Page 1


ЙОСИФ РАЦІНҐЕР БЕНЕДИКТ XVI

СПОГЛЯДАТИ ХРИСТА ВПРАВЛЯННЯ У ВІРІ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ

Релігійне видавництво “Добра книжка” Львів – 2017

1


За дозволом Церковної влади УДК 27-185 ББК 86.37-423 Б 46

Йосиф Рацінґер Бенедикт XVI

Б 46 Споглядати Христа. – Львів: Добра книжка, 2017. – 88 с. ISBN 978-617-618-099-9 Книжка дасть можливість кожному читачеві поринути у світ глибоких духовних роздумів про сенс життя людини на землі; про вміння жити, мистецтво бути людиною... На відміну від Камю, Сартра, Гайдеґґера, Ясперса, які у своїх творах намагалися осмислити причини трагічної невлаштованості людського життя, його абсурдності, відчаю, самотності, страждання, смерті. Автор книги закликає читача до активної віри, во виходу зі стану літеплості серця, до втілення Слова Божого у житті... УДК 27-185 ББК 86.37-423

Друкується за виданням: Josef Ratzinger Benedikt XVI. Auf Christus schauen. © Libreria Editrice Vaticana, 2007 Усі права збережено

На обкладинці художня робота: Остап Лозинський “Христос Милосердний”, 2016, дошка, левкас, акрил

ISBN 978-617-618-099-9

© Н. Лозинська, переклад з нім., 2016 © Релігійне в-во “Добра книжка”, 2017

2


ЗМІСТ

Передмова ............................................................................................. .............................................................................................5 І. ВІРА .................................................................................................... ....................................................................................................7 1. Віра у повсякденному житті як головна людська позиція ....... .......8 2. Невже агностицизм – це вихід? ................................................ 11 Інтермедія: Глупство розумників та умови правдивої мудрості .... ....13 3. Природне знання про Бога ........................................................ ........................................................19 4. “Надприродна” віра та її основи............................................... ...............................................23 5. Розвиток головного підходу ......................................................24 ...................................................... А) Укорінення віри у споглядання Ісуса та святих ........... 24 Б) Засвідчення віри у житті ................................................ 26 В) Я, Ти і Ми у вірі .............................................................. 28 ІІ. НАДІЯ ............................................................................................ ............................................................................................31 1. Новітній оптимізм і християнська надія .................................. ..................................31 2. Три біблійні приклади про суть християнської віри............... ...............38 А) Пророк Єремія ................................................................ 38 Б) Одкровення св. Йоана ..................................................... 40 В) Нагірна проповідь ........................................................... 42 3. Бонавентура і Тома Аквінський про християнську надію .....48 ..... ІІІ. НАДІЯ І ЛЮБОВ ....................................................................... .......................................................................51 1. Надія і любов у дзеркалі наших протиріч ...............................51 ............................... А) Розмивання надії та любові в’ялістю серця (acedia) ... 52 Б) “Доньки” в’ялості ........................................................... 56 В) Різновиди самовладності: .............................................. 59 Г) Страх, надія, любов ........................................................ 60 3


2. Про сутність любові...................................................................64 ................................................................... А) Любов як згода – “так”................................................... 65 Б) Любов і правда – любов і хрест .................................... 66 В) Що таке себелюбство? ................................................... 70 3. Суть та шлях агапе .................................................................... ....................................................................73 4. Слово Нагірної проповіді .......................................................... ..........................................................75 ЕПІЛОГ............................................................................................... ...............................................................................................79 Дві гомілії про віру та любов ........................................................ ........................................................79

4


ПЕРЕДМОВА

Коли влітку 1986 року Msgr. Giussani, засновник руху “Comunione e liberazione”, запросив мене провести реколекції для його священиків у Коллєвалєнці, саме на мій стіл потрапив томик, в якому Йозеф Піпер зібрав трактати, які написав у 1935, 1962 роках, під назвою “Любити, надіятися, вірити” та заново зробив їх доступними для громадськості. Це спонукало мене присвятити дні духовних вправ розважанню над трьома “Божественними чеснотами”, використовуючи філософські медитації Піпера як текстовий матеріал. Тому зрозуміло, що (зокрема у третьому розділі) основна думка наслідує зображення Піпера, якому я, зокрема, завдячую цілою низкою влучних цитат, особливо Томи Аквінського. Моїм особистим внеском стало продовження запроектованого у християнському горизонті зображення Піпера у богословській та духовній сфері. Я спершу вагаючись опирався наполяганням учасників реколекцій у Коллєвалєнці опублікувати це. Та коли через два роки згодом знову вийняв манускрипт, мені видалося, що поєднання філософії, богослов’я та духовності, яке відбулося шляхом випадку під час підготовки реколекцій, мабуть, принесе плід і зможе відкрити нові можливості доступу. При перекладі на німецьку мову я ще раз опрацював тексти, але не виявив бажання занехаяти характер мовленого слова і також свідомо зберіг акцент, вказуючи на те, у зв’язку з чим були написані доповіді спочатку. Конкретність висловленого повинна зберігатися і відкривати доступ до нових конкретизацій. І, мабуть, щоб надто фрагментарні висловлювання про 5


любов ще трохи виокремити, я долучив до видання книги дві гомілії, які прочитав у Чілі літом 1988 року. Сподіваюсь, що невеличка книга, як і покладені в її основу доповіді та проповіді, яка так народилася, зможе послужити новому вправлянню у тих головних позиціях, в яких людська екзистенція відкривається для Бога і насправді стає людською. Рим, Попільна Середа 1989 року Йосиф Рацінґер

6


І. ВІРА

У роздумах цієї книги йдеться насамперед не про осмислення теорій; ці роздуми мають стати запрошенням до “духовних вправ”. Що це, властиво, таке? Чим же ми тут займаємося? “Практикувати” можна лиш те, що ми до деякої міри вже посідаємо; це висуває як передумову заданий фундамент. Проте щойно через тренування ми здобуваємо потрібну якість, отож можемо розпоряджатися нею і приносити плоди. Піаніст мусить “вправлятися” у своєму мистецтві, інакше він його втратить. Спортсмен зобов’язаний “тренуватися”, лише так він осягне вершину справжнього вміння. Після перелому ноги я змушений заново вчитися поводитися зі зціленим органом, щоб він відновив свою функцію тощо. Що ж ми бажаємо “практикувати” у ці дні? “Реколекції” – це вправляння у християнстві, практика екзистенції у вірі. Ми практикуємо християнське буття, тому що християнство не є якимсь спеціальним мистецтвом поряд з іншими, а просто самим людським буттям, яке ми правильно реалізовуємо у житті. Ми можемо сказати: “Ми хочемо “практикувати” мистецтво правильного життя, ми хочемо краще навчитися мистецтва мистецтв – буття людиною”. Тут відразу ж виникає бажання зазирнути у довкілля нашого життя: у сучасному суспільстві існує високо розвинута система професійної освіти, яка підвищила можливості людини в підкоренні речей до крайнього виміру. Вміння людини в опануванні світу досягли майже запаморочливої висоти. Ми велетні у сенсі вміння “Зробити”, однак у бутті, у мистецтві існування це виглядає цілком інакше. Ми знаємо, що можна “зробити” з речей та людей, про те, чим є ці речі, а ким є людина – про це ми вже майже не говоримо. Отож про це загублене мистецтво, мистецтво вміти жити, і повинно йтися у ці дні. 7


У цій справі ми перебуваємо у такому стані, як після багатократного перелому кісток: ми мусимо знову навчитися “ходінню” у вірі, навчитися використовувати свої внутрішні сили. При цьому доповіді можуть стати лише деяким впровадженням, першим поштовхом до особистого та спільного внутрішнього залучення, до чого, властиво, і все зводиться, якщо реколекції мають принести плід. Віра – це головний акт християнської екзистенції. В акті віри виражається істинна структура християнства, його відповідь на питання, яким способом можна осягнути мету в мистецтві буття людиною. Існують інші відповіді. Не всі релігії є “вірою”. Буддизм, наприклад, у своїй класичній формі не прагне до цього акту перевищення себе, зустрічі з Цілком-Іншим – Богом, який промовляє до мене та запрошує мене до любові. Характерним для буддизму є радше акт радикального внутрішнього заглиблення: не виривання з себе, а занурення, яке має привести до звільнення від ярма індивідуальності, тягаря бути особою, до повернення у спільну ідентичність усього буття, яке в порівнянні з нашим досвідом екзистенції можна визначити як Небуття, Ніщо, щоб виразити своє цілковите Інше1.

1. Віра у повсякденному житті як головна людська позиція Проте ми не будемо тут вступати у цей диспут; очевидно, що багато зі сказаного у доповідях може стати тихою відповіддю на запитання, які при цьому постають. Нам зараз йдеться просто про те, щоб досконаліше оволодіти головним актом християнського буття, актом віри. Коли ми станемо на цей шлях, перед нами миттю постане перепона. Ми відчуватимемо так би мовити один з наших внутрішніх “переломів кісток”, які гальмують наш рух у площині віри. Напрошується запитання: чи віра є позицією, гідною сучасної та 1

Пор. тут у виданому довіднику Chr.M.Schröder “Die Religionen der Menschheit”, Bd.13: Die Religionen Indiens III von A.Bareau – W.Schubring – Chr.von FürerHeimendorf (Stuttgart 1964); про співвідношення між християнством та буддизмом H.Bürkle, Einführung in die Theologie der Religionen (Darnstadt 1977), 63-92, тут решта літератури.

8


мі елементи тощо. Навпаки, питання про Бога – це чудова практична річ, яка поширює свій вплив на всі сфери нашого життя. Отож коли я теоретично вважаю слушним агностицизм, то практично я змушений визначитися з-поміж двох можливостей: жити, немовби Бога немає, або жити, немовби Бог існує і є взірцевою реальністю для мого життя. Обравши перше, я насправді зайняв атеїстичну позицію та, можливо, заклав в основу цілого свого життя неправдиву гіпотезу. Вибравши друге, я знову перебуваю у суто суб’єктивній довірливості, при чому комусь може пригадатися Паскаль, філософське боріння якого на початку новітньої епохи загалом кружляло навколо розумової кон’юнктури. Через те, що він прийшов до переконання, що питання, загалом, не вирішити шляхом простого мислення, то рекомендував агностику зважитися на другий вибір і жити немовби Бог існує. Тоді в процесі експерименту і лише таким шляхом він прийде до усвідомлення правильності свого вибору3. Як би не було, але блискучість агностичного вирішення цілком очевидно не витримає детальнішого іспиту. У вигляді чистої теорії він є надзвичайно переконливим, однак за своїм змістом агностицизм є чимось більшим за теорію – практика життя виступає проти цього. І там, де його намагаються “практикувати” в межах його справжньої досяжності, він вислизає немов мильна бульбашка; він розчиняється, тому що не уникнути вибору, який він саме хотів би заперечити. У питанні про Бога нейтральність не відіграє жодної ролі для людини. Вона може сказати лише “так” або “ні”, і це з усіма наслідками аж до найдрібніших тонкощів життя.

Інтермедія: Глупство розумників та умови правдивої мудрості У цьому місці я хотів би на якусь мить перервати нашу, можливо трохи вже абстрактну, рефлексію і підключити сюди біблійну розповідь-притчу; згодом ми знову повернемось на шлях наших 3

Pensees 451,4, у придбаному J.Chevalier виданні y Bibliotheque de la Pleiade (Paris 1954) 1215f.; пор. тут R.Guardini, Christliches Bewusstsein, Versuche über Pascal (München 21950) 199-246.

13


міркувань. Я маю на гадці історію, яку розповів Ісус, зображену у Луки (12, 16-21): “В одного багача земля вродила гарно. І почав він міркувати, кажучи сам до себе: Що мені робити? Не маю де звести врожай мій! І каже: Ось що я зроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і зберу туди все збіжжя і весь мій достаток та й скажу душі своїй: Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися! А Бог сказав до нього: Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога”. Багатий чоловік з цієї притчі, поза усяким сумнівом, інтелігентна людина; він добре знає свою справу. Він уміє зважати на вигідні шанси; він належно оцінює сумнівні небезпечні фактори в природі й у людській поведінці. Його розмірковування добре продумані, успіх забезпечує йому право на це. Коли ми насмілимося трішки “розширити” цю притчу, ми зможемо сказати, що ця людина, звісно, була надто добрим умільцем, просто розумником, щоб бути атеїстом. Одначе вона жила як агностик: “немовби Бог не існує”. Такими непевними речами як екзистенція Бога цей чоловік не займається. Він має справу з достовірним, тим, що піддається підрахунку. Тому і мета його життя надто світська, легко досяжна: благополуччя та щастя від достатку. Однак зверни увагу, що з ним трапляється саме те, чого він не сподівався: Бог промовляє до нього і говорить йому про справу, яку той виключив зі свого життя, вважаючи за непевне і несуттєве – про те, що трапиться з його душею, коли вона оголеною стоятиме перед Богом, поза володіннями та успіхом. “Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе”. Чоловік, якого всі вважали інтелігентним та успішним, в очах Божих виглядає звичайним дурнем: “Безумець”, каже Він йому, і перед ликом Істинного він зі своїми підрахунками виглядає навдивовижу глупим та короткозорим, адже через усі ці підрахунки він забув про Суттєве: його душа прагне не лише володінь та насолоди, а їй колись доведеться постати перед Богом. Цей дурненький інтелігент є, на мою думку, яскравим образом нашої сучасної середняцької поведінки. Наші технічні та економічні 14


3. Природне знання про Бога Отож постає питання: чи існує відповідь на це? І якщо так, то якого рівня достовірності ми можемо очікувати? Апостол Павло у своєму Посланні до римлян бачив себе у конфронтації точнісінько з такою ж самою проблематикою; він відповідає на це філософською рефлексією, яка опирається на факти релігійної історії. У мегалополісі Риму, Вавилоні цієї епохи, він зустрічається з типом морального декаденства, що базується на цілковитій втраті традицій, відірваності від тієї внутрішньої очевидності, яку обряд та звичай колись запропонували людині. Ніщо більше не сприймається як окреме все можливе і доступне, ніщо не є неможливим та недоступним. Жодних цінностей, жодних норм, недоторканості не існує. Тільки Я та мить поставлено на терези. Традиційні релігії – лише фасади, без покриття зсередини; те, що залишається, – це голий цинізм. Відповідь апостола на цей метафізичний та моральний цинізм декадентського суспільства, охопленого лише законом влади, напрочуд дивовижна. Він стверджує, що реально воно добре знає про Бога: “Тому що те, що можна відати про Бога, їм явне, бо Бог їм об’явив” (Рим. 1,19). Це твердження він мотивує так: “Невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і божество” (1,20). Павло робить з цього такий висновок: нема їм оправдання (див. (див. 1,20). Правда стала б доступною для них, та вони не хочуть її, тієї претензії, яку вона висуватиме їм. Апостол говорить про “безбожність і несправедливість людей, які правду спиняють несправедливістю” (1,18). Людина протистоїть правді, яка вимагає від неї підкорення – підкорення у вигляді пошанування Бога та вияву вдячності (1,21). Моральний розлад суспільства в розумінні Павла – це лише логічні наслідки та достовірне віддзеркалення цього основоположного спотворення. Де людина свою волю, свою гординю та свою вигоду ставить вище правди, там, врешті-решт, усе йде шкереберть: тоді вона поклоняється не Богові, якому належить поклоніння; вона поклоняється ідолам, видимості, панівній думці, яка оволодіває нею. Це загальне перекручення поширюється на всі сфери життя. Протиприродне стає звичайним явищем; людина, яка 19


своє життя спрямовує проти правди, спрямовує його також і проти природи. Її винахідлива сила більше не служить добру, вона перетворюється у геніальність і рафінованість зла. Стосунки між чоловіком та жінкою, стосунки між батьками та дітьми порушуються, і таким чином замулюються джерела життя. Не життя тепер панує, а смерть, запроваджується цивілізація смерті (див. Рим.1, 21-32). 21-32). Павло показав тут образ декаденства, актуальність якого приголомшливо захоплює, власне, і сучасного читача. Проте він не задовольняється описом, як це модно робити у відповідні часи: це радше спотворений вид моралізму, який осуджуючи, все ж сам насолоджується і зависає у негативному полі. Аналіз апостола відповідно підводить до діагнозу і таким способом перетворюється у вимогу: на початку Всього виступає відмова від правди на користь вигідності або, іншими словами, користолюбства. Вихідним пунктом є протест проти вкладеної у людину очевидності Бога, який стосується людини та закликає її. У житті атеїзм, або ж атеїстично спрямований агностицизм, для Павла не виглядає невинною справою. У його розумінні він завжди базується на протесті проти пізнання, яке само собою відкрите для людини, але вона вагається прийняти його умови. Людина не приречена на незнання Бога. Вона може “побачити” Його, коли піде за голосом своєї сутності, голосом сотворіння і дозволить себе повести. Такого собі атеїста-ідеаліста Павло не знає. Що маємо на це відповісти? Апостол тут вочевидь натякає на протиріччя між філософією та релігією в античному світі. Грецька філософія дійшла до пізнання духовної основи світу, яка єдина заслуговує називатися Богом, навіть у суперечливих та недоступних формах. Проте її релігійно-критичний розбіг невдовзі послабився і вона, незважаючи на цю основну ознаку, щоразу більше почала схилятися до оправдання культу божків та поклонятися державній владі. “Безбожність і несправедливість людей, які правду спиняють несправедливістю”, була вкрай очевидною8. Відповідно для тієї історичної ситуації, з якою суперни8

W.Jaeger, Богослов’я ранніх грецьких мислителів (Stuttgart 1953) показало зворушливу драму злету та падіння досократівської філософії, в якій після великих переломів у Парменіда та Ксенофона накінець у Демокріта зроблено висновок,

20


не у змозі засліпити9. Те, що раціональність світу не можливо розумно пояснити на підвалинах нераціональності, є очевидним. І тому найкращою гіпотезою як раніше, так і тепер залишається Логос на початку всіх речей – гіпотезою, яка, правда, вимагає відкинути владний жест і зважитись на покірне слухання. Спокійна очевидність існування Бога і в нашій сучасності не присипана мулом, однак вона більше ніж будь-коли спотворена насильством, яке оволоділо нами. Отож на сьогоднішній день становище в основному характеризується тим же напруженням між двома протилежними тенденціями, які проходять крізь цілу історію: внутрішня відкритість людської душі Богові, з одного боку, і більша сила безпосередніх потреб та досвідів, з іншого. Людина між ними обома розривається врізнобіч. Вона не звільняється від Бога, але також і немає сили вирушити до Нього; своїми силами їй не прокласти міст, що перетвориться у конкретний зв’язок з цим Богом. Тож разом з Томою ми завжди можемо сказати, що невірство є неприродною річчю, але слушне також і те, що людина не може повністю розвіяти цю дивну мряку над питанням про Вічне, що Бог мусить прийти до неї, промовити, якщо має налагодитися реальний зв’язок з Ним10. Осмислюється, наприклад, логічна структура наступних роз’яснень у J.Monod, Zufall und Notwendigkeit (München 51973) 157f.: Поява чотириногих хребетних тварин... пов’язана з тим, що первісна риба “вирішила” дослідити територію, на якій вона могла просуватися вперед лише з допомогою незграбних стрибків. Унаслідок цієї зміни поведінки вона спричинила селекційний тиск, завдяки чому згодом розвинулися сильні органи чотириногих. Серед нащадків цього “відважного дослідника”, цього Магеллана еволюції, дехто може рухатися зі швидкістю більше як 70 кілометрів на годину...”. Важко у таких формулюваннях, які характеризують цілий розділ книги про еволюцію, побачити щось інше ніж самоіронію дослідника, котрий переконаний в абсурдності своєї конструкції, однак на основі свого методичного рішення (там С. 29!) мусить залишити в силі. Особливо виразний міфічний елемент спостерігається у R.Dawkins, das egoistische Gen (Berlin 1978); пор. сюди P.Koslowski, Evolutionstheorie als Soziologie und Bioökonomie. Eine Kritik ihres Totalitätsanspruchs, y: R.Spaemann – R.Löw – P.Koslowski, Evolutionismus und Christentum. Civitas Resultate Bd. 9 (Weinheim 1986) 29-56. 10 Саме це є вченням Першого Ватиканського собору про людське пізнання Бога, пор. особливо 2 Розділ Конституції Dei Filius, Denzinger-Schönmetzer 9

22


4. “Надприродна” віра та її основи Однак як це має відбутися? Це запитання знову повертає нас до початкових розмірковувань над структурою віри. Адже відповідь звучить: промовляння, звернення Бога досягає нас через людей, які почули Його та діткнулися до Нього; через людей, для яких Бог став конкретним досвідом і які знають Його, так би мовити, з першої руки. Щоб це зрозуміти, ми мусимо пригадати собі розроблену на початку структуру пізнання та віри. Ми сказали, що вірі, з одного, притаманний аспект несамостійного знання, проте, з іншого, їй властивий також елемент взаємної довіри, завдяки якому знання іншого стає моїм знанням. Отож елемент довіри містить у собі водночас елемент участі: через свою участь я стаю співучасником чужого знання. У цьому полягає соціальний аспект феномену віри. Ніхто не знає всього, але разом ми знаємо те, що нам потрібно; віра творить мережу взаємозалежності, яка водночас є мережею взаємопоєднання, провадження нас та інших. Ця головна антропологічна структура знову повертається у наші стосунки з Богом, тут закладена її первісна форма та спільна серцевина. Також наше пізнання Бога базується на цій взаємності, довірі, що стає співучастю, а потім життєвим досвідом для кожної людини. Зв’язок з Богом є водночас і насамперед людським зв’язком; він базується на сопричасті людей, досягнення зв’язку з Богом передає нам, загалом, найглибшу здатність людського спілкування, яке переходить за межі користолюбства і сягає глибинного осердя людини. Правда, щоб це знання іншого я міг через сопричастя прийняти та побачити його підтвердження у своєму житті, я змушений сам бути відкритим для Бога. Лише коли в мені самому наявний орган сприймання, тоді відлуння Вічного через іншу людину зможе мене досягти. Відповідно сумісне знання про Бога через інших носить більш особистий характер, ніж сумісне знання з техніком, фахівцем. Пізнання Бога вимагає внутрішньої тверезості, чування, внутрішнього заглиблення, відкритого серця, яке у мовчазній зібраності особисто переконується у своїй відвертості перед 3004-3007; пор. у збірнику De doctrina Concilii Vaticani primi (Libreria Editrice Vaticana 1969) Beiträge von R.Aubert (46-121) und von G.Paradis (221-281).

23


стором переживання Церкви зауважуємо також нові спільноти, які народилися саме із взаємності віри і наділяють її свіжістю безпосереднього досвіду. Comunione e Liberazione – одне з таких місць переживання Церкви й одночасно доступу до спільноти з Ісусом, до участі в Його спогляданні. Щоб такий рух зберігав свій здоровий заряд і насправді був плідним, важливо втримувати у правильній рівновазі два аспекти. По-перше, така спільнота мусить бути істинно католицькою, тобто містити у собі життя та віру Цілої Церкви в усі часи, формуватися на цих підвалинах. Коли вона не занурить своє коріння у цей спільний ґрунт, вона буде сектантською та безглуздою. Проте, з іншого боку, універсальна Церква стане абсурдною та недійсною, коли вона не проявить себе як живу тут і сьогодні, в конкретному місці в цей час у конкретній спільноті. Отож покликання таких рухів, як окремі “громади”, якого б типу вони не були, жити правдивою та глибокою вселенськістю, зважаючи на свою особливість, що вона означає. Тоді вони будуть плідними, бо самі будуть Церквою, місцем, де народжується віра й одночасно місцем відродження істини.

30


ІІ. НАДІЯ

1. Новітній оптимізм і християнська надія Це було в першій половині сімдесятих років, коли один колега з нашого оточення відвідав Голландію, де церква дала привід різним розголосам про себе: одні вбачали у ній надійний образ досконалішої Церкви завтрашнього дня, а інші розглядали як симптом розпаду, що став логічним наслідком зайнятої позиції. Ми із зацікавленням очікували повідомлення нашого колеги, яке він подав нам після свого повернення. Через те, що він був відвертою людиною та пильним спостерігачем, то у його розмові відобразилися всі феномени розпаду, про які ми вже дещо чули: порожні семінарії, монастирі без покликань, масове повернення священиків та осіб монашого стану спиною до свого покликання, зникнення сповіді, драматична ситуація щодо відвідування Богослужінь, справжній занепад тощо. Звичайно, були також змальовані й експериментальні спроби нових віянь, які, правда, не могли внести жодних змін до цих ознак занепаду. Однак справжньою несподіванкою у цьому повідомленні виявився висновок, заключний підсумок: незважаючи на це все, ця церква є славною, величною, бо у ній відсутній песимізм, усі виходять назустріч новому дню, сповнені оптимізму. Феномен загального оптимізму дозволяє забути про будь-яке декадентство та руйнування; його достатньо, щоб витіснити всі негативні прояви. Слухаючи, я мовчки поринув у роздуми: що сказали б ми про бізнесмена, який фіксує лиш уявні досягнення, сіючи оману, і замість визнати наявність біди, шукати її причини і мужньо виходити назустріч негативному, рекомендуватиме своїм вірним тільки оптимізм? Що ж думати про прославляння такого оптимізму, що так легко протиставляється реальності? Я спробував віднайти причину цього і перевірив 31


і заспокоюють людину брехнею, стає все більш очевидним, коли наближення самої смерті не за горами. Надія віри, навпаки, відкриває нам справжнє майбуття понад смертю, і лише так істинні прогресивні явища, які мають місце, стануть майбутнім і для нас, для мене, для кожного зокрема.

2. Три біблійні приклади про суть християнської віри Щоб глибоко зрозуміти суть християнської надії, звернемося, звичайно, до її основного свідчення – Біблії, але не в сенсі систематичного дослідження її висловлювань про надію; натомість я хотів би звернутися лише до трьох текстових груп, в яких чітко проявляється істинна відмінність між “оптимізмом” та надією і, зважаючи на їх протилежність, виявляється Істинне та Незамінне віруючої надії. А) Пророк Єремія Класичним прикладом протиставлення, про яке йде мова, на мою думку, є пророк Єремія. За прояв песимізму Єремію засуджують й ув’язнюють. Службовий оптимізм військового, аристократа, священнослужителя та офіційного пророка вимагав переконаності в тому, що Бог оборонить Своє місто і Свій храм. Таким чином Бога принижено до рівня гаранта людського успіху та використано для виправдання ірраціоналізму. Реальна, емпірично окреслена ситуація виключала військовий успіх юдеїв супроти вавілонян. Отож раціональним результатом тверезого аналізу ситуації мусило бути устремління досягти достойного компромісу, поки противник ще був готовий до цього. Офіційний оптимізм, навпаки, вимагав продовження боротьби і твердого переконання в її переможному завершенні. Протиставлення між Єремією, з одного боку, та релігійними і політичними правлячими колами Ізраїля, з іншого, слушно відображають зміст протиріччя між політизованим, ірраціональним та спрямованим на ідеологічне насильство богослов’ям і реалізмом віри, що втілює справжню моральність і політичну раціональність. У цьому реалізмі співвідносяться різні рівні людського буття і мислення без змішування та помилкового 38


у прірву віддаленості від Бога, нездатності більше сприймати Бога і, таким чином, потрапити в абсолютну порожнечу, виставити себе напризволяще всякому лиху. Тоді, коли ці клопоти переходять у прохання, відкривається шлях від бажань і сподівань до надії, від другої частини “Отче нашу” до першої. Усі наші страхи, врештірешт, є страхом перед утратою любові та крайньою самотністю, як результату цього. Усі наші сподівання в найглибшій своїй основі є надією на велику безмежну Любов: вони є надією на рай, Царство Боже, буття з Богом і як Бог, буття учасниками його природи (див. 2 Петр. 1,4). Усі наші сподівання сходяться в одному руслі, однійєдиній надії: “Нехай прийде царство твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі”. Земля стає немов небом, вона сама має стати небом. У його волі перебуває вся наша надія. Вчитися молитися означає вчитися надіятися і тому вчитися жити.

50


ІІІ. НАДІЯ І ЛЮБОВ

1. Надія і любов у дзеркалі наших протиріч Надія – це плід віри, як висловилися ми; у ній наше життя простягається до Цілісності всього існуючого, безмежного майбуття, яке стає доступним нам у вірі. Ця звершена Цілісність буття, до якої віра дарує нам ключ, ця нестримна любов – любов, що є могутнім “Так” на мою екзистенцію та у своїй об’ємності і глибині відкриває мені повноту всього буття. У ній Творець усього сотвореного промовляє до мене: “Все Моє – твоє” (Лк. 15, 31). Проте Бог є “всім у всьому” (1 Кор. 15,28); кому Він сповіщає про все Своє, для того більше не існує жодних меж та кінця. Любов, до якої наближається християнська надія у світлі віри, не означає щось просто приватне, індивідуальне, вона не замикає мене у моєму маленькому світі. Ця любов відкриває мені цілий всесвіт, що через любов перетворюється у “рай”. Найбільшим страхом – ми говорили вже – є страх не бути любленим, втратити любов; тому розпука – це переконаність у тому, що наш шлях назавжди позбавлено любові, він устелений сутінками жахливої самотності. Відповідно надія в істинному розумінні слова виступає як протилежність – упевненість у тому, що я отримаю велику любов, яка є незнищенною, і що вже тепер я оповитий крилами цієї любові, є улюблений. З огляду на це надія і любов є безпосередньо взаємопов’язані, як взаємопов’язані між собою віра та надія. Через те, що згідно з цим любов, загалом, правильно можна розуміти лише тоді, коли сприймати її з позиції надії (та віри), я хотів би в цьому останньому розважанні ще трохи затриматись на темі надії – однак постійно утримуючи в полі зору любов, отож у дзеркалі надії відобразиться істинна сутність любові. Ще одна точка зору повинна супроводжувати нас під час наступних кроків: Позитивна суть справи часто 51


2. Про сутність любові До цього місця питання про те, що таке любов, було ледь помітним лейтмотивом наших рефлексій. Однак тепер ми, накінець, змушені торкнутися його безпосередньо. Отож що таке “любов”? І як співвідносяться при цьому “природна” та “надприродна” любов? Насамперед варто відкинути тенденцію, яка прагне відмежувати ерос від релігійної любові так, немовби це дві цілковито відмінні реальності. Проте таким способом їх спотворюють, адже любов, яка бажає бути виключно “надприродною”, втрачає силу, тоді як, з іншого боку, замкнення любові у рамки скінченності, її профанація та відокремлення від динаміки спрямування до Вічності, робить хибною і земну любов, яка згідно зі своєю суттю є спрагою за безмежною повнотою. Хто обмежує любов рамками тогочасності, відбирає у неї найглибшу ідентичність: їй належить майбутнє без меж, це “Так”, цілісність якого не терпить обмежень у просторі та часі, замкнутості того, що Йому суперечить; але водночас довіряти Йому, безмежно, понад усі скінченні сили” (у: Wahrheit und Ordnung 3, Universitätspredigten, München 1955, 75; Predigt: Der lebendige Gott. Psalm 113). Гарні тексти про страх Божий знаходимо у Diadochus von Photike, Gespür für Gott. Hundert Kapitel über die christliche Vollkommenheit, eingeleitet und übersetzt von K. Suso Frank )Einsiedeln 1982; griechischer Texst: Sources chretiennes Bd. 5, ed. E. des Places, Paris 31966), Kap. 16 (56): “Ніхто не в змозі любити чуйним Божим серцем, коли він спершу не боятиметься Його цілим серцем. Бо, очищена діючою силою страху і відповідно розм’якла, душа осягає діяльну любов. У жодному випадку людина не у змозі цілком приступити до страху Божого... коли вона не вільна від усіх земних клопотів. Бо коли дух осягне великий спокій і стан безтурботності, тоді його рухає страх Божий і очищає... від усякої життєвої важкості, щоб таким способом привести його до великої любові до Божої доброти”. Роз.17 (57): “... Доки вона (душа) без плекання повністю прикрита шуканням насолоди та вдоволень, доти не у змозі відчувати страху Божого... Проте коли вона почне... очищатися, тоді відчує страх Господній як цілющий лік для життя...”. Роз. 35 (67): “Коли на розбурхане хвилями море вилити олію, то вона природно відходить...; те саме відбувається і з нашою душею; коли її намащено благодаттю Святого Духа, вона заспокоюється і наповнюється веселістю... Такий стан осягає той..., хто безустанно вгамовує свою душу страхом Божим”.

64


слова: не око за око, зуб за зуб, а потреба в переміні зла силою любові. Цілковито у Своїй людській екзистенції, від Воплочення аж до Хреста, Ісус чинить і є тим, про що тут сказано. Він зриває наше “Ні” сильнішим та могутнішим “Так”. У Хресті Христа – і тільки там –це слово відкривається і стає об’явленням. У спільноті з ним, однак, воно стає також можливістю для нашого життя. Долучимо сюди ще вірш 41: “І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві”. Цей вірш пропонує щось на зразок філологічного підтвердження христологічної інтерпретації Нагірної проповіді, що ми тут і намагаємося осягнути. Грецьке слово, яке я тут переклав словом “намагаємося” (aggarieuein), у Новому Завіті ми знаходимо лише один-єдиний раз, а саме в історії страстей (див. Мк. 15, 21; Мт. 27, 32). Там воно розповідає, що воїни “примусили” Симона з Киринеї помагати Ісусові нести Хрест. Це грецьке слово було професійним висловом римської військової мови: воно означало право римських воїнів залучати (“примушувати”) цивільних осіб при потребі до різноманітної помочі, це було своєрідне службове зобов’язання45. З огляду на це спостереження стає очевидно, наскільки складне Слово Ісуса. Воно може сприйматися як відмова зелотам, котрі відхиляли таке служіння як співпрацю з ворогом. У будь-якому випадку, воно містить у собі моральний вимір: закликає до великодушної готовності допомагати ближньому. Проте насамперед несе у собі христологічний вимір: воно кидає нам виклик, вимагає бути Симоном з Киринеї на Хресній Дорозі Ісуса впродовж усіх століть історії. Мені здається, що тут (без шкоди для екзегетичної дискусії про право та межі такого викладу) проявляється істинне ядро християнського агапе, те, чим воно є за своєю суттю: дозволити прийняти себе на службу люблячому та страждаючому Христові, прийняти від Нього “службове зобов’язання” щодо менших братів, у яких Він страждає, щоб таким способом разом з Ним нести ярмо його “Так”. У такому служінні, у співкрокуванні по “двох милях” Його шляху і лише так ми нарешті від45

W.Bauer, Wörterbuch zum NT (Berlin 1958) aggareuo; E.Schweizer, das Evangelium nach Matthäus (NTD 2, Göttingen 1981) 79.

77


криємо істину, що таке важке та гнітюче на перший погляд Його ярмо реально є тягарем любові, який з ярма перетворюється у крила. Нам відкриється істина, що Його Слово правдиве: “Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий” (Мт. 11,30)46.

46

Тут прекрасні міркування Авґустина в його проповіді “У чоловіка було два сини” (Притча про блудного сина): він вибіг йому назустріч і кинувся в обійми, це означає, він поклав йому на шию руки. Рукою батька є син: він дав йому нести Христа; тягар, який не пригнічує, а підносить. “Ярмо бо моє любе і тягар мій легкий”. Воно тяжіло на Піднесеному і, тяжіючи на ньому, перешкоджало новому падінню. Настільки легка ноша Христа, що вона не тільки не чинить тиску, а дає полегшення... добре тобі її нести, щоб ти облегшився; коли скинеш її, будеш ще більше пригніченим... Можливо, знайдеться приклад, завдяки якому ви вже зможете побачити те, що я маю на увазі... Спостерігай за птахами. Кожен птах носить свої крила.... Ти гадаєш, що вони відчувають тягар? Коли крила відсутні, то птахи падають донизу; чим менша ноша птаха, тим менше він літає... Отож коли батько кинувся на шию синові, то для того, щоб його піднести, а не обтяжити. Адже як людина могла б носити Бога, коли б Бог, якого вона несе, не ніс її?” У: G.Morin, S.Augustini sermones post Maurinos reperti (Rom 1939), S.Caillau II 11, 256-264; німецький переклад цінного текстового підбору H.U. von Balthasar, Augustinus, Das Antlitz der Kirche (Einsiedeln – Köln 1942), Text 55, Zitat 94f.

78


ЕПІЛОГ

Дві гомілії про віру та любов “Що мені робити, щоб вічне життя осягнути?” – Гомілія про Лк.10, 25-37 У розмові, яка точиться між Ісусом та законовчителем, йдеться про питання, яке торкається нас усіх: як мені жити правильно? Що я повинен робити, щоб моє людське буття було успішним? Для цього не достатньо заробляти гроші та впливати на інших: можна бути дуже багатим і попри те проходити повз своє життя мимо, спричиняти собі та іншим нещастя. Можна бути могутнім і при цьому більше руйнувати, ніж створювати. Отож як мені навчитися бути людиною? Що для цього потрібно? Законовчитель уже у своєму запитанні називає передумову, про яку ми сьогодні, зазвичай, більше не думаємо. Щоб ц е життя вдалося, ми мусимо у ньому наближатися до в і ч н о г о життя. Я змушений замислюватись над тим, що Бог доручив мені у світі завдання і що Він колись запитає мене про те, що ж я своїм життям започаткував. Сьогодні багато хто стверджує, що думка про вічне життя перешкоджає людині вірно поступати у цьому світі. Однак протилежне виявляється правдою: коли ми втратимо з поля зору мірило Боже, мірило вічності, тоді провідною лінією залишиться хіба що егоїзм. Тоді кожен намагатиметься вигрібати з цього світу для себе стільки, скільки це можливо. Тоді всіх решту людина розглядатиме як ворогів свого щастя, котрі погрожують їй відібрати щось від неї; заздрість і пожадливість беруть верх у житті й отруюють світ. Коли ж ми, навпаки, будуватимемо наше життя так, щоб воно витримало іспит в очах Божих, тоді воно і для інших стане відблиском Божої 79


даю добро на майбутнє, а зовсім поряд чиню те, що я у змозі учинити. Насильство не може бути засобом любові, байдужість також. Любов має бути безстрашною: можливо, священнослужитель і левіт, незалежно від теорій, лише боялися, що таке може трапитися і з ними, і тому якнайшвидше пробігали повз страшне неприємне місце. Притча повчає нас, що не великі теорії рятують світ, а мужність стосовно ближнього, покора, яка наслідує голос серця, що є Божим голосом. Отож для цього і призначена притча: розбудити серце, щоб ми вчилися бачити, де потрібна наша допомога. Від гучних балачок про любов ближнього ми часто не далекі від того, що “між собою гризетеся та їсте один одного” (Гал. 5, 15). Ми сперечаємося про любов і при цьому реально не зважаємо приймати те, що нам близьке, та ближнього, який нас потребує. Просімо Господа, щоб Він знову пробудив наше серце, щоб воно стало зрячим. Бо тільки так ми збагнемо, що означає “люби ближнього твого”. Чистий погляд і добрий шлях – гомілія з нагоди свята св. Генріха Сьогодні Церква відзначає свято св. Генріха, який у 1002-1024 роках був імператором середньовічної Священної імперії і, таким способом, став наймогутнішим і найвидатнішим мужем Європи свого часу. Його проголосили святим, тому що він підпорядкував свою владу служінню правді та добру; тому що пізнав владу як обов’язок служіння. Тож ми можемо його вшановувати; але як взірець для навчання, він викликає сумнів: надто велика відмінність між обставини його життя та нашого. Проблемою більшості з нас є не правильне ставлення до влади, а подолання нашого безсилля. І коли він змушений був боротися, щоб не допустити засліплення багатством, то більшість християн на великій частині землі мусять зважати на те, як у своїй убогості зберігати вільними погляди на Бога. Тож спочатку цей святий видається нам дуже віддаленим. Однак сьогоднішня молитва Церкви переносить його життя на шлях, який 83


швидко можна втратити віру. Віру не можна перемістити на пізніше. Вона завжди актуальна. Тому в молитві сказано про те, що ми мусимо “поспішати” до Бога. “Не можна надавати перевагу чомусь іншому над справою Божою”, – так св. Бенедикт сформулював у своєму правилі цей прорив. І це не легко прийняти людині, яку штурмують повсякденні турботи. І це потрібно випрошувати: швидкий, сповнений сили крок, який не дає відсторонити себе від мети. Коли б нам довелося самим складати молитву, то ми, мабуть, висловлювали б інші прохання: щоб те і те вдалося нам, щоб нас оминула загроза лиха та біди тощо. І очевидно святий кайзер Генріх теж сам від себе виголосив би інші наміри: щоб у конкретній справі він прийняв правильне рішення, щоб йому вдалося подолати протести, завершити заплановане тощо. Усі ці прохання оправдані: ми маємо право загалом заносити їх Богові. Вони належать до “мінливих речей світу”. Вони, безперечно, стосуються нас, але вони не Єдине та не Останнє. Вони не сміють настільки заполонити нас, щоб ми втратили чистий погляд, погляд на правду, яка всіх нас об’єднує, і правильний поступ, поступ у напрямі до Бога. Тож ця молитва про постать св. Генріха пригадує нам Істотне начало нашого життя. Вона закликає нас не потонути у вирі Свого та Особистого, а поглянути на мету і, таким способом, служити ближньому. Бо кожна людина, яка бачить правду і її чинить, допомагає іншому і Цілому. Щоб Бог був видимим у світі та щоб світ рухався в напрямі до Нього – це становить Найважливіше і Найпотрібніше, передумову всіх інших благ. За це і помолимося. Амінь.

87


Релігійне видання

ЙОСИФ РАЦІНҐЕР БЕНЕДИКТ XVI

СПОГЛЯДАТИ ХРИСТА ВПРАВЛЯННЯ У ВІРІ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ

Переклад з німецької Наталя ЛОЗИНСЬКА Художнє оформлення Юліан САВКО Літературний редактор Ольга ЛОЗА Технічний редактор Андрій ЦИМБАЛ Комп’ютерний набір Ольга КОВАЛИШИН

Підписано до друку 17.05.2017. Формат 60х84/16. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 5,12. Наклад 200 прим. Замовлення № 17/05-17. Гарнітура TimesNewRoman

Магазин “Добра книжка” вул. Б. Хмельницького 35/За, м. Львів, 79019 тел.: (032) 261-55-74, (097) 67-67-725 Інтернет замовлення: www.gbook.lviv.ua Релігійне видавництво ТзОВ “Добра книжка” вул. Б. Хмельницького 35/За, м. Львів, 79019 тел./факс: (032) 261-55-74, (096) 914-63-77 Свідоцтво СВС ДК № 1286 gbooklviv@gmail.com, gbook@ukrpost.ua web: www.gbook.lviv.ua Друк: ТзОВ “Авіум”

88


Spoglyadannya 2017 web  

The Religious Publishing House “DOBRA KNYZHKA” Релігійне видавництво “Добра книжка” у Львові

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you