку та весною – спеку. Вони сильно висушують ґрунт, викликаючи засуху. Південно-західні, західні та північно-західні вітри – вологі, приносять опади (влітку дощі й незначне зниження температури повітря на 2-4 градуси, а взимку – сніги та відлиги).

РІЧКИ НЕДРИГАЙЛІВЩИНИ Територією району течуть: Сула, Терн, Біж, Хусь, Бішкинь, Хорол, Бобрик, Сакуниха, Рубанка, Дригайлиха, Вільшанка та інші. На один квадратний кілометр території припадає 460 м річок, тоді як для Сумщини цей показник становить 200 м на кв.км, а для Лівобережної України – лише 170 м на кв.км. В основному – це малі річки. Лише дві мають загальну довжину від 100 до 435 км. У межах району протяжність русла Сули становить 61,5 км, а річки Хорол – усього 3,5 км. Найбільшою річкою району є Сула, одна із головних лівобережних приток Дніпра. Багато питань остаточно не вирішено з топонімікою різних географічних та історичних об’єктів. Зрозуміло, що багато назв кореняться у мовах народностей, які свого часу мешкали на певній території. Найдавнішими за походженням є назви природних об’єктів і в першу чергу – гідронімів, тобто водойм. З погляду історичного взагалі важко сказати, коли вперше з’явилася назва – Сула. Проте в літописному рядку вона вперше виразно звучить у літописця Нестора. «Слов’яни сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами...» – читаємо у «Повісті минулих літ». Річка ця бере початок у балці південніше хутора Зелена Роща, що в Лебединському районі, несе свої води до Дніпра, багато разів змінюючи напрям течії. Довжина її близько 435 кілометрів, середня глибина 6,4 м. Вона має 98 приток. З 1935 по 1941 рік на відрізку між с.Вільшана нашого району і м. Ромни по ній перевозилося чимало народногосподарських вантажів. Сула впадає в Дніпро 4 рукавами на території Полтавської області біля с.Чигиран-Діброва. Назва Сули в дослідженнях учених має багато тлумачень. Одні дослідники виводили її топоніміку від слов’янських коренів, інші – від балтійських чи іранських. Є версії, що пов’язують назву з основою «Сул»: Сулище, Сулка, а є теорії, що вказують на основу «Су»: Сура, Суда, Сума. Деякі дослідники виводять її від від назви риби: сула, сулак, «щука», «судак». Доцент Є.О.Черепанова із Сум вважає більш переконливою версію про походження назви Сули від тюркського слова «сулца», що означає «мокре місце». Вчений


11 В.Милорадович у минулому столітті засвідчив: «Місцеві жителі ототожнюють назву Сула з усякою взагалі річкою, говорять у множині – сули». Це дійсно так, адже «су», «су(у)» у тюркомовних народів означає «вода», «струмок», «річка», «озерце», а «сула» – «непрохідне болото», «непрохідна річка». Деякі дослідники це слов’янське слово порівнюють з норвезьким soyla – «мул», «трясовина» та шведським saula – «грязь», «багно». До речі, назва іншої річки – Тваньки – теж в основі має похідну від таких понять, як бруд, грязь, багно. Річка Терн – права притока річки Сули. Загальна довжина її 77 км, із них за межами Недригайлівського району – 37,4 км, середня ширина русла – 5 м. Терн бере початок у Конотопському районі з болота між селами Рокитне й Тернівка, біля якого перегороджена дамбами й має найбільшу ширину до 120 м. Річка Біж – права притока річки Терн, бере початок в Буринському районі, впадає поблизу с. Русівщина. Довжина її в межах району – 16 км. Річка Бішкинь – права притока річки Сули, бере початок у Роменському районі із болота, яке розташоване в кількох кілометрах на північний захід від с. Смілого, і впадає біля с. Ракова Січ. Загальна довжина річки 38 км, у межах району – 20,2 км, ширина русла – 5 м. Річка Хусь – права притока Сули, бере початок в Буринському районі, впадає поблизу с. Бродок, довжина її – 19 км, в межах нашого району – 18,7 км, ширина русла – 2 м. Річка Вільшанка – ліва притока Сули, бере початок за кілька кілометрів на південь від с.Саєве в Лебединському районі, а впадає в селі Вільшана. Загальна протяжність річки понад 50 км, по території Недригайлівщини – 12,8 км, ширина русла – 2 м. Річка Хорол – права протока Псла, бере свій початок із ставка, який знаходиться за три кілометри на південний схід від с.Сакуниха. Протяжність її в межах району – 3,75 км, ширина русла – 2 м. Річка Сакуниха – права притока річки Хорол, бере початок на північно-східній околиці с. Сакуниха, впадає біля с. Кімличка Липоводолинського району. Довжина її – 12 км, із них в межах нашого району – 3 км. Постійний водотік відсутній. Річка Бобрик – ліва притока Терна, бере початок в Білопільському районі. Довжина її становить 21 км, з яких у межах Недригайлівського району – 5 км. Річка Рубанка – права притока Хоролу, бере початок із ставка поблизу с.Тимошенкове, а впадає поблизу смт Липова Долина. Загальна довжина – 21,2 км, в межах нашого району – 4,9 км. Річка Дригайлиха – ліва притока Сули. Бере початок за кілька кілометрів від північно-східної околиці с.Сакуниха, впадає в центрі смт Недригайлів. Довжина – 12 км, середня ширина русла – 2 м. Паводок на річках району настає в кінці березня – на початку квітня, повноводдя – в квітні-травні, найменше води у річках в зимовий період.

РОСЛИННИЙ СВІТ Рослинність Недригайлівщини представлена двома типами: лісовою і степовою. Всього ліси та чагарники займають 124,7 кв. км, що становить 12,2 % від всієї території району. Основними лісоутворюючими породами є дуб, сосна, ясен, липа, клен. Захисні лісосмуги утворені такими породами дерев і кущів, як тополя, горобина, липа, береза, клен американський, жимолость татарська, бузок та інші. У лісах нижній ярус утворюють чагарники: глід, ліщина, бузина чорна і червона, терен тощо.


12 Степова рослинність росте на схилах балок та ярів, у верхів‘ях річкових долин і представлена злаковими рослинами, такими як: м‘ятлик луговий, типчак, вівсяниця лугова, пирій повзучий. Різнотрав‘я представлене тимофіївкою луговою, подорожником середнім, деревієм, цикорієм, кульбабою осінньою, гусячими лапками, щучкою зернистою, кульбабою лікарською, подорожником великим, жовтецем повзучим та іншими, бобовими – конюшиною білою, люцерною хмелевидною, та бур‘янами – щавлем кінським, коров‘яком жовтим, лопухами, будяками, осотом жовтим, осотом високим, свиріпою, щирицею звичайною, молочаєм лозовим, викою . На заболочених ділянках росте осока, рогіз, калюжниця, очерет, лепеха, ірис болотяний тощо.

ТВАРИННИЙ СВІТ На території району є лісові та степові ділянки, тому тваринний світ можна поділити на лісових і степових (польових) представників. Лісові мешканці – зайці, лисиці, дикі свині, вовки, лосі, козулі. До типових степових звірів належать полівки, хом’яки, кроти. Степові птахи представлені куріпками, перепілками, жайворонками. Лісові птахи – мухоловки, дятли, шпаки, кільчасті горлиці та ін. На водоймах гніздяться дикі качки, чайки, водяться земноводні: гостроморда та ставкова жаба, тритон гребінчастий. По берегах водойм та на узліссях лісів можна зустріти вужів і гадюк. У річках, струмках, озерах і ставках водяться короп, лящ, карась, щука, окунь, плотва тощо. Під крутими берегами в ставках та річках живуть річкові раки.

ҐРУНТИ Ґрунтовий покрив району складний. Це пов‘язано із різноманітними умовами: рельєфом, складом ґрунтоутворюючих порід, умов поверхневого і ґрунтового зволоження, але найголовніший фактор – це природний рослинний покрив, який представлений лісовою і степовою рослинністю. Основними ґрунтами району є чорноземи: потужні малогумусні, темно-сірі озоені й реградовані. У заплавах малих річок і низинах балок розташовані лугові та глибоко-слабосолонцюваті й лугово-болотяні солонцюваті ґрунти. Якщо узагальнити розташування ґрунтів на території району, то слід відмітити, що в південній частині, тобто на лівобережжі Сули, розташовані чорноземи, а в північній частині, тобто на правобережжі Сули, розташовані сірі й темно-сірі опідзолені лісові ґрунти, опідзолені чорноземи та лугово-болотяні. У заплавах річки Терн (між смт Терни і с. Деркачівка) та в долині річки Сули є торфовища.


15 Територія сучасного Недригайлівського району почала заселятися ще на зорі людської цивілізації. Перші поселенці тут з’явилися ще в найдавнішому періоді кам’яного віку – палеоліті. Знахідки решток доісторичних тварин у Кулішівці (1839 р.), доповнені грубими знаряддями праці, без сумніву, дають змогу говорити про існування якогось мисливського племені, яке близько 10-15 тис. років тому, за часів льодовикового періоду, проживало в цих краях. Крім того, неподалік Недригайлова, на хуторі Гай, під час розкопок виявлено залишки вогнища, великий шматок обробленого кременю, роздроблені кістки шерстистого носорога. Той факт, що ці знахідки розміщувались в одній площині, дає підстави стверджувати, що й там була стоянка мисливського гурту первісних людей. На південній, північно-західній та північно-східній околицях с.Великі Будки виявлено поселення бронзового та раннього залізного віків, а також раннього середньовіччя, а навпроти села, в дубовому лісі, – курганний могильник. Поблизу Вільшани знайдено залишки поселення бронзового віку та курганний могильник, а неподалік сіл Гринівка та Якименки – поселення черняхівської культури. На околицях Деркачівки виявлено поселення часів пізньої бронзи та раннього середньовіччя, в Цибуленках – поселення раннього залізного віку. За півтора кілометри на схід від с.Зелене зафіксовано поселення раннього залізного віку. Між селами Козельним та Саєвим виявлено курганний могильник. Поблизу сіл Гай, Коровинці та Малі Будки частково досліджено поселення доби пізнього палеоліту (понад 15 тис. років тому), три поселення доби бронзи, поселення та 2 курганні могильники скіфських часів, а також ранньослов‘янські поселення черняхівської культури (ІІ-VIст.), два могильники (VI-VIIIст.), могильник сіверян (VI-Xст.) На південній околиці с.Бродок виявлено поселення бронзового віку, неподалік Костянтинова – курганний могильник скіфських часів та давньоруське городище. Біля Курманів знайдено поселення ранньої та пізньої бронзи, а також раннього залізного віку. Поблизу с.Перетічки (до грудня 1993 р. – с.Кірове) виявлено курганний могильник та курган, а за 1,5 км від Сакунихи – також курган. На правому березі р.Терн знайдене плескате, з одного кінця загострене знаряддя первісної людини. Як встановили вчені-археологи, це – кремнева прив’язна сокирка кам’яного віку (IV-III тисячоліття до н.е.). Там же раніше знайшли кремневе конусне рубило. На околиці селища Терни, в урочищі Боярське, виявлене городище розвинутого середньовіччя, неподалік с.Бабакове – городище й селище розвинутого середньовіччя, курган та курганний могильник. На південно-західній околиці с.Гострий Шпиль – городище раннього залізного віку, а біля с.Холодне – залишки поселень черняхівської культури. На південь від с. Беседівка, в урочищі Білопільщина, виявлено поселення раннього залізного віку, раннього середньовіччя, а на південному сході, в урочищі Негринові Горби, – поселення раннього залізного віку, на північному заході – курган. За періоду бронзового віку, протягом ІІІ-І тисячоліть до н. е., біля сіл Беседівка та Гай проживали скотарські племена, а в кінці ІІ тисячоліття в районі Малих Будок мешкали племена мар’янівської культури. Біля Беседівки виявлено також залишки поселення перших століть нашої ери – представників Поседенської групи ранніх слов’ян. Біля Малих Будок археологи знайшли могильник скіфського часу, а пам’ятки поховань черняхівського типу поблизу – Костянтинова, Коровинець, а також на хуторі Холодному. Знайдені в Коровинців рештки кераміки та домашнього посуду свідчать про проживання там осілого населення, яке за-


16 ймалось, головним чином, землеробством і гончарством. Там знайдено також чересло від плуга, склад посуду, римські динари, які належали предкам східних слов‘ян. Згадані археологічні знахідки дають підстави стверджувати, що недригайлівським краєм ще з найдавніших часів пізнього палеоліту пройшов шлях людської колонізації. Особливе місце серед віковічних пам’яток природи цього краю належить свідкам давніх геологічних катаклізмів. Серед них чільне місце займає геологічний об’єкт, зареєстрований біля с.Цибуленки, який належить до геоморфологічної групи подібних творінь. Це – гранітний валун великих розмірів занесений сюди ще в часи льодовикової епохи, коли потужні льодяні глиби в дилювіальний період просувалися з півночі на південь Європи. Він є найбільшим геологічним об’єктом серед подібних знахідок на Сумщині. Вперше був описаний 1915 р. в «Бюлетені Харківського товариства аматорів природи». А восени 1967 р. на території Тернівського цукрового заводу випадково знайшли півтонний гранітний валун довгастої форми, який, на думку вчених, 15 чи 20 тисяч років тому був занесений сюди льодовиком. На правобережжі Терну, на південний схід від Тернів, археологами знайдено й досліджено поселення пізнього неоліту.

Література: Сумщина від давнини до сьогодення. – Суми: Слобожанщина, 2000. – 384с. Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. – 1959. – 11 листопада. Шейко Я. Нотатки краєзнавця // Світло Жовтня. Орган Недригайлівського райкому Компартії України та районної Ради депутатів трудящих Сумської області. – 1968. – 11 січня.


17


18

Кістки мамонта, знайдені в яру Полюлях Володимиром Голдобіним (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Кістяна проколка і вироби із заліза ранніх слов’ян (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)


19

Кераміка епохи бронзи (кінець ІІІ – початок І ст. до н.е.) (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Фрагменти посуду ранніх слов’ян (ІІ+ІV ст.) (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)


20

Фрагменти виробів давньоруських гончарів (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Вироби давньоруських ремісників+ковалів (із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)


23 Дійсно тріумфальною подією стала знахідка в четвертичних відкладеннях біля с.Кулішівка решток мамонта. Восени 1839 р. під час земляних робіт біля р.Хусь (Хусть, Хустка), що є правою притокою Сули, у канаві, яку прокопали по схилу, випадково знайдені кістки мамонтів та інших тварин, перемішані з землею. Територія ця тоді належала графу Юрію Олександровичу Головкіну. Дізнавшись про знахідку, він, як людина освічена, зрозумів її значущість. Із Харкова згодом був запрошений відомий натураліст-дослідник І.Й.Калиниченко. Під його керівництвом розкопки були продовжені. Іван Йосипович народився 1805 року в Сумах, закінчив медичний факультет Харківського університету, пізніше викладав загальну фізіологію, патологію, порівняльну анатомію, завідував зоологічним і мінералогічним кабінетами університету, проводив палеонтологічні дослідження. Розкопки в Кулішівці виявили ребра, стегна, лопатки, ключиці, хребці, щелепи давно вимерлих тварин. Серед них кістки та зуби дикого коня, корінні зуби слона, залишки кістяка північного оленя. Кісток мамонтів вистачило на два скелети. Схоже, тут було звалище решток диких тварин штучного, тобто створеного людиною, походження. Десять днів дослідники, за активної допомоги місцевих селян, розкопували доісторичні пласти, але грунтові води не дали довести цю справу до кінця. Професор Калиниченко в 1840 р. опублікував ряд матеріалів, що стосуються цієї події, в журналі «Северная пчела» під заголовком «Допотопные кости мамонтов в Малороссии». Це була перша знахідка решток мамонтів в Україні. А взагалі кілька десятків заморожених трупів цих тварин знайдено в Сибіру і на Алясці. Найбільш уцілілий екземпляр знайдено в районі річки Колими. Опудало й скелет вимерлої тварини зберігаються в зоологічному музеї Академії наук у Санкт-Петербурзі. Висота його 3,5 метра, бивні – більше 4 метрів і вагою до 140 кілограмів. У 1841 р. в Кулішівці на місці знахідки було встановлено виготовлений у Харкові пам’ятник з барельєфом скелету мамонта. Чавунні плити доставляли звідти підводами, так само, на шести підводах, рештки тварин були відправлені до Харкова, де довгий час зберігались у зоологічному кабінеті університету, а нині – в історичному музеї. Фундамент пам’ятника складають 60 тисяч цеглин об’ємом 120 м3. На плитах викарбувані написи: «На сем месте в 1839 году открыт остов предпотопного мамонта»; «Сия чрезвычайная редкость отыскана в присутствии владельца обер-камергера графа Ю.А.Головкина»; «Кости мамонта подарены Харьковскому университету и хранятся в зоологическом кабинете»; «Село Кулешовка. Место сие было границей между Польшей и россией». До речі, «россией» так і написано, з маленької літери. Чому – допіру не зрозуміло. В російських документах ХVIIІ-ХІХ століть досить часто зустрічається написання власної назви російської держави з маленької літери. А, можливо, граф Головкін, який увічнив і себе в цьому пам’ятникові, таким чином хотів підкреслити зверхність Польщі, польської шляхти й власну належність до прихильників Речі Посполитої. Хоча ця версія здається менш імовірною. У роки Великої Вітчизняної війни західна плита пам’ятника була пробита кулею з німецького кулемета. У 1948 р. пам’ятник був досліджений за дорученням Інституту археології І.П.Подоплічком та П.І.Бориславським і в 1950 р. реставрований (споруджено новий фундамент). До недавнього часу кулішівський пам’ятник мамонту залишався єдиним у світі, аж поки біля Інституту мерзлознавства в м.Якутськ (Росія) було встановлено пам’ятник мамонту в натуральну величину. А біля нового приміщення цирку в м.Якутську встановлено стилізований пам’ятник мамонтеняті на честь знахідки 1965 р. Також величезний пам’ятник мамонту встановлено на в’їзді до м.Салехард Російської Федерації.


24 Уперше залишки мамонта знайдені мисливцем Осипом Шумаховим у Якутії на Биховській протоці в гирлі р. Лєна в 1799 році, які потім за імператорським указом були вивезені до Санкт-Петербурга. Наступна знахідка – в Україні, в с. Кулішівка. Отож, зображення кулішівського пам‘ятника мамонту стало символом Недригайлівського району, його візитною карткою, частиною герба нашої землі. Слово «мамонт», як вважають деякі дослідники, походить з мови якутів чи евенків, де тварину названо «мамут», що означає «ті, що живуть у землі». «Мамут» називали тварину в стародавні часи і в Україні. Інші ж пояснюють походження слова запозиченням з польської mamona – «чудовисько». Свого часу кольорове фото кулішівського пам’ятника було на сторінках популярного журналу «Огонек», на поштових конвертах, значках. У 1996 р. в продажу з’явилась горілка «Недригайлівська», на етикетці якої зображено тварину, що бреде по снігу, та пам’ятник мамонту. В 1997 р. постамент пам’ятника обкладено мармуровою плиткою, спеціально доставленою з Житомира. У 2004 році мармур замінено на звичайну сучасну облицювальну плитку та проведено відповідне упорядкування прилеглої території. Улітку 1926 р. в с.Червона Слобода в яру Полуботок селяни випадково знайшли залишки кісток шерстистого носорога. Науковими працівниками Роменського краєзнавчого музею встановлено, що ця істота жила тут 20-25 тис. років тому. Її довжина сягала 3 метри, висота – півтора. Сам же череп довжиною 70 см був доставлений до Роменського музею. У середині минулого століття в болотистій місцевості жителями с.Тимченки було знайдено рештки тварин, які виявилися зубами мамонта. Років з 20 вони зберігалися у географічному кабінеті Козельненської школи, а потім їх сліди загубилися. У 1947 р. неподалік Тернів, між колишнім Черепівським відділенням радгоспу «Тернівський» та с.Черепівка, під час видобування торфу випадково знайшли рештки скелета мамонта. Про знахідку нікуди не повідомляли, а залишками тварин забавлялись діти, отже, для науки це залишилося втраченим. І зовсім недавно, восени 2005 р., мешканець Недригайлова Володимир Голдобін під Хоружівкою випадково виявив рештки кісток великого розміру, які, наймовірніше, належали мамонтам або ж іншим доісторичним тваринам. Цікава знахідка зараз зберігається у Недригайлівському районному краєзнавчому музеї й чекає на дослідження.

Література: 1. Калиниченко И.И. Допотопные кости мамонтов в Малороссии // Северная пчела. – 1840. – № 75. 2. Литвяк Г.Д. Роменщина в далекому минулому. Записки краєзнавців. – Ромни, 1963. 3. Россия. Полное географическое описание нашего отечества / Под ред. В. П. Семенова. – Т.7. – СПб., 1903.


27 Давніми мешканцями території сучасного Недригайлівського району були представники східно-слов’янського союзу племен – сіверяни. Вони проживали на досить великій території, що охоплювала басейн лівобережжя середньої течії Дніпра: на нижній і середній Десні, по Сейму, на середній і верхній течіях Сули, Псла, Ворскли. На рубежі VII-IX ст. такі слов’янські племена, як радимичі, в’ятичі, сіверяни, перебували майже на одному рівні розвитку, про що і свідчить літописець. Жили сіверяни в лісі «як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів’я було в них перед батьками і перед невістками», – читаємо у «Повісті минулих літ». Весіль у них не було, замість цього збиралися на ігрища між сусідніми поселеннями, де танцювали, співали «всякі бісівські пісні, і тут умикали (викрадали – авт.) жінок собі – з якою хто умовився». Було в них по декілька жінок. Віра їхня була «поганська», і в силу своїх язичницьких уявлень вони чинили тризну над померлим, спалювали труп і виставляли посудину з прахом покійного на придорожньому стовпі. Сіверяни були трудолюбивими, старанними землеробами, вирощували жито, ячмінь, пшеницю для власного вжитку. Для обробітку землі застосовували рало, плуг, борону, мотику, заступ, а для збирання і доладування врожаю – серп та ціп. Вони орали, сіяли, жали, молотили, віяли та на ручних жорнах мололи. Всякої худоби тримали багато, а от птиці в господарствах майже не було. По різних лісових сторожках сіверяни тримали бджіл у бортях. З часом, до IX ст., полювання змінило своє призначення: почали більше ловити для використання шкіри, ніж на поживу. Дійсно, бракувало ще сіверянським племенам соціального досвіду, організованості життя, але якраз вони започаткували на цій території частину тієї основи, на якій міцніла давньоруська народність і сама Київська держава. На території нинішнього Недригайлівського району, зокрема в Малих Будках та Городищі, дослідниками виявлено залишки сіверянської кераміки, що належить до роменської культури. Перше подібне городище досліджено в м.Ромни, отже й усі інші отримували назви роменських. Житла їх були напівземлянкові, у середньому розміром 4х4 м. Наземні частини робили з дерева, обмазували глиною, накриваючи двосхилим солом’яним дахом. Крім рільництва, скотарства, рибальства та полювання, розвивались ремесла: залізодобувне та обробне. На місцях поселень трапляється чимало зернових ям і землеробських знарядь, що засвідчує сільськогосподарський напрям діяльності поселенців. Сіверяни довгий час не знали елементів державності й згуртовувалися, головним чином, аби вистояти перед суворою реальністю природи. Довгий час вони перебували під владою Хозарського каганату, сплачували йому данину. Але згодом, у 884 р., варязький князь Олег, який на той час сидів на київському престолі, захопив землі Сіверянщини. Не зустрівши суттєвого опору, він швидко їх підкорив, наклавши «данину легку». Надалі наказав не сплачувати данину хазарам: «Я їм противник, і вам нічого давати». Платили цей своєрідний податок шкірками зимового горностая. З того часу Сіверянщина ввійшла до складу Київської держави. Наприкінці першого тисячоліття за ініціативою київського князя Володимира Святославовича по Сулі виникають нові населені пункти. «І сказав Володимир: «Се недобре є, що мало городів довколо Києва» і став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні». Про ці події йде мова у старійшому літописі «Повісті минулих літ», а коли цей документ писався, Посулля вже було спустошене сусідамикочівниками, і тому розповідь щодо сіверянської колонізації в цьому регіоні слід вважати скоріше за спогади про давніші часи Х століття. Князь Володимир, не задовольнившись фортифікаційними спорудами по Сулі, споруджував другу захисну лінію – на річ-


28 ках Трубеж та Сейм, і третю – по Остру та Десні. Отже, Посулля фактично ставало першим ешелоном оборони проти печенігів та інших нападників з боку так званого «дикого поля». Надалі сіверяни вже брали активну участь у походах війська «Великої Скіфії», куди входили представники різних племен. На чолі з князем Олегом вони здійснювали зухвалі військові походи «на греків». Акт включення сіверянської землі до могутньої Київської держави, безумовно, відіграв позитивну роль у її розвитку й залишив глибокий слід у всій подальшій історії місцевих жителів. На кінець ХІ ст. посульський край ще мав деякі фортеці, але місцевість була вже значно спустошена кочівниками, бо й у самому Переяславі Мономах бідував «від раті і від голоду». Нова хвиля колонізації Посулля почалася в ХІІ ст. В історичній науці досить давно побутує думка про існування окремого племені суличів, які нібито мешкали в басейні Сули. Але назва цього гіпотетичного племені, мабуть, з’явилася через непорозуміння в процесі переписування документів: від назви племені уличів. А суличі, ймовірно, ніколи не існували . Ось така загальна картина минулого постає перед нами. Тепер спробуємо детальніше висвітлити добу Київської Русі. Перші археологічні розвідки поблизу Недригайлова проводив наприкінці позаминулого століття В.Г.Ляскоронський. Під його керівництвом група вчених дослідила, описала й провела візуальну зйомку територій так званих Недригайлівського, Костянтинівського та деяких інших городищ, про які мова й піде далі. Ляскоронський проводив серію розкопок для дослідження «змієвих валів» у басейні Сули. За міфом, ці вали утворилися тоді, коли один із давніх витязів запріг змія та орав ним, щоб таким чином знесилити й подолати. Вчені ж, посилаючись на твердження літописців, вважають, що вали утворені штучно для оборонних цілей. В.Г.Ляскоронський припускав, що змієві вали Посулля були утворені ще до часів давньоруської держави, оскільки виходили за межі території Київської Русі . Матеріали, що стосуються розкопок, увійшли у 1901 р. до його книги «Городища, курганы и длинные (змиевые) валы, в бассейне р.Сулы». Біля Недригайлова, на правому березі Сули, археологи виявили сліди городища часів Київської Русі. У народі це місце прозвали Мазепиною горою. Городищами в давньоруській державі називались невеликі укріплені населені пункти, які виконували роль прикордонних застав. Найукріпленіші частини городищ, цитаделі, утворювали невеликі дерев’яні фортеці, обнесені по периметру земляними валами і ровами. Під час ворожого нападу все населення з посаду ховалось і оборонялось за їх стінами. Городище Мазепина гора вперше відзначено архієпископом Філаретом (Гумілевським) ще в середині ХІХ ст. як «Недригайловское на р.Суле – старое городище на Путивльской стороне». Можливо, саме ця згадка стала орієнтиром для розвідок Ляскоронського. Правий берег Сули дещо піднятий, і розташоване на ньому городище Мазепина гора (близько 43 метрів у ширину та до 70 метрів у довжину) займало мисоподібний виступплато, який нависав над посульською долиною і з обох боків обмежувався ярами. Наприкінці минулого століття залишки городища мали такий вигляд: у північній частині було відрізане від «материка» досить глибоким ровом, за яким піднімався земляний вал висотою до 3 м. У ньому – прохід, який тоді служив воротами. Від цього валу понад згаданими ярами йшли такої ж величини вали, які тягнулися 20-30 метрів, поступово згладжувалися й зникали. Проте варто згадати, що ця місцевість до археологічних досліджень ХІХ ст. розорювалася селянами, не говорячи вже про вплив на них протягом майже 800 років вітру, опадів, вод, рослинності і т.д. «Залишки валу, – писав Ляскорон-


29 ський, – були помітні ще на південно-східному та південно-західному схилах, але сліди їх дуже незначні». Усередині городища, навпроти воріт чи проходу, знаходилася кругла яма, друга така ж – у південно-західній частині. У насипі земляних валів було знайдено досить багато різноманітних дрібних камінців, а селяни, які проживали поблизу, розповідали, що тут колись жив якийсь «корольок» – «чи швед, чи Чміль». Із заходу цього давньоруського поселення тягнулися два вали з прокопаним між ними ровом. Це урочище називалось не інакше, як «Совине». Вали йшли з північного сходу на захід – менший на 50 метрів, більший на 70. Через півстоліття після досліджень Ляскоронського, в 1946 р., на Мазепиній горі проводились археологічні розкопки під керівництвом Ф.Б.Копилова. Тоді тут виявлено слов’янську кераміку. Археологами знайдено перстень, виготовлений з потрійного, крученого на кінцях браслета, плоский наконечник стріли ХІІІ ст. У с. Костянтинів, на крутій горі біля церкви, в часи досліджень Ляскоронського знаходилися залишки ще одного городища, яке мало характерні особливості давньоруських укріплень. Воно займало мис, що круто нависав над посульською долиною, із трьох сторін оперезаний глибокими ярами. Краї площини на вершині мали ледь помітні сліди насипів і якусь зубчатість, ніби залишену будівлями. Нижче оточував усе городище рів, з насипаним по краю земляним валом. Від нього починався крутий спуск. Глибина рову становила 2 м. З південного боку було помітно декілька рядів штучних валів. Цю, відносно найзручнішу, місцевість давні поселенці намагались укріпити якомога краще. А з північної сторони залишки укріплень торкалися житлових будівель. Городище мало довжину до 170 м, а ширину – більше 100. У насипах валів дослідники знаходили черепки від посуду давнього типу, орнаментовані керамічні пластини, кістки, стріли, монети та інше. Біля деяких із подібних укріплень, на навколишніх полях, знаходили багато курганів, розташованих дуже близько один від одного, а також пагорбів конусоподібної, округлої форми. Подібне виявлене й біля Костянтинова. Але про те, яке їх призначення, ким і коли вони насипані, зараз можна тільки здогадуватись. Більше ста років тому місцеві селяни розповідали, що в курганах знаходили якісь персні, але що то за вироби – невідомо. Розказували також, що ці пагорби насипані, тому що тут колись була війна. Та все ж, зрозуміло, це питання потребує подальшого вивчення. Поблизу Великих Будок експедицією Ляскоронського виявлена значна кількість курганів-майданів. На території району знаходяться два найграндіозніших городища – В’яхань (біля с.Городище) і Попаш (біля с.Засулля). Вони вперше згадуються в Іпатіївському літописі під 1147 р. Відстань між ними – приблизно 12 км. В’яхань – значно більше, ніж Попаш, величне укріплення з кільцеподібним п’ятиметровим валом, насипаним наприкінці ХІ ст. Походження назви міста В’яхань простежити неможливо, але її іншомовне походження незаперечне і має кілька варіантів: В’єхань (найчастіше), Б’яхань, Б’єхань, Бохань. Залишки давньоруського городища В’яхань знаходяться за 6 км на південь від Тернів, а біля с.Холодного – знайдено сліди поселення та залишки посуду черняхівської культури. У 1858 р. І.Д.Беляєв уперше спробував визначити місце знаходження В’яханя. Ті небагаті матеріали, на які вчений розраховував, дали підставу думати, що місто знаходиться десь у верхній течії річки Сули. У 1852 р. Філарет (Гумилевський) на основі актів 1638 та 1642 рр. визначив більш конкретне місцезнаходження В’яханя. Остаточно ви-


30 значив місцезнаходження городища П.В.Голубовський. Його думку поділяють і сучасні вчені. Отож, знаходиться воно в с.Городище Деркачівської сільради. Опис городища В’яхань вперше зроблений В.Г.Ляскоронським. У 1946 р. пам’ятку відвідав В.А.Богусевич. Перші результати попереднього дослідження городища були опубліковані І.І.Ляпушкіним. У 1971 р. поселення вивчалося М.П. Кучерою та О.В.Сухобоковим, а потім Посульською розвідувальною групою Інституту Археології АН УРСР під керівництвом Ю.Ю.Моргунова. Вченими відзначені значні оборонні можливості міста, що підтверджують і документи. У серпні 1147 р. Курське Посейм’я було захоплене сином Юрія Долгорукого Глібом Юрійовичем, який відразу розіслав по «городам» своїх посадників. Вир (Білопілля), В’яхань і Попаш відмовилися визнати його владу і залишилися вірними переяславському князеві Мстиславу Ізяславовичу. Тоді об’єднана рать Гліба, чернігівських Ольговичів і половців осадила ці фортеці, але навіть після підходу чернігівського підкріплення В’яхань витримав осаду. Перша згадка про цей населений пункт дає підстави для його локалізації, показує високі захисні якості укріплення, а весь комплекс свідчень статті 1147 р. дає можливість говорити про те, що В’яхань належав до Вирської волості. У центрі села Городище знаходяться залишки цього давньоруського укріплення. Майданчик має овальну форму площею 1,8 га. У західній і північно-східній частинах валу зроблено два проходи. Вал оперезаний ровом. Під час розкопок була виявлена кераміка ХІІ-ХІІІ ст., мідна кришка посудини з печаткою Володимира Мономаха, яка датована 1094-1113 рр. Вчені допускають можливість відсунення нижньої дати літописного В’яханя на кінець ХІ ст. Вдруге і востаннє В’яхань згадується в Лаврентієвському літописі у зв’язку з подіями липня 1149 року. Деякі вчені гадають, що В’яхань входив до системи оборони, розробленої Володимиром Мономахом, яка проходила по річках Сула і Терн. Два сусідні городища, Боярське та Бабаківське, на їхню думку, були тісно пов’язані з В’яханем стратегічно – із кожного з них добре видно В’яхань. Бабаківське городище в кінці ХІХ ст. називали «Лесиковою могилою», а зараз воно відоме як «Батарея». Кераміка, знайдена там, датується серединою ХІІ – І пол. ХІІІ ст. Невелика площа укріплення, потужні оборонні споруди і гарний обзор дозволяють зробити припущення, що Бабаківське городище було сторожовою фортецею – «пригородом» В’яханя. Боярське городище розташоване на правому березі р. Терн (за 1,5 км на захід від с. Русовщина). «Серед місцевого населення, – писав у 1982 р. Ю.Ю.Моргунов, – городище називається по-різному: уродженці сіл Бабакове і Русовщина називають його «Боярське», в селищі Терни урочище відоме як «Батарея», а назва «Медведика», зареєстроване В.Г.Ляскоронським, пам’ятають тільки глибокі старики с. Городище». На цій території пролягли татарські військові шляхи: Муромський, Ізюмський, Бакаївський, Ромодан, Сагайдачний, по яких кримчаки робили набіги на російські південні землі. Ромодан проходив через Терни. Ось як про нього пише Філарет Гумилевський у своєму «Историко-статистическом описании Харьковской епархии»: «... в 10 верстах от Ольшанской на юго-восток, пролегает дорога, называемая Рудоманом или Ромодан. Эта дорога идет из Путивля на Терны, Низшую Верхосулку и на Гадяч». В Іпатіївському літописі під 1147 роком, крім В’яханя, згадується ще одне городище – Попаш. Вчені дійшли висновку, що воно розташовувалося якраз напроти Недригайло-


31 ва, на протилежному березі Сули, на північно- західній околиці нинішнього села Засулля. Однак щодо цієї версії існує і ряд сумнівів. Серцевиною літописного Попаша було городище Гульбище, яке свою назву отримало значно пізніше, уже в ХІХ ст., коли його територія стала місцем відпочинку і народних гулянь. Це городище і три селища є пам’ятником літописного Попаша. Укріплення займали площу 1,6 га, відкриті поселення – в цілому 13 га. Заплава Сули в цьому районі дуже заболочена і тут відомо лише два броди. Один із них (15 км за течією) добре відомий ще з актів ХVI-ХVII ст., а інший – у 1 км від Гульбища, через нього йшла дорога від Ромена до Попаша, В’яханя і Виру. Цією ж дорогою в травні 1113 р. мав намір проїхати з Києва на Вир («по Ромну идохом») Володимир Мономах. Дорога могла йти від Ромна тільки рівним лівим берегом, оскільки по правому березі місцевість дуже пересічена, вкрита лісом і насичена численними притоками Сули. На лівому ж березі, а потім по мосту близ Гульбища і старого броду пройшла «велика дорога» із Ромна на Білопілля (Вир) у новий час. Попаш – єдине давньоруське городище на Верхній Сулі. За 8 км на південь від Юр’їва городища на правому березі р. Терн (майже напроти впадіння струмка Куриці) знаходиться пам’ятник, який у давньоруський час міг бути укріпленим пунктом. Поселення на північній околиці с.Кубракове позначене як городище на карті генерального штабу Російської армії 40-х років ХІХ ст. Правий берег верхів’їв Сули до самого верхів’я був укритий широколистими лісами. Між Сулою і Посейм’ям виник знаменитий «степовий коридор» – торна дорога половців на Русь, яку закривали Вир, В’яхань, Курицьке городище. У кінці ХІ – середині ХІІ ст. Вирська волость була, ймовірно, людним перехрестям доріг, що зв’язували верхнє Засулля і Курське Посейм’я. Саме в цей час з’явилася тут більшість з обстежених потім археологами давньоруських укріплень. ХІІ століття – час розквіту Виру, всі спогади про який у літописах пов’язані або із концентрацією половців перед кидком через «степовий коридор», або з їх участю у військових діях в цьому районі. На середину ХІІ ст. набрала сили міжусобна боротьба князів. Військові сутички відбувалися й на території нинішнього Недригайлівського району. Боротьба точилася за Попаш і В’яхань, які належали до Вирської волості. Війська суздальського князя Гліба Юрійовича та Ольговичів схрестили мечі за ці укріплення. «І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги… – читаємо в Іпатіївському літописі під 1147 р. – … І туди прийшов до них Всеволод Святославович, і послали вони (послів) до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас – Ізяслав», – і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до (города) Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш». Ось такий дослівно текст згадки про літописний Попаш, якому вже понад 850 років. Це городище є ровесником столиці Росії – Москви. Але ще довго вченим довелося попрацювати над локалізацією місцезнаходження легендарного Попаша. Архієпископ Філарет, працюючи над історією Слобожанщини, висловив припущення, що Попаш слід шукати біля гирла лівої притоки Сули р.Попадя, недалеко від с.Вільшани. Про це він і написав у відомому «Историко-статистическом описании…» Чому він дійшов такого висновку – не зрозуміло. Можливо, архієпископ вбачав спільність походження назв: Попаш і Попадя, а відтак їх певне географічне сусід-


32 ство. Доводилось також зустрічати пояснення походження назви Попаша від землеробських слів – паша, пасовисько. Перевірити версію Філарета взялися археологи. У 1972 р. під орудою Ю.Ю.Моргунова, керуючись літописними згадками й працями того ж Філарета, вони обстежили течію р.Попадя. Але «никаких следов жизни древнерусского населения на ее берегах не обнаружено». У результаті ретельної археологічної розвідки вчені дійшли висновку, що літописному місту Попаш відповідає комплексний пам’ятник біля с.Засулля, розташований на правому березі р.Сули – 8 км на захід від р.Попадя. Це зовсім поруч північно-західних околиць Недригайлова. Укріплення Попаш, вважають археологи, було розташоване на 500 метрів західніше від с.Засулля. На час розкопок збереглися залишки валу, що оточував містечко, висотою близько 3 м і рів глибиною 1-1,5 м та шириною 6 м. У західній частині було закладено шурф 2х2 м, який виявив культурний шар 0,4 м, насичений керамікою другої половини ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Тогоріч групою Моргунова виявлене й уведене в науковий обіг раніше невідоме укріплення, розташоване за 100 м на схід від Мазепиної гори, яке місцевим населенням називається Гульбище. На розораній площі зібрана кераміка скіфських часів, ручки античних амфор початку І тисячоліття нашої ери, слов’янська кераміка середини ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Також виявлено залізний ніж, плоске колечко, наконечник металевого списа (сулиці), скляне намисто, уламки скляних браслетів. Ученими розчищена обгоріла дерев’яна конструкція, складена зі стовбурів дерев листяних порід, виявлена давньоруська піч. Дослідники дійшли висновку, що первинне укріплення на Гульбищі належить до скіфського часу, а в середині ХІІ ст. тут була оновлена оборонна система і створено місто Попаш. Вони виявили залишки великої пожежі, певно 1147 р., яка знищила захисні стіни. Також, крім кераміки середини ХІІ-ХІІІ ст., знайдені наконечник сулиці, два гладких персні з розплющеного дроту, залізні ножі, оміднена риболовна блесна із гачком, ромбоподібний наконечник стріли, дужка замка, уламки браслетів, маленька скляна фіолетова намистинка. Городище Гульбище – цитадель літописного Попаша, що займає площу розміром 240х65-85 м. Свого часу це була найбільш укріплена частина Попаша, де ховалися його захисники під час ворожих нападів. Біля підніжжя Гульбища зареєстроване поселення епохи бронзи. У 1977 р. дослідження цієї території продовжила комплексна спільна Середньодніпровська експедиція інститутів археології АН СРСР та АН УРСР під керівництвом Ю.Ю.Моргунова. Перед ученими стояло завдання визначити дату спорудження та існування оборонних укріплень Попаша. У першу чергу необхідно було з’ясувати дату створення валу, який мав конфігурацію, притаманну епосі вогнепальної зброї. Археологічна практика показує, що дуже часто в XVII ст. використовувалася давньоруська фортифікація. Їй лише надавали прямокутної форми, вичищали давній рів і досипали земляний вал. Внаслідок проведених розкопок стало зрозумілим, що захисні споруди XVII ст. збудовані не на основі давньоруської фортифікації. Археологами в 1972-1977 рр. ототожнено комплексний пам’ятник з літописним містом Попаш, яке раніше шукали в гирлі р.Попадя. Нині уявлення про літописний Попаш доповнюється трьома відкритими поселеннями, що розташовані безпосередньо в межах згаданого городища. Фактично до складу Попаша входять: – селище Засулля-І, яке починається безпосередньо за ровом Мазепиної гори і простягається на північ 150 – 200 м при ширині близько 100 м, але до Гульбища не доходить;


33 – селище Засулля-ІІ, розташоване за 300 м на північний схід від Гульбища і відокремлене від нього глибоким яром. Розміри його 150 (з північного заходу на південний схід) 580-100 м; – селище Засулля-ІІІ, що займає пологий спуск від підніжжя Гульбища і Мазепиної гори до заплави р.Сули. Розміри його 200-500-550 м. Перерізається вздовж дорогою з с.Засулля до Бродок. Попаш знаходиться на відстані 12 км від В’яханя, 30 – від Ромна, 45 – від Виру. На Гульбищі, яке досить довго розорювалося селянами, траплялися і випадкові знахідки. Так, наприклад, у 50-х роках М.Чернишенко знайшов уламки глиняного посуду і маленьку, 10-15 см, вазочку з білої глини. Київські вчені встановили, що це посуд скіфських часів. Довгий час городище постійно псувалось розорюванням, а культурний шар знищувався молодим лісом. У 70-х роках планувалося встановити на місці пам’ятки оглядові майданчики для екскурсій з видом на законсервовані траншеї та житла, зробити музей і т.д. До середини 90-х рр. ХХ ст. ці проекти не були реалізовані, а потім проведена відповідна робота з упорядкування цих пам’яток археології. Спільними зусиллями адміністрації району, місцевого господарства, підприємств райцентру, лісництва створено туристичний маршрут «Попаш – Гульбище – Мазепина гора», який урочисто відкрито у травні 1997 року . Разом з тим ще існують припущення, що літописний Попаш знаходився в с.Віхове (7 км на схід від Недригайлова по дорозі Недригайлів-Суми), і що саме там там було гирло річки Попадя, про яку і згадує Філарет. Але для продовження вивчення цього питання необхідно провести відповідні археологічні дослідження. Княжі міжусобиці розхитували стіни городищ, і після тих сумних років укріплення опустіли. Точна дата – невідома. Можливо, вони спустошені у 1185 році, коли половецький хан Кончак громив Посульську оборонну лінію, а можливо й набагато пізніше – у 1239 р., вже за монголо-татарського нашестя. Довгий час окремі землі нинішнього Недригайлівського району входили до Чернігівського князівства, як раніше Попаш та В’яхань до Чернігівської землі. Ще в ХІІ ст. це князівство остаточно утвердилося за Ольговичами – потомками Олега Святославича. Раніше Чернігівщина і Переяславщина становили Сіверську землю, і після їх уособлення наш край опинився на крайньому півдні Чернігівського князівства, зовсім недалеко від межі з Переяславським. Чернігівщина згодом розділилася на два окремих князівства – Чернігівське та Новгород-Сіверське, які, у свою чергу, поділилися на уділи. У першій половині ХІІІ ст. роздроблену Русь топтали монгольські коні. У 1239 р. татарські полчища з’явились на території Південно-Західної Русі, було розгромлено Переяслав, спалено Чернігів. Мабуть, тоді загинули й городища Попаш та В’яхань, від яких залишилися тільки згадки на пожовклих сторінках літописів. Наш край опустів на довгі роки.

Література 1. Зайцев Б.П., Куделко С.М. Нумизматические памятники Сумщины первого тысячелетия н.э. Тезисы докладов и сообщений Первой Сумской областной научной историко – краеведческой конференции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990. 2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1918. 5. Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. 6. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989.


34 7. Грушевський М.С. Історія України – Руси: в 11 т.; 12 кн. – Т.1. / Ред. кол.: П.С.Сохань та ін. – К.: Наук. думка, 1991. 8. Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський // Український історичний журнал. – 1990. – №2. – С.88. 9. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. – М., 1857. 10. Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы. – М., 1901. 11. Моргунов Ю.Ю. Краткий отчет об археологическом обследовании городищ у с.Засулье (лет. Попаш). 12. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. Материалы и исследования по археологии Днепровского левобережья. Вып. 2. – Курск, 1996. 13. Моргунов Ю.Ю. Разведки на Сумщине. Археологические открытия 1972 года. – М., 1973. 14. Звагельський В.Б. Літописні міста Сумщини. – Суми: Слобожанщина, 1994. 15. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. Материалы и исследования по археологии Днепровского левобережья. Вып. 2. – Курск, 1996.


35 План городища поблизу Недригайлова

Схема Костянтинівського городища


36

План Гульбища


37

План В’яханя


38

Матеріали городищ: 1–12 – В’яхань; 13 – Боярське; 14–19 – Бабаківське


39

Індивідуальні знахідки: 1–9, 11 – Попаша; 10, 12–14 – Миколаївки


40

Залишки валів В’яханя


43 З посиленням Литви значна частина руських земель скоро опинилася в її складі. Спокійне приєднання руських князівств до Великого князівства Литовського, яке виступило гарантом безпеки від татарської неволі, почалося за князя Гедеміна й завершилося за Ольгерда, який приєднав Брянське, Сіверське та Чернігівське князівства. З кінця XIV століття татари швидко втрачали колишні позиції, а на півночі зростали два державні осередки, які почали збирати великоруські, українські та білоруські землі. Це – Московське та Литовське князівства. Наш край у ті часи став пустуючим лісостепом, через який час від часу проносились загони кримських татар, торуючи собі шлях у багатші землі. Оскільки протягом ХV – першої половини ХVІ ст. ці окраїни почали подекуди заселятися, з’явилась можливість задовольнити нагальну потребу – організувати надійну охорону від вічно загрожуючого степу таким самим чином. Нові держави використали досвід Русі, яка огороджувалася прикордонними городищами. Так, за царя Івана ІV Грозного, в середині ХVІ ст., оборонна лінія проходила від Путивля на литовському кордоні вздовж річки Сейм. За його наступника Федора Івановича, між 1584-1598 рр., проведено лінію з цілого ряду фортець через Бєлгород, Курськ, Вороніж, Валуйки, Лівни. А за кілька літ цар Борис Годунов збудував фортецю Царево-Борисов. І, нарешті, за Михайла Федоровича в першій половині ХVІІ ст. збудована так звана Бєлгородська лінія, яка висувається на південь на сотні кілометрів. На початку ХVІ ст. Москва активно прагнула прилучити сіверянські землі до своїх володінь. У результаті московсько-литовської війни 1500-1503 рр. до складу царства увійшли землі з містами Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський та ін. Але землі сучасного Недригайлівського району ще довгий час залишалися в складі Великого князівства Литовського, від чого українців, які жили в складі Литви, ще довго потім називали «литовськими людьми». Після Люблінської унії 1569 р. наш край опинився в складі Польщі й перебував там аж до 1647 р., тобто 78 років. З того часу на ці землі була відкрита дорога польській шляхті, яка й не забарилася цим скористатися. Тим більше, внаслідок послаблення Московщини під час «смути» Речі Посполитій вдалося захопити цілий ряд слобідських територій за Деулінським перемир’ям 1618 р. Огороджуючи себе від Московського царства, вона заснувала на деяких «путивльських місцях» укріплення на зразок тих, які були створені раніше. В їх числі на польській стороні утворилось і Недригайлівське. Мова про утворення містечка та сіл піде в наступному розділі. Власне, очевидним є той факт, що наша земля в період Київської доби і пізніше знаходилася на кордонах і межах. Така особливість не могла не відбитись на специфіці буття краю. Як зазначалося вище, з 1569 р. західна Недригайлівщина – Коровинці, Костянтинів, Недригайлів, – відходять до Речі Посполитої, де перебували до 1647 р. А схід та південний схід – Терни, Городище, Вільшана, Козельне опиняються у складі Московського царства. Залюднення краю стимулювалося необхідністю укріплення прикордонних рубежів, але, зрештою, зводилось нанівець у результаті військових дій. І лише починаючи з кінця ХVІ століття, коли сусідні держави досить чітко визначилися зі своїм розмежуванням, виникла передумова створення цілого ряду населених пунктів, доля яких принципово відрізнялась б від долі попередніх поселень.


44

Картосхема кордонів Роменської волості, складена П.М.Кулаковським. 1 – частина Роменської волості, передана Московській державі, згідно з Варшавською угодою 1645 р. 2+ Роменська волость, передана Київському воєводству у 1647 р.

Територія Недригайлівщини на спеціальній карті Боплана 1650 р. у збільшеному вигляді (північ унизу)


47 У давньоруських літописах, а потім і в документах XVI-XVII ст. місцевість, куди входив і наш край, називалась «диким полем», або «польской украйной». Поселення на цих землях називалися – слободи, а жителі – слобожани. Відповідно цю частину України теж іменували Слобідською, означуючи досить велику територію, яка з етнографічного погляду утворювала спільність української, російської та інших народностей. З погляду історичного, цей регіон був переплетінням шляхів слов’янської колонізації, а з погляду географічного, Слобожанщина – підвищена площина на вододілах великих та малих річок, де простягався безкрайній чорноземний степ з незначними ділянками лісу. Територія сучасного району часто зазнавала нападів кримських татар. Це, у свою чергу, спричиняло її тривалочасову безлюдність. Але географічне розташування, природні умови та , мабуть, і сама історія не могли надовго залишити край пустуючим. Для надійної ізоляції від татарських набігів польський та московський уряди вживали низку заходів, але головним і, вочевидь, найдієвішим був курс на спорудження лінії укріплених містечок та організацію особливого роду військової прикордонно-сторожової служби.

КАРТОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА З-поміж історичних джерел, над якими довелося працювати, одними з провідних є картографічні. Серед найдавніших мап є атлас Коронеллі, виданий у Амстердамі в 1638 р. Там видрукувані карти, які виготовлені значно раніше атласу. Зокрема, карта Данкерта, оскільки він відвідував окраїни Росії з метою складання карти двічі – в 1609 та 1613 рр. За визначенням археолога В.Г.Ляскоронського, який наприкінці ХІХ ст. провів археологічні розвідки у нашому краї, в «Чтениях в историческом обществе Нестора-летописца» у книзі 12 за 1898 р. зустрічаємо :«Карта исполнена довольно тщательно и более правильно. Государства и области раскрашены…». Кордони між державами ідуть на ній по ріках Остер та Ромен, пересікаючи Псел, Ворсклу, Сулу. Нанесені ліси, в т.ч. і на нашій місцевості. Серед міст Лубни, Лохвиця, Ромни, Гадяч, Хорол, «Охтырское городище» знаходимо й Дригайлов. Але розміщений він на місці нинішнього Засулля. По суті, це перша нанесена на мапу назва нашого древнього поселення. Одним із найкращих атласів, які вийшли в ХІІ ст., є карта Левассера де Боплана, який довгий час служив у польському королівстві як військовий інженер. Молодий лейтенант успішно зводив військові укріплення, виконував топографічні роботи, брав участь у бойових діях, тут дослужився до капітана. Останніх 8 років (ймовірно з 1634 по 1642 рік) займався картографією. Тоді побував і в нашому краї. Чому така переконаність? Тому що людина, без практичних досліджень місцевості, не могла з такою точністю в деталях відтворити все, що в наявності на папері. Серед 11 назв Вільшанок та Ольшанок знаходимо тут і нашу Вільшанку і село Вільшану. Навіть перехід (брід) через Сулу в «околиці Ольшани», село Коровинці з околицями так само, як і Коренів ліс з околицями села Коренево. Хусь зазначається як річка басейну Сули. Сюди ж віднесено і річку Біж. Серед більше десятка Тернівок і Теренів є і наш Терн. Глинськ зазначено як місто, Глухів – село. Карта виготовлена в 1650 р. На ній нанесено вперше Недригайлів як фортецю, а на правому березі Сули – Дригайлівське городище. Тут же річка Дригайлиха, що впадає в Сулу. Боплан, сам того не відаючи, познайомив весь західний світ з іменем України, вперше відобразив назви і населених пунктів сьогоднішньої Недригайлівщини. Аналогічне відтворення нашого краю на картах не довелося зустрічати аж до виходу «Атласа Харьковского наместничества 1787 года».


48 ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ Відверто кажучи, до недавнього часу авторів цього матеріалу не покидали сумніви щодо можливості встановлення точної дати виникнення Недригайлова. Передусім пригадувався давній афоризм: «Якби це можна було зробити, це б уже хтось зробив до нас». Відчуття неможливості датувати заснування Недригайлова підсилювала кіпа науково-історичної літератури, випущеної упродовж останніх двохсот років, де припущення досить туманні, не визначені й не підтверджені історичними фактами. Далі не було впевненості щодо збереження джерельної бази, яка б дозволяла точно встановити дату появи нашого селища, адже воно виникло раніше Харкова, у період складних міждержавних і соціальних процесів, козацьких повстань, Хмельниччини, напруженості у стосунках Речі Посполитої з Московським царством під час поділу спірних територій, коли було не до архівування документів та їх збереження. Проте, на щастя, песимістичні прогнози не справдилися. Насамперед – короткий екскурс в історію дослідження цього питання. Найдавнішим відомим на сьогодні документом, який торкається теми появи Недригайлова, можна назвати щоденник поручика Полеліпольського, який у 1774 р. служив у Недригайлівській фортеці. Там, з-поміж іншого, є такий запис: «Недригайлів «населен из-за днепровских мест вольным народом до бывшего в минувшем (т.е.1647) году…», тобто до часу підписання акта розмежування кордонів між Річчю Посполитою та Московським царством. В описі Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. йде мова про те, що Недригайлів «…построен прежде 1647 года, но когда точно, не известно». «Новый и полный географический словарь Российского государства», виданий у Москві у 1788 р., туманно говорить про те, що Недригайлів «построен после 1653 года». Виданий через 17 років, у 1805 р., у Москві «Словарь географический Российского государства» повторює свого попередника: «Недригайлов – безуездный город, Слободско-Украинской губернии в Сумском уезде… Построен после 1653 года, но когда точно, не известно». Підбиваючи підсумок огляду російських джерел, варто підкреслити, що в них прослідковується певна упередженість і відверте замовчування того факту, що Недригайлів заснований ще в часи, коли ця територія перебувала у складі Речі Посполитої. Росіяни таким чином, ймовірно, хотіли стерти цю сторінку нашої історії, аби позиціонувати цю територію як «исконно русскую». Архієпископ Філарет (Гумілевський) у своїй відомій праці «Историко-статистическое описание Харьковской епархии», виданій у Москві 1857 р., пише: «…несомненно, что Недригайлов еще до татар был русским городом. Здесь старое Недригайловское городище… отличено от острога и деревень его, построенных московскими людьми». Він не уточнює дати заснування, але піддає критиці й спростовує твердження Среднєвського, що Недригайлів побудований після 1653 р. Спираючись на царські грамоти, Філарет обстоює думку, що поселення виникло не пізніше 1642 р. До того ж, автор робить припущення, що цар прийняв Недригайлів від поляків з фортецею, «где, может быть, стоял костёл для польских чиновников». Ще до офіційного розмежування у 1644 р. «цар поспешил … поставить православный собор…». У 1882 р. у Харківській університетській друкарні вийшла «Историческая хронология Харьковской губернии», де говорилося, що в 1627 р. існувало «городище Недригайлова». Забігаючи наперед, зазначимо, що це дійсно так, і городище тоді існувало, але не було заселеним і пустувало. До того ж знаходимо городище не на тому місці, де нині розташований Недригайлів, а на протилежному березі р.Сула.


49 Відомий історик Слобожанщини радянського часу А.Г.Слюсарський вважав, що Недригайлів виник у 30-40-х рр. ХVІІ століття. Українська радянська енциклопедія 1962 р. видання замовчує роль поляків у заснуванні Недригайлова й гласить, що «у середині ХVІІ ст. російський уряд збудував у Недригайлові фортецю для захисту Слобідської України від поляків і кримських татар». Варто відзначити, що радянська історія, як і царська, грішила, «забуваючи» про роль Польської держави у заснуванні ряду населених пунктів Слобожанщини, в т.ч. і Недригайлова. «Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область», видана у 1973 р., з посиланням на вищезгаданого А.Г.Слюсарського, видруковує таку тезу: «Недригайлів засновано в 30-40-х рр. ХVІІ ст. вихідцями з Лівобережної і Правобережної України. Територія, де виник він, належала Російській державі». І знову неправильно. Видана у 1980 р. «История городов и сел Украинской РСР. Сумская область» уточнює попереднє україномовне видання: «В ХVІ в. Польские власти построили здесь укрепления, т.н. Недригайловское городище, возле которого на берегу Сулы возникла слобода Недригайлов, превратившаяся к 1632 г. в значительный населенный пункт». Тут вперше конкретизується дата виникнення селища, хоча вона й не відповідала дійсності. Майже один до одного ця теза про 1632 р. скопійована у розділі про Недригайлів у науковому довіднику «Сумщина від давнини до сьогодення», який вийшов друком у 2000 р. Тобто, як це доводиться часто бачити, без абсолютно ніяковісінького дослідження історії нашого краю в черговий раз було проведено переписування раніше висунутої гіпотези. До того ж – заперечної. Зовсім недавно в одному з київських видавництв видана монографія науковця з Національного університету «Острозька академія» Петра Михайловича Кулаковського «Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648», в якій на основі ґрунтовної джерельної бази дуже детально описується історичний проміжок, під час якого і з’явились Недригайлів та цілий ряд населених пунктів краю. Саме ця праця дає змогу відповісти на ряд питань історії нашого районного центру. Автор, на основі документів, що зберігаються в «Российском государственном архиве древних актов» м. Москви, спираючись на ряд польських та російських джерел, наводить незаперечні факти, які дають змогу точно визначити час заснування Недригайлова, хто і як його заснував. На сьогодні вже можна говорити впевнено, що ця праця остаточно ставить всі крапки над «і» в цьому донедавна складному питанні.

НАПЕРЕДОДНІ Польські джерела говорять про те, що городище Дригайлів, на території якого заселено Недригайлів, пустувало до 1634 р. Польська «Ординація провінцій, від Москви рекуперованих» (рекуперовані-повернуті) 1620 р. містила пункт про надання земельних володінь на ленному праві. Власник земель на ленному праві повинен був збудувати захисне укріплення й виставляти загін на випадок війни. Наділення ленними володіннями на Чернігово-Сіверщині польські комісари провели у другій половині 1620 р. Привілей від 25 вересня 1625 р.надав право володіння чернігівському мечнику, а потім і послу до сейму Янові Лютомирському на Грайворон і Дригайлів – «безлюдні городища величиною 500 волок».


50 Процесу наділення передувала волочна поміра, під час проведення якої за одиницю виміру бралася хелмінська волока, поширена у північних та східних регіонах Речі Посполитої. Середня величина волоки становила 21,35 га, хоча на Смоленщині й Сіверщині вона могла мати й дещо відмінну величину, яка наразі невідома. Отже, коли припустити, що городище Дригайлів і навколишні території віддавалися площею близько 250 волок, то це становило більше 5 тисяч гектарів незаселених земель. Ян Лютомирський отримав півтисячі волок земель на городищах Грайворон і Дригайлів із зобов‘язанням збудувати в кожному замочок (фортецю). Попри неодноразові підтвердження королем згаданих надань, Лютомирський колонізаційних заходів (заселення) на городищах не здійснював; більше того, Липове й Дригайлів опинилися у сфері впливу роменської колонізації. У 1633 р. було вкотре підтверджено право на земельне володіння городищами Грайворон і Недригайлів Яном Лютомирським, проте до них у нього руки так і не доходили. Ув‘язчий лист надвірного маршалка Адама Казановського у Роменське староство від 8 травня 1633 р. відносить до цього староства також городища Дригайлів над Сулою, Іванівське над р.Терн, урочища на Хоролі. Це дало юридичні підстави місцевим урядникам, зокрема роменському підстарості Криштофові Сіножацькому, проводити інтенсивну колонізацію верхнього Посулля. Незгасаюче кондотьєрство (по суті, мародерство і грабіж), що продовжувало інспіруватися К.Сіножацьким, й відповідні акції з боку Путивля, які часто, коли не були санкціоновані, теж набирали подібного характеру, перервалися Смоленською війною. Роменська колонізація нашого краю зазнала під час неї нищівних ударів. Московські війська двічі (наприкінці 1632 та у середині 1633 рр.) захоплювали «великий острог» Ромен, тобто їх міські укріплення. Слободи ж при цьому знищувалися дощенту. За таких умов про ведення планомірної колонізаційної діяльності не могло бути й мови – ані з боку Польської держави, ані з боку Московщини. Хоча апетит в обох на цей ласий куточок нашого краю був неабиякий. Але нинішня Недригайлівщина продовжувала бути рубежем зіткнення двох ворогуючих між собою держав.

ПЕРША СПРОБА ОСАДЖЕННЯ (ЗАСНУВАННЯ) Успішне для Речі Посполитої завершення Смоленської війни відкрило перед такими організаторами колонізаційних акцій, як Криштоф Сіножацький, небачені перед тим перспективи. Незабаром після укладення Полянівського мирного договору 1634 р. з ініціативи українського магната Лукаша Жулкевського заселяються Нове і Сарське городища. Був закопаний стовп з 25-ма вбитими цвяхами, які позначали кількість пільгових років для поселенців. Майже синхронно з освоєнням людьми Л.Жулкевського Нового та Сарського городищ роменський підстароста Криштоф Сіножацький оголосив про початок колонізаційного походу на Недригайлівське й Деханське (на р. Терн, територія сучасної Деркачівської сільради) городища. Досить швидко на його заклик прибуло близько тисячі осіб, що почали підготовчі роботи зі зведення там укріплень. Втім, К.Сіножацький був лише роменським урядником, а не землевласником значних задніпровських маєтностей, як Л.Жулкевський, тому його заклики мали більш пропагандистський і менш організований характер.


51 Підсумовуючи викладене, можна з впевненістю сказати, що і до 1625 р., коли городище Дригайлів було віддане польському уряднику Янові Лютомирському, і після цього, до 1634 р., городище Дригайлів було безлюдне і порожнє. Отже, твердження в «Истории городов и сёл Украинской ССР. Сумская область», що Недригайлів уже в 1632 р. перетворився у значний населений пункт, не відповідає дійсності. Як наслідок, не встигнувши зробити якихось конкретних заходів щодо осадження згаданих городищ, роменський урядник оголосив про заселення Курицького городища, розташованого, правдоподібно, при впаданні Куриці до Терну . Ситуація для Криштофа Сіножацького ускладнювалася ще й тим, що практично одночасно відбудовувалася мережа населених пунктів у Роменській волості: зводилися «замочки» у Липовому, Ведмежому, Ромнах, відновлювалися слободи й хутори. Незважаючи на це, за свідченням путивльця Олексія Мезенцева, влітку 1634 р. на Недригайлівському, Деханському й Курицькому городищах люди почали селитися і поставили шалаші, але, почувши про з’їзд царських межових суддів і королівських комісарів, що відбувся восени цього ж року, та очікуючи на прибуття багатьох московських ратних людей, залишили їх. Отож другий підсумок нашого дослідження: спроба роменського підстарости та його людей влітку 1634 р. заснувати Недригайлів не вдалася.

ДРУГА СПРОБА У Ромнах 1639 р. мала місце короткотривала заміна (правдоподібно, на першу половину року) підстарости – Криштофа Сіножацького замінив Матвій Мрочка. Досить оригінально цю зміну пояснювала група путивльських дворян і дітей боярських на чолі з Іваном Черепковим та Василем Волинцовим. У чолобитній путивльському воєводі Григорію Пушкіну в березні 1639 р. вони зазначили, що «Роменський острожок відкупили у пана Казановського жиди. А ті жиди найняли в підстарости міста поляка Матвія Мрочку». Втім, і при новому підстарості господарський наступ роменців на царські землі продовжувався. К. Сіножацький тим часом займався в черговий раз осадженням (заснуванням) Недригайлівського городища. Після невдалої спроби 1634 р., коли восени під тиском королівських комісарів для встановлення державного кордону, зокрема А.Киселя, К.Сіножацький розпорядився вивести людей й очистити городище, він повторно взявся за колонізацію Недригайлова – стратегічно важливого пункту. Інформація про це надійшла в Путивль також у березні 1639 р. До Недригайлівського городища був скерований 15-особовий загін під керівництвом Семена Черепова з вимогою очистити царську землю. Самого К.Сіножацького у цей момент на городищі не було. С.Черепова зустрів його заступник Облонський. Останній після проведення консультацій із М.Мрочкою велів посланцям їхати до Ромен. Підстароста з ними повівся суворо – відібрав зброю, арештував, стверджуючи, що до завершення межування городище належить А.Казановському. Посланці були відпущені з Ромен лише після отримання М.Мрочкою листа від Г.Пушкіна у цій справі. Таким чином, можна говорити про те, що Недригайлів засновано у березні 1639 р. польським урядником Криштофом Сіножацьким, який став натхненником і організатором освоєння недригайлівського краю. Польським Недригайлів залишався де-юре до 1647 р., тобто 8 років, а де-факто – до 1644 р., коли був зайнятий підданими московського царя – козаками.


52 Дригайлівське городище існувало ще задовго до визначеної дати на правобережжі Сули, на околиці сучасного с.Засулля, де, вважається, знаходилося літописне городище Попаш. А засноване Сіножацьким Недригайлівське городище було на місці теперішнього Недригайлова. Отже, Дригайлівське городище й Недригайлівське городище – це різні населені пункти, хоча й розмежовані лише річкою Сулою. У І половині ХVІІ століття Сула вже не мала на територію сучасного нашого району судноплавного ходу, оскільки влітку ставала маловодною. Зважаючи на це, як правило, долалася вбрід. Найбільш значним був Піщаний брід, що знаходився на дорозі з Путивля до Возовського острожка поблизу впадання до Сули Терну. У квітні 1641 р. спеціально, щоб зберегти контроль над цим бродом, московські ратні люди звели тут Піщаний острожок. Нижче за течією Сули, перед впаданням до неї Великої Хусі (Хусті), знаходився ще один брід – званий Коровиним. З поступом колонізації на річці почали будувати мости. Споруджувалися вони і через притоки Сули. Зокрема, у березні – на початку квітня 1646 р. за наказом Яреми Вишневецького був зведений міст через ліву притоку Ольшанку. Крім цього, влаштовувалися й тимчасові мощені мости, що виконували певну господарську функцію. Так, у травні 1646 р. для перевезення попелу з лівого берегу Терну на правий за 2-3 версти вище від Піщаного острожка за наказом недригайлівського урядника Криштофа Сіножацького був намощений міст. Поблизу Недригайлова на першу половину ХVII ст. існував ряд городищ. Деханське городище знаходилося на правому березі р.Терн, біля гирла р.Бобрик, за 5 верст від Дригайлівського городища, за 7 верст від Піщаного острожка, 33 – від Путивля. А Іваницьке городище було розташоване на лівому березі Терну за 5 верст від Дригайлова, за 10 – від Піщаного, за 30 – від Путивля. Обидва городища знаходилися справа за кілька верст від дороги Путивль-Піщаний, а острожок же знаходився на Сулі вище Недригайлова за 8 верст, вище гирла Ольшанки до Сули – 5 верст, від Путивля – за 40 верст. Коли вести мову про ліси, необхідно згадати про їх масиви, розташовані поза межами Новгород-Сіверського повіту Роменської волості. Найбільш значний з них – Коренев ліс – переважно знаходився між Біжем, правою притокою Терну, та Сулою. Його важливість для Речі Посполитої відзначали навіть у Варшаві. У 1641 р. Владислав ІV в інструкції комісарам, визначеним для проведення межування на цій ділянці кордону, наголошував на небажаності поступки цього лісу Московській державі. Згідно з даними, зібраними і відображеними на Спеціальній карті Г.Боплана, все правобережжя Сули від Малої Хусі до Ромен було густо покрите лісами. Навпроти гирла Малої Хусі поблизу Недригайлова існував невеликий бір Филипівка. Саме ним проходив державний кордон згідно з Варшавським договором 1644 р. Усі згадані лісові масиви протягом 1630-1640-х рр. активно використовувалися для промислових потреб.

ВЕЛИКИЙ ОСАДЧИЙ Криштоф Сіножацький – роменський урядник, згодом роменський підстароста у 16251641, 1644 рр. під протекторатом надвірного маршалка Адама Казановського, у 1648 р. – костянтинівський урядник князя Яреми Вишневецького. Учасник московської експедиції 1609-1611, а також 1616-1618 рр., учасник Смоленської війни. Був одним з найбільш вмілих організаторів колонізаційного руху й проводив довгий час заселення і розширення території Роменської волості. Завдяки його старанням з’явилися слободи Ли-


53 пова Долина, Костянтинів та цілий ряд інших населених пунктів, що існують і до нинішнього часу. Призначення К.Сіножацького місцевим державцею напевне було ініційоване Щасним Вишелем – ніжинським війтом, потім посланником до Москви, який сам, будучи організатором колонізаційних акцій на Чернігово-Сіверщині, добре знав кадри місцевих осадчих, до яких належав і Сіножацький. Саме з останнім до 1648 р. пов’язаний розвиток Ромен та округи, саме під його керівництвом Ромни стали найбільш активним центром колонізаційної діяльності у верхньому Посуллі. Після спалення московськими військами в грудні 1632 р. більшого Роменського острога Сіножацький збудував два менших, таким чином довівши кількість острожків до трьох. 2 січня 1633 р. путивльські й рильські загони росіян підійшли під Роменський острог і за версту від нього вступили в бій із загоном роменського урядника Криштофа Сіножацького. Бій завершився перемогою московських військ, яким вдалося взяти великий острог. Урядник з оборонцями, які залишились живими, замкнувся в малому острожку, що розташовувався на високому насипі. У липні 1633 р. нападники взяли й спалили всі три острожки, захопили в полон 30 чоловік, у тому числі брата Сіножацького Мерхеля і його дружину Федору (Теодору), яка утримувалася в полоні у Путивлі до 1634 р.

НА РУБЕЖІ КОРДОНІВ І ВІКІВ Річку Терн і Деханське городище Річ Посполита та Московщина з кінця 1630-х рр. схильні були визнавати міждержавною межею. Про належність нашого краю до Чернігівського воєводства свідчить подимний реєстр його маєтностей 1638 р. До Роменської волості належала територія навколо місця впадання Ромену до Сули. Ув’язчий лист Адама Казановського у Роменське староство від 8 травня 1633 р. відносить до староства також городища Дригайлів над Сулою, Іванівське над Терном, урочища на Хоролі. У середині грудня 1641 р. у Піщаному острозі (на території сучасної Вільшанської сільської ради) зафіксували приїзд роменського урядника Олександра Яблоновського та його брата, недригайлівського урядника Петра Яблоновського, на Іванівське й Деханське городища з метою проведення огляду й виявлення можливостей зведення тут замочків. Голова Піщаного Єлизар Безобразов розпорядився поставити тут застави, а на Деханському городищі ще й звести шалаш. На питання, з якою метою люди з Ромен і Недригайлова їздили по царській землі, ті відповіли – для ловлі звіра. Один з недригайлівців, що трапився Є.Безобразову по дорозі на Іванівське городище, повідомив про плани свого урядника звести на цьому городищі укріплення, для чого переписали всіх недригайлівських людей і наказали бути зі зброєю та запасами продуктів. Подібно вчинив і роменський урядник. Справді, урядники Адама Казановського, який був власником земель Роменської волості й інколи навідувався до своїх землеволодінь, з повторним візитом не забарилися. Вже 19 грудня вони у супроводі 90 осіб прибули на Деханське городище, з боєм витиснули ратних людей, зруйнували шалаш, спалили заготовлене там сіно. Після цього повернулися у Недригайлів, але пригрозили, що у разі повторного зайняття ратними людьми Деханського городища знов прийдуть. Зважаючи на це, з Рильська, Севська й Пу-


54 тивля у Піщаний острог було направлене підкріплення – близько 300 ратних людей. Не збиралася відступати й супротивна сторона. Московські розвідники у грудні 1641 р. повідомляли путивльському воєводі Петрові Волконському про одержання роменським урядником О.Яблоновським від А.Казановського відповідного листа. Наступного 1642 р., на початку вересня, граничні комісари та межові судді з’їхалися . Комісари отримали згоду від сейму поступитися на користь Московської держави Недригайлівським городищем, але така поступка не задовольнила московську сторону. Безплідність довготривалих переговорів усе більше переконувала представників політичної верхівки Речі Посполитої про необхідність встановлення прийнятого для обох сторін статус-кво щодо кордону між державами. Докорінно ж ситуація почала змінюватися у середині 1640-х рр., коли король Владислав IV здійснив спробу створення антитурецької коаліції, до якої планувалося залучити й московську державу. Це сприяло досягненню компромісу щодо спірних ділянок кордону між Річчю Посполитою та Московією. На початку серпня 1644 р. до Варшави прибуло велике московське посольство, яке, провівши переговори з визначеними Владиславом IV «панами радними», досягло згоди на підписання договору, який отримав назву Варшавської угоди. Тоді на ділянці нашого краю був прийнятий польський варіант кордону. Поступившись Недригайловом, Охтиркою, Вільшаною, польська сторона домоглася збереження для Речі Посполитої більшості спірних населених пунктів, включаючи Ромни і Гадяч. Компенсацією за таку «жертву» стали Трубчевська, Олешківська волості та заклевенські населені пункти, що передавалися Московській державі. Вийшовши з болота, лінія кордону прямувала до вершини р.Мала Усь (Хусь). Цією річкою кордон тягнувся 7 верст до її впадання в Сулу, ділячи млин, який знаходився за 2 версти від гирла, як і саму Малу Усь, наполовину між сторонами. Із Сули кордон виходив навпроти впадання Малої Усі та йшов долинкою Іржавцем. Згодом переходив річку Недригайлівку та пересікав дорогу Недригайлів-Берестівка. Від цієї дороги через болото й виварений на селітру курган лінія кордону перетинала Гадяцьку дорогу й направлялася до двох Хорольських вершин. Тут чернігівська ділянка східного кордону ПольськоЛитовської держави завершувалася і починалася – київська. 23 червня 1647 р. було підписано Акт розмежування земель між Московською державою та Річчю Посполитою. Показуючи, які міста Польща віддає Росії, в документі говорилося: «Городище Недригайловское на р.Суле, старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земляной вал за р.Сулою, и посад слободы по обе стороны р.Сулы, да в уезде на той же реке Суле, на той стороне, на которой острог стоит, выше Недригайлова в 2-х верстах, деревню Кармышевку да деревню Цыбулину выше Недригайлова у 5 верстах на р.Суле на Путивльской стороне, и с землями и лесами и с водами и с мельницами и со всякими угодиями отдается царю». Зверніть увагу: мова йде про два городища – Недригайлівське на р.Сула, яке було засновано поляками і на якому зараз стоїть Недригайлів, і старе городище на Путивльській стороні – залишки літописного Попаша на околиці с.Засулля. Це ще раз підтверджує правильність вищевикладеного припущення. В одному з документів Севської провінційної канцелярії говориться таке: «Город Недригайлов на ровном месте, деревянный, построен острогом над рекою Сулою. А сколь давно того ведения не имеется. В округе того города речки малые: Березовка, Недригайловка. В оной речке Суле рыбы изобилие щука, плотва, окунь, лин, рак. Около того горо-


55 да пашни паханые. Хлебу всякому род бывает, а больше ржи. От того города леса имеются в близости, версты в две и тот лес малой: арешник, клен, ольха. А огородные овощи – капуста, свекла. Садовые: яблока, груша, вишня, слива родятся не ежегодно. А в полю травы и цветы родятся. А оной город в осаде не был и войной не имел. И тому городу прежнего герба не имеется». У 1602 р. з’явилися згадки про Костянтинів, у 1609 р. – про Вільшану. В цей же час виникла Червона Слобода, заселяються Коровинці, Курмани та інші села. Село Сакуниха спочатку з’явилося під назвою Сакунова Слобода (за переказами – від прізвища козака Сакуна, який заснував тут перше поселення). Масово почали заселятись тут люди з 1628 р. За переписом, у 1630 р. Сакуниха мала 41 двір, навколишні хутори Коцурове – 20, Козацьке – 13, Чаплина – 8. Разом з Недригайловом, у 30-ті рр. ХVII ст., виникають села Комишанка і Цибуленки. З 1644 р. відомі Хоружівка, яку спочатку називали Хорунжівка, та Беседівка, котру заснував ставленик І.Вишневецького роменський староста Ян Беседівський. Від його імені й отримало назву це село, яке спершу заселили вихідці з Правобережжя. У 1649 р. костянтинівські селяни засновують Кулішівку. У 1643 р. в Тернівську слобідку поселені путивльським поміщиком Сулешкіним перші 5 сімей, хоча датою заснування Тернів вважається 1652 р., коли заселення починає набирати масового характеру. Найбільша кількість переселенців до Тернів спостерігалася в 1658 р. – 102 родини, 1668 – 134, 1672 – 60, 1675 – 61, 1676 – 78 сімейств. Про Терни архієпископ Філарет писав: «Название происходит от названия речки, протекающей через Слободу, а речка получила название потому, что выходит из тернового куста в 20 км от г.Путивля. И что по берегам этой речки был густой лес с частыми терновыми кустами. Населил эту Слободу Иван Шулешкин около 1655 г. В 1668 г. Терны уже пользовались большой известностью как Слобода многолюдная. Первая церковь была построена в начале заселения во имя Покрова Пресвятой Богородицы. В 1709 г. Петр І в ознаменование победы над шведами заложил церковь Покрова Пресвятой Богородицы, св. и правед. Захария и Елизаветы и святого Христова Николая». У 1657 р. тернівці скаржилися царю на утиски путивльського поміщика Сулешкіна, який разом із недригайлівськими служилими людьми намагався відібрати в них землю, притісняв, забирав волів і гроші й навіть посадив в острог п’ятьох земляків. Тернівці просили записати їх на козацьку полкову службу, що захистить від сваволі сусідів. Після повторної скарги царський уряд, зацікавлений у заселенні краю козаками, задовольнив їхнє прохання. Жителі слободи дістали козацькі привілеї і разом з путивльськими служилими людьми несли городову службу. Царські урядники, враховуючи, що Сулешкін самовільно осадив переселенців на своїх землях, виділили йому землі на новому місті. У другій половині ХVІІ ст. за указами Розрядного приказу багато сімей тернівчан були відписані на козацьку службу до Сумського слобідського полку. «Опис Тернівської волості» за 1678 рік засвідчує, що в Тернах налічувалося понад 700 дворів. В історико-краєзнавчій літературі здавна має ходження дата заснування Козельного – 1778 р. Але автори цього нарису вважають, що цей населений пункт заснований на 129 р. раніше , тобто у 1649 р. Стверджувати це дає право грамота від 28 липня 1649 року, писана недригайлівським воєводою Д.І.Киреєвим «по Государеву Цареву и великого князя Алексея Михайловича, всея великия и малая и белая Росии Самодержца указу» недригайлівському соборному Покровському попу Олексію Васильєву. З-поміж інших вказівок і настанов цар велів: «… и лесъ хороший и дровяной по реке Суле и по


56 Терну и по яругам и в Кореневскомъ, и в Козельскомъ, и въ Гриневскомъ лесах сечь им съ Недригайловцы детьми боярскими и съ казаки вообще». Про козелянські ліси іде мова і в іншій грамоті царевій від 6 лютого 1656 р. За народними переказами, козелянські дуби використовували на будівництві російського флоту за часів Петра І. Як свідчить згаданий документ, у 1649 р. існувало вже й село Гринівка. У першій половині XVIII ст. з’являються Великі Будки, в 1678 р. – Деркачівка (хоча «Історія міст і сіл» 1972 р. видання називає 1730 р.). Путивльський воєвода Ф. Хрущов у 1678 р. повідомляв у письмі, що у Недригайлівському повіті в селах Олешенка і Деркачівка знаходиться більше 1000 дворів, власники яких українці. Вони не сплачують податок, ще й торгують «безоброчно» вином. Дуже здивувало воєводу те, що в них ще й «приказного человека никакого нет». Жителі цих сіл заявили, що вони несуть службу в Сумському козацькому полку. Таким чином, можна цілком впевнено говорити про те, що історія Деркачівки почалася на 152 роки раніше, ніж вважалося до цього. 20-ми рр. ХVІІІ ст. датується перша писемна згадка про Томашівку, в І пол. XVIII ст. виникла Рубанка, у ІІ пол. ХVІІІ ст. з‘являються Маршали. У кінці XVIII ст. виникає Засулля, у ІІ пол. ХІХ ст. – Іваниця, Зеленківка, яку, до речі до початку ХХ ст. називали Нижньою Верхосулкою. Земля для недригайлівців завжди була головним джерелом і засобом виробництва, тому володіння нею залишалося повсякчас найважливішим питанням. Московський уряд з початку заселення Слобожанщини не проводив рішучої політики щодо самовільних поселенців. Це об’єктивно сприяло зростанню самовільних захоплень земель українцями. Про такий стан справ у нашому краї й повідомляли путивльські воєводи С.Прозоровський та І.Ляпунов до Посольського приказу на початку вересня 1649 р. Вони писали, що під Недригайловом по річках Сула і Терн самовільно поселяються «литовские люди», захоплюють землі та угіддя, «пчелиные многие пасеки поставили и всякой пасечный завод завели». Тим поселенцям незабаром «без бою і без задору» місцева влада запропонувала залишити незаконно зайняті землі й повернутися на «литовскую сторону». Проте, лише частина прибульців виконала це прохання. Згадані воєводи повідомляли до Москви, що українці з Костянтинова на недригайлівських полях будують двори, заснували село Кулішівку, обробляють землю, косять сіно. Недригайлівський сотник Дмитро Киреєв писав у Путивльську канцелярію, що на «государеве земле» вище Недригайлівської слободи Торкмишівки, на річці Сулі, переселенці «живут на пасеках со пчелою и хлеб сеют, и сено косят, и животиною толочат». На прохання воєвод до уряду дати вказівку, що робити «с заимщиками», на відписці була поставлена «помета»: «Государю чтена и боярам: подождать того, как к нему потом Хмельницкий отпишет». Селище Недригайлів отримало свою назву, ймовірно, від річки Недригайлівка, яка ще називалася Дригайлихою. Такої думки дотримувався сумський історик-краєзнавець П.А.Сапухін, який писав, що від річки Дригайлихи «одержав свою назву і Недригайлів, а ще раніше Недригайлівське городище – одне серед багатьох у нашому краї укріплених поселень дофеодального часу». Такий механізм утворення назв від перенесення їх із природних об’єктів досить поширений, і Недригайлів у цьому відношенні не відрізняється оригінальністю, але... Справа в тому, що околиці Недригайлова оперезані густим мереживом рік, є багато боліт. Такий ландшафт був типовий для цієї округи. Ще дослідник В.Г.Ляскоронський писав, що річка Дригайлиха витікала за 10 верств від Недригайлова з заходу і в течії


57 своїй по кам’янистому, глинокремнистому грунті «как бы дрожит». Самі ж слова «дрегва», «драга», «дрига» перегукуються зі старослов’янськими, що означають «болото», «багно». Власне, Недригайлів розташувався на дещо підвищеному місці, сухішому й більш зручному для поселенців, яке, можна здогадуватися, «не дрижало» так, як навколишні болотисті землі його околиць. Тому досить впевнено можна сказати, що Недригайлів отримав своє ім’я від особливостей цих земель. Отже, природний фактор увічнив себе в назві нашого селища. У цьому зв’язку пригадуються слова одного дослідника: «Географічне ім’я майже ніколи не буває випадковим і позбавленим значення. У ньому в більшій частині виражається або яка-небудь ознака самого урочища, або характерна риса місцевості...» Інші припущення стосовно походження назви селища не мають серйозної аргументації. Дуже часто доводиться чути думку, що назва Недригайлова є ледве не «дитем Петровым», немовби особисто Петро І за визначні заслуги місцевого населення в Північній війні, а саме за те, що вони «не дрогнули» перед шведами, нарік це поселення «Недригайловом». Це, м’яко кажучи, неправда. Спростовується така вигадка легко. Досить пригадати, що назва Недригайлова фігурувала в багатьох документах і на багатьох картах чи не за півстоліття до народження Петра Великого. Часто згадується й версія, що назва селища складається з двох слів – «недра», і «гаї». Перше немовби засвідчує чи то якусь особливість, чи то багатство місцевих надр, що дуже сумнівно, адже відомо, що край бідний на корисні копалини. Друге ж слово «гаї» зв’язується з багатством гаїв, садків і т.д. Важко сказати, чим наші гаї вразили переселенців зі степу та Правобережжя. Отож, слід погодитися з тим, що викладене припущення – проста гра слів. Варто зауважити – в різних джерелах назва Недригайлова зустрічається в різних граматичних варіантах написання: «Дригайлов», на картах Боплана – Drihalow, «Недригайлов», «Недрыгайлов», «Недрыгалов», що, напевно, слід віднести до огріхів тодішніх писарів. Ще хочеться в цьому зв’язку навести такий цікавий факт. На початку 1998 р. у журналі «Київська старовина» вперше почав друкуватися роман відомого українського письменника Пантелеймона Куліша, «Владимирия или искра любви. Приключения Недригайла из Недригайлова Городка. Посмертные записки моего приятеля». У цьому творі йдеться про Недригайла «из Недригайлова Городка», який «считал свое право на дворянство столетиями…». Далі автор розповідає, що цей чоловік «был прямым наследником одного из дворян Солонин, и я собственными ушами слышал его рассказ в кругу таких же, как он, дворян, что этот Солонина, прозванный за его воинские подвиги Недригайлом, обладал драгоценным свидетельством древности нашего дворянского рода, именно – универсалом Понтийского Пилата, данным сотнику Солонине, присутствовавшему на распятии Спасителя». Є там і таке: «…некая часть, под именем Недригайловщина, сделалась в последствии займищем твоих предков Недригайлов, заимствовавших штучно от знаменитого Пилатового сотника прозвище Солонины». Якщо наведений уривок не художній домисел П.Куліша, то коментарі, як кажуть, зайві.

Література 1. Кулаковський П.М. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рр. – Київ.: Темпера, 2006. – 495с. 2. Скрипченко І.В. Історія Недригайлова. З найдавніших часів до кінця ХХ століття. – Суми: Собор, 2000. – 128 с.


58 3. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с. 4. Воссоединение Украины с Россией / Док. и мат.: В 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953. 5. Історія селянства УРСР. У ІІ т. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1967. 6. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис. XV – XV ст. – Х.: Харківське книжково – газетне видавництво, 1954. 7. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. 8. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, ч. 1. – СПб., 1865. 9. Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – Кн. 12. – К., 1898. 10. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV – XV І вв. – Х.: Харьковское книжное издательство, 1964. 11. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. – М., 1857. 12. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль, 1984. 13. Булава Л.М., Жук В.Н. Про походження географічних назв Полтавщини // Постметодика. – 1994. 14. Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. – 1959. – 11 листопада. 15. Кулиш П. Владимирия, или искра любви. Приключения Недригайла из Недригайлова городка. Посмертные записки моего приятеля // Київська старовина. – 1998. – №1. 16. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, ч. 1. – СПб., 1865. 17. Стецюк К.І. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: АН УРСР, 1947.


61 Населення, що мешкало тоді на території сучасного Недригайлівського району, в першій половині XVII ст. займалося рільництвом, що свідчить про його осідлість. У ХVІІІ ст. овочів недригайлівці вирощували дуже мало. А всього під посівами було зайнято 80453 десятини землі. З початку заснування Недригайлова поширеним було бджільництво. Ще в середині XVII ст. по річках Сулі та Терну стояли пасіки І.Гмирі, Т.Рудого, І.Торкмиша, І.Обихора, Ю.Дригайлівця. Після поразки козацьких повстань 1637-1638 рр. більш активним стає кондотьєрство (мародерство, грабіж) з боку Путивля. Його соціальна база сформувалася внаслідок численних міграцій козаків і селян з Лівобережної України у межі Московської держави. Осівши в її прирубіжних містах, часто не маючи достатніх коштів для свого життя, вони взялися за грабіжницьке ремесло на спірних територіях, переважно вибираючи за його об’єкти підприємства ненависних їм шляхтичів та євреїв. Не завжди так виходило, а тому, щоб не повертатися ні з чим, грабували все, що траплялося на шляху. Так, на початку 1639 р. група «литовських переїждчиків» на чолі з Іваном, Філоновим зятем, вирушили на єврейську пасіку на Хоролі. Втомившись від довгої дороги й не дійшовши до Хоролу, «путивльські литовці й черкаси» повернули назад і на урочищі біля Терну натрапили на зимовий стан роменських міщан на чолі з Олексою Ілляшенком, побрали там коней, волів та майно і продали згодом у Путивлі. Під час розслідування цієї справи з’ясувалося, що подібні грабіжницькі акції щодо пасік роменських міщан мали місце й у попередньому 1638 р. Весною й восени була пограбована пасіка Юрка Дригайлівця. Зокрема, весною у нього «видрали» рій бджіл, забрали сермягу й сокиру, а восени – 12 роїв бджіл, взяли самопал. Восени 1638 р., крім його пасіки, постраждали також пасіки на Терні роменських міщан Єрошки Єремеєва, у якого «видрали» 59 роїв бджіл і взяли дві сокири, та Васька Єрміста (Яристого), у якого «видрали» 50 роїв бджіл. Іван, Філонів зять, та Сенька Кушнір, підозрювані в організації цих грабежів, визнали свою вину щодо пасіки Юрка Дригайлівця повністю, що ж до інших пасік із застереженням, що ті могли бути погромлені під час внутрішнього конфлікту на Задніпров’ї. Того ж 1638 р. корпорацією «литовських переїждчиків» та путивльців були пограбовані жителі Ромен єврей Грицько Андрійович та Григорій Пащенко. Судячи з пограбованого (худоба, одяг, реманент), постраждали їх стани. Знаменно, що путивльські воєводи, визнаючи законним існування роменських пасік і станів на Терні, задовольняли скарги їх власників і сприяли відшкодуванню збитків. На прогодування «государевым подьемным лошадям» в кінці XVII ст. воєводи організували збір і відправку сіна. На цих роботах використовувалися міські жителі, солдати, козаки, пушкарі, які служили в Недригайлові. Так, наприклад, у 1688 р. такого сіна заготовлено 620 возів, із яких наступного року відправлено до Рильська та Сум – 320, а 300 – залишилося стояти в скиртах. Із Путивля часто присилали коней на відгодівлю. Недригайлівські сотники роздавали їх по селах та місцевим власникам, як правило, «городовой службы черкасам». Так, у 1688 р. прислали 4 полкових «подъемных» коней «на корм», один з яких «пал» у поміщикових селян с.Будки. Починаючи з 1633 р., за царювання Михайла Федоровича, почалися переговори про поступку Польщею так званих путивльських містечок, у тому числі й Недригайлівського. Поляки довго ухилялися від розмежування з Росією, та після російсько-польської війни 1632-1634 рр., Полянівського миру, а потім і додаткових переговорів у 1638 р. встановлений був західний кордон Слобожанщини, який проходив повз Недригайлів та Кулішівку.


62 Надалі між Росією та Польщею розпочалися переговори про визначення та встановлення нових кордонів. І ось у 1647 р. польський король Владислав ІV та московський цар Олексій Михайлович домовились передати Недригайлів у володіння Російської корони, а жителі цього населеного пункту повинні були повернутися до Польщі. Цей договір був підписаний 13 липня 1648 р. послами Росії – стольником Замятні-Леонтьєвим, дияконом Г.Пятовим та від польської сторони – Адамом Свентольдовичем Киселем. Показуючи, які міста Польща віддає Росії, в акті 1647 р. говорилося: «Городище Недригайловское на р.Суле, старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земляной вал за р.Сулою, и посад слободы по обе стороны р.Сулы, да в уезде на той же реке Суле, на той стороне, на которой острог стоит, выше Недригайлова в 2-х верстах, деревню Кармышевку да деревню Цыбулину выше Недригайлова у 5 верстах на р.Суле на Путивльской стороне, и с землями и лесами и с водами и с мельницами и со всякими угодиями отдается царю». Уже в 1648 р. Недригайлів іменувався «новым отдаточным городом» Російської держави, тобто таким, що недавно віддали поляки. Однак царські воєводи фактично зайняли його ще до розмежування кордонів, і хоча після 1647 р. жителі повинні були переселитися на територію, що належала Польщі, багато з них не наважилися кинути обжиті місця. Москва поселяла в Недригайлів переважно військових людей, а цивільні йшли сюди неохоче. Російське царство після років «смути» саме значно обезлюдніло й не мало резервів для заселення нових територій. Отут-то на поміч і прийшла українська колонізація, яка проходила швидкими темпами. Московщина охоче прийняла під своє крило «литовських людей», як тоді називали українців. Саме вони мали віковічний досвід боротьби з татарами і могли створити надійний заслін проти цієї загрози. Ще цар Михайло Федорович у своїй грамоті так сформулював ставлення до цього: «…и они б нам служили нашего государства от бусурман сберегали и нашим жалованием в своих слободах на вечное житье строились и пашны пахали, и хлеб сеяли». Ще в 1644 р. в Недригайлові був збудований православний собор, зведені укріплення з чотирма невисокими баштами. Але чи в такому вигляді Польща передала Недригайлів Москві – наразі невідомо. А тим часом приплив населення на недригайлівські землі дедалі зростав. І певний час уряд був змушений визнавати за переселенцями право на самоврядування, дозволяв безоброчно користуватися землями, надаючи право безмитно торгувати вином, пивом, медом. Це зволікання було навмисне, бо стимулювало активне освоєння слобожанських земель та зростання кількості населення. Сюди тікали й з Польщі. У зв’язку з цим польський магнат Я.Вишневецький у листі від 28 січня 1648 р. вимагав від путивльського воєводи Ю.Долгорукова повернення селян, які переселялися на недригайлівські землі. Основою права власності на землі була так звана вільна займанщина. Потенційні власники займали землі, а потім уже юридично оформляли право на володіння землею. У буремні 1630-ті роки окремий загін повстанців гетьмана Тараса Федоровича рухався вздовж Сули через Засулля, Рубанку, Овече, Сакуниху, Червону Слободу. Трохи пізніше дехто з мешканців Коцурового, Перетічок, Овечого, Лахнівщини, Козацького та Малого Хутора брав участь у повстанні під проводом Якова Острянина. На початку Хмельниччини, у 1648 р., біля Костянтинова загони Максима Кривоноса билися з польськими військами Яреми Вишневецького. До золотого фонду українського мистецтва належить творчість видатного художника Миколи Самокиша, автора картини «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким». На великому полотні майстер пензля відтворив героїчний момент Хмельниччини. Як стверджують дослідники, та битва, а відтак і відображені на картині події сталися біля села Костянтинів, власником


63 якого на той час був Вишневецький. Його розкішний палац знаходився в Ромнах, а землі магната сягали від Тернопільщини до Хоротубки, Хмелова, Смілого, Костянтинова. Прадід Ієремії був представником українсько-шляхетського роду, одним із перших отаманів запорізького козацтва. Його мученицьку смерть український народ оспівав у думі про Байду Вишневецького. А внуки – покатоличилися, ополячилися, допомагали інтервентам нагинати власний народ. Ієремія мав войовничу й загарбницьку натуру, землі Посулля відвоював у приятеля польського короля Адама Казановського, за що й був вигнаний з Речі Посполитої. Але могутній шляхтич добився звання посла від підкупленої луцької шляхти на сеймі, з’явився до Варшави, пригрозив правом «вето» зірвати засідання парламенту, й король Ян Казимир віддав йому Ромни, Коровинці, Липову Долину та Костянтинів. У новозбудованому замку в Ромнах бував часто. Час його володіння нашим краєм став чорною сторінкою місцевої історії. Ієремія жорстоко мстився землякам за їхню патріотичну позицію, та цьому нарешті поклали край. Зашуміла Україна грозовою Хмельниччиною. Найближчий соратник Богдана М.Кривоніс розгромив війська польського феодала Вишневецького в нашій місцевості. Січ була відчайдушною, на допомогу запорожцям прийшли козаки Костянтинова. Вони разом із місцевим населенням утворили козацьке самоврядування. Богдан Хмельницький високо оцінив дії костянтинівців, місту згодом було надано статус сотенного – центру сотні. Історія цього містечка (нині занедбане село з незначною кількістю жителів) неодноразово переплітається зі знаковими подіями того часу. У період Хмельниччини із нового «отдаточного города» Недригайлова голова Василь Головленков з «черниговцом» Данилом Старуновим посилали «в литовский город в Константинов» стрільця І.Стартонова з товаришами «для проведования всяких вестей». Основну масу переселенців до Недригайлівщини становили вихідці з Наддніпрянської України, які тікали від гніту польських та українських панів. Московський уряд цілі міста передавав українцям. Недригайлів з усім озброєнням, припасами дістався переселенцям, а російський гарнізон згодом було виведено. Поселялися тут люди з усіх куточків України. Так, наприклад, на початку 1649 р. до містечка прийшли українці І. Андрєєв з Волині та К.Васильєв з Пирятина на «вечную службу». В 1648 -1649 рр. українці з Конотопського повіту самовільно переселилися до Недригайлова, вступаючи в конфлікт із місцевою владою. Вони навіть погрожували вбивством недригайлівському воєводі Дмитру Кирєєву, коли той не погоджувався на переселення. Велику роль у швидкому заселенні Слобожанщини зіграла нерішуча позиція московського уряду, який своїм невтручанням допомагав збільшенню самовільних захоплень земель. А з початком Хмельниччини царський уряд почав дозволяти переселятися українцям на територію Росії, час від часу радячись із Б.Хмельницьким. У зв’язку з дедалі зростаючим припливом населення до Недригайлова, необхідністю листування з козацькою адміністрацією та російським начальством воєвода міста Кусаков у липні 1649 р. звернувся до Розрядного приказу з проханням виділити йому піддячого, який би володів українською мовою, що згодом і було зроблено. Отже, логічно припустити, що українська мова в цих краях тоді набула досить широкого вжитку. Місцеву громаду довгий час поповнювали саме українські поселенці. У населених пунктах, що існували на той час, їх називали «пашенными черкасами». Таку назву отримали вони завдяки основному заняттю – землеробству. Місцеве населення ставилося до переселенців без особливих симпатій, оскільки були від них в «тесноте» і з ними «государевым людям в Недригайлове жить немочно». В одній із численних відпи-


64 сок середини XVII ст. недригайлівський воєвода згадує, що в місті «служилых людей» було небагато, тому цивільне населення теж виконувало військові функції. Починаючи з 50-х років XVII ст. у Недригайлові почало переважати українське населення. Селяни, як окремий стан, з’явилися в цих краях одночасно з козаками. Вони швидко оселялися як вільні хлібороби, зберігаючи ще з Гетьманщини назву «посполиті». До царської скарбниці платили певний податок, але довгий час зберігали за собою право вільного переходу з місця на місце. До недригайлівського краю на поселення приходили люди з різних країв як України, так і Росії. Українці-переселенці, які прибували на Слобожанщину, в офіційних російських документах називалися «черкасами» і поділялися на «начальних», «рядових» або ще «пашенных» та «мищан». Дещо привілейований статус мали козаки, які поділялися на дві категорії: козаків «виборних» (або компанійців) і «підпомічників». Виборні самі відбували службу, підпомічники ж (бідніші козаки) практично не служили, а допомагали виборним грішми, провіантом, амуніцією. У кожного компанійця могло бути від 2 до 7 підпомічників. Спершу фактично кожен переселенець мав право приписатися в козаки і взяти, на основі займанщини, ділянку землі. Таким чином, володіння землею було тісно пов’язане з виконанням військових обов’язків. Більшість козаків-підпомічників не мала свого господарства і вимушена була жити при заможних козацьких сім’ях. Відлуння деяких історичних подій долітало до стін сотенного містечка. Під впливом московського «мідного бунту» 1662 р. відбулися незначні виступи і серед козацько-селянських мас Слобожанщини. У Недригайлові зачитувався указ про розправу над учасниками бунту в Росії. На час входження Недригайлова до Московського царства у містечку було 145 будинків за фортечною стіною і 306 поза нею. За укріпленнями також височіла православна церква, збудована у 1644 р. на честь Покрови Пресвятої Богородиці «с приделом в имя Василия архиепископа Кессарийского». Храм був дуже бідний, не мав навіть багатьох необхідних для богослужіння книг, і тому жителі невдовзі послали до Москви священика Олексія Васильєва з проханням «о пожаловании храму их необходимой утвари». У тому ж році Покровська церква отримала необхідні речі та книги. У 1674 р. в соборній церкві служив піп Леонтій Алексєєв, батько якого, Олексій із Брянська, у цій церкві здійснював службу більше 20 років. Перший священик Покровської церкви прибув до Недригайлова з Брянська не пізніше 1644 р. Садиби селян розміщувалися за дерев’яною стіною. У місті було двоє воріт: великі проїзні від земельного валу та малі. У центрі Недригайлова, біля Сули, на подвійному насипі стояв дубовий острог, або замок. Там зберігалися зброя, боєприпаси і розміщувалася сотенна канцелярія. Острог на кожному з чотирьох кутів мав башти, та ще дві – на воротах. У ньому знаходилася церква Василія Блаженного. Кутові вежі мали п’ятигранну форму і виступали з острогу на 2,5 метра. Ширина воріт – 5 метрів. Хати були дерев’яні, зовні і зсередини обмазані глиною, та мали, як правило, по дві світлиці. По периметру дерев’яних стін тягнувся глибокий рів, що затрудняв доступ до них. З боку поля, між містечком і болотом, крім рову насипано було ще й земляний вал. Від воріт починалася дорога до 6 метрів шириною, якою їздили через Сулу та ставок. Через кілька років після входження до Росії за стінами острогу було 96 дворів, а на посаді – 206. Кожний шостий із них пустував. Пояснюється це тим, що недригайлівці переселялися з посаду на територію острогу, бо там – безпечніше. Також після передачі міста Росії частина жителів (приблизно 1/6), згідно з угодою, відійшла жити в Польщу.


65 Біля містечка був загачений ставок, на якому ще з середини ХVІІ ст. працювала «мельница немецкая». У 1649 р. в Недригайлові через Сулу збудували дерев’яний міст, а чи був до цього тут старий – невідомо. Згідно з переписом Б.Репіна в 1651 р. Недригайлів охороняли 141 чоловік, у 1660 – 295. Значне переселення відбулося в 1651 р., коли за Білоцерківською угодою польська шляхта одержала право повертатися в Україну. З ІІ половини XVII ст. на Слобожанщині зорганізовуються військово-адміністративні округи, які за козацькою традицією Подніпров’я отримали назви слобідсько-українських полків. Було утворено п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, Ізюмський. З виникненням у 1650-х рр. міста Суми утворено Сумський полк, до якого і належали Недригайлівська, Вільшанська та Деркачівська сотні. Хоча, як згадує один із дослідників Слобожанщини, Недригайлів разом з Вільшаною входили «в состав Слободского ахтырского полка». Навряд чи це було так, а якщо й було, то, напевне, дуже короткий час. Козаки відбували військову службу в своїх сотнях, які дислокувалася в межах поселень. Слобожанське козацтво значно відрізнялося від запорізького, хоча багато традицій і атрибутів запозичено було від них. Владу сумський полковник мав дуже велику: відав устроєм усього полку, тобто керував цілою округою в усіх військових і цивільних справах. Полкову старшину складали шість чоловік: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Полк складався із сотень. Козацький підрозділ «сотня» отримав назву від кількості осіб у ній. Фактично сотня була не тільки військовою, а й адміністративно-територіальною одиницею. На випадок облоги Недригайлівська сотня мала свої фортифікаційні укріплення, склади з продовольством і боєприпасами. На чолі Недригайлівської сотні стояв сотник, якого вибирала полкова, тобто сумська, старшина. Але при цьому враховувалася й думка місцевої громади. Подібний випадок призначення сотника описано Г.Квіткою-Основ’яненком у «Конотопській відьмі». Сотник сам вибирав собі сотенну старшину і міг її переобрати за власним бажанням. Крім нього, до складу керівництва недригайлівської сотні входили отаман, осавул, писар і хорунжий. Була і сотенна ратуша, чи канцелярія, де отаман з писарем порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових справах. Їхнім ділом було навчати військового мистецтва козаків, займатися бойовою підготовкою сотні. Озброєне місцеве козацтво було шаблями та пищалями. Сотня мала й свою артилерію. Оскільки використання гармат передбачало володіння певними спеціальними знаннями та вміннями, то пушкарів присилали або ж з Путивля, або з іншого міста. Зокрема, в 1656 р. путивльський воєвода Никифор Юрійович Плещеєв за вказівкою царя прислав до містечка пушкарів для обслуговування місцевої артилерії У численних документах тої пори здебільшого вживається для назви сотника слово воєвода, яке перекочувало з польської і трималося до 1647 р. Скоріш за все, так позначилось тривале перебування Недригайлова в складі Речі Посполитої. Окреме місце в історії козаччини Слобідської України займає символіка. Полки і сотні мали свої бойові прапори. Хорунжий, за своєю посадою, відповідав за сотенний прапор, на якому був хрест і визначалися полк і сотня. На прапорі Сумського полку було зображено Богородицю з Немовлям. Усього відомо 11 прапорів сотень цього полку. Серед них – Недригайлівської та Деркачівської сотень. Прапори-корогви слобідських козацьких полків та сотень мали різні форми, символи. Серед кольорів переважали білі, блакитні, жовті, червоні, малинові. На них вишивали золоті зірки, хрести, срібні місяці, ікони Богородиці, Спасителя та інших святих-покровителів, а також назву полку.


66 Сотенні прапори були меншого розміру і називалися – значки. На них вишивали назву полку, до якого належала сотня, і номер або назву сотні. На прапорі Недригайлівської козацької сотні XVII ст. на синьому тлі зображено жовтий хрест, десять жовтих або золотих шестикутних зірок та два білих півмісяці. Жовтий хрест символізував християнську православну віру. До речі, ця традиція притаманна середньовіччю. Згадаймо хоча б хрестоносців, які несли хрести не тільки на своїх прапорах, а навіть нашивали їх на одяг. Цей козацький хрест немовби промовляв з прапора: «З нами Бог!» Шестикутні золоті зірки нічого спільного з єврейськими «зірками Давида» не мали, швидше за все, кожна з них символізувала десятки козаків, які входили до сотні. На прапорі Деркачівської сотні – архангел, який убиває змія. Ця сотня у XVII ст. була окремою одиницею. А десь із середини XVIIІ ст. деркачівські козаки відбували службу в недригайлівській сотні, оскільки на той час їх налічувалося не більше двох десятків. Відповідно до «Ведомости учиненной в Сумской полковой канцелярии» станом на 1755 р. в Недригайлівській сотні проходили службу сотник Василь Кондратьєв та з «походных чинов» – один хорунжий, один отаман, два осавули та 44 козаки. До недригайлівської сотні були приписані 20 козаків з «села Деркачи» – таку тоді назву мало с.Зелене, що за кілька кілометрів на північ від Недригайлова. Отже, в підрозділі нараховувалося всього 69 чоловік. У другій половині XVII ст. продовжувалася забудова сотенного містечка. Та Руїна дала про себе знати і на кордонах Росії. Так, у 1668 р. недригайлівська церква була пограбована «шайками Брюховецького», у зв’язку з чим цар Олексій Михайлович наказав грамотою від 25 жовтня 1668 р. воєводі князю Григорію Ромодановському відшукати вкрадені речі, а що безповоротно втрачено – придбати за рахунок митних зборів. Після укладення в 1686 р. мирного трактату з Польщею, прийшли з-за Дніпра до Недригайлова нові поселенці й спорудили в 1688 р. ще одну церкву в ім’я Святого Христова Миколи. Вони привезли з собою священика Максима Миронова, грека за національністю, з роду священиків Македонських. При Миколаївському храмі пізніше служили його син, онук і правнук – Федір, Петро і Григорій Македонські. Крім того, що Недригайлів ставав притулком для багатьох переселенців, недригайлівці теж залишали своє містечко і перебиралися в інші краї. Так, наприклад, опис Миропілля 1671 р. засвідчує, що сюди переселилися з Недригайлова 26 чоловік. На 1672 р. в Недригайлові мешкали 104 козаки. У січні 1690 р. Степан Петрович Влесков прийняв у воєводи Никифора Васильовича Коренєва місто Недригайлів разом з острогом, усім майном та справами. Проїзна башта великих воріт фортеці стояла без даху й тому вся майже згнила. Від великих воріт на 30 м тягнулись острожні стіни і впирались у кутову башту, а далі від неї – на 60 м до рогу острожної стіни. Звідти знов тягнулася на 30 метрів стіна, яка закінчувалася маленькими воротами, що вели до Сули. Від кутової башти через півсотні метрів частоколу стояла ще одна підгнила п’ятистінна башта. Стіна, що огороджувала так званий «малый казенный городок», добряче розвалилася, та й сам острог у багатьох місцях потребував ремонту. На 1690 р. рів перестав регулярно чиститись і нагадував неглибоку канавку. До складу Недригайлова, крім малого казенного містечка, входило і середнє, яке займало територію від верхнього містечка до проїзних воріт, на яких стояв зруб. Під час пожежі 1687 р. повністю згоріли острожна стіна і башта. Через два роки стіни загальною довжиною 85 м стараннями всіх міщан були відновлені. Згодом оновлено вал і рів. Від середнього міста до Гадяцьких воріт простягався насип, на якому стояла 90-метрова стіна. Від тих воріт і до слободи Роєвки знов тягнулися дерев’яні стіни. У місті були


67 й Роменські ворота. Велике містечко окреслювала міська стіна, зроблена з сосни. Більше ніяких фортець у місті й біля нього не було. Навесні значну частину укріплень затопляло водою і стіни швидко гнили. У казенному містечку в погребі були складовані зброя і боєприпаси. Там зберігалися порох, свинець, пищалі, ядра, мушкети, льон, коноплі, кирки та інше. У середньому місті стояли церква Покрови Пресвятої Богородиці, митний та «кружечной» двори. У великому місті стояла друга церква – Миколи Чудотворця. У той час як східна Недригайлівщина – Недригайлівська, Вільшанська і Деркачівська сотні – входили до складу Сумського слобідського полку Московського царства, Недригайлівщина західна разом із Костянтинівською сотнею належала до Гетьманської України, а відтак – до Польської республіки. До Костянтинівської сотні належали Малі Будки, Коровинці, Хоружівка, Червона Слобода, Ракова Січ, Бородані. З 1658 р. сюди відійшла Беседівка. У наступному році 2 квітня до Беседівки для охорони села направлено три сотні козаків на чолі з сотником Герасимом Карабутом. А 5 квітня з-під Конотопа до Беседівки підходили татари, з якими відбувся бій. З 1638 до 1649 року Костянтинівська сотня підпорядковувалася Лубенському полку. Під час складання «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» до Миргородського полку було включено і частину скасованого тоді Лубенського полку, в тому числі й Костянтинівська сотня. Миргородський полк був одним із найстаріших серед інших, а також найчисленнішим у Лівобережній Україні й четвертим за кількісним складом з усіх полків. Його козаки здебільшого несли службу з охорони Речі Посполитої від Московського царства, а також брали участь у воєнних діях. Землі полку розміщувалися у межиріччі Сули та Псла, у межах західної частини теперішньої Недригайлівщини, Роменського району Сумської області та північної частини Великобачанського, Лохвицького, східної частини Лубенського, Миргородського, Хорольського районів Полтавської області. Площа полку становила близько 7 тис. квадратних кілометрів. Восени 1658 р. було знову утворено Лубенський полк, до якого ввійшла й Костянтинівська сотня. Проіснував він до ліквідації полкового устрою 1781 р. Полк на 1764 р. мав 23 сотні. У тому числі – Глинська, Роменська, Хмелівська, Смілянська, що нині на території Роменського району та «Константиновская (местечко Костантиновъ) в которой 122 селений (селъ, деревень , хуторовъ). Казаков виборных 1853, Казаковъ подпомощниковъ 1792, дворян, разночинцев и посполитых 9089. Итого всех душь 12734». Першим сотником Костянтинівської сотні став Тишко Кліша. На посульські землі він прибув зі своїми побратимами-козаками з Білоцерківщини. Ватаги подолян спочатку прибули в ліси понад Сулою в 1638 р., про що путивльський воєвода повідомляє царя: «Із-за рубежа, із литовського боку , йдуть на наш бік до Путивля багато люду». А вже недригайлівський воєвода Кусаков 1 вересня 1649 р. скаржився: «Прийшли із військом з Костянтинова і сіно потравили побіля річки Сули і по Терну, ліса спустошили, а він (Кусаков) посилав костянтинівському Тишку про ті образи». Але подолянам приглянувся наш край. Робочої сили в них діставало, а будівельні матеріали поруч – великі ліси, де тоді ще водилося багато звірини: лосі, олені, сайгаки, кабани, а в річках та ставках – багато риби та птахів. Тож на прохання і попередження урядників Недригайлова козаки дали таку відповідь: «Коли вам в Недригайлові від нас тісно, то йдіть собі з Богом а нам, окрім цієї землі, дітися ніде…» Тим більше Костянтинів уже існував як містечко, тож у ньому й зупинилася сотня Тишка Кліші. Козаки відразу


68 почали розбудовувати прикордонне поселення, відновлювати фортечні укріплення. Спочатку сотня налічувала 90 козаків, та поступово її кількість зростала. Невдовзі Тишко запропонував переїхати до себе і своєму рідному брату Яцьку, завзятому козарлюзі, який неодноразово обіймав виборні козацькі посади. За вказівкою самого Богдана Хмельницького Яцько Кліша був записаний до реєстру Андросової сотні Миргородського полку, створеної влітку 1648 р. Яцько Кліша, який отримав прізвисько Сміливий, облюбував Посулля в районі сіл Косенки, Коротище, Гринівка, Томашівка, Беседівка та Сміле, і на правах так званої «займанщини» почав освоювати його, розподіливши козаків та селян на найвигідніших урочищах, адже сотня на той час ще не мала жодного свого населеного пункту й розміщалася в лісах. Частина козаків та прибулих подолян посіла місце, де тепер знаходиться село Томашівка, заснувавши так звану Томашівську сотню, яка з невідомих причин не була вписана до реєстру усього Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складеним 16 жовтня 1649 р. Що ж стосується іншої частини козаків, то вони 1 вересня 1649 р. взялися за будівництво фортеці, яка спочатку і назви не мала. Саме цю дату жителі села Смілого Роменського району повинні вважати за початок заснування свого селища. Бо саме Андросова сотня, яка налічувала 119 козаків на чолі з Яцьком Клішою (Сміливим), стала його засновником. Важлива подія для вітчизняної історії відбулася в Костянтинові у 1658 р. 17 січня до цього сотенного містечка прибули гетьман Іван Виговський, миргородський полковник Григорій Лесницький, легендарний соратник Хмельницького Іван Богун та царський воєвода М.Зюзін. Сторони намагались вирішити проблему стосунків між Україною та Московським царством. На жаль, це їм не вдалося. З-поміж інших і останнім Костянтинівську сотню очолював Степан Андрійович Полетик. На цю посаду 26-річного Степана Андрійовича обрали 10 січня 1754 р. І довелося йому управляти 27 років. Народився він у один рік з останнім гетьманом України Кирилом Розумовським. Є документальні підстави того, що вони неодноразово зустрічались по-приятельськи. Закінчивши навчання в Києві, був одружений на доньці роменського протопопа Тетяні Павлівні Свіш. Маючи добру освіту, у 22 роки він стає смілянським сотником. У цей час, у квітні 1750 р., в супроводі полковника Петра Апостола та численної свити, сюди приїздив гетьман Кирило Розумовський. Оглянувши фортецю та храми Смілого, а також маєток Андрія, пригостившись та відпочивши, гетьман дав високу оцінку господарським діям молодого сотника в містечку. Заслуговує на особливу увагу і сотня Кирила Якименка, яка налічувала 159 козаків і на той час дислокувалася в лісах нашого Посулля. Можливо, з цією сотнею пов‘язані наші Якименки. У 1668 р. загони гетьмана І.Брюховецького разом з татарами кримського хана Калга-Султана з’явились неподалік Недригайлова. Шляхом поширення чуток про те, що російський цар має намір передати українців польським панам, Брюховецькому вдалося залучити на свій бік частину українського населення сотенного містечка. Але більшість, разом із сотником П.Семеновим, залишалася вірною цареві. Гетьман, перебуваючи в Гадячі, надсилав до Недригайлова «прелестные листы» з тим, щоб жителі підтримали його. Коли прихильники Брюховецького та союзники татари ввійшли до міста, пограбували його, в тому числі храм Покрови Пресвятої Богородиці, розорили багато садиб, поранили попа Леонтія, якого потім в кайданах відвезли до Ромнів, де той перебував до наступного року. Козаки гетьмана різками та батогами посікли російських людей. «Переписная книга» Недригайлова, що складена після вчиненої


69 повстанцями пожежі, зберегла реєстр спалених та розорених садиб. Причину пожежі пояснює приписка, в якій говориться, що недригайлівські черкаси «их изогнали и в то число дворы их без остатку разорили». У 1669 р. жителі Недригайлова і Вільшани принесли повинну цареві, сповіщаючи, що їх силою змусили пустити до себе татар і повстанців. І коли ті покинули сотенне містечко, жителі не забарилися заявити про вірнопідданість царю-батюшці. У відповідь на чолобитну московський монарх писав: «били нам челом недригайловцы сотник Павел Семенов со всеми недригайловскими, ольшанскими и с терновскими жителями... Велю их отдать и принять в подданство по-прежнему». До речі, татари не вперше капостили в нашому краї. Збереглося свідчення, що 30 серпня 1658 р. до Путивля тікали недригайлівський піп Олексій Січень та вільшанський батюшка Ігнатій. На допиті вони повідомили, що на полі під Недригайловом їх схопили, пограбували й висікли татари. Також розповіли, що татари розбили Вільшанську слобідку, взявши в полон чимало людей, а з недригайлівцями бились усю ніч . На Дону 1668 р. почався бунт під проводом Степана Разіна, відлуння якого докотилося і до Слобідської України. Наприкінці 1670 р. в Недригайлові трапився непримітний інцидент, так чи інакше пов’язаний з цими подіями. Гетьман Лівобережної України Д.Г.Многогрішний послав до царя свого сотника Василя Бурковського з тим, щоб той в Малоросійському приказі «известил словесно» про те, як гетьман ішов з військом до Гадяча, а в цей час недригайлівські козаки «подговорили в Недригайлов» голову московських стрільців Михайла Колупаєва. І гетьман повелів за «тот подговор» недригайлівських чотирьох чоловік схопити й кинути до роменської в’язниці, бо підозрював їх у зв’язках із бунтівниками Разіна. Далі слідством було встановлено, що «за теми недригайловцами никакого воровства не объявлялось и с Стенькою Разиным на воровстве нигде не были». Потім до гетьмана листовно звернувся воєвода, і той відправив назад до Недригайлова тих нещасних чотирьох козаків. Одну з ганебних сторінок в історію Недригайлівщини вписав наш земляк, колишній козак Костянтинівської сотні Іван Безпалий. Щоб приховати колонізаційні наміри і продовжити братовбивчу війну українців, за наказом царя воєвода Ромоданівський в листопаді 1658 р. біля Варви, неподалік Срібного, організував вибори послушного гетьмана України. Саме на цю посаду висунули нашого земляка І. Безпалого. Але новоспечений гетьман не користувався популярністю серед козаків і майже не мав свого війська. Зиму з 1658 на 1658 р. разом з військами Ромоданівського він провів на постої в Ромнах. 29 березня 1659 р. князь Олексій Трубецький, який допомагав своїм військом діям Івана Безпалого, прибув до Костянтинова. Другого дня з Ромнів сюди на розмову приїхав і гетьман Безпалий. Крім російських військ, які знаходилися в містечку, сюди прийшов трьохсотенний загін з міста Рибного, яким керував сотник Герасим Карабут. Підтягування військ на землі Недригайлівщини з боку росіян продовжувалися ще тиждень. А 10 квітня О. Трубецький з І. Безпалим та всім військом, відбувши молебень у Костянтинівській церкві св. Василя, вирушили в напрямку Смілого, де пробули 4 дні й залишили його, взявши курс на Конотоп. Саме тут 28 червня 1657 р. й закінчилася кар’єра нашого гетьмана-земляка Івана Безпалого. Гетьман, якого обрали українські козаки, Іван Виговський вщерть розгромив не лише свого суперника-бездару, а й князя Трубецького. Московський цар був у траурі. Тоді він і підшукав нову кандидатуру на гетьмана. Усі військові та адміністративні справи в Недригайлівській сотні вирішував недригайлівський воєвода, якого зазвичай присилали на службу з Путивля. За походженням, як правило, це були росіяни.


70 Відлуння минулих віків донесло імена деяких сотників недригайлівського козацтва. Це – Дмитро Киреєв (1648 р.), Кусаков (1649), Василь Головленков, Дмитро Сторунов (часи Хмельниччини), П.Семенов (1668), Никифор Васильович Коренєв (1689), Степан Петрович Влесков (1690), Петро Семенович Чаплигін (1699), Гнат Федорович Кулешов (1700), І.П.Верьовкін (1706), Фрол Висковатий (1708), Василь Кондратьєв (1755). На початок XVIII ст. Недригайлівська фортеця мала 7 башт, двоє воріт, три малих виходи, близько 400 метрів острожної та до одного кілометра міської стіни. 24 січня 1700 р. воєвода Г.Ф.Кулешов прийняв Недригайлів у П.С.Чаплигіна. А у 1706 р. воєводою призначений І.П.Верьовкін, після нього воєводив Фрол Висковатий, на долю якого випало керувати обороною міста під час навали шведів. Збройний арсенал тоді перебував у жалюгідному стані: пищалі – «худы», а «которого году литья и откуда неизвестно». На початок століття було використано декілька кілограмів пороху, які «выстреляны на весть о приходе воинских людей в прошлых годах». У збройному амбарі двоє дверей з великими висячими замками кожної доби охороняли по два чоловіки з «отставных чинов» під командуванням пушкаря Юхима Пошутиліна «с товарищами». Піддячних у приказному будинку не було, а стояла тільки скриня з документами. На випадок приїзду начальства та посланців з приказу була збудована хата з трьох кімнат та світлиці. Навколо фортеці знаходився міський посад, в якому проживали люди різних станів та чинів . Поступово Недригайлів утрачав свої військові функції. Укріплення руйнувалися, зброя іржавіла, козаки займались мирною працею і, напевне, востаннє за свою дореволюційну (1917 р.) історію недригайлівцям довелось воювати у роки російсько-шведської кампанії.

Література: 1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. – 408 с. 2. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV- XVІ вв. – Х.: Харьковское книжное издательство, 1964. 3. Воссоединение Украины с Россией / Док. и мат. в 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953. 4. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. 5. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. – М., 1857. – С.543. 6. Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Под заведыванием Е.В.Барсова. Апрель – июнь. – Кн. 2. – М., 1885. – С.2 – 4, 7, 20. 7. Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б.Хмельницького. – К., 1932. 8. Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации окраины Московского государства. – М., 1887. 9. Сергійчук В.І. Національна символіка України. – К.: Веселка, 1992. 10. Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України. – 1991. – №3. 11. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. – Т.2. – Х., 1890. 12. Гужій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині XV ст. // Український історичний журнал. – 1993. – №4 – 6. 13. Сборник Харьковского историко – филологического общества. – Т.5. – Х., 1893.


73 Ця війна між Росією та Швецією тривала 21 рік, і Україну теж втягнули в збройний конфлікт. Після того як шведський король Карл ХII поставив на коліна союзників російського самодержця – польського короля та саксонського курфюста, його армія завернула в Україну, де чекав гетьман І.С.Мазепа. Коли війська шведів у 1708 р. ввійшли на Слобожанщину, то зустріли там справді сильний опір. А тим часом у Недригайлові був зачитаний маніфест Петра І від 6 листопада 1708 р., який повідомив про вступ шведської армії на територію України та закликав малоросійський народ до боротьби. Цар обіцяв, що «кто из малороссийского народа из неприятельского войска» візьме в полон генерала, то отримає 2000 карбованців, полковника – 1 тис., за солдата – 5 карбованців, а «за убиение каждого неприятеля, по свидетельству явному» обіцяно було по 3 карбованці. Обставини склалися так, що 18 листопада 1708 р. шведи вступили в місто Ромни, яке за три десятки кілометрів від Недригайлова. Це становило реальну загрозу нападу на містечко, яке мимоволі стало важливим пунктом у планах російського командування. Шведи залишились у Ромнах і, розквартирувавшись по навколишніх селах на зиму, здійснювали вилазки. Разом з козаками вірного гетьманові Мазепі роменського сотника Грицька Пирозького шведи робили раптові набіги на околиці Недригайлова та інші населені пункти. Це спонукало місцеве населення вжити рішучих заходів щодо оборони сотенного містечка. Уже в першій половині листопада 1708 р. в нашому краї стояла справжня зима з морозами та снігом. Недригайлівці чекали нападу військ «Карлуса шведского» з дня на день. Воєвода міста Фрол Висковатий наказав сховати в найукріпленішій частині міста все найцінніше і всім жителям передмістя негайно туди перейти. А тим часом у новій гетьманській резиденції м.Глухові у жовтні 1708 р. обрали нового гетьмана І.Скоропадського. Закінчивши вибори «изрядным веселием при пушечном стрелянии», 17 листопада Петро І відбув до Путивля, а потім побував у Тернах та Хоружівці, де дислокувалася російська піхота і кавалерія, відвідав Вільшану, Марківку та інші села. У Вільшані цар обідав у судді Івана Пустовойта й подарував йому на згадку срібний кубок. У Хоружівці конфіскували майно прихильника Мазепи лубенського полковника Григорія Гамалії. «Зело довольно обрели хлеба, в скирдах стоящего… Также и вина сыскали бочек с тридцать». З Вільшани царська свита рушила в Марківку, де знаходилася ставка. А 23 листопада там відбулося урочисте гуляння на честь дня народження О.Меншикова. Поблизу Хоружівки, між Беседівкою та Гринівкою, відбувся бій між шведами та росіянами. І досі неподалік Хоружівки видно два кургани, де поховані шведські воїни. Іще один шведський курган знаходиться поблизу Гринівки. А над Недригайловом згущалися хмари. 30 листопада 1708 р. «перед вечірнею» до Недригайлова під’їхав кінний загін шведських волохів у кількості 50 чоловік і намагався увійти в сотенне містечко, зухвало запропонувавши жителям здати місто без бою на ласку переможців. Через півгодини до міста прибув загін шведської кавалерії полковника Дукера, того самого, який кількома днями раніше разом із полковником Таубе керував розоренням містечка Сміле. Цей загін налічував уже 1500 шабель і був серйозною силою. У Недригайлові військового гарнізону не було, тому цивільне населення готувалось до бою. Перед цим шведи спалили Вільшану й розігнали населення. Багатьом довелося тікати до недригайлівської фортеці, де вже були деркачівці та мешканці інших сіл.


74 Усі жителі закрилися за стінами дерев’яного острогу. Шведи, підійшовши ближче, спішилися і строєм, з рушницями наперевіс, розпочали атаку. Вони хотіли, щоб недригайлівці пустили їх в місто й самі вийшли з фортеці, обіцяючи, що нічого «худого им чинить не будут». Захисники містечка заявляли, що «… швидше смерть приймуть, ніж ворога пустять». Піші шведські воїни кинулися на штурм укріплень і відкрили сильний вогонь по фортеці та її захисниках. Недригайлівці зустріли їх дружною стріляниною і приготувалися до рукопашного бою на той випадок, якщо шведам все ж вдасться вдертися до міста. Обороною фортеці вміло керував недригайлівський воєвода Фрол Висковатий. Стрілянина з-за фортечних стін скоро змусила солдатів ворога припинити штурм. Вони почали рубати ворота. Але міська брама не піддавалася, а вогонь захисників не вщухав. Вороги дали по воротах гарматний залп. Підібравши 10 убитих та кількох поранених, шведи відступили. Повертаючись, на знак помсти, вони «стали на подворках и церкви, и дворы все сожгли». Передмістя перетворилося на попелище. Але, незважаючи на це, перемога була за Недригайловом. Сотник Ф.Висковатий послав о другій годині ночі 1 грудня місцевого священика Андрія Олександрова в Лебедин сповістити про ці події генерал-фельдмаршалові Шереметьєву. Шведи після невдалої спроби захопити місто готували ще одну акцію проти непокірних недригайлівців. Цар Петро, довідавшись про недригайлівську оборону із донесення Меншикова, 15 грудня 1708 р. спорядив на допомогу загін донських козаків на чолі з отаманом капітанпоручиком Д.Ушаковим, ад’ютантом Петра, пославши йому 14 грудня наказ такого змісту: «Господин капитан-поручик, по получении сего указу казакам всем, которые с вами есть, вели идти к Недригайлову, а сам ты одною своею персоною поезжай, не мешкав, к господину генералу Аларту, и что он вам прикажет делать, и то по ево приказу исполняй неотложно. А казаки бы конечно стали у Недригайлова завтра, тоесть декабря 15-го дня к вечеру». Через два тижні після невдачі 30 листопада захопити з ходу Недригайлів, шведські солдати знову підступили. Однак і цього разу населення міста, підтримане донськими козаками, відбило ворожий наступ. У цьому бою багато шведських солдатів було вбито, захоплено в полон, а решта відступила. Козаки взяли в полон шведського ротмістра та кількох солдатів, а «інших забили, або гнали під самий Ромен», як доповідав Меншикову козачий отаман Ушаков. Після такої невдачі шведи більше не наважувалися підходити до містечка і облишили непокірний Недригайлів. Вони продовжили свій марш у напрямку Гадяча. Стійкість захисників Недригайлівщини скувала значні сили противника. За мужність і відвагу Петро І висловив місцевим жителям щиру подяку і, за народними переказами, удостоїв нечуваної честі своїм візитом жителів сотенного містечка Недригайлів, де «по обыкновению своему» читав у церкві на літургії «Апостола». Розповідають, що, повертаючись до Петербурга після Полтавської битви, цар зупинявся в Тернах, ночував там дві ночі, заклав нову Петровську церкву (церкву Покрови Пресвятої Богородиці) і дав гроші на її спорудження. За Сулою, біля с. Засулля, на горі знаходяться рештки укріплень гетьмана Мазепи, звідтоді це місце називають Мазепиною горою. Скоріше всього, самого опального гетьмана там ніколи не було, а лише базувалися вірні йому козаки. Відомо, що в 1708-1709 рр. табір мазепинців був оточений глибоким ровом, а на горі у погребі, викладенім деревом, зберігалися боєприпаси. У першій половині ХІХ ст. клопотами графа Ю.О.Головкіна


75 там була збудована «красивая беседка», де подорожні могли відпочити і напитися криничної води. До нашого часу збереглися легенди про мазепинські скарби. Розказують, що відступаючі козаки з гори скочували в Сулу бочки з золотом, які буцімто й досі лежать на її дні. На початку грудня 1708 р. царським урядом було оголошено, що хто знайде скарби Мазепи, тому належатиме половина. До речі, мазепинські скарби згодом шукали в Білій Церкві, Любецькому замку, Києво-Печерській лаврі та інших місцях. Маєтки опального гетьмана та його прихильників були розгромлені місцевим населенням або каральними загонами Петра І. Численні легенди про сховані на Мазепиній горі дорогоцінності до цих пір хвилюють уяву шукачів скарбів. Розказували й таке, що кілька десятиліть тому двоє немісцевих молодих людей попрохали колишнього лісника показати могилу під Мазепиною горою, назвавшись родичами покійного. Відвідавши могилу через певний час, дід виявив, що вона розрита на півметра в глибину й так залишена. Свого часу головний редактор Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня» В.Я.Стецюра згадував, що перед Великою Вітчизняною війною хлопці принесли з Мазепиної гори на Бродок бронзове погруддя якогось вельможі, мабуть ще періоду XVIII ст. М.О.Коваль з Недригайлова розповідав, що в далекому дитинстві він із хлопцями надибав біля підніжжя гори цегельний звід з важкими дверима і вхід до якогось схрону. Тут же знайшли великих розмірів замок. Розповідали і про німецького барона, який мав книгу, де описувалося про скарби біля Мазепиної гори. Цілком можливо, що скарби ще чекають своїх відкривачів. Землі поблизу Недригайлова цар у 1711 р. передав державному канцлерові графу Г.І.Головкіну, про що засвідчила грамота від 6 грудня. Граф прожив до 1734 р. в Петербурзі, а спадщина згодом перейшла до його внука Ю.О.Головкіна, який був досить відомою в цих краях людиною. Дарувальна грамота на ці землі за підписом самодержавця в оправі з венеціанського оксамиту довго зберігалася у Костянтинівській церкві. Хоружівка до 1709 р. належала генеральному осавулу Гамалії, який пристав до шведів і втратив свої маєтки.

Література 1. Шутой В.Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла ХІІ. - М., 1958. - С.316. 2. Труды Императорского Русского военно-исторического общества. - Т.3. - СПб, 1909. 3. Шевченко В.І. Роменщина в Роки шведської інтервенції на Україні (1708 - 1709 рр.). Записки краєзнавців. - Ромни, 1963. 4. Филарет (Гумилевский). Историко - статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. - М., 1857. 5. Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. - 1959. - 11 листопада. 6. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис XV - XV ст. - Х., 1954. - С.121 - 122; Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.1. - К.: Рад. школа, 1959. 7. Щелков К.П. Историческая хронология Харьковской губернии. - Х., 1882. 8. Сапухін П.А. Події Російсько - шведської війни 1708 - 1709 років на території Сумщини. Суми, 1958. - С.36.


76

Північна війна в нашому краї


79 На І половину XVIII ст. на території Недригайлова знаходилися три фортеці, які в комплексі утворювали єдину оборонну систему. Перша називалася «пригородом Недригайлівським», мала квадратну форму та одну башту. Оточена земляним валом та насадженнями. За її стінами і розміщалися сотенна канцелярія, дерев’яні комори з льохом. Друга фортеця мала назву Донська. За формою теж нагадувала квадрат, обнесений валом та ровом з трьома вежами. На її території височіла церква Покрови Пресвятої Богородиці й стояло багато дворів. Третя – звалася Козацькою. Там була церква Святого Миколи, при якій, крім усього, ще й дітей навчали. У цій фортеці стояли шинки, де жителі торгували вином та горілкою. Недригайлів зв’язувався через річку великою греблею з першою фортецею. Гребля складалася з трьох менших, які називалися (від річок) Березівка, Недригайлівка, Щупликіне болото. За них недригайлівці сплачували грошовий оброк до скарбниці Путивльської воєводської канцелярії. На греблях стояли млини, що використовували енергію води. На Сулі – три, на Дригайлисі та Щупликіному болоті – чотири. Понад Сулою та з півдня від р.Березівка простягалися недригайлівські поля, власниками яких були військові обивателі та однодворці. Містечко складалося з 7 вулиць та 17 провулків з 393 садибами. До третьої чверті XVIII ст. укріплення Недригайлова фактично зруйнувалися, крім Козацької фортеці, яка ще якось трималася. І ніхто вже не поспішав лагодити стіни та башти, бо потреба в них із кожним роком меншала. Саме в цей період забудова почала набувати цивільного характеру. За Сулою знаходилися значні лісові масиви та сінокоси, якими з XVII ст. володіли недригайлівці. Але цей ліс майже не використовували і дерево купували в інших місцях. У печах топили очеретом та соломою. В першій половині XVIII ст. в містечку налічувалося близько 350 дворів, 2 церкви, 7 інших будівель. Політика царя Петра І вимагала надриву всіх провінцій держави, в тому числі й Слобідської України. На короткий час, до 1700 р., на козацьких підпомічників накладено особливий податок – по одному карбованцю з душі. 23 квітня 1702 р. за указом царя недригайлівському воєводі Гнату Кулешову було велено замість служби зібрати гроші з рейтарів, їхніх дітей та солдатських, з пушкарів, їхніх дітей та рідних. Тобто служба цим людям замінювалася грошовим податком. У 1727 р. Катерина І подарувала Терни чоловіку своєї двоюрідної сестри Симону Гендрікову, якому імператриця Єлизавета Петрівна у 1742 р. пожалувала титул графа. У 1749 р. імператриця Єлизавета Петрівна затвердила Терни за дочкою Гендрікова Марфою Симонівною і відвідала в цьому році проїздом Терни. І відтоді слобода стала родовим володінням Гендрікових. У 1750 р. тут налічувалося 850 дворів, у яких мешкало близько 5 тис. чоловік, в т.ч. 2502 ревізькі душі. Маєток в Тернах мав великий фруктовий сад, 82,5 десятини орної землі, 20 десятин сінокосів, 13 млинів на річках Терн, Бобрик, Біж. До маєтку належали також 9 хуторів, заснованих тернівськими мешканцями. Після ліквідації полкового устрою (1765 р.) Терни віднесено до Сумської провінції Харківського намісництва. У другій половині XVIII ст. інколи соціальна напруга в місті сягала свого апогею, хоча це не було типовим явищем. Так, наприклад, жителі, підтримані одним із гайдамацьких загонів, у 1767 р. виступили проти місцевого поміщика М.Головкіна, розгромили маєток, порозбирали майно. У 1777 р. помістя Терни дісталося князю Щербатову й поміщику Мамонову. 1778 р. в Тернах налічувалося багато кріпаків, що належали двом поміщикам, а також 55 віль-


80 них селян. В 1797-1834 рр. містечко Терни входило до Слобідсько-Української губернії, а з 1835 р. стало волосним центром повіту Харківської губернії. З 1770 до 1784 року, між засланнями і каторгами, в наших краях неодноразово з’являвся відомий гайдамака С.І.Гаркуша зі своїми товаришами, який упродовж 15 років сіяв паніку серед багатіїв Лівобережжя та Слобожанщини. Цій сторінці історії в книзі присвячено окремий розділ. Що стосується адміністративно-територіального підпорядкування, то протягом XVIII ст. воно зазнало значних змін. З часу виникнення Недригайлів як сотенне містечко перебував у складі Сумського козацького полку. З початком петровських адміністративних реформ у 1708 р. опинився в межах новоствореної Азовської губернії, а з 29 травня 1719 р. – Севської провінції Київської губернії. 2 серпня 1728 р. місто значилося за Севською провінцією Бєлгородської губернії. В 1765 р. імператриця Катерина ІІ веліла всі Слобідські полки реорганізувати в гусарські й утворити Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. У 1780 р. губернію перетворили в Харківське намісництво на чолі з генерал-губернатором і поділили на повіти. Із 25 квітня 1780 р. Недригайлів вважався повітовим містом Харківського намісництва, а з 1796 р. став заштатним містечком, тобто був залишений поза штатом Лебединського повіту як населений пункт з правом на самоврядування. З 1797 р. – центр Недригайлівської волості Лебединського повіту Слобідсько-Української губернії, яку в 1835 р. перейменовано на Харківську. У відомості, складеній в 1799-1801 рр., значиться, що в селі Коровинці мешкало 1740 душ, в хуторах Рубанці – 85, Коцуровому – 26, Перетічках – 34, Раковій Січі – 16, Овечому – 18, Лахнівщині – 85, містечку Костянтинові – 674, селах Малі Будки – 536, Кулішівка – 367, Курмани – 820, Березняки – 338, Червона Слобода – 259, Хоружівка – 2126, Іваниця – 382, Чемоданівка – 83. Однією з цікавих історичних пам’яток нашого краю є знаменитий герб Недригайлова. Катерина ІІ, наближаючи імперію до європейських стандартів, 21 вересня 1781 р. в Санкт-Петербурзі затвердила герби міст тодішньої Харківщини. Недригайлів, як місто, теж отримав свій символічний знак, який склав геральдмейстер Волков. Стародавній герб міста за формою мав вигляд щита, у верхній частині якого містився герб губернського міста Харкова, символікою якого був «Рог изобилия и кадуцей», в якому відбилася історична ситуація того часу. Саме наприкінці XVII ст., з пересуванням кордонів Росії на південь, Харків остаточно втратив своє значення як фортеці. Через цю губернію проходило безліч торговельних шляхів зі сходу на захід. Швидко розвивалися торгівля та ремесла, і тому не випадкова поява на гербі емблеми, яка їх символізувала. Ріг достатку – символ багатства (з міфології Стародавньої Греції). Коза Амалфея, яка годувала в дитинстві Зевса, зачепилася і відламала ріг. На знак подяки Зевс зробив цей ріг чарівним: міг давати власникові все, що той забажає. Кадуцей – це жезл, атрибут бога торгівлі й покровителя мандрівників Меркурія, який у давньогрецькій міфології має ім’я Гермеса. У нижній частині герба – зображено 8 чорних слив на золотому полі, що теж символізувало багатство та достаток. А також вказувало на велику кількість сливових садів у цій місцевості. Неабияке змістовне навантаження в геральдиці мають кольори. Так, жовтий колір, на якому зображені сливи (колір золота), символізував багатство, славу, справедливість, великодушність, зелене тло верхньої частини – символ природи, оновлення надій, радості, достатку, а чорний колір слив – знак печалі, розсудливості, покори. У XІXст. Б.Кене був розроблений проект нового герба міста, де на лазуровому полі покладений золотий пояс, на якому – дві лазурових сливи із зеленим листям. У вільній


81 частині – герб Харківської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою. Але цей проект так і не був затверджений. Залишки колишнього валу та рову в 1786 р. ще оточували местечко Недригайлів із заходу та південного сходу. В центрі населеного пункту планувалося спорудити ряд будівель для державних служб, зокрема городничого та поліції. Там уже стояли приміщення для селянських і винних складів, які тоді називалися магазинами. Завідували ними каптери. Також планувалося в центрі Недригайлова розмістити гостинний двір для приїжджих. На кінець XVIII ст. у Недригайлові налічувалося 7 казенних будівель та 500 садиб. Але на 1787 р. у заштатному містечку, крім приходських дерев’яних церков, інших будівель, «достойных примечания», не було. Ще не скоро з’явилися заплановані «присутственные места». У центрі старого Недригайлова виділялася базарна площа, яку з усіх сторін оточували будинки «провинциальной» архітектури без стильових особливостей, що належали місцевим дворянам та купцям. Деякі з цих будівель збереглися аж до середини ХХ ст. Забудову об’єднувала церква, яка архітектурно зв’язувала всі навколишні споруди, створюючи колоритний ансамбль центру Недригайлова. 1776 р. в місті перебудовано храм Святого Миколи, бо той «становился очень ветхим». У незадовільному стані знаходився і Покровський храм. 22 червня 1781 р. стара Покровська церква згоріла, і на її місці згодом збудували й освятили нову дерев’яну церкву на честь Богородиці. Це сталося у 1792 р. А наступного року, 22 липня, під час вечірньої служби, яку проводив священик Федір Яскевич, у церкву вдарила блискавка, та, на щастя, пожежі не трапилося. З тих пір жителі Недригайлова згадували цей день з «особенным благоговением». У березні 1811 р. канцелярія малоросійського генерал-губернатора Лобанова-Ростовського у місті Полтава одержала від Роменського нижчого земського суду хвилююче повідомлення: «В селі Кулішівка нещодавно з неба звалився камінь». За негайним наказом губернатора у віддалене село довіреної йому губернії було відправлено чиновників, які на місці провели ретельне дізнання. Вони без затримки, так би мовити, по гарячих слідах виявили безпосередніх свідків надзвичайної події. П’ятеро кулішівських селян розповіли, що стали свідками того, як вночі 28 лютого в небі раптово з’явилося вогненне сяйво з обрамленням якогось предмета. Рухаючись дещо навкіс від вертикалі, з блискавичною швидкістю невідомий посланець з космосу із страшенним гуркотом і тріскотом упав на городі їхнього односельчанина Школенка. Близько 5 годин ніхто не наважувався підійти до місця падіння невідомого предмету. І лише коли там зібралися майже всі жителі села, серед них знайшлися найсміливіші. Дарма, що земля була мерзлою, «гість» з неба занурився у ґрунт майже на аршин (дорівнює 71 см). Проте й тоді, як його викопали із землі, він все ще був гарячим. Після зважування виявилося, що вага «інтересного» і ніздрюватого каменя дорівнювала 15,5 фунта (1 фунт = 410 грамів). Якби це було нині, а не 195 років тому, навіть школяр пояснив би здивованим селянам, що то звичайний метеорит і що таких згорає дуже багато в атмосфері, не долітаючи до землі. Але тоді той випадок розцінено по-іншому. «Цей камінь є не чим іншим, як небесним знаменням, таємничою пересторогою, а можливо, й лихим віщуванням», – таке припущення зробили вони, за порадою місцевого священика віднесли «гостя» до церкви. Поклали на видному місці. Слухаючи проповіді батюшки, кулішівці ще старанніше правили молебні, били поклони, аби відвести від себе гнів Божий. Несподівана новина вихором облетіла навколишні села і хутори. Тож


82 до кулішівської церкви звідусіль почали йти прочани, несучи з собою нескінченне горе й останні копійки. Але невдовзі полтавський губернатор Лобанов-Ростовський повідомив про метеорит тодішнього міністра поліції Балашова, а той, у свою чергу, царя Олександра І. Це повідомлення в Петербурзі, зокрема в Зимовому палаці, справило сенсацію. За лічені дні до Кулішівки за розпорядженням самого царя Росії прибув чиновник. У його доручення входило одне: привезти до Петербурга небесний камінь. Наказ Миколи І було виконано в найкоротші строки. На початку червня 1811 р. кулішівці віддали небесного посланця зі своєї церкви. На жаль, подальша доля кулішівського метеорита невідома. У 1832 р. за ініціативою настоятеля собору протоієрея Василя Васильківського недригайлівський купець Г.Ф.Ельфимов доставив усю цеглу на будівництво кам’яної трьохпрестольної церкви в Недригайлові за власний рахунок. Значні пожертвування на будівництво зробили дружина купця Ганна Іллівна, яка віддала 1500 карбованців сріблом на головний іконостас, а також церковний староста купець Є.Зезулін, титулярний радник І.Богданович, міщани Є.Максимова та В.Соколов, унтер-офіцер Канін з дружиною, недригайлівський приватний пристав А.Богдановський, волосний голова Л.Гордієнко та інші громадяни. У 1838 р. розпочато будівництво Покровського храму, який споруджений 1851 р. Йому віддали 210 десятин землі. Храм, збудований на честь Покрови Пресвятої Богородиці, мав два престоли – Святої Троїці та Святого Христова Миколи. 13 березня 1843 р. (за старим стилем) до Недригайлова прислано «для следствий частного пристава с жалованием 400 рублей». У волость згодом призначений і поліцейський наглядач – колезький секретар З.Ф.Бутовський. На початку ХІХ ст. у містечку церковним старостою був великий фахівець з юридичної справи титулярний радник Пилип Безуглов, який раніше служив у Харкові, а потім став секретарем Недригайлівської міської ратуші. До середини ХІХ ст. ратуша відала питаннями місцевого життя. На її печатці, якою скріплювалися документи, навколо двоголового орла був напис «Печать Недригайловской градской ратуши». До війни з Наполеоном ратманом при ній був Матвій Єльфимов, канцеляристом служив Никифір Попов. Знову переважно російські прізвища мали люди, які уособлювали державну владу в заштатному містечку. Ті, хто приїздить до міста, і ті, хто з нього від’їжджає повинні були інформувати про це поліцію, а з 11 січня 1849 р. за недоведення до відома властей про своє переміщення з винних стягувався штраф. У 1854 році замість ратуші в Недригайлові запровадили міську думу, до складу якої входили голова, двоє гласних і секретар. Судові справи розглядала Лебединська міська ратуша. Секретар Недригайлівської думи в 1854 р. отримував жалування не більше 150 крб. сріблом за рік. «Присутственные места» в 1854 р. репрезентували такі органи місцевої влади, як міська дума, сирітський суд, міські депутатські збори та квартирна комісія. З 7 березня 1839 р. в Недригайлові було дозволено «устраивать крыши из соломы с раствором глины и навозу». В цьому ж році, восени, під Кулішівкою знайшли рештки скелета мамонта. У 1779 році с.Хоружівку Костянтинівської сотні було передано у володіння генералпоручика І.Костюріна. Тоді в селі проживало «обывателей…616 да крестьян душ 25». «Жители сего села упражняются в хлеборобстве и плантациях табаку, а особливо в скотоводстве. Хлеб и табак продают в Ромне, а скот отгоняют в Ромен и Смелое на ярмон-


83 ки. Многие из здешних жителей ходят на Дон по рыбу и в Крым за солью. Привозимую рыбу и соль продают в Ромне, Смелом, а иногда и в Гадяче…» Власне, жителі Недригайлова, Вільшани, Мелешківки, Томаківки, Деркачівки та деяких інших сіл кріпаками ніколи не були, бо вели свій родовід з козацтва та державних селян. А ось селяни окружних сіл жили на землях панів Головкіних, Хвощинських, Щербатових, Шатових, Толстих, Левіних, Калугіних, Капністів, Чапліциних, Кондратьєвих, Збаровських, барона Менгдена та інших поміщиків. У Коровинцях знаходився маєток В.Г.Полетики (1765-1845 рр.). Цій славній династії у книзі присвячено окремий розділ. Абсолютна більшість населения Недригайлівщини займалася сільським господарством. Основною системою землеробства була довгий час трипільна, яка передбачала сівозміну з чергуванням парів, озимих та ярих культур. Пізніше її замінено багатопільною. Хлібороби цих країв більше висівали ярих, ніж озимих хлібів, бо часто траплялися дощові або безсніжні зими, що призводило до випрівання посівів. Для обробітку землі використовували великі плуги, в які впрягали по чотири, шість чи вісім волів, а пізніше – коней. Застосовували також звичайні сохи з двома сошниками і рало. Для скорішого весняного посіву землероби звичайно орали свої наділи плугами під зиму (така оранка називалася зяб), а після того, як у березні відкриється земля, спочатку сіяли мак, далі ячмінь, пшеницю, овес, горох, сочевицю, просо, льон, коноплі, а на легких і сухих ґрунтах – гречку. Зібране з поля збіжжя відвозили на тік чи стодоли або ставили в ожереди серед поля на нивах. Під час молотьби клали снопи колосом вверх, щоб трохи підсохли. Заможніші хлібороби для молотьби робили спеціальні клуні. Молотили з розрахунком, щоб, крім вимолоченого зерна, одержати й на годівлю для худоби. У порівнянні з сіном сиромолотна солома становила половину зимового раціону худоби. І взагалі, «хороший чи поганий урожай залежить, по-перше, від сприятливості весни і літа, потім від придатності грунту, від часу чи терміну посіву, від доброякісності насіння і, нарешті, від розуму і праці господаря, що сіє насіння в надра землі», – так зазначали автори «Топографического описания Харьковского наместничества». Вимолочене зерно господарі очищали від домішок, просушували під сонцем або на печах і відвозили молоти. Власникові млина, як правило, платили десяту частину хліба зерном, яка називалася «мірчуком». Плата грішми не практикувалася. Поставлений на токах хліб зберігався в ожердах, а вимолочений ховався у земляні, так звані пашенні ями, внутрішні стіни яких вкривалися рядами соломи. Зверху вони накривалися соломою або ще й дошками чи хмизом, а потім – землею . Навколо Недригайлова на значних плантаціях вирощували тютюн, який потім продавали навіть за кордоном. Переважно вирощували простий тютюн і в незначній кількості віргінський та амофорський. Вирощування цієї культури настільки поширилося, що Недригайлів можна назвати ще й тютюновим містечком. За наказом Катерини ІІ в Україні видано інструкцію, яка сприяла розвиткові тютюнництва, а в сусідніх Ромнах створена спеціальна контора, що займалась розведенням і поліпшенням сортів тютюну. У повіті на 1785 р. із 163433 десятин землі для сільського господарства розорювалося 120680 десятин, під сінокіс відводилось 24656 десятин, під посіви – 80453 десятини, з яких намолочували хлібів у четвертях (1 четверть – 209,9 кг): жита – 37008, ярової пшениці – 12387, ячменю – 9432, вівса – 60981, проса – 3346, гречки – 21305, гороху – 49379. Отже, у процентному відношенні зернові розподілялись так: овес – 42, жито – 25, гречка – 15, яра пшениця – 8, ячмінь – 7, просо – 3, горох – 0,003%.


84 У 1787 р. Недригайлівщина пережила голод. Тогоріч 22 липня загорілася Покровська церква, від якої була велика пожежа. 3 1799 по 1811 рік край значно постраждав від нальотів сарани, «истребившей все хлебные произростания», біологічній активізації якої сприяло посушливе літо. Кілька разів нашестя цих комах наносило фатальні рани господарству недригайлівських селян. Це було справді стихійним лихом, часом неймовірним за масштабами. Колись люди розповідали, що на крилах сарани написано «Попуст Божий». А в літописах її поява сприймалась як кара за людські гріхи. Де пролітала й сідала сарана, все винищувала за якихось дві години і відразу починалася дорожнеча на харчі. Люди їли хліб з лободою, жолудями. Єдиним ефективним засобом проти цих істот були свині, для яких сарана була смачною їжею. Від неї вони швидко товстіли, однак ніхто потім не хотів їсти їхнього м’яса, бо та нечисть, що скоїла стільки лиха, викликала у людей огиду. Уряд цими нальотами комах теж був занепокоєний. Навіть у Сенат до Петербурга наказали «прислать саранчи от двох до четырех в спирте в склянницах больших...» Найефективнійший засіб влада вибрала такий: «...не упуская и малейшего времени, собрав тех и своих сотен обывателей с плугами, те все места, где только саранча залегла на зимовку и икру выпустила, велели плугами зорать. И согнав туда обывательские же свиньи, сколько возможно больше число, допустить рыть и топтать, чтоб оная (саранча) вовсе была выгублена и в будущее лето выплодиться отнудь не могла...». У 1831 і 1848 рр. спіткала ще одна біда – епідемія холери, від якої в 1831 р. у Недригайлові померло 119 чоловік, а в 1848 – 122. Крім цього, в 1826 та 1841 рр. відбувся падіж великої рогатої худоби. Так, у 1826 р. загинуло майже дві третини всього поголів’я, а в 1841 р. – половина стада. 1831, 1835, 1839 рр. видалися неврожайними. Крім землеробства, частина жителів була зайнята в обслуговуванні та на переробці продуктів сільського господарства. У відписках сотників, датованих серединою XVII ст., згадується, що в Недригайлові на Сулі, в 7 сажнях від острогу, працював млин, власниками якого були путивляни Василь Новіков та Юрій Тонкий. З Костянтинова до цього млина приїжджали молоти зерно по 50 і більше чоловік . Як свідчить опис Тернів чиновником вотчинної Колегії 11 січня 1750 року, в Тернівській вотчині було три водяні млини на річці Терн (19 каменів), сім – на річці Біж (14 каменів), три – на річці Бобрик (4 камені). Вони працювали до революції 1917 р. Крім того, на околиці Тернів налічувалося кілька десятків вітряків. Протягом 20-30-х років ХІХ століття обидва тернівські поміщики князі Мамонов і Щербатов заснували винокурний, два селітрові заводи. У 1839 році поміщиця Дмитрієва-Мамонова побудувала в Тернах цукровий завод, який згодом став власністю князя Щербатова. Його реконструкція у 1854-1856 рр. дала можливість збільшити виробництво цукру до 10 тис. пудів на сезон. У 1854-1856 рр. останній реконструйовано і виробництво цукру зросло до 10 тис. пудів за сезон. У 1879 р. 40 робітників виробили 1350 пудів на суму 8800 рублів. У маєтку князя Щербатова у 1876 р. споруджений цегляний завод, де 15 робітників виробляли 300 тис. цегли на рік. На початку XVIII ст. біля «Казенного містечка» в Недригайлові працювала «государева оброчная мельница». На тому млині було два амбари з чотирма каменями, за якими знаходилися дві товчії по 5 товкачів, а між амбарами шість коліс, які приводились в рух енергією води. Цей млин був на оброці у недригайлівського солдата Володимира Картуліна, який сплачував до казни 43 карбованці, 16 алтин і 4 гроша на рік. Млинарство тривалий час залишалося традиційною галуззю господарювання. У середині XVIII ст. в містечку було дві церкви, 913 будинків, з яких тільки три цегляні, 10 магазинів-складів, 6 постоялих дворів. Головним предметом збуту в першій по-


85 ловині XVIII ст. залишався тютюн місцевого виробництва. Ремісники виготовляли та лагодили вози, гончарний посуд, поширеними були кравецьке та швецьке ремесла. Також займалися ткацтвом, виробництвом сукна та полотна. Частина жителів заробляла на прожиття чумакуванням. Так, наприклад, у Вільшані цим промислом займалися три родини – Штилі, Андрєєви та Абаровські. На середину ХІХ ст. в Недригайлові було 65 млинів, працювали миловаренний завод і дві миловарні. На цей час всі річки, крім Сули, стали «совсем незначительны» у порівнянні з XVII ст. На них ще було видно залишки гребель і «старики помнили значительность этих плотин и их мельниц». У водоймах недригайлівці ловили щук, карасів, окунів, лящів, йоршів, в’юнів, линів, плотву та раків . З часом прискорювався процес втягування натурального господарства в товарногрошові відносини. Сільськогосподарські продукти та вироби ремісників продавали на щотижневих місцевому та навколишніх торгах. У Недригайлові з першої половини XVII ст. на рік проходило чотири значні ярмарки: Успенський – 8 вересня, Дмитрівський – 26 жовтня, Миколаївський – 6 грудня. Оборотний їх капітал – 5000 карбованців сріблом. Головні предмети торгівлі – тютюн, хліб, одяг, шкіра. Тютюну вироблялося 10-15 тисяч пудів на рік ціною від 30 до 40 копійок. Ярмарки тривали не більше двох днів. Приїздили на них купці з Путивля, Ромнів, Сум, Рильська, Смілого й Тернів. До середини ХІХ ст. продаж тютюну зріс до 50-60 тисяч пудів на рік (800-1120 тонн). Окремі села мали, говорячи сучасною мовою, вузьку спеціалізацію. Так, у Томашівці якийсь майстер із Межиріччя започаткував виготовлення дерев‘яних коробок із верби та ясена, які купували оптом у Смілому по 15 коп. за штуку. У Шаповалах, приміром, били ступою шерсть, валяли войлок, валянці, шапки-ярмолки. При сприятливих природних та економічних умовах кількість ярмарків збільшувалася, і навпаки. Так, у Недригайлові, наприклад, 1779 р. їх було три, а 1787 – жодного. В 1787 р. люди пережили, як уже згадувалося, голод. Автори «Топографічного опису Харківського намісництва» вважали, що сумські ярмарки знівельовували торгівлю всіх сусідніх з ними міст і містечок. Професор Д.І.Багалій дотримувався думки, що сумські ярмарки не шкодили їм, а навіть «приводили до постійної торгівлі». А порівняно менші масштаби торгових операцій він пояснює тим, що «отсі городи Лебедин, Білопілля, Недригайлів й Межиріч – нічим не відріжнялися від слобод» . До 1861 р. всі двори в Недригайлові несли постій, працювало 3 лавки, 6 заїжджих дворів. Працювали воскобійний завод із медовою банею, сальносвічковий та мильний заводи, сума доходу яких рівнялася 2000 карбованців на рік. На цей час помітно зросло й число чумаків, переважно вихідців з державних селян. Так, у 1861 році в Недригайлові на відлучку видано 542 паспорти, з яких 474 – державним селянам, 7 – купцям і 61 – цеховим людям. Культурні надбання тогочасного населення Недригайлівщини більш ніж скромні. Із селян одиниці вміли читати й писати. Носіями грамотності були священики двох церков та деякі дворяни. Саме духовні особи протягом XVII-XIX ст. були головними просвітителями в нашому краї: разом зі Словом Божим несли грамоту, знання про навколишній світ. З ініціативи козаків та селян при місцевій церкві ще в 30-х роках XVIII ст. створена школа початкової грамоти, яку відвідувала незначна кількість учнів. На початку ХІХ ст. в Недригайлові відкрилося парафіяльне училище, яке фактично було школою з релігійним нахилом. У 1811 р. в ньому навчалося 22 учні . До нашого часу зберігся оригінал документа від 9 січня 1811 р. Це довіреність, видана міською ратушею «недригайловской жительке дворянке купца Василия Калугина жене


86 Ирине» від «помещицы порутчицы Татьяны Ивановой дочери по отцу Коптевой, а по мужу Тимченко-Рубаном подписана, в том сия ратуша за надлежащим подписанием и с приложением казенной печати свидетельствует». Як бачимо, не всі й пани письменні. У першій половині ХІХ ст. в Недригайлові розпочало працювати ще одне приходське училище, в якому щорічно навчалося 30-38 учнів. Дехто з багатших сімей мав можливість здобувати освіту за межами містечка. Так, у 1830 р. в Харківському «Институте благородных девиц» та в губернській гімназії виховувалися і недригайлівські учениці. За їх навчання місцева казна сплачувала 400 карбованців щорічно . У Недригайлові розпочато будівництво лікарні. В 1843 р. місто одержало «на лечебницу» ще 2000 крб. понад встановленої суми . У 1870 р. на запрошення князя Щербатова в Тернах з’явився перший приватний лікар за прізвищем Романов. Крім того, що обслуговував княжу родину і працівників заводу, він почав вести прийом хворих тернівчан. Ним у 1876 р. відкрита приватна амбулаторія зі стаціонарною палатою на три ліжка. Як свідчить І.М. Міхно у своїх спогадах, Романов лікував людей тільки за золоті гроші. У 1897 р. хоч і з великими труднощами, все ж було в селі відкрито земський медично-лікарський пункт на всю Тернівську волость. Він діяв до 1913 р., коли відкрили побудовану земством лікарню на 20 ліжок з інфекційним відділенням. Там працювали лікар, фельдшер і акушерка. Вони обслуговували 5 волостей з населенням 12146 чоловік. На середину ХІХ ст. одним із найбільших сіл Недригайлівщини була Хоружівка, де поміщик Стрекалов налагодив виробництво полотна. Тоді на 200 верстатах працювало чотири сотні робітників. А в 1897 р. у 229 хоружівських дворах налічувалось 824 верстати. Цікавою сторінкою в історії Хоружівки є перебування цих земель у володінні поміщика Олександра Фомича Гаршмана (1812 – 1888 рр.), могила якого знаходиться біля с.Дараган. Він розбив навколо свого обійстя дендропарк на площі близько 100 гектарів, де посадив екзотичні дерева, проклав алеї до ставка, який і досі називають Панським, зорганізував хор та сільський театр. У 1850 р. у Беседівці була збудована нова дерев‘яна церква з дзвіницею, яку за радянської влади перебудували під клуб. *** Підсумовуючи соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Недригайлівщини феодальної епохи, треба відзначити, що територія сучасного району після монголо-татарського нашестя довгий час залишалася пусткою і тільки на початку XVII ст. сюди прийшли люди на постійне проживання. Це були вихідці з Наддніпрянської України, а також українці з Московщини та російські селяни. Уряд, виходячи з міркувань захисту кордонів, надавав переселенцям значні пільги. Найважливішою поступкою було право вільного займу землі для будівництва слобід, міст і особистого користування. Довгий час край залишався важливим у військовому відношенні пунктом, але з подальшим заселенням Слобожанщини та просуванням кордонів на південь поселення поступово втрачали первісні функції та ставали цілком цивільними. Соціально-економічні відносини в цьому краї були типовими для пануючої епохи феодалізму, але на початок ХІХ ст. почали з’являтися перші елементи капіталістичних відносин. Натуральне господарство поступово втягнулося у товарно-грошові відносини.


87 Література 1. Кулаковський П.М. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рр. – Київ.: Темпера, 2006. – 495с. 2. Через віки та епохи: Нарис з історії с. Терни: у 4-х томах / Книга перша: Шляхами випробувань. // Автор і упорядник А.М. Лісний. – Суми: ВАТ “СОД”, вид-во “Козацький вал”, 2005. 3. Дневник поручика Полелипольского // Лебединские известия. – 1918. – 15 августа. 4. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис XV – XV ст. – Х., 1954. 5. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV – XV І вв. – Х., 1964. 6. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, Ч. 1. – СПб., 1865. 7. Гербы городов Харьковской губернии // Наука и жизнь. – 1987. – №3. 8. Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України. – 1991. – №3. 9. Мышлаевский А.З. Крепости и гарнизоны Южной Росси в 1718 г. – СПб., 1897. 10. Управление главного архитектора г.Харькова. “Горпроект”. Схема планировки Недригайлова. – Х., 1947. 11. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. Отделение ІІІ. – М., 1857. – С.545, 552. 12. Щелков К.П. Историческая хронология Харковской губернии. – Х., 1882. 13. Справочная книга Харьковской епархии. – Х., 1904. 14. Памятная книжка Харьковской губернии на 1865 год. – Х., 1865. – С.540. 15. Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т.5. – Х., 1893. 16. Оглоблин Н.Н. Обозрение историко – географических материалов XV и нач. XV вв., заключающихся в книгах Розрядного Приказа. – М., 1884. 17. Сахно Ф.І. З історії нашого краю // Світло Жовтня. – 1979. – №130. 18. Стецюк К.І. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: АН УРСР, 1947. 19. Історія селянства УРСР. У 2 т. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1967. 20. История Украинской ССР. В 10 т. – Т.3. – К.: Наук. думка, 1983. 21. О старозаимочном крестьянском землевладении в местности бывших Слободских полков. – СПб., 1904. 183. 22. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний. – Т.2. – Х., 1890. 23. Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т.5. – Х., 1893. 24. Сочинения, письма и бумаги В.Н.Каразина, собранные и редактированные проф. Д.И.Багалеем. – Х., 1910. 25. Сумський обласний державний архів. – Ф.475, оп. І, спр. 23, арк. 15, 16, 32. 26. Экономическое состояние городских поселений европейской России в 1861 – 1862 гг. – Ч.ІІ. – СПб., 1863. 27. Воссоединение Украины с Россией. Док. и мат. в 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953. 28. Топографическое описание Харьковского наместничества. – Х., 1883. – С.33 – 36. 29. Сборник Харьковского историко – филологического общества. – Т.5. – Х., 1893. – С.221. 30. Багалей Д.И. Краткий исторический очерк торговли (преимущественно ярмарочной) в Харковском крае в XV – XV вв. – Х. 31. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993. 32. Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861 – 1862 гг. – Ч.ІІ. – СПб., 1863. – С.42. 33. Щелков К.П. Историческая хронология Харковской губернии. – Х., 1882. 34. Валішевський К. Вокруг трона. – СПб, 1902 р. – С. 100-107. 35. Євгеньєва М. Любовники Екатерины. – М.: Воля. – С. 34-58. 36. Лісний А.М. Через віки та епохи. – Кн.1. – Суми: Козацький вал, 2005. 37. Дуров В.А. Русские награды ХVІІІ – начала ХХ в. – М.: Просвещение, 1997. 38. Петров П.Н. История родов русского дворянства. – В 2 т. – СПб, Книгоиздательство Германа Гокке, 1886.


88

План Недригайлова 1781 року


89

Сімейний герб роду Щербатових


90

Маєток князів Щербатових у Тернах

Портрет княгині П.І.Щербатової, виконаний художником В.Сєровим в 1911 році


91

Родина князів Щербатових на вході до палацу, що знаходився в Тернах

Одне з колишніх князівських володінь у Тернах князя Щербатова


92

Учасник російсько+японської війни Лука Трофимович Кисляк

Цукровий завод у Тернах побудований предводителем дворянства Харківської губернії в XIX ст.


93

Одна з десяти кімнат палацу князів Щербатових у Тернах, в яких розміщалися картини російського портретного живопису


94

Фрагменти кімнат старовинної зброї, колекція якої займала три кімнати в палаці князів Щербатових


97 За даними статистичного комітету 1861 р. в Недригайлові мешкало 5167 чоловік (2835 чоловіків та 2332 жінки). Із них 15 дворян по спадку, 3 особистих дворян, 54 духовні особи, 89 купців, 336 міщан, 60 цехових, 3160 державних селян, 68 чоловік «безсрочно-отпускных чинов». У 1885 р. в заштатному місті Недригайлові населення становило 6761 чоловік. Переважна більшість населення – православні християни. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. домінуючу роль в економіці Недригайлівщини продовжувало відігравати сільське господарство. Після 1861 р. оренда й купівля-продаж землі сприяли соціальному розшаруванню селянства. У Недригайлові налічувалося 990 селянських господарств, з яких 65% належали біднякам, 30% було середняцьких і 5% заможних або кулацьких. 220 десятин землі перебувало у власності церкви. Згідно з указом 1866 р., за державними селянами містечка Недригайлова в безстрокове користування закріплено по 2,6 десятини землі в розрахунку на ревізьку душу. В Лебединському повіті, куди частково входила Недригайлівщина, у 1870 р. дворянам належало більше 100 тисяч десятин, а селянам – 9 тисяч десятин землі. На один поміщицький двір у середньому припадало по 1127 десятин, а на селянський – 2 десятини. Як бачимо, у нашому краї наділи дещо перевищували середньоповітові показники . Недригайлів належав до першої з чотирьох мирових ділянок Лебединського повіту і до третьої призивної ділянки з центром у слободі Вільшані. До кінця ХІХ ст. кількість населення в містечку зростала. Але в окремі роки – зменшувалося. Так, наприклад, 1882 р., народилося 172 хлопчики та 191 дівчинка, а померло 187 осіб чоловічої статі та 199 жіночої. Того ж року укладено 72 шлюби, а розлучень – 94. Такі демографічні особливості можна пояснити значним неврожаєм, що випав на 1882 р. У цей важкий час населення міста отримало значну хлібну позичку від Лебединського земства, що дозволило стабілізувати ситуацію. Така позика надавалася з умовою обов’язкового повернення. У 80-ті роки ХІХ ст. у Недригайлові 41% селян були безкінними, що змушувало йти на заробітки, вступати в орендну кабалу. А землевласник Русаков, наприклад, мав поблизу Недригайлова, на хуторі Овечому, 500 десятин землі та винний завод, купець Калугін на хуторі Перетічки – економію та винний завод. Селяни, які не могли втримати власне господарство, продавали землю й ставали найманими робітниками. За роботу в наймах у 70-х роках ХІХ ст. платили від 20 до 30 копійок на день. Оплата на весняних сільськогосподарських роботах становила 27 копійок на день, а на жнивних підвищувалася до 38 копійок. На середину ХІХ ст. плата робітникам становила: пішому (в день) – 15 коп., кінному – 45 коп., за літо в середньому отримували 12 крб., а за рік – 20. Щодо цін на товари, то були приблизно такі: за четверть жита (209,91 л.) сріблом – 1 крб. 80 коп., пшениці – 3 крб., житньої муки – 2 крб. 20 коп., пшеничної муки – 3 крб. 95 коп., гречаної муки – 3 крб. За пуд конопель доводилося платити 1 крб. 20 коп., льону – 2 крб. 50 коп. Один качан капусти коштував – 4-10 коп., віз буряків – 40 коп., кавун – 1/2-18 коп., диня – 1/4-7 коп., гарбуз – 1-3 коп., вінок цибулі – 3-20 коп., мішок огірків від 6 до 10 коп. За відро вишень просили 10-35 коп., слив – 3-15 коп. Пуд меду коштував 2 крб. 50 коп., пуд воску – до 13 крб. За коня у 1846 р. давали від 30 до 85 крб., а до 1903 р. ціна зросла до 400-750 крб. Фактично існував надлишок робочої сили, тому недригайлівці змушені були часто йти на заробітки до промислових центрів Донбасу та в інші місця. У 1885 р. державних селян перевели на обов’язковий викуп, який мали сплачувати протягом 44 років, і зрівняли з рештою селян. На 1870 р. у Лебединському повіті 66,5 тисячі десятин, тобто половина всіх земельних фондів, належала 19 поміщикам та 40 куркулям. Друга половина, значно гірших земель, була розділена між 27097 селянськими господарствами.


98 На 1883 р. у Недригайлові нараховувалося 1662 коней, 886 голів великої рогатої худоби, 645 овечок та 1056 свиней. У 1899 р. по Недригайлівській волості засіяли озимих хлібів на загальній площі 1750 десятин, з яких пшениці – 895 десятин, ярими хлібами – 1955 десятин. Зібрано з одної десятини урожаю озимих – 7 четвертей, пшениці – 6,5, ярого хліба – 8 четвертей. Хоча форми господарювання залишалися старими, аграрний сектор краю на початку ХХ ст. досяг помітних успіхів. Так, у 1900-1901 рр. урожай озимини становив 10 четвертей з десятини, ярих хлібів намолочували 6,9 четвертей. Це були досить високі показники, враховуючи те, що на той час в середньому по Лебединському повіту урожайність озимих, наприклад, становила 7,6 четверті, ярих – 5 четвертей. Але все-таки й ці результати були нижчі за потенційні можливості хліборобів. Причина – спеки та засухи, що в перші роки ХХ ст. тривали майже весь весняно-літній період і згубно впливали на врожай. У 1901 р. під житом знаходилося 1800 десятин недригайлівської землі, ярою пшеницею було засіяно 520 десятин, ячменем – 850, вівсом – 730, гречкою – 260, просом – 160. З цих посівних площ зібрано 18000 четвертей жита, 2925 четвертей ярих хлібів, 4144 – ячменю, 6843 – вівса, 2210 – гречки, 1200 – проса. У 1905 р. урожайність з десятини пшениці становила 62 пуди, а орендна плата за десятину землі доходила до 20 карбованців. По Недригайлівській волості середній наділ на селянський двір становив 3 десятини землі. У пореформеному Недригайлові товарно-грошові відносини швидко набирали сили. У 60-х рр. ХІХ ст. в місті було 10 торговельних лавок, 6 заїжджих дворів, відбувалося 4 ярмарки на рік, де продавали худобу, одяг, гончарні вироби, тютюн, цибулю, часник та інше. У 1864 р. працювали два пекарі, два шевці, два пасічники, п’ять бондарів, два ковалі. Промисловий сектор був представлений досить скромно: працювали два свічкових заводи, один миловарний, один цегляний. Після 1861 р. згідно з установчою грамотою 1182 колишні кріпаки Тернів одержали 2758 десятин землі – по 2 десятини 80 квадратних сажнів на ревізьку душу. За цю землю мали сплачувати щороку по 7880 карбованців викупних платежів, що значно вище ринкової ціни. 52 дворових зовсім не одержали земельних наділів, а на 15 селян так оформили документи, що вони нібито добровільно відмовилися від земельних наділів. Пізніше такі ж наділи одержав ще 1261 селянин. У травні 1861 р. в обох маєтках почалися заворушення. Відставний унтер-офіцер Павло Приходько читав селянам невідомо ким складений «дейсвительный царский указ», у якому зазначалося, що «земля поміщицька надається селянам, а поміщикам залишаються очерети, болота, щоб було де гніздитися, як нечистим», що поміщик сам повинен обробляти поле, а землі повинен мати стільки ж, як і селянин. П.Приходька заарештували і віддали до суду. В знак протесту на репресії, застосовані проти учасників заворушень, близько 5 тис. селян понад два тижні не виходили на роботу. Тернівські селяни працювали в основному в економіях князя Щербатова, який мав два маєтки. У 1881 р. він володів 9 економіями загальною площею землі 9386 десятин і 1687 десятинами лісових угідь. У нього працювали не тільки тернівці, а й селяни навколишніх сіл: Ганнівки, Хоружівки, Баби, Товстої, Біжі, Лаврового, Омелянового та інших. У 1864 р. в Тернах відбувалося чотири ярмарки, ще через десяток років – 5 ярмарків і 2 базари, де торгували тютюном, сіллю, рибою, м’ясом і хлібом. Тут білопільські купці скуповували зерно й вивозили його за кордон. У 90-х роках ХІХ століття працювало кілька кузень, один паровий млин та близько 30 вітряків.


99 У 1909 р. в Тернах почало діяти кредитне товариство, яке надавало місцевим поміщикам позички і через свій прокатний пункт допомагало машинами. Тоді ж частина тернівців, шукаючи кращої долі, продала земельні наділи і переселилася в Томську губернію, але чимало з них повернулося назад. У Недригайлові в 1900 р. працювали 8 торговельних лавок, одна булочна, 2 тютюнових склади та три чайних. Число ревізьких душ на початок століття становило 2420, тому середній наділ на душу в Недригайлові дорівнював 2,2 десятини. Наприклад, у Вільшані на 2150 душ припадала 8551 десятина й тому середній наділ – більший, становив майже 4 десятини. По Недригайлівській волості середній наділ був 3 десятини. Під час базарних днів до церкви з’являлося мало прихожан. Міська дума під тиском духовенства заборонила проведення у неділю торгів та базарів до закінчення церковної служби. У 1914 р. в Недригайлові діяло позиково-ощадне товариство. У місцевих власників тоді налічувалося 1130 коней, 996 голів великої рогатої худоби, 885 овечок, 732 свині. Напередодні Першої світової війни в 1914 р. в Тернах діяли цукровий і 6 цегельних заводів, на яких було зайнято півсотні робітників, 2 парові млини (їх обслуговувало 13 робітників). Після проведеної в 1913 р. реконструкції цукровий завод за сезон 1914-1915 рр. переробив 388,8 тис. центнерів цукрових буряків і виготовив 60,8 тис. центнерів цукру-піску. На цьому підприємстві нараховувалося 435 робітників. При заводі функціонував медпункт. На той час у Тернах проживало 8478 чоловік. У 1864 р. відкрито початкове народне училище, в якому у 1903 році навчалося 166 дітей, в т.ч. 26 дівчаток. У 1904 р. завершено будівництво приміщення на 300 місць. Ще одне початкове народне училище почало працювати у 1913 р. В обох училищах навчалося 355 дітей. Але цього було недостатньо, адже в Тернах, за даними перепису 1897 р., мешкало 7317 чоловік. У 1897 р. засновано бібліотеку на 594 примірників книг. Розміщалася вона у найманому приміщенні. У 1901 р. Терни телефонізовано. У 1897 році по всій Російській імперії був проведений перший перепис населення. Згідно з його матеріалами чисельність постійного (осілого) населення в Лебединському повіті на 9 лютого (28 січня) 1897 р. становила 178659 чоловік, з яких: осіб чоловічої статі – 49,8%; міського населення – 12%; українців – 95,2%. У Недригайлові на цей час мешкало 7129 чоловік, що становило 4% від загальної кількості жителів повіту. Для порівняння: у Сумах тоді проживало 27575 чол., у Лебедині – 14206, у Ромнах – 22539, у Путивлі – 8865. За даними на 1899 р. у Недригайлівській волості нараховувалося 8164 чоловіки. У 1885 р. головою Недригайлівської міської думи був Г.Ф.Жмака, вихідець із міщан; секретарем – селянин І.І.Вечірка. Міський голова очолював і міську управу – виконавчий орган думи. До управи також входили заступник голови селянин П.П.Омельченко, селяни Д.Г.Онопрієнко та І.І.Вечірка. Члени міської управи були й членами сирітського суду на чолі з тим же Жмакою. Про 1885 р. відомо ще й те, що влітку була пожежа, від якої згоріло 30 будинків і завдано збитків на 14500 карбованців, а від поліцейського управління повіту до Недригайлова прислано поліцейського наглядача О.С.Голубченка. Величезна пожежа сталась у 1911р. на Магалівці у Недригайлові, коли вигоріла ціла вулиця. У 1897 р. у Недригайлові заснована бібліотека.


100 У 1900 р. у містечку налічувалося 924 двори, в яких проживали 5682 чоловіки (5237 селян, 265 міщан, 19 купців, 31 духовна особа, 28 дворян). Тогоріч «земство устроило… капитальний мост через р.Сулу в пригородке г.Недригайлов – Засулье на проселочной дороге, идущей на Терни и Белополье». Головною проблемою для сільського, у своїй більшості, населення повіту була земля. Саме це й було головною рушійною силою селянських заворушень під час революції 1905-1907 рр. Тоді Сумським окружним судом було порушено ряд кримінальних справ проти недригайлівців: Е.К.Закритого – за образу особи самодержця Миколи ІІ, Г.Й.Пономаренка – за пропаганду антимонархічних ідей та інші. Цих громадян чекала в’язниця, а потім особливий нагляд поліції. 1907 р. в Недригайлові проживав наглядач Харківського акцизного управління Ф.М.Лісовський, який вів пропагандистську роботу й за поглядами наближався до соціал-демократів. Під час заворушень 1905-1907 рр. розгромлені три економії Щербатова в Тернах, Хоружівці й Ганнівці. У Терни був викликаний загін козаків 16-го козацького донського полку, який і приборкав повстанців. Про тернівський маєток князя Щербатова згадував навіть вождь світового пролетаріату В.І.Ленін у статті «Боротьба пролетаріату і холопство буржуазії». У 1907 рр. у Хоружівці відбувся виступ сільськогосподарських робітників, тоді були спалені Хоружівська та Бабинська економії Щербатова. Смілянський пристав з козаками тоді заарештував близько сотні хоружівців за участь у заворушеннях. У 1914 р. в Недригайлові діяло так зване спрощене управління, до якого входили міський староста, його помічник А.С.Васильківський та інші. Посаду недригайлівського волосного старшини займав Д.Д.Коровинський, писарем при ньому служив Р.С. Кліщенко. Головою суду був П.В.Безсмертний. Священиком у Покровській церкві служив Г.П.Макухін. У Недригайлові на різні витрати використовували кошти, що надходили від так званого оціночного збору, яким обкладалося нерухоме майно. Вартість нерухомості визначалася сумою в 44915 крб., а сума обкладеного доходу – 1796 крб. 80 коп. Тому ці податі були обтяжливі й місцеві селяни виступали з вимогою перевести місто в розряд села. І дійсно, статус села більше підходив цьому населеному пунктові. Переважну більшість населення завжди становили селяни. Свідченням цьому й уривок з одного повітового документа: «В Лебединском уезде существует заштатный город Недригайлов. Город этот, как известно собранию, представляет из себя заурядный тип деревни: в нем нет ни торговли, ни промышленности, ни даже промыслов, а по благоустройству своему далеко уступает Ольшане, Тернам… и другим селам Лебединского уезда». Можливо, тут дещо перебільшено, але дійсно на початок ХХ ст. Недригайлів був типовим селом із відносно великою кількістю населення. Недригайлівці завжди відзначалися консерватизмом, що, звичайно, притаманно селянам і часто застерігало від невиправданих кроків. Подібна психологія місцевого населення історично обумовлена: Слобожанщина не мала досить визначного політичного минулого, співіснуючи з Гетьманською Україною та Росією. Простий люд після 1861 р. ще довго залишався неписьменним. Так, у 1870 р. недригайлівський волосний старшина Васильченко повідомляв у Лебединську повітову земську управу, що в Недригайлові з числа селян вміли добре читати лише 10 чоловік, а ще 12 були малограмотними. З селянок-жінок ніхто не розумів грамоти.


101 Із початком ХХ ст. відбулися помітні зрушення в культурно-освітньому русі. В першу чергу це пов’язано з діяльністю земств. У Недригайлові тоді діяли одне міське приходське (з 1893 р.) та жіноче початкове училище (з 1888 р.). Вони утримувалися на спільні кошти Лебедина, Недригайлова та Лебединського повітового земства. У приходському 1899 р. навчався 151 учень, а до кінця 1901 р. – 160. Викладачі Недригайлівського приходського училища отримували заробітну плату в 290 карбованців – вищу від нормативних окладів на основі постанови Училищної Ради, яка вирішила так, виходячи з наявності «значительного числа учащихся». У жіночому училищі на початку 1900 р. навчалося 26 дівчаток, а до кінця року – 30. Більшість учителів того часу закінчили курс навчання в церковних закладах, хоч освіта вже активно набувала світського характеру. Так, наприклад, вчителька Недригайлівського жіночого училища Корнієнко, яка працювала з 1892 р., педагогічну освіту здобула в єпархіальному училищі. Також у цьому училищі працювали вчителі Кліщенко, Лиханська, Ілларіонова. Учителем Закону Божого одночасно в приходському та жіночому училищах був священик Антоній Дикарєв. Лебединське та Недригайлівське міські товариства витрачали на утримання цих закладів 1841 карбованець, що становило 5 відсотків їх бюджету. Навчальними посібниками училища були укомплектовані повністю. У приходському училищі викладалися такі предмети, як садівництво, городництво, бджільництво, шовківництво. Закінчивши цей заклад, випускники розумілися на певних сільськогосподарських заняттях. У 1860 р. за ініціативи священика Яновського у Вільшані в приміщенні волосної управи відкрито першу початкову школу, а у 1883 р. у цьому селі почало працювати двокласне зразкове училище Міністерства народної освіти, попечителькою якого була поміщиця Шатова. У 1864 р. в Тернах для сільських дітей відкрили народне училище, яке утримувалося на кошти місцевих селян, а у 1884 р. на його базі відкрили дві парафіяльні церковноприходські школи. У 80-х рр. ХІХ ст. у Іваниці відкрита церковно-приходська школа. У 1884 р. там збудована школа з однією класною кімнатою. У 1900 р. у Вільшані відкрита жіноча церковно-приходська школа, а в 1912 р. на честь 100-ліття війни 1812 р. на кошти земства – друга початкова школа ім. М.І.Кутузова. У 1902 р. в Тернах відкрито земську початкову школу, а у 1904 – завершено будівництво нової земської школи на 300 місць. У 1911р. розпочалися заняття у Великобудківській школі, збудованій на кошти земства. Напередодні Першої світової війни також на кошти земства збудовані початкові школи в Червоній Слободі, Козельному, Хоружівці, Курманах, Гринівці, Маршалах, Зеленківці, Мелешківці, Деркачівці, Іваниці – діти сільської громади дістали змогу отримувати початкову освіту. Крім шкільних бібліотек, згідно із законом від 15 травня 1890 р., діяла народна бібліотека. Станом на 1 січня 1914 р. на її полицях стояло 59 книг духовного змісту, 260 художніх, 105 – з природознавства, 60 – з географії, 70 – на історичну тематику та інші. Всього бібліотечні фонди становили 750 книг . У 1897 р. громадським коштом у Тернах відкрита бібліотека з читальнею (594 книги). Для неї орендували приміщення, за яке платили 72 крб. за рік. Пізніше вона перейшла на баланс Лебединського повітового земства. Бібліотекарем була О.П.Босенко. На 1 січня 1915 р. у цій бібліотеці налічувалося 1119 книг, 86 із них духовного змісту, 591 – художні, 109 – з природознавства, 70 – з географії, 103 – з історії, 85 – з сільсько-


102 го господарства, 20 – з медицини, 5 – з ветеринарії, 50 – українських. Читачами бібліотеки були переважно службовці цукрового заводу та дехто із селянської молоді. На цей час у селі було 15,7 % письменних. У той час медичне обслуговування в місті забезпечував лише один фельдшер. У 1892 році Недригайлівська міська дума порушила клопотання перед повітовими земськими зборами про призначення ще одного фельдшера. За відомостями на 1910 р. дві волості – Недригайлівську та Вільшанську з 50 населеними пунктами – обслуговували один лікар, три фельдшери та одна акушерка. Із 1 травня 1913 р. розпочала роботу лікарська дільниця і в зв’язку з цим припинив діяльність фельдшерський пункт. Та з початком світової війни у 1914 р. до армії мобілізовано дільничного лікаря Г.М.Добрицього, а скоро залишила роботу й акушерка. У 1878 р. в Недригайлові відкрито поштове відділення. Спершу поштовий зв’язок здійснювався між Недригайловом і Ромнами, а з 1892 р. його відкрито між Недригайловом і Тернами. На початку ХХ ст. в Недригайлові знаходилася поштово-телеграфна контора, одна з шести в повіті. Телефонна лінія в Недригайлів проведена з Лебедина в 1902 р. За її проведення від села Вільшана до міста сільське товариство Недригайлова сплатило повітовій казні 539 крб. 35 коп . У 1914 р. Лебединські повітові земські збори прийняли рішення асигнувати в наступному році 1239 крб. 30 коп. на будівництво в Недригайлові через Сулу до Засулля нового моста. Старий – став зовсім непридатним для експлуатації. У межах Тернів було споруджено 2 дерев’яних містки через річку Терн ще в дореволюційні часи. Проводячи поточні ремонти час від часу, їх утримували в задовільному стані. У 1916 році в Тернах мешкало 7313 чоловік населення, було три церкви і близько сімдесяти служителів культу. У 1906 р. купчиха М.І.Калугіна заклала перший камінь у нову Митрофанівську церкву в Недригайлові. Для її спорудження прихожани добровільно давали кошти, а 75пудові церковні дзвони пізніше встановлювалися громадою вручну. Побут і звичаї жителів краю формувалися протягом тривалого часу, переймався досвід численних поселенців. Хати були дерев’яні, обмазані глиною та побілені. Солом’яна стріха в голодні роки здиралася на годівлю худоби. Усередині житла, як водилося у православних, на покуті висіли ікони. Освітлювалися хати свічкою або каганцем. З одягу носили свити, зимою – кожухи, ще раніше – жупани. Чоловіки одягали кобеняки, кантуші, киреї, сіряки, сиві або чорні смушеві шапки. Дівчата ходили з непокритою головою, а жінки носили очіпок, який надівали ще на весіллі в супроводі пісень та обрядів. Були поширені довгасті очіпки, або як їх ще називали – кораблики. Але поступово одяг почав змінюватися і втрачати старі традиції, які скоро були занедбані й забуті. Причина того – зростання фабричного виробництва тканин, що витісняли все домоткане. На Слобожанщині в одязі переважав білий колір, тоді як, наприклад, на Київщині – чорний. В їжу вживали більше рослинних страв. Улюбленими були борщ з капустою, буряками, картоплею, каша з молоком, галушки та інше. Зі спиртних напоїв здебільшого вживали неміцну горілку. Пили більше для товариського проводження часу. «Хоча й пили доволі, та пам’ятали себе». Значне місце займала віра: сектантів не було і релігійне життя православної громади довгий час трималося на підвалинах старих моральних та духовних принципів. Усе


103 життя людей підпорядковувалося виробленим протягом багатьох років народним звичаям і традиціям, сутність яких була оповита таємничими забобонами.

Література 1. Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861 – 1862 гг. – Ч.ІІ. – СПб., 1863. – С.42. 2. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.114, 133, 138. 3. Там же. – С.198 – 199. 4. Журналы 22 – го Лебединского Земского Уездного Собрания. 2, 3 окт. 1893 г. – Х., 1894. – С.32. 5. Журналы ХХХ/ІІІ Очередного Лебединского уездного земского собрания. 24 сентября 1894 г. – Х., 1894. – С.196. 6. Александренко Т.А., Черняков А.В. Перепись населения 1897 года на Сумщине. Тезисы докладов и сообщений Первой Сумской областной научной историко – краеведческой конференции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990. – С.190 – 191. 7. Сумський обласний державний архів. – Ф.251, оп. 1, спр. 115, арк. 3. 8. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.114, 117, 222, 227. 9. Стецюра В.Я. На світанку // Світло Жовтня. – 1991. – 8 червня. 10. Харьковский календарь на 1914 г. Издание Харьковского Губернского статистического комитета. – Х. 1913. – с.12, 15, 93. 10. Журнал экстренного Лебединского Уездного Земского Собрания 26 мая 1910 г. с приложениями. – Лебедин, Типография М.Е.Когона, 1910. – С.25. 11. Сумський обласний державний архів. – Ф.252, оп. 1, спр. 4, арк. 2. 12. Журнал L /ХХІІІ Очередного Лебединского уездного Земского Собрания 28, 30 ноября, 2 и 3 декабря 1914 г. – Л.,1915. – С.196, 162, 26. 13. Журнал Лебединского Земского уездного Собрания 1889 г. – Х. – 1890. – С.32. 14. Сумський обласний державний архів. – Ф. 251, оп. 1, спр. 120, арк. 21. 15. Журнал L /ХХІІІ Очередного Лебединского уездного Земского Собрания 28, 30 ноября, 2 и 3 декабря 1914 г. – Л.,1915. – С.468. 16. Сумцов М.Ф. Слобожане. Історично – етнографічна розвідка. – К.: Союз. – С.19. 17. Кравченко В.И. Город Лебедин и Лебединский уезд в пореформенный период // Тезисы докладов и сообщений первой Сумской областной научной историко – краеведческой конференции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990. – С.67; Історія міст і сіл УРСР. В 26 т. Сумська область. – К.: АН УРСР, 1973. – С.408. 18. Орлов П.А., Будачов С.Г. Указатель фабрик м заводов Европейской России // Материалы для фабрично – заводской статистики. – Изд. 3. – СПб., 1894. 19. Історія міст і сіл УРСР: В 26 т. – Сумська область. – К.: АН УРСР, 1973. 20. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.30. 21. Сумський обласний державний архів. – Ф.755, оп. 1, спр. 9, арк. 13 – 15. 22. Сумський обласний державний архів. – Ф.251, оп. 1, спр. 115, арк. 3. 23. Журналы ХХХVІІ/Х Очередного Лебединского Уездного Земского Собрания, 2, 3 и 4 окт. 1901 г. – Лебедин, 1902. – С.24, 40, 49, 50. Труды Харьковского Губернского Статистического комитета. – Выпуск 1. – Х., 1872. 24. Харьковский календарь на 1914 г. Издание Харьковского Губернского статистического комитета. – Х., 1913. – С.12, 15, 93.


104

Виробничі корпуси Тернівського цукрозаводу (фото 50+х рр. ХХ ст.)

Кам’яна лавка, побудована в середині ХІХ ст. і знесена в 70+х рр. ХХ ст. у Недригайлові


105 Знаряддя праці та побуту селян кінця ХІХ ст. (З колекції Недригайлівського краєзнавчого музею)


106

Колиска дитяча


109 Лютнева революція, а потім жовтневі події в Петрограді, поклали початок новітньому періоду історії, у вирі якого опинилася й Недригайлівщина. Після падіння самодержавства в кінці лютого – на початку березня 1917 р. в Лебединському повіті був призначений комісар від Тимчасового уряду. На центральній площі Недригайлова вчитель місцевої школи І.М.Олійник на невеликому мітингу сповістив землякам, що цар відрікся від престолу. У серпні 1917 р. місцевий поміщик П.Ф.Калугін подав заяву начальнику Роменської повітової міліції щодо вжиття термінових заходів по припиненню хвилювань серед сільгосппрацівників Перетічанської економії Червоно-Слобідської волості. У цьому документі землевласник повідомляв, що «11 августа …в моей Перетечанской экономии КрасноСлободской волости – полная анархия. Рабочие требуют, чтобы им всем дали работу. Когда же управляющий отделил такое число рабочих, на сколько есть работа, то они потребовали удалить моих сроковых и месячных рабочих и эту работу отдать им. Управляющий отказался от руководства. Работы прекратились. Руководят скопом члены земельного комитета Михаил Васильевич Чёрный и жители хутора Перетечек Игнат Яковлевич Рябуха, Иван Жук, Павел Жук, Евдокия Васильевна Чёрная, Дарья Кравченкова и Мавра Химченкова. С 1-го сентября буду платить: на экономических харчах 1 рубль 25 коп. в день, по такой цене у меня посторонние рабочие, и по 2 рубля в день – на харчах рабочего, так как такая цена существует в нашем районе…». Ще влітку 1917 р. «в заштатном городе Недригайлове было выявлено недовольство универсалом Украинской Центральной Рады». Вісті про жовтневий переворот в Петрограді швидко досягли Недригайлівщини. У першій половині січня 1918 р. в населених пунктах нашого краю вперше проголошено Радянську владу, яку уособлювала виборна волосна рада. Але така ситуація зберігалася недовго. Згідно з Брестським договором, підрозділи німецьких збройних сил окупували спочатку Конотоп та Ромни, а потім вийшли на рубіж Коровинці-Недригайлів. По річці Терн до впадання її в Сулу дислокувалися частини 5-ї більшовицької армії під командуванням Черепанова, який зі своїм штабом перебував у м.Ворожба. Більшовицька армійська розвідка контролювала район Хоружівки, Костянтинова, Недригайлова. Поруч, біля с.Великі Будки, займав позиції 1-й Харківський робітничо-селянський полк. Командуючий 5-ю армією Р.Ф.Сиверс 27 березня 1918 р. видав наказ про дислокацію і бойові завдання військових частин. Згідно з ним, створювалася Тернівська бойова ділянка, яка займала фронт від Снігирівки по р.Терн до місця впадання її в Сулу. Командувати обороною цієї ділянки належало Черепанову, «коему усиленно оборонять район от северной окраины с.Терны до винного завода и район Дергачи и Будки, высылая разведку по фронту на Черновку и Веселую, а вперед – на Бежевку, Хоружевку, Константиновку и Недригайлов». На фронті 5-ї армії противник базувався в містах Конотоп і Ромни. У занятих населених пунктах німці проводили реквізицію запасів. Невеликі загони і роз’їзди кайзерівських військ навідувались до Смілого і Коровинців. У наказі по армії Сиверса згадується факт, який раніше замовчували: «... население района Терны, Недригайлов относится сочувственно к противнику. В г.Сумы и г.Белополье контрреволюционные выступления белой гвардии сдерживаются нашими отрядами и броневиками». Тепер важко коментувати ці рядки, але зрозуміло, що недригайлівці мали й антибільшовицькі настрої.


110 Наприкінці березня німці зайняли Недригайлів. Тим часом більшовики Лебединського повіту зорганізували в Недригайлові підпільну групу на чолі з Ф.Я.Даниленком. Біографія цієї людини – така. Ще змалечку працював на будівництві залізниці в Краматорську, на шахтах та заводах. В армії 1 травня 1917 р. вступив до більшовицької партії. У квітні 1918 р. прибув з Одеси в Недригайлів. До таємної організації входили Д.І.Батура, Ф.А.Мацюк, С.Гречаний, О.Я.Даниленко, К.Я.Орловцев, І.В.Козлов, Д.С.Нємцев та інші. Партійний осередок тоді об’єднував 12 комуністів. Та скоро Ф.Я.Даниленка вислідили і забрали до Лебединської в’язниці. Одним із активних і послідовних натхненників та організаторів більшовицького руху в Тернах був Єгор Прокопович Прядка, який, народившись у 1891 р., вже встиг попрацювати писарем до 1907 р. волосного правління, телефоністом, мулярем, вагарем. З Одеси разом з трьома товаришами він прибув до Тернів, щоб пограбувати місцеву економію задля потреб світової революції. Втім невдовзі був заарештований і переведений до губернської тюрми, а звідти висланий у Пермську губернію для відбуття покарання. Потому в 1912 р. Є.П.Прядка вступив до лав РСДРП(б), а вже у 1914 р. його вдруге засуджено до 5 років ув’язнення. Напередодні бурхливих подій 1917 р. до Тернів навідувалися харківські агітатори від більшовиків, зокрема Жолдан. Після Лютневої революції Прядка повертається до Тернів, де його соратниками стають І.М.Михно, колишній робітник київського «Арсеналу», та М.А.Шестопал, які склали ядро Тернівської більшовицької організації, до якої спочатку входило тільки 7 осіб. Тернівські більшовики займались усною пропагандою, розповсюджували привезені з Харкова газети «Правда» й «Донецький пролетарій». 1 травня 1917 р. за їх ініціативи проведено відзначення дня солідарності трудящих, а 8 травня селяни на чолі з Прядкою в урочищі Кучеряве скосили сіно князя Щербатова. Після жовтневого перевороту у Петрограді, 12 листопада 1917 р., створено в Тернах ревком і червоногвардійський загін. На зборах 20 листопада, де головував Є.П.Прядка, вирішили відібрати маєток, завод та економії князя Щербатова. На центральній площі Тернів у нього стріляли есери Антон Дорошенко та Степан Терещенко. Як переказують, особливо невдоволені діяльністю більшовиків були місцеві торгаші-лавочники, один з яких на радощах, що стріляли в Прядку, обіцяв весь день продавати рибу у своєму магазині на 3 копійки дешевше. «Ще б 3-4 пристелити і було б добре…» – перешіптувались між собою торгаші. З листопада 1917 по 1919 рік включно, під час німецької окупації, гетьманщини і денікінщини на околицях Тернів діяв партизанський загін на чолі з І.М.Михном. Разом з ним партизанив і М.А.Шестопал. У жовтні 1920 р. створено більшовицьку партійну організацію при цукровому заводі, а в 1931 – при Тернівській МТС. Першим секретарем волосного комітету став Шестопал, який одночасно був головою продовольчого комітету і членом КНС. Комуністи І.Й.Штеба, П.С.Скрипченко, І.С.Пересадько, О.М.Назаренко, В.І.Макаренко у 1929 р. були ініціаторами створення першого колгоспу «Соціалістичний шлях», а Є.П.Прядка очолив новостворене на базі 42 дворів ТСОЗ «Вільний шлях», який потім перейменували в колгосп ім.Петровського. На тернівських землях також були зорганізовані колгоспи «Червоний партизан», «Комсомолець України» та інші. Під Тернами у січні 1921 р. відбувся бій між загонами Махна та Червоної Армії. Колишній червоноармієць І.Ф.Алексєєв згадував: «Рано вранці ввійшли в селище Терни. Махно вирішив дати бій і ми відійшли на околицю селища. Нас було 270 чоловік, а махновців у 5-10 раз більше. Проте кулеметним та гвинтівочним вогнем червоним вдалося відбити атаку кінноти противника і змусити відступити».


111 Наприкінці січня 1918 р. група заможних тернівчан здійснила заколот, спрямований проти Радянської влади. Під час мітингу, на якому вирішувалося питання про відправку хліба з Тернів до Харкова, меншовицька солдатська організація напала на червоноармійський загін і роззброїла його. Івану Марковичу Михну вдалося втекти до Харкова, а звідти повернутися з червоногвардійським загоном, який придушив солдатський виступ. Тоді були розстріляні Микола Великодний, Марія Котляревська, Андрій Недогарко, Степан Оброшний, Іван Пальоха, Галина Шестопал та інші. У середині квітня 1918 р. Терни зайняли австро-німецькі війська, які примусили селян повернути поміщицьке майно і наклали на них 2 млн. крб. контрибуції. Загін німецьких солдатів, чисельністю 150 осіб, розмістився в маєтку князя Щербатова, який на той час повернувся до Тернів. Дізнавшись, що загін буде скорочено до 40 чоловік, князь 6 липня телефонував до Харкова губернському старості й просив у зв’язку з напруженою ситуацією в Тернах чисельність підрозділу не зменшувати. Щербатов відзначав, що йому не повернуто три сотні волів та іншої рогатої худоби, близько ста коней і всього «мертвого» інвентаря. Він також просив залишити в Тернах посилений загін на тривалий час. Посилаючись на те, що польові роботи ще далеко не завершені і населення вороже налаштоване проти нього і тодішньої влади, штаб німецького корпусу, куди була передана телеграма, надіслав до Тернівського маєтку роту піхоти з двома кулеметами. Для боротьби з окупантами І.М.Михно створив Тернівський партизанський загін. Після приходу до влади Директорії в Терни ввійшли петлюрівські війська. А наприкінці грудня 1918 р. тут було відновлено Радянську владу. У травні 1919 р. відбулися вибори волвиконкому, відновила роботу більшовицька парторганізація. Із захопленням у серпні влади у селищі денікінцями, проти них у вересні 1919 року розгорнув бойові операції місцевий партизанський загін, який налічував до півтори сотні осіб. Від рук денікінців загинули А.І.Шестопал, І.М.Саса, А.М.Шкреба. Для боротьби з партизанами до села прибув білогвардійський Дроздовський полк, а з півночі в цей час підступали загони 507-го полку Червоної армії, які 19 серпня 1919 р. між Тернами і Піщаним розгромили денікінців. 23 загиблих червоноармійці поховані в братській могилі в Тернах. На жаль, кількість і прізвища загиблих бійців Дроздовського полку не відомі. На початку грудня 1919 р. в Тернах знову замайорів червоний прапор. У лютому 1920 р. створено комсомольську організацію. У червні того ж року почали діяти волосний і сільський комнезами, членами якого були 770 чоловік. У той час у заможних односельців відібрано 2329 десятин землі, 250 коней, 100 корів, 75 хат. Економічне становище селян погіршувалося. Військові дії негативно впливали на їхнє господарство. Дорожнеча дійшла до того, що в червні 1918 р. пуд сала в Недригайлові коштував 13500, а пуд борошна – 4150 крб. Після німецько-австрійської окупації в листопаді 1918 р. Недригайлів опинився під контролем військ С.Петлюри. У січні 1919 р. з допомогою частин Червоної Армії була відновлена Радянська влада. Першим органом влади став ВРК (Військово-революційний комітет), головним завданням якого було наведення порядку на місцях та підготовка виборів до Рад. Розпочав роботу волосний революційний комітет – волревком, який очолив Ф.Я.Даниленко, створені партійна і комсомольська організації. Головою комітету бідноти став Ф.А.Мацюк. Волревком був тимчасовим надзвичайним органом «диктатури пролетаріату», по суті, першим органом радянської влади. Він виконував усі функції Рад і їх виконкомів, організовував свою роботу на основі постанов і розпоряджень Радянського


112 уряду. Однією з основних відмінностей ревкомів від постійних органів влади був принцип їх організації – вони здебільшого не обирались, як Ради, а призначалися вищими органами влади. Після волосного з’їзду Рад, у лютому 1919 р., почав працювати волосний комітет незаможного селянства (КНС), куди ввійшли Ф.А.Мацюк, Г.І.Дериземля, А.М.Лещенко, Г.К.Токаренко, В.І.Омесенко, П.В.Придуха. КНС діяли на підставі закону, а правом вступу до сільських і волосних комнезамів користувалися селяни, які мали до 3 десятин землі і звільнялися від хлібної розверстки, безземельні й малоземельні селяни. Від комітетів бідноти вони відрізнялися ширшою соціальною базою, але також не користувалися правами органів державної влади, а створювалися для сприяння сільським радам і волосним виконкомам. На чолі волосних КНС, що формувалися з представників сільських комітетів, була президія з 5 чоловік. Комбіди, як організації сільської бідноти, утворювалися згідно з декретом ВЦВК від 11.06.1918 р. Їх завдання полягало в облікуванні продзапасів, вилученні надлишків, розподілі сільськогосподарського реманенту тощо. Обирати й бути обраними до комбіду могли всі, крім куркулів. Відповідно до постанови Лебединської партійної організації від 29 травня 1919 р., недригайлівські комуністи організаційно підпорядковувалися Вільшанському комітету партії. З наближенням військ генерала Денікіна влітку 1919 р. в Недригайлові проведена мобілізація до лав Червоної Армії. Спочатку близько 60 чоловік, переважно комсомольців і комуністів, утворили загін, що влився в Лебединську роту, а потім ще певна кількість чоловіків взяли до рук зброю і діяли в складі Червоної Армії в районі Шостки та Середини-Буди. У серпні 1919 р. білогвардійці ввійшли в Недригайлів. Почалася реставрація старих порядків. Напередодні денікінської окупації голова Ревкому наказав комбідівцям покинути село, але білогвардійці встигли декого заарештувати. Так, зокрема, загинула одна з перших жінок району, яка стала на бік більшовиків, В.П.Камай. Лідер комуністів Ф.Я.Даниленко в підпіллі організував партизанську групу, яка ввійшла до складу Тернівського загону, що проводив протиденікінські акції та виконував особливе завдання партії щодо постачання зброї з прифронтової зони в тил. Збереглися спогади про той буремний час уродженця с.Вільшана Андрія Федотовича Абаровського, 1894 року народження, учасника Першої світової війни: «На перших порах після революції змін в селі не відчувалося. Хіба що гроші обезцінилися і мені перестали виплачувати пенсію – за царя воював, а він зрікся престолу. Ні до яких політичних партій я не належав. Ніхто мене не чіпав – ні німці, ні петлюрівці, що зайшли після них. Потім село зайняли червоні. А потім вже й ладу не дам, були й денікінці, й білогвардійці, знову червоні – говорять. Проходила й «Маруся», в нашій хаті ночувала. На той час було в нас 2 коней. Так от при відступі «Маруся» коня забрала, а нам взамін залишила жеребу кобилу. Хороша лошиця була, жеребчика від неї вигодували. Кінь на всю округу був. Забрали його в мене під час колективізації. Пропав з голоду в колгоспі. Заїжджали було й ще якісь. Вони не завжди називали себе. А ми жили по шляху (де нині будинок культури у Вільшані). Тож з дороги звернув і уже в дворі. – Хазяїн, давай сало, м’ясо, хліб! Бувало що й з собою в обоз забирали. Всі шкуродери були, а от «Маруся» вчинила чесно, кінь від її кобили хороший був. В 1920 році Радянська влада почала укоренятися. Тоді й почалися масові грабіжницькі розбої, безпідставне покарання, прискіпування до попів. А в нас їх було два – Грищенко і Бондаренко. Один в Архангело-Михайлівській


113 церкві правив, а інший в Сергіє-Анастасіївській. Всі більшовики були в кожанках – в кого чорна, в кого червона. От мені хотілося такої. А тут невдовзі вони й до нас прийшли в хату. За час отієї нерозберихи (громадянської війни) багато молодих хлопців загинуло – хто в білих, хто в червоних... Запропонували вони мені йти служить до них, в міліцію. Я й погодився. Дали невдовзі кожанку, наган. Велику боротьбу розгорнули проти самогоноваріння. А ним тоді займалися поголовно. Тож в обов’язки міліції входило вдень по хатах самогон «витрушувати» і звозити його у волость, а потім цілу ніч пиячити та дебоширити. Прослужив я там трохи більше тижня, а далі не витримав того неподобства. А тут ще й батько підказує: «Не в ті сани сів. Тікай!». Тож вирішив розрахуватися. Так де там. Тоді я зіслався на інвалідність. Розрахували з великим серцем й кожанку забрали. Після того старався до тих «братчиків» менше на очі попадатися. А п’яні розгули і сваволя представників нової влади посилювалися. Це викликало обурення у людей. Пам’ятаю, було це в ярмарковий день. Коли б не на Михайла, а може на Михайлове чудо. Зібралися мужики, були і в літах, звідусіль на торзі, та й на своє невдоволення виказувать. А тут де не візьмись більшовик на коні з наганом і при шаблі. «Ах ви ж сякі такі, Радянською владою не задоволені?» І прямо в натовп та нагайкою всіх куди попаде. Тут один дід з Вехівки з мазницею дьогтю прийшов купити, замахнувся на нього черепком. Той, що в кожанці, на коні й вистрілив у нього. Це такий гнів викликало, що вершника вмить з коня зняли і забили до смерті. Пораненого діда до лікарні відправили. На допомогу кіннотнику ще шестеро під’їхало, але їм довелося тікати від розбурханого народу. Ярмарок перетворився в демонстрацію. Одні наполягали йти до волості й поквитатися з виконкомівцями й «комісарами». Інші пропонували їхати в «уезд» – скаржитися. Але все те незабаром затихло. Під вечір всі розійшлися по домівках. А вночі ми проснулися від пострілів. Гвинтівочні залпи було чути в сосонках. Це вони зараз велетні, а тоді були метрової висоти. Десь в 400-500 метрах від нашого двору. З братом Матвієм вискочили на подвір’я. Чуємо і в сусіда Чухрая, навпроти через дорогу, двері рипнули. Постріли ущухли. А з центру села від волвиконкому наростає гомін – чи то лайка, чи то пісня. Ніч місячна, видно що вдень. Принишкли ми за ліскою, що служила забором, сидимо. Через декілька хвилин по шляху повз нас повели чоловік 10 мужиків, в оточенні вершників на конях із зброєю. Хоч і видно, але пізнати не вдалося нікого. Один з них дуже лаявся, обзивав матюками і нову владу, і більшовиків. По голосу я пізнав Варівона Гученка. Він був на років 3-4 від мене старший, уже жонатий. Інші йшли понуро. Всіх повели в напрямку річки. Це теж від нас недалеко. Ще через кілька хвилин ми з молодшим братом почули постріли за ліском біля Сули. По селу після залпів ще раз піднялося гавкання собак. Другого дня ми дізналися, що вночі з Лебедина на підтримку вільшанським більшовикам прибув загін на чолі з комісаром Струною. Разом з підмогою вони серед ночі вдерлися в лікарню, забрали пораненого діда з Вехівки і ще двох потерпілих, вивели їх в ліс і розстріляли. Інші пішли по хатах і забирали прямо з постелі тих, хто був найбільше активним у заворушенні. Біля річки тієї ночі розстріляли 8 чоловік: Омеляна Козачка, Никифора Дороша, Саливона Кобзаря, Варівона Гученка. Кого ще – вже забув. У Варівона залишилося 3 дітей. Найменшому Миколці не було й двох років. Його на виховання забрала рідна тітка з Білоярського. Того ж дня в Мочарівському проваллі, біля Вільшани, безневинно порубали шаблями Савку Андрієнка і ще когось з багатих, але не пам’ятаю прізвища. З церкви викинули труну з прахом покійної, забальзамованої поміщиці Шатової». За Радянської влади Андрій Федорович за інвалідність пенсію не одержував, але на це не нарікав. Його гордістю на старості літ було таке: «Найголовніше, що під час голо-


114 довки в сім’ї ніхто не помер. Ні в якій банді я не був, а допоміг врятуватися від голодомору і братові, й сестрі». Земля йому пухом. В останні листопадові дні 1919 р. під натиском Червоної Армії денікінці залишили Недригайлівщину. Першого грудня знову створили волревком, при якому розпочали роботу такі відділи: земельний, продовольства та постачання, народної міліції та військовий. Ревком та Комбід частково конфіскували землю у багатих селян і поділили її між біднішими, як це визначалося декретом про землю Всеукрревкому від 5 лютого 1920 р. У кінці квітня 1920 р. відбувся волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було обрано волосний виконавчий комітет на чолі з Ф.Я.Даниленком. З червня продовжив роботу комітет незаможного селянства, який очолював Ф.А.Мацюк. Згодом, коли Ф.Я.Даниленко переїхав до Лебедина, Мацюк очолив волвиконком, а головою КНС став А.Д.Цирулик. Організаційно оформився партійний осередок, до якого входило 7 комуністів: К.С.Кігітов, С.Лисенко, Ф.Я.Даниленко, Ф.А.Мацюк, І.Ломонос, А.М.Лозенков, П.С.Міщенко. Три тисячі недригайлівців 1 травня 1920 р. взяли участь у комуністичному суботнику, який мав започаткувати нове ставлення до праці. У квітні 1920 р. вибрана Засульська сільрада, яка належала до складу Недригайлівської волості. Головою сільради було обрано Миколу Павловича Волохова, секретарем – Федора Пилиповича Коренєва. Улітку 1920 р. ще вирував смерч братовбивчої війни. На території району діяли різні озброєні групи. У Недригайлові дислокувався підрозділ 12-ї армії в складі 400 червоноармійців. 19 серпня 1920 р. недригайлівський комітет незаможних селян провів мітинг, в якому взяло участь майже 2000 чоловік. Заслухавши доповідь Даниленка «Про бандитизм взагалі, зокрема про банду Махна» та доповідь Якубовича «Про поточний момент», присутні ухвалили резолюцію: «Шлемо свій палкий братерський привіт Червоній Армії, яка захищає інтереси трудящих усього світу, і клянемося, що сприятимемо боротьбі з внутрішнім ворогом – бандитизмом – всіма силами і засобами». Учасники мітингу закликали «перемогти як зовнішніх ворогів, так і внутрішніх бандитів, які своїми грабежами розорюють наші селянські господарства». «Обіцяємо, – говорилося в резолюції, – що будемо пильно стежити за ворожими елементами в своєму середовищі і викорінювати їх, а також слідкувати за правильним і своєчасним постачанням фронту» . На початку січня 1921 р. на Недригайлів здійснив наліт загін отамана Нестора Махна. Було страчено 9 чоловік, у тому числі зарубали голову комнезаму комуніста Г.К.Токаренка, міліціонера П.І.Міщенка та двох червоноармійців. 15 січня під Недригайловом відбувся бій між махновцями та летючим корпусом начдива 9-ї кавалерійської дивізії Нестеровича, якого послав М.В.Фрунзе. У результаті запеклої сутички махновці втратили 300, а червоноармійці 50 чоловік. Але і це не одвадило хвацького отамана – ще раз навідався в ці краї у червні 1921 р., коли йому протистояли частини 7-ї Володимирської стрілецької дивізії та кілька маневрових загонів Київського й Харківського військових округів. Аналіз дій махновських загонів вищим червоноармійським командуванням показав, що Махно в своїх пересуваннях тяжів до лінії Ромни-Недригайлів, і за наказом Р.П.Ейдемана радянські війська були зосереджені в цьому районі. Переслідували Махна маневрові загони Володимирської дивізії. 10-11 червня в боях під Сакунихою та Гринівкою 60-й полк, що складався переважно з росіян та латишів, втратив 83 людей. М.Фрунзе, для з’ясування ситуації поблизу с.Сакуниха, підійшов із невеликим загоном до села, де потрапив під обстріл махновців, був поранений і змушений відступити.


115 Коли 26 червня прибув сюди «батько», то опинився під нищівними ударами червоних козаків В.М.Примакова з бригади П.П.Григор’єва та частин сьомої дивізії. Близько полудня 28 червня 1921 р. Махно був помічений у селі Кімличка. За ним рухався 487-й полк Володимирівської дивізії. Для зустрічного удару зі сторони Недригайлова вийшли загін П.Григор’єва та 60-й полк. Бій відбувся в с.Сакуниха. Червоні козаки почали атаку, а махновці, кинувши обоз, стали розрізнено відступати назад у Кімличку, де наштовхнулись на вогонь 487-го полку. Після цього Махно повернув на схід і вийшов з-під удару, скориставшись тим, що між загоном Григор’єва та 487-м полком через непорозуміння відбулася перестрілка. Під Недригайловом махновці відбили атаку піхотного підрозділу й на тачанках вирвалися з оточення. Невідступно переслідували їх в районі сіл Хоружівки, Беседівки, Гринівки та Біжівки червоні козаки комбрига Григор’єва. Біля Хоружівки кілька сот махновців зайняли кругову оборону, виставивши на головних напрямках до 30 кулеметів. «Летючий корпус» червоних 30 червня атакував їхні рубежі, змусивши відступити до Беседівки. Відступаючи, повстанці Махна у своєму тилу атакували кавалеристів червоного командира Нікуліна. Якби не брат відомого командира червоних козаків Володимир Примаков з двома сотнями бійців, то хто зна, як би все скінчилось. Це був справді запеклий бій. Махно сам водив у атаку кулеметні тачанки, а в напружений момент кинув у бій навіть свій штаб і особисту охорону. З боку червоних у бою особисто брав участь, крім Володимира Примакова, комісар першого полку І.Куликов, який згодом помер від отриманих ран. Червоні козаки під Беседівкою захопили знамено махновців, козак Марко Баринов зарубав махновського прапороносця. Гірко і боляче говорити про війни, особливо ж – про війни громадянські. Під натиском переважаючих сил червоних формування Махна відступали, але раз по раз зупинялись і вступали в бій. Втрати з обох сторін були значними. Лише червоних командирів загинуло 14 чоловік. Командувач збройних сил України, уповноважений Реввійськради республіки М.В.Фрунзе 16 липня 1921 р. видав наказ №1928 про нагородження 48 бійців і командирів винищувального загону червоних козаків комбрига П.П.Григор’єва орденами Червоного Прапора. Махновців загинуло більше 200, у їх числі командир однієї з груп Забудько, начальник штабу другої групи Феодосій Щусь, який з червня по серпень 1919 р. займав посаду начальника кавалерії військ Махна. Згадані події описані безпосереднім їх учасником, червоним командиром. Дослівно наведемо фрагмент спогадів, що стосуються періоду з 26 червня по 6 липня 1921 р. «...К 11 часам 27 июня т.Эйдеман с полештабом был в штабе Роменского начуездучастка, причем перекрестным опросом сел по телефону и из доклада начучастка выяснилась следующая ситуация: река Сула прикрыта, как и требовалось, первым батальоном 58-го полка, 60-й полк уже сидит на подходах к Коровинцам. Истреботряд КВО с 8 часов утра двинулся из Ромны туда же. Махно ночевал в с.Чернышовка и 487-й полк его преследует с юга. По телефону дано задание 60-му полку передвинуться в Кустарник, что 2 версты западнее Недригайлова, стать там в засаду и на случай подхода банды бить ее, предварительно впустив в село. Одновременно с этим распоряжением два легковых автомобиля полештаба выехали с частями в Коровинцы. Истреботряд был встречен у западной окраины села Коровинцы: «лихие червонцы» двигались в стройном порядке, с хором трубачей, первые шеренги при пиках, настроение бодрое, веселое. Начотряда т.Григорьев тут же получил приказание двинуться после короткого отдыха на соединение к 60-му стрелковому полку и усилился привезенной полештабом 1 легковой бронемашиной 45 АБО – типа «Фиат».


116 Полештаб остался в Коровинцах, как центральном пункте связи и, прикрыв подступ к селу изъятой у истреботряда ротой стрелков, занялся выяснением обстановки... Около 151/2 часов вернулся наш разведывательный автомобиль и донес, что в селе Камлычка он в упор наткнулся на банду и ушел под огнем ее. Несколько минут спустя милиционеры с мельничной крыши в Сакунихе сообщили: «у сел Камлычки и Перетички, в поле и по балкам строится много кавалерии». Вскоре до слуха полештаба долетели звуки долгожданного боя... В этом бою мы взяли в плен три пулемета и часть махновского обоза, убито 56 бандитов. Наши потери оказались невелики количеством, но погиб почти исключительно командный состав: были убиты начштаба отряда т.Бучков и адъютант родной брат начотряда т.Григорьев... До полудня 29 июня Махно петлял в восточной части Роменского уезда и западной полосе Харьковской губернии, удерживаемый от прорыва на запад выдвинутыми заслонами Харьковского губучастка и преследуемый группой т.Григорьева. Наконец, в ночь на 30 июня банда повернула вновь на запад и остановилась на ночлег в селе Толстое... С рассветом 30 июня Махно двинулся из Толстого на запад к Деркачевке, преследуемый по пятам 60-м полком... В то время, как в районе Хоружевки банда была атакована с двух сторон 488-м и 60-м полками и, разрезанная на две части, меньшей своей группой бросилась на юг в с.Будки, где ожидал ее отряд на грузовиках, большей же частью с самим Махно во главе, устремилась к северу. Т.Эйдеман со всей конницей Григорьева быстрым маневром настиг противника в районе Костичева-Луценков. Атакованная червоными казаками банда подверглась беспощадной рубке. По всему полю рассеялись махновцы, ища спасения в бегстве, и лишь часть наиболее стойких бойцов под личной командой какого-то атамана сгруппировалась под черным своим знаменем, отстреливаясь с пулеметов... Другая группа махновцев, отступив на с.Будки, подверглась иной участи: первый батальон 58-го полка не успел вовремя подойти, отряд же на грузовиках, в силу трусости комсостава (вскоре растреляного по приговору полтавского дивревтрибунала), разбежался, не оказав сопротивления. В этом же пункте банда захватила и сожгла посланный для связи с частями автомобиль полештаба. Подошедшие части нашей пехоты не дали банде завладеть брошенным отрядом имуществом, но удержать ее от последовавшего прорыва на южный берег реки Сула через Коровинцы уже не могли. В течение более чем 2-х суток, вплоть до рассвета 2-го июля махновцы двигались разрозненными группами, по всей ширине (с западной до восточной границы) Роменского и Гадячского уездов, заметно скатываясь на юг...». Водночас були розгромлені дрібні антирадянські групи. Озброєна опозиція була потоплена в крові.

Література 1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с. 2. Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики на Україні – 1917 – 1920 рр. – К., 1967. 3. Сумський обласний державний архів. – Ф.10, оп. 2, спр. 27, арк. 4. 4. Гражданская война на Украине (1918 – 1920). – Зб. док. и мат. в 3 т., 4 кн. – Т.1, Кн. 1. – К., 1967. 5. Сумський обласний державний архів. – Ф.30, оп.1, спр. 2, арк.107. 6. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р – 60, оп.1, спр. 44, арк.10, 25.


117 7. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 60, оп.2, спр. 117, арк. 6. 8. Сумський обласний державний архів. – Ф.30, оп.1, спр. 2, арк. 107. 9. //Колективист-ударник. – 1934. – 16 грудня 10. // Ленінська правда. – 1958. – 20 червня. 11. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. 60, оп.1, спр. 44, арк. 1 – 22. 12. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 3388, оп.1, спр. 1, арк. 2. 13. Сумський обласний державний архів. – Ф.35, оп.1, спр. 1, арк.1. 14. Сумський обласний державний архів. – Ф.166, оп.1, спр. 1, арк. 6. 15. Даниленко В. Розгром махновців на Недригайлівщині // Світло Жовтня. – 1987. – 28 травня. 16. Белаш А. В., Белаш В. Ф.. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ «Проза», 1993.


118

Учасник Першої світової війни з Кинашевого Степан Тимченко (справа)


119

Учасник Першої світової війни з Недригайлова Михайло Сінельніков зі своїми братом Григорієм і сестрою Софією


120

Учасник Першої світової війни з Мелешківки, В.І.Гоженко (зліва)


121

Учасник Першої світової війни з Немудруїв Василь Петрович Шевченко (справа)


122

Ф.П.Губський з матір’ю, 1914 рік Будинок Губських у Вільшані


123

Учасник Першої світової війни з Берок Андрій Гриценко

Селянська сім’я в Недригайлові біля своєї хати


124

І.М.Михно з Тернів


127 Після закінчення громадянської війни на Недригайлівщині створилися сприятливі умови для стабілізації політичного і господарського становища. Перші роки нової влади частина Недригайлівщини входила до складу Лебединського повіту Харківської губернії, потім було утворено Коровинський район Полтавської губернії та Вільшанський район Харківської губернії. Недригайлів до січня 1923 р. був містечком Коровинського району Роменської округи Полтавської губернії, а 5 січня 1923 р. став центром однойменного району Роменської округи Полтавської губернії. До його складу ввійшли Недригайлівська, Засульська, Курманівська, Костянтинівська, Червонослобідська, Сакунівська, Іваницька, Коровинська, Рубанська, Томашівська, Гринівська, Беседівська та Маршалівська сільські ради. Із січня 1923 р., як Недригайлів став райцентром, тут утворені районний виконавчий комітет, райком Комуністичної партії, райком комсомолу. Недригайлівський район на той час об’єднував 82 населені пункти, в яких проживало 18896 чоловік. Райком партії складався з трьох осіб. Секретарем був К.С.Чужко, за фахом учитель, уродженець тодішнього Перекопівського району. Як згадував про нього у своєму листі до М.Ю.Демченка наш відомий земляк Олекса Білоус, «він добре розумівся на ідеологічній роботі, блискуче виховував учителів нашого району, а це було дуже важливо». Про нього говорили як про порядну людину, «хоч і прийшов до Комуністичної партії через перебування в меншевицькій організації». Разом з ним працювали З.М.Кабцан, який очолював райвиконком, та Л.Браташевський, кандидатом у члени РК партії був С.П.Затула, більшовик з 1917 р. Невдовзі пост першого комуніста району зайняв Петровець, виходець із первинної парторганізації промислового підприємства. Цікаве захоплення було у цього ленінця: «полюбив еквілібристику на велосипеді і їздив по районному центру, стоячи на голові на велосипедному сідлі». Після нього секретарський стілець зайняв син учителя з Полтавщини, випускник учительської семінарії Бєдін-Синицин. О.Г.Білоус згадував, що «працював він не з усіма вчителями, а більше з недригайлівськими (з ними в робочий час грав у крокет), був людиною не сильної волі й тому потрапляв у різні злигодні, особливо після Недригайлівського району». На засіданні райкому партії під головуванням БєдінаСиницина 22 червня 1925 р. вирішувалися питання, пов’язані з перспективами розвитку сільського господарства в районі, зокрема про проблеми землеустрою. А 19 серпня того ж року прийнято рішення вжити заходів, спрямованих проти самочинного захоплення селянами земель та угідь, поставити їх під нагляд народного контролю, з метою упорядкування земельних відносин та порядку сівозмін у селищі. Далі партійною організацією району керував «сильний, теоретично зубатий» І.Т.Шумель. Івана Теофіловича «спустили» сюди спокутувати гріхи з окружної роботи. Його «по роботі в Охтирці та по навчанню в Комуністичному університеті ім.Артема в Харкові звинувачено в троцкізмі». У нашому районі за ним гріхів політичних ніхто не помічав. Черговим секретарем РК КПУ став Семен Кравченко, колишній залізничник, який справляв враження людини доброї, але фізично недужої. «Він тігся до високотеоретичної літератури, перескакуючи через середню ланку. Захоплювався виїздами в села з доповідями про міжнародне становище. Прогалини щодо формальних знань його часом підводили при відповідях на запитання слухачів». Комсомольська організація у селищі виникла 1920 р. Чисельність її була незначною, і навіть у 1926 р. кузня кадрів для партії нараховувала 151 члена, які організаційно об’єднувалися у 9 осередків. Двоє з них вступили до цієї молодіжної спілки у 1920 р., троє – в 1921, ще двоє – 1923, а решта стала комсомольцями у 1924-1926 рр. Довгий час


128 секретарем райкому комсомолу працював І.Гордієнко. У числі перших працівників спілчанського комітету був і майбутній кандидат філософських наук з Курманів Олекса Григорович Білоус. Організований у райцентрі комітет незаможного селянства (КНС) очолив П.П.Окунь. Ширився кооперативний рух. При коопераціях функціонував комітет взаємодопомоги, який з 1923 р. очолював комуніст Ф.А.Мацюк. Комітет матеріально допомагав червоноармійцям та їхнім сім’ям, інвалідам, а також здійснював опіку над сиротами. У 1925 р. його було реорганізовано у товариство взаємодопомоги, члени якого сплачували внески в розмірі від 2 фунтів до одного пуда зерна і гроші – 1 крб. з двору. Найбідніші опікуни отримували допомогу без повернення. У далекі 20-ті роки Недригайлів поступово втягувався в нове життя: розгорталися процеси, типові для всієї країни. «Так Недригайлів спав, а потім, бликнувши своїми віками, схопився, наче засоромившись за своє спання. Став доганяти тих, хто пішов далеко вперед. Перед нашими очима проходила організація району. З нічого треба будувати все», - так писала окружна газета «Влада праці» у 1923 р. 9-10 лютого 1920 р. у Лебедині відбувся повітовий земельний з’їзд волосних земельних відділів і волосних революційних комітетів, у роботі якого взяли участь делегати від Недригайлівської волості. На основі Декларації Всеукраїнського ревкому з’їзд ухвалив постанову, в якій ішла мова про те, що слід негайно приступити «к энергичной работе по проведению в жизнь землеустроительной реформы на местах». Земельна реформа передбачала наділення малоземельних і взагалі безземельних селян землею за рахунок колишніх поміщицьких землеволодінь, а також великих селянських господарств, які значно перевищували «по своей земельной площади уездную норму на едока» на основі «справедливого уравнительного землепользования». Розміри земельних ділянок визначалися кількістю їдаків у кожній сім’ї. Постановою повітового з’їзду анулювалися всі угоди, укладені в часи денікінщини поміщиками про передачу селянам в оренду чи найм землі. Усі землі, засіяні особами «у коих таковая превышает уездную норму», передбачалось розділити між безземельними і малоземельними громадянами. «Лиц, у коих будут отобраны посевы, вознаградить за обработку земли и семена за счет лица, получившего таковой», – говорилось у постанові, яка стала програмою дій для органів партійно-державної влади в Недригайлові. Земля перерозподілялась на користь бідніших. На господарство комнезамівця в 1923 р. в середньому припадало по дві десятини землі, а в 1924 – вже 4. Станом на 1926 р. до бідняцьких господарств у Недригайлові відносилось 32,7% від загальної кількості, до середняцьких – 61,8%, до заможних – лише 5,5% . З 1923 до 1930 р. Терни були центром однойменного району. В кінці 1920-х рр. там в лікарні працювало 25 медпрацівників, у т. ч. 9 лікарів, одну з початкових шкіл перетворили на семирічку. У ній та в 4 початкових школах навчалось 540 дітей і працювало 25 учителів, організовувалися лікнепи в 32 хатах-читальнях. У 1923 р. знову запрацював тернівський цегельний завод. Цукровий завод поновив виробництво у 1925 р., а економії невдовзі перетворилися на єдине господарство разом з Тернівським, Хоружівським і Черепівським відділками радгоспу. За виробничий сезон того року перероблено 283,5 тис. центнерів цукрових буряків. У 1926 р. в Тернах 23 бідняки об‘єдналися в ТСОЗ. До 1928 р. створено робітничий кооператив, сільськогосподарське, кредитне, буряківниче, машинно-тракторне, меліо-


129 ративне і тваринницьке товариства, промислову артіль для переробки зерна. У квітні 1929 р. селяни створили сільгоспартіль «Соціалістичний шлях», головою якої став О.М.Домарацький. У наступні роки створені колгоспи ім. Будьонного, «Червоний партизан», ім.Леніна, «Комсомолець України», ім. Петровського. В 1931 р. створено Тернівську МТС, яка в 1935 мала 58 тракторів, 2 комбайни, 143 жатки. В 1940 р. колгосп «Червоний партизан» (голова І.Д.Моша) зібрав по 366 пудів проса з гектара, 244 пуда озимої пшениці, 240 ц картоплі та понад 300 ц з га. За одержання високого на той час урожаю вівса – 29,1 центнера з гектара – колгосп ім.Петровського в 1939 році став учасником Всесоюзної сільгоспвиставки у Москві. На керівні посади в радянських, профспілкових та кооперативних організаціях призначалися комуністи. З 1930 р. Терни входили до Улянівського району Сумського округу, а з 1932 року – Харківської області. При семирічній школі №1 у 1930 р. створено робітфак Харківського ветеринарного інституту. В 1936 р. цю школу реорганізовано на середню. В селі працювало 2 клуби, п’ять бібліотек, діяли дві кіноустановки. У 1935 р. в Тернах встановили пам’ятник Леніну. У 1940-му на цукровому заводі було відкрито слюсарну та деревообробну майстерню, модельний цех, кузню, залізничне депо, водокачку, зведено дамбу на річці Терн, прокладено вузькоколійну залізницю з Білопілля до Тернів. У 1923 р. в Недригайлові розпочали роботу сільськогосподарське кредитне товариство, прокатний пункт, який надавав у користування сільськогосподарські машини, а також здійснював послуги по ремонту техніки, запрацював агропункт . Ось що писала газета «Влада праці» у 1923 році (№57 за 17 червня), орган Роменського окрпарткому КП(б)У, виконкому і профбюро: «10 червня відбулося зібрання Недригайлівського комнезама, заслухавши про золотий займ незаможники зрозуміли становище Радвлади, значення золотого займу і щиро пішли на допомогу. Ухвалили, не зважаючи на нашу бідність, продати 4 десятини сінокосу, який повинні були розділити між собою, і на всі гроші купити облігації золотого займу. По приблизному підрахунку наші незаможники купили 15 облігацій. Слава Недригайлівським незаможникам! Незаможник Роменщини, рівняйсь по недригайлівцях і не дай в руки спекулянтів жодної облігації». У цьому ж виданні у 1925 р. порушувалась ще одна злободенна тема – розкрадання лісових ресурсів: «Хоч уже й писалося про нищення лісів у Недригайлові, але треба й ще про це нагадать, бо таки й справді пропадає ліс. Крім того, що крадуть дерево з лісу, деякі дядьки, як от Сокрута Хвотій, торгують деревом з бувших своїх лісків. Сторожа лісна теж не варта нічого. В Сокрутиного тестя, наприклад, раз витрусили були крадені дуби. Та, випивши четвертину , подарували цю провину. Варто було б кому слід перевірить дані про цих лісників». Або таке: «Лісників багато, толку мало. Цікаво було б знати, для чого Недригайлівська сільрада держить багато лісників і яка користь з них? Щоправда, ходять-таки вони гуртом по лісу, та не бачать, чи може й недобачають, як вивозяться цінні дуби, самовільно нарубані. Правда, також іноді затримують, у декого навіть забирають дрова. А от як 11 лютого возив собі дуби Корній Журба ( і навозив собі чимало-таки), так лісники й не забрали. Чи може, вони цього й не бачили?».


130 Ось ще один спогад тої пори, що ілюструє атмосферу нової епохи: «Першою про смерть В.Леніна взнала партячейка. В той же час було призначено її збори разом з осередком КСМ. На ранок слідуючого дня, 24 січня, вже в 8 годин ранку в сільбуді було повно. Партійні, позапартійні, члени і не члени КНС, комсомольці, вчителі, голови сільрад, старі і молоді, школярі, дітвора… Всі збентежені… Місць не вистачає, замість 300, на скільки розрахований сільбуд, прийшло понад 800 чоловік… Переходять до театру. Прибувають представники і члени райвиконкому, райпарткому. Тиша… Відкриваються збори. Схвильована промова – повідомлення про смерть проводиря працюючих, геніального керівника світового пролетаріату – у промовця мимоволі переривається голос, у багатьох присутніх котяться сльози… Глибокий жаль співчуття, свідома тверда рішучість бути гідними виконавцями заповітів небіжчика і в промовах всіх представників і на обличчях всіх присутніх… 27 січня, день похорон, зворушив ще більше, ще численніші шари селянства районного центру та п‘яти найбільших сіл району, а на слідуючий день і останні найглухіші закутки…». У списку Роменського округу на 15 червня 1924 р. серед колективних господарств значились: артіль ім.Т.Г.Шевченка, зареєстрована 6 лютого 1923 р., костянтинівська комуна ім. Леніна, хоружівські артілі «Войтове Ставище», «Спартак», курманівська – «Нове життя». Діяло й недригайлівське товариство пасічників ім.Цесельського. Найбільше тоді сіяли жита – 7634 дес., перевагу надавали ярій пшениці – 3819 десятин (озимої – 832). Ячмінь, овес, просо займали відповідно – 2710, 3675, 2284, 1505 десятин, коноплі – 300, кукурудза – 47, тютюн – 30, картопля – 856, цукрові буряки – 119. Урожайність жита в середньому становила 62,5 пуда з 1 десятини, озимої пшениці – 52,9, ярої – 50,8, ячменю – 55,1, вівса – 62,2, гречки – 51,8, картоплі – 684. У вирі революційного хаосу у Хоружівці згоріли панський маєток, бібліотека поміщика Гаршмана, зруйновані обидві церкви. У лютому 1925 вибори до сільських рад за першим разом не відбулися в 5 сільрадах району, в т.ч. й по Недригайлівській сільраді, де проголосувало найменше по округу й по губернії – в цілому 16,7 % виборців. 24 травня у Недригайлові відбулася районна позапартійна селянська конференція, де прозвучала доповідь «Про міжнародне і внутрішнє становище СРСР». Селяни щиро, як зазначалося в пресі, підтримали лінію партії «лицем до села». У 1925 р. в райцентрі нараховувалося 8598 чоловік. У середині 1920 рр. населені пункти, що зараз входять до Недригайлівського району, належали й іншим районам – Тернівському та Вільшанському. На 1 жовтня 1925 р. у власне Недригайлівському районі налічувалось 9 сільрад, 84 села та хутори. Площа району становила – 488 квадратних кілометри, населення на 1 січня 1926 року становило 38664 чоловік (19641 жінка, 98,7% - українці). Населені пункти, які були розташовані на території сучасного Недригайлівського району станом на 1 січня 1926 року. Тодішній Недригайлівський район: Іваницька сільська рада – Дараганів (населення – 298 чоловік), Зелене (367), Іваницьке (1738), Клин (71), Коновалів (35), Люменарщина (24), Чемоданівка (435). Коровинська сільська рада – Балюрин ( 101), Бороданів (159), Браженці (9), Вільховий Яр (7), Гай (252), Даценків (11), Деркачів (95), Дігтярівка (424), Звадин (1), Калинів Яр (16), Кас‘янів (84), Ковалів (20), Коровинці (3838), Косенків (16), Курганів (18), Курячий Брід (145), Ліски (169), Лука


131 (301), Меркотанів (48), Муховатий (152), Нещочин (30), Омельченків (28), Павлюків (17), Перекір (Байрацька артіль -43), Ракова Січ (246), Cвячений Яр (45), Симонів (57), Тимошенків (169), Тютюнників (79), Холодний Яр (29), Шаповалів (52), Шевченків Лавриків (52), Шульжин І (22), Шульжин ІІ (29), Юхтин (180), Ярмоленків (49). Костянтинівська сільська рада – Артіль ім. Петровського (24), Комуна ім. Леніна (37), Костянтинів (1065), Кулішівка (1152). Курманівська сільська рада – Березняки (1443), Бродок (510), Глухів (58), Голубці (115), Загір (Мекеш 37), Червоний (160), Курмани (2317). Малобудківська сільська рада – Малі Будки (1308). Недригайлівська сільська рада – Вовків (76), Дігтярка (103), Дідів (141), Дремів (105), Засилля (1156), Коренів (110), Кременна (228), Маслаків (34), Недригайлів (6542), Переважили (188), Псарів (14), Рижків (34), Терешків (152), Цибулинки (253). Рубанівська сільська рада – Гавришів (69), Грабарів (21), Красножонів (68), Кущів (60), Овече (251), Радгосп (х.Овече 49), Омелюстів (20), Пулена Долина (57), Рубанка (993), Шкроботів (179). Сакунівська сільська рада – Баранів ( хут.103), Діброва (337), Загір (29), Зайців (12), Лахнівщина (252), Мелешків (140), Савченків (58), Сакуниха (1658). Хоружівська сільська рада – Біж (345), Біж (хут.95), Згода (10), Лаврів (236), Артіль «Нове Життя» (34), Омельків (111), Спартак (27), С.г.Тернівської цукроварні (26), Хоружівка (4279). Червонослобідська сільська рада – Баранів (60), Артіль «Новий господар» (29), Перетічки (376), Придушено (91), Червона Слобода (1576), Школівщина (26). Смілянський район: Гринівська сільська рада – Беседівка (1773), Бишкінь (85), Богданів (12), Воловиць (8), Гараськів (Мамонська 28), Гриніва (1055), Лебедів (15), Лучки (79), Любчиків (10), Острівний (75), Поповичів (164), Сорочин (він же Богів 48), Холодний (35). Маршалівська сільська рада – Гай (45), Гасенків –Власенків (66), Даценків (78), Дяченків (72), Керасірів (82), Куряків (49), Лученків (337), Маршали-Орли (98), Махновський (61), Мельників (213), Михайленків (7), Москаленків (69), Наваренків (43), Панченків (143), Середин (28), Токманів (96), Яровий (58). Вільшанський район: В.Будківська сільська рада Будки (1796), Губський (12), Михно (8), Обход №4 (5), Поділ (369). Деркачівська сільська рада – Березів (24), Гайдуківщина (69), Грицаїв (106), Гончарка (109), Деркачівка (2480), Козелівка (206), Леменарщина (17), Лемешівка (39). Зеленківська сільська рада – Даників (577), Дудченків (105), Жовтоніжки (137), Зеленківка (1170), Ичиків (38), Комишанка (352), Кушнірів (110), Мерків (173), Новоселівка (247), Панасюків (47), П‘яти-Дуб (157), Сіталівщина (428), Сорокалітове (246), Суха (207), Хоменків (90).


132 Козелянська сільська рада – Бабенків (44), Берків (203), Бовин (87), Гавриків (121), Голубівщина (261), Гоптове (74), Кимаки (187), Кинашів (210), Козельне (1356), Косенків (34), Куликів (172), Литвинів (159), Маслаки (168), Саєво (326), Сердюків (214), Скотоватий (21), Соколів (13), Тимченки (343), Хорол (384), Черці (543), Ясинів (123). Вільшанська сільська рада _ Абаровський (21), Кринички (241), Піски (49), Вільшана (4890), Обход №2 (3), Обход № 7 (7), Рудка (358), Філонове (292). Пушкарська сільська рада – Боговози (317), Вакулки (211), Вехова-Долина (499), Горбусів (108), Залізне (33), Комарицьке озеро (20), Кривенки (67), Курасів (Шаповалів) – (97), Луки (299), Мелешківка (450), Немудруї (124), Пушкарщина (523), Сотницький (65), Фартушене (168), Шумейків (22), Шумилін (39). Тернівський район: Володимирівська сільська рада – Володимирівка (Гринівка – 916). Городищанська сільська рада – Городище (741), Фесенків (18). Жуківська сільська рада – Лузанів (31), Світлий (65), Свободний (34), Сергіївський (21), Тарабанчин Яр (16), Тимофіївка (162), Удедів (10). Сергіївська сільська рада – Сергіївка (1239). Тернівська сільська рада № 1 – Бабаків (120), Долина (119), Зінен (118), Караван (13), Піщаний (202), Рудів (117), Русівщина (52), Тернівський цукрозавод (219), Терни 1 (4483), Бобрицьке лісництво (9), Урочище Михнове (6), Урочище Сахнове (2), Урочище Семичасне (8), Холодний (190). Тернівська сільська рада № 2 – Дігтяренків (14), Ковшик (312), Мазний (112), Гострий Шпиль (100), Терни 2 (4508), Шматів (169). Черепівська сільська рада – Гапонівщина (139), Єрчиха (118), Зайців (127), Клиновий (15), Кононівщина (163), Карпенків (174), Лузанів (78), Мар’ївка (310), Найдаків (69), Сагарівка (600), Сага (98), Черепівка (2577), Черепівська економія (25). За часів радянської влади довоєнного зразка в Недригайлові відбулися помітні зміни соціально-культурного характеру. Ідеологізація суспільного життя насамперед внесла низку радянсько-партійних свят, які згодом стали традиційними. Регулярно відзначалися мітингами та демонстраціями 1 Травня й річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції, проводилися комуністичні суботники тощо. У Недригайлові, як і по всій країні, збиралися кошти для «політичних в’язнів країн капіталу», на допомогу борцям республіканської Іспанії. Наприклад, кожний колгосп виділив по 50 цнт хліба у фонд допомоги жінкам і дітям Іспанії. У 1920 р. 1 травня в Недригайлові проведено суботник, в якому «приняло участие население в количестве 3000 чел. и 500 подвод по починке дорог и мостов». Читаємо в окружній газеті за 1924 р.: «В лютому в Недригайлові відбулися другі червоні христини. Цього разу у члена профспілки радробітників Пистуновича. На свято


133 були запрохані представники РВК, профспілок, комнезнаму та інших організацій. Новонародженого на честь Леніна назвали Володимиром. Урочиста частина: взаємне вітання, щирі побажання, щоби з дитяти був справжній побірник волі, борець за визволення трудящих всесвіту, гідний носити ймення великого поводиря, яким був Ленін. Свято пройшло дуже гарно, залишивши приємне враження. Одним з цікавих моментів його це коли Пистунович чинно підійшов до кутка, де висіли боги, зняв їх під гучні оплески і вигуки і чинно одніс до хазяйки, мовляв, геть і ці дурниці, що нагадують лише про оману, а не про здоровий розум людини. Уявіть собі обурення хазяйки, що викидають геть її богів – вона рішуче відмовилась їх прийняти і Пистуновичу нічого не залишалося, як пошпурити ними об двері, так, що замість богів лишилися самі щепки». Важливим завданням, яке вдалося розв’язати новій владі, була ліквідація неписемності. Комітет незаможного селянства виділив приміщення та паливо для організації лікнепу, в якому опановували грамоту 53 чоловіки. З того року в районі діяло 15 шкіл, в яких працювали 46 вчителів, більшість із яких не мали належної підготовки, а фахівців із вищою освітою в педколективах не було зовсім. Після закінчення громадянської війни в Недригайлові діяла початкова школа, на базі якої у 1922 р. створена семирічка. На 1 грудня 1925 року в районі налічувалося 13 шкіл до 4 класів, в яких працювало 25 «навчателів», навчалось 1362 учні, в т.ч. 436 дівчаток. У двох семирічках працювало 20 учителів та навчалось 746 учнів. У Недригайлівській семирічці навчалося 350 учнів та працювало 13 вчителів. Було організовано товариство з гучною назвою «Геть неписемність». У 1925 р. в районі працювало 47 кузень, 276 вітряків, 5 жорнових млинів, 13 крупота просорушок, 12 олійниць, 5 артілей з обробки шкіри. Жителів району обслуговували лише дві амбулаторії та три аптеки. По селах торгували в 56 точках. Цікаві факти з культурного життя наших земляків повідомляє газета «Радянське життя» за 1925 р.: «26 січня скликалась районна конференція голів та секретарів сільбудів та хат-читалень. Явка була 50%. Інтенсивному проведенню конференції перешкоджала відсутність змоги залишити приїжджих ночувати й дати їм харч. З приходом вечора активність делегатів зводилась до нуля, вони мовчали і совались на лавах». У лютому цього ж року це видання повідомляло ще один цікавий факт: «Недригайлів. Нещодавно тут відбулася районна конференція делегаток. На неї з’явились всі обрані особи. Урочисте відкриття відбулося в сільбуді при великій кількості присутніх. Одночасно з конференцією в іншому місці повинні були проводитися збори громадян. Але вони зриваються. Переважна кількість селян в сільбуді біля дверей, тиснуть одне одного – кожному хочеться побачити « як жінка учиться керувати державою». Товариш, що робить доповідь «Ленін і розкріпачена жінка», зупиняється, з сільради прохають громадян іти на збори, але ніхто не рухається з місць». У 1926 р. у роменській газеті так писалось про завзятість недригайлівських селян: «Наші селяни ще з початку цього року почали вже готуватися до весняної кампанії. Вже в січні заторохтів трієр на сільгоспівському дворі, немов на позиції кулемет. Селяни привезли своє зерно на доочистку. В лютому привіз збільшився. А оце в березні завжди двір повний селянськими підводами, навіть вночі робота не переривається аж до 12 години. Зайдеш у двір – так просто любо послухать, що там селяни говорять! А розмова у них лише про те й стоїть, де ліпше посіяти, яке зерно та після якого попередника, коли розпочнеться посівна і т. д. Таке відношення до посівкампанії свідчить за те, що наші хлібороби за роки революційних перетворень стали набагато свідоміші».


134 Активно включилася в соціалістичну розбудову й комсомолія. Влітку 1928 р. Недригайлівський райком комсомолу передав до Байрацької сільгоспартілі 15 комсомольців Коровинського осередку, що значно її зміцнило і «піднесло дух старих артільців». Так, до приходу комсомольців ця артіль мала всього 50 га землі, а пізніше – 100 га. 20 серпня 1929 р. із Червонослобідського комсомольського осередку передано сільгоспартілі «Новий господар», що в Недригайлові, чотирьох комсомольців і одного піонера, «котрий не захотів залишатися у батьківському індивідуальному господарстві, а пішов разом з братом до артілі». Помічники з ВЛКСМ допомогли тоді обжнивуватися артільцям на площі 3 га. «Не покладаючи рук працюють тепер артільці над запровадженням агротехнічних заходів, щоб піднести в майбутньому врожаї своїх нив», – говорилося в одному з документів того часу. 9 грудня 1929 р. утворилось районне товариство сільськогосподарської зернової кооперації. У 1930 р. до складу Недригайлівського ввійшов Вільшанський район Сумської округи Харківської губернії з Будянською, Вільшанською, Деркачівською, Зеленківською, Козелянською, Пушкарською, Товстянською сільрадами. Район належав до другого розряду. Із лютого до середини жовтня 1932 р. Недригайлів входив до складу Харківської, а з жовтня – Чернігівської областей. Із лютого 1931 р. до складу Недригайлівського району ввійшов Смілянський район Роменської округи. Через 4 роки він виділений зі складу Недригайлівського, і йому передані Беседівська, Гринівська, Маршалівська і Томашівська сільські ради. У 1930 р., коли Недригайлівський та Вільшанський райони об’єднались, новий райпартком з 25 комуністів очолив «симпатичний» Яковенко, потім був Медведовський, який на О.Г.Білоуса «справив враження людини несимпатичної, точніше несправедливої та чиновної». Під час роботи І.М.Медведовського партосередок складався з 15 комуністів та 5 кандидатів. У 1918 р. у Коровинцях відкрита вища початкова школа, що прирівнювалася до семирічці. У 1925 р. на базі першої Вільшанської початкової школи відкрита семирічка.У 1931 р. у Козельному завершено будівництво приміщення школи. У 1933 р. у Комишанці збудували приміщення нової школи. У 1928 р. в с.Кулішівка зорганізовується семирічна школа. 1 вересня 1930 р. в Деркачівці відкрилась кущова семирічна школа, а в 1932 р. – семирічка у Іваниці. При Тернівській школі відкрито робітфаки Харківського ветеринарного інституту. У 1931 р. у Вільшані збудоване двоповерхове приміщення школи, яке використовується й досі. У райсільбуді проходили прем’єри вистав, урочистості з нагоди свят. На полицях бібліотек району 1926 року нараховувалось 2558 книг на різну тематику. В райцентрі працювали поштово-телеграфне агентство й агропункт. Телефонний зв’язок був установлений із 7 сільрадами та окружним центром. У 20-ті рр. діяли медамбулаторія й дитяча консультація, де працювали один лікар, фельдшер і акушерка.

Література 1. Білоус О. Історії рядки // Світло Жовтня. - 1991. - 23 березня. 2. Сумський обласний державний архів. - Ф.Р - 5698, оп.1, спр. 595, арк.4. 3. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 13, арк. 191. 4. Трудящиеся Сумщины в борьбе за власть Советов. Сб. док. и мат. - Сумы, 1957.


135 5. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 17, арк. 16 - 22. 6. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 17, арк. 23, 26, 28, 32 - 36. 7. Социалистическое строительство на Сумщине. 1921 - июнь 1941. Сб. док. и мат. - Х., Прапор, 1983. - С.55. 8. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп. 1, спр. 23, арк. 5. 9. З історії комсомольських організацій Сумщини. Зб. док. і мат. 1919 - 1937 р. - Суми, 1958. 10. //Радянське життя. - 1930. - 2 лютого.


136

Приміщення колишнього Недригайлівського райсуду

У цьому будинку працювала редакція Недригайлівської районної газети довоєнного і післявоєнного часу. Тепер на цьому місці магазин «Мікс»


137


138

Стара поліклініка в Недригайлові

Приміщення колишнього Недригайлівського райвійськкомату


10+й окружний з’їзд Спілки цукровиків Сумщини. 15–20 квітня 1927 рік

139


140

Дерев’яний міст через Сулу в Недригайлові


143 10930 рр. Колективізація. Минуло небагато часу, і стараннями партійних та державних органів у Недригайлові створена перша артіль «Червоний хлібороб», головою якої обрано Г.О.Захарченка. У власності колективного господарства були тринадцяти- та одинадцятирядні сівалки, культиватор, плуги, борони. Цим реманентом селяни обробляли 54 га землі. Одноосібники одержали наділи за мінімальними нормами з розрахунку 0,5 га на одного члена родини, але не більше 4 га на господарство. Комітет комуністів, зібравши 3 січня 1930 р. 80 чоловік активу, на зборах обговорював пов’язане з колективізацією питання. Недригайлів був розчленований на 7 сотень, які поділялись на дільниці. За кожною дільницею закріплялися член активу для нагляду і керівництва. Кампанію з масової колективізації очолили Юрченко, Рябцев, Карапутенко. Активність в організації колгоспного життя проявляли члени Недригайлівської ради К.Камай, С.Строколіс, П.Кліщенко, І.Мацюк, М.Козлова, О.Вініченко, Г.Губський, Т.Олійник, М.Веретільник, С.Шевцов, С.Нанка, вчитель Ягницький, а також комнезамівці С.Лисенко, А.Захарченко, Г.Захарченко, С.Цирулик, К.Чичоткін, А.Коровинський, комсомольці Шелудченко, Торчицький, Ярошенко, Кириленко та інші. Усі зусилля були спрямовані на залучення селянина до колгоспу. 70 комсомольців Недригайлова, «включаючи батрацьку та бідняцьку молодь», на зборах 23 січня 1930 р. ухвалили «прийняти якнайбільшу участь в засівній кампанії та протягом 10 днів вступити всім комсомольцям до СОЗу». «Одноразово викликаємо на змагання за 100% вступу до колективних об’єднань Коровинський осередок ЛКСМУ, – говорилось у рішенні. – ...Кожен комсомолець повинен не тільки сам бути членом колгоспу, а втягти й усю свою родину». У загальному процесі більшовицьких змін на селі існує й інший бік, що розкриває чимало драматичних ситуацій, фіксує численні факти свавілля, показуючи, як вибивали з селян почуття господаря, хлібороба і як перетворювали його на безправного, залежного виробника продукції в одержавлених колгоспах. Ось, наприклад, лист середняка одноосібника А.Шеколи із с.Зеленківки тоді ще Вільшанського району Сумської округи до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) з проханням про помилування і зняття надмірного штрафу «за недопоставку хліба державі». В архівній справі збереглися документи, про які згадує у своїй заяві селянин. Зокрема, у вироку народного суду 21-ї дільниці Сумської округи від 9 липня 1929 р. зазначається, що А.Шекола має «30 років, малописьменний, не судимий, позапартійний, одружений, хлібороб, заможний. ...За злісний ухил від здачі лишків зернохліба згідно постанови земгромади суд слідством виявив, що 24 травня 1929 року комісією Козелянської сільради по хлібозаготівлі згідно постанови земгромади було нараховано на обвинуваченого здати злишки зернохліба кооперативним установам 100 пудів в трьохденний термін, але обвинувачений здав лише 29 пудів...». За цю провину народний суд оштрафував Шеколу на 825 крб., але потім за поданою касацією знизив штраф до 500 крб. У своєму проханні про особистий прийом у голови уряду Г.І. Петровського селянин писав: «Маючи шість їдців на 6,5 десятин землі, я згідно із забов’язанням... повинен вивезти з нового врожаю всю недопоставлену раніше кількість хліба. Крім того, треба заплатити сільгоспподаток та самообкладання і прогодувати сім’ю в той час, як озимина пропала. Такий тягар, як 500 карбованців штрафу, цілком руйнує моє середняцьке господарство і не дає мені змоги хліборобствувати надалі нормально, без злиднів...» А.Шекола таки добився перегляду своєї справи. Прийомна ВУЦВК запитала думку сумського окружного прокурора щодо доцільності і можливості такого «помилування», і прокуратура дала згоду «зменшити йому накладений штраф в 500 карбованців наполо-


144 вину». Невдовзі сумському окрпрокурору повідомили, що «прийомна голови ВУЦВК за особистою згодою голови ВУЦВК тов. Петровського...» погодилась зменшити вдвічі накладений штраф. Тоді ще такі слова можна було писати, не боячись за своє майбутнє та майбутнє своєї сім’ї, можна було звернутися прямо до вищих інстанцій, сподіваючись на розуміння й допомогу. А більш-менш справедливе вирішення тієї чи іншої справи свідчило про неправомірність дій на місцях, викликало невдоволення селян. Слід наголосити, що на місцях продрозверстка, конфіскації, обшуки, насильницька колективізація робилися руками земляків. Насильницькі методи колективізації та утиски одноосібників призводили до протестів. Люди ховали хліб, майно, а іноді справа доходила навіть до терористичних актів. Так, під час загальних партійно-комсомольських зборів у Костянтинівській комуні ім.Леніна в ніч на 28 жовтня 1930 р. від пострілів терористів загинули два комсомольці – І.К.Тютюнник та А.З.Рябушка. Райпарторганізації та відповідним органам неодноразово доводилось утихомирювати виступи жінок проти колгоспів у селах Сакунисі, Курманах, Коровинцях. У Сакунисі певний час діяла антирадянська група так званого Левона. На 1930 р. в районі вже було 44 колгоспи. На базі недригайлівських колективних господарств згодом були утворені три: «Червоний хлібороб», «Друга п’ятирічка» та ім.Кірова. Кількість колгоспів зростала при незначній чисельності працівників у них. А країна, розгорнувши індустріалізацію, вимагала все більше й більше сільськогосподарської сировини. Для цього доводилися нереальні державні замовлення хлібоздачі, потім – ще нереальніші зустрічні плани. Аби виконати їх, у 1931 р. в Недригайлівському районі застосували насильницькі методи заготівлі. Спочатку вичистили колгоспні комори, де не залишили навіть посівного фонду, не говорячи вже про зерно, яке колгоспники повинні отримати за трудодні. Вдалося зберегти тільки страхові фонди для посіву ярини на весну 1932 р. Потім без зайвих церемоній розпочалася конфіскація зерна у населення. На січень 1932 р. була запланована основна кампанія із хлібозаготівлі, оскільки план виконали лише на 81,8 %: вимітали все і скрізь. По району на той час основні та зустрічні плани виконали тільки Зеленківка та Великі Будки. Навесні 1932 р. посівна кампанія для колгоспів розтягнулась на 72 дні. Через хронічну відсутність фуражу коні не мали сили й тягнути не могли. Станом на 1 березня 1932 р. у районі налічувалося 19 тракторів, чого було замало для швидкого проведення польових робіт. Літо видалося дощовим, і ні озимини, ні ярини не вдалося зібрати й половини від запланованого – більшість перегнила. Була створена бригада продрозверстки, яка вишукувала і конфісковувала хліб у господарствах селян. Люди ховали його скрізь: у ямах, скиртах, гної, ріпинні, яким на зиму обставляли хату. В цей важкий час при Курманівській МТС створено політвідділ, який виконував керівні й каральні функції. У жовтні 1932 р. до Недригайлова приїздив голова уряду УРСР В.Я.Чубар, який цікавився ходом робіт у господарствах району, провів нараду з місцевим активом з питань колективізації та відвідав с.Курмани. У роки колективізації і навіть у тяжкий 33-й сторінки районної газети «Колективістударник» рябіли гучними заголовками про рішучу відсіч підкуркульникам, про успішну хлібоздачу, про дедалі зростаючий добробут населення і т.п. Зрозуміло, орган райкому партії слухняно виконував пропагандистську функцію. Ось лише деякі рядки: «...ганебний стан хлібозаготівлі є наслідком невиконання низкою партійних осередків та уповно-


145 важеними директив партії та РПК про мобілізацію мас на боротьбу за хліб, про боротьбу з опортуністичною практикою... Під більшовицьким проводом ленінської партії – в бій за заготівлю 2000 тонн хліба протягом першої декади ударного місяця хлібозаготівель». Із повідомлення газети «Колективіст-ударник», Органу Недригайлівського РК КП(б)У, РВК та РРПФ № 6 від 14 січня 1933 року: «Куркулі села Козельне виконали лише 2,4 відсотки твердих завдань по хлібові. Причина цього – куркульська практика колишньої верхівки села на чолі з секретарем п-о Сердюком та головою сільради Салієм, що фактично зірвало виконання пляну хлібозаготівель, стали зрадниками партії полигалися з куркулями. Не одиниці, – десятки куркулів у с.Козельному звільнені від твердих завдань по хлібові на кутку у Хоролі 8 куркулів недоодержали повідомлень, в Саєво – 6, на Берках – 5 і ін. Куркулів залучили до активу в куткові комісії сприяння хлібозаготівлі, дали їм повну можливість зривати хлібозаготівлі і внаслідок цього село ганебно відстає, виконавши на сьогодні 86 відс. річного плану. Кол. секретар п-о Сердюк, працюючи на кутку Саєво по хлібозаготівлі, ввів до кут. Комісії куркулів Білоблоцького Петра, Шаповала Гордія, Литовченка Федора – в минулому році розкуркулені, сільрада такий склад затвердила. Ці куркулі на чолі з Сердюком та Салієм надали знижку під гаслом «Зниження дати тим, у кого сторчать самі сохи». Цебто куркулям». Заготівля хліба йшла наростаючими темпами. У другій п’ятиденці січня 1933 р. в «Недригайловке», як в одному з «решающих районов», хліба заготовили більше, ніж у перші п’ять днів. Місцеві партійні та державні органи намагалися приховати справжню картину на підвладній їм території. Зокрема, в «Доповідній записці Харківського обкому партії ЦК КП(б)У про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» згадувалося, що в Недригайлівському районі (тоді Чернігівської області) зареєстровано лише 5 випадків «... в большей или меньшей степени голода ...». Так тоді звітували керівники райкому партії з Недригайлова. Місцеві органи НКВС пильно відслідковували ситуацію й ізолювали всіх, хто відкрито проявляв своє незадоволення. Про недригайлівську в‘язницю, що розміщувалася у підвалі старого приміщення, яке стояло до початку 1970-х років на місці, що поруч із сучасним управлінням Пенсійного фонду, згадує у своїй книзі «Сповідь приреченого» Лука Гусак, уродженець Чернечої Слободи: «19 грудня (1932 р.) ранком мене доставили в Недригайлівську районну міліцію. Зразу ж побачив весь режим над в‘язнями. Мене повели в дежурку, там знову заповнили анкету затриманого, обшукали по карманах, щоб не було нічого такого, як ніж або пояс. Не найшовши нічого, повели до камери. Як побачив я біля дверей замчище більший, ніж у хазяїв від злодія, уже злякався. Вводячи в камеру, міліціонер наказав в’язням: «Смотріть, не троньте нічого», а мені сказав: «Як хто буде до вас лізти, гукайте дежурного». З цими словами за мною зачинились двері, і я опинився в темному приміщенні, наповненому людьми. Не можу пригадати того стану, в якому опинився. Зразу мене обступили, прохаючи їжі, а в мене самого тільки хліб. Дав комусь півхлібини, а потім пішов у темний куток. Там, між незнайомими людьми, ліг і до вечора лежав, не спав, не їв і нічого не міг думати. Увечері позвали на оправляння, загонили, як якусь отару, до отхожого. Після оправляння в камері повели розмову про їжу, а я знову ліг, не хотілося ні їсти, ні пити. На ніч мене зігнали з місця, і я мусив лягати спать біля порога у грязі, а тут коло мене й параша, куди в’язні оправляються. І так тяжко на душі, а ще й нестерпна вонь. Я думав, що не переживу й тижня, з досади і голоду умру (їсти не хотілось). Так пройшло в забутті три дні. На четвертий день я, пересиливши себе, почав привикать до камери, знайомитися з людьми, камерним життям і звикатися зі своїм станови-


146 щем. Камера – це проста комора завбільшки 7x5 аршин, з прорізаною і заґратованою діркою замість вікна, страшенно забруднена гряззю та різними нечистотами. В кутку стоїть параша, з якої йде по камері нестерпна вонь, по стінах вдень і вночі лазять різні паразити, світло напівтьмяне як удень, так і вночі. В’язні – люди різні: старі й молоді, з різними поглядами і професіями, тут бандит поряд із службовцем, піп з безвірником, хлібороб, столяр, слюсар, канцелярист, маляр, спекулянт, конокрад, убивця, підробник документів, контрреволюціонер і міліціонер, багач і бідняк, куркуль і батрак, одноосібник і артілець. Невгамовний шум розмови на різні теми: тут революція і контрреволюція сплелись в одну тему; сміх, співи, лайка, регіт, бійка й плач, прокляття владі й похвала. Харчування в’язням не дається владою ніякого – живуть передачами, щодня чекаючи, чи будуть. Часті розмови про волю й неволю, хлібороб хвалиться, як він хазяйнував, розбійник — як грабував, кожний розказує свою правдиву біографію; б’ють воші, бриються загостреним пером, куском склянки і жерстю, розказують байки на різні теми, різноманітна критика на можновладців і підвладних, сміх і плач, молитва і вульгарна лайка. Я знайомлюсь з верховодами камери: це підробник документів, конокрад і активістхапуга. Бували в камері й кражі, інколи й мені давали краденого, я їв, не відмовляючись. Коли я опинивсь у камері, було нас 36 чоловік, а на другий день начали швидко прибавлять – найбільше із злочином невиконання хлібозаготівлі й агітації проти міроприємств радвлади. Обвинувачують за це по статті 54, параграф 10. Кара від чотирьох років ув’язнення до десяти років з конфіскацією майна, позбавлення в правах і відбуття кари в далеких таборах Союзу. До 1 грудня камера була переповнена – 85 чоловік. Було чимало й наших чернечан, найбільше за хлібозаготівлю. За хорошу мою поведінку з в’язнями (я їх розважав різними байками і приказками) мені без черги дали місце на нарах. Була вказівка — куркулів висилати з сім’ями. Для цього був зроблений на них окремий список. Була перекличка в’язнів, і після цього я попав у другу камеру, підвал, ще гірший, ніж перша камера. Тут уже ніякого денного світла і людей у віконце не видно, крім ніг вартового, який день і ніч ходить біля вікон. В підвалі я був уже не зовсім новий, і мені дано місце посередині підвалу — не перше і не останнє. Інколи трапляється, що виконавець принесе газет, я читаю, а камера уважно слухає. Я ніколи ні з ким не лаявся, мене поважали. Дедалі я почав привикать до життя в’язнів, менше плакав; інколи, бувало, з смішного й сміявся. 27 грудня мене позвали на перший допит в ДПУ. Допитував не сам начальник, а рядовий член ДПУ, який відразу повів розмову так: – Ну, раскажі мне все подробно, как і что. Я спитав, що розказувать. – Раскажі, как ти служил у Петлюри. Коли я сказав, що не служив, він підвищеним тоном, вийнявши револьвер, сказав: – Ми все знаєм. Знаєм, що ти петлюровець і организатор всех банд, а потому ти как ні отнєківайся, от етого тебе не получшає, а похужає. Для тебе будет лучче, єслі ти во всем прізнаєшся – менше будет наказаній. Так терзав мою душу годин зо дві, а потім під мою диктовку записав моє життя з 1914 року по день арешту, записавши прізвища тих громадян, які зо мною служили, і відправив мене до камери. Знову мука, краса камерного життя. Одержую передачі уже зготовлені в Недригайлові. Не знаю, хто з дому привозить продукти і хто тут готовить мені їжу. Побачить жінку можу лише на оправлянні, відда-


147 лік за забором, побалакать ніяк не можна – не тільки словами, а й на мигах. Кого замітять, то переводять у так звану камінну камеру, де сидять невиправні бандити, а там знущання, б’ють, знімають одяг, віднімають гроші і відбирають передачі. На це начальство не тільки не звертає уваги, а ще й потурає. Найбільше дістається активістам, які на волі переслідували бандитів. Було, напишу яку записку, де-небудь зашию в рубці білизни й одержую у чистій білизні назад не читану. Ідучи із допиту, я попросив конвоїра, щоб він завів мене до книгарні купить дещо. Конвоїр був хлопець добрий, дозволив мені зайти, і я накупив книжок. У камері читав для всіх уголос, мене уважно слухали, і в цьому мені була хоч невеличка розвага. Празники Різдва пройшли для мене дуже тяжко. Хоч я і не релігійний, але в ці празники я бував у різних знайомих і родичів у гостях, було що їсти й пить, а тут прийшлось мучитись голодному. Якраз на цей день я не одержав передачі. На початку січня знов допит. Уже нічого не записували, крім призвищ деяких службовців, які служили зі мною в той час. У кінці січня знову допит і запис моєї біографії; крик, погрози і знову все по-старому. Був суд за порушення акцизних правил і зловживання в шинку. Мої вороги дали безглузді заяви, що я ніби продавав горілку лише спекулянтам по підвищеній ціні, по дванадцять карбованців за півлітра, в той час як спекулянти, коли не було в Чернечі горілки зовсім, продавали по вісім карбованців. На мої зауваження суд не звернув ніякої уваги і засудив мене на десять місяців кваліфікованої примусової праці. Я не оскаржував вироку, бо не було вже надії вийти скоро на волю. У лютому ще раз визивали на допит, теж нічого не писали, крім деяких прізвищ, і з лайкою відпустили. На цей раз був і начальник ДПУ, який сказав: «Ох, он і парень, я віжу, не промах — здорово врет». Після цього вже більше мене не допитували. У камері був один ув’язнений за підробку документів для себе (його засудили на два роки), він працював у нарслідчого. Я з ним познайомився, і він мені розказував, що по існуючих законах ДПУ не може держати в’язня більше ста днів. Потім мусить хоч випустити, а хоч передать діло до області, а хоч і в’язня туди направить. І я чекав сотого дня».

СПОМИНИ БЕЗПОСЕРЕДНІХ СВІДКІВ ТИХ ЧАСІВ Авраменко Тетяна Антонівна, с. Хоружівка: – Працювали від зорі до зорі, а якщо і залишалися вдома, то приходили посланці, які виганяли на роботу. На той час ми не мали навіть шматочка хліба, наша мати пекла такі собі «бур‘яники» з листя і висівок, які ми їли, наче білі пшеничні паляниці, на той час вони здавалися нам смачними. Часто ми з мамою ходили по листя, яке рвали з берестка чи липи. З інших дерев листя було дуже гірке. Потім його перетирали на муку, додавали трішки висівок чи муки і пекли такий «хліб». Одного разу ми пішли по листя до молодої посадки, але нас побачив лісник і прогнав. Влада не залишала людям ніякої надії на виживання. Вночі по хатах ходили бригади, які шукали захований хліб. Вони штирхали гострими металічними палицями у піч, підлогу, стіни, намагаючись знайти прихований хліб і дуже гнівались і кричали на матір (батько був на заробітках), що вона бреше, що немає хліба. Восени, ще коли мій батько був вдома, ми прикопали в садку трохи картоплі, щоб було що посадити весною. Цим і врятувалися від загибелі. Коли готували картоплю до посадки, то з неї зрізали верхню частину, яку садили, а решту картоплі варили і їли – це було небачене диво, найкращі ласощі. Ті люди, в кого була картопля, вважалися багати-


148 ми. А вночі багато хто ходив по щойно посажених городах і виривали картоплю, тож вночі доводилося і нам стерегти свій город. Моя сестра працювала в комуні «Спартак». Їй було 22 роки. Жили вони в великих бараках. Їли в їдальні, де були довгі столи і лави. Голоду в комуні не було, їсти давали тричі на день, давали навіть кожному по великому шматку хліба, але й працювали дуже важко. Вона працювала на польових роботах: орала, сіяла, молотила. Виходила працювати тільки-но зійде вранішня зоря і працювала доки не стемніє. Було в неї дві пари корів: на одних працювала до обіду, а на других – після обіду. Сестра згадувала недобрим словом активістів і комсомольців, бо в комуні був склад, куди вони звозили награбоване добро: скрині з полотном та одягом, який забирали в селян під час «розкуркулювання». Після того, як привозили награбоване, «активісти» сходилися дивитися на нього. Що було краще – забирали собі, а решту здавали до магазину за гроші. Часто було так, що люди, в яких забирали їхні речі, змушені були йти до магазину наступного дня і купувати своє ж за гроші. Або просили купити своїх знайомих, тому що їм могли не продати, так як вони «куркулі». Ющенко Варвара Тимофіївна, с. Хоружівка: – Нашій сім‘ї вдалося вижити під час голоду, так як мали корову, яка давала багато молока. Молоко пили самі, а також давали родичам і сусідам. А хліб пекли такий: з сушеного листя липи робили «муку», в яку додавали трохи розтертого зерна і підливали молока. Таке «тісто» випікали в печі. Спечений хліб на колір був зелено-коричневий, та й на смак був гірким, але що вдієш – доводилося їсти. Бригади активістів ходили по селянських хатах і «викачували» зерно. У нас в печі мати замазала над грубою мішечок зерна, але прийшли «активісти» з залізними гострими палицями, які називалися «щупами», штирхали їх скрізь: в долівку, в грубу, в піч, доки не знайшли ту торбинку із зерном. Як не плакала мати, як не молила, та забрали і те зерно. Але батько восени у великій діжці закопав зерно у садку, прикидав те місце травою і листям – так те зерно не знайшли. Ним по весні й засіяли ниву. Багато сімей померло від голоду, багато ходило пухлих – страшно згадати. Бачила чужу жінку, яка зранку ходила просила їсти, а під вечір вже мертвою лежала біля дороги: великий розпухлий живіт і пухлі ноги, шкіра на яких полопалася. Ще одну таку жінку бачила пізніше на вулиці, вона лежала під деревом. Багато людей в Хоружівці вимирали сім’ями. Найчастіше спочатку помирала мати, так як вона намагалася все віддати дітям. А потім, коли діти залишалися самі, то, не маючи їжі, помирали і вони. Влада нічим не допомагала голодуючим, а навпаки забирала останнє. Комсомольці і активісти виносили з селянських хат останню зернину. Зима 1932-33 року була найстрашнішою. Найбільше людей померло саме тієї страшної зими, як від голоду, так і від холоду, тому що виснажені голодом люди не мали змоги заготовити дров. Багатші люди, які могли щось продати, ішли в Ромни, там були так звані «торгсіни» магазини, де можна було обміняти на хліб золото, коштовності чи інші цінні речі. Але таких людей було дуже мало. Коли прийшла весна 1933 року і з‘явилася зелень, стало дещо легше. Почали дозрівати зернові, люди їли недозрілі колоски, але їхні шлунки, які були виснажені, не могли перетравлювати таку грубу їжу, і багато людей, а особливо дітей, померло від цього в страшних муках. Голод припинився лише наприкінці літа 1933 року, коли дозріла картопля, зерно, зав‘язалися яблука та інші овочі і фрукти.


149 Про факти людоїдства чула від людей, знаю їх прізвища, але з етичних міркувань не хочу називати тих, адже в селі зараз живуть їхні онуки. На вулиці Веньківка жила мати з дітьми. Це було взимку. Мати померла з голоду, а малолітні діти з відчаю і голоду, а можливо, від холоду затьмарився розум, – з‘їли свою матір. Сусіди знайшли лише кістки і голову з довгими косами. Таке страхіття люди розповідають із сльозами на очах... Ще чула про один випадок, також у Хоружівці, коли матері потьмарився від голоду розум і вона зварила свою дитину, меншого хлопчика, щоб нагодувати старших. Мати і старші діти вижили після голоду, але потім виїхали з Хоружівки невідомо куди і ніхто про них більше не чув. Намагаючись врятуватися від голоду, люди їли собак, котів, щурів і ворон. Добре знаю про долю однієї комсомолки-активістки, яка активно займалася розкуркуленням селян та пошуками прихованого зерна. Вона померла нещодавно, але помирала довгою і страшною смертю, мабуть, маючи великі гріхи перед Богом. Тютюнник Тимофій Сергійович, с.Хоружівка. – У роки голодомору була дружина і двоє маленьких дітей. На щастя, ніхто із сім‘ї Тютюнників не помер від голоду. На початку 30-х років розпочалася масова колективізація селян. В село приїхала бригада із Харкова, ходили вони із залізними палицями по хатах і збирали продукти: картоплю, зерно, худобу. Під час голодомору багато людей з нашого села ходили в інші села в пошуках їжі. До нас в село також приходили «заробітчани». Мій батько також часто їздив у місто Путивль для того, щоб обміняти одяг чи якісь речі на їжу. Голодуючі часто наймалися на роботу до більш заможних людей, заробляючи таким чином чи то шматок хліба, чи трохи молока, чи якийсь пуд пшениці. Деякі люди виїжджали з Хоружівки в пошуках кращої долі до міст, адже там люди не так голодували, як в селах. Ходили люди з інших сіл і до нас. Пам‘ятаю, як жінки чи то з Беседівки, чи то з Гринівки (сусідні села) зайшли до нас в село. Ходили вони по вулицях і просили їсти, бо мали по двоє дітей, а годувати їх було нічим. Так вони проходили день, а надвечір одна з них впала на дорозі нежива. Добрі люди поховали жінку у себе в садку. Під час голодомору моя сестра ходила сапувати буряки, а брат пас людських корів. Кожного вечора після роботи їх залишали вечеряти багаті селяни, навіть інколи давали додому хліба або молока. Так і вижили. Під час голоду 1932-1933 рр. місцева влада ніяк не реагувала на критичне становище людей. В той період в селі була повна комора зерна, але людям не давали ні зернини. В 1932 р. в селі народилося лише дві дитини. Дочка у сім‘ї голови колгоспу та в працівника контори. Змучені голодом люди в пошуках кращої долі ходили аж до далекого Сибіру. Говорили, що там голод був не такий страшний і масовий. Багато з цих людей поверталися на рідну землю, але деякі залишалися на чужині назавжди. Під час 1932-1933 рр. були випадки людоїдства. На Веньківці (назва вулиці) була жінка, яка ловила дітей і їла їх. Голод затьмарював людям розум, спонукаючи на жахливі вчинки. Голод підкошував життя людей, не жаліючи ні малого, ні старого. 1932 р. видався врожайним, але незважаючи на це, все зерно кудись забрали. По хатах ходили бригади і забирали худобу, рештки торішнього зерна, картоплю, навіть одяг і побутові речі, одним словом все забрали, а нам не лишали нічого, ніякої надії на виживання.


150 Під час голоду мати моя померла, а я врятувався, бо пас корів. Там мене і годували. У мене були два брати і сестра, які теж пережили голодомор. У нашій сім‘ї було трохи пашні, яку ми драли на «драчку». Мішали листя з цією подрібненою пашнею, якщо було, то додавали молоко і пекли млинці. Їли варену картоплю, навар з «хвостиків» буряка. Зрізали на полі колоски, вибивали і їли. Моїх батька і матір взяли до сільської комуни. Мій батько був дуже хорошим кравцем. Вони разом із своїм товаришем шили в комуні різний одяг: сіряки, куфайки, валянки, костюми, чинарки. В мене ще й досі є така куфайка. За цю роботу батько кожен день приносив додому по півхлібини і по півлітра молока. Завдяки цьому ми, напевне, і вижили. Наші сусіди ходили в пошуках їжі у Гринівку на поле, де росли буряки. Рвали їх, а потім вдома терли їх на тертушку і варили з водою, потім той солоденький навар пили, щоб хоч трохи втамувати голод. Люди ходили на вижаті поля, збирали залишки зерна, якісь колосочки, зернятка. Зимою було особливо тяжко: все заметено снігом, не було ніякого листочка, ні бруньки. Не хочеться навіть згадувати про ті страшні часи. Бувало, ідеш по вулиці, а на дорозі чи під дворами лежать пухлі мертві люди. Потім вранці по селу їздила підвода і збирала померлих, везли їх десь у ліс чи на кладовище і там без труни скидали в яму і закидали землею. На полях була приставлена сторожа, яка ловила «злодіїв», яких потім дуже били. Одного чоловіка навіть застрелили за це. Дивлячись на весь цей жах, влада нічим не допомогала голодуючим людям, а навпаки «активісти» забирали в селян останній шматочок хліба, останню картошину, а людям не лишали нічого. Голодні, вони падали прямо на дорогах чи під дворами. Одного разу ми з товаришем поверталися зі школи і в яру знайшли двох мертвих людей. Ми повідомили про це старших. Потім приїхала підвода, на яку поклали тіла і повезли десь за село, щоб поховати. Траплялося, що по селу бігали лисиці і собаки, які їли трупи. Ющенко Олекса Якович, м. Київ: – Я в той час був у Ромнах, навчався в сільськогосподарському технікумі і теж бачив пухлих людей не лише в Ромні, а й в селах району. Чув я й про охоронників на полях, що їздили з батогами із залізними гайками на кінцях та били ними немічних людей, відганяючи від бурячища, а також дітей, які шукали порятунку від голоду. Бачив я на вулицях Ромнів кістлявих, змучених істот, що вже лише нагадували людей. Бачив і мерців. Справжнє земне пекло вирувало. Нам, учням технікуму, було легше: збереглося в амбарах нашого учбового господарства чимало кукурудзи – одержували качани із тих запасів, а окрім того були запаси капусти, моркви, отже, мали якийсь приварок. Була й макуха. А ще з Лохвицького цукрокомбінату трохи нашій дирекції вдалося випросити патоки. До чаю... Наша родина вижила: батько міняв сяку-таку одіж в найближчому російському селі – на Курщині – на борошно, а вдома в нас були буряки. І все ж у матері почали пухнути ноги. Після рештків борошна була полова і насіння бур‘янів. Мій вчитель ботаніки Степан Іванович подарував царського карбованця. За ті гроші я купив кілька буханців хліба і борошна. Додому не йшов, а біг. Траплялися на шляху вже лежачі голодні люди. В одному місці я зупинився, подав шматок хліба хлопчикові, що лежав під вербою. А коли побачив страшного, розкуйовдженого дядька, який ішов до мене, погрожуючи палкою, ледве втік від нього: він помітив форму хліба, що випиналася із торби. Страх підганяв мене. Той хліб допоміг моїй матері, він врятував її від видимої смерті.


151 Селянин Кирило Діброва розповідає про своє село Вільшану: – У нашому селі було близько 1200 дворів. Із них розкуркулено 152 господарства, з яких 72 особи вивезено на далеку північ. Крім цього, багато людей засуджено «трійками» з «тисячників». Цим засудженим оголошували термін кари, але більше від них не було жодної чутки і ніхто з них не повернувся. Село було вороже наставлене проти влади, і до 1929 р. у нас не було жодного комуніста, крім наїжджих, переважно росіян. До колгоспу селяни не вступали, не дивлячись на терор «тисячників», прізвищ яких не пригадую, насланих з Росії. Людей викидали з дітьми зимою на сніг, майно все вивозили до колгоспу, а хату замикали. По селу був наказ: хто пустить розкуркуленого до себе в хату, тому те саме буде. Селянина Дмитра Криштопа, що, не дивлячись на загрозу, пустив до хати свою розкуркулену рідню, так само викинули на сніг з малими дітьми і забрали все майно. До колгоспу селян загнали силою. Намагання поставити головою присланого росіянина Павла Дєєва ні до чого не довели: селяни вибрали головою чоловіка з свого села. Тоді Дєєва призначили головою кооперації, а обраного селом голову колгоспу незабаром зсудили за «саботаж». Після цього знову обрали свого селянина, якого теж засуджено. Далі вже головували прислані. Всі переконалися, що спротив безнадійний. 1933 р. в селі вимерло від штучного голоду 714 людей, в тому числі 62 цілих сімейств, серед яких вимерла й сім’я священика Павла Бондаренка. Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішов до лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився з сили, що сів під деревом і вмер. Трупи померлих ховали у масових могилах. Дітей-сиріт забирали до дитячого притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди. Вже у 1934 році сільрада переписувала людей, але, мені здається, нічого не могла встановити, бо невідомо, чи людина вмерла, чи десь пішла рятуватися. Мікулінцев Олексій Прокопович, 1928 року народження: – Коли почався голодомор, то мені лише 4 роки було, що там пам’ятаєш, та таке не забувається. Ходили, забирали все, що бачили: в основному хліб, а як вже нічого не було, то й квасолю, кукурудзу. У нас був кінь, та його ми віддали материному брату, а він нам корову. На той час він уже був у колгоспі і був конюхом, а вночі на його зміні украли коня. Отож йому сказали, щоб на другий день кінь стояв на місці, то він і привів нам корову, щоб обмінятись на коня. Батько одразу погодився. Якби не ця корова, то ми б померли з голоду. Я вже пухнуть почав, бо що там ми їли: дерли листя з липи та ліщини, сушили та терли, а тоді лип`яники пекли, ото й уся їжа. Не знаю, як там вже зиму пережили, а потім озимина підспіла, то Варка, сестра, їй було 15 років, на жорнах перетирала зерно та з листям мішала, і пекли такі «пампушки». Одного разу перетерте мати поставила у хаті на шафі, а як з хати всі вийшли, так я з сестрою, старшою на 2 роки від мене, дістали миску та й виїли усе, ще й миску вилизали. Ледве живі залишились. Красти не ходили, боялися, бо або посадять, або зашлють у Сибір. Важко було: і холод, і голод, краще цього нікому не знати. А вижили ж... Прийма (дівоче прізвище Мікулінцева) Анастасія Олексіївна (1923 року народження): – Ходили по дворах, із кишень витрушували до зернинки, не було вже нічого. З ковіньками ходили, ширяли кругом ними: у хаті, хлівах, коморах, на подвір‘ї. Пригадується,


152 батько був на роботі, мати вдома, а саме прийшли до нас «шукать». Давай кричати на матір, щоб копала посеред хати, а вона було й каже їм, щоб самі копали, а як щось знайдуть, то хай їй на місці голову відрубають. Так нічого не знайшли, та що знайдеш, як у сім‘ї 12 чоловік, та й у колгоспі всі були (з 1930 р.), важко було, їсти хотілось. Весною яглицю рвали, варили, качани з кукурудзи товкли та пекли, було хоч що укусить. Листя з липи дерли. Батько декілька раз патоки приносив, тож з водою розводили і з лип‘яниками їли. У нас корова була, то хоч трішки молока ковтнеш. Невістка на базар молоко носила, то там обміняє хоч на стакан пшона чи квасолі, а як коли, то й хлібину принесе, то яке це було багатство та радість у сім‘ї. Корів було важко пасти, ноги пухлі – погано ходити. Літом було з сусідськими дітьми побіжимо через ліс до поля та з кущів вирвемо трошки колосків, та й тікаємо додому, щоб об’їждчик не вгледів. Потім посідаємо у клуні та й виколупуємо по зернинці, а воно ще ж зелене. Дід один казав: «Дайте хоч з помийниці». Та так і помер. Баба йшла та на дорозі впала та й вмерла. Ховали у рядках, бо не було кому й ями викопати. Одноосібникам було гірше, ніж тим, що пішли у колгосп. Сенько Анастасія Тимофіївна, 1917 року народження, жителька с. Зелене: – У колгосп спочатку приймали тільки бідних. У заможних селян, куркулів забирали зерно. Сім‘я наша в цей час проживала в селі Клин і відносилася до куркульських, бо мали корову. Коли дійшли з обшуком до хати, батько, Андрій Маркович, відмовився віддавати корову, його відразу побили і забрали в штаб. Там він ночував у холоді, на ранок прийшов забрав корову, свиню, віялку, віз і повіз усе в Іваницю (сусіднє село – 6 км), здавати у колгосп. З іншими було те саме, хто категорично відмовлявся вступати у колгосп, всю сім‘ю виганяли з хати, лишали притулку. Про закон «п‘ять колосків» ходили якісь чутки, але нічого конкретно не знали, хоча сповна відчували його дії на собі. Одна жінка з цього села ішла з роботи додому і вирвала кілька цибулин, це було донесено в штаб, ввечері до неї прийшли робити обшук. Її посадили на 2 роки до в’язниці. Троє дітей залишилося самі. У селі померло багато людей. По-сусідськи жила велика сім‘я. Син з невісткою поїхали в Росію працювати на спиртозавод, а вдома померла мати, сестра з дитиною. Пізніше вони повернулися і привезли чимало харчів, батько наївся і помер. У нашому селі випадків канібалізму не відомо. Але сама ледве не стала жертвою. У нашій сім“ї було три дочки, тож матері було дуже важко. Коли прийшов сусід, то розповів, що по селу ходить жінка і шукає молодих дівчат на роботу, начебто важити зерно. Мати вирішила відпустити мене, найстаршу дочку (було вже тоді 15 років). Пішли з Клину через Зелене на Хоружівку. Дорогою сіли відпочити, а жінка тим часом пішла забрати ще одну дівчину, яка повинна б була працювати нянькою. Коли йшли, то бачили, що ця жінка ховалася від людей або закривала обличчя. Вже в Хоружівці вона кудись відійшла, а ми зайшли в магазин і спитали в людей про жінку, що їх сюди привела. Люди сказали, що це не жінка, а переодягнений чоловік, і його вже розшукують. Я повернулася додому, а вже пізніше дізналася, що того чоловіка заарештували і знайшли багато людських кісток. Він продавав з них м’ясо. У 1997 р. житель села Зелене на старому дворищі закладав нову будівлю. Коли копали погріб, знайшли скелет людини, загорнутий у ганчірку, у сидячому положенні. На скелеті був срібний ланцюжок з хрестиком. Звичайно, це було цікаво. Почали розпитувати у старих людей і з‘ясували, що на тому місці колись була хата баби Півуарихи. Померла вона в 30-ті роки, близьких рідних у неї не було, поховали сусіди. Її знайшли


153 мертву на печі, закутану в свиту. Закопали в канаві. А скільки ще таких «сумних згадок» залишили після себе 1932-1933 рр. Бакан Єлизавета Борисівна, 1919 року народження. – У 1932 р. ходили по хатах, забирали хліб. Батько закопав бочку з зерном у кінці городу, і те знайшли. Ще й полотно забрали. А найменшенька, Галька (з 1926 р.), за вечерею й каже: «Мамо, а вони хоч капусти не заберуть?» Товкли та їли листя з липи, ліщини, берестка, полову, просяку, а тоді молоко з’явилося. Теличка тільна була, молока не було, а забить жаль було, а тоді вже почали пухнуть, то батько й каже: «Як не розтелиться, то завтра й заб`ємо». Та таки вночі розтелилася, з`явилося молоко, телятко забили, то так і вижили. Красти не ходили, бо чули, що як хто візьме з поля хоч колосок – засудять, то й боялися. Страшно було дивитися, як люди ходять пухлі від голоду, часто й вмирають ідучи, а діти з 10 років ідуть на роботу, щоб отримати черпалок баланди. Каліновська (Васильківська) Марія Петрівна, с.Цибуленки: – У 1930 р. батько пішов у колгосп. У сім‘ї нас було 8 чоловік. Коли почався голодомор, мені було 7 років, та пам‘ятаю, як прийшли до нас 3 чоловіки і жінка з ковіньками та шукали хліб, ширяли у хаті, у хліві, а в клуні були груші та коноплі, то вони забрали і те. Батько був конюхом, брат на тракторі робив, мати теж на роботу ходила, то їм там баланду варили, так вони ще й додому було трохи принесуть. А дома колоски кукурудзи товкли у ступі та на жорнах мололи, листки з липи чухрали, було підеш у ліс з старшими сестрами, а листя вже й нема. У селі балакали, що як підеш на поле красти, то впіймають, засудять, уб‘ють, то всі боялися й не ходили, хіба що хтось і ходив, то вмів красти. Батько вже пухлий був, корови не було, а коня у колгосп забрали. Що там балакать, усе більшовики зробили, скільки людей з голоду померло, а вони наживалися з людської праці. Токмань Марія Сергіївна, 1917 року народження, с. Зелене: – За роки голодомору в селі Зелене померло близько третини дітей. Сюди йшли люди, шукаючи хоч якоїсь надії на життя. Це значно погіршувало становище тутешніх селян. Та ще й «закон про п‘ять колосків» не давав селянам вільно дихати. Єщенко Г. заарештували за нелюдський вчинок. Він у 1933 р. укинув у могилу своїх 4 дітей, які були майже при смерті. Він зробив це тому, що його сусідка Клименко М. сказала йому, що його діти крали у неї часник. Вона попросила його позбутися своїх дітей. У родині Пунченків стався безпрецедентний випадок. П’ять членів родини померло, а двоє малих дітей чомусь самі залишилися вдома і, не маючи чого їсти, вони обгризали один одному руки. Люди, як могли, шукали шляхи виходу з цієї ситуації. Одні їхали до міста на заробітки, а інші, як Токмань С., ховали зерно. Але спроба Токманя С. була невдалою, бо зерно знайшли, а його забрали до міліції, де з нього вимагали гроші не досить правовими методами – пхали його голову в вогонь. Хлібозаготівлею займалися люди з свого села, здебільшого комсомольці. Повноважений же по заготівлі був присланий з смт Недригайлів. Але навіть у цей час траплялося, що голодуючі люди допомагали один одному. Так, Токмань Г. давала молоко відразу двом сім‘ям, які дуже тяжко переживали голодомор, – це сім‘ї Паращенків та Тютюнників.


154 Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяною епопеєю насильницької колективізації та голоду. Тільки виповівши минулі страждання, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі. Поночовна Олександра Михайлівна, 1925 року народження, с.Кулішівка: – Щоосені Сталін вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, м‘яса, молока, овочів. Усе менше залишалося сім‘ям на зиму. По селах їздили спеціальні загони, як їх потім називали «ударники», і збирали все, що залишалося у селян. Люди ховали що могли і де могли: по ямах, криницях, на горищах, у полах. Та збирачі знаходили скрізь. Збирачі з‘явилися у хаті несподівано. Почали шукати зерно. Сім‘я лагодилася обідати, у печі стояв горщик з мукою на майбутню зиму, але забрали і те, з горщиком. Їх у сім‘ї було троє: дві сестри і брат, батько й мати. Батько їздив міняти усе, що залишилось, на зерно. Міняв сережки, хрести, рублі – усе, що було, міняли на хліб. Коли вже не залишилося нічого, сім‘я була приречена: ходили збирати цвіт липи, конюшини, лист кінського щавлю. Усе це просушували, потім терли і пекли пампушки, калачики. Збирали усе, що можна було їсти. Батько збирався йти купувати корову. На шляху у нього вкрали гроші, і він повернувся з нічим. Мати ходила садити грядки, за які у день можна було отримати склянку муки. Муку колотили з водою і отримували баланду, якою вечеряли і снідали. У батька був брат, який жив у цьому ж селі за 1 км. У нього було 5 дітей. Часто люди чули, як малі лежали на порозі і просили їсти. Батько Олександри Михайлівни домовився з односельцями, що братиме молоко. Хоча молока брав небагато, часто ділив навпіл: для своєї родини і родини брата. Таким чином годував і свою, і братову родину. До голодомору батько працював у колгоспі, мати теж там. Померлих було багато. Ми малими було біжимо на гору, а там везуть цілу підводу мертвих. Поскидають на воза, підвезуть до могилок, викопають велику яму і скинуть усіх кучею. Вимирали вулицями, хуторами. Неподалік нашого села є невелике, схоже на хутірець село. Там зосталися одиниці. Якименко Євдокія Іванівна, 1920 року народження, с.Якименки Гринівсь кої сільської ради: – Ходили рвати квіточки з конюшини, листя липи, лободи, кропиви, потім сушили, м‘яли і пекли коржики. Але багато було таких селян, що були змушені їсти собак, котів, щурів, трупи коней, навіть траплялись випадки людоїдства. Одного разу нам‘яли квасолі і їли всі сім’єю, а я не могла її їсти, хоч і голодна була, кажу, що в мене шлунок такого не приймає. А коли настала ніч, то всім стало погано, потравилися, а я біля них цілу ніч бігала рятувала. Батько ходив у Путивль та Конотоп міняти хустки й полотно на картоплю, пшоно, борошно. Шкода хусток було, а мати каже: «Не жалій, доню, ми купимо багато хусток, якби тільки лишитись живими». А одного разу я вкрала таку красиву хустку, об‘язалась нею і втекла, але все рівно забрали в мене ту хустку і батько виміняв на неї житньої муки. Мати напекла коржиків, але багато їсти не давала, і досі пам‘ятаю, як в мене забирали коржик, бо шлунки були голодні, щоб не померли. Сім’ям, які мали корів, було легше виживати, але таких людей було мало. В моїх батьків була корова, але її забрали в 1932 р. «Ми вже їли лободу, нема хліба, нема сала – комсомолія забрала». Але в мене була ще бабуся і в неї корови не відібрали, то вона інколи давала молока, так і залишились живі. Було ідем з бабусею, так бачили багато


155 померлих людей від голоду і на полях, і на кладовищах, і в ровах лежали. Один так запам‘ятався, що лежав, а черви уже і очі повиїдали. Чесно кажучи, мені не дуже хочеться згадувати ті страшні часи. Лаврик Ганна Савелівна, 1922 року народження, с. Коровинці: – Мені було 11 років, коли я пізнала голод. Це був дуже тяжкий і жахливий час. Тоді в нашій сім‘ї налічувалось 10 чоловік. Жили ми на хуторі Тимощенки. Від голоду померли сестри Палагея, Марійка та брат Іван. Троє з нас дітей вижило: це я, сестра Паша – 1930 р. народження, та сестра Наташа – 1920 р. народження. А вижили ми просто чудом: їли все, що природа дарувала. Мати пекла маторженики, до складу яких входило листя з берестка, орішини і капля борошенця. Ділили кожному порівну. Була в нас і корівчина, молоко пили до маторжеників. Мати часто брала мене і старшу сестру на поле збирати колоски. Але часто поверталися з пустими руками, та ще й побитими спинами, бо на конях їздили об‘їзники. Вони забирали зібране, а батоги гуляли по спинах людей. Дід, баба, мати і батько були пухлі від голоду, виснажені, безсилі. Проте вони вижили. Ще пам‘ятаю, як люди лежали край дороги мертві, їм просто неподалік викопували ями і засипали землею. Ріпа Олександра Григорівна, 1921 року народження, с. Коровинці: – Це було на Луганщині. Мені тоді, в 1933 р., було 12 років. Сім’я складалася із 8 осіб: батько, мати, бабуся, дядя – батьків брат-інвалід, і нас 4 дітей. Я була найстарша, два брати і найменша сестра 4-х років. Бабуся наша була, як казали, «добитчиця»: вона за Дінцем (Сіверський Дінець) знала в лісі кожний кущик терну, кислиці і восени кожного року приносила з лісу терен і кислиці, сушила, біля хати був вишневий сад. Хліба не було. Батько молов стебла кукурудзи і ми раділи такому борошну. Вдома обідали узваром (компот із сухофруктів), а ми далі підбирали за старшими кісточки з вишень, і це була наша вечеря. Дуже хотілось хліба, та ми його не бачили ні крихти. І так вижили всі, хоча хворіли потім шлунки. У нас в селі (на Луганщині) хороша річка Сіверський Дінець, ось чоловіки і ловили рибу, а ще черепашки, які варили і їли замість м’яса. Врятував нас ліс і річка, а в селах без річок і лісу багато людей померло. Дериземля Євдокія Степанівна, 1920 року народження, с. Іваниця: – У сім’ї було шестеро дітей. На той час ще жили одноосібно. Ходили в Іваницьку початкову школу у латаній спідничці, батьковому піджаку, штанів не було, вдягали панчохи мотузками підв‘язані, на ноги взували шкрьоби. Коли почалася колективізація – виповнилося 10 років. На той час у господарстві батька було: 2 коней, корова, свині, вівці, кури. Була кінна машина, віялка, сікарня, плуги, борони, 3 саней, віз і дроги. Із будівель були клуня, комора. Коли почалася колективізація, у сім’ї забрали все. Заяву у колгосп писали примусово, як не напишеш – висилали на Соловки. Сім`я мала 80 десятин землі: сіяли зернові культури, а решту засівали буряком на здачу Тернівському цукровому заводу. Зібрали врожай зерна, а коли закінчили молотити, приїхала червона валка і забрала все до зернини. І землю теж відібрали. А потім почалася голодовка (1932-1933 рр.). Їсти не було чого. Була корівка і та ялова, не давала і каплі молочка. Харчувалися кінським щавлем, листям липи, берестка, обривали, сушили і пекли з них галети. Із скрині міняли все, що було, на хліб усе були


156 виміняли, не було у що навіть вдягтися. По селу ходила така приказка: «Мати й батько в созі, діти лазять по дорозі. Нема хліба й сала радянська власть забрала». Начали всі пухнуть. Менші 2 брати померли від голоду. Сама Євдокія стала сохнути, а в сестри-близнючки напухли ноги і почала виділятися із них рідина. Щоб вижити, ходили на колгоспні поля, збирали потайки суху картоплю, колоски на полі і пекли з них коржики. В той час по селу лежало багато мертвих людей. Не зважаючи на голод, людей заставляли підписуватись на позику, батько підписав позику, а для того, щоб заплатити її, сім‘я змушена була продати корову і залишитись без грошей, хліба, молока. Хоменко Микола Матвійович, 1924 року народження, с. Коровинці: – Ми проживали сім‘єю з 7 чоловік: батько, мати, батькова сестра і 4 дітей. Батькова сестра не пережила голоду – померла. А ми вижили, але їли лободу, гичу, листя з берестка. Кукурудзяні стебла рубали, сушили і товкли в ступі – з такого борошенця пекли млинці. Їли також коріння лопуха, споришу. Я був уже опух від голоду, коли мене найняв господар пасти вівці. За це мені давали чашку молока і шматочок хліба. А ще, коли господар не бачив, підсовувався під вівцю і смоктав молоко. Так я і вижив. Конотоп Ганна Яківна, 1916 року народження, с. Іваниця: – У сім‘ї було 7 дітей. Коли почалася колективізація, мені виповнилося 15 років. У господарстві сім’я мала худобу: корову, свиней, коня, реманент – плуг, борони, віз, сани. Усе забрали в колгосп. Ходила на роботу, носила воду, вчилася в‘язати снопи, молотила ціпами. Розпочався голодомор, їсти було нічого. Рвали листя, сушили, товкли в ступках, трохи добавляли муки і пекли оладі. Під час саповки буряків у колгоспі виривали молоді рослини не товщі як палець і їли, щоб ніхто не бачив. Колгоспні коні вночі паслись на лузі, як був падіж, то рубали трупи, варили м‘ясо і їли. Завдяки цьому всі вижили. Косовець Катерина Петрівна, 1924 року народження, смт Терни: – Крім мене, в сім‘ї було ще 2 старші сестри. Батько, Лопатка Петро Степанович, працював бухгалтером на цукровому заводі, там отримав пайок – 1 кг житнього хліба. Він приносив йому додому і розділяв на всіх. Одна із сестер була заміжнею, але і їй щоразу виділяли частку хліба. Сім‘я хотіла будувати хату, було заготовлено дерево, залізо на дах. В період колективізації все це було забрано. В голодовку їли насіння еспарцету, яке розминали на борошно, добавляли сушене листя з липи і лушпиння картоплі. Еспарцет був солодкий, а деруни з липи гіркі. В сім‘ї вижили всі. Чортенко Ганна Іванівна, 1923 року народження, смт Терни: – У мого діда було 3 сини. Жив він заможно, свою землю він розділив між 3 синами і майно також. Моєму батькові, Чортенку Михайлу Івановичу, крім землі, дісталася комора, із якої збудували хату. Мали свого коня, реманент. Жили ми в той час на хуторі Зінів. У колективізацію все забрали, залишили тільки комору, в якій ми жили. У голодовку їли гичку з буряків. Пекли млинці із листя липи, куди добавляли лушпиння картоплі, яке віддавав нам дід. Весною, коли сіяли в колгоспі, крали зерно, варили його і їли. У нашій сім‘ї вижили всі. А от поряд жили сусіди Циганії, то вони всі померли.


157 Голоденко Ольга Василівна, 1926 року народження, смт Терни: – У мого батька, Бабака Василя Андрійовича, було ще 2 брати. Обидва одружені і всі мали по 2 дітей, жили однією сім‘єю. Жили небідно. Була корова, пасіка, земля. В період колективізації забрали землю і корову. За пасіку не пам’ятаю, де ділася. В період голодомору вижили за допомогою дядька і тітки. Вони жили в Москві, часто присилали ситець, білизну постільну, а ми ці речі продавали або міняли на харчі. Їли картоплю, сушене листя липи. З наших рідних із голоду ніхто не помер, але було дуже важко вижити. Голубовська Марфа Михайлівна, 1924 року народження, с.Томашівка: – У сім‘ї налічувалось 7 чоловік – батько, мати і 5 дітей. Жили дуже бідно, працювали в колгоспі. Під час голодомору збирали квітки конюшини, липи, листя липи, розтирали і пекли млинчики. В колгоспі загинула корова, оскільки сім‘я працювала – дали трохи м‘яса. Зимою варили щось схоже на кутю з кукурудзи, куди добавляли товчені в ступі качани кукурудзи. Літом 1933 р. вродив ячмінь, потайки збирали колоски і варили кутю. Двоє дітей під час голоду померло. Бабій Григорій Антонович, 1924 року народження, с.Томашівка: – У сім‘ї налічувалось 9 чоловік – батько, мати і 7 дітей. Проживали бідно. Коня і господарський реманент забрали в колгосп. Хліб забрали навіть той, який був захований в ямі. Харчувались бур’янами та збирали цвіт липи, сушили, а потім пекли млинчики. Взимку міняли одяг на квасолю, пшоно. Довелося зарізать корову, завдяки цьому вижили, проте не всі, помер батько і 3 дітей. Літом 1933 року, як появилися колоски ячменю, потайки збирали, м’яли і пекли перепічки. Підривали кущі молодої картоплі. Нелин Марія Сидорівна, 1922 року народження, с.Томашівка: – У сім‘ї налічувалось 10 чоловік: батько, мати і 8 дітей. Сім’я була заможною, мали більше 25 десятин землі, був свій млин, 2 комори, клуню, хлів, на той час цегляний льох. В господарстві мали корову, 2 пари коней, свиней, птицю. Мали весь господарський реманент: косарки, молотарки, плуги. Під час колективізації сім’ю розкуркулили. Батька і старшого сина вислали в Мурманськ, звідки вони не повернулися. Сім‘ю вигнали з хати, на їх подвір‘ї був створений радгосп «Піонер» в х.Остріщенки. Після цього сім’я переїхала в Томашівку, жили в родичів, ходили по наймах. Дітей до школи не приймали, на роботу в колгосп не брали. Під час 1932-1933 років померло 2 дітей. Їли кору дерев, квіти конюшини, сушили, потім м‘яли і пекли млинчики. Влітку збирали ягоди, гриби – за рахунок цього вижили. Пархоменко Палагея Микитівна, 1918 року народження, с.Червона Слобода: – Сім‘я складалася із 7 чоловік: батько, мати і 5 дітей. Під час колективізації сім‘ю розкуркулили і вигнали з хати, забрали худобу. Жили в скиртах, жебракували. Батько помер у 1933 р., померло 2 дітей. Після голодовки повернулися у свою хату. Сороколіт Марія Антонівна, 1921 року народження, с. Вільшана: – Сім‘я мала власну землю, худобу. Під час колективізації забрали коня з ресоркою. Вижили за рахунок того, що був одяг, який в зимовий час міняли на пшоно, крупи. Варили квіти конюшини, листя липи.


158 Пилипенко Павло Якимович, 1921 року народження, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, смт Недригайлів: – Народився одинадцятою дитиною в сім’ї після смерті батька. Мати, Мотрона Єгорівна, давала лад дітям за допомогою старших синів Григорія та Івана. Сім’я мала власну кузню, 2 десятини землі, 2 коней, худобу, птицю. Григорій та Іван працювали в кузні. Під час колективізації відібрали кузню, коней, худобу, виселили з власного будинку. Розпочався голод, харчувалися взимку тим, що забрали мерзлу напівгнилу картоплю на полі, з якої мати пекла коржі. В ці коржі добавляли потерті на жорнах кукурудзяні початки, листя липи. Померло 2 дітей. Старші сини в пошуках заробітків виїхали до Запоріжжя, а пізніше і вся сім’я. Завдяки цьому вижили. Після голодовки повернулися назад, купили стареньку хату, вступили до колгоспу. Пилипенко Марія Володимирівна, 1920 року народження, смт Недригайлів: – Сім‘я наша складалася з 7 чоловік. Ще було 3 старші брати, але вони жили зі своїми жінками окремо. Мені тоді було 12 років, я була передостанньою дитиною в сім‘ї. Під час голоду в нашій сім‘ї ніхто не помер. Нам, так сказати, дуже пощастило, бо були середняками по достатках. Мій батько, Володимир Миколайович, з перших днів колективізації пішов працювати у колгосп. Мати, Парасковія Корніївна, теж працювала у колгоспі разом з батьком. Старші брати теж були у колгоспі, батькам під час голоду не допомагали, але дома була корова, вівці, птиця. Дуже пощастило з тим, що дома була колгоспна комора, в яку звозили колгоспний хліб, тому потроху крали, також у нас була і колгоспна клуня, у якій колгосп забивав різний скот: бичків, свиней. Кульбачна Олександра Олександрівна, 1914 року народження, смт Недри гайлів. – На моїх очах померла рідна дитина – маленький синочок, якому тоді виповнилося 1,5 року. Його не могла поховати протягом 2 днів, бо кладовище знаходилось на горі, а сил піднятися туди не було. Життя було і до того нестерпним, а після смерті сина воно взагалі перестало щось означати. Але вистояти допоміг чоловік і ще двоє дітей. 1932 р., збирали покоси майже по зернинці. На зборах начальник колгоспу на трудодні нічого не давав. Також розповів про закон «п‘яти колосків» та плани хлібозаготівлі. Сказав, що наше становище скоро погіршиться, і начебто ненароком випустив ключ від зерносховища. Після зборів всі зібралися і вирішили сховати зерно. Працювали всі: і дорослі, і малі. Ховали хто де міг. Коли приїхали загони, які мали вивести хліб з колгоспу, то виявилось, що його немає. Але начальство заявило, що хліб вже вивезено. Паперів не перевіряли, але так звані лишки у людей забрали. Та весною сталось лихо: кілька мішків зерна проросло. Коли наглядачі побачили це, то без розслідування вбили керівника колгоспу і 10 помічників. Цю весну люди назвали кривавою, а ту долину пшеничною. Бо й понині там росте пшениця, яку ніколи ніхто не витоптує і не жне. Юшку варили з коріння і деревної кори. Сушене листя та сіно було на вагу золота. Птахи були основним прожитком. Весною і влітку було набагато легше. Майже кожного дня хтось помирав. За ці два роки село опустіло більше, ніж за Другу світову війну. Але весна 1933 р. принесла нові надії, нові сподівання, нових жителів села. Багато хто пішов світ за очі шукати кращої долі. Одні поверталися, інші – ні. Але одного дня в село завітали нові люди – переселенці, які поселилися в покинутих оселях. Багатьох з них силою примушували йти в іншу місцевість. Але згодом життя покращало, голод став чорною згадкою в душі кожного.


159 Личко Марія Іванівна, 1916 року народження, с.Коровинці: – Була остання зима нашого навчання в школі 1931-32 року. Наша остання зима шкільної дружби, любові до школи, вчителів, друзів. Ніхто ще тоді не знав, що повесні буря голоду рознесе нашу дружбу по всіх усюдах. Ще восени раділи трактору, що вже орав колгоспне поле, а весною всіх зустрів голод. Ледве-ледве дотягли достатні уроки, щоб одержати атестат про закінчення 7-річної школи. Обклали тоді селян непосильними податками, підпискою облігацій. Забирали хліб не тільки в заможних, а й в тих, хто не вступив у колгосп. За борги брали все підряд, останні продукти, майно, одіж, скрині, живність в хлівах. Виганяли господарів з хат, голодних з дітьми. Була організована бригада активістів, які підбирали все, а потім судвиконавець за безцінь все спродував. Пізніше я в конторі колгоспу на Муховатому випадково заглянула в комірчину і побачила там цілий ряд скринь і з півдесятка кожухів дядьківських. З майном часто забирали і господарів з хати, які вже не поверталися додому. Головою сільради був тоді єврей Борис Вишневецький. У хати, з яких вигнали господарів, поселяв євреїв. По нашій вулиці поруч поселив Донешевських, Серебрянських, Горловських. Господарів Рябка Федора Павловича, Рябка Степана виселили з сім‘ями , забрали все і скриню з білизною. Довелося зимувать у сусіда Зайця Івана. У сусідки Заєць Явдохи хазяїна забрали і не повернувся. Останню сорочку бідна міняла, щоб врятувать свою малечу. Активісти ці належали до тих, хто ледарював тоді, коли «куркулі», так звані, працювали до сьомого поту. Отож, ми – семикласники після школи розлізлись хто куди, як миші. Хлопці більше подались у місто, десь стати на пайок, дівчата на вчительську роботу після курсів. Пам‘ятаю, як по закінченні школи пішли в ліс і всю дорогу згадували картошку та огірки, а в лісі наїлися цвіту білої акації, тим і були ситі. Хто робив у колгоспі, то давали 400 г хліба чорного, як земля, з висівками і макухою та з половою. Той хліб ділили в нашій сім‘ї на трьох – мамі, мені і батькові-інвалідові. Рятуючись від голоду, поїхали з мамою до сестри в Грозний, брат забрав батька. Та малярія пригнала мене додому. І знову голод. Пам’ятаю, як мама купила 10 буряків і ми їх гризли сирими. Спустіла наша вулиця, спустіли двори, померли з голоду мої друзі Чучвець Віктор, Максим Хоменко. Помер сусід Лаврик Кіндрат з жінкою. Спорожніли дві хати Гузів, хата Ялових, Івченків. Ціла трагедія в сім‘ї Терещенків. Їхня баба бідна з голоду і папір їла. Вмерли там біля баби мої подруги Марія, Дуня, Галя і їх брат Петро. Наївся бідний сирого м‘яса з впійманого останнього кролика. Не діждав ранку, щоб м‘ясо зварити і сам на ранок захолов. Вмираючи сказав, що дуже хотів їсти. Врятувала мене вчительська робота. Призначення привіз мені сусід-інспектор РВНО Калита Данило Артемович. Пішла працювати в Мухуватську початкову школу. Голова профспілки Дронь Сава Петрович зразу заніс мене в списки на пайок – муки 16 кг на місяць. І ми хоч трохи ожили. Влітку влаштував мене брат вихователькою в дитсадок при цукровому заводі в Тернах, то я там підхарчувалась. Весну 1933 року садили городи хто чим, ті – лушпинням картопляним, ті – як горох картоплинами. По весні, пам‘ятаю, двоє хлопців підривали посаджені кущики картоплі, щоб знайти старі картоплини. Їх зловили і жорстоко побили за те. Хоменчиха Онися, що вбила хлопчика років 12, в тюрмі відсиділа 3 роки. Важко згадувати ті роки, але забути не можу. І боюся, щоб ніколи і ніхто не пережив такого.


160 *** До 1935 року, завдяки неймовірним зусиллям, становище вдалося виправити. Господарства почали справлятися з посівом та збиранням урожаю. У період індустріалізації було штучно дещо змінено русло річки Сули в нашому районі. Розкопування було зумовлене необхідністю переправляти баржами по річці до Ромнів недригайлівський ліс, який потім використовували для закріплення у вугільних шахтах Донбасу. З Ромнів же по воді баржами доправляли мазут на Недригайлівський овочесушильний завод. На ці роботи з‘їхалося чимало найманих робітників, силами яких русло розширювалось та вирівнювалось, зрізалися повороти, чистилося дно з тим, щоб баржі з лісом та іншими товарами могли вільно маневрувати. Приїжджий люд тоді помітно погіршив, як зараз кажуть, криміногенну ситуацію. Кампанія колективізації в Недригайлівському районі фактично завершилась у 1934 р. Станом на 29 липня 1934 р. на території Недригайлівської сільради залишилось 347 одноосібних господарств. Колгоспи району обслуговували Недригайлівська, Тернівська Протасівська, Маршалівська та Курманівська МТС. У 1935 р. Недригайлівська МТС мала 3 зернозбиральні комбайни. У період 1933-1937 рр. місцеві господарства в середньому збирали по 10 центнерів зернових з гектара, 155 цнт – цукрового буряка, 5 цнт – коноплі-волокна. Машинно-тракторні станції в колгоспах виконували комплекс польових робіт. Спочатку недригайлівські господарства обслуговувала Курманівська МТС, а в 1931 р. у с.Вільшані створена Недригайлівська МТС для обслуговування 25 господарств. Курманівська МТС розміщувалася в с.Овече на базі колишнього свинорадгоспу. У Недригайлівській МТС працювало 12 тракторних бригад, кожна з яких обслуговувала по 2-3 колгоспи. Напередодні війни в цій МТС було більше півсотні одиниць різної техніки. Це й колісні трактори «ХТЗ», «Універсали» (один з яких став пам’ятником біля нинішнього «Агротехсервісу»), комбайни «Сталінець-6», «Комунар». Першими механізаторами були Ф.В.Петренко, Х.І.Войтовець з Недригайлова та інші. Першим директором Недригайлівської МТС став І.О.Заговора. Трудящі колгоспу «Друга п’ятирічка» в 1935 р. зібрали по 17 цнт збіжжя з гектара, відкрили свиноферму, що вважалось за успіх, і господарство було занесено на районну Дошку Пошани. У цьому ж році сільгоспартіль «Червоний хлібороб» зібрала по 16 цнт/ га зерна та по 200 цнт цибулі. Тут були свої коноплесушарки, зерносховище, тваринницькі ферми. 13 серпня 1935 р. до Недригайлова завітав перший секретар ЦК(б)У С.В.Косіор. Він ознайомився з господарством, зі станом бурякових плантацій, дав рекомендації щодо боротьби зі шкідниками цукрових буряків. Недригайлівські господарства й насправді добивалися неабияких успіхів і вважались одними з кращих в області. Це підтверджують і численні нагороди, і те, що голова колгоспу ім. Кірова Д.Ф.Майборода, колгоспники М.М.Пилипенко, В.М.Прокопович стали учасниками Всесоюзної сільгоспвиставки, яка проходила 1940 р. в Москві. У 1937 р. «Червоний хлібороб» отримав нову назву – ім.Дзержинського. Кращі колгоспники нагороджувались орденами, медалями, грамотами і дипломами. На початку весни 1936 р. колгоспники Недригайлівського району надіслали листа до трудящих сусідніх районів із закликом розгорнути соціалістичне замагання: «1935 сільськогосподарський рік наш Недригайлівський район закінчив зі значними успіхами. Найважливішим підсумком треба вважати той факт, що район подолав своє відставання, вийшов з прориву і по всіх найголовніших показниках зайняв в області одне з пере-


161 дових місць. Достроково, і в числі перших, район виконав державний план хлібоздачі, план натуроплати МТС, першим в області, 25 листопада, виконав план здачі коноплепродукції, а також зі значним перебільшенням виконав план здачі цукрових буряків. По всіх видах тваринництва виконано державні плани розвитку галузі». Також повідомлялося, що урожайність зернових зросла з 6,6 цнт з га у 1933 р. до 10,4 цнт з га у 1935 р., цукрового буряка відповідно з 48 до 145 цнт з га, коноплі (в перерахунку на волкно) – до 5,2 цнт/га. «Цих успіхів, – згадувалося в листі, – ми добилися в результаті величезної допомоги й уваги з боку партії та уряду. Ми не можемо не відзначити, яке велике значення мали для розвитку району зустріч з його трудівниками т.Косіора, листи і поради Григорія Івановича Петровського, систематична допомога від Чернігівського обкому КП(б)У. Наш район дістав велику допомогу машинами і на сьогодні ми вже маємо 101 трактор, 15 комбайнів, 64 складні молотарки і сотні інших машин. Все це викликає в нас, колгоспників і трактористів, робітників радгоспу, агрономів і зоотехніків, однодушний вигук: спасибі урядові, спасибі партії за все, що робиться для нашого життя, щоб жити стало ще краще, ще веселіше». На 1936 р. колгоспники району брали зобов’язання досягти врожайності по всіх зернових культурах не менше 16 цнт/га, по цукрових буряках – 300 цнт/га, коноплях – 70 цнт/га, тютюну – 40 цнт/га. Всі колгоспи включились у стаханівський рух, 100 бригад зобов’язались дати зернових не менше 20-25 цнт/га, а 133 ланки – по 25-30 цнт, 17 ланок – по 500 і більше цнт/га буряків, 141 ланка зобов’язалась дати від 50 до 100 цнт тютюну, 86 ланок – по 80-100 цнт коноплі-трести, 46 трактористів – зорати не менше 1200 га на трактор, а в середньому по району кожним трактором зорати не менше 600 га, кожним комбайном зібрати 250 га . Промислові об’єкти Недригайлівського району були в основному орієнтовані на переробку сільськогосподарської продукції. У 1932 р. комісія Всеукраїнського об’єднання по плодоовочах ввела в експлуатацію Недригайлівський овочесушильний завод, який був піонером цієї галузі в Україні. За своєю конструкцією, устаткуванням, технологією, пропускною спроможністю він був першим в Україні і шостим по Союзу. Початок роботи цього підприємства – відлуння загального процесу індустріалізації в країні. Завод спеціалізувався на переробці картоплі та цибулі. При ньому діяли гурток політвиховання і лікнеп. Регулярно організовувалися соцзмагання. У 1932 р. заводом законтрактована продукція, що мала бути вирощена на площі 1127 га з кількістю сировини 11 тисяч тонн. У 1934 р. в райцентрі відкрита середня школа, де першими вчителями стали Н.Назаренко, Ю.Коваль, Є.Глуховець. У 1937 р. в школі урочисто відбувся перший випуск. Коли в 1929 р. навчанням було охоплено лише половину недригайлівських дітей, то в 1932 р. всі діти шкільного віку навчалися. В 1940-1941 рр. в Недригайлівській середній школі навчалося 700 учнів і працювало 40 педагогів. У 1939 р. у районному центрі почала функціонувати лікарня, де лікарем працювала П.С.Медвідь. Також діяла театральна капела ім.Леонтовича, актори якої ставили на сцені місцевого клубу різні вистави. Віруючі могли відвідувати Покровську та Митрофанівську церкви в Недригайлові та будинок євангелістів. У часи войовничого атеїзму 1934 р. Покровський храм, що стояв у центрі Недригайлова, був зруйнований. Це не єдиний акт вандалізму в районі. У 1923 р. костянтинівські комунари зруйнували й пограбували маєток та економію Хвощинських, церкву в Костянтинові й скляний склеп з прахом морського офіцера графа


162 Головкіна. У 1935 р. тернівські активісти знищили місцеву Покровську церкву, з Миколаївської скинули куполи, зруйнували дзвіницю, внутрішні колони і перетворили приміщення на сільський клуб. Ось одне із повідомлень газети «Радянське життя» у 1925 р., яке красномовно ілюструє ставлення до релігійних громад того часу: «В с.Недригайлові є «отара» євангелістів, на їх чолі семеро пастирів. Не отримавши від влади дозволу, вони збудували молитовний будинок. Про це й розглядалася справа 10 серпня в Нарсуді ІІ поділу. Святителі перед Червоним судом намагались вибрехатися, довести, що дім зроблений для помешкання в ньому одного з євангелістів Ващенка. А інші «брати» лише допомагали… Факти ж сказали інше. Дім великих розмірів і зовсім не по достатках селянина. Приміщення уявляє з себе звичайний клуб, печі нема. Ващенко будинку не потребував, оселятися там не думав, проводилася лише «робота» і мала туманом розгорнутися по селу. Суд виніс належний вирок. Будинок передано РВК». Гортаючи сторінки архівних матеріалів, дізнаємося, що на кінець 1931 р. в кожному селі Недригайлівщини були створені сільськогосподарські артілі, до яких залучено 11 тисяч одноосібних господарств (50,3 % від загальної кількості дворів), усуспільнено 47202 га землі. У районі налічувалося 57 колективних господарств, почали діяти Курманівська і Недригайлівська МТС, стала розвиватись переробна промисловість. Про цю місцевість зрідка писали роменська окружна та харківські центральні газети. 2 грудня 1930 р. відбулося засідання бюро Недригайлівського райкому партії під головуванням Яковенка. Присутні розглянули питання про організацію видання районної газети. Бюро затвердило редколегію в складі трьох чоловік і редактора, посаду якого зайняв Андрущенко. Друкарня районки створювалася на базі Роменської та Лохвицької районних друкарень, звідки невдовзі до Недригайлова завезли шрифт, друкарську машину, інше необхідне обладнання та допомогли кадрами. Під назвою «Колективіст-ударник» газета виходила спочатку 2, а потім 3 рази на п’ятиденку. Технологія випуску була примітивна, газета надходила тільки до організацій та колективних передплатників. Бракувало також і спеціалістів друкарської справи. Тираж становив 4030 примірників. У бібліотеці Академії наук України зберігається екземпляр газети за номером 39 від 25 грудня 1931 р. У ньому зазначено, що газета виходить двічі на п‘ятиденку. В 1931 р. вийшов 41 номер. Спочатку вона видавалась на склографі, потім у Роменській друкарні, згодом у район було придбане власне друкарське устаткування. У 1934 році тираж газети зріс до 4500 примірників, періодичність відтоді стала 13 номерів на місяць. У 1939 р. редактором працював Шульженко, після нього Г.Л.Падалка, Ф.Ю.Кичак. Коли почалася війна, журналісти змінили перо на зброю. Багато з них не повернулися з фронту. Друкарську машину доводилось крутити вручну, бо електроенергії в районі ще не було. Та згодом тираж газети виріс, поліпшились умови видання і вона стала доступна кожному. В 1934 р. тираж її становив 45 тисяч примірників за періодичності 13 разів на місяць. До 1933 р. редактором був Гришко, якого змінив на посаді М.А.Шульженко, з 1935 по 1938 рр. – Г.М.Левін, далі – Ф.Х.Сокрута, а перед війною – Ф.Ю.Кичак. У перші дні вересня 1941 р. він відвів на схід понад 700 неповнолітніх юнаків, рятуючи від окупантів. На сторінках цієї газети карбуються друкарською фарбою імена працьовитих і мудрих людей – творців трудових подвигів. Це ж вони – герої ланів і ферм, славні будівничі, сіячі розумного, доброго, вічного, самовіддані медики, великі майстри культури і мистецтв споглядають з фотознімків рідного літопису, наче зважуючи на вагах совісті справи своїх послідовників.


163 Газетою ніхто не забутий, ніщо не забуте. Тут б‘ється пульс різних історичних епох, струменить жива кров наших дідів і батьків, віддзеркалюється доля людей різних професій, оспівується сумлінна праця примножувачів багатства рідної землі, творців її вічної краси. Декларовані конституцією політичні свободи громадян залишалися тільки на папері. У роки посилення репресій багато недригайлівців необґрунтовано притягувались до кримінальної відповідальності несудовими, незаконними органами – так званими «двійками» та «трійками». Серед репресованих – директор Коровинської школи Т.М.Ломонос, директор Гринівської школи Шевченко, завідувач районного відділу освіти М.І.Майборода, обліковець виробничого товариства Недригайлова С.А.Білецький, одноосібник Ф.І.Волков та інші. Всього по району незаконно репресовано більше 300 громадян. У лютому 1939 р. Недригайлівський район увійшов до складу новоствореної Сумської області. Що ж до побуту місцевого населення, то він мало змінився порівняно з дожовтневим. Диктатура пролетаріату, диктатура міста щодо села базувалася на дискримінації колгоспників. Дерев’яні хати-мазанки, здебільшого покриті соломою, вміщали великі багатодітні сім’ї, а взимку часом і худобу. Більшість часу селяни працювали на колгоспних полях, урожай з яких реквізувався державою. Поряд із домотканим одягом широкого вжитку набували військове обмундирування та дешеві фабричні вироби.

Література 1. Документи й матеріали. Розкуркулення в УРСР // Український історичний журнал. – 1992. – №7 – 8. 2. Сумський обласний державний архів. Ф. – 37, оп.1, спр. 56, арк. 163. 3. Тимошенко І. Розповідають пожовклі сторінки // Світло Жовтня. – 1991. – 2 березня. 4. Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.192, 329. 5. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 37, оп. 1, спр. 56, арк. Короткий В. З історії машинно – тракторних станцій // Голос Посулля. – 1997. – 25 червня. 6. //Колективіст – ударник. – 1935. – 15 серпня. 7. Социалистическое строительство на Сумщине. 1921 – июнь 1941. Сб. док. и мат. – Х., Прапор, 1983. – С.175 – 176. 8. // Колективіст – ударник. – 1932. – 18 квітня. 9. // Колективіст – ударник. – 1940. – 12 січня. 10. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 147, оп.1, спр. 13, арк. 182 – 183. 11. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 5698, оп.1, спр. 927, арк. 126. 12. // Світло Жовтня. – 1990. – 23 червня. 13. Сумський обласний державний архів. ф. – 37, оп. 1, спр. 25, арк. 125; Ф. – 37, оп. 2, спр. 8, арк. 5. 14. Періодичні видання УРСР. Газети 1917 – 1960. Книжкова палата Української РСР. Бібліографічний довідник. – Х., 1965. 15. //Світло Жовтня. – 1988. – 12 листопада; 1990. – 28 серпня. 16. Гусак Л. Сповідь приреченого. – К.: Смолоскип, 2006. – 112 с.


164

Про страшні роки голодомору в Кулішівці нагадують ці хрести на цвинтарі


165

Брати Даниленки зі своєю мамою Лука Даниленко серед армійських товаришів. 1930+ті рр.


166

На Михайлівській площі у Києві вшановують пам’ять жертв голодомору посланці Недригайлівщини. 25 листопада 2006 року


169 22 червня 1941 року мирні роки будівництва комунізму перервалися німецькою агресією. З початком Великої Вітчизняної війни жителі Недригайлівського району все життя підпорядкували вимогам воєнного часу. В колгоспах швидкими темпами збирали урожай з полів, місцеві органи влади організовували евакуацію худоби, вивезення хліба, сільськогосподарської техніки вглиб країни, в Саратовську область. Переважна більшість чоловічого населення влилася в ряди захисників Вітчизни, багато з них на фронт пішли добровольцями. Ті, хто залишився в тилу, готувалися до збройної боротьби з ворогом на території району. Так, більше 1000 чоловік навчалися в загонах народного ополчения, діяли 64 підрозділи з підготовки до виконання військово-спортивного комплексу «Ворошиловский стрелок» та 58 груп протиповітряної та протихімічної оборони, якими керували 96 інструкторів. Реально оцінюючи ситуацію та враховуючи можливість окупації, райком компартії в серпні 1941 р. зайнявся створенням підпілля та підготовкою до організації партизанського загону. З цією метою під керівництвом І.Д.Решетняка була сформована група в складі 162 чоловік, ядром якої стали 25 членів та кандидатів у члени ВКП(б), заготовлено 60 гвинтівок, 4 кулемети, 100 гладкоствольних рушниць, 25 тисяч патронів, своєчасно зроблені необхідні запаси одягу, продуктів харчування з річного розрахунку на 300 чоловік, підготовлені явочні квартири. Але, незважаючи на такі зусилля, не вдалося зорганізувати ефективний партизанський опір. Причин, об’єктивних і суб’єктивних, багато. Це і помилкова сталінська воєнна доктрина, яка не припускала можливості війни на своїй території, а отже, не ставила серйозно питання партизанського руху, це і відсутність у районі значних лісових масивів, що надзвичайно ускладнювало організацію діяльності народних месників, і, нарешті, помилки у призначенні керівників місцевих партизанських груп. У с. Засулля розпочав роботу з мобілізації спеціальний пункт. На недригайлівському полі готувався аеродром. Командиром партизанського загону призначено І.А.Могильного, комісаром Є.Ф.Могильного. Незадовго до приходу німців під Вільшаною відбулося термінове засідання фактично вже підпільного Недригайлівського райкому ВКП(б), за участю секретаря райкому Решетняка, членів райкому – Битнєва і Білика. Обговорювалося становище, що склалося у зв’язку з наближенням ворога, та подальші дії. Німецько-фашистські полчища сунули все далі на схід. Південно-Західний фронт, керований генералом М.П.Кирпоносом, невпинно котився назустріч своїй останній битві. 10 вересня 1941 р. німецька танкова група армії Гудеріана броньованими кліщами захопила місто Ромни. 40-ва та 21-ша радянські армії не могли утримати цю силу, до якої на допомогу поспішали танки армії Гота. Оборонні бої на території Недригайлівського району точилися з 21 вересня по 8 жовтня 1941 р. У цих бойових діях брали участь 227-а стрілецька дивізія 40-ї армії, 2-й кавалерійський корпус (командир генерал-майор П.О.Бєлов) та 4-й (Воронезький) полк 100-ї (незабаром – 1-а гвардійська, командир – генерал-майор І.М.Руссіянов) стрілецької дивізії 21-ї армії. Полком воронезьких добровольців командував герой громадянської війни полковник М.Є.Войцеховський. Після того як 10 вересня німецько-фашистські війська захопили Ромни, шлях на Недригайлів виявився відкритим. Німецьке командування скористалося цим, і 18 вересня велике угруповання піхоти з танками розпочало наступ у напрямку Терни-Недригайлів. Не допустити ворога до Недригайлова було наказано 4-му (Воронезькому) стрілецькому полку, сформованому з 3045 бійців у Воронежі в серпні 1941 р. виключно з комуні-


170 стів-добровольців і терміново, 16 вересня, перекинутому під Лебедин, а потім зосередженому під Недригайловом. Незабаром цей полк влився в стрілецьку дивізію генерала Руссіянова. 18 вересня 1941 р. наказом Народного Комісара Оборони СРСР чотири стрілецькі дивізії, що відзначились у боях на західному напрямку, першими в Червоній Армії одержали назву гвардійських. З цього дня дивізія Руссіянова стала іменуватися 1-ю ордена Леніна гвардійською стрілецькою дивізією. Воронезькому добровольчому комуністичному полку довелося діяти в ар’єргарді, прикриваючи відхід інших частин. Полк 21 вересня мав зайняти оборону на широкому фронті від Засулля до Липової Долини. 2-й стрілецький батальйон розгорнувся на дільниці Засулля-Коровинці, 1-й – Коровинці-Погожа Криниця, а 3-й повинен був зайняти Липову Долину й перекрити дорогу Ромни-Харків. Першими вступили в бій 1-й і 2-й стрілецькі батальйони та полкова артилерія. На р.Сула гітлерівці спробували вибити з позицій 1-й батальйон, та радянським військам вдалося відбити атаку піхотної роти з трьома танками і мінометною батареєю. Полкова артилерія, підтримуючи 1-й батальйон, вела вогонь прямою наводкою і підбила танк, знищила три гармати, автомашину, спостережний пункт ворога. У ході цього бою особливо відзначилися командир гармати полкової батареї Олексій Шерстников і навідник Євген Веденєв, які вогнем з відкритої позиції підбили танк і автомашину. Розвідники знищили 20 мотоциклістів. Наприкінці дня 22 вересня батальйон відійшов на західну околицю с.Сакуниха, де протягом наступного дня уперто оборонявся, забезпечуючи відхід 2-го стрілецького батальйону, який з великими втратами вийшов з оточення в районі с.Коровинці й приєднався до 1-го стрілецького батальйону. Увечері 21 вересня 3-й батальйон перекрив дорогу Ромни-Харків, а на світанку наступного дня бійці під командуванням капітана Хаустова пішли в атаку. У відповідь гітлерівці відкрили шалений вогонь із гармат і мінометів, над позиціями закружляла авіація, в контратаку пішли танки й піхота. Аби допомогти стрільцям, полковник Войцеховський на броні танка особисто повів у атаку восьму й дев’яту роти. Кожен боєць, демонструючи зразки мужності, на межі людських зусиль боронив землю від ворога. Криваво пораненим повів у атаку своїх бійців політрук сьомої роти О.В.Гаврилов. Не залишав поля бою і поранений політрук дев’ятої роти В.К.Кафанов. А командира кулеметного взводу Г.Е.Коб’якова, підлеглі якого успішно відбивали фашистські навали, лише непритомного винесли в тил. На світанку 23 вересня почався бій за хутір Шевченко і село Сакуниху, який тривав до 10-ї години вечора. На смерть стояли, обороняючи Сакуниху, бійці 1-го стрілецького батальйону 4-го (Воронезького) полку. На підвищеній південно-західній частині села стояли вітряк, сарай і дві скирти соломи. Там розміщався німецький спостережний пункт, звідти ворог вів сильний мінометний і кулеметний вогонь. Завдання ліквідувати цей вузол поклали на роту зв’язку під командуванням політрука О.М.Попова. Рядовий Г.І.Каніщев першим підкрався до спостережного пункту й підпалив його. Рядовий М.А.Анісімов захопив у ворога кулемет і відкрив з нього вогонь по піхоті, що контратакувала. Сміливо діяли рядовий М.М.Сухнін, командир відділення саперної роти М.Л.Голиман, інші воїни. Артилеристи Шерстников, Веденєв, Матюшкін вогнем гармати знищили 10 автомашин з німецькою піхотою, 2 вогневі точки, мотоцикл, танк. Увесь день по єдиній не перерізаній ворогом дорозі відходили наші частини – артилерія, кіннота, танки, піхота, автомашини. Відходили майже на очах у німців, і ті не могли нічого зробити, оскільки воронезьці скували їх під Сакунихою.


171 Комісар санітарної роти М.В.Вайсберг згадував: «Особливо багато поранених було під час боїв у районі села Сакуниха на Сумщині. Наші санінструктори, санітари-носильники знаходились у бойових порядках стрілкових підрозділів. Не боячись смерті, вони під вогнем ворога пробиралися на найбільш небезпечні ділянки, виносили на собі поранених, робили перев‘язки. На той час із транспортом у нас було погано. Як не старались ми пошвидше евакуювати поранених, їх кількість постійно зростала. Одного разу до вечора в санітарній роті зібралось 75 чоловік. А полк вимушений був відходити під натиском переважаючих сил ворога. Західна частина Сакунихи горіла. Гітлерівці перехопили всі виходи із села. Наш транспорт ще не повернувся із санбату, і ми пробували знайти підводи в селі. Даремно! Хвилювання за долю поранених наростало з кожною хвилиною. Але паніки не було. Кожен спокійно виконував свої обов‘язки, заспокоював поранених, вселяючи в них упевненість, що все буде добре. Уже стемніло, коли прибуло тридцять підвід: це командир полку М.Є.Войцеховський, дізнавшись про тяжке становище санітарної роти, надіслав нам допомогу. Ми швидко навантажили поранених на підводи й обережно почали рухатись городами. Вдалося проскочити під самим носом у фашистів. Рухалися всю ніч, а потім ще цілий день. Тяжкий марш ми всі здійснили пішки, оскільки на підводах ледве вистачало місця для поранених. Лише на п‘ятдесятому кілометрі нас зустріли машини медсанбату дивізії. Цей епізод став для нас серйозним випробуванням. Ми витримали його з честю. Тяжкий марш, фізична втома особового складу роти, неясність обстановки ніскільки не відобразились на турботі про поранених. Під час походу вони отримували необхідну допомогу та харчування безперебійно. Ініціатива та винахідливість старшини Сергія Лаврова значно полегшили становище поранених та особового складу роти під час маршу з Сакунихи». Під час цього бою до 1-го стрілецького батальйону приєднався 2-й, який бився в районі села Коровинці і з великими втратами вийшов з оточення. В ніч на 24 вересня обидва батальйони відійшли до Лебедина. Смертю хоробрих у боях на території Недригайлівського району загинули політрук роти ППО П.І.Литаврін, помічник начальника штабу полку капітан С.З.Шевцов, автоматник Б.М.Павлов, тяжко поранений політрук роти зв’язку О.М.Попов. Значних втрат зазнав 4-й полк. Протягом 21-23 вересня під Недригайловом, Сакунихою і Коровинцями полк втратив убитими, пораненими і пропалими безвісти 1114 чоловік, тобто майже третю частину свого складу. Вітчизна відзначила героїзм своїх синів урядовими нагородами. Орденом Червоного Прапора нагороджені командир 1-го стрілецького батальйону В.А.Петров, політрук роти зв’язку О.М.Попов, орденом Червоної Зірки – М.Л.Голиман. Військовий диригент М.Г.Діденко пригадує: «Війна є війна, нам часто доводилося братися за зброю і захищати рідну землю разом з воїнами стройових підрозділів. Уперше нам довелося брати участь у бою 23 вересня 1941 року за село Сакуниха на Сумщині. Для посилення удару по ворогу була створена зведена група з воїнів спецпідрозділів: саперів, зв‘язківців, музикантів. Очолив цю групу інженер полку М.В.Мірошкін і старший політрук Я.М.Долгов. Розлучившись на деякий час зі своїми музичними інструментами, ми взяли зброю, побільше гранат і патронів. І ось ми вже піднялись в атаку… Ворожі кулі злісно стрекочуть, захлинаючись чергами. У нашому колі рвуться снаряди та міни. Ми вже не біжимо, а повземо, щільно притиснувшись до землі. Ховаємося за копиці необмолоченого жита. Незабаром гітлерівці почали стріляти підпалюючими


172 патронами, і над копицями піднялось полум‘я. До самого вечора точився бій за Сакуниху. Передова група, в тому числі бійці нашого оркестру, виконала поставлені перед нею завдання». Згадує житель с.Сакуниха Михайло Коцур: «Ніколи не забуду 23 вересня 1941 року. Десь о 5-й годині ранку вдарили кулемети на східній і західній стороні села. Потім затріщали автомати, гвинтівки. Завили снаряди і міни. Земля почала труситись і стогнати від вибухів. Запалали хати, сараї, клуні, ферми. Моя мама, Уляна Павлівна Коцур, спробувала вилізти з окопу, в якому було дві сім‘ї, але бабуся Олена, її свекруха, вхопила руками її, плакала й благала «не сиротити діточок своїх». Мама хотіла врятувати корову, теличку, свиней, курей, собаку. Тварини мукали, кричали, стогнали в диму й вогні, а тисячі куль і осколків вили над нашим окопом. Кривава бойня продовжувалася до півночі. А коли притихло все, тоді побачили у відблисках пожеж руїни, попіл, обвуглених тварин. Повітря напоєне димом. Їдким димом. Лише де-не-де залишився дотліваючий зруб. Сакунихи не стало. Лежали вбиті захисники і вороги. Вітер гуляв над ними. Чулось ридання жінок, що оплакували своїх рідних – мирних жителів села. Так загинули молоді дівчата Катя Мищенко, Одарка Герасимець та багато ін. А скільки було поранених мирних жителів. Куди б не глянув – всюди бойова техніка німців: танки, бронетранспортери, – кореспонденти знімали на плівку «незабутню» картину. На подвір‘ї бабусі Логвинки (так її всі називали) було багато поранених наших бійців. Тут надавали першу медичну допомогу пораненим. Та коли ввірвались фашисти, вони стали добивати нещасних, покалічених. 30 людей живцем скинули в колодязь, ще стільки ж замкнули в сараї і підпалили його. А одного (що втратив зір в бою) поставили під стінку сараю. Прив‘язали, облили бензином і підпалили. На фоні палаючого сараю фотографували німецькі воєнні фотографи, доки не згоріло все. Все це бачив старенький Сава Герасимець, що гасив пожежу. Горіла його хата. Три дні було заборонено німецькими воєнними властями ховати загиблих червоноармійців. Німці своїх ховали на кладовищах села. Копали ями (80 см завглибшки), клали мертвого солдата, засипали спочатку вапном, а потім загортали землею. Ставили березовий хрест з корою, зверху надягали німецьку каску. Трохи пізніше перевезли останки в м.Ромни. Надписи на хресті були виконані німецькою мовою». Прикро згадувати, але мали місце випадки мародерства, коли окремі з місцевих жителів полювали на одяг та взуття вбитих і поранених солдатів. 23 вересня ворог захопив Недригайлів. Із відходом 4-го стрілецького полку до основних сил дивізії, рубіж від Вільшани до Василівки зайняли частини 2-го кавалерійського корпусу під керівництвом генерал-майора П.О.Бєлова. Оборонні бої біля сіл Коровинці, Томашівка, Коритище вели частини 9-ї кавалерійської та 1-ї стрілецької дивізії, 129-ї танкової бригади. *** Навесні 1974 р. механізатор колгоспу ім.Фрунзе І.Д.Громіка неподалік с. Тимченки під час копання траншеї землекопачем випадково натрапив на залишки поховань червоноармійців, які склали голови тут у вересні 41-го. Окрім уцілілих останків воїнів, було знайдено офіцерську сумку, гудзики від військового одягу, чоботи, на яких були шпори (значить, воїни кавалерійського корпусу) і медальйон одного із загиблих. У місцевій сільській раді вирішили відкрити цей медальйон – і він розпався. Було втрачено останній шанс дізнатися, хто були ці воїни. Останки захисників Вітчизни були перенесені до братської могили в с. Козельне і там з почестями захоронені.


173 У кінці 70-х рр. жителями села Коритище Томашівської сільської Ради Недригайлівського району знайдена гільза від патрона гвинтівки, а в ній – шматочок паперу. Через райвійськкомат знахідку відправили до харківського науково-дослідного інституту судових експертиз, де провели дослідження і встановили такий текст: «Я надіюсь што колись побєду войска возьмут Гікляр вбит Яшка Соколов втилу немцев вбіт з ліворверв 6 заряднова». «Товариші прошайте 1941. Ми в тылу врага, командір Грібов тяжело ранін Наше знамя в землі на етм месте орудія тоже. Командир. Сатый». Наприкінці 1979 р. червоні слідопити Недригайлівської середньої школи звернулися в архів Міністерства Оборони СРСР з проханням повідомити про бійців, які оборонялися в цьому районі. Проте документи обліку особового складу цих частин і з’єднань збереглись неповністю і встановити якісь відомості про загиблих не вдалося. *** 28 вересня о 9 годині 30 хвилин ворог перейшов у наступ: прорвав біля с.Вільшани оборону 2-го кавалерійського корпусу й вийшов до с.Штепівка. Ділянку фронту ТерниДеркачівка зайняла 227-а стрілецька дивізія 40-ї армії, яка відійшла з рубежу ЧерепівкаТерни. Межі району вона залишила тільки 8 жовтня у зв’язку з відходом армії на новий рубіж оборони. На початку жовтня 1941 р., коли фронт проходив по річці Терну, 15річний чернівчанин Володя Булах доставляв червоноармійцям відомості про розташування німецьких військ. 9 жовтня гітлерівці захопили Терни. Недригайлівський район у межах його нинішнього адміністративно-територіального поділу був повністю окупований ворогом. Вони розстріляли 58 чоловік, вивезли на роботи до Німеччини 67 юнаків та дівчат. Серед закатованих були вчителька С.О.Беновицька, радянські активісти С.А.Кубрак, П.М.Докторов, Л.П.Шмат, юний патріот В.Булах та багато інших. У повній ворожій окупації район перебував з 8 жовтня 1941 р. по 5 вересня 1943 р., тобто майже 23 місяці. Упродовж цього часу в районі діяла влада військового управління в особі місцевої комендатури (ортс-комендатура) на чолі з німецьким комендантом Нітчером, начальником поліції став Нємцов, бургомістром Недригайлова – Кліщенко. Комендатура повинна була забезпечувати повну покору населення окупаційній владі та максимальне використання економічних і трудових ресурсів району в інтересах Німеччини. Виходячи з настанов вищого фашистського керівництва, комендатура встановила в районі жорстокий окупаційний режим, позбавивши населення найелементарніших людських прав, знецінивши навіть його життя. Всі жителі району з 15-річного віку бралися на облік і залучалися до безоплатної праці в «общинних господарствах», чи «загальних дворах», у які окупанти перетворили колгоспи, на шляховому будівництві, інших роботах. Населення обкладалося обтяжливими грошовими і натуральними податками у вигляді м’яса, молока, яєць, інших продуктів харчування та піддавалося відкритому пограбуванню. Німці ввели «щомісячний громадянський податок з кожної працездатної людини» в розмірі від 10 до 15 крб., а працездатним вважалося населення віком від 15 до 60


174 років. Гітлерівці почали вербовку жителів на роботу до Німеччини. Для цього повсюди розклеювалися листівки, бралося на облік усе населення віком від 16 років і старше. Для населення окупанти ввели велику кількість різних заборон і обмежень. Люди позбавлялися права змінювати місце проживання без дозволу окупаційних властей, виходити на вулицю від 18-ї до 5-ї години, різати худобу, приймати немісцевих осіб та багато інших. Існувала також система штрафів, які сягали сотень карбованців. З приходом німців були відновлені богослужіння у Митрофанівській церкві Недригайлова, яка до війни була закрита. Розповідають, що в період окупації відбувалися навіть вінчання. Про свої обов’язки та обмеження люди дізнавались із наказів коменданта, які вивішувалися на видних місцях. У всіх наказах містилась загроза покарання за їх порушення. Серед покарань найбільш поширеними були штрафи, ув’язнення, катування, страта. Розпорядженнями нової влади наказувалося жителям, під страхом ув’язнення і навіть розстрілу, протягом доби здати радіоприймачі. 27 листопада 1941 р. вийшла директива керівника сільського господарства Сумської області, згідно з якою всі ліси області з «индустриальными предприятиями, живым и мертвым инвентарем являются собственностью немецкого государства», а керівником їх призначався «украинский лесничий господин Зотов». Заборонялося будь-кому брати з лісу «дерево срубленное или несрубленное, готовые изделия, живой и мертвый инвентарь, техническое оборудование, фураж». 25 березня 1942 р. командуючий областю підписав наказ, у якому говорилось, що у разі нальоту партизанських загонів «волость несет полную ответственность за безопасность в своем районе». При невиконанні цього передбачалося розстріляти вдвічі більше мирних жителів, ніж постраждає німецьких солдатів. При виявленні мінувань доріг та мостів передбачався розстріл «не меньше 3 человек из числа населения». Той, хто без дозволу бургомістра «дает пристанище и пищу не принадлежавшим к волости личностям... несмотря на то – мужчина это или женщина, будет повешен». Згідно з іншими розпорядженнями німецької влади «соучастникам большевизма – варварам украинского народа будет беспощадная кара». Для наочного підтвердження намірів щодо покарань окупанти на площі в центрі Недригайлова спорудили шибениці, на яких вішали патріотів. Місцями катувань і розстрілів стали тюрма, сосновий бір біля селища, скотомогильник біля села Коровинці. Селом відала сільська управа на чолі зі старостою села, який очолював і колишній колгосп, який при німцях називався загальним двором. Як згадує у своїй книзі «Дерево мого роду» П.М.Коцур, тільки в Сакунисі було всім відомих 5 поліцаїв. Часто навідувався з райцентру Недригайлова сільгоспкомендант Нітчер, який приїжджав трійкою коней, запряжених у карету. Спереду нижче сидів кучер, а ззаду вище – комендант і перекладачка. Фашист відвідував місця праці сакунівців, поліцаїв, управу. В руках у нього постійно був батіг зі свинцевою кулькою, яким бив усіх, хто йому не подобався, на поясі висів револьвер». Страждання і горе принесли окупанти на нашу землю. За перші місяці гітлерівської навали на Недригайлівщині окупанти повісили 17 чоловік, 441 розстріляли, серед яких 26 комуністів. Місцем катувань і розстрілів стало урочище Трохмишівка, що біля нинішнього лісництва. Там були розстріляні у 1942 р. комуністи Ф.Х.Сокрута, В.Х.Сокрута, М.П.Бистрий та інші. За період окупації з Недригайлівського району 4450 чоловік насильно відправлено до Німеччини, з них 500 – із Недригайлова. Гітлерівці стратили патріота М.М.Омесенка та його сина за переховування зброї для партизан. Багато недригайлівців розстріляно біля с.Герасимівки Роменського району.


175 Незалежно від військової влади в районі діяла влада поліцейська – гестапо, єдине завдання якої полягало у викоріненні протидії окупантам. Обидві ці влади – і військова, і поліцейська – спрямували свої дії на масове винищення не тільки тих, хто чинив окупантам опір, а й ні в чому не винних людей. Окупанти здійснювали це за допомогою поліції, жандармерії, військових підрозділів. Для прикриття жорстокого окупаційного режиму фашисти створили так зване місцеве самоврядування, зокрема районну, общинні та сільські управи. Районна управа очолювалась начальником, общинні і сільські – старостами. Це місцеве самоврядування стало слухняним знаряддям у руках окупаційної влади: проводило в життя всі вказівки комендатури і гестапо; вело облік населення; складало списки комуністів, комсомольців, радянських активістів; виявляло партизанів, підпільників, незареєстрованих осіб та тих, хто надавав їм притулок; залучало населення до праці, стягувало податки; брало участь у покараннях та виконувало інші завдання окупантів. Всі управи мали поліцію, створену за вказівкою коменданта, і використовували її для виконання своїх завдань, в тому числі для репресій проти мирного населення. Перші удари окупанти спрямували проти комуністів, партизанів, підпільників і тих, хто їм допомагав. Уже 29 вересня 1941 р. в с. Віхове був розстріляний житель с. Коровинці, кандидат в члени ВКП(б) Тимченко Іван Степанович, а в грудні – комуніст із Недригайлова Никоненко Кирило Степанович. До кінця року німцями та поліцаями виявлені й розгромлені партизанські групи в селах Вільшана, Іваниця, підпільні групи в селах Засулля, Терни. Повішені бійці партизанських груп Бережний Василь Артемович, Бирченко Степан Іванович із с.Іваниця, Дейнека Петро Климович із с.Деркачівка, розстріляні Бордун Федір Трохимович, Король Марія Іллівна, Фесенко Іван Омелянович із с.Деркачівка, Дубинка Дмитро Іванович із с. Вільшана. Повішені зв’язкова Іваницької партизанської групи Федосенко Олександра Юхимівна та за зв‘язок з партизанами Дремлюга Михайло Хомич із с. Деркачівка; розстріляні за допомогу партизанам Демиденко Яків Іванович із с.Зеленківка, Корчамаха Микола Григорович із с.Новоселівка, Сердюк Надія Іванівна із с.Вільшана та інші. Розстріляні члени підпільної групи с.Терни Вертіль Марко Якович та Докторов Олександр Михайлович. У 1942 р. в с.Хоружівка розстріляні члени підпільної групи Дериземля Михайло Тихонович, Затула Василь Петрович, Ющенко Антон Петрович; повішені за допомогу партизанам Коренев Олексій Андрійович із с.Кореневе, Омесенко Михайло Михайлович, його син Іван Михайлович, Чечоткін Петро Савич із с.Засулля, Сирота Дмитро Іванович із с.Вільшана, розстріляні Бистрий Михайло Петрович, Сокрута Василь Хомич із с.Пушкарщина. Знищено багато учасників антифашистського руху опору та активістів. З метою залякування населення окупанти жорстоко розправилися з сім’ями партизанів і тих, хто мав з ними зв’язок. 5 грудня 1941р. в с.Деркачівка вчинена дика розправа над сім’ями розстріляних Бордуна Федора Трохимовича, Король Марії Іллівни та Фесенка Івана Омеляновича. Розстріляно 9 чоловік, з них п’ятеро дітей у віці від 4-х до 7-ми років, причому дружина Бордуна – Наталія Павлівна і дочка Фесенка – Лідія Іванівна (1934 р.) – поранені і закопані живими. Оселі спалені. У с.Іваниця розстріляні діти Федосенко Олександри Юхимівни – Станіслав та Анатолій. Особливо лютували фашисти навесні 1943 р. після повернення із зимового відступу. Під час каральних акцій, які проводилися на територіях Недригайлівського, Липоводолинського, Синівського, Смілівського та Улянівського районів, окупанти нещадно розправлялися з усіма, хто виявляв радість із приводу повернення радянських військ. Бага-


176 то людей, заарештованих у названих районах, були доставлені до Недригайлова, ув’язнені в тюрмі й розстріляні в сосновому бору, а 29 чоловік – у самій тюрмі. Як заручники розстріляні 6 жителів с.Великі Будки, серед них Баглай Микита Григорович, 8 жителів с.Малі Будки; вбитий інвалід дитинства чотирирічний Єщенко Василь із Недригайлова. На території району знищено 5 єврейських сімей, серед них сім’я Вишневецьких із с.Коровинці. Найстарша із них – Ганна Йосипівна – мала 62 роки, наймолодшому, Володимирові, не було і двох. Крім того, на скотомогильнику біля с.Коровинці розстріляно дві групи євреїв (близько 40 чол.), пригнаних із м. Ромни. Нещадно розстрілювали окупанти мирних жителів під час свого відступу. Тільки в с. Терни 6-9 вересня вбито 17 чоловік, серед них Роженко Мотрона Архипівна. За таких же обставин убиті Іващенко Георгій Семенович із с.Малі Будки, Негрійко Параска Федорівна із с. Томашівка та інші. Усього за час окупації в районі ворогом знищено 562 мирні жителі, серед них 456 чоловіків, 78 жінок, 28 дітей, в тому числі: розстріляно – 439, повішено – 17, померли після катувань – 13, загинули від бомб, снарядів та під час бойових дій – 93. Тяжким злочином окупантів проти мирного населення стало примусове вивезення, переважно молоді, на каторжні роботи до Німеччини. Людей викликали на збірні пункти повістками, доставляли туди під конвоєм поліцаїв, забирали під час облав. У товарних вагонах, як худобу, їх везли до Німеччини, де розподіляли для роботи на промислових підприємствах, в сільському господарстві. Багатьох продавали. У районі не залишилося жодного населеного пункту, з якого не було б вивезено кілька десятків чоловік, а то й – сотні. Так, наприклад, із Іваницької сільради вивезено 103 чол., Засульської – 124, Вільшанської – 366, Коровинської – 480, з Недригайлова – 536, а всього з району – 4450 чоловік. Від нелюдських умов життя в таборах, тяжкої праці, голоду, холоду, постійних знущань багато невільників загинуло. Загиблі від рук окупантів мирні жителі поховані в місцях страт у Недригайлові, багатьох селах району та біля с. Герасимівка Роменського району. Під час розкопок семи ям у сосновому бору біля Недригайлова виявлено 235 розстріляних, в тому числі 7 жінок. Серед розстріляних родичами впізнані тіла Сокрути Федора Хомича, Майковського Сидора Івановича із с.Сакуниха, Терещенка Мусія Никифоровича із с. Вільшана, Захарченка Федора Купріяновича із Недригайлова. Вони перепоховані і пам’ять їх увічнена. За час окупації район зазнав значних матеріальних збитків: були спалені або зруйновані Недригайлівський овочесушильний завод, сінопункт, цукровий завод в с.Терни, будівлі колгоспу «Нове життя» в с.Деркачівка та багато іншого. У с.Малі Будки, наприклад, спалено 54 двори, забрано у населення 135 голів худоби. Загалом, постраждали всі села району. По Недригайлівській селищній Раді нанесені матеріальні збитки становили більше 6 млн. карбованців, у Вільшані – більше 20 млн., Деркачівці – 67, Іваниці – 44, Кулішівці – 7, Курманах – 9, Рубанці – 6,5, Козельному – 1,8, Засуллі – 26, Сакунисі – 1 млн. Загальна сума збитків по району становила 240 млн. карбованців у цінах того часу. Під час німецько-фашистської окупації в районі діяли партизанські та підпільні групи, які вели боротьбу з ворогами. У період з 23 вересня по 5 грудня 1941 р. біля с.Вільшани діяла партизанська група з 12 чоловік на чолі з комуністом А.К.Калиниченком. На початку грудня 1941 р. вона напала на німецьку заставу в с.Великі Будки, знищивши 18 солдатів та офіцерів ворога. Але за допомогою зрадників фашисти влаштували облаву, захопивши 7 партизанів. Група припинила своє існування. Командирові групи Калиничен-


177 ку вдалося уникнути арешту, і він подався до Курська. Після війни працював у органах державної безпеки. У цей же період діяла також Іваницька партизанська група з 15 чоловік. Та на початку грудня 1941 р. фашисти схопили 11 її членів і стратили. Ще одна підпільна група, до якої входило 7 чоловік, з вересня 1941 р. діяла в Тернах. Була створена за ініціативою Улянівського РК КП(б)У, і очолював її редактор Улянівської районної газети Роман Юхимович Тищенко. До групи входили А.М.Докторов, П.М.Докторов, А.В.Вертіль. С.А.Кубрак, Л.П.Шмат. Але в групі виявився зрадник і на початку 1942 р. всі підпільники, крім керівника, були заарештовані гестапо й страчені. Тищенка своєчасно попередили, йому вдалося втекти й дочекатися радянських військ. Після війни й до виходу на пенсію він працював редактором районної газети у Львівській області. Зрадника, який видав підпільників, було затримано органами безпеки і за вироком суду в 1943 р. страчено. Окреме місце в історії недригайлівського партизанського руху займає факт зради окремих осіб, який фатально вплинув на долю груп опору. Доводилось чути розповіді про зраду Білика і Могильного, та авторам не вдалося знайти відповідних підтверджень, які б внесли ясність у це серйозне питання. Ще в серпні 1941 р. в районному центрі була створена підпільна комсомольська група, яка діяла до вересня 1943 р., тобто протягом усього періоду окупації. До організації входили безпартійна А.С.Капура, яка очолювала групу, комсомолки О.Г.Сидоренко, З.М.Логінова, Р.М.Рідкошиєнко. Імовірно, група створена стихійно кількома патріотами, без якогось впливу зверху. Штаб підпільної організації знаходився в с.Засуллі в будинку Юхима Григоровича Псарьова, у якого квартирувала Анна Севастянівна Капура (Кострикова). Про цю жінку відомо, що вона, колишня співробітниця Орловської надзвичайної комісії, до війни проживала у Воронежі. Коли туди увійшли німці, то, хвора на малярію, покинула свій дім і більше місяця блукала містами та селами, аж доки не зупинилася в сім’ї Псарьових. Чоловік її воював на фронті. У А.Капури була легенда, що вона донька Юхима Григоровича і до війни виходила заміж у Воронеж, а після мобілізації чоловіка повернулася. До війни вона викладала у Воронезькому військовому училищі, добре друкувала на машинці. Стала начальником штабу недригайлівського підпілля. Даючи клятву не зрадити своїх товаришів, вона кров’ю розписалася на листку з текстом присяги. Вікторія Рідкошиєнко з 1935 по 1940 рік навчалася в Лебедині, закінчила 9 класів. Потім разом із сім’єю переїхала у місто Кременець Тернопільської області. Відмінно плавала, знала військову справу, в 1937 – вступила в комсомол. Закінчивши в 1941 р. 10 класів та курси медсестер, з перших днів війни була мобілізована на фронт. Із санітарним поїздом потрапила до Сум, за станом здоров’я отримала відпустку на два місяці й жила в Недригайлові. Ольга Сидоренко, уродженка Недригайлова, з сім’ї робітника, до війни працювала у с. Зеленому. За часів окупації їй запропонували працювати перекладачем, але вона відмовилася, пішла з дому, спочатку жила на Бабі у подруги Ольги, потім у Псарьових в Засуллі. У тайнику Сидоренко зберігалися комсомольські квитки і сплачені внески підпільниць. Повному і всебічному вивченню історії недригайлівського підпілля заважає ряд труднощів, пов’язаних із недостатністю, або й просто відсутністю документальних свідчень, оскільки про цю організацію стало відомо тільки після визволення району. Значну робо-


178 ту по відродженню історичної правди, відтворенню давно минулих подій свого часу провела З.Ф.Даниленко з Недригайлова. Вона люб’язно надала багато матеріалів, що стосуються цієї організації. Зоя Федорівна листувалася з багатьма людьми, причетними до визволення Недригайлова від фашистських окупантів, її домашній архів містить чимало цікавих свідчень очевидців. Одним із таких людей, з якими вона листувалася, був Григорій Оксентійович Кузьменко, який у чималій серії листів виклав свою розповідь про діяльність підпільників. Зауважимо, що про події, які стали предметом цієї розповіді, відомо надзвичайно мало. Їх достовірність свого часу перевіряли державні, партійні органи, служба безпеки, але, на жаль, так і не змогли з’ясувати, що ж було насправді. Народився Г.О.Кузьменко у 1912 році в с.Іваниця Недригайлівського району. Закінчивши у 1928 р. семирічку, подався до Харківського зоотехнічного технікуму, який закінчив у 1932 р. До призову 1935 р. у лави Червоної Армії працював зоотехніком у радгоспі «Червоний» Березянського району Чернігівської області. В 1937 р. закінчив військове училище у Житомирі. Потім проходив службу у військовій частині, яка дислокувалася в місті Перемишлі Львівської області. З початком фашистської агресії брав участь у бойових діях. «Під час оборони Києва, – писав Григорий Оксентійович, – був тяжко поранений і опинився на окупованій території». Пробираючись до своїх, Кузьменко увійшов у Засулля. Вночі, крадучись по вулиці, почув, як з однієї хати линула тихенька мелодія радянської пісні. Його обережно впустили до хати, де він побачив хлопців і дівчат. Назвавшись радянським офіцером Григорієм Кириловим, повідомив, що пробирається аж із-під Києва. Так зав’язалося знайомство з підпільниками. Потім, поселившись у рідній Іваниці, Кузьменко-Кирилов включився у діяльність організації. Зокрема, у своїх листах він розповів, що зі своїм товаришем ветфельдшером П.Г.Пилипенком симулювали хвороби свиней і корів, щоб їх не забирали німці. «Завгоспом колгоспу на той час, – пише Кузьменко, – був колишній куркуль і таємний агент поліції П.М., який видав «всех активистов и коммунистов гестапо». Організація недригайлівських підпільників мала назву група №36, що було умовним паролем для всіх членів підпільної організації. Капура стала одночасно і начштабу, і заввідділом пропаганди та агітації серед населення, О.Сидоренко – інструктором цього відділу. Кузьменко згодом забезпечив Капуру паспортом німецької комендатури на прізвище Псарьової Ганни Юхимівни. Дівчата-підпільниці діяли безпосередньо під керівництвом А.Капури, яка особисто приймала рішення. Вночі вона посилала зв’язкових до Кузьменка в Іваницю. Справжнє прізвище Кирилова знали тільки Ольга Сидоренко, її батько й мати. Підпільна організація ні з якими іншими пов’язана не була і діяла автономно. Кузьменко намагався встановити зв’язок з «каким-нибудь подпольным центром или хотя бы найти какого-нибудь члена ВКП(б)», але це йому не вдалося. Він повідомляв, що загальне керівництво підпільниками здійснював саме він. Підпільна група мала три автомати. В одному з листів Г.О.Кузьменко згадує про трагічну смерть колишнього голови Іваницької сільської ради Бережного. Після визволення від фашистів Кузьменко короткий час очолював сільраду в Іваниці, потім був призваний в армію і служив до кінця війни. Його дружина родом із Башкирії, тому виїхав туди. Перевірити справедливість розповідей Г.О.Кузьменка – дуже важко. Але одне зрозуміло – крапка в цій історії ще не поставлена. Підпільники розповсюджували листівки, які скидали радянські літаки, а якщо їх не вистачало – то переписували самі друкованими літерами. Друкарську машинку згодом вдалося викрасти в німецькій сільськогосподарській комендатурі. Вороги теж не гаяли часу. Поліцаї переривали скирти соломи на полях, проводили облави, нишпорили по


179 лісах, але не змогли натрапити на слід підпільників. А тим часом дівчата проводили підпільні збори молоді, інформували населення про події на фронтах, псували молотарки та іншу техніку, підкидали на дорогу Ромни-Недригайлів цвяхи, колючий дріт, щоб вивести з ладу автомобілі. Схопили їх на містку, коли йшли на Засулля з червоною тканиною для прапорів. Чи хтось видав їх, чи самі незадовго до приходу радянських військ забули про конспірацію? Після арешту дівчат вивели на площу, куди зігнали чоловіків, жінок і дітей. Гестапівський офіцер підводив Олю й Зіну до кожного і питав, чи не спільник. Дівчата заперечливо хитали головами. Два дні тривали тортури в хаті М.І.Ващенко. Лише одинадцять годин не дожили підпільниці до визволення. В акті, складеному 8 вересня 1943 р. лейтенантом медичної служби Г.В.Горовим, старшими лейтенантами Ш.Л.Газманом, Є.А.Срібняком у присутності жителів Л.Н.Коваль, Р.К.Сокрути, М.Д.Даниленко, говориться: «Фашистские людоеды зверски замучили двух молодых девушек-комсомолок Логинову Зинаиду Николаевну, 19 лет, и Сидоренко Ольгу Григорьевну, 21 год. На трупе Зинаиды Логиновой обнаружены следующие раны: левая рука выкручена, ладонь насквозь пробита кинжалом, мускулы на руке перерезаны, ножом пробит бок, нос пересечен пополам, пальцы правой руки выкручены, голова прострелена в затылок, по всему телу множество кровоподтеков. У Ольги Сидоренко прострелены насквозь плечевые суставы, тело все избито, а затем застрелена разрывной пулей в висок. Обе несчастные фашистскими людоедами изнасилованы». Проходячи в Недригайлові на перехресті вулиць Леніна і Кошового, часто мимоволі зупиняєш свій погляд на гранітному обеліскові з викарбуваними іменами дівчат-підпільниць. На ньому зазначено: «В данину пам’яті по-звірячому замучених комсомолок-підпільниць Недригайлова під час окупації району німецько-фашистськими загарбниками Зіни Логінової, Віти Рідкошиєнко, Олі Сидоренко. Їх імена вічно в нашій пам’яті». Але на цьому пам’ятникові немає імені четвертої підпільниці, яка теж прийняла мученицьку смерть, Анни Капури. Наш земляк письменник І.М.Власенко присвятив відважним підпільницям свою книгу «Над Сулою синє небо». 1942 року для організації підпілля через лінію фронту в с. Сакуниху прибув А.В.Кравченко. Але він був заарештований і в червні 1942 р. розстріляний німцями в Ромнах. Навесні 1942 р. в лісі Гаї висадився радянський загін десантників. Розвіднику Миколі Семикошу та його радистці – рідній сестрі – Марії Семикош, вдалося врятуватись, а решта бійців були знищені. Микола і Марія до звільнення нашого регіону систематично передавали командуванню Радянської Армії розвіддані про становище в тилу ворога та про місце дислокації ворожих військових підрозділів. До війни вони навчалися в Тернівській середній школі. Жили по вул. Першотравневій, садиба № 14. Цікавою і в той же час загадковою особистістю в селищі часів окупації був Фенюк. З‘явився тут невдовзі перед окупацією. Ніхто із старожилів не міг назвати ні його справжнього імені, ні звідки він родом. Працював цирульником. Його робочим місцем був другий поверх кутового двоповерхового будинку (дім купця Кононова) в центрі селища. За два тижні до визволення Тернів Фенюк зник. Коли селище звільнили від фашистів і органи НКВС почали проводити слідство з виявлення тих, хто співробітничав з окупантами, в руках слідчих знаходились фотографії, зроблені цим загадковим чоловіком. Це були докази, яких не можна було нічим спростувати. На них зафіксовано, як і хто вішав підпільників, руйнував пам‘ятник Леніну, розстрілював патріотів. Лише тоді жителі селища зрозуміли, що це робота Фенюка. Загадкою залишається і те, як це йому вдавалося зробити.


180 Ще восени 1941 р., разом з відступаючими частинами Радянської Армії, район залишили партійні й господарські керівники І.Д.Решетняк, Є.Ф.Могильний та інші. Для відновлення підпілля і партизанського руху в кінці серпня 1942 р. на територію району десантовано групу парашутистів з 17 чоловік. До неї входили колишній секретар райкому партії І.Д.Решетняк, а також А.І.Щебетун, Т.В.Рогуля, Н.Г.Лаврик, А.І.Шевченко та інші. Підпільний райком партії очолив І.Д.Решетняк. Йому вдалося організувати з числа патріотів партизанський загін ім.Кірова, командиром якого став А.І.Щебетун, і повести на північ у Хінельські ліси. У січні 1943 р. недригайлівський загін, що складався з 80 чоловік, увійшов до партизанського з’єднання М.І.Наумова. Комісаром загону було призначено І.Д.Решетняка. Іван Дмитрович Решетняк народився в багатодітній сім’ї сільського коваля в с. Шульгівка, що на Дніпропетровщині. Після служби в лавах Червоної Армії спочатку працював на Дніпропетровському заводі ім.Дзержинського, а потім на зміцненні МТС в с. Овечому біля Недригайлова. У 1938 р. Решетняка призначено першим секретарем РК КП(б)У в Недригайлівському районі. У 1941 р. Іван Дмитрович поїхав до Краснокутська для влаштування евакуйованих з району. Звідти його, досвідченого комуніста, викликали в ЦК і переправили в німецький тил для організації партизанського загону. На початку 1943 р. Недригайлівський райком, разом з Конотопським, був виділений для організації політичної роботи серед населення під час рейду на півдні Сумщини. З лютого того року з’єднання Наумова вирушило в рейд по південних областях України. На світанку весняного дня 1943 р. в село Шляхова, що на Кіровоградщині, вступила кінна розвідка партизанів. Невдовзі підійшло все з’єднання. Раптом в небі з’явився німецький розвідувальний літак «рама», зробив коло над селом, лісом і полетів у бік Первомайська. За ним кілька разів з’являвся бомбардувальник і наносив удари до приходу карателів. Запеклий бій тривав з 10 години ранку до 10 години вечора. Із закликом «Комуністи, вперед!» піднявся комісар Решетняк, ведучи за собою в атаку недригайлівців і конотопців. Поруч зі смертельно пораненим комісаром впав і начальник штабу недригайлівського загону Сергієнко. Під час форсування Прип’яті, коли недригайлівці охороняли відхід партизанів, загинув командир загону А.І.Щебетун. На вшанування пам’яті героя та загиблих на фронтах його батька і братів одна з вулиць Недригайлова носить їхнє ім’я. У селі Шляхова споруджено пам’ятник з барельєфом бою партизанів-кіннотників і викарбуваними іменами 42 загиблих партизанів. Серед них ім’я Івана Дмитровича Решетняка. У липні 1943 р. Недригайлівський загін переформований у роту автоматників для охорони штабу з’єднання. У західному рейді 1944 р. брала участь недригайлівчанка Г.А.Гордієнко. З університету вона потрапила до школи особливого призначення, а в партизанському загоні стала начальником друкарні газети «Народний клич». Після Сталінграда й Курська пішов відлік останніх років Третього рейху. Радянська Армія почала свій визвольний похід на захід. Визволення району від ворога здійснили 141-ша стрілецька дивізія 60-ї армії Центрального фронту та 167-ма, 340-ва Сумські, 24-та, 180-та стрілецькі дивізії 38-ї армії Воронезького фронту в період з 5 по 12 вересня 1943 р. Розвиваючи наступ після визволення Сум і Білопілля, радянські війська 5 вересня вступили на територію району. Цього дня 141-а стрілецька дивізія вийшла на рубіж Тернів, а 240-ва, 180-та, 167-ма, 340-ва – зайняли Городище, Деркачівку, Великі Будки, Зеленківку, Комишанку. 6 вересня частини 240-ї стрілецької дивізії визволили Терни. У


181 наступні дні ворог був вибитий з сіл Чемоданівка, Рудка, Беседівка, Гринівка, Курмани, Сакуниха. 8 вересня 157-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І.І.Мельникова визволила Недригайлів. 167-ма стрілецька дивізія, а також полки, що входили до її складу, за успішні бойові дії нагороджені бойовими орденами. 109 воїнів цієї дивізії стали Героями Радянського Союзу, а на кінець війни вона іменувалася 167-ма Сумсько-Київська двічі Червонопрапорна стрілецька дивізія. ...З репродукторів прозвучало зведення інформбюро: «В течении 9 сентября Советские войска вели наступательные бои на Прилуцком направлении и, продвинувшись вперед от 8 до 10 километров, заняли свыше 80 населенных пунктов, в том числе районные центры Сумской области Смелое, Недригайлов, Синевка и крупные населенные пункты Курманы, Сакуниха, Семеновка, Капустницы...» Ветеран Великої Вітчизняної війни, колишній командир гармати 576-го артилерійського полку 167-ї дивізії П.Ф.Єременко згадував, що частини його дивізії ввійшли в Недригайлівський район з боку Штепівської греблі й Верхосулки. На кордоні тодішнього Штепівського і Недригайлівського районів зав’язався бій, який тривав до трьох діб. 167-а дивізія, починаючи від Комишанки, наступала вздовж Роменського шосе і правіше від нього, звільнила ряд населених пунктів Недригайлівського району. Ветеран згадував, що його трофейна 105-міліметрова гармата в бою під Кулішівкою вистріляла по ворогові цілу автомашину снарядів. До речі, гармата зайняла вогняну позицію «у небольшой речушки с историческим памятником мамонту». На рубежі Беседівка-Коровинці-Рубанка-Берестівка радянські війська зустріли впертий опір ворога і 10-11 вересня не просунулися вперед. Але 12 вересня визволення Недригайлівського району було завершене. У ході бойових дій на території району радянські воїни виявили свої кращі риси: незламну стійкість, високий наступальний порив, відвагу і справжній героїзм. П.Ф. Єременко у своїх листах згадував, що при вступі на територію Недригайлівського району кінний роз’їзд 7-ї батареї 576-го артполку в складі чотирьох чоловік вночі вирушив виконувати наказ командира дивізіону капітана Ланя – вийти в зазначений на карті район для встановлення зв’язку з командиром батальйону 465-го стрілецького полку капітаном Титовим. Туманним вересневим ранком бійці проскочили передній край оборони противника й опинились в оточенні. Ворог відкрив по них вогонь. Розвідник Сильченко і лейтенант Полушин впали, підкошені свинцем, сержант Шалопаєв був поранений. Командир роз’їзду старший лейтенант Любимов відправив пораненого Шалопаєва з документами пробиватися до своїх, а сам, ховаючись за вбитого коня, відстрілювався до останнього патрона. Поранений, непритомний Любимов потрапив у полон. Фашистські кати вирізали йому на грудях зірки, ножем прокололи м’язи на руках і ногах, прокололи горло. Поховали старшого лейтенанта на хуторі Кушніри Комишанської сільради Недригайлівського району, а пізніше останки Любимова, Полушина і Сильченка перезахоронили в братську могилу с.Зеленківки. Цікаві спогади Героя Радянського Союзу, генерал майора Ф.В.Карлова, у роки війни командувача 163-ї Роменсько-Київської, ордена Леніна, Червонопрапорної, орденів Суворова та Кутузова стрілецької дивізії, яка визволяла наш край: «Прохолодним вересневим ранком після короткої артилерійської підготовки батальйони 529-го полку піднялись в атаку. Ворог, не витримавши натиску розпочав відступ до села Сакуниха. У повітрі з‘явились ворожі бомбардувальники; обрушившись на бойові порядки полку, вони допомогли своїй піхоті, яка відступала, відірватись від переслідування та зайняти вигідний оборонний рубіж.


182 Стало зрозуміло: виконати завдання швидко, силами одного полку не вдасться. Коли через добу підійшов 1918-й полк Федора Івановича Дременкова, ми розпочали підготовку до нового удару по противнику. Але він раптово перейшов у контратаку. Складалася досить складна ситуація. Хоча наші артилеристи вогнем прямої наводки підпалили декілька гітлерівських танків, фашистська піхота, що рухалася за ними, продовжувала наступ уперед. Виручили мінометники: вони вдало накрили лінію противника; гітлерівці залягли за сотню метрів від наших позицій і майже всі були знищені вогнем стрілецької зброї. Контрнаступ ворога зірвався. Критично проаналізувавши свої дії, ми не могли не визнати, що гітлерівцям вдалося випередити нас, виграти час. Тому нам довелося заново організовувати наступ, змінювати побудову бойових порядків, підвозити боєприпаси. На це пішов майже цілий день. Лише під вечір вибили, нарешті, фашистів із Сакунихи, витіснили їх до Ромнів». У стрімкій атаці радянських військ під час визволення Тернів особливо відзначився сапер Михайло Панченко, який першим перейшов річку Терн, повів за собою бійців і потім організував вогневе прикриття для піхоти, що форсувала річку. За цей бій він нагороджений медаллю «За відвагу», а пізніше, за форсування Дніпра, йому присвоєне звання Героя Радянського Союзу. В цьому ж бою виявив героїзм і старший лейтенант Кіндрат Гладков, здібний і сміливий командир, учасник радянсько-фінської війни 19391940 рр. Кулеметникам під його командуванням вдалося відбити контратаки противника. За цей бій був нагороджений орденом Червоної Зірки. Медалями «За бойові заслуги» були нагороджені командир взводу зв‘язку Михайло Дорошенко, начальник рації сержант Іван Грязнов, командир кулеметної роти лейтенант І.Ф. Карцев, медаллю «За відвагу» – лейтенант Казиликашвілі. Відзначився в бою за село Шмати старшина Володимир Балашов. При звільненні селища під час бою 5-6 вересня 1943 р. від ворожих куль та осколків загинуло багато тернівчан. Московця Павла Йосиповича, 1922 р. народження, фашисти в ці дні спалили живцем, вкинувши його в вогонь палаючої хати, яку він гасив. Від фашистських куль загинуло 38 чоловік, які намагалися врятувати від вогню свої садиби. Серед них Степаненко Й.Г., Босенко А.І., Романенко А. та інші. 6 вересня 1943 р. 30-й стрілецький корпус із 130-м і 163-ім винищувальними протитанковими полками визволив Терни. В боях за село віддали своє життя 215 радянських воїнів, серед яких росіяни О.Г. Копаєв і І.І. Юхневич, казах Шубай Кандибаєв, узбек Саре Хаїтов, башкир Захір Фаттахов. Тільки-но фашисти покинули Терни 6 вересня 1943 року, ввечері в приміщенні лікарні влаштовується прифронтовий госпіталь. Після визволення Недригайлівщини від ворога під Білоярським у Кислому лісі до настання холодів діяв військовий польовий госпіталь. Сім радянських воїнів померло від ран і поховані на місці. У 1958 р. їх останки перенесені в Червону Слободу, тоді центр сільради, якій підпорядковувалося с.Білоярське. На жаль, прізвища воїнів не відомі. За роки війни район втратив 7258 жителів. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 4480 чоловік. Жертвами війни (розстріляно, повішено, померло після катувань, убито бомбами та снарядами) стали 555 чоловік. Із загальної кількості понад 10 тис. уродженців та жителів району, які брали участь у боях на фронтах війни, додому не повернулось 6703 чоловіки, з яких загинуло 3163 (на території області – 38, при визволенні Європи – 662, на фронтах у межах Радянського Союзу – 1953, померло в госпіталях – 510), пропало безвісти – 3540.


183 У боротьбі з ворогом загинули 22 партизани та 10 підпільників. Під час бойових дій у 1941 і 1943 роках на території району загинуло 1467 воїнів, які поховані в 34 братських та трьох індивідуальних могилах. Великі братські могили є в селищі Терни (484 похованих), селах Коровинці (170), Сакуниха (163), Вільшана (76), Іваниця (75), Червона Слобода (64), Деркачівка (57), Городище (56). Пам’ять загиблих воїнів увічнена спорудженими на їх могилах 23 скульптурними пам’ятниками, 4 стелами та 10 обелісками. На надмогильних пам’ятниках викарбувані імена 544 загиблих воїнів. У селах району на честь загиблих воїнів споруджено 15 пам’ятників. За звершені подвиги понад 6 тисяч уродженців і жителів району нагороджені орденами та медалями. Капітан артилерії Костянтин Матвійович Бобошко з с. Великі Будки, генерал-майор Михайло Іванович Денисенко з Тимченок (народився у Вільшані), генераллейтенат Володимир Несторович Кашуба з Хоружівки, капітан-політрук Василь Михайлович Молчанов з с. Володимирівка, лейтенант Василь Кіндратович Шаповал із с. Комишанка, сержант Василь Трохимович Цис з с. Хоружівка стали Героями Радянського Союзу, а Володимир Іванович Міщенко з смт Терни, Василь Матвійович Рибалко з с. Вільшана, Василь Павлович Ситенко з с. Хоружівка – повними кавалерами ордена Слави. Тривалий час у Тернах у повоєнні роки жив і працював Герой Радянського Союзу Петро Сергійович Тимченко з Тростянецького району. У 1944 р. за ратний подвиг звання Героя Радянського Союзу посмертно отримали Омелян Лукич Сокіл та його син Григорій Омелянович Сокіл із Козельного, які, як виявилось пізніше, контуженими потрапили до німецького полону і залишилися живими. Але в 1948 р. у райвійськкоматі нагороди у них забрали. У цій історії крапка не поставлена й досі. Цій драматичній історії присвячений матеріал в розділі цієї книги «Історичні постаті». Високого звання Героя Радянського Союзу був удостоєний ще один наш земляк, уродженець с. Кринички (нині Весногірське), розвідник Петро Савич Бережний. Але його доля розпорядилася так, що Золоту Зірку і орден Леніна не отримав, для цього не вистачило кілька днів. Коли у Недригайлівський райвійськкомат у 1946 р. надійшло повідомлення про те, щоб П.С.Бережний прибув у штаб Київського військового округу для отримання високої нагороди, Петро Савич вже знаходився в слідчому ізоляторі місцевого відділу внутрішніх справ – скоїв злочин. Не будь того повідомлення з Москви, вирок був би, на той час, однозначним – розстріл. Але як бути з Героєм? Судді лише через вісім місяців винесли вирок. У селищі Недригайлів у центрі скверу була братська могила з трьома надмогильними чавунними плитами, на лівій з яких – імена тих, які «загинули від рук бандитів», на правій – «в роки громадянської війни», на центральній – «учасники Великої Вітчизняної війни, які поховані в братській могилі». На центральній викарбувані імена: 1. Белокур Тимофей Николаевич, рядовой, умер от ран. 2. Ковальов Михаил Васильевич, рядовой, убит. 3. Колесник Иван Наумович, рядовой, умер от ран 13.09.1943 г. 4. Кольцов Павел Семенович, рядовой, умер от ран 12.09.1943 г. 5. Фанаков Петр Алексеевич, рядовой, убит. 6. Барабошин Семен Григорьевич, рядовой, умер от ран. 7. Донченко Петр Степанович, убит 19.09.1941 г. Зараз у сквері Недригайлова височить новий пам’ятний обеліск з іменами загиблих, який реставровано у 2004 році під час створення меморіалу Скорботи і Слави району.


184 У 1969 р. на вулиці Шевченка споруджено меморіальний комплекс, на 17 плитах якого викарбувані імена недригайлівців, які не повернулися з війни. У 1974 р., до 29-ї річниці Перемоги, на території недригайлівського овочесушильного заводу встановлено пам’ятник загиблим робітникам підприємства. Автори його: колишній головний інженер заводу М.С.Чорний і художник І.П.Бублик. До 50-річчя Перемоги (1995 р.) вийшов 8-й том Книги Пам’яті, де вміщені історичний нарис про події 1941-1945 рр. на території Недригайлівського району та списки тих, хто не повернувся з війни. Підготовка матеріалів для Книги Пам’яті супроводжувалася пошуковою роботою, метою якої були виявлення прізвищ загиблих або пропалих безвісти воїнів-земляків та необхідних даних про них, виявлення невідомих або забутих поховань воїнів та прізвищ похованих, деталізація подій війни на території району. В результаті було виявлено 1614 нових імен загиблих, пропалих безвісти, померлих від ран. За кожною цифрою – героїзм і відвага радянського народу, який захищав свою Вітчизну, горе мільйонів, які втратили своїх рідних. Знайомі і незнайомі – всі вони залишаться в серцях майбутніх поколінь назавжди.

Література 1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с. 2. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. – 2-е изд. – Сб. док. и мат. в 3 – х т. – Т. 1. – Х., 1985. 3. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, арк. 51, 52 – 55. 4. Бойцы вспоминают минувшие дни (Боевой путь 2 – й гвардейской механизированной бригады). – Воронеж, 1967. 5. Воронежский добровольческий. Сб. восп. ветеранов 4 – го гвардейского добровольческого полка. – Воронеж, 1972. 6. Дудченко К. Вони боронили наш край // Світло Жовтня. – 1973. – 19 липня. 7. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, л. 51, 52. 8. Сумська область в період Великої Вітчизняної війни. Зб. док. і мат. //Світло Жовтня. – 1988. – 10 вересня. 9. Сумская область в период Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг. Сб. док. и мат. – Х., 1963. 10. Сумський обласний державний архів. – Ф. Р. – 2191, оп.1, спр. 100, арк. 7, 22, 78, 81; ф.Р. – 2445, оп. 7, спр. 25, арк. 6, 12, 30. 11. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 4, оп.ЗП, спр. 294, арк. 92, 97, 98, 102 – 107. 12. Даниленко З.Ф. Дівчина з легенди // Світло Жовтня. – 1968. – 12 листопада; Грабор П. Хто ви, Анна Капура? // Світло Жовтня. – 1973. – 5 липня; Даниленко З.Ф. Над Сулою небо синє // Світло Жовтня. – 1981. – 1 вересня. 13. Архів З.Ф.Даниленко. Із листування з Г.О.Кузьменко у 1974 р. 14. Стецюра В. Нескорені // Голос Посулля. – 1995. – 26 квітня. //За победу. – 1943. – №184. 15. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 8, оп. 3П, спр. 294, арк. 92, 97, 98, 102 – 107. 16. Наумов М.И. Степной рейд. – К., 1964. 17. Наумов М.И. Западный рейд. Дневник партизанского командира. – К., 1980. 18. Яковенко І. Комісар Іван Решетняк // Світло Жовтня. – 1971. – 23 лютого. Даниленко З. Комісар // Світло Жовтня. – 1981. – 20 червня. 19. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, л. 51, 52, 55. 20. Гринченко И.Т., Головин И.М. Герои Советского Союза. Подвиг. Изд. 3 – е. – Х., 1983. 21. История городов и сел УССР. Сумская область. – К., 1980. 22. Книга пам‘яті України. Сумська обл., том 8. – Суми: ВВП “Мрія-1” ЛТД, 1995. – 708 с. 23. Абаровський І.К. Подвиг скасуванню не підлягає // Земляки : Альманах. Видання Сумського земляцтва в Києві. – Суми: Собор, 2004.


185

Біля рейхстагу в Берліні в переможний травневий день 1945 року. В центрі наш земляк із Вільшани Іван Вовк

Сім’я Щебетунів перед війною


186

Брати Ковалі з Недригайлова. Олексій Овсійович загинув у 1944 році. Микола повернувся з війни. Володимир та Юрій були танкістами


187

М.П.Латишев – комісар Воронезького добровільного полку

І.О.Міневрін (загинув у бою) командир гвардійського артполку в 1941 р.

Т.В.Рогуля – партизан, уродженець с. Хоружівка)

І.Г.Волков – учасник боїв за оборону Севастополя з Недригайлова. Фото 1945 р.


188

Антоніна Мілова – радистка Недригайлівського партизанського загону

Р.М.Рідкошиєнко

З.Н.Логвінова

Г.А.Гордієнко – редактор газети Недригайлівського партизанського загону


189

В.О.Петров. Заступник командира Воронезького добровільного полку в 1941 р.

Н.Д.Козін – командир 85+го стрілецького полку в 1941 р.

Іван Любимов – офіцер+розвідник (загинув при визволенні с. Кушніри)

Усю війну пройшов старшина Василь Іванович Гоженко з Мелешківки


190

Шаповал Василь Кіндратович, Герой Радянського Союзу, с.Комишанка

Булах Анастасія Михайлівна, молодший лейтенант медичної служби, смт Терни

Зіненко Іван Симонович, старший лейтенант, смт Недригайлів

Лаврик Федір Хомович, старшина першої статті, с. Сакуниха


191

І.Д.Рішняк – комісар Недригайлівського партизанського загону (до війни – секретар Недригайлівського райкому партії)

О.Г.Сидоренко

Учасники Великої Вітчизняної війни брати Дмитро Григорович та Микола Григорович Білоуси з с. Курмани


192

«Аус+вайс» – окупаційний документ німецької влади для населення району


193

З 1941 по 1945 рік захищав морські рубежі Іван Семенович Коцур із Засулля


194

Братська могила в Тернах, в якій поховані понад 400 воїнів, що загинули при звільненні села від фашистів


195

Братська могила в Тернівському лісі. Тут воїни+десантники, що загинули від рук ворога в 1942 р.


196

У радісний День Перемоги було про що пригадати П.І.Биценку, М.Ю.Демченку, М.А.Нишкуру, 1985 р.

Біля Меморіальної стели в райцентрі


197

Меморіальний комплекс в с. Засулля


198

Під час святкування чергової річниці визволення Недригайлівщини від німецько+фашистських загарбників (вересень 1985 р.)

І.П.Головченко – мужній воїн другої світової війни. Фото 1978 р.


199

І.Барабошин біля могили свого батька Семена Григоровича Бараболина в Недригайлові

В святковій колоні 9 Травня в Недригайлові


200 Салют на честь Дня Перемоги, 2005 р.

Зустріч генерал+майора Уманського в Тернах під час відкриття Меморіального комплексу в 1972 р.


203 У перші повоєнні роки районний комітет компартії очолив Микола Іванович Кузько, колишній фронтовик, якого перевели у Недригайлів з посади голови Тростянецького райвиконкому. У нашому краї він пропрацював недовго. Недригайлівський районний виконавчий комітет при ньому очолював Михайло Іванович Миронов, колишній партизан. Після М.І.Кузька першим секретарем райкому партії став Василь Абрамович Пєшков, потому – Іван Сергійович Сердюк. До речі, сучасники згадують, що партійний і радянський лідери В.А.Пєшков і М.І.Миронов дуже добре співпрацювали і знаходили спільну мову з вирішення практично всіх питань. Уже в 1944 р. відновила роботу Курманівська МТС, яка одержала 10 тракторів та інші сільгоспмашини з Росії. Колгоспи отримали незначні кредити, а також свиноматок з Саратовської і Тамбовської областей, а з Чувашії, Дагестану та Узбекистану – овець. На кінець 1950 р. господарства району обробляли всі довоєнні площі і перевищили довоєнний рівень тваринництва. У 1944 р. на плодоконсервному заводі Недригайлова було вироблено 65 тонн продукції і згодом тут працювало до 130 робітників. Відбудовуючи цукровий завод у Тернах, його одночасно реконструювали. У 1947 р. з‘явився проект прокладання залізниці з Сум на Ромни, яка мала б проходити між Недригайловом та Сакунихою. Але цей задум так і залишився на папері. У 1956 р. на паї колгоспів засновано міжколгоспне будівельне управління (МБУ-15, з 1979 р. – міжгосподарська організація). Тут працювало 250 робітників. Підприємство мало свою майстерню, пилорамний та слюсарний цехи, гараж, 20 автомашин тощо. У міжгосподарській будівельній організації та дорожньо-ремонтному будівельному управлінні в 1971 р. працювало відповідно 69 та 101 чоловік. У 1957 р. Терни отримали категорію селища міського типу спочатку Білопільського, а з 1965 р. – Недригайлівського району. 30 травня 1958 р. Недригайлів отримав статус селища міського типу. До складу Недригайлівського району у 1960 р. знову ввійшли Гринівська й Томашівська сільські ради. У 1962 р. в результаті злиття Недригайлівський район був ліквідований, а сільські ради, які перебували у його складі, відійшли до Роменського та Лебединського. 4 січня 1965 р. Недригайлівський район було відновлено. У повоєнний період на тернівських землях діяло 8 колгоспів, які в 1950 р. об‘єднали в три – ім.Чапаєва, «Україна» і «Перше травня», а згодом їх залишилося два. На кінець четвертої п’ятирічки в Тернівській лікарні працювало 5 лікарів та 17 середніх медпрацівників. Діти навчалися в середній, семирічній і трьох початкових школах. З 1948 р. запрацювала школа робітничої молоді. У школах 1950 р. навчалося 1500 учнів і працювало 85 вчителів. У селі діяли два клуби, бібліотеки, 10 хат–читалень і червоних кутків. За післявоєнний період побудовано 27 ферм для худоби, три тракторні майстерні і три гаражі, три зерносклади. Після ліквідації в грудні 1962 р. Улянівського району Терни відійшли до Білопільського, а з 1965 – до Недригайлівського району. На початок 1970-х років працювали середня, дві 8-річні та музична школи. В яких навчалося 1180 учнів і викладало 92 вчителі. Картини місцевого художника П.П.Литвинцева експонувалися на виставках у Києві та Софії. На початку 1965 р. в селищі проживало 9070 чоловік. Станом на 1973 р. в Тернах мешкало 6400 чоловік. На той час селищній раді були підпорядковані села Бабакове, Володимирівка, Гострий Шпиль, Долина, Ківшик, Маз-


204 не, Озерне, Русівщина, Холодне, Черепівка, Шматове.На полях місцевих господарств працювало 154 трактори, 23 зернозбиральних комбайни, 127 автомашин. Ведучим підприємством району залишався цукровий завод, який був основним наповнювачем бюджету району. У 1978 р. завод виробив понад плану 1830 ц цукру, реалізувавши продукції на 98 тис. крб. більше завдання. Для того, щоб завод зміг переробляти за добу 18 тис. ц буряків замість 15 тис. було встановлено новий апарат ВАЗ-600. У 1979 р. підприємство виробило 18886 ц цукру. На цукровому заводі трудилося тоді 815 чоловік. Населення Тернів у 1980 р. становило 6 тис. чоловік. 28 жовтня 1962 р. у Недригайлові сталася визначна подія – відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку, який зберігся до наших днів. На відкриття пам’ятника прибуло багато митців з Києва, приїхали онук сестри Т.Г.Шевченка Катерини Дмитро Филимонович Красицький, автор пам’ятника – сумчанин скульптор Я.Д.Красножон. У присутності декількох тисяч недригайлівців на урочистому мітингові виступили голова райвиконкому Я.К.Федорченко, перший секретар райкому партії П.Т.Гайдуков, поети-земляки Дмитро Білоус та Олекса Ющенко, Д.Ф.Красицький, представниця трудящих ланкова колгоспу Н.Т.Кирна, школярі . Над площею пролунали музичні твори на слова Шевченка, народні пісні, а ввечері в РБК відбувся шевченківський літературний вечір. Не залишилась осторонь цієї події і творча інтелігенція країни. Звідусіль надходили до Недригайлова листи і телеграми з вітальними словами з нагоди відкриття пам’ятника Шевченкові. Ось лише крихітна частина з великого потоку кореспонденції того часу. Максим Рильський писав: «Від щирого серця вітаю недригайлівців з відкриттям пам’ятника Шевченкові». Телеграфував і Володимир Сосюра: «Моє привітання недригайлівцям з відкриттям пам’ятника безсмертному синові українського народу Тарасові Шевченку». «Радий, невимовно радий, – писав відомий гуморист і сатирик Олександр Ковінька, – що з міста Недригайлова пішов такий чудовий рух – користування книгою комуністичними методами, а це дізнався ще про одну велич – у Недригайлові споруджено пам’ятник геніальному синові народу – Тарасові Шевченку. Спасибі вам за талановитий народ». Російські майстри слова теж гаряче вітали відкриття пам’ятника. Корній Чуковський надіслав ось такі рядки: «Шлю вам горячий привет и от всей души поздравляю с открытием памятника Великому поэту – Борцу – Гению Украинского Слова». Зі щирими вітальними словами прилетіли до райцентру вісточки від Самуїла Маршака, Михайла Ісаковського, Олександра Прокоф’єва та багатьох інших діячів культури, журналістів, колективів музеїв . Наш земляк поет Олекса Ющенко написав вірш «На відкриття пам’ятника в Недригайлові», де, зокрема, є такі рядки: Сюди прийшов Тарас не в гості – Він рідний у сім’ї своїй. На калиновім чудо)мості Понад Сулою вічно стій.

Очевидець і безпосередній учасник відкриття пам‘ятника письменник Б.АнтоненкоДавидович, який жив колись у Недригайлові, видрукував на початку 1963 р. у журналі «Дніпро» свої спогади про цю подію під назвою «Нове у старому Недригайлові». Зокрема, згадував таке:


205 «Це велике українське село, з білими хатами, що потонули в рясній пазелені садків, з дальніми луками на берегах звивистої мальовничої Сули, з соковитими левадами, де між гіллястих верб блукає крихітна річечка Зарудка, називалось до революції – заштатним містом Недригайловом. Про те, що Недригайлів не просто собі село, а якоюсь мірою – місто, свідчив недоладний, невідомо для чого призначений колись, присадкуватий будинок з чотирма грубезними колонами, яких не зметикував би тепер жодний прибічник архітектурної зайвини; коло цього похмурого будинку, що навіював недригайлівцям недовіру й острах, – такий же похмурий, неодмінний у кожному місті «городовик» – поліцай з червоним револьверним шнурком і сірий ряд розсохлих бочок пожежної команди, які місяцями, а то й роками чекали нагоди бути комусь корисними... Якщо до цього додати нотаріальну контору з відставним капітаном-нотаріусом, який зрідка завіряв тут «купчие крепости» на землю між поміщиками й куркулями, «винопольку», що жваво торгувала горілкою, від якої тут же на споришу часом відсипався той, хто перебрав міру, дві міцні кам‘яні церкви з багатопудовими дзвонами та ще два-три одноповерхові будинки під бляхою, на цьому можна й закінчити «міський» пейзаж старого Недригайлова. Все інше – і хати з навислими на вікна стріхами, що мов розбіглись подалі від центрального майдану і його казенного вигляду, і своє селянське життя в тих хатах, чуже й незрозуміле поліцейському приставу й нотаріусу, і спогади дідів про колишній сотенний, козацький Недригайлів, і українська пісня, то безпорадно сумна, то безжурно весела, що інколи зривалась на дальніх околицях, усе це було тоді – «за штатом». А втім, у ті далекі часи, з якими мене зв‘язують уривчасті, туманні спогади дитинства, вся Україна і її працьовитий народ, що мовчки тужив по волі, його висміяна панами мова й чарівна, але закута пісня – були теж поза штатом, поза тою одноманітною, безбарвною дійсністю, яку репрезентували в Недригайлові пристав, нотаріус і кілька довколишніх поміщиків... Мені важко в сьогоднішньому районному центрі Сумської області впізнати той заштатний Недригайлів, дивлячись сьогодні на нього з вихідної точки майже півстолітньої давнини, коли я бачив його очима дитини, що вперше відкрила для себе взагалі світ. Сюди не раз возили мене малого батьки з Брянська й згодом з Охтирки погостювати в баби по батькові Олександри й дядька Євлантія. З Недригайловом мене в‘яжуть не тільки згадки про перші дитячі радощі й жалі, а й перше уявлення про Україну й те незвичайне почуття, коли, відкриваючи для себе рідну землю, ніби вдруге народжуєшся, знаходиш втрачений батьками свій народ і воднораз самого себе. Багато паралелей і меридіанів перетнув мій життєвий шлях, та маленька цятка на земній кулі з дивною характерною назвою, позначена далеко не на кожній географічній карті, завжди лишалась у моїй пам,яті й серці. Бо то – батьківщина, священна земля предків... Запрошений сюди на відкриття пам‘ятника Тарасові Шевченку, я навряд чи пізнав би сьогодні колишній старозавітний Недригайлів, якби не той зацілілий недоладний будинок з чотирма колонами, обернутий після капітального ремонту в цілком пристойну крамницю. Таж сьогодні нема навіть того безіменного майдану-вигону, на якому стояв цей будинок з городовиком, – замість нього розрісся сквер з пам‘ятником Леніну на одному кінці й з, ще завішеним білим покривалом, пам‘ятником Шевченкові на другому. Нема на майдані й громіздкої кам‘яної церкви, та що там – церкви! Два роки тому зрікся сану останній недригайлівський піп. Отже, в сьогоднішньому не заштатному Недригайлові остаточно вичерпались, так би мовити, «духовні» штати... Цікаво, що першою книжкою, яка посіяла атеїстичні сумніви в голові колишнього служителя культу, були «Співомовки» С. Руданського, яку молодий священик узяв почитати на дозвіллі в


206 недригайлівського книголюба Ф.І. Сахна. Того самого колишнього старшого лейтенанта міліції, Феодосія Івановича Сахна, що став ініціатором і натхненником цікавого руху за створення картотек комуністичного користування приватними книгозбірнями. Про це починання багато вже писалося і в нашій республіканській, і в союзній пресі, точились палкі дискусії, де лунали пристрасні голоси побічників і перестороги скептиків, але хочеться ще раз коротко спинитись на ньому. Велике часто-густо починається з малого. До недригайлівської районної бібліотеки зайшов чоловік, якому дуже хотілося прочитати «Поднятую целину» М. Шолохова, та книжки не було, бо її хтось забарився повернути. Старший лейтенант міліції Ф.І. Сахно, що нагодився на цю пору, запропонував розчарованому відвідувачеві взяти цей твір у нього. Через якийсь час незнайомець повернув узяту книжку й попросив дати йому ще почитати щось із особистої чималої книгозбірні працівника міліції – книголюба. «А чому б такий випадок не поширити й не надати йому певних організованих форм»? – подумав Ф.І. Сахно. «Адже й мене самого цікавить література з теорії та історії малярства, до якого мене вабить змалку, але де її дістати, якщо в бібліотеці нема? Може, вона є десь у приватних книгозбірнях?» Феодосій Іванович склав картотеку власних книжок і виставив її в читальному залі недригайлівської бібліотеки, мовляв, – якщо не знайдете потрібної книжки на полицях бібліотеки, прошу, – візьміть у мене. Людина ж бо в комуністичному суспільстві – друг, товариш і брат! Та минуло два місяці, а картотека Сахна була самотня в читальному залі, наслідувачів доброго прикладу щось не об’являлось. «Треба вдатись з своїми думками до преси, ачей відгукнуться однодумці», – вирішив Феодосій Іванович і написав до районної газети «Ленінська зоря» статтю-заклик «За комуністичні форми користування книжками». Та добре діло скоро мовиться, але не скоро робиться. Тодішній редактор газети І.Є. Петій завагався і не зважився опублікувати статтю: діло нове, такого, мовляв, ніде не чув і не бачив; хтозна, що з цього вийде, а тим часом безпечніше утриматись... Але, коли Петій пішов у відпустку через три місяці, молодий його заступник І.П. Барсук не побоявся «лізти поперед батька», взяв та й надрукував статтю, сам того не сподіваючись, який широкий відгомін вона викличе. Першим відгукнувся на заклик Сахна вчитель з ближнього села Коровинці Федір Васильович Ховайко, а далі посипались листи зблизька й здалека, і почався справжній рух книголюбів за комуністичне користування книжками. Проте заради справедливості треба відзначити, що недригайлівський ультраобережний редактор Петій виявився не самотнім. Коли ініціатор цього цікавого всіма сторонами руху Ф.І. Сахно захотів поділитися своїм благородним задумом з ширшим колом книголюбів і вдався до журналу «Библиотекарь», старший редактор цього органу Ю. Вайсман, який, здавалось би, повинен був підхопити ініціативу «глухої периферії», раптом ошелешив нашого книголюба такою відповіддю: «Облік книг, що Ви пропонуєте, викликає великі сумніви... Повідомляти про книжки, а тим більше надавати їх у користування іншим, – це значить ставати в суперечність з нашою конституцією, з принципами соціалізму (?!) ...Як бачите, нема потреби вишукувати якісь форми користування особистими бібліотеками»... Та інакше подивилась на заходи Ф.І. Сахна газета «Правда», яка побачила, що рух недригайлівських книголюбів дає багатьом корисним книгам друге життя, інакше глянув на цю справу й директор Державної ордена Леніна бібліотеки СРСР імені В.І.Леніна І.П. Кондаков, який висловився, що ініціатива недригайлівців заслуговує широкої пропаганди.


207 Але вартий того, щоб про нього широко казати, і сам цей сумний випадок, коли доцільна й потрібна ініціатива знизу загальмувалася попервах тільки тому, що вона нова й не встигла дістати апробації «згори». Хай він стане доброю наукою для тих наполоханих перестрахувальників, які у своїй роботі не можуть і досі позбутися заціпеніння, набутого за часів культу особи Сталіна... Ініціативу недригайлівців поширили не тільки інші області України, вона перенеслась і в інші радянські республіки, нею зацікавились і за кордоном – у країнах народної демократії, і Феодосій Іванович, дарма що вийшов на пенсію через поранення на оперативній роботі, бідкається, бо не стає часу самому відповідати на незліченні листи тих, хто бачить у книзі не стільки прикрасу квартири, скільки потужний двигун культури, ціна якого збільшується в міру зростання читачів, що користувалися даною книгою. Феодосій Іванович веде мене через місток на Зарудці до того місця, де була хата моєї баби, і чи то від гами спогадів, бо ніби перегортаєш книгу власного буття і знов поринаєш у те давнє, що відійшло набезвік, чи то від розмови з цією скромною, симпатичною людиною, яка сьогодні без галасу й самореклами робить велике діло культурного піднесення народних мас, я відчуваю, що йде там, де, за словами Шевченка: ...на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.

І на душі стає так хороше, тепло, дарма що навколо осінь і сумні осінні присмерки... На бабиному подвір‘ї нема й сліду від її затишної хати під стріхою з гніздом чорногуза, нема ні маленького садка та городу, стоїть лиш новий будиночок під черепицею, а за ним пустка аж до левади над Зарудкою. Якби не сусідська повітка, яка чудом стоїть і досі, мов музейний експонат, такою ж перекошеною, як і за мого дитинства, я б не впізнав того куточка, де баба Олександра так цікаво розповідала мені й іншим своїм онукам казки про відьом та вовкулаків і напівфанстатичні перекази про діла «славних козаченьків» у боях з турками, татарами й польською шляхтою. Баба Олександра була співуча, любила сама співати, загадувала й нам, малечі, тягти за нею «Тече річка невеличка», під якою я уявляв собі не яку іншу, як тільки річку Зарудку, або «Козаченьку, куди йдеш» – пісню про того козака, що тільки десь нещодавно, мабуть, «заснув в бою сердяга довіку». Від цієї ж баби Олександри я вперше почув Шевченків «Заповіт», але тільки першу й останню, незаборонені тоді, строфи. Імені ж того, чия поезія, дійшовши у вигляді народної пісні, так зворушувала її, баба ніколи не називала. Журно виводячи високим голосом знайомі тепер кожному слова величного «заповіту», баба, через свою малописьменність, певно, не знала навіть імені його автора. Бабі й на думку не спадало, яку глибоку межу виоре ця сумна пісня в свідомості її народу, поклавши кінець жалю й покорі і давши початок гніву й бунту: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров‘ю Волю окропіте!

Нема чого дивуватись моїй старій, давно вже померлій бабі! Читати книжки, цікавитись літературою, а тим більше українською, їй просто не належало, як-то кажуть, «по


208 штату» в її затишному Недригайлові. Тоді не могло бути й мови про таку, наприклад, кампанію, яку провели 1961 року, в сторіччя смерті великого українського поета, недригайлівські книголюби: «Кобзар» Тараса Шевченка – в кожну хату. За баби Олександри на все це велике село була лише одна двокласна школа, будинок якої стоїть і нині. Але яким же маленьким здається мені сьогодні цей відремонтований шкільний будинок, що уявлявся мені в далекому дитинстві академією премудрості! Як знітився він і одійшов на задній план перед новою повною середньою школою і капітальним будинком культури!.. До речі, кілька слів і про цей будинок, що теж характеризує сьогоднішній Недригайлів і його жителів: адже він теж якоюсь мірою «понадштатний». Збудований силами трудящих порядком самозобов‘язання, цей будинок культури аж ніяк не поступається своїм розміром і вигодами першому ліпшому міському. Зараз у ньому гарячкове готування до вечора, присвяченого відкриттю в Недригайлові пам‘ятника Шевченкові й, у зв‘язку з цим, зустрічі з київськими українськими письменниками, з якими прибув сюди і внук Шевченкової сестри Катерини, Дмитро Филимонович Красицький. Будинок культури може вмістити близько п‘ятисот чоловік, але ж охочих побувати на такому винятковому вечорі буде далеко більше. Що ж робити?.. Я знову думаю про бабу Олександру. Чи ж бачила вона за свій довгий вік хоч одну театральну виставу? В затишному Недригайлові не було жодного місця, де б міг відбутись сякий-такий концерт, а не то що аматорська вистава. За єдину розвагу людності правили обідні й вечірні в церкві та зрідка пожежі на селі. В оновленому Недригайлові є постійне кіно, велика сцена в будинку культури, де вільно можуть гастролювати приїжджі театральні колективи, по хатах радіо й електрика. Обертом пішла б тобі, бабусю, голова, якби ти могла глянути сьогодні разом зі мною на твій Недригайлів. З раннього ранку 28 жовтня 1962 року до безіменного колись вигону, що віднині зветься «майданом Кобзаря», подались окремими групами, юрбами й на переповнених машинах колгоспники Недригайлова й сіл району. Не можна не помітити й окремих возів з сивими дідами, що забажали подивитись на пам‘ятник «нашому Тарасові». Люди йдуть і йдуть, і вже ні сквер, ні майдан не можуть вмістити всіх прибулих і нових відтискають на прилеглі вулиці. Лагідна осінь дарує сьогодні останнє тепле, мов спеціально прибережене до такого незвичайного дня, проміння незахмареного сонця, деякі дерева коло пам‘ятника ще зберегли пожовкле листя. Яка чудова днина для вшанування того, чиє життя так небагато мало ясних, незатьмарених днів!.. О 12-й годині на трибуну коло пам‘ятника підводяться представники недригайлівських трударів, члени райвиконкому й райкому КПУ, київські письменники й скульптор Яків Денисович Красножон, який спеціально приїхав на свято із Сум. Це ж він, невисокий на зріст, сором‘язливий чоловік, що весь час намагається бути непомітним, щиро відгукнувся на ініціативу недригайлівських книголюбів – увічнити пам‘ять полум‘яного борця за соціальне й національне визволення українського народу, створив цей оригінальний, гарний пам‘ятник і подарував його Недригайлову. Цей благородний вчинок скромного митця – цілком співзвучний рухові книголюбів-ентузіастів, він виходить за межі тих давніх стосунків, де «моє» переважало «наше» і матеріальні блага за виконану працю превалювали над творчою радістю і вдячністю колективу. Такий уже подув нового часу в старому Недригайлові, в країні, де будується комунізм, і саме тому, може, в душі багатотисячного натовпу в цей ясний осінній день – такий піднесений весняний настрій. Серед напруженої тиші голова райвиконкому Я.К. Федорченко відкриває вступним словом це велике, справді народне свято.


209 – Живе й житиме у віках натхненне слово великого українського поета, революціонера-демократа Тараса Григоровича Шевченка! – закінчує він, і під урочисті звуки гімнів України й Радянського Союзу з восьмиметрового пам’ятника спадає біле покривало... На високому постаменті стоїть на весь зріст, мовби допіру прийшов сюди, безсмертний Тарас і задумливо дивиться на свій народ. До пам‘ятника підносять вінки. Їх багато, понад сто. Ці колгоспні вінки з ялинового віття й яскравих паперових квітів – прості, як простий був і той, кому їх призначено, але скільки тепла й любові вклали в них натруджені селянські руки, що плели їх, які зворушливо-прості, щирі слова написано на червоних биндах, що звисають з вінків!.. – Тільки в країні, де переміг соціалізм, де торжествує ленінська національна політика, можливе таке всенародне вшанування велетнів людського духу, борців за щастя й волю, кращих представників передової думки, до яких належить і наш Кобзар, – відзначив у своїй промові перший секретар райкому КПУ П.Т. Гайдуков. Промовляє ланкова колгоспу Н.Т. Кирна, ллється дзвінкий голос учениці Недригайлівської середньої школи Світлани Дядченко, яка обіцяє від піонерів подбати, щоб коло підніжжя пам‘ятника росли улюблені Шевченкові квіти, виголошують привітальні промови завідуючий райнаросвітою І.А. Канівець і поет-земляк Дмитро Білоус, поет Олекса Ющенко читає вірша, присвяченого відкриттю пам‘ятника. Особливо зворушливою була хвилина, коли від імені сімох онуків і понад двадцятьох правнуків з роду Шевченка сивоголовий Дмитро Филимонович Красицький обіймає скульптора Красножона, дякуючи йому за створення цього хорошого пам‘ятника Тарасові, і гучні оплески з вигуками «Слава!» довго переконуються з кінця в кінець майдану Кобзаря й тонуть десь на ближчих вулицях. То дякує народ митцеві, що працює, не вимагаючи нагороди, для народу. Кінчились промови, щільно тулячись один до одного, охопили постамент пам’ятника барвистим кільцем численні вінки. Зведений великий хор, під супровід духового оркестру співає Шевченкові «Думи мої». В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я – тут загину...

Ні, не сиротами повернулись з далекого туманного Петербурга палкі Шевченкові думки на Україну! Розійшлись буревісниками по світах, не сиротами попідтинню, а жаданими гістьми стали вони скрізь, де рвуться поневолені народи на свободу! І ось стоїть він сьогодні і в Недригайлові, найпростіший з простих, найупослідженіший з упосліджених, що величчю духу й силою слова піднісся над своєю епохою і землею, яка породила його, він, чиє ім‘я, як символ правди й боротьби, йде через віки й континенти. Стоїть він і з високого постамента пильно дивиться на свій народ. Хор урочисто співає «Заповіт». Знайому всім мелодію підхоплюють на трибуні, в гущавині людського натовпу, і вже здається, його співає весь Недригайлів – не колишній, заштатний, а сьогоднішній – радісний і веселий, дарма що на очах багатьох усміхнених людей блищать сльози... Линуть далеко за Сулу, на широкі засулчанські луки останні слова: І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій...


210 І я мимоволі згадую свою бабу Олександру, що самотньо співала колись ці ж самі слова. Чи могло їй наснитись щось подібне в її рідному старозавітному Недригайлові?..» У 1961 р. у Коровинцях за кошти місцевого колгоспу «Комінтерн» було відкрите нове приміщення школи на 4 класи, а з 1 вересня 1970 року стала до ладу нова сучасна школа. У 1967 р. на відзнаку 50-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції в Кулішівці збудовано нове приміщення школи та відкрито нову школу в с.Томашівка. Про достаток та побут селянських родин на початку 60-х говорить один цікавий спогад стосовно Хоружівки: «…У кожному дворі мається по 1-2 велосипеди, на село 50 мотоциклів, дві легкові автомашини «Москвич», в кожній хаті – радіо, в половині хат – електрика. Крім радіосітки, в селі є до 10 радіоприймачів і радіол, один телевізор. На одну тисячу населення передплачується 510 примірників газет та журналів. Так, наприклад, сім‘ї колгоспників Д.А.Бережного та В.М.Лихна передплачують по 5 примірників газет та журналів, а агроном колгоспу І.І. Лавренко передплачує 6 примірників спеціальної с/г преси». 9 лютого 1944 р. районна газета була перейменована на «Сталінський клич». У перші повоєнні роки газету редагували Ф.Ю.Кичак, А.П.Гордієнко, М.А.Дігтяренко, І.Є.Петій. З 1 листопада 1956 р. видання називається «Ленінська зоря» і стало чотиристорінковим. У період з травня 1962 року по квітень 1965 року, коли район було розформовано, газета в районі не виходила, а з 1965, з відновленням району, назву змінили на «Світло Жовтня». Редактором газети був В.Л.Хілько, заступником О.С.Хекало. Ця назва проіснувала до 1991 року, але чимало читачів старшого покоління й досі називають районку «Світло Жовтня». Працівники газети зворушені такою незрадливою читацькою любов‘ю протягом багатьох десятиліть.

Література 1. Управление главного архитектора г. Харькова “ГОРПРОЕКТ”. Схема планирования Недригайлова. – Х., 1947. 2. Короткий В. З історії машинно – тракторних станцій // Голос Посулля. – 1997. – 25 червня. 3. Короткий В. З історії машино – тракторних станцій // Світло Жовтня. – 1987. – 5 березня. 4. История городов и сел УССР. Сумская область. – К., 1980. 5. Прокопенко А.І. Пам’ятники у Недригайлові // Світло Жовтня. – 1987. – 13 жовтня. 6. Витоки // Голос Посулля. – 1995. – 28 червня. 7. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 37, оп. 2, спр. 8, арк. 5;. 8. Періодичні видання УРСР. Газети 1917 – 1960 рр. Книжкова палата Української РСР. Бібліографічний довідник. – Х., 1965. – С. 315. 9. Заповідники Недригайлівщини // Світло Жовтня. – 1987. – 27 серпня.


211 смт Недригайлів: 1940–1950+ті рр.

Колишнє приміщення райвиконкому

Біля пам’ятника Леніну. 1956 р.

Колишня школа

Клуб і держбанк у райцентрі

Колишня початкова школа в смт Недригайлів

Центральна площа райцентру. 1946 р.

Гребля і міст через Сулу


212

Група передовиків сільськогосподарського виробництва Недригайлівського району, удостоєних урядових нагород. Вересень 1966 р.

Група учасників спільного урочистого засідання Недригайлівського райкому партії та районної ради, присвяченого 50+річчю утворення СРСР.Зліва направо – перший ряд: Глазько Я.Т., Губський Ф.П., Нечитайло М.І., Шелемін І.Ф., Сердюк О.С., Петій І.Є., Коломієць Ф.Т., другий ряд – Терещенко О.Н., Дубровін С.Є., Абаровський Л.О., Шестопал М.А., Гордієнко І.П., Битков А.О., Бойко С.Р., третій ряд – Троян Г.І., Моша І.Д., Залозний І.І., Шаповал В.К., Довгозв’яга М.О., Боженко В.І., Холод І.П.


213

Учасники семінару комсомольських організацій Недригайлівського району. 1974 р.


214

Засідання виконкому Пушкарської сільської ради

Випуск вільшанських десятикласників. 1954 р.


215

Актив Зеленківської артілі

«Городські хлопці» у відпустці на Недригайлівщині


216

Криничанські дівчата. 1961 р.


217

Біля пам’ятника Леніну в Недригайлові


218

Трактористка Борисенко М.І. із Зеленківки

Трактор на п’єдесталі біля ТОВ «Недригайлівське підприємство «Агротехсервіс»


221 «Керівну і направляючу роль» у всіх сферах життя в районі, як і в країні в цілому, виконувала Комуністична партія. Першими секретарями Недригайлівського райкому компартії, а відтак фактичними керівниками району були Петро Тихонович Гайдуков, Григорій Єгорович Різниченко, до 1968 р. – Микола Іванович Деркач, з 1968 по 1973 рр. – Олексій Йосипович Громико, з 1973 по 1975 – Микола Іванович Нечитайло, з 1975 до 1986 – Анатолій Лукич Сопік. У 1960 р. районна парторганізація налічувала 1600 комуністів. У селищі діяли 23 партійні організації, які об’єднували 430 комуністів. Пліч-о-пліч з ними працювали 23 комсомольські організації, які об’єднували 890 юнаків і дівчат. О.Й. Громику згадують як гарного оратора. До нашого району він потрапив з крісла голови Великописарівського райвиконкому, що було цілком закономірною практикою партійної кадрової політики. Проте, як згадують його тодішні колеги, схильність до зловживання спиртним поставила крапку у кар‘єрі партійного секретаря. Його перевели інструктором райкому партії в Білопілля, де внаслідок нещасного випадку він трагічно загинув. П.Т.Гайдуков після Недригайлова працював у Сумах головою облпрофради, але хотів повернутися в наш район, бо по-справжньому любив село, сільськогосподарську працю. Далі працював начальником сільгоспуправління у Бурині, директором інкубатора. При М.І.Деркачеві у 1969 р. райком партії і райвиконком перейшли у нове чотириповерхове приміщення. На початок 1970-х рр. площа Недригайлівського району становила 1035 квадратних кілометрів, а мешкало на тут 47,8 тис. чоловік, з яких 36 тис. належали до сільського населення. Середня густота населення становила 47 чоловік на квадратний кілометр. У 1972 р. у Недригайлові проживало 5400 чоловік, Тернах – 6400, Вільшані 2426, Гринівці – 713, Деркачівці – 1142, Засуллі – 707, Зеленківці – 710, Іваниці – 747, Козельному – 708, Коровинцях – 2672, Курманах -1060, Рубанці – 443, Сакунисі – 835, Томашівці – 1216, Хоружівці – 1687, Червоній Слободі – 575 чоловік. Двом селищним і 14 сільським Радам депутатів трудящих підпорядковувалось 115 населених пунктів, діяло 62 первинні партійні, 81 комсомольська і 102 профспілкові організації. 20 колгоспів і радгосп користувалися 79,7 тис.га сільгоспугідь, у районі працювало 11 промислових підприємств, флагманами серед яких були Тернівський цукровий та Недригайлівський овочесушильний заводи. У районі діяло тоді 47 медичних закладів, 49 загальноосвітніх шкіл (у т.ч. 8 середніх, 16 восьмирічних та 25 початкових), де навчалось у 1972 р. – 7569 учнів. У музичній школі та її філії навчалося 198 дітей, у районі працювали 12 будинків культури, 44 клуби, 55 бібліотек, 54 кіноустановки. Трудові звершення наших земляків високо відзначалися соціалістичною Батьківщиною. У 1950 р. звання Героя Соціалістичної Праці отримала телятниця з Коровинець Ольга Семенівна Сердюк, у 1966 р. – механізатор з цього ж села Іван Іларіонович Залозний, у 1971 – голова колгоспу ім.Чапаєва з Тернів Григорій Іванович Троян, у 1973 – голова коровинського колгоспу «Комінтерн» Іван Никонович Яловий, у 1976 – коровинська доярка Віра Михайлівна Таряник, у 1981 р. – механізатор з «Комінтерну» Микола Андрійович Лаврик. Десятки трудівників полів і ферм були нагороджені орденами та медалями. Золоту Зірку Героя І.Н.Яловому приїжджав вручати член обкому партії М.П.Лушпа. Очевидці розповідають, що після офіційного вручення, вже за святковим столом, за не-


222 писаною традицію Золоту Зірку кидали у склянку горілки, яку змушений був випити винуватець урочистостей. У грудні 1971 р. у район приїздив заступник Голови Ради Міністрів України В.Є.Семичасний, який при М.С.Хрущову очолював органи безпеки Союзу РСР. У свій час був депутатом Верховної Ради УРСР від виборчого округу, куди входив і наш район. Після офіційної частини високих гостей пригощали обідом у кафе біля автовокзалу районного центру, де донедавна був магазин колишнього хлібокомбінату «Гарячий хліб». Вночі, коли відкритим вогнем розігрівали водяну систему опалення цього кафе, яка замерзла, сталася пожежа і згорів дах приміщення. Цей випадок приїжджав розслідувати із Сум особисто секретар обкому партії І.С. Єременко. У 1971-1975 рр. середня врожайність зернових з гектара становила 22 ц, цукрових буряків – 229, кукурудзи – 32 ц; виробництво м‘яса на 100 га сільськогосподарських угідь досягла 38 ц, молока – 360 ц. Надходження колгоспів виросло до 1,5 млн.крб., оплата людино-дня дорівнювала 3,5 крб. Щомісячно зарплата механізаторів становила 130, доярок – 120 крб. У 1975 р. недригайлівський колгосп ім.Дзержинського мав 34 трактори, 10 комбайнів, 18 автомашин. Основні сільськогосподарські роботи були механізовані – на фермах установлені автопоїлки, транспортери, кормозапарники, застосовувалися електродоїльні апарати. На базі колгоспів ім.Дзержинського та ім.Калініна (центральна садиба його знаходилася в с.Курмани) в 1976 р. було утворене спеціалізоване господарство з виробництва овочів – радгосп «Недригайлівський». За господарством було закріплено 9774 га ріллі. У 1979 р. в радгоспі трудилося 1320 робітників та службовців. Машинно-тракторний парк господарства мав у наявності 82 трактори, 36 автомашин, 18 зернозбиральних комбайнів. Середня врожайність зернових з гектара за 1976-1979 рр. становила 24 ц, виробництво м`яса на 100 га сільгоспугідь – 60 ц, молока – 380 ц. У 1976 р. організовано об‘єднання «Птахопром», до якого входили комбікормовий завод, 2 птахофабрики. Щороку воно виробляло близько 7,5 млн.штук курячих яєць. У 1980 році населення району становило 43,3 тисячі чоловік. У тіні партійних органів діяла структура влади Рад, які, по суті, були театралізованою демонстрацією волевиявлення трудящих. Недригайлівська селищна рада керувала господарським і культурним будівництвом. На своїх сесіях депутати розглядали й вирішували питання, які стосувалися виконання державних планів, подальшого розвитку народного господарства селища, покращання роботи культурно-просвітницьких закладів. До складу селищної ради обрано 90 чоловік. Серед них – 59 робітників, 31 службовець. Майже половину депутатів – 42 особи – складали жінки. Бюджет селищної ради за 1979 р. з надходження становив 170900 крб. На народне господарство асигновано 75 тис.крб., благоустрій – 65 тис.крб., народну освіту та охорону здоров‘я – 28 тис.крб. У 1977 р. у райцентрі було встановлено новий пам‘ятник Леніну із бронзи, який за рішенням селищної ради у 2007 р. перенесено до скверу Жабки. У 1983 р. у районі створено державний гідрологічний заказник місцевого значення на площі 650 гектарів, які охоплюють заплаву Сули від с.Засулля до с.Коровинці. На початку 80-х шляхом підриву була знищена Кулішівська церква. 30 листопада 1985 р. районний комітет Комуністичної партії очолив В.Є.Мельник, який перебував на цій посаді до дня ліквідації райкому партії в кінці серпня 1991 р.


223 20 липня 1986 р. в Недригайлові відкрито культурно-спортивний комплекс, який став окрасою райцентру й району в цілому. Новобудовами п’ятирічки також стали центральна районна аптека, приміщення санепідемстанції. Восени 1987 р. в районі стартувала газифікація. Через декілька років природний газ стає звичним у побуті явищем для багатьох жителів райцентру та сіл району. Розпочалися будівельно-монтажні роботи на першому етапі прокладання газопроводу високого тиску з території Липоводолинського району від системи «Прогрес» до Недригайлова. На цій лінії споруджено дві автоматичні газорозподільні станції – в с.Білоярське та Недригайлові. Цей газопровід високого тиску держкомісією прийнято в червні 1990 р. У 1973 р. в Сакунисі починає працювати нова двоповерхова школа загальною площею 1720 кв. м. з десятьма класними кімнатами, їдальнею, майстернею, спортивним залом. Тут навчалися школярі з Сакунихи, Великої Діброви, Перетічок, Лахнівщини, Баранового, Мухуватого, Мелешківки. Цього ж року в школі завдяки ініціативі та старанням вчителя історії П.М.Коцура створюється музей бойової і трудової слави, який діє і досі. У 1974 р. у Великих Будках введено в дію нове двоповерхове приміщення школи. У 1991 р. збудоване нове приміщення Маршалівської школи. У 1982 р. в Деркачівці відкрито музей П.Й.Капельгородського. На початку 90-х відновились богослужіння в Митрофанівському храмі в Недригайлові. У зв‘язку з перебудовою, на початку 90-х років, приміщення Божого храму в Тернах передали віруючій громаді. Багато хлопців з нашого району проходили військову службу в Афганістані. Двоє з них – Сергій Линник із Засулля та Олексій Гашенко із Зеленого – загинули на чужій землі. На пленумі райкому партії у квітні 1991 р. обговорювалося питання про подальше організаційне та ідейне зміцнення партійних організацій відповідно до рішень XXVIII з’їзду Компартії України. У районі тоді налічувалося 1954 комуністи. У понеділок 19 серпня 1991 р. в кабінеті першого секретаря зібралися працівники апарату райкому партії і по телевізору проглянули інформаційне повідомлення про створення «ГКЧП». Цього ж дня, коли ситуація в країні залишалась не дуже зрозумілою, В.Є.Мельник відбув до Києва вирішувати господарські питання, серед яких підведення залізниці до Тернів. З обкому по телефону дали вказівку закликати трудові колективи до дисципліни й порядку, не порушуючи політичних питань. Аппарат райкому, який на той час налічував 19 відповідальних працівників, по інерції працював до 29 серпня, доки не було опломбовано приміщення. Його працівники з часом розійшлися працювати за спеціальностями, які обіймали у дорайкомівський час. Владу в районі уособив виконком районної ради, який очолював В.А.Ященко. На межі 80-90-х рр. ХХ ст. в Україні поширився рух за незалежність. Не залишилась осторонь цього і Недригайлівщина. Найбільш радикально налаштовані прихильники цієї ідеї, яку сповідувала тоді ще громадсько-політична організація – Народний Рух України за перебудову, що пізніше стала партією, зібралися восени 1990 р. для вироблення спільних дій. На зборах було вирішено створити районний осередок Народного Руху України, до якого ввійшли: Степан Янковий, Борис Глазько, Євген Олійник, Анатолій Подоляка з Недригайлова, Сергій Натаров, Микола Лісний – з Тернів, Валерій Сивокінь, Анатолій Сема, Володимир Васильченко, Микола Лаврик – із Коровинець, Григорій Занзівер із Рубанки.


224 Головою організації обрали Євгена Васильовича Олійника. Головним завданням було поширення засадничих положень державної незалежності, історичних фактів про справжнє минуле як України, так і СРСР, про події, які ще до того часу офіційно замовчувалися. Збори для спілкування із населенням проводились у першу та третю неділі щомісяця, а інколи й частіше біля пам‘ятника Тарасу Шевченку в центрі Недригайлова. Щоразу виставлявся національний блакитно-жовтий прапор, були виготовлені різноманітні лозунги, плакати, розповсюджувалася київська та західно-українська незалежна преса, значки із синьо-жовтою символікою, тризубом. Тодішня місцева комуністична влада різко негативно сприйняла ініціативу рухівців і всіляко намагалася заборонити такі зібрання. У районній газеті розпочалась широкомасштабна кампанія проти місцевих «бандерівців», аж до думки одного із читачів щодо фізичної розправи над ними. На роботі керівництво погрожувало звільненням рухівським активістам. Але різноманітні нападки не зламали духу прихильників незалежності України. Було вирішено видавати свою районну газету, яку назвали «Майдан». Спочатку пробний номер сформували як стінгазету, яку вивішували на спеціальному стенді під час зборів біля пам‘ятника Т.Шевченку. З грудня 1990 р. невеликим форматом і накладом до 500 примірників розпочали видавати її щомісяця за рахунок членських внесків. Редколегія «Майдану» складалася з Є.Олійника, С.Натарова, А.Семи, В.Сивоконя, М.Лісного. Значну частину витрат та організацію тиражування взяв на себе Анатолій Сема, який з цією метою їздив до Києва та Львова, бо робити тираж на Сумщині було проблематично. Підготовлений макет розмножували на ксероксі, зокрема у Львові за сприяння нашого земляка-дисидента із Курманів, відомого письменника, публіциста Михайла Осадчого. Матеріали, що друкувалися в «Майдані» як місцевого характеру, так і викривального антикомуністичного характеру та національно-просвітницького, зацікавили мешканців Недригайлівщини, і газета розповсюджувалася досить активно, передавалась із рук у руки. Під час зборів до пам‘ятника Шевченку часто підходили земляки, які висловлювали свою солідарність і прихильність до рухівських ідей, але через відомі обставини не могли відкрито виступити на їхній стороні. Було проведено декілька мітингів, у тому числі й за участю народних депутатів України, рухівці брали участь у різноманітних заходах зі святкування козацьких ювілеїв та історичних українських національних дат. У найближчі дні після спроби державного перевороту ГКЧП у серпні 1991 р. недригайлівські рухівці, багато чим ризикуючи, як завжди вийшли до пам‘ятника Кобзарю з плакатами та лозунгами проти путчу. Тоді влада залишилася на стороні демократичних сил, що додало настрою українцям до прихильності державної незалежності. На референдумі 1 грудня 1991 року Україна зробила свій вибір, ставши незалежною державою. Свій внесок у цю справу внесли і місцеві борці за неї – рухівці нашого району. На перших виборах глави держави, які відбулися 1 грудня 1991 року, в районі переміг Леонід Кравчук, якого підтримали майже 80 відсотків виборців, що на 18% вище загальноукраїнського показника. Відбулися зміни у структурі органів місцевої виконавчої влади. Поряд із посадою голови Ради, згідно з Указом глави держави від 9 квітня 1992 р., вводився інститут представника Президента України в областях і районах. Представником Президента України в Недригайлівському районі призначено В.А.Ященка. Виконком районної Ради народних депутатів, його відділи й управління сільського господарства продовжували ви-


225 конувати покладені на них функції на період до завершення організації адміністрації представника Президента України в районі. На виборах президента у 1994 р. у другому турі найбільше голосів на Недригайлівщині одержав Леонід Кучма – майже 72 відсотки. Знову недригайлівці ледве не на 20 % випередили Україну. Улітку 1994 р. посада представника Президента України ліквідувалася й влада сконцентрувалася в руках голови районної ради. 26 червня 1994 р. відбулися прямі вибори голови і депутатів районної ради. На посаду голови претендувало три кандидатури: голова районної ради О.І.Коренев, колишній перший секретар РК партії В.Є.Мельник, представник Президента України в Недригайлівському районі В.А.Ященко. Голоси виборців розподілились так: за О.І.Коренева проголосувало 8985 виборців (32,4%), за В.Є.Мельника – 7336 (26,5%), і за В.А.Ященка 6964 (25,1%). За результатами виборів головою районної Ради обраний О.І.Коренєв. Одночасно він став і головою виконкому районної ради. У цей же час була ліквідована адміністрація представника Президента України, а виконавчим органом став виконком районної Ради. Восени 1995 року утворена районна державна адміністрація як орган виконавчої влади. Указом Президента України головою райдержадміністрації призначено колишнього голову районної ради О.І.Коренєва. У складі адміністрації в 1997 р. функціонували 3 управління й 17 відділів. Безпосередньо в апараті адміністрації було задіяно 26 працівників. 29 березня 1998 р. відбулися вибори народних депутатів, депутатів місцевих рад, сільских, селищних голів. 23 квітня 1998 р. відбулася перша сесія районної ради 23-го скликання. На посаду голови районної ради претендувало два депутати: пенсіонер В.А.Ященко та колишній голова райдержадміністрації О.І.Коренєв. Головою районної ради обрано О.І.Коренєва. Розпорядженням Президента України 19 червня 1998 р. О.І.Коренєв звільнений з посади голови Недригайлівської райдержадміністрації у зв’язку з обранням його головою районної ради. Також розпорядженням Президента України від 19 червня 1998 р. головою Недригайлівської райдержадміністрації призначено М.П.Макаренка, який до цього займав посаду першого заступника голови адміністрації. Таким чином був здійснений, відповідно до Конституції, розподіл влади на виконавчу та представницьку. Із приходом в область на губернаторське крісло В.П.Щербаня на Сумщині почалася нова кадрова політика. 17 серпня 1999р. розпорядженням Президента України головою Недригайлівської районної державної адміністрації призначено І.Г.Карпенка. Напередодні президентських виборів, 29 жовтня 1999 р. Коровинці, Недригайлів та Вільшану відвідав Президент України Л.Д.Кучма, який зустрівся з жителями району. У свиті тодішнього глави держави був і голова Нацбанку В.А.Ющенко. У ті дні в райцентрі побував перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк. На президентських виборах 1999 р. у районі в першому турі перемогла Наталія Вітренко, а у другому – Петро Симоненко, що викликало виразне незадоволення як районної, так і обласної влади. У грудні 1999 р. уродженець Хоружівки В.А.Ющенко був призначений Прем‘єр-міністром України. Він очолював уряд до квітня 2000 р. Процес формування багатопартійної системи в Україні дався взнаки і в нашому районі. Тут першими зареєстровані осередки шести політичних партій: Народного руху, Комуністичної, Аграрної, Народно-демократичної партії, «Громади», Демократичного союзу, а дещо пізніше – СДПУ(о). Станом на 2005 р. райпарторганізацій налічувалося уже до 50.


226 Станом на 1 січня 1998 р. на території Недригайлівського району зареєстровано 16 релігійних громад. Серед яких вісім – Української Православної церкви, а також євангельські християни-баптисти та адвентисти сьомого дня, п’ятидесятники. Часто з‘являються в Недригайлові й свідки Ієгови з Липоводолинського району, які залучають до своєї громади місцевих жителів. 31 березня 2002 р. по всіх виборчих дільницях району відбулися парламентські вибори, участь у яких з 24671 взяли 22602 виборці. Підрахунок показав,що найбільше голосів набрав виборчий блок Віктора Ющенка «Наша Україна» – 13898 голосів (61,5%), за Соцпартію проголосували 3126 (13,8%), провладний блок «За єдину Україну» набрав 2115 (9,3%) голосів, комуністи – 986 (4,4%), а блок Наталії Вітренко задовольнився 106 (0,5%) голосами. На мажоритарних дистанціях до парламенту перемогу одержав І.М.Рішняк – 9454(41,8%) голоси, другим у районі був О.В.Біловол – 6131(27,1%), третім – В.А.Ященко – 2150(9,5%). Брати В.А. та П.А.Ющенки були також обрані до Верховної Ради за партійними списками. До обласної ради пройшли Л.Ф.Волік, В.І.Бузов та М.П.Коваленко, яких підтримувала влада, і які досить легко випередили кандидатів З.О.Полоз та А.Ф.Руденка. 25 квітня 2002 р. у залі засідань адмінбудинку відбулося офіційне представлення новопризначеного голови райдержадміністрації В.О.Тимошенка, який до цього працював першим заступником голови Сумської райдержадміністрації. Роки незалежності супроводжувалися падінням промислового виробництва району. Виробництво продукції на флагмані районної промисловості – консервному заводі – з року в рік знижувалося. У 1996 р. це підприємство виробило її на суму, що становила 10% від рівня 1995 р., а з часом завмерло в стані банкрутства, у якому перебуває і зараз. Головною причиною занепаду виробництва на заводі стала втрата основного споживача. Справа в тому, що за часів Радянського Союзу замовниками продукції були Міністерство оборони, підприємства й організації Крайньої Півночі та Далекого Сходу. З розпадом супердержави недригайлівське підприємство втратило головний ринок збуту. У середині 90-х остаточно зупинився Тернівський цукрозавод, який невдовзі був визнаний банкрутом і тепер від нього залишились одні стіни та труба димоходу. Недригайлівський завод продовольчих товарів – підприємство, яке начебто й шукало себе в ринковій економіці. Заводський млин випускав борошно вищого і першого гатунків, працювали кондитерський, ковбасний, олійний цехи, цех безалкогольних напоїв, пекли хліб, пряники, коржики, кекси, 7 найменувань печива. Трудовий колектив з 87 чоловік (станом на жовтень 1998 р.) за 9 місяців 1998 р. випустив продукції на 23 тисячі гривень більше, ніж у 1997 р. Темпи зростання тоді становили 110 відсотків. Вироблену продукцію підприємство реалізовувало як у районі, так і за його межами. Наприклад, сумським фірмам та підприємствам, які охоче брали товари заводчан. Але зміна власників скинула й це підприємство на економічне дно – воно припинило своє існування.. Намагається виживати у ринкових умовах «Агротехсервіс». Життєво необхідне фінансове забезпечення підприємства в 1990 – початку 2000 рр. було у прямій залежності від надходжень коштів з господарств за ремонтні та транспортні послуги. Та, незважаючи ні на що, це підприємство й досі продовжує працювати. Тривалий час не отримували зарплати і в колективі «Райагробуду». В січні 1996 р. почалося масове звільнення робітників. З часом організація залишилась без багатьох


227 будівельних матеріалів. Заборгованість КСП за будівельно-монтажні роботи перед «Райагробудом» у 1996 р. становила більше 13 млрд. крб. На жаль, ситуація так і не змінилася на краще, і це призвело до закриття єдиної в районі будівельної організації, яка існувала з 1957 р. Тепер майно цього підприємства-банкрута пішло з молотка. Економічна криза державного масштабу гостро відбилася на функціонуванні агропромислового комплексу району. Хронічна нестача коштів, відсутність пально-мастильних матеріалів, систематичне відключення електроенергії, невидача заробітної плати прискорювали руйнівні процеси. Протягом 1998 р. відкритому акціонерному товариству «Недригайлівський маслозавод» вдалося припинити спад виробництва, прискорити темпи зростання, перевиконати план. Підприємство переробляло молоко, яке купувало у господарств району та приватного сектору. Та потім воно перетворилось на підрозділ з приймання молока Роменського молококомбінату й з часом припинило своє існування. У січні 1997 р. Недригайлівський завод райспоживспілки за добу випікав до 4 тонн хліба, а коли зменшувалося завезення аналогічної продукції конкурентів, зокрема сумських, недригайлівський завод збільшував добове випікання до 8 тонн. За сім років (з 1990 по 1997 р.) в районі підприємством «Газсільгоспенерго» та іншими підрядниками прокладено 123 кілометри газопроводів. Згодом «Газсільгоспенерго» припинило свою діяльність, а в 2006 р. було продане приватному власнику. З початку 1990 рр. припинило виробництво продукції підприємство «Престехніка», яке розміщувалось на території Митрофанівського храму. Напередодні нового 2001 р. до рідної Хоружівки завітав тодішній Прем‘єр-міністр України В.А.Ющенко в супроводі віце-прем‘єра М.Жулинського та міністра освіти В.Кременя. Тоді високих посадовців на недригайлівській землі, починаючи вже з райцентру, зустрічали голова облдержадміністрації В.П.Щербань, голова обласної ради М.А.Берфман, голова райдержадміністрації І.Г.Карпенко, голова районної ради О.І.Коренєв. 27 лютого 2001 року в Недригайлові відбулися установчі збори зі створення районної організації «Союз Чорнобиль України», а 9 березня на конференції затвердили статут і обрали головою О.І.Пуляха. Навесні 2001 р. за ініціативи обласної та районної рад у Недригайлів придбано технічне обладнання для функціонування станції розподілу телевізійних сигналів. Кошти на придбання апаратури в сумі 50 тис.грн. виділив обласний бюджет, а решту – 40 тис. зібрали як добровільні внески населення – по 15 грн. з двору. Супутникові та ретрансляційні антени встановили на даху недобудованого палатного корпусу лікарні, що дало змогу приймати 6 додаткових телеканалів жителям Недригайлова та найближчих сіл. Перші місяці 2002 р. проходили на тлі підготовки до весняних виборів до парламенту й органів місцевого самоврядування. Одним із шести кандидатів у народні депутати по виборчому округу, куди входив і наш район, був житель Недригайлова В.А.Ященко, тоді – голова районного осередку Компартії. 7 лютого на міжпартійній конференції осередків, що підтримували «Нашу Україну», делегати проголосували за єдиний виборчий список до районної ради, куди ввійшли 16 претендентів: 1 – від УНР, 11 – від ЛПУ, 1 – від НРУ та три безпартійних. Своїх кандидатів до районного представницького зібрання підготували й керівники районного підрозділу блоку «За ЄдУ», проте значно менш демократичним способом. Списки ретельно складалися й коригувалися у владних кабінетах. Дуже незначній кількості кандидатів«самостійників» вдалося потрапити в депутатські крісла районного парламенту.


228 12 лютого у Недригайлові відбулася публічна презентація виборчих блоків політпартій «За єдину Україну!» та «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», де було прийнято звернення до жителів району. Взагалі намагання схрестити на рівні району два протилежні політичні блоки «НУ» і «ЗаЄдУ» виглядало цікаво, адже роль Ліберальної партії як троянського коня навіть тоді бачилась неозброєним оком. Що, втім, дуже швидко й підтвердилося на практиці. До районної ради було обрано всіх 57 депутатів. Головою районної ради на першій сесії нового скликання на безальтернативній основі обрали О.І.Коренєва. У вересні 2002 р. за ініціативи районних осередків КПУ та «Батьківщини» на площі біля колишнього ресторану відбувся політичний мітинг, у якому взяли участь близько сотні недригайлівців. Звучала різка критика на адресу районного керівництва, режиму Кучми, а також позиції В.А.Ющенка. У Недригайлові на базі одного із приміщень овочесушильного заводу у вересні 2001 р. розпочато спорудження цеху Роменського молококомбінату з виробництва твердого сиру, який став до ладу на початку 2003 р. Там встановили обладнання, яке вже працювало в Голландії, проте за вітчизняними стандартами було досить високопродуктивним. Відповідно до проектної потужності цех здатен переробляти 40 тонн молока за зміну й виготовляти твердий сир у брусках і кругах. Підприємство почало працювати без належних очисних споруд, що призвело до виходу з ладу селищної системи очистки і забруднення Сули. Це стало причиною зупинки даного підприємства. 29 листопада 2003 р. в районному будинку культури відбувся районний форум громадськості на підтримку політичної реформи, в якому взяли участь 29 делегацій з 17 сільських та селищних рад району. Вони підтримали запропонований Л.Д.Кучмою проект змін політичної системи в нашій державі. Деякі зміни відбувалися в мас-медійному просторі району. Вже 17 років недригайлівський часопис називається «Голос Посулля» й залишається вірним своїм принципам – правдиво відображати дійсність, бути дзеркалом і літописцем рідного краю, неопалимим кличем до творення нового життя. Барвами веселки переливалися на шпальтах прізвища творців газети: Є.М.Литвиненко, І.П.Носаля, М.М.Науменка, А.П.Тимченка, К.І.Надолько, В.Ф.Федька, В.Я.Стецюри, О.С.Хекала, З.Ф.Даниленко, М.Г.Зубенка, І.О.Житника, О.Т.Коренєва, І.К.Абаровського. Районка стала початковою школою журналістики для Владислава Бойка, Михайла Дорошенка, Григорія Білоуса, Віктора Бойка, Миколи Гриценка, Анатолія Тимченка, Івана Бойченка, Володимира Зленка, Василя Шевчуна, Ірини Панасенко та інших, які нині працюють в обласних та республіканських виданнях, у поважних владних установах. Особливо щирими позаштатними друзями газети є П.М.Коцур, М.П.Нелин, М.Ю.Демченко, А.М.Лісний, А.І.Найденко, М.А.Зерніченко, К.Д.Костюк та багато інших дописувачів, без матеріалів яких видання не стало б таким різнобічним, багатоплановим, людяним. До речі, наш земляк із Сакунихи Петро Михайлович Коцур – автор трьох книг: «У кожного своя доля», «Розкажуть про все берези», «Дерево мого роду». Змінювались історичні віхи – змінювалось і обличчя рідного літопису. Як нелегко було Україні в перші часи становлення незалежності, так нелегко й творцям газети тримати пера на вістрі часу непростої й неоднозначної епохи. Але на шляху до утвердження легко й не буває. Головне те, що районка всі ці роки завжди прагнула жити турботами людини праці. Як додаток до районної газети «Голос Посулля», певний час випускалася газета в газеті «Сусіди», яку готували для недригайлівців журналісти з Лебединщини та Липо-


229 водолинщини. З жовтня 2003 р. почала (хоча й не регулярно) виходити приватна газета «Недригайлів сьогодні». Напівлегально скромним тиражем продовжувала розповсюджуватись рухівська газета «Майдан». З метою вивчення досвіду аграріїв країн Європи у Німеччині побувала делегація з наших керівників сільгосптовариств на чолі з головою райдержадміністрації. Проте ці відвідини Європи не дали ніяких практичних результатів у нашому зубожілому аграрному секторі. У березні 2004 р. через Недригайлів проліг маршрут шанувальника екстремального туризму з Київського університету С.І.Гордієнка, який втілює намір обійти пішки земну кулю від Севастополя до Севастополя. Долаючи перший відрізок подорожі «Транс-Євразія», він навмисне скоригував свій маршрут так, щоб перетнути наш край, побачити легендарний пам‘ятник мамонту в Кулішівці, побувати на батьківщині тоді ще лише лідера «Нашої України» В.А.Ющенка. У 1997 р. брати Петро та Віктор Ющенки започаткували будівництво храму Андрія Первозваного в рідному селі Хоружівці. Восени 1999 р. біля церкви було посаджено сад з фруктових дерев. Завдяки Ющенку в Хоружівці зроблено євроремонт усіх трьох приміщень школи, побудовано майстерню, їдальню, котельню, дитячий ігровий майданчик. Але найголовніше, за що вдячні хоружівці видатному земляку, так це за підведення природного газу. Перший блакитний вогник в Хоружівці запалено 8 листопада 2000 р. Також голубе паливо з‘явилось у Тернах, Костянтинові, Курманах та Кулішівці. У цей же час в Деркачівці підприємцем з м.Сургут, уродженцем цього села Г.П.Фесенком розпочато спорудження церкви, яка є зменшеною копією храму на Поклонній горі в Москві. На початок 2005 року у нашому районі налічувалось 11558 присадибних господарств і проживало 28524 осби. У Недригайлові на цей час мешкало 5683 жителі (6289 – всього по селищній раді), у Тернах – 3248 (3694 по селищній раді), Вільшані – 2172 (2614 – всього по сільраді), Великих Будках – 721, Гринівці – 331 (457), Деркачівці – 638 (772), Засуллі – 738 (1384), Зеленківці – 338 (1025), Іваниці – 400 (949), Козельному – 523 (1265), Коровинцях – 2575 (3340), Кулішівці – 314 (567), Курманах – 578 (997), Маршалах – 404 (415), Рубанці – 302 (350), Сакунисі – 462 (692), Томашівці – 604 (1385), Хоружівці – 776 (1078), Червоній Слободі – 290 жителів ( 580 – всього по сільраді).


230

Довоєнний райком партії

Колишнє приміщення Недригайлівської селищної ради


231

Кафе в смт Недригайлів, 1961 р.

Приміщення колишньої райміліції


232

Центр Недригайлова в 60+х роках ХХ ст.


233

Кафе «Теренок» у Тернах

Комуністичний суботник у Недригайлові 1960+ті рр.


234

Магазин «Книги» у райцентрі, 1965 р.

Лазня, 1976 р.


235

Кінотеатр, 1971 р.

Буд.бригада, яка споруджувала кінотеатр


236

1Травня, 1980+ті рр.


237

Старий пам’ятник Леніну у Недригайлові (побуд. 1944 р.)

Святкування 1 Травня на початку 1970+х рр.


238

Райпобуткомбінат, 1973 р.

Вони споруджували побуткомбінат


Народний хор Недригайлівського РБК в 70+х роках

239


240

Адмінбудинок райцентру

Депутати районної ради. 1977 р.


241

Будинок суду. 1975 р.

Приміщення центральної районної лікарні


242

Вільшанський будинок культури, 1990 р.

Вільшанське автотранспортне підприємство, 1992 р.


243

Пам’тник Т.Г.Шевченку в Недригайлові (скульптор Я. Красножон)


244

Ще дерев’яний місток на стадіон

Реставрується приміщення колишнього ресторану «Сула»


245

Старий пам’ятник загиблим воїнам у сквері Недригайлова


246

Зустріч виборців із народним депутатом України 4+го скликання по 162+му округу І.М.Рішняком

Генерал Лебідь – уродженець Тернів


249 Кілька останніх місяців, що передували виборам президента 2004 року, в нашому районі активно йшла підготовка до дня голосування. 3 липня В.А.Ющенко відвідав рідну Хоружівку, взяв участь у церковній літургії, отримав благословення від матері на участь у виборній кампанії. В усіх сільських та селищних радах (крім Хоружівської) місцева влада на вимогу районної зорганізовувала сходки громадян, зустрічі в трудових колективах, агітконцерти, так звані єдині інформаційні дні, де головною метою була беззастережна підтримка кандидата В.Ф. Януковича. Але, як показала практика, цей адміністративний вплив мав лише зворотний ефект. У вересні 2004 р. наш район отримав один мільйон гривень на добудову палатного корпусу ЦРЛ, до кінця року уряд В.Ф.Януковича обіцяв ще один мільйон на цей довгобуд, проте його так і не діждались. А «перший мільйон» пішов в основному на заміну дерев‘яних вікон на склопластикові пакети, будівництво ґанків та опоряджувальні роботи. 23 вересня 2004 р. мала відбутися зустріч кандидата в Президенти України В.А.Ющенка з громадськістю нашого району, але, зважаючи на ускладнення стану здоров‘я у зв‘язку з отруєнням, Віктор Андрійович не зміг взяти участь у запланованому передвиборному заході, натомість до Недригайлова прибула група підтримки кандидата на найвищу посаду в державі. Перед жителями району з тривалою промовою виступила народний депутат України Ю.В.Тимошенко. В її виступі звучали гостра критика на адресу всіх гілок влади України та емоційні заклики підтримати на виборах В.А.Ющенка. Її підтримала у своєму виступі й народний депутат Л.С.Григорович. На цьому заході було використане досить якісне сценічне та технічне обладнання, яке дозволило забезпечити належний звуковий супровід та демонстрацію агітаційних відеороликів. Після виступу політиків на імпровізованій сцені з глядачами спілкувалися народні артисти Дмитро Гнатюк та Анатолій Паламаренко. У жовтні 2004 р. Недригайлівщина відсвяткувала 60-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. 8 жовтня у РБК відбулася районна конференція активістів громадського руху «Нова взаємодія», в якій взяли 325 делегатів від усіх сільських та селищних рад району. Вони ухвалили рішення з пропозиціями щодо розподілу коштів Держбюджету по об‘єктах Недригайлівщини на наступний рік. Районний штаб кандидата в Президенти України В.А.Ющенка очолював колишній голова райдержадміністрації М.П.Макаренко, а В.Ф.Януковича – тодішній голова районної ради О.І.Коренєв. У неділю, 10 жовтня, о 19-й годині на центральному майдані Недригайлова відбулася зустріч учасників агітпоїзда «Зустріч друзів», у ході якої було встановлено телеміст Недригайлів-Київ, працювала громадська приймальня кандидата на пост Президента В.Ф.Януковича. Чекаючи на приїзд Януковича, районна влада авральними темпами прискорювала будівництва меморіалу Слави і Скорботи району, вартість якого за проектно-кошторисною документацією становила 350 тис. грн. Фактично ж на рахунок селищної ради було перераховано лише 264 тисячі, які повністю використані за призначенням. Ці кошти були зібрані за рахунок пожертв громадян, жителів району, які віддали на цю справу по 4-денному заробітку. Півроку приватне підприємство «Д.А.С.» з Лебедина зводило в Недригайлові цей меморіал. 20 жовтня 2004 р. в рамках робочої поїздки до Сумщини наш райцентр відвідав Прем‘єр-міністр України В.Ф.Янукович, який взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття


250 меморіалу Скорботи і Слави району, а також поспілкувався з жителями Недригайлівщини, яких кілька тисяч організовано звезли з усіх сільрад, крім Хоружівської. Майже всі присутні на площі слухняно вистояли і мовчки вислухали ораторів. Лише в одного – жителя Недригайлова Ігоря Щербака – тоді вистачило духу підняти напис «Так! Ющенко!», і тримати його, аж поки спритні хлопці «в цивільному» з охорони Януковича силою не відібрали саморобний транспарант. Цього ж дня прем‘єр відвідав Ромни, Конотоп, Буринь, Білопілля і Суми. 24 жовтня 2004 р. в районі відбулися вибори депутата обласної ради замість М.П.Коваленка, який склав депутатські повноваження. На безальтернативній основі було обрано Ю.П. Міхна, тоді керівника «Роменського молочного комбінату» і довірену у виборчому окрузі особу кандидата в Президенти В.Ф.Януковича. 29 жовтня 2004 р., за день до виборів президента, в Недригайлові побував кандидат в президенти В.А.Ющенко, якого земляки чекали кілька годин. Він виступив перед кількатисячною громадою на площі біля колишнього ресторану «Сула», а потім завітав до рідної Хоружівки, де подарував місцевій школі автобус з яскравою виборною символікою. Того ж дня Віктор Андрійович відбув до обласного центру. 31 жовтня 2004 р. в усіх 46 виборчих дільницях нашого району відбулися вибори Президента України. За Ющенка віддали свої голоси 87,2 відсотка виборців, за Януковича – 6,01%. 21 листопада другий тур голоcування відбувся теж по всіх виборчих дільницях Недригайлівщини. Серйозних порушень під час виборів зафіксовано не було. Перемогу в районі, як це і очікувалось, одержав В.А.Ющенко, за якого віддали голоси 20154 виборці, що становить 93,9 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні. В.Ф.Янукович набрав лише 1072 голоси (5,0 %). У вівторок, 23 листопада, перед центральним входом адмінбудинку Недригайлова відбувся багатолюдний мітинг, який зорганізував штаб кандидата Ющенка. У цій акції, яка тривала з 10-ї до 13-ї години, взяли участь до 2 тисяч жителів райцентру та району. Підсумковим документом стало звернення, в якому, зокрема, зафіксована пропозиція скликання позачергової сесії районної ради. З перших днів помаранчевої революції багато недригайлівців побували на Майдані в Києві, де взяли участь в акціях протесту. 25 листопада відбулася позачергова сесія Недригайлівської селищної ради, на розгляд якої виносилось одне питання – про політичну оцінку ситуації в селищі й державі. Підсумком сесійного засідання стало прийняття рішення, яким селищна рада висловила недовіру Центральній виборчій комісії, підтримала нашого земляка В.А.Ющенка, звернулася до співзасновників районної газети і районної радіостудії з проханням вжити заходів щодо налагодження об‘єктивного та неупередженого висвітлення подій життя району. Подібні рішення прийняті на сесіях Хоружівської, Маршалівської, Кулішівської, Вільшанської, Зеленківської сільських та Тернівської селищної рад, а потім і в інших селах. Цього ж дня, 25 листопада, відбулася позачергова сесія Недригайлівської районної ради, яка розглянула найактуальніші питання політичної ситуації в районі й державі. Депутати прийняли рішення транслювати хід сесії на майдан перед адмінбудинком, де перед початком сесії зібрався багатолюдний мітинг, в якому взяли участь більше двох з половиною тисяч жителів райцентру та району. У результаті бурхливого обговорення питань порядку денного районна рада вирішила: - підтримати рішення сесії Київської міської ради та деяких сільських і селищних рад Недригайлівського району про недовіру Центральній виборчій комісії, визнання недійс-


251 ним підрахунок голосів, здійснений ЦВК по виборах Президента України, та оприлюднення чесних підсумків голосування від 21 листопада 2004 року; – звернутись до депутатів обласної ради з проханням на своїй сесії підтримати рішення Київської міської ради; – дане рішення направити Верховній Раді України та Верховному Суду України; – редакції газети «Голос Посулля» на підставі протоколів дільничних виборчих комісій по виборах Президента України опублікувати підсумки голосування 31 жовтня та 21 листопада 2004 року по району; – продовжити трансляцію 5 каналу телебачення на території району; – районній газеті «Голос Посулля» об‘єктивно висвітлювати громадсько-політичне життя району; – підтримати проведення Всеукраїнського політичного страйку. Територіальна виборча комісія повідомила про підсумки повторного голосування в межах територіального виборчого округу № 164 таке: кількість голосів виборців, поданих за кожного кандидата на пост Президента України: Ющенко Віктор Андрійович – 106661, Янукович Віктор Федорович – 16199; Про свою підтримку Президента-земляка заявила переважна більшість працівників райвідділу міліції. Спроба обласних міліцейських чиновників приборкати недригайлівських стражів порядку була заблокована жителями райцентру, які оточили приміщення РВ УМВС і не пропустили непроханих гостей. У суботу, 27 листопада, за ініціативи районного штабу кандидата в Президенти України В.А.Ющенка була проведена політична акція, в якій взяли участь кілька тисяч жителів Недригайлівщини. Від східного кордону району, від Комишанки, до західної межі з Роменщиною вздовж дороги Суми-Київ було утворено живий помаранчевий ланцюг. Мета акції – підтримка нашого земляка В.А. Ющенка, протест проти фальсифікації виборів, вираз солідарності з мітингуючими на майдані Незалежності в Києві. На знак підтримки жителів району, які цього дня вийшли на вулиці, подавали протяжні сигнали водії автомашин, які рухались по трасі, обвішані помаранчевою символікою та з прапорами «Так! Ющенко!» Із Ромен через Недригайлів у Хоружівку – за таким маршрутом відбулася 24 грудня підсумкова передвиборна акція під назвою «Земляки, вперед до перемоги!». Малася на увазі повна перемога кандидата в Президенти України, нашого земляка В.А.Ющенка на переголосуванні другого туру. 26 грудня на Недригайлівщині відбувся «третій тур» голосування, який проходив в умовах цілковитої демократії, без втручання влади і всіляких сумнівних штабів. За Ющенка проголосувало 97,74 відсотка виборців району, за Януковича – 1,34%. Після інавгурації Президента України В.А.Ющенка в Недригайлові й багатьох селах району люди збирались на вулицях, у громадських приміщеннях, накривали столи і святкували перемогу свого земляка. 7 лютого голова районної ради О.І.Коренєв після візиту до нього групи від «помаранчевих» за власним бажанням склав повноваження спікера районного парламенту. Обов‘язки голови були покладені на його заступника М.І.Чортенка. А тим часом кілька тижнів у районі тривав період безвладдя. Де-юре стара влада була ще чинною, а фактично вже не мала відповідного впливу на ситуацію. Помаранчеві активісти складали так звані «чорні списки» тих, хто, на їхню думку, підлягав звільненню із займаних посад. Поряд із цим складалися й списки на заміщення майбутніх вакантних посад, починаючи з голови райдержадміністрації й нижче.


252 Затягнуте непризначення нової влади спонукало до появи у суботу 19 лютого наметового блок-посту на фасаді районного адмінбудинку, який у понеділок тимчасово не допускав до робочих місць держслужбовців і керівництво редакції районної газети. Ця акція була ініційована і проведена активістами ВГПО «Патріот». На її підтримку в понеділок зранку зійшлося до сотні громадян, а більшість жителів розцінила цю акцію як запізнілу реакцію на невизначену політичну ситуацію в районі. Пікетувальники також провели кількаденне соціологічне опитування серед місцевих жителів з тим, щоб вивчити думку громади щодо кандидатур на посаду голови адміністрації та його команди. У перший день існування цього наметового містечка з учасниками акції зустрілися голова облдержадміністрації М.І.Лаврик та його заступник з аграрних питань, а в недавньому минулому керівник Хоружівського сільгосппідприємства В.І.Сапсай. Лише 12 березня 2005 року головою райдержадміністрації призначений М.В.Коваленко, який до цього очолював ВАТ «Племптахорадгосп «Посульський». 8 квітня на 31 сесії районної ради депутатам так і не вдалося обрати голову. Було запропоновано 4 кандидатури. М.І. Чортенко зняв свою кандидатуру, а М.С.Донцов, М.І.Звязка і С.І.Свириденко не набрали достатньої для перемоги кількості голосів. Повторні вибори вирішили перенести на наступну сесію. Спікеріада закінчилась 23 квітня 2005 р., коли головою районної ради було обрано М.І.Звязку, який до цього працював директором комунального підприємства «Паливосервіс». Одночасно із підтримкою на Недригайлівщині чимала група активістів із району перебувала на Великому Майдані в Києві й підтримувала свого земляка – кандидата в Президенти В. А. Ющенка. Особливі організаторські здібності тоді продемонстрували: Віктор Ломонос, Федір Кривопатря, Іван Миненко, Олександр Пулях та інші. Вони разом із однодумцями по кілька тижнів брали участь в акціях підтримки народного Президента. У період помаранчевих подій були також активізовані дії громадської організації «Недригайлівське земляцтво у м. Києві», очолюваного письменником і громадським діячем Миколою Гриценком. Земляки підтримували прямі зв’язки із приїзжджими людьми з Недригайлівщини, допомагали коштами, продуктами, усім необхідним, а також влаштовували на ночівлю. Особливу активність у ті дні проявили кияни-земляки: Анатолій Мокренко, Олекса Ющенко, Володимир Руденко, Григорій Науменко, Микола Гриценко, Іван Влас енко, Михайло Дорошенко, Григорій Короткий, Віктор Бурлака, Сергій Осиковий та інші, хто щиро й самовіддано виступив на захист справедливості й підтримав свого найближчого земляка В. А. Ющенка. *** Недригайлівщина, починаючи з 1960-х рр. щоліта збирає біля Сули в день Івана Купала земляків, які проживають за межами району. Незмінними гостями земляцьких зустрічей були письменники Дмитро Білоус, Олекса Ющенко, інші відомі земляки. Зустрічі на Івана Купала упродовж багатьох років гуртують недригайлівців і повертають їх до рідних порогів. Особливу активність із підтримки своєї батьківської землі проявили всі члени недригайлівських земляцтв, утворених у Києві (голова М. Гриценко), Харкові (В. Мартиненко), Сумах (І. Бойченко), Полтаві (В. Ющенко). У нелегкі для району часи земляки надавали й надають усіляку допомогу в першу чергу незахищеним верствам населення та дітям, беруть участь у масових заходах, що відбуваються в районному центрі та селах Недригайлівщини.


253

Помаранчевий ланцюг у Недригайлові. 2004 р.

Недригайлівський майдан підтримує свого земляка, кандидата в Президенти України В. А. Ющенка. 2004 р.


254

Помаранчеві святкують перемогу В. А. Ющенка

Намети біля адміністрації у лютому 2005 р.


257 Напередодні парламентських і місцевих виборів 2006 р. в Недригайлівському районі було зареєстровано 51 районну партійну організацію. Участь у виборних перегонах за мандати до районного парламенту взяли 18 партійних осередків та їх блоків, 199 кандидатів прагнули стати депутатами райради. 26 березня 2006 р. 18208 виборців узяли участь у голосуванні. Найбільше голосів отримали районні організації політичної партії «Народний Союз Наша Україна» – 5762, Блоку Юлії Тимошенко – 4020, СПУ – 2001, Народного Блоку Литвина – 931, Українського Народного Блоку Костенка і Плюща – 677. Лише ці 5 суб‘єктів виборного процесу змогли переступити 3-відсотковий бар‘єр і потрапити до районної ради. Таким чином із 57 депутатських крісел 25 належать НСНУ, 17 – БЮТу, 8 – Соцпартії, 4 – блоку Литвина, 3 – блоку Костенка-Плюща. 18 квітня 2006 р. відбулася перша сесія районної ради п‘ятого скликання, в якій взяли участь всі обрані депутати. У новообраному парламенті району працюють 15 жінок, 8 освітян, 9 партійних керівників, 1 пенсіонер, 2 безробітних. Найстаршому депутатові 69 років, наймолодшому – 29. На посаду голови районної ради було висунуто три кандидатури: начальника районного вузла поштового зв‘язку Г.О.Пилипенка (НУ-НС), директора ТОВ «Недригайлівське» А.І.Кужеля (БЮТ), голови райдержадміністрації М.В.Коваленка (НУ-НС). У результаті таємного голосування найбільше голосів набрали кандидати А.І.Кужель і М.В.Коваленко. Після проведення повторного голосування спікером районного парламенту обрано М.В.Коваленка. Із 19 сільських та селищних голів було обрано 9 нових лідерів громади, решта 10 переобрані ще на один строк. На початку червня 2006 р. головою райдержадміністрації було призначено В.П.Петльованого, який до цього очолював ВАТ «Недригайлівське підприємство «Агротехсервіс». На Недригайлівщині на початок 2008 р. проживало проживало 27,6 тис. осіб. Загальна площа району – 1025 км2, що становить 4,3% від території області. Сільськогосподарських угідь на Недригайлівщині 83,1 тис. га, з них ріллі — 65,8 тис. га., лісів – 13,4 тис. га. Останніми роками в район зайшли так звані інвесторські групи, на які припадає левова частка сільськогосподарського виробництва. Це – «Нафком-Агро», «Лотуре Агро», «Групінвест», «Українські аграрні інвестиції», «Агротрейд». Із самостійних агрофірм залишились товариства «Хоружівка», «Фрунзе» та «Довіра – 2008». У 2008 р. працює два промислових підприємства – дочірнє підприємство «Недригайлівський Агролісгосп» та ВАТ «Коровинський коноплезавод». Агролісове господарство 93,3% обсягів продукції переробки деревини спрямовує на експорт. У цьому році в с.Коровинці підприємством ТОВ «Тайм-2002» розпочата робота з виробництва паливних брикетів, у с. Вільшана на базі колишнього ВАТ «Недригайлівський завод продтоварів» розпочало свою діяльність підприємство ПВКФ «Віса». А на базі колишнього ВАТ «Недригайлівське АТП-15943» – транспортно-експедиційне підприємство «ВлаТа». В районі працюють приватні заводи: цегельний у с. Вільшана та на базі колишнього комбікормового заводу в с.Засулля. Останніми роками введено в експлуатацію підвідний газопровід від Вільшан до сіл В. Будки та Деркачівка, а також підвідний газопровід до сіл Іваниця, Зеленківка, Комишанка, на будівництво якого виділено субвенцій із Державного бюджету на суму 1200 тис. грн. Проводиться будівництво підвідного газопроводу до сіл Сакуниха та Перетіч-


258 ки, на що виділено 700 тис. грн. субвенцій з Державного бюджету. Під’єднано газ до сушильного комплексу потужністю 100 тонн/год в смт Терни. У 2006 р. введено в експлуатацію палатний корпус на 120 ліжок. Побудовано два спортивних майданчики зі штучним покриттям, два ігрові та два тренажерні комплекси. За 2007–2008 рр. введено в експлуатацію 29 житлових будинків загальною площею 2675 м2. Згідно з програмою цифронізації телефонної мережі в смт Недригайлів та в селах району (Хоружівка, Вільшана, Коровинці, Беседівка, Великі Будки, Гринівка, Деркачівка, Іваниця, Комишанка, Кулішівка, Курмани, Маршали, Рубанка, Терни, Томашівка), проведена заміна координатних автоматизованих телефонних станцій на нові цифрові автоматизовані станції, що дало можливість збільшити кількість нових абонентів понад 900 та покращити якість телефонного зв’язку. У 2007-2008 навчальному році в районі працювало 22 загальноосвітні школи, 9 дошкільних та 3 позашкільних навчальних заклади. Дана мережа освітніх установ повністю задовольняла потреби жителів щодо отримання дітьми дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти. Загальну середню освіту здобували 2755 учні, що на 237 осіб менше минулорічного показника. За останні 3 роки середня наповнюваність класів зменшилася із 13,2 до 12,1 учня, а питома вага учнів, які навчаються за індивідуальною формою навчання, збільшилась на 30 % (2005 рік – 59, 2008 – 76 учнів). Першого вересня нового 2008-2009 навчального року за парти сіли – 167 першокласників, що на 22 дитини менше, ніж у попередньому навчальному році. Через відсутність учнівського контингенту у 5 навчальних закладах (Томашівська, Деркачівська, Іваницька, Веходолинівська, Саївська школи) не функціонуватимуть перші класи. У 2007 році таких шкіл було 3. Контингент учнів щороку зменшується на 180-200 осіб (8 %). За останні 6 років припинили існування 8 шкіл. В перспективі на наступні 3 роки прогнозується припинення діяльності, реорганізація навчальних закладів у школи І-ІІ, І ступенів ще 5 шкіл. Мережа лікувальних закладів району поєднує центральну районну лікарню, Тернівську селищну лікарню, 5 сільських лікарських амбулаторій, 31 ФАП і ФП. У районі функціонують 32 клубних, 26 бібліотечних закладів, 2 школи естетичного виховання учнів, 1 краєзнавчий музей. У районі під охороною держави перебувають 123 пам’ятники: з них історії – 49, археології – 46, монументального мистецтва – 10. На даний час проводяться заходи щодо паспортизації пам’яток історії та культури. З часу відкриття Недригайлівського краєзнавчого музею у 2006 р. зібрано понад три тисячі експонатів. Традицiйно проводяться в селищi обласнi турнiри з волейболу, пам’ятi воїна-афганця Сергiя Линника та пам‘ятi генерал-лейтенанта І.М.Русiянова, у якому беруть участь команди сусiднiх районiв. Значних успіхів досягла футбольна команда «Іскра», яка у 2010 р. святкуватиме 30-річний ювілей. Вона успішно виступає в 1-й групі чемпіонату Сумщини, вперше у своїй історії стала володарем Кубка області. У райцентрі діють відділення чотирьох банків – Ощадного, «Аваля», «Приватбанку» і «Брокінвестбанку». Напередодні Великодня 2005 р. в Недригайлові відчинилися двері нового торговельного закладу – маркету «Посулля».


259 На початку червня 2005 р. піввіковий ювілей відсвяткувала Недригайлівська пожежна частина, якій міністерство подарувало новий пожежний автомобіль, а у вересні цього ж року срібний ювілей відзначило місцеве вище професійне училище. Одна з київських фірм придбала триповерхову будівлю колишнього ресторану «Сула», яке майже 10 років пустувало і де ремонтні роботи значною мірою уже завершені. Там розмістилися служби юстиції, нотаріату та зал для весільних урочистостей. На прохання віруючих приміщення колишнього кінотеатру «Україна», що в Недригайлові, районна рада передала місцевій православній громаді Київського патріархату, проте споруджувати новий храм згодом вирішили в іншому місці – напроти школи. Але остаточно місцем для будівництва храму обрали Сквер Скорботи і Слави в центрі Недригайлова. На Великдень, 27 квітня 2008 р., Президент України В.А.Ющенко взяв участь в закладанні і освяченні наріжного каменю під будівництво Свято-Миколаївського храму, роботи зі зведення якого ідуть повним ходом. У районі видаються дві газети: комунальна «Голос Посулля» та приватна «Недригайлів сьогодні», редакторами яких стали Ігор Скрипченко та Євген Даниленко.


260

В.М.Головань з ТОВ «Хоружівка»

Жнивують в «Агробізнес ТСК»


Недригайлівський народний хор у Петриківці Дніпропетровської області

261


262

Духовий оркестр РБК, 2006 р.

Народні музики


263

У музичній школі райцентру

Золоті голоси Недригайлівщини – сім’я Токманів


264

Ровесниця незалежності України Аня Токмань

«Нащадки Томаша» з Томашівки


Хор ветеранів «Берегиня»

265


266

Юні танцюристи з Тернівської школи мистецтв

Подарунки від місцевого мецената П.П.Фесенка учням Зеленківської школи


267

Конкурсантки «Міні міс Недригайлівщини+ 2007»

Випускники 2005 року


268

А.М.Лісному – 70 років. Привітання від керівників районної влади

Вшанування багатодітних матерів. 2007 р.


269

На весільний рушник

Майбутні майстри пензля Недригайлівщини


270

Місцеві підприємці на презентації виробів Недригайлівського хлібозаводу

У сесійній залі під час голосування депутатів райради. 2006 р.


271

Традиційні літературні читання «На Миколая» у Козельному. 2006 р. В гостях у земляків письменники: М. Гриценко (з хлібом+сіллю), В. Мордань, П. Засенко (праворуч)

Ветерани на суботнику. 2007 р.


272

Біля каплички в Недригайлові

Відкриття нової аптеки в райцентрі. 2006 р.


273

Магазин «Водолій» і його господарка Н.І.Качинська

Хоружівський дитячий будинок. 2006 р.


274

Переможці спартакіади регіональних профспілок 2005+2006 рр.

Футбольна команда ветеранів Недригайлова


275

Змагання з дзюдо у ДЮСШ

Хокей на Сулі


276

Кандидат у майстри спорту з шашок Г.О.Пилипенко (праворуч) і О.Д.Любивий під час турніру

Добровольці+ентузіасти чистять Сулу біля пляжу в Недригайлові. 2005 р.


277

Колектив редакції районної газети «Голос Посулля» під час дозвілля

50 років Недригайлівської пожежної частини. 2005 р.


278

В оновленому сквері райцентру


281 Посульська земля стала джерелом натхнення і дала путівку в життя тисячам своїх синів і дочок, які, розлетівшись по далеких світах, і досі називають Посулля своєю малою батьківщиною. Історія нашого краю багата на історичні події та славиться іменами багатьох відомих людей, які яскравими постатями увійшли в українську історію, примножуючи славу посульської землі. Недригайлівщина по праву пишається своїми людьми. Наші земляки освоїли тисячі професій, працюють у різних сферах виробництва та суспільно-політичного життя, своєю невтомною працею сприяють розбудові незалежної Української держави. Посульська земля народила Україні Народного Президента Віктора Ющенка. Нащадок древнього козацького роду Калнишевських, він ще з дитинства виховувався в кращих традиціях українського козацького краю. Батьки Віктора Андрійовича – сільські вчителі – все своє життя присвятили навчанню та вихованню підростаючого покоління. Батько, Андрій Андрійович, викладав англійську мову, а мати, Варвара Тимофіївна, – математику. Своїм учням вони давали не лише знання, а вчили, насамперед, бути людьми: добрими, чуйними, чесними. Такими виховували і своїх синів: старшого Петра та молодшого Віктора. Удома тримали підсобне господарство: корову, птицю, город, пасіку. Бджоли були улюбленим заняттям для Андрія Андрійовича. Ними захоплювався і його батько, і дід, і прадід… Бджільництво в родині Ющенків стало сімейною справою. Це передалося і молодшому сину Віктору. Батько, Андрій Андрійович Ющенко, пройшов через пекло фашистських концтаборів, йому не раз доводилося дивитися у вічі смерті, тож своїм синам намагався прищепити кращі людські якості: доброту, чесність, порядність, повагу до людей, любов до землі та рідного краю… Хотів, щоб сини мали професії, які приносили б користь людям. Петро та Віктор росли звичайними сільськими хлопцями, звичними для будь-якої роботи, хіба що суворі батьки-вчителі ставили занадто високі вимоги до їх виховання, адже вчительські діти в ті часи були взірцем для учнів і в поведінці, і в навчанні, і в роботі. Швидко пролетів час. Петро і Віктор здобули освіту й знайшли своє місце в житті, заслужили повагу людей… Батьківська наука проросла в їхніх душах щедрими плодами, турбота про людину праці стала життєвим кредо. Нестримне бажання покращити долю простого українця та бачити Україну сучасною європейською державою, змусило Віктора стати не лише одним із кращих фінансистів, а й політиком, якому український народ довірив свою долю… 4 липня 2004 р. в Україні стартувала напружена президентська виборна кампанія. А за день до цього, 3 липня, в Хоружівці відбулася урочиста подія: благословення кандидата в Президенти України Віктора Ющенка. Саме тут, на рідній землі, він отримав благословення матері, поклонився могилі батька, почув щирі побажання односельчан. У рідній Хоружівці, біля стін храму св. Андрія Первозванного, він сказав: «Я іду в Президенти!». І, посміхаючись, пожартував: «Хоружівка буде мати свого Президента!» Варвара Тимофіївна зустрічала Віктора на порозі рідної хати з іконою Миколая Угодника. Поцілувавши та перехрестивши сина, вона подарувала ікону й дала материнське благословення. Зі сльозами на очах Варвара Тимофіївна говорила: «Благословляю тебе, синку, на великі діла, щоб ти робив добро людям…». Материнське серце ще тоді відчувало, на яку важку дорогу став її син, але добре розуміла, що це необхідно, щоб зробити життя людей кращим. Плакала мати, плакали і люди, які стояли поруч, адже всі розуміли, якою важкою буде ця виборна кампанія. Але тоді, напевне, один Всевишній знав, що доведеться пере-


282 жити матері, скільки горя випаде на долю рідних, яка смертельна небезпека нависне над Віктором. Тоді все лише починалось… Чим ближче наближались вибори, тим бруднішими ставали виборні технології, тодішня влада, розуміючи непопулярність «єдиного кандидата», вдавалася до відвертих погроз, підкупу, шантажу. Недригайлівщина, як батьківщина Ющенка, зазнала чи не найбільших знущань з боку влади. У ті дні Хоружівка стала об‘єктом «паломництва» численних ЗМІ. Фотографували спустілі, зарослі бур‘янами дворища, калюжі на сільських дорогах, осінню багнюку, намагалися знайти в селі людей, які мали б хоч щось погане розповісти про родину Ющенків, і розчаровані говорили, що не може бути, щоб він був такий ідеальний. Варвара Тимофіївна продовжувала жити в Хоружівці. Вона не вмикала останнім часом і телевізора, щоб не чути всього бруду, який щедро лився з усіх каналів, не слухала радіо й не читала ніяких газет, окрім «Cільських вістей» та «України молодої». Це були газети, яким вона довіряла і з нетерпінням чекала від листоноші. Саме з «України молодої» Варвара Тимофіївна дізналася про замах на Віктора на Херсонщині. Усвідомивши смертельну небезпеку, що нависла над її сином, материнське серце не витримало: стався серцевий напад. Наприкінці серпня здоров‘я Варвари Тимофіївни погіршилось і її відправили на лікування до Києва. А попереду ще було 5 вересня… Довго про отруєння сина Варварі Тимофіївні нічого не говорили. Такої звістки її серце уже б не витримало… У лікарні її ізолювали від зовнішнього світу: там не було ні телевізора, ні радіо, ні газет. Варвара Тимофіївна спілкувалася лише із близькими та рідними, які нічого не говорили про отруєння сина. Із Віктором говорила по телефону. Після повернення з австрійської лікарні він приходив до неї лише увечері, коли було вже темно… Кажуть, що спотвореного обличчя свого сина Варвара Тимофіївна так і не бачила. У жовтні виборна кампанія набирала обертів. Влада, розуміючи непопулярність «єдиного» кандидата, вдавалася до найбруднішого піару, погроз, підкупу. Демократичність виборів у нашому районі була під загрозою. Не допустити фальсифікації виборів на Недригайлівщині та підтримати свого земляка одностайно вирішили і хоружівці. Більше 120 чоловік стали членами дільничних комісій та спостерігачами на всіх виборчих дільницях району. Присутність там хоружівців району не дала можливості владі сфальсифікувати вибори, і в третьому турі 98,4 % виборців Недригайлівщини сказали: «Ющенко! Так!» Дочекалася Варвара Тимофіївна і радісної звістки. 23 січня 2005 р. відбулася урочиста інавгурація Народного Президента України. А 31 січня серце Варвари Тимофіївни перестало битися. Відійшла у вічність душа цієї мужньої жінки… Віддати шану та провести в останню путь Варвару Тимофіївну прийшла вся Хоружівка, приїхали тисячі людей з усієї України. Були сказані найтепліші слова, до могили поклали найкращі троянди, які пронизливий, морозний вітер вмить перетворював на кришталеві самоцвіти… Та чим можна виразити біль душі, біль неймовірної втрати? Про що думав Президент, проводжаючи маму в останню путь?.. Чи ж не занадто дорогою ціною дісталася йому ця перемога? А в пам‘яті односельчан і всіх, хто її знав, Варвара Тимофіївна завжди залишиться такою, якою була за життя: привітною, доброю, мудрою… Опустіла батьківська оселя Президента, але щодня сюди приїжджає багато людей. Вони хочуть побачити землю, яка народила Україні Народного Президента, покласти квіти на могили його батьків, відчути потужну енергетику древньої посульської землі і намагаються зрозуміти, як простий сільський хлопець зміг досягти вершин владного Олімпу. Валентина Ющенко, с.Хоружівка


283 НАЩАДКИ КОШОВОГО ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ З ХОРУЖІВКИ У Роменському краєзнавчому музеї є унікальний експонат – Євангеліє, на якому вигравіюваний надпис: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом Войска Запорожского низового судді військового Петра Івановича Калнишевського 1760». Пуд срібла пішов на обрамлення цього шедевра (довжина – 56 см, ширина – 32, товщина – 10 см). У свій час цей витвір мистецтва коштував 600 карбованців золотом (для порівняння: за доброго коня тоді давали не більше п‘яти карбованців). Коли була виготовлена ця пам‘ятка, наш земляк Калнишевський був ще суддею... Народився він у селі Пустовійтівці сусіднього Роменського району в липні 1691 р. А з історичних джерел відомо, що майже половина території нинішньої Недригайлівщини свого часу належала до Роменського повіту, округу, району. В тому числі Коровинці, Курмани, Рубанка, Малі Будки, Костянтинів, Ракова Січ, Березняки, Хоружівка... Тож останнього кошового війська Запорізького по праву можемо вважати своїм земляком. До того ж, є ще одна досить цікава річ. Справа в тім, що декілька років тому краєзнавець Ф.І.Сахно (вже покійний), збираючи по архівах та інших схронах матеріали про своє рідне містечко Сміле, що межує на півночі з нашим районом, з-поміж інших довідок виписував і ті, що стосуються Калнишевського. Утворилося розгалужене дерево родоводу кошового періоду другої половини 17 та 18 століття. Дякуючи доброму товаришу Феодосія Івановича, письменнику-досліднику Данилу Кулиняку з Ірпіня, автор цих рядків має змогу повідати читачам про родинні зв‘язки Петра Калнишевського безпосередньо з Недригайлівщиною. А саме з пращурами Ющенків із Хоружівки. Взагалі рід Калнишевського досить розлогий. У 1771 р. священиком Миколаївської церкви у Смілому був його рідний брат – Семен Іванович. За переписом 1767 р. в Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, ще один брат кошового, який підписав переписну відмість разом із сотником Василем Громекою, що свідчить про його неабиякий авторитет у містечку. Племінник останнього кошового Йосип Калнишевський був козацьким полковником. Інший племінник Сава жив у Плавинищах. Ще один брат Степан – у Процівці, неподалік Ромна. З листа сумського міщанина Григорія Швеця, датованого 1 жовтня 1768 р. й адресованого П.І.Калнишевському, довідуємося, що в останнього кошового були дві сестри. Григорій – син однієї з них, Агафії. З листування Петра Івановича відомо, що мав ще й племінника Стефана Чемериса, племінниць Уляну Лук‘янович, Тетяну Підгайну-Сердюченко, кума Афанасія Шкляревича у Ромнах, брата Нечипора Ющенка, козацького старшину з Хоружівки. 22 липня 1971 р. Ф.І.Сахно писав до Києва листа видатному письменнику-поету Олексі Ющенку. Ось уривок з нього: «Десь давненько я обіцяв надіслати вам деякі замітки з вашої родословної. У зв‘язку з тим, що Хоружівка з давніх часів пов‘язана своєю долею, економічним та іншим життям з нашим Смілим, довелося читати різні спільні документи цих двох козацьких поселень, натрапив на згадки про ваших предків. Найдавніші з них були козаки-брати Федір та Олекса Ющенки, що належали до Білоцерківського полку, яким командував Михайло Громеко. Про Олексу є запис у реєстровій книзі всього війська Запорізького після Зборівського договору з польським королем Яном Казиміром, що складений 16 жовтня 1649 року. Ці реєстри видав О.Бодянський в Москві 1874 р. Ющенки були досить кмітливими козаками, тож особисто Богдан Хмельницький доручав їм відповідальні завдання при таємному листуванні з Олексієм Михайловичем Романовим...»


284 В «Актах Юго-Западной России» (СПБ, 1878 р.) є запис, що в грудні 1653 р. козак Федько Ющенко привіз від Богдана Хмельницького листи до Переяславського полковника Павла Тетері, а той віддав листи будівничому Троїце-Сергіївського монастиря старцю Арсемію Суханову, будівничий, у свою чергу, надіслав царю відписку (Олексію Романову). Ющенки залишилися посланцями в Тетері, а коли в березні 1654 р. П.Тетеря входив до складу посольства в Москву і випрохав собі в царя грамоту на Сміле, то заселяв ці ще мало заселені краї своїми людьми, надаючи їм уже від себе відповідні ділянки, де можна було будувати водяні млини. Отже, Ющенки були першопоселенцями в складі сотні сина Громеки і поселилися над Хуссю. Саме Ющенки та ще Іван Хоружий і Никін Хоружий заснували село Хоружівку. Так що і письменник Олекса Якович Ющенко, і Президент України Віктор Андрійович Ющенко та їхні прямі родичі цілком можуть вважати себе нащадками того Нечипора Ющенка з XVIII століття, який був братом Петра Калнишевського – відтак і нащадками останнього кошового отамана Січі Запорізької. Як вказано в «Описі справ» (1713-1776 рр.) «Архіву Коша Нової Запорізької Січі» (Опис справи 253. ст.120-121), виданому 1994 року в Києві («Наукова думка») «...До Петра Калнишевського писали ... родичі Йосип Калнишевський, Нечипір Ющенко, Сава Нестерович Буженко...» У реєстрі усього війська Запорізького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складеному 16 жовтня 1649 року в Черкаському полку, зокрема в сотнях Саварського, Вовченка, Кулаківського, Островського зустрічаємо прізвища козаків: Андрій Ярмоленко, Олекса Коломієць, Ярема Пилипенко, Артип Клименко, Василь Ющенко, Іван Юрченко, Макар Ященко, Іван Сапсай, Васько Бут, Опанас Міщенко, Андрій Жук, Олешко Довгаленко, Кость Мартиненко, Лаврін Кужель, Процик Демченко, Тимко Гриценко, Олексій Момотенко, Мартин Скрипченко, Каленик Волошин, Павло Антоненко... Ці прізвища зустрічаються й донині в Хоружівці та районі. А це ще один доказ, що наші пращури з Наддніпрянщини. І.К.Абаровський


285

На святкуванні 90+річчя Хоружівської школи. У центрі – мати майбутнього Президента – Варвара Тимофіївна Ющенко

Василь Сергійович Литвиненко з Президентом України В. А. Ющенком


286

В.А.Ющенко 14 жовтня 2006 р. у Недригайлові


289 І. Часова стратиграфія топонімної системи Топонімна система Лівобережної України, як і вся місцева мовна система, сформувалися у процесі складного, багатовікового розвитку та взаємодії удільних явищ і тих рис, що виникли внаслідок тривалого дозаселення краю. Засвідчений історичними пам’ятками період застає на цих землях розгалужену, густішу на захід від Сули мережу полянсько-сіверянських поселень, назви яких було зафіксовано лише частково, коли біля них відбувалися певні історичні події, що їх літописці вважали за важливі. За всієї вагомості літописних записів слід сказати, що як фон для описуваних у літопису військово-політичних подій там згадано лише близько 180 населених пунктів у межах території сучасної України (сучасних ойконімів – близько 30 тисяч). Цілком очевидно, що це співвідношення (0,6 %) не може дати навіть віддаленого уявлення про реальні масштаби і склад тодішньої топонімної системи, адже сотні й тисячі сіл і дрібніших поселень, сучасних літописцю, не дістали своєї фіксації в літопису. Фактом залишається, що переважна більшість прадавніх назв дійшла до нових часів виключно шляхом усної народної традиції і лише від ХVI-XVII ст. була поетапно зафіксована письмово на географічних картах. Проте мінімальні позитивні наслідки зіставлення сучасної топонімії зі жменькою назв, яким пощастило опинитися в літопису, все таки є. Стає цілком очевидно, що за 800, 900 або 1000 років усного вжитку нашими предками частина назв, уперше письмово засвідчених у варязькі часи, залишилася практично без змін: Любомль, Пирятин, Корсунь, Канів, Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Сосниця, Глухів, Путивль, Білгород, Луцьк, Шумськ, Звенигород, Галич, Ізяслав, Кременець, Микулин, Деревич, Броди, Меджибіж тощо. Інша частина назв змінилася, але незначно, і цілком упізнавана: Полоний, Дядьков, Чучин, Баруч, Лубно, Роман, Бохмач, Березний, Носов, Серебряний, Блистовит, В’яхань, Голтав, Лтава, Вручий, Іскоростень (сучасні Полонне, Дяківці, Баликове-Щучинка, Баришівка, Лубни, Ромни, Бахмач, Березна, Носівка, Срібне, Блистава, Віхове, Говтва, Полтава, Овруч, Коростень). Нарешті, ще й інші селища позникали або існують під іншими назвами. Так само й сучасні гідроніми ще більшою мірою упізнавані в літописних назвах річок: Дніпро, Дністер, Снов, Ворскла, Сула, Десна, Локня, Сейм, Трубіж, Хорол, Голта, Псел, Тесмень, Рось, Тетерів, Здвижень, Уша, Буг, Бог, Случ, Горинь, Хомора, Стир, Ушиця тощо. Коли ж ідеться не про малу частку сучасних топонімів, зафіксовану в літопису, а про збережену усною традицією величезну загальну топонімну систему України, «ми не можемо зараз перерахувати всі відомі тут назви поселень і річок з домонґольської доби, зазначимо лише, що йдеться про велику кількість ойконімів і гідронімів (назв поселень і рачок), стратиграфія яких включає до свого складу шари доскіфського, скіфо-іранського,фракійського,балто-слов’янського,тюркського, вкраплення ґерманського, кавказького, фінського та іншого походження. Що ж до переважної більшості [топонімії], то вона, як правило, є слов’янською й не становить чогось абсолютно відмінного від аналогічних назв інших територій східнослов’янського (а то й слов’янського взагалі) світу, більше того, вона, як правило, тісно пов’язана з нею на тому чи іншому... рівні». За висновком О.Стрижака, «історична Лівобережна Україна, будучи рецептором іміґраційних потоків із Задунайщини, згодом сама стала джерелом сильного еміґраційного відпливу на північ у верхів’я Дніпра та його лівої притоки Десни, а потім, в епоху


290 Київської Русі, – в басейн Оки». Пізніші історичні епохи залишили на Лівобережжі назви татаро-монґольського походження, далі почався вплив Литви, Польщі, Московської держави. Спробуймо зробити короткий огляд цих нашарувань у топонімії у зворотному хронологічному порядку – від сучасності до щораз давніших часів. 1. Колись нащадки вивчатимуть географічні межі поширення радянського періоду нашої історії за ключовими топонімами: там, де є Червона Слобода, – там поруч і Горькове, де Жовтневе – там і Кірове чи Спартак. Пов’язані за змістом через складні історичні події, які не перекажеш двома словами, ці ключові показники радянського топонімічного пласту утворюють так званий фрактал (від лат. fractus ‘розбитий, розчленований’) – мозаїчні вкраплення у загальну картину топонімії краю. Сукупність послідовних у часі фракталів можна дослідити і виявити часовий порядок напластування назв: цим і займається топонімічна стратиграфія. Топонімічні фрактали цікаві тим, що відтворюються як генетичний код у кожній географічній «клітинці» суспільства, – наприклад, у межах одного району, області, регіону. Є типові «набори» назв, які, хоч і з варіаціями, повторюються в межах цілої України, інші – в межах кількох сусідніх країн, або й цілої Слов’янщини. Відкриття типізованості тополандшафтів становить важливе надбання сучасної топоніміки. 2. Є свій фрактал у дорадянського періоду входження частин українських земель до складу імперій – російської або австро-угорської. На Лівобережжі він зберігся після радянських часів переважно у назвах урочищ або ставків, як-от: хутір Поповичів, Кріпаків, ур. Попова Лука, Панська Лука, Великодній, Москаленкове, ст. Панський, Круподерин. 3. Є козацький фрактал часів від антипольського повстання 1648 р. до ліквідації автономії Гетьманщини в 1802 р.: ур. Сотницьке і хут. Сотницький, Гайдуківський, Сердюки, Ракова Січ, Козацьке, Мазепина Гора, ур. і ст. Полуботок. 4. Польська присутність на Лівобережжі (1569-1648) залишила в цілому менші сліди, ніж на Правобережжі: с. Томашівка (пол. Tomasz ‘Хома’), поруч с. Закроївщина – безсумнівно, з попередньої форми *Закревщина ‘взяття в заручники кровних (krewnych) родичів’, – пор. с. Закрівці (Іванофранківщина) і численні села у Польщі Zakrzew, Zakrzewo, Zakrуw (усього понад 70 назв). Є поодинокі назви польского часу і по сусідніх районах: с. Королівщина (Ромни), м. Кролйвець См з типовим «польським» наголосом на передостанньому складі. На звуковому рівні польський слід помітний у назвах хут. Гловин (Головин), Худомент, Сементовського або залізничної станції Блотниця біля вже «підправленої» назви с. Болотниця (Чернігівщина). 5. Назви литовського періоду (1350-1569) потребують глибших пояснень фахівця, адже крім с. Литвини є ще ур. Круті, Крутківщина (від лит. krutas ‘груди; пагорб, берег’, – пор. відоме с. Крути під Бахмачем), або хут. Гуки (від лит. gugа ‘горбок’). А глибше цих пластів побутова свідомість, як правило, не сягає. У поквапних буднях людям не було коли зафіксувати, чому одне село має назву Цибуленки (хіба сусіди цибулі не садили?), а інше Чемоданівка (у часи мішків і клунків хтось перший наважився таку річ купити?). Це галузь побутових знань, яка традиційно живить легенди – нерідко про те, чого насправді не було. Втім частина назв і так досить прозора і пояснень взагалі не потребує: Гострий Шпиль, Шаповалове, Зелена Діброва, Зелений Гай, Острівне, Польове, Городище, Кушніри, Дігтярка, Засулля, Бродок, Комишанка, Клин, Ярмоленкове, Берізки, Березняки. Однак є пласти місцевих назв, настільки змінених за багато століть, що їхня початкова внутрішня форма цілком утрачена й тепер герметично закрита поки що і для фахів-


291 ців: Коцупіївка, Ницаха, Ціпка, Реви – тут висловлюють хіба що припущення. Інші назви самі спонукають до пошуків: чому Калинів Яр, а не калиновий чи калинний ? Чому Мухувате, а не мухове чи мушине ? Письмові свідчення, на жаль, не йдуть надто глибоко, але вони – справжні ліхтарі минулого. Сучасна загадкова назва с. Курмани виглядає як Komani на карті України Ґ.де Боплана 1650 р., а це – самоназва половців-куманів. Часом можуть допомогти картографічні матеріали інших районів України зі схожею історичною долею: назві села Біж, як виглядає, більше тисячі років, адже це давня присвійна форма, упізнавана в назвах Стрибіж, Небіж Жт або Старий Тараж Лв (тобто буквально: ‘Стрибогове’, ‘Небогове’, ‘Таранове’). У сусідньому районі ця топооснова зберігається у назві с. Біжівка (Буринь) або вже у дещо зміненій назві Бошівка (Білопілля). Ім’я річки й хутора Бішкінь (<*Біж-кінь «божий кінь») вводить нас у світ вельми архаїчних дохристиянських вірувань. (Значки <* читаються: «що походить від імовірної, тобто письмово не засвідченої, форми»). Інша річ, що у християнські часи, як у нас, так і на Заході, старі успадковані назви було внесено до нової світоглядної системи і переосмислено, тому насправді значно давніші Біж, і Святошин, і Біла Церква, і Богуслав Кв, і без перебільшення сотні інших тепер сприймаються як фраґменти християнського фракталу назв. У разі, коли в межах району трапляється не один, а декілька фраґментів фракталу, раніше вже дослідженого на ширшому топонімічному масиві, тоді ймовірність правильних висновків зростає. Багатий історичний матеріал. І. дозволив, зокрема, поставити в один ряд з групою топонімів Біж, Бішкінь, Біжівка низку імен зниклих хуторів і урочищ, серед яких ойконім Боговози вже не залишає жодних сумнівів у понад тисячолітній давності всієї цієї групи назв (поняття ‘віз для ідолів’ виявлене, наприклад, у дравідійських мовах, споріднених з алтайськими). 6. Долитовські часи – татарські (1240-1350): кочовики мали тут хіба що зимівники (кишлаки), проте кілька тюркських назв у районі є – ур. Караван, Майдан, с. Саєве (тюрк. сай ‘річка’), – пор. с. Саї та Беєве (Липова Долина). Згадані половці – це мовні родичі татар, тому до цього ж фракталу слід віднести і ойконім Курмани (Komani). 7. Від часів Київської Руси (911-1240) у літопису згадані під 1147 р. городки Попаш (у Переяславській землі) і В’яхань (у Чернігівській землі), а також під 1127 роком Ратмирова діброва, яка займала північну половину теперішнього Недригайлівського району між с. Терни і м. Ромни: «Половців тим часо прийшло сім тисяч з [ханом] Осулуком, і стали вони коло Ратмирової діброви за [рікою] Виром». Через 20 років усобиць удільні князі-призвідці Гліб Юрійович і Святослав-Михайло Всеволодович восени 1147 року намагалися схилити мешканців м. Вир (сучасне Білопілля), аби вони перейшли на їхній бік, відлучившись від Ізяслава-Пантелеймона Мстиславича (1096-1154), на той час Великого князя Київського: «І послали вони до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми віддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас – Ізяслав», – і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не дістали нічого. А звідти пішли вони до Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш. І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли». Традиційно історики ототожнювали літописний Попаш із с. Засулля за 7 км на захід від р. Попаді (два городища і три поселення), а В’яхань – з городищем на околиці с. Городище в ур. Городок. Проте якраз топонімічний аналіз веде до інших висновків. За даними І.К.Абаровського, на захід від Засулля в околицях с. Костянтинів збереглося урочище Попаш, що є визначальним для атрибуції літописного Попаша (назва дійшла до нашого часу без жодних змін). Що до В’яхані, то у зв’язку з навколишніми численними


292 волоськими (кельтськими) назвами виникає підстава етимологізувати цю незвичну за звуковим складом назву на кельтському мовному матеріалі. Серед інших розглянутих можливостей найбільш переконливою для ролі першоджерело виглядає основа ірл. fiacal [f’нOk-ml] ‘зуб, зубець; гострий мис скелі або дернового берега (turf bank)’. Названу топографічну особливість має с. Віхове (=Вехова Долина) на Сулі. Разом з переконливою близькістю самого звучання топоніма (Віхове/ Вехове/ В’яхань) це змушує визнати саме в ньому сучасне продовження літописної В’яхані, відхиливши інші інтерпретації. Таким чином, у 2007 р. першій письмовій фіксації обох назв виповниться по 860 років. Це доводить, що за 8-9 століть усного вжитку назви можуть залишатися цілком або майже тотожними, але це зовсім не означає, що так мало змінюються всі назви, або що в Посуллі не збереглося давніших назв. 8. По-перше, таким є потужний пласт докиївської (доруської, доварязької) традиції місцевого язичницького слов’янського населення, сіверян і полян VI-X ст., він детально розглянутий окремо нижче, у розділі ІІI цього дослідження. 9. По-друге, це помітні сліди аваро-монгольського фракталу VI ст., представленого ойконімами с. Хоружівка, Добринівка (=Хорол), хут. Абаровський і с. Хохи (<*Холхи). Етнонім обрів-аварів найповніше збережений у назві хут. Абаровського, – пор. с. Обертень (Охтирка). Синонімічна назва с. Хорол Добринівка – як і сотні однотипних по цілій Слов’янщині – найімовірніше походить не від прикметника «добрий», ані від імені Добриня, але від етноніма обрів: <*Обринівка. Назва с. Хохи настільки ж незвична за звуковим складом серед сусідніх назв поселень, наскільки й близька до своєї імовірної попередниці *Холхи (монг. халх, хелx ‘щит, заслон; захист, протекція’), – пор. назву р. Холх у Брянській обл. за українським кордоном, як і сучасний етнонім халха-монголів, – подробиці. Неподалік є також с. Могильчин ‘мо(н)гольський’ (Білопілля). В околицях чимало інших алтаїзмів, як-от Шепелівка (монг. жуп-, шеп- ‘жупа, округ’), Буняківка (хан Боняк), Верх. і Ниж. Жужманівка (? монг. жаш(к)- ‘ясак, влада, уряд’). 10. Догунські часи, як не дивно для декого, також представлені в топонімах на карті. Першим очевидним свідченням цього є назви від основи Ант-, які мають відповідати давнім антам – племінним групам слов’ян, що свідомо стали гунськими побратимами по зброї. Класичним прикладом є назва с. Антики під Путивлем (від алтайс. antїk- ‘складати присягу’). Значно більше пізніших пристосувань – с. Антонівка, Андріївка тощо. 11. Піти на такий крок – укласти союз з войовничими азійськими кочоівниками – слов’ян спонукали збиткування їхніх попередніх володарів – готів: цей період досить детально досліджений (див., наприклад, книгу: Х. Вольфрам. Готы. – М., 2003). Готи змушували своїх холопів тяжко працювати на видобутку металів (міді й заліза) та на будівництві земляних укріплень, відомих в Україні як Змійові вали, – див. детальніше: Тищенко К.М. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до аварів // Урок української. № 5-6, 2004. – С. 1-32 (вкладка); Тищенко К. Про кельтську спадщину деревлян // Україна. Наука і культура. Вип. 32. – К., 2004. – С. 150-179. 12. Попередніми зверхниками слов’ян, як випливає з даних словника й топонімії, були кельти (норці, волохи, волхви). Вони також залишили помітний слід серед назв на карті. Досить сказати, що принаймні 215 річок України беруть початок біля сіл з кельтськими назвами Трибухів, Болехів, Носове, Гранів, Глухове тощо (у перекладі відповідні топооснови означають «Хутір, Зруйноване, Високе, Болотяне, Дощовий навіс»), – подробиці див.: Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. № 5-6, 2003; продовження: № 3, 2004. Чималий слід залишили кельти й у топонімії Недригайлівщини.


293 Про можливе походження назви р. Хорол висловлено кілька гіпотез – від слов’янської (давнє сх. хрълъ ‘швидкий’, але звідки походить саме це слово?) до іранської (від ір. hu- ‘добрий’). Проте з огляду на топографічні особливості річки, як і досить помітну монгольську присутність у цьому районі, не можна обминути й можливість алтайської етимології: у двох десятках евенкійських діалектів horol означає ‘крутитися, обертатися; обійти, об’їхати навколо; перевернути. Справді, таке значення добре відповідає характеру течії р. Хорол, яка у межах Сумської області кілька разів змінює напрям. Беручи до уваги, що вказаному евенкійському слову відповідають серед. монґ. horиi- ‘крутитися, обертатися’, бурятс. эрьюл ‘те саме’ (цrцl), виходило б, що назви Хоролу і географічно близької Орелі можуть походити з одного алтайського джерела. Окрему проблему становить назва річки Сула. Цей гідронім традиційно вважають тюркським за походженням (suvlaг ‘водопій, водойма’, татарс. тюменс. sulau ‘водопій, місце, багате на воду, тур. sulaq ‘те саме’). У зв’язку з поширеністю назви (її мають ще 4 річки) М.Фасмер припускав і можливе слов’янське походження назви, додаючи інші індоєвропейські паралелі: норв. sцьla ‘твань, бруд, болото’, лит. sulа ‘сік дерева’ тощо. Проте, як і для Хоролу й Орелі, ми схиляємося до реалістичнішої монґольської етимології Сули від нанайс. сулв ‘залишити, зберегти’, сугле ‘дарувати’, письмо монґ. salga-, монґ. салга- ‘відділяти`. За особливостями своєї мовно-звукової форми назви сіл Хоружівка, Хоружі, Хорошки стають в один ряд з найдавнішими монґолізмами гунського і аварського походження. Саме слово хоругов ‘корогва’, як і теліга ‘віз’, і відоме з топонімії *сула / сурга ‘дарунок з військової здобичі’ (пор. дієслово укр. сурганити), є першими монґольськими запозиченнями V-VI ст. у слов’янських мовах, зокрема хоругов походить від дав. монґ. horoKгa ‘прапор’. Оскільки сучасний монґольський прототип слова не має початкового х- (oruKgo, oruKga ‘знак, прапор’), то це х- намагалися пояснити як доказ тюркського посередництва; проте К.Менґес переконливо показав питомий характер х- у давньомонґольській формі. На відміну від форм з -н-, українські топоніми типу Хоружівка відповідають за формою чеським korouhev, korъhva і серболужицьким на крайньому заході слов’янщини (влуж. khorhoj <*khoruhowм, нлуж. chуrgoj, chуrugoj), що свідчить на користь формування цієї топонімної форми в гунсько-аварські, а не польські часи (тоді було б *Хорунжівка). Прояснити датування топонімів з основою Хоруж- може зіставний аналіз алтаїзмів у їхніх навколишніх тополандшафтах (рис. 1). Як видно з таблиці, в околицях майже всіх ойконімів від основи Хоруж- є назви з етнофорними основами гунів (он, un-), хинів (гін-, хін-), киданів (кийдан-), обрів-аварів, моголів та їхніх владних установ – солот- / золот- ‘дарунки з військової здобичі’, болян- ‘боян, аварський володар’, кохан- ‘каган’, джеп-/ шеп-т- ‘місце / місця харчування’ (пор. Шепетівка, Шпетівка, Шептичі, Шпетки, Шпитьки), жаж-к- ‘ясак, влада’. Крім того, наявність надійно засвідчених у Чехії кількох гнізд однокореневих топонімів від основи Chorouћ- / Korouћ- практично у тому самому за тематикою топонімічному оточенні може говорити лише про гунсько-аварський період появи цих назв (адже пізніші монґоли так далеко на захід не проникали). На відміну від гунів, авари перейшли до систематизованого владного й податкового освоєння підкорених земель. К.Менґес звертає увагу на те, що запозичене в гунсько-аварські часи слово хорюгъвь, яке означало в давнині ‘бойовий прапор’, у сучасних мовах утрималося у значенні ‘церковний прапор’: – це «цікавий поворот у семантичному розвитку, який ще чекає на своє пояснення». Cам дослідник його й пропонує дещо згодом, коли пише, що монґольське слово (ім’я не власне, а загальне, тобто апелятив) *horoKго означало такий важливий


294 предмет, як прапор, у шаманській практиці: він розглядався як вмістилище духів-покровителів, званих згодом sьlde(s). В імперії Ляо прапорам і барабанам приносили жертви. Зупиняючись на причинах малої вживаності слова у письмових пам’ятках, К.Менґес зазначає: «Гідно подиву, що слово [orungu, *horoKго] так мало засвідчене тюркськими й давніми монґольськими текстами. Імовірно, причина цього – в первісно вагомому, виключно шаманському сенсі цього позначення «священного прапора», вмістилища духівзахисників..., так само як у буддійській перекладній літературі, а надто в мусульманському середовищі слів цього роду по можливості уникали. Це становить цікаву паралель до різко неґативного ставлення у давній слов’янській перекладній писемності до термінології власного язичницького минулого» (!). Аналогією до згаданої К.Менґесом тенденції уникати сакральних термінів є виявлена система табуїзації язичницьких за змістом топонімів. Табуїстична зміна назв полягає у свідомій незначній деформації звучання в такий спосіб, щоб назва залишалася впізнаваною для втаємничених у давню світоглядну міфологію. «Перші зіткнення між аварами й слов’янами мали місце у 558-562 роках, коли анти після героїчного опору кочовим ордам зазнали остаточної поразки... Тоді слов’яни-анти мали жити між Дніпром і Дністром. Після тої події багато слов’янських племен надовго опинилися під аварським пануванням. Вони навіть були змушені брати участь у грабіжницьких походах на землі обох Римських імперій аж до самого кінця аварської держави, повністю знищеної двома ґрандіозними походами Карла Великого в 791 і 795-796 роках, а також у подальші роки». До цих відомостей К.Менґеса слід зауважити, що у світлі сучасної науки ґрандіозність антиаварських походів Карла є перебільшеною: Аварський каганат, як виглядає, занепав сам, вичерпавши власні сили, що стає очевидним з відповідних розділів фундаментальної праці Д.Хеґерманна «Карл Великий». К.Менґесу належить блискуче доведення тези про раннє запозичення слова хорюгъвь до праслов’янської мови на підставі зіставлення характеру його вокалізму з діагностично важливим для хронології іншим запозиченням – іменником «король». Як відомо, ім’я Карла Великого «стало у слов’ян загальним словом для позначення монарха, короля, князя, кагана, хана в тому сенсі, який надають цим фіґурам на Заході; пор. Karl > *Korljь > цсл. краль, [укр., білор.], рос. король, чес. krбl, пол. krуl, сх. крвљ тощо... Це слово не могло бути запозичене раніше від правління Карла (768-814), і, можливо, до знищення аварської держави в останнє десятиліття VIII ст., але в ньому [вже] повністю виражені ознаки праслов’янської метатези плавних [-ar- / *-or- / -ra- / -rу- / -oro-]» [Менгес, 165]. Звідси К.Менґес робить важливий висновок, що «протомонґольське аварське *horoKго було запозичене слов’янами значно раніше від імені Карла Великого» [там само], адже там ґрупа -оrо- у всіх слов’янських мовах дала подібне, «нібито повноголосне» продовження без метатези (перестановки) плавної р, – отже, саме явище метатези є з очевидністю пізнішим щодо цього запозичення. Цією важливою обставиною ми ще скористаємося далі. Порівняно зі східною за походженням назвою Хоружівка, яку на підставі фонетичних особливостей і наявності ранніх алтаїзмів у топонімічному оточенні можна датувати гунсько-аварським часом, до назви Недригайлова веде західний слід. Навіть на карті України де Боплана 1650 року назва Недригайлова надійно засвідчена як Drihalow: так названі чітко зображені на карті фортеця, городище (Н) і річка (R). Беручи до уваги розміщення давнього Дригалова на межі Переяславського й Чернігівського князівств (Попаш був чернігівським, В’яхань – переяславською), а в козацькі часи – на межі Речі Посполитої та Великого князівства московського, можна зрозуміти,


295 що місто упродовж століть жило прикордонним життям. Це пояснює можливі причини безсумнівно пізньої народної переробки старої незрозумілої назви на нову із значенням «місто, що не здригається». (Як зазначає К.Менґес, при засвоєнні запозиченого або давнішого незрозумілого слова у спільноті мовців «має місце якесь зіставлення з уже відомими конкретними предметами, що звичайно веде до народної етимології та пов’язаної з нею зміни форми запозиченого слова»). Сама ж прадавня основа Дриг-, упізнавана і в новій формі топоніма Недригайлів, указує на етнонім дриги («Чий город ? Дригалів») і далі – дреговичі. Дриги – це ім’я, яким ятвяги (кельто-балтійське плем’я) називали своїх сусідів, східних слов’ян. Тобто, це ятвязька назва певної племінної групи наших предків, тому вона й досі зберігається в місцевих назвах України – на Лівобережжі: Недригайлів См, Дрижина Гребля Пл, Drzy Pole Пл [Боплан], б. Дрищівський Ліс Дц, р. Дреголіт, Дришлева, Дрижава Чг; на Правобережжі Дрижиполе+ Кв, на Поліссі (Дриглів), в Українських Карпатах (пот. Дрижини, Дрижина). Є такі назви і в Росії (балка Дрыжин Яр (Курська обл. РФ) і в Білорусі (Дрыгучі, Дрычін(2), Адрыжын). В Україні побутує також і прізвище Дриґа. Щодо походження назви дреговичі, відомої лише в часи Київської Руси, дослідники охоче обмежуються «народною етимологією» (немовби від білор. дрыгва ‘болото’), хоча при тому, скажімо, М.Фасмер і вказує на неясність співвідношення кореневих голосних е і я у варіантах цієї назви]. З іншого боку, ще О.Попов звернув увагу на явно «квазіпатронімічне» оформлення етноніма суфіксом -ичі (що означало б буквально «сини болота» (?)), але не зробив звідси якихось дальших висновків. Пряме сусідство з дреговичами на заході ятвягів, якраз і дає підстави зблизити з назвою дреговичів також і ятвязьку назву східних слов’ян взагалі – дриги «руські».

Дриґала (пристрій для підвішування колиски на полі)


296

Мовні релікти дреговичів і дриг

Як відомо, пам’яток празького типу, надійно пов’язуваних зі слов’янами, на північ від Прип’яті не знайдено. На цих землях балтів перші ґрупи слов’янського населення з’являються не раніше VIII ст. Хоча прип’ятське лівобережжя колонізували саме деревляни, їхній етнонім тут невідомий. Зате згодом місцеві племена згадуються під назвою дреговичів (бр. дрыгавічы). (Цей важливий факт пояснимий як наслідок синонімічності, семантичної близкості самих етнонімів, яку видно з їхньої етимології). Про близькість племен говорить і той факт, що в обох ґруп племен пам’ятки дуже схожі. Якраз у зв’язку із значенням «слуги венетів» для етноніма слов’яни і щойно розглянутою кельтською кон’юнктурою етноніма деревляни не можна проминути ймовірне кельтське першоджерело для назв дреговичі і дриги. Кімр. drwg , мн. dryg(i)au означає «погана, зіпсована, ледача людина», «поганого роду», «нечемна людина», — очевидно, на противагу боярам як кращим людям. Право на кельтську етимологію ятвязькій назві надає кельто-неврська атрибуція милоградської культури [та віднесення самих ятвягів за мовними ознаками до кельтського або кельтизованого населення, перехідного до балтійського, керованого князями-волхвами на зразок Скомонда. На користь такого пояснення говорить той факт, що відповідні топоніми поширені на всій посткельтській території: пор. нім. Driggen, Dretzen, Dresden (=верх.-луж. Drjeћdџany) і пол. Dryga, Dryganek, Drygulec, Dry]yna. Не виключено, що першоджерелом назви могли бути й інші апелятиви: гал. drungus, droing «народ, плем’я», ірл. drong «ґрупа», асакс. dryht «народ», ґотс. driugan «служити солдатом», а також ґотс. triggws ‘вірний’. З розглядуваним етнонімом, так чи інакше поєднаним зі світом кмітливих кельтів, слід пов’язувати кілька технічних пристроїв чи засобів без з’ясованої етимології: укр. [дриґбла] ‘пристрій для підвішування колиски на полі’; бр. [дрыгблы] ‘припасовані до кінців задньої осі возу криві жердини для перевезення колод’; укр. [дригбти] ‘молоти на жорних’; [дръги] ‘рідко, спеціально на насіння посіяні коноплі’ і особливо [дригула] ‘снасть для лову сомів’, – пор. пол. dryga ‘вид невода для осетрів’, drygawica, drygulica


297 ‘рибальська сіть. В усіх наведених апелятивах впадає в око географія їх поширення: вони не виходять за межі діалектів української, білоруської та польської мов, предки носіїв яких у своїй історії мали тривалі й не раз драматичні контакти з ятвягами.

ІІ. Топонімічні околиці Хоружівок Скориставшись датуванням назв від топооснови Хоруж- IV-VI століттям (отриманим як з фонетичної характеристики слова, так і з фактів реґулярного оточення таких сіл гунсько-аварськими етнофорними топонімами), спробуємо тепер дослідити детальніше прилеглі до них тополандшафти. Для уявлення про характер проаналізованих нами понад 30 тополандшафтних районів у статті наведено топограми (просторові схеми географічного розміщення топонімів) навколо сіл Хоружівка См, Хоружі Пл, Хорошів Хм і Хороцеве ІФ щоразу на площі розмірами близько 60 х 40 км. Зіставлення тополандшафтів різних сіл України з топоосновою Хоруж- та її ймовірними похідними Хорош-, Хороц- унаочнює несподівану, але явну схожість звукового й морфемного матеріалу навколишніх топонімів у важливій семантичній області, де виразно проглядають елементи язичницького міфологічного світогляду місцевого населення. Іншими словами, роблячи висновки з топонімічної картини, з’ясовуємо, що гунськоаварські кочовики у різних місцях Наддніпрянщини й Прикарпаття, де вони розміщували якісь свої опорні пункти з корогвами, заставали схожий стан язичницьких вірувань. Таким чином, уже при зіставленні топонімних масивів цих 6 районів вдається вичленувати у них 5 тематичних блоків повторюваних топооснов: 1. Хрещенський блок: виразне розміщення пізніших християнських осередків (їхні назви написані жирним шрифтом біля хрестика) поблизу селищ з узагальненим позначенням місць язичницьких культів, – пор., з одного боку, с. Попівка, Черниче, Хрещате, Греки, а з іншого – Гришки, Божкове, Божки, Біжівка. 2. Язичницький теофорний блок: пор. основи Лук- / Левк-, Тарас- / Грім-, Біл-, Тют-, Кукул-. 3. Блок ознак кельтського язичництва: пор. основи Граб-, Дуб-, Губ- / Ковал-, Ясн-, Кобл-, Кост- / Череп- / Голов-; етнофорні основи Волх-, Нор- та інші. 4. Блок включеності слов’ян: пор. слов’янські етнофорні назви (Дриг-), політофорні назви Мал- / Терн-, Дід-, також Страх-, Холод- / Азар-, Баб-, Чиж-, Весел-, ойкофорні Кал-, Мох-, Марш-, Карв-, Глух-, Син-, Мак-, Бор-. 5. Алтайський блок (його назви на топограмах виділені курсивом): діагностична основа Хоруж-, етнофорні назви типу Гуньки, Онишки, Обертин, Добряни, Хідновичі, Кийданці, Могильне та політофорні назви на зразок Зашковичі, Сурож, Ординці, Коханівка. Кожний район має свої особливі, рідше вживані топоніми, іноді – унікальні, які виявилися також належними до кельтського фракталу, дослідженого останніми роками у численних публікаціях (подробиці далі). Сенс більшості перелічених назв досить прозорий, семантика назв досліджена внаслідок тривалих кельтських етимологічних студій. Їхнє накопичення і систематизація уможливили досягнення нової якості знань, які проливають світло на відтворювану в топонімії загальну картину суспільної дійсності Наддніпрянщини часів раннього Середньовіччя. Ідучи за наведеною схемою з 5 тематичних блоків, цю картину можна коротко характеризувати у такий спосіб.


298 1. Хрещенський блок. Пізніша присутність ченців або священиків (попів) відзначена переважно біля місць із узагальненим позначенням язичницьких культів (Божкове, Божиків, Біж, Боговози, Бішкінь). При цьому послідовники тих культів згодом дістали зафіксовану в ойконімах християнську оцінку як грішники (Гришки, Гришівці, Гришкове), а місця перших хрещень місцевого населення упізнавані за назвами Хрещатик, Хрещате, Хрестителеве або вказівок на зразок Греки, Гречинці, Гречани, Воскресенці. Щонайменше 8 назв Хрещатик, Хрещате свідчать про те, що дані в домонґольські часи, коли це слово пробутувало у нашому словнику як звичайний апелятив і зі значенням ‘місце хрещення’. З дослідження ширшого матеріалу випливає, що в більшості своїй села з назвою Хрещатик, Хрещате, Хрестище розміщуються в одній сільраді з селом, у назві якого відображене протиставлення сусідів як нехрещених, – Тубільці, Репужинці ‘перечинці’ (що дозволяє припустити цей же сенс у назвах Перекір, Перекора), Пигарівка (<*Пикарівка, від кімр. pecwr ‘грішник’; саме ця кельтська основа у незмінності збереглася у назві с. Пекурівка), – або як язичників: Тарасівка (<Тараніс), Марсівка, Білеве (<Біленус), Біжівка, Бішкінь, Лучки (<Левкетіус), Стрільців, чи принаймні вказує на приналежність давнього населення тих сіл до кельтського середовища (Гальчин, Косарівщина). У місцях колишнього вогнехвальства каплиці й церкви згодом одержували імена християнських святих, атрибути яких у народній свідомості все-таки асоціювалися з громом (св. Ілля), сонцеворотом (св. Варвара: «Варвари ночі увірвали»), вогнем (Архистратиг Михаїл, зображуваний на іконах з вогняним мечем-різкою). Не заглиблюючись у деталі, досить сказати, що серед храмів Недригайлівського району, за даними І.К.Абаровського, якраз і були церкви во ім’я св. Варвари і св. Михаїла. 2. Язичницький теофорний блок складається з назв, утворених від імен кельтських божеств блискавки, грому, сонця, а також ремесел і провідників на той світ – відповідно, Левкетіуса, Тараніса, Біленуса, Тевтата, Деї Кукулаті, добре відомих з кельтологічних праць. Вельми показово, що божество грому в топонімії по цілій Україні масово представлене кельтським ім’ям Тараніс, а не слов’янським Перун чи балтійським Перкунас. У народній традиції до ХХ ст. побутувало поняття громових свят –від 8 липня до 6 серпня ст. ст. з головним святом Іллі (20 липня ст. ст.). Народну назву Громниця має християнське свято Стрітення (2 лютого = 15 лютого н. ст.): весна буде ранньою, «коли на Громницю півень нап’ється водиці». У V томі Етнографічного Збірника НТШ, виданого за ред. д-ра І.Франка у Львові 1898 року, серед записів з Гуцульщини зберігся рідкісний зразок фольклорного тексту язичницького змісту: «Поклоняю си тобі і всі твої сили, громам і громовен[я]там, тучам і тучен[я]там». 3. Блок топонімів – носіїв ознак кельтського язичництва містить топооснови Граб-, Дуб- (символи бога грому Тараніса), Губ- (< кімр. gof ‘коваль’: саме Тараніса вважали покровителем ковалів), Ясний, Світлий (епітети Біленуса), Кобл- < кімр. cafell, cawell ‘корзина; труна; святилище’, – з очевидними наслідками тривалого практикування кривавих культів – кістками, костяками, черепами, головами.Сюди ж віднесені етнофорні основи назв, які супроводжують місця треб: Волох- ‘кельт, волох, волхв’, Комар- ‘кімер, чемер’, Нор- ‘норець’, Гал- ‘галл’ та ін. 4. Слов’янський блок (залученості слов’ян до кельтської язичницької системи) складається з порівняно рідко вживаних вказівок на слов’ян – етнофорних назв типу Дриги від ятвязького дриги ‘київські слов’яни, дреговичі’ [Гаучас], Вендичани, Дуліби тощо. Сюди залучені політофорні назви кельтської владної системи (Мал-, Терн- / Черн‘князь’, Влад- / Вод- ‘володар, владика’, Дід- / Діт- ‘замирені, приборкані села’), далі


299

Таблиця 1. Алтайський складник у тополандшафтах навколо сіл із назвою Хоріжівка і подібних

типові назви від основи Страх- (Страшевичі, Страхолісся), Холод- (від халдеї, середньовічної біблійної назви вавилонських язичників-вогнехвальців); також Азар- (вживане тюркськими завойовниками для означення місцевих вогнехвальців слово іранського походження вzar ‘вогонь; листопад’, що згодом зазнала слов’янських переробок на зразок Козар, Назар, Лазар); свідчення чужомовності кельтських сіл: Баб- ‘бурмотливі’ (пор. і дитячу страшилку: «Цить, бо Бабай прийде»), Мазур- ‘шепеляві’, Чиж- ‘чужі, чужинці’; поширене означення цих язичницьких сіл Веселе. До цієї ж ґрупи віднесені ойкофорні назви від кельтських основ Кал- (кімр. caill ‘овеча отара’, – пор. сучасні назви сел на зразок Овеча), Мох- (кімр. moch ‘свиня’), Марш- (кімр. march ‘жеребець, огир’), Карв(корова), Глух- (навіс від дощу для худоби), Син- (кімр. sinach ‘неужитки, ялові, неродючі землі’), Мак-, Бор- ‘високі’, Рог- ‘яруга’, Бак- (кімр. bach ‘закрута, звивина річки’, – пор. відоме с. Ббкота Хм на Дністрі, Ббкоти Хм під Кременцем, Бакути Пл тощо). 5. Алтайський блок містить, як сказано, діагностичну основу Хоруж- ‘корогва’, імовірно, гунсько-аварського часу, про що свідчать навколишні саме гунські й аварські етнофорні ойконіми і типові політофорні назви різноманітних владних проявів гунів і аварів: якраз їхня реґулярна присутність і дає підставу датувати появу цілого алтайського блоку часом IV-VI ст. н.е. Дивовижно, що долучення контрольних тополандшафтів з Польщі, Чехії, Німеччини (у слов’янській Лужичині), Хорватії, Білорусі, Підмосков’ї підтверджує наявність


300 практично того самого топонімічного фракталу на всіх вивчених землях Слов’янщини. Тобто, ці язичницькі вірування – наскільки вони відображені в топонімії – виявляються спільними не тільки на всій території Наддніпрянщини, але й в усіх досліджених землях південного, західного і східного слов’янства, – а це ще раз вказує на праслов’янський період виявленого топонімічного фракталу. Таким чином, послідовне застосування до аналізу інослов’янських топонімних районів методики, опрацьованої на тополандшафтах України, дає несподівано стабільні результати. Переважна більшість тематичних полів з пробного списку знаходять свої реґулярні відповідники в досліджених тополандшафтних районах від Лужичини в Німеччині до Балкан і Карпат та від Білорусі й Смоленщини до околиць Москви. Цим на конкретному матеріалі підтверджується висловлена О.Стрижаком теза про однотипність ойконімії на всьому слов’янському просторі старого заселення. Окрім спільних топооснов 5 тематичних блоків, у кожному тополандшафтному районі існують свої власні особливі назви, також упізнавані щодо їхньої етномовної приналежності на підставі попередніх студій кельтського фракталу на слов’янських землях (див. список літератури). При зіставленні між собою унікальних назв окремих районів виявляється, що більшість їх також повторюється у якомусь іншому районі, тобто вони є не унікальними, а рідше повторюваними чи гірше збереженими. До цих назв належать, наприклад, такі : Пл (Оржиця): Райозеро; Хм (Білогір’я): назви Шельвів, Коритне, Коритниця, Кур’янка; Лв (Мостиська): Корчунок, Крив’яки, Гусаків; ІФ (Яремча): Микуличин, Фітьків, Корнич, Коршів; Лв (Самбір): Зарайське, Блажів (2), Корналовичі / Гординя, Корнеличі; Хм (Славута): Конотоп (і р.), Бронники, Бесідка;

ІІІ. Пласт назв Недригайлівщини докиївських часів Як бачимо, зіставлення наведених тополандшафтів взаємно віддалених слов’янських земель виявляє виразну однотипність топооснов, яка в такій кількості повторень жодним чином не може бути випадковою: вона є доказом існування цієї частини топонімічного ландшафту від спільнослов’янських часів. Її повторювані чи відтворювані ділянки виразно помітні також у топонімній системі Недригайлівщини. Ця система досі зберігає помітний фрактал ґотського металевого виробництва ІІІ-VI ст.: Рудка^Філонове, Бродок^Берізки, Бороданове, Клин, Голубці^Березняки, Рубанка, Коритище, ур. Гасенки, хут. Гасенків, Русівщина. Перша з цих назв говорить про те, що копальня (болотяної?) руди була в околицях с. Рудка. Поруч із нею – село з цікавою, бо явно грецькою назвою Філонове, яке можна інтерпретувати як «Любо-гунове»: присутність грецькомовних ченців-василіан у ті часи тепер засвідчена за даними топонімії в багатьох місцях Лівобережжя, зокрема на Сіверщині. Є деталізовані вказівки на окремі етапи виробництва металу: Коритище (для ливарного процесу); Берізки, Березняки (тверда березова деревина дає високу температуру згоряння, необхідну для людвісарства – виплавлення металу); Рубанка (готових брил металу); Голубці (Голубий гарт). В назвах ур. Гасенки, хутір Гасенків може зберігатися топооснова від ґерм. GeiЯ ‘відлита брила заліза у шлаку’, – пор. Гезівка См. Згадуються готові продукти металевого виробництва: Клин (клинці, клинки, клинкова зброя); Бродок, Бороданове (сокири, з ґерм. Bart, букв. ‘борода’, названа так за подібність форми: пор. Бородянка, Бродники ‘озброєні сокирами’).


301 Часову прив’язку до гунських часів (375-451 рр.) дають як ойконім Філ-онове, так і етнофорна назва Русівщина: до Х ст. русь означало ‘скандинави, варяги’, – подробиці див.: Стриннгольм А. Походы викингов. – М., 2002. – С. 280; Партицький О. Скандинавщина в давній Руси. – Львів, 1887; Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1990 (коментар на с. 304-305). На ґотів вказує також назва Відрадне (<*Вод, <Год), що показане на численних інших тополандшафтах України. У сусідніх районах на півдні Сумщини і особливо на Сіверщині топонімічні свідчення окремих складових процесів ливарництва кельтських і ґотських часів збереглися значно повніше. Одночасна присутність ґотів і кельтів на цих землях пояснює діагностично важливу назву Маршали, первісно – ‘конюхи’, від кімр. march ‘кінь, жеребець’ + ґерм. skalks ‘слуга’, – пор. Шалигине під Глуховом. Саме такого походження є і західноєвропейське слово «маршал», – пор. сенешаль (придворний титул), первісно – ‘старший слуга’, від лат. senex ‘старий’ + ґерм. skalks ‘слуга’. Як було згадано вище, потужний пласт у топонімії Недригайлівського району складають назви докиївського часу (VI-ІX ст.) місцевого слов’янського населення. У цьому пласті повторюється обмежена кількість (до півсотні) топооснов, які можна згрупувати у кілька тематичних груп: 1. Кельтські язичницькі теоніми в сучасних географічних назвах Недригайлівщини. 2. Етнічна приналежність язичницького населення – сусідів слов’ян. 3. Політичні та господарські інституції дохристиянського соціуму. 4. Культ вогнепальців. 5. Свідчення одночасного кельто-слов’янського сусідства. 6. Християнське подолання язичництва. Коротко зміст цих тематичних груп можна викласти так: 1. У місцевих назвах засвідчені імена кельтських язичницьких божеств: Левкетіуса, Тараніса, Біленуса, Тевтата, Ґана Кінаха; причому їхні атрибути виражені по-слов’янськи: стріла (блискавка), божки. 2. Назви кількох сіл містять вказівки на етнічну приналежність їхніх давніх мешканців – волохів, кимерів. 3. Ґрупа політофорних назв пов’язана з назвами давніх кельтських князів (Терн-, Мал), згадують про замирені, покарані села (Дід-, Кос-). Ойкофорні назви свідчать про поширення ковальства (Губ-, Гоп-, Молот-) і родовища мідної руди (Кубр- від кімр. copr ‘мідь’), влаштування гребель (Корен-), навісів від дощу для худоби (Глух-), розведення свиней, овець, корів, коней, дають характеристику поселень, ступеня їхньої придатності для господарювання (Син-). 4. Несподівано добре збережені ознаки культу вогнепальців. 5. Свідченням одночасного кельто-слов’янського сусідства є назви типу Страшів, Бабакове, Зайців, які вказують на жорстокість культів і забобонність сусідів, на те, що вони говорять іншою мовою. 6. Досить похмуру картину середньовічного минулого дещо наближають до сучасності упізнавані основи назв Черці, Хрещатик, церкви во ім’я св. Варвари, св. Архістратига Михаїла, якими християнство витісняло язичницькі культи. Слід нагадати, що приблизно такий самий набір назв поширений на величезній території від Чехії до Надоччя, що неодноразово відзначали інші дослідники, не заглиблюючись у значення цих назв. Нижче від Недригайлова по правому березі Сули від с. Вощилихи до Волошнівки (через Вовківці (=Волхівці), Сененкове, Сененки, Овлаші, Левченки, Артюхівку, Локню, Чеберяки) простягалося 50-кілометрове пасмо давніх курганів часів залізної доби,


302 відомих археологам від ХІХ ст. Говорячи про городища й могили, датовані грецькими, римськими й арабськими монетами сумарно І-VII ст. н. е., В. Мавродин цитує Д.Я.Самоквасова: «Кількість могильників цього змісту в областях Сули, Псла і Ворскли величезна. Досить сказати, що в межах Роменського повіту, на правому березі Сули я зустрів майже безперервний курганний могильник, що простягся на 50 верст від с. Волхівці до с. Волошнове, безперечно споріднений з сіверянськими могильниками, але побутові предмети якого належали до глибокої давнини й давали можливість встановити фактичну спорідненість сіверян останніх століть язичництва і давніми народами...». Далі В. Мавродин слушно нагадує, що північними сусідами скіфів були кімери: як з’ясовано внаслідок сучасних досліджень, в народі вони були відомі як чемери і волохи. Залишається додати, що на сучасній карті цього суцільного пасма поховань уже нема: більшість із них розкопані, залишилися лише поодинокі кургани. Крім того, за сто років спогади про волохів і волхвів відійшли ще далі в минуле, і тому село, згадане у Д.Самоквасова як Волховци, на карті 1993 р. – Волковци, а в довіднику АТП – Вовківці. Внаслідок втрати розуміння (поступового забуття значення) основи Волох- як ‘кельт, норець, чемер’ значна частина похідних назв цієї ґрупи почала неминуче втрачати первісну мотивованість (Вощилиха, Лахівщина). Зате інші досі зберігають дуже давні риси, як-от Овлаші (Ромни): тут протетичне о- є типовим для давньої вимови у частини степового населення, пор. сучасне мадярс. olasz ‘італійський’, історично – ‘волоський, кельтський’. Окремого пояснення потребує назва річки Хусь. У 1863 р. в с. Хоружівка згадують р. Хуса, СГУ наводить варіанти Хуста, Хустка (на сучасних картах Хусь). Сусідня річка має назву Хусть (л. Бішкіні, п. Сули, у с. Беседівка); ще інша р. Хусь – п. Біжі (1650: Biez), п. Сули. Річку Хустку згадують у Костянтинівській сотні у ХVІІІ ст.: «на речке Хустинc». Проте в іншому документі про село Хоружівку 1859 р. написано «при Гусc». Наявність цих варіантів дозволяє зробити припущення, що народна назва цих річок була все-таки *Гусь, *Гуска. Проте внаслідок наслідування старої вимови польських урядовців, авторитетної для освіченого прошарку місцевого населення у ХVІІ-ХVІІІ ст. поширилася «нібито польська» вимова Хусь. Дальша траєкторія деформації такої назви – звичайно до найближчого осмисленого слова, отже – Хусть, Хустка. (Про реальний польський мовний вплив y XVII ст. говорить, наприклад, назва *Krowince, вказана як нібито ім’я села, окремого від сусідніх Korowincze (сучасні Коровинці) на карті Ґ. де Боплана). Цей момент виглядає принципово важливим, адже прадавня назва Гусь знову приводить нас до кельтських міфологічних уявлень, адже «гуси для кельтів символізували війну і протекцію, тому гусей часто опускали в могилу разом з тілами загиблих воїнів». З іншого боку, завдяки цьому факту надходить час замислитися над непояснимо великим поширенням топооснови Гус- у слов’янському світі: Гусятин, Гусівка (у самій лише Україні 30 назв), Husinec, Husovice, Husн Lhota... З цими назвами явно пов’язана і якась загадкова ґрупа назв, яка справляє враження свідомо видозмінених: Густиня, Гуштиня, Гуслів і численні Усівки. Так на проаналізованому фактичному матеріалі ми виходимо на ще одну характерну особливість дохристиянської топонімії – табуїстичну деформацію сакральних назв. Це явище полягає у свідомій незначній звуковій зміні звучання назви, яка залишається впізнаваною для втаємничених у давню світоглядну міфологію, як-от у щойно наведених змінених формах від основи Гусь-. В Україні збереглося 15 селищ з назвою Білоусівка: чому не БілоВусівка? Мабуть тому, що втаємничений співрозмовник мав зрозуміти: йдеться не про якісь білі вуса (не сиві, а саме світлі, білі), але про священних білих гу-


303 сей. У такий спосіб більша частина сакральних назв, наприклад, Таранівок, маскувалася під численні Тарганівки, Драганівки, Таращі, Трускавці, Тростянці; Гримки – під Гриньки, Гринівки; Гремове – під Дремове, Гримайлів – під Дрімайлів; Пекареве – під Лекареве, Озаринці – під Козаринці. В міру згасання язичницької традиції обов’язковість табу (по-кельтськи «гейсів») слабшала, і тому частина назв дійшла до нас без змін: якраз вони й уможливлюють тепер відновлення зв’язку з ними інших, свідомо деформованих форм. Таких «прозорих» замін у топонімії України виявлено сотні. Вони відрізняються від стихійної «народної етимології» саме незначною деформацією звукової форми, яка не робить її невпізнаваною, – і тиражуванням, багаторазовим повторенням отриманої табуїстичної форми в сусідніх областях України. Шедевром зухвалості у цій табуїстичній переробці назв залишаються досі благополучно вживані ойконіми Велика і Мала Кадигробівка Хк 520, 491 в оточенні кельтських назв: у такому звучанні втаємничений міг легко вловити «споконвічно рідне» *Котигромівка! Оскільки означення Велика завжди відповідає давнішому поселенню, а Мала – новішому, це означає,що між їхнім заснуванням пройшло чимало часу, за який назва зовсім не втратила привабливості для мешканців. К.М.ТИЩЕНКО, доктор філологічних наук, завідувач кафедри сходознавства Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка, професор.

Література 1. Абаровський І.К. Топоніми Недригайлівського району. Список (препринт). – Недригайлів, 2005. 2. АТП – Українська РСР.Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973. 3. Белополье. Сумы. Топографическая карта. М 1: 100 000. – К., 1999. 4. Гаучас П. К вопросу о восточной и южной границах литовской этнической территории в Средневековье // Балто-славянские исследования. 1986. – М., 1988. – С. 195-212. 5. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К., 19.. 6. ЕУ – Енциклопедія українознавства: В 11 т. – Львів, 1993-2002. 7. КМЕ – Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002. 8. Конотоп. Ромны. Топографическая карта. М 1: 100 000. – К., 2000. 9. Кухаренко Ю.В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян // Полесье. Лингвистика, археология, топонимика. – М., 1968. – С. 42. 10. Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины. – СПб., 2002. 11. Менгес К.Г. Восточные элементы в «Слово о полку Игореве». – Ленинград, 1979. 12. Попов А.И. Названия народов СССР. Введение в этнонимику. – Ленинград, 1973. 13. Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории.Проблемы палеопсихологии. – М., 1974. 14. Самоквасов Д.Я. Северянская земля и северяне по городищам и могилам. – М., 1908. 15. СГУ – Словник гідронімів України. – К., 1979. 16. Спеціальна карта України Ґійома Левассера де Боплана 1650 року. – К.,Львів, 2000. 17. СТМ – Сравнительный словарь тунгусо-маньчжурских языков: В 2 т. – Ленинград, 1977. 18. Сумская область. Карта. М 1: 200 000. – К., 1993. 19. Тищенко 2001 – Тищенко К. Литва на сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. № 1-2, 2001. – С. 104-117, 161, 209. 20. Тищенко 2004 – Тищенко К. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до хозарів // Урок української. № 6-7, 2004. – С. 1-32 (вкладка). 21. Тищенко 20051 – Тищенко К. Тюринґи – ґерманське плем’я з монґольськими зв’язками // Етнічна історія народів Європи. Вип. 18. – К., 2005. – С. 11-18.


304 22. Тищенко 20052 – Тищенко К. Гунські і аварські топоніми Сіверщини // Збереження історичних і культурних надбань Сіверщини. – Глухів, 2005. – С. 14-24. 23. Тищенко 20053 – Тищенко К.М. Гунсько-аварські топоніми у Європі // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 36. – Львів, 2005. – С. 28-48. 24. Тищенко 2006 – Тищенко К. походження назв літописних племен // (в друці). 25. Трубачев 1974 – Трубачев О.Н. Ранние славянские этнонимы – свидетели миграци славян // Вопросы языкознания. – 1974. – № 6. 26. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1964-1974. 27. Mac Bain A. An Etymological Dictionary of the Gaelic Language. — Glasgow, 1982. (Digital version, 1990). 28. Robert – Le petit Robert. Dictionnaire encyclopйdique de la langue franзaise: En 2 vols. – Paris, 1980-1989. 29. Seabac An. Learner’s Irish-English Dictionary. – Dublin, 1959.


307 З того часу, коли наша держава набула незалежності, почалися великі перетворення у напрямку відродження духовності й культури нашого народу. Закон «Про свободу совісті й релігійні організації в Україні», а трохи пізніше Основний закон України – наша Конституція створили нові умови для розвитку на демократичних засадах діяльності церкви та релігійних організацій. Сьогодні Слово Боже викликає певний інтерес у школах, вузах, лікарнях, військових частинах, читачів. Люди, народжені й виховані в державі, що сповідувала атеїзм, на думку автора цього нарису, хочуть якомога більше знати про минуле Церкви. А їх, як стало відомо з історичних джерел, у межах існуючого нині Недригайлівського регіону до Жовтневої революції 1917 року діяло близько тридцяти. Уявляєте? А скільки залишилося на 1990 рік? Жодної діючої. Є надія, що після ознайомлення з цією розвідкою читачі знайдуть привід для роздумів, для визначення своїх власних шляхів духовного відродження. А це посприяє поширенню християнської моралі, миру, любові та злагоди.

КОСТЯНТИНІВСЬКІ ЦЕРКВИ У 1828 р. збудована й освячена Костянтинівська церква. Вона стоїть за селом край польового шляху на підвищенні правого берегу Сули. Внаслідок розташування в зоні найвищої композиційної активності церква домінує в ландшафті, її добре видно з віддалених видових точок. У середині XVІІ ст. неподалік Костянтинова стояла парафіяльна дерев‘яна Василівська церква. 1780 р., коли власником села був граф Іван Олександрович Головкін, за указом київського митрополита Василівську церкву розібрали й на її місці коштом І.О.Головкіна спорудили нову дерев‘яну церкву Успіння Богородиці з бічним вівтарем св. Василя Великого. Через 46 р. без відомих причин церкву зламали і на її місці за кошти вже іншого власника села графа Юрія Олександровича Головкіна збудували цегляний храм у класичних архітектурних формах. У 1930-х роках церкву закрили й до кінця радянської доби використосвували як колгоспну комору. Біля церкви були поховані власник маєтку граф Ю.Головкін та його спадкоємець Є.Голіцин. Обидва склепи зруйновані й пограбовані в роки революційних подій та громадянської війни 1917-1922 рр. Церква має об‘ємно-просторову структуру, традиційну для української сакральної архітектури, проте дещо трансформовану під вливом класичних розпланувально-просторових схем. Храм тридільний, однобанний, збудований «кораблем». Напевне, за задумом замовника, який займався морськими справами при царському дворі тодішньої Росії. За характером архітектурних форм Успенська церква близька до типу храму-пам‘ятника. Мурована з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині ланцюговою системою. На фасадах по цегляних профілях штукатурним ліпленням були виконані вишуканого рисунку карнизні тяги з сухариками. Західна і східна арки стягнуті парними залізними затяжками. На деяких вікнах збереглися первісні ковані залізні грати ромбоподібного рисунка. За радянської доби первісні дахи втрачені. Церква в Костянтинові, не зважаючи на часткові втрати й руйнування, є рідкісною за цільністю образу й досконалістю композиції архітектурною пам‘яткою пізнього провінційного класицизму. Тут органічно поєднано традиції української церковної архітектури зі стильовими рисами загальноімперського класицизму та певними впливами романтизму.


308 У 1892 р. в Костянтинівській церкві службу Божу правив Георгій Вікторович Затворницький, допомагали йому псаломники Данило Харламович Яременко та Анатолій Сафронович Братишевський. Підлога в церкві, на відміну від інших (як правило, дощаної або з керамічної плитки), майстерно викладена кругляками з дерева, що відповідали одне одному як за формою, так і за розмірами. Перед входом до церкви – паперть. У притворі знаходилися миряни, які вивчали ази віри та правила християнського благочестя. У ньому молилися й ті, хто за найтяжчі гріхи тимчасово відлучався від причастя святих Тїнств Христових. У середній частині храму під час богослужіння стояли і молилися – чоловіки праворуч, а жінки ліворуч. У східній частині храму на підвищенні знаходився вівтар. Перед ним праворуч та ліворуч – півчі та читці. Тут же стояли церковні хоругви, які виносилися з храму під час хресних ходів. Іконостас являв собою дощану стіну, прикрашену іконами, які розташовувалися горизонтально в кілька рядів. Вшанування їх суворо визначено. Праворуч – образ Спасителя, ліворуч – Божої Матері. За іконою Спасителя – Пресвята Богородиця. Далі розміщали святі лики тих, кого особливо шанували в нашій місцевості. Збоку правого ряду іконостаса знаходилися одностворні двері, які вели до жертовника. Через них виносили святе Євангеліє, святі дари, Животворний хрест і святу Плащаницю у визначені моменти богослужіння. Через них же виходили диякон і священик для здійснення кадіння, виголошення проповіді. Дзвіниця, була побудована дещо пізніше церкви, теж із цегли. За розмірами значно менша за церкву, але далеко вища за неї. Шістнадцять дзвонів різних розмірів, розміщених на дзвіниці, скликали мирян на богослужіння, повідомляючи їм про радісні та недобрі новини. Від Божого храму майстерно виготовленими з білого мармуру східцями можна було спуститися аж до річки Сули. По них у визначене свято носили святити воду. Щороку в десяту п‘ятницю після Великодня всі миряни Костянтинівського приходу, а це означає – жителі «деревни Березняки и местечка Константиновъ Крестовымъ ходомъ шли къ часовне, где когда-то обновилась была чудотворная икона Божіей Матери, неизвестно теперь где находящейся...» Це свято переходило у всенародне гуляння. Загальна кількісь мирян приходу в 1892 р. становила 1169 осіб. За рік в них народилося 29 дівчаток та 43 хлопчики, померло 48 душ, зареєстровано 26 шлюбів. На території садиби святині були побудовані церковна сторожка та будинок для церковного притчу. Божому храму належало 78 десятин. З них 6,5 дес. під садибою, 17,5 дес. лісу та 54 дес. ріллі та пасовищ. Священик тоді за рік отримав 90 карбованців плати, псаломщики – по 27 карбованців. Суспільної землі у мирян налічувалося близько 1 тисячі десятин. «Общественного выгона у крестьян собственников с.Константиновъ Курмановской волости 13 дес. 1538 кв. саж.; у козаковъ, по плану, 64 дес. 1300 саж., но они его запахали и пользуются лишъ крестьянским. Полевая земля в нихъ въ 3-х сменахъ. Дальше поле въ 5 верстахъ. Поля бугроватые. Почва глинистая. Есть небольшой участок заливного сенокоса около р.Сулы. Поля удобряют, иначе урожая не бываетъ. Скотъ пасутъ по выгоне, толоке, стерне и по неудобнымъ местамъ (провальямъ). Некоторые хозяева отдаютъ скотъ на выпасъ в экономию, плата по 5 руб. Отъ штуки рабочего скота за все лето, и по 3 руб. – за гулевой, при экономическомъ пастухе». У 1901 р. настоятелем Божого храму Успіння Богородиці стає молодий священик Микола Ананійович Комарицький, який на відміну від попереднього отримував заробітної плати за рік 300 карбованців. Беззмінним церковним старостою протягом багатьох років є селянин Іван Іванович Федина. Потім було побудовано ще один притчовий буди-


309 нок, а в церковній сторожці знаходилась бібліотека. Церковно-приходська школа розміщалась у власному будинку і церковно-приходського попечительства. Додалося на початок ХХ ст. в церкві й прихожан. Згідно зі звітністю – 630 жінок і 613 чоловічої статі. У 1910 р. у самому лише Костянтинові в 186 господарствах проживало 1103 душі. Останнім батюшкою Костянтинівської святині був Іван Діятолович, який після закриття церкви поселився в Березняках, де і помер з голоду в страшному 1933 р. Неодноразово пограбований, знедолений, як і його священик та прихожани, храм з роками став приходити в непридатність. Будівлю в 1990 р. було досліджено заслуженим працівником культури України, членом-кореспондентом Української академії архітектури Віктором Васильовичем Вечерським і включено до Зводу пам’яток історії та культури України, поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним номером № 300-СМ

ХОРУЖІВСЬКІ ЦЕРКВИ На зламі ХVІІІ та ХІХ ст. Хоружівка була досить заселеним пунктом. Майже в 900 дворах налічувалося понад 4,5 тисячі жителів. Займалися вони здебільшого землеробством, тваринництвом. Хоча були тут і ремісники, ткачі, шевці, ковалі. У 1797 р. в селі завершено будівництво дерев‘яної Катеринівської церкви з дзвіницею. До приходу належало 2524 особи. Церква мала 48,5 десятини землі, на двох з яких розміщалися церковні споруди. У 1899 р. на зміну священику Петру Івановичу Богдановському, який віддав Божій службі майже 50 років свого життя, прийшов Олексій Федотович Греченко. Псаломниками свго часу служили Олександр Олексійович Величко, Олексій Стефанович Гонтаровський, з 1901 р. – диякон Іван Федорович Богдановський. З 1855 по 1911 рік віддав церковній службі псаломник «и стихаръ с 1856 года» Іван Олексійович Рибка. Церковні справи на початку ХХ століття вів староста селянин Микита Корнійович Ворона. Заштатним псаломником вважався Олександр Олександрович Величко. Через сім років хоружівці неподалік існуючої побудували нову церкву, яку освятили на Михайла 1804 р., а тому й назвали Божий храм Архангело-Михайлівським. Вона також була дерев‘яною з такою самою і дзвіницею. Зведена на кошти генерал-аншефа Степана Степановича Стрекалова. Оскільки хоружівські церкви були недалеко одна від одної, «на одномъ посте», то церковна сторожка у них була спільною. Там розміщалися: бібліотека, школа грамоти і церковно-приходське попечительство. В будинку псаломника знаходилося земське училище. Окремо існувала жіноча школа грамоти. Церкві належало 50 десятин і 1846 квадратних сажень землі. Майже на двох десятинах знаходилися церковні будови. Священик Архангело-Михайлівського храму Аврамій Григорович Димаров, який обіймав цю посаду з 1877 р. і до приходу до влади більшовиків, за рік отримував 140 карбованців платні. Псаломники Семен Григорович Димаров, Микола Федорович Браташевський та диякон Олексій Кирилович Вакулинський (у Хоружівці з 1888 р.) отримували зарплату відповідно по 53 та 36 карбованців за рік. Про надходження церковного старости селянина Івана Васильовича Єщенка відомості не збереглися. До цього приходу в 1894 р. належало 1160 осіб чоловічої та 1201 особа жіночої статі. В обох хоружівських церквах за цей рік було зареєстровано шлюб 48 молодих пар (май-


310 же 100 весіль!), народилося в селі 236 дітей, а померло 185 селян. Здебільшого діти до одного року, люди похилого віку, є й літнього, молоді. До цього часу Хоружівка понад 100 років виконувала функції волосного села. Тож у центрі його знаходилися квартира урядника і будинок для волосної старшини. Жителі користувалися послугами 5 магазинів (лавок) та шинку. Кожної неділі відбувалися базари. Торги на ярмарках проходили: 25 березня, 24 червня, 6 серпня та 24 листопада (за старим стилем). У користуванні селян на той час знаходилося близько 5 тисяч десятин землі. У записах статистичного бюро Полтавського губернського земства Роменського повіту (до нього тоді належала Хоружівка) зустрічаємо запис за 1878 р.: «с. Хоружевка. По выписи уездного землемера, в общественном владении состоить: выгона 41 дес. 505 саж., под проездом (6 саж. ширины 12 дес. 916 саж., под провальями, горами и глинищами 7 дес. 594 саж., под водою и кладбищем 6 десятин 2189 саж. Выгонами пользуются все без различия, под баштан никогда не отдавались: по ним пасут только свиней и гусей и они служат для прогона скота. Прежде уходило много хозяев на переселение за Дон, с половины 80-х годов стали уходить в Томскую губернию и вследствии этого передают свои наделы другим лицам, с согласия и приговора общества, по 60-70 рую за дес. и с обязателством получившего надел выплачивать выкупные и другие платежи; прежде платили и по 100 руб., а теперь много народу уходит и покупать некому по бедности. Полевая земля всех 5 обществ в трех сменах, с обязательной ежегодною толокой. В каждой смене есть яры, совершенно ровных полей нет. Почва черноземная. Сенокосов и лесов нет. Полевая земля в общинном владении, переделов земли со времени выдачи уставной грамоты не было. Рабочий скот и овец пасут на толоке, а гулевой отдают на выпас в соседние экономии, с платою деньгами по 5 руб. за годовика или третьяка за все лето или на отработок: вывезти своего навоза 40 возов на владельческое поле; некоторые для этого покупают навоз на стороне, плате по 10 коп. за воз. Общественного дохода с шинка получают 170 руб. в год и с лавок 40 руб. в год. Деньги эти идут на уплату жалованья сельской администрации». На цей час в 901 будинку села проживало 5165 жителів. Навіть враховуючи річний приріст села 45-55 осіб, на 1901 р. в Хоружівці населення зменшилося на 253 особи. Недорахувалися й 64 господарських дворів. На це значною мірою вплинуло переселення хоружівців до малоосвоєних земель Сибіру та Далекого Сходу. Люди йшли на пошуки кращої долі й життя. У Хоружівці «в 1886 году сооружен памятник, отлитый из цинка, в Бозе почившему Императору Александру ІІ, по ходотайству хоружевских сельских общин, в память освобождения их от крепосной зависимости». На жаль, пам‘ятник царю Олександру ІІ, так само як і Архангело-Михайлівська та Катеринівська церкви у Хоружівці, були зруйновані з приходом у село радянської влади. В акті відділу управління Роменського Окружного виконкому від 24 травня 1923 р. у списках про ліквідацію печаток, забраних із церков округу, знаходимо «список печатей изьятых из учреждений и обществ в виду их ликвидации, уничтоженных комиссией.... медная печать Екатерининской церкви с.Хоружевки». Того ж дня також були знищені «Три медных печати Покровской церкви с.Томашовки, медная печать Николаевской церкви с.Красной Слободы, Александро-Невской церкви с. Березняки», Введенського храму с.Кулішівки, Миколаївської та Михайлівської церков с.Коровинці, Георгіївської церкви с.Сакуниха, «медная печать и каучуковый штамп Косьмы-Демьяновской церкви с.Беседовка, две медных печати Архангело-Михайловской церкви с. Гриневка».


311 Усього згідно з актом 24 травня 1923 р. в Роменському округу було знищено 82 (вісімдесят дві!) різних мідних, залізних, каучукових церковних печатки. Лише в сусідньому містечку Смілому конфісковано в Успенській, Покровській, Миколаївській та Преображенській церквах 6 печаток. На жаль, на цьому влада не обмежилася. Із сільських святинь по-бандитськи вигрібалися цінні церковні речі. Але це був лише початок… Не може залишитися поза увагою в Хоружівці комплекс шкільних будівель, зведений ще на початку минулого століття на рівній ділянці у центрі села. Усі три корпуси тоді будувалися одночасно. Згідно із задумом замовників Роменського повітового відділу народної освіти, Хоружівської волосної управи, архітектора (при фінансовій підтримці місцевих меценатів), одне навчальне і два житлових приміщення поставлено посеред шкільного подвір‘я в ряд, перпендикулярно до головної вулиці. Найближче до шляху стоїть навчальний корпус, звернений до неї причілком. Усі будівлі цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані. Серед них значними розмірами й пластичною розробленістю фасадного декору вирізняється навчальний корпус. Житлові корпуси, в яких первісно містилися квартири вчителів, значно менші, зі скромнішим декором. Навчальний корпус збудовано за житловим проектом, що використовувався на початку ХХ століття: корпус прямокутний у плані, з ризалітами на чоловому й тильному фасадах. Капітальними стінами й перегородками він поділений на п‘ять класів та учительську, які згруповані довкола видовженого холу, що служить одночасно комунікаційним вузлом та рекреацією. Чоловий фасад симетричний, тривісний. Бічні вісі акцентовано двовіконними ризилітами. Вхід – на осі чолового фасаду. Мистецький ефект тодішніх майстрів створює дворядний зубчастий карниз, що дає активну орнаментальну тінь при сонячному освітленні. Загалом будівля дуже масштабна, має вишукані пропорції та добре знайдену міру декоративності форми, що наближає її до витворів народного мистецтва. Комплекс будівель сільського училища в Хоружівці є рідкісним за збереженістю й високими мистець